Передмова Безіменного Укладача Сувою, який присвячено пам’яти Вогнедана Ельберійського, і укладено з відома князя Чорногори Влада Парда для сина Повелителя, Принца Світляна.
На тій частині материка-Змія, що зветься Шиєю, якщо довіряти ішторнійським мапам, знаходиться варварська країна, що називається Ельбер.
Взагалі-то, мало хто на Теані довіряє ішторнійським мапам. Тому що є ішторнійці пихатими та зажерливими. А варварами називають всіх, до кого ще не дотягнулися їхні чіпкі руки. І тих, хто не хоче визнавати їхню зверхність… І шоррогці у них звуться варварами, і численні мешканці Крила та Тіла материка-Змія. І вже зовсім темними та непросвіченими звуть сини Ішторну бронзовошкірий народ Ватейли, з яким ведуть війну, або жовтошкірий люд загадкового Лояну Небесного.
Втім, самі ельберійці відплачують сусідам тією ж монетою. Спитайте-но витонченого вельможу-дивного, що він думає про сусідів його країни, які мешкають на півострові Голова Змія, і той відповість переливчастим голосом: «Ах, ці панове… Доки вони не почали називати себе Імперією, з ними ще можна було спілкуватися… А нині… Повна відсутність краси та гармонії…»
Дійсно, в тому, що Ішторн залив свій півострів кров’ю найближчих сусідів і проголосив над ним свою владу, важко віднайти красу та гармонію. Тим більше, що сини Ельберу, а особливо його вельможі, діти зорі Сіллон, гидують і завойовниками і завоюваннями.
Звичайно, ті ж заздрісні ішторнійці ласим оком поглядають за Чорні гори. Бо прекрасною є земля Ельберу з її родючими долинами, лісами та ріками. Ну, і вглиб материка не просунутись Ішторну, бо обминути Ельбер неможливо. Займає ця країна майже всю Шию Змія. Щоправда на сході має вона невеличкий кордон з королівством Белат, а на північному заході – з королівством Мооз, яке колись вирвалося до моря і частина його простяглася вузькою смугою вздовж берега Океану, але Південно-західне Побережжя належить Ельберу разом з величеньким островом, названим дивними Сіллон.
Спитайте будь-якого сучасного ішторнійця-мейдиста про країну за Чорними горами, і він оповість страхітливу історію про те, як колись, під час навали кочівників хото, які рухалися зі Сходу, знищуючи все на своєму шляху, язичники, які тоді ще не звалися ельберійцями, а називали себе своєю мовою сонцеславами, задіяли могутнє чародійство, яке і вивело з пекла кілька тисяч демонів.
Про те, що ішторнійці, гаррасці та інші мешканці Голови Змія самі тоді були язичниками і очікували нападу хото зі страхом і тугою, бо ватажок кочівників оголосив своєму війську, що не зупиниться, аж доки не дійде до краю землі, нині в столиці Ішторну Габідені намагаються не згадувати. Як і про те, що тодішні ішторнійці зітхнули з полегкістю, дізнавшись, що до сонцеславів прийшла несподівана підмога, наче звалившись з неба.
А втім, вони й насправді спустилися з неба – Дана, Веданг, Ігворр… Богорівні…
Сонцеслави, побачивши, як у відповідь на їхні молитви, просто на капище поволі спускається величенький сріблястий диск у сяйві вогнів, окликали тих, хто вийшов з повітряної колісниці Богами. Ельберійці-простолюдини і досі так звуть своїх рятівників та складають їм божеські почесті. А оскільки прибульці неодноразово повторювали, що Богами не є, то знать погодилася називати їх Богорівними…
Освічений ішторнієць, звичайно, скаже, що це однаково. Чорт зостанеться чортом, хоч як його не назви…
Прибулі запропонували тодішньому Верховному Князю сонцеславів Властимилу з Ділу військовий союз. Взамін же вони хотіли зостатися на цій землі разом зі своїм народом. Народ той очікував, чим закінчаться перемовини, у велетенському кораблі, який, за їхніми словами, плив десь високо у небі.
Князь Властимил ладен був обіцяти все що завгодно. У появі Богорівних він бачив ознаку явної милості Богів до відважних. Адже лише він з усіх князів сонцеславів наважився на спротив. Решта зрадила…Або здалася… По власній волі вдягнула на себе та своїх підданців рабське ярмо. Не піддався лише він – Властимил з Ділу… Він відступав під тиском орди, втрачаючи град за градом, але здаватися не збирався. Його волхви йшли до бою разом з військом, а в проміжках між боями кликали на допомогу Бога Грому і Трисвітле Сонце, нащадками якого вважали себе сонцеслави.
І от, перед вирішальною битвою, коли Властимил, зібравши рештки сил, мав боронити стольний град Ділу, що звався Богуславом, Боги послали йому несподіваних союзників. Врадуваний неабияк князь схилився перед Богорівними, щедро винагородив волхвів, а щодо вимоги прибульців – лише рукою махнув: нехай зостаються, мовляв… Землі незміряно, людей у битвах загинуло багато… Та й то – честь яка, серед них, вірних синів Сонця, житимуть Богорівні з неба.
Все той же освічений ішторнієць похитав би головою щодо такої легковажности. Оці язичники… Дбають про тіло, не дбають про дух. Задля порятунку тлінних тіл допустили на свою землю демонів пекла. Відомо ж, що чорт сам не може прийти, його запросити потрібно, як і всяку іншу нечисть. Ну, ось і запросили… А ті і раді…
Бо прибулі, що називали себе «дітьми зорі Сіллон», ну так, тієї самої Блакитної Зірки, що служить провідницею морякам, втрьох розгромили орду хото… Втрьох…Гідні довіри очевидці оповідали про прекрасну Дану, котра метала очима блискавиці, і не був то вогонь жіночих очей, про який люблять писати поети, а справжнє убивче полум’я. І вже співали мешканці Ділу пісень про грізного Веданга-воїна, котрий одним порухом руки розверз провалля перед ворожою кіннотою, а також не забували про волхва-цілителя Ігворра, котрий зцілював поранених у битві сонцеславів накладанням рук…
Сонцеслави, самі неймовірно вражені своїми союзниками, вдарили на кочівників так, що ті розбіглися на всі боки світу. Деякі забігли аж до Крила Змія, в північні ліси, деякі заховалися в болотах Страгійської трясовини, більшість же втекла через сплюндроване ними ж королівство Белат на Схід, і більше не з’являлася на Західних Землях.
Навіть неосвічений ішторнійський простолюдин скаже вам, що лише Святий Мейді, котрий проповідував в Лугербі трохи не одночасно з появою в явному світі пекельного поріддя, міг творити дива волею Єдиного Бога. І передав цю здібність своїм учням. А всяка інша подібна сила - від нечисті, править якою Ігліян, Князь Вогню. От хто метає очима блискавиці... Кажете, Дана Богорівна була жінкою? Правильно кажете, але що варто демону такої міці перекинутися на красуню...
До того ж, саме в такому вигляді нечистій силі найлегше було досягти свого...Той же князь Властимил... Мало того, що славив він поганських Богів, так ще й закохався в оте породження «зорі Сіллон». Атож, в оту саму Дану, прозвану опісля її подвигів Вогняною Ящіркою. І стояв поруч неї на Відрадненському полі, коли з небес почала валитися нечисть у залізних трунах...
