Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

Ретроспектива-5. Шлях воїна

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Курс молодого бiйця

  Шлях воїна*
  
  Що таке шлях воїна: рух до смертi, довжиною в
   життя чи дорога честi?
  Перемогти страх - перший крок на шляху воїна
  
  За вiкном сутенiло. Старовинний годинник в кутку кабiнету мелодiйно пробив вiсiм разiв. Довгий маятник ось уже який рiк не зупиняв свiй рух. Федорчук пiдвiвся з крiсла, пiдтягнув блискучi, сяючi золотом полiрованої бронзи гирi, запнув важкi, темно-синього оксамиту, штори на високих вiкнах i ввiмкнув торшер в кутку. Кабiнет залило м"яке зеленувате свiтло. Iван Остапович втомлено сiв у глибоке шкiряне крiсло поруч з торшером, вiдкинувся на спинку, розслабивши м"язи. Сон чи не сон? Буття чи небуття? Десь глибоко в пiдсвiдомостi б"ється думка, але вона так далеко, що не зрозумiло, звiдки долiтають її ледь чутнi iмпульси: iз глибини єства?.. iз зовнiшнього свiту?.. Таку здатнiсть абстрагуватися вiд свого "я" Iван Остапович виробив давно, пiд час своїх мандрiв по свiту в молодостi. Кiлька хвилин самовiдключення i Федорчук зовсiм iнший, нiби пiсля кiлькох годин мiцного сну: голова свiжа, думка працює чiтко i ясно.
  Вiн багато рокiв перебував далеко вiд України, в Африцi, Китаї, Японiї, островах Полiнезiї, Пiвденнiй Америцi, Канадi. Не дивно, що в його робочому кабiнетi, нiби в етнографiчному музеї, було немало речей, згадка про минулi подорожi в екзотичних країнах: ритуальнi маски чаклунiв, порцеляновi вази, розмальованi драконами i чаплями, старовиннi бронзовi статуетки буддiйських божеств, рiзьбленi дрiбнички з слонової кiстки, скриньки червоного та чорного лаку, iнкрустованi перламутром. На спецiальнiй пiдставцi мiж книжковими шафами пiд склом зберiгався самурайський меч. Над шафами розмiщенi були його мисливськi трофеї - роги оленiв, бивнi словнiв, рiг носорога. Для будь-якого колекцiонера - безцiннi скарби...
  А головний скарб кабiнету був захований в цих масивних книжкових шафах. Бiльше трьох тисяч томiв з рiзних напрямкiв людської дiяльностi було зiбрано за склом на дубових полицях. Потяг до книг у малого Iвана пробудився давно, в дитинствi, коли малолiтнiм хлоп"ям пас гусей на березi рiчки. З того часу багато води утекло в тiй рiчечцi до синього моря i далекого океану, проте любов до книг у Iвана Остаповича не пройшла. В цих шафах рiдко який том мав менше дюжини його помiток i пiвдесятка закладок. З кожною книгою вiн працював, кожну вивчив, кожну так чи iнакше використовував у своїй роботi. Ще бiльше книг було зiбрано у його приватнiй бiблiотецi на першому поверсi будинку. Там було ледве не два десятки тисяч томiв. Бiблiотека регулярно поповнювалася новими томами i науковими журналами, якi надходили за замовленнями Iвана Остаповича з багатьох країн Європи, Азiї та Америки. Тiльки її книжками Федорчук користувався за потребою, хоч часто книги з бiблiотеки займали мiсце в кабiнетi.
  Федорчук дiстав з сейфу течку з документами i сiв до письмового столу. Переглядаючи зiбранi в нiй папери, в яких мiстилися звiти про темпи зростання випуску промислових товарiв, Iван Остапович вiдчув, як його охоплює ота нетерплячка дiяльностi, адмiнiстративне свербiння, що передувало шаленому спалаховi енергiї, яка запалювала й iнших. Звичайно, коли це траплялося, Федорчук працював цiлодобово, навiть на сон витрачаючи не бiльше чвертi години сiм-вiсiм разiв на добу. Потiм спалах згасав i ритм його роботи входив в звичайнi рамки. Але вiн давав поштовх пiдлеглим, спрямовуючи їхню дiяльнiсть у потрiбний бiк. Не заважаючи їм працювати, Iван Остапович тiльки контролював дiяльнiсть помiчникiв, втручався лише в разi крайньої потреби i робив це, як правило, непомiтно. Втiм, бували винятки, i тодi летiли зi своїх посад недбалi чи не надто iнiцiативнi виконавцi, i часом падали дуже низько.
  Сейф у кабiнетi не один. I папери в течках не тiльки з перелiком того, що випустила i в якiй кiлькостi українська промисловiсть. Хоч працює Федорчук у Секретарiатi Гетьмана України. I посада його зветься буденно i нецiкаво - радник Гетьмана з економiчних питань. Радникiв у Павла Петровича Скоропадського десять, у кожного своє поле дiяльностi. За яке кожен i вiдповiдає. А Iван Остапович вiдповiдає за все - вiн генератор нових iдей, вiн задумує те, що потiм втiлюється в "українське економiчне чудо". Бо назвати iнакше те, що вiн зробив в Українi за минулих двадцять з лишком рокiв, було просто неможливо.
  Новий, 1940 рiк почався добре: скiнчилася громадянська вiйна в Iспанiї. Тiльки-тiльки вiдгримiла. I завершилася вона повним розгромом комунiстiв. Мета сталiнської полiтики в Iспанiї полягала в тому, щоб змусити Францiю i Англiю вiдмовитися вiд умиротворення Гiтлера та Муссолiнi i стати на шлях активної протидiї Нiмеччинi та Iталiї. Той, хто хоч трошки в полiтицi тямить, розумiє: спроба товариша Сталiна пiдпалити Європу з-за Пiренеїв провалилася. А отже, в близькому майбутньому товариш Сталiн спробує пiдпалити Європу з iншого кiнця. Тим бiльше, що Радянському Союзу вдалося погасити пожежу бiля своїх схiдних кордонiв, розгромивши японськi вiйська на рiчцi Халхiн-Гол в минулому тридцять дев"ятому роцi. Результатом тiєї неоголошеної вiйни стала жахлива поразка, якої ще не траплялося у всiй попереднiй iсторiї Японiї. Правда, був ще прикордонний конфлiкт у тридцять восьмому роцi на озерi Хасан. Дуже дивний конфлiкт, пiсля якого помiнялося керiвництво Далекосхiдного фронту. Конфлiкт, що раптово почався, i так само раптово згас. I коли цей прикордонний конфлiкт на Хасанi був не досить успiшним для Червоної Армiї, то розгром 6-ї японської армiї в Монголiї мав для Радянського Союзу стратегiчнi наслiдки: японська агресiя в пiвнiчному напрямку була зупинена i повернута в iнший бiк. Федорчук має певнi вiдомостi - уряд Країни Сонця, що сходить, спрямує свою експансiю не в Сибiр i Примор"я, вiн звернув свiй погляд на країни Пiвденно-Схiдної Азiї. А отже, коли Сталiн в майбутньому потрапить в критичну ситуацiю в Європi, японськi генерали, пам"ятаючи отриманi на Халхiн-Голi уроки, не зважаться напасти на Радянський Союз.
  Ту операцiю Червоної Армiї в монгольських степах ретельно вивчали українськi генерали i офiцери. Висновки насторожували: те, що червонi маршàли обговорювали в серединi двадцятих рокiв, в кiнцi тридцятих радянськi полководцi застосовували на практицi. Недолiки кривавих бойовищ Великої вiйни були врахованi i набутий досвiд втiлився в теорiю "глибокої операцiї". Халхiн-Гол - це перша в двадцятому столiттi блискавична вiйна, "блiцкриг" в чистому виглядi. Це перше в iсторiї правильне застосування крупних мас танкiв для удару в глибину. Тут вперше артилерiя мала небувалу концентрацiю на вузьких дiлянках фронту. Це зразок абсолютної раптовостi нищiвних ударiв - за пiвтори години з початку бою японська артилерiя не зробила жодного пострiлу i жоден японський лiтак не здiйнявся в повiтря.
  Так само, як i в Iспанiї, в далекiй Монголiї перевiрялися теоретичнi викладки i вiдпрацьовувалися на практицi операцiї майбутньої вiйни. I коли порiвняти те, що говорилося в Радянському Союзi в двадцятих роках з тим, що вiдбувається в кiнцi тридцятих, виникає питання, до чого готуються товаришi комунiсти? До оборони своєї країни? Вiд кого? В трудах радянських полiтичних i вiйськових вождiв коли про оборону i йшла мова, то тiльки про оборону особливого роду: несподiвано завдати удару по територiї противника i цим захистити себе i справу Свiтової Революцiї. I до цього заздалегiдь готують радянських людей.
  В газетi "Правда" кожна передовиця говорить про вiйну, майже кожна стаття закликає мiцнити оборону, тiльки про вiйну оборонну - нi слова. Коли про оборону i йде мова, то лише в тому розумiннi, що Червона Армiя завдасть превентивний удар i блискавично перенесе бойовi дiї на територiю противника. I не тiльки в газетi "Правда", лiтература, музика, кiно - все спрямоване на пiдготовку населення Радянського Союзу до вiйни. Навiть в книжках для дiтей присутня вiйна. У того ж Гайдара свiт - це низка безперервних воєн. Вiйна у нього або вже йде, як у "Р.В.С." або десь на периферiї, як у "Блакитнiй чашцi"...
  I поставало питання: хто той противник, на територiї якого наступного разу застосують свої знання i вмiння сталiнськi маршàли? Такий от неспокiйний сусiда виявився в України...
  Iван Остапович дiстав iншу теку з сейфу. В нiй зiбранi вiдомостi про стан в Радянськiй Росiї. Подiї двадцятирiчної давнини змусили українцiв з особливою увагою ставитися до свого пiвнiчного сусiди. Не одна та коротка вiйна була причиною недовiри та пильної уваги. Прикордоннi конфлiкти, якi йшли аж до середини двадцятих i стихли в двадцять шостому роцi, не давали сподiвань на мирне спiвiснування...
  Весною цього, сорокового року, пройшов вiсiмнадцятий з"їзд ВКП(б). Ось папка зi стенографiчним звiтом цього з"їзду. Минулого тридцять дев"ятого року закiнчилася друга п"ятирiчка, але плани на наступну були затвердженi комунiстичним толковищем тiльки цього року. Чому так, можна зрозумiти з матерiалiв цього з"їзду. Коли попереднiй, сiмнадцятий з"їзд, можна назвати з"їздом розстрiляних, оскiльки вiн проходив перед чисткою i бiльшiсть його делегатiв було знищено, то нинiшнiй з"їзд сталiнських висуванцiв можна назвати з"їздом воїнствующих. З аналiзу промов можна зробити два висновки: по-перше, глибоке задоволення вiд закiнчення чистки, як завершального етапу побудови соцiалiзму в однiй окремiй країнi, i, по-друге, особливо сильне бажання делегатiв перенести соцiалiстичне будiвництво в iншi країни.
