Завгородний Юрий Грирьевич. Заплакана пристрасть на папертi

Юрiй Завгороднiй

Заплакана пристрасть на папертi

Мы кружились в черном танце

Мы кружились в черном танце,

В самом центре бури слез.

Мы кружились в диком танце,

В мире зависти и грез.

Танцевал с тобой, принцесса,

Королева - жизнь и боль.

Это была та же пьеса,

Ты играла ту же роль.

Роль разлучницы, навеки.

Вечность боли. И беда,

Ну, зачем закрыла веки,

Закрыла веки навсегда?

Больше нет тебя, Цветочек,

Нежный лепесток луны.

Грубо он сорвал росточек

И завял Цветочек. Ты...

Почему ушла так рано,

Почему ушла, скажи,

Почему на сердце рана

Так болит в моей душе?

Ты осталась в моем сердце,

Ты осталась навсегда,

Ты открыла в душе дверцу,

Дверцу света и тепла.

В кожному обличчi я бачу тебе

В кожному обличчi я бачу тебе,

Я не шкодую свiй час, а проте...

Я лиш пошкодую, що пiзно вiдкрився,

Що пiзно вiдкрився тобi.

В обличчях прохожих i смiховi страху

Я чую, твiй голос не спить.

Я лиш пошкодую, що дав тодi маху,

Та треба далi якось жить.

А сльози, перлини, чи дощ на обличчi,

Я так ненавидiв той дощ,

А вiтер надворi, а вiтер все кличе

Iм'я твоє, слiв рiзних товщ.

Я просто сидiв, а потрiбно вже бiгти.

Я вже запiзнився, спiшити куди?

А зорi на небi, а небо все ближче,

А небо все ближче, торкнеться землi.

Навiщо страждання, навiщо тривога?

Коли на годиннику стрiлки стоять.

Навiщо питати, питати у Бога?

Коли треба бiгти, а ноги стоять.

Я встану неквапно, пiду по дорозi

Хоч йти треба в iншi свiти.

Менi, що втрачати, раз серце в облозi

Немає життя. В думках й серцi лиш ти.

Теплый дождь

Дождь по лицу, по телу,

Теплый дождь.

Ты так любила дождь.

И солнце на асфальте мелом,

Смывает дождь.

И лужи, лужи, запах пыли.

Бродили мы по лужам босяком

Я целовал тебя,

А капли били

Меня, тебя, нас вместе, а потом

Ты стала женщиной другого,

А я пишу тебе стихи.

Ты стала женщиной другого,

Дела твои не так плохи.

Мы целовались, и кружились,

А капли медленно ложились

На твои волосы и плечи,

А мне сейчас никак не легче,

Ведь я любил тебя, любил

И так дурацки упустил.

Но все ушло во мглу

И одного я не пойму:

Ну почему, наверное, не зря

Как дождь идет

Я вспоминаю лишь тебя.

Скажи

Скажи, як забути твiй смiх,

Скажи, як забути той грiх.

Скажи, як забути любов

Життя запитаю я знов.

Але воно промовчало,

Я знаю, воно нiме стало.

Глухе та слiпе знову стало життя,

Але не припустить любовi чуття.

Глухе, але чує. Слiпе, а все бачить,

Але не промовить нi слова i плаче.

Ридає й стурбовано пада, униз

Туди, де немає нiчого, униз.

I там лиш побачить,

Що свято - це мить.

I гiрко заплаче,

I в рай полетить.

Але у раю стане соромно §м

Сво§ бiля них, але там не сво§.

Там волi немає й простору нема,

А волi нема, значить просто тюрма.

Тодi полетить, окунеться у пеклi,

Побачить, що жити можливо i там,

Там душi страждають закутi у склi,

Та стало добре, спокiйно нам там.

Але збентежив життя океан,

Це море негоди i радостi ран,

Туди полетить життя i зроста,

Любовно§ саги, наснага проста.

В усiх закутках побувало життя

В кiнцi зрозумiло, немає чуття,

Немає чуття у неволi,

Чуття - це як вiтер у полi.

Як вiтер у полi - свобода,

Як квiтiв краса - то є врода,

Як сонця запал - то є пристрасть,

А блискавка з громом -

То ненависть й злiсть.

Життя своє хотiв я прожити,

Щоб раз до безтями любити.

Iз уст тво§х сонечко пити,

I жити, любити, i... жити.

Откуда мы знаем, что черный не белый

Откуда мы знаем, что черный не белый,

Откуда мы знаем, что плод уже спелый,

Откуда мы знаем, что время нас лечит,

Как выпадут кости - на чет или нечет?

Задай мне вопрос, и дай мне ответ.

Ты знаешь ответ? Да или нет.

Песок просыплется, жизнь пролетит,

Мы знаем, наверно, что ценен нефрит.

Мы мчимся все в бездну, в пучину - где тьма.

Нам хочется крикнуть, что скоро война,

Нам хочется крови, нам хочется смерти

И мы не прочтем письмо, что в конверте.

Мы не успеем, хоть думаем много

И строим планы, а дальше дорога,

Которая мчится, догонит нас там,

Где все безразлично будет уж нам.

Квiти на землi

Лежали квiти на землi,

Вони були розчавленi тобою,

Вони були роздавленi життям

Й твоєю нескiнченною пихою.

Ти роздавила все моє життя,

Ти роздавила Я моє людське,

Ти знехтувала все моє буття

Розчавивши життя моє мирське.

Але я вiрю, що настане час

Розплати, помсти за любов у нас.

Солодка помста, за любов й страждання,

Але нестерпне за життя чекання.

Та я сво§ страждання роздiлю

Ненавиджу тебе, але й люблю.

Холст рисованый вместе

Я направлюсь в лес, где нарву цветов,

Выйду на поляну, где найду любовь.

Пусть струится свет, сквозь толщу веков.

Вырву сердце. Ввысь. Задушу любовь.

Там, на поляне, где растут цветы,

Первый раз увидел, как гуляешь ты.

Как же так случилось, что дано судьбой

Нельзя быть нам вместе, впереди лишь бой.

Вырву сердце, что полно любви,

Растопчу его. Умру. Сам с собой...

Зашло солнце, и взошла любовь

Она права, она одна

И на поляне, где цветы

Раскинув руки, лежишь ты.

Раздался крик, что канул в тишину.

Я отравил любовь, убил любовь мою.

Я ухожу, я оставлю мир

Ты не увидишь горя пир.

Напиши о жизни того человека,

Кому бы посвятил полвека

С которым рисовал холст жизни,

Чей образ выше солнца тризны.

Нарисуй портрет знакомый.

Но такой прекрасный, новый,

Нарисуй портрет для двух

Чтобы, глядя, захватывал дух.

Двi лiнi§ долi

Двi лiнi§ долi,

Паралелi неволi,

Паралелi свободи,

Бажання природи.

Двi паралельнi долi

Не перетинаються в неволi.

В неволi почуття,

У споко§ життя.

Ми живемо в свiтi,

На планетi, у вiчному лiтi,

Вiчному лiтi життя

Й безхмарного буття.

Наш мир погряз в пучине перебора

Наш мир погряз в пучине перебора,

Во лжи, обмане. Для нас ссора,

Что для глупца разбитый лоб.

Мы потеряли все в бою зазноб,

Мы потеряли веру слову,

Теперь не знаем и какому.

Мы потеряли веру в правду

И принимаем все за ложь.

И просто выйдя на мансарду,

Мы не увидим в поле рожь,

Зато увидим, как другие

Живут и празднуют без нас

Мы не узнаем, кто, какие,

Что прячут все от чужих глаз.

Увидев просто красоту,

Мы сразу видим в ней цену

И не пытаемся увидеть

Простую, дорогую нам мечту.

Мы все забыли о прогулках под луною,

С тем человеком, с дорогою нам мечтою,

Мы разучились со звездами мечтать

И вместе с тучами летать.

Мы разучились просто жить

И просто искренне любить.

Ти сто§ш спокiйно у вiкна

Сто§ш спокiйно ти бiля вiкна

Така лагiдна, прекрасна i одна.

Така одинока i нещасна

I в той же час така пiдвладна

Отому почуттю - любов.

Ти любиш того,

Ти любиш iншого,

Але мого чуття не помiчаєш

I не знаю, чи бажаєш,

Отого почуття - любов.

Менi так важко уявляти,

Як ти одна лягаєш спати,

Як сумуєш ти бiля вiкна,

Така прекрасна i одна,

Така одинока i нещасна,

I в той же час така пiдвладна,

Отому почуттю - любов.

Пускай

Пускай весна цветет,

Цветет в душе твоей.

В моей душе зима метет

И холодно мне без тебя совсем.

В то воскресенье

У двери твоей стоял,

Курил и плакал. Я не знал,

Что в день рожденья

Ты посмеешь обмануть.

Ушла, оставила наш путь.

Тот путь тяжелый

Одному никак нельзя.

Мы полпути прошли,

Решила ты не я.

Мы по пути втроем шли:

Я, друг мой Леша и, конечно, ты.

Сначала друг ушел

Он побоялся стужи дней.

Теперь и ты ушла.

Друг Леша, счастлив, будь ты с ней.

Ти живеш в iншому свiтi

Ти живеш в iншому свiтi,

Ти живеш в iншому сiтi.

Ми не бачимось с тобою, незнайомко,

Але я знаю, iдеальна ти.

Але я знаю iдеальна ти для мене,

А я, можливо, не для тебе.

Живемо в рiзнi днi, i в рiзний час

Й однаково чекаємо, зустрiчi для нас.

Я знаю, i ти знаєш, що зустрiч та настане

I слiв, коли побачу, тебе менi не стане.

Але в душi ми зрозумiємо цю мить

I що любов наша не спить.

А на столi букет троянд сто§ть,

У кришталевiй вазi, засох.

Та рани вже не го§ть

Те вiдчуття свободи й примарного життя мого,

Та як же жити задля почуття того.

Хоча воно не здiйсненне, але бажане

I одночасно, i життя кохане.

Та це слова. Слова, пустi слова.

Такi пустi. Ти все одно права,

Адже не можемо ми просто помилитись

I перед сном не помолитись,

Своєму Боговi, сво§м чуттям.

Омрiяно полинути, усiм сво§м життям

В невтомну вирву слiв, i почуття, i болю.

Останнє то є зло. I битва, що на полi

Мiж силами добра обов'язково стане

Гармонiя небес. Туман небес розтане,

Залишишся одна. I я на цьому свiтi,

В тобi купатимусь, купатимусь у лiтi,

Адже в душi завжди, спiває грiм небес,

Без зла, без горя, й просто без

Межi, що нас розлучить.

Життя нас тiльки учить,

Отому почуттю - любов.

Судьба

Однажды старый добрый друг

Весенней ночью, под луной.

"Есть ли судьба?"-- спросил он вдруг, --

"И почему не дружит та со мной?"

Подумав, немного, сказал я тебе:

"Судьба благосклонна не к нам, а к себе

Эгоистична, суеверна и подла,

А виной всему мольба.

Мы каждый час и каждую секунду

Взываем к "матушке" судьбе

И прибегаем к зельям, Вуду

И думаем: "Ну, что она не идет ко мне?"

А потому, скажу я вам,

Что "матушку-судьбу", "принцессу"

Не нужно звать к своим ногам,

Не нужно каждый день

Играть одну и ту же пьесу,

А надо жить, творить добро и счастье

И с наступлением ненастья,

Не надо говорить, что это воля свыше

И что посланники "Отца" сидят на крыше,

И ждут, когда скажу я слово-грех,

И что потом меня расколют как орех

Перед вратами рая.

Но я на этот бредень, не взирая,

Скажу одно, а может быть, и ИМ

Судьбу свою творить нужно самим!"

Попрощались, значить, прийшла осiнь

Попрощались, значить, прийшла осiнь,

А вiд мене залишилася лиш тiнь.

Оклик лiта в голосi мо§м,

Зараз шепiт чується лиш в нiм.

Подивись, як змарнiла,

Ця природа, а з нею i я.

Скоро прийде зима бiла

В мене все є, крiм життя.

Якось сумно стало на душi,

А думки не з тiлом, а десь там,

Куди не долетять слова,

А в головi один лиш шум i гам.

Але це пройде лиш тодi,

Коли весна засяє на дворi.

Не выходи на улицу, там дождь

Не выходи на улицу, там дождь,

Он льется мокрыми словами,

Не выходи, а ты все ждешь

Меня в обнимку со цветами.

С букетом роз в мой день рожденья,

С букетом света и тепла.

Ты выпьешь чай с вареньем,

Душа не прокричит со зла,

Но я не умер в твоей душе,

Хотя мое тело уже в земле.

Слеза на щеке и утро уже,

А ты все не спишь и ищешь во мгле

Мое очертанье. И голос

Нарушит идиллию света,

Здесь мне хорошо, здесь нет черных полос

И ты здесь со мной

С наступленьем рассвета.

Хто дасть зрозумiти

Хто дасть зрозумiти

Химерностi часу.

У нас уже все є,

Та чогось нема.

Ти встанеш, говориш,

Та винен нiмiти,

А вольнiсть безмежна,

То просто тюрма.

Кати пiдневiльнi,

З наказу катують,

Мордують тебе.

На колiна стаєш.

Та нас не зламаєш;

Поб'ють, та i плюнуть,

В обличчя свободи.

Та час є без меж.

Нехай посмiються,

Нехай потанцюють

На нашiм погостi

Квiтки не ростуть.

Ростуть на нiм терни.

Воскреснеш, воюєш.

З могили пiднiмеш,

Коли вже не ждуть.

I вольниця буде

Вiд Сяну до Дону,

I вольностi нашiй

Не буде вже меж.

А вони плюються,

Плюються й танцюють.

Та ми ще живi!

На колiна впадеш?

Та це вже занадто,

Це край перед очима,

Туман i свобода,

I радостi край.

Так радуйся рiдна,

Так радуйся вольна.

Помремо так вiльнi,

А всi вороги на колiнах.

Не ждеш.

А навiщо ждати,

Коли всi бiжать,

Пластують на чревi,

В багнюцi неволi.

А всi ми є вiльнi

Шеренги стоять.

Так радуйся рiдна,

Так радуйся вольна

Настане i наш,

Найщасливiший час.

Если бы

Среди реки мальчишка утопал,

С последних сил он бился,

С последних сил кричал.

А там на берегу

Собрался весь народ

Все радостно смеялись:

"Здесь мелко, ведь здесь брод.

Здесь никогда, никто

Еще не утопал.

Ты вылезай оттуда.

Наглец ты и нахал!"

И вот среди толпы

К реке пошел другой,

Он вытащил мальца

С толпы услышал вой.

И кто-то из толпы

Усердно прокричал:

"Я прыгнул в воду бы..."

Другой только молчал.

И много криков радости

Он слышал от толпы,

А тонувший парень

Сказал: "Жизнь спас мне ты".

Собачий вой стоял

так долго над рекой,

Спасенный и спаситель

пошли домой тропой.

Одна любов на три години

Одна любов на три години

I три години сподiвань.

I радiсть нiби у дитини,

I сiм годин переживань.

Гвоздики знову на асфальтi,

Уже затоптанi. Та все ж

Живi. Й немає меж

Кохання й болi.

П'яний аромат надi§

Дурманить голову менi.

I чудеса трапляються щомитi,

Та не зi мною. У життi

Важлива вiра, сподiвання,

А потiм пристрасне бажання.

I диво. Крiзь брудне вiкно,

Крiзь iлюзорну призму часу,

Побачити тебе. Воно,

Те золото, що десь посерединi,

Любовi, що на три години.

Привет, Малышка!

Привет, Малышка!

Ты не спишь?

Ты у окна стоишь, грустишь.

Привет, Малышка,

Не грусти

Я не прийду, ты уж прости.

Привет, Малышка,

Получилось так в меня,

Но я люблю тебя,

Ты у меня одна.

Прости, Малышка,

Но не быть нам вместе.

Спроси у мамы, почему?

Она ответит: "Не пара ты ему.

Он хулиган,

Еще к тому же наркоман".

Но ты не верь ей

Это ложь.

Меня охватывает дрожь.

Да не с удачной я семьи

И с хулиганами на ты,

И наркоманы есть друзья,

Но это лишь друзья, не я,

Но как тебе мне доказать?

Хотя прекрасно знаешь ты сама,

Какая у тебя семья.

Привет, Малышка!..

Крихкий лiд трiщав пiд ногами

Крихкий лiд трiщав пiд ногами,

Пiд льодом холодна вода.

Я тебе питаю, а що помiж нами.

Це правда моя молода.

Так довго по крихтах

Я щастя шукав.

Та лиш назбирав

Я корзину питань.

I жодно§ вiдповiдi,

Чи хоч натяку на те.

Та де ж вона?

Я все шукаю, та все не те.

Все черстве i жорстоке,

I сiре, як попiл

Пiсля вогнища. I спокiй

Вже горить в моєму серцi.

Плавить мозок i бентежить,

Моє тiло, мою душу.

Та далi щось шукати мушу,

А лiд крихкий i голосно шепоче,

I щось сказати менi хоче.

Бажає мене всього

Забрать в сво§ обiйми.

Та не допустить цього

З обличчями чужими, вiйни.

Та все минеться, й рiчку перейду

По березневому льоду.

Современность

Нас мешали с землей,

Нас топили в пыли,

Но мы выжили вновь

Чтоб сказать, к вам пришли.

Ведь напрасно вы нас

Так пытались казнить,

Мы вдохнем свежий газ,

Снова станем твердить.

Мы расскажем о вас.

Всему миру и всем,

Как убили вы нас,

Как пытались, совсем,

Наше юное тело

Разорвать на куски,

Но в душе, то я смелый,

Раз пишу я с тоски.

Расскажу всю я правду,

Нету вымысла здесь

Как шатаясь, отец,

Закрывал своей грудью дитя.

И как плакала мать,

На глазах своих, сына теряя.

И как бешеный волк,

За собою ведя свою рать,

Загрызая насмерть,

Что-то тихо себе прорычал.

И за эти дела стало стыдно,

И слезы из глаз потекли.

Боже мой, как обидно,

Что всем вам безразлично,

Горе, плач и дитя,

Что отец своей грудью прикрыл.

Я вирву своє щастя

Я вирву своє щастя

З мiцних обiймiв долi.

I перший крок зроблю я

Назустрiч сво§й волi.

Нехай засяє мiсяць

Вночi на виднокрузi.

Я назбираю роси

Там зранку в милiм лузi.

I хай пекуче сонце

Смiється над горами.

Та ми завжди повернем

Додому, в дiм, до мами.

I всi вiнки купальськi

Те сонце карооке

Менi подарить зранку

На щастя. Ну а поки,

Я повоюю з щастям,

Я переможу долю

I переможцем стану,

Скривавлений на полi.

I рiчка й сад сред лiта,

Й купальськi довгi ночi,

Це юнiсть липи цвiту.

Вiнки. I чорнi очi.

Ты ложишься спать, сегодня поздно ночью

Ты ложишься спать, сегодня поздно ночью,

На краю кровати посижу.

Твои нежные уста и закрытые глаза,

В восхищенье я ни слова не скажу.

Ровный вдох и выдох

Спит моя малышка,

Только видит Бог,

Как прекрасна мышка.

Нежное созданье

Обойдут страданья.

Я твое тепло оберегу.

Ты проснешься утром,

Сядешь на кровати

Скажешь: "Сладко я спала".

А на кухне в пепельнице пепел и зола.

Пару строчек милых

Ты прочтешь в записке:

"Я тебя люблю, маленькая киска.

Я ушел... Ты еще спала".

Пiдiймав сво§ очi до неба

Пiдiймав сво§ очi до неба,

А там мiсяць блiдий, молодий.

Не потрiбно жалiти, не треба.

Я сильний, в душi я слабкий.

I так тяжко собi зiзнаватись

У сво§х слабких сторонах.

Та хочу, я хочу дiзнатись,

Яка сила зимує у тво§х словах.

Прекрасна i лагiдна, мила,

Всерединi льоду гора.

Чи розтане той лiд, тi§ крила,

Коли стане надворi весняна пора.

Бiлi крила, що зшитi

Промiннями сонця.

Не лiтають. Та це не потрiбно тобi.

Тво§ очi весняними росами вмитi.

А де весни шукати? Забрати собi

Першi променi радостi,

Потiм печалi.

Де розквiтнув на небi,

Той мiсяць. Що далi?

А далi чекання,

Єдина молитва.

Пустi тi§ ночi, що повнi бажання.

Де мiсяць купався

В росi, молодий.

Цветы в ноябре

Зацвели цветы. Под окном в ноябре

Уже были морозы, но бутоны крепки.

Зацвели цветы. Под окном в ноябре

Скоро выпадет снег и ветры уж не те,

Что веют весной.

Утром солнце ласкало их нежные плечи,

Ночью снег и мороз бушевал за окном.

Но стояли цветы, испытанье их лечит.

И пели цветы о лете, о том,

Что не холодно им каждым утром грядущим

И что скоро умрут, не дождавшись весны.

Так подумай же, друг,

Подумай и ты,

Нужен пафос ли этот

В преддверье зимы.

Слова, самi слова...

Слова, самi слова,

Мiж ними гола правда.

Така малесенька

I квола.

Уся в обiдраному платтi.

А над усiм i звiдусiль

Ворони горя i круки брехнi

Клюють правду,

Очi видирають,

Груди розривають,

Червону кров

П'ють.

I з кожним подихом

Брехня стає сильнiша.

I з кожним подихом

Сил у правди менше.

I з кожним змахом крил

Правда помирає

I хоче бiгти, не втiкає.

Тоненькими нiжками босими

По кризi, снiговi ступає.

I слiд багряний залишає.

Стiкає кров з роздерто§ душi.

На снiг стiкає.

Розтане снiг i змиє кров.

I там, де босi ноги залишали слiд,

Розквiтне серед болю,

Одна лише любов.

Звезды на небе сияют все ярче

Звезды на небе сияют все ярче.

Ты загорелась, ты хочешь,

Но нет. Ты побоишься, а как же иначе

У тебя муж, в конце комнаты свет.

Я розцелую тебя, твои руки

Нежно ложатся, и греет огонь.

Ты не умрешь, не умрешь ты со скуки,

Ты мне нужна, ты нужна мне, не тронь.

Но переступишь табу, я не знаю,

Но я об этом одном лишь мечтаю,

Как мне обнять, как обнять мне покрепче,

Как мне понять, а пойму - мне не легче.

Но ты уйдешь, ничего не случится.

У тебя муж, нужно с этим мириться.

Засохлi троянди

Засохлi троянди

На кухнi у склянцi.

Вони пам'ятають години кохань.

Засохлi букети,

На кухнi у тебе.

Вони так чекали вогню сподiвань.

Сухi та прекраснi

У вазi стоять.

Та будуть вже новi.

Засохнуть. Мовчать.

Їм є що сказати

Про щастя i горе,

Про радiсть, кохання,

Про сум i про час,

Про спокiй чекання,

Про страх i бажання.

Про тебе i мене,

Про тебе i нас.

Та час невблаганний,

Засохнуть троянди

I мiсце знайдуть

На кухоннiм столi.

Засохнуть букети,

Стороннi портрети,

Майнули тiнню

У тво§м вiкнi.

Ты все ждешь принца на белом коне

Ты все ждешь принца на белом коне,

И каждую ночь его видишь во сне.

А он все не приходит. И так за ночью ночь,

А ты надеешься и веришь

И мысли глупые все прочь.

А утром встанешь ты с кровати

И по привычке выглянешь в окно,

Его там нет,

Тебе уж все равно.

А вечером поплачешь ты в подушку,

И будешь ждать опять его.

Сон заманит вновь тебя в ловушку,

И утро вновь... Добьешься ль своего?

И далеко тебе за тридцать было.

И все по кругу, кругом голова.

Что было в жизни, дождем смыло,

Но никогда ты не поймешь,

Что была не права.

Сiм днiв пристрастi

Сiм днiв пристрастi,

Сiм ночей кохання.

Сiм нiмф, що на Голгофi сiли.

Всього всiм вистачало:

I пристрастi, й бажання.

I серце трепетне

З душею в унiсон спiвали.

Та чорний ворон прилетiв

Ранку восьмого. Не ждали

Такого повороту слiв,

Такого повороту днiв.

I нiмфи переляканi злетiли

I залишився на Голгофi,

Тiльки хрест,

Де правду розiп'яли.

I чорний ворон кiгтями сво§ми

Ту правду розривав.

Багряну кров пускав

Тоненькими струмками,

А далi бурнi рiки

Змiтали все на своєму шляху.

I пристрасть, i кохання,

I розуму бажання.

Навколо семи днiв,

Крiзь сiм ночей,

На восьмий ранок, на Голгофi,

Де правду розiп'яли голу.

Ми так чекали на весну...

Ми так чекали на весну,

Морозним днем, зимою в темiнь.

Ми так чекали сонця i траву

I рiзав тьму вночi тоненький промiнь.

I щохвилини, щосекунди час летiв.

I з часом вже весна не за горами.

А я бажав тебе, i так хотiв.

Сказати слово, скинуть з душi камiнь,

Що тягарем сво§м на серце лiг.

I лiд лютневий не трiщав,

А серце калаталось бiля нiг.

I мозок тихо верещав,

А ти сказала, що весна не скоро,

Як обухом по головi.

А ти казала, що часи зимовi,

Такi прекраснi

I коханi, лиш тобi.

А я люблю весну,

Тi теплi майськi днi,

Коли мороз, що ранком,

Сподобався тобi.

I птахи, iнiй бiлий

Лякав всiх нас сво§м теплом.

А небо чисте синє-синє.

I все життя крихким склом.

I пальцi рiже, очi слiпнуть.

А ти казала: "То вiд сонця все".

I п'яний вiд кохання,

А ти казала: "То вино п'янке".

I крiзь хвилини, лиш чекання.

Я п'яний i слiпий. Бажання...

Весна прийшла i сонця не спинить,

Як не спинити час.

I залишається простить.

Давай залишим все, як є

Давай залишим все, як є,

I почуття, i погляди, i сни.

Давай залишимось чужими

Та пiсля снiв розбiжимося в рiзнi днi.

У нас є ночi.

Ранок без роси i сонця

I серед лiта снiг,

Мороз i вiтер,

I болi повна чаша,

I милий твiй порiг.

I поглядiв мороз

По шкiрi.

Та знову теплий дощ,

Питання i надiя,

А за чеканням пуста

Невiдомiсть.

I мрi§. У симбiозi днiв,

Ночей переживання,

I дужий голос твiй,

А далi тиша. Ранок.

Знову й знову все по колу.

Нi! Не хочу все я знову!

Набридло чекання

I марнi надi§.

А чи не марнi?

Скажеш ти менi?

Чи знову промовчиш.

Його чекаєш. Знов простиш.

Чи побо§шся? Я не знаю.

В думках... I знову щось чекаю.

Ну що ти скажеш?

Не мовчи.

Скажи що небудь,

Прокричи.

Чи знову бiль, переживання

З сирим снiданком проковтну.

I гiрко, й боляче, й без сенсу,

I новi вiдчуття.

Без поглядiв i без жалю.

Вчорашнiй день дивився

На нас iз спiвчуттям,

А завтрашнiй смiявся,

Крiзь сльози, над життям.

А день сьогоднiшнiй в обличчя подивився,

Поплакав нам назустрiч,

Й сльозою гiркою вмився,

I ранок вже не тiшить,

I нiч моя не спить.

Вогонь пожирає троянди посохлi

Вогонь пожирає троянди посохлi,

Що вчора стояли, червонi, в водi.

I вiтер розносить дим по погостi

I радiсно, й сумно одразу менi.

Чому веселитись, над чим тут смiятись,

Коли до душi вже нiчого нема.

Коли закипа вже кров в мо§х жилах.

Коли стане осiнь, надворi зима.

Та §дкий той дим.

I плачуть вже очi.

Ти зараз вже з ним,

I навколо нема

Нiкого. Сказати я хочу,

Крiзь товщу стiн,

Вже приходить зима.

Та вiтер рознiс дим по окрузi,

Згорiли троянди, а з ними печаль.

Так випий вина, прогуляйся по лузi.

I дим розтанув. Думки знову в даль.

Я встану, поплачу, жалiти не треба.

Така моя доля, друго§ нема.

I ластiвка чорна, посеред неба,

А ластiвка чорна - скоро весна.

О Боже! Ты скажи, что будет

О Боже! Ты скажи, что будет,

В стране великой и могучей,

В стране. Разваленной стране.

О Боже! Ты скажи, что будет.

Как быть нам в этой большой куче

Дерьма. Что обливают нас на стороне

Наши политики. Той грязью

И мажут ее словно мазью,

И приговаривают нам,

Что лучше стало всем нам.

А где же лучше? Посмотрите!

Мы пухнем с голоду, вы сыты.

Ведь весь абсурд еще и в том,

Что на земле своих отцов

Стоят все частные заводы,

Где мы батрачим за гроши,

Чем лучше мы живем

30-х лет?! Погоды,

Опять мы ждем.

Вы наверху деретесь и деретесь,

А мы концы с концами так сведем;

Пойдем с утра мы на роботу,

Ведь нам семью кормить

И будем дальше жить.

Скажите, как с таким богатством

Легко одним вам управляться?!

Не стыдно вам, сынам отцов

Смотреть, как гибнет вера праотцов,

Смотреть, как рушится село,

Но вам, как видно, все равно.

Вы обольете нас дерьмом

И позабудете о том.

Но мы все вспомним вам, потом,

Когда поставим вас перед судом.

Нет, не перед судом обычным,

Его купили вы давно уже,

А перед тем судом.

Народным и публичным.

И полетят головы. О том,

Жалеть никто не будет.

И вряд ли Бог нас всех осудит.

Не судят, ведь, траву за то,

Что выросла из камня, посреди плато.

Задумайтесь, сейчас,

Ведь поздно будет через час.

Не говори ничего. Промолчи

Не говори ничего. Промолчи.

Мне здесь плохо, в темноте ночи.

Не говори мне ничего,

Не говори, молчи.

Ты видишь, что мне больно.

Не говори, молчи.

Я тоже промолчу,

Так больше не хочу.

Слеза упала на цветок -

Засох цветок,

Ведь горькая слеза

И только юный лепесток

Не желал умирать.

От горечи слез,

Он продолжал страдать,

Но выжил. В царстве грез

Остался сам, один

И старый господин,

Выбросит цветок,

А юный лепесток

Вопреки всем, вопреки нам,

Пустит корень

И вскоре

Расцветет сам.

Не говори ничего, промолчи,

Цветет цветок во тьме ночи.

Дверi

Мабуть, останнє оповiдання для не§...

Вiн стояв бiля дверей §§ дому. Ось цi заповiтнi дверi, ось цей прекрасний дiм, з яким так багато пов'язано чарiвних спогадiв.

Вiн сотню разiв уявляв цю зустрiч. Як вiдчиняються дверi, як вона радiсно кидається йому на шию i вони цiлуються, цiлуються до безтями. Вiн ще раз прокрутив в головi всi фрази, всi слова, якi скаже §й при зустрiчi §хнiх очей, при зустрiчi §хнiх губ. Всi слова, такi несказанi, такi потрiбнi бажанi слова.

