Безмежний зелений лiс, синява озер, безкрайня блакить неба. Це Волинь. Давня i незаймана природа причаровувала собою.
Здавалося, що їх було лише двоє на увесь цей безмежний зелений свiт. Лише двоє - Вiн та Вона. Лише вони та лiс.
Iдея пройти пiшки маршрутом Ковель - Шацькi озера вже не здавалася такою гарною та новаторською. Що поробиш - дiти Великого Мiста, заручники цивiлiзацiї, хоча i для першого свого походу вони трималися досить непогано - вже на третьому привалi навчились правильно встановлювати палатку, готувати їжу на вогнищi, власне, правильно розпалювати це саме вогнище. Це був третiй день походу, за цей час вони вiдiйшли вiд Ковеля лише на п"ятдесят кiлометрiв, хоча для Полiсся це була досить пристойна швидкiсть.
- Хоча б сьогоднi ночувати не в наметi...
- Сонечко, не скигли. Залишилось буквально пару днiв. Погуляємо озерами, а там до Львова автобусом. Заглянемо до твоїх знайомих - i на Київ потягом.
- Скорiше б вже.
Ближче до вечора вони вийшли на широку галявину бiля краю лiсу. На iншому боцi галявини стояла невеличка хатинка.
- То як, сонечко, зайдемо? Привiтаємо господарiв?
- Угу, може навiть переночувати пустять. А то цей намет...
- Немає в тобi жодної романтики, - посмiхнувся хлопець.
Вони швиденько перетнули галявину i пiдiйшли до хатинки. Це була невисока - одноповерхова хатина з широкими свiтлими вiкнами, одна iз стiн була пiд зеленими хащами якогось в"юнка. Назустрiч їм вийшов високий сивий дiд.
Першим привiтався хлопець:
- Iсу слава!
Дiд був явно здивований почути таке вiтання вiд туриста.
- Навiки слава.
Дiвчина обмежилась коротким "Вiтаю Вас". Старий посмiхнувся:
- На туристiв ви не схожi. Та не стiйте заходьте до мене. За столом i про себе розкажете. Нечасто тут заходять до старого вуйка, всi забули про мене, старого.
В хатинi "туристи" сiли за стiл, а старий поставив перед ними по тарiлцi зеленого борщу.
- Ну, їжте та розповiдайте про себе.
- Ми з Києва, мене звуть Олесь, а це Ольга...
Старий перебив хлопця:
- Ну, а мене, хм, називайте просто вуйко. Ну, добре, розповiдай.
- Та тут нема чого розповiдати, ми вирiшили подивитися на Шацькi озера... Кажуть файне мiсце. Автобусом доїхали до Ковеля, там вирiшили пройтись пiшки, хоча Ользi не вiдразу сподобалась ця iдея...
Пiд столом Ольга вiдчутно наступила на ногу Олесевi i вiн рiзко замовчав.
Дiд подивився на своїх гостей:
- Олесю, а ти не дуже схожий на киянина. Щось в тобi є таке... Наше.
- Моє прiзвище Полiщук, вуйку.
- Ну, тодi зрозумiло, - посмiхнувся вуйко.
Так розповiдаючи про себе, про свiй похiд, про дивне Полiсся, подорожнi їли смачний зелений борщ. На друге вуйко виставив їм вареники з сиром та сметаною. Розправляючись з другою стравою, Олесь з посмiшкою зауважив:
- Вуйку, ми зараз так поважчаємо, що й до озер не дiйдемо.
Вуйко лише всмiхнувся:
- Їжте, дiти, їжте. Та вибачте, що дiтьми вас кличу, але всi хто з лiсу виходить - рiднi менi, неначе дiти.
"Цiкавий дiд, - подумав Олесь. - Невже з природою спiлкується?.. А ось цiкаво..." Далi Олесь продовжив свою думку вголос:
- Вуйку, а де ж ваша господиня?
I тiльки потiм вже подумав, що задавати таке питання неввiчливо, адже господиня могла давно померти, а вiн, Олесь, вiдкрив стару рану гостинного вуйка.
- А вона завжди зi мною, Олесю...
"Точно померла, от дурна моя голова," - подумав Олесь.
- А ось Ольга твоя чому завжди мовчить?
- А я не його, - озвалась Ольга. - Це вiн мiй! Ось!
- Добре, добре, - хитро посмiхнувся вуйко. - Ну, що Олесю? Розповiсти тобi про мою дружину? Хоча i сумнiваюсь, що ви повiрите. Пiдемо краще на ґанок, щоб я мiг трохи подимити.
Ольга та Олесь подякували за вечерю та слiдом за вуйком вийшли на ґанок. Сонце вже закотилося за лiс, небо повiльно темнiшало, вже свiтили самi смiливi зiрочки. Прохолодна волинська нiч огортала лiс, повiтря було неймовiрно чисте i прозоре. Хазяїн та подорожнi розмiстились на дерев"яних сходах ґанку, Ольга поклала голову на плече Олесевi i прикрила очi, вуйко набив люльку та кiлька разiв затягнувся.