  Промова Сталiна була миролюбною. В цiй промовi були намiченi основи зовнiшньої полiтики на найближчi кiлька рокiв. Комунiстичний вождь говорив про успiхи в справi будiвництва соцiалiзму i висловлював побоювання, що Радянському Союзу буде важко продовжувати свiй мирний творчий труд, оскiльки нова iмперiалiстична вiйна стала фактом. М"яко покартавши агресорiв - Iталiю, Нiмеччину та Японiю - i осудивши їх, суворо засудив Англiю, Францiю i США за їхню полiтику невтручання, яка дозволяє агресорам творити свою чорну справу. Вождь свiтового пролетарiату звинуватив "буржуазнi демократiї" в бажаннi натравити агресивнi країни на Радянський Союз, заохочуючи тишком-нишком їх до нової європейської вiйни, щоб потiм, коли всi досить ослабнуть, виступити зi свiжими силами i продиктувати ослаблим у взаємнiй прi свої умови. "I дешево, i мило!" - закiнчив цей огляд радянський лiдер. Фактично в своїй доповiдi Сталiн намiтив основи зовнiшньої полiтики СРСР на найближчi роки, звично приписавши свої намiри iншим. Нова вiйна в Європi не за горами, такий можна було зробити висновок
  Але хто почне її? Iталiя загрузла в Ефiопiї, ледь-ледь виплуталася з "маленької переможної" вiйни в Iспанiї i розпочати серйозну колотнечу в Європi не зможе. Японiя в Азiї, її дiї в Китаї на європейськi справи не вплинуть. Нiмеччина втратила свого агресивного лiдера пiд час Судетської кризи, коли нiмецькi офiцери, злякавшись нової вiйни, здiйснили замах на Гiтлера i все вище керiвництво НСДАП було знищене... Там зараз не до вiйни, соратники "коричневого єфрейтора" дiлять владу в країнi. Та й рано Нiмеччинi воювати, нiмцi ще не оговталися вiд Версальських обмежень. На що тодi розраховують комунiсти?
  А промовами i самою атмосферою з"їзду Сталiн та його соратники дали зрозумiти партiї i країнi: Радянський Союз готує велику вiйну. Отже, скоро повинно початися практичне втiлення в життя iдей та лозунгiв цього комунiстичного толковища. Нiби немає того, хто знову розведе пожежу вiйни в Європi. Що ж, довго чекати не доведеться. Скоро визначиться новий претендент на роль пiдпалювача вiйни.
  Iван Остапович добре знав чим закiнчилася Германська вiйна для Росiйської iмперiї Романових. I не останнє значення в тому фiналi мала непiдготовленiсть промисловостi до вiйни. Снарядний i патронний голод привiв до мiльйонних втрат, здачi ворогу Королiвства Польського i Прибалтики. Знадобилися жахливi поразки перших рокiв, щоб промисловiсть почала працювати на потреби вiйни. Переводити на воєннi рейки її довелося пiсля поразок в чотирнадцятому i п"ятнадцятому роках, коли дух вiйська був пiдiрваний, а бацила революцiї роз"їла iмперiю зсередини. Вiдомо, чим скiнчилося для государя-iмператора подiбне нехтування забезпеченням армiї. Чи входить такий фiнал в розрахунки товариша Сталiна? Напевно, що нi.
  Громадянська вiйна i пiслявоєнна розруха пiдiрвали росiйську промисловiсть. Сотнi тисяч спецiалiстiв, на власнiй шкiрi вiдчувши принаднiсть комунiстичної влади, покинули Радянську Росiю, багато їх осiло в Українi. Не стало людей, якi могли i вмiли будувати великi кораблi, паровози, сталеплавильнi печi, вугiльнi шахти i залiзницi. Без них пiшло прахом те, що було створене ранiше. Тому важку промисловiсть в Радянському Союзi комунiстам довелося створювати заново. В СРСР проведенi колективiзацiя i iндустрiалiзацiя. Для чого потрiбна колективiзацiя? Для iндустрiалiзацiї. Iндустрiалiзацiя куплена великою цiною. З Радянської Росiї потоком пливли титанiчнi запаси золота, платини, алмазiв. На продаж пiшло все, що нацiя створювала i накопичувала протягом столiть. Продавалися i зараз продаються на закритих аукцiонах iкони i коштовнi книги, картини майстрiв Вiдродження i колекцiї дiамантiв, скарби музеїв i бiблiотек, церков i монастирiв. На експорт з Країни Рад йде лiс та вугiлля, нiкель та марганець, нафта i бавовна, iкра i хутро. I ще багато, багато чого. Однак всього цього не досить для створення потужної промисловостi i тодi Сталiн зважується на криваву колективiзацiю. Селян силою, кулеметним вогнем Червоної армiї заганяють в колгоспи, щоб потiм забирати даром у них хлiб. Весь хлiб. Комунiсти назвали цей грабунок "перекачка коштiв з сiльського господарства у важку iндустрiю". В черговий раз з часiв Великої Смути над Росiєю на повен зрiст постав привид людоїдства. А Сталiн в цей страшний час продає за кордон мiльйони тонн хлiба.
  Для чого потрiбна радянськiй владi ця iндустрiалiзацiя? Для чого потрiбнi комунiстам мартени, конвертори, коксовi батареї, прокатнi стани, глиноземнi заводи? Для чого зводять американськi iнженери авiацiйнi, автомобiльнi i тракторнi заводи, для чого арештованi конструктори проектують в "шарашках " лiтаки i пiдводнi човни? Може комунiсти на чолi з товаришем Сталiним хочуть пiдняти життєвий рiвень радянських людей? Зовсiм нi, цей рiвень опущено нинi так низько, яким вiн не був з часiв, мабуть, монголо-татарської навали. Зате зростає випуск зброї, новiтньої зброї. У великих кiлькостях i дуже високої якостi. На початок першої п"ятирiчки у комунiстiв було лише дев"яносто два танки, на кiнець - бiльше чотирьох тисяч. За двi п"ятирiчки одних лiтакiв випущено понад двадцять чотири тисячi. Бойових, в основному.
  Розпочата в тридцять сьомому роцi, завершується Велика чистка. Саджають i стрiляють менше, навiть випускають тих, хто був посаджений ранiше. В кiнцi тридцять восьмого завершилося велике партiйне кровопускання. Кровопускання йдуть на користь, видалена гнила кров з тiла ВКП(б), i партiя комунiстiв процвiтає. Сталiн змiнив верховне керiвництво i розквiтла партiя вступила в новий етап свого iснування. Вiн почався вiсiмнадцятим з"їздом i самi комунiсти назвали його з"їздом пiдготовки до вiйни.
  Великої "Визвольної" вiйни Радянського Союзу проти капiталiстичних пригноблювачiв.
  Сталiн повнiстю пiдкорив країну своїй владi. I нинi головний його iнтерес зосереджено поза межами Радянського Союзу. Про це свiдчить передовиця "Правди" - звична манера кремлiвського диктатора оголошувати свої плани на весь свiт, щоправда, приписуючи їх iншим. Але щоб в його планах розiбратися, потрiбно розумiти, що вiдбувається в Росiї. Тiльки мало хто хоче цим займатися, все заплутано, все дивно, простiше оголосити кремлiвського диктатора божевiльним кривавим манiяком, то ж нiхто їм не вiрить, тим розумникам, не до того Європi. Нiколи, час не чекає, бiзнес робити потрiбно.
  Починаючи з кiнця двадцятих рокiв чисельнiсть Червоної Армiї почала непомiтно, дрiбними кроками, рости. До кiнця 1938 року всi дивiзiї стали кадровими. Проте до рубiжної межi - одного вiдсотку вiд чисельностi населення РСЧА ще не сягала. Цей Рубiкон Сталiн переступив на початку нинiшнього, сорокового року. Дев"яносто шiсть стрiлецьких дивiзiй - це бiльше, нiж у самий пiк Громадянської вiйни, коли комунiстичний режим боровся за своє iснування. Лiдер Радянської Росiї явно на щось зважився. А взявшись за справу, цей "кухар гострих страв" - за висловом бiльшовицького вождя Ленiна, - йтиме до кiнця. Як iшов у справi пiдкорення росiйського села, що багатiло i чим далi, тим бiльше виходило з-пiд контролю. I тодi в тридцятому Сталiн вирiшив покласти цьому край. За три роки колективiзацiї вiн поставив мужика на колiна. Переломив хребет росiйському селянству, але довiв задумане до кiнця. Далi навiть i нiкуди.
  I озброїти вiйсько було чим. Червона Армiя швидко насичувалася новою, сучасною зброєю. Новi гармати i гаубицi, танки i бронемашини, лiтаки i кораблi розроблялися в другiй половинi тридцятих рокiв, були прийнятi на озброєння в кiнцi тридцятих i випускаються промисловiстю на початку сорокових. З тридцять дев"ятого року Червона Армiя отримала вiд промисловостi бiльше сорока тисяч новiтнiх артилерiйських гармат i мiнометiв. Замiсть ветеранiв: мосiнської трилiнiйки i "максима" радянська пiхота отримала автоматичну зброю, яка не поступалася, а часом i перевищувала iноземнi зразки. I вiдновлена воєнна промисловiсть була здатна випускати цю сучасну зброю у великих кiлькостях i високої якостi. А якiсть цiєї продукцiї довела вiйна в Iспанiї, куди росiйськi комунiсти поставляли лiтаки i танки, кулемети i гармати, автомобiлi i вiйськове спорядження. Високий рiвень радянської зброї пiдтвердили далекосхiднi конфлiкти. Але для великої європейської вiйни зброї потрiбно значно бiльше, накопиченi запаси витратяться швидко.
  Отже, комунiстам ще необхiдно провести мобiлiзацiю промисловостi i перевести її на режим воєнного часу. Потрiбно створити резерви робочої сили, якi будуть в тилу виробляти зброю, потрiбно створити умови, щоб ця зброя була високої якостi. Останнi донесення розвiдки, вiйськової, та з боку СБУ i МЗС, про пiдготовку нових указiв радянського уряду свiдчать про те, що таке переведення вже почалося.
  На початку цього, 1940 року в СРСР у всiх пiдроздiлах партiйної структури вiд ЦК союзних республiк до райкому створенi воєннi вiддiли. А структура комунiстичної партiї - це структура управлiння радянською державою. Через цi вiддiли партiя взяла пiд свiй контроль процес пiдготовки країни до вiйни. Воєннi вiддiли повиннi направляти i контролювати процеси накопичення запасiв, переведення промисловостi, сiльського господарства i транспорту на режим воєнного часу. Через цi вiддiли комунiсти будуть керувати складним i важким процесом пiдготовки населення до вiйни. В РСЧА все бiльше комунiстiв, на початок року їх близько пiвмiльйона. У Вiйськово-полiтичнiй академiї РСЧА проходять перепiдготовку партiйнi лiдери. I в Центральному Комiтетi партiї вiйськових також бiльшає. Партiя керує вiйськовим будiвництвом, а в самому ЦК засiдають лiдери армiї, флоту, вiйськової промисловостi. Дивина, та й годi...
  Федорчук закрив течку в сейф i задумався. Хто першим стане жертвою кремлiвських мрiйникiв? Проти кого нагострив нинi свою сокиру товариш Сталiн? Проти країн Балтiї? Фiнiв? Маньчжурiя, Китай - на цi територiї претендують японцi i ведуть там безперспективну вiйну. Застрягли, як у болотi, i борсаються. Афганiстан? В двадцятих роках комунiсти вже пробували прорватися через цю країну до теплих морiв, щоб вмочити копита червоних коней у води Iндiйського океану. Тодi не вийшло. Навряд чи вийде зараз. А може Iран спробують "совєтiзувати" спадкоємцi Маркса-Ленiна? Можливо. Тiльки це не вирiшить внутрiшнiх проблем комунiстичної влади. Приклад процвiтаючої України, ось вiн, поряд, не дасть спокiйно спати кремлiвським мрiйникам. Тим бiльше, можна спокусити сусiдiв: румуни i поляки не забули двадцятий рiк, коли отримали одкоша, спробувавши захопити Бессарабiю i Галичину. I досi мрiють про реванш...
  Вiн пiдiйшов до свого письмового столу. На ньому була тiльки одна прикраса - велика рожева мушля на письмовому приладдi з бiлого мармуру. Цю мушлю Iван Остапович колись пiдняв з дна океану, там виловив i велику чорну, грушовидної форми перлину. Перлина була подарована дружинi, а ось мушля знайшла притулок на його робочому столi. Вона нагадала Iвану Остаповичу роки, коли мандрував далеко вiд України, пройшовши в своїх мандрах мало не весь свiт, вiд Кейптауна до Аляски...
