Довлатов Сергій : другие произведения.

Довлатов Сергій Зібрання творів у 4 томах. Том 2

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Table of Contents
  СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ Зібрання творів у 4 томах. Том 2
  Зона (Записки наглядача)
  Лист видавцеві
  Заповідник
  Наші
  Глава перша
  Розділ другий
  Розділ третій
  Розділ четвертий
  Розділ п'ятий
  Розділ шостий
  Розділ сьомий
  Розділ восьмий
  Розділ дев'ятий
  Розділ десятий
  Розділ одинадцятий
  Розділ дванадцятий
  Розділ тринадцятий Висновок
  Марш самотніх
  Піднесення та загибель «Нового Американця» (Замість передмови)
  Місяця три тому…
  Нам часто запитують…
  Ми часто ставимо собі запитання.
  З дитинства нам твердили…
  Це сталося у таборі…
  "Новий американець" - молоде видання...
  Наші діти так швидко ростуть.
  Є у радянській пропаганді…
  Національну гордість пробудила в мені.
  З кожним роком…
  Всі ми дуже любимо давати поради.
  Я знаю, що всі народи рівні.
  Колонки редактора викликають…
  В Америці нас вразило багато…
  Чи загрожує нам термоядерна війна?
  Інтелігентами себе називають усі…
  То хто ж ми нарешті…
  Іноді ми довго сперечаємось у редакції…
  Цей лист дійшов дивом.
  Взагалі це неправильно.
  Англійською мовою…
  Цей лист я відправляю до Ленінграда.
  Боже, у якій жахливій країні ми живемо…
  Кнесет прийняв важливе рішення.
  Італійська поліція не легко…
  Я завжди пишався…
  Життя академіка Сахарова…
  Ми живемо серед цифр.
  В нашому домі…
  Шефа поліції охопило…
  До жебраків я завжди ставився з повагою.
  Колись нам вселяли.
  Нажаль я не знаю…
  Людина вмирає.
  Бувають ситуації, коли…
  Нещодавно мій друже…
  Вибираючи між дурнем і негідником.
  На батьківщині…
  Людьми науки встановлено…
  В еміграції на кожному кроці...
  Еміграція із Союзу…
  Чотири місяці тому…
  До спорту я абсолютно байдужий.
  Зима до Нью-Йорку підходить...
  З Росії долітають…
  Писати про космос важко.
  Усі ми готувалися…
  З дитинства нас переконували.
  Я думаю, Рейген…
  У Союзі нам здавалося...
  Ще в Ленінграді...
  Я часто згадую…
  Проти мого будинку.
  Чотири роки тому…
  Був у мене в Ленінграді.
  Якось я розмовляв…
  У дитинстві я був…
  Одного разу ми поїхали до сабвеї…
  Колись я працював на заводі.
  Це було…
  Прийнято думати…
  Те, про що я збираюся розповісти…
  Три міста…
  До редакції зайшов журналіст…
  Знадобилися мені…
  Ми й не помітили.
  Остання колонка…
  Бібліографічна довідка
  Про книгу
  Примітки
  1
  2
  Annotation
  Другий том Зібрання творів Сергія Довлатова складається з чотирьох книг: «Зона» («Записки наглядача») — низка епізодів з табірного життя в Комі АРСР; «Заповідник» - повість про перебування в Пушкінському заповіднику бідного письменника; «Наші» - оповідання з історії Довлатовського сімейства; «Марш одиноких» — збірка статей про еміграцію зі тижневика «Новий американець» (Нью-Йорк), головним редактором якої Довлатов був у 1980–1982 роках.
  
   • СЕРГІЙ ДОВЛАТІВ
   ◦
   ◦ Зона
   ▪ Лист видавцеві
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ▪
   ◦ Заповідник
   ◦ Наші
   ▪ Глава перша
   ▪ Розділ другий
   ▪ Розділ третій
   ▪ Розділ четвертий
   ▪ Розділ п'ятий
   ▪ Розділ шостий
   ▪ Розділ сьомий
   ▪ Розділ восьмий
   ▪ Розділ дев'ятий
   ▪ Розділ десятий
   ▪ Розділ одинадцятий
   ▪ Розділ дванадцятий
   ▪ Розділ тринадцятий
   ◦ Марш самотніх
   ▪ Піднесення та загибель «Нового Американця»
   ▪ Місяця три тому…
   ▪ Нам часто запитують…
   ▪ Ми часто ставимо собі запитання.
   ▪ З дитинства нам твердили…
   ▪ Це сталося у таборі…
   ▪ "Новий американець" - молоде видання...
   ▪ Наші діти так швидко ростуть.
   ▪ Є у радянській пропаганді…
   ▪ Національну гордість пробудила в мені.
   ▪ З кожним роком…
   ▪ Всі ми дуже любимо давати поради.
   ▪ Я знаю, що всі народи рівні.
   ▪ Колонки редактора викликають…
   ▪ В Америці нас вразило багато…
   ▪ Чи загрожує нам термоядерна війна?
   ▪ Інтелігентами себе називають усі…
   ▪ То хто ж ми нарешті…
   ▪ Іноді ми довго сперечаємось у редакції…
   ▪ Цей лист дійшов дивом.
   ▪ Взагалі це неправильно.
   ▪ Англійською мовою…
   ▪ Цей лист я відправляю до Ленінграда.
   ▪ Боже, у якій жахливій країні ми живемо…
   ▪ Кнесет прийняв важливе рішення.
   ▪ Італійська поліція не легко…
   ▪ Я завжди пишався…
   ▪ Життя академіка Сахарова…
   ▪ Ми живемо серед цифр.
   ▪ В нашому домі…
   ▪ Шефа поліції охопило…
   ▪ До жебраків я завжди ставився з повагою.
   ▪ Колись нам вселяли.
   ▪ Нажаль я не знаю…
   ▪ Людина вмирає.
   ▪ Бувають ситуації, коли…
   ▪ Нещодавно мій друже…
   ▪ Вибираючи між дурнем і негідником.
   ▪ На батьківщині…
   ▪ Людьми науки встановлено…
   ▪ В еміграції на кожному кроці...
   ▪ Еміграція із Союзу…
   ▪ Чотири місяці тому…
   ▪ До спорту я абсолютно байдужий.
   ▪ Зима до Нью-Йорку підходить...
   ▪ З Росії долітають…
   ▪ Писати про космос важко.
   ▪ Усі ми готувалися…
   ▪ З дитинства нас переконували.
   ▪ Я думаю, Рейген…
   ▪ У Союзі нам здавалося...
   ▪ Ще в Ленінграді...
   ▪ Я часто згадую…
   ▪ Проти мого будинку.
   ▪ Чотири роки тому…
   ▪ Був у мене в Ленінграді.
   ▪ Якось я розмовляв…
   ▪ У дитинстві я був…
   ▪ Одного разу ми поїхали до сабвеї…
   ▪ Колись я працював на заводі.
   ▪ Це було…
   ▪ Прийнято думати…
   ▪ Те, про що я збираюся розповісти…
   ▪ Три міста…
   ▪ До редакції зайшов журналіст…
   ▪ Знадобилися мені…
   ▪ Ми й не помітили.
   ▪ Остання колонка…
   ◦ Бібліографічна довідка
   ◦ Про книгу
   • notes
   ◦ 1
   ◦ 2
  
  СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ
  Зібрання творів у 4 томах. Том 2
  Книга підготовлена користувачами бібліотеки https://fb2.top . Читайте або завантажуйте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно та без реєстрації.
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-2-513267
  
  
  «У Довлатова була геніальність, якщо використовувати це слово не в безглуздому сенсі літературної табелі про ранги, а в прямому значенні, — здатність до творчості не набута, а вроджена, закодована в генах».
  Лев Лосєв
  «Це був - я знав про це і раніше, але тепер з особливою гостротою відчув - найближчий мені із сучасних письменників, те, що називається своя людина в літературі. І гадаю, що це моє ставлення вже сьогодні розділять тисячі, а незабаром, можливо, й сотні тисяч читачів. Він мав талант особливого роду — талант прямої розмови з читачем, тож кожен міг його вважати своїм і лише своїм».
  Юрій Карабчієвський
  «Довлатов одразу і до кінця зрозумів, що єдине чорнило письменника — його власна кров. І той, хто пише чимось іншим, просто обманює: чи служить, чи розважає.
  …Коханням Довлатова ми любимо всіх — і охоронців, і зеків. Довлатов, ризикуючи собою, брав крайності життя і поєднував, олюднював їх, наповнював красою. А без цієї принади — знову ворожнеча, знову війна».
  Валерій Попов
   Зона
  (Записки наглядача)
  Імена, події, дати – все тут справжнє. Вигадав я лише ті деталі, які несуттєві.
  Тому всяка подібність між героями книги та живими людьми є зловмисною. А всякий мистецький домисел — непередбачуваний і випадковий.
  Автор
   Лист видавцеві
  4 лютого 1982 року. Нью Йорк
  Дорогий Ігоре Марковичу!
  Ризикую звернутися до Вас із делікатною пропозицією. Суть його така.
  Ось уже три роки я збираюся видати мою табірну книжку. І всі три роки — якнайшвидше.
  Більше того, саме «Зону» мені слід було надрукувати раніше за все інше. Адже з цього почалося моє злощасне письменство.
  Як з'ясувалося, знайти видавця надзвичайно важко. Мені, наприклад, відмовили двоє. І я не хотів би цього приховувати.
  Мотиви відмови майже стандартні. Ось, якщо хочете, основні аргументи:
  Табірна тема вичерпана. Нескінченні тюремні мемуари набридли читачеві. Після Солженіцина тема має бути закрита.
  Ці міркування не витримують критики. Зрозуміло, я не Солженіцин. Хіба позбавляє мене права на існування?
  Та й книги наші зовсім різні. Солженіцин описує політичні табори. Я – кримінальні. Солженіцин був ув'язненим. Я наглядачем. За Солженіцином табір – це пекло. Я ж думаю, що пекло це ми самі…
  Повірте, я не порівнюю масштаби обдарування. Солженіцин - великий письменник і величезна особистість. І вистачить про це.
  Інше міркування набагато переконливіше. Справа в тому, що мій рукопис закінченим твором не є.
  Це свого роду щоденник, хаотичні записки, комплект неорганізованих матеріалів.
  Мені здавалося, що в цьому безладді простежується загальний художній сюжет. Там діє один ліричний герой. Дотримано певної єдності місця та часу. Декларується єдина банальна ідея — що світ абсурдний.
  Видавців бентежила така безладна фактура. Вони вимагали більш стандартних форм.
  Тоді я спробував нав'язати їм «Зону» як збірку оповідань. Видавці сказали, що це невигідно. Що публіка прагне романів та епопей.
  Справа ускладнювалася тим, що «Зона» надходила частинами. Перед від'їздом я сфотографував рукопис на мікроплівку. Шматки її мій душоприказник роздав декільком відважним француженкам. Їм удалося провезти мої твори через митні кордони. Оригінал знаходиться у Спілці.
  Протягом кількох років я отримую крихітні бандеролі із Франції. Намагаюся скласти з окремих шматочків єдине ціле.
  Місцями плівка зіпсована. (Не знаю, де її ховали мої благодійниці.) Деякі фрагменти втрачені повністю.
  Відновлення рукопису з плівки на папір — справа копітка. Навіть в Америці з її технічною міццю це нелегко. І, до речі, дорого.
  На сьогодні відновлено відсотків тридцять.
  З цим листом я надсилаю деяку частину готового тексту. Наступний уривок надішлю через кілька днів. Решту отримаєте у найближчі тижні. Завтра візьму напрокат фотозбільшувач.
  Можливо, нам вдасться спорудити з цього закінчене ціле. Дещо спробую заповнити своїми безвідповідальними міркуваннями.
  Головне – будьте поблажливі. І, як казав зека Хамраєв, вирушаючи на мокру справу, — з Богом!
  
  
  Старий Калью Пахапіль ненавидів окупантів. А любив він, коли співали хором, гірка брага подобалася йому та маленькі товсті дітлахи.
  — У тутешніх краях мають жити одні естонці, — казав Пахапіль, — і більше ніхто. Чужим тут нічого робити.
  Чоловіки слухали його, схвально киваючи головами.
  Потім прийшли німці. Вони грали на гармошках, співали, частували дітей шоколадом. Старому Кал'ю це не сподобалося. Він довго мовчав, потім зібрався і пішов у ліс.
  Це був темний ліс, що здавався здавався непрохідним. Там Пахапіль полював, глушив рибу, спав на ялинових гілках. Коротше — жив, доки росіяни не вигнали окупантів. А коли німці пішли, Пахапіль повернувся. Він з'явився у Раквері, де радянський капітан нагородив його медаллю. Медаль була прикрашена чотирма незрозумілими словами, фігурою та знаком оклику.
  «Навіщо естонцю медаль?» — довго роздумував Пахапіль.
  І таки дбайливо зміцнив її на лацкані шевіотового піджака. Цей піджак Калью одягав лише раз — у магазині Лансмана.
  Так він жив і працював скляром. Але коли росіяни оголосили мобілізацію, Пахапіль знову зник.
  - Тут повинні жити естонці, - сказав він, йдучи, - а ванькам, фрицям і різним гренланам тут не місце!
  Пахапіль знову пішов у ліс, тільки здалеку здавався непрохідним. І знову полював, думав, мовчав. І все йшло добре.
  Але росіяни зробили облаву. Ліс оголосив криком. Він став тісним, і Пахапіль заарештували. Його судили як дезертира, били, плювали в обличчя. Особливо старався капітан, який подарував йому медаль.
  А потім Пахапіля заслали на південь, де мешкають казахи. Там він і помер. Напевно, від голоду та чужої землі…
  Його син Густав закінчив морську школу в Таллінні, на вулиці Луїзі, і отримав диплом радиста.
  Вечорами він сидів у Мунді-барі і говорив легковажним дівчатам:
  — Справжній естонець має жити у Канаді! У Канаді, і більше ніде.
  Влітку його призвали на охорону. Навчальний пункт розташовано на станції Йосер. Все робилося за командою: сон, обід, розмови. Говорили про горілку, про хліб, про коней, шахтарські заробітки. Все це Густав ненавидів і розмовляв лише по-своєму. Тільки по-естонськи. Навіть із вартовими псами.
  Крім того, на самоті - пив, якщо заважали - бився. А також припускав — «інциденти жіночого порядку». (За словами замполіта Хурієва.)
  — До чого ви егоцентричний, Пахапіль! — обережно докоряв його замполіт.
  Густав збентежився, просив аркуш паперу і коряво виводив:
  «Учора, цього року, я зловжив алкогольним напоєм. Після чого впустив у бруд солдатську гідність. Надалі обіцяю. Рядовий Пахапіль».
  Після деякого роздуму він завжди додавав:
  "Прошу не відмовити".
  Потім приходили гроші від тітоньки Реет. Пахапіль брав у магазині літр шартрезу і вирушав на цвинтар. Там у зеленій напівтемряві біліли хрести. Далі, на краю водоймища, була запущена могила і поруч фанерний обеліск. Пахапіль грузно сідав на горбок, випивав і курив.
  — Естонці мають жити в Канаді, — тихо бурмотів він під мірне гудіння комах.
  Вони його чомусь не кусали.
  
  
  Рано-вранці прибув до частини непоказний офіцер. Судячи з окулярів — ідеологічний працівник. Було оголошено збори.
  — Заходь у ленкомнату, — прокричав дневальний солдатам, що курили біля гімнастичних брусів.
  — Політику не ховаємо! — бурчали солдати.
  Проте зайшли та розсілися.
  — Я був тоненькою стрункою гуркотливого концерту війни, — почав підполковник Мар.
  — Вірші, — розчаровано протягнув латиш Балодіс.
  
  
  За вікном каптенармус та писар ловили свиню. Друзі обв'язали їй ноги ременем і намагалися затягнути по трапі до кузова вантажного автомобіля. Свиня погано кричала, від її пронизливих криків нив потилицю. Вона падала на черево. Копити її ковзали по забрудненому гною трапу. Дрібні очі губилися у складках жиру.
  Через двір пройшов старшина Євченка. Він штовхнув свиню ногою. Потім підібрав черешок лопати, що безхазяйно валявся на траві.
  
  
  ... - У частинах Радянської Армії розвивається благородна традиція, - говорив підполковник Мар.
  І далі:
  — Солдати та офіцери беруть шефство над могилами полеглих воїнів. Ретельно відтворюють історію ратного подвигу. Встановлюють контакти з рідними та близькими героїв. Всіляко розвивати та зміцнювати подібну традицію — обов'язок кожного. Нехай злостивці у світі чистогану трубять щодо конфлікту батьків та дітей. Нехай роздмухують легенду про вигаданий антагонізм між ними… Наша молодь свято шанує поховання батьків. Стверджуючи таким чином нерозривний зв'язок поколінь.
  
  
  Свиню тягли шорсткою дошкою. Борта машини тремтіли. Вони були пофарбовані світло-зеленою фарбою. Шофер спостерігав за тим, що відбувається, висунувшись із кабіни.
  Поруч крутився на турніку молдаванин Дастян, комісований через хворобу. Він чекав наказу командира частини і гуляв без ременя, тихо співаючи…
  
  
  — Вашу роту дислоковано навпроти цвинтаря, — тягнув підполковник, — і це глибоко символічно. Нами встановлено, що серед інших могил є поховання героїв Вітчизняної війни. У тому числі й орденоносців. Таким чином, створюються всі умови для шефства над загиблими героями.
  
  
  Свиню затягли до кузова. Вона лежала нерухомо, тільки здригалися рожеві вуха. Незабаром її привезуть на бійню, де стоїть жирний туман. Боєць відпрацьованим жестом задере її за сухожилля до стелі. Потім ударить у серце довгим білим ножем. Надрізавши, він швидко зніме шкіру, порослу брудною шерстю. І тоді військовослужбовцям стане погано від запаху крові.
  
  
  — Хто тут Пахапіль?
  Густав здригнувся. Він підвівся і згадав, що було хвилину тому. Як Єфрейтор Петров простяг руку і сказав, таємно давлячись від сміху:
  — У нашому підрозділі вже є солдат. Він узяв шефство над полеглим героєм і доглядає його могилу. Це інструктор Пахапіль!
  — Хто тут Пахапіль? — недовірливо озвався Мар. — Ви що, Пахапіль?
  — Так, — відповів Густав, червоніючи.
  — Іменем командира роти оголошую вам подяку. Вашу ініціативу буде популяризовано. У штабі намічено урочисті збори відмінників бойової підготовки. Поїдете зі мною. Розкажіть про свої досягнення. Дорогою накидаємо план.
  — Я взагалі естонець, — почав Пахапіль.
  — Це навіть добре, — обірвав підполковник, — з погляду братнього інтернаціоналізму…
  
  
  У штабі було людно. Під графіками, художньо оформленими стендами, матеріалами наочної агітації, юрмилися військовослужбовці. Чоботи та мокре волосся блищали. Пахло тютюном та дьогтем.
  Вони зійшли сходами. Бер обіймав Пахапіля. На майданчику їх оточили.
  — Знайомтеся, — цивільним тоном сказав підполковник, — це наші маяки. Сержант Тхапсаєв, сержант Гафіатулін, сержант Чичіашвілі, молодший сержант Шахмаметьєв, єфрейтор Лаурі, рядові Кемоклідзе та Овсепян.
  "Перкеле, - задумався Густав, - одні жиди..."
  Але тут подзвонили. Усі потяглися до скриньок. Кинули недопалки і зайшли до просторої зали.
  
  
  І ось Пахапіль на трибуні. Внизу біліють обличчя, ліворуч - президія, графин, кумачова штора. Збоку — контрабас, із зали він не видно.
  Пахапіль глянув на людей, торкнувся металевої бляхи. Потім ступив уперед.
  — Я взагалі естонець, — почав він.
  У залі було тихо. Під вікнами, брязкаючи, йшов трамвай.
  
  
  Увечері Густав Пахапіль трусився на задньому сидінні штабного автомобіля. Інструктор нагадував свій виступ. І те, як він наливав воду з графина. Як деренчав склянку і посміхався генерал у президії. І те, як йому прикололи значок. (Три незрозумілі слова, постать і глобус.) А потім говорив Мар, відзначивши цінну ініціативу рядового Пахапіля… Щось щодо — підхопити, розвивати та намагатися… І ще щодо патріотичного виховання… Щось на кшталт наступності та нерозривного зв'язку… З метою шефства над могилами полеглих героїв… Хоча Пахапіль естонець унаслідок братньої дружби між народами…
  
  
  Перед ним височіла спина водія. Мимо летіли дерева з бідними кронами, вигорілі пагорби, убога тайгова зелень.
  Коли машину струснуло на переїзді, Густав сказав водієві:
  - Тут я зійду.
  Той, не обертаючись, помахав і розвернувся.
  Густав Пахапіль пішов уздовж тьмяних рейок. Перебрався через залізничний насип. Лежнівка привела його до кільдима.
  Тут його кишені тяжко наповнились.
  Він перетнув занедбаний стадіон і ступив на містки цвинтарного рову.
  Було сиро та тихо. Щебетало листя на вітрі.
  Густав розстебнув мундир. Сів на горбок. Поклав шинку на коліна. Пляшку поставив у траву.
  Після чого закурив, спершись на червоний фанерний монумент.
  
  17 лютого 1982 року. Нью Йорк
  Якщо не помиляюся, ми познайомилися у шістдесят четвертому році. Тобто невдовзі після моєї демобілізації з таборової охорони. А отже, я був людиною, що вже склалася, наділеною різного роду важкими комплексами.
  Не знаючи мене до армії, ви навряд чи уявляєте собі, як я змінився.
  Адже я ріс повноцінним хлопцем. У мене був комплект люблячих батьків. Щоправда, незабаром вони розійшлися. Але розлучення мало пошкодило їхнім стосункам зі мною. Більше того, розлучення мало пошкодило їхнім стосункам один з одним. У тому сенсі, що стосунки і до розлучення були неважливими.
  Сирітського комплексу у мене не виникло. Скоріше навпаки. Адже батьки моїх однолітків загинули на фронті.
  Залишившись із матір'ю, я перестав виділятися. Живий батько міг справити враження буржуазної надмірності. Я ж убивав двох зайців. (Навіть не знаю, чи можна вважати такий вираз доречним). Тобто використав усі переваги люблячого сина. Уникаючи репутації благополучного хлопчика.
  Мій батько був наче таємний скарб. Аліменти він платив не зовсім регулярно. Це природно. Адже лише явні заощадження дають добрий відсоток.
  У мене були нормальні рядові здібності. Пересічна зовнішність з трохи фальшивим неаполітанським відтінком. Пересічні перспективи. Все віщувало звичайну радянську біографію.
  Я належав до симпатичної національної меншини. Був наділений чудовим здоров'ям. З дитинства у відсутності хворобливих пристрастей.
  Я не збирав марок. Не оперував дощових хробаків. Чи не будував авіамоделей. Більше того, я навіть не дуже любив читати. Мені подобалося кіно та неробство.
  Три роки в університеті слабко вплинули на мою особу. Це було продовження середньої школи. Хіба що на вищому рівні. Плюс панночки, спорт і якийсь жалюгідний мінімум фрондерства.
  Я не знав, що саме тоді досяг вершини добробуту. Далі все пішло гірше. Нещасливе кохання, борги, весілля… І як завершення всього цього — табірна охорона.
  Любовні історії нерідко закінчуються в'язницею. Я просто помилився дверима. Потрапив не до барака, а до казарми.
  Те, що я побачив, зовсім мене вразило.
  Є такий класичний сюжет. Жебрак заглядає в щілинку панської садиби. Бачить пана, що катається на поні. З того часу його життя підпорядковане одній меті — розбагатіти. До колишнього життя йому вже не повернутися. Його існування отруєно причетністю до таємниці.
  У таку саму щілину зазирнув і я. Тільки побачив не розкіш, а правду.
  Я був приголомшений глибиною та різноманітністю життя. Я побачив, як низько може впасти людина. І як високо він здатний ширяти.
  Вперше я зрозумів, що таке свобода, жорстокість, насильство. Я побачив волю за ґратами. Жорстокість, безглузду, як поезія. Насильство, звичайне, як вогкість.
  Я побачив людину, повністю зведену до тваринного стану. Я побачив, чому він радіє. І мені здається, я прозрів.
  Світ, у який я потрапив, був жахливий. У цьому світі билися заточеними рашпилями, їли собак, покривали обличчя татуюванням і ґвалтували кіз. У цьому світі вбивали за пачку чаю.
  У цьому світі я побачив людей із кошмарним минулим, що відштовхує сьогодення та трагічне майбутнє.
  Я дружив з людиною, що колись засолила в бочці дружину і дітей.
  Світ був жахливий. Але життя тривало. Понад те, тут зберігалися звичайні життєві пропорції. Співвідношення добра і зла, горя і радості залишалося незмінним.
  У цьому житті було будь-що. Праця, гідність, любов, розпуста, патріотизм, багатство, злидні. У ній були люмпени та мироїди, кар'єристи та марнотратники життя, погоджувачі та бунтарі, функціонери та дисиденти.
  Але зміст цих понять рішучим чином змінилося. Ієрархію цінностей було повністю порушено. Те, що здавалося важливим, відійшло на задній план. Дрібниці заслонили обрій.
  Виникла зовсім нова шкала кращих життєвих благ. За цією шкалою дуже цінувалися — їжа, тепло, можливість уникнути роботи. Повсякденне ставало дорогоцінним. Дорогоцінне - нереальним.
  Листівка з дому викликала потрясіння. Джміль, що залетів у барак, справляв сенсацію. Сварка з наглядачем сприймалася як інтелектуальний тріумф.
  На особливому режимі я знав людину, яка мріяла стати хліборізом. Ця посада обіцяла величезні переваги. Отримавши її, зек уподібнювався Ротшильд. Хлібні обрізки прирівнювали до розсипів алмазів.
  Щоб зробити таку кар'єру, потрібні були фантастичні зусилля. Потрібно було вислужуватися, брехати, дертися по трупах. Потрібно було йти на підкуп, шантаж, вимагання. Усіми правдами та неправдами добиватися свого.
  Такі ж зусилля на волі відкривають дорогу до синекур партійного, господарського, бюрократичного керівництва. Подібними методами досягаються вершини національної могутності.
  Ставши хліборізом, зек психічно надломився. Боротьба влади вичерпала його душевні сили. Це була похмура, підозріла, самотня людина. Він нагадував партійного боса, змученого важкими комплексами.
  Я згадую такий епізод. Ув'язнені рили траншею під Йосером. Серед них був домушник на прізвище Єнін.
  Справа йшла до обіду. Єнін відкинув лопатою останній ком землі. Дрібно роздробив його, потім схилився над жменю праху.
  Його оточили притихлі зеки.
  Він підняв із землі мікроскопічну річ і довго тер її рукавом. Це був уламок чашки завбільшки з трикопійчану монету. Там зберігся фрагмент малюнка — дівчинка у блакитній сукні. Вціліло тільки плече і блакитний рукав.
  На очах у зека з'явилися сльози. Він притиснув скло до губ і тихо вимовив:
  - Сеанс!..
  Табірне «сеанс» означає будь-яке переживання еротичного характеру. Навіть ширше — різного роду позитивне чуттєве відчуття. Жінка в зоні – сеанс. Порнографічна фотографія – сеанс. Але й шматочок риби в баланді – це також сеанс.
  - Сеанс! - повторив Єнін.
  І оточуючі його зеки дружно підтвердили:
  - Сеанс!..
  Світ, у який я потрапив, був жахливий. І все-таки посміхався я не рідше, ніж зараз. Сумував – не частіше.
  Буде час, розповім про це детальніше.
  Як вам мої перші сторінки? Надсилаю наступний уривок.
  Р.S. У нашій російській колонії трапляються чудові оголошення. Навпроти мого будинку висить оголошення:
  ПОТРІБНО ШВЕЙ!
  Трохи ліворуч, на телефонній будці:
  ПЕРЕКЛАДИ З РОСІЙСЬКОГО І ЗВОРОТНО.
  Запитати Аріка ...
  
  
  Колись Міщук працював у аерознімальній бригаді. Він був добрим пілотом. Якось він навіть примудрився посадити машину в кучугуру. При тому, що в нього завис клапан у циліндрі і фактично горів лівий двигун.
  Ось тільки дарма він почав спекулювати рибою, яку привозив із Африканди. Міщук вимінював її у ненців і віддавав дружку-халдею по шість карбованців за кілограм.
  Міщуку довго щастило, бо він не був жадібним. Якось радист ОДС передав йому на борт:
  — На тебе чекають «вили»… На тебе чекають «вили»…
  — Вас зрозумів, вас зрозумів, — відповів Міщук.
  Потім він без жалю викинув над Єнісеєм дев'ять мішків рожевої кумжі.
  Але коли Мищук вкрав рулон парашутного шовку, його забрали. Знайомий радист передав друзям до Африканди:
  — Малюк спікся, намотується трояк…
  Міщука направили до ІТК-5. Він знав, що, якщо постаратися, можна споловинити. Міщук став передовиком праці, активістом, читачем газети «За дострокове визволення». А головне, записався до СВП (секція внутрішнього порядку). І ходив тепер між бараками з червоною пов'язкою на рукаві.
  - СВП, - шипіли зеки, - сука випрошує половинку!
  Міщук і на думку не брав. Дружок-кишеньковий злодій вчив його грати на мандоліні. І дали йому в таборі клікуху Пупс.
  — Ну і прізвисько у вас, — казав йому зека Лейбович, — назвалися б Королем. Або ж – Бонапартом.
  Тут втручався начитаний «ляльковик» Адам:
  — На вашу думку, Бонапарт — це що? На вашу думку, Бонапарт — це посада?
  — Начебто, — мирно погоджувався Лейбович, — на кшталт князя…
  — Легко сказати — Бонапарт, — заперечував Міщук, — а якщо я не схожий?
  
  
  За сто метрів від табору був пустир. Там серед ромашок, осколків та лайна гуляли кури. Бригаду сантехніків виводили на пустир рити каналізаційну траншею.
  Рано-вранці сонце з'являлося через бараки, як наглядач Чекін. Воно йшло по небу, зачіпаючи верхівки дерев та труби лісобіржі. Пахло гумою та нагрітою травою.
  Щоранку підконвойні довбали суху землю. Потім йшли курити. Вони курили та розмовляли, сидячи під навісом. Лялькар Адам розповідав про першу судимість.
  Щось було в його оповіданнях від цієї пустири. Може, запах запорошеної трави чи хрускіт битого скла. А може, бурмотіння курей, одноманітність ромашок — сухе поле життя, що не задалося...
  — І що ви собі думаєте, — робить прокурор? - казав Адам.
  — Прокурор таки робить висновки, — обізвався зека Лейбович.
  Конвой дрімав біля паркану. Так було щодня.
  Але одного разу з'явився вертоліт. Він був схожий на бабку. Він летів у бік аеропорту.
  — Турбогвинтовий МІ-6, — зауважив Пупс, підводячись. - Е-е! — ліниво гукнув він.
  Потім схрестив над головою руки. Потім розчепірив їх на зразок крил. Потім сів. І нарешті повторив усе це знову і знову.
  - О-е-е! - крикнув Пупс.
  І тут сталося диво. Це визнавали усі. І кишеньковий злодій Чалий. І спадковий «скокар» Мурашка. І розкрадач державної власності Лейбович. І лялькар Адам. І навіть фарцівник Білуга. А цих людей важко було чимось здивувати.
  Вертоліт йшов на посадку.
  - Чудеса, - першим констатував Адам.
  — Щоб я жив так! — вигукнув Лейбович.
  — Зуб даю, — коротко заприсягся Чалий.
  — Сеансе, — схвально зауважив Мурашка.
  — Феноменально, — сказав Білуга, — ітс вандерфул!
  — Не годиться, — стурбувався конвоїр, єфрейтор Дзавашвілі.
  - Зафлюгував гвинт! — сідаючи, кричав Міщук. - Скинув оберти! О-е-е… (Недруковане, недруковане, недруковане…)
  Кури розбіглися. Ромашки пригнулися до землі. Вертоліт підстрибнув і завмер. Відчинилися дверцята кабіни, і по трапу спустився Марконі. Це був пілот Діма Марконі — самовпевнений кріпак, філософ, розумниця, темна кров людина. Міщук кинувся до нього.
  — До чого ти худий, — сказав Марконі.
  Потім вони годину плескали один одного по животу.
  - Як там Вадя? — питав Міщук. - Як там Жора?
  — Вадя кидає. Жора переучується на "ТУ". Йому відрядження остогидли.
  - Ну, а ти, старий пес?
  — Одружився, — трагічно промовив Марконі, опустивши голову.
  - Я її знаю?
  - Ні. Я її майже не знаю. Ти небагато втратив…
  — А пам'ятаєш вальдшнепний потяг на Ладозі?
  - Звичайно пам'ятаю. А пам'ятаєш ту гулянку на Созьві, коли я втопив бортову рушницю?
  — А ми нап'ємось, коли я повернуся? Через рік, п'ять місяців та шістнадцять днів?
  — Ох і нап'ємося… Це буде сильніше, ніж «Фауст» Ґете…
  — Я до самого Покришева, впаду йому в ноги...
  — Я сам зайду до Покришева. Ти літатимеш. Але спочатку попрацюєш механіком.
  — Звичайно, — погодився Міщук.
  Помовчавши, він додав:
  - Даремно я тоді пристебнув цей шовк.
  — Є різні думки, — була коректна відповідь.
  — Мені що, — сказав єфрейтор Дзавашвілі, — режим не передбачає…
  — Ясно, — сказав Марконі, — дізнаюся про східну гостинність… Грошей залишити?
  — Гроші мати не належить, — сказав Міщук.
  — Ясно, — сказав Марконі, — ви вже побудували комунізм. Тоді візьми шарф, годинник та запальничку.
  - Мерсі, - відповів колишній пілот.
  - Черевики залишити? Я маю запасні в кабіні.
  — Заборонено, — сказав Міщук, — ми маємо єдину форму.
  — У нас теж, — сказав Марконі, — ясно… Ну, мені час.
  Він обернувся до Дзавашвілі:
  — Візьміть три карбованці, єфрейторе. Кожному здібностям…
  - Заборонено, - сказав конвоїр, - ми на задоволенні.
  — Прощайте, — засунув йому руку Марконі.
  І зійшов трапом.
  Міщук усміхався.
  — Ми ще полетимо, — крикнув він, — ми ще закрутимо штопор! Ми ще плюнемо комусь на капелюх із висоти!
  — В елементі, — підтвердив Мурашко.
  — Зуб даю, — одностайно висловився Чалий.
  — Окови тяжкі впадуть! — закричав фарцівник Білуга.
  — Життя продовжується, навіть коли його, по суті, немає, — філософськи зауважив Адам.
  — Ви можете реготати, — сором'язливо промовив Лейбович, — але я скажу. Мені здається, ще не все втрачено.
  Гелікоптер піднявся над землею. Тінь від нього ставала дедалі прозорішою. І ми дивилися йому вслід, поки він не зник за бараками.
  
  
  Міщука звільнили за три роки, за дзвінком. Покришев на той час помер. Про його смерть писали газети. В аеропорт Міщука не допустили. Завадила судимість.
  Він працював механіком у НДІ, одружився, забув блатну мову. Грав на мандоліні, пив, старів і рідко думав про майбутнє.
  А Діма Марконі розбився під Вуглегірськом. Серед уламків його машини знайшли пудову каністру білужої ікри.
  
  23 лютого 1982 року. Нью Йорк
  Дякую за листа від 18-го. Я радий, що вам, начебто, до душі мої нотатки. Я підготував ще кілька сторінок. Напишіть, яке вони справлять враження.
  Відповідаю на запитання.
  «Лялечник» по-табірному — аферист. Лялька - афера.
  "Скокар" означає - грабіжник. "Скок" - грабіж. Ну, здається все. Я тоді зупинився на жахах табірного життя. Не важливо, що відбувається довкола. Важливо, як ми при цьому почуваємося. Оскільки будь-який із нас є те, чим почувається.
  Я почував себе краще, ніж можна було припускати. У мене почалося роздвоєння особистості. Життя перетворилося на сюжет.
  Я добре пам'ятаю, як це сталося. Моя свідомість вийшла зі звичної оболонки. Я почав думати про себе у третій особі.
  Коли мене били біля Ропчинської лісобіржі, свідомість діяла майже незворушно:
  «Людину б'ють чоботями. Він прикриває ребра та живіт. Він пасивний і намагається не збуджувати лють мас... Які, проте, мерзенні фізіономії! У цього татарина видно свинцеві пломби…»
  Навколо відбувалися страшні речі. Люди перетворювалися на звірів. Ми втрачали людську подобу — голодні, принижені, змучені страхом.
  Мій плотський склад знемагав. Свідомість обходилася без потрясінь.
  Очевидно, це була захисна реакція. Інакше я б помер від страху.
  Коли на моїх очах під Ропчею задушили табірного злодія, свідомість безвідмовно фіксувала деталі.
  Звісно, у цьому є значна частка аморалізму. Така будь-яка дія, в основі якої лежить захисна реакція.
  Коли я замерзав, свідомість реєструвала цей факт. Причому у художній формі:
  "Птахи замерзали на льоту ...".
  Як я не мучився, як не проклинав це життя, свідомість функціонувала безвідмовно.
  Якщо мені чекало жорстоке випробування, свідомість тихо раділа. У його розпорядженні був новий матеріал.
  Плоть і дух існували окремо. І чим сильніше було пригнічене моє тіло, тим нахабніше грався дух.
  Навіть коли я фізично страждав, мені було добре. Голод, біль, туга – все ставало матеріалом невтомної свідомості.
  Фактично я вже писав. Моя література стала доповненням до життя. Доповненням, без якого життя виявлялося зовсім непотрібним.
  Залишалося перенести все це на папір. Я намагався знайти слова…
  
  
  Шостий лагпункт був осторонь залізниці. Тож потрапити до цього похмурого місця було нелегко.
  Потрібно було довго чекати на попутний лісовоз. Потім тремтіти на вибоїнах, сидячи в залізній кабіні. Потім дві години крокувати вузькою стежкою, що зникає в кущах. Коротше, діяти так, ніби на горизонті вас чекає приємний сюрприз. Щоб нарешті опинитися перед табірною брамою, побачити сірий трап, паркан, фанерні будки та похмуру пику дневального…
  Алиханов був у цій колонії наглядачем штрафного ізолятора, де утримувалися зеки, що провинилися.
  То були своєрідні люди.
  Щоб потрапити до штрафного ізолятора табору особливого режиму, потрібно вчинити якесь фантастичне злодіяння. Як не дивно, це вдавалося багатьом. Тут діяло щось протилежне до природного відбору. Відбувався конфлікт жахливого із ще більш жахливим. До штрафного ізолятора потрапляли ті, кого навіть на особливому режимі вважали хуліганами…
  Посада Алиханова були справді сучою. Проте Борис сумлінно виконував свої обов'язки. Те, що він вижив, є показником якісним.
  Не можна сказати, що він був мужнім чи холоднокровним. Зате він мав дорогоцінну здатність втрачати розум у хвилину небезпеки. Очевидно, це його й рятувало.
  В результаті його вважали холоднокровним та мужнім. Але при цьому його вважали чужим.
  Він був чужим всім. Для зеків, солдатів, офіцерів і вільних табірних роботяг. Навіть вартові пси вважали його чужим.
  На обличчі його постійно блукала розсіяна і водночас тривожна посмішка. Інтелігента можна впізнати нею навіть у тайзі.
  Цей вираз зберігався за будь-яких обставин. Коли від морозу тріщали огорожі та падали на льоту горобці. Коли горілка напередодні чергової демобілізації переповнювала солдатську борщову балію. І навіть коли в'язні біля лісобіржі зламали йому ребро.
  Алиханов народився інтелігентному сімействі, де недолюблювали погано одягнених людей. А тепер він мав справу з карними злочинцями в смугастих бушлатах. З військовослужбовцями, від яких пахло отруйною маззю, що нагадує дьоготь. Або з вільними табірними роботягами, які ще за Котласом прокутили цивільне ганчір'я.
  Алиханов був добрим наглядачем. І це все ж таки краще, ніж бути поганим наглядачем. Гірше поганого наглядача лише зеки у ШІЗО…
  За сто метрів від ізолятора темніла будівля казарми. Над його горищним вікном висів блідо-рожевий праний прати. За казармою на розпліднику глухо гавкали вівчарки. Вівчарок дресирували Воліков та Пахапіль. Місяцями вони вчили собак ненавидіти людей у смугастих бушлатах. Проте голодні пси гарчали і на солдатів у зелених тілогрійках. І на надстроковиків у офіцерських шинелях. І на самих офіцерів. І навіть на Волікова із Пахапілем.
  Ходити повз відгороджені дротяними сітками вольєри — було небезпечно.
  Вночі Алиханов чергував в ізоляторі, а потім цілу добу відпочивав. Він міг курити, сидячи на гімнастичних брусах. Грати в доміно під хриплі звуки репродуктора. Або нарешті освоювати ротну бібліотеку, в якій переважали твори українських авторів.
  У казармі його шанували, хоч і вважали чужим. А може, саме тому й шанували. Можливо, давалася взнаки російська повага до іноземців? Вшанування без особливого кохання…
  Щоб заслужити казармовий авторитет, достатньо було ігнорувати начальство. Алиханов легко ігнорував ротне командування, бо служив наглядачем. Йому не було чого втрачати…
  Одного разу Алиханова викликав капітан Прищепа. Це було наприкінці грудня.
  Капітан простягнув йому сигарети на знак того, що розмова буде неофіційною. Він сказав:
  - Наближається Новий рік. На жаль, це неминуче. Значить, у казармі буде п'янка. А п'янка — це неминуча чепа... Якби ти постарався, ужив, як то кажуть, свій вплив... Поговори з Балодисом, Бєліковим... Ну і, звичайно, з Петровим. Головна теза — пий, але знай міру. Загалом не пити — це занадто. Це, як кажуть, антимарксистська утопія. Але свою міру знай… Зона поряд, особиста зброя, сам розумієш…
  Того ж дня Борис помітив біля вбиральні єфрейтора Петрова, якого товариші по службі називали — Фідель. Цю прізвисько єфрейтор отримав рік тому. Лейтенант Хурієв вів політзаняття. Він наказав назвати прізвища членів Політбюро. Петров відразу витягнув руку і впевнено назвав Фіделя Кастро.
  Алиханов заговорив з ним, вправно копіюючи українську догану Прищепи:
  - Скоро Новий рік. Усунути чи навіть відстрочити це буржуазне явище партія неспроможна. Отже, відбудеться п'янка. І станеться неминуче чепі. Загалом, пий, Фідель, але знай міру ...
  — Я знаю міру, — сказав Фідель, підтягуючи штани, — кіло на рило, і всі справи! Гужу, доки не відключуся... А твій Прищепа — гондовня та фрайєр. Він думає — свято, то ми й киряємо. А у нас, бляха-муха, свій календар. Є «капуста» – гудимо. А без «капусти» що за свято?! І взагалі, гальмуватися пора. Із Дня Конституції не просихаємо. Так можна ненароком і дубаря сіканути ... Давай швидше, я на тебе чекаю ... Ну і погодка! Дермо замерзає, рукою доводиться відламувати.
  Алиханов попрямував до похилої будки. Сніг біля неї був покритий золотистими вензелями. Серед них виділявся каліграфічний розчерк Потапа Якимовича з Білорусії.
  За хвилину вони йшли поруч крижаною стежкою.
  — Настане дембель, — мріяв Фідель, — приїду я до рідного Запоріжжя. Зайду до нормального людського сортира. Постелю біля ніг газету з кросвордом. Відкрию півбанки. І закайфую, як емірський бухар...
  
  
  Підійшов Новий рік. Вранці солдати пилили дрова біля казарми. Ще вчора сніг блищав під ногами. Тепер його покривали жовта тирса.
  Близько трьох повернулася варта з наряду. Розводящий Мелешко був п'яний. Шапка його сиділа задом наперед.
  - Навколо! — закричав йому старшина Євченко, теж хмільний. - Навколо! Сержант Мелешко — кру-у-гом! Головний убір — на місці!
  Рушневий парк було закрито. Черговий замкнув його і заснув. Караульні тинялися двором зі зброєю.
  На кухні вже пили горілку. Її черпали алюмінієвими кружальцями прямо з борщової балії. Льонька Матицин затягнув старий вохрівський гімн:
  Чи хочуть цирики війни?..
  Відповідь готова у старшини,
  Який пропив усе, що міг,
  Від портупеї до чобіт.
  
  Відповідь готова у тих солдатів,
  Що в дошку п'яні лежать,
  І самі ви зрозуміти повинні,
  Чи хочуть цирики війни ...
  
  Замполіт Хурієв був черговим офіцером. Про всяк випадок він захопив з дому пістолет. Права кишеня його галіфе була помітно відтягнута.
  Хмільні солдати в розстебнутих гімнастерках без діла вешталися коридором. Глуха та темна енергія накопичувалася у казармі.
  Замполіт Хурієв наказав зібратися у ленінській кімнаті. Звелів вишикуватись біля стіни. Проте п'яні вохрівці не могли стояти. Тоді він дозволив сісти на підлогу. Деякі одразу лягли.
  — До Нового року ще шість годин, — наголосив замполіт, — а ви вже п'яні, як свині.
  — Життя, товаришу лейтенанте, обганяє мрію, — сказав Фідель.
  Замполіт мав горде гарне обличчя і широкі плечі. У казармі його не любили.
  - Товариші, - сказав Хурієв, - нам випала величезна честь. Цими днями ми охороняємо спокій радянських громадян. Ось ти, наприклад, Лопатін…
  — А чого ж Лопатін? Чого Лопатін? Завжди — Лопатін, Лопатін… Ну, я Лопатін, — басом сказав Андрій Лопатін.
  — Навіщо ти, Лопатине, стоїш на посту? Щоб мирно спали колгоспники у твоєму рідному селі Бежани…
  «Політпраця має бути конкретною». Так пояснювали Хурієву на курсах у Сиктивкарі.
  — Ти зрозумів, Лопатине?
  Лопатін подумав і голосно сказав:
  — Підпалити б це рідне село разом із колгоспом!
  Алиханов горілку пити не став. Він пішов у солдатський кубрик, де тіснилися двоярусні нари. Потім стягнув валянки і заліз нагору.
  На сусідньому ліжку, сховавшись, лежав Фідель. Раптом він сів на ліжку і заговорив:
  - Знаєш, що я зараз робив? Богу молився... Молитву сам вигадав. Викласти?
  — Ну, — сказав Алиханов.
  Фідель підняв очі і почав:
  - Любий Бог! Сподіваюся, ти бачиш цей бардак? Сподіваюся, ти зрозумів, що значить вохра?! Так зроби, щоби мене перевели в авіацію. Або, на крайній край, в стройбат. І ще розпорядися, щоб я не спився остаточно. А то у безконвойників самогону навалом, і все йде проти морального кодексу.
  Любий Бог! За що Ти мене ненавидиш? Хоч я й гопник, але перед законом чистий. Адже не крав я, тільки п'ю... І то не щодня...
  Любий Бог! Совість є у Тебе чи ні? Якщо Ти не фраєр, зроби, щоб капітан Прищепа незабаром лижі відкинув. А головне, щоб не було цієї туги… Як ти гадаєш, Бог є?
  — Неймовірно, — сказав Алиханов.
  — А я думаю, що поки що все о'кей, то, можливо, і немає його. А як притисне, то, можливо, і є. Так краще з ним заздалегідь встановити контакт.
  Фідель нахилився до Аліханова і тихо промовив:
  — Мені до раю потрапити полювання. Я ще з дня Конституції таку мету поставив.
  - Потрапиш, - запевнив його Алиханов, - в охороні в тебе небагато конкурентів.
  — Я й то думаю, — погодився Фідель, — публіка в нас незрівнянна. Злодії та хулігани... Який там рай... Таких і в дисбат не приймуть... А я на цьому тлі, може, й проскочу як безпартійний...
  …До десятої години перепилася вся рота. Чергову зміну набрали з-поміж тих, хто міг ходити. Старшина Євченко запевняв, що мороз протверезить їх.
  По казармі бродили чекісти, тягнучи за собою автомати та гітари.
  Двоє вже зв'язали телефонним проводом. Їх уклали в сушарці на купу тулубів.
  У ленінській кімнаті охоронці затіяли гру. Вона називалася "Тигр йде". Усі посідали за стіл. Випили по склянці звіробою. Потім єфрейтор Кунін сказав:
  - Тигр іде!
  Учасники гри залізли до столу.
  - Відставити! - скомандував Кунін.
  Учасники вилізли з-під столу. Знову випили звіробою. Після чого єфрейтор Кунін сказав:
  - Тигр іде!
  І всі знову залізли до столу.
  - Відставити! — скомандував Кунін…
  Цього разу хтось лишився під столом. Потім другий і третій. Потім надломився сам Кунін. Він не міг вимовити: «Тигр йде!». Він дрімав, поклавши голову на кумачову скатертину.
  Близько дванадцятої прибіг інструктор Воліков із криком:
  - Охорона, у рушницю!
  Його оточили.
  — На розпліднику кіркова дівка лежить, — пояснив інструктор, — може, з висилки забрела…
  За кілька кілометрів від шостого лагпункту було розташоване селище Чир. У ньому жили заслані дармоїди, головним чином — повії та фарцівники. На висилці вони продовжували байдикувати. Багато хто з них був упевнений, що є політичними в'язнями.
  Хлопці юрмилися біля інструктора.
  — Дзавашвілі має гандон, — сказав Матицин, — я бачив.
  - Один? - спитав Фідель.
  — Теж мені, доценте! - Розсердився Воликов. - Особистий гандон йому подавай! Будеш на черзі…
  — Банальний гандон не допоможе, — запевняв Матицин, — знаю я цих, з висилки… У них там гонококи, як пси… От якби з нержавіючої сталі…
  Алиханов лежав і думав, які мерзенні обличчя у його товаришів по службі.
  «Боже, куди я потрапив?!» - думав він.
  - Урки, за мною! - крикнув Воліков.
  — Люди ви чи тварини?! - промовив Алиханов. Він стрибнув униз. — Попретеся цілим взводом до цієї брудної баби?
  — Політику не ховаємо! - зупинив його Фідель.
  Він встиг переодягнутися в діагональну гімнастерку.
  — Ти ж у рай збирався?
  — Мені й у пеклі не погано, — сказав Фідель.
  Алиханов стояв у дверях.
  — Будь-яку падаль охороняємо!.. Самі гірші за зеків!.. Що, не так?!.
  - Не виникай, - сказав Фідель, - чого ти розорився?! І пам'ятай, у народі мене звуть — відважним...
  — Закінчуйте базарити, — сказав нелюд Герасимчук.
  І вийшов, зачепивши Алиханова плечем. За ним потяглися решта.
  Алиханов вилаявся, заліз під ковдру і розкрив книгу Мірошниченка «Хмари над Брянськом».
  Латиш Балодіс роззувався, сидячи на питному казані. Балодіс монотонно смикав себе за ногу. І при цьому щоразу бився головою об кут залізного ліжка.
  Балодіс служив кухарем. Головною його турботою була продовольча комора. Там зберігалися сало, джем та борошно. Ключі Балодіс цілий день носив у руках. Засинаючи, прив'язував їх шпагатом до свого дітородного органу. Це не допомагало. Нічна зміна двічі відв'язувала ключі та крала продукти. Навіть борошно було з'їдено.
  — А я не пішов, — гордо сказав Балодіс.
  - Чому? — Алиханов зачинив книгу.
  — У мене під Ригою є дорога. Не віриш? Анеле звуть. Любить мене – страшно.
  - А ти?
  - І я її поважаю.
  — За що ж ти її шануєш? - Запитав Алиханов.
  - Тобто, як?
  — Що тебе в ній приваблює? Я кажу, чому ти полюбив саме її, цю Анеле?
  Балодіс подумав і сказав:
  — Не можу я любити всіх баб під Ригою…
  Читати Алиханов не міг. Заснути йому не вдавалося. Борис думав про тих солдатів, які пішли на розплідник. Він малював собі мерзенні подробиці цієї вакханалії і не міг заснути.
  Пробило дванадцять, у казармі вже спали. Так розпочався рік.
  Алиханов підвівся і вимкнув репродуктор.
  
  
  Солдати поверталися поодинці. Алиханов був упевнений, що вони ділитися враженнями. Але вони мовчки лягли.
  Очі Алиханова звикли до темряви. Навколишній світ був знайомий і неприємний. Звисають темні ковдри. Ряди обгорнутих онучами чобіт. Гасла та плакати на стінах.
  Несподівано Алиханов зрозумів, що думає про жінку з вислання. Точніше, намагається не думати про цю жінку.
  Не ставлячи собі запитань, Борис одягнувся. Він натягнув штани та гімнастерку. Захопив у сушарці кожушок. Потім, прикуривши біля дневального, вийшов на ґанок.
  Ніч важко опустилася аж до землі. У холодній темряві ледве вгадувалася дорога і обрис лісу, що звужувався до горизонту.
  Алиханов пройшов засніжений плац. Далі починався розплідник. За огорожею хрипко гавкали собаки на блокпостах.
  Борис перетнув покинуту залізничну гілку і попрямував до магазину.
  Магазин було закрито. Але поруч жила продавщиця Тонечка із чоловіком-електромонтером. Ще була дочка, яка приїжджала лише на канікули.
  Алиханов йшов світ у напівзанесеному вікні.
  Потім постукав, і двері відчинилися. З вузької, невиразної від пияцтва кімнати вирвалися звуки старомодного танго. Алиханов, жмурячись від світла, увійшов. Збоку косо височіла ялинка, прикрашена мандаринами та продуктовими етикетками.
  - Пий! - сказав електромонтер.
  Він посунув наглядачеві фужер і тарілку з холодом, що здригнувся.
  - Пий, душогуб! Закусуй, сучча твоя порода!
  Електромонтер поклав голову на клейонку, мабуть зовсім знесилений.
  — Дуже вдячний, — сказав Алиханов.
  Через п'ять хвилин Тонечка сунула йому пляшку вина, обгорнуту клубною афішею.
  Він вийшов. Гримнули двері за спиною. Миттю зникла з огорожі безглузда довга тінь Алиханова. І знову темрява впала під ноги.
  Наглядач поклав пляшку в кишеню. Афішу він зім'яв і викинув. Було чутно, як вона розвертається, шурхіт.
  Коли Борис знову йшов повз вольєри, пси знову загарчали.
  На розпліднику було тісно. В одній кімнаті мешкали інструктори. Там висіли діаграми, графіки, навчальні плани, мерехтіла шкала радіоприймача із зображенням кремлівської вежі. Поруч були приклеєні фотографії кінозірок із журналу «Радянський екран». Кінозірки посміхалися, трохи розімкнувши губи.
  Борис зупинився на порозі другої кімнати. Там на купі дресирувальних костюмів лежала жінка. Її фіолетове плаття було глухо застебнуте. При цьому воно задерлося до стегон. А панчохи були спущені до колін. Волосся її, недавно знебарвлене пергідролем, темніло біля коріння. Алиханов підійшов ближче, нахилився.
  - Дівчина, - сказав він.
  Пляшка «Піно-грі» стирчала з кишені.
  — Ой, та йди ти! — Жінка неспокійно закрутилася в напівсні.
  — Зараз, зараз, все буде нормально, — шепотів Алиханов, — все буде окей…
  Борис прикрив настільну лампу уривком службової інструкції. Згадав, що обох інструкторів немає. Один ночує у казармі. Другий пішов на лижах до переїзду, де працює знайома телефоністка.
  Тремтячими руками він зірвав червону пробку. Почав пити з шийки. Потім різко обернувся – вино пролилося на гімнастерку. Жінка лежала з розплющеними очима. Її обличчя виражало надзвичайну зосередженість. Кілька секунд мовчали обидва.
  - Це що? - Запитала жінка.
  У голосі її звучало кокетство, пригнічене нетверезою дрімотою.
  — Піно-гри, — сказав Алиханов.
  - Чого? - Здивувалася жінка.
  — Піно-гри, рожеве міцне, — сумлінно відповів наглядач, досліджуючи винну етикетку.
  — Один казав тут — пожерти захоплю…
  — Я не маю, — розгубився Алиханов, — але я добуду… Як вас звуть?
  — По-різному… Мама Лялей називала.
  Жінка обсмикнула сукню.
  — Панчоха у мене все тягнеться. я його затягую, а він усе відтягується та відтягується… Ти чого?
  Алиханов зробив крок, нахилився, здригаючись від запаху мокрих ганчірок, горілки та лосьйону.
  — Все гаразд, — сказав він.
  Величезна бурштинова брошка дряпала йому обличчя.
  - Ах ти, сволота! — останнє, що почув наглядач.
  
  
  Він сидів у канцелярії, не запалюючи лампи. Потім випростався, випустивши руки. Бразнули гудзики на манжетах.
  — Господи, куди я потрапив, — сказав Алиханов, — куди я потрапив? І чим усе це скінчиться?
  Невиразні спогади торкнулися Алиханова.
  …Зимовий сквер, високі квадратні будинки. Декілька школярів оточили ябеду Вову Машбіца. У Вови злякане обличчя, безглузда шапка, рейтузи…
  Кока Дементьєв вириває у нього із рук сірий мішечок. Витрусює на сніг калоші. Потім, знемагаючи від сміху, мочиться... Школярі хапають Вову, тримають його за плечі... Пхають його голову в потемнілий мішок... Хлопчик уже не виривається. По суті, це не боляче.
  Школярі регочуть. Серед інших — Боря Алиханов, ланковий та відмінник.
  …Галоші ще лежать на снігу, такі чорні та блискучі. Але вже видно різнокольорові намети спортивного табору за Коктебелем. На мотузках сушаться блакитні джинси. У сутінках танцюють кілька пар. На піску стоїть маленький чорний та блискучий транзистор.
  Борис притискає до себе Галю Водяницьку. На дівчині мокрий купальник. Шкіра в неї гаряча, трохи шорстка від засмаги. Галин чоловік, аспірант, сидить на краю волейбольного майданчика. Там, де є місце для суддів. У його руці біліє згорнута газета.
  Галя – студентка індонезійського відділення. Вона пошепки вимовляє незрозумілі Аліханову індонезійські слова. Він, теж пошепки, повторює за нею:
  — Кером даш ахнан… Кером ланав…
  Галя притискається до нього ще тісніше.
  — Ти можеш не ставити запитань? — каже Алиханов. - Дай руку!
  Вони майже тікають із гори, зникають у кущах. Нагорі — безформний силует аспіранта Водяницького. Потім його розгублений окрик:
  - Е, е?!.
  
  
  Спогади Аліханова стали ще менш виразними. Нарешті замиготіли якісь плями. Позначилися яскраві крапки, що світяться. Викрадені у батька срібні монети… Розтоптані окуляри після бійки на розі Ливарного та Кирочної… І брошка, сліпуча жовта брошка у грубому, анодованому корпусі.
  Потім Алиханов знову побачив квадрат волейбольного майданчика, що біліє на тлі трави. Але тепер він був собою, і жінкою у мокрому купальнику, і будь-яким стороннім. І навіть похмурим аспірантом із газетою в руці…
  Щось незрозуміле відбувалося з Аліхановим. Він перестав впізнавати дійсність. Все близьке, суттєве, що здавалося справою його рук, здавалося тепер віддаленим, невиразним і малозначним. Світ звузився до телеекрану в чужому житлі.
  Алиханов перестав обурюватися і радіти. Він був переконаний, що зміна у світі, а не в його душі.
  Відчуття тривоги пройшло. Алиханов бездумно висунув скриньку письмового столу. Знайшов там хлібну кірку, моток ізоляційної стрічки, пачку ванільних сухарів. Потім — пом'яті погони з дірочками від емблем. Дві розбиті ялинкові іграшки. Гнучкий коленкоровий зошит із наполовину вирваними листами. Нарешті олівець.
  І тут Алиханов несподівано відчув запах морського вітру та риби. Почув довоєнне танго і шорсткі звуки індонезійських вигуків. Розглянув у темряві геометричні контури наметів. Згадав відчуття гарячої шкіри, стягнутої мокрими, тугими лямками.
  Алиханов закурив сигарету, потримав її у відведеній руці. Потім великим почерком вивів на аркуші з зошита:
  «Влітку так просто здаватися закоханим. Зелені теплі сутінки бродять під гілками. Вони перетворюють кожне слово на таємничий і невиразний знак…»
  За вікном починалася хуртовина. Білі пластівці косо падали на скло з темряви.
  — Влітку так просто здаватися закоханим, — шепотів наглядач.
  Напівсонний єфрейтор брів коридором, з шарудінням зачіпаючи шпалери.
  «Влітку так просто здаватися закоханим…»
  Алиханов відчував тиху радість. Він любовно перекреслив два слова і написав:
  «Влітку… непросто здаватися закоханим…»
  Життя стало податливим. Її можна було змінити рухом олівця з холодними твердими гранями та рельєфним написом — «Оріон».
  — Влітку непросто здаватися закоханим, — знову і знову повторював Алиханов.
  
  
  О десятій ранку його розбудив змінник. Він прийшов з морозу, краснолиць і злий.
  — Усю ніч по зоні бігав, як шістка, — сказав він, — це чистий театр... Кір, поножовщина, ізолятор набитий бакланням...
  Алиханов теж дістав сигарету і пригладив волосся. Цілий день він проведе в ізоляторі. За стіною ходитиме з кута в кут рецидивіст Анаги, побрякаючи наручниками.
  — Ситуація напружена, — говорив змінник, роздягаючись. — Моя тобі порада — візьми Гаруна. Він на третьому блокпосту. Спокійніше, коли пес поряд…
  - Це ще навіщо? - Запитав Алиханов.
  - Тобто, як? Може, ти Анагі не боїшся?
  — Боюся, — сказав Алиханов, — дуже боюся… Але все одно Гарун страшніший…
  Накинувши тілогрійку, Алиханов пішов у їдальню.
  Кухар Балодіс видав йому тарілку блакитнувату вівсяну кашу. На краю жовтіла цятка розтанула олії.
  Наглядач озирнувся.
  Вицвілі шпалери, лінолеум, мокрі столи.
  Він захопив алюмінієву ложку з перекрученим стеблом. Сів обличчям до вікна. Мляво почав їсти. Тут же згадав минулу ніч. Подумав про те, що чекає на нього попереду… І спокійна торжествуюча усмішка перетворила його обличчя.
  Світ став живим та безпечним, як на полотні. Він придивлявся до наглядача без гніву та докору.
  І здавалося, чогось чекав від нього.
  
  11 березня 1982 року. Нью Йорк
  Вибачте, що затримав чергову главу. Відсутність часу стала жахом мого життя. Пишу я тільки рано вранці, з шести до восьмої. Далі — газета, радіостанція «Ліберті»… Одне листування чого варте. Та ще – немовля… І так далі.
  Розвага у мене єдина — цигарки. Я навчився курити під душем.
  Однак повернемося до рукопису. Я говорив про те, як почалася моя злощасна література.
  У цьому мені хотілося торкнутися природи літературної творчості. (Я уявляю вашу іронічну посмішку. Пам'ятаєте, ви казали: «Сергію думки не цікавлять…» Взагалі, чутки про моє інтелектуальне безсилля мають підозріло завзятий характер. Проте — буквально два слова.)
  Як відомо, світ недосконалий. Засадами суспільства є користолюбство, страх і продажність. Конфлікт мрії з дійсністю не вщухає тисячоліттями. Замість бажаної гармонії землі панують хаос і безладдя.
  Більше того, щось подібне ми виявили у власній душі. Ми прагнемо досконалості, а навколо тріумфує вульгарність.
  Як у цій ситуації чинить діяч, революціонер? Революціонер робить спроби встановити світову гармонію. Він починає перетворювати життя, досягаючи іноді курйозних мічурінських результатів. Допустимо, виводить моркву, абсолютно невідмінну від картоплі. Загалом створює нову людську породу. Відомо, чим це закінчується.
  Що в цій ситуації робить мораліст? Він також намагається досягти гармонії. Тільки не в житті, а у власній душі. Шляхом самовдосконалення. Тут дуже важливо не переплутати гармонію з байдужістю.
  Художник йде іншим шляхом. Він створює штучне життя, доповнюючи нею вульгарну реальність. Він творить штучний світ, у якому шляхетність, чесність, співчуття є нормою.
  Результати цієї діяльності свідомо трагічні. Чим плідніші зусилля художника, тим відчутніший розрив мрії з дійсністю. Відомо, що жінки, які зловживають косметикою, раніше старіють.
  Я розумію, що всі мої міркування досить тривіальні. Недарма Вайль і Геніс прозвали мене «Трубадур відточеної банальності». Я не ображаюся. Адже великі істини зараз надзвичайно дефіцитні.
  Моє свідоме життя було дорогим до вершин банальності. Ціною величезних жертв я зрозумів те, що мені вселяли з дитинства. Але тепер ці великі істини стали частиною мого особистого досвіду.
  Тисячу разів я чув: «Головне у шлюбі – спільність духовних інтересів».
  Тисячу разів відповідав: «Шлях до чесноти лежить через потворність».
  Знадобилося двадцять років, щоб засвоїти банальність, що вселяє мені. Щоб зробити крок від феномена до трюїзму.
  У таборі я багато чого зрозумів. Збагнув кілька дорогоцінних у своїй банальності істин.
  Я зрозумів, що велич духу не обов'язково супроводжує тілесну силу. Скоріше навпаки. Духовна сила часто буває поміщена в тендітну, незграбну оболонку. А тілесна доблесть нерідко супроводжується внутрішнім безсиллям.
  Давні казали:
  «У здоровому тілі – відповідний дух!»
  На мою думку, це не так. Мені здається, саме здорові фізично люди частіше бувають схильні до духовної сліпоті. Саме у здоровому тілі частіше панує моральна апатія.
  В охороні я знав людину, яка не злякалася живого ведмедя. Зате будь-який окрик виводив його з рівноваги.
  Я сам був дуже здоровою людиною. Чи мені не знати, що таке душевна слабкість?
  Друга засвоєна мною істина ще банальніша. Я переконався, що безглуздо ділити людей на поганих і добрих. А також — на комуністів та безпартійних. На лиходіїв та праведників. І навіть — на чоловіків та жінок.
  Людина невпізнанно змінюється під впливом причин. І в таборі – особливо.
  Великі господарські діячі без сліду розчиняються у табірному шушері. Лектори товариства "Знання" поповнюють ряди стукачів. Інструктори фізкультури стають завзятими наркоманами. Розкрадачі державного майна пишуть вірші. Боксери-важковаговики перетворюються на табірних «дунек» і розгулюють з нафарбованими губами.
  За критичних обставин люди змінюються. Змінюються на краще і на гірше. Від найкращого до гіршого і навпаки.
  З часів Арістотеля людський мозок не змінився. Тим більше не змінилася людська свідомість.
  Отже, немає прогресу. Є рух, в основі якого лежить нестійкість.
  Усе це нагадує ідею переселення душ.
  Тільки час я замінив би простором. Простором мінливих обставин…
  Як це співається:
  «Був Якір героєм, став ворогом народу…»
  
  І ще — табір є досить точною моделлю держави. Причому саме Радянської держави. У таборі є диктатура пролетаріату (тобто режим), народ (в'язні), міліція (охорона). Там є партійний апарат, культура, промисловість. Є все, що має бути в державі.
  Радянська влада давно вже не є формою правління, яку можна змінити. Радянська влада є спосіб життя нашої держави.
  Те саме відбувається і в таборі. У цьому плані табірна охорона — типова радянська установа.
  Як бачите, виходить цілий трактат. Може, даремно я все це пишу? Може, якщо цього немає в оповіданнях, то все інше — марно?
  Надсилаю вам чергові сторінки. Буде хвилина, повідомите, що ви про них думаєте.
  У нас все як і раніше. Мати в супермаркеті переходить від безпорадності грузинською мовою. Дочка зневажає мене за те, що я не вмію керувати автомобілем.
  Щойно дзвонив Моргуліс, просив нагадати йому ініціали Лермонтова.
  Олена вам кланяється.
  
  
  Наша рота дислокувалася між двома великими цвинтарями. Одне було російським, інше - єврейським. Походження єврейського цвинтаря було загадкою. Бо живих євреїв у Комі немає.
  Опівдні з єврейського цвинтаря долинали звуки жалобних маршів. Іноді до воріт йшли бідно одягнені люди з дітьми. Але найчастіше там було безлюдно і сиро.
  Цвинтар служив приводом для жартів і народжував похмурі асоціації.
  Випивати солдати воліли на російських могилах.
  Я почав з цвинтаря, бо розповідаю історію кохання.
  Медсестра Раїса була єдиною дівчиною у нашій казармі. Вона багатьом подобалася, як подобалася будь-яка інша у подібній ситуації. Зі ста чоловік у нашій казармі дев'яносто шість мучилося пожадливістю. Решта лежала у шпиталі на Койні.
  За всього бажання Раю важко було назвати гарненькою. У неї були товсті щиколотки, потемнілі дрібні зуби та волога шкіра.
  Але вона була добра та привітна. Вона була все ж краще похмурих дівчат з торфорозробок. Ці дівчата брели вранці вздовж огорожі, ігноруючи наші солдатські жарти. Причому їхні очі, здавалося, були звернені всередину…
  Влітку в казарму з'явився новий інструктор Пахапіль. Він розшукав свого земляка Ханніста, напоїв його шартрезом і каже:
  — Ну, а панночки тут є?
  — І навіть багато, — запевнив його Ханністе, підрізаючи нігті багнетом від автомата.
  - Як це? — спитав інструктор.
  — Солоха, Рая та вісім «дунек»…
  — Суурі п'ярасельт! - вигукнув Густав. - Тут можна жити!
  Солохою звали коня, на якому ми возили продукти. «Дунями» називають табірних педерастів. Рая була медсестрою.
  У санчастині було прохолодно навіть улітку. На вікнах гойдалися білі марлеві фіранки. Ще там стояв запах ліків, неприємний для хворих.
  Інструктор був абсолютно здоровим, але його часто бачили ті, хто ходив під вікнами санчастини. Солдати заглядали у вікна, сподіваючись, що Рая переодягатиметься. Вони бачили потилицю Пахапіля і лаялися матюком.
  Пахапіль чіпав холодні щипчики і говорив про Естонію. Точніше, про Таллінн, про іграшкове місто, про Мунді-бар. Він розповідав, що таллінські голуби неохоче поступаються дорогою автомобілям.
  Іноді Пахапіль додавав:
  «Справжній естонець має жити в Канаді…»
  Якось його обличчя раптом стало похмурим і навіть змарніло. Він сказав: «Замовкнути!» — і повалив Раю на ліжко.
  У санчастині пахло лікарнею, і це багато спрощувало. Пахапіль лежав на ліжку, оббитому холодним дерматином. Він змерз і підтягнув штани.
  Інструктор думав про свою подругу Хільда. Він бачив, як Хільда йде повз Ратушу...
  Поруч лежала медсестра, пласка, як слово на паркані. Пахапіль сказав:
  - Ти розбила мені серце…
  Вночі він знову прийшов. Коли він постукав, за дверима стало дуже тихо. Тоді Густав зірвав гачок.
  На ліжку сидів потворно розстебнутий єфрейтор Петров. Раю інструктор помітив не одразу.
  - Вільно! - Сказав Фідель, притримуючи штани. — Вільно, говорю…
  - Курат! - вигукнув Густав. - Падаль!
  - Мамочки! - сказала Рая і додала. — Висловлюватись не обов'язково.
  - Ах ти, неросійський, - сказав Фідель.
  - Сука! - промовив інструктор, помітивши Раю.
  — А що, якщо мені вас обох шкода? - сказала Рая. - Що тоді?
  — Щоб усі дохли! - Сказав інструктор.
  У коридорі голосно заспівав щоденний:
  …Сорок метрів крепдешина,
  Пудра, туш, одеколон…
  
  — Ваша дружина може приїжджати, — сказала Рая, — вона така цікава пані. Я бачила фотку.
  - Треба зараз давати по морді! - крикнув інструктор.
  Фідель носив баки. На плечі його видно було татуювання: гола жінка і поруч слова:
  "Міледі, я завтра буду з вами!"
  — Кульгай звідси, — сказав Фідель.
  Пахапіль умів битися. З будь-якої позиції він міг дістати Фіделя. Його вчив боксу сам Вольдемар Хансович Ней.
  Фідель дістав з емальованої ванни скальпель. Його очі побіліли.
  — Прийшов, — обурилася Раїса, — і стоїть, мов нерідна. Скромнішим треба бути. Ваша нація чистіша за євреїв. Ті хоч не п'ють.
  - Навколо! - сказав Фідель.
  — Зачекав би до завтра, — сказала Рая.
  Пахапіль засміявся і пішов доглядати телепередачу.
  — Живе недалеко, — сказала Рая, — узяла б та приїхала. Теж уже мені, генеральше…
  — Одне слово — німці, — похитав Фідель головою.
  
  19 березня 1982 року. Нью Йорк
  Наша телефонна розмова була короткою і поспішною. І я не домовився. Так що повернемося до перу та паперу.
  Нещодавно я прочитав книгу – «Азеф». У ній розповідається про запаморочливу подвійну гру Азефа. Про його діяльність революціонера та провокатора.
  Як революціонер, він підготував кілька успішних терористичних актів. Як агент поліції, видав на розправу багатьох своїх друзів.
  Усе це Азеф робив десятиліттями.
  Ситуація видається неправдоподібною. Як він міг уникнути викриття? Обдурити Гершуні та Савінкова? Обвести навколо пальця Рачковського та Лопухіна? Так довго користуватись маскою?
  Я знаю, чому це стало можливим. Розгадка у тому, що маски не було. Обидва його обличчя були справжніми. Азеф був революціонером та провокатором — одночасно.
  Поліцейські та революціонери діяли однаковими методами. В ім'я єдиної мети – народного блага.
  Вони були схожі, хоч і ненавиділи одне одного.
  Тому Азеф і не виділявся серед революціонерів. Як, утім, і серед поліцейських. Поліцейські та революціонери говорили однією мовою.
  І ось я переходжу до основного. До того що виражає сутність табірного життя. До того, що є головним відчуттям колишнього табірного наглядача. До рис підозрілої подібності між охоронцями та ув'язненими. А якщо говорити ширше — між «табором» та «волею».
  Мені здається це головне.
  Шкода, що література безцільна. Інакше я сказав би, що моя книга написана заради цього…
  «Каторжна» література існує кілька століть. Навіть у молодій російській словесності ця тема представлена грандіозними зразками. Починаючи з «Мертвого дому» та закінчуючи «ГУЛАГом». Плюс - Чехов, Шаламов, Синявський.
  Поруч із «каторжною» є «поліцейська» література. Яка також багата на значні фігури. Від Честертона до Агати Крісті.
  Це різні літератури. Точніше — протилежні. З протилежними моральними орієнтирами.
  Таким чином, є два моральні прейскуранти. Дві шкали ідейних уявлень.
  По одній — каторжник є фігурою страждаючої, трагічної, що заслуговує на жалість і захоплення. Охоронець — відповідно — монстр, лиходій, втілення жорстокості та насильства.
  По другий - каторжник є чудовиськом, виродком пекла. А поліцейський, отже, героєм, моралістом, яскравою творчою особистістю.
  Ставши наглядачем, я був готовий побачити ув'язненому – жертву. А в собі — карателя та душогуба.
  Тобто я схилявся до першої, гуманнішої шкали. Найбільш характерною для російської літератури, що виховала мене. І, зрозуміло, переконливішою. (Все ж Сименон – не Достоєвський.)
  Через тиждень із цими фантазіями було покінчено. Перша шкала виявилася цілком фальшивою. Друга — тим паче.
  Я, за Гербертом Маркузе (якого, звісно, не читав), виявив третій шлях.
  Я виявив разючу подібність між табором і волею. Між ув'язненими та наглядачами. Між домушниками-рецидивістами та контролерами виробничої зони. Між зеками-нарядниками та чинами табірної адміністрації.
  З обох боків заборони розстилався єдиний і бездушний світ.
  Ми говорили однією, приблатненою мовою. Виспівували однакові сентиментальні пісні. Зазнавали одні й самі поневіряння.
  Ми навіть виглядали однаково. Нас стригли під машинку. Наші обвітрені фізіономії були розцвічені багряними плямами. Наші чоботи розповсюджували запах стайні. А табірні роби здалеку здавались невідмінними від заношених солдатських бушлатів.
  Ми були дуже схожі і навіть взаємозамінні. Майже будь-який ув'язнений годився на роль охоронця. Майже будь-який наглядач заслуговував на в'язницю.
  Повторюю — це головне у табірному житті. Решта менш істотно.
  Усі мої історії написані про це…
  До речі, нещодавно прийшла бандероль із Дортмута. Два шматки фотоплівки і чотири сторінки тексту на цигарковий папір.
  Дещо, я чув, потрапило до Блакитної Лагуни…
  Шкода, якщо пропаде щось варте. Гаразд…
  Летітиму з Міннеаполісу — зійду в Детройті. Зустріть на машині – добре. Ні, дістануся сам.
  Дах ремонтувати не обов'язково.
  
  
  Перш ніж вийти до лісоповалу, потрібно пройти знамените осокінське болото. Потім перетнути залізничний насип. Потім спуститися під гору, обігнувши похмурі корпуси електростанції. І лише тоді опинитися у селищі Чеб'ю.
  Половина його населення – сезонники з колишніх зеків. Люди, у яких дружба та сварка невиразні на вигляд.
  Роками вони тривали термін. Потім одягали цивільне ганчір'я, яке двадцять років пролежало в каптерках. Ішли за ворота, залишаючи позаду холодний стукіт штиря. І тоді ставало ясно, що бажана воля є знайомим пісенним рефреном, не більше.
  Мріяли про свободу, співали та клялися… А вийшли — і тайга до обрію…
  Мабуть, їх руйнувала нескінченна одноманітність табірних днів. Вони не хотіли змінювати звички та відновлювати втрачені зв'язки. Вони селилися між таборами у полі зору вартових. Зберігаючи, якщо можна так сказати, ідейний баланс нашої держави, що розкинувся по обидва боки таборових огорож.
  Вони одружилися бог знає на кому. Калечили дітей, навіюючи їм тюремні премудрості:
  «Тільки дрібна риба трапляється у мережі…»
  В результаті селище жило табірним кодексом. Населення його хизувалося блатними звичками. І навіть третє покоління будь-якої родини кололося морфіном. А заразом тягнуло «дур» і ненавиділо конвойні війська.
  І не варто було з'являтися чекісту, що тут випив. Над його головою, увінчаною червоним околишем, швидко збиралися хмари. За спиною його грюкали двері. І добре, якщо хлопець був не один…
  Рік тому трьох пильщиків вивели з шалмана блідого чекіста. На плечах його стовбурчилися байкові крильця. Він просив, упирався і навіть командував. Але його вдарили так, що кашкет закотився під ганок. А потім зробили «гойдалку». Поклали йому дошку на груди і зробили крок кованими чоботями.
  Вранці комірники виявили труп. Спочатку думали – п'яний. Але раптом помітили вузьку кров, яка стікала з рота під голову.
  Потім приїжджав сюди військовий дізнавач. Говорив про шкоду алкоголю перед картиною «Невловимі месники». А на запитання: «Як же єфрейтор Димза? Випекся, чи що.! І все, з кінцями?! - Відповідав:
  — Слідство, товариші, єдино вірним шляхом!..
  Пильщики так і зіскочили. Хоча на Чеб'ю їх знала кожен собака.
  
  
  Щоб вийти до лісоповалу, потрібно пройти залізничне полотно. Ще раніше — хиткі містки над білою водою від сонця. А до цього — селище Чеб'ю, наповнене одуром та страхом.
  Ось його портрет, точніше фотознімок. Алебастрові ліри над забитими дверима місцевого клубу. Крамниця, набита пряниками та хомутами. Художньо оформлені діаграми, які обіцяють нам м'ясо, яйця, шерсть, а також інші інтимні блага. Афіша Леоніда Костриці. Мрець або п'яні біля узбіччя.
  І над усім цим — гавкіт собак, що заглушає рев пилорами…
  
  
  Попереду йшов інструктор Пахапіль із Гаруном. У руці він тримав брезентовий повідець. Закурюючи і ламаючи сірники, він щось говорив естонською.
  Усіх собак на розпліднику Густав навчав естонської мови. Вожаті були цим незадоволені. Вони скаржилися старшині Євченко:
  Ти їй наказуєш - до ноги! А сучара тобі у відповідь — ніхт ферштейн!
  Інструктор взагалі говорив мало. Якщо говорив, то по-естонськи. І переважно не з земляками, а з Гаруном. Пес завжди супроводжував його.
  Пахапіль був замкнутою людиною. Восени на його ім'я прийшла телеграма. Вона була підписана командиром частини та секретарем міськвиконкому Нарви:
  «Терміново вилітайте реєстрації громадянкою Хільдою Кокс дев'ятого місяця вагітності».
  Отак естонець, думав я. Приїхав зі своєї Курляндії. Півроку мовчав, як тургеневський Герасим. Навчив усіх собак гавкати басурманською. А тепер летить, щоб зареєструватися з громадянкою, що відгукується на приголомшливе ім'я - Хільда Кокс.
  Того ж дня Густав поїхав на попутному лісовозі. Місяць скиглив на розпліднику вірний Гарун. Нарешті Пахапіль повернувся.
  Він пригостив дневального талліннського «Прімою». Збиваючи кульбаби новою валізою, підійшов до гімнастичних брусів. Сунув руку кожному з нас.
  — Одружився? - спитав його Фідель.
  — Та, — відповів Густав, червоніючи.
  — Татком став?
  - Та.
  - Як назвали? - Запитав я.
  Мені справді було цікаво, як назвали дитину. Адже його матінка відгукувалася на ім'я Хільда Кокс.
  Отак естонець, думав я. Рік прожив на краю землі. Перепсував усіх конвойних собак. Потім сідає на попутний лісовоз і їде. Їде, щоб під крики «гірко» цілувати неймовірну Хільду Браун. Точніше - Кокс.
  — Як назвали немовля? — питаю.
  Густав глянув на мене і погасив сигарету на каблук.
  — Терт ефо снує…
  І пішов на розплідник балакати з чотирилапим ад'ютантом.
  Тепер вони знову з'являлися разом. Пес здавався більш говірким.
  Якось я побачив Пахапіля за книгою. Він читав у натопленій сушарці. За столом, пожовклим від рушниці. Під залізними гачками для тулупів. Гарун спав біля його ніг.
  Я підійшов навшпиньки. Зазирнув через плече. То була російська книга. Я прочитав назву:
  «Фокуси на клубній сцені»…
  
  
  Попереду йде Пахапіль із Гаруном. У руці у нього брезентовий повідець. Раз у раз він клацає себе по халяві.
  На ремені його бовтається порожня кобура. ТТ лежить у кишені.
  З лісу дорогу блокує єфрейтор Петров. Маленький і незграбний, Фідель, спотикаючись, бреде по узбіччі. Він часто знімає без потреби запобіжник. Вигляд у Фіделя такий, ніби його силоміць прив'язали до автомата.
  Зеки його зневажають. І в разі чого не пощадять.
  Рік тому біля Синдора Фідель за якусь провину зупинив етап. Знявши запобіжник, загнав колону в крижану річку. Зеки стояли мовчки, розуміючи, наскільки небезпечний шістдесятизарядний АКМ в руках неврастеника і боягуза.
  Фідель хвилин сорок тримав їх під автоматом, розпалюючись дедалі більше. Потім хтось із далеких рядів невпевнено пустив його матюком. Колона здригнулася. Передні заспівали. Над річкою промайнуло:
  А діло було за старих часів,
  Ех, під Ростовом-на-Дону,
  З шмарою, зі шмарою…
  Який я був тоді дивак,
  Вдягнув крадений піджак,
  І шкури, і шкури…
  
  Фідель став задкувати. Він був маленький, незграбний, у твердому кожушку. Крикнув з побілілими від жаху очима:
  — Стій, курво, приморю!
  І тоді з'явився рецидивіст Купцов. (Він же Коваль, Анагі-заде, Гак, Шаликов, Рожин.) Вийшов з першої шеренги. І в тиші, що настала відразу, промовив, легко відводячи рукою дуло автомата:
  — Ти зайнявся? Я тебе погасю...
  Пальці його біліли на темному стовбурі.
  Фідель рвонув він АКМ. Дав сліпу чергу над головами. І все задкував, задкував…
  
  
  Тоді я побачив Купцова вперше. Його рука здавалася витонченою. Телогрійка в морозний день була відчинена. Поруч замість пісні, що завмерла, нагромаджувалися слова:
  "Я тебе потушу ..."
  Він нагадував людину, що йде проти вітру. Наче вітер назавжди обрав його своїм супротивником. Куди б не йшов він. Що б не робив…
  Потім я часто бачив Купцова. У темному сиру камеру ізолятора. Біля багаття на лісоповалі. Блідий від втрати крові. І відчуття вітру вже не залишало мене.
  
  
  Попереду йде Пахапіль із Гаруном. Клацаючи брезентовим ремінцем, він щось говорить йому естонською. Рідною мовою інструктор звертається тільки до собак.
  Ліворуч колону охороняє розп'ятий на берданці єфрейтор Петров. За цей фланг можна спокійно. Людям відомо, що означає модернізований АК у руках такого воїна як Фідель.
  Ми переходимо холодну вузьку річку. Слідкуємо, щоб ув'язнені не сховалися під містками. Виводимо бригаду до переїзду. Відчуваючи запах вокзальної гару, перетинаємо залізничний насип. І прямуємо до лісоповалу.
  Так називається ділянка лісу, оточена символічною неміцною огорожею. На рівні деревних крон стирчать фанерні сторожові вежі.
  Охорону несе караульна група. Очолює її сержант Шумейко, який цілими днями нудиться, чекаючи на НП.
  Ми заводимо бригаду до сектору охорони. Після цього наші обов'язки змінюються.
  Пахапіль стає радистом. Він дістає із сейфа Р109. Виводить гнучку, як бамбукове вудлище, антену. Потім кидає у просторий ефір таємничі ніжні слова:
  - Алло, Роза! Алло, Роза! Я - Півонія! Я - Півонія! Вас не чую. Вас не чую!
  Фідель із мерзенним шумом рухає іржаві штирі у прохідному коридорі. Він рахує картки. Бере ключі від піраміди. Оглядає сигнальні «Янтарі» та «Хлопушки». Торкається, чи добре розтоплена піч. Перетворюється на контролера господарської зони.
  Зеки розводять багаття. Шофери лісовозів вишиковуються за соляркою. Перегукуються на вежах вартові. Сержант Шумейко, чию особу ми вперше оцінили після бійки на Койні, тихо засинає. Хоча наш єдиний тапчан призначений для бійця, вільного від варти.
  Дванадцять сторожових постів утвердилося над лісом. Розпочинається робочий день.
  Навколо — дим багаття, гул моторів, запах свіжої тирси, перекличка вартових. Це життя повільно розчиняється у блідому вересневому небі.
  Гучно падають сосни. Тягачі тягнуть їх, підминаючи чагарник. Сонце сліпучими відблисками лягає на фари машин. А над лісоповалом у просторому ефірі беззвучно кидаються слова:
  - Алло, Роза! Алло, Роза! Я - Півонія! Я - Півонія! Вартові на вишках! Сигналізація гаразд! Заборонена смуга розорана! Злодії приступили до роботи! Прийом! Вас не чую! Вас не чую!
  
  
  Контролер пропустив мене до зони. Ззаду неприємно брязнув штир. Біля багаття розконвойований кухар Галімулін заряджав чифірбак. Я пройшов повз, хоча вживання чифіру було суворо заборонено. Режимна інструкція прирівнювала чифіристів до наркоманів. Проте все баклання чифірило, і ми це знали. Чифір замінював їм жінок.
  Галімулін підморгнув мені. Я переконався, що мій лібералізм зайшов надто далеко. Мені залишалося лише погрожувати йому кондеєм. На що Галімулін знову обдарував мене своєю посмішкою басурманської. Передні зуби в нього були відсутні.
  Я пройшов повз балан, милуючись жовтим зрізом. Поступився дорогою тягачу, що з шумом ламав гілки. Захищаючи фізіономію від павутиння, вийшов через ліс до інструментальної майстерні.
  Зеки розкочували колоди, обрубували суччя. Широкоплечий татуйований стропаль спритно орудував багром.
  — Поживай, уркагани, — крикнув він, затуливши очі долонею, — відстаючих у комунізм не беремо! Так і доходитимуть за нинішнього ладу…
  Сучкоруби опустили сокири, кинули бушлати на купу гілок. І знову залізо блиснуло на сонці.
  Я йшов і думав:
  «Ентузіазм? Порив? Та нічого подібного. Звичайна гімнастика. Кураж... Сила, яка б легко перейшла в насильство. Дай тільки волю…»
  Перемовляючись із вартовими, я обігнув лісоповал уздовж заборони. Стрибаючи з купини на купину, минув іржаве болото. І вийшов на галявину, зворушену блідим ранковим сонцем.
  Біля низького багаття спиною до мене розташувався чоловік. Поруч лежала товста книга без палітурки. У лівій руці він тримав бутерброд із томатною пастою.
  - А, Купцов, - сказав я, - знову волиниш?! У кришку захотів?
  У відлуннях трудового шуму, біля багаття — зек був схожий на морського розбійника. Здавалося, перед ним штурвал і судно рухається назустріч вітру.
  
  
  …Зима. Штрафний ізолятор. Довгі тіні під соснами. Вікна забиті снігом.
  За стіною, брязкаючи наручниками, бродить Купцов. У книзі вбрання записано: «Відмова».
  Я дістаю із сейфа матрикул Бориса Купцова. Тридцять слів, схожих вибухи: БОМЖ (без певного місця проживання). БОЗ (без певних занять). Гриф ГР (небезпечний рецидивіст). Тридцять два роки у таборах. Найстаріший «законник» усть-вимського лагпункту. Чотири судимості. Дев'ять пагонів. Принципово не працює.
  Я питаю:
  - Чому не працюєш?
  Купцов брязкає наручниками:
  - Зніми браслет, начальник! Це золото без проби.
  — Чому не працюєш, вовку?
  - Закон не дозволяє.
  — А їсти твій закон дозволяє?
  — Нема такого закону, щоб я голодував.
  - Ваш закон віджив своє. Усі законники давно розкололися. Антипов стукає. Мамай у кума - перша людина. Сивий завис на морфіні. Топчилу в Ропчі пов'язали.
  — Топчила був мужик і фрайєр, зелений, мов гусяче лайно. Хіба він злодій? Зрушити бабин «кут» — ось його удача. Так і відкоронувався.
  - Ну, а ти?
  — А я — російський злодій. Я крав і буду…
  Переді мною біля низького багаття сидить людина. Поруч на траві біліє книжка. У лівій руці він тримає бутерброд.
  - Привіт, - сказав Купцов, - ось розсуди, начальник. Тут написано – убив чоловік стару через гроші. Мучився так, що сам пішов на каторгу. А я, уяви собі, знав одного клієнта в Туркестані. Цей клієнт має штук тридцять мокрих справ і жодної судимості. Років до сімдесяти прожив. Діти, онуки, музику викладав на старості років… Більше того, історія показує, що можна ще більше розкрутитися. Наприклад, десять мільйонів загробити, чи там скільки, а потім закурити «Герцеговину флор»…
  — Слухай, — кажу я, — ти працюватимеш, присягаюсь. Рано чи пізно ти будеш шофером, стропалем, візником. У найгіршому разі — сучкорубом. Ти працюватимеш або здохнеш у ШІЗО. Ти працюватимеш, даю слово. Інакше ти здохнеш…
  Зек оглянув мене як річ. Як закордонний автомобіль навпроти Ермітажу. Простежив від радіатора до вихлопної труби. Потім він виразно промовив:
  — Я люблю себе тішити…
  І одразу — капітанський місток над хвилями. Розірвані на шматки вітрила. Вітер, солоні бризки... Міраж...
  Я питаю:
  — Працюватимеш?
  - Ні. Я народився, щоб красти.
  — Іди до ШІЗО!
  Купців підводиться. Він майже ввічливий зі мною. На його обличчі застигла гримаса веселого подиву.
  Десь падають сосни, зачіпаючи небо. Гукає лісовоз.
  Тиждень Купцов доходить до ізолятора. Без цигарок, без повітря, на напівхлібі.
  - Ти даєш, начальник. — каже він, коли я проходжу повз амбразуру.
  Нарешті контролер відпускає їх у зону.
  Того ж дня у нього з'являються консерви, олія, білий хліб. Загадкова організація, тюремний міськсобес, забезпечує його всім необхідним.
  
  
  Лютий. Вузькі тіні лежать поміж сосен. На розпліднику гавкають собаки.
  Залишивши казарму, ми з Хедояном опиняємось у зоні.
  — Давай, — каже Рудольф, — йди вздовж коридора, що прострілюється, а я тобі назустріч.
  Він іде через звалище до ізолятора. За статутом ми маємо йти разом. Наглядачі ходять лише вдвох. Недарма капітан Прищепа каже: «Двоє – це більше, ніж Ти та Я. Двоє – це МИ…»
  Ми розлучаємось під баскетбольними щитами. Зимовою опівночі вони нагадують шибениці. Як тільки я зникну за баками сміттєзвалища, Рудольф Хедоян повернеться. Він запалить і попрямує до вахти, де цокають ходики. Я також міг би повернутися. Ми всі зрозуміли б і розсміялися. Але для цього я надто обережний. Якщо це станеться, я відсиджуватимуся на вахті щоразу.
  Я насуваю воркутинський капюшон і відчиняю двері сусіднього барака. Нестерпно гуркоче прив'язаний до скоби емальований чайник. Значить, у бараку не сплять. Нари порожні. Стіл завалений грошима та картами. Навколо — чоловік двадцять у спідній білизні. Подивившись на мене, продовжують гру.
  — Не поспішай, ахуно, — каже кишеньковий злодій Чалий, — усіх лоскочу!
  — Жадібність фрайєра губить, — зауважує валютчик Білуга.
  — З доважкою, — показує карти Адам.
  — Засуваю і виводжу, — тихо кидає Купцов…
  Я міг би піти. Розмістити на місце чайник і зачинити двері. Клуби пари вирвалися б із натопленого житла. Я йшов би через зону, орієнтуючись на прожектори біля КПП, де цокають ходики. Я міг зупинитися, викурити сигарету під баскетбольним кошиком. Три хвилини постояти, спостерігаючи, як червоніє в снігу недопалок. А потім на вахті я слухав би, як Фідель говорить про кохання. Я навіть крикнув би під загальний сміх:
  — Гей, Фідель, ти краще розкажи, як помилково на старшину Євченко забрався…
  Для всього цього я недостатньо наважився. Якщо це станеться, мені вже не зайти до барака.
  Я говорю з порога:
  — Коли заходить начальник, треба вставати.
  Зеки прикривають карти.
  — Без понту, — каже Купцов, — зараз не можна.
  — Це вила, начальник, — каже Адам.
  Інші мовчать. Я простягаю руку. Згрібаю м'яті папірці. Суну в кишені та за пазуху. Чалий вистачає мене за лікоть.
  - Руки! - Наказує йому Купцов.
  І потім, звертаючись до мене:
  - Начальник, остигни!
  Плескають двері за спиною, гримить емальований чайник.
  Я йду до воріт. Дбайливо, як цуценя, несу за пазухою гроші. Відчуваю на своїх плечах тягар усіх рук, що стосувалися цих м'ятих папірців. Гіркота всіх сліз. Злу волю…
  Я не помітив, як підбігли ззаду. Навколо стало тісно. Чужі тіні кинулися під ноги. Мигнула лампочка в дротяній сітці. І я впав, не почувши свого крику…
  
  
  У шпиталі я лежав півтора тижні. Над моєю головою висів репродуктор. У гладенькій фанерній коробці жили мирні новини. На тумбочці стояли шахові фігури впереміш із бульбашками для ліків. За вікнами розстилався морозний день. Краєвид у віконній рамі.
  Суха чиста білизна… М'які шльопанці, запраний теплий халат… Весела музика з репродуктора… Клінічна прямота та відвертість побуту. Все це затуляло ізолятор, жовті вогні над лісобіржею, що примерзли до вартових автоматів. Проте я згадував Купцова дуже часто. Я б не здивувався, мабуть, зайди він до мене у своїй табірній робі. Та ще й із книгою в руках.
  Я не знав, хто вдарив мене біля пожежного стенду. І все ж відчував: неподалік білого леза майнула посмішка Купцова. Впала, як тінь, на його обличчя.
  У шльопанцях і халаті я перетнув засніжений двір. Опинившись у темному флігелі, натягнув чоботи. Потім приїхав до штабу на лісовозі. З'явився до підполковника Гречнева. На його столі розмахував списом чавунний витязь. Тон був начальницько-фамільярний:
  — Кажуть, замах на тебе був?
  — Просто сунули шабер у дупу.
  — Ну, і що хорошого? — спитав підполковник.
  — Та так, — говорю, — нічого.
  - Як це відбулося?
  - Грали в бурю. Я відібрав гроші.
  — Коли тебе знайшли, грошей не було.
  - Звичайно.
  — Навіщо ж ти шукаєш пригод?
  — Тому, що подібні речі закінчуються різаниною.
  — Товаришу підполковник…
  — Різанин, товаришу підполковник.
  — Це у наших інтересах.
  — Я думаю, треба за законом.
  — Гаразд, вважай, що я цього не казав. Ти пітерський?
  - З Охти.
  — У штабі розповідають такий анекдот. Приїхав майор Бережний на Ропчу. Денальний його не пускає. Бережний кричить: "Я зі штабу частини!" Денальний у відповідь: «А я з Ліговки!..». Ти прийомами самбо володієш?
  - Більш-менш.
  — Кажуть — від сокири та брухту немає прийому… Можна перевести тебе до іншої команди.
  - Я не боюся.
  — Це безглуздо. Відішлемо тебе до Синдора…
  — А в Синдорі — не зеки? Таке ж суччя і свавілля.
  — Права думаєш качати?
  - Не збираюсь.
  — Товаришу підполковнику.
  — Не збираюся, товаришу підполковнику.
  — От і чудово, — сказав він, — бо примружитися недовго. Габарити у тебе солідні, не промахнешся.
  Штабна вантажівка відвезла мене до переїзду.
  Я йшов гладкою дорогою. Потім — за забрудненою кінським гноєм лежанню. Скорочуючи дорогу, перетнув замерзлий струмок. І далі — повз горобчий ґвалт. Уздовж блакитних кучугур та колючого дроту.
  Я супроводжував гавкіт караульних псів і вийшов до зони. Побачив запраний рожевий прапор над горищним віконцем казарми. Покосив фанерний гриб і дневального з кинджалом на ремені. Незнайомого солдата біля криниці. Чисті дрова складені штабелем під навісом. І раптом відчув, як сумував за цим чоловічим важким життям. За цим життям з куривом та лайкою. З гармошками, кожухами, автоматами, фотографіями, заіржавленими лезами для гоління і дешевим одеколоном.
  Я зайшов до старшини. Віддав йому продовольчий атестат. Потім подався в сушарку.
  Там, навколо помосту, заваленого іржавими дисками від штанги, сиділи бійці та чистили картоплю.
  Запитань мені не ставили. Тільки писар Богословський посміхнувся і каже:
  — А ми тебе надовго до списків частини занесли…
  Як я потім дізнався, зі штабу частини надсилали військового дізнавача. Він прочитав лекцію:
  «Виродження буржуазного мистецтва».
  Потім йому запитали: «Як там наш амбал?»
  Лектор відповів:
  — Слідство єдино вірним шляхом, товариші…
  Купцова я побачив у зоні. Це сталося перед розлученням конвойних бригад. Він підійшов і, не посміхаючись, спитав:
  - Як здоров'я, начальник?
  - Нічого, - кажу, - а ти, як і раніше, у відмові?
  — Поки що закон годує.
  — Значить, не працюєш?
  — Утримуюсь.
  - І не будеш?
  Повз нас під гуркіт сигнальної рейки йшли в'язні. Вони йшли групами і поодинці — до воріт. Пагорби ловили по зоні відмовників. Купців же стояв на очах.
  — Не працюватимеш?
  — Ніхто, — сказав він, — зелений прокурор іде — весна! Під кожним деревом хаза.
  — Думаєш тікати?
  - Ага, підтюпцем. Говорять, корисно.
  — Врахуй, у лісі я виконаю тебе без попередження.
  — Замітано, — відповів Купцов і підморгнув.
  Я схопив його за борт тілогрійки.
  — Слухай, ти один! Злодійського закону не існує. Ти один…
  — Точно, — усміхнувся Купцов, — соліст. Виступаю без хору.
  - Ну і здохнеш. Ти один проти всіх. А значить, не правий ...
  Купцов вимовив повільно, виразно і суворо:
  — Один завжди має рацію…
  І раптом я зрозумів, що радий цьому зеку, який хотів мене вбити. Що я завжди думав про нього. Що жити не можу без Купцова.
  Це було так несподівано, безглуздо, гидко… Я вирішив усе обміркувати, щоб не кривити душею.
  Я відпустив його і пішов геть. Я починав про щось здогадуватись. Точніше — відчувати, що це останній законник усть-вымского лагпункта — мій двійник. Що рецидивіст Купцов (він же Шаліков, Рожин, Алямов) мені дорогий і необхідний. Що він — дорожчий за солдатське товариство, яке поглинуло жалюгідні малюки мого ідеалізму. Що ми одне. Тому що так ненавидіти можна самого себе.
  І ще я відчув, як він стомився.
  