Освічений ішторнієць, коли йому натякнуть, що в трунах там, чи в чомусь іншому, але рекома нечисть таки спустилася з неба, а не вилізла з пекельної брами, котра, за словами Святого Мейді, знаходиться на острові Глійод, там, де димить вогнедишна гора, лише усміхнеться поблажливо. Мовляв, що варто лихій силі відвести людям очі...
І справді, у вогні і димі сходили на землю «діти зорі Сіллон». А коли з шипінням відчинялися двері чудних прихистків, то на землю ступали чоловіки й жінки в блискучих шатах, і зі зчудуванням придивлялися до них підданці Властимила, а на дітей ослаблих від довгого шляху через бездонне провалля між зірками, дивилися з жалістю сонцеслави, бо малеча та або забула, що таке трава і вітер, або ніколи не бачила тієї трави і не відчувала на личках подиху Бога Вітрів.
Схожі були прибульці на людей, але мали й відмінності. Які - так і не скажеш одразу... Трохи більші, ніж у пересічної людини, видовжені очі... Високі вилиці... Овальні витягнені лиця... Загострені вуха... Сонцеслави ж вже встигли надивитися і на Дану Ллон, синьооку темноволосу пані, владну і відважну володарку полум’я, і на грізного Веданга Сіллура з чародійськими очима, в глибині яких наче палав багряний вогонь, і на цілителя Ігворра Ллєга, чиє срібне волосся ніби світилося у темряві. Вже звикли до їхніх голосів, котрі звучали, наче музика. Вже перестали дивуватися, що прибулі розуміють їхню мову, хоч і не втямили, яким чином їм це вдається.
Але - одна річ спостерігати трьох чудних істот, а зовсім інша - коли сходить з неба цілий народ, аби поселитися поряд навічно. Бо металеві видовжені прихистки, в яких прийшли нові друзі сонцеславів до цього світу, більше ніколи не піднімались у небо, а згодом хазяї розібрали їх на частини, і лягли на металеві опори мости, перекинувшись через ріки, і багато чого ще було зроблено тоді з зоряного металу. А великий корабель, на якому прибули до цього світу ці створіння, так і зостався в небесах, і часом видно зорю, прозвану Летючою, що пливе по нічному небу.
Сестра князя Властимила, Боговида, котра була жрицею Богині Води і провидицею водночас, мовила, дивлячись на «дітей зорі Сіллон»:
- Які ж вони дивні!
От з того часу і звуть дивними ельберійських вельмож. Самі себе вони називали еллами, а астеонці, морські волоцюги і пірати, з якими згодом немало довелося повоювати новоствореному Ельберу, продражнили своїх ворогів ельфами, бо, коли зіткнулися з ними у битві, то подумали, що проти них вийшли на прю герої їхніх власних легенд - холоднокровні виважені красені, котрі вміли убивати з усміхом на обличчі і ніколи не втрачали погідного спокою.
Але і освічений ішторнієць і останній погонич мулів з Гаррасу розкажуть таємничим шепотом, що на цьому не закінчилася угода сонцеславів з прибулими на їхні землі демонами. Князь Властимил, бувши гнівним на тих своїх вельмож, котрі зрадили його, віддав їхні землі своїм дивним союзникам. Князем став Веданг Сіллур, зайнявши місце князя Бренка з Бренкового Яру, котрий утік з поля битви, покинувши Властимила самого стримувати навалу, князем став Ігворр Ллєг, зайнявши місце князя Чорногори Годислава, котрий вирішив відсидітися в горах і не прийшов з дружиною на місце збору, князем став Іллур Лларан, замінивши князя Зелеміню, котрий перейшов на бік кочівників і розплатився за свою шкуру гойним ясиром з підвладних йому земель.
Ще одним князем тієї землі став брат Богорівного Ігворра, Ллурі Ллєг, дивний воїн, котрий не мав чародійських здібностей, та зате мав незрівняну відвагу і відбив зі своїм загоном напад астеонців, котрі, користуючись замішанням спробували були напасти на Квітанське князівство, правитель якого загинув у битві проти хото разом зі своїми дорослими синами. Тобто, вся влада над сонцеславами перейшла до рук прибульців-чародіїв.
Та мало цього здалося Властимилу... Стольний град свій Богуслав перейменував він у Боговладу, ріку Божу на Дану-ріку, власне князівство на Данаділ, а сам запропонував Дані Ллон стати його дружиною і Господинею Данаділу...
Власне, не дуже і здивувалися сонцеслави, бо оповідали їхні волхви, що кров Бога Сонця в їхніх жилах, а отже нічого принизливого не буде для Богорівної в злюбі з їхнім Верховним Князем.
Однак, відповіла Богорівна, що люди здаються їй дітьми... Навіть такого відважного воїна як Властимил вона сприймає як дитину, а не як дорослого мужа...
І розгубився на хвильку Властимил. А тоді подивився довкола... І наче вперше побачив обіденну залу княжого дому, гамірне зібрання вельмож, котрі їли, пили, плямкали, хвалилися подвигами у битвах, витирали брудні руки об пишні шати і галасували так, що тремтіло полум’я смолоскипів.
А поміж ними сидів Веданг Сіллур, і думав про щось своє, далеке... І інші шляхетні дивні, прекрасніші за квіти зоредиви, теж сиділи за святковим столом і від них струменіла зажура... І зрозумів Властимил, що союзникам важко звикати до життя на чужині, поміж галасливих істот, котрі не мають ніякого уявлення про гармонію світу. Не радує їх влада, не бажають вони багатства а тільки сумують за своїм загиблим Еллоном і вважають, що нічого доброго не очікує тут ні їх самих, ні їхніх нащадків.
Сказав тоді Властимил, що він навчиться розуміти світ так, як розуміють його дивні. Хитнула головою Дана, і мовила, що це можливо лише або шляхом довгих духовних вправ, на які може не вистачити людського життя, або... Є спосіб змінити не тільки його, Властимила, але і всіх його підданих... Аби сонцеслави за допомогою деякої сили стали схожими на дивний народ...
І отут, (в цьому місці оповідач з Ішторну обов’язково зробить багатозначну затримку), князь Властимил і продав душу пекельній дияволиці... Спершу вона випробувала оту силу, котра чаїлася в сріблястому диску, на пардах, великих звірах котячої породи, котрі водилися на верхах Чорногори. Відтоді в пардів вселилися біси, та й досі пребувають в цих небезпечних тварях. А опісля Дана облетіла на отому своєму пекельному пристрої всі землі сонцеславів...
Спершу не було помітно змін ні в князеві, ні в його підданих. Вони відбудовували свій край, понищений хото, прийняли для всіх князівств спільну назву - Ельбер, котра означала мовою прибульців Силу та Славу одночасно, а мовою сонцеславів записувалася відповідними рунами, намагалися зміцнити приязнь між собою та дітьми зорі Сіллон.