  Полтавська земля здавна давала свiтовi могутнiх людей. Iван Пiддубний, неперевершений силач i борець родом з села Красенiвки, мiж Лубнами i Золотоношею, яке зовсiм недалеко вiд рiдного села Iвана Остаповича. Коли шiстнадцятирiчний Iван покинув рiдну домiвку, Пiддубний вже гримiв на просторах Росiйської iмперiї, був живою легендою серед борцiв не тiльки Росiї, але й Європи. Бог Iвана Федорчука, звичайно, також здоров"ям не скривдив, пiд два метри ростом, заввиграшки гнув, скручував i зав"язував вузлами залiзнi шворнi. (Якось Iвась спересердя - щоб зiгнати злiсть за несправедливу покару - зламав пiдкову - нiчого iншого пiд руками не трапилося, хоча в його роду гнути пiдкови було не зовсiм пристойним. Дiд його того разу навiть побив, щоб не займався чортзна-чим i не ганьбив рiд дурними витiвками.)
  Отож, зовсiм зеленим юнаком покинув домiвку Iван i пiшов у великий свiт. Спочатку працював у порту, вантажником. Одеськi амбали прийняли молодого селюка, але у славному Чорноморську Федорчук затримався ненадовго. Зманив його один капiтан, приваблений великою силою хлопця. Два роки ходив по Середземному морю Iван, потiм потрапив до цирку, став так само, як i Iван Пiддубний, борцем. Трапилося це у Францiї, спокусив його директор того цирку швидкою i гучною славою. Зманив, як потiм виявилося, на свою голову. За рiк набрався досвiду i вмiння Iван Федорчук, заввиграшки клав на обидвi лопатки своїх супротивникiв. Але був гарячий та швидкий на розправу, норов мов у молодого бугая хлопець мав шалений. Спробував обманути його той директор i зопалу зламав йому карк молодий силач. Довелося Iвану Остаповичу тiкати з Францiї. Так вiн потрапив до Африки. Мив золото на копальнях, полював на слонiв i носорогiв, набирався уму-розуму. Бурська вiйна застала його в Капськiй колонiї.
  "Трансвааль, Трансвааль, ти весь гориш у вогнi..." Так Iван Остапович вперше потрапив на театр воєнних дiй. На тiй вiйнi Федорчук зустрiвся з молоденьким гiмназистом, який втiк допомагати бурам воювати за свою свободу. Пилип Петровський прагнув захищати свободолюбовi республiки, начитавшись романiв Купера i Буссенара. Iван Остапович до того часу вже викинув рожевi окуляри, але лишитися осторонь тiєї боротьби не змiг. Вони потоваришували. Пiсля поразки бурiв доля закинула їх на острови Полiнезiї, потiм в Австралiю. Були вони рибалками, добували перлини, потiм потрапили на американський китобiй. В дев"ятсот третьому Пилип Петровський повернувся на Батькiвщину, а Iван Остапович подався на будiвництво Панамського каналу. Там швидко став з простого землекопа майстром, мав швидкий i гострий розум, за два роки зробив непогану кар"єру. Потiм подався до Пiвнiчно-Американських Сполучених Штатiв. Вчився i працював, працював i вчився. Основним його учителем було i залишалося життя, бо навiть всi професори унiверситетiв давали менше знань, нiж найменша практична робота. Потiм Iван Остапович приказував, що найдовше вiн заробляв свiй перший мiльйон, а всi iншi вiн просто додав до першого. Звичайно, це був тiльки жарт. Але пару десяткiв мiльйонiв доларiв вiн змiг заробити досить швидко i законним шляхом. Несподiвано виявилося, що має Iван Остапович неабиякий хист до управлiнської дiяльностi, саме здатнiсть приймати правильнi, хоча не очевиднi, а часом i парадоксальнi, проте доцiльнi рiшення допомогла йому зробити в "країнi рiвних можливостей" кар"єру "правильного мiльйонера", от тiльки починалася вона не вiд маленького ящика чистильника взуття, а з гвинтiвки Маузера в пропаленому жарким пiвденним сонцем африканському бушi i лопати землекопа в Панамi. Здавалося, йтиме вiн i далi торованим шляхом...
  В дев"ятсот сьомому Федорчук побував на Батькiвщинi i той вiзит його не надихнув на повернення до рiдних пенатiв. Навпаки, там, в "країнi жовтого диявола", в Америцi, вiн вже вкусив тiєї свободи, пiсля якої не з"явиться безглузде бажання терпiти владу та сваволю безвiдповiдальних чинуш-бюрократiв. А Iван Остапович був ще зовсiм молодим, щоб мучила ностальгiя. Тому й не думав Федорчук тодi про своє повернення додому i побувати ще раз на Батькiвщинi не сподiвався. Правда, одружився на дiвчинi зi свого села i разом з молодою дружиною повернувся в Чикаго, де розпочинав свою дiяльнiсть Генрi Форд, даючи початок автомобiльному бумовi. Новий Свiт навально сунув стовповою дорогою прогресу i така його хода енергiйнiй i амбiтнiй людинi - а Iван Остапович Федорчук був амбiтним i енергiйним - була до вподоби.
  Правда, дорога була одна i досить вузька, на цьому шляху Новий Свiт неодмiнно мав зiткнутися зi Старим. Слабший мав поступитися сильнiшому своїм мiсцем на Олiмпi, двом там мiсця не було. У Європi ж великих держав було бiльше, нiж двi, i на її Олiмпi вже давно стало затiсно. А що краще знесилює великi держави, як не Велика вiйна? I вiдчуття вiйни носилося в повiтрi Європи. В двадцяте столiття свiтове спiвтовариство вступало в готовностi почати воєнний конфлiкт, який не баченою ще пожежею охопить всю планету. Чому так сталося? Можна сказати, що причин вiйни було чотири: над Британською iмперiєю не заходило сонце, кайзера Вiльгельма не пускали в Париж, Бiсмарк посварився з Росiєю, а президент Рузвельт дав привiд газетярам зображати себе у виглядi садiвника, який саджає "дерево iмперiалiзму".
  Протирiч мiж iмперiями Старого свiту назрiло стiльки, що Велика вiйна мiж ними мала спалахнути неодмiнно. Жадiбнiсть англiйської елiти, зарозумiлiсть французької, бездарнiсть росiйської i особливе становище американського капiталу були повитухами жахливого планетарного конфлiкту. Нiмецький рейх i нiмецький капiтал також приклади руку до його створення, але у своїх дiях по вiдношенню до зовнiшнього свiту вони були найбiльш переконливi, а отже, найменш виннi. Бурська вiйна, якою почалося двадцяте столiття, стала провiсником великого континентального кровопускання, до якого європейськi держави готувалися, починаючи з двох останнiх десятилiть дев"ятнадцятого столiття.
  Федорчук це розумiв i тому поспiшив залишити Європу, яка стала чужою. Початок Великої вiйни застав його в Канадi. Те, що Росiйська iмперiя встряла у цю бiйку, здивувало Iвана Остаповича несказанно. Вже пiсля заворушень дев"ятсот п"ятого всiм було зрозумiло, що нова вiйна принесе потрясiння ще бiльшi, нiж Японська. Логiчно було сподiватися, що росiйський iмператор зробить все можливе, аби уникнути для своєї країни нового випробування. Однак, однак, однак... Велика вiйна, яка стала прологом всього двадцятого столiття, стала й початком загибелi великої iмперiї Романових. I участь Росiї у цiй вiйнi не обiцяла династiї нiчого доброго. Що ж, коли Бог хоче когось покарати, подумав тодi Федорчук, вiн позбавляє нещасного розуму. (А злi язики казали, що останнiй росiйський iмператор його взагалi не мав.)
  Однак Iван Остапович - попри свої переконання бути подалi вiд європейських розборок - повернувся в Україну ще до того, як загримiли гармати. Тут вiн зустрiвся зi своїм старим приятелем, Пилипом Петровським, який обрав собi кар"єру вiйськового. Їм не було чого критися один вiд одного, обоє сходилися на тому, що нiчим добрим нова вiйна для iмперiї не скiнчиться. Але коли Петровський був прибiчником незалежної i сильної української держави, то Iван Остапович притримувався бiльш помiркованих поглядiв, вважав, що Росiйська iмперiя силою обставин в ходi цiєї вiйни перетвориться в федеративну державу. Мандруючи по закордонах, вiн бачив, як живуть українцi в Європi, в Америцi, i порiвнював з тим, як живуть його земляки по обидва боки Днiпра. I це порiвняння було не користь Росiйської iмперiї. Причиною цього Iван вважав державний устрiй Росiї, який по своїй природi не давав розвинутися талановитим людям. Проте вiн розумiв, що змiнити щось на краще без докорiнного зламу всiєї росiйської держави буде неможливо.
  Природний плин подiй розставив все на свої мiсця.
  Зрозумiло, влади бiльшовикiв у Росiї нiхто не бачив навiть у моторошних снах, але вжитi ще при Центральнiй Радi Петровським та Федорчуком заходи дали згодом свої плоди. Центральним питанням в сiмнадцятому роцi стало земельне питання. Iван Остапович вiрно передбачив, що селяни - бiльшiсть населення України, - пiдуть за тим, хто забезпечить їм право користуватися землею i плодами своєї працi на цiй землi. Звичайно, в смутнi часи селяни не проти того, щоб пограбувати, прихопити те, що погано лежить, така вже в них психологiя. Але тiльки до того моменту, коли це для них безпечно. Проте своє, кровне селяни будуть захищати до останнього. Федорчук зробив на це ставку i не помилився.
  А коли скiнчилася вiйна i вдалося загасити конфлiкти на кордонах України - на українськi землi було багато бажаючих, вiд польських панiв i румунських бояр до росiйських бiльшовикiв - постало питання, яке мiсце займе Україна в пiслявоєннiй Європi. Аграрна, зi слабкою економiкою, така країна нiкому там не потрiбна, вона тiльки створюватиме проблеми своїм сусiдам, своєю слабкiстю буде спокушати на новий розподiл мiж сильнiшими, опиниться на задвiрках прогресу, стане тягарем, якого прагнуть позбавитися. Це Федорчук розумiв краще за iнших в українському урядi. Там все ще витала ейфорiя вiд здобутої нарештi незалежностi, вiд об"єднання всiх українських земель в однiй державi. Але вже в двадцятому роцi нагально постала необхiднiсть закрiпити здобуту незалежнiсть економiчно, вийти на самозабезпечення країни необхiдними для розвитку промисловими товарами. А як це практично зробити, нiхто не знав.
  Найпершою постала задача забезпечення країни продовольством. Для того, щоб розвивати важку промисловiсть потрiбнi були люди. А де їх взяти, коли при такому примiтивному сiльському господарствi одного городянина могли прокормити тiльки три селянина? Комунiсти вирiшили проблему генiально просто, загнавши селян в колгоспи. Сiльське господарство радянської Росiї було поставлене на промислову основу i мiста забезпеченi робочою силою. Однак навiть таким чином комунiсти вирiшити проблему забезпечення населення Радянського Союзу продовольством все одно так i не змогли. А для демократичної України шлях нового закрiпачення селян був неприйнятим. Потрiбнi були iншi рiшення цiєї проблеми.
