Я, Васюков Олег Казимирович народився 19 листопада 1932 року на Українi, в мiстi Харковi, в родинi iнженера Харкiвського електромеханiчного заводу (ХЕМЗ) Васюкова Казимира (Кузьми) Олексiйовича, 1904 року народження, українця i Васюкової (дiвоче прiзвище -- Ельтерман) Марiї Григорiвни, 1904 року народження, єврейки за нацiональнiстю, педагога-вихователя дитячих установ дошкiльного вiку.
У довоєннi роки вiдвiдував дитячий садок, потiм пiшов у школу. Вчився грати на скрипцi, полюбив лiтературу, музику, мистецтво, вирiшальну роль у чому вiдiграла для нас iз моїм старшим братом Женею наша мама -- всебiчно обдарована, духовно красива, добра i лагiдна жiнка. Але страшна вiйна, що мов смерч, увiрвалась в наше життя, в один момент все обiрвала, перевернула, зруйнувала...
24 жовтня 1941 року пiсля безперервних бомбардувань i артилерiйських обстрiлiв нiмецько-фашистськi вiйська вдерлися у Харкiв, хоча радянськi властi та офiцiйна пропаганда до останнього дня запевняли, що Харкiв не буде здано вороговi, а усякi сумнiви у цьому -- це дiї "панiкерiв" i "диверсантiв-провокаторiв". Такi "запевнення" лише дезорiєнтували людей. Для єврейського ж населення, що не встигло евакуюватися i фактично було "здане" на поталу нацистiв, все це обернулося страшною трагедiєю, що переросла у Катастрофу.
...14 грудня 1941 року по усьому мiсту були розклеєнi об'яви, в яких нiмецька окупацiйна влада вимагала, щоб "усi жиди", незалежно вiд вiку, становища, хрещення, в тому числi i родини вiд змiшаних шлюбiв та їх дiти протягом однiєї доби переселилися у старi, покинутi бараки часiв будiвництва Харкiвського тракторного заводу. Того, хто не виконає наказу, чекає розстрiл. Так, пiд загрозою неминучої загибелi, пройшовши по морозу у багатотисячному натовпi приречених на смерть людей багатокiлометровий шлях на уготовану нам гiтлерiвськими людожерами Голгофу, час вiд часу вiдбиваючись вiд нападiв грабiжникiв i мародерiв з числа погромникiв, що брутально i безкарно орудували при потураннi нiмецького окупацiйного режиму i так званої "Української полiцiї", вздовж усiяної трупами нещасних людей дороги вiд центральних районiв мiста до самого тракторного заводу, наша родина -- я, якому лише минуло 9 рокiв, мiй 14-лiтнiй брат Женя, мама, дiдусь Герш Аронович, дядя Арон i тьотя Броня Ельтермани (наш тато у той час вже перебував на фронтi) опинилися у Харкiвському єврейському гетто, яке насправдi виявилося страшним фашистським концтабором знищення, що, за аналогiєю iз київським Бабиним Яром, увiйшов в iсторiю Холокосту пiд назвою "Дробицький Яр", в якому загинули десятки тисяч жертв нацизму.
Коли пiсля усiх нелюдських знущань, грабежiв, насильства, садистських тортур гiтлерiвських бандитiв i їх мерзенних посiпак-полiцаїв почалися у концтаборi вже масовi розстрiли, коли смертельнi "акцiї" по тотальному знищенню всiх в'язнiв концтабору наблизилися i до нашого бараку, з якого у першу чергу есесiвцi i полiцаї почали силомiць витягати, вириваючи з рук ридаючих матерiв, усiх дiтей вiком до десяти рокiв, щоб вкинути їх у "газенвагени"-душогубки (пiд час останньої такої "акцiї" ледь не загинув i я), тодi нашою родиною за слiзною вимогою нашого дiдуся та iнших престарiлих родичiв, яких ми не хотiли залишити самих, 6уло прийнято рiшення про негайну втечу, чим би це не закiнчилося.
В нiч з 25 на 26 грудня 1941 року пiд прикриттям заметiлi, що як на щастя розпочалася, ми з мамою i старшим братом, переповзаючи вiд кучугури снiгу до кучугури, пролiзли пiд колючим дротом табiрної огорожi, що час вiд часу обстрiлювалася з кулеметiв, i вирвалися з концтабору. Потiм почалися наша довгi i тяжкi поневiряння пiд виглядом бiженцiв, яких скрiзь було чимало, по селах i хуторах Харкiвщини впродовж усiх рокiв фашистської окупацiї аж до визволення Червоною Армiєю у серпнi 1943 року.
Та радiсть визволення була раптом затьмарена трагiчною смертю мого старшого брата Євгена -- учасника загону громадянської самооборони, що загинув вiд рук фашистських прислужникiв-полiцаїв, якi, ховаючись вiд народного гнiву, чинили всiлякi терористичнi акти. Похований Євген Васюков на сiльському цвинтарi с.Олексiївка Первомайського району Харкiвської областi, де турботами сiльчан-трудiвникiв КСП "Дружба" нещодавно було оновлено пам'ятник над його могилою, що взята пiд охорону держави (про це розповiв у своїй поемi-реквiємi "Пам'ять рiдної землi").
