В бiлястiй синi неба, розтягнувшись рiдким ланцюжком, летiли чорнi птахи. На великiй висотi їх можна було ледь розгледiти, в їхньому повiльному летi вiдчувався втомлена важкiсть, нечастi помахи крил ледве утримували птахiв в безкраїй осклянiлiй глибинi. Гортаннi крики їхнi падали на степ вражаючи людей незрозумiлою тривогою i радiстю впiзнання рiдних мiсць. Птахам з такої висоти, мабуть, було видно i сонце над темними деревами, i море, на березi якого має скiнчитися вiйна, а з нею i все супутнє - голод, клятий крижаний вiтер, сокирами вирубанi могили в промерзлiй землi, багнетнi атаки по пояс в снiгу, коли пораненi тонуть в ньому, захлинаючись, як в мертвому озерi...
Цiєї ночi в порту Одеси вивантажували танки. Крiзь млу на рейдi свiтилися вогнi iноземних транспортiв i бойових кораблiв. Час вiд часу корабель або якесь судно подавали свiй голос - нутряне трубне ревiння, нiби звiриний рик, гучно виривався з його металевого черева, i, хвилину потому, йому вiдповiдав чавунний зойк iншого. Хвилi розносили по гаванi завмираюче вiдлуння вiбруючого залiза.
На носi транспорту, пришвартованого до причалу, було темно. Десь внизу, мiж бортом i бетонною стiнкою, хлюпало хвилею море. Мiсто вгадувалося в рiдкому ланцюжковi вогникiв, нiби пiдвiшених в темному оксамитi ночi. Танки сходили з палуби транспорту своїм ходом, вони надсадно ревiли, наповнюючи повiтря їдким бензиновим димом, який рвався з-пiд їхнiх днищ, гар виїдав людям очi, iскри летiли вiд гусениць, що чiплялися за залiзо трапу. Внизу на освiтленому причалi клекотiло нещадне життя - гуркотiли мотори, дзвенiли ланцюги, охриплi голоси перебивали один одного. Все це iснувало задля завтрашньої мети, це вона гнала з-пiд гвинта транспорту пiнну воду, її силою спалахували прожектори на щоглах, виповзали з залiзного черева транспорту одна за одною багатотоннi машини з хижими прорiзами амбразур...
З Миколаєва, ще в листопадi минулого року окупованого вiйськами союзникiв, прибували ешелони з польськими легiонерами, якi мали через Румунiю дiстатися до своєї батькiвщини, замiнюючи нiмецькi вiйська. На вокзальних колiях польськi солдати стрибали на хрустку землю Одеси, покриту подрiбненим каменем-черепашником. Вони збуджено перемовлялися мiж собою, квапилися до будiвлi вокзалу, безладним натовпом вивалювалися на пустельний майдан, наповнюючи довкiлля стуком кованих мiддю черевикiв. Штабнi машини ковзали в темряву, вiдвозячи прикрашених позументами офiцерiв.
З боку порту почувся вiддалений рокiт - такого одеськi вулички не чули нiколи. Вгору до станцiї дерлися невидимi в темрявi величезнi чудовиська i земля дрижала пiд ногами випадкового нiчного перехожого. Швидкою риссю промчали вершники, уважно придивляючись до будiвель та самої вулички. Потiм з"явилися пiшi патрулi - вони йшли ланцюгом вздовж шляху i в темрявi свiтилися вогники цигарок у руках солдатiв. Потiм в просвiтi будинкiв показалася чорна громадина - гучно ляпали по брукiвцi вiдполiрованi до сяючого блиску гусеницi, iз гнутої труби летiли червонi iскри, мотор вив надривно, витаскуючи всю цю махину на крутий пiдйом, циклопiчне око прожектора пронизувало темряву, пробиваючи її, здавалося, ледве не до хмар. На пласкiй баштi, схожiй на величезну скриню, стояли люди в шкiряному одязi, який свинцево вiдсвiчував тьмяним свiтлом блiдого мiсяця. Чудовисько, скрегочучи траками по камiнню брукiвки, видерлося на гору i, газонувши шаленим струменем їдучого диму, покотилося далi, а на його мiсцi вже виростало друге чудовисько, а за ним третє...
...В темрявi ночi несамовитi конi несли легку тачанку назустрiч свiтанку. Промерзлий степ барабаном гудiв пiд залiзними пiдковами копит, чотири спутанi гриви метлялися в темрявi, колеса билися об рiвчаки, здiймаючи до темних небес тачанку, в якiй сидiв, спершись об кулемет, полковник Петровський. Вставши на передку, вiзник стьобав вiжками по крутим кiнським бокам, намотавши ременi на кулак, змахував ними над головою. Нi дороги, нi стежинки - тiльки тверда промерзла земля, небо чорне прострочене кулеметними чергами i кожна пробоїна зяє золотою раною, не кров, а свiтло струменить з неї. Свiтанок затеплився - як сiра щiлина. I кiнськi гриви чорним вогнем танцювали над шабельним розрiзом свiтлого горизонту. А вiзник гнав i гнав, стiбаючи вiжками, пiнне мило клаптями летiло з мокрих кiнських бокiв...
Залiзничний мiст стирчав посеред степу, видiляючись на фонi синього неба чорним малюнком сталевих ферм. Окопи румунiв чорнiли звивинами бруствера свiжонасипаної землi - саме звiдти бабахали i стрекотiли пострiли, буравлячи весняне повiтря злим переливчастим посвистом. Мiст цей чорним мереживом сталевих конструкцiй розпластався мiж берегами в почорнiлому вiд перших вiдлиг снiгу, його клепанi ферми лежать на потужних биках, складених зi спаяних цементом рiчкових валунiв. Ще трошки - день-два, - i крига скресне, вода вийде з берегiв, степова рiчечка перетвориться в непрохiдний водяний потiк.