  Iван Остапович знайшов рiшення. Народними Зборами був прийнятий закон про мiнiмальну платню найманих працiвникiв, а особливо, сiльськогосподарських робiтникiв. Бо який сенс в економiцi, коли вона органiзована так незугарно, що не може створити для всiх, хто в нiй приймає участь, гiдного людини iснування. Високi ставки заробiтної плати є найвигiднiшим дiловим принципом. Це був один з урокiв, якi Федорчук отримав, працюючи у Форда. Поденна платня була достатньо високою, щоб батраки у заможних господарiв, - яких комунiсти в сусiднiй Росiї назвали куркулями i яких винищували, як клас, тобто, в пень, до ноги, - не мали приводу для невдоволення. I одночасно економiчними важелями змушували селян вводити на селi машинну працю. Звичайно, стрiмкого ривка не вiдбулося, та на нього нiхто й не розраховував. Одночасно за iнiцiативою Iвана Остаповича створювалися державнi машинно-тракторнi станцiї, з допомогою яких була проведена механiзацiя сiльського господарства. На перших порах цi "емтееси " були збитковими, але ж вони не для прибутку створювалися! Станцiї поставили на науково-промислову основу сiльське господарство. Це вiдразу позначилося на кiлькостi i якостi сiльськогосподарської продукцiї. Разом з МТС почалося велике будiвництво транспортної iнфраструктури: дорiг з твердим покриттям, технiчних станцiй обслуговування. Вiдразу знайшлася робота для неледачих, це, по-перше, зняло соцiальне напруження, яке могло виникнути з появою зайвих рук - бо на селi почали вiдмовлятися вiд примiтивної ручної працi наймитiв i батракiв, машини обходилися дешевше i якiсть продукцiї була вищою. Ну, а по-друге, так колишнiх селюкiв привчали до ритмiчної - не на ривок, як вiддавна звикли на селi, - щоденної працi.
  Одним з китiв економiчного плану Федорчука була свiдома спрямованiсть на автаркiю - самозабезпечення - України. Країна могла i повинна була утримувати себе сама. Iван Остапович виходив з того, що ставити залежнiсть розвитку своєї економiки вiд попиту i пропозицiї в iнших країнах недоцiльно. Попит в своїй країнi можна органiзувати збiльшенням грошей у покупцiв, в iнших країнах цей найбiльш ефективний спосiб розвитку неможливий. Давши грошi людям - у виглядi високої зарплати - Федорчук рiзко пiдвищив доходи селян, чим збiльшив товарообiг мiж селом та мiстом, i дав поштовх розвитку спочатку сiльськогосподарського машинобудування, а за ним i важкої промисловостi. В часи Великої депресiї, користуючись моментом, а економiчну кризу Iван Остапович передбачив заздалегiдь, щороку Україна ввозила бiльше мiльйона станкiв для нових пiдприємств важкої iндустрiї. Тiльки нових державних пiдприємств - в основному вiйськової промисловостi - було створено близько тисячi. До середини тридцятих рокiв Українська Держава зробила гiгантський ривок i ввiйшла в першу десятку промислово розвинутих країн свiту. Сiльське господарство було досить розвинуте, природних ресурсiв достатньо, щоб прокормити багатомiльйонну нацiю, i грошей в українських громадян для виконання будь-якої роботи було досить. Потрiбно було тiльки правильно використовувати наявнi природнi, промисловi i фiнансовi ресурси країни. Але Федорчук зiбрав у свою команду потрiбних для виконання далекосяжних задумiв людей.
  Промисловий розвиток села вивiльнив чимало робочих рук. Тi, хто виявився зайвим на селi подалися в мiста, де була високооплачувана - про це команда Iвана Остаповича особливо подбала - робота. Тут було де розвернутися кмiтливiй i не ледачiй людинi, заробити чесною працею собi i на хлiб, i до хлiба, i на все iнше, що необхiдно людинi для щасливого i незалежного життя. Економiчна свобода, вiльне пiдприємництво принесли свої плоди. В двадцятих, тридцятих роках стрiмко росли українськi мiста i разом з ними росла промисловiсть, наука, культура, рiс добробут людей. Вже через чотири роки пiсля початку реформ, в двадцять сьомому, в українських мiстах жило майже сорок вiдсоткiв населення країни i це був тiльки початок процесу. Київ, Харкiв, Катеринослав, Луганськ, Донецьк, Одеса, Житомир, Львiв вже до початку тридцятих рокiв перейшли мiльйонний рубiж населення або наближалися до нього. Мiста-мiльйонники стали не тiльки iндустрiальними, але й науковими центрами. За десять рокiв незалежностi тiльки новостворених унiверситетiв в Українi з"явилося бiльше, нiж їх було у всiй Росiйськiй iмперiї.
  Федорчук торжествував: його розрахунок справдився - праця людей на самих себе робила чудеса! Позбавленi бюрократичного батога над собою, без страху за те, що плоди їхньої працi вiдберуть, люди працюють з задоволенням i охоче, працюють добре. I, що найважливiше, вiльна людина, працюючи на себе, завжди творець нового, її робота завжди творча. Пiдневiльний виконавець, який, до того ж, позбавлений плодiв своєї працi, вибирає завжди перший-лiпший варiант чи спосiб, а вiльна людина завжди буде шукати найкращий. Завжди, це закон! I моральний стимул - свiдомiсть того, що ти можеш зробити те, чого iншi не можуть, - також немаловажний фактор. А ще усвiдомлення того, що ти робиш iнших - найперше, своїх ближнiх, - щасливими, завжди приносить людинi щастя. Щаслива ж людина працює з натхненням, - а з натхненням погано працювати неможливо в принципi, - i пiдноситься в своїй творчостi до висот неймовiрних. А от без творчостi людина гiрша за худобу, оскiльки худобинi важливо тiльки не бути останньою в стадi. Людинi ж потрiбна мета в життi.
  Але саме для цього i потрiбна державна влада! Без влади нiчого зробити не вдасться!
  Цiнностi в суспiльствi створює тiльки робота. Тiльки робота, труд виводить людину на дорогу до здоров"я, щастя, багатства. Її - скiльки завгодно, важливо тiльки, щоб людина, яка бажає i в змозi працювати, отримувала в повнiй мiрi вiдшкодування за свiй труд. Тому державна влада повинна бути такою, щоб у бiльшостi людей не вiдбирали продукти їхньої працi. Всяка погоня за наживою - зло! Це причина, як не дивно, низької заробiтної платнi. Без високої платнi не можна очiкувати на хорошу роботу i навпаки, без хорошої роботи не можна платити високу винагороду за труд. I задача людини - виробляти не для наживи i спекуляцiї, яка є тiєю ж крадiжкою, а для споживання. В цивiлiзацiї немає мiсця для дармоїдства. Коли кожен окремий iндивiд нiчого не дає суспiльству, то i вимагати щось вiд суспiльства вiн не має права. Нiколи не буде нестачi роботи для того, хто хоч би щось умiє робити, але у бiльшостi воля до творчостi частiше за все вiдсутня. I часто не вистачає рiшучостi i наполегливостi у вивченi своєї роботи. Але всякий працiвник, який думає про наполегливий труд, про найкраще виконання своєї роботи, досягне успiху. От тiльки для бiльшостi людей необхiднiсть мислити дуже важка кара, для таких iдеальною є робота, яка не потребує творчого iнстинкту. Робота, яка вимагає мислення в поєднаннi з фiзичною силою, рiдко знаходить охочих - тому постiйно потрiбно шукати людей, якi люблять дiло за його труднiсть. Середнiй працiвник, на жаль, шукає роботу, яка не потребує вiд нього напруження фiзичного, а особливо, розумового. Той, хто чинить навпаки, в очах бiльшостi є очевидним дурнем. Однак, незважаючи на це, зовсiм не так погано бути дурнем в iм"я справедливостi. Втiшає те, що такi дурнi живуть досить довго, щоб довести, що вони не дурнi i їхня робота доводить, що мета їхнього життя вибрана правильно. Людина, яка усвiдомила мету у життi, зможе досягти всього, що собi намiтила. Але коли немає доброї волi, її надбання мiзернi...
  Такими були принципiв Генрi Форда, у якого вчився Федорчук. На цiй практичнiй основi - на вiрi в людину, її силу i здатнiсть творити нове - i базувався розрахунок Iвана Остаповича.
  Банкiри, якi набрали в промисловостi непомiрно високу владу, є бiдою для пiдприємцiв. I це свiдчить про те, що в економiцi щось гниє. Така фiнансова система зовсiм не найкраща. Реформа - або вiрнiше, створення нової, на нових засадах, - фiнансової системи було одним з тих китiв, на яких базувалася українська держава. Створення цiєї нової системи Федорчук без зайвої скромностi приписував собi. Банкiри в промисловому пiдприємствi бачать лише засiб виробництва не товарiв, потрiбних людям, а грошей. Вони перетворюють населення в фабричний матерiал, яке утримує купку багатiїв. Економiка починає вдовольняти потреби мiзерного вiдсотка населення, зневажаючи iнтереси всiєї країни. Тому позбавлення банкiрiв керiвних вершин в економiцi дозволило повернути промисловiсть обличчям до людей. Цi погляди Iвана Остаповича роздiляв його колега по роботi в урядi Гетьмана Скоропадського Михайло Терещенко. Разом вони i провели реформу банкiвської системи України, яка забезпечила швидкий рiст промисловостi.
  Бажання отримувати прибуток часто веде до нехтування i на збиток роботi - все спрямовано на те, щоб заробити якомога бiльше грошей i робота опиняється на останньому мiсцi. Тут на першому мiсцi опиняються грошi, вони поставленi попереду труда, хоча прибуток виникає тiльки з працi людини. Всi шукають найкоротшу дорогу до грошей i обходять найпрямiшу - ту, що веде через труд. А коли всi помисли людини не спрямованi на роботу, то вона не може бути зроблена добре. Досвiд свiдчив, що це вiдбувається тiльки через те, що людину - творця матерiальних благ - позбавляють результатiв власного труда. Отже, постала здача захистити людей вiд таких зазiхань. Створена на нових засадах банкiвська система разом з реформою державної влади i призвана була для того, щоб захистити працiвника вiд зазiхань на результати його працi. I створити таку систему можна було зробити тiльки маючи в руках владу в державi. Власне, держава, як форма самоорганiзацiї людей, i призначена саме для того, щоб: по-перше, захистити своїх громадян i, по-друге, створити такi умови, щоб вони охоче i з задоволенням працювали.
  Державний устрiй, який був у Росiйськiй iмперiї цiєї задачi не виконував. Потрiбна була реформа влади. Реформа кардинальна, революцiйна по своїй сутi. Нова форма державного управлiння повинна була взяти все найкраще вiд монархiї, диктатури, демократiї... Потрiбно було поєднати непоєднуване. Федорчук знайшов рiшення. Воно полягало у замiнi бюрократичних вiдносин вiдносинами дiлократичними.
  Всi, досi iснуючi, форми влади мали одну основу - бюрократичну. Тобто, i в монархiчнiй iмперiї, i в демократичнiй республiцi, i у схiднiй деспотiї люди перебували пiд владою начальника, бюрократа. Але навiть при найдемократичнiшiй формi правлiння державна бюрократiя не несе нiякої вiдповiдальностi за свої дiї. Ну, не можна ж вважати покарою необрання якогось державця на наступний термiн!
  А оскiльки в Конституцiї України сказано, що єдиним носiєм влади в країнi є народ, то потрiбно цю владу українському народу дати. А влада - це зовсiм не красивi звання i пишнi титули, влада - це можливiсть заохотити i покарати. А саме цього i був позбавлений народ навiть в найдемократичнiших країнах. I тому в Конституцiї України Закон про владу мав положення про Суд народу, який вiдбувається одночасно з виборами народних обранцiв. Гарантом цього принципового положення Конституцiї стали Гетьман України, як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил, i Територiальна Армiя Оборони України.
