Аннотация: Украинский вариант рассказа. По-русски выложен ЗДЕСЬ
Лiтозамовляли?
Дзвiнко цокали пiдбори. Їх власниця наближалася. Саня, що розiмлiв на сонцi, навiть полiнувався вiдiрвати погляд вiд книжки. Тут вдень майже нiкого нема i випадковiй перехожiй його товар навряд чи потрiбний. Так, тут тихий закут, але лише вдень. У буднi. У пекло. Вранцi i особливо надвечiр вiд шуму крокiв i розмов не чутно навiть шосе, що неподалiк.
- Дверi! Мiжкiмнатнi i вхiднi! Сталевi i дерев'янi. Великий вибiр. На будь-який смак! Бук, горiх, - цокання вже вiддалялося, - дуб, сосна! Осика! - крикнув той услiд. Додав вже напiвголосно - Смокчи-на.
- Що, не купують? - мляво запитав Сашко.
Взагалi, вiн вперше бачив цього мужика. Зазвичай на цьому мiсцi фiрма висаджувала Максима. Вони з напарником швидко розставляли залiзну китайську бандуру, i вiд'їжджали до iншої точки. А увечерi приїжджали i забирали. Сьогоднi мало того, що замiсть Максима стояв цей ось суб'єкт, так ще й ранiше Санi приїхав. На своєму транспортi.
- Не купують, студенте, - вищирився посмiшкою мужик. Стало видно його дрiбнi зуби.
Сашко дiйсно вчився у вузi. Доки його не вигнали за прогули. За декiлька годин байдикiв вiн вже встиг i про це розповiсти мужичковi.
- I не вiзьмуть, - зi знанням справи просвiтив товариша продавець карток. - За два з половиною мiсяцi лише троє дверей продали. Криза!
- Ну i дурнi, - незлобно констатував Рома. - Дверi - це жжжж...! Це стiльки свiтiв! - зовсiм незрозумiло закiнчив - i протягнув вiзитку черговому пiшоходовi.
Серпень. Задуха. Ще пора вiдпусток, i половина свiту - на пляжах, а друга - бiля кондицiонерiв. Лише такi невдахи, як Рома i Саша, за копiйки смажилися на безжалiсному сонцi. А що робити? А кому зараз легко?
Але день не безконечний, i ось вiтер вже не такий спекотний, а свiтило сховалося за висотку на тому боцi вулицi, нагородивши тих, хто витримав цi тортури, довгоочiкуваною тiнню.
Потягнулися з роботи люди, заквапилась на гульки молодь. Торгiвля пiшла жваво, i все частiше у Санi набували карток. А iнодi й телефонували з прив'язаного мобiльного (1 хв. = 1 грн.) приятелям, друзям.
Але пора i честь знати.
"Тепер пляшечку холодного пивця, - смакував найближче майбутнє Саня, укладаючи стартовi пакети в сумку, - i в душ! А потiм!.."
- Чуєш, Саньок, допоможи, га? - перервав його думки Рома. Вiн недвозначно показував на раму дверей.
- Нi-нi, навiть не проси! - уперто мотнув головою "студент". Як уявив, що прийдеться тягнути цю бандуру до машини...
- До будинку пiдкину!
- Та менi тут поруч.
- З мене пиво! - i чергова претензiя застрягла в пересохлому горлi.
- Пива?.. Лiтру!
- I тараню! - "добив" Рома.
Дверi виявилися не такими вже й важкими. Китайська пустушка, що з неї вiзьмеш. Добре, що остигнути встигли. Нести теж недалеко. I ось пiсля декiлькох хвилин ще одних вмовлянь (зiйшлися на двох лiтрах пива) вони разом з Ромою вже їхали до його гаража. Там - вивантажити - i вiльний. Щоб все по чесному, "дверник" тут же купив у ларку враз запiтнiлi пластиковi пляшки "Чернiгiвського Свiтлого" i таранi у мiсцевого рибаки.
Повороти, лайка з утомленими водiями, вечiрнi тiнi, пробки i шлагбауми.
До гаража добралися, коли вже засвiтилися лiхтарi. Якесь товариство: довгi ряди схожих залiзних коробок, у багатьох з них метушаться люди - заганяють машини.
