За вiкном палацу тiльки-тiльки починає спадати полуденна спека останнього серпневого дня. Тому й перехожих на вулицях Києва не так багато i намагаються вони триматися в тiнi каштанiв. Це ближче до вечора проспекти i вулицi української столицi наповняться гомоном безтурботної юрми. Але в кабiнетi ця спека не вiдчувається анiтрохи. Стiни палацу товстi, сонце не в змозi проникнути всередину крiзь них, високi вiкна закритi щiльно шторами, якi не пропустять палючi променi в примiщення. Крiзь гратчасту огорожу парку Павло Петрович дивився на дiвчинку, яка стрибала на однiй нiжцi по кам"яним плитам тротуару, малiй дитинi зовсiм нiкуди не потрiбно поспiшати, а сувора мама щось вичитує безтурботнiй дочцi, квапить її йти далi, проте дiвчинка, видно, виявилася упертюхою. Ось терпець у мами дiвчинки обiрвався - добром нiяк не вдалося вмовити дочку, то вдалася до "останнього аргументу королiв" - просто взяла впертого непослуха за руку i силомiць потягла за собою, незважаючи на бурнi протести дитини.
Павло Петрович усмiхнувся, прикрив бiлу штору, повернувся до письмового столу. Зазвичай цей стiл був завалений стосами паперiв, зараз вiн первозданно пустий, мовчать i телефони кольорової пластмаси на окремому приставному столику. Вчора вiдбулася урочиста передача влади новообраному Президенту України, день в день, як це було обiцяно Гетьманом дев"ять рокiв тому, коли ще не вiдгримiли кривавi бої з вiйськами марiонеткових утворень росiйських бiльшовикiв на пiвнiчних i схiдних кордонах України.
- Пане Гетьман, автомобiль подано. - Павло Петрович оглянувся. Ад"ютант витягся бiля дверей.
- Так-так, дякую. - Павло Петрович останнiй раз глянув на примiщення, до якого так звик за всi цi майже десять рокiв влади. Але... Всьому приходить кiнець! - Що ж, в Тростянець!
Обсмикнув пiджак, що й так сидiв бездоганно, i, не оглядаючись бiльше, вийшов з кабiнету. За роки всi звикли до його бiлої черкески з Георгiєвським хрестиком, - найперше вiн сам звик до свого вигляду, а тому в цивiльному строї Гетьман вiдчував себе не дуже зручно. Але здавши владу, потрiбно змiнити i свiй зовнiшнiй вигляд, ти залишився Гетьманом, але ти вже не правитель всiєї України! Павло Петрович з подивом прислухався до своїх почуттiв, невже жалкую за тiєю примарою влади, вчора я такого не вiдчував, далебi! I вiн аж головою струснув, проганяючи ману.
Новенький "Мерседес-630", зроблений за спецiальним замовленням автомобiль, чекав на Гетьмана. Цей автомобiль першої особи країни поклав початок власному автомобiльному виробництву. Звичайно ж, зроблений вiн на Катеринославському автозаводi за нiмецькою лiцензiєю i з нiмецьких деталей... Однак ця машина все-таки первiсток українського автопрому. Ось недавно i в Харковi в авторемонтнiй майстернi зiбрали перший вантажний автомобiль з українських деталей, повнiстю виготовлених з наших матерiалiв.
Дiзнавшись, що попередник залишає резиденцiю, вийшов попрощатися i новообраний Президент України Сергiй Олександрович Єфремов. Жест показовий, звичайно, в життi вони були непримиренними, нi один, нi другий не могли забути подiї листопада вiсiмнадцятого, коли вирiшувалася доля України. Втiм, Скоропадський розумiв свого наступника, дев"ять рокiв назад саме Гетьман виявився переможцем, а сьогодення належало iншому. Два тижнi тому українцi довiрили владу в країнi Єфремову, а сильний помсти не бажає. А, як вiн здивувався б, подумалось Гетьману, взнавши про справжню причину своєї перемоги.
Вони потиснули руки, сказали слова, якi годилися саме для такого моменту, - газетярi були тут, зi своїми громiздкими фотоапаратами i спалахами магнiю. Хоч лише троє й було, з урядових офiцiозiв, не те, що вчора, коли вiдбувалася урочиста передача влади, юрба була галаслива i вiд спалахiв магнiю болiли очi. А сьогоднi, що ж, сьогоднi всього тiльки робоча зустрiч нинiшнього глави держави та його попередника.
Але закiнчилося й це...
Павло Петрович втомлено вiдкинувся на м"якi шкiрянi подушки салону. Ад"ютант, вже колишнiй ад"ютант, подумалося Гетьману без недавнього смутку чи жалю за владою, вiддав честь, i автомобiль плавно покотив асфальтовою дорiжкою до ворiт резиденцiї глави України. Двигун "мерседеса" гудiв зовсiм нечутно, салон було вiддiлено скляною перегородкою вiд водiя, можна сидiти в сутiнках i з якоюсь щемливою насолодою вiдчувати самотнiсть. Бiчне скло трошки опущене i гетьман дивився в вiкно, вiдчував обличчям повiтря, яке дихало вечiрньою свiжiстю останнiх днiв лiта, спостерiгав, як вiдпливали назад квартали київських вулиць. Не хотiлося навiть поворушити рукою, розслабити вузол краватки. Йому здавалося, що тодi знову збуриться холодок в грудях, що вже почав танути.
Кожного разу, коли доводилося починати нову справу, Павло Петрович Скоропадський вiдчував цей гнiтючий стан туги та тривоги. Так було, коли проти волi батькiв одружився з Олександрою Дурново, коли прийняв гетьманську булаву десять рокiв тому, коли взяв в холодному листопадi вiсiмнадцятого року на своє сумлiння грiх братовбивчої вiйни з опозицiйним гетьманськiй владi Нацiональним союзом... Було й цього разу тривожно, думки втратили свiй спокiйний плин, бо починає справу нову, хоч заслужив право на спокiйне життя. Але нiяк не привчити серце до спокою, навiть коли багато пройшов воєнними дорогами, в скронях чимало срiбла, на золотих погонах гетьманськi вiдзнаки, i досяг найбiльших державних висот...
За товстим склом шумiли ферми мосту i Скоропадський вiдмiтив, що столиця лишається позаду, в блiдих сутiнках раннього надвечiр"я. Автомобiль м"яко мчав по бетонному покриттю нового моста через Днiпро i Павло Петрович з гордiстю подумав, що цей мiст тiльки одне з багатьох втiлень його задумiв. Так, за дев"ять рокiв влади йому вдалося багато зробити, тiльки остаточної впевненостi в майбутньому України у нього i його однодумцiв немає. Надто вже у його країни на пiвночi i сходi непередбачуваний сусiда. Нiяк не змиряться росiйськi бiльшовики, що Україна бiльше не є пiд їхнiм каблуком, що живуть українцi своїм розумом без вказiвок з Петербурга чи, пiсля того, як росiйський уряд змiнив головне мiсто Росiї, з "червоної" комунiстичної Москви, всесвiтньої пролетарської столицi, центру Свiтової Революцiї, i живуть добре.
Мiст нагадав про те, для чого саме був збудований, про недавнi суперечки та невiдкладнi справи. Роздуми Гетьмана потекли iншим руслом. Бiйка за владу завжди жорстока i краще стояти осторонь вiд неї, тiльки тодi так i залишишся наївним дурнем. А потiм цих дурникiв з"їдять бiльш спритнi i сильнi суперники. То ж, коли хочеш вижити, змушений боротися за владу. А вiн не втримався на вершинi, отже програв. Так, з учорашнього дня вiн здав владу в країнi нiяк не своєму однодумцю, навпаки, непримиренному супернику. А в вирiшальнi листопадовi днi вiсiмнадцятого року - вiдвертому ворогу. Такий от парадокс трапився! I вiднинi Гетьман України Скоропадський знищений, бiльше вже нiколи не пiднятися йому на вершину влади! Так думають не тiльки за межами країни, а почасти й самi українцi. То нехай тiшаться його недруги в Українi i за її кордонами, що випустив Павло Скоропадський державну владу з рук, нехай! Так, вiн зiйшов з офiцiйного Олiмпу української держави i в очах багатьох - владу в державi втратив. А те, що Гетьман пiшов без боротьби, згiдно обiцянки, даної ним в дев"ятнадцятому роцi, в очах полiтикiв є ознакою слабкостi Павла Петровича Скоропадського. Он, писаки в жовтiй пресi та соцiалiстичних виданнях вже обiграють його прiзвище в зв"язку з тим, що пiшов з вершин влади. Радiють, нерозумнi. Хай радiють...
Гетьман тiльки усмiхнувся таким думкам. Мало хто розумiє його задуми навiть з соратникiв, i це добре, тодi й недруги здогадаються про його плани не вiдразу. А плани в нього сягають ой, як далеко за межi недовгих п"яти рокiв правлiння Президента України, до наступних чергових виборiв. I для цих далекосяжних планiв п"яти рокiв президентського правлiння замало, не вистачить i трьох таких законних термiнiв. Але говорити жалюгiдним парвеню про свої зайве, про них знають найближчi однодумцi i цього досить, задуми ж Гетьмана грандiознi, а суєтне сьогодення не дасть змоги зосередитися на їх втiленнi, тому найвища посада в державi - парадокс, але це так! -буде зараз заважати здiйсненню цих його задумiв...