  Українцi - народ терплячий. Вони можуть довго терпiти i бездарну владу, i нiкчемних базiк, якi нiби виражають його споконвiчнi прагнення i думи. Тiльки народне терпiння не безмежне, у нього є здатнiсть лопатися. А коли терпець в українцiв урвався, тодi дiстається всiм - i винуватим, i просто тим, хто пiд гарячу руку пiдвернеться. Приклад вiсiмнадцятого-двадцятого року, коли ледь не почалася Громадянська вiйна на землi України, був досить переконливий для Народних Зборiв, щоб вони ухвалили Закон.
  I однiєю з корисних властивостей Закону про вiдповiдальнiсть влади є спрямованiсть вибуху народного терпiння - не на оточуючих, не на мiщан чи iнородцiв, особливо багатих, яких зазвичай при всiляких заворушеннях рiжуть i вiшають на вулицях просто за те, що вiдрiзняються вiд юрби, а на справжнiх винуватцiв - на тих, хто має нагоду змiнити ситуацiю в країнi - на депутатiв i Президента України.
  Реформу розпочали ще в двадцять першому роцi. I проводили її поступово протягом семи рокiв. Основним стержнем цiєї реформи була вiдповiдальнiсть державної влади перед українським народом, як основним носiєм влади. А такого взагалi нiколи не було в Росiйськiй iмперiї, в цiй країнi влада споконвiку була непiдконтрольна народу i не вiдповiдала перед ним за свою дiяльнiсть. (Аж поки терпець росiйського народу досяг критичної маси i у вiсiмнадцятому роцi за всiх росiйських бюрократiв вiдповiв останнiй iмператор Микола Другий Романов, скiнчивши свої днi i пiдвалi Iпатiївського будинку. На жаль, разом з ним вiдповiла i його сiм"я.) Держава Україна будувалася на демократичних засадах i вiдповiдальностi влади за свою дiяльнiсть. Демократiя i парламентаризм, яких, нiби чорт ладану, так боялися царськi чиновники, забезпечили той рiвень свободи, якого так не вистачало Українi ще з часiв Хмельниччини. Демократiя, з її пропорцiєю незалежних властей "законодавча-виконавча-судова" - це свого роду "золотий перетин державного устрою". Неефективнiсть iнших полiтичних устроїв (або використання пiд маркою "демократiї" її абсолютної протилежностi - "соцiалiстичної демократiї", коли фактично цей перетин був "0:1:0") доведена часом. I чи є життєдайний державний лад з бiльшою ефективнiстю?
  Спочатку реформували владу на мiсцевому рiвнi. Тепер виконавча i законодавча влада на мiсцях несла - через вибори, коли громадяни оцiнювали роботу "слуг народу" - повну вiдповiдальнiсть за свої дiї. Українцi отримали механiзм, який давав змогу оцiнювати ефективнiсть роботи тих, кого вони обрали. I ця оцiнка починалася з самого нижчого рiвня - з селищних i мiських Рад народних депутатiв, а закiнчувалося депутатами Народних Зборiв - українського парламенту та Кабiнетом Мiнiстрiв. Формування влади також йшло знизу вгору. А контроль за виконанням рiшень виборцiв - покарати державцiв за зниження життєвого рiвня чи нагородити за його стiйкий рiст - виконував Гетьман. I мав для цього iнструмент - ТАОУ . Це була ще одна задумка Федорчука - поставити Гетьмана понад владою, зробивши його довiчним монархом.
  Оскiльки було проведено i реформу судової системи, i признано, що утримування злочинцiв недоцiльне, як наслiдок, був вiдроджений стародавнiй козацький звичай стовпової кари, то поставленi на державну службу чиновники тепер вiдповiдали власним життям i статками за якiсть своєї роботи. Вже за п"ять рокiв - пiсля двох виборiв на мiсцевому рiвнi, - результати такої системи державного управлiння далися взнаки. Життєвий рiвень стрiмко зростав разом з ростом мiст i розвитком промисловостi. Тепер кожен губернатор прагнув мати якомога бiльше людей на територiї, за яку вiдповiдав. Вiд цього прямо залежали його доходи - вони формувалися знизу вгору, на вiдмiну вiд того, що було ранiше, коли центральна влада забирала все, а потiм видiляла мiсцевiй владi дещицю вiд забраного. Чим бiльше було працюючих на його територiї, тим бiльше йшло в губернаторську скарбницю, i з цiєї ж скарбницi платили безробiтним. Тому губернатори пiдтримували всi починання, якi зменшували безробiття на територiї, за яку вiн вiдповiдав. А оскiльки в сiльськiй мiсцевостi можливостi розвитку обмеженi, це було можливим тiльки за умови стiйкого росту населення мiст. Звiдси постiйний будiвельний бум в мiстах...
  Свiтовий досвiд свiдчить, що найкращi вкладення грошей - це вкладення в майбутнє, тобто в виховання i освiту дiтей. Нi Скоропадський, нi Федорчук вiд цього досвiду не вiдступали.
  Велика i Громадянська вiйни зробили сиротами мiльйони дiтей. Рятуючись вiд воєнних лихолiть, майже мiльйон їх опинився в Українi. В двадцятому роцi в Полтавi знайшовся подвижник виховання безпритульних дiтей - Антон Макаренко. Увагу Федорчука звернули на цього здiбного педагога i вже через рiк Макаренко створив школу-комуну в Харковi. Основою свого методу Макаренко поставив принцип не просто засвоєння певної кiлькостi знань, а вмiння творчо їх застосовувати. Це була школа, де вчили практичнiй справi, де виховували творцiв. I сотнi таких невдовзi виникли по всiх губернiях України. Серед безпритульних було немало тих, кого сиротами зробили комунiсти. Ненависть до "червоних" палала в їхнiх серцях, як колись палав в серцi Пилипа Петровського вогонь Трансваалю. Пiсля тридцять другого року таких дiтей, якi змогли втекти з країни людоїдiв, стало ще бiльше. Хлопцi знайшли притулок в кадетських корпусах, а дiвчата в жiночих лiцеях. В таких закладах навчалися i дiти керiвникiв української держави.
  Вкладаючи грошi у виховання дiтей, Федорчук дбав i про майбутнi кадри для створеної ним державної машини. Найкращi закони - нiщо, коли їх не виконують люди. I потрiбно, щоб вони виконували закони не тiльки через страх покарання - будь який закон можна обiйти, а й мали iдею.
  Сталiн - вождь комунiстичної Росiї - це розумiв, як розумiв i те, що опиратися на "стару гвардiю вiрних ленiнцiв" в майбутньому недоцiльно i нерозумно, з огляду на бюрократичну суть комунiстичної Радянської влади. В тридцять п"ятому роцi вiн почав кадрову реформу, провiвши Велику чистку. За п"ять рокiв вiн майже поголовно змiнив свої керiвнi кадри. До цього, сорокового року, зi 170 тисяч студентiв, якi отримали вищу освiту у роки першої п"ятирiчки, керiвнi пости займали 152 тисячi, з 370 тисяч iнженерiв, якi закiнчили вузи в другу п"ятирiчку, - 266 тисяч. Тобто, кожен другий отримав призначення на керiвну посаду через три роки роботи. Радянська влада була для них "своєю рiдною владою". На тернистiй дорозi до успiху цi молодi сталiнськi "висуванцi" без зайвих сентиментiв рвали горлянки один одному - строчили доноси i виступали з "критикою" на партзборах. Так само завзято вони готовi були зустрiти та розтерзати всякого зовнiшнього ворога, який би замахнувся на їхнє свiтле майбутнє...
  Знадвору почувся приглушений склом i шторами шум автомобiля. "Хто б це мiг бути в таку пiзню пору?..." - Iван Остапович вiдiрвався вiд паперiв. А за хвилину в коридорi вже лунав веселий дитячий гамiр. Дверi кабiнету розчинилися i з шумом-гамом вбiгла його шестирiчна онука Гануся.
  - Дiдусю, ми приїхали! - Дитина безцеремонно повисла на дiдовiй шиї.
  ...Пiд ранок сон найсолодший. Це вiдомо всiм, а найкраще це знають командири учбових взводiв.
  - Рота, пiдйом! - в цю секунду вiдчайдушно мрiєш про те, щоб крик цей виявився кошмарним сном. Ще ось-ось, i ти розплющиш очi в своїй кiмнатi, знайомiй до останньої плямочки на шпалерах, i полегшено засмiєшся...
  - Ро-о-ота-а... Пiдйом!!! - Крик днювального змушує пiдтягти колiна до пiдборiддя i рiзко кинути їх вiд себе. Ковдра вiдлiтає, i Вiталiй - зовсiм сонний, на автопiлотi, - зiскакує з лiжка. В казармi обвальний гуркiт, гул. За вiкном ще темно, на тумбочцi блимає пiдслiпувато лампочка днювального, а всi з гарячкової поспiшнiстю одягаються.
  Руки дiють самi по собi, автоматично хватаючи штани, чоботи. Секунда, i штани натягнутi, онучi самi собою намотуються на ноги i чоботи нiби й не знiмалися ще з вечора, а куртку можна накинути вже на ходу, бiжачи на вихiд. Учбова рота сиплеться вниз сходами, шикується на асфальтi плацу. Фельдфебель Нараєвський стоїть з запаленим сiрником в дверях казарми, а мимо нього несуться в шаленому темпi вiсiмнадцятилiтнi хлопчаки, кандидати в солдати. Свiже, настояне на хвої повiтря зустрiчає їх на виходi.
  Командирами вiддiлень були призначенi курсанти сержантської учебки, вiддiленню Федорчука дiстався стрункий здоровило на прiзвище Лермонтов. На вiдмiну вiд росiйського поета в поглядi майбутнього сержанта геть-чисто була вiдсутня меланхолiя i, на їхню бiду, хлопець виявився майстром спорту з легкої атлетики. "Тiльки мертвi не впрiвають, всi iншi у мене вмиваються потом..." - цей кондовий армiйський афоризм салаги з його допомогою в перший же день засвоїли дуже мiцно.
  - Пiдйом команда була! - Гуркоче над самим вухом осоружний i пiдбадьорюючий, немов крижана клiзма, рик сержанта. - Шикування через три хвилини!.. Двi хвилини!.. Одна! Вiддiлення!.. Р-р-ряйсь!
  Остаточно прокидається Вiталiй вже на плацу. Найвищий у взводi, вiн правофланговий. Правда, до командира взводу Вiтi Нараєвського - так звуть поза очi курсанти ЦБПСВ "Десна", - Вiталiй не дотягує однаково. Той навiть у дверi казарми проходить боком, уродився такий чолов"яга - ведмiдь ведмедем!
  Ранок, незважаючи на останнiй день травня, випав сирий, прохолодний. Вiд цiєї сирої прохолоди Вiталiй вже остаточно й проснувся. Як приємно все-таки вiдчувати себе сильним i дужим!
  - Ну, кандидати в захисники Батькiвщини, добровольцi для ранкової зарядки є? - Нараєвський на зiщулених вiд прохолодного вiтерця хлопцiв дивиться згори вниз. - Бажаючi можуть вийти зi строю.
  Оце, нiби запрошення фельдфебеля, своєрiдний психологiчний бар"єр, завжди, коли щось потрiбно зробити важливе, мусиш спочатку на це зважитися. От у хлопчакiв, вчорашнiх школярiв, i виховують рiшучiсть. Ту, яка колись в єдину потрiбну мить кине бiйця в контратаку через бруствер окопу...
  Позаду хтось важко зiтхає. Вiталiй розумiє це зiтхання. Вийдеш зi строю i весь день потiм, як ломовий кiнь, бiгаєш з двадцятип"ятикiлограмовим ранцем за спиною. А варто залишитися на мiсцi - i пiдеш в теплу казарму досипати. А пiд сiрою ковдрою так хороше, такi гарнi сни пiд ранок сняться... Тим бiльше, що його нiхто за це не покарає, а потiм сядеш в автобус i до вечора будеш вже вдома, у мами...