- Ну, дякую, Санько, допомiг! - Рома мiцно пожав руку. - Ну що, сьорбнемо? - вiн вiддав товаришевi чесно вiдпрацьовану пляшку, тут же дiстав свою.
- Та я хотiв вже удома, - зам'явся "студент". Думка про холодний душ нiкуди не зникла. Але тут Рома рiзко скрутив пробку - i на волю вирвався неперевершений аромат. - Ну... хiба трошки.
Через двi години вони все ще сидiли в гаражi. На iмпровiзованому столi височiли горою кiстки таранi, пiд столом стояло вже декiлька порожнiх пляшок. Лампочка пiд стелею кидала тьмяне свiтло на їх "бенкет".
- Ех, студенте, подобаєшся ти менi! -Рома з посмiшкою хлопнув Саню по плечу. - Хочеш, я тобi розповiм один секрет?
- Угу, - буркнув той i вiдiрвався вiд пива, - Валяй.
- Та ти що! - сплеснув руками Саня. - А хочеш, i я тобi секрет розповiм? Я теж умiю дверi вiдчиняти! Тут, розумiєш, не всi умiють, а я - як два пальцi! Береш так її за ручку - i хопа!
Роман, що було зацiкавився, поникнув.
- Нi, я не простi дверi, а Дверi вiдчиняю! - вiн аж палець вгору пiдняв.
- Ааа, - Саня зненацька зрозумiв, що засидiвся, пора i честь знати. Коли вже Дверi почали з'являтися. Нiчого, проспить - полегшає. Спека ж. Спека плюс пиво дорiвнює Дверям.
- Не вiриш, - констатував очевидний факт Рома. - Пчекай, пчекай, я зззараззз доведу. Де жжж тут вони? - вiн полiз в машину, зашарудiв там чимось. Саня перевiрив, чи на мiсцi сумка з мобiльним причандаллям i потягнувся, хруснув. Ех, добре посидiли! Тепер би дiстатися до ванни!..
- Ага, ось! - Рома винирнув з салону з ручкою i рiденькою пачкою стiкерiв - Куди б сходити? У Чапору! Нi, там же зараз темрява. На Мальдiви? Одна фiгня. Зайвих очей багато. О! Був я тут в одному мiстечку. Палау. Точно! Корали, океан. I людей майже немає. Так i запишемо - Па-ла-у.
- Ну, я побiг? До завтра! - Саша пiшов було до виходу.
- Сань! Куди ти? Зараз поплаваємо в океанi, що ти так квапишся?! Там зараз ранок, сонце лише встає, тиша, краса! Почекай! Ну почекай ще хвилину! - мало не з вiдчаєм додав вiн, побачивши, що "студент" вже взявся за ручку хвiртки.
Потiм квапливо начеркав на другому листочку "Київ", пiдскочив до дверей, що були притулени до стiни, i начепив один iз стiкеров прямо на раму.
- Трах-тибидох! - Рома зробив якiсь малозрозумiлi паси руками. - Па-баммм! - потiм зробив запрошуючий жест рукою. - Вiдкрий!
- Нащо? - поморщився Саша. - Його вже почав дiставати цей спектакль. Настрiй нестримно псувався.
- Ну будь ласка, - мужик посмiхався якось хiба не влесливо, i навiть жалiсно. Здавалося, зараз розплачеться. Емо вiн, чи що? А по вигляду не скажеш. - Там - класно. Повiр. Просто... повiр.
- Я вiдкрию - i пiду додому, зрозумiв? - рубанув Саша.
- Так-так, - Рома знову зробив запрошуючий жест рукою. "Студент" знизав плечима, швидко повернув ручку, розпахнув дверi. I примружився.
По очах ударило яскравим сонячним свiтлом, в обличчя дихнуло сумiшшю дивних i давно забутих запахiв. Свiжiсть, сiль, бризки, водоростi. Вiтер зашумiв в недалеких пальмах.