Думки Павла Петровича змiнили напрям.
I десяти рокiв не минуло, як скiнчилася кривава Велика вiйна. Український народ, що столiттями був розiрваний, нарештi об"єднався в однiй країнi й Держава Українська стала вiднинi єдиною. Тiльки Україна сплатила великою кров"ю за своє об"єднання, сотнi тисяч українцiв загинули на фронтах тiєї вiйни, хто за Росiйську iмперiю, хто за Австро-Угорську, захищаючи чужi, не свої iнтереси. На тiй вiйнi вiн став героєм. Так, вiн був вiрний присязi i не зрадив того, кому присягав, це його, генерала Скоропадського i його соратникiв було зраджено недалеким царем Миколою Другим. Вiн не бажав загибелi iмперiї Романових, але вона була приречена на загибель своїм недолугим правителем. Павло Петрович, коли залишався сам-на-сам зi своїми думками, згадував минулi роки, багато думав про тогочаснi подiї i давно прийшов до думки, що лютий сiмнадцятого готувався всiєю попередньою iсторiєю правлiння Романових, i був зовсiм не випадковим. Росiйський iмператор не змiг втримати владу, не захотiв цього. Династiя виродилася настiльки, що втратила iнстинкт самозбереження. I скiнчила самогубством, вiдмовившись вiд боротьби за владу, за царську корону. А росiйськi самодержцi корону втрачали завжди разом зi своєю головою...
Павло Петрович усмiхнувся, вiн-бо свою корону не втратив, навiть коли й склав на час гетьманськi клейноди. Вiн змiг втримати свою владу i йому це вдавалося краще, нiж останньому росiйському iмператору, у якого був колись флiгель-ад"ютантом. Головне, що вдалося йому зберегти в Українi мир i спокiй, не прокотилася по українськiй землi кривава хвиля Громадянської вiйни. А сусiди з пiвночi не раз i не два намагалися розпалити її полум"я, затягти ще й українцiв в той бруд i лайно, в якому опинилися самi, скорившись бiльшовикам. Однак, хвала Творцевi, минулося. Невiдомо, правда, чи надовго вони дадуть спокiй Українi. Добре, якщо не повториться дев"ятнадцятий рiк, коли росiйськi комунiсти руками повстанцiв Зеленого, Махна, Григор"єва, Щорса i Боженка намагалися повалити його уряд та встановити в Українi свою владу. Або двадцятий, коли бiльшовицька Росiя розпочала неоголошену вiйну проти України руками своїх марiонеток. I двадцять другий рiк не був спокiйним. Чи вiдмовилася Росiя вiд намiру знову пiдкорити Україну своїй деспотiї? Цього нiхто не може з впевненiстю сказати. Вiн взяв владу до своїх рук у важкий час, i тому вiдповiдає за все, чому дав початок. А особливо тепер, коли його бiльше не сковує офiцiйний статус. I Гетьман повернувся думками до того, що чекатиме на нього i його країну в найближчi роки.
М"яке погойдування автомобiля, монотонний гул двигуна i стрiмка смуга вечiрнього лiсопарку за вiкном - все це зливалося в своєрiдне безгомiння, яке народжує неквапливий i розмiрений потiк думок...
Забулися i згасли прощальнi слова його наступника на посадi глави держави. Чи не буде докорiв услiд? Важка доля керманича держави у часи внутрiшньої ворохобнi пiдраховувати, як вигiднiше вiдправити на смерть одних спiвгромадян, щоб вижила бiльшiсть таких же українцiв. Особливо коли знаєш, що роки потому хтось буде, сидячи в повнiй безпецi на затишному диванi i граючи знiчев"я книжною закладкою, звинувачувати тебе в "бездарностi та безглуздiй загибелi спiвгромадян", не завдаючи собi клопоту хоча б спробувати вникнути в суть труда чiльника держави. Легко звинувачувати керiвника держави в бездарностi заднiм числом, особливо, знаючи, що перед тобою нiколи не постане така задача. Вiрно сказав колись поет: "Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны..." Але життя - суворе i мудре -врештi-решт доведе, вiн зробив все, що мiг для добробуту й величi свого народу, своєї країни. Тiльки завжди знайдеться пiдла душа, яка припустить ницi мотиви в найшляхетнiших вчинках. От i живеш в страху Божому. Обтяжливе це вiдчуття... О-хо-хо, складна ти i звивиста доля людська.
Коли вiдкинути облудливi слова, то в мiжнароднiй полiтицi стосунки нiчим не вiдрiзняються вiд гризнi за владу в тюремнiй камерi. Так само тут є першi, якi сидять на нарах, i є останнi, кого бiльш сильнi чи хитрi загнали пiд нари. Пiсля Великої вiйни серед цих останнiх опинилася Нiмеччина. А оскiльки пiсля виходу Росiйської iмперiї з вiйни та розпаду цiєї держави, українському уряду довелося мати справу саме з нiмцями, то Українi випала нелегка доля вiдчути на своїй шкiрi весь тягар неправедного гнiву переможцiв.
Українськiй державi в той важкий час силою зброї довелося вiдстоювати право на незалежнiсть та цiлiснiсть. Ситуацiю ускладнювала декларацiя Вiльсона, де прямо було сказано, що завдання союзникiв - вiдновлення єдиної Росiї. Українськiй державi мiсця в пiсляверсальськiй Європi не було. Однак загнати українцiв знову пiд росiйський скiпетр, який обернувся робiтничо-селянським серпом i молотом, великим державам не вдалося. Отримала вiдсiч i Польща, вiдтворена союзниками у Версалi, яка з захланнiстю гiєни накинулися на шматки розiрваних у кривавiй рiзанинi iмперiй: Росiйської, Нiмецької, Австро-Угорської. А хiба тiльки однi поляки та бiльшовики в той буремний час посягнули на українську землю? Багато було охочих до нашої землi. Румунськi бояри, угорцi, словаки. Всi хотiли урвати шмат вiд української землi...
З великих держав тiльки союз з Нiмеччиною, укладений ним, Гетьманом України, лишався непорушним. Хоч був вiн далеко не безкорисливим для нiмцiв. Тiльки ж в полiтицi союзи - це завжди шлюб з розрахунку, тут не до амурiв, кожен дбає про своє, любов не ставлять i в грiш, проте ревнiсть iнколи вiдчувають не на жарт. I потрiбно мати неабиякий дипломатичний такт, коли ведеш справу з союзниками - тi завжди-бо тримають камiнь за пазухою. А в iншому разi чекає на тебе i твою країну катастрофа...
Поминули Днiпро i досить довго плутали у вузьких вуличках столичного лiвобережжя. Так, не до всього ще дiйшли руки, але до кiнця року i тут вулицi будуть впорядкованi. Вже вiдразу за Броварами починалося недавно прокладене шосе. Бетонка рiвно стелилося пiд колеса "мерседеса", а на такiй дорозi автомобiль мiг розвивати максимальну швидкiсть i до Тростянця мали дiстатися десь за три з половиною-чотири години, коли нiчого не трапиться по дорозi. Втiм, що могло трапитися: нова траса на Суми була прокладена недавно, шляхове будiвництво на Чернiгiвщинi, як i по всiй Українi, було в самому розпалi. В цьому теж була заслуга урядової команди Гетьмана - розвиток транспортної iнфраструктури, як необхiдної умови зростання економiчного потенцiалу держави, заклав надiйнi пiдвалини могутностi країни i добробуту кожного громадянина. Це було зрозумiло i простому селянину, який оцiнив переваги швидкої доставки по хорошiй дорозi вирощеного урожаю на ринок i придбаного товару на свiй хутiр, але ще бiльше хорошi дороги були потрiбнi недавно створеним машинно-тракторним станцiям, якi обробляли ниви у цих селян i українським пiдприємцям. Без надiйного транспортного сполучення дiловим людям немає можливостi вести вдало свою справу, бо ж побудувати найкращу машину будь-де можна, але коли немає можливостi доставити її в потрiбне мiсце, то який сенс з тiєї машини i кому потрiбен буде труд багатьох i багатьох людей, якi задумували її та створювали. Крiм суто економiчних, дороги виконували i полiтичнi задачi єднання нацiї. Бо, саме надiйнi економiчнi зв"язки створюють з народу нацiю. Розiрваний мiж великими iмперiями на протязi вiкiв український народ ще тiльки починав усвiдомлювати себе єдиним цiлим. I гаслами об"єднати захiд i схiд України неможливо, тiльки спiльний iнтерес, спiльна праця творить нацiю...
