Шкловський Лев Борисович : другие произведения.

105-144 Кіллмайстер збірка детективів про Ніка Картера

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Юридические услуги. Круглосуточно
Оценка: 10.00*3  Ваша оценка:
  
   ◦
  
  Шкловський Лев
  
  105-144 Кіллмайстер збірка детективів про Ніка Картера
  
  
  
  
  
  105. Список http://flibusta.is/b/626870/read
  The List
  106. Фанатики Аль Асада http://flibusta.is/b/608930/read
  The Fanatics of Al Asad
  107. Змова Зміїного Прапора http://flibusta.is/b/609234/read
  The Snake Flag Conspiracy
  108. Перебіжчик http://flibusta.is/b/607232/read
  The Turncoat
  124. Азіатська пастка http://flibusta.is/b/623753/read
  The Asian Mantrap
  125. Грозовий удар у Сирії http://flibusta.is/b/607570/read
  Thunderstrike in Syria
  139. Восьмий картковий стад http://flibusta.is/b/610988/read
  Eighth Card Stud
  140. Місце самогубства http://flibusta.is/b/628845/read
  Suicide Seat
  142. Війна у хмарах http://flibusta.is/b/607567/read
  War From The Clouds
  144. Зв'язок з койотом http://flibusta.is/b/624460/read
  The Coyote Connection
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  перелік
  
  
  
  Оригінальна американська назва:
  
  
  The List
  
  
  ПЕРЕЛІК
  
  
  
  Переклад Льва Шкловского
  
  
  
  ПЕРША ГЛАВА
  
  
  
  Його не було в Червоному Китаї, але неможливо було відчути його присутність дуже близько. Стіни магазину китайського декоративно-ужиткового мистецтва, осередку маоїстської пропаганди, були обвішані портретами Великого Рульового з добродушною усмішкою на обличчі. Однак плакати і написи загубилися в мерехтливому барахлі, що надає Гонконгу його місцевий колорит, і пішоходи, штовхаючись Кантон-роуд, пройшли, навіть не глянувши на плакати з величезними гаслами, що запам'ятовуються.
  
  
  Для мене Нью-Йорк виглядав провінційним у цьому мурашнику, що кишить мурашником. Я не міг зробити ні кроку, не натрапивши на компактний натовп, що заповнив вулицю, або не озирнувшись на міріади симпатичних маленьких дівчаток, які є однією з принад Коулуна, найбільшого материкового міста британської колонії.
  
  
  Тим не менш, того ранку в мене не було очей. Я збирався укласти угоду, а не одну з тих рутинних речей, які кидаються у вічі. З Кантон-Роуд я звернув у провулок на Натан-Роуд, одну з головних вулиць міста. У мене була зустріч далеко від переповнених кіосків та американських барів. І людина, яку я збирався зустріти, не любив, щоб її змушували чекати.
  
  
  Згідно з файлом AХ, з яким я ознайомився у Вашингтоні, По Чу був найвідомішим з китайських подвійних агентів. Оскільки жадібність була універсальною мотивацією, нестачі у попередниках був. Але, наскільки мені відомо, майже всі вони залишили цей світ заради найкращого. Досягши похилого віку тридцяти чотирьох років, Пой Чу вже досяг відомого результату. Потім він мав час зробити собі ім'я. Інформація, яку він продавав, мала репутацію, по-перше, дуже надійну, а по-друге, цілком секретну.
  
  
  Справа, яка принесла мені, стосувалася лише однієї з цих відомостей. І я був готовий сплатити ціну. Директор Хоук був гранично зрозумілий: документ, запропонований Пой Чу, може дозволити нам спантеличити Пекін. Він усе ще мав потрапити до наших рук... Одне було зрозумілим: матеріали, які нас цікавили, залишили Китайську Народну Республіку. Сама по собі ця приголомшлива спритність рук заслуговувала на овації стоячи. Як міг подвійний агент це здійснити? Я не знав. Насправді я майже нічого не знав, крім місця зустрічі, яке він мені призначив. За його словами, турецька лазня, в якій я мав його зустріти, була одним із найбезпечніших та найвідокремленіших місць у місті. Цей притулок для епікурейців з ім'ям Юе Лан, що викликає виклик, - «Les Spectres en Anger» - розташовувався на Темпл-стріт, затиснутий між «палацом» чоп-суєю і маленькою пральною.
  
  
  Переговори мали відбуватися у парилці. Коли Спій Чу зв'язався зі мною в моєму готелі, я зрозумів за його голосом, що врегулювання угоди стало терміновим. Металевий відбиток страху змусив мене відчути, що не можна гаяти час. Чи чули пекінські мандарини про його подвійну гру? Чи були у Пой Чу підстави вважати, що його дні вважаються? У будь-якому разі він втратив той веселий та впевнений тон, який я знав його під час наших попередніх інтерв'ю.
  
  
  Мені знадобилося трохи більше чверті години, щоб дістатися Темпл-стріт. Я напевно взяв набагато більше часу на поїздку на таксі з-за нескінченного потоку машин, що прямують до Star Ferry в кінці Натан-роуд. Туристи у цих віддалених районах були рідкістю.
  
  
  Я опинився її в центрі, але, крім натовпу вуличних торговців, здавалося, ніхто не цікавився мною. Відкидаючи низку пропозицій, що варіювалися від порнографії до обробленого опіуму, я, проте, намагався поквапитися, уникаючи того, щоб мене помітили. Але якщо хтось мене чатує, їм потрібен час, щоб злитися з натовпом.
  
  
  Будинок 27 на Темпл-стріт був старий і напівзруйнований будинок. Двері були зачинені. Я подзвонив, не зводячи очей. Мабуть, моя присутність у цих місцях нікого не зацікавила. Проте з деяким полегшенням я побачив, що двері відчинилися, дозволяючи мені увійти до Логово розгніваних привидів. Так і не зумівши стримати свою природну цікавість, я нетерпляче озирнувся у пошуках їх, бажаючи дізнатися, як вони виглядають. Але істота, яка здалася мені, не була примарою.
  
  
  Сукня з широким розрізом на обтягнутих шовком ногах ідеально підкреслювала струнке тіло щедро подароване матір'ю-природою. Сказати, що вона була приголомшливою, навряд чи буде справедливо. Вона була просто приголомшливою. І, ніби її форм було недостатньо, щоб привернути увагу, у неї були блискучі очі типу «йди і подивись сюди, моя люба», які чіплялися за твої і не відводилися, будь ласка, чи ні. Мені це сподобалося.
  
  
  Вона зігнулася навпіл і запросила мене увійти, простягнувши руку з величезними нігтями, покритими криваво-червоним лаком. Наприкінці вузького коридору я обминув фіранку з бісеру і пішов за нею у приймальню, оформлену в стилі сучасного масажного салону. Чорний оксамит і червоний нейлон були змішані з буйством пінопласту та штучного дерева з дерева тика. Безліч китайських ляльок, кожна з яких була привабливішою за іншу, лежала на диванах і диванчиках.
  
  
  - Месьє хоче повне лікування із добавками? - спитала господиня, поклавши руку на плече.
  
  
  Вона висунула одну ногу. Шматки сукні розсунулися, оголивши стегно, обриси якого заслуговують на вивчення, а трохи вище - зародок «доповнення».
  
  
  - У нас дуже чисті дівчата, - запевнила вона.
  
  
  Потім, як торговець кіньми, що пропонує живу худобу, вона взялася без подальших преамбул хвалитися мені незліченними якостями свого стада. За його словами, персонал та обслуговування не мають собі рівних. Вона змусила мене так сильно захопитися і так зацікавитися, що за інших обставин я, можливо, перестав би спокуситися і поторгувався. Бо якою б не була ціна, я тепер був певен, що окуплю свої гроші. Але на мене чекали.
  
  
  Я запитав. - У вас є парилка?
  
  
  Миттєво на червоних губах дами з'явився похмурий вигляд. Тактильні задоволення, які вона намагалася мені дати, були явно прибутковішими, ніж просто парилка.
  
  
  Вона наполягала. - Не треба масажу?
  
  
  - Ні, - відповів я.
  
  
  Вона зробила мені жест рукою, значення якого, я вважаю, розуміють усі без необхідності додавати слова.
  
  
  - Ні, - повторив я. Не сьогодні. Але все одно спасибі.
  
  
  "Добре", - сказала вона, виглядаючи глибоко стривоженою. Тож нам сюди.
  
  
  Вибачаючись, що я став причиною такого розчарування, я поспішив наслідувати її приклад. У дальньому кінці кімнати були відчинені жерстяні двері, і я пішов за нею в кімнату по підлозі, вкритій чорною та білою пластиковою плиткою.
  
  
  - Я дам тобі ключ від твоєї роздягальні. Це вісімнадцять гонконгських доларів (3 долари США) - вона пояснила, перш ніж саркастично додала: Чи не буде це занадто багато для гаманця мосьє?
  
  
  - Все гаразд, - відповів я. Думаю, я побалую себе цим маленьким божевіллям.
  
  
  Двері за моєю спиною сердито грюкнули.
  
  
  Я заплатив за вхід, взяв портфель і ключ, які мені дали, і подався шукати свою роздягальню. Місце було приблизно таким же універсальним характером, як непристойний жест Леді Дракон. Зі своїми прикрученими до підлоги дерев'яними лавами та білими шафками з вм'ятинами та іржею він у будь-якому разі виглядав як кілька американських роздягальень.
  
  
  Я був один, що дозволило мені спокійно розплутати кобуру. Довелося прибрати мій 9-міліметровий Люгер Вільгельміну, принаймні тимчасово. Мені було важко прийти в сауну з рушником, прив'язаним до талії, та Вільгельмін під пахвою. Я все ще міг тримати П'єра, моє маленьке яйце, повне смертельного газу, яке я сховав у промежині. Мій прекрасний кинджал, старий добрий Х'юго збирався побути тихо з Вільгельміною, теплою у своєму замшевому футлярі.
  
  
  , Насправді, у мене не було причин підозрювати Пій Чу. Йому було що продати мені, а в мене була хороша винагорода, яку я міг дати йому натомість. Тому основна ділова позиція - утримуватися від спроб зазіхнути життя клієнта.
  
  
  Ця сума становила двісті тисяч доларів, за яку багато хто продав би батька та матір. Але документ Пій Чу був безцінний, і, звичайно, він, як ніхто інший, міг знати це. Тому моїм єдиним обґрунтованим побоюванням було дізнатися, що він відмовиться від моєї пропозиції. Але в нинішньому вигляді було б безглуздо відмовлятися. А поки що мені довелося задовольнятися своїм соло. Без перегородки. І з великою майстерністю. Я сподівався, що Пій Чу буде достатньо загнаний у куток, щоб накинутися на мою пропозицію. Якби він цього не зробив, все одно було б час імпровізувати. Але нас там не було...
  
  
  Дотримуючись цієї дуже важливої аргументації, я перестав роздягатися і обернув пошарпаний рушник навколо талії, вихідний колір якого мав бути білим. Моя зброя залишилася в невеликій металевій шафі, я прикріпив ключ до кісточки за допомогою гумки, призначеної для цієї мети. Потім я вирушив у парову лазню, що на кожному кроці супроводжується дзвоном. «Дін! Донг! Маленький ключик радісно дзвенів на моїй нозі. Якби моє інтерв'ю з Пою Чу відповідало цій сприятливій гармонії, боги були б зі мною.
  
  
  Але як тільки я штовхнув важкі сталеві двері, що вели в парну, я відчув себе так, наче мене кинули боги. Або, точніше, вони запросили мене випробувати смак пекла. Густа задушлива пара не давала мені побачити, куди я ступаю. Непрозорі хмари наповнили атмосферу духовки. За кілька секунд я відчув, що став героєм пригод омара в каструлі шеф-кухаря. Краплі поту виступили у мене на грудях, і піт, що струмує з чола, затуманив мій зір.
  
  
  Я витер обличчя тильною стороною долоні і почекав, поки очі звикнуть до темряви. Через кілька хвилин я відчув, що можу пройти в кімнату з цементною підлогою, не зіткнувшись з дерев'яною лавою чи спітнілим, сонним клієнтом. Щодо лав, то незабаром я побачив, що їх багато у великій прямокутній кімнаті. Але клієнти, озброєні порадою мадам Дракон, очевидно, всі віддали перевагу насолодитися масажем. І, можливо, зайве… Як би там не було, це мене ідеально підійшло. Занедбаний хаммам був ідеальним місцем для делікатних переговорів, які я збирався вести.
  
  
  На мить мені здалося, що я приїхав рано, бо жодна з лавок з водою, що капає, не була зайнята. Я напружив очі, намагаючись миттю побачити подвійного агента. Не побачив і вирішив покликати його.
  
  
  - Співай Чу! - крикнув я голосом, спотвореним вологим повітрям.
  
  
  Не відповівши, я забрався на лаву і почав прогулюватися.
  
  
  От коли я його побачив.
  
  
  Він був праворуч від мене, розтягнувшись на високій лежанці. Жар, мабуть, ударив йому по голові, бо він задрімав. Я не міг повірити своїм очам. Як він міг спати, коли температура була близько 50®? Пробудження з помпою не входило до програми нашої зустрічі. Але мені це здавалося неминучим. Переступивши через кілька лав, що відокремлювали мене від нього, я підняв руку і поплескав його по плечу. Безрезультатно. Очевидно, Спій Чу не спав чуйно.
  
  
  - Співай Чу! - повторив я, змушуючи свій голос трохи пробити ватяний серпанок. Прокидайся, старий! Ми маємо зробити справу.
  
  
  Він усе ще не рухався. При висхідному русі гарячого повітря пар був удвічі щільнішим на своїй висоті, ніж на рівні землі. Я ледве міг його розрізнити, і його голова була повернута до стіни, з якої капав конденсат.
  
  
  - Вітання ! Вставай, старий! Я нетерпляче кликав, намагаючись повернути його обличчя до мене.
  
  
  Я відчув, як піт стікає по моїх руках. Піт? Але немає. Він був надто щільним, надто липким.
  
  
  Я глянув на свої пальці. Вони були червоні!
  
  
  «Боже…» – мимоволі пробурмотів я.
  
  
  Я відступив на крок і подивився на подвійного агента. Його губи скривилися в гримасі страху, подиву, застиглого від трупного задухи. Його скляні, неживі очі витріщились.
  
  
  Горло Спів Чу було різко перерізане від вуха до вуха. Дуже акуратна робота.
  
  
  Інструмент повинен був бути загостреним, як скальпель хірурга, і використовуватися з вражаючою точністю. Сонна артерія та яремна артерія, ймовірно, були розірвані, судячи з крові, яка залила його плечі та живіт. Він втратив кілька літрів, мабуть, за кілька хвилин, а може, й менше.
  
  
  У будь-якому випадку було зрозуміло одне: він не міг вести переговори.
  
  
  Він мав з одягу тільки рушник, ідентичний моєму. Я розв'язав його по совісті, але воно не приховувало нічого, крім особистих ділянок, забруднених кров'ю, що напівзгустилася. Незважаючи на задушливу спеку, яка продовжувала підніматися, Пой Чу почав остигати. Її шкіра стала обвислою, і там, де вона не була червоною від крові, вона була молочно-білою, як живіт мертвої риби. Я нічого не міг зробити для бідолахи, а жалість не входить до мого репертуару.
  
  
  Перед тим, як покинути його, я доклав усіх зусиль, щоб притиснути його обличчя до стіни. Якщо невдалий клієнт не зіткнеться віч-на-віч з його жахливими останками, це затримає момент, коли його смерть буде помічена. І після його відкриття я буду в безпеці в стінах свого готельного номера.
  
  
  Коли я пішов одягатись, мою увагу привернула відкрита роздягальня, замок був залитий кров'ю. Напевно, співай Чу. Там я знайшов купу одягу, розірваного з тією ж обережністю, з якою перерізали горло їхньому власнику. Вбивця нічого не залишив на волю нагоди. Він навіть був досить скрупульозний, щоб розрізати підкладку піджака та кишені штанів. Моє переконання утвердилося: він шукав те саме, що я. Спій Чу сказав мені, що планував покласти свій документ у безпечне місце, доки він не отримає своєї оплати. Тому малоймовірно, що він залишив товар, якими ми хотіли володіти – мій конкурент і я – лежати у роздягальні. Але який конкурент?
  
  
  Смерть Спій Чу мене вразила. Я загубився посеред пустелі без карти та без компасу. Але інформація, яку він хотів продати мені, була дуже важливою, і про те, щоб опустити завісу, не могло бути й мови, незважаючи на невдачу однієї з головних дійових осіб. Невже подвійний агент залишив за собою слід - яким би тонким він не був - який би дозволив мені вистежити його секрет? Я піддав уривки одягу якомога ретельнішим оглядом, довівши своє дослідження до п'яти туфель. Хто знає, чи не порожні вони...? І навіть якби самого документа там не було, міг би бути ключ, який міг би направити мене в моєму дослідженні.
  
  
  Але з набору хитрощів секретного агента взуття Пой Чу було просто зроблене для ходьби. Через відсутність інших ресурсів я перебрав усе, що залишилося в роздягальні, і нарешті знайшов затиснутий між верхньою полицею та металевою перегородкою шафи невеликий аркуш паперу. Може, він стягнув з Пою Чу одяг, коли його вбивця перевірив його.
  
  
  Роздягальня все ще була порожня. Я схопив папір кінчиками пальців, щоб побачити його на світлі. Я прочитав: Фунг Пін Шань Мус… Це була лише половина брудного пом'ятого вхідного квитка до музею Гонконзького університету, який я добре знав. До теперішнього часу інша частина мала бути в музейному відрі для сміття. Він був дуже тонкий. Але саме на звороті квитка я зробив відкриття. Там пером намальовано дві китайські ідеограми. Я розшифрував: Тоу Ван. Ім'я власне. Цієї людини серед моїх знайомих не було, але це було краще, ніж нічого.
  
  
  Я замкнув роздягальню покійного Пої Чу і вставив ключ усередину через отвір у двері з жалюзі. Відлуння його падіння на дно металевої шафи здалося мені оглушливим у великій пустельній кімнаті. Виявивши, що мені більше нема чого робити в цьому місці, я пішов у свою роздягальню, коли від відомого неприємного відчуття в мене затремтів хребет.
  
  
  - Яке чудове місце, чи не так? - зауважив за моєю спиною голос, наголос якого міг статися тільки з королівства Її Милостивої Британської Величності.
  
  
  Змерзле обличчя пістолета застрягло у мене в попереку.
  
  
  - Безперечно, - сказав я. Судячи з форми стовбура вашого пістолета, я припускаю, що ви збираєтеся застрелити мене з Smith & Wesson Model 39. І, якби я насмілився, я навіть зайшов би так далеко, що посперечався, що ви цього не зробите.
  
  
  – Чудова проникливість, оцінив це мій співрозмовник.
  
  
  
  Інша людина, голос якої я ще не знав, видав саркастичний вибух сміху.
  
  
  «Що ви хочете, - спитав я, скромно знизавши плечима, - може не треба загрожувати, вам потрібно попрацювати своїми мізками.
  
  
  Двоє чоловіків перестали сміятися.
  
  
  «Я сподіваюся, що ви виявите таку ж проникливість, коли справа дійде до співпраці», - сказав чоловік із британським акцентом, штовхаючи мене вперед ударом своєї зброї.
  
  
  Очевидно, він не був новачком. Найменша помилка, і я був пристрелений, сумнівів не було. Несподівано, незважаючи на привабливість свого місцевого колориту, Гонконг – і, зокрема, район Темпл-стріт – просто втратив у моїх очах багато чарівності.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІ.
  
  
  
  Я все ще тримав невеликий папірець між великим і вказівним пальцями. Коли я проходив через двері, мені вдалося впустити його на підлогу, не будучи поміченим моїми ангелами-охоронцями.
  
  
  Smith & Wesson від British Accent досі був притиснутий до моєї попереку. Я не міг не думати про величезну криваву дірку, яку снаряд проробив би в моєму тілі при найменшому натисканні пальця на спусковий гачок.
  
  
  «Я сподіваюся, що ти ще не надто спітнів», - сказав він, видавши короткий сухий сміх.
  
  
  Безперечно, це має бути жарт.
  
  
  - Ні, поки що ні, - відповів я. Але сьогодні я наситився парною. Повірте, я не збираюся знову ступати в хаммам.
  
  
  "Нашому другу вистачає гумору", - крикнув він своєму приятелю. Але я підозрюю, що він сміятиметься недовго.
  
  
  Я так і не побачив, як виглядають мої нові знайомі, і спробував трохи повернути голову. Але тільки-но я рушив з місця, як "British Accent" сильно вдарив мене по обличчю. У нього було кільце на мізинці, і при ударі різьбленого каменя встромився в основу моєї шиї.
  
  
  "Ти не можеш рухатися без дозволу, мій друже", - порадив він мені крижаним голосом.
  
  
  Його почуття жарту не могло встояти перед вологою спекою. Тон його зауваження пахнув садизмом, грубою жорстокістю. Я відчував себе дедалі менш невимушено.
  
  
  Рука без кільця з товстими волохатими пальцями перетнула моє поле зору. Потім він стусаном відчинив двері і ввічливо запросив мене пройти повз. Маленька дерев'яна табличка, написана від руки, сказала мені, що ми йдемо в сауну. Це було так само приземлено, як тривожно. Не маючи вибору, я увійшов. За нами зачинилися важкі, практично недоторкані двері.
  
  
  Нарешті, мені було дано побачити обличчя моїх щасливих товаришів. Ноги розсунуті, "британський акцент" досі тримав мене під прицілом. Її погляд, прикутий до мене, не віщував нічого доброго. Він був типовим колонізатором, зображеним на фотографіях Епіналя: у білому льняному костюмі та старовинній смугастій краватці у стилі англійських шкіл. Він, безперечно, уявляв, що його безжальний погляд зміцнить його позицію сили, і я не зробив нічого, щоб обдурити його. Не бажаючи викликати в нього підозр, я намагався виглядати якомога наляканішим. Але при цьому я вивчив його незграбні риси обличчя і його сірі очі, теплі, як льодовик. Моє спостереження завершилося, я був певен, що ніколи раніше не зустрічав цю людину.
  
  
  Його чарівний друг був мені невідомий. З розчавленим носом, вухами на кшталт капустяного листя, у нього була голова вибивали або колишнього боксера. Він був приблизно на п'ятнадцять сантиметрів нижче за іншу, і коротку масивну статуру. Я відразу зрозумів, що це та людина, на яку не можна наступати.
  
  
  "Британський акцент" порушив мовчання.
  
  
  - Розслабся, мій хлопчику, і сядь.
  
  
  Його усмішка відкрила мені блискучі зуби, на яких була золота коронка. Це була зовсім не та посмішка, яку я очікував знайти в людини, якій, мабуть, було зручніше на хокейному полі, ніж у чайній.
  
  
  Я відступив, поки мої руки не торкнулися поверхні дерев'яної лави. Я вчинив мудро, як мені радили. Все змусило мене повірити, що на даний момент мені все ще нема чого боятися, що «Сміт і Вессон» дивиться на мене своєю великою синьо-чорною зіницею. Сухий жар у сауні змушував мене рясно потіти, і час від часу я витирався рушником.
  
  
  Я знав, що коли настане час, необхідно буде уникнути прослизання. Але як би там не було, я чекав, коли двоє моїх нових друзів розпочнуть дискусію. Тому що я так само хотів, як і вони, краще пізнати один одного.
  
  
  - Добре, - з широкою посмішкою почав "British Accent", скажіть, що ви робите в Юе Лані, сер…?
  
  
  - Морлі. - Джошуа Т. Морлі, - відповів я, притулившись ліктями до тіла.
  
  
  Крихітне татуювання AХ, яке я носив на вигині правої руки, не можна було показати за будь-яку ціну. Якби випадково його погляд упав на них, мого прикриття не було б. І, мабуть, від мене одночасно.
  
  
  «Прекрасно, містере Морлі», - сказав він із широкою задоволеною усмішкою. По-перше, мені здається, що ви не завсідник цього закладу. Крім того, наскільки я розумію, ви щойно пропустили побачення з так званим Співом Чу ...
  
  
  - Співай що?
  
  
  - Обережно, містере Морлі! Я вмію жартувати! Тож дайте відповідь, будь ласка, на мої запитання. Я досить зрозумілий?
  
  
  - Добре. Якщо вам це подобається, мій хоробрий сер.
  
  
  «Якщо ви розумієте основні правила, – втрутився він, ігноруючи мій сарказм, – я думаю, у нас не буде проблем зі спілкуванням.
  
  
  Потім, ні на секунду не відпускаючи годинника, він нахилився і прошепотів щось безформному юшку свого приятеля.
  
  
  Я не чув цього, але, бачачи, як спалахнуло обличчя іншого, я зрозумів, що отримані інструкції будуть виконані з радістю та запопадливістю. Справді, за менший час, ніж треба сказати, його кулак врізався мені в спину.
  
  
  Він запитав. - Зараз?
  
  
  Це було його перше слово. І він більше нічого не сказав. Однак я помітив сильний східноєвропейський акцент. Очевидно, він народився ближче до країни Распутіна, ніж Бенджаміна Франкліна. Це, до речі, ідеально підходило до стилю його пом'ятого гангстерського костюма 40-х років, взутих хрумких скоринок, рваного коміра і пошарпаної чорної краватки. Але якщо Распутін не відрізнявся елегантністю свого одягу, то, з іншого боку, слід зазначити звірячу силу, що виходить від його істоти.
  
  
  «Коли хочете, мій любий друже», - сказав Блан у костюмі, дедалі більше макіавелістський і впевнений у собі в міру того, як проходили хвилини.
  
  
  Мене це цілком влаштовувало. Чим більше вони думали, що мене паралізував страх, тим важче було застати їх зненацька. Але часу ще не було. Тому коли чемпіон Східної Європи з боксу скрутив мені руку, я просто стиснув зуби, щоб придушити крик болю. Потім я глянув на пістолет, його зловісне дуло було спрямовано прямо в центр моїх грудей.
  
  
  - Так? - поцікавився найбалакучіший із тандему. Так буде краще? Чи бачите, містере Морлі, мій друг точно знає, як це зробити. Отже, давайте продовжимо цю невелику розмову. Але де ми зупинились?
  
  
  "У Гонконгу", - сказав я.
  
  
  «Звичайно, – погодився „British Accent” з дуже вимушеним сміхом, – цей маленький британський анклав, який хтось, можливо, набагато душевніший, ніж я, назвав «Китаєм у сірому фланельовому костюмі». Але є й інші речі, якими я був би захоплений набагато більше. Не змушуйте мене нудитися, містере Морлі. То які у вас були стосунки з нещасним По Чу?
  
  
  - Я не знаю, про кого ви кажете.
  
  
  - Справді? - Сказав "британський акцент", майже непомітно показуючи своєму асистенту.
  
  
  Потужним ривком горила практично відірвав мені руку, а потім за частки секунди повернув її у вихідне положення. На мить я подумав, що він вивихнув мені плече. Жорстокий дубль був виконаний з феноменальною швидкістю, точністю та легкістю. Нічого не зашкодивши. Болісний біль розірвав мені весь бік. Але "Сміт і Вессон" був там, я нічого не міг вдіяти.
  
  
  "На кого ви працюєте, містере Морлі?"
  
  
  - Для невеликого конференц-центру, що знаходиться на тому самому тротуарі.
  
  
  Новий знак "британський акцент". Знову рука Распутіна на моїй руці. Костяшка мого плеча скрипіла, як старий обрубок, кинутий у полум'я.
  
  
  "Я ... я працюю позаштатним співробітником", - зумів пробурчати я.
  
  
  Зміст моєї відповіді, здавалося, вислизнув від Распутіна. Але інквізитор у білому мовчазно наказав йому, і він послабив хватку.
  
  
  "Це набагато краще", - сказав британський акцент. А тепер розкажи мені, що було в Пой Чу, що було так цікаво для тебе.
  
  
  - Я... я...
  
  
  І знову хуліган смикнув мене за руку. Біль відбився в моїй голові, і я відчув, що мої очі ось-ось вилізуть з орбіт.
  
  
  - Ходімо, містере Морлі, будьте розважливі, кажіть. Якщо тільки ви не відчуваєте, що втрачаєте здатність використовувати ту руку, потім іншу, потім одну ногу і таке інше.
  
  
  - Е... Він... він хотів продати мені якийсь товар.
  
  
  – А! нарешті ми підійшли до найцікавішого! А що за товари, містере Морлі?
  
  
  - промислові алмази.
  
  
  Жорстока усмішка спотворила риси обличчя "British Accent".
  
  
  - Містер Морлі, ви дурень! - виплюнув він, виразно співаючи кожен склад. Але найгірше те, що ви мене теж вважаєте дурнем! І ось чого я терпіти не можу з боку підмайстрів твого вигляду!
  
  
  Він ступив до мене, погладжуючи пальцем спусковий гачок пістолета.
  
  
  - Обидві руки! - крикнув він своєму приятелю.
  
  
  Ця ідея, схоже, не викликала у Распутіна особливих проблем із совістю. Він схопив мою іншу руку і довів її до краю міцності. Його руки, потужні, як сталеві пазурі, схопили мої зап'ястя. Я знав, що все ще можу вирватися на волю. Але зараз не час влаштовувати їм невелику демонстрацію тхеквондо, карате у корейській моді.
  
  
  "А тепер невелика прогулянка, містер Морлі", - пустотливо посміхнувся "British Accent", явно задоволений своїм веселим жартом.
  
  
  Распутін штовхнув мене вперед, щоб збити з лави. З руками за спиною я не міг підвестися. Він змусив мене пригнутися, поки я не виявився практично віч-на-віч з гарматою «Сміт і Вессон». "Британський акцент" втратив самовладання. Він не міг приховати сильну радість, яку він відчував, бачачи, як я страждаю. Його садистське обличчя осяяло сяючим виразом обличчя, і він задоволено кивнув.
  
  
  "Ви ідеальні, містере Морлі", - вигукнув він. Роль ідеальна для тебе. Приведи сюди нашого друга, - додав він до адреси свого поплічника, вказавши на кінець перегрітої кабінки.
  
  
  Я сидів навпочіпки, весь у поті, мої руки були скручені за спиною, і "британський акцент" тримав мене в страху, одягнений у свій білий костюм. Незважаючи на дискомфорт мого становища, я не міг не дивитись з подивом, оскільки не помітив ні краплі поту на його чолі.
  
  
  "У нього має бути кров рептилії", - сказав я собі. Але це цікаве зауваження швидко змінилося безпорадною віддачею, коли я зрозумів, куди мене веде співрозмовник Распутін.
  
  
  Він безжально штовхав мене до ґрат опалювальної системи.
  
  
  Оснащений серією вольфрамових резисторів з червоним кольором, пристрій виглядав як гігантський тостер. Ґрати утримувалися на місці сталевим каркасом, який на дотик був таким же гарячим, як і сам нагрівальний пристрій.
  
  
  "Чи бачиш, ми в Гонконгу в курсі останніх подій", - з жахливою гримасою вказав мені Білий-Костюм. Більше ніякого фінського дров'яного каміння. Ми сучасні та показуємо це! Отже, містере Морлі, ви все ще хочете продовжити цей невеликий експеримент? Чи готові ви до співпраці?
  
  
  - Я вже казав вам! Я наполягав, намагаючись стримати лють. Він хотів продати мені партію промислових алмазів. Він вкрав їх із ...
  
  
  - Не спрацює, містере Морлі! Британський акцент втрутився, навіть не дозволивши мені закінчити свій комерційний крок. Це взагалі не спрацює!
  
  
  Тепер він дивився на мене з убитим горем виразом обличчя доброго вчителя перед неслухняним учнем, який відмовляється слухати розум. Він несхвально клацнув язиком і спрямував свій пістолет на мене. Я був приблизно за чотири фути від решітки і вже відчував тепло печі, що виходило від неї.
  
  
  "Трохи ближче", - холодно наказав він.
  
  
  Распутін відсунув моє обличчя менш як на шість дюймів від теплового елемента. Мої вії і брови сіпнулися, випромінюючи запах смаженої свині. Напружуючи кожен м'яз, я робив усе, що міг, щоб відвернутися від палаючого заліза.
  
  
  "Отже, містере Морлі, нам дійсно доведеться відзначити себе на все життя?" Давай, відповідай мені чітко і тоді ти позбавиш себе цієї ганьби!
  
  
  Ти не хочеш ? Дуже добре. Піднеси його трохи ближче, любий друже.
  
  
  Распутін зробив це без вагань. Цього разу мені неможливо було придушити крик. У мене на лобі почали утворюватися пухирі. Незважаючи на те, що Smith & Wesson був до мене приставлений, мені терміново потрібно було щось спробувати. Боги не залишили мене повністю, тому що в цей момент рипнула дверна ручка. Безумовно, клієнт, який хотів насолодитися сауною… але користувався зручностями відповідно до їхнього основного призначення.
  
  
  Це був той випадок, на який я так довго чекав. Білий костюм повернувся, щоб піти і замкнутися зсередини. Я порахував він, е, сам - один, два, три - так само, як мій учитель карате ледве навчив мене. Безперечно, майстер Чун пишався б мною, якби побачив мене.
  
  
  Ти повинен був бути найшвидшим. Я знав, що це єдиний шанс. У мене не було часу доопрацювати корекцію удару чи стабільність роботи ніг. Швидше інстинктивно, ніж методично, я завдав приголомшливого удару ногою. Коли моя нога вдарила в коліно опонента, я був нагороджений тріском. Його крик болю супроводжувався ослабленням хватки, яка, проте, все ще заморожувала мене. Білий костюм, схоже, не хотів використати свій пістолет, мабуть, боячись заподіяти шкоду партнеру і опинитися переді мною на самоті.
  
  
  Я утримався від того, щоб сказати йому, що його ставлення заспокоює мене.
  
  
  У той момент, коли Распутін послабив хватку, я розвернувся на місці і, штовхнувшись, перестав вириватися. Він застогнав від люті і кинувся на мене, опустивши голову. Недостатня обережність з його боку: його підборіддя торкалося мого кулака. Він відкинувся назад, що дало мені необхідний простір, щоб ударити його високо по лобі.
  
  
  Це було дуже складно, ніж се-бон-ке-лу-ки, трюк з трьома рухами, який я ретельно репетирував знову і знову під критичним і вмілим поглядом майстра Чуна. Але не мені було хвалитися стилем. І тільки з невеликим академічним ривком я ухилився від "британського акценту", коли Аль Капоне зі східних країн впав. Безперечно, я був корисніший живим, ніж мертвим. Насправді "British Accent" не міг вирішити сплатити мій рахунок. Ця відсутність рішучості обернулася проти нього.
  
  
  - Сволота! - Вилаявся він, взявшись за замок.
  
  
  Але після всіх страждань, які він мені завдав, я не хотів відпускати його так легко.
  
  
  Моя права нога вже пішла в кидок, перш ніж я зрозумів, що роблю. Вона з глухим стукотом ударила "британський акцент" у скроню. Здивування і біль викликали пронизливий рев мого шановного товариша, який знепритомнів. Після кількох жахливих обертань у повітрі «Сміт і Вессон» із шумом казанка впав на підлогу. Але горила ще не сказав свого останнього слова. Він підвівся миттю і схопив мене за шию. Я відчув, як його могутні пальці вп'ялися мені в горло.
  
  
  На нещастя для нього, відповідь була готова.
  
  
  Він отримав різкий удар рукою, влучно названий «сон-нал-чі-ки», за яким відразу ж пішов поштовх у грудну клітку. Але він був крутим. Він видав тихий стогін, від якого я вдихнув в обличчя тепле смердюче повітря, але лещата в його руках продовжували перетворювати кадик на губку для посуду. Ще одна секунда, і я був готовий. Я вдарив у них кількома пальцями.
  
  
  Рука Распутіна безвольно повисла. Виригаючи незрозумілі прокляття, він почав трясти мене туди й сюди, як ганчіркову ляльку. Незважаючи на певне захоплення його опором, я не змусив себе зобразити злого хлопця.
  
  
  Бокове перекручування тулуба було недостатнім, щоб звільнити мене, але дозволило мені завдати йому удару у відповідь у підколінну ямку. Його нога зігнулася під ним, і я нарешті зміг отримати свій звичайний повітряний пайок. Другий удар стався відразу за першим, цього разу за інше коліно. Він похитнувся, очевидно готовий звалитися. Але його ресурси були вичерпані. Однією рукою, мізинець якої був схожий на роздутого рожевого дощового хробака, він почав ритися у своїй куртці-гармошці.
  
  
  Не чекаючи, поки він подасть мені свою візитку, імовірно у вигляді пістолета з глушником, я нагородив його жахливим ударом у селезінку.
  
  
  В принципі, мав би вибухнути орган нормального опору. Распутін остаточно звалився. Коли він проходив, його голова вдарилася об куток дерев'яної лави, і він мляво впав на підлогу, його губи сіпнулися в дурній посмішці.
  
  
  Позаду мене Білий-костюм все ж таки вирішив виділяти кілька крапель поту, що мені здалося дуже гарною ознакою для повернення до нормального життя. Він повзав рачки, шукаючи свій пістолет. Він мав велику рану у скроні. Маленька червона липка канавка спускалася його шиєю, перш ніж зникнути за коміром сорочки.
  
  
  «З повагою, Джошуа Т. Морлі», - сказав я, притискаючи п'яту до його руки щосили.
  
  
  Я жорстоко нокаутував його з метою безпеки. Чувся огидний шум розчавлених кісток та сухожилля. Пінистий рот "British Accent" розширився, як у бика на бійні, і видав хрипкий пронизливий крик пораненої тварини. Я взяв Smith & Wesson і зачинив двері сауни, щоб потрапити у більш гостинні місця.
  
  
  Тому що чим більше я думав про це, тим менше мені здавалося, що «Привиди гніву» часто ходять.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІІ.
  
  
  
  Однак бог знає, що тижнем раніше сауни, парні та парні не були в центрі моїх турбот.
  
  
  Я був у Вашингтоні і увійшов до офісу Хоку в штаб-квартирі AХ.
  
  
  "Сядь, Нік", - сказав він мені. Я буду з тобою за хвилину.
  
  
  Я сів у шкіряне крісло і терпляче чекав, коли з'явиться начальник. Крізь венеціанські жалюзі за старим обвітреним дубовим столом я міг бачити потік автомобілів, що кружляли пунктирними лініями навколо Дюпон-Серкл. Березень щойно закінчився при чудовій весняній температурі, але квітень, здавалося, був сповнений рішучості не применшувати значення цього висловлювання, і останні три дні небо падало на наші голови зливами.
  
  
  Я ненавидів цю дощову погоду. До того ж вологість атмосфери пробудила у вигляді пульсації неприємні спогади про укол, який я отримав у Нью-Делі, та про кулю, яка менше року тому пронизала мою ікру в Катманду. Але ті минулі місії, які зрештою увінчалися успіхом, були давньою історією. Зараз мене цікавили погляд і непроникне обличчя Яструба у глибокій медитації. Його очі дивилися на мене. Вираз, який, як мені здалося, я там прочитав, звучав як стурбованість, навіть невпевненість. Як завжди, він намагався використати гумор.
  
  
  – Ваш паспорт у порядку? - спитав він, закушуючи одну зі своїх отруйних сигар.
  
  
  "Як зазвичай, сер", - серйозно відповів я.
  
  
  «Дуже добре, – сказав Хоук. Тому що вам він знадобиться. Звісно, з новим ім'ям.
  
  
  - Куди ви мене відправите цього разу, сер?
  
  
  – Гонконг. Розпорядження президента.
  
  
  - Як завжди, сер.
  
  
  - Не завжди. Тільки коли справа стосується бізнесу, ем… безладного чи, ем… надто чутливого для хлопців із ЦРУ. Фактично, з деякого часу витоку інформації про національну безпеку набули вигляду крововиливів. Що навряд чи порадує серце Овального кабінету. Візьмемо, наприклад, цей задирок із цим перекладачем. Він поставив уряд у страшенно скрутне становище. Нам пощастило, що ми пережили спогади.
  
  
  Я терпляче слухав, час від часу киваючи головою, знаючи, що якщо Хоук так гасає навколо і навколо, то, мабуть, не без причини. Він обережно розчавив мокрий безформний недопалок своєї потворної сигари, потім потягся і витяг інший, у кращому стані.
  
  
  «Все це для того, щоб ви зрозуміли, що ми не можемо дозволити собі жодного безладу», - сказав він.
  
  
  Він знову зробив паузу, щоб запалити сірник. Полум'я розширилося, коли він затягнув сигару, перш ніж випустити гидку затяжку. Потім він поклав обидві руки на стіл і подивився мені у вічі, щоб переконати мене в серйозності ситуації.
  
  
  "Один із ваших колег був убитий два дні тому", - оголосив він мені.
  
  
  Я спитав. - Хто?
  
  
  - Роулінгс.
  
  
  - Чорт! Я б сказав, що він був страшенно хитрим лисицем. Ніколи не подумав би, що з ним може статися таке!
  
  
  "Я теж", - зізнався Хоук. Ми знайшли його у готельному номері. Він був мертвий уже кілька годин. Передозування.
  
  
  Вбивці хотіли, щоб це виглядало як самогубство. Зайве казати, що це було не так.
  
  
  - Де ж ?
  
  
  - У Гонконгу.
  
  
  - І тому ви мене туди відправляєте?
  
  
  "Цілком вірно", - відповів Хоук, відкинувшись на спинку стільця і випустивши криве кільце диму до стелі, яке було відображене його звукоізолюючою плиткою і на мить огорнуло кабінет непрозорим серпанком. - Звичайно, Роулінгс мав завдання, - продовжив він. Я надіслав його купити рулон мікрофільму. Він навіть не мав можливості зустрітися зі своїм контактом.
  
  
  - І я впевнений, що на цей контакт все ще чекає.
  
  
  Хоук кивнув головою.
  
  
  - Ім'я Спів Чу тобі відомо?
  
  
  Я опустив голову, щоб зосередитися, знаючи, що директор АХ та головний операційний директор уважно подивився на мене.
  
  
  - Та багато чого, - нарешті сказав я. Китайський подвійний агент, тридцять чотири роки, без шрамів або особливих видимих ознак, середнього зростання. Будь-хто, хто його не знає, віддасть йому Господа без сповіді. Він заслуговує на дуже невелику довіру. Але інформація, якою він ділиться, завжди є першокласною.
  
  
  "Дуже добре", - задоволено прошепотів Хоук. - А тепер, Нік, тримайся міцніше за підлокітники свого стільця, - додав він, скидаючи попіл своєї отрути від мух. Як би ви відреагували, якби я сказав вам, що Пой Чу вдалося отримати мікрофільм, що містить список усіх імен - я маю на увазі все, а не один або два або навіть півдюжини - все, список усіх китайських шпигунів - агентів, що діють на Заході та у Радянському Союзі?
  
  
  «Я б сказав вам, що він золота людина, сер», - відповів я, не в силах придушити легке захоплення.
  
  
  "Це саме те, що я думаю", - погодився Хоук, перервавши свою заяву ударом кулаком по своєму нещасному столу. Ви уявляєте, що є цей документ? Можливості, які він відкриває нам? Ми б усі знали про їхню мережу проникнення в цю країну, а також до Європи! І все це завдяки чому? До нашої політики примирення із Москвою! Зважаючи на все, їх начальник побоювався боротьби за вплив між двома блоками. Він зібрав усі імена в одному документі, щоб вони були під рукою на випадок, якщо хтось спробує його оминути.
  
  
  - Якщо до нас доходить, то це демонтаж усієї їхньої секретної служби, особливо тут, у Сполучених Штатах.
  
  
  "Вірно", - кивнув Хоук. Їхню мережу не відновити. Ти розумієш, Нік, що ми чекали на щось подібне з 1949 року? Ось чому Овальний кабінет не хоче жодних розбіжностей. Президент, СБ та Пентагон зроблять усе, щоб цей мікрофільм з'явився. І вони готові сплатити ціну.
  
  
  - Що становить ...?
  
  
  - Небагато. Принаймні за нашими критеріями. Двісті тисяч в американських доларах. Спів Чу навіть не говорив китайською - якщо дозволите - щоб отримати швейцарські франки. Я відчуваю, що він поспішає на пенсію, а для нього двісті тисяч доларів – це милий маленький вовняний шкарпетку. Тільки от заковика.
  
  
  - Я не очікував меншого.
  
  
  - Ми не знаємо, чи він зробив копію документа і чи оголосив він інший тендер.
  
  
  - У даному випадку Радянський Союз та КДБ?
  
  
  Хоук кивнув, відклав сигару і оглянув кінчики своїх нікотиново-жовтих пальців.
  
  
  «Єдине, в чому я можу присягнутися, - сказав він, - це те, що Пой Чу любить гроші. Якби наші радянські колеги випадково запропонували йому більше, ніж ми, він не вагався б ні секунди. Він продасть їм фільм ще до того, як ми встигнемо сказати «уф» та скоригувати наші пропозиції.
  
  
  - Для цього російським все одно необхідно зв'язатися з ним до того, як на його слід нападе Пекін.
  
  
  «Перш ніж ти зустрінешся з ним, Нік, – поправив Хоук. Невдача це просто не варіант. Схоже, що Пой Чу стурбований тим, що Пекін викрив його. На нашу думку, щось нагадує йому, що секретна служба Китаю знає, що він мікрофільмував список і перевіз його до Гонконгу. Він маневруватиме з найбільшою обережністю.
  
  
  «Зайве говорити, що мені доведеться зробити те саме», - зауважив я, встаючи. Коли ви хочете, щоб я пішов, сер?
  
  
  - Ви вилітаєте сьогодні ввечері з Даллеса. Ваш номер зарезервований на острові.
  
  
  «Найкращий готель у колонії», - прошепотів я.
  
  
  "Для N3 немає нічого надто хорошого", - відповів Хоук, намагаючись розсміятися.
  
  
  Йому це вдалося.
  
  
  - Під яким ім'ям я подорожуватиму, сер?
  
  
  - Морлі, - сказав Хоук, підводячись і простягаючи мені руку.
  
  
  Цей жест, так само формальний, як і похорон, навряд чи на нього нагадав. Я зрозумів, що як тільки я зачиню двері, він почне мучитися докорами совісті. За місію насамперед. І особливо за моє здоров'я, ніби він боявся, що я поділю долю бідного Роулінгса.
  
  
  "Джошуа Т. Морлі", - додав він.
  
  
  Ми потиснули один одному руки після цього роз'яснення.
  
  
  Через шість годин я пристебнув ремінь безпеки. Незабаром Боїнг 747 уже летів. Тридцять дві тисячі футів. Зі свого місця я більше не міг бачити Дюпон-Серкл. І тим більше стурбованого обличчя Девіда Хока.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  З усього цього було ясно тільки одне: Спій Чу не був такий обережний, як слід.
  
  
  Хтось безперечно завадив йому розкрити мені схованку свого мікрофільму. Але ким був цей третій бік? З цього приводу я знав лише точний зміст дорогоцінного документа.
  
  
  Щодо двох людей, яких я зустрів у хаммамі – Білого-костюму та його майже мовчазного друга, – я був майже впевнений, що вони працювали на КДБ, тобто на радянський аналог нашого ЦРУ. "British Accent", ймовірно, був перебіжчиком на кшталт Макліна та Берджесса, російських шпигунів, які проникли до міністерства закордонних справ на початку 1950-х. Чи була у них зустріч із По Чу? Це було те, що я міг дізнатися лише тоді, коли мої припущення – і без того досить численні – були підтверджені твердими та незаперечними фактами.
  
  
  У будь-якому разі я був переконаний, що вони не несуть відповідальності за насильницьку смерть нещасного Спів Чу. Оскільки мікрофільм так само цінний для КДБ, як і для АХ, вони кинули б виклик своїм цілям, прибравши подвійного агента. Отже, вони прийшли до турецької лазні та виявили там труп. Як і я. Тепер вони були в такому ж сум'ятті, як і ваш покірний слуга, доблесний N3.
  
  
  Я повинен був припустити, що Пой Чу не збрехав мені, коли сказав, що сховав документ, чекаючи завершення переговорів. Я не мав іншого вибору, оскільки, попри те, чого я боявся на мить, він явно не носив його. Таким чином, логічно, що мікрофільм залишився там, де його сховали.
  
  
  "Але де він міг його покласти?" - подумав я, вислизаючи якомога обережніше з хаммама "Сердиті привиди".
  
  
  На нещастя для мене, фея-покоївка, яка зазвичай давала мені поради, була відсутня того дня. Я вибрав більш прямий маршрут, через Солсбері-роуд та Натан-роуд, до порома Star Ferry, за кількасот ярдів від мого готелю.
  
  
  У мене все ще був один козир: ім'я, написане на звороті шматка купюри, імовірно вислизнуло від пильності вбивці Пій Чу, а також "британського акценту" та його горили. Чим більше я думав про це, тим важливіше здавалося мені схопитися за цю підказку. По-перше, у Гонконгу було дуже мало музеїв. Колонія була сповнена ресторанів, масажних салонів та універмагів, але гостро потребувала культурних центрів. Крім того, мені здалося дуже незвичайним, що людина, якою була покійна По Чу, могла ходити в музеї. Подвійні агенти рідко встигають захопитися мистецтвом. Крім, звичайно, вкрасти там чогось.
  
  
  Все це, звичайно, призводило лише до здогадів та припущень. Але я повинен був спробувати ясно побачити це.
  
  
  Моя гіпотеза номер один полягала в тому, що Пой Чу вистежив агент з Пекіна, який був сповнений рішучості повернути мікрофільм, перш ніж його буде продано «ворожим» державам. А саме США чи СРСР.
  
  
  Моє припущення номер два полягало в тому, що Пой Чу допитували і, відмовившись співпрацювати, він зіпсував ті шанси, які в нього залишалися, на те, що одного разу він зможе спокійно піти на пенсію.
  
  
  Моя гіпотеза номер три нарешті передбачала обґрунтованість перших двох: замість того, щоб бути на шляху до Пекіна, документи, мікрофільмовані Пой Чу, все ще знаходилися в тому місці, де він їх зберігав.
  
  
  Отже, все це було на брудному, зім'ятому старому аркуші паперу. Точніше, на спогадах про дві ідеограми, що привели мене до музею Фунг Пін Шань Університету Гонконгу.
  
  
  Минуло двадцять п'ять хвилин, як я вийшов із сауни, коли ступив на острів Гонконг. Я пройшов невелику відстань до готелю «Мандарин», де сів на автобус №3 до місця призначення Бонем-роуд та музею.
  
  
  
  Тим не менш, я був на крок попереду "British Accent" та його друга. Ця перевага коштувала мені кількох поверхневих опіків на лобі, що за цих обставин було незначним інцидентом. Тепер, коли мій пістолет люгер - Вільгельміна повернулася мені під вигин пахви і старий добрий Х'юго був міцно прив'язаний до моєї руки, я відчував себе набагато менш вразливим, ніж раніше в "Злих привидах".
  
  
  Я також відчував, що не можу спокійно сидіти на своєму місці, дивлячись у вікно на яскраве видовище вулиці. Замислившись, я нахилився вперед, спершись ліктями на коліна, насупивши своє розпалене чоло, тоді як слова на звороті записки продовжували крутитися у мене в голові.
  
  
  Тоу Ван.
  
  
  Дивне ім'я цієї жінки. Хто б це міг бути? Сестра Спів Чу? Його мати ? Його дружина ? Його вчителька? Не мав уявлення. Але, сподіваюся, хтось зможе дати мені деяку інформацію у музеї.
  
  
  Музей розмістився у будівлі з повною архітектурною банальністю. Місце було безлюдним. Очевидно, це було не те, що можна було б назвати визначною пам'яткою. Як і більшість будівель на острові, музей Фунг Пін Шань, типове свідчення британської колонізації, не був більмом на оці, ні дивом. Він був просто безхарактерним.
  
  
  Швидкий огляд трьох його рівнів не приніс мені жодних цікавих відкриттів. Вітрини були заповнені керамікою, китайською порцеляною та бронзою, що вишикувалися в ряд, не дбаючи про естетику чи оригінальність. Насправді Спій Чу, можливо, вибрав це малолюдне місце, щоб сховати свій дорогоцінний мікрофільм. Гіпотезу не можна було виключати.
  
  
  Спираючись ліктями на вітрину, дивився на різні керамічні вироби, не бачачи їх. Мене не залишало питання: як розгадати таємницю Тоу Вана?
  
  
  Тихе поплескування по плечу повернуло мене до реальності. Я випростався і повільно обернувся. Молодий гід у великих окулярах дивився на мене з винною усмішкою на обличчі.
  
  
  «Будь ласка, не спирайтеся на вікна», - сказав він мені трохи уривчастою, але дуже академічною англійською. Розумієте, вони старі та тендітні.
  
  
  «Вибачте, - прошепотів я.
  
  
  Потім, раптом усвідомивши, що він може бути цінним джерелом інформації, я сказав йому, що захоплююсь захоплюючими колекціями, які я щойно побачив.
  
  
  - Тобі подобається ? - спитав він, явно втішений.
  
  
  - Дуже сильно ! Я збрехав, готовий на всі підлості, щоб увійти до нього в довіру. Я приїжджаю до Гонконгу кілька разів на рік у справах, і це вперше, коли я маю можливість відвідати цей музей.
  
  
  - Як шкода ! вигукнув юнак. Ви щойно пропустили незвичайну виставку.
  
  
  – А! - сказав я, стаючи все більш зацікавленим. Я не чув про це.
  
  
  - Це було чудово ! Чудовий! мій співрозмовник запевнив із азартом. На жаль, виставка закінчилася два дні тому.
  
  
  - Що саме?
  
  
  - безцінні археологічні скарби. Вони належать Пекінському музею історії Китаю і люб'язно були надані нам Китайською Народною Республікою.
  
  
  "Мені дуже шкода, що я пропустив ці чудеса", - сказав я. На цей час, я думаю, виставка повернулася до Пекіна.
  
  
  Молодий чоловік заперечливо кивнув. Рух струснув його пристрої, які ривками ковзнули до кінчика носа. Він поставив їх на місце роздратованим жестом.
  
  
  «Зовсім ні», - сказав він, коли до нього повернулося самовладання. Вона їде до бірманської федерації. Ви знаєте Бірму?
  
  
  Я не знав її, але вважав за краще переконати його у протилежному.
  
  
  - Рангуне, - ухильно відповів я, намагаючись не скомпрометувати себе.
  
  
  "Вам пощастило побачити частину країни", - сказав гід, кивнувши і з великою мрійливою посмішкою. Ох! подорожі ... Це мета мого життя! Але одного дня я цього досягну. Так, виставка відбувається через Рангун. Кредит є частиною програми культурного обміну. Повірте, це скарби, що становлять чималий історичний та художній інтерес!
  
  
  Я виглядав настільки засмученим, наскільки міг.
  
  
  - Якби я знав! - Сказав я, хитаючи головою, щоб відзначити своє глибоке розчарування. Але ви могли б пролити світло на щось зовсім інше… Ось воно: я чув про даму на ім'я Тоу Ван. Я б з нетерпінням чекав на зустріч з нею.
  
  
  . Якщо ви випадково знаєте її, ви, безсумнівно, зможете сказати мені, як я можу з нею зв'язатися.
  
  
  - Тоу Ван! вигукнув приголомшений юнак.
  
  
  Він поклав руку на її пряме чорне волосся і почав люто їх чухати, ніби відповідь на моє запитання свербіла на його шкірі. Потім він тихо пирхнув. Він явно докладав надлюдських зусиль, щоб стримати хихикання.
  
  
  - Ну, нарешті, відповів він, припустимо, я її особисто не знаю...
  
  
  Що могло бути для нього таким веселим? Проте я вирішив наполягти.
  
  
  - У такому разі ви могли б вказати мені на когось, хто її знає.
  
  
  Молодий чоловік схилив голову набік і довго дивився на мене, схиливши очі, у напівсмішній тиші.
  
  
  - Ти серйозно ? - нарешті спитав він мене з подивом. Хіба ти не морочиш мені голову?
  
  
  - Точно ні ! Я відповів, що все більше і більше приголомшений. Я ніколи не був таким серйозним. Щось змушує вас повірити, що я морочу вас?
  
  
  - Ну так! Тоу Ван мертва.
  
  
  – Мертвий! Але коли вона вмерла?
  
  
  - Ой, трохи більше двох тисяч років тому...
  
  
  Потім, не в силах більше стримуватися, хлопець вибухнув. Гучні вибухи сміху луною рознеслися по кімнаті.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IV.
  
  
  
  Очевидно. Не було можливості знайти Тоу Ван за його номером у телефонній книзі.
  
  
  Несподівано усвідомивши, що можу зрештою образитися на його зухвалість, мій молодий гід різко перестав полоскати горло.
  
  
  "Не зрозумій неправильно", - вибачився він. Але твоє питання було надто… кумедним. Зрозумійте, Тоу Ван була принцесою династії Хань. Коли вона померла, що налічує трохи більше двох тисяч років, вона була похована в ... - Як би ви сказали? - у похоронних обладунках з нефритових пластин. Думаю, що ти знаєш, що таке нефрит?
  
  
  Я відповів кивком.
  
  
  «Тоді, - продовжив мій імпровізований вчитель, - вважалося, що нефрит має властивість зберігати людські останки незайманими на всю вічність». Звісно, це було неправильно. Але Тоу Ван і представники королівської сім'ї, з яких вона сталася, твердо вірили у це забобон. Ви уявите, що я не міг не розсміятися, коли ви спитали мене, як з нею познайомитися. Від Тоу Вана не залишилося нічого, навіть порошинки. Нефритова броня порожня.
  
  
  - Звісно, я кивнув. І якщо я правильно розумію, ця похоронна прикраса була частиною археологічних скарбів, позичених Пекіном?
  
  
  - Ось ти про що. Це навіть шедевр виставки. Він є мозаїкою з нефритових пластин, з'єднаних тонкими золотими нитками. Дехто стверджує, що створення цього дорогоцінного предмета пішло десять років, але насправді ніхто не знає напевно. Він надто старий.
  
  
  "Я дійсно шкодую, що пропустив це", - сказав я. Але ви навчили мене дуже цікавим речам, і я дякую вам за це.
  
  
  "Але все задоволення було моїм", - чемно сказав молодик. Так мало людей цікавляться багатством наших музеїв… Я щасливий, що зміг вам бути корисним.
  
  
  Я сказав собі. - "Для служби це страшенно хороша послуга!
  
  
  Я впіймав таксі на Коннот-Роуд-Сентрал і без вагань вказав пункт призначення. На цей раз мій план дій був повністю намічений. Я знав, що Хоук не спатиме спокійно, поки мікрофільм не з'явиться на столі. І я не мав можливості розчарувати мого шановного боса. Я був сповнений рішучості довести справу до кінця, навіть якщо мені доведеться розкрутити зграю диких качок. Прикраси для тіла Тоу Ван були на даний момент єдиним треком, який у мене був. Я збирався його шукати. Це було так просто. Це, мабуть, буде довга справа, можливо, найделікатніша в моїй кар'єрі, але мій розум не заспокоїться, доки я не огляну - помацаю власними руками - нефритові обладунки покійної принцеси.
  
  
  Тільки тоді я дізнаюся, чи я зайшов у глухий кут.
  
  
  Мені довелося поспішати, бо я думав, що два агенти КДБ незабаром знову підуть за мною. Перше, що потрібно зробити: отримати візу у консульстві Бірми. Таксист був добре знайомий із місцевістю. Він швидко висадив мене на вулиці Des Vœux Road Central, навпроти будівлі International Building.
  
  
  Ви могли подумати, що мій час був попередньо синхронізований, тому що мені вдалося проникнути до консульства незадовго до закриття.
  
  
  Поспішно заповнив анкету.
  
  
  "Через сорок вісім годин", - сказала мені службовець за стійкою. Це правило та винятків немає.
  
  
  - А чи не можна, скажімо, через добу? За додаткову плату… – ризикнув я, максимально використовуючи свою чарівність, наскільки дозволяла обережність.
  
  
  На жаль, мені попався затятий бюрократ. Справжній автомат. Ніщо не могло змусити її поворухнутися.
  
  
  "Це правило", - повторила вона, розглядаючи синьо-сіру обкладинку мого паспорта, ніби шукаючи жирні плями. Це зробила не я, а адміністрація Соціалістичної Республіки Бірма. Я також маю нагадати вам, що ваше перебування в країні не повинно перевищувати одного тижня, всього сім ждів.
  
  
  - Чи можу я залишитися довше?
  
  
  - Чому ви хочете поїхати до Бірми? - різко підозріло спитала вона мене.
  
  
  - Тут написано: "Туризм".
  
  
  І я показав їй свою анкету зі своєю особливою усмішкою, від якої дами зазвичай непритомніють.
  
  
  З цим це був гіркий провал.
  
  
  "Якщо ви знаєте, як максимально використати свій час, семи днів буде більш ніж достатньо, щоб відвідати країну", - сказала вона без відповіді.
  
  
  Вона прикріпила заяву до мого паспорта скріпкою і закопала носом у свої документи.
  
  
  - Дуже дякую за вашу доброту, - сказав я, повертаючись на підборах.
  
  
  Вона все ще думала, чи це бекон чи свиня, коли я вийшов у двері. Звичайно, я міг би прискорити просування через консульство Сполучених Штатів, але така дипломатична суміш могла привернути до мене увагу. Але я хотів потрапити до Бірми як хороший середній турист. У разі потреби я був готовий дозволити собі шорти-бермуди та Kodak Instamatic. Якщо я не хотів, щоб мене помітили, мені доводилося чекати на два дні, поки мені видали візу.
  
  
  Набагато більше за мене дратувала обмежена тривалість мого легального перебування. Так що в мене було б сім днів, а не більше, щоб знайти місце, де мала бути виставлена нефритова прикраса в Рангуні, і, що найважливіше, знайти спосіб вивчити його ближче. Це було дуже коротко. Я ніколи раніше не бував у Бірмі, але непогано знав політичний клімат та культуру країни. Я навіть трохи знав бірманську, хоча англійська мова практикувалася майже скрізь, особливо в Рангуні.
  
  
  Весь мій підхід був заснований на припущенні. Припущення, яке на даний момент можна було сформулювати лише у формі питання: чи справді Пой Чу використав прикрасу на тілі принцеси, щоб приховати список, чи вставив його в броню, чи сховавши десь ще?
  
  
  Вже смеркало, коли я схопив квиток і сів на пором назад у Коулун. Зі своїми закругленими краями гавань виглядала як величезна порожня чаша, що палала сотнями вогнів, що мерехтіли на вершині піку Вікторія. Офіси авіакомпаній вже закрилися, як і муніципальна бібліотека, розташована на острівній частині всередині масивної будівлі мерії.
  
  
  "Нарешті завтра буде світло", - кажу я собі з доречністю західного героя, коли сонце сідає за обрій.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Наступного ранку я взявся за роботу з похвальною запопадливістю.
  
  
  Я взяв квиток на літак і заразом зарезервував номер у готелі Strand у Рангуні. Ці заходи були вжиті, оскільки мій паспорт було записано у бірманському консульстві, мені залишалося лише одне: чекати. Тридцять одну годину, якщо бути точним.
  
  
  У мене було достатньо часу, щоб обміркувати свою вчорашню гіпотезу, і я знайшов її все більш переконливою. Сховавши свій мікрофільм у нефритовому наборі до того, як він був запакований, Пій Чу без найменшого ризику вивіз список із Китайської Народної Республіки. Знайти його на митниці було неможливо, оскільки колекція належала до ханьської доби і чіпати її не можна було. Спів Чу міг бути знайомий з кимось у Пекінському музеї, співробітником, який мав доступ до експонатів і погодився допомогти йому у його бізнесі. З грошима можна робити багато. У комуністичному Китаї гроші, ймовірно, користуються таким самим коханням, як і в інших країнах світу. І, якщо хтось опинився в потрібному місці для їхнього отримання, це безпомилково був Пій Чу.
  