  
  Я пам'ятаю ту зиму, лютий, вертикальний дим над бараками. Коли табір засинає, стає дуже тихо. Лише іноді вовкодав на блокпосту піднімає голову, брязнувши ланцюгом.
  Ми втрьох на КПП.
  Фідель гріє руки біля пічної заслінки. Козирок його кашкети зламаний. Він нагадує пташиний дзьоб. Поруч сидить жінка в темних від розтанув снігу бурках.
  — Прізвище наше Купцови, — каже вона, розв'язуючи хустку.
  — Побачення не належить.
  — То я ж здалеку.
  — Не годиться, — твердить Фідель.
  - Хлопчики ...
  Фідель мовчить, потім нахиляється до жінки і щось шепоче. Він щось каже їй, нахабно і соромлячись.
  Вводять Купцова. Він іде по-блатному, як у світі. Сутулиться і ховає кулаки у рукави. І знову маю відчуття бурі над його головою. Знову я бачу капітанський місток.
  Зек зупиняється у прохідному коридорі. Заглядає на вахту, дізнається та дивиться, дивиться… Не втомлюється дивитись. Тільки пальці його біліють на сталевих ґратах.
  - Боря, - шепоче жінка, - зовсім зелений.
  — Як огірок, — усміхається той.
  — Побачення не належить, — каже Фідель.
  — Вони запропонували, — жінка з тугою дивиться на чоловіка, — вони запропонували… Мені соромно повторити…
  — Знайду,— тихо, одному собі каже Купцов,— знайду я вас, хлопці... А вже отримуватиму — не скощу...
  — Баклань, — погрозливо промовляє Фідель, — в ізоляторі клітин навалом.
  І потім, звертаючись до чергового наглядача:
  — Вивести!
  Жінка скрикує, плаче. Купців стоїть, притулившись до ґрат щокою.
  — Погоджуйся, Тамара, — несподівано й виразно каже він, — погоджуйся. Погоджуйся, чого запропонували начальники...
  Наглядач бере його за лікоть.
  — Погоджуйся, Томко, — каже він.
  Наглядач тягне його, майже зриваючи робу. Видно худі потужні ключиці і синій орел на грудях.
  — Погоджуйся, — все ще просить і благає Купцов…
  Я відчиняю двері. Виходжу на дорогу. Мене засліплює фарами гуркітливий лісовоз. У одразу ж непроглядній темряві дорога ледве помітна. Я сступаюсь, падаю в сніг. Бачу небо, біле від зірок. Бачу тремтячі вогні над лісобіржею.
  Все розпливається, вислизає. Я згадую море, дюни, знебарвлений пісок. І дівчину, яка завжди мала рацію. І те, як ми сиділи поруч на дно перевернутого човна. І те, як я впіймав окунька, кинув його в море. А потім запевняв дівчину, що рибка крикнула: Мерсі!
  Потім я вже не відчував холоду і здогадався, що замерзаю. Тоді я встав і пішов. Хоча знав, що ще не раз оступатимуся і падатиму...
  За кілька хвилин я відчув запах сирих березових дров. Побачив білий дим над вахтою.
  Скло КПП кидали тремтячі жовті відблиски на відполіровану тягачами лежню.
  Коли я зайшов, Фідель, морщачись від полум'я, вигрібав вугілля. Інструктор, повернувшись із обходу, пив чай. Жінки не було.
  — Така бікса ця Нюрка, — казав Фідель, — прийдеш — водяра, холодець. Суцільне мамбо італійське. Кірнеш, закусиш, і помчала душа в рай. А головне — душевно, на кшталт: «Ване, чи не бажаєш розсолу?»
  — Чи не можна домовитися, — похмуро запитав інструктор, — щоб вона мені випрала онучі?
  
  
  І знову настала весна. Останній чорний сніг забрав особливе зимове тепло. По розмитих лежнів повільно тяглися дні.
  Цього місяця Купцов просидів в ізоляторі. Він дійшов. Під відчиненою тілогрійкою виділялися ключиці. Зек поводився тихо, лише одного разу кинувся на Фіделя. Ми їх важко розтягли.
  Я не здивувався. Вовк ненавидить собак та людей. Але все ж таки більше — собак.
  Тричі я відпускав його до зони. Тричі у нарядника з'являвся короткий запис:
  «Відмова»…
  Начальник конвою в зеленому плащі висвітлив список ліхтариком.
  - Лісоповал - на вихід! - скомандував він.
  Ми прийняли бригаду біля воріт житлової зони. Пахапіль, стримуючи Гаруна, пішов уперед. Я, витримавши дистанцію, опинився позаду.
  Селище Чеб'ю зустріло нас гавканням собак, запахом мокрих колод, похмурою байдужістю мешканців.
  Уздовж захаращених двориків ми попрямували до лікарні. Повернули до річки, вільної від льоду, несподівано чистої та блискучої. Пройшли грубо збитими містками. Перетнули залізничну лінію з безбарвною травою між шпалами. Минули величезні цистерни, водокачку та помпезну будівлю залізничного сортиру. І вже потім вийшли на брудне від дощів лежання.
  — У дитинстві я любив по грязюці плескати, — сказав мені Фідель, — а ти? Скільки я галош у лайні залишив — це страшно подумати!
  Біля лісоповалу ми зустріли вартову групу. Вартові були в кожушках. У руках вони несли телефонні апарати та підсумки з магазинами.
  Пахапіль зупинив зеків, торкнув козирок і почав доповідати.
  - Відставити! — урвав його начальник варти Шумейко.
  Величезний і рябий, він виглядає сонним, навіть коли бігає за пивом. Яскраву індивідуальність сержанта Шумейка можна оцінити лише під час надзвичайних подій. Все, за винятком НП, йому давно набридло.
  Шумейко перерахував ув'язнених. Тасуючи їхні особисті картки, направив у передзонник одну шеренгу за іншою. І нарешті махнув вартовим.
  Ми зайшли на КПП. Фідель кинув зброю в піраміду і ліг на тапчан. Я оглянув сигналізацію і почав розтоплювати піч.
  Пахапіль дістав із сейфа рацію. Витяг гнучку, як вудлище, металеву антену. І потім оголосив небесні сфери таємничими заклинаннями:
  - Алло, Роза! Алло, Роза! Я - Півонія! Я - Півонія! Сигналізація гаразд. Заборона розорана. Урки працюють. Вас не чую, вас не чую, вас не чую...
  
  
  Я зайшов у виробничий сектор, попрямував до інструменталки. Біля бочки з пальним темніла похмура довга черга. Хтось закурив, але одразу кинув цигарку. Кишеньковий злодій Чалий, побачивши мене, навмисне голосно заспівав:
  На бану, на бану,
  Ех, та на баночці,
  Валіза гробану,
  І спасибі вночі ...
  
  Зі мною розмовляли, я відповідав. Потім, нагинаючись, вийшов через ліс до галявини. Там біля вогню сидів навпочіпки чоловік.
  — Не працюєш, біс?
  — Утримуюсь. Привіт, начальнику.
  — Виходить, у відмові?
  - Без змін.
  — Працюватимеш?
  - Закон не дозволяє.
  - Два тижні ШИЗО!
  - Начальник ...
  — Працюватимеш?
  - Начальник ...
  — Шофером, візником, сучкорубом…
  Я підійшов і розкидав багаття.
  — Працюватимеш?
  - Так, - сказав він, - підемо.
  — Сучкорубом чи візником?
  - Так. Ходімо.
  - Йди вперед…
  Він ішов і тримав гілки. Ступав у болото, не дивлячись.
  Під вежею біля зваленого дерева курили ув'язнені. Я сказав наряднику:
  - Сокира.
  Нарядник посміхнувся.
  - Сокира! - крикнув я.
  Нарядник подав Купцову сокиру.
  — До Летяги до бригади підеш?
  - Так.
  Пальці його невміло стискали кінець сокирища. Пензель виглядав витончено на темному блискучому держаку.
  Як я хотів, щоб він замахнувся! Я скинув би кліфт. Я скинув би двадцять століть цивілізації. Я пригадав би все, чому мене вчили на Ропчі. Я б вирвав сокиру і, не даючи йому схаменутися.
  — Ну, — наказав я, стоячи за два кроки. Відчуваючи кожну травинку під чоботями. - Ну! - Кажу.
  Купцов ступив убік. Потім повільно став навколішки біля пня. Поклав ліву руку на жовтий, шорсткий, мерехтливий зріз. Потім змахнув сокирою і опустив її до останнього стуку.
  - Нарешті, - сказав він, стікаючи кров'ю, - ось тепер добре...
  — Чого стоїш, гандоне, — звернувся до мене нарядник, що підбіг, — ти в дамках — клич лепилу!..
  
  4 квітня 1982 року. Міннеаполіс
  Буду стислим, оскільки через три дні вас побачу.
  Міннеаполіс – величезне тихе місто. Людей майже не видно. Автомобілів також мало.
  Найцікавіше тут – річка Міссісіпі. Та сама. Ширина її у цих краях — метрів двісті. Коротше, на очах у натовпу американських славістів я цю річку переплив.
  Переплив Міссісіпі. Так і напишу до Ленінграда. На мою думку, заради одного цього варто було їхати...
  Знаєте, у березні я давав інтерв'ю Рою Стіллману. І він спитав:
  — Чим тебе найбільше вразила Америка?
  Я відповів:
  - Тим, що вона існує. Тим, що це реальність.
  Америка для нас була подібна до Карфагена або Троє. І раптом виявилося, що Бродвей – це реальність. Тіффані – реальність. Хмарочос Праска – реальність. І Міссісіпі — реальність.
  Якось я йду по Нижньому Манхеттену. Зупиняюсь біля бару. Називається бар - "У Джонні". Заходжу. Беру свою айріш-каву і розташуюсь біля вікна.
  Відчуваю, що під столом хтось є. Нахиляюся – п'яний босяк. Цілком п'яний негр у червоній сорочці. (До речі, я таку саму сорочку бачив на Євтушенка.)
  І раптом я мало не заплакав від щастя. Невже це я? П'ю айріш-каву у барі «У Джонні». А під столом валяється чорношкірий босяк.
  Звісно, щастя немає. Спокою також немає. До того ж я слабовільний. І так далі.
  Звісно, це мішура, серпантин. І бар, і п'яний негр, і айріш-кава. Але щось, отже, є й у серпантині. Скільки разів за останнє десятиліття змінювався фасон жіночих капелюхів? А серпантин тисячу років залишається серпантином.
  Допустимо, щастя немає. Спокою – ні. І волі теж немає.
  Але є якісь напади безглуздого захоплення. Невже це я?
  Живу в готелі «Куртіс» з безліччю різноманітних розваг. Є бар. Є басейн. Є якась підозріла «Гавана-рум». Є лавка сувенірів, де я купив трусики для Міссісіпі. (На передній частині зображена сосиска і два круті яйця…)
  Є чисті простирадла, гаряча вода, телевізор, папір. Є приголомшливий сусід Ернст Невідомий. (Щойно він переконливо доводив Гаррісону Солсбері: "Вертикаль - це Бог. Горизонталь - це Життя. У точці перетину - я, Мікеланджело, Шекспір і Кафка ...")
  Є — ви, якому я шлю цей безглуздий лист.
  Живу у готелі. Беру участь у якомусь незрозумілому симпозіумі. Грошей – близько сотні.
  Рано-вранці вийду з готелю. Буде прохолодно та сиро. Мене зупинить якийсь голодранець і запитає:
  - Чи немає сірників?
  Я відповім:
  - Тримай.
  І простягну йому запальничку. І людині буде важко прикурити на вітрі. І тоді я додам:
  — У себе, у собі…
  І навряд чи він дивитися мені в слід. Тому що ці кілька слів можу вимовити без акценту.
  Він скаже:
  - Прохолодний день сьогодні.
  І я відповім:
  - Sure.
  І ми підемо — кожний своєю дорогою. Дві абсолютно вільні людини. Учасник незрозумілого симпозіуму та голодранець у джемпері, якому позаздрив би Євтушенко…
  Вночі ми грали у бінго. І Невідомий програв чотири рази. Значить, він переможе в якійсь іншій, невідомій грі.
  Усіх обіймаю. Скоро побачимося. Везу невеликий уривок та кінець тюремної повісті. Мені його передали через Левіна з Техасу. Початок відсутня. Починалася вона, я пам'ятаю, так:
  «На Півночі взагалі темніє зарано. А в зоні особливо…»
  Я цю фразу кудись вставлю.
  Ну, до зустрічі.
  
  
  Щойно обірвалося ревіння моторів, високо над головами загомоніли сосни. В'язні кинули роботу, витягли ложки через халяви, пішли до сараю.
  Баландер занурив черпак у густу та темну жижу.
  Їли мовчки, потім дістали кисети та прикурили від сажки.
  Дим вогнища йшов, ставав блідим жовтневим небом. Було тихо. Сосни шуміли в просторі, що спорожнів без гуркоту моторів, над лісоповалом.
  — Поговоримо про чудеса? — сказав бугор Агешин, насунувши рваний зеківський тривох.
  — Кончай, — озвався Білуга, — після твоїх розмов не спиться.
  - Не спиться? А ти візьми ЙОГО — та об коліно! На волі свіжий заведеш, куди багатший…
  Зеки неохоче засміялися. Осіннє повітря було наповнене запахом солярки. Похитувалися дерева в блідому небі. Сонце припадало до шорстких жовтих балан.
  Осторонь курили двоє. Коротконогий хлопець у запраній тілогрійці - Єрохін. І колишній виконроб, уродженець чернігівської області, худий мужик — Замараєв.
  — Порожній ти чоловік, Єроха, — казав Замараєв, — порожній і несерйозний. Таким у труні та в зоосаді місце…
  — Вгамуйся, — сказав Єроха, — попер як на буфет!.. А то ж у мене не заіржавіє. Можу щекотити…
  — Злякав… Все треплеш язиком, а життя минає…
  Єрохін розсердився:
  — Облиш манси розкидати, чорнуха тут не пролазить... Та й що з тобою говорити? Ти ж сірий! Ти ж позавчора на радіо з вилами кидався… Одне слово — мужик…
  — У нас у кожній хаті — радіоточка, — сказав Замараєв.
  Він замріяно підняв очі і продовжував:
  — У мене п'ятдесятка була... Сарай під шифером... Корівник рубаний... За вікнами — жасмин... Я жив сумлінно. Прийде, бувало, кум на розмову...
  - Кум? — стурбувався Єроха. - Опер, чи що?
  - Опер... Сам ти - опер. Кум, кажу... Родня... Прийде, бувало. Портвейного вина несе пляшку… Кум у мене серйозна людина була, інвалід…
  — Партійний, чи що? — знову втрутився Єроха.
  — Безпартійний комуніст, — викарбував Замараєв, — ногу загубив на їжаківщину…
  — Значить, ворог народу?
  — Не ворог, а лейтенант ОДПУ. Таких як ми шакалів охороняв. Ноги втратив. На бойовому посту відморозив... З лав його вигнали, але пенсію дали...
  — Даремно, — сказав Єроха.
  Замараєв не почув. По обличчю його тинялася щаслива посмішка. Він продовжував:
  — Та кум мій пожартувати любив. Бувало, каже з порога: «Йди за маленькою!» Я тільки калоші одягну, а кум сміється: «Відставити, маю». І дістає червону пляшку. У нас вино продавалося за карбованець чотири. А на смак як за карбованець сімдесят дві. Розіллємо, бувало... Благодать, порядок у домі... Я жив по совісті...
  — По совісті… А сів за що?
  Замараєв мовчки стукнув гілочкою по халяві.
  — За що, говорю, сів? — не вгавав Єроха.
  — Та за оліфу.
  — Крав, чи що?
  — Оліфу?
  - Ну.
  — Оліфу так.
  — За сумлінням... А потім її куди? На базар?
  - Ні, пив замість лимонаду.
  — Так, — усміхнувся Єроха, — скільки ж ти оліфи посунув?
  — Ех, був час, — сказав Замараєв, — був час… Оліфи? Тони дві.
  — Скільки ж грошей? Полкуска?
  - За позовом - сорок тисяч. На старі, звісно…
  - Ого! А якщо взяти на кір перекласти?
  — Порожня ти людина, — розсердився Замараєв, — одне в голові. Ти йшов би в цирк замість кенгуру. Чув про кенгуру? Така, з кошельком на череві.
  — Та не прихоплюй ти, — сказав Єроха, — не прихоплюй. А то як дам по чавці!
  — Гаразд, — зупинив його Замараєв, — проїхали... А сів я за те, що завидно людям з чужих мільйонів. З грошима я довкола начальник. Гроші - сила ...
  — Ось настане комунізм, — сердито промовив Єроха, — і залишишся ти без грошей, гірше від бруду. При комунізмі гроші скасують ...
  — Навряд, — сказав Замараєв, — без грошей усе розтягнуть. Тож не скасують. А будуть гроші – мені й комунізм не страшний.
  — На що тобі, сірому, гроші? Керогаз розпалювати? Ти півботинки хоч колись носив? Імпортні півчеревики?
  — Хоч би китайські, — шумів Єроха, здивовано дивлячись на свої розбиті таборові прохарі.
  — Чоботи в мене були ялові, — Замараєв, — пошиті діверем.
  — Як це деревом? - не зрозумів Єроха.
  - Дикий ти хлопець. Російську мову не розумієш.
  Але Єроху вже понесло далі:
  — От мені б ці сорок тисяч! Так я розкрутився б. По-твоєму, життя що? Вона – калейдоскоп! Я вже давав гастроль на волі. Прийдеш, бувало, до коктейль-холу. Шпурляєш три червінці. Тобі — коньяк, бефстроганів, філе… Знову ж таки музика грає, всюди діви. Дозвольте, як то кажуть, на тур вальсу? У сенсі, танго... Вона танцює, роздягнена, блищить, як щука... Після везеш її на хату... У дорозі — чогось із газет, Сергій Єсенін, літаючі тарілки... Ну, я давав гастроль!.. А якщо раптом відмова, то я знав метод, як будь-яку вмовити по-доброму. Метод простий: «Лягай, — кажу, — сука, бо уб'ю!..» Так, я умів рогами ворушити. Аж діви піді мною кричали!
  — Що без толку кричати? - Сказав Замараєв.
  - Ех ти, село! А секс?
  - Чого? - Не зрозумів Замараєв.
  — Секс, говорю…
  - Ти по-людськи скажи.
  — Та кохання ж, кохання… По-твоєму, кохання — це що? Кохання – це… Кохання – це… калейдоскоп. Типу – сьогодні одна, завтра інша…
  - Кохання, - сказав Замараєв, - це щоб порядок у домі. Щоб повага… А з твоїми й по селу не ходи. Від людей срамоти.
  — Та ти все життя на одній кобилі їздив. А в мене в кожному БМУ — законна дружина... Звичайно, я не кажу... Буває... Впіймаєш щось на кінчик...
  - А? - Не зрозумів Замараєв.
  — На кінчик, говорю… Ну, це… гонорея…
  - Чого?
  — У чоловік, гонореї не знає! Та тріпак же, тріпак!
  - А-а, - Замараєв трохи відсунувся, - ти взагалі як сюди потрапив? Чи не за це випадково?
  - На танцях взяли. Натякнув одному шабером під ребра.
  — З кінцями, чи що?
  — Де з кінцями? Вижив гад. Він, падла, на суді кричить:
  «Єрохіна прощаю!»
  А прокурор — у відмову:
  «Ви ж так, а суспільство пробачити не може…».
  Спочатку я в глуху несвідомість ішов. Кричу:
  «Напився, все забув!..»
  Ну, а наприкінці менти підкололи. Зізнався. Кричу:
  «Стріляй! Чого не стріляєш, цап?! Бачив би Ленін твою штрафну чавку!..»
  Це я прокурору. Ось він і дав мені три роки нізащо. Про мене у газеті стаття була. Не віриш? Їй-богу! Називалася - "Цвіль".
  - Воно й видно, - сказав Замараєв.
  — А хочеш, я скажу таємницю? — несподівано вимовив Єрохін. — Хочеш, скажу таємницю, від якої позеленієш. Тільки щоб нікому…
  — Я знаю ваші таємниці. Кабур риєте під хліборізку.
  - Кабур - це що ... Ну, хочеш, скажу? Тобі одному, як другу. Ось слухай: я по матері – Епштейн…
  — Епштейн, — недовірливо примружився Замараєв, — бачили ми таких Епштейнів… Та ти — фоняк, як і не ми… А якщо ти Епштейн, то навіщо сидиш по хуліганці? Навіщо не торговою частиною йшов?
  — У батька, — коротко пояснив Єроха.
  - Епштейн, - повторював Замараєв.
  — Село, — чулося у відповідь…
  
  
  Гул сигнальної рейки повільно канув у просторому жовтневому небі. Долинув стукіт пилорами. За деревами, гримаючи, пройшов лісовоз.
  — Піду молотити, — сказав Єроха.
  Він підвівся, струсив тютюнові крихти. Потім, не озираючись, рушив через ліс до інструменталки.
  — Отак мужик, гонореї не знає, — усміхнувся Єроха.
  — Порожня людина, несерйозна, — бурмотів йому слідом Замараєв.
  "Кого тільки не прихоплюють", - думав Єроха.
  "Звідки такі беруться?" — вторив йому виконроб...
  Ліс наповнився туманом. Загавкав собака на блокпосту. З'явився опер Борташевич у вузьких хромових чоботях.
  В'язні неохоче встали, загасили багаття і розійшлися.
  На вежах змінилися вартові. Хтось від нудьги увімкнув прожектор.
  
  17 квітня 1982 року. Нью Йорк
  Я все думаю про нашу розмову. Можливо, річ у тому, що зло довільне. Що його визначають – місце та час. А якщо говорити ширше, то загальні тенденції історичного моменту.
  Зло визначається кон'юнктурою, попитом, функцією його носія. Крім того, є фактором випадковості. Невдалим збігом причин. І навіть поганим естетичним смаком.
  Ми без кінця проклинаємо товариша Сталіна, і, ясна річ, за справу. І все ж я хочу запитати — хто написав чотири мільйони доносів? (Ця цифра фігурувала у закритих партійних документах.) Дзержинський? Єжов? Абакумов із Ягодою?
  Нічого подібного. Їх написали прості радянські люди. Чи означає це, що росіяни — нація донощиків та стукачів? Ні в якому разі. Просто далися взнаки тенденції історичного моменту.
  Зрозуміло, існує вроджена схильність до добра та зла. Більше того, є на світі ангели та монстри. Святі та лиходії. Але це – рідкість. Шекспірівський Яго, як втілення зла, і Мишкін, який уособлює добро, унікальні. Інакше Шекспір не створив би Отелло.
  У нормальних випадках, як я переконався, добро і зло — довільні.
  Так що, боронь нас Бог від просторово-часової ситуації, що сприяє злу ...
  Одні й самі люди виявляють рівну здатність до злочину і чесноти. Якогось рецидивіста я легко міг уявити собі героєм війни, дисидентом, захисником пригноблених. І навпаки, герої війни із дивовижною легкістю розчинялися в табірній масі.
  Зрозуміло, зло не може здійснюватися як ідейний принцип. Природа добра більш тяжіє до широкомовного розголосу. Проте в обох випадках діють довільні фактори.
  Тому мене смішить будь-яка категорична моральна установка. Людина добра!.. Людина підла!.. Людина людині — друг, товариш і брат… Людина людині — вовк… І так далі.
  Людина людині ... як би це краще висловитися - табула раса. Інакше кажучи, все, що завгодно. Залежно від збігу обставин.
  Людина здатна на все - погане і добре. Мені сумно, що це так.
  Тому дай нам Бог стійкості та мужності. А ще краще — обставин часу і місця, що спричиняють добро...
  
  
  За дванадцять років служби у Єгорова накопичилося шість пар іменних годинників «Ракета». Вони лежали в банці з-під чаю. А в шухляді столу в нього зберігався стос похвальних грамот.
  Непомітно минув ще один рік.
  Цей рік був темним від снігу, що розтанув. Шумним від гавкоту вартових псів. Гірким від кави та старих платівок.
  Єгоров збирався у відпустку. Укладаючи речі, капітан говорив своєму другові оперу Борташевичу:
  - Приїду до Сочі. Куплю сорочку з папугами. Знайду курортницю без забобонів.
  — Презервативи купи, — діловито радив опер.
  — Ти не романтик, Женю, — відповів Єгоров, дістаючи з шухляди кілька маленьких пакетів, — з шістдесятого року валяються…
  - І що - жодного разу?! — вигукував Борташевич.
  — По-людськи — жодного разу. А те, що було, можна не рахувати…
  — Знадобляться гроші — телеграфуй.
  — Гроші — не проблема, — відповів капітан.
  
  
  Він прилетів до Адлера. Купив в аеропорту малинові шорти. І поїхав автобусом до Сочі.
  Там він познайомився з аспіранткою Катериною Лугіною. Вона коротко стриглася, читала прозу Цвєтаєвої та недолюблювала грузинів.
  Увечері капітан і дівчина сиділи на піску, що остигав. Море пахло рибою та водопроводом. Через кущі з танцмайданчика долинали уривчасті крики репродуктора.
  Єгоров озирнувся і притягнув дівчину до себе. Та вирвалася, ображено відчуваючи, якими жорсткими можуть бути його руки.
  - Киньте, - сказав Єгоров, - все одно цим скінчиться. Нема чого розігрувати мадам Баттерфляй…
  Катя, не замахуючись, ударила його по обличчю.
  - Стоп! - вимовив капітан. — Удару завдано відкритою рукавичкою. Суддя на рингу робить вам зауваження.
  Катя не посміхнулася:
  — Спробуйте стримувати ваші тваринні інстинкти!
  — Не обіцяю, — сказав капітан.
  Дівчина глянула на Єгорова миролюбно.
  — Поговорімо, — сказала вона.
  — Наприклад, про що? — мляво спитав капітан.
  - Ви любите Гейне?
  - Більш-менш.
  - А Шіллера?
  - Ще б…
  
  
  Вдень вони каталися на човні. Дівчина сиділа на кормі. Єгоров широко греб, спритно орудуючи веслами.
  — Зрозумійте, — казала Катя, — цинізм Єсеніна — це лише маска. Бравада… властива тим, хто легко поранений…
  Або:
  — Минулого літа мене доглядав Штоколов. Якось Борис заспівав у гостях, і два фужери луснули від резонансу.
  — Мені також траплялося бити посуд у гостях, — реагував капітан, — це нормально. Для цього зовсім не обов'язково мати сильний голос.
  Або:
  — Мені здається, розум є осмисленою формою прояву почуття. Ви не згодні?
  — Згоден, — говорив капітан, — я просто відвик…
  
  
  Якось їм зустрівся в морі човен. Під кермом було виведено її назву - "Есмеральда".
  - Гей, на півбаку! - Закричав Єгоров, всім досвідом і шкірою відчуваючи біду. Відчувши неприємний протяг у шлунку.
  Правил «Есмеральдою» чоловік у зеленому метелику. На кормі лежав акуратно згорнутий блакитний піджак.
  Капітан одразу впізнав цю людину.
  Фу, як незручно, подумав він. Страшенно незручно перед панночкою. Виходить якийсь фрайєрський детектив.
  Єгоров розвернувся і, не озираючись, поплив до берега.
  Вони сиділи в чебуречній на горі. Блищали обличчя, блимали світильники, жирний туман наповнював приміщення.
  Єгоров поблажливо пив рислінг, а Катя казала:
  — Треба вирватися з цього пекла… З цієї проклятої тайги… Ви енергійні, честолюбні… Ви могли б досягти успіху…
  — У кожного своя справа, — терпляче пояснював Єгоров, — своє заняття… І деяким дістається наче моя робота. Хтось має виконувати ці обов'язки?
  - Але чому саме ви?
  — Я маю до цього здібності. Нерви гаразд, мало родичів.
  — Але ж у вас диплом юриста?
  — Певною мірою це полегшує роботу.
  — Якби ви знали, Павле Романовичу, — сказала Катя, — якби ви тільки знали… Ах, наскільки ви кращі за моїх одеських приятелів! Усіх цих Маріков, Шуріков, Толіков… Різних там Стасів у помаранчевих шкарпетках…
  — У мене теж є помаранчеві шкарпетки, — вигукнув капітан, — подумаєш… Я їх у спекулянта купив…
  До столика наблизився червононосий дядько.
  - Я вгадав рецепт вашого нового коктейлю, - сказав Єгоров, - забориста штука! Рислінг навпіл з водою!
  Вони пішли до виходу. Біля вікна сидів чоловік у зеленому метелику та чистив апельсин. Єгоров хотів пройти повз, але той заговорив:
  — Дізнаєтесь, громадянине начальник?
  Бойовик, подумав Єгоров, ковбойський фільм.
  - Ні, - сказав він.
  - А штрафний ізолятор ви пам'ятаєте?
  - Ні, я ж сказав.
  — А пересилання на Вітью?
  — Жодних пересилок. Я у відпустці…
  — Може, лісоповал під Синдором? — не вгавав колишній зек.
  — Там було дуже багато комарів, — пригадав Єгоров.
  Чоловік підвівся. З кулака його вислизнуло вузьке біле лезо. Зараз капітан відчув себе великим і м'яким. Зникли разом запахи та фарби. Згасли всі вогні. Відчуття життя, смерті, кінця, розпаду звузилися до краю. Вони розмістилися на грудях під тонкою сорочкою. Злилися в сліпучо-білу смужку ножа.
  Чоловік сів, продовжуючи чистити апельсин.
  — Що йому потрібне, — спитала дівчина, — хто це?
  — Пережиток капіталізму, — відповів Єгоров, — але взагалі неабияка сволота. Пробачте мене…
  Кажучи це, капітан подумав багато про що. Йому хотілося вихопити із кишені ПМ. Потім - підняти руку. Потім опустити її до цих очей, що ненавидять… Потім грубо вилаятися і натиснути спусковий гачок…
  Усього цього не сталося. Чоловік сидів нерухомо. Це була нерухомість протитанкової міни.
  — Молись, щоб я тебе не зустрів, — сказав Єгоров, — бо застрелю, як собаку…
  Капітан і дівчина гуляли алеєю. Її перетинали тіні кипарисів.
  — Чудовий вечір, — сказала Катя обережно.
  - Вісімнадцять градусів, - уточнив капітан.
  Низко пролетів літак. Ілюмінатори його були висвітлені.
  Катя сказала:
  — За хвилину він зникне. А що ми знаємо про людей, які там? Зникне літак. Забере невидимі крихітні світи. І стане сумно, не знаю чому…
  — Катерино Сергіївно, — урочисто промовив капітан і зупинився, — вислухайте мене… Я самотня людина… Я люблю вас… Це безглуздо… Я не маю часу, відпустка закінчується… Я постараюся… Освіжу в пам'яті класиків… Ну і так далі… Я прошу вас …
  Катя засміялася.
  — Усіх благ, — сказав капітан, — не гнівайтесь. Прощайте…
  — Вас цікавить, що я гадаю? Хочете вислухати мене?
  - Цікавить, - сказав капітан, - хочу.
  — Я вам дуже вдячна, Павле Романовичу. Я пораджуся… і поїду з вами…
  Він ступив до неї. Губи дівчини були теплі й шорсткі, як листок, нагрітий сонцем.
  — Невже я вам сподобався? — спитав Єгоров.
  — Я вперше відчула себе маленькою та безпорадною. Отже, ви сильний.
  — Потроху тренуємося, — сказав капітан.
  — Як ви простий і славний!
  — Я маю більш цінну гідність, — оголосив капітан, — я непогано заробляю. Будь-які там надбавки та інше. Даремно ви смієтеся. За соціалізму це важливо. А комунізм все ще проблематичний… Коротше, вам, якщо що, пенсія солідна буде.
  — Як це, якщо що?
  — Ну, там, пришиють мене зеки. Або вохра п'яна щось замочить... Чи мало... Офіцерів усі ненавидять, і солдати, і зеки...
  - За що?
  - Робота така. Трапляється і попритиснути людину.
  - А цей? У зеленій кофті? Який вам ножик показував?
  — Не пам'ятаю… Начебто я його приморив на лісоповалі…
  - Жах!
  Вони стояли в зеленій темряві під гілками. Катя сказала, дивлячись на яскраві вікна пансіонату:
  - Мені пора. Тітка, якщо все дізнається, лусне від злості.
  — Я думаю, — сказав капітан, — що це буде видовище не приємне…
  
  
  За кілька хвилин він йшов тією самою алеєю — один. Він йшов повз стіни, що неясно біліли. Повз тремтіння вогнів. Під шерехом темних гілок.
  - Котра година? — спитав у нього запізнілий перехожий.
  — Доволі пізно, — відповів капітан.
  Він крокував далі, фальшиво насвистуючи старий мотив, румбу чи щось у цьому плані.
  
  3 травня 1982 року. Бостон
  Нещодавно я перечитував шматки з вашої «Метаполітики». Там добре написано про витрати свободи. Про те, якою ціною, свобода дістається. Про свободу як постійної мети, так і тяжкий тягар…
  Подивіться, що робиться на еміграції. Брайтонський неп - у розпалі. Повно хуліганні. (Раніше я був переконаний, що середній тип єврея - професор Ейхенбаум.)
  Нещодавно там відкрили будинок розпусти. Чотири панночки — росіяни та одна філіппінка.
  Податкове відомство обманюємо. У конкурентів пострілюємо. У газетах друкуємо Бог знає що…
  Колишні кінооператори торгують зброєю. Колишні дисиденти стають майже прокурорами. Колишні прокурори - дисидентами...
  Господарі ресторанів сидять на Велфейрі і навіть отримують фудстемпи. Автомобільні права можна придбати за сотню. Вчений ступінь - за двісті п'ятдесят...
  Прикро думати, що вся ця мерзота — породження свободи. Тому що свобода однаково прихильна і до поганого, і доброго. Під її променями однаково швидко розцвітають і гладіолуси, і марихуана.
  У зв'язку з цим я пригадую одну неймовірну табірну історію. В'язень Чичеванов, грабіжник та вбивця, досиджував на особливому режимі останню добу. Назавтра його мали звільнити. За плечима залишалося двадцять років.
  Я супроводжував його в головне селище. Ми їхали в автозаку із залізним кузовом. Чичеванов, згідно з інструкцією, містився у тісній металевій камері. У дверях її було зроблено отвір. В'язні називають цей пристрій:
  "Я його бачу, а він мене - ні".
  Я, згідно з тією ж інструкцією, розташувався в кузові біля борту. У дорозі мені здалося безглуздим так пильно охороняти Чичеванова. Адже йому лишалося сидіти кілька годин.
  Я випустив його з камери. Мало того, затіяв з ним приятельську бесіду.
  Раптом підступний зек оглушив мене ручкою пістолета. (Як ви здогадуєтеся - мого власного пістолета.) Потім він вистрибнув на ходу і втік.
  Через шість годин його затримали в селищі Йосер. Чичеванов встиг зламати продуктову скриню і дико напитися. За втечу та крадіжку йому додали чотири роки.
  Ця історія буквально вразила мене. Те, що сталося, здавалося неймовірним, протиприродним і навіть трансцендентним явищем. Але капітан Прищепа, старий табірний офіцер, мені все пояснив. Він сказав:
  - Чичеванов відсидів двадцять років. Він звик. В'язниця перебудувала його кровообіг, його дихальний та вестибулярний апарат. За воротами в'язниці йому не було чого робити. Він дико боявся свободи і задихнувся, як риба.
  Щось подібне випробовуємо ми, російські емігранти.
  Десятиліттями ми жили в умовах тотальної несвободи. Ми були сплющені на кшталт камбали найтяжчим вантажем усіляких заборон. І раптом нас підхопив ураган свободи, що розриває легкі.
  І ми вирушили зламувати продуктову скриню…
  Здається, я відволікся.
  Наступні два фрагменти стосуються попереднього епізоду. У них фігурує капітан Єгоров — тупа і зла тварина. У моїх оповіданнях він вийшов досить симпатичним. В наявності метаморфози творчого процесу…
  Раніше це було щось на кшталт повісті. Але Дрейцер надіслав мені лише розрізнені сторінки. Я спробував їх укомплектувати. Створив кіномонтаж у традиціях пана Дос-Пассоса. До речі, в одній старій рецензії мене назвали його епігоном.
  
  
  Катя повернула вимикач, вікна стали темними.
  Було дуже рано. У передпокої голосно цокали ходики.
  Катя сунула ноги в охолоджені домашні чуні. Вийшла на кухню. Повернулася. Постояла трохи, кутаючись у синій байковий халат. Потім відірвала листок календаря, почала читати уважно і повільно, так, ніби від цього залежало багато:
  «Двадцять восьме лютого. Четвер. П'ятсот шістдесят років тому народився Абдуррахман Джамі. Ім'я цього видатного діяча перської культури…»
  — Єгоров, прокинься, — сказала Катя, — вода замерзла.
  Капітан неспокійно завертався уві сні.
  — Павле, в умивальнику — крига…
  — Нормально, — сказав капітан, — цілком нормально… При нагріванні утворюється крига… А за охолодження… Не так… За охолодження — лід. А при нагріванні – дим… Третій закон Ньютона. У чому я аж ніяк не впевнений…
  — Снігу намело до кватирки. Павле, не спи…
  - Опади, - реагував Єгоров, - ти краще послухай, який я бачив сон. Наче Ворошилов подарував мені шаблю. І цією шаблею я лоскочу майора Ковбу.
  — Павле, не кривляйся.
  Капітан швидко підвівся, викотив холодні чорні гантелі.
  При цьому він сказав:
  — Вік тренуйся, а кита не переп'єш… І все одно не будеш таким сильним, як горила…
  - Павло!
  - Що таке?! Що трапилося?
  Єгоров підійшов до неї і хотів обійняти.
  Катя вирвалася і голосно заплакала. Вона здригалась і кривила рот.
  — А навіщо плакати? — тихо спитав Єгоров. - Плакати не обов'язково. Тим більше — плакати…
  Тоді Катя затулила обличчя руками і сказала повільно. Так, щоб не завадили сльози:
  - Я більше не можу.
  Похмурівши, капітан дістав цигарку. Мовчки запалив.
  За вікнами тинявся сірий морозний ранок. Блакитні довгі тіні лежали на снігу.
  Єгоров повільно одягнувся, накинув ватник, захопив сокиру. Сніг верескував під його лижними черевиками.
  «Адже десь є інше життя, — думала Катя, — зовсім інше життя… Там суниця, багаття та пісні… І лабіринт стежок, пересічених корінням сосен… І річки, і люди, які чекають на переправу… Десь є серйозні білі книги. Музика Баха, що вічно вислизає… шерех автомобільних коліс… А тут — гавкіт собак. Пилорама гуде з ранку до вечора, А тепер ще й лід у умивальнику…»
  Катя подихала на скло. Єгоров ставив чурбан. Якийсь час придивлявся до сучок. Потім коротко замахувався і різко опускав сокиру, трохи нахиливши її.
  По радіо звучав "Турецький марш". Катя уявила собі турецьке військо. Як вони блукають глибоким снігом у важких чалмах. Пробираються від АХЧ до інструменталки. Їхні ятагани примерзли до піхв, чалми зледеніли…
  «Боже, — подумала Катя, — я втрачаю розум!»
  Єгоров повернувся з оберемком дров. Обвалив їх біля грубки. Потім вийняв з кишені тюремний месир із фіксатором, відібраний при шмоні. Став тріскати скіпку...
  «Раніше я любила зиму, — думала Катя, — а тепер ненавиджу. Ненавиджу мороз вранці та темні вечори. Ненавиджу гавкіт собак, паркани, колючий дріт. Ненавиджу чоботи, тілогрійки... і лід у умивальнику...»
  - Мовчи, - сказала вона, - я ненавиджу твою правоту!
  - Як це? - не зрозумів Єгоров, потім сказав: - Ну, хочеш, привезу з Вожаеля яблук, шампанського, покличемо Женьку Борташевича з Ларисою ...
  — Твій Борташевич стриже за обідом нігті.
  - Тоді Вахтанга Кекелідзе. У нього тато — князь.
  - Кекелідзе - пошляк!
  - Тобто?
  - Ти не знаеш.
  - Чому не знаю, - сказав капітан, - я знаю. Я знаю, що він чіплявся до тебе. У грузинів такий порядок. Хлопець неодружений... Неприємно, звичайно... Можна і в рило заїхати...
  — Жінці це потрібно.
  - Що саме?
  — Щоб її доглядали.
  — Народити тобі треба, — сказав капітан.
  Хрипкий, вібруючий гавкіт на розпліднику посилився. Серед інших голосів виділявся один наростаючий тембр.
  — Чому мене не дратували чайки, — сказала Катя, — чи дикі качки? Я не можу, не можу, не можу переносити цей гавкіт…
  - Це Гарун, - сказав Єгоров.
  — Жах…
  — Ти ще вовків не чула. Страшна річ…
  У грубці, розгоряючись, шипіли дрова. І ось уже запахло мокрим снігом.
  — Павле, не гнівайся.
  — Чого сердитись?
  - Привези з Вожаеля яблук.
  — Між іншим, лід умивальнику тане.
  Катя підійшла ззаду, обійняла його.
  - Ти великий, - сказала вона, - як дерево на грозу. Мені за тебе страшно.
  - Гаразд, - сказав він, - все буде добре. Все буде просто чудово.
  — Невже все буде гаразд?
  - Все буде чудово. Якщо самі ми будемо добрими. А чи правда, що лід умивальнику тане?
  - Правда, - сказав він, - це нормально. Закон природи…
  На розпліднику знову загавкав Гарун.
  - Стривай, - відсторонив Катю Єгоров, - я зараз повернуся. Справа хвилини…
  Катя опустила руки. Вийшла на кухню. Підняла важку кришку умивальника. Там пливла невелика брила льоду.
  — Справді, тане, — вголос промовила Катя.
  Вона повернулася, присіла. Єгорова не було.
  Катя завела хрипкий патефон. Вона згадала вірші, які присвятив їй Льоня Мак, штангіст та невизнаний геній:
  …Очевидно, я тут не зовсім до речі…
  Патефон давно затих, шепоче…
  Краще за вальс зачекаємо, Катю,
  Мені його не танцювати легше…
  
  На розпліднику пролунав постріл. Хрипкий собачий гавкіт перейшов на вереск і затих.
  За кілька хвилин повернувся капітан. Пройшов повз вікна. Він щось ніс загорнуте в брезент.
  Катя боялася підняти очі.
  - Ну що, - посміхнувся Єгоров, - тихіше стало?
  Катя спробувала запитати:
  — Що ж? Куди ж тепер?
  — Це не проблема, — заспокоїв її капітан, — викличу шнирка з лопатою…
  
  17 травня 1982 року. Прінстон
  Як ви знаєте, Шаламов вважає табірний досвід повністю негативним…
  Я трохи знав Варлама Тихоновича через Гену Айгу. То була вражаюча людина. І все-таки я не згоден.
  Шаламов ненавидів в'язницю. Я гадаю, цього мало. Таке почуття ще означає любові до свободи. І навіть ненависті до тиранії.
  Радянська в'язниця — один із незліченних різновидів тиранії. Одна з форм тотального всеосяжного насильства.
  Але є краса і в табірному житті. І чорною фарбою тут не обійтись.
  На мою думку, одна з її чудових прикрас — мова.
  Закони мовознавства до табірної дійсності є непридатними. Оскільки табірне мовлення не є засобом спілкування. Вона не функціональна.
  Табірна мова найменше розрахована на практичне використання. І взагалі він є метою, а не засобом.
  На людське спілкування витрачається щонайменше табірної мови:
  «…Тебе нарядник викликає…» — «…Сам його шукаю…» Таке відчуття, що зеки заощаджують на побутовому словесному матеріалі. Здебільшого табірна мова — явище творче, суто естетичне, художньо-безцільне.
  Нудотне табірне життя дає мові преференцію особливої виразності.
  Табірна мова — вигадлива, картинно мальовнича, орнаментальна і чепурна. Він близький до звукопису ремізівської школи.
  Табірний монолог - захоплююча словесна пригода. Це — драма з інтригуючою зав'язкою, захоплюючою кульмінацією і бурхливим фіналом. Або ораторія — з багатозначними паузами, раптовими наростаннями темпу, багатим звуковим нюансуванням і несамовитими голосовими фіоритурами.
  Табірний монолог — це закінчена театральна вистава. Це — балаган, яскрава, зухвала та вільна творча акція.
  Мова досвідченого таборника замінює йому всі звичні цивільні прикраси. А саме – зачіску, закордонний костюм, черевики, краватку та окуляри. Більше того — гроші, становище у суспільстві, нагороди та регалії.
  Добре поставлена мова часто буває єдиною зброєю табірного старожила. Єдиним йому важелем громадського впливу. Непорушним та стійким фундаментом його репутації.
  Добротна табірна мова викликає повагу до майстра. Трудові нагороди в таборі не котируються. Скоріше навпаки. Вільні здобутки забуті. Залишається слово.
  Вишукана мова є у таборі перевагою такого ж масштабу, як фізична сила.
  Хороший оповідача на лісоповалі означає набагато більше, ніж хороший письменник у Москві.
  Можна копіювати Бабеля, Платонова та Зощенка. Цим не без успіху займаються десятки молодих письменників. Табірну промову підробити неможливо. Оскільки головна її умова – органічність.
  Дозвольте відтворити не зовсім цензурний запис із мого армійського блокноту.
  «Прислали до нас сержанта із Москви. Дуже інтелігентного юнака, сина письменника. Бажаючи здатися завзятим вохрівцем, він без кінця матюкався.
  Якось він прикрикнув на якогось зека:
  - Ти що, ебн??
  (Саме так поставивши наголос.)
  Зек реагував ґрунтовно:
  — Громадянин сержант, ви не маєте рації. Можна сказати - ебнувся, ебанувся і наїбнувся. А ебнýвся - такого слова в російській літературній мові, вибачте, немає ...
  Сержант отримав урок російської».
  Фрайєр, що вдає злодія, — смішне і непристойне видовище. Про таких кажуть: «Дешевка під законника капає».
  Мистецтво табірної мови спирається на традиції, що давно склалися. Тут існують непорушні канони, залізні штампи та незліченні регламенти. Плюс — необхідне творче вишукування. Це як у літературі. Справжній художник, спираючись на традицію, розвиває риси особистої своєрідності.
  Як це не дивно, у таборовій промові дуже мало лайливих слів. Справжній карний злочинець рідко опускається до матюки. Він нехтує неохайною матюкою скоромовкою. Він цінує свою промову і знає їй ціну.
  Справжній карний злочинець цінує якість, а не децибели. Віддає перевагу точності — достатку.
  Гидливе: «Твоє місце у параші» — коштує десятка добірних лайок. Гнівне: «Що ж ти, сука, дешевиш?!» - вбиває наповал. Поблажливе: «Ось так фрайєр — ні вкрасти, ні покараулити» — дезавуює людину абсолютно…
  У таборі ще жива форма словесного поєдинку, блискучої розмовної дуелі. Я часто спостерігав такі бої — з розминкою, удаваною апатією та раптовими феєрверками вбивчого красномовства. З відточеними формулюваннями на рівні Крилова та Лафонтена:
  «Вовк та мічених бере…»
  У таборі не клянуться рідними та близькими. Тут не почуєш божби та багатослівних східних запевнень. Тут кажуть:
  — Клянуся свободою!
  Наступний уривок — про того ж таки капітана Єгорова. Шматки з середини зникли. Там була історія з конем — колись розповім. І ще про бунт на Весляні, коли Єгорова оглушили лопатою...
  Загалом втрачено сторінок дванадцять. Усе тому, що наша література дорівнює динаміту. На мою думку, це велика честь для нас…
  
  
  У вбиральні було чисто та прохолодно. Єгоров курив, сидячи на підвіконні. За вікном пожежники грали до містечок. Проїхав хлібний фургон і, хитнувшись, загальмував біля булочної.
  Єгоров загасив цигарку і вийшов. Лікарняний коридор перетинали сонячні промені. Тут було багато вікон — легкі фіранки здригалися і хиталися.
  Коридором йшла медсестра. Вона була схожа на черницю і здавалася гарненькою.
  Усі лікарняні медсестри здавалися гарними. Та вони й були гарненькі. Бо вони були юними та здоровими. А довкола — так багато прозорих білих фіранок, холодного світла, і нічого зайвого…
  - Ну як? — спитав Єгоров.
  — Стан задовільний, — холодно відповіла медсестра.
  У неї були розкосі очі, акуратна чубчик і блакитний халат, стягнутий на талії.
  Медсестри в палатах та реєстратурі здавалися байдужими. Адже вони говорили про те, що не кожному приємно чути…
  - Ясно, - сказав капітан, - задовільний - значить погане?
  — Заважаєте працювати, — сказала вона тоном змученої поштової службовця.
  — Сунути тебе головою в м'ясорубку, — тихо промовив капітан.
  Коридором квапливо йшов хірург із чотирма асистентами. Вони були вищими за його зростання. Хірург щось казав їм, не обертаючись.
  Єгоров став на дорозі.
  — Потім, потім, — усунув хірург, — ми, лікарі, забобонні...
  Він майже жартував.
  — Якщо моя дружина, — сказав капітан, — якщо щось трапиться… Усе, що буде потім, уже не має значення.
  — Перестаньте блюзнірувати, — сказав хірург, — йдіть обідати. Випийте портвейну. Їдальня за рогом.
  — Який здоровий, — сказав капітан.
  - Хто це? - здивувався хірург. - Навіщо? Я ж просив...
  Вийшовши з лікарні, Єгоров заплакав, відвернувшись до стіни. Він згадав Катине обличчя, дитяче та зле. Згадав пальці з обкусаними нігтями. Пригадав усе, що було.
  Потім закурив і подався до їдальні. Там було кілька відвідувачів. Частина алюмінієвих табуреток стояла штабелем у кутку.
  Капітан сів біля вікна, замовив вино та шницель. Офіціантки в їдальні здавалися гарними і схожими на медсестер. На офіціантках були яскраві шовкові блузи та мереживні фартухи. Касирка невдоволено поглядала до зали. Перед нею лежала товста рвана книга.
  Обідаючи, Єгоров спостерігав, як два солдати миють вантажівку.
  Він вийшов із їдальні, купив газету. Покрутив і засунув її до кишені. Назустріч йшла жінка з мітлою. Жінка дряпала бруківку з розплющеними недопалками.
  Проїхав велосипедом залізничник. Спиці утворювали легке мерехтливе коло.
  Через годину Єгоров зайшов до клініки. Він стояв у коридорі під люстрою. На вікні гойдалася рослина із твердими зеленими пагонами. Квіти у лікарні здавалися штучними.
  Коридором ішов хірург. Мокрі руки він ніс собі, як річ. Медсестра подала йому серветку. Потім попрямувала до Єгорова.
  Раптом вона здалася йому негарною. Вона була схожа на розумного серйозного хлопчика. На медсестрі був халат із чорнильною цяткою біля воріт і заношені домашні туфлі.
  — Вашій дружині краще, — почув капітан, — Маневич зробив чудо.
  Єгоров озирнувся — хірурга не було. Він зробив диво і потім пішов.
  - Як прізвище? - Перепитав Єгоров, але медсестра теж пішла.
  Він спустився вниз сходами. Гардеробник подав йому шинель. Капітан простягнув йому рубль. Старий поважно підняв брови.
  Медсестра в реєстратурі співала:
  …Подаруй мені місячний камінь,
  Талісман моєї любові…
  
  Вона здалася Єгорову негарною.
  — Начебто моїй дружині краще, — сказав капітан, — вона заснула.
  Помовчав і додав:
  — Все ж таки знаючі люди — євреї. Може, даремно їх давили століттями?.. Цього шістдесятого до нас прислали одного. Усі говорили — єврей, єврей... Виявився людиною, яка п'є.
  Медсестра обірвала співи і невдоволено уткнулася в папери.
  Капітан вийшов надвір. Назустріч йшли люди — у сандалях, кепках, беретах, строкатих сорочках та темних окулярах. Вони несли господарські сумки та портфелі. Жінки в різнокольорових блузках здавалися гарними і схожими на медсестер.
  Але головним було те, що спить дружина. Що Катя у безпеці. І що вона, мабуть, хмуриться уві сні.
  
  24 травня 1982 року. Нью Йорк
  Я вже казав, що зона є модель держави. Тут є спорт, культура, ідеологія. Є щось на кшталт комуністичної партії. (Секція внутрішнього порядку.) У зоні є командири та рядові, академіки та невігласи, мільйонери та бідняки.
  У зоні є школа. Є поняття кар'єри, успіху.
  Тут зберігаються усі пропорції людських стосунків.
  Величезне місце у табірному житті займає листування з рідними. Хоча родичі є далеко не у всіх. А на особливому режимі – тим більше. Даються взнаки роки таборів і в'язниць. Дружини знайшли собі інших шанувальників. Діти налаштовані проти батьків. Друзі та знайомі або тягнуть термін, або загубилися у величезному світі.
  Ті ж, хто має рідних і близьких, дорожать листуванням з ними — надзвичайно.
  Лист із дому – табірна святиня. Боже боронь Бог сміятися над цими листами.
  Їх читають уголос. Незначні деталі подаються як формені сенсації.
  Наприклад, дружина повідомляє:
  «…Льонько такий наполегливий. Кіль із хімії схопив…»
  Щасливий батько перериває читання:
  — Бач ти, кілок з хімії…
  Його фізіономія розтягується у задоволеній посмішці.
  І весь барак шанобливо повторює:
  — Кіль із хімії… Це тобі не хрін собачий…
  Інша справа — листування із «заочницями». У ній багато цинізму, вдавання, малювання.
  Такі листи складаються колективно. Вони ув'язнені зображують себе жертвами трагічних обставин. Виявляють гаряче бажання повернутися до творчої праці. Нарікають на самотність і людську злість.
  У зоні є корифеї епістолярного жанру. Майстри зі складання несамовитих текстів. Ось характерний початок табірного листа до «заочниці»:
  «Доброго дня, незнайома жінка (а може бути — дівчина) Людо! Пише тобі колишній наполегливий домушник, а нині кваліфікований водій лісовозу — Григорій. Олівець тримаю лівою рукою, бо права моя рука гноиться від непосильної праці…»
  Листування з «заочницями» — фальшиве і химерне. Але й у листах міститься досить глибоке почуття.
  Очевидно, ув'язненому необхідно щось, що лежить поза його паскудним життям. Поза зоною та терміном. Поза його самим. Щось таке, що дозволило б йому забути про себе. Хоча б на якийсь час відключити гальма себелюбства. Щось безнадійно далеке, майже міфічне. Можливо, додаткове джерело світла. Якийсь предмет безкорисливого кохання. Не надто щирою, дурною, вдаваною. Але саме - кохання.
  До того ж, чим безнадійніша мета, тим глибші емоції.
  Звідси — безмежна увага, якою користуються табірні жінки.
  Їх, як правило, дещо в зоні. Працюють вони в адміністративно-господарському секторі, бухгалтерії та медичній частині. Крім цього, є дружини офіцерів і надстроковиків, які навідуються до табору.
  Тут кожну, саму непоказну, жінку проводжають десятки захоплених очей.
  Ця увага по-своєму цнотлива і безкорислива. Жінка уподібнюється до видовища, театру, чистого кіно. Сама недосяжність її (а становище вільної жінки робить її практично недосяжною) визначає чистоту думок.
  — Ти подивися, — кажуть зеки, — яка жінка!.. Я вже підписався б на цю марцифаль!..
  Тут - наголос на іменник. Тут вражає жінка взагалі, а чи не її конкретні переваги. Тут панує умами жінка як факт. Жінка як така є дивом.
  Вона – марцифаль. Тобто щось загадкове, піднесене, екзотичне. Кефаль з марципаном.
  Зеки дуже рідко зазіхають на вільних службовців жінок. По-перше, це безнадійно. Занадто велика соціальна прірва. З іншого боку, це головне. Набагато важливіше – культ, мрія, наявність ідеалу.
  При цьому уявні амури з дружиною начальника табору — одна з найпоширеніших колізій місцевого фольклору. Один із бродячих сюжетів тюремної міфотворчості.
  У цьому майже фантастичному сюжеті є безперечна художня логіка. Саме так реалізується мрія про соціальну відплату.
  Щось подібне трапляється і на волі. У Таллінні у мене був приятель Ейно Ріпп. Йому вдалося спокусити дружину естонського міністра культури. Вона була косоокою настільки, що сторонні люди в ресторані питали:
  — Що ви на мене так дивитеся?
  Проте Ріпп її любив. Ріпп самостверджувався, маючи дружину партійного функціонера. Мучи цю жінку, Ріпп переживав миті соціальної урочистості.
  Ріп казав мені:
  — У її обличчі я влаштував проклятий радянський режим…
  Повернемося до нашого рукопису. Залишилося чотири розрізнені шматки. Переказувати втрачені сторінки — безглуздо. Відновити їх неможливо. Бо забуто головне — яким був я сам.
  Загалом дивіться…
  
  
  Спробуйте зайти до лікаря Явшиця з відірваною головою в руці. Він подивиться на вас похмурими короткозорими очима і байдуже запитає:
  — На що скаржитесь, сержанте?
  Щоб домогтися у Явшиця визволення, треба пережити авіаційну катастрофу. Проте за рік я навчився симулювати хвороби — від радикуліту до катара. Я розробив свій метод. Метод полягав у наступному. Я просто називав будь-який фантастичний симптом. І потім відстоював його з дикою завзятістю. Цілий місяць, наприклад, я дурив Явшиця, повторюючи:
  — Таке відчуття, лікарю, що з мене викачують кисень. Крім того, у мене болять нігті і свербить хребет ...
  Однак цього разу мені не пощастило. Мій радикуліт безславно провалився. Явшиць сказав мені:
  — Можете йти, сержанте.
  І демонстративно розкрив Сименона.
  - Цікаво, - сказав я, даючи зрозуміти, що на лікаря лягає відповідальність за згубний перебіг хвороби.
  — Не затримую вас, — сказав лікар.
  Я напився з цинкового бачка, зазирнув у ленінську кімнату.
  Там на самоті сидів Фідель. Перед ним був перекинутий стілець. Уподібнюючись до стародавніх майстрів, Фідель покривав вишуканим різьбленням нижню частину сидіння. При цьому він щось співав.
  — Здорово, — говорю.
  Фідель відсунув стілець. Потім гордо глянув на свою роботу. Я прочитав коротку всеосяжну лайку.
  - Ось, - сказав він, - крик душі!
  Потім спитав:
  - Тобі Едіта П'єха подобається? Тільки відверто.
  — Ще б пак, — сказав я.
  — На обличчя та на постать?
  - Ну.
  — Адже її хтось це, — розмріявся Фідель.
  — Не виключено, — говорю.
  - У жінці головне не це, - сказав Фідель, - головне характер. У сенсі — позитивні якості… У мене була одна чувиха в Сиктивкарі, то я їй квіти дарував. Незабудки, троянди, хризантеми всілякі.
  — Брешеш, — сказав я.
  - Брешу, - погодився Фідель, - тільки справа не цьому. Справа в принципі ... Ти в ніч заступаєш?
  - Ну.
  — У шостому бараку зеки щось химічать. Сам опер попереджав.
  — А що саме?
  — Не знаю, ти спитай його. Якусь поганку завертають. Або просто волинять…
  — Добре було б з'ясувати.
  — Опера спитай…
  
  
  Ми пройшли через казармовий двір. Новобранці займалися стройовою підготовкою. Командував ними сержант Мелешко. Побачивши нас, він швидко змінив тон.
  — Що, Парамонов, — заволав сержант, — яйця заважають?!
  Батько Парамонова був літературознавцем. Маршувати його син не вмів. Гімнастерку називав сорочкою. Автомат – рушницею. Крім того, писав вірші. З кожним днем вони звучали все спокійніше.
  Ми пройшли вздовж вбиральні з відчиненими дверима. Опинилися на розпліднику. Просторі вольєри були огороджені залізними сітками. Там біснувалися злісні караульні собаки. Кудлата Альма від люті гризла власний хвіст. Її шерсть була в крові.
  Пахапіля не було. Інструктор Воліков щось майстрував за столом. Перед ним стояв репродуктор. Задня стінка була відгвинчена. Я відчув гострий запах каніфолі.
  Побачивши нас, інструктор вимкнув паяльник.
  - Добре, - сказав Фідель, - начальство рідко заглядає.
  Ми оглянули стіни з колод. Недбало прибрану постіль. Кольорові фотографії над столом. Таблицю футбольного чемпіонату, гітару, інструкцію з дресирування собак.
  — Попрут мене звідси, — зауважив Воліков, — собаки буквально з глузду з'їхали. Виставляю Альму на блокпост. Зек іде вздовж паркану – вона хвостом махає. А на солдатів — кидається. Зовсім здичавіла. Навіть мене не визнає. Годую її, падлу, через спеціальну амбразуру.
  — От би опинитися на її місці, — сказав Фідель, — та капітанові Токареві горло перегризти. А що, їй же трибунал не страшний.
  — Якщо бажаєте, я щенят покажу, — сказав Воліков, натягуючи штани.
  Ми, нахилившись, пройшли в спеціальну комірчину. Там лежала на боці рудувата сука Мамуля. Вона стривожено підвела голову. Поруч, уткнувшись їй у черево, копошилися щенята.
  - Не чіпай, - сказав Воліков Фіделю.
  Він став брати цуценят та передавати нам. Вони мали рожеві животи. Тонкі лапи тремтіли.
  Фідель підніс одного з них віч-на-віч. Цуценя лизнуло його. Фідель засміявся і почервонів.
  Мамуля неспокійно оглядала нас і ворушила хвостом.
  Кілька секунд усі стояли мовчки. Потім Фідель підняв руки, як джазовий співак Челентано на обкладинці грамплатівки «Супрафон». Потім він накрив матом усіх сімох цуценят. Суку Мамулю. Ротне начальство. Особисто капітана Токаря. Місцевий клімат Інструкцію нагляду складу. І майбутній традиційний лижний крос.
  — Треба йти за пляшкою, — сказав Воліков. Начебто побачив десь відповідний знак.
  — Не можна, — сказав я, — мені заступати ввечері.
  — У шостому поганка починається, чув?
  — А що саме?
  - Не знаю. Опер інструктував.
  — Іди ти до Явшиця, — сказав Фідель, — мовляв… Кашляю… У шлунку різи…
  - Я був. Він мене виставив.
  — Явшиць зовсім здичав, — зауважив Воліков, погладжуючи Мамулю, — абсолютно… Приходжу одного разу. Ковтати, мовляв, боляче. А він і відповідає: «Ви б менше ковтали, єфрейторе!..» Натякає, козел, що я п'ю. Мабуть сам дме шнапс поодинці.
  — Не схоже, — сказав я, — дід у винятковій формі. Кірним його не бачили.
  - Піддає, піддає, - втрутився Фідель, - у лікарів навалом спирту. Чому б і не випити?
  — Взагалі, так, — кажу.
  — Я чув, він Максима Горького занапастив, ще коли був ворогом народу. А у шістдесятому йому помилування вийшло… Леа… реалі… реалібітували його. А лікар образився: «Куди ж ви дивилися, поки я термін тягнув?!.» Так і залишився на Півночі.
  — Їх послухати, — розгнівався Воліков, — кожен сидить нізащо. А шпигунів я взагалі не люблю. І ворогів народу також.
  — Ти бачив їх? — питаю.
  — Тут трапився мені один єврей, завбаней. Сидить за розбещення малолітніх.
  — Який це ворог народу?
  — А що, по-твоєму, друже?
  Воліков пішов помочитися. За хвилину повернувся каже:
  — Альма зовсім здичавіла, начисто. Гавкає на мене, наче я чужий. Я якось не витримав, підійшов і теж — як залаю. Налякав її до смерті.
  — На її місці, — сказав Фідель, — я б усім, і цирикам, і зекам горло перегриз...
  — Нам за що? — поцікавився Воліков.
  - А за все, - відповів Фідель.
  Ми помовчали. Було чути, як у комірчині пищать цуценята.
  — Гаразд, — сказав Воликов, — то й бути.
  Він дістав з-під матраца пляшку вермуту із зеленою етикеткою.
  - Ось. Від себе ж і сховав… І одразу знайшов.
  Вермут був запечатаний сургучем. Фідель не захотів поратися, вдарив шийкою об край плити.
  Ми випили з одного кухля. Воліков дістав болгарські цигарки.
  - Ого, - сказав Фідель, - ось що означає жити без начальства. Все в тебе є — шнапс та курево. А один інструктор на Весляні, кажуть, навіть трипер підхопив…
  За вікном сержант Мелешко підвів взвод до вбиральні. Настала команда:
  — Оговтатися!
  Усі лишилися зовні. Розташувалися довкола дощатої будки. За хвилину сніг покрився вензелями. Відразу виникло імпровізоване змагання на дальність. Наскільки можна було бачити, переміг Якимович із Гомеля…
  Білий дим вертикально здіймався над дахом гарнізону. Запраний прапор похмуро повис. Дощаті мури здавались особливо нерухомими. Так може бути нерухома човнова пристань біля стрімкої гірської річки. Або півверстат, на якому експрес лише злегка гальмує, а потім мчить далі.
  Денальні в тілогрейках розчищали сніг біля ганку широкими фанерними лопатами. Дерев'яні ручки лопат блищали на сонці. Зелена вантажівка з брезентовим фургоном зупинилася біля дверей армійської кухні.
  — Бобе, ти до зеків добре ставишся? — спитав Фідель, допиваючи вино.
  - По-різному, - сказав я.
  - А я, - сказав Воликов, - прямо кінчаю, дивлячись на зеків.
  — А я, — каже Фідель, — зовсім заплутався...
  - Гаразд, - кажу, - мені на чергування час...
  
  
  Я зайшов у казарму, надів кожушок і розшукав лейтенанта Хурієва. Він мав мене проінструктувати.
  - Іди, - сказав Хурієв, - будь обережний!
  Табірні ворота були відчинені. До них під'їжджали автозаки з лісоповалу. В'язні сиділи в кузові на підлозі. Солдати розмістилися за бар'єрами біля кабін. Коли машина гальмувала, вони зістрибували першими, потім швидко відходили, тримаючи автомати. Після цього зістрибували ув'язнені та йшли до воріт.
  - Перша шеренга - марш! - Командував Тваурі.
  У правій руці він тримав брезентовий мішечок із картками. Там були вказані прізвища ув'язнених, особливі прикмети та терміни.
  - Друга шеренга - марш!
  Урки йшли, розчинивши ватяні бушлати, не помічаючи хриплячих собак.
  Вантажівки розгорнулися і висвітлили фарами ворота.
  Коли бригади пройшли, я відчинив двері вахти. Контролер Білота у розстебнутій гімнастерці сидів за пультом. Він висунув штир. Я опинився за ґратами у вузькому прохідному коридорі.
  — Курити їсти? — спитав Білота.
  Я кинув у жолоб для ксів кілька пом'ятих цигарок. Штир повернувся на колишнє місце. Контролер пропустив мене в зону.
  
  
  На Півночі взагалі темніє рано. А в зоні – особливо.
  Я пройшов уздовж стін бараку. Досяг воріт, під якими тьмяно блищали рейки вузькоколійки. Зазирнув на КПП, де надстроковики грали у бурю.
  Я привітався - мені не відповіли. Тільки ленінградець Ігнатьєв збуджено крикнув:
  - Боб! Я сьогодні стирчу!
  Зім'яті карти беззвучно падали на відполірований ліктями стіл.
  Я докурив сигарету, поклав недопалок у консервну банку. Потім, відчинивши двері, переконався, що остаточно стемніло. Треба було йти.
  Шостий барак був праворуч від головної алеї, під вежею. Там, за оперативними даними, готувалася поганка.
  Я міг би й не заходити до шостого барака. І все-таки пішов. Мені хотілося покінчити з усім цим до настання абсолютної тиші.
  У кутках шостого бараку ховалися тіні. Тьмяна лампочка освітлювала грубий стіл та двоярусні нари.
  Я оглянув барак. Все це було мені знайоме. Життя з відкинутими покровами. Простий і однозначний сенс речей… Параша біля входу, картинки з «Вогника» на закопчених балках… Все це мене не лякало. Лише вселяло жалість і огиду.
  Бугор Агешин сидів, розставивши лікті. Обличчя його виражало зле нетерпіння. Інші розійшлися по кутках.
  Усі дивилися на мене. Я відчув себе ніяково і говорю Агешину:
  — Ану вийдемо.
  Той підвівся, озирнувся, немов даючи останні розпорядження. Потім подався до дверей. Ми зупинилися на ганку.
  — Зека Агешин слухає, — сказав бугор.
  У його манерах була суміш поваги та хамства, яка типова для ув'язнених особливого режиму. Де під лицемірним «начальник» виразно чується — «цегла»...
  — Слухаю вас, громадянине начальнику!
  — Що ви там починаєте, бугор? - Запитав я.
  Мені не варто було ставити це питання. Я порушував таким чином правила гри. За умовами цієї гри наглядач про все здогадується сам. І вживає заходів, якщо він на це здатний…
  - Ображаєш, начальник, - сказав бугор.
  - Що я, не бачу...
  Тут я згадав червонорожого офіціанта із модернізованої пивної на Лігівці. Якось я вирішив викрити його в шахрайстві і дістав авторучку. Поки я вважав, офіціант незворушно дивився мені в обличчя. Та ще й повторював фамільярним тоном:
  «Вважай, рахуй… Все одно я тебе обрахую…»
  — Якщо щось станеться, ти з бригадирів полетиш!
  - За що, начальник? — вимовив Агешин з удаваним переляком.
  Мені захотілося дати йому в пику.
  - Гаразд, - сказав я і пішов.
  Засипані снігом червоні вікна шостого барака залишилися позаду.
  Я вирішив зайти до опери Борташевича. То був єдиний офіцер, який говорив мені «ти». Я розшукав його у штрафному ізоляторі.
  — Гуд івнінг, — сказав Борташевич, — добре, що ти з'явився. Я тут філософське питання вирішую – чому люди п'ють? Припустимо, раніше казали — пережиток капіталізму у свідомості людей… Тінь минулого… А головне вплив Заходу. Хоча ми піддаємо виключно на Сході. Але це ще добре. Ти мені ось що поясни. Колись я жив у селі. У мого сусіда був цап. Такого алкаша я в житті не пригадаю. Хоч червоне, хоч біле, тільки наливай. І Захід тут не впливає. І минулого начебто немає у цапа. Він же не старий більшовик... Я й подумав, чи не міститься в алкоголі таємнича сила. На кшталт тієї, що утворюється під час розпаду атомного ядра. Тож чи не можна цю силу використати з мирною метою? Наприклад, щоб я з армії раніше терміну демобілізувався?
  В ізоляторі — ґрати на вікнах. У кутку плита. На плиті - киплячий чайник, обкладений сухарями. За стіною дві одиночні камери. Їх називають - "склянки". Зараз вони порожні.
  — Женя, — сказав я, — у шостому бараку, здається, поганка назріває. Це правда?
  — Так, я хотів тебе попередити.
  - Чого ж не попередив?
  — Філософські думки наринули. Відволікся. Пардон…
  — А в чому там річ?
  — Хочуть одному стукачу влаштувати темну. Онучину Івану.
  — Це твій улюблений кадр.
  - Вже не мій. Я цього типу використовувати не в змозі. Форменний псих. На політиці рушив. Що його не спитай, він усе за політику. Цей, каже, принизив великий образ. Це — нездорові тенденції. Наче єдиний, хто за радянську владу, — громадянин Онучин. Тьху, створює ж природа.
  — А хто він у справі?
  - Баклан, звичайно. Я тобі скажу. Сиди ти на вахті. Або в мене. А в шостий барак не лізь.
  — То вони ж його замочуть! Кожен суне по разу, щоб усі мовчали.
  — Тобі що, Онучина шкода? Врахуй, він і на тебе капав. У сенсі, що ти потураєш контингенту.
  — Не в Онучині справа. Треба за законом.
  — Ти взагалі зайве з зеками церемонишся.
  — Просто мені здається, що я такий самий. Та й ти, Женю…
  — От дає, — сказав Борташевич, нагинаючись до осколка дзеркала, — дає! Будка в мене справді штрафна, але перед законом я відносно чистий.
  - Про тебе не знаю. А я до ВОХРи пив, хуліганив, із фарцівниками був знайомий. Одного разу дівчину вдарив на Перинній лінії. У неї окуляри розбилися.
  — Ну, добре, а я до чого?
  — Хіба в тебе всередині не сидить грабіжник і аферист? Хіба ти подумки не вбив, не пограбував? Чи, як мінімум, не зґвалтував?
  — Ще б пак, сотні разів. А може, тисячі. Подумки так. Так я ж волі не даю моїм пристрастям.
  - А чому? Боїшся?
  Борташевич схопився:
  - Боюся? Ось уже ні! І ти чудово це знаєш.
  — Ти боїшся себе.
  - Я не вовк. Я живу серед людей.
  - Гаразд, - сказав я, - заспокойся.
  Опер ступив до плити.
  — Гляди-но, — раптом сказав він, — у тебе це буває? Коли чайник закипить, дуже хочеться пальцем заткнути цю справу. Я якось не витримав. Трохи без пальця не залишився.
  — Гаразд, — говорю, — піду.
  - Не поспішай. Хочеш пива? У мене є пиво. І банку консервів.
  - Ні. Піду.
  — Ти даєш, — здивувався Борташевич, — зовсім народ здичав. Пива не бажає.
  Він стояв на порозі і кричав мені слідом:
  — Алиханов, не шукай пригод!
  
  
  З ШІЗО я попрямував у найнебезпечніший кут табірної зони. Туди, де між стіною бараку та огорожею пролягала освітлена колія. Так званий — коридор, що прострілюється.
  Інструктуючи службове вбрання, розвідник вимагав до цієї ділянки особливої уваги. Саме тому тут завжди було спокійно.
  Я пройшов уздовж барака, здалеку крикнув вартовому:
  - Здорово, Рудольфе.
  Мені хотілося запобігти стандартному окрику: «Хто йде?!» Від цього в мене завжди псувався настрій.
  - Стій! Хто йде?! — вигукнув вартовий, клацаючи затвором.
  Я мовчки йшов прямо на вартового.
  — Вай, Борисе?! - сказав Рудольф Хедоян. — Трохи тебе стріляла!
  — Гаразд, — кажу, — тут усе гаразд?
  - Як нормально, - закричав Рудольф, - нормально? Людей не вистачає. Наглядател вишка стоїть і кажеш, нормально? Нема нормально! Холод – нормально?! Е!..
  Жителі півдня ВОХРи страшенно мучилися від холоду. Деякі розводили просто на вежах маленькі багаття. І колись офіцери дивилися на це крізь пальці. Потім Резо Цховребашвілі спалив повністю четвертий караульний пост. Після цього була спеціальна вказівка зі штабу частини забороняюча навіть курити на вежі. Самого Резо тягали до підполковника Гречнева. Той почав було репетувати. Але Цховребашвілі жестом зупинив його і миролюбно промовив:
  «Ставлю коньяк!»
  Після чого Гречнев розреготався і вигнав солдата без покарання.
  - Ось так клімат, - сказав Рудольф, - гірше, ніж на Місяці.
  - Ти на Місяці був? — питаю.
  — Я й у відпустці не був, — сказав Рудольф.
  — Гаразд, — кажу, — потерпи ще сорок хвилин.
  Я стояв під вежею кілька хвилин. Потім подався до шостого барака. Я йшов повз косі лави. Повз щитів з фотографіями ударників праці. Повз водокачку, чорний сніг біля дверей якої був витоптаний.
  Потім звернув до пожежної дошки, щоби переконатися, чи всі інструменти на місці.
  Почнися пожежа, і в'язні навряд чи гаситимуть її. Адже будь-який інцидент, навіть стихійне лихо, приємно урізноманітнює життя. Але аварійний стенд був у режимі і зеки цим користувалися. Коли в бараку починалася різанина, білі мчали до пожежного стенду. Тут вони могли схопити лопату, чавунні щипці чи сокиру.
  З шостого бараку долинули приглушені крики. На мить я відчув нудотний холодок під ложечкою. Я згадав, які величезні простори за спиною. А попереду один шостий барак, де кидаються крики. Я подумав, що треба втекти. Піти і за хвилину опинитися на вахті з картярами. Але цієї миті я вже відчиняв двері барака.
  Онучина я побачив одразу. Він стояв у кутку, прикрившись табуреткою. Ніжки її зловісно стирчали вперед.
  Онучин був відомим стукачем. А також — єдиною людиною у зоні, яка носила бороду. Так він знявся як підслідний. Потім знімок перекочував у справу. Надалі борода стала його особливою прикметою, як і розгонисте татуювання:
  «Не забуду мати рідну та загиблого батька!»
  Онучин був побитий. Борода його стала червоною, а плями на тілогрійці чорними. Він розмахував табуреткою і все повторював:
  — За що ви вбиваєте мене? Нізащо ви мене вбиваєте! Гадаю бути, ні за що!..
  Коли я увійшов... Коли я вбіг, ув'язнені повернулися і відразу ж оточили його. Хтось із задніх рядів, можливо, Чалий, з ножем пробивався вперед. Вузьке біле лезо я побачив одразу. На цю крихітну залізку падало все світло барака.
  - Назад! - крикнув я, хапаючи Чалого за рукав.
  — Від гріха, начальнику, — здавлено вимовив зек.
  Я вхопив Чалого за тілогрійку і зірвав її до ліктів. Потім ударив його чоботом у живіт. За мить я б біля Онучина. Пам'ятаю, розстебнув манжети гімнастерки.
  В'язні, оточивши нас, чекали сигналу чи хоча б різкого руху. Щось безлике і страшне рухалося на мене.
  З гуркотом відчинилися двері. На поріг зробив крок Борташевич у сліпучих ялинових чоботях. Мене він помітив одразу і, знижуючи голос, вимовив:
  — Через одного… Слово комуніста… Без суду…
  Погрозливе мені чудовисько розпалося на десяток темних фігур. Я взяв Онучина за плече. Ми втрьох пішли з бараку.
  За спиною пролунав голос бугра:
  — Ех, баклання ви помийне! Хіба з вами справу замочиш?!
  
  
  Ми йшли вздовж паркану під охороною вартових. Коли досягли вахти, Борташевич сказав Онучину:
  — Іди до ШІЗО. Чекай, коли переведуть до іншого табору.
  Онучин торкнув мене за рукав. Його рот був сумно викривлений.
  — Немає правди, — сказав він.
  — Іди, — говорю…
  Рано-вранці я постукав до лікаря. У його кабінеті було просторо та чисто.
  - На що скаржитесь? — вимовив він, підводячи короткозорі очі.
  Потім швидко встав і підійшов до мене:
  — Ну, що ж ви плачете? Дозвольте, я хоч двері зачиню…
  
  30 травня 1982 року. Нью Йорк
  Я згадую про випадок під Йосером.
  За два кілометри від табору була розташована сільська школа. У школі працювала вчителька, худа жінка з металевими зубами та більмом на оці.
  Із зони було видно шкільний ґанок.
  У цій же зоні містився «свавілля» Макєєв. Це був шістдесятирічний чоловік.
  В результаті зек полюбив шкільну вчительку. Розглянути риси її обличчя не міг. Більше того, він і віку її не знав. Було ясно, що це жінка, і все. Хтось у старомодній сукні.
  Звали її Ізольда Щукіна. Хоча Макєєв і цього не знав.
  Власне, він її навіть не бачив. Він знав, що це жінка, і розрізняв кольори її суконь. Сукнь було дві — зелене та коричневе.
  Рано-вранці Макєєв залазив на дах барака. Через деякий час голосно оголошував:
  — Коричневе!
  Це означало, що Ізольда пройшла у вбиральню.
  Я не пам'ятаю, щоб ув'язнені сміялися з Макєєва. Навпаки, його почуття викликало глибокий інтерес.
  Макєєв зобразив на стіні бараку ромашку. Вона була завбільшки з паровозне колесо. Щовечора Макєєв прав ганчіркою один з пелюсток.
  Чи здогадувалася про це Ізольда Щукіна — невідомо. Швидше за все, здогадувалася. Вона довго стояла на ганку і часто ходила до вбиральні.
  Їхня зустріч відбулася лише одного разу. Макєєв працював у виробничій зоні. Вкотре його вивели на окрему точку. Ізольда йшла через селище. Їхні маршрути перетнулися біля водонапірної вежі.
  Уся колона сповільнила крок. Конвоїри занепокоїлися, але зеки пояснили їм, у чому справа.
  Ізольда йшла вздовж колони, що завмерла. Її металеві зуби виблискували. Фетрові боти потопали в багнюці.
  Макєєв кинув їй із рядів невеликий паперовий пакет. Ізольда підняла його, розгорнула. Там лежав саморобний пластмасовий мундштук.
  Жінка рішуче зробила крок у бік начальника конвою. Вона зняла короткий в'язаний шарф і простягла єфрейтору Бойку. Той передав його одному із зеків. Вогняний клапоть слідував по рядах, такий яскравий на тлі зношеної табірної погані. Поки Макєєв не обмотав їм свою худу шию.
  В'язні пішли. Хтось із рядів затягнув:
  …Де ж ти, падла, любов свою крутиш,
  З ким диміш папироскою однієї!
  
  Але його обірвали. Момент спонукав до тиші.
  Макєєв обертався і розмахував шарфом аж до зони. Сидіти йому залишалося чотирнадцять років.
  
  
  Житлові корпуси, що виступають із мороку, оточені триметровим парканом. Уздовж слідового коридору розкидані пастки з найтоншого залізного дроту. Трохи далі встановлені сигнальні прилади типу «Бурштин».
  По кутах височіють чотири вартові будки. Вони формують уявний замкнутий прямокутник.
  Чотири прожектори висвітлюють стежку вбрання. Вартовим видно гнилі дошки і прострілюваний коридор між житловою та господарською зоною.
  До шостої вечора під'їжджає автозак із ґратами на вікнах. Начальник конвою знімає замки. Ув'язнені мовчки йдуть трапом, у сірих робах і гуркотливих черевиках.
  З'являється офіцер у зеленому дощовику з капюшоном. Його голос звучить як сигнальний прилад:
  — Бригада надходить у розпорядження конвою. Крок убік – втеча. Конвой застосовує зброю — негайно!
  Холод та пил. Подекуди побіліла земля від морозу. Суха руда трава тиснеться до бугра.
  Зеки, тихо перемовляючись, будуються в колони. Інструктори притримують собак, що рвуться.
  - Перша колона - марш!
  Офіцерові за п'ятдесят. Двадцять років працював в охороні. На погонах — чотири маленькі зірочки.
  Є у нього громадянський імпортний піджак. Решта — казенна зелень.
  Солдати в незграбних кожухах ідуть на пости. Волочуть за собою американські телефони.
  Підмінний залишається на вахті. Скоро йому насниться будинок, Бронюта Гробатавічус у зеленій кофті... Він побачить блискучу під сонцем річку. Свою вантажівку на курній дорозі. Орла над гаєм. Човен, що беззвучно розсовує очерету.
  Потім у затишний, теплий світ його сновидінь проникне окрик, навмисне грубий і різкий, як жерсть:
  - Зміна, підйом!
  І знову — шість годин на вітрі. Якби ви знали, друзі, що це таке!
  За ці години ти пригадаєш усе своє життя. Вибачиш усі образи. Об'їздиш увесь світ.
  Ти матимеш сотні жінок. Пити шампанське із кришталевих келихів. Битися і їздити в таксі.
  І знову — шість годин на вітрі.
  Вночі передали із зони:
  "В обрубці примружився зек".
  Діло було так. Стропаль неправильно повів важелі. Над головами косо рвонувся блок. Слизнув чавунний ланцюг. І ось корпусом двовісного парогенератора АГ-430... Ні, шматком заліза в півтори тонни... Загалом, зеку Бутирину, який, нахилившись, притирав шви, розкроїв череп.
  Тепер він лежав під намоклим брезентом. Його ступні були неприродно вивернуті. Тіло займало невеликий простір від станини до бака для сміття.
  Він став ніби меншим на зріст. Його обличчя було таким же неживим, як м'ята рукавиця, що валялася віддалік. Або - відполірований до блиску черешок лопати. Або — бляшанка з тавотом...
  Ця смерть була позбавлена таємничості. Вона наводила тугу. Над просоченим кров'ю брезентом вібрували мухи.
  Бутирін часто бачив смерть, уникав її десятки разів.
  Це був спадковий скокар, наркоман, волинник та гомосек. Та ще — істерик, який перекидав залпом у кабінеті слідчого банку чорнило.
  З ніг до голови його покривала татуювання. Зуби потемніли від чифіру. Сколоте морфіном тіло відмовлялося реагувати на біль.
  Він міг здохнути давно. Наприклад, у Сормові, де канавенські хлопці побили його велосипедними ланцюгами. Вони кинули його під електричку, але Бутирін дивом поповз. Зек часто згадував ревучий вогняний трикутник. І те, як пісок рипів на зубах.
  Він міг здохнути в Горі, коли змутив на ринку натовп жителів півдня.
  Він міг зітхнути в Синдорі. Конвоїри загнали тоді етап у крижану річку. Але урки заспівали, пішли. І рябий єфрейтор Петров почав стріляти...
  Він міг здохнути в Ухті, йдучи на ривок з лісобіржі.
  Він міг подихнути в койненському ізоляторі, де табірні масті різалися шевськими ножами.
  І тепер він лежить під випадковим брезентом. Опер намагається вийти на зв'язок. Він вигукує, притискаючи до рота мембрану:
  - Я - Лютик! Я – Лютик! Прийом! Вас не чую! Надішліть додатковий конвой і лікаря.
  І офіцер запалить, а потім знову, сідаючи, кричатиме:
  - Я - Лютик! Прийом! В'язні збуджені! Ситуація критична! Надішліть додатковий конвой і лікаря.
  Скоро прийде лійка. Труп занурять у машину. Один із нас доставить його під автоматом до тюремної лікарні. Адже мертвих зеків теж належить охороняти.
  А за місяць замполіт Хурієв напише Інесі Володимирівні Бутиріній, єдиній родичі, двоюрідній тітці, листа. І в ньому буде сказано:
  «Ваш син, Бутирін Григорій Тихонович, упевнено йшов до виправлення. Він помер на трудовому посту ... »
  
  7 червня 1982 року. Нью Йорк
  Нагадаю вам, що табір є типово радянською установою. І не лише за своїм адміністративно-господарським устроєм. Не тільки щодо ідеології, що впроваджується зверху. Не тільки через звичні формальності.
  Табір установа радянська — за духом. За внутрішньою суттю.
  Пересічний карний злочинець, як правило, цілком лояльний радянський громадянин. Тобто він, звісно, незадоволений. Спиртне подорожчало і таке інше. Але основи – священні. І Ленін — поза критикою.
  У цьому сенсі надзвичайно показова табірна творчість. У таборі без натиску та примусу тріумфує метод соціалістичного реалізму.
  Чи думали ви про те, що соціалістичне мистецтво наближається до магії. Що воно нагадує ритуальний та культовий живопис древніх.
  Малюєш на скелі бізона - отримуєш увечері спекотне.
  Також міркують чиновники від соціалістичного мистецтва. Якщо зобразити щось позитивне, то буде добре. А якщо негативне, то навпаки. Якщо малювати стаханівський подвиг, то всі добре працюватимуть. І так далі.
  Згадайте підземні мозаїки. Овочі, фрукти, свійський птах... Грузини, литовці, вірмени... Велика і дрібна рогата худоба... Адже це ті ж бізони!
  У таборі — така сама історія.
  Візьміть табірний живопис. Якщо це пейзаж, то неймовірно спекотного, андалузького забарвлення. Якщо натюрморт, то сповнений калорій.
  Табірні портрети надзвичайно компліментарні.
  На волі зображують великих партійних діячів.
  І жодного модернізму. Що ближче до фотографії, то краще. Навряд чи тут досягли б успіху Модільяні з Гогеном.
  Візьміть табірні пісні. Ось один із найпоширеніших пісенних сюжетів. Одинока мати з дитиною. Батько в бігах. Дитина стає злодієм. (А якщо дочка, то повією.) Далі суд. Прокурор, опускаючи очі, вимагає найвищого заходу покарання. Підсудний кінчає життя самогубством. Біля могильної огорожі годинами ридає прокурор. Це, як ви вже здогадалися, — невдаха батько покійного.
  Зрозуміло, все це нісенітниця, позбавлена мінімальної життєвої правдоподібності. Прокурор взагалі не може засудити власну рідню. Такого неможливо радянські закони. І табірники чудово це знають. Але продовжують експлуатувати брехливий, безглуздий сюжет…
  Візьміть табірні міфи. Найбільш поширеним сюжетом є успішна масова втеча. Як правило, через Біле море – до Сполучених Штатів.
  Ви почуєте десятки версій із найдрібнішими побутовими подробицями. З детальним описом маршруту. З присягами, що все так і було.
  І організатором втечі неодмінно буде доблесний чекіст. Колишній полковник ГПУ чи НКВС. Засуджений Хрущовим сподвижник Берії чи Ягоди.
  Ну, чого їх, питається, тягне до цих мерзотників?! А тягне їх через те, що це — знайомі, звичні, радянські герої. Персонажі Юліана Семенова та братів Вайнерів.
  Омелян Пугачов, кажуть, спирався на біглих каторжників. Теперішні каторжники бунтувати не збираються. Стань якась заваруха, і підуть вони до найближчого винного магазину.
  Ну добре. Тепер про справу. Надішліть мені, якщо не важко, зразки ваших шрифтів і два каталоги.
  Будете в Нью-Йорку – побачимось. Привіт дружині, матінці та донькам. Наша Катя страшенно сердита - перехідний вік.
  Завтра біля мого будинку відкривається нове російське кафе. Рано вранці, будучи місцевою знаменитістю, йду вітати власників.
  
  
  У жовтні мене дискваліфікували за грубість, і я був позбавлений усіх привілеїв спортсмена. Відповідно, опинився у караульному батальйоні на правах пересічного. Вночі запах онуч, обгорнутих навколо халяв, позбавляв мене сну. На закінчення єфрейтор Бліндяк крикнув мені перед строєм:
  — Я ЗГНІЮ тебе, падла, побачиш — ЗГНІЮ!
  У цій ситуації посада писаря рота була нечуваною удачею. Мабуть, далася взнаки моя незакінчена вища освіта. У мене було два курси ЛДУ. Думаю, я був найосвіченішою людиною в республіці Комі.
  Рано-вранці я підмітав штабний ґанок. Засніжений плац був сполосований сильними гвардійськими струменями. Я виходив на дорогу і там чекав на капітана.
  Побачивши його, я прискорював кроки, різко підносив долоню до кашкета і бездумним, механічним голосом вигукував:
  - Бажаю здоров'я!
  Потім, гублячи долоню, ніби вщент знесилившись, шанобливо-фамільярним тоном запитував:
  — Як спали, дядьку Льоню?
  І негайно замовк, ніби соромлячись душевної теплоти, що охопила мене.
  Життя капітана Токаря складалося з мужності та пияцтва. Капітан, спотикаючись, брехав вузькою смужкою землі між цими двома океанами.
  Коротше, життя його не задалося. Дружина в Москві та під іншим прізвищем танцює на естраді. А син – жокей. Нещодавно надіслав свою фотографію: кінь, відро та якісь дошки.
  Втіленням мужності для капітана стали: охайність, різкий голос та вміння пити, не закушуючи…
  Токар знімає шинель. На шиї його, як погане знамення, біліє вузька лінія комірця.
  - Де Барковець? - Запитує він. — Кличте!
  Єфрейтор Барковець з'являється у дверях. Він пустує ногою, плечем, закочує очі. Тобто просто, грубо та абсолютно непереконливо розігрує почуття провини.
  Токар зігнутим пальцем розправляє діагональну офіцерську гімнастерку.
  — Єфрейтор Барковець, — каже він, — соромтеся! Хто послав учора на три літери лейтенанта Хурієва?
  — Товаришу капітан…
  - Мовчати!
  — Якби ви там були…
  - Наказую - мовчати!
  — Ви б переконалися.
  — Я вас заарештую, Барковець!
  — Що я його справедливо… обсмикнув…
  — Три доби арешту, — каже капітан, — виходить за кількістю букв.
  Коли єфрейтор віддаляється, Токар каже мені:
  — Адже москвичі люди з гумором.
  - Це вірно.
  — Ти бував у Москві?
  — Двічі на зборах.
  — А на стрибках бував?
  - Ніколи.
  — Цікаво, що за люди жокеї?
  — Ось не знаю.
  - Фізкультурники?
  - Щось на зразок…
  
  
  Токар приходить додому. До його ніг, присідаючи від захоплення, кидається чорний спанієль.
  — Брошка, Брошенько, — шепоче Токар, гублячи в сніг шматки докторської ковбаси.
  Вдома — тепла горілка, останні новини. У шухляді столу — пістолет…
  — Брошка, Брошенько, єдиний друг… Анікін демобілізувався… Решта людей вийшла. Ідіот Пантелєєв у Генштабі... Райзман — доцент, квартиру отримав... Райзман і в Майданеку отримав би окрему квартиру... Брошка, що ж це ми з тобою?.. Валентина, сука, не пише... Митя кінь прислав...
  Холод і темрява за вікном. Хату обступили кучугури. Ні звуку, ні шереху, випив і чекай. А скільки чекати – невідомо. Якби собаки загавкали чи лампа згасла… Тоді можна знову налити…
  Так він і засинає — портупея, діагональна гімнастерка, чоботи… І лампочка горить аж до ранку…
  А вранці я знову йду повз осквернений плац до воріт. Різко скидаю долоню до кашкета. Потім мляво кидаю її і голосом, що здригнувся від ніжного почуття, питаю:
  — Як ніч, дядько Льоня?
  
  
  Колись я був перспективним армійським важкоатлетом. Одночасно – спортивним інструктором при штабі частини. До штабу наглядачем виробничої зони. А всьому цьому передувала давня розмова із чиновником райвійськкомату.
  — Ти хлопець освічений,— сказав комісар,— міг би на сержанта вивчитися. У ракетні частини потрапити... А в охорону йдуть, кому вже втрачати нема чого...
  — Мені нема чого втрачати.
  Комісар глянув на мене з підозрою:
  — У якому сенсі?
  — З університету вигнали, з дружиною розлучився…
  Мені хотілося бути відвертим та простим. Доводи не переконали комісара.
  — Може, ти чогось це саме… Чогось слямзив? І змитися норовиш?
  — Так, — кажу, — у жебрака — бляшанку з мідяками.
  — Не зрозумів, — здригнувся комісар.
  — Це так, наче жарти.
  - Що в ній смішного?
  — Нічого, — кажу, — вибачте.
  - Слухай, хлопче! Я тобі по-дружньому скажу, ВОХРА це пекло!
  Тоді я відповів, що пекло це ми самі. Просто цього не помічаємо.
  — А по-моєму,— сказав комісар,— ти надто розумієш.
  Зневірившись розібратися, комісар почав заповнювати мої документи.
  Через місяць я опинився в школі нагляду складу під Ропчею. А ще через місяць інспектор рукопашного бою Торопцев, прощаючись, казав:
  — Запам'ятай, можна врятуватися від ножа. Можна блокувати сокиру. Можна відібрати пістолет. Можна все! Але якщо можна втекти – біжи! Біжи, синку, і не оглядайся...
  У моїй кишені лежала інструкція. Четвертий пункт говорив:
  «Якщо наглядач у безвихідному становищі, він дає команду вартовому — «СТРІЛЯЙТЕ В НАПРЯМКУ МЕНЕ…»
  
  
  Штрафний ізолятор, ніч. За стіною, брязкаючи кайданками, бродить Анагі. Опер Борташевич каже мені:
  — Звісно, всяке буває. Люди нервові, егоцентричні до краю ... Наприклад? Якось мені голову на лісоповалі хотіли відпиляти бензопилою «Дружба».
  - І що? - Запитав я.
  — Ну що… Бензопилу відібрав і морду набив.
  - Ясно.
  — З сокирою була історія на пересиланні.
  - І що? Чим закінчилося?
  — Відібрав сокиру, дав по пиці...
  - Зрозуміло.
  — Один чифірний мене з ножем прихоплював.
  — Ніж відібрали й у морду?
  Борташевич уважно глянув на мене, потім розстебнув гімнастерку. Я побачив маленький, білий шрам, що леденить душу.
  
  
  Вночі я поспішаю зі штабу до казарми. І найкоротший шлях – через зону. Я крокую повз однакові бараки, повз жовті лампочки в дротяних сітках. Я поспішаю, відчуваючи спорідненість тиші та морозу.
  Іноді відчиняються двері бараків. З натопленого житла із хмарою білої пари вискакує зек. Він мочиться, закурює, кричить вартовому на вежі:
  - Але, начальник! Хто з нас у в'язниці? Ти чи я?!
  Вартовий ліниво матюкається, кутаючись у кожух…
  З південного барака лунає крик. Я біжу, на ходу розстібаючи манжети. На дошках лежить у чоботях рецидивіст Купцов, репетує і вказує пальцем. По стіні рухається тарган, чорний і блискучий, як гоночна машина.
  - В чому справа? — питаю я.
  — Ой, боюсь, начальник! Хто його знає, що у таргана на умі!
  — А ви жартівник, — кажу я, — як звати?
  — Взимку Кузьмий, а влітку Філаретом.
  - За що сидите?
  — Вулицю неправильно перейшов… З чужим баулом.
  — Пробач, начальнику, — миролюбно висловлюється бугор Агешин, — це гумор такий. Як то кажуть, дружній шарж. Давай краще вечеряти.
  «Піємо, — думаю я, — адже вони такі ж люди… А людина від природи…» І так далі…
  Їли м'ясо засмажене в бараку на плиті. Потім палили. Хтось узяв гітару, сентиментальним голосом співаючи:
  …Вище голову, милий, я чекати не втомлюсь,
  Моя совість чиста, хоч одяг у пилюці,
  Наді мною розпечений намет Казахстану,
  Нескінченний степ золотиться вдалині…
  
  «Мили, загалом, люди, — думав я, — хоч і бандити, зрозуміло… Але ж життя покалічило, середовище заїло…»
  — Гей, начальник, — сказав бугор Агешин, — знаєш, кого ти їв?
  Усі засміялися. Я встав.
  — Знаєш, з чого ці самі котлети?
  Я відчув, як у моєму шлунку вибухає бомба.
  — З капітанової жучки... Шустрий такий був песик...
  …Надо мною розпечений намет Казахстану,
  Нескінченний степ золотиться вдалині,
  І куди не піду, я тебе не застану,
  Про тебе розповісти не хочуть ковили…
  
  — Ось ти й скажи йому, — каже Фідель.
  - Капітан цього не переживе. У старого, крім пса, і друзів немає. Не можу, їй-богу…
  - Ти ж боксер. У тебе нерви міцні.
  - Їй-богу, не можу.
  — Сказати треба все одно.
  — Тобі легше. У тебе з капітаном і справ ніяких.
  - До чого тут я? Хто з'їв, той хай і каже.
  — Навіщо ти нагадуєш? Мене і так вивертає кожну мить.
  — Він пістолет у кишені носить. Як би він не це саме… Дізнавшись про таку справу…
  — Що й казати, старий на межі. Дружина не пише, син якийсь гопник… Брошка у нього друг.
  — А якщо послати телеграму?
  - Це не піде.
  — Все одно сказати доведеться. А ти людина освічена, вмієш із людьми розмовляти.
  - Тобто?
  — Не дарма тебе при штабі тримають. З усіма знаходиш мову.
  - Що ти хочеш цим сказати?
  — З тобою половина офіцерів на ви.
  - Ну і що?
  — От і кажуть, що ти композитор.
  - Чого?
  - Нічого. Композитор. Оперу пишеш. У сенсі – оперуповноваженому. Куму…
  Перегнувшись через стіл, я вдарив Фіделя залізною лінійкою. На щоці його залишився червоний слід. Фідель відскочив і крикнув:
  - Ах ти, штабна суко! Шістка офіцерська!
  Тут я відчув, як накочує хвиля сказу, що рятує від роздумів. Фідель рухався повільно, як плавець. Я вдарив зліва, потім ще. Побачив на відстані кроку — кругле, чітко оформлене підборіддя. Я вбивав туди свої образи, гіркоту, біль… З-під ніг Фіделя вилетів табурет. Далі кров на аркушах продовольчого звіту. І хрипкий голос капітана Токаря, що з'явився у Дверях:
  - Відставити! Я комусь кажу — відставити!..
  Опустивши очі, я сказав капітанові Токарю все. Він вислухав мене, розправив гімнастерку і несподівано заговорив швидким старечим пошепком:
  — Я їх віднімаю. Обов'язково відніму. Я за Брошку в Котласі тридцять ре сплатив...
  