Тремтячою рукою вiн натиснув на дзвоник, який далеким ехом вiдгукнувся йому. В душi все занiмiло. Серце на секунду притишило хiд i затихло зовсiм, а через мить забилося з неймовiрною швидкiстю. Здавалося, що ось воно вистрибне з грудей. Вiн затамував подих i прислухався до тишi, та вона мовчала, лишень нестримний стукiт серця переривав §§.

"Можливо, вона не почула?, - єдине що крутилося в нього в головi, - Можливо, не знає, що то я?"

Вiн подзвонив ще раз, потiм ще. Знову i знову. Нiхто не вiдповiдав.

Вiд розпачу закурив, обперся спиною об стiну. Ноги не тримали. Вiн опустився. Ще раз подивився на такi жаданi дверi, якi тепер не видавалися такими прекрасними, дорогими i жаданими.

Вiн сидiв. Курив.

Скрипнули дверi навпроти, якi трохи прочинилися...

Завтра буде...

Я розбавляю сум нiкотиновим димом, I щоразу забуваю про печалi та невзгоди. Та вони мене не забувають, i щоранку нагадують. До себе, щоранку. Кожного свiтанку.Та я не знаю, куди йти. Куди тiкати. Марно все. А чи не все одно, де плач живе... Де сум ховається печальний. Такий невизнаний i гнаний, за обрiй, де людей немає. Де кожне слово -- золото єдине. Де кожен подих -- вiра... В завтрiшнiй день i в те, що нiч обов'язново стане. А далi лиш сподiвання i сповiдь на могилi, де вчора плакав вiтер сивий. Де щосекунди правда проживала, чогось чекала, когось звала. Та сира земля зрiвняла все... То було вчора, а сьогоднi босi ноги по розбитому склi часу пройшлися, не боячись поранити нiжну шкiру, нiжним подихом заморозило час, знищило саме розумiння часу. I де воно, i де чекає та нiч, вона не знає. I лиш думки... i лиш розлука. Яка нестерпна жага до життя. Та вона потрiбна менi, адже повинен бути якийсь сент у всьому тому, що намагався записати на полях свого зошита. Що сотню, тисячу разiв перекреслював, наводив червоним, потiм рвав на шмаття, викидав, а коли було нестерпно боляче шукав. Знаходив. I радiв неначе дитина, якiй дозволили все. Радiв, а за секунду, переповнений гнiвом, метався iз кутка в куток. На щось сподiвався. Та з кожною секундою надiя помирала. Все не те, i все не так, як менi того хотiлося, а далi. А що далi? А далi лиш тривожний сон посеред ночi десь на окра§нi. I тривожнi думки. I завтра буде.

Вчорашня нiч

Пара цiлувалася пiд ударами драм-басу. Дiвчина залющила очi...

Музика боляче рiзала слух, ще й люди, до бiса людей. Вони самi, вони однi, вони прощаються. Можливо, що назавжди. Адже все в цьому життi таке нетривке, таке мiнливе. Ось i ця зомбуюча музика закiнчиться, як закiнчується все.

Очi боляче рiзало сонячне свiтло. Чому ж воно так яскраво свiтить, чому так нестерпно болять очi. Дзвенить у вухах. Щось трапилося зi мною сьогоднi. А що? Що все це значить? Чи§ це тупi жарти, хто так жорстоко пожартував надi мною. Вiкно. Хтось забув зачинити вiкно. Так ось звiдкiль проникає блювотний запах вулицi. Свiтло до бiса набридлого мiста з його багатоповерховими халупами, якi яскраво демонструють всiм усю велич свого кам"яного черева. Загниваюче суспiльсто... До бiса, нехай воно котиться пiд три чорти, це мiсто, нехай. Хоч яку бурю огиди не викликала ця груда каменю, та все одно вона заслуговувала захоплення. Хоча, мiсто, як паразитичне створiння на тiлi висмоктувало всi живi соки з душi кожно§ людини.

Зачинiть вiкно! Потушiть сонце!

Ще й ця музика, хоча музикою це навiть назвати важко. Якiсь набори звукiв, пiд незрозумiлий текст, який представляв собою, нагромадження звукiв, лязгiв та фiг його знає ще чого.

Так що трапилося вчора? Щось я не можу зрозумiти, звiдкiля береться цей тошнотворний запах, вiд якого вивертає i хочеться блювати прямо на голову цього суспiльства. Наплювати на все, просто так сiсти i наплювати, мало того, що жити заради чого просто не має сенсу, так ще й це свiтло, яке боляче рiже очi.

Враз все затихло i поринуло в темряву. Невже все скiнчилося так швидко? Очам це було до вподоби. Їм було краще в повнiй темрявi, анiж при свiтлi. Вуха почали вслухатися в тишу, аж цю тишу, неначе рiзким ударом, пронизав звук. Рiзкий звук драм-басу. Що це? Невже знову почалися галюцинацi§?

З кожною хвилиною я сходив з рейок. Розум плавився i стiкав додолу. Серце стихло зовсiм, а в головi однi й тiж образи. однi й тiж звуки. Хрiн з ним. Наплювати на все. Я встаю. Кiмната перетворилася на тiсну конуру, яка своєю стелею торкалася десь десятого поверху. Важкi чорнi штори стримували свiтло i не дозволяли йому вклинюватися сво§ми променями у мою тереторiю. Брудне скло викривляло свiтло i здавалося, що в кiмнатi завжди панувала напiвтемрява. Я попробував вiдчинити вiкно, та воно нiяк не пiддавалося. До бiса.

Де мо§ цигарки? Куди я §х подiв?

Спалахнув вогник запальнички, кiмнату наповнив §дкий цигарковий дим, який важкою пеленою осiв на стелю. Я закашляв. Цей нiкотин зведе мене в могилу. Пофiг. На все наплювати. До чого все це, навiщо на пачках з цигарками пишуть застереження, хто §х читає? Я засмiявся.

Сонце сходить чи заходить - я не мiг зрозумiти. Скiльки людей у цьому клятому мiстi можуть сказати, де схiд, а де захiд? Кляте мiсто, воно примушує кожну людину тупiти, i чим бiльшим дебiлом вона стає, тим краще для нього.

На кухнi було вiдчинене вiкно, з якого виривався той самий тошнотворний запах, вiд якого до горла пiдходив комок. Як все набридло! Я набрав води з-пiд крану. Пару ковткiв. Яка гидота! Я сплюнув i зi злобою закрив вiкно.

Тарiлка на столi, замiнювала попiльницi була переповнена недопалками. Пiд стелею кружляв нiкотиновий дим. Начхати на все, все набридло. Все при§лося i стало одноманiрним.

Так, що трапилося вчора? Вчора було прощання, пiд ударами драм-басу, який боляче рiзав вуха. Я зi злобою вiдчинив вiкно, за яким нiч уже набрала повно§ сили. Та це мiсто нiколи не спить. П'яне в друзки мiсто вночi манило своєю розпустною поведiнкою. Як стара проститутка в конвульсiях, воно билося в передсмертнiй агонi§. Воно мало минуле, та майбутнього навряд чи.

Розбите скло посипалося на пiдлогу. Я йшов по склу, яке боляче врiзалося в ступнi. Та менi було пофiг. Пiдвiконня. I свобода, п"яний аромат свободи. Свобода прийняла мене в сво§ обiйми. Звуки драм-басу, i вiльний подих смертi, i шепiт... А далi темрява i спокiйний полiт.

ХАРКIВ 2008

Коло твого порогу не ростуть ромашки

Коло твого порогу не ростуть ромашки, там ростуть терни та чортополох. Колись давно ти намагалася посадити там квiти, та виявилося, щоб квiти розквiтли, потрiбно §х спочатку посадити, виплекети, поливати кожного вечора, полоти бур'ян, який рiс набагато швидше, анiж самi квiти. А тобi було просто впадло займатися рутинною роботою; веселитися i битися в безшабашних конвульсiях набагато веселiше й простiше.

Ти так-сяк вкинула насiння в родючу землю i стала ждати квiток...

Та клятi рослини не хотiли сходити, §м було краще залишатися в землi i там померти, анiж гинути ззовнi. Та якась сила §х все ж заставила зiйти. Нiжнi паростки розрiзали тверду, неначе камiнь, землю. Тонкi зеленi пагони вiдчули на собi промiння сонця, i §м це сподобалося. Як же ранiше вони не спромоглися вiдчути це лагiдне тепло на своєму тiловi. Їм було потрiбно так мало для щастя. Всього лише пару крапель роси щоранку, шепiт вiтру вдень та прощального акорду вiд сонця ввечерi.

I от одного ранку квiти вирiшили розпустити сво§ маленькi бутони.

Ти вийшла надвiр i побачила, як квiти набули iншого виду. Тоненькi нiжки i квiтки. Химернiсть?

-- Якi квiточки, -- скрикнула ти i зiрвала квiтку.

Тонкий крик i розумiння своє§ невтiшно§ долi переповнили ранiшню тишу.

Тво§ два кроки - i мертва квiтка розтоптана на землi. Доля? Яка в бiса доля; доля - з такими труднощами появитися на свiтло, а потiм в один момент померти розчавленим на асфальтi. Життя без сенсу i спiвчуття.

Коло твого порогу не ростуть ромашки, там росте чортополох.

Прокинутися тiнню

Ранок розбудив мене.

Сонце, яке тiльки-но виглянуло з-за горизонту, привiтно побажало менi доброго ранку через призму вiконного скла. Чи можливо це сонце вже заходило. Я загубився у часi, не розумiючи чи ранок це, а чи вже вечiр. Та нехай, час покаже.

Я встав з лiжка, яке залишилося не розстеленим, щось дiється зi мною. Я не розумiю що, але це дивним чином вiдгукується в мо§й свiдомостi. Я не можу знайти собi мiсце. Ось i тепер я не розумiю ранок зараз, а чи вже вечiр. Час дивно дiє на мiй органiзм.

Моя душа рвалася на волю, тiло, повне енергi§, рвалося невiдомо куди, а розум зупиняв цю дивну пару гучною командою. Вони пiдкорялися, та за спиною знову виношували плани втечi.

Мозок знову перестає слухатися мене.

Боже, я ще сплю, чи це химерна реальнiсть, чи я потрапив у якийсь паралельний вимiр. Сонце зупинилося над горизонтом, менi здалося, що час зупинився. Навiть муха за склом, яка уже два роки зi мною вiталася, хоча померла i висохла. Таки час зупинився. Я застряг у вимiровi, де не iснує часу. З одного боку це навiть прикольно, а з iншого, що я тут забув. I чий це химерний жарт, який закинув мене сюди. Та нехай...

Крiзь скло на мене падало сонячне свiтло. Таки, напевне, настав день, раз сонце почало пiдiйматися вгору.

Дивна поведiнка сьогоднi в сонця, воно то пiдiймається, то опускається, а то i зовсiм сто§ть на мiсцi, зависнувши над деревами, якi виднiються на горизонтi.

Вчора я б з упевненiстю сказав, що то дерева над горизонтом, а сьогоднi менi здається, що то велетенськi кам'янi стовпи зупинилися там, пiсля довго§ мандрiвки.

Що зi мною дiється? Я не розумiю де я. Неначе я вдома, а чому ж все ввижається менi несправжнiм, химерним. Я подивився на свою тiнь.

Тiнь як тiнь. Та що це? В дзеркалi я бачу своє нерухоме вiдображення. Я пiдняв одну руку, вiдображення в дзеркалi, навiть не поворухнулося. Краєчком ока я помiтив, що тiнь моя також пiдiймає руку. Що дiється iз дзеркалом, що дiється зi мною? Можливо, це вигадки моє§ психiки, картини, якi малює моя уява передi мною. Що це?

Я вирiшив продовжувати експеримент. Не зводячи погляду iз дзеркала зробив крок убiк. Тiнь пiдкорилася. Вiдображення в дзеркалi так i залишилося нерухомим. Мене охопила панiка, страх. Я потрапив у паралельний свiт, свiт задзеркалля, чи ще якийсь свiт, де все не так. Чи це в нашому свiтi все не так. Я заплутався.

Я пройшовся по кiмнатi. Тiнь слiдувала за мною, точно копiюючи мо§ рухи, а чи я копiював рухи моє§ тiнi. Дзеркало перестало цiкавити мене.

Сонце все ж таки пiднялося i залило кiмнату свiтлом.

Цiлий день я вивчав навколишнiй свiт i помiтив одну закономiрнiсть цього химерного свiту: в ньому все здається симетричним вiдображенням того, що ми звикли вважати за дiйсне. I моє тiло - це є не що iнше, як звичайна моя тiнь. А вiдображення в дзеркалi - спогад про минулу реальнiсть.

Настав вечiр, моя тiнь зникла разом iз сонцем. Разом з тiнню зник i я.

Мiст.

Кохання - це титанiчна праця.

Їхнi стосунки менi чимось нагадували будiвництво мосту. Але не через якийсь там струмочок, а через бурхливу гiрську рiчку.

Рiчка текла з високогiр'я i пiнилася вiд своє§ швидко§ течi§. Разом з водою рiка несла камiння, пiсок, смiття, яке незрозумiло звiдки взялося в цiй цнотливо чистiй мiсцевостi.

Берег рiчки був кам'янистим. В нього неможливо було ввiгнати лопату, не те що копати нею.

Навколо не було жодного деревця, хiба що рiдесенькi чагарники та вигорiла на сонцi бiдна трава, яка ледве трималася на твердiй, кам'янистiй поверхнi високогiрного плато.

I ось на одному березi рiки з'явився ВIН, на iншому ВОНА. ВОНИ кричали один-одному якiсь слова, та за гуркотом води цi слова було неможливо почути та розiбрати. ВОНИ махають один одному руками i продовжують кричати, але все марно. Переправитися через рiчку в цьому мiсцi неможливо, звичайно, можна пiти по берегу i спробувати знайти мiст, але чи iснує той мiст взагалi.

I ВIН, вiн же чоловiк, йому належить першому робити крок назустрiч своєму щастю, сво§й долi, вирiшує будувати мiст.

Матерiалу практично немає, окрiм камiння. СТОП! Можна використати камiння як будiвельний матерiал.

ВIН носить камiння i починає закладати першi камiнцi, якi, напевне, повиннi привести його до НЕЇ.

Перший крок зроблено, черга за нею. ВОНА починає будувати мiст назустрiч, але камiння занадто важке для ЇЇ тендiтних рук, а можливо, ЇЙ не хочеться тягати камiння. ВОНА задає собi питання: "А чи варте воно того? Чи зможу Я? I чи зможе ВIН добудувати мiст аж до не§, чи не зупиниться на пiвдорозi?"

А ВIН все будував. Камiнець за камiнцем мiст потроху рiс i все ближче ставав до не§. ВОНА злякалася, а якщо раптом, побудувавши мiст, ВIН не виявиться гiдним ЇЇ. Треба ж негайно завадити цьому. Навiщо зайвi переживання, сльози, страждання? ВОНА хапається за лопату й починає розкопувати берег, аби лишень край мосту якомога довше не торкався ЇЇ сторони берега. I диво, лопата копає легко, хоча ґрунт кам'янистий. ВIН бачить, що берег вiддаляється вiд НЬОГО, причому набагато швидше, анiж йде будiвництво. ВIН прискорює, залучає до будiвництва друзiв, та все марно, вiдстань мiж НИМИ не зменшується, а навпаки збiльшується. ВIН сiдає перепочити на берег...

А чи не легше спробувати було побудувати мiст разом, якщо все станеться i посеред бурхливо§ гiрсько§ рiчки виросте мiцний, надiйний мiст на якому зустрiнуться ВIН i ВОНА, i засяє веселка над горизонтом. А по мосту зможуть пройти iншi.

Якщо ж мiст виявиться крихким i не витримає почуттiв, то кожен з НИХ винесе урок, як потрiбно правильно будувати мiст iншим разом, а вiн обов'язково буде.

Найлегше - це пiти з поля бою, не зробивши жодного удару.

ВIН встав i продовжив роботу...

А ВОНА...

Дзвiнок опiвночi, або мiстика опiвнiчних видiнь

Яскравi опiвнiчнi видiння марилися тiє§ ночi. Навколо все спало. Вулиця була залита свiтлом мiсяця, який свiтився тiє§ ночi надзвичайно яскраво, а потiм образившись, що на нього нiхто не звертає уваги сховався за хмари, якi проходили повз нього. Але i цього майже нiхто не помiтив. Майже...

Дзвiнок.

Дзвiнок розбудив мене, обiрвав мiй сон. Спочатку я не мiг зрозумiти, що дiється, потiм очi потроху звикли до свiтла , мiсячного свiтла. В кiмнатi було свiтло, як удень. Я перевiв погляд на годинник, який показував другу годину ночi. "Цiкаво, i хто ж не спить у таку пору?",-- крутилося у мене в головi.

Я неквапливо встав з постелi, телефон не переставав звати до себе, неквапно пiдiйшов до столу, на якому дзвонив телефон. Пiдняв слухавку:

-- Алло, -- сказав я з просоння.

-- Алло, це я, менi потрiбно з тобою серйозно

поговорити, -- сказав приємний дiвочий голос на другiй сторонi дроту.

-- Це не може зачекати до ранку, ти дивилася котра година? - сказав я.

-- Це термiново, до ранку нiяк,-- сказала дiвчина.

-- Добре, де ти зараз? - спитав я.

-- Десь через десять хвилин я зайду до тебе, -- сказала вона i в слухавцi я почув лише короткi гудки.

"Цiє§ ночi знову не вдасться виспатися" -- крутилося в головi.

Я одягнувся, пiшов на кухню i поставив варитися каву. Свiтла я не запалював, кiмната була залита бiлим свiтлом.

"Сьогоднi мiсяць свiтиться надзвичайно яскраво, нiколи такого не бачив", -- подумав я.

Кава зварилася, я перелив §§ в чашку i поставив на пiдвiконня, щоб вона трохи вихолонула. Тишу ночi розрiзав дзвiнок, хтось просився, щоб його впустили в дiм. Я вiдкрив дверi, на порозi стояла ВОНА, вкрай знервована.

-- Проходь, каву будеш? Тiльки-но зварив, -- запитав я у не§.

-- Нi, менi зараз не до кави. Присядь, нам треба поговорити.

-- Говори, -- сказав я i вiдсьорбнув з чашки гiрко-солодкий напiй.

-- Я не знаю навiть з чого почати, -- сказала вона i присiла напроти мене. -- Розумiєш, ти хороша людина, але ми такi рiзнi. Вiн...

-- Зрозумiло. Чомусь мене це зовсiм не дивує. Вiн... Я його знаю? -- спитав я §§, сам здивувався, менi було все одно, хоча чудово розумiв, що кохаю цю дiвчину, що разом з нею нам добре.

-- Нi, ти його не знаєш, -- сказала вона i встала. -- Завтра вранцi, хоча нi, вже сходнi, я §ду, не шукай мене, це не принесе користi нi тобi, нi менi. Добре?

-- Нехай тобi щастить, -- єдине, що змiг видавити з себе.

Вона подивилася на мене i вийшла. З кiмнати я подивився у вiкно. Вона сiла в машину, машина по§хала.

Мiсяць зайшов за хмару, навколо стало надзвичайно темно. Я не знаю, скiльки часу я стояв бiля вiкна, тримаючи в руцi чашку з холодною кавою. Я не мiг зрозумiти, що я зробив не так, що? Чому вона так просто кинула мене, чому по§хала невiдомо з ким, невiдомо куди? Чому?

Поставивши чашку на пiдвiконня, я лiг.

Сон - дивна рiч, неважливо що трапилося, вiн все одно перемагає розум - i ти засинаєш.

Будильник продзвенiв. Я вiдкрив очi розумiючи, що требi вставати. Було незрозумiло: нiчна пригода - це сон чи реальнiсть. Я перевiв погляд на пiдвiконня, бiля якого стояв вночi, чашки з кавою на ньому не було. "Значить, це все таки був сон". - з полегшенням майнуло у мене в головi.

Я встав, пiшов на кухню, поставив варитися каву. Подзвонив телефон. Я пiдняв слухавку :

-- Алло, -- сказав я.

-- Алло, це я, менi потрiбно з тобою серйозно

поговорити, -- сказав приємний дiвочий голос на другiй сторонi дроту.

Нiч (свiтлий етюд)

Серпневе небо манило своєю непiдкупною щедротою. Дещо прохолодна нiч нiскiльки не турбувала §х, а скорiше навпаки, заставляла горнутися один до одного. Мiрiади зорь спалахували i здавалося, що свiтле нiчне небо навмисне й вкотре пiдкреслювало всю чистоту §хнiх почуттiв, всю глибину взаємно§ пристрастi й кохання.

- Що то за зiрка?

- Де?

- Он там, так яскраво спалахує.

- То "Зiрка кохання", - злукавив ти. Але вона на се дивно вiдреагувала. Чомусь §й показалися смiшними тво§ слова.

- Зiрка кохання - вигадаєш таке. Та, втiм менi подобається.

- Чому зразу вигадуєш? - iз ноткою образи в голосi вiдповiв.

- Тому, що немає тако§ зiрки на небосхилi.

- А ось i є!

- Немає!

- Немає, так повинна бути.

Далеко завили собаки, село окутане темрявою ночi спало безпробудним сном. Нiщо не могло розбудити його пiсля тяжкого робочого дня. Та то i на краще - нiхто не заважав коханим милуватися нiчним серпневим небом.

Вiн i вона взялися за руки. Мiсяць бiлим сяйвом освiтив навкруги все. Бiла дорiжка простягалася до нього через плесо невеликого озера. Пара йшла по береговi то§ водойми, а зорi свiтили §м вслiд. I з кожним кроком "Зоря кохання" розгоралася все бiльше i бiльше, аж допоки §§ сяйво не затьмарило мiсяць й вiн осоромившись заховався за хмару, а легенький прохолодний вiтерець нашiптував слова: "Зорi кохання" не має, але вона повинна бути".

Нiч створена для закоханих, а зорi кохання загораються, як пiдтвердження цього.

Домбра
(тяжкий сон...)

Присвячую мо§й найдорожчiй О.

Домбра - казахський народний iнструмент.

Має дерев'яний корпус з двома струнами.

Застосовується для супроводу спiву та виконання

iнструментальних п'єс.

Похилився поет над минулим,

Доторкнувся до споминiв струн.

Аж раптово над ним промайнуло

Старосвiтське: "Не весь я умру".

Б. Лепкий "Поет"

Частина I

Спiвець схилився на ослонi, перебирає струни домбри. Лише туга пiсня... Голос iз темного кутка щось бурмоче. Розiбрати те неможливо. Голос спiвця перегукується з Голосом iз темного кутка. Пiсня лине, та Голос iз темного кутка не замовкає, а навпаки перетворюється на суцiльний рев. I раптом на мить настає суцiльна тиша. Лише тиха пiсня лине... Голос з темного кутка зовсiм замовкає i зникає...

ПОЕТ

Звуки домбри збуянили тисячi струн

У душi молодого поета.

Як багато описано. Словом... i дум

Вже не вистачить болi поета.

Та нехай я проза§к,

Та як свiтанковими зорями зшите,

I так довго гадав на полях у степах.

Чого так не стачало у свити.

О, моя ненько, стражденна,

О, мо§ думи, пропащi.

О, моє серце буденне.

Скiльки дум - всi пропащi.

А струн всього двi, та то не бiда.

А значить, що звуки ненавистi й болi

Та так заспiва, бо ж перша струна,

А iнша спiва, до любовi.

Й такi протирiччя,

I рiзнi такi, а звуки низькi та високi.

Та голос зникає, зникає у тьмi.

I думи не линуть, думи глибокi.

ГОЛОС IЗ ТЕМНОГО КУТКА

О, чом зажурився, юначе старий?

Чом голову хилиш донизу?

Ти пiсню тужну затягнув, а сумний

Пiди назбирай краще хмизу

Та вогнище красне вiзьми розпали,

Поклич до вогню сто бiсiв.

I пiсню бiсiвську заграй. Та спали

Всю накопичену тугу, тугу лiсiв

Та степу широкого. Вiтер осiннiй

До тебе приносить, та ти не зважай,

До вогнища хмизу щораз пiдкидай.

Та пiсню бiсiвську щомитi спiвай!

ПОЕТ

Далебi порада, не краща в цей час.

Бiсiвськi пiснi не спiваю.

Хвороба душевна i туга весь час

Ятрить мою душу, не знаю,

Де вiдповiдь є на питання мо§.

Чи є вона хоч? Сумнi думи мо§.

I лише подруга - домбра моя, -

Лiкує стражденну душу спiвця.

Торкнуся за струни,

Полинуть умить.

I серце пiдкаже, що мила не спить,

I десь там чекає, далеко... Десь там.

А тут лишень вечiр, а тут лише нiч.

Так проситься в дiм, та сам на узбiч.

I ждати, чекати вiд не§ вiсток,

I знов будувати розмитий мiсток.

Спiвець пiдводиться, обережно кладе домбру на лавку, пiдходить до вiкна, яке загаптоване важкими темними шторами. Зриває §х. В кiмнату проникає мiсячне свiтло, яке освiтлює все навкруги... Та дальнiй куток залишається темним. Звiдтiль лине голос.

ГОЛОС IЗ ТЕМНОГО КУТКА

Та поки ти граєш, §§ вже нема.

I зрадить тебе, коли прийде зима.

А ти тут сидиш, граєш п'єси й кричиш

На сум свiй, на долю. Чого ти мовчиш?

Спiвець рвучко виходить на середину кiмнати. Дивиться на темний куток, потiм переводить погляд на вiкно, пiднiмає очi на мiсяць й каже.

ПОЕТ

То є все неправда,

Бо вiрю я §й.

Бо що головне - то кохання i вiра,

Кохання взаємне, взаємна довiра.

А мiсяць мiй свiдок, i бачить все вiн.

Чекає на мене, кохання надiй.

I спить моє щастя, i сни свiтанковi

Ї§ не розбудять, утiшать ранковi.

Закутають мiцно в обiйми Морфея.

Й прокинеться ранком, чарiвна, як фея.

I думки зi мною, а значить, що ближче.

Стає моє щастя, дiстати не вийшло.

А вечором гляне вiкно та на зорi,

I я се зроблю, у себе, надворi.

I душi зiйдуться на небi у нас.

Одне поєднання у єдностi час...

Глибокий подих спiвця. Вiн хоче продовжувати далi, та голос з темного кутка перериває його й кричить.

ГОЛОС IЗ ТЕМНОГО КУТКА

Й ти вiриш всьому, що казав ти собi?

То правда, лукавиш, не вiриш собi!

Ти дивишся в небо, а бачиш §§.

Але не одну, а iз другом сво§м.

Ї§ пригортає твiй друг до грудей

I нiжно цiлує уста.

Вона ж уявляє його не тебе!

Спiвець рвучко кидається до кутка, та нiкого не знайшовши, сiдає на лавку, мiцно обiймає голову руками й закриває вуха.

ПОЕТ

Не хочу це чути

Замовкни, прошу.

Нiчого я чути не хочу,

Не вiрю в це я, цього бути не може.

Бо ж вiрю я §й, замовкни прошу.

Тиша, мiсяць заходить за хмару. Кiмната напов-нюється мороком. Важкий подих спiвця.

Частина II

Штори знову висять на своєму мiсцi. В кiмнатi панує напiвтемрява. Лише крiзь тоненькi шпарки мiж шторами проникають тонесенькi промiнчики свiтла. Значить прийшов день. На лавцi лежить спiвець, його груди пiднiмаються й опускаються в такт диханню. Вiн спить, а у ввi снi лише вона.

СОН

Широкий степ на всi сторони,

Летить у безмежну блакить.

На небi кружляють все чорнi§ ворони.

А час все летить, тебе бачу, то мить.

Назустрiч тобi я лечу, моя любко,

Розкинувши руки, бiжу я, лечу.

Пiдхоплю тебе, моя мила голубко,

На край цього свiту з тобою втечу.

Де будемо разом, де будемо двоє,

Нiхто не завадить коханню сердець.

I роси, то води, повнi долонi,

I голос тривожить думки, як стрiлець,

Що сокола в небо пускає.

Ми бiжимо в горизонт до краю.

Боже, сонце, як §§ кохаю,

Ту дiвчину, що у вiнку iз квiтiв польових

Духмяних, свiжих i таких простих

I в той же час складних настiльки,

Щоб зрозумiти, в чому сила §х.

I теплi, духмянi уста,

Так звали сво§м теплом.

I щастя, i доля проста,

Й вiнком оповите чоло.

Спiвець посмiхається увi снi. З'являється на мить тiнь, яка зникає в темрявi кутка. Чується важкий стукiт. Незрозумiлий ритм, який перегукується iз гудiнням. Це гудiння переростає в суцiльний гул. Спiвець перевертається на iнший бiк, посмiшка зникає з його уст.

СОН (ПРОДОВЖЕННЯ)

О, що за рев мiшає двом серцям?

Чи вiтер пiдiйнявся з понад хмар?

Чи грiм нагрянув серед сонця й тишi?

Та нi, то голос, регiт мар,

Який не каже, голосно так свище.

I ти бо§шся то§ чорно§, лихо§ тiнi,

Що голосно пiдкрався iздаля.

Ти взнаєш його, то на картинi

Намальовано так страшно, а здаля.

Голос видавався лише луною з пiдземелля,

Що тривожить душу у спiвця

I закiнчується там де в неба стеля,

I не можеш розiбрати нi словця.

Ти вертаєш, погляд свiй кидаєш

I бiжиш на зустрiч де голос.

Я все за тобою, ти зникаєш.

Похилив я голову, як той колос.

Що за пустка, що за зла химера

Забере у мене найдорожчий скарб.

Там, де починається в той свiт печера,

На кордонi мiж свiтами - в царствi мар.

I на мить чорнiше чорно§ ночi

Стало сонце. Мить тягнулися на вiчнiсть.

О, де мо§ очi?

О, де моя злiсть?

Рев у кiмнатi затихає. Спiвець прокидається, обводить поглядом кiмнату, бере до рук домбру, перебирає струни i починає спiвати.

ПОЕТ

О, нiч, забери свiй сон, забери

Не хочу, не можу терпiти бiди.

Як страшно втрачати,

А потiм шукати.

Кохана - тебе вiдпустити,

То значить, навiки згубити.

А потiм, як тiнь

В степу блукати,

Невiдомо, що шукати,

Не хочу тако§ бiди.

Чується лемент в темному кутку, та, здається, спiвець його не помiчає i продовжує.

ПОЕТ

О, що без тебе все життя моє,

То лишень є блiда подоба,

То iснування без чуття, але

В нiм буде мiсце горю й на все злоба.

Хоч горе є i в коханнi, але все ж

З любов'ю легше з ним боротись.

Мо§й любовi нема меж,

А цiй розлуцi важко так коритись.

О струни, грайте сум i страх,

Який долине до мого кохання,

Хай буде так, хай буде так.

О заспiвай же, домбра, про моє страждання,

О заспiвайте, струни, про мою любов.

Про ласку мило§, про пiсню двох сердець.

О заспiвай же, домбра, знов i знов.

Засохне без любовi, вмре спiвець.

Голос з темного кутка пiдспiвує, але не попадає в такт i вiд того кричить. Спiвець замовкає.

ГОЛОС З ТЕМНОГО КУТКА

А поки ти спав,

Бачив сон про не§,

Iз другом тво§м §§ бачив я там,

Де степ зустрiчався з лiсом.

I нiжна рука ляже там на чоло,

Й тонкi пальцi пробiжать по волоссю.