До Тростянця дiсталися, коли вже споночiло. Скоропадський завжди з радiстю в душi повертався в своє родинне гнiздо, зведене дiдом, Iваном Михайловичем Скоропадським. Немало приклав той сил i працi, щоб створити на Чернiгiвщинi маленьку Швейцарiю. Тридцять рокiв знадобилося, поки традицiйний український краєвид перетворився на альпiйський пейзаж. Тростянецький парк вiдтодi зачаровує кожного, хто побуває тут. А за кiлькiстю зiбраних рiдких дерев Тростянець може конкурувати з найкращими садами Європи. I Павло Петрович в душi пишається тим, що тут є доля i його працi, вiн теж до цього приклав свої руки. Дiд його, Iван Михайлович, привчаючи внука до працi на землi, прищеплював малому Павлику любов до свого краю i повагу до трудової людини, творця всього, що є на землi. Згодом вже в зрiлi роки Павло Петрович зрозумiв, що через труд селянина дiд привчав його поважати себе самого, закладав йому поняття честi, гiдностi, вiрностi, почуття обов"язку, не вживаючи гучних i порожнiх, коли вони не пiдкрiпленi справою, слiв, навiть не згадуючи про цi поняття. Той фундамент, що був закладений в дитинствi, допомiг йому вистояти у важкий час, коли Українi загрожувала нова Руїна, ще страшнiша за ту, яка колись зруйнувала державу, створену Богданом, допомiг винести важку ношу вiдповiдальностi за долю Батькiвщини...
Дружина, як завжди, чекала чоловiка. Була, як жартома казав Павло Петрович, на бойовому посту. Зачувши, що машина Гетьмана пiд"їжджає до маєтку, вона вийшла зустрiти його.
- Добрий вечiр, Сашенько. - Павло Петрович торкнувся губами її щоки. - Дiти сплять?
Старшi вже давно жили окремо, з батьками залишалися тiльки двоє молодших.
- Так. - I дивилася запитально. - Приїхали годину тому генерал Петровський i колишнiй прем"єр Федорчук. Вони чекають тебе в бiблiотецi.
I зiтхнула чомусь. Павло Петрович добре розумiв дружину - за всi цi роки вiн рiдко мiг придiлити своїй сiм"ї хоча б годину часу поспiль. Дiти повиростали, а батько й не помiтив коли. Було чого зiтхати.
- От i добре, серденько. - Скоропадський задоволено усмiхнувся. - I, будь ласка, накажи накрити стiл в лiтньому флiгелi. Ми обговоримо дещо, то не будемо вам заважати. Завтра усiм нам випадає нелегкий день. Бо... "король помер, нехай живе король!" Справжня робота тiльки починається.
- Я думала, тепер ти будеш бiльше часу придiляти сiм"ї, коли склав з себе гетьманськi клейноди. - Зiтхнула Олександра Петрiвна. - Але коли i зараз збираються цi сiрi кардинали, сподiвання мої марнi.
"Сiрi кардинали", Скоропадський аж усмiхнувся у вуса. Однак сказала дружина, дiйсно, влучно. Бо, як вiдомо, короля робить його почет, а iнодi навiть i хтось один з усього почту, особливо, коли цей один - Ришельє. Гетьман в душi мiг собi признатися, що йому тут надзвичайно поталанило, бо таких кардиналiв у нього було аж троє! Але тiльки собi, i тiльки в душi, не виносячи цi думки на загальний розголос.
Втiм, десять майже рокiв тому, коли все висiло на волосинцi, було не до смiху. Кадровий голод знайомий всiм реформаторам. Гетьман тодi спересердя вигукнув: "Ну де ж цi українцi! Дайте менi їх! Таких, якi менi потрiбнi, з якими мiг би говорити i працювати! Де вони є?!" Але тiльки почни справу, де й вiзьмуться потрiбнi люди. Тут важливо лише, щоб кожен з них був на потрiбному мiсцi в потрiбний час.
А першим знайшовся його старий знайомець по Маньчжурiї Пилип Степанович Петровський. Як i в першу їхню зустрiч, вiн прийшов на виручку Гетьману. Тодi, в дев"ятсот п"ятому козачий роз"їзд потрапив у засiдку японцiв. I був би всiм скорий i безславний кiнець, коли б не артилерист, який проїздив мимо. На його вiзку виявився кулемет, з яким повертався в артилерiйську бригаду з ремонту "вольноопределяющийся" Пилип Петровський. Але той Пилип виявився не сiльським селепком, ще до цiєї вiйни встиг понюхати пороху на пiвднi Африки. Шквальний вогонь розметав японцiв, i, втративши зо два десятки забитими, нападники вiдiйшли. На згадку про той бiй отримав "вольнопёр" золотий годинник вiд козачого осавула та обiцянку не забувати свого рятiвника. Пилип Петровський на цi слова Скоропадського тiльки посмiхнувся, гай-гай, всi так кажуть несподiваним рятiвникам, далебi, коли мить тому смерть своєю косою махнула над головою. Однак зберiг подарунок Павла Петровича, хоч на зустрiч з врятованим осавулом не сподiвався. Надто вже на рiзних щаблях суспiльних сходiв вони стояли.
А знову зустрiтися Скоропадському та Петровському довелося на самому початку Великої вiйни, в серпнi чотирнадцятого року. Штабс-капiтан Петровський був вiдряджений з штабу Пiвнiчно-Захiдного фронту в Першу армiю генерала Ранненкампфа, яка вела успiшний наступ у Схiднiй Прусiї. Шостого серпня вiн застав генерала Скоропадського в бою пiд Краупiшкеном. Високий генерал стояв пiд кулями i керував пiдроздiлами полкiв 1-ї та 2-ї гвардiйських кавалерiйських дивiзiй, спокiйно i незворушно вiддавав накази, зайнятий спостереженням за розвитком бою. А бiй був важкий. Тодi Петровський особливо вiдзначив цю властивiсть майбутнього Гетьмана України, дiяти спокiйно i виважено в ситуацiї, коли iншi вiд швидкої змiни обстановки легко втрачали самовладання i навiть впадали в панiку, яка для вiйськової людини неприпустима, бо часто є синонiмом поразки вiйська i ганебної смертi.
Втретє зiйшлися їхнi шляхи в груднi сiмнадцятого, i вже нiколи не розходилися. В такий важкий i недобрий час керiвники Центральної Ради, яка оголосила себе верховною владою в Українi, вирiшили позбутися армiї, єдиної сили, що могла б захистити i їх самих, i Українську державу. Але в Гетьмана спомини про тодiшню зустрiч з Петровським була не з приємних. Та й Пилип Степанович, на той час вже полковник, також згадував той день не з приємною усмiшкою. Напередоднi Петровський сам, своєю владою, розпустив полк, дозволив своїм солдатам розiйтися по домiвкам, видавши попередньо документи - мандати, як казали в тi часи, - на право мати землю. Але вiдпустив органiзовано, вивiвши перед цим полк у резерв. Генерал-лейтенант Скоропадський, щойно призначений командиром корпусу, був здивований i розгнiваний цим вчинком дисциплiнованого i хороброго офiцера. Але самоправний командир полку дiяв з дальнiм прицiлом на майбутнє i наступнi подiї довели правильнiсть дiй Петровського. Ледь створена, українська армiя розбiгалася по домiвках сама, вiддавши Батькiвщину на поталу ворогам, найперше бiльшовицьким бандитам, пiд проводом колишнього царського полковника Муравйова. За дурiсть своїх керманичiв заплатили життям пiд Крутами в сiчнi 1918 року наївнi i самовiдданi юнаки, "триста спартанцiв" України. А генерал-лейтенант Скоропадський на власнi очi побачив, що несуть його Батькiвщинi росiйськi бiльшовики, коли довелося переховуватися в Києвi пiд чужим прiзвищем.
Петровський в той нелегкий час був то з Гетьманом, то зникав на тиждень, а то й на мiсяць.
Розпущений ним полк не зник, не пропав, як iншi полки, бригади та дивiзiї колишньої Росiйської армiї. По двоє-троє, разом з односельчанами-родичами поверталися його солдати пiд знамена нової, вже Української армiї. Саме вони змогли вiдстояти Україну вiд новiтньої ворохобнi, коли пiдняли повстання загони створеної в Бiлiй Церквi Директорiї; вони вiдбили напади повстанцiв Щорса та Боженка, iнспiрованi росiйськими бiльшовиками. А в Москвi на той час вже було сформовано український радянський уряд, i росiйська Червона армiя поспiшила на "допомогу" тому "братньому" комунiстичному уряду, який раптом сам собою "утворився" у Харковi. Все - життя, ганьба та слава, майбутнє кожного - в тi тривожнi грудневi днi висiло на тонесенькiй волосинцi i тiльки жорстке, навiть жорстоке встановлення порядку бiйцями новоствореної Катеринославської дивiзiї дало змогу Українi залишитися iснувати, як незалежнiй державi.
(I через три з половиною роки все це поставлять йому у провину, звинувативши навiть у диктаторських намiрах. Петровському тодi здалося, що й Гетьман завагався у його вiдданостi - надто вже довго Скоропадський мовчав на всi безглуздi закиди в його адресу. Не знав Пилип Степанович, яким близьким був до iстини. Закрався тодi в душу Скоропадського той паскудний хробачок сумнiву у щиростi свого найближчого соратника i друга. Можливо, той i справдi готується посiсти трон України? Вiдчуття своєї провини по вiдношенню до Пилипа Степановича потiм довго не залишало у спокої сумлiння Гетьмана. I звання генерала було нiби своєрiдним виправданням за мимовiльне вагання та сумнiв. З тим бiльшою охотою вiн прислухався до порад Петровського, який говорив мало, але по сутi i до речi. I завжди вчасно.)