  
  Увечері капітан Токар напився. Він буйствував у селищному шалмані. Порвав фотографію коня. Лаяв останніми словами дружину. Такими словами, які вже давно значення втратили. А вночі йшов кудись повз електростанцію. І намагався, гублячи сірники, закурити на вітрі.
  Рано-вранці я знову підмітаю ганок. Потім — повз брудні кучугури — до воріт.
  Я йду під місяцем, відвертим і різким, як забірний напис. Чекаю на капітана — стрункого, старанно поголеного, незворушного. Прикладаю руку до скроні. Потім кидаю її, ніби зовсім знесилений. І нарешті, чемним, завзятим, приязним голосом питаю:
  — Ну як, дядько Льоня?
  
  
  Минуло двадцять років. Капітан Токар живий. Я теж. А де цей світ, сповнений ненависті та страху? Він куди подівся? І в чому причина моєї туги і сорому?
  
  11 червня 1982 року. Нью Йорк
  Цей великий шматок я переправив через Річарда Неша. Адже він майже комуніст. Проте займається нашими безглуздими рукописами. Все дико заплуталося на цьому світі.
  
  
  На КПП сиділи троє. Опер Борташевич тасував зім'яті карти. Караульний Гусєв намагався заснути, не виймаючи з рота запаленої сигарети. Я чекав, коли закипить чайник, обкладений сухарями.
  Борташевич мляво промовив:
  — Ну, гаразд, візьмемо, приміром, баб. Припустимо, ти з нею по-доброму: кіно, бісквіти, розмови... Цитуєш їй Гоголя з Бєлінським... Якусь блядську оперу відвідуєш... Потім, звичайно, в ліжко. А мадам тобі у відповідь: одружуйся, паскудо! Спочатку загс, а потім уже низинні інстинкти... Інстинкти, бачиш, її не влаштовують. А якщо для мене це святе, що тоді?!
  — Знову ж таки жиди, — додав караульний.
  — Чого жиди? - не зрозумів Борташевич.
  — Жиди, говорю, всюди. Від Райкіна до Карла Маркса... Розмножуються, як опеньки... Наприклад, вендиспансер на Чеб'ю. Лікарі – євреї, пацієнти – росіяни. Це комуністично?
  Тут зателефонували із канцелярії. Борташевич підняв слухавку і каже:
  - Тебе.
  Я почув голос капітана Токаря:
  — Зайдіть до мене та швидше.
  — Товаришу капітан, — сказав я, — вже, між іншим, дев'ята година.
  — А ви, — перебив мене капітан, — служите Батьківщині лише до шести?!
  — Для чого тоді складаються графіки? Мені завтра вранці виходити на службу.
  — Завтра вранці ви будете на Ропчі. Є завдання начальника штабу — доставити одного клієнта із ропчинського пересилання. Коротше, чекаю...
  - Куди це тебе? — спитав Борташевич.
  — Треба з Ропчі зека відконвоювати.
  — На пересуд?
  - Не знаю.
  — За статутом треба їздити вдвох.
  — А що в охороні робиться за статутом? За статутом лише на гауптвахту садять.
  Гусєв підняв брови:
  — Хто бачив, щоб єврей сидів на гауптвахті?
  — Далися тобі євреї, — сказав Борташевич, — набридло. Ти подивися на росіян. Поглянеш і остовпієш.
  — Не сперечаюся, — обізвався Гусєв.
  Несподівано закипів чайник. Я переставив його на покрівельний аркуш біля сейфа.
  - Гаразд, піду...
  Борташевич витяг карту, подивився і каже:
  - Ого! На тебе чекає пікова дама.
  Потім додав:
  - Наручники візьми.
  Я взяв…
  Я йшов через зону, хоча міг би обійти її стежкою вбрання. Ось уже рік я спеціально ходжу зоною вночі. Все сподіваюся звикнути до відчуття страху. Проблема особистої хоробрості у нас стоїть досить гостро. Рекордсменами у цій справі вважаються литовці та татари.
  Біля інструмента я трохи сповільнив кроки. Тут ночами збиралися чифіристи.
  Бляшаний солдатський кухоль наповнювали водою. Висипали туди пачку чаю. Потім опускали в кухоль леза для гоління на довгому сталевому дроті. Кінець її закидали на дроти високовольтної лінії. Рідина в кухлі закипала за дві секунди.
  Бурий напій діяв подібно до алкоголю. Люди починали збуджено жестикулювати, кричати та сміятися без приводу.
  Серйозних побоювань чифіристи не вселяли. Серйозні побоювання вселяли ті, які могли зарізати і без чифіру.
  У темряві ворушились тіні. Я підійшов ближче. В'язні сиділи на картопляних ящиках навколо чифірбака. Побачивши мене, стихли.
  — Сідай, начальник, — долинуло з темряви, — самовар уже готовий.
  — Сидіти, — кажу, — це ваша турбота.
  - Грамотний, - відповів той самий голос.
  - Далеко піде, - сказав другий.
  — Не далі вахти, — посміхнувся третій.
  Все гаразд, подумав я. Звичайна суміш дружелюбності та ненависті. Адже скільки я перетягав їм чаю, маргарину, рибних консервів…
  Закуривши, я обігнув шостий барак і вийшов до таборової вузькоколійки. З темряви випливло рожеве вікно канцелярії.
  Я постукав. Мені відчинив щоденний. У руці він тримав яблуко.
  З кабінету визирнув Токар і каже:
  — Знову жуєте на посту, Барковець?
  — Нічого подібного, товаришу капітане, — заперечив, відвернувшись, щодня.
  — Що я не бачу?! Вуха ворушаться… Позавчора взагалі заснули…
  — Я не спав, товаришу капітане. Я думав. Більше це не повториться.
  — А шкода, — несподівано сказав Токар і додав, звертаючись до мене: — Заходьте.
  Я увійшов, доповів як належить.
  — Чудово, — сказав капітан, затягуючи ремінь, — усі документи можете їхати. Доставте сюди зека на прізвище Гурін. Термін – одинадцять років. П'ята судимість. Людина в законі, будьте обережні.
  - Кому, - питаю, - він раптом знадобився? Що у нас своїх рецидивістів мало?
  — Вистачає, — погодився Токар.
  - Так у чому ж справа?
  - Не знаю. Документи надійшли зі штабу частини.
  Я розгорнув дорожній лист. У графі «призначення» було зазначено:
  «Доставити на шосте підкомандування Гуріна Федора Омеляновича як виконавець ролі Леніна…»
  - Що це означає?
  - Гадки не маю. Краще у замполіта спитайте. Напевно, постановку готують до шістдесятиріччя радянської влади. От і запросили гастролера. Може талант у нього чи будка відповідна... Не знаю. Поки що доставте його сюди, а там розберемося. Якщо що, застосовуйте зброю. З Богом!..
  Я взяв папери, козирнув і вийшов.
  
  
  До Ропчі ми під'їхали о дванадцятій годині. Селище здавалося мертвим. З темряви глухо гавкали собаки.
  Водій лісовозу запитав:
  — Куди тебе погнали посеред ночі? Їхав би з ранку.
  Довелося йому пояснювати:
  — То я назад поїду вдень. А так довелося б уночі повертатися. Та ще й у компанії з небезпечним рецидивістом.
  — Не найгірший варіант, — сказав шофер.
  Потім додав:
  — У нас у ліспромгоспі диспетчери страшніші за зеків.
  — Буває, — говорю.
  Ми попрощалися…
  Я розбудив дневального на вахті, показав йому папери. Запитав, де можна переночувати?
  Денальний задумався:
  — У казармі гамірно. Серед ночі конвойні бригади повертаються. Займеш чуже ліжко, можуть і ременем перетягнути... А на розпліднику собаки гавкають.
  — Собаки — це краще, — кажу.
  — Ночуй у мене. Тут повний кайф. Вкриєшся кожухом. Підмінний з'явиться до семи.
  Я ліг, поставив біля тапчана консервну банку і закурив.
  Головне – не згадувати про будинок. Думати про якісь нагальні проблеми. Ось, наприклад, цигарки закінчуються. А дневальний начебто не курить.
  Я запитав:
  - Ти що, не куриш?
  — Пригостишся, то закурю.
  Ще не легше.
  Денальний намагався заговорювати зі мною:
  — А чи правда, що у вас на «шістці» солдати кіз б'ють?
  - Не знаю. Навряд... Зеки, ті бавляться. По-моєму, краще вже в кулак. Справа смаку…
  — Ну гаразд, — пощадив мене щоденний, — спи. Тут тихо…
  Щодо тиші щоденний помилився. Вахта примикала до штрафного ізолятора. Там серед ночі прокинувся заарештований зек. Він скреготів наручниками і голосно співав:
  «А я йду, крокую Москвою…»
  
  — Повело кота на блядки, — буркнув дневальний.
  Він глянув у вічко і крикнув:
  — Агєєв, хезай у дуло і лягай! Інакше фінтилів під око навішу!
  У відповідь долинуло:
  - Начальник, здай роги в каптерку!
  Денальний відгукнувся хитромудрим матюковим перебором.
  — Смоктав би ти по дев'ятій посиленій, — реагував зек.
  Концерт тривав години дві. Та ще й цигарки скінчилися.
  Я підійшов до вічка і спитав:
  — Чи немає у вас цигарок чи махорки?
  - Ви хто? — здивувався Агєєв.
  — Відряджений із шостого лагпункту.
  — А я думав, студент… На «шістці» всі такі культурні?
  — Так, — кажу, — коли залишаються без цигарок.
  - Махорки навалом. Я суну під двері... Ви випадково не з Ленінграда?
  - З Ленінграда.
  — Земляку… Я так і подумав.
  Залишок ночі пройшов у розмовах.
  
  
  На ранок я розшукав оперуповноваженого Долбенка. Пред'явив йому свої папери. Він сказав:
  — Снідайте та чекайте на вахті. Зброя за вас? Це добре…
  У їдальні мені дали чаю та булки. Каші забракло. Натомість я отримав на дорогу шматок сала та цибулину. А знайомий інструктор відсипав мені десяток цигарок.
  Я просидів на вахті до розлучення конвойних бригад.
  Денального змінили близько восьми. В ізоляторі було тихо. Зек відсипався після безсонної ночі.
  Нарешті я почув:
  - Ув'язнений Гурін з речами!
  Бразнули штирі в прохідному коридорі. На вахту зайшов оперативник із моїм підопічним.
  — Розпишись, — каже. - Зброя при тобі?
  Я розстебнув кобуру.
  Зек був у кайданках.
  Ми вийшли на ґанок. Зимове сонце засліпило мене. Світанок настав раптово. Як завжди…
  На пологому бугрі чорніли хати. Дим над дахами здіймався вертикально.
  Я сказав Гурінові:
  - Ну пішли.
  Він був невеликого зросту, щільний. Під шапкою відчувалася лисина. Засалена ватна тілогрійка блищала на сонці.
  Я вирішив не чекати лісовозу, а одразу йти до переїзду. Наздожене нас попутний трактор – добре. А ні, можна й пішки дійти за три години.
  Я не знав, що дорога перекрита біля Койна. Пізніше з'ясувалося, що вночі двоє зеків викрали трелювальну машину. Наразі на всіх переїздах сиділи оперативники. Так ми йшли пішки аж до зони. Тільки раз зупинилися, щоби поїсти. Я віддав Гуріну хліб та сало. Тим більше, що сало підмерзло, а хліб розкришився.
  Зек, що мовчав до цього, повторював:
  — Отак дачка — чиста бацила! Начальник, гужаємо від душі ...
  Йому заважали кайданки. Він попросив:
  — Зблукав би манжети. Чи боїшся, що гвинта наріжу?
  Гаразд, думаю, при світлі не небезпечно. Куди йому по снігу бігти?
  Я зняв кайданки, пристебнув їх до ременя. Гурін відразу ж попросився до вбиральні.
  Я сказав:
  — Ідіть геть туди…
  Потім сидів за кущами, а я тримав на мушці чорний воркутинський тривох.
  Минуло хвилин десять. Навіть рука втомилася.
  Раптом за моєю спиною щось хруснуло. Одночасно пролунав хрипкий голос:
  — Ходімо, начальнику...
  Я схопився. Переді мною стояв усміхнений Гурін. Шапку він, мабуть, повісив на кущ.
  — Не стріляй, земелі...
  Лаятися було безглуздо.
  Гурін діяв правильно. Доказав, що не хоче тікати. Міг і не захотів.
  Ми вийшли на лежання і без пригод досягли зони. Дорогою я запитав:
  — А що це за вистава?
  Зек не зрозумів. Я пояснив:
  — У супроводі йдеться — виконавець ролі Леніна.
  Гурін розреготався:
  - Це стара історія, начальник. Була в мене ще до війни клікуха – артист. У сенсі — людина фартова, може, як то кажуть, ворушити вухами. Так і записали у справу – артист. Пам'ятаю, чалився я в МУРі, а слідчий заради жарту і записав. У графу професія до арешту... Яка вже там професія! Я з колиски — наполегливий злодій. У житті дня не працював. Однак як записали, так і поїхало — артист. З ксиви до ксиви… Усі замполіти мене на самодіяльність підписують — ти ж артист… Ех, зустріти б такого замполіта на колгоспному ринку. Я показав би йому своє мистецтво.
  Я запитав:
  — Що ж ви робитимете? Там же треба самого Леніна грати.
  — За папірцем? Запросто... Ваксою плеш відполірую, і гарний!.. Пам'ятаю, палили ми ощадкасу в Києві. Так я ментом переодягся — своїх не впізнав... Леніна так Леніна... День кантівки — місяць життя...
  Ми підійшли до вахти. Я передав Гуріна старшині. Зек махнув рукою:
  — Побачимося, начальнику. Мерсі за дачку.
  Останні слова він промовив тихо. Щоб не почув старшина…
  
  
  Вибившись із графіка, я байдикував цілу добу. Пив вино зі збройовими майстрами. Програв їм чотири карбованці у бурю. Написав листа батькам і братові. Навіть збирався піти до знайомої панночки до селища. Але тут підійшов дневальний і сказав, що мене розшукує замполіт Хурієв.
  Я подався до ленінської кімнати. Хурієв сидів під величезною картою Усть-Вимського лагпункту. Місця пагонів були відмічені прапорцями.
  — Сідайте, — сказав замполіт, — є важлива розмова. Насуваються Жовтневі свята. Вчора ми почали репетирувати одноактну п'єсу «Кремлівські зірки». Автор, — тут Хурієв зазирнув у папери, що лежали перед ним, — Чичельницький. Яків Чичельницький. П'єса ідейно зріла, рекомендована культурним сектором УВС. Події відбуваються на початку 20-х років. Чинних осіб – чотири: Ленін, Дзержинський, чекіст Тимофій та його наречена Поліна. Молодий чекіст Тимофій піддається буржуазним настроям. Купецька дочка Поліна затягує його у вир міщанства. Дзержинський проводить із нею виховну роботу. Сам він невиліковно хворий. Ленін наполегливо рекомендує йому подбати про своє здоров'я. Залізний Фелікс відмовляється, що справляє сильне враження на Тимофія. Наприкінці він скидає пута ревізіонізму. За ним несміливо слідує купецька дочка Поліна… У заключній сцені Ленін звертається до публіки. — Тут Хурієв знову зашурхотів паперами. - "…Хто це? Чиї це щасливі молоді особи? Чиї це веселі блискучі очі? Невже це молодь сімдесятих? Заздрю вам, посланці майбутнього! Це для вас запалювали ми перші вогники новобудов. Заради вас викорінювали буржуазну нечисть… Тож нехай світять вам, діти майбутнього, наші кремлівські зірки…» І так далі. А потім усі співають «Інтернаціонал». Як то кажуть, у єдиному пориві... Що ви на це скажете?
  — Нічого, — говорю. — А що я можу сказати? Серйозна п'єса.
  — Ви людина культурна, освічена. Ми вирішили залучити вас до цієї справи.
  — Я ж не маю відношення до театру.
  — А я, гадаєте, маю? І нічого, впораюся. Але без помічника важко. Артисти наші самі знаєте… Леніна грає злодій з ропчинської пересилки. Нащадковий щипач у законі. Є думка, що він активно готується до втечі.
  Я промовчав. Не розповідати ж було замполітові про подію у лісі.
  Хурієв продовжував:
  — У ролі Дзержинського — Цуріков, на прізвисько Мотиль, із четвертої бригади. У справі у нього спокуса малолітніх. Термін – шість років. Є дані, що він — плановий… У ролі Тимофія — Геша, придурок із санчастини. Пасивний гомосек ... У ролі Поліни - Томка Лебедєва з АХЧ. Така бікса, гірша за зечку... Коротше, публіка ще та. Можливе вживання наркотиків. А також недозволені контакти з Лебедєвим. Цій шкурі аби біля зеків повертатися… Ви мене розумієте?
  — Чого тут не зрозуміти? Наші люди…
  — Ну, то приступайте. Чергова репетиція сьогодні о шостій. Будете помічником режисера. Чергування на лісоповалі скасовуються. Капітана Токаря я попереджу.
  - Не заперечую, - сказав я.
  — Приходьте за десять шість.
  
  
  До шостої я блукав казармою. Разів зо два мене хотіли кудись послати у складі оперативних груп. Я відповідав, що перебуваю у розпорядженні старшого лейтенанта Хурієва. І мене дали спокій. Тільки старшина поцікавився:
  — Що там у вас справи? Поганку до ювілею завертаєте?
  — Ставимо, — говорю, — революційну п'єсу про Леніна. Силами місцевих акторів.
  — Знаю ваших артистів. Їм аби на трьох збагнути…
  Близько шостої я сидів у ленінській кімнаті. За хвилину з'явився Хурієв із портфелем.
  — А де особовий склад?
  — Прийдуть, — говорю. — Мабуть, у їдальні затрималися.
  Тут зайшли Геша та Цуріков.
  Цурікова я знав по роботі на окремій точці. Це був похмурий, схудлий зек з огидною звичкою свербіти.
  Геша працював у санчастині — шниром. Прибирав помешкання, ходив за хворими. Крали для паханів таблетки, вітаміни та ліки на спирту.
  Ходив він, ледь помітно танцюючи. Підкоряючись якомусь невловимому ритму. Пахані в житловій зоні ганяли його від багаття.
  — Рівно шість, — вимовив Цуріков і, не згинаючись, почухав коліно.
  Геша споруджував козячу ніжку.
  З'явився Гурін, без роби, у запраній нижній сорочці.
  - Спека, - сказав він, - чистий Ташкент... І взагалі не зона, а Будинок культури. Солдати на «ви» звертаються. І пайка клюва… Невже тут бувають пагони?
  - Біжуть, - відповів Хурієв.
  - Сюди чи звідси?
  - Звідси, - без посмішки реагував замполіт.
  — А я думав, з волі на кичу. Або прямо з капіталістичних джунглів.
  — Пожартували, і годі, — сказав Хурієв.
  Тут з'явилася Лебедєва у хмарі дешевої косметики та з шестимісячною завивкою.
  Вона була вільна, але з табірними манерами та приблатненою мовою. Загалом адміністративно-господарські працівники за місяць ставали схожими на ув'язнених. Навіть наймані інженери тягли по фені. Не кажучи про солдатів.
  — Почнемо, — сказав замполіт.
  Артисти дістали з кишень пом'яті листки.
  — Ролі мають бути вивчені до середовища.
  Потім Хурієв підняв руку:
  - Доводжу основну думку. Центральна лінія п'єси – боротьба між почуттям та обов'язком. Товариш Дзержинський, нехтуючи недугою, віддає всього себе революції. Товариш Ленін наполегливо рекомендує йому поїхати у відпустку. Дзержинський категорично відмовляється. Паралельно розвивається лінія Тимофія. Тварина почуття до Полини тимчасово заступає від нього світову революцію. Поліна — типова виразниця дрібнобуржуазних настроїв.
  — Типу фарцівниці? — голосно спитала Лебедєва.
  - Не перебивайте... Її ідеал - міщанський добробут. Тимофій переживає конфлікт між почуттям та обов'язком. Особистий приклад Дзержинського робить на юнака сильний моральний вплив. В результаті почуття обов'язку перемагає... Сподіваюся, все ясно? Приступимо. Отже, Дзержинський за роботою… Цуріков, сідайте ліворуч… Заходить Володимир Ілліч. В руках у нього валіза ... Валіза поки немає, використовуємо футляр від гармошки. Тримайте… Отже, заходить Ленін. Почали!
  Гурін посміхнувся і бадьоро промовив:
  — Здрастуйте, Феліксе Едмундовичу!
  (Він вимовив ленінською — «згасте».)
  Цурик почухав шию і похмуро відповів:
  - Вітаю.
  — Більша повага, — підказав замполіт.
  — Здрастуйте, — трохи голосніше промовив Цуріков.
  — Знаєте, Феліксе Едмундовичу, що в мене в руках?
  - Валіза, Володимир Ілліч.
  — А навіщо він, ви знаєте?
  - Відставити! — гукнув замполіт. — Тут говориться: «Ленін із хитрою». Де ж хитрощі? Не бачу…
  — Буде, — запевнив Гурін.
  Він витяг руку з футляром і нахабно підморгнув Дзержинському.
  — Чудово, — сказав Хурієв, — продовжуйте. «А навіщо він, ви знаєте?»
  — А навіщо він, ви знаєте?
  — Уявлення не маю, — сказав Цуріков.
  — Без хамства, — знову втрутився замполіт, — пом'якше. Перед вами сам Ленін. Вождь світового пролетаріату...
  — Поняття не маю, — так само похмуро сказав Цуріков.
  - Вже краще. Продовжуйте.
  Гурін знову підморгнув, ще розв'язніше.
  — Валіза для вас, Фелікс Едмундович. Щоб ви, батечку, терміново поїхали відпочивати.
  Цурик без зусиль почухав лопатку.
  — Не можу, Володимире Іллічу, контрреволюція всюди. Меншевики, есери, буржуазні лазунчики.
  - Лазутчики, - поправив Хурієв, - далі.
  — Ваше здоров'я, Феліксе Едмундовичу, належить революції. Ми з товаришами порадилися і вирішили — ви маєте відпочити. Кажу вам це як передраднаркому...
  Тут несподівано пролунав жіночий крик. Лебедєва плакала, впустивши голову на скатертину.
  - В чому справа? — нервово спитав замполіт.
  — Фелікса шкода, — пояснила Тамара, — худий він, мов глист.
  — Дистрофіки якраз живучі, — неприязно сказав Геша.
  - Перерва, - оголосив Хурієв.
  Потім він повернувся до мене.
  - Ну як? На мою думку, головне схоплено?
  - Ой, - вигукнула Лебедєва, - до чого життєво! Як у казці…
  Цуріків несамовито почухав живіт. При цьому погляд його затьмарився.
  Геша вивчав карту пагонів. Це вважалося підозрілим, хоч карта висіла відкрито.
  Гурін розглядав спортивні кубки.
  — Продовжимо, — сказав Хурієв.
  Артисти загасили цигарки.
  — На черзі Тимофій та Поліна. Сцена у приймальні ЧК. Тимофій чергує біля комутатора. Входить Поліна. Почали!
  Геша сів на табуретку і замислився. Лебедєва зробила крок до нього, обмахуючись рожевою хустинкою:
  - Тимоша! А, Тимоша!
  Тимофій:
  - Навіщо прийшла? Чи вдома що негаразд?
  — Не можу я без тебе, голуб сизокрилий…
  Тимофій:
  — Іди додому, Полю. Адже тут не хата-читальня.
  Лебедєва стиснула віскі кулаками, видавши важке пронизливе ревіння:
  — Чужа я тобі, немила... Занапастив ти мої найкращі роки... Кинув ти мене одну, як у полі горобину...
  Лебедєва насилу придушувала ридання. Очі її почервоніли. Туш стікала мокрими щоками.
  Тимофій, навпаки, тримався майже глумливо.
  — Така вже робота, — говорив він.
  — Виїхати на край землі! - Вила Поліна.
  — До Врангеля, чи що? — насторожувався Геша.
  — Чудово, — повторював Хурієв. - Лебедєва, не випинайте зад. Чмихалов, не затуляйте героїню. (Так я впізнав Гешина прізвище — Чмихалов.) Поїхали... Входить Дзержинський... А, молоде покоління?!
  Цурик відкашлявся і похмуро промовив:
  — А, блядь, молоде покоління?!
  - Що це за слова-паразити? - Втрутився Хурієв.
  - А, молоде покоління?!
  — Здоров'я бажаю, Феліксе Едмундовичу, — підвівся Геша.
  — Ти маєш зніяковіти, — підказав Хурієв.
  — Я думаю, йому треба схопитися, — порадив Гурін.
  Геша схопився, перекинувши табуретку. Потім віддав честь, торкнувшись долонею до голеного чола.
  - Бажаю здоров'я! - крикнув він.
  Дзержинський гидливо потис йому руку. Педерастів у зоні не любили. Особливо пасивних.
  — Динамічніше! - Попросив Хурієв.
  Геша заговорив швидше. Потім ще швидше. Він поспішав, ковтаючи слова:
  — Не знаю, як бути, Феліксе Едмундовичу… Полінка моя зовсім здичавіла. Ревнує мене до служби, зрозумів? (У Геші виходило — поел.) …Сумую, каже… адже люблю я її, Полінку… Наречена вона мені, поел? Серцем моїм заволоділа, поел?..
  — Знову слова паразити, — закричав Хурієв, — будьте уважнішими!
  Лебедєва, відвернувшись, підфарбовувала губи.
  - Перерва! - Оголосив замполіт. - На сьогодні досить.
  - Шкода, - сказав Гурін, - у мене саме з'явилося натхнення.
  — Давайте підіб'ємо підсумки.
  Хурієв вийняв блокнот і продовжував:
  — Ленін більш-менш схожий на людину. Тимофій – четвірка з мінусом. Поліна краще, ніж я думав, щиро кажучи. А ось Дзержинський – непереконливий, явно непереконливий. Пам'ятаєте, Дзержинський – це совість революції. Лицар без страху та докору. А у вас виходить якийсь рецидивіст.
  — Я постараюся, — байдуже запевнив Цуріков.
  — Знаєте, що казав Станіславський? - Продовжував Хурієв. — Станіславський казав, не вірю! Якщо артист фальшивив, Станіславський переривав репетицію і говорив — не вірю!
  — Те саме й менти кажуть, — зауважив Цуріков.
  - Що? - не зрозумів замполіт.
  — Менти, кажу, те саме повторюють. Не вірю…
  — Не вірю… Якось мене пов'язали в Ростові, а слідчий був мудак…
  - Не забувайте! — гукнув замполіт.
  — І ще за жінки, — вставив Гурін.
  — Я вам не дама, — підвищив голос Хурієв, — я офіцер регулярної армії!
  — Я не про вас, — пояснив Гурін, — я щодо Лебедєвої.
  - А-а, - сказав Хурієв.
  Потім він повернувся до мене.
  — Наступного разу будьте активнішими. Підготуйте ваші зауваження… Ви людина культурна, освічена… А зараз можете розходитися. Побачимось у середу… Що з вами, Лебедєво?
  Тамара дрібно здригалася, грудячи хустинку.
  - Що таке? — спитав Хурієв.
  — Переживаю…
  - Чудово. Це називається - перетворення ...
  Ми попрощалися та розійшлися. Я провів Гуріна до шостого бараку. Нам було дорогою.
  На той час стемніло. Стежку освітлювали жовті лампочки над парканом. У прострілюваному коридорі, брязкаючи ланцюгами, бігали вівчарки.
  Несподівано Гурін сказав:
  — Скільки ж народу вони передавили?
  - Хто? - не зрозумів я.
  — Та ці барбоси... Ленін із Дзержинським. Лицарі без страху та кропу.
  Я промовчав. Звідки я знав, чи можна йому довіряти. І взагалі, чого це Гурін такий відвертий зі мною?
  Зек не заспокоювався:
  — Ось я, наприклад, сів за крадіжку, Мотиль, скажімо, палицю кинув не туди. У Геші щось на рівні фарцовки… Жодної, як бачите, мокрої справи… А ці — Росію в крові потопили, і нічого…
  — Ну, — кажу, — ви аж надто…
  — А чого там надто? Вони-то і є найкривавіша беззаконня…
  — Слухайте, закінчимо цю розмову.
  - Годиться, - сказав він.
  
  
  Після цього було три чи чотири репетиції. Хурієв гарячкував, витирав лоб туалетним папером і кричав:
  - Не вірю! Ленін переграє! Тимофій психованний. Поліна крутить задом. А Дзержинський взагалі схожий на бандита.
  — На кого ж я маю бути схожим? — похмуро питав Цуріков. — Що є, те є.
  — Ви щось чули про перевтілення? — допитувався Хурієв.
  - Чув, - невпевнено відповів зек.
  — Що ви чули? Ну, просто цікаво, що?
  - Перевтілення, - пояснював за Дзержинського Гурін, - це коли зсучені злодії йдуть на куми працювати. Або, припустимо, заграний фрайєр, а гониться як урка…
  — Розмовники, — сердився Хурієв. — Лебедєва, не випинайте форму. Більше думайте про зміст.
  — Бюсти тремтять, — скаржилася Лебедєва, — і ноги набрякають. Я, коли нервуюся, завжди видужую. А їжу мало, сир та яєчка…
  — Про бацилу — жодного слова, — смикав її Гурін.
  — Давайте, — метушився Геша, — спробуємо ще раз. Відчуваю, цього разу залізно перевтілююся.
  Я намагався виявляти якусь активність. Не дарма ж мене викреслили з конвойного графіка. Краще репетирувати, ніж мерзнути в тайзі.
  Я щось говорив, вживаючи вирази — мізансцену, надзавдання, публічну самотність…
  Цуріков майже брав участь у розмовах. А якщо й висловлювався, то несподівано. Пам'ятаю, говорили про Леніна, і Цуріков раптом сказав:
  — Буває, вигляд у людини сміливий, а ялинка — здорова. Тип окремої ковбаси.
  Гурін усміхнувся:
  - Думаєш, ми ще пам'ятаємо, як вона виглядає? У сенсі - ковбаса ...
  — Розмовники, — сердився замполіт…
  
  
  Чутки про наш драмгурток поширилися табором. Ставлення до п'єси та вождів революції було двояким. Леніна загалом почитали, Дзержинського — не дуже. У їдальні один нарядник кинув Цурикову:
  — Знайшов ти собі робітку, Мотиль! Чекістом став.
  У відповідь Цурик мовчки вдарив його черпаком по голові.
  Нарядник упав. Стало тихо. Потім похмурі візники з лісоповалу заявили Цурикову:
  — Помий черпак. Не в баланду його тепер занурювати...
  Гешу раз у раз питали:
  — Ну, а ти, шнир, кого уявляєш? Крупську?
  На що Геша реагував ухильно:
  — Та так… Робочого хлопця… в законі…
  І лише Гурін з важливістю розгулював табором.
  Він навчився вимовляти ленінською:
  — Вегною догогою йдете, товагищі гецидивісти!
  — Схоже, — казали зеки, — чисте кіно…
  Хурієв з кожним днем дедалі більше нервував. Геша ходив перевалку, розмовляв уривчасто, раз у раз поправляючи неіснуючий маузер. Лебедєва майже безперервно схлипувала навіть на основній роботі. Вона одужала так, що вже не застібала блискавки на імпортних коричневих чобітках. Навіть Цуріков і той трохи перетворився. Їм опанувало хрипке сухотне покашлювання. Зате він перестав свербіти.
  Настав день генеральної репетиції. Леніну приклеїли борідку та вуса. З цією метою був тимчасово звільнений з карцера фальшивомонетник Журавський. Він мав тверду руку і професійний художній смак.
  Гурін спочатку хотів відпустити натуральну бороду. Але опер сказав, що це заборонено режимом.
  За місяць до вистави артистам дозволили не стригтися. Гурін залишився за своєю достовірною історичною лисиною. Геша виявився рудим. У Цурікова утворився цілком доречний рябий їжачок.
  Одягли Леніна в тісний громадянський костюм, відповідало життєвій правді. Для Геші роздобули у лейтенанта Родичева шкіряний піджак, Лебедєва трохи вкоротила вихідну оксамитову сукню. Цурикову виділили діагональну гімнастерку.
  У день генеральної репетиції Хурієв страшенно нервував. Хоча всім було видно, що результатами він задоволений. Він говорив:
  — Ленін — міцна четвірка. Тимофій – чотири з плюсом. Дзержинський – трійка з мінусом. Поліна — три з великою натяжкою.
  — Лінія є, — запевняв фальшивомонетник Журавський, який був присутній на репетиціях, — лінія є…
  — А що ви скажете? — повертався до мене замполіт.
  Я щось говорив про надзавдання та підтекст.
  Хурієв досить кивав…
  Так підійшло Сьоме листопада. З ранку на паркані повисли чотири червоні прапори. П'ятий був укріплений на будівлі штрафного ізолятора. З металевих репродукторів долинали звуки «Варшав'янки».
  Працювали цього дня лише шнирі з госпослуги. Лісоповал було закрито. Виробничі бригади залишились у зоні.
  Ув'язнені безцільно хиталися вздовж слідової смуги. До першої години дня серед них виявились п'яні.
  Щось подібне діялося і в казармі. Ще з ранку багато хто пішов за вином. Інші блукали територією в розстебнутих гімнастерках.
  Рушневий парк охороняло шестеро надійних надстроковиків. Біля продовольчої комори чергував старшина.
  На дошці оголошень вивісили наказ:
  «Про посилення військової пильності з нагоди ювілею».
  До третьої години ув'язнених зібрали на майданчику біля шостого бараку. Начальник табору майор Амосов вимовив коротку промову. Він сказав:
  — Революційні свята стосуються всіх радянських громадян… Навіть людей, які тимчасово оступилися… Когось убили, пограбували, зґвалтували, загалом наробили шурхіт… Партія дає цим людям можливість виправитися… Веде їх через завзяту фізичну працю до соціалізму… Коротше, хай живе ювілей нашої Радянської держави!.. А з п'яних і накурених, як то кажуть, стягуватимемо... Не кажучи про скотарство... А то половину сусідських кіз огуляли, матір вашу за ногу!..
  - Нічого собі! — пролунав голос із шеренги. — Що ж це виходить? Я доньку другого секретаря Запорізького обкому тягав, а козу що, не маю права?
  — Помовчіть, Гуріне, — сказав начальник табору. — Знову ви фігуруєте! Ми йому довірили товариша Леніна грати, а він усе про козу мріє… Що ви за народ?
  — Народ як народ, — відповіли з шеренги, — сучко та безладдя…
  — Відспівані ви люди, як я подивлюся, — сказав майор.
  З-за плеча його виринув замполіт Хурієв:
  — Хвилинку, не розходьтеся. О шостій тридцять — загальні збори. Після урочистої частини – концерт. Явка обов'язкова. Відмовники підуть до ізолятора. Є питання?
  — Запитань навалом, — подали голос із шеренги, — сказати? Куди поділося все господарське мило? Де обіцяні теплі онучі? Чому кіно не возять третій місяць? Дадуть чи ні рукавиці сучкорубам?.. Ще?.. Коли збудують будку на лісоповалі?..
  - Тихо! Тихо! - Закричав Хурієв. — Скарги в установленому порядку через бригадирів! А тепер розходьтеся.
  Усі трохи побурчали і розійшлися.
  
  
  До шести ув'язнених почали групами збиратися біля бібліотеки. Тут, у колишній тарній майстерні, відбувалися загальні збори. У дощатому сараї без вікон могло розміститися п'ятсот чоловік.
  В'язні поголилися та начистили черевики. Перукарем у зоні працював убивця Мамедов. Щоразу, обертаючи комусь шию рушником, Мамедов говорив:
  — Чірік, і душа з тебе геть!
  Це був його улюблений професійний жарт.
  Табірна адміністрація натягла свої парадні мундири. У чоботях замполіта Хурієва відбивались тьмяні лампочки, що миготіли над коридором, що прострілювався. Вільнонаймані жінки з госпослуг поширювали запах потрійного одеколону. Громадянські службовці одягли імпортні піджаки.
  Сарай був закритий. Біля входу юрмилися надстроковики. Усередині йшли приготування до урочистої частини.
  Бугор Агешин зміцнював над дверима транспарант. На червоному тлі було виведено жовтою гуашшю:
  "Партія - наш кермовий!"
  Хурієв віддавав останні розпорядження. Його оточували - Цуріков, Геша, Тамара. Потім з'явився Гурін. Я теж підійшов ближче.
  Хурієв сказав:
  — Якщо все скінчиться гаразд, даю тиждень відгулу. Крім того, планується виїзна спектакль на Ропчі.
  - Де це? - Зацікавилася Лебедєва.
  — У Швейцарії, — відповів Гурін.
  О шостій тридцять відчинилися двері сараю. В'язні галасливо розташувалися на дерев'яних лавах. Троє наглядачів внесли стільці для членів президії.
  Ланцюжком між рядами пройшли до сцени вище начальство.
  
  
  Настала тиша. Хтось невпевнено заплескав. Його підтримали.
  Перед мікрофоном виріс Хурієв. Замполіт усміхнувся, показавши надійні срібні коронки. Потім зазирнув у папірець і почав:
  — Ось уже шістдесят років.
  Як завжди, мікрофон не працював.
  Хурієв підняв голос:
  — Ось уже шістдесят років… Чути?
  Замість відповіді із зали долинуло:
  — Шістдесят років волі не бачити...
  Капітан Токар підвівся, щоб запам'ятати порушника.
  Хурієв заговорив ще голосніше. Він перерахував головні здобутки радянської влади. Згадав про перемогу над Німеччиною. Висвітлив поточний політичний момент. Бігло зупинився на проблемі розгорнутого будівництва комунізму.
  Потім виступив майор із Сиктивкара. Йшлося про втечі та табірну дисципліну. Майор говорив тихо, його не слухали.
  Потім на сцену вийшов лейтенант Родічев. Свій виступ він почав так:
  — У народі народився документ…
  Після цього було щось на кшталт соціалістичних зобов'язань. Я запам'ятав фразу: "...Скоротити кількість таборових вбивств на двадцять шість відсотків..."
  Минуло близько години. В'язні тихо розмовляли, курили. Задні ряди вже грали у карти. Уздовж стін безшумно пересувалися наглядачі.
  Потім Хурієв оголосив:
  - Концерт!
  Спочатку незнайомий зек прочитав дві байки Крилова. Зображуючи бабку, він розгортав паперове віяло. Перемикаючись на мурахи, розмахував уявною лопатою.
  Потім завбаней Тарасюк жонглював електричними лампочками. Їх ставало дедалі більше. Насамкінець Тарасюк підкинув їх одночасно. Потім відтягнув на животі гумку, і лампочки потрапляли до сатинових шароварів.
  Потім лейтенант Родічев прочитав вірш Маяковського. Він розставив ноги та намагався говорити басом.
  Його змінив рецидивіст Шушаня, який без акомпанементу виконав «Циганочку». Коли йому плескали, він вигукнув:
  — Шкода, чоботи лакшові, не той ефект!
  Потім оголосили нарядника Логінова «у супроводі гітари».
  Він вийшов, вклонився, торкнувся струн і заспівав:
  Циганка з картами, очі вперті,
  моністо давніша і нитка намиста.
  Хотів долю катувати бубновою дамою,
  Та знову випав мені піковий туз.
  
  Навіщо ж ти, доля моя нещасна,
  Знову ведеш мене дорогий сліз?
  Колючка іржава, грати часті,
  Вагон столипінський і шум коліс.
  
  Логінову довго плескали і просили заспівати на «біс». Проте замполіт був проти. Він вийшов і сказав:
  — Як кажуть, хорошого потроху…
  Потім поправив ремінь, дочекався тиші і вигукнув:
  - Революційна п'єса "Кремлівські зірки". Ролі виконують ув'язнені Усть-Вимського лагпункту. Володимир Ілліч Ленін - ув'язнений Гурін. Фелікс Едмундович Дзержинський - ув'язнений Цуріков. Червоноармієць Тимофій - ув'язнений Чмихалов. Купецька дочка Поліна — працівниця АХЧ Лебедєва Тамара Євгенівна… Отже, Москва, 1988 рік…
  Хурієв, задкуючи, пішов. На просценіум винесли стілець та блакитну фанерну тумбу. Потім на сцену піднявся Цуріков у діагональній гімнастерці. Він почухав ногу, сів і глибоко замислився. Потім згадав, що хворий, і почав посилено кашляти. Він кашляв так, що гімнастерка вилізла з-під ременя.
  А Ленін не з'являвся. Через лаштунки із запізненням винесли телефон без проводу. Цурик перестав кашляти, зняв трубку і замислився ще глибше.
  Із зали підбадьорливо крикнули:
  — Давай, Мотилю, не тягни гуму.
  Тут з'явився Ленін з величезною жовтою валізою в руці.
  — Здрастуйте, Феліксе Едмундовичу.
  — Здрастуйте, — не встаючи, відповів Дзержинський.
  Гурін опустив чемодан і, хитро примружившись, запитав:
  — Знаєте, Феліксе Едмундовичу, що це таке?
  - Валіза, Володимир Ілліч.
  — А навіщо він, ви знаєте?
  - Гадки не маю.
  Цурик навіть злегка відвернувся, демонструючи повну байдужість.
  Із зали крикнули ще раз:
  — Устань, Мотиліно! Як ти з паханом базариш?
  - Ша! - відповів Цуріков. — Розберемося... Багато вас тут дуже грамотних.
  Він неохоче підвівся.
  Гурін дочекався тиші і продовжував:
  — Валіза для вас, Фелікс Едмундович. Щоб ви, батечку, терміново поїхали відпочивати.
  — Не можу, Володимире Іллічу, контрреволюція всюди. Меншевики, есери, — Цуріков сердито оглянув затишний зал, — буржуазні… як їх?
  — Лазутчики? - перепитав Гурін.
  - Ось ось…
  — Ваше здоров'я, Феліксе Едмундовичу, належить революції. Ми з товаришами порадилися і вирішили — ви маєте відпочити. Кажу вам це як передраднаркому...
  Цуріков мовчав.
  — Ви мене зрозуміли, Феліксе Едмундовичу?
  — Зрозумів, — відповів Цуріков, безглуздо посміхаючись.
  Він забув текст.
  Хурієв підійшов до сцени і голосно зашепотів:
  - Робіть що хочете…
  — А чого хотіти? — так само гучним пошепком вимовив Цуріков. — Якщо пам'ять дірка стала...
  — Робіть, що хочете, — голосніше повторив замполіт, — а службу я не кину.
  - Ясно, - сказав Цуріков, - не кину...
  Ленін перебив його:
  — Головне надбання революції — люди. Бережіть їхню справу архіважливу… Тож збирайтеся, і до Криму, батечко, до Криму!
  — Рано, Володимире Іллічу, рано… Ось покінчимо з меншовиками, обезголовимо буржуазну кобру…
  — Не кобру, а гідру, — підказав Хурієв.
  — Один біса, — махнув рукою Дзержинський.
  Далі все йшло більш менш гладко. Ленін умовляв, Дзержинський не погоджувався. Кілька разів Цурик сильно підвищив голос.
  Потім на сцену вийшов Тимофій. Шкіряний піджак лейтенанта Рогачова нагадував чекістську тужурку. Поліна кликала Тимофія бігти на край світу.
  — До Врангеля, чи що? — питав наречений і хапався за неіснуючий маузер.
  Із зали кричали:
  — Шнир, заходь із черв'яків! Тягни її в ліжко! Доведи, що в тебе в штанах ще кудахче!
  Лебедєва гнівно тупала ногою, смикала оксамитову сукню. І знову підступала до Тимофія:
  — Занапастив ти мої найкращі роки! Кинув ти мене одну, як у полі горобину!
  Але публіка співчувала Тимофію. Із зали долинало:
  — Бач, як шурхіт, профуро! Бачить, що її свічка догоряє.
  Інші заперечували:
  - Не лякайте артистку, козли! Дайте сеансу набратись!
  Потім відчинилися двері сараю і опер Борташевич гукнув:
  - Судовий конвой, на вихід! Любченко, Гусєв, Коралися, отримайте зброю! Сержант Лахно — бігом за документами!
  Чотири конвойні потяглися до виходу.
  — Перепрошую, — сказав Борташевич.
  — Продовжуйте, — махнув рукою Хурієв.
  Вистава йшла до фінальної сцени. Валіза була захована до кращих часів. Фелікс Дзержинський залишився на бойовому посту. Купецька дочка забула про свої претензії.
  Хурієв знайшов мене очима і з задоволенням кивнув. У першому ряду досить мружився майор Амосов.
  Нарешті Володимир Ілліч ступив до мікрофона. Кілька секунд він мовчав. Потім його обличчя осяяло світло історичного передбачення.
  - Хто це?! — вигукнув Гурін. - Хто це?!
  З темряви дивилися на вождя худі, бліді обличчя.
  - Хто це? Чиї це щасливі молоді особи? Чиї це веселі блискучі очі? Невже це молодь сімдесятих?
  У голосі артиста задзвеніли романтичні нотки. Мова його була забарвлена непідробним хвилюванням. Він жестикулював. Його сильна, вкрита татуюванням кисть вказувала на небо.
  — Невже це ті, заради кого ми зводили барикади? Невже це славні онуки революції?
  Спочатку невпевнено засміялися у першому ряду. За секунду реготали всі. У загальному хорі лунав бас майора Амосова. Тонко вигукувала Лебедєва. Плепав себе руками по стегнах Геша Чмихалов. Цурик на сцені відклеїв борідку і сором'язливо поклав її біля телефону.
  Володимир Ілліч намагався говорити:
  — Заздрю вам, посланці майбутнього! Це для вас запалювали ми перші вогники новобудов! Це заради вас… Дослухайте ж, пси! Залишилося з Гулькін хер!
  Зал відповів Гуріну страшним невтихаючим виттям:
  — Замри, картавий, перед беззаконням!..
  — Гей, хто там ближче, полоскотіть цього Мопассана!
  — Ліняй звідси, дядьку, підгоріли кренделя!
  Хурієв протиснувся до сцени і смикнув вождя за штани:
  — Співайте!
  - Вже? — спитав Гурін. — Там залишилось буквально дві пропозиції. Щодо буржуазії та про зірки.
  - Буржуазію - відставити. Переходьте до зірок. І одразу співайте «Інтернаціонал».
  - Домовилися ...
  Гурін, сідаючи, вигукнув:
  — Закінчуйте базарити!
  І мстивим тоном додав:
  — То нехай же світять вам, діти майбутнього, наші кремлівські зірки!
  - Поїхали! - Скомандував Хурієв.
  Змахнувши рушничним шомполом, він почав диригувати.
  Зал трохи притих. Гурін несподівано гарним, чистим і дзвінким тенором вивів:
  …Вставай, прокляттям затаврований…
  
  І далі, в тиші:
  …Весь світ голодних і рабів…
  
  Він раптом дивно змінився. Нині це був сільський мужик, таємничий і хитрий, як його недавні батьки. Обличчя його здавалося відчуженим і грубим. Очі були напівзаплющені.
  Раптом його підтримали. Спочатку один невпевнений голос, потім другий та третій. І ось я вже чую безладний хор, що розпадається:
  …Кипить наш розум обурений,
  На смертний бій готовий йти…
  
  Безліч осіб злилося в одну тремтливу пляму. Артисти на сцені завмерли. Лебедєва стискала руками віскі. Хурієв розмахував шомполом. На губах вождя революції застигла дивна мрійлива посмішка.
  …Весь світ насильства ми зруйнуємо
  Дощенту, а потім…
  
  Раптом у мене болісно стислося горло. Вперше я був частиною моєї особливої, небувалої країни. Я цілком складався з жорстокості, голоду, пам'яті, злості... Від сліз я на мить втратив зір. Не думаю, щоб хтось це помітив.
  А потім усе стихло. Останній куплет дотягли самотні, зніяковілі голоси.
  — Вистава закінчена, — сказав Хурієв.
  Перекидаючи лави, ув'язнені попрямували до виходу.
  
  16 червня 1982 року. Нью Йорк
  Гадаю, наш твір наближається до фіналу. Залишився останній шматок сторінок на двадцять. Ще дещо я свідомо вирішив не вмикати.
  Я вирішив знехтувати найдикішими, кривавими і жахливими епізодами табірного життя. Мені здається, вони б виглядали спекулятивно. Ефект полягав би над художньої тканини, а самому матеріалі.
  Я пишу – не фізіологічні нариси. Я взагалі пишу не про в'язницю та зеків. Мені б хотілося написати про життя та людей. І не в кунсткамеру я запрошую своїх читачів.
  Зрозуміло, я міг нагородити бозна що. Я знав людину, яка витатуювала у себе на лобі: «Раб МВС». Після чого був натурально скальпований двома тюремними лікарями. Я бачив масові оргії лесбіянок на даху бараку. Бачив, як ґвалтували вівцю. (Для зручності рецидивіст Шушаня засунув її задні ноги в кирзові прохаря.) Я був на весіллі таборових педерастів і навіть крикнув: «Гірко».
  Ще раз говорю, мене цікавить життя, а не в'язниця. І люди, а не монстри.
  І мене абсолютно не приваблюють лаври, сучасного Вергілія. (За всієї моєї любові до Шаламова.) Достатньо того, що я працював екскурсоводом у Пушкінському заповіднику.
  Нещодавно злий Геніс мені сказав:
  — Ти боїшся, щоб не вийшло як у Шаламова. Не бійся. Не вийде…
  Я розумію, це так, м'яка дружня іронія. І все-таки навіщо ж переписувати Шаламова. Чи навіть Толстого разом із Пушкіним, Лермонтовим, Ржевським?.. Навіщо перекроювати Олександра Дюма, як це зробив Фіцджеральд? "Великий Гетсбі" - чудова книга. І все-таки я віддаю перевагу «Графу Монте-Крісто»…
  Я завжди мріяв бути учнем своїх ідей. Може, й досягну цього у похилого віку.
  Отже, найнесамовитіші подробиці табірного життя я, як кажуть, опустив. Я не обіцяв читачам ефектних видовищ. Мені хотілося підвести їх до дзеркала.
  Є й інша крайність. А саме — до самозабуття поринути у естетику. Загалом забути про те, що табір — гидкий. І малювати його в орнаментальних традиціях південно-західної школи.
  крайнощів, таким чином, дві. Я міг розповісти про людину, яка зашила своє око. І людині, яка вигодувала пораненого щигля на лісоповалі. Про розтратника Яковлєва, який прибив свою мошонку до нар. І про щипача Буркова ридав на похороні хруща...
  Коротше, якщо вам здасться, що не вистачає гидоти, додамо. А якщо все навпаки, знову ж таки — справа поправна…
  
  
  Коли мене зв'язали телефонним дротом, я заспокоївся. Моя голова лежала біля радіатора парового опалення. Ноги, взуті в грубі кирзові чоботи, — під люстрою. Там, де місяць тому стояла ялинка.
  Я чув, як видавали зброю поряд. Як лейтенант Хурієв інструктував солдатів. Я знав, що вони зараз вийдуть на мороз. Далі йдуть чорними трапами, вздовж зони, повз собак, що рвуться. І кожен висвітлюватиме ліхтариком обличчя, щоб солдат на вежі міг його впізнати.
  Насамперед я вирішив оголосити голодування. Я почав чекати вечері, щоб не торкнутися їжі. Вечеря мені так і не принесли.
  Я чув, як повернулися вартові. Як вони зайшли до парку зброї. Як із гуркотом жбурляли інструктору через бар'єр підсумки з двома магазинами. Як ставили в піраміду білі від інею автомати. І як пересували легкі алюмінієві табуретки у їдальні. А потім лаяли кухаря Балодиса, який залишив їм кілька цибулин, сало та хліб. Але, як я здогадався, забув про сіль.
  Тверезіючи від холоду, я почав згадувати, як це було. Вдень ми напилися з безконвойниками, які намагалися мене обіймати і всі твердили:
  — Бобе, ти єдиний в Устьвимлазі — людина!
  Потім ми вирушили через селище у бік кільдима. Біля пошти зустріли ліспромгоспівського фельдшера Штерна. Фідель підійшов до нього. Зірвав ондатрову шапку. Зачерпнув снігу і знову вдягнув. Ми йшли далі, а по обличчю фельдшера стікала брудна вода.
  Потім ми зайшли в кільдим і спитали у Тонечки бурмотухи. Вона сказала, що дешевої випивки немає. Тоді ми закричали, що це байдуже. Бо гроші все одно вже скінчилися.
  Вона говорить:
  — Вимийте підлогу на складі. Я вам дам по фунфурику одеколону.
  Тонечка пішла за водою. Повернулась за кілька хвилин. Від цебра йшла пара.
  Ми зняли гімнастерки. Скрутили їх у джгути. Занурили в баддю і почали терти дощату підлогу. Ми з Балодисом працювали сумлінно. А Фідель майже не заважав.
  Потім ми випили трохи одеколону. Ми просто втомилися чекати. Він страшенно повільно переливався у гуртки.
  Смак був жахливий, і ми закусили барбарисками. Ми жували їх разом з обгортковим папером, що прилип до них.
  Тонечка сказала: "На здоров'я!"
  Латиш Балодіс підморгнув їй і запитує Фіделя:
  — Ти міг би?
  А Фідель йому й відповідає:
  — За мільйон і то з похмілля...
  Коли ми вийшли, було вже темно. Над лісобіржею та в селищі засвітилися вогні.
  Ми пройшли вздовж стайні, де стояли вози без коней. Фідель затягнув: «Ми йдемо Уругваєм!..» А Балодіс схопив гітару і вдарив її об дерево. Уламки ми кинули в ополонку.
  Я глянув на зірки. У мене закрутилася голова.
  У цей момент Фідель поліз на телеграфний стовп. Та ще з складаним ножем у зубах. Хлопець він був технічно грамотний і розраховував щось зіпсувати. Він забирався вище та вище. Тінь від нього стала величезною. Несподівано він крикнув: "Мамо!" — і впав із десятиметрової висоти. Ми кинулися до нього. Але Фідель підвівся, обтрусив сніг і каже:
  — Падати — не залазити!
  Почали шукати ніж. Балодіс каже:
  - Видно, ти його проковтнув.
  - Нехай, - сказав Фідель, - у мене їх два.
  Потім ми вирушили до казарми. Назустріч виїхав хлібний фургон. Ми пішли вперед, не повертаючи. Водій загальмував, звернув і поламав чиюсь огорожу.
  Коли ми повернулися, службове вбрання чистило зброю. Ми зайшли до їдальні та поїли холодного розсольника. Фідель хотів помочитися в бачок, що стояв на табуреті. Але ми з Балодисом йому порадили.
  Потім ми зайшли до ленкомнати. Розсілися навколо столу. Він був накритий кумачевою скатертиною. Навколо алелі стенди плакати та гасла. Нагорі мерехтіла люстра. У кутку лежала згорнута трубкою новорічна «Блискавка».
  — Чи скоро комунізм настане? - поцікавився Фідель.
  — Якщо вірити в газети, то завтра. А що?
  — А те, що в мене потреби нагромадилися.
  - У сенсі - додати? — пожвавішав Балодіс.
  - Ну, - кивнув Фідель.
  Я говорю:
  — А як у тебе щодо здібностей?
  - Чудово, - відповів Фідель, - здібностей у мене навалом.
  — Матом висловлюватись, — підказав Балодіс.
  - Не тільки, - відповів Фідель.
  Він почав розставляти шахові постаті. Я поклав голову на скатертину. А Балодіс став розглядати фотографії членів Політбюро ЦК. Потім він сказав:
  — Отак прізвище — Щелепа!
  Тут у ленкомнату зазирнув старшина Євченко.
  — Лягали б, хлопці! - сказав він.
  А Фідель як закричить:
  — Чому навкруги несправедливість, старшине? Поясніть, чому? Злодій, припустимо, сидить за справу. А ми за що пропадаємо?!
  - Хто ж винен? — каже старшина.
  Я говорю:
  — Якби мені показали людину, яка винна… На якій вина за всі мої прикрощі… Я б її тут же придушив…
  — Ішли б спати, — сказав Євченко.
  Тут ми підвелися і пішли не попрощавшись. А Фідель той навіть зачепив старшину. Покурили, сидячи у дворі на колодах. Потім попрямували до госпчастини.
  - Бобе, йди в зону, - сказав Фідель, - і принеси пального. А то двигун глухне.
  — Давай, — підхопив Балодіс, — у кільдимі шнапсу немає, а у зеків скільки завгодно. Дадуть без розмов, побачиш. Знають, що й ми у боргу не залишимось.
  Він потяг Фіделя за рукав:
  — Дай цигарку.
  - Курити шкідливо, - заявив Фідель, - тютюн негативно діє на серці.
  — Ні, корисно, — сказав Балодіс, — ще корисніше за горілку. А шкідливо знаєш що? На вежі стояти.
  — Найшкідливіше, — каже Фідель, — це політзаняття. І коли біжиш у протигазі.
  — І стройова підготовка, — додав я.
  
  
  У зону мене не пустили. Контролер на вахті запитує:
  - Ти куди?
  — У зону, звісно.
  — З особистої справи?
  — Ні, — кажу, — громадсько.
  — За горілкою, чи що?
  - Ну.
  - Повертай назад!
  — Ого, — кажу, — це соцзаконність! Значить, нехай її вип'є якийсь рецидивіст? І зробить повторне кримінальне діяння?..
  — Ти ходиш по горілку. Спілкуєшся із контингентом. А потім він використовує тебе у сумнівних цілях.
  — Хто це він?
  — Контингент… У тебе має бути антагонізм щодо зеків. Ти маєш їх ненавидіти. Хіба ти їх ненавидиш? Щось непомітно. Постає питання, де ж твій антагонізм?
  — Не маю антагонізму. Навіть до тебе, мудило…
  — Отож, — несподівано сказав контролер і додав: — Хочеш, я тобі з особистих запасів наллю?
  - Давай, - кажу, - тільки антагонізму все одно не чекай...
  Я йшов до казарми спотикаючись. У темряві минув засніжений плац. Опинився в сушарці, де топилася піч. На гаках висіли бушлати та кожушки.
  Фідель рвонувся до мене, перекинувши стілець. Коли я сказав, що горілки нема, він заплакав.
  Я запитав:
  - А де Балодіс?
  Фідель каже:
  - Всі сплять. Ми тепер самі.
  Тут і я мало не заплакав. Я уявив, що ми самі на землі. Хто ж нас полюбить? Хто ж про нас подбає?
  Фідель ворухнув гармошку, видавши різкий, пронизливий звук.
  - Дивись, - сказав він, - вперше беру інструмент, а виходить не погано. Що тобі зіграти, Баха чи Моцарта?
  — Моцарта, — сказав я, — бо караульна зміна прокинеться. По рилу можна клопотати ...
  Ми помовчали.
  - У Дзавашвілі чача є, - сказав Фідель, - тільки він не дасть. Пішли?
  — Небажання зв'язуватися.
  - Чому це?
  — Небажання, і все.
  — Може, ти боїшся його?
  — Чого мені боятися? Плював я…
  - Ні, ти боїшся. Я давно помітив.
  — Може, я й тебе боюсь? Може, я взагалі й Когана боюсь?
  — Когана ти не боїшся. І мене не боїшся. А Дзавашвілі боїшся. Усі грузини з ножами ходять. Якщо що, то за ножі беруться. У Дзавашвілі такий саксан. Не вміщається за халявою.
  — Ходімо, — кажу.
  Андзор Дзавашвілі спав біля вікна. Навіть уві сні його обличчя було гарним і трохи зарозумілим.
  Фідель розбудив його і каже:
  - Чуєш, неросійський, дав би чачі...
  Дзавашвілі прокинувся з переляку. Так прокидаються всі солдати таборової охорони, якщо їх будять несподівано. Він сунув руку під матрац. Потім придивився і каже:
  — Яка чача, любий, спати треба!
  - Дай, - твердить Фідель, - ми з Бобом похмелюємося.
  — Як же ти завтра підеш на службу? - Каже Андзор.
  А Фідель відповідає:
  - Не твоїх вусів справа!
  Андзор обернувся спиною.
  Тут Фідель як закричить:
  — Як же ти, падла, російському солдатові чачі не даєш?!
  — Хто тут російський? - Каже Андзор. - Ти росіянин? Ти не росіянин. Ти алкоголіст!
  Отут і почалося.
  Андзор кричить:
  - Шалва! Гіґо! Вай ме! Арунда!
  Прибігли грузини до білизни, засмаглі навіть на Півночі. Вони стали так жестикулювати, що у Фіделя пішла кров із носа.
  Тут розпочалася бійка, яку багато років пам'ятали в охороні. Шість разів я падав. Разів зо три вставав. Нарешті мене зв'язали телефонним дротом і віднесли до ленкомнати. Але навіть тут я досі переслідував когось. Пов'язаний, що лежить на шорстких дошках. Напевно, це і була та сама людина. Винуватець незліченних мінливостей моєї долі…
  
  
  …На ранок завжди настрій псується. Особливо, якщо спиш на холодних дошках. Та ще й пов'язаний телефонним проводом.
  Я почав прислухатися. Кухар із гуркотом опустив дрова на покрівельний лист. Бразнули відра. Потім пройшов дневальний. А потім зачинили двері, і все наповнилося особливим шумом. Шумом казарми, де живуть одні чоловіки та ходять у важких чоботях.
  За кілька хвилин у ленкомнату зазирнув старшина Євченко. Він, нахилившись, розрізав багнетом телефонний провід.
  — Дякую, — говорю, — товаришу Євченко. Я, між іншим, цього не залишу. Все розповім кореспондентові «Голосу Америки».
  — Давай,— каже старшина,— у нас таких кореспондентів ціла зона.
  Потім він сказав, що мене викликає капітан Токар.
  Я йшов у канцелярію, потираючи зап'ястя. Токар підвівся з-за столу. Біля вікна розташувався писар Богословський, який недавно змінив мене.
  - Цього разу я прощати не збираюся, - заявив капітан, - годі! Із розконвойованими пили?
  - Хто я?
  - Ви.
  — Ну, пив… Так, випив…
  — Просто заради інтересу скільки?
  — Не знаю, — сказав я, — знаю, що пив із консервної банки.
  — Товаришу капітане, — втрутився Богословський, — він не заперечує. Він кається...
  Капітан розсердився:
  - Я все це чув - набридло! На цей раз нехай трибунал вирішує. Старої ВОХР більше немає. Ми, дякувати Богу, належимо до регулярної армії…
  Він обернувся до мене:
  — Ви принесли команді кілька надзвичайних подій. Ви зриваєте політзаняття. Запитуєте провокаційні питання лейтенанту Хурієву. Вчора вчинили побоїще з поганим, шовіністичним душком. Ось медичний висновок, підписаний доктором Явшицем…
  Капітан дістав із папки жовтуватий бланк.
  — Товаришу капітан, — вставив Богословський, — написати можна будь-що.
  Токар відмахнувся і прочитав:
  — «…Сержанту Годеридзе завдано тілесного ушкодження у кількості шести зубів…»
  Він вилаявся і додав:
  — «…Від ікла до ікла — включно…» Що ви скажете?
  - Авітаміноз, - сказав я.
  - Що?!
  — Авітаміноз, — говорю, — годують паршиво. Зуби у всіх хитаються. Ледве зачепиш, і привіт ...
  Капітан підозріло глянув на двері. Потім відчинив її. Там стояв Фідель і підслуховував.
  — Здрастуйте, товаришу капітане, — сказав він.
  - Ну ось, - сказав Токар, - ось і чудово. Петров вас і отконвоює.
  — Я не можу його конвоювати, — сказав Фідель, — бо він мій друг. Я не можу конвоювати друга. У мене немає антагонізму.
  — А ви можете пити з ним?
  — Не повториться більше, — сказав Фідель.
  — Достатньо, — капітан поправив гімнастерку, — знімайте ремінь.
  Я зняв.
  - Покладіть на стіл.
  Я кинув ремінь на стіл. Мідна бляха вдарила по склу.
  - Візьміть ремінь! - крикнув Токар.
  Я взяв.
  - Покладіть на стіл!
  Я поклав.
  — Єфрейторе Петров, беріть зброю і марш до старшини за документами!
  - Автомат навіщо?
  - Виконуйте! А то поміняєтеся місцями!
  Тут я говорю:
  — Поїсти б треба. Не маєте права голодом морити.
  — Права свої ви знаєте, — усміхнувся Токар, — але я знаю свої...
  
  
  Коли ми вийшли, я сказав до Фіделя:
  — Гаразд, не переймайся. Не ти, отже, інший.
  Потім ми поснідали вівсяною кашею. Сунули у кишені хліб. Одяглися тепліше і вийшли на ґанок.
  Фідель дістав з підсумку обойму, тут же, на сходах, зарядив автомат.
  — Ходімо, — кажу, — нема часу втрачати.
  Ми попрямували до переїзду. Там можна було сісти у попутну вантажівку чи лісовоз.
  Позаду залишався казарменний прапор, що вилиняв, похмурі дерева над парканом і каламутне біле сонце.
  Шлагбаум був опущений. Фідель курив. Я спостерігав, як мимо проноситься склад. Мені вдалося розгледіти блакитні фіранки, термос, лампу... Чоловіка з цигаркою... Я навіть помітив, що він у піжамі.
  Все це було нудно.
  Поруч загальмував лісовоз. Фідель махнув рукою водієві. Ми опинилися в тісній кабіні, де пахло бензином.
  Фідель поставив автомат між колін. Ми запалили. Шофер повернувся до мене і питає:
  - За що тебе, хлопче?
  Я говорю:
  - Критикував начальство...
  Біля водокачки дорога повернула до селища. Я вийняв з кишені годинник без ремінця, показав шоферові, кажу:
  - Купи.
  - А ходять?
  - Ще й як! На дві години точніше кремлівських!
  - Скільки?
  - П'ять колів.
  - П'ять?!
  — Ну, сім.
  Шофер зупинив машину. Вийняв гроші. Дав мені п'ять карбованців. Потім спитав:
  — Навіщо тобі гроші на гауптвахті?
  — Бідолашним допомагати, — відповів я.
  Шофер посміхнувся. Потім він ще довго роздивлявся годинник і прикладав до вуха.
  — Тестю, — каже, — піднесу на іменини, старому цапа...
  
  
  Ми вийшли з кабіни. Лежня дорога, що темніла між кучугурами, вела до селища.
  Він зустрів нас гудінням движка і скрипом полозів. Обдав протягом пустельних вулиць. Собак тут траплялося більше, ніж людей.
  Шлях наш лежав через Весляну. Повз напіврозвалених кам'яних воріт тарного цеху. Повз хати, поховані в снігу. Повз їдальню, з відчинених дверей якої валила біла пара. Повз гараж з автомашинами, розгорнутими однаково, як коні в нічному. Повз клуб з гучномовцем над горищним віконцем. І потім уздовж паркану з фанерними будками через кожні шістдесят метрів.
  Далі, за пагорбом, тяглися сірі корпуси головного лагпункту. Там височіла двоповерхова цегляна будівля штабу, набитого офіцерами, стукотом машинок, що пишуть, і незліченними армійськими реліквіями. Там, за металевими дверима, чекала на нас добре обладнана гауптвахта з цементною підлогою. Та ще з голими нарами без плінтусів.
  Вже помітні були ворота з п'ятикутною зіркою.
  - Ми тебе на поруки візьмемо, - сказав Фідель, - побачиш.
  - Гаразд. На гауптвахті відсиджу. А у трибуналі, я підозрюю, черга років на двадцять…
  Ми йшли через рів обмерзлими колодами. Я сказав:
  - Подивися документи. Невже там вказано час?
  - Ні, - сказав Фідель, - а що?
  — Куди, — говорю, — нам поспішати? Ходімо до торфушок.
  Передбачалися жінки з торфорозробок. Сезонниці, які мешкали в бараку за селищем.
  — Та ну їх, — каже Фідель.
  — А що візьмемо пляшку, гроші є.
  Тут я помітив, що Фіделеві це не до смаку. Що він поглядає на мене з тугою.
  — Ходімо, — говорю, — з людьми спонукаємо.
  - А з гарматою що робити?
  - Автомат під ліжко.
  Фідель іде, мовчить. Я говорю:
  - Ходімо. Покуримо, вип'ємо. Бардаки я й сам не люблю. Спокійно посидимо у теплі, без крику.
  А Фідель каже:
  - Слухай. Он він штаб, поруч. П'ять хвилин через болото. П'ять хвилин і в теплі.
  - На гауптвахті, чи що?
  - Ну.
  — Де цементна підлога?
  - Що означає - підлога?! Є тапчан. І грубка. І температура за статутом має бути вищою за шістнадцять градусів…
  — Слухай, — говорю, — не в ділі ти виступаєш. Гауптвахта – попереду. І тапчан, і шістнадцять градусів, і військовий дізнавач Комлєв… А зараз підемо до торфушок.
  - Пригод шукати? - твердить Фідель з досадою.
  — Ой, як ти заговорив! Ось що робиться з людиною, якій гармату начепили! Давай наказуй, громадянине начальник!..
  Тут Фідель як закричить:
  - Чого ти виникаєш? Ну, чого ти виникаєш? Та ходімо куди завгодно! Куди хочеш, туди й ходімо…
  Ми попрямували до кільдима. Піднялися на ганок, обтрусили сніг та увійшли. Пахло рибою та гасом. У кутку темніли бочки. На полицях лежали цигарки, мило, консерви. Золотився куб халви з гранями. Біля розпеченого відбивача дрімала кішка. Нижче порався півень. Невтомно і шалено клював він мармурового забарвлення пряник.
  Тонечка простягла нам дві пляшки вина. Фідель опустив їх у кишені галіфе. Потім ми взяли трохи халви та дві банки свинячих консервів.
  Фідель сказав:
  — Купи оселедця.
  Тонечка каже:
  — Оселедець трохи того... З запахом.
  Фідель запитує:
  — Чи з поганим запахом?
  — Та з неважливим, — каже Тонечка.
  Ми вийшли з кільдиму. Піднялися вгору. І ось опинилися перед бараком із тьмяною лампочкою над дверима.
  Підійшли до вікна, стукаємо. Негайно висунулося плоске обличчя. Жінка з розпущеним волоссям тричі кивнула, вказуючи на двері.
  У передпокої стояло відро, накрите шматком фанери. У кутку на стіні темніли брезентові плащі. Під ними лежали черпаки, мотузки та гачки.
  У бараку – тепло. Чавунна грубка наповнена рожевим жаром. З кута в кут косо простягнута труба.
  Нари завалені пальто та тілогрійками. Балки, що прогнили, обклеєні кольоровими фотографіями з журналів. На тумбочках нагромаджується немитий посуд.
  Ми скинули кожушки. Присіли до столу. Поруч хтось спав, накрившись ковдрою. Біля вікна сиділа жінка в гімнастерці та читала книгу. Вона навіть не привіталася.
  - Шістнадцята республіка, - загадково висловилася про неї перша дівчина.
  Потім покликала когось із глибини бараку:
  - Надька! Наречені скучили…
  І додала:
  — Будьте як удома, якщо вже прийшли.
  Її малинові шаровари були заправлені в грубі кірзові прохарі. На зап'ясті синіло порохове татуювання: «Весь світ — бардак!»
  Виникла подруга з блідим і злим обличчям. Вона була в малиновій лижній куртці, тісній сукняній спідниці та домашніх шльопанцях.
  Ми вийняли пляшки та консерви. Дівчата принесли емальовані кухлі та хліб. При цьому вони безперервно сміялися.
  На вікні чорнів транзисторний магнітофон, виділяючись серед іншого мотлоху.
  Дівчина у червоних шароварах назвалася Зіною. Подруга у спідниці сказала басом:
  - Амосова Надія.
  - Як працюєте, - поцікавився Фідель, - сподіваюся, з вогником?
  — Нехай ведмідь працює, — відповіла Надія.
  Зіна висловилася ще рішучіше:
  — Тяжче хрону в руки не беру…
  Фідель поважно підняв брови.
  Настала пауза. Потім Зіна запитала:
  - Хлопчики з ВОХРИ?
  - Ні, - сказав Фідель, - ми артисти. Точніше, лауреати. А ось мій саксофон.
  І він помахав автоматом над головою.
  — Хлопчики, — спитала Зіна, — ви трохи чокнуті?
  — Ага, — говорю, — ми психи. Кукарек!
  Фідель розлив вино, б'ючи склом об борти емальованих кухлів.
  - Будьмо здорові! - сказав він.
  - Будьмо здорові! - Кажу.
  — Будете, будете, — сказала Зіна, — ми перевіряємось. Отже, не бійтеся…
  Хтось ходив у нас за спиною бараком. Хтось просив, щоб вимкнули магнітофон. Хтось гримів черпаками в сінях. Хтось пив воду.
  Потім з'явилися ліспромгоспівські хлопці. Побачили наші кожушки. Довго тинялися під вікнами, щось задумуючи…
  Але мені було байдуже. Тому що я несподівано згадав минулу зиму. Тут тоді проходили чергові збори нагляду складу. Ми були розміщені в сорокамісному наметі. Ліжка стояли в два яруси. Внизу було жарко від грубки, а нагорі гуляли протяги.
  Щоранку ми безладним натовпом йшли до їдальні головного лагпункту. Потім тренувалися у спортивному залі чи гортали методички.
  Повечерявши близько сьомої години, ми розбредалися, хто на танці, хто в знайомі будинки. Більшість йшла до місцевого клубу.
  Гуркає оркестр. Розпалені дівчата шукають у натовпі офіцерів. Пересічні в задушливих мундирах тупцюють біля стіни. Вони поширюють запах лосьйону та стайні. Їхні прохаря сяють, як фальшиві коштовності.
  Але ось змовкає радіола. Солдати їдуть у кузові батальйонної вантажівки. Тепер вони з надзвичайною розв'язністю говорять про жінок. Я чую голос у темряві:
  — А пам'ятаєш руду на шпильках? Я б на ту руду ліг…
  — Ти б ліг і на купу лайна, — лунає у відповідь.
  Завтра - звичайний день.
  Одного вечора я йшов пішки з клубу. Музика долинала дедалі слабше. Ліхтарі не горіли. Дорога була тверда від перших морозів.
  Повільно я зненацька звернув до дощатої будівлі бібліотеки. Крутими дерев'яними сходами піднявся на другий поверх. Потім відчинив двері і став на порозі.
  У залі було порожньо та тихо. Уздовж стін мерехтіли шафи. Я підійшов до дерев'яного бар'єру. Назустріч мені піднялася тридцятирічна жінка, в окулярах, з вузьким обличчям та блідими губами.
  Жінка глянула на мене, знявши окуляри і відразу торкнувшись перенісся. Я привітався.
  - Що вас цікавить? Вірші чи проза?
  Я попросив розповіді Буніна, які любив ще школярем. Розписався на квадратному блакитному бланку. Сів біля вікна. Увімкнув зігнуту лампу, почав читати.
  Жінка кілька разів підводилася, йшла з кімнати. Іноді дивилася на мене. Я зрозумів, що вселяю її страх. Тайга, табірне селище, наглядач… Жінка в окулярах…
  Як її сюди занесло?
  Потім вона пересунула стільці. Я підвівся, щоб допомогти. Роздивився її старомодна сукня з дуже тонкої, жорсткої, завжди холодної матерії та широкі зирянські чуні.
  Тут я випадково торкнувся її руки. Мені здалося, що серце зупинилося. Я з жахом подумав, що відвик… Просто забув про речі, заради яких варто жити… А якщо це так, скільки ж усього встигло промчати повз мене? Як багато втратив? Чого втратив ці дні, сповнені ненависті і страху?!.
  Ти чергуєш в ізоляторі. У сусідній камері гримить кайданками Анагі-заде. Шумить пилорама. А дні, холодні, безглузді, бредуть за шибками, випереджаючи пошту…
  Я повернувся до столу, зачинив книгу. Поклав її на дерев'яний бар'єр.
  - Вам не сподобалось? - Запитала жінка.
  — Нічого, — кажу, — дякую. Мені пора…
  Я, не озираючись, спустився сходами. До військового містечка залишалося півтора кілометри.
  
  
  Зараз я пригадав усе це і говорю Фіделю:
  - Пішли звідси.
  - Ну ось! - сказав Фідель.
  - Допивай вино, і пішли.
  Дівчата запитали:
  — Вас що, нареченої чекають?
  І тільки засміялися слідом...
  
  
  Ми йшли у тиші під зірками. Попрямували вздовж паркану до лощини. Вона закінчувалась темним та громіздким силуетом штабу.
  Раптом на стежку впали тіні. То були ліспромгоспівські хлопці. Але Фідель одразу підняв автомат і крикнув:
  — У лісі стріляю без попередження!
  Хлопці зникли у темряві між деревами.
  Я йшов попереду, орієнтуючись на спортивну раму для канатів. Вона темніла перед будівлею штабу, як шибениця.
  Фідель ішов слідом.
  Стежка була вузькою, не ширшою за лижню. Я постійно спотикався.
  Коли ми огинали останні будинки, я побачив світло в бібліотеці. Жовтий рівне світло у вікні. Я подумав про жінку в зирянських чунях. Майже побачив її за бастіонами книжкових шаф. У вузькому та тісному просторі з рефлектором.
  І ось я як заходжу туди, залишаючи на дерев'яних сходах мокрі сліди. Перетинаю коридор, відчиняю двері. Жінка встає, її сережки погойдуються. Тиша настільки повна, що виразно чується їхній мелодійний дзвін. Жінка знімає окуляри, торкнувшись перенісся. Я чую: Що вас цікавить?
  
  
  — Ходімо, — сказав Фідель, — бо ноги мерзнуть.
  Я говорю йому:
  — Мені треба зайти до бібліотеки.
  - Ого! Ну ти даєш!
  — Я хочу там поговорити з однією.
  — Кінчай, — каже Фідель, — і так цілодобово добираємось.
  Я зупинився. Навколо ні душі. Осторонь жовтіють, вогні селища. Поруч темною стіною височить ліс.
  Я говорю:
  — Фідель, будь людиною, пусти. Я познайомився з однією, мені треба…
  — Це означає — мерзнути, чекати, поки ти перекидаєшся?!
  — Разом зайдемо.
  Фідель каже:
  - Не можу.
  - Ти мені друг, - кричу, - чи громадянин начальник? Ну що ж, веди! Наказуй!
  — Ходімо, — сказав Фідель.
  — Ясно, — говорю, — слухаюсь!
  Однак не рухаюся з місця. Фідель зупинився у мене за спиною.
  — Мені, — говорю, — треба до бібліотеки.
  - Йди вперед!
  - Мені треба…
  - Ну!
  Я подивився туди, де сяяло квадратне віконце, тремтячий рожевий маяк. Потім ступив убік, залишаючи позаду безглузду фігуру конвоїра.
  Тоді Фідель крикнув:
  - Стій!
  Я обернувся і говорю:
  — Хочеш мене вбити?
  Він вимовив ледве чутно:
  - Назад!
  Тут я вилаяв його останніми словами. Ті, що чув на лісоповалі біля багаття. І біля КПП на розлученні. І за картковим столом перед бійкою. І у в'язниці після шмону…
  - Назад, - повторив Фідель.
  
  
  Я йшов не обертаючись. Я став величезним. Я заслонив собою обрій. Я чув, як у спорожнілій морозній тиші клацнув затвор. Як, скрипнувши, поступилася бойова пружина. І ось уже наповнився патронник. Я відчував під гімнастеркою всі дев'ять кіл стандартної армійської мішені.
  І тут я відчув нестерпний напад злості. Начебто сам я, саме сам, цілився в цю людину. І ця людина була єдиним винуватцем моїх нещасть. І на цій людині без ременя лежала відповідальність за всі мінливості моєї долі. Ось тільки обличчя його я не встиг розгледіти.
  Я зупинився, глянув на Фіделя. Здригнувся, побачивши його обличчя. (У зубах він тримав хутряну рукавицю.) Потім щось крикнув і пішов йому назустріч.
  Фідель кинув автомат і заплакав. Стягуючи навіщось кожушок. Обриваючи гудзики на гімнастерці.
  Я підійшов до нього і став поруч.
  — Гаразд, — говорю, — пішли…
  
  21 червня 1982 року. Нью Йорк
  Дорогий Ігоре! (Ваше по батькові розтрусилося на вибоїнах спільної подорожі.) Воно закінчено. Гальма останньої крапки заскриплять через десять абзаців.
  Є відчуття легкості та порожнечі. Адже я сімнадцять років готував цей рукопис до друку. The end of something, як висловився б пан Хемінгуей.
  Ви знаєте, я людина не релігійна. Більше того, невіруючий. І навіть не забобонний. Я не боюся похоронних ходів, чорних кішок та розбитих дзеркал. Щохвилини прокидаю сіль. І з Оленою, яка шле вам привіт, одружився тринадцятого (13!) грудня.
  Я дуже рідко бачу сни. А якщо бачу, то напрочуд примітивні. Наприклад, у мене закінчуються гроші в ресторані. Зигмунд Фрейд тут абсолютно нічого робити.
  У мене не трапляється поганих і тим більше райдужних передчуттів. Я не відчуваю потилицею пильних поглядів. (Хіба вони супроводжуються потиличниками.) Коротше кажучи, природа явно обділила мене своїми трансцендентними дарами. І навіть банальному матеріалістичному гіпнозу я, як з'ясувалося, не схильний.
  Але й мене зачепило легке крило потойбіччя. Вся моя біографія є ланцюгом добре організованих випадковостей. На кожному кроці я розрізняю ПЕРСТ ДОЛИ. Та й як мені не вірити долі? Надто вже очевидні, трафарети, за якими написане моє злощасне життя. Блакитні тонкі лінії проступають на кожній сторінці мого єдиного чернетки.
  Набоков говорив: "Випадковість - логіка удачі". І справді, що може бути логічніше за шалену, красиву, абсолютно неправдоподібну випадковість?..
  Батько мого знайомого Шлафман рив на дачі яму під смородиновий кущ. Де і наздогнав його напад стенокардії. Як з'ясувалося, Шлафман рив собі могилу. Випадковість — логіка удачі... Мало цього, за життя Шлафман був незламним сталіністом. І теж не випадково. А для того, щоб я міг розповідати цю історію без особливої скорботи…
  Я був наділений вродженими задатками спортсмена-десятиборця. Щоб зробити з мене юнака, що рефлектує, знадобилися (буквально!) — нелюдські зусилля. Для цього було побудовано ланцюг неправдоподібних, а отже — переконливих та логічних випадковостей. Однією з них була в'язниця. Видно, комусь дуже хотілося зробити із мене письменника.
  Не я вибрав цю жіночну, крикливу, мученицьку, тяжку професію. Вона сама мене вибрала. І тепер уже нема куди подітися.
  Ви дочитуєте останню сторінку, я розкриваю новий зошит.
   Заповідник
  Моїй дружині, яка мала рацію
  О дванадцятій під'їхали до Луги. Зупинились на вокзальній площі. Дівчина-екскурсовод змінила піднесений тон на більш земний:
  — Там ліворуч є одне містечко.
  Мій сусід зацікавлено підвівся:
  - У сенсі - вбиральня?
  Усю дорогу він доводив мене: «Відбілюючий засіб із шести літер?.. Вимираючий парнокопитний?.. Австрійський гірськолижник?..»
  Туристи вийшли на залиту світлом площу. Водій зачинив дверцята і сів навпочіпки біля радіатора.
  Вокзал… Брудну жовту будівлю з колонами, годинник, знебарвлений сонцем тремтять неонові букви…
  Я перетнув вестибюль із газетним кіоском та масивними цементними урнами. Інтуїтивно виявив буфет.
  — Через офіціанта, — мляво промовила буфетниця. На пологих грудях її бовтався штопор.
  Я сів біля дверей. За хвилину з'явився офіціант із величезними повстяними бакенбардами.
  - Що бажаєте?
  — Мені завгодно, — кажу, — щоб усі були доброзичливі, скромні та люб'язні.
  Офіціант, пересичений різноманітністю життя, мовчав.
  — Мені завгодно сто грамів горілки, пиво та два бутерброди.
  - З чим?
  — З ковбасою, мабуть…
  Я дістав цигарки, закурив. Потворно тремтіли руки. «Склянка б не випустити…» А тут ще поруч сіли дві інтелігентні бабусі. Начебто з нашого автобуса.
  Офіціант приніс графинчик, пляшку та дві цукерки.
  — Бутерброди скінчилися, — промовив він із фальшивим трагізмом.
  Я розрахувався. Підняв і відразу опустив склянку. Руки тремтіли, як у епілептика. Старі гидливо мене розглядали. Я спробував усміхнутися:
  — Подивіться на мене з любов'ю!
  Старі здригнулися і пересіли. Я почув невиразні критичні вигуки.
  Чорт із ними, думаю. Обхопив склянку двома руками, випив. Потім з шурхотом розгорнув цукерку.
  Стало трохи легше. Зароджувалося оманливе душевне піднесення. Я засунув пляшку пива в кишеню. Потім підвівся, мало не перекинувши стілець. Точніше, алюмінієве крісло. Старі продовжували злякано мене роздивлятися.
  Я вийшов на майдан. Огорожа скверу була завішана фанерними щитами. Діаграми обіцяли в недалекому майбутньому гори м'яса, вовни, яєць та інших інтимностей.
  Чоловіки палили біля автобуса. Жінки галасливо розсаджувалися. Дівчина-екскурсовод їла морозиво у тіні. Я ступив до неї:
  - Давайте познайомимось.
  - Аврора, - сказала вона, простягаючи липку руку.
  — А я, — говорю, — танкер Дербент.
  Дівчина не образилася.
  — Над моїм ім'ям усі сміються. Я звикла... Що з вами? Ви червоний!
  — Запевняю вас, це зовні. Усередині я – конституційний демократ.
  — Ні, правда, вам погано?
  — П'ю багато… Хочете пива?
  — Навіщо ви п'єте? — спитала вона.
  Що я міг відповісти?
  — Це секрет, — говорю, — маленька таємниця…
  — Вирішили попрацювати у заповіднику?
  - Саме так.
  — Я одразу зрозуміла.
  — Хіба я схожий на філолога?
  — Вас проводжав Митрофанів. Надзвичайно ерудований пушкініст. Ви добре знаєте його?
  — Добре, — говорю, — з поганого боку…
  - Як це?
  - Не надавайте значення.
  — Прочитайте Гордіна, Щеголєва, Цявловську… Спогади Керна… І якусь популярну брошуру про шкоду алкоголю.
  — Знаєте, я стільки читав про шкоду алкоголю! Вирішив назавжди кинути читати.
  - З вами неможливо розмовляти...
  Шофер глянув у наш бік. Екскурсанти розсілися.
  Аврора доїла морозиво, витерла пальці.
  - Влітку, - сказала вона, - у заповіднику досить добре платять. Митрофанів заробляє близько двохсот карбованців.
  — І це на двісті карбованців більше, ніж він коштує.
  — А ви ще й злий!
  — Злим будеш, — кажу.
  Шофер просигналив двічі.
  - Їдемо, - сказала Аврора.
  У львівському автобусі було тісно. Коленкорові сидіння розжарилися. Жовтою фіранки посилювали відчуття задухи.
  Я перегортав «Щоденники» Олексія Вульфа. Про Пушкіна говорилося дружелюбно, іноді поблажливо. Ось вона, згубна для зору близькість. Всім зрозуміло, що у геніїв мають бути знайомі. Але хто повірить, що його знайомий геній?!
  Я задрімав. Невиразно долинали якісь зайві відомості про матір Рилєєва.
  Розбудили мене вже у Пскові. Знову оштукатурені стіни кремля наводили тугу. Над центральною аркою дизайнери зміцнили потворну, прибалтійського вигляду, куту емблему. Кремль нагадував величезних розмірів макет.
  В одному із флігелів знаходилося місцеве бюро подорожей. Аврора запевнила якісь папери і нас повезли до «Гери» — найфешенебельнішого місцевого ресторану.
  Я вагався - додавати чи не додавати? Додаси — завтра буде зовсім погано. Їсти не хотілося…
  Я вийшов на бульвар. Важко і низько шуміли липи.
  Я давно переконався: варто замислитися, і зараз згадуєш щось сумне. Наприклад, остання розмова з дружиною…
  
  
  — Навіть твоя любов до слів, божевільна, нездорова, патологічна любов, — фальшива. Це лише спроба виправдання життя, яке ти ведеш. А ведеш ти спосіб життя знаменитого літератора, не маючи для цього мінімальних передумов… З твоїми вадами потрібно бути як мінімум Хемінгуеєм…
  — Ти справді вважаєш його добрим письменником? Можливо, і Джек Лондон добрий письменник?
  - Боже мій! До чого тут Джек Лондон?! У мене єдині чоботи у ломбарді… Я все можу пробачити. І бідність мене не лякає… Все, крім зради!
  - Що ти маєш на увазі?
  - Твоє вічне пияцтво. Твоє… навіть не хочу говорити… Не можна бути художником за рахунок іншої людини… Це підло! Ти стільки говориш про благородство! А сам — холодна, жорстока, спритна людина…
  — Не забувай, що я пишу розповіді двадцять років.
  — Ти хочеш написати велику книгу? Це вдається одному із сотні мільйонів!
  - Ну і що? У духовному відношенні така невдала спроба дорівнює найбільшій книзі. Якщо хочеш, морально вона навіть вища. Оскільки виключає винагороду…
  - Це слова. Нескінченні гарні слова… Набридло… У мене є дитина, за яку я відповідаю…
  - У мене теж є дитина.
  — Якого ти місяцями ігноруєш. Ми для тебе – чужі…
  (У розмові з жінкою є один болісний момент. Ти наводиш факти, доводи, аргументи. Ти волаєш до логіки та здорового глузду. І несподівано виявляєш, що їй противний сам звук твого голосу…)
  — Навмисне, — говорю, — я зла не робив…
  
  
  Я опустився на пологу лаву. Вийняв ручку та блокнот. За хвилину записав:
  Кохана, я в Пушкінських Горах,
  Тут без тебе - зневіра і нудьга,
  Броджу по заповіднику, як сука.
  І душу мені мучить страшний страх.
  
  І так далі.
  Мої вірші дещо випереджали дійсність. До Пушкінських гір залишалося кілометрів сто.
  Я зайшов до господарської крамниці. Придбав конверт із зображенням Магеллана. Запитав навіщось:
  — Ви не знаєте, до чого тут Магеллан?
  Продавець задумливо відповів:
  — Може, помер… Чи дали героя…
  Наклеїв марку, запечатав, опустив...
  У шість ми під'їхали до будинку туристської бази. До цього були пагорби, річка, просторий обрій з нерівною кромкою лісу. Загалом російський пейзаж без надмірностей. Ті звичайні його прикмети, які викликають незрозуміло гірке почуття.
  Це почуття завжди здавалося мені підозрілим. Взагалі пристрасть до неживих предметів дратує мене… (Я подумки розкрив записник.) Є щось ущербне в нумізматах, філателістах, завзятих мандрівниках, любителях кактусів та акваріумних риб. Мені чуже сонне довготерпіння рибалки, безрезультатна невмотивована хоробрість альпініста, горда впевненість власника королівського пуделя…
  Говорять, євреї байдужі до природи. Так звучить один із закидів на адресу єврейської нації. Своєї, мовляв, природи євреї не мають, а до чужої вони байдужі. Що ж, можливо, і так. Очевидно, у мене позначається домішка єврейської крові.
  Коротше, не люблю я захоплених глядачів. І не дуже довіряю їхнім захопленням. Я думаю, любов до берез тріумфує за рахунок любові до людини. І розвивається як сурогат патріотизму.
  Я згоден, хвору, паралізовану матір гостріше шкодуєш і любиш. Проте милуватися її стражданнями, висловлювати їх естетично — ницість…
  Гаразд…
  Під'їхали до туристичної бази. Якийсь ідіот збудував її на відстані чотирьох кілометрів від найближчої водойми. Ставки, озера, річка знаменита, а база - на сонці. Щоправда, є номери з душовими кабінами... Іноді — гаряча вода.
  Заходимо до екскурсійного бюро. Сидить така жінка, мрія відставника. Аврора сунула їй дорожній лист. Розписалася, отримала обідні талони для гурту. Щось шепнула цій пишній білявці, яка одразу ж поглянула на мене. Погляд містив непоступливий інтерес, ділову заклопотаність і легку тривогу. Вона навіть якось випросталась. Різче зашурхотіли папери.
  - Ви не знайомі? — спитала Аврора.
  Я підійшов ближче.
  — Хочу попрацювати у заповіднику.
  - Люди потрібні, - сказала білявка.
  Наприкінці цієї репліки помітно відчувалося багатокрапка. Тобто потрібні саме добрі, кваліфіковані фахівці. А випадкові, мовляв, люди — не потрібні…
  - Експозицію знаєте? — спитала блондинка і зненацька представилася: — Галино Олександрівно.
  — Я був тут три рази.
  - Цього замало.
  - Згоден. Ось і приїхав знову.
  — Треба добре підготуватися. Простудувати методику. У житті Пушкіна ще так багато недослідженого... Дещо змінилося з минулого року.
  - У житті Пушкіна? - здивувався я.
  — Вибачте, — перебила Аврора, — на мене туристи чекають. Бажаю удачі…
  Вона зникла – юна, жива, повноцінна. Завтра я почую в одній із кімнат музею її чистий дівочий голос:
  «…Вдумайтесь, товариші!.. «Я вас любив так щиро, так ніжно…» Світу кріпосницьких відносин протиставив Олександр Сергійович цей натхненний гімн безкорисливості…»
  — Не в житті Пушкіна, — роздратовано сказала білявка, — а в експозиції музею. Наприклад, зняли портрет Ганнібала.
  - Чому?
  — Якийсь діяч стверджує, що це не Ганнібал. Ордени, бачте, не відповідають. Нібито це генерал Закомельський.
  — Хто ж це насправді?
  — І справді — Закомельський.
  — Чому ж він такий чорний?
  — З азіатами воював на півдні. Там спека. Ось він і засмаг. Та й фарби темніють від часу.
  — Виходить, правильно, що зняли?
  - Та яка різниця - Ганнібал, Закомельський ... Туристи хочуть бачити Ганнібала. Вони за це гроші сплачують. На фіга їм Закомельський? Ось наш директор і повісив Ганнібала… Точніше, Закомельського під виглядом Ганнібала. А якомусь діячеві не сподобалося… Вибачте, ви одружені?
  Галина Олександрівна вимовила цю фразу раптово і, я сказав би — сором'язливо.
  — Розлучений, — говорю, — а що?
  — Наші дівчата цікавляться.
  - Які дівчата?
  - Їх зараз немає. Бухгалтер, методист, екскурсоводи.
  — Чому ж вони цікавляться мною?
  - Вони не вами. Вони всіма цікавляться. У нас тут багато самотніх. Хлопці роз'їхалися… Кого наші дівчата бачать? Туристів? А що туристи? Добре, якщо у них восьмиденка. З Ленінграда так на добу приїжджають. Або на троє... А ви надовго?
  - До осені. Якщо все буде добре.
  - Де ви зупинилися? Хочете, я зателефоную до готелю? У нас їх дві, гарна та погана. Ви віддаєте перевагу?
  — Тут, — говорю, — треба подумати.
  — Гарна — дорожча, — пояснила Галя.
  — Гаразд, — сказав я, — грошей немає.
  Вона одразу кудись подзвонила. Довго когось умовляла. Нарешті, питання було вирішено. Десь записали моє прізвище.
  - Я вас проведу.
  Давно я не був об'єктом такого інтенсивного жіночого піклування. Надалі вона виявлятиметься ще наполегливіше. І навіть переросте у тиск.
  Спочатку я відносив це за рахунок моєї потьмянілої індивідуальності. Потім переконався, наскільки величезним є дефіцит чоловічої статі в цих краях. Кривоногий місцевий тракторист з локонами вокзальної повії був оточений настирливими рум'яними шанувальницями.
  - Вмираю, пива! - Мляво говорив він.
  І дівчата бігли за пивом.
  Галя замкнула двері екскурсійного бюро. Ми попрямували через ліс у бік селища.
  — Ви любите Пушкіна? — несподівано спитала вона.
  Щось у мені здригнулося, але я відповів:
  — Люблю… «Медного вершника», прозу…
  - А вірші?
  — Пізні вірші дуже люблю.
  - А ранні?
  - Ранні теж люблю, - здався я.
  — Тут усе живе і дихає Пушкіним, — сказала Галя, — буквально кожна гілочка, кожна травинка. Так і чекаєш, що він вийде зараз через поворот... Циліндр, крилатко, знайомий профіль...
  Тим часом через поворот вийшов Льоня Гур'янов, колишній університетський стукач.
  — Борько, хрін моржовий, — дико заволав він, — чи це ти?!
  Я озвався з несподіваною привітністю. Ще один підонок застав мене зненацька. Вічно не встигаю зосередитися.
  — Я знав, що ти приїдеш, — не вгавав Гур'янов…
  
  
  Згодом мені розповіли таку історію. Була тут на початку сезону п'янка. Чиєсь весілля або день народження. Був присутній місцевий співробітник держбезпеки. Заговорили про мене. Хтось із спільних знайомих сказав:
  — Він у Таллінні.
  Йому заперечили:
  — Ні, вже рік, як у Ленінграді.
  — А я чув, що у Ризі у Красильникова…
  Слідували нові та нові версії.
  Чекіст зосереджено поїдав тушковану качку. Потім підвів голову і коротко сказав:
  — Є дані — збирається до Пушкінських Гор...
  