Всякого вистачало за ці літа... Відшуміло повстання Бренка-зрадника, котрий намагався відібрати владу над своїми колишніми маєтностями у Веданга Сіллура, провалилася спроба отруїти пана Сіллура, якого місцевий люд все частіше називав Драконом, дослівно переклавши родове прізвище... Відбито було напад гаррасців, яких привів з-за гір вигнаний Властимилом зі свого князівства Годослав Чорногорець... Знищено ще один загін астеонських піратів, котрі підіймалися на своїх кораблях по річці Дані вгору, грабуючи та вбиваючи мешканців Квітану... Дивні воїни билися з ворогами з холодною люттю, страхаючи тим своїх людських союзників, які захоплювалися їхньою хоробрістю, але трохи й побоювалися того крижаного спокою посеред найтяжчого бою.
«Чому ви, мій пане, не радієте з перемоги? - спитав якось молодий воїн-ельберієць у князя Ллура Ллєга. «Бо битва, дитя моє, - відповів такий же юний з вигляду дивний, - є огидною. Це повна відсутність краси та гармонії. І цього не окупить ніяка перемога. Втішаймося тим, що животіти у рабстві ще огидніше.»
Князь Властимил не шкодував зусиль, укріплюючи свою об’єднану країну і у всьому питав поради у пані Дани ( «Ви ще не забули, - спитає освічений ішторнієць, - що то було втілення демона Ігліяна?»). Про шлюб він їй більше не нагадував, та якось, за переказами, коли вона милувалася навесні тихою ніччю над рікою, названою її ім’ям, то промовила сама до себе мовою сонцеславів-ельберійців:
« Як важко
В сріблі місячного сяйва
Цвіт сливи розпізнати уночі
Хіба що пахощі підкажуть
Де шукати...»
Дивні часто говорили поміж собою віршованими рядками і своєю мовою, і мовою своїх союзників. Але голос, котрий відповів прекрасній пані, не був голосом дивного.
«Набридло плутати
Зі сливи ароматом
Жадані пахощі
Коханої вбрання...
Довіку слив не посаджу край хати...»
Ті ж перекази говорять, що тієї ночі пані Дана погодилася стати Господинею Данаділу, зрозумівши, що їй вдалося змінити людей Ельберу. З тих часів всі ельберійці - і люди, і дивні - відріжняються пристрасною любов’ю до краси і гармонії в усьому... В житті, в мистецтвах, навіть в одежі... І зовсім не вважають, що тішити очі гаптованим вбранням, слух музикою, а мову розпусними, з точки зору освіченого ішторнійця, віршами є гріхом...
І ось промайнули століття зі дня Пришестя, знову заросло травою випалене вогнем Відрадненське поле, і нащадкам дивних про їхнє прибуття нагадувала лише Летюча Зірка, котра час від часу з’являлася в небі над Ельбером, та Сіллон, що палав на небі гострим блакитним вогнем. Зник кудись леаран - корабель-диск, на якому зійшли в цей світ перші троє Богорівних. А ельберійці жили собі, звертаючи увагу на тих же ішторнійців лише тоді, коли цим недобрим сусідам приходило до голови вже вкотре піти війною на кругловухих язичників та їхню гостровуху знать.
Але нині настали тяжкі часи для Коханого Краю... Ми не втрачаємо надії, та втратили багатьох близьких нам істот... Моанські варвари з Півночі, ще гидкіші за ординців хото залили кров’ю Ельбер Прекрасний й оголосили його своєю власністю...
Лише острів Сіллон ще тримає оборону, і не здається Чорногора... Князь Влад Пард, ваш покровитель, пане Світляне, присягнув, що за мури Ігворри не проникне жоден ворог.
Ви, принц зруйнованого Ельберу, маєте право знати правду про те, що сталося з нами. Бо, як це буває завжди, історію переможених напишуть переможці, і нащадки не пізнають в ній пращурів.
Тож прочитайте цього сувоя і зрозумійте - в тому, що сталося не було провини вашого батька. І тяжко засудити батька вашого друга Воїрада за те, що він втратив відчуття гармонії світу.
Але почнемо ми зі світлих часів... З того часу, коли батько ваш, Повелитель Вогнедан, був ще Князем Данадільським, прозваним боговладцями Принцом Яблуневого Саду...
Розділ перший. Принц Яблуневого Саду
Розбійників було восьмеро, дев’ятий – отаман Рибка.
Очікували вони вже досить довго. По зірках пан Рибка визначив, що годинник на вежі Дубна мав би вже вибити дванадцяту. Його товариші – троє кедагів, двоє моозців, двоє зелемінських волоцюг, та його приятель – радинець Зорко вже почали потиху бурчати, що надаремне витрачають час.
Опісля того, як в околиці вже стільки загинуть, - ламаною мовою шипів моозець Хантс, - тільки божевільна піти вночі до яру… До така яру…
Так ше і ми ввашами, - за усіх кедагів пробурчав колишній коваль, а нині злодій Шеш, - шого ждря шидіти?
Ви, хлопці, - холодно мовив Рибка, - є тут чужими. І зовсім не знаєте гостровухих. Хоробрість у них таки й справді нелюдська. І впертість. Тим більше – ці двоє паничиків є приїжджими зі столиці.
Ви, пане-отамане, - озвався Зорко стиха, - краще скажіть, чим ми зможемо поживитися з тих боговладців. Відомо, що дивні не носять золотих прикрас, і навряд чи виберуться до яру з повними гаманцями. На Заярському хуторі ми поживилися незле, але ж то було всього лише раз. До того ж, зі шляхетської садиби нам не дісталося нічого – все пішло з димом. З позосталих шістьох мандрівників зовсім нічого було взяти…окрім вух. Так, дрібнички, трохи грошей… Не варто ризику.
Ці двоє – з Гнізда Драконів, - мовив Рибка, - а отже, ми зможемо взяти за них викуп. Повернемо живими, ось тільки вуха підрівняємо трошки.
Радинець від несподіванки аж гикнув:
Ви що, зібралися напасти на когось з Ведангів? Біля озера Сіллур? Пане Рибко, я завжди був вашим приятелем, хоча мені не дуже подобаються оті ваші штуки з вухами. Але нині ми заробимо не гроші, а спільну яму для небіжчиків. Вельможі-дивні - це вам не панство Заярських з глухого хутора. Вони всі є відьмаками, а тут, під цими водами, поховано їхнього пращура. Аби ви мені сказали про це одразу – я б вийшов з гри.
Рибка побачив, що злодюги, якими він доводив, занадто уважно слухають радинця і пирхнув.
Дивні, - сказав, - відріжняються від нас лише вухами і пихою. Ми уже позбавляли їх не раз і того і іншого. Можеш забиратися, ледацюго, тільки запам’ятай – здобич зі схованки я поділю на вісім частин. Не на дев’ять… То що – ідеш?
Зорко забурмотів щось собі під носа, але зостався сидіти.
Їдуть! – гукнув раптом той з зелемінців, що стояв на варті.
Всім залягти! – скомандував Рибка, - дочекайтеся, доки вони відкладуть зброю і розсядуться на березі. А тоді виходимо, і… І живими брати – за небіжчиків викупу не дочекаємося, хіба що смертного вироку.
Стежиною, котра спускалася до яру від велетенського дуба нагорі, поволі, ступою їхало двоє вершників. Вони зупинилися біля останнього повороту, про щось коротко перемовилися і рушили далі.
Рибка зі своїми розбишаками принишк, доки дивні не проїхали повз них. Вершники зупинили коней на березі, спішилися і підійшли до води.