Щоб не давати поживи плiткам, Пилип Степанович Петровський пiшов у вiдставку, i повернувся до свого рiдного Катеринослава, прийняв невдовзi посаду вiйськового комiсара мiста. Тiльки жити тихо та спокiйно йому не судилося, видно, долею. В двадцять другому роцi, коли українськi комунiсти спробували захопити владу в Українi, вiн знову очолив вiйсько i потопив в кровi спробу заколоту. Все мало вiдбутися по тому самому сценарiю, по якому перемiг у сiмнадцятому роцi жовтневий переворот у Петроградi: робiтничi демонстрацiї, конфлiкти з владою, якi переходять у кривавi сутички, стихiйнi виступи трудящих, народне обурення i захват державних закладiв невеличкими спецiально пiдготовленими загонами "революцiонерiв". Так було в Литвi, Латвiї та Естонiї в кiнцi вiсiмнадцятого року, так само мало бути i в Українi. Ще досить було тих, хто привчився за роки вiйни вирiшувати свої проблеми просто i швидко - з допомогою гвинтiвки i нагана, хто не бажав мiняти такi звички i кому не було мiсця в мирному життi.
Листопадова спроба захопити владу була подавлена силою. Петровський дiяв швидко i рiшуче. В Українi був введений вiйськовий стан. Заколотникiв, взятих на гарячому, знищували без суду та слiдства. Це так, пролилося чимало кровi i зовсiм невинних людей, суди вiйськового часу короткi i вирок виконується негайно. Але Україна була врятована вiд червоної зарази. Однак, однак, однак...
Петровський заплатив за це своєю свободою. Потiм, пiсля всiх подiй, його признали винним у надмiрнiй жорстокостi, за вироком суду вiн отримав двадцять п"ять рокiв ув"язнення. Неправедний вирок Пилип Степанович сприйняв дуже спокiйно, на подив всiм. А спокiй його пояснювався просто, вiн зробив свою справу, врятував Батькiвщину вiд росiйської окупацiї, тому йому було вже нiчого боятися. I хоч Гетьман розумiв, що вини його соратника немає, вдiяти нiчого не мiг. Створена Народною Радою - українським парламентом - Надзвичайна Слiдча Комiсiя була настроєна до Петровського надто вороже.
I тiльки цьогорiчної весни, в зв"язку з десятирiччям української революцiї, його було амнiстовано. В березнi випустили багатьох засуджених до довiчного ув"язнення заколотникiв, якi у вiсiмнадцятому, дев"ятнадцятому i двадцятому роках збройно виступали проти гетьманської влади, наприклад, таку вiдому в Українi особистiсть, як анархiст Нестор Iванович Махно. (I земляки на наступних виборах мiсцевої влади обрали Махна губернатором Катеринославщини.) Були i невiдомi широкому загалу полiтичнi ув"язненi, такi, як командир кавалерiйської дивiзiї "червоних" з Першої Кiнної армiї Будьонного Семен Тимошенко чи командир стрiлецького полку в РСЧА Родiон Малиновський. Вони потрапили в український полон пiд час радянсько-української вiйни двадцятого року i нинi були амнiстованi. (Звичайно, полiтв"язнi, амнiстованi ще урядом Гетьмана, дiстали свободу з ураженням в громадянських правах. Вони не мали права обирати i бути обраними у державнi органи влади. Дехто був пiд наглядом полiцiї, в своєрiдному засланнi, як Тимошенко та Малиновський. I дехто з таких негайно виїхав на батькiвщину свiтового пролетарiату.)
Амнiстiя ця майже спiвпала за часом з закiнченням владних повноважень Гетьмана. Петровський тодi повернувся до Катеринослава, хоча часто приїздив у Тростянець на запрошення Скоропадського. Нинi ж з"явився вiдставний генерал тут нiяк не для того, щоб розважити й утiшити Павла Петровича пiсля передачi верховної влади в Українi своєму полiтичному опоненту. Саме зараз наставав час справжньої роботи по розбудовi держави, коли не заважатиме блиск облудливих зовнiшнiх декорацiй публiчної влади. Скоропадський запросив своїх однодумцiв, щоб виробити свiй напрям подальшого шляху української держави. Щоправда, зустрiч була призначена на завтрашнiй день, та Павло Петрович зателефонував Петровському i запросив його приїхати завчасно, щоб обговорити деякi важливi i делiкатнi питання. Така зустрiч вже давно була на часi, проте щоденнi справи, пов"язанi з передачею влади, не дозволяли провести її ранiше. Але залишилися позаду метушня i нервування останнiх днiв, Скоропадський покинув Резиденцiю Гетьмана - Марiїнський палац, i тепер свiй час витрачатиме на дiйсно важливi справи. Тепер можна зайнятися головним - перспективними шляхами розвитку створеної ним держави i не вiдволiкатися на несуттєве.
Саме тому разом з генералом Петровським приїхав його давнiй друг ще по Бурськiй вiйнi, видний економiст i господарник Iван Остапович Федорчук. Попри свiй молодий вiк, - йому не було й п"ятдесяти рокiв, - Iван Остапович був тiєю людиною, що народжена для роботи в переломнi, революцiйнi моменти iсторiї, коли освяченi часом закони людського спiвiснування перестають дiяти, вiн вмiв знаходити новi полiтичнi та економiчнi iдеї i впроваджував їх у життя негайно, рiшуче i наполегливо.
Це за його пiдказкою дiяв полковник Петровський в груднi сiмнадцятого, розпускаючи свiй полк. В такий непростий час альтернативою тодi могла бути тiльки смерть на солдатських багнетах, бо вже нiхто не бажав воювати далi за примарнi, незрозумiлi iдеї: монархiчнi, соцiалiстичнi, незалежної України...
Воювати не бажали, бо для одягнених в солдатськi шинелi селян все це було чужим й неймовiрно далеким вiд їхнього важкого життя. Вони просто не розумiли, що дасть мужику Свiтова революцiя чи своя, незалежна держава. I щоб мужик знову пiшов лити свою кров, потрiбно щось вагомiше, нiж красивi слова. Бiльшовики в Росiї знайшли потрiбну iдею: "експропрiацiя експропрiаторiв", її Ленiн пояснив дуже просто та зрозумiло - "грабуй награбоване!" Росiя, що втратила за чотири роки в кривавiй свiтовiй бiйнi всi моральнi орiєнтири, з ентузiазмом пiдхопила цей поклик i всякий, що мав силу i вiрно зрозумiв "поточний момент", пiшов грабувати свого бiльш слабшого чи недолугого сусiда. I хто змiг, той тiкав iз тiєї збожеволiлої, оскаженiлої вiд вседозволеностi i кровi територiї, якою стала найбiльша частина iмперiї Романових.
Україна в той час була якоюсь дивною оазою стабiльностi i зрозумiлого порядку. Довго так тривати не могло, Федорчук це добре розумiв, пам"ятаючи дев"ятсот п"ятий рiк. Бiльшовики неодмiнно повиннi були перенести i на українську землю те, що вони здiйснювали на росiйськiй. I щоб колишнi солдати, а тепер селяни, знову взялися за зброю i стали захищати Україну вiд бiльшовицьких загарбникiв, потрiбно було щось значно вагомiше, нiж якiсь красивi слова про нацiональну свiдомiсть, незалежнiсть i волю. I Федорчук знайшов потрiбний аргумент - кожен, хто вступав до вiйська, отримував документ на землю. Двадцять п"ять десятин землi надавалися у вiчне користування тому, хто зi зброєю в руках захищав Україну вiд московських грабiжникiв. А оскiльки в громадянськiй вiйнi мало хто з воюючих розбирається в полiтичних програмах партiй, якi, до того ж, майже не рiзнилися одна вiд одної, то величезне значення має авторитет командира, який веде їх у бiй. У Петровського такий авторитет був. Ось чому пiшли за ним його колишнi пiдлеглi i придушили в зародку ту пожежу, що могла спалити Україну дощенту.
Коли ворохобня закiнчилася, постало питання про налагоджування нормального життя в Українi. I знову знадобився непересiчний талант Iвана Остаповича Федорчука. Вiн висунув iдею створення машинно-тракторних станцiй для обслуговування селянських господарств. I виходив з того, що в Українi труд на полях переважно ручний, тiльки в деяких великих господарствах до вiйни застосовувалися машини. Це стримувало розвиток країни, бо бiльшiсть населення iмперiї проживало на селi i ледь-ледь могло прокормити саму себе. А для мiста, яке дає селу необхiднi промисловi товари, залишається дуже мало. (Бiльшовики цю проблему вирiшили просто - запровадили продовольчi загони, створили навiть цiлу Продармiю, яка брала у селян все силою. Українцi в 1919 роцi пiзнали всю принаднiсть комунiстичного правлiння, тому за свою землю та право бути господарем у своєму домi билися жорстоко й безкомпромiсно.) Вирiшенням цiєї проблеми було впровадження машин для сiльського господарства. В роки своєї юностi Федорчук вдосталь поїздив по свiту, довго працював в Америцi i добре знав, що потрiбно робити. В Пiвнiчно-Американських Штатах було закуплено кiлька сотень одиниць сiльськогосподарської технiки: тракторiв, комбайнiв, сiялок. З колишнiми вояками укладалися договори на обробку землi. Отримавши по 25, 50, а то й бiльше десятин за вислугу рокiв, за поранення, самотужки окремий господар стiльки землi обробити нiяк не може, найняти батракiв можна було тiльки за грошi, а мiнiмальну поденну платню встановлював закон - ще одна хитрiсть Федорчука. Крiм того, податок на кожну десятину - натуральний, зерном, - був такий, що ручний труд ставав невигiдним, тому мимоволi окремим господарям доводилося об"єднувати свої поля i використовувати машини. I вже перший рiк довiв правильнiсть такої полiтики уряду. Статки у селян виросли в кiлька разiв, село швидко багатiло, вiдповiдно, багатiло мiсто, створюючи товари для села, швидко зростав добробут народу, а разом з ним i могутнiсть Української держави. На часi була полiтична реформа влади...