А губи духмянi гарячим теплом

Цiлують його, й в пiднебесся

Ї§ пiдiймаєш не ти.

I, знаєш, щасливi здаються вони.

Спiвець кидає гнiвний погляд в темiнь.

ПОЕТ

О хто ти такий,

Що смiєшся iз мене?

Бо§шся обличчя своє показати.

Вiзьми, покажись, подивлюся на тебе.

Несила це слухать, несила чекати.

Ну, що ж ти злякався,

Замовк, як той лис.

Виходь iз кутка, подивися у вiчi.

Скажи все в обличчя.

Весь бруд виливай.

Ну, що ж ти замовк, ну, добре, чекай.

Спiвець бере домбру, яка лежала поряд. Починає перебирати струни. Домбра низько вiдгукується i видає тихi тужнi звуки.

ПОЕТ

Навiщо, подруга вiрна моя,

Ятриш менi душу, чи, може, рiдня

I ти тому голосу з теменi.

Що лише страждання приносить менi.

Голос з темного кутка iстерично смiється. Регiт перетворюється в гул, який сво§м ревом лунко котиться по кiмнатi.

ПОЕТ

Невже i подруга, домбра моя,

Зрадила менi, зрадила спiвця.

Невже повiрила, що чесностi нема,

Невже повiрила, що пустка - то тюрма,

Що вже нема довiри,

Що десь моя любов...

Невже. Немає вiри.

Скажи, о домбра, знов i знов,

Тебе питаю, що мовчиш?

Веселим голосом кричиш.

Раз так, не подруга ти, нi

Гори в пекельному огнi.

Раз зрадила своєму другу,

Встромивши лезо в спину мнi.

Нi ти тепер вже не подруга.

Заклятий ворог ти менi.

Голос з темного кутка смiється i саркастично зауважує.

ГОЛОС IЗ ТЕМНОГО КУТКА

Тепер нас двоє - чи повiриш нам,

Чи будеш знову ти пручатись.

Вiзьми на вiру, всiм нашим словам,

I будеш весело смiятись.

I пити це життя ковтками повними сво§ми.

I жити в задоволення.

Навiщо мучитись щоночi

I бачити у снах дiвочi очi,

Якi вже зрадили тебе.

I позабудуть щастя те,

Що ти дарив колись давно,

Як ти забув §§ тепло.

З кожною секундою голос стає все дужчим i дужчим. З кутка виринає тiнь (обличчя не видно). Та тiнь збiльшується i стає перед поетом. Поет закляк.

ПОЕТ

Цього не може бути... Ти?

Кому найбiльше довiряв,

Кому я радив i вважав святим,

Кого найлiпше з усiх знав?

Тiнь повертається до плями свiтла обличчям. Посеред кiмнати сто§ть душевний образ спiвця. Його друге Я.

ДРУГЕ Я

А ти кого хотiв побачить?

Казкову вiдьму чи кого?

I що тепер усе це значить?

Що твоє Я, проти того

Дурного знака з пiднебесся.

I що влюбився ти без меж.

Iди спiвай пiснi до бiсся,

А я пiду с тобою теж.

ПОЕТ

Це все в мо§й уявi. Все.

Проснуся я, i зникне все,

I зникнеш ти, i лиш любов

У вiки-вiчнi знов i знов.

Дождусь свого кохання, казки.

Зiрву з душi нещиру маску.

Всiм оголю своє я серце.

I вiдчиню надi§ дверцi.

I не пiддамся на спокусу

Шукати у розпустi душу!

ДРУГЕ Я

Так будь один, самотнiм будь,

Мо§х порад ти не забудь!

В цей час на вулицi чуються чи§сь кроки i дiвочий голос:

ДIВОЧИЙ ГОЛОС

Коханий, милий, я вже тут.

Порвавши сотнi тисяч пут,

Що роздiляли нас з тобою.

Прийшла, принiсши серце моє.

Спiвець взнає голос своє§ кохано§, переводить погляд на свого ворога, та той десь зникає.

Поет бере до рук домбру i починає спiвати.

ПОЕТ

Струн у домбри двi - не бiда.

I звуки ненавистi й болю.

Заграла вчора перша струна,

Сьогоднi заграє до любовi.

Роздуми на кладовищi

Одинока лавка бiля погосту...

Неймовiрний сум охопив душу. Як же багато хрестiв виросло з-пiд чорно§ землi за останнiй рiк. Як багато молодих душ покинуло тебе, рiдна земле, матiнко Вкра§на. Хоч би вiйна... А так.

Начебто мир на дворi, а свiжих могил все бiльше i бiльше. I в кожнiй з домовин молоде тiло-стареча душа. Чорна туга заповзає в серце. Ти §§ розганяєш нiкотиновим ядом, та задуха...

Тобi жаско. Хто наступний? Кого ще захопить в сво§ мiцнi обiйми стара. ХТО НАСТУПНИЙ???

Чорними лiтерами вибитими на м'якому гранiтi суспiльства. Страшне слово...

Ми так звикли шукати винних. Десь... Виннi всi, окрiм мене. Та все суспiльство хворе, пронизане проказою, як голками. I воно винне. Виннi всi, окрiм мене.

Звинувачуємо суспiльство, що дозволяє поширюватись чумi. Але ж суспiльство - це всi ми. Весь народ, тобто виннi всi ми. А коли виннi всi, то передусiм винен кожен.

Етика. Мораль.

Красивi слова. Що значать вони для кожного? Анахронiзми чи норма життя?

А де мораль в нашiй кра§нi?

Питання розриває мозок, очi слiпнуть в темрявi, шукаючи засади моралi. А вона, брудна i зґвалтована, валяється тут же - в глибокiй канавi бiля цвинтаря. I кожен, хто проходить поряд плює на не§, витирає ноги об не§.

Нема Моралi в нашiм кра§.

Етика - красиве слово, зi змiстом. У всiх на устах - та змiст рiзний.

Етика - маленька, побита дiвчинка, яка плаче над мораллю. А всi жахаються цiє§ пари i бiжать, як вiд прокажених.

I поряд з Мораллю, Етикою стоять в подертому лахмiттi, плачуть, ридають кровавими слiзьми Правда, Добро й Повага.

Суспiльство хворе, невилiковно хворе. I майбутнього в нього нема - допоки топтатимуть мову, культуру, iсторiю. Допоки геро§в нацi§ будуть чорнити i обливати багнюкою. Допоки Мова буде гiрко плакати з багнетом в грудях. Допоки Культура, яка вже лежить на смертному одрi, не буде цькуватися скаженими псами. Допоки не маємо майбутнього. Допоки не маємо єдностi.

Матiнко рiдна! Рiдна Вкра§но, хто пiднiме тебе з колiн. Хто захистить тебе вiд негоди, вiд чорних орлiв, якi жадають твоє§ плотi? Хто? Рiдна, де твоє майбутнє? Хто втопив його в чорному болотi? Лише питання. Так багато питань. Залишилися лише роздуми.

Бiля погосту сто§ть лавка, мокра вiд дощу. А недалеко в канавi помирає Мораль, i поряд ридають дочки, сестри, дружини.

Роздуми на кладовищi...

Золотi локони

На небi засяяв мiсяць.

Блiда подоба...

Я стояв коло вiкна. Внизу все буяло, цвiло. Початок лiта. Крiзь скло все здавалося туманно-квiтучим, та це зовсiм не заважало тiй красi, а навпаки надавало §й яко§сь загадковостi чи шарму.

Я шукав Афродiту...

Ти сидiла внизу на лавцi. Волосся спадало тобi на плечi i переливалося на сонцi золотистими барвами. Обличчя не було видно. Це надавало твоєму образовi, якогось ледь вiдчутного шарму та сховано§ десь, ледь досяжно§ краси.

Твоя рука завмерла на мить в повiтрi й ледь доторкнулася до локонiв волосся. Вiтер, немов пiдiгруючи тобi, почав бавитися з тво§ми золотими локонами. Тобi це не сподобалося. Раз за разом поправляючи волосся, ти немов би сперечалася з вiтром. Сперечалася на вiдомiй лише вам мовi, мовi гармонiйно§ краси i непомiтного шарму, який укутував сво§м туманом все навкруги. I вiтер здався. Афродiта. На милiсть переможця вiн пiднявся вгору i став бавитися iз листям, яке сво§м шелестом, немов пiдспiвувало птахам.

Ти дiстала гребiнець i почала розчiсувати сво§ локони широкими розмашистими рухами. Гребiнець рiвно ковзав по твоєму волоссю i рiвно вкладав золотi локони.

Крiзь призму скла, все здавалося дещо викривленим i химерним, тому я вирiшив вiдкрити вiкно. Стороннiй шум вiдчиненого вiкна, порушив пiсню, яку спiвав вiтрисько разом з птахами над твоєю головою. Розлючений мо§м нахабством, вiтер жбурнув в моє обличчя потiк теплого повiтря та, розумiючи марнiсть сво§х намагань, полетiв бавитися з листям i далi пiдiгравати в такт фальшивiй пiснi птахiв.

Менi так захотiлося спуститися вниз i, пiдiйшовши ззаду до тебе, доторкнутися до твого золотавого волосся.

Черно-белый кадр

Посвящается моей самой дорогой и любимой сказке

Рука скользнула по телу, пальцы ощутили твердость груди. Ты на мгновение затаила дыхание.

Рукам было все мало, они опускались все ниже и ниже. На секунду твое дыхание прервалось, из уст вырвался теплый стон и вновь прерывистое дыхание. Желания скапливались внутри на протяжении всего месяца и в одно мгновение вырвались наружу, озарив весь мир мириадами фотонов сладостной страсти. По всему телу тепло и еле уловимая дрожь. И все вокруг погрузилось в прерывистое дыхание и сбивчивый ритм сердца, которое желало вырваться наружу и разлететься по всей округе, озаряя все ярким светом.

Комната наполнилась запахом желания и любви. Мир вокруг перестал существовать. Все объяснялось и укладывалось в два сердца, в нежные изгибы линий тела и ровное течение времени. Хотя времени, как физического понятия не существовало, не существовало также и всего мира. В одно мгновение вся вселенная сжалась в точку и поместилась в самую глубину сердца. Взрыв света озарил все вокруг. Миллиарды лет свет хранил свою энергию, свято охраняя ее, именно для этого момента. И вот, это время настало. Энергия света росла, с каждой минутой, набирая силу и уверенность. Было тесно в бесконечности пространства, хотелось найти выход. А его все не было. Давление энергии света росло. Стены бесконечного пространства больше не могли выдерживать напор сладкой силы страсти. Раздался взрыв необычайной мощи и силы, волна света сносила все преграды на своем пути, каждой своей частицей проникая в самые потаенные уголки души. Так родилось что-то новое, именно так рождается жизнь. То новое, что создает и разрушает, одинаково сильно любит и ненавидит. Бесконечно сильно готово простить и в то же время несправедливо наказать. Это то, что называют "рукой милосердия" и "бичом всего человечества". Глаза сияют искренней добротой и добродетелью и в то же время подлой злобой и предательством. Уста твои произносят медовую ложь и желчную правду, как пуританин в одной руке сжимаешь меч, а вторая прижимает к сердцу крест святой. Кто ты, что родился в любви и ненависти? Какой твой истинный образ? Маска комика или трагика красуется на твоем лице? Ты как Янус римский, дитя соблазнов и пороков, сын или дочь минутной слабости и вселенской долго ожидаемой любви.

* * *

Достаешь из верхней полки старого, пыльного шкафа альбом с фотографиями, такой же древний, как и сам сервант. Первая страница, немного пожелтела от времени. Старая черно-белая фотография переносит нас в прошлое, отбрасывает на целую эпоху назад. Время бежит неумолимо, но все остается таким же. Разве может исчезнуть счастье и печаль, любовь и ненависть, радость и горе? И разве стареют улыбка на губах, или огонек надежды и счастья в глазах? Вряд ли... Скорее нет. Каждая фотография - это момент жизни, а каждый эпизод несет определенную энергетику. Поэтому пересматривая альбом, обращаем внимание не только на знакомые лица, пытаешься проникнуться, впитать в себя атмосферу эпизода. Окунуться в те реалии, что происходили в данный момент, минуту или даже час назад. Особенно интересны коллективные фотографии, и каждое отдельное лицо на них - уже история. Пускай будничная, похожая на другие, но все же история, эпоха целой личности. Разве есть на свете незначительные мелочи? Ответ один - нет, ибо каждая мелочь, каждая деталь - это маленький, иногда крошечный пазл целостной картины.

Перед глазами пробегают лица людей. Возможно, их уже нет в живых, но воображение рисует их жесты и движения. Вот они становятся для общей фотографии. Еще многие переговариваются между собой, о чем-то спорят, смеются, но лишь фотограф, как волшебник, произносит фразы, как лица их переменяются, становятся неестественно-напряженными. Миг проходит. И вновь, поднимаются глобальные темы. Звучит беседа о музыке, книгах, фильмах, картинах, непонимании поколений. Все эти вечные темы всегда были и будут актуальными.

Отдельный эпизод одиночные фотографии. Старые черно-белые фотографии. Казалось бы, как можно передать все чувство. Всю контрастность в двух цветах, а оказалось, что именно черно-белая фотография обладает душой, именно на ней, возможно, передать всю полноту чувств, всю изящность и грацию. Два цвета и тысячи оттенков. Передать все двумя цветами - это истинное мастерство и талант гения. Многоцветовые фотографии красивы и красочны, но они не дают почувствовать всю глубину и душевность картины. Да, они яркие и наполнены тысячами красок и миллионами оттенков, но все эти слои мешают заглянуть в сердце человека изображенного на фотографии.

Пальцы медленно перелистывают пыльные страницы, глаза жадно впитывают детали изображений, мозг спешно анализирует полученную информацию, а душа окрылено взлетает к небесам, уединяясь там, и вкратце пытается наладить разговор с той энергией, что излучает каждое фото, в старом, пожелтевшем от времени альбоме с металлическими вставками на обложках.

Ты целенаправленно шел к единственной фотографии, которая на самом деле интересовала тебя, но остальные фото были, так или иначе, связанны с той, единственной. Вся связь, на первый взгляд, была незначительной, малоинтересной, но это только на первый взгляд, ибо все изображения были сделаны в одну эпоху, даже в одно десятилетие. Цель, которую ты поставил перед собой, была выполнена более, чем на сто процентов. Тобой было установлено, что альбом сделан в довоенное время, то есть в тридцатые годы. Теперь стояла не менее важная задача: определить тех, кто изображен на всех снимках. Задача чрезвычайно трудная. Людей изображенных, скорее всего уже нет в живых, а тех, кто знал бы их, ты и не представлял, где искать. Ведь альбом нашел случайно, а прежняя хозяйка квартиры, у которой ты приобрел жилище, понятия не имела, о чем ты. Всматривался в лица, изучал фон, чтобы хоть как-то приоткрыть загадку альбома, но все тщетно. Было чувство, что сам фотоальбом не хочет открывать тайну своего происхождения, а все эти люди специально держат свою историю за семью замками.

Восьмая страница не была похожа, на все остальные. Она была фактически пустой и только одна фотография украшала ее. Но казалось, что весь альбом создавался именно ради этого снимка. Он был как самый красивый и эффективный бриллиант в царской короне, изюминкой всего альбома. На фотографии была изображена молодая женщина. Твои глаза невольно останавливались каждый раз, как ты брал альбом в руки. Загадочность снимка заключалась и в том, что изображенная, как Мона Лиза великого Леонардо не могла никого оставить безразличным. Можно любить, или не любить творение Леонардо, но оставаться безразличным - никогда.

Черные волосы женщины, локонами спадали на плечи, глаза были немного опущены вниз; создавалось впечатление, что она просто смотрела на свои руки. Ровные тонкие губы застыли в некой скромной улыбке, немного застенчивой, немного загадочной. Небольшой нос и круглый подбородок подчеркивали изящность и женственность девушки. Но самым главным (как тебе казалось) штрихом была шляпка, которая так мило украшала ее головку...

* * *

Последняя страница старого альбома, как некая черта под действием. Вот так переворачиваешь лист, а вместе с ним подходишь к осмыслению своих поступков и действий. Перевернув последнюю страницу альбома, а вместе с ней ушли в прошлое все заботы. И вроде все ясно, но впереди новые и новые заботы и битвы, для которых будут свои альбомы, свои черно-белые кадры. И так же неустанно будут листать пожелтевшие страницы пальцы, и так же внимательно будут искать самые незначительные детали глаза. И будет перевернута последняя страница, закроется альбом, и будет заброшен на самую дальнюю полку пылиться среди всякого ненужного старья. Дело сделается и будет подведена под ним жирная линия, и забудется оно. Но не для тебя. Не мог, не имел права заканчивать все дела, ведь альбом ты закрыть так и не смог. Стрелки на часах отмерили давно уже полночь, а глаза все всматривались в одну единственную фотографию сделанную полвека назад. Какая-то сила держала, не давала просто взять и захлопнуть этот альбом, но не все было так просто, как казалось на первый взгляд.

* * *

Как приятно поют ночью нимфы. Ветер приносит соленую влагу, которая оседает на губах. Солнце сейчас где-то далеко, на другом конце земного шара. Здесь царство ночи. Ночи и нимф морских, что вышли из пены морской, из той самой пены, которая родила прекрасную Афродиту. Лунный свет белой дорожкой падал на черные мокрые камни. Ночь тем прекрасна, что умеет объединить в себе лишь два света: черный и белый. Именно ночь, как самый искусный художник так умело смешала краски, что не осталось ничего лишнего.

Нимфы пели ровными голосами. Эта ночь была так же прекрасна, как и они. Длинные волосы спадали с плеч, открывая взору красивые ровные белые спины. Одинокий путник стоял неподвижно около самого обрыва. Его глаза жадно всматривались в темноту, пытаясь украсть хотя бы фрагмент какой-то картины. Слух его не подводил. Он был уверен, что слышит так же четко чудесное пение, как и шум волн прибоя.

Небольшая волна игралась с кончиками волос нимф, оставляя на них частички пены.

Небольшой шаг навстречу чарующему голосу, и еще один навстречу обрыву. Чарующий полет под голос прекрасных нимф. Песня их постепенно заканчивается. И море принимает своих дочерей в нежные объятья теплой, солоней воды, а ветер разносит влагу по всей округе.

* * *

Утро не принесло долгожданного отдыха. Красные, налитые кровью глаза устало всматривались в черно-белую фотографию старого альбома. Казалось, что тобой изучен каждый штрих и каждая мелочь этого чарующего образа, но новый взгляд приносил и новые впечатления, новые данные про это фото, этого человека. Казалось, ты знаешь целую вечность, и в тот же час абсолютно незнакомая девушка, но такая желанная. Ночь размышлений не прошла даром, она принесла бредовые идеи и фантазии; но чем бредовее кажется идея, тем более осуществима, оказывается в реальности.

Минута растянулась в пять и на странице альбома, где находилось фото девушки, появилось еще одно изображение. Пускай реальность не дает возможности им быть вместе, так хоть на страницах не будут расставаться.

* * *

Лува листала альбом. Старые фотографии переливались таинственным блеском лазури. Вода - это ее стихия, ее дом. Сколько себя помнит именно эта бухта дарила ей тепло и служила жилищем. Кроватью нимфе служил огромный камень, покрытый мягкими водорослями, а комнатой, как и домом - вся лагуна. Старый альбом достался ей от матушки, которая всегда повторяла, что он волшебный. Так случилось, что матушки больше нет в живых, она превратилась в морскую пену.

Нимфы удивительные существа и необычайно красивые, но любить не имеют права. Нимфа, которая хочет иметь ребенка сама себя обрекает на смерть. Ведь когда дочке исполниться пять лет, с первыми лучами солнца день принесет с собой и смерть прекрасной жительницы моря. Первые солнечные лучи осветят гладь моря, а волна вынесет на берег белую пену. И никто и не осмелиться подумать, что именно эта пена и есть прекрасная нимфа, что еще пару месяцев назад своим дивным голосом завлекала одиноких путников на верную гибель.

Нимфы не могут любить, ибо любовь для них сродни верной смерти, гибель в родном доме, имя которому - море.

* * *

Страница за страницей, а вокруг стоит тишина, на дне морском всегда царит тишина. Пускай там, наверху разыгрывается ураган и шторм, которые ломают мачты кораблей, швыряют суденышки как яичные скорлупы (это Лува наслушалась от стариков), здесь царит гармония тишины и спокойствия.

Каждая фотография альбома - это целое открытие, путешествие в иной мир, где все совсем не так как у них. Она не могла представить себе, как можно жить без воды, не в том понимании воды, как это представляют себе ибхи. Для них вода - это источник влаги, а для нимфы - это дом, целая стихия.

Восьмая страница была волшебной. Она всегда манила к себе, притягивала невидимой силой. Страница была посвящена одной ибхи. Этот лист альбома всегда казался особенным, но сегодня он был совершенно другим, не таким как всегда. От изображения исходил тусклый голубоватый свет, который равномерно освещал всю страницу. Такого ты никогда не видела. Казалось, что это самое невиданное доселе волшебство. Нимфа не сводила глаз с фотографии, голубоватое сияние каким-то образом начало действовать на девушку, закачивая и убаюкивая нежной мелодией, которая появилась неизвестно откуда. Мелодия звучала все громче и громче, казалось, она звучит из дальних мест. Ты прислушалась. И действительно дивная музыка, незнакомая тебе, но такая прекрасная и нежная лилась медовым потоком со страниц твоего волшебного альбома. Хотелось спать, глаза закрылись, тело окутали мягкие водоросли, служившие одеялом.

Ощущение полета. Луве казалось, что ее тело превращалось в перышко чайки и медленно летит по небу, а ветер, играясь, подхватывает то перышко и бросает еще выше и выше, аж до самых облаков. Хотелось открыть глаза и посмотреть, как высоко она уже слетела, но было тяжело поднимать веки. Ветер доносил до ушей незнакомые звуки, тело летело все дальше и дальше.

Альбом медленно опустился на песок и водоросли приняли его так же нежно, как и Луву. Вода нежно ласкала ее тело и было так приятно и тепло. Но сон был слишком правдоподобным. Нимфе стало холодно, и она открыла глаза.

* * *

Ты находилась в очень странном месте и лежала на странном камне, а вместо водорослей была ткань, теплая и сухая на ощупь. Лува встала и прошла по комнате, здесь не было той тишины, что царила на морском дне. Сплошной шум, лишний и такой ненужный. Звуки вокруг. Они мешали и раздражали, больно резали слух. Привыкшая к тишине морского дня нимфа не могла понять откуда исходит каждый звук и какому невиданному животному принадлежит каждый в отдельности звук. Сколько непонятных интересных предметов окружали тебя. Многие из них были твердые и холодные, некоторые мягкие и теплые. Все новое и необычное. Где ты? что за странное место и куда ты попала. Девушка вышла из одной комнаты и очутилась в другой. Все эти стены, тесное пространство окруженное холодными стенами. Каждая стена давила на тебя. Дома ты привыкла видеть мир без границ. Сколько хватало взора - столько была одна вода, а ночью, сидя на камне возле самой кромки воды ты ощущала простор вне моря. А здесь было как-то неуютно, но интерес и желание познания нового брали свое. Разве могла представить себе, что очутишься в новом для себя мире, да еще таком необычном и до боли странном.

Лува зашла в третью комнату, где царил полумрак. Глаза твои прекрасно видели в темноте. Комната была меньше предыдущих. Посреди стояла большая кровать, на которой кто-то спал. Рядом с кроватью стоял столик, на котором лежал открытым старый альбом, такой же, как и у тебя.

Нимфа тихо присела на краю кровати и взяла в руки альбом. Те же самые лица, те же снимки и только восьмая страница другая...

* * *

Сон, как фантастическая реальность. Иногда невозможно понять, спишь ты или уже проснулся. Вот так лежишь, поглощая глазами темноту, и реально видишь происходящее вокруг. Вот и сегодня прекрасно видишь, как в комнату входит она. Именно та, что беспокоила тебя на протяжении последнего времени. Абсолютно нагая, девственно прекрасная и чистая, как ночной влажный воздух на побережье моря. Волосы, черные как ночное небо падали на плечи, а дальше длинными локонами покрывали спину, обнажая высокую красивую грудь. Ночная гостя осторожно подошла к журнальному столику и взяла альбом в руки. Хотелось окликнуть, позвать ее. Но чувство страха, что видение, столь прекрасное и неожиданное исчезнет так же быстро, как и появилось. Но каким бы не был страх, любопытство побеждает почти всегда наверняка. Желание хоть как-то обратить на себя внимание, что я вот он, я здесь. Я люблю тебя, ответь, что чувствуешь ты? Но непонятная сила сдерживала порывы, всякий раз, когда они возникали.

Прекрасная ночная гостя присела на краю кровати, лишь тихий скрип выдал ее присутствие. Темнота мешала разглядеть ее полностью и только возникавшая лишь на миг луна освещала девушку. Но только мгновение и снова пряталась за тучи. Но света было не нужно, воображение легко дорисовывало недостающие линии и перед глазами возникала целостная картина мечты, того идеала, что придумывал себе на протяжении последнего времени. Шли секунды, которые растягивались на целую вечность. Но и этой вечности было мало. Времени не существовало. Силы сдерживать себя уже не было. Страх был подавлен желанием. Ты повернулся к незнакомке и решился заговорить:

- Прошу тебя, скажи кто ты?

Незнакомка от неожиданности встрепенулась и повернулась лицом к тебе. Миг она молча сидела, а потом наклонилась над твоим лицом, словно пытаясь разглядеть каждую морщинку. Ее лицо находилось так близко, что ты слышал ровное дыхание, видел черный огонек в ее глазах. Губы обжег сладкий поцелуй, который взрывал твое желание. Тебе хотелось еще большего. Поцелуй прервался так же неожиданно, как все и началось.

- Прошу, не останавливайся. Ты мечта, ты мой идеал, - скороговоркой выпалил ты, но тоненький пальчик девушки лег на уста, прервав тем самым твое бессмысленное повествование. Слов было не нужно, все было ясно и так.

* * *

Горизонт наполнился багрянцем, приближалось утро, а с ним и свет нового дня. Ночная гостья, как кошка, грациозно встала с кровати, не отрывая взгляда от мужчины.

Комната наполнялась голубоватым туманом, который в предрассветном полумраке казался наполненный мистическим смыслом. И чем ближе приближался рассвет, тем туман становился все гуще и гуще. Сначала ты еще различал хоть какие-то ее черты, но постепенно голубея, дымка полностью поглотила девушку. Солнечный свет быстро разогнал предутренний мираж.

В комнате ты был сам и только соленый привкус моря на губах говорил о том, что ночной визит был не сон. Но так устроен человек, что желанное иногда так хочется выдавать за действительное.

* * *

Нимфа не имеет права любить, ведь любовь для нее означает смерть. А если все же полюбила, как тут быть? Осуждение со стороны сородичей обеспечено, но то не страшно, ведь чувства - это лучшее, что было когда-либо у нее. И хотелось счастья, хоть миг, хоть секунду, лишь бы своего. Чтобы не делить ни с кем и никому не отдавать, а оставить вот такое целое, себе только. Разве не заслуживает этого каждый и Лува в особенности. И ради этого мига ты готова была жертвовать многим, возможно, даже жизнью. Да именно ради любви нимфа готова была на все. Ей так хотелось любить и быть любимой, всегда быть рядом с тем человеком, которого подарила ей судьба. Они разные, и встречаться могут лишь ночью. Но на то ночь и создана. Время любви и единства двух душ.

* * *

Целый день нимфа пыталась понять, как ей удалось попасть в мир ибхи. Возможно причиной тому альбом, который является своеобразными вратами между твоим миром и миром по ту сторону.

День прошел в напряженных размышлениях. Лува только то и думала, как попасть во второй мир, как остаться там, или как забрать свою любовь сюда, в ее дом, ее мир. Как сделать встречи более длительными. Но вечер уверенно приближался, не прошло и нескольких часов, как отворил двери ночи, а сам удалился ждать своего череда в следующий день. Вот так каждый день вечер передает эстафету ночи, ночь - утру, утро - дню, а день - снова вечеру. И так тысячи лет в одной последовательности. Идеальный механизм работал без сбоев и задержек. Значит, так нужно, значит, так правильно. Хотя ей обидны было правила, что нимфы не могут любить. Так тебе говорили с самого детства, это было уже не правило, скорее закон.

Лунная ночь, а Лува все на дне. Ей не хочется спать, петь. Она счастлива. Да именно теперь она счастлива, как никогда. Ей хотелось побыстрее отправиться к своему ибхи. Нимфа как и в прошлый раз взяла в руки альбом и медленно начала его листать, но вчерашнего свечения не было, фотография как и прежде отливалась только черно-белым глянцем. Какая-то горечь и обида вкрадывались тебе в душу. Сердце не могло поверить, а разум отказывался объяснять, почему ничего не получается. Лува повторяла все с самого начала, но снова ничего не выходило. Гнала от себя мысли, что судьба подарила тебе лишь мгновение счастья. Ведь даже за тот миг твое сердце успело наполниться до самых краев новым чувством, имя которому - Любовь. Величайшее из чувств, сильнейшее из лекарств и такое же сладко-горькое, как яд, который способен убивать так же медленно, мучительно и красиво. Лува закрыла альбом и положила на место. Единственное чувство, наполняющее всю изнутри, было отчаяние. Именно вооружившись им, ты прилегла на свой большой камень, морские водоросли нежно обняли твой стан, и море стало на какую-то миллиардную долю промилле солонее.

* * *

Аскольд готовился к встрече долго и со вкусом. Этот ужин для двоих хотелось провести в неком восточном с элементами европейского стиле. Низенький столик, на котором горели две высокие свечи, вместе с огнем некого шарма, разносили по комнате аромат жасмина. Дорогое белое вино, высокие фужеры, в стекле которых отражались огоньки свечей. В духовке томился ужин.

Он один раз за другим наматывал вокруг маленького стола, все время что-то поправляя, переставляя. Никак не мог найти себе места. А ее все не было. "Может - это всего лишь сон, или проделки моей болезненной психики", - повторял ты себе, но каждый раз прогонял эти мысли подальше . Ты не мог поверить, что мозг способен на такое. Конечно, ты читал научные статьи, слышал лекции известных эскулапов в данной отрасли, и прекрасно понимал, что человеческий мозг способен на многое, но не мог предположить, что твой разум может так зло шутить над тобой. "А как тогда объяснить соленый привкус на губах утром?" - как слабое утешение находил. "Да, мало ли что съел вечером", - отвечали бы, но ты уверял себя , что это не сон. "Но куда тогда она исчезла, и как вообще могла попасть сюда?" - задавал себе вопрос, но ответа найти так и не смог. Волшебство - единственное заключение, которое можно было сделать для себя и окружающих. Но скептики смеялись и злорадно издевались над твоей верой. А так хотелось верить, что чудеса не остались далеко в детстве и волшебство случается не только перед Новым годом или Рождеством. Мечты сбываются, как не крути сумасшедший мир. Как говорят мудрые: "Нужно только очень сильно захотеть и любая мечта обязательно сбудется!"

"Но почему она не появилась сегодня? Что случилось? Может я ее чем-то обидел? Если бы знать, как попасть в ее мир, и где вообще находится ее мир, где искать прекрасное создание? Одни "почему" и "если". Значит, на это есть причины, которым можно дать логическое объяснение. Хотя логике здесь делать нечего, она просто здесь не работает. Этот иррациональный мир втиснуть в логические рамки никак и никому не удастся", - бегая из угла в угол комнаты, задавая себе вопросы. Сколько вопросов и ни одного ответа.