Брате Воїславе, - почув отаман протяглий голос одного з них, - подивись-но… На оцей Місяць в глибинах вод… Хіба не може він вважатися за образ погідності духу?
Воїмир Ведангський, коли писав «Шлях воїна», годинами медитував на березі Сіллуру, доки зрозумів це, - відповів другий, - але знаєш, милий брате, мені більше подобається отой рядок, де говориться, що справжня погідність духу – це дивитися збоку і на Місяць, і на його відображення.
«...А ти дивишся спокійно і смутно, - мовить перший, - на борню і тіла і духу». Це красиво, друже…
Але цього дуже важко домогтися, - відповідає йому другий, і тихий сміх дзвенить у відповідь.
Рибка аж зубами скрегоче…Нібито і ельберійською мовою говорять гостровухі, а про що говорять – збагни, спробуй… Ось і вона… Нагідка… І жили вони з матір’ю самі, і на життя заробляли гаптуванням, а він, Рибка, на все Дубне був зброярем. Дві майстерні тримав, учнів, наймитів… Все пішло за водою через кляту шляхтянку. Нагідка Дубовська… Чи й не високого роду. Та ж все Дубне знає, що у неї і по батьковій лінії бабця кругловуха, і по материній точно хтось є з людей, бо пані Лілея навіть з обличчя на дивну майже не схожа – хіба що оті чортові вуха як у вовкулаки. І вони відмовили йому, Рибці… Через його рекому неосвіченість… Таже він не якийсь там варвар з півночі, як оці ось його теперішні підлеглі. Хвала Богам, є письменним, а те, що не дуже до книжок охочий, так то вже вибачайте – працювати треба. Ми не вельможі, ми ремісники. В коханні він, бачте, не вміє освідчуватися… Може ще віршика скласти накажете для злидарки, котра тільки й жила з того, що виробить голкою? Він, Рибка, точно знає – через вуха його відштовхнули. Через те, що не має в лиці отих вовкулацьких трьох ознак, і голиться що три дні. І знайшла ж таки панна Дубовська такого ж злидня… Пан Заярський… Бачили ми таку шляхту, що сама землю оре…
Він, Рибка, ладен був взяти Нагідку до себе навіть опісля того панка, але… Сучий син відстрілювався з горища, аж доки не підпалили хату… Трьох чоловік уклав стрілами… І не вийшли з дому ні він, ні вона. Так і зосталися в палаючій садибі.
Рибка тоді наказав своїм людям зібрати на хуторі все, що було там цінного. Хуторян же довелося перебити, незважаючи на те, що вони кругловухі – опиратися надумали, собачі сини. Ну і злі були його розбійники не стільки за загибель приятелів, скільки за те, що взяли таки менше здобичі, ніж думалося спочатку.
Але тут справа є вірною. Шестеро гостровухих, яких Рибка прирізав опісля нападу на Заярських великих грошей при собі не мали. Відловлював отаман свої жертви просто – озеро Сіллур для дивних є місцем поклоніння. Ходять вони сюди хтозна чого – хіба піде добра людина опівночі до яру, прозваного з прадавніх часів Чортовим, аби подивитися на відображення Місяця у воді? Та ще, якщо оте все є правдою – про похорон Сіллура просто в озерних водах.
А ці двоє вовкулаків не з містечкової злиденної шляхти – один є сином Чорного Дракона, князя Вартислава, а другий – вельможею з Боговлади. І вдалося дізнатися Рибці, що гостює у свого приятеля, Воїслава-княжича, не просто собі хтось – Принц Яблуневого Саду.
Оце ще маячня, людоньки… Ну зветься нелюдь князем Данадільським (а добрим людям таки доводиться жити під владою вовкулацьких князів), то й звалася би собі так і надалі, а то – скажіть будь ласка – Принц Яблуневого Саду. Можна подумати воно отими рученятами, які вовкулаки звуть руками, в землі риється та дбає про той садок. Але ж справа навіть не в тому… Оце воно – єдиний син Повелителя Святослава. Принц-спадкоємець… Останній з Вогняних Ящерів. І їздить він по Ведангу лише у супроводі оцього ж таки княжича Воїслава. Якщо і прибули з ним із Боговлади якісь гридні, то, напевне, пиячать у Гнізді Драконів, бо жодного ще не бачив Рибка.
А хоробрості дурної принц має забагато, бо ризикнув прийти вночі до Сіллуру. Місяцем помилуватися… Це опісля того, як він, Рибка, власноручно прикінчив у яру та біля нього шість гостровухих, а вуха їхні відіслав до Дубненського суду з короткою запискою: «Близький час визволення.»
Двоє дивних тим часом вигідно влаштувалися на гілці старої верби, котра простягла над озером свої віття і затихли. Рибка подав знак своїм людям, і розбишаки почали перебігати від куща до куща, оточуючи вербу півколом.
Рибка вже перед деревом глянув – лежать на землі мечі у піхвах. Це у гостровухих є звичаєм – знімати зброю під час отого їхнього витріщання на місяць. Моозці говорять, що у мейдистів теж такий звичай – у церкву з мечами не пускають. Тільки у варварів зрозуміло чому відбирають зброю – аби не перерізалися просто у храмі. А гостровухі як обімліють від того витріщання, то їх можна брати голіруч навіть зі зброєю – все одно не встигнуть витягнути.
Нахилився Рибка підібрати зброю і тут у нього перед очима щось спалахнуло і згасло. Наче Місяць за хмару зайшов.
Отямився отаман вже у путах. А довкола – вартівники з Дубненського суду.
- Вітаємо, розбійничку, - шкіриться задоволено суддя Лют Дубовий. Він отим Дубовським якоюсь ріднею є, по людській крові. І чував Рибка, що Дубненський суддя присягнув упіймати вбивцю його родички Нагідки і загострити йому вуха просто на голові.
Рибка й слова вимовити не може. А варта тим часом в’яже Зорка-радинця, а той вже голосить, присягається, що тут випадково і ні в чому не винен.
Дивиться Рибка очманіло – двоє зелемінських злодюг, про яких він знав, що бійці то неабиякі, лежать на землі в калюжах крові. Решта його розбійничків полягли від стріл Дубненської варти, онде і Хантс зі стрілою між очей, і Шеш – теж зо стрілою в лобі. Суддя Дубовий хоч і кругловухий, але його воїни майже всі є шляхтичами. А отже – бачать у темряві незгірш за котів.
А біля вбитих зелемінців стоять оті двоє… У одного очі багряним вогнем світяться, у другого – болотяним синім вогнем.
- Пане суддя, - мелодійний ніжний голос з боговладською вимовою, - ми даруємо вам цього поганця. Нехай ним займається правосуддя, бо в цій істоті повна відсутність краси і гармонії, і мене аж нудить від огиди.
Рибка і сам знає, що від сидіння у засідці і повзання яром він є брудним, пітним і має невимовно дурнуватий вигляд. Йому одне незрозуміло – як ці двоє молодиків прихитрилися його провести… Місяць в глибинах вод… Ах собачі діти…
***
Місяць в глибинах вод! – обурено повторює князь Ведангський.
Його син Воїслав стоїть перед батьком з провинно схиленою головою, ховаючи багряні вогники в очах під густими віями.