Все це сталося не само собою, а розумом надiлених владою людей. I Гетьман мав безпосереднє вiдношення до того, що робили справу тямущi люди, ним знайденi, перевiренi, залученi до державного апарату... Павло Скоропадський мiг з повною впевненiстю говорити, що цей старт країни є i його дiтищем.
...Гетьман пiдходив до бiблiотеки i ледь не спiткнувся: за вiдчиненими дверима лунав голосний регiт. В заставленiй стелажами з книгами кiмнатi Скоропадський побачив Петровського в цивiльному вбраннi, що аж за боки брався вiд смiху, та Iвана Остаповича Федорчука, який вже вiдсмiявся i лише витирав сльози на очах хустинкою, знявши окуляри в тонкiй золотiй оправi.
- I над чим смiються такi визначнi українськi буржуазнi нацiоналiсти? - Запитав Скоропадський, направляючись до письмового столу, за яким звичайно працював, коли вiдпочивав у родовому маєтку.
- Та ось Iван пояснював менi, що таке "замком по морде...". - I знову розсмiявся. - Та iншi дуже виразнi i повнi прихованого змiсту слова. Поки я вiдпочивав на нарах, багато цiкавого пропустив...
- Ну-ну. - Усмiхнувся куточком губ Гетьман. - I що ж це таке?
- А це скорочення вiд "заместитель командующего по морским делам", скорочено "замкомпоморде". - Федорчук надiв окуляри i вже бiльше не смiявся. - Пилип Степанович читав дещо про наших запеклих друзiв, то я пояснював такi термiни. А чому це ти раптом заговорив словами передовицi "Правди"?
- Прочитав коментар про нового Президента України. - Скоропадський сiв у м"яке крiсло поряд з столом. - Без пiдпису i, судячи по стилю, написана самим Сталiним. Нашим старим знайомцем...
- То ти також прочитав ту статтю. - Петровський сiв навпроти. - I якi висновки можна зробити?
Вони вже давно перешли на "ти", спiльна праця i однаковi iнтереси зближують швидко. Так само швидко вони стирають умовностi в спiлкуваннi.
- Саме для того, щоб впевнитися, що цi висновки правильнi, я вас i запросив приїхати сьогоднi. А на завтра мають приїхати ще кiлькох наших однодумцiв, але принциповi питання на майбутнє ми повиннi визначити зараз i вирiшити, що потрiбно робити. Встановити, кажучи вiйськовою мовою, найближчу i подальшi задачi Для бiльш широкого кола залишаємо, як конкретно будемо вирiшувати поставленi тут i зараз завдання на найближчу i подальшу перспективу...
- Так, ми прочитали статтю Сталiна. - Усмiх пропав з лиця Петровського. - I висновок однозначний: ми обидва впевненi, що мир в Європi тiльки передишка для комунiстiв, пiдготовка до нової вiйни.
- Поясни, будь ласка свою позицiю. - Гетьман думав так само, але хотiв почути аргументи iншого. - Он вони i НЕП ввели, i Бухарiн кинув такий не комунiстичний заклик: "Збагачуйтесь!" Побачили, що з їхньою Свiтовою революцiєю нiчого не виходить, от i вирiшили повернутися до нормального життя.
- Прикiнчують його, той НЕП. I Бухарiна до реальної полiтики не допущено. - Зiтхнув Федорчук. - Та й ввели комунiсти нову економiчну полiтику тiльки для того, щоб розпочати мiлiтаризацiю країни. Ти читав проект "Плану економiчного розвитку на 1929-1933 роки", який мають прийняти на XV комунiстичному з"їздi? Там чiтко сказано, звiдки вони грошi вiзьмуть на розвиток важкої промисловостi. А вiзьмуть їх вони, пограбувавши селянство. Я прочитав про реформи на селi i висновок однозначний: це друге крiпосне право, тiльки вже бiльшовикiв. Плани у них простi - загнати всiх селян в радянськi колективнi господарства i вигрiбати звiдти все майже задарма, а отриманi кошти вкладати в розвиток важкої промисловостi. А от навiщо їм важка промисловiсть? Вiдповiдь у матерiалах їхнiх Пленумiв: для виробництва озброєння. Збудували мартен, електропiч чи прокатний стан на Уралi, а сталь з тих металургiйних комбiнатiв куди пiде? А авiацiйний завод в Фiлях хiба для випуску пасажирських лiтакiв зводиться? Отож-бо й воно!
- Отже, ти вважаєш, що комунiсти не вiдмовилися вiд iдеї Свiтової революцiї?
- Я, Павло Петрович, поставлю питання iнакше: а чи можуть вони вiд неї вiдмовитися?
- Ну-ну... Поясни, будь ласка, свою думку. - Скоропадський мав звичку перевiряти свої роздуми в таких от суперечках з однодумцями. Причому, дозволялося робити навiть найнеймовiрнiшi припущення.
- А що тут пояснювати? Жовтневий переворот, який вони, до речi, в честь десятої рiчницi в минулому роцi обiзвали революцiєю, робився пiд лозунгом соцiальної справедливостi. Так? - Федорчук подивився на обох поверх окулярiв. - Заради цiєї самої справедливостi бiльшовики, чи то пак, комунiсти, пограбували всiх, хто не мав щастя належати до їхнього "гегемону", робiтничого класу. А сам "гегемон", ледь робiтники спробували протестувати проти сваволi комiсарiв та голоду, розстрiляли з кулеметiв. Вони повалили Тимчасовий уряд, що довго керувати країною не збирався, повалили якраз напередоднi Установчих Зборiв. Розiгнали делегатiв цих Зборiв, якi мали вибрати форму правлiння для народiв Росiї, i цим поставили себе поза законом. Бо будь-яка вiльно вибрана влада поставить Ленiна й Троцького з компанiєю до розстрiляної стiнки. Тому вони вже не могли нiкому вiддати захоплену владу. У них не було iншого виходу, як давити в Росiї будь-якi прояви вiльнодумства та свободи. Незаконну владу вони могли утримувати тiльки силою, тiльки масовим терором проти свого-таки народу. Та й соцiальна справедливiсть у них нiяк не проглядається. Не можуть бути всi рiвними, навiть патрони в обоймi, навiть мiдяки в картузi жебрака рiзнi. Той, хто розумнiший, хто бiльше вмiє та бiльше знає, той завжди буде бiльше мати в життi нiж дурень, ледар та нездара. А це вiдхiд вiд основ, це породжує несправедливiсть, хiба справедливо, щоб один мав все у своєму життi, а iнший - нiчого? Тому потрiбно вiдбирати у тих, хто має багато i давати тим, хто має мало, або нiчого не має. А коли хто буде виступати проти цього, то для таких є рiзнi засоби приборкання, вiд в"язниць до, - як визначив Фрiдрiх Енгельс, "особливих мiсць утримання". Ми з Пилипом такi мiсця ще в Трансваалi бачили. Назва у них досить специфiчна - концентрацiйнi табори. Комунiсти такi мiсця для свого власного народу швидко створили, для тих, хто в Тамбовському повстаннi, та йому подiбних, приймав участь. Тiльки бiда в тому, що концтабори проблеми не вирiшують, народ вiд такої влади побiжить. Самi знаєте, скiльки до України перебралося з комунiстичної Росiї. Втiкали всi, хто тiльки мiг. Хоч ми не всiм дозволили залишитися в нашiй країнi. I довелося комунiстам починати вiйну з нами, а коли ми вiдбили "червоних коней", закривати кордони на замок, щоб не розбiгався народ. Iснувати разом з нормальними країнами комунiстична Росiя не зможе. На цьому неодноразово наголошували вождi комунiстiв: Ленiн, Троцький, Зинов"єв, Каменєв, Сталiн в своїх виступах на вiдкритих мiтингах i на закритих зборах.
Федорчук пiдiйшов до книжкової шафи, пошукав поглядом i дiстав темно-синiй томик.
- Ось цитую цього самого Зинов"єва: "Если Россия заключит мир, то этот мир будет перемирием. Социалистическая революция в России победит только тогда, когда она будет окружена кольцом социалистических республик-сестер. Мир, заключенный с империалистической Германией, будет явлением эпизодическим. Он даст небольшую передышку, после которой вновь закипит война..." Сказано не ким-небудь, це сказано самим Головою Комiнтерну. Маркс вважав, що комунiстична революцiя повинна бути свiтовою. Вождь росiйської революцiї Ленiн вiд заповiтiв основоположника не вiдступав. I Троцький наполягав на перманентнiй революцiї, саме для цього ним i була створена Червона армiя. Ось i товариш Сталiн вiд цього не вiдрiкся, вiн також часто в промовах постiйно цитує вислiв Ленiна: "Пока остаются капитализм и социализм, они мирно жить не могут: либо одно, либо другое в конце концов победит..."