  
  Ця гарна теорія, звісно, могла здутися, як повітряна куля, на стадії польової перевірки. Зрештою, Тоу Ван було лише жіночим ім'ям, хоча це було ім'я уславленої принцеси, яка померла близько двадцяти століть тому. Я повністю усвідомлював це. Тільки, оскільки мені не було чого думати, крім цього, я не був у скруті. Як я вважаю, я вже сказав раніше, документ, який я шукав, був надзвичайно важливим для служб безпеки моєї країни. Більш важливим, ніж дюжина ядерних секретів, до яких я додам, для гарного заходу, ключ до двох чи трьох військових таємниць. Було б просто непростимо дозволити цьому списку вислизнути з моїх пальців. Крім того, поки я не зробив усе можливе, навіть нелюдське, щоб знайти її, я знав, що не задоволений.
  
  
  Ні Хоук.
  
  
  Ні Овальний кабінет.
  
  
  Це і спонукало мене взяти квиток до Рангуну.
  
  
  Я знову перетнув гавань на шляху до Вікторії на острові Гонконг. Я вже відчував себе старим завсідником Star Ferry. Другою частиною моєї програми було відвідування бібліотеки. Його стелажі займали чотири поверхи у будівлі Ратуші навпроти Королівського пірсу. Від посадкового майданчика мені достатньо було перейти вулицю, щоб опинитись там.
  
  
  Як і молодий гід, який давав мені інформацію в університетському музеї, бібліотекарі щосили намагалися мені допомогти. Поки шукали необхідні документи, я уважно перевіряв, що Білий костюм та його друг не перейшли мені дорогу.
  
  
  Вони не з'являлися. Але щось підказувало мені, що я незабаром побачу їх знову.
  
  
  Після огляду моїх знань бірманської мови я пройшов прискорений курс топографії Рангуна. Потім я взявся за купу величезних томів, перед якими торговець антикваріатом втратив свідомість від захоплення. Там я дізнався, що в 1968 році в Маньчжені, неподалік Пекіна, було розкопано два некрополі, кожна з яких складалася з декількох кімнат, і що нефритова прикраса Тоу Ван була знайдена в одній із цих кімнат. Фактично, було виявлено два натільні обладунки: Тоу Ван та її чоловіка Лю Шена, зведеного брата Ву, імператора Хань. Китайські археологи та фахівці реконструювали дві тисячі сто п'ятдесят шість нефритових пластин ручної роботи, які складали прикрасу Тоу Ван. Адже всупереч очікуванням принцеси костюм не витримав випробування часом.
  
  
  Я навіть знайшов статтю в нещодавній газеті, де докладно розповідалося про пересувну виставку. До останнього костюма Тоу Вана додавали триста вісімдесят п'ять творів мистецтва, жоден з яких не був виявлений до 1949 року. Але, природно, вся моя увага була приділена нефритовим прикрасам. У журналі було розміщено кольорову фотографію цього археологічного скарбу. Суботи мого дитинства були насичені кіносеансами з двома фільмами у програмі: «Прокляття мумії» з наступним «Привидом мумії» або «Рука мумії» з наступним «Притулком мумії». Розглядаючи прикраси Тоу Ван у мене виникло почуття дежа вю, коли я згадав привиди великого екрану, які населяли кошмари мого юного віку.
  
  
  Але зброя Тоу Ван сильно відрізнялася від мумій, які мені довелося бачити. Насправді це було схоже на кольчугу, яка огортала тіло, повторюючи кожен його контур. Все було чудово відоме, аж до вух і носа. Навіть дві схрещені руки покриті тонкими нефритовими пластинами. Позолочений бронзовий підголівник був призначений для останнього сну принцеси. Два ритуальні хуани - півмісяця з нефриту - були поміщені перед кожною її рукою. Поруч із лежачою статуєю були вміщені чотири синьо-зелені нефритові диски: «пі», символи неба. Отримавши привілеї та розкіш тут, на землі, Ту Ван напевно отримає королівський прийом після прибуття на небеса. Вона також була впевнена, що її тілесна оболонка завдяки нефритовим обладункам повністю збережеться до кінця століть. Але коли гробницю відкрили, від неї залишилася лише жменя пилу. Не більше не менше.
  
  
  Коли я закінчив читати, я повернув журнали та книги дружньому обслуговуючого персоналу, а потім залишив приміщення.
  
  
  День добігав кінця, і я був принаймні впевнений, що став культурнішим, ніж двадцять чотири години тому.
  
  
  Посольство Бірми пообіцяло мені мій паспорт та нову красиву візу наступного дня наприкінці дня.
  
  
  Зателефонував Хоуку, щоб повідомити про останні події, і я пішов розслабитися в приємному гарячому душі. Чудова вечеря, родзинкою якої стала качка по-пекінськи, мене повністю підбадьорила. Два агенти КДБ не з'являлися з того часу, як ми зустрілися на маленькій Темпл-стріт. У мене не було планів наступного дня, і я вирішив зробити собі невелику екскурсію. Один спосіб, як і будь-який інший, не показувати мені надто багато у місті.
  
  
  Пройшло кілька років з того часу, як я ступив до Макао. За чотириста років у цій заморській португальській провінції, розташованій у Кантонській затоці, практично нічого не змінилося. У ХХ столітті острів здавався непроникним. Після руїн головною пам'яткою Макао були азартні ігри.
  
  
  Шістдесят п'ять кілометрів відокремлюють Гонконг від маленького португальського сонного анклаву. Судну на підводних крилах потрібно близько години, щоб подолати цю відстань, перетинаючи Кантонську затоку, в яку впадає знаменита Перлина річка, одне з відгалужень дельти річки Сі-Кіанг. Бірманці дали мені папір про те, що вони зберегли мій паспорт. Митник проштампував її, потім мені дозволили взяти квиток та посадку.
  
  
  Погода стояла чудова. Море було схоже на тарілку із блакитного скла. Вибравши місце на верхній палубі, я почав чекати на виліт. Сусіднє сидіння було порожнім, але судно на підводних крилах ще не покинуло порту, коли хтось увійшов. Я повернув голову і одразу захотів зустрітися. Їй було близько двадцяти п'яти. Її попелясто-русяве волосся було зібране в строгий пучок. Її руки з нігтями, не вкриті лаком, тихо лежали навколішки. Ще я помітив, що вона була у туфлях на плоскій підошві. Одним словом, суворіше функціональне вбрання. Але навіть сукня черниці не могла приховати її чари, які були чималими.
  
  
  Я вказав їй на це максимально чемно, коротко і витончено.
  
  
  - Дякую, - прошепотіла вона, боязко прочинивши неприкрашені губи.
  
  
  Очевидно, вона робила все, щоб виглядати як бібліотечна миша. Але це не спрацювало. Коли я вивчив його уважніше, мій мізинець сказав мені, що за цим спартанським фасадом ховається зовсім інша особистість і, без сумніву, цілком бажаючи висловити себе.
  
  
  - Ви вперше у Гонконгу? - Запитала я, витягаючи з кишені золотий портсигар.
  
  
  - Так.
  
  
  Я відчинив його і простяг їй.
  
  
  - Ні, дякую, я не курю, - відповіла вона, хитаючи головою.
  
  
  Я цього чекав. Судно на підводних крилах почало набирати швидкість. Я розслабився у кріслі та схрестив ноги. Я глянув на посадку пасажирів і не помітив фігур, що близько або віддалено нагадують "British Accent" і Распутіна. Насправді я не особливо очікував їхньої появи. Але два запобіжні заходи краще, ніж один. Особливо у моєму бізнесі.
  
  
  - Але, здається, я не представився, - сказав я, щоб не дати розмові затихнути. Джошуа Т. Морлі.
  
  
  Після невеликого вагання моя сусідка схопила руку, яку я простягнув. Я потиснув її м'яку теплу долоню свою.
  
  
  "Кетрін Холмс", - оголосила вона, трохи почервонівши.
  
  
  - Кейт?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Приємно познайомитись, Кейт. Б'юся об заклад, ви зі Штатів, продовжив я, щосили намагаючись змусити її почуватися комфортно.
  
  
  Однак це не може бути так складним, як розтопити айсберг. Але, на перший погляд, це також не дитяча гра.
  
  
  - Так. Вона сказала мені, що з Вісконсіна. Але це все так... так, - додала вона, незграбно простягаючи руку, щоб обійняти обрій.
  
  
  Я запропонував. - Красиво?
  
  
  - Більше, ніж це. Екзотика ... збиває з пантелику! Я вперше в Азії. Проте це моя сфера.
  
  
  Прийнявши зручнішу позу, вона злегка повернулася до мене, і при цьому поділ її спідниці твіда піднявся вище колін. Зі свого місця у мене був приголомшливий вид на пару ніг, які, чесно кажучи, заслуговували на увагу.
  
  
  Я спостерігав за ним мить, намагаючись прочитати його блакитні очі. Перше визначення, яке спало мені на думку, було «простодушним».
  
  
  Я запитав. – Ви вивчаєте східні цивілізації?
  
  
  – Ні, археологію.
  
  
  – Археологія! Справді? - вигукую я, широко розплющуючи очі. Отже, я маю честь подорожувати в компанії послідовника Генріха Шлімана!
  
  
  Мабуть, щоб сподобатися, знадобилося більше часу.
  
  
  "Я просто працюю", - рівно сказала вона. Я їду в Пеган, щоб брати участь у розкопках на землі. Тут збереглися дуже давні рештки монської цивілізації. Це видається неймовірним. Ви коли-небудь чули про це, сер?
  
  
  «Кличте мене Джош, - сказав я. Так я знаю. Якщо не помиляюся, це у центральній Бірмі.
  
  
  - Точно. Село крихітне, але руїни там, напевно, найбільші у світі. Тут близько п'ятисот пам'яток, зокрема велика кількість святинь. Якщо чесно, готую докторську дисертацію.
  
  
  Я не здивувався. Кейт Холмс не мала нічого спільного з дамою-мандрівницею. З будь-якої точки зору моя молода співрозмовниця була гідна найбільшого інтересу. І я дедалі більше прагнув дізнатися про неї. Мені просто хотілося сказати їй, що я теж збираюся поїхати до Бірми. Але, як випливає з назви, секретний агент має бути максимально секретним.
  
  
  "Бірма", - сказав я, мрійливо хитаючи головою. Ви збираєтеся вирушити у подорож! Як довго ти збираєшся там провести?
  
  
  "П'ять тижнів", - відповіла Кейт, перш ніж пояснити мені, що вона отримала спеціальний дозвіл на роботу з бірманськими археологами. У мене пішло майже рік на те, щоб оформити замовлення, стипендію та всі інші формальності. І ось воно майже готове… Я відчуваю, що зараз пливу в якомусь заціпенінні. Не знаю, чи ви мене розумієте.
  
  
  - Так. Так. Дуже добре. "Я багато пересуваюсь, і мої подорожі регулярно надають на мене такий самий вплив", - сказав я, подумки думаючи про спогади, які я отримав з чотирьох кутів земної кулі у вигляді шрамів, коли інші отримують ярлики на свої валізи. Я впевнений, що у вас буде цікавий досвід.
  
  
  - Сподіваюся, - випалила вона.
  
  
  Потім вона замкнулася в глибокому мовчанні, глянувши в нескінченність.
  
  
  Звичайно, я не міг зарахувати Кейт Холмс до моїх легких завоювань. Навіть із великою уявою це було дуже складно уявити. Але я не був тією людиною, яка б здавалася перед обличчям негараздів. Її стриманість була викликом. Чим більше я дивився на неї, тим більше мені хотілося ближче познайомитися з нею.
  
  
  Мені знадобилася майже вся поїздка, щоб отримати від неї сором'язливий сміх. Але коли вона прийняла мене як свого гіда для екскурсії, я відчув, що зробив найважчий крок. Судно на підводних крилах пробивалося крізь армію джонок та рибальських човнів. Я допоміг Кейт залізти на дерев'яний пірс і підвів її до рикші, що чекає. «Таксі», розраховане на двох пасажирів, здалося мені якнайкраще придатним для приємної туристичної прогулянки.
  
  
  Як я і обіцяв, для Кейт була організована королівська екскурсія, починаючи з садів Камоенс з їхньою мальовничою та поетичною печерою і закінчуючи собором Святого Павла, найвідомішою пам'яткою Макао. Ми разом споглядали за сто ярдів від нас Порта-ду-Серко, який відзначає кордон між півостровом та комуністичним Китаєм. З нашого боку арки пливли зелений та червоний кольори Португалії. З іншого боку, п'ятизірковий червоний прапор маоїстського Китаю гордо майорів на вітрі.
  
  
  "Цікаво, що там відбувається", - зізналася мені Кейт, вказуючи на великий червоний прапор.
  
  
  «Ви, напевно, знаєте не менше за мене», - відповів я.
  
  
  Обiд у pousada у Макао взяв гору над її останніми натяками на холодний. Ми поласували супом з краба і спаржі, потім пішли букети «маканез», а потім яблучні та бананові оладки з гоголем-моголем. Все це запивається чудовим португальським рожевим соусом, який творив дива, розв'язавши мову Кейт. Ми мали довгу розмову, яка часто переривалася вибухами сміху. Коли в другій половині дня ми пішли до казино, сіра миша повністю зникла за полицями своєї бібліотеки. Я дуже сподівався, що вона більше не показуватиме кінчика носа.
  
  
  - Я не знаю, як тобі сказати, Джош... - почала Кейт, поки ми мирно йшли по Авеніду Алмейду Рібейро, усеяному охрою та золотими віллами. У мене справді був чудовий день.
  
  
  — Але ж це ще не кінець. - У мене невелика річ, - відповів я, думаючи про паспорт, який мені потрібно було отримати до закриття консульства.
  
  
  Потім я вільний на вечір.
  
  
  - Тільки на вечерю? - Запитала вона, повертаючись до слідів незайманого опору.
  
  
  Я пообіцяв підняти руку до серця. - Слово розвідника!
  
  
  Кейт усміхнулася мені і згідно кивнула.
  
  
  "Добре, містере Морлі", - весело сказала вона. Я твоя на вечір.
  
  
  Але вона перестала дивувати мене, коли, вставши навшпиньки, на мить поцілувала мене в щоку.
  
  
  Я не міг у це повірити. Вона зробила крок. Невеликий крок, звичайно, але так, як мене влаштовувало.
  
  
  Трохи далі вона взяла мене за руку. Вона розпустила волосся, що майоріло на вітрі, і погладила мене по плечу. Зупинившись посеред головного проспекту, я поставив її перед собою. Очі, які дивилися на мене, не були очима читачки пергаментів. Приємні очі Кейт запропонували мені виявити ініціативу. Не кажучи жодного слова, її губи дали мені зрозуміти, що їм потрібні мої. Я притис її до себе і доставив їй задоволення.
  
  
  - О, Джоше, не тут! - прошепотіла вона, червоніючи.
  
  
  Я не міг сказати, що це звучало неправильно, але це зовсім не відповідало добровільній реакції її губ та її тіла, притисненого до мене. Тому на завершення я зроблю останній стрибок чесноти перед капітуляцією.
  
  
  Ми повернулися до катера на підводних крилах. Кейт, сяюча, вчепилася мені в руку. Пристань була заповнена селянами та туристами, готовими до посадки, але ми мали їхати і повертатися, і було легко повернути свої місця.
  
  
  Китайське море, порізане сильною хвилею, стало сірим, як залізо. Вдалині хмари бризок, що піднімалися навколо бурунів, обрамлені білою піною, огортали материкове узбережжя порошкоподібним туманом. Коли судно на підводних крилах минуло маяки в гавані, Кейт згорнулася клубочком і заплющила очі.
  
  
  "Занадто багато подій за занадто короткий час", - прошепотіла я їй на вухо. Офіційно Кейт Холмс знаходиться в Китаї, але частина її все ще десь гуляє Вісконсіном, чи не так?
  
  
  Вона не відповіла. Вона вже була у півсні.
  
  
  Все, що я можу сказати, це те, що друг Картер був у захваті від подорожі додому. В даний час.
  
  
  Я будував плани на ніч, коли щось – точніше, хтось – привернуло мою увагу. Краєм ока я помітив чоловіка майже на краю поля зору. Він був лише дуже звичайною людиною, за винятком того, що ніколи не зводив з мене очей.
  
  
  «Давай, – сказав я собі, – ти спиш. Хоч раз не було проблем, треба розслабитись. "
  
  
  Але ця спроба раціоналізації виявилася неефективною. Щоразу, коли я повертав голову, я виявляв, що ці два цікаві чорні очі прикуті до мене, які відразу ж змінювали напрямок. Якщо незнайомець хотів пограти в кішки-мишки, гаразд! Але я не був готовий дозволити себе з'їсти.
  
  
  "Вибачте мене на секунду", - сказав я Кейт, злегка струснувши її.
  
  
  Приголомшена морським бризом, вона болісно розплющила затуманене око рівно настільки, щоб запитати мене важким від сну голосом:
  
  
  - Що робиш ?
  
  
  - Я йду в туалет, - відповів я, підводячись.
  
  
  Місце, про яке йдеться, знаходилося на нижньому рівні, і я спустився сходами, навіть не оглядаючись, щоб переконатися, що спостерігач наслідував монму прикладу. Обнадійлива вага Вільгельміни в кобурі надала мені впевненості. Я також відчув у згині руки шовковистий дотик замшевого футляра, в якому Х'юго стояв, готовий розпочати бій із поворотом зап'ястя. І якщо цих двох дорогих помічників було недостатньо, П'єр все ще був поруч, щоб простягнути мені руку допомоги.
  
  
  Але я сподівався, що мені не доведеться змушувати їх працювати.
  
  
  Пасажир з наполегливим поглядом, можливо, цікавився Кейт більше за мене. Я ще не думав про це, але, мабуть, це було так само безглуздо. Однак я подумав, що безпечніше переконатись. Спустившись металевими сходами, я пройшов вузьким коридором і потім штовхнув двері, на яких були слова «ДЖЕНТЛЬМЕН» англійською та кантонською мовами. Величезне прямокутне дзеркало височіло над рядом раковин із нержавіючої сталі. Спостерігаючи за входом у туалет у дзеркало, я почав повільно, методично мити руки.
  
  
  Я витирав себе паперовим рушником, коли моя пильність нарешті була винагороджена. Двері відчинилися, впускаючи невеликий протяг, а за ними відкрилася постать: мій пасажир на верхній палубі.
  
  
  Я обережно поклав руку на кобуру, поки незнайомець мовчки вмостився перед раковиною і зробив ті ж гігієнічні операції, що я.
  
  
  Ні разу не повертаючи очей у мій бік, він потер руки з ретельністю хірурга, який збирається увійти до операційної. Я чекав на решту, не відкриваючи рота. Вільгельміна була готова з'явитися через секунду, і цього було достатньо, щоб я залишався абсолютно спокійним. Мені було цікаво, що він збирається мені запропонувати. Контрабандний Сейко? Повну колекцію брудних фото у великому форматі? Саме тоді обличчя, яке я дивився у дзеркало, нарешті вирішило заговорити.
  
  
  "Думаю, у нас є спільний друг, містер Морлі", - прошепотів він так тихо, що мені довелося напружити слух, щоб зрозуміти його фразу.
  
  
  Я представився як Морлі двом агентам КДБ, а також покійному По Чу.
  
  
  - Справді? - спитав я трохи глузливим тоном.
  
  
  «Так», - сказав чоловік, витираючи свої тонкі хлопчачі руки. Колега дав мені інформацію… дуже важливу інформацію.
  
  
  - Як звати вашого колегу?
  
  
  "Його звали По Чу", - відповів він з гримасою, ніби його одкровення було швидше комічним, ніж тривожним. Але я розумію, що він набагато менш балакучий, ніж раніше. Я помилився?
  
  
  Я обернулася до нього обличчям. Він намагався тримати руки на очах, без сумніву, побоюючись раптово стати таким же безмовним, як його колишній колега.
  
  
  "Ти знаєш стільки ж, скільки і я", - сказав я, оцінюючи його з першого погляду.
  
  
  Йому ледве виповнилося тридцять років. Він був легковагою, але явно гнучким та різким. Я вважав за краще бути насторожі. Якби він був експертом у бойових мистецтвах, він міг би завдати мені неприємностей, незважаючи на Вільгельміну, Гюго, П'єра та мою перевагу в двадцять п'ять кілограмів.
  
  
  - Знаю, - нарешті зізнався він, взявши по черзі паперовий рушник, щоб витерти руки. Мій старий друг Спій Чу іноді був недбалим. Це справді сумно. Але, як я вже сказав, я маю інформацію, яку ви шукаєте. Ви маєте бути щасливими.
  
  
  «Я маю побачити», - сказав я, воліючи зберегти свою стриманість, перш ніж переконатися, що він не блефує. Все залежить від інформації.
  
  
  - О, вона чудова, - підтвердив мій співрозмовник.
  
  
  – А з чого вона складається?
  
  
  - Вибачте?
  
  
  - Я питаю вас, яку інформацію ви хочете мені надати?
  
  
  "Продати вам, містере Морлі", - поправив він з натягнутою усмішкою. Про це, якщо не помиляюсь, домовились.
  
  
  Двісті тисяч доларів все ще чекали у банку Hong Kong & Shanghai Banck у Вікторії. Але зайве говорити, що так званий друг По Чу не побачить сотню, поки не покаже її.
  
  
  - Я був готовий заплатити Спій Чу, - говорю я. Я також готовий заплатити і вам. Мені ще потрібні гарантії товару.
  
  
  Чоловік скривився, показавши мені два ряди крихітних зубів, ідеально рівних та сліпучо білих.
  
  
  "Це дуже цікавий документ", - сказав він. Але місце не вдало вибрано, щоби про це говорити.
  
  
  Судно на підводних крилах розтинало воду плавним плавним рухом. Повітря завібрувало від бурчання двигуна.
  
  
  «Навпаки, мені здається, що у нас тут є вся необхідна ізоляція», - зазначив я.
  
  
  Молодий чоловік глянув на двері і знову глянув на мене.
  
  
  - Ви помиляєтесь, - сказав він.
  
  
  - Що ти маєш на увазі ? - Запитала я, примружившись, спантеличено.
  
  
  - За нами обома спостерігають, містере Морлі.
  
  
  - Хто це?
  
  
  - Хтось, хто, скажімо так, дуже товаришує з урядом у Пекіні.
  
  
  Таємничий конкурент, який убив Пой Чу, чи ще когось? Колега колишнього подвійного агента, схоже, не хотів давати мені жодних подробиць із цього приводу.
  
  
  "Знайте, що за вами стежать з того часу, як ви ступили в Гонконг", - продовжив він. Вони знають абсолютно все, що ви робите, навіть зараз. Вони чекають, що ви приведете їх до документа Спій Чу.
  
  
  – А ви знаєте, де цей документ?
  
  
  - Так, містере Морлі.
  
  
  - Ти теж знаєш, хто мене переслідує?
  
  
  - Це так само правильно.
  
  
  - То хто він?
  
  
  Він усміхається від вуха до вуха, явно бавлячись потоком моїх питань. Потім він відкрив рота і нахилив голову в раковину. Його очі закотилися, поступаючись місцем нерухомим жовтувато-білим кулям. Моя реакція була повністю інстинктивною, кожен із моїх рефлексів механічно змінював інший. Менш ніж за секунду я лежав на картатій підлозі з Вільгельміною в руці і дивився на двері, які безшумно вагалися на добре змащених петлях. Що стосується друга Спій Чу, він також втратив здатність говорити. Він повільно зісковзнув у раковину з нержавіючої сталі і звалився біля моїх ніг безформною кривавою купою.
  
  
  Пора визнати удар, я встав і кинувся до дверей з моїм Люгером в руці. Маленький коридор був порожнім, ніби вбивця випарувався. Судно на підводних крилах перевозило понад сотню пасажирів і, звичайно, не підлягало регулярному огляду. Я повернувся і пішов до ванної кімнати.
  
  
  На білій сорочці незнайомця на рівні грудей утворилася велика малинова пляма. Його рот був роззявлений. На його обличчі було висловлено недовіру. Очевидно, він не очікував, що його тут розстріляють та й так легко. Десь тут на кораблі на підводних крилах убивця з глушником мав привітати себе з виконанням вказівок Пекіна з такою точністю.
  
  
  Я мав діяти швидко, якщо не хотів, щоб у компанії трупа мене здивував можливий користувач приміщення. Я якнайшвидше обшукав кишені мерця і знайшов там гонконгський паспорт, виданий на ім'я Вай Цанга.
  
  
  "Бідний Вай Цанг", - сказав я собі з ноткою гіркоти.
  
  
  Але більше, ніж особа цієї людини, моїм великим відкриттям була на останній сторінці паспорта віза до Бірми зі штампом напередодні. Припущення, на якому я заснував свої дії, раптово здалося мені набагато переконливішим, ніж я наважувався сподіватися.
  
  
  У Вай Цанга не було з собою іншого паперу і, звичайно, мікрофільму. Я потягнув його до шафи і посадив на стілець. Потім замкнувся зсередини і знову виліз за двері. Потім я як міг вичистив сліди крові та спустошив місце. Якби Кейт запитала мене, чому я так довго, я був готовий розповісти їй «Помсту Монтесуми» китайською.
  
  
  Останні події підтвердили ще одне моє припущення. Мої таємничі конкуренти вважали, що я приведу їх прямо до мікрофільмів. Так що зараз мене вважали кориснішим живим, ніж мертвим.
  
  
  Але чомусь цієї думки було недостатньо, щоб мене втішити.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ V
  
  
  
  ПЕРШИЙ ДЕНЬ. Початок тижневого законного перебування, наданого мені владою Бірми.
  
  
  Я летів рейсом UBA - Union of Burma Airways - який курсує без пересадок між міжнародним аеропортом Кай Так у Гонконгу та міжнародним аеропортом Мінгаладон за двадцять п'ять кілометрів від Рангуна. Чотири стюардеси були одягнені у традиційному стилі. Навколо стегон вони носили лонги, різнобарвний саронг, а нагорі – інгі, корсаж дивовижної простоти.
  
  
  Його довге чорне волосся, зав'язане високо на потилиці, спускалося на шию ззаду. Доброзичливі, послужливі, щасливі догодити, вони граційно переміщалися між сидіннями літака, і ми могли здогадатися, що їхні маленькі груди груди погойдуються вправо і вліво в ритмі їхніх кроків. Я сподівався, що бірманська гостинність буде відповідати гостинності цих прекрасних молодих жінок. І візуально, і, звичайно, в інших відносинах, вони уособлювали для мене комфорт після серії сумних подій, які я щойно пережив.
  
  
  - Ти справді не можеш залишитися ще на один день, Джош? Тобі обов'язково треба йти, якраз тоді, коли ми… де ми щойно познайомилися? Як ми тільки починаємо звикати одне до одного?
  
  
  Я приховав від Кейт, що їду до Бірми. В іншому випадку я намагався бути з нею максимально чесним і звести мою брехню до мінімуму. З того, що вона мені сказала, вона не планувала їхати з Гонконгу ще кілька днів. Я сподівався, що на той час, коли він приїде до Бірми, я вже виїду з країни з мікрофільмом у кишені.
  
  
  - Кумедно, - сказала вона, притискаючись до мене.
  
  
  - Що смішного?
  
  
  - Ви перший чоловік, з яким я справді почуваюся впевнено... у безпеці. Я завжди вважала себе сором'язливою, безпорадною дівчиною.
  
  
  - Сором'язливий, так, - засміявся я.
  
  
  але безпорадної, звісно, немає.
  
  
  Вона підняла на мене блискучі блакитні очі і подивилася на мене з полум'ям.
  
  
  - Ти справді думаєш?
  
  
  - Справді!
  
  
  Губами я чуттєво пестив її в приємній ямочці між плечем і початком шиї. Мої руки пробудили його бажання, ніжно досліджуючи його тіло. За мить вона прослизнула під мене і, без натяку на вагання чи ханжество, вигнула спину, пропонуючи себе з хтивим і нетерплячим легким стогом. За шторами Гонконг висвітлив усю кімнату іскрами неонових вогнів. Я шкодував, що незабаром покинув її. Без сумніву, набагато гірше, ніж вона передбачала.
  
  
  - Месьє чогось хоче? - Запитала стюардеса, виводячи мене з задуму.
  
  
  - Дякую, - відповів я. Все добре.
  
  
  Вона посміхнулася і пішла геть, шелестячи шовком. Мій короткий роман з Кейт був чимось більшим, ніж просто задоволенням фізичного спонукання, я усвідомлював це, і все ж таки я був змушений відмовитися від нього. Інакше й бути не могло, коли моя місія тільки-но починалася, я так і не знайшов мікрофільм. Коли я дізнався, на що я сподівався, мені все ж таки довелося б вивозити його з Бірми. Тому що вони йшли за мною. Хоча жоден пасажир у літаку, здавалося, не виявляв до мене непропорційного інтересу, я ставив питання, чи не спостерігають за мною в цей самий момент. Але як я дізнаюся про це, бо ті, хто дивляться на мене, були мені зовсім невідомі?
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  День добігав кінця, коли я підійшов до Національного музею. Фейр-стріт була лише невеликою немощеною алеєю, що примикала до значно більшої і галасливішої вулиці Шве Дагон Пагода-роуд. Тут трохи більше двадцяти років тому було збудовано Інститут культури. Крім музею, у комплексі будівель розміщувалися Національна художня галерея, Національна бібліотека та Національна консерваторія музики, танцю та драми.
  
  
  Я уважно оглянув провулок. Не найменша хмара пилу. Ні найменшої підозрілої тіні. Безперечно, я був тимчасово один. Я пройшов через одну з дверей і піднявся трьома мармуровими сходами, що ведуть до самого музею.
  
  
  Тільки пройшовши через дві подвійні двері, я побачив те, що шукав. Плакати, написані бірманською та англійською мовами, поінформували мене про те, що сьогодні вранці відкрилася виставка династії Хань. Я повернув праворуч, пройшов через два зали, галерею, де виставлялися коштовності двору Мандалаю, і підійшов до охоронця в уніформі західного крою.
  
  
  Заплативши скромну плату за вхід, я попрямував до центральної вітрини, яка була оточена оксамитовими шнурами і охоронялася іншим охоронцем у формі. Досі я знав про прикраси лише по фото. З першого погляду я помітив, що зображення, яке мені дали, було далеко не найкращим.
  
  
  Пишність синьо-зеленої броні затьмарила інші предмети колекції. Нефритові пластини, заштриховані тонким золотим хрестом, були з'єднані разом мерехтливими нитками, також із золота. Від принцеси Хан нічого не залишилося, і все-таки я відчував її величну і пихату присутність. Десяток відвідувачів, переважно західні туристи, повільно переходили від вікна до вікна.
  
  
  Зі свого боку, я був зачарований прикрасами Тоу Ван. Решта виставки мене не цікавила.
  
  
  Десь усередині нефритового нагрудника в натуральну величину Спій Чу - або один з його помічників з Пекіна - сховав мікрофільмований список, який мені потрібно було дістати до закінчення терміну моєї візи. Але було очевидно, що я не міг почати обшукувати вітрину та її безцінний вміст, поки в кімнаті був відвідувач чи охоронець.
  
  
  Круговим поглядом я спробував виявити можливе стеження, але тільки людина в уніформі, яка зберегла посмертні свідчення марнославства Тоу Ван, звернула на мене хоч якусь увагу.
  
  
  Я озирнувся на нього, ввічливо усміхнувшись, і спитав, чи можу я побачити куратора, відповідального за виставку.
  
  
  - Не знаю англійської, - відповів він, хитаючи головою.
  
  
  Я знову запитав його по-бірманськи:
  
  
  Йому потрібен був деякий час, щоб зрозуміти повідомлення, але в результаті він широко посміхнувся мені, очевидно, щоб переконатися, що я знаю його мову.
  
  
  Або принаймні я знав достатньо, щоб мене зрозуміли. Він вказав на задні двері, які відчинялися в невеликий коридор з офісами.
  
  
  - Запитайте містера Аунг Ну, - сказав він.
  
  
  Але це не так просто. В іншому кінці кімнати мені перегородив шлях інший співробітник у формі. Бірманці чи, можливо, китайці не ризикували. Вони зберегли місце, ніби вони показали там Кох-і-Нор.
  
  
  «Не входь», - без відповіді оголосив охоронець.
  
  
  - Я хотів би побачити пана Аунг Ну.
  
  
  «Вхід заборонено», - повторив він із найгрізнішим виразом обличчя у своєму репертуарі.
  
  
  "Але я хочу побачити містера Аунг Ну", - наполягав я.
  
  
  Чи відчував він мою рішучість, чи це був владний тон мого голосу? Проте охоронець пропустив мене, показуючи мені через плече великий палець у напрямку, за яким треба слідувати. Я легко знайшов кабінет куратора. Я двічі стукнув дуже формально, і двері відчинилися, і я побачив маленького чоловічка з очима сови. Він моргнув, дивлячись на мене за своїми круглими окулярами в залізній оправі, і на його обличчі з'явився запитальний вираз.
  
  
  - Чи можу я зробити щось для вас, сер? він спитав мене настільки ж бездоганною англійською, як і його манери.
  
  
  - Думаю, так, - відповів я, перш ніж представитися. Я справді зачарований вашою виставкою, пане Аунг Ну. Я завжди був затятим шанувальником східного мистецтва, віддаючи перевагу династії Хань. І зізнаюся вам, що я ніколи не мав можливості побачити стільки таких чудових творів, зібраних в одному місці.
  
  
  - Значить, вам сподобалася наша виставка, - з широкою усмішкою сказав Аунг Ну. Ви бачите, що я захоплений.
  
  
  - М'яко кажучи, вона мене зачарувала. Зокрема, сліпуча прикраса Тоу Ван. Я також помітив Вершника Танга, який, як на мене, був виявлений у Цзяньсіані. Це твори вкрай рідкісної вишуканості та пластичної досконалості.
  
  
  Якийсь час я розмовляв з ним, демонструючи всю свою чарівність і пізнання, на які був здатний.
  
  
  "Але попрацюйте увійти", - сказав нарешті добрий містер Аунг Ну. Сідайте будь ласка. У мене не часто є можливість зустріти людей, наприклад, із таким самим художнім смаком, як у вас.
  
  
  - Ви дуже мене зобов'яжете, містере Аунг Ну.
  
  
  Двері за нами зачинилися.
  
  
  Коли через півгодини він знову відкрився, зі «скромного святилища» вийшов сяючий Нік Картер, якщо використати термін, який куратор любив використовувати, говорячи про шафу для мітел, що служила його кабінетом. Містер Аунг. Ну був моїм господарем на обіді. Насправді, мені не довелося довго наполягати, щоб він прийняв моє запрошення. Я просто сподівався, що його ентузіазм викликаний не тим, що у великих ресторанах надмірно високі ціни. Зрозуміло, що задоволення від столу і гастрономічні страви Південно-Східної Азії зовсім не були в центрі моїх турбот. Я мав намір змусити Аунг. Ну заговорити, цинічно витягти з нього відомості, щоб отримати потрібну мені інформацію. А саме, докладний план розміщення охоронців, різних виходів та системи безпеки музею.
  
  
  На даний момент я знаходжу такий поворот подій цілком задовільним.
  
  
  Вечеря, на яку ми домовилися заздалегідь, схоже, посилила мій оптимізм. Їдальня готелю Strand з видом на річку Рангун здалася мені чудовим місцем для нашої другої зустрічі. На цьому тлі запорошених пальм та вікторіанських статуй, послужливих офіціантів і ревущих стельових вентиляторів я почував себе британським поселенцем 1930-х років. Привітний, але водночас надзвичайно балакучий, Аунг Ню ніколи не втрачав зв'язку. Він припиняв говорити тільки для того, щоб посміхнутися і припинити посміхатися, щоб знову заговорити зі мною.
  
  
  Коли посуд зі сколами, але все ще придатний до вживання, був вимитий, він прийняв сигару та бренді, які я йому запропонував.
  
  
  – Ви знаєте, ця виставка – справжня культурна перемога нашого музею, – сказав він мені. Адже наші відносини з Китайською Народною Республікою все ще далекі від стабільності. Позичення цих творів мистецтва є свого роду жестом доброї волі з боку китайців. Мені просто шкода, що так мало мешканців нашої столиці цікавляться виставкою. Мені здається, що залишилися сліди антикитайських настроїв.
  
  
  От що б добре… розвіяти.
  
  
  Він кинув на мене запитальний погляд, який, здавалося, хотів спитати мою думку.
  
  
  - Так, звичайно, - відповів я, думаючи зовсім інше. Я вважаю, що вони самі подбали про охорону об'єктів.
  
  
  Насолоджуючись бренді, Аунг Ну похитав головою і глибоко поринув у крісло. Натхненний атмосферою зів'ялого багатства, що оточувала нас, він пояснив мені, що його уряд не дозволяв в'їзд у країну озброєних китайців.
  
  
  - Отже, ми маємо самі захищати виставку. О, у цьому нічого страшного. Мешканці Рангуна мало цікавляться давніми артефактами. Знаєте, люди тут не так багато грошей. Звичайно, ми більше не вмираємо з голоду, але багато бірманців досі ночують на вулиці. У місті не вистачає житла всім мешканцям. Це дуже велика проблема.
  
  
  - Справді, - сказав я зі співчуттям, але дуже хотів перенаправити розмову на тему, яка була близька моєму серцю. Я вважаю, ви користуєтеся американською системою охорони.
  
  
  «Таке враження, що я незнайомий із цією системою», - з наївною чарівністю зізнався мені куратор.
  
  
  Ми вже обговорили час відкриття та закриття, входи та виходи, а також системи сигналізації. Тепер я хотів знати, скільки охоронців залишилося на чергуванні, коли Рангун спав.
  
  
  "Чередування розкладів", - пояснив я, готовий блефувати, щоб дістатися фактів, які я хотів знати. Наприклад, у знаменитому Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку ми маємо дві дюжини вартових до півночі. Потім, з півночі до 6 години ранку, штат скорочується вдвічі.
  
  
  – А! - Зрозуміло, - сказав Аунг Ну, киваючи і роблячи ковток бренді. Ні, зовсім ні. Тут ми не можемо дозволити собі такі запобіжні заходи. відсутність кредитів.
  
  
  - Значить, ти маєш справу з тим, що маєш.
  
  
  - Так. З 1 до 6 ранку музей практично порожній. Але давайте поговоримо про нещодавні відкриття Чанг-ха.
  
  
  На щастя, я переглянув свої уроки і знав, що він мав на увазі.
  
  
  - могила мадам Сінь Чуй, якщо не помиляюся...
  
  
  «От і все, – підтвердив Аунг Ну.
  
  
  Його широка посмішка показала мені, як він цінує мої знання.
  
  
  – Мене особливо зацікавило відкриття кисейної вуалі, яка описує подвиги Чан О Фей
  
  
  "Я вас розумію", - сказав куратор, все ще залишаючись задоволеним. Чудова робота. Ви, звичайно, знаєте, що Чан О вкрав еліксир безсмертя, ширяючи на крилах дракона.
  
  
  - До речі про крила дракона, чи можемо ви побалувати голодну дівчину гарячою їжею?
  
  
  Я мало не звернув шию, коли повернув голову. Я поспішно встав і щосили намагалася позбутися усмішки на своєму одязі.
  
  
  - Здивований? - Запитала Кейт з дівочим смішком.
  
  
  Мені було б важко прикинутися інакше, виявивши сумлінність.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VI.
  
  
  
  Мені знадобилося близько десяти секунд, щоб знайти подобу природності.
  
  
  - Містер Аунг Ну, - сказав я, - це моя подруга Кейт Холмс.
  
  
  Аунг Ну встав і вклонився.
  
  
  - Приємно познайомитись, - сказав він.
  
  
  Я допоміг Кейт влаштуватися і помахав дворецькому, який прийшов прийняти її замовлення. Потім я сів і з цікавістю глянув на неї. Як вона потрапила сюди? Одягнена в костюм кольору хакі, з розпущеним волоссям, вона була ще привабливішою, ніж коли я залишив її трохи менше доби тому.
  
  
  «Ну, Джош, - сказала вона з глузливим сміхом, - ти виглядаєш так само затишно, як кішка, яка щойно з'їла канарку. "Ми познайомилися в Гонконгу", - додала вона, звертаючись до Аунг Ну. Я їду в Пеган, де мені доведеться брати участь у розкопках, і Джошуа, очевидно, забув сказати мені, що він теж проїжджав через Бірму. Напевно, це звичайна справа, але як малий світ!
  
  
  "Дуже маленький", - погодився Аунг Ну, посміхаючись нам один за одним, спочатку Кейт, потім мені. Яким же щасливим сюрпризом має бути вам опинитися тут.
  
  
  "Дуже щасливий", - сказав я, намагаючись зробити гарне обличчя.
  
  
  Повторна поява Кейт мене не потішила.
  
  
  Менш ніж рік тому на шляху до Катманди я проїхав через Амстерд.
  
  
  там, де я познайомився з молодою жінкою Андреа Юен. На жаль, її застрелили та відправили до реанімації. Вона була там більше місяця між життям та смертю. Я не хотів повторювати досвід із Кейт.
  
  
  «Що ж, Джош, - сказала вона, ніби трохи дорікаючи мені за моєї відсутності ентузіазму, - зрештою, це не так вже й дивно. Strand – єдиний комфортабельний готель у Рангуні.
  
  
  "Не зовсім так", - відповів я, думаючи про побудований російськими готелі на околиці міста. Також є "Озеро Іня".
  
  
  - Він у жахливій формі. А потім звідси я можу дійти до пагоди та ринку просто неба. Але мені цікаво, чим я можу виправдатися в такий спосіб. Зрештою, я сказала вам, що приїду до Бірми в день нашої зустрічі. Це ти приховував свої наміри від мене.
  
  
  «Вибачте, але я повинен покинути вас», - сказав Аунг Ну, явно не бажаючи бути залученим до сварки. Містер Морлі, дякую за приємний вечір. Якби ви випадково повернулися до нашого музею, я був би дуже розчарований, якби ви не прийшли і не привіталися.
  
  
  – Я не підведу, – пообіцяв. Завдяки вам цей відпочинок у Рангуні залишиться у моїй пам'яті. Я не так часто зустрічаю людей вашої культури.
  
  
  Він підвівся, стиснув руку Кейт, помітно почервонівши, потім пішов, залишивши нас одних посеред покинутого ресторану. Вочевидь, Рангун був центром тяжіння туристів.
  
  
  - Ти злишся, так? Кейт запитала мене, її очі були прикуті до вмісту її тарілки з похмурим поглядом розпещеної дівчинки.
  
  
  "Зовсім ні", - заперечив я. Просто трохи здивувався. Це нормально з тобою?
  
  
  Я взяв її руку і ніжно стиснув її, тепер збентеженою холодністю прийому.
  
  
  Що справді дивного в тому, що Кейт залишилася на Стренді? Якщо присутність у Рангуні була незвичайною, то це була моя присутність, а не її.
  
  
  - Чому ти не сказав мені, що збираєшся сюди? - нарешті спитала вона, зволивши відірвати погляд від тарілки.
  
  
  - Послухайте, чесно кажучи, я був певен, що ми не зможемо вкластися у наш графік. Ось чому. Але, до речі, ви випереджаєте свій графік!
  
  
  «Я тільки-но виявила, що в Гонконгу дивно не вистачає спецій без вас, містере Морлі.
  
  
  Вона засміялася, явно зрадівши цьому визнанню, яке, мабуть, визнала дуже сміливим.
  
  
  Зі свого боку, я знайшов його чарівним.
  
  
  Але ще чарівнішим було відновлення контактів на тій стадії, коли ми перервали їх у Коулуні. У бурштиновому світлі ліжка Кейт виглядала як ніколи бажаної. Тонка тканина її нічної сорочки відкривала ніжну вологу шкіру. Наполегливе похитування її твердих круглих грудей непереборно гукнуло мене. Я потягнувся, щоб розв'язати шнурок її нічної сорочки. Кейт швидко відступила, з пустотливою усмішкою в куточках губ.
  
  
  - Ти кумедна людина, Джошуа. Як сказати ? Повний загадок.
  
  
  - Тобі це подобається?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Так. Це… це мене заводить. Дурно, правда?
  
  
  – Ні. Якщо тобі це подобається, то ні.
  
  
  - Так, Джош, мені це подобається. Мені це дійсно подобається!
  
  
  Вона лягла на ліжко і притулилася до мене. Вона почала ніжно гладити мої груди, а потім її рука опустилася нижче. Я не міг придушити стогін бажання. Не в силах більше терпіти, я схопив її дратівливі пальці і притиснув їх до свого збудженого члена.
  
  
  Цього разу застогнала Кейт. Я чув, як він видав тихий хрипкий здавлений крик, коли я нахилив голову. Вона не протестувала і відпустила, коли я взяв її за стегна і притяг до себе, щоб розділити задоволення, яке вона приносила мені. Мускусний аромат, теплий, як тропічний парфум, здійнявся в повітрі і змішався з багатими ароматами бірманської ночі.
  
  
  Кейт знову застогнала від насолоди, коли, обнявшись руками і ногами, ми почали гойдатися, як дві сплетені змії.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  За кілька годин я мовчки вислизнув із ліжка і одягнувся в темряві. На циферблаті мого годинника Rolex, що світиться, було 12:15. Якщо вірити Аунг Ну, о першій ночі залишилося лише кілька охоронців охороняти музей. У мене було мало часу, щоб марнувати його. Кейт міцно спала. Я повернувся до своєї кімнати, де забрав свій арсенал і помчав, непомітний, до службового виходу, який помітив, коли приїхав до готелю.
  
  
  Зграї комарів та інших комах, що літають, утворювали гуркілі ореоли навколо ліхтарів. Щоразу, коли я проходив під лампою, мене оточувала армія мошок, заплутуючись у моєму волоссі, вторгаючись у мій ніс і рот. Я заплющив очі і побіг Стенд-роуд, витираючи обличчя.
  
  
  Ніч була сповнена голосами, що шепотіли. Цілі сім'ї, лежачи на циновках, зайняли свій кінець тротуару. Я повернув бруківкою і помчав у темряву, не зустрічаючи машин.
  
  
  Моя ціль вела мене на північ. Я пробіг Далхаузі-стріт, Фрейзер-стріт та Богйок-стріт. Оформлення скрізь було однаковим. Невеликі багаття відкидали мерехтливі тіні на старі фасади будинків, залишених англійцями. Всюди цікаві очі багатьох бездомних бірманців прямували за мною, поки я не зник у темряві.
  
  
  Приблизно через двадцять хвилин бігу, що перемежовується швидкими поглядами, я дістався до рогу вулиць Шве Дагон Пагода Роуд і Фейр Стріт. Я зупинився, затамував подих і востаннє переконався, що за мною не стежать. Задоволений, я пройшов проходом і мовчки підійшов до входу до Федерального міністерства культури. Зайве говорити, що двері були зачинені. Я обережно обійшов фасад і опинився за музеєм. Крихітний прохід, що смердить, відокремлював міністерство від сусідньої будівлі. Дві конструкції, майже ідентичні за банальністю, стояли поряд один з одним. Я дістав свій ліхтарик і його потужним тонким променем висвітлив основу стіни Інституту культури. Переді мною відкрився ряд із чотирьох закритих підвалів. Я сів перед першим, вимкнув лампу і доторкнувся до дротяної сітки.
  
  
  Лезо мого складаного ножа швидко пробило сітку. Я підняв її і потягся до ручки. Таких не було. Вікно було зачинене зсередини. Тому мені довелося розбити вікно, щоб потрапити до музею, розташованого на три поверхи вище. Обернувши руку хусткою, я затамував подих і різко постукав. Скло розбилося з тріском, трохи заглушеним тканинною подушкою. Я просунув руку в отвір, знайшов ручку і спробував повернути вікно підвалу нагору, натиснувши на нижню частину рами. По потріскуванню дерева я зрозумів, що вікно, мабуть, не відчиняли роками. Я чинив новий тиск, намагаючись зробити якнайменше шуму, і цього разу мої зусилля увінчалися успіхом.
  
  
  Опис місця, зроблений Аунг Ну, звичайно, було дуже неповним. Я гадки не мав, куди збираюся приземлитися. Але маю час подивитися. Я прослизнув у отвір, виставивши ноги вперед.
  
  
  Це було найпростіше.
  
  
  Коли дійшло до моїх плечей, я відчув себе рибою, яка потрапила до пастки. Я схилив голову і дозволив собі опуститися, доки не відчув контакт землі під ногами. Темрява навколо мене була така ж густа, як коли я розбив вікно. Аунг Ню не згадав про будь-які обходи стеження за межами музею. Однак я зрозумів, що ризикую. Але якщо моя щаслива зірка не відпустить, ніхто не помітить розбитого вікна, поки я не вийду.
  
  
  Частинки пилу танцювали у промені мого ліхтаря, як промені сонячного світла. Затхлий, солодкуватий запах затхлості огортав повітря, викликаючи видіння горищ і будинків із привидами. Через кілька хвилин я не здивувався, побачивши, що ступив на якийсь склад, розташований ближче до складського приміщення, ніж до магазину. Рух мого факела виявило послідовність фрагментів кераміки, зламаних статуй, кам'яних левів і незліченних Будд.
  
  
  Хінта Ґонґ теж був там. За дерев'яною статуєю міфічного птаха, що піднімається з хвиль, до середини стелі піднімалися несталі купи лакованих чаш. Я пройшов через це археологічне звалище до дверей, що ведуть у підвал.
  
  
  Було закрито.
  
  
  Звичайно, я не очікував, що переді мною будуть відчинені двері, але перешкода все одно мене дратувало. Тим більше, що я перш за все хотів робити якнайменше шуму. Але у хороброго N3 є не одна хитрість у рукаві, а точніше у кишені. Я витягнув невеликий аркуш напівжорсткого пластику, який вставив між дверима та дверною рамою.
  
  
  То був старий трюк. Вперше зробив невдало. Але я не був у настрої дозволяти собі так легко зупинятися.
  
  
  Я зробив другу спробу, трохи сильніше натиснувши на пластиковий аркуш. Цього разу мене нагородили тихим «клацанням» та опущеною ручкою з іржавим металевим скрипом. Насторожившись, я вийшов із комори і обережно обвів краєвид променем ліхтаря. Я знаходився у великому коридорі, паралельному складському приміщенню, яким пролягала вражаюча мережа труб. Я обережно штовхнув двері й подався в коридор праворуч.
  
  
  Поки що все йшло добре.
  
  
  Приблизно за п'ятнадцять метрів прохід закінчувався на дуже напівзруйнованих дерев'яних сходах. Моя шия витяглася, щоб подивитися, чи не чекають мене на верхньому поверсі, я міцно вхопився за поручень і став підніматися сходами. Нікого не було. Коли я досяг першого рівня, мені найбільше запам'яталося зіткнення з пацюком. Спостерігаючи за мною своїми червоними очима, що сяють у тьмяному світлі, вона послужливо притулилася до стіни, пропускаючи мене.
  
  
  Я виліз на другий сходовий проліт, особливо обережно піднімаючись нагору. Я, не турбуючись, дістався другого майданчика, а за кілька хвилин дістався третього майданчика: поверху Національного музею.
  
  
  Я зіткнувся з першим сучасним обладнанням: металевими броньованими дверима, які не замикалися. Я клацнув планкою, що відкривається, і штовхнув важкі двері, відкривши її рівно настільки, щоб прокрастися на інший бік. Під моїми ногами сирий бетон поступився місцем спочатку паркету, а потім мармуровим плитам. Я почекав, поки мій погляд пристосується до розсіяного освітлення, і побачив трохи далі перед собою галерею, де виставлялися коштовності мандалайського двору. Це було більше, ніж я хотів для орієнтування.
  
  
  Тому мені довелося перетнути галерею, щоб дістатися великої зали, в якій розміщувалася пересувна виставка. Безліч вікон у коридорі могли бути укриттям у разі потреби. Тому в мене була можливість спокійно пройти галереєю, сподіваючись, що сусідні виставкові зали будуть порожні. Але все мало пройти якомога тихіше. Слово «невдача» просто не входило до мого словникового запасу.
  
  
  Приємний плюс, було не так темно, як у коморі та на сходах. Наприкінці коридору горіло кілька лампочок малої потужності. На фосфоресційному циферблаті мого Rolex було 1:09. Я був якраз вчасно і сподівався, що решта піде не гірше. Нарешті я зробив перший крок до того, що могло стати початком успіху моєї місії: отримати список. Залишилося благополучно вибратися з Бірми і попрямувати до Дюпон-Серкл. Я знав, що не зможу допустити жодного перепочинку, поки мікрофільм не опиниться в руках Девіда Хоука.
  
  
  Я входив до Мандалайської галереї, коли в залі луною рознеслися кроки. Я швидко сів навпочіпки в затишному куточку і почала чекати. Стук шкіряних чобіт по мармуру наближався поступово. Судячи з рівної ходи, охоронець був спокійний. Значить, він не відчував нічого підозрілого.
  
  
  Я бачив, як він пройшов, неквапливо тиняючись між рядами вікон. То був худорлявий юнак років тридцяти з оливковим кольором обличчя. Я вмостився навпочіпки за своїм вікном, менш ніж за десять футів від нього, мої очі були прикуті до кобури, яку він носив на стегні, і особливо до прикладу Кольта 38, що стирчав з неї. Це була особливий поліцейський пістолет, механізм подвійної дії якого дозволяв охоронця стріляти шістьма кулями без перезарядки.
  
  
  Я забув спитати Аунг Ну про це. Якщо чергових цієї ночі було небагато, то вони, з іншого боку, здавалися дуже озброєними. Місто Рангун, можливо, виглядало як декорація для шпигунського фільму 1930-х років, але охоронці, які охороняли музей, справді були сучасниками та екіпіровані відповідно до їхніх вимог.
  
  
  Я почекав у тіні, поки кроки не зникли в іншому кінці зали, потім рушив назад, притискаючись до стіни, як міг. Тепер я міг бачити грандіозну лінію монументальної мармурової арки, потім форму паралелепіпеда квиткової каси, потім ...
  
  
  - Лайно! - Я тихенько вилаявся, ховаючись.
  
  
  Білий костюм та Распутін обігнали мене на фініші. Вони були зайняті підняттям скляної кришки, під якою був набір прикрас Тоу Ван. За кілька метрів від постаменту на землі лежали двоє непритомних охоронця. Я спостерігав за "британським акцентом" і його товстим приятелем, чиї мізинці, обмотані білими бинтами, виглядали як дві мумії розміром із сосиску, і сказав собі, що їхня присутність там не така вже й невигідна для мене.
  
  
  Зрештою, подумав я, хай вони зроблять усю брудну роботу. Сьогодні зі мною Вільгельміна. Це буде чудовим аргументом для початку переговорів. "
  
  
  Вони нещодавно приїхали, бо охоронець, якого я бачив, був з виставки Хань. Працювали мовчки, не кажучи ні слова ні англійською, ні російською. Покриття, здавалося, завдавало їм більше проблем, ніж я очікував. Використовуючи арсенал невеликих інструментів, вони спробували відокремити його від дерев'яної рами, яка тримала його на цоколі.
  
  
  Я повернувся, щоб швидко пройти поглядом по галереї Мандалая. Вона була порожня. Коли мій погляд повернувся до двох чоловіків, яких я вважав за моїх конкурентів з КДБ, їм вдалося звільнити один кінець скляної кришки.
  
  
  Білий костюм зашипів крізь зуби. - Повільно!
  
  
  Його приятель кивнув, сунув викрутку під кришку і повернув її. Пролунав тріск, скляна кришка повернулася і, нарешті, повністю відокремилася від дерев'яної рами.
  
  
  - Увага! – прошепотів Білий костюм.
  
  
  Він узяв кришку за один кінець, а його помічник шукав заглушку на іншому кінці. Вони підняли кришку приблизно на ярд над нефритовою окрасою. Потім зрушили убік.
  
  
  - на підлогу тихо наказав "британський акцент", допомагаючи Распутіну поставити тендітний предмет на мармурову підлогу.
  
  
  Зробивши це, вони швидко приступили до вивчення похоронних обладунків, обережно піднімаючи їх частинами. Я не бачив причин турбувати їх, доки вони не знайшли те, що шукали. Але задовго до того, як ці двоє завершили своє ретельне дослідження, наприкінці Мандалайської галереї почулися кроки.
  
  
  Я сховався у своєму укритті, поки Білий Костюм і людина зі зламаними пальцями поспішили поставити скляну кришку на постамент. Потім вони сховали тіла двох охоронців та сховалися за вікном.
  
  
  Кроки наближалися. Мені здалося, що охоронці завагалися, коли підійшли до виставкової зали, ніби відчули, що щось не так. Безперечно, вони помітили відсутність двох своїх колег.
  
  
  Я чув, як вони обмінювалися схвильованими словами, коли йшли через мармурове склепіння та повз сторожку. Вони зупинилися менш ніж за два метри від мене, і їхні обидві руки майже одночасно опинилися на ручках їхніх пістолетів. Один із них, худорлявий молодик з оливковою шкірою, якого я бачив кілька хвилин тому, кинувся до своїх несвідомих товаришів, а інший, з пістолетом у руці, обережно увійшов до класної кімнати.
  
  
  Двоє охоронців скрикнули. Одночасно британський перебіжчик (той факт, що він розмовляв англійською зі своїм радянським спільником, підтвердив мою гіпотезу з цього приводу) і його спільник вискочили з-за вікна і кинулися до виходу в іншому кінці кімнати.
  
  
  Але двоє охоронців їх помітили. Пролунав постріл, потім другий. Кулі з гнівним завиванням полетіли в повітрі. Третій удар струсонув мої барабанні перетинки, і Распутін зупинився.
  
  
  Він хитався, як молоде лоша по мулистій землі, і ноги його підкосилися. Він знову хрипко скрикнув, сплюнув кров'ю в нападі важкого кашлю і впав. Його колега навряд чи був схильний допомагати йому в останніх нападах агонії. Він вислизнув із коридору, що веде до офісу Аунг Ну. Але ж охоронці так легко його не відпустили. Вони знову вистрілили і побігли його слідами. У виставковому залі знову нікого не було, за винятком мене і трьох інертних постатей, остання з яких, згорнувшись калачиком у гротескній позі, утворила на підлозі закривавлений горбок.
  
  
  Не було ні часу, ні бажання надати першу допомогу. Більше того, я бачив, що було вже надто пізно. Земне перебування радянської горили щойно закінчилося.
  
  
  «Я не повинен забути надіслати невелику записку співчуття його керівникам», - сказав я собі, кидаючись до центральної вітрини. Я не мав багато часу. Двоє приголомшених охоронців на землі цілком могли прийти до тями, не повідомивши мене. Так само їхні колеги, що полювали за "британським акцентом", могли будь-якої миті знову з'явитися в галереї. Також було можливо, що двоє – троє, можливо, четверо – охоронців, що залишилися на станції, швидко прийдуть на допомогу.
  
  
  І я не хотів бути мішенню для всіх цих джентльменів.
  
  
  У коридорах пролунав пронизливий дзвінок будильника. Використовуючи Хьюго як важіль, я щосили намагався підняти скляну кришку, але це виявилося непростим завданням. Нарешті, мені вдалося закріпитися на краю, очищеному покійним Распутіним. Довелося діяти швидко, але без ризику.
  
  
  Я зрушив кришку з краю плінтуса і швидко взявся до роботи. Нефритова броня виявилася набагато важчою, ніж я очікував. Довелося піднімати частинами. Я шукав під правою ногою, під лівою ногою, потім під пахвами. Потім я поклав руку під голову і ціною сильного зусилля підняв груди. Я навіть заглянув під хуани та пі, які прикрашали вбрання Тоу Вана.
  
  
  Але мікрофільму там не було.
  
  
  Інші на моєму місці могли б здатися. Але це не на мій смак. Я впертий.
  
  
  "Добре", - сказав я собі, люто думаючи. Він, мабуть, сховав це десь в іншому місці. Напружся, старий! Настав час змусити свій мозок попрацювати! "
  
  
  Нефритові пластини поєднувалися золотою ниткою. Я знав, що броня порожня, але Пій Чу або його спільник, мабуть, не розірвали зв'язку, щоб принести плівку всередину. Подібне розграбування не залишилося б непоміченим, і декорації ніколи не залишили б Пекін у такому стані. Пластина, що служила рамкою носа, була відкрита. Я засунув у неї палець. Вона була порожня.
  
  
  Підгузник, можливо… Так, звичайно!
  
  
  Обладунки були представлені на тлі пурпурової повсті, що відтіняє синьо-зелений колір нефриту. Я схопив тканину за один кінець і почав її відривати. Вона була приклеєна до опори з необробленого дерева, яка контрастувала з видимими частинами лакованого цоколя. Плівку, мабуть, підсунули під повсть, а потім тканину акуратно приклеїли.
  
  
  На жаль, мої дослідження були дуже короткими.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VII.
  
  
  
  Серед дзвону дзвонів я почув стрімкі кроки.
  
  
  Я повернув тканину на місце, схопився за край кришки та натягнув її на цоколь. На перший погляд, ніхто не помітить, що набір Тоу Ван торкнувся.
  
  
  На бігу я перетнув виставковий зал, ступив через мармурове склепіння і сховався між двома вікнами в галереї Мандалай. У вухах уже брязкотіли голосні голоси. Незабаром я побачив чотирьох охоронців: тих, кого я вже знав у особу, у супроводі двох колег. Але наприкінці коридору тремтіння і звук голосів змусили мене зрозуміти, що на допомогу йдуть інші охоронці, мабуть, із сусідніх крил Інституту культури.
  
  
  Музей безперечно ставав дуже хворим місцем.
  
  
  Настав час спробувати вибратися звідси. Просуваючись ближче до стіни, я пройшов уздовж галереї, не перестаючи уважно стежити за навколишнім оточенням. Я подумав, що найкраще пройти від вікна до вікна до металевих дверей і назад з того місця, де зупинився.
  
  
  Сказати швидше, ніж зробити.
  
  
  Я дістався кінця залу, не турбуючись про те, що доступ заблокований. Але якщо британцю вдалося обіграти захисників, я не міг зрозуміти, чому я не зможу зробити те саме. Якщо тільки його не було застрелено або затримано. Я нічого про це не знав.
  
  
  Охоронець із кольтом 38 у руці ходив коридором перед броньованими дверима. Виття сирени змішалося в божевільній симфонії з шумом будильника. Шум був такий, що я навіть не чув своїх думок. У мене була ідея, що полк бірманських солдатів незабаром займе цей будинок, за згодою керівництва музею або без нього. Пильнування зробило ідеальні умови для стрілянини.
  
  
  Мені б не довелося двічі натискати на курок. Але я не хотів додавати вбивство до серії злочинів, які я вже скоїв. Поки що група спостереження помітила в музеї лише двох мародерів: "British Accent" та його приятеля, виріченого свинцем у виставковому залі.
  
  
  Я вийняв з кишені кілька монет і кинув їх якнайдалі. Одна з фігур відрикошетила про мармурову колону в добрих п'ятнадцяти ярдах праворуч від варти. Це була відволікаюча тактика. На шум чоловік завмер. Через деякий час, коли він виявив, що він все ще цілий, він підійшов до того місця, звідки долинав галас. Доступ до сходів на мить залишився без нагляду.
  
  
  Я очікував саме цього «на мить».
  
  
  Щойно він залишив свою посаду, як я вискочив за двері. Вона відкрилася під моїм поштовхом, і охоронець видав застережливий крик. Я вже був на сходах. Ревіння попереджувальних сигналів затихло, коли я стрімко спускався сходами, помітивши, на мій жаль, що пандус не призначений для ковзання вниз. Позаду мене почулися кроки. Мене помітили. Мені треба було дістатися до підвалу до того, як куля поклала край моєму перебування в Бірмі. Чого взагалі не було у моєму розкладі.
  