Пане Вартиславе, - Вогнедан Данадільський мило усміхається від вікна розгніваному Чорному Дракону, - це був мій задум. Особисто мій…
І як ви його поясните, мій принце? – питає Вартислав вже м’якше.
Любий пане Вартиславе, - лагідно говорить Вогнедан, - я приїхав до вас погостювати, чи не так?
Авжеж, - говорить Веданг-старший, - напевне для того, аби вас убили на порозі мого дому.
Найпрекраснішим місцем у всьому Веданзі є озеро Сіллур, чи не так? – продовжує Вогнедан.
Звичайно, - говорить князь з деякою гордістю, - іншого такого місця немає в усьому Ельбері.
І ви хочете сказати, що зграя брудних волоцюг могла завадити мені, Вогнедану Данадільському, помилуватися відображенням Місяця у водах Сіллуру?
На рахунку цього огидного Рибки двадцять шість жертв, - говорить Вартислав суворо, - вісім шляхтичів і вісімнадцять селян з хутора Заярських. Цей чоловік розперезався до того, що насмілився надсилати судді Дубна відрізані вуха вбитих ним осіб. І ви, мій принце, виставили себе в якості приманки для божевільного.
Пане Вартиславе, - лагідно говорить Вогнедан, - але якщо вся варта міста Дубна на чолі з суддею не здатна була упіймати мисливця за вухами, аж доки цим не зайнялися ми з Воїславом…
Мій принце, - голос Чорного Дракона вже не суворий і не обурений, але від цього голосу мурашки бігають поза шкірою у жіноцтва, яке підслуховує під дверима великої зали, - я буду змушений доповісти про це Повелителю.
Але ж я нічого не маю проти, - зітхає гість із Боговлади, - не забудьте написати в доповіді, що ми з вашим сином позбавили князівство від особливо небезпечного злочинця і відзначити заслуги судді Дубового, яко чоловіка, котрий добре виконує свої обов’язки. Рівно, як і його воїнів, які так чудово стріляють з луків.
Вартислав іде до виходу, потім зупиняється на хвилину:
Як там опинився Дубовий, - питає, - чи не хочете ви сказати, ваша ясновельможносте, що змовилися з суддею, і він погодився на цю виправу?
Але ж ні, - протягло відповідає данаділець, - однак я надіслав йому зі своїм пажем листа, в якому попередив про те, що цієї ночі буду милуватися місяцем біля озера Сіллур. Пан Дубовий чоловік розумний і одразу підняв по тривозі варту. Чому я і прошу його відзначити.
Князь Ведангський обережно відчиняє двері зали, які людина на його місці розчахнула б ударом чобота. Його дивна кров рятує від синців на чолі двох його доньок, а трьох його дружин – від тілесних пошкоджень.
Мені відомо лише одне, Ружено, - говорить він до старшої дружини і матері Воїслава, - на жаль чи на щастя, не тільки мені дістався цей клопіт – мати занадто витонченого сина з дуже єхидним язиком. Нехай їх обох судить Повелитель. Я втомився від цієї парочки, і не тільки… І зовсім забув, як відбивається Місяць у водах Сіллуру.
Завтра якраз повень, пане Вартиславе, - говорить Вогнедан з кімнати, - біля Сіллуру нині безпечно, і тому…
Князь Ведангський не ляскає дверима, як це зробила б будь-яка людина на його місці. Він залишає їх відчиненими і йде до свого кабінету складати звіт для Повелителя.
Жіноцтво Ведангів нарешті заходить до зали. Це головна зала Гнізда Драконів з портретами пращурів на стінах, починаючи від Веданга Сіллура.
Воїслав тільки зараз переводить подих. З Чорним Драконом погані жарти. Рік тому він віддав неслухняного сина до палацової варти. Молодшим гриднем. За подібну пригоду. Ох, не варто було б йому, Воїславу, починати дратувати батька знову. Але ж Вогнедан... Принц Ельберу є найвитонченішим шляхтичем Боговлади. І найвідважнішим з синів Коханого Краю. Ведангам не личить поступатися Саламандрам в хоробрості.
Княгиня Ружена дивиться на обох друзів зовсім не сердито. До шлюбу вона звалася Руженою Дубовицькою, і є тіткою у третіх загиблій Нагідці. Не аби яка близька рідня, але ж кров не вода. Пані княгиня завжди була ласкава до далеких родичів. Вона і нареченого знайшла для дівчини, пана Родослава Заярського. І порадила йому написати до дубненської красуні... З того листування і зав’язалося кохання, як то у пісні співається. А про отого божевільця Рибку якось оповідала їй пані Лілея, Нагідчина мати... Говорила, що зброяр ні старостів не заслав за людським звичаєм, ні листа не написав з віршами та освідченням за звичаєм дивних. А заявився до Дубовських сам, всівся без дозволу на крісло, наче варвар на коня, і почав оповідати про своє багатство. Дивився на них обох при тому так, наче ласку їм велику робив. А коли пані Лілея вказала негіднику на двері, ще й загрожувати почав.
Отоді й звернулася пані Дубовська до вельможної пані княгині за допомогою. А на пана Рибку, зброяра, подала до суду, який і наклав на грубіяна велику пеню.
Нині зітхає пані Ружена... Допомогла... Не допомогла, а погубила молоду пару. Рідна хата стала їм поховальним вогнищем, так, що не було потреби й складати краду. А злочинний Рибка, зібравши ватагу злодіїв, вбивав неповинних людей і дивних трохи не біля Гнізда Драконів. Вже дійшло до того, що мала Зоряниця, донька Ясни Грози, третьої князевої дружини, стала плакати ночами і просити маму Ясну, аби та помінялася з нею вушками.
Тоді і приїхав зі столиці князь Вартислав, до якого дружини написали тривожного листа. Ружена була відважною жінкою, на шляхтянку Владиславу Літавич, що була другою дружиною князя Ведангу, теж могла покластися - чорногорці Чорнобогу роги позбивають, а пані Владислава була родом саме звідти. Та і Ясна Гроза була підданою Драконів з селища Воїданова, а отже не боялася нікого й нічого, окрім гніву Вартиславового.
Однак, вважала старша княгиня, що за таких обставин чоловік має бути вдома. Ну, і суддя Дубовий змушений буде пришвидшити свої розшуки.
А пан Вартислав приїхав не сам, а з сином, утіхою серця старшої княгині. І з вельможним гостем.
Ось їхні дівчатка вже обліпили того гостя. Зоредива на бильце крісла сіла, і аж в очі заглядає юному принцу. Чути, як зітхає Владислава... певно думає, що якби Зоредива була трохи старшою, то тоді... А втім... чотири роки ріжниці - не так і багато. Можливо, першою дружиною їй не стати, але і друга жона спадкоємця трону - це не абищо.
А мала Зоряниця вилізла до Вогнедана на коліна і щось шепоче йому на вухо. Юнак головою хитає заспокійливо. Говорить щось лагідно... Атож, про оці самі вушка... Щоб не боялася за них, страшного дядька взято до суду. Більше він не буде ходити ночами біля яру... У малої Зоряночки чудові вушка. Гостренькі, як у татка... Чого у мами Ясни круглі? Ну, так воно сталося. Круглі вушка теж гарненькі, але нехай Зоряночка більше нічого не боїться. Він, Вогнедан, завжди її оборонить.