- Ну, слухайте мене, дiти.
* * *
Було це ще в тi часи, коли ще звiрi розмовляли, але вже тодi коли люди не вiрили в це та чули їх. Саме тут на Волинi це i було. Молодий тодi я ще був, може, навiть, трохи молодше за вас. В те саме лiто мiй дядько взяв мене iз собою в лiс на цiле лiто - треба було нарубати на зиму дрова, зiбрати трав, з яких потiм стара знахарка Ганна зробить цiлющi настої, та ще багато чого. Бiля маленького озера, що за багато рокiв заросло ряскою, ми встановили намет, та навiть не намет, а так - накидали гiлок на каркас - така собi лiтня схованка на нiч та вiд теплого дощу. Було це в кiнцi квiтня.
Десь на третiй чи четвертий день, гуляючи бiля озера, я зустрiв дiвчину дивної краси. Чорне, немов пекла дно, волосся, зеленi, немов смарагди, очi... Казка, а не дiвчина. Жодного разу я бачив її у нашому селищi, а з iнших сусiдських селищ сюди не ходили... Цю частину лiсу добре знав лише мiй дядько. Казали, навiть, що самi Лiсовик та Водяник допомагають йому, а втiм, хто в них зараз вiрить. Ну й мене вiн потихеньку вчив. Все ж таки Волинь лiсом живе. Так ось i сама дiвчина не зiзнавалась з якого вона села та чийого роду. Не хотiла вона i показуватися на очi моєму дядьковi. Кожен день, iдучи до лiсу, я сподiвався на зустрiч зi своєю Мавкою, саме так вона себе називала. I кожен день мої сподiвання справджувались.
За чистою та непорочною весною прийшло спекотне лiто. Нашi стосунки змiцнились. Гаряче лiтнє сонце сплавило нашi душi в єдине цiле. Не знаю, може старий дядько про щось i здогадувався, не знаю. Але тодi на цiлий день менi здавалося, що нас усього двоє на цiлий свiт. Кожен день я виходив до лiсу, рубав дрова, а тим часом Мавка приносила потрiбнi трави. Потiм увесь залишок дня був лише наш.
Вогонь нашого почуття був гарячим, немов саме сонце. Мене вже не цiкавило моє рiдне село, мої родичi, усi люди свiту не цiкавили мене. Звичайно, я здогадувався що таке життя не може бути вiчним. Восени мене чекало рiдне селище зi своїми зимовими проблемами. Взяти iз собою Мавку? Непогана iдея, але вже тодi я зрозумiв, що вона не зовсiм людина. Як до неї ставитимуться у селi? Чи зможе вона жити серед людей? Адже вiльна мешканка лiсу не може бути обмежена чотирма стiнами хатини. Кожного вечора, повертаючись до дядькового намету, я вiдганяв вiд себе цi думки.
Але лiто... лiто воно теж не вiчне, воно потихеньку - день за днем, йшло вiд нас. Не один раз я чув вiд Мавки такi слова: "День, чому ти такий короткий? Сонце, чому ти так швидко падаєш за обрiй? Дай нам ще годинку, нi хоча б хвильку". Чомусь менi запам"ятався один день в самому кiнцi травня. Тодi ми пустували наче дiти. Жартуючи та граючись ми вибiгли на широку галявину бiля лiсного озера. Мавка притиснулась до мене, дала себе обiйняти та прошепотiла менi:
- Нiколи... Чуєш, нiколи не вiдпускай мене.
Я лише мiцнiше притиснув її до себе:
- Не вiдпущу!
Вона розсмiялась. Смiх її був неначе дзвiнкий весняний струмок. Мавка вислизнула з моїх рук та побiгла вздовж берегiв лiсового озера. Так саме цей день я запам"ятав... Тодi я дав їй обiцянку, яку не здатен порушити.
Але природа невмолима i день минав за днем. Серпень... Пекельний мiсяць. Так це було саме в серпнi. Як i будь-якого дня я чекав на свою Мавку, але в той день вона чомусь не прийшла. Не прийшла вона i на наступний день. Сказати, що я був засмучений - це нiчого не сказати, але свiй смуток я намагався приховати. Хоча б вiд свого дядька.
Врештi решт я її побачив. Тодi я був впевнений, що випадково, але зараз я знаю, що всi випадковостi створюємо ми самi.
- Мавко, чому ж ти не приходиш до мене? Чому я тебе не бачу?
- Ми рiзнi... Та я навiть не людина, - вiдповiла вона менi. - Ми не можемо бути разом.
- Дiвчино моя, що з тобою? Ти мене вже не кохаєш?
- Скажи менi, скажи лише одне - що важливiше одне кохання чи тисячi життiв?
- Ти менi дорожча за тисячi живих, дорожча за всiх людей.