- Степанович, - обернув заросле короткою свiтлою борiдкою обличчя вiзник до Петровського, - ти глянь, як пуляють... Куля дурка, де вдарить, там дiрка. Тобi воно потрiбно? Завертаємо?
Петровський мовчки вибрався з саней. Франтувата бекеша його з свiтлої цигейки, за без малого п"ять мiсяцiв боїв та походiв безперервних витерлася, в багатьох мiсця порвана була, пропалена бiля огнищ похiдних, однак зашита вмiлою рукою, не вiдразу й помiтиш. Вона так само облягала мiцнi плечi полковника, як i на початку походу, i папаха з чорної смужки хвацько зсунута на праве вухо.
Вiн i сам розумiв, що ближче до мосту пiдходити немає сенсу. I звiдси добре було видно мiшки з пiском, землянi бруствери перед траншеєю. Кiнною атакою взяти мiст неможливо - кулемети зустрiнуть кинджальним вогнем. Обiйти стороною - тонка крига не витримає, жорсткий наст поламає коням ноги...
Пiд ранок стрiлецький полк з дивiзiї Петровського вийшов зi степу, зробивши сiмдесятикiлометровий перехiд через залитi водою балки, по березневiй грязюцi дорiг, якi розкисли вiд талого снiгу. Конi важко волокли ноги i втомленi вершники не хиталися в сiдлах, а похмурi i зосередженi йшли поряд, важко видираючи ноги з багнюки. Розхитанi вози рипiли всiма своїми осями, забрьоханi сльотою гармати тяжко клювали стволами на кожному вибою.
П"ятий мiсяць дивiзiя Петровського то котиться в поїздах по заснiженим степам України, то продирається крiзь лiсовi нетрi. Ще в листопадi, коли на заклик полковника прибули куренi-батальйони в притихлий вiд передчуття невiдворотних подiй Київ, де придушили заколот росiйських офiцерiв Добровольчої дружини проти Гетьмана, почався похiд до Причорномор"я. Проголошене УНС повстання, попри те, що вдалося знищити в Бiлiй Церквi його ватажкiв ще на початку цiєї ворохобнi, пiднятої соцiалiстами Винниченком та Петлюрою, спалахнуло по всiй Українi. Пiддавшись на демагогiчнi заклики українських базiкал-соцiалiстiв, багато сiльських отаманiв виступили проти Гетьмана Павла Скоропадського. Дивiзiя Петровського пiсля того, як її батальйони пiд командуванням генерала Прiсовського роззброїли загiн Сiчових Стрiльцiв (за два днi потому це збройне формування вiдправили на Галичину, де саме була проголошена Захiдна Українська Народна Республiка), виступила в похiд на пiвдень України. Там висаджувалися в пiвденних портах вiйська союзникiв, разом з ними i пiд їхнiм захистом в Причорномор"ї намагалися встановити свою владу апологети "єдiной i нєдєлiмой" з Бiлого Руху. Привести таких до тями, вiдстояти право українського народу на свою владу i мали гетьманськi вiйська, на вiстрi яких йшли полки Петровського.
Починався похiд пiд колiсний перестук обозiв, в осiннiх вихорах листя, що облiтало з дерев, а потiм заскрипiли саннi полози, задули крижанi вiтри, закружили бураннi круговертi...
...Ще в липнi 1918 року в Звенигородському i Таращанському повiтах спалахнуло потужне селянське повстання, очолюване соцiалiстом Миколою Шинкарем. Однак вже в серпнi загони нiмецької армiї та Державної Варти завдали поразки повстанцям. Шинкар змiг уникнути полону i з групою повстанських командирiв заховався у штабi Легiону Сiчових Стрiльцiв. Спiймавши облизня, соцiалiсти кинулися по допомогу до iдеологiчно близької сили - росiйських бiльшовикiв. У серпнi вiсiмнадцятого вiдбулися переговори мiж Володимиром Винниченком та представником радянського уряду в Українi Дмитром Мануїльським. Бiльшовики погодилися валити Гетьмана Павла Скоропадського спiльно з соцiалiстами.
Спiльними зусиллями червоних комiсарiв та соцiалiстичних гурткiв на Київщинi, Чернiгiвщинi, Сумщинi й Полтавщинi невдовзi постали численнi загони - отаманiв Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та iнших. У них аж кишiло українськими соцiалiстами та росiйськими бiльшовиками, у Зеленого й Ангела вони навiть очолювали ревкоми. Революцiя в Нiмеччинi та намiр нiмцiв вивести вiйська з України штовхнули в листопадi соцiалiстiв на заколот проти влади Павла Скоропадського.
Пiсля придушення заколоту Винниченка-Петлюри Гетьман Скоропадський активiзував зусилля по створенню регулярних збройних сил, намагаючись реорганiзувати їх у чотири армiйськi групи. Наявнi вiйськовi формування - в бiльшостi своїй нерегулярнi - не могли забезпечити недоторканiсть українських кордонiв i гарантувати уряду Гетьмана час для проведення реформ i реалiзацiї власної полiтики. На початок грудня вiсiмнадцятого року Українська Держава фактично виявилася у ворожому оточеннi: з пiвночi насувалися бiльшовицькi частини, на заходi стояли польськi вiйська, бiля Днiстра концентрувалася румунська армiя, на пiвденному сходi набирали силу бiлогвардiйськi угрупування, у чорноморських портах перебували вiйська Антанти i залишки нiмецького окупацiйного корпусу.
Особливо заплутаю складалася ситуацiя на пiвднi України. Вiдбувалися постiйнi змiни влади, фактично на однiй територiї дiяли гетьманськi вiйська, нiмцi, загони, якi повелися на заклики Директорiї (Українського Нацiонального Союзу), добровольчi частини, сили самооборони, союзний десант, комунiстичнi банди, керованi з радянської Росiї, численнi формування мiсцевих незалежних отаманiв.