  
  — Мене чекають, — сказав Гур'янов, наче я його тримав.
  Він подивився на Галю:
  — А ти гарнішала. Чи зуби вставила?
  Кишені його важко відстовбурчувалися.
  — Ось засранець! — несподівано промовила Галина. І за хвилину: — Як добре, що Пушкін цього не бачить.
  - Так, - сказав я, - це непогано.
  Перший поверх готелю «Дружба» займали три установи. Гастроном, перукарня та ресторан «Лукомор'я». Треба б, гадаю, Галину запросити за всі її послуги. Грошей я захопив дуже мало. Один розгонистий жест загрожував катастрофою.
  Я промовчав.
  Ми підійшли до бар'єру, за яким сиділа жінка-адміністратор. Галя мене уявила. Жінка простягла важкий ключ із номером 231.
  — А завтра підшукайте кімнату,— сказала Галина,— можна в селищі... Можна на Вороничі, тільки це дорого... Можна в одному з найближчих сіл: Савкіно, Гайки...
  — Дякую, — говорю, — виручили.
  - Ну, я пішла.
  Фраза закінчувалася ледве вловимим знаком питання: «Ну, я пішла?..»
  - Проводити вас?
  — Я мешкаю в мікрорайоні, — таємниче реагувала дівчина.
  Потім - чітко і виразно, надто чітко і виразно:
  — Проводити не обов'язково… І не думайте, що я така…
  Вона пішла, гордо кивнувши адміністратору.
  Я підвівся на другий поверх і відімкнув двері. Ліжко було акуратно застелене. Репродуктор видавав уривчасті звуки. На поперечині відчиненої стінної шафи бовталися вішалки.
  У цій кімнаті, у цьому вузенькому човні, я відпливав до невідомих берегів самостійного холостяцького життя.
  Я прийняв душ, змиваючи делікатний осад Галиних клопотів, наліт автобусної вологої тісноти, багатоденного застілля.
  Настрій помітно покращав. Холодний душ подіяв як різкий окрик.
  Я витерся, натягнув гімнастичні штани і закурив.
  У коридорі лунав стукіт кроків. Десь лунала музика. Під вікнами шуміли вантажівки та незліченні мопеди.
  Я ліг поверх ковдри, розкрив сірий томик Віктора Лихоносова. Вирішив нарешті з'ясувати, що то за сільська проза? Обзавестися свого роду путівником.
  Читаючи, я непомітно заснув. Прокинувся о другій ночі. Ранковий літній сутінок заливав кімнату. Вже можна було порахувати листя фікуса на вікні.
  Я вирішив спокійно все обміркувати. Спробувати розвіяти відчуття катастрофи, глухого кута.
  Життя розстилалося навколо неосяжним мінним полем. Я був у центрі. Потрібно було розбити це поле на ділянки і братися за справу. Розірвати ланцюг драматичних обставин. Проаналізувати відчуття краху. Вивчити кожен фактор окремо.
  Людина двадцять років пише оповідання. Переконаний, що з деякими підставами взявся за перо. Люди, яким він довіряє, готові це засвідчити.
  Тебе не публікують, не видають. Не приймають до своєї компанії. У свою бандитську зграю. Але хіба про це ти мріяв, бурмочучи перші рядки?
  Ти добиваєшся справедливості? Заспокойся, що цей фрукт тут не росте. Кілька сяючих істин мали змінити світ на краще, а що сталося насправді?
  Ти маєш десяток читачів. Дай Боже, щоб їх поменшало…
  Тобі не платять — ось що погано. Гроші — це свобода, простір, примхи… Маючи гроші, так легко переносити бідність…
  Вчися заробляти їх, не лицемірячи. Іди працювати вантажником, пиши ночами. Мандельштам казав, що люди збережуть усе, що їм потрібно. Ось і пиши…
  Ти маєш до цього здібності — могло й не бути. Пиши, створи шедевр. Виклич душевне потрясіння у читача. У однієї-єдиної живої людини… Завдання на все життя.
  А якщо не вийде? Що ж, ти сам казав, у моральному відношенні невдала спроба ще благородніша. Хоча б тому, що не винагороджується.
  Пиши, коли вже взявся, тягни цей вантаж. Чим він вагоміший, тим легше…
  Тебе гноблять борги? У кого їх не було? Не засмучуйся. Адже це єдине, що по-справжньому пов'язує тебе з людьми.
  Озираючись, ти бачиш руїни? Цього можна було очікувати. Хто живе у світі слів, той не ладнає з речами.
  Ти заздриш будь-кому, хто називає себе письменником. Хто може витягнувши посвідчення, документально це засвідчити.
  Але що пишуть твої сучасники? У письменника Воліна ти виявив:
  «…Мені стало ясно…»
  І на тій самій сторінці:
  «…З безмежною ясністю Кім відчув…»
  Слово перевернуте нагору ногами. З нього висипався вміст. Точніше, вмісту не виявилося. Слова нагромаджувалися невловимі, як тінь від порожньої пляшки.
  Ах, не про те, не про те зайшла мова!.. Як набридли вічні твої хитрощі!..
  Жити неможливо. Треба або жити, або писати. Або слово, чи справа. Але твоя справа – слово. А всяка справа з великої літери тобі ненависна. Навколо нього зона мертвого простору. Там гине все, що заважає справі. Там гинуть надії, ілюзії, спогади. Там панує убогий, незаперечний, однозначний матеріалізм.
  І знову — чи то, чи то…
  На що ти перетворив свою дружину? Вона була простодушна, кокетлива, любила веселитися. Ти зробив її ревнивою, підозрілою та нервовою. Її постійна фраза: "Що ти хочеш цим сказати?" — пам'ятник твоїй спритності…
  Твої неподобства досягали курйозів. Пам'ятаєш, як ти повернувся близько четвертої ночі і почав розшнуровувати черевики. Дружина прокинулась і застогнала:
  — Господи, куди так рано?!.
  — Справді, рано, рано, — промимрив ти.
  А потім швидко роздягся і ліг…
  Та що тут казати…
  
  
  Ранок. Кроки, що заглушуються червоною килимовою доріжкою. Раптове переривчасте бурмотіння репродуктора. Пліск води за стіною. Вантажівки під вікнами. Несподіваний віддалений крик півня.
  У дитинстві літо було озвучено гудками паровозів. Приміські дачі... Запах вокзальної гарі та нагрітого піску... Настільний теніс під гілками... Тугий і дзвінкий стукіт м'яча... Танці на веранді (старший брат довірив тобі заводити патефон)... Гліб Романов... Ружена Сікора... «Ця пісня за дві солі, за дві гроші », «Я тобою в Бухаресті мріяв наяву ...».
  Випалений сонцем пляж... Жорстка осока... Довгі труси і сліди резинок на литок... Пісок, що набився в сандалі...
  У двері постукали:
  - До телефону!
  — Це непорозуміння, — говорю.
  — Ви — Аліханів?
  Мене проводили до кімнати сестри-господарки. Я взяв слухавку.
  - Ви спали? — поцікавилась Галина.
  Я палко заперечив.
  Я давно зауважив, що на це запитання люди реагують із зайвою палкістю. Поставте людині запитання: «Чи бувають у тебе запої?» - І людина спокійно відповість - ні. А може, охоче погодиться. Натомість питання «Ти спало?» більшість переживає мало не як образу. Як спробу викрити людину в лиходійстві...
  — Я домовилася щодо кімнати.
  - Ось Дякую.
  — У селі Соснове. П'ять хвилин від турбази. Окремий вхід.
  - Це головне.
  — Хазяїн, щоправда, випиває.
  — Ще один козир.
  — Запам'ятайте прізвище — Сорокін. Михайле Івановичу... Підете через турбазу вздовж яру. З гори вже село видно. Четвертий будинок... А може, п'ятий. Та ви знайдете. Там звалище поряд…
  - Дякую Люба.
  Тон різко змінився.
  - Яка я вам мила?! Ох, вмираю... Мила... Скажіть, будь ласка... Милу знайшов...
  Надалі я не раз дивувався цим миттєвим Галиним перетворенням. Жива участь, привітність та простота змінювалися крикливими інтонаціями ображеної цнотливості. Нормальна мова — верескливим провінційним говіркою…
  — І не подумайте чогось такого!
  — Такого ніколи. І ще раз – дякую…
  Я подався на турбазу. Цього разу тут було багато людей. Навколо стояли різнокольорові машини. Групами та поодинці бродили туристи у курортних шапочках. Біля газетного кіоску вишикувалася черга. З відчинених вікон їдальні долинав дзвін посуду і вереск металевих табуреток. Тут же пустували кілька вгодованих дворняг.
  На кожному кроці я бачив зображення Пушкіна. Навіть біля таємничої цегляної будочки з написом «Вогнебезпечно!». Подібність вичерпувалося бакенбардами. Розміри їх варіювалися довільно. Я давно зауважив: у наших художників є улюблені об'єкти, де немає межі розмаху та натхнення. Це насамперед — борода Карла Маркса та лоб Ілліча…
  Репродуктор був включений на повну потужність:
  - Увага! Говорить радіовузол пушкіногорської туристської бази. Оголошуємо порядок дня на сьогодні.
  Я зайшов до екскурсійного бюро. Галину брали в облогу туристи. Вона махнула рукою, щоб я зачекав.
  Я взяв із полиці брошуру «Перлина Криму». Дістав сигарети.
  Екскурсоводи, отримавши якісь папери, віддалялися. За ними до автобусів бігли туристи. Декілька «диких» сімейств прагнуло приєднатися до груп. Ними займалася висока худенька дівчина.
  До мене сором'язливо наблизився чоловік у тірольському капелюсі:
  — Вибачте, чи можу я поставити запитання?
  - Слухаю вас.
  - Це дали?
  - Тобто?
  — Я питаю, чи це дали? — Тиролець захопив мене до відчиненого вікна.
  - В якому сенсі?
  - В прямому. Я хотів би знати, чи це дали чи не дали? Якщо не дали, то й скажіть.
  - Не розумію.
  Чоловік трохи почервонів і почав квапливо пояснювати:
  — Я мала листівку… Я — філокартист…
  - Хто?
  - Філокартист. Збираю листівки... Філос - кохання, картос...
  - Ясно.
  – У мене є кольорова листівка – «Псковські дали». І ось я опинився тут. Мені хочеться спитати – це дали?
  — Загалом дали, — кажу.
  - Типово псковські?
  - Не без цього.
  Чоловік, сяючи, відійшов.
  Минув час пік. Бюро спорожніло.
  — Щоліта наплив туристів збільшується, — пояснила Галина.
  І потім, трохи піднявши голос:
  - Виповнилося пророцтво: «Не заросте священна стежка!..» [1]
  Не заросте, гадаю. Де їй, бідній, зарости. Її давно витоптали ескадрони туристів.
  — Вранці тут страшний бардак, — сказала Галина.
  Я знову здивувався несподіваному розмаїттю її лексики.
  Галя познайомила мене з інструктором бюро – Людмилою. Її гладкими ніжками я таємно милуватимуся до кінця сезону. Люда поводилася рівно і привітно. Це було наявністю нареченого. Її не спотворювала постійна готовність до обуреної відсічі. Поки що наречений перебував у в'язниці.
  Потім з'явилася негарна жінка років із тридцяти — методист. Звали її Маріанна Петрівна. У Маріанни було запущене обличчя без дефектів і невловимо погана постать.
  Я пояснив мету мого приїзду. Скептично посміхаючись, вона запросила мене до окремого кабінету.
  — Ви любите Пушкіна?
  Я відчув глухе роздратування.
  - Кохаю.
  Так, гадаю, і розлюбити недовго.
  — А можна спитати — за що?
  Я впіймав на собі іронічний погляд. Очевидно, любов до Пушкіна була тут найходовішою валютою. А раптом, мовляв, я фальшивомонетник...
  - Тобто, як? — питаю.
  — За що ви любите Пушкіна?
  - Давайте, - не витримав я, - припинимо цей ідіотський іспит. Я скінчив середню школу. Потім – університет. (Тут я трохи перебільшив. Мене вигнали з третього курсу.) Дещо прочитав. Загалом, знаюся… Та й претендую лише на роль екскурсовода…
  На щастя, мій різкий тон залишився непоміченим. Як я пізніше переконався, елементарна грубість тут сходила легше, ніж уявний апломб.
  - І все таки? — Маріанна чекала на відповідь. Причому тієї відповіді, яка їй була заздалегідь відома.
  — Гаразд, — говорю, — спробую… Що ж, слухайте. Пушкін - наш запізнілий Ренесанс. Як для Веймара – Гете. Вони прийняли він те, що Захід засвоїв у XV–XVII століттях. Пушкін знайшов вираження соціальних мотивів у характерній для Ренесансу формі трагедії. Він і Ґете жили ніби в кількох епохах. "Вертер" - данина сентименталізму. "Кавказький бранець" - типово байронічна річ. Але «Фауст», припустимо, це вже єлизаветинці. А "Маленькі трагедії" природно продовжують один із жанрів Ренесансу. Така сама і лірика Пушкіна. І якщо вона гірка, то не в дусі Байрона, а в дусі, мені здається, шекспірівських сонетів... Доступно викладаю?
  — До чого тут Ґете? — спитала Маріанна. — І до чого тут Ренесанс?
  - Ні при чому! — остаточно розлютився я. — Гете зовсім ні до чого! А Ренесансом звали коня Дон Кіхота. Який теж ні до чого! І я тут, очевидно, ні до чого!
  — Заспокойтесь, — прошепотіла Маріанна, — який ви нервовий… Я тільки спитала: «За що ви любите Пушкіна?..»
  — Любити публічно — скотство! — закричав я. — Є особливий термін у сексопатології…
  Тремтячою рукою вона простягла мені склянку води. Я відсунув його.
  — Ви самі любили когось? Колись?!.
  Не варто було цього казати. Зараз вона заридає і крикне:
  «Мені тридцять чотири роки, і я – самотня дівчина!..»
  — Пушкін наша гордість! - вимовила вона. — Це не лише великий поет, а й великий громадянин.
  Мабуть, це і була свідомо готова відповідь на її безглузде запитання.
  Тільки й усього, гадаю?
  — Ознайомтеся із методичкою. А ось – список книг. Вони є у читальному залі. І доповіть Галині Олександрівні, що співбесіда пройшла успішно.
  Мені стало ніяково.
  — Дякую, — кажу, — вибачте, що був нестримний.
  Я звернув методичку і поклав у кишеню.
  — Акуратніше, у нас лише три екземпляри.
  Я витяг методичку і спробував її розгладити.
  - І ще, - Маріанна понизила голос, - ви запитали про кохання...
  — Це ви запитали про кохання.
  — Ні, це ви запитали про кохання… Наскільки я розумію, вас цікавить, чи я заміжня? Так ось, я - одружена!
  — Ви позбавили мене останньої надії, — сказав я йдучи.
  У коридорі Галина познайомила мене з екскурсоводом Нателлою. Знову — несподіваний спалах зацікавленості:
  — Працюватимете у нас?
  — Спробую.
  — Цигарки маєте?
  Ми вийшли на ґанок.
  Нателла приїхала з Москви, керована романтичними, вірніше — авантюрними цілями. За освітою – інженер-фізик, працює шкільною вчителькою. Вирішила провести тут тримісячну відпустку. Шкода, що приїхала. У заповіднику - товкотнеча. Екскурсоводи та методисти – психи. Туристи - свині та невігласи. Усі люблять Пушкіна. І свою любов до Пушкіна. І любов до свого кохання. Єдина порядна людина - Марков.
  - Хто такий Марков?
  - Фотограф. Закінчений пияка. Я вас познайомлю. Він навчив мене пити "Агдам". Це щось фантастичне! Він і вас навчить.
  - Дуже вдячний. Але боюся, що в цій справі я й сам професор.
  — Давайте якось піддамо! Прямо на лоні.
  — Умовились.
  — А ви людина небезпечна.
  - Тобто?
  — Я це одразу відчула. Ви дуже небезпечна людина.
  — У нетверезому стані?
  — Я говорю не про те.
  - Не зрозумів.
  — Покохати такого, як ви, — небезпечно.
  І Нателла майже болісно штовхнула мене коліном.
  Господи, гадаю, тут усі ненормальні. Навіть ті, які вважають ненормальними решту всіх…
  — Випийте «Агдама», — говорю, — і заспокойтеся. Я хочу відпочити та попрацювати. Небезпеки для вас не уявляю.
  - Це ми ще подивимося, - істерично розреготалася Нателла.
  Потім вона кокетливо змахнула полотняним мішком із зображенням Джеймса Бонда і пішла.
  Я попрямував до Соснового. Дорога тяглася до вершини пагорба, огинаючи похмуре поле. По краях його безформними купами темніли валуни. Зліва зяяв порослий кущами яр. Спускаючись під гору, я побачив кілька хат, оточених березами. Осторонь тинялися однобарвні корови, плоскі, як театральні декорації. Брудні вівці з декадентськими фізіономіями мляво щипали траву. Над дахами літали галки.
  Я йшов селом, сподіваючись когось зустріти. Нефарбовані сірі будинки виглядали убого. Колья огорожі були увінчані глиняними судинами. У накритих поліетиленом загонах метушилися курчата. Нервовою мультиплікаційною ходою виступали кури. Дзвінко гавкали кудлаті присадкуваті собаки.
  Я перетнув село, повернувся. Поповільнився біля одного з будинків. Стукнули двері, і на ґанку з'явився чоловік у запраній залізничній гімнастерці.
  Я поцікавився, як знайти Сорокіна.
  — Толик мене звуть, — сказав він.
  Я представився і ще раз пояснив, що мені потрібний Сорокін.
  - А де він живе? — спитав Толік.
  — У селі Соснове.
  — То це Соснове і є.
  - Я знаю. Як же його знайти?
  - Тимоху, чи що, Сорокіна?
  — Його звуть Михал Іванович.
  - Тимоха помер рік тому. Замерз піддавши…
  - Мені б Сорокіна розшукати.
  — Мабуть, мало піддав. А то вижив би…
  - Мені б Сорокіна ...
  - Не Мишку випадково?
  — Його звуть Михал Іванович.
  — То це Мишко і є. Долихи зять. Знаєте Долиху, криво пов'язану?
  - Я приїжджий.
  - Не з Опочки?
  - З Ленінграда.
  — А знаю, чув…
  — То як би розшукати Михал Івановича?
  — Ведмедика?
  - Саме так.
  Толик відверто і діловито помочився з ганку. Потім прочинив двері і скомандував:
  - Але! Роздовбай Івановичу! До тебе прийшли.
  І, підморгнувши, додав:
  — З міліції, за аліментами…
  Негайно висунулась багряна пика, щедро прикрашена синіми очима:
  - Це... Кому?.. Ви про рушницю?
  — Мені казали, що у вас здається кімната.
  На обличчі Михал Івановича виявилося сильне замішання. Згодом я переконався, що це — його звичайна реакція на будь-яку, найнешкідливішу заяву.
  — Кімнату?.. Це… Навіщо?
  — Я працюю у заповіднику. Хочу винайняти кімнату. Тимчасово. До осені. Чи є у вас зайва кімната?
  — Будинок маткин. На матір записано. А матка у Пскові. У неї ноги розпухли.
  — Тобто ви кімнату не здаєте?
  — Минулого року євреї жили. Худого не скажу, люди культурні... Ні тобі політури, ні одеколону... А тільки — біле, червоне та пиво... Особисто я поважаю євреїв.
  — Вони Христа розіп'яли, — втрутився Толик.
  — То це колись було! — закричав Михал Іванович. — Це ще до революції було…
  — Кімнату, — кажу, — здаєте чи ні?
  — Проведи людину, — розпорядився Толик, застібаючи ширинку.
  Ми йшли втрьох сільською вулицею. Біля огорожі стояла тітка в чоловічому піджаку з орденом Червоної Зірки на лацкані.
  — Зін, позич п'ятірку! — вигукнув Михал Іванович.
  Тітка відмахнулася.
  — Вигориш з вина… Чув, постанова вийшла? Усіх алкашів повісити на тросу!
  - Куди?! — розреготався Михал Іванович. — Заліза не вистачить. Всій нашій металургії прийде хана.
  Потім додав:
  — Ось курва стара. Ти ще дров у мене попросиш... Я в лісництві працюю — дружбист!
  - Хто? - не зрозумів я.
  — Бензопила в мене… «Дружба»… Хуяк і червонець у кишені.
  — Дружбист,— бурчала тітка,— з вином дружиш... До смерті не опійся...
  — Важко, — ніби навіть поскаржився Михал Іванович.
  Це була широкоплеча, статна людина. Навіть рваний, брудний одяг не міг його по-справжньому понівечити. Буре обличчя, худі, потужні ключиці під відчиненою сорочкою, пружний, чіткий крок... Я мимоволі ним милувався...
  Будинок Михал Івановича справляв страшне враження. На тлі хмар чорніла антена, що покосилася. Дах подекуди провалився, оголивши нерівні темні балки. Стіни були недбало оббиті фанерою. Скло, що тріснуло, — заклеєне газетним папером. З незліченних щілин стирчала брудна клоччя.
  У кімнаті господаря стояв запах прокислої їжі. Над столом я побачив кольоровий портрет Мао з «Вогника». Поруч широко посміхався Гагарін. У раковині із чорними колами відбитої емалі плавали макарони. Ходики стояли. Праска, яка заміняла гирю, стосувалася підлоги.
  Дві кішки геральдичного вигляду — вугільно-чорна та рожево-біла — манірно фланували по столу, огинаючи тарілки. Господар шуганув їх валенком, що підвернувся. Бразнули осколки. Кішки з шаленим ревом перелетіли в темний кут.
  Сусідна кімната виглядала ще потворнішою. Середина стелі загрозливо нависала. Два металеві ліжка були завалені ганчір'ям і смердючими овчинами. Скрізь біліли недопалки та яєчна шкаралупа.
  Відверто кажучи, я трохи розгубився. Чесно кажучи: «Мені це не підходить…» Але, очевидно, я все-таки інтелігент. І я промовив щось ліричне:
  — Вікна виходять на південь?
  — На самий, на південь, — підтакнув Толик. За вікном я побачив напівзруйновану лазню.
  — Головне, — сказав я, — окремий вхід.
  — Хід окремий, — погодився Михал Іванович, — тільки забитий.
  — А, — говорю, — шкода.
  - Ейн момент, - сказав господар, розбігся і вибив двері ногою.
  - Скільки платити?
  — А анітрохи.
  - Тобто, як? — питаю.
  - А ось так. Неси шість пляшок отрути, і майдан за тобою.
  — Чи не можна домовитися конкретніше? Скажімо, двадцять карбованців вас влаштовує?
  Господар замислився:
  - Це скільки буде?
  — Я ж говорю — двадцять рублів.
  — А якщо перевести на кір? По рупій чотири?
  — Дев'ятнадцять пляшок «Рожевого міцного». Пачка "Біломора". Дві коробки сірників, — викарбував Толик.
  — І два карбованці — підйомні, — уточнив Михал Іванович.
  Я вийняв гроші.
  - Туалет оглянути бажаєте?
  — Потім, — говорю. — Значить, домовились? Де ви залишаєте ключ?
  — Немає ключа, — сказав Михал Іванович, — втрачено. Та ти не йди, ми збігаємо.
  - У мене справи на турбазі. Наступного разу…
  - Як знаєш. Я на турбазу ввечері зайду. Треба Лізці поджопник дати.
  — Хто це Лізка? — питаю.
  - Баба моя. У сенсі дружина. На турбазі сестрою-господаркою працює. Ми з нею розійшлися.
  — То що ви, бити її збираєтесь?
  — Кому?.. Її повісити мало, та не хочеться зв'язуватися. Рушницю у мене відібрати хотіли, ніби я погрожував її застрелити... Я думав, ти щодо рушниці...
  — Патронів шкода її, — втрутився Толик.
  — Не кажи,— погодився Михал Іванович,— адже я й руками задушу, якщо треба... Взимку її зустрічаю, то ось, по-хорошому... Кричить: «Ой, Мишенько, не буду, ой, пусти...» Майор Джафаров викликає і каже:
  "Твоє прізвище?"
  А я йому:
  "Манда кобилля ..."
  П'ятнадцять діб дали, без курева, без нічого… А нам хулі?.. Сидіти — не працювати… Лізка папір прокуророві написала, садіть, мовляв, бо уб'є… Чого його вбивати?..
  — Виска не оберешся, — погодився Толик. І додав:
  - Ну пішли! А то закриють сільський маг.
  Друзі попрямували до мікрорайону, життєлюбні, відразливі та войовничі, як бур'яни…
  А я до закриття просидів у бібліотеці.
  На підготовку екскурсії пішли три дні. Галина представила мене двом найкращим з її погляду екскурсоводам. Я обійшов із ними заповідник, прислухаючись і дещо записуючи.
  Заповідник складався із трьох меморіальних об'єктів. Будинок та садиба Пушкіних у Михайлівському. Тригорське, де жили друзі поета і де він бував мало не щодня. І нарешті, монастир із фамільним похованням Пушкіних-Ганнібалів.
  Екскурсія Михайлівським складалася з кількох розділів. Історія садиби. Друге посилання поета. Аріна Родіонівна. Сімейство Пушкіних. Друзі, що відвідали поета у вигнанні. Грудневий виступ. І — кабінет, з оглядом творчості Пушкіна.
  Я розшукав хранительку музею і представився їй. Вікторії Альбертівні можна було дати сорок років. Довга спідниця з воланами, знебарвлені локони, інтальйо, парасолька - претенціозна картинка Бенуа. Цей стиль провінційного дворянства, що вимирає, тут явно і навмисне культивувався. У кожному з місцевих науковців заявляла про себе його характерна рисочка. Хтось стягував на грудях фантастичних розмірів циганську шаль. У когось бовтався за плечима вишуканий солом'яний капелюх. Комусь дісталося безглузде віяло з пір'я.
  Вікторія Альбертівна розмовляла зі мною, недовірливо посміхаючись. До цього я вже почав звикати. Усі служителі пушкінського культу були напрочуд ревниві. Пушкін був їхньої колективної власністю, їх обожнюваним коханим, їх ніжно плеканим дітищем. Будь-яке посягання на цю особисту святиню їх дратувало. Вони поспішали переконатися в моєму невігластві, цинізмі та користолюбстві.
  — Чого ви приїхали? - Запитала хранителька.
  — За довгим карбованцем, — кажу.
  Вікторія Альбертівна ледь не зомліла.
  — Вибачте, я пожартував.
  — Жарти тут абсолютно недоречні.
  - Згоден. Чи можна поставити одне питання? Які експонати музею справжні?
  - Хіба це важливо?
  - Мені здається так. Адже музей – не театр.
  — Тут усе справжнє. Річка, пагорби, дерева – однолітки Пушкіна. Його співрозмовники та друзі. Вся дивовижна природа тутешніх місць.
  — Мова про експонати музею, — перебив я, — більшість із них коментується у методичці ухильно:
  «Посуд, виявлений на території маєтку…»
  - Що конкретно вас цікавить? Що ви хотіли б побачити?
  — Ну, особисті речі… Якщо такі є…
  — Кому ви адресуєте свої претензії?
  — Які ж можуть бути претензії?! І тим більше – до вас! Я тільки запитав…
  — Особисті речі Пушкіна?.. Музей створювався за десятки років після його загибелі…
  — Так, — говорю, — завжди й виходить. Спершу погрожують людину, а потім починають розшукувати її особисті речі. Так було з Достоєвським, з Єсеніна... Так буде з Пастернаком. Схаменуться — почнуть шукати особисті речі Солженіцина…
  — Але ж ми відтворюємо колорит, атмосферу, — сказала хранителька.
  - Зрозуміло. Етажерка - справжня?
  — Принаймні тієї епохи.
  - А портрет Байрона?
  — Справжній, — зраділа Вікторія Альбертівна, — подарований Вульфам… Там є напис… Який ви, однак, вибагливий. Особисті речі, особисті речі... А на мою думку, це нездоровий інтерес...
  Я відчув себе грабіжником, захопленим у чужій квартирі.
  — Який же, — говорю, — без цього музей? Без нездорового інтересу? Здоровий інтерес буває тільки до шинки.
  — Мало вам природи? Мало вам того, що він блукав цими схилами? Купався у цій річці. Любувався цією чудовою панорамою.
  Ну, чого, гадаю, я до неї причепився?
  - Зрозуміло, - кажу, - дякую, Віка.
  Раптом вона нахилилася. Зірвала якийсь злак. Відчутно хльоснула мене по обличчю. Коротко нервово зареготала і вийшла, піднявши спідницю-максі з воланами.
  Я приєднався до групи, яка прямувала до Тригорського.
  Охоронці садиби — подружжя — мені несподівано сподобалися. Будучи одруженими, вони могли дозволити собі таку розкіш, як добродушність. Поліна Федорівна здавалася владною, енергійною та трохи самовпевненою. Коля виглядав збентеженим увальнем і тримався на задньому плані.
  Тригорське лежало на околиці. Начальство рідко сюди заглядало. Експозиція була побудована логічно та красиво. Юний Пушкін, милі закохані панянки, атмосфера витонченого літнього флірту.
  Я обійшов парк. Потім спустився до річки. У ній зеленіли перекинуті дерева. Пропливали хмари.
  Я захотів викупатись, але тут підійшов рейсовий автобус.
  Я вирушив до Святогірського монастиря. Старі торгували квітами біля воріт. Я купив кілька тюльпанів і піднявся до могили. Біля огорожі фотографувалися туристи. Їхні усміхнені обличчя здалися мені огидними. Поруч улаштувалися двоє невдах з мольбертами.
  Я поклав квіти та пішов. Треба було переглянути експозицію Успенського собору. У прохолодних кам'яних нішах лунала луна. Під склепіннями дрімали голуби. Храм був реальний, присадкуватий і граціозний. У кутку центральної зали тьмяно виблискував розбитий дзвін. Один із туристів дзвінко стукав по ньому ключем.
  У південному боці я побачив знаменитий малюнок Бруні. Тут же біліла посмертна маска. Дві величезні картини відтворювали таємний відвіз та похорон. Олександр Тургенєв був схожий на жінку.
  Підійшла група туристів. Я попрямував до виходу. Слідом долинало:
  — Історія культури не знає події, що дорівнює трагізму… Самодержавство рукою великосвітського шкоди…
  
  
  Отже, я оселився у Михала Івановича. Пив він безперервно. До здивування, паралічу та марення. Причому марив він виключно матюком. А матюкався з тим самим почуттям, з яким літні інтелігентні люди напівголосно співають. Тобто для себе, без розрахунку на схвалення чи протест.
  Тверезим я його бачив двічі. У ці парадоксальні дні Михал Іванович запускав водночас радіо та телевізор. Лягав у штанах, діставав коробку з-під торта «Казка». І починав читати листівки, одержані за все життя. Читав та коментував:
  «…Здрастуй, тату хресний!.. Ну, здравствуй, здравствуй, виблядок овечий!.. Бажаю тобі успіхів у роботі… Успіхів бажає, єри твою матір… Залишаюся вічно твій Радик… Вічно твій, вічно твій… Та на хрін ти мені здався ?..»
  У селі Михал Івановича не любили, заздрили йому. Мовляв, і я запив би! Ух, як запив би, люди добрі! А як би я запив у труну матір!.. Так же господарство... А йому що... Господарства у Михала Івановича не було. Двоє худих собак, які часом надовго зникали. Худа яблуня та грядка зеленої цибулі.
  Якось дощового вечора ми з ним розмовляли:
  — Мишко, ти любив свою дружину?
  - Кому?! Дружину? Бабу, себто? Лізку, отже? — злякався Михал Іванович.
  - Лізу. Єлизавету Прохорівну.
  — А чого її кохати? Досить за цю справу і поїхав…
  — Що ж тебе в ній приваблювало?
  Михал Іванович надовго замислився.
  — Спала акуратно, — промовив він, — тихо, як гусениця.
  Молоко я брав у сусідньому будинку Нікітіних. Ті жили солідно. ТБ, «Незнайомка» Крамського… З п'ятої ранку господар займався справами. Чинив паркан, копався на городі. Якось бачу - телиця за ноги підвішена, Хазяїн шкуру знімає. А ніж білий-білий, у крові.
  Нікітіних Михал Іванович зневажав. І вони його відповідно.
  - Все п'є? — цікавилася Надія Федорівна, розмішуючи в балії курячу їжу.
  — Бачив я його на базі, — говорив Нікітін, орудуючи фуганком, — зранку підмалював.
  Мені не хотілося їм підтакувати.
  — Натомість він добрий.
  — Добрий, — погоджувався Нікітін, — дружину мало не зарізав. Усі сукні її спалив. Діти в кедах бігають узимку... А так він добрий...
  — Мишко — людина безрозсудна, я розумію, але добра і внутрішньо інтелігентна…
  Справді, було в Михал Іванович щось аристократичне. Порожні пляшки він не здавав, викидав.
  — Совісно мені, — казав він, — чого це я буду, як жебрак…
  Якось прокинувся він, і було йому зовсім погано. Поскаржився:
  — Б'є всього.
  Я дав йому карбованець. В обід питаю:
  — Ну, як, легше?
  - Кого?
  — Похмелився?
  - Ну. Як на сковороду хлюпнув, аж зашипіло!
  Увечері йому знову стало погано.
  — До Нікітіна піду. Або руп дасть, або так наллє.
  Я вийшов на ґанок. Чую розмову:
  - Сусід, холера, дай п'ятірку.
  — Ти мені з Покровою винен.
  - Віддам.
  - Віддаси - тоді поговоримо.
  - Та принесу з авансу.
  - Який аванс?! Тебе давно вже маханули за статтею.
  — А… Конем їх!.. Все ж таки дай п'ятірку. З принципу дай, бляха-муха! Покажи наш радянський характер!
  — На горілку, чи що?
  - Кого? На діло...
  - Яка в тебе, паразита, справа?
  Важко брехати Михал Івановичу, ослаб.
  — Випити треба, — каже він.
  - Не дам. Хочеш, ображайся – не дам!
  — То я ж поверну з авансу.
  - Не дам.
  І щоб закінчити розмову, йде Нікітін у хату, грюкнувши важкими дверима з блакитною поштовою скринькою.
  — Ну, постривай, сусіде! — обурюється Михал Іванович, — постривай!.. Дочекаєшся! Ох, дочекаєшся! Згадаєш цю розмову!
  У відповідь — жодного звуку. Бродять кури. Золотисті зв'язки цибулі над ганком.
  - Я тобі влаштую веселе життя! Ти в мене…
  Краснолиця, скуйовджений, Михал Іванович продовжує кричати:
  - Забув?! Все, гад, забув? Начисто?!
  — Чого ж забув? - Виглядає Нікітін.
  — Забув — то ми нагадаємо!
  — Чого ж забув, ну?
  — Усі нагадаємо. Нагадаємо сімнадцятий рік! Ми тебе це… Ми тебе, холеру, розкуркуємо! Усіх партейних розкуркуляти! В чеку тебе відправимо, як цього... Як батька Махна... Там живо...
  І, почекавши деяку паузу:
  — Сусіде, виручи, дай п'ятірку… Ну, трояку… Христом-Богом прошу… Сучара ти бацильна…
  
  
  Нарешті я наважився розпочати роботу. Мені дісталася група туристів із Прибалтики. То були стримані, дисципліновані люди. Задоволено слухали, запитань не ставили. Я намагався говорити коротко і не був певен, що мене розуміють.
  Згодом мене докладно проінструктували. Туристи з Риги – найвихованіші. Що не скажи, кивають та посміхаються. Якщо ставлять питання, то, як то кажуть, по господарству. Скільки було у Пушкіна кріпаків? Який прибуток приносило Михайлівське? У що коштував ремонт панського будинку?
  Кавказці поводяться інакше. Вони взагалі не слухають. Розмовляють між собою та регочуть. Дорогою до Тригірського любовно дивляться на овець. Очевидно, розрізняють у них потенційний шашлик. Якщо запитують, то зовсім несподівані. Наприклад: «Чому була дуель у Пушкіна з Лермонтовим?»
  Щодо співвітчизників, то їх необхідно диференціювати. Роботягам викладати коротко і просто. До службовців бути уважнішими. Серед них трапляються дуже ерудовані. Пікуля, Різдвяного, Мейлаха, що начиталися. Новікова, що почерпнули дикі відомості…
  Інтелігенція найбільш прискіплива та підступна. Готуючись до туристичного вояжу, інтелігент студіює посібники. Якийсь третьорядний факт западає йому в душу. Момент віддаленого кревності. Курйозна витівка, репліка, випадок... Незначна цитата... І так далі.
  На третій день роботи жінка в окулярах запитала мене:
  — Коли народився Бенкендорф?
  — Цього року в сімдесятому, — відповів я.
  У допущеній інверсії мною звучала невпевненість.
  - А точніше? - Запитала жінка.
  — На жаль, — говорю, — забув…
  Навіщо, думаю, я брешу? Чесно кажучи: «А пес його знає!»… Не така вже й велика радість — поява на світ Бенкендорфа.
  — Олександре Христофоровичу Бенкендорфу, — докірливо промовила дама, — народився в тисяча сімсот вісімдесят четвертому році. Причому в червні.
  Я кивнув, даючи зрозуміти, що знаходжу це повідомлення цінним.
  З цієї хвилини вона не переставала іронічно посміхатися. Так, ніби моя байдужість до Бенкендорфа говорила про повну духовну бідність…
  
  
  Отже, я почав працювати. Першої екскурсії методисти зазвичай не слухають. Дають тобі можливість освоїтись, відчути себе впевненіше. Це мене врятувало. А сталося ось що.
  Я благополучно минув передпокій. Продемонстрував малюнок землеміра Іванова. Розповів про перше посилання. Потім про другу. Перебираюся в кімнату Арини Родіонівни… «Єдиною по-справжньому близькою людиною виявилася кріпачка…» Все, як годиться… «…Була одночасно — поблажлива і буркотлива, простодушно релігійна і надзвичайно ділова…» Барельєф роботи Серякова… «Пропонували вільну — відмовили
  І наостанок:
  — Поет постійно звертався до няні у віршах. Всім відомі такі, наприклад, задушевні рядки.
  Тут я на мить забувся. І здригнувся, почувши свій голос:
  Ти ще жива, моя старенька,
  Живий і я, привіт тобі, привіт!
  Нехай струмує над твоєю хатинкою.
  
  Я обмер. Зараз хтось вигукне:
  «Безумець і невіглас! Це ж Єсенін – «Лист до матері…»
  Я продовжував декламувати, гарячково розуміючи:
  «Так, товариші, ви маєте рацію. Звісно ж, це Єсенін. І справді — «Лист до матері». Але як близька, зауважте, інтонація Пушкіна ліриці Сергія Єсеніна! Як органічно реалізуються у поетиці Єсеніна…» І так далі.
  Я продовжував декламувати. Десь наприкінці погрозливо сяяв фінський ніж… «Тра-та-тита-там у кабацькій бійці, тра-та-там під серце фінський ніж…» У сантиметрі від цього леза, що грізно поблискувало, мені вдалося загальмувати. У тиші, що настала, я чекав бурі. Усі мовчали. Обличчя були схвильовані і суворі. Лише один літній турист зі значенням вимовив:
  — Так, були люди.
  У наступному залі я приписав «Мнемозіну» Дельвігу. Потім назвав Сергія Львовича Сергієм Олександровичем. (Мабуть, Єсенін надовго окупував мою підсвідомість). Але це були справжні дрібниці. Я вже не кажу про три сумнівні літературознавчі припущення.
  У Тригірському та в монастирі екскурсія пройшла благополучно. Треба було зробити логічніше переходи з одного залу до іншого, продумати так звані зв'язки. В одному випадку мені це довго не вдавалося. Між кімнатою Зізі та вітальнею. Нарешті я вигадав цю злощасну зв'язку. І надалі незмінно нею користувався:
  "Друзі мої! Тут, я бачу, тісно. Пройдемо до наступної зали!..»
  Паралельно слухав чужі екскурсії. У кожній знаходив щось цікаве для себе. Потоваришував із ленінградськими екскурсоводами. Вже котрий рік вони приїжджали до заповідника на літо.
  Один із них — Володя Митрофанов. Він мене й сагітував. І сам приїхав услід. Хотілося б розповісти докладніше про цю людину.
  У шкільні роки Митрофанов славився так званою «дзеркальною пам'яттю». Легко завчав напам'ять цілі розділи з підручників. Його демонстрували як диво-дитину. Мало того, Бог обдарував його невгамовною жагою знань. У ньому поєднувалися безмежна допитливість та феноменальна пам'ять. На нього чекала блискуча наукова кар'єра.
  Митрофанова цікавило все: біологія, географія, теорія поля, обжерливість, філателія, супрематизм, основи дресирування... Він прочитував три серйозні книги на день... Тріумфально закінчив школу, легко вступив на філфак.
  Університетська професура була спантеличена. Митрофанов знав абсолютно все і вимагав нових знань. Великі вчені цілодобово просиджували в бібліотеках, штудуючи для Митрофанова забуті теорії та розділи науки. Паралельно Митрофанов слухав лекції на юридичному, біологічному та хімічному факультетах.
  Унікальна пам'ять і безмірна жага до знань — у поєднанні — творили чудеса. Але тут виявилася разюча обставина. Цими якостями натура Митрофанова цілком вичерпувалась. Інших якостей Митрофанов не мав. Він народився генієм чистого пізнання.
  Перша його курсова робота залишилася незавершеною. Більше того, він написав лише першу фразу. Точніше — початок першої фрази. А саме: «Як нам відомо…» На цьому геніально задумана робота була перервана.
  Митрофанов виріс фантастичним ледарем, якщо можна назвати ледарем людини, яка прочитала десять тисяч книг.
  Митрофанів не вмивався, не голився, не відвідував ленінських суботників. Не повертав боргів і не зашнуровував черевики. Одягати кепку він лінувався. Він просто клав її на голову.
  До колгоспу — не поїхав. Взяв і не прийшов без поважної причини.
  З університету Митрофанова відрахували. Друзі намагалися влаштувати його на роботу. Якийсь час він був особистим секретарем академіка Фірсова. Спочатку все йшло чудово. Він годинами сидів у бібліотеці Академії наук. Підбирав для Фірсова необхідні матеріали. Охоче ділився відомостями, що вже є в пам'яті. Старий учений ожив. Він запропонував Володі спільно розробляти теорію діагонального гідатопіроморфізму. (Або чогось у цьому роді.) Академік сказав:
  — Записуватимете ви. Я короткозорий.
  Наступного дня Митрофанів зник. Він лінувався записувати.
  Кілька місяців ледарював. Прочитав ще триста книжок. Вивчив дві мови — румунську та хінді.
  Обідав у друзів, розплачуючись яскравими розлогими лекціями. Йому дарували поношений одяг.
  Потім Митрофанова намагалися влаштувати Ленфільм. Більше того, спеціально затвердили нову штатну одиницю: «Консультант із будь-яких питань».
  Це був рідкісний успіх. Митрофанів знав костюми та звичаї всіх епох. Фауну будь-якого куточку землі. Найдрібніші подробиці під час доісторичних подій. Пародоксальні репліки другорядних державних діячів. Він знав, скільки ґудзиків було на камзолі Талейрана. Він пам'ятав, як звали дружину Ломоносова.
  Митрофанів не зміг заповнити анкету. Навіть ті її розділи, де було сказано: "Потрібне підкреслити". Йому було ліньки…
  Його влаштували сторожем у кінотеатр. Нічна робота, хочеш – спи, хочеш – читай, хочеш – думай. Митрофанову ставився єдиний обов'язок. Після дванадцятої треба було вимкнути якийсь рубильник. Митрофанів забував його вимкнути. Або лінувався. Його звільнили…
  Згодом ми з гіркотою дізналися, що Митрофанов не просто ледар. У нього виявилося рідкісне клінічне захворювання – абулія. Тобто повна атрофія волі.
  Він був явищем рослинного світу. Вибагливою та яскравою квіткою. Не може хризантема сама себе підгортати і поливати.
  Нарешті Митрофанов почув про Пушкінському заповіднику. Приїхав, озирнувся. І з'ясував, що це єдина установа, де вона може бути корисною.
  Що потрібно від екскурсовода? Яскрава вражаюча розповідь. І більше нічого.
  Розказувати Митрофанів умів. Його екскурсії були насичені раптовими паралелями, сліпучими гіпотезами, рідкісними архівними довідками та цитатами шістьма мовами.
  Його екскурсії тривали вдвічі довше за звичайні. Іноді туристи непритомніли від напруги.
  Були, звісно, і складнощі. Митрофанів лінувався підніматися на Савкіну Гірку. Туристи дерлися на гору, а Митрофанов, стоячи біля підніжжя, вигукував:
  — Як багато років тому, цей великий зелений пагорб височить над Сороттю. Дивовижна симетричність його форми говорить про штучне походження. Що ж до етимології назви — «Сороть», то вона дуже цікава. Хоч і не зовсім пристойна.
  Був випадок, коли екскурсанти, розстеливши дерматиновий плащ, тягли Митрофанова на гору. Він же досить усміхався і говорив:
  — Переказ свідчить, що тут стояв один із монастирів Воронича…
  У заповіднику його цінували...
  Не менш яскравою особистістю був Стасік Потоцький. Народився він у місті Чебоксари. До шістнадцяти років не вирізнявся. Грав у хокей, не замислюючись про серйозні проблеми. Зрештою, з делегацією юних спортсменів потрапив до Ленінграда.
  У перший же день його позбавила невинності коридорний готель «Сокіл». Йому пощастило. Вона була стара і чуйна. Пригостила юніора вином «Алабашли». Шептала йому, заплаканому, п'яному, закоханому:
  — Гляди-но, маленький, а їбкий…
  Потоцький швидко збагнув, що на землі є дві речі, заради яких варто жити. Це вино і жінки. Решта не заслуговує на увагу. Але жінки та вино коштують грошей. Отже, треба вміти їх заробляти. Бажано — без особливих зусиль. І щоби добре платили. І щоб не потрапити до в'язниці.
  Він вирішив стати письменником. Прочитав дванадцять сучасних книжок. Переконався, що може писати не гірше. Придбав коленкоровий зошит, авторучку та запасний стрижень.
  Перший його твір було опубліковано в «Юності». Розповідь називалася «Перемога Шуркі Чемоданова». Юний хокеїст Чемоданов багато уявив себе і покинув навчання. Потім одумався. Став чудово вчитися та ще краще грати у хокей. Твір закінчувався так:
  — Головне — бути людиною, Шурко, — сказав Лук'янич і пішов геть.
  Шурка довго, довго дивився йому вслід ... »
  Розповідь була на диво пересічна. Десятки та сотні його близнюків прикрашали молодіжні журнали. До Потоцького ставилися поблажливо. Як провінційний автор він, мабуть, заслуговував на знижки.
  Протягом року йому вдалося надрукувати сім оповідань та повість. Твори його були тривіальні, ідейно повноцінні, убогі. У кожному чулося щось знайоме. Від цензури їх захищала надійна броня літературної вторинності. Вони звучали переконливо як цитати. Найбільш яскравими в них були стилістичні похибки та друкарські помилки:
  «У жовтні Мішутці відійшло тринадцять років…» (Оповідання «Мішуткіне горе»).
  «Хай буде йому земля порохом! - Скінчив свою промову Одинцов ... »(Оповідання «Дим піднімається до неба».)
  «Не суйте мені білки в колеса, — погрозливо промовив Лепко…» (Повість «Чайки летять до горизонту».)
  Згодом Потоцький казав мені:
  «…Я письменник, бля, типу Чехова. Чехов був абсолютно правий. Розповідь можна написати про що завгодно. Сюжетів навалом. Візьмемо будь-яку професію. Наприклад, лікар. Будь ласка. Хірург, бля, робить операцію. І дізнається у хворому – суперника. Людину, з якою їй зрадила дружина. Перед хірургом етична, бля, дилема. Чи то врятувати людину, чи відрізати їй... Ні, це занадто, це бля, перегин... Загалом, хірург вагається. А потім бере скальпель і творить диво. Кінець, бля, такий: «Медсестра довго, довго дивилася йому вслід…» Або, наприклад, про море, — говорив Потоцький, — просто… Моряк, бля, йде на пенсію. Залишає рідне судно. На кораблі залишаються його друзі, його минуле, молодість. Похмурий, він іде набережною Фонтанки. І бачить, бля, хлопчина тоне. Моряк, не роздумуючи, кидається в крижану безодню. Ризикуючи життям, витягає хлопця... Кінець такий: «Назавжди запам'ятав Вітька цю руку. Широку, мозолисту руку з блакитним якорем на зап'ясті…» Тобто моряк завжди залишається моряком, навіть якщо він, бля, на пенсії…»
  Потоцький писав одну розповідь на день. У нього вийшла книжка. Вона називалася "Щастя важких доріг". Її доброзичливо рецензували, м'яко вказуючи на глухе походження автора.
  Стасик вирішив залишити Чебоксари. Йому хотілося розправити крила. Він переїхав до Ленінграда. Покохав ресторан «Європа» та двох манекенниць.
  У Ленінграді до його творів поставилися прохолодно. Стереотипи тут були вищими. Повна бездарність не сплачувалася. Талант насторожував. Геніальність породжувала жах. Найбільш рентабельними здавалися — «явні літературні здібності», Потоцький не мав явних здібностей. Щось мерехтіло в його творах, прослизало, бриніло. Якісь випадкові фрази, окремі репліки… «Перламутрова голівка часнику…», «Парафінові ноги стюардеси…». Проте явних здібностей був.
  Видавати його перестали. Те, що прощалося глухому новачкові, дратувало у столичному літераторі. Стасик запив, і не у «Європі», а у підвалах у художників. І не з манекенницями, а зі знайомою коридорною. (Тепер вона продавала фрукти з лотка…)
  Так він пиячив роки чотири. Рік відсидів за бродяжництво. Коридорна (вона ж працівник торгівлі) покинула його. Чи він побив її, чи обкрав…
  Його одяг перетворився на лахміття. Товариші перестали позичати рублі і вже не дарували непридатних штанів. Міліція знову загрожувала в'язницею за порушення паспортного режиму. Хтось надоумив його поїхати до заповідника. Стасик підбадьорився. Підготувався. Почав водити екскурсії. Причому водив непогано. Головним його козирем була довірча інтимність:
  «Особиста трагедія Пушкіна і зараз відгукується в нас болісним душевним болем ...»
  Потоцький оздоблював свої монологи фантастичними деталями. Розігрував в обличчях сцену дуелі. Одного разу навіть упав на траву. Закінчував екскурсію таємничим метафізичним вигадуванням:
  «Нарешті після довгої та болісної хвороби великий громадянин Росії помер. А Дантес все ще живий, товариші...»
  Раз у раз він запивав, кидаючи роботу. «Бомбіл» по гривень на ганку шалмана. Збирав порожні пляшки у кущах. Спав на могильній плиті Олексія Миколайовича Вульфа, що тріснула.
  Капітан міліції Шатько, зустрічаючи його, докірливо казав:
  «Потоцький, ви своїм виглядом порушуєте гармонію тутешніх місць…»
  Потім Потоцький вигадав новий трюк. Він блукав монастирем. Підстерігав чергову групу біля могили. Чекав кінця екскурсії. Відкликав старосту і пошепки говорив:
  «Антр ну! Між нами! Зберіть по тридцять копійок. Я вкажу вам справжню могилу Пушкіна, яку більшовики приховують від народу!
  Потім відводив групу в ліс і показував екскурсантам непоказний горбок. Іноді якийсь допитливий турист запитував:
  — А навіщо приховують справжню могилу?
  - Навіщо? — сардонічно посміхнувся Потоцький. - Вас цікавить - навіщо? Товариші, громадянина цікавить – навіщо?
  — Ах, так, я розумію, розумію, — лепетав турист…
  До дня мого приїзду Стасік був виснажений тижневим запоєм. Він випросив у мене карбованець і коричневі перфоровані сандалії. Потім розповів драматичну історію:
  — Діду, я мало не розбагатів. Я подумав винятковий фінансовий трюк. Слухай, ідея така. Я знайомлюсь із якимось фрайером. У нього машина, гроші, бля, та інше. Ми беремо одну, зауваж — одну чувиху і їдемо на пленер. Там ми вдвох відзначаємось…
  - Не зрозумів.
  — По черзі того... Вранці я біжу до нього. «Діду, у мене закапало». Він у паніці. Тоді я йому говорю: «Можна, бля, допомогти. Коштуватиме лише четвертак». Фрайєр стрибає з радості. Я беру шприц із чистою водою з-під крана. Роблю укол у дупу йому і собі. Фрайєр із вдячністю відкидає мені четвертак. І ми розлучаємось друзями. Чувіха отримує колготки за сім карбованців. Вісімнадцять ре чистого прибутку. Все було геніально задумано. Операція – «Фіктивний тріпак»… І треба ж, бля, зірвалося…
  - Тобто?
  — Спершу все йшло добре. Фрайєр мене дико покохав. Взяли коньяку, бутербродів. Я ангажував Мілку косооку з «Витязя»… Їдемо, бля, на пленер. Кіряєм, відзначаємось. І що ти думаєш? Фрайєр сам прибігає вранці: «Діду, — репетує, — у мене з кінця закапало!..» Сідає, бля, в машину і їде. Я біжу в поліклініку до Фіми. Так, мовляв, і так. Фіма каже: «Двадцять п'ять карбованців!..» Мамо рідна! Де їх взяти? Усю Псковщину обігав, ледве наскріб. Одинадцять днів не пив... Потім, бля, розгівся... Ти як щодо цього?
  — Щодо пленеру?
  — Щодо портвейну.
  Я замахав руками. Адже мені — варто тільки почати. Зупинятись я не вмію. Самоскид без гальм.
  Стасик підкинув металевий рубль на долоні і пішов.
  
  
  — Завтра вас прослухуватимуть, — сказала Галина.
  - Вже?
  — На мою думку, ви готові. Навіщо відкладати?
  Спочатку я нервувався, помітивши серед туристів Вікторію Альбертівну. Віка посміхалася, чи то дружелюбно, чи то іронічно.
  Поступово я наважився. Група потрапила вимоглива. Активісти ДТСААФ із Торжка. Без кінця ставили запитання.
  — Це, — кажу, — знаменитий портрет роботи Кіпренського… Замовлено Дельвігом… Піднесене трактування… Риси романтичної прикрашеності… «Себе як у дзеркалі я бачу…» Куплений Пушкіним у вдови барона…
  - Коли? В якому році?
  — Я думаю, у тридцятому.
  - За скільки?
  - Яка різниця! - Не витримав я.
  Віка мені щось підказувала, беззвучно ворушачи губами.
  Перейшли до кабінету. Демонструю портрет Байрона, тростину, етажерку… Переходжу до творчості… «Інтенсивний період… Статті… Проект журналу, «Годунів», «Цигани», Бібліотека… «Я скоро весь помру, але тінь мою люблячи…» І так далі.
  Раптом чую.
  — Пістолети справжні?
  - Справжній дуельний комплект системи Лепажа.
  Той самий голос:
  - Лепажа? А я думав - Пушкіна.
  Пояснюю:
  — Пістолети тієї доби. Системи знаменитого зброяра Лепажа. Пушкін знав і любив гарну зброю. У нього були такі ж пістолети.
  - А калібр?
  - Що - калібр?
  - Мене цікавить калібр.
  — Калібр, — кажу, — слушний.
  - Дивно, - раптом заспокоївся турист.
  Поки моя група оглядала будиночок няні, Вікторія Альбертівна шепотіла:
  — Ви добре викладаєте, невимушено… У вас якесь своє ставлення. Але іноді… Я просто в жаху… Ви назвали Пушкіна божевільною мавпою…
  - Не зовсім так.
  — Я вас дуже прошу — стриманіше.
  - Постараюсь.
  — А загалом — непогано…
  
  
  Я почав водити екскурсії регулярно. Іноді дві за зміну. Очевидно, мною були задоволені. Якщо приїжджали діячі культури, вчителі, інтелігенція — із ними працював я. Мої екскурсії чимось вирізнялися. Наприклад, "вільною манерою викладу", як вказувала хранителька Тригорського. Тут давалася взнаки, звичайно, неабияка частка мого акторства. Хоча днів через п'ять я завчив текст екскурсії напам'ять, мені вдавалося симулювати схвильовану імпровізацію. Я штучно заїкався, ніби підшукуючи формулювання, обмовлявся, жестикулював, прикрашаючи свої ретельно розроблені експромти афоризмами Гуковського та Щеголєва. Чим краще я дізнавався Пушкіна, тим менше хотілося розмірковувати про нього. Та ще й на такому ганебному рівні. Я механічно виконував свою роль, отримуючи за це непогану винагороду. (Повна екскурсія коштувала близько восьми карбованців.)
  У місцевій бібліотеці я знайшов десяток рідкісних книг про Пушкіна. Крім того, перечитав його белетристику та статті. Найбільше мене зацікавила олімпійська байдужість Пушкіна. Його готовність прийняти та висловити будь-яку точку зору. Його постійне прагнення останньої вищої об'єктивності. Подібно до місяця, який висвітлює дорогу і хижакові і жертві.
  Чи не монархіст, не змовник, не християнин — він був лише поетом, генієм і співчував руху життя в цілому.
  Його література вища за моральність. Вона перемагає моральність і навіть замінює її. Його література схожа на молитву, природу… Втім, я не літературознавець…
  Моя робота починалася з дев'ятої ранку. Ми сиділи в бюро, чекаючи на клієнтів. Розмови велися про Пушкіна та про туристів. Найчастіше про туристів. Про їхнє кричуще невігластво.
  "Уявляєте, він мене запитує, хто такий Борис Годунов?.."
  Особисто я в подібних ситуаціях не відчував роздратування. Точніше, відчував, але пригнічував. Туристи приїхали відпочивати. Містком нав'язав їм дешеві путівки. До поезії ці люди загалом байдужі. Пушкін їм — це символ культури. Їм важливе відчуття — я тут був. Необхідно поставити галочку у свідомості. Розписатися у книзі духовності…
  Мій обов'язок — доставити їм цю радість, не надто втомлюючи. Отримавши сім шістдесят і зворушливий запис у книзі відгуків:
  «Ми побачили живого Пушкіна, завдяки екскурсоводу такому-то та його скромним знанням…»
  Дні мої проходили одноманітно. Екскурсії закінчувалися за дві. Я обідав у «Лукомор'ї» і йшов додому. Кілька разів Митрофанів із Потоцьким звали випити. Я відмовлявся. Це не коштувало мені великих зусиль. Від першої чарки я легко утримуюсь. А ось зупинятись не вмію. Мотор хороший, та гальма підводять.
  Жінці та доньці я не писав. Це не мало сенсу. Думав, зачекаю, там буде видно…
  Коротше, життя дещо стабілізувалося. Я намагався менше міркувати на абстрактні теми. Мої нещастя були поза увагою. Десь за спиною. Поки не озирнешся — спокійний. Можна не озиратися.
  Між тим я прочитав Ліхоносова. Звісно, добрий письменник. Талановитий, яскравий, пластичний. Живу мову відтворює чудово. (Почув би Толстой подібний комплімент!) І тим не менше, в основі — безнадійне, похмуре, настирливе почуття. Художній та нудний мотив: «Де ти, Русь?! Куди все поділося? Де частівки, рушники, кокошники? Де хлібосольство, молодецтво та розмах?! Де самовари, ікони, подвижники, юродиві? Де стерлядь, коропи, мед, зерниста ікра? Де звичайні коні, чорт забирай?! Де цнотлива сором'язливість почуттів?!.»
  Голову ламають:
  Де ти, Русь?! Куди поділася?! Хто тебе спотворив?!»
  Хто, хто… Відомо, хто…
  І нема чого тут голову ламати…
  Відносини з Михал Івановичем були прості та раціональні. Спочатку він часто заходив до мене. Витягав із кишень пляшки. Я махав руками. Він пив із шийки, щось багатослівно бурмочучи. Я не без зусиль вловлював сенс його розлогих монологів.
  І взагалі, Мішина мова була організована чудово. Членно і відповідально Михайло вимовляв лише іменники та дієслова. Головним чином, у непристойних поєднаннях. Другорядні ж члени вживав Міхал Іванович цілком довільно. Які підпадуть. Я вже не кажу про прийменники, частинки і вигуки. Їх він створював просто на ходу. Мова його була схожа на класичну музику, абстрактного живопису або співу щегла. Емоції явно переважали над змістом.
  Допустимо, я говорив:
  — Мишко, настав час тобі зав'язувати хоча б на якийсь час.
  У відповідь лунало:
  — Ць сидор-підор бозна де... П'ятірку вранці хва і знато б у гадюшник... Аванс мій тику що на дипоненті... Кого ж зав'язувати?.. Без користі тику... І душа не зійде...
  Мішини виступу нагадували звукопис ремізівської школи.
  Балакучих жінок він називав таратайками. Поганих господинь – росомахами. Невірних дружин – шаландами. Пиво та горілку — балдою, отрутою та гасом. Молоде покоління описом...
  «На турбазі опис гаєшна бозна халабудит…»
  У сенсі — молодь, неповнолітня шпана пустує і творить Бог знає що…
  Відносини наші були збудовані чітко. Мишко брав для мене у тещі цибулю, сметану, гриби та картопля. Плату з обуренням відкидав. Зате я щоранку давав йому рубль на вино. І утримував від спроб застрелити дружину Лізу. Іноді з ризиком для мого життя.
  Виходило — ми з розрахунку.
  Що він за особу, я так і не зрозумів. На вигляд — безглуздий, добрий, безглуздий. Якось повісив двох кішок на горобині. Петлі змайстрував із рибальської волосіні.
  — Розплодилися, — каже, — шумівки, звідусіль лускають…
  Якось я ненароком засунув зсередини клямку. І він до ранку просидів на ганку, боявся мене розбудити.
  Був він безглуздим і в доброті своїй, і в злості. Начальство матюкав в обличчя останніми словами. А проходячи повз зображення Фрідріха Енгельса, стягував шапку. Без кінця проклинав родезійського диктатора Яна Сміта. Натомість любив і поважав буфетницю в шалмані, яка його незмінно обраховувала:
  "Без цього не можна, порядок є порядок!"
  Найстрашніше його прокляття звучало так:
  «Працюєте на капіталістів!»
  Якось міліціонер Довейко відібрав у нього, у п'яного, німецький багнет.
  - Капіталістам служиш, гад! — репетував йому Михал Іванович.
  Дружина і теща забрали за його відсутності радіоприймач.
  — Та все ж таки від капіталістів спасиба не дочекаються, — запевняв Михал Іванович.
  Розмовляли ми з ним лише рази два. Пам'ятаю, Михайло говорив (текст трохи облагороджений):
  — Я був пацаном, коли тут німці стояли. Худого не робили, чесно скажу. Курей забрали, свиню у діда Тимоха... А поганого не робили. І баб не чіпали. Ті навіть ображатися стали… Мій батько самогонку гнав. На консерви міняв у фашистів... Правда, жидів та циган вони того...
  - Розстріляли?
  — Забрали з кінцями. Порядок є порядок.
  — А ти кажеш, поганого не робили.
  — Худого, їй-богу, не робили. Жидів і циган - це як годиться.
  — Чим же євреї тобі не догодили?
  - Євреїв поважаю. Я за єврея дюжину хохлів віддам. А циган своїми руками передушив би.
  - За що?
  — Як за що? Ось дає! Циган і є циган.
  
  
  У липні я почав писати. Це були дивні нариси, діалоги, пошуки тону. Щось на кшталт конспекту з незрозуміло окресленими постатями та мотивами. Нещасливе кохання, борги, одруження, творчість, конфлікт із державою. Плюс, як казав Достоєвський, — відтінок найвищого значення.
  Я думав, що у цих заняттях розчиняться мої негаразди. Так було раніше, під час літературного становлення. Начебто це називається — сублімація. Коли ти намагаєшся покласти на літературу відповідальність за свої гріхи. Склав людина «Короля Ліра» і може після цього рік не витягувати шпагу.
  Невдовзі відіслав дружині сімдесят карбованців. Купив собі сорочку – вчинок для мене безпрецедентний.
  Доходили чутки про якісь публікації на Заході. Я намагався не думати про це. Адже мені байдуже, що робиться на тому світі. Прямо так і скажу, якщо викличуть.
  Крім того, я надіслав кілька боргових листів. Мовляв, працюю, скоро поверну, вибачте…
  Усі кредитори реагували благородно: не поспішай, гроші є, заробиш — віддаси...
  Коротше, життя набуло рівноваги. Стала здаватися більш осмисленою та логічною. Адже жах і безнадійність — ще не найгірше. Найжахливіше – хаос…
  Варто прожити тиждень без горілки, і дурман розсіюється. Життя знаходить порівняно чіткі контури. Навіть неприємності здаються законним явищем.
  Я дуже боявся порушити цю хиткі рівноваги. Грубив, як звали випити. Дратувався, коли зі мною розмовляли дівчата в екскурсійному бюро.
  Потоцький говорив:
  — Борька тверезий і Борька п'яний настільки різні люди, що вони навіть не знайомі між собою…
  І все-таки я відчував — це не може тривати нескінченно. Не можна уникнути життєвих проблем… Слабкі люди долають життя, мужні — освоюють… Якщо живеш неправильно, рано чи пізно щось трапиться…
  
  
  Ранок. Молоко з блакитну пінку. Лай собак, брязкіт відер.
  За стіною похмільний Мішин голос:
  — Синку, кинь рубель!
  Я висипав йому дрібницю, що залишилася, нагодував собак.
  На турбазі за пагорбом грала радіола. У ясному небі пролітали галки. Під горою над болотом стелився туман. На зеленій траві сірими грудками лежали вівці.
  Я йшов через поле до турбази. На мокрих від роси черевиках жовтів пісок. З гаю тягло прохолодою та димом.
  Під вікнами екскурсійного бюро сиділи туристи. На лаві, сховавшись газетою, лежав Митрофанов. Навіть уві сні було помітно, як він лінивий.
  Я підвівся на ґанок. У маленькому холі юрмилися екскурсоводи. Хтось зі мною привітався. Хтось попросив закурити. Діма Баранов сказав: Ти чого?
  Під потворною, жахливою картиною, що відштовхує районного художника Щукіна (циліндр, кінь, геній, дали неоглядні) стояла моя дружина і посміхалася…
  І одразу моєму жалюгідному добробуту прийшов кінець. Я зрозумів, що на мене чекає. Згадав нашу останню розмову…
  
  
  Ми розлучилися півтора роки тому. Це сучасне витончене розлучення чимось нагадувало перемир'я. Перемир'я, яке не завжди закінчується салютом.
  Пам'ятаю, народний суддя Чикваїдзе звернувся до моєї колишньої дружини:
  — Ви претендуєте на якусь частину майна?
  - Ні, - відповіла Тетяна.
  І додала:
  — Через брак...
  Потім ми іноді зустрічалися як добрі знайомі, Але це здалося мені фальшивим, і я поїхав до Таллінна.
  А за рік ми знову зустрілися. Захворіла наша донька і Таня переїхала до мене. Це було вже не кохання, а доля…
  Ми жили бідно, часто сварилися. Каструля, сповнена взаємного роздратування, тихо булькаючи, стояла на повільному вогні.
  Образ невизнаного генія Таня чітко пов'язувала з ідеєю аскетизму. Я ж, м'яко кажучи, був надто товариський.
  Я говорив:
  — Пушкін волочився за жінками… Достоєвський вдавався до азартних ігор… Єсенін гуляв і бився в ресторанах… Пороки були властиві геніальним людям так само, як і чесноти…
  — Значить, ти наполовину геній, — погоджувалась моя дружина, — бо ти маєш пороків достатньо…
  Ми продовжували балансувати на межі розриву. Говорять, подібні шлюби найбільш довговічні.
  І все-таки, з дружбою було покінчено. Не можна говорити: «Привіт, моя люба!» жінці, якій шепотів Бог знає що. Не звучить...
  З чим же я прийшов до мого тридцятиріччя, що бурхливо відзначалося в ресторані «Дніпро»? Я вів спосіб життя вільного художника. Тобто не служив, заробляючи журналістикою та літобробками генеральських мемуарів. У мене була квартира з вікнами, що виходять на смітник. Письмовий стіл, диван, гантелі, радіола "Тонус". (Тонус - непогане прізвище для завмагу). Машинка, що пише, гітара, зображення Хемінгуея, кілька трубок в керамічному склянці. Лампа, шафа, два випорожнення епохи бронтозаврів, а також кіт Юхим, глибоко шанований мною за чуйність. Не приклад моїм кращим друзям і знайомим, він прагнув бути людиною…
  Таня жила у сусідній кімнаті. Донька хворіла, одужувала і знову занедужала.
  Мій друг Бернович казав:
  — До тридцяти років у художника мають вирішити всі проблеми. За винятком однієї – як писати?
  Я у відповідь заявляв, що головні проблеми є нерозв'язними. Наприклад, конфлікт батьків та дітей. Суперечності між почуттям та обов'язком…
  У нас виникала термінологічна плутанина.
  Наприкінці Бернович незмінно повторював:
  — Ти не створений для шлюбу…
  І все-таки десять років ми одружені. Без малого десять років.
  Тетяна зійшла над моїм життям, як ранкова зоря. Тобто спокійно, красиво, не порушуючи надмірних емоцій. Надмірною в ній була лише байдужість. Своєю безмежною байдужістю вона нагадувала явище живої природи.
  Художник Лобанов святкував іменини свого хом'яка. У мансарду з косою стелею набилося дванадцять чоловік. Усі чекали на Целкова, який не прийшов. Сиділи на підлозі, хоча стільців було достатньо. До ночі застільна розмова переросла в дискусію з відтінком мордобою. Бритоголова людина в тільнику, сідаючи, репетував:
  — Ще раз повторюю, колір — явище ідеологічне!
  (Пізніше з'ясувалося, що він не художник, а товарознавець з Апраксина Двора.)
  Ця безневинна фраза чомусь розлютила одного з гостей, художника-шрифтиста. Він кинувся на товарознавця з кулаками. Але той, як усі бритоголові чоловіки, виявився силачом і діяв рішуче. Він миттєво дістав із рота вставний зуб на штифтовому кріпленні... Швидко загорнув його в хустку. Сунув у кишеню. І нарешті прийняв боксерську стійку.
  На той час художник охолонув.
  Він їв фаршировану рибу, постійно вигукуючи;
  - Приголомшлива риба! Я хотів би мати від неї трьох дітей.
  Таню я помітив одразу. Одразу запам'ятав її обличчя, водночас стривожене й байдуже. (З юних років я не розумів, як це можуть уживатися в жінці байдужість та тривога?..)
  На блідому обличчі вирізнялася помада. Посмішка була дитячою і трохи стривоженою.
  Далі хтось співав, старанно зображуючи злодія-рецидивіста. Хтось навів іноземного дипломата, який виявився грецьким моряком. Поет Карповський витончено брехав. Казав, наприклад, що його вигнали за творче хуліганство із міжнародного Пен-клубу…
  Я взяв Тетяну за руку і говорю:
  - Пішли звідси!
  (Найкращий спосіб подолати вроджену невпевненість — це триматися якнайвпевненіше).
  Таня без вагань погодилася. І не як змовниця. Швидше, як зразкова дитина. Юна панночка, яка охоче слухається дорослих.
  Я ступив до дверей, відчинив їх і обмер. Попереду блищав пологий мокрий дах. На тлі високого блідого неба чорніли антени.
  Виявляється, у майстерні було три двері. Одна вела до ліфта. Інша – у надра опалювальної системи. І третя – на дах.
  Повертатися не хотілося. Тим більше що, судячи з міцних голосів, вечірка наближалася до бійки.
  Повагавшись, я ступив на гуркітливу покрівлю. Таня пішла за мною.
  — Давно, — говорю, — мені хотілося побути в такій романтичній обстановці.
  Під ногами у мене валявся рваний черевик. Сумна сіра кішка балансувала на гострому гребені.
  Я запитав:
  — Чи бували раніше на даху?
  — Ніколи у житті, — відповіла Таня.
  Додавши:
  — Але я завжди страшенно заздрила Терешковій…
  — Там, — говорю, — Казанський собор... За ним — Адміралтейство... А це — Пушкінський театр...
  Ми підійшли до огорожі. Далеко під нами шуміло вечірнє місто. Вулиця зверху здавалася безликою. Її трохи оживляли наповнені світлом трамваї.
  - Треба, - кажу, - вибиратися звідси.
  — На вашу думку, бійка вже скінчилася?
  — Не думаю… Як ви потрапили сюди? Ну, до цієї компанії?
  - Через колишнього чоловіка.
  - Він що, художник?
  — Не зовсім… Негідником виявився. А ви?
  — Що я?
  — Як ви потрапили сюди?
  — Мене заманив Лобанов. Я в нього картину придбав із снобізму. Щось біле... з вушками... На зразок кальмару... Називається «Вектор тиші»... Серед них є талановиті живописці?
  - Так. Наприклад, Целков.
  - Це який? В джинсах?
  - Целков - це який не прийшов.
  — Ясно, — говорю.
  — Один повісився нещодавно. Його звали - Риба. Таке прізвисько... Так він узяв і повісився.
  - О Боже! Через що? Нещасна любов?
  — Рибі було за тридцять. Його картини не продавалися.
  - Гарні картини?
  - Не дуже. Нині він працює коректором.
  - Хто?! - вигукнув я.
  - Риба. Його вдалося врятувати. Сусід з'явився до нього за цигарками.
  — Треба, — говорю, — вибиратися.
  Дрібно ступаючи, я наблизився до горищного віконця. Відчинив його. Простяг дівчині руку:
  - Обережно!
  Таня легко ковзнула у віконний отвір. Я пішов за нею. На горищі було темно і запорошено. Ми переступали через обгорнуті повстю труби. Нагиналися під мотузками для білизни. Досягши чорних сходів, спустилися вниз. Потім прохідними дворами вийшли на стоянку таксі.
  Ішов дощ, і я подумав: ось вона, петербурзька літературна традиція. Вся ця хвалена «школа» є суцільним описом поганої погоди. Весь "матовий блиск її стилю" - асфальт після дощу.
  Потім я запитав:
  — Як там ваші тато з мамою? Хвилюються, мабуть?
  Вже років п'ятнадцять я незмінно ставлю симпатичним дівчатам це дурне питання. Три з п'яти відповідають:
  "Я живу одна. Так що хвилюватися нема кому...»
  На це я і чекаю. Стара істина говорить: на території ворога боротися легше.
  — Немає батьків, — сумно відповіла Таня.
  Я зніяковів.
  — Вибачте, — говорю, — за нетактовність…
  — Вони мешкають у Ялті, — додала Таня, — тато — секретар райкому…
  Тут підійшла машина.
  - Куди їхати? — не повертаючись, спитав водій.
  - Дзержинського, вісім.
  Водій невдоволено ворухнув плечима:
  — Пішки могли дійти.
  — Розрахуємось, — говорю…
  Водій повернувся і викарбував:
  — Дякуйте, пане! Вік не забудемо такої доброти.
  Ми під'їхали до Таниного будинку. Цегляний фасад його на метр видавався із загальної шеренги. Чотири широкі вікторіанські вікна були з'єднані поруччями.
  Водій розвернувся і поїхав, сказавши:
  — Ауф відер зеєн...
  Пологі сходи вели до важких, оббитих брезентом дверей.
  Тисячу разів я бував у подібних ситуаціях. Проте хвилювався. Зараз вона підніметься на ганок, і я почую:
  «Дякую, що проводили…»
  Після цього треба йти. Топтатися у під'їзді – непристойно. Запитувати — «Чи не почастуєте чашкою кави?» — ганьба!
  Мій друг Бернович казав:
  «Добре йти, коли звуть. Жахливо – коли не звуть. Однак найкраще, коли звуть, а ти не йдеш…»
  Таня прочинила двері:
  - Дякую за дах!
  — Знаєте, — говорю, — про що я шкодую? Випивки багато залишилося… Там, у майстерні…
  Одночасно я ніби ненароком ступив через поріг.
  — Я маю вино, — сказала Таня, — я його від брата ховаю. Він заходить із пляшкою, а я половину — у шафу. У нього печінка хвора.
  — Ви, — говорю, — мене зацікавили.
  - Я вас розумію, - сказала Тетяна, - у мене дядько - хронічний алкоголік.
  Ми сіли у ліфт. На кожному поверсі блимала лампочка. Таня розглядала свої босоніжки. До речі, дорогі босоніжки з фірмовим знаком «Роша».
  За її спиною я бачив написану крейдою лайку. Хула без адреси. Феномен чистого мистецтва.
  Потім ми тихо, мало не крадькома йшли коридором. Я з шарудінням зачіпав рукавами шпалери.
  — Який ви величезний, — прошепотіла Таня.
  — А ви, — говорю, — спостережлива...
  Потім ми опинились у несподівано просторій кімнаті. Я побачив гіпсову Нефертіті, закордонний календар із дівчиною у рожевому бюстгальтері, плакат трансатлантичної аеролінії. На письмовому столі червоніли клубки в'язальної вовни.
  Таня дістала пляшку кагора, яблуко, халву, вологий сир, що покоробився. Я запитав:
  - Де ви працюєте?
  — У канцелярії ЛІТМО. А ви?
  — Я, — говорю, — репортер.
  - Журналіст?
  - Ні, саме репортер. Журналістика – це стиль, ідеї, проблеми… А репортер передає факти. Головне для репортера – не збрехати. У цьому полягає пафос його роботи. Максимум стилю для репортера – німота. У ній мінімальна кількість брехні.
  Розмова ставала багатозначною.
  Я взагалі не любив говорити про свої літературні справи. У цьому сенсі я, як то кажуть, зберігав цнотливість. Ледве принижуючи свою роботу, я досягав зворотної мети. Так мені здавалося...
  Кагор випив, яблуко розрізане на часточки. Настала пауза, в такій ситуації руйнівна…
  Як не дивно, я відчував щось на зразок кохання.
  Здавалося б, звідки? З якого сміття?! З яких глибин убогого, хамського життя?! На якому виснаженому, мізерному грунті виростають ці тропічні квіти?! Під променями якогось сонця?!
  Якісь захаращені майстерні, вульгарно одягнені панночки... Гітара, горілка, жалюгідне фрондерство... І раптом - о, Господи! - кохання…
  До чого ж Він по-доброму нерозбірливий, цей цар всесвіту!
  Далі Таня трохи чутно вимовила:
  — Давайте розмовляти, просто розмовляти…
  За три хвилини до того я непомітно зняв черевики.
  — Теоретично, — говорю, — це можливо. Практично ні…
  А сам беззвучно проклинаю зіпсовану блискавку на джемпері.
  Тисячу разів падатиму в цю яму. І тисячу разів помиратиму від страху.
  Єдина втіха в тому, що цей страх коротший за цигарки. Недолік ще димиться, а ти вже герой...
  Потім було тісно, і були слова, які вранці болісно згадувати. А головне, був ранок як такий, з обрисами предметів, що випливають із мороку. Ранок без розчарування, на яке я чекав і побоювався.
  Пам'ятаю, я навіть сказав:
  — І ранок тобі личить…
  Так явно вона стала гарнішою без косметики.
  Із цього все й почалося. І триває десять років. Без малого десять років.
  Я став зрідка бувати в Тані. Тиждень працював з ранку до вечора. Потім відвідував когось із друзів. Сидів у компанії, розмовляв про Набокова, про Джойса, про хокей, про чорні тер'єри.
  Бувало, що я напивався і тоді дзвонив до неї.
  - Це містика! — кричав я у слухавку. — Найсправжнісінька містика… Варто мені зателефонувати, і ти щоразу кажеш, що вже дві години ночі…
  Потім я, хитаючись, рушив до її будинку. Він помітно виступав із ряду, немов роблячи крок мені назустріч.
  Таня дивувала мене своїм безмовним послухом. Я не розумів, чого в ньому більше – байдужості, смирення, гордині? Вона не питала:
  "Коли ти прийдеш?"
  Або:
  «Чому ти не дзвонив?»
  Вона вражала мене незмінною готовністю до кохання, розмови, розваг. А також повною відсутністю будь-якої ініціативи в цьому сенсі…
  Вона була мовчазна і спокійна. Мовчазна без напруги і спокійна без загрози. Це був мовчазний спокій океану, який байдуже слухав крик чайок.
  Як усі легковажні чоловіки, я був не дуже злою людиною. Я починав каятися чи жартувати. Я говорив:
  — Наречені бувають стаціонарні та амбулаторні. Я, наприклад, амбулаторний…
  І далі:
  — Що ти в мені знайшла? Зустріти б тобі гарну людину! Якогось військовослужбовця…
  — Стимул відсутня, — казала Таня, — хорошу людину любити нецікаво…
  У разючу епоху ми живемо. "Хороша людина" для нас звучить як образа. «Зате вона людина хороша» — говорять про нареченого, який виглядає явною нікчемністю.
  Минув рік. Я бував у Тані дедалі частіше. Сусіди ввічливо мене вітали та кликали до телефону.
  У мене тут з'явилися особисті речі. Зубна щітка в керамічну склянку, попільничка та домашні туфлі. Якось я поставив над столом фотографію американського письменника Беллоу.
  - Бєлов? — перепитала Таня. — Із «Нового світу»?
  — Він самий, — говорю…
  Ну добре, думав я, візьму і одружуся. Одружуюсь із почуття обов'язку. Допустимо, все буде добре. Причому для нас обох.
  По суті, ми вже одружені, і все йде нормально. Союз, позбавлений зобов'язань. У чому полягає запорука його довговічності…
  Але де ж кохання? Де ревнощі та безсоння? Де повінь почуттів? Де ненаправлені листи з чорнилом, що розпливлося? Де непритомність побачивши крихітної ступні? Де купідони, амури та інші статисти цього захоплюючого шоу? Де, нарешті, букет квітів за карбованець тридцять?!
  Власне, я навіть не знаю, що таке кохання. Критерії відсутні повністю. Нещасливе кохання — це я ще розумію. А якщо все гаразд? На мою думку, це насторожує. Є у відчутті норми якийсь каверз. І все-таки страшніше — хаос…
  Припустимо, ми зареєструємось. Але це буде аморально. Оскільки мораль тиску не терпить.
  Мораль має органічно випливати з нашої природи. Як це у Шекспіра:
  «Природа, ти моя богиня!»
  Втім, хто це каже? Едмонд! Негідник, яких мало…
  Тож все неймовірно заплутується.
  Проте питання. Хто наважиться дорікнути в аморалізмі яструба чи вовка? Хто назве аморальним — болото, завірюху чи жар пустелі?
  Насильницька мораль – це виклик силам природи. Коротше, якщо я одружуся з почуття обов'язку, це буде аморально.
  Якось Таня зателефонувала мені сама. За власною ініціативою. З урахуванням її характеру, це була майже диверсія.
  - Ти вільний?
  — На жаль, ні, — говорю, — у мене телетайп...
  Років зо три вже я зустрічаю відмовою будь-яку несподівану пропозицію. Загадкове слово «телетайп» мало прозвучати переконливо.
  - Брат приїхав. Кузен. Я давно хотіла вас познайомити.
  — Добре, — говорю, — прийду.
  Чому б і не познайомитися з людиною, що випиває?!.
  Увечері поїхав до Тані. Випив для хоробрості. Потім додав. О сьомій дзвонив біля її дверей. І за хвилину, після незграбної товкотнечі в коридорі, побачив брата.
  Він розташувався, як сідають міліціонери, агітатори та нічні гості. Тобто боком до обіднього столу.
  Братчик виглядав сильно.
  Над стрімчаками плечей височіло буре цегляне обличчя. Купол його був увінчаний твердою і запиленою грядкою торішньої трави. Ліпні склепіння вух губилися в напівтемряві, форпосту широкого міцного чола не вистачало бійниць. Ярим темніли розімкнені губи. Мерехтливі болотця очей, здерті крижаною кромкою, — запитували. Бездонний рот, як щілина у скелі, таїв загрозу.
  Братець підвівся і крейсером висунув ліву руку. Я мало не застогнав, коли залізні лещата стиснули мою долоню.
  Потім братик впав на скрипнув стілець. Ворухнулися гранітні жорна. Короткий нищівний землетрус на мить перетворив обличчя людини на руїни. Серед яких розквітла, щоб одразу зав'янути, — блідо-червона квітка його посмішки.
  Кузен зі значенням представився:
  - Еріх-Марія.
  — Борисе, — відповів я, мляво просіявши.
  — От і познайомились, — сказала Таня.
  І пішла клопотати на кухню.
  Я мовчав, ніби пригнічений важкою ношею. Потім відчув на собі холодний і твердий погляд, як дуло.
  Залізна рука опустилася на моє плече. Піджачок мій одразу ж став тісним.
  Пам'ятаю, я вигукнув щось безглузде. Щось до жаху інтелігентне:
  — Ви забуваєте, маестро!
  - Мовчати! — вигукнув загрозливо той, хто сидів навпроти. І далі: — Ти чому не одружишся, мерзотник?! Чого виляєш, погань?!
  «Якщо це моє сумління, — швидко подумав я, — то воно дуже й непривабливе…»
  Я почав втрачати відчуття реальності. Контури насправді безнадійно розпливалися. Брат-пейзаж зацікавлено тягнувся до вина.
  Я почув під вікнами брязкіт трамвая. Ворухнувши ліктями, поправив на собі одяг. Потім сказав якнайбільше:
  — Але, кузен, будь ласка, без рук! Я давно маю намір конструктивно обговорити тему шлюбу. У мене шампанське у портфелі. Одну хвилинку…
  І я рішуче опустив пляшку на гладкий полірований стіл.
  Так ми й одружилися.
  Брата, як пізніше з'ясувалося, звали Едік Малінін. Працював Едік тренером із самбо в товаристві глухонімих.
  А тоді я, мабуть, випив багато зайвого. Ще до приїзду до Тетяни. Ну і уявив Бог знає що…
  Офіційно ми зареєструвалися у червні. Перед тим як вирушити на Ризьке узмор'я. Інакше ми не змогли б прописатися в готелі.
  Минали роки. Мене не друкували. Я все більше пив. І знаходив для цього дедалі більше виправдань.
  Іноді ми довго жили на одну лише Танину зарплату.
  У нашому шлюбі поєднувалися риси розмаху та убожества. У нас було два ізольовані житла. На відстані п'яти трамвайних зупинок. Таня має метрів двадцять п'ять. І маю дві тісні кімнатки — шість і вісім. Пишно висловлюючись - кабінет та спальня.
  Років за три ми обміняли все це на пристойну двокімнатну квартиру.
  Таня була загадковою жінкою. Я так мало знав про неї, що завжди дивувався. Будь-який факт її життя справляв на мене враження сенсації.
  Якось мене здивувало її несподівано різке політичне висловлювання. До цього я гадки не мав про її погляди. Пам'ятаю, побачивши в кінохроніці товариша Гришина моя дружина сказала:
  — Його можна судити за один вираз обличчя...
  Так між нами встановилося часткове дисидентське порозуміння.
  І все-таки ми часто сварилися. Я ставав більш дратівливим. Я був одночасно невизнаним генієм і страшним халтурником. У моєму столі зберігалися імпресіоністські новели. За гроші ж я складав літературні композиції на тему армії та флоту.
  Я знав, що Тані це неприємно.
  Бернович настирливо повторював:
  — До тридцяти років необхідно вирішити всі проблеми, за винятком творчих.
  Мені це не вдавалося. Мої борги легко перейшли ту межу, за якою починається байдужість. Літературні чиновники давно вже занесли мене до якогось мерзенного списку. Повністю реалізуватися у сімейних стосунках я не хотів і не міг.
  Моя дружина все частіше говорила про еміграцію. Я остаточно заплутався і поїхав до Пушкінських Гор…
  Формально я був неодружений, здоровий, залишався членом Спілки журналістів. Належав до симпатичної національної меншини. Моїх літературних здібностей не заперечували навіть Гранін та Ритхеу.
  Формально я був повноцінною творчою особистістю.
  Фактично ж перебував на межі душевного розладу.
  
  
  І ось вона приїхала, так зненацька, я навіть розгубився. Стоїть і посміхається, ніби все гаразд.
  Я чую:
  - Ти засмаг…
  І потім, якщо не помиляюся:
  - Дорогий мій…
  Запитую:
  - Як Маша?
  — Нещодавно подряпала щоку, така свавільна... Я привезла консерви...
  - Ти надовго?
  - Мені в понеділок на роботу.
  - Ти можеш захворіти.
  — На що ж я захворію? - Здивувалася Таня.
  І додала:
  — Між іншим, я й так нездорова…
  Ось це логіка, гадаю…
  — Та й незручно, — каже Тетяна, — Сіма у відпустці. Рощин в Ізраїль збирається. Ти знаєш, Рощин виявився Штакельберг. І звуть його тепер не Діма, а Мордхе. Чесне слово…
  - Я вірю.
  — Суріси пишуть, що Льова має гарну роботу в Бостоні…
  - Давай я відпрошусь?
  - Навіщо? Мені хочеться послухати. Мені хочеться тебе бачити на роботі.
  - Це не робота. Це халтура… А я ж двадцять років пишу розповіді, які тебе зовсім не цікавлять…
  — Раніше ти казав — п'ятнадцять. А тепер уже – двадцять. Хоча минуло менше року.
  Вражаюча в неї здатність виводити мене з рівноваги. Але сваритися було безглуздо. Сваряться люди від повноти життя.
  — Ми, — говорю, — тут начебто витівників. Допомагаємо трудящим культурно відпочивати.
  - Ось і добре. Колеги у тебе пристойні?
  - Різні. Тут місцева одна працює – Лариса. Щодня ридає біля могили Пушкіна. Побачить могилу й у сльози...
  — Прикидається?
  — Не думаю… Якось туристи їй кухонний набір подарували за сорок шість карбованців.
  - Я б не відмовилася…
  Тут Галина назвала моє прізвище. Прибули туристи з Липецька.
  Я сказав Тетяні:
  - Речі можеш залишити тут.
  — У мене лише сумка.
  — От і залиши…
  Ми попрямували до синього, забризканого брудом автобусу. Я привітався з водієм та посадив дружину. Потім звернувся до туристів:
  - Добрий ранок! Адміністрація, охоронці та службовці заповідника вітають наших гостей. Супроводжувати вас довірили мені. Мене звуть ... Нам належить ...
  І так далі.
  Потім пояснив шоферу, як їхати до Михайлівського. Автобус рушив. На поворотах долинали звуки радіоли:
  Даруй вогонь, як Прометей,
  дари вогонь без вибору,
  і для людей ти не шкодуй
  вогню душі своєї...
  
  Коли ми обгинали декоративний валун на роздоріжжі, я зло сказав:
  - Не звертайте уваги. Це так, для краси.
  І трохи тихіше - дружині:
  — Дурні витівки товариша Гейченка. Хоче створити грандіозний парк культури та відпочинку. Ланцюг на дерево повісив з міркувань колориту. Кажуть, її вкрали тартуські студенти. І втопили в озері. Молодці, структуралісти!
  Я вів екскурсію, постійно поглядаючи на дружину. Її обличчя, таке уважне і навіть трохи розгублене, знову вразило мене. Бліді губи, тінь від вій і скорботний погляд.
  Тепер я звертався до неї. Розповідав їй про маленьку геніальну людину, в якій так легко вживалися Бог і диявол. Який високо літав, але став жертвою звичайного земного почуття. Який творив шедеври, а загинув героєм другорядної белетристики. Давши Булгаріну законний привід написати:
  «Велика була людина, а зник, як заєць…»
  Ми йшли берегом озера. Біля підніжжя пагорба темнів черговий валун. Його прикрашала слов'янська каліграфія чергової цитати. Туристи оточили камінь та почали жадібно його фотографувати.
  Я закурив. Таня підійшла до мене.
  День був сонячний, вітряний, спекотний. Нас наздоганяла група, що розтягнулася вздовж берега. Треба було поспішати.
  До мене підійшов товстун із блокнотом:
  — Винен, як звали синів Пушкіна?
  — Олександр та Григорій.
  — Старший був…
  — Олександре, — кажу.
  — А по батькові?
  — Олександровичу, звісно.
  - А молодший?
  — Що молодший?
  — Як по батькові молодшого?
  Я безпорадно глянув на Таню. Моя дружина не посміхалася, сумна та зосереджена.
  — Ах, так, — схаменувся турист.
  Треба було поспішати.
  — Ходімо, товариші, — бадьоро вигукнув я, — кроком марш до наступної цитати!
  У Тригірському екскурсія йшла легко і навіть із підйомом. Чому, повторюю, значною мірою сприяли характер та логіка ескпозиції.
  Щоправда, мене збентежила вимога однієї жінки. Їй захотілося почути романс «Я пам'ятаю чудову мить». Я відповів, що зовсім не вмію співати. Жінка наполягала. Виручив мене товстун із блокнотом. Давайте, каже, я заспіваю...
  — Тільки не тут, — сказав я, — в автобусі.
  (На зворотному шляху товстун справді заспівав. У цього йолопа виявився чудовий тенор). Я помітив, що Таня втомилася. Вирішив ігнорувати Тригірський парк. Мені й раніше траплялося це робити.
  Я звертався до туристів:
  «Хто з присутніх уже бував у заповіднику?»
  Як правило, таких не було. Отже, я можу порушити програму без ризику.
  Мої туристи бігом спустилися під гору. Кожен поспішав сісти до автобусу першим, хоча місць було достатньо та вони були заздалегідь розподілені. Поки ми оглядали Тригірське, наші шофери встигли викупатися. Волосся в них було мокре.
  — Поїхали до монастиря, — кажу, — від стоянки ліворуч...
  Молодий водій кивнув і запитує:
  — Довго там пробудете?
  — Півгодини, не більше.
  У монастирі я познайомив Таню зі хранителем Логіновим. Подейкували, що Микола Володимирович релігійний і навіть дотримується обрядів. Мені хотілося поговорити з ним про віру, і я чекав слушної нагоди. Він здавався веселим та спокійним, а мені цього так не вистачало.
  Я закінчив екскурсію в південному боці біля малюнка Бруні. Біля могили фінал виглядав би ефектніше, але я вважав за краще відпустити групу. Моя дружина постояла біля огорожі і невдовзі повернулася.
  — Все це безглуздо й сумно, — сказала вона.
  Я не спитав, що мається на увазі. Я втомився. Точніше, почував себе дуже напружено. Я знав, що вона невипадково приїхала.
  — Давай, — кажу, — повечеряємо у «Лукомор'ї»?
  — Я б навіть трохи випила, — сказала Таня.
  
  
  У залі було безлюдно і душно. Два величезні вентилятори не діяли. Стіни були оздоблені дерев'яними рельєфами. Нечисленні відвідувачі складали дві групи. Заїжджа аристократія в джинсах і місцева публіка куди більш сірого вигляду. Приїжджі обідали. Місцеві пили.
  Ми сіли біля вікна.
  — Я забув спитати, як ти дісталася? Точніше, не встиг.
  - Дуже просто, нічним автобусом.
  — Могла приїхати з кимось із екскурсоводів, безкоштовно.
  - Я їх не знаю.
  - Я теж. Наступного разу домовимося наперед.
  — Наступного разу ти приїдеш. Все-таки це досить втомлює.
  — Жалуєш, що приїхала?
  - Ну що ти! Тут чудово…
  Підійшла офіціантка з крихітним блокнотиком.
  Я знав цю дівчину. Екскурсоводи прозвали її Бісмарком.
  - Ну чого? - сказала вона.
  І замовкла, зовсім знесилена.
  — Чи не можна, — кажу, — трохи ввічливіше? Як виняток. До мене дружина приїхала.
  — А що я сказала?
  — Перестань, благаю тебе, перестань…
  Потім Тетяна замовляла млинці, вино, цукерки.
  — Давай обговоримо все. Давай поговоримо спокійно.
  - Я не поїду. Нехай вони їдуть.
  - Хто вони? — спитала Таня.
  — Ті, хто мені отруює життя. От нехай вони й їдуть.
  - Тебе посадять.
  — Хай садять. Якщо література – заняття погане, наше місце у в'язниці… І взагалі, за літературу вже не садять.
  — Хейфец навіть не опублікував своєї роботи, а його взяли та посадили.
  — Тому й узяли, що не надрукував. Треба було друкуватись у «Гранях». Або у «Континенті». Тепер заступитися нема кому. А так на Заході могли б шум підняти.
  - Ти впевнений?
  - У чому?
  — У тому, що Михайло Хейфец цікавить західну громадськість?
  - Чому б і ні? Про Буковського писали. Про Кузнєцова писали…
  - Це все політична гра. А треба думати про реальне життя.
  — Ще раз кажу, не поїду.
  - Поясни чому?
  — Тут нема чого пояснювати… Моя мова, мій народ, моя божевільна країна… Уяви собі, я люблю навіть міліціонерів.
  — Кохання — це свобода. Поки відчинені двері – все нормально. Але якщо двері зачинені зовні — це в'язниця.
  — Але ж зараз відпускають.
  — І я хочу це скористатися. Мені набридло. Набридло стояти в чергах за всякою погань. Набридло ходити в рваних панчохах. Набридло радіти яловичим сарделькам... Що тебе тримає? Ермітаж, Нева, берези?
  — Берези мене зовсім не турбують.
  — То що?
  - Мова. На чужій мові ми втрачаємо вісімдесят відсотків своєї особистості. Ми втрачаємо здатність жартувати, іронізувати. Одне це мене жахає.
  - А мені ось не до жартів. Подумай про Машу. Уяви собі, що на неї чекає.
  — Ти жахливо перебільшуєш. Мільйони людей живуть, працюють та абсолютно щасливі.
  — Мільйони хай залишаються. Я говорю про тебе. Все одно тебе не друкують.
  — Але ж тут мої читачі. А там… Кому потрібні мої оповідання у місті Чикаго?
  - А тут кому вони потрібні? Офіціантці із «Лукомор'я», яка навіть меню не читає?
  - Усім. Просто зараз люди про це не здогадуються.
  - Так буде завжди.
  — Помиляєшся.
  — Зрозумій, через десять років я буду старою. Мені все наперед відомо. Кожен прожитий день – сходинка у майбутнє. І всі сходи однакові. Сірі, витоптані та круті… Я хочу прожити ще одне життя, мрію про якусь несподіванку. Нехай це буде драма, трагедія... Це буде несподівана драма...
  Вкотре ми говорили на цю тему. Я сперечався, наводив якісь аргументи. Висував якісь моральні, духовні, психологічні аргументи. Намагався щось довести.
  Але я знав, що всі мої міркування — брехливі. Справа була не в цьому. Просто я не міг наважитися. Мене лякав такий серйозний і необоротний крок. Адже це як народитись заново. Та ще з власної волі. Більшість людей і одружуватися як слід не можуть ...
  Все життя я ненавидів активні дії будь-якого роду. Слово «активіст» для мене звучить як образа. Я жив ніби в пасивній заставі. Пасивно слідував за обставинами. Це допомагало мені для всього шукати виправдання.
  Будь-який рішучий крок накладає відповідальність. То нехай відповідають інші. Бездіяльність – єдиний моральний стан… В ідеалі я хотів би стати рибалкою. Просидіти все життя на березі річки. І бажано без жодних трофеїв…
  Я не вірив, що Таня здатна поїхати без мене. Америка, як я вважав, була для неї синонімом розлучення. Розлучення, яке формально вже відбулося. І який втратив силу на кшталт денатурату, що видихся.
  Раніше жінки казали: «Ось знайду собі гарного багатія, тоді впізнаєш». Тепер кажуть: «Поїду в Америку»…
  Америка була для мене фікцією. Чимось на кшталт міражу. Напівзабутим кінофільмом за участю тигра Акбара та Чапліна.
  — Таня, — кажу, — я людина легковажна. Будь-яка авантюра мене влаштовує. Якби там (я відігнув фіранку) стояла «Каравелла» чи «Боїнг»… Сів би й поїхав. Щоб тільки поглянути на цей Бродвей. Але ходити інстанціями. Пояснюватись, доводити. Історична батьківщина… Поклик предків… Тітка Фаня Циперович…
  Нам принесли їжу та випивку.
  — Тоді побажай нам успіху… Дивись, у меню «котлети» через «а»…
  - Не зрозумів?
  — Я ж заїхала попрощатися. Якщо ти не згоден, ми їдемо одні. Це вирішено.
  - А Маша?
  - Що Маша? Заради неї все це робиться. Ти даси довідку…
  - Яку довідку? Почекай, давай вип'ємо…
  — Що не маєш матеріальних претензій. Ти маєш до нас матеріальні претензії?
  — Нісенітниця якась…
  - Значить, даси довідку?
  - А якщо немає?
  - Тоді Машу не випустять.
  — І ти поїдеш сама?
  — Не знаю… Ні… Я думаю, що ти цього не зробиш. Ти, в принципі, не злий.
  — До чого тут доброта? Йдеться про живу людину. А якщо дочка виросте і скаже… Як ти можеш вирішувати її?
  — Кому ж вирішувати? Тобі? Ти своє життя зіпсував, моє життя зіпсував...
  — Все не так уже й безнадійно.
  — Раджу тобі подумати.
  — Мені нема чого думати… Якісь ідіотські довідки… Навіщо ти все це затіяла? Я ж не п'ю, працюю… Життя налагодиться, от побачиш.
  — Сам же казав: Хто почав пити, той питиме!
  - Це не я. Це якийсь англієць… Будь він проклятий!
  — Не важливо… З тобою вітаються.
  Я озирнувся. У дверях стояли Митрофанів та Потоцький. Я зрадів, що можна припинити цю розмову. Мені б, думаю, тільки вкласти її в ліжко.
  — Знайомтеся, — кажу, — сідайте.
  Стасик церемонно вклонився:
  - Белетрист Потоцький. Член ес письменників.
  Митрофанів мовчазно кивнув.
  - Сідайте.
  — Я вже сидів, — гумористично сказав Потоцький.
  Митрофанів мовчав.
  Я зрозумів, що вони без грошей, і сказав:
  - Дружина приїхала. Тож пригощаю.
  І вирушив у буфет за пивом. Коли я повернувся, Потоцький щось жваво говорив до моєї дружини. Я зрозумів, йдеться про його талант і безчинства цензури. Що не завадило йому відволіктися:
  - Пиво? Боюся, не окропить…
  Довелося мені йти по горілку. До цього часу офіціантка принесла бутерброди та салат.
  Потоцький страшенно пожвавішав.
  — Мені повну, — сказав він і додав: — Люблю повненьких.
  Володя, як і раніше, мовчав. Стасик помітив мій здивований погляд. Пояснив, показуючи на Митрофанова:
  — Йому, розумієш, оса залетіла до рота.
  - Господи, - сказала моя дружина, - вона і зараз там?
  - Та ні. Він, розумієш, закінчував екскурсію у монастирі. І тут йому в рота залетіла оса. Вовка, перепрошую, харкнув, але вона встигла його довбати. Тепер говорити не може – боляче.
  — І ковтати боляче? — спитала Таня.
  Володя енергійно замотав головою.
  — Ковтати не боляче, — пояснив Потоцький.
  Я налив їм горілки. Мою дружину явно обтяжувала ця компанія.
  - Як вам подобається заповідник? — спитав Потоцький.
  — Є чудові місця. Вид на Савкіну Гірку, алея Керн…
  Митрофанів раптом напружився.
  — І-а, — промовив він.
  - Що? - Запитала моя дружина.
  — І-а, — повторив Митрофанов.
  — Він каже — фікція, — пояснив Потоцький. — Він хоче сказати, що алея Керн — це вигадка Гейченка. Тобто алея, звичайно, є. Звичайна липова алея. А Керн тут ні до чого. Може, вона й близько до цієї алеї не пасувала.
  — А мені подобається думати, що саме там Пушкін порозумівся з цією жінкою.
  — Вона була куртизанкою, — суворо уточнив Потоцький.
  — Фо-фо ху-ха, — додав Митрофанов.
  — Володя хоче сказати — «просто повія». І, грубо кажучи, він має рацію. Ганна Петрівна мала десятки коханців. Один товариш Глінка чого вартий... А Нікітенко? І взагалі, плутатися із цензором – це вже надто!
  — Цензура була іншою, — сказала моя дружина.
  — Будь-яка цензура — злочин, — ухопився Стасик за близьку йому тему.
  Він знову випив і ще більше розпалився.
  — Усе моє життя — це боротьба з цензурою, — казав він, — будь-яка цензура — знущання з художника... Цензура викликає в мене алкогольний протест!.. Давайте вип'ємо за відміну цензури!
  Стасик ще раз випив і таємниче понизив голос:
  — Антре! Між нами! Давно виношу плани еміграції. Маю рівно одну тридцять другу частину єврейської крові. Мечу на посаду радника президента. Зберігаю втрачений секрет виготовлення тульських пряників.
  — А-а, — сказав Митрофанов.
  — Що означає — «нажер»? - Заперечив Потоцький. - Так, я випив. Так, я дещо розкутий. Схвильований суспільством прекрасної дами. Але ідейно я тверезий…
  Запанувала тяжка пауза. Потім хтось опустив п'ятак у щілину агрегату "Меломан". Пролунали надривні крики Анатолія Корольова:
  …Мені місто простягло
  долоні площ,
  жовтіє над бульварами листя…
  Як багато я хотів сказати тобі,
  але хто підкаже найкращі слова?!
  