Зi сльозами на очах вона впала в мої обiйми. Потiм, виплакавшись, Мавка розповiла менi про себе. Вона дiйсно була мавкою - не людиною, духом лiсу. Батьком її був старий Лiсовик. В цьому дивному лiсi жили Русалка Польова, Русалка Озерна, у великому озерi вже кiлька столiть жив старий Водяник, а на веснi лiсовими струмками гасав вiчно юний та нестримний Той що греблi рве, в озерi, бiля якого стояв наш намет, знайшли свiй останнiй притулок двоє потерчат. Вони всi iснували, вони всi були живi, всi думали, радiли та страждали. Але навкруги були люди. А що може бути гiрше за людину? Це людина приходить до лiсу з гострою сокирою, з рушницею, з гарячим вогнем. Це завдяки людям i з"явились потерчата - двоє нещасних створiння, що колись були дiтьми, та й так померли нехрещеними, тобто були вбитими... матiр"ю... людиною. Нi! Вiд людей тiльки зло та нещастя.
- Мавко, хiба я такий? Хiба я зрубав хоч одне зелене дерево? Хiба я не робив дарункiв Лiсовику та Водянику, як мене вчив дядько?
- Любий, ти i твiй дядько зовсiм не схожi на iнших людей. Навiть мiй батько Лiсовик поважає твого дядька... ти йому теж сподобався. Залишайся в лiсi.
- З тобою навiки, - я пiдхопив її на руки, пiдняв над землею та закружив над галявиною.
- Стiй! Почекай, я тобi не все сказала, - Мавка схопилась за мої плечi.
- Що ще? - я поставив Мавку на землю.
- Iншi люди мають щезнути, їм не мiсце на нашiй Землi. Мiй батько вже збирає вiйсько проти людей. А ти з дядьком лишайся в лiсi.
Не може такого бути. Всi люди, такi самi, як i я... Вони загинуть. Перед моїми очами постали страшнi картини - пiд тиском Того що греблi рве виходять з берегiв рiчки, розливаються озера i у вод гинуть люди, лiсовi звiрi кидаються на людей та роздирають їх сотнями, не задля їжi, а лишень для помсти, Той що в скалi сидить кидає на пiдгiрнi села величезне камiння i знов люди гинуть сотнями. Нi, не може бути. Люди... вони всi загинуть. Я маю їх попередити. Не можна це так залишати.
I тодi я зробив найбiльшу дурiсть за своє життя. Я з силою вiдштовхнув Мавку вiд себе. Тiкати, бiгти, швидко... З лiсу, подалi, в село. Вони мають знати, їх ще можна врятувати. Я бiг понад швидким струмком, коли вiдчув рiзкий бiль у спинi, але не звернув на це уваги. Ще через хвилину менi здалось, що бiжу на чотирьох... лапах. Я глянув униз, собi пiд ноги. Нi!!! Цього не може бути. Я пiдбiг до струмка i подивися на своє вiддзеркалення у водi. Нажаль так i є. Вовк. Точнiше вже вовкулака. А десь вдалинi почувся крик повний болю та розпачу. Це був голос Мавки.
***
Старий вуйко ще раз затягнувся люлькою та подивився на подорожнiх. Ольга вже встигла задрiмати, але Олесь уважно слухав вуйка.
- Бачу Ользi нецiкаво, а ти менi зовсiм не вiриш, - всмiхнувся вуйко.
- Вуйку, менi лише хочеться сказати "не так все було". Ваша iсторiя менi дещо нагадує.
- Може воно так i є, Олесю... Ну, що пiдете спати?
- Так, певно. Але тiльки одне питання - що сталося з мавкою?
- Вона зрадила свiй народ i була покарана. Лiсовик перетворив її на мару. Але завдяки їй люди вижили. Лiсовик так захопився почуттям, що може народитися в людськiй душi, що не став нищити наш рiд.
- А як давно це все було?
- Дуже давно. Я втратив лiк рокам. Та це й нецiкаво.
- То як звуть, вуйко?
- Немає в мене iменi, це ще одне прокляття Лiсовика. А без iменi навiть Смерть не може покликати мене до себе.
Старий всмiхнувся та витрусив люльку об ґанок.
- Iдiть спати, дiти.
***
Олесь та Ольга вже давно поснули, а старий вуйко все ще сидiв на ґанку та дивився у темряву ночi. За його спиною згустилось повiтря i з"явилась примарна фiгури молодої дiвчини. Лише одну мить вони дивись одне одному в очi. Раптом вуйко здригнувся, на його руках з"явились страшнi пазурi, його тiло почало скручувати, неначе в агонiї, мить i навпроти мари стояв величезний сiрий вовк з сумними людськими очима.
- I цi не повiрили, - зiтхнула мара. - Скiльки ще носити на собi це прокляття?
- Якщо в тi часи не вiрили, той зараз не повiрять. Людський рiд все гiрше, скоро їх кров згниє.
- Мiй батько це казав ще два столiття тому, i саме ти врятував людський рiд.
- Годi сперечатись, давай-но у лiс.
Вже пiд ранок Олесь, який зазвичай прокидається з сонцем, почув пiд вiкном два незнайомих голоси:
- То як думаєш? Дiйдуть вони до своєї мети?
- Нi, вони дiйдуть тiльки до Озер.
- Шкода, така файна пара... Вони менi сподобались. Хоча, може так i буде краще?