Саме в цей час на вiйськовому небосхилi зiйшла зiрка отамана Ничипора Григор"єва (Ничипора Олександровича Серветника), учасника Японської та Великої воєн. Отримавши вiд Гетьмана чин полковника i посаду командира одного з полкiв Запорiзької дивiзiї, колишнiй штабс-капiтан царської армiї i пiдполковник армiї Української Народної Республiки, в серпнi вiсiмнадцятого року пiдняв заколот проти Гетьмана i нiби-то почав партизанську боротьбу проти нiмецьких окупантiв на пiвднi України. В листопадi пiдтримав заколот Винниченка-Петлюри, але, довiдавшись про придушення заколоту, заявив про пiдтримку Гетьмана Скоропадського, наголошуючи на тому, що воював проти окупацiйних вiйськ.
Час був тривожний, кожний багнет мав вирiшальне значення i полковник Петровський, який отримав наказ Гетьмана дiяти на пiвденних теренах, погодився вважати, що отамана Григор"єва ввели в оману облудливi i демагогiчнi заяви соцiалiстiв з Українського Нацiонального Союзу. Тим бiльше, що Ничипiр Григор"єв мав заслужений авторитет серед мiсцевих селян, як здiбний вiйськовий органiзатор.
На початку грудня Григор"єв без особливих зусиль вiдбив у нiмцiв Олександрiю i зайняв Миколаїв. Вiн повiдомив Гетьмана про визнання його влади i пiдпорядкування йому своїх загонiв. Невдовзi цi формування отримали назву Херсонської дивiзiї. Однак, в другiй половинi грудня нiмецькi вiйська несподiваним ударом вибили загони Григор"єва з Миколаєва, проте вже 31 грудня здали йому мiсто.
Дев"ятнадцятий рiк почався для українцiв тривожними залпами артилерiйських гармат. Фронти на пiвночi, на сходi i на пiвднi кривавою петлею стягували живе тiло вiдновленої Української Держави. Арканна петля їхня пролягла вiд Азовського моря на пiвнiч по полинним донецьким степам, через лiси Слобожанщини, Сiверщини i Полiсся, до Берестя-Литовського, через Волинь i Галичину до моря Чорного. На трьох тисячах кiлометрiв горiли села, станицi i хутори, вiтер до небес роздував палаючi головешки, дощ вiдмивав вiд сажi обвугленi крокви, якi стирчали обгризеними кiстками, чорнiв попелом витоптаний снiг...
Поразка Центральних країн i вихiд з вiйни Австро-Угорщини та Нiмеччини зумовила появу на територiї Української Держави вiйськ союзникiв. Висадившись в Одесi, Миколаєвi, Херсона, Севастополi французи з британцями поводилися, як звичайнi грабiжники, що за вiдсутностi господарiв тягли все з хати. Вiд британцiв та французiв не вiдставали й iншi. Зокрема, на Бессарабiю зазiхала Румунiя i вже встигла захопити шмат української землi. Вигнати зайд геть - таку задачу поставив Гетьман Петровському.
За мiсяцi в походi полки дивiзiї спаялися залiзною дисциплiною, та й яким чином можна воювати проти кадрових армiй союзникiв в пiвденних степах. За час походу з окремих загонiв народжувалася народна армiя. А як iнакше? Хто накормить бiйцiв Петровського хлiбом i дасть вiвса коням? Не вiдбирати ж силою у такого самого селянина-трударя результати його важкої працi. Хто вступить в полк замiсть вбитого в бою полтавчанина, хто пiднiме його гвинтiвку? Хто займе мiсце в колонi замiсть бiйця з хутора пiд Катеринославом, який пiшов зi своєї бiлої хати-мазанки, оточенiй вишневим цвiтом, в грудневу холоднечу степового безмежжя? Але йдуть в полки херсонськi селяни, миколаївськi землероби, з-пiд самої Одеси...
На кiлометри розтягся полк пiд командою вiйськового старшини Сави Пiщаленка. Мiж станцiєю та горизонтом - маленькi кубики теплушок ешелону. За ними тонкий дим в небi - то стоїть пiд парами бронепоїзд, змайстрований на металургiйному заводi, що в мiстi Каменському поблизу Катеринослава. А обабiч залiзницi - розсип рухливих чорних цяток. Це рисять по своїм справам взводи та ескадрони полку. Здаля - нiби жменю зерен розсiяли по бiлому полю, але варто тiльки придивитися, i видно, що рух цей безладний пiдкорений однiй волi, i це справа штабу, це воля командира полку.
Пiзнього ранку скликали в залi очiкування вокзалу станцiї нараду командирську. Навколо дубового столу на рiзномастих стiльцях розташувалися командири куренiв та сотень полку.
Командира полку Петровський знав ще по Чугуївському вiйськовому училищу, де здавав екстерном екзамени на вiйськовий чин. Тодi Сава Пiщаленко був зеленим юнкером, а нинi, пройшовши горнило Свiтової вiйни, став досвiдченим вiйськовиком, недаремно його обрали козаки командиром полку. В дивiзiї Петровського козаки самi обирали собi командирiв, а коли якого i призначали, то тiльки тодi вiн ставав командиром, коли в боях довiв козакам своє вмiння керувати ними.
На дубовому столi карта Бессарабiї розстелена, навколо неї схилилися голови старшин.
- Ну, слухаю вас, доповiдайте обстановку, панове старшина полкова. - Полковник Петровський дивиться на всiх доброзичними поглядом, але нiкого ця доброзичливiсть не обманює. - Чим порадуєте?
- Кодацький курiнь зайняв станцiю Бирзул . - Доповiв командир полку.
- Добре. - Схвально схилив голову командир дивiзiї.
- Частини Херсонської дивiзiї Григор"єва зайняли Березiвку. - Доповнив начальник штабу. - Ми встановили з ними лiктьовий зв"язок. В разi необхiдностi вони можуть надати нам допомогу...
- Прекрасно. - Полковник просто променiв добротою. - А що у вас на заходi?