  
  Кров стукала в моїх скронях. Приплив адреналіну пройшов крізь мене, як укол метамфетаміну, надаючи мені необхідного припливу енергії та впевненості. Я подвоїв швидкість, увійшовши до коридору підвалу. На щастя, двері залишилися відчиненими. Чи не надовго. Я вдерся до кімнати і замкнув її за собою.
  
  
  І знову я поринув у темряву. Довелося запалити ліхтарик. Тримаючи його дуже низько, промінь був спрямований прямо на курну землю, я знайшов свій шлях серед нагромадження невказаних у каталозі предметів, що захаращували склад. Підійшовши до вікна, я сунув лампу назад у кишеню, вклав Вільгельміну в піхви і притулився до краю підвіконня.
  
  
  Намагаючись уникати уламків скла, мені вдалося висунути голову, а потім і плечі. Це змусило мене зробити серію вражаючих вигинів, але щойно ковток свіжого повітря торкнувся мого обличчя, все інше здалося дитячою забавою. Все, що мені потрібно було зробити, це повзти по підлозі під'їзної доріжки, поки мої ноги і ступні не опинилися у віконній рамі.
  
  
  Як тільки я повністю звільнився, я негайно помчав у напрямку Фейр-стріт.
  
  
  Потім я швидко зупинився.
  
  
  Дорогу перегородив армійський позашляховик. Жовте світло фар висвітлило прохід. Я притулився до стіни і знову рушив у протилежному напрямку. Я не знав, куди піду, але це був єдиний мій вибір.
  
  
  Присутність армії на місці події навела мене на дві думки: по-перше, муніципальна поліція Рангуна явно страждала від нестачі кадрів; по-друге, влада не легковажно поставилася до нічного вторгнення до приміщень музею. Очевидно, вони побоювалися звинувачень з боку китайців, які звинуватили б їх у нездатності захистити дорогоцінний експонат. Але я недовго зупинявся на побоюваннях влади. Мого було більш ніж достатньо для мене. Інститут культури кишів солдатами, і моя безпосередня проблема полягала у тому, як мені повернутися до готелю. Сказати, що баланс сил був нерівним, дав дуже погане уявлення про реальність.
  
  
  Так що я продовжував згортати назад по заваленому сміттям коридору, обережно ховаючись у тіні стіни. На другому кінці я ризикнув заглянути за ріг будівлі. Як я і очікував, подальший шлях був незрозумілий.
  
  
  Задній фасад виходив на великий сад, оточений високими вітрозахисними огорожами. На зеленому лужку стояли стародавні статуї. Ряд потужних прожекторів залили світлом цю виставку просто неба. З висоти свого всезнання великий Будда дивився на мене з доброзичливою усмішкою. Позаду нього я побачив символи війни у вигляді триголового слона та стилізованого лева. По той бік паркану я нарахував півдюжини джипів, з увімкненими фарами і які вказали в мій бік. Але найбільше мене турбувала хвиля солдатів, озброєних гвинтівками, щойно вдерлася на галявину, як рій сарани.
  
  
  Я розчинився в тіні і озирнувся через плече. Інший позашляховик все ще був там, блокуючи доступ до Фейр-стріт. У будинку, що примикає до музею, не було вікна.
  
  
  Так що в мене залишалося два варіанти: спробувати перетнути сад, ризикуючи виявитися зріженим кулями від солдатів, що оточили галявину, або повернутися на Фейр-стріт і знайти спосіб прорвати блокаду. Якщо чесно, жодна з цих двох формул мене не надто вразила.
  
  
  Я знову глянув на садок. Їх була гарна дюжина. Мої шанси були дуже малі. Вибираю позашляховик. Коли я підійшов, я почув голоси.
  
  
  - Обійдіть будинок! Ти, геть, іди позаду! Іди і обшукай мене нагорі. Можливо він залишився всередині. А складик? Ви впевнені, що він там не сховався? Ви все обшукаєте дюйм за дюймом?
  
  
  Власне, це навряд чи мене розвеселило. Але найгіршим для мене було те, що я не міг дістати мікрофільм. Однак зараз не час вдаватися до безплідних жалю. Якщо я хотів і надалі служити інтересам АХ, мені спочатку потрібно було повернутися до свого номера в готелі і бажано цілим. Я сунув руку в штани і витяг П'єра.
  
  
  Ретельно відрегульованим ударом я кинув цього хороброго П'єра, який пролетів повз джип і приземлився посеред Фейр-стріт. Я почув крик здивування і кинувся геть, опустивши голову. Краєм ока я мигцем побачив задушливу хмару диму, що клубилася в променях фар навколо машини. Крупнокаліберна зброя затріщала над приступами кашлю і затихла. Я не став зупинятися, щоб подивитися, надто зайнятий бігом по Фейр-стріт, яка через відсутність іншої можливості вела в протилежному напрямку від мого готелю.
  
  
  Куля просвистіла в повітрі і зачепила мою маківку. Всі вогні були на мені, і я зиґзаґом рятувався від пострілів. Тяжке взуття на бігу стукало об бруківку. Прислухавшись, я дійшов висновку, що за мною женуться принаймні троє чоловіків. Проте стрілянина припинилася. Очевидно, їхні бойові рушниці не дозволяли їм стріляти на бігу.
  
  
  Коли я мчав брудними вулицями, як проклятий, я підняв хмару пилу. Мої легені горіли. Під час цього слалому я відчайдушно шукав вихід. Вулиця була обнесена дерев'яними парканами та будинками із зачиненими дверима, що не дозволяло грабіжникам проникати до будинків.
  
  
  Нарешті я покинув освітлене місце.
  
  
  - Стій, чи я стріляю! - крикнув чийсь голос бірманською.
  
  
  Але перекладач мені не знадобився. Саме тоді, у темряві, я миттю побачив своє рятівне коло і, не вагаючись ні секунди, стрибнув на нього.
  
  
  Це був скоріше перехід, ніж провулок між двома напівзруйнованими дерев'яними хижками. Я поринув у темряву, намагаючись знайти обстановку.
  
  
  Раптом моя нога щось ударилася, і я втратив рівновагу. Коли я впав уперед, я почув від жаху крик жінки. Я щойно розбудив сім'ю, що спала на підлозі посеред сміття, розкиданого по провулку. Дитина заплакала. Я витягнув свою найкращу бірманську мову, щоб ясно і швидко пояснити цим добрим людям, що я очікував від них.
  
  
  К'яти, які я їм обіцяв, більше, ніж будь-яка форма мови, здавалося, переконали їх допомогти мені. Прослизнувши під найближчу ковдру, я почув голоси солдатів, що приєдналися до мене.
  
  
  – Він пішов туди! - крикнув один із них.
  
  
  Через секунду клацання чобіт заглушило крики дитини.
  
  
  Різке світло потужного смолоскипа прорізало темряву. Проте я затамував подих, закопавшись головою під брудну ковдру. Пекучий біль змушував мене тремтіти. Фішка може баг, з радістю поміняю меню. Дитина все ще плакала. Його мати притиснула його до грудей, і я чув, як він жадібно смокче. Звук кроків був дуже близьким. Я намагався зрозуміти, що кажуть солдати.
  
  
  - Хто тут ? - верескнув голос.
  
  
  - Що… ти хто? - Запитала жінка з переляканим виглядом. Ми не маємо грошей.
  
  
  "Ми не хочемо грабувати вас, розумієте", - відповів мій переслідувач. Хтось тут проходив?
  
  
  «Ні, ніхто», - тремтячим голосом відповів її чоловік. Ми спали.
  
  
  - Чорт, ми його втратили! - вигукнув солдат.
  
  
  «Капітан кричатиме», - прокоментував один із його товаришів.
  
  
  - Капітане, лайно! - підсумовує третій
  
  
  
  З цими добрими словами троє солдатів обернулися. Я обережно залишався під ковдрою, поки стукіт черевиків повністю не вщух. Тоді я ризикнув підвестися. За винятком мене та моїх господарів, прохід тепер був безлюдний.
  
  
  "Чай-зоо тин-тьху-тьху", - сказав я з глибоким зітханням полегшення.
  
  
  Але бідняки все ще були надто налякані, щоб відповісти на мій подяку.
  
  
  Я взяв гаманець і витяг пачку к'ят. З цим вони, мабуть, могли б харчуватися добрих три тижні, а може, й більше. Я засунув гроші жінці в руку.
  
  
  "Чай-зоо тин-тьху-тьху", - пробурмотіла вона, недовірливо дивлячись на мене великими чорними очима.
  
  
  Я встав і попрощався, сподіваючись швидко знайти важливе перехрестя, з якого я зможу зорієнтуватися. Але найскладніше було позаду. Тепер я мав усі шанси повернутися до готелю. Це було лише питання часу.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VIII.
  
  
  
  ДРУГИЙ ДЕНЬ у Бірмі. Через п'ять днів термін дії моєї візи спливає.
  
  
  Я спав міцним сном, і мені наснилося, що хтось стукає в мої двері. Мої мізерні підсвідомі ресурси були мобілізовані, щоб спробувати розвіяти цей кошмар, але стукіт продовжувався. Мені довелося зіткнутися з фактами: у двері моєї спальні постукали. Я розплющив сонні очі.
  
  
  - Джоше, це я! - крикнув Кейт із коридору. Ти ще спиш ?
  
  
  «Більше ні», - промимрив я хрипким голосом. Одна хвилина.
  
  
  Я неохоче виліз із простирадла і схопив перший предмет одягу в межах досяжності, в даному випадку м'яті боксерки, просочені сильним запахом поту. Я підійшов до дверей і повернув замок. Кейт, елегантна та свіжа, як троянда, увійшла до кімнати.
  
  
  - Пробач, - сказала вона, - не думала, що зможу витягти тебе з ліжка.
  
  
  - ... Нічого, - промимрив я, закриваючи за нею двері. Просто дайте мені трохи часу, щоб розібратися в усьому.
  
  
  - Ти вчора вночі забагато випив? - Запитала вона, поки я йшов у ванну.
  
  
  - Так, забагато, - говорю я, вітаючи себе з готовим поясненням.
  
  
  На щастя, вона не спитала мене, чому я повернувся до своєї кімнати посеред ночі. Вірний своїй обіцянці, через п'ять хвилин до мене повернулася деяка подоба ясності. Коли я вийшов із ванної, Кейт сиділа на краю мого ліжка.
  
  
  "Вгадай, що мені щойно сказав носій", - сказала вона, коли я почав одягатися.
  
  
  – Що?
  
  
  - Учора ввечері хтось увірвався до Національного музею.
  
  
  - Без жартів ?
  
  
  - То він мені сказав. Скажіть, чи ви вчора бачили виставку?
  
  
  Я кивнув, не бажаючи вдаватися до подробиць.
  
  
  "Я підозрювала це", - просто відповіла вона. Ви вечеряли з куратором, розумієте… Я, у будь-якому разі, розчарована. Дуже розчарована.
  
  
  – А! Чим? - Запитала я, застібаючи сорочку.
  
  
  – Ну, у Рангуні я хотіла побувати на виставці Хань.
  
  
  - І що тобі заважає? - Сказав я, звертаючись до неї.
  
  
  Я був щасливий, що подумав про те, щоб сховати Вільгельміна, Гюго та новенького П'єра, яких я взяв зі свого арсеналу.
  
  
  - Що мене зупиняє? Гей, ти ще спиш? Ох! але ні, я забула тобі сказати...
  
  
  - Ти голодна? - спитав я хрипким голосом, щоб не видати свого живого інтересу до його одкровень.
  
  
  - Так, - відповіла вона, встаючи, - я голодна як вовк. Я хотів вам сказати, що китайці вирішили закрити виставку та повернути експонати до Пекіна.
  
  
  - Це так ! Я зменшив тон, який хотів розслабити. І чому ?
  
  
  - О, Джошуа! Ви напевне ще не прокинулися.
  
  
  Щоб зміцнити її переконання, я позіхнув.
  
  
  "Через те, що трапилося минулої ночі в музеї", - пояснила мені Кейт.
  
  
  "Прикро", - прокоментував я трохи розчарованим поглядом, який був лише слабким відображенням моїх справжніх почуттів.
  
  
  Але, незважаючи на мої напівзаплющені очі, тепер я не спав. Отже, мені довелося зробити навіть швидше, ніж очікувалося.
  
  
  Тільки коли ми сиділи в їдальні за сніданком – рідкі качині яйця.
  
  
  це зовсім не розпалювало мій апетит - те, що Кейт оголосила про свій намір виїхати з Рангуна наступного дня.
  
  
  "Пора мені приступити до роботи, Джош", - сказала вона, штовхаючи яйця кінчиком вилки. Я їду в Пеган. Ви хотіли б поїхати зі мною? Звісно, на кілька днів. Як ти гадаєш, ти міг би… підтримати мене?
  
  
  - Очевидно, - відповів я, намагаючись розсміятися. Я навіть цього дуже хотів би. На жаль, Кейт, я не думаю, що я маю час.
  
  
  - Ой, Джош...
  
  
  Його розчарований погляд був жалюгідним.
  
  
  - Катю, клянуся, якби міг, я б приїхав!
  
  
  - Добре. Ви не можете сказати, що я вам не подобаюсь. Я, мабуть, недосвідчена в спокусі, от і все.
  
  
  - Катю, запевняю вас, що це тут не до чого. Ви знаєте це не гірше за мене. Тож вистачить завжди скаржитися на себе. Це вам зовсім не личить.
  
  
  Підійшов офіціант. Я зупинив його і попросив записати їжу на мій рахунок, а потім додав:
  
  
  - Ненавиджу їсти поспіхом і тікати, Кейт, але ...
  
  
  - Звичайно звичайно. - Іди по своїх справах, - сказала вона.
  
  
  Вона кисло засміялася і витріщилася на свою тарілку. У неї був такий же вид примхливої надутої дитини, як напередодні увечері під час вечері.
  
  
  - Добре, побачимося сьогодні ввечері. Гарного дня.
  
  
  «Бізнес і кохання ніколи не йдуть разом», - сказав я собі. Жаль. "
  
  
  - Вітання! Містер Аунг Ну? Джошуа Морлі розмовляє телефоном. Я тільки-но дізнався… як шкода!
  
  
  Засмучений голос куратора пролунав у навушнику.
  
  
  - Жахливо, містере Морлі. Бридко, скандально! Я таке вперше бачу! Але найгірше те, що китайці дуже погано це сприймають.
  
  
  "Я чув, що вони збиралися закрити виставку", - сказав я, намагаючись здаватися таким же стривоженим, як Аунг Ну.
  
  
  - На жаль, так, - підтвердив Аунг Ну. Зараз китайський аташе з культури спостерігає за упаковкою експонатів. На щастя, нічого не пропало, але вітрина була пошкоджена. Схоже, грабіжники намагалися вкрасти похоронні обладунки.
  
  
  - Наряд принцеси Тоу Ван?
  
  
  - Точно. Приголомшливо, чи не так? (Я представив його виснажені очі за затуманеним склом окулярів.) Мене дуже швидко покликали. Я не спав усю ніч. Одні кажуть, що їх було троє, інші четверо.
  
  
  - Чотири? - сказав я, ледве приховуючи здивування.
  
  
  - Так, четверо. Негідники, містере Морлі. Купка беззаконних авантюристів, якщо ви запитаєте мене.
  
  
  Так що містер Ікс завжди йшов моїм слідом. Я все ще не бачив обличчя таємничого посланця з Пекіна, але він, мабуть, усе ще переслідував мене.
  
  
  - Чи були травми? - Запитав я, цікавлячись, що трапилося з "британським акцентом".
  
  
  - Поранені? Я бачу, ви не чули подробиць, містере Морлі. Ймовірно, вони з'являться у вечірніх газетах. Ні, поранених немає, але одного з цих негідників застрелив один із наших охоронців. На даний момент влада його не встановила. Він житель Заходу, але не мав із собою жодних документів. Митна поліція веде розслідування.
  
  
  - Я думав повернутися, щоб помилуватися цими чудесами... Ви впевнені, що китайці не передумають, містере Аунг Ну?
  
  
  - Абсолютно безповоротно. Як я вже сказав, зараз ми збираємо речі.
  
  
  - Я думаю, вони збираються відвезти їх додому?
  
  
  - Так, на частину подорожі.
  
  
  - Вибачте? Я не дуже добре стежу за тобою.
  
  
  «О, це все питання політики, містере Морлі. Він глибоко зітхнув, але, принаймні, його не здивувала моя наполеглива цікавість.) Музей перевернуть. Це катастрофа. Кулі пробили стіни. Розбите скло, кров… Але, повертаючись до транспорту, ви, мабуть, не здогадуєтеся про проблему. Після заворушень не було повітряного сполучення між Китаєм - я говорю, звичайно, про комуністичний Китай - і Рангун. Тож завтра вранці експонати вирушать до Мандалаю залізницею. Там предмети будуть завантажені на літак, що прямує до Куньміна.
  
  
  - Я розумію. Я залишу вас, містере Аунг Ну. Ти повинен відпочити. Мені здається, ви дуже засмучені.
  
  
  Я чув, як він намагався засміятися. Це був сумний провал.
  
  
  - Це найменше, що ти міг би сказати.
  
  
  Але з цим уже нічого не вдієш. Тепер це ... це ...
  
  
  -… справу зроблено. На жаль, ви маєте рацію, більше нічого не поробиш.
  
  
  Наскільки мені відомо, це було не так. Мені треба ще багато зробити в дуже короткі терміни.
  
  
  Як тільки я попрощався з куратором, я пристосував трьох своїх незрівнянних помічників і вийшов із кімнати. Опинившись на вулиці, я відмовився від двох чи трьох пропозицій поміняти к'яти на чорному ринку, перш ніж знайшов рикшу. Я попросив висадити мене на вокзалі біля ринку Богйок.
  
  
  На виконання необхідних процедур у мене пішла майже година, дії чиновників уповільнювалися через колосальну складність формальностей і не менший колосальний брак копіювального паперу. На щастя, у Мандалай було заплановано лише один поїзд. Тому ящики з експонатами могли переміщатися лише ним. Подорож завдовжки сімсот кілометрів мала зайняти близько двадцяти шести годин. Принаймні після від'їзду з Рангуна погода мене не надто поспішала б.
  
  
  Переконаний, що мікрофільм все ще захований або в нефритовому наборі, або в його основі, я хотів будь-що відновити свої дослідження з того місця, де я залишив їх під час нічного візиту до музею. Про те, що я визнаю поразку, не могло бути й мови, поки я не дослідив кожен затишний куточок і щілини обладунків Тоу Вана та шару, на якому вони лежали. Крім того, я не впадав у відчай розкрити особистість вбивці Пой Чу і Вай Цанга одночасно. Поїздка поїздом була моїм останнім шансом оглянути нефритові обладунки. Опинившись у Мандалі, я не міг на це розраховувати. Зайве говорити, що я не збирався повертатися до Сполучених Штатів із порожніми руками.
  
  
  Перед від'їздом мені треба було виконати одну формальність. Переконаний, що British Accent зможе відповісти на деякі з моїх питань, я тепер хотів його знайти. І якщо тільки мій шановний колега не ховався десь у стінах радянського посольства, для мене було цілком можливо дізнатися про його відставку. Крім того, я був готовий обшукати всі готелі в Рангун.
  
  
  Столиця Бірми з майже двома мільйонами жителів була дуже густонаселеним містом, але мало готелів, відкритих для західних туристів. Стренд був автоматично усунений: якби "британський акцен"т залишився там, я б не пропустив зустріч із ним хоча б раз. Зрештою, поле моїх досліджень було дуже обмеженим. У мене залишалося лише три варіанти. Я почав з найближчого закладу YWCA Inn [4]. Він був відкритий для представників обох статей. British Accent та його поплічники цілком могли бути спокушені стриманим та анонімним характером цього місця. Я легко знайшов маленьку цегляну будівлю без особи на вулиці Богалі-Базар, недалеко від багатолюдного ринку просто неба.
  
  
  «Я шукаю двох друзів», - пояснив я клерку на стійці реєстрації, джентльмену з британським акцентом у супроводі кремезного, не дуже балакучого чоловічка.
  
  
  Він швидко перегорнув низку облікових карток з іменами та номерами паспортів нинішніх господарів гуртожитку.
  
  
  «Вибач, не тут», - відповів він так само балакуче, як і покійний, упертий чоловічок.
  
  
  - Дякую.
  
  
  Я сильно ризикував, описуючи двох чоловіків, опис яких, мабуть, дала поліція... але це було частиною моєї роботи.
  
  
  Моєю наступною базою була Тамада, в районі пагод, яка є однією з головних туристичних визначних пам'яток Рангуна. Адміністрація найсучаснішого готелю у місті була зовсім не схожа на хостелу YWCA.
  
  
  "Я не можу передати жодної інформації", - сказав він мені з натягнутою усмішкою.
  
  
  - Чому? - Запитав я, розігруючи карту невинності. Вони давні друзі, і я маю вагомі підстави вважати, що вони залишилися з вами.
  
  
  - Цілком можливо, - визнав він.
  
  
  Він закрив свою велику бухгалтерську книгу і повернувся до своїх занять, ніби вже забув про мою присутність.
  
  
  "Я знаю, що це можливо", - наполягав я, докладаючи великих зусиль, щоб зберігати спокій. Я хочу знати, чи це точно.
  
  
  «У мене немає інформації для вас», - повторив службовець, розв'язуючи вузол на мотузку, який він використовував як краватку.
  
  
  М'язистий носій спостерігав за нами здалеку. Я зрозумів, що за найменшої спокуси на примуси мене вигнали б за двері.
  
  
  З болісною посмішкою я взяв свій гаманець зі шкіри алігатора і витяг нову купюру в сто к'ят. На чорному ринку вона коштувала близько 7 доларів США, але за офіційним обмінним курсом він коштував набагато більше. Одержувач кинув зневажливий погляд на неї.
  
  
  - Це жарт ? - спитав він мене, скривившись з усмішкою.
  
  
  - Ні, - відповів я, - пропозиція.
  
  
  - У тебе можуть бути леза для гоління ...
  
  
  – Як? "Або що? - Сказав я, не зовсім впевнений, що правильно почув.
  
  
  "Леза для бритви", - сказав чоловік, погладжуючи щоку, щоб показати мені, про що він говорить.
  
  
  Я заперечливо похитав головою, гадаючи, чи був він при здоровому глузді чи в мене галюцинації.
  
  
  "Або, дорожні чеки", - сказав він тоном, який дав мені зрозуміти, що це було його останнє слово.
  
  
  Я виписую чек на десять доларів.
  
  
  «Цього вистачить, щоб купити тобі леза для гоління на рік», - сказав я, перекладаючи листок через прилавок.
  
  
  Очевидно, задоволений угодою, він сподобався глянути на мене знизу вгору.
  
  
  - Значить, ви хочете отримати інформацію про двох чоловіків.
  
  
  "Так", - відповів я, імпровізуючи невеликий опис "British Accent" та його супутника.
  
  
  Співробітник вивчив вміст свого реєстраційного журналу, проводячи гребінцем по рядках. Потім він глянув на мене з глибоким розчаруванням.
  
  
  - Вибач, - сказав він. Вони не тут.
  
  
  - А що з моїм чеком?
  
  
  – Яка перевірка? Я ніколи не беру чайових від туристів.
  
  
  З цією доброчесною заявою він повернувся до мене спиною і зник у своєму офісі.
  
  
  Не знаючи, чому я не міг не розсміятися.
  
  
  Все, що мені потрібно було зробити, це дістатися до вулиці Каба Айє Пагода, де десятьма роками раніше за допомогою росіян було збудовано "Озеро Іня". Судячи з того, що я читав, готель спочатку був у віданні ізраїльської компанії, а потім був переданий державному туристичному агентству. Розташований на березі однойменного озера, приблизно за 30 хвилин їзди на машині від центру міста.
  
  
  Вийшовши з Тамади, я отримав десять доларів збитку, але, схоже, я краще зрозумів, що гід назвав «бірманським шляхом». Отже, я поторгувався за проїзд, який я знайшов прийнятним з водієм джип-таксі. Я виявив, що швидше та безпечніше здійснити поїздку на «салуні-джипі», як їх називали жителі Рангуна, ніж на одному з скутерів, що роїлися, як мухи, вулицями міста. Коли я сів ззаду і міцно вчепився в поручні, я молився до Небес, щоб моя поїздка мала успіх. Високе сонце запалило повітря, осяявши сліпучим білим світлом вулиці, заповнені жінками та чоловіками, підперезаними довгими яскравими спідницями. Південна піч розігнала рої комарів, які поглинули мене минулої ночі. Я парився на гарячій спеці, і мій піджак аж ніяк не допомагав. Але, бажаючи зберегти конфіденційність Вільгельміни, я ледве міг зняти куртку. Тому я спробував витримати вологий піт, намагаючись розслабитись.
  
  
  Водій зупинив мене під чимось подібним до бетонного навісу, розширеного тканинним навісом, - незаперечний доказ того, що архітектурні проекти росіян не мають нічого спільного з американськими. Коли він попросив мене дати бритву як плату, я не здивувався.
  
  
  Якщо висловити це правильно, готель був відразливим. Необроблений бетонний фасад без штукатурки був шорстким, потрісканим і поцяткованим іржею. Від будівлі справлялося загальне враження сірості та ветхості. Я не міг не думати, що це був, мабуть, не той відпочинок, котрий любив шановний "British Accent".
  
  
  Я подарував своєму водієві справжню банкноту Федеральної резервної системи, що супроводжується твердою демонстрацією західної ввічливості. Потім, виглядаючи якомога відстороненішим, я увійшов до похмурої зали з голими стінами. Привид, який я виявив за стійкою адміністратора, був таким самим освіжаючим для видовища, як і стимулював уяву. Прекрасна співробітниця була одягнена у кристально-прозорий ансамбль лон'ї-ін'ї.
  
  
  - Доброго дня, міс.
  
  
  - Здрастуйте, сер, - відповіла вона, намагаючись не помічати мого захопленого погляду. Чи можу я бути корисною ?
  
  
  
  "Звичайно", - сказав я, намагаючись відвести погляд від своїх очей, які нерішуче вагалися між двома її магнітними полюсами.
  
  
  Я пояснив йому свою проблему максимально ясно та коротко. Я вже засунув руку в гаманець, коли вона дала мені відповідь на запитання, яке я ставив з самого ранку.
  
  
  - Так, твої друзі тут, - заявила вона з посмішкою, мабуть, рада, що може мені допомогти. Вони прибули позавчора, і, якщо я не помиляюся, сер... (Вона помовчала на мить, настав час звіритися зі своїм реєстром. На щастя, вона не вважала корисним порадитися зі мною, щоб допомогти їй заповнити справи.) Так, містер Керрінгтон не виходив зі своєї кімнати весь ранок.
  
  
  - Ах, цей Керрінгтон! - сказав я з найпрекраснішим виразом колоніальної зарозумілості в моїй колекції. Я бачу, що цей старий педераст не втратив своїх звичок, пов'язаних зі сном. А що з його партнером?
  
  
  — Пан Сміт?
  
  
  Якби Східного Лаки Лучано звали Сміт, я міг би називати себе Іваном Поповим.
  
  
  - Це воно.
  
  
  - Ну, знаєте, я не люблю... еээ... спостерігати за приходом та відходом клієнтів. Але, здається, я не бачила його минулої ночі. У будь-якому випадку ваш друг, містер Керрінгтон, ймовірно, може дати вам кращу інформацію, ніж я ...
  
  
  - Ти правий. Можете мені назвати номер його кімнати?
  
  
  "Номер 609", - відповіла люб'язна молода жінка, показуючи мені ліфти в іншому кінці холу.
  
  
  - Ви дуже люб'язні, міс. Дякую.
  
  
  - Будь ласка, - сказала вона із сором'язливою усмішкою. Сподіваюся, вам подобається ваше перебування у нашій країні.
  
  
  - Я захоплений.
  
  
  Зараз я був абсолютно щирий. Думка про возз'єднання з моїм старим знайомим сповнила мене радістю.
  
  
  Вийшовши з ліфта на шостий поверх, я дуже обережно спустився холом. Жорсткий, холодний дотик Вільгельміни чуттєво пестив мою долоню. Вона була так само готова, як і я, втрутитись при першій же тривозі. Прийшовши до номера 609, я зупинився перед дверима і прислухався. Ні звуку всередині. Я обережно постукав. Нема відповіді. По-перше, дві речі: або Керрінгтон міцно спав, або він робив усе, щоб відмовити відвідувачів.
  
  
  Я не приніс свого пластикового квадратика. Я автоматично повернув ручку, і, на свій подив, двері відчинилися. Подвійні штори були задерті. У темній кімнаті панував сильний затхлий запах і піт. Я постояв у дверях, намагаючись вловити будь-який шум. Нічого такого. Я ризикнув зробити крок. Підлога стогнала під моєю ногою, от і все. Я йшов уперед, попереду йшла Вільгельміна, яку я тримав двома витягнутими руками. Коли мої очі звикли до тьмяного світла, я міг розрізнити постать, що лежить у ліжку.
  
  
  - Привіт, старий Керрінгтон! - глузливо сказав я.
  
  
  Він не відповів.
  
  
  Я раптово обернувся на місці і зачинив двері, але за мною ніхто не дивився. Я не бачив нічого, крім крісла ротанга, складеного на вершині гори одягу і брудної білизни. Я ввімкнув ліжко і, відчуваючи недобре, підійшов до ліжка.
  
  
  - Керрінгтон!
  
  
  Він ще не відповів. З настороженими очима я відпустив Вільгельміну однією рукою і струснув його.
  
  
  - Керрінгтон?
  
  
  Різким рухом я підтягнула простирадла і ковдри до ліжка. Керінгтон був там, безмовний і нерухомий, назавжди.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IX.
  
  
  
  Бліклі сірі очі Керрінгтона були спрямовані в стелю, ніби він розглядав вологі плями або фарбу, що відшаровується. У його погляді було трагічне, наполегливе сяйво людини, яка просить милостиню. На жаль для нього, у мене закінчилася дрібниця. Я вирішив проблему, заплющивши очі. Моєю першою думкою було те, що його застрелили зненацька, як Пой Чу та Вай Цанг. Але, нахилившись над ним, я одразу побачив, що моя гіпотеза не вірна.
  
  
  Махровий рушник, який раніше був білим, був прикладений до його боку як компрес. Тепер вона була схожа на швабру, просочену неймовірно в'язким коричневим брудом. Оглядаючи підлогу, я також помітив деталь, що вислизнула від мене, коли я прийшов: краплі засохлої крові утворили пунктирну лінію від дверей до ліжка. Очевидно, Керінгтон був поранений напередодні в музеї. Йому вдалося повернутися до своєї кімнати і дістати ліжко. Але він уже не міг вибратися з неї
  
  
  Я кінчиками пальців відсунув закривавлений рушник і досліджував причину смерті. Він був поранений у груди. Куля зламала йому ребро, утворивши жахливу відкриту рану, і застрягла в легкому, де, мабуть, була і зараз. Незважаючи на те, що втрата крові не здолала його, він не міг чинити опір легеневій кровотечі.
  
  
  Я обов'язково замкнув двері, перш ніж перетворитися на Шерлока Холмса, без головного убору та без вірного Ватсона. Моїм першим відкриттям була купа попелу у відрі для сміття під раковиною в спальні. Я ретельно обшукав його і знайшов шматок картону розміром з ніготь, мабуть, з обкладинки паспорта. Я дійшов висновку, що це залишки паспорта містера Сміта.
  
  
  Паспорт Ллойда Керрінгтона, офіційно виданий у Гонконгу, виявився гарною підробкою. Єдиним недоліком був занадто темний колір шкірозамінника.
  
  
  Але саме вивчивши пістолет Керінгтона, я отримав незаперечне підтвердження його зв'язку з Москвою. Тому що в останньої, очевидно, дуже обережної, була інша зброя, ніж «Сміт і Вессон», яку я забрав у нього в Гонконгу.
  
  
  Це був Browning 380, короткий та компактний пістолет величезної ефективності. Я поставив запобіжник і спустошив навантажувач. Залишився один із шести набоїв. Виробники боєприпасів у всьому світі маркують свою продукцію, як правило, довкола капсуля. Я дослідив патрон великого калібру і виявив, що в ньому не було тавра ні Шпеєра, ні Петерса, ні Норми, американських виробників. Кирила підказувала мені, що я знайшов патрони, зроблені в Радянському Союзі. Браунінг же був вихідцем із США.
  
  
  Суть у тому, що Пой Чу, ймовірно, перевіряв і КДБ, щоб дізнатися, чи зацікавлені вони у покупці списку. Він їх, звісно, цікавив. Навіть якби у мене виник хоч найменший сумнів щодо цього, присутності Керрінгтона і Сміта напередодні в музеї було б достатньо, щоб розвіяти його.
  
  
  Я поклав у кишеню патрон Керрінгтона та фальшивий паспорт. Я сказав собі, що документ, що засвідчує особу, якби я міг наклеїти на нього свою фотографію замість фотографії його незаконного власника, при необхідності міг би мені стати у нагоді. Я натягнув простирадло на тіло радянського агента і розстелив його білий костюм біля ліжка, який виявив при обшуку туалету. Можливо ті, хто знайшов труп, отримають повідомлення. Я був упевнений, що останній сон Керрінгтона був би набагато спокійнішим, якби він був похований у своєму білому лляному костюмі, а не у вульгарному савані.
  
  
  Тож у мене було менше конкурентів. Але, як і раніше, залишався таємничий противник, який ніс відповідальність за два вбивства і, ймовірно, тільки чекав відповідного моменту, щоб зробити третє. Тобто той момент, коли б узяв мікрофільм.
  
  
  Але було щось там, що мене турбувало, точніше, давало їжу для подальших роздумів. Справді, згідно з Аунг Ну, охоронці помітили чотирьох «авантюристів без віри та закону», як він висловився. Однак, якщо четвертий був агентом Пекіна, цілком імовірно, що він досліджував нефритову прикрасу під час пакувальних операцій, що передували повторному відправленню до комуністичного Китаю. Якщо так, можливо, незнайомець узяв мікрофільм, і мене випередили. Але, якщо припустити, що він прибув у музей надто пізно, незнайомець не бачив, щоб ми, Керрінгтон чи я, копалися в обладунках Тоу Ваня. Згідно з цією гіпотезою, він все ще не знав, де захований список. І я все ще був досить зацікавлений, щоб мене не вбили холоднокровно, як Пой Чун.
  
  
  Усе це, звісно, було лише припущенням. Цілком можливо, що мікрофільм уже підібрали. Можливо, вони чекали першого шансу покласти край кар'єрі поганого N3. Тому що, незважаючи на фальшиву особистість, під якою я працював багато років, вони напевно знали, хто я. Менш як за рік до цього мене впізнав китайський військовий радник, коли я був у Катманду. Усунувши зухвалого Ніка Картера, китайські спецслужби цілком могли розраховувати уникнути низки проблем у майбутньому.
  
  
  Але ніщо із цього не змінило мої плани.
  
  
  Не було й мови про видалення себе з гри доти, доки я не ретельно не обшукав набір Тоу Ван. Я був так само сповнений рішучості наступного ранку сісти на мандалайський «експрес».
  
  
  ***
  
  
  - Моя компанія не повинна надто надихати вас. Минуло десять хвилин, як ти сказав хоч слово.
  
  
  - Вибачте, Кейт. Трохи замислився.
  
  
  Я глянув на неї і посміхнувся до неї. Вона мала рацію: з самого початку трапези я губився в здогадах про своїх невидимих конкурентів. "Давайте подивимося на видимі речі", - вирішив я, деталізуючи переді мною чарівну білявку-археолога.
  
  
  Я спитав її. - Хочеш ще вина?
  
  
  - Крихітну краплю. Але скажи мені, Джоше, ти ще не торкнувся свого обіду.
  
  
  - Їхня кухня залишає бажати кращого.
  
  
  - Можливо, але все-таки треба щось з'їсти. Аби відновити сили.
  
  
  - Ви нагадуєте мені мою маму, - сказав я, сміючись.
  
  
  - Так тримати, і я теж не відкриватиму рота. Я ненавиджу те, що джентльмени порівнюють мене з мамою, сестрою чи дівчиною свого дитинства.
  
  
  - Якби я не знав вас так добре, як я думаю, я міг би уявити, як ви влаштовуєте мені сцену.
  
  
  "Саме так", - сказала Кейт, показавши мені мову. Я втомилася грати у реквізит. Чому? У Містера Морлі, мабуть, надто ризикована робота, чи не так?
  
  
  - Давай, давай... що ти шукатимеш! Я займаюся абсолютно благородними заняттями, які є частиною американських традицій, такими як бейсбол та гамбургери.
  
  
  - Месьє задоволений? - дуже влучно спитав офіціант, що виник з нічого.
  
  
  "Все добре", - відповів я. Кава, Кейт?
  
  
  - Дякую, ще чаю.
  
  
  «Чай для леді та кави для мене», - замовив я.
  
  
  - Не треба десерту? - знову запитав офіціант, прибираючи тарілки.
  
  
  - Кейт?
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  - Ні дякую. Ви знаєте, американці дуже пильно стежать за своїм харчуванням.
  
  
  Офіціант посміхнувся і зник. Я взяв цигарку і знову звернув увагу на Кейт.
  
  
  - Коли я думаю про нашу зустріч, - говорю я, влаштовуючись на своєму місці і закурюючи цигарку. І ось ми разом у Бірмі...
  
  
  Я дозволив своєму погляду блукати на обличчі мого партнера. Єдина незначна скарга, яку я міг подати, - це очі: вони були надто маленькими та надто холодними. Але в іншому було бездоганно. Її прямий, прямий ніс, повні губи і чудове світле волосся, що хвилями спадають їй на плечі. Я був змушений піти від неї… і Бог знає, що це був справжній примус.
  
  
  - Ви впевнені, що не передумали? вона спитала мене.
  
  
  - Як щодо ?
  
  
  - Поїздка до Пеган. Ти ще не зі мною?
  
  
  Офіціант повертався. Кейт замовкла.
  
  
  Я зробив ковток міцної ароматної кави, яку він щойно поставив переді мною, і подумав, що це, безперечно, найкраща частина жахливої їжі.
  
  
  «Сказати правду, - сказав я, знову ставлячи чашку на стіл, - я вирішив поїхати до Мандалаю завтра вранці.
  
  
  - Ні? - Вигукнула Кейт, її очі розширилися.
  
  
  - Так, схоже, це фантастична подорож, повна фарб, яскравих тропічних рослин і т. д., і т. д. Коротше кажучи, не можна пропустити.
  
  
  Того ранку я сказав їй, що не маю часу поїхати з ним у Пеган, а тепер я сказав йому, що намітив собі поїздку в Мандалай.
  
  
  Але, як це не дивно, мій поворот її не стурбував. Навпаки.
  
  
  Вона сказала. - Мандалай! Ви їдете завтра вранці поїздом о 10:30?
  
  
  - Так, але…
  
  
  - ... Але я теж!
  
  
  За сяючим виразом його обличчя я зрозумів, що ніщо не може зачарувати її сильніше.
  
  
  - Без жартів ? - Запитав я, намагаючись виглядати задоволеним.
  
  
  Якщо чесно, мене цей поворот трохи приголомшив. Компанія Кейт серйозно зірвала мої плани на подорож. Але я не бачив виходу.
  
  
  Кейт кивнула, її очі були яскравими та дратівливими, як у щасливої дитини.
  
  
  - Без жартів. Я їду поїздом до Mandalay більше половини шляху.
  
  
  Спустіться до... давай подивимося... (Вона постукала кінчиками пальців по краю столу.) Тазі. Так це воно. Це майже п'ятсот кілометрів. На вокзалі мені сказали, що поїздка займе від п'ятнадцятої до вісімнадцятої години. У нас буде багато часу, щоб... е-е...
  
  
  - Ви червонієте.
  
  
  - Це правда ?
  
  
  - Справді правильно.
  
  
  - О, Джош, я нічого не можу з собою вдіяти.
  
  
  Її щоки поступово забарвилися в пурпуровий колір, від якого незабаром її обличчя спалахнуло до коріння волосся.
  
  
  - Не намагайся щось із цим поробити. Я знаходжу це чарівним.
  
  
  Коли ми вийшли з ресторану, я взяв Кейт за руку, намагаючись зберегти усміхнене обличчя. Але за цим фасадом я був серйозно стурбований. Подобається мені це чи ні, але я мав зробити Кейт частиною мого проекту.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ X
  
  
  
  ТРЕТІЙ ДЕНЬ. Залишилося всього чотири дні до закінчення терміну моєї візи.
  
  
  Це була тиснява на станції. На перон висадили службовців, робітників, селян, жінок в оточенні кричучих дітей, готових кинутися у вагони, щойно прибув поїзд. Митники не стали обшукувати сумки. Проте один із них зник разом із нашими паспортами, які він повернув нам через півгодини без жодних пояснень. Я дійшов висновку, що це звичайна затримка і нема про що турбуватися чи хвилюватися.
  
  
  Коли нам дозволили пройти через браму, поїзд в'їхав на станцію. Ми зарезервували місця у єдиному пристойному вагоні. За винятком одного вагона, реквізованого армією, решта поїзда складалася із старовинних вагонів із відкритими дерев'яними лавами, розставленими по обидва боки від центрального проходу. Як тільки двері відчинилися, по платформі поширився запах прогорклого поту та сечі.
  
  
  "Може, мені краще було б сісти на літак", - сказала мені Кейт, коли я допомагав їй сісти у вагон.
  
  
  - Занадто пізно. Крім того, поїзд буде набагато краще, якщо ви хочете побачити краєвид. Чи не правда?
  
  
  "Звичайно", - визнала вона, явно невпевненим тоном.
  
  
  Коли Кейт розмістили у своєму купе, я спустився вниз, щоб нібито купити фрукти у торговця, що йшов уздовж набережної. Насправді товар, який мене цікавив, не мав нічого спільного із кокосами. Я швидко піднявся на поїзд до рівня фургонів. Там завантажували предмети із виставки Хань. Загін бірманської армії стояв на варті фургона, а китайський аташе з культури керував операціями. Я намагався не з'являтися. Якщо Аунг Ну прийшов глянути на ящики з дорогоцінними археологічними знахідками і побачив, що я готовий сісти в той же поїзд, що й виставка Хань, збіг міг би здатися більш ніж випадковим. Я думав, що куратор не підозрював, що брав участь у пограбуванні музею, і мені це подобалося.
  
  
  З того місця, де я був, я чудово стежив за процесом завантаження. Культурний аташе був єдиним присутнім китайцем. Таким чином, мій таємничий противник знаходився або в поїзді, або по дорозі назад до Пекіна. Але де б він не був, я сподівався, що не знайшов мікрофільм.
  
  
  Я повернувся до голови поїзда, мої руки були завантажені свіжими фруктами.
  
  
  - Ми ніколи не з'їмо все це! - Вигукнула Кейт, коли побачила, що я повертаюся.
  
  
  "Що ж, ми розішлемо запрошення на невелику фруктову вечірку", - грайливо сказав я.
  
  
  Я щосили намагався зіграти безтурботного туриста і, зокрема, не показувати їй, наскільки мене турбує її компанія. Я не знав, чи я її переконав. Кейт, у всякому разі, нічого підозрілого у моїй поведінці не помітила, або дуже добре приховала.
  
  
  Був майже опівдні, коли поїзд нарешті рушив. Затримка мене не турбувала, тому що я не планував розпочинати свої дослідження до настання темряви. Єдине, що дратувало, - це Кейт, яка збиралася рано-вранці зійти з поїзда. Отже, мені довелося б діяти, поки вона спала. Інакше зробити неможливо.
  
  
  Ми розмовляли трохи більше години, потім Кейт поринула в глибоку мовчанку. Я поставив їй запитання про Пеган, але вона позіхнула і сказала мені, що збирається подрімати. Я глянув на годинник. Було 1:52. На мене чекали ще кілька годин очікування. Чи варто було? Занадто рано говорити.
  
  
  Крім назви, у поїзді не було нічого від Експресу
  
  
  Протягом дня він робив незліченну зупинку в незліченних маленьких селах. Що й казати, з кожною зупинкою затримка збільшувалася. Жінки приходили та йшли у вагони, пропонуючи всілякі товари. Деякі носили солом'яні кошики, в яких вони несли широкий асортимент екзотичних фруктів: манго, дуріони, мангусти, рамбутани. Я постарався спробувати майже всі зразки. Я з'їв усі фрукти, куплені в Рангуні, і продовжував насильно годувати себе на кожній зупинці. Кейт почала дивитися на мене, ніби я збожеволіла. Безумство, можливо, але методичне і розважливе. Мені треба було знайти привід, щоб кинути її тієї ночі, нашої останньої ночі разом. Я думав, що мені вдасться послатися на гірші травні недуги. Але моє переїдання закінчилося, коли жінка запропонувала мені особливу страву. Вона розмахувала перед моїм напівприкритим вікном дерев'яною палицею, на яку було нанизано п'ять цілих пташок - голови та ноги, - які були підсмажені до отримання хрусткої червоно-коричневої скоринки.
  
  
  - Добре! Добре! вона плакала спочатку англійською, а потім бірманською. Ах Лунг Каунг Па так!
  
  
  Вона клацнула язиком і поплескала себе по животу, думаючи, що нарешті переконала мене.
  
  
  Я вже наївся. Я не мав можливості випробувати цей жах.
  
  
  - Що вона говорить ? - Запитала Кейт.
  
  
  Мене вразило, що вона не розуміє бірманської, особливо таких простих речей. Вона все ще збиралася провести п'ять тижнів у Пегані у компанії тільки з бірманцями.
  
  
  - Яке задоволення, - переклав я.
  
  
  - Hoke ket, так, - запевнила жінка. Ве-ди добре!
  
  
  - То ти намагаєшся? - Запитала Кейт з глузливою усмішкою.
  
  
  "Я впевнений, що це чудово", - сказав я жінці, яка продовжувала розмахувати рожном перед моїм вікном. Але, щиро кажучи, я об'ївся. Не залишається місця навіть для цього частування.
  
  
  Вона зневажливо знизала плечима і пішла спробувати щастя в інше вікно.
  
  
  «Проте, - хитро наполягала Кейт, - тобі слід спробувати, просто щоб побачити.
  
  
  - Дякую, я не хочу посилювати свою справу.
  
  
  - Тобі погано?
  
  
  Я взяв свій живіт обома руками і, мої очі смикали, корчив пики, поки вона не розсміялася.
  
  
  - Не будемо вдаватися до подробиць, - відповів я. Допустимо, у мене легке нездужання.
  
  
  Була тригодинна зупинка в селі Ньяунглебін, приблизно за сто шістдесят кілометрів на північ від Рангуна. Я вийшов з поїзда, бажаючи здійснити коротку прогулянку, але платформа була закрита митниками, які не дозволяють пасажирам залишити станцію. Довелося задовольнятися витягуванням ніг на помості. Я скористався можливістю обійти конвой колони, щоб подивитися, чи не пов'язана затримка з транспортуванням ханьської виставки. Півдюжини бірманських солдатів із рушницями присіли на п'яти поруч із фургоном. Сказати, що вони спостерігають за фургоном, було б відвертим маскуванням. Але я не мав часу зайнятися розслідуваннями. Мені довелося чекати свого часу: години заходу сонця.
  
  
  Насправді, мені навіть довелося чекати довше.
  
  
  Було майже одинадцята година, коли Кейт встала і попросила мене допомогти їй поставити ліжко. Я розгорнув вузьке ліжко, прикріплене до стіни, і поклав постільну білизну, яку нам дав швейцар. Кейт стягувала бігунок на блискавці, коли зупинилася, як укопана, побачивши, що я кинувся до дверей.
  
  
  - Щось не так, Джоше? - спитала вона схвильовано та здивовано.
  
  
  - Так.
  
  
  – Які?
  
  
  - Всі. Мені справді дуже погано. Боюся, що сьогодні я не складу велику компанію, Кейт. Це сумно.
  
  
  З цим сумним визнанням я швидко обернувся, вдавши - частково дійсно - жертви жахливої нудоти. Я намацав дверну клямку.
  
  
  «Не можу… не можу говорити», - промимрив я, припускаючи, що якщо я не вийду з купе відразу, я не зможу відповісти за наслідки.
  
  
  "Бідолаха", - сказала Кейт, відкриваючи мені двері з жалем на обличчі.
  
  
  Бідолаха швидко вирахував коридором у бік туалету.
  
  
  Я замкнувся в брудному туалеті, в якому була дірка, поряд з якою стояло щось на зразок коробки для сигар, повної старих газет, розрізаних на квадрати. Я залишався там до тих пір, поки це було можливо, потім повернувся в моє особисте купе.
  
  
  Я застелив ліжко, ретельно змазав Вільгельміну і ліг на матрац завтовшки з аркуш сигаретного паперу.
  
  
  Заколисуючи лінивим муркотінням поїзда, я в півсні чекав, поки всі інші пасажири у вагоні ляжуть у ліжко. Потім я вийшов у коридор, щоб дістатися сусіднього фургона. Мій Rolex показав 12:17.
  
  
  Дерев'яні лави з прямими спинками рипіли під вантажем бірманців, з боків яких лежав найрізноманітніший багаж. Незважаючи на відкриті вікна, атмосфера була їдкою та замкненою. Група чоловіків, що стукали кістками у кутку вагона, на мить перестала грати, щоб простежити за мною мовчазними цікавими очима. Я подарував їм найкращу з моїх добрих усмішок янкі і перейшов у наступний вагон, який був точною копією того, що я щойно залишив. Я дивився на свою спину. Жодної тіні мосьє X.
  
  
  Пройшовши через п'ять хитких вагонів, усі вони були однакові, за винятком кількох деталей, я підійшов до дверей фургона. Я зробив глибокий ковток нічного повітря і поклав руку на втоплену ручку. Хеві-металеві двері ковзнули рейками. Як один чоловік, три солдати з сонними обличчями повернулися до мене неприязно.
  
  
  Я зайшов у фургон і зачинив двері, не давши їм часу відкрити рота.
  
  
  - Не допускається ! - верескнув найжвавіший з усіх, показуючи мені, щоб я повернув назад.
  
  
  Я сказав англійською. – Що?
  
  
  Троє чоловіків насупилися.
  
  
  "Заборонено", - повторив інший охоронець.
  
  
  Третій підкріпив свою заяву кивком, а потім додав англійською, щосили намагаючись підібрати слова:
  
  
  - Під'їзд до... фургона заборонено.
  
  
  За їхніми спинами я побачив ящики, вкриті китайськими ієрогліфами, де експонати були ретельно упаковані, щоб не розбитись. До мене підійшов один із солдатів. Гвинтівка, що надто вільно звисала з петлі, висіла в нього за спиною. Я заговорив з ними бірманською мовою, що миттєво їх заспокоїло. Один із них навіть посміхнувся.
  
  
  "Вони всі сплять", - пояснив я, показуючи ззаду, щоб показати інші вагони. Мені було нудно, і я хотів викурити з кимось сигарет. Вам це цікаво?
  
  
  Під час розмови я відкрив портсигар та роздав їм сигарет.
  
  
  "Дякую", - сказали по черзі троє солдатів, отримавши цигарки.
  
  
  Полум'я мого Данхілла висвітлило одне за одним три особи солдатів, які нічого не підозрювали. Я сів навпочіпки, як бірманець, і чекав, що молоді люди зроблять те саме. Вони повільно наслідували мене, коментуючи якість мого тютюну. Єдина лампочка випромінювала розсіяне світло всередині машини.
  
  
  «Я репортер журналу з Великобританії», - оголосив я, гадаючи, який акцент міг би мати англієць, коли він говорив бірманською.
  
  
  – Журналіст?
  
  
  - Так. Я пишу статтю про китайську виставку, - сказав я, вказуючи пальцем на дерев'яні ящики, в одній із яких лежала прикраса тіла Тоу Вана. Ллойд Керрінгтон, - додав я, простягаючи руку, щоб закінчитися.
  
  
  - Ти зупинився у Бірмі, в Рангуні? - запитав той із трьох, хто любив виставляти напоказ своє знання моєї рідної мови.
  
  
  - Так. У готелі Озеро Іня.
  
  
  "Набагато менш шикарно, ніж Strand", - пояснив він з посмішкою, що оголила блискучі зуби.
  
  
  "Ставки на Strand надто високі для моїх гонорарів", - м'яко відповів я.
  
  
  З ретельно розрахованою повільністю я встав, уникаючи різких рухів, і притулився до найближчої стопки ящиків. Я випустив дим, продовжуючи мирно базікати. Але, очевидно, мої товариші були схильні спати, ніж обмінюватися поглядами. Я продовжував розмовляти з ними, не зупиняючи повільно задкувати до задньої частини фургона.
  
  
  Поліглот з банди встав, потягнувся, потім розчавив кінчик сигарети двома пальцями і сунув недопалок у кишеню.
  
  
  "А тепер, містер Керрінгтон, нам потрібно повернутися у ваше купе", - сказав він мені англійською.
  
  
  Непомітним рухом я просунув руку під куртку.
  
  
  - Чому? - спитав я англійською.
  
  
  - Це заборонено. Заборонено.
  
  
  Він підійшов до мене. Я не рухався, чекаючи, що він буде поряд.
  
  
  «Ходімо, містер Керрінгтон», - сказав він, повертаючись до своєї рідної мови. Ви завдасте нам неприємностей.
  
  
  Я затиснув сигарету підбором і сказав:
  
  
  - Я просто хочу тобі дещо показати.
  
  
  – Що?
  
  
  - Ходімо, посмієтеся. Давай хвилинку. Це… це… як це сказати?
  
  
  Ніби я не міг підібрати слова, я зробив йому невеликий непристойний жест, який не вимагав коментарів. Вдруге він показав мені свої зуби, посміхаючись до вух. Я швидко витяг руку з куртки, і блакитне дуло Вільгельміни постало перед його круглими очима.
  
  
  - Що що ...? - затнувся він збентежено.
  
  
  - Все дуже просто, друже мій.
  
  
  Ще до того, як він зрозумів, що з ним відбувається, Вільгельміна прилипла до горла, і я схопив його М-14. Потім вільною рукою я розгорнув його і прикрився за ним, як щит. Двоє його товаришів встали, але перш ніж хтось із них встиг зреагувати чи скрикнути, я дуже коротко пояснив їм ситуацію:
  
  
  - Один жест, один крик, і я відправляю вашого друга до нірвани. Ясно?
  
  
  "Hoke ket", - прошепотіли вони собі під ніс. Так Так.
  
  
  - Ідеально. Киньте зброю на землю.
  
  
  Моя бранець була знерухомлена, я тримав Вільгельміну біля горла, поки це не зробили двоє інших. Коли рушниці впали на підлогу, я відпустив його і штовхнув уперед. Я знову сунув руку під куртку і витяг нейлоновий шнур, який приніс із собою.
  
  
  "Не забувай", - повторив я. Якщо ти промовчиш, я залишу тебе цілим. Інакше… Зрозуміло?
  
  
  "Hoke ket", - сказали троє чоловіків один за одним.
  
  
  Я передав мотузку англомовному солдатові і пояснив йому, як зв'язати своїх друзів, зв'язавши їм кісточки і зв'язавши їм руки за спиною.
  
  
  З жахом хлопчик поспішив зробити те, що я його просив. Двоє його друзів, так само налякані, як і він, дозволили слухняно принизити себе. Насправді я не мав жодного бажання залучати Вільгельміну. У мене в кишені був глушник, готовий до використання у разі потреби, але я сподівався уникнути цього. Троє солдатів були дітьми.
  
  
  Натхнений баченням Люгера, молодий солдат не марнував часу. Коли двоє інших були пов'язані, я сказав йому сісти поруч із ними. З досвіду я знав, що пістолет можна використовувати як мінімум двома способами. Я вдарив його прикладом по шиї ззаду, точно розрахувавши силу удару, щоб серйозно приспати, не спричинивши перелому. Від удару металу по кістках двоє солдатів смикнулися у своїх кайданах. Їхній друг звалився на землю, згорнувшись клубочком, як мисливський собака.
  
  
  «Коли він прокинеться, його голова тільки болітиме», - заспокійливо пояснив я. Нічого більше.
  
  
  Я приготував кілька смужок тканини, щоб заткнути їм рот. Я перевірив вузли їхніх краваток і пішов замкнути розсувні двері.
  
  
  Мій годинник Rolex показував 12:51. На даний момент все йшло за моїм планом. Я покинув трьох своїх солдатів; Один уві сні, двоє інших пов'язані і вирушив на пошуки двох вже знайомих ідеограм, що позначають Тоу Ван. Ящик, в якому вони з'явилися, мав форму та розміри труни. Він був у задній частині фургона, і мені довелося перемістити кілька інших ящиків, щоб дістатися до нього. Тоді я обернувся. Двоє солдатів з кляпом у роті дивилися на мене широко розплющеними очима з жахом. Очевидно, вони хотіли вціліти, і це мене цілком влаштовувало. Ризик втручання з їхнього боку справді здавався мені дуже обмеженим.
  
  
  "Не хвилюйтеся, хлопці, це все закінчиться, перш ніж ви встигнете усвідомити це", - сказав я, відкриваючи мініатюрну сумку з інструментами.
  
  
  Мені здавалося, що мені знадобилося сторіччя, щоб розібратися з обкладинкою. Коли це було зроблено, я поставив його поруч із ящиком і почав ритися у стружках. Незабаром я був винагороджений: синьо-зелене сяйво приблизно двох тисяч нефритових пластин та золотих підтяжок сяяло перед моїми очима.
  
  
  Секунди відраховувалися, поки я пробирався повз останню перешкоду, що відокремлювала мене від нефритової прикраси: кришки вітрини. Мене переслідувала думка, що будь-якої миті хтось може спробувати увійти у фургон - наприклад, командир загону - і виявити, що двері зачинені зсередини.
  
  
  Реквізований армією фургон був причеплений до задньої частини іншого фургона, і в мене не було бажання потрапитися, щоб потрапити у фургон, солдатам довелося б залізти на дах і відкрити зовнішні двері. . Обдумувані цими думками, я працював із завзятістю, що заслуговує на похвалу.
  
  
  Саме тоді один із солдатів почав стогнати під кляпом. Я повільно повернувся і поєднав погляди та погляди Вільгельміни з головою буркуна. Менш як за секунду він отримав повідомлення. По його щоці скотилася велика сльоза, і він кивнув, ніби говорячи: «Я більше не робитиму цього». Я швидко повернувся до роботи, прагнучи надолужити втрачене.
  
  
  За десять хвилин я обережно поставив скляну кришку на підлогу машини. Відмовившись від прикраси, я відразу зацікавився повстяною тканиною, що покриває плінтус. Броня була прикріплена до боків вітрини за допомогою смуг тканини, щоб запобігти ударам по дереву під час транспортування. Я швидко розрізав їх ножем і зірвав повстяну ковдру. Щоб повністю зняти тканину з основи, мені довелося рухати броню взад і вперед.
  
  
  Але навіть коли я зняв усю поверхню грубої деревини, я не виявив слідів мікроплівки. Я повернув голову до полонених. Безмовні й нерухомі, вони не зводили з мене очей.
  
  
  "Ну нарешті! Він повинен бути десь тут! - сказав я собі, не в силах уявити собі можливість невдачі. Давай, Картер, дозволь своїй уяві трохи попрацювати. Де він міг це сховати? Пам'ятаєте, він був одним з кращих подвійних". агентів. Хитрість була його засобом для існування. Але, чорт забирай, у якомусь сенсі це теж твоє! Давай, копайся!
  
  
  Під повстю нічого.
  
  
  Під бронею нічого.
  
  
  Нічого під хуанг, нічого під ногами. Я їх уже оглянув.
  
  
  Або ж ?
  
  
  Я відірвав голову від броні та намацав підголівник. Я здивувався, коли зважив його. Тверда бронзова деталь мала багато важити. Подушка, прикрашена позолотою та вставками з нефриту, була надзвичайно легкою.
  
  
  "Чорт! Він порожнистий! Це означає, що..."
  
  
  Я негайно заглушив свої внутрішні вигуки, щоб зосередити свою винахідливість на подушці.
  
  
  Кінцями пальців я обмацував кожен куточок різьбленого предмета, шукаючи тріщину, знімну пластину – не знаю що, але щось, що давало мені доступ усередину. Якщо подушка була порожнистою, це означало, що Пой Чу або його приятель із Пекінського музею замінили оригінальний об'єкт чудовою імітацією. Незважаючи на ретельність різьблення та декору, підголівник, що стояв переді мною, був фальшивим, як тридоларова банкнота. Я підняв його і грюкнув по краю пакувального ящика. Один з кутів тріснув і звернувся до пилюки. Це була ні бронза, ні нефрит, а гіпсовий муляж, зроблений дуже талановитим фальсифікатором.
  
  
  Побачивши, що я таким чином оскверню те, що вони визнали частиною археологічного скарбу, двоє стражників з жахом подивилися на мене широко розплющеними очима. Це справді був скарб, але зовсім іншого характеру. Я підняв його і жбурнув на край дошки. Він розколовся надвоє і, нарешті, загорнутий у рисовий папір, здався мені об'єктом, заради якого я прибув з іншого кінця світу.
  
  
  На цей раз я випередив містера X.
  
  
  Стискаючи механізм, оскільки було вже більше години ночі, я відкрутив задню частину свого Rolex і вставив мікрофільм. Наданого житла було достатньо. Мій годинник, звичайно, був водонепроникним, антимагнітним і т.д. і т.д. Список буде там у повній безпеці, поки я, нарешті, не витягну його звідти.
  
  
  Я зобов'язався повторити всі операції у зворотному порядку. На фосфоресційному циферблаті мого годинника Rolex було 1:21. Я поклав повстяну плівку на цоколь, потім повернув броню на місце, не забувши прорізаних ременів, які я надійно зав'язав. Зробивши це, я відсунув важку скляну кришку, видавив стружку на всі щілини і завершив свою роботу, акуратно прибивши дощечку, що закривала дерев'яний ящик. Потім я змусив уламки муляжу зникнути, закопавши їх під різними ящиками. Якщо хтось їх шукав, то на їх пошуки потрібен час.
  
  
  1:35. Якщо я не помиляюся, поїзд не увійде на станцію Тазі раніше за п'ять годин.
  
  
  Ще залишалося достатньо мотузки, щоб зв'язати приголомшеного солдата. Що я зробив. Йому теж заткнув рота, як і його товаришам, і до того часу, коли він прийде до тями - мабуть, не на годину - він уже не зможе бити на сполох. Я все ще стежив за тим, щоб двоє інших охоронців не послабили мотузки.
  
  
  Все було гаразд.
  
  
  Все, що мені потрібно було зробити, це додати останні штрихи до мого сценарію. Стоячи спиною до двох солдатів, я витяг з кишені паспорт Керрінгтона і поспішив до дверей, прикинувшись, що випадково впустив його. Я із задоволенням помітив, що один із молодих бірманців помітив паспорт і почав його розглядати.
  
  
  Я відімкнув двері і повернув голову до зв'язаних солдатів.
  
  
  «Спробуйте подрімати, хлопці», - порадив я їм. Ніч буде довгою. Твоя тьху може! [5]
  
  
  Повільно і обережно я відчинив важкі металеві двері. Я виглянув і виявив, що зіткнувся віч-на-віч з двома блакитними очима барвінкового кольору, що дивилися на мене з повною недовірою. Але коли вони побачили через моє плече трьох зв'язаних солдатів з кляпом у роті та лежачих на землі, у мене склалося враження, що вони ось-ось вилізуть з орбіт. Я зачинив двері і схопив її за руку, перш ніж вона з криком втекла.
  
  
  Кейт виглядала змученою, як людину, яка щойно пройшла повз привид.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XI.
  
  
  
  - Боже! Але що ти тут робиш? Я пирхнув, намагаючись не розбудити весь поїзд.
  
  
  - Які справи? Це ... ви ставите мені запитання!
  