  — Нам час, — кажу, — замовити ще горілки?
  Стасик похнюпився, Мирофанов енергійно кивнув.
  Я замовив, розплатився, ми встали.
  Потоцький теж схопився і клацнув стоптаними підборами:
  — Як казали мої предки-шляхтичі — до бачення!
  Митрофанів сумно посміхнувся.
  Коротка дорога вела через ліс. З-за дерев тягнуло вогкістю та прохолодою. Нас обганяли численні велосипедисти. Стежка була перетнута корінням сосен. Різко брязкали обода.
  Таня казала:
  — Нехай моє рішення — авантюра чи навіть божевілля. Я більше не можу…
  Її розпач лякав мене. Але що я міг сказати?
  - Пам'ятаєш, як я ніс тебе з гостей? Нес, ніс і впустив… Колись усе було добре. І буде гаразд.
  — Ми були зовсім інші люди. Я старію.
  - Нічого подібного…
  Таня замовкла. Я, як завжди, пустився в міркування:
  — Єдина чесна дорога — шлях помилок, розчарувань і надій. Життя — є виявлення власним досвідом меж добра і зла… Інших шляхів не існує… Я чогось прийшов… Думаю, що ще не пізно…
  - Це слова.
  — Слова моя професія.
  — І це слова. Все вже вирішено. Поїдемо з нами. Ти проживеш ще одне життя.
  — Для письменника це смерть.
  — Там багато росіян.
  - Це вражені. Скупище нещасних поразків. Навіть Набоков – ущербний талант. Що ж говорити про якогось Зурова!
  — Хто це Зуров?
  — Був такий…
  - Про що ми говоримо?! Все вже вирішено. У четвер я подаю документи.
  Я машинально підрахував скільки залишилося до четверга.
  І раптом відчув такий гострий біль, такий невимовний гіркоту, що навіть розгубився. Я сказав:
  — Таня, пробач мені і не їдь.
  — Пізно, — каже, — любий…
  Я обігнав її, пішов уперед і заплакав. Точніше, не заплакав, а перестав стримуватися. Іду, повторюю: «Господи! Господи! За що мені таке покарання?! І сам же гадаю: «Як за що? Та за все. За все твоє брудне, ліниве, безтурботне життя…»
  Позаду йшла моя дружина, далека, рішуча та хоробра. І не така вже дурна, як з'ясувалося.
  Ми піднялися на вершину пагорба. Я вказав їй будинок, де живу. З труби вертикально здіймався димок. Виходить, господар на місці.
  Ми йшли сільською вулицею, і всі привітно віталися з нами. Я давно помітив, що ми разом симпатичні оточуючим. Коли я один, все зовсім інакше.
  А тут Надія Федорівна сказала:
  — Вранці за молоком приходьте…
  Таню бавили півні, кудлаті дворові песики, а коли ми побачили індика, захопленню її не було меж:
  - Який апломб! Яка зарозумілість!.. За досить мерзенної зовнішності. Півні й гуси теж поважають, але цей... Боже, як схожий на Ізаксона!
  Побачивши нас, Михал Іванович страшенно пожвавішав. Страждаче морщачись, він застебнув сорочку на бурій шиї. Та так, що загнулися м'яті кути комірця. Потім навіщось одягнув кашкет.
  — З Борькою живемо добре, — казав він, — і щодо поведінки, і взагалі… У сенсі — ні білого, ні червоного, ні пива… Не кажучи вже про одеколон… Він читає всі книжки. Читає, читає, а дурнем помре, — несподівано закінчив Михал Іванович.
  Я вирішив якимось чином його нейтралізувати. Відкликав до передпокою:
  — Мишко, тобі гроші потрібні?
  - Кого? Це… Давай…
  Я засунув йому троячку.
  — «Витязь» до одинадцятої, — сказав Михал Іванович, — встигну. А то кобилу в Лехи візьму... Ех, де ж ви раніше були? У мікрорайоні «Яблучне» по руп чотирнадцять… Ну, я пішов. Сало там беріть, цибулю, — уже на порозі вигукнув він.
  Ми залишилися вдвох. Таня з переляком оглянула помешкання.
  — Ти певен, що то житлова кімната?
  — Був час, — сумнівався. Я тут порядок навів. Подивилася б, що раніше діялося.
  — Дах дірявий.
  — У хорошу погоду це непомітно. А дощів начебто не передбачається.
  — І щілини у підлозі.
  - Зараз ще нічого. А раніше через ці щілини до мене заходили безпритульні собаки.
  — Щілини так і не замуровані.
  — Натомість я приручив собак…
  Таня торкнулася рукою ковдри.
  — Боже, чим ти ховаєшся!
  — Зараз, — говорю, — тепло. Можна зовсім не ховатися. Тобі принаймні.
  - Це комплімент?
  - Щось на зразок.
  — А ти схуд.
  — Ходжу багато.
  - Тобі личить.
  - Крім того, у мене досить великі очі.
  — Дуже дурна розмова, — сказала Таня.
  - От і прекрасно. Хотілося б досягти повного ідіотизму. Купити акваріум з рибками, пальму в дерев'яній бочці.
  — Навіщо тобі акваріум?
  - А навіщо мені пальма?
  - Почнемо з акваріума.
  — Все життя мріяв мати пару дресованих золотих рибок.
  - А пальма?
  - Пальму можна малювати з натури. Тримати її на балконі.
  — Запитує, де у нас балкон?
  — Так і пальми ще немає…
  — Господи, про що я питаю? Про що ми взагалі говоримо?
  — Справді, що нам говорити?! Тим більше, коли все вирішено.
  Я глянув на вікна. Фіранок не було. Кожен міг зазирнути до нас із вулиці. У селі із цим просто.
  Можна, гадаю, шафу присунути. Озирнувся — немає шафи.
  — Що нового у Ленінграді? — питаю.
  - Я казала. Одні збираються їхати, інші за це зневажають.
  — Митя не дзвонив?
  — Дзвонить іноді. У них із Галиною все дуже погано. Там югослав з'явився… Або угорець, не пам'ятаю… Звати — Ахілл…
  — Може, давній грек?
  — Ні, я пам'ятаю, що з соціалістичного табору… Коротше, Митя біситься. Злий став, наче тебе. Крейна хотів побити…
  - А той?
  — А Женя йому й каже: «Митею, я не боюся, бо в тебе є роги. І, отже, ти — не хижак…» Їх ледве розтягли.
  — Даремно…
  Ми помовчали.
  Я все думав, чим вікна завісити? Так, щоб це виглядало легко і невимушено.
  Десять років ми одружені, а я все ще вмираю від страху. Боюся, що Таня вирве руку і скаже: «Цього ще не вистачало!»
  Проте я встиг зняти черевики. Я завжди знімаю черевики заздалегідь, щоб потім не відволікатися… Щоб не говорити: «Одну хвилиночку, я тільки черевики зніму…» Та й шнурки від хвилювання не розв'язуються… Мабуть, тисячу шнурків я розірвав у пориві пристрасті…
  — Крім того, я познайомилася із відомим дисидентом Гур'євим. Ти, мабуть, чув, що його згадували західні радіостанції. Фріда познайомила нас. Ми були в нього в гостях на Пушкінській. Радилися щодо від'їзду. У будинку повно ікон.
  - Значить, єврей.
  - Начебто так. Але прізвище російське - Гур'єв.
  — Це й підозріло. Гур'єв... Гуревич...
  — Що ти маєш проти євреїв?
  - Нічого. Тим більше, що цей — російський. Я його знаю із шістдесят п'ятого року.
  — Значить, ти знову розігруєш мене?
  — Все тому, що я — жартівник.
  — Гур'єв такий розумний. Сказав, що Росія переживає епоху християнського відродження. Що це – незворотний процес. Що серед міського населення – шістдесят відсотків віруючих. А в селі сімдесят п'ять.
  — Наприклад, Михал Іванович.
  - Я Михал Івановича не знаю. Він справляє гарне враження.
  - Непогане. Тільки святості в ньому обмаль...
  — Гур'єв пригощав нас розчинною кавою. Сказав: «Ви дуже багато кладете… Не шкода, просто смак змінюється…» А коли ми збиралися йти, каже: «Я вас проводжу до автобуса. У нас тут бешкетують. Суцільне хулігання...» А Фріда йому каже: «Нічого страшного. Усього сорок відсотків…» Гур'єв образився і передумав нас проводити… Що ти робиш?! Хоч світло загаси!
  - Навіщо?
  - Так прийнято.
  — Вікно можна завісити піджаком. А лампу я кепкою накрию. Вийде нічник.
  - Тут не гігієнічно.
  — Наче ти з Андалузії приїхала!
  - НЕ дивись.
  — Чи багато я хорошого бачу?
  — У мене рвані колготки.
  — З очей їх геть!
  — Ну ось, — образилася Таня, — я ж приїхала на серйозну розмову.
  — Та забудь ти, — говорю, — про це хоч на півгодини…
  
  
  У сінях пролунали кроки. Повернувся Мишко. Бормочучи, ліг на ліжко.
  Я боявся, що він почне матюкатися. Мої побоювання підтвердились.
  — Може, радіо ввімкнути? - сказала Таня.
  - Радіо немає. Є електричне точило.
  Мишко довго не затихав. У його матюки звучала філософська нота. Наприклад, я почув:
  «Ех, пливуть муди та на глибокій воді…»
  Нарешті все стихло. Ми знову були разом. Таня раптом розшумілася. Я говорю:
  — Ти страшенно кричиш. Як би Мишка не розбудити.
  — Що ж я можу вдіяти?
  — Думай про щось стороннє. Я завжди думаю про різні неприємності. Про борги, хвороби, про те, що мене не друкують.
  — А я думаю про тебе. Ти моя найбільша неприємність.
  - Хочеш сільського сала?
  - Ні. Знаєш, чого хочу?
  — Здогадуюсь…
  Таня знову плакала. Казала таке, що я все думав — не розбудити господаря. Ось він здивується...
  А потім запахло гаром. Моя імпортна кепка густо диміла. Я вимкнув лампу, але вже було ясно. Клейонка на столі блищала.
  — О дев'ятій тридцять, — сказала моя дружина, — іде перший автобус. А наступний — о четвертій. Я маю ще Машу забрати…
  - Я тебе безкоштовно відправлю. О десятій їде триденка «Північна Пальміра».
  - Думаєш, це зручно?
  - Цілком. Вони мають величезний «Люкс-Ікарус». Завжди знайдеться місце.
  — Може, треба водієві віддячити?
  - Це моя справа. У нас свої розрахунки… Гаразд, я пішов по молоко.
  — Штани одягни.
  - Це думка ...
  Надія Федорівна вже клопотала на городі. Над картопляним бадиллям височіло її широкий зад. Вона запитала:
  — Це що ж, панночка твоя?
  — Дружина, — говорю.
  - Не схоже. Аж надто симпатична.
  Жінка глузливо оглянула мене.
  - Добре мужикам. Чим страшніше, тим у нього красивіша дружина.
  — Що ж у мені такого страшного?
  — На Сталіна схожий…
  Сталіна у селі не любили. Це я давно помітив. Очевидно, добре пам'ятали колективізацію та інші сталінські фокуси. От би повчитися у безграмотних селян нашої творчої інтелігенції. Говорять, у ленінградському Палаці мистецтв аплодували, коли Сталін з'явився на екрані.
  Я завжди його ненавидів. Задовго до реформ Хрущова. Задовго до того, як навчився читати. У цьому мамина політична заслуга. Мати, вірменка з Тбілісі, незмінно критикувала Сталіна. Щоправда, у досить своєрідній формі. Вона твердо твердила:
  "Грузин порядною людиною бути не може!.."
  Я повернувся, намагаючись не розхлюпати молоко. Таня встала, вмилася, застелила ліжко. Михал Іванович, крекчучи, лагодив бензопилу. Відчувався запах диму, трави та прогрітої сонцем конюшини.
  Я розлив молоко, нарізав хліб, дістав зелену цибулю та круті яйця. Таня розглядала мою загублену кепку.
  — Хочеш, поставлю шкіряну латку?
  - Навіщо? Вже тепло.
  — Я тобі нову надішлю.
  — Прийшли мені краще за ціаністий калій.
  - Ні, серйозно, що тобі надіслати?
  — Звідки я знаю, що в Америці нині дають?.. Не говоритимемо про це…
  Близько дев'ятої ми підійшли до турбази. Водій уже підігнав автобус до роздоріжжя. Туристи укладали сумки та валізи у багажник. Дехто зайняв місця біля вікон. Я підійшов до знайомого водія:
  — Чи є вільні місця?
  — Для тебе знайдуться.
  — Хочу дружину відправити до Ленінграда.
  — Співчуваю. Я б свою на Камчатку відправив. Або на Місяць замість Терешкової…
  На водії була чудова імпортна сорочка. Взагалі, водії екскурсійних автобусів порівняно інтелігентні. Більшість із них могла б з успіхом замінити екскурсоводів. Тільки платили б їм значно менше.
  Раптом я помітив, що Таня розмовляє з Маріанною Петрівною. Я чомусь завжди турбуюся, якщо дві жінки залишаються наодинці. Тим більше, що одна з них — моя дружина.
  — Ну все, — кажу шоферові, — домовились. Висади її на Обвідному каналі.
  — Там дрібно, — засміявся водій.
  Я подумав — сісти мені теж і поїхати. А речі привезе хтось із екскурсоводів. Ось тільки жити на що? І як?..
  Повз пробігала Галина. Швидко кивнула у бік моєї дружини:
  — Господи, яка страшненька!
  Я промовчав. Але подумки підпалив її знебарвлені гідропіритом кучері.
  Підійшов інструктор фізкультури Сєрєга Єфімов.
  - Я вибачаюсь, - сказав він, - це вам.
  І засунув Тані банку чорниці.
  Треба було прощатись.
  — Дзвони, — сказала Таня.
  Я кивнув головою.
  - У тебе є можливість дзвонити?
  - Звичайно. Машу поцілунок. Скільки це триватиме?
  - Важко сказати. Місяць, два… Подумай.
  — Я дзвонитиму.
  Шофер піднявся до кабіни. Впевнено загудів імпортний двигун. Я вимовив щось невиразне.
  - І я, - сказала Таня.
  Автобус рушив, швидко звернув за ріг. За хвилину червоний борт його промайнув серед дерев біля Лутівки.
  Я зазирнув у бюро. Мій гурт із Києва прибував о дванадцятій. Довелося повернутись додому.
  На столі я побачив Танині шпильки. Дві чашки з-під молока, залишки хліба та яєчну шкаралупу. Відчувався ледь вловимий запах гару та косметики.
  Прощаючись, Таня сказала: «І я…» Решту заглушив шум мотора…
  Я зазирнув до Михала Івановича. Його не було. Над брудним ліжком мерехтіла рушниця. Важка тульська двостволка з червонуватим ложем. Зняв рушницю і думаю — чи не час мені застрелитися?
  
  
  Червень видався сухим і ясним, під ногами шаруділа трава. На балконах турбази сушилися різнокольорові рушники. Лунав пружний стукіт тенісних м'ячів. Біля перил широкого ґанку червоніли велосипеди з блискучими обідами. З репродуктора над горищним віконцем долинали звуки старовинних танго. Мелодія здавалася викресленою пунктиром.
  Стук м'ячів, аромат нагрітої зелені, геометрія велосипедів — пам'ятні риси цього безрадісного червня.
  Тані я дзвонив двічі. Обидва рази виникало почуття незручності. Відчувалося, що її життя протікає у новому для мене ритмі. Я почував себе нерозумно, як уболівальник, що вискочив на футбольне поле.
  У нашій квартирі лунали сторонні голоси. Таня ставила мені несподівані запитання. Наприклад:
  — Де ми зберігаємо рахунки за електрику?
  Або:
  — Ти не заперечуватимеш, якщо я продам свій золотий ланцюжок?
  Я й не знав, що моя дружина має якісь коштовності…
  Таня ходила інстанціями, оформляла документи. Скаржилася мені на бюрократів та хабарників.
  — У мене в сумці, — казала вона, — десять плиток шоколаду, чотири квитки на Кобзона та три екземпляри Цвєтаєвої…
  Таня здавалася збудженою і майже щасливою.
  Що я міг сказати? Вдесяте просити: «Не їдь»?
  Мене принижувала її поглинання своїми справами. А як же я з моїми мало не дисидентськими проблемами?
  Тані було не до мене. Вперше відбувалося щось серйозне.
  Якось вона сама мені подзвонила. На щастя, я опинився на турбазі. Точніше, у бібліотеці центрального корпусу. Довелося бігти через усю ділянку. З'ясувалося, що Тані потрібна довідка. Щодо того, що я відпускаю дитину. І що не маю матеріальних претензій.
  Таня продиктувала мені кілька казенних фраз. Я запам'ятав таке формулювання: «…Дитина у кількості одного…»
  — Завір у місцевого нотаріуса і вийшли. Це буде найпростіше.
  — Я, — говорю, — можу приїхати.
  — Нині не обов'язково.
  Настала пауза.
  — Але ми встигнемо попрощатися?
  - Звичайно. Ти не думай…
  Таня майже виправдовувалася. Їй було ніяково за свою зневагу. За це поспішне: "Не обов'язково ..."
  Мабуть, я став для неї болісною проблемою, яку вдалося вирішити. Тобто пройденим етапом. З усіма моїми пороками та гідностями. Які тепер не мали значення…
  
  
  Того дня я напився. Придбав пляшку «Московської» та випив її один.
  Мишу звати не хотілося. Розмови з Михал Івановичем вимагали надто великих зусиль. Вони нагадували мої університетські бесіди з професором Ліхачовим. Тільки з Лихачовим я намагався виглядати якомога розумніше. А з цим навпаки — якомога доступніше і простіше.
  Наприклад, Міхал Іванович запитував:
  — Ти знаєш, навіщо євреям шишки обрізають? Щоб калган працював краще.
  І я миролюбно погоджувався:
  — Загалом, так… Мабуть, так воно і є…
  Коротше, зайшов я в лісок біля лазні. Сів, притулившись до берези. І випив пляшку «Московської», не закушуючи. Тільки курив одну цигарку за іншою і жував горобинні ягоди.
  Світ змінився на краще не одразу. Спочатку мене турбували комарі. Якась липка погань заповзала в штанину. Та й трава здавалася сирою.
  Потім усе змінилося. Ліс розступився, оточив мене і прийняв у свої душні надра. Я став на якийсь час частиною світової гармонії. Гіркота горобини здавалася невіддільною від вологого запаху трави. Листя над головою трохи вібрували від комариного дзвону. Як на телеекрані, пропливали хмари. І навіть павутиння виглядало прикрасою.
  Я ладен був заплакати, хоча все ще розумів, що це діє алкоголь. Видно, гармонія таїлася на дні пляшки.
  Я твердив собі:
  — У Пушкіна теж були борги та неважливі стосунки з державою. Та й з дружиною сталася біда. Не кажучи про тяжкий характер.
  І нічого. Відчинили заповідник. Екскурсоводів – сорок осіб. І всі шалено люблять Пушкіна ...
  Постає питання, де ви були раніше?.. І кого ви дружно зневажаєте тепер?..
  Відповіді на запитання я так і не дочекався. Я заснув…
  А коли прокинувся, було близько восьми. Суки та гілки чорніли на тлі блідих, попелясто-сірих хмар… Комахи ожили… Павутина торкнулася обличчя… Я підвівся, відчуваючи тяжкість намоклого одягу. Сірники відволожилися. Гроші також. А головне їх залишалося мало, шість рублів. Думка про горілку насувалася як хмара.
  Іти через турбазу я не хотів. Там у цей час тинялися методисти та екскурсоводи. Кожен із них міг затіяти професійну розмову про директора ліцею — Єгора Антоновича Енгельгардта.
  Мені довелося обігнути турбазу і вибиратись на дорогу лісом.
  Іти через монастирський двір я теж побоявся. Сама атмосфера монастиря нестерпна для похмільної людини.
  Тож і під гору я спустився лісовою дорогою. Точніше, стрімкою стежкою.
  Легше мені стало лише біля ґанку ресторану «Вітязь». На тлі місцевих алкашів я мав вигляд педанта.
  Двері були відчинені і підперті силікатною цеглою. У передпокої біля дзеркала красувалася безглузда дерев'яна постать — творіння відставного майора Гольдштейна. На мідній табличці вказано: Гольдштейн Абрам Саулович. І далі в лапках: «Росіянин».
  Фігура росіянина нагадувала одночасно Мефістофеля та Бабу Ягу. Дерев'яний шолом був пофарбований сріблястою гуашшю.
  Біля буфетної стійки юрмилося чоловік вісім. На прилавок беззвучно опускалися м'яті карбованці. Дрібниця дзвінко падала у блюдечко з відбитим краєм.
  Дві-три компанії розташувалися у залі біля стіни. Там збуджено жестикулювали, кашляли та сміялися. Це були робітники турбази, санітари психіатричної лікарні та конюхи ліспромгоспу.
  Окремо випивала місцева інтелігенція – кіномеханік, реставратор, витівник. Обличчям до стіни розташувався незнайомий хлопець у зеленому метелику та вітчизняних джинсах. Руді кучері його лежали на плечах.
  Підійшла моя черга біля стійки. Я відчував знайоме похмільне тремтіння. Під мокрою курткою билася змучена сира душа.
  Шість карбованців потрібно було використовувати оптимально. Розтягнути їх на тривалий термін.
  Я взяв пляшку портвейну та дві шоколадні цукерки. Все це можна було повторити тричі. Ще й на цигарки лишалося копійок двадцять.
  Я сів до вікна. Тепер уже можна було не поспішати.
  За вікном двоє циганів вивантажували з машини ящики з хлібом. Спрямував у гору листоноша на своєму мопеді. Бездомні собаки каталися в пилюці.
  Я взявся до справи. У позитивному сенсі наголосив — руки не тремтять. Вже добре…
  Портвейн поширювався доброю звісткою, забарвлюючи світ тонами ніжності та поблажливості.
  Попереду в мене — розлучення, борги, літературний крах... Але є ось ці загадкові цигани з хлібом... Дві темнолиці бабусі біля поліклініки... Сировуватий день, що остигає... Вино, вільна хвилина, батьківщина...
  Крізь загальний гомін несподівано долинуло:
  - Каже Москва! Говорить Москва! Ви слухаєте «Піонерську зірку»...
  Біля мікрофона — волохата людина Євстихєєв… Його слова звучать гідною відповіддю яструбам із Пентагону…
  Я озирнувся. Таємничі промови походили від молодця в зеленому метелику. Він, як і раніше, сидів не обертаючись. Навіть ззаду було видно, який він п'яний. Його повита локонами потилиця виражала якесь агресивне нетерпіння. Він майже кричав:
  — А я кажу — ні!.. Ні — кажу я імперіалістичним хижакам, що зарвалися! Ні, вторять мені трудівники уральського целюлозно-паперового комбінату... Немає в житті щастя, дорогі радіослухачі! Це кажу вам я — єдиний уцілілий панфіловець… І те саме казав Заратустра…
  Навколишні почали прислухатися. Втім, без особливих інтересів.
  Хлопець підняв голос:
  — Чого витріщилися, жлоби?! Хочете бачити, як вмирає гвардії рядовий Майкопського артилерійського полку - віконт де Бражелон?! Будь ласка, я надам вам цей шанс… Товаришу Раппопорт, введіть арештованого!
  Навколишні реагували спокійно. Хоча "жлоби" явно ставилося до них.
  Хтось з кута мляво промовив:
  — Валера накушавши…
  Валера жваво відгукнувся:
  — Право на відпочинок гарантоване Конституцією… Як у найкращих будинках Парижа та Брюсселя… То навіщо ж перетворювати науку на служницю богослов'я?!. Будьте на рівні уявлень Двадцятого з'їзду!.. Слухайте «Піонерську зірку»… Текст читає Гмиря…
  - Хто? — перепитали з кутка.
  — Барон Клейнміхель, душечко!
  Ще при побіжному погляді на молодця я відчув почуття тривоги. Варто мені було придивитися до нього, і це почуття посилилося.
  Довговолосий, безглуздий і худий, він справляв враження шизофреніка-симулянта. Причому одержимого єдиною метою — якнайшвидше домогтися викриття.
  Він міг зійти за душевнохворого, якби не тріумфуюча посмішка і не вираз звичного щоденного блазню. Якесь хитрувате кмітливе нахабство звучало в його божевільних монологах. У цій нудотній суміші з газетних шапок, гасел, невідомих цитат…
  Все це нагадувало зіпсований гучномовець. Молодець висловлювався різко, уривчасто, з болючим пафосом і якимось драматичним натиском.
  Він був п'яний, але й у цьому відчувалася якась хитрість.
  Я не помітив, як він підійшов. Щойно сидів не обертаючись. І раптом заглядає мені через плече:
  — Будемо знайомі — Валерію Маркову!.. Злісний порушник громадського спокою…
  — А, — говорю, — чув.
  — Перебував у місцях менш віддалених. Діагноз - хронічний алкоголізм!
  Я гостинно нахилив пляшку. У руках у нього дивом з'явилася склянка.
  — Дуже вдячний, — сказав він. — Сподіваюся, це все куплено ціною моральної деградації?
  - Перестань, - сказав я, - краще вип'ємо.
  У відповідь пролунало:
  — Дякую та примикаю, як Шепілов…
  Ми випили вино.
  — Бальзам на рани, — сказав Марков.
  — Є, — говорю, — рубля чотири. Подальша перспектива у тумані…
  - Гроші не проблема! — вигукнув мій товариш по чарці.
  Він схопився й метнувся до покинутого столу. Повернувся зі зім'ятим чорним пакетом для фотопаперу. Висипав із нього купу грошей. Підморгнув і каже:
  — Не злічити алмазів у кам'яних печерах!
  І далі, з несподіваною сором'язливістю в голосі:
  — Кишені відстовбурчуються — негарно…
  Марков погладив свої обтягнуті джинсами стегна. Ноги його були взуті у лаковані концертні туфельки.
  Ну і тип, гадаю.
  Тут він почав ділитися своїми проблемами:
  — Заробляю багато… Вийду після запою, і одразу — капусти навалом… Кожна фотка — рубль… За ранок — три червінці… Надвечір — сотня… І ніякого фінансового контролю… Що залишається робити?.. Пити… Виникає курська магнітна аномалія. День працюєш, тиждень п'єш… Іншим водіям — свято. А для мене — суворі будні... То витверезник, то міліція суцільне дисидентство... Дружина, звісно, незадоволена. Давай, каже, корову заведемо… Або дитину… З умовою, що ти не питимеш. Але я поки що утримуюсь. У сенсі п'ю.
  Марков запихав гроші назад у пакет. Два-три папірці впали на підлогу. Нахилитися він полінувався. Своїм аристократизмом хлопець нагадував Михал Івановича.
  Ми підійшли до стійки, взяли пляшку "Агдама". Я хотів заплатити. Мій супутник підняв голос:
  - Руки геть від соціалістичної Куби!
  І гордо кинув на прилавок три карбованці...
  Напрочуд влаштований російський алкаш. Маючи гроші — воліє отруту за карбованець сорок. Здачу не бере... Та я й сам такий...
  Ми повернулися до вікна. Народу в ресторані помітно побільшало. Хтось навіть заграв на гармошці.
  — Впізнаю тебе, Русь! — вигукнув Марков і трохи тихіше додав: — Ненавиджу… Ненавиджу це псковське жлоб'є!.. Пардон, спершу вип'ємо.
  Ми випили. Ставало галасливо. Гармошка видавала пронизливі звуки.
  Мій новий знайомий збуджено кричав:
  — Поглянь на це прогресивне людство! На ці тупі пики! На ці тіні забутих предків!.. Живу тут, як промінь світла у темному царстві… Ех, поневолила б нас американська воєнщина! Може, зажили б, як люди, на кшталт чехів…
  Він грюкнув долонею по столу:
  - Свободи бажаю! Бажаю абстракціонізму з додекакофонією! Ось я тобі скажу…
  Він нахилився і хрипко зашепотів:
  — Скажу як другу… У мене була ідея — рвонути звідси, аби куди попало. Хоч у Південну Родезію. Аби подалі від нашого села... Але як?! Кордон на замку! З ранку до ночі під охороною Карацупи... Моряком піти за кордон — сільрада не відпустить... На інтуристці одружитися? На якійсь давньогрецькій бляді? Де її візьмеш?.. Один тут казав — євреїв випускають. Я кажу дружині: «Вірка, це ж мис доброї надії…»
  А дружина у мене проста, з народу. Знущається. «Ти подивися, — каже, — на свою штрафну харю… Таких і в кіно пускають неохоче. А він чогось надумав — в Ізраїль!..»
  Але я з одним тут порадився. Рекомендує на єврейці тимчасово одружитися. Це вже простіше. Інтуристів мало, а єврейки все ж таки трапляються. На турбазі є одна. Звати - Нателла. Начебто єврейка, тільки піддає…
  Марков закурив, ламаючи сірники. Я почав п'яніти. «Агдам» блукав моїми кровоносними судинами. Крики зливалися в мірний наростаючий гомін.
  Собутильник мій був не п'янішим, ніж раніше. А божевілля в ньому навіть поменшало.
  Ми разів зо два ходили за вином. Якось якісь люди зайняли наші місця. Але Марков зчинив крик, і ті пішли.
  Слідом їм лунало:
  — Руки геть від В'єтнаму та Камбоджі! Кордон на замку! Карацупа не спить! Виняток для осіб єврейської національності.
  Наш стіл був засипаний цукерковими обгортками. Попіл ми струшували в брудне блюдце.
  Марков продовжував:
  — Раніше я думав до Туреччини податися на байдарці. Навіть атлас купив. Але ж потоплять, гади… Тож це — у минулому. Як кажуть, колишні й думи... Тепер я більше на євреїв розраховую... Якось випили ми з Нателлою біля річки. Я говорю — давай з тобою одружитися. Вона каже – ти дикий, страшний. У тобі, каже, вирує чорнозем... А в тутешніх краях, між іншим, про чорнозем і не чули... Але я мовчу. І навіть трохи притиснув її. Вона кричить – пусти! Тут видно... А я говорю — так жили наші предки слов'яни... Коротше, не вийшло... Може, треба було по-доброму? Ви, мовляв, обличчя єврейської національності. Так допоможіть російському дисиденту щодо Ізраїлю.
  Марков знову дістав свій чорний пакунок. Мені так і не вдалося витратити чотири рублі.
  Тепер ми говорили, перебиваючи один одного. Я розповідав про свої нещастя. Хоч як це ганебно, міркував про літературу.
  Марков звертався у простір:
  — Шапки геть, панове! Перед вами — геній!
  Вентилятори ганяли клубами тютюнового диму. У п'яних голосах тонули звуки автомата "Меломан". Ліспромгоспівські діячі розпалили багаття на фаянсовому блюді. Під столами бродили собаки.
  Все розпливалося перед очима. З того, що говорив Марков, долітали лише окремі слова:
  — Вперед, на Захід!.. Танки йдуть ромбом!.. Дорогу здолає той, хто йде!..
  Потім до мене наблизився нетверезий тип із гармошкою. Хутра її інтимно рожевіли. По шеках гармоніста котилися сльози. Він запитав:
  — Навіщо у мене шість карбованців з авансу відняли?! Навіщо по білютню не дали відгуляти?!
  — Випий, Тарасовичу, — підсунув йому пляшку Марков, — випий і не переймайся. Шість карбованців — не гроші.
  - Не гроші? — раптом розгнівався гармоніст. — Люди орють, а йому не гроші! Та я ось цими трудовими руками шість років відбухав нізащо… Дев'яносто друга без застосування технічних засобів…
  Марков у відповідь задушевно заспівав:
  — Не плач, дівчисько! Пройдуть дощі.
  За секунду їх уже розтягували двоє ліспромгоспівських конюхів. Гармошка з жахливим ревом обрушилася на підлогу.
  Я хотів підвестися і не міг.
  Потім з-під мене вилетів алюмінієвий табурет. Падаючи, я обірвав важку, коричневого кольору штору.
  Встати не вдавалося. Хоча Маркова, здається, били. Я чув його трагічні крики:
  - Відпустіть, пси! Фініта ля комедія!
  Не те, щоб мене викинули з ресторану. Я виповз сам, оповитий драпірувальною тканиною. Потім ударився чолом об одвірок, і все померкло.
  
  
  Отямився я в незнайомому приміщенні. Було вже ясно. Тикали ходики з підв'язаним замість гирі зубилом.
  Укритий я був все тією ж коричневою шторою. Поруч на підлозі з'явився Марков. Видно, поступився мені своїм ліжком.
  Боліла голова. На лобі відчувалася глибока ранка.
  Від кислуватого запаху сільського житла трохи каламутило.
  Я застогнав. Марков підвівся.
  - Ти живий? — спитав він.
  — Та начебто. А ти?
  — Стан іду на грозу!.. Ти скільки важиш?
  - Не знаю. А що?
  — Ледве тебе дотяг...
  Прочинилися двері, увійшла жінка з глиняною мискою.
  - Віра, - крикнув Марков, - дай похмелитися! Я ж знаю – у тебе є. То навіщо це ходіння по муках? Дай одразу! Минаючи проміжну епоху розвиненого соціалізму.
  - Попийте молока, - сказала Віра.
  Я з гідністю привітався. Марков зітхнув:
  — Догодило ж мене народитись у цій тайговій глушині…
  Віра виявилася блідою, змученою жінкою з важкими руками. Сварливою, як і без винятку дружини алкоголіків.
  На її обличчі закарбувався вираз глибокої й остаточної скорботи.
  Я почував себе незручно ще й тому, що зайняв хазяйське ліжко. До того ж були відсутні штани. А куртка була на місці.
  — Вибачте, — говорю, — за занепокоєння.
  — Нічого, — сказала Віра, — ми звикли.
  Це було типово сільське житло. На стінах рясніли репродукції з «Вогника». У кутку причаївся телевізор із каламутною лінзою. Стіл був накритий вицвілою блакитною клейонкою. Над моїм узголів'ям висів портрет Юліуса Фучика. Між стільцями ходила кішка. Рухалася вона беззвучно, як у мультиплікаційному фільмі.
  - А де мої штани? — питаю.
  — Віра тебе роздягала, — обізвався Марков, — спитай у неї.
  — Я зняла штани, — пояснила Віра, — а жакет — посоромилася…
  Осмислити її заяву мені не вистачило сил.
  — Логічно, — сказав Марков.
  - Вони в сінях, я принесу...
  — Ти краще принеси похмелитися!
  Марков трохи підняв голос. Апломб і самоприниження постійно чергувалися. Він говорив:
  — Треба ж російському дисиденту похмелитися, як на твою думку?!. Академік Сахаров тебе за це не похвалить.
  І за хвилину:
  - Віра, дай одеколону! Дай хоча б одеколону зі знаком якості.
  Віра принесла штани. Я вдягся. Натягнув черевики, витрусивши соснові голки. З огидою закурив.
  Ранкова гіркота затуляла вчорашню ганьбу.
  Марков почував себе чудово. Стогнав він, як мені здалося, на вигляд.
  Я запитав:
  — А де пакет із грошима?
  - Тсс... На горищі, - відповів Марков і голосно додав, - пішли! Не варто чекати на милості від природи. Взяти їх — наше завдання!
  Я сказав:
  — Віра, вибачте, що так сталося. Сподіваюся, ми ще побачимось… в іншій обстановці…
  - Ти куди? - Запитала Віра. — Знову?! Ви вже придивитеся за моїм буратіною.
  Я кривувато посміхнувся в тому сенсі, що педагог із мене поганий…
  Того дня ми обійшли чотири шалмани. Повернули з вибаченнями коричневу штору. Пили на човновій станції, у будці кіномеханіка та за огорожею монастиря.
  Марков спорожнив шосту пляшку і сказав:
  — Є думка — звести тут скромний обеліск!
  І поставив пляшку на горбок.
  Кілька разів ми втрачали пакет із грошима. Обіймалися із вчорашнім гармоністом. Були помічені всіма відповідальними працівниками турбази. Як стверджує Нателла, видавали себе за Пушкіна та Баратинського…
  Навіть Михал Іванович вважав за краще бути від нас осторонь. Хоча ми його запрошували. Але він сказав:
  — Я знаю Валеру. З ним піддаси — опохмелятимешся в міліції.
  Митрофанов та Потоцький, на щастя, поїхали на екскурсію у Болдіно.
  Заснули ми на чужому сінові в Петровському. Вранці повторився весь цей кошмар. Від нас кидалися навіть ліспромгоспівські конюхи.
  До того ж Марков ходив із фіолетовим абажуром на голові. А в мене був відірваний лівий рукав.
  Логінов підійшов до нас біля магазину і запитує:
  — Як це ви без рукава?
  — Мені,— відказую,— стало жарко, і я його викинув.
  Охоронець монастиря замислився і перехрестив нас. А Марков каже:
  — Це ви даремно… У нас тепер замість Бога — Ленінський центральний комітет. Хоча настане і для цих блядей своя кривава ежовщина.
  Логінов ніяково перехрестився і швидко пішов.
  А ми всі вешталися заповідником.
  
  
  Додому я потрапив наприкінці тижня. І доба потім лежала, не рухаючись. Михал Іванович пропонував вина. Я мовчки відвертався обличчям до стіни.
  Потім з'явилася дівчина з турбази Люда.
  - Вам, - каже, - телеграма. І ще вас розшукує майор Бєляєв.
  — Що за Бєляєв? Звідки?
  — Наш батько каже, що із МВС…
  — Цього мені тільки не вистачало! Скажіть, що я хворий. Що я поїхав до Пскова і захворів…
  - Він знає.
  - Що він знає?
  — Що ви котрий день вболіваєте. Сказав: нехай, як виспиться, зайде.
  - Куди?
  — У контору поряд із поштою. Вам будь-хто покаже. А ось і телеграма.
  Дівчина сором'язливо відвернулася. Потім витягла з ліфчика блакитний клаптик паперу, складений до розмірів поштової марки.
  Я розгорнув нагріту телеграму і прочитав:
  «Вилітаємо середу вночі. Таня. Марійка".
  Усього п'ять слів і якісь незрозумілі цифри…
  - Який сьогодні день?
  — Зранку був вівторок, — пожартувала Люда.
  — Коли ви отримали телеграму?
  — Мар'яна її привезла з Воронича.
  - Коли?
  — Я ж говорю — у суботу.
  Я хотів сказати: "То де ви були раніше?" - Але передумав. Вони були на місці. А ось де був я?
  Виїхати я міг не раніше вечора автобусом. До Ленінграда потрапити — годині до шести.
  — Він знає про телеграму, — сказала Люда.
  - Хто?
  - Товариш Бєляєв.
  Люда трохи пишалася проникливістю і всезнанням злощасного майора.
  - Товариш Бєляєв сказав - нехай зайде до від'їзду. А то йому буде халепа... Так прямо й висловився...
  — Яка старомодна чемність! — говорю…
  Я почав гарячково розуміти. Грошей у мене — карбованця чотири. Ті самі містичні чотири рублі.
  Стан жахливий…
  — Людо, — питаю, — маєте гроші?
  — Копієк сорок… Я велосипедом приїхала…
  - Тобто?
  — Беріть мій велосипед, а я піду пішки. Залишіть його в когось у селищі.
  Востаннє я їздив велосипедом, будучи школярем. Тоді це здавалося розвагою. Але, мабуть, я постарів.
  Дорогу перетинало соснове коріння. Велосипед, підстрибуючи, брязкав. Маленьке тверде сідло травмувало зад. Колеса тонули в сирому піску. Змучені нутрощі спазмами реагували на кожен поштовх.
  Я зайшов на турбазу, притуливши велосипед до стіни.
  Галина була одна. Поглянувши на мене без переляку, спитала:
  — Ви отримали телеграму?
  Думаю, пияцтвом тут важко було когось здивувати.
  Я сказав:
  — Дайте мені тридцять карбованців із сейфа. Через два тижні поверну... Тільки не ставте запитань.
  — А я й так усе знаю. Ваша дружина зрадила Батьківщині.
  - На жаль, - кажу.
  — І тепер їде на Захід.
  - Схоже на те.
  - А ви залишаєтеся?
  - Так, я залишаюся. Ви ж знаєте…
  — І продовжуватимете роботу?
  - Звичайно. Якщо не звільнять…
  — А чи правда, що в Ізраїлі живуть одні євреї?.. Слухайте, вам погано?! Дати води?
  - Вода тут не допоможе. Як щодо грошей?
  — Тільки чому із сейфа? У мене є свої…
  Я хотів поцілувати Галину, але стримався. Реакція могла бути несподіваною.
  Я сів на велосипед і поїхав до монастиря.
  День був теплий, але хмарний. Тіні дерев ледь виділялися на сірому асфальті. По узбіччі шосе брели туристи. Серед них траплялися одягнені в куртки, що не промокалися.
  Я попрямував до піщаного схилу. Кермо доводилося утримувати насилу. Повз проносилися знебарвлені сірим нальотом валуни.
  Контору УВС мені показали одразу.
  — Наступний будинок за поштою, — махнула рукою прибиральниця з «Лукомор'я», — бачиш, прапор на даху?
  Я поїхав далі.
  Двері поштового відділення були відчинені. Тут же містилися кабіни двох міжміських телефонів. Один із них був зайнятий. Блондинка з товстими ногами, жестикулюючи, вигукувала:
  - Татусю, чуєш?! Їхати не раджу… Погода на чотири з мінусом… А головне, тут абсолютно нема мужиків… Але! Ти чуєш?! Багато дівчат їдуть, так і не відпочивши.
  Я загальмував і прислухався. Подумки дістав авторучку.
  Здавалося б, все таке жахливо, але я ще живий. І, можливо, останньою вмирає в людині — ницість. Здатність реагувати на фарбованих блондинок і тяжіння до перу.
  На ґанку управління мені попався Гур'янов. Ми майже зіткнулися, і подітися йому не було куди.
  В університеті Гур'янова називали - Льоня-Стук. Головним його обов'язком було стеження за іноземцями.
  Крім того, Гур'янов славився кричущим невіглаством. Якось його екзаменував професор Бялий. Дісталися Гур'янову «Повісті Бєлкіна».
  Льоня спробував піти у ширшу тему. Заговорив про царський режим.
  Але екзаменатор запитав:
  — Ви читали «Повісті Бєлкіна»?
  — Якось не довелося, — відповів Льоня. - Ви рекомендуєте?
  — Так, — стримався Бялий, — я вам рекомендую прочитати цю книгу…
  Льоня з'явився до млявого через місяць і каже:
  - Прочитав. Дякую. Багато сподобалося.
  — Що вам сподобалося? - Зацікавився Бялий.
  Льоня напружився, згадав і відповів:
  — Повість «Домбровський»…
  І ось ми зіткнулися на ганку чека.
  Спочатку він трохи розгубився. Навіть хотів не привітатись. Зробив якийсь рвучкий рух. Проте розминутися на ґанку було важко. І він сказав:
  — Ну, здравствуй, здравствуй… Тебе на Беляєв чекає…
  Він захотів показати, що все гаразд. Начебто ми зіткнулися в поліклініці, а не в гестапо.
  Я запитав:
  — Він твій начальник?
  - Хто?
  — Бєляєв… Чи підлеглий?
  - Не іронізуй, - сказав Гур'янов.
  У його голосі звучали суворі керівні нотки.
  - І пам'ятай. КДБ зараз — найпрогресивніша організація. Найбільш реальна сила у державі. І до речі, найгуманніша… Якби ти знав, які це люди!
  — Зараз дізнаюся, — говорю.
  — Ти надто інфантильний, — сказав Гур'янов, — це може погано скінчитися…
  Як мені було вислуховувати це з похмілля!
  Я обігнув його, повернувся і говорю:
  — А ти — лайно, Гур'яничу! Лаймо, невіглас і негідник! І вічно будеш негідником, навіть якщо тебе призначать старшим лейтенантом... Знаєш, чому ти стукаєш? Тому що тебе не люблять жінки.
  Гур'янов, задкуючи, відступив. Він вибирав між байдужістю і перевагою, а справа закінчилася грубістю.
  Я ж відчув величезне полегшення. І взагалі, що може бути прекраснішим за несподіване звільнення мови?!
  До образ Гур'янов не підготувався. А тому заговорив природним людським тоном:
  — Принизити товариша — найлегше… Ти ж не знаєш, як усе це вийшло…
  Він перейшов на гучний шепіт:
  — Я мало не загримів за дитинством. Органи мене фактично врятували. Папір дали до університету. Тепер прописку обіцяють. Адже я сам із Кулунди… Ти в Кулунді бував? Насолода нижче середнього…
  — А, — говорю, — тоді зрозуміло… Кулунда все змінює…
  Вічно слухаю виливу якихось монстрів. Значить, є в мені щось, що викликає божевілля...
  — Прощавай, Гур'яне, неси свій тяжкий хрест…
  Я натиснув симпатичну рожеву кнопку. Мені відчинила пісна, невизначеного віку, жінка. Беззвучно пропустила мене до наступної кімнати.
  Я побачив сейф, зображення Дзержинського, коричневі портьєри. Такі ж, як у ресторані. Настільки, що мене трохи занудило.
  Я сів у крісло, дістав сигарети. Хвилину чи дві просидів на самоті. Потім одна з портьєр ворухнулася. Звідти виступив чоловік років тридцяти шести і з глибоким докором промовив:
  — Хіба я запропонував вам сісти?
  Я встав.
  - Сідайте.
  Я сів.
  Чоловік вимовив із ще більшою гіркотою:
  — Хіба я запропонував вам закурити?
  Я потягнувся до урни, але почув:
  — Куріть…
  Потім він сів і дивився на мене довгим, сумним, майже трагічним поглядом. Його усмішка виражала недосконалість світу і важкий тягар відповідальності за чужі гріхи. Обличчя, проте, залишалося пересічним, як білизняний гудзик.
  Портрет над його головою здавався більш живим. (Лише до середини розмови я раптом зрозумів, що це не Дзержинський, а Макаренко).
  Нарешті він сказав:
  — Здогадуєшся, навіщо я запросив тебе? Чи не здогадуєшся? Чудово. Задавай питання. Чітко, по-воєнному. Навіщо ти, Бєляєв, мене запросив? І я тобі відповім. Так само чітко, по-воєнному: не знаю. Гадки не маю. Відчуваю – погано. Відчуваю — спіткнувся хлопець. Не туди завела його крива доріжка… Чи віриш, ночами прокидаюсь. Томка, говорю дружині, гарний хлопець оступився. Потрібно б допомогти… А Томка в мене гуманна. Кричить: Віталіку, допоможи. Виконай виховну роботу. Прикро, хлопець наш. Нутро здорове. Не вдайся до суворих методів впливу. Адже органи не тільки карають. Органи виховують... А я кричу: міжнародна ситуація складна. Капіталістичне оточення позначається. Хлопець далеко зайшов. Співпрацює у цьому… ну… «Континенталі». Типу радіо «Свобода»… Літературним власівцем став не гірше Солженіцина. Та ще й загудів по-чорному з Валерою-мудодзвоном… Ну, кинула дружина йому підлянку, зібралася до Ізраїлю… То що, гудіти до посиніння?.. Коротше, я розгублений…
  Бєляєв говорив ще хвилин п'ятнадцять. В очах його, клянуся, блищали сльози...
  Потім він зиркнув на двері і витяг склянки.
  — Давай трохи розслабимося. Тобі не шкідливо… якщо в міру…
  Горілка в нього була тепла. Закусили ми печивом «Новина».
  Уривчасто і різко брязнув телефон.
  — Майор Бєляєв слухає… О четвертій тридцять? Буду... І передайте, щоб менти не лізли в цю справу...
  Він обернувся до мене:
  — На чому ми зупинилися?.. Думаєш, органи не помічають цього бардака? Органи все краще помічають академіка Сахарова. Але де справжній вихід? У чому? У реставрації капіталізму?.. Припустимо, я почитав ваш хвалений самвидав. Дерми не менше, ніж у журналі «Прапор». Тільки все перевернуто. Де біле, там чорне, де чорне, там біле… Ось, наприклад, проблема сільського господарства. Припустимо, можна взяти та скасувати колгоспи. Роздати селянам землю тощо. Але ти спершу дізнайся, що думають селяни? Чи хочуть цю землю отримати?.. Та на хріна їм ця блядська земля!? Поцікався у того ж Валері-мудзвона. Обійди наші села навколо заповідника. Один дід Тимоха пам'ятає, як коней запрягають. Коли що сіяти – забули. Простого хліба спекти не можуть… Та будь-який селянин цю землю враз на чекушку махне. Не кажучи про півбанку.
  Бєляєв витяг склянки і вже не ховав. Він порозовів. Думка його стрімко розвивалася у дисидентському напрямі.
  Двічі дзвонив телефон. Бєляєв натиснув кнопку селектора:
  — Валерію Янівно! Не з'єднуйте…
  Він заговорив поспішно, темпераментно та зло:
  — Бажаєш знати, звідки прийде хана радянської влади? Я тобі скажу. Хана прийде від горілки. Зараз, я гадаю, відсотків шістдесят трудящих надирається надвечір. І показники зростають. Настане день, коли вп'ються всі без винятку. Від рядового до маршала Гречка. Від роботяги до міністра важкої промисловості. Усі, окрім пари-трійки жінок, дітей та, можливо, євреїв. Чого для побудови комунізму буде недостатньо… І вся карусель зупиниться. Заводи, фабрики, машинно-тракторні станції... А далі прийде нове татаро-монгольське ярмо. Лише цього разу — із Заходу. На чолі з товаришем Кісінджером...
  Бєляєв подивився на годинник:
  — Ти, я знаю, до Ленінграда зібрався. Моя тобі порада - не виникай. Культурно висловлюючись - не чирикай. Органи виховують, виховують, але можуть і покарати. А досьє в тебе сильніше, ніж «Фауст» Ґете. Матеріалу вистачить років на сорок... І пам'ятай, кримінальна справа це тобі не штани з рантом. Кримінальна справа шиється за п'ять хвилин. Раз — і ти вже на будівництві комунізму… Тож поводься тихіше… І ще, до питання пиятики. Пий, але в міру, роби інтервали. І не плутайся ти з цим карбованим Марковим. Валера місцевий, його не чіпатимуть. А в тебе дружина на Заході. До того ж опуси у білогвардійській пресі. Виступів – повне досьє. Дивись, закриють тобі козу... Коротше, пий з оглядкою. А тепер давай на ціпок...
  Ми знову випили.
  - Ідіть, - перейшов на "ви" майор.
  — Дякую, — говорю.
  Це було єдине слово, яке я вимовив за півгодини.
  Бєляєв посміхнувся:
  — Розмова відбулася на найвищому ідейно-політичному рівні.
  Вже в дверях він пошепки додав:
  — І ще, як то кажуть, не для протоколу. Я б на твоєму місці рвонув звідси, доки випускають. З'єднався з дружиною — і привіт… У мене жодних шансів. З моєю рязанською будкою не пропустять... А тобі раджу. Подумай! Це між нами, суворо конфіденційно.
  Я потис йому руку, кивнув похмурій дамі і вийшов на залиту сонцем вулицю.
  Я йшов і думав — світ охоплений безумством. Безумство стає нормою. Норма викликає відчуття дива.
  Я лишив велосипед на пошті. Сказав – для Люди з Березина. Пішки заліз у гору. І, нарешті, дочекавшись рейсового автобуса, поїхав до Ленінграда.
  У дорозі я заснув і прокинувся з жахливим головним болем.
  
  
  Ленінград починається поступово, з знебарвленої зелені, гулких трамваїв, похмурих цегляних будинків. У ранковому світлі ледь помітні тремтливі неонові літери. Безликий натовп радує вас своєю неувагою.
  За хвилину ви вже знов городянин. І лише пісок у сандалях нагадує про сільське літо…
  Головний біль не дав мені звично зрадіти ленінградській метушні, річковому вітру та ясності кам'яних вулиць. Чого варті лише тротуари після набридлих пагорбів…
  Я вийшов із автобуса на площі Миру. Потім зупинив таксі і за п'ятнадцять хвилин був удома.
  Двері мені відчинила незнайома сміється жінка в тільнику:
  — Ви від Шахновічів? Вас послали по кавоварку?
  - Ні, - сказав я.
  - Ваше прізвище - Азарх?
  — Я Танин чоловік, — говорю…
  Вийшла Таня з коричневим рушником на голові. З'явилася дочка, бліда, з переляканими очима. Сказала:
  — А, це тато…
  Будинок був сповнений таємничими особистостями. З усіх присутніх я дізнався лише музикознавця Лазарєва, та ще фарцівника Білугу.
  У квартирі було гамірно. Незнайома лиса людина розмовляла по телефону. Він раз у раз повторював:
  — Це практичного значення не має.
  Всі по черзі розмовляли з Танею. Худий, бородатий старий майже кричав:
  — Сподіваюся, панове, тут усі свої?! Тож дозвольте мені забути про конспірацію. Я маю передати дещо Олександру Ісаєвичу Солженіцину.
  Подальше старий викарбував добре поставленим голосом:
  — Я дозволяю Солженіцину опублікувати без купюр мою фронтову поему «Люська». Належний мені гонорар я віддаю у фонд Солженіцина. Згадувати при цьому моє справжнє прізвище категорично забороняється. Мій псевдонім - Андрій Колимський!
  На столах та підвіконнях нагромаджувалися пляшки. Помітно п'яних не було. Усіх пов'язувало щось спільне, хоча тут були присутні не лише євреї. Хтось збирав невідомі підписи, розмахуючи зеленим блокнотом.
  На кухні в ряд стояли валізи. Це були однакові нові валізи із металевими замками. Вони викликали в мене почуття безнадійності.
  На ліжку валялася гітара.
  У розмовах миготіли слова: "овір", "хіас", "берлінський рейс", "митна декларація".
  Я відчував себе зайвим. І навіть зрадів, коли незнайома жінка доручила мені спуститись за чаєм.
  Перед тим я випив, і мені стало легше. Про шкоду спиртного написано десятки книг. Про його користь — жодної брошури. Мені здається, дарма…
  Минуло кілька годин. Таня пакувала забутий фотоапарат. Маша дарувала на згадку гостям чорноморські камінці.
  Вони кілька разів підходили до мене. Ми вимовляли якісь безглузді слова:
  — Не нудь, пиши… Все буде гаразд…
  Я знав – кошмар почнеться завтра. І ще подумав — зате мені дістанеться випивка… Маша сказала:
  - А нам видали долари. Хочеш подивитися?
  Я сказав:
  - Хочу ...
  Далі обговорювалося якесь повідомлення ізраїльського радіо.
  Люди приходили, йшли. Таня записувала адреси та доручення…
  Не обійшлось і без скандалу. Лисий хлопець напився і вигукнув:
  — Ну що, біжіть з корабля, що тоне!?
  Але йому заперечили:
  — Значить, корабель тоне? І це ми чуємо від члена партії?
  — Я безпартійний, — реагував скандаліст, — мені прикро, що випускають тільки євреїв!
  — Хіба ти не єврей?
  — Єврей, — відповів лисий.
  Я вибрав момент і сказав:
  — Таня, будеш в Америці, розшукай Карла Проффера. Він збирався видати мою книгу.
  - Сказати, щоб видавав?
  — І швидше.
  Втрачати мені нічого.
  — Я тобі все напишу між рядками…
  Тут Лазарєв сказав, що вже шість. Треба було їхати до аеропорту. Ми замовили кілька таксі, сіли та доїхали майже одночасно.
  Таня та Маша одразу пішли за бар'єр — оформляти декларації. Ми блукали залами. Хтось захопив із хати пляшку горілки.
  Білуга підійшов до мене і каже;
  — Молодець, що не падаєш духом.
  Я відповів:
  — Цього ще не вистачало! Одружуюсь по новій і зароблю купу дітлахів.
  Білуга здивувався і похитав головою.
  Таня чотири рази підходила до бар'єру. Передавала мені затримані митницею речі. У тому числі: бурштинові намисто, мою армійську фотографію та роман Гладиліна з дарчим написом.
  Те, що повернули фотокартку, дуже розлютило Мишу Лазарєва. Він сказав:
  - Це що за фокуси? Де справедливість?
  Йому заперечив Білуга:
  — Будь справедливість, тоді навіщо і їхати?!
  Я знову вибрав момент і говорю Тані:
  — Як ти гадаєш, ми ще побачимось?
  - Так, я впевнена. Цілком впевнена.
  — Тоді я, може, повірю, що Бог є.
  - Ми побачимося. Бог є…
  Мені хотілося б їй вірити. Я готовий був повірити… Але чому я маю вірити їй саме зараз? Я ж не вірив, коли вона казала, що Альберто Моравіа — добрий письменник.
  Потім ми всі піднялися на балкон. Дивилися, як Таня та Маша заходять до автобуса.
  Час зупинився. Ці кілька секунд я відчув як межу між минулим і майбутнім.
  Автобус рушив.
  Тепер можна було їхати додому, не прощаючись.
  Одинадцять днів я пиячив у замкненій квартирі. Тричі спускався за додатковою випивкою. Якщо мені телефонували, відповідав:
  - Не можу говорити…
  Вимкнути телефон не вистачало рішучості. Вічно я чогось чекаю.
  На четвертий день прийшла міліція. Вранці у двері постукали, хоч дзвінок працював. На щастя, був накинутий ланцюжок. У дверях блиснув лакований козирок. Пролунало впевнене, нетерпляче покашлювання.
  Я не боявся міліції. Просто не міг розмовляти із владою. Один мій вигляд чого коштував... Я запитав:
  - В чому справа? Пред'явіть ордер… Існує закон про недоторканність житла…
  Міліціонер із загрозою вимовив:
  - Ордер не проблема.
  І одразу ж пішов. А я повернувся до моїх пляшок. У будь-якій з них таїлися чудеса.
  Минуло двадцять хвилин. Щось змусило мене подивитися у вікно. Через двір крокував наряд міліції. На мою думку, їх було чоловік десять.
  Я чув їхні важкі кроки на сходах. Потім вони дзвонили, різко та нетерпляче.
  Я не реагував.
  Що вони могли зробити? Зламати старовинні петербурзькі двері? На шум збіглася б вся вулиця Рубінштейна.
  Міліціонери тупцювали на майданчику близько години. Один із них прокричав у замкову щілину:
  — Дайте роз'яснення щодо перелічених нижче статей Кримінального кодексу. Притоноутримування, дармоїдство, непокора владі…
  Статей було так багато, що я вирішив не думати про це.
  Міліціонери все не йшли. Хтось із них виявився добрим психологом. Він постукав у двері і крикнув:
  — Чи можна попросити склянку холодної води?!
  Мабуть, розраховував на мою сентиментальність. Або на чудодійну силу абсурду.
  Я не реагував.
  Нарешті міліціонери сунули під двері аркуш паперу та й пішли. Я бачив, як вони перетинають подвір'я. На цей раз я їх перерахував. Шість козирків виблискували на сонці.
  Папір виявився повісткою, яку я розглядав хвилини зо три. Насамкінець говорилося: «Явка обов'язкова». Прізвища слідчого не було. Назви справи, за якою мене викликали — також. Не було навіть вказано, хто я: свідок, відповідач чи постраждалий. Не було номера кімнати. Тільки час і дата.
  Я знав, що такі повістки є недійсними. Мене навчив цього Ігор Єфімов. І я кинув повістку в сміттєвий бак.
  Міліція потім приходила ще чотири рази. І я завжди дізнавався про це заздалегідь. Мене попереджав алкоголік Смирнов.
  Гена Смирнов був журналістом, що опустився. Він жив навпроти мого будинку. Цілими днями пив біля вікна шартрез. І з цікавістю поглядав надвір.
  А я мешкав у глибині двору на п'ятому поверсі без ліфта. Від воріт до нашого під'їзду було сто метрів.
  Якщо у двір заходило вбрання міліції, Смирнов відсовував пляшку. Він дзвонив мені по телефону і чітко вимовляв єдину фразу:
  - Бляді йдуть!
  Після чого я зайвий раз оглядав засуви та йшов на кухню. Далі від вхідних дверей.
  Коли міліція віддалялася, я виглядав через портьєру. У далекому вікні навпроти маячив Смирнов. Він салютував мені пляшкою.
  На одинадцяту добу в мене з'явилися галюцинації. Це були не чорти, а примітивні кішки. Білі та сірі, кілька штук.
  Потім на мене пролився дощ із черв'ячків. На животі утворилися рожеві плями. Шкіра на долонях почала лущитися.
  Випивка скінчилася. Гроші скінчилися. Пересуватися та діяти не було сил.
  Що мені лишалося робити? Лягти в ліжко, сховатися з головою і чекати. Рано чи пізно все це мало скінчитися. Серце у мене здорове. Адже протягло воно мене через сотню запоїв.
  Мотор добрий. Шкода, що нема гальм. Зупиняюся я тільки у кюветі.
  Я сховався з головою і затих. У ногах у мене копошилися таємничі, липкі гади. У темряві дзвеніли незрозумілі бубонці.
  По ковдрі строєм марширували цифри та літери. Часом їх складалися короткі пропозиції. Одного разу я прочитав:
  «Невиправна тільки смерть!..»
  Не така вже дурна думка, якщо вдуматися.
  І в цей момент задзвонив телефон. Я одразу зрозумів, хто це. Я знав, що це Таня. Знав і все.
  Я підняв слухавку. З хаосу виплив спокійний голос Таніна:
  - Вітання! Ми в Австрії. У нас все гаразд… Ти випив?
  Я розгнівався:
  — Та за кого ти мене приймаєш?!
  - Нас зустріли. Тут багато знайомих. Усі тобі кланяються…
  Я стояв босий біля телефону і мовчав. За вікном гуркотів перфоратор. У дзеркалі відбивалося старе пальто.
  Я тільки запитав:
  - Ми ще зустрінемося?
  — Так… Якщо ти любиш нас…
  Я навіть не спитав - де ми зустрінемося? Це мало значення. Можливо, в раю. Тому що рай — це місце зустрічі. І більше нічого. Камера загального типу, де можна зустріти близьку людину.
  Раптом я побачив світ як єдине ціле. Все відбувалося одночасно. Все відбувалося на моїх очах.
  Моя дружина сказала:
  — Так, якщо ти любиш нас...
  — До чого тут кохання? - Запитав я.
  Потім додав:
  — Кохання це для молоді. Для військовослужбовців та спортсменів… А тут усе набагато складніше. Тут уже не кохання, а доля…
  Потім щось клацнуло, і все стихло.
  Тепер треба було заснути в порожній і задушливій кімнаті.
  
  
  Червень 1983 року
  Нью Йорк
   Наші
   Глава перша
  Наш прадід Мойсей був селянином із села Сухово. Єврей-селянин — поєднання, слід зазначити, досить рідкісне. На Далекому Сході таке траплялося.
  Син його Ісаак перебрався до міста. Тобто відновив нормальний перебіг подій.
  Спершу він жив у Харбіні, де й народився мій батько. Потім оселився на одній із центральних вулиць Владивостока.
  Спочатку мій дід ремонтував годинник і всяке господарське начиння. Потім займався друкарською справою. Був чимось на зразок метранпажу. А за два роки придбав закусочну на Світланці.
  Поруч містилася винна крамниця Замараєва - "Нектар, бальзам". Дід мій частенько навідувався до Замараєва. Друзі випивали та розмовляли на філософські теми. Потім ішли закушувати до діда. Потім знову поверталися до Замараєва.
  - Душевний ти мужик, - повторював Замараєв. — хоч і єврей.
  — Я тільки по батькові єврей,— казав дід,— а по матері я нідерлан!
  — Бач, ти! — схвально висловлювався Замараєв.
  За рік вони випили лаву і з'їли закусочну.
  Старий Замараєв поїхав до синів до Єкатеринбургу. А мій дід пішов на війну. Почалася японська кампанія.
  На одному з армійських оглядів його помітив государ. Росту дід був близько семи футів. Він міг покласти до рота ціле яблуко. Вуса його сягали погонів.
  Пан наблизився до діда. Потім, посміхаючись, тицьнув його пальцем у груди.
  Діда одразу ж перевели до гвардії. Він був там чи не єдиним семітом. Зарахували його до артилерійської батареї.
  Якщо коні вибивались із сил, дід тягнув по болоті зброю.
  Якось батарея брала участь у штурмі. Мій дід побіг до атаки. Гарматний розрахунок мав підтримати атакуючих. Але знаряддя мовчали. Як з'ясувалося, спина мого діда заступила ворожі укріплення.
  З фронту дід привіз трилінійну гвинтівку та кілька медалей. Начебто був навіть Георгіївський хрест.
  Тиждень він гуляв. Потім улаштувався метрдотелем у заклад «Едем». Якось посварився з неквапливим офіціантом. Став кричати. Трахнув кулаком по столу. Кулак опинився в шухляді письмового столу.
  Заворушень мій дід не любив. Тому і до революції поставився негативно. Більше того, навіть дещо сповільнив її перебіг. Діло було так.
  Народні маси з околиць попрямували до центру міста. Дід вирішив, що починається єврейський погром. Він дістав гвинтівку та заліз на дах. Коли маси наблизилися, дід почав стріляти. Він був єдиним жителем Владивостока, який протистояв революції. Однак революція все ж таки перемогла. Народні маси попрямували до центру провулками.
  Після революції мій дід затих. Знову перетворився на скромного ремісника. Лише іноді нагадував про себе. Так, якось дід підірвав репутацію американської фірми «Мерхер, Мерхер та K®».
  Американська фірма через Японію завезла на Далекий Схід розкладачки. Хоча називати їх так стали значно пізніше. Тоді це була сенсаційна новинка. Під назвою «Меджік Бед».
  Виглядали розкладачки приблизно так само, як зараз. Шматок квітчастого брезенту, пружини, алюмінієва рама.
  Мій прогресивний дід вирушив до торгового центру. Ліжко було встановлено на спеціальному піднесенні.
  - Американська фірма демонструє новинку! — вигукував продавець. - Мрія холостяка! Незамінна у подорожі! Комфорт та млість! Бажаєте відчути?!
  - Бажаю, - сказав мій дід.
  Він, не розшнуровуючи, стягнув черевики і ліг.
  Пролунав тріск, заспівали пружини. Дід опинився на підлозі.
  Продавець, незворушно посміхаючись, розгорнув наступний екземпляр.
  Повторилися самі звуки. Дід глухо вилаявся, потираючи спину.
  Продавець встановив третю розкладачку.
  На цей раз пружини витримали. Проте беззвучно підігнулися алюмінієві ніжки. Дід м'яко приземлився. Незабаром приміщення було захаращене уламками диво-ліжка. Звисали шматки строкатого брезенту. Вигиналася тьмяно блискуча арматура.
  Дід, поторгувавшись, купив бутерброд і вийшов.
  Репутацію американської фірми було підірвано. "Мерхер, Мерхер і К®" почали торгувати кришталевими люстрами.
  Дід Ісаак дуже багато їв. Батони розрізав не впоперек, а вздовж. У гостях баба Рая постійно за нього червоніла. Перш ніж іти у гості, дід обідав. Це не допомагало. Шматки хліба він складав навпіл. Горілку пив із келиха для крем-соди. Під час десерту просив не забирати заливне. Повернувшись додому, з полегшенням вечеряв…
  Дід мав трьох синів. Молодший, Леопольд, хлопець поїхав до Китаю. Звідти – до Бельгії. Про нього буде особлива розповідь.
  Старші, Михайло та Донат, тяглися до мистецтва. Покинули глухий Владивосток. Влаштувалися в Ленінграді. Слідом за ними переїхали баба з дідом.
  Сини одружилися. На тлі діда вони здавалися щуплими та безпорадними. Обидві невістки були до діда небайдужі.
  Влаштувався він працювати кимось на кшталт завідувача житлової контори. Вечорами ремонтував годинник та електроплитки. Був, як і раніше, надзвичайно сильний.
  Якось у Щербаковому провулку йому навантажив водій вантажівки. Начебто обізвав його жидівською мордою.
  Дід ухопився за борт. Зупинив півторку. Усунув шофера, що вискочив з кабіни. Підняла вантажівку за бампер. Розгорнув його поперек дороги.
  Фари вантажівки упиралися у будівлю лазні. Задній борт — на огорожу Щербаківського скверу.
  Водій, усвідомивши те, що сталося, заплакав. Він то плакав, то загрожував.
  - Домкратом перетягну! - казав він.
  — Ризикни… — відповів дід.
  Вантажівка дві доби стирчала у провулку. Потім було викликано підйомний кран.
  — Чого ж ти не дав йому в морду? — спитав батько.
  Дід подумав і відповів:
  — Боюся захопитись…
  Я вже казав, що молодший син його Леопольд опинився в Бельгії. Якось від нього прибула людина. Звали його Моня. Моня привіз дідові смокінг та величезну надувну жирафу. Як з'ясувалося, жирафа була підставкою для капелюхів.
  Моня паплюжив капіталізм, захоплювався соціалістичною індустрією, потім поїхав. Діда незабаром заарештували як бельгійського шпигуна. Він одержав десять років. Десять років без листування. Це означало розстріл. Та він би й не вижив. Здорові чоловіки тяжко переносять голод. А свавілля та хамство — тим більше…
  Через двадцять років батько почав клопотати про реабілітацію. Діда реабілітували за відсутністю складу злочину. Постає питання, що ж тоді було? Заради чого перервали це безглузде і кумедне життя?
  Я часто згадую діда, хоч ми й не були знайомі.
  Наприклад, хтось із друзів дивується:
  — Як ти можеш пити ром із чашки?
  Я одразу згадую діда.
  Або жінка каже мені:
  — Сьогодні ми запрошені до Домбровських. Треба заздалегідь пообідати.
  І я знову згадую цю людину.
  Згадував я його й у тюремній камері.
  Я маю кілька фотографій діда. Мої онуки, гортаючи альбом, нас плутатимуть.
  Розділ другий
  Дід по материнській лінії вирізнявся дуже суворою вдачею. Навіть на Кавказі його вважали запальною людиною. Дружина і діти тремтіли від його погляду.
  Якщо щось дратувало діда, він хмурив брови і низьким голосом вигукував:
  - АБАНАМАТ!
  Це таємниче слово буквально паралізувало оточуючих. Вселяло їм містичний жах.
  - АБАНАМАТ! — вигукнув дід.
  І в хаті наставала цілковита тиша.
  Значення цього слова мати так і не зрозуміла. Я також довго не розумів, що це слово означає. А коли вступив до університету, то зненацька здогадався. Матері ж пояснювати не став. Навіщо?
  Мені здається, важкий характер діда був наслідком своєрідного виховання. Батько-селянин бив його в дитинстві поленом. Одного разу опустив на це в закинуту криницю. Протримав його у колодязі близько двох годин. Потім опустив туди ж шматок сиру та півпляшки напареулі. І лише через годину витяг діда, мокрого і п'яного...
  Можливо, тому дід виріс таким суворим та дратівливим.
  Був він високий, елегантний і гордий. Працював прикажчиком у магазині готового одягу Епштейна. А похилого віку був співвласником цього магазину.
  Повторюю, він був гарний. Навпроти його будинку жили численні князі Чикваїдзе. Коли дід переходив вулицю, молоденькі — Етері, Нана та Галатея Чикваїдзе виглядали з вікон.
  Вся родина йому беззаперечно підкорялася.
  Він же нікому. Включно з небесними силами. Один із поєдинків мого діда з Богом закінчився внічию.
  У Тифлісі чекали землетрусу. Вже існували метеорологічні центри. Крім того, були різноманітні народні прикмети. Священики ходили будинками і сповіщали населення.
  Мешканці Тифлісу залишили свої квартири, захопивши цінні речі. Багато хто взагалі пішов із міста. Ті, що залишилися, палили багаття на площах.
  У багатих кварталах спокійно орудували грабіжники. Виносили меблі, посуд, дрова.
  І лише в одному з будинків Тбілісі горіло яскраве світло. Точніше, в одній із кімнат цього будинку. А саме – у кабінеті мого діда. Він не захотів покидати своє житло. Родичі намагалися умовляти його, але безрезультатно.
  — Ти загинеш, Степане! — казали вони.
  Дід невдоволено хмурився, потім похмуро і урочисто промовляв:
  — К-а-а-кем!
  (Що перекладається, вибачте, — «Як я на вас!».)
  Бабуся повела дітей на пустир. Вони винесли з дому все необхідне, захопили собаку та папугу.
  Землетрус почався під ранок. Перший поштовх зруйнував водонапірну вежу. Протягом десяти хвилин звалилися сотні будівель. Над містом стояли рожеві клуби від сонця пилу. Нарешті поштовхи припинилися. Бабця рушила додому, на Ольгінську.
  Вулиця була захаращена уламками, що димилися. Навколо ридали жінки, гавкали собаки. У блідому ранковому небі тривожно кружляли галки. Нашого будинку більше не було. Замість нього бабця побачила запорошену пилом купу цегли та дощок.
  Посеред руїн сидів у глибокому кріслі мій дід. Він дрімав. На колінах його лежала газета. Біля ніг стояла пляшка вина.
  — Степане, — вигукнула бабка. - Господь покарав нас за гріхи! Він зруйнував наш будинок!
  Дід розплющив очі, глянув на годинник і, ляснувши в долоні, скомандував:
  - Снідати!
  - Господь залишив нас без даху над головою! — голосила баба.
  - Е-е, - сказав мій дід.
  Потім перерахував дітей.
  — Що ми робитимемо, Степане? Хто прихистить нас?!
  Дід розсердився:
  — Господь позбавив нас даху над головою, — сказав він, — ти позбавляєш їжі… А прихистить нас Беглар Фоміч. Я хрестив двох його синів. Старший із них виріс бандитом… Беглар Фоміч — добрий чоловік. Шкода, що він розбавляє вино.
  - Господь милостивий. — тихо промовила бабця.
  Дід насупився. Зсунув брови. Потім повчально і окремо вимовив:
  - Це не так. Зате милостивий Беглар. Жаль, що він розбавляє напареулі.
  — Господь знову покарає тебе, Степане! — злякалася бабця.
  - К-а-а-кем! — відповів дід.
  На старості його характер остаточно зіпсувався. Він не розлучався з важким ціпком. Родичі перестали кликати його у гості — він усіх принижував. Він грубив навіть тим, хто був старший за нього, — явище на Сході рідкісне.
  Від його погляду з рук жінок падали тарілки.
  Останні роки дід уже не вставав. Сидів у глибокому кріслі біля вікна. Якщо хтось проходив повз, дід вигукував:
  — Геть, злодюга!
  Стискаючи при цьому бронзову набалдашник тростини.
  Навколо діда намітилася небезпечна зона півтора метра радіусом. Такою була довжина його палиці.
  Я часто намагаюся зрозуміти, чому мій дід був таким похмурим? Що зробило його мізантропом?
  Людина вона була заможною. Мав представницьку зовнішність і міцне здоров'я. Мав четвертих дітей та люблячу вірну дружину.
  Можливо, його не влаштовувала світобудова як така? Цілком чи в деталях? Наприклад, зміна пір року? Непорушна черговість життя та смерті? Земне тяжіння? Контрадикція моря та суші? Але знаю…
  Помер мій дід за страшних обставин. Другий його поєдинок із Богом закінчився трагічно.
  Десять років він просидів у глибокому кріслі. В останні роки вже не хапався за палицю. Тільки хмурився.
  (О, якби погляд міг служити технічною зброєю!..)
  Дід став особливістю краєвиду. Значною та ефектною деталлю місцевої архітектури. Іноді на його плечі сідали граки.
  Наприкінці нашої вулиці за ринком був глибокий яр. На дні його пінився струмок, огинаючи сірі похмурі валуни. Там же біліли кістки занапащених коней. Валялися уламки возів.
  Дітям не дозволялося наближатися до яру. Дружини говорили п'яним чоловікам, що повернулися на зорі:
  - Слава Богу! Я думала, ти потрапив у яр...
  Одного літнього ранку мій дід несподівано встав. Встав і твердою ходою пішов із дому.
  Коли дід переходив вулицю, заміжні товстухи Етері, Нана та Галатея Чикваїдзе виглядали з вікон.
  Високий і прямий, він попрямував до ринку. Якщо з ним віталися, не реагував.
  Вдома його зникнення помітили не одразу. Як не відразу помітили б зникнення тополі, каменю, струмка…
  Дід став на краю урвища. Відкинув палицю. Підняв руки. Потім ступив уперед.
  Його не стало.
  За кілька хвилин прибігла бабця. За нею – сусіди. Вони голосно кричали та плакали. Лише надвечір їх ридання стихли.
  І тоді крізь невгамовний шум струмка, що огинав похмурі валуни, долинуло зневажливе і грізне:
  - К-А-А-КЕМ! АБАНАМАТ!..
   Розділ третій
  Дядько Роман Степанович любив повторювати:
  — У здоровому тілі — відповідний дух!
  В юності він був тифліським кінто. Перекласти це слово досить складно. Кінто — не хуліган, не п'яниця, не дармоїд. Хоча він випиває, бешкетує і не працює ... Може бути - гульвіса? Важко…
  У мого дядька був величезний кинджал. Він з юності любив вино напареулі та повних блондинок.
  Чи не головна перевага справжнього кінто — дотепність. Гумор мого дядька вирізнявся деякою своєрідністю. Так, наприклад, мій чотирнадцятирічний дядько затьмарив ювілей грузинської радянської республіки.
  Справа відбувалася в такий спосіб. У Тбілісі широко відзначалися знаменні роковини — семиріччя республіки. Величезний зал Палацу культури імені Лібкнехта було переповнено. Високе начальство вимовляло промови. Слідом за ним йшли на сцену представники етнічних меншин. Від вірменів виступала тітка, сестра дядька. Звали її Анеля. До виступу тітка Анеля готувалася тижнів зо два.
  — Ось уже сім років… — почала вона.
  Зал притих.
  — Ось уже сім років… — повторила тітка.
  Десь брязнув номерок. Хтось навшпиньки пробирався між рядами.
  — Ось уже сім років… — зміцнілим голосом промовила тітка Анеля.
  За її спиною лукаво мружився на портреті генералісимус. Настала цілковита тиша.
  І тоді в залі пролунав жвавий голос мого дядька:
  — Ось уже сім років, як Анелю заміж не беруть.
  Тітка Анеля, ридаючи, покинула сцену. Дядька Романа добу протримали в міліції...
  Ще до війни мій дядько вирішив вступити до університету та стати філософом. Рішення цілком природне для людини, яка не має конкретної мети. Усі люди з незрозумілим та туманним відчуттям життя мріють займатися філософією.
  Дядько Роман подав свої папери до університету. Ішов іспит з російської літератури. Дядько зупиняв абітурієнтів, питаючи:
  - Пробач дорогий! Що за питання тобі дісталося?
  - Пушкін, - сказав один.
  - Прекрасно! — вигукнув дядько. — Саме цього я не вчив.
  - Лермонтов, - сказав другий.
  - Прекрасно! — вигукнув дядько. — Саме цього я не вчив.
  - Гоголь, - сказав третій.
  - Прекрасно! — вигукнув дядько. — Саме цього я не вчив.
  Нарешті викликали дядька Романа. Він ступив до столу, витягнув квиток і прочитав:
  «Творчий шлях Грибоєдова».
  - Вай! Горе мені! — гукнув дядько. — Саме цього я не вчив...
  Коли почалася війна, дядько зрадів. На війні цінувалися такі люди, як і він. Дядько і в мирний час любив поскандалити.
  Повернувся він підполковником. Війна зробила його людиною.
  Як усі відставні підполковники, мій дядько завідував технікою безпеки на фабриці «Промінь». (Полковники очолюють відділи кадрів.)
  Можливо, він знався на техніці безпеки, це не виключено. Однак усі його сили йшли на фізкультурно-масову роботу. Дядько організовував колективні запливи. Засновував традиційні лижні кроси. Проводив волейбольні матчі. Про нього писали у газетах.
  У свої шістдесят три роки дядько чудово бігав на лижах і міг успішно побитися.
  — У здоровому тілі відповідний дух! - часто повторював він.
  Мене дядько Роман щиро зневажав. Я не робив ранкової гімнастики. Не обливався крижаною водою. І взагалі ненавидів різкі рухи. А якщо мені хамили, йшов на компроміс.
  Втім, мене ображали досить рідко. За все життя три рази. І всі три рази – мій дядько.
  - Інтелігент! - кричав він. - Баба! Дохлий шпак!
  На питання, хто його улюблений письменник, дядько швидко відповідав:
  - Мартін Іден.
  Про свої кулачні подвиги розповідав годинами. Причому чимало фантазував. Коли ж я розпитував його про війну, дядько вперто мовчав. Не любив говорити про це. Не знаю чому…
  Він мав дітей від Сухаревої Ганни Григорівни. Хлопчик і дівчинка. Дядько регулярно відвідував їх. Переглядав шкільні зошити, розписувався у щоденнику. І незмінно повторював:
  — У здоровому тілі відповідний дух!
  Якось Анна Григорівна поралася на кухні. Діти гралися з батьком. Несподівано мій дядько пукнув. Діти почали реготати.
  На шум прийшла Ганна Григорівна. Зупинилася у дверях, склала руки на грудях і значно промовила:
  — Все ж дітям потрібен батько! Як вони весело грають, жартують, сміються…
  У дядька Романа була дружина Галина Павлівна. Як вона себе називала – медпрацівник. Дядько її любив і поважав. Оскільки вона розділяла його філософське кредо: "У здоровому тілі - відповідний дух".
  Якось у їхню квартиру зателефонували. Дядько був на роботі. А Галина якраз зайшла додому пообідати. І ось пролунав дзвінок.
  - Хто? — спитала Галина.
  Чоловічий голос відповів:
  - Дайте попити вагітній дружині.
  Відчинилися двері, і в передпокій ступив високий чоловік. Він дістав заточений рашпіль і без жодного слова вдарив господиню в живіт. Вона рвонулася до телефону. Втрачаючи свідомість, крикнула:
  - Рома! Врятуй! Вбивають…
  Дядько приїхав через тридцять хвилин на вантажній автомашині. На той час Галину забрала «швидка допомога». Бандита затримали сусіди. Коли йому заламували руки, він сміявся. З'ясувати мотиви його дій не вдалося. Можливо, це був маніяк.
  Мій дядько тоді цілий вечір плакав. А коли Галина вийшла із лікарні, придбав вівчарку.
  Звали її Голда. У цьому позначалися дядькове дотепність і ледь помітний присмак антисемітизму.
  Багато вірменів (особливо грузинських вірменів) недолюблюють євреїв. Хоча набагато логічніше б їм недолюблювати росіян, грузинів або турків. Євреї теж не мають до вірмен особливих почуттів. Мабуть, ізгої не схильні любити інших знедолених. Їм більше подобається любити господарів. Або на найгірший кінець — себе…
  Вівчарку звали Голда. Спочатку вона була чарівним клишоногим цуценям. Потім виросла, її демонстрували на виставці. Вона навіть здобула якусь другорядну медаль. А потім без жодного приводу жорстоко покусала Галину.
  Мій дядько хотів застрелити собаку, але його дружина відмовила. Голду віддали на розплідник. Дядько Роман все ще займався ранковою гімнастикою, був підтягнутим та струнким. Він міг сісти на ходу до трамвая і врізати будь-якого хулігана. Однак хулігани йому не траплялися, а трамваїв у місті зовсім мало.
  І тут мені повідомили, що дядько перебуває у психіатричній лікарні. Галина Павлівна сказала – «у нервовій клініці». Але це була саме психіатрична лікарня.
  Я вирушив до Питомого парку. Декілька стандартних коричневих будівель були оточені чахлими кущами та деревами. Доріжками гуляли хворі в однакових сірих халатах. Халати були або надто великі, або надто малі. Начебто високим людям нав'язали спеціально маленькі розміри. А низеньким та щуплим — величезні.
  Здебільшого хворі гуляли поодинці. Дехто стримано та відчужено жестикулював. Я не відчував страху, тільки жалість.
  Нарешті покликали мого дядька. На мій подив, дядько виглядав жвавим і бадьорим. Він навіть трохи засмаг. Сказав, що годують добре. А головне, дозволяють довго бути на свіжому повітрі.
  Потім дядько присунувся до мене, тривожно озирнувся і пошепки вимовив:
  - Слухай мене уважно. Очкарики затіяли колосальну авантюру.
  - Хто? - не зрозумів я.
  Дядько не відповів. З якимось веселим запалом він продовжував:
  — Це буде страшніше за Варфоломіївську ніч...
  Я розгубився. Я не був готовий до цього. Не знав, як поводитися. Заперечувати чи погоджуватися.
  Повз нього йшов хлопець з питним бачком. Біля крана чорніла напис: «Вода».
  Мій дядько вимушено засвистів. Хлопець зник за деревами.
  - Крові буде! — похитав головою дядько.
  Від жаху я почав грати якусь дивну роль.
  — Може, все обійдеться? - Сказав я.
  - Пощади не чекай, - тихо заперечив дядько, - кого знищать, кого змусять розписатися. Але маю ідею. Слухай уважно.
  Дядько знову нахилився до мене і, хитро підморгнувши, заговорив:
  — Будь-який найгеніальніший план — уразливий. І рветься цей ланцюжок, як правило, у самому несподіваному місці. Ледве помітний рух — і ось уже сплутані карти… Порушено, як кажуть, правила гри… Штука в тому, що це має бути абсолютно непередбачуваний хід… І я його знайшов. Слухай уважно.
  Мій дядько перестав усміхатися і заговорив, як офіцер, лаконічно та різко:
  - Перший хід - основний. Другий – для страховки. На випадок провалу. Не записуй, — перебив дядько.
  - Добре, - сказав я.
  - І запам'ятай. Перше курити сигарети без фільтра, і тільки без фільтра. Друге — одягати одночасно дві пари трусів.
  Дядько тріумфально засміявся, потираючи руки.
  - Ти зрозумів? — спитав він.
  - Так, - сказав я.
  - План залишається в таємниці. Не єдине слово навіть близьким людям. Інакше все пропало. Чекайте на мої подальші розпорядження. А зараз мені час. Будь здоров. Дякую за фрукти… Хоч вони і є фікцією чистої води…
  І він пішов, у безглуздому халаті, легкою спортивною ходою.
  Через місяць мій дядько одужав. Ми бачилися на сімейних урочистостях. Дядько сором'язливо посміювався.
  Він розповідав, що щодня бігає довкола Лісотехнічної академії. Почувається здоровим і бадьорим як ніколи.
  Спеціально для нього було приготовлено терті овочі. Поруч сиділа Галина Павлівна. На її руках темніли шрами від собачих укусів.
  Я уявив, як мій дядько біжить рано-вранці вздовж огорожі Лісотехнічної академії.
  О, Господи, куди?!
   Розділ четвертий
  Життя дядька Леопольда було вкрите екзотичним туманом. Щось було в ньому від героїв Майн Ріда та Купера. Довгі роки його доля хвилювала мою уяву. Нині це пройшло.
  Однак не забігатимемо вперед.
  Мій єврейський дід мав трьох синів. (Хай не збентежить вас ця оманлива билина нота.) Звали синів — Леопольд, Донат та Михайло.
  Молодшому, Леопольду, ніби навмисне дали заморське ім'я. Немов у розрахунку на його космополітичну біографію.
  Ім'я Донат - неясного, балтійсько-литовського походження. (Що відповідає незрозумілому положенню мого батька. У сімдесят два роки він емігрував із Росії.)
  Носій суто православного імені Михайло помер від туберкульозу в блокадному Ленінграді.
  Погодьтеся, ім'я значною мірою визначає характер і навіть біографію людини.
  Анатолій майже завжди нахаба і забіяка.
  Борис - схильний до повноти холерик.
  Галина - криклива і вульгарна склочниця.
  Зоя — одинока мати.
  Олексій – слабохарактерний добряк.
  На ім'я Григорій я чую ноту матеріального залишку.
  В імені Михайло - глухе передвістя ранньої трагічної смерті. (Згадайте Лермонтова, Кольцова, Булгакова…)
  І так далі.
  Михайло ріс замкнутим та нелюдимим. Він писав вірші. Збив на Далекому Сході футуристичне угруповання, Сам Маяковський написав йому помірковано хамський, дружній лист.
  Мій батько має дві книги, написані старшим братом. Одна називається "М-у-у". Другу назву забув. У ньому бере участь складна формула алгебри.
  Вірші там досить безглузді. Один ліричний вірш закінчується так:
  Я весь тремтів, і мені хотілося,
  Об стінку чоло розбивши, - впасти ...
  