Аскольд присел на краю кровати, обхватил руками голову и погрузился в глубокое размышление. "Какая глупость, влюбиться в фотографию. Полюбить несуществующего человека, - молодой человек корил себя, прекрасно понимая всю абсурдность данной ситуации, - Ас, тебе надо лечиться..."

Часы пробили шесть утра. Кукушка высунулась наружу, лениво прокуковав спряталась назад. Солнце поднималось над горизонтом. На столе догорели две свечи, оставив после себя кусочки парафина: Аскольд уснул на кровати так и не раздевшись. Солнце поднималось все выше и выше, уверенно развивая миф о том, что ночной путницы уже не будет.

* * *

Почему-то во многих сказках ведьма - это страшная старуха, живущая в темной пещере, наполненной лягушками и змеями. Вся наша жизнь насквозь пронизана стереотипами. Старуха, ужасная на вид, пытается сделать всем какую-то гадость или что-то в этом роде. В мире Лувы все было по-другому.

Утро не принесло нимфе никаких сюрпризов. Спокойное море, где наверху, скорее всего, светило солнце и дул теплый солоноватый ветерок. Больная душа, и красные от слез глаза. Она так и не смогла попасть в другой мир, а теперь терзаемая непониманием и тоской решила навестить колдунью, которая наверняка знала ответы на вопросы, которые так тревожили сердце бедной девочки.

Волшебница жила недалеко от Лувы и была ее сверстницей. Она не боялась солнечного света, поэтому об окружающем мире знала больше всех вокруг.

Лува переступила порог жилища колдуньи. Та жила в просторной пещере, которая выходила на поверхность, поэтому здесь было светло и тихо.

- А, Лува, проходи подруга, и рассказывай, как тебе удалось влюбиться в ибхи?

Нимфа, от неожиданности открыла рот, но вскоре поняла, что ведьма может читать мысли. Собравшись с силами, девушка начала рассказывать:

- Я листала старый мамин альбом и странным образом переместилась в другой мир, в мир ибхи. Там все так необычно. Сначала я не поняла, где нахожусь, и немного испугалась, - нимфа перевела взгляд на свою подругу-волшебницу, та сидела и пристально смотрела прямо в глаза девушки и продолжила, - а потом я увидела его, и альбом, - глаза девушки заблестели, она отвела взгляд в сторону и замолчала.

Колдунья немного помолчала, а потом заговорила тихим, красивым голосом:

- С этим альбомом связанна странная история, да и с твоей мамой. Но начнем по порядку. Что ты хочешь знать?

Нимфа колебалась, какой вопрос задать первый. Ей не хотелось выглядеть простушкой в глазах такой уважаемой подруги.

- Каким образом я попала в мир ибхи? - спросила Лува и присела поближе к волшебнице, предчувствуя длинный разговор.

- Альбомов существует два. Один у тебя, а второй, как ты уже поняла, в мире ибхи. Они не могут существовать отдельно друг от друга. Если пропадет или будет уничтожен один альбом, второй исчезнет вслед за первым. Альбомы, как, - ведьма замолчала, подбирая нужные слова, -- как врата. Ты заходишь с одной стороны, а выходишь с другой. Входить можно только с твоей стороны. То есть твой альбом - это вход, а альбом, что находиться в мире ибхи, соответственно, выход. Чтобы попасть тебе назад, достаточно дождаться рассвета. А есть еще одно условие: альбомы должны быть открыты.

- А как альбом попал ко мне?

- Понимаешь, я даже сама не знаю толком историю этого альбома. Ходят только легенды. Если хочешь, могу рассказать, - колдунья перевела взгляд на Луву, та с неподкупным интересом ловила каждое ее слово. Глаза девушки блестели интересом, с нетерпением ждала продолжения рассказа. - Когда твоя бабушка, была твоих лет с ней и произошла эта история, но она никому не рассказывала. Но слухи имеют странное качество, они распространяются, иногда быстрее ветра. Так вот, ночью, твоя бабушка сидела на камне у самого моря, здесь в нашей бухте и увидела юношу, который шел прямо к морю. Вместо того, чтобы заманить юношу в пучины моря, отдав тем самым дань Посейдону или, на худой конец, скрыться в пучине морской, твоя бабушка лишь сидела и наблюдала за каждым движением юноши. Странные чувства охватили ее. Чувство жалости смешанное с неизвестным ей до того момента чувством любви. Юноша заметил твою бабушку и вместо того, чтобы удалиться назад в свой мир, решил заговорить. Его так очаровала красота твоей бабушки, что взаимное чувство любви озарило ярким светом всю вселенную. Произошло невероятное - ибхи влюбился в нимфу, и нимфа отвечала ему взаимностью. И хотя они были совершенно разными и быть вместе не могли, юноша подарил твоей бабушке обычный, на первый взгляд альбом с фотографиями, чтобы тот напоминал ей о нем. Но, как часто бывает, простые вещи становятся волшебными, стоит этой вещи стать объектом взаимного интереса любящих людей. Альбом передался по наследству твоей матери. И ты также рождена от большой любви нимфы и ибхи. И вот такая же судьба постигла и тебя. Возможно - это судьба вашего рода. Но ты, Лува, не обычная нимфа. Но это только легенда твоей семьи. Как было на самом деле, никто не знает. Если все вокруг нимфы рождаются от мертвых ибхи, то ты родилась от живого и мало того, ты родилась от большой любви твоей мамы и твоего папы-ибхи. Альбом этот твоя семейная ценность, щастье и проклятье одновременно, но я не в праве осуждать тебя. Это твой выбор.

- А почему тогда он вчера не открылся?

- Не было жертвы.

- То есть? - не поняла нимфа.

- Для того, чтобы альбом открывался, - нужна жертва. Жертвы ибхи. Душевные силы ибхи, его внутренняя энергия во время смерти заряжает альбом и у него появляются, как бы силы, чтобы открыть врата между вратами.

- Значит, потому, что я вчера не пела, не заманила своим голосом никого в ловушку морской пучины, именно поэтому я и не увидела свою любовь.

- Видимо, да. Так звучит легенда, но я точно не знаю.

- Спасибо тебе Овера, спасибо тебе дорогая подруга, - Лува вскочила радостно и уже бежала к себе.

- Люби его. Как жаль, что это продлиться так недолго, - в спину убегающей нимфе сказала волшебница и углубилась в свои мысли. Но мысли мыслями, а из головы не шло пророчество древних: "Третье поколение нимф, рожденных в любви, изменит мир". Овера знала, что Лува это второе поколение, а ее дочь принесет изменения, но какие - это была загадка за семью замками. "Ладно, поживем - увидим", -- проговорила про себя колдунья и отправилась в верхнюю пещеру рисовать на стенах картины мамонтов. А какая-то экспедиция археологов найдет те рисунки и гордо будет считать, что нашла самую древнюю цивилизацию на всей земле, а для Оверы это было всего лишь развлечение.

* * *

Время для Лувы тянулось необычайно медленно. Она не могла дождаться вечера, чтобы принести в жертву одного ибхи и отправиться к другому.

Если долго ждать, то время как бы останавливается, секунды превращается в минуты, минуты в часы, а про часы вообще говорить не хочется. Но вечер все же наступил и Лува отправилась на побережье.

* * *

В ту ночь она пела только для него. Звонкий, красивый ровный голос разносил ветер по округе, заманивая одиноких путников в морскую бездну. Нимфа прекрасно знала, что только сейчас она может ему петь, в мире людей ее голос для него будет означать лишь одно - смерть. Кто услышит голос морской нимфы, тот в море и найдет свой последний путь. Остановись путник, услышь прекрасный голос дочерей моря. Восхищайся и любуйся, но плата будет твоя слишком большая. Цена - жизнь твоя. И путник жертвует, возможно, последним и самим дорогим, что есть у него - жизнью ради одного взгляда. Последним взглядом он увидит прекрасное создание и покинет бренный мир с улыбкой на устах и блеском счастья в глазах. Море благодарно принимает жертву и дарит той, что искренне любит еще одну встречу. И та, бежит, ведь знает, что скоро рассвет, а сделать нужно так много.

* * *

Восьмая страница альбома опять светилась голубоватым загадочным свечением. На этот раз Лува знала, что нужно делать и страха почти не было. И вновь ощущение полета. Она - снова легкое перышко чайки над бескрайней гладью моря. Она невесома и невидима. Ветер переносит ее на своих могучих крыльях, куда ему хочется. Ощущение полета опьяняло так же сильно, как и чувства любви.

* * *

Хотя в этой комнате ты была всего один раз, но прекрасно помнила, где вход, а где выход. У ибхи ночь предназначена для сна. У них солнце и свет его играют главенствующую роль в жизни, а для тебя солнце и тепло его - верная смерть, а ночь время чувств. Так устроен мир. Весь мир соткан из противоположностей и противоречий, такая его суть.

Аскольд неспокойно спал на кровати. Его чуткий сон один раз за другим перерывали посторонние звуки. Он раньше не замечал за собой такой странности, когда любой посторонний шум, даже незначительный, раздражал его. Вот и теперь сон перерывали, то гул автомобилей за окном, то скрип в соседней комнате. Аскольд начал уже подумывать, а не сошел ли он с ума. Неужели разум его перестал нормально работать и снова играет с ним в странные игры?

Посмотрел на часы - четыре утра. Еще час-полтора и настанет рассвет, а уму так и не удалось выспаться. С досадой он повернулся на другой бок и открыл глаза: в проеме двери стояла она. Да он не мог ошибаться. И сном это быть не могло. А если и сон, то очень реалистичный. Чтобы убедиться, не сон ли все это, молодой человек ущипнул себе руку и почувствовал боль. "Значит все-таки не сон. Значит, она здесь, она реальна", -- пронеслось в голове. Но почему-то он не мог встать, едва шевелились руки.

Она плыла над полом, парила невесомой птицей в маленькой комнате.

Лува подошла к кровати и присела на ее край. Глаза двоих не отрывались, неведомая сила тянула два молодых, полных сил тел друг к другу. Губы слились в нежном, неторопливом поцелуи. В груди горело огнем желания, сердце ускоряло свой ход и, казалось, разлетится на миллионы маленьких осколков, и те кусочки загорятся на небе маленькими точками, необычайно яркими. А другие обратят свой взор на небосвод и в восхищении промолвят: "Звезды! Какие красивые, яркие звезды". Не зная, что небо украшают не звезды, а осколки сердец разлетевшиеся, разорвавшиеся в груди сердца, переполненные вселенского чувства - любви.

Губы горели огнем. Волосы Лувы пахли морским прибоем и теплым соленым ветром. Аромат свободы. Запахи возбуждали обоих. Грудь нимфы налилась, а бронзовая кожа переливалась в лунном свете. Тела переплелись в танце любви. Комната наполнилась невидимым светом страсти и желания.

Луны не стало. Самая темная часть ночи, накануне рассвета. Самый пик удовольствия перед расставанием.

Пара уже стояла посреди комнаты, их губы не могли оторваться друг от друга. Самое сокровенное для влюбленных - это поцелуй, когда горячее дыхание губ передает всю энергию чувств партнеру.

Первые лучи солнца показались над горизонтом, комната наполнилась туманом, но они этого не видели, и не хотели замечать. Лува начала ощущать невесомость, она взлетала, переносилась в свой мир. Аскольд не мог оторваться от прекрасной ночной гости, но ее сильные руки оттолкнули мужчину. Толчок был настолько сильным, что Аскольд отлетел на кровать и лишь тогда открыл глаза. Комната наполнилась голубоватым туманом, а на горизонте всходило солнце.

Луве хотелось прокричать, что ему нельзя в ее мир, но говорить было тоже запрещено. Одни запреты и табу. Хотя бы любовь запретить никто не в праве.

* * *

Ночь была создана для них. Видимо, Великий Творец, создавая это время суток, специально наполнил ее лишь двумя цветами: черным и белым. Нигде и никогда эти цвета так не гармонировали и не были идеализированы так, как во время владычества ночи. Все народы считали эти два цвета абсолютно противоположным. Как борьба света и тьмы. Но Творец побеспокоился и лишь ночью черный и белый сливаются воедино и взаимо дополняют друг друга.

Лува была счастлива. И как не звучит это ужасно, наполняла альбом каждую ночь новой порцией энергии, которая переносила ее в мир ибхи, в мир ее мечты и безграничной любви. И казалось, что любовь ее должна длиться вечно. Но вечно в этом мире лишь противоборство дня и ночи, белого и черного. И как любой фильм имеет конец, так и ее любовь, а скорее не любовь, а их отношения должны были достигнуть какого-то предела. Они вместе чувствовали приближение конца, но старались, как можно на больший период отстрочить его приход. И когда казалось, что времени нет, рассвет развеивал их убеждения и переносил Луву в ее мир, оставляя Аскольда наедине с самим собой и мыслями о времени, которое так несправедливо по отношению к ним.

* * *

Любовь любовью. Чувства чувствами. Но мир людей, к сожалению материален. Иногда даже слишком. И одними желаниями, как бы этого не хотелось, прожить в нем невозможно.

Аскольд сидел в небольшом самолете, который совершал рейс на юг Европы. Скучные конференции, монотонные рауты. Но именно от них зависело дальнейшее финансовое положение Аскольда. Столь длительное расставание, удручающе действовало на молодого человека. Последние две недели они с Лувой виделись каждую ночь. Две незабываемые недели, наполненные любовью и сладким, пьянящим ароматом счастья. Девушка не произнесла ни одного слова. И даже ее имя для него оставалось загадкой. Мужчину сначала удивляло постоянное молчание гости ночи, но со временем он смирился. В конце концов, не имело значение, на каком языке и как говоришь, главное, что ничего, кроме любви, не требовалось. Наверное, слова были бы даже лишними. А своими чувствами оба расплачивались сполна. Впрочем, они прекрасно понимали друг друга и без слов. Разговор молча длился у них две недели. А слова заменили поцелуи и взаимные ласки, и конечно же, обжигающие взгляды.

От длительных раздумий Аскольда оторвал голос пилота, который объявил о начале посадки. Работа есть работа и нужно ею заниматься, несмотря ни на что. Ведь даже само существование человека требует определенных материальных затрат. Как говорили мудрые: "Одними желаниями сыт не будешь".

Конференция должна была начаться в шесть вечера, а в южном маленьком городке было только семь часов утра, когда самолет совершил посадку. Поэтому, добравшись в гостиницу, Аскольд решил отдохнуть перед важными переговорами. Он занес вещи в номер и, не раздеваясь, упал на кровать. Через десять минут спал как младенец.

Теплый ветер с моря доносил шум волн. Тихо играла музыка. До боли знаковая, но вслушиваться не хотелось. Шум волн действовал успокаивающе. Набережная, на удивление была пустой. Было странным, что в такую прекрасную ночь по ней не гуляют влюбленные пары. Так нежно обнявшись и что то нашептывая друг другу на уши. Музыка заиграла громче, теперь ты отчетливо слышал ритм аргентинского танго. Чарующего танца любви и страсти.

Мужчина шел по набережной в черном смокинге. Такое себе денди 30-х годов двадцатого века. Шаги громким эхом отзывались на шум моря. Фонари бледно горели и служили скорее ориентиром дорожки, нежели источником света. Ты остановился и всмотрелся в чарующую темноту впереди себя. Там кто-то был. Хотя глаза и не видели очертаний силуэта, но сознание подсказывало обратное. Прислушался. Действительно, впереди слышался размеренный стук каблуков. Появилась она. В облегающем белом платье, стиля тех же прекрасных и чудесных 30-х, а на голове чопорная белая шляпка. Она парила над тротуаром изящной и легкой походкой. Когда Аскольд и Лува поравнялись, взгляды пересеклись. С новой силой и очень громко заиграло танго. По телам пробежался электрический заряд. Мгновение они так и стояли, неотрывно смотря друг на друга. Мужчина взял девушку за талию и первым сделал шаг. Танец любви, как бой черного и белого. Сколько страсти и желания было в их движениях, сколько азарта и смелой сексуальности в неотрывных взглядах. Аскольд и Лува - два мира, объединены сейчас под ритмом аргентинского танца страсти. Доиграли последние аккорды. Неизвестно откуда взявшаяся белая роза лежала рядом на скамейке. Лува осторожно взяла цветок. И тут же уколола себе палец. Капелька крови, на белом лепестке розы.

Аскольд открыл глаза. Часы только отмерили четыре часа дня. Холодный душ помог прийти в себя. Костюм, галстук - строгий стиль - работа не ждала.

* * *

Пресс-конференция проходила в большом и просторном холле шикарного отеля. Гостиница располагалась на побережье, поэтому влажный морской ветер доносил убаюкивающий шум моря и соленый аромат прибоя. Как и ожидал Аскольд, ничего интересного или нового предложено не было, поэтому мужчина откровенно скучал, пиная начищенным туфлей ножку, впереди стоящего стула. Выступления других его начали усыплять, а тихий звук прибоя нагонял тоску. Его любовь сейчас где-то далеко, а он должен сидеть здесь и слушать занудные речи выступавших.

Через два часа потраченного времени все наконец закончилось. Впереди предстоял небольшой банкет, на котором он и сможет заключить нужные контракты.

Банкет проходил в недалеко расположенном ресторане, веранда которого выходила прямо на пляж. Как выяснилось позже, все более или менее приличные заведения считали необходимым атрибутом быть расположенными на побережье или выходить верандами в сторону пляжей, которые находились здесь везде. Город располагался узкой полосой у побережья теплого южного моря. Тихая музыка, смешанная с пустыми формальными разговорами. Как хотелось бросить все и скорей мчаться домой, а там терпеливо ждать ночи и искренне надеяться, что ночная гостя прейдет и принесет вместе с собой тот самый аромат моря и соленый привкус на горячих губах. Но, нужно соблюсти все формальности, показать, что тебе безразлична судьба контракта, хотя обе стороны прекрасно понимали, что договора будут подписаны любой ценой... Таковы, наверное, правила игры, придуманные еще в глубоком средневековье.

Около двух часов ночи, абсолютно разбитый Аскольд зашел в свой номер. Единственным желанием было уснуть. Раздеваться не хотелось, поэтому кое-как умывшись, молодой человек упал на кровать и уснул мертвецким сном. Хотелось, хоть во сне, увидеть морскую нимфу, но видимо была не судьба, сны в это ночь не хотели посещать Аскольда.

* * *

Теперь единственным желанием Лувы каждый вечер, было, чтобы он быстрее закончился. Ведь когда ночь вступает в свои данные законом природы права, она могла отправиться к своему счастью, прямо к своей любви. Нимфа не умела делать что-то наполовину и особенно в отношении своих чувств. Если и любить кого-то, то всей душой и телом, так чтобы сердце вырывалось из груди. Если ненавидеть, то искренне и всеми силами. Ненавидела она в этом мире только солнце и время, что так медленно тянулось днем и так быстро проносилось ночью, отрывая ее от любимого человека, забирая опять в однотонный мир.

Вечер сегодняшнего дня пронесся, на удивление быстро и даже луна не успела высоко подняться, как Лува уже неслась к альбому, к заветной двери, которая вела в другой мир. Те же чувства полета, к которым уже успела привыкнуть. Те же ощущения невесомости. И вот она в комнате, а рядом ждет ее любимый человек. Вот сейчас она зайдет в его комнату, а он, не дождавшись ее, уснет. Лува сядет у края кровати и проведет своей рукой по его волосам. И он нежно возьмет ее руку и начнет целовать каждый пальчик, постепенно поднимаясь вверх. Их губы сольются в поцелуе, который может длиться до самого утра. Да, именно все так и должно случиться. Лува вошла в его комнату. Абсолютная тишина смутила ее, комната была пустой. Кровать застелена и холодна. Нимфа не могла понять, где же делся хозяин квартиры. Может быть, уехал куда-то, но его вещи были на местах. Лува не могла понять, что мир людей совсем не такой, как ее. Человеческий мир материален и слишком переборчив. В нем сплошь и рядом несправедливость и горе. В нем полно никому не нужных соблазнов, слишком много лишнего, которое ни к чему хорошему и доброму довести просто не в состоянии.

Лува присела на пустую, холодную кровать. Плакать не хотелось, но слезы все равно котились по щекам. Около часа нимфа вот так просто сидела и плакала. Потом легла на кровать, обняв его рубашку с которой не успел выветриться запах любимого тела и скрутившись калачиком уснула.

Рассвет застал ее, когда девушка спала. Она не ощутила в своем теле невесомости и ощущения полета. Мягкие водоросли укутали ее, как мягким одеялом. Нимфа не просыпалась, прижимая к груди рубашку своего любимого человека.

* * *

Проснулся Аскольд к обеду. Шея и спина затекли, и лишь холодный душ помог привести себя в порядок. Контракты были подписаны и можно лететь домой. Но билет был только на завтрашнее число, а значит, придется существовать на этом острове еще одни сутки. Иначе, как существованием назвать это он не мог. Вроде бы все по лучшему виду. Пятизвездочная гостиница, теплое море и южное солнце, но не хватало самого главного - любимого человека рядом. Так не хватало ее улыбки, нежных рук и горячих губ. Слабо утешало лишь одно, уже завтрашнюю ночь он будет рядом с ней. Но ждать целые сутки, так не хотелось, ждать было невыносимо, хотелось всего и сразу, а так, к сожалению, быть не может.

Обед не принес желаемого облегчения, поэтому Аскольд решил прогуляться по городу, посмотреть окраины, присмотреться в лица людей. Может, хоть это немного развеет его тоску и хандру.

Ноги несли его в непонятном направлении. Такие же лица людей, как и дома встречались у него на пути, только, может быть, лица местных жителей были более загорелыми чем, на родине. Высокие здания сменились меньшими жилыми домами. Дороги чем дальше, тем меньше становились похожими на городские трассы цивилизованного мира. Солнце все ниже и ниже катилось к закату. Жаркий день сменился вечерней прохладой. Кривые и запутанные улочки вывели его за город. Аскольд не имел ни малейшего представления, где он находился и как он будет добираться назад в гостиницу. Почему-то в данный момент это интересовало его меньше всего. Он полностью положился на волю случая, считая его наилучшим проводником в данной ситуации. Пыльная дорога вела в неизвестность и эта неизвестность манила его, звала неслышным никому голосом, а он слышал его, слышал как чей-то сильный, могучий зов манил его. Усиливался ветер, солнце скоро должно было зайти в течении ближайшего часа. Ничего не беспокоило мужчину. Существовало только здесь и сейчас. Времени и суете не было места в жизни у Аскольда. На встречу шел старик. Он торопился, пытаясь добраться до города, который остался далеко позади, до наступления темноты. Когда путник поровнялся с Аскольдом, полным тревоги и заботы голосом произнес:

- Мистер, на море будет шторм. Не время разгуливать.

- Ты посмотрел на старика. Его серые глаза, выражали лишь заботу. Ответил:

- Спасибо, мистер. Но...

Старик осмотрел с ног до головы мужчину. Подозрительно прищурив глаза, сказал:

- Вы молодой, Вам жить еще надо.

- Но я не собираюсь умирать, - с улыбкой на лице ответил.

- Будьте осторожны, и да хранит Вас Господь, - сказал старик и поспешил в город до наступления темноты.

Тучи затянули небо в один миг. Ветер срывал тебе с ног, которые несли в неизвестном направлении. Аскольд сквозь шум ветра слышал пение. И звуки танго. Не понимая, откуда в этой глуши, где нет ни одной живой души, играет музыка. Он пошел на звуки. Все наполнилось темнотой, звуки музыки становились все громче и громче. Ноги вывели его на край обрыва, за которым простиралось бурлящее море. Ты отчетливо слышал ритм аргентинского танго - танца любви и страсти. Сквозь музыку ты услышал звуки голоса, дивные звуки - необычайно красивые и чарующие. Было ощущение, что ты слышал этот голос. Может быть, хоть раз в жизни, но точно слышал.

Мужчина стоял на краю обрыва и жадно вслушивался в голос, будоражащий голос, словно звал к себе, манил, притягивал невидимыми нитями. Хотелось увидеть обладательницу сего прекрасного и чистого голоса. И Аскольд сделал еще один, совсем маленький шаг, вперед. Ветер подхватил мужчину и решил проводить его до самой воды, а под ней скалы. Он улыбался вместе с ветром. А на море разыгрался нешуточный шторм.

Лува закончила петь, пробираясь по камням к месту жертвенника. Невиданная сила тянула ее к очередной жертве, а в мыслях только он. Как полетит к нему, как обнимет.

Нимфа остановилась и присела возле жертвы. Такие знакомые и любимые черты. Слезы выступили на глазах. Нимфы не имеют права любить, ведь любовь для них - это смерть.

Она пела лишь для него. В последний раз и первый. Голос дрожал, ветер бешено трепал ее волосы, на море бушевал шторм. Небо покрылось тучами. Мощные разряды молний освещали все вокруг, было светло, как днем. Ты не видела дня, не имела права.

На горизонте показался старый фрегат. Ураганный ветер срывал остатки парусов, мачты скрипели и ломались под напором стихии, но ничто не могло заглушить твое горе, твою боль, твои страдания. Нимфы не имеют права любить, но любовь превыше всех законов, она не знает правил и прав. И она погубила тебя и твою любовь. Ты знала, что его уже не вернуть, но хотелось верить.

Ты пела, а фрегат, разбитый стихией, медленно шел ко дну, унося вместе с собой жизни сотней ибхи. Но эта жертва была напрасной.

Время перемешалось, его не существовало.

Мотылек

Мотылек летел на свет, который так заслеплял его, который грел его своим теплом. Он кружился и кружился над свечкой, которая горела на столе посреди ночи. Мотылек то опускался, то поднимался, чувствуя в груди огонь (он думал, что это огонь его любви, а на самом деле - это был лишь огонь свечки). Целый час мотылек кружил над своей избранницей.

Воск таял и постепенно стекал на подсвечник тоненьким ручейком.

Мотылек устал и решил подлететь совсем близко к зажженной свече. Он набрался мужества и сильным взмахом крыльев направился к огоньку. Как сильный был жар в его груди, как сильно трепетало его сердце, как сильно горело желание в его крыльях.

Жар все сильнее и сильнее ощущался в его теле, и неожиданно, он и сам не понимал, как сознание перестало работать, все погрузилось в темноту.

Мотылек очнулся, когда солнце уже высоко стояло и заливало своим светом комнату и стол, на котором он лежал. Все тело его горело, голова кружилась. Мотылек попытался встать, но у него ничего не получалось как с первого, так и со второго раза. Наконец с третьего раза ему удалось подняться. Он осмотрелся по сторонам. От его крылышек остались лишь обгорелые кусочки, а от его свечки, которую он любил, на столе остался лишь маленький кусочек воска.

Мотылек поднялся и медленно пошел прочь...

По свече скатилась последняя капелька воска...

Iз циклу "Iз-за розбитого вiкна"

Троянда на смiтнику

Ї§ знайшли мертвою недалеко вiд смiтника. Пустi очi були широко вiдкритi й дивилися в яскраво-червоне небо. Вiд §§ колись красивого тiла, залишилася лише блiда подоба. Троянди не стало. Квiтка засохла й була викинута на смiтник.

* * *

Оля була найкрасивiшою дiвчиною не лишень школи, але й, мабуть, усього села. Ї§ чорне густе волосся рiвними локонами спадало на плечi, а глибокi чорнi, немов двi вуглини, очi пронизували всiх гострим, проте не холодним поглядом. Саме так, безсердечного й глузливого виразу в них побачити було зась. Чудово складене тiло викликало у всiх бажання, проте, здавалося, що вона не помiчала тих жагучих i брудних поглядiв оточуючих, якi масними очима проводжали §§.

У дiвчини було все, як у всiх. Нормальна сiм'я, люблячi (iнодi §й здавалося навiть занадто) батьки, подруги (якi хоч i заздрили, проте поважали). Було, звичайно, i перше дитяче закохання у власного хрещеного батька, перший поцiлунок з хлопцем з сусiднього села (вiн так цiкаво водив сво§м язиком у не§ в ротi. Дiвчина не витримала i засмiялася. Хлопця вона бiльше не бачила), перший сексуальний досвiд (з сусiдським хлопцем на сiнi, яке так приємно дурманило сво§ми пахощами. I лiто. Душна нiч липня). Тобто було все, як у всiх. Проте не все...

Оля так чекала принца на бiлому конi, чи мерседесi останньо§ моделi на крайнiй випадок (хоча кiнь виглядав романтичнiше), свою єдину долю, єдине кохання у яке зануриться з головою i яке буде, звичайно, на все життя. А саме життя, §й видавалося свiтлим, яскравим i, звичайно ж проблемам мiсця в ньому не буде.

Все сталося влiтку. Саме тодi й побачила його вперше. Вiн при§хав до своє§ тiтоньки в село, чи як вiн говорив: "К тьотке в дєрєвню".

Юна дiвчинка, зовсiм на§вна i така самовпевнена. Їхнi погляди злилися воєдино, тiло затремтiло, очi не знаходили собi мiсця. А вiн просто усмiхнувся i пiшов собi далi. "У нєго, навєрноє, билi дєла", -- перекривила ти сама себе, на такiй чужiй i негарнiй вимовi.

З нею нiколи такого не траплялося. В кiно все показують красиво. Особливо в американських фiльмах. Вони знайомляться десь на вулицi, довго розмовляють про все на свiтi, а надвечiр (обов'язково треба сидiти так, щоб бачити захiд сонця) зливаються в жагучому поцiлунковi, а далi все, як ведеться (в голлiвудському фiльмi) любощi, що переростають у секс. Оля, мабуть була згодна на такий розвиток подiй. Це ж так модерно, прикольно i по-сучасному. "А якi будуть наслiдки?" -- так каже мама. Якi наслiдки, адже це вiн, це - саме §§ доля. Оля була образилася спочатку на себе, що почервонiла. Потiм величезний ком образи почав котитися на нього. Так, саме вiн винен, адже вiн не заговорив, не пiдiйшов. Зрештою винен увесь свiт. Це село, ця дорога, ця вулиця, що так не вчасно звела §х докупи.

Та нагода поговорити невдовзi з'явилася i саме тодi коли ти цього найменше чекала. I, як завше, була не пiдготовлена нi на йоту.

* * *

Голосно продзвенiв останнiй дзвоник, що гнав "дорослих" дiтей, себто випускникiв на волю, до свободи. Iспити були складенi, директор, на випускному, прочитала свою тогорiчну доповiдь, розплакалася фальшивими сльозами. Вчитель музики на випускному, дещо перебравши зайвого, так i кле§вся до випускниць, а коли i вдалося йому пiдчепити одну з пишечок, i затиснути десь у темному кутку, отримати дужий удар у щелепу вiд хлопця то§ дiвчинки. Та це випускний i буває всяке. Саме на таких заходах грiхочиннi виродки, напившись якогось пiйла, ґвалтували восьмикласниць за школою. А закiнчивши свою справу, нервово закуривши блювали прямо на схiдцi школи. Яка §х таки випустила... Лiтри випитого, кiлограми виблюваного, десятки зґвалтованих i невдоволений, але сповнених надiй (адже обiцяв зателефонувати. Чи: "Вiн казав, що кохає лише мене", чи iнший хлам). Для Олi все закiнчилося в рамках пристойного.