  
  Вона спробувала відсунутись, але я міцно стиснув її. Я схопив її за підборіддя і обернув до мене обличчям.
  
  
  - Тепер ти послухай мене, - сказав я. І ви зробите те, що я вам скажу. В тому числі ?
  
  
  Маленька Кейт збунтувалася. Але я не хотів дозволяти їй відплату, хоч би заради її власної безпеки.
  
  
  Перш ніж залагодити стосунки з нею, я витяг зі свого спорядження маленький Єльський замок і повісив його на розсувні двері. Щоб відкрити замок, потрібно було б п'ять чи десять хвилин, а для мене заощаджена хвилина могла б стати шансом піти, не турбуючись. Моя робота закінчилася, я затяг Кейт між фургоном та попередньою машиною. Великі, накладені одна на одну, залізні пластини тремтіли під нашими ногами. Вітер плескав нас по обличчях, і волосся Кейт майоріло на всі боки. Вільною рукою вона розсунула локони на лобі, а іншою марно намагалася вирватися з моїх обіймів.
  
  
  Я запитав. - Ви йшли за мною. Я хочу знати, чому!
  
  
  - Мені! Слідувати за тобою? Ти жартуєш ! - вигукнула вона захеканим голосом, але, мабуть, злякалася трохи менше, ніж кілька хвилин тому.
  
  
  - Не намагайся розповідати мені казки! Якщо ви не пішли за мною, поясніть мені, що ви тут робите.
  
  
  Молода дівчина з доброї родини не вмерла всередині неї. Це вона сама гордо відповіла:
  
  
  - В якій честі ви вважаєте себе вправі ставитись до мене так ви?
  
  
  Її голос був їдким, обличчя почервоніло. Я глянув за неї в переповнений фургон. У нашому напрямі ніхто не йшов.
  
  
  - Я хочу знати, чому ти пішла за мною! – повторив я.
  
  
  – Я хвилювалася після твого… твого дискомфорту. А потім я не могла заснути. Комари зводили мене з розуму. Я підійшов до твого купе і побачив, що воно пусте. Я… Цікаво, що відбувається… Знаєш, це все ще смішно…
  
  
  «Щоб бути смішним, воно кумедно», - прокоментував я, скоріше як особистий роздум, ніж для інформації Кейт.
  
  
  Я все ще тримав її за зап'ястя, але тепер я вів її темними коридорами фургонів до паровоза. Чим більшу відстань я поставлю між собою та фургоном, тим краще.
  
  
  - Ти не сказав мені, що ти там робив, - сказала вона.
  
  
  - Шшш! Замовчи! Якщо ти не хочеш убити нас обох.
  
  
  - Вбити нас?
  
  
  - Так, моя лань! Ми не в мильній опері. Це серйозно та пов'язано з великими ризиками. Ви обов'язково маєте робити те, що я вам кажу, добре? Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося. Сподіваюся, ти мені віриш.
  
  
  Вона не відкривала рота, поки ми не сіли в її купе. Я зачинив двері й важко зітхнув. Я виграв? Питання ще не вирішено.
  
  
  – Ви щось вкрали з експонатів? Кейт спитала мене шокованим голосом. Ось чому ти передумав в останню хвилину, га?
  
  
  - Зміна настрою? Як на рахунок цього?
  
  
  - Про від'їзд у Мандалай, звичайно! Вранці ви сказали мені, що їдете з Бірми. (Вона закриває обличчя руками.) О боже… я не знаю, що й думати. Я думала... що ти був...
  
  
  Ким? - люто сказав я, ледве стримуючи роздратування. Але, до речі, як ви дізналися, що виставка перебуває у поїзді?
  
  
  - Це було написано чорним по білому в сьогоднішній ранковій газеті, тільки уявіть! Поки не доведено протилежне, я все ще вмію читати.
  
  
  - Можливо, але завжди, доки винність не буде доведена, ти не вмієш читати бірманською.
  
  
  - Якби ви поінформували себе трохи краще, ви знали б, що на другій сторінці є колонка англійською мовою. А тепер перестань ставитися до мене як до брехуна. Якщо є те, чим я не є, то це їм! Окрім того, що це означає? Я думаю. Я почуваюся перед судом присяжних. Я не зробила нічого поганого. Якщо хтось тут винен, то це ви. Ти злодій, а не я.
  
  
  - Давай, Кейт, я не злодій. Нічого не взяв із експонатів. Нарешті нічого, чого немає.
  
  
  Я закусив губу. «Обережно, Картере! Не будь надто балакучим... - сказав я собі. Я вирішив змінити свою тактику і спробувати переконати її, не роблячи жодного натяку на те, що прямо чи опосередковано стосувалося Осі.
  
  
  - Послухай мене, - сказав я. Я виглядаю так, ніби ношу навколо себе статуетки двохтисячолітньої давності чи дрібнички? Чесно кажучи? Якщо тільки я не засунув їх у ...
  
  
  Я знову закусив губу, але не для того, щоб пощадити майже невинні вуха Кейт. Я затримав подих і приклав палець до рота. У коридорі луною лунали квапливі кроки, що супроводжувалися гарячковими вибухами голосів. "Чорт забирай! Я говорю собі. Їм не знадобилося багато часу, щоб виявити горщик з трояндами. А тепер почекаємо решти. "
  
  
  Незважаючи на паспорт, який я добровільно кинув у фургоні, я зрозумів, що влада надовго не обдурить. Солдатам достатньо було поглянути на фотографію Керрінгтона, щоб зрозуміти, що власник документа і я були двома різними людьми. Фотографію було відзначено офіційною тисненою печаткою, яку не можна було відтворити за допомогою імпровізованих коштів. Якби я мав трохи більше часу переді мною, я зрештою знайшов би когось у Рангуні, щоб зробити цю роботу, і я замінив би портрет людини з КДБ своїм власним. На жаль, це і була розкіш, якої мені катастрофічно не вистачало з початку цієї місії, настав час.
  
  
  Очевидно, вони вже шукали людину, яка відповідала опису мене охоронцями. І в поїзді немає нікого краще за мене, щоб відповідати цьому опису.
  
  
  У двері різко постукали. Я подивився на Кейт збожеволілими очима. Вона була моєю єдиною надією. Без його допомоги тепер усе могло б закінчитися за лічені секунди.
  
  
  - Вітання ! - крикнув хтось ззовні. Міс… Холмс. Відкрийся, будь ласка! Контролер.
  
  
  Я знову глянув на неї, намагаючись переконати її - хоча б за висловом мого обличчя - у своїй невинності.
  
  
  Кейт відповіла сонним голосом. - Що трапилося?
  
  
  Вона роздяглася і в мить ока, потім одягла м'ятий махровий халат.
  
  
  «Це митний інспектор та диспетчер поїзда», - оголосив інший голос із коридору.
  
  
  У свою чергу чоловік почав владним кулаком бити у двері.
  
  
  - Одну секунду будь ласка! - роздратовано сказала Кейт. Я знаходжусь у ліжку!
  
  
  Вона підморгнула мені. Я кивнув у відповідь і пірнув під ліжко, де розпластався на підлозі. Якщо двоє чоловіків обшукають купе, вони, без сумніву, знайдуть мене. Але в мене не було вибору, окрім як ризикнути.
  
  
  Кейт вимкнула лампу. У маленькій кімнаті були лише тіні. Тіні, серед яких найбільш скомпрометованою була тінь Ніка Картера. У мене перехопило подих, коли я почув, як Кейт відчинила двері в темряві. Вона відкрилася на кілька дюймів, ніби захищаючи свою скромність від цікавих очей двох вечірніх відвідувачів.
  
  
  - Так? Що відбувається
  
  
  - спитала вона, перш ніж випустити одну з найпереконливіших позіхів, які я коли-небудь чув.
  
  
  - Ми хочемо оглянути купе, - заявив митник авторитетом джентльмена, який не звикли чути відповідь «ні».
  
  
  - І чому ? - Запитала Кейт, зніяковіло посміхнувшись, як мудра маленька дівчинка. Спершу ви мене розбудили, а тепер хочете обшукати мої речі! Зізнаюся, що не розумію, панове. Я завершив митні формальності у Рангуні.
  
  
  – Вибачте… незручності, – прямо випалив митник. Але диспетчер каже, що вдень ви були з британським джентльменом. Правильно чи ні?
  
  
  «Ви маєте на увазі сер… Ее… Я думаю, Фітцхью», - відповіла Кейт з майже непомітною невпевненістю. Так, я був із ним. Це забавно…
  
  
  - Чому смішно? - Запитав диспетчер, явно почуваючи себе незатишно.
  
  
  Він, мабуть, не звик будити молодих американських туристів посеред ночі.
  
  
  - Чому? – повторила Кейт. Тому що я знайшов його дивним. Він здався мені дивною людиною... з мінливим настроєм. Але він спустився в ... Як називається село одразу після Ньяунглебіна?
  
  
  - Toungoo.
  
  
  "От і все", - сказала вона, позіхнувши ще раз. Він спустився в Таунгу. Я навіть помахав їй через вікно. Але що тобі від нього потрібне?
  
  
  - Він не вийшов з поїзда, міс Холмсе! - гаркнув митний інспектор.
  
  
  - Але запевняю вас, що це так, панове! Я бачив це на власні очі. Говорю вам, я помахала йому на прощання через вікно… а потім він пішов.
  
  
  - Мій жарт. Ееє… Тобто «ні», - негайно поправив контролер. І після того, як Таунгу пішов, ви більше не бачили цієї людини?
  
  
  – Ні.
  
  
  - Дивно. Дуже дивно. Він зайшов у багажний фургон, побив солдатів та вкрав дуже дорогу китайську колекцію. Знаєте, це дуже, дуже дратує уряд Бірми.
  
  
  - Звісно, розумію, - співчуває Катя.
  
  
  «Тож тепер, – сказав митний інспектор, – його треба знайти.
  
  
  - Чудово! Кейт вигукнула, ніби вона щойно усвідомила ситуацію. Чи маю я розуміти, що ця людина, з якою я розмовляв увесь день, вкрала цінну річ? Але що ви збираєтеся робити, щоб знайти? Мій Бог ! Сподіваюся, він не озброєний! Ой! Я був зовсім приголомшений… Я, який вважав Бірму спокійною та безпечною країною…
  
  
  - Спокійна та впевнена Бірма, - вилаявся контролер. Жодної небезпеки для вас, міс. Тепер усюди у візках солдати. Велика безпека для вас, мадемуазель. Обіцяно.
  
  
  – А ви ще не знайшли? З усіма своїми солдатами!
  
  
  Я уявив її великі світлі вії, які, мабуть, майоріли зі швидкістю сто миль на годину, і її барвінкові шапки, які злякано блищали. Я був дуже, дуже щасливий з Кейт. Навіть пишаюся собою.
  
  
  – Ще ні, – визнав митник. Але незабаром це точно. Наступна станція – Тазі. Ми всюди зводимо барикади між Тазі та Мандалаю. Але тепер ми просимо відвідати ваше купе, міс Холмсе.
  
  
  - Добре. Але я, щиро кажучи, не розумію чому. Я спала кілька годин.
  
  
  Смуга бурштинового світла розлилася по підлозі. Кейт відчинила двері. Я побачив, як увійшли дві пари парусинових туфель із гумовою підошвою, увінчані двома синіми саржовими низами штанів. Я став якнайменше під ліжком, яке служило моїм укриттям. Ноги зупинилися за кілька дюймів від мого обличчя, і я почув, як на ліжку опускається фіранка. Багаж Кейт був складений переді мною. Я міг бачити блузку та спідницю, які вона кинула туди за кілька хвилин раніше, у верхній частині чарки. Якщо один із двох чиновників нахилиться, щоб обшукати сумки, я буду виявлений.
  
  
  - Що це таке ? - Запитує голос митного інспектора.
  
  
  - Мої валізи. До речі, це наводить на думку… Я забула!
  
  
  Забула це? Сказати їм, що я був там, ховався під ліжком? Я притулився спиною до перегородки і просунув руку під пояс, щоб схопити П'єра. Якби я його ввімкнув, усі у відсіку за секунди корчилися б на підлозі під дією газу. Всі мешканці, включаючи мене, якщо я не зможу піти їх з компанії досить швидко. То був ризик.
  
  
  Я почув клацання босих ніг Кейт, коли вона підійшла до мене. Дві маленькі білі руки з'явилися в моєму полі і розкрили валізу.
  
  
  Вона залишила укриття, притуливши його до ліжка, утворюючи перегородку між двома відвідувачами та мною. Справді кмітливий, маленький учень.
  
  
  «У мене є американські сигарети», - заявила вона легковажним тоном. Можливо, ви із задоволенням спробуєте їх.
  
  
  - Американський тютюн! - Сказав контролер захопленим тоном. Можливо, у вас також є е-е, леза для бритв, міс Холмс.
  
  
  Безперечно. На щастя, Кейт доводилося голити ноги, бо приблизно за дві хвилини митник і диспетчер йшли з пачкою цигарок та пачкою бритв у кишенях.
  
  
  Вона спитала. - Ти впевнений, що я тут у безпеці?
  
  
  "Повна безпека", - заспокійливо сказав диспетчер. Жодної небезпеки, міс Холмс. Чай-зоо жерсть тьху-день.
  
  
  - Так, дякую, - додає митник. Чай-зоо жерсть тьху-день.
  
  
  - Чай-зоопарк і тобі теж, - підсумувала Кейт, зачиняючи двері.
  
  
  Я залишався під ліжком, прихований кришкою валізи, поки кроки двох чиновників не зникли в коридорі. Злегка скривившись, я вибрався зі своєї дірки і встав, розтягуючи м'язи, що затекли. Кейт відступила на інший кінець купе і притулилася до перебирання. Вона подивилася на мене, як на зовсім незнайому людину.
  
  
  - Я не знаю, хто ви, - прошепотіла вона так тихо, що мені довелося докласти зусиль, щоб її почути, але ви зробили мене своїм спільником. Це зроблено. І я не можу більше до цього повертатись.
  
  
  Мій бізнес був би набагато простіше, якби я міг сказати їй, що вона щойно виконала свій обов'язок громадянина. Але, мабуть, не могло бути й мови про те, щоб сказати їй, що я хотів забрати з підробленої подушки Тоу Ван.
  
  
  - Дякую, - сказав я. Якийсь час я думав, що все скінчено, але ви страшенно добре їх обдурили.
  
  
  - Так, я маю приховані таланти. - Справжній професіонал, - посміхнулася вона. А тепер що ти збираєшся робити, Джоше? Як ви вважаєте, ви можете зійти з поїзда, щоб вас не впізнали? Ти чув ? В усі вагони розмістили солдатів. Тазі кишатиме митницею, поліцією та солдатами.
  
  
  «Кому ви це кажете! "Спільник", - сказала вона. Вона мала рацію. Я зробив усе, що міг, щоб вивести його зі свого бізнесу, і врешті-решт трапилося те, чого я боявся. Найгірше було те, що я нічого не міг з цим поробиш… Було вже пізно, все було з'їдено.
  
  
  "Послухай, Кейт, я хочу сказати тобі ще раз", - почав я, ретельно підбираючи слова, які збирався сказати.
  
  
  - Чого чого ? - Огризнулася вона з жовчю в голосі.
  
  
  Вона зробила жест, щоб затягти халат. Жест, який не мав нічого спільного з температурою.
  
  
  - Ви повинні мені повірити: у мене були вагомі причини робити те, що я зробив. І я нічого не взяв. У будь-якому випадку, нічого, що належало до Хань. Всі предмети, які були виставлені в музеї Рангуна, в цей час ще перебувають у фургоні. Абсолютно всі!
  
  
  - Так що трапилося? - спитала вона, явно бажаючи отримати пояснення, якого, на її думку, вона заслуговувала. І спочатку, що ви робили в товарному вагоні? А як щодо пов'язаних солдатів з кляпом у роті? Що це означає ?
  
  
  - Якби я тільки міг вам це пояснити, я повірив би мені. На жаль, я нічого не можу сказати. Ви повинні мені довіряти.
  
  
  - Мені здається, я вже почала?
  
  
  Це було риторичне питання, на яке не потрібно відповіді. Кейт тихенько засміялася - глузлива спроба трохи послабити напружену атмосферу.
  
  
  "Я не бачу причин зупинятися зараз", - сказала вона. Я по вуха у твоїй історії, Джош. Скажи мені, що хочеш, щоб я зробила. Тепер, коли я намацав шестерні, я міг би пройти весь шлях до кінця.
  
  
  Вона зітхнула і зробила ще одну спробу підняти настрій. Я спитав її, що вона збиралася робити, коли дістанеться Тазі.
  
  
  - У принципі, мені довелося пересісти на потяг, щоб їхати в е.. Мейктила, от і все. Там я планувала найняти машину, щоби завершити поїздку. Це близько вісімдесяти кілометрів
  
  
  Але там лише погані дороги, а це приблизно три години шляху.
  
  
  Усі дороги у Бірмі погані. Фактично, більшість із них – коров'ячі стежки. Навіть знаменита дорога в Мандалай – не справжня дорога. Це просто русло річки Іраваді.
  
  
  Я сидів на краю ліжка і намагався ретельно та методично резюмувати та аналізувати кожен елемент ситуації. Я не міг припустити жодної помилки. Нічого, абсолютно нічого, не можна залишати на випадок. Коли я закінчив, я глянув на Кейт. З напівзаплющеними очима вона виглядала змученою, на межі зриву.
  
  
  "Тоді йди спати", - порадив я їй. Відпочивай… поки що можеш.
  
  
  - Але що ти збираєшся робити? Як ти збираєшся з цього вибратися?
  
  
  - Це повністю залежить від тебе, - нарешті говорю я їй.
  
  
  Потім я пояснив їй по пунктах, повільно, не упускаючи деталей, план, який я склав. Вона уважно слухала мене, лягаючи на своє ліжко.
  
  
  - Як ви вважаєте, у вас вийде? - Я спитав її, коли закінчив.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  - Я думаю так. Але ви впевнені, що з вами нічого не станеться?
  
  
  - Важко сказати заздалегідь.
  
  
  Я глянув на годинник. Було вже 2:29. "Ще три години на сон або близько того", - сказав я собі. Я прослизнув під ліжко, притягнув до себе валізу і відкрив кришку. Мудрий запобіжний захід на випадок, якщо у митного інспектора і контролера виникне ідея повернутися.
  
  
  «На добраніч», - прошепотіла Кейт у темряві. Спи та солодких снів.
  
  
  Я заплющив очі з гіркою усмішкою. Незважаючи на нервозність, я заснув неспокійним сном.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XII.
  
  
  
  ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ. Залишилося всього три до закінчення терміну моєї візи.
  
  
  Гарчання мого живота луною відбивало трепет Мандалайського експреса. Я розплющив око. Купе було залите світлом. Я одразу подивився на годинник. Було трохи пізніше о 5:30 ранку. Менш ніж за півгодини ми досягли Тазі. Я насилу вибрався зі свого затишного куточка і потягнувся, щоб повернути свої ниючі кінцівки та напружені м'язи в робочий стан. Кейт все ще спала, притиснувши пальці до губ. Я ніжно доторкнувся до неї. Вона здригнулася і одразу розплющила очі.
  
  
  - Вітання.
  
  
  Вона позіхнула і підняла руки над головою.
  
  
  - Здрастуйте, - відповіла вона. Котра зараз година ?
  
  
  - Через п'ять із половиною. Слухай, я заберу свою валізу з іншого купе. Добре, якщо він ще там. Як тільки я повернуся, вам доведеться вийти в коридор і запитати диспетчера, скільки ми дістанемося до Тазі. ДОБРЕ ?
  
  
  - Добре, - кивнула вона. Я одразу одягаюсь.
  
  
  Моя рука вже була на дверній ручці, коли я почув, як вона за моєю спиною прошепотіла:
  
  
  - Будь обережний!
  
  
  - Ви знаєте, це мій девіз, - відповів я, повільно відчиняючи двері.
  
  
  Я висунув голову назовні. Незважаючи на твердження диспетчера, коридор був порожнім. Ні солдата, ні пістолета у полі зору. Я навшпиньки вийшов і попрямував прямо до свого купе.
  
  
  Я відчинив двері і вдерся всередину, виставивши ногу вперед. Вся моя енергія була зосереджена в цій атаці, і M14 впав на землю з металевим гуркотом. Солдат скрикнув з подиву і нахилився, щоб дістати свою зброю.
  
  
  Поганий рефлекс.
  
  
  Я вдарив його коліном у бік, через що з його легенів вийшло все повітря, бо він упав навкарачки і, незважаючи на всі його зусилля, не зміг відновитися в класичному положенні двоногих, як ми. Хатемі в ребрах, за яким я стежив тильною стороною кулака, називаючи пан-де-дзі-лу-ки, поперек його горла, і він звалився на край сидіння. Його обличчя поступово потемніло до потворного пурпурового відтінку, коли він корчився, схопившись за груди обома руками. Він справді був не в гарній формі. Але, думаючи, що він, мабуть, терпляче чекав на мене з середини ночі, я вирішив винагородити його за його наполегливість, залишивши йому незабутній спогад.
  
  
  Я сказав йому про своє захоплення, надіславши йому вістря черевика посередині чола. Якби я націлився на адамове яблуко, безперечно, сім'я молодого солдата отримала невелику записку зі співчуттями разом із чеком на витрати на похорон. Але я не збирався вбивати цю дитину.
  
  
  Відчуваючи, що він приголомшений, я залишив його там.
  
  
  Його голова була закинута під кутом, що з анатомічного погляду, безперечно, було феноменом. Він зовсім онімів і, мабуть, залишиться таким до пізнього ранку, а може, навіть до полудня.
  
  
  Я взяв свій багаж і пішов так само тихо, як і прийшов. Коли я повернувся до купе Кейт, ніхто мене не помітив. У моїй валізі, звичайно, нічого компрометуючого не було. Він був обладнаний подвійним дном, але, судячи з ваги, з ним ніхто не порався.
  
  
  "Ви трохи захекалися", - зазначила Кейт, коли я штовхнув назад і замкнув двері.
  
  
  – Я завжди перед сніданком роблю зарядку. Це те, що тримає мене в тій чудовій формі, якою ви мене знаєте.
  
  
  Моя відповідь була абсолютно однозначною.
  
  
  "Я піду до контролера", - просто сказала Кейт.
  
  
  Вона повернулася менш як за п'ять хвилин. Очікування здавалося мені нескінченним. Мені не треба було нагадувати йому про зачинення дверей. Вона здавалася настороже, як і я.
  
  
  "Він сказав 6:10", - оголосила вона. Все буде добре?
  
  
  - Буде необхідно. Ви знаєте, це буде доволі неспокійна експедиція. Ви впевнені, що все ще готові? Я абсолютно не хочу залучати вас до історії, про яку ви потім можете пошкодувати. Ти вільна. Я не намагаюся змусити тебе щось робити.
  
  
  - Я сказала так. Я не передумаю. Ви вдаєте, що невинні, припустимо, я вирішила вам повірити. Це так просто.
  
  
  Насправді, це було не так просто, але я їй не сказав. Я не бачив сенсу турбувати її без потреби. Я глянув на годинник. Настав час було йти.
  
  
  - Добре. Наступного разу, міс Холмсе! - сказав я тоном, який хотів зробити веселим.
  
  
  Кейт нерухомо стояла переді мною, високо піднявши лоба, з такою увагою, від якої вона виглядала водночас пустотливою і зловісною. Я розсунула світле пасмо і поцілував її у вічі, потім у губи.
  
  
  «Бережи себе», - прошепотіла вона.
  
  
  - Обіцяю.
  
  
  - На дерев'яному чи залізному хресті? - Запитала вона, змушуючи себе сміятися.
  
  
  - Клянусь!
  
  
  Я залишив йому свою валізу і повернувся до дверей. Вона не рушила з місця. Перед від'їздом я глянув на неї востаннє. Її очі опустилися, вона дивилася на кінчики нігтів. Незважаючи на стан напруги, на його губах з'явилася невелика крива посмішка. Я відчинив двері і переконався, що коридор, як і раніше, порожній. Я пройшов ним і ввійшов у туалет на іншому кінці вагона. На щастя, у вагоні все ще спали, і нікому не спало на думку зайняти її. Я зачинив двері. Крізь отвір я бачив, як прокручуються шпали і періодично випльовуються рейки. До депо Тазі було не більше п'ятнадцяти хвилин, але поїзд не почав сповільнювати хід.
  
  
  Я опустив вікно, але мій жест не мав нічого спільного з нездоровим запахом, що панував у туалеті. Я заліз на брудну полицю і сів на виступ, мої руки міцно трималися за віконну раму, мої коліна притиснулися до грудей. Блідо-зелена лінія горизонту витончено коливалася перед моїми очима. Де-не-де золоті звивини буддійського храму відкидали атласне сяйво під блідим ранковим ранковим сонцем. Вдалині кукарекає півень. Пелена туману нависла над землею. Я почував себе «найкращим спогадом про Тазі», що розвертається перед моїми очима в Technicolor.
  
  
  - Тазі! Тазі! - голос диспетчера наче крикнув через двері.
  
  
  Поступово поїзд почав втрачати швидкість. Я знову глянув на краєвид. «Так, Картер, ти вибрав цю роботу. Ніхто вас не примушував. "
  
  
  Я виліз, напружений, як пружина, і стрибнув. Небо і земля закружляли в запаморочливому вихорі.
  
  
  Впав на гравійну смугу. Я не намагався чинити опір титанічному імпульсу, який змушував мене котитися і підстрибувати в невеликому яру, паралельному трасі. Я чув, як за мною з ревом пролітає решта поїзда. Земля затремтіла, і на мене впав град каміння. Одна з них закінчила поле по моїй спині. Інший ударив мене в ногу, а третій зачепив мою голову і відскочив від ліктя. Потім поступово все стихло: шум, лавини та струс землі.
  
  
  Я лежав так, поки шум поїзда не перетворився на розсіяний гомін вдалині.
  
  
  З кущів долинало щебетання співочої птиці та трелі. Серйозна чубата пташка насолоджувала мої барабанні перетинки. Смачний шепіт життя. Я підняв голову, а потім, як міг, підвівся і озирнувся круговим поглядом. Я підвівся, злегка хитаючись, відчуваючи, що мої ноги ось-ось підігнуться під моєю вагою. Я помацав себе. За винятком кількох подряпин та синців, я був явно цілий у робочому стані. Нема переломів. Внутрішніх поразок також немає. Звичайно, сильно струснувся, але я бувало й гірше.
  
  
  Я озирнулася, намагаючись знайти свій шлях. Що було зовсім очевидно.
  
  
  Куди б я не подивився, я зустрічав практично непрохідні джунглі. У кишені піджака у мене була докладна карта місцевості, але доки я не вирушу в дорогу, вона мала бути вивчена. Мій годинник і мікрофільм, що міститься в них, схоже, не постраждали від шоку. Я обтрусився, як міг, потім розгорнув карту і зробив крок у зарості. Якщо карта була правильною, я мушу зрештою знайти дорогу - або щось, що називається дорогою, - просунувшись трохи більше милі по джунглях.
  
  
  Я пробирався крізь вологу рослинність. Моє обличчя хльостало гілками, я обережно йшов, стежачи за своїми ногами, намагаючись не порушити спокій будь-якого з двох дюжин видів отруйних змій, що мешкають у бірманських джунглях. Але гра коштувала свічок. Я напевно випередив того, що моя пустотлива уява охрестила мосьє X.
  
  
  Хоча він був у поїзді, я випив за нього тост, як у музеї Рангуна. Рангун... Я був всього за триста миль звідси, і мені здавалося, що це півсвіту. Але зараз не час для філософських роздумів. Мені потрібно було знайти маршрут, який на карті описаний як «важлива дорога» і яка, слідуючи звивистою стежкою, починалася від Тазі, злегка розвивалася на північний захід, щоб обійти Мейктиле, а потім перетинала річку Іраваді, щоб з'єднатися із загубленим селом.
  
  
  Я робив це з усім своїм прагненням. Я знайшов друге дихання, і тепер думка про те, щоб вибратися з Бірми – фактично про втечу – надала мені достатньо енергії, щоб рухатися вперед через цей тропічний ліс, який, здавалося, робив усе, щоб поглинути мене. Я плутався у виноградних лозах, які обвивали мої ноги, як великі волокнисті змії. Я спотикався і ковзав на гнилих пнях, що покривали землю. І, звичайно ж, був страх перед отруйними зміями, які могли з'явитися будь-якої миті. Додайте до цього, що я справді не з нагоди одягнувся.
  
  
  Було вже далеко за 7 години ранку, коли підлісок став місцями рідшати. Ранковий туман розвіявся, і я почув вдалині дзвін храмових дзвонів. Я не став занадто поспішати, побоюючись зіткнутися віч-на-віч з одним з блокпостів, споруджених солдатами. Запах трави, просоченої росою, наповнював повітря і здавався мені найтоншим ароматом творіння. Віз із волами проїхав з вереском осей.
  
  
  Я казав собі. – «Ах! якби все могло бути так само спокійно, безтурботно, як ця ідилічна сцена!
  
  
  Я обережно вийшов із величезної маси зелені. Поступово джунглі поступилися місцем полю, вкритому чагарниками, а потім і колючими кущами. Тепер я добре бачив дорогу - крихітну щілину в гущавині тропічного лісу. Я присідаю, щоб вивчити карту. Коли я йшов на північ, мені довелося вийти на другу дорогу, паралельну сполученню із залізничною гілкою. Тут Кейт мала мене чекати. Згідно з планом, який я склав, вона мала орендувати машину в Тазі і поїхати до Мейктила, забираючи мене в процесі. Потім ми поїхали в Пеган, де я сподівався найняти інший автомобіль, який доставить мене в Бангладеш. Тому що мені не дозволили б повернутися до Рангуна. В мене практично не було шансів пройти митницю в аеропорту Мінгаладон. Висновок був очевидний: мені потрібно було перетнути автономну територію Китаю, близько двохсот п'ятдесяти кілометрів пересіченої та майже незвіданої місцевості, щоб дістатися до прикордонного поста Палетва. Але, опинившись у Бангладеш, я нарешті зможу глибоко зітхнути та подивитися на всі ці випробування як на стару історію, як на спогад.
  
  
  Я вийшов на дорогу і повернув праворуч. Мій Rolex був оснащений компасом, і я знав, що прямую приблизно на північ. Я йшов по краю курної дороги, щоб при необхідності зуміти швидко сховатися.
  
  
  Але на обрії не було й тіні військових машин. Влада могла подати у відставку. Можливо, вони визнали, що я вислизнув від них, і просто перепросили китайців. Ідея, звичайно, була обнадійливою, але цілком гіпотетичною, і про те, щоб послабити мою пильність, не могло бути й мови. Я все ще був у Бірмі, а не у Нью-Йорку.
  
  
  Сонце продовжувало свій шлях у безхмарному небі. Час від часу я чув звуки бірманського гонгу вдалині. Я сказав собі. - "Поки що Кейт тут!" Інакше я був у поганій ситуації. Я вважав за краще не думати про це. Вона зайшла так далеко, то навіщо хвилюватися без потреби? Хвилин сорок я рухався вперед швидким кроком, незважаючи на те, що сонце почало світити. Я не зустрів жодного джипа чи віза з волами.
  
  
  "Вона буде там", - твердив я собі. Вона мене не підведе. Вона знає, що це залежить від неї. "
  
  
  Приблизно через дві години після того, як я стрибнув з поїзда, я опинився в межах видимості перехрестя. У міру висихання пил, що прилип до мого обличчя від поту, утворював кірку, схожу на шкіру крокодила. Мій брудний одяг був мокрим і пахнув потім. Я б кого завгодно налякав. Окрім Кейт. Вона була там! Сидячи на задньому сидінні напівзруйнованого джип-салону, вона дивилася на дорогу, на якій я мав з'явитися. Коли наші погляди зустрілися, вона вискочила з машини і побігла до мене.
  
  
  – А! ось ти де ! - Вигукнула вона. Я вже почала турбуватися про це. Я більше не знала, чи варто ще сподіватися.
  
  
  Я запитав - У вас є вода?
  
  
  У горлі було сухо і хрустіло, як старий пергамент. Моє тіло явно зазнало зневоднення.
  
  
  "Так, ми взяли банку", - відповіла Кейт.
  
  
  - Ми?
  
  
  - У Сан і я. Це водій, який я знайшов у Тазі. Він погоджується привести нас до Пеган.
  
  
  Вона схопила мене за руку і повела до позашляховика. Я впав на заднє сидіння і почав говорити два слова каністрі з водою, навіть не чекаючи, поки Кейт перестане мені пояснювати, що це дистильована вода і ніякого ризику немає. Після цього вона розповіла мені неймовірним потоком слів про всі труднощі, з якими вона зіткнулася при пошуку людини з машиною і, більше того, при пошуку того, хто б погодився бути водієм.
  
  
  - Чи готові йти? - Запитав У Сан.
  
  
  Він повернувся, і я побачив юнака років тридцяти з густими бровами. Одне його око було сліпого молочно-білого кольору. Незважаючи на широку усмішку, ця особливість робила його досить зловісним.
  
  
  "Hoke ket", - кивнув я.
  
  
  - Ах Лунг Каунг Па так, - відповів він. Ми зараз їдемо? Хокей?
  
  
  - Хокей! Кейт повторила, сміючись.
  
  
  Вона притулилася до мене, зовсім безтурботно, наче забула про події минулої ночі. Ця різка зміна стосунку не викликала в мене невдоволення.
  
  
  Я сперся на спинку сидіння, душа моя спокійна. У Сан поїхав.
  
  
  Я запитав Кейт про подробиці того, що сталося після того, як вона зійшла з поїзда до Тазі.
  
  
  - Ви мені повірите, якщо хочете, але це було навіть гірше, ніж ви собі уявляли. Скрізь позашляховики, озброєні солдати, митники. На щастя, я знайшов митного інспектора – знаєте, того, якому я давав сигарети, – і він допоміг мені пройти перевірки, пропустивши кілька кроків. Мій багаж не відчиняли.
  
  
  Вона подивилася за сидіння, у бік скрині, де були складені наші речі.
  
  
  - Нам пощастило, вони не відкрили вашу валізу, - сказала вона.
  
  
  - Удача?
  
  
  Або я неправильно зрозумів її зауваження, або вона все ще думала, що щось вкрав з колекції.
  
  
  - Ти чудово розумієш, про що я, - відповіла вона, махнувши рукою у повітрі, щоб показати мені, що це не так.
  
  
  - О ні, чесно кажучи, ні! У ньому немає нічого, крім мого одягу. Очевидно, їм могло здатися дивним, що ви ходили в гардеробі Джулса.
  
  
  "Ну, - сказала вона з сміхом, - вони нічого не обшукували, і це ж головне, правда?"
  
  
  - Ти все ще приймаєш мене за злочинця, га?
  
  
  - Точно ні. Те, що я ставлю питання про твою валізу, не означає ...
  
  
  - Добре, Кейт, давай кинемо це.
  
  
  Ви тут, і для мене це найголовніше.
  
  
  - Дякую. Знаєш, продовжувала вона швидко, уникаючи дивитись на мене, знайти когось, у кого є машина в оренду в Тазі, було нелегко. Усі вони катаються на возах, запряжених поні! Клянусь! Щоб знайти У Сан, мені знадобилося чотири різні місця.
  
  
  Я перевів погляд на водія. Тримаючи обидві руки на кермі, він дивився прямо перед собою.
  
  
  - Він говорить англійською ? - Запитала я, знижуючи тон.
  
  
  "Тільки", - відповіла Кейт, не уникнувши мого стурбованого погляду. Достатньо, щоб обійтися. Можна поговорити. (Вона зупинилася на мить і несміливо посміхнулася.) Ви раді бачити мене?
  
  
  "Більше, ніж ви думаєте", - відповів я.
  
  
  І я не перебільшував.
  
  
  - Я теж щаслива, - зізналася вона, кладучи голову мені на плече. Але я говорю, я говорю, і я навіть не спитав, як у вас все пройшло.
  
  
  – Я тут, так? Все минулося. Потім я просто гуляла трохи більше, ніж планувала у своєму розкладі.
  
  
  Я простягнув руку і поплескав у Сана по плечу. Я зустрів його одноокий погляд у дзеркало заднього виду, ставлячи мені запитання.
  
  
  Я запитав. - Як ти думаєш, скільки часу нам знадобиться, щоб дістатися Пагана?
  
  
  - Я дуже погано розумію англійську.
  
  
  Я повторив своє питання бірманською, що миттєво викликало в мене широку усмішку з емальованими зубами.
  
  
  «Можливо, о сьомій годині», - відповів він спочатку уривчастою англійською, а потім своєю рідною мовою.
  
  
  Сан мав гарний погляд на ретро.
  
  
  - Дякую.
  
  
  Коли він відвернувся, я сів на сидіння і спробував розслабитися. Як говорить старе прислів'я, терпіння - це, без сумніву, чеснота, але я не міг розслабитися. Я відчував, що на мене напали мурахи. По дорозі я побачив дим, що здіймався над бамбуковими огорожами, що приховували невеликі поселення корінних жителів. Але тубільці цікавили мене не так сильно, як їхнє ополчення. Мене непокоїла повна відсутність демонстрації з боку сил безпеки. Кожен поворот дороги приносив страх перед блокадою поліції чи загоном бірманської армії. Кейт упіймала мій тривожний погляд, і я відчув, як вона напружилася на своєму місці. Його колишня скромна манера поведінки розчинилася у теплих парах тропічного повітря.
  
  
  "Ви досі не сказали мені, що робити, коли дістанетеся до Пеган", - запитала вона.
  
  
  - Я подивлюся, чи зможу я переконати Сан взяти мене через кордон через пагорби.
  
  
  - До Індії?
  
  
  - Ні, в Бангладеш. Це трохи ближче. Думаю спробувати щастя, пройшовши кут під назвою Палетва.
  
  
  "Я дійсно хотіла б зрозуміти, що все це таке", - сказала Кейт з великим кривим, злегка роздратованим зітханням. Ви кажете, що невинні, але продовжуєте тікати. Знаєш, я не помилилася, коли згадала про чемодан. Але повірте, ви не можете бігти до кінця своїх днів.
  
  
  - Ти занадто багато дивишся телевізор, - сказав я йому, змушуючи себе сміятися. Я взагалі не збираюся тікати все своє життя. Мені просто треба виїхати з Бірми, от і все.
  
  
  - Це все ? - Вигукнула вона, нахиливши голову і скоса дивлячись на мене. Звичайно, містере Морлі, вас зрозуміти мені не під силу. Не думаю, що колись зрозумію тебе.
  
  
  Приблизно о 15:30 ми побачили каламутні коричневі води Іраваді. Пеган розкинувся через широку повільну річку посеред пустельної рівнини, яка гігантською смугою простяглася через центральну Бірму. Джунглі та рисові поля Тазі та Мейктила були далеко. Наскільки вистачало очей, тут усе було випаленою землею.
  
  
  Занедбані храми та білі пагоди становили фантастичне ціле. Близько п'яти тисяч пам'ятників і руїн покривали плоский простір, як шматки перевернутої шахівниці, створюючи нереальну, похмуру та позачасову атмосферу.
  
  
  Тільки У Сан здавався абсолютно несприйнятливим до грандіозного характеру видовища. Він повільно рушив звивистою дорогою, що вела до річки. Вузькі рибальські човни безперервно курсували між двома берегами Іраваді.
  
  
  "У мене мурашки по шкірі", - прошепотіла Кейт благоговійним тоном людини, що входить у священне місце. Я бачив сотні світлин, гравюр, ілюстрацій. Але коли це перед тобою насправді!
  
  
  Я не можу не поставити питання, як це було дев'ятсот років тому, коли Анаурата правив цією імперією.
  
  
  Вона почала хитати головою, охоплена таким хвилюванням, що не могла говорити далі.
  
  
  - Так, кажу, і 1287 року прибув Хубілай-хан. Він пограбував столицю, і це все, що залишилося.
  
  
  - Але всі ці занедбані руїни не мертві, - продовжила Кейт, відновивши свою промову. У них така багата історія.
  
  
  Я всередині посміхаюся. Я хотів зберегти образ, який вона дала мені зараз, проживаючи свої враження через кожну пору своєї шкіри, відкриваючи мені без обмежень її чарівність та здивування. Деякий час ми дивилися на руїни, потім я повернувся до нашого водія та запитував його:
  
  
  - Що тепер, Сан?
  
  
  "Пересічемо річку на поромі", - сказав він, вказуючи на пристань, ледве видиму з того місця, де ми були.
  
  
  - Після цього ?
  
  
  Він знизав плечима, глянув на мене своїми молочними очима і сказав:
  
  
  - Не знаю. У Pagan є два місця, де можна зупинитися, але ніхто не каже мені, куди піти.
  
  
  - У тебе щось було заплановано, Кейт?
  
  
  - Що ти маєш на увазі ?
  
  
  - Спати, є і т. д. Я не знаю, ти маєш провести тут п'ять тижнів, хіба ти не домовилася?
  
  
  - Ні, я думала, що подбаю про це, коли приїду. - Подивимося, що скаже гід, - недбало сказала вона, залазячи до сумки. Вона оголосила, прогорнувши сторінки свого керівництва, є дві можливості. Великий сучасний готель із кондиціонерами у всіх кімнатах. Це називається ... про боже ... Тирип'яча, - запинаючись, пробурмотіла вона, заплутавшись у мові.
  
  
  - Це важливо ?
  
  
  Вона знову порадилася зі своїм провідником.
  
  
  - Двадцять чотири спальні.
  
  
  - Та інші ?
  
  
  - Інший – готель типу «ліжко та сніданок» UBA, набагато менш сучасний… і набагато дешевше.
  
  
  І, мабуть, набагато безпечніша і анонімніша, кажу я собі, перш ніж сказати:
  
  
  - Мені дуже подобається пробувати будиночок. Тобі личить ?
  
  
  - Абсолютно. Усі мене влаштовує.
  
  
  - Житло? - Запитав У Сан.
  
  
  - Їдь у будиночок.
  
  
  Ми взяли дві окремі спальні. У Сан наполіг на тому, щоб спати у своїй машині.
  
  
  Кейт та я були єдиними туристами на обліку. Але цього було недостатньо, щоб почуватися цілком впевнено. Мені все ще важко було дихати вільно. Однак малоймовірно, що військові зайдуть так далеко в пошуках людини, яка «пограбувала» вантажний фургон. Ніщо не могло дозволити їм подумати, що злочинець пішов у Пеган. Загалом село складалося з ринку, школи та плетеного бамбукового житла приблизно трьох тисяч корінних жителів. Крім того, на тлі одноманітності пейзажу виділялися лише руїни та новий готель. Знамениті руїни - деякі оточені ступами, вкритими маленькими золотими квадратами, інші майже нестерпно білими на вигляд, - оздоблювали річкову петлю завдовжки близько двадцяти п'яти кілометрів. Кейт запропонувала глянути на пам'ятники, поки було ще ясно. Я був готовий до візиту, тому що це дало мені можливість поговорити з Саном. Від керуючого будинком я дізнався, що можна орендувати лише два джипи і що вони ніколи не виїжджають із безпосередньої близькості від Пагана. У Сан уже приїхав із Тазі, і я покладався на свою силу переконання, щоб переконати його відвезти мене до кордону.
  
  
  Він висадив нас перед пагодою Швезі-гон, весь фасад якої був покритий сусальним золотом. Кейт ледь утрималася на ногах, коли вона прослизнула всередину, залишивши мене наодинці з водієм.
  
  
  - Я хотів би поїхати до Палетви, - почав я з бірманського, щоб уникнути двозначності під час обговорення.
  
  
  - Це далеко. І дороги дуже погані. Поїздка буде непростою.
  
  
  – Я готовий заплатити вам відповідно.
  
  
  Його очі були прикуті до землі, він почав дряпати пісок кінчиками босих ніг.
  
  
  – Скільки ви заплатите? - нарешті питає він англійською.
  
  
  – Скажи свою ціну.
  
  
  Він зробив. Для західного туриста це було, як і раніше, дуже доступно.
  
  
  Я сказав. - Чи будуть проблеми з пошуком бензину?
  
  
  - НЕ занадто. У мене... як сказати? ... зайві баки у машині.
  
  
  - Добре, У Сан. Сторгувалися. Ми їдемо завтра вранці. Це
  
  
  нам підходить?
  
  
  - Хокей, - заявив він.
  
  
  І ми закінчили на цьому.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIII.
  
  
  
  ДЕНЬ П'ЯТИЙ. Ще два до закінчення терміну моєї візи.
  
  
  Я знову опинився перед тарілкою качиних яєць та липкого рису.
  
  
  Перебуваючи в їдальні з ліжком та сніданком, я шукав спосіб попрощатися з Кейт. Я хотів сказати їй, як я вдячний за те, що вона для мене зробила. Вона пішла на ризик, вона щосили намагалася допомогти мені, і я не збирався її забувати. Я також хотів подякувати їй за те, що вона довірилася мені, який, крім двох або трьох інтимних моментів, був для неї просто чужим.
  
  
  Я глянув на годинник. Вже о 7:30 Сан сказав мені, що добиратися до кордону займе два дні, і я хотів поїхати не пізніше 8 ранку.
  
  
  Я наливав собі другу чашку кави, коли почулися стрімкі кроки. Задихаючись, з краплями поту на лобі, Сан раптом увірвався в кімнату. Він поклав обидві руки на стіл і одним оком глянув на мене напруженим, стурбованим поглядом.
  
  
  - Її там нема! - пробурмотів він, ледь-ледь гарячково складаючи ці кілька слів.
  
  
  - Що означає, що її тут немає? - Сказав я, схоплюючись. Ви маєте на увазі, що міс Холмс немає в її кімнаті?
  
  
  Він кивнув і показав пальцем у бік невеликих перегородок, що служили спальнями.
  
  
  "Я ... я постукав у двері", - зумів вимовити він. Вона не відповіла, тому я увійшов і… а там було пусто.
  
  
  - Мабуть, вона вийшла подихати свіжим повітрям, я не знаю, я...
  
  
  Я намагався заспокоїти його та заспокоїти себе одночасно. Проте я пішов за ним. Ми пройшли через щось подібне до вітальні, обставленої ротангом, потім через великий коридор, обмежений такими ж дверима. У Кейт було відкрито. Я відштовхнув її і пішов у спальню, У Сан за мною по п'ятах.
  
  
  Мені взагалі не сподобалось шоу.
  
  
  Спальня була перевернута вгору дном, і безладдя явно не був через неуважність Кейт. Ліжко було пролито на підлогу, металеві ящики комода були висунуті, а речі Кейт були розкидані по всій кімнаті. Єдине вікно, що виходило на задню частину будівлі, було відчинене навстіж. Коли я побачив, що москітна сітка зірвана, я зрозумів, що Кейт не вийшла на свіже повітря чи ранкову прогулянку.
  
  
  “За мною стежили! Це була моя перша думка.
  
  
  Я не міг у це повірити. Як могла людина, яку я ніколи не бачив, так мене збентежити?
  
  
  Я запитав Сан. - Чи була кімната у такому стані, коли ви увійшли?
  
  
  - Так. Точно.
  
  
  Я обійшов кімнату, досліджуючи катастрофу у всіх її деталях, відчайдушно бажаючи знайти логічне пояснення такому плутанину. Але коли я побачив, як аркуш паперу тріпоче на протягу нагорі комода, то трохи оптимізму, яке в мене залишилося, миттєво зникло. Я хапаю його двома пальцями. Фраза була написана помадою:
  
  
  ХРАМ МАНАХА ВІН ЗБРОЄНИЙ.
  
  
  Я повернувся до У Сану.
  
  
  - Ви заправилися?
  
  
  - Так, - відповів він, гарячково трясучи шефа. Біда?
  
  
  У мене не було причин брехати йому.
  
  
  "Виглядає добре", - сказала я, проклинаючи себе за те, що втягнув Кейт у свій бізнес.
  
  
  Те, чого я боявся з самого початку, щойно сталося. Якщо я не помиляюся, ситуація була дуже смішною: Кейт була викрадена бойовиком, який тримав її в полоні, поки я не обміняю мікрофільм на її життя. Ким би він не був, той, хто холоднокровно усунув Пой Чу і Вай Цанга, не вагаючись ні секунди вбив утретє, якби я не доставив йому задоволення.
  
  
  - Чи не могли б ви знайти храм Манахи?
  
  
  У Сан замислився на мить, потім кивнув головою.
  
  
  - Тепер ідемо?
  
  
  - Так, і швидко!
  
  
  Я пішов за ним до позашляховика. Вільгельміна була там, у своєму гнізді. Якщо знаменитий містер Ікс змусить мене це зробити, я був готовий повідомити його про це.
  
  
  Погода стояла спекотна і суха. Смертельний спокій панував над Пеган. У Сан сів за кермо, а я стрибнув у машину. Мій план, в який я вірив, протикався як старий друшляк.
  
  
  Я був на шляху до конфронтації, яку завжди хотів уникнути. Але жереб був кинутий. На кону стояло життя Кейт, і я був готовий зробити все, що в моїх силах, щоб витягнути його звідти.
  
  
  "Сподіваюся, ще не пізно! - повторював я про себе, поки ми їхали пустельною курною дорогою. У Сан стрімко мчав до храму, і незабаром село зникло в хмарі пилу. Як він міг слідувати за мною? Я не розумів. У Рангуні, добре, але після того, коли я зістрибнув з поїзда біля Тазі, в будь-якому випадку його план був розрахований з неймовірною точністю, йому вдалося приєднатися до мене без труднощів, а тим більше видалити Кейт із ще меншими труднощами. Я сказав їй, що експедиція буде неспокійною. але Бог знає, що я цього не очікував.
  
  
  У Сан звернув з ґрунтової дороги і поїхав невеликою доріжкою, вкритою рослинністю, яка вела до центру рисового поля. Це була єдина зелена пляма посеред безплідної рівнини. На горизонті маячив храм Манахи. З його численними поверхами, складеними один на одного, він виглядав як гігантська кімната, оздоблена біло-золотими стінами. Посаджений у центрі невисокої пустелі, він також нагадував цитадель з балконами, баштами, вузькими та глухими сходами та лабіринтами.
  
  
  Джип перетнув порожнє рисове поле. У Сан поступово зменшив швидкість, потім загальмував і зупинився за сотню ярдів від входу в покинуте святилище. Я обережно вийшов з машини і, використовуючи її як щит, сів поруч із колесом, щоб окинути поглядом пам'ятник, вікна якого в кам'яних рамах змусили мене подумати про сліпі очі, що дивляться на мене. Біля входу стояли мовчазні та уважні два священні гіпсові та цегляні лева.
  
  
  Я прошепотів Сану. - Розташуйся і не показуйся!
  
  
  Секундою пізніше він приєднався до мене в укритті джип-салону. Принаймні він не ставив запитань і без вагань виконував мої інструкції. Я уважно оглянув храм і вирішив ризикнути. Не кажучи більше ні слова, я рвонув уперед і помчав відкритою місцевістю до левів.
  
  
  Моя мета досягнута, я зупинився, щоб знову поглянути на отвори, помітні на передній частині храму. На мить мені здалося, що я бачу відображення ранкового сонця на стовбурі револьвера. Але ні, то була просто ілюзія. Єдиним металевим блиском було старе золоте листя, яке все ще прилипало до веж і балюстрадам занедбаного храму.
  
  
  І все-таки він мав бути десь там. Я кричав:
  
  
  - Кейт, Кейт! де ти?
  
  
  Зрештою мій суперник міг не бачити і не чути джип. Можливо, він чекав на мене, не підозрюючи, що я вже приїхав. Мені не терпілося закрити цю угоду. Але, поки я не побачив, як я зможу її врятувати, я навряд чи збирався рухатися вперед.
  
  
  Отоді я побачив сліди від шин.
  
  
  Вони увійшли прямо у вхід до храму, а потім знову вийшли у бік Пегана. Не виходячи з притулку, який надали мені леви, я нахилився, щоб краще їх розглянути. Мені вдалося розрізнити характеристики шин.
  
  
  Дещо схиляючись, я зигзагами побіг до джипа. Я обійшов його і кинувся під прикриття його пом'ятих простирадлом. Побіжного погляду на сліди, залишені шинами У Сана, було достатньо, щоб я зрозумів, що це ті самі сліди, що виходили з храму.
  
  
  Не роздумуючи більше, я поклав Вільгельміне руку на рукоять.
  
  
  «Якби це було так, містере Картер, я б утримався від такої нерозсудливості», - порадив мені У Сан англійською, так само витонченою, як нікельована обробка його Hi-Standard Snub Barrel Sentinel.
  
  
  Це був 357 Magnum, і Вільгельмін був повністю виключений.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  "Ви виглядаєте трохи враженим для мене, містере Картер", - сказав У Сан, дивлячись на мене мертвим оком, не моргнувши віком.
  
  
  Його вказівний палець зігнувся над спусковою скобою, він направив свій 357 Magnum на рівень грудей.
  
  
  "Давайте просто скажемо, що я вражений, У Сан, і залишимо це там", - бадьоро відповів я, відступаючи убік, щоб сонце не потрапляло мені в очі.
  
  
  У Сан негайно реагує. Його вказівний палець ковзнув по спусковій скобі і натиснув на спусковий гачок. Трохи різкий рух, і він вистрілить, я не сумнівався у цьому ні на мить.
  
  
  "Не робіть цього знову, містере Картер", - попередив він з усмішкою. Це змушує мене нервувати і коли я нервуюся, я можу робити справді неприємні речі.
  
  
  Я не говорю ні слова. Вся моя увага була зосереджена на його зброї.
  
  
  - Чудова зброя, чи не так? - Запитав він мене з усмішкою. Зроблено в Америці, якщо чесно. Чудово ефективно, особливо на такій відстані.
  
  
  - Де Кейт?
  
  
  - Міс Холмс? (Швидко клацнувши здоровим оком, він глянув на скроню.) Вона в безпеці. Отже, якщо ви хочете знову побачити її - тобто живу - вам доведеться передати мені мікрофільм, містере Картер. Це так просто.
  
  
  На мою думку, все було набагато складніше, але я не був у настрої вступати з ним у риторичну гру. Отже, це був той ублюдок, який стежив за мною з того часу, як я ступив на землю Гонконгу. Неймовірно! Крім того, громадянин Бірми...
  
  
  - Отже, містере Картер? – відрізав він. Цей мікрофільм?
  
  
  Він так хотів отримати список, що забув Вільгельміну, наполовину витягнуту з моєї кобури. Я притис руки до тіла, сподіваючись, що він ненадовго відвернеться.
  
  
  "У мене його немає", - відповів я, глянувши на нього таким же холодним і безстрашним поглядом, як і він.
  
  
  - Ти брешеш.
  
  
  - На жаль немає. Я залишив його у сторожці. Зрозуміло, в безпечному місці.
  
  
  «Все, що мені потрібно зробити, це натиснути на курок, містере Картер, і я матиму можливість обшукати вас на дозвіллі». Якщо я дізнаюся після того, що ти не збрехав, мені буде соромно, але особливо тобі. Тому що, звісно, повертатися буде пізно. Тож давайте спробуємо залагодити це, поважаючи інтереси всіх. Мікроїльмо, будь ласка!
  
  
  - А як щодо Кейт? - Запитав я, намагаючись виграти час, щоб знайти спосіб з цим впоратися.
  
  
  - Я сказав вам, що вона жива. Не хвилюйся, ти знову побачиш її.
  
  
  - Я хочу переконатися, що вона здоровіша, ніж По Чу і Вай Цанг.
  
  
  У Сан не відповів.
  
  
  - То ти хочеш мікрофільм? Я закінчив тим, що безглуздо порушив труну тиші.
  
  
  "Так, містере Картер, і я починаю втрачати терпіння", - відповів він. Де він ? Якщо ви не волієте отримати кулю як відправну точку.
  
  
  Я заперечливо похитав головою.
  
  
  - Ні, цей день здається надто добрим, щоб стати свідком жахливого кровопролиття.
  
  
  Він не здригнувся, задоволений тим, що тримав мене. Легкий ривок його вказівного пальця на спусковому гачку, і я отримаю кулю в середині моїх грудей. Ідея мене зовсім не приваблювала.
  
  
  - Якщо я вам віддам фільм, ви пообіцяєте мені сказати, де Кейт?
  
  
  - Обіцяю.
  
  
  "Що ж, у тебе є перевага", - продовжив я, нахиляючись, щоб торкнутися п'яти мого лівого черевика. Я пояснив, що він порожнистий, на той випадок, коли він трохи нервує.
  
  
  Я вдав, що ледве знімаю взуття. У Сан стояв наді мною. Її обличчя було маскою, у якій було ніяких емоцій.
  
  
  Замість того, щоб зняти взуття, я різко кинув жменю пилюки йому в обличчя. На мить втративши зір, Сан зрефлексував, щоб спустити курок. Постріл люто пролунав. Я пірнув, щоб спробувати схопити Сана і вивести його з рівноваги. Але швидко, як кішка, він ухилився, і я відкотився вбік, щоб піти з його лінії вогню. Я встав з іншого боку позашляховика. Лунає другий постріл. Рікошет кулі підняв невелику хмару пилу у футі від мене. Я кинув ще одну жменю землі і заліз під седан.
  
  
  Я бачив ноги. На ньому були туфлі, на відміну від того, що я бачив його напередодні босоніж. Я подумки подякував йому за те, що він не подумав про те, щоб вкрасти у мене Вільгельміну і витягти її з кобури. Але коли я підняв її у бік опонента, потріскані шкіряні туфлі та колготки з гармошки випарувалися.
  
  
  Я повернувся між коліс джипа і подивився у бік храму. Коли я побачив бірманця, він сидів навпочіпки за гіпсовим левом. Він знову вистрілив. Якщо він не буде обережним, він прострелить шини на своїй машині. Але я не мав ні часу, ні бажання нагадувати йому про це.
  
  
  Як тільки я почув постріл У Сана, я поєднав виїмку та приціл Вільгельміни. Потім я натиснув на курок. Лев втратив вухо, і Сан хотів залишитися за цим притулком. Його 357 продовжував викидати смертельний вогонь.
  
  
  Мені вдалося випустити другу кулю, перш ніж він встиг пірнути всередину храму. Я кинувся вперед, сподіваючись дістатися до статуї, перш ніж У Сан продемонструє свої снайперські навички. Я бачив іскру пістолета, навіть бачив невелику віддачу під час пострілу. Я пірнув за лева. Занадто пізно. Я відчув, як гаряче залізо торкнулося мого плеча. Мені здалося, що куля пройшла через мій рукав наскрізь і вийшла з іншого боку. Розпластаний за левом, я був поза досяжністю його зброї.
  
  
  Рукав моєї сорочки, яка раніше була синього кольору, став малиновим із вражаючою швидкістю. Я перестав рвати його, поки не побачив пошкодження, завдані великокаліберним снарядом. Кривава рана була дуже неприємною. Трицепс був проколотий. Я відчував, як з кожною секундою моя рука неміла все більше. Мені потрібно було терміново зупинити кровотечу, якщо я збирався продовжувати переслідувати Сан і мати хоч якийсь шанс врятувати Кейт.
  
  
  Я почав з того, що перев'язав рану рукавом сорочки. Потім я розстебнув свій тонкий пояс зі шкіри алігатора і зробив імпровізований джгут, обмотавши їм руку. Потім я засунув за пояс кулькову ручку. Повернувши ручку в один бік, я затягнув джгут. Коли я повернув його, дозволив крові циркулювати. Якщо я не забуду послаблювати його кожні десять хвилин або близько того, зі мною все буде гаразд. Оскільки я був амбідекстром – я досить постраждав під час вправи, щоб досягти цього результату – не мало значення, яка з моїх двох рук була поранена. Вільгельміна діяла у моїй лівій руці так само ефективно, як і у правій.
  
  
  У Сан давно зник у храмі. Я оглянув напівтемряву ганку, заповнений розсіяними тінями. Не бачачи ні нікелювання магнуму 357, ні білого ока його власника, я мав тільки одне рішення: увійти до храму і знайти У Сана до того, як він сам знайде Кейт.
  
  
  Для цього довелося вийти у відкритий ґрунт. Якщо бірманець все ще ховався у коридорі, я не мав шансів. Я підняв біля своїх ніг камінь розміром з кулак, сунув свій Люгер у праву руку і шпурнув його на ганок зруйнованого святилища. Я чув, як приглушена луна його падіння розносилася по склепінням. Якщо У Сан чекав мене по той бік дверей, у нього було набагато більше холоднокровності, ніж я думав. Він не стріляв.
  
  
  Я побіг уперед.
  
  
  Це було дуже просто. І вкрай ризиковано.
  
  
  Я був правий. У Сана та його страшної зброї більше не було на ганку. Я перетнув площу, як гоночна машина. Пролунав постріл, коли я дістався до укриття з історичного каміння.
  
  
  Моя рана горіла, наче паяльником прикладали до шкіри. Я на мить відпустив джгут і, затамувавши подих, спробував звикнути до тьмяного світла. Внутрішнє оздоблення храму складалося із вузьких кам'яних проходів. Над покритою пилом землею сиділо безліч Будд, що сиділи на тронах у нішах, вирізаних із товстих кам'яних стін. Одна з глиняних статуй, що сиділа зі схрещеними ногами, була нещодавно перефарбована. Будда, яку вона представляла, мала червоні губи і вугільно-чорні очі. Здавалося, він спостерігає за мною, поки я вагаюся, гадаючи, в який коридор я піду. Але оскільки він не міг наважитися надати мені конкретну пропозицію, я мав зробити свій вибір самостійно. Я повернув праворуч і обережно пішов, притулившись спиною до стіни, у супроводі моєї незамінної Вільгельміни.
  
  
  У пам'ятнику дев'ятисотлітньої давнини було безліч укриттів. Будь-якої миті я очікував побачити, як У Сан повідомить мені новини у вигляді залпу зі своєї артилерії. Але він не показав ні свого пустотливого ока, ні вістря пістолета, і я продовжував свій рух, поки не досяг підніжжя кам'яних сходів, що ведуть на верхній рівень.
  
  
  Щаблі були нерівними. Деякі з них були зношені, інші небезпечно нахилилися під моєю вагою та погрожували впасти. Стояти було неможливо, начебто сходи будували для дітей. Піднявши очі, я помітив, що павутиння розсунуто. У Сан, мабуть, був там кілька хвилин раніше. Не знаючи, що знайти вгорі сходи, я продовжував підніматися з особливою обережністю.
  
  
  Раптом переді мною з'явився сонячний промінь. Він просочувався через невелике напівкругле віконце збоку будівлі
  
  
  Він дозволив мені побачити сліди У Сана, чітко надруковані на товстому килимі пилу, що покривав сходи. Я пішов за ними, Люгер був на кінці моєї руки, як смолоскип, що вказував шлях.
  
  
  У цей момент бірманець видав себе. Я піднімався сходами, щоб наздогнати його, коли почув відлуння шуму. Я піднявся нагору сходами і, нахилившись, щоб мене не було видно, побачив, як низ штанів зникає в повороті під прямим кутом. Тепер, коли я був упевнений, що в нього немає Кейт в руках, я дерся за ним по п'ятах, задихаючись, по вузькому курному коридору. Незабаром я натрапив на інші сходи, такі вже вузькі й хиткі, як перші.
  
  
  Тьмяне, але добре розсіяне світло замінило темряву першого рівня. Досягши вершини цих сходів, я побачив, що третій поверх оточений виступаючими терасами. Камінь, здавалося, вибухнув за шість дюймів від мене. Осліплююча хмара пилу та гострі осколки каменю пролетіли по повітрю, коли куля У Сана залишила тавро на стіні стародавнього пам'ятника.
  
  
  Я стрибнув назад до укриття на сходах, відчайдушно шукаючи будь-який знак, який дозволив би мені визначити місцезнаходження мого супротивника та нейтралізувати його. Якби ряд балконів був безперервним, він міг би обійти храм і взяти мене ззаду.
  