  У рецензії, що збереглася, на цю книгу мені запам'яталася груба фраза: «Пішли дурня Богу молитися, він і лоба розіб'є!..»
  Михайло був надзвичайно замкненою людиною. Родичі навіть не підозрювали, чим він узагалі займається. Якось, вже дорослими людьми, Донат та Михайло зіткнулися за лаштунками Брянського літнього театру. Як з'ясувалося, брати брали участь у тій естрадній програмі. Донат був куплетистом. Михайло виступав із художнім читанням.
  Старші брати тяглися до літератури, мистецтва. Молодший, Леопольд, з дитинства йшов іншим, надійнішим шляхом.
  Леопольд зростав аферистом.
  У чотирнадцять років він спекулював куривом біля порту. Купував у іноземних моряків сигари для нічного ресторану братів Уріних. Потім перейшов на панчохи та косметику. Якщо вимагалося, супроводжував іноземців у будинок розпусти на Косій вулиці. Паралельно боксував у атлетичному клубі «Ікар». А щонеділі грав на трубі в містом саду.
  До вісімнадцяти років Леопольд здійснив свою першу справжню аферу. Діло було так.
  В один із центральних магазинів міста зайшов похмурий скромний юнак. У його руках була обгорнута м'ятою газетою скрипка. Юнак звернувся до власника магазину Танакісу:
  — На вулиці злива. Боюся, моя скрипка намокне. Чи не можу я тимчасово залишити її тут?
  - Чому б і ні? — байдуже відповів Танакіс.
  Через годину в магазин з'явився ошатний іноземець з величезними, підозріло рудими вусами. Довго розглядав виставлені полицях товари. Потім простяг руку, відкинув м'яту газету і вигукнув:
  - Не може бути! Не вірю! Це сон! Розбудіть мене! Яка удача - справжній Страдіварі! Я купую цю річ!
  - Вона не продається, - сказав Танакіс.
  — Але ж я готовий заплатити за неї будь-які гроші!
  - Мені дуже шкода…
  — П'ятнадцять тисяч готівкою!
  — Дуже шкодую, мосьє…
  - Двадцять! - вигукнув іноземець.
  Танакіс злегка порозовів:
  — Я поговорю із власником.
  - Ви отримаєте щедрі комісійні. Це ж справжній Страдіварі! О, не будіть, не будіть мене!
  Незабаром прийшов блідий юнак.
  — Я прийшов по скрипку.
  - Продайте її мені. - сказав Танакіс.
  - Не можу, - сумно відповів юнак, - на жаль, не можу. Це подарунок мого дідуся. Єдина цінна річ, яку я маю.
  — Я заплачу дві тисячі готівкою.
  Хлопець мало не розплакався.
  — Я, справді, перебуваю у скрутних обставинах. Ці гроші були б мені дуже доречними. Я поїхав би на води, як рекомендував мені доктор Шварц. І все-таки не можу… Це подарунок…
  - Три, - сказав власник магазину.
  - На жаль, не можу!
  - П'ять! — гаркнув Танакіс.
  Він добре рахував у думці. «Я дам п'ять тисяч цьому хлопчику. Іноземець заплатить мені двадцять тисяч плюс комісійні. Разом ... »
  — Дідусю, пробач, — хникав юнак, — пробач і не гнівайся. Обставини змушують мене піти на цей крок!
  Танакіс уже відраховував гроші.
  Хлопець поцілував скрипку. Потім, майже ридаючи, відійшов.
  Танакіс досить потирав руки... За рогом юнак зупинився. Ретельно перерахував гроші. Потім вийняв із кишені величезні руді вуса. Кинув їх у канаву і пішов геть…
  За кілька місяців Леопольд утік із дому. У трюмі океанського пароплава досяг Китаю. В дорозі його вкусив щур.
  З Китаю він вирушив до Європи. Влаштувався чомусь у Бельгії.
  Суворий дід Ісаак не читав його листівок.
  - Малхамовес, - казав дід, - переодом.
  І начебто забув про існування Леопольда. Бабця таємно плакала і молилася.
  — У цій Бельгії, мабуть, суцільні гої. - твердила вона.
  Минуло кілька років. Опустилася залізна завіса. Звістки від Леопольда доходити перестали.
  Потім приїхав Моня. Жив у діда з бабкою тиждень. Сказав, що Леопольд іде торговельною частиною.
  Моня захоплювався розмахом п'ятирічок. Розспівував: «Наш паровоз, уперед лети!..» При цьому був явно невихованою людиною. З вбиральні кричав на всю квартиру:
  - Папір! Папір!
  І бабка тицяла йому в щілину газету.
  Потім Моня поїхав. Невдовзі діда розстріляли як бельгійського шпигуна.
  Про молодшого сина забули цілих двадцять років.
  У шістдесят першому році батько випадково зайшов на центральний телеграф. Розговорився з однією з чиновниць. Дізнався, що тут є адреси та телефони всіх європейських столиць. Розкрив телефонну книгу Брюсселя. І негайно виявив своє досить рідкісне прізвище.
  - Я можу замовити розмову?
  — Звичайно, — була відповідь.
  За три хвилини дали Брюссель. Знайомий голос чітко промовив:
  - Хелло!
  — Леопольде! - Закричав мій батько.
  — Стривай, Додіку, — сказав Леопольд, — я вимкну телевізійний...
  Брати почали листуватися.
  Леопольд писав, що має мережу дружина Хелена, син Романо і дочка Моник. А також пудель, якого звуть Ігор. Що в нього "своя справа". Що він торгує друкарськими машинками та папером. Що папір дорожчає, і це його цілком влаштовує. Що інфляція майже розорила його.
  Свою бідність Леопольд зображував так:
  «Мої будинки потребують ремонту. Автомобільний парк не оновлювався чотири роки...»
  Листи мого батька звучали значно райдужніше: «…Я — літератор і режисер. Живу у невеликій затишній квартирі. (Він мав на увазі свою перегороджену фанерою кімнатку.) Моя дружина поїхала машиною до Прибалтики. (Дійсно, дружина мого батька їздила профспілковим автобусом до Риги за колготками.) А що таке інфляція, я навіть не знаю…»
  Мій батько завалив Леопольда сувенірами. Відіслав йому цілу флотилію дерев'яних ложок та мисок. Мельхіорову копію самовару, що належав Левові Толстому. Декілька фігурок з уральських самоцвітів. Ювілейне видання «Кобзаря» Шевченка розміром із надгробну плиту. А також виріб під назвою «Ковчежець бронзований».
  Леопольд відгукнувся білою носовою хусткою в красивій упаковці.
  Потім надіслав батькові трикотажну майку з написом «Едді Шапіро — колеса та покришки». Мій батько не здавався. Він зателефонував до знайомого інструктора міськкому. Роздобув за блатом унікальний сувенір. А саме – цукрову голову кілограмів на вісім. У блакитному сатинованому папері. Такий собі снаряд шести дюймового калібру. І напис з ятями: «Торговий будинок купця першої гільдії Елпідіфора Фоміна».
  Знайомого інструктора довелося напоїти коньяком. Унікальний сувенір було вислано Леопольду.
  Через два місяці – повідомлення на посилку. Вага – десять з половиною кілограмів. Мито - шістдесят вісім рублів, Мій батько надзвичайно збудився. Ідучи на пошту, фантазував:
  «Магнітофон… Дублянка… Віскі…»
  — Скільки, на твою думку, важить дублянка?
  — Три кілограми, — відповів я.
  — Значить, він вислав три дублянки...
  Службовець Головпоштамту виніс важку скриньку.
  - Візьмемо таксі, - сказав батько.
  Нарешті, ми приїхали додому. Батько, нервово посміюючись, дістав стамеску. Фанерна кришка з вереском відокремилася.
  - Ідіот! - Простогнав мій батько.
  У ящику ми виявили десять кілограмів жовтого цукрового піску.
  За вісім років нам з матір'ю довелося емігрувати. Ми опинилися в Австрії. Господар готелю Рейнхард був дуже люб'язний до нас. Щоранку нам подавали чай з теплими булочками та джемом. Щоранку господар незмінно питав:
  — Бажаєш чарку горілки?
  Крім того, він дав нам радіоприймач та електричний тостер.
  Вечорами ми іноді розмовляли з ним.
  Я дізнався, що Рейнхард перебрався зі Східного сектору на Захід. Що він інженер-будівельник. Що робота в готелі обтяжує його, хоч і приносить чималий прибуток.
  - Ти одружений? - Запитав я.
  — Еріка живе у Зальцбурзі.
  — Є думка, що шлюб на межі розлучення найдовговічніший.
  - Я вже перейшов цю межу. І все-таки одружений... Ти здивований?
  - Ні. - Сказав я.
  — Ти був членом партії?
  - Ні.
  — А в молодіжному союзі?
  - Так. Це вийшло автоматично.
  - Я розумію. Тобі подобається Захід?
  - Після в'язниці мені все подобається.
  — Мій батько був заарештований у сороковому році. Він називав Гітлера "браун швайне".
  - Він був комуніст?
  - Ні. Він не був комі. І навіть не був червоним. Просто — освічена людина. Знав латину… Ти знаєш латину?
  - Ні.
  - І я не знаю. І мої діти не знатимуть. А шкода ... Я думаю, латинь і Род Стюарт несумісні.
  — Хто такий Род Стюарт?
  - Шизофренік із гітарою. Бажаєш чарку горілки?
  - Давай.
  — Я принесу бутерброди.
  - Це зайве.
  - Ти правий…
  З Відня я написав Леопольду. Мій дядько зателефонував до готелю. Сказав, що прилетить наприкінці тижня. Точніше – у суботу. Зупиниться у «Колізеумі». Просить мене у суботу не снідати.
  — Я пригощу тебе в гарному ресторані, — сказав він.
  Рано-вранці я сидів у холі «Колізеума». Виглядав цей готель куди шикарніший за наш. Залом розгулювали вишукані собаки. Гардеробник був схожий на кіноактора.
  Рівно об одинадцятій спустився дядько. Я одразу впізнав його. Леопольд був такий схожий на мого батька - високий, елегантний, з гарними штучними зубами. Поруч йшла молода жінка.
  Я знав, що маю обійняти цю, по суті, незнайому людину.
  Ми обійнялися. Я поцілував Хелені руку, в якій вона тримала парасольку.
  — Як ти величезний! - закричав Леопольд. - А де мама?
  - Вона нездорова.
  - Як шкода! Я бачив її фотографії. Ти дуже схожий на матір.
  Я простягнув йому пакунок. Там була ікра, дерев'яні матрьошки та полотняна скатертина.
  - Дякую! Ми залишимо речі біля портьє. Я теж маю подарунки для вас… А зараз ми підемо до ресторану. Ти любиш ресторани?
  — Якось не думав.
  — Там приємна музика, гарні жінки…
  Ми йшли до центру. Леопольд говорив, не замовкаючи.
  Хелена мовчки посміхалася.
  - Подивися, скільки машин! Ти колись бачив закордонні машини?
  — У Ленінграді багато туристів…
  - Відень - маленьке місто. Та й Брюссель також. В Америці машин набагато більше. А які там магазини! У Ленінграді є великі магазини?
  — Магазини є, — кажу.
  — Який ти величезний! Тебе, мабуть, люблять жінки?
  - Це скоро з'ясується.
  - Я розумію. Твоя дружина в Америці. Ми відвідали її у Римі. Мав пластик замість сумочки. Я подарував їй гарну сумку за шістдесят доларів... Стоп! Тут ми поснідаємо. На мою думку, це гарний ресторан.
  Ми ввійшли, роздяглися, сіли біля вікна.
  Заграла тиха музика загального типу. Вродливих жінок я щось не помітив.
  — Замовляй усе, що хочеш, — запропонував Леопольд, — може, стейк чи дичину?
  - Мені все одно. На ваш погляд.
  — Говори мені, будь ласка, — ти. Я ж твій дядько.
  - На твій розсуд.
  — Щось із делікатесів? Ти любиш делікатеси?
  - Не знаю.
  - Я дуже люблю делікатеси. Але в мене хвора на печінку. Я замовлю тобі рибний паштет та трохи спаржі.
  - Чудово.
  - Що ти будеш пити?
  — Може, горілку?
  - Занадто рано. Я думаю, біле вино чи чай.
  - Чай, - сказав я. — І фісташкове морозиво.
  - Чудово.
  - Що ти будеш пити? — звернувся Леопольд до дружини.
  - Горілку, - сказала Хелена.
  - Що? — перепитав Леопольд.
  - Горілку, горілку, горілку! - повторила вона.
  Підійшов офіціант, чорнявий, кремезний, напевно — югослав чи угорець.
  — Це мій племінник із Росії, — сказав Леопольд.
  — Момент, — промовив офіціант.
  Він зник. Раптом музика стихла. Пролунало легке шипіння. Потім я почув набридлі акорди «Підмосковних вечорів».
  З'явився офіціант. Його фізіономія сяяла і лисніла.
  — Дякую, — сказав я.
  — Він отримає добрі чайові,— шепнув мені Леопольд.
  Офіціант прийняв замовлення.
  — Так, я мало не забув,— вигукнув Леопольд,— скажи, як померли мої батьки?
  — Діда заарештували перед війною. Бабка Рая померла в сорок шостому році. Я її трохи пам'ятаю.
  — Заарештували? За що? Він був проти комуністів?
  - Не думаю.
  — За що його заарештували?
  - Просто так.
  — Боже, яка дика країна,— глухо вимовив Леопольд,— поясни мені щось.
  — Боюся, що не зможу. Про це написано десятки книг.
  Леопольд витер хусткою очі.
  - Я не можу читати книги. Я надто багато працюю… Він помер у в'язниці?
  Мені не хотілося казати, що діда розстріляли. І Моню я не згадував. Навіщо?
  - Яка дика країна! Я був в Америці, Ізраїлі, об'їздив усю Європу... А до Росії не поїду. Там шахи, балет та «чорний ворон»… Ти любиш шахи?
  - Не дуже.
  - А балет?
  — Я в ньому мало розуміюся.
  — Це якесь нісенітниця з привидами, — сказав мій дядько.
  Потім спитав:
  - Твій батько хоче їхати сюди?
  - Я сподіваюся.
  — Що він тут робитиме?
  - Старіти. В Америці йому дадуть невелику пенсію.
  — На ці гроші важко жити на втіху.
  — Не пропадемо, — сказав я.
  - Твій батько романтик. У дитинстві багато читав. А я, навпаки, зростав цілком здоровим... Добре, що ти схожий на матір. Я бачив її фотографії. Ви дуже схожі…
  — Нас часто плутають, — сказав я.
  Офіціант приніс морозиво. Дядько понизив голос:
  — Якщо тобі потрібні гроші, то скажи.
  - Нам вистачає.
  — І все-таки, якщо знадобляться гроші, повідом мені.
  - Добре.
  — А тепер оглянемо місто. Я візьму таксі.
  Що мені подобалося в дядька — він рухався стрімко. Де б ми не виявлялися, раз у раз повторював:
  — Скоро обідатимемо.
  Обідали ми у центрі міста, на терасі. Грав угорський квартет. Дядько елегантно та мило потанцював із дружиною. Потім ми помітили, що Хелена втомилася.
  — Їдемо в готель,— сказав Леопольд,— я маю подарунки для тебе.
  У готелі, влучивши момент, Хелена прошепотіла:
  - Не сердься. Він добра, хоч і примітивна людина.
  Я страшенно розгубився. Я й не знав, що вона говорить російською мовою. Мені захотілося поговорити з нею. Але було пізно.
  Додому я повернувся близько сьомої. У руках я мав пакет. У ньому тихо булькав одеколон для мами. Краватку та запонки я поклав у кишеню.
  У холі було порожньо. Рейнхард порався з калькулятором.
  - Я хочу замінити лінолеум, - сказав він.
  - Непогана думка.
  - Давай вип'ємо.
  - Із задоволенням.
  — Чарки взяли хлопці із чеського земляцтва. Ти можеш пити з паперових стаканчиків?
  — Мені траплялося пити з футляра для окулярів.
  Рейнхард поважно підняв брови.
  Ми випили по склянці бренді.
  — Можна тут і переночувати, — сказав він, — тільки вузькі дивани.
  — Мені доводилося спати у гінекологічному кріслі.
  Рейнхард глянув на мене з ще більшою повагою.
  Ми знову випили.
  — Я не мінятиму лінолеум, — сказав він. — Я передумав, бо світ приречений.
  — Це правда, — сказав я.
  — Сім ангелів, які мають сім труб, уже приготувалися.
  Хтось постукав у двері.
  - Не відкривай, - сказав Рейнхард, - це кінь блідий... І вершник, якому ім'я - смерть.
  Ми знову випили.
  — Настав час, — кажу, — мама хвилюється.
  — Будь здоровий, — насилу вимовив Рейнхард, — чао. І нехай живе сон! Бо сон – бездіяльність. А бездіяльність – єдиний моральний стан. Будь-яка життєдіяльність є гниття… Чао!
  - Прощавай. - сказав я, - життя абсурдне! Життя абсурдне вже тому, що німець мені ближче за рідного дядька…
  З Рейнхардом ми після цього бачилися щодня. Чесно кажучи, я навіть не знаю, як він проник у цю розповідь. Йшлося зовсім про іншу людину. Про мого дядька Лео…
  Так, лінолеум він таки замінив…
  Леопольда більше не бачив. Якийсь час листувався з ним. Потім ми поїхали до Штатів. Листування заглухло.
  Треба б надіслати йому листівку до Різдва.
   Розділ п'ятий
  Спочатку тітка Мара була експедитором. Потім кваліфікованішою друкарською працівницею, якщо не помиляюся, — лінотипісткою. Ще через деякий час коректором. Після цього секретарем редакції.
  І потім усе життя вона редагувала чужі книжки.
  Тітка редагувала книги багатьох чудових письменників. Наприклад, Тинянова, Зощенко, Форш...
  Судячи з автографів, Зощенко ставився до неї добре. Все дякував їй за спільну роботу.
  Тітка була ефектною жінкою. У її вірменській, спекотній красі було щось фальшиве. Як у гірському пейзажі чи романтичних віршах Лермонтова.
  Тітка була спостережливою та дотепною. Мала гарну пам'ять. Багато чого з того, що вона розповідала, я запам'ятав назавжди. Пригадується, наприклад, такий епізод із її життя.
  Якось вона зустріла на вулиці Михайла Зощенка. Для письменника вже настав важкий час. Зощенко, відвернувшись, швидко пройшов повз.
  Тітка наздогнала його і питає:
  — Чому ви зі мною не привіталися?
  Зощенко посміхнувся і каже:
  — Вибачте. Я допомагаю друзям не вітатися зі мною.
  Тітка редагувала Юрія Германа, Корнілова, Сейфулліну. Навіть Олексія Толстого. І про кожного знала щось смішне.
  …Форш перегортала в будинку відпочинку книгу скарг. Виявила такий запис: «У каші раз у раз трапляються різноманітні лісові комахи. Нещодавно зустрівся мені за вечерею жук-короїд...»
  — Як ви вважаєте, — запитала Форш, — це скарга чи подяка?
  Про Бориса Корнілова вона теж розповіла мені кумедну історію.
  …Микола Тихонов збирав матеріали для альманаху. Тітка була секретарем цього видання. Тихонов попросив її взяти у Корнілова вірші. Корнілов дати вірші відмовився.
  - Клав я на вашого Тихонова з приладом, - заявив він.
  Тітка повернулася і повідомляє головного редактора:
  — Корнілов віршів не дає. Клал, каже, я на вас із ПРОБОРОМ...
  — З приладом, — роздратовано виправив Тихонов, — із приладом. Невже важко запам'ятати?
  І про Олексія Толстого вона знала багато цікавого.
  …Раз високий і важкий Олексій Толстой йшов видавничим коридором. Назустріч бігла моя тітка. Худенька і невисока, вона з розбігу вдарилася Толстому головою в живіт.
  - Ого! - сказав Толстой, потираючи живіт. — А якби тут було око?!.
  Тітка знала безліч кумедних історій.
  Потім самостійно я дізнався, що Бориса Корнілова розстріляли.
  Що Зощенко прославив рабську табірну працю.
  Що Олексій Толстой був негідником та лицеміром.
  Що Ольга Форш запропонувала вести літочислення з моменту, коли народився Джугашвілі (Сталін).
  Що Леонов спекулював килимами у евакуації.
  Що Віра Інбер вимагала страти свого двоюрідного брата (Троцького).
  Що допитливий Павленко ходив дивитись, як допитують Мандельштама.
  Що Юрій Олеша зрадив свого друга Шостаковича.
  Що письменник Мірошниченко бив дружину велосипедним насосом.
  І багато іншого.
  Тітка пам'ятала, в основному, смішні історії. Я її не звинувачую. Наша пам'ять вибіркова, як урна.
  Я думаю, моя тітка була добрим редактором. Так мені казали письменники, яких вона редагувала. Хоча я не зовсім розумію, навіщо редактор потрібний взагалі.
  Якщо письменник хороший, редактор начебто не потрібний. Якщо поганий, то редактор його не врятує. На мою думку, це цілком ясно.
  Я знаю, як моя тітка працювала з авторами. Я іноді був присутній. Наприклад, вона казала:
  — Юра, у тебе тут чотири рази зустрічається слово «промозглий».
  — Справді, — дивувався Юрій Павлович Герман, — як це я не помітив?
  І все ж я думаю, що редактору письменнику не потрібно. Навіть гарному. А вже поганому — тим паче.
  Був, наприклад, такий історичний випадок. В одному зі своїх романів Достоєвський написав: «Поруч був круглий стіл овальної форми…»
  Хтось прочитав цей твір у рукописі і каже:
  — Федоре Михайловичу, ви обмовилися, треба було б виправити.
  Достоєвський подумав і сказав:
  — Залишіть так…
  Гоголь у ранніх повістях вживав слово «щекатурка». Якось Аксаков йому каже:
  — Чому це ви пишете — «щекатурка»?
  - А як треба? - Запитав Гоголь.
  - Штукатурка.
  - Не думаю, - сказав Гоголь.
  — Подивіться у словнику.
  Взяли словник Даля. Подивилися, справді штукатурка.
  Надалі Гоголь незмінно писав – «штукатурка». Але у перевиданнях це слово не виправив.
  Чому?
  Чому Достоєвський не захотів ліквідувати явне застереження? Чому Олександр Дюма назвав свій роман «Три мушкетери», хоча їх безумовно чотири?
  Таких прикладів є сотні.
  Мабуть, помилки, неточності чимось дорогі письменнику. Отже, і читачеві.
  Як можна виправити у Розанова: Ми нічого такого не плакали ...?
  Я навіть помилки виправляв лише з відома автора. Не говорячи про пунктуацію. Пунктуацію кожен автор винаходить самостійно.
  Я думаю, тітка була добрим редактором. Точніше, доброю людиною, доброзичливою та розумною.
  Особисто я добрих редакторів не зустрічав. Хоча серед них було багато чудових людей.
  Хорошого редактора я зустрів лише одного разу. Здається, на Ленфільмі. Це була якась Хеллі Руммо. Вона була естонкою і ледве говорила російською. Слабке знання мови надавало її висловлюванням особливої чіткості. Вона говорила:
  — Сценарій добрий. Значить, його не приймуть.
  У шістдесяті роки я почав щось писати. Показав твори тітці. Тітка виявила в моїх оповіданнях сотні помилок. Стилістичних, орфографічних та пунктуаційних.
  Вона говорила:
  — Тут написано: «…спорідненість тиші та морозу…» Це неточно. Мороз та тиша – явища різного порядку. Слід писати: "У лісі було морозно і тихо". Без викрутасів.
  — Як це у лісі? - дивувався я. — Дія відбувається у штрафному ізоляторі.
  — Ах, так, — казала тітка.
  У роки їй довірили літературне об'єднання. З нього вийшло безліч добрих письменників. Наприклад, Гансовський та Пікуль.
  Серед інших до об'єднання прийшов Йосип Бродський. Тітка не прийняла його. Про вірші висловилася так:
  - Маячня божевільного!
  (До речі, у поезії Бродського є і це.)
  Бродського не ухвалили. Натомість прийняли багатьох інших. У Ленінграді дуже багато поетів. Є три Некрасова — Володимир, Георгій та Борис…
  Моя тітка була членом партії. Я її не звинувачую. Багато гідних і чесних людей опинилися в лавах комуністичної партії. Вони не винні. Просто їм хотілося жити краще. Займати вищі посади.
  Зрозуміло, тітка переживала, коли мучили Ахматову та Зощенка. А коли цькували Пастернака, вона навіть захворіла. Вона говорила:
  — Це політично хибний хід. Ми втрачаємо свій престиж на Заході. Частково перекреслюємо завоювання двадцятого з'їзду.
  За багато років тітка зібрала чудову бібліотеку. На більшості книг були автографи. Найчастіше дуже зворушливі та ніжні.
  Барвистий автограф Валентина Пікуля починався словами:
  "Акушерці наших душ ..."
  Автограф фантаста Гансовського виглядав так:
  «Через роки та простори великі — руку!..»
  Як нещодавно з'ясувалося, Гансовський був стукачем. Доносив на своїх знайомих.
  Пікуль теж відзначився. Говорив на суді Кирилу Володимировичу Успенському:
  - Кирило! Ми всі бажаємо тобі добра, а ти продовжуєш брехати!
  Успенському дали п'ять років у розпал лібералізму.
  А Пікулю - квартиру в Ризі.
  На старості тітка багато читала. Книг із автографами не перечитувала. Біля її ліжка лежали томики Ахматової, Пастернака, Баратинського...
  Коли тітка померла, бібліотеку одразу ж розпродали. Попередньо брат та його дружина вирвали аркуші з автографами. А то незручно.
  Незадовго до цього тітка прочитала мені вірші:
  Життя пройдено до середини,
  А я все думаю, що гори зрушено,
  Поля засію, зрошу долини,
  А життя давно вже за половину…
  
  — Вірші однієї поетеси, — усміхнулася тітка.
  Гадаю, вона сама їх написала. Вірші, звісно, незграбні. Перший рядок — буквально цитата із Данте.
  І все-таки ці вірші зворушили мене.
  Життя пройдено до середини,
  А я все думаю, що гори зрушено.
  
  Тітка помилилась.
  Життя добігало кінця.
  Виправити помилки було неможливо.
   Розділ шостий
  Біографія тіткиного чоловіка Арона повністю відбиває історію нашої держави. Спочатку він був гімназистом. Потім революційним студентом. Потім — недовгий час — червоноармійцем. Потім — хоч як це фантастично звучить — білополяком. Потім знову червоноармійцем, але вже свідомішим.
  Коли громадянська війна закінчилася, дядько Арон вступив на рабфак. Потім він став непманом і, здається, тимчасово розбагатів. Потім когось розкуркулював. Потім він чистив лави партії. Потім його самого вичистили. За те, що він був непманом.
  На зборах мій дядько промовив. Він сказав:
  — Якщо ви мене виключите, я повинен розповісти про це дружині. Що викликає дикий скандал. Коротше, вирішуйте самі…
  Товариші подумали і вирішили:
  "Виключити!"
  Потім його, щоправда, відновили. Мало того, дядько Арон так і не сидів.
  Він став адміністративним працівником. Він був директором чогось. Або заступником директора з якоїсь частини...
  Сталіна мій дядько любив. Любив, як недолугого сина. Бачачи його недоліки.
  Платівки з промовами генералісімуса зберігалися у червоних альбомах. Були такі альбоми зі шнурками та рельєфним портретом вождя…
  Коли Сталін виявився бандитом, мій дядько щиро журився.
  Потім він полюбив Маленкова. Він казав, що Маленков інженер.
  Коли Маленкова зняли, він полюбив Булганіна. Булганін мав зовнішність глухого дореволюційного поліцмейстера. А мій дядько родом був якраз із глушині, з Новоросійська. Можливо, він чесно любив Булганіна, що нагадував йому ідолів дитинства.
  Потім він полюбив Хрущова. А коли Хрущова зняли, мій дядько втратив кохання. Йому набридло даремно витрачати свої почуття.
  Він вирішив покохати Леніна. Ленін давно помер і зняти його неможливо. Навіть забруднити як слід і те нелегко. А отже, неможливо відібрати кохання…
  При цьому мій дядько якось ідейно розпустився. Він полюбив Леніна, і навіть полюбив Солженіцина. Сахарова він також полюбив. Головним чином через те, що Сахаров винайшов водневу бомбу. Проте не спився, а виборює правду.
  Брежнєва мій дядько не любив. Брежнєв здавався йому тимчасовим явищем (що не підтвердилося).
  В останні роки життя він був мало не дисидентом. Але дисидентом поміркованим. Власова не визнавав. Солженіцина поважав вибірково.
  Брежнєву мій дядько надсилав анонімні записки. Він писав їх у ощадній касі фіолетовим чорнилом. До того ж лівою рукою та друкованими літерами. Записки були короткі. Наприклад:
  «Куди ведеш Росію, монстр?»
  І підпис:
  "Генерал Свиридов".
  Або:
  «БАМ – це фікція!»
  І підпис:
  "Генерал Колюжний".
  Іноді він користувався художньою формою:
  «Твої брови жадають крові!»
  І підпис:
  «Генерал Нечипоренко»…
  Дядько хотів повернутися до витоків ленінізму. А я не хотів. Ось ми й лаялися без кінця. Рівень полеміки був невисоким.
  — Німецький шпигун, — говорив я про Леніна.
  — Святотатець і йолоп! — реагував дядько вже на мою адресу.
  Ми торкалися досить вузького кола тем: суд Лінча, падіння звичаїв, в'єтнамська епопея...
  Мій дядько страшенно сердився:
  — Фашист, — кричав він іноді, — запеклий власовець!
  І раптом мій дядько помер. Точніше, важко захворів. І вирішив, що йому час помирати. Йому було 76 років.
  — Викличте Сергію. - попросив він.
  Я одразу ж приїхав. Дядько лежав на високих подушках, худий і блідий. Він попросив усіх піти з кімнати.
  — Сергію, — дуже тихо промовив мій дядько, — я вмираю…
  Я мовчав.
  — Я не боюся смерті, — вів далі мій дядько.
  Він зачекав паузу і знову заговорив:
  — Я чесно помилявся… Болісно переживав свої помилки… І ось що я зрозумів. Ті святині, під знаком яких я жив, виявилися помилковими… Я зазнав ідейного краху…
  Дядько попросив води. Я підніс чашку до його губ.
  — Сергію, — продовжував мій дядько, — я завжди лаяв тебе. Я лаяв тебе, бо боявся. Я боявся, що тебе заарештують. Ти дуже нестримний... Я критикував тебе, але внутрішньо погоджувався. Ти повинен мене зрозуміти. Сорок років у цій… (тут дядько брудно вилаявся) партії. Шістдесят років у цьому… (тут дядько повторив лайку) державі…
  - Заспокойся, - сказав я.
  — … перетворили мене на повію, — закінчив дядько.
  Він зробив зусилля і продовжував:
  — Ти завжди мав рацію. Я заперечував, бо боявся за тебе. Вибач…
  Він заплакав. Мені стало дуже шкода його. Але тут прийшли медпрацівники та відвезли дядька до лікарні.
  Мого дядька відвезли до звичайної лікарні. Тітка думала, що його відвезуть у Свердловську.
  — Ти ж старий більшовик, — казала вона.
  - Ні, - заперечив мій дядько. - Я не старий більшовик.
  - Тобто, як?
  - Старий більшовик - конкретне поняття. Старий більшовик — це хтось вступив до тридцять п'ятого року. А я вступив трохи згодом.
  Тітка не могла повірити.
  — Значить, ти не старий більшовик?
  - Ні.
  — Все одно, — казала вона, — може, й тобі щось належить?
  — Можливо, — погоджувався дядько, — можливо, й мені щось належить. Наприклад, яблуко…
  Коротше, мого дядька відвезли до звичайної лікарні. Коли його оглядав лікар, дядько запитав:
  — Лікарю, ви фронтовик?
  - Так, - відповів лікар, - я фронтовик.
  — І я фронтовик, — сказав мій дядько, — скажіть чесно, як фронтовик фронтовику, чи довго я пролежу в лікарні?
  — За сприятливого перебігу подій — місяць, — відповів лікар.
  — А за несприятливого, — посміхнувся дядько, — значно менше?
  Він пролежав у лікарні тижнів зо три. І його привезли додому.
  Я одразу ж його відвідав.
  Мій дядько здавався сумним та тихим. Немов знайшов якусь високу мудрість.
  Однак, коли я згадав у розмові Че Гевару, дядько насторожився.
  - Авантюрист і гангстер, - сказав я.
  — Недарма і дурень! - реагував дядько. І далі з величезним підйомом: — Вкажи мені добру ідею, що лежить поза комунізму!
  Тут він несподівано перервав свою промову. Очевидно, згадав нашу передсмертну розмову. Винен глянув на мене.
  Я промовчав.
  З того часу ми часто бачилися і незмінно сварилися. Дядько проклинав рок-музику, неповерненого Баришнікова та генерала Андрія Власова. Я — безкоштовну медицину, «Лебедине озеро» та Фелікса Дзержинського.
  Потім мій дядько знову захворів.
  — Викличте Сергію, — попросив.
  Я одразу ж приїхав. Дядько виглядав змарнілим і блідим. На табуреті біля його узголів'я стояли незліченні флакони. Там же інтимно рожевіла вставна щелепа.
  — Сергію, — глухо промовив мій дядько.
  Я погладив його руку.
  - У мене до тебе величезне прохання. Дай слово, що виконаєш її.
  Я кивнув головою.
  - Задуши мене, - попросив дядько.
  Я розгублено мовчав.
  — Мені набридло жити. Я не вірю, що комунізм може бути збудований в одній країні. Я скотився у болото троцькізму.
  - Не думай про це, - сказав я.
  — Ти готовий виконати моє прохання?.. Я бачу, ти вагаєшся... Звичайно, я міг би прийняти двадцять пігулок снодійного. На жаль, це далеко не завжди призводить до смерті ... А якщо мене розіб'є параліч? І я стану для всіх ще більш тяжким тягарем? Тому я змушений був до тебе звернутись.
  — Перестань, — сказав я, — перестань…
  — Я віддячу тобі, — сказав мій дядько, — я заповідаю тобі твори Леніна. Віднеси їх у макулатуру і поміняй на «Буратіно»… Але спершу задуши мене.
  — Перестань, — сказав я.
  — Навкруги злість і дурість, — сказав мій дядько, — правди нема…
  - Заспокойся.
  — Знаєш, чому я мучуся? - продовжував він. — Коли ми жили в Новоросійську, там був паркан. Високий коричневий паркан. Я щодня проходив повз цей паркан. А що було всередині, не знаю. Не спитав. Я не думав, що це важливо… Як безглуздо і безглуздо прожите життя! Виходить, ти відмовляєшся?
  — Перестань, — сказав я.
  Дядько відвернувся і замовк.
  За два тижні він одужав. І ми знову страшенно посварилися.
  - Болван! - кричав мій дядько. - Ти не хочеш зрозуміти! Ідея комунізму, скомпрометована бездарними адептами, як і раніше, геніальна! Недарма комуністичну ідеологію поділяють мільйони людей!
  — Хто її поділяє? - казав я. — Та жодна розсудлива людина!
  — Значить, не поділяють? — багрів дядько. — Чи не поділяють і мовчать? Значить, всі навколо лицеміри?!
  — Ідеологію зовсім не обов'язково розділяти, — казав я, — її або беруть, або не беруть. Це як в'язниця: подобається не подобається – сиди…
  - Болван! - кричав мій дядько. — Власовець, фарцівнику!..
  Біля узголів'я його висів невеликий портрет Солженіцина. Коли приходили гості, дядько його знімав.
  Це повторювалося знову і знову. Дядько захворював, потім одужував. Ми сварилися. Потім мирились. Минали роки. Він дуже постарів. Не міг ходити. Я був до нього дуже прив'язаний.
  Як я вже казав, біографія мого дядька відображає історію нашої держави… Нашої улюбленої та жахливої країни…
  Потім мій дядько все ж таки помер. Шкода…
  А мені не дає спокою високий коричневий паркан.
   Розділ сьомий
  З дитинства моє виховання було політично тенденційним. Мати, наприклад, глибоко зневажала Сталіна. Більше того, охоче та публічно висловлювала свої почуття. Щоправда, у дещо оригінальній концепції. Вона твердила:
  — Грузин порядною людиною бути не може!
  Цьому її навчили у вірменському кварталі Тбілісі, де вона росла.
  Батько мій, навпаки, відчував повагу до вождя. Хоча батько якраз мав вагомі причини ненавидіти Сталіна. Особливо після того, як розстріляли діда.
  Можливо, батько й ненавидів тиранію. Але при цьому відчував повагу до її масштабів.
  Загалом те, що Сталін — вбивця, моїм батькам було добре відомо. І друзям моїх батьків теж. У хаті тільки про це й говорили.
  Я одного не розумію. Чому мої звичайні батьки всі знали, а Еренбург – ні?
  У шість років я знав, що Сталін убив мого діда. А вже на момент закінчення школи знав рішуче все.
  Я знав, що у газетах пишуть неправду. Що за кордоном прості люди живуть багатшими та веселішими. Що комуністам бути соромно, але вигідно.
  Це зовсім не означає, що я був глибокодумним хлопцем. Скоріше навпаки. Просто мені сказали це батьки. Точніше, мамо.
  Батько мене майже не виховував. Тим більше, що вони з матір'ю незабаром розлучилися.
  Жили ми у огидній комуналці. Довгий похмурий коридор метафізично закінчувався вбиральню. Шпалери біля телефону були поцятковані малюнками — гнітюча хроніка комунальної підсвідомості.
  Мати-одиначка Зоя Свистунова зображувала польові квіти.
  Життєлюбний інженер Гордон Борисович Овсянніков старанно ретушував жіночі сідниці.
  Нерозумний полковник Тихомиров малював військові емблеми.
  Технік Харін - пляшки з чарками.
  Естрадна співачка Журавльова відтворювала скрипковий ключ, що нагадував вухо.
  Я малював пістолети та шаблі.
  Наша квартира навряд чи була своєрідною. Населяла її головним чином інтелігенція. Бій не було. У суп один одному не плювали. (Хоча ручатися важко).
  Це не означає, що тут панували вічний мир та благоденство. Таємна війна не вщухала. Каструля, сповнена взаємного роздратування, стояла на повільному вогні і тихо булькала.
  Мати працювала коректором у три зміни. Іноді лягала пізно, іноді рано. Іноді спала вдень.
  Коридором бігали діти. Грукав військовими чоботами Тихомиров. Тягав свій велосипед невдаха Харін. Репетирувала Журавльова.
  Мати не висипалася. А робота у неї була відповідальна. (Та ще за життя Сталіна.) За будь-яку помилку можна було сісти до в'язниці.
  Є у газетній справі одна закономірність. Варто пропустити єдину букву – і кінець. Обов'язково вийде або непристойність, або — найгірше — антирадянщина. (А буває і те й інше разом.) Взяти, наприклад, заголовок: «Наказ головнокомандувача».
  "Головнокомандувач" - таке довге слово, шістнадцять букв. Потрібно ж пропустити саме букву «л». А так найчастіше і буває.
  Або: «Комуністи засуджують рішення партії» (замість – «обговорюють»).
  Або: "Більшовицька каторга" (замість - "когорта").
  Як відомо, у наших газетах лише друкарські помилки правдиві.
  Останні 20 років за це не розстрілюють. Мати працювала коректором тридцять років тому.
  Вона зовсім не висипалася. Цілими днями болісно боролася за тишу.
  Якось не витримала. Повісила відчайдушне гасло на своїх дверях:
  «Тут відпочиває напівтруп. Зберігайте тишу!"
  І раптом настала тиша. Це було несподівано та дивно. Тихомиров блукав коридором у шкарпетках. Хапав усіх за руки і шипів:
  - Тихо! У Довлатової ночує політрук!
  Полковник радів, що мати нарешті знайшла особисте щастя. Та ще з ідейно витриманим товаришем. Крім того, політрук вселяв побоювання. Міг виявитися старшим за Тихомирова за військовим званням…
  Тиша тривала тиждень. Потім обман було розкрито.
  Народилася мама у Тбілісі. У дитинстві займалася музикою. Якась російська жінка вчила її безкоштовно.
  Жити було весело. По-перше - південь. До того ж четверо дітей у сім'ї.
  Сестра Мара була бешкетницею та розумницею. Сестра Анеля - злюкою і капризулів. Брат Рома — забіяком і забіякою. Мати здавалася найбільш пересічною дитиною.
  Шопенгауер писав, що люди абсолютно не змінюються.
  Яким чином тітка Мара перетворилася на суворого літературного редактора?
  Чому хуліган та задира дядько Рома став ординарним чиновником?
  Чому примхлива злюка Анеля виросла найдобрішою, чеснішою і найвибагливішою? Бездоганною настільки, що про неї нудно писати?
  А мама — живе в капіталістичних джунглях, читає «Эхо» і в супермаркеті переходить від безпорадності грузинською мовою?
  Про її молодість я знаю зовсім небагато. У тридцяті роки сестри залишили Грузію. Влаштувалися в Ленінграді.
  Тітка Анеля вступила на факультет іноземних мов.
  Тітка Мара працювала у видавництві.
  Мати подала документи до консерваторії. І паралельно до театрального інституту. Складала іспити одночасно. (Тоді це дозволялося.) І її прийняли в обидва заклади. Мати каже – тоді всіх приймали. Створювалася нова безкласова інтелігенція.
  Було обрано театральний інститут. Думаю, що дарма.
  Творчих професій взагалі треба уникати. Не можеш уникнути, тоді інше питання. Тоді просто виходу нема. Значить, не ти її вибрав, а вона тебе...
  Мати пропрацювала у театрі кілька років. У небагатьох рецензіях, які я читав, її хвалили.
  І колектив, як то кажуть, її поважав. Актор Бернацький, наприклад, говорив:
  — Добре було б Донату морду набити!.. Та Норку шкода…
  Донат це мій батько. Який реагував так:
  — З таким обличчям, як у Жені Бернацького, з хати не виходять...
  Потім я народився. Батько та мама часто сварилися. Потім розійшлися. А я лишився.
  Було вже не до гастролей. І мама покинула театр.
  І вірно. Я спостерігав багатьох її знайомих, які на смерть належали театру. Це був світ уражених самолюбств, розтоптаних амбіцій, нескінченних ганьблення чужої гри. Це були жебраки, мстиві та заздрісні люди.
  Мама стала коректором. І навіть чудовим коректором. Очевидно, мав талант до цієї справи. Адже граматики вона зовсім не знала. Зате мала коректорське чуття. Таке іноді трапляється.
  Я думаю, вона була вродженим коректором. У неї, якщо можна так сказати, було етичне почуття правопису. Вона, наприклад, говорила про когось:
  — Знаєш, він із тих, хто пише «взагалі» через дефіс…
  Що означало крайню міру морального падіння.
  Про людину ж порожню, легковажну, але симпатичну говорилося:
  — Так, старенька через «е»…
  Мати з ранку до ночі працювала. Я дуже багато їв, я ріс. Мати ж харчувалася переважно картоплею. Років до сімнадцяти я був абсолютно впевнений, що мати віддає перевагу картоплі всьому іншому. (Тут, у Нью-Йорку, остаточно стало ясно, що це не так…)
  Квартира була нудна, хоч і багатолюдна. Події відбувалися дуже рідко.
  Якось до полковника Тихомирова нагрянув далекий родич Сучков. Рослий незграбний малий із селища Дуліво.
  — Дядю, — сказав він уже на порозі, — зробіть матеріальне сприяння як три карбованці, Інакше піду невірною дорогою…
  — Один невірний крок ти вже зробив, — сказав Тихоміров, — бо просиш грошей. А грошей я не маю. Тож не розраховуй…
  Племінник сів на комунальну скриню і заплакав. Так він просидів до обіду.
  Нарешті мати сказала:
  — Заходьте. Ви, мабуть, зголодніли?
  - Давно, - підтвердив Сучков.
  Він оселився у нас. Без кінця їв і гуляв Ленінградом. Вечорами пив чай і дивився телевізор. Він побачив телевізор уперше.
  Полковник Тихомиров тримався нейтрально. Тільки перестав вітатись з мамою.
  Нарешті мати спитала:
  — Володю, які твої плани?
  Сучков зітхнув:
  — Мені б роздобути грошей на підручники… І на дрова… Вчитися хочу, — закінчив він з інтонацією молодого Ломоносова.
  І суворо додав:
  — А то, боюся, піду невірною дорогою.
  Мати зайняла для нього у сусідки п'ятнадцять карбованців. Купила Сучкову квиток на поїзд.
  За сорок хвилин до від'їзду Володя попросив чаю.
  Він пив чашку за чашкою, розчиняючи в окропі безмежну кількість цукру. Так, ніби хотів цілком вичерпати несподівану прихильність навколишнього світу.
  — Дивись, не спізнися, — тривожно казала мама.
  Сучков витирав обличчя газетою, незмінно відповідаючи:
  — Щось до води потягло…
  І мати не витримала:
  — То піди й утопись! - Закричала вона.
  Чужий родич спохмурнів. Докірливо глянув на матір.
  Запанувала тяжка пауза.
  — Які ви дріб'язкові, Нонно Степанівно, — дорікнув майбутній Ломоносов, плутаючи разом — ім'я, по батькові, факти…
  Він встав. Окинув трагічним поглядом ковбасу і цукор, розправив плечі і попрямував невірною дорогою.
  Так ми жили.
  І вічно я доставляв матері засмучення.
  Спочатку я погано вчився. Погано та різноманітно. Тобто іноді я раптом ставав учасником якоїсь районної хімічної олімпіади. А потім знову йшли суцільні двійки. Навіть із літератури.
  54-го року я став переможцем всесоюзного конкурсу юних поетів. Нас було троє переможців — Льоня Дятлов, Сашко Макаров та я. Згодом Льоня Дятлов спився. Макаров перекладає з мови комі. А я взагалі невідомо, чим займаюся. Але тоді ми були переможцями. Премії нам вручав Самуїл Якович Маршак.
  Конкурс минув. І знову пішли двійки. Причому не за вільнодумство, а за тупість. Я безбожно списував примітивні класні роботи. А «Молоду гвардію» не читав і досі. (І тепер уже не прочитаю…) Коротше, я вчився погано. Дружив зі шкільним погоном. Більше того, курив і навіть трохи випивав.
  В університеті я теж займався погано. Зате постійно погрожував матері одруженням. Причому бог знає на кому…
  Потім мене забрали до армії.
  Служив я також погано. Я був позбавлений молодця. Так і прослужив до кінця з нечищеною бляхою.
  Потім мене демобілізували.
  Я почав працювати у багатотиражних газетах. Раз у раз переходив з місця на місце. Та ще й почав писати оповідання.
  Оповідання, звісно, не друкували. Я почав більше пити. Маска невизнаного генія якось полегшувала існування.
  І друзі з’явилися відповідні. Бородаті, загадкові та похмурі. Крім того, вони не мили рук після вбиральні, а мати до цього ставилася суворо. Чи не суворіше, ніж до правопису.
  Якщо друг ішов у вбиральню, мати завмирала. По зміні тембрів води, що ллється, встановлювала, миє він руки чи ні. Мати чекала і прислухалася. Спершу було тихо. Потім із потужним гуркотом падала вода з бака. І відразу відчинялися двері — отже, не мив…
  Мати починала підлещуватися і метушитися:
  — Мабуть, скінчилося мило? Дати вам чистий рушник?
  Мати ставила навідні питання. Наполегливо намагалася примусити друга до гігієни.
  Друг відповідав:
  - Не турбуйтесь. Все нормально…
  А деякі лише з подивом піднімали брови.
  Якщо друг затримувався, якщо потік, що гуркотить, змінювався дзюрчанням водопровідного крана, мати розквітала. Вона прислухалася до тиші. Уловлювала шарудіння рушника.
  Вона пропонувала такому гостеві каву. Розмовляла з ним про Рахманінова…
  Але це траплялося рідко. Коротше, ті ще були друзі.
  Їх також не друкували. Мої друзі реагували на це болісно та галасливо. Вони пили кріплене вино та вважали один одного геніями. Майже всі мої друзі були геніями. А інші були геніями одразу в кількох областях. Наприклад, Сашко Кондратов був генієм у математиці, лінгвістиці, поезії, фізиці та цирковому мистецтві. На мізинці його красувався саморобний олов'яний перстень у формі черепа.
  Мати симпатизувала друзям, підгодовувала їх. Вислуховувала хвалькуваті, шалені виливи.
  Вона зображала натовп. (Який же геній без натовпу, без черні?!.) Вона навмисне ставила наївні запитання. Як би робила вигуки з переповненої зали.
  — Скажіть, Паустовський талановитий? - цікавилася вона.
  - Паустовський? Лайно? - академічно реагував співрозмовник.
  - А Катаєв?
  — Повне лайно…
  У 76-му році три мої розповіді були опубліковані на Заході. Відтепер радянські видання були для мене закриті. (Як, втім, і до цього.) Я був одночасно гордий і переляканий.
  Друзі реагували складно. Одні застерігали:
  — Ось побачиш, тебе посадять. Пришиють якусь кримінальницю, і будь здоровий!..
  Інші висловлювалися так:
  — Надрукували, а що толку? Наклади на Заході мікроскопічні. Там не помітять. І тут усі дороги закриють.
  Треті ніби засуджували:
  — Письменник має видаватися на батьківщині...
  І тільки мати все повторювала:
  — Як я рада, що тебе нарешті друкують!
  Потім пішли неприємності. Мене звідусіль вигнали. Позбавили найдрібнішої халтури.
  Я влаштувався сторожем на якусь безглузду баржу — і звідти вигнали.
  Я почав дуже багато пити. Дружина та донька поїхали на Захід. Ми залишилися вдвох. Точніше – утрьох. Мама, я та собака Глаша.
  Почалося формене цькування. Я звинувачувався за трьома статтями кримінального кодексу. Дармаедство, непокора владі, «інша холодна зброя».
  Усі три звинувачення були липові.
  Міліція була чи не щодня.
  Але я й тут вжив захисних заходів.
  Жили на п'ятому поверсі без ліфта. У вікні, навпаки, постійно стирчав Гена Сахно. Це був журналіст, що спився і, як багато алкашів, людина сліпучого шляхетності. Цілими днями глушив портвейн біля вікна.
  Якщо до нашого під'їзду йшла міліція, Гена знімав слухавку.
  - Бляді йдуть, - лаконічно повідомляв він.
  І я зараз зачиняв двері на клямку.
  Міліція йшла ні з чим. Гена Сахно отримував чесно зароблений карбованець.
  Так ми жили.
  Мати все повторювала:
  - Я рада, що тебе нарешті друкують.
  Потім мене зненацька посадили до Каляївської в'язниці. Подробиці викладати не хочеться. Скажу лише одне – у в'язниці мені не сподобалося.
  Раніше я говорив старшому братові:
  — Ти сидів у таборі… Я служив у таборі… Яка різниця? Це одне і теж…
  Нині я зрозумів. Це зовсім одне й те саме. А подробиці викладати не хочеться.
  Потім мене зненацька випустили. І запропонували виїхати. Я погодився.
  Я навіть не питав, чи готова до від'їзду мати. Мене здивувало, що є сім'ї, в яких ця проблема вирішується довго та трагічно.
  З Глашею теж не було клопоту. Довелося сплатити за неї якісь гроші. По дві шістдесят за кілограм її ваги. Глашу оцінили трохи дорожче за свинину. І значно дешевше за нототенію…
  Зараз ми в Нью-Йорку і вже не розлучимося. І раніше не розлучалися. Навіть коли я надовго їхав…
   Розділ восьмий
  Батько мій завжди любив покрасуватись. От і став актором.
  Життя здавалося йому грандіозною театралізованою виставою, Сталін нагадував шекспірівських лиходіїв. Народ мовчав, як у «Годунові».
  Це була комедія і трагедія, а драма. Добро зрештою тріумфував над злом. Низинні пориви врівноважувалися високими пристрастями. Ішли в одній упряжці радість і смуток. Центральний герой виявився на висоти.
  Центральним героєм був сам.
  Я думаю, мій батько мав здібності. Він співав куплети, не маючи музичного слуху. Танцював, будучи нескладним єврейським підлітком. Міг зобразити сміливця. Це і є лицедійство.
  Владивосток був театральним містом, схожим на Одесу. У портових ресторанах хуліганили іноземні моряки. У міських садах звучала африканська музика. Головною вулицею — Світланкою — фланували чепуруни в отруйно-зелених штанах. У кав'ярнях обговорювалося останнє самогубство через нерозділене кохання…
  Дід Ісаак був театральною особистістю. Колишній гвардієць, атлет і гуляла, він трохи зневажав синів. Один писав вірші. Другий грав на сцені. Найбільш діловим та практичним виявився молодший, Леопольд. Вісімнадцяти років він біг назавжди з дому.
  Батько мій також писав вірші. І в них йшлося про потяг до смерті. У чому виявлявся, гадаю, надлишок життєвих сил. Вірші захоплювали його як елемент театральної вистави.
  І ще він полюбив теніс. У тенісистів був ефектний спецодяг. Суддівство велося англійською мовою.
  Як багато глухих хлопців, батько та його брати потяглися до столичних міст. Михайло поїхав до Ленінграда вдосконалювати поетичне обдарування. Донат пішов за ним. Розгонистий Леопольд опинився у Шанхаї.
  Мій батько вступив до театрального інституту. Як представник нової інтелігенції, досить швидко його закінчив. Став режисером. Все йшло добре.
  Його прийняли до академічного театру. Він працював із Віньєном, Толубєєвим, Черкасовим, Адашевським.
  Я бачив позитивні рецензії на його спектаклі.
  Бачив я і негативні рецензії на спектаклі Мейєрхольда. Вони були написані приблизно в ті ж роки.
  Потім настали тривожні часи. Друзі моїх батьків почали зненацька зникати.
  Мати проклинала Сталіна. Батько міркував інакше. Адже зникали пересічні люди. І в кожному, крім достоїнств, були суттєві недоліки. У кожному, якщо добре подумати, було щось негативне. Щось таке, що давало змогу примиритися зі втратою.
  Коли забрали хормейстера Ляліна, який жив нижче поверхом, батько пригадав, що Лялін був антисемітом. Коли заарештували філолога Рогінського, то з'ясувалося, що Рогінський пив. Конферансьє Зацепін нетактовно поводився з жінками. Гример Сідельников взагалі волів чоловіків. А кінодраматург Шапіро, будучи євреєм, тримався із неймовірним апломбом.
  Тобто відбувалася драма, порок у якій було покарано.
  Потім заарештували діда просто так. Для батька це було несподіванкою. Бо дід був явно гарною людиною.
  Зрозуміло, у діда були слабкості, але мало. До того ж суто особистого характеру. Він багато їв.
  Драма переростала у трагедію. Мій батько розгубився. Він зрозумів, що смерть блукає десь неподалік. Що центральний герой перебуває у небезпеці. Як у трагедіях Шекспіра.
  Потім мого батька вигнали із театру. Та й як було не вигнати, слідуючи його ж теорії. Єврей, батько розстріляний, молодший брат за кордоном і таке інше.
  Батько почав писати для естради. Він складав фейлетони, куплети, мініатюри, інтермедії. Він став професійним репризером і цілими днями вигадував жарти. А це заняття, як відомо, начисто позбавляє людину оптимізму.
  Одну його віршовану репризу запам'ятав назавжди:
  Бачити зава довелося,
  Наш завмаг сильний, як лось,
  Тільки ось уже десять років
  Лососини в магі немає.
  
  Я спитав батька, що це все означає? Як пов'язані поняття в цьому божевільному чотиривірші?
  Батько розсердився і закричав високим голосом:
  - Ти не вловлюєш суті! Ти просто позбавлений почуття гумору!
  Він замислився. Усамітнився хвилин на сорок. І потім тріумфально оголосив новий варіант:
  Наш завмагом молодець,
  Як солоний огірок,
  Тільки ось уже десять років
  Огірків у сільмазі немає.
  
  - Ну як? — спитав він.
  - Огірки продаються на кожному кроці, - сказала мати.
  - Ну і що?
  — А те, що це не життєво.
  - Що не життєво? Що саме – не життєво?
  — Та це — «огірків у сільмазі нема…». Ти б краще написав про яловичі сардельки.
  Батько схопив себе за волосся і крикнув:
  — До чого тут сардельки?! Я вам не домогосподарка! Ваше вульгарне життя мене зовсім не цікавить!.. «Не життєво!» — повторював батько, замикаючись у своєму кабінеті.
  Я знав, що він таємно пише ліричні вірші. За двадцять років я їх прочитав. На жаль, вони мені не сподобалися.
  Його естрадні репризи були кращими. Наприклад, виходить конферансьє і оголошує:
  — Зараз Рубіна Калантарян виконає мексиканську пісеньку «Червона квітка». Ось її зміст. Хуаніто подарував мені червону квітку. Я бідняк, сказав Хуаніто, і не можу подарувати тобі намиста. То візьми ж хоч цю квітку!.. Хуаніто, сказала я, ти подарував мені щось більше, ніж перлинне намисто. Ти подарував мені своє кохання!.. Отже — Рубіна Калантарян! Мексиканська пісенька «Червона квітка»! Пісня виконується російською мовою!
  У залі сміялися, я пам'ятаю...
  Батько мав романтичну зовнішність. В його обличчі відчувалася якась необґрунтована, надмірна представництво. Він виглядав молодим, досить елегантним. І таки здавався мешканцем горьківської нічліжки. Він нагадував разом — Пушкіна та американського безробітного.
  Звісно, батько випивав. Мабуть, не більше за інших. Але якось помітне. Коротше, його вважали пияком, і дарма. Його артистизм і в тверезому стані трохи епатував публіку.
  Батько був постачальником каламбурів та жартів. Мати мала почуття гумору. (Дистанція — як між булочником та голодуючим). Такі різні люди співіснувати не можуть, це ясно.
  Як усі легковажні чоловіки, батько був добродушною людиною. Мати — нестримним та різким. Її виняткова порядність не допускала компромісів. Будь-який її жест набував характеру самопожертви. У безжальному світлі її моральної чистоти недоліки батька катастрофічно виявлялися.
  Вони розлучилися, коли мені було вісім років.
  Отже, культ особи, війна, евакуація. Потім – розлучення, халтура, жінки… Ресторан Палацу мистецтв…
  Його постійно оточували якісь непрезентабельні особи. Хоча сам він був цілком порядною людиною. А в грошових відносинах — так просто педантично.
  Мені імпонувала його поблажливість до людей. Людину, яка звільнила її з театру, мати ненавиділа все життя. Батько ж дружньо випивав із ним за місяць…
  Минали роки. Син підріс. Вождя викрили. Діда було реабілітовано, як кажуть — «за відсутністю складу злочину».
  Батько підбадьорився. Йому здавалося, що настає третій, завершальний акт життєвої драми. І що добро нарешті переможе. Можна сказати, що вже перемогло…
  Він вдруге одружився. Його покохала молода симпатична жінка-технік. Можливо, вона прийняла його за геніального дивака. Таке іноді трапляється.
  Коротше, справи одужували. Подання набирало втраченого темпу. Відновлювалися порушені закони класичної драми.
  І що далі? Нічого особливого. Державою керували якісь незрозумілі, позбавлені індивідуальності вожді. У мистецтві панувала похмура, безбарвна одностайність.
  Людей начебто не розстрілювали. І навіть не садили. Точніше, садили, але рідко. І до того ж за якісь реальні дії. Або як мінімум за необережні публічні висловлювання. Коротше за справу. Не те що раніше.
  Проте за Сталіна було краще. За Сталіна видавали книжки, потім розстрілювали авторів. Нині письменників не розстрілюють. Книжок не видають. Єврейських театрів не закривають. Їх просто немає.
  Спадкоємці Сталіна розчарували мого батька. Їм не вистачало величі, блиску, театральності. Мій батько ладен був примиритися з тиранією, але з тиранією — східною, барвистою та дикуватою.
  Він був переконаний, що Сталіна поховали даремно. Його не можна було ховати як звичайного смертного. Не слід було писати про його хворобу, про крововилив у мозок. Та ще й публікувати якийсь недоречний аналіз сечі.
  Треба було сказати, що Сталін здійнявся. Навіть просто написати – зник. І всі б повірили. І продовжувала б існувати велика легенда. Чим Сталін гірший за цього малого з Назарету?!.
  А так — стоять у Мавзолею невдоволені розгодовані дядьки. На вигляд — роздягнені пенсіонери...
  Життя ставало все більш тьмяним і одноманітним. Навіть злодійство мало якийсь буденний, похмурий характер. Добро перероджувалося на байдужість. Про добрих людей говорили — цей не стукає...
  Я не пам'ятаю, щоб мій батько всерйоз цікавився життям. Його цікавив театр. За нагромадженням батьківських слів, вчинків, думок ледь угадувалася чиста, безглузда душа.
  Згадується його розмова із письменником Мінчковським. Мінчковський випив і сказав:
  — Донате, уяви собі, я був інформатором.
  Батько обурився:
  - Я більше не подам тобі руки!
  Мінчковський пояснив:
  — Я добрих людей не закладав. Лише поганих.
  Мій батько на мить задумався і сказав:
  — Хто тебе, Аркадій, поставив суддею? Що означає погані, хороші? Чому це вирішував саме ти? Хіба ти Христос?! (Остання фраза, я впевнений, колись зачитається моєму батькові.)
  Мінчковський знову пояснив:
  — Погані — це ті, котрі друзів не частують... Які п'ють поодинці...
  - Тоді ще нічого, - сказав мій батько.
  У ті роки він був майже доцентом музичного училища, де з його ініціативи створили естрадний клас.
  Там він і викладав. Студентів називав учнями. У манері Піфагора…
  Учні його любили за демократизм.
  Але ситуація в цьому закладі була досить мерзенна. Один із педагогів написав донос. Там говорилося, що мій батько розбещує студентів. Ходить з ними ресторанами. Доглядає молоденьких дівчат. І так далі. Донос був анонімний.
  Батька запросили до дирекції. Показали йому злощасний папір. Батько вийняв лупу і каже:
  — Дозвольте подивитись?
  Йому дозволили.
  Він схилився над папером. За хвилину пролунало тихе бурмотіння:
  — Так… Натиск у великих літерах… Шатен… Проміжок між «бе» і твердим знаком… Вузькі очі… Незамкнений овал… Курить одну цигарку за іншою… «Ер», що переходить у «е»… Черевики сорок третього розміру… Добре… Короткий розчерк над літерою «де»… Вуса… Перекладина… Обірвана лінія… Шурка Богуславський…
  Потім батько підвівся і урочисто вигукнув:
  - Це написав Шурик Богуславський!
  Анонімника викрили. Зроблене батьком графологічне дослідження дало блискучі результати. Богуславський зізнався.
  Було організовано збори. І мій батько сказав:
  - Шуро! Олександре Германовичу! Ну як же ти, член партії, міг це зробити?
  Я потім говорив батькові:
  — Те, що Богуславський — комуніст, є цілком логічним. Це саме логічно і природно.
  Але він продовжував журитися:
  — Комуніст… Член партії… Фігура, зодягнена довірою…
  Було в моєму батькові якесь глибоке і наполегливе нерозуміння реального життя.
  Події тим часом приймали досить незрозумілий оборот. Я друкувався на Заході. Дочка мого батька полюбила юного сіоніста Льоню. Молодята збиралися їхати. Я вагався між в'язницею та Парижем…
  Зрештою, мого батька вигнали з роботи.
  — Ну й гаразд, — сказав я, — поїдемо разом.
  - Куди?
  - Куди завгодно. У капіталістичні джунглі.
  — І що робити?
  - Нічого. Старіти…
  Мій батько майже розгнівався. Ще б пак — залишити сцену в третьому акті! За три хвилини до оплесків!
  Що я міг сказати йому? Що ми не сцена, а партер? Що настав антракт? Що він може тягтися до святого пришестя?
  (Та мій батько, мабуть, і не знав, що таке — святе пришестя…)
  Спочатку поїхали моя дружина та донька. Потім сестриця з Оленою. Після них — я, мати та собака…
  За рік до Америки приїхав мій батько. Оселився у Нью-Джерсі. Грає у бінго. Все нормально. Аплодисментів чекати поки що немає звідки.
  І тільки одне мене турбує… Не турбує, а дивує, чи що… Загалом, моя дружина при кожній слушній нагоді… Якщо якась подія чи літературна збірка… Коротше, що б я не зробив, моя дружина завжди повторює:
  — Боже, до чого ти схожий на свого батька!
   Розділ дев'ятий
  Життя перетворило мого двоюрідного брата на карника. Мені здається, йому пощастило. Інакше він неминуче став би великим партійним функціонером.
  До цього було безліч найрізноманітніших передумов. Однак не забігатимемо вперед.
  Тітка моя була відомим літературним редактором. Чоловік її — Арон — завідував військовим шпиталем. Крім цього він читав лекції та колекціонував марки. Це була дружна, гарна родина.
  Мій старший брат народився за досить загадкових обставин. До заміжжя у тітки був роман. Вона покохала заступника Сергія Мироновича Кірова. Звали його – Олександр Угаров. Літні люди ленінградці пам'ятають цього видного обкомівського діяча.
  Мав сім'ю. А тітку він любив, окрім шлюбу.
  І тітка опинилась у положенні.
  Нарешті настав час народжувати. Її відвезли до лікарні.
  Мати поїхала до Смольного. Домоглася прийому. Нагадала заступнику Кірова про сестру та її проблеми.
  Угаров похмуро зробив кілька розпоряджень. Обкомівська челядь строєм понесла до пологового будинку квіти та фрукти. А в тіткине житло було доставлено мініатюрний інкрустований ломберний столик. Певне, реквізований у класово чужих елементів.
  Тітка народила здорового симпатичного хлопчика Борю. Мати вирішила знову поїхати до обкому. Домогтися прийому їй не вдалося. І не тому, що Угаров зазнав. Скоріше навпаки. За ці дні щасливого тата заарештували як ворога народу.
  Ішов тридцять восьмий рік... Тітка залишилася з немовлям.
  Добре, що Угаров був її чоловіком. Інакше б тітку заслали. А так — заслали його дружину та дітей. Що, звісно, теж неприємно.
  Мабуть, тітка усвідомлювала, що йде. Вона була красивою, енергійною та незалежною жінкою. Якщо вона і боялася чогось, то лише партійної критики...
  До того ж народився Арон. Мабуть, він любив мою тітку. Він запропонував їй руку та серце.
  Арон був сином власника капелюшної майстерні. При цьому він не виглядав типовим євреєм — короткозорим, кволим, задумливим. Це була висока, сильна, мужня людина. Колишній революційний студент, червоноармієць та непман. Згодом – адміністративний працівник. І, нарешті, похилого віку — ревізіоніст і дисидент...
  Арон обожнював мою тітку. Дитина називала його - тато ...
  Почалась війна. Ми опинилися у Новосибірську. Борі виповнилося три роки. Він ходив до дитячого садка. Я був немовлям.
  Боря приносив мені шматки рафінаду. Він ніс їх за щокою. А вдома виймав та клав на блюдце.
  Я вередував, цукор їсти не хотів. Боря з тривогою говорив нашим батькам:
  — Адже цукор тане…
  Потім війна скінчилася. І ми вже більше не голодували.
  Мій брат ріс гарним підлітком західноєвропейського типу. У нього були світлі очі і темне кучеряве волосся. Він нагадував молодих героїв прогресивного італійського кіно. Так уважали всі наші родичі.
  То був показовий радянський хлопчик. Піонер, відмінник, футболіст та збирач металевого брухту. Він вів щоденник, куди записував мудрі слова. Посадив у своєму дворі березу. У драматичному гуртку йому доручали ролі молодогвардійців.
  Я був молодший, але гірший. І його незмінно ставили мені як приклад.
  Він був правдивий, сором'язливий і начитаний. Мені казали — Боря добре вчиться, допомагає батькам, займається спортом… Боря став переможцем районної олімпіади… Боря вилікував пораненого пташеня… Боря зібрав детекторний приймач. (Я досі не знаю, що це таке…)
  І раптом сталося щось фантастичне… Не піддається опису… У мене буквально не вистачає слів…
  Коротше, мій брат помочився на директора школи.
  Сталося це після занять. Боря випускав стінгазету до Дня фізкультурника. Поруч юрмилися однокласники.
  Хтось сказав, дивлячись у вікно:
  — Леговий пішов…
  (Легавим звали директора школи - Чеботарьова.)
  Далі мій брат заліз на підвіконня. Попросив дівчаток відвернутися. Вміло вирахував траєкторію. І окотив Чеботарьова з ніг до голови.
  Це було неймовірно та дико. У це неможливо було повірити. Через місяць деякі з присутніх сумнівалися, чи це було насправді. Настільки жахливо виглядала подібна сцена.
  Реакція директора Чеботарьова також була дуже несподіваною. Він зовсім втратив обличчя. І раптом заголосив приблатненою табірною скоромовкою:
  — Та я таких бушлатом по зоні ганяв!.. Ти в мене лайно ховатимеш!.. Сучара ти бацильна!..
  У директорі Чеботарьові прокинувся старий табірний нарядник. А хто б міг подумати?.. Зелений фетровий капелюх, китайський мантель, туго набитий портфель...
  Мій брат зробив цей вчинок за тиждень до закінчення школи. Позбавивши себе таким чином золоту медаль. Батьки насилу вмовили директора видати Борі атестат зрілості.
  Я тоді спитав у брата:
  - Навіщо ти це зробив?
  Брат відповів:
  — Я зробив те, про що мріє потай кожен школяр. Побачивши Легового, я зрозумів — зараз чи ніколи! Я зроблю це!.. Або перестану поважати себе…
  Вже тоді я був досить злим підлітком. Я сказав братові моєму:
  — На фасаді вашої школи через сто років повісять меморіальну дошку: «Тут навчався Борис Довлатов… з несподіваними наслідками, що випливають звідси…»
  Дикий вчинок мого брата обговорювалося кілька місяців. Потім Борис вступив до театрального інституту. Він вирішив стати мистецтвознавцем. Про його злочин почали забувати. Тим більше, що займався він чудово. Був секретарем комсомольської організації. А також — донором, редактором стінної газети та воротарем.
  Змужнівши, він став ще красивішим. Він був схожий на італійського кіноактора. Дівчата переслідували його з неприхованим ентузіазмом.
  При цьому він був цнотливим і сором'язливим юнаком. Йому нехлювало жіноче кокетство. Я пам'ятаю записи у його студентському щоденнику:
  «Головне у книзі та в жінці — не форма, а зміст…»
  Навіть тепер, після незліченних життєвих розчарувань, ця установка здається мені нудною. І мені, як і раніше, подобаються тільки красиві жінки.
  Більше того, я наділений забобонами. Мені здається, наприклад, що всі товсті жінки — брехуни. Особливо, якщо повнота супроводжується малим бюстом.
  Втім, йдеться не про мене.
  Мій брат закінчив театральний інститут. Здобув диплом з відзнакою. За ним тяглося бездоганне комсомольське досьє.
  Він був цілинником і командиром будзагонів. Активістом дружини сприяння міліції. Грозою міщанських настроїв та пережитків капіталізму у свідомості людей.
  У нього були найчесніші очі в мікрорайоні.
  Він став завлитим. Вступив на роботу до Театру імені Ленінського комсомолу. Це було майже неймовірно. Хлопчисько, нещодавній студент, і раптом така посада!
  На посаді завідувача літературної частини він був вимогливий і діловитий. Він боровся за прогресивне мистецтво. Причому тактовно, стримано та обережно. Вміло протягуючи Вампілова, Борщагівського, Мрожека.
  Його побоювалися заслужені радянські драматурги. Ним захоплювалася бунтуюча театральна молодь.
  Його посилали у відповідальні відрядження. Він був учасником кількох кремлівських нарад. Йому делікатно рекомендували стати членом партії. Він вагався. Йому здавалося, що він недостойний.
  І раптом мій братик знову відзначився. Я навіть не знаю, як краще висловитись… Коротше, Боря здійснив дванадцять пограбувань.
  У нього був дружок в інституті та прізвища Цапін. І ось вони з Цапіним грабунули дванадцять закордонних туристичних автобусів. Винесли валізи, радіоприймачі, магнітофони, парасольки, плащі та капелюхи. І, між іншим, запасне колесо.
  За добу їх заарештували. Ми були шоковані. Тітка побігла до свого друга Юрія Германа. Той зателефонував до друзів — генералів міліції.
  На суді мого брата захищав найкращий адвокат міста — Кисельов.
  У ході суду виявилися деякі подробиці та деталі. З'ясувалося, що жертви пограбування були представниками країн, що розвиваються. А також членами прогресивних соціалістичних організацій.
  Кисельов вирішив цим скористатися. Він запитав мого брата:
  — Підсудний Довлатов, ви знали, що ці люди є громадянами країн, що розвиваються? А також представниками соціалістичних організацій?
  — На жаль, ні, — розумно відповів Борис.
  — Ну, а якби ви це знали?.. Ви зважилися б зазіхнути на їхню особисту власність?
  Обличчя мого брата виразило крайній ступінь образи. Питання адвоката здалося йому зовсім нетактовним, Він прикро підняв брови. Що означало: «І ви ще питаєте? Та як ви могли подумати?!
  Кисельов помітно пожвавішав.
  - Так, - сказав він, - і, нарешті, останнє запитання. Чи не думали ви, що ці панове є представниками реакційних верств суспільства?
  У цей момент його перебив суддя:
  — Товаришу Кисельов, не робіть із підсудного борця за світову революцію!
  Але брат встиг кивнути. Мовляв, промайнуло таке припущення…
  Суддя підвищив голос:
  — Давайте дотримуватися фактів, які має слідство…
  Мого брата дали три роки.
  На суді він тримався мужньо та просто. Усміхався і подразнював суддю.
  Коли оголошували вирок, брат не здригнувся. Його вивели під конвоєм із зали суду.
  Потім була касація… Якийсь клопіт, переговори та дзвінки. І все марно.
  Мій брат опинився у Тюмені. У таборі посиленого режиму. Ми з ним листувалися. Всі його листи починалися словами: "У мене все нормально ..."
  Далі йшли численні, але стримані і тверезі прохання: «Дві пари вовняних шкарпеток… Самовчитель англійської мови… Рейтузи… Загальні зошити… Самовчитель німецької мови… Часник… Лимони… Авторучки… Самовчитель французької мови…»
  Дані з табору надходили цілком оптимістичні. Старший вихователь Букін писав моїй тітці:
  «Борис Довлатов неухильно дотримується всіх приписів табірного режиму… Користується авторитетом серед ув'язнених… Систематично перевиконує трудові завдання… Бере активну участь у роботі художньої самодіяльності…»
  Брат писав, що його призначили щоденним. Потім – бригадиром. Потім головою ради бригадирів. І нарешті — завідувачем лазні.
  Це була карколомна кар'єра. І зробити її у таборі надзвичайно важко. Такі ж зусилля на волі призводять до синекур бюрократичного керівництва. До розподільників, дач та закордонних посадок.
  Мій брат стрімко йшов до виправлення. Він був табірним маяком. Йому заздрили, ним захоплювалися.
  За рік його перевели на хімію. Тобто на вільне поселення. Із обов'язковим працевлаштуванням на місцевому хімічному комбінаті.
  Там він і одружився. До нього приїхала самовіддана однокурсниця Ліза. Вона вчинила, як дружина декабриста. Вони стали чоловіком та дружиною…
  А мене поки що вигнали із університету. Потім призвали до армії. І я потрапив на охорону. Перетворився на табірного наглядача.
  Тож я був охоронцем. А Боря – ув'язненим.
  Вийшло так, що я навіть охороняв свого брата. Щоправда, дуже недовго. Розповідати про це мені не хочеться. Інакше все буде надто вже літературно. Як у «Донських оповіданнях» Шолохова.
  Достатньо того, що я був охоронцем. А мій брат — ув'язненим.
  Повернулися ми майже водночас. Брата звільнили, а я демобілізувався.
  Родичі влаштували грандіозний бенкет у «Метрополі». Вшановували головним чином мого брата. Але й мене згадали добрим словом.
  Дядько Роман висловився так:
  — Є люди, які нагадують плазунів. Вони живуть у болотах... І є люди, що нагадують гірських орлів. Вони ширяють вище сонця, широко розправивши крила… Вип'ємо ж за Борю, нашого гірського орла!.. Вип'ємо, щоб хмари залишилися позаду!
  - Браво! - закричали родичі. — Молодець, орел, джигіт!
  Я вловив у мові дядька мотиви горьківської «Пісні про Сокола»…
  Роман трохи знизив голос і додав:
  — Вип'ємо і за Сергія, нашого орлята! Щоправда, він ще молодий, крила його не зміцніли. Але і на нього чекають широкі простори!
  - Боже збав! - Досить голосно сказала мама.
  Дядько докірливо глянув у її бік.
  Знову тітка дзвонила різним людям. І мого брата взяли на Ленфільм. Призначили кимось на кшталт освітлювача.
  А я вступив у багатотиражку. І до того ж почав писати оповідання...
  Кар'єра мого брата розвивалася в наростаючому темпі. Невдовзі він став лаборантом. Потім – диспетчером. Потім старшим диспетчером. І нарешті – заступником директора картини. Тобто особою матеріально відповідальною.
  Недарма у таборі мій брат так стрімко йшов до виправлення. Тепер він, мабуть, не міг зупинитися.
  Через місяць його фотографія висіла на Дошці пошани. Його полюбили режисери, оператори та сам директор Ленфільму — Звонарьов. Більше того, його полюбили прибиральниці.
  Йому обіцяли у недалекому майбутньому самостійну картину.
  Шістнадцять старих комуністів Ленфільма були готові дати йому рекомендацію в партію. Але брат вагався.
  Він нагадував Левіна з «Анни Кареніної». Левіна напередодні шлюбу бентежила втрачена в молоді роки незайманість. Брата мучила аналогічна проблема. А саме, чи можна бути комуністом із кримінальним минулим?
  Старі комуністи запевняли його, що...
  Брат різко виділявся на моєму сумному тлі. Він був веселим, динамічним та небагатослівним. Його посилали у відповідальні відрядження. Всі пророкували йому блискучу адміністративну кар'єру. Неможливо було повірити, що він сидів у в'язниці. Багато хто з не дуже близьких знайомих думав, що в тюрмі сидів я.
  І знову щось сталося. Хоча не одразу, а поступово. Почалися якісь дивні перебої. Начебто урочисте звучання «Апасіонати» порушилося ріжучими криками саксофону.
  Мій брат, як і раніше, робив кар'єру. Вимовляв на зборах промови. Їздив у відрядження. Але паралельно почав випивати. І доглядати жінок. Причому з несподіваним ентузіазмом.
  Його стали помічати у підозрілих компаніях. Його оточували п'яниці, фарцівники, якісь незрозумілі ветерани Халхін-Гола.
  Протверезівши, він біг на збори. Успішно виступивши на зборах, поспішав до друзів.
  Спочатку ці маршрути не перетиналися. Брат робив кар'єру і водночас губив її.
  Він три доби не був додому. Зникав із якимись непотрібними жінками.
  Серед цих жінок переважали дуже негарні. Одну з них, пам'ятаю, звали Грета. Мав зоб.
  Я сказав братові моєму:
  — Ти міг би знайти й краще.
  — Дикуне, — обурився мій брат, — а чи ти знаєш, що вона отримує спирт на роботі! Причому у необмеженій кількості…
  Очевидно, мій брат все ще керувався юнацькою доктриною: «У жінці та в книзі головне не форма, а зміст!»
  Потім Борис побив офіціанта у ресторані "Нарва". Брат вимагав, щоб офіціант виконав «Суліко».
  Він почав потрапляти до міліції. Щоразу його визволяло звідти партійне бюро «Ленфільму». Але з кожним разом все менш охоче.
  Ми чекали, чим усе це скінчиться.
  Влітку він поїхав на зйомки «Даурії» до Чити. І раптом ми довідалися, що брат на казенній машині задавив людину. Та ще й офіцера радянської армії. Насмерть...
  Це був страшний час припущень та здогадів. Інформація надходила найсуперечливіша. Казали, що Боря вів машину зовсім п'яний. Казали, щоправда, що й офіцер був у нетверезому стані. Хоча це не мало значення, оскільки він був мертвий…
  Від тітки все це ховалося. Дядьки зібрали близько чотирьохсот карбованців. Я мав летіти в Читу — дізнатися про подробиці й зробити якісь розумні акції. Домовитись про передачі, найняти адвоката…
  — І якщо можна, підкупити слідчого, — нагадував дядько Роман.
  Я почав збиратися.
  Пізно вночі пролунав телефонний дзвінок. Я підняв слухавку. З тиші виплив спокійний голос мого брата:
  - Ти спав?
  - Боря! - Закричав я. - Ти живий?! Тебе не розстріляють? Ти був п'яний?!.
  — Я живий, — відповів брат, — мене не розстріляють… І запам'ятай — то був нещасний випадок. Я вів машину тверезу. Мені дадуть років чотири, не більше. Ти отримав цигарки?
  - Які сигарети?
  - Японські. Чи бачиш, Чита має сепаратний торговий договір з Японією. І тут продаються чудові сигарети "Хі лайт". Я надіслав тобі блок на день народження. Ти одержав їх?
  - Ні. Це не важливо…
  — Як це неважливо? Це класні сигарети, виготовлені за американською ліцензією.
  Але я перервав його:
  - Ти під вартою?
  - Ні, - сказав він, - навіщо? Я живу у готелі. До мене приходить слідчий. Її звуть Лариса. Повна така ... До речі, вона шле тобі привіт ...
  У слухавці залунав сторонній жіночий голос:
  — Ку-ку, моя курча!
  Потім знову заговорив мій брат:
  — У Читу тобі летіти зовсім нема чого. Суд, гадаю, буде в Ленінграді… Мама знає?
  - Ні, - сказав я.
  - Добре…
  - Боря! — репетував я. — Що тобі надіслати? Ти, мабуть, у страшному стані?! Адже ти вбив людину! Убив людину!
  - Не кричи. Офіцери створені, щоб гинути... І ще раз повторюю — це був нещасний випадок... А головне — куди поділися цигарки?
  Незабаром із Чити приїхали двоє безпосередніх учасників подій. У такий спосіб стали відомі подробиці справи. Ось що, виявляється, сталося.
  Був чийсь день народження. Наголошували його на лоні природи. Боря приїхав уже ввечері, на казенній машині. Як завжди, не вистачало спиртного. Гості трохи зажурилися. Магазини були зачинені.
  Боря оголосив:
  — Їду за самогоном. Хто зі мною?
  Він був напідпитку. Його намагалися відмовити. В результаті з ним поїхали троє. У тому числі — шофер автомобіля, який дрімав на задньому сидінні.
  Через півгодини вони збили мотоцикліста. Той помер, не приходячи до тями.
  Учасники подорожі були в істериці. А брат мій, навпаки, протверезів. Він діяв рішуче та чітко. А саме, таки поїхав за самогоном. Це зайняло п'ятнадцять хвилин. Потім він щедро наділив самогоном усіх учасників поїздки. У тому числі й шофера, який трохи протверезів. Той знову задрімав.
  Лише тоді брат зателефонував до міліції. Невдовзі під'їхала оперативна машина. Було виявлено труп, розбитий мотоцикл і четверо п'яних людей. Причому мій брат виявився тверезим.
  Лейтенант Дудко запитав:
  — Хто з вас водій?
  Брат вказав на сплячого шофера. Того поклали до оперативної машини. Решту розвезли по домівках, записавши адреси.
  Брат переховувався три доби. Поки що не вивітрився алкоголь. Потім він прийшов до міліції з повинною.
  Шофер на той час, природно, протверезів. Його утримували в камері попереднього ув'язнення. Він був упевнений, що п'яну задавив людину.
  Тут з'явився брат і сказав, що машину вів він.
  — Навіщо ви вказали на Крохмальникова Юрія Петровича? - розсердився лейтенант.
  — Ви спитали, хто шофер, я й відповів…
  — Де ж ви пропадали три доби?
  — Я злякався… Я був у шоці…
  Фальшива гримаса на обличчі мого брата виражала крихкість психіки.
  - Такого злякаєш! - не повірив лейтенант.
  Потім спитав:
  - Ви були п'яні?
  — Анітрохи, — відповів мій брат.
  — Сумніваюся…
  Проте будь-що довести вже було неможливо. Учасники рейсу присягалися, що Боря не пив. Шофер відбувся доганою по службовій лінії.
  Брат вчинив розумно. Тепер його мали судити вже не як п'яного за кермом. А як винуватця нещасного випадку.
  Слідчий Лариса казала йому:
  — Навіть у ліжку ти продовжуєш обманювати слідство…
  За тиждень він з'явився в Ленінграді.
  Тітка вже все знала. Вона не плакала. Вона дзвонила письменникам, які мали справу із міліцією. Тим самим — Юрію Герману, Меттеру, Сапарову.
  Внаслідок мого брата не чіпали. Дали спокій до суду. Лише взяли підписку про невиїзд.
  Брат заїхав до мене одного з перших днів. Він запитав:
  — Ти ж служив під Ленінградом? Знаєш місцеву систему таборів?
  - Взагалі так. Я був у Обухові, Горілові, на Пискарківці.
  — Куди б мені, на твою думку, краще сісти?
  — В Обухові, я думаю, режим м'якший.
  — Коротше, треба поїхати та ознайомитись…
  Ми поїхали до Обухового. Зайшли до казарми. Поговорили з дневальним. Дізналися, хто є із знайомих надстроковиків. За хвилину до казарми прибігли сержанти Годеридзе та Осипенко.
  Ми обійнялися. Я познайомив їх із моїм братом. Потім з'ясував, хто залишився зі старої табірної адміністрації.
  — Капітан Дерябін, — відповіли надстроковики.
  Капітана Дерябіна я добре пам'ятав. Це був порівняно добродушний, безглуздий алкаш. Ув'язнені тягали в нього сигарети. Коли я служив, Дерябін був лейтенантом.
  Ми зателефонували до зони. За хвилину Дерябін з'явився на вахті.
  - А! - Закричав він. — Серьога приїхавши! Дай-но подивитись, на кого ти схожий. Я чув, що ти письменником став? Ось опиши випадок із життя. У мене з окремої точки зек катапультувався. Вивів я бригаду сантехніків на окрему точку. Поставив конвоїра. Відійшов за маленькою. Повертаюся – немає одного зека. Полетів... Нахилили, розумієш, сосну. Пристебнули зека до верхівки монтажним ременем і відпустили. А зек у польоті розстебнувся — і з кінцями. Полетів мало не за переїзд. Проте трохи не розрахував. Сподівався у сніг приземлитися біля лісобіржі. А вийшло, що потрапив у двір райвійськкомату... І ще така чисто літературна деталь. Коли його брали, він військкома за ніс вкусив.
  Я познайомив Дерябіна з моїм братом.
  — Лєха, — сказав капітан, простягаючи руку.
  - Боб.
  - То що, - кажу, - непогано б це саме?
  Ми вирішили піти з казарми до найближчого лісу. Запросили Годеридзе та Осипенка. Вийняли з портфеля чотири пляшки «Звіробою». Сіли на повалену ялинку.
  - Ну, за все добре! - сказали тюремники.
  За п'ять хвилин брат обіймався з Дерябіним. І поміж справою ставив йому запитання:
  — Як із опаленням? Чи багато вартових собак на блокпостах? Чи дотримується камерного принципу охорони?
  — Не пропадеш, — запевняли його надстроковики.
  — Хороша зона, — твердив Годеридзе, — видужаєш, відпочинеш, богатирем станеш…
  — І магазин зовсім близько, — вставляв Осипенко, — за переїздом... Біле, червоне, пиво...
  За півгодини Дерябін говорив:
  — Сідайте, хлопці, поки я живий. А то звільнять Леху Дерябіна, і вам буде хана… Прийдуть різні діячі з незакінченою вищою освітою… Згадайте тоді Леху Дерябіна…
  Боря записав його домашній телефон.
  — І я запишу твій, — сказав Дерябін.
  — Не має сенсу, — відповів брат, — я за місяць приїду…
  В електричці на шляху додому він казав:
  — Поки що все не так уже й погано.
  А я мало не плакав. Мабуть, на мене подіяв «Звіробій»...
  Незабаром розпочався суд. Брата захищав той самий адвокат Кисельов. Присутні починали йому аплодувати.
  Цікаво, що жертвою подій він зобразив мого брата, а не покійного Коробченка.
  На закінчення він сказав:
  — Людське життя нагадує гірську дорогу з багатьма небезпечними поворотами. Один із них став фатальним для мого підзахисного.
  Брату знову дали три роки. Тепер уже – суворого режиму.
  У день суду я отримав бандероль із Чити. У ній виявилося десять пачок японських сигарет «Хі лайт».
  Борю помістили у Обухові. Він написав мені, що табір добрий, а вохра досить гуманна.
  Капітан Дерябін виявився людиною слова. Він призначив Борю хліборізом. Це була завидна номенклатурна посада.
  За цей час дружина мого брата встигла народити дочку Наташу. Якось вона подзвонила мені і каже:
  — Нам дають спільне побачення. Якщо ти вільний, поїдемо разом. Мені однієї з немовлям буде важко.
  Ми поїхали вчотирьох — тітка, Ліза, двомісячна Наташа та я.
  Був жаркий серпневий день. Наталя всю дорогу плакала. Ліза нервувала. У тітки розболілася голова.
  Ми під'їхали до вахти. Потім опинилися в кімнаті побачень. Крім нас там було шестеро відвідувачів, ув'язнених відокремлював скляний бар'єр.
  Ліза сповивала дочку. Брат не з'являвся. Я підійшов до чергового надстроковика:
  - А де Довлатов? — питаю.
  Той грубувато відповів:
  — Чекайте.
  Я говорю:
  — Подзвони днювальному і виклич мого брата. І скажи Лесі Дерябіну, що я наказав тебе поганяти!
  Черговий дещо зменшив тон:
  — Я Дерябіну не підкоряюся. Я оперу підкоряюся…
  — Давай, — кажу, — дзвони...
  Тут з'явився мій брат. Він був у сірій табірній робі. Стрижене під машинку волосся трохи відросло. Він засмаг і ніби витягнувся.
  Тітка простягла йому в амбразуру яблука, ковбасу шоколад.
  Ліза казала доньці:
  — Татусю, це тато. Бачиш – це тато…
  А брат усе дивився на мене. Потім сказав:
  — На тобі огидні штани. І колір якийсь говнистий. Хочеш, я тобі сватаю одного єврея? Тут зоні один єврей шиє чудові штани. До речі, його прізвище – Портнов. Бувають такі збіги…
  Я закричав:
  - Про що ти говориш?! Яке це має значення?!
  - Не думай, - вів далі він, - це безкоштовно. Я дам гроші, ти купиш матеріал, а він зшиє штани… Єврей каже: «Задниця — обличчя людини!» Тепер подивися на свою… Якісь складки…
  Мені здалося, що для рецидивіста він поводиться занадто вимогливо.
  - Гроші? — насторожилася тітка. - Звідки? Я знаю, що у таборі гроші мати не належить.
  — Гроші, як мікроби, — сказав Борис, — вони є скрізь. Побудуємо комунізм — тоді все буде інакше.
  — Подивися ж на доньку, — благала Ліза.
  - Я бачив, - сказав брат, - чудова дівка...
  — Як, — говорю, — у вас із харчуванням?
  - Неважливо. Щоправда, я в їдальні не буваю. Посилаємо в гастроном когось із надстроковиків… Буває — і купити нічого. Після години ковбаси та яєць уже не дістанеш… Так, занапастив Микита сільське господарство… А був час — Європу годували… Одна надія — приватний сектор… Реставрація непу…
  - Тише, - сказала тітка.
  Брат покликав чергового надстроковика. Щось сказав йому напівголосно. Той почав виправдовуватися. До нас долітали лише уривки фраз.
  — Я ж просив, — казав мій брат.
  — Я пам'ятаю, — відповів надстроковик, — не хвилюйся. Толик повернеться за десять хвилин.
  — Але ж я просив до дванадцятої тридцяти.
  - Можливості не було.
  — Дімо, я ображаюся.
  — Борю, ти мене знаєш. Я така людина: обіцяв — зроблю… Толик повернеться буквально за п'ять хвилин…
  — Але ж ми хочемо випити зараз!
  Я запитав:
  - В чому справа? Що таке?
  Брат відповів:
  — Послав тут одного діяча по горілку, і з кінцями... Якийсь бардак, а не військовий підрозділ.
  - Тебе посадять у карцер, - сказала Ліза.
  - А в карцері що, не люди?
  Дитина знову почала плакати. Ліза образилася. Брат здався їй неуважним та байдужим. Тітка приймала одне ліки за іншим.
  Час побачення спливав. Одного з зеків вели майже насильно. Він виривався і кричав:
  — Надько, тримаєш — уб'ю! Розшукаю і покалічу, як мавпу… Це я гарантую… І пам'ятай, сука, Вовік тебе любить!
  — Настав час іти, — сказав я, — час.
  Тітка відвернулася. Ліза захитала маленьку.
  - А горілка? - сказав мій брат.
  — Випийте, — говорю, — самі.
  - Я хотів з тобою.
  — Не варто, брате, яке тут пиття?
  — Як знаєш… А цього надстроковика я все одно приморю. Для мене головне в людині – відповідальність…
  Раптом з'явився Толик із пляшкою. Було видно, що він поспішав.
  — Ось, — каже, — руп тридцять здачі.
  — Так, щоб я не бачив, хлопці, — сказав черговий, простягаючи Борі емальований кухоль.
  Брат її швидко наповнив. І кожен зробив по ковтку. У тому числі — зеки, їхні рідні, наглядачі та надстроковики. І сам черговий.
  Один неголений татуйований зек, піднімаючи кухоль, сказав:
  — За нашу велику батьківщину! За особисто товариша Сталіна! За перемогу над фашистською Німеччиною! З усіх наземних знарядь — бабах!
  — Хай живе махрово-реакційна кліка Імре Надя! - Підтримав його другий ...
  Черговий торкнув брата за плече:
  — Боб, пробач, тобі час…
  Ми попрощалися. Я потис братові руку через амбразуру. Тітка мовчки дивилася на сина. Ліза раптом заплакала, розбудивши Наташу, що заснула була. Та зчинила крик.
  Ми вийшли і почали ловити таксі.
  Минуло близько року. Брат писав, що все йде добре. Він працював хліборізом, а коли Дерябін пішов на пенсію, став електромонтером.
  Потім мого брата розшукав представник УВС. Вирішили створити документальний фільм про табори. Про те, що радянські табори — найгуманніші у світі. Фільм призначався для внутрішнього користування. Називався він сухувато: «Методи охорони виправно-трудових колоній суворого режиму».
  Брат роз'їжджав віддаленими табірними точками. Йому надали казенну машину "ГАЗ-61". Видали відповідну апаратуру. Його незмінно супроводжували двоє конвоїрів – Годеридзе та Осипенко.
  Брату часто вдавалося заїжджати додому. Декілька разів він побував у мене.
  До літа фільм був готовий. Брат виконував одночасно функції — кінооператора, режисера та диктора.
  У червні відбувся перегляд. У залі сиділи генерали та полковники. На обговоренні фільму генерал Шурепов сказав:
  — Гарна, потрібна картина… Виглядає, як «Тисяча та одна ніч»…
  Борю похвалили. До вересня його мали звільнити.
  Нарешті я вловив найголовнішу рису мого брата. Він був несвідомим стихійним екзистенціалістом. Він міг діяти лише у прикордонних ситуаціях. Кар'єру робити – лише у в'язниці. За життя боротися — тільки на краю прірви.
  Зрештою, його звільнили.
  Далі я мушу повторюватися. Тітка зателефонувала Юрієві Герману. Брата взяли чорноробом на студію документальних фільмів. За два місяці він працював звукооператором. А за півроку — начальником відділу постачання.
  Приблизно в ці дні мене остаточно звільнили з роботи. Я складав розповіді та жив на мамину пенсію…
  Коли тітка захворіла та померла, у її паперах знайшли портрет сіроокого привабливого чоловіка. То справді був заступник Кірова — Олександр Іванович Угаров. Він нагадував мого брата. Хоч і виглядав значно молодшим.
  Боря й раніше знав, хто його батько. Наразі на цю тему заговорили відкрито.
  Брат міг спробувати знайти своїх родичів. Проте не схотів. Він сказав:
  — У мене ти є, і більше нікого…
  Потім задумався і додав:
  - Як дивно! Я – наполовину російська. Ти наполовину єврей. Але обоє любимо горілку з пивом.
  У сімдесят дев'ятому році я вирішив емігрувати. Брат сказав, що не поїде.
  Він знову почав пити та битися у ресторанах. Йому загрожувало звільнення з роботи.
  Я думаю, він міг жити лише у неволі. На волі він розпускався і навіть хворів.
  Я сказав йому востаннє:
  — Виїдемо.
  Він реагував мляво та сумно:
  — Це не для мене. Адже треба ходити інстанціями. Треба запевняти всіх, що ти єврей... Мені незручно... От якби з похмілля — раз, і ти на Капітолійському пагорбі...
  В аеропорту мій брат заплакав. Видно, він постарів. Крім того, їхати завжди набагато легше, ніж залишатися.
  Четвертий рік я мешкаю в Нью-Йорку. Четвертий рік шлю посилки до Ленінграда. І раптом приходить бандероль – звідти.
  Я розкрив її на пошті. У ній лежала блакитна трикотажна фуфайка із емблемою олімпійських ігор. І ще важкий металевий штопор удосконаленої конструкції.
  Я задумався — що було в житті найдорожчого? І зрозумів: чотири шматки рафінаду, японські сигарети «Хі лайт», блакитна фуфайка та ще й ось цей штопор.
   Розділ десятий
  З кожним роком вона все більше схожа на людину. (А не про будь-якого з друзів це скажеш.) Коли вона поруч, я вже соромлюся переодягатися.
  Мій приятель Севостьянов каже:
  - Вона у вас єдиний нормальний член сім'ї.
  Я приніс її додому на долоні. Було це дванадцять років тому. Місячне цуценя-фокстер'єр на ім'я Глаша. Забарвленням нагадує березову чурочку. Ніс — крихітна боксерська рукавичка.
  Коротше, Глаша була чарівна.
  Приблизно до року вона здавалася нормальним рядовим собакою. Гризла наше взуття. Клянчила подачки.
  Виховували ми її досить неуважно. Годували чим доведеться. Гуляли з нею вранці та ввечері хвилин по десять.
  Жодних «Дай лапу», жодних «Тубо» та «Фас!».
  Зате ми довго з нею розмовляли. І я, і мама, і дружина. А потім і донька, коли сама навчилася розмовляти.
  Глаше тривав тринадцятий місяць, коли з'явився якийсь Бобров.
  Ми навчалися разом на філфаку. Потім мене вигнали, а Льоша успішно закінчив університет.
  Був він цілком здоровим і навіть нахабним юнаком. Доглядав панянок, скандалив, випивав.
  Потім одружився. Дружину називав англійським словом - Філі (кобила).
  Рік працював в «Інтуристі».
  Тут він опанував крайній песимізм. Бобров найнявся єгерем у Підпорізькому районі. Став жити у лісі як Генрі Торо. Полював, маринував гриби, збудував і напружено експлуатував самогонний апарат.
  Зрідка він з'являвся у Ленінграді. Якось раптом зайшов до мене. Побачив мого собаку і каже:
  — Це ж норний собака. А ти її на болонку перетворив... Давай заберу її на мисливське господарство. А місяці за два привезу назад.
  Ми подумали – чому б і ні? Повинні ж у собаки розвиватися природні інстинкти.
  Минуло два місяці, три, чотири… Бобрів не з'являвся. Я написав йому до мисливського господарства. Відповіді не було.
  Мама все повторювала:
  — Без Глаші нудно.
  Донька кілька разів плакала.
  Нарешті дружина мені каже:
  — Їдь і забери собаку.
  Наш друг Валерій Грубін поїхав зі мною.
  До сьомої години ми були в Підпоріжжі. До мисливського господарства Рівське тринадцять кілометрів. Без жодного транспорту. І не по дорозі, а по замерзлій річці Свір.
  Що робити?
  Якийсь алкаш порадив:
  — Найміть сани за трояк.
  Так ми й вчинили. Двоє хлопчаків підрядилися нас відвезти. Всю дорогу їхали мовчки. Кобила повільно й обережно ступала по льоду. Намагання розмовляти з хлопчиками успіху не мали.
  Грубін запитав одного:
  — Тато та мама в колгоспі працюють?
  Той довго мовчав. Потім багатозначно та туманно відповів:
  — Ех… Попливли муди та по глибокій воді…
  Якщо сани підкидало на вибоїнах, другий хлопчик глухо бурмотів:
  — Ось тобі й пиятики-хуянки…
  Нарешті конячка зупинилася.
  — Тут на гірці і буде Рівське.
  Ми розплатилися і полізли вгору. З темряви долинуло:
  — Але, блядина, я кому сказав?!.
  Було зовсім темно. Ні вогник навколо, ні звуку. Пішли навмання вздовж річки.
  Несподівано Грубін зник. Кричу:
  - Ти де?
  У відповідь - потойбічний голос:
  — Тут… Я в закинуту криницю провалився.
  Я пішов на звук. Знайшов квадратну чорну яму. Ліг на сніг і обережно зазирнув униз.
  У глибині ями сяяло світло. Грубін закурював.
  - Тут сиро, - поскаржився він.
  Я відповз. Вибрав триметрове деревце. Терзав його близько години. Нарешті за допомогою сокири виготовив жердину. Витяг приятеля назовні.
  Грубін подякував мені і сказав:
  — Я там сірники залишив…
  У Рівне ми потрапили лише вранці. Виявляється, хлопці висадили нас за чотири кілометри до мети.
  О, селянські діти, оспівані Некрасовим. Як ви змінилися! Відтепер і повсякчас нарікаю вас — колгоспні діти!
  Льоша Бобров стояв на порозі і сором'язливо посміхався. Глаша з виттям кинулася до мене, кудлата і схудла.
  - Замерзли? - Запитав Бобров. — Хочете випити?
  Як би не сердився російський чоловік, запропонуй йому випити, і він зараз же добріє.
  За столом Льоша розповів:
  — Я був у Ленінграді двічі. Хотів повернути собаку – не можу. Звик…
  Ми дізналися, що Глаша здійснила кілька подвигів. По-перше, врятувало цуценя, яке тонуло. Витягла його з калюжі. Крім того, перша взяла слід ведмедя-шатуна. І нарешті задушила лисицю.
  Мені було якось неприємно, що Глаша вбив живу істоту. Але що вдієш — інстинкт…
  Тут я згадав про одну давню історію. Обідали ми з приятелем у ресторані «Балтика». Розговорилися з офіціанткою. Пригостили її коньяком. І все це дружньо, без найменшої користі. Вона потім поступила досить дивно. Обрахувала мене карбованців на шість.
  Відверто кажучи, я трохи розгубився. Не грошей, звісно, шкода — за людину прикро. А приятель каже:
  - Чому ти дивуєшся?! Соловей заливається не тому, що йому весело. Він просто не може інакше… Соловей співає, офіціантка краде… Просто інакше не може… Природа така, інстинкт…
  — Продай собаку, — каже Бобров.
  - Як тобі не соромно!
  — Ну, тоді подаруй. Тут їй буде краще.
  - Їй - так. А нам?
  Ми ще трохи випили та пішли спати.
  Прокинулися до обіду. У їдальні застали чотирьох незнайомих чоловіків.
  Льоша відкликав мене убік:
  — Ці хлопці з КДБ. Завтра на лося підуть.
  — Лось до чого? - Кажу. — Мало їм нашого брата?
  - Та вони нічого, - шепотів Бобров, - вони після роботи змінюються.
  - В який бік?
  Хлопчики з органів виглядали дуже сильно. Щось було у них спільне, типове. Серійні, гладкі обличчя, проділи, вовняний одяг. Один підсів до мене. Заговорив уривчасто і чітко:
  — Ваш собака?.. Добре… Як звати? Глафіра? Це що, гумор? Ціную… Течка давно була? Не знаєте? А хто ж знає?.. Вуха гнояться? Ні?.. Чудово…
  - Сідайте обідати, - запросив Бобров.
  Обідали не поспішаючи. Хлопці з органів дістали горілку. Розмова набирала делікатного характеру.
  - Свобода?! - говорив один. — Російській людині тільки дай волю! Насамперед тещу заріже!..
  Я запитав:
  — За що Мишу Хейфеца посадили? Інші за кордоном друкуються і нічого. А Хейфец навіть не опублікував своєї роботи.
  - І даремно не опублікував. - Сказав другий. — Тоді б не посадили. А так — кому він потрібний?
  — Сахаров міркує, як наївне немовля, — казав третій, — його ідеї безплідні. Начебто грамотно викладено, з єдиною поправкою. Те, що рекомендує Сахаров, можливе за однієї умови. Якщо заарештують Політбюро Цека…
  — Просто, — сказав Валерій Грубін.
  — Нам час їхати, — кажу. - Дякую.
  Ми зібрали речі. Бобров попрощався з Глашею. Його дружина Філі (справжнє ім'я забув) навіть тихенько поплакала.
  Ми вийшли на дорогу. Хлопці з органів юрмилися на ганку.
  — Заходьте, — сказав один, — у нас незрівнянний музей. Не для широкого загалу, звичайно, Але я влаштую. Координати, телефон – я дав.
  — І ви приходьте, — говорю.
  — Тільки з ордером, — додав Грубін.
  Чекіст глянув на мого друга уважно і каже:
  — Ордер не є проблемою…
  Ми попрощалися і попрямували вздовж річки. Глаша бігла поруч, не озираючись.
  — Цікаво, — говорю, — що у них у музеї зберігається?
  - Чорт його знає, - відповів Грубін, - може, нігті Бухаріна?
  Років за два я переїхав до Таллінна. Глаша була зі мною. Невдовзі здійснила черговий подвиг.
  Мене послали у відрядження на острови. Собаку я дав на цей час друзям. Жили вони у квартирі з пічним опаленням. Якось затопили печі. Раніше закрили трубу. Уся родина заснула.
  У квартирі запахло чадним газом. Усі спали.
  Але прокинулася Глаша і діяла розумно. Підійшла до хазяйського ложа і стягла ковдру. Хазяїн запустив у неї шльопанцем, ковдру поправив. Глаша знову його стягла і при цьому загавкала.
  Нарешті двоногі зрозуміли, що відбувається. Відчинили двері, вибігли надвір. Хазяїн упав у кучугуру. Глашу довго хитало і нудило.
  Вдень їй принесли з буфету ЦК чотириста грамів шийної вирізки. Випадок унікальний. Можливо, вперше партійні пільги торкнулися гідного об'єкту...
  У Таллінні я почав подумувати про Глашине заміжжя. Подзвонив знайомому кінологові. Він дав кілька адрес та телефонів.
  Аристократична генеалогія мого собаки спонукала до деякої розбірливості. Я зупинився на кобельці на ім'я Резо. Грузинське ім'я віщувало тілесну силу та буйство емоцій. Тим більше, що власницею Резо виявилася журналістка із сусідньої естонської газети — миловидна Анечка Паю.
  Любовний акт мав відбутися на пустирі біля іподрому.
  Резо виглядав чудово. Це був рудуватий кріпачок з нахабними очима. Він нервово вібрував і тихенько скиглив.
  Аня прийшла в короткій дублянці та лакованих чоботях. Залюбувалася моїм собакою. Вигукнула:
  - Яка краса!
  Додавши:
  — Тільки дуже худенька.
  Начебто засумнівалася, чи можливий господарству користь від такої невістки.
  — Зараз це модно, — говорю.
  Аня полемічно ворухнула округлим стегном.
  Ми обмінялися документами. Родовід у Глаші, повторюю, був значно ефектнішим, ніж у мого друга Володі Трубецького. Документи Резо теж опинилися гаразд.
  — Ну що ж, — зітхнула Ганна і відстебнула повідець.
  Я теж відпустив Глафіру.
  Був сонячний зимовий день. На снігу лежали рожеві тіні. Резо, відчувши свободу, трохи збожеволів. З гавкотом відмахав три широкі кола. Глаша спостерігала за ним із млявим інтересом.
  Побігавши, Резо перекинувся на сніг. Мабуть, захотів охолодити свій запал. Або показати, яких праць йому варто утриматися від нерозсудливості.
  Потім обтрусився і підбіг до нас. Глаша насторожилася і підняла хвостик.
  Кобелек, хижа придивляючись, обійшов її кілька разів. Він начебто збільшився у розмірах. Він щось наполегливо бурмотів. Мені здалося, що я почув:
  - Вай, яка дівчина! Струнка, як чинара. Юна, як зоря… Ресторан ходімо. Шашлик будемо їсти. Хванчкара питимемо…
  Глашин хвостик призовно здригався. Вона зробила крок до Резо, зачепивши його плечем.
  І тут сталося несподіване. Вискочливо тьохнувши, собака рвонувся геть. Потім притиснувся до лакованих чобіт господарки.
  Глаша гидливо відвернулася.
  Резо тремтів і вищав.
  - Ну що ти?! Що ти?! - Заспокоювала його Аня. — Ну, будь чоловіком!
  Але Резо лише повискував і тремтів.
  Він був темпераментний імпотент, цей розв'язний кацо. Тип, досить поширений серед літніх кавказців.
  Ані було незручно за свого вихованця. Вона начебто навіть захотіла чимось компенсувати його неуспіх. Прощаючись зі мною, прошепотіла:
  — Калью відлітає до Мінська на семінар. Я подзвоню тобі наприкінці тижня.
  Аня справді зателефонувала, але груба Тетяна вилаяла її матом.
  Коли мене звільняли із редакції. Аня зголосилася писати фейлетон для естонської газети. Навіть назву вигадала — «Крізь темні окуляри». У тому сенсі, що я наклепник і очорнювач.
  Знайомий інструктор ЦК не без зусиль припинив цю справу.
  Але повернемося до мого собаки. Разів зо три я намагався видати її заміж. І всі три спроби впали.
  Другий наречений мав плебейську худорлявість і силу. Нагадував учителя фізкультури з провінції. Був чимось схожим на Аркадія Львова.
  Він вирішив не витрачати часу задарма. Обійтись без любовної гри. Діяв, як то кажуть, на хапок.
  Глаша його боляче покусала.
  А він ще й чинив опір, як жлоб… Так і пішов ні з чим. Веселий такий, без комплексів.
  Чому ж Глаша його відкинула?
  Видно, крапля романтики необхідна.
  Третій наречений безперервно свербіл. Крім того, у нього був слабкий сечовий міхур. Та й шерсть брудна, з лисицями. А родовід — я подивився — винятковий. Значить, виродженець. На зразок Володі Трубецького.
  Глаша його просто ігнорувала.
  Так і лишилася дівчиною. А далі вже було пізно. Знайомий кінолог сказав:
  — А раптом не розродиться, що тоді?.. Ми маємо право ризикувати своїм життям. Ризикувати чужий — порядним людям не дано...
  Нині Глафірі дванадцять років.
  Дванадцять років ми знайомі.
  Дванадцять років нашу сім'ю вражають розбрати та всілякі катаклізми.
  Ми без кінця сварилися та розлучалися. Сім'я, як кажуть, валилася. І навіть з'являлися нові побічні сім'ї. Тільки Глаша залишалася незмінно близькою та рідною. І любила нас усіх однаково.
  Глаша часто спить біля моїх ніг. Іноді тихенько стогне. Можливо, їй сниться батьківщина. Наприклад, дрібний частинок у томаті. Або сквер у Щербаковому провулку…
  Не засмучуйся, все буде добре.
  І вибач, що я не маю хвоста. (У Союзі був, і не один.) Вибач, що в мене є черевики, цигарки та оповідання Фолкнера.
  В іншому ми схожі. Немолоді дратівливі чужинці з комплексами… Спільно тягаємо ковбасу з холодильника…
   Розділ одинадцятий
  — Наш світ абсурдний, — говорю я своїй дружині, — і вороги людини — домашні його!
  Моя дружина сердиться, хоча я вимовляю це жартома.
  У відповідь я чую:
  - Твої вороги - це дешевий портвейн та фарбовані блондинки!
  — Значить, — говорю, — я істинний християнин. Бо Христос навчав нас любити своїх ворогів.
  Ці розмови продовжуються двадцять років. Без малого двадцять років.
  В Америку я приїхав із мрією про розлучення. Єдиною причиною розлучення був крайній ступінь незворушності моєї дружини. Її спокій не мав меж.
  Вражаюче, як це можуть уживатися в людині — спокій та антипатія…
  Познайомилися ми у шістдесят третьому році. Це сталося так.
  У мене була кімната із окремим входом. Вікна виходили на смітник. Майже кожен вечір у мене збиралися друзі.
  Якось я прокинувся серед ночі. Побачив брудний посуд на столі та перекинуте крісло. З тугою подумав про вчорашнє. Пам'ятаю, тричі бігали по горілку. Хтось висловився так:
  «Пішли до Єлисєєвського! Туди — метрів триста і назад — приблизно стільки ж…»
  Я почав думати про сніданок у неприбраній кімнаті.
  Раптом відчуваю – я не один. На дивані між холодильником та радіолою хтось спить. Чуються шарудіння та зітхання. Я запитав:
  - Ви хто?
  — Допустимо, Олено, — відповів несподівано спокійний жіночий голос.
  Я задумався. Ім'я Олена зустрічається не так часто. Серед наших знайомих переважали Тамари та Лариси. Я запитав:
  - Який ваш статус, Олено? Простіше кажучи, яким є ваш соціум ер актум?
  Настала пауза. Потім спокійний жіночий голос промовив:
  — Мене забув Гуревич…
  Гуревич був моїм знайомим з книжкового ринку. Років зо два його посадили.
  - Як це забув?
  — Гуревич напився і викликав таксі.
  Я почав щось нагадувати.
  — На вас була коричнева сукня?
  - Взагалі так. Зелене. Його порвав Гуревич. А спала я в чиїйсь гімнастерці.
  — Це моя армійська гімнастерка. Так би мовити – реліквія. Виходите — зніміть.
  — Тут якийсь орден…
  — Це, — говорю, — спортивний значок.
  — Такий колючий… Спати не дав мені…
  — Його, — говорю, — можна зрозуміти…
  Нарешті я згадав цю жінку. Худа, бліда, з монгольськими очима.
  На той час розвиднілося.
  - Відверніться. - Попросила Олена.
  Я накрив фізіономію газетою. Негайно змінилася акустика. Панночка пройшла до дверей. Судячи з звуку, одягнувши мої вельветові шльопанці.
  Я вибрався з-під ковдри. День починався дивним та таємничим чином.
  Потім незграбна штовханина в передній. Рушник навколо моїх не дуже тонких стегон. Військова гімнастерка, що не досягає її колін.
  Ми не легко розминулися. Я подався в душ. Після душі в моєму житті настає відносна ясність.
  Виходжу за три хвилини — каву на столі, печиво, джем. Чомусь заливна риба.
  На той час Олена одяглася. Антична проріха біля ворота — слід неприборканої чуттєвості Фіми Гуревича — була їй личить.
  — Справді, — говорю, — зелене…
  Ми снідали, розмовляючи про різні дрібниці. Все було мило, легко та навіть приємно. З якоюсь поправкою на загальне божевілля…
  Олена зібрала речі, одягла туфлі і каже:
  - Я пішла.
  — Дякую за приємний ранок.
  Раптом чую:
  — Буду близько шостої.
  — Добре, — говорю…
  Мені згадується така історія. Ішли ми з приятелем із лазні. Зупиняє нас міліціонер. Ми насторожилися, питаємо:
  - В чому справа?
  А він каже:
  — Ви не пам'ятаєте, коли було видано «Чітки» Ахматової?
  — У тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році. Видавництво "Гіперборей", Санкт-Петербург.
  - Дякую. Можете йти.
  - Куди? - Запитуємо.
  - Куди хочете, - відповідає. - Ви вільні…
  Мене вразила тоді суміш повсякденності та божевілля. І цього разу приблизно таке саме відчуття.
  — Буду, — каже, — близько шести.
  А в мене було призначено побачення о п'ятій тридцять. Причому не з жінкою навіть, а з Бродським. Далі — банкет із нагоди чийогось захисту.
  Дзвоню, скасовую побачення. Банкет ігнорую. Мчу додому в таксі. Треба б, гадаю, другі ключі замовити.
  Чекаю. Приходить близько шостої. Розкриває господарську сумку, а там – консерви, яйця, хек.
  — Ви, — каже, — поки що займайтеся своїми справами. А я все приготую.
  Тут у мене дика думка виникла. А раптом вона мене з кимось плутає? З якоюсь близькою і дорогою людиною? Раптом безумство світу зайшло вже так далеко?
  Повечеряли. Я сів займатися. Олена вимила посуд. Увімкнула телевізор.
  ТБ у мене два роки не працював. А тут раптом заробив, як новенький.
  Почав я помічати якісь зміни. Над умивальником з'явилися закордонні баночки. У моїй шафі повисло щось замшеве. Біля холодильника утвердилися короткі чобітки. Навіть запах у квартирі змінився.
  Настав вечір. Олена каже:
  - Вам чаю чи каву?
  - Чаю.
  Випили чаю з якимись пряниками. Я пряників до цього не їв років тридцять.
  Дивлюся – година ночі. Начебто треба лягати спати. Олена каже:
  — Посидьте на кухні.
  Сиджу, курю. Прочитав газету минулого вівторка. Заходжу до кімнати — спить. На тому самому дивані. Тільки замість гімнастерки щось рожеве.
  Я ліг, прислухався — жодного звуку. Хоч би ворухнулась уві сні з кокетства.
  Я хвилин десять почекав і теж заснув.
  Вранці все спочатку. Легка незручність, душ і кава з молоком.
  — Цього разу, — каже, — я затримаюсь. Буду після одинадцятої. Так що не хвилюйтеся.
  Я поїхав до редакції. Звідти до бару Спілки журналістів. З якоюсь шведкою познайомився, у готель мене кликала. Все повторювала:
  — Козаку, налий мені російської горілки!
  Друзі на підпільний концерт збиралися. Авангардиста слухати. Причому авангардист досить незвичайний – якщо можна так висловитись. Грає на віолончелі лежачи… Коротше, безліч спокус. А я додому поспішаю. У мій божевільний будинок запізнююся.
  Увечері я дочекався її і сказав:
  — Олено, давайте поговоримо. Мені здається, нам слід порозумітися. Відбувається щось незрозуміле. Я маю кілька делікатних питань. Дозвольте без церемоній?
  — Я слухаю вас, — каже.
  А обличчя спокійне, як дамба.
  Запитую:
  — Вам що, нема де жити?
  Панночка трохи образилася. Точніше — трохи здивувалася:
  — Чому це нема де? У мене квартира в Дачному. А що?
  — Та нічого, по суті… Мені здалося… Я думав… Тоді ще одне запитання. Суто по-товариському… Тисячу разів вибачте… Може, я вам подобаюся?
  Настала пауза. Я відчуваю, що червонію. Нарешті вона сказала:
  — У мене претензій до вас немає.
  Так і сказала – претензій, мовляв, не маю.
  Настала пауза ще більш обтяжлива. Для мене. Вона була сповнена спокою. Погляд холодний і твердий, як куток валізи.
  Тут я замислився. Може, її спокій вищий за статеві відмінності? Вище біологічної схильності до чоловіка? Вище самої ідеї постійного місця проживання?
  - І останнє запитання. Тільки не гнівайтесь. І якщо я не правий — забудьте… Коротше, є одне припущення… Ви, бува, не працівник Комітету державної безпеки?
  Мало, думаю. Людина я все-таки помітна, нестримна. Досить багато п'ю. Бовтаю зайве. «Німецька хвиля» мене згадувала… Може, приставили до дисидента-початківця цю фантастичну жінку?..
  Тут уже, думаю, вона розкриється. А якщо має рацію — тим більше розкриється...
  Чую:
  — Ні, я в перукарні працюю...
  І потім:
  — Якщо запитань більше нема, давайте пити чай.
  То це все й почалося. Вдень я бігав у пошуках халтури. Повертався засмучений, принижений і злий. Олена запитувала:
  - Вам чаю чи каву?
  Ми майже не розмовляли. Лише обмінювалися короткою діловою інформацією. Наприклад, вона повідомляла:
  — Вам дзвонив якийсь Бескін…
  Або:
  — Де тут у вас пральний порошок?
  Мої справи її не цікавили. Я теж не ставив їй запитань. Безумство набувало щоденних, звичайних, рутинних форм.
  Мій режим дещо змінився. Шанувальники дзвонили мені все рідше. Та й чого дзвонити, якщо відгукується спокійний жіночий голос?
  Ми залишалися абсолютно незнайомими людьми.
  Олена була неймовірно мовчазна та спокійна. Це було не тяжке мовчання зіпсованого гучномовця. І не грізний спокій протитанкової міни. Це був мовчазний спокій кореня, що байдуже дослухається до шуму деревного листя…
  Пройшов тиждень. Суботнього ранку я не витримав. Я сказав... Ні, крикнув:
  - Олено! Вислухайте мене! Дозвольте мені бути абсолютно відвертим. Ми ведемо подружнє життя... Але без головного елемента подружнього життя... У нас господарство... Ви стираєте... Поясніть мені, що все це означає? Я близький до божевілля…
  Олена підняла на мене спокійний, доброзичливий погляд:
  - Я вам заважаю? Хочете, щоб я пішла?
  - Не знаю, чого я хочу! Я хочу зрозуміти… Кохання – це я розумію. Розпуста - розумію. Все розумію… Все, крім цього нормалізованого божевілля… Якби ви агентом держбезпеки, тоді все нормально… Я навіть зрадів би… У цьому відчувалася б логіка… А так…
  Олена помовчала і каже:
  — Якщо треба піти, скажіть.
  І потім, трохи опустивши вузькі монгольські очі:
  — Якщо вам потрібне ЦЕ — будь ласка.
  - Що означає це?
  Вії були опущені ще нижче. Голос звучав ще спокійніше. Я почув:
  — У сенсі інтимна близькість.
  — Та ні, — кажу. - Навіщо?..
  Хіба я насмілюсь, думаю, так грубо порушити цей спокій?!
  Минуло ще тижнів зо два. І врятувала мене – горілка. Я гуляв в одній прогресивній редакції. Додому приїхав близько першої години ночі. Ну і, як би це краще висловитися, — забувся… Посягнув… Пішов невірною дорогою майбутнього арештанта Гуревича…
  Покинутий мною камінь ліг на дно океану.
  Це було не кохання. І тим більше – не хвилинна слабкість. То була спроба захиститися від хаосу.
  Ми навіть не перейшли на "ти".
  А за рік народилася донька Катя. Так і познайомились.
  Як чоловік я був придбанням сумнівним. Роками у відсутності постійної роботи. Мав потьмянілу зовнішність декваліфікованого матадора.
  Розповідей моїх не друкували. Я ставав все більш злим і менш обережним. Влітку сімдесятого року мої перші рукописи вирушили на Захід.
  У мене з'явилися знайомі іноземці. Сиділи до глибокої ночі. Охоче пили горілку, закушуючи ліверною ковбасою.
  Комунальний сусід Тихомиров загрозливо бурмотів:
  — Та й знайомі у вас! Типу Синявського та Даніеля…
  Восени того року мене знову згадували західні радіостанції.
  Олену мої розповіді не цікавили. Її взагалі цікавила діяльність як така. Її обмеженість здавалася мені частиною безмежного спокою.
  У моєму житті, таким чином, панували дві протиборчі стихії. Зліва бушував океан нонконформізму, що зароджується. Праворуч розстелялася незворушна гладь міщанського благополуччя.
  Так я й брехав, спотикаючись, вузькою смужкою землі між цими двома океанами.
  Олена тим часом пішла зі своєї перукарні. Влаштувалася на роботу у видавництво «Радянський письменник» — коректором. Для мене це було сюрпризом. Я й не знав, що вона така грамотна. Як не знав і багато чого іншого. І не знаю досі.
  Через рік стався у неї конфлікт із владою. Це було так.
  Видавництво випустило дефіцитну книгу Ахматової. На частку співробітників припала обмежена кількість екземплярів. Когось обійшли зовсім. І в тому числі – мою дружину.
  Вона пішла до директора видавництва. Висловила йому свої претензії. Кондрашов у відповідь сказав, понизивши голос:
  — Ви не вловлюєте складного політичного контексту. Більшість тиражу відправлено за кордон. Ми повинні заткнути рот буржуазної пропаганди.
  — Заткніть мені, — попросила Олена.
  Так між нами утворилося часткове дисидентське порозуміння.
  Минали роки. Зростала наша донька. Вона говорила, маючи на увазі мій японський транзистор:
  - Я твоє "бібісі" на вікно переставила...
  Ми жили бідно, часто сварилися. Я виходив із себе — дружина мовчала.
  Мовчання – величезна сила. Треба його заборонити, як бактеріологічну зброю.
  Я все скаржився на відсутність перспектив. Олена казала:
  — Напиши дві тисячі оповідань. Хоч один та надрукують…
  Я думав - що вона каже?! Що мені користі в одному оповіданні?!
  І навіть ображався.
  Даремно…
  Різні у нас були масштаби та пропорції. Я наголошував на одиниці. Олена наголошувала на безлічі.
  Вона мала рацію. Перемогти можна лише кількістю. Уся світова історія це доводить.
  Я так мало знав про свою дружину, що завжди дивувався. Мене дивувало будь-яке порушення її спокою.
  Якось вона заплакала, бо її принизили в домоуправлінні. Щиро кажучи, я навіть зрадів. Значить, щось здатне збуджувати її пристрасті.
  Але це траплялося рідко. Найчастіше вона була незворушна.
  У сімдесяті роки розпочалася еміграція. Виїжджали близькі друзі. На цю тему точилися нескінченні розмови. А я все твердив:
  - Що мені там робити?! Безглуздо бігти з рідного дому! Якщо література — занепокоєння, наше місце у в'язниці…
  Олена мовчала. Начебто навіть стала ще мовчазнішою.
  Дні тяглися в нескінченному сумному застілля, частих проводах та нічних розмовах.
  Я добре пам'ятаю той лютневий день. Олена прийшла з роботи і каже:
  — Усі… ми їдемо… Набридло…
  Я намагався щось заперечувати. Говорив про батьківщину, про Бога, про переваги високого соціального тиску, про мовну та колористичну гамму. Навіть берези згадав, чого собі віку не пробачу…
  Але Олена вже пішла комусь дзвонити.
  Я розсердився і поїхав на місяць до Пушкінського заповідника. Повертаюся – Олена дає мені підписати якісь папери. Я питаю:
  - Вже?
  — Так, — каже, — все вирішено. Документи вже на руках. Впевнена, що нас відпустять. Це може статися протягом двох тижнів.
  Я розгубився. Я не думав, що це станеться так швидко. Вірніше, сподівався, що Олена вмовлятиме мене.
  Адже це я ненавидів радянський режим. Адже це мої оповідання не друкували. Адже це я був мало не дисидентом.
  До останнього дня я був у якомусь заціпенінні. Механічно робив необхідні дії. Зустрічав і проводжав гостей.
  Настав день від'їзду. В аеропорту зібрався натовп. Головним чином мої друзі, любителі випити.
  Ми попрощалися. Олена виглядала абсолютно незворушною. Хтось із моїх родичів подарував їй чорно-буру лисицю. Мені довго снилася потім вишкірена лисяча фізіономія.
  Донька була у незграбних скороходівських туфлях. Вигляд у неї був розгублений. Того року вона була зовсім негарною.
  Потім вони сіли до автобуса.
  Ми чекали, коли здійметься літак. Але літаки злітали часто. І важко було зрозуміти, що наш…
  Тужити я почав дорогою з аеропорту. Вже в таксі почав пити з шийки. Шофер казав мені:
  — Пригніть.
  Я відповів:
  - Не ллється...
  З того часу все моє життя змінилося. Мною опанував занепокоєння. Я думав лише про еміграцію. Пив і думав.
  Олена надсилала нам листівки. Вони були схожі на шифровані повідомлення:
  «Рим – велике красиве місто. Вдень тут спекотно. Вечорами грає музика. Катя здорова. Ціни порівняно низькі…»
  Листівки були сповнені спокою. Мати перечитувала їх знову і знову. Все намагалася знайти якісь почуття. Я знав, що це марно.
  Подальші події викладаю пунктиром.
  Звинувачення в дармоїдстві та притонотриманні… Підписка про невиїзд… Слідчий Михалєв… Якісь неясні побої в міліції… Серія передач «Німецької хвилі»… Арешт і суд на вулиці Толмачова… Дев'ять діб у Каляївській в'язниці… Несподіване звільнення…
  Полковник ОВІРа сказав мені ввічливо і дружелюбно:
  - Вам треба їхати. Дружина поїхала, і вам давно час.
  З почуття суперечності я заперечив:
  — Ми, — говорю, — не зареєстровані.
  — Це формальність, — широко посміхнувся полковник, — а ми не формалісти. Ви ж їх любите?
  — Кого їх?
  — Дружину та доньку… Ну, звичайно, кохайте…
  Так моя любов до дружини та доньки стала фактом. І засвідчив його — полковник МВС.
  Я намагався зорієнтуватися. У світі було два реальні полюси. Ясне, рідне, задушливе – ТУТ і невідоме, напівфантастичне – ТАМ. Тут — неосяжні простори болісного життя серед друзів та ворогів. Там — лише дружина, крихітний острівець її незворушного спокою.
  Усі мої надії були там. Не знаю, заради чого я морочив голову полковнику ОВІРу...
  Через шість тижнів ми були в Австрії. Відень нагадував один із районів Ленінграда. Десь між Фонтанкою та Садовою.
  Єдиною серйозною деталлю міського пейзажу була річка. Річка, яка на третій чи четвертий день виявилася Дунаєм.
  На сірому вуличному фоні виділялися повії. Вони були схожі на героїнь закордонних кінокомедій.
  Ми оселилися у готелі «Адмірал». Мати цілими днями читала Солженіцина. Я щось писав для емігрантських газет та журналів. Головним чином розписував свої неіснуючі дисидентські подвиги.
  На той час Олена вже переселилася до Америки. Її листи ставали дедалі лаконічнішими:
  «Я працюю друкаркою. Катя ходить до школи. Район порівняно безпечний. Хазяїн будинку - симпатичний літній американець. Його звуть Ендрю Коваленко…»
  В Австрії ми прожили до літа. Відень був проміжним етапом між Ленінградом та Америкою. Напевно, таку відстань можна здолати лише у два стрибки.
  Нарешті, ми отримали американські документи. Сім годин над океаном здалися мені вічністю. Занадто мало цікавого у просторі як такому.
  Літак був американською територією. Бортпровідниці трималися незалежно.
  В аеропорту імені Кеннеді на нас чекали друзі. Відомий фотограф Кулаков із дружиною та сином. Привітавшись, вони одразу почали лаяти Америку.
  — Купуй «Тойоту», старий, — говорив Кулаков, — а ще краще — «Фольксваген». Американські машини — лайно!
  Я запитав:
  — А де Олена та Катя?
  Кулаков простяг мені записку:
  «Розташуйтеся. Ми у Клубі здоров'я. Будемо близько восьми. Їжа у холодильнику. Олена».
  Ми поїхали додому, у Флашинг. Навколишній горизонтальний пейзаж нагадував виворот Московського вокзалу. Хмарочоси були відсутні.
  Мати подивилася у вікно і каже:
  — Зовсім порожня вулиця…
  - Це не вулиця, - заперечив Кулаков, - це хайвей.
  - Що означає - хайвей? — спитала мати.
  — Більшаку, — відповів я.
  Олена займала перший поверх невисокого цегляного будинку. Кулаков допоміг нам внести валізу. Потім сказав:
  - Відпочивайте. У Європі вже ніч. А завтра я вам подзвоню.
  І поїхав.
  Я, звичайно, не чекав, що мене зустрічатиме делегація американських письменників. Але Олена приїхати в аеропорт, я думаю, могла б…
  Ми опинилися у порожній квартирі. На підлозі у двох кімнатах лежали матраци. Скрізь був розкиданий одяг.
  Мати зазирнула в холодильник і каже:
  — Сир майже такий самий, як у нас…
  Раптом я відчув шалену втому. Ліг поверх ковдри і закурив. Контури насправді розпливалися.
  Хто я і звідки? Що з нами відбувається? І чим усе це скінчиться?
  Нове життя здавалося надто повсякденним для значних змін.
  Ще я подумав:
  «Як виникає людська близькість? Що потрібно людям для відчуття спорідненості?..»
  Я прокинувся рано-вранці. За вікном гойдалася гілка. Поруч хтось був.
  Я запитав:
  - Хто це?
  — Олено, — відповів спокійний жіночий голос.
  І далі:
  — Як ти погладшав! Тобі треба бігати вранці.
  — Тікати, — кажу, — практично нікуди… Я хотів би залишитися тут. Сподіваюся, це можливо?
  - Звичайно. Якщо ти любиш нас...
  — Полковник каже: люблю.
  - Любиш - так залишайся. Ми не проти…
  — До чого тут кохання? - Сказав я.
  Потім додав:
  — Кохання — це для підлітків… Тут уже не кохання, а доля… Між іншим, де Катя?
  — На циновці поруч із бабусею…
  Потім Олена сказала:
  - Відвернися.
  Я накрив фізіономію американською газетою.
  Олена встала, одягла халат і питає:
  — Тобі чаю чи кави?
  Тут з'явилася Катя. Але це вже інша тема.
   Розділ дванадцятий
  Колись її не було зовсім. Хоча уявити цього я не можу. І взагалі, чи можна собі уявити те, чого не було? Потім її принесли додому. Рожевий, несподівано легкий пакет із мереживом.
  Цікаво відзначити — Катине дитинство я пам'ятаю гірше, ніж своє.
  Пам'ятаю, вона серйозно хворіла. Здається, це було запалення легень. Її відвезли до лікарні. Мати та бабусю туди не пускали. Становище було загрозливе. Ми не знали що робити.
  Нарешті, мене викликав головний лікар. Це була неохайна і навіть напідпитку людина. Він сказав:
  — Не залишайте дружину та матусю. Будьте поряд…
  - Ви хочете сказати?..
  — Зробимо все, що можна, — відповів лікар.
  — Пустіть у лікарню мою дружину.
  - Це заборонено, - сказав він.
  Настали жахливі дні. Ми сиділи біля телефону. Чорний апарат здавався головним винуватцем нещастя. Раз у раз дзвонили сторонні, веселі люди. Мати іноді виходила на сходи — плакати.
  Якось їй зустрівся між поверхами старий знайомий. То справді був артист Меркурьев. Колись вони разом працювали. Мати розповіла йому про наші справи. Меркур'єв порився в кишенях. Виявив дві копійки. Пішов у автомат.
  — Меркур'єв каже, — сказав він, — пустіть Норку до лікарні.
  І матір одразу пустили. А потім і дружині дозволили чергувати ночами. Тож єдина зброя у боротьбі проти радянської держави — абсурд…
  Загалом донька росла. Ходила до дитячого садка. Іноді я забирав її додому. Пам'ятаю білу дерев'яну лаву. І купу дитячого одягу, набагато більше предметів, ніж у дорослих. І те, як я брав дочку за пояс, легенько струшуючи.
  Потім ми йшли вулицею. Згадується відчуття рухомої маленької долоні. Навіть крізь рукавицю відчувалося, яка вона гаряча.
  Мене вражала її безпорадність. Її вразливість до транспорту, вітру… Її залежність від моїх рішень, дій, слів…
  Я думав — скільки років це триватиме? І відповідав собі — до кінця.
  Пригадується одна розмова в електричці. Мій випадковий попутник говорив:
  «…Я мріяв про сина. Спочатку засмутився. Потім нічого. Народися в нас хлопчик, я б капітулював. Міркував би приблизно так: сам я трохи досяг у житті. Мій син досягне більшого. Я передам йому досвід своїх невдач. Він виросте мужнім та цілеспрямованим. Я ніби перейду до мого сина. Тобто загину…
  Із донькою все інакше. Вона потребує мене, і так буде до кінця. Вона не дасть мені забути про себе…»
  Донька росла. Її вже було видно з-за стільця.
  Пам'ятаю, вона повернулася із дитячого садка. Не роздягаючись, спитала:
  - Ти любиш Брежнєва?
  До цього мені не доводилося її виховувати. Вона сприймалася як цінний неживий предмет. І ось — я маю щось говорити, пояснювати…
  Я сказав:
  — Любити можна тих, кого добре знаєш. Наприклад, маму, бабусю. Або в найгіршому разі — мене. Брежнєва ми знаємо, хоч часто бачимо його портрети. Можливо, він добрий чоловік. А може, і ні. Як можна любити незнайому людину?..
  — А наші вихователі його люблять. - Сказала дочка.
  — Ймовірно, вони краще за нього знають.
  - Ні. - сказала донька, - просто вони - вихователі. А ти лише тато…
  Потім вона почала швидко дорослішати. Задавала важкі питання. Начебто здогадувалася, що я невдаха. Іноді питала:
  — Чого ж тебе не друкують?
  - Не хочуть.
  - А ти напиши про собаку.
  Мабуть, доньці здавалося, що про собаку я напишу геніально.
  Тоді я вигадав казку:
  «У деякому царстві жив-був художник. Викликає його король і каже:
  - Намалюй мені картину. Я тобі добре заплачу.
  — Що я маю намалювати? — спитав митець.
  — Все, що завгодно, — відповів король, — за винятком маленької сірої качанчика.
  — А все інше можна?! - Вразився художник.
  - Ну звичайно. Все, окрім маленької сірої комашки.
  Художник поїхав додому.
  Минув рік, другий, третій. Король занепокоївся. Він наказав розшукати художника. Він запитав:
  — Де ж обіцяна картина?
  Художник опустив голову.
  - Відповідай. - наказав король.
  — Я не можу написати її, — сказав художник.
  - Чому?
  Настала довга пауза. Потім митець відповів:
  — Я думаю тільки про сіру кошечку…»
  - Ти зрозуміла, що я хотів сказати?
  - Так.
  — Що ти зрозуміла?
  — Мабуть, він добре її знав.
  - Кого?
  — Кошеня…
  Потім наша донька ходила до школи. Навчалася досить пристойно. Хоча яскравих здібностей не виявляла.
  Спершу я засмучувався. А потім заспокоївся. У талановитих одні нещастя в житті.
  Катина життя протікало без особливих драм. У школі її не кривдили. Я був у дитинстві набагато сором'язливіший. Все ж таки у неї був повний комплект батьків. До того ж — бабуся та собака.
  До мене донька ставилася добре. Трохи співчуття, трохи зневаги. (Адже я не вмів лагодити електрику. Ну, і мало заробляв…)
  Як усі ленінградські школярі, вона була досить розвиненою. Їй було відоме моє ставлення до влади. Якщо по телебаченню виступав Брежнєв, Катя стежила за моєю реакцією.
  Вона казала мені:
  — Навіщо ти ходиш роздягнений?
  Мабуть, я був їй фізично неприємний. Може, так і має бути. Дітям властива такого роду антипатія. (Батькам ніколи.) У неї почав псуватися характер. Я подарував їй відросток кактусу. Написав такий вірш:
  Наша маленька донька
  На кшталт цієї квіточки
  - Обов'язково уколю.
  Навіть тих, кого люблю.
  