  Але дзуськи! Не для того вiн два мiсяцi проходив КМБ - "курс молодого бiйця", карантин, як його частiше називають, - щоб в останнiй день здатися. Всi "втрати" взвод понiс ще в першi днi. Тi, хто цього хотiв, вже вiдсiялися. Тепер вони майже повноправнi курсанти Центру Бойової Пiдготовки. Ну, майже... А "втрати" поїхали додому, до мами. Не кожному по душi муштра. Вiрнiше, вона всiм не до душi, але не кожен здатен її терпiти. Для цього i видуманий карантин, дев"ять тижнiв до початку вiйськової служби i прийняття присяги. Це щось на зразок чистилища, фiльтра, останнiй шанс задуматися, прислухатися до себе i вирiшити - а воно тобi, хлопче, треба? I встигнути зiстрибнути з пiднiжки вагончика, який вже набирає швидкiсть, не створюючи проблем нi собi, нi iншим. I працює це чистилище - будь здоров!
  - ...Але спочатку була вовча атака. Що воно таке? Ну, слухай. Три днi, ще у вiйськкоматi, ми спали лише по 2-3 години на добу, все кудись тягли нас, все якусь марiю мусили робити. - Розповiдав потiм Вiталiй друзям-приятелям, якi лише готувалися пiти до вiйська. - Селепкiв просто доводили до перевтоми. Рiшення дуже розумне: купа молодих хлопцiв може наробити таки лиха, а незнайомi з муштрою, селепки скорiш нiяк не вiдреагують на сержантiв. Ну, а тi вже тут крутилися, справжнi тобi вовки довкола "кошари" з салагами. Нарештi всiх загрузили у величезнi вантажiвки з лавками всерединi. Набили мов оселедцiв до бочки. Мiшки з повним комплектом та свої валiзи (в тих iдiотiв, якi їх не повикидали заздалегiдь) треба було тримати в руках. Наприкiнцi до того критого фургону влiз здоровенний, як шафа, фельдфебель i наказав всiм запхати писки до своїх мiшкiв i почати молитися, бо: "Ви тепер їдете до мене додому, i нехай пан Бог змилосердиться над злиднями, бо вас усiх чекає дуже болiсний капець, руки-ноги вам всiм поламаємо, щоб знали, дурнi, як ходити де не треба i як пiдписи свої ставити де попало!" З того всього, та ще згадавши всi кiно про вiйсько, я вже й собi повiрив, що конкретно влип. У головi промовляв "Отче наша" i "Vater unser-а", на випадок, якщо на небi вже встановилася влада цiсаря. А фургон вiз нас вже добрi три години. Як потiм виявилося, учбовi касарнi були за рогом, але треба було нагнати мандражу. I того мандражу нагнали якiсно, бо вантажiвки добряче покружляли по колу. Фургони загальмували перед залiзничними складами. Дверi вiдчинилися i фельдфебель вигнав всiх на вулицю, де вже крутилися його сержанти. Криком вишикували у шеренгу i загнали до складу, де якiсь цивiльнi козли з таким самим криком видали нам шоломи, наплiчники, протигази, лопати, ну й iнше жовнiрське барахло. Можете собi уявити, скiльки весь той крам важив для публiки, яка перед тим хiба шкiльний портфель пiвгодини 10 метрiв тягала. Загнали назад до фургонiв. Знову "молiться, зара вам всiм квiтка!". Ще хвилин 15 i вантажiвки стали перед учбовими касарнями. I отут почалося... - А у приятелiв вже очi сiм на вiсiм вiд страху i це Вiталiю жах, як подобалося. - З усiєї бази стягнули майже всiх сержантiв. Так, що на одного селепка iнодi накидалося одразу троє. Очманiлих селепкiв, нав"ючених барахлом, ганяли корпусами, так що тi падали на сходах i по них бiгли iншi. Двох одразу вiдвезли до шпиталю: їм потовкли писки чоботи майбутнiх коллєжкiв. Заставляли падати й вiджиматися. Хто не мiг, мусiв стирчати в "упорi лежачи" до повної вiдмови м"язiв. А його не так i важко отримати, якщо бiльярд був основним видом спорту до вiйська. На моїх очах в одного селепка випала рука з суглобу плеча. В такий оригiнальний спосiб, сержанти влаштовують додаткову медкомiсiю: якщо "товар" дефектний, то лiпше вiдсiяти заздалегiдь, анiж витратити купу часу i коштiв на навчання селепка, який потiм вiзьме, та й скопититься... Пiд кiнець дня нас нарештi вiдпустили спати. О небесна розкiш! Нам того разу дали на сон аж цiлих вiсiм годин. Хвилина в хвилину! Проте це був перший й останнiй раз такого розслабону. Оце дiйство й називається вовчою атакою...
  Але сьогоднi останнiй день карантину. Сьогоднi ще потрiбно витримати, ввечерi присяга, а потiм аж два днi вiдпочинку - благодать! Взвод, як один, рубає стройовим два кроки вперед...
  Деякi наївнi люди думають, що бiг по вранiшньому лiсу збагачує легенi цiлющим киснем i додає масу позитивних емоцiй, а тому виключно корисний для здоров'я. Цих недоумкiв слiд вiдловити на їх улюбленiй лiсовiй стежинi, витрусити з кросiвок i поставити в саму середину курсантського строю. А краще - в останню шеренгу, щоб як слiд зрозумiли помилковiсть своїх переконань. Коли перед тобою мчить табун пiтних коней, здiймаючи копитами хмари пилу та пiску, i по ходу справи позбавляючись вiд газiв, що накопичилися за нiч, в кишечнику, легенi насищаються чим завгодно, тiльки не киснем. А хочеш ковтнути свiжого повiтря - роби неможливе: додай швидкiсть i через не "можу" виривайся вперед, не звертаючи уваги на онучi, якi збилися, i стертi в кров ноги. До речi, стосується це не тiльки ранкових кросiв...
  ...Пiт, перемiшаний з пилом, роз"їдає очi, десантний ранець-рюкзак з протигазом в металiчнiй коробцi разом з важенним МП-18 метляються на спинi, заважають бiгти. Колона бiжить спочатку вроздрiб, а потiм потрапляє в один ритм i ось вже десятки чобiт дружно гахкають по бетонцi шосе. Колона в своєму швидкому, але мiрному руховi ледь хитається: праворуч - лiворуч, праворуч - лiворуч... Пiддаватися цьому розхитуваннi десяткiв людей приємно, так не втомлюєшся. Вiталику навiть батькiв-командирiв стає шкода, Нараєвського з сержантами, якi хоч i бiжать в ногу з усiма, але осторонь, на узбiччi.
  Колона звертає на лiсову стежину i хтось позаду з жалiсним схлипуванням падає i негайно лунає лютий рик фельдфебеля: "Двоє останнiх, взяти пораненого!" Вiталiй на бiгу оглядається - двоє, якi й так ледь-ледь пленталися позаду, з лайкою пiдхоплюють бiдолаху, який упав. Той намагається вирватися i бiгти самостiйно, але фельдфебель ударом свого безрозмiрного чоботиська пiдчiплює невдаху i той зi всiєю амунiцiєю знову розтягується на стежинi. Двоє наступних курсантiв хапають пiд руки небораку, тягнуть по маршруту марш-кидка. З лютого виразу їхнiх облич видно, зараз вони згадують всiх родичiв цього "пораненого" до сьомого колiна такими словами, якi зазвичай пишуть на парканах.
  Такi марш-кидки фельдфебель влаштовував щоденно з першого дня, явно насолоджуючись своєю владою над курсантами. "Швидше, дармоїди, веселеньку нiчку я вам гарантую!" Спочатку рота розтягувалася на кiлометр, зараз бiжить компактною щiльною масою. Нiхто не хоче опинитися останнiм - Нараєвський вмить оголосить такого "пораненим" i тягти слабака доведеться всiм по черзi. А потiм рота змушена буде половину ночi тренуватися в "...сорок п"ять секунд, пiдйом-вiдбiй...", - фельдфебель майстер досягати того, щоб у пiдроздiлi вiдстаючих бiльше не було. Зате засинали миттєво, i у снах до свiтанку крутилися цi лiсовi стежини, смуга перешкод, стрiльбище, плац пiд весняним вiтерцем i променями травневого сонця.
  Лiс, лiс, лiс кругом... Важенний, з колись воронованим, а тепер витертим до бiлого кожухом ствола, МП-18 боляче б"є пiд ребра i Вiталiй перевiшує його на шию. Так нiби легше бiгти. Вiн бiжить всерединi колони, хоч i не найперший, але й не останнiй. В цьому лiсi вони вчилися ходити по азимуту, вести розвiдувальний пошук, долати воднi перешкоди... Переднi двоє чомусь зупиняються i Вiталiй просто втикається носом їм у спину. Попереду рiвчак з ручаєм на днi. Курсанти стоять, важко, запалено дихають.
  - Ну, чого стали? - Нараєвський пiдходить легкою, пружною ходою, нiби не бiг разом з усiма з таким же ранцем i старим потертим МП-18. - Стрибком вперед! Ну! Стрибком!
  Взвод стоїть на обривистому березi ручаю, кожен швидким поглядом мiряє його ширину... Два метри з лишком... Нi, не пiд силу...
  - Наказую стрибати! - Розлючено повторює Нараєвський.
  Робити нiчого, Вiталiй разом з Федором Литовченко, колишнiм вантажником, обоє цибатi, довгоногi, стрибають першими. Вiдходять назад, розбiгаються i... пiдошви чобiт лиш ковзнули по трав"янистому схилу протилежного берега... з хлюпанням звалюються у воду. Видираються на протилежний схил рiвчака, хапаючись за кущi, геть мокрi i в грязюцi. Слiдом за ними наступнi двоє теж не можуть перестрибнути двометровий рiвчак. За три-чотири хвилини рота все-таки перебирається на протилежнiй бiк, всi забрьоханi, мокрi-мокрiсiнькi. На тому боцi височить, як башта, один тiльки фельдфебель. Вiн легко, без усякого розгону, м"ячиком перелiтає через рiвчак. На докiр всiм, вiн чистенький i чепуристий.
  - Ну, чого стали! - Такiй лютостi характеру можна тiльки позаздрити. - Вперед, бiгом. Марш!
  I знову тупотять чоботи по лiсовiй стежинi, а кущi i дерева обабiч зливаються в зелену смугу.
  - Рота! В напрямку окремої сосни на пагорбi, в лiнiю, направляючий перший взвод! До бою! - На пагорбi належало окопатися i зайняти кругову оборону. Вiталiй бiг поруч з Клiмовим, у чоботях хлюпало, довга трава чiплялася за ноги. Добiгли, впали, гострi леза малих пiхотних лопаток вгризлися в ґрунт...
  Правда, сьогоднiшнiй день можна вважати найлегшим за весь час перебування новобранцiв у вiйську. З першого ж дня їх занурили з головою у важкi, для вчорашнього школяра i студента, навiть надмiрнi випробування. Iнструктори на чолi з фельдфебелем Нараєвським ганяли молодикiв нiби чорти грiшникiв у пеклi. Перший тиждень так i називався - "пекельним". Цi випробування почалися з першої ж хвилини, як вони потрапили за ворота Центру. Вiд КПП - вiдразу бiгом в розташування. А це п"ять кiлометрiв лiсом. I через кожнi два "звичайних" тижнi знову йшов "пекельний". По дев"яти тижнях для них, молодих новобранцiв, цi п"ять кiлометрiв вже була не вiдстань, пробiжать заввиграшки i не помiтять, як пробiгли.