  
  Я знову зупинився, настав час послабити джгут. Рана все ще кровоточила, але набагато менш рясно. Я зачекав п'ятнадцять-двадцять секунд, перш ніж затягнути ремінь кульковою ручкою. Витерши закривавлені руки об штани, щоб Вільгельміна не вислизнула, я поповз на терасу.
  
  
  Її залило біле світло. За кам'яною балюстрадою тяглася величезна пустельна рівнина, усіяна безліччю руїн і кількома рідкісними рисовими полями. «Іраваді» утворила на горизонті тонку звивисту коричневу стрічку.
  
  
  Я глянув праворуч, потім ліворуч, шукаючи сліди Сана. Молода людина не ризикувала. Балкон виглядав абсолютно порожнім. Тут вітер забрав пилюку, і кроки не залишили слідів. Я побіг сховатися за великою колоною, переконавшись, що Сан не має там. Я закричав:
  
  
  - У Сан! Пропоную угоду. Я хочу лише дівчину. Скажи мені де вона, і я віддам тобі мікрофільм.
  
  
  - Брехень! - крикнув він бірманською.
  
  
  - Просто скажи, де вона, - повторив я, і твій фільм!
  
  
  Я не міг його бачити, і якби я був певен, що він не збирався раптово з'явитися посеред тераси, щоб його вбили.
  
  
  Він не відповів.
  
  
  Птах з таким же червоним, як мій рукав, оперенням приземлився на перила. Я бачив, як вона розправила своє хвостове пір'я, як картковий гравець, що розглядав свою колоду. Потім він відновив свій політ, коли в повітрі люто просвистіла куля. Я крутнувся як дзига, коли спустив курок.
  
  
  У результаті мій 9mm Lüger не підвів.
  
  
  Hi-Standard Sentinel радісно закружляв, вислизнувши з руки власника. Я вийшов зі свого укриття, вказуючи Вільгельміною на людину, яка переслідувала мене з того часу, як я прибув до Азії.
  
  
  Я сказав. - Я дуже віддаю перевагу такому розподілу ролей. Але найбільше мені хотілося б, щоб ви сказали мені, де Кейт.
  
  
  - У Бірмі.
  
  
  Лаконічно, але зрозуміло. Він не сказав жодного слова.
  
  
  Я підійшов до Сана і схопив його за руку, щоб витягти з вузького проходу. Його зуби оголилися. Його однооке око, прикуте до мене, змусило мене відчути себе мікробом, що дивиться в гігантське око вченого через крихітний кінець мікроскопа. Раптом це око звернулося до рогу стіни. Інстинктивно я простежив його поглядом. Я, мабуть, повернув голову максимум на секунду. Але У Сан умів використати можливості. Особливо коли це він їх спровокував.
  
  
  Так само швидко, як мій учитель карате, він схопив мене за талію, спрямувавши дуло Вільгельміни на землю. Моя ліва нога вийшла вперед, але У Сан засвоїв урок. Він депортував мене, не відпускаючи моє зап'ястя, і відповів закритим ударом, який змусив мене вивести мене з рівноваги, якщо я не хотів бачити, як мої очі котяться по підлозі тераси, як пара мармурових кульок. Я знову спробував завдати удару ногою вперед, але він пірнув, і це я впіймав його п'ятою собі за руку.
  
  
  Біль був такий, що мені здавалося, ніби мої нерви різали бензопилою. Незважаючи на енергію, з якою я чіплявся за Вільгельміну, інстинктивно послабив хватку. Люгер упав до моїх ніг, і, зрозуміло, я не мав часу підняти його. Бірманець кинувся на мене, піднявши обидві руки. Переворот, парірування, переворот, парад. Двічі поспіль мені важко вдавалося відвести його кулак, спочатку в нижню частину живота, потім в горло.
  
  
  "Ми вже зараз", - зловтішно посміхнувся він.
  
  
  Він трохи повернувся на п'яті і вдарив мене ногою в спину.
  
  
  Повернувшись убік, я ухилився, як міг, підставивши йому внутрішню частину своєї лівої руки. Цього було замало, щоб його заспокоїти. За менший час, ніж треба сказати, правий удар пішов уперед. Я парирував, зчепивши обидві руки разом. Але його п'ята вдарилася об моє зап'ястя, і я відступив, стиснувши зуби. Мій джгут ослаб. З моєї рани потекла невелика канавка крові. Біль ставав нестерпним, і, якщо я не перейду в наступ швидко, я знав, що скоро буду позбавлений можливості користуватися обома руками.
  
  
  З енергією розпачу я спробував узяти гору. Я підстрибнув, притиснувши внутрішню частину стопи до кінчика його підборіддя. Гарний момент для мене. Його голова закинулася, і він відступив на дюжину кроків. Він не усвідомлював, що підійшов дуже близько, небезпечно близько до поручнів внутрішнього дворика. Він люто похитав головою, мабуть, намагаючись відновити рівновагу. Я не збирався давати йому час, щоби повернути собі перевагу. Я кинувся вперед, піднявши руки над головою, і вдарив його ногою по скроні. Він побачив, що наближається toi rio cha ki, але не зміг вивернутися і впав на перила, як незграбний боксер на мотузках рингу.
  
  
  Бічний удар у сонячне сплетення склав його навпіл. Він притис руки до живота, і блідість його обличчя змінилася хворим зеленим відтінком. Пізніше він повертав весь свій сніданок на підлогу у внутрішньому дворику. Я тримав його за горло обома руками. Намагаючись забути біль і кров, яка продовжувала текти по моїй руці, я закричав:
  
  
  - Де Кейт?
  
  
  Збожеволівши від люті, я трусив його туди-сюди, ударяючи його об кам'яну стіну.
  
  
  У Сан глянув на мене. Його нижня щелепа являла собою не більше ніж грудку м'якої опухлої плоті пурпурового кольору, що переливається. Його коліно відштовхнулося з такою силою та швидкістю, що я не міг цього уникнути.
  
  
  Це було те, що можна назвати ударом нижче за пояс у всіх сенсах цього слова.
  
  
  Я відпустив петлю, що стискала його горло, відскочив назад і, незважаючи на всі зусилля, які я докладав, щоб витримати палкий біль, не міг витримати. Мені здавалося, що мої легкі порожні, а нижня частина живота виразно понівечена. Все ще зігнувшись навпіл, я позадкував назад. Тераса завагалася навколо мене. У вихорі я побачив Вільгельміну там, де її впустив. Я похитнувся до неї, але ступня Сан потрапила мені в поперек. Лежачи на грубому камені, я відчайдушно потягся до своєї зброї.
  
  
  Але Вільгельміна була ще надто далеко, а У Сан вже був наді мною.
  
  
  Повернувши зап'ястя, я змусив Хьюго опинитися у моїй здоровій руці. Здивований блиск ока У Сана відбився в блискучому гострому лезі мого кинджала. Він кинувся на пістолет, коли я розвернувся на спині. Стилет повільно проник у молочну оболонку його мертвого ока.
  
  
  У Сан видав рев від тваринного болю. Його несамовитий крик, здавалося, не хотів припинятися, як крик піднятої тривоги. Він спробував вирватися з моїх обіймів. Рукоять ножа вібрувала над його щокою, ніби він був пожвавлений власним життям. Я витягнув Х'юго з його слизького місця. У Сан закричав ще голосніше, засліплений, думаючи тільки про жахливий біль, який пожирав липку, криваву масу його невпізнанного обличчя.
  
  
  Я встав, ноги все ще тремтіли. У рефлексі виживання я схопився за вільний кінець ременя і затис його зубами. Затятим поштовхом мені вдалося стиснути його і зупинити кровотечу. Мене трясло, паморочилося в голові, мої ватяні ноги ледве підтримували мене. У Сан відсахнувся переді мною, його рука притулилася до слизової діри, яка раніше була його оком.
  
  
  - Де вона ? - повторив я, важко дихаючи.
  
  
  У відповідь він поклав руку на манжети своїх штанів, просочених кров'ю, блювотою та драглистими уламками. Уламок стали відбивав різке світло ранкового сонця. У Сан напав на мене як божевільний. У руці він мав ніж для капусти розміром майже з лезо коси, яким він широко розмахував.
  
  
  Бокове усунення, і я побачив, як він ішов попереду мене своїми слідами. Х'юго вдарив його в спину між лопаток. Він похитнувся, тримаючи стиснуту руку за спиною, ще не послаблюючи хватку ножа з гострим лезом, яке він тримав в іншій руці.
  
  
  «Напевно, єдиний у країні, хто не має проблем із бритвами», - сказав я собі.
  
  
  Без тіні вагання я приклав долоню до Хьюго, який встромився до упору в спину бірманця. У Сан досяг кінця тераси. Він тримався обома руками за кам'яну балюстраду. Він пхнув з люттю дикого коня, відмовляючись відпускати ніж, незважаючи на потік крові, що тече через його бавовняну сорочку.
  
  
  «Це кінець, старий», - сказав я, взявши Хьюго і схопивши подергивающуюся ногу, яку я штовхнув уперед.
  
  
  Він навіть не скрикнув.
  
  
  Я глянув через парапет. Вигнуте тіло У Сана лежало біля підніжжя святині.
  
  
  Я притулився до поруччя, щоб віддихатися і прочистити свідомість. Спочатку джгут. Я знову вдягнув край сорочки на рану і затягнув ремінь ручкою. Потім узяв Вільгельміну і поклав її назад у кобуру. За день вона наситилася справою. Нарешті, я ретельно вимив Х'юго і засунув його в замшеву валізу.
  
  
  А як щодо його пістолета?
  
  
  Я повернувся до сходів. Я ще не закінчив. Спершу мені потрібно було знайти Кейт. Тоді нам доведеться позбавитися тіла бірманця, перш ніж повернутися в Пеган.
  
  
  "Все свого часу. Метод, говорю я собі. Почнемо з пістолета."
  
  
  Але «Вартова» більше не було там, де він упав.
  
  
  Пістолет не пропадає сам собою. Нахилившись, я розгріб кам'яну підлогу біля входу в коридор. Я не хотів залишати жодних слідів, які б дозволили відвідувачу побачити, що в храмі Манаха сталася бійка.
  
  
  Нарешті складна частина закінчилася, чи не так?
  
  
  Помилка.
  
  
  Найскладніше ще залишалося зробити.
  
  
  Тому що в результаті я знайшов 357 Magnum of U San. Але зовсім не на курній підлозі коридору. Він був у одній руці. Рука, вказівний палець якої ніжно, але твердо погладжує спусковий гачок. Після руки була рука, а потім - струнке і дуже привабливе тіло.
  
  
  - У вас був дуже неспокійний ранок, містере Нік Картер.
  
  
  – Дуже. І я не думаю, що все скінчено… Міс Кейт Холмс.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIV.
  
  
  
  - Здивований?
  
  
  Це слово вона вже використовувала, коли раптово зіштовхнулася зі мною у їдальні Strand.
  
  
  Вона додала. - Це було непогано, доки тривало, чи не так?
  
  
  - Не погано ! «Він трохи слабенький», - сказав я, переводячи погляд з пістолета на її блакитні очі. Але в мене завжди був сумнів: очі. Було щось, що мене турбувало у твоїх очах. Сьогодні я розумію чому.
  
  
  - Що трапилося?
  
  
  - Надто холодні, надто нещадні для маленької студентки-археолога.
  
  
  – Ви не повірите, але я була справжнім студентом-археологом.
  
  
  - Ви були ?
  
  
  – Раніше… Раніше я розумів, що історія минулого набагато менш важлива, ніж історія сьогодення і, насамперед, ніж історія майбутнього. Захоплююче майбутнє, набагато менш далеке, ніж думає більшість людей. Єдине, про що я жалкую, це те, що побудова цього майбутнього неминуче пов'язана з насильством.
  
  
  Я відступив на залиту сонцем терасу і засунув палець за спину.
  
  
  - Скажи це своєму хлопцю, який щойно зробив рішучий крок.
  
  
  «Він віддав своє життя за Справу, – безтурботно сказала Кейт.
  
  
  Вона йшла повільно, не поспішаючи, і приєдналася до мене біля балюстради, що виходила на руїни Пагана, закривавлені руїни, серед яких лежало висихане тіло Сана.
  
  
  - А що це за причина, Кейт?
  
  
  "Свобода пригнобленим у всьому світі", - відповіла вона звуком робота.
  
  
  Вона гордо підвела голову, і в її погляді промайнув синій блиск зарозумілості.
  
  
  - Вам промили мізки, слово честі!
  
  
  - Тобі б це сподобалося, га? Анітрохи. Ліберал прагне допомогти пригнобленим змусити замовкнути свою провину. Революціонер знає, що він є невід'ємною частиною пригніченого класу.
  
  
  - Світова революція – це ваша справа?
  
  
  – Тепер вистачить, Нік. Хочу мікрофільм.
  
  
  - Чого ви взяли, що він у мене?
  
  
  Вона відкинула голову і зневажливо засміялася мені в обличчя. Сміх, який я ніколи не чув у його вустах. Мені здавалося, що це виходить із її глибокої частини, до якої в мене ніколи не було доступу. Він був твердий і холодний, як її очі, сухий, як її стиснуті губки. Кейт тільки-но зняла маску, яку носила з дня нашої зустрічі. Молода жінка, на яку я дивився зараз, була чудовим симулятором.
  
  
  - Руки вгору! - похмуро наказала вона. Вона схопилася за спусковий гачок, і я підняв руки над головою. Тепер візьмемо пістолет двома пальцями. Два пальці, я правильно сказала! Не три чи чотири, Нік! Я не маю сумніву ні секунди, щоб вистрілити. Я робив це раніше, тому не змушуйте мене починати заново. Ви добре зрозуміли? Ви берете пістолет двома пальцями та кидаєте його на землю! Ясно?
  
  
  - Цілком зрозуміло.
  
  
  Я зробив саме те, що вона сказала. Я знав, що вона може вистрілити мені в живіт тяжкою кулею. Вільгельміна з металевим тріском упала на каміння. Я знову підняв руки, сподіваючись, що, попри все, вона не помітить форми замшевого футляра, що вимальовується під легкою тканиною моєї сорочки.
  
  
  - А тепер мікрофільм, Нік.
  
  
  - Це твоє, - говорю я. Зрештою, ви це заслужили. Я знайшов тебе піднесеним. Ваш бос неодмінно прикріпить медаль до ваших сміливих і в той же час красивих грудей.
  
  
  Я прокляв її, але ще більше прокляв себе за те, що потрапив у пастку чарів, за те, що по дурості їй повірив. Я отримав урок, безцінний урок, який я ніколи не забуду… якщо я виберусь з Пегана живим… якщо Кейт 357 Magnum не покладе край моєї блискучої кар'єри.
  
  
  "У мене немає боса", - заперечила вона. Я на службі у людей.
  
  
  - Які люди? Вони частина твого народу, ті, хто вбив По Чу та хлопця на підводних крилах… Вай Цанга?
  
  
  - По Чу зрадив Справу. Але я не маю відношення до цієї історії. Хтось інший виконував цю роботу м'ясника. У принципі виключати його не варто. Планувалося повернути його до ...
  
  
  Вона раптом замовкла і відвернулася.
  
  
  - До Пекіна?
  
  
  - Мені потрібний список, Нік. Це єдине, що має значення. Я знаю, що його немає ні в твоїй валізі, ні в подвійному дні.
  
  
  – Ти перевірила?
  
  
  - Очевидно! - відповіла вона все більш сердитим голосом. Ви вважаєте мене за ідіота?
  
  
  - Ой! ні, звичайно ні! – щиро сказав я. Але дозвольте мені ще раз поставити вам кілька запитань. Зроби мені ласку, Кейт. Це все, що я прошу вас. Я вже казав вам: Ваш список. Я знаю, як визнати поразку. Я просто хочу знати ...
  
  
  - ... Хто вбив Вай Цанга? вона закінчила.
  
  
  - Так.
  
  
  - Я не могла дозволити йому порушити моє прикриття. Я не мав іншого вибору.
  
  
  - А ви були у музеї в Рангуні?
  
  
  - Так. Я прибула тоді, коли задзвонив сигнал тривоги.
  
  
  - Я так і думав. Але чому ви не доручили аташе з культури обшукати предмети? Ви знали, що список був захований там.
  
  
  - Про це ми дізналися лише після злому. Але питання закінчилися, Нік. Додам тільки, що мені доручено вбити двох зайців одним пострілом.
  
  
  Першим кроком було повернути список, а другим, за логікою, усунути шпигуна.
  
  
  "Ще два питання, і все буде скінчено", - пообіцяв я йому. У Сан, спершу.
  
  
  - Місцевий контакт, солдат для Діла, - повторювала вона як папуга, повторюючи слово в слово мову партії.
  
  
  Кейт Холмс так казала? Я бачив, як вона твердить у мене на очах, безжальна і байдужа, як машина. Я не міг повірити, що вона могла так сильно змінитись.
  
  
  - Але ради бога, Катю! як вони могли змусити вас проковтнути все це?
  
  
  - Боже кохання тут ні до чого.
  
  
  Я підвищив голос, намагаючись якось торкнутися її, знайти хворе місце.
  
  
  - Але що вони з тобою зробили?
  
  
  Це вона, містер Ікс, якого я намагався ідентифікувати з самого початку, і чиї маневри мені ніколи не вдавалося вирахувати! Я не міг змусити себе повірити у це.
  
  
  "Ніхто нічого не зробив зі мною", - сказала вона металевим голосом, черствим, позбавленим будь-яких емоцій. Але, якщо вам так цікаво, все почалося три роки тому, коли я була на міжнародній археологічній конференції в Стокгольмі. Якщо ви дійсно хочете знати, чому така мила дівчина, як я, - якщо використовувати слова, дорогі сексистам і шовіністичним чоловікам - тоді, якщо ви дійсно хочете знати, чому я вплуталася в такий незвичайний спосіб дій, відповідь буде надзвичайно простою. Людина, яка була мені особливо дорога, вбита, холодно застрелена, вбита...
  
  
  -… представниками влади? - спитав я зі скрипучим сміхом.
  
  
  - Чоловіками, які просто не знають, наскільки вони пригнічені.
  
  
  "Це те, про що всі нарікають, Кейт", - сказав я, все ще не відмовляючись від думки з нею сперечатися. Принаймні я. Мені щиро шкода, Кейт, ти можеш мені повірити.
  
  
  - Не турбуйтесь, містере Картер. Якщо є щось у світі, що мені зовсім не потрібно, то це плече, на якому можна поплакати. І ось, востаннє, де мікрофільм.
  
  
  - Добре. І дякую за відповіді, якби не за спогади.
  
  
  - Мікрофільм!
  
  
  - Ну ось... Це у мене в туфлі. У підлогою підборах. Цю ідею мені підказав старий фільм про Джеймса Бонда.
  
  
  Я зігнувся навпіл, щоб зняти одну з моїх мокасинів. У мене не було під рукою піску, щоб кинути йому у вічі. Тож я просто зняв туфлю.
  
  
  - Кидай! – наказала Кейт.
  
  
  Я відпустив мокасин.
  
  
  - Стукни його до мене ногою.
  
  
  – із задоволенням відповів я.
  
  
  Я зробив рух ногою, але зовсім не те, що вона чекала. Притиснувши коліно до грудей, я штовхнув його по горизонталі. Палець Кейт стиснув спусковий гачок, і я почув, як снаряд пролетів за кілька дюймів від мого вуха зі звуком бджоли. Моя нога відштовхнулася вдруге, щоб ударити її по передпліччю.
  
  
  Тож її також навчили деяким азам карате. Мене це зовсім не здивувало. Правду кажучи, мене турбували не її знання бойових мистецтв, а її потужний пістолет. Вона вистрілила вдруге, не замислюючись.
  
  
  Безрезультатно. Заклинило автомат.
  
  
  Цим я, безсумнівно, завдячую своєму люгеру Вільгельмін, коли одна з її куль потрапила в цей пістолет менше півгодини тому. Замість того, щоб кинути пістолет, Кейт розвернулась і попрямувала до сходів наприкінці вузького проходу. Я вдягнув черевик, узяв Вільгельміну і пішов за нею.
  
  
  Коли я перетинав кордон між терасою і невеликим критим проходом, мені здавалося, що я занурююсь у темряву. Я швидко дістався до вершини сходів, де луною відгукнувся звук бігу Кейт. Якщо вона сяде в джип раніше за мене, у мене не буде шансу уникнути покарання. Я вже міг бачити сценарій, що розвертається перед моїми очима, наче я був там: Кейт застрибнула в джип і кинулася в Пеган. Кейт пояснила владі, що я винен у крадіжці у поїзді. Кейт розповідала б, що я вбив громадянина Соціалістичної Республіки Бірма та намагався вбити її теж.
  
  
  Я не міг дозволити їй це зробити.
  
  
  Це була вона, містере Ікс, мій супротивник, мій конкурент, мій ворог. Я був унизу перших сходів, я перетнув головний коридор, пройшовши всі зупинки, і кинувся вниз по другіх сходах. Клацання підошв Кейт луною віддалося під склепіннями, посилюючи резонанс. Я втік кам'яними сходами і вийшов на другий поверх.
  
  
  Три статуї Будди дивилися на мене похмурими очима. Я кладу вказівний палець на спусковий гачок Вільгельміни, готовий дати ще раз шанс проявити себе. Я повільно йшов товстим килимом пилу, охопленим невловимою тишею. Не було й мови про те, щоб кинутися до джипа, доки я не помічу Кейт. Вона могла сховатися будь-де, чекаючи, поки я пройду, щоб вистрілити мені в спину смертельною кулею, який рознесе мій хребет.
  
  
  хребетний. Я повернув голову якраз вчасно, щоб побачити падаючого з п'єдесталу величезної скелі Будди з розмальованими губами. Одним стрибком я уникнув падіння глиняного колосу, що розлетівся на три частини. У ніші, яку він займав кілька хвилин тому, виблискували два зловісні вогники: нікельований пістолет і погляд блакитного айсберга.
  
  
  У ніші луною відгукнувся комп'ютерний голос, позбавлений емоцій, незбагненний для розуму.
  
  
  - Тут закінчується дорога до Бірми, елітний вбивця N3.
  
  
  Кейт вистрілила і не потрапила в ціль.
  
  
  Я помстився і потрапив у саму точку.
  
  
  
  
  
  
  ПІСЛЯМОВА
  
  
  
  ДЕНЬ СЬОМИЙ. Дакка, місто тисячі мечетей.
  
  
  Палетва, Кокс-Базар. Читтагонг та Дакка, столиця Бангладеш. Як і передбачала Кейт Холмс, на цьому закінчилася дорога до Бірми. У мене був номер у готелі Intercontinental з гарячою та холодною водою, кондиціонером та всіма західними зручностями, які можна собі дозволити за певну плату. Абсолютно новий шар рубцевої тканини покрив ушкодження від кулі, отриманої в Пеган. Моя рука була обернена бездоганною пов'язкою. У мене на спині був чистий одяг, а в ямці на грудях – біль, який, безперечно, не пройде довго. Це не було ні органічним, ні фізіологічним, ні патологічним. Але якби я не натиснув на курок...
  
  
  «У посольство США», - сказав я водієві, який чекав біля готелю з рикшею, так само бездоганно бездоганною, як і його вільні білі штани, кірта та мусульманський головний убір.
  
  
  Я не мав настрою вступати в дискусії про торговця килимами. Як тільки він оголосив нагороду, я кивнув і сів у машину.
  
  
  Ми їхали серед возів та велосипедистів, старанно уникаючи кварталів з фанерними хатинами, населеними голодуючими ізгоями. Мої кишені були сповнені рупій і цього болю в грудях. Ми пройшли вулицями, заповненими кіосками і торговцями, що сиділи пліч-о-пліч на підборах і витирали свої прилавки ганчіркою зі справжнього пір'я. Коричневі діти в лахмітті бігали по рикші і кричали:
  
  
  - Бакшиш! Бакшиш!
  
  
  Повітря було просякнуте арахісом, каррі та голодом.
  
  
  Я їхав на джипі Сана, щоб поїхати в Бангладеш. Я підкупив прикордонників у Палетві. Перетин горбів території Чинс тривав два дні, запланованих У Саном, по жахливих дорогах, коли вони не були повністю неіснуючими.
  
  
  Ні ніщо, ні ніхто не змогли переконати мене в тому, що Кейт не піддавалася маніпуляціям, що їй не одягли тюбетейку. Ніхто не змусив би мене повірити, що вона увійшла до їхнього посольства в Стокгольмі з усміхненими очима та мудрістю Великого рульового в роті.
  
  
  - Сахіб хоче, щоб я зачекав? - Запитав водій, коли ми під'їхали до посольства.
  
  
  - Дякую. Може, піду додому.
  
  
  - Ходити? Небезпечно. Багато хто просить грошей.
  
  
  Я не відповів. Він зімкнув спітнілу долоню над рупіями і пішов, знизавши плечима. Я кивнув черговому, що стояв на варті біля воріт, увійшов на територію і пішов довгою гравійною доріжкою, що вела до східців посольства.
  
  
  Мікрофільм мав полетіти ввечері того ж дня у дипломатичній сумці посла. Девід Хоук особисто зустріне його в аеропорту. Щодо мене, то моє повернення до Вашингтона було заплановано за два дні. Коло було замкнуте до однієї деталі.
  
  
  Біля дверей мене зустрів особистий секретар посла, строгий юнак, одягнений у такий самий строгий смугастий костюм. Я не став би говорити, що він уособлював нову хвилю кар'єрних дипломатів, але він був зовсім незначний.
  
  
  -Як почуваєте себе сьогодні, містере Картер? - спитав він мене, очевидно, більш стурбований повагою до зручностей, ніж знання реалій мого стану здоров'я.
  
  
  "Втомився", - відповів я, хоча моя втома була скоріше моральною, ніж фізичною. Чи готовий пристрій для читання мікрофішів?
  
  
  - Сюди будь ласка.
  
  
  Я перетнув хол позаду нього, а потім ряд коридорів, кожен більш бюрократизований, ніж інший. Машинки, що пишуть, люто тріщали. Телефонували телефони. Рев кондиціонера змусив усю атмосферу завібрувати.
  
  
  - Яка активність, яка активність! – прокоментував я.
  
  
  - Так, це було завжди було таким і завжди буде.
  
  
  Зрештою він відчиняє двері в кінці коридору. Крихітна кімната була порожня, якщо не брати до уваги стільця і дерев'яного столу з встановленим зчитувачем.
  
  
  «Я тут, якщо я тобі знадоблюсь», - сказав мій слуга, відступаючи вбік, щоб мене впустити. Ви знаєте, як керувати цією машиною?
  
  
  "Думаю, я з цим впораюся", - кивнув я.
  
  
  Коли він зачинив двері, я сів перед столом, зняв годинник і відкрутив корпус із нержавіючої сталі. Я гарячково вийняв мікрофільм і знову зібрав корпус.
  
  
  Через п'ять хвилин усе прояснилося. Докази були перед моїми очима, абсолютно незаперечні. Китайський текст не представляв труднощів у перекладі:
  
  
  Холмс Кетрін також відомий як Холліс, Керолайн і Карлтон, Хелен. Народилася 1951 року в місті Кеноша, штат Вісконсін, США. Остання відома адреса: 608 East 84 Street, New York City. Додатково: навчання драматичного мистецтва (три роки у Народному театрі), навчання археології, метеорологи (два роки). Відмінно поводиться з вогнепальною зброєю, гарна у бойових мистецтвах. Вільно каже: китайська, російська, німецька...
  
  
  Я не міг не думати про Сема Спейда, вигаданого героя, створеного Дешіеллом Хемметом, у якого одного разу була така фраза: «Я не люблю, коли мене вважають за недоумка. "
  
  
  Біль у грудях вже почав проходити. Насправді, я цього більше не відчував.
  
  
  
  
  Примітки.
  
  
  
  [1] Агентство на службі у президента США. АХ означає сокиру.
  
  
  [2] Директор АХ.
  
  
  [3] Вісімнадцять доларів Гонконгу коштують близько трьох доларів США.
  
  
  [4] Асоціація молодих християнських жінок: християнська асоціація молодих жінок.
  
  
  [5] До побачення.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Фанатики Аль Асада
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  Мінометна атака на БІЛИЙ ДІМ!
  
  
  ПРЕЗИДЕНТ І ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ УБИТИ!
  
  
  СПІКЕР БІЛОГО БУДИНКУ ВИКРАДЕНИЙ!
  
  
  Чотирьохдюймові заголовки кричали з перших смуг. Був лише один спосіб врятувати американську демократію – знайти спікера палати до того, як божевільні терористи здійснять свою останню загрозу.
  
  
  Слід жаху вів у Нью-Йорк. Десь на Манхеттені ховався «Лев» – Аль Асад – ім'я групи фанатиків, які думали, що вони мають божественну місію: терор, вбивства та міжнародний шантаж.
  
  
  То була робота для однієї людини. Але навіть коли Кіллмайстер знайшов їх, будь-який невірний крок означав би миттєву смерть наступного президента Сполучених Штатів!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Глава перша
  
  
  Розділ другий
  
  
  Розділ третій
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Розділ десятий
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Фанатики Аль Асада
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  Глава перша
  
  
  
  
  
  Середа. 15:46
  
  
  
  
  Запах у кімнаті був антисептичним, лікарняною чистотою. Стіни були блідо-зеленими, як простирадла і як халат лікаря, і як і я.
  
  
  Він лежав на вузькому лікарняному ліжку з хромованими трубками з боків, щоб пацієнти не впали з ліжка. Тільки цей пацієнт не випадав, бо був прив'язаний. Один широкий перетинчастий ремінь був на грудях та руках, інший – на стегнах. Третій зв'язав ікри. Все, що він міг рухати, це його голова та очі, які були засклені, зіниці розширені. Ремінці справді були не потрібні. Він помирав, незважаючи на внутрішньовенне вливання плазми у його вени.
  
  
  То був молодик не старший за двадцять п'ять, смаглявий і міцно складений.
  
  
  Лікар відійшов від ліжка і похитав головою.
  
  
  "Я не можу дати йому більше, не вбивши його", - похмуро сказав він. "Він і так досить далеко зайшов".
  
  
  «Давайте скористаємося цим шансом. Він має поговорити!»
  
  
  Лікар знизав плечима. "Це твоє рішення."
  
  
  Я чув, як пацієнт щось бурмотів.
  
  
  «Запитай його ще раз», - сказав Хоук. Він звалився на стілець у кутку кімнати. Його пошарпаний костюм був ще пом'ятішим, ніж зазвичай, і він курив одну зі своїх смердючих сигар, порушуючи всі правила лікарні.
  
  
  Я підійшов до ліжка, схопив обличчя молодика рукою, взяв його за підборіддя і повернув обличчям до мене. Я сильно її струсив. Заскленілі очі зосередилися на мені.
  
  
  "Як вас звати?" Я запитав.
  
  
  Рот відкрився. Тонка цівка слини потекла по кутку його рота. Я послабив хватку, щоб він міг рухати губами.
  
  
  «А… А…» – прохрипів він.
  
  
  "Як вас звати!"
  
  
  "Ах ... Ахмад", - сказав він, все ще намагаючись зберігати мовчання.
  
  
  У кутку Хоук хмикнув.
  
  
  "Як називається ваша організація?" Я запитав. Поруч із ліжком на маленькому лікарняному столику повільно оберталися котушки касетного магнітофона. Мікрофон був близько до його обличчя.
  
  
  "Як називається ваша організація!"
  
  
  Я бачив, як він намагається закрити рота. Боротьба була сильна, але він програв. Скополамін працює, коли ви хочете дізнатися від когось правду. Ліки, які ввів лікар, були сильнішими, ніж скополамін, але вводити його було складніше.
  
  
  "Та ..." - сказав він.
  
  
  Для мене це нічого не означало. Я глянув на Хоука. Він знизав плечима.
  
  
  «…Гріх…» – сказав молодик. На його очі навернулися сльози. Він знав, що каже всупереч самому собі.
  
  
  "Він не має сенсу", - прогарчав Хоук.
  
  
  «… Мім…» - уривчасто промовив голос. Ахмад беззвучно заплакав.
  
  
  "Китайська мова?" - спантеличено спитав Хоук.
  
  
  "Я в цьому сумніваюся", - відповів я. Я нахилився до прив'язаної фігури. "Розкажіть мені про організацію!"
  
  
  Боротьба виявилася на його обличчі. І знову він програв.
  
  
  «… Су… Сура…» – неохоче пробурмотів він.
  
  
  У мене почали з'являтися перші слабкі проблиски ідеї.
  
  
  "Аллах акбар. Аллах великий», - сказав я. У моєї арабської є каїрський акцент.
  
  
  
  "Бісмаллах", - сказав я.
  
  
  Його очі заплющилися. Він чув лише мій голос.
  
  
  «Фатха», - відповів він.
  
  
  Я зітхнув і з'явився великий шанс. Арабською я почав повторювати те, що кожен мусульманин навчається з дитинства.
  
  
  "Бісмаллах", - повторив я. «В ім'я Аллаха, Милостивого, Милосердного».
  
  
  Губи скривилися в посмішці насолоди.
  
  
  «Пу… Слава Богу», - відповів він пошепки, теж арабською, але з сирійським акцентом. «Владика всього сущого, Всемилостивий, Всемилостивий, Владика Дня Року».
  
  
  Фатхах означає «відкриття» арабською мовою. Це назва першої сури зі ста чотирнадцяти сур Корану, яку ми називаємо Кораном. Усі сури чи глави, крім однієї, починаються з Бісмаллах - В ім'я Бога, Милосердного, Милосердного.
  
  
  Але що це означало? Я і Хоук знали, що це має незвичайний сенс для цього терориста, єдиного, хто вижив із дюжини, які успішно здійснили свою атаку.
  
  
  Вони були фанатиками, молодими людьми, кожен з яких знав, що у них немає шансів, і все ж таки реалізував найбожевільніший план у світі.
  
  
  Всього за три години до того, коли віце-президент і президент Сполучених Штатів вийшли з Білого дому, блимаючи на яскравому сонці, що впало на Рожевий сад, мінометний снаряд, що розірвався, вбив їх обох.
  
  
  Вони загинули разом із трьома членами кабінету, один із яких був держсекретарем, кількома журналістами та здебільшого знімальної групи. Всього за десять секунд було випущено чотири мінометні снаряди.
  
  
  Внаслідок одного вибуху було знищено керівництво країни. Спікер палати був тепер президентом – і він зник!
  
  
  Через двадцять хвилин після заходу Хоук посадив мене до свого кабінету, поки він детально викладав деталі.
  
  
  І жодна деталь нічого не означала. Відбувся вибух. П'ятеро співробітників секретної служби загинули разом із рештою.
  
  
  Снаряди були випущені з армійської вантажівки, що повільно рухалася, з відкритим кузовом. Позаду їхали п'ятеро чоловіків у зеленій армійській формі. Вантажівка та уніформа були викрадені з Форт-Мід на два дні раніше. Коли вантажівка доїхала до перехрестя Пенсільванія-авеню та 15-ї вулиці, вона зупинилася. Чоловіки ззаду стягнули брезент із двох мінометів. Все було ретельно розраховане, тому з цього місця вони обов'язково потраплять у Розарій. Чотири постріли були зроблені за десять секунд, великі мінометні снаряди злетіли високою параболою і впали на територію Білого дому. Практично відразу ж вантажівка ввімкнула передачу і знову рушила.
  
  
  На Нью-Йорк-авеню співробітники секретної служби підірвали шини вантажівки. Один протаранив його автомобілем, щоб знерухомити, і загинув від зосередженого вогню автоматів групи командос. Коли стрілянина закінчилася, загинуло близько сорока людей, включаючи десяток невинних перехожих. Залишився живим лише один терорист - молодий чоловік, який зараз помирає прямо перед нами на лікарняному ліжку, його вени залиті сироваткою правди.
  
  
  Але Ахмад був майже мертвий. Він знав це, і це знання, здавалося, йому подобалося.
  
  
  «…Та…» – промимрив він знову.
  
  
  «…Гріх…» – сказав він.
  
  
  Дві з половиною години лікарі боролися, щоб урятувати його, щоб він міг говорити. Він хотів померти. Тепер Ахмад переміг їх.
  
  
  «…Мім…» - сказав він і помер.
  
  
  Лікар кинувся до ліжка, коли голова Ахмада безвольно відкинулася набік. Він ударив стетоскопом по оголених грудях Ахмада. Він слухав хвилину, потім випростався.
  
  
  "Він пішов."
  
  
  Хоук підвівся на ноги, показуючи мені йти за ним. Я засунув касету з магнітофоном у кишеню. Разом ми вийшли в коридор і пішли коридором, заповненим агентами Секретної служби.
  
  
  На півдорозі до нас підбіг начальник Управління Президента.
  
  
  «Відправ їх додому», - прямо сказав йому Хоук, перш ніж він зміг заговорити. «Ця людина мертва».
  
  
  На вулиці ми сіли в машину Хока і поїхали назад до офісу AX у Дюпон-Серкл. Ми нічого не говорили один одному протягом усієї подорожі.
  
  
  Всередині Хоук втомлено сидів за своїм столом. Я ніколи раніше не бачив його таким пригніченим. Він поводився так, ніби вся ця справа була його помилкою.
  
  
  Нарешті він підвів голову і витріщився на мене.
  
  
  Він повільно сказав: «Де, чорт забирай, спікер палати? Чорт забирай, хіба йому не сказали? Хіба він не знає, що тепер він президент Сполучених Штатів?
  
  
  У гніві він потягся до прямої лінії до Овальної зали. Зі свого стільця в дальньому кінці його офісу я не чув, що він говорив, аж до кінця. Потім його голос підвищився.
  
  
  «Ні!
  
  
  
  Заради бога, ні! Це не росіяни! Повідомте Пентагону! Змусіть їх відступити! Ви бажаєте розв'язати атомну війну? "
  
  
  Хоук сердито глянув на мене, слухаючи голос на іншому кінці лінії.
  
  
  "Так", - нарешті сказав він, відповідаючи на запитання. «Ми впевнені, що це не поради. Це арабська терористична група… Що це?… Ні, ми ще не маємо всієї інформації. Я хочу знати, де, чорт забирай, спікер ... »
  
  
  Він замовк, очі його розширилися від подиву. Хоук якийсь час прислухався - довгий час - перш ніж обережно поклав слухавку. У випадку з Хоуком це означало, що він щосили намагався контролювати свою лють.
  
  
  Я тримав рота на замку. Хоук сказав би мені, якби відчув, що я маю знати.
  
  
  "Вони щойно отримали записку про викуп", - сказав він, дивлячись на свої стислі руки на столі. «Спікер палати викрали точно в той же час, коли було вбито президента і віце-президента. Це терористична група, яка називає себе «Аль Асад»…»
  
  
  «…«Лев», – автоматично переклав я.
  
  
  Хоук зупинився, щоб витягти одну зі своїх дешевих сигар та поборотися з нею. У його руці обірвалися два сірники. Я ніколи не бачив його таким засмученим.
  
  
  «Вони обіцяють убити його через три дні, якщо ми не виступимо з їхніми вимогами про викуп». Напруга в його голосі була ледь прихована. «І, присягаюсь Богом, я не бачу для нас ніякого способу зробити це».
  
  
  Він встав. «Підемо до Білого дому, Ніку».
  
  
  * * *
  
  
  Середа. 20:32 Білий дім.
  
  
  
  
  Посол Ізраїлю поклав офіційно надруковану та переплетену папку на поліроване червоне дерево столу для переговорів, наче він більше не хотів мати з нею нічого спільного. Ми чекали кілька годин, щоб отримати цю відповідь, але тепер ніхто з нас, що сидять за столом, не спробував її підняти. О 16:12 надійшла записка про викуп від терористів. Через півгодини ізраїльського посла привезли до Білого дому на президентському лімузині та поінформували про зміст записки. Він нічого не сказав тоді.
  
  
  Тепер, приблизно через чотири години, він знову повернувся. Група була невеликою. Він озирнувся на нас і похмуро сказав: «Пане, це відповідь мого уряду на ваш запит до нашого прем'єр-міністра. Я передав його йому сьогодні вдень. Він скликав спеціальне термінове засідання Кнесета, нашого парламенту. У його відповіді можу додати, що за повної, одностайної підтримки кожного члена Кнесета не було жодного голосу проти.
  
  
  << За жодних умов ми не дамо згоди на повернення зброї, вже поставленої нам вашою країною. Щодо припинення поставок зброї, узгоджених нині нашими двома країнами, ми будемо розглядати це як порушення існуючих між нами договорів, які були такими, що щось має відбутися”.
  
  
  Ніхто не сказав жодного слова. Ніхто з нас не вірив, що ізраїльтяни погодяться на вимоги викупу, які висунули терористична група Аль-Асад, але нам довелося погодитися з клопотаннями.
  
  
  Посол Ізраїлю продовжив. «Особисто ми виявили, що є лише один спосіб упоратися з терористами. Не тільки око за око, а й відплата настільки, що тактика терору того не варта. Ми знищуємо ціле поселення, яке вкриває терористів! Це працює. Партизанські війни можна зупинити, тільки якщо ви не дозволите їм створити середовище, в якому вони повинні існувати! "
  
  
  Заговорив генерал Стендіш, голова Об'єднаного комітету начальників штабів. "І що це, сер?"
  
  
  «Арабські терористи дотримуються вчення Мао про партизанську війну. «Плавайте, як риба серед інших риб». Вони сіють страх серед мешканців села, щоб вони могли сховатися серед них як їхня частина. Жителі села бояться нас більше. Будь-який будинок, у якому ховається терорист, зрівняється із землею. Помста, генерале! Швидко та жахливо, як меч помсти! Пам'ятайте, з фанатиками не можна розумітись логічно! "
  
  
  Сенатор Коннорс, голова сенатського комітету міжнародних відносин, прочистив горло. «Пане посол, ми знаходимося тут в іншій ситуації. Записка про викуп за безпечне повернення спікера…»
  
  
  «…Тепер він президент Сполучених Штатів», - перервав його Джон Браярлі, новий голова Агентства національної безпеки. "Давайте подумаємо про нього в цих рамках".
  
  
  «Ви маєте рацію, - сказав сенатор. «Терористи тримають у полоні президента Сполучених Штатів. Це просто не звичайний громадянин, про життя якого ми говоримо! Наша країна була б без лідера!
  
  
  "Ви просите життя нашої країни", - прямо відповів посол Ізраїлю. «Ми не готові жертвувати цілою нацією заради однієї людини, якою б важливою вона не була!»
  
  
  Він вказав на теку на столі.
  
  
  "Ви кажіть нам, що терористична група, яка викрала вашого президента, потребує сто мільйонів доларів у готівці.
  
  
  Я впевнений, що це не є проблемою для вашого уряду.
  
  
  «Вони хочуть припинити постачання зброї до нашої країни. Ми прямо заявляємо вам, що це означатиме повний кінець дипломатичним відносинам між нами.
  
  
  «Нарешті, вони хочуть повернути всю американську зброю, яку вже було відправлено до Ізраїлю. Ми відповідаємо вам, що ці люди шалені! У нас немає жодного способу задовольнити цю вимогу. Це залишить нас повністю безпорадними перед нападом арабів. ! "
  
  
  Полсон вийняв люльку з рота. Глава ЦРУ тихо запитав: «Пан посол, ваша країна вже зробила якісь відкриті дії?»
  
  
  Посол обернувся до нього. Його смагляве, змучене пустелею обличчя залишало на лівому боці довгий шрам. Я знав, що він одержав його як командир танка на війні 67-го. Він мав звання бригадного генерала ізраїльської армії та все своє життя захищав свою країну. В його очах було жаль, співчуття та жалість, але в них також була холодна загартована сталь.
  
  
  Він похмуро кивнув. «Так, справді. Відразу після того, як я поінформував свій уряд про те, що сталося сьогодні, і про зміст записки про викуп, яку ви отримали сьогодні вдень від терористів, ми почали озброювати наші ракети Першінг ядерними боєголовками. Я впевнений, що це вас не дивує, що ми маємо ядерний потенціал протягом деякого часу. З цього моменту Ізраїль перебуває у повній бойовій готовності! "
  
  
  По кімнаті пробіг зітхання.
  
  
  Посол продовжив, його англійська з різким акцентом зробив його слова ще похмурішим.
  
  
  «Ізраїль – нація вчених та інженерів. У нас також є ракети великої дальності. Вони також оснащені ядерними боєголовками».
  
  
  Він зробив паузу, очі його обійшли кімнату, розглядаючи кожного з нас по черзі.
  
  
  «Ми хотіли б, щоб ви повідомили Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії, що наші ракети малої дальності націлені на Каїр, Дамаск, Бейрут та Амман. Що стосується росіян - і ми впевнені, що певною мірою вони залучені до цього - ви можете повідомити їх, що наші ракети великої дальності, наші міжконтинентальні балістичні ракети, націлені на Москву, Київ, Ленінград та інші ключові радянські міста! »
  
  
  Ми сиділи мовчки, поки він безжально продовжував. «Будь-яка вказівка на те, що американці наполягатимуть, - підкреслив він це слово, - після виконання інструкцій записки про викуп ми приведемо в дію ці пристрої».
  
  
  Його очі знову обійшли кімнату.
  
  
  Дещо більш особистим тоном він сказав: «Я особисто шкодую про необхідність такої відповіді, але в нас немає іншого вибору. Мій уряд поділяє мої почуття. Ми не можемо покласти край нашій країні або дозволити наступна різанина нашого народу. Ні для однієї людини, панове, навіть якщо він ваш президент! Ми втратили надто багато наших власних, щоб зробити життя однієї людини такою важливою! "
  
  
  Він дивився на нас. Начебто читаючи лекцію, він сказав: «Один із ваших власних президентів якось сказав у подібній ситуації піратам Тріполі: «Мільйони на захист, а не пенні на викуп! Невже Америка повністю втратила свою мужність? Чи збираєтеся ви, люди, капітулювати перед вимогами кількох фанатиків? Якщо ви це зробите, панове - тоді, якби я був американцем, мені було б соромно за свою країну та її лідерів! А якби я був таким один із вас зараз тут, - він знову озирнувся на нас, - я більше ніколи не зможу піднімати голову в гордості!
  
  
  З цими словами він зібрав свій портфель, кивнув аташе і вийшов із конференц-залу.
  
  
  Хоук заговорив першим.
  
  
  «Ця людина має рацію. Ми не можемо їм поступитися».
  
  
  Один за одним, починаючи з генерала Стендіша, кожна людина в кімнаті відповідно хитала головою.
  
  
  Бріарлі, голова АНБ, сказав: «Вони дали нам лише три дні до крайнього терміну стратити президента, панове. Це не так багато часу.
  
  
  Сенатор Коннорс підвівся на ноги. Він був більше шести футів на зріст, худорлявий, рум'яний від вітру та західного сонця свого рідного штату.
  
  
  "Тоді, чорт забирай, знайди їх!" Він зазначив кожного чоловіка, назвавши агентство. «ЦРУ! ФБР! Національна безпека! Армійська контррозвідка! Контррозвідка ВМФ! Вас достатньо! Знайдіть їх!
  
  
  Заговорив голова АНБ. "Це завдання, джентльмени". Він теж оглянув кімнату, ніби питаючи, чи немає запитань.
  
  
  Шеф ФБР загасив цигарку.
  
  
  "Хто проводитиме цю операцію?" - спитав він, ні на кого не дивлячись, але тон його голосу припускав, що він цілком очікував, що ФБР буде названо.
  
  
  Йому відповів директор національної безпеки.
  
  
  "ТОПОР", - сказав він, дивлячись на Девіда Хока. «Це їхня робота».
  
  
  Хоук не дозволив виявитися емоціям на обличчі. Він просто кивнув на знак визнання.
  
  
  "Скільки чоловіків вам знадобиться для цього завдання?"
  
  
  
  – спитав Сенатор Коннорс.
  
  
  Хоук вказав на мене недопалком пережованої сигари.
  
  
  "Один", - сказав він. "Нік Картер".
  
  
  Кожне обличчя навколо цього столу виражало своє здивування.
  
  
  "Один?" – здивовано повторив сенатор.
  
  
  Хоук підвівся на ноги. Я зробив також.
  
  
  «Його достатньо, сенаторе. Саме тому він Killmaster N3».
  
  
  Хоук торкнув мене за руку.
  
  
  «Ходімо, Нік, - сказав він. «Ви чули цю людину. Часу йде».
  
  
  
  
  
  
  Розділ другий
  
  
  
  
  
  Середа. 23:02 Готель Mayflower.
  
  
  
  
  Її звали Тамар. Вона сиділа у вітальні мого номера в готелі Мейфлауер у Вашингтоні, скромно схрестивши довгі стрункі ноги. Її волосся було коротко пострижене по-хлоп'ячому, обрамляючи овальне обличчя з найкрасивішими оленячими очима, які я бачив за останні роки. Обличчя сказала молодість; очі говорили про зрілість.
  
  
  Коли я отримав дзвінок від Хоука і сподівався, що ізраїльтяни надсилають туди агента Шин Бет, я не чекав нікого подібного. Вже точно не дівчина; точно не такий гарний, як ця сабра.
  
  
  "Тамар". Я повторив ім'я. "Яке ваше прізвище?"
  
  
  "Це не має значення", - сказала вона, нетерпляче знизуючи плечима. "У мене їх багато. Тобі це потрібно?"
  
  
  «Чому вони надіслали вас? Як вони думають, яку допомогу ви можете мені надати?
  
  
  Непорушна Тамар вийняла з сумочки сигарету і закурила.
  
  
  «Сьогодні вранці, – сказала вона м'яким голосом, – я була в Дамаску, де провела останні два роки, впроваджуючись у палестинську революційну групу. Я добре розуміюся на складностях різних палестинських організацій, незліченних уламків. групи, і як вони взаємопов'язані. Я швидко розмовляю арабською. Араби не знають, що я ізраїльтянка - вони б убили мене, якби навіть запідозрили це, звичайно. Генерал Бен-Хаїм змусив мене сісти на літак до Афін. Я сюди прилетіла на надзвуковому військовому літаку. Це відповідь на ваше запитання? "
  
  
  "Яку передісторію ти знаєш?"
  
  
  «Здебільшого мене поінформували дорогою. Однак маю сказати, що я ніколи не чула про «Аль Асад». Це нова група”.
  
  
  Я відкинувся в кріслі на своєму боці кімнати і закурив одну зі своїх особливих сигарет із золотим наконечником.
  
  
  «Розкажи мені про ці групи, що відкололися».
  
  
  Тамар розпочала лекцію. Коротше кажучи, ми можемо забути про більшість палестинських організацій і зосередитися на Аль-Фатху, який є найбільшою і, безумовно, найважливішою з федаїнських організацій. Аль-Фатх був сформований невеликою групою палестинців із сектора Газа у 1950-х роках. ім'я «Фатх», до речі, означає «завоювання» арабською мовою. Визвольний рух Палестини – «Харакат ат-Тахрір аль-Філіані». Переверніть перші літери кожного слова, і ви отримаєте абревіатуру ФАТХ».
  
  
  «Ви кажете, що за вбивством і викраденням стоїть Аль-Фатх?»
  
  
  Вона похитала головою. "Ні я не знаю. Це, ймовірно, одна з найжорстокіших груп, що відкололися, які відкололися від Аль-Фатха. Це була група, схожа на цю, в яку я запроваджувався в Дамаску. Вони маленькі, але небезпечні, бо немає можливості контролювати їх чи навіть впливати на них”.
  
  
  «Ваш посол сказав на нашій зустрічі, що він відчуває, що росіяни якимось чином доклали руку до всього цього. Що він мав на увазі?
  
  
  «Що ж, – задумливо сказала Тамар, – як ви, можливо, знаєте, ще 1970 року КДБ почав переправляти зброю партизанам ОВП. Ми дізналися про цю діяльність одразу, але нам ніхто не повірив. До вересня 1973 року Факти стали настільки поширеними, що навіть у The New York Times з'явилася стаття, в якій цитуються джерела з палестинських партизанів, в яких говориться, що росіяни прямо і відкрито постачали зброю Аль-Фатху! Олімпіада у Мюнхені!
  
  
  «Більше того, ГРУ – радянська військова розвідка – доставила до Росії понад тридцять палестинців, щоб навчити їх партизанській війні. Я впевнений, що поради доклали руку до навчання ваших терористів «Аль-Асад»!»
  
  
  Мені було важко зосередитись на тому, що вона говорила. Мої очі продовжували помічати її струнку постать і повні груди під тонкою блузкою з джерсі, яку вона носила. Тамар зовсім не усвідомлювала своє тіло і сексуальність, що виходить від неї.
  
  
  "Підготовка до замаху - чи підготовка до партизанської війни?"
  
  
  Тамар на мить замислилась. "Я думаю, обидва", - відповіла вона.
  
  
  Я подумав про це на мить, а тоді підійшов до телефону. Мій номер у Mayflower особливий. Він призначений не тільки для мене, але й має прямі та чіткі лінії зв'язку з AX, Пентагоном та ФБР. Двічі на день у кімнатах проводиться електронне прибирання. У телефоні є
  
  
  система скремблер.
  
  
  Перший дзвінок я зробив до ЦРУ. Відколи ми з Хоуком покинули збори, цей телефон мав агента ЦРУ. Його одразу підібрали.
  
  
  "Володимир Петрович Селютін", - сказав я. Він є співробітником відділу V, КДБ. Я хочу знати, чи він у Сполучених Штатах. Можу я почекати - чи хочете мені передзвонити?»
  
  
  Він сказав, що можу триматися. Він дасть мені інформацію за хвилину чи дві.
  
  
  Відділ V – перше головне управління КДБ. Це відділ "виконавчих дій". Хоча більша частина КДБ переїхала з площі Дзержинського, 2 в нову будівлю на шосе неподалік міської межі Москви, Управління V, як і раніше, розміщується в старій будівлі.
  
  
  Є багато бюрократичних назв убивств. Чомусь усі вони ненавидять використати слово «вбивство». "Виконавча дія" - це один термін. Російське словосполучення «мокрі справи». Мокрі справи належать до відділу V.
  
  
  Володимир Петрович Селютін був найманим убивцею КДБ. Одне з найкращих, що в них було. Ми знали його і те, що він зробив, але ми ніколи не могли йому повірити.
  
  
  Новим начальником відділу V, Першого головного управління КДБ, став грузин з великим тілом на ім'я Михайло Єлисович Калугін, який виглядає як повний ротаріанець із Середнього Заходу. Він носить пом'яті костюми, окуляри в роговій оправі та майже вічну посмішку на його круглому обличчі. Він моргає через товсті лінзи, а його губи такі широкі, що вони схожі на жабу. Вам колись усміхалася добродушна жаба? Це Калугін. Він наказує вбивати.
  
  
  А Селютін підпорядковується безпосередньо Калугіна.
  
  
  Агент ЦРУ повернувся на лінію та повідомив, що Селютін знаходиться в цій країні.
  
  
  "Я хочу, щоб його негайно забрали", - наказав я. "Якщо ти знаєш, де він, я хочу поговорити з ним наступної години, зрозуміло?"
  
  
  Він зробив. Я повісив слухавку, знаючи, що скоро опинюся віч-на-віч з Товаричем Селютіним протягом наступної години, якщо він виявиться десь за кілька сотень миль від нас.
  
  
  * * *
  
  
  Я поклав мініатюрний магнітофон «Панасонік» на стіл поруч із Тамаром, вставивши касету в поглиблену камеру.
  
  
  "Я хочу, щоб ви це послухали", - сказав я і натиснув кнопку "PLAY".
  
  
  "Як називається ваша організація?" Мій голос звучав через невеликий динамік голосно та чітко.
  
  
  "Та ..." - сказав голос Ахмада. «…Гріх… Мім…»
  
  
  Ми почули голос Хоука, потім мій, а потім знову голос Ахмада.
  
  
  «Су… Сура…» – сказав він.
  
  
  Я програв їй решту запису. Коли це було зроблено, я вимкнув машину.
  
  
  "Ну, як ви думаєте, що це означає?" Я запитав.
  
  
  Брова Тамар задумливо скривилася. Вона постукала нігтем по зубах.
  
  
  "Я думаю ..." - Почала вона, а потім кивнула. «Так, я в цьому певен. Як ви знаєте, сура ставиться до Корану».
  
  
  "А як щодо решти, що він сказав?"
  
  
  «Та… Сін… Мім… Це літери арабського алфавіту. Майже всі сури Корану позначені однією або декількома літерами. Майже як назви розділів».
  
  
  "Ви знаєте, до чого це стосується?"
  
  
  Тамар кивнула головою. «Так. Я вивчила Коран. Старомодні мусульманські жінки не повинні бути грамотними. Я – нове покоління – емансипована арабська жінка. Ось чому мене прийняли трупою в Дамаску».
  
  
  «Тоді що то за голова? Що це означає?" - нетерпляче спитав я.
  
  
  "Двадцять восьма сура", - сказала Тамар. "Це називається Історія". Це про Мойсея та Йосипа».
  
  
  "Яке це має відношення до цієї групи?" Я був роздратований. Я говорив арабською і знав багато з Корану, але ніколи не запам'ятовував його. Не було цього й у більшості корінних арабів.
  
  
  «Дай мені хвилинку подумати, – сказала Тамар. Вона заплющила очі. Її губи беззвучно ворушились. Вона подумки декламувала Коран. Нарешті вона розплющила очі.
  
  
  «Це вірші вісімдесят п'ятий та вісімдесят шостий», - сказала вона. «Грубий переклад буде таким: «Аллах, який дав вам Коран, поверне вас на вашу батьківщину»».
  
  
  Я бачив, що ця фраза може бути згуртованим кличем будь-якої палестинської групи. Слово пророка Мухаммеда про те, що сам Аллах обіцяв їхнє повернення та захоплення всієї Палестини.
  
  
  Телефон задзвонив. На іншому кінці був агентом ЦРУ. "У нас є твоя людина", - сказав він. «ФБР забрало його у Нью-Йорку. Вони зараз їдуть із ним до Вашингтона. На той час, коли ви приїдете, він буде на зв'язку, щоб ви допитали його».
  
  
  Під «тут» я знав, що він мав на увазі притулок ЦРУ у Вірджинії. Це було ідеальне місце, щоб допитати чоловіка і не турбуватися про те, щоб потім усунути безлад.
  
  
  * * *
  
  
  Четвер. 12:08
  
  
  
  Ранок поблизу Маклін, Вірджинія.
  
  
  
  Володимир Петрович Селютін був блідим струнким чоловіком років тридцяти п'яти. Дивлячись на нього, на його широке чоло, тонкий прямий ніс, тонко окреслене підборіддя та волосся, зачесане назад, ви ніколи не подумали, що він здатний на насильство. Він був схожий на музиканта - скрипаля, можливо, або флейтиста. Його тонкі руки з довгими пальцями були витонченими. Навіть у його очах було співчуття та поезія.
  
  
  Ми були самі в кімнаті. Кімната звукоізольована. Я притулився спиною до стіни і сказав: «Здрастуйте, Володимире Петровичу».
  
  
  Володимир сидів прямо на єдиному стільці в кімнаті, жорсткому дерев'яному стільці з прямою спинкою, прикрученою до підлоги.
  
  
  "Мене звати Артур…"
  
  
  Я зупинив його.
  
  
  «Не брешіть, Володимире Петровичу. На цей раз ваш арешт не є офіційним. Ну, грайте за моїми правилами. Ви Володимир Петрович Селютін, співробітник V відділу КДБ, і ви дуже здатний убивця. при виконанні службових обов'язків мені, можливо, доведеться вбити тебе. Я не хочу цього робити зараз. Мені потрібна інформація від тебе. От і все ".
  
  
  Володимир ніжно посміхнувся мені.
  
  
  "Це правда?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Жодних побоїв? Жодних тортур? Жодних наркотиків правди?»
  
  
  "Ви хочете, щоб я їх використав?"
  
  
  Володимир похитав головою. "Ні. Звичайно, ні. Який бік інформації ви хочете від мене?" Він схилив голову, проникливо дивлячись на мене.
  
  
  Я знав, що він готовий сказати мені певну інформацію. Крім того, за кордоном, де він вважатиме себе зрадником своєї країни, він не говоритиме, хоч би як його катували.
  
  
  "Ви знаєте, що сталося вчора?" Я спитав його.
  
  
  "Ці божевільні араби", - пробурмотів він, хитаючи головою.
  
  
  «Так, ці божевільні араби. Адже вони пройшли навчання в Росії, чи не так?»
  
  
  Селютін обережно кивнув головою. "Так", - сказав він. "Ти міг сказати це."
  
  
  "Вашим відділом?"
  
  
  Він усміхнувся мені. "Що це за відділ?"
  
  
  "Відділ V,", - повторив я. Перше головне управління КДБ. Михайло Єлисович Калугін – ваш начальник».
  
  
  «Ой, – сказав Селютін. «Отже ви знаєте про нас».
  
  
  «Я теж знаю про вас, тож, будь ласка, припиніть гру в кішки-мишки. Я хочу отримати відповіді!
  
  
  «Так, ми тренували деяких із них», - неохоче визнав Селютін.
  
  
  "Ви особисто?"
  
  
  «Ні, – сказав він. «За винятком однієї людини, я не брав участі. Проте я знав про цю діяльність. Це було близько двох років тому».
  
  
  "Їх навчали методам убивства?"
  
  
  "Так." Він завагався, а потім сказав: Вони зробили дурну річ. Вбивство президента та віце-президента Сполучених Штатів могло призвести до атомної війни між нашими країнами. Я був проти цієї ідеї з самого початку. Я можу. Хоча небагато скажу. Для мене терористи надто запальні. Особливо цей гурт. Їх не можна контролювати. Калугін думав інакше. Я думаю… - Він усміхнувся смертельною посмішкою ката. «Я гадаю, що Калугін заплатить за свою помилку. Йому пощастить, якщо його вб'ють. Я сам віддав би перевагу смерті довічного ув'язнення в таборі в Сибіру».
  
  
  "Селютін, - сказав я, - це не звичайна методика вбивства, чи не так?"
  
  
  "Ні", - відповів він.
  
  
  "Тоді був задіяний інший відділ?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Котрий?"
  
  
  "Не з наших", - швидко відповів Володимир Петрович. «У нас вони були лише на кілька днів. Потім влада взяла він ГРУ».
  
  
  GRU конкурує із КДБ. ГРУ – «Головне розвідувальне управління». Це Головне розвідувальне управління радянського Генштабу, повністю відокремлене від КДБ. Його область - щось військове.
  
  
  «Отже, саме GRU навчило їх тактиці партизанської війни, зокрема використання мінометів?»
  
  
  «Так, можна було сказати».
  
  
  «Ви знали когось із членів цієї терористичної групи Аль-Асад?»
  
  
  Селютін похитав головою. «Як я вже сказав, я не брав участі – за винятком однієї людини. Він був єдиним, із ким я працював. Я говорю вам ось що, мій друже, він небезпечна людина. Він один із найкращих, з якими я коли-небудь стикався. було справді дуже мало того, чого я міг би його навчити”.
  
  
  Він замовк і посміхнувся, сумно, сумно скрививши губи. «Він любить убивати. Йому дуже подобається. Для нього це краще за секс. Якщо ви колись зустрінете його, будьте обережні. Його звуть Юсеф Хатіб».
  
  
  "Що ще, Володимире Петровичу?"
  
  
  «Нічого – від мене. Але, пане, я дивуюся. Чому ви не розмовляєте з Погановим?
  
  
  "Поганів?"
  
  
  «Поганов. Андрій Васильович Поганов. Це він їх тренував.
  
  
  Я сміявся. "Селютин", - запитав я, - як ти думаєш, я можу
  
  
  
  потрапити до СРСР, щоб узяти в нього інтерв'ю? "
  
  
  Селютін недовірливо дивився на мене. Потім він теж засміявся.
  