Пані Ружена тим часом допитує Воїслава. Та як вони могли, та коли ж це вони наважилися... Та як же це він міг підбити принца на отаку виправу.
Матусю, - говорить княжич ніжно, - ти, звісно, не повіриш, але то Вогнедан підбив мене. Як і минулого разу.
А дівчата вже вимагають від Вогнедана оповіді про той минулий раз. І жони дивляться на старшу княгиню, і та, зітхнувши, опускається в крісло, дозволяючи сісти всім.
«Якби цей світ
Незмінним був,
Як вишні,
Що віддано квітують щовесни,
Можливо поверталось би й колишнє», - розпочинає юнак, усміхнувшись, - та тихий сум огортає душу, від того, що минуле можна лише виповісти словами. Ми з побратимом Воїславом їздили минулого року до Квітану, навідати приятеля нашого княжича Вітровія Ллєга. І, неподалік Жерделю, нас зупинили поселяни, котрі прохали про допомогу. Вони були орендарями з селища Вербави і скаржилися на хазяїна маєтку, котрий, за їхніми словами, збожеволів...
О, так, - підхоплює Воїслав, радий, що його перестали картати, - пан Вербинський... В гербі верба над рікою, а гасло роду - «Незнищенні». Добрий квітанський рід... Але той пан був божевільним як останній незмінений.
Ми спершу навіть не одразу повірили, - продовжує Вогнедан, - але ж поштиві з виду квітанці запевняли нас, що пан Вербинський тримає у страху їхнє селище. Частина його челяді розбіглася, а з решти кругловухих, не гідних зватися ельберійцями, цей збожеволілий шляхтич зліпив подобу військового загону. Під охороною негідників він знущався над вербавцями, змушуючи їх визнавати себе своїми рабами, і творив речі, про які я не насмілююсь оповідати при жонах та дітях.
І ви, - зітхає княгиня Ружена, - полізли просто у лігво скаженого вовка...
Але ж ті люди сподівалися на нашу допомогу, - мовив Вогнедан лагідно, але з веселими іскорками в синіх очах, - вони збиралися подати скаргу до суду Крепимирова, бо маєток божевільного панка лежав якраз біля розділової межі Данадільського князівства. Деякою мірою то були мої піддані, принаймні вони підлягали суду мого князівства. А отже - я мав повне право в усьому розібратися сам.
Власне кажучи, - втрутився Воїслав, - ми просто взяли того чоловіка живцем, перестрілявши з луків його охоронців. Вербавці вказали нам шлях, яким пан Вербинський мав їхати... Місцевість там лісова, ну і...
А потім доправили полоненого до Крепимирова, де й віддали до рук правосуддя, - закінчив Вогнедан, - крепимирівський суддя був дуже здивований. Не далі як місяць тому він гостював у маєтку цього гонорового шляхтича і не побачив жодних відхилень у його розумі.
Але ж для чого він це робив, той дивний? - спитала стиха третя княгиня, Ясна.
Мила моя пані, - всміхнувся принц, - я ж уже говорив, то був шаленець. Такий, як оцей ваш Рибка, тільки з гострими вухами. Іноді навіть серед нас, ельберійців, трапляються звихнені. Віддамо Богам хвалу, що подібні випадки не є частими. Про вбивства «за вуха» не чутно було кілька десятків літ, а тут два випадки поспіль... Але то вже справа суддів і закону.
Жінки ще продовжують згадувати страшненькі оповіді про відомих божевільців... Найсвіжіша з них трапилася зо два десятки літ тому, ще до народження обох юних воїнів. Зелемінський шляхтич убив свого давнього приятеля за те, що той неправильно тримав виделку.
Він сказав на суді, - згадувала пані Ружена, - що вбитий робив це так некрасиво, що у нього, бачте, не вистачило терпцю. І він кинув в приятеля ножем і вбив на місці. А потім закінчив трапезу, звелів осідлати коня і сам поїхав до Зеліборського суду.
Вогнедан з Воїславом під ці розмови вибралися з зали. Вийшли на двір. Постояли... Перезирнулися.
Повелитель, - врешті сказав Воїслав, - нас не похвалить, я певен.
Не сумніваюся, - зітхнув Вогнедан, - але до поетичних змагань, які відбудуться у місяць квітування трав, з нами нічого не станеться. Нас навіть не вишлють зі столиці, бо хто ж буде оспівувати її у віршах та музиці... До речі, ти обіцяв показати мені сад... За оцим клопотом ми напевне пропустили квітування вишень...
Воїслав знає, що тут, у Веданзі, вишня квітує пізніше, ніж у Боговладі. І тому веде друга до невеличкої хвірточки у мурі двору.
Гніздо Драконів - чудна садиба. Говорять, чи то її хотів бачити такою Веданг Сіллур, чи то він знаходив в ній якусь привабу і тому не став ні зносити, ні розбудовувати. І тому зметнулася у небо Вежа Драконів з темно багряного граніту, збудована ще до Пришестя, а палац біля її підніжжя одним краєм вперся у вежу, а другим повис над глибоченним яром.
Страшнувате справляє враження Драконова Вежа, особливо здалеку. Та оточена вона садами, як усі маєтки дивних, а знизу оплетена диким виноградом. Невеличкий, наче іграшковий будиночок, збудований з такого ж каменю, за кам’яним же муром теж має похмурий вигляд – не підходь, мовляв. Наїжачилися зубцями стіни вежичок муру, дивляться з них вікна-бійниці… З таких вікон лише відстрілюватись під час облоги. І тому лихі люди, які часом трапляються в окрузі, обходять стороною спадщину Веданга Сіллура, даровану колись цьому гідному дивному князем Властимилом.
А двір замку-палацу вимощено мармуром… Шумлять веселі водограйчики на радість дітлашні, принишкли оплетені лозою гарнесенькі альтаночки… Біля входу до великої зали – два мармурових зображення Стражів Гір з Чорногори. З білого мармуру і з чорного. Білий та чорний парди. Статуї ці подарував свого часу князю Воїмиру Ведангському, прадіду князя Вартислава, його добрий приятель, тодішній князь Чорногори Горовлад.
Та найбільше до вподоби усім гостям та приїжджим кам’яний дракон, що розкинув крила над головною брамою. Тримає він у пазурах щита з гаслом Ведангів. «Незмінний і вірний, - написано на щиті рунами Ельберу, - в житті і у смерті».
Вогнедан не вперше гостює у приятеля, тому проходить до саду, не роздивляючись довкола. І завмирає, вражений білим кипінням цвіту.
Ніколи не бував він навесні у Гнізді Драконів, не бачив як квітнуть знамениті сади Ведангу. Небагато в князівстві орної землі, порізана вона яругами та вибалками, от і засаджено садами маєтності Драконів.
Ну, а цей садочок – ось для таких випадків. Помилуватися.
Отаман Рибка в чомусь не помилився. Нині обох друзів дійсно можна брати голіруч. Поволі йдуть вони між квітучих вишень, і дістає з-за поясу флейту Вогнедан Ельберійський.