- Якого?! - вiдсахнувся Саша. - Що це в бiса таке? - вiн озирнувся. Майже темрява. Гараж. Тьмяне свiтло лампочки. Усмiшка Роми. I рiзкий прямокутник свiтла що веде в ранок. До пляжу. До морського бризу. До крикiв чайок. Вiтром поворушило волосся, сипнуло пiском по босонiжках. - А як же це, а?
- Не вiриться, так? - "дверник" кивнув. I раптом рiзко переступив порiг. Крок, iнший. Мужик розкинув руки, вдихнув повними грудьми. Потiм нашпилив стiкер з "Київ" по iншу сторону дверей i з криком "Наздоганяй!" - побiг до моря, на ходу стягуючи футболку.
Саша сiв навпочiпки i доторкнувся до пiску. Справжнiй.
- ...i все одно в головi не вкладається, - мужики утомлено розвалилися на пiску поряд з прочиненими дверима.
- Я тебе розумiю, - мляво вiдповiв Рома. - Ти взагалi молоток. Я спочатку ледь не здурiв, коли вiдкрив вночi дверi у ванну, а попав - на двiр до бабусi за пiвтисячi кiлометрiв вiд будинку. Як був - в одних трусах прочовгав в хатину. Думав, сниться... Про "зворотнiй напис" на стiкерах тодi, ясна рiч, не знав. Дверi зачинилися. Хлоп - i все! А я в трусах i капцях серед ночi ломлюся до бабусi. От цирк був! Потiм ось приловчився. Пiвсвiту вже об'їздив. Вирiшив наших шукати. Спочатку щось доводив, показував. Одна португалка ледве полiцiї не здала. "Крейзi рашен" з розмовником тягне до дивних дверей. Нда.
- А тi, iншi. Цi. Iкс-мени. Вони теж - дверi вiдкривають?
- Ну, - знизав плечима Рома. - Кожен по-своєму.
- А як воно взагалi... вiдбувається?
- Знаєш, - задумався Рома. - Не знаю. Нi, ось чесно - не знаю. Треба... треба просто захотiти. Тут немає закляття, якихось ритуалiв. Це сидить тут, - вiн доторкнувся до волохатих грудей. - I тут, - тепер уже до скронi. - Методичок по цьому предмету немає. Дверi вiдкривати може кожен, а ось бажання це робити - у одиниць. Адже що по сутi дверi? Вони свiти сполучають. Стiни роз'єднують, а дверi - сполучають. Он як. Знавав я одного з наших. Так той енергетичнi потоки возз'єднував. Черги до нього багатокiлометровi. Вiдомий костоправ, кажуть. А вiн - сполучає. Слухай. Не хочу тебе розстроювати, але нам пора повертатися.
У ту нiч Саша майже не спав. Доторкнувшись до таємницi, його свiт настiльки змiнився враз, розбурхав свiдомiсть. Стiльки невiдомого i незнайомого! Треба з Ромою поспiлкуватися конкретно. А може, зганяємо до Австралiї? Або взагалi - до Праги? Ой, якi перспективи!
Але вранцi на точку приїхали, як i ранiше, Максим з товаришi. "Студент" марно видивлявся Рому. Потiм пiдiйшов до знайомого, потиснув руку.
- А де Рома? На iншiй точцi?
- Який Рома?
- Ну, вчора замiнював.
- Кого замiнював?
- Як "кого"? Тебе!
- Саня! Купи парасольку вiд сонця, а? Ти на спецi вже зовсiм з глузду з'їхав. У нас вчора термiновий монтаж був, тому i не приїхали. Якi нафiк "замiни"?
Ось так ось. Виник нiзвiдки. Пiшов нiкуди. Як це "нiкуди"? А гараж?
Не досидiв до кiнця дня. Помчав в гаражне товариство. А їх же, гаражiв - мама не горюй! I всi як на пiдбiр - однаковi. У якому хоч ряду? Вчора в темнотi й не помiтив. Охорона на входi на всi розпити мотали головою: не знаємо, мовляв, таких. Потiм взагалi послали подалi, мабуть, зовсiм замучив.
А Саша залишився з нерозгаданою загадкою. I уламком мушлi, що застрягла в пiдошвi сандалета.
Серпень змiнився вереснем. Осiнь йшла до середини.