  У сімдесят восьмому році ми емігрували. Спочатку поїхали дружина та донька. Це було розлучення. Хоча формально ми розлучилися за кілька років до цього. Розлучилися, але продовжували мучити одне одного. І кінця цього не було видно.
  Кажуть, шлюб на межі розлучення – найміцніший. Але ми переступили цю межу. Моя дружина відлетіла до Америки, довіривши океану те, що належить вирішувати самим.
  Донька поїхала з нею. Це було природно. А я залишився з матір'ю та Глашею.
  Я не хотів їхати. Точніше, знав, що ще рано.
  Мені треба було підготувати рукописи. Вичерпати якісь можливості. А може, досягти критичної точки. Тієї риси, за якою починається божевілля.
  І я лишився. Мати залишилася зі мною. Це також було природно.
  Після від'їзду дружини та доньки події розвивалися у прискореному темпі. Як у романі автора-початківця, що квапливо дописує останні сторінки.
  Мене звідусіль вигнали. Позбавили останніх заробітків. Я все більше пив.
  Потім якісь дивні побої в міліції. (Я б сприйняв їх метафізично, якби вони не повторилися двічі.) Тиждень у Каляєвській в'язниці. І нарешті – ОВІР, митниця, віденські сосиски…
  Чотири роки я мешкаю в Америці. Знову ми разом. Хоча формально все ще розлучені.
  Відносини з донькою – колишні. Я, як і раніше, позбавлений того, що може її підкорити.
  Навряд чи стану американським співаком. Або кіноактором. Або продавцем наркотиками. Навряд чи розбагатію настільки, щоб позбавити її проблем.
  Крім того, я, як і раніше, не вмію керувати автомобілем. Не цікавлюсь рок-музикою. А головне — погано знаю англійську.
  Нещодавно вона сказала ... Точніше, сказала ... Як би це краще висловитися?.. Коротше, я почув таку фразу:
  — Нарешті, тебе друкують. А що змінилося?
  — Нічого, — сказав я, — нічого…
   Розділ тринадцятий
  Висновок
  Перед вами історія моєї родини. Сподіваюся, вона досить проста. Мені залишилося додати лише кілька слів. 23 грудня 1981 року у Нью-Йорку народився мій синок. Він – американець, громадянин Сполучених Штатів. Звати його — уявіть собі — містер Ніколас Доулі.
  Це те, до чого прийшла моя родина та наша батьківщина.
   Марш самотніх
   Піднесення та загибель «Нового Американця»
  (Замість передмови)
  Ці нотатки нагадують промову біля власної труни.
  Ви тільки уявіть собі – ясний зимовий день, розгорнута могила. У головах білі квіти. Навколо скорботні обличчя друзів та родичів. У блідому грудневому небі тануть звуки похоронного маршу.
  І тут - піднімаєтеся ви, смертельно блідий, ошатний, гарний, усипаний пелюстками гладіолусів.
  Заглушаючи злякані крики натовпу, ви вимовляєте:
  — Одну хвилиночку, не розходьтеся! Зараз я поіменно назву людей, які увігнали мене в труну!
  Велика спокуса вимовити викривальну промову біля своєї могили. Ось чому я вирішив видати цю маленьку збірку.
  
  
  Ця збірка для тих, хто знав і любив «Новий американець» у період його розквіту. Хто сумує про колишню його пишність. У кому мешкає відчуття втрати.
  Парадокс у тому, що «Новий американець» — живий. Він живий, як марксистсько-ленінське вчення. За всіх очевидних рис його деградації і занепаду.
  Помер, власне, я. «Новий американець» лише переродився.
  Хоча в ньому, як і раніше, працюють талановиті люди. Зберігаються привабливі риси інститутського капусника. І газета, як і раніше, оформлена зі смаком.
  Але головне – зникло. Те, заради чого й створювався "Новий американець". Що принесло йому якусь популярність.
  "Новий американець" втратив риси демократичної альтернативної газети. Він перестав бути вільною дискусійною трибуною.
  Вмирання "Нового американця" - пишно і безповоротно. Так іде під воду великий океанський корабель. Але щогли – видно…
  Історією "Нового американця" займуться інші. Для цього я надто суб'єктивний. Тим більше, що багато хто пам'ятає, як це все починалося.
  Хтось пам'ятає добре. Хтось погане. Наша пам'ять вибіркова, як урна.
  Тому я лише швидко торкнуся історичних віх. Залишаючись у рамках скромної громадянської панахиди…
  Як я тепер усвідомлюю, газета з'явилася у винятково сприятливий момент. Еміграція досягла піку. З авторами не було проблем. (Як ні і тепер. Грамотеєв вистачає. З одних докторів наук можна сколотити пристойну футбольну команду.) Потреба нової газети здавалася очевидною. Існуюча російська преса не задовольняла читача. «Нове російське слово» користувалося мовою, якою пояснювалися лакеї у Ертеля та Златовратського…
  Загалом справа пішла. Ми отримали банківську позику – 12 тисяч доларів. Що стало причиною немислимих чуток. Щодо того, що нас субсидує КДБ.
  А ми всі раділи. Ми говорили:
  — Це добре, що нас вважають агентами КДБ. Це зміцнює нашу фінансову репутацію. Нехай думають, що ми багатії.
  Газета стала дійсністю. Відчуття дива змінилося повсякденними турботами. Ми заглибились у джунглі американського бізнесу.
  Ідеї у нас виникали щохвилини. І кожна відкривала дорогу до багатства.
  Коли ідей накопичилося достатньо, ми звернулися до знайомого американця Гольдберга. Гольдберг ознайомився із ідеями. Потім суворо промовив:
  — За цю ідею ви отримаєте рік ув'язнення. За цю – два. За цю — чотири із конфіскацією майна. А за цю вас просто депортують ...
  Довелося розпочинати все спочатку.
  Одночасно вироблялася творча позиція газети. Ми проголосили:
  "Новий американець" є демократичною вільною трибуною. Він висловлює різні, іноді діаметрально протилежні погляди. Висновки читач робить сам…
  Ми називали себе єврейською газетою. Щиро кажучи, я був проти такого формулювання. Я вважав "Новий американець" газетою третьої еміграції. Без наголосу на єврействі.
  Розпочалися розмови у громадських колах. Нас звинувачували у зневазі до Росії. У містечковому шовінізмі. У корисливих спробах домогтися розташування багатих єврейських організацій.
  Старий друг подзвонив мені із Франції. Він сказав:
  — Кажуть, ти записався до правовірних євреїв. І навіть зробив обрізання.
  Я відповів:
  - Володю! Я не став правовірним євреєм. І обрізання не робив. Я можу це довести. Я не можу простягнути тобі свого доказу через океан. Натомість я можу пред'явити його в Нью-Йорку твоїй довіреній особі.
  Паралельно з єврейським шовінізмом нас звинувачували у юдофобії. Називали антисемітами, погромниками та чорносотенцями. Пригадуючи у зв'язку з цим Арафата, Ріббентропа, Гоголя.
  Один простодушний читач мені так і написав:
  — Ви самого Гоголя перевершили!
  Я йому відповів: «Твоїми б вустами…»
  У нашій газеті публікувалися дискусійні матеріали про Солженіцина. Боже, який це викликав галас. Нас звинувачували у допомозі радянському режиму. У прокомуністичних настроях. Чи не в тероризмі.
  Поширилася легенда, що я, будучи тюремним наглядачем, фізично бив Солженіцина. Хоча коли Солженіцина посадили, мені було три роки. В охорону ж я потрапив за двадцять років. Коли Солженіцина вже висунули на Ленінську премію...
  І все-таки справи йшли непогано. Про нас писали всі великі американські газети та журнали. Я отримував вирізки із Франції, Швеції, Західної Німеччини. Був запрошений як редактор на три міжнародні симпозіуми. Мовив по радіо. Постріл на телевізійних екранах.
  У нас були передплатники навіть у Південній Кореї.
  Я міг би навести тут сотні документів. Від листів мера Коча до анонімки латиською мовою. Але це зайве. Хто читав газету, той знає…
  Річний ювілей ми відзначали у ресторані «Сокіл». Територією він дорівнює Ватикану. У величезному залі зібралося чоловік дев'ятсот. Багато хто спеціально приїхав з Філадельфії, Коннектикуту і навіть Техасу.
  Мабуть, це був найкращий день мого життя.
  Подальші події викладаю швидко, пунктиром.
  Відчуття сенсаційності та тріумфу не пропадало. Хоча проблем було достатньо. По-перше, не вистачало грошей. Що розхолоджувало при всьому нашому ентузіазмі.
  Потрібен був добрий бізнес-менеджер. Простіше кажучи, адміністратор. Ділова людина. Та ще певною мірою — ідеаліст.
  Впевнений, що такі є. Впевнений, що гроші не можуть бути самоціллю. Особливо тут, в Америці.
  Скільки потрібно людині для повного благополуччя? Сто, двісті тисяч на рік? А люди тут повертають мільярдами.
  Мабуть, гроші стали еквівалентом інших, значніших за класом цінностей. Ферментом та вітаміном американського прогресу.
  Сума перетворилася на цифру. Цифра перетворилася на геральдичний знак.
  Не грошей прагне розумний бізнесмен. Він прагне повної та гармонійної тотожності зусиль і результату. Найпереконливішим показником якого є цифра.
  Коротше, потрібний був адміністратор. Я вважав, що всі нещастя через це.
  До того ж, монопольна преса тиснула нещадно. Опрацьовувала наших рекламодавців. Тероризувала авторів. Розпускала про нас жахливі чутки.
  Згодом мені набридло виправдовуватися. Нехай люди думають, що саме я отруїв пані Боварі…
  Колись Сидих опиниться в раю. І скажуть йому апостоли:
  — Усім ти гарний, дядьку Яше! А ось Сергію Довлатова не оцінив...
  Ішов час. Обстановка у редакції була чудова. З легкою поправкою на загальне божевілля.
  Пам'ятаю, Наталія Шаримова збиралася до друкарні. Справа була ввечері. Район досить мерзенний.
  Я сказав бородатим чоловікам Вайлю та Генісу:
  — Погано, якщо Шаримова поїде в друкарню одна.
  На що гарний щільний Геніс мені відповів:
  — Але ж ми з Петькою їздимо…
  Обстановка була весела та святкова. Хоча давно вагалася земля у мене під ногами.
  Я пропрацював у «Новому американці» два роки. Був, пишно висловлюючись, одним із його творців. І – найманим редактором. Щоправда, без заробітної плати. Співвласником не був. Акцій не мав.
  Парадокс полягав у наступному. У газети було троє господарів. І з десяток найнятих робітників. Господарі працювали безплатно. Як і належить власникам нового бізнесу. У розрахунку на майбутні бариші.
  Наймані працівники зарплату отримували. Гарну, але маленьку. Точніше, маленьку, але хорошу.
  Отже, господарі одержували моральне задоволення.
  Найманці – скромну зарплату.
  Я ж був особистістю парадоксальною. Психологічно – господарем. Юридично - найманцем. Хазяїном без власності. Найманцем без заробітної плати.
  Тримався відповідним чином. Вимагав у господарів звітності. Давав поради керівництву. Виснажував Бориса Меттера міркуваннями дисципліни.
  І мене звільнили. Без жодних труднощів. Бо я був у юридичному розумінні — ніхто.
  Я пішов. До мене приєднався творчий склад. Ми вмовили пана Дескала з «Русіка» фінансувати «Нове світло». Газета проіснувала місяці зо два.
  Потім пан Дескал купив "Новий американець". Запропонував нам повернутись. Обіцяв творчу свободу. І я повернувся.
  Ви скажете:
  - Гарний! Його образили, а він повернувся. Де ж твоє почуття власної гідності?
  Я відповім:
  — «Новий американець» був моїм улюбленим дітищем. Предметом усіх моїх надій. Пишно кажучи — справою життя. Чи відома вам межа, де повинна зупинитися людина, яка чіпляється за своє життя?!
  Далі все було просто. Творча свобода виявилася міфом. Все інше не мало значення.
  Зарплату нарешті платили. З пісні слова не викинеш.
  Повторюю, для мене це значення не мало. На той час я вже щось заробляв літературою.
  І я пішов, цього разу з доброї волі.
  Пана Дескала я не звинувачую. Він бізнесмен. Начхати йому на світову культуру. Російською — тим більше. Він заробляє гроші. Це його право.
  Він мені навіть чимось симпатичний. Такий відвертий деляга. Нерозумно було сподіватися, що середній американець — Воннегут.
  Ми представили Дескалу ультиматум. Свобода — чи йдемо.
  І я пішов. Це все…
  Газета стала етнічною, національною. За місяць співробітникам заборонили згадувати свинину. Навіть у статтях на економічні теми. М'яко рекомендували замінити її фаршированою щукою.
  Лише Вайль та Геніс, як і раніше, працюють талановито. Не гірше за Зікмунда з Ганзелкою. Література для них – Африка. І все довкола — суцільна Африка. Від яскравих вражень лопаються кровоносні судини... Та пишуть талановито. З пісні… Втім, я це вже казав…
  З газетою покінчено. То була моя остання авантюра. Останній спалах молодості, що затяглася. Відтепер я — розсудливий і невибагливий літератор середньої руки.
  («Середня рука» — відповідна назва для чоловічого клубу…)
  
  
  Два роки я писав свої «Колонки редактора». Мені здається, що в них відобразилася історія третьої еміграції. Якщо не історія еміграції, історія газети. Якщо не історія газети, то історія моєї душі.
  Переписувати їх я не наважився. Адже наші дурниці, зриви, помилки це теж історія. Тож друкую все як є.
  Про деякі висловлювання я жалкую. Інші готовий витатуювати у себе на грудях.
  Я назвав свою книжку «Марш самотніх». На жаль, ми були самотні навіть у нашу найкращу пору. Самотні ми і зараз. Тільки кожен окремо.
  Передмова моя затяглася. Незабаром ранок. Як сказав би Моргуліс:
  «Димчасто-сірим фалосом мулата встає під вікнами зоря…»
  Відмикає свою лавочку індус, що торгує газетами. Навіть він, уявіть, знає, що я — колишній редактор «Нового американця».
   Місяця три тому…
  Місяця три тому я відвідував ювелірні курси. Там займався і англійською мовою. Викладачка Кетрін любила ставити несподівані запитання. Пам'ятаю, вона спитала:
  — Як ти гадаєш, чи буде війна?
  Я відповів:
  - Війна вже йде. Лише американці цього не знають.
  - Тобто, як?
  - Дуже просто. У Тегерані захопили американське посольство. А це юридично – територія США. Крім того, є 50 військовополонених.
  — Що ж нам робити? — спитала Кетрін.
  Я не дипломат, не політик і генерал. І навіть не американець. Я намагаюся поглянути на цю справу з життєвого погляду.
  Поведінка людини та поведінка держави - співставні. Самозахист та обороноздатність — поняття ідентичні, різниця в масштабах, а не як.
  Мої уявлення про самозахист формувалися у таборах. Там я зрозумів раз і назавжди:
  Готовність до бійки означає здатність її розпочати. Якщо цього змушують обставини.
  Можна й утриматись. Піти з побитою фізіономією. Тобто капітулювати...
  На жаль, поразка у бійці не означає її кінця. Тебе будуть бити систематично. І нарешті знищать у тобі людину.
  Те саме відбувається і з державою.
  Готовність до війни означає здатність її розпочати. Якщо цього змушують обставини.
  Тіто говорив:
  — Ми боротимемося до останнього!
  Його не зачепили. Прожив життя шановною людиною.
  Щось подібне вигукнув і Чаушеску. Або натякнув. Його не чіпають.
  Я чую розумні тверезі аргументи:
  — А якщо війна?! Це означає кінець?! Що може бути жахливішою за смерть?!
  Жахливіша смерть — боягузтво, малодушність і неминуче за цим рабство.
  Та й чи не рано говорити про смерть? Он євреї звільнили своїх заручників, і нічого. Живі-здорові.
  Вміти треба…
   Нам часто запитують…
  Нам часто запитують:
  — Якої національності ваша газета? Російською, американською чи єврейською?
  Питання досить складне. Хоча колись у Союзі він вирішувався елементарно.
  Кожен мав паспорт. У ньому п'ята графа. І в цій графі недвозначно вказувалося: російська, єврей чи, скажімо, татарин.
  Я, скажімо, був вірменином — по матері. Мій друг, Арій Хаймович Лернер, — у росіяни пробився. Навіть не знаю, як йому це вдалось. Говорять, теща російська була.
  Мій приятель художник Шер говорив:
  — Я наполовину російська, наполовину українець, наполовину поляк і наполовину єврей.
  Ось яка була унікальна людина! З чотирьох половин...
  Загалом влаштовувалися як могли. Хто в греки йшов, хто в турки подавався...
  Потім почалася еміграція. І повалив народ назад, у євреї. Замиготіли якісь бабусі із міста Шклова. Якісь дідусі з Бердянська. Мій знайомий Пономарьов спеціально в Гомель їздив, тітку наймати... Єврейські наречені та наречені різко підскочили в ціні.
  Початківця емігранта Куніна запитали:
  — Ти хоч Жаботинського читав?
  — Та ви плутаєте, — здивувався Кунін, — це Юрій Власов книгу написав, а Жаботинський, кажуть, і важко читає…
  І нарешті ми тут. І скінчився весь цей безглуздий балаган.
  Та будь ти ким хочеш! Ким почуваєшся! Російським, євреєм, таджиком!
  Тепер про газету.
  Ми говоримо та пишемо російською мовою. Наша духовна вітчизна - багатостраждальна російська культура.
  І тому ми – РОСІЙСЬКА ГАЗЕТА.
  Ми живемо в Америці. Вдячні цій країні. Шануємо її закони. І, якщо знадобиться, воюватимемо за американську демократію.
  І тому ми – АМЕРИКАНСЬКА ГАЗЕТА.
  Ми – третя еміграція. І читає нас третя еміграція. Нам близькі її проблеми. Зрозумілі її настрої. Доступні її інтереси.
  І тому ми є ЄВРЕЙСЬКА ГАЗЕТА.
  Ось так справи.
  Хтось незадоволений?
  Переживемо.
  Адже волю, здається, ще не скасували!
   Ми часто ставимо собі запитання.
  Ми часто ставимо собі запитання:
  — Яким є наш гіпотетичний ідеальний читач? Хто він? Чим займається? Наскільки високий його культурний рівень?
  Одні доброзичливці рекомендують:
  — Газета ваша надто розумна. Культура та політика… Пишіть більше про спорт… Про фудстемпи… Про те, де кого зарізали…
  Інші, навпаки, радять:
  - Навіщо нам спорт? Навіщо ці кулінарні рецепти та голлівудські плітки? Пишіть більше про духовне, про піднесене…
  Становище наше досить складне. І ось чому.
  У моєму рідному Ленінграді видавалося близько двохсот газет. Була, наприклад, газета «За культуру торгівлі». Або, скажімо, — «М'ясний гігант». (Орган ленінградського м'ясокомбінату.) Виходила газета «Моряк Балтики». (У якій у свій час працював наш президент Борис Меттер.) «Будівельний робітник». (Де починав Олексій Орлов.) Або - "За кадри верфям". (Де починав я сам.)
  Був навіть такий друкований орган — «Голос гаманця». (Газета паперового комбінату.)
  Загалом багато було газет. На будь-який смак. Все, що завгодно, можна було там прочитати. Все, окрім правди…
  Тут – становище інше. Коло читачів досить вузьке. Аудиторія порівняно невелика.
  Ось і виходить, одна газета має задовольняти багатьом вимогам.
  Колись, я певен, тут виходитимуть десятки видань. Але зараз про це рано говорити.
  А отже, наша газета має бути різноманітною, багатосторонньою, універсальною.
  Так само ми представляємо і нашого гіпотетичного читача.
  Це людина будь-якого віросповідання, яка ненавидить тиранію, демагогію та дурість.
  Має широкий кругозір у сфері політики, науки, мистецтва.
  Той, хто віддає належне як високій літературі, так і розважальному читанню.
  Чужий снобізму, який цікавиться шахами та футболом, голлівудською хронікою та астрологічними прогнозами.
  Це людина, стурбована долями заручників, але готова захопитися і кросвордом.
  Це людина, яка усвідомила головне - світ врятують відвага, доброта та шляхетність.
  Коротше, це — звичайна людина, проста і складна, сумна і весела, розважлива і безтурботна…
  Сподіваюся, ти впізнаєш себе, читачу?
   З дитинства нам твердили…
  З дитинства нам твердили:
  — Бога немає... Матерія первинна... Людина походить від горили...
  Атеїстична пропаганда досягала своєї мети. Її доктрини сприймалися як щось безперечне.
  Та й саме життя частково до цього підштовхувало. Подивишся на іншого співвітчизника — справді від горили. Причому недавно…
  Атеїстична пропаганда досягала також зворотної мети. Значна частина інтелектуалів дійшла релігії. І в цьому не лише опозиція державному матеріалізму. У цьому — туга за втраченою духовністю, жага до безпосередніх почуттів…
  І ось ми тут, на волі. Затихла боротьба за комуністичні ідеали. Спали кайдани матеріалістичних доктрин. Відкинуто насильницькі догми. Забуті примусові вірування.
  Ми ситі, одягнені, здорові. Ми майже так само елегантні, як наші автомобілі. Майже такі ж змістовні, як наші холодильники.
  Може, обійдемося взагалі без ідеалів? Замінимо державний матеріалізм — побутовим, щомиті, звичайним? Зруйнуємо помилкові ідеї, і хай живе безідейність?!
  Важка дорога від правди до істини. Альтернатива правди – брехня. Альтернатива істини — інша істина, глибша, життєздатніша.
  Філософський матеріалізм належить до найглибших істин.
  Повіками протистоїть йому істина релігії, істина Бога.
  Ми, я думаю, перебуваємо десь посередині…
  Серед моїх друзів чимало навернених християн. Є також звернені юдаїсти. На жаль, я не помітив, щоб вони були милосерднішими, співчутливішими, а головне — терпимішими за інших людей.
  Мабуть, таке приходить не одразу.
  При цьому, я знаю, у таборах так звані "релігійники" трималися з винятковою мужністю. У найтяжчі хвилини вони виявляли бадьорість духу та готовність до самопожертви. Було помітно, що віра дає їм силу протистояти нестерпному гніту.
  Ув'язнені, та й наглядачі, ставилися до віруючих з великою повагою.
  Пам'ятаю, у бараку викрили одного стукача. Хтось Бусигін, спадковий скокар, людина, далека від релігії, вигукнула:
  — Може, Бога ні! Але Юда — перед вами!
  Сам я, на жаль, людина нерелігійна. І навіть невіруючий. Хіба забобонний, як усі неврастеники.
  І все-таки часто замислююсь. Адже я вже далеко не юнак. Прийде колись смерть і викреслить мене.
  І що ж у результаті лопух на могилі? Невже це все, межа, результат?!
  Чи наші душі безсмертні? Але тоді ми повинні цінувати кожну хвилину.
   Це сталося у таборі…
  Це сталося у таборі особливого режиму. Зека Чичеванов, грабіжник і вбивця, досиджував останню добу. На ранок його мали звільнити. За плечима залишалося двадцять років.
  Вночі Чичеванов утік. Через шість годин його затримали в селищі Йосер. Чичеванов встиг зламати продуктову скриню і дико напитися. За втечу та крадіжку йому додали чотири роки.
  Ця історія буквально вразила мене. Те, що сталося, здавалося неймовірним, неприродним. Але капітан УВС Прищепа мені все пояснив. Він сказав:
  - Чичеванов відсидів двадцять років. Він звик. На волі він задихнувся б, мов риба. Ось і рвонув, щоби термін намотали…
  Щось подібне випробовуємо ми, емігранти. Десять, тридцять, п'ятдесят років неволі, і раптом свобода. Риби не риби – а дихання захоплює…
  Вісім емігрантів із десяти мотивують свій від'їзд моральними причинами. Ми вибрали – свободу.
  А здобули — свободу вибору.
  Як це незвично – поважати чужу думку! Як це дивно – дати висловитися опоненту! Як це спокусливо бути єдиним конфіден- том істини!
  Здається, свобода думок — велике завоювання демократії. Хай живе свобода думок! З легким застереженням — для тих, чию думку я поділяю.
  А як бути з тими, чию думку я не поділяю? Їх куди? До в'язниці? На сто перший кілометр? Може, просто заткнути їм горлянку? Не друкувати, не видавати, не експонувати?
  З'являється у газеті спірний матеріал. Наступного дня дзвінки:
  — Ви зробили замах на авторитети! Ви осквернили святині! Порушили, торкнулися, торкнулися...
  Ще раз кажу — немає святих за життя! Немає об'єктів поза критикою! Нема партійних вказівок! Немає методичних розробок! Немає обкомівських директив!
  Читач робить висновки – сам. І іншого шляху – немає. Точніше — є. Через радянське посольство та каси «Аерофлоту».
  Подальше прошу надрукувати жирним шрифтом:
  Газета є незалежною та вільною трибуною.
  Ця трибуна надається носіям різних, а найчастіше і діаметральних думок.
  Редакція не завжди поділяє думки авторів і несе відповідальність лише за рівень дискусії.
  В іншому — справа за читачем!
  Нелегке це благо свобода вибору. Пам'ятаю, зайшов я з матір'ю до кондитерської крамниці на Бродвеї. Щось їй не сподобалося. Вона й каже:
  — Добре було б у жалібну книгу написати. Або зателефонувати кудись…
  — А може, — кажу, — просто зайти до іншої крамниці?
   "Новий американець" - молоде видання...
  "Новий американець" - порівняно молоде видання. У нас є безліч проблем: фінансових, творчих, організаційних…
  Що нас підтримує? Впевненість у правоті розпочатої справи. Любов до газетної роботи. Довіра та ентузіазм читачів. І, зрозуміло, благородна допомога колег-журналістів.
  Нас підтримали - "Континент", "Луна", "Третя хвиля", "Російська думка". Я міг би назвати десятки славних імен.
  У цьому дещо бентежить позиція, зайнята керівництвом «НРС». Здавалося б, шановний друкований орган із багаторічною високою репутацією. Найпопулярніша російська газета в Америці. Процвітаюча комерційна установа з мільйонними оборотами.
  Так логічно та природно було б підтримати молоде видання. Або як мінімум не перешкоджати його вільному розвитку.
  Адже читацькі душі не картопля. А газета – не овочева крамниця. Міркування на кшталт: «Це мої покупці! Ідіть з мого кварталу!» - Тут недоречні ...
  Спочатку керівництво НРС відмовилося дати умови нашої підписки. (Що, до речі, незаконно.) Після цього всім авторам «НРС» було оголошено:
  "Тим, хто сприяє новій газеті, друкуватися в "НРС" забороняється!"
  Загалом: або - або! Хто не з нами, той проти нас! Геть інакодумців, до стінки, на рею!
  Тут хочеться згадати момент із минулого. У 76 році мене надрукував «Континент». Потім - "Час і ми". Радіо «Свобода» тиждень транслювало мою повість… Я тоді мешкав у Ленінграді. Виконував дрібну безіменну халтуру найбільшого партійного журналу. Редактор (негідник вищої марки) знав, що я друкуюсь у «Континенті». Він сказав:
  — Поки що немає вказівки зі Смольного — працюй!
  І я ще протягом року продовжував халтурити. Друкувався одночасно в СРСР та на Заході. Будучи вигнаним із Спілки журналістів. Будучи позбавлений всіх інших заробітків.
  Згадується ще один епізод. Колись я працював у партійній газеті. Щотижня до редакції приходила людина з обкому. Виймав із портфеля список. Це був список тих, кого не можна друкувати. І про кого небажано згадувати. "Булгаков, Ахматова, Мандельштам, Гумільов ..."
  Я не знаю прізвища цієї людини з обкому. А ім'я Мандельштам житиме, поки жива російська мова!
  І останнє. Колись я писав заявку на документальний фільм про Буніна. Серед інших вихідних матеріалів згадувалися записки Андрія Сєдих [2] . Сценарій було заборонено. Редактор «Леннаукфільму» заявив:
  — Ви б ще Мілюкова згадали!
  Мені здається, тут є над чим подумати. Чи не правда?
  Ех, Буніна немає. От би йому поскаржитися.
   Наші діти так швидко ростуть.
  Наші діти так швидко зростають.
  Я згадую дитячі ясла на вулиці Рубінштейна. Біла лава. Задник крихітного черевика, що підвернувся.
  Ми йдемо додому. Згадується відчуття рухомої маленької долоні. Навіть крізь рукавицю відчувається, яка вона гаряча.
  Мене вражала у доньці її безпорадність. Її вразливість до транспорту, вітру… Її залежність від моїх рішень, дій, слів…
  Донька росла. Її вже було видно з-за стільця. Пам'ятаю, вона повернулася із дитячого садка. Не роздягаючись, спитала:
  - Ти любиш Брежнєва?
  Я сказав:
  — Любити можна тих, кого добре знаєш. Наприклад, маму, бабусю. У найгіршому разі — мене. Брежнєва ми не знаємо. Хоча часто бачимо його портрети. Можливо, він добрий чоловік. А може, й ні…
  - Наші вихователі його люблять, - сказала донька.
  — Ймовірно, вони його добре знають.
  - Ні, - сказала дочка, - просто вони вихователі. А ти — лише тато…
  Наші діти так швидко змінюються. Англійська мова їм дається легко. Вони такі впевнені, незалежні, практичні…
  Ми були іншими. Ми були сором'язливішими і сумнішими. Більше читали. Охоче вдавалися до мрій.
  Ми носили чорні черевики, а яблуко вважали ласощами.
  Я радий, що нашим дітям добре живеться. Що вони їдять банани та халву. Що рвані джинси в них крик моди.
  Для того ми й їхали.
  Тільки я не знаю, як це пов'язано — вітаміни та принципи, джинси та почуття… Яка тут пропорція, залежність? Добре, якщо пряма. А якщо, не дай Боже, зворотна?
  Сподіваюся все буде добре.
  Відносини у мене з донькою колишні. Я, як і раніше, позбавлений того, що може її підкорити.
  Навряд чи стану американським співаком. Або кіноактором. Навряд чи розбагатію настільки, щоб позбавити її турбот. Крім того, я, як і раніше, не вмію керувати автомобілем. Цілком байдужий до приватного життя знаменитої актриси Лорен Бокал. (Таке прізвище підійшло б флотському офіцеру, що не похмелився.) І головне — погано знаю англійську. Що робить мене іноді зовсім безпорадним.
  Нещодавно вона сказала ... Точніше, сказала ... Загалом, я почув таку фразу:
  — Нарешті, тебе друкують. А що змінилося?
  Коротше, у нас все як і раніше. І я лише — тато…
   Є у радянській пропаганді…
  Є у радянській пропаганді чудова риса. Напориста, гучна, всюдисуща і безперервна — радянська пропаганда викликає зворотну реакцію.
  Критикують фільм, отже, треба його подивитися. Лають книгу — отже, варто її прочитати. На когось персонально обрушилися — отже, гідна людина.
  Один знайомий лектор (з прогресивних) скаржився мені: «На тисячу запитань ладен відповісти. Є два, які мене бентежать. Хоч із роботи звільняйся!.. Перше запитання. Чому в дружньому Єгипті немає комуністичної партії? А у ворожому Ізраїлі є? І до того ж цілих дві... І другий. Щодо Сахарова. Чи правда, що він герой соціалістичної праці? Та ще тричі?..»
  Десятки разів я чув:
  «Ось напишу академіку Сахарову! Поїду до Москви до академіка Сахарова!
  І адреси людина не знає. Може, й знав би — не поїхав. Російська людина і в жалібну книгу не пише. Душу відведе, зажадає книжку, а писати не стане.
  Тут важливе інше. З'явилося відчуття нової інстанції. Раніше було що? Партком? Де сидять знайомі ледарі та демагоги? Містком? Де ті ж ледарі та демагоги бігають шістками перед начальством? Міліція, прокуратура? Та хіба вони захистять? Від них самих захист вимагається.
  Ось і лунає всюди:
  «Напишу академіку Сахарову!»
  Тут мені хочеться згадати один випадок. Був я у відрядженні. Рано-вранці опинився на Псковському автовокзалі. У притулку місцевих алкашів. Розговорився з одним. Обличчя сиве, опухле, руки тремтять. Сунув я йому два карбованці. Алкаш випив портвейну, трохи відійшов. Якимось дивом розпізнав у мені інтелігента. Мабуть, захотів мені догодити. І розповів таку історію:
  «Був я, розумієш, на кабельних роботах. Звичайно, щовечора піддача. Біле, червоне, одеколон… Рано-вранці встаю — колотун мене б'є. І похмелитися нема чим. Ледве йду. Мотор на ходу вирубується. Раптом назустріч чоловік. З тебе на зріст, але ширше в плечах. Зупиняє мене і каже:
  - Худо тобі?
  - Худо, - відповідаю.
  — На, — каже, — червонець. Похмелись. І запам'ятай — я академік Сахаров...»
  …Я розумію, що це — наївна вигадка людини, що опустилася. І все-таки ... Якщо залишити осторонь убогу фантазію цього забулдиги ... Та це ж казка про шляхетного чарівника! Адже саме так створюється фольклор! У наш час. Навколо конкретної живої людини.
  Нехай наївно, кумедно. Але ж це пряма трансформація мрії про справедливість.
  Сахаров висланий. Живе у Горькому. Навколо нього люди. Інстанція є!
   Національну гордість пробудила в мені.
  Національну гордість пробудила в мені еміграція. Раніше я цього почуття не відчував.
  Ну, полетів Гагарін у космос. Ну, підняв Власов важку штангу. Ну, збудували атомний криголам. А що толку?..
  Мене пригнічувала сталінська система пріоритетів. Радіо винайшов Попов. Електрика - Яблучків. Паровоз - брати Черепанова. Крузенштерн був призначений російським мандрівником. Ландау - російським ученим. Барклай де Толлі - російським полководцем. Один Дантес був французом. Через низькі моральні якості.
  Тепер усе змінилося. Нахамкін будинок купив. І Ніксон дім купив. До Ніксона я байдужий. За Нахамкіна – радий.
  Бродському дали премію геніїв. До Солженіцина прислухається весь світ.
  Портрети Баришнікова я виявляю в найнесподіваніших місцях. Наприклад, у будівлі суду. Про Ростроповича і говорити нема чого…
  У Нью-Йорку влаштувалися три колишні московські саксофоністи. Сермакашев, Пономарьов та Герасимов. Безглуздо брати до Тули — самовар. А в Нью-Йорк – саксофон. Однак Сермакашев грав у Мела Льюїса. Пономарьов у Арта Блейки. Герасимов записав платівку з Еллінгтоном.
  Ми пишаємося Зворикіним та Сікорським. Аплодуємо Годунову та Макарової. Ми дізнаємось дивовижні речі. Виявляється, Керк Дуглас наш. Юл Бріннер - наш. Приятель Фолкнера, кінорежисер Міллстоун, виявляється Мільштейном з України.
  Кажуть, Радзієвський став мільйонером. Чим ми гірші за пана Рокфеллера!
  Нещодавно я розмовляв із фотографом Левом Поляковим. Його роботами зацікавився найбільший у світі аукціон - "Сотбі Парк Вернет". Давно пора. Я ними захоплююсь двадцять років.
  Щиро кажучи, я навіть за Наврозова зрадів. Жарт сказати, перший американський журналіст із наших...
  Відбувається щось несподіване у свідомості. Припустимо, я не захоплююсь прозою Аркадія Львова. Раптом мені показують його французьку книгу. Величезний том сторінок на вісімсот. І рецензії, кажуть, чудові. Мимоволі зрадієш…
  Лимонова проклинаємо з ранку до ночі. А тим часом у ФРН щодо Лімонова кіно знімають. І заробить жахливий Лимонов великі гроші. Чому я буду щиро радий.
  Тому що це наші. Хороші чи погані – розберемося. А поки що - удачі вам, рідні, улюблені, ненависні, чудові співвітчизники. Ви моя національна гордість!
   З кожним роком…
  З кожним роком вона все більше схожа на людину. (Не приклад більшості знайомих журналістів.)
  Я приніс її додому на долоні. Було це дванадцять років тому. Місячне цуценя-фокстер'єр на ім'я Глаша. Морда цеглиною. Хвіст морквиною. Коротше, Глаша була чарівна...
  Виховували ми її досить неуважно. Годували чим попало. Зате довго з нею розмовляли. І я, і мама, і дружина. А потім і донька, коли сама навчилася розмовляти.
  Глаша росла тямущою та мужньою. До трьох років вона здійснила кілька подвигів. По-перше, врятувало цуценя, яке тонуло. Витягла його за хвіст із калюжі. Крім того, побувала з моїм братом на полюванні. Перша знайшла слід ведмедя-шатуна.
  Черговий подвиг Глаша здійснила у Таллінні. Я поїхав у відрядження. Віддав Глашу знайомій друкарці з ЦК. Машиністка затопила піч. Раніше закрила трубу. І заснула.
  У квартирі запахло чадним газом. Усі спали. Але прокинулася Глаша і діяла розумно. Підійшла до хазяйського ложа і стягла ковдру. А потім голосно загавкала…
  Вдень їй принесли з буфету ЦК чотириста грамів шийної вирізки. Випадок унікальний. Можливо, вперше партійні пільги торкнулися гідного об'єкту.
  Глаша не цікавилася політикою. Проте гавкала на міліціонерів, коли вони були без запрошення.
  Консерви "Сніданок туриста" викликали у неї алергію. Як і в мене…
  Нарешті, ми збиралися їхати. За Глашу довелося сплатити невеликий викуп. По три карбованці за кілограм. Глашу оцінили трохи дешевше за нототенію. І трохи дорожче за пісну свинину...
  В Америці Глаші подобається. Вона помолодшала і готова вийти заміж. (Скоро дамо оголошення у «НРС»…)
  Кажуть, усі емігранти пересварилися. Це не так. Глаша однаково симпатизує Вагіну та Янову, Бернштаму та Еткінду, Рафальському та Парамонову…
  Глаша часто спить біля моїх ніг. Іноді тихенько стогне. Можливо, їй сниться батьківщина. Наприклад, дрібний частинок у томаті. Або сквер у Щербаківському провулку…
  Не журися, Глашо, все буде добре.
  І вибач, що я не маю хвоста. (У Союзі був і не один.)
  Вибач, що у мене є черевики та цигарки. І ще робота за спеціальністю.
  В іншому ми схожі. І доля наша – спільна.
   Всі ми дуже любимо давати поради.
  Всі ми дуже любимо давати поради. Така вже держава нас виховала радянська.
  Ми даємо поради, бо все знаємо. Ми знаємо, як керувати країною. Як боротися із злочинністю. Як вести міжнародну політику. Загалом знаємо, як жити.
  Хоча самі живемо огидно. Найгірше на світі. Гірше за китайців. Ті бодай судили вдову голови Мао. А наш товариш Молотов, виродок і вбивця, розгулює по Садовому кільцю.
  Нарешті ми приїхали. У чужу незрозумілу країну. Навчилися користуватися туалетним папером. Перестали з жахом шарахатися від кондиціонера. Запам'ятали п'ятнадцять англійських слів від "чека" до "кеша" включно. Прані бюстгальтери на пожежні сходи вже не вивішуємо. Коротше — озирнулися.
  Америку ми стримано похвалюємо. Постачання, мовляв, хороше, дублянки, розчинна кава…
  Хоча є, звичайно, окремі недоліки.
  Бензин дорожчає. Від чорношкірих життя не стало. А головне – демократія під загрозою. Зовсім ослабла. Того й дивись — похитнеться та впаде. Що робити? А ось що!
  Ціни на бензин зменшити. Велфейр у пуерторіканців відібрати. Чорношкірих — по таборах та в'язницях!.. Що, нема таборів? Значить, цю справу треба в стахановському порядку організувати. Кубу – окупувати негайно! По Тегерану водневою бомбою – раз!
  Інакше — демократії кінець!
  Дорогі мої земляки! Порадники та реформатори! Ентузіасти та перетворювачі!
  Заради Бога, заспокойтесь! Американської демократії двісті років. І всі ці роки американська демократія слабшає. Всі ці роки їй передбачають якнайшвидшу загибель. Усі ці роки дорожчає життя. Всі ці роки чорношкірі лякають нас до смерті.
  А магазини, як і раніше, ломляться від жратви. А мільйони книг, як і раніше, розпродаються. І як і раніше звучить геніальна музика, І тисячі картинних галерей щодня відчиняють двері. І мчать потоком розкішні автомобілі. І, як і раніше, кількість біженців з усього світу — зростає.
  І жити, як і раніше, можна тільки тут. І не лише жити. Але ще й вивчати американців — демократії!
   Я знаю, що всі народи рівні.
  Я знаю, що всі народи є рівними. Знаю, що всі вони гідні щастя та благоденства. Та й взагалі, які тут можуть бути сумніви?
  Розумом усе розумію. А в серці живуть якісь незрозумілі уподобання. І що набагато гірше – неприємні мені самому антипатії.
  Мені важко позбутися упередження до німців. Можливо, фашизм тому виною. Хоча фашизм взагалі італійська страва. А упередження до італійців – ні. От і розберися…
  Мабуть, є таке поняття – обличчя народу, вигляд народу. А обличчя бувають різні. Бувають привабливі обличчя, бувають так собі.
  Що ж таке чарівність? Звідки ця здатність — без жодних зусиль залучати людські душі?
  Поляки мені подобалися змалку. Навіть не знаю – чому. Можливо, завдяки Міцкевичу, Галчинському, Тувіму...
  Що ще згадати? Мазурки Шопена? Фільми із Цибульським? Смішні карикатури у журналах? Не знаю. Очевидно, все разом. Чарівність нації…
  Розповідали мені таку історію. Приїхав у Лодзь радянський міністр Громико. Організували йому пишну зустріч. Запросили помітну місцеву інтелігенцію. У тому числі знаменитого письменника Єжи Ружевича.
  Ішов грандіозний бенкет просто неба. Вимовлялися вірнопідданські здравиці та тости. Громико випив польської сливовиці. Розчервонівся. Нахилився до Ружевича, який випадково підвернувся, і каже:
  — Де б тут, перепрошую, по-маленькому?
  - Вам? - перепитав Ружевич.
  Потім він підвівся, розкинув долоні і голосно вигукнув:
  - Вам?! Скрізь!
  Є у поета Бориса Слуцького така метафора:
  Для тих, хто порівняння лаком,
  Я істини не знаю більшої,
  Чим російський вірш порівняти з поляком,
  Поезію рідну - з Польщею!
  
  Так до пори не отзвенело,
  Не відшуміло наша справа,
  Воно, як Польська, не згиніло,
  Хоч витримала три розділи ...
  
  Справді, є щось спільне у цих трагічних долях. Як душили російську поезію! Як тільки її не понівечили! Дуелі, війни, табори, цензура… Здавалося б, уже немає її. І раптом народжується Бродський!
  Так і з Польщею. Ділили її, калічили, топтали. Здавалося, зламаний польський дух. Все безнадійно, сіро та мертве.
  І раптом така річ…
   Колонки редактора викликають…
  Колонки редактора викликають у моїх знайомих найнесподіваніші почуття. Від шаленого захоплення до помітного переляку. Раз у раз я вислуховую настанови, поради, рекомендації.
  Наприклад:
  — Пиши про щось серйозне. Про податкову систему. Про ліванську кризу. Про переслідування християн-баптистів… Навіщо ти написав про доньку? І тим більше про собаку? Може, завтра і про таргана напишеш?
  Люди все життя читали передові статті. Вони звикли. Їм хочеться отримувати цінні керівні вказівки. Їм без цього незатишно.
  Що ж робити?
  Політикою у нас займається Гальперін. Моральними питаннями Рискін. Керівні вказівки надає Борис Меттер. Та й то неохоче…
  Що це за колонки такі? Заради чого існують?
  Колонки редактора з'явилися не від гарного життя. Потрібно було щось доводити шановній публіці. Про щось просити. Висвітлювати якісь подробиці редакційного побуту. Коротше – бути посередником між читачами та газетою.
  Поступово стосунки із читачами налагодилися. А колонки, проте, збереглися. В них йшлося про що завгодно. Навіть про мого собаку. Точніше, про її самопочуття на еміграції. Хіба це не цікаво?
  У старій російській журналістиці існувало поняття — фейлетон. Причому не в теперішньому його значенні.
  Нинішній фейлетон – це сатирична кореспонденція. По ідеї смішна, що бичує всілякі недоліки.
  Старовинний фейлетон був іншим. Це був короткий твір на вільну тему. Іноді веселе, іноді сумне. Як то кажуть, погляд і щось... Мова без приводу... Випадкова розмова на зупинці...
  Зустрічаються вранці двоє людей:
  - Як ся маєш?
  - Да нічого. А ти?
  — А в мене, брате, сталася така історія…
  Поговорили та розійшлися. Попереду наповнений подіями день. Змістовні розмови, ділові зустрічі, відповідальні засідання...
  Потім несподівано замислюєшся:
  «А раптом найголовніше було сказано вранці? У цій випадковій розмові на тролейбусній зупинці? У гуркоті нью-йоркського метро?..»
  Можливо, надто серйозні люди будуть розчаровані. Їм я можу рекомендувати для читання "Велику радянську енциклопедію".
  А нормальним людям мені хочеться сказати:
  - Вітаю. Як поживаєте? У мене відбулася така історія…
  І наступну колонку я принципово напишу про тарганів на еміграції!
   В Америці нас вразило багато…
  В Америці нас вразило багато. Супермаркети, негри, копіювальні машини, посміхаються поштові працівники... Чомусь радіємо, чомусь жахаємося. Лаємо інфляцію, нью-йоркський клімат, бруд у метро, чорношкірих підлітків із транзисторами.
  І, звичайно, дістається від нас тарганам. Ці вусаті комахи займають серед виразок капіталізму вельми гідне місце.
  Уявіть собі шкалу негативних почуттів. На цій шкалі таргани розташовуються, я думаю, між злочинністю та паперовими сірниками. Трохи нижче за безробіття. І трохи вище за марихуану.
  Хто скаже, що ми виросли ніжками? Вдома було всяке. Вдома було хамство та лицемірство. Консерви «Сніданок туриста» та черевики «Скорохід». КДБ та цензура. Комунальні житла та черги за милом.
  А ось тарганів не було. Я їх щось не пригадаю. Хоча жити доводилося в різних умовах.
  Якось я винайняв кімнату в Пскові. До мене через щілини підлоги заходили бездомні собаки. А тарганів, повторюю, не було. Може, я просто їх не помічав?
  Може, їх затуляли більші хижаки? Не знаю.
  Коротше, приїхали ми, озирнулися. І зчинився жахливий крик:
  — Нема порятунку від тарганів! Так і лізуть із усіх щілин! Ох, вже ця Америка! А ще – цивілізована країна!
  Почалися бої із застосуванням хімічної зброї. Заливаємо кімнати будь-якою отруйною погань.
  Начебто і звіра немає страшнішого за таргана! Зовсім розчарував нас проклятий капіталізм!
  А тим часом хто бачив тут хоча б одне червиве яблуко? Хоча б одну картоплину, що підгнила? Не кажучи вже про старих більшовиків.
  І взагалі, чим завинили таргани? Може, тарган вас колись вкусив? Чи образив вашу національну гідність? Адже ні…
  Тарган необразливий і по-своєму елегантний. У ньому є швидка пластика невеликого гоночного автомобіля.
  Тарган не в приклад комару — мовчазний. Хто чув, щоб тарган підвищив голос?
  Тарган знає своє місце і рідко залишає кухню.
  Тарган не пахне. Навпаки, борці з тарганами опоганюють житла мерзенним запахом хімікатів.
  Мені здається, всього цього достатньо, щоб змиритися з тарганами. Покохати – це вже занадто. Але примиритись, я думаю, можна!
  Я, наприклад, мирюся.
  І, як кажуть, сподіваюся, що це взаємно!
   Чи загрожує нам термоядерна війна?
  Чи загрожує нам термоядерна війна? Ця тема жваво цікавить будь-яку психічно осудну людину.
  У «Новому російському слові» опубліковано (29 серпня) замітку Юрія Мейєра. Вона називається "Люди, здатні викликати апокаліпсис".
  Мейєр досліджує документи радянської преси. Зокрема статтю маршала Огаркова. (Червневий номер журналу «Комуніст».)
  Стаття Огаркова справді справляє страшне враження. Маршал каже, що більшовики здатні завдати Америці превентивного термоядерного удару.
  На його думку, така війна не означає загибелі людства. Огарков вважає, що у цій війні можна перемогти.
  Далі Мейєр заспокоює читача. Каже, що Огарков не всесильний. Що має впливовий, опонент. А саме – міністр оборони Устинов. На заяву Огаркова міністр реагував у «Правді». Написав, що термоядерна війна спричинить колосальні жертви. Що контролювати її перебіг – неможливо. Що переможців не буде…
  Коротше, висловив деяку частку здорового глузду.
  Порівнюючи ці документи, Мейєр робить висновки про кремлівський розброд. Про розбіжності між комуністичними лідерами.
  Висновки ці смішні та наївні.
  Юрій Мейєр, як кажуть, попався на вудку. Устинов та Огарков розіграли абсолютно банальний трюк. Використовували прийом, давно розроблений держбезпекою.
  Допустимо, ви знаходитесь у слідчого КДБ. Слідчий кричить і тупотить ногами. Називає вас агентом ФБР. Погрожує вам в'язницею та мордобою.
  Раптом відчиняються двері. До приміщення заходить ще один працівник КДБ. Як правило, вищого рангу. Заходить і тихо каже першому слідчому:
  — Погано, товаришу Сидоров! Часи Єжова минули. Навіщо ж ви тупаєте ногами? Товариш Довлатов вже готовий щиро все розповісти.
  За ідеєю, слухаючи це, ви маєте міркувати так: «Перший слідчий — негідник. А другий – ліберал. Потрібно триматися ближче до другого. А то й по фізіономії заробити недовго ... »
  На цю вудку трапляються лише дурні. Обидва працівники КДБ діють узгоджено. У розрахунку на твою полохливість, дурість, довірливість.
  Радянські лідери одностайні, як вовки, котрі переслідують жертву. Їхні уявні розбіжності — дешева вистава. «Комуніст» та «Правда» тупцюють біля однієї балії. Отримують вказівки в тому самому місці. Спритно жонглюють на вигляд батогами і пряниками.
  Нам би, громадянам вільного світу, хоч краплю цієї одностайності!
   Інтелігентами себе називають усі…
  Інтелігентами себе називають усі. Людина часом готова зізнатися у найтяжчих гріхах. Він готовий визнати себе неакуратним, злим, лінивим, черствим і жорстоким. Він навіть готовий визнати себе нерозумним.
  Але де ви чули, щоб хтось заявив:
  — Я людина неінтелігентна!
  У таборі особливого режиму кишеньковий злодій Чалий повторював:
  — Я — інтелігентний злодій. Мокрими справами не займаюся.
  У Канавіні, де я винаймав житло на літо, господар будинку шанобливо твердив:
  — Серьога у нас — інтелігент. Політури та одеколону не вживає. А тільки — біле, червоне та пиво…
  Слідчий естонського КДБ товариш Звєрєв казав мені:
  — Ви маєте нам допомогти. Ви ж інтелігентна людина. Ось олівець та папір…
  Коротше, усі інтелігенти. І панує в цій справі неймовірна плутанина.
  Інтелігентність плутають із культурою. З ерудицією. З вищою освітою чи добрими манерами. Навіть із єврейським походженням:
  — Скажіть, ви єврей?
  — Ні, просто маю інтелігентне обличчя…
  На еміграції справа заплутується ще більше.
  Інтелігенти змушені змінювати свої професії. Музикознавці стають бухгалтерами. Кінорежисери - агентами з нерухомості. Художники - ліфтерами та охоронцями.
  Багато інтелігентів працюють у таксі. Деякі займаються фізичною працею.
  Інтелігентні люди відкривають магазини, ресторани, пральні.
  То хто ж інтелігент?
  Чи інтелігентний бізнесмен, який обманює свого партнера?
  Інтелігентний лабух, який називає себе зіркою міжнародної естради?
  От і розберися! Якщо людина сів за кермо, то чи продовжує вона бути інтелігентом? Чи не абсурдний такий вислів — колишній інтелігент? Чи не звучить воно так само безглуздо, як колишній єврей? Колишній батько? Чи колишній автор «Капітанської доньки»?
  Інтелігент за бубликом залишається інтелігентом.
  Хам залишається хамом.
  Але все-таки хто ж інтелігент?
  Спірне, але виразне визначення інтелігентності дав Борис Меттер:
  — Інтелігент — той, хто виписує газету «Новий американець»!
   То хто ж ми нарешті…
  То хто ж ми нарешті? Євреї чи не євреї? У Союзі нам жилося легко та просто. Єврейство було чимось поганим, другосортним. У кращому разі пробачити. Так несвідомо міркували навіть пристойні люди.
  Мій шкільний вчитель, добродушний, тихий чоловік, говорив про бешкетного єврейського юнака:
  — Єврей, а хуліганить…
  Вбачаючи тут подвійний злочин.
  У таборі я запитав оперуповноваженого:
  — Чому серед євреїв немає інформаторів?
  Той відповів:
  — Сам посудь. Єврей, і до того ж стукач! Це занадто.
  Знайомий сільський хлопчина розповідав:
  — До нас у МТС надіслали одного. Усі говорили — єврей, єврей... А виявився п'ючим чоловіком...
  Єврей - знай своє місце! У школі добивайся золотої медалі. В інституті будь першим. На службі задовольняйся другорядною роллю.
  А не єврей – доведи! Пред'яви документи. Поясни, чому ти брюнеш? Чому ніс горбатий? Чому «ер» не вимовляєш? Чому ти Наумович? Чи навіть Борисович? Про Абрамовичів я вже й не кажу...
  Бувало, що люди приховували своє єврейство. Чи можна їх засуджувати? По-моєму ні.
  Нормальні люди діяли розумно. Не кричали без приводу – я єврей! Хоч і не приховували цього.
  І ось ми приїхали. Євреї, росіяни, грузини, українці ... Російські пані з єврейськими чоловіками. Єврейські чоловіки з грузинськими дружинами. Діти-напівкровки.
  І з'ясувалося, що євреєм не кожному буде дано. Що єврей – це як почесне звання.
  І знову ми чуємо – доведи! Пред'яви документи. Поясни, чому ти блондин? Чому легко вимовляєш «ер»? Чому ти Івановичу? Чи навіть Борисович?
  До речі, це і є расизм. Ненавидіти людину за її походження — расизм. І любити людину за її походження — расизм.
  Будь євреєм. Будь російською. Будь грузином. Будь тим, ким почуваєшся. Але будь і ще чимось, крім цього ...
  Наприклад, порядною, доброю, працьовитою людиною. Будь-якої національності...
  Спірне, але виразне визначення єврейства дав Борис Меттер:
  — Єврей — той, хто виписує газету «Новий американець»!
  Іноді ми довго сперечаємось у редакції…
  Іноді ми довго сперечаємось у редакції — хто ж наші читачі? Ці суперечки не вщухають півтора року.
  — Нас читає та підтримує Брайтон. Там живуть енергійні, заповзятливі люди. Їх не хвилюють абстрактні, літературно-філософські проблеми. Їм потрібні практичні відомості, реклама, хроніка, бізнес. Ну і звісно — спорт. І більше нічого… А ми їм пропонуємо якісь дискусії…
  Інші стверджують:
  — Нас любить рафінована інтелігенція. Тобто, порівняно невеликий відсоток емігрантів. Ті, кого хвилюють проблеми мистецтва, філософії, релігії… А всілякі кросворди та бейсболи їм не потрібні…
  Треті підкреслюють:
  — Нас читають євреї. І газета наша – єврейська. Тож треба збільшити кількість єврейських матеріалів. Більше писати про єврейську історію. Докладніше розповідати про життя в Ізраїлі. А ми чогось друкуємо християнина Солженіцина. Боремося за чистоту російської мови.
  Четверті просять слова:
  — Наші передплатники є колишніми радянськими громадянами. Їм хочеться знати, що відбувається на батьківщині. Як справи з економікою? Що нового у правозахисному русі? Чи можливі якісь демократичні зміни? А ми їм підсовуємо емігрантську тематику.
  П'яті висловлюються так:
  — Що означає «Новий американець»? Хто вигадав таку вузьку назву? У нас сотні передплатників поза Америкою. Окрім того, нас читають американські славісти. Нас читають старі американці російського походження. І, звичайно, представники трьох емігрантських хвиль.
  Розібратися у цих суперечках дуже важко.
  Допустимо, нас читають «прості люди». Тоді чому інтелектуальна дискусія про єврейство викликала таку бурхливу читацьку реакцію?
  Припустимо, що нас читає лише рафінована інтелігенція. Чим тоді пояснюється гучний успіх спортивних матеріалів?
  Виявляється, все не так просто.
  Виявляється, євреї люблять російські поезії. Православних хвилює доля Ізраїлю. Колишні радянські громадяни цікавляться західним кінематографом. А три емігрантські хвилі мають масу спільних проблем. І подібності між ними більше, ніж відмінностей.
  І все-таки, кого вважати новим американцем? Можливо, необхідний кандидатський стаж — рік, два, три? Або відповідна прописка? Не зрозуміло…
  І знову — спірне, але виразне формулювання належить Борису Меттеру:
  — Новий американець це той, хто виписує газету «Новий американець»!
   Цей лист дійшов дивом.
  Цей лист дійшов дивом. Його вивезла зі Спілки одна разюча француженка. Дай їй Бог удачі!
  Зі Спілки француженка нелегально вивозить рукописи. Туди доставляє готові книжки. Іноді по двадцять, тридцять штук. Якось у ленінградському аеропорту вона не могла піднятися з дивана.
  А ми ще лаємо західну інтелігенцію...
  Ось цей лист. Я пропускаю кілька абзаців, особистий характер. І далі:
  «…Тепер два слова про газету. Виглядає вона симпатично - жива, яскрава, талановита. Є в ній красуня, звичайно, — гумор і таке інше. Загалом багато є хорошого.
  Я хочу сказати про те, чого немає. І чого газеті, на мою думку, рішуче не вистачає.
  Їй не вистачає твого минулого. Твого та нашого минулого. Нашого сміху та жаху, терпіння та безнадійності…
  Твоя еміграція – не приватна справа. Інакше ти не письменник, а квартиронаймач. І несуттєво де, в Америці, в Японії, в Ростові.
  Ти вирвався, щоб розповісти про нас та про своє минуле. Решта дрібно і несуттєво. Решта лише принижує гідність письменника! Хоча зростають, можливо, шанси на успіх.
  Ти їхав не за джинсами і не за старим автомобілем. Ти їхав – розповісти. Тож пам'ятай же про нас…
  Говорять, ви стали американцями. Говорять, вирішуєте серйозні проблеми. Наприклад, який автомобіль споживає менше бензину.
  Ми сміємося з цих розмов. Сміємось і не віримо. Все це так, гра, вдавання. Та які ви американці? Хто? Бродський, про якого ми тільки й говоримо?
  Ти, якого згадують у пивних кіосків від Роз'їжджої до Чайковського та від Старо-Невського до Штабу? Смішніше цього важко щось придумати.
  Не бути тобі американцем. І не втекти від свого минулого. Це здається, що тебе оточують хмарочоси… Тебе оточує минуле. Тобто ми. Шалені поети та художники, алкаші та доценти, солдати та зеки.
  Ще раз кажу — пам'ятай про нас. Нас багато, і ми живі. Нас вбивають, а ми живемо та пишемо вірші.
  У цьому кошмарі, у цьому пеклі ми впізнаємо один одного не за іменами. Як це наша справа!..»
   Взагалі це неправильно.
  Взагалі це неправильно, що я вболіваю за Корчного. Хворіти належить за того, хто краще грає.
  Або годиться вболівати за своїх. За команду свого рідного міста. Своєї держави. Свого піонерського чи концентраційного табору. За борця чи штангіста, який мешкає у сусідньому будинку. І так далі.
  Але я хворію по-іншому. І завжди хворів неправильно. З дитинства мені дуже подобалася команда Зеніт. Не тому, що то була ленінградська команда. А тому, що у ній грав футболіст Левін-Коган. Мені подобалося, що єврей добре грає у футбол.
  У шістдесятому році Мохаммед Алі нокаутував Петшиковського. Трохи раніше – Шаткова. Мені це не сподобалось. І я не вболівав за Мохаммеда Алі. Він був надто здоровий, самовпевнений та переможний. Потім він виграв Джо Фрезер. З того часу все змінилося. Я вболівав за Алі до кінця. І хворію зараз…
  Левін-Коган часто грав головою. Мені це подобалося. Хоча єврейській голові можна було знайти і найкраще застосування.
  Мені казали, що Корчний має поганий характер. Що він буває агресивним, різким і навіть брутальним. Що він неприпустимо вилаяв Карпова. Публічно назвав його гаденем.
  На місці Корчного я вчинив би зовсім інакше. Я б схопив шахівницю і тріснув Карпова по голові. Хоча я знаю, що це не спортивно. І навіть карається у кримінальному порядку. Але я вчинив би саме так.
  Я б ударив Карпова по голові за те, що він молодий. За те, що він чудовий шахіст. За те, що в нього все гаразд. За те, що його оточують десятки радників та гувернерів.
  Ось чому я вболіваю за Корчного. Не тому, що він мешкає на Заході. Не тому, що грає краще. І зрозуміло, не тому, що він єврей.
  Я вболіваю за Корчного тому, що він у розлуці з дружиною та сином. Бо йому за сорок. (Або навіть, здається, за п'ятдесят.) І ще тому, що він не наважився стукнути Карпова шахівницею. Гадаю, він цього хотів не менше, ніж я. А я бажаю цього – безмірно…
  Звичайно, я поганий уболівальник. Не розуміюся на спорті і сором'язливо волію Достоєвського — баскетболісту Алачачяну.
  Але за Корчного я хворію важко та сильно.
  Лише диво може врятувати Корчного від поразки. І я, невіруючий, цинічний журналіст, благаю про диво…
  Англійською мовою…
  Англійською мовою вийшла чудова книга Солженіцина — «Бодалося теля з дубом».
  Твір цей — документальний, автобіографічний. Перед нами — хроніка духовної та літературної боротьби з тоталітаризмом, цензурою, держбезпекою та функціонерами ССП.
  Ми дізнаємося, чого сягає великий письменник, єдина зброя якого – слово. Єдина перевага – віра. Єдине надбання – мужність. Єдина ставка - життя ...
  Ось уже шість років Солженіцин на Заході. На багатьох мовах видано його книги. Широко оприлюднено його моральну програму.
  Винятковий художній талант Солженіцина не викликає розбіжностей. Ідеї Солженіцина, його духовні, моральні, політичні настанови викликають суперечливу обгрунтовану критику.
  Що може бути природнішим і розумнішим? Адже предмет дискусії – майбутнє нашої багатостраждальної батьківщини.
  Солженіцин не самотній. Він має значні, талановиті, впливові однодумці. Його позиціям багато в чому слідує кращий російський журнал «Континент».
  Голос Солженіцина звучить по всьому світу. А отже, голоси його критиків та опонентів теж мають бути почуті. Цим принципом слідує наша газета…
  Будь-яке велике явище обростає суєтою і дріб'язковим накипом. Раз у раз лунає бездумний писк бездумних і догідливих клевретів Солженіцина:
  — Хто насмілився замахнутися на пророка?! Його особа священна! Його ідеї поза критикою!
  Ці люди звикли молитись черговим богам. (Незмінно розбиваючи при цьому свої вузькі лоби.) І міняти переконання, прочитавши свіжий номер газети.
  Десятиліттями вони молилися Леніну. А тепер готові трощити його пам'ятники, ними самими споруджені.
  Ми влаштовані по-іншому. Занадто гіркий наш досвід, щоб бездумно розділяти будь-які ідеї. Приймати на віру найпереконливіші доктрини. Поспішно обожнювати найяскравіші авторитети.
  Ми прозріли і здобули слух. Переінакшуючи букварі, нам хочеться сказати:
  МИ - НЕ РИБИ! РИБИ - НІМИ!
  А ми маємо право голосу. Право на критику. Право на власну думку.
  Ми захоплюємося Солженіциним і тому критично осмислюватимемо його роботи.
  Занадто відповідальна функція політичного реформатора. Занадто дороге нам майбутнє Росії!
   Цей лист я відправляю до Ленінграда.
  Цей лист я відправляю до Ленінграда. Пощастить його все та ж благословенна француженка.
  Любі мої!
  Вибачте, що пишу так коротко та сумбурно. Відсутність часу стала жахом мого життя. Белетристику давно закинув, що, можливо, і на краще…
  На волі жити дуже важко. Тому що свобода однаково прихильна і до поганого, і до доброго. Розділити ж погане і добре не вдається без допомоги харакірі. У кожному з нас вистачає того й іншого. І все перемішано.
  Про Америку писати неможливо. Все, що напишеш, здасться тьмяним та убогим. Ми живемо тут майже три роки і все ще дивуємось.
  Можна довго перераховувати її чудові та жахливі риси. Потім написати — і так далі. Тобто головне все одно залишиться за межею. Америка завжди — і таке інше. Її не перерахувати.
  Кубізм зародився у Франції, і це неправильно. Місце йому – на Бродвеї. Почуваєшся тут як у магазині дитячих іграшок. Багато хто з яких несподівано стріляє…
  Я радий, що вам подобається газета. Жаль, що отримуєте лише розрізнені номери. Якщо читати пунктир, враження спотворюється.
  Передайте Севостьянову, Чирскову, Долиняку, Губіну, Лур'є — ми потребуємо рукописів. Поговоріть із шефом та Рідом Грачовим, якщо це можливо. Спробуйте щось пояснити Горбовському. Дайте знати Валерію Попову.
  За кожну гарну розповідь покладаються джинси.
  Я вже писав, що нам важко працювати. Ринок вузький, публіка інертна. Ковбаса йде краще за Набокова.
  Та й покидьків вистачає. У відсотковому відношенні їх тут не менше, ніж удома. Тільки одягнені краще. І то не завжди…
  Чи варто говорити, що я вас не забув і постійно думаю про Ленінград. Хочете, перерахую вивіски від Барикади до Титану? Бажаєте, виведу прохідними дворами від Роз'їжджої до Марата?
  Я знаю, хто ми й звідки. Я знаю – звідки, але туманно уявляю собі куди. І ви, я думаю, не уявляєте. А може, уявити собі цього й не дано… І слава Богу!
  Ми живі, і одне це вже показник якісний.
  І пам'ятайте, не кожен співвітчизник друг. І далеко не кожен, хто говорить російською мовою, зрозумілий. Іноді, як писав Марамзін, каже людина, а слухати нема чого…
  Звати мене так само. Національність – ленінградець. По батькові - з Неви.
   Боже, у якій жахливій країні ми живемо…
  Боже, в якій жахливій країні ми живемо!
  Можна охопити свідомістю акт політичного терору. Визнати хоч якусь логіку в божевільних діях шантажиста, месника, фанатика релігійної секти. З розумінням обговорити мотиви вбивства з ревнощів. Зважити будь-який людський імпульс.
  В основі політичного терору є значна ідея. Припустимо, ідея національного самовизначення. Ідея соціальної рівності. Ідея загального процвітання.
  Самі ідеї гідні, часом шляхетні. Викликають безперечний протест лише жахливі форми реалізації цих ідей.
  У політичному терористі ми готові побачити людину, фанатичну, жорстоку, абсолютно чужу нам... Але — людину.
  Ми готові критикувати його програму. Заперечувати його ідеї. Намагатися врятувати в ньому живу, хоч і заблудлу душу.
  Будь-яке злодіяння ми намагаємося пояснити недосконалістю людської природи.
  Те, що відбувається в Америці, знаходиться за зрозумілою гранню добра і зла.
  Заради чого зважився на злочин Джон Хінклі?
  Мотиви, що розглядаються слідством, неправдоподібно убогі.
  Нам відомий висновок психіатричної експертизи. Джон Хінклі виявився осудним, тобто нормальною людиною.
  Американський юнак стріляє в президента, щоб привернути до себе увагу незнайомої жінки! Лихо загрожує країні, де таке стає нормою.
  До того ж, Рейген стара людина. Крім іншого, батько великого сімейства. Окрім іншого, те, що трапилося, — акт холоднокровної, небувалої, а головне — безглуздої жорстокості.
  Щось головне порушено в американському житті.
  Людина може стати зіркою екрану чи видатним письменником. Знаменитим спортсменом чи видним ученим. Великий бізнесмен або політичний діяч. Все це вимагає розуму, здібностей, довготерпіння.
  А можна діяти інакше. Можна роздобути пістолет та натиснути спусковий гачок.
  І все! Твоя фізіономія прикрасить перші сторінки всіх газет. Про тебе говоритиме весь світ. Щоправда, недовго. До наступного кривавого злочину.
  І я, людина невіруюча, повторюю:
  Боже, зрозумій Америку! Дай їй знайти розум, минаючи наш кошмарний досвід. Дай їй здобути мудрість, не переживши трагедії соціалізму! Навіюй їй інстинкт самозбереження! Примусь покінчити з згубною безтурботністю!
  Не дай зневіритися, зневіритись, забути — в якій прекрасній країні ми живемо!
   Кнесет прийняв важливе рішення.
  Кнесет прийняв важливе рішення про анексію Голанських висот.
  Рішення кнесета викликало одностайне засудження більшості світових урядів. У тому числі уряди США.
  Усе це породжує досить сумні думки. Я вже казав, що поведінка держави та поведінка людини — можна порівняти. Самозахист та обороноздатність – поняття адекватні. Різниця в масштабах, а не як.
  Спробуймо поглянути на цю справу з життєвої точки зору.
  Я навчався у повоєнній школі. До того ж у досить бандитському районі.
  Часи були жорстокі. Ті, що оточували раз у раз, пускали в хід кулаки.
  Мене це не стосувалося. Я був напрочуд здоровим переростком.
  А тепер уявіть кволого хлопчика, наділеного почуттям власної гідності. До того ж, єврея в окулярах. Та ще — на прізвище Лур'є.
  Лур'є доводилося дуже туго. Місцева шпана практично не давала йому проходу.
  Разів зо три Лур'є йшов додому з побитою фізіономією. Вчетверте взяв цеглу і вдарив по голові хулігана Мурашку. Лур'є вибив йому шість зубів «від ікла до ікла включно». (Так було сказано у міліцейському протоколі.)
  Я знаю, що битися цеглою — недобре. Що це не по-джентльменськи. З погляду БУКВИ Лур'є гідний засудження. Але в сутності Лур'є мав рацію.
  Від Ізраїлю чекають на джентльменську поведінку. Ізраїлю нав'язують БУКВУ міжнародного права.
  Я згадую сімдесят третій рік. Ми служили тоді в журналі «Вогнища». Якось Лосєв (нинішній дартмутський професор) роздобув карту Близького Сходу. І повісив її у холі комсомольської редакції.
  Я глянув і жахнувся. Мікроскопічний синій точки. Слово «Ізраїль» не вміщується. Кінець - на території Йорданії. Початок – у Єгипті. А навкруги великі плями — рожеві, жовті, зелені.
  Є таке розпливчасте юридичне формулювання — межа необхідної самооборони. Де лежить ця злощасна межа? Чи потрібно чекати, поки тебе понівечить зграя бандитів? Чи варто заздалегідь лягти одного ногою в мошонку?
  Здавалося б так просто. Проте прогресивне людство з безглуздою одностайністю засуджує Ізраїль. Прогресивне людство вимагає від Ізраїлю благородного самогубства.
   Італійська поліція не легко…
  Італійська поліція не легко звільнила генерала Дозьєра.
  Америка тріумфує… Нам повернули бойового генерала…
  Що відбувається?! В Ірані студенти хапають заручників, тримають у в'язниці, піддаючи немислимим приниженням. Американський уряд виробляє якісь незрозумілі санкції. Проводить бойову операцію.
  Операція з тріском провалюється. Літаки не бажають злітати. Зв'язок порушено. Карта території складена недбало.
  Ведеться принизливий торг. Зрештою змучених заручників майже викуповують. Американці влаштовують їм чудову зустріч. Радінню немає кінця. Шампанське ллється рікою.
  Як низько впав престиж Америки! Дипломати радіють, що їх не перестріляли, як качок. Генерал Дозьєр повідомляє дружину:
  — Я почуваюся чудово. Ріалі вандерфул!
  А я в цю мить почувався жахливо. Горе тій країні, яка краде полководців. Генерал – не пудель. Генералів треба охороняти.
  Бачить Бог, ми підкорені Америкою. Її щедрістю та динамізмом. Шляхетністю та привітністю. І все таки…
  Щось негаразд відбувається в цій країні.
  Їхали ми в сабвеї, приятель і я. Поруч стояла молода жінка. Раптом вона побіліла. Їй стало погано.
  Її почало нудити.
  Хустки у жінки не виявилося. Я простягнув їй свіжу газету. Усі розступилися. Пасажири, що сидять, відвели очі.
  — Поступіться місцем жінці, — сказав приятель.
  Жодної реакції.
  Мій друг майже кричить в обличчя широкоплечому бородатому янкі:
  - Гей ти, тварина, устань!
  Той неохоче встає, посміхається.
  Щось негаразд відбувається в цій країні...
  Жінка тоне у річці Потомак. Якийсь відважний пан кидається з мосту і витягає потопаючу. Герой, молодець, честь йому та хвала!
  Далі починається нестримне вшанування героя. Газети, телебачення співають йому дифірамби. Місіс Буш поступається йому своїм кріслом біля Першої леді. Кажуть, скоро буде фільм та мюзикл на цю тему…
  Чому стільки шуму? Половина чоловічого населення Одеси вважає за собою такі самі діяння.
  То що відбувається в Америці? Байдужість стає нормою? Нормальний жест сприймається як подвиг?
  А може, я згущаю фарби?
   Я завжди пишався…
  Я завжди пишався своєю акуратністю. Хоча пишатися тут особливо нема чим. Відомо, що підвищена акуратність - властивість пересічних натур.
  І все-таки я пишався. Пишався тим, що своєчасно повертаю борги. Тим, що рідко запізнююся. Тим, що зазвичай виконую свої обіцянки.
  Це готовий підтвердити навіть мій собака. Вже десять років я гуляю з нею в один і той самий годинник…
  Коротше – педант, акуратист, безкрила особистість… Чим і пишаюся.
  І найбільше пишаюся тим, що одразу відповідаю на листи. Точніше — так було раніше. А тепер все інакше ...
  Щодня ми роздруковуємо сотні листів. Значна частина припадає на мою частку. Листи — різні. Ділові та особисті. Захоплені та обурені. Є й анонімні листи. Це нормально. Це навіть приємно. Бо можна не відповідати…
  Коли газета почала виходити, листів мало. Три-чотири на день. За кілька місяців вони ринули бурхливим потоком. Потім набули сили Ніагарського водоспаду.
  Виникла досить серйозна проблема. Як бути? Секретарку і так завалено роботою. Обсяг газети зростає. Навантаження у кожного співробітника редакції величезне. Часу зовсім не вистачає.
  А листи все йдуть. Приблизно їх можна класифікувати так:
  1. Ділові. 2. Творчі. 3. Особисті.
  На ділові листи ми відповідаємо одразу. Конструктивні пропозиції обговорюємо на зборах. Критичні зауваження намагаємося враховувати.
  Різкість форми при цьому нас мало бентежить. Аби критика зумовлювалася доброзичливим почуттям.
  Шипіння злісних невдах - ігноруємо. Адже заздрість сприяє будь-якому успішному починанню.
  З творчими листами клопоту набагато більше. Нам шлють вірші та прозу. Фотографії та малюнки. Статті та кореспонденції. Документи та вирізки. Мемуари та анекдоти.
  Найкращі речі ми друкуємо. Невдалі твори – відкидаємо. Обговорювати та рецензувати — не вважаємо за доцільне.
  Повертати знехтувані рукописи — не прийнято. (Зняти копію тут – не проблема.)
  Все це звичайні редакційні правила. Прийняті як у Союзі, так і на Заході.
  А ось із особистими листами — катастрофа. Вони захаращують мій письмовий стіл. І за кожним листом невідповідного — образа, гіркота, вимогливе невдоволення. Що мені робити – не знаю…
  Друзі мої! Уявіть аркуш паперу розміром із озеро Мічиган. І авторучку з корабельною щоглою. Цією величезною уявною авторучкою на цьому величезному уявному аркуші паперу я пишу:
  — БУДЬТЕ ЩАСТЛИВІ, МОЇ ДОРОГІ, НАСТУПНОМУ НОВОМУ РОКУ! СПАСИБІ ЗА ВСЕ. І ПРОЩЕ МЕНЕ…
   Життя академіка Сахарова…
  Життя академіка Сахарова – у небезпеці. Це означає, що в небезпеці — сама ідея цивілізації. Отже, радянська влада готова переступити рубіж морального здичавіння.
  Репутація Сахарова – унікальна. Він вселяє любов навіть своїм ідейним супротивникам. Більше того, своїм заклятим ворогам.
  На еміграції багато чудових людей. Величезною повагою користуються Солженіцин та Григоренко, Максимов та Буковський, Чалідзе та Турчин, Зінов'єв та Копелєв. Між ними глибокі, складні, іноді досить неприязні стосунки.
  Але Сахарова люблять усі. Похмурі російські патріоти і запальні сіоністи. Переконані демократи та прихильники сильної влади. Глашатаи плюралізму та прихильники авторитарних форм…
  Кажуть, академіка Сахарова шанує навіть Павло Леонідов.
  Повага до Сахарова — можливо, єдине, що поєднує всіх російських емігрантів…
  У Ленінграді є журнал «Аврора». У шістдесят сьомому році його редагувала Ніна Косирєва. Косирьова була звичайною партійною чиновницею. І робила все, що належить робити номенклатурному радянському редактору. Відхиляла талановиті рукописи, друкувала всяку халтуру, гаряче й лицемірно виступала на ювілейних та партійних зборах.
  Несподівано в "Аврорі" з'явився матеріал, де згадували крамольного Сахарова. Згадували як вченого, у позитивному значенні.
  Це був страшний, неприпустимий ідейний промах.
  Косирьову потягли в обком. Почали опрацьовувати. Ніна Сергіївна вперто твердила:
  - Не знаю, не знаю, я дивилася в енциклопедії.
  Щось із нею сталося. Мабуть, на Сахарові скінчився її терпець.
  Косирєву зняли...
  Мені здається, головне в академіку Сахарові доброта. Його ставлення до світу вражає поблажливістю та беззлобністю. Потрібно було так вихитрувати владі, щоб змусити Сахарова оголосити голодування. Наштовхнути його на цей крайній захід, на цей останній крок.
  Мені здається, його мають урятувати. Інакше просто не може бути. Інакше жити на цій планеті буде огидно.
  Якщо вб'ють Сахарова, то не змилосердяться і вас!
  Коли номер був готовий, надійшла звістка, що вимога академіка Сахарова задоволена.
  Ми живемо серед цифр.
  Ми живемо серед цифр. Пам'ять зберігає їх у неосяжній кількості. У цифрах можна зобразити будь-яку, найхимернішу біографію. Від фіолетових каракулів на бирці пологового будинку. До скупої інформації на могильній плиті.
  Можна написати роман у цифрах. І ця штука буде сильнішою, ніж «Фауст» Ґете.
  Усі дати життя одного мого партійного родича – 1917–1938. На мою думку, це закінчений трагічний роман…
  Ми милуємося першим снігом... Набуваємо другого дихання... Називаємося третьою хвилею... Підлягаємо четвертому виміру... Тягнемося п'ятою графою... Випробовуємо шосте почуття... Виявляємось на сьомому небі...
  Ми пам'ятаємо номери телефонів та дати народження. Розміри наших штанів та шапок. Численні адреси та ціни на товари широкого споживання.
  Ми переводимо долари у рублі. Змінюємо Цельсію на Фаренгейта.
  Ми любимо підраховувати чужі прибутки. Ми добре вважаємо, коли треба…
  Перед вами сотий номер газети. Сто тижнів пролетіло. Адже ще вчора ми радилися у Натана. (Кут 53-й та Бродвея.)
  За ці сто тижнів ми двадцять разів горіли. П'ятнадцять разів закривали лавочку. Чотири рази помирали і відроджувалися. Ми, як Польща, витримали три розділи.
  Колись ми були чудовою сімкою. Потім приходили дедалі нові люди. (Не перетворитися б на чорну сотню!)
  І все-таки щотижня завершується святом. Виходить "Новий американець". Адже це-двісті машинописних сторінок. Обсяг "Капітанської доньки". П'ятдесят дві «Капітанські доньки» на рік!
  Я не хочу сказати, що ми завжди працювали чудово. Будь-яке бувало. Але ми працювали чесно. І якщо робили дурниці, то не зі зла. А тому, що не вистачало досвіду. Бо не боги горщики випалюють. Боги лише поради дають і критику наводять.
  І ще тому, що лише сірість застрахована від невдач...
  Рано вранці зателефонував Вайль:
  - Ти пам'ятаєш, що ми випускаємо сотий номер?
  Звичайно пам'ятаю. Я лише образи забуваю. Я думаю, це професійна якість.
  Та заради такого дзвінка я готовий помиритись із шістдесятьма Наврозовими. Я забув більше, ніж ви коли-небудь зможете дізнатися.
  Сотий номер майже готовий. Читайте, критикуйте, це ваша газета.
  Начебто ми затіяли потрібну справу. Побачте. Поговоримо за сто років.
   В нашому домі…
  У нашому будинку протікає дах. Зі стелі каплет. На стінах мерзенні розлучення.
  Крім цього, не топлять. Точніше, топлять, але рідко. Коротше температура низька. Градусів шістнадцять за Цельсієм.
  І ще всякі дрібниці. Вимикач не діє. Рами прогнили і таке інше.
  Все добре. Район добрий. Квартира велика. Але досить паршива.
  Наш супер Габріель живе та працює по-комуністичному. Вигляд у нього бадьорий. Очі блищать. Працювати не хоче. Топити добре не хоче. Дах лагодити не хоче. Але вітається – чемно. Це в нього, мабуть, пережиток капіталізму.
  Просто не знаємо, що робити.
  У Ленінграді я роками боровся із домоуправлінням. Чогось добивався, просив, скандалив, загрожував.
  Якось прийшов сантехнік. Прийшов і все зіпсував. Відгвинтив крани. Перекрив газ. Вивів з ладу вбиральню. Потім попросив шість карбованців і пішов. Пішов і, звісно, запив. А ми залишилися без води та без зручностей.
  Я терпів чотири дні. Потім розшукав п'яного водопровідника. Втягнув його на п'ятий поверх. Дістав мисливську рушницю. Сів на табурет і кажу:
  - Крок убік - втеча! Стріляю без попередження!
  Дві години працював водопровідник. Кран полагодив. Газ полагодив. Потім каже:
  — Пусти до вбиральні, начальнику!
  — Полагодиш — сходиш.
  Так він усе й полагодив. І тільки наприкінці задумливо промовив:
  — Треба було одразу ж монтуванням перетягнути!
  — Правильно, — говорю, — але пізно…
  Так було у Спілці. Одного разу добився справедливості. Зі зброєю в руках.
  А що тут робити? Мабуть, є якісь норми. Якісь легальні методи боротьби.
  Кажуть, є спеціальна комісія з опалення. Ще, кажуть, можна депонувати квартплату. І так далі. Загалом є шляхи.
  Може хтось із читачів поділиться досвідом? Розкаже, як діяв? Чого досяг? Ми б постійну рубрику відкрили для таких порад.
  Адже Габріель не один. Ударників комуністичної праці скрізь вистачає. Тож пишіть.
  Чекаємо!
   Шефа поліції охопило…
  Шефа лос-анджелеської поліції охопила несподівану службову запопадливість. Він заявив, що російський Брайтон – це філія КДБ. Що з Брайтона тягнуться нитки змови проти Олімпійських ігор. Що Москва під виглядом біженців засилає сюди шпигунів та терористів.
  Каліфорнійський шерлок холмс перестарався. Його безвідповідальна заява свідчить про професійну некомпетентність. Про явне нерозуміння природи третьої еміграції. Про елементарне незнання людей.
  Саме такі заяви викликають расову відчуженість. А в божевільному Нью-Йорку вони загрожують і більш важкими наслідками.
  Тим образливіше усвідомлювати хоча б ледве вловиму частку правоти у вигадках шефа каліфорнійського. Тим неприємніше усвідомлювати, хоча б частково, справедливість висунутих їм звинувачень.
  Філія КДБ – це занадто. Мафія це занадто. Але шахраї серед нас трапляються. Є й примітивна злодія…
  Канає місцева дама до провінційного супермаркету. Туди заходить у кидковому пальті. А з'являється — у дублянці. Чиста Попелюшка!
  Є хулігани. Є здирники. Є фіктивні холостяки та липові вдови. Усі у нас є.
  Я не говорю про випадки банального мордобою. Про невгамовну карткову гру. Про імпортне радянське пияцтво…
  Є, кажуть, на Брайтоні таємний будинок розпусти. На мою думку, так краще — явний. Менше ризику, більше за гігієну. Тут це дозволяється. Щоправда, ліцензія дорога…
  Партнерів обдурюємо. Документи підробляємо. Контрабандними сигаретами торгуємо.
  Одному рижанину на Брайтоні машину продали. Машина чудова, фари, наприклад. Запасна шина. Насоси. Гальма…
  Щоправда, їздить повільно. І тільки під гору. А в гору без кардана ніяк…
  Я знаю, що основне населення Брайтона — заповзятливі, тямущі та вельми гідні люди. Чесні трудівники, законослухняні громадяни, батьки родин. Є тут і своє інтелігенція. Є інженери, робітники, програмісти. Є навіть співробітники «Нового американця». Але й погані вистачає. Вона й кидається в очі.
  Нарікаю тут одного брайтонця на каліфорнійського шефа поліції. А він і каже:
  — Хай зазирне до нашого ресторану. Ми його швидко переконаємо. Ми йому, гаду, морду начистимо…
  Що ж, милий спосіб сподобатися посадовцю...
   До жебраків я завжди ставився з повагою.
  До жебраків я завжди ставився з повагою. Або, як мінімум, із цікавістю. Ще б пак, адже це люди зовсім не такі, як ми. Вони ігнорують усілякі пристойності. Ходять у рубище. Чи не служать. На громадську думку плюють.
  Раніше я не завжди подавав їм милостиню. Іноді швидко проходив повз. Одна річ — стара людина, інвалід. Однак частіше трапляються здорові, нахабні і без найменших слідів каліцтва. Говорять, вони таємно будують дачі. І взагалі непогано заробляють своїм ремеслом.
  Раніше я не завжди їм подавав. А тепер подаю. Усім без винятку.
  На мене дуже сильно подіяла розповідь Тараса Шевченка, записана в його щоденнику. Розповідь така:
  «Ішов я у грудні набережною. Назустріч босяк. Дай, каже, алтин. Я полінувався розстібати свитку. Бог, відповідаю, подасть. Іду далі, чую плескіт води. Повертаюся бігом. Виявляється, жебрак мій у ополонці втопився. Люди зібралися, пристава звуть... З того дня, — закінчує Шевченко, — я завжди подаю будь-якому жебраку. А раптом, гадаю, він вирішив виміряти на мені межу людської жорстокості…»
  Я не випадково згадав цю історію. Сьогодні йду Манхеттеном. Назустріч обірванець. На плечах жіноча кофта. На голові – абажур. Підходить і каже:
  - Дай мені квотер!
  Не те, щоб він зажадав квотер. Хоч і не скажу, що попросив. Він стримано запропонував мені дати йому квотер.
  Я дав. Я дав, але морально засудив цю людину. Після чого хотів було йти своєю дорогою.
  Але тут сталося диво. Босяк відбіг убік. Він став ніби вищим на зріст. Потім раптом зобразив мою ходу. Треба сказати – дуже схоже та талановите. Загалом він чесно заробив свій квотер.
  Виходить, він був артистом. І я вирішив не засуджувати його. У мене своя дорога, у нього своя.
  І я в хорошому настрої пішов своєю дорогою… А він своєю…
  Кажуть, економічна політика Рейгена торкається інтересів найбідніших верств населення. Дай Боже, щоб вона пощадила мого нового знайомого.
  Колись нам вселяли.
  Колись нам вселяли:
  — Радянське — отже, чудове! І все у нас чудово! А ось у них - жах і дикість! З голоду дихнуть, негрів лінчують, морально розкладаються... І таке інше...
  Приїхали, озирнулися. Чи не голодуємо. Мораль на колишньому рівні. І негри цілі (навіть занадто).
  Коротше, дурила нас радянська пропаганда. Ми їй більше не віримо. Ми тепер міркуємо по-іншому.
  — Захід це чудово! І все у нас чудово! А ось у них справді кошмар! З голоду дихнуть, євреїв лінчують… І так далі… І таке інше…
  Я не спорю. Радянська держава – не найкраще місце на землі. І багато там було жахливого. Однак було й таке, чого ми навіки не забудемо.
  Ріжте мене, четвертуйте, але сірники були кращі за тутешні. Це дрібниця, для початку.
  Продовжимо. Міліція в Ленінграді діяла оперативніше.
  Я не говорю про дисидентів. Про зловісні акції КДБ. Я говорю про рядових нормальних міліціонерів. І про рядових нормальних хуліганів...
  Якщо крикнути на московській вулиці «Допоможіть!» - натовп збіжиться. А тут проходять повз.
  Там в автобусі місця старим поступалися. А тут – ніколи. Ні за яких обставин. І треба сказати, ми до цього швидко звикли.
  Загалом багато було хорошого. Допомагали один одному якось охоче. І в бійку лізли, не побоюючись наслідків. І з останньою десяткою розлучалися без болісних вагань.
  Не мені лаяти Америку. Я й уцілів лише завдяки еміграції. І все більше люблю цю країну. Що не заважає, я думаю, любити покинуту батьківщину.
  Сірники – дрібниця. Найважливіше інше. Є таке поняття – громадська думка. У Москві воно було справжньою силою. Чоловік соромився брехати. Соромився підлещуватися перед владою. Соромився бути корисливим, хитрим, злим.
  Перед ним зачинялися двері. Він ставав посміховиськом, ізгоєм. І це було страшніше за в'язницю.
  А тут? Перегортайте російські газети та журнали. Скільки ненависті та злості! Скільки заздрості, гонору, убожества та вдавання!..
  Мовчимо. Звикли…
  Безглуздо ділити людей на радянських та антирадянських. Безглуздо й пішло.
  Люди діляться на розумних та дурних. Добрих та злих. Талановитих та бездарних.
  Так було у Спілці. І так буде в Америці. Так було раніше. І так, я впевнений, завжди буде.
  Нажаль я не знаю…
  На жаль, я не знаю їхніх прізвищ. Лише небагатьох знаю за іменами. Але вітаюсь майже з усіма. І майже всі вони вітаються зі мною.
  Вони — це наші старі люди з Форест Хіллса.
  Згадайте дратівливих радянських пенсіонерів. Згадайте їхні стомлені, похмурі обличчя. Їхні дешеві цигарки. Їх чорні пальта та безформні скороходівські туфлі. Їхні збуджені, незадоволені голоси:
  — Я, мамо, Перекоп брав! А ти мені чекушку без черги не даєш…
  А тепер завітайте до нас у Форест Хіллс.
  Ви тільки подивіться, як одягнені наші старі люди! Як вони молоді і елегантні! Які доброзичливі і бадьорі!
  Серед молоді ще трапляються нахабі та грубіяни. Старі ж незмінно ввічливі та коректні.
  Люди нашого віку часом лають Америку. Літні люди оцінюють ситуацію набагато тверезіше. Хоча перебудова їм коштує значно більших зусиль. Мова дається з більшою працею. І пережите нагадує про себе владніше…
  Літні люди веселіші, оптимістичніші за нас. Серед молоді найбільш поширена зневіра. (Яке лише здалеку нагадує велич духу.)
  Літні люди знають:
  Зневіра страшніша за горе. Бо горе є різновидом споглядального душевного досвіду. Зневіра ж - сон душі.
  Літні люди не меркантильні. Вони дзвонять мені до редакції:
  - Матеріально я цілком забезпечений. Я маю все і навіть більше. Але знаєте, хочеться ще чогось… От і написав про те, що пережив…
  Так потрапила до нас голова з повісті Лейзера.
  Від літньої людини не почуєш:
  — А що я з цього матиму?..
  Старим важливіше давати, а не брати.
  І ще одне міркування. Саме люди похилого віку — найвибагливіші, найприскіпливіші та найвибагливіші читачі газети. Саме старі люди нам пишуть частіше за інших. Найчастіше телефонують до редакції.
  Літні люди підтримали нас у важкі місяці. Літні люди нас лають за промахи та помилки…
  Вчора я поспішав працювати. Спустився у метро. Помітив поїзд, що відходить. І полінувався прискорити кроки.
  «Ну ось, — подумав я, — старію…»
  Подумав і зрадів.
  Куплю собі рожеві штани. Куплю сорочку з папугами. Випишу газету "Новий американець". Буду розумним, веселим, добродушним старим з Форест Хіллса.
   Людина вмирає.
  Людина вмирає над ліжку, над лікарні. Не у вогні битв і не під гранатами терористів.
  Людина вмирає в історії.
  Нехай йому дана лише хвилина. Часом цієї хвилини завершується година. А цієї години — рік. А роком – століття, епоха.
  Така хвилина поєднує століття.
  Пан Садат – убитий та похований в історії.
  Він був сильною, розумною і миролюбною людиною. Світ на Сході – його особисте досягнення.
  Ми говоримо про роль особистості історії. Вважаємо, що історію роблять народні маси. Тобто все і ніхто. Я думаю, це говориться, щоб уникнути відповідальності.
  "Іліаду" написав Гомер. Парову машину винайшов Джеймс Уатт. Крила дали людству - брати Райт. А Ватерлоо програв Наполеон.
  Російську літературу створив Пушкін. Витягують її з провінційної трясовини Бродський із Набоковим. А роман «Я йшов на зв'язок…» — твір пана Любіна. І маси тут ні до чого…
  Часто пишуть: «Музика та слова народні». Потім з'ясовується, що народні слова належать Альошківському. Та й музика – йому ж…
  Вперше євреї оплакують смерть араба. Це не випадково.
  Президент Садат домігся консолідації влади. Зупинив натиск фанатиків ісламу. Злегка приструнив Каддафі. Видворив радянських шпигунів, та ще й відібрав у них улюблену Асуанську греблю.
  Згадується така пісня:
  Жар пустелі мені очі щипає (?!),
  І очі застилає піт ...
  Напиши мені, мамо, в Єгипет,
  Як там Волга моя тече.
  