Лiто вже добiгало кiнця. Попереду на дiвчину чекала свобода й самостiйне життя. Життя, яке спочатку так лякало, а з iншого боку було таким жаданим i довгоочiкуваним.

Свобода...

Повнi груди свободи, §§ п'янкий аромат дурманив голову. Свобода жадала §§, жадала §§ всю, а особливо душу. Скiльки планiв, планiв, що обов'язково здiйсняться. Обов'язково! Адже iнакше не може й бути.

На зупинцi людей було мало, та i тих дiвчина не помiчала, адже попереду було нове й незвiдане. У тебе в головi крутилися i гiпнотизували новi слова, що скоро повиннi стати такими звичними, такими буденними. Лекцiя, аудиторiя, деканат, сесiя... Слова дiяли на тебе, як сильний наркотик (хоч ти не знала рiзницi дi§ мiж сильним i слабким наркотиком), як найвища стадiя ейфорi§. Все повинне змiнитися...

З динамiкiв магнiтофона в автобусi виривалося:

"...Шалава, ла-ла-ла-ла,

Какая ти шалава..."

Бабусi мiж собою перемовлялися й проклинали молоде поколiння на чому сто§ть свiт. "Ми в свойо врємя слушалi такую красивую музику, такую душевную. А ето што? Стид и срам, єй Богу". Їй було байдуже, що думають цi бабцi, бо була в iншому вимiрi, в iншiй галактицi й системi. Твоє тiло, дiйсно, було присутнє в цьому старому й пошарпаному автобусi, а розум десь далеко, десь так недосяжно далеко. Де -- й сама не уявляла.

* * *

Перший дзвiнок (але геть не такий, як у школi), перша лекцiя. Такi незнайомi обличчя, такi новi враження, новi переживання. Ти навiть не чула першо§ лекцi§, все було таким новим, таким неважливим.

Перший учбовий день закiнчився, вийшла на вулицю, дiстала iз маленько§ сумочки пачку дамських сигарет i закурила. Оля нiколи в життi не курила, а тут вирiшила спробувати. Важкий нiкотиновий дим сильно вдарив у горло, викликав кашель. Та це був лише початок. За кашлем голова пiшла обертом. До горла ступив комок, занудив блювотний рефлекс. Сигарета в той же час полетiла до урни, перший урок виявився невдалим.

Уже збиралася йти до гуртожитку та голос, сильний голос почувся за спиною:

-- Оля! Подождi!

На голос повернулася i побачила його. Вiн прямував назустрiч i так лагiдно посмiхався. Подих перехопило (невiдомо чи то вiд сигарет, а чи вiд зустрiчi). Що йому сказати не знала, так несподiвано появився цей милий юнак, який так часто снився §й останнiм часом.

Вiн пiдiйшов.

-- Привiт, а я смотрю ти iлi нє ти? Ти здєсь учишься?

-- Так, я поступила саме сюди. Сьогоднi був перший навчальний день. А ти? - якось несмiливо запитала i вся зашарiлася.

-- Да я уже на третьєм курсє. Слушай, ми собiраємся с друзьямi пойтi отмєтiть начало учєбного года. Нє хочєшь с намi? Будєт вєсєло.

-- А чому б i нi, -- сказала вона i запнулася. Та, хоча, це ж свобода. I не потрiбно питати мами дозволу. Дiйсно, а чому б i нi. Нiчого поганого не трапиться.

Компанiя йшла вулицею. Тобi було так спокiйно й по-справжньому драйвово. Новi друзi жартували, смiялися. Важко було вiдповiдати даному колективовi, та ти старалася. Здавалося виходило.

Ви прийшли на якусь квартиру. Гримiла музика, на столi напо§. Свято почалося. Було весело, ви танцювали, випивали. Твоє тiло рухалося в такт ритмiчнiй музицi. Олег притискався все ближче i ближче, а ти запалювала його, дозволяючи його рукам раз по разу ковзати по тобi. Декiлька разiв загадково посмiхнутися (як в улюблених молодiжних серiалах), губи шукали iнших губ. Знаходили. Жагучий поцiлунок у такт улюблено§ музики. Голова пiшла обертом, то було не спиртне, щось iнше. "А може, то любов? Та єдина, про яку мрiяла" -- думалось тобi. Переводячи подих ти вирiшила вийти на балкон подихати свiжим повiтрям. Теплий вiтерець приємно дмухнув тобi в обличчя й, немов бавлячись, перебирав локони твого волосся.

-- Ти нова дiвчина Олега?

Голос прозвучав з якогось кутка. Оля повернула голову на голос i побачила хлопця в дальньому кутку балкону. Вiн сидiв в крiслi-гойдальцi й курив. Його погляд пронизував дiвчину й напевне чекав вичерпно§ вiдповiдi. Вiдповiдь не заставила себе довго чекати. Тобi чомусь хотiлося всьому свiтовi прокричати про сво§ взаємини з Олегом. Та нiяких принад не було. То, мабуть, якась омана, казка в яку ти повiрила.

-- Так, -- була коротка й вичерпна вiдповiдь.

-- Зрозумiло, будь з ним обережнiшим, -- хлопець пiдвiв свiй погляд на Олю, та з-за темних окулярiв очей не можливо було розгледiти.

-- Чому? Я його люблю.

-- Будь обережна i край.

* * *

Кiмната була заповнена нiкотиновим димом, який кле§вся до всього навкруги. Звуковi хвилi, здавалося, застрягали помiж клубкiв сизого диму. Майже нiхто не танцював, тiльки якась дiвчина нервово посiпувалася пiд акорди новоспеченого хiта ультрапопулярно§ сучасно§ групи.

Тiльки зараз ти звернула увагу на меблi в кiмнатi. Посеред кiмнати стояв стiл, майже весь заставлений пляшками, в кутку стояв невеликий журнальний столик, а пiвколом стояв диван, на якому сидiли тво§ новi знайомi. I лише зараз ти помiтила, як новоспеченi друзi втягують носами, якийсь порошок, а з ними був i Олег... В американських фiльмах ти бачила, кубинцiв-наркодiлкiв, наркоманiв, якi вживають наркотики та то був фiльм, а зараз ти перебувала в кiмнатi разом з усiм цим. Тут поруч, зовсiм поруч. Простягни руку i ти доторкнешся до одного з них. Твiй мозок пробираючись крiзь симбiоз свободи й алкоголю вперто й голосно закричав: "Та це ж наркотики!!!" Наркотики, тобi весь час здавалося, що це десь далеко, не в твоєму свiтi, а з'ясувалося, що це зовсiм поруч, бiля тебе.

Олег потягнув носом бiлу смужку порошку, iз заплющеними очима вiдкинув голову назад i лишень тодi широко вiдкрив очi, тобi здавалося, що тi очi викотяться з орбiт. Впiймавши зацiкавлений погляд Олi, вiн посмiхнувся. Встав i пiдiйшов до дiвчини.

-- Ти будєш? - запитав вiн §§.

-- А що це? - хоч ти й так прекрасно розумiла що це таке.

Олег розсмiявся. Крiзь товщу липкого сизого диму й шуму музики, його смiх розтягувався i звучав дещо противно, скрипляче.

-- Ето елексiр счастья. Так ти будєш?

Тобi хотiлося вiдмовитися i пiти геть звiдтiля. Мозок панiчно бив у всi дзвони. "Дiвчино, тiкай звiдсiль!!!" -- верещав вiн. Та ти вирiшила iнакше. Iнша частина мозку сором'язливо зауважувала здоровому глузду: "Що подумають всi, що ти маленька сєльська дiвчина, дєрєвня. Чи ще щось бридке й образливе. А якщо ти спробуєш один раз, нiчого не трапиться. Ти ж сильна, це слабкi люди стають наркоманами, алкоголiками, а ти сильна i з тобою нiчого не трапиться..." Здоровий глузд здався на милiсть цiкавостi й самоневпевненостi i ти спробувала.

* * *

Сонце сво§м червоним свiтлом гладило, дещо невпевнено, тебе й намагалося не порушувати спокiй, який панував на твоєму обличчi. Оля прокинулася у своєму гуртожитку десь о четвертiй годинi дня. Голова нестерпно болiла, а все тiло було неначе побитим, а до того ж липким i противно слизьким. Постiль прилипла до твого мокрого й бридкого (тобi так було огидно) тiла. Пересиливши власну слабкiсть ти встала.

Дзвонив телефон, i сво§м дзенькотом розривав твою голову на частки.

Невiдомий номер.

"Хто б це був?" -- на мить промайнуло у тво§й головi.

-- Алло, -- сказала ти сонним голосом.

-- Привiт, соня! Виходi iз своєй конури, сєводня ми iдьом в клуб, -- телефонував Олег.

-- Я не хочу, в мене страшенно болить голова.

-- Какоє нє хочу, ти мнє вчєра обєщала i тєм болєє у мєня єсть лєкарство от твоєй мiгрєнi. Пойдьом?! Ну, плiз?..

-- Добре, а ти де? - тобi так не хотiлося кудись iти, а тим бiльше -- в клуб. Та там був Олег.

-- Мiнут чєрєз двадцать я буду возлє твоєй общагi. Виходi.

-- Добре, -- ти повiсила трубку й сама того не пiдозрюючи направилася в пащеку страшнiй потворi.

* * *

Вечiрнє мiсто було чудовим. Осiннiй вечiр, можливо, що востаннє бавив усiх теплом. Ви пiдiйшли до якогось клубу, хоча на клуб це було зовсiм не схоже. Брудне мiсце, все в сiрих тонах, чи то так здавалося тобi, адже голова досi розколювалася на дрiбнi шматки. Це мiсце тобi зразу ж не сподобалося, та ти промовчала не хотiлося видаватися нетямущою. Можливо. це прояви модернiзму чи авангардизму, хто знає.

Гримiла музика, кислотною лавиною обкидуючи всiх навкруги.

Олег привiв тебе до столика, де сидiли вчорашнi знайомi.

Ви сiли.

Було багато алкоголю i знову бiлий порошок. I знову ти не вiдмовилася. I знову ти прокинулася пiд вечiр, але не в себе в гуртожитковi, а в невiдомiй кiмнатi, в невiдомому тобi мiсцi.

* * *

Оля розплющила очi. Сонце, яке заходило боляче рiзало очi. Вона на мить закрила §х знову, та цiкавiсть, а з нею i страх невiдомостi окутав §§. Дiвчина не знала де вона, що це за мiсце i як вона сюди потрапила. Оля намагалася згадати, згадати все - та марно. В пам'ятi виникали лише уривки картин, якi не були пов'язанi мiж собою. Намагання скласти цiлiсну картину не полишало дiвчину. Вона пригадала несамовитi танцi в клубi, потiм обiйми, цiлунки Олега, чи когось iншого - не могла пригадати обличчя. Потiм ця кiмната...

Ти встала, одяглася i вже збиралася йти, як у дверi хтось подзвонив. То був Олег.

-- Привєт, соня. Как спалось?

-- Де я, що трапилося цiє§ ночi?

-- Да ничєго такова, ти уснула.

-- Я, мабуть, пiду до себе.

-- Ладно, єсли што звонi, -- чомусь останнє - єсли што, боляче вдарило по тво§х вухах, так врiзалося в пiдсвiдомiсть, неначе Олег знав щось, та глибоко приховав од не§. Приготував це на потiм. Вiн був впевнений що вона обов'язково зателефонує.

* * *

Цiє§ ночi ти не спала. Все тiло ламало, тебе всю кидало то в жар, то в холод. Зуби цокотiли так, що складалося враження, що тебе чують на сусiднiй вулицi.

Десь о четвертiй годинi ти все ж таки наважилася зателефонувати Олеговi. Трубки нiхто довго не брав, аж раптом на другому кiнцi дроту озвався голос Олега, ти не знала, що сказати. Через пiвгодини вiн при§хав до тебе. I знову бiлий порошок.

Все проходило, неначе увi снi, неначе не з тобою. Наркотики... Та потрiбнi були грошi. I тодi Олег приводив до тебе сво§х друзiв, i все заради чергово§ дози отрути. Ти вже не пам'ятала всiх, але перший раз вiдклався назавжди в тво§й пам'ятi.

То було десь в серединi сiчня, чи лютого. Було досить зимно. День складався доволi непогано. Ти жила в Олега й iнодi називала його сво§м чоловiком. Вiн не заперечував та проявляв свою любов досить незвично. Спочатку був лагiдним, далi накачував наркотиками й ґвалтував. Й чим бiльше дiвчина пручалася тим сильнiше вiн бив §§. Коли ж вона була лагiдна до нього, вiн злився й бив §§ ще нещаднiше.

Десь о двадцятiй годинi Олег повернувся, як вiн казав з роботи. Насправдi, де вiн ходив, нiхто не знав. Повернувся не сам, а з давнiм другом (Оля й ранiше бачила цього статечного дядечка рокiв сорока п'яти - п'ятдесяти). Всi разом сидiли вечеряли, потiм Олег зiрвався з мiсця i побiг, на запитання дiвчини кинув, що нiбито справи. Оля залишилася з Олегович другом наодинцi. Вiн налив собi повну склянку. Пив i чудно так присмоктував. Випивши, перевiв масний погляд на Олю. Раптом схопив §§ за руку й сильно смикнув до себе, повалив на стiл й почав зривати одяг. Ти кричала, та нiхто не чув, ти пручалася, та нiхто не йшов на допомогу...

Так не повинно було статися. З ким завгодно, тiльки не з тобою. Не з тобою.

* * *

Тебе знайшли бiля смiтника. Очi дивилися на червоний захiд сонця. Тебе не стало. Троянду зрiзали, використали, а коли вона засохла, викинули на смiтник.

Ти летиш крiзь туман. Назустрiч заходу сонця. Ти невагома, як вiтер i прекрасна, як ранкова зоря. Твоє волосся розвiвається i окутує горизонт прозорим павутинням. Ти летиш назустрiч заходу сонця.

-- Будь з ним обережна.

-- А менi байдуже. Менi вже все однаково.

Настала нiч, а з нею i темрява...

Троянда на смiтнику.

Не такий

Чому Бог створює всiх рiзними? Чому ми не однаковi? Боже, чому? Чому Вiн обрав саме мене? Серед мiльйонiв, саме мене?

* * *

В кожнiй ситуацi§ можна поставити три крапки. В кожнiй, окрiм життя.

Вiн рiс нормальним хлопцем. Та все ж вiн був не таким. "Переросте", -- говорили старшi. Не перерiс...

* * *

Запис в щоденнику.

5.05.2007 р.

Менi сiмнадцять рокiв. Нарештi... Що таке кохання? Найвище, найсвiтлiше почуття, що веде до щастя. Чи завжди? Коханiй людинi ти вiддаєш усе. Душу, почуття... Та кому потрiбнi тi слова, коли все вирiшує сила, груба сила. Завтра я знову вiдчую, побачу. Загоряться, мабуть, мо§ очi. Хоча б нiхто цього не побачив.

* * *

Запис в щоденнику.

6.05.2007 р.

Я кохаю, я здатен на все заради кохано§ людини. Сьогоднi на фiзкультурi. Сила i краса. Яке красиве тiло. Я бажав його всiєю плоттю, всiєю душею. Хоч це здається брудним. Та куди ж подiтися. Яке прекрасне вiдчуття - кохання.

* * *

Запис в щоденнику.

Без дати.

Не сила вже терпiти. Як сказати? Потрiбно щось робити. Мовчки страждати вже нестерпно. Все, завтра ж вiдкриюся. Нехай все буде, як буде. Навiть негативний результат -- також результат. Якось змирюся, бо жити в невiдомостi так нестерпно. Я сильний, я зможу. Я вирву своє щастя. Та треба з кимось порадитися. Можливо, що так.

* * *

7.05.2007 р.

Школа.

-- Iване Миколайовичу!

Молодий вчитель фiзкультури зупинився. До нього пiдiйшов Максим.

-- Ти щось хотiв, Макс?

-- Так, менi треба з вами серйозно поговорити.

-- Ходiмо до мого кабiнету.

Кабiнет знаходився на першому поверсi, прямо в спортзалi. В ньому зберiгалися м'ячi та iнше спортивне начиння. Вони зайшли.

-- Що ти хотiв менi сказати, Макс?

-- Розумiєте... Розумiєш... я закохався.

-- Так це ж добре, а чому б нам про це не поговорити вдома.

-- Вдома, -- неначе облитий холодною водою, промовив хлопець.

-- Вдома, ми сядемо з мамою за стiл i ти нам усе розповiси.

-- Навiщо мама?

-- Ну, добре, поговоримо, як справжнi чоловiки.

-- Ну, нехай.

I юнак вийшов з кабiнету вiтчима нi з чим.

* * *

Запис в щоденнику.

Без дати.

Дивно. Ранiше вiтчим зi мною навiть розмовляти не хотiв, а тут. Порадимося вдома. Мабуть, я нiкому не розповiдатиму про своє кохання. Як подивиться на це мама. Шкода немає тата, вiн би порадив щось. Вiтчим. Ненавиджу його. За тi роки, що вiн живе з мамою. За всi цi роки, як я його ненавиджу. Навiщо я пiшов до нього сьогоднi. Дурень. Який я йолоп. Навiщо.

* * *

Вечiр.

-- Максим, ти хотiв зi мною поговорити?

-- Мабуть, нi.

-- Чому, ти менi не довiряєш?

-- Вибач, але наступного разу, не сьогоднi.

-- Як хочеш, я завжди готовий тобi допомогти. Ти знаєш.

-- Так, дякую.

* * *

Запис в щоденнику.

8.05.2007 р.

Як я боюсь за маму. А що, як вiн зробить щось iз нею. Вона ж його кохає. А вiн страшна людина. Я боюсь його. Хоч би було все добре.

* * *

Школа 8.05.2007 р.

-- Катю, зачекай!

Дiвчина зупинилася. Ї§ наздогнав Макс i перевiвши подих сказав:

-- Зустрiнемось сьогоднi?

-- Давай, а де?

-- На нашому мiсцi о 22-й годинi.

-- Добре.

8.05.2007 р.

21.00

-- Я все розповiм мамi.

-- А що ти §й розповiси?

-- Все. Який ти. Що ти робив зi мною.

-- I ти думаєш, вона повiрить? Та все буде, як було минулого разу.

-- У мене є докази.

-- Ти менi погрожуєш, шмаркач, та я тебе...

Iван замахнувся на Максима, та той зумiв ухилитися. Грюкнули дверi. Максим бiг iз дому. Пуста вулиця була залита мiсячним сяйвом. Тiнь дрижала вiд юнакових рухiв.

22.00

-- Привiт, Катю, я думав ти не прийдеш.

-- Я ж обiцяла. Давно чекаєш?

-- Та нi.

По березi рiчки йшли Катя та Максим.

-- Максим, ти хочеш поцiлувати мене?

Очi дiвчини пристально дивилися на юнака i, здавалося, все мiсячне сяйво вiддзеркалювалося в них.

-- Так, дуже, -- шепотiв Максим й гарячий поцiлунок обпалив його губи.

Руки нестримно пробiгли по молодому тiлi.

Зiрваний одяг, обпечене поцiлунками все тiло. Швидке дихання. Запах весни. I далi по березi йшла закохана пара, а вiтер затих. А зорi, в бажаннi, сяяли ще яскравiше, нiж зазвичай.

* * *

-- Катю, запам'ятай, якщо зi мною щось трапиться...

-- Що ти таке говориш? Що з тобою може трапитися?

-- Будь ласка, не перебивай. Якщо зi мною щось трапиться, забери мо§ щоденники. Обов'язково прочитай §х. Забереш?

-- Що ти несеш, якi щоденники, що може трапитися?

-- Мо§ щоденники. Вони лежать за книгами. Обов'язково забери §х i збережи.

-- Добре, заспокойся.

Вiд збудження чоло Максима змокрiло. Вiн мiцно обiйняв Катю i прошепотiв:

-- Як же я тебе кохаю. Якби ти знала.

Замiсть вiдповiдi був поцiлунок. Гарячий поцiлунок кохано§ дiвчини.

* * *

Запис iз щоденника.

9.05.2007 р.

Тепер менi є заради чого жити. Ранiш я лише iснував, а зараз я вдихнув кохання на повнi груди i так не хочеться видихати. Та я й не буду. Можливо, вона допоможе забути всi тi жахи, що §х довелося пережити менi. Вона забере мене з цього свiту. В свiй чистий i незаплямований свiт.

* * *

Дощ. Лив весняний теплий дощ. Та §м було не холодно. Сонце заходило за горизонт i хоча його не було видно, проте це вiдчувалося. Враз, неначе зi помахом чарiвно§ палички, перестав iти дощ. Небо вмить прояснилося i на §хнi обличчя впав останнiй промiнець сонця. Вечiр змiшував все темнiшi й темнiшi фарби, аж допоки його палiтра не перетворилася в чорну фарбу ночi.

Ї§ очi блищали вiд збудження й кохання. Мокрий одяг прилип до тiла й не хотiв знiматися. Та пiсля умовлянь рук пiддався. Два молодi тiла тремтячи наближалися одне до одного. I темiнь ночi не заважала, а скорiш навпаки пiдкреслювала всi штрихи таємницi. Вони так кохали один одного. I навiть час не мiг порушити спокою. Вийшов мiсяць i бiлим свiтлом розмiшав темну палiтру часу.

Якби вони знали, що та зустрiч остання. Остання для них...

* * *

На ранок його знайшли в кiмнатi. Вiн повiсився. Нi останньо§ записки. Нiчого. Лишень вiдчинене вiкно та купка попелу на пiдлозi. Згорiлi щоденники.

Вiтер розносив попiл по кiмнатi й шепотiв:

-- Я знаю правду.

Та його нiхто не слухав.

Запльована нiжнiсть

Спочатку з'явилася назва картини "Запльована нiжнiсть". I вже виникли образи двох людей. Вона: маленька i тендiтна сто§ть навколiшки, однiєю рукою прикриває обличчя, а iншою намагається захистити себе. Вiн: сильний i велетенський сто§ть над тобою i рукою намагається вдарити. I все на картинi здавалося зрозумiлим i завершеним, окрiм §§ обличчя. Ти не мiг знайти його серед тисяч облич, серед тисяч...

* * *

-- Ти можеш стати вiдомим, люба дiвчина матиме за щастя позувати тобi.

-- Менi не потрiбна слава, фальшиве кохання, менi потрiбно знайти обличчя. Я знайду його.

-- Ну, що ти зациклився на цьому обличчi, ти ж найталановитiший портретист нашого курсу.

-- Менi потрiбно знайти обличчя, -- єдине, що повторював ти, та друзi тебе не чули.

Обличчя турбувало тебе щогодини, щохвилини. Щомитi воно звало до себе, кликало тебе. Ховалося. Звало, а потiм втiкало.

* * *

В невеликому, затишному кафе було порожньо. За столиками поодиноко сидiли люди.

Ти сiв коло вiкна i надпив гiрко§ кави. Початок весни наприкiнцi зими. Тривав кiнець лютого, а погода стояла дiйсно весняна. Вiд снiгу не залишилося й слiду. Молода трава так жадала сонця i тягнулася до нього.

Ти помiтив §§, вона сидiла, напевне, з подругою в iншому кiнцi зали i розмовляла. "Ось вона! -- майнуло в тебе в головi, -- Ось це обличчя, якого так довго шукав. Ось воно. Але, як сказати §й, як зробити так, щоб тобi не вiдмовили. Та то пусте, буде як буде".

Хлопець рiшуче пiдвiвся i попрямував до столика, де була вона.

-- Вибачте, що перериваю вашу розмову, та менi... та у мене до вас є... я хочу запропонувати... чи можна використати ваше обличчя, тобто намалювати його, -- на одному подиховi сказав ти.

-- Чиє обличчя? - в унiсон спитали дiвчата.

-- Ваше, -- ти очима вказав на не§.

-- А чому не моє? - спитала iнша дiвчина.

-- Ваше обличчя... Ви самi дуже гарнi, проте менi потрiбне саме Ваше, -- ти ще раз перевiв погляд в сторону де сидiла вона.

-- Це навряд чи, -- продовжувала iнша дiвчина, а вона все мовчала.

-- Але чому? Я запропонував всього лише позувати менi й бiльше нiчого.

-- А ти хотiв чогось бiльшого? - на дещо завищених тонах продовжувала iнша.

-- Iро, зачекай, -- нарештi озвалася вона, -- Я сама вирiшуватиму, що менi робити.

-- Має, але ж?.. - затнулася на пiв словi Iра.

-- Юначе, як менi вас знайти?

-- Ось мiй номер телефону, зателефонуйте коли Вам буде зручно, -- ти швидко написав номер свого мобiльного на серветцi й передав §§ Ма§.

-- Я, мабуть, пiду, -- сказав ти, але скорiше для себе, анiж для дiвчат.

-- Має, що ти робиш?

-- А, що я роблю, це буде навiть цiкаво. З мене писатимуть картину.

-- Але ти ж зовсiм не знаєш, цього художника, якщо це художник.

-- Iро?

-- Що, Iро? Ти навiть не знаєш його iм'я.

-- Яка рiзниця, як його звати. Головне, що це буде невеликою пригодою.

-- Подумай краще своєю головою, Має. Що ти видумала?

-- Iро, ти менi заздриш, а на зустрiч я пiду з Максом.

-- Ну, вирiшуй сама.

* * *

Телефон дзвонив об одинадцятiй.

-- Алло.

-- Привiт, це Мая, ти хотiв писати з мене картину.

-- Так, Має. Я й зараз хочу §§ писати. Коли ти будеш вiльна i де ми можемо зустрiтися.

-- Давай десь о шiснадцятiй у тому ж кафе, де ми зустрiлися вперше.

* * *

Ти поспiхом змiшував фарби. Вся кiмната була заповнена сизим нiкотиновим димом. Ти працював, як навiжений, стрiлки на годиннику немов завмерли. I ти вимiрював час кiлькiстю викурених цигарок. Дзвонив телефон. Ти не зважав. Телефон не замовкав.

-- Алло!

-- Стас, ти де пропав? У нас зараз почнеться iсторiя мистецтва, а ти ж знаєш, як Белла ставиться, до тих, хто пропускає заняття.

-- Артуре, я знайшов §§! Я знайшов обличчя!

-- Яке обличчя? Про що ти?! Iз-за цього обличчя ти провалиш курсову.

-- Артур, ти мене не чуєш. Я знайшов обличчя!!

-- Стас, ти геть здурiв, та роби, як знаєш.

Чому вони мене не хочуть зрозумiти?..

* * *

Макс i Мая ввiйшли в кафе, коли Стас уже допив свою каву.

-- Це, Макс, мiй охоронець, -- представила Мая.

-- Я, Стас, вибач минулого разу я не представився.

-- То ти художник? -- iронiчно зауважив Макс.

-- Ще не художник, лише навчаюсь, -- сказав Стас i перевiв свiй погляд на Маю.

-- Де тобi буде зручно позувати?

-- А де буде краще? Я в цьому не дуже розбираюся.

-- Найкраще буде там, де ти зможеш вiдчути себе природно, де ти зможеш розслабитись i де нiщо тебе не вiдволiкатими.

-- Тодi, по§хали до мене додому.

* * *

Олiвець переносив §§ обличчя на папiр. Пальцi нервово й надзвичайно швидко працювали. Вечiр, а за ним i нiч. Обличчя на паперi було готове.

-- Все, я закiнчив, -- сказав ти.

-- А можна буде побачити всю картину? - спитала Мая.

-- Звичайно, я тобi зателефоную, коли закiнчу.

-- Добре. Макс, вiдвези Стаса додому, -- сказала вона своєму охоронцевi не вiдриваючи свого погляду зi Стаса.

-- Добре. Ходiмо, художник.

Дверi твоє§ кiмнати вiдчинилися, коли стрiлки на годиннику вже показували другу годину.

Фарба шар за шаром лягала на полотно. Обличчя вимальовувалося все бiльше i бiльше. Ти нервово працював. Фанатично й педантично добирав вiдтiнки.

Сонце вийшло з-за горизонту. Ти сiв закурив, ще раз подивився на картину, в тво§й уявi вона оживала. Ось вiн - тиран, опустить руку на твоє обличчя, яке вже наливається слiзьми. Твiй зойк. Крик крiзь нiжнiсть запалять ще бiльше його. Злiсна гримаса скривить обличчя. В очах загориться вогонь ненавистi й безпорадностi. Вiн занесе руку для другого удару. А далi...

А далi сон, який забрав тебе до себе. Глибокий сон, пiсля фантастично§ ночi, пiсля невтомного пошуку. I нарештi...

Ти знайшов обличчя.

* * *

-- Алло, Має, це Стас. Я закiнчив роботу над картиною. Якщо хочеш можеш при§хати до мене.

-- Привiт Стас. Я iз задоволенням при§ду до тебе. Чекай.

* * *

В дверi тихо постукали. Стас вiдчинив. На порозi стояла Мая.

-- Проходь у кiмнату.

Мая зайшла, а за нею Макс, який тримав в руках пакет.

-- Хочу тобi представити свою картину, -- з гордiстю вимовив Стас.

Вiн скинув простирадло i Мая побачила картину. Запанувала тиша, що так загрозливо кричала в Стаса в душi. "Скажи хоч, що небудь! Скажи", -- крутилося в хлопця в головi.

Першим порушив тишу Макс:

-- Мазня, якась! - потiм, побачивши погляд Ма§ додав, -- це моя суб'єктивна точка зору.

-- Макс, залиш нас, -- гнiвно сказала Мая.

-- Якi ми образливi, -- буркнув Макс собi пiд нiс, та все ж вийшов.

Дверi зачинилися i дiвчина важко опустилася на стiлець i заплакала. Стас вiдчував свою безпораднiсть. Сльози Ма§ боляче в'§далися в його серце. Душа розривалася в невiдомостi. Вiд неспроможностi допомогти, чи незнання само§ проблеми.

Через п'ять хвилин Мая нiби заспоко§лась.

-- Як називається твоя картина?

-- Ну, я називаю §§ "Запльована нiжнiсть".

* * *

У мене було все. I багата сiм'я i турбота. Та я шукала чогось нового, чогось... Невiдомо чого. Безшабашнi вечiрки, новi знайомi, алкоголь, наркотики. Та чогось не вистачало. Можливо батькiвсько§ уваги, я не знаю. Навiть зараз не розумiю, чого менi бракувало, та оту пустоту заповнювали наркотики. Я декiлька разiв намагалася кинути це зiлля, намагалася навiть покiнчити життя самогубством, та життя не хотiло вiдпускати, смерть не бажала мене. I це зiлля, цi проклятi наркотики.

В Ма§ почалася iстерика, години двi вiн намагався §§ заспоко§ти, та все марно.

Мая заснула у Стаса на плечi.

Ранок розбудив §х.

* * *

Стас прекрасно розумiв, що мусить допомогти §й, але ще не усвiдомлював, куди втрапив. Вiн, як слiпий намагався прочитати слова, побачити все. Як глухий жадав почути, та навкруги був лише морок i тиша. Вiн напомацки шукав шляху i скорiш iнту§тивно вибирав стежку, що вела його в безодню. Але вiн смiявся над безоднею, стоячи над самим урвищем, i свiдомо зробив крок уперед. Вiн летiв на дно урвища i смiявся. Летiв i смiявся.