  
  «Товариче, наші країни не такі вже й різні. Одна державна установа зберігає секрети від іншої! Підполковник Андрій Васильович Поганов, колишній співробітник ГРУ, минулого року перейшов на бік США. Ваше ЦРУ «поховало» його десь у цьому місці. країну під вигаданим ім'ям та особистістю. Запитайте свого ЦРУ, де він! "
  
  
  Я почав розуміти і ще дещо.
  
  
  «І причина, через яку ви перебуваєте в цій країні, - знайти Поганова?»
  
  
  Селютін не відповів.
  
  
  Я додав. - "І вбити його?"
  
  
  Обличчя Селютіна було застиглою маскою, яка нічого не показувала.
  
  
  "Їдь додому", - стомлено сказав я. «Повертайся до Росії. Твоя місія провалилася».
  
  
  "Ви дуже великодушні", - відповів Селютін. «У нашій країні, якби ти на моєму місці, ми б тебе не відпустили. Ми б тебе вбили».
  
  
  Я не сказав йому, що саме це станеться з ним, перш ніж він покине територію притулку. Але тоді немає сенсу змушувати людину страждати без потреби.
  
  
  Я сказав уголос: «Поганов. Андрій Васильович Поганов. Він би знав про терористів?»
  
  
  «Так, – сказав Селютін. "Поганов напевно знав би про них".
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  Четвер. 12:47 Біля Макліна, Вірджинія.
  
  
  
  
  Я залишив Селютіна у кімнаті для допитів. Джонас Воррен чекав на мене за дверима. Я був шаленіший за пекло. Я мав бути проінформований про втечу Поганова, коли це сталося. Я той хлопець у полі, чия шия знаходиться на межі відрубування. Ви думаєте, що росіяни легковажно ставляться до дезертирства такої ключової людини, як Поганов? Нізащо! Чи не офіцер ГРУ у званні підполковника! Одна з наших сторін навмисно чи неохоче «дезертує», щоб зрівняти рахунок. Я знав, що Девіду Хоуку теж не сказали, інакше він дав би мені знати. Кляте ЦРУ надто близько підійшло до справи. Суперництво між службами може мати своє місце у схемі речей. Тут це призвело до затримки на шість-вісім годин, а часу для початку було не так багато.
  
  
  "Добре?" - Запитав Уоррен.
  
  
  "Де Поганов?" - Запитав я.
  
  
  Він намагався уникнути мого питання.
  
  
  "До чого тут Поганов?" Я помітив, що він не заперечував, що знав про Поганова.
  
  
  «Чорт забирай, я хочу знати, де зараз Поганов! Я хочу з ним поговорити!
  
  
  "Мені доведеться очистити його за допомогою вищого керівництва", - нервово сказав Уоррен. Він був милим типом Ліги плюща, який насправді не належав до того типу роботи, яким ми займалися. Адміністрація, а не робота на місцях, була його сильною стороною.
  
  
  Я повернувся до нього.
  
  
  "Ви очистите це ні з ким!" - гаркнув я на нього. «Прямо зараз, приведи свою дупу в бойову готовність і передай мені файли на Поганова. Потім ти вживаєш заходів, щоб доставити мене до нього в найкоротший термін!
  
  
  "Я справді не впевнений..."
  
  
  "Ой, якраз!"
  
  
  Я зайшов до найближчої кімнати і взяв телефон. Я набрав зовнішню лінію, а потім номер AX і одразу зателефонував Хоуку. Коротко я пояснив йому ситуацію.
  
  
  "Вони повинні співпрацювати", - сказав я сердито. «У мене є їхня людина низького рівня без повноважень як координатор. Я хочу, щоб хтось міг сказати «жаба» і щоб усі в межах чутності стрибали так високо, як тільки можуть!»
  
  
  Яструб заспокоїв мене.
  
  
  «Просто будьте у конференц-залі B у Пентагоні», - сказав він. Він сказав мені крило та підлогу. «До того часу, як ви дістанетеся туди, у вас буде чоловік, якого ви хочете».
  
  
  Я повісив слухавку і вийшов надвір. Джонас Уоррен рисив поряд зі мною, як цуценя, що прагне доставити задоволення, але не знаючи, перед яким господарем він був відповідальний.
  
  
  На вулиці на мене чекала штабна машина агентства ЦРУ. Все ще дуже розсерджений, щоб говорити з Уорреном, я сів у машину і сказав водієві, куди хочу поїхати. Коли ми злітали, Уоррен усе ще намагався мене заспокоїти.
  
  
  Хоук мав рацію. На той час, як я дістався конференц-залу, на мене вже чекали високопосадовець ЦРУ, якого вигнали з ліжка, і бригадний генерал ВВС. Генерал Сноуден був зв'язковим із Агентством національної безпеки. Я не міг знайти кращу людину.
  
  
  Гаррі Карпентьє був чиновником ЦРУ.
  
  
  «Ось досьє на Поганова, – сказав Карпентьє, коли я зайшов до кімнати. «Вибач, що ти зіткнувся з труднощами в Макліні».
  
  
  Я взяв у нього досьє. Він був товстим. Я швидко перегорнув його.
  
  
  "Де зараз Поганов?"
  
  
  "Викладання в Канзаському університеті", - сказав він.
  
  
  "Як ти його поховав?"
  
  
  «Півдюжини змін особистості», - відповів Карпентьє. "Ми почали його як
  
  
  маскувати як
  
  
  Едуард Дюпре у Франції, який потім виїхав до Англії і став Олівером Марберрі. Через шість місяців Марберрі був доставлений до Сполучених Штатів і отримав необхідні документи та інформацію, щоб стати Чарльзом Бентоном. Поганов чудово розмовляє англійською, так що жодних труднощів не виникло. З вересня минулого року ми влаштували його на факультет на повний робочий день. Він викладає міжнародні політичні справи».
  
  
  "Фотографії?"
  
  
  Карпентьє вручив мені пачку глянсових картинок 5 × 7. На першому був зображений чоловік середнього віку з сильним підборіддям і твердим обличчям, з коротко остриженим, щетинистим чорним волоссям. Одна за одною фотографії показали поступове перетворення.
  
  
  У Поганова тепер були запалі щоки, довге сиве рідше волосся і м'якість навколо підборіддя.
  
  
  Я знав техніку. Здебільшого це стоматологія. Вони витягують кілька задніх корінних зубів, закривають передні зуби так, щоб нові виштовхували верхню губу. Від цього ваша щелепа здається меншою. Незначна пластична операція робить ніс зовсім іншим. Вони утворюють гребені над бровами чи зрізають їх, якщо вони виступають.
  
  
  Електроліз дає вам нову лінію росту волосся та нову форму брів. В кінці вони знебарвлюють і фарбують волосся, надаючи вам іншу стрижку та фарбуючи контактні лінзи. Ви ніколи не впізнаєте себе, коли це пройдете.
  
  
  Стоматологія впливає навіть на вашу мову, тому ви навіть не звучатимете так, як до того, як все це сталося.
  
  
  На останній фотографії Поганов виглядав м'яким, академічним типом, який все своє життя провів у тому чи іншому кампусі.
  
  
  "Коли я зможу побачити його?"
  
  
  Генерал Сноуден глянув на годинник.
  
  
  "Зараз майже половина тридцять ранку", - сказав він. «Ми доставимо вас туди, насамперед. А поки що виспитеся. Будьте на базі ВПС Ендрюс до шести тридцяти. Ми доставимо вас до Топіки через півтори години. Я не візьму літак, тому ми вас вистрілимо на одномоторному Bonanza. Ви будете там до сніданку із Погановим».
  
  
  Карпентьє заговорив нерішуче. «Послухайте, - сказав він, - постарайтеся не розкрити його прикриття, гаразд? Поки що він повністю співпрацював із нами. Він приклад. Якщо інші, які перебувають за залізною завісою, бачать, що одній людині це вдалося, то тим більше у них буде спокуса дезертирувати. Інакше… – він знизав плечима, – ми не отримаємо жодного з них.
  
  
  "Я знаю рахунок", - запевнив я його. Я поклав досьє на Поганова на стіл. "Принеси мені копію, щоб я прочитав у літаку".
  
  
  Я встав. Карпентьє простяг руку.
  
  
  "Без образ?"
  
  
  Я не в образі. "Побачимо, коли все закінчиться", - холодно сказав я і пішов.
  
  
  Було дві години ночі, коли я зайшов у свій номер у готелі. У вітальні горіла лише одна маленька лампа. Двері в спальню були зачинені.
  
  
  Мені не подобаються такі ситуації. Я витяг Вільгельміну з кобури і звів курок. З люгером у правій руці я обережно штовхнув двері ногою. Спальня була затемнена. Я швидко клацнула вимикачем та розслабилася.
  
  
  Тамар спала на моєму великому королівському ліжку. Простирадло прикривало її тільки нижче пояса. На мить я дивився на тонкий торс і жирні, повні груди. Тамар заворушилася уві сні через світло, тому я вимкнув його і повернувся у вітальню, але залишковий образ її пишного тіла закарбувався в моїй пам'яті. Логіка боролася з бажанням – і логіка перемогла. Я був стомлений. Я знав, що зможу виспатися менше трьох годин, перш ніж мені доведеться знову прокинутися, щоб опинитися на авіабазі Ендрюс.
  
  
  Я кинула свій одяг купою на килимок. Я прибрав Вільгельміну разом з Х'юго, тонкий стилет, який я ношу в замшевих піхвах на передпліччі, і з П'єром, крихітну газову бомбу, зазвичай прикріплену до мого паху. Я швидко прийняв душ у гостьовій ванні.
  
  
  Спочатку я збиралася спати на дивані у вітальні. Тоді я сказав, чорт забирай. Ліжко розміру «king-size» було страшенно зручніше, і воно могло вмістити нас обох, залишивши достатньо місця, тому я увійшов до спальні босоніж і прослизнув під простирадло з далекого боку ліжка. Я поправив подушки під головою і почав уявну техніку зворотного відліку з альфа-біологічним зворотним зв'язком, який очищає мій розум від сну всього за кілька хвилин.
  
  
  Десь завжди є одна частина нас, яка справді ніколи не спить. Його можна навчити відчувати небезпеку і будити нас щоразу, коли поблизу є інше тіло. Мене привчили миттєво прокидатися. Тамар була агентом Шин Бет. Вона вловила частину чутливості. Вона зітхнула, частково прокинулася, знову почала засинати, а потім повністю прокинулася, кинувшись на мене в раптовій запеклій атаці.
  
  
  Я схопив її за руки і безпорадно притиснув до себе.
  
  
  "Гей, це тільки я", я переконливо
  
  
  
  запевнив її. Я відчував напругу в її руках та ногах. Її серце билося об мій бік. Вона швидко дихала неглибокими, напруженими вдихами.
  
  
  "Нік?"
  
  
  "Так. Ви чекали когось ще?"
  
  
  У напівтемряві я бачив, як вона похитала головою, щоб прояснити думки. Вона повільно видихнула, розслабляючись.
  
  
  "Я так довго жила в небезпеці", - стомлено сказала вона. Я подумав, яким пеклом, мабуть, були для неї останні два роки, коли вона щодня боялася викриття та страти. Араби не просто вбивають жінку на зразок Тамар, якщо дізнаються, що вона ізраїльський шпигун. Спочатку вони отримують задоволення сотнями, жорстоко болючих та болісних способів.
  
  
  Я притис її до свого плеча.
  
  
  "Йди спати", - сказав я. «Ми маємо стати о п'ятій. Ми заплановані на Ендрюс Філд о шостій».
  
  
  "Я спробую", - сказала вона.
  
  
  Вона не відійшла. Фактично, вона закопалась мені в плече, поклавши руку мені на груди.
  
  
  Усі мої вправи з очищення розуму від Альфи не принесли мені жодної користі. Не з розкішно акуратним, теплим жіночим тілом, як у Тамари, що лежить оголеною на моєму власному оголеному тілі.
  
  
  Я старався. Я дуже хотів спати. Я не зробив жодного руху, щоб погладити її або зробити хоч одну бісову річ, щоб стимулювати будь-кого з нас, окрім як обійняти її. Але це було неможливо. Не тоді, коли її рука почала ковзати вгору і вниз моїй грудній клітці, її пальці ніжно обмацували контури мого тіла від шиї до стегна.
  
  
  Вона обернулася до мене обличчям, щоб її поцілувати.
  
  
  "Ви знаєте, що робите?" Я запитав.
  
  
  Тихий сміх, що вирвався з горла Тамар, був сміх чистого задоволення.
  
  
  «Пройшло більше двох років відколи я могла лягти в ліжко з таким чоловіком», - сказала вона, задихаючись, і повністю жива. "Я здорова жінка зі здоровими інстинктами".
  
  
  Мій рот зімкнувся на її губах майже до того, як вона встигла закінчити фразу. Її мова була на моїх губах, рішуче стискаючи їх. Наші роти відкрилися одночасно. Дослідження розпочалося.
  
  
  Її волосся було шовковистим під моєю долонею на потилиці. Я торкнувся і провів пальцями по контуру її вилиць і лінії підборіддя. Весь цей час її язик дражнив і вимагав, розпалюючи в мені бурхливий вогонь, що доходив до моїх стегон.
  
  
  Ми щільно притиснулися один до одного в один довгий чуттєвий шмат шкіри, стикаючись так близько, як тільки могли. Моя нога затиснула її, і тоді ми повністю переплелися. Я поцілував її у вухо; вона повернула голову, обернулася і вкусила мене за шию.
  
  
  Моя рука відірвалася від її обличчя, рухаючись, щоб відчути м'якість западини її ключиці, покритої найтоншою м'язовою тканиною та гладкою шкірою. Тамар дозволила звуку вирватися з її горла. Моя рука рушила вниз, щоб відчути вагу та жар її грудей. Вона повернулася в моїх руках, щоб відкрити для себе мій дотик, а потім я побачив повноту і округлість її грудей, прикритою долонею моєї руки, твердість її соска, притисненого до центру моєї долоні, вимагаючи уваги, вимагаючи отримати поцілунки, які я дав їй у губи. Я зісковзнув з ліжка, підніс її груди до рота, мій язик котив її сосок між губами.
  
  
  Тамар зітхнула, вигнула спину і заклала обидві руки мені за голову, міцно притягнувши мене до себе, запустивши пальці в моє волосся, торкнувшись долонями до моїх щок. Її тіло почало здійснювати мимовільні рухи зі своєї несвідомої волі.
  
  
  Я сповзла ще далі, і там була вологість ще одного рота і волосся, таке ж шовкове, як волосся на маківці її голови. Тамар голосно схлипнула.
  
  
  Я підвівся на вимогу Тамар. Вона потяглася до мого паху, взяла мене в руки, щоб дослідити і погладити, а потім підійшла до мене, м'яко торкаючись мене спочатку губами та язиком. Мене раптово охопило повне тепло та вологість. Коли вона довела мене до граничної твердості, вона вигнула своє тіло під моїм, так що коли я рухався, я увійшов до неї в одній довгій, вологій, шовковій, вогненній оболонці клинка.
  
  
  Тамарські руки обійняли мене за спину; її нігті розсипалися по моїй спині. Її маленькі зуби потрапили мені в плече, тож її крики задоволення були приглушені.
  
  
  Те, що почалося з м'якості, перетворилося на конфлікт, жорстокий, гнівний і сповнений антагонізму, який лише посилив задоволення, яке ми відчували. Несвідомо вона була сповнена рішучості довести всю свою жіночу сексуальність і кинути виклик моїй мужності. І я, такий сердитий, як вона, такий же лютий, як вона, був би задоволений ні чим іншим, як її повною віддачею мені!
  
  
  Я підняв тулуб, спираючись на лікті. Я тримав її обличчя між руками в дикій потужній хватці, так що з відстані кілька дюймів я міг спостерігати за кожним виразом її обличчя. Вона заплющила очі.
  
  
  
  Поступово її обличчя вказувало, що вона програє битву проти мене. Я зберігав повільний, пульсуючий ритм з її тазовою дугою, яка переросла в довгу хвилю, що котилася, поки, нарешті, не настав той момент, коли Тамар відчайдушно здригнулася піді мною, розплющила очі, дико подивилася на мене і почала стукати мені по плечах. з її маленькими кулаками, перш ніж вона впала, повністю віддавшись собі і мені.
  
  
  Тепер її тіло робило тільки спазматичні вигини, одне менш інтенсивне, ніж інше, інтенсивність задоволення, що відчувається нею, переходила в повний приплив почуттів.
  
  
  Потім, довівши те, що чоловіки повинні доводити самим собі, я отримав насолоду глибоко всередині неї.
  
  
  Після цього, поки не настав час прийняти душ і одягтися, ми міцно трималися один за одного, більш спокійно, ніж якби провели ці кілька годин уві сні.
  
  
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  
  Четвер. 9:14 ранку Лоуренс, Канзас.
  
  
  
  
  Лоуренс, штат Канзас, знаходиться на березі річки Кау, на півдорозі між Канзас-Сіті та Топікою. Земля м'яка, не схожа на величезні рівнини плоскі на заході. Канзаський університет знаходиться на вершині пагорба – гори Ореад – знаменує собою найпівденніший прорив останнього великого льодовикового періоду. Вулиці старої частини міста названо на честь штатів.
  
  
  Сільськогосподарські угіддя навколо міста мають багаті чорноземи, такі як земля України, а невеликі містечка, такі як Олате, Осейдж-Сіті, Каунсил-Гроув та Осаватомі, повторюють центральну частину США.
  
  
  Поганов, він же Чарльз Бентон, мешкав у невеликому каркасному будинку на вулиці на північному схилі пагорба. На перший погляд, він став таким самим американцем, як і будь-який інший канзанець. Ми сиділи в його заваленому книгами лігві - Тамарі, я і контактна людина Поганова з ЦРУ, яка була там, щоб ідентифікувати нас і поручитися за нас.
  
  
  Мені було важко повірити, що ця лагідна, вчена людина насправді була радянським підполковником військової розвідки. Але п'ять хвилин розмови мене заспокоїли. Поки він розповідав про своє минуле життя, сутулість почала несвідомо зникати з його плечей, а голос став владнішим. Від нього почав виходити командний вигляд. Я міг бачити ту динамічну силу, яку було поховано всередині нього.
  
  
  «Так, - сказав він, відповідаючи на запитання Тамар, - ви маєте рацію. Ця конкретна сура є ключем до цієї групи фанатиків. Їх двадцять вісім склали її. Двадцять вісім для сури двадцять. - вісім. Вони - вищий ешелон, кожен, хто присвятив себе і поклявся віддати своє життя за цю справу. Нижче їх перебуває близько 114 членів, які зрештою стануть членами розширеного руху».
  
  
  "Чи має значення число сто чотирнадцять?" - Запитав я Поганова.
  
  
  Він глянув на мене, ніби я не був особливо розумним. «У Корані 114 суворий, - нагадав він мені. «Зрештою, лідерів буде стільки, скільки аятів, аятів, у Корані – а є кілька тисяч аятів. Кожен аят одного разу командуватиме загоном із тисячі людей!»
  
  
  Я помножив тисячу на кілька тисяч і одержав кілька мільйонів. Поганов продовжив. "Лідер Аль Асада - людина на ім'я Шаріф ас-Саллал. Він приблизно мого зросту - п'ять футів десять дюймів. Його обличчя темне і сильно рябе. У нього вуса. Він великий, але не товстий. Його помічник, який завжди з ним, - молодий чоловік на ім'я Юсеф Хатіб».
  
  
  Я перебив його. "Мені сказали, що Хатіб був навчений КДБ методам вбивства".
  
  
  Поганов холодно сказав: «Йому не потрібне було тренування». Він продовжив лекцію. «Шаріф аль-Саллал – повний фанатик. Він вважає, що він і лише він є справжнім лідером панарабізму. Ось чому ім'я «Аль Асад» – Лев. Воно належить до нього. Він бачить сам себе як Мухаммед, що перевтілився. Він – пророк нової релігії ісламу. Що ви знаєте про іслам? - різко запитав він мене.
  
  
  «Я говорю арабською», - вказав я у відповідь.
  
  
  «Тоді ви знаєте, що «іслам» означає акт підпорядкування божественної волі. Шаріф ас-Саллал переконаний, що він – голос божественної волі Аллаха. Новий іслам - це повне підпорядкування бажанням та забаганкам Шаріфа аль-Саллала. Саллала особисто.
  
  
  "Вбивство президента і віце-президента і викрадення спікера палати отримали кодову назву "Фатха" - відкриття, як у першій книзі Корану, тому що Шаріф аль-Саллал є вести новий Джихад - священну війну проти невірних Заходу. Два роки тому я дізнався про кодове назві… На жаль, я не знав, про що йдеться».
  
  
  Поганов описав відділення групи від ООП, тому що вони не думали, що навіть найжорстокіша з груп ОВП
  
  
  
  зайде так далеко.
  
  
  Я спитав його. "Як ви думаєте, де я їх знайду?"
  
  
  Він замислився на мить. "Нью Йорк."
  
  
  "Чому Нью-Йорк?"
  
  
  «Арабські групи в Лос-Анджелесі перебувають під наглядом ФБР відколи Роберт Кеннеді був застрелений Сірханом Сірханом», - сказав він. «У Сан-Франциско надто багато радикальних угруповань будь-якого роду, а це означає, що він просякнутий урядовими агентами та інформаторами, які стежать за дисидентами, революційними чи ні. Нью-Йорк – ваше місто, містер Картер».
  
  
  «Чи є там контакт, про який я маю знати? Може, хтось із арабських громад?»
  
  
  Поганов похитав головою.
  
  
  "Ні. Вони будуть триматися подалі від усіх. Це найкращий спосіб для них сховатися. Інший араб зрадить їх, навіть мимоволі. Араби люблять розмовляти. Він хвалився своїм друзям, що зустрів когось із Аль Асада. У свою чергу, вони поговорили. б з іншими про те, що знали людину, яка була в контакті з Аль Асадом. Протягом дня чи двох чутки розійдуться. Ні, група знаходиться на Манхеттені, але вони триматимуться там подалі від будь-якої арабської громади».
  
  
  «Ви брали участь у цій операції, коли тренували їх?»
  
  
  «У жодному разі, містере Картер. Я сказав вам, що дізнався про кодову назву операції, але не знав, до чого вона відноситься. Я зневажаю їхню тактику. Я б не мав до них жодного відношення, якби знав, що це саме те, що мав на увазі Шаріф аль-Саллал. Я просто даю вам свої найкращі припущення щодо того, як вони думають, ґрунтуючись на моїх розмовах із самим Шаріфом аль-Саллалом два роки тому. Однак я був з ними досить довго, щоб дізнатися, що вони думають не так, як ми».
  
  
  Він зробив паузу, підшукуючи правильний вираз. «Я сказав би, що всі вони фанатики. Для кожного з них його участь – це те, що мусульманин назвав би «аль-амр-бі-льмаруф». Ви знаєте цю фразу? "
  
  
  Я кивнув головою. "Це означає моральне зобов'язання".
  
  
  Поганов із усмішкою мене похвалив. "Абсолютно вірно."
  
  
  «Цей помічник – Юсеф Хатіб. Розкажи мені про нього".
  
  
  Поганов замислився. Тінь пробігла його обличчям. «Хатиб – патологічний вбивця. Він не піддається контролю, за винятком однієї людини – Шаріфа аль-Саллала. Я пам'ятаю, як одного разу на тренуванні один із наших найкращих людей спробував навчити рукопашному бою. На жаль, він вибрав Хатіба як свого супротивника. Хатіб не знає, як "витягати удари", як ви кажете. Мій сержант зробив лише один фінт, перш ніж Хатіб напав на нього. Він перерізав людині горло ножем! "
  
  
  Поганов похитав головою, ніби намагаючись позбутися спогадів.
  
  
  «Що було найпрекраснішим, містере Картер, то це те, що ми аж ніяк не змогли переконати Хатіба в тому, що він зробив щось не так! Я думаю, це має дати вам уявлення про те, якою вона є людина».
  
  
  На той час я знав, що маю всю інформацію, яку міг дати мені Поганов. Я встав. Тамар та співробітник ЦРУ вийшли з дому разом зі мною. Коли ми спускалися сходами, Поганов підійшов до краю ганку. І знову він був сірим, м'яким академіком. Він злегка посміхнувся нам і помахав нам, коли ми сіли в машину, щоб почати зворотний шлях у Топіку і літак ВПС, що чекав.
  
  
  * * *
  
  
  Четвер. 14:43 Манхеттен
  
  
  
  Коричневий камінь знаходився у верхньому Вест-Сайді, неподалік Коламбус-авеню. Вулиця була усіяна звичайним сміттям, собачим послідом та брудом у районі Нью-Йорка. Четверо молодих людей сиділи на сходах, які круто вели до вузького дверного отвору. Двоє були чорними, двоє – пуерториканськими. Вони дивилися на мене, коли я піднімався потрісканими кам'яними сходами і штовхнув двері вестибюля.
  
  
  Літак ВПС доставив нас із Топіки до Ла-Гуардіа. Лімузин привіз нас із Тамар у готель «Рідженсі» на Парк-авеню на 61-й вулиці. Ми зареєструвалися як містер та місіс Джуліан Страттон з Ель-Пасо, штат Техас. Нас супроводжували п'ять шкіряних та тканинних валіз, наданих ЦРУ. Бог знає, що у них було. Я дав Тамарі трохи більше тисячі доларів готівкою AXE і сказав їй піти за покупками, оскільки вона не взяла з собою нічого, крім сукні, в якій вона була, коли покидала Дамаск. Потім я впіймав таксі до кварталу від потрібної вулиці і вийшов з нього на Амстердам-авеню.
  
  
  Усередині коридору стояв несвіжий запах - запах смаженої їжі, зламаної сантехніки, бруду та сажі, що накопичилася роками. Щаблі на другий поверх були покороблені, перила в олії. Наприкінці коридору я подзвонив у дзвінок біля обшарпаних дерев'яних дверей, що облупилися фарбою.
  
  
  Я не дозволив зовнішньому вигляду дверей обдурити мене. Я там був раніше. Внутрішня частина цих дверей була облицьована листовою сталлю і мала три замки – один з них – поліцейський замок Fox з твердим сталевим стрижнем, який вставлявся у двері та кріпився до підлоги. Ніщо, окрім сокири чи ацетиленового пальника, не могло
  
  
  знести ці двері - і навіть тоді на це піде від п'яти до десяти хвилин.
  
  
  Я почув кроки. Потім пауза. Я знав, що хтось дивиться на мене через маленьке одностороннє дзеркало вічка. Я чув, як відводяться болти; двері нарешті відчинилися.
  
  
  У дверях стояв стрункий молодий темношкірий чоловік. На його обличчі була широка посмішка.
  
  
  "Гей, мужику!" - радісно вигукнув він, втягуючи мене всередину. Він зачинив і замкнув за мною двері. Обернувшись, він сказав: "Дай п'ять, чувак!"
  
  
  Я поплескав його долонями.
  
  
  "Ти рано встаєш", - зауважив я.
  
  
  «Підніміться сьогодні», - оголосив він. «Почуваєшся добре сьогодні, чувак! Гарний день, щоб так почуватися, вірно?»
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Він нахилив голову і витріщився на мене.
  
  
  "Хіба це не соціальний візит, чи не так?" він запитав.
  
  
  Я похитав головою. "Ні це не так. Ти все ще штовхаєшся, Дуейне?
  
  
  Його губи розпливлися у широкій посмішці.
  
  
  «Я не говорю «так», не говорю «ні», - сказав він. "Чому ти так питаєш?"
  
  
  "Це важливо", - сказав я йому.
  
  
  «Підемо і сядемо. У нас не було важкого репу, гей, мабуть, пару років!»
  
  
  Я не рушив.
  
  
  «Я запитав, чи ви все ще штовхаєте», - сказав я знову.
  
  
  Посмішка Дуейна зникла. "Ти збираєшся мене дістати?"
  
  
  Ні. Я просто хочу знати, чи у тебе залишилися контакти».
  
  
  Дуейн повільно кивнув головою. "У мене є всі необхідні контакти".
  
  
  Я оглянув кімнату. Він все ще був таким же брудним, як і два роки тому, коли я витяг Дуейна з поліцейського арешту через його допомогу. Він мав від десяти до п'ятнадцяти років. Він навіть не отримав умовного терміну. Дуейн цього не забув.
  
  
  "Як справи, Дуейне?"
  
  
  "Добре, чувак". Він упіймав мій погляд, блукаючи по брудній вітальні, і розсміявся. «Гей, чуваку, це не мій блокнот! Я мушу відвезти тебе туди якось. Це саме те місце, де я крутюсь і займаюся».
  
  
  "І розрізаєш матеріал? І кладеш його в мішок?"
  
  
  Дуейн весело знизав плечима. Так я печу свій хліб. Ти знаєш, як це буває, чувак».
  
  
  "Ви маєте справу з важкими речами, Дуейне?"
  
  
  Його очі похололи. «Ви маєте на увазі коня? Великий H? Справжнє лайно?»
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Нізащо. Просто горщик та трохи кокаїну».
  
  
  "Це не робить вас великим дилером", - наполягав я на його самоповазі та гордості.
  
  
  “Досить великий, тож мені не потрібно торгувати валізами. Ставши надто великим, тебе заарештують. Тебе не спіймають, за тобою йдуть великі хлопчики, вони хочуть взяти участь у твоїй дії. Я, я просто потрібного розміру. Нікого не турбую”.
  
  
  В його очах з'явився незграбний вираз.
  
  
  «Гей, чувак, я відчував себе дуже збудженим просто перед тим, як ти увійшов. У мене був гарний настрій. А тепер ти мене збиваєш», - звинувачував він.
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога", - сказав я.
  
  
  "Яка допомога?" Він був насторожений. Я знав, що з ним буде важко впоратися, якщо він впаде в ще більшу депресію.
  
  
  "Нюхайте, - сказав я, - і ми поговоримо про це".
  
  
  "Не впевнений, що у мене є раунд", - обережно сказав він.
  
  
  «Я тут не для того, щоб заарештувати тебе, Дуейне. Ти це знаєш".
  
  
  "Ага", - неохоче визнав він. "Я знаю це."
  
  
  «Тоді йди та пирні».
  
  
  Дуейн раптово посміхнувся до мене. «Не потрібно нікуди йти», - сказав він, дістаючи з кишені невелику бульбашку. Він потягнув за тонкий золотий ланцюжок на шиї. На кінці висіла мініатюрна ложка. Він обережно розкрутив кришку флакона, висипаючи крихітну ложку білого кристалічного порошку. Він підніс його до однієї ніздрі, сильно вдихнувши. Порошок зник. Він зробив те саме з іншого ніздрі. Потім він повторив процес.
  
  
  "Ви берете два і два зараз?" - Запитала я, маючи на увазі по два пирхання на кожну ніздрю.
  
  
  Дуейн кивнув головою. «Так буде більше, чувак. Схоже, мені це потрібно з огляду на всю цю важку метушню».
  
  
  Він простяг пляшечку і ложку. Хочеш? Моє частування. Найкраще з усіх».
  
  
  Я похитав головою. "Ти знаєш, я не чіпаю це, Дуейн".
  
  
  «Це справді хороший матеріал, приятель», - сказав він.
  
  
  У мене не було причини сумніватися, що матеріал Дуейна був поганим. Великі хімічні компанії роблять це на законних підставах за ліцензією уряду США для використання в лікарнях і в медичних цілях. Він потрапляє до нелегальних каналів шляхом крадіжки у оптових торговців наркотиками, фармацевтів та лікарень. Це високоочищений кокаїн, тому він є чистим білим кристалічним порошком. У порошку можна побачити крихітні гострі кристали. Його можна змішати з молочним цукром більшою мірою, ніж з іншим кокаїном. Більшість кокаїну, незаконно ввезеного до Штатів, надходить із Південної Америки. Він не повністю очищений, має коричневий відтінок і не такий сильний. Але кожен штовхач вихваляється, що його речі чисті, неважливо, чисті вони чи ні.
  
  
  "Забудь про це", - сказав я. "Я сказав тобі, що мені потрібна твоя допомога".
  
  
  "У тебе є, якщо я можу дати", - обережно сказав Дуейн.
  
  
  "Я шукаю групу арабів", - сказав я. Я розповів йому про Асада. Тобто стільки, скільки я думав, він мусить знати.
  
  
  «Це ті араби, які вчора вбили президента та віце-президента?» Він був шокований.
  
  
  "Вони і є." Я сказав йому, що думав, що вони сидять на Манхеттені. "Я хочу їх знайти".
  
  
  "Ай-раби!" - здивувався Дуейн. Що мені робити з ай-рабами? Нічого подібного, мужику! Я не знаю жодних айрабів!
  
  
  «У вас є контакти, – сказав я. «Я хочу, щоб інформація поширилася через кожного штовхача, якого ви знаєте – і через усіх, з ким він має справу. Копати? Хтось бачить, чує або навіть відчуває щось незвичайне, я хочу, щоб звістка повернулася до вас прямо зараз! слово мені! "
  
  
  Дуейн почав посміхатися. "Shee-it!" - Вигукнув він. Ти просиш мене допомогти пуху? Чувак, де твоя голова?
  
  
  "Я прошу тебе допомогти мені, Дуейн".
  
  
  Він перестав сміятися. Він уважно обдумав заяву, перш ніж вчинити самогубство. Нарешті він кивнув.
  
  
  «Точно! Під цією смаглявою шкірою, чуваку, ти брат. Ось чому я зроблю це.
  
  
  Ми знову ляскали долонями.
  
  
  «Ще одна послуга, Дуейне, - сказав я.
  
  
  Він скоса глянув на мене.
  
  
  "Хто тепер головний сутенер?" Я запитав. "Я теж хочу з ним поговорити".
  
  
  Дуейн захоплено похитав головою.
  
  
  «Людино, ти йдеш до кінця! Кіт на ім'я Візлі – він головний сутенер. Принаймні у нього найбільша стайня».
  
  
  «Я не сказав, що це найбільша стайня, Дуейне. Мені потрібна людина з найкращою стайнею. Усі дівчата високого класу. Нікого на вулиці. Дівчата на виклик. Ті, хто має найкращу клієнтуру - наприклад, дипломати Організації Об'єднаних Націй».
  
  
  "М-м-м," сказав Дуейн. «Я копаю. Це все ще Уеслі. Все, що у цієї кішки - найкращі дівчата. Кожна з них має свою квартиру. Кожна їх на Іст-Сайді. Ви бачите деякі з цих лисиць, ви ніколи не повірите, що вони в дикій природі! "
  
  
  "Ви можете налаштувати його для мене?"
  
  
  Дуейн кивнув головою. «Так. Будьте там, де я можу зателефонувати близько п'яти годин. Дайте вам знати.
  
  
  Він провів мене до дверей і відчиняв кожен із трьох замків. Я спустився сходами повз двох чорних і пуерториканців, які холодно подивилися на мене вдруге, але не рушили з місця.
  
  
  * * *
  
  
  Четвер. 14:11 53-а Східна вулиця
  
  
  
  
  Френк ДеДжулліо вийшов з ресторану, його охоронець на крок позаду нього, і повернув на схід від Медісон-авеню у бік парку. Він був лисіючим, легкий вітерець тріпав йому волосся. Він підняв руку, щоб розгладити кілька пасм. ДеДжулліо був зріст близько п'яти футів дев'яти дюймів, кремезний і дорогий костюм, пошитий на замовлення. Його туфлі були ручної роботи. Як і його краватка.
  
  
  Його охоронець був вище шести футів на зріст, років тридцяти з невеликим, і м'язистий, як рестлер.
  
  
  Я пішов по них. Пішоходів було небагато. Ми пройшли близько півкварталу в тому ж напрямку, а потім я раптово зупинився перед охоронцем, пробурмотів вибачення за те, що натрапив на нього, і, поки він продовжував йти, я підставив йому ногу.
  
  
  Він спіткнувся. Вдавши, що намагаюся його спіймати, я схопив його за комір піджака і збив його з ніг по тротуару головою на ліхтарний стовп. Звук його черепа, що врізається в сталеву жердину, був подібний до удару кажана по дині. Він звалився на купу заплутаних рук та ніг. Коли велика людина падає, люди помічають це. ДеДжулліо зупинився і різко розвернувся. Я винен простягнув руки.
  
  
  ДеДжулліо швидко опустився навколішки поряд зі своєю людиною. Навколо зібралося півдюжини чоловік. Двоє з них дбайливо схилилися над несвідомим тілом. Я підійшов до ДеДжулліо і торкнувся його шиї. Його голова швидко повернулася, так що він дивився в мою праву руку всього за кілька дюймів від його обличчя.
  
  
  Він побачив короткий ствол невеликого автоматичного пістолета "Беретта" 32 калібру. Решта пістолета була в мене в кулаку, прихована від погляду натовпу, що збирається.
  
  
  "Ходімо, Френку", - м'яко сказав я. Мої слова розносилися дуже близько. Це було досить далеко від натовпу. ДеДжиулліо глянув мені в обличчя.
  
  
  "Якого біса…"
  
  
  "В даний час!" Я сказав. «Якщо ти не хочеш прямо тут, Френку».
  
  
  ДеДжулліо навіть не знизав плечима. Він підвівся на ноги, обтрусив складку на штанах і пішов поряд зі мною.
  
  
  "Чия це яловичина?" - спитав він, дивлячись прямо перед собою і кажучи краєчком рота. «Я впораюся, якщо хтось має заперечення. Я маю вплив».
  
  
  «Недостатньо. Просто заткнися і підемо до твоєї машини».
  
  
  ДеДжулліо мав чорний седан Mercury. Зазвичай його водив його охоронець, тільки його не було поруч, щоб виконувати цю роботу.
  
  
  
  Автомобіль був припаркований у забороненій для паркування зоні, але це нічого не означало для такого хлопця, як ДеДжулліо. Не отримали штрафу за паркування. Ми сіли в машину і рушили в дорогу.
  
  
  "Ти збираєшся сказати мені, в чому річ?" - нервово спитав ДеДжулліо.
  
  
  «Продовжуй їхати».
  
  
  Ми проклали собі шлях через щільний рух у центрі Манхеттена, потім через тунель Квінс-Мідтаун до швидкісної автомагістралі Лонг-Айленду.
  
  
  Іноді ДеДжулліо починав щось говорити, і я притискав дуло «беретти» до його скроні. Через деякий час його чоло було мокрим від блискучих крапель поту.
  
  
  Ми поїхали бульваром Френсіса Льюїса, перетнули Північний бульвар і перейшли у Флашинг, недалеко від району Коледж-Пойнт. Ми довго їхали, поки я не знайшов те, що хотів - глухий кут, майже безлюдну вулицю з кількома старими покинутими будинками.
  
  
  "Зупинися", - різко сказав я.
  
  
  ДеДжулліо зупинив машину. Він озирнувся, йому не сподобалося те, що побачив.
  
  
  "Це хіт?" Його голос насилу виривався з пересохлого горла.
  
  
  "Вибирайся", - сказав я йому.
  
  
  ДеДжулліо вийшов із машини. Коли він це зробив, я прослизнув за ним і штовхнув його ногою, плоска підошва зачепила його за спину. Він безпорадно впав на землю.
  
  
  Я дозволив йому стати на коліна. На цей раз у мене була Вільгельміна, мій 9 мм. Люгер у моєму кулаку, і це злісний пістолет. Він великий. Він був побудований для одного – вбивати.
  
  
  ДеДжулліо подивився на дуло пістолета, який я тримав за кілька дюймів від його чола. Я стояла над ним, розсунувши ноги. Коли ви стоїте так над чоловіком, який стоїть на обох колінах, ви отримуєте жахливу психологічну перевагу. Ви позбавляєте його всяких слідів гордості та мужності. Ви принизили його так само сильно, як можна принизити людину, тому що вона бачить себе абсолютно безпорадною, в той же час вона бачить вас як цілком могутню. Є також сексуальний підтекст, який він не може не усвідомлювати, як би він не намагався викинути його з голови. Для такої людини, як ДеДжулліо, вихованої в культурі, яка наголошує на чоловічому початку, це найогидніше почуття з усіх.
  
  
  Пошитий вручну костюм ДеДжулліо був брудним. Плями поту просочилися через пахви його піджака. Через одяг просочувався різкий запах його тіла, що смердить переляком.
  
  
  Я повернув ствол Люгера по його ключиці, тому що не хотів залишати мітки на його обличчі, але це болюче місце, щоб когось вдарити. Якщо ви докладете достатньо зусиль, це може паралізувати всю руку.
  
  
  Де Джіулліо застогнав. Він заплющив очі.
  
  
  "Відкрий очі, Френк".
  
  
  Він злякано глянув на мене. Петлиці на комірі були підняті, вузол краватки розпущений. "Ви хочете, щоб я благав?" - уривчасто запитав він. «Добре, я благаю».
  
  
  "Ти хочеш жити, Френку?"
  
  
  Він тяжко проковтнув і кивнув.
  
  
  "Досить зробити те, що я тобі кажу?"
  
  
  Він знову кивнув головою.
  
  
  "Я хочу, щоб ви відвезли мене до Великого Села".
  
  
  «О боже, – прошепотів ДеДжулліо. "Він уб'є мене!"
  
  
  "І я теж."
  
  
  "У тебе є контракт на нього?" - хрипко спитав ДеДжулліо.
  
  
  «Ти ставиш надто багато запитань. Я сказав тобі, що хочу, щоб ти відвіз мене до Великого Села. Яка різниця, чи вб'є він тебе, чи я уб'ю тебе? Ти також будеш мертвий».
  
  
  ДеДжулліо обміряв мене примруженими очима. Незважаючи на страх, його проникливий розум почав оцінювати шанси. Я точно знав, що він думав. Чим довше він міг залишатися живим, тим більше у нього шансів піти від мене.
  
  
  "Ви хочете, щоб я відвів вас до нього - чи ви хочете, щоб я привів його до вас?"
  
  
  «Не грай у ігри, Френку. Я недостатньо тупий, щоб відпустити тебе тільки тому, що ти збираєшся сказати мені, що отримаєш Сальваторе. Я сказав, що хочу, щоб ти відвів мене до нього».
  
  
  "Великий Сел ніколи не залишає офіс, окрім як додому", - сказав він. «Навколо весь час може бути десять, п'ятнадцять хлопців. У тебе ніколи нічого не вийде. Ти маєш бути божевільним».
  
  
  "Я зроблю це", - сказав я коротко. "Ти збираєшся відвезти мене до нього?"
  
  
  ДеДжулліо ухвалив рішення. Я міг бачити, як він думав, що шанси на те, що він залишиться живим, були б набагато кращими, якби він міг доставити мене туди, де він міг розраховувати на допомогу.
  
  
  "Я візьму тебе", - швидко сказав він.
  
  
  "Вставай."
  
  
  Ми підійшли до машини. ДеДжулліо обтрусився, як міг, і почав заходити.
  
  
  "Почекай хвилинку, Френку", - сказав я, поклавши руку йому на плече, щоб зупинити. "Я хочу показати тобі дещо."
  
  
  Я вказав на порожню каністру з-під моторного масла ємністю 1 літр, що лежить на зламаній дерев'яній коробці. "Ти бачиш це?" Він кивнув головою.
  
  
  "Дивися", - сказав я, змахнув Люгером, вистрілив і знову повернув його до його голови.
  
  
  ain одним швидким рухом.
  
  
  У пістолетній обоймі я мав заряд порожніх патронів. Порожнє вістря – неприємна куля. Він гриби, як тільки потрапляє у що-небудь – консервну банку, тіло чи людську голову. Банка буквально вибухнула у повітрі, розірвана на частини від удару кулі.
  
  
  Очі ДеДжулліо розширилися. Він тяжко проковтнув.
  
  
  "Я зрозумів", - сказав він. «Мені не потрібно більше переконань».
  
  
  Ми проїхали назад через Квінс і поїхали швидкісною дорогою в Бруклін, впевненість ДеДжіулліо зростала з кожною милью, яку ми проїхали. Нарешті ми опинилися у складській частині міста неподалік набережної. ДеДжулліо проїхав розбитою, асфальтованою автостоянкою і проїхав повз будівлю.
  
  
  Коли ми ввійшли через бічні двері, на нас подивилися півдюжини чоловіків. ДеДжулліо не звернув на них уваги.
  
  
  "Це двері", - сказав він, коли ми підійшли до них. Мій Люгер був захований під пальто.
  
  
  "Ти перший", - сказав я.
  
  
  Я зачинив його за собою. В офісі було двоє чоловіків. Вони подивилися в обличчя ДеДжулліо і почали залазити всередину курток за рушницями.
  
  
  Я дозволив їм глянути на Вільгельміну і сказав: «Не треба».
  
  
  Вони завмерли.
  
  
  "Це не хіт", - сказав я їм. "Просто скажи Великому Селу, щоб він вийшов".
  
  
  Вони глянули один на одного. Один із них кивнув іншому та взяв внутрішній телефон. Він тихо заговорив по-сицилійськи.
  
  
  Секунду через двері офісу відчинилися, і з них вийшов невисокий кремезний молодик. Він оцінювально подивився на мене, помітивши «Люгер» у моїй руці, злякане обличчя ДеДжулліо і тих чоловіків, які тихо чекали.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай?" - прямо спитав він.
  
  
  «Скажи Великому Селу, що я хочу з ним поговорити. Скажи йому, що то Нік Картер. Він мене знає.
  
  
  Присмаковий юнак повернувся в офіс, залишивши двері відчиненими. За мить я почув гучний, гучний, гнівний рев, і потім Великий Сел опинився в дверях.
  
  
  Причина, через яку його називають Великим Салом, - через його вагу. Його зріст всього п'ять футів сім дюймів, але він важить близько двохсот вісімдесяти фунтів - і все це жирно. У нього потрійне підборіддя, яке майже повністю покриває його жирне горло і переходить на комір сорочки. Його костюм випирає по швах. Він – повітряна куля на ковбасних ніжках, з ковбасними руками в рукавах. І він зовсім лисий.
  
  
  Великий Сал сказав: "Привіт, Картер".
  
  
  "Привіт, Сальваторе".
  
  
  Він глянув на своїх людей. "Кучка бомжів, ось які вони є", - кисло сказав він. "Вони дають мені деякий захист".
  
  
  "Ти отримуєш те, за що платиш."
  
  
  "Та пішли, Картер". Він з огидою похитав головою. "Хочеш поговорити наодинці?"
  
  
  "Що ж."
  
  
  Він повернувся і прошкутильгав назад до свого кабінету. Я пішов за ним, зачинивши двері перед кремезним хлопцем, який намагався піти за нами.
  
  
  "Хто це?" - спитав я Великого Села, коли він сів за свій стіл.
  
  
  «Він? Це мій старший син. Хороший хлопчик. Він має все, що потрібно. Він не такий, як інші. Чого ти хочеш?"
  
  
  Я зручно влаштувався у шкіряному кріслі. Я дістав і вставив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником.
  
  
  "Наскільки ти зараз великий, Сал?"
  
  
  Він насупився. "Про що ти говориш?"
  
  
  Скільки у вас солдатів? Наскільки велика ваша сім'я?
  
  
  "Досить великий." Він ухилився від запитання.
  
  
  "Я чув, що ви в наші дні capo di capi".
  
  
  Великий Сал знизав масивними плечима. "Може бути. Деякі люди багато говорять, ви розумієте, що я».
  
  
  «Кажуть, у тебе велика вага у місті. Вони слухають, коли ти щось кажеш».
  
  
  "Може бути."
  
  
  «І ви номер один за кількістю та лихварством».
  
  
  Він не відповів. Його маленькі жорсткі очі ковзали на моєму обличчі, ніби він ніколи не бачив цього раніше і йому не подобалося те, що він бачив зараз.
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога, Сальваторе", - сказав я. "Ось чому я тут."
  
  
  Він хмикнув. «Ти безперечно вибрав якийсь спосіб дістатися сюди. Якого лайна ти зробив із ДеДжіулліо?»
  
  
  "Я його трохи налякав", - сказав я, посміхаючись, але без жодного гумору.
  
  
  Ти його трохи налякав, так? ДеДжулліо має бути одним із моїх найкрутіших людей. Тепер він мені більше не підходить».
  
  
  «Тож знайди ще одного».
  
  
  «Ти хотів показати мені, що можеш дістатися до мене, га? Це все? Ти повинен був показати мені, незважаючи ні на що, ти зможеш додзвонитися до мене?
  
  
  «Ось і все, Сальваторе».
  
  
  "То що, якщо я не дам тобі допомоги, ти прийдеш за мною?"
  
  
  "Особисто", - сказав я.
  
  
  Він зітхнув. «Ти божевільний сучий син, Картер. Я хочу, щоб ти був моїм чоловіком. Дай мені кілера такого доброго, як ти, я зроблю нас обох багатими. Добре, тобі буде моя допомога. Що ви хочете?"
  
  
  Я сказав йому про Аль Асада.
  
  
  
  Не все, просто мені потрібно їх швидко знайти і що вони були на Манхеттені. "Я хочу знати де", - сказав я.
  
  
  Це вони зробили це? Араби?
  
  
  "Вони ті самі".
  
  
  Він знову похитав головою. «Президент, віце-президент, пара членів кабінету – Господи! Куди, чорт забирай, наша країна йде? Ніхто не в безпеці, її більше немає»
  
  
  Я не відповів.
  
  
  "Як ти думаєш, яку допомогу я можу тобі надати, Картер?"
  
  
  "Ви проникаєте в кожен куточок Манхеттена", - сказав я. «Між вашими збирачами лихварів та вашими лічильниками у кожному барі та цигарковому магазині ви проникли у кожен район міста. Я хочу знати, що відбувається в Іст-Сайді. Ніхто не висякається, якщо ви не знаєте, скільки штук він використовував серветок чи хусток. Мені потрібна ця інформація. Я хочу, щоб ви передали слово, що будь-хто, хто чує щось про цю групу арабів, піднімає трубку і повідомляє вам так швидко, як тільки може витягти цент зі своєї кишені! "
  
  
  "І я передаю його тобі?"
  
  
  "Це ідея."
  
  
  Великий Сал провів мовою з внутрішньої частини рота. Він смоктав зуб. Нарешті він кивнув головою. "Добре."
  
  
  Я встав. "От і все, Сал".
  
  
  Великий Сал сидів на місці.
  
  
  "Ти не збираєшся проводити мене до дверей?"
  
  
  "Ви входите один, ви робите це самі".
  
  
  Я зупинився біля дверей. «Не будь надто суворим із ДеДжулліо, - сказав я.
  
  
  Великий Сал зробив непристойний жест на мене своїм середнім пальцем, тож я зачинив за собою двері та вийшов через фабрику. Ніхто навіть не глянув на мене.
  
  
  
  
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  
  Четвер 16:47 Грузинський готель. Парк-авеню
  
  
  
  
  Коли я увійшов, у вестибюлі на мене чекав співробітник ФБР. Я знав його раніше. Його звали Клемент Тейлор. Він був одним із найкращих. Ми піднялися в мій номер. Тейлор виглядав стомленим; під очима були темні кола, а обличчя виглядало напруженим і напруженим.
  
  
  Він простягнув мені аркуш паперу. "Цей список може бути вам корисний", - сказав він. «У нас є імміграційна служба. Ми працювали над цим з минулої ночі всю ніч безперервно. По-перше, ми витягли комп'ютерну роздруківку на всіх, хто в'їжджав до країни Близького Сходу за останні три місяці. Включаючи» туристичні візи, студентські візи – все працює. Якщо відняти тих, хто залишив країну, у нас залишилося кілька тисяч імен. Сьогодні рано вранці ми організували наймасовіше полювання, яке коли-небудь бачила ця країна. Було задіяно всі правоохоронні органи федерального рівня та штату. Вважаючи місцеву поліцію, я сказав би, що сьогодні над цим завданням працювали кілька сотень тисяч людей».
  
  
  Він торкнувся паперу у моїй руці.
  
  
  «Поки що ми знайшли всі імена у нашому початковому списку – крім них. Щодо решти, то вони чисті, наскільки ми можемо їх перевірити».
  
  
  «Ви ж не кажіть мені, що всі ці імена пов'язані, чи не так?»
  
  
  Тейлор похитав головою. "Ні. Просто ми або не можемо їх знайти, або вони не можуть довести, що чисті. Особисто я б сказав, що більшість з них не мають відношення до Аль Асада. Я поставив зірочку поряд з іменами тих, хто живе в районі Нью-Йорка". Йорка – або тих, хто зник з поля зору”.
  
  
  Що, якщо вони використовували європейські паспорти? Я запитав.
  
  
  Тейлор покірно знизав плечима. "Тоді нам не пощастило".
  
  
  Я уважно вивчив імена у списку. Один одразу кинувся на мене: Юсеф Хатіб. А потім ще один: Шаріф аль Саллал.
  
  
  Я вказав імена Тейлору. «Ці двоє. Сконцентруйтеся на них. Я хочу знати, коли вони приїхали до країни, куди пішли, кого вони бачили, що вони зробили. Всі!"
  
  
  Тейлор записав імена. Продовжуючи писати, він запитав: "Вони там?"
  
  
  "Саллал - головна людина", - сказав я йому.
  
  
  "У них параною", - прокоментував Тейлор. "Вони використовували свої справжні імена, вірно?"
  
  
  "Це більше, ніж психопатія", - сказав я, думаючи про наслідки. Це показує, що вони пишаються тим, що вони зробили. Вони хочуть, щоби світ знав про них. Чи не крадуться. Жодних масок, ніяких безликих терористів. Вони прагнуть досягти успіху або померти в цій спробі».
  
  
  Тейлор підвівся і підійшов до телефону. Все його тіло зігнулося від утоми.
  
  
  Він повернувся до мене. "Ми на все цьому", - сказав він. «Кожна людина у нью-йоркському офісі, а також у поліції Нью-Йорка. Якщо є що знайти, ми це знайдемо.
  
  
  Вони б це зробили, але скільки часу їм знадобиться, подумав я. Ми мали дуже мало часу! Що ж, не зашкодить. Нехай намагаються щосили. Допомогла б навіть одна підказка.
  
  
  Тейлор потер свої налиті кров'ю очі.
  
  
  "Без сну?" Я спитав його.
  
  
  "Немає часу навіть
  
  
  
  - подрімати, - стомлено сказав він.
  
  
  Я теж не сказав йому, що не спав усю ніч. Це було б несправедливо. Тейлор надривав свою дупу, поки я тримав золоте тіло Тамар у своїх руках.
  
  
  "Так воно і є", - ухильно прокоментував я.
  
  
  "Що ж."
  
  
  Тамар прийшла через п'ять хвилин після відходу Тейлора. За нею слідували дві коридорні з картонними коробками та пакетами. Вона швидко поцілувала мене. Через дві хвилини спальня перетворилася на масу рваного цигаркового паперу і одягу, розкиданого по ліжку. Henri Bendel, Lord & Taylor, Saks Fifth Avenue та десяток ексклюзивних бутіків були представлені етикетками на одязі та печаткою на коробках.
  
  
  "Це все, що я могла отримати за такий короткий час", - сказала вона мені через плече. «Інші прийдуть пізніше. Слава Богу, я можу обійтися без одягу, який практично не потребує переробок».
  
  
  Я почав відповідати, коли задзвонив телефон.
  
  
  То був Дуейн.
  
  
  "Будьте на Ріверсайд Драйв на 88-й вулиці", - сказав він. «Ти будеш там за сорок п'ять хвилин. Цей кіт Візлі, він не любить чекати, ти копаєш?
  
  
  "Як я впізнаю його?" Я запитав.
  
  
  «Він водить білий Лінкольн Марк IV. Ти не пропустиш цього, чуваку. Якщо тільки ти не сліпий».
  
  
  Він повісив слухавку, перш ніж я встиг спитати його ще про щось.
  
  
  * * *
  
  
  Четвер. 17:53 Ріверсайд Драйв.
  
  
  
  
  Lincoln Continental Mark IV був зовсім новим, білим, щойно вимитим і відполірованим. З боків, на капоті та навколо виступу покришок на багажнику була нанесена золота смужка, яка робить Mark IV таким відмінним. На вікнах було тоноване скло. Салон був обтягнутий білим штучним хутром, аж до покриття керма. Машина оголошувала всім, хто дивився на неї, що вона належить сутенеру і що з ним усе гаразд.
  
  
  Уеслі був таким самим чорним, як і біла машина. Він був одягнений у білу куртку з ультразамші та штани з розкльошеним днищем, скроєні та пошиті так, щоб нагадувати вибілений натуральний денім. Його сорочка була з вогненно-червоного шовку-сирцю з дуже довгими комірами. На його акуратно покладеній афро-зачісці під крутим кутом красувався білий капелюх сафарі з широкою стрічкою із муарової тканини із золота. Відповідне червоне перо весело стирчало з лівого боку браслета. Уеслі був м'язистий, з широкими плечима та вузькою талією. Він добре виглядав, і він знав це, але його середня твердість виявлялася на поверхні.
  
  
  І він ставився до мене з підозрою.
  
  
  У кварталі звідси, на бульварі Генрі Гудзона, рух додому повз від бампера до бампера. Ми сиділи у машині, курили. Я викурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Уеслі курив одвірок. Злегка їдкий запах марихуани наповнив салон машини, хоча в нього був кондиціонер. З його боку, це був акт непокори.
  
  
  "Дуейн сказав, що ти хочеш читати зі мною реп", - нарешті сказав він. "Почни читати реп".
  
  
  Я відчував антагонізм, що виходив від нього. Антагонізм, підозрілість та обурення. Я був білий. Я йому не подобався, і він не намагався це приховати. Це було так просто.
  
  
  Візлі був крутим. Йому не вдавалося стати кращим сутенером у жорсткому світі, не будучи жорсткішим, ніж його конкуренти.
  
  
  Я одразу зрозумів, що міг би сказати йому сильніше, і він відповів би: Відвали! Я вирішив вникнути у суть справи. Дія говорить набагато голосніше, ніж слова.
  
  
  «Давай прогуляємось, – сказав я.
  
  
  Він глянув на мене. "Куди?"
  
  
  "Просто в кут".
  
  
  Йому знадобилася хвилина, щоб ухвалити рішення, гадаючи, якого біса я хотів це зробити. Потім він відчинив двері зі свого боку машини і вийшов на дорогу. Він зачинив її. Я почекав, поки він опинився перед радіатором автомобіля, перш ніж поліз у нагрудну кишеню куртки. Я дістав тонку кулькову ручку. Хоча насправді він міг писати, чорнильна трубка була менше восьмої дюйма завдовжки. Решта стовбура була забита спеціальною сумішшю, яку «спеціальні» хлопчики AX приготували для мене.
  
  
  Я натиснув на поршень на кінці і впустив ручку на підлогу за переднім сидінням, відчиняючи двері. Надійно закривши її за собою, я приєднався до Уеслі на тротуарі і попрямував до рогу.
  
  
  Візлі пішов поряд зі мною. Він із занепокоєнням озирнувся. Блок був порожній, якщо не рахувати нас двох і проїжджаючих машин.
  
  
  "Ти шукаєш пух?" Я запитав.
  
  
  "Що ж."
  
  
  "Немає жодного пуху", - сказав я йому. "Тільки ти і я."
  
  
  Уеслі зупинився як укопаний.
  
  
  "Як так вийшло, що ми здійснюємо цю прогулянку?" він запитав.
  
  
  Я не відповів. Я просто продовжував іти. Неохоче Візлі наздогнав мене і пішов у ногу, рухаючись у ритмічній ході.
  
  
  Ми пройшли приблизно дві третини шляху до кута, перш ніж я зупинився і повернувся. Уеслі зробив те саме. Я знову глянув на машину.
  
  
  Він обурився - "Людино, що з тобою?" . Він був розумним на вулиці, і ситуація, яку він інстинктивно відчував, була неправильною. У нього погані флюїди, і це означало небезпеку, але не міг зрозуміти, що саме. Найбільше йому було незручно перебувати в ситуації, коли він відчував, що втрачає контроль. Йому це не сподобалося. Це його непокоїло.
  
  
  «Це якась машина, – сказав я.
  
  
  «Звичайно, вона є. Отримав це минулого тижня. Коли я проїду, стану наймоднішим комплектом коліс у місті».
  
  
  "Я так не думаю", - сказав я.
  
  
  Уеслі виглядав спантеличеним. "Про що ти говориш?"
  
  
  "Подивися на машину", - сказав я. Він повернув голову якраз вчасно, щоб почути тихий шум вибуху і побачити величезний, яскравий, помаранчевий і жовто-червоний спалах полум'я, який піднявся, заповнивши внутрішню частину і роздувши шибки, поглинувши її. машина в смертельних обіймах вогню. Вгору та вниз вулицею зупинився рух.
  
  
  Уеслі був приголомшений. Він дивився на полум'я, а потім повернув до мене голову. Він знову глянув на машину, ніби не міг повірити, що бачив. Потім він подивився на мене і сказав: "Мужик ..."
  
  
  Бензобак із гуркотом злетів угору, задня частина машини піднялася, розвернулась і сильно відкинула на тротуар під кутом. Полум'я злетіло вище.
  
  
  «Ти, мамо…» – сказав Візлі, ненависть наповнилася кислотою у його голосі.
  
  
  «Не закінчуй, – попередив я його. "Ненавиджу це слово".
  
  
  Уеслі заткнися. Його права рука швидко повернулася в кишеню.
  
  
  "Якщо ти витягнеш цей ніж, я відірву тобі яйця", - сказав я йому, не рухаючись з місця. Його рука завмерла.
  
  
  Візлі очі Візлі виміряли мене. Я не рушив з місця. Він обвів мене з голови до п'ят, виміряв мене вдруге, і його розум став метатися туди-сюди. Він перевіряв інших чоловіків, і вони перевіряли його з того часу, як він був дитиною на вулицях чорного гетто. Найчастіше його життя залежало від його суджень. Він ухвалив рішення про мене.
  
  
  "Ти несеш залізо?" - повільно спитав він.
  
  
  Я кивнув головою. "Але мені це не знадобиться", - сказав я. "Я зроблю це своїми руками".
  
  
  Він повірив мені, бо знав, що це правда.
  
  
  «Ти, чорт забирай, сучий син», - сказав він голосом, сповненим люті. "Ви, білі виродки, всі однакові!"
  
  
  "Ти мені теж не подобаєшся", - холодно сказав я. «Тепер, коли ми позбулися цього…»
  
  
  «… Тільки тому, що я чорний…»
  
  
  «Тому що ти сутенер», - сказав я йому, перериваючи його на півслові. «Я ненавиджу сутенерів. Чорний, білий, рожевий чи жовтий, я ненавиджу сутенерів. Ти копаєш?
  
  
  Візлі дивився на мене.
  
  
  "Тоді що ти хочеш від мене, чуваку?"
  
  
  «Перш ніж я скажу тобі це», - сказав я, знаючи, що не можу довіряти бунтарству Візлі і що він нападе на мене за першої ж нагоди, - «Я розповім тобі, що з тобою трапиться, якщо ти так сильно навіть подумати про тому, щоб перетнути мене! "
  
  
  Я сказав йому однозначними словами, використовуючи вуличну мову. Коли я додзвонився, я запитав: «Як ви думаєте, скільки дівчат ви збираєтеся зустріти в такому вигляді?»
  
  
  Обличчя Візлі було безпристрасним. Він не ворухнувся.
  
  
  "Думаю, ні", - стоїчно сказав він, але я знав, що він крутиться всередині.
  
  
  Ти думаєш, ти зможеш зберегти дівчат, які в тебе є зараз?
  
  
  "Ні."
  
  
  "Ви вірите, що я можу це зробити, Візлі?"
  
  
  Це було ключове питання. Я бачив, як його розум ретельно зважує кожен аспект проблеми. Він знову глянув на мене. Не думаю, що він боявся. Якщо він був, то це приховував. Як і будь-хто, хто виріс на вулиці, боровся і пробивався до вершини, він був реалістом. Щоб бути сутенером рівня Уеслі, потрібно бути крутим. А якщо ні, то інші заберуть ваших дівчаток. Жоден сутенер не може дозволити собі таке трапитися з ним хоч раз. Чутки ходять. Сутенер – п'ятірка у групі однолітків, яка не пощадить слабких. Вони не дарма називають Гарлем "джунглями".
  