  Ця пісня — вершина експансіоністського нахабства. (Де вже там Кіплінг з його африканськими маршами!) Садату вона не сподобалася ...
  Він мав багато ворогів. Як у всякої миролюбної людини. Тому що світ вимагає жорсткої та цілеспрямованої волі.
  Садат домігся миру Сході. Світу, від якого залежить життя сотень тисяч людей. І який може впасти із загибеллю однієї-єдиної людини.
  Тому що світ нестійкий. Люди злі. І немає кінця людському безумству.
  Садат творив добро невблаганно та жорстко. Очевидно, не знав, не побачив іншого шляху.
  Серце такої людини відкрито кулям.
  Бувають ситуації, коли…
  Бувають ситуації, коли всі мають рацію. І ті, хто за. І ті, хто проти.
  Ізраїль вирішив не надавати допомоги тим емігрантам, які їдуть до Америки. Рішення це продиктоване аж ніяк не жорстокістю ізраїльської влади.
  Ізраїль — маленька держава, що воює. Йому потрібні військові та професійні кадри. Йому дорога ідея поєднання, монолітності свого народу. Отже, Сохнуть допомагатиме лише тим, хто має намір жити в Ізраїлі.
  Рішення, звичайно, вольове, але психологічно зрозуміле. Сохнуть керується державними інтересами.
  Хоча навряд чи це рішення досягне мети. Чи багато користі від біженців, яких придбали насильно?.. Нелегко перетворити цих людей на героїв навіть капіталістичної праці. І тим більше у доблесних солдатів.
  Проте рішення ухвалено. Американський держдепартамент висловився на цю тему критично. ХІАС заявив, що і далі надаватиме допомогу тим, хто має намір їхати до Америки. Потім поповзли тривожні чутки. Начебто пан Шафір взяв свою заяву назад. Мабуть, не без тиску Сохнута…
  Все це досить сумно. Сумно тому, що компрометує саму ідею демократії.
  Безмежної поваги гідний той, хто їде бачити молоду ізраїльську державу. Але тільки в тому випадку, якщо він робить це добровільно.
  Історія з цього приводу багата різноманітними прикладами. Зупинимося на крайніх.
  Російську людину Солдатова посадили як борця за незалежну Естонію. Причому окуповану його співвітчизниками. А продав його на суді естонець Варату. Націоналістам тут є про що замислитися.
  Лорд Байрон загинув, борючись за незалежність Греції. А Фаддей Булгарін бився у частинах Наполеона проти росіян. Байрон - чудова людина. Булгарін - негідник. Але обидва були вільні люди, і це важливо.
  Свобода, як відомо, неподільна. Вона потрібна добрим і поганим. І тим більше — нормальним людям. Начебто нас...
  Не можна надати свободу одним лише героям. Як не можна надати можливість одружитися з одним Бартом Рейнольдсом.
  Куди їхати?.. Для мене такої проблеми не було. Мій вибір було вирішено сімейними та творчими обставинами. І я здійснив його. І таке ж право для кожного – незаперечне!
  Хочеться вірити, що Сполучені Штати знайдуть можливість допомагати біженцям і надалі. Тому що Америка є країною класичної демократії.
  Не дарма ми приїхали саме сюди.
   Нещодавно мій друже…
  Нещодавно мій друг Соломон Шапіро відвідав Іспанію. Бачив чортову кориду. Об'їздив середньовічні іспанські міста.
  Насамкінець, каже, додому потягнуло.
  Додому це означає в Нью-Йорк. Точніше - у Форест Хіллс. Де вранці невтомний Моня розкладає свій товар. Де на майданчику біля «Вальдбаумса» до темряви клопочуться автолюбителі. А в магазині Брукс торгує дівчина надзвичайної краси.
  Як швидко це сталося! Як швидко ми звикли вважати фантастичну Америку - будинком.
  Я давно вже помічаю крикливі риси патріотизму. Злюсь, коли лають Нью-Йорк. Починаю сперечатися. Я кажу, що злочинність тут не така вже й велика. Що газети навмисне роздмухують цю тему. Що шанс бути пограбованим — мізерний.
  Я брешу, що щодня буваю в Гарлемі і тим не менш живий…
  Припустимо, хтось стверджує, що у Нью-Йорку брудно.
  - Бруд?! - Кричу я. - Що означає - бруд! Це зовсім не бруд! Це неорганізована матерія.
  За цим безглуздим формулюванням ховається просте відчуття. Мені сумно, що Нью-Йорк захаращений і сторонні бачать це.
  Пам'ятаю, Некрасов поцікавився:
  - Скільки ви платите за квартиру?
  І я чомусь сказав: двісті вісімдесят. Хоча ми платимо значно більше. Просто мені хотілося, щоб Нью-Йорк виглядав якось доступнішим.
  У розмові з приїжджими я поспішаю викласти головне:
  Тут ти не почуваєшся чужим. Тут половина населення говорить із жахливим акцентом.
  Такі очевидні симптоми патріотизму. Нью-Йорк жахливий, і все ж таки це — моє місто. І люди тут живуть переважно симпатичні. Хоча і з легкими рисами божевілля. Від останнього Моргуліса до Едварда Коча.
  У Ленінграді я дуже пишався Ермітажем. Хоча не був там років із двадцять п'ять. А тут пишаюся Музеєм сучасного мистецтва. Навіть здалеку його не бачив, а пишаюся!
  Мабуть, це є патріотизм — пишатися невідомо чим…
  І мене глибоко хвилює свідомість того, що росіяни живуть по всій Америці. Що Єфімов не збирається покидати Мічиган. Що Лосєву подобається Ганновер. А Роме Левіну — відсутній на карті Холіок.
  Рано-вранці я виходжу за газетою. З кимось вітаюся. Купую гарячі бублики до сніданку.
  Починається день. І я готовий до нього. А потім несподівано згадую:
  «У Пушкінських Горах закінчився сезон. У Ленінграді дощі…»
   Вибираючи між дурнем і негідником.
  Вибираючи між дурнем і негідником, мимоволі замислишся. Задумаєшся і віддаси перевагу негіднику.
  У вчинках негідника є своєрідний егоїстичний сенс. Є корислива та низинна логіка. Є здоровий глузд.
  Його дії передбачувані. Тобто з негідником можна і треба боротися.
  З дурнем все інакше. Його дії непередбачувані, сумбурні, алогічні.
  Дурні мешкають у туманному хаосі. Вони не підлягають законам гравітації. У них своя біологія, арифметика. Їм усе дарма. Вони безсмертні.
  Наша газета існує чотирнадцять місяців. Я не кажу, що все йде чудово. Досі немає гарного економіста. Немає сторінки для жінок. Про юне покоління зовсім забули…
  Ми це все знаємо. Щось робимо, пробуємо, шукаємо.
  І заважають газеті зовсім не агенти КДБ. Чи не палестинські терористи. Чи не американські ліберали. А заважають їй старі знайомі, життєрадісні та непереможні — дурні.
  Виникла в нас дискусія про страту. Питання висвітлювалося по-різному. З юридичної позиції (Лейкін), з етичної (Шрагін), із загальнодуховної (Рискін).
  Розумні люди поділилися своїми роздумами. Висловили сумні істини. Спробували висунути конструктивні ідеї.
  Тут же взяв слово дурень:
  — Чого це ви пишете? Навіщо ви нас засмучуєте?! Яка ще злочинність? Я чотири роки в Америці, і мене досі не пограбували! А ви кажете…
  З'явилася у нас стаття про місцевий антисемітизм. Із фотографіями, цифрами, документами.
  І знову дурень виступає:
  — Який там антисемітизм? У нас все добре!..
  Що дурню відповісти? Ось розмалюють тобі свастикою фізіономію, тоді дізнаєшся…
  Раз у раз з'являються у нас критичні статті. Іноді досить різкі.
  І знову дурень незадоволений:
  — Навіщо ви критикуєте бездарних письменників? Ви краще критикуйте талановитих, щоби не пізнавали.
  Відбулася в газеті розмова на тему: Що це означає бути євреєм?
  І знову дурень дереться на трибуну:
  — Яка різниця, чи євреї ми чи не євреї? Грін-карта є, машина є, сосисок вистачає... Які можуть бути дискусії?!
  Що з дурнем поробиш? Дурень всюдисущий і активний. Через ОВІР прорвався. Через океан перелетів. І тисне чище Андропова.
  Мимоволі замислишся, вибираючи між дурнем і негідником. Задумаєшся і все-таки віддаси перевагу негіднику.
  Але найжахливіше, коли він ще й дурень на додачу…
   На батьківщині…
  На батьківщині державою управляли містичні істоти. Ну, що ми знали про Сталіна? Що він курив люльку і був найкращий. Що ми знали про Леніна? Що він носив кепку і теж був найкращий. Про Брежнєва ми навіть цього не знаємо. Відомо тільки, що він має брови…
  Згадується, як я здивувався, дізнавшись, що Леніну подобалося холодне пиво. У цьому пересічному факті проглядало щось людське…
  І ще одна важлива деталь. Ленін мав незначний дефект мови. Сталін має ринковий акцент торговця гладіолусами. У Брежнєва у роті відбувається щось загадкове. Радянські лінгвісти особливий термін вигадали для цього неподобства — «фрикативне Г».
  Все це невипадково: і «Г», і «Р», і квітково-фруктовий акцент. Адже інопланетяни мають мати якісь етнічні особливості. Інакше на людей будуть схожі. А це не можна.
  Згадайте день 1-го Травня. На трибуні мавзолею низка сірих глиняних статуй. Брежнєва та Косигіна ще можна дізнатися. Пельше і Суслов однотипні та взаємозамінні. Інші не відрізняються, як солдатська білизна.
  Тут державою керують живі люди. Ми знаємо, що Картер набожний, чесний та благородний. Ми знаємо, що Рейген твердий, важливий і ощадливий.
  Вдома мені було абсолютно байдуже, за кого голосувати. Я разів чотири взагалі не голосував. Причому не з дисидентських міркувань. А з ненависті до безглуздих дій.
  Тут, повторюю, все інакше. Тут ми набагато ближче до політики. Нехай ми ще не є американськими громадянами. Нехай голосуватимуть інші — не важливо. Результати президентських виборів близько стосуються нас. Адже за ними стоїть реальний життєвий та державний курс.
  Я переконаний, що особистість державного діяча є продуктом епохи. Що час, історичний момент визначає тип глави уряду. Сталін, Гітлер та Трумен були дуже різні люди. Але було у цих постатях і щось спільне. Можливо, жорсткість... Така епоха...
  Хрущов, де Голль і Кеннеді теж не близнюки. Але щось спільне прозирало і в цих діячах. Можливо, артистизм… Дань часу…
  Потім настала досить сіра та безлика епоха розрядки. Вона породила досить сірих і безликих вождів. Світ був у відносному спокої.
  Зараз цьому затишшю приходить кінець. Афганська трагедія знаменує новий історичний етап. На жаль, американському народу доводиться обирати між твердістю та катастрофою.
  Я не політичний оглядач. І не зважуватиму шанси кандидатів. Але я впевнений, що президентом буде Рейген. Мені здається, саме такого президента потребує епоха.
  Можливо я помиляюсь. На те й стовпчик редактора, щоб помріяти.
   Людьми науки встановлено…
  Людьми науки встановлено, що час має форму, колір, обсяг...
  Рік нашого життя був пофарбований у найрізноманітніші тони. Анілінове заграва надії постійно змінювалося запорошеним відтінком засмучення. Над зеленими пагонами творчості густішали чорні хмари догматизму. Кумачовий міраж вседозволеності провадив нас із шляхетного шляху.
  Ішов час.
  Сріблястий струмок ініціативи зрошував безбарвні простори людської відсталості.
  Ми відчували себе все більш впевнено.
  Рік нашого життя позаду. Рік життя – це так багато! Це — 52 бурхливі редакційні наради. Це 47 196 годин спільної напруженої праці. Це 2 831 760 хвилин зухвалості та безстрашності.
  Рік життя – це так мало. Це — перші боязкі кроки в нескінченних лабіринтах американського бізнесу. Це — невиразний белькіт звільненої дитячої мови. Це слабкі, ледве вловимі поштовхи незалежної свідомості.
  Ми не помиляємося щодо своїх досягнень. Ми лише заявили про себе. Позначили свою присутність у цьому божевільному світі.
  Волею обставин нам було визначено найскладнішу місію. Ми створили першу ліберально-демократичну газету російською мовою.
  Нас часто запитують:
  — Якою є ваша ідеологічна платформа? Які ваші принципи? З ким ви? І проти кого?
  Наші принципи зрозумілі та однозначні:
  Газета є незалежною вільною трибуною.
  Ця трибуна надається виразникам найрізноманітніших, найчастіше діаметральних думок.
  Редакція аж ніяк не видає себе єдиним конфідентом істини. Редакторське крісло, повторюємо, не є вершиною людської мудрості. Читач, отримуючи широку об'єктивну інформацію, робить висновки сам.
  Щойно досягнувши однорічного віку, редакція не наважується вважати читачів безтурботними немовлятами. Газета довіряє своїм читачам. Мало того, вона довіряє їм більше, ніж собі…
  Нас часто запитують:
  — Чиї інтереси висловлює газета? Хто стоїть за вами?
  Ми висловлюємо інтереси шістдесяти тисяч біженців із Союзу. Найбільш життєстійка частина радянського єврейства. Усіх тих, кого благородно дала притулок загадкова і незрозуміла Америка.
  За нами стоять десятиліття унікального гіркого досвіду. Спільні з читачами проблеми та проблеми. Загальні слабкості та гріхи.
  Адже читачі — та єдина інстанція, від якої ми добровільно і беззастережно залежимо.
   В еміграції на кожному кроці...
  В еміграції на кожному кроці даються взнаки риси матріархату. Я знаю десятки сімей, у яких саме жінці належить чільна роль.
  Жінки більш сумлінні та невибагливі. Вони більшою мірою розвинене почуття відповідальності. Вони навіть фізично витриваліші.
  Тому жінки швидше та легше адаптуються. Успішніше долають мовний бар'єр. Найкраще пристосовуються до нових умов.
  Цілком звичайною є така картина. Жінка працює по вісім годин. Три години проводить у сабвеї. (Де година рахується за три, як на війні.) Увечері — діти, пральня, супермаркет. І так далі…
  А чоловік тим часом розмірковує про долю планети. Про майбутнє Росії. Про шляхи демократії. Про витрати та переваги свободи.
  Чоловік мовить і пророкує. Сіє розумне, добре, вічне…
  Чоловік сіє, а жінка оре. На фабриках та в піцеріях. За три п'ятдесят на годину.
  Особисто я пролежав на дивані рівно рік. Моя дружина працювала з ранку до ночі. За вечерею вона спала під мої міркування на тему свободи та автократії.
  Мені згадуються дні перед від'їздом. І мої рішучі заяви:
  — Головне — здобути свободу. Решта не має значення… Митиму посуд у ресторані. Або тягати мішки.
  Ленінградці схлипували, слухаючи мої передвід'їзні промови.
  Однак з'ясувалося, що мити посуд у ресторані — важко і неприємно (я і вдома мою її без ентузіазму)…
  Коротше, я знайшов свободу і ліг на диван. А дружина працює. Так минув рік.
  Зрештою, ми вирішили видавати газету. Моя дружина сказала:
  - Нічого, я звикла. Ти й у Спілці був нестандартною особистістю.
  Минув рік. «Новий американець» міцніє і набуває стабільності. У Форест Хіллсі я став не менш популярним, ніж Консон.
  Хоча на доходах все це відбивається слабо.
  Проте я хочу сказати:
  - Ірина, Галя, Таня, Рая, Олена! Ще трохи, і ми заживемо по-людськи! Вибачте нас! І побажайте нам удачі!
   Еміграція із Союзу…
  Еміграція із Союзу триває. Хоч і в уповільненому темпі. Приїжджають друзі та знайомі. Ми, зрозуміло, питаємо:
  - Ну як?
  У відповідь лунає:
  — Хорошого м'яса у Ленінграді не купити. За фруктами – черга. Нещодавно мило зникло, зубна паста…
  І так далі.
  Змішане почуття охоплює нас. Приємно усвідомлювати, що тоталітарна машина дає перебої. Гірко від думки, що твоя країна голодує.
  Західні держави оголосили Союзу часткове хлібне ембарго. Висловлюючись людською мовою, скоротили продаж зерна. До цього їх наполегливо закликали видатні російські дисиденти: Солженіцин, Марченко, Буковський.
  Деяким здавалося, що це надто жорсткий захід. І міркували вони приблизно так:
  — У політиці можна й треба використати силу. Можна і потрібно диктувати Радам жорсткі умови. Тим більше, що вони визнають лише силу та жорсткість. Проте скорочувати продаж хліба неблагородно. І закликати до цього грішно. Хіба можна, щоб народ голодував?
  Наївні люди!
  Вони гадають, що американський хліб потрапить на стіл російської людини! Аргентинське м'ясо зашипить на його сковороді!
  Яка дурість!
  Народ голодує з вини свого керівництва. Економіка і сільське господарство потворно запущено. Колосальні кошти витрачаються на військові цілі... Комуністична експансія коштує Радам у мільярди рублів.
  Поряд із цим партійні функціонери живуть чудово. Роз'їжджають у закордонних автомобілях. Зводять розкішні дачі. Ніснуть під сонцем південних курортів.
  Через розподільники їх постачають усім необхідним.
  Західний експорт хліба та м'яса лише зміцнює тоталітарну систему. Збагачує партійну верхівку. Звільняє нові засоби для підготовки до війни.
  Сумно, що радянські керівники та великі американські торговці часом діють заразом.
  Прикро, що заклики російських дисидентів заглушаються голосами прихильників розрядки.
  Лише перед єдністю демократії Союз змушений буде відступити!
   Чотири місяці тому…
  Місяця чотири тому у редакції відбулася знаменна подія. Я навіть назвав би його — історичним. А саме — у нас перемогли принципи комуністичної праці.
  Ось як це було.
  Ми переживали чергові фінансові труднощі. Болісно вишукували шляхи подальшої економії. Урізали витрати на всі без винятку статті.
  Нарешті було вичерпано всі мислимі кошти. Меттер став вишукано люб'язним, що виражає в нього крайній рівень пригніченості.
  Цифри вперто не хотіли сходитися. Кожен номер газети коштував чотири тисячі. А ми виручали за нього — три з половиною. Орлов засинав і прокидався з калькулятором у руці.
  А дефіцит невблаганно зростав. У голосах кредиторів лунали металеві нотки.
  Ми вирішили призначити екстрену нараду. Довго мовчали з витягнутими фізіономіями.
  І раптом пролунало грізне, загадкове слово — мораторій.
  Я забув, хто його промовив. Напевно, Вайль. Він у нас найрішучіший.
  Що означає це слово, тоді я не знав. Та й зараз погано знаю. Але загальний зміст доступний. Мораторій це коли тебе позбавляють заробітної плати. Частково чи повністю.
  — Потрібний мораторій! - твердо промовив Вайль.
  І тут почалося найдивовижніше.
  Співробітники "Нового американця" піднімалися один за одним. Коротко описували своє матеріальне становище. Чесно розкривали додаткові джерела. Потім призначали собі прожитковий мінімум. Або зовсім відмовлялися отримувати зарплату.
  Виявилася така картина. Дехто підробляє на радіо Ліберті. У когось дружина має нормальну людську професію. (Про дружин я ще напишу в найближчій колонці редактора.) У когось стипендія. Батчан, наприклад, вегетаріанець. Люба Федорова – на дієті. І так далі.
  Відповідно було знижено оклади. У таких жорстких межах: від нуля до категоричного мінімуму.
  Чесно зізнаюся, в ту хвилину я зазнав величезного душевного хвилювання.
  Газета в черговий раз була врятована.
  Це було чотири місяці тому. Минули часи фінансових катастроф. Становище незворотно стабілізується. А мені не дає спокою курйозне міркування:
  Так можна ненароком і комунізм побудувати! Назло радянським товаришам.
  До спорту я абсолютно байдужий.
  До спорту я абсолютно байдужий. Пригадується єдине у моєму житті спортивне досягнення. Сталося це на чемпіонаті вишів з боксу. Хвилин сорок пролежав я тоді в непритомності. І ще довго мене переслідував запах нашатирного спирту…
  Коротше, не моя ця справа.
  А ось початку Московської олімпіади – чекав. І стежив за перебігом підготовки. Воно й зрозуміло. Все прогресивне людство обговорювало ідею бойкоту.
  В результаті хтось їде, хтось не їде. Не буде японських гімнастів. Не буде американських метачів. Не буде когось із ФРН...
  Так прогресивне людство реагувало на захоплення Афганістану. Плюс – часткове зернове ембарго. Та ще якийсь науковий симпозіум скасували. Або перенесли. Якийсь шведський джаз (саксофон, рояль, ударні) до Москви не їде.
  Коротше, дали відповідь загарбникам. Рубанули з плеча. Відповіли ударом на удар. Прихлопнули бандитів моральним остракізмом.
  У письменника Зощенка є така сцена. Іде вулицею міліціонер із квіткою. Назустріч йому злочинець.
  — Зараз я тебе покараю, — каже міліціонер, — не дам квітки!
  Отак і ми сидимо, гадаємо, як вони там без нашої квітки?
  Та радянські вожді начхати хотіли на моральний остракізм!
  Радянські керманичі здогадуються, що їх називають бандитами. Вони звикли. Вони навіть трішки цим пишаються. Їм здається краще бути сильним, ніж добрим. Сильного поважають та бояться. А добрий — кому він потрібний, питається?
  Тим більше, що слабкість здалеку не відрізняється від доброти.
  Радянські начальники знали, що їм коштуватиме Афганістан. Впевнений, що наперед підрахували ціну цієї акції. І знають тепер, у що їм коштуватиме така. Їх влаштовує така ціна.
  Хапнуть завтра Поради якусь Полінезію. А ми у нападі благородного обурення скасуємо симпозіум. Якийсь біологічний форум з вивчення ящірок. Та що там — експорт устриць припинимо. Загалом, не дамо квітки! Нехай мучаться…
  З сумом дивлюся я на прогресивне людство. Паршиву олімпіаду бойкотувати — і то не могли як слід домовитись. А якщо війна?
   Зима до Нью-Йорку підходить...
  Зима до Нью-Йорка підходить обережно. Ще вчора було душно на зупинці сабвея. Позавчора я спускався за газетами в шльопанцях. Три дні тому залишив у ресторані светр.
  А сьогодні вранці ставлю питання найближчим родичам:
  — Де моя в'язана шапка?
  Вдома все було інакше. Спочатку – дощі. Потім тиждень сухих холодних вітрів. І раптом рано-вранці — пелена білого снігу. І снігові шапки на тумбах огорожі. І білий візерунок на чавунні ворота. І вулиця, що нагадує чорно-білий фотознімок.
  Нелегко було зробити крок з ґанку в перший зимовий день. Я добре запам'ятав відчуття рішучості, яке було потрібне, щоб ступити на це біле полотно.
  А пам'ятаєте, друзі, кальсони? Трикотажні імпортні кальсони румунської фірми "Партизан"? І відчуття незручності під час ходьби. І стягнуті манжетами щиколотки. І загадкові білі гудзики, які раптом танули від прання…
  Куди це все поділося?
  Того й дивися, заговорю як охоплений ностальгією патріот:
  — А на Тамбовщині зараз, мабуть, червень… Малинівки співають… Вийдеш, бувало, на далекий плес…
  Немає Тамбовщини. Нема далекого плесу. Немає малиновок. Червня також немає. І не було…
  Зима у Нью-Йорку позбавлена сенсаційності. Вона не фокус і не тягар. Вона - природне продовження сирого, теплого бабиного літа. Ті самі куртки та джинси. Ті ж фрукти просто неба…
  То чого мені не вистачає? Сироти? Гіркоти? Тирса на кахельній підлозі Соловйовського гастронома? Безглуздих скороходівських черевиків? Телогрейок та ватників?
  Як це сказано у Блоку:
  …Але й такий, моя Росія,
  ти всіх країв дорожчий за мене…
  
  Тяжко закінчувати розмову цією сумною нотою. Правильно написав Григорій Рискін:
  «У нас була доля. Чи не біографія, а доля. І ми не здалися…»
  Звісно, Рискін — не Блок. Так і ми — не прекрасні дами.
   З Росії долітають…
  З Росії долітають тривожні, похмурі звістки. Одного кандидатського не затвердили. Іншого з роботи звільнили. Третій відмову отримав... Черги по ковбасу... Зимового взуття не купити... І так далі.
  Загалом, нема чому радіти. Туга, смуток і гіркота.
  І все-таки крізь цей морок доноситься часом живий, уїдливий, незнищенний жарт.
  Уявіть собі приймальню якогось Львівського ОВІРу. Табличка з прізвищем інспектора. Публіка терпляче чекає на свою чергу.
  Відчиняються двері. Виходить черговий відвідувач. На обличчі його скорбота та розчарування. У залі повна тиша.
  І раптом якийсь Фіма, Боря чи Лазар Самуїлович тихенько вимовляє:
  — ДАН ВІДМОВИ ЙОМУ НА ЗАХІД…
  Пролунав перший невпевнений смішок. За хвилину сміються усі. Включно з черговим міліціонером.
  Отже, життя триває.
  Отже, є сили для боротьби.
  
  
  Уявіть провінційне місто. Воронеж, Тулу, Сестрорецьк...
  Ранок у продовольчому магазині. На вітрині — дрібний частинок, сніданок туриста... Самотньо жовтіє прямокутник голландського сиру.
  Біля каси черга. Особи — непривітні та суворі. Несподівано хтось напівголосно декламує:
  — У Вороніж десь Бог послав шматочок сиру.
  І знову лунає сміх. І життя здається не таким уже безнадійним.
  
  
  Згадаймо недавнє минуле. Наші танки прямують до афганського кордону. Солдати пригнічені та пригнічені. У гуркоті машин тиша стає ще помітнішою.
  І раптом відбувається диво. Хтось саркастично упускає:
  — НАШ ПАРОВОЗ, ВПЕРЕД ЛЕТИ!
  У КАБУЛІ Зупинка…
  Отже, почуття справедливості ще не втрачено. Значить, ці люди ще здатні відродитись.
  Гумор – прикраса нації. У найдикіші, безпросвітні роки не вмирав уїдливий і гіркий, простодушний і вигадливий російський жарт.
  І хочеться думати — доки ми здатні жартувати, ми залишаємось великим народом!
   Писати про космос важко.
  Писати про космос важко. Уявити його собі неможливо. Оскільки космос є відсутність, ніщо…
  Я добре пам'ятаю день Гагарінського тріумфу.
  Ми, студенти Ленінградського університету, крокуємо Невським. Розмахуємо саморобними транспарантами. Щось збуджено кричимо.
  І тільки мій друг, знаменитий фарцівник Білуга, уїдливо повторює:
  — Радійте, жлоби! Динамо в космосі!
  «Динамо» по-блатному означає — шахрайська махінація. Причому із відтінком дешевого шику.
  Мабуть, Білуга раніше за інших відчув наступ грандіозної пропагандистської кампанії. Побачив перші гримаси радянського космічного блефу.
  У Гагаріна було надзвичайно симпатичне обличчя. Його нагородили, увінчали та звеличили. Перетворили на одухотворений символ. У усміхнену політичну ідею.
  Часом Гагарін ставав людиною. І тоді він добряче запив. Мабуть, йому не хотілося бути ідеєю. І він пив дедалі більше.
  Спершу розбився в машині. На його обличчі, яке продовжувало бути суспільним надбанням, виник глибокий шрам.
  Потім Гагарін викрав літак і остаточно розбився.
  Космічна ера тривала. Літаючих ідей ставало дедалі більше. Для їхніх незліченних портретів уже не вистачало кремлівської стіни.
  Число космонавтів зростало і зростало. У них з'явилася своя футбольна команда.
  Потім сталася трагедія. Декілька космонавтів загинуло. (Не пам'ятаю троє чи четверо). Це був сумний, жалобний день. Моя донька запитала:
  — Чому ти не плачеш?
  Я відповів:
  - Плачуть ті, хто їх знав. Для мене вони були ідеями, що літають. Я не можу плакати про загиблі ідеї.
  Пройшло багато років. У космос по черзі злітали народні демократи. В'єтнамець, болгарин, поляк.
  Щиро кажучи, я перестав цікавитись цими справами. Я давно вже не цікавлюсь пропагандою. Давно вже намагаюся керуватися не чужими, а власними ідеями.
  І ось ми довідалися про космічний човник. (Можна назвати його космічним автобусом. Космічним маршрутним таксі.)
  Машина повернулася на землю. Повернулися витрачені мільйони. Повернулися чудові механізми. Повернулися люди.
  Читаючи газетні повідомлення, ми думаємо не про ідеї, що літають у космосі. Ми думаємо про космічні заводи. Про космічний туризм. Тобто про космічну перспективу.
  Ми переконуємось — людству є куди йти, куди летіти, куди прагнути. Більш того:
  Якщо Захід повністю поступиться Радам, куди емігруватиме далі…
   Усі ми готувалися…
  Усі ми готувалися до від'їзду на Захід. Кожен по своєму.
  Найдалекоглядніші займалися англійською. Найпрактичніші обзаводилися коралами та Хохломою.
  Хтось вчився керувати автомобілем. Хтось фотографував свої рукописи.
  Мій сусід Григорович вивіз два ратинові відрізи на пальто. (В результаті, кажуть, пошив із них чохол для мікроавтобуса…)
  Особисто я збирав інформацію. Мені хотілося тверезо та об'єктивно уявляти собі майбутнє життя.
  Я знав, що література в Америці не є джерелом існування. Що тиражі російських книг – нікчемні. Що людям мого складу дуже важко знайти роботу. Що американська злочинність досягла жахливих розмірів…
  Мені хотілося знати правду. Я хотів назавжди покінчити з ілюзіями.
  Багато чого з того, що я дізнавався, вселяло відчуття страху. Я боявся самотності та німоти. Мене жахала перспектива другого народження. Лякала неминуча мовна ізоляція.
  Я не був певен, що зможу писати. А тоді все інше не мало б значення.
  Крім того, я боявся ностальгії. Я так багато чув про це. Я читав листи Буніна, Цвєтаєвої, Купріна. Я не міг сумніватися у щирості цих листів.
  Звісно, мені й раніше траплялося надовго залишати Ленінград. Але тоді я знав, що можу повернутись. І все одно помирав від туги.
  В армії у нас була така сумна розвага. Збиралися колишні ленінградці і починали згадувати… вдома. По вулиці Ракова, скажімо. Один за іншим. Якого кольору, скільки поверхів?.. Що там було внизу — закусочна, ательє прокату?
  Закінчувалося ця справа похмурою пиякою, сльозами, безсонням ...
  І ось ми приїхали. Зазнали відповідного шоку. І багато наших страхів підтвердилося.
  Справді, грабують. Дійсно, роботу знайти важко. Справді, тиражі незначні.
  А ось ностальгія відсутня.
  Є ресторани для собак. Шлюбні агенції для папуг. Гумові панночки для любовних втіх. Їстівні жіночі штанці. Все є. Лише ностальгія відсутня. Єдиний фрукт, який тут не росте.
  Лише іноді, серед ночі... У саму невідповідну хвилину... Без причини... Ти раптом задихаєшся від кохання та горя. Боже, за що мені така кара?!
  Але це так, іноді... І говорити не варто... Та й газета наша, принципово оптимістична...
  З дитинства нас переконували.
  З дитинства нас переконували, що ми — найкращі. Вселяли нам відчуття повної та безмежної досконалості.
  Радянське — отже, чудове! Наше вчення – найвірніше! Наші луки – найзаливніші! Наші морози – найтріскучіші! Наша ковбаса – сама окрема! І так далі…
  Самозакохана людина справляє жалюгідне враження. «Я розумний, добрий і хороший!» - звучить непристойно.
  Колективне самолюбування виглядає не менш безглуздо, ніж персональне. «Ми — розумні, добрі та добрі!» - теж не звучить.
  Мабуть, багато хто думає інакше. Кричати про себе: "Я - хороший!" - Не наважуються. А ось стверджувати: "Ми - хороші!" - Вважається нормальним ...
  Народ є сукупність людських особистостей. Історія народу - сукупність людських біографій. Культура, релігія - неосяжна сукупність людських діянь і помислів.
  Підвищена прихильність до себе є нескромність. Підвищена схильність до свого народу - шовінізм.
  Займатися самохваленням - непристойно. Вихваляти свій народ, принижуючи інші, так само безглуздо і соромно.
  Прославити людину можуть лише її справи. Так і слава народу – у його діяннях. У його історії, релігії, культурі...
  Ми створили першу в Америці єврейську газету російською мовою. Не тому, що ми краще. І не тому, що ми гірші. А тому що ми є. І будемо…
  У Ленінграді я мав знайомого — Гриша Певзнера. При слові «єврей» ліз битися. Гриша вважав, що «єврей» – образа.
  Наприклад, його питали:
  — Ви єврей?
  І Грицько ставав у позицію. На його обличчі спалахували червоні плями. На вилицях з'являлися жовна. Він говорив:
  - Що ти хочеш цим сказати?!.
  Гриша був упевнений, що захищає свою національну гідність. Розписуючись при цьому у своїй неповноцінності.
  У світових знаменитостей Гриша шукав наявність єврейської крові. Вважав євреями Пушкіна та Блоку. Але при цьому стверджував, що марксизм вигадав Енгельс - гой і забулдига.
  Гришу можна зрозуміти. Гриша постраждав від антисемітизму.
  Але ж ми поїхали. (До речі, Гриша теж.) Так давайте трохи розслабимося. Давайте за слова «єврей» не розмахувати кулаками.
  Любов до свого народу – природне почуття. Та й любов до себе природна. Кохай на здоров'я. Кохай, але мовчи...
  Щоб не вийшло – «Єврейське – значить, чудове!»…
   Я думаю, Рейген…
  Я думаю, Рейген дуже популярний серед нових емігрантів. Я не маю спеціальних даних, просто мені так здається.
  Ми знаємо, що на комуністичних лідерів впливає лише сила. Що будь-які мирні переговори вони використовують у корисливих та непристойних цілях. Що будь-яка угода може бути порушена у зручній для більшовиків позиції.
  Кремлівські правителі поважають лише силу. Рейген справляє враження сильної людини. Недарма йому так добре вдавалися ролі ковбоїв.
  Рейген твердий та практичний. Він послідовно впроваджує свої ідеї. Впевнено нав'язує свою волю конгресу. На міжнародному рівні висловлюється твердо та жорстко.
  І раптом — несподівана скасування зернового ембарго. Зізнаюся, мене трохи спантеличило це рішення.
  Рейген мотивує його так:
  «Ембарго торкається інтересів американських фермерів. Бажаючи покарати більшовиків, ми караємо себе. І, нарешті, комуністи купують зерно в інших країнах. Тобто ембарго не досягає своєї мети».
  Мені здається, у цьому випадку розсудливість Рейгена межує з цинізмом.
  Так, американські фермери зацікавлені у тому, щоб продавати надлишки свого хліба. Ембарго справді завдає їм деякої матеріальної шкоди.
  Але ж існує й етичний бік справи. Існує поняття громадянського та морального обов'язку.
  Американське зерно у разі — поняття умовне. Це зовсім не млинці та пампушки для радянських людей.
  Забезпечивши себе зерном, більшовики збільшать військові витрати. Звільнять кошти для здійснення нових мілітаристських планів.
  Навіщо зміцнювати позиції ворога, який не приховує своїх глобальних експансіоністських цілей.
  Можливо, Рейген вважає ембарго не важливим заходом. Розглядає його як побічний та дещо жіночний дипломатичний хід у манері пана Картера. Збирається протиставити йому якісь жорсткіші і недвозначні методи тиску. Компенсувати скасування зернового ембарго дієвішими політичними акціями.
  Можливо це так. Сподіватимемося, що це так.
  І все-таки залишається почуття досади. Етика та мораль починаються з готовності жертвувати особистими інтересами заради гідної мети. А державні принципи вимагають певних та постійних критеріїв.
  Не всяка справа може бути предметом компромісу.
   У Союзі нам здавалося...
  У Союзі нам здавалося, що ми демократи. Ще б! Адже віталися із прибиральницями. Пили із електромонтерами. І як годиться — тихо ненавиділи керівництво.
  Тоталітарний лад нам не подобався. Ми відчували себе демократами.
  І нарешті зробили остаточний вибір. Подали документи на виїзд.
  Приїхали. Озирнулися.
  І виявилося, що обрати демократію недостатньо. Як недостатньо вибрати хорошу творчу професію.
  Професію треба опанувати. Тобто вчитися. Освоювати навички. Осягати закони майстерності.
  Ми вчимося демократії подібно до того, як вчилися ходити. Несміливо і невпевнено робимо перші кроки. Звичайно, не обходиться без падінь і забитих місць.
  Незабаром ми відзначатимемо ювілей «Нового американця». За цей час газета змінилася найрадикальнішим чином.
  Я говорю не про кількість сторінок. Не про принципи верстки. І навіть не про якість матеріалів, що публікуються.
  Сталося щось важливіше. Змінились ми самі.
  Чого тільки не відбувалося за ці місяці у редакції! То робилися спроби встановити незаперечну єдиновладдя. То навпаки — відвести газету в нетрі анархії та безвідповідальності.
  Годинник напружених дискусій змінювалися періодами розслабленого умиротворення. Турніри вражених амбіцій чергувалися зі нападами взаємного обожнювання.
  Крок за кроком ми позбавлялися пережитків тоталітаризму. І цей процес далеко не завершений. Але вже зараз можна говорити про торжество демократичних принципів.
  Є обов'язки президента корпорації. І є обов'язки у набірниці. Спірні питання обговорюються на редакційних летучках. Якщо не вдається дійти спільної думки — голосуємо. Остання стаття Глезера обговорювалася чотири рази. І все-таки була відкинута. Більшість голосували проти. За - лише двоє. Президент та головний редактор...
  Зрозуміло, кількісний принцип не ідеальний. Істина далеко не завжди належить більшості. Але меншості вона належить ще рідше.
  Будь-яка установа є крихітною моделлю держави. Тоталітарна модель має свої переваги — оперативність, дисципліна, беззастережна старанність. Але заради цього доводиться жертвувати головною — людською гідністю.
  І тому ми переконані демократи...
  Звичайно, ми — не лише товариші по службі. Не лише однодумці. Є в мене у редакції близькі друзі. Люди, якими я захоплююсь. Думкою яких надзвичайно дорожу.
  Чи варто виділяти їхні прізвища? Мабуть ні. Адже це буде недемократично...
   Ще в Ленінграді...
  Ще в Ленінграді мені часто доводилося чути:
  «Всі росіяни на Заході жорстоко пересварилися! Євреї із православними. Монархісти із демократами. Ліберали з ґрунтниками. Перша еміграція із третьою. І так далі…"
  Нарешті я приїхав і переконався: справді, лайки вистачає. І в пресі, і на приватному рівні.
  Приводів безліч. Естетичні, політичні, філософські, релігійні… Мета одна – скомпрометувати ідейного супротивника як особистість. Повторюю: не переконати, не спростувати, а саме скомпрометувати.
  Якоюсь мірою нас можна зрозуміти. За спиною — десятиліття вимушеної німоти. Друк на вустах. Кляп у роті. Амбарний замок на губі.
  Десятиліття ми мовчали. Розкланювалися з негідниками. Усміхалися стукачам. Мирилися з будь-якими гидотами.
  І ось ми тут. Навколо свобода, демократія та плюралізм!
  Нам скомандували – можна! Можна все. Можна думати, читати, говорити!
  Яке це щастя — казати що думаєш!
  Яке це мука — думати що кажеш!
  Говорити вміє кожен. (На Чотирнадцятій вулиці є папуга в зоомагазині. Говорить англійською втричі краще за мене.)
  А думати – не кожен уміє. Слухати — і то розучилися.
  Здавалося б – свобода думок! Дуже добре. Хай живе свобода думок! Для тих, чиї думки я поділяю.
  А як бути з тими, чию думку я не поділяю?
  Заткнути їм рота! Змусити їх мовчати! Скомпрометувати як особистість!
  Вдома існувала всеосяжна лайка «єврей». Що не так, євреї винні.
  Тут – «агенти КДБ». Усе погане – справа рук держбезпеки. Підступи товариша Андропова.
  Пожежа сталася — КДБ у цьому винні. Видавництво рукопис повернуло під натиском КДБ. Дружина втекла - не інакше як Андропов її заблукав. Холоди прийшли — знаємо, звідки вітер дме!
  Слів немає, КДБ — зловісна організація. Але й ми часом буває хороші. І якщо ми ліниві, дурні і бездарні, то Андропов ні до чого. В нього своїх гріхів достатньо. Тож давайте ж поглянемо на себе критично І неупереджено. Вчитимемося вислуховувати своїх противників. Терпимо ставитися до чужої думки. Дотримуватись елементарних пристойностей.
  Давайте вчитися жити по-людськи!
  І врахуйте, якщо хтось заперечує, я вважатиму цю людину агентом КДБ…
   Я часто згадую…
  Я часто згадую табірну зону під Йосером. Перекур на лісоповалі. Потомственний скокар Мурашка розмірковує біля вогнища:
  - Добре, начальник, у таборі! Можна не думати. За нас опер думає...
  А тепер мені хочеться поставити читачам запитання:
  — Чи не уподібнюємося до цього тюремного філософа? Живемо ми чи тягнемо термін?
  І взагалі хто ми такі? Безвідповідальні малолітки чи дорослі люди? Чи здатні орієнтуватися у світі ідей? Чи потрібен міліціонер-регулювальник? Бажаємо думати самостійно? Чи нехай думає начальство?
  Ми оголосили газету незалежною та вільною трибуною. Намагаємось висловлювати різні, іноді діаметрально протилежні точки зору. Довіряємо читачеві. Надаємо йому можливість думати та міркувати.
  У відповідь постійно лунає:
  - Не хочемо! Не бажаємо вільних дискусій! Не цікавимося різними точками зору! Хочемо єдине вірне вчення! Єдиний правильний шлях! Бажаємо нести єдиний, ідеологічно витриманий транспарант!
  Навіщо нам яскравий, святковий одяг самостійної думки? Хочемо бути сірими та однаковими, як новобранці…
  Навіщо нам вагатися, змінюватись і перебудовуватися?!
  Хочемо бути твердими, як шанкер!
  Хочемо, щоби все було просто.
  Були комуністами, стали антикомуністами. Змінили ворота як на футбольному полі.
  А якщо світ складніший за таблицю множення? Якщо окрім «двічі два-чотири» існують логарифми?
  Ні! Не бажаємо суперечок! Не хочемо розбіжностей! Відмовляємось висловлювати власну думку! За нас думає академік Сахаров.
  Не бажаємо сперечатися та заперечувати. Нехай все буде чинно і спокійно. Як у морзі…
  Бачив я якось випадково пекінську кінохроніку. Урочистий мітинг, центральна площа. Півмільйона китайців у однакових синіх робах. Головний щось пискнув, і китайці дружно пискнули у відповідь. І одночасно простягли вгору стислі кулаки.
  Тут я, чесно кажучи, налякався. Оце машина! Півмільйона шурупів та гвинтиків! І все заразом. Та це страшніше водневої бомби!
  Чи настане кінець баранячій одностайності?! Чи прокинеться в нас мисляча, вагальна, вільна людина?!
  Проти мого будинку.
  Проти мого будинку є маленький супермаркет. Ви заходите, накладаєте продукти. Потім розраховуєтеся біля прилавка.
  Миловидна дівчина укладає вміст візка в коричневий паперовий пакет.
  Ви чуєте привітне:
  - Thank you! Have a nice day!
  Там же є у продажу целофанові мішки. Коштують десять центів.
  Ви купуєте цей мішок. Платіть десять центів. Однак у целофановий мішок дівчина вміст візка не вкладає. Простягає цей самий мішок, і все. А покласти в мішок товар не знаходить час. І вже не каже вам приємних слів.
  Тому що це зайва робота. Зайвий рух. Не передбачене стандартами місцевого обслуговування.
  Мене це, щиро кажучи, вразило. Здавалося б, так природно надавати дрібничну додаткову послугу. Так ні.
  У паперовий мішок – будь ласка! А в целофановий – ні за що!
  Ну що ти скажеш? Може, справді хвалена американська ввічливість формальна. І дружелюбність – формально. І шляхетність. І любов до свободи…
  Їду до метро, охоплений сумними роздумами. Звертаюся до пристойно одягненого пана. Запитую потрібну зупинку.
  — А куди ви прямуєте? - цікавиться пан.
  Я пояснив.
  Так він, уявіть собі, виліз із метро раніше, ніж йому було потрібно. Вирушив мене проводжати. Усю дорогу кликав мою родину пожити в нього. Прощаючись, засунув мені візитну картку.
  — Я, — каже, — адвокат. Знадобиться консультація — телефонуйте…
  Ну що ти робитимеш з цією Америкою?! Любити її чи ненавидіти?
   Чотири роки тому…
  Чотири роки тому японський журналіст поставив академіку Сахарову питання:
  — Чи може змінитись радянський режим? Чи реально це в найближчому майбутньому?
  - Боюся, що ні, - відповів Сахаров.
  Тоді журналіст запитав:
  — Отже, все безнадійно? Заради чого ви займаєтеся правозахисною діяльністю? Навіщо ви ризикуєте собою?
  Сахаров відповів:
  — Тоді взагалі не варто було б жити. Без надії життя втрачає сенс. Я не вірю… І все ж таки сподіваюся.
  Це міркування може здатися наївним. Однак лише на перший погляд. Щоправда, існує в ім'я правди. Не переслідуючи будь-яких інших матеріальних цілей.
  Надія існує заради надії.
  Нехай все жахливо. Газету вранці розкривати боїмося. Військова загроза, Польща, тероризм...
  Здавалося б, що сім ангелів, що мають сім труб, уже приготувалися... І попереду — кінь блідий... І вершник, якому ім'я — смерть...
  І все-таки ми говоримо одне одному:
  - Щасливого Нового року!
  Все було. Будь-яке бувало. Але дружба вціліла. Хоч і часом скорочується коло друзів. Але телефон дзвонить. І листоноші є робота. І вічно поряд якісь симпатичні люди.
  — Сподівайтесь, друзі!
  Ворогам ми теж говоримо:
  - Щасливого Нового року!
  Чим би їх таким порадувати, ворогів? Може, заманитись їм на радість?
  Що ж, згодом, як то кажуть, не виключено.
  Сподівайтесь, вороги!
  Я досі сподіваюся. Чи не від сліпоти. Чи не від безсилля. В ім'я самої надії. Без будь-яких інших матеріальних цілей.
  Сама надія є метою. Вона є засобом.
   Був у мене в Ленінграді.
  Був у мене в Ленінграді знайомий фарцівник. Величезними партіями скуповував у іноземців усіляке барахло. Займався також валютою та антикваріатом.
  Позавчора зустрічаю його на Квінс-бульварі. Обнялися, розмовляли.
  - Ну як, - питаю, - чим займаєшся?
  — Кручу кермо, — відповідає, — працює з ранку до ночі.
  Я здивувався:
  — Ти ж був діловий, заповзятливий?!
  Мій друг усміхнувся:
  — Америка показала хто діловий, а хто не дуже.
  Дійсно, Америка багато змусила переглянути в собі та в житті.
  Тут усе по-іншому. Тут поняття «бізнесмен» та «шахрай» не збігаються. Говорячи простіше, тут треба працювати.
  Ось мій знайомий і перетворився на чесного трудівника.
  Мені заперечать:
  «Ну, добре ремісники, інженери, вчені. А як бути з музикантами та літераторами?»
  Гарні музиканти грають. Я не говорю про Ростроповича. Пономарьов грає. Сермакашев грає. Батицький грає. (Причому йдеться лише про моїх особистих знайомих.)
  Літераторів підтримує держава. У Поповського – стипендія. У Парамонова – стипендія. У Соловйова, Клепікової — така сама історія. Навіть Олешковський грант отримав…
  Мені заперечать:
  «А як бути з письменниками на велфейрі? З музикантами за бубликом? З кінорежисерами, які перекваліфікувалися в управдоми?»
  А ви придивитеся. Може, вони більшого й не вартували. Може, це їхнє справжнє покликання?!
  Коротше, або це тимчасово, або справедливо.
  Америка – не рай. І не розподільник ЦК. Америка не тільки винагороджує обдарованих та працьовитих. Америка жорстоко протвережує самовпевнених і оманливих.
  Причому виграють і ті, й інші. Обдарованим і працьовитим віддається за заслуги. Самовпевнені і помиляються втрачають шкідливі ілюзії. І те, й інше – благо.
  Мої товариші Вайль та Геніс змінили десятки професій. Наскільки я знаю, вершина їхньої радянської біографії — пожежна команда. А тепер шановні люди. Критики. Спробуй чіпати!
  Меттер управляв поламаною радіостанцією і складав телепередачі про тваринників. А тепер, що не кажи, президент корпорації.
  І так далі.
  Особисто я став тим, ким був, мабуть, і раніше. (Просто оточення цього не знали.) Тобто — літератором та журналістом. На жаль, далеко не першим. І, на щастя, далеко не останнє.
   Якось я розмовляв…
  Якось я розмовляв з приятелем. Приятель випив, закусив і каже:
  «З американцями дружити неможливо. Це холодні, черстві, меркантильні люди. Головне для них – практичний розрахунок…
  Пам'ятаєш, як було у Союзі? Дзвонить тобі друг серед ночі:
  Толик! У мене депресія! З Алкою поганявся!»
  Ти хапаєш міхур - і до нього. І потім до ранку гасіть... Він тобі останню сорочку зніме... І ти для нього... Ось це дружба! Навзрид! До упору!.."
  Все це мій приятель говорив абсолютно серйозно. І я замислився...
  Є у Ленінграді письменник. Товариська, здатна, добродушна людина. Як з'ясувалося, давній інформатор ГБ. Взяв та посадив свого друга Михайла Хейфеца. Адже дружили. І до ранку розмовляли. І останніми сорочками урочисто обмінювалися...
  Є в Спілці такий романіст — Пікуль… Розгонистий, широкий чоловік. І горілку пити художник, і битися лізе, якщо... Взяв і посадив свого (і мого) друга Кирила Успенського...
  І так далі.
  Є у російському надриві небезпечна властивість. Принижені, лякані, глухонімі — шукаємо ми забуття у випадковій дружбі. Вип'ємо, закусимо, і починається:
  «Вася! Друг люб'язний! Ріж останній огірок!..»
  Дружба – це, звичайно, добре. Та й у пияцтві я великого гріха не бачу. Мене цікавить інше. Я хочу запитати:
  — А хто в Спілці за 60 років написав 15 мільйонів доносів? Друзі чи вороги?
  Так, американці стриманіші за нас.
  В душу не лізуть. Тут це не заведено.
  Якщо розлучаються із дружиною, йдуть до юриста. (А не до Толика - горілку жерти.)
  Про хвороби розповідають лікареві.
  Сновидіння викладають психоаналітику.
  Ідейного супротивника намагаються переконати. А не біжать скаржитися до першого відділу.
  Та й чи так вони вже практичні?
  Частину моїх рукописів вивіз із Ленінграда американець Данкер. До речі, інтелігентний негр. Абсолютно безкорисливо. Більше того, із ризиком для кар'єри. Бо працює в американо-радянській торгівлі.
  Видав мою книгу американець Проффер. І теж абсолютно безкорисливо. Більше того, зазнаючи збитків на багатьох російських виданнях.
  Перекладають мої твори дві американки. І обидві працюють безплатно. У сумнівному розрахунку на майбутні бариші.
  В одному мій друг правий. Останньою сорочкою зі мною тут не ділилися. І слава Богу! Навіщо мені остання сорочка? В мене своїх вистачає.
  Я вже не говорю про огірки.
   У дитинстві я був…
  У дитинстві я був неймовірним оптимістом. У щоденнику та на обкладинках шкільних зошитів я малював портрети Сталіна. та інших вождів світового пролетаріату. Особливо добре виходив Карл Маркс. Звичайну ляпку розмазав - вже схоже...
  Маршуючи в піонерських рядах, я не щадив голосових зв'язок.
  Я ріс оптимістом. Мені говорили:
  «Жити стало краще, жити стало веселіше!»
  Я вірив.
  Згадується такий задерикуватий марш:
  Ми співатимемо і сміятися, як діти,
  Серед загальної боротьби та праці…
  
  Ці слова я вигукував десятки разів. Вигукував, вигукував, а потім задумався. Що це виходить? Всі навколо працюють, а ми співаємо і регочем, як недоумкуваті…
  Загалом став мій оптимізм танути. Все йшло одне до одного. Діда розстріляли. Батька вигнали з роботи. Потім мене з комсомолу. Потім — із університету. Потім — із Спілки журналістів. І так далі. Потім виявилося, що далі — нікуди... І песимізм мій міцнішав.
  Оточення моє теж складалося з людей сумних. Веселунів я щось не пригадаю. Веселунів мої друзі остерігалися — чи не стукач?..
  Зрештою ми емігрували. Живемо в Америці. Придивляємось до навколишньої дійсності. Запитаєш у будь-якого американця:
  - Як справи?
  - Файн! - Відповідає.
  Начебто не дурень. І вже як мінімум — не стукач.
  Може, в нього справді файн? Чому б і ні? Говорить, що думає. Живе, як вважає за потрібне. Молиться, хто хоче. Ситий, одягнений, взутий… Кожному, що називається, по праці…
  Так намітився у мене поворот до оптимізму. Тепер уже на похмурих людей дивлюся підозріло. Чого це вони такі похмурі? Як би калоші не вкрали? А може, КДБ їх сюди посилає для збільшення напруженості?
  І колеги у мене підібралися відповідні. Раз у раз — усміхаються. Часом сміються. Зрідка навіть регочуть.
  І газету роблять – принципово оптимістичну!
  Звісно, бувають і в нас прикрощі. То анонімний лист від якогось ураженого дурня. То з Союзу прийдуть погані звістки. Або дочка зневагою обдасть за те, що не вмієш керувати автомобілем…
  Але головну проблему вирішено. Майбутнє наших дітей – чудове. Тобто, наше майбутнє.
  Тому наша газета закликає до мужності та оптимізму.
  А справжня мужність у тому, щоб любити життя, знаючи про неї всю правду!
   Одного разу ми поїхали до сабвеї…
  Якось ми їхали до сабвеї. Я був із дружиною та донькою. Сиджу, читаю газету.
  На зупинці увірвалися молодики. А може, перейшли з іншого вагону. Чоловік п'ять. Один із гітарою, у іншого — транзистор… Куртки, снікерси…
  Це були погані, погано виховані юнаки. Вони шуміли, штовхалися, мабуть, поганословили. Вони, як кажуть, порушували…
  Публіка поводилася не найкращим чином.
  Одну газету читає. Інший у віконце задивився. (Благо за вікном суцільна темрява.) І так далі.
  У Союзі я знав би, як вчинити. Я б підійшов до цих молодих людей і сказав:
  - Заткніться!
  І додав би:
  - Геть звідси!
  А як треба, тріснув би когось по потилиці…
  А тут я злякався. Язика до ладу не знаю. Порядків не знаю. Скажуть щось — не зрозумію. Чи вибачаються, чи далі ображають. А раптом стріляти почнуть? Може, у кожного по нагану? Або — бритвою з фізіономії.
  Радянський хуліган - він рідний та зрозумілий. Він якщо б'є, то монтуванням. Або трубою. Або дошкою від огорожі. Або пивним кухлем. Або виделкою, на крайній край. Тобто знайомими, корисними речами.
  А у цього що на думці?
  Коротше, сиджу, читаю газету. А молодики продовжують порушувати. Стару штовхнули. З шийки випили. Транзистор завели на повну потужність. Загалом нічого хорошого ...
  Читаю газету.
  Раптом піднявся чоловік середнього віку. Американець. Худий такий. І нижче за мене зростанням. Підійшов до хуліганів і каже:
  - Заткніться!
  І потім:
  - Геть звідси.
  Відчувалося, якщо треба, він може когось і по потилиці тріснути.
  І молодики заткнулися. І на зупинці вийшли.
  А чоловік сів і задрімав.
  Навіщо я все це розповідаю? А ось до чого. Я знав усі англійські слова, які він промовив. І сам усе це міг вимовити без акценту.
  Проте не сказав. Я читав газету.
  Як ви зараз…
   Колись я працював на заводі.
  Колись я працював на заводі. Точніше — у заводській багатотиражці.
  На цьому заводі стався дивовижний випадок. Один мій знайомий інженер хотів поїхати до Англії. Купив собі туристичну путівку. Почав оформляти документи. Все йшло добре. І раптом – відмова. Партком відмовився видати моєму знайомому потрібні рекомендації.
  Я спитав парторгу:
  - В чому справа? Адже мій знайомий не єврей?
  - Ще б! - Сказав парторг.
  — Крім того, він є членом партії.
  - Звичайно! - Сказав парторг.
  - Так у чому ж справа? Чого ви його не відпускаєте?
  Парторг спохмурнів і каже:
  — Ваш знайомий надто часто усміхається. І навіть сміється. У тому числі й на партійних зборах. Є свідки.
  — А, — говорю, — тоді зрозуміло…
  Усміхнений людина неугодна тоталітаризму. Сміється - небезпечний. Той, хто регоче, небезпечний втричі.
  Вдома нас оточувала тотальна безвихідь. Згадайте обличчя парторгів, міліціонерів та завідувачів відділів. Згадайте особи домоуправ, торгових працівників та службовців пошти. Згадайте особи членів Політбюро ЦК. Згадайте, наприклад, обличчя Косигіна. Вагітним жінкам не можна показувати такі речі.
  Нині ми в Америці. Будуємо нове життя. Реалізуємо початкові демократичні права. Право на власну думку. Право на матеріальний достаток. Право на творчість… І таке інше.
  І ще. Ми здійснюємо велике людське право на сміх та посмішку.
  Сміємося над великою тупістю і зміїним ханжеством. Над лжепророками та псевдомучениками. Над президентами та лицарями велфейру…
  Шість місяців виходить наша газета. Шість місяців я чую.
  — І чого ви смієтесь? Над чим потішаєтесь? Такі несерйозні... У Камбоджі терор. В Афганістані – трагедія. Академік Сахаров нудиться у Горькому… І взагалі, мир на межі катастрофи!
  Так, мир на межі катастрофи. І привели його до цієї грані — похмурі люди. Похмурі люди тримають у полоні заручників. Похмурі люди бешкетують у Камбоджі. І гордість Росії, академіка Сахарова, мучать теж похмурі люди.
  І тому ми будемо сміятися. Над русофобами та антисемітами. Над войовничими атеїстами та релігійними клікушами. Над м'якотілими «голубами» та твердолобими «яструбами».
  І головне — тут я прошу вас бути абсолютно уважними над собою!
   Це було…
  Це було минулої п'ятниці. Я познайомився із живим американським «лівим». Я був упевнений, що їх немає. Що пан Максимов згущує фарби.
  І ось я познайомився з Ерні Данелом. Він не комуніст, не змовник. Він навіть червоний. Він рожевий, лівий.
  Ерні розповідає про себе:
  — Я народився в дуже манірній, багатій і мерзенній родині. Досить сказати, що моїм хрещеним батьком був Рокфеллер. Тому я став бунтівником. Я зненавидів естаблішмент і, головним чином, мого тата...
  Я почав вживати наркотики та займатися контрабандою. Був членом досить могутньої зграї. Знав чорний ринок та всі непотрібні місця.
  Ми ненавиділи багатіїв, капіталістів, продажних священиків. Ми ненавиділи це розбещене, безжальне суспільство.
  Кілька разів мене заарештували. Але тато брав добрих адвокатів, і мене випускали...
  Я продовжував боротися. Ми вели політичну боротьбу, руйнуючи традиції капіталізму. Вночі ми розкривали багажники автомобілів. Били шибки.
  - Скільки років тобі було?
  - Шістнадцять. Але я був сформованим революціонером. Я курив марихуану на зло татові та естаблішменту.
  - А зараз?
  — І зараз я дотримуюсь опозиційних поглядів. На мою думку, Рейген занадто грубий. Політика Кісінджера була м'якою. І це запобігло війні. Політика ж Рейгена загрожує війнами.
  — Але вже війна йде, — сказав я. — Війни були за Кісінджера. Війни точаться постійно. Америка вже програла кілька війн.
  — Америка не воює. Це головне. Я думаю про свій народ.
  — Рано чи пізно радянські танки будуть тут. Якщо їх не зупинити зараз.
  - Це буде не скоро. Адже Росія так далеко.
  - Боже, як ти дурний! - хотілося вигукнути мені. — Як ти завидно та рятівно дурний…
  Але я стримався. Від цієї людини певною мірою залежало моє майбутнє.
  Познайомились ми невипадково. Ерні Данелл - процвітаючий літературний агент. Працює у солідній конторі. Обслуговує ненависний естаблішмент.
  Може, зароблю з ним великі гроші. Капіталізм, попри свою історичну приреченість, дає людині таку надію…
   Прийнято думати…
  Вважають, що радянська армія могутня і непереможна. І тому весь цивілізований світ тремтить від страху.
  По-моєму, дарма. Я три роки був радянським військовослужбовцем. Понад те, пасивним учасником деяких військових дій. В ході яких мене спіткало розчарування щодо бойової готовності радянської армії. З того часу особисто я не тремчу.
  Діло було так. Наша рота таборової охорони стояла під Йосером. У роті було дев'ять відділень. Четвертим відділенням командував єфрейтор Головня.
  Раптом Головня збожеволів. У роті був огляд, і його відділення посіло п'яте місце. Головня розлютився, заліз на горище і відкрив стрілянину. Йому хотілося перестріляти конкурентів. І він справді поранив з автомата трьох військовослужбовців.
  Нас було сто людей. Коли почалася стрілянина, всі розбіглися. Деякі бігли до самого винного магазину. Дуже розумно діяла кухарка Шура. Почувши стрілянину, Шура залізла в борщовий казан.
  Начальство оголосило тривогу. За казармою зібралося чоловік двадцять. Командир роти запитав:
  — Чи є добровольці? Виходь!
  Добровольців не було. Кому хочеться ризикувати життям у мирні дні?
  Тоді начальство викликало підкріплення. Ми чекали на нього більше доби. Нарешті прибули два бронетранспортери та загін надстроковиків. Один бронетранспортер зламався біля переїзду. Інший втратив керування і м'яко з'їхав у кар'єр. Буксуючи, він страшенно гарчав і не рухався. Надстроковики зайнялися лагодженням.
  Через дві години вони захотіли їсти. Продуктів їм не доставили. В результаті вони з'їли наше задоволення. А нам командування видало рублем. Щоб ми йшли до селища за булкою. Частина наших солдатів ще раніше пішла за «Агдамом». Тепер пішли всі інші.
  Головня, скориставшись збентеженням, покинув горище. Він штовхнув у груди капітана Прищепу і втік на лісобіржу. Там він напився етилового спирту, заснув та був заарештований міліцією.
  Коли його допитував замполіт Бертельсон, Головня співав:
  — Я люблю тебе, жид, що саме по собі не нове…
  Боюся, що Головню розстріляли. Або посадили до божевільні. Ми ж продовжували службу в нашій доблесній армії.
   Те, про що я збираюся розповісти…
  Те, про що я збираюся розповісти, неймовірно. І сталося це на конференції у Лос-Анджелесі.
  Ще в літаку мене представили знаменитому вченому Джорджу Гібіану з Корнуелл. Ми розмовляли (Джордж чудово володіє російською мовою).
  Але вразило мене інше. Мене вразила його краватка. На вишневому тлі, нижчому за бездоганний вузл, золотилася чітка монограма — «С. Д.».
  То були мої ініціали. Я почервонів від гордості. Я й не думав, що моя популярність така велика.
  Всю дорогу я ласкаво підморгував Гібіану.
  Почалася конференція. Нас познайомили з її організатором — пані Матіч. Це була вродлива молода жінка з чудовою посмішкою.
  Але вразило мене інше. Її елегантні шкіряні туфлі були прикрашені моїми ініціалами - «С. Д.».
  Я був дуже схвильований. Моя популярність досягла небувалих розмірів. Я навіть трохи змінив ходу.
  Далі під час конференції мене чатували незліченні сюрпризи.
  Свої ініціали я виявив на портфелі видатного журналіста Роберта Кайзера. На авторучці, що належить драматургу Едварду Олбі. На золоченій пудрениці Віри Данхем. На запальничці Еллендеї Проффер.
  Моє серце шалено билося. Очі сяяли. Щоки вкрилися малиновим рум'янцем.
  Я казав собі:
  - Не збуджуйся! Все йде нормально. Семінари, засідання, художні читання, банкети, розмови в кулуарах… Література третьої хвилі заявила про себе голосно та переконливо.
  Закінчився останній, завершальний семінар. Нас повезли до Беверлі Хіллс. Там в особняку Дохіні Грейстоун відбувся прощальний бенкет. На одній із веранд під звуки флейти я розмовляв із Аксьоновим.
  Кумир моєї юності був, як завжди, стриманий і привітний. Слава не перетворила його на оракула та монстра.
  "Я буду таким же, - майнуло у свідомості, - простим і доступним ..."
  Але вразило мене інше. Блакитні шкарпетки Василя Аксьонова були прикрашені моїми ініціалами - «С. Д.». І тоді я не витримав.
  — Васю, — сказав я вдавано, — що означають ці літери? Що означають ці незрозумілі літери - «С. Д.»?
  - Крістіан Діор, - відповів Вася, - CHRISTIAN DIOR. Наймодніша паризька фірма. Виробляє одяг, парфуми, прикраси.
  Настала болісна пауза. Голос флейти звучав похмуро і байдуже.
  Я зітхнув і подумав:
  "Тріумф відкладається!.."
   Три міста…
  Три міста пройшли через моє життя.
  Перший — Ленінград.
  Без зусиль і зусиль далася Ленінграду постава столиці. Вода та камінь визначили його горизонтальну, помпезну стилістику. Благородство тут так само зазвичай, як нездоровий колір обличчя, борги та вічна самоіронія.
  Ленінград має болісний комплекс духовного центру, дещо враженого у своїх адміністративних правах. Поєднання неповноцінності та переваги робить його вельми уїдливим паном.
  Такі міста є в будь-якій пристойній країні. (В Італії - Мілан. У Сполучених Штатах - Бостон.)
  Ленінград називають столицею російської провінції. Я думаю, це найменш радянське місто Росії.
  Наступним був Таллінн. Багато хто вважає його штучним, ляльковим, бутафорським. Я жив там і знаю, що все це справжнє. Значить, для Таллінна природно бути трохи штучним.
  Жителі Таллінна — повільні та нерухомі. Я думаю, це нерухомість протитанкової міни.
  Таллінн — місто вертикальне, інтровертне. Роздивляєшся високі вежі, а думаєш про себе.
  Це найменше радянське місто Прибалтики. Штрафне пересилання між Сходом та Заходом.
  Життя моє довгі роки котилося зі Сходу на Захід. І третім містом цього життя став Нью-Йорк.
  Нью-Йорк – хамелеон. Широка усмішка на його фізіономії легко змінюється зневажливою гримасою. Нью-Йорк розслабляюче добродушний і смертельно небезпечний. Розмашисто щедрий і болісно скупий.
  Його архітектура нагадує купу дитячих іграшок. Вона жахлива настільки, що досягає своєрідної гармонії.
  Його естетика співзвучна з залізничною катастрофою. Вона зневажає закони евклідової геометрії. Знущається з земного тяжіння. Освіжає в пам'яті полотна третьорядних кубістів.
  Нью-Йорк реальний. Він зовсім не викликає музейного трепету. Він створений для життя, праці та розваг.
  Пам'ятників історії тут немає. Сьогодення, минуле і майбутнє тягнуться в одній упряжці.
  Тут немає відчуття старожила чи чужинця. Є відчуття грандіозного корабля, набитого двадцятьма мільйонами пасажирів. І всі рівні за чином.
  Це місто різноманітне настільки, що розумієш — тут є місце для тебе.
  Я думаю, Нью-Йорк — моє останнє, вирішальне, остаточне місто.
  Звідси можна емігрувати лише на Місяць.
   До редакції зайшов журналіст…
  До редакції зайшов журналіст. Запропонував свої послуги:
  — Хочу висвітлити серйозний захід — виставку квітів. І, зрозуміло, з антикомуністичних позицій.
  Ми трохи розгубилися. Квіти та політика — якось не в'яжеться.
  Мені представився заголовок:
  «Жоржина — велике завоювання демократії!»
  І ще я згадав одну розмову. Шановна людина з перших емігрантів наполягала:
  — Скажіть прямо, чи ви антикомуністи?
  І знову ми розгубилися. Хто ж ми, справді? Те, що не комуністи, це ясно. Але — анти?
  Про науковий комунізм уявлення маємо найрозпливчастіші. Навіть що таке «база» — нетвердо пам'ятаємо. (схоже на прізвище завмага). Боротися з науковим комунізмом мають вчення, філософи, економісти.
  Про реальний комунізм знаємо ще менше. Адже те, що відбувається на батьківщині, — від комунізму є надзвичайно далеким. Це свинство навіть вожді перестали називати комунізмом.
  Загалом немає комунізму. І не передбачається.
  Чи ми антикомуністи? Чи можна бути проти того, чого не існує?
  Якось я розмовляв з атеїстом.
  - Я атеїст, - сказав атеїст, - мій обов'язок протистояти релігії. І протистояти Богові!
  — Адже Бога немає, — кажу. — Як можна протистояти тому, чого нема? Тому, що сам же і заперечуєш?
  На диво схоже міркують фанатики. Будь то міркування за або анти…
  — Гаразд, — сказала шановна людина з перших емігрантів. - А якщо відбудеться інтервенція? Якщо з'явиться нагода захопити Москву? Ви візьмете участь?
  — Це означає стріляти?
  — Звичайно.
  - В кого? У дев'ятнадцятирічних обдурених хлопчаків? У наших братів і синів?
  Яка жахлива сама думка про це! І наскільки благородно на цьому тлі звучить мирний заклик Солженіцина: «Живіть не по брехні!»
  Це означає — людина має перемогти себе. Подолати в собі раба та циніка, ханжу та кар'єриста.
  Інакше – нове море крові. І можливо — реальний кінець всесвіту…
  Ми сказали журналістові:
  - Напишіть про виставку квітів. Напишіть без жодних позицій.
  — Без жодних позицій? - Здивувався журналіст. Потім подумав і каже: — Треба спробувати.
   Знадобилися мені…
  Знадобилися мені нові ключі. Заходжу до майстерні. Біля прилавка чоловік років шістдесяти.
  - Я - Кеннет Бауерс, - представився він і ввімкнув верстат.
  Над його головою я побачив портрет довговолосого старого.
  - Ти знаєш хто це? — спитав містер Бауерс. - Мій дідусь Альберт Ейнштейн!
  Я здивувався.
  — Ви єврей? - Кажу.
  Треба було щось сказати.
  - Я - американець, - відповів Кеннет Бауерс, не перериваючи роботи.
  Потім вказав на старовинну фотографію. Літній чоловік у окулярах схилився над книгою.
  - Ти знаєш хто це? — спитав містер Бауерс. - Великий ірландський письменник Джойс... Мій дядько!
  — Отже, ви ірландець? - Сказав я.
  Треба було щось сказати.
  - Я - американець, - відповів Кеннет Бауерс, не перериваючи роботи, - тепер поглянь сюди.
  Він показав мені кольоровий фотознімок. Чорношкірий боксер сперся на канати рингу.
  - Дізнаєшся? Це великий боксер Мохаммед Алі. Мій племінник…
  Зізнаюся, я трохи збентежив. Кеннет Бауерс виглядав цілком здоровим. Погляд його був глузливий і проникливий.
  — Отже, ви мусульманин? - Сказав я.
  Треба було щось сказати.
  - Я американець. - Відповів Кеннет Бауерс, не перериваючи роботи.
  — Ці люди ваші родичі?
  - Так, - сказав він.
  — Усі ці люди родичі?
  — Безперечно, — сказав він.
  - Люди всього світу? Усіх національностей? Усіх епох?
  - Ти маєш рацію, - сказав містер Бауерс, - ти розумніший, ніж я думав.
  Він закінчив роботу і простяг мені ключі.
  Я подякував і розплатився.
  Містер Бауерс з гідністю кивнув головою.
  Ідучи, я ще раз запитав:
  — Усі люди світу родичі? Брати?
  — Поза сумнівом, — відповів Бауерс і додав: — Будеш у нашому районі, занеси мені свою фотографію…
   Ми й не помітили.
  Ми й не помітили, як перетворилися на старих американців. Ми вже не завмираємо біля вітрин. Не дозволяємо собі купувати чотиридоларові черевики. Не поступаємося жінкам місця в сабвеї.
  Звикли, озирнулися, почуваємося як удома. Навіть краще.
  Ми розмовляємо з новоприбулими. Поблажливо вислуховуємо їх наївні темпераментні монологи:
  — Продавці такі ввічливі! Поліцейські такі привабливі. Квартири такі просторі.
  Ми переконалися — всяке буває. І продавці, буває, обраховують. І поліцейські грубять. І у просторій квартирі несправностей вистачає…
  У установах бюрократії повно. Серед чиновників хабарники трапляються. Буває, що й у черзі постоїш... Як удома...
  Мої стосунки з Америкою поділяються на три етапи.
  Спочатку все було чудово. Свобода, достаток, доброзичливість. Продуктів, скільки хочеш. Видавництв скільки хочеш. Газет і журналів більш ніж достатньо.
  Потім все було жахливо. Курячі пупки набридли. Джинси набридли. Видавництва публікують будь-яку нісенітницю. І грошей авторам не сплачують.
  Та ще й злочинність. Та ще інфляція. Та ще ці нескінченні білли, інвойси, рахунки, платежі…
  А потім усе стало гаразд. Життя сповнене прикрощів і радостей. Є в ній смішне та сумне, добре і погане.
  А продавці (що природно) бувають різні. І злочинці є як скрізь. І на одного, припустимо, Бродського припадає сорок графоманів. Що теж цілком природно.
  І головні катаклізми, звичайно, відбуваються всередині, а не зовні. І дурням, як і раніше, щастить. І щастя, як і раніше, не купиш за гроші.
  Навколишній світ нормальний. Чи не цього ми прагнули?
   Остання колонка…
  У Спілці я дисидентом не був. (Пияцтво не вважається.)
  Я лише писав ідейно чужі розповіді. І мені довелося виїхати.
  Дисидентом я став у Америці.
  Я переконався, що Америка – не філія земного раю. І це моє головне відкриття на Заході...
  Як умів, виступав проти монополії «Нового російського слова». Тому що монополія нав'язує читачам неправдиві цінності.
  Як умів, повставав проти національного самолюбування. Тому що химера єврейської винятковості для мене схожа на антисемітизм.
  Як умів, суперечив благоговійним і тупуватим адептам великого Солженіцина. Тому що немає для мене авторитетів поза критикою.
  Я пам'ятаю, звідки ми родом. Я люблю Америку, вдячний Америці, але моя батьківщина далеко.
  І мене бентежить кипучий антикомунізм, який заволодів умами недавніх партійних товаришів. Де ж ви раніше були, публіцисти, які не знали страху? Де ви приховували свої викривальні концепції? У в'язницю йшли Синявський та Гінзбург. А де ви були?
  Критикувати Андропова з Брукліна легко. Ви покритикуйте Андрія Сивих! Він вам покаже, де раки зимують.
  Тому що тоталітаризм це ви. Тоталітаризм — це цензура, відсутність гласності, монополізація ринку, шпигунство, консервативна мова, замовчування справжнього дару. Тоталітаризм – це директива, резолюція, окрик. Тоталітаризм - це чинопочитання, вірнопідданство та приниженість.
  Тоталітаризм – це ви. Ви і ваші клеврети, шістки, опричники, незліченні Моргуліси, чия бездарність з лишком врівноважується слухняністю.
  І ця шваль для мене — страшніша за будь-якого Андропова. Бо її шкідлива ординарність незламна під маскою безмежного антикомунізму.
  Сірі починають і виграють не лише вдома. Сірі виграють усюди. Ось уже скільки років я спостерігаю.
  Я намагався взяти участь у створенні демократичної газети. Мій досвід був невдалим, передчасним. І визначили невдачу три рівноцінні чинники.
  На третину винні ми самі. Наші спроби хитрувати та лавірувати були дурними, приреченими. Ділові зриви - непробачними.
  На третину винні об'єктивні причини. Скорочення еміграції, вузькість та перевантаженість ринку, відсутність значного початкового капіталу.
  І ще третина провини лягає на суспільство. На його прагматизм, безкультур'я та відсталість. На його байдужість до демократичних форм життя.
  "Новий американець" був передчасною, ранньою, приреченою спробою. Сподіваюся, прийдуть інші люди, більш розумні, чесні, сильні та талановиті. І я без задоволення, але з любов'ю передаю їм мій гіркий досвід.
  Я завжди казав те, що думав. Адже єдиною метою моєї еміграції була свобода. А той, хто любить свободу, рано чи пізно гідний її.
  Бібліографічна довідка
  «Зона»
  Чотирнадцять епізодів цієї книги створювалися як самостійні оповідання і здебільшого друкувалися в періодиці. Їхні назви по порядку чергування у книзі: 1. «Іноземець», 2. «Диво МІ-6», 3. «Голос», 4. «Медсестра Раїса», 5. «Марш самотніх» (початкова назва «Купцов та інші» ), 6. «Біля вогнища», 7–9. «Капітани на суші» (повість, розділена в книзі на три частини), 10. «На що скаржитесь, сержанте?», 11. Випадок на заводі», 12. «Я — провокатор», 13. «Уявлення», 14. «По прямій» (перша зарубіжна публікація Довлатова, «Континент», 1977 № 11). Найраніші їх варіанти (№ 2, 4-9, 11, 12) написані в 1965-1968 роках. невдовзі після демобілізації Довлатова з ВОХРи, де він служив у 1962–1965 роках. (Перший рік у Комі АРСР, потім під Ленінградом). Останнім написано оповідання «Уявлення» (1984) — його прозаїк вважав у своїй новелістиці найкращим. До першого видання "Зони" (1982) він не входив. Для підсумкового «обраного», яке Довлатов готував до свого 50-річчя, він включив шість оповідань із «Зони» (див. «Бібліографічну довідку» до т. 1). Друкується за вид.: Зона: Зона. Компроміс. Заповідник. - М.: ПІК, 1991. Перекладена англійською мовою: The Zone. A Prizon Camp Guard's Story. New Jork: Alfred A. Knopf, 1985.
  «Заповідник»
  Перший варіант повісті написаний у 1977–1978 роках. у Ленінграді. Імпульсом до неї стала робота Довлатова екскурсоводом Пушкінського заповідника у Псковській області 1976–1977 гг. Друкується за вид.: Заповідник. - Л.: Василівський острів, 1990.
  «Наші»
  Дванадцять розділів цієї книги створювалися як самостійні оповідання у першій половині 1980-х і друкувалися в періодиці; тринадцятий, заключний, глава самостійного значення не має — приписаний для книжкового видання. Герої «Наших» – реальні особи, родичі прозаїка. Так що фабула книги напрошувалася сама собою, видати «Сімейний альбом» (це і є назва книги, що передбачалася). Відповідно до загального задуму глави називалися невигадливо:
  «Дядько Леопольд», «Тьоткін чоловік — Арон», «Нора Сергіївна», «Батько», «Катя» тощо. І навіть «Глафіра» (про собаку, що увійшла до складу сім'ї). Лише одна назва вибивалася з цього ряду - "Полковник каже - люблю" (про дружину письменника, гл. 11). Перекладені на англійську оповідання з «Наших» склали основну частину публікацій у журналі «Ньюйоркер» (New Jorker), які принесли Довлатову популярність у США. З десяти оповідань письменника, що з'явилися в «Ньюйоркері» з 1980 по 1989 р., п'ять — з «Наших» («Мій старший брат», «Полковник каже — люблю», «Тьоткін чоловік — Арон», «Дядько Леопольд») , "Батько"). Назва книги походить від однойменної ранньої розповіді Довлатова, нічого спільного, щоправда, зі справжнім виданням не має і натхненному розділом «У наших» з «Бісів» Достоєвського. Друкується за вид.: Наші. - Ann Arbor: Ардіс, 1983. Перекладена англійською мовою: Ours. A Russian Family Album. - New Jork: Weidenfeld & Nicolson, 1989.
  «Марш самотніх»
  У 1980–1982 роках. Довлатов був головним редактором створеного багато в чому з його ініціативи щоденників. "Новий американець". Він вів у ньому регулярну рубрику «Колонка редактора». Книга є зібранням обраних текстів цього розділу та дає яскраве уявлення про Довлатова-журналіста. Професійним журналістом він був з 1965 р., коли після армії вступив на факультет журналістики ЛДУ (не закінчив) і водночас улаштувався працювати в газету Кораблебудівного інституту «За кадри верфям». Назва книги сходить до однойменної розповіді, включеної в «Зону» і там заголовок, що втратив. Друкується за вид.: Марш самотніх. - Holyoke MA: New England Publishing Co, 1983.
  Про книгу
  Книга підготовлена користувачами бібліотеки https://fb2.top . Читайте або завантажуйте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно та без реєстрації.
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-2-513267
  
  notes
  Примітки
   1
  Спотворена цитата. У Пушкіна - "народна стежка".
   2 Андрій Сєдих (Яків Мойсейович Цвібак) - письменник, журналіст, у 30-ті роки секретар І. А. Буніна, з 1973 р. власник нью-йоркської газети "Нове російське слово" ("НРС"). - (Peд.)
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"