* * *

Вiн вирвав §§ з мiцних обiймiв наркотикiв. Можливо, це здається нереальним, та бажання двох душ, пiдкрiплене вогнем кохання в серцях можуть усе. Можуть перевернути свiт, подолати всi перешкоди. Та комусь було невигiдним кохання Стаса та Ма§, i цей хтось не бажав, аби Мая вiдмовлялася вiд зiлля. I лише одне слово могло перекреслити, зруйнувати все. I воно прозвучало. Та так голосно, що снiг, весняний снiг, дрижав пiд ударами морозу.

Речi спакованi, квитки купленi. Вони втiкали. Втiкали вiд долi, вiд старого життя в якому залишили так багато горя й болю.

У дверi хтось постукав.

-- Не вiдчиняй, прошу тебе, не вiдчиняй, -- благала Мая, -- у мене погане вiдчуття, не вiдчиняй.

-- Що може трапитися, адже все позаду, -- казав Стас прямуючи до дверей.

* * *

Холодна сталь ножа i металевий блиск, блискавкою врiзався в груди Стаса. Шум у вухах i жар по всьому тiлi. I десь далеко крик, i десь далеко стогiн.

* * *

Автомобiль вiз тебе в колишнє життя. В кiмнатi Стаса горiла картина.

Коли рятувальники при§хали на пожежу, вiд квартири нiчого не лишилося, лише на пiдлозi, пiд шаром попелу лежала обгорiла картина, з яко§ залишився лишень маленький шматочок. Iз залишкiв картини на навколишнiй свiт дивилася дiвчина, яка прикривала своє обличчя рукою.

* * *

Ти долетiв.

Все залишилось далеко позаду. Запльована нiжнiсть. Рясно скраплена кров'ю та слiзьми.

Пiдснiжники на асфальтi

Березневим ранком була паморозь. Вiтер доносив до одиноко стоячих людей вiдгуки зими. Весна вже прийшла, а тому продовження зими нiкому не хотiлося.

Бiля виходу з метрополiтену бабуся продавала пiдснiжники. Квiтки тулилися одна до одно§, немов боячись холодного вiтру. Коробка, в якiй вони знаходились, була затiсна, а тому тулячись один до одного вони немов намагалися зiгрiтися.

-- Скiльки коштує букетик, -- до бабцi пiдiйшов молодий чоловiк.

-- Десять гривень, -- вiдповiла бабця, дивлячись на юнака, який, розраховуючи на теплу погоду, був i одягнений вiдповiдно.

-- Дайте менi ось цей, -- юнак вказав на невеличкий букетик. Бабця вибрала букет i нiжно, немов власну дитину окутала полiетиленом.

-- Тримайте, -- подала вона.

Хлопець взяв квiти, вiддав бабусi пару скомканих купюр i пiшов собi.

День принiс iз собою довгождане тепло. Сонце вже не ховалось серед хмар, а намагалося показати всiм свою силу i велич. Бiля магазинiв годинникiв, де тiнь вiд дерев не кидала свого погляду, стояв хлопець i нервово поглядав на власний годинник. Коли потiк людей вичерпався, коли стрiлки на годиннику на мить завмерли, вiн усе вирiшив. Все... Квiти незграбно впали на асфальт, а чиясь нога наступила на них. Крик i стогiн, який, зрозумiло, нiхто не почув. Хто ж буде дослухатися до дерева, коли вiд нього вiдламують гiлля з квiтками, чи до квiтiв, що безпорадно лежать на асфальтi, а чиясь важка нога довершить страждання. Хто?

* * *

Вiн був пiдснiжником та й годi. Чому пiдснiжником, не знав i сам. Можливо, тому, що день народження навеснi, а природа подарувала голубi очi. Та хто зна. Пiдснiжник та i все. Так називали, та i нехай. I було в тебе все. Сiм'я...

Тато вiйськовий, мама економiст в доволi великiй компанi§. Начебто все. Крiм того ти був єдиною дитиною, тому зрозумiло, що все для Артурчика. Була бабуся, котра й бiдкалася з тобою.

-- Артурчику ти замерз. Артурчику тобi не холодно?

Про кишеньковi грошi i мови не було. Ти мiг дозволити собi все, що бажала дитяча душа. Перший у класi ти мав мобiльний телефон, комп'ютер, МР-3 плеєр, кращi джинси, кросiвки - знову ти. Чого тобi не вистачало? Мати не раз в тебе питала се, а ти §й на те:

-- У мене нема того i того...

-- На, Артурчику, мiй маленький, на...

* * *

Опадав абрикосовий цвiт. Весна набувала свого апогею. Ти сидiв на лавцi, посеред парку, що знаходився в центрi мiста. Дитячий майданчик був переповнений малечею з дбайливими мамцями, якi поодаль курили, споглядаючи за сво§ми чадами. У вухах гучно вiдзивається KORN. Як у книзi поколiння андеґраунду, сiпкультурний хлам, який на тлi кислотного фону виглядав дещо яскравим, темним, проте НЕ ТАКИМ.

* * *

Трапилося це вчора. У свiжому газетному номерi, як так i потрiбно, була замiтка, такого змiсту: "Вчора, неподалiк ТРК "Укра§на", був знайдений труп молодого чоловiка, десь рокiв двадцяти п'яти. Молода людина померла внаслiдок нанесених йому ножових поранень. Правоохоронними органами було встановлено особу потерпiлого. Ним виявився Артур Андрiйович Муцик, 1984 року народження, уродженець м. Харкова. Осiб, якi ско§ли злочин, не знайдено. Ведеться слiдство".

Прочитавши газету, ти нервово закурив i, випустивши густий клубок сизуватого диму, промовив до себе: "Дострибався Артурчик". Усмiхнувшись, дiстав аркуш паперу i ручкою написав на ньому:

"ВЕЧЕРИIЙ ХАРЬКОВ"

"КРИИIНАЛНЫЕ НОВОСТИ"

Вчора пара бухих мєнтов (сержанти, обов'язково тупi сержанти) наткнулися на труп. Обдивившись, скорiше з професiйно§ надобностi, анiж з цiкавостi, було встановлено, що мужик (саме так вони запишуть в протоколи) помер внаслiдок удару ножем, лезо якого проштрикнуло серце. Смерть наступила миттєво. Порившись по кишенях вони виявили документи на iм'я Артурчика i триста гривень двадцятками. Недовго думаючи, був складений протокол, в якому вказаний мотив вбивства: бухi розборки з метою пограбування.

Труп було знайдено за кiоском, де продавали самогон, який у широких колах гурманiв цього пiйла iменувався "орєхова".

Ти поставив крапку i з задоволенням потягнув цигарку.

"Ось так треба писати, а то знайдена молода людина..."

* * *

Про мертвих, або добре, або нiяк... Хєрня. Якщо все життя був гнидою та падлом, то нiяк не вийде, а тим паче добре. Ось i Артурчика прирiзали, бо був рiдкiсною гнидою i стрибав не на тих. Нема його та i пофiг.

* * *

-- Ма', в мене на кредитцi закiнчилися грошi.

-- Як ти встигаєш, так швидко все тратити?

-- Ма', менi треба.

-- Ну, добре вiзьми мою.

* * *

-- Артур, я вагiтна, -- дiвчина свiтилася вiд радостi. Натомiсть в Артура випала цигарка з зубiв.

-- Чьо ти сказала?

-- Артур, ти будеш татом, -- сказала дiвчина, проте вже з меншим запалом, помiчаючи, як Артур то блiд, то червонiв, як рак, якого кинули до окропу. Дiвчина почала задкувати, аж допоки спина не доторкнулася до чогось твердого i холодного, по тiлу пробiгли мурашки, стало страшно. Риси лютi пробiгли по його обличчi, нервово затiпалися щелепи. Потiм вiн посмiхнувся:

-- Ти прикалуєшся?

-- Вчора я була у лiкаря, вже два мiсяцi...

Важкий удар опустився на §§ обличчя, i крик Артура. Несамовитий визг, i знову риси лютi. А далi потiк слiв, такий швидкий i несамовитий, як сам Артур.

-- Ти сука, не могла менi ранiше сказати. Шлюха позарилася на мою квартиру. Сєльська проститутка. Знайшла дурака, щоб женився на тобi.

I знову удар... I знову крик...

............................................................................................................................................................................................

У ваннiй кiмнатi калюжа кровi i дiвчина, яка нiколи вже не стане матiр'ю.

* * *

-- Ти знав ще дiвчат, якi були знайомi з Артуром?

-- Та §х було дохрiна, от, наприклад, сестра Стаса, яку Артур тоже побив до полу смертi, а потiм бросив помирати в якомусь грязному пiдвалi. Коли був бухий, розказував. Казалося, що це приносить йому якесь удовольствiє. Примурок, наче насолоджувався, розказуючи все в мєльчайших подробностях.

-- I як Стас вiднiсся до цього?

-- Нiяк, його вбили ще рiк тому.

-- За що вбили?

-- Та вiн тьолку одного пахана закадрив, а Макс Синiй, ну ти його повинен знати, прирiзав пацана.

-- За дiвчину?

-- Та нє, там набагато кручє завертiлося. Я сам все точно не знаю. Семен знає.

-- Який Семен?

-- Семен, панк обдовбаний.

-- Ну знаю, а вiн яким боком туди вписаний?

-- Ну ти Вася, Семен брат Iрки, яка корєфанiла з Маєю.

-- А Мая, це дiвчина iз-за яко§ убили Стаса?

-- Ну ти дебiл, до тебе, як до жирафа доходить.

* * *

Важкий аромат жiночих парфумiв розносився по кiмнатi i боляче бив по рецепторах. Йшла обертом голова. Запах дурманив i невиносимою пеленою накривав усе єство. Вiдчинене вiкно не рятувало...

Гiркий смак кави, оповита табачним димом кiмната i двi довгi стрiчки бiлого порошку на дзеркальному столi.

Який сильний дурманячий запах, який сильний аромат жiночих парфумiв.

* * *

-- Що у нас сьогоднi по плану? - повертаючись до дiвчат, якi стояли бiля стiйки бара, спитав Артур.

-- Не знаю, що у Вас, а у нас додому, -- сказала одна з дiвчат. Причому, яскраво видiлила ВАС.

-- А якщо по шампанському i до мене? - спитав Артур.

-- Скорiше нi, анiж так, -- сказала та ж бiлявка i почала збиратися, на що iнша, вставши зi стiльця, почала поправляти одяг, тим самим показуючи, що i самiй уже час.

-- Ну, i чешiть звiдси, стерви, -- з огидою сказав Артур i сплюнув.

Дiвчата вийшли з клубу, i, сiвши в таксi, по§хали додому. Артур замовив у барi ще горiлки. Випивши та вiдчувши приток ново§ сили, пустився в танок пiд незрозумiлий ритм музики.

* * *

Гучний удар, за ним ще один. Дверi трiпонулися, злетiли з завiсок i лунко приземлилися на пiдлогу всiєю горизонтальною поверхнею.

Напiвсоннi мешканцi квартири перелякано вибiгли в коридор, протираючи очi й вiдганяючи вiд себе незрозумiлий сон, що так невчасно набридав. Посеред кiмнати, прямо на дверях, лежало тiло. То був Артур. Вiн був настiльки п'яний, що не розумiв навколишнього свiту, вiн просто його не бачив. Бабця з матiр'ю вмить стали вiдкачували "тiло", а батько стоячи в дверях кiмнати, сполотнiвши вiд сорому й власно§ безпорадностi, думав, що невже вiн, офiцер, змiг дозволити своєму синовi стати алкоголiком.

З уст зринула одна лише фраза: "З мене досить, нехай Артур, сам навчається заробляти собi на життя".

* * *

-- Ну, так шо було далi?

-- Менше трiпайся, давай наливай!

Вогонь потiк по пластиковим стаканчикам, а далi шлунок вiтав спиртову отруту.

-- Хорошо, пiшло, зараза.

-- Так, може, продовжимо?

-- Ну ладно, що ти хочеш iще знати?

-- Що трапилося з Артурчиком пiсля iнциденту з батьком?

-- Ну слухай. Батяня був старим серйозним, вiн слiв на вiтер не кидав. Як сказав так i зробив. Ну, вобщем помикався Артурчик, а лаве нада. Кромi всього ломка началася...

-- А, що вiн уже встиг пiдсiсти на наркоту?

-- З Олегом общався, наркоти було море, поки бабки були, лаве кончилося - нi Олега, нi кислоти. Ну та мать його так, i дибiла Олега i Артура гiвнюка, ще того. Артурчик, як тiки ломка началася звонить Олеговi, ну той за дозу i загрiб у нього комп. Ну, короче, продав Артур свою хату, табло на руки получив, а Олег уже там, тiпа здоров братан, ми должнi друг-другу помагати i ля-ля. А за два дня, ну... Ну до того, як Артура нашли. Я бачив його з Олегом. Я ще йому тiпа так кажу: "Артур, виручай, надо срочно двiстi гривасiв на два днi".

Артур зразу, тiпа нема. Ну я йому в отвєт, шо нехай не гоне - хату продав, а я через два днi триста оддам".

Вiн так биро витягнув, вiддав, а сам кудись спiшив, ще й Олег, все врємя пiдганяв, ну тiпа: "Давай, шо ти копаєшся i т.д. i т.п.".

-- I ти вiддав грошi?

-- Да в той же день вечером, триста гривасiв двадцятками.

-- А який тобi був резон?

-- Резон чого?

-- Ну брати двiстi, а потiм вiддавати триста.

-- Вася, нє хер лiзти, куда не надо.

-- Поняв. Так ти вважаєш, що Артура Олег пришив?

-- Ну да, iз-за бабок. А хто ж iще?

-- Ну Хоц, каже iз-за баби.

-- Єслi iз-за Ольки чи Катьки, то зря. Хотя Олег за Ольку башню от круте. Ну, так не получається. Олег вряд лi за тьолку мочив би Артура. Нашо розбивати повну банку йогурту.

-- В якому сенсi?

-- В прямому, бля Вася, в прямому. Артур кромi наркоти iногда i дохрiна лаве викидав за Олю...

-- Так Оля була проституткою?

-- Нi, бля, Дiва Марiя. Шлюпа i наркоманка кончена. Ладно харе трiпатися на цю тему, менi лишнiй гiморой на сраку не нада. Я тобi тут нi хрiна не казав, а сидiли i пили водку. Кстатi, наливай, стакани сохнуть.

* * *

Дзвiнок гукав хазя§на до дверей. Гарнi лакованi дверi, дещо грубуватi, проте симпатичнi, й доволi модернi, як на наш час. За дверима почулися кроки i голосне:

-- Хто там?

У вiдповiдь:

-- Я вам телефонував, я вiд Косого, вiн казав...

Дверi вiдчинилися, на порозi стояла "дитина" пiд два метри зростом i вагою, мабуть, за центнер.

-- Ладно, заходь, базар є.

Ми пройшли на кухню. За столом сидiв ще один... Високий, рудий. Одягнений у нiмецький мундир часiв Друго§ свiтово§. Перший вказав на стiлець i промовив:

-- Я Малюк, це - Геббельс, будеш толкувати тему з ним.

* * *

Розмова зi скiнхедом на кличку Геббельс

-- Значить, це ти шукаєш, того хто бажав смертi нашому дорогому Артурчику?

-- Ну так, -- вiд тако§ постановки питання, до горла пiдiйшов комок.

-- Я розповiм одну iсторiю, а ви зможете задати одне запитання. Ви згоднi?

-- Так, -- неначе у мене був вибiр.

-- Артурово§ смертi в цьому мiстi бажали двi людини. Перша - Бегемот, брат Катюхи, яку Артур зґвалтував i кинув вагiтною, а друга - це я.

-- А можна поставити два питання?

-- Нi, лише одне! Такi правила.

-- Ну, добре. За що ви хотiли вбити Артура?

-- По-перше, вiн винен нам велику суму грошей, а по-друге - вiн позор для арiйцiв. В його жилах пульсує нечиста, поганська кров. Сво§м iснуванням вiн отруює навколишнiй свiт! Так сказав я!!! - слина летiла на всi сторони, коли цей навiжений кричав.

-- Я пiду!

Геббельс, здавалося, не помiчав мене, вiн був у якомусь iншому свiтi, мабуть, телепатично спiлкувався зi сво§м фюрером.

Вийшовши, я попрямував до зупинки. Щось у цiй розмовi не кле§лося. Здавалося, що Геббельс лукавить, стосовно чистоти. Все таки Артур i тут був винен грошi.

* * *

На цвинтарi порожньо. Вiтер зриває з дерев пожовклi листочки i жбурляє менi в обличчя. Ось i могила Артура. Свiжi квiти... Мама, досi тебе любить. Бач квiти носить. А ти заслуговуєш на те? Ти був гнидою i подохнув як пес. Тебе ненавидiло чи не половина цього клятого мегаполiса. А ти тут лежиш. Я навiть не знаю, хто i за що тебе замочив. Та, знач, було за що.

* * *

Позад мене промайнула тiнь, я iнту§тивно, за звуком, повернув голову, там нiкого не було. Лише пуста алея, яку перелiтало жовте листя.

Погляд впав на хрест, з якого смiявся Артур, а на могилi маленький букетик пiдснiжникiв.

* * *

Восени часто буває холодно. I цей холод часто-густо навiває сумнi думки. Ось, як сьогоднi.

Трамвай котився крiзь бруднi вулицi. Дивно, начебто невеликий дощ пройшов, а грязюки намiсив багацько. Багно змiшане зi смiттям перетворюється на суцiльну кашу. Здавалося, що смiття з цих вулиць нiхто й нiколи не прибирає. Мiсто задихається вiд то§ кiлькостi бруду, яке викидали на нього його вдячнi жителi.

Цiкаво, мабуть, трамва§ придумали тi, хто на них нiколи не §здив. Модернiсти середини ХХ столiття нiколи б не додумалися створити щось на кшталт цього, а от нашi iнженери - будьласка.

Трамвай мирно покачувався i торохкотiв сво§ми "квадратними" колесами об рейки, якi вiдгукувалися йому дзенькотом i гулом. Раптом червоно-жовта машина доби андеграунду зупинила свiй хiд i гурт п'яних пофiгiстiв вивалився пiд дрiбний дощ.

* * *

Дiм Бегемота знаходився в околицях мiста, доволi непоганому районi. Але дороги, бажали кращого. Якщо то вважався непоганим районом, то страшно уявити стан поганих. Особливо восени.

Дiм з роздовбаним фасадом i великим надписом на стiнi: "Осторожно, плитка обваливается". З кольору вигорiло§ i мiсцями вiдлуплено§ фарби можна з впевненiстю казати, що напис був зроблений, ще за часiв перебудови, а чи раннiх часiв незалежностi. Можливо, хтось писав у стилi кiнця 80-х чи початку 90-х.

* * *

Темний пiд'§зд, в якому стояв незрозумiлий запах. А чи сечi, а чи залишкiв вчорашньо§ вечерi пiдлiткiв, якi вирiшили вiдтягнутися за пивом, та не розрахували власних сил.

На стiнi красувався червоний вiдбиток пiдошви важкого (напевне, армiйського) черевика. Здавалося, що то кров. Хтось потоптався в калюжi кровi, а потiм залишив своєрiдний автограф. Хоча кров, то навряд чи? Придивившись, упевнюєшся - дiйсно, велика ймовiрнiсть того, що то кров.

Квартира 27 зустрiла дверима, що дуже пасували до навколишньо§ картини. Дверi - фарбованi ще за часiв Павла II. Стiни, пописанi цвяхом, маркером i ще чорт знає чим, i тошнотворний запах, який переслiдував мене, щойно я переступив порiг цього пiд'§зду.

Дзвоник не працював, його можна було не турбувати. Вiн знаходився в анабiозi чи летаргiчному снi.

Я тихо постукав. Почулися кроки i гучний голос з-за дверей:

-- Хто?

-- Я вам телефонував, ми домовилися зустрiтися, та ви не прийшли. Тому...

Дверi вiдчинилися не давши навiть закiнчити речення. На порозi стояв Бегемот. Цiкаво, хто дав йому цю назву. З виду вiн нагадував, скорiше неголену свиню. Маленькi очi, геть запливли вiд тiє§ кiлькостi вогняно§ рiдини, яка була влита до здоровенного тельбуха, який, здавалося телiпався до самих колiн.

-- Заходь, -- хриплим голосом сказав Бегемот-Кабан, сам не ставши чекати, допоки я зайду, попрямував всередину квартири.

Вузька дорiжка мiж пляшками вела спочатку прямо, а метрiв зо два розходилася перехрестям у трьох напрямках.

-- Що ти там копаєшся, проходь на кухню.

Я попрямував на голос i потрапив на кухню. Та це була не кухня, а музей мотлоху i смiття, гори якого валялися повсюди.

-- Сiдай, де сядеш, -- сказав Бегемот, сам наливши яко§сь рiдини в стакан.

-- Вип'єш? - спитав мене, i, не дочекавшись вiдповiдi, налив другу склянку, - тримай.

-- Дякую. За що п'ємо? - поцiкавився я.

-- Не за що, а за кого, -- виправив мене Бегемот i перехилив стакан.

Намагаючись не дивитися на ту рiдину, що знаходилася в склянцi я одним ковтком випив рiдину. То був самогон, який обпалив мене всього зсередини. Потекли сльози, в горлi все горiло. Здавалося, здоровань нiчого не помiчав i вiв далi:

-- Чого треба?

-- Я... -- слова застрягли в горлi i не лiзли наверх. Закашляв, -- я розшукую того, хто вбив Артура?

-- Артура завалили? - здивовано вирячив на мене сво§ поросячi очi Бегемот.

-- Так, це трапилося весною, -- вiдповiв я.

-- Значить, доплигався падло. Так йому i треба i за Катю-сестричку, i за всiх iнших, якi його, суку, любили.

-- А були й iншi?

-- Пацан, не лiзь, воно тобi не нада. Подивись на мене. Я уже рiк бухаю. На вулицю навiть не потикаюся. Ти хочеш того ж?

-- Нi, не хочу.

-- Ото i воно. Замочили Артурчика. Однозначно замочили.

-- Я пiду, -- сказав я й вийшов.

-- Значить, Артурчик подох, -- бубнiв собi пiд нiс Бегемот, наповнюючи склянку рiдиною.

* * *

В кущах за будинком валялися презерватив i порванi дiвчачi трусики. Над такими кущами треба вiшати велетенськi бiкборди з написом: "Мiсце де позбавляють цнотливостi п'яних шести-, семи-, восьмикласниць".

Не мiсто, а велетенська клоака, що паразитує на тiлi агонiзуючого суспiльства. Всi розумiють, що це неправильно, i всi мовчать...

Замовкнемо i ми, як тiльки силiкатна цеглина вимкне свiтло на горизонтi.

Замовкнемо навiки i ляжемо бiля Артура й iнших виродкiв. Жив падлом i подох, як пес...

Доросла дiвчинка

Дзвонив телефон. Довгi, противнi дзвiнки. Звук тягнувся i липнув до пiдсвiдомостi. Однi й тi ж монотоннi дзвiнки. А до телефону, що знаходився поряд з лiжком, протягуватися було нестерпно важко. Та хтось на другому кiнцi дроту не хотiв здаватися й вiдчайдушно намагався втрапити за потрiбним напрямком. Терпець увiрвався i дзвiнок обiрвала стiна, об яку апарат голосно вдарився i дрiбними друзками посипався на пiдлогу. Не сьогоднi. До бiса...

Частина I

Ставати дорослою до цього дня §й не хотiлося, а сьогоднi особливий день. Раптом так вранцi захотiлося стати дорослою. Так раптом i тiльки сьогоднi. Ранок уже почався i вся кiмната наповнилася бiлим свiтлом свiжого, пухкого, сьогоднiшнього снiгу.

"Так, сьогоднi саме той день, щоб стати дорослою", -- сказала ти сама собi й натягнула ковдру повище. Вилазити з лiжка так не хотiлося, в ньому було так тепло й затишно, до того ж, вiдчувався подих нiчного сну, що не встиг розчинитися у приємному бiлому свiтлi, яке здавалося дещо холодним, проте таким чудовим i свiтлим.

Хтось хотiв порушити вранiшнi нiжностi. Той хтось - то брат дiвчини, Микола, якого любляче звала Бегемотом, мабуть, за кремезну статуру у сво§ сiмнадцять.

Батьки знову по§хали, залишивши Катю (так звали дiвчину) з братом одних. Та вони вже звикли до частих вiд'§здiв батькiв, до дорослого життя...

Частина II

Все ближче i ближче, злiтаючи листками календаря, наближався кiнець року, а з ним i свята.

У вихiднi можна нiчого не робити. Та то коли батьки вдома, а сьогоднi ж §х немає. Ось уже п'ятий рiк вони живуть так. Спочатку батько по§хав до далеко§ Португалi§ на заробiтки. А куди ж подiтися? Колгосп, в якому вiн працював, розвалився. Й почалася, так звана в народi, прихватизацiя. Пробував вiдкрити власну справу, так при§хали парубки з мiста й порозбивали, порозкидали все, хотiли й хату спалити - та вдалося вiдкупитися. Так i залишився батько нi з чим, якщо не рахувати мене з братом та мами, яка все плакала та бiдкалася ("як стара" -- це слова батька). Посидiли ввечерi вони з мамою, а через тиждень, зiбрав батько речi, в спортивну сумку й по§хав. Куди? Невiдомо. Через пiвроку повернувся - загорiлий весь, як той мавр. Навiз всього... Побув з мiсяць i знову в дорогу. "Куди ж ви, тату!" -- кричали ми, бiжучи, услiд. У вiдповiдь лиш коротке: "Через пiвроку повернуся", -- а на обличчi сльози. Так декiлька разiв, а потiм i мама по§хала, залишивши нас самих. Та то нiчого. Менi тодi було тринадцять, а братовi п'ятнадцять. Дорослi вже...

От i сьогоднi вночi батьки по§хали, а здавалося, що ще поруч. "Та то нiчого. Вони ж скоро повернуться", -- запевняла себе кожного дня, коли ставало нестерпно сумно й страшно. А коли при§здили, то й сум проходив i про страх забувала.

То §хали, то при§здили. В нашiй кра§нi нiкому не потрiбнi, а там i поготiв. Катя не знала, як цього разу влаштувалися батьки, а якби знала?.. чим могла зарадити... та, мабуть, нiчим.

Частина III

Святковий стiл, святковi вбрання, навiть ялинка, й та святково вбрана. А от настрiй не святковий. Хотiлося забитися в якийсь куток, як пташеня, й плакати, виливати все сльозами, все до останньо§ крапельки. Всi бiди, переживання, щоб вилилися з очей. Якась несамовита туга обвила §§, як ту гусiнь у тугий кокон. Та то переродження, а тут сум i тривога.

Веселi тости. Друзi брата. Вiн, звичайно, знайомив §х. Оля, Артур, Олег. Нормальнi люди, дещо напищенi, у них таких не люблять, а так нормальнi, веселi.

Танцi, тости. Годинник, який вiдмiрював останнi хвилини року. Тобi було все байдуже.

* * *

Якось настає такий момент, коли друзi, з якими тобi було цiкаво спiлкуватися та проводити час, тепер набридають i стають якимись нудними. Компанiя, в якiй ти знаходився, до якогось моменту й перестає тебе цiкавити. Нуднi, однотоннi розмови, однi й тi ж жарти, й навiть дикцiя найкращих друзiв (до сьогоднi, яка тебе цiлком влаштовувала) починає тебе дратувати. Так сталося i з тобою. Можливо, виросла духовно зi свого оточення. "Та то лише дiвчисько, якiй всього шiстнадцять рокiв", -- казали старi. "Той що, -- вiдповiдала ти, -- Хiба в шiстнадцять рокiв не час ставати дорослою. А з чого починати? Перш за все - з себе, зi свого духовного свiту, а тiло, тобто фiзичний свiт - так то на другому мiсцi".

Ти так вважала. Та, мабуть, з тобою дехто не погоджувався. I той хтось не зводив з тебе пильного погляду ось уже протягом останньо§ години. Його захмелiлi очi, раз у раз, неначе мимоволi, пробiгали по твоєму ще зовсiм юному тiловi. А ти сидiла на канапi коло вiкна й не помiчала, чи не хотiла помiчати тих брудних поглядiв. Натомiсть Катя залюбки розглядала великi краплини, якi неквапливо стiкали по склу вiкна. Дивна традицiя у природи, коли на Новий рiк йде дощ, перетворюючи пiдмерзлу ще вчора землю в багнюку.

Твiй свiт був зiтканий, мов та павутинка, iз свiтлих i позитивних барв. Але, на жаль, наш свiт в основному збудований на кровi та брудовi.

* * *

Годинник пробив шосту ранку. Святкування закiнчилося ще пару годин тому, й зараз перебувало в якiйсь незрозумiлiй фазi, коли кожен сам зi собою i в той же час залишається в колективовi чи з колективом. Кiлькiсть випитого зiграла з деякими злий жарт i томнi погляди лiниво зустрiчалися, на якийсь момент затримувалися й знову, неквапливо, прямували далi без будь-якого контролю з боку головного мозку. Як тi потяги, що рухаються, зустрiчними смугами, от лише сигналiв не вистачало.

Очi Олi, якi поблискували весь час двома вогниками, вже зараз виглядали скляними й невiдривно дивилися в одну цятку, немов намагаючись розгледiти там щось зовсiм нове для себе. Дивний смiх й дивна нервова поведiнка дiвчини здалися тобi дещо незвичними, чи, можливо, незрозумiлими. Катя думала тодi, що §й здалося.

* * *

Довгий коридор, вифарбуваний у брудний зелений колiр, освiтлений тьмяними лампочками, здавалося, не закiнчиться. Брудна пiдлога була вогкою, а стелi не було видно взагалi. Суцiльна темна смуга й лише невеличкi жовтуватi кола навкруги умовних джерел свiтла. Лунко чулися, якiсь кроки. Здавалося, дещо дивним, як з тако§ волого§ пiдлоги можна видобути таке дзвiнке ехо. Твоя спина вперлася в щось тверде i холодне, страшенно болiли ноги i шия. Хтось чи щось наближався з того боку коридору, та ти не могла нiчого побачити. З кожним кроком очi заплющувалися все бiльше i бiльше. Мурахи бiгали по спинi цiлими племенами чи кланами. А повiки, немов налитi свинцем опускалися, ховаючи й так моторошно темний коридор у ще бiльший морок. Захотiлося сiсти, та ноги не чули умовлянь всього мозку, вони немов жили власним життям й пiдкорялися чи§сь волi й чи§мось думкам, та не тво§м власним. З кожною хвилиною вiдчувала, як ноги перетворюються на дерев'янi колоди, й пускають корiння неначе у вологий грунт. Кудись зникла дерев'яна пiдлога, а замiсть не§ з'являється рiдка багнюка, що пiднiмалася все вище i вище, чи то ти пiд тягарем власного тiла провалювалася пiд землю.

Ехо крокiв, змiшане зi стуком серця, створювали атмосферу панiки. Важко назвати це страхом - це дiйсно була панiка.