Як стало нам вiдомо пiзнiше, на другий день пiсля нашої втечi з концтабору там почалися масовi розстрiли, внаслiдок яких разом iз тисячами в'язнiв "Дробицького Яру" загинули i всi нашi родичi. Сьогоднi їх iмена записанi у Мартирологу виданої у 1991 роцi у Харковi "Книги Дробицького Яру", а також навiки вкарбованi у книгу пам'ятi Нацiонального Iнституту Холокосту i Героїзму "Яд Вашем" в Єрусалимi. Знаменно, що девiзом Музею Холокосту в Iзраїлi є такi слова iз священних книг бiблейських пророкiв, сказанi про героїв i мученикiв єврейського народу: "...I ДАМ Я В ДОМI МОЄМУ I В СТIНАХ МОЇХ ПАМ'ЯТЬ I IМ'Я, ЩО НЕ ЗГЛАДЯТЬСЯ" (Iсайя).
День нашої Великої Перемоги 9 травня 1945 року ми зустрiли у райцентрi Сумської областi Велика Писарiвка, де моя мама працювала завiдувачкою органiзованого нею дитячого садка, а я вже на той час вчився у 5 класi мiсцевої середньої школи.
Пiсля демобiлiзацiї батька з лав Радянської Армiї повертаємось у рiдне мiсто Харкiв, звiдки у серпнi 1946 року переїздимо до Львова -- на мiсце призначення тата на роботу на львiвському заводi "Контакт" -- спочатку начальником виробництва, а потiм головним iнженером. На базi цього пiдприємства i за активної участi мого батька було пiзнiше розпочато створення виробничих потужностей для наступного випуску знаменитих львiвських телевiзорiв.
У Львовi я пiшов навчатися у 6 клас -- спочатку у СШ N12, а потiм у вiдому своїми славними традицiями 8-му середню школу, яку з вiдзнакою закiнчив у 1951 роцi. Тодi ж був опублiкований у газетi "Вiльна Україна" мiй вiрш "Незабутнє", присвячений вчителям i вихованцям моєї рiдної школи, рiвно як i всiм моїм ровесникам -- випускникам перших повоєнних лiт. Там, зокрема, є такi рядки:
Десять грiзних, вiкопомних рокiв
Ми пройшли через вiйну i мир,
Щоб здiйснити мрiй порив високий
Про життя i працi творчий вир,
I якими б ми не йшли шляхами,
Пам'ятаймо: ми -- одна сiм'я!
Вдячними згадаємо словами
Незабутнє Вчителя iм'я!
I хоч вiршувати я розпочав з раннього дитинства (в нашiй родинi, як я вже говорив, взагалi панував запроваджений мамою культ поезiї, музики, мистецтва), та саме з цього вперше надрукованого вiрша я веду вiдлiк початку моєї поетичної творчостi, що поряд з iншими видами моєї професiйної дiяльностi -- журналiстикою, фiлософiєю, науково-педагогiчною працею -- стала знаком i вибором долi, моїм покликанням, жагучою духовною потребою, радiстю i втiхою в життi, способом самореалiзацiї i самоствердження у цьому свiтi.
Значний вплив на моє формування як лiтератора мало навчання (з 1951року) на лiтературному вiддiлi редакцiйно-видавничого факультету Українського полiграфiчного iнституту iм. Iв.Федорова (нинi Українська Академiя Друкарства), а з 1953 року -- на факультетi журналiстики Львiвського держунiверситету iм. Iв.Франка з його знаменитою лiтературною студiєю "Франкова кузня", з якої вийшло на широку дорогу творчостi чимало нинi знаних поетiв i прозаїкiв України. У 1955 роцi студiйцiв "Франкової кузнi", авторiв нашого першого лiтературного "Альманаху" (1954), тепло привiтав патрiарх української лiтератури поет-академiк Максим Тадейович Рильський -- своїм посланням "Студiйцям Львiвського унiверситету", вiдзначивши, мiж iншим, один з моїх вiршiв такими дорогими для мене словами: "Хороша пiсня -- справдi пiсня!" Про це я пiзнiше розповiв у вiршi "I Рильський нас благословив..." (Спогад львiвського лiтстудiйця), вмiщеному у збiрцi поезiй "Вiдродимось любов'ю i красою" (Львiв, 1994).
Пiсля закiнчення унiверситету в 1956 роцi працюю у Золочiвськiй мiськрайоннiй газетi "Серп i молот" на Львiвщинi. Тут став органiзатором i керiвником районного лiтературного об'єднання, створеного при редакцiї газети. Потiм -- праця у багатотиражцi Львiвського унiверситету, а з 1959 року -- на Львiвськiй студiї телебачення, де поєднав в однiй особi iпостасi редактора, репортера, коментатора i ведучого телепрограм.
З набутим досвiдом тележурналiстської роботи i зiбраним матерiалом з практики i теорiї молодого мистецтва телебачення поступаю в 1961 роцi до аспiрантури при кафедрi фiлософiї Львiвського держунiверситету iм. Iв.Франка, де пiдготував, а пiзнiше i захистив першу в Українi кандидатську дисертацiю, присвячену фiлософсько-естетичним проблемам молодого вiтчизняного телемистецтва.