- Зайняти Рибницю не вдалося. - Похмуро доповiв Пiщаленко. - Румуни зайняли мiст i ми не маємо змоги переправитися на той бiк через Малу Рибницю .
- А чи не здається вам, панове полкова старшино, що у полку кояться дивнi речi? Румуни спокiйнiсiнько займають нашi землi. I нiхто їм не перешкоджає. Ви стороннi спостерiгачi? Чи вважаєте можливим подарувати румунському королю пару-трiйку повiтiв? А чому не подарувати йому всю губернiю?
Похнюпилися командири, поглядами стiл дубовий буравлять. Бойову задачу Петровський завжди ставив у формi короткого напористого запитання. Страшнi слова про контрреволюцiйну недбалiсть ще не були вимовленi, але вже крутилися на кiнцi язика, нiби чортенята бiля пательнi з грiшниками. Салимон, особистий охоронець полковника i виконавець його вирокiв, враз насторожився. Так пес мисливський на дичину стiйку на робить. Очi розбишацькi вже вп"ялися в обличчя старшин полкових, вибираючи жертву.
- Дозвольте, пане полковнику? - Командир полку ясний погляд на Петровського спрямував. - До кордону Бессарабiї шлях перепиняє рiчечка, подолати яку в цю пору року можна тiльки по мосту. Взяти мiст лобовою атакою неможливо, обiйти кавалерiєю також важко. Конi ноги поламають...
- Це я бачив. - Сухо перервав вiйськового старшину Петровський. - Що ви пропонуєте?
- Обiйти слiд далi i переправитися через цю рiчечку рано-вранцi, коли ще стоїть нiчний мороз. Нарубати шаблями та сокирами лозняку i ще ввечерi розкидати його по кризi, за нiч вморозити, поливаючи водою з ополонок. I пiд ранок пустити по таким переправам весь полк. I брати мiст з двох сторiн, двома фланговими ударами. - Як саме, Пiщаленко показав на картi рiшучими помахами олiвця.
- Що ж, задумано непоганий. - Погодився полковник. - До вечора пiдiйде наш бронепоїзд. Це перше. А другим є те, що на станцiї Бирзул розвантажився ешелон з танками. Врахуйте це в своїх дiях.
- Врахуємо!
А пiд вечiр пiдiйшли бронепоїзд i мотоброневагон, вiдбитi хлопцями Петровського ще весною вiсiмнадцятого у комунiстiв-анархiстiв Андрiя Полупанова. Шкода, не пощастило тодi захопити ватажка тих морячкiв, вдалося тому з кiлькома поплiчниками уникнути полону. А то вiддячили б йому за те, що в сiчнi-лютому мiсяцi вiсiмнадцятого року в Києвi чинив разом з бандами Муравйова. Нiчого, ще не вечiр...
...Удар був несподiваним - з ранкового туману виникли хиткi, нiби марево, фiгури i кинулися на витки колючого дроту. Застукотiли сокири, з хрускотом розрубуючи дрiт дзенькаючий, затрiщали кiлки, в землю вритi, по кинутим на колючку шинелям полiзли люди розлютованi. I тiльки тодi кулеметники передових дозорiв опам"яталися i вдарили чергами довгими по наступаючим, викошуючи в їхнiх рядах прогалини широкi. Але переднi вже повзли за розiрваним дротом, жбурляли гранати, якi падали гомiнкими вибухами за бруствери траншей, здiймаючи в небо глину подрiбнену та пiсок мерзлий. Кулеметники, що залишилися живим, кинулися бiгти, тiльки ж тут з-за пригiрку винеслися вершники i зiм"яли їх копитами дзвiнко кованими коней швидких та блиском шабель срiблястих.
Вiд перших будиночкiв станцiйного роз"їзду, що за мостом притулився, вроздрiб вдарили гвинтiвковi пострiли - били з вiкон та дверей, з бiйниць в стiнах пiдвальних. Кулi били кiннотникiв навилiт, обпалювали роєм куль посвистуючих, вони закрутилися на мiсцi, назад позадкували, лишаючи тiла вбитих.
Командир полку зняв трубку польового телефону:
- Вперед пiхоту! Нi хвилини затримки! - Викликав Пiщаленко батарею гарматну. - Артилерiя! Чому мовчите? Викотити гармати на пряму наводку i бийте по амбразурам!
Пiхота гетьманцiв кинулася ламаними рядами до станцiйних будiвель Воронкового, обтiкаючи їх з флангiв. З боку румунiв вдарили гармати i першi вибухи здiйняли мерзлу землю позаду наступаючої лави. Але вже з лощини на руках викотили гармати артилеристи полкової батареї.
Спалахнули пожежi - горiли критi промасленим толем дахи i дерев"янi стiни станцiйних пакгаузiв. Пасма диму клубочилися понад землею i з-за них виринули щiльнi ланцюжки солдатiв. Вони бiгли дрiбними кроками, виставивши перед собою довгi гвинтiвки зi шпажками-багнетами. Гнанi офiцерами, вони змогли вибiгти за останнi хатинки станцiї, але тут їм навперейми винеслися тачанки, хвацько розвернулися прямо перед ланцюгом наступаючих румунiв, i кулемети вдарили в лоб.
Петровський бачив крiзь лiнзи бiнокля розворушений мурашник станцiї. По вуличцi Воронкового скакали вершники, за будинками швидким кроком крокували колони пiхоти, поспiшаючи на позицiї, з вiдкритих дверей вагонiв вивантажували ящики з набоями та снарядами. Румунський прапор висiв в непорушному повiтрi над будiвлею з червоної цегли - там був, мабуть, штаб розташованих на станцiї вiйськ. Кiлька зелених броньовикiв стояли на площi, мощенiй брукiвкою. З високої водонапiрної башти татакав кулемет, його куце рильце стирчало з вiконця, перетвореного на амбразуру.
