Кава з нами творила якiсь дива,
Над столом у туман розливаючи аромати.
Чи то давнiх пригод, чи червоного зiлля-вина.
I хотiлось лише одного: от як зараз - завжди обiймати.

I лунали над нами класичних мелодiй мотиви,
Я в тобi потонув, наче в морi старий капiтан.
I все думав: чи може ще хтось буть таким же щасливим,
Бо ти поруч, iснуєш. Усi ж говорили - усе дурман.

Ти в менi розтворялась як в кавi мiцнiй молоко,
I п'янiла, як вперше, вiд поглядiв i комплiментiв.
I байдужим ставало усе, що до зустрiчей наших було,
Я тебе, ти мене вiдчувала у кожнiм життя моментi.

А свiтанок мiцнiв i нас вранiшнє сонце вiтало,
Розiрвавши лучами i сутiнки, i туман.
Посмiхалась у снi ти. То серце твоє вiдчувало,
Коли я був тобою до щенту п'ян.

Поцiлунком тебе розбудивши, всмiхатись буду,
I нi слова не скажу. Ти все зрозумiєш без слiв.
Я у посмiшку цю i в цi очi без клаптика бруду,
Закохався, як вперше. Знов встояти не зумiв.