Перед нами аркушi всього тiльки паперу вкритi текстом писаним всього тiльки чорнилами... Ми не знаємо чи це копiя, чи це дiйсно його листи... Чи його очi читали з написаного перед нами тексту вивiряючи записанi писарем слова, чи це один з багатьох їх варiантiв написаних пiзнiше кимось хто увiйшов в iсторiю без iменi, без слави, i навiть без себе, полишивши лише цей текст приписаний йому - царевi... Та схоже це дiйсно тi самi листи i в них ми прагнемо побачити його обличчя... Точнiше погляд... Хiба варто описувати людину, якщо написав про її погляд?... Хiба варто було копирсатись вченим у могилi людини, хоч би вона i була царем, якщо очi її все одно висушив час... Та i хiба в очах справа?... Погляд! Звiдки вiн? Де народжується? Невже в очах?... Читач, ти ж бо знаєш, що погляд народжується в тiй потаємнiй глибинi, котра зветься душею... Так глянемо в душу... Саме в нiй живе той, кого назвали її дзеркалом...
"Широковещательное и многошумящее писание..." - як сказав той хто зрадив...
Дивно, але читаючи текст його листiв до Курбського i неначе чуючи як лунає голос його в царських палатах, перед моїми очима стоїть зовсiм iнша картина... Ковтаючи його фрази я вiдчуваю холод палат, сумну одноманiтнiсть стiн, але передi мною немає писаря, котрому диктує вiн... Передi мною ложе... Ложе на котрому лежить його шоста дружина... I вiн сидить бiля неї спочатку вдивляючись в її закритi очi, неначе прагнучи зазирнути в сон, що сниться їй в цю мить, а потiм поринає чи то в спогади, чи то в думи... Як колись лежала на цьому ложi Анастасiя... Як спала вона так само схиливши голову на бiк i поклавши праву руку собi на груди... I як давно це було... I тепло грудей її, в котрому шукав вiн втiху i спокiй...
I згадав цар, я пузатий боярин лежав на лiжку батькiв його не знявши взуття... Заперечив йому малий цар i одразу почув лайку в свiй бiк... Пiшов смиренно до своєї келiї... Запалив свiчку, взяв до рук книжку i сiв за стiл... I забув вiн вже про пузатого боярина i, найголовнiше, про образу забув... поки читав... Забув i про те, що вже вечiр, i про те, що окрiм хлiба з водою не їв сьогоднi нiчого... Текст вiдволiк його увагу, поманив розум... Свiчка трiщiть над книжкою... Читає, читає малий цар... Гниють в могилах предки його i немає кому вступитись за нього...
I ось з тексту глянув на нього його дiд... I не мiг заснути малий цар цього дня... Болiли очi вiд читання, болiв живiт вiд голоду, але не помiчав цього Iван...
Великий був той боярин, велике в нього було пузо i руки здоровi... Але тепер страшенно малим здався вiн Iвану... Бо дивився тепер на цього боярина малий цар дiдовими очима...
I згадав страшний цар, як шкiра зiйшла з князя... Облили його спочатку кип'ятком на морозi - так що тiло пар точило... Потiм принесли пси чан з водою крижаною i вилили на стогнуче тiло... Всi дивились i всi бачили, як голе князеве тiло вкрилось сорочкою з його ж власної шкiри... Всi дивились i всi бачили! I жоден не хрестився...
- Ось яку гарну сорочку ми йому пошили! - кричав цар крiзь смiх... I всi смiялись... I не хрестились...
Так i помер князь в муках на снiгу... А псiв чекала наступна розвага...
I згадав цар дивлячись на стегна своєї шостої дружини... Згадав ту криваву розвагу в Новгородi!... Як вирiзали вони з власним сином сiм'ї, як варили вони їх дiтей в чанi i як топили вони немовлят разом з матерями...
Згадав цар, як лежала згвалтована царем дiвчина на дерев'янiй долiвцi i дивився на власне "сємя", що текло по її стегнам...
Згадав i не молився цар, а тiльки дивився на свою шосту дружину, чито згадуючи ще щось, чито задумучи наступне...