На початок 60-х рокiв -- час вiдомої соцiальної "вiдлиги" в нашiй країнi -- припадає i активна моя участь у лiтературно-мистецькому життi мiста, зокрема у дiяльностi Львiвського Клубу творчої молодi, де я веду молодiжний лекторiй "Людинi -- прекрасне", формуючись i зростаючи у колi таких же молодих, як i сам, поетiв i прозаїкiв, акторiв i музикантiв, художникiв, критикiв i журналiстiв, що скоро стануть вiдомими представниками тiєї когорти вiльнодумної художньо-творчої iнтелiгенцiї, яку у нашi днi шанобливо будуть називати "шестидесятниками".
Не полишаю оцю лiтературну, художньо-освiтню i естетико-виховну громадську дiяльнiсть серед молодi i в наступнi роки, керуючи, зокрема, з 1964 по 1991 рiк Унiверситетом естетичного виховання студентiв у Львiвському державному iнститутi прикладного i декоративного мистецтва, а з 1988 року -- Львiвським лiтературно-музичним об'єднанням iм. Володимира Висоцького. Одночасно беру участь в роботi Центру єврейської культури iм. Шолом Алейхема та Росiйського Культурного Центру iм. О.Пушкiна у Львовi. Час вiд часу зустрiчаюсь на авторських вечорах iз любителями поезiї Львова та областi.
З 1964 року по 1991 рiк викладаю фiлософiю та естетику у Львiвському iнститутi прикладного i декоративного мистецтва (нинi -- Львiвська академiя мистецтв). Кандидат фiлософських наук, доцент, автор низки наукових статей, монографiй, колективних збiрникiв i науково-методичних посiбникiв з фiлософсько-естетичних проблем художньої культури.
З 1991 по 1996 рiк працюю в системi народної освiти України, зокрема, у Львiвському обласному науково-методичному iнститутi пiслядипломної пiдготовки вчителiв, а також в рядi середнiх шкiл, читаючи курси фiлософiї, етики й естетики. Одночасно продовжую роботу над науковою монографiєю, присвяченою творчостi генiя епохи Iталiйського Вiдродження Леонардо да Вiнчi, зокрема, iсторiї написання його знаменитого живописного шедевру -- "Джоконди". Ще в 1974, коли цей твiр експонувався в Москвi, у Державному музеї образотворчих мистецтв iм. О.Пушкiна, я присвятив йому свiй вiрш -- "Моя Джоконда", що став вiдразу ж пiсля опублiкування (а особливо пiсля появи романсу композитора А. Кос-Анатольського на мої слова) досить вiдомим:
Над таїною посмiшки Джоконди
Почесну варту п'ять вiкiв несуть.
Присвячено трактати їй i оди,
Та незбагненна Жiнки тої суть!
Так, збагнути суть тiєї Жiнки i того Твору, якому на початку Третього тисячолiття виповниться 500 рокiв -- мета моєї монографiї, над якою працюю вже бiльш як чверть столiття. Сподiваюсь до вказаної дати опублiкувати дослiдження, якщо, звичайно, знайду спонсорiв, а здоров'я дозволить завершити труд життя. А поки що пiсля видрукуваного у 1999 роцi другого -- доповненого -- видання моєї росiйськомовної збiрки поезiй "Пока еще горит свеча..." (перше видання, що вийшло в 1994 р. одночасно з українською збiркою "Вiдродимось любов'ю i красою", швидко розiйшлося) готую до друку третю збiрку вiршiв, куди увiйдуть, як тi твори, якi свого часу були опублiкованi, хай i в "урiзаному" виглядi, так i тi, що в умовах цензурного тиску не могли бути опублiкованi й писалися, як то кажуть, "у стiл". В збiрцi будуть i новi твори, написанi в останнi роки -- хоч i вiльнi вiд цензурного тиску, але вихiд яких у свiт залежить тепер вiд нового, не менш грубого тиску -- економiчного: "маєш грошi -- друкуй, не маєш -- iди гуляй".
Тупому i жадiбному до грошей свiтовi нуворiшiв-скнар, породженому режимом "жирних котiв", духовна культура не потрiбна, i вiдчужена вiд народу держава кинула культуру i її творцiв напризволяще.
У цей не кращий для нашої культури i її дiячiв час втiшає хоч одне -- здобуте у тяжких борiннях право вiльно висловлювати свою думку щодо iснуючого стану речей. Щоправда, частiше це зводиться до "випускання пари", а не реального вирiшення проблем. Та все ж вiдносна свобода слова -- це, може, найбiльше завоювання, хоча за цю свободу iнодi доводиться платити дорогою цiною ще й сьогоднi, а не тiльки у нашому недавньому минулому. Згадаймо, скiльки людей, скажiмо, тих же "дисидентiв", правозахисникiв, поетiв-шестидесятникiв, семидесятникiв i навiть вiсiмдесятникiв за своє право самостiйно мислити поплатилися своєю волею, творчою долею, самим життям. За прикладами далеко не ходити: Василь Симоненко, Йосип Бродський, Андрiй Тарковський, Володимир Висоцький, Василь Стус, Володимир Iвасюк, Микола Данько, Михайло Осадчий, дехто з яких, особливо останнi три, були не просто нашими сучасниками -- побратимами по творчостi, але i особисто знайомими, добрими товаришами, друзями. Внесок цiєї генерацiї дiячiв творчої iнтелiгенцiї у духовну культуру, у формування свiдомостi нових поколiнь, вiльних вiд психологiї рабської покори пануючому режимовi, величезний. Про це, зокрема, я сказав у поемах "Его Поющая Звезда" (1988 р.) i "Остання зустрiч з Орфеєм" (1994 р.), присвячених вiдповiдно двом Володимирам -- Висоцькому та Iвасюку, якi назавжди залишилися для нас зразком самовiдданого служiння митця своєму народовi.