  
  Уеслі скривився.
  
  
  «Так, я думаю, ти впораєшся». Визнання прийшло неохоче. Йому було боляче визнавати це.
  
  
  "Ти збираєшся мені допомогти?"
  
  
  "Як буде, якщо зможу", - сказав він.
  
  
  "Скільки дівчаток у вас у стайні?"
  
  
  «П'ять справжніх кращих навшпиньки», - сказав він.
  
  
  "Яка у них торгова земля?"
  
  
  "Тільки першокласна", - сказав він, і в його голосі промайнула гордість. «Найкращі. Деякі з них мають джони по три і п'ятсот доларів, ось що вони мають. Вони всі теж білі навшпиньки», крім однієї. Вона має славу південноамериканкою.
  
  
  
  "Хто твоя бабуся?"
  
  
  Він сказав мені.
  
  
  "Ти теж змусив її працювати?"
  
  
  «Мужику, всі мої навшпиньки працюють! У мене великі витрати.
  
  
  "Це те, що я хочу, Візлі". Я розповів йому про Асада. "Я хочу почути про них. Я хочу, щоб ви передали це іншим сутенерам, яких ви знаєте. Я хочу, щоб кожна з їхніх дівчаток - вона щось чує, вона передає слово назад. Араб. Якщо у неї араб Джон , або знає про одне - я хочу почути про це.Ти зрозумів, Візлі? Арабське це слово».
  
  
  Він кивнув головою. "Я копаю, чувак".
  
  
  Він глибоко зітхнув і глянув мені у вічі. "Ти хрипкий крутий", - сказав він, змушуючи себе вимовити ці слова. «Я думаю, ти дійсно не хочеш умовити мене, що ти робитимеш, якщо я перейду до тебе?»
  
  
  Я не відповів.
  
  
  «Мені не подобається те, що зробив зі мною той кіт Дуейн, – м'яко сказав Візлі.
  
  
  "Дуейн моя людина", - відповів я. "Все, що з ним трапляється, я йду за тобою".
  
  
  Уеслі просто дивився на мене. Я зустрівся з ним поглядом. Минула довга хвилина.
  
  
  "Чорт!" Він вилаявся, не зводячи з мене очей. "Ви просто не даєте чоловікові шанс, чи не так?"
  
  
  "Ні, якщо я можу допомогти".
  
  
  Він відвернувся від мене більше з огидою до власної безпорадності, ніж до мене. Він думав, що він крутий. І він був – у своєму власному світі. Але його всесвіт не був моїм. Він ніколи не мав справи з професійними вбивцями – найкращими у світі – і не бив їх знову і знову. Він не був Killmaster N3. Я був.
  
  
  Уеслі на мить тихо вилаявся, але він не збирався дозволяти білому побачити, як сильно це вплинуло на нього. По-своєму він дуже пишався собою. Я втоптав його в землю.
  
  
  Якщо він хотів мені допомогти, я повинен був відновити його, щоб він міг бути таким самим жорстким з іншими сутенерами, як я з ним.
  
  
  "Уеслі?"
  
  
  Неохоче він повернувся до мене.
  
  
  "Мені платять за вбивства", - тихо сказав я.
  
  
  Його розум уловив слова, перевертав їх і вичавлював увесь сенс того, що я сказав.
  
  
  "У мене ніколи не було шансу з тобою, чи не так?" – нарешті сказав він.
  
  
  "Ні."
  
  
  «Добре, – сказав він. "Я передам слово".
  
  
  На той час натовп, що зібрався навколо палаючої машини, досяг десяти людей, і всі вони стояли на безпечній відстані через вулицю. У кількох кварталах від нас ми чули завивальне, пронизливе, що піднімається і падає хрипи сирен поліцейських машин і виючий, наполегливий, істеричний писк пожежних машин.
  
  
  «Пішли до біса звідси», - сказав я. Ми прорізали вулицю по діагоналі і завернули за ріг, взявши таксі на Вест-Енд-авеню.
  
  
  "Куди ми йдемо?" - Запитав Візлі.
  
  
  Я нахилився вперед і дав водієві адресу. Візлі відкинувся у своєму кутку сидіння якнайдалі від мене, не дивлячись на мене, дивлячись у вікно на своєму боці кабіни. Шок від втрати Mark IV почав повністю його вражати.
  
  
  Нам знадобилося майже тридцять п'ять хвилин, щоб дістатися містом до автосалону. Я вийшов із таксі, заплатив водієві і перетнув тротуар до вітрини, поряд зі мною Уеслі.
  
  
  Виставковий зал був величезним та шикарним. На підлозі стояло вісім чи дев'ять «ролс-ройсів»; одні новітні моделі, інші були класикою свого роду: Silver Ghosts і Phantom IV.
  
  
  Я використовував ціпок на Уеслі. Настав час використовувати моркву.
  
  
  "Ви бачите ці білі роли?" Я запитав. Він навряд чи міг це пропустити. Він елегантно гордо стояв посеред поверху.
  
  
  "Справжня шкіра всередині", - сказав я. «Праве кермо теж».
  
  
  "Правий руль?"
  
  
  «Так. І зовсім новий. Вони написали ваші ініціали з 24-каратного сусального золота просто під вікном».
  
  
  Візлі нічого не сказав. Я відчував, як його уява тікає разом із ним. Я майже відчував, як у ньому наростає бажання, воно було настільки відчутним. Уеслі віддав би свою душу за цю машину. Я знав, що він подумки уявляв себе їдучим містом у цьому білому «роллс-ройсі» зі своєю старенькою поруч із ним. У місті не було б сутенера, який не горів би заздрістю. І він це знав.
  
  
  "Яке ваше прізвище, Візлі?"
  
  
  "Хендерсон".
  
  
  "WH Ось що вони на це надінуть".
  
  
  Візлі обернувся до мене обличчям. "Про що ти говориш? На такі колеса потрібно багато хліба, чувак!
  
  
  "Я отримую вашу допомогу, Візлі, і ви отримаєте цю машину", - сказав я. «Це те, про що я говорю. І те, як ти отримав це, буде лише між тобою та мною».
  
  
  Уеслі не виявив емоцій.
  
  
  "Ти все ще той хрипкий ублюдок", - сказав він. "Гірший вигляд".
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Я все ще ненавиджу твою білу кишку", - сказав він жорстко, жорстко, повністю маючи на увазі кожне слово
  
  
  
  сказав його голос обурено сердитий.
  
  
  Я знову кивнув головою.
  
  
  "Але я зроблю це", - сказав він. "Що-небудь прийде, ви почуєте від мене".
  
  
  Він не пропонував потиснути руку, коли ми розлучилися.
  
  
  
  
  Розділ шостий
  
  
  
  Четвер. 19:10 Грузинський готель. Парк-авеню.
  
  
  
  
  Два телефонні дзвінки відбулися з різницею кілька хвилин. Біг Сел був першим. Він не марнував часу.
  
  
  «Я чув, що, можливо, ви знайдете тих хлопців у п'ятдесятих, біля Першої авеню», - сказав він, не намагаючись привітатись.
  
  
  "Це займає багато місця".
  
  
  "Деякі підонки, як ти шукав, були помічені там за останні пару днів, це слово, яке я зрозумів", - сказав він, його голос почувся гарчанням у моєму вусі. «Я чую щось ще, я дзвоню тобі».
  
  
  І це була вся розмова Біг Сала.
  
  
  Наступною була дівчина. У її голосі було трохи схвильованого, хрипкого відтінку.
  
  
  "Привіт Люба. Це Шеллі. Наш спільний друг сказав мені зателефонувати тобі, якщо щось трапиться», - сказала вона. "Ви знаєте, про кого я?" Я знав, що вона має бути однією з дівчаток Візлі.
  
  
  "Це мило", - сказав я. "Що відбувається?"
  
  
  «Мій друг запросив мене на вечерю і він любить, щоб я запросив ще одну пару. Вечеря – це просто спілкування, якщо ви розумієте, про що я. Ви хочете приєднатися до нас?
  
  
  "Якщо ви думаєте, що я винен".
  
  
  "Так, я так думаю. У тебе є дівчина?"
  
  
  Я глянув через кімнату на Тамар.
  
  
  "Я можу дістати для тебе, якщо ти ще не зробив", - сказала вона. "Тож дуже мило".
  
  
  "У мене є дівчина. Хто твій друг?"
  
  
  "Ну, прямо зараз він їде до мене. Я не чула нічого від нього майже рік, і зовсім несподівано мені зателефонували кілька хвилин тому. Він хоче мене бачити - якщо ви знаєш, що я маю на увазі."
  
  
  Я знав, що вона мала на увазі.
  
  
  «Він дуже щедрий, – сказала вона. «Він любить запрошувати мене на вечерю. Думаю, йому подобається виставляти мене напоказ, бо я така білявка, а він такий смаглявий».
  
  
  "Ви кажете мені, що він араб?"
  
  
  «Я так думаю, – сказала вона. "Він приїхав з однієї з тих країн Близького Сходу. Я познайомився з ним близько трьох років тому, коли він мав якесь відношення до якоїсь делегації в Організації Об'єднаних Націй. Він ніби утримував мене, якщо ви розумієте, про що я Потім, минулого року, він виїхав з країни, так що я втратила його з поля зору. з моїх постійних клієнтів, але Уеслі сказав мені, що це дійсно важливо, тому я скасувала інше побачення».
  
  
  "Ти не програєш", - пообіцяв я. "Я компенсую різницю".
  
  
  Вона сміялася. "Гей, ти кажеш як чудовий хлопець", - сказала вона. "З нетерпінням чекаю нашої зустрічі."
  
  
  "Де?"
  
  
  Вона сказала мені. Це був ресторан у сорокових роках між Другою та Третьою авеню. Я знав це місце. Це було дорого, але їжа була гарною.
  
  
  "Коли ми зустрічаємося з вами?" Я спитав її.
  
  
  «Ой, - сказала вона, - дай нам хоча б пару годин, гаразд? Її голос звучав дуже збуджено телефоном. Скажімо, близько десятої години».
  
  
  Потім раптом вона сказала: «Гей, я щойно згадала. Ти маєш бути старим другом. Але йому не сподобається, коли побачить, що ти чоловік. Йому не подобається ідея, що я бачу інших чоловіків, навіть якщо він знає про мене. Як щодо того, щоб я сказав йому, що знаю вашу дівчину – і вона веде вас із собою? "
  
  
  "Це блискуча ідея."
  
  
  "Як її звати?"
  
  
  "Саїда", - сказав я.
  
  
  "Яка?"
  
  
  Я знову вимовив це за неї. «Скажи йому, що вона сирійка. Вона з Дамаску».
  
  
  «Гей, це дико! Вона правда сирійка?
  
  
  "Це правильно."
  
  
  «Вона може говорити цією божевільною мовою? Я маю на увазі арабську?»
  
  
  "Так."
  
  
  "Йому це сподобається, я можу вам сказати". Шеллі здавалася задоволеною. «Гей, ще дещо. Ця навшпиньки - хто вона в житті?»
  
  
  Я не думав, що арабу сподобається ідея бути поміченим у суспільстві арабської повії.
  
  
  “Скажи йому, що вона натуралка. Вона лише знайома дівчина, яка навіть не знає, що ти працююча дівчина. Адже в тебе напевно є друзі натурали?»
  
  
  Шеллі хихикнула. "Красиво! Він це відкопає. Послухайте, побачимось близько десятої години. Як ви двоє виглядаєте, щоб я зміг дізнатися про вас, коли ви увійдете?»
  
  
  Я описав їй Тамар.
  
  
  "Схоже, вона чудово виглядає", - сказала Шеллі. "Б'юся об заклад, якби вона була в житті, вона могла б заробити стан!"
  
  
  Я не міг нічого сказати про це.
  
  
  "Як ти виглядаєш?" - Запитала Шеллі. Я намагався бути об'єктивним у описі себе. Шеллі знову хихикнула. "Гей, якщо ти так виглядаєш, я можу змінитись
  
  
  
  "Не відволікайся від роботи", - сказав я їй. "Вам потрібен бонус, чи не так?"
  
  
  "Дідька лисого!"
  
  
  "Скажи своєму другові, що я арабський наречений Саїди".
  
  
  "Зрозумів."
  
  
  «І про всяк випадок – як звуть цього хлопця, щоб я міг запитати вас двох у ресторані?»
  
  
  "Хакені", - сказала вона. «Хамал Хакені. Я не знаю, справжнє його ім'я чи ні. Більшість Джонів не люблять називати вам свої справжні імена. Принаймні це те, що він завжди використовував зі мною».
  
  
  "Побачимося пізніше", - сказав я, і ми повісили трубку.
  
  
  "Про що все це було?" – спитала Тамар через кімнату. Я не відповів. Я надто зайнятий переглядом списку імен, який залишив мені Тейлор.
  
  
  Хакені. Хама Хакені.
  
  
  Ось воно! Усього їх троє. Юсеф Хатіб. Шаріф аль Саллал. Хама Хакені. Чи це так? Хакені міг взагалі не мати відношення до терористів Аль-Асада. З іншого боку, його ім'я було у списку тих, хто приїхав до країни за останні кілька місяців і зник з поля зору. Було про що подумати. Чорт, це все, що мені потрібно було зробити!
  
  
  Тамар знову спитала мене про телефонний дзвінок. Я сказав їй.
  
  
  "Саїда", - повторила вона. «Досить арабське ім'я».
  
  
  "Що ж."
  
  
  Я глянув на годинник. Було лише сім п'ятнадцять, і я смертельно втомився. Я почав знімати одяг.
  
  
  "Що робиш?" - Запитала Тамар.
  
  
  "Я збираюся подрімати", - сказав я їй. «Я думаю, тобі також варто взяти одну. Бог знає, коли ми матимемо ще один шанс трохи поспати».
  
  
  До того часу, як я перевернув ліжко і вимкнув світло, Тамар зняла сукню та спідню білизну. Вона притулилася до мене, глибоко зітхнула і обійняла мене. Вона притулилася губами до мого вуха і ніжно повіяла в нього.
  
  
  Вона бешкетно пробурмотіла: «Ми обоє спатимемо міцніше, якщо ти спочатку займешся любов'ю зі мною, дорогою».
  
  
  Я збирався заперечити, але її руки, її рот і м'яка повнота її грудей не дозволили мені заговорити. Як би я не втомився, вона довела мене до гарячкового нетерпіння. Не було ні веселощів, ні прелюдії, ні ласки. Був просто шалений поштовх і відштовхування наших тіл, що спарюються у звіриному ритмі. За кілька хвилин ми одночасно досягли піку і одночасно схопилися один за одного у вибуховому спазмі пристрасті, що вивільнилася.
  
  
  Тамар дозволила своєму тілу розслабитися з довгим судомним зітханням. Вона розплющила очі рівно настільки, щоб весело поглянути на мене, і хрипко сказала: «Місіонерська!»
  
  
  Я не відповів. Я заснув майже відразу ж, як тільки вона заснула, мої руки обіймали м'які жіночі вигини її грудей, тепло її теплого тіла зігрівало мене, заколисуючи мене.
  
  
  * * *
  
  
  Четвер. 22:15 Східна 48-та вулиця.
  
  
  
  
  Коли ми з Тамар увійшли до ресторану, вони обидва сиділи за напіввідокремленим столиком на чотирьох. Блондинка мала довге волосся, блідий колір обличчя і сукню з глибоким вирізом, що зводило її груди разом, утворюючи яскраво виражену декольте. Коли ми ввійшли, вона дивилася на двері, тому одразу нас помітила. Вона встала з-за столу, кинулася до Тамар, обняла її і поцілувала в щоку, коли вона видала щасливі, безглузді звуки привітання.
  
  
  Чоловік за її столом не зрушив з місця. Він чекав, що вона приведе нас до нього. Шеллі мала рацію. Він був таким же смаглявим, як і вона білявка. Його смаглява шкіра була оливково-коричневою, а коротка, акуратно підстрижена борода була чорною і жилистою, мов вугілля. На вигляд йому було за тридцять.
  
  
  Коли ми підійшли до столу, Шеллі обняла Тамар однією рукою.
  
  
  "Це мій добрий друг, Хамале", - сказала вона, представляючи його. «Хамал, я розповідала тобі про Саїду. Я не знаю її дуже давно, але вона справді мила дівчина».
  
  
  Хамал швидко глянув на Тамар, але пильно подивився на мене. У мене каштанове волосся та звичайні риси обличчя, які підходять практично будь-якій національності. Тим не менш, незадовго до того, як ми з Тамар покинули готель, я витратив час, щоб втерти фарбу для шкіри в обличчя та руки, які затемнили їх ще на кілька відтінків. Моє волосся тепер було чорним як смоль.
  
  
  "А це наречений Саїди", - пробурмотіла Шеллі. «Саїда, уяви його, гаразд. Я ніколи не можу згадати його ім'я.
  
  
  "Махмуд ель-Заумі", - сказав я, злегка вклонившись. А потім я додав арабською: «Ахален ва-Сахален, я Шейх!»
  
  
  Хамал розплився у радісній посмішці при словах мого привітання.
  
  
  "Салам Алейкум", - відповів він.
  
  
  "Салам".
  
  
  "Ви єгиптянин?" - спитав він арабською.
  
  
  "З пустелі", - відповів я.
  
  
  "Ага", - задоволено сказав Хамал. "Тоді ви бедуїн?"
  
  
  «Ми всі віримо в пророка», – ухильно відповів я.
  
  
  Він жестом показав мені
  
  
  сісти поряд із ним. Шеллі сіла з іншого боку від нього. Тамар сіла між мною та Шеллі.
  
  
  "Можу я замовити вам випити?" - Запитала Шеллі Тамар.
  
  
  "Я вип'ю джин з тоніком", - сказала Тамар, перш ніж зрозуміла, про що вона говорить.
  
  
  Обличчя Хамала застигло. Він чекав, що я зроблю замовлення. Я похитав головою.
  
  
  «Мені не можна вживати алкоголь, – сказав я Шеллі. Я повернувся до Хамала. "Саїда з секти Алаві", - пояснив я. Хамал розслабився. Аллаві дозволено вживати алкогольні напої, на відміну середньостатистичного мусульманина.
  
  
  "Вона сирійка, - сказала мені Шеллі".
  
  
  Я кивнув головою. "Так."
  
  
  "Це де ви зустрілися?" Хамал досі ставився до мене трохи підозріло.
  
  
  «Так. Її батько був офіцером у Саваїмі», - сказав я йому. Хамал кивнув головою. Очевидно, він знав про в'язницю сирійської армії, що недалеко від Дамаска.
  
  
  "Чому ти був там?" він запитав.
  
  
  Я без гумору посміхнувся. "Їм не подобалася моя політика", - з жалем сказав я. «Я був надто революціонером навіть для Аль-Фатха. Баасистський режим заарештував мене за сфабрикованим обвинуваченням. Я провів п'ять місяців у Шебаїмі, перш ніж був звільнений. За збігом батько Саїди був таємним нашим прихильником. Я був звільнений, він привіз мене додому. Саме тоді я зустрів її».
  
  
  "А що ви робите тут, у Сполучених Штатах?" - спитав Хамал, досі цікавлячись про мене.
  
  
  Я дозволив своїй особі набути суворого вигляду.
  
  
  Я знову перейшов на арабську. «Мені було наказано вимовити ікра – висловлювання». Ікра означає повторювати, волати. Воно походить від того ж арабського дієслова - «Кар'я», від якого походить слово Коран, або Коран. Коран означає "декламація".
  
  
  Хамал запитливо підняв брову.
  
  
  "Ви, звичайно, знаєте дев'яносто шосту суру Корану", - сказав я багатозначно.
  
  
  Хамал знизав плечима. «Я не настільки обізнаний у словах нашого пророка».
  
  
  Я процитував: «О, Пророк, борись з невіруючими та лицемірами і будь жорсткий з ними!» Я наголосив на останній фразі.
  
  
  Хамал обережно сказав: "Це мабім - очевидно, - що ти вчена людина, Мах'муд".
  
  
  Я похитав головою. "Я боєць", - сказав я.
  
  
  Хамал почав усміхатися.
  
  
  «Та… Син… Мім…» - сказала я навмисно, сміливо дивлячись йому в обличчя і уважно спостерігаючи за його обличчям. «У двадцять восьмій сурі є слова, якими я живу. Пророк пообіцяв, що ми повернемо нашу батьківщину! Я палестинець!
  
  
  Я міг бачити боротьбу, що відбувається у свідомості Хамаля. Він не зовсім знав, що робити з тим, що я сказав. Зрозуміло, що слова справили на нього сильне враження. То були приватні слова Аль Асада. Він не міг вирішити, чи підтвердити пароль або промовчати і дозволити їм пройти.
  
  
  «Новий Пророк пообіцяв нам незабаром повернутися додому!» - Вигукнув я, спостерігаючи, як боротьба в Хамалі посилюється. Араби мають примус до розмови. Розмова для араба – це їжа та питво. Слова – це ідеї, які звільняють його душу. Хамал не міг більше чинити опір. Він глянув на Тамар.
  
  
  "Саїда знає?" — спитав він змовницьким шепотом. Я кивнув головою. "Вона знає."
  
  
  «Отже, ви обидва послідовники нового пророка?» - спитав він усе ще пошепки.
  
  
  «Так, ми дотримуємося вчення Шаріфа аль Саллала», - сказав я.
  
  
  Коли я промовив ім'я вголос, обличчя Хамала стало майже білим. Він схопив мене за рукав.
  
  
  "Клянуся бородою Аллаха!" він лаяв мене: «Не вимовляй це ім'я вголос!»
  
  
  "А ти?" - Запитала я, ігноруючи його спалах.
  
  
  Він кивнув головою. "Я теж, мій брат", - сказав він, все ще говорячи арабською. «Із самого початку, коли ми в дитинстві жили в секторі Газа, я йшов за ним. Він поверне нас на нашу палестинську батьківщину. Він покінчить навіть із останніми проклятими євреями, які сидять на землі, яка по праву належить нам. ! "
  
  
  "Іншаллах!" - Сказав я безпристрасно. "Як завгодно Богу!" Але я мав на увазі це не так, як це розумів Хамал.
  
  
  Хамал променисто посміхнувся мені. «У мене будуть новини, коли я побачу його наступного разу». Навіть побічно він не міг не хвалитися, що підтримує зв'язок із Шаріфом аль Саллалом. Він хотів справити на мене враження тим фактом, що він важливий для організації.
  
  
  Я виглядав враженим.
  
  
  "Ти скоро його побачиш?"
  
  
  "Поки не закінчилася ніч", - хвалився Хамал. "Він як мій рідний брат".
  
  
  «Я думав, що Юсеф Хатіб був йому найближчим». Я встромила в нього словесний кинджал, вколола його його гострим кінцем.
  
  
  Хамал повернув голову і плюнув на підлогу. Він вимовив прокляття.
  
  
  "Цей блудник верблюдів!" він вилаявся. «Аль Саллал тримає його при собі, як сторожового собаку. Ні з якоїсь іншої причини!
  
  
  "Це не те, що я чув
  
  
  
  "Я кажу правду! Є інші, хто ближчий до аль Саллалу, ніж цей шакал Хатіб!»
  
  
  На моєму обличчі з'явився вираз терпимої недовіри. Це зачепило Хамала навіть більше, ніж я висловив це словами.
  
  
  «Абдул Латіф Хашан і Насер ас-Дін Валаді - лише двоє з багатьох, хто близький до нового Пророка», - сказав Хамал із силою. "Навіть такий, як я!"
  
  
  Я кивнув, вдаючи, що знаю імена. Записуючи їх у думці, я сказав: «Слова з твоїх вуст можуть бути тільки правдою».
  
  
  Підійшов офіціант, роздаючи кожному з нас меню. Хамал схилився над важким папером із гравіюванням. Шеллі нахилилася ближче до нього, торкнулася його голови і шепнула йому на вухо. Я тихо сказав Тамар: «Придумай якийсь привід, щоб піти. Іди за Хамалом, коли він вийде звідси, але - заради бога - не дай йому зловити тебе на цьому!
  
  
  Під скатертиною Тамар торкнулася мене стегна, показуючи, що все зрозуміла.
  
  
  Хамал покликав офіціанта. Тамар підвелася і посміхнулася Шеллі. "Жіноча кімната?" — спитала вона.
  
  
  Шеллі сказала: "Сюди, милий". Хамал перервався, замовляючи вечерю, і побачив, як гнучка фігура Тамари розгойдується по кімнаті. Вона повернула за ріг і зникла.
  
  
  "Тобі пощастило, мій друже, що в тебе є така жінка", - сказав він мені із захопленням.
  
  
  Я сказав: "Ви повинні побачитися з Аль Саллалом до того, як закінчиться ніч, це правда?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Я хотів би передати йому повідомлення".
  
  
  Хамал підняв брову.
  
  
  «Скажіть йому, що він у небезпеці».
  
  
  На обличчі Хамаля позначився переляканий вираз. "Вони дізналися, де він ховається?"
  
  
  "Не зараз, - сказав я, - але вони скоро дізнаються".
  
  
  Хамал насупився. "Я не розумію".
  
  
  «Вір тому, що я тобі говорю», - спокійно сказав я. Спокій мого голосу підтвердив те, що я сказав. Це була найкраща впевненість у тому, що я говорю правду. Хамал з тривогою глянув на годинник.
  
  
  Офіціант сказав: "Що б дама замовила?" вказуючи на місце Тамар.
  
  
  "Вона не повернеться", - сказав я офіціанту.
  
  
  Хамал здивовано подивився на мене. Офіціант знизав плечима і відійшов.
  
  
  Хамалу було важко контролювати емоції, які почали спалахувати в ньому. Я хотів його дуже потурбувати, і мені це вдалося. Його пильність повністю ослабла. Одного разу він був самовпевненим і досить впевненим, щоб довіритись мені як брат. Тепер його вроджена підозрілість взяла гору. Його розгойдували на мотузці своїх емоцій так само люто і дико, як дитину на гойдалках, що штовхаються силами, непідвладними йому. Страх і тривога змінювалися антагонізмом та гнівом.
  
  
  Можливо, ми удвох сиділи в кафе в Каїрі, Аммані або Дамаску, замишляючи над маленькими чашками густої гіркої кави, граючи в словесні ігри з правдою як воланом, яким ми ударяємо туди-сюди по невидимій мережі, кажучи одну річ, маючи на увазі інше і думаючи третє.
  
  
  "Вона не повернеться", - повторив він з тривогою. "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  "Гей, що відбувається?" - Запитала Шеллі.
  
  
  "Заткнися!" Хамал обернувся і сильно вдарив її по обличчю.
  
  
  Він повернувся до мене, його очі дико виблискували.
  
  
  "Чому вона не повернеться?"
  
  
  "Вона пішла повідомити владу", - спокійно сказав я.
  
  
  "У неї - що!"
  
  
  «Вона пішла, щоб сказати владі, що ви член Аль Асада! Я припускаю, що поліція буде тут, щоб заарештувати вас за лічені хвилини!»
  
  
  Хамал був вражений. Його обличчя зблідло під смаглявою шкірою.
  
  
  «В ім'я Аллаха – навіщо їй це робити?»
  
  
  «Бо вона ізраїльська шпигунка», - сказав я йому, не підвищуючи голосу.
  
  
  «Ти… ти сказав, що її батько був офіцером в армії…»
  
  
  «Вірно. Він ніколи не знав про свою дочку».
  
  
  Хамал недовірливо похитав головою.
  
  
  «Ось чому я зробив усе можливе, щоб завоювати її довіру. Ось чому я став із нею судженим. Вона – наш канал передачі неправдивої інформації до Моссаду – ізраїльську розвідку!»
  
  
  Я схилив голову і звузив очі у свідомому здивуванні. "Ти дурень! Хіба ти не підозрював? Чому ти думаєш, що я говорив так, як казав? Я сказав, що вселив мені її підозри! Якщо поліція заарештує мене, то вони нічого не дізнаються, чого вони ще не знали! Але ви... ви повинні були хвалитися своєю важливістю! Ви повинні були оголосити, що знаєте місцезнаходження нашого лідера, аль-Саллала! Що ще гірше, ви кричите, як муедзін на вершині мечеті під час молитви, що сьогодні ввечері ви побачите Шаріфа аль-Саллала! Їдок верблюжого гною! Як ти можеш бути таким безглуздим! Я хапкав Хамала всіма образами, які тільки міг придумати.
  
  
  
  Він підвівся на ноги і різко відсунув стілець від столу.
  
  
  "Почекайте!"
  
  
  Хамал зупинився.
  
  
  "Оплати рахунок", - скомандував я.
  
  
  Хамал був дуже вражений, щоб думати ясно. Він витяг гаманець з кишені на стегнах і почав у нього лізти. Потім він зупинився. Його очі люто дивилися на мене. Якби він мав ножа, він би спробував встромити його в мене. Натомість він у безпорадній люті плюнув на підлогу і вибіг з ресторану.
  
  
  Шеллі терла щоку там, де Хамал ударив її.
  
  
  «Що, чорт забирай, відбувається? Ти тільки-но зірвав для мене побачення за триста доларів!»
  
  
  Я витягнув свій гаманець, відраховуючи п'ять нових, хрумких, хрумких купюр по сто доларів. Погляд Шеллі був прикутий до грошей. Я склав купюри навпіл і підштовхнув їх до неї через стіл.
  
  
  "Що цього вистачить?"
  
  
  Вважаю, що так.
  
  
  Я додав ще п'ятдесят.
  
  
  «Це, щоб подбати про рахунок».
  
  
  Шеллі залишилася сидіти сама, а офіціант приніс перше замовлення на вечерю. Коли я виходив із ресторану, вона хитала головою, зовсім не розуміючи, що сталося.
  
  
  
  
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  
  
  
  П'ятниця. 12:28 61-а Східна вулиця.
  
  
  
  
  На розі 61-ї вулиці та Першої авеню є невелика кав'ярня, яка працює всю ніч. Як тільки ви входите у двері, є телефон. Саме звідти Тамар зателефонувала мені до готелю, куди я поїхав після того, як Хакемі в такому поспіху вибіг із ресторану. Грузинська готель знаходиться всього за чотири квартали від будинку на іншому кінці 61-ї вулиці на Парк-авеню, тому мені знадобилося менше десяти хвилин, щоб дістатися до неї. Тамар сиділа в другій будці праворуч, байдикуючи з чашкою кави.
  
  
  Я ковзнув у будку навпроти неї, сердито насупившись.
  
  
  "Що ви так довго?" - нетерпляче спитав я. «Пройшло більше півтори години з того часу, як ви вийшли з ресторану. Ви йшли за Хакемі?»
  
  
  Тамар кивнула головою. «Так. Він був дуже засмучений, коли їхав. Він пройшов три чи чотири квартали, перш ніж спіймав таксі. Мені пощастило. Одне я одержав відразу за ним. Хакемі наказав водієві возити його по всьому місту. Щоб не було стеження. Водій, який у мене був, був кращим за нього”.
  
  
  "Він зрозумів, що ви за ним стежите?"
  
  
  "Я так не думаю. Ми поїхали в Йорквілл, а потім через Центральний парк у Вест-Сайд, а потім назад і перетнули 65 вулицю поперек Другої авеню. Хакемі вискочив із таксі на 58-й вулиці. Решта він пройшов пішки частину шляху”.
  
  
  "Де він зараз?"
  
  
  «Гадаю, з іншими. Він пішов назад по Другій авеню на 60-ту, повернув на Першу авеню, а потім спустився на 56-у. У парі дверей від кута є триповерхова будівля. На першому поверсі знаходиться магазин і на другому поверсі якісь офіси. Третій поверх – студія фотографа. Вона займає весь поверх. Ось де вони». Вона помовчала і додала: "Я думаю, це місце досить добре охороняється".
  
  
  "Що ти бачила?"
  
  
  Тамар знизала плечима. «Поряд із фасадом будівлі в машині сиділи двоє чоловіків. Вони просто сиділи та курили. Думаю, вони спостерігають.
  
  
  Її звіт мене задовольнив. Тамар була навченим агентом Шин Бет. "Я хочу, щоб ви повернулися в готель і почекали мене там", - сказав я. "Ви зробили свою роботу".
  
  
  Вона похитала головою, її чорне волосся легко і витончено ковзало по обличчю. "Ні. Я доводжу це до кінця".
  
  
  Я почав заперечувати. Тамар перебила мене. "Я тобі знадоблюся", - сказала вона.
  
  
  Я подумав про це на мить. Було б легко зателефонувати Тейлору до штаб-квартири ФБР. За двадцять хвилин це місце буде оточене агентами ФБР та поліцією Нью-Йорка - і це буде схожим на підписання смертного вироку спікеру палати представників. Люди Аль Асада страчують його за першої ознаки того, що вони потрапили в пастку без надії на втечу. Вони були фанатиками, готовими померти, доки могли виконувати свою місію.
  
  
  Ні, єдиний спосіб врятувати його - це швидкий напад з розбігу, скоєний однією людиною, яка змогла дістатися до нього, перш ніж вони встигли перерізати йому горло. І я знав, що цим чоловіком маю бути я.
  
  
  Але Тамар мала рацію. Мені потрібна допомога. Я не знав, скільки їх було на горищі. Я б не знав, коли один з них може з'явитися на мені звідки. Я міг би використати навченого агента, щоб захистити свій тил - або принаймні попередити мене про те, що мені загрожує несподівана небезпека. Хоча я ненавидів наражати її життя на небезпеку, я знав - і, чорт забирай! вона теж була мені потрібна саме тоді.
  
  
  Тамара впевнено посміхнулася до мене.
  
  
  "Я озброєна", - сказала вона. "Я
  
  
  візьму із собою пістолет”.
  
  
  "Ви коли-небудь використали це?"
  
  
  "Ви маєте на увазі, я колись вбивав цим?"
  
  
  Саме це я мав на увазі. Я чекав на її відповідь.
  
  
  Є багато людей, які вміють стріляти із пістолета. Багато хто з них – чудові стрілки. Вони потраплять у ціль дев'ять разів із десяти, коли стрілятимуть по паперовій мішені. Але є щось у тому, щоб холоднокровно спрямувати пістолет у голову людини і натиснути на спусковий гачок з повним усвідомленням того, що ви збираєтесь вбити його, і що куля, яка потрапляє до нього, розриватиме шкіру і розколюватиме кістки на фрагменти, розколоті уламки. і що з дірки, яку ви щойно пробили, виллється густа подагра яскраво-червоної крові.
  
  
  Більшість людей не може цього зробити.
  
  
  Є тільки один спосіб дізнатися, чи ви досить холоднокровні, щоб вбивати без вагань. От і все. Вбити.
  
  
  Тамар сказала: "Так".
  
  
  Цієї відповіді було достатньо.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 12:45, 56-а Східна вулиця.
  
  
  
  
  Місяця не було. Небо було вкрите важким, щільним шаром хмар. Ніч була настільки темною, наскільки це можливо будь-якої манхеттенської ночі. Навіть бої на вулиці висвітлювали їхні бази лише вузькими променями світла, а темрява, що тягнеться від однієї до іншої, була зловісною. По обидва боки вулиці стояли припарковані машини. Двоє чоловіків сиділи у седані прямо перед будівлею, яку описала мені Тамар. Сигаретний дим виривався з прочиненого бічного вікна.
  
  
  Ми пройшли, взявшись за руки, на протилежному боці вулиці. Я залишив Тамар наприкінці кварталу та об'їхав три чверті шляху до кута Першої авеню. Якийсь час я відпочивав перед баром, намагаючись зрозуміти, як я потраплю на дах будівлі, де знаходилося горище фотографа.
  
  
  Я знав, що не можу просто увійти до парадних дверей будівлі. Я також знав, що я не можу увійти через чорний хід. Горище перебувало на верхньому поверсі. Єдиним логічним виходом був дах, а потрапити на дах означало, що мені спочатку треба було піднятися на дах сусідньої будівлі, щоби перейти через неї.
  
  
  Більшість цих старих нью-йоркських кварталів на Іст-Сайді між Лексінгтон-авеню та Йорк-авеню, особливо переобладнані багатоквартирні будинки між Другою та Першою авеню, зазвичай збудовані на площі. Найкраще це буде видно з вертольота або невеликого літака, що низько летить, що пролітає над містом. Входи до багатоквартирних будинків розташовані на пронумерованих вулицях, фасади магазинів на проспектах, а тили будівель виходять на прямокутник, розділений парканом на задні двори.
  
  
  Потрапити в замкнуту задню зону зазвичай найважче. Іноді, якщо пощастить, можна знайти службовий провулок чи провулок. Якщо ні, то вам доведеться пройти через одну із будівель.
  
  
  Мені пощастило. Я знайшов службовий провулок за баром на розі. Це заощадило мені багато часу, тому що провулок проходив на всю ширину магазину і вів у задню частину будівель цього кварталу.
  
  
  Наприкінці провулка я зупинився. Стоячи в темряві, серед глибших і чорних тіней безладно складених один на одного пакувальних ящиків, я уважно вивчив прихильність. У деяких вікнах з усіх боків на задньому дворі горіло світло. Більшість із них було темно в цю пізню ніч. Стіни будівлі зигзагоподібно обнесені чорним каркасом металевих пожежних сходів. Я міг би взяти будь-якого з них, щоб дістатися дахів будинків, які я хотів. Я цього не вчинив. Я був упевнений, що якби Аль-Асад мав спостерігачів на вулиці, у них також була б охорона на даху будівлі, в якій вони знаходилися. Будь-хто, хто піднімається пожежними сходами майже о першій ночі, обов'язково приверне їхню увагу. . А цього мені довелося уникати за всяку ціну.
  
  
  Перш ніж вийти із захисної темряви провулка, я перевірив своє обладнання. Х'юго легко входив і виходив із замшевих піхов, на яких кріпився смертельний стилет, прив'язаний до мого передпліччя. П'єр, ця маленька нешкідлива газова бомба, була захована у мене в паху. Я витяг Вільгельмін з наплічної кобури і витяг обойму 9-мм люгера. Дія була плавною і гладкою; Фортеця пістолета в руці мені сподобалася. Я вставив обойму назад у приклад, почувши слабке клацання замку з клямкою, що чіпляється за метал магазину.
  
  
  Я дістав із нагрудної кишені піджака ліхтарик-олівець. Це звичайна тонка трубка з двома батареями АА, які можна купити майже в будь-якій аптеці, або п'ять із копійками, але я пофарбував крихітну лампочку червоним лаком для нігтів, щоб з її наконечника не проникав навіть слабкий відблиск білого світла. . Дивно, скільки світла він випромінює, коли ваші очі звикають до темряви. Найкраще те, що це не руйнує твоє нічне бачення.
  
  
  Він також не привертає уваги тих, хто не дивиться прямо в область, на яку ви його висвітлюєте.
  
  
  Використовуючи світло, я перевірив, чи немає перешкод, які могли б збити мене з пантелику, коли я пробирався до перших дверей підвалу. Я присвятив її.
  
  
  Хтось установив над дверима важку пластину з листового металу і вставив замки врівень. Я міг би відкрити його, але це було б надто ризиковано. Якби вони взяли на себе працю поставити такі двері, шанси були страшенно хороші, що вони також встановили електронну систему сигналізації. Я не хотів витрачати час на пошук та відключення будильників.
  
  
  Тримаючись ближче до стін, я рушив до другої будівлі, перетнув зламану огорожу, що розділяла два будинки. Промінь ліхтаря розтікся по одвірку дверей - старий, дерев'яний, покороблений і не надто надійно прикручений.
  
  
  Я знав, що потрапити всередину не складе труднощів, але з такими дверима петлі заіржавіють, і вона буде жахливо верещати, якщо я її відкрию. Звук розноситься вночі, особливо високі частоти. Скрегіт металу від іржавих петель гарантовано приверне увагу охоронців на даху наступної будівлі.
  
  
  Я знову поліз у кишеню. На цей раз я взяв тонкий металевий шприц поршневого типу. Ним користуються майстри з ремонту годинників та фотоапарати. У ньому всього три або чотири мілілітри тонкої олії. Кінчик голки досить малий, щоб проникати у всі отвори, крім найдрібніших. Той, який я ношу, не містить олії. Це спеціальна рідина, яка створена для мене технічною групою AX. Я думаю, ви могли б назвати це рідким пластиком чи дуже стабільною формою нітрогліцерину. Зробіть свій вибір. Як би ви це не називали, це дуже концентрована і надзвичайно потужна вибухова речовина. Для роботи не потрібно багато часу.
  
  
  Обережно, у тьмяному червоному світлі ліхтарика-олівця, я вставив кінчик шприца в отвори зношених стрижнів петель, які кріпили двері до рами. Достатньо було трьох маленьких крапель рідини на кожну петлю. Я відклав контейнер і дістав звичайну сірникову коробку. За іронією долі, це було з ресторану, де я раніше зустрів Хакемі.
  
  
  Я відірвав чотири паперові сірники. Три з них я вставив у зашморги за відірвані кінці. Я їх протестував. Вони залишаться. Хоча я знав, що ніхто не може побачити його над головою, я все ж таки прикривав спалах полум'я складеними долонями, запалюючи четвертий сірник і торкаючись нею по черзі кожної з фосфорних головок трьох інших сірників.
  
  
  Я різко відвернувся від дверей і вдарився спиною об стіну будівлі. Три окремі приглушені крихти пролунали приблизно через шість секунд, коли сірникові головки згоріли вщент і відірвалися від рідкої вибухової речовини. Звук був ні гучним, ні різким. Навіть з відстані п'ятдесят футів не можна було сказати, з якого напрямку він прийшов, але, повертаючись до входу, я знав, що двері будуть нахилені, і триматимуться тільки за засувку.
  
  
  Я обережно відсунув двері рівно настільки, щоб можна було прослизнути крізь неї обертовим рухом.
  
  
  Підвал був брудний і брудний, сповнений всякого мотлоху. Я обійшов старі бочки, зламаний холодильник і три іржаві старі чавунні радіатори, які стояли там так довго, що були вкриті шарами пилу.
  
  
  У дальньому кінці підвалу були ще одні двері. Цей був частково відкритий. Це привело мене до коридору першого поверху. Там нікого не було. Я повернув за ріг і почав підніматися сходами, ставлячи ноги на кожну сходинку якомога ближче до стіни, щоб уникнути шуму. Дорогою догори я нікого не зустрів.
  
  
  До дверей на даху вів останній сходовий проліт. Вибратися на дах буде легко, тому що двері були зачинені зсередини, щоб не допустити потенційних волоцюг. Я не відкривав. Ще не зараз.
  
  
  Будівля, в яку я хотів потрапити, була поруч. Я був упевнений, що на даху будуть охоронці і що в той момент, коли я відчиню двері, раптовий промінь світла буде подібний до морського маяка в непроглядній темряві ночі. Це обов'язково приверне їхню увагу.
  
  
  Я спустився сходами на майданчик унизу. Обернувши носову хустку навколо пальців, я витяг голу лампочку з патрона. У коридорі стало темно. Я знову піднявся на дах. Лампочка у стелі відкрутилася так само легко.
  
  
  Тепер, у темряві, я повільно відчиняв двері дюйм за дюймом, ненавидячи витрачати дорогоцінні моменти на це, але знаючи, що в цьому випадку поспішність може означати більше, ніж розтрата. Це могло означати мою смерть.
  
  
  Коли двері прочинилися настільки, що я зміг вийти, я ліг і вивалився на дах. Навіть коли надто темно, щоб розглянути предмети, рух може привернути увагу.
  
  
  
  Якби мене помітив охоронець, він відкрив би вогонь. Під час тренування чоловік спочатку стрілятиме у вашу середину або тулуб, тому що це найбільша частина вашого тіла і в неї легше потрапити. Якщо щось піде не так і буде стрілянина, я хотів, щоб вогонь пройшов над моєю головою.
  
  
  Звуку тривоги не було. Я вийшов на дах повзком, дістався великого циліндричного вентилятора з оцинкованого заліза, який виступав із просмоленої поверхні даху і на довгу хвилину сів навпочіпки. Повільно, зливаючись з його силуетом, я випростався.
  
  
  Тепер я міг бачити дах сусідньої будівлі – і те, що я побачив, мене не дуже втішило. По даху ходили не один, а двоє охоронців.
  
  
  Кожен із них був озброєний автоматичною гвинтівкою.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 1:04 ранку 56-а Східна вулиця
  
  
  
  
  Вільгельміна не принесе мені користі. Чи не проти автоматів. П'єру потрібен був замкнутий простір, щоб завдати смертельного удару. Тільки смертоносна, гостра і безшумна сталь Хьюго могла мені зараз допомогти, але навіть тоді мені спочатку потрібно було підійти досить близько, щоб стилет виявився ефективним. Близькість означала тридцять футів для кидка; досяжність тіла для завдання удару.
  
  
  Але спочатку мені довелося забратися на дах по сусідству, щоб мене не помітив жоден із двох пильних палестинських охоронців-терористів.
  
  
  Я не мав можливості підійти безпосередньо. Лобова атака була б чистим самогубством. Мені треба було застати їх зненацька.
  
  
  Якомога ретельніше в темряві я оглянув план дахів. Обидва були плоскими і були приблизно одному рівні. Цегляний виступ проходив спереду та ззаду кожного даху. Два дахи були розділені перегородкою з бетонних блоків заввишки до пояса. Якби я спробував це повторити, мене відразу помітили б.
  
  
  Я знову глянув на виступи. Вони йшли рівною лінією з обох будівель.
  
  
  На жаль, я дійшов висновку, що як би ризиковано це не було, я не маю вибору. Я знову ліг ниць, звиваючись по чорній смолі даху, рухаючись якнайповільніше, тримаючись ближче до перегородки з бетонних блоків, щоб приховати свої рухи. Щоб дістатися далекого кута даху, знадобилося цілих п'ять хвилин.
  
  
  Повільно підняв тулуб тільки на висоту цегляного перекриття та перекотився на нього. Я перекинувся через край даху і, тримаючись тільки за руки, дозволив своєму тілу вільно висіти на дальній стороні стіни. Піді мною був стрімкий триповерховий урвище на розбиту бетонну бруківку заднього двору. Якби я послизнувся, то мені б кінець.
  
  
  Рухаючи однією рукою, а потім другою, спочатку правою, а потім лівою, я повільно рушив краєм даху до сусідньої будівлі. За лічені секунди напруга моїх рук і зап'ястей стала нестерпною. Шорстка текстура цегли почала тертися об шкіру моїх рук. Було більше тридцяти футів перекриття, і я не міг зробити це швидше чи простіше - якщо я не хотів, щоб мене помітили охоронці. Я спробував закрити свій розум наростаючим болем у руках і миючими м'язами передпліч, які почали вигукувати свій протест проти такого болючого зловживання.
  
  
  Я відключаю свій розум від хворобливих відчуттів, болю та часу, який на це йде. Знову і знову, майже як робот, я рухав кожною рукою убік у спазматичних хватках, тримаючись лише за одну руку на ту коротку секунду, яка знадобилася, щоб послабити хватку однієї руки, зрушити її на шість дюймів убік і схопити цегляну накладку . черговий раз.
  
  
  Я не наважувався відпочивати. Я знав, що якщо зупинюся хоча б на мить, я ніколи не зможу змусити себе почати знову.
  
  
  Мої тулуб і ноги бовталися у просторі, час від часу натикаючись на стіну будівлі, погрожуючи розірвати ненадійну хватку, яку я тримав за край будівлі.
  
  
  Час сповільнився до повзання, а потім сповільнився ще більше, нарешті повністю відпочивши, але мої руки продовжували рухатися. Відпустіть та візьміть. Відпустіть та візьміть. Знову і знову. Світ був не чим іншим, як чистим болючим болем - і все ж мої руки продовжували рухатися, ніби в них була власна незалежна і вперта воля. Моя хватка стала слизькою. Я знав, що це був не лише піт на моїх долонях. Це було надто липке почуття. Шкіра моїх пальців і долонь нарешті зношена настільки, що з неї потекла кров.
  
  
  Відпустити і взятися. Знову і знову, без кінця. Крок за кроком. Хапа за хватку. Світ являв собою чорну порожнечу, в якій я небезпечно бовтався, і лише відчуття печіння в долонях нагадувало мені про те, що я роблю, про те, що я маю продовжувати робити, незалежно від того, наскільки суворе покарання.
  
  
  А потім - згодом після того, як я перестав думати свідомо, через багато часу після того, як мої м'язи спини, м'язи плечей і м'язи рук злилися в одне ціле.
  
  
  
  В агонії сильного гострого болю я простяг руку ще раз, але нічого не знайшов. У розпачі я вчепився за цеглу правої руки, схопив себе за руку і глибоко зітхнув з полегшенням.
  
  
  Я дістався далекого кута будівлі, в яку хотів потрапити.
  
  
  І все ж таки мені довелося докласти ще одного фізичного зусилля. Повільно, ігноруючи кожен новий протест м'язів, я підтягнув груди і тулуб над парапетом. На мить я балансував там, потім перекотив ноги на край даху і ліг не рухаючись, раптове припинення напруги відбувалося майже дуже швидко. Я зробив ще один глибокий вдих, гадаючи, чи не помітили мене, коли я піднімався на дах.
  
  
  Повернувши голову, я пошукав стражників. Вони все ще були там, де були, коли я почав свою небезпечну подорож. Вони досі не знали про мою присутність.
  
  
  Я спустився з краю до плоского кутка даху, тепер захищеного темрявою і напівдюжиною виступів, що підіймаються з даху в дивних місцях, що лежали між нами.
  
  
  Витягши носову хустку, я витер долоні насухо. Тепер сіль мого поту почала болісно щипати там, де я натирав шкіру рук. Я знову і знову згинав пальці, виганяючи біль. Я по черзі масажував м'язи кожної руки і плеча, повертаючи потік крові, що бушує, колючий голки. Я по черзі розтягував і розслабляв м'язи спини.
  
  
  Цілих десять хвилин я лежав так, знаючи, що не можу дозволити собі розкіш нетерпіння, глибоко дихаючи, вдихаючи стільки повітря, скільки зможу, в легені, знаючи, що в наступні кілька хвилин - залежно від того, наскільки швидко та ефективно я зможу рухатися. - я або живу, або помру.
  
  
  Я не став надто довго зупинятися на цій думці. Мені було про що подумати. Наприклад, як я збирався вбити охоронців поодинці.
  
  
  Христе! Якби я міг використовувати Вільгельміну, це було б так просто! Два постріли зроблять це!
  
  
  Але без глушника на кінці пістолета ці два постріли попередили б решту терористів Аль-Асада на горищі просто під нами, і це зірвало б мою місію!
  
  
  Мені було недостатньо вбити охорону.
  
  
  Мені було б мало спуститися на горище.
  
  
  Мені довелося робити всю роботу мовчки та швидко. Досить швидко, щоб дістатися до спікера палати, перш ніж один із фанатиків, що викрали його, зможе перерізати йому горло!
  
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  
  П'ятниця. 1:35 ранку. Дах на 56-й Східній вулиці.
  
  
  
  
  Охоронці були добре навчені. Вони ходили по даху випадково, завжди так, щоб один захищав спину іншого. Вони трималися подалі від краю. Вони трималися на розчищеній території, подалі від вентиляторів та шахти ліфта, за якою я ховався. Здавалося, що я не зможу дістатись до них одночасно.
  
  
  Але мав бути спосіб. В іншому випадку все, що я зробив, це спіймав себе в пастку.
  
  
  Я подивився на свій наручний годинник. Проклята секундна стрілка виглядала так, ніби обертала циферблат зі швидкістю, що в п'ять разів перевищує звичайну. Я рішуче викинув із голови всі думки про час, зосередившись на пошуку способу знищити обох охоронців одночасно.
  
  
  Мій розум підказував мені, що має бути спосіб, який буде досить швидким, щоб знерухомити їх обох одночасно; досить швидко, щоб вони не випустили попереджувальний крик або не зробили постріл. Все, що я мусив зробити, це відкрити його.
  
  
  Я лежав, скрючившись у темних тінях кута даху, прихований вентилятором, невеликою групою труб і схожою на сарай конструкцією, в якій розміщувалися підйомні механізми вантажного ліфта, тоді як сотня ідей мелькала в моїй голові. Я відкидав кожного з них по одному. Неквапливо я глянув на схему телефонних дротів, протягнутих до кожної будівлі на стовпах у центрі заднього двору. Товстіші чорні лінії були товстішими проводами ліній електропередач, що живлять кожну з будівель.
  
  
  Спочатку вони нічого не означали для мене, але мій погляд повертався до них знову і знову. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж ця ідея нарешті прийшла до мене. Не все відразу, а трохи. Я розібрався з цим один раз, а потім докладно розглянув його, плануючи його крок за кроком, тому що, якби це не було зроблено в правильному порядку та в правильний спосіб, я б убив себе замість двох охоронців-терористів Аль Асада. .
  
  
  Я перевіряв цю ідею, доки не залишився задоволений нею. Все ще не рухаючись, я ще раз оглянув дах, але тепер шукав певних предметів. Я побачив перший. А потім роздивився другу. Обидва були в межах легкої досяжності від мене.
  
  
  Було ще одне, що треба було шукати. Якби я його знайшов, у моєї схеми були страшенно хороші шанси спрацювати.
  
  
  Я виявив це.
  
  
  Усі троє знаходилися за десять футів від того місця, де я лежав, на відстані, яку можна було проповзти, щоб мені не довелося піддаватися впливу охоронців.
  
  
  Першим був дріт, що підтримував металевий Т-подібний каркас того, що колись було одним кінцем каркаса мотузки для білизни. Я повільно підійшов до основи рами. Два окремі дроти були скручені навколо рим-болтів, прикріплених до даху, а потім петлею були закріплені на задній частині рами і знову опущені до другого набору рим-болтів. Я обережно почав їх розкручувати, не звертаючи уваги на укол у моїх сирих кінчиках пальців, коли згинав кожен дріт прямо і виштовхував його з болтів із вухом. Обидва кінці потрапили мені до рук. Я витяг їх із Т-подібної рами, переповз приблизно на фут і відкрутив інший кінець дротів від болтів із вушками, до яких вони були прикріплені.
  
  
  Тепер у мене було два відрізки голого плетеного дроту, кожен довжиною близько двадцяти футів, які я звернув в окремі вільні петлі.
  
  
  По-друге, стара телевізійна антена - вигнута, іржава і давно вийшла з ладу, вона все одно ідеально підходить для моїх цілей.
  
  
  Я ношу в кейсі плоску викрутку. Це стало в нагоді не раз у минулому. Не поспішаючи, я послабив затискні гвинти, які кріпили стрижень антени до металевих стрічок, що оперізують димар. Обережно, повільно опустив його на дах.
  
  
  Лежачи на спині, притулившись до стіни, я прикріпив один кінець дроту до антени.
  
  
  Я повільно підійшов до клемної колодки лінії живлення. Я його не чіпав. Двісті двадцять вольт – це те, з чим не варто грати – ви ставитеся до цього з великою повагою, інакше це вб'є вас. Тьмяне червоне свічення мого мініатюрного ліхтарика давало мені більш ніж достатньо світла, щоб уважно його вивчити, простежуючи дроти так, щоб жоден з охоронців не помітив світла.
  
  
  Електроенергія для будівлі йшла від стовпа у центральному дворі заднього двору до клемної колодки, на яку я дивився. Звідти одна лінія знову зміїлася краєм даху. Друга лінія піднімалася приблизно на п'ять футів за дерев'яним стандартом і петляла до сусідньої будівлі, щоб забезпечити живлення цієї будівлі. Це був другий рядок, який мені потрібний. Я не хотів, щоб перегоріли запобіжники в будівлі, в якій знаходився.
  
  
  Третій предмет – звичайний водопровідний кран. У той чи інший момент хтось продовжив лінію холодної води зсередини будівлі через дах, щоб забезпечити подачу води для подачі води на дах, або для поливання саду на даху, або для інших цілей. Насправді не мало значення, для чого вони це зробили. Той факт, що він був там, зробив мій план здійсненним.
  
  
  Тепер наблизилась делікатна частина того, що мені потрібно було зробити. Обережно розводячи котушки дроту, я взяв один кінець одного дроту і прикріпив його до залізної водопровідної труби, обернувши довкола неї, щоб переконатися, що маю гарний контакт. Поповзаючи назад до клемної колодки, я прив'язав інший кінець дроту до середнього дроту трипровідної системи. Середній провід у трипровідній системі на 220 є лінією загального заземлення. Поки я уникаю контакту з будь-яким з двох інших проводів, ланцюг не буде повним, і я буду в такій же безпеці, як якщо б я працював зі звичайним дротом для пакунків.
  
  
  Коли я закінчив цю роботу, я взяв другу петлю із плетеного дроту і прикріпив один кінець до антени. Я поставив антену на навіс для ліфтової техніки. Тепер, дуже обережно, я сповз назад до клемної колодки, повільно витягаючи дріт, повзаючи по даху, утримуючи провід у натягнутому стані, щоб він йшов прямою від сараю до клемної колодки, не провисаючи.
  
  
  Я прив'язав кінець цього дроту до обох гарячих ліній. Я хотів повний струм 220 вольт. Я оцінив силу струму в будівлі десь від трьохсот до чотирьохсот ампер через велике навантаження вантажного ліфта. Такої сили струму буде більш ніж достатньо для роботи. Вбиває сила струму, а чи не напруга.
  
  
  Тепер антена стала продовженням гарячої 220-вольтової лінії; небезпечно, але досить безпечно, щоб поводитися з ним голими руками, якщо я випадково не торкнувся землі. У такому разі я б сам себе вдарив струмом.
  
  
  Я взяв тайм-аут, щоб перевірити створену систему. Здавалося, все гаразд.
  
  
  Залишався ще один останній крок, який треба було зробити, перш ніж я зможу підняти пастку. Кран водопровідного крана знаходився всього на фут вище за рівень даху, але якщо я його відкрию, охоронці обов'язково почують плескіт води, що падає з крана на поверхню даху. Я повинен був запобігти цьому.
  
  
  Х'юго легко ковзнув мені в руку. Я гострим лезом ножа відрізав лівий рукав моєї куртки. Я повернув Х'юго в піхви і прив'язав один кінець відрізаного рукава до крана, дозволивши іншим кінцем притиснутись до поверхні даху.
  
  
  З нескінченним уповільненням
  
  
  я повернув ручку. Не дуже багато, рівно настільки, щоб дозволити легкому потоку води просочитися через тканину рукава на дах. Я спостерігав за ним якийсь час, потім трохи відкрив кран, поки він не відрегулював до мого задоволення.
  
  
  Я повернувся в тіні машинного сараю ліфта, заліз на його дерев'яний дах, притискаючи своє тіло, щоб не побачити силует на тлі неба. Я лежав плазом на даху сараю, антена поруч зі мною.
  
  
  Підготовка закінчилась. Тепер мені потрібно було чекати слушного моменту, щоб відкрити пастку.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 2:10 ранку на даху на 56 Східній вулиці.
  
  
  
  
  Минуло сорок п'ять хвилин із того моменту, як я почав збирати разом елементи свого несподіваного пакету для двох терористів. Це було майже надто довго. Проте, незважаючи на напругу кожної минулої секунди, мені все ж таки довелося ще деякий час залишатися терплячим. Мені довелося чекати, поки вода розіллється і покриє поверхню даху плівкою вологи, достатньо глибокої, щоб просочити підошви взуття охоронців. Поруч зі мною була антена, і провід від неї тягнувся назад до клемної колодки по щільній прямій лінії. Якщо він торкнеться поверхні даху, станеться коротке замикання.
  
  
  Минуло п'ять хвилин, а потім десять. Подумки я уявив собі невеликий нахил даху. У своїй уяві я міг бачити повільний, стійкий потік води, що росте в м'якій калюжі, що росте, яка з кожною миттю беззвучно покривала все більшу і більшу поверхню.
  
  
  Минуло двадцять хвилин, перш ніж я обережно підняв голову. Під косим кутом, під яким я знаходився, я міг розрізнити сяйво відбиття світла на водній плівці, яка на той час покривала більшу частину даху.
  
  
  Охоронці все ще повільно ходили туди-сюди, не звертаючи уваги на воду, яка була у них під ногами.
  
  
  Я все ще чекав. У мене був лише один шанс на них. Перш ніж діяти, я мав переконатися.
  
  
  І ось, нарешті, я почув, як один із охоронців промовив вигук арабською. Вода нарешті просочилася крізь підошви його черевиків. Він зупинився, знову вилаявся і нахилився, щоб подивитись на поверхню даху. Другий охоронець обернувся, почувши лайку свого товариша.
  
  
  Тоді я встав і кинув антену в калюжу з водою.
  
  
  Вибуху не було. Відбувся раптовий яскравий, інтенсивний спалах чистого синьо-білого світла, пронизаний спалахами червоного та величезними іскрами, які пропалили мої очі! Це було схоже на погляд у гігантський стробоскопічний спалах. Світло заморозило тіла двох чоловіків у гротескному, античному становищі в момент їхньої смерті.
  
  
  А потім згоріли дроти в оплетці, що йшли до клемної колодки, і викид струму був надто сильним, щоб вони могли витримати.
  
  
  Світло згасло майже так само швидко, як виникло. Обвуглені тіла двох терористів Аль-Асада впали – чорні, обпалені маси випаленої плоті – на смоляній поверхні даху.
  
  
  Все це зайняло не більше однієї миті - але роботу було зроблено. Охоронці були мертві. Для мене була відкрита дорога на горище внизу.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 2:53 ранку 56-та Східна вулиця.
  
  
  
  
  Я залишив тіла двох охоронців-терористів там, де вони лежали. На мить виникла спокуса взяти одну з автоматів, але, навіть коли ця думка спала мені на думку, я відкинув її. У мене просто не було можливості прострелити горище, дізнатися, де тримають спікера Палати, і звільнити його, перш ніж хтось застромить у нього ніж або підірве йому мізки вибухом гвинтівкового вогню.
  
  
  Я зліз із односхилим даху. Хоча я знав, що калюжа з водою більше не становить небезпеки, тому що дроти згоріли, я обережно обігнув воду, пройшовши периметром даху, щоб дістатися до дверного отвору, що веде вниз.
  
  
  Атаці не передувало ні натяку на попередження, ні навіть швидкий крок. Тільки в останню частку секунди виникло раптове підсвідоме атавістичне усвідомлення небезпеки. Це було схоже на прогулянку темною міською вулицею пізно вночі, і ти раптово розумієш, що хтось іде за тобою. Усвідомлення приходить не через ваш розум, а через тонкі волоски на потилиці та поколювання на шкірі. Коли ви повертаєтеся, навіть якщо шок від того, що хтось знаходиться в межах одного-двох футів від вас, б'є вам до серця, в цьому немає нічого дивного. Ви знали ще до того, як повернулися, що побачите когось. Їхні тіла підійшли надто близько; вони порушили вашу приватну, особисту територію, яку не можна вторгатися.
  
  
  Навіть при тому, що жодної загрози не було, не кажучи вже про фактичну, відкриту атаку, ваша фізична система кричить про небезпеку] За секунди до того, як ви їх побачите, ваші адреналінові залози активовані. Миттєво ваші м'язи напружуються, готові захищатися від удару,
  
  
  
  щоб битися зубами та цвяхами, і будь-якою іншою зброєю, яка потрапить вам у руки, заради свого життя.
  
  
  Тільки роки навіювання ненасильницької реакції, навчання стримувати свої тваринні інстинкти, замінювати фізичну реакцію розмовою, зупиняють вас від того, щоб кинутися на того, хто вторгся на вашу "територію" повз небезпечну точку з повним наміром вбити її, перш ніж вона зможе завдати вам шкоди .
  
  
  За роки роботи з AX я вивчив ці цивілізовані реакції. Ось чому я ношу позначення Killmaster N3.
  