- Але Сталiн прогнав Троцького з Олiмпу влади i зайнявся внутрiшнiми справами Росiї? - Запитав Гетьман. Запитав, а сам усмiхався у вуса: його роздуми отримували зараз ще одне пiдтвердження. - Армiя в Совдепiї скорочена до смiшних розмiрiв, втричi менша, нiж була у царя-батюшки. I економiчнi плани на їхнiх з"їздах приймаються. Чи не так?
- Це i є оте перемир"я, та необхiдна для змiцнення комунiстичної влади передишка перед новою вiйною. Ми з Iваном в цьому впевненi абсолютно. А першою цiллю комунiстичної Росiї в новiй вiйнi стане саме Україна. Конкретно, нас уб"ють в першу чергу. Кого-кого, а Гетьмана Скоропадського разом з поплiчниками, - нарештi подав голос Петровський, тицьнув пальцем собi в груди i вказав на Iвана Остаповича, - вони навiть до найближчої стiнки не доведуть.
- А коли ця передишка закiнчиться?
- Всього тiльки мiсяць тому я подав тобi, Павле Петровичу, аж три меморандуми про стан речей в економiцi нашого сусiди, в нашiй власнiй економiцi i навколишньому свiтi. - Нагадав Федорчук Гетьману. - Там наочно все в цифрах показано...
- Дозволь я вiдповiм. - Перебив Iвана Остаповича Петровський. - Ще їхнiй вождь Ленiн казав, що у вiйнi переможе той, у кого краща органiзацiя, вищий дух та кращi машини. А наступна вiйна буде вiйною моторiв, комунiсти зрозумiли це першими i краще за iнших. Машини не з"являться самi по собi, для цього потрiбна iндустрiальна база. План розвитку економiки Росiї - це i є створення такої iндустрiальної бази. Я думаю, що на це у комунiстiв пiде рокiв вiсiм-десять, якраз двi їхнi п"ятирiчки, а вже третя - виробництво зброї. Отже, ми матимемо приблизно рокiв десять-дванадцять для пiдготовки нашої країни до оборони.
- Отже, тридцять восьмий-тридцять дев"ятий рiк. - Гетьман нiби роздумував уголос. - Небагато...
- Дозволю собi не погодитися з таким термiном. - Заперечив Петровський. - Iван занадто високої думки про комунiстiв. Вiд них втекла майже вся елiта Росiйської iмперiї. Спочатку потрiбно створити новi кадри для промисловостi, а на це пiде значно бiльше часу, нiж вiсiм-десять рокiв. Думаю, що ранiше сорок четвертого, а то й сорок сьомого року вони не почнуть.
Федорчук вже було розкрив рота, щоб заперечити, але Гетьман вчасно припинив цей двобiй.
- Тихо, панове, тихо! Ми сходимося в головному, що комунiсти неодмiнно почнуть вiйну, а щодо термiну - то це вже не принципово. Я прочитав твої меморандуми, Iване Остаповичу, дуже уважно прочитав, чому й розпочав розмову про це. I я також вважаю, що десяти рокiв буде мало для пiдготовки фахiвцiв. З кадрами у комунiстiв сутужно. Пiдготувати тiльки командира батальйону - це рокiв шiсть, щонайменше, потрiбно. А командири полкiв, дивiзiй та армiй потребують ще бiльшого часу. Ще бiльше часу потрiбно, щоб навчити тих, хто буде створювати зброю для Червоної армiї: iнженерiв-зброярiв, корабелiв, артилерiйських, авiацiйних i танкових конструкторiв. Але я можу помилятися, i за десять рокiв у комунiстiв буде армiя, готова до тривалої вiйни i озброєна сучасною зброєю. Який критерiй цiєї готовностi?
- Зараз у них бiльша частина з"єднань територiального типу. Як тiльки почнеться їх розгортання в кадровi частини, значить, час настав. Рiк-два, щонайбiльше, три, i почнуть вiйну. - Промовив Петровський
- Ти в ув"язненнi часу не витрачав, як бачу. - Посмiхнувся Скоропадський. - Ось тому я, як Головнокомандувач Збройних Сил, пiдписав указ про призначення тебе начальником Учбового Центру. За той час, поки ти вiдпочивав на нарах, - так, здається, кажуть у в"язницях? - у нас багато чого змiнилося в армiї. I про вiйськову реформу ти знаєш, гадаю? За цi чотири з половиною мiсяцi пiсля звiльнення Iван встиг ввести тебе в курс наших справ? Чи ще залишилися якiсь нез"ясованi питання?
- В основному встиг. - Пiдтвердив Петровський. - В загальних рисах я знаю, що армiю скоротили в десять разiв, нинi маємо тiльки бригади в вiйськових округах i двi гвардiйськi дивiзiї повного складу тут, в центрi. Нашi депутати у Народних Зборах економiї державного бюджету дотримуються. Але є дещо, чого не знаю. Ось про учбовий центр вперше чую. Що це за звiр? Для чого вiн?
Петровському були особливо небайдужi цi гвардiйськi дивiзiї. Вiн їх створив у вiсiмнадцятому, а звання гвардiйських вони отримали за звитягу i доблесть у захистi України вiд бiльшовицьких банд з Росiї на пiвночi й сходi та польських легiонiв на заходi. Дивiзiї називалися за областями, де формувалися - Житомирська i Катеринославська. Правда, була ще одна бригада, яка вiдзначилася в боях з червоними, Чернiгiвська в складi двох полкiв - Богунського й Таращанського. Тiльки тут був особливий випадок - бригада несла тавро зради, коли бiйцi пiдтримали заколот Нацiонального Союзу. Тiльки швидке знищення ватажкiв заколотникiв, зокрема соратника Скоропадського по сiмнадцятому роцi Симона Петлюри, не дало вогнищу Громадянської вiйни розгорiтися на землi України, як сподiвалися комунiстичнi ватажки в Москвi. А пiсля закiнчення бойових дiй армiя України була рiшуче i швидко скорочена. Дивiзiї та корпуси переводилися на бригадну органiзацiю, попередня органiзацiйна структура залишилася лише у двох гвардiйських дивiзiй. В сухопутних вiйськах налiчувалося трохи бiльше шiстдесяти тисяч багнетiв у п"ятнадцяти бригадах та двох дивiзiях. Петровський вважав це цiлком правильним - для бiльшої армiї у держави просто не було коштiв. А головне, не було вiйськової промисловостi. Хоч пiсля розпаду Росiйської iмперiї Українi дiсталася потужна промисловiсть, якої нинi так бракувало Радянському Союзу, однак зброя вироблялася в росiйських регiонах iмперiї, тому зараз українська армiя була озброєна найрiзноманiтнiшими системами, вiд мосiнської трьохлiнiйки та японської арiсаки до австрiйських манлiхерiвок з нiмецькими маузерами. Ще гiрше становище було з артилерiйським озброєнням. Тут була повна руйнацiя. Важка артилерiя складалася всього з трьох дивiзiонiв, в яких налiчувалося три дюжини мортир та гаубиць. Трошки краща ситуацiя була з авiацiєю - ще в роки Свiтової вiйни дiяли авiазаводи в Одесi, Сiмферополi, Харковi, Києвi. А зараз вони перейшли на випуск лiтакiв для цивiльного повiтряного флоту, тому потенцiал авiацiйної промисловостi був збережений. Українi пiсля розпаду iмперiї дiстався майже весь Чорноморський флот за винятком кораблiв, якi були затопленi бiльшовиками в Новоросiйську. Збереглася й суднобудiвна промисловiсть. Заводи Миколаєва, Херсона i Севастополя переключилися на випуск нових вантажних та пасажирських суден для державних Чорноморського i Азовського та приватних пароплавств, вiдновлюючи їхнi втрати, для новоствореної Республiки Грумант, заснованої викинутими з Совдепiї "буржуазними недобитками" i для торгових флотiв iнших чорноморських країн. В цьому була велика заслуга Михайла Iвановича Терещенка, третього, але не останнього за значенням, "сiрого кардинала" Гетьмана, нинi прем"єра нового уряду, сформованого Народними Зборами зразу пiсля виборiв Президента України. "Хоч за флот можемо не турбуватися. Принаймi, на ближчий час..." - Подумав Пилип Степанович, гортаючи сторiнки доповiдної записки.
- Час зараз мирний, - Гетьман побачив, що Петровський закiнчив читати, - тому велика армiя нам не потрiбна. I зброї нам багато зараз випускати також немає сенсу. Зброя - це величезнi затрати, а ми i досi пожинаємо плоди Свiтової бiйнi. Бiльше двох мiльйонiв українцiв залишилися на бойовищах минулої вiйни. I неоголошенi вiйни з Совдепiєю та з Польщею також дають про себе знати... Тому багато витрачати на оборону ми просто не можемо. А для того, щоб виробляти зброю, потрiбнi величезнi кошти. I час зараз такий, що зброя швидко старiє. Ще рокiв з п"ятнадцять тому нiхто й гадки не мав про танки, броньовики, авiацiю, бойовi отруйнi речовини. А тепер тi машини, що ось тiльки перемагали в боях, вже безнадiйно застарiли. Розвиток бойової технiки iде дуже швидко, постiйно з"являються новi зразки. Коли ми наробимо багато зброї, то просто розоримо самих себе. Звiдси випливає, що в мирний час армiю ми повиннi мати невеличку. Таку армiю не обтяжливо утримувати в зразковому станi, можна в неї вiдбирати найкращих людей, армiя тодi буде поважана в суспiльствi. До речi, - усмiхнувся Скоропадський, тiльки усмiх його був невеселий, - я нещодавно прочитав донесення, що в Туркестанi пани червонi офiцери живуть на деревах, нiби якiсь африканськi дикуни. От до чого вони там докерувалися, в своїй Совдепiї!