Багнюка пiдiймалася все вище i вище, пожираючи твоє ще зовсiм юне тiло. Повiки майже повнiстю опустилися на очi та все ж тоненька смужка свiтла пробивалася до них. Здавалося, що ще мить й зникне вона, та погляд впав на багнюку й свiтло перестало турбувати тебе. Та й останнього погляду було досить, щоб зрозумiти, що то була не звичайна рiдка жижа, а величезний клубок черв'якiв. Малих i бридких, якi жили лише за рахунок пожирання чиє§сь плотi. Жива маса пульсувала й видавала тихе шипiння. Тобi хотiлося кричати, та голос немов застрягав у легенях, видаючи на поверхню лише важкi видихи. Серце калатало з величезною швидкiстю. Кров пульсувала у скронях й неначе удари молота розносилася по всьому тiлу холодною рiдиною. Вiдчуття чиє§сь присутностi турбувало не менше за живу масу тiє§ гиготи, яка вже пiдступала до грудей. Й враз яскраве свiтло боляче вдарило по очах. Тошнотворний запах довгого коридору зник, а твоєму поглядовi вiдкрилася звичайна картина спальнi.

Частина IV

Годинник на столi мирно вiдраховував десяту ранку, а сонячне промiння било в самi очi. Ти прокинулася. Страшенно болiла голова. "Добре починається рiк", -- сказала ти собi й почала вставати з постелi. Незрозумiлий сон, який не вiщував нiчого доброго, не давав тобi спокою. "Та то лише сон, сон i бiльше нiчого", -- заспоко§ла себе й почала збиратися.

В залi вже нiкого не було. Якби не розкиданi по пiдлозi пляшки та не важкий запах вранiшнього похмiлля, то й гуляння не було.

Бегемот кумедно скрутився на канапi бiля вiкна й хропiв, як паровоз.

Ти почала прибирати кiмнату. У головi потроху прояснювалося й бiль вiдступав на другий план. У дверi хтось тихо постукав. Думалося, що здалося. Та той за дверима постукав ще раз, на цей раз гучнiше i з бiльшою настирнiстю. На порозi стояв Артур i нiяково посмiхався.

-- Доброго ранку, Катя. Бегемот ще спить?

-- Так, брат хропе на канапi бiля вiкна, розбудити?

-- Та ладно, не треба його будити. Взагалi то я, здається, забув свiй шарф. Можна забрати його?

-- Ну, звичайно, вибач, що тримаю тебе на порозi, проходь у дiм. Вибач, тiльки тут не зовсiм чисто. Просто я ще не встигла прибратися.

-- Та нiчого. Якщо ти не проти я тобi допоможу, -- проходячи в кiмнату сказав Артур.

Частина V

Весна з кожним днем усе впевненiше диктувала сво§ права. Сонячне тепло розтопило останнi залишки снiгу й лише залишився бруд на обочинах дорiг впевнено висихав.

Набубнявiлi бубки, здавалося, лопнуть з хвилини на хвилину вiд налитого соку. Все прокидалося, все жадало тепла й нiжних сонячних променiв. Як душа прагне до кохання, а серце жадає нiжностi, так i все навкруги линуло до тепла й вологи. Й того й iншого було вдосталь, тож i результати не примушували чекати на себе.

* * *

Ось уже другий мiсяць, як почали зустрiчатися Артур та Катя. Майже щодня прогулювалися вони по цiй але§. З кожним днем серце дiвчини все бiльше й сильнiше спалахувало вогнем. Як тi дерева розпускають своє листячко, так i вона вiддавалася вся, без залишку лише йому. Йому одному.

Крок за кроком, змiрюючи алею, пара наближалася до своє§ одиноко§ лавки, що старанно ховалася сама й ховала закоханих у глибинах парку.

Незважаючи на всi парадокси й контрасти цього мiстечка: бруднi парки з розкиданими недопалками, використаними презервативами, шматками скла, та величезними купами собачого лайна, поламаними лавками й розмальованими парканами, молодiсть вимагала яко§сь романтики, єдностi з природою, яко§ так не вистачає жителям мегаполiсiв, а то навiть i маленьких мiстечок й порнографiчних цяток на мапах пiд назвою селища мiського типу. I залишаються останнi острiвки природно§ зеленi та свiжостi - парки. Нехай хоч щось, хоч часточка природи, вiддушина для душi й тiла.

* * *

Погляди зустрiлися. Немов електричним струмом щось пробiгло §хнiми тiлами. Губи злилися в поцiлунковi, що невловимою i солодкою енергiєю пройшовся по всьому тiлу. Не вистачало повiтря i вона, як та золота рибка почала хапати повiтря. А вiн, не помiчаючи нiчого, цiлував §§ й цiлував, й так мiцно обiймав, неначе боявся втратити, а чи вiдпустити.

Поцiлунок за поцiлунком, мiцнi обiйми i тихий, ледь чутний спiв яко§сь першо§ пташки.

* * *

Польща

-- Ось - це ваше мiсце, тут ви будете працювати, тут же i будете жити. Кидайте сво§ речi й ходiмте. Та швидше, ворушiться! - великий, кремезно§ статури юнак штовхнув чоловiка в спину, що той ледве не впав, - Швидше рухайтеся, швидше, свинi бруднi, швидше!

-- Куди ти нас ведеш? - запитав чоловiк у бiлобрисого юнака. Та той лише розсмiявся й щось промовив на польськiй.

Через деякий час

Здавалося, що сонце сходись десь пiд Полтавою, а чи Харковом. Таке ж сонце, такi ж пташки. Точнiсiнько такий самий смiх дiтвори. А насправдi до рiдно§ домiвки всього лишень пару тисяч кiлометрiв. Так мало й так багато.

Жiнка несла воду, невiдомо звiдки з'явилися дiти (рокiв десяти-дванадцяти) й хороводом забiгали довкiл не§. Найстарший з них, котрому можна було дати не бiльше тринадцяти рокiв, схопив грудку землi, що мiцно затвердiла з ранковим морозом й пожбурив у жiнку. Удар був не стiльки сильним, стiльки неочiкуваним. Жiнка впала, перевернувши воду. Дружнiй смiх дiтвори й радiснi крики: "Отримала шльондра. Ось тобi курва". Радiснi крики й кроки дiтей, якi бiгли геть. Слiз не було вже, тому лишень тихе схлипування й вiдчуття власно§ безпорадностi й незахищеностi. Вона так i продовжувала лежати ниць на землi. Образа, змiшана зi злiсним вiдчуттям гiрко§ долi.

Калюжа води, а поруч грудка замерзло§ рудувато§ землi. Наша земля чорна, а ця жовто-коричнева...

-- Вставай, що з тобою трапилося? - сильнi руки чоловiка пiдiймали §§.

-- Льоню, за що нам це. Хто ми? Бидло, а чи худоба? - тихим голосом, переповненим образи й сорому, говорила вона. Та не потрiбно було слiв, усе зрозумiло й так. Життя нелегала мало чим вiдрiзняється вiд життя безпритульного пса. Нiяких прав, нiякого захисту. Залишалося надiятися лише на себе та на Господа. Саме тут, у цьому пеклi увiрували вони, бо на кого ж ще надiятися i в що ж iще вiрити? Хотiлося померти, та якась сила тримала §х у цьому свiтi. Називати ту силу не було сенсу, вони розумiли все i так. Дiти. Їхнi дiти, ось заради чого треба виживати й жити далi. А там буде, як буде.

* * *

-- Отримуй, щеня, раз тебе батьки не виховують, навчу я! -- лозина присвиснула в повiтрi й опустилася на хлопця, який пручався, виривався й кричав, мов рiзаний.

-- Вiдпустiть пане, я бiльше не буду. Я бiльше не буду чiпати Вас та Вашу панi! Благаю, вiдпустiть!

-- Благаєш? - очi чоловiка блищали диявольським вогнем, -- благаєш, а на тобi ще раз! - i дубець опускався ще i ще.

Удар прийшовся якраз по головi. У вухах страшенно задзвенiло й чоловiк втратив свiдомiсть. Тобi здавалося, що ти, як той метеор летиш назустрiч всесвiту, сотнi тисяч, чи, можливо, навiть мiльйонiв зорь, проносилося повз тебе маленькими цяточками. У вухах свист, а в головi гул, неначе хтось навмисне колотив у дзвона. Враз перестало вистачати повiтря, ти почав нервово вiддихувати ротом, як та риба, яку витягли з води i кинули на траву помирати.

Щось боляче врiзалося в руки. Всесвiт пропав враз, очам вiдкрилася картина iз зовсiм iншим пейзажем. Лежав на бруднiй й, вологiй пiдлозi, серед старого мотлоху. Руки були зв'язанi за спиною, мабуть, шматком якогось дроту, хоч був не впевнений, бо самих рук практично не вiдчував. Голова розколювалася на тисячi кускiв, повiки були важкими та все ж тобi вдалося провести поглядом навкруги. Зовсiм поруч стояв той самий кремезний хлопчина i шкiрився сво§ми рiвними бiлими зубами, в руках тримаючи кусок ржаво§ металево§ труби. В кутку стояв старий диван, на якому чи то сидiли, чи лежала твоя дружина, а поряд стояв той самий пiдлiток, якого ти намагався навчити гарним манерам.

-- Ну, що прокинувся, собака? - сiвши й обпершись на трубу, спитав тебе бiлобрисий хлопець, -- Тепер ти не такий герой, яким був ранiше. Ти думаєш, що можеш ось так просто взяти лозину i виховувати польського хлопчину? - при цьому голова хлопця покачувалася зi сторони в сторону, нiби в такт кожному слову, -- Ми тебе i твою курву навчимо гарних манер.

Вiн встав, не кваплячись пiдiйшов до iншого хлопця й голосно, мабуть, щоб чоловiк почув, сказав:

-- Людвiг, зараз ми трошечки розважимося з цiєю шльондрою, а наш гiсть подивиться на виставу. Ти згоден?

-- Тодеуш, а може, не треба? Батько буде не в захватi, вiд того, що ми робимо з його холопами?

-- Не бiйся, вiн нiчого не взнає. Правда? - останнє слово було адресоване Леонiдовi. Чоловiк ледь пiдняв очi, якi блищали злобою i ненавистю, як труба, що знаходилася в руках Тодеуша, описавши пiвколо в повiтрi, опустилася на спину чоловiковi. Глухий удар i ледь чутний зойк, вирвався прямо з легенiв Леонiда. Ти на мить втратив свiдомiсть, а здавалося, що на вiчнiсть.

Холодна вода привела тебе до тями. Неначе з iншо§ планети долiтали до тебе звуки. В головi все гуло, перед очима пропливали страшнi картини змiшанi з криками, умовляннями дружини. Люда вiдчайдушно вiдбивалася, та важка рука Тодеуша опустилася на §§ обличчя. Якимось незвичним видався звук удару, та й жiнка не проронила нi слова, бiльше того, жоден зойк не злетiв з §§ уст. Червона, запаленi очi вже не мали мiсця для слiз. Болю, сорому не залишилося мiсця в §§ тiлi, та й саме тiло було немов не §§, а чиєсь iнше, чуже. Людвiг похапцем зривав з не§ одяг, а Тодеуш стояв поодаль i мовчки спостерiгав за сим.

Леонiд не хотiв втрачати свiдомостi, та мозок i слухати не хотiв умовлянь чоловiка, й раз у раз вiдключав свiдомiсть. Й тим провалам не було кiнця i краю, ти навiть рахувати перестав. Вкотре, вiдкрив сво§ очi, якi вже налилися злобою i безпораднiстю. Саме безпораднiсть вiдчував ти, бачачи, як виродки ґвалтують твою дружину. Жiнка бiльше не плакала, бiльше не благала, вона лише мовчки, немов зi сторони спостерiгала, як хлопцi, що годилися §й у сини зривали одяг, а потiм по черзi ґвалтували §§. Бачила жiнка й обличчя чоловiка, сповнене безпорадностi й злоби. Нiколи не бачила його таким.

Свiдомiсть перенесла §§ кудись далеко. Перед очима пронеслися кадри з життя. За секунду пропливло все дитинство, юнiсть, знайомство з Леонiдом, весiлля, першi слова Колi та Катi. Все проносилося з величезною швидкiстю, а от подi§, що вiдбувалися протягом останнiх кiлькох мiсяцiв, прокручувалися надзвичайно повiльним темпом. Можливо, свiжi спогади, а можливо, тому, що вони принесли стiльки горя й страждання. А так хотiлося, по швидше забути все це. Вона згадала все: знущання над чоловiком, образи полякiв.

Особливо яскраво врiзався момент, що стався всього лише тиждень тому. Снiг на невеликому полi розтанув, оголивши кiм'яхи жовтувато-коричнево§ мокро§ землi. Поляк-хазя§н та ще пара молодикiв дiстали десь кiнний плуг й вирiшили перевiрити його в дi§, а оскiльки коня не було, вирiшили впрягти Леонiда. Чоловiк звiсно вiдмовився, та канчуки могли сказати бiльше, анiж слова. Вени на ши§ видулися й здавалося, що ось-ось лопнуть од непосильно§ натуги. Ременi вiд плуга боляче врiзалися в тiло. Зробивши пару крокiв, чоловiк пiд непосильним тягарем впав. Земля, немов спiвчуваючи, мов рiдна мати, м'яко обiйняла його, приголубила, втiшила. Рiдка багнюка була нiжнiша за пуховi перини. Та вiн не хотiв од не§ то§ ласки. Ламаючи нiгтi, загрiбав землю й кричав. Сльози вiдчаю i безпорадностi текли з його очей. Вiн чудово розумiв, що плакати зараз не мав права, та стерпiти було вже не пiд силу. Ти пiдбiгла до нього, обiйняла рiдного, а вiн, плачучи, все промовляв: "Вибач, це я у всьому винен, вибач". Та ти не винуватила його.

Згадала й суцiльнi образи вiд хазя§на та його дiтей. Тебе ж iнакше, нiж як шльондра, проститутка чи курва не називали. I так образливо стало, так захотiлося померти. Сили боротися вже не стало. Сила до життя вмить зникла, як i не було.

Частина VI

Катя вiдчувала себе найщасливiшою дiвчиною на цьому свiтi. Кохана людина поряд (ще спить, кумедно щось бурмоче) i все в цьому свiтi наповнене радiстю i контрастом. Щастя пульсувало, билося й проникало в усi фiбри душi. Вiдчуття свободи й польоту охоплювало всю без залишку i рештки. Тихесенько, немов та кiшка, Катя встала з постелi й попрямувала на кухню. Брата вже не було, мабуть, пiшов на роботу. Останнiм часом вiн постiйно пропадав в гаражi, приходив уночi, а йшов, коли годинник не пробив ще й сьомо§.

Аромат кави рознiсся по кiмнатi. Гiрко-солодкий запах манив до себе. Маленькi фiлiжанки вже стояли на пiдносi, готовi приємно дарувати бадьорiсть.

Кава в лiжко для кохано§ людини - це лише маленька часточка того, що ти могла дати йому.

-- Доброго ранку, соня, -- нiжно промовила дiвчина й поставила тацю на стiлець бiля лiжка.

-- Дякую, це для мене?

-- Смачного, бери бутерброд, а то охолонуть.

Тобi хотiлося огорнути свого коханого турботою. Тiєю любов'ю i нiжнiстю, що нею огортала тебе мама. Ти копiювала §§ рухи, погляди. Й хоч це виглядало дещо кумедним, та ти старалася i з кожною хвилиною й новою спробою виходило все краще i краще. Ви часто, лежачи в постелi, а чи просто дивлячись в стелю, мрiяли про майбутнє. А майбутнє виглядало безхмарним i щасливим до останньо§ краплi, до останнього подиху i слова. Так було весь час, а сьогоднi все пiшло шкереберть, як у тому поганому, злому фiльмi...

* * *

-- Поздоровляю, дiвчино, ви скоро станете матiр'ю.

Слова, як грiм серед ясного лiтнього неба, впали на тебе. Й здавалося, всiєю своєю повнотою й тягарем придавили до само§ землi. Так у вас з Артуром були плани щодо дiтей, але ж не зараз, не в сво§ сiмнадцять рокiв.

-- Цього не може бути, -- майже пошепки, опускаючи очi в пiдлогу, промовила ти до лiкаря.

-- Все точно, так що можете привiтати татуся, -- лiкар усмiхався буденно i якось холодно, аж мурашки поза шкiрою. Так, неначе весь був витесаний iз величезно§ глиби льоду.

-- Не може бути! Що я скажу Артуровi? -- бубнiла до себе, пiдбираючи потрiбнi слова, та §х не знаходилося й знову, й знову пошук потрiбних виразiв, а вони все не такi й не тi.

* * *

-- Артур, я вагiтна, -- дiвчина свiтилася вiд радостi. Натомiсть в Артура випала цигарка з зубiв.

-- Чьо ти сказала?

-- Ти прикалуєшся?

-- Вчора я була у лiкаря, вже два мiсяцi...

Важкий удар опустився на §§ обличчя, i крик Артура. Несамовитий визг, i знову лють. А далi потiк слiв, такий швидкий i несамовитий, як сам Артур.

I знову удар... I знову крик...

............................................................................................................................................................................................

У ваннiй кiмнатi калюжа кровi i дiвчина, яка нiколи вже не стане матiр'ю.

* * *

Життя перестало цiкавити §§: "А й справдi навiщо жити, коли сенсу в життi вже немає, -- думала, перебираючи в руцi жменю пiгулок, -- отак, лише один ковток i бiльше нiколи не прокидатися, заснути вiчним сном, а далi похорон, плач i сльози". Ти уявляла, як лежиш чепурно одягнена в трунi, з таким кам'яним обличчям, а навколо тебе плачуть i побиваються рiднi. Микола, зодягнений у чорний костюм, раз у раз витирає скупу сльозу. Навколiшки коло тебе побивається мама, вона посiрiла вiд горя, а плакати вже нема сил, залишився лише голос, та й той раз у раз переривається хрипотою. Над матiр'ю, зажурено сто§ть батько, його завжди кам'яне обличчя, лише сьогоднi дещо зм'якло й осунулося вiд того нещастя, вiд то§ втрати та горя, що трапилися сьогоднi. Хiба ж ти могла знати, що батькiв вже немає на цьому грiшному свiтi...

* * *

Ти нiяк не наважувалася пiднести руку до рота й проковтнути тi клятi пiгулки. Було шкода батька, матiр, брата. Можливо, що й себе, але вiдчуття сорому й безпорадностi перемогло в той момент. Ти наважилася на самогубство. Гiркi таблетки проковтнула всi зразу, запивши склянкою португальсько§ мадери, яку брат принiс ще вчора. Помирати було, мабуть, жаль, та все ж iншого шляху не бачила.

Коси, русi коси

-- Сину, пiдiйди ближче.

Голос жiнки ледве вiдгукувався в маленькiй бруднiй кiмнатi.

-- Синку! - ще раз покликала жiнка хлопчика рокiв десяти, який намагався розтопити грубку в кутку дому.

-- Синку, втретє позвала жiнка, але цього разу §§ голос звучав настiльки тихо, що це нагадувало скорiше шепiт, анiж голос.

-- Зараз, мамо, -- озвався хлопчик, але скорiш до себе, анiж до жiнки.

Вогник спалахнув, сухi дрова швидко гинули в обiймах вогника, який з кожною хвилиною ставав дедалi сильнiшим.

Босi ноги по холоднiй пiдлозi.

-- Так, мамо, може, тобi води?

-- Нi, синку, присядь. Я хочу розповiсти одну iсторiю, що вiдбувалася десять рокiв тому. Я вiдчуваю, що помираю.

-- Ну, мамо, що ви таке говорите?.. Ви обов'язково одужаєте, неодмiнно...

-- Нi, синку, не одужаю, тому сядь бiля мене i вислухай. Ця iсторiя трапилася влiтку 1999 року. Була остання тепла нiч серпня. На полях зiбрали урожай i якраз палили стерню, тому навкруги все було окутане сизим димом. Дихати було важко. Чи то вiд диму, а чи вiд слiз, що заливали обличчя. Знаєш, синку, я навiть зараз не можу зрозумiти, що я робила не так. Що? Чому вiн, ну твiй татко, так ведеться зi мною. Цього я не розумiла тодi, не розумiю i зараз. Не розумiла я й себе. Як я могла, не кохаючи людину, так бездумно вiддаватися йому, йти, а потiм знову повертатися.

Якоюсь дивною видавалася та нiч. Зорi так яскраво сяяли, а горизонт весь у маревi багрянцю. Палали поля, горiла стерня, горiло в грудях, боляче так нило й просилося назовнi.

Тепло вiд груби розносилося по кiмнатi та жiнка не вiдчувала того. Вона все вище i вище натягувала ковдру на себе, яка вже не грiла, хоч повинна була.

-- Так от, -- продовжувала жiнка, -- дорога до тво§х бабусi й дiдуся здавалася надзвичайно довгою та важкою. Ти був таким маленьким, так спокiйно спав на мо§х руках. Дверi вiдчинила мама, ну твоя бабуся, й ледь було не обiмлiла, мабуть, такий страшний вигляд мала я тодi.

-- Проходь, -- єдине, що змогла сказати вона, важко сiдаючи на стiлець, що стояв тут же, бiля порогу.

Батько мовчки, забрав тебе i вiднiс у кiмнату, вклавши у лiжко, яке, неначе спецiально для тебе стояло в будинковi.

-- А що зробив мiй тато, що ви вiд нього пiшли? - нiяково запитав хлопчик i допитливо вдивлявся так у матiр, ловлячи кожне слово, почуте вiд не§.

-- Батько, -- жiнка закашляла, -- батько... Той вечiр з самого початку був тяжким. Тобi було тодi тиждень. Народжувався ти важко, а тому я повинна була залишитися в лiкарнi ще тижнiв зо два, та якось прийшов... ну твiй батько, вже на пiдпитку й почав кричати:

-- Що ти тут лежиш? Вдома жерти нiчого, хата, двiр занедбаний, а ти тут, бозна чим займаєшся.

Дякувати Богу його швидко вигнали з лiкарнi, а я, написавши заяву, що за всi наслiдки вiдповiдатиму сама, побiгла додому, ну як та побита кiшка. То лишень у фiльмах показують, як батько зустрiчає дружину з полового будинку. З квiтами, цукерками. Мене нiхто не зустрiчав. Батьки не знали, що я народжую, а чоловiк... Сама добралася й переповненим автобусом додому.

Перший день було все, нiбито, нормально. А надвечiр прийшли батьковi друзi, нiбито для того, щоб "омити тобi нiжки". Та iнакше, нiж пиятикою, я це назвати не можу. Важкий туман тютюнового диму й перегару робив повiтря у примiщеннi нестерпним. Ти постiйно плакав, мабуть, болiла голiвка. Та то й не дивно, адже й у мене в головi було, неначе, дурно. Наготувавши всього, як дбайлива хазяйка, я повинна була, ще й виконувати роль офiцiантки: постiйно прибирати та пiдставляти §жу i пляшки з тiєю клятою горiлкою.

На мить жiнка перервала свою розповiдь, подивилася на сина, той сидiв закам'янiло, уважно дивлячись на матiр, прислуховуючись до кожного §§ слова, вбираючи все почуте.

-- Ти все плакав i плакав, -- продовжила свою розповiдь, -- тонесеньким голосочком протестував проти того безладу, що вiдбувався навкруги, вимагав спокою й належного ставлення до себе. Та нiхто не зважав на тебе, лише батько постiйно бурчав: "Та заткни пельку цьому шмаркачевi, а то я се зроблю сам". Вибач, синку, що говорю таке, та так було насправдi.

Хлопець у вiдповiдь лише глибоко вдихнув повiтря, скорiш за все зрадниця-слоза хотiла показатися всiм. Та вiн знав, що вже дорослий i плакати не буде нiзащо. Дорослi чоловiки не плачуть.

-- Мамо, продовжуй, а що ж було далi?

-- Далi. А далi ти кричав все дужче i дужче. Я з усiх сил намагалася заспоко§ти тебе. Батько встав iз-за столу й змiєю почав шипiти на нас з тобою: "Я тобi [лярва] казав, закрий пащеку малому, а то я йому закрию. Вилупила ублюдка, який вiдпочити менi не дає, так я навчу його". Я в крик, закриваючи тебе тiлом: "Не чiпай, то ж твiй син, кровинка твоя, плоть твоя". Вiн, розпалений кiлькiстю випитого, лютував ще бiльше. Голос бринiв натугою. З силою вiдштовхнув мене вiд колиски й вже замахнувся вдарити тебе, та я, як та кiшка вчепилася йому в руку. З незвичною люттю сяяли його очi. Розвернувшись спиною до колиски, почав наближатися до мене (я встигла вiдскочити на безпечну вiдстань). Перший удар прийшовся менi в живiт. Повiтря не вистачало, я почала хапати його ротом, як та риба. На ноги пiднятися сили не було сили, а тому, намагаючись пiднятися, я впала на пiдлогу. Далi вiн продовжував бити мене ногами по чiм тiльки мiг.

Жiнка заплакала. Декiлька хвилин сльози просто текли з очей, при цьому жодного звуку не було чутно, окрiм потрiскування дров у грубi. Через мить жiнка трiпонулася й почала витирати очi кутиком ковдри. Хлопчина якийсь час сидiв немов зачарований, а коли "чари" спали з його обличчя, тихесенько (щоб не турбувати матiр) встав i пiшов пiдкидати дров до грубки.

-- Прокинулася, -- розповiдала далi жiнка, -- я десь пiд ранок. Чи то вiд холоду, чи то вiд твого плачу. Я лежала долiлиць посеред подвiр'я, а поряд в колисцi лежав ти i плакав. Страшенно болiло все тiло, крутилася голова й до того ж нудило. Та незважаючи нi на що, потрiбно було годувати тебе. До того ж переодягти тебе в теплiший одяг. Хата була зачинена зсередини. Твiй батько, щоб не заважали йому спати, викинув нас з тобою на вулицю, а вже стояла середина серпня й ночi були прохолодними.

Сусiдка прийняла нас як рiдних. Обiгрiла й нагодувала. Та все бiдкалася й плакала.

-- Мамо, а чому ти не пiшла до бабусi тодi?

-- Не знаю, синочку. Можливо, надiялася, що протверезiє батько, схаменеться i у нас все буде по-старому. Сподiвалася, бо дурна була. Двадцять лiт вiд роду. Думала, а що я скажу батьковi й матерi. Чи зрозумiють мене, приймуть назад.

Жiнка вже не плакала, а все витирала очi ковдрою.

-- Що було далi?

-- А далi я повернулася додому. Батько вже прокинувся й невдоволено ходив по двору. Нiби нiчого й не трапилося, побачивши, напiвкриком до нас: "Де ти шляєшся? В хатi чорт зна що твориться, брудно немов у хлiвi, жерти нiчого, а вона по гостям розхожує". Говорити щось у вiдповiдь я боялася, а тому мовчки попрямувала в дiм, прибирати й готувати снiданок. Сльози текли з очей, та кому вони були потрiбнi. Хто звертав на них увагу. Мабуть, лише ти, синку, вiдгукувався сво§м плачем. Вiдчував, мабуть, усе.

Приготувавши снiданок, я покликала батька до столу, а йому все не так. I картопля не солона, i м'ясо надто сухе. Та то i зрозумiло, бо без сво§х сто грамiв вiн робочий день не починав, хоча i робочим його назвати було важко, адже вiн ось уже другий рiк, як нiде не працював.

Ти саме заснув. Тарiлка голосно упала на пiдлогу й розбилася на друзки. Схопивши вiник, я почала прибирати се з дорожки, а батько все бурчав: "Послав Бог дружину, мало того, що руки невiдомо звiдки ростуть, так ще й готувати не вмiє". Голосно брязнув ложкою об тарiлку, встав i вийшов з хати. Я з полегшенням зiтхнула. Та радiла зарано. Вже пiд вечiр прийшов напiдпитку, до того ж не сам, а зi сво§ми друзями-алкоголiками. Я ледве пересувала ноги зi втоми. Руки тряслися, на щастя ти спав у колисочцi. Й тут трапилося найстрашнiше: я несла до столу пляшку горiлки, перечепилася й розбила §§. Стiльки галасу пiднялося, крики. Незважаючи нi на кого, вiн накинувся на мене й почав бити. Був куди попадав. У голову, груди, живiт. Здавалося, що це приносить йому якесь задоволення, невiдоме менi садистичне захоплення. Вiн входив у смак i кожен новий його удар наносився навмисне з ще бiльшою силою. Через декiлька хвилин катувань мiй органiзм не витримав i свiдомiсть вiдключилася. Отямилася я лише тодi, коли вiн тягнув мене за волосся на вулицю. Нестерпний бiль затьмарював розум. Здавалося, що час зупинився, а кожна клiтинка мого тiла розривалася вiд болю. А вже надворi вiн взяв ножа й почав вiдрiзати моє волосся, мо§ коси. Чаша терпiння переповнилася сповна, слiз вже не було. Та й не доречнi вони були тут. I тодi вирiшила раз i назавжди змiнити своє життя й нiколи не плакати. Зiбравши залишки сил, я розправилася, зайшла до хати й почала збирати речi. Взявши тебе на руки, а невелику спортивну сумку закинувши на плече, я все-таки вирiшила пiти до батькiв, i будь, що буде. Нехай що завгодно скаже менi мати, що завгодно батько; та все ж отчий дiм, а вдома завжди спокiйнiше. Та й батьки зрозумiють i захистять. Проходячи повз кiмнату, в якiй сидiв чоловiк зi сво§ми спiвбутильниками, я кинула останнiй погляд i подумала: "Котись воно все пiд три чорти". Я бачила його останнiй погляд. Очi повнi злостi й глузливого виразу, немов казали: "Йди, йди. Скоро сама на колiнах приповзеш". I я пiшла.

Синку, йди на кухню й розiгрiй собi вечерю, а я трохи вiдпочину, а то щось останнiм часом зовсiм розхворiлася. Сил зовсiм уже нема.

-- А тобi, мамо, вечерю нести?

-- Нi, синку, я не хочу. Принеси менi склянку води та й лягай вiдпочивати.

-- Добре, мамо, -- босi нiжки хлопчика залопотiли по пiдлозi. Спочатку вiн великою кочергою зсунув кiльця з плити й почав маленьким совочком, обережно, щоб не впустити жодного шматочка, засипати вугiлля до груби. А далi вечеря й тривожний сон.

* * *

Хата швидко охолола, пiсля того, як остання вуглинка перестала жеврiти в грубi. За вiкном йшов дощ по ще вчорашньому снiговi. Жiнка постогнувала в лiжковi, та так тихесенько, немов боячись розбудити дитину, яка ще так нiжно спала. Ох, i бiда. Чому ж та хвороба не хоче полишати цього будинку, чому прижилася тут i почувається немов у себе вдома. А жiнцi ж тiй усього лишень тридцять рокiв, ще жити та жити, але... видно, доля така. Синочка рiдненького шкода та рокiв змарнованих, а так бiльше нiчого.

Сил не було навiть пiднятися з лiжка. Та потрiбно, пересилюючи себе вставати. Жiнка, ледь переставляючи ноги, хитаючись iз боку в бiк, немов та билина посеред чистого поля пiд ударами шквального вiтру, попрямувала на кухню. Треба варити снiданок, а на столi хоч чардаш витанцьовуй. Пiт величезними краплинами стiкав по обличчю, кожен рух давався величезними зусиллями й пекучем болем вiддавав з грудей. Ох-ох-ох, що можна було говорити тут. А ти все бiдкалася, що доля така.