  
  Автоматично я реагую на негайне відчуття небезпеки, спочатку захищаючись, а потім стрибаючи, щоб вбити. Іноді одночасно, тому що напад, як і раніше, є найкращим захистом.
  
  
  Ось що трапилося цього разу. Час відчуття небезпеки вимірювався у мілісекундах. Моя реакція була негайною. Я пірнув убік, звиваючись у повітрі, ударившись об дах, забрало мене на десять футів.
  
  
  Навіть у цьому випадку я був недостатньо швидким. Лезо ножа зачепило мене, коли я почав рухатися, розстібаючи куртку і розсікаючи шкіру і плоть довгим, палаючим порізом, що йшов від мого лівого плеча до хребта.
  
  
  Як кішка, я схопився, Х'юго стрибнув мені в праву руку з піхов на моєму передпліччі. На мить я розгледів струнку темну постать на півфута нижче за мене. Потім він кинувся на мене, опустивши руку з ножем, лезо встромило мені в живіт.
  
  
  Я втягнув м'язи живота. Він промахнувся менш як на дюйм. Я спробував відбити його удар власним уколом. Він заблокував мою руку своїм ліктем. Вийшовши, пригнувшись, він обійшов мене зліва.
  
  
  На темному обличчі майнули білі зуби, півмісяць посмішки, подібної до усмішки людини, чиє задоволення від роботи настільки велике, що майже сексуально за своєю інтенсивністю. Спів вирвався з його горла.
  
  
  «Підійди ближче, мала», - сказав він арабською. «Я пошлю тебе до раю зі своїм мечем. Аллах чекає, щоб забрати тебе!
  
  
  Я затримав подих.
  
  
  Він знову напав на мене. На цей раз його ніж розірвав тканину мого лівого рукава. Я спробував наступити на нього, зробивши випад довгим лезом стилету. Він тихо засміявся, легко відійшов і знову танцював довкола мене, завжди ліворуч від мене, з далекого боку.
  
  
  Він був добрий. Він був одним із найшвидших і найнебезпечніших людей, з якими я коли-небудь стикався. Він не втрачав жодного руху. У його рухах був плавний ритм, ніби він танцював під смертоносну військову пісню туарегів у пустелі, його ноги швидко відраховували час із швидким ритмом барабанів та його хльостанням рукою під акценти бубнів.
  
  
  Навіть у темряві він був стійкий, постійно усвідомлюючи своє оточення і перешкоди, які я страшенно добре знав, він не міг бачити.
  
  
  Він зробив хибний випад на мій пах, і коли я інстинктивно стиснулася в захисному русі, він ударив мене по обличчю. Лезо моєї лівої руки ледь відбило удар, ловлячи погляд на його зап'ястя. Якщо це було боляче, він не подав виду.
  
  
  Насамперед, він мав вигляд повної та абсолютної впевненості. Начебто у нього не було жодних сумнівів у тому, що він збирається вбити мене. Так чи інакше, для нього мене вистачило б лише на кілька хвилин.
  
  
  Таке ставлення робить упевненим убивцю. Непохитна впевненість, тверде знання, що він кращий, ніж будь-хто інший. Він навіть не може уявити поразки. Це просто ніколи не спадає йому на думку.
  
  
  Він у мене теж є.
  
  
  Знову пролунав випад і фінт, і так швидко, що це було частиною того ж руху, я зробив ще один випад. Він знову схибив, але тільки через темряву, в якій ми билися на дуелі.
  
  
  Хатіб! Юсеф Хатіб!
  
  
  Це міг бути лише він. Я ніколи не зустрічав такого гарного кілера, як він.
  
  
  Я згадав, що мені розповідали про нього Поганов та Селютін. Вони не брехали і не перебільшували. У всякому разі, Хатіб був кращим, ніж вони говорили.
  
  
  Мені просто страшенно пощастило, що я уникнув його першої атаки. У мене боліло плече. Це було схоже на довгий, вузький і глибокий опік по моїй спині від плеча до стегна. Я відчував, як кров тече з відкритої рани.
  
  
  Хатіб нападав на мене знову і знову, мета спочатку в мій живіт, потім в моє горло, моє обличчя, мої очі - а потім знову в кишки і пах.
  
  
  Мої власні реакції сповільнювалися через втому м'язів після того, як рука за руку повзла по уступу даху довжиною понад тридцять футів. М'язи плеча все ще хворіли. І я не міг надто добре утримувати шпильку в пальцях, бо шкіра була дуже натерта. Я втратив тонке почуття, яке підказувало мені, де була смертельна точка Х'юго. Я схопився за лезо долонею і проігнорував біль уколу
  
  
  Але це змусило мене сповільнитись.
  
  
  Це дало Хатібу необхідну перевагу, щоб убити мене. Знову і знову я ледве міг парирувати його удари. Темрява також не допомагала. Тільки випадковий відблиск світла на заточеному краї його леза ножа показав мені, де він знаходиться, оскільки він танцював у повітрі смертоносний, складний візерунок - як світлячок, найменший дотик якого означав миттєву смерть!
  
  
  Я знав, що моя повільність означатиме мою смерть. Якось мені потрібно було прискорити час реакції, навіть на секунду. Тому що це все, що потрібне для такого бійця, як Хатіб. Який би з нас не виграв - або програв - частки секунди, ми стали б переможцями - або програли - в цьому безжальному па-де жорсткої, ріжучої сталі і м'якого, безпорадного тіла!
  
  
  Був лише один спосіб зробити це.
  
  
  Я перестав думати і дозволив своїй нейронній системі взяти на себе управління моїм тілом.
  
  
  Роки тренувань та тренувань, годину за годиною у спортзалі з найкращими вчителями світу навчили мене всім трюкам ножового бою. Ми пройшли через рухи кожної атаки і захисту - спочатку повільно, потім швидше і, нарешті, так швидко, що наша реакція і реакція, наша парирування і випад були настільки швидкими, що людське око не могло розрізнити окремі рухи.
  
  
  Але мозку потрібен час, щоб розпізнати рух, усвідомити його значення, оцінити його небезпеку, згадати відповідний захисний хід і потім надіслати повідомлення тілу. І організму потрібно більше часу, щоб відреагувати на повідомлення, яке воно щойно отримало від головного мозку, через спинний мозок та через нервову систему.
  
  
  Є спосіб скоротити час. Ви дозволяєте очам бачити, але дозволяєте нейронній системі реагувати безпосередньо. По суті ви обійшли свій мозок і відкладення думок про те, що відбувається.
  
  
  Це лише частка секунди, але ця частка секунди може врятувати вам життя.
  
  
  Знову і знову Хатіб танцював навколо мене, роблячи випад для фінта, за яким йшли серії випадів, які перетікали один до одного. Щоразу, коли я парирував і відповідав, його або було поруч, або його рука чи ніж відбивали мою.
  
  
  Але тепер я рухався швидше. Хатіб перестав співати. Посмішка зникла з його обличчя. Він почав хрюкати.
  
  
  "Їдок гною!" Я вилаявся на нього. «Поїдатель верблюжих какашок! Скільки собак використовували тебе для перелюбу?
  
  
  Хатіб почав втрачати плавність свого ритму. Його рука судорожно рухалася. Якось він спіткнувся, вилаявшись у гніві.
  
  
  І ось коли я його придбав!
  
  
  Вістря Х'юго потрапило в лікоть внутрішньої сторони його передпліччя. Я злісно повернув зап'ястя, встромляючи лезо далі. Коли він спробував відсунутись, я зачепив стилет на себе.
  
  
  Це було як потрошити рибу. Лезо ковзнуло вістрям спочатку в руку з ножем, в м'яку шкіру і тонку тканину внутрішньої частини його ліктя. Він перерізав одне з сухожиль, а потім рушив униз до його зап'ястя, шкіра і плоть розійшлися перед гострим краєм леза мого ножа, так само, як ви відкриваєте м'який живіт риби перед тим, як обробляти його на філе.
  
  
  Лезо вдарилося об кістку біля основи долоні і випало назовні, але на той час вся його права рука перетворилася на безпорадну кінцівку.
  
  
  Ніж мимоволі випав із руки Хатіба.
  
  
  Він усе ще міг утекти. Як би він швидко рухався, він міг би втекти від мене, навіть незважаючи на те, що його рука була сильно поранена.
  
  
  Якби він не вірив у те, що його неможливо перемогти, він би вижив. Якийсь час він стояв нерухомо, дивлячись на свою важко поранену руку і на ніж, що лежав біля його ніг. Відкриття того, що він дізнався, що він не кращий, що є хтось кращий за нього, було більшим шоком, ніж сама жахлива рана.
  
  
  У той момент, коли розум Хатіба завмер, коли його тіло повністю і нерухомо зупинилося, я увігнав Х'юго глибоко в його живіт, на стику його грудної клітки. Моя рука підняла лезо вгору з усією силою правого передпліччя, біцепса, м'язів плеча та спини.
  
  
  Удар буквально збив Хатіба з ніг, пронизавши його довгим лезом стилету, який тепер глибоко встромився в нього під грудною кліткою, через легеню і серце.
  
  
  Я дозволив йому зісковзнути з мого ножа і вдарити інертною масою поверхню даху.
  
  
  Довгий час я не рухався. Я мовчки стояв на цьому даху в оточенні трьох мерців, тоді як я дихав глибокими, болючими зітханнями, вдихаючи стільки повітря, скільки міг, думаючи тільки про те, що Хатіб майже досяг того, що намагалися зробити багато інших чоловіків - убити мене.
  
  
  Я був вражений усвідомленням того, що Хатіб був кращим бійцем із ножем від природи, ніж я. Згідно з кожним правилом у книзі, він мав убити мене в цій першій атаці. Єдине, що мене врятувало, – це роки тренування.
  
  
  
  Я знімаю з себе зовнішність цивілізованої поведінки, щоб перейти до примітивної тварини, яка знаходиться глибоко всередині кожного з нас.
  
  
  У мовчанні я подякував кожному зі своїх інструкторів і партнерів з тренувань за хитрощі, яким вони мене навчили, за їхнє терпіння і за їхню невблаганну наполегливу вимогу, щоб я витрачав стільки годин на відпрацювання кожного руху, поки вона не стала повністю автоматичною відповіддю та реакцією.
  
  
  Поріз на спині хворів. Але що мене ще більше вразило, то це раптова втрата впевненості в собі. Вона повернулася майже відразу, але я зрозумів свою вразливість. Хатіб був такий близький до того, щоб убити мене, що - і я не міг заперечувати гнітючу правду - насправді це було просто грою долі, що Хатіб тепер лежав мертвим замість мене.
  
  
  Без цілковитої впевненості в собі й у своїх силах я був би марним. Було б безглуздо продовжувати місію – і я мав би продовжувати! Більше нікого не було! Навіть якби був час запросити іншого агента, не було часу його проінформувати. Нема коли розповідати йому, що я дізнався і як використовувати контакти, які я встановив. Нема часу поміщати його на дах 56-й Іст-стріт замість мене.
  
  
  На карту було поставлено не тільки я, моє его та моя розбита впевненість.
  
  
  Це було життя спікера - ні, чорт забирай! Мені краще припинити так думати про нього. Тепер він був президент Сполучених Штатів!
  
  
  Цей факт і усвідомлення того, що тільки я можу запобігти його смерті, - все, що підтримувало мене.
  
  
  І, знову ж таки, незважаючи на те, що тиск часу пронизував кожну думку, я знайшов час, щоб очистити свій розум і привести себе в стан душевного спокою. Я повинен був переконати себе, що можу виконати місію, незважаючи на всі труднощі, незважаючи на небезпеку.
  
  
  Факт: Хатіб був найкращим.
  
  
  Факт: Хатіб був мертвий. Він лежав біля моїх ніг.
  
  
  Факт: я його переміг.
  
  
  Висновок: мені стало краще!
  
  
  Я безжально вбивав цю думку у свій розум, відкидаючи всі інші емоції.
  
  
  У найбруднішій і найжорсткішій сутичці на ножах, у якій я коли-небудь брав участь, з людиною, яка була швидше за мене і більш досконалим убивцею, ніж я - чорт забирай, це він був мертвий, а не я!
  
  
  Поступово інтелектуальний, логічний процес міркувань почав перетворюватися на внутрішнє почуття, і моя впевненість почала повертатися до мене.
  
  
  Я почав повністю приймати ідею про те, що б не виникало, я більш ніж здатний із цим впоратися.
  
  
  Що б не намагалися терористи, я був їм більш ніж рівний.
  
  
  Я збирався подолати всі перешкоди кожного охоронця, все і все, що стоїть на моєму шляху, щоб врятувати президента Сполучених Штатів!
  
  
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  
  П'ятниця. 3:07. Ранок на даху на 56-й Іст-стріт.
  
  
  
  
  Коли я повернувся до дверей і сходів, що вели на горище, двері відчинилися, проливаючи тьмяне світло на дах.
  
  
  Пролунав голос. "Хатиб?"
  
  
  Хатіб лежав біля моїх ніг. Я не наважився відповісти за нього.
  
  
  "Фавзі?"
  
  
  Я почав тихо рухатися до дверей, смертоносне сталеве лезо Хьюго в моїй руці перекинулося для метання.
  
  
  "Абдулла?"
  
  
  Низьку металеву заглушку вентиляційної труби я не побачив. Він зачепив шкарпетку мого правого черевика, і я впав обличчям вниз на смолу даху.
  
  
  Промінь ліхтарика розтікся, і я впав навколішки, коли я почав підніматися. Світло рушило. Тепер він висвітлив три тіла. Він вагався, ніби його власник не міг повірити, що бачив. У цей момент я пробив невисоку перегородку, що відокремлювала будинок від наступного.
  
  
  Я знав, що якщо охоронці Аль-Асада мали автоматичні гвинтівки, велика ймовірність, що цей теж був озброєний. Я був правий. Навіть коли я перестрибнув через стіну, пролунав стукіт пострілу, що вибухнув повітря з різким уривчастим тріском-тріском. Коли я впав нижче уступу стіни, цегла позаду мене прийняла на себе удари призначених для мене куль.
  
  
  Друга черга пішла за першою, коли він прокотився по всій довжині парапету свинцем.
  
  
  Знизу долинали приглушені крики. Араб на даху випустив ще одну чергу, яка просвистіла за кілька дюймів від низької стіни. Я підійшов ближче для захисту.
  
  
  Тепер на даху лунали інші збуджені голоси, що кричали, всі вимагали знати, що відбувається. Рятувальник спробував пояснити. Проклинаючи, один із них перервав його. "Ти дурень! Те, що ти бачив, швидше за все, було лише волоцюгою! Тобі доводилося стріляти у нього? Тепер поліція приїде розслідувати! Твої дурні дії означають, що нам доведеться піти звідси!
  
  
  "Ya aini!" перший протестуюче скрикнув арабською. «На моїх очах! Я бачив цю людину! Він не був волоцюгою. Він усе ще десь на тому даху».
  
  
  Схвильовано він продовжував. «Якщо я дурень, то я благословенний Аллахом! Подивися на Фавзі та Абдуллу! Подивися на Хатіба! Я дурень, я все ще живий!
  
  
  Настала пауза: «Прошу вибачення, Фуад. Ти правий! Дивись! Вбий його, якщо зможеш!
  
  
  Я почув кроки, що спускалися сходами на горище. Я повільно поповз за огорожу цегляного парапету до дальньої стіни даху другого будинку. Він виходив на 56 Східну вулицю, трьома поверхами нижче. Підвівшись на коліна, я визирнув через край.
  
  
  За кілька хвилин я побачив, як троє чоловіків вибігли з під'їзду до седана, припаркованого перед будинком. Одночасно відчинилися задні двері машини. Двоє чоловіків залізли до кузова седана. Інший стрибнув поряд із водієм.
  
  
  Через кілька секунд з парадних дверей вийшли ще двоє терористів. Між ними, хитаючись, із зав'язаними очима, насилу рухаючись за власним бажанням, була людина, яку я намагався врятувати, - президент Сполучених Штатів.
  
  
  Два палестинські терористи Аль-Асада підтримували його за пахви, по одному з кожного боку від нього. Він безвольно провисав між ними, ледве рухаючи ногами. Навіть з такої висоти і в темряві я міг бачити його різкі неконтрольовані рухи, що він був під наркотиками. У мене промайнула думка, що він, мабуть, досі не підозрював, що тепер він голова уряду Сполучених Штатів.
  
  
  Грубо кажучи, вони жбурнули його головою вперед у задню частину седана, зачинивши двері, як тільки машина від'їхала від узбіччя. Двоє з них побігли до другої машини, припаркованої за седаном. Один заліз на водійське сидіння. Інший відчинив ближні бічні задні двері, коли ще четверо терористів Аль Асада вибігли з будівлі. Вони квапливо кинулися в другий седан. Я дивився, як вони від'їжджають, безпорадний, коли машина з ревом мчала темною вулицею, наступаючи на п'яти за першою машиною. Я дивився, поки машини не доїхали до кута і зникли з поля зору.
  
  
  Я відчував страшний біль.
  
  
  Я був такий близький. Тепер все було марно. Вбивці Аль Асада втекли разом зі своєю жертвою викрадення.
  
  
  Тепер мені було не краще, ніж двадцять чотири години тому. Можливо, навіть гірше, тому що терористи були попереджені про те, що ми знали, що вони ховаються на Манхеттені, і що ми майже наблизилися до них.
  
  
  Якби тільки цей охоронець затримався лише на кілька хвилин!
  
  
  Якби тільки Хатіб не був на даху, невидимий і нерухомий у тіні як підтримка для стражників!
  
  
  Якщо тільки…
  
  
  Я рішуче змусив себе перестати думати про те, що могло б бути, і почав концентруватися на тому, що мені треба було робити далі.
  
  
  Мені треба було знати, куди вони прямують. Було очевидно, що їм потрібно підготувати другий притулок на випадок, якщо щось поставить під загрозу безпеку їхнього першого вибору.
  
  
  Де воно було? Як мені його знайти?
  
  
  Навіть коли у мене в голові виникли питання, я зрозумів, що людина, яку вони залишили на даху, знає. Вони чекали, що він приєднається до них, чи не так?
  
  
  Все, що мені потрібно було зробити, це отримати від нього інформацію.
  
  
  Проблема полягала в тому, що він мав автоматичну гвинтівку, і він би вистрілив у мене, якби хоч миттю побачив мене! І знову мені заважало те, що я не міг убивати. Довелося забрати його живим.
  
  
  І швидко.
  
  
  Я був упевнений, що він не збирався затримуватися тут надовго - не коли поліцейські сирени здалеку вигукують свій наполегливий крик і наближаються до нас.
  
  
  Сунувши Хьюго назад у піхви на моєму передпліччі, я поліз під куртку. Мої пальці майже ласкаво стиснули приклад 9-мм люгера, коли я витяг пістолет.
  
  
  Тепер переваги були більшими на мою користь. Я був прихований у тіні і в ночі, тоді як терорист все ще був недбало окреслений світлом, що струмує з дверного отвору за ним. Він був для мене ідеальною мішенню.
  
  
  Я не збирався стріляти на поразку. Він був потрібний мені живим. Але мені було начхати, як сильно я збирався покалічити його, поки він міг говорити. Мені потрібна адреса запасного притулку - і чи то пекло чи паводок, що б я не зробив з ним, я збирався його отримати!
  
  
  Обережно взяв приціл на його праве плече. Це було схоже на стрілянину з пістолета «повільний вогонь». Я мав час, щоб цілеспрямовано прицілитися. Світло позаду нього зробило його ідеальним силуетом. Дистанція була коротшою, ніж на полігоні. Я не міг схибити.
  
  
  Моя хватка стиснулася на пістолеті, мій п
  
  
  палець обережно натискає на спусковий гачок, мій розум з нетерпінням чекає на звук пострілу.
  
  
  А потім - в останню секунду, якраз вчасно, щоб я послабив хватку і втримав вогонь, - він повалився на дах. Я тримав мету, чекаючи, гадаючи, що, чорт забирай, трапилося.
  
  
  У полі зору з'явилася Тамар, яку миттєво впізнали на сходовій клітці.
  
  
  "Нік?" вона покликала. "З тобою все гаразд? Відповідай мені, якщо ти там!
  
  
  Я встав.
  
  
  "Я тут", - відповів я.
  
  
  Переборюючи невисоку стіну, я прибіг туди, де стояла Тамар.
  
  
  В темряві її очі світилися, пожвавлені дикою битвою збудження та небезпеки.
  
  
  «Я ховалася в холі будинку за рогом, – задихаючись, пояснила вона. «Я практично збожеволіла, очікуючи, що щось трапиться! А потім я почув ту стрілянину! Я думав, вони тебе зловили! А потім я побачив, як вони всі вибігають із будівлі! Я був упевнений, що вони вбили тебе. Я думала…"
  
  
  Вона замовкла, її очі заблищали від сліз, які вона відмовилася пролити. Раптом її руки обвилися довкола мене, і вона пристрасно цілувала мене. Вона прошепотіла мені в груди: «Не можу передати, як я почувалася, за винятком того, що я хотіла вбити кожного з них!»
  
  
  Досі не дивлячись на мене, вона продовжила. «Я вбігла до будівлі. Воно було зовсім порожнє, навіть на горищі. Потім я побачив сходи на дах і побачив, як він стоїть тут із гвинтівкою в руках. Спершу я збирався застрелити його. Не знаю, чому я цього не зробила, але ризикнула спробувати взяти його живим. Він не чув, як я піднімаюсь сходами, він був такий сповнений рішучості знайти вас. Я вдарила його своїм пістолетом. "
  
  
  "Я рада, що ти не вбив його", - сказав я їй. "Я потребую його."
  
  
  "Щоб дізнатися, куди вони пішли?" Тамар відійшла від мене, знову зайнята справами.
  
  
  "Точно."
  
  
  Тамар більше не треба було питати. Вона знала справу. Вона знала, що мені потрібно зробити, щоб отримати інформацію від терориста, який лежав непритомний біля наших ніг. Це знання її анітрохи не турбувало. Не дивно, що ізраїльтяни вважали її одним із своїх головних агентів.
  
  
  "Як нам витягнути його звідси?"
  
  
  Я нахилився, щоб підняти його. Незважаючи на раптовий, вогненний біль по всій довжині моєї спини від ножової рани Хатіба, я перекинув цю людину через плече.
  
  
  "Вниз", - сказав я. "Ви вказуєте шлях".
  
  
  Ми пройшли горище. Двері були відчинені навстіж. Я бачив, як яскраво горять вогні. У хаті панував безлад. Ми спустилися другим сходовим прольотом, а потім на перший поверх.
  
  
  Коли Тамар відчинила мені двері, звуки поліцейських сирен наповнили ніч жахливими криками. З обох кінців вулиці в'їхали патрульні машини.
  
  
  Один прийшов до зупинки з вереском шин прямо перед нами, двері відчинилися, на вулицю вивалилися поліцейські з автоматами в руках.
  
  
  Голос кричав: «Киньте цю людину! Підніміть руки догори!"
  
  
  Я просто стояв Тамар поруч зі мною.
  
  
  Підбіг капітан поліції, за ним двоє офіцерів у формі, націлені на мене револьверами.
  
  
  "Уклади його легко", - сказав він, його голос був напруженим і стримуваним, що показало, наскільки він збуджений. "Не роби різких рухів!"
  
  
  "Я Нік Картер", - сказав я йому. "Вам повідомили про мене".
  
  
  Я не міг надто добре розглянути обличчя капітана через яскраве світло в очах, але я міг бачити золото на його кашкеті і відзнаки на його формі. "Ти головний?"
  
  
  «Так. Я капітан Мартінсон», - різко сказав він, з підозрою у кожному його слові.
  
  
  «Зазирни в мою кишеню на стегнах», - наказав я. "Є посвідчення особи, щоб довести, хто я".
  
  
  Хоук видав мені картку. Зазвичай ніякий агент AX не несе нічого, що навіть вказувало на існування нашої організації або той факт, що він взагалі агент. AX настільки надсекретний, що про нас знають лише дуже мало хто з найвпливовіших людей.
  
  
  На цій картці було три контрасигнатури: каракулі голів ФБР, ЦРУ та АНБ. Він наказував усім співробітникам правоохоронних органів не лише співпрацювати зі мною, а й підкорятися будь-яким командам, які я міг би віддати.
  
  
  Мартінсон зробив замовлення. "Лірі, візьми це посвідчення!"
  
  
  Один із патрульних рушив позаду мене. Одна рука підняла клапан моєї куртки, щоб вийняти футляр для карток з моєї кишені на стегнах. Весь цей час ствол його .38 Police Special був грубо втиснутий мені в спину. Я проігнорував спазм болю, коли дуло його пістолета пронизало рану. Я сподівався, що Лірі не новачок у Сілі. Я не хотів, щоб куля в спину від нервового копа зі сверблячими пальцями. Навіть помилково.
  
  
  Лірі відійшов
  
  
  Для мене пістолет у його руці вже не такий небезпечний. Передавши футляр із посвідченнями особи капітану Мартінсону, Лірі відійшов убік, жодного разу не відібравши в мене свій пістолет.
  
  
  Мартінсон відкрив шкіряний гаманець і глянув на посвідчення особи, що ламіноване. Він підійшов до мене і підніс фотографію до моєї щоки. Він уважно порівняв мою особу з фотографією на посвідченні особи.
  
  
  Нарешті він кивнув головою. Він простягнув мені посвідчення особи. Взяв вільною рукою. Терорист усе ще висів у мене на плечі. Я засунув футляр у кишеню.
  
  
  «Добре, – сказав Мартінсон. «Ходять чутки про тебе. Мені сказали повністю співпрацювати з тобою, якщо я коли-небудь зіштовхнуся з тобою. Чим я можу допомогти?"
  
  
  «Виведіть своїх людей звідси, але залиште поліцейську машину без розпізнавальних знаків. Вона мені знадобиться».
  
  
  Мартінсон уважно глянув на мене. Він простяг руку. Схопивши терориста, що втратив свідомість, за волосся, він повернув голову, щоб подивитися в обличчя чоловікові. Він переконався, що ця людина не була новим президентом Сполучених Штатів.
  
  
  Капітан послабив хватку, і голова терориста безвольно впала.
  
  
  "Ви не збираєтесь забирати його?"
  
  
  Капітан Мартінсон був швидким. Він оцінив ситуацію за одну мить.
  
  
  "Можливо", - сказав я.
  
  
  "Може бути?"
  
  
  "Якщо він ще живий".
  
  
  Я чекав на реакцію Мартінсона. Він нічого не показав. Він просто кивнув головою. Випадково дістав хустку. Повільно витираючи руку, він сказав: «У гаманці кров. Якщо вона твоя, я можу викликати лікаря за п'ять хвилин».
  
  
  "Пізніше", - коротко сказав я. Я не хотів, щоб Мартінсон знав, куди я йду з фанатиком Аль Асадом.
  
  
  Відповіддю Мартінсона було піти геть, вигукуючи накази поліцейським, які охороняли вулицю. Одна за одною зачинялися двері патрульної машини, машини розверталися та їхали. Менш ніж за хвилину вулиця спорожніла, за винятком мене, Тамар, палестинського терориста, що перекинувся непритомним через моє плече, і одного порожнього «плімутського седана» з двигуном.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 3:27 ранку 56-а Східна вулиця. Манхеттен.
  
  
  
  
  Я кинув мляву, знепритомнілу постать терориста Аль Асада в кузов седана. Ми з Тамаром залізли вперед. Ми повернули з 56-ї вулиці на Другу авеню та попрямували до тунелю Queens Midtown. Тамар продовжувала дивитись у заднє вікно, щоб побачити, чи не переслідують нас люди Мартінсона.
  
  
  "Вони нас не переслідують", - сказав я їй. "Капітан Мартінсон досить розумний, щоб знати, коли щось занадто велике для нього, щоб з ним дуріти".
  
  
  Тамар повернулась.
  
  
  "Куди ти йдеш?"
  
  
  Я помітив, що шукав. Я зупинив седан на узбіччі вулиці, поряд із телефоном-автоматом.
  
  
  "Стеж за ним", - сказав я їй, виходячи з машини. «Я ні на дюйм не довіряю цим ублюдкам. Може, він вдає».
  
  
  Тамар кивнула, повернувшись обличчям до несвідомого араба, при цьому автоматичний пістолет у її руці був спрямований йому на думку.
  
  
  У телефоні був один із нових кнопкових механізмів, суцільнометалевий, із нержавіючої сталі. Я набрав номер вказівним пальцем і зачекав, поки він продзвонить дванадцять разів. Голос, який нарешті відповів, був сповнений сну - і розгніваного. Це вивергло потік образ.
  
  
  "Припини, Сал", - перервав я. "Ти мені потрібен".
  
  
  Великий Сал замовк. Він знав коли говорити, а коли слухати. Це був один із випадків, коли треба було слухати. Я виклав те, що від нього хотів.
  
  
  З його боку була хвилина мовчання, а потім він сказав з подивом у голосі: "Тобі справді потрібна така людина, Картер?"
  
  
  «Я не став би просити його, якби я цього не зробив. Не кажіть мені, що ви не можете його зробити. Я знаю краще».
  
  
  Я майже чув зітхання, коли він здався. Він хрипко сказав: «Добре, він твій. Запишіть цю адресу. Від того місця, де ви телефонуєте, це може бути сорок хвилин їзди. Просто подивіться на вулиці до кінця. Ви можете заблукати, якщо не будете обережні.
  
  
  Я записав вказівки і повторив їх уголос.
  
  
  "Ти зрозумів", - сказав Великий Сал. «Хлопець, який тобі потрібний, чекатиме на тебе там. Він зробить усю роботу. Зроби мені одну ласку, добре?»
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  «Не питайте його, як його звуть. Коли він закінчить, відпустіть його і, ради бога, не намагайтеся йти за ним! Щодо цього він забавний. Йому не подобається, що ніхто не знає про нього надто багато. "
  
  
  - Ти зараз балуєш своїх гудзиків, Сал?
  
  
  «Людина-гудзик! Господи, він не людина-гудзик, Картер. Він божевільний, ось який він! І він добрий у тому, що робить. Він кращий. Ви більше не можете знайти таких хлопців як він! Ось чому мене ніхто не чіплявся. Вони завдають мені неприємностей, вони знають, що я його відпущу! "
  
  
  "Все в порядку
  
  
  Сал, – пообіцяв я. - Я не скажу йому жодного слова.
  
  
  Я почепив трубку і повернувся до машини.
  
  
  Великий Сал ударив його по носі. Рівно через тридцять сім хвилин ми зупинилися за великим старим складом. Поруч із вантажним майданчиком безладно припарковано три трактори-причепи. В одному кінці будівлі був дверний отвір, прорізаний величезною сталевою віконницею над головою.
  
  
  Я припаркувався поруч із найближчою вантажівкою і знову посадив араба собі на плече. Тамар йшла попереду, тримаючи пістолет у руці. До платформи вантажного дока вели шість сходинок. Двері були відчинені. Ми ввійшли.
  
  
  Всередині складу було всього кілька електричних крапельних ліхтарів, що випромінювали фільтроване жовте світло, яке ледве розсіювало морок. Більшість інтер'єру була в темряві. Без попередження перед нами вийшла темна постать. Я зупинився.
  
  
  Він був худим. Я сумніваюся, що він був вищий за п'ять футів чотирьох дюймів. Його обличчя було так порізане старими шрамами від прищів, що здавалося, ніби божевільний побив його бейсбольними бутсами.
  
  
  Він жестом звелів нам слідувати за ним, і, не чекаючи, чи побачимо ми, повернувся і пішов назад у глибини складу. Уздовж кожної сторони довгих проходів по всій довжині складу ящики стояли штабелями на висоту двоповерхової будівлі. Вага араба на моєму плечі стала важчою. Рана по всій моїй спині почала пульсувати хворобливими хвилями. Мої перенапружені м'язи рук і плечей почали зводити судоми.
  
  
  Кімната, в яку ми нарешті дісталися, була захована у внутрішніх нішах складу, проходи утворювали лабіринт, через який ніхто не міг знайти її, якщо він точно не знав, куди йде.
  
  
  У кімнаті людина Великого Села вказала, що я маю зняти свою ношу. Я впустив все ще непритомний терориста на підлогу.
  
  
  "Ви хочете, щоб вона залишилася?"
  
  
  Я здивувався його голосом. Воно було легким та приємним, без відтінку загрози чи загрози.
  
  
  Я повернувся до Тамару. «Нічого хорошого на це дивитися», - сказав я, чекаючи на її реакцію.
  
  
  Ківок Тамар був правдою. "Я почекаю зовні".
  
  
  Вона зачинила за собою двері, жестом визнаючи, що вона приймає те, що має бути зроблено, і не виносить суджень із цього приводу. Чоловік Великого Села глянув на мене. "Ти будеш дивитися?"
  
  
  "Я хочу поставити йому кілька запитань", - сказав я, зустрівшись з ним очима.
  
  
  Він замислився на мить. «Добре, – сказав він. Він нахилився поряд з арабом, перевернувши тіло так, що терорист опинився на його спині. Він швидко зв'язав йому ноги в колінах і щиколотках двома шматками тонкого нейлонового шнура. Він перевернув його на спину, зв'язавши перед собою руки батогом по ліктях і зап'ястях. Коли він закінчив, це виглядало так, ніби руки терориста були зчеплені у молитві.
  
  
  "Покладіть його туди", - сказав чоловік Великого Села.
  
  
  Я підняв араба, кинувши його в крісло. Це була чудовисько, зроблене з масиву дуба, прикріплене до підлоги. Просто над головою виднілося крапельне світло з зеленим відтінком, різким і потужним променем, що спрямовував його бій вниз.
  
  
  Людина Великого Села рухалася стрімко. Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб прив'язати араба до крісла. Чоловік міг звиватися, але це було все, що міг зробити. Як би він не намагався, він не зміг би зрушити більше, ніж на дюйм.
  
  
  "Зараз?"
  
  
  Я кивнув головою. "Давай."
  
  
  Людина Великого Села дістала пачку цигарок і закурив. Він повернувся до араба. Майже обережно він торкнувся сигарети, що горіла кінчиком, до руки чоловіка і тримав її там.
  
  
  Тіло араба непритомне мимоволі смикнулося. Людина Великого Села збила попіл з цигарки. Він навмисно прикурив його, доки він не засвітився червоним. Його ліва рука розтиснула зв'язані руки терориста, і він сунув палаючий вугілляк у праву долоню людини.
  
  
  Крик вирвався з горла араба, коли він прокинувся. Його тіло люто билося об нейлоновий шнур, який тримав його безпорадно.
  
  
  І знову людина Великого Села затяглася сигаретою, не звертаючи уваги на крики, які один за одним долинали з рота терориста. На цей раз він відкинув голову чоловікові. Він притис розпечений недопалок сигарети до лівої щоки чоловіка.
  
  
  Відчайдушний звук, схожий на пронизливе іржання коня у раптовій агонії, шалено вирвався з напружених голосових зв'язок чоловіка. Його голова судомно крутилася з боку в бік у напруженому зусиллі сухожилля, щоб позбутися болю.
  
  
  Людина Великого Села відступила і подивилася на свою жертву. Він кинув недопалок на підлогу, роздавивши його підбором свого взуття.
  
  
  "Спробуйте його зараз", - сказав він. У його голосі не було жодних емоцій.
  
  
  Я підійшов до араба.
  
  
  "Куди вони поділися?" - спитав я арабською.
  
  
  Його крики перетворилися на прокляття. В'їдливий, пристрасний, сповнений ненависті, він прокляв мене з утіхою, якої я не чув з тих пір, як був на базарах у Каїрі. Він сліпо плюнув у мене.
  
  
  "Я думаю, тобі краще знову покликати мене". Людина Великого Села мала легку посмішку. "Я не думаю, що він ще готовий говорити".
  
  
  Коли я відійшов, у його руці з'явився тонкий ніж. Це був простий кишеньковий ніж, який можна купити майже у будь-якому тютюновому чи галантерейному магазині приблизно за долар вісімдесят центів. Однак я помітив, що лезо було заточене так, що воно було не більше чверті дюйма завширшки і навряд чи три дюйми завдовжки.
  
  
  Людина Великого Села схилилася над терористом. Здавалося, він просто торкнувся заточеним клинком до пальців правої руки араба, провівши лезом по м'якоті його пальців. Шкіра та плоть плавно відкрилися від його дотику. Кров ринула довгим струменем. Він зробив ще один удар і ще один, ні на мить не припиняючи своїх дій. Зброя перетворилася на мініатюрний ніж для зняття шкіри, і при цьому його рухи були настільки плавними, що здавались майже ритмічними. За секунди рука терориста була порізана стрічками.
  
  
  Я відвернувся з огидою.
  
  
  Свого часу я бачив і зробив страшенно багато всього. Я знав, що це лише початок. Палестинець був крутим, і людина Великого Сала насолоджувалась своєю роботою. Я раптово зрозумів, що він не збирався доводити терориста до критичної точки раніше, ніж це було потрібно.
  
  
  Витягнувши одну з сигарет, я закурив її і спробував закрити вуха від нелюдських звуків, що долинали через мою спину.
  
  
  Кісмет - це арабська віра у невідворотність долі. Мене вразила дивина збігу та обставин, які звели цих двох разом у цій ізольованій кімнаті – один з одного кінця світу, з багатолюдного, багатолюдного, жебрака табору біженців на Близькому Сході, інший – з вулиць, що кишать. Бруклінського кварталу, який по-своєму був не менш бідним.
  
  
  Палестинець та людина Біг Села були приблизно одного віку. Їм обом було під тридцять. Палестинець сліпо й палко вірив у фанатичні вчення Шаріфа ас-Саллала, нового Пророка, що веде священний джихад проти Ізраїлю, який обіцяв своїм послідовникам їхню власну землю. Те, що ні Йорданія, ні Єгипет – ні Ліван, ні Сирія – не приєднаються до жодного дюйма їхніх власних територій, не мало жодного значення для палестинців. Джихад дав йому привід для вбивства, не дбаючи про те, чи були його жертви невинними жінками та дітьми чи воїнами. Те, що він шукав, було глибоко вкоріненим внутрішнім задоволенням, яке він знаходив в акті жорстокого вбивства. Аль Асад дав йому розмахувати моральним прапором; використовувати слова "вірність", "патріотизм" і "благочестя" як прикриття своїх порочних інстинктів.
  
  
  Він любив убивати. Це було так просто.
  
  
  А людина Великого Села, яка не мала глибоких переконань, була по-своєму таким же фанатиком, як і терорист. Він вбивав і мучив заради простого садистського задоволення, яке він отримував від цього, але він вимагав, щоб хтось наказав йому зробити це. Сьогодні він висловив свою вірність Біґ Селу. Завтра це може бути хтось інший. Сам по собі він не міг виправдати свої збочені бажання завдавати болю іншим. Великий Сал сказав йому, щоби терорист заговорив. Він докладе всіх зусиль - що було страшенно добре - щоб побачити, що ця людина заговорить, але спочатку він вгамує свою спрагу крові.
  
  
  Це було ключове слово. Кровожерливість. Це було у них двоє. І у світі було багато таких, як вони.
  
  
  Жага крові.
  
  
  Христе!
  
  
  Я ввімкнув себе. Я використовував Великого Села, тож, по суті, його людина діяла за мене. І через мене він був не більше ніж інструментом уряду Сполучених Штатів. Нам була потрібна інформація, замкнена у свідомості терориста. Мета виправдовує засоби. Правильно?
  
  
  Це була пекельна думка.
  
  
  Позаду мене крики стали хрипкими. Я повернувся і торкнувся чоловіка Великого Села за плече. З мене було достатньо.
  
  
  "Дозвольте мені поговорити з ним ще раз".
  
  
  Він глянув на мене, усмішка на його обличчі змінилася розчаруванням, але він був такий же ввічливий, як і раніше.
  
  
  «Давай, – легко сказав він, відвертаючись.
  
  
  Я насилу міг дивитися на терориста, коли арабські слова вилітали з мого рота. Обидва його очі були заплющені, випалені цигаркою. Його обличчя було порізане на шматки, клаптики шкіри та плоті мляво звисали з чола та щік. Його руки все ще були пов'язані в молитовній позі, тільки тепер вони виглядали як різьблений виріб із чистого, яскравого рубіна, обмитого червоною рідиною крові.
  
  
  Його дихання стало глибоким, неконтрольованим зітханням.
  
  
  "Де вони?" Я запитав. Він намагався
  
  
  
  похитати головою.
  
  
  Я сказав: "Якби Аллах не побажав цього, тебе б тут не було".
  
  
  Я сказав: «Якби цього не було, то й не було б. Це твій Кісмет».
  
  
  Арабською слова звучали музично. Він відповів на свої переконання майже з полегшенням.
  
  
  Цього разу, коли він заговорив, слова не були прокльонами, але я насилу розібрав, що він говорив. Я спитав його знову.
  
  
  "Де вони?"
  
  
  Він зламано повторив адресу. Це був житловий будинок середини вісімдесятих у Верхньому Іст-Сайді.
  
  
  "Який номер квартири?"
  
  
  "Дванадцять-Н", - видихнув він.
  
  
  "Розкажи мені про це місце".
  
  
  «Я ніколи там не був», - видихнув він, намагаючись позбутися болю. "Я не можу тобі сказати."
  
  
  Я відступив.
  
  
  "Ви хочете, щоб я продовжив?" - Запитав чоловік Великого Села. Я похитав головою.
  
  
  "Ні."
  
  
  "Ти з ним покінчив?"
  
  
  "Так."
  
  
  Він чекав, що я скажу йому, що він може забрати його або що я візьму його з собою. Він хотів, щоб я ухвалив рішення за нього, і будь я проклятий, якби я зробив це.
  
  
  Я просто повернувся і вийшов із кімнати, залишивши їх двох разом.
  
  
  
  
  Розділ десятий
  
  
  
  П'ятниця. 5:30 Готель "Грузія". Нью Йорк.
  
  
  
  
  Після того, як лікар перестав обробляти рану на моїй спині, я зателефонував Хоуку. Це сталося негайно, незважаючи на ранню ранкову годину. Я знав, що Хоук прокинеться. Напруга останніх двох днів, мабуть, була виснажливою для нього, довівши її до стану, коли заснути було неможливо.
  
  
  Коротко я описав те, що сталося. Яструб перервав мене.
  
  
  "Ми знаємо", - сказав він сердито. «Ми отримали повідомлення від терористів не більше півгодини тому. Нік, вони більш ніж страшенно злі на те, що ти намагався зробити!»
  
  
  "Це майже спрацювало", - зазначив я.
  
  
  "Майже мало", - різко відповів Хоук. «Результати – це все, що має значення».
  
  
  Я все ще не сказав йому ні про палестинця, якого я взяв із собою, ні про ту інформацію, яку він був змушений розкрити. Якимось чином мої інстинкти змусили мене поки що мовчати. Я дозволив йому продовжити.
  
  
  «Вони скоротили терміни, Нік, – похмуро сказав він. «Вони хочуть отримати від нас відповідь не пізніше полудня сьогодні!»
  
  
  "Яка буде відповідь?" Я запитав.
  
  
  «Як і раніше, – сказав Хоук. «Ви знаєте, що ми не можемо підкорятися їхнім вимогам. Це означає, що сьогодні опівдні помирає президент Сполучених Штатів...»
  
  
  «...Якщо я не зможу врятувати його до цього», - зазначив я.
  
  
  "Ні", - твердо сказав Хоук. "Не ви. АНБ і ФБР проти того, щоб ви діяли самотужки. Вони хочуть використати свої власні сили у цій ситуації».
  
  
  "Це безглуздо", - сердито сказав я. «Дайте їм достатньо часу, і, можливо, вони зможуть щось вигадати. Проблема в тому, що ми не маємо часу! Жодної зайвої хвилини!»
  
  
  «Вони так почуваються, Нік».
  
  
  "Ви кажете мені, що я не виконую завдання?"
  
  
  "Не зовсім так. Вони надсилають вам команду спеціально підібраних людей, щоб ви проінструктували. Після цього вас витягнуть».
  
  
  "Це не правильно. Це неправильно, тому що це не спрацює», - заперечив я, все ще злий та скривджений. «Ти знаєш це не гірше за мене».
  
  
  "Я програв". Це було все пояснення, яке дав Хоук, але цього було достатньо, щоб сказати мені, що він досі на моїй стороні.
  
  
  «Отже, поки вони не дістануться сюди, це все ще моє завдання?»
  
  
  "Вони вже в дорозі", - повідомив мені Хоук.
  
  
  "Це все ще моє завдання?" Я хотів від нього однозначної відповіді.
  
  
  "Це - поки вони не дістануться місця", - сказав Хоук. "Що в тебе на думці?"
  
  
  "Я знаю, де вони ховаються", - сказав я йому. «Я хочу ще раз отримати їх».
  
  
  «Ось чому ти не навів терориста, Нік?» Мабуть, Хоук отримав копію звіту капітана Мартінсона, відправлену йому телексом зі штаб-квартири поліції Нью-Йорка в той момент, коли Мартінсон здав його.
  
  
  "Так."
  
  
  "Він сказав вам, де їх знайти?"
  
  
  "Неохоче".
  
  
  «Чому ти не привіз його до лікарні, Нік? Це не було б так брудно - і не зайняло б тебе так довго».
  
  
  Проклятий Яструб! Йому не потрібно було показувати фотографії, щоб знати, що мені довелося катувати терориста, щоб отримати інформацію.
  
  
  "Ця лінія чиста?" - різко спитав я.
  
  
  "Тут ніхто не слухає нашу розмову, якщо ви це маєте на увазі", - відповів Хоук. "Кому ви не довіряєте?"
  
  
  "Поки не знаю", - відповів я. "У всякому разі, саме тому я не привіз цю людину до лікарні. Я не можу цього довести, але мені чорт
  
  
  У мене було сильне передчуття, що на мене чекав Аль Асад! "
  
  
  "Повтори?" - здивувався Хоук.
  
  
  «Вони чекали на мене», - прямо сказав я. «Ця установка на даху будівлі, в якій вони знаходилися – це була пастка для мене! Я подумав про це пізніше. Коли двоє озброєних охоронців патрулюють дах, чому цей персонаж Хатіб лежатиме в укритті – окрім як влаштовувати засідку? Не робіть цього, якщо не знаєте, що хтось прийде. Охоронці були лише принадою, сер, і це майже спрацювало. Хатіб був страшенно близький до того, щоб збити мене з ніг! "
  
  
  "Ви маєте на увазі, що хтось тут повідомив їм про вас?"
  
  
  Я був досить злий, щоб не битися. «Я не маю на увазі це, сер; я роблю однозначну заяву! Хтось сказав їм, щоб вони на мене чекали!»
  
  
  "ХТО?"
  
  
  "Я не знаю."
  
  
  "Ви думаєте, що серед нас є зрадник?"
  
  
  «Вирішіть самі, сер. Як вони могли заздалегідь знати, що президент та віце-президент зустрінуться з пресою у Рожевому саду саме у цей час? Вони повинні були мати можливість відкрити вогонь саме в той момент, коли президент і віце-президент розмовляли з репортерами. Вони могли проїхати цим маршрутом сотні і більше разів, стріляючи з мінометів щоразу, коли вони підходили до перехрестя, - і все одно нікого не зачепити, тому що більшість часу нікого не вдарити! Хтось мав подати їм сигнал! "
  
  
  Була довга пауза. Потім Хоук спокійно сказав: Давай, Нік.
  
  
  «Звідки вони достеменно знали, як розрахувати час своїх дій, щоб мати можливість одночасно викрасти спікера палати? Хто їм сказав, де він буде? Я куплюсь на один збіг, сер. Але ж не на два! І точно не на три! "
  
  
  "Три?"
  
  
  «Пастка на даху. За мною послали бійця з ножем. Чи не бандита. Їм про мене розповіли достатньо, щоб знати, що, якщо можливо, я не можу не битися з людиною з такою самою зброєю, як і вона. Я знаю, що це погана звичка, але вона маю. Я могла б застрелити сучого сина, чи знаєте. Вільгельміна набирає досить погані, щоб рознести людину на шматки однією кулею в кінець, це насторожило б інших, але ніхто не ризикував своїм життям, як я. Що цей Хатіб добре володіє ножем, сер! Один з кращих! Їм розповіли про мене - і мої звички! "
  
  
  "У вас є ідеї з цього приводу?"
  
  
  "Спробуйте держдепартамент", - сказав я. «Там усе ще заховано кілька затятих проарабістів. І все ще є дуже багато нафтових грошей з великим впливом у Вашингтоні, яким наплювати на те, що відбувається, поки в міру того, як їх прибутки продовжують зростати. Аравійська нафта для них важливіша за решту, включаючи нашу країну! "
  
  
  "Це серйозне звинувачення, Нік".
  
  
  «Якщо вам не подобається Держдепартамент, спробуйте Пентагон, сер. Занадто багато з цих генералів та адміралів не зовсім у захваті від підтримки ізраїльтян. Вони можуть захоплюватися їхньою ефективною армією, але це наскільки вони підуть. Вони воліють тренувати та підтримувати іншу сторону”.
  
  
  Неохоче Хоук погодився. «Добре, Нік. Як ти думаєш, наскільки глибокий витік?»
  
  
  "Я думаю, що все, що я роблю, повідомляється терористам, сер, починаючи з того моменту, коли ми отримали інформацію від того хлопчика в лікарні".
  
  
  "Це тому ти не взяв його туди?"
  
  
  "Так сер! Якби я відвіз цього охоронця Аль Асада до лікарні, я міг би отримати від нього інформацію за допомогою сироватки набагато раніше, ніж знадобилося, але я страшенно впевнений, що інша сторона дізналася б про це миттєво. час на всіх! І вони працюватимуть! "
  
  
  «Добре, – сказав Хоук. "Що ти хочеш робити?"
  
  
  "Іти за ними", - просто сказав я.
  
  
  "Наодинці?"
  
  
  "Це єдиний спосіб витягнути його живим!" Я був злий. Не в Хоуку, а у всій ситуації. При такому організаційному мисленні, що якщо одна людина хороша, то дві краще, а десять – краще. Комісійне мислення та групові дії. Ланцюжок команд, блок-схема, поділ обов'язків, звіти у чотирьох примірниках, ініціалізовані як прочитані та затверджені, перш ніж вони будуть передані по черзі! «Якщо вони надішлють армію поліцейських і федеральних агентів, вони вб'ють людину!»
  
  
  Без особливого спротиву Хоук погодився зі мною.
  
  
  «Ну, – сказав він, – я вже сказав тобі, що ти головний, доки їхні люди не дістануться місця. Чим я можу тобі допомогти зараз?»
  
  
  "Мені потрібне якесь спеціальне обладнання, як тільки ти його мені принесеш".
  
  
  Якомога коротше я сказав Хоуку, що мені потрібно. Коли я закінчив розмову, він сказав: Ви отримаєте його. Мені знадобиться година, щоби співробітники лабораторії AX зібрали його. Виділіть ще годину, щоб доставити його на базу ВПС Ендрюс, а потім до Нью-Йорка.
  
  
  на військовому літаку. Де ви хочете зустріти кур'єрський літак? "
  
  
  "Ла Гуардія".
  
  
  «Будь там за півтори години. Припустимо, о сьомій. Добре, достав».
  
  
  "Я ціную це", - сказав я. Хоук знав, що я мав на увазі його підтримку.
  
  
  Він вагався. Потім він сказав: «Я думаю, що це страшенно хитрий план, Нік».
  
  
  "Якщо це спрацює", - зазначив я. «Як ви сказали, важливими є лише результати». Я повісив слухавку, перш ніж почув його відповідь.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 5:45 Готель "Грузія".
  
  
  
  
  Якщо Великий Сал був незадоволений вперше, коли я розбудив його за кілька годин раніше, він був лютий, коли я зробив йому другий телефонний дзвінок. Він заспокоївся лише тоді, коли я сказав йому, наскільки це важливо для мене, і що після цього я даю йому спокій.
  
  
  «Фургон? Пофарбований у білий колір із табличкою? У цей час ранку?
  
  
  "У тебе є три години", - сказав я йому. "У вас має бути достатньо часу, щоб взяти один і пофарбувати".
  
  
  "Тобі начхати, що буде жарко?" - Обережно ризикнув він.
  
  
  «Мене не хвилює, чи ви вкрадете його з поліцейського управління! Просто привезіть його мені!
  
  
  "Що небудь ще?" – саркастично запитав він.
  
  
  «Так. Мені потрібний білий комбінезон. З такими ж літерами, як на фургоні».
  
  
  Великий Сел заревів.
  
  
  «Заради всього святого, Картер! Може, я знайду тобі фургон, а може, ні. Все залежить від моїх хлопчиків. Але ж комбінезон? Вишиті літери? У мене немає кравців!
  
  
  «Забери його з пральні, Сал. Вони починають рано-вранці. Одна з дівчаток шитиме».
  
  
  Це все, що ти хочеш, так? Ти впевнений, зараз?
  
  
  «Поки що», - сказав я. «Відправте фургон та уніформу на 61 вулицю Регентства за три години. Біля входу до гаража».
  
  
  Великий Сел вимовив кілька нецензурних слів італійською, тому я нагадав йому, що говорю цією мовою. Він роздратовано повісив слухавку.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 66:02 Готель "Грузія".
  
  
  
  
  Дуейну було ще важче додзвонитися телефоном у той час, ніж до Великого Села. Я дозволяв телефону дзвонити, поки нарешті не почув його сонний голос у своєму вусі.
  
  
  «Привіт, друже, - сказав він не надто радісно, коли дізнався мій голос, - як вийшло, що ти витягаєш цього кота з його гарного теплого ліжка цього разу на день?»
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога, Дуейн".
  
  
  «О, вау, чувак! Начебто я мало не змусив Візлі сильно порізати мене, тому що я повернув тебе до нього. Що ти намагаєшся зі мною зробити?
  
  
  «Нічого подібного, Дуейн. Це має бути легко».
  
  
  Я розповів йому про прибутковий будинок у середині вісімдесятих. «Мені потрібний план цієї будівлі, Дуейне. Мені потрібно знати планування квартири 12-H. У вас є клієнти в цьому будинку?
  
  
  Дуейн прокинувся. Він обережно сказав: «Людина щось тобі каже лише один раз – у мене великий рот, а в тебе довга пам'ять! З цього моменту триматиму це в секреті. Так, у мене в цій будівлі живе клієнт». Чому ти питаєш про це? "
  
  
  «Я хочу знати, де розташовані службові входи. Чи можу я увійти через в'їзд у гараж? Де службові ліфти? Перш за все, я маю знати планування квартири. Мені потрібна ваша допомога, Дуейне».
  
  
  "Ви просите мене відвезти вас туди?"
  
  
  "Це правильно."
  
  
  «Пробачся, чувак, - пробурмотів він, - тепер я знаю, що з цього моменту я триматиму язик за зубами!»
  
  
  "Ви знаєте планування квартир H-line?" Я запитав.
  
  
  "Чорт, ти ж знаєш, що я знаю розкладку", - відповів Дуейн, все ще з відтінком похмурості в голосі. «Ці квартири H-лінії всі однакові. В одній із них живе людина. Ten-H. Як щодо того, щоб я намалював вам кілька картинок?
  
  
  «Я заїду за тобою близько восьмої години», - сказав я, ігноруючи його прохання, і поклав слухавку.
  
  
  Я передзвонив до Великого Села. Не даючи йому можливості вибухнути, я сказав: "Сал, зроби ті дві форми", і натиснув на планку відключення телефону, відключивши його гнівні протести.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 7:06 – аеропорт Ла-Гуардія.
  
  
  
  
  Тамар вела поліцейську машину без розпізнавальних знаків, яку залишив нам капітан Мартінсон. За двадцять хвилин їзди до Ла Гуардія я змусив себе розслабитися. За останні два з половиною дні я мав менше чотирьох годин сну. Мої пальці все ще були вологими після того, як я піднімався по укосу моста, що пролягав від однієї будівлі до іншої. Мої плечі та руки були туго скуті тупим болем у перенапружених м'язах, і по всій довжині моєї спини ножова рана горіла, незважаючи на місцеву анестезію, яку лікар застосував перед тим, як зашити її та накласти на пов'язку.
  
  
  Я не просто втомився. Я вигорів. Тим не менш, мені ще потрібно було пройти ще майже п'ять годин у небезпеці.
  
  
  Після цього це вже не має значення. Президент був або живий і неушкоджений, або його стратили б терористи Аль-Асада.
  
  
  12:00. Це був останній термін. Все, що я мав зробити, мало бути зроблено на той час - інакше це не мало б жодного значення.
  
  
  Впавши на переднє сидіння машини поряд з Тамар, я змусив свій розум перейти в альфа-стан, щоб очистити його від незліченних проблем, які переслідують себе в моєму мозку. А потім, коли мій розум очистився, я поринув у короткий, але дуже спокійний сон, спричинений самогіпнозом.
  
  
  Коли ми під'їхали до будівлі аеровокзалу, я залишив Тамар у седані та попрямував до блоку телефонів.
  
  
  Я знову зателефонував до Хоука.
  
  
  "Де ти?" було його перше питання.
  
  
  Лагуардія. Обладнання вже в дорозі?
  
  
  «До цього часу він має бути там. Кур'єрський літак вилетів понад півгодини тому. Ви перевіряли рампу Butler Aviation?
  
  
  "Ще немає. Я дзвоню, щоб повідомити вам адресу, якою я прямую. Але перш, ніж я це зроблю, я хотів би отримати ваше запевнення, що ви не передасте його ФБР або національної безпеки, поки я не впевнений, що тріщина в них ".
  
  
  "Ви думаєте, що з вами щось може статися?"
  
  
  "Це можливо", - визнав я.
  
  
  "Які шанси, що це станеться?" - безпристрасно запитав Хоук.
  
  
  "Чортовськи добре", - сказав я. «Усі шанси на їхню користь. Їх принаймні вісім – можливо, ще більше вони відсиджуються нагорі. Мене попередили. Вони знають, що я йду їм п'ятами. І вони мали час, щоб налаштувати захист від мене”.
  
  
  Я не став додавати, що повністю виснажений як фізично, так і морально. Або що я був поранений. Я не хотів, щоб Хоук відволікав мене від завдання. Він був єдиним, хто мав на це право. У нього не тільки був авторитет, але він також знав, як я планував проникнути в оплот терористів. Він міг легко замінити іншого агента AX, щоб здійснити мій план.
  
  
  Я майже з тривогою чекав, коли він ухвалить рішення.
  
  
  "Як ти втомився, Нік?" – тихо спитав він.
  
  
  Проклятий Яструб! Наче він мав шосте почуття, яке могло читати мої думки.
  
  
  "Я втомився більше, ніж це, сер", - сказав я, уникаючи прямої відповіді.
  
  
  "Переносиш біль?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Наскільки погано?"
  
  
  Він змушував мене дати собі об'єктивну оцінку. Я не хотів цього робити. Я знав, що якщо я це зроблю, щиро кажучи, мені доведеться попросити заміну.
  
  
  «Мені й раніше було ще гірше, сер». І знову я ухилився від відповіді на його запитання.
  
  
  Він кинув мені велике запитання.
  
  
  "Ви хочете заміну?"
  
  
  Принаймні, він достатньо довіряв моїй думці, щоб дозволити мені прийняти рішення.
  
  
  "Ні, сер", - сказав я чесно.
  
  
  Хоук сформулював питання так, щоб я міг дати йому відповідь. Він міг би запитати мене, чи я думаю, що інший агент AX зможе виконати цю роботу більш ефективно. Щиро кажучи, тут мені довелося б відповісти так. Подумки я переглянув список принаймні з чотирьох інших агентів AX, кожен з яких був досить гарний, щоб довіряти завдання тепер, коли я його підготував. Ніхто з них не потребував сна так гостро, як я. Ніхто з них не був утомленим і пораненим.
  
  
  Моя відповідь Хоуку була правдивою. Заміни не хотілося!
  
  
  Я знову сказав: «Ні, сер, мені не потрібна заміна. Думаю, я впораюсь із цією роботою».
  
  
  «Для мене цього достатньо, – сказав Хоук.
  
  
  Ми відмовилися від цієї теми. Я повідомив йому місце розташування та номер квартири нового притулку Аль Асада. Якби Хоук не отримав звістку від мене до одинадцятої години, федеральні агенти заполонили б усю будівлю. Не те, щоб це принесло користь жертві викрадення. Жодна лобова атака не могла врятувати його живим. Все, що могло статися, - те, що терористи не втекли. Вони були досить фанатичні, щоб убити його та ризикнути своїми шістками.
  
  
  Нашою єдиною і єдиною метою було врятувати життя новому президентові Сполучених Штатів – людині, яка була спікером палати до двох днів тому.
  
  
  Коли ми закінчили розмову, Хоук сказав лише одне слово: "Удачі".
  
  
  Ми знали, що мені це потрібно. Яким би хорошим не був мій план, він все ж таки зводився до того, що одна людина вторглася в цитадель, яку захищали озброєні і зневірені люди, які стріляли на поразку за найменшої підозри. І просто зараз, після моєї останньої спроби, вони були щасливі!
  
  
  Тверезо оцінивши це я поклав трубку і повернувся до седана.
  
  
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  
  П'ятниця. 7:21 – аеропорт Ла-Гуардія.
  
  
  
  
  Пілот військового літака був агентом AX. Хоук не ризикував, що інші служби намагатимуться взяти мене на себе.
  
  
  Дії говорять набагато голосніше, ніж слова. Це було його запевненням, що він дотримається своєї обіцянки до останньої хвилини.
  
  
  Я не знав імені пілота, але я зустрічався з ним в офісі Хоука кілька разів, коли Хоук інструктував мене про місію.
  
  
  Ідентифікація не була потрібна, і він не намагався представитися. Тхнувши мені важку валізу з чорної тканини, він сказав: «Все тут. Все, що ти просив. Потім, посміхнувшись, він прокоментував: «Це страшенно крута ідея. Чесно кажучи, я ніколи не подумав би про це сам».
  
  
  Я не відповів. Я був надто зайнятий, розстібаючи кришку валізи, щоб перевірити його вміст. Начебто все було, але чи в робочому стані я не дізнався, поки не настав час його використовувати. Мені довелося б беззастережно довіряти співробітникам лабораторії AX, тому що якщо це не спрацює - це означатиме моє життя!
  
  
  Застебнувши кришку, я підняв чемодан, сказав «Спасибі» і приніс сумку седану, що чекав назад. Тамар залишилася всередині та підтримувала робітникам мотор. Я кинув валізу на заднє сидіння. Коли я сів поряд з нею, вона розвернула машину і попрямувала до Вест-Сайду.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 7:43 Манхеттен.
  
  
  
  
  Дуейн чекав у вестибюлі, дивлячись на скляні дверні панелі старої будівлі з коричневого каменю, де він жив. Тамар під'їхала до узбіччя. Я штовхнув двері. Дуейн впізнав мене і поспішив униз довгими сходами. Двох чорношкірих та пуерториканців не було видно. Може, для них був надто ранній ранок. Дуейн зігнув своє худорляве тіло і заліз на заднє сидіння поруч із тканинною валізою. Він не був особливо щасливим при зустрічі зі мною. Він не вдавав, що намагається посміхнутися.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 8:02 61 вулиця на Парк-авеню.
  
  
  
  Ми звернули з Парк-авеню на 61-у вулицю і зупинилися прямо перед білим фургоном, припаркованим біля в'їзду в гараж готелю Джорджіан. Тамар двічі просигналила. Я махнув рукою у відчинене вікно, щоб фургон пішов за нами.
  
  
  Тамар зробила ще один поворот праворуч на Медісон-авеню, фургон був прямо за нами. Ми їхали Медісон-авеню, минули 72 вулицю, повз музей Вітні на 75 вулиці і PS6 на 82 вулиці. Пройшовши кілька кварталів, я звелів Тамарі знову повернути праворуч. Ми зупинилися на тихій вулиці