Та що тут тiльки цей неповний десяток згаданих вище iмен! А скiльки доль маловiдомих i зовсiм невiдомих широкому загалу митцiв було брутально зачеплено i скалiчено лише одним доторком чорного крила тоталiтарного крука, вiд одного тiльки погляду якого все мертвiло навкруг. Саме це вiдчуття якогось раптового омертвiння вiдчув i вдруге в своєму життi пережив колишнiй малолiтнiй в'язень Харкiвського фашистського концтабору "Дробицький Яр", (що ледь не загинув у "душогубцi" нацистських вбивць) коли в 1951 роцi, будучи учнем-десятикласником, опублiкував у стiннiй газетi лiтературного гуртка Львiвської середньої школи N8 свiй вiрш "Люблю тебе, мова моя солов'їна!", присвячений улюбленому поетовi Володимиру Сосюрi.
Епiграфом до свого вiрша я взяв рядки зi знаменитого твору Володимира Сосюри "Любiть Україну". А саме:
Любiть Україну у снi й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вiчно живу i нову,
I мову її солов'їну.
Сьогоднi людям навiть важко собi уявити, який переполох в умовах тодiшнього тоталiтарного режиму (а тим бiльше в атмосферi розгорнутого у 1951 роцi цькування нашого великого поета за якiсь нiби-то "нацiоналiстичнi збочення", що їх "виявила й викрила" у вiршi "Любiть Україну" спецiальна постанова ЦК КП(б)У), викликали у партноменклатурного чиновництва вiд освiти ось цi, пройнятi щирою i нiжною любов'ю до української мови строфи з вiрша початкуючого поета-десятикласника:
Люблю тебе, мово моя солов'їна,
Як сонце, що людям дарує життя,
Люблю тебе вiрно, як неньку єдину,
Люблю тебе нiжно, як мати дитя!
Та й як тебе, мово моя, не любити,
О мово, яку заповiв нам Тарас! --
Твоїм ґнотовим бiля тебе служити
Волiю, аби твiй вогонь не погас!
Iз мовою ми -- веснобуйнiї вiти,
Без мови -- обчухранi, всохлi кiлки;
Iз мовою -- рiдної матерi дiти,
Без мови -- сирiтськi ганчiрнi ляльки!
Нiколи ти, мово моя, не корилась --
Ти гнiвом палала на всiх ворогiв,
Нiколи ти, мово моя, не хилилась
Пiд брязкiт кайданiв i свист батогiв.
Як Фенiкс, зi згарищ раз по раз вставала,
Скресаючи в душах людських i серцях,
Народовi силу й натхнення давала
Боротись за щастя своє до кiнця...
Повнiстю цей вiрш усi зацiкавленi можуть прочитати у моїй збiрцi поезiй "Вiдродимось любов'ю i красою" (Львiв, 1994, с.11) з такою присвятою: "Пам'ятi генiального українського поета Володимира Сосюри i моєї вчительки, викладача української мови та лiтератури Львiвської СШ N8, незабутньої В.Д.Єдкiної. У 1951 роцi Варвара Дмитрiвна мужньо прийняла на себе вогонь чиновницького гнiву за вiрш, написаний її учнем, лiтгурткiвцем-десятикласником пiд могутнiм впливом опального поета".
Звичайно, у цiй присвятi -- i своєрiднiй анотацiї до вiрша -- не було сказано про те, скiльки тодi довелося пережити за свiй опублiкований у стiннiвцi поетичний виступ самому початкуючому поетовi i його батькам. Виклики в школу та райвно, обговорення на шкiльних учнiвських та батькiвських зборах, "принципова проробка" на вчительських конференцiях i партiйно-комсомольських зборах як автора вiрша, так i його вчителiв i керiвникiв школи (за "недогляд" i "втрату iдеологiчної пильностi"). А скiльки разiв моє iм'я було згадано в якостi негативного прикладу "згубного впливу на молодь", зокрема, учнiвську, "iдеологiчно шкiдливого", "нацiоналiстичного" твору Володимира Сосюри i "написаного пiд його безсумнiвним впливом" (от що правда -- то правда!) вiрша львiвського учня-десятикласника.
Та не тiльки "гостра критика" та моральний терор партноменклатурних освiтянських "наставникiв" були масовано спрямованi на початкуючого поета, але i вiдповiднi "санкцiї" з широкого як на той час "репертуару" "нерозстрiльних" -- поки що! -- репресiї проти порушникiв iдеологiчного "єдиномислiя" в учнiвському середовищi.