Гетьманцi залягли i стали окопуватися, виклавши малими пiхотними лопатками такий-сякий бруствер, зачастили пострiлами, раз за разом смикаючи затвори гвинтiвок. Степ, нiби вiспинами, покрився вирвами вiд снарядних розривiв. Забитi заклякли в рiзноманiтних позах, кулi смикали їх, нiби пробуючи пiдняти. Пiхотинцi Пiщаленка, пригинаючись, почали короткими перебiжками вiдбiгати назад.
- Наступати! - Знову схопивши телефонну трубку, закричав командир полку. - Вперед! Тiльки вперед, все йде нормально. Давай!
Вiйськовий старшина взяв ракетницю, що лежала поряд на брустверi i вистрелив в небо. Димний слiд пiднявся над станцiєю i ракета лопнула у вишинi, розсипаючи червонi iскри. Це був сигнал бронепоїздам, що маячили на горизонтi, зрiдка пострiлюючи зi своїх гармат.
До станцiї було далеченько i броньовi потяги змогли розiгнати до шаленої швидкостi. Вони неслися по рейкам, що дзвенiли вiд навантаження. Один за одним, стик в стик, багатотоннi пульмани, обшитi броньовими листами, прогуркотiли мостом, розшпурлявши навсiбiч мiшки, набитi пiском. Ураган пилу зметнувся над сталевими фермами мосту, покриваючи все сiрою млою, з якої вирвався перший броньований вагон, - мотоброневагон "Заамурець", побудований в Одеських залiзничних майстернях, йшов першим в цiй валцi бронепоїздiв, - що вже вiдкрив вогонь зi всiх дванадцяти кулеметiв.
Нiби шпага при ударi, два бронепоїзди i мотоброневагон пронизали залiзничну станцiю вiд вхiдних до вихiдних стрiлок наскрiзь, розметавши перед собою все оглушливими залпами своїх гармат. Гасячи набрану швидкiсть вони прокотилися через позицiї наступаючих, огорнулися хмарами пару i повiльно рушили назад - у вогонь палаючих пакгаузiв, до вагонiв з боєприпасами, що вибухали в диму i полум"ї.
У зворотному напрямку броньована колона йшла повiльно, поливаючи все з обох бортiв кинджальною зливою куль - розпеченi струменi рiзали товстi стовбури дерев, обвалювали кроки дахiв, вибивали в кам"яних стiнах суцiльнi борозни. Здавалося, вздовж залiзницi по обидва боки вiд рейок кипiла невидима битва - що не брали кулемети, те в притул розстрiлювали гармати. Саме повiтря кипiло вiд жару, свинець рив землю, буравив дiри в стiнах, калiчив людей, палив гiлки чагарнику, в калюжах скипала вода.
- Тепер пора пускати кiнноту. - Сказав Петровський, ховаючи бiнокль в футляр.
Салимон вже тримав коня i командир дивiзiї легко скочив у сiдло, звичним рухом вихоплюючи клинок з пiхв.
- За рiдну Україну, за Батькiвщину, за нашу землю! - Полковник обернувся до вишикуваних ескадронiв кiнного дивiзiону. - Вперед!
Земля гримнула пiд одночасним ударом кованих копит, повiтря качнулося вiд руху сотень коней, їхнього храпу i дзвону збруї. Петровський пришпорив коня i витягнув перед собою сяючий промiнь клинка. I лавина понеслася по степу гривастою кометою.
Гiгантським кулаком ударив дивiзiон у вузьку вуличку станцiї, будинки розсiкли ескадрони на кiлька потокiв, якi котилися по мощенiй каменем брукiвцi з гиком, виттям та стрiляниною. Серед палаючих будинкiв та головешок, якi лiтали в повiтрi, почалося криваве бойовище. З-за рогу били станковi кулемети, з горищ летiли ручнi гранати, конi валилися на землю, через їхнi голови летiли кiннотники, ламаючи руки i ноги, сталевi соломинки клинкiв випадали з рук... Але ворог вже побiг, i пощади йому не було: шабельний посвист рiзав димне ранкове повiтря бiлими блискавками...
Воронкове було взяте стрiмкою атакою i бiй вже перемiстився в передмiстя Рибницi. Але вiн вже стихав, тiльки ще на правому березi Днiстра трiскотiли пострiли гвинтiвок та кулеметiв. Розгромлений штаб румунiв жарко палав - з вiкон та дверей з веселим гоготiнням виривалися язики полум"я, залiзний дах розпiкся до червоного i лопнув, нiби тонка плiвка. По всiм вуличкам ловили офiцерiв та солдатiв противника, що розбiглися, грекiв в фесках та оливкового кольору мундирах, румунiв в баранячих шапках, польських легiонерiв в конфедератках з позументами. До смертi переляканих несподiваним боєм i ще бiльш несподiваним полоном, їх заганяли в станцiйний склад, не рахуючи.
З боку сусiднього полустанку на залiзничному насипу показалася ручна дрезина. Дрезина їхала поштовхами, залiзничник, який керував нею, ледь штовхав ручку привода. Другий пасажир дрезини звисав з сидiння без ознак життя. Не доїжджаючи мосту, дрезину зупинив пост.
- Хлопцi, - залiзничник ледь шепотiв запаленим ротом - танки йдуть... вiд Бирзула... вже до Борщiв, до Борщiв доповзають...
Петровський негайно зiбрав до себе всiх командирiв.
- Панове полкова старшино, - говорив вiн рiзко, не дозволяючи жодних заперечень - йдуть танки. Що воно таке переважна бiльшiсть бiйцiв не знає. Фронтовикiв, окопникiв, яких нiякими танками не злякаєш, в полку мало. Але ми били i будемо бити всiх, хто зазiхає на нашу землю. Тому наказую: двом куреням зайняти оборону на лiвому березi Днiстра, не пустити румунiв в Рибницю. Кiнному полку вийти до Борщiв з боку Гонорати, зосередившись в урочищi Казимирiвка. Атака по сигналу ракетою червоного вогню в бiк противника. Командиру полку видiлити два куренi для дiй в районi Слобiдки, посадити їх на платформи бронепоїздiв. Бронепоїздам вийти до станцiї Слобiдка в готовностi пiдтримати артилерiйським вогнем дiї пiхоти. Курiнним вкажу задачу на мiсцi. Все. По коням!