Флейту цю зроблено з зоряного металу, непідвладного часу... Вирізьблені на ній обриси вогняної ящірки нагадують про те, що належав інструмент Дані Ллон, Господині Данаділу. Юний син Повелителя або ховає її у єдвабному мішечку з вигаптуваним на ньому ящером в язиках полум’я та гаслом свого роду, або носить за поясом, як зброю.
Воїслав присаджується на камінь, майже непомітний у траві. І слухає… Слухає ніжну мелодію, котра говорить про те, що прекрасним є вишневий квіт, але коротким є його вік, коротким, порівняно з віком зірок, є вік дивних, а вік людей ще коротший… Однак, якщо сповнене життя краси і гармонії, то можна не шкодувати за минулим і не тривожитися за майбутнє… Дух не вмирає, панове ельберійці.
Музика Вогнеданова відлунює в глибинах духу. В ці недосконалі часи юний принц є єдиним музикою такої міці. Не просто грає він на флейті – душа його випромінює музику. Навіть людина, чиї почуття є недосконалими, може відчути її в глибинах серця, а що вже говорити про дивного вельможу.
Якби було можливо, - мовить стиха Воїслав, коли замовкло відлуння, - зупинити цю мить і повернути пережите відчуття… А що принц Ельберу гратиме на змаганнях?
О, - всміхається Вогнедан, - не цю мелодію… Коли почнуться змагання, у Боговладі вже не тільки не будуть квітнути вишні, але й яблуні ронитимуть останній цвіт у розпалі свята Великого Дня.
А вірша ти вже склав? - цікавиться Воїслав. Сам він давно приготував і вірш, і пісню для флейти. Щоправда, грати на флейті Веданг не дуже полюбляє. Його інструмент – чорногорська гітара.
Склав, - сміється Вогнедан, - просто зараз… Під оцим падаючим цвітом…
У Воїславовім вірші теж згадується біла заметіль цвіту, тому він питає трохи ревниво:
- Просто зараз? І я можу це почути?
Вогнедан не хоче видавати своєї таємниці, але вірш, котрий зіткався в його розумі, проситься на волю. Ну, і йому хочеться трохи похвалитись перед приятелем - юнак і сам знає, що створив маленьке диво.
- Звісно можеш, - відповідає він, - але зачекай-но хвильку. Нехай повіє вітерець…
А вітер вже ось, блукає межи дерев. Якось Веданг Сіллур мовив, що земля, котра дала йому притулок, говорить з ним голосом теплого вітру.
І вишневий квіт закружляв довкола юного ельфа, котрий і досі тримає флейту в руці, як воїни тримають зброю. І голос, схожий на голос флейти, говорить з протяглою вимовою Данаділу прості слова… Такі прості. Та не словами славляться вірші дивних, а образами, котрі сприймає не розум навіть – дух.
- «З очима ненаситними
Блукаю
Під пелюстковим заливним дощем…
І серце
Разом з цвітом опадає...»
Воїслав мовчить довго. Доки образи остаточно не всоталися в глибини його духу, як вода в суху землю.
Я, мабуть, - говорить врешті, - не подам на змагання свого вірша… Він здається мені…трошки гіршим.
О, ні, Ведангу! – сміється Вогнедан, - без твого вірша Великодня збірка буде неповною. Не смій і думати про те, щоб заховати в шухляду маленький згусток світла.
Воїслав, звісно, не збирається відмовлятися від участи у змаганнях. Його вірш... Ну, теж непоганий. Але Вогнедан як завжди... Неперевершений Вогнедан.
Назавтра князь Вартислав оголошує, що він збирається в дорогу. Він є другою особою в державі і довго відпочивати вдома не має часу. З нерозважними юними вельможами він ущипливо ввічливий, рівно, як і з пані Руженою, яку вважає винною у потуранні. Однак, до Боговлади їдуть нині всі три жони Чорного Дракона. Ружена бажає подивитися змагання, сподіваючись на перемогу свого сина, молодші ж княгині хочуть показати донечкам столицю. Ну, і придивитися для них майбутню пару серед юних паростків боговладської шляхти.
Старша княгиня позирає на пані Владиславу трохи скоса. Високо... Високо заміряється молодша княгиня... А втім... Говорять же, що син в радість, а донька - на щастя...
Вогнедана ж перед від’їздом навідує гість. Це не хто інший, як пан Дубовий, Дубненський суддя.
Суддя Дубна - пожиттєвий шляхтич. Шляхетство своє заробив на прикордонній службі у Предславі. Кругловухі зазвичай не до вояцьких справ охочі, а до мирної праці. На варварів з Півночі, і тих же ішторнійців поглядають насмішкувато - дурна войовничість ельберійцям не до вподоби. Однак, є й воїни з людей, незгірші за дивних, котрі змушують згадати про давно минулі часи, і про незмінених сонцеславів, котрі, ніде правди діти, любили помахати мечем і по ділу, і без діла.
Пан Дубовий є воїном-красенем. Стрункий, підтягнутий, зодягнений в зелемінський жупан з укороченими рукавами. Жупан чорний з золотою облямівкою - як і належить, суддя носить кольори Ведангських князів. Під жупаном - вишиваночка. При боці шабелька. Волосся, довге, як у ельфа, зібране у хвіст. Вуса підківкою, а під ними усмішка. Гарна така усмішка. Щира.
Вогнедан хоч і є найбільш витонченим вельможею Боговлади, але не пишається перед провінційною шляхтою, як деякі уродженці столиці. Однак, з цікавістю очікує, що скаже йому урядовець. Напевне, теж докоряти почне за дурну хоробрість.
А пан Дубовий вуса пригладив і вимовив м’яко:
- Знаєте, ваша ясновельможність, що маю я виповісти вам своє обурення... Я і виповідаю... Але ж як красиво ви проштрикнули мечем отого зелемінця...
Принц від несподіванки аж дар мови втратив, що з ним траплялося нечасто. А тоді мило усміхнувся до співрозмовника:
Радий був допомогти правосуддю, пане суддя.
Ці огидні особи осоромили свої вуха, - продовжує пан Дубовий, - і тому отримали те, що належить. Тримати вбивць за ґратами - це віднімати громадський хліб у вдів та сиріт. А нині забагато розвелося мейдистських проповідників, котрі навіть не просять, а вимагають милосердя до осіб, які посягнули на життя ближнього. Сподіваюся, що перегляд нашого правного уложення - то справа далекого майбутнього. І ще раз висловлюю свою подяку.
Це ви говорите як правник, чи як особа приватна? - питає Вогнедан, задоволено роздивляючись воїна.
Це - як правник, - знову розгладжує вуса пан Дубовий, - але маю і приватну справу до вашої ясновельможності.
Чим я можу допомогти? - запитує Вогнедан зацікавлено.
Вашій ясновельможності звісно невідомо, - мовить суддя поволі, - що ваш співбесідник записався до війська, а згодом вступив на урядову службу з кохання до деякої шляхтянки, чиє ім’я волить укривати в таємниці. Я виконав все, що присягнув собі і їй: був офіцером прикордонної залоги, є урядовцем і начільником Дубненської варти. Але останнє моє випробування ще попереду...
І що ж то за випробування?
Бажає моя панна, - статечно говорить суддя, - аби я послав вірша свого на боговладське змагання поетів. Віршувати я вмію і по-нашому, і по - ельфійському, та не маю змоги покинути службу і поїхати до столиці. Тим більше, задля першого разу, мушу я мати поручителя-поета, котрий розгляне мої вірші. Тому прошу уклінно...
