Унiверситет. Урок. Завдання. Твiр на визначену тему.
Будинок. Кiмната. Стiл. Чистий аркуш паперу.
Заношу над ним ручку. Закриваю очi. Уявляю.
"Я - украЇнка..." I тiльки самотня пiтьма у серцi. ЖодноЇ думки. ЖодноЇ згадки. У головi постає дивне запитання. УкраЇнка...Що таке ця "УкраЇна"?
Вiдкриваю очi. Прибираю ручку. Кладу голову на складенi руки i дивлюся невидячими очима у повiтря. Чомусь у душi живуть два розрiзненi образи. УкраЇна сьогоднi i УкраЇна давноминула.
Виплекана на спогадах талановитих митцiв пера i пензля, чарiвна краЇна вольових, вiльних та незалежних людей. ЇЇ зеленi лани, безкрайнi степи, дикi лiси iз невидимими звiриними стежками. ЇЇ невеличкi, охайнi хутори, золотi поля пшеницi, прозорi, весело спiваючi струмки. Синє-синє небо. Лунаючий дзвiнкий смiх.
Це УкраЇна, якоЇ я не пам'ятаю. Привiтна УкраЇна, якоЇ я нiколи не знала i навряд чи колись пiзнаю. Сумно. Дуже сумно.
КраЇна, у якiй я живу... Вдало передана словами вiдомоЇ росiйськоЇ пiснi:
Электричество, газ, телефон, водопровод -
Комунальный рай без хлопот и забот.
Це сiре, безлике створiння, давно вже втративше i совiсть, i привiтнiсть, i будь-яку самоповагу у своєму несамовитому прагненнi до бiльшого. Ця краЇна...
ЇЇ давно вже не цiкавить власна нацiональнiсть. Ми - НАСЛIДУЄМО.
Не важливо кого, чи то Росiю, чи Америку. Ми рiвняємось на них, забуваючи про власнi традицiЇ. Технiка, архiтектура, мистецтво... Що ще свого ми не викинули на смiтник у бажаннi бути схожими на когось?!
Ця технiчна УкраЇна... Так, це мiй дiм. Та чомусь не вистачає смiливостi назвати ЇЇ Батькiвщиною. Не бажають злiтати з уст слова "чарiвна" та "мальовнича". I вiд цього на серцi ще сильнiше згортається смуток. Навертаються на очi сльози.
Пiдводжу голову з рук. Беру ручку. Виводжу на чистому аркушi лише два речення.
"Я - украЇнка. Дiвчина-жителька знесиленоЇ, власноруч знищеноЇ краЇни..."