Командири вийшли, в залi станцiї залишилися тiльки командир дивiзiї та Пiщаленко.
- I скiльки ж нам часу танки цi дадуть? - Зiтхнувши, запитав вiйськовий старшина. - Охо-хо, зовсiм ви мене, Пилипе Степановичу, роздягли. Багато я без бронепоїзда навоюю...
- Не дадуть вони зовсiм. - Обпiк його поглядом Петровський. - Накажiть рити окопи. Рити i рити. Повнiстю закопатися в землю. Залишаю вам полкову батарею. Наказую не пустити румунiв на наш берег Днiстра, вони спробують вiдбити мiсто. Стояти на смерть. Хто побiжить, власною рукою пристрелю.
Вони вийшли з вокзалу i попростували до складiв. Навколо ще горiли будинки i в повiтрi лiтали за вiтром iскри цiлим оберемками. Бронепоїзди вже готувалися вiдбути, на контрольнi платформи вантажилися чота за чотою, iншi пiдроздiли пiдходили поквапливим кроком, несучи на плечах гвинтiвки, кулеметнi тiла i станки, лопати, ломи, кирки...
Сонце висiло над горизонтом в безхмарному небi, вiтер притих i розрихлена земля сходила запахом свiжої рiллi. Мiлкi окопчики поплямували степ горбиками i ламана лiнiя бруствера, згинаючись кутами, переривалася дiлянками, де закам"янiлий чорнозем не брали навiть кирки та ломи. По всiй лiнiї окопiв чулися збудженi голоси, бiйцi сходилися кучками, дiлилися тютюнцем, обговорюючи несподiвану новину про появу танкiв. Гвинтiвки лежали на брустверах, спрямувавши в бiк ворога частокiл багнетiв.
- Хлопцi, щось там гуде... - Хтось зняв шапку i прислухався, приклавши кiвшиком долоню до вiдстовбурченого вуха. - Он воно, хлопцi!
З-за посадки з"явився довгий, фарбований в темно-зелений колiр брусок мотоброневагона. На "Заамурцю" полковник Петровський збiгав до Борщiв, особисто провiвши розвiдку. За броневагоном майже впритул йшла бронедрезина, розвернувши назад башту з кулеметом. Обидвi гарматнi башти мотоброневагона також розвернули стволи своїх тридюймiвок - зимою вiсiмнадцятого його 57-мiлiметровi гармати замiнили звичними 76-мiлiметровими польовими гарматами, через вiдсутнiсть вiдповiдних снарядiв - в бiк противника. "Заамурець" з бронедрезиною поминули лiнiю окопiв, але звук так само йшов вiд Борщiв. Вiн повiльно наближався, наростаючи. Здавалося, басовито гудуть кiлька гiгантських мiдних струн. Гул далеких моторiв плавав в тишi, то посилюючись до рокоту, то, нiби знесиливши, майже стихав зовсiм.
З-за далеких пагорбiв все гучнiше став наростати гуркотливий звук багатьох моторiв. Вiн рiс, ширився, здавалося, весь степ накрив пiдвиваючий рокiт двигунiв, супроводжуваний брязкiтливим плеском гусениць. Ось над обрiзом вершини в блакитi неба стали виростати броньованi башти, вони нiби висувалися з-пiд землi. Танки насувалися, не вiдкриваючи вогню, гучно хлюпали об землю траки гусениць.
- Он воно, хлопцi! - Зi степу, обiйшовши Дiбровку вздовж залiзницi, рухалися невиданi до цього машини. Шум моторiв хвилями ходив мiж пагорбами. Танкiв було вiсiм - три величезнi i п"ять невеличких. Три машини-громадини своїми спонсонами, з яких стирчали стволи гармат, були схожi на кораблi, що вилiзли на сушу. Коли вони рухалися, похитуючись на купинах, нiби пароплави на хвилях, з вихлопних труб летiли iскри i чорний дим спрацьованих газiв. В їхнiх незграбних рухах було щось страшне, нiби вони пiдкорялися не рукам людським, а жили самi по собi, як самостiйнi iстоти: залiзо ожило i задихало жаром, сталевi ланки гусениць нiвечили землю шипами, а на квадратних баштах слабо свiтилися ввiмкнути фари, схожi на круглi злi очi невiдомих чудовиськ.
- Йдуть... йдуть... йдуть! - Пронеслося по лiнiї окопiв i все стихло.
Слiдом за залiзними машинами з-за далекого бугра щiльним колонами повалила румунська пiхота. Попереду на конях рухалися офiцери, вiтер ледь колихав шовк полкового прапора. Чорнi, нiби вугiлля, тушi машин нiби затуляли весь бiлий свiт. Нiчого не стало видно навкруг - тiльки цi похмурi корпуси, та ще пустота мiж ними, налита гулом залiза, вiд якого дибки ставало волосся.
- Вогонь! - Закричали, як на сполох, поряд в окопах i квапливi пострiли вдарили по машинах.
Українська пiхота дружно ударила з кулеметiв. Навiть вдень було добер видно, як траси куль перехрещувалися на танковiй бронi, рикошетячи на всi боки. Виростаючи в розмiрах, гiгантськi машини пихкали синiм димом, ревiли моторами, вивергаючи з бортових спонсонiв гарматний вогонь. Сталевi махини невiдворотно насувалися, давлячи сталевими гусеницями перемiшаний зi снiгом чорнозем. З кожною хвилиною вони ставали все страшнiшими, їхня невразливiсть вражала уяву недавнiх селюкiв.
- Хлопцi! - Закричав хтось з вiдчаєм в окопi. - Воно ж залiзне! Куля його не бере!