Принц роздивляється молодого воїна ще з більшим зацікавленням. Людську поезію він знає і любить, а піснями цього краю захоплювався свого часу сам Веданг Сіллур, котрий знайшов в них деякий «таємничій смуток». Однак, таке прохання... Пан Дубовий шляхтич і має формальне право приймати у змаганнях участь, але... Так уже повелося, що у Боговладі в поетичному мистецтві змагаються лише дивні. Хоча були й винятки... Роса Летич з Чорногори, котра була другою у збірнику десятилітньої давності... Вітан Ластівка з Квітану... А один випадок і взагалі зостався нерозгаданим. За Повелителя Святополка, Вогнеданового діда, змагання виграв чоловік, котрий підписав вірша : «Рибалка з прибережної затоки»
«Численні бризки хвиль,
Що б’ють в стерно,
Вишневий цвіт нагадують...
Весною
Як розпізнати справжній білоцвіт?...»
Автора вірша даремне прохали відкрити своє ім’я. Він не відкрив обличчя навіть на Осінніх Змаганнях. Дехто навіть вважав, що загадковим «Рибалкою» є сам Повелитель Святополк, котрий замолоду приймав участь в морських виправах, і який, ніби через надмір справ, не зміг бути суддею Змагань Великої Ночі.. І лише через десятиліття спадкоємці пожиттєвого шляхтича і колишнього моряка фльоти Грому Косави знайшли в його паперах чернетки віршу-переможця.
Тому Вогнедан бере сувійчика, який з уклоном доручає йому пан Дубовий. Юнак сподівається, що вірші є насправді гарними, і йому не доведеться розчаровувати ні суддю, ні його панночку.
Я пришлю вам відгук, - обіцяє принц, - і якщо...
О, я не смію й сподіватися, - говорить урядовець, - хоча і намагався відточувати мову яко шаблю. Я сам складаю пісні для воїнів, але в шляхетському змаганні маю прийняти участь вперше, і тому...
Коли рушив до Боговлади маленький обоз, Вогнедан таки розгорнув сувійчика пана Дубового. Звичайно, він мав відкрити його вже у столиці, як-то і належить вельможі. Але цікавість перемагає, і юнак лише стежить за тим, щоб цієї поспішності не побачили оточуючі.
Гарно віршує суддя. Звісно, переможцем йому не стати, але до цьогорічної збірки… Чому б і ні… Та ще, коли за нього поручиться Принц Яблуневого Саду…
«Весняні ночі…
Навіть уві сні
Не знає спокою душа
Усе їй сниться
Що з вишень облітає білоцвіт» - поволі повторює Вогнедан рядки вірша. Тема цьогорічних змагань: «Вишневий цвіт»… Здається вона легкою, але про квітучі сади вже стільки сказано всього…
Що ж, пан Дубовий отримає місце у збірці і руку панночки… А їхні діти – шляхетство по крові. Так заведено з часів Господині Данаділу. Закоханець має довести, що є гідним і своєї панни і подальших привілеїв.
Хоча привілей у ельберійської знаті один – першими йти до битви… Недарма володіти зброєю дивних навчають з колиски.
Вогнедан ховає сувійчик до дорожньої сумки і зітхає… Те, що витримав від свого батька Воїслав, то лише квіточки, порівняно з гнівом Повелителя. Одна надія на оці змагання. Вогняні Ящери є добрими воїнами, але з віршуванням їм не щастить. Ніхто з правлячого роду не вигравав змагань вже добру сотню літ.
«Виграю і весняні й осінні», - присягає Вогнедан подумки, - а щодо таткового гніву… переживу. Все одно ми все зробили… як там говорив суддя…красиво»
***
Любить свій Ельбер Вогнедан... І Веданг, з його мальовничими ярами, і лісовий Квітан, і степи Зелеміню, і тепле Сіллонське Побережжя.... І Чорногору любить, хоч йому ще не доводилося там побувати.
Та найбільше любі юному принцу теплі долини Данаділу. Ну, а з усього Данаділу - стольне місто з білими вежами.
На острові посеред ріки Дани стоїть Боговлада. З берегом її з’єднує розвідний міст, збудований ще за Господині Данаділу. Кілька разів він підновлювався, але вічними є його опори, зроблені з зоряного металу і справно діє підйомний механізм, створений першими дивними.
Оповідають перекази, що у перші десятиліття сам собою підіймався та опускався міст, на радість мешканцям Боговлади. Але згодом вигасла сила, що приводила його до дії, і до коловоротів, передбачених на цей випадок, запрягли коней.
Сонячний Острів є величеньким. Але вже не вміщається на ньому Боговлада, і тому стольний град оточено по берегам ріки невеличкими селищами з квітучими садами.
А посеред міста пишається Палац Повелителів з білого каменю. Стоїть він наче на уступі височенького кургану, і ведуть до нього сходи з зеленкуватих плит, відшліфовані не людськими руками. На вершині ж пагорбу розташовано Храм Сонця.
Боговладський Храм Сонця, збудований ще за допомогою пристроїв Богорівних, є найкращим у країні. Власне це навіть не будівля – коло з кам’яних брил, поставлених сторч. В ньому служать Богам відуни столиці, котрі й мешкають неподалік - в Жречеській дільниці, яку простолюд ще називає Відьомською.
Скучив Вогнедан за своїми покоями, за садочком, засадженим яблунями. Не може він надовго розлучатися зі столицею, як і більшість боговладських дивних. Навіть думка про батьків гнів не може затьмарити радісного передчуття, що скоро його сад сповниться рожевого квіту. Щорічне диво - яблуневий цвіт Боговлади.
Про оцю пристрасть принца до яблуневих садів давно відають мешканці столиці. Тому й прозвали юного Вогнедана Принцом Яблуневого Саду.
Та сьогодні, знає Вогнедан, йому не дадуть посидіти у садочку. Тільки-но встиг він вмитися та перевдягтися опісля довгого шляху верхи - прийшов паж від батька Святослава, кликати нерозважного сина на тяжку розмову.
З зітханням одягається Вогнедан. Його паж і вірний помічник у всіляких пригодах панич Світлян Горич родом з Квітану, дивиться на свого володаря співчутливо і дбайливо підбирає йому одяг.
Світляну дванадцять літ, і у нього срібне сяюче волосся, як у майже всіх дивних лісового краю. Знов таки перекази говорять, що срібні дивні були настільки закохані в ліси, що і на новій батьківщині поселилися у лісі.
Вогнеданів паж є змішаної крові, у нього округле людське личко, а очі й волосся як у дивного. Від того підліток має неймовірно милий вигляд. І неймовірно відважним є Світлян, тоді, під час квітанської пригоди, він дуже допоміг обом друзям. Та й під час ведангської пригоди теж - лише такий відчайдух як Світлян ризикнув проїхати самотою до Дубна повз Чортів Яр, де розбійничав мисливець за вухами. Мани накидати на себе Світлян не вмів, однак відважно наразив свої гостренькі вушка на небезпеку бути причепленими на мотуз збожеволілого Рибки. Вогнедан потім сам картав себе, що нерозважно послав хлопчину небезпечним шляхом. Однак...