  А тодi Вiтя Нараєвський вишикував захеканих, в новеньких, але вже мокрих вiд першого бойового поту, одностроях молодикiв i ласкавим, майже прохальним тоном промовив:
  - Ну, як скуштували першої тяготи вiйськової служби? Кому сподобалося, може зробити три кроки вперед. - Ласкавий голос фельдфебеля змiнився на грiзний рик розлюченого лева. - I тодi вам безсонна нiч забезпечена. А також вiдсутнiсть елементарних зручностей, холод i голод, бiль вiд ран i смертельна небезпека в майбутньому. А хто не бажає цього, може залишитися на мiсцi. Ну, на який ляд вам здалася ця служба? Чи не краще буде сидiти десь в теплiй мiсцинi в спокої i безпецi?
  Вiталiй не пiддався на провокацiю. Вiн знав - задача в iнструкторiв така, психологiчно розкласти новобранцiв, з першої ж хвилини зануривши у важкi випробування. I нерiдко їм це вдавалося.
  Заняття. Досвiдченi сержанти знають - посади зараз курсанта в клас - пiсля кросу, та й пiсля снiданку - так вiн тут же i засне, мерзотник. Власне, в першi мiсяцi молодий боєць у будь-який час заснути готовий, так чого дарма учбовий час на сидячi заняття переводити? Все одно не в коня корм. Ось звикнуть, адаптуються трошки соколики, тодi й до серйозного навчання черга дiйде. А поки - на плац кроком марш! На стадiон! На стрiльбище! На штурмову смугу i смугу перешкод! Вперед! Бiгом, бiгом! Марш!..
  - Вiдпрацювання стройового кроку по роздiленнях! Роби... р-раз! Роби... два! Носки тягнути!
  - Згинання i розгинання рук в упорi! Роби... р-раз! Роби... два! Всi разом роблять!
  - Вогневий рубiж два метри попереду - до бою! Роби... р-раз! Роби... два! Куди дупу виставив?!
  Деякi не витримують - пишуть рапорти i йдуть. Як правило, першi "дезертири" з'являються вже до кiнця першого тижня карантину. А всього за першi два тижнi карантину вiдсiвається в середньому двоє-троє з вiддiлення. Проводжають їх з показним презирством i прихованою заздрiстю.
  Сержанти не тiльки ганяли майбутнiх солдатiв, як чорти грiшникiв у пеклi. Iнструктори спокушали курсантiв теплом, коли було холодно, коли годинами мокли в болотi чи повзли по мокрому пiску берегом Десни. А iнструктори-сержанти йшли i голосно пропонували теплий чай i каву, сухий одяг i м"яке лiжко. Кожен курсант мав невiд"ємне право вiдмовитися вiд цих тортур i негайно отримав би все, що обiцяли iнструктори. А потiм, - i це знав кожен курсант, - такий слабак був би негайно вiдправлений назад, до того вiйськкомату, який призвав його на службу. Нiякi виправдання в малодушностi до уваги не бралися. З молодих новобранцiв тiльки кожен третiй - за статистикою - проходив жорсткий, часом навiть жорстокий вiдбiр пiд час двомiсячного курсу молодого бiйця. I попереду на цього "щасливця" чекали ще два роки важких, виснажливих тренувань, пройшовши якi, можна стати справжнiм солдатом...
  Причиною такого великого вiдсiву кандидатiв у солдати були не фiзичнi навантаження - учнi старших, випускних класiв в школi пiд час занять з початкової вiйськової пiдготовки отримували не меншi, а психологiчна капiтуляцiя людини, страх. Головний об"єкт тренувань не тiла новобранцiв, а дух, воля i свiдомiсть молодих воїнiв. Призваний на вiйськову службу хлопець за цi два мiсяцi повинен досягти глибин самопiзнання, повинен вiдчути, що його тiло лише оболонка в якiй знаходиться його воля, його свiдомiсть. За час служби вiн повинен абстрагуватися вiд тiла-оболонки, фiзичного болю, несприятливого зовнiшнього середовища i пiти вглиб себе, дивитися на навколишнiй свiт, як на вороже середовище, нiби крiзь iлюмiнатор. Лише тодi воїн зможе виконати бойову задачу будь-де, зимою i лiтом, в болотi i горах, тундрi i пустелi. Боєць повинен бути спроможний перепливати з повною бойовою викладкою широкi рiки, без спочинку йти десятки кiлометрiв в лiсi, тайзi, через болота та буреломи, годинами лежати в смердючому болотi, коли тiло судомить вiд холоду i нещадно їдять комарi, ховатися в камiннi, чекаючи свого часу, миттєво виконати поставлене завдання i вiдiйти живим. Таке по силам тiльки обраним...
  Вiталiй оглядiвся - щось не видно iнструкторiв-сержантiв. Потрiбно бути напоготовi - молодикiв учили дiяти в пiдроздiлi, коли виконання бойової вправи чи нормативу визначалося не для кожного бiйця особисто, а по останньому в групi. Часто на маршi iнструктори "брали в полон" якогось бевзя-роззяву i коли група вчасно не помiчала "пропажi" бiйця, негайно не зупинялася i не кидалася на допомогу - покара була неминучою. Не здаватися ворогу i не залишати своїх поранених i тiла убитих товаришiв - кодекс честi бiйцiв Української Армiї. Особливо це стосувалося тих, кого бiйцi обирали своїми командирами...
  Але сьогоднiшнiй день особливий, по традицiї навантаження будуть великими, але не надмiрними i до таких специфiчних форм бойової пiдготовки в цей день зазвичай не вдаються. Ага, вiдмiтив про себе Вiталiй, дiйсно iнструктори-сержанти бiгли попереду групи, їх майже не вiдрiзнити вiд решти курсантiв, хiба що по легкому i вiльному руху, нiби немає в кожного з них важенного ранця i такого самого набору зброї, як i в їхнiх пiдлеглих. Взагалi кожен iнструктор, сержант, фельдфебель чи офiцер, наочно показував до чого повинен прагнути молодий курсант, якого рiвня кожен має досягти у бойовому навчаннi. Перш нiж стати хорошим фахiвцем вiйськової справи, новобранець повинен стати хорошим солдатом. Тому перед навчанням його вiйськової спецiальностi необхiдно закрiпити засвоєнi на заняттях по початковiй вiйськовiй пiдготовцi основи. Це було покладено в основу бойового iндивiдуального навчання. Упор робився на кроси та вогневу i тактичну пiдготовку, на умiння користуватися засобами хiмiчного захисту, орiєнтуватися на мiсцевостi, правильно вибирати маршрут, маскуватися i тому подiбне. Об"єм задач весь час зростав, кожне наступне навчання починалося повтором пройденого. Тому марш-кидки iнструктори здiйснювали з такою самою викладкою, як їхнi курсанти, послаблення не було нiкому. Вони стрiляли з такої самої зброї. Командири учбових пiдроздiлiв були лiдерами, за якими йшли призванi на вiйськову службу новачки, учили власним прикладом. Тут дiяв закон: роби так, як я роблю, а не так, як я кажу.
  За проходженням марш-кидка батьки курсантiв та запрошенi на урочисту церемонiю присяги спостерiгали на великих екранах телевiзiйних проекторiв. Деснянський Учбовий Центр взагалi устатковувався по останньому слову технiки, але такого обладнання ще не було навiть i в дослiдних центрах столичних унiверситетiв чи в Академiї Наук. Генерал Петровський, перший начальник Центру, з самого початку поставив справу так, що в "Деснi " проходили випробування найновiшi зразки технiки. Навiть такої, що не мала нiякого вiдношення до Збройних Сил. А що вже казати про комунiкацiйну технiку: дротовi телефоннi апарати, радiостанцiї, телевiзiйну апаратуру, до якої у Пилипа Степановича був постiйний i незгасаючий iнтерес. Це за пiдказкою Петровського отримав державну пiдтримку Зворикiн i змiг в короткий час створити дiючi зразки телевiзiйних передавачiв i приймачiв. Не залишилися глухими до слiв генерала i пiдприємцi, акцiонернi товариства вклали кошти в нову галузь i в серединi тридцятих розпочали серiйний випуск телевiзiйної технiки заводи в Києвi, Сiмферополi та Львовi для державних закладiв i потреб населення.
  По всьому маршруту було встановлено до двох сотень телекамер i запрошенi на власнi очi бачили, як проходять початковий курс навчання їхнi дiти. "Охiв" i "ахiв" чулося достатньо вiд особливо чуйних матiнок. Батьки переймалися менше, свого часу вони також проходили подiбний курс i бачили - їхнi чада показують себе гiдними продовжувачами справи батькiв. Та й то: за два попереднi мiсяцi всi слабаки вже вiдсiялися, тут лишилися тiльки тi, хто фiзично i духовно був готовий до важких випробувань вiйськової служби. Батькiвськi почуття виражалися у кожного по-рiзному, але нiхто не був байдужим.
  I коли хтось з курсантiв упав, тихий стогiн-зiтхання вихопилося у всiх присутнiх. Хвилину-двi на лiсовiй стежинi борсалася куча мала, нiчого розiбрати на екранi не можна було: ранцi, стволи, чоботи... Все змiшалося разом. Тi, що бiгли позаду, оминали невдах, а потiм розсоталася i та купа, лишилося тiльки троє. I один явно щось зламав двоє товаришiв накладали пов"язки, бiлий колiр бинта викликав здавлене схлипування матiнки, яка впiзнала свого синочка. Тi схлипування негайно було припиненi грiзним шипiнням тата того небораки. Втiм, схлипування стихли, але не припинилися. Начальник Центру, який був присутнiм, зняв трубку телефону i щось запитав, а потiм тихим голосом повiдомив рiдним, що один з курсантiв зламав ногу i йому надали першу допомогу. Нiчого страшного, здоров"ю i життю курсанта травма не загрожує, запевнив присутнiх полковник, курсант вiдмовився вiд евакуацiї i буде проходити iспит до кiнця...
  Вiд стрiльбища до учбового поля по прямiй було кiлометра два, але хто ж в Учбовому центрi бiгає навпростець? Фiнальна частина марш-кидка проходила заболоченим берегом Десни по бурелому, для курсантiв це був iспит на виживання. Добре, хоч тички, якi визначали межi броду, встановили заздалегiдь. Забрьохалися в болотнiй тванi по самi вуха. Останнi сто метрiв марш-кидка проходили по асфальтованiй дiлянцi шосе. Бiгти вiдразу стало легше. Пораненого - курсанта, який зламав ногу десь за кiлометр вiд фiнiшу, - несли на саморобних ношах з двох плащ-наметiв, i носiї змiнювалися кожнi п"ятдесят метрiв. Тому колона рухалася швидко, а близький фiнiш, що вiдкрився пiсля повороту, додавав хлопцям сили. За огородженням тiснилися люди i для курсантiв бачити барвистi вбрання замiсть польового однострою на учбовому полi було дивним. За два мiсяцi всi начисто вiдвикли вiд звичних прикмет цивiльного життя.
  "Он вони, он, вже близько!.." - i всi, хто щойно купчився бiля екранiв разом розвернулися в бiк фiнiшу, нiби металевi стружки, до яких пiднесли магнiтик. Запрошенi на церемонiю прийняття присяги батьки курсантiв i гостi Центру потяглися до бiлої смуги на шосе, яка означала кiнець марш-кидка...
  Он в темрявi народилася ще темнiша пляма, яка поволi наближалася. Ось уже видно окремi фiгури. Когось несуть на iмпровiзованих ношах в головi колони. У багатьох куртки i штани польової форми подертi, крiзь дiрки у декого навiть виднiються бинти. I всi без винятку у болотнiй тванi, бруднi i заморенi. Але очi у курсантiв блискають жваво, колона рухається доволi швидко, незважаючи на ношi з пораненим.