- Рятуйся, хлопцi! - Пiдхопив перший панiчний зойк iнший, кидаючись геть з окопу. - Та що ж ми з голими руками! Передавлять же, як тих клопiв!
Його за ногу втягнули в окоп, вiн ще там щось кричав, намагаючись пiднятися з ковзкої багнюки. Але вже по всьому протязi траншеї побiгли лякливi одинаки, щось волаючи в панiцi. Танки продовжували сунути i в люковi квадратної башти на самiй верхiвцi броньованого чудовиська, що сунув попереду всiх, стояла людина в шкiрянiй куртцi з насунутими на очi випуклими окулярами. В зубах танкiст стискував коротку люльку-носогрiйку i пихкав димом, поблискуючи скляними окулярами.
А кулемети гетьманцiв все рiзали прозоре морозне повiтря довгими чергами по танковим лобам броньованим. I добре було видно всiм в окопах, як стрiмким вiялом рикошетить густа злива куль вiд сталевих листiв корпусу машини бойової.
I тут танки вдарили зi всього свого бортового озброєння - по земляному брустверу траншеї нiби протягли невидимий плуг. Снаряднi вибухи пiдняли в повiтря фонтани землi.
Попереду йшли три важкi машини, кожна в тридцять чотири тонни вагою. Шiсть гармат i дванадцять кулеметiв. Наїжачившись вогнем, гуркочучи моторами "рiкардо" в 150 кiнських сил кожен, танки британського виробництва МКV безперешкодно наближалися до окопiв гетьманцiв. Ще п"ять французьких машин типу "Рено ФТ-17" шльопали гусеницями за британськими "самцями", прикриваючись їхнiми могутнiми корпусами. В гранчастих баштах двох легких танкiв стрекотiли "гочкiси", три часто-часто пихкали 37-мiлiметровими гарматами Пюто, випускаючи фугаснi гранати, спорядженi мелiнiтом. При пiдходi до окопiв гарматнi "Рено" перейшли на картеч - вибухаючи над землею, свинцевi горошини вибивали навкруги все живе, вражаючи тих, хто вилiз з окопу. Бiгли, як вiдзначив полковник, тiльки необстрiлянi новачки, що тiльки-тiльки прийшли в дивiзiю. Бувалi ж солдати зiщулилися в окопах, перечiкували обстрiл.
- Тiкай, хлопче, тiкай! - Загорлав хтось поряд i Петровський обернувся на крик. Але Салимон висунувся з-за спини командира дивiзiї i врiзав по потилицi панiкера - невиразного чоловiчка в сiрiй забрьоханi шинелi - той зiщулився i притих, злодiйкувато поглядаючи на розсердженого Оверка.
- Ех, драпають, заячi душi! - Салимон запитально глянув на полковника. - Я збiгаю...
I зник, нiби його нiколи тут i не бувало. Ген, кожушок його мигнув раз-другий i зник.
З боку Слобiдки вiдповiли гармати бронепоїздiв - снаряднi вибухи плеснули межи танкiв, пiднiмаючи в повiтря подрiбнену землю i жмути минулорiчної трави. З узлiсся заухкали виведенi на пряму наводку тридюймiвки гарматного дивiзiону. Навколо наступаючих машин нiби димнi кратери розверзлися. Подрiбнена земля повисла чорним туманом i в ньому сплескувало полум"я, гримiв грiм, щось валилося, падало i здiймалося вгору, але в розривах темної каламутi так само повiльно рухалися, по-звiриному загрiбаючи гусеницями, невмолимо насувалися величезнi махини, вивергаючи вогонь з усiх гармат i кулеметiв.
Один з снарядiв влучив в МКV, пронизав броню i вибухнув всерединi залiзної коробки. За якусь мить спалахнув бензин, i вже за хвилину здетонував боєкомплект i машина лопнула з жахливим гуркотом, викинувши в небо всю свою начинку - клiтку з поштовими голубами, запасний кулемет i стволи гармат, дводенний запас продовольства i спорядження екiпажу, сигнальнi прапорцi i лампи для зв"язку, розiрванi баки з водою та мастилом, кулеметнi стрiчки. Стовп диму та вогню повiльно осiдав на землю серед гетьманцiв, що панiчно бiгли геть вiд бойовища в напрямку станцiйного селища. Але решта танкiв продовжували свiй рух з невблаганною цiлеспрямованiстю. Серед цього пекла, дивом уникаючи куль, низько пригнувшись до кiнських грив, посильнi вiд Петровського.
- За насип, всiм вiдходити за насип! - Крiзь гуркiт бою вони горлали вони голосами зiрваними.
Рятiвна нитка залiзницi лежала зовсiм поряд. Коли Салимоненко перевалив за неї i скотився по той бiк по той бiк, вiн побачив великий натовп людей, що важко дихали, в шинелях та кожушках. Петровський сидiв у сiдлi, насмiшкувато дивився на перелякане воїнство.
- Гвинтiвки є? - Скалив зуби вже вiдверто. - I то добре. Ще не придумали всякi англiйцi вкупi з нiмцями та французами такої машини вiд якої козак не дременув би на своїх ногах!
В юрбi пролунав смiшок, солдати починали шикуватися, поглядаючи насторожено в бiк степу, звiдки продовжувався котитися гул моторiв. лопалися снаряди i трiщали кулемети.
- Побратими вашi б"ються, а ви їх кинули на смерть вiрну. - Вже не смiявся полковник.
- Страшно. - Неголосно промовив хтось i Петровський повернувся на голос.
- Звiсно. Страшно. Я й сам боюся, чого там приховувати... Але потрiбно перемогти страх. Україна чекає вiд нас тiльки перемоги. Фронтовики є? - Шеренги невпевнено гойднулися i з заднiх рядiв пробиралися бiйцi. Спочатку одинаки, потiм - групами. I полковник жорстко продовжив. - Ну, полякалися, й годi. Не страшнiше германця. Починаємо атаку. Пiднiмайте за собою тих, хто не окопничав - не всi вони боягузи. А я вдарю з флангу. Згадайте, як ми ось тут, неподалiк, бронепоїзди на шаблю брали...