Для випускника школи -- вiдмiнника i неодмiнного переможця усiх лiтературних шкiльних олiмпiад i конкурсiв тяжким ударом було повiдомлення "компетентних" iнстанцiй, що за свiй лiтературний виступ (який iде врозрiз iз щойно опублiкованою постановою партiї i редакцiйною статтею газети "Правда" про "iдеологiчно шкiдливий твiр" Володимира Сосюри "Любiть Україну") -- вiн не лише не одержить медалi, на яку претендував, але не отримає навiть атестату зрiлостi, бо своїм вiршем "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", до того ж "демонстративно присвяченим" українському поету, якого рiзко "критикує партiя", допустив серйозну "iдеологiчну помилку", а школа на неї вчасно не вiдреагувала.
За умов пануючих у тi часи життєвих цiнностей i соцiальних орiєнтацiй, неодержання атестату зрiлостi, а, значить, i втрата права вступу у вищий навчальний заклад було рiвнозначне найтяжчiй життєвiй драмi, що нерiдко закiнчувалася для молодої людини, яка пов'язувала з одержанням вищої освiти свої найкращi надiї на майбутнє... навiть самогубством.
I хто знає, чим би обернулися для початкуючого вiршаря всi тi "санкцiї" i моральнi тортури, якби не пiдтримка мами i тата, якi тяжко пережили все, що чинить система над їхнiм сином, якби не солiдарнiсть учнiв, вчителiв i керiвництва школи, котрi теж зазнали за той нашумiлий вiрш ударiв вiд освiтянського чиновництва, якби не захист з боку вiдомої i авторитетної вже на той час письменницi Iрини Вiльде (чиї два сини вчилися у нашiй школi, а сама вона була куратором нашого шкiльного лiтературного гуртка, де я був старостою i її безпосереднiм учнем i лiтературним вихованцем, оскiльки перший зошит своїх вiршiв я прочитав на її запрошення у 1951 роцi у неї вдома).
Скiнчилося тим, що мене в порядку "показного покарання", а також "пильнiшої перевiрки" примусили знову писати випускний екзаменацiйний твiр з української лiтератури, тягнути "бiлетик" з нової, невiдомої для мене теми, попередньо обшукавши, як "зека" (чи немає, часом, при собi якихось шпаргалок) i помiстивши пiд наглядом методиста в окремiй кiмнатi облвно.
Коли я вже йшов на цей повторний екзамен -- абсолютно незаконний, провокацiйний, спрямований на психологiчний тиск i психiчний зрив затравмованого моральними тортурами учня, наш директор школи -- Царство йому Небесне! -- Михайло Данилович Єрьоменко, що мав теж великi неприємностi через мiй небезпечний поетичний виступ, сказав менi тодi такi слова напуття: "Дивись, Олег! Будь на тому екзаменi в облвно максимально зосередженим, спокiйним, мужнiм. Пам'ятай: ти йдеш захищати не тiльки себе, свiй атестат зрiлостi, але й репутацiю твоєї рiдної школи, що дивиться на тебе з надiєю. А ще ти йдеш захищати честь i добре iм'я шанованого усiма нами великого поета України Володимира Сосюри, якому ти присвятив гарного вiрша, що стане, можливо, колись -- я так собi думаю -- хрестоматiйним, вивчатиметься в школах, принаймнi в нашiй".
Мушу вiдзначити, що напуття директора школи мене заспокоїло, надало впевненостi в собi. Повторний -- контрольний -- екзаменацiйний твiр я написав. I знову на "вiдмiнно". Спецiальна комiсiя довго вирiшувала, що далi зi мною робити. Пiсля серйозних дебатiв, як це стало менi вiдомо пiзнiше, вирiшила: оскiльки критично-виховних заходiв щодо Олега Васюкова за опублiкування ним у шкiльнiй стiнгазетi його "iдеологiчно незрiлого" вiрша (таке було "пом'якшене" формулювання провини початкуючого поета-десятикласника) було проведено достатньо i автор вiрша їх надовго запам'ятає, то можна видати йому атестат зрiлостi i навiть вiддати йому срiбну медаль, яку вiн заслужив за усi роки вiдмiнного навчання i зразкової поведiнки.
Одержаним атестатовi зрiлостi i срiбнiй медалi я щиро порадiв. Це означало, що вiдкритий був шлях на омрiяний факультет журналiстики. Але особливо радiв, що навiть у ту пору жорстокої iдеологiчної диктатури в системi наросвiти виявились все ж розважливi люди, якi розумно вирiшили справу, не дуже роздмухуючи її полум'я, що i їм самим не було б на користь. А найголовнiше те, що я, дiйсно, надовго запам'ятав, що зi мною було вчинено на самому стартi мого лiтературного шляху. Та так мiцно запам'ятав -- до подробиць!-- що коли в травнi 1961 року пiд час недавно започаткованого в Києвi лiтературного свята "День поезiї" зустрiвся iз самим автором знаменитого вiрша "Любiть Україну" i розповiв йому про те, що менi довелося пережити у липнi 1951 року через опублiкування у шкiльнiй стiннiвцi свого вiрша "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", то Володимир Миколайович Сосюра якось особливо лагiдно i спiвчутливо до молодого поета зi Львова взяв з моїх рук приготовану для одержання автографа збiрку його поезiй "Так нiхто не кохав" (Київ, 1960 ), де на той час був знову надрукований його знаменитий i багатостраждальний вiрш "Любiть Україну", i вимовив: "Так, значить, ота репресивна довбня, якою тодi вбивали мене в Києвi, зачепила другим кiнцем аж у Львовi i Вас, юначе!" ...А потiм виразно вивiв синiми чорнилами автоматичної ручки на титульнiй сторiнцi такi слова дарчого напису:
"Дорогому Олеговi Васюкову на спомин добрий. В.Сосюра.