В цiй злiй iронiї i Петровський, i Федорчук вiдчували гiркий сум за долею країни, яка була Павлу Петровичу не байдужа, яку вiн любив так само, як i Україну. Тiльки, що з того! Так вже склалася доля!
- Чого я про це згадав? Тому, що зброя сама по собi нiчого не вирiшить. Потрiбнi бiйцi, якi зброю будуть використовувати у бою, потрiбнi офiцери, що вестимуть цих бiйцiв у бiй, потрiбнi генерали, якi будуть грядущi бої i битви органiзовувати. Тому, щоб нашi офiцери та вояки мали високий соцiальний статус, ми маємо платити їм досить багато, забезпечувати безкоштовним житлом, хорошими квартирами. Це все, - Гетьман нацiлив на Петровського палець, нiби пiстолет, - ляже на твої плечi, генерале. Саме цим буде займатися твiй Центр. Формувати його будеш на базi наших гвардiйських з"єднань.
- Але тодi ми ризикуємо залишитися без пiдготовленого резерву. Вiйна завжди ненажерлива... А ти пропонуєш перейти до найманої армiї. На тривалу вiйну такої армiї не вистачить. Саме на це й розраховували союзники, коли дозволили Нiмеччинi мати рейхсвер не бiльше, нiж зi ста тисяч воякiв.
- А в нашiй армiї їх менше вдвiчi... - Додав Федорчук.
- Ось i вирiшуйте, як нам мати невелику армiю, i як пiдготувати для неї значний резерв на випадок вiйни. - Вiдрiзав Гетьман. - За це нам з вами, панове, нашi громадяни грошi платять. Немалi грошi!
- Ну, деякi задуми є. - Петровський переглянувся з Iваном Остаповичем. - Iван вже розкритикував мiй "шароварний мiлiтаризм" i, я думаю, ми зможемо вiдмовитися вiд масового призову.
Пилип Степанович всмiхнувся, згадавши свої суперечки з давнiм другом.
- Чому ти, видатний кавалерист ще в недавню вiйну, зовсiм знехтував кавалерiєю? - Рiзко змiнив тему Петровський. Його це питання давно цiкавило, але нагоди задати його все не випадало. - Всього п"ять кавалерiйських бригад на всю українську армiю, по пiвтори тисячi шабель! I в гвардiї кавалерiї зовсiм не лишив? Мали в кожнiй пiхотнiй дивiзiї по кавалерiйському полку, а тепер їх скоротили. Не розумiю!
- Але залишився кавалерiйський ескадрон Почесної Варти Гетьмана. - Знову засмiявся Федорчук.
- На кавалерiї можна ставити хрест! - Рiшуче махнув рукою Скоропадський. - Пам"ятаєш Броди? Один кулеметник, всього тiльки один, встиг засiсти в окопi i за три хвилини цiлий ескадрон викосив! Нi, це вiдживаючий рiд вiйськ. Нам потрiбно рiшуче переходити на броньованi машини. Ось я тебе познайомлю з одним поетом, так-так, поетом механiзацiї армiї. Вiн i тебе в свою вiру перекує, будь певен!
- Але ж Будьонний зi своєю Кiнною Армiєю... - Почав було Петровський.
- Будьонний розвивав те, що придумав твiй знайомець Махно! - Перебив Гетьман. - Я думав, ти з ним говорив на цю тему. Час у вас був. Невже я помилився?
- Та нi, говорили ми i про це, чому ж. Про все говорили, i про Громадянську вiйну також. I як вiн спочатку на своїх тачанках за нами ганявся, а потiм ми за ним... - Стенув плечима Петровський. -До речi, кулеметну тачанку ще до Махна придумав його суперник, на той час осавула, Андрiй Григорович Шкуро.
- От-от! - Знову нацiлився на свого спiвбесiдника пальцем Гетьман. - Громадянська вiйна - особлива вiйна. Май це на увазi. Майбутня вiйна буде вiйною машин, вiйною бронi i автоматичної зброї. Саме тому я доручаю тобi гвардiйськi дивiзiї, найкращi нашi вiйська. Отже, в них має бути й в майбутньому все найкраще: зброя, бiйцi, командири, найвищий рiвень бойової пiдготовки. По них мають рiвнятися iншi...
- Тiльки це буде не така гвардiя, як при царi-батюшцi. - Зауважив Петровський. - Я спостерiгав за життям панiв гвардiйських офiцерiв. Спостерiгав збоку, звичайно, на вiдмiну вiд тебе, Павло Петровичу, та не думаю, що помиляюся у своїх спостереженнях. Скажу вiдверто, був вiд панiв гвардiйських офiцерiв не в захватi. Круг iнтересiв у них був досить обмежений: статути-фрунт, конi-спорт, бали-жiнки, карти-вино. I це все! Ну, накажуть їм вивчати мосiнську трьохлiнiйку чи польову трьохдюймову гармату, вивчать, а щоб за своєю iнiцiативою цим зайнятися - "не було наказу!" Ти вже пробач, коли зачепив болюче мiсце...
- Зачепив. - Згодився Гетьман. - Але твоя правда. Я й сам вiд цього потерпав.
Але далi розвивати тему не став, нi до чого це було.
- В одному ти правий. Гвардiя - це елiта вiйська. Останнiй iмператор згубив свою гвардiю, тому й втратив корону, разом з головою. Не шкодували ми солдатикiв. Червонi маршали також не дуже схильнi їх берегти. В Громадянськiй вiйнi давили своїх противникiв гарматним м"ясом, залили її вогонь солдатською кров"ю. Свiтова, або, як кажуть комунiсти, Iмперiалiстична вiйна, як i попередня, Японська, ще раз виразно показала, що безпечнiсть та небажання навчати тому, що необхiдне на вiйнi, небажання любити та лелiяти свою армiю i її офiцерський корпус, забезпечувати її в найвищiй мiрi, неодмiнно ведуть до поразки i соцiальних заворушень. Це властиво всiм правлячим режимам, будь то монархiя Романових або диктатура пролетарiату Ленiна з Троцьким. При всiх режимах в Росiї вiдносно армiї одне й теж: солдат є людина, поставлена на нижчий рiвень соцiальної пiрамiди; ремесло офiцера є найнижче оплачуване при особливо високих вимогах; вiйська навчаються чому завгодно, тiльки не умiнню воювати; досвiд попереднiх воєн абсолютно не враховується; армiю до майбутнiх воєн не готують, а норовлять використовувати для вирiшення поточних задач, якi не мають до питання оборони країни нiякого вiдношення; будь-яка державна економiя починається перш за все з урiзування вiйськових витрат. Так було при Держдумi в Росiйськiй iмперiї, нiчого не змiнилося i при Народних Зборах в незалежнiй Українi. Той, хто це робить, робить з певною метою знищити державу, бо армiя є перша умова iснування будь-якої країни. Стан армiї є вiрний iндикатор загального стану країни. Немає армiї - немає держави. Нам вдалося провести кiлька законiв, щодо витрат на армiю - створено особливi економiчнi зони, на деякi види дiяльностi накладений додатковий податок, на певнi товари введенi акцизи. Все завдяки мудрiй головi Iвана Остаповича. - Гетьман схилив голову, виказуючи вдячнiсть Федорчуку. - Їх ми витрачатимемо на утримання Центру, на утримання високого рiвня в гвардiйських дивiзiях, якi отримають статус учбових. Гвардiя - це школа навчання сучаснiй вiйнi. Тому в гвардiї повинна проходити випробування найновiша зброя, найновiша технiка, гвардiя повинна вiдпрацьовувати новi прийоми тактики. Гвардiя української армiї на дiлi має бути головною ударною силою армiї, а не "гарматним м"ясом", як це було в покiйного росiйського iмператора.
- Коли ти так думав пiд час своєї служби в росiйськiй гвардiї, то дивуюся, як тебе не вигнали... - Петровський задумливо похитав головою. - Вiйськовим так думати Статутом не дозволено.
- Ха! Можна уявити собi майбутнє того корнета, який вечорами замiсть балiв вивчає твори Руссо. - Хмикнув Федорчук. - Та його б на раз-два-три не те що з гвардiї, з армiї б турнули за царя Миколи!