- Там для всiх нас перемога або смерть. - Петровський вказав шаблею в бiк залiзничного насипу. Потiм рушив конем до селища, де чекав на нього посильний вiд кiнного полку. Побачивши командира дивiзiї, зв"язковi пришпорили коней йому назустрiч.
Танки обвалили окопи i йшли вздовж краю траншеї, вивалюючи з-пiд гусениць глиби землi. Вже двi машини чадно димiли, наповнюючи степ бензиновим гаром та димом. А пiхотнi лави перевалили через насип i охоплювали їх в пiвкiльце. Танки стали розвертатися, вирiвнюючи ряд. Пiхота союзникiв - в сiрих колонах виявилися не тiльки румуни, але й польськi легiонери та французькi пiхотинцi - пiдтюпцем квапилася на пiдтримку танкiв. Але не встигали вони, не встигали!
Кулемети танкiв стрекотiли безупинно, рiжучi їхнi удари валили на землю гетьманцiв, кулемети спороли повiтря, тонко посвистували кулi. Але вже летiли пiд сталевi днища пляшкоподiбнi гранати, здiймаючи чорний земляний прах з-пiд важких туш. Кiлька гетьманцiв видерлися на британський МКV, накриваючи його великим шматком брезенту. Iншi, обламуючи багнети, засовували їх в оглядовi щiлини, стрiляли всередину гулких корпусiв з револьверiв та маузерiв. Ось вже величезний британський танк застиг на мiсцi, ослiплений шинелями. З другого гусеничний ланцюг злетiв зi дзвоном. З люкiв полiзли танкiсти в шкiряному одязi. Вiдстрiлюючись з пiстолетiв та револьверiв, вони розсипалися навсiбiч, намагаючись добiгти до своєї пiхоти. Їх доганяли, пронизуючи в спину багнетами, валили на землю, в"язали мотузками по рукам та ногам. З фронту з гиканням винiсся ескадрон, помчав до пiхотних лав союзникiв. А з флангу мовчазною лавою загуркотiв копитами по мерзлiй землi кiнний полк пiд командою Петровського.
Все змiшалося в лютому бойовищi: сiрi шинелi полякiв i жупани гетьманцiв, баранячi шапки румунiв i шлики українцiв. Тут i там по землi каталися клубки тiл, з них раз за разом виривалися то шкiрянi куртки, то дранi шинелi, кидалися в степ i падали, зваленi кулею навздогiн...
На величезному полi минулорiчна стерня стирчала залiзною щiткою. Вiтер розносив дим вiд палаючої станцiї, яка скидалася на потопаюче судно: з чорного диму виступав шатровий дах водонапiрної башти. Залiзнi чудовиська були непорушнi. Розпластана по землi гусениця лежала пласкою змiєю i на кожному хребцi гнучкого хребта - гостре iкло. Здиблений на бiк, з оголеними колесами-бiгунками i рваною раною в гарматнiй баштi, танк i зараз вражав своєю могутнiстю. Навiть вбитий, вiн зберiгав в своєму залiзному тiлi силу могутнього звiра...
...Танки вантажили ще до настання темряви. А вночi запалили мiж колiй вогнища i в їхньому летючому свiтлi чужоземнi машини здавалися особливо страшними. Їхнi циклопiчнi фари горiли слiпучим вогнем, все навколо огорталося чадним димом вихлопних труб, якi залiзними змiями вилися по танковiй бронi. I станцiйнi хлопчаки, здається, вони сьогоднi так i не лягали спати, шастали бiля гусениць, залiзали в корпуси, заглядали у вiдкритi люки, декотрi примудрилися навiть на бортовi башти-спонсони видертися.
Керував завантаженням Петровський. Вiн сам залiз в машину, сiв за важелi керування. Трансмiсiйниками у нього працювали Оверко Салимоненко i боєць з екiпажу мотоброневагона - колишнiй моторист з одеського порту. Сталева громадина розверталася на пригальмованiй гусеницi, то смикалася вперед, то завмирала на мiсцi. Збита зi шпал естакада потрiскувала пiд тягарем машини, просiдала загрозливо. Танк повiльно вповзав на залiзничну платформу.
- ...Ви молодцi, що вiдстояли станцiю. - Федорчук повернувся до Петровського, який спроквола сьорбав мiцний чай в окремому купе спального вагону. - I добре, що взяли полонених. На переговорах вони будуть ще одним козирем.
Поїзд, в якому до Одеси їхала українська делегацiя для переговорiв з союзниками, зупинилася на пару годин на цiй невеличкiй станцiї, де кiлька годин тому вiдбувся бiй мiж полками дивiзiї Петровського та вiйськами союзникiв. I зараз Iван Остапович, що входи до делегацiї як радник з економiчних питань, слухав розповiдь полковника про минулий бiй. Втiм, розповiдь Петровського була короткою.
Вони вийшли на перон, прощаючись. З вишини чувся пташиний крик.
Пташиний ланцюжок, коливаючись, йшов за край неба. В струменях небесного вiтру вони вже вiдчували подих моря, запах вiдталої землi. I це надавало птахам сили. А тим, хто дивився їм услiд, було не пiднятися у височiнь, не злетiти над всiма сотнями кiлометрiв заснiженого степу, над рiчками, закутими в кригу, висадженими мостами, окопами з кулеметами i гарматами багатотонних броньових поїздiв...
Дивися в небо полковник Петровський, дивився радник Гетьмана Iван Остапович Федорчук, дивилися в небо тисячi гетьманцiв Катеринославської дивiзiї, розтривоженi кличем птахiв i, мабуть, шкодували, що немає у них крил, що не по чистому небо, а по землi прокладений їхнiй довгий, ще нiким не звiданий шлях до такої неблизької перемоги.