6/V-61, Київ".
Цей пам'ятний для мене напис на книзi разом iз унiкальними фотозйомками Поета, якi я зробив як тележурналiст, що проходив тiєю весною 1961 року стажування на Київськiй телестудiї -- це за її завданням мною було пiдготовлено i фототелерепортаж з "Дня Поезiї" у Києвi, -- бережу як найдорожчу релiквiю. I кожен раз, як розглядаю i перечитую, вона повертає мене думками у мою поетичну i журналiстську молодiсть, навiює "спомин добрий" про незабутню зустрiч з Володимиром Миколайовичем Сосюрою, дає менi наснагу на творчiсть, на боротьбу, на життя.
* * *
I коли сьогоднi якiсь пристосуванцi i крикуни з експартноменклатурної "обiйми" лiтспiлчанських "бонз", що за всiх режимiв -- завжди "на плаву", а у так званий "тоталiтарно-застiйний" перiод нахапали усiх можливих i неможливих як на той час премiй, звань i вiдзнак, зображають себе "страждальцями" тiєї "системи" i мало не героями "визвольних змагань", то, даруйте, виглядає, принаймнi, дуже смiшно. Так i хочеться запитати: де ж ви були, панове "герої", у той час, коли тоталiтарна "репресивна довбня" буквально вбивала Володимира Сосюру i нiхто з вас -- нi спiлчанських чиновникiв, нi титулованих "лiтературних метрiв" не посмiв за нього вступитися! Нiхто, окрiм нечиновного, нетитулованого i нiкому ще зовсiм не вiдомого львiвського школяра-вiршаря, який, по сутi, єдиний в усiй Українi публiчно виступив на захист опального українського поета. Виступив i не вiдступився вiд присвяченого йому свого вiрша "Люблю тебе, мово моя солов'їна!", як i не вiдступився вiд жодного рядка своїх поезiй усiх попереднiх i усiх наступних рокiв, про що не можуть сказати деякi з нинiшнiх лiтературних кон'юнктурникiв.
Про все це, як i про нинiшнiх трубадурiв "режиму жирних котiв" я вiдверто сказав у збiрцi поезiй "Вiдродимось любов'ю i красою", зокрема, у таких вiршах: "О, блазнi! О комедiанти!", "Метаморфози (не за Овiдiєм)", "На майданi бiля "Клюмби", "В своїм життi я тричi репресований", "Пiїти "правильнi" i "праведнi", "До питання про кризу у поезiї", "Моя позицiя" та iн., справедливiсть яких нiхто ще не змiг заперечити.
Ось як у 1992 роцi, так би мовити, по свiжих слiдах подiй, я писав про цi явища у творi "Метаморфози (не за Овiдiєм)":
Колись я мiг ще вiршi їх читати,
Тепер не можу навiть споглядати
Телеекранний лiтполiтстриптиз
Вчорашнiх трубадурiв-партлакиз.
Коли народ стогнав, вони мовчали
(Вiрнiш сказати -- солодко спiвали).
Коли ж iмперiя упала, наче Троя,
Вони всi випнулися разом в "нацгерої"
Й такий по всi Вкраїнi галас зняли,
Неначе в тюрмах то вони страждали.
Тепер спiвцi тi тоталiтаризму
Брехнею й слиною у день вчорашнiй бризкають,
Аби в лауреати знов пролiзти,
Як пролiзали при соцiалiзмi.
"Служiння муз не терпить суєти!" --
Поет залишив мудру нам пораду,
А зрадництва не любить поготiв,
В iм'я чого б та не чинилась зрада.
Бо не сумiснi "зрада" i "в iм'я"
Як явища, як вчинки, як поняття,
Як антиподи "правда" i "брехня",
Як "честь" й "безчестя", "слава" i "прокляття"!
Чого ж то варте отаке "в iм'я",
Коли воно грунтується на зрадi?
Народ Вкраїни -- то одна сiм'я,
I зрадник той, хто кличе до розбрату.
Але повернемося до наступних епiзодiв бiографiчної сповiдi колишнього малолiтнього в'язня фашизму, що чудом врятувався вiд смертi у концтаборi i пiд час поневiрянь по окупованiй фашистами територiї нашої землi аж до визволення, вижив, здобув вищу освiту, став журналiстом, педагогом та науковцем, прилучився до творчої дiяльностi у таких високих сферах людського духу як фiлософiя i поезiя. Та всiлякi випробування, перенесенi в дитячi роки, нiби на пiдтвердження того факту, що всi ми вийшли з дитинства, опаленого полум'ям минулої вiйни, фатально продовжують переслiдувати протягом цiлого життя, особливо на переламних, а тому i найбiльш жорстоких етапах нашої iсторiї. Можливо, це пояснюється ще й тим, що кожна поетична i фiлософська душа (на вiдмiну вiд пересiчного обивателя, байдужого до усього) найболючiше вiдчуває i найгострiше переживає хiд i наслiдки усiх суспiльних катаклiзмiв i пов'язаних iз ними людських трагедiй i страждань, приймаючи на себе удари епохи у вiдповiдь на свої -- дуже часто, як виявляється -- дон-кiхотськi спроби стати на захист скривджених i гамлетiвськi поривання "з'єднати розiрваний ланцюг часiв".