  - Ну навiщо така жорстокiсть! - Дружина Iвана Остаповича вiдвернулася, нишком витерла сльозу. Двоє її синiв вже пройшли через це випробування, але вона нiяк не може звикнути. - Вони ж ще дiти!
  Федорчук тiльки високо здiйняв брови - вiн вважав якiсь дискусiї з цього приводу зайвими. Бо ще в двадцять другому роцi за його, Iвана Остаповича, iнiцiативи Народнi Збори прийняли Закон про громадянство. Тiльки той отримував право стати громадянином України, хто довiв готовнiсть виконувати свiй громадянський обов"язок. I старший син, Трохим, був серед перших, хто проходив таке випробування. Бо для будь-якої країни найперший обов"язок її громадянина - готовнiсть захищати свою країну зi зброєю в руках i вiддати життя за честь i незалежнiсть Батькiвщини. А тi, хто таку перевiрку не пройшов, вважалися всього лише пiдданими Гетьмана України без права вирiшувати долю України в парламентi та урядi.
  Втiм, жiнка, зрозумiло, у них таке м"яке серце, i як завжди, зовсiм не тодi, коли це потрiбно! I тому Iван Остапович сердито промовчав. Вiн був вище жалiсних бабських слiз. А старший син не стримався.
  - Мамо, ти не розумiєш! Цих дiтей тут вчать захищати Батькiвщину. Захищати вiд цiлком певного противника. - Трохим махнув рукою в напрямку пiвночi. - Он там! Рано чи пiзно, але звiдти, з Московiї, на нашу країну нападуть комунiсти, якi робитимуть тут те, що вже зробили там, у себе. Цi дiти, як ти їх називаєш, знають, що воювати будуть проти сильного, смiливого i вмiлого ворога. I ця вiйна не буде легкою. Або вони знищать всiх, хто зазiхатиме на нашу землю, або ж росiйськi комунiсти знищать Українську Державу i її громадян. Третього не дано! Їх навчають вбивати ворогiв швидко, надiйно, ефективно. I вiйна - це не кiно, де пiднявся, витер бутафорську кров, i знову живий-здоровий. Вiйна вимагає напруження всiх сил, ставить на межу життя та смертi, i щоб на цiй межi встояти, вони повиннi бути готовi до граничного напруження всiх своїх сил i волi. I слабкi повиннi вiдсiятися з самого початку, щоб потiм не пiдвести iнших, хто на них покладатиметься, як на кам"яну гору. Саме для цього вони тут набивають собi гулi i калiчаться на штурмових смугах! - Вже сердито закiнчив старший син свою фiлiппiку.
  I за кожним з цих молодих хлопцiв спостерiгали тi, з ким їм доведеться служити надалi в бойових частинах в складi пiдроздiлiв, екiпажiв, розрахункiв. Старшi вояки визначали, годиться майбутнiй воїн для нелегкої вiйськової служби, чи краще йому пошукати якусь iншу професiю. До присяги зазвичай доходити лише тi, хто був гiдний стати поряд зi старшими вояками...
  Курсанти тим часом подолали фiнiшну лiнiю. I тiльки тодi до пораненого кинулися лiкарi. Пролунало здавлене жiноче схлипування - видно чиясь мама вболiвала свою дитину. Iван Остапович бачив таке не раз, але нiколи новобранцi не скаржилися на тягар вiйськової служби, навпаки, кожен пишався тим, що пройшов це випробування i тепер залучений до когорти обраних. Що проти цього вiдчуття якiсь втома, бiль вiд нiкчемних ран i травм! Вiдчуття надлюдини, коли ти в своїх можливостях рiвний богам!
  Кiнець марш-кидка зустрiчав роту яскравим полум"ям смолоскипiв. Поминувши широку бiлу смугу, яка визначала кiнець iспиту, багато курсантiв без сил просто валилися на траву. I здавалося нiяка сила не в змозi пiдняти їх на ноги. Але - через пiвхвилини, щоб вiддихалися, - пролунав знайомий всiм командний рик Нараєвського:
  - Рота, пiдйом! Шикуйсь! - Поволi, без всякого рiвняння, але за хвилину рота вишикувалася.
  Курсант з поламаною ногою стояв, спираючись на плечi своїх бойових товаришiв. Кожен з курсантiв вiдчував: ми, п"ятдесят кандидатiв у захисники Вiтчизни, вишли вранцi на це випробування, i ми, незважаючи нi на що, всi до одного, всi п"ятдесят, стоїмо тут. Як у майбутньому не повернеться наша доля, але ми не зрадимо своєму бойовому братству i будемо повертатися з бою всi, живi i мертвi, або не повернеться нiхто. Так є i так буде надалi. А зараз ми готовi принести присягу нашому народу, нашiй країнi...
  Командир роти прийняв рапорт фельдфебеля Нараєвського, кинув оком вздовж строю i пiд його поглядом курсанти мимоволi пiдтягувалися. А раптом когось з них визнали недостойним честi стати захисником Батькiвщини?
  - Товаришу полковник! - Ротний чiтким стройовим кроком пiдiйшов до начальника Центру. - Друга учбова рота в кiлькостi п"ятдесяти бiйцiв для прийняття присяги на вiрнiсть Українi вишикувана.
  - Товаришi курсанти! - Полковник говорив без всякого мiкрофону, але його командирський голос чути було в найдальшому кiнцi поля. - Поздоровляю вас з успiшним завершенням курсу молодого бiйця...
  Смолоскипи осявали невеликий, з втоптаним пiском, майданчик. Три дерев"янi столи були поставленi за огородженим товстими, з червоного оксамиту, шнурами прямокутником. На столах тьмяно вiдсвiчували чорними воронованими стволами новенькi карабiни - їх вручатимуть пiсля складання присяги...
  Пiсля доповiдi командира роти начальнику Центра пролунала команда "Розiйдись!". Молодим хлопцям давалася остання можливiсть зважити всi "про" i "контра" цього важливого кроку в своєму життi. За цi два мiсяцi вони отримали уявлення про те, чим є вiйськовий обов"язок. Подальша їхня служба буде не легшою. Прийнявши присягу, вони брали на свої плечi нелегку ношу вiдповiдальностi за долю України, за майбутнє своєї Батькiвщини. I зараз у них остання можливiсть вiдмовитися. Можливо, вони вже все вирiшили i ця можливiсть їм не потрiбна, але армiя повинна надати їм таку можливiсть.
  Хлопцi витратили її по-своєму. Ледь пролунала команда: "Розiйдись!", вони змiшалися веселою юрбою - в строю не так багато можливостей виразити свою радiсть. Але тепер можна i пострибати вiд радощiв, що пройшов перше випробування, що довiв всiм, а найперше самому собi, що ти Людина!
  - Дiти, якi вони ще дiти! - Осудливо качав головою Трохим. - Пустуни...
  Але в його голосi не було й тiнi осуду. Навпаки, гордiсть за цих хлопчикiв. Сам же був таким.
  - Рота! - Майор, командир учбової роти, вийшов вперед. - Для прийняття присяги... Шикуйсь!
  Першим вийшов зi строю, спираючись на милицi, хлопчина, який зламав ногу. Можливiстю лягти в госпiталь вiн знехтував - бойове братство понад усе! Блiдий, спираючись на милицi, вiн взяв теку з текстом присяги, стискуючи зброю, голосно прочитав:
  - Я, громадянин України, присягаю на вiрнiсть Батькiвщинi i українському народу i урочисто клянуся бути хоробрим, дисциплiнованим, чесним воїном...
  В невiрному свiтлi смолоскипiв неможливо було розрiзнити слова, але кожний знав їх напам"ять. Чорнi i червонi тiнi метушливо скачуть по обличчях молодикiв. Чорнi i червонi тiнi, нiяких переходiв, нiяких компромiсiв. Летять в чорне нiчне небо iскри, лоскоче нiздрi дим смолоскипiв. По одному виходять курсанти зi строю, голосно i чiтко вимовляють слова вiйськової присяги, дають клятву на вiрнiсть в своєму серцi. Попереду у кожного все життя, важка i непроста служба захисника Вiтчизни. Вона буде неймовiрно важка, це кожен вiдчув за дев"ять тижнiв, що передували цьому урочистому дню. Безлiч разiв кожного з них ставили на межу його можливостей, аби вiдчули власною шкiрою, яку вiдповiдальнiсть беруть на себе.
  - ...коли ж я порушу цю мою клятву, нехай мене спiткає сурова покара українського закону, ненависть i презирство моїх товаришiв.
  Кожен з них мiг вiдмовитися вiд цього непосильного тягаря. Не вiдмовився нiхто.
  Церемонiя прийняття присяги не забрала багато часу. Пролунала команда i учбова рота, чiтко карбуючи крок, пройшла перед бойовим прапором пiд звуки урочистого маршу. Це традицiя. Так, закiнчивши битву, пiсля втрат, проходили переможцi перед полководцем, з своїми пораненими i покалiченими побратимами на ношах, i полководець вiддавав честь своїм бiйцям, живим i загиблим, якi здобули перемогу. А цi хлопчаки сьогоднi справжнi переможцi.
  А потiм радiснi i схвильованi гостi обiймали i вiтали своїх дорогих синочкiв, що стали воїнами. А їм не до привiтань i обiймiв, їм би встигнути змити пiт та бруд цього останнього марш-кидка, переодягтися в давно приготований парадний однострiй, щоб отримати заповiтний берет i знак бiйця Української армiї.
  Заключна частина церемонiї включала не тiльки вручення берету i нагрудного знаку, кожен новий боєць отримував бойову зброю. Тепер, на протязi всiєї строкової служби, вояк буде нерозлучним з нею - вiйськовий однострiй i зброя невiддiльнi один вiд одного. Взагалi, озброєний солдат - звичайне видовище на вулицях українських мiст i сiл, вiн не викликав нiякого ажiотажу, наочно втiлюючи лозунг "Народ i армiя - єдинi!" Вiйсько предмет особливої гордостi українцiв, бути воїном Української армiї - почесно.
  Особливо радiла Гануся - дуже вже їй кортiло потримати в руках справжнiсiнький карабiн. На її радiсть, часу це забрало не багато. Пiсля того, як рота пройшла маршем, пролунала команда "Розiйдись!", i молодих воякiв знову оточили рiднi i знайомi. А що наступнi два днi припадали на вихiднi, то пiсля виснажливого двомiсячного муштрування сорок вiсiм годин були казковим подарунком для молодикiв. Не всiм так щастить. Звичайно пiсля закiнчення КМБ кожен новобранець негайно вiдбував у ту частину, де мав надалi проходити строкову службу. Але вже на третiй день дiйсної вiйськової служби вiн отримував триденну вiдпустку для поїздки додому, благо, в Українi це не займало багато часу. Новi залiзницi працюють з точнiстю швейцарського годинника, i електропотяги, їх випускає Луганська компанiя транспортного машинобудування, мчать про рейкам швидкiсних залiзниць з стоп"ятдесятикiлометровою швидкiстю. А для вiйськовикiв проїзд - безкоштовний. Хоча отримує новобранець сто гривень першого внеску на кредитну книжку. А навiщо йому такi великi грошi (Пара черевикiв - гривня, добрий костюм - сiм гривень, а авто середнього класу - тисяча.), коли кормлять-поять-одягають воякiв коштом держави? Тiльки на тютюн та морозиво i тратиться вояк. (Ранiше й тютюн видавали, але потiм вирiшили батьки-командири не труїти молодих воякiв власними руками.)
  Втiм, Вiталiю до домiвки батькiв добиратися залiзницею немає потреби, батькiвський "майбах" домчить за якiсь чотири години. Благо, широкi автостради простяглися Україною вiд Полiсся i Слобожанщини до самого Чорного моря, i вiд Донбасу до Галичини...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"