Вiтер мiв листя, метаючи з них рудi замети. Нудний дощик iнколи торохтiв по натягнутiй матерiї парасольки. "Попооовнюємо рахунок, купляяяємо картки". День за днем. Мiсяць за мiсяцем. Звично, сiро, буденно.
Життя непомiтно витiкало, як дощова вода крiзь пальцi.
Так каламутно було на душi в Сашка, так хотiлося трiшечки тепла, спiвчуття, пiдтримки! Але пiдтримки чекати було нiзвiдки. Хiба що мати... але її навантажувати проблемами вiн не хотiв. Або ось Колька. Точно, Колька, корешок з рiдного селища! Вiн би точно зрозумiв, вiн пару слiв сказав би - i схлинуло б. Та де ж його шукати, корешка-то? Згинув на заробiтках, пропав зв'язок. Ось вже три роки як.
Сашко безцiльно вертiв в руках "робочий" телефон (1 хв. = 1грн.), поки важкi думки крутилися в його головi. Раптом вiн побачив, що йде зум. Напевно, ткнув пальцем у виклик. Лише ось тут функцiї "швидкий виклик" нiколи не було. Проте, зум урвався, i з динамiка донеслося тихе "Алло".
- Даруйте, я... - початкiв було Сашка, але його перервав заспаний голос.
- Блiн, три години ночi! Якого гаспида?!
У "студента" захватило дух. Це ж був... це ж вiн самий, це ж Колька! Але... як?!
- Колян! - гаркнув вiн, кваплячись, доки кореш не поклав трубку. - Ти? Це я, Саня!
Вони говорили пiвгодини. Про життя, про друзiв, Колька розповiдав про сiм'ю. Знов налагодили зв'язок, загалом.
Муть з душi як корова язиком злизала. I немов до настрою виглянуло з хмар сонце, вихвативши з мряки веселку.
Сашка недовго голову сушив над дивним парадоксом. Досить було пригадати слова Роми. Дверi. Вiн вiдкрив дверi. Нi, Дверi. Вiн хотiв їх вiдкрити - i вийшло. У нього вийшло! А що буде якщо?..
-Секретарiат Президента слухає! - прозвучав в трубцi дзвiнкий жiночий голос. - Представ...
Швидко обiрвав.
Yessss!!! Працює! Вiн може, вiн такий же! Вiн зв'язує свiти через мобiльник! Нумо, перевiримо.
-Дзвiнки на будь-якого оператора свiту! Швидко i надiйно! - вигадував вiн на ходу. - Тариф... еее.... "Всемогучка"! Ми все можемо! Ми можемо додзвонитися будь-якiй людинi в будь-яку точку свiту! Новий тариф "Всемогучка"! Смiливiше. Пробуйте новий тариф. Сьогоднi - безкоштовно!
- Да там i цiй... як її, в бiса... покриття немає.
- Не страшно, бабусю! Ви кому хочете подзвонити?
- Ой, ну не тової... Ну, Петрiвнi Авдотьiной. Хутiр Курехи, што на Смоленщине, дале-е-еко звiдси.
- Тримайте! - Саша протягнув їй телефон. - Тримайте ж!
Потiм просто запхав трубку бабусi, що стяла завмерши, в долоню. Та притулила до вуха, спохмурнiла. Потiм здригнулася, ойкнула, ледве не зронила мобiльник.
-Ой, а хто це? Хто це? Петрiвна? Петрiвна, ти? А це я. Так-так. Жива. Приїду скоро. Приїду, кажу, скоро. Не помри там. Не вмирай там без мене, кажу! Так. Чекай. Все.
Вона вiддала трубку Сашковi. Схоже, те, що ось так ось просто, навiть без номера, зумiли додзвонитися до хутора, де немає навiть покриття, її не особливо i збентежило. Столiття таке на дворi, чого лише не винайдуть.
- Дай тобi Бог здоров'ячка, добра людина, - подякувала вона - i пiшла геть.
Працює! Ура, працює! А ще?