У контекстi сказаного тут в третiй раз (пiсля тортур, пережитих у фашистському концтаборi i в умовах окупацiйного гiтлерiвського режиму пiд час вiйни, а також пiсля моральних страждань, завданих тоталiтарним режимом початкуючому поетовi у 1951 роцi за оприлюднення згаданого вище лише одного його вiрша "Люблю тебе, мова моя солов'їна!") "репресивна довбня", говорячи словами Володимира Сосюри, пройшлася по менi вже у так званий "перебудовчий" i "постперебудовчий" перiод. Тодi, деградована, агонiзуюча, паразитична i остаточно вiдiрвана вiд народу партноменклатура, в тому числi i в сферi вищої освiти, вiдчуваючи наближення краху своєї системи, яку вона ж сама своїм егоїзмом, зажерливiстю, бездарнiстю i зрадництвом пiдточила, як шашiль пiдточує сволок у хатi, почала лютувати i душити усяку вiльну думку, а тим бiльше критику на її адресу, називаючи цю критику "критиканством" i "очорненням дiйсностi". Саме з таким i подiбним йому формулюванням ставив райком питання про "виключення з партiї" поета i фiлософа. У тих умовах нашого буття це було рiвнозначним вбивству, оскiльки людина одразу ж -- автоматично -- позбавлялася права на працю за вибраним фахом (особливо це стосувалося викладачiв вузiв) i взагалi ставала "iзгоєм" у суспiльствi. В той же час, коли "система" почала падати, ця ж сама запродансько-аморальна партноменклатура перефарбувалася з "класово-захланних" тоталiтаристiв у "нацiонал-захланних" "демократiв", розгорнувши кампанiї "етнiчних чисток" у вузiвському, зокрема, середовищi, з особливою люттю i особливо пiдлими методами переслiдуючи i позбавляючи роботи усiх тих, хто знав i хто смiливо викривав усi їх злодiйства i мерзоти.
Як i за всiх попереднiх режимiв, фiлософ i поет, що не побажав блазнювати у вертепi "перефарбованих негiдникiв", не побiг, "задерши штани", iз заявою про вступ до жодної з новоспечених "партiй" чи "рухiв", виявився усамiтненим, а значить в "опозицiї", через що дуже скоро за випробуваною у попереднi часи схемою, на порушення усiх норм трудового законодавства був пiдступно i пiдло позбавлений можливостi продовжувати працю у вузi i з тяжким серцевим нападом потрапив у госпiталь. Доки лежав там, сподiваючись на розгляд його апеляцiї, та ж аморальна чиновна клiка "перефарбованих" без згоди профспiлки видала наказ про звiльнення з роботи фахiвця, який близько тридцяти рокiв пропрацював у одному вузi (i до того ж за пiвтора року до його виходу на пенсiю), не виплативши i до нинiшнього дня по лiкарняному листку.
Внаслiдок знущань перефарбованої пiд "нацiонал-демократiв" учорашньої партноменклатурно-ксенофобської хамоти у мене на грунтi нервових стресiв швидко почала розвиватися катаракта обох очей. Я почав катастрофiчно втрачати зiр. Тут далися взнаки i наслiдки пiдiрваного здоров'я у фашистському концтаборi, впродовж усiх воєнних i не менш тяжких перших пiслявоєнних лiт (з постiйним недоїданням, всiлякими нестатками та негараздами), що боляче i згубно вiдбивалися на дитячому органiзмовi.
В результатi -- двi тяжкi операцiї на обох очах з iмплантацiєю двох штучних кришталикiв, замiсть природних власних зiниць, якими звик бачити цей бiлий свiт, iнвалiднiсть по зору другої групи, а з урахуванням ступеня пiдiрваного здоров'я у фашистському концтаборi пiд час минулої вiйни -- статус iнвалiда вiйни другої групи.
Отак нацiонал-захланна бовдурня i хамота, що майже уся вийшла з учорашньої класово-захланної партноменклатури, з люттю i жорстокiстю, що не поступається лютi i жорстокостi навiки проклятих людством "нацiонал-соцiалiстичних" вурдалакiв, добила-таки колишнього малолiтнього в'язня фашистських концтаборiв та гетто фiзично, пертворивши на iнвалiда. Але не вбила, не зламала духовно! Навiть, навпаки -- спонукала до мобiлiзацiї усiх його сил на те, щоб вижити, витримати удари ксенофобської неонацистської сволоти i стати на боротьбу iз нею, на цей раз своїм поетичним словом, що здатне бути, як про це мрiяла i писала у свiй час Леся Українка, "твердим, мов криця".