Дверi тихесенько прочинилися й на порозi з'явилася мати. Два роки вона не переступала цей порiг. Та i зрозумiти §§ можна, адже, що з того. В той серпневий вечiр прийшла додому, а вдома зрозумiли, вiдiгрiли, приголубили. Не знала вдома бiди, та бiда не забула про не§. Й пiджидала за рогом, щоб сторицею нашкодити. Мiсяць у батькiв, а змiнилася вся. Очi блищать, щоки рум'янцем налитi - Жар-птиця, а не дiвка, та й не ходить, а лiтає. Й волосся почало вiдростати, то спочатку не хотiло, немов образилось на господиню, а се знову почало силою набиратися.

Чудова пора року та осiнь. "Бабине лiто", навкруги павутиння, а те сонечко так яскраво свiтить, ще й машина про§хала, пiднявши хмару куряви. Немов лiто, немов щастя назад повернулося, немов життя знову знайшло, як той весняний струмочок своє русло, ач, а надворi все ж осiнь.

Чорною хмарою прийшов вiн до батькiвського порогу. Й плаче, й на колiнах пластує - вибачення просить. Казала мами, казав батько - не вiр. Повiрила йому, а не найрiднiшим. Дверi автомобiля грюкнули, мотор зревiв й повiз назад. Дверi в хатi тихо причинилися й плач матерi й сумний погляд батька. Чи розумiли вони, куди вона §хала? Мабуть, що розумiли. Чи розумiла вона - нi. Вона все надiялася й вiрила, вiрила в кращу долю.

* * *

-- Донечко, моя донечко-голубонько, що ж ти наробила?

--Мамо, мамо рiднесенька. Як добре, що ти поряд.

-- Йди вiдпочинь, доню, а я вже тут сама попораюсь.

Й замiсть вiдповiдi сльози на очах. Так багато хочеться сказати один одному, тому просто мовчать. Мовчать i плачуть. Сльози радостi за останнi десять рокiв.

* * *

Перший тиждень по тому, як жiнка повернулася додому був непоганий. Чоловiк не пив, правда, й на очi намагався не показуватися, та все ховав тi очi, опускаючи голову донизу, немов щось загубив. Невже й у тебе тепер нормальна сiм'я. тобi не вiрилось, ти так цього хотiла, й невже це сталося.

Зарано радiла, даремно сподiвалася.

Дощова осiння погода принесла з собою й нещастя в сiм'ю. Й знову побо§, знущання, постiйна п'яна лайка, а повертатися до батькiв було соромно.

* * *

В Новий рiк люди загадують бажання й чекають дива. А ти в той новий рiк хотiла померти. Тебе навiть не спиняло й те, що в тебе малесенька дитина, крихiтне щастя (можливо, що навiть єдине в цьому свiтi).

Того вечора при§хали в гостi батьки. Стiльки радостi, на сьомому небi вiд щастя, бо ж то найрiднiшi люди, якi зрозумiють i пiдтримають. I все було добре. Чи, можливо, так здавалося на перший погляд. I чоловiк не пив, а лише дивився , якимось злим поглядом (як той вовкулака) на гостей й так мило пiдтримував розмову, а коли заплакала дитина, навiть сам пiшов гойдати колиску (що ранiше за ним не спостерiгалося). Та щось здавалося не так, ледь вловима iнтонацiя в голосi, якiсь вже тягучо-солодкi нотки. Якась надто награна улесливiсть. З уст мед "тече", а очi так i палають вогнем злоби. Злiсть, немов туман згущувалася в кiмнатi й давила на всiх незрозумiлим, але вiдчутним тягарем.

* * *

Донька мовчки махала рукою вслiд батькiвському автомобiлевi. Й так радiсно на душi, й одночасно незрозумiло тяжко. Батьки по§хали, а на серцi наче камiнь, немов хтось зажав його в мiцний кулак i неспiшно так стискає, а воно, дурне, болить, та все неспiшно так, помалесеньку. Вже й автомобiля не видно, а вона все вдивляється в темiнь, немов хоче щось розгледiти.

-- Йди вже, по§хали вони додому, -- почула голос чоловiка за спиною.

Слова були сказанi так несподiвано, що дружина аж трiпонулася вiд несподiванки. При свiтлi лiхтаря, що мирно погойдувався на порозi, побачила його очi.

Страшна то картина - очi наповненi люттю, як у того звiра, котрий готовий у будь-який момент вчепитися в горло своє§ жертви. Й гризти, вчепившись гострими iклами, рвати м'язи, захлинаючись багряною кров'ю.

-- Тiльки не бий, -- єдине, що змогла прошепотiти. Та, здавалося, вiн того й чекав.

-- Ти, неблагодарна тварюка, -- голос чоловiка звучав з натугою й хрипiнням, кожне слово виривалося роздiльно й здавалося з величезним надривом, -- Я тебе скотино, годую, одягаю. Ти живеш у моєму домi, мало того, що я терплю твого байстрюка, так ти ще й цих, -- рукою вiн махнув у бiк, куди по§хали батьки, -- на свято запросила.

-- Я, -- ледь стримуючи сльози, почала оправдуватися, -- я нiкого не запрошувала...

-- Нiкого не запрошувала, -- перекривив чоловiк й неквапливо так почав наближатися до жiнки, -- не запрошувала, сука. А про мене ти подумала, лярва. Я, як той клоун, повинен був розважати цих старих, воно менi нада, -- його голос ставав дедалi сильнiшим, а пiд кiнець перерiс у крик. - Я тебе питаю, нада воно менi?! Га?! Чого мовчиш, заткнуло, чи що? - останнi фрази вiн прокричав так голосно, прямо у не§ над вухом.

-- Тiльки не бий, -- задкуючи промовляла горопаха. Обдумувала подальшi дi§, чи тiкати. А куди? Ще й син в домi сам, чи намагатися захищатися, але ж вiн набагато сильнiший. До того ж, такого розгнiваного, ще не бачила. Скiльки ж жовчi й ненавистi накопичилося в ньому за останнiй час. Ти вичiкувала лиш моменту, коли вiн ударить першим, нiчого не намагаючись зробити. Та й що ти могла? Як у страшному фiльмовi бачила, як вiн готується до удару, як же високо злетiла його рука, яким же сильним повинен бути удар. Подумки ти навiть вiдчула той бiль, який вiн несе. Та очi не заплющувала. Раз i назавжди вирiшила нi перед ким i нi перед чим не заплющувати очi. Удар прийшовся по головi й звалив з нiг. Мозок скажено почав видавати команди рятуватися, та тiло заклякло.

Другий удар прийшовся пiд груди, його важкий чобiт вичавучив глухий стогiн з тво§х грудей. Болi не було, лишень повiтря не стало. На всiй землi враз зникло повiтря. Суцiльний вакуум.

Мозок благав рятуватися! Рятуватися! Рятуватися!!! Та сили не було. А чоловiк не зупинявся i все сильнiше й сильнiше бив раз у раз. Та все кричав, захлинаючись. Розумiла лише уривки:

-- Я тебе навчу... сука!.. чоловiка поважати..., -- й таке подiбне.

В один момент все кануло в темряву. Й здавалося, що ти в якiйсь казковiй кра§нi, де немає горя i бiди. Бiжиш собi полем, що вкрите червоними маками, бiлий сарафан нiжно трiпоче вiтер. Теплий такий лiтнiй вiтер й так гарно-гарно, спокiйно-спокiйно. Хочеш подивитися на сонце, а воно яскраве те сонце, що аж очi слiпнуть. Й сльози котяться. Й чуєш далеко-далеко голос, потiм iнший, а навкруги нiкого немає. А голос чутно. Дивно. Хочеться розiбратися, що ж говорять тi невидимi люди. Розумiєш, що голос лине iз-за сонця. Зажмурюєш очi, щоб краще чути й до тебе долiтають уривки слiв:

-- Дiтей бiльше не матиме... -- казав один.

-- Хоча б сама вижила, -- вiдповiдав другий.

-- Занадто довго перебувала на холодi.

-- Й дитинка зiрвалася.

-- То це так §§ чоловiк?

-- Чоловiк.

-- Молода ж зовсiм.

Голоси стали вiддалятися, й ти бiльше §х не чула. Просто не хотiлося слухати. Ще й невiдомо звiдки на небi з'явилася чорна-чорна хмара й швидко почала рухатися на сонце. Й ураз усе навкруги занурилося в напiвтемряву. Стало холодно, по тiлу пробiглися мурахи. Не хотiлося цiє§ темряви, а тому просто посеред квiтково§ галявини сiла, мiцно заплющила очi й затулила вуха. Пiдiйнявся вiтер, холод пронизував все тiло й здавалося, що тисячi голок впинаються в тiло. Скiльки це тривало, ти не могла сказати, можливо, хвилину, що цiлу вiчнiсть. Не витримавши бiльше, вiдкрила очi. Невiдома кiмната, стiни пофарбованi назелено, тьмяне свiтло й скрипуче залiзне лiжко. Декiлька секунд було досить, щоб зрозумiти, що ти в лiкарнi. "Де мiй син?" -- перше, що запитала?

* * *

До нього довго не доходило, що ж трапилося насправдi. "Та нiчого не сталося, ну, подумаєш, трохи повиховував, не вперше ж", -- сам iз собою розмовляв ти. Холод у хатi стояв такий, що пара з рота йшла густими клубками сизо§ пелени. Хотiлося пити й до того ж голова розломлювалася на кусочки. Страшенний перегар обволiк усе навкруги, роблячи повiтря в кiмнатi неймовiрно важким й спертим. Подi§ вчорашнього згадувалися уривками i зараз не скажеш точно, що було насправдi, а що домалювала уява. Так, що ж трапилося вчора?

У дверi хтось постукав. Спочатку неквапливо так, лiниво, а далi все сильнiше i сильнiше. Вставати не хотiлося. До того ж навiть не уявляв, як можна просто пiднятися. Дверi немов ось-ось повиннi були злетiти з петель. Так хтось хотiв потрапити всередину. Так тривало хвилин з двадцять. Хотiлося встати i просто вiдчинити дверi. Та, як кажуть, не моглося. I коли вже терпець урвався i чоловiк вирiшив все-таки вiдчинити дверi, запанувала тиша.

* * *

Лiкарня, як лiкарня. Все швидко миналося. Жiнка, яку витягнули майже з того свiту, швидко одужувала. Не минуло й тижня, як уже сама вставала з лiжка. Потiм потихесеньку прогулювалася вздовж коридору, однiєю рукою тримаючись за стiну пофарбовану в брудно-блакитний колiр. Незрозумiло чому, але хотiлося додому. Незважаючи на всi тi знущання й образи. Сина взяла мати i йому зараз, мабуть, добре з бабусею та дiдусем. Прекрасно розумiючи, що повернеться в отчий дiм, та все одно страшенно хотiлося додому.

* * *

А далi все, як у страшному снi. Помер батько. Була в лiкарнi й не змогла бути поряд (потiм усе життя будеш корити за се). Два мiсяцi в лiкарнi i до отчого порогу, а там якось тоскно i тихо. Батька не стало... I вся хата нiби опустiла... i матiнка сидить тихо i не ворухнеться. Робить щось i плаче. В тих сiрих очах уже й слiз немає, а все тихо схлипує. Осунулася, аж почорнiла. А радiсть одна -внучок поряд, хоч якась розрада.

Як зайшла до батькового дому, то так i осунулася на стiльцi. I плакали з матiр'ю i мовчали... та батька не повернути.

На могилi падала, хотiла обiйняти той маленький горбик землi вiд якого вiяло снiговим холодом. Набирала повнi пригорщi й плакала, омивала гiркими слiзьми, ту холодну землю. А коли слiз не стало, вiтер рознiс навкруги лише переривисте схлипування.

Додому повернулася пiдвечiр, обличчя чорне, немов мара. Мати нiчого не сказала, лишень почала терти кутиком хустки сухi розчервонiлi очi.

* * *

Та день за днем. Мiсяць за мiсяцем - й життя почало заспокоюватися, неспiшно переходити в нове русло. Не встигла оглянутися, як уже синовi три рочки. Бiгає бiляве хлопча надворi й сонечку радiє, й так тобi спокiйно на душi та радiсно. А ввечерi, коли лягає спати перед сном все допитується: "А де мiй тато?"

А що йому вiдповiсти? Бо ж сама не знала, де чоловiк, як вiн там, що робить, чим займається? Та, мабуть, тебе це i не цiкавило.

Часи збiгали, а ти все чекала на своє щастя i як та школярка мрiяла. (Якщо хтось скаже, що дорослi не мрiють - не вiрте, бо то є неправда. Мрiють. I вiрять, що мрi§ збуваються).

Коли синовi було п'ять рочкiв ти зустрiла нового чоловiка. Так, багатою людиною вiн не був, красивим також (тобi вистачило одного красивого), ну i нехай, що старший рокiв на п'ятнадцять, але ж кохав i розумiв. Стосунки розвивалися неквапливо, ще свiжа була рана в тво§й душi. Щоб сказати про кохання, то його не було. Натомiсть була величезна жага до нормального життя. Було i порозумiння i взаємна повага. Все було, та кохання не було. Та й не потрiбне було воно тодi. Шостий день народження сина вiдмiчала у новiй домiвцi. Благословила й мати ваш союз. I розумiла, що ось щастя, ось воно моє, ось отримала нарештi. Бо ж не знала ти нормальних стосункiв, а тому звичайне, спокiйне життя сприймала, як дар. Й вистачало тих крихiток щастя, й гнiздечко облаштувати разом. I, мабуть, головне для тебе - син отримав нарештi люблячого батька.

* * *

Страшнi звiстки, чомусь, приходять у чудовi днi. Гарний настрiй, гарна погода, а на серцi, немов камiнь лежить й так давить, й так душить. Та ще й клята тривога залазить у мозок, наганяючи злi думки. Гнала тi думки подалi, намагаючись дати всьому розумне пояснення, а ту тугу i бiль розганяла роботою. Пораючись по господарству, вiдволiкалася, час збiгав, а тут i син зi школи прибiг:

-- Мамо, мамо, а я одинадцять балiв отримав з математики.

Хвалиться, кмiтливим i розумним хлопчик росте.

-- Молодець, синку, ну бiжи перевдягайся, обiдати будемо.

Не встигла хвiртка зачинитися, як i чоловiк повернувся з роботи.

-- Ну, дружино, що в нас на обiд?

-- А чому так рано?

-- Та нас сьогоднi ранiше вiдпустили.

-- То мий руки i до столу, якраз Павлик зi школи повернувся.

От i сiм'я вся за столом, а думки тужнi, як тi хмари, що перед дощем збираються. I нiякий вiтер не в силах тi хмари розiгнати.

* * *

Чоловiк працював на тракторi в мiсцевому колгоспi, чи то, як прийнято зараз називати, агрофiрмi. Отримував небагато, та жили, як всi. Тримали господарство, разом трудилися. Бо ж кажуть у народi, що в трудi i злагодi все ладнається. Син ходив до третього класу. Гарно навчався, i добре було все, от лише туга другий тиждень не давала жiнцi спокою.

Того дня все й сталося.

Жовтень видався напрочуд жарким. За хатою рiс чудовий вишневий сад. Зранку була паморозь i ще невеликi бiлi плями виднiлися на листi. Граблi захоплювали листя й за хвилину листва злiтала в кучугуру посеред саду.

Хвiртка стиха лязнула й прочинилася. "Чи не чоловiк прийшов так рано?" -- майнуло в головi. Виглянула iз-за хати, та в дворi нiкого не було. "Може здалося, -- подумала ти, -- але чому хвiртка прочинена". Жiнка вийшла на вулицю, бiля двору стояв друг чоловiка i нiяково дивився в землю.

-- Доброго ранку, -- привiталася, -- ти щось хотiв?

Чоловiк все мовчав, боячись пiдняти очi. Серце йокнуло i в голову знову полiзли дурнi думки.

-- Скажи менi, щось трапилося? - невпевненим голосом запитала ти.

Друг чоловiка нарештi пiдняв голову i в його очах, побачила чи то розгубленiсть, чи то страх. Було видно, що вiн щось хоче сказати, але нiяк не наважується. Мозок запрацював i почав i малювати, якiсь незрозумiлi картини.

-- Кажи, прошу тебе, щось з Андрiєм, -- благала ти.

-- Як тобi сказати, -- голос чоловiка тремтiв, як той осиновий лист на вiтровi, -- розумiєш...

-- Що, що трапилось? - кричала ти, вiдчуваючи, що на очi насуваються сльози.

-- Розумiєш, Марино, Андрiя бiльше немає.

Ноги ставали ватними i пiдкошувалися. Важко опустилася на лавку, в голову вдарив якийсь сильний удар. У вухах усе дзвенiло тисячами дзвiночкiв, перед очима пропливли чорнi кола i свiт осунувся в темряву.

* * *

-- Мамо, -- пошепки гукав Павлик, -- мамо, -- вже гучнiше покликав хлопчик.

Жiнка вiдкрила очi.

-- Мамо, ходiмо снiдати, -- побачивши, що ненька вiдкрила очi, сказав хлопчик, -- ходiмо, бабуся уже накрила на стiл.

Марина встала i неквапливо пiшла до столу. Бабуся й справдi наготувала, як на якесь свято. Їли мовчки. В повiтрi панувала якась важка емоцiйно напружена обстановка. Марина пiдняла голову, обвела всiх поглядом i стиха промовила:

-- Якi ж ви в мене терпеливi...

* * *

Батькiвська могила вже поросла травою. Така густа i зелена. А поряд свiжа могила i бiлий сосновий хрест з написом: "Акимова Марина Антонiвна".

* * *

Березневим ранком була паморозь. Вiтер доносив до одиноко людей вiдгуки зими. Весна вже прийшла, а тому продовження зими нiкому не хотiлося.

-- Скiльки коштує букетик, -- до бабцi пiдiйшов молодий чоловiк.

-- Тримайте, -- подала вона.

Хлопець взяв квiти, вiддав бабусi пару скомканих купюр i пiшов собi.

День принiс iз собою довгождане тепло. Сонце вже не ховалось серед хмар, а намагалося показати всiм свою силу i велич. Бiля магазинiв годинникiв, де тiнь од дерев не кидала свого погляду, стояв хлопець i нервово поглядав на годинник. Коли потiк людей вичерпався, коли стрiлки на годиннику на мить завмерли, вiн все вирiшив. Все... Квiти незграбно впали на асфальт, а чиясь нога наступила на них. Крик i стогiн, який, зрозумiло, нiхто не почув. Хто ж буде дослухатися до дерева, коли вiд нього вiдламують гiлля з квiтками, чи до квiтiв, якi безпорадно лежать на асфальтi, а чиясь важка нога довершить страждання. Хто?

Вiн йшов геть, а асфальт голосно i дзвiнко вторив його крокам.

Мертве дерево i вiтер

Спекотне лiто видалося цього року. Й так небагата на зелень степова флора, цього лiта зовсiм перетворилася на жовтий килим. Навiть вiл несильного подиху вiтру в повiтря пiдiймалися хмари пилу. Розпечений асфальт додавав у повiтря i свою долю жару, наповнюючи все навкруги важким смородом гарячо§ смоли.

Одинокi, похиленi вiд часу хатки, стояли край то§ дороги. А дорога тягнулася стрiчкою вдаль, розрiзаючи степ на частини.

Рiвний, мов стiл, аж до самого горизонту степ, був урiзноманiтнений хiба що териконами, якi були розкиданi хаотичним порядком. Рукотворнi гори, мов тi зачарованi велетнi присiли вiдпочити пiсля довгого переходу, та так i залишилися тут на вiки вiчнi, вгрузнувши по саму макiвку в сiру степову землю.

Краєвид шахтарських селищ не вiдзначається рiзноманiтнiстю й вишуканiстю. Як те суворе життя так i тi поселення, сповненi аскетизму й суворостi.

Велетнi-терикони вже мiсцями почали вкриватися бiдною рослиннiстю, перетворюючись з яскраво-червоного в сiро-жовтий.

- Степанович, знову по вугiллячко? - з якимось присмаком iронi§ окликнув дiдуся чоловiк рокiв сорока.

- А, що, Петрику, допомогти хочеш? - голос сивочолого старого звучав хрипло i з невiдомим нiкому, окрiм, мабуть, лише нього надривом.

Чоловiк не знаючи, що вiдповiсти, лише нiяково здвинув плечима.

- От, якщо нiчого сказати, то нiчого дурнi питання ставити, - рiшуче, мов ножем шмат вiдтяв, мовив старий i зашкутильгав у напрямковi височiвшого за селом терикону.

Хвилину чоловiк стояв мовчки, а потiм сплюнувши на гарячу, вкриту шаром пилу й бруду асфальтiвку, розвернувся й пiшов до свого двору, який знаходився недалеко вiд господарства Олексiя Степановича, колишнього головного iнженера шахти iменi 30-рiччя Жовтнево§ революцi§.

Пiт солоними струмками стiкав з обличчя, а пилюка зразу ж припадала, забиваючись в кожну зморшку, якими було вкрите обличчя старого. Час невблаганний. Життя плине, мов та рiка, а разом з течiєю збiгають роки, забираючи з собою молодiсть i здоров'я. ну i нехай, що обличчя переоране глибокими борознами часу, а скронi посрiблилися, душа не старiла, а вицвiвши очi ще свiтилися молодечим запалом.

Старий кожною клiтиною шкiри вiдчував, що щось в цiм свiтi не так. Але що здумати не мiг, лишень важкий осад на самому днi душi давив i душив. I здавалося, що то груди стиснутi лещатами не давали зробити й подиху. Здавалося?

Олексiй Степанович геть упрiв, поки дiйшов до терикону. Ще зовсiм молодого, яскраво червоного кольору, без жодно§ травиночки на схилах. Лишень молоде дерево, що вчепилося за край шлаково§ породи, погойдувалося сухими вiтами вiд кожного подиху гарячого вiтру.

Витративши всю життєдайну силу, щоб вхопитися i закрiпитися на цiй мiсцинi, сил вже не стало, щоб жити. Так i засохло в самому розквiтi сил. Кожного разу, проходячи повз дерево, дiдусь лише журився, мов близький родич лежав тут, вкритим багатотонним курганом з надр землi рiдно§.

Невелика полотняна торбина наповнювалася невеликими чорними камiнцями вугiлля. Камiнцями, якi повиннi берегти тепло оселi. Камiнцi, якi стали об'єктом спекуляцiй, а повиннi приносити лише благо кожному громадянину велико§ кра§ни, всiм тим кому належить . та все чомусь не так...

На самiй макiвцi гори було не так спекотно, нiж на землi. Тут i вiтер був холоднiший i сонце пекло не так шалено. А чи то так здавалося?

Олексiй Степанович перевiв подих i присiв на великий камiнь, що лежав на краю верхiвки терикону. Шахтарське село було видно, немов на долонi. Вузенькi вулички, мов зморшки. А розкиданi хатки, як пiсля урагану, тi мозолi на долонях рук. Рук, що не знали спокою, а лише роботу. З часом тi руки всихали, як тi калюжi пiсля дощу, а болячки викручували суглоби, немов знущалися над старими людьми, згадували i важку роботу без перепочинку i години страждань.

Степ. Аж до самого горизонту простягався рiвною гладдю. А нi тобi хмаринки, а нi тiнi. Лише донецький степ та палюче укра§нське сонце.

Старий сидить собi на каменюцi та й не зважає нi на що й нi на кого. Думками далеко звiдси. Десь там, де сокiл крилом чiпляє невидиму хмаринку, десь там - де молодiсть вирує гiрськими рiками, десь там... Погляд линув туди, де ще зовсiм нещодавно стугонiла страшним звiром шахта iменi 30-рiччя Жовтнево§ революцi§. Сьогоднi старий звiр зовсiм видохся, перестав дихати й просо спустив дух, звiльнивши зi свого полону тисячi людей. I, нiбито, все вiльнi... Можете i далi насолоджуватися життям. Так нi... Бiдкаються, що залишилися без роботи. "Чим дiтей годувати будемо?" - бiдкалися.

Цiкава рiч. Роботи непочатий край, а людям роботи немає?

Очi старого кристально так вдивлялися в горизонт. Згадалося все i вся... В голову приходили образи друзiв, яких вже i в живих немає. Попрощалися з життям й так мирно пiшли. Дякувати Всевишньому, що померли вчасно. Не встигли побачити того безладу й то§ несправедливостi, що оточила й накрила з головою, мов хвилею морською.

Страшно...

Та не за себе. Бо ж старий вiджив своє й осiнь котилася до свого логiчного закiнчення. Страшно за дiтей...

Сльоза котилася по зморшкуватiй щоцi. Згадалося все. I сирi бараки, будiвництво шахти, як двадцятилiтнiм юнаком прибув сюди в пошуках кращого життя. Згадалося, як по дванадцять годин пiд землею. Кра§на будувалася, вимагала вугiлля - й давали те чорне золото, задихалися, харкали кров'ю, але давали. По двi норми, а то й бiльше. А для кого? Тодi для кра§ни, синами-патрiотами яко§ були, а зараз? Згадав i призначення головним iнженером в тридцять рокiв вiд роду. Молодий зовсiм був.

Скупа сльоза. Чоловiки ж бо не плачуть. Вони зберiгають все в собi й складають той бiль та печаль в душу, мов у скриню. Але все має край. Переповниться й душа, хлине через край все i виллється скупою чоловiчою сльозою.

Мертве дерево трiпав вiтер. Гiлля, вже висушене i вимотане життям навiть не намагалося чинити будь-якого супротиву. Лише вiдсторонено спостерiгало за тим, що ко§лося навкруги. Занадто багато сил було витрачено, щоб вкорiнитися. Сил, щоб жити вже просто не вистачило.

Допоки молодий, здоровий i сильний, допоки вiддаєш всi сили й життєвi соки. Та лиш даси слабину - життя й суспiльство розчавлять й висушить.

Пильна дорога вела до рiдного дому . хатинка похилилася й перекосилася вiд часу й життя. Шахтарське селище опустiло й залишилися в ньому лише старi й тi, кому тiкати було вже нiкуди.

Бiля хвiртки стояла поштарка й дражнила собаку.

- Бабо, а йди-но сюди! Нам пенсiю принесли. Так, що ми з тобою, ще поживемо на цiм Божiм свiтi! - голос старого, мов з того рупора хрипотiв.

Очi бабусi дивилися лагiдно. Тож бо нiчого, що мало платять то§ пенсi§, так хоч не забувають - i на тому спасибi.

Олексiй Степанович мовчки стояв, опершись об паркан. Думки вслiд за поглядом линули в саму глибину милого серцю степу.

Вiтер проносився мiж вiтами мертвого дерева, а те поскрипує колись повними життєвих сил гiлками.

12 травня 2010 року

Просто

Вiн стояв коло порогу. Хотiв переступити, проте хвилину роздумував. Страшенно болiла голова, у вухах дзвенiли акорди важкого року. Anathema, а чи ще щось.

Порiг видавався якоюсь перешкодою на шляху, переступивши через яку ризикував потрапити в той свiт, вороття з якого не було. Та нове манило й кликало. Подумавши мить - зробив крок в невiдоме.

Звiн у вухах змiшався з шумом вiтру навкруги. Летiти в невiдоме було так приємно. Потоки повiтря зi всiх сторiн. I якось лоскотно. А потiм страшенний удар i свiдомiсть вiдмовилася слухати розповiдi про самогубства пiдлiткiв у Японi§. До чого тут Японiя з §§ дибiльною системою виховання дiтей. Та про це торочили всi i вся.

А гарно так, просто лягти посеред поля i встромивши соломинку в зуби, дивитися на небо. Птахи кружляють, легенький вiтерець ворушить волосся - й гарно так. Очi жмуряться вiд яркого сонця й тiло засинає. Та не мозок. З народження запалений мозок шукає питання, а потiм вiдповiдi на них. Не знаходить. Закипає i дах летить шкереберть.

Дверi пофарбованi у жовтий клiр i малесенький дзвiночок, який щось там, десь далеко бурмоче, коли на нього натиснеш. Дверi вiдчиненi, а заходити не хочеться. Хочеться залишитися там, на полi посеред скошеного й напiввисохшого сiна. Мабуть, я виберу третiй варiант i мене заберуть "швидкою" до психлiкарнi. Там хоча б не потрiбно вибирати.

В свiтлих кiмнатах iз загратованими вiкнами буде затишно. Так здавалося на перший погляд, та i тут однi психи, якi те i говорять, що про виховання дiтей в Японi§.

Скло своєю кромкою врiзалося в руку. Невелике зусилля i чорна кров хлине рiкою. Та iнстинкт самозбереження спрацював, як автомат i шматок скла полетiв разом iз паперами у вiдро для смiття. Веселе життя починається зi смiливого вчинку.

П'янчуга зiжмакав пластиковий стаканчик i кинув просто на землю. Щасливий поплентався додому, навiть не пiдозрюючи, що милий дiм догорає. Шкода квартири. Галасує жiнка, непритомнює, заламує руки й далi вже не уявляє подальшого життя. Дому немає, а чоловiк з лiво§, що мало дала, вистачило лише на "горобчика".

Порiг той високий, а ноги немов свинцем поналивалися. А що там за дверима. Нова невiдомiсть, прохiд в iнший вимiр, чи просто прохiд в iншу кiмнату. Заплющив очi i ступив. Летiв довго, приземлявся тяжко.

А щось таки є в системi виховання дiтей Японi§.

Оставить комментарий © Copyright Завгородний Юрий Грирьевич (albantitoff@ranbler.ru) Размещен: 17/08/2010, изменен: 17/08/2010. 270k. Статистика. Статья: Поэзия		Ваша оценка:
Аннотация: Довго зважуючись, нарештi я написав першу свою збiрку. Можливо, вона видасться Вам занодто сентиментальною, а чи навпаки жорстокою до когось. Та перш за все - це мiй погляд на життя, погляд крiзь призму сучасностi, перемiшаний з болем та жагучою спрагою душi. Чому саме "Заплакана пристрасть на папертi". Останнiм часом у суспiльствi склався згубний стереотип, коли пристрасть порiвнюють невiдомо з чим, фактично зовсiм не пов"язаним з цим почуттям. Й тому пристрасть кожного з погляду сучасностi, вiдiйшовши десь в сторону, як те малесеньке дитя заливається гiркими сльозами. Й у мо§й уявi, той край, де ще схлипує в iстерицi пристрасть є паперть. У прямому значеннi паперть - це мiсце бiля церкви, де жебраки просять подаяння. А в переносному - край, та лiнiя, переступивши яку назад вороття вже немає. Хтось назве це мiсце дном суспiльства, а в мене це є паперть. Та хотiлося б про добре. В цiй збiрцi представлена лише невеличка частина моє§ творчостi. В нiй зiбранi, як укра§номовнi так i росiйськомовнi твори. До збiрки не увiйшла росiйськомовна проза. Думаю, це питання часу. Хотiлося б подякувати перш за все сво§м батькам, якi дали менi життя i виховали мене такого, який я є. Дякую, Вам! Мо§й найдорожчiй i коханiй дiвчинi Олi,без яко§ ця збiрка була б не повною. Саме для цiє§ людини були написанi поема "Домбра" та "Нiч (свiтлий етюд)". Дякую, тобi кохана, що ти є й терпиш мене! А також всiм тим, хто мене знає i хоча б не заважає. Дякую всiм, всiм. Ще раз дякую всiм!

Завгородний Юрий Грирьевич : другие произведения.

Заплакана пристрасть на папертi