Наступною "жертвою" став мужик рокiв пiд п'ятдесят що був злегка пiд мухою. На скоромовку Сашка вiн звернув мало уваги, але "студент" запропонував йому "акцiю" додзвонитися ось прямо зараз до будь-якої людини, до якого лише захоче потенцiйний, мовляв, покупець нового тарифу.
- До будь-якого?
- Абсолютно!
- До будь-якого, говориш. Ну нi, тут, напевно, ти менi не допоможеш... хоча... Був у мене син... був... гордий дуже. Посварилися ми якось з ним. Поговорили так... рiзко.... Сергiй... Пiшов - i не повернувся.... Як у воду канув.
Сашко мовчки протягнув йому трубку. Мужик недовiрливо узяв, притиснув до вуха. Потiм раптом затрясся дрiбно в плачi.
- Сергiйку! Синку, повернися. Поверни... пробач. Пробач мене. Проба... Давай зустрiнемося, обговоримо. Хто? Син? Внууук? Внууук! А як?... Андрiйчик?... Синку, пробач, синку, давай зустрiнемось. Заїдеш? Заїдеш, так? Ми з дружиною, мамою твоєю... га? Так, так, звичайно, передзвоню. Ти? Пиши номер. Нi, не зi свого.
А потiм був ще азербайджанець якийсь, що "раптом" знайшов боржникiв i домовився про зустрiч. I дiвча, яке зловило парубка, що втiк до iншої. Хтось владний в гарному костюмi, розмовляв напiвголосно i обдарував "студента" своєю вiзиткою, обiцяв великий бариш, якщо подзвонити по вказаному на нiй номеру. А потiм пiдiйшла жiнка. Суха маленька жiнка з сiрим вiд недосипу обличчям i мовчки протягнула руку за трубкою. Сашко так само мовчки дав. Вона почекала гудки, вiдповiдь - i, лише встигнувши вiддати мобiльник побiгла геть, здригаючись на бiгу в риданнях. "Студент" проводив її поглядом, пiднiс трубку до вуха:
- ..льо! Альо! Морг слухає!
Вiн натискував на "вiдбiй". Ось так ось. Дверi ведуть в iншi свiти. Сполучають роз'єднанi душi. Але на той свiт не подзвониш. Абонент поза зоною досяжностi.
Щоб вiдiгнати похмурi думки, Сашко натискував на "виклик". Свiтлана. Таємна мрiя. Героїня всiх "солодких" снiв. Його вiдрахували, а вона так i залишилася в iнститутi. Де ж тебе носить рiчка життя, Свiтланочко? Ти менi не давала номера свого мобiльного. Ха! Адже тодi i апарату в мене не було. А чи не бажаєш прогулятися?
- Алло? - таким нiжним, таким бажаним голосом. - Хто це?
- Хто це? - раптом донеслося з периферiї. Дитячий голосок, ще маля, що не вимовляє всi букви. - Мамо, дай!
- Алло! Марiйко, сонечко, не заважай!
Сашко натиснув на вiдбiй.
Все тече, все змiнюється. I ось вже давня таємна любов, дiвчинка iз смiшними кiсками, вже мама, вже замiжня. А вiн так i торгуватиме картками i стартовими пакетами? Поки життя не пройде мимо?
Нi, треба органiзувати фiрмочку, в якiй надавати зв'язок з "важкими клiєнтами". Iз зниклими родичами. Звичайно, за грошi. За великi грошi.
Спасибi Ромi за дарованi думки. О! До речi. Ромочко, де ж ти?
- А я гадав, що помилився в тобi, вiдповiв на його вiтання колишнiй "дверник". - Радий, що "помилка" виявилася помилкою. Зараз пiд'їду.
Знову хвилi лижуть голi п'яти. Посеред порожнього пляжу височать химернi дверi, в щiлину несмiливо вповзає осiння вогка пiтьма. У вiчне лiто.
Сашко все розповiв своєму про те, що сьогоднi сталося. Навiть пару дзвiнкiв зробив, посмiхнувся:
- Ласкаво просимо в новий свiт, о, Вiдкривачу Дверей! - вони цокнулися пивом. - Проте, я дивлюся, брателло, ти щось засмучений.
Саша трохи пом'явся - i розповiв про свiй останнiй дзвiнок.