Про усе те, що в останнi роки пережив я i мої колеги, мої друзi, мої побратими по науково-педагогiчнiй роботi i поетичнiй творчостi, що теж зазнали всiляких переслiдувань, дискримiнацiй i репресiй вiд рiзних режимiв, я сказав у рядi своїх поетичних творiв, зокрема, таких, як: "Хамелеон доцент Будяк, або слизькi стежини сходження "на пси"(1991), "Поета голос -- Божий глас" (1993), "Нашi прiоритети" (1994), "В своїм життi я тричi репресований" (1994) та ряд iнших. Ось уривок лишень з останнього названого тут вiрша, що резюмує усе сказане вище:
Був репресований я у вiйну фашизмом,
Бо не скоривсь режиму гiтлеризму.
Був репресований я тоталiтаризмом,
Бо не вписавсь в систему партлакизну.
За вiчний бiй з мерзотою усякою
Ходив, як в орденах, з "виговоряками"...
Погрожують менi й неонацисти,
Бо не пiдспiвую доктринi їх расистськiй,
Як виробляють це в лакейськiм ражi
Номенклатурнi барди учорашнi..."
А от кiлька уривкiв з мого твору "Поета голос -- Божий глас", написаного на ту ж тему боротьби проти неонацизму в наш час i присвяченого моїй колезi по роботi в одному з львiвських науково-освiтнiх закладiв, де їй -- талановитому науковцю, фiлософу, педагогу, поетесi, довелося не за часiв фашистського режиму, а у нашi днi, а саме -- у 1993 роцi, у Львовi -- пережити, так само як i менi, бiль усiх образ, наруг i моральних тортур, пов'язаних iз "етнiчними чистками", розгорнутими в системi народної освiти тупою i аморальною ксенофобською мерзотою, що у тi роки дiрвалася до влади, зокрема, в системi народної освiти, i увiрувала, що вона вже вхопила, як то кажуть, самого Бога за бороду, а тому може дозволити собi всiлякi беззаконня i дискримiнацiї стосовно тих, кого вона -- оця нацiонал-захланна хамота i бовдурня -- вважає недостатньо (судячи по закiнченню їх прiзвищ) "ментальними". Вся пiдлiсть i садистська жорстокiсть оцiєї неонацистської наволочi особливо наочно виявилася ще у тому, що "рескрипт про звiльнення" з роботи, аби ще бiльшого болю завдати людинi, вона старалася вручити саме у день народження неугодного їй фахiвця, як це, наприклад, було зроблено стосовно однiєї моєї колеги -- благородної, всiма шанованої, iнтелiгентної молодої жiнки-фiлософа i поетеси на iм'я Iнна.
Аби захистити i втiшити хоч чимось скривджену людину, я написав i прочитав тодi в тiй же так званiй освiтнiй установi свiй вiршований памфлет "Поета голос -- Божий глас" (3амiсть iменинного мадригала) з епiграфом iз знаменитого твору Павла Тичини: "О, панно Iнно, панно Iнно!.."
О, панно Iнно, панно Iнно!
У цей для всiх нелегкий час
Дозвольте (хоч я й не Тичина)
У вiршах привiтати вас...
В цей день для нас усiх урочий
Най не смутить нiщо Вам очi:
Чиновна клiка нацзахланна
(З вчорашнiх ницих партлакиз,
Перефарбованих в "демблазнi")
Не варта жодних Ваших слiз!
Такого не було ще в свiтi
(Тим бiльш в системi наросвiти!),
Щоб в день святково-iменинний,
Та ще й пiд рiк Новий людинi
(А щодо жiнки -- й поготiв!)
Замiсть хороших, теплих слiв,
Як знакiв дяки i турботи,
Вручила керiвна хамота
Рескрипт про... звiльнення з роботи
Без жодних ще й пiдстав на те...
Нi, є одна -- "менталiтет"!
Ото "культура освiтянська"!
Ото вже "етика" й "мораль"!
Тож правду люди кажуть: з хамства
Не буде панства, хоч вмирай!
Якщо вже йдеться про ментальнiсть
В свiдомостi нацiональнiй,
То волелюбний наш народ --
I гуманiст, i патрiот --
Славетний у красi духовнiй,
А не у лютi нацпогромнiй...
I процвiтають тi країни
Де ПОНАД ВСЕ -- ПРАВА ЛЮДИНИ,
Злагода нацiй, толерантнiсть,
А не звiряча нацзахланнiсть!
Отож, шановна панно Iнно,
Прекрасна, мудра, злотоцiнна!
Не плачте, не переживайте --
Не довго все отак триватиме!
Ми знищили в свiй час фашизм,
Зламали тоталiтаризм,
Тож вичистимо рiдну хату
I вiд неонацистiв клятих!
Впевнений, що прийде час -- i ксенофобсько-затятi мерзотники усiх звань i рангiв, що провадили в Українi "етнiчнi чистки", зокрема, в закладах освiти, науки, культури, переслiдували поетiв i фiлософiв, усiх, хто смiливо виступив проти їх неонацистської iдеологiї i практики, ще будуть поiменно названi i всенародно засудженi. I не лише у спопеляючих рядках памфлетiв, але i у рядках вiдповiдних судових вирокiв, бо злочини проти людства i людяностi за всiма правилами мiжнародного права не мають строку; давностi. Але найбiльша кара -- людська i Божа -- чекає неонацистську чиновну наволоч за знущання над поетами! Так було, так є, так буде!