- Так, це прикро, але правда. - Скоропадський зробив жест, нiби вiдрубував щось ребром долонi i змiтав це щось геть зi столу. - Одначе повернемося до наших баранiв. Кавалерiя це вчорашнiй день. Знаю, що ти, Пилипе, iншої думки, але саме пiхота ставить переможну крапку у вiйнi. I нам потрiбна нова, сучасна пiхота. Без хорошої, добре навченої i мобiльної пiхоти в сучаснiй вiйнi перемоги не досягти. Мати її потрiбно не на словах, повторюся, а на дiлi. А ще бiльше нам потрiбна дiйова, потужна i, знову ж таки, мобiльна артилерiя. Це той кулак, яким пiхота вирiшуватиме суперечку з ймовiрним противником на свою користь. Принципово нова артилерiя. Росiйська армiя мала добру артилерiю, але вона вже застарiла... - Гетьман дiстав з коробки цигарку, але не припалив її, поклав назад. Явна ознака схвильованостi. - Зараз ми маємо кiлька груп ентузiастiв в Севастополi, в Києвi, в Чернiговi, якi пробують свої сили в розробцi, проектуваннi i виготовленнi перших артилерiйських зразкiв. Поки що все не дуже добре, хоча ми запросили спецiалiстiв з Нiмеччини, Австрiї, Чехословаччини, британських артилеристiв-конструкторiв також. Наша доктрина оборонна, а при оборонi потрiбна сильна артилерiя, на вiдмiну вiд наступу, для якого необхiднi пiхота та кавалерiя. Нашiй новiй армiї потрiбнi найкращi в свiтi гармати i снаряди...
Видно було, що зараз Гетьман виказує думки, над якими думав довго. I звiряв своїм однодумцям роздуми, в яких провiв не одну безсонну нiч.
- Сучасна вiйна iнша, це вiйна партизан, пiдривникiв, заколотникiв, убивць. Вiйна з засад, замiсть звичних нам бойових дiй... Вiйна ця вестиметься шляхом потайного проникнення на територiю противника замiсть вiдкритої агресiї. Нi, я не так сказав. Вона вже ведеться Радянським Союзом на наших кордонах. Особливо це стосується Полiсся. I раз ми хочемо зберегти нашу державу, нашу свободу, наш народ, потрiбно буде виробляти нову стратегiю, створювати зовсiм iншi збройнi сили i вводити абсолютно iншу систему пiдготовки вiйськ. - Гетьман сперся лiктями об стiльницю письмового столу, долонi зчепив так, що аж побiлiли кiсточки. - Ось яке непросте завдання я хочу покласти на тебе, Пилипе Степановичу. Спочатку я думав дати тобi пост Начальника Генерального Штабу, тiльки зараз у нас ще просто немає тiєї армiї, яка нам потрiбна для оборони країни. Її ще потрiбно створити. Створити з чистого листа. I нiхто крiм тебе цього не зробить краще. I, крiм того, в Народних Зборах, як ти знаєш, твоя кандидатура не отримає одноголосного утвердження. Зараз в суспiльствi спостерiгається легкий вiдкат до часiв березневої революцiї...
Запала мовчанка. "Звичайно, - подумав Петровський, - коли б ти захотiв утвердити мене на посту Начальника Генштабу, то вжив би своє право, як довiчний Гетьман. Але твоя правда: поставлена тобою задача лише менi пiд силу, i нiякого iншого кандидата на цю роботу на вiйськовому небосхилi не бачу!"
- Але для такої масштабної задачi потрiбна вiдповiдна промислова база. - Iронiчно посмiхнувшись, сказав Петровський. - А в наших палестинах цього не спостерiгається...
- Ось тут ти помиляєшся. - Зауважив Федорчук. - Свiт зараз напередоднi нової, глобальної за масштабами, економiчної кризи. Рiк, максимум, два i Старий та Новий Свiт буде лихоманити не на жарт. Ось тут наша держава має дуже iстотний шанс в рази збiльшити свiй промисловий потенцiал. Кадри ж у нас є...
Петровський слухав давнього друга уважно, лиш задоволено похитував головою.
- Так, Павло Петрович, я також думав над питанням створення нової армiї, часу в мене було досить - Звернувся до Гетьмана Пилип Степанович. - В царськiй армiї все трималося на унтерах. Червонi маршàли, як ти сказав, майже всi вийшли з унтерiв. I на початку Свiтової вiйни ми мали прекрасно пiдготовлених солдатiв, а от з офiцерами нам не поталанило. Кадрових, особливо молодших офiцерiв, було мало, основну частину призивали з запасу. А їхня пiдготовка залишала бажати кращого. Не буду заперечувати, вiйна добрий вчитель, але ми платили кров"ю за тi уроки. Немалою кров"ю. I отримали в результатi революцiю та загибель iмперiї. Щоб такого не вiдбувалося, треба вчити вiйська тому, що необхiдне на вiйнi. Офiцери ж повиннi самi учитися. Особливо старшi i вищi офiцери. Вождi Бiлої гвардiї, та й "червонi" генерали, виявили свiй талант на вiйнi, а от довоєннi генерали в бiльшостi своїй не проявили себе на полях битв. А це є результатом повної безвiдповiдальностi i безкарностi командирiв, починаючи вiд звичайного унтера i закiнчуючи вiйськовим мiнiстром з начальником Генерального Штабу. Учити в мирний час, проте по кожному невдалому бою - учбовому! - потрiбно проводити службове, а то й кримiнальне розслiдування та нещадно зривати погони з офiцерiв, ховати безталанних командирiв за грати, аби не згубили своєю дурiстю солдатiв на справжнiй вiйнi. Тiльки тодi кожен унтер i офiцер почне замислюватиметься й шукати способи навчати пiдлеглих, стане витрачати час не на пиятику i добування "трофеїв", а на пошуки прийомiв i способiв знищення ворога. Тiльки так у нас з"являться офiцери не для парадiв, а для вiйни. I тiльки так у нас з"являться генерали, якi вмiють вiдмiнно воювати.
- Чи не залишимося ми тодi взагалi без офiцерiв? - Задумливо, i, здавалося, ошелешено, запитав Петровського Гетьман. Надто вже радикальнi погляди пропонував його соратник.
- Коли так жорстко чинити з недолугими? - Уточнив Пилип Степанович. - Армiя залишиться без офiцерiв? Ну що ж, тодi i Гетьман, i Президент зрозумiють, що країна залишилася без армiї. Тодi замiсть обману тих, хто ще тягне вiйськову лямку, вони задумаються над тим, як нашу армiю вiдродити. З розумною фiзiономiєю красуватися на бiлому конi зможе й нинiшнiй Президент, плести нiсенiтницю, натягнувши на вуха офiцерського картуза, будь-який депутат Народних Зборiв зумiє. А армiєю по-справжньому зможе керувати тiльки справжнiй генерал, якому честь Батькiвщини дорожча власних погон. Тодi генерали у нас не заливатимуть вогонь вiйни солдатською кров"ю. I революцiй не буде.
Але це не все. Солдатська праця на вiйнi важка, але проста. Задача командира набагато складнiша. Крiм того, що командир воює разом з солдатами, тобто несе тi самi тяготи, вiн ще зобов"язаний керувати боєм, тобто органiзовувати бiй, передбачати дiї противника, приймати рiшення по несподiвано виникаючим проблемам. Наскiльки ретельно й точно командир спланує бiй, зробить розрахунок маршу, наскiльки в цих розрахунках вiн врахує реальнi можливостi своїх солдатiв, противника, з яким воює, умови мiсцевостi, погоди i пори року, настiльки успiшним буде бiй. Солдати за кожен прорахунок свого командира заплатять власною кров"ю. Отже, досвiдчений, грамотний, добросовiсний командир дорогого вартий. I солдати це розумiють. Оберiгати i охороняти свого командира вигiдно самим солдатам. У ньому запорука їхнього життя та здоров"я. Ось тому i судити дiї офiцера повиннi його пiдлеглi. I кожен камiнь, кинутий в офiцера хоч з мiтингових трибун, хоч з парламентських, дуже важко i боляче ударить по головi того самого солдата, про благо якого всi цi базiкали i бульварнi парвеню так пiклуються.
- Коли вже мова зайшла про солдат, то хочу нагадати, що бiльшу половину населення становлять селяни. I тому потрiбно зробити все вiд нас залежне, щоб серед них було якомога бiльше заможних, або, як кажуть у нас на Польтавщинi, - Федорчук промовив з таким м"яким "ел", що i Петровський, i Скоропадський мимоволi усмiхнулися, - статечних господарiв. Мiцний господар завжди, повторюю, завжди хороший солдат. I своє вiн буде захищати до останньої краплi кровi. А для цього нам потрiбно завершити спочатку адмiнiстративно-державну реформу, а потiм i економiчну. Головний наш козир в тому, що бiльшiсть населення, особливо в селах, нас пiдтримують. Це пiдтримка селян, особливо тих, хто в зарахований до Територiальної Армiї , дозволила зробити твiй пост, Павле Петровичу, довiчним для тебе. Саме так, як ми задумували ще в дев"ятнадцятому роцi. А згодом, дасть Бог, ми його зробимо й спадковим. Думаю, до того часу Данило набере необхiдного досвiду i заробить авторитет...
- Я також сподiваюся на це. - Промовив Гетьман досить сухо. I сухiсть його тону свiдчила, що продовжувати далi цю тему не потрiбно. Вiн посмiхнувся i обвiв веселим поглядом обох своїх спiврозмовникiв. - Що ж, закiнчили дiлову частину, тепер перейдемо, панове, до приємної, до пиятики та розпусти. Себто, розiп"ємо пляшечку витриманого коньяку та розпишемо, як в старi добрi часи, партiю у вiст...
I Скоропадський пiдвiвся, цим самим обриваючи обговорення найзаповiтнiшого свого бажання.