- Ох i дурень ти! - сплеснув руками Рома. - Хоча... Нi, не дурень. Просто зовсiм нiчого не знаєш про свої здiбностi. Парубок, ти - Вiдкривач Дверей. Ти сам - Дверi. Ти - можеш вiдкрити. Можеш вiдкритися. У Японiї такий прилад винайшли, в який записуються бажання самотнього господаря. Ну, мовляв, хочу такого-то i такого-то, щоб умiв те-то i те-то. I був таким-то. Включається - i все. Через малопотужний Wi-Fi постiйно веде пошук подiбних гаджетiв в невеликому радiусi довкола. I якщо раптом вiдшукається такий "щасливчик" - прилад починає пищати тим голоснiше, чим ближче вони. Так вони там, самотнi, в Японiї один одного i знаходять. Але ти - ти не маленький прилад. Ти мегаприлад. Ти "включи" себе - i пошукай ту, яку хочеш. Яка для тебе iдеалом була б. Вiдкрий себе, свої дверi. I якщо вона те ж шукає - ви стикнетеся. Думаєш, як я наших знаходив? Ну, давай, ось яка ВОНА? Якою ти ЇЇ бачиш?
- Ну, - зам'явся Саша. - Гарною.
- "Гарною", - перекривляв Рома. - I все?
- Дбайливою. Такою що розумiє. Кохаючою, - вiн прикрив очi - i представив її. Ось вона, миле самотнє дiвча, сидить, укутавшись в плед, бiля комп'ютера. Сидить, п'є гарячий чай i читає чийсь блог. Хвостик падає на спину, самотнє пасмо заважає читати, нiжки в смiшних в'язаних шкарпетках труться одна об одну. Холодно їй, у вогкiй квартирi, в сiрому осiнньому мiстi. Ось би її в лiто, сюди. Ось би її сюди, вже вiн би зiгрiв. Притиснув би до себе, притиснувся, як... як до коханої. Просто... бути разом, вiдчувати один одного.
Не розплющуючи очей, Сашко понiс до вуха мобiльник. I зовсiм не здивувався тому, як у дiвчини на столi завiбрувала трубка. Вона узяла сотовий, смiшно зморщилася побачивши незнайомого номера.
- Алло? -у неї був приємний голос, з легкою хрипотою.
- Привiт, - просто вiдповiв їй Сашко.
- Привiт. А хто це?
- Сашко.
- Який Сашко?
З "студента" раптом наче полилося:
- За вiкном дощ, i холодно, i сльота. Порожньо довкола i сiро. А хочеш - я подарую тобi лiто?
Дiвчина вiдкинулася на спинку крiсла i на великий подив Сашка не кинула трубку. Посмiхнулася трохи замрiяно, ледве сумно.
- Хочу.
- Я зараз, - вiн сам скинув, глянув приголомшено на Рому, що посмiхався, молитовно склав руки: - А ти можеш?..
- Радий би, та писати нема на чому.
- Як нема?
- "Стикери" забув купити.
- Я зараз. Я миттю, - Саша кинувся до свого одягу. Що тут? Не те, не те. О! Вiзитка. Того самого респектабельного мена. "Використовувати" її - втратити безповоротно... та наплювати!
- Ось! - кинувся до Роми, протягнув бiлий прямокутник i ручку. - Зроби, га?
"Дверник" лукаво поглянув на Сашу, повернув назад.
- Ти - знаєш, де вона. А я - вiдкрию.
- Звiдки я можу знати? - Але осiкся. I швидко написав лише: "ВОНА".
Пiдiйшли до дверей. Зачинили їх, вiдрiзавши вiд рiдного гаража. Саша притулив до дверей вiзитку, Рома кивнув. Дверi невловимо змiнилися, перетворившись на дерев'яну, оббиту дермантином. Випнула дверний дзвiнок. Рома зробив запрошувальний жест, мовляв, давай - а сам пiшов до кромки води. Третiй зайвий.
Саша недовго думав. Втопив кругляш дзвiнка. Одна мелодiйна трель, друга. Невже не дiждалася, пiшла кудись? Але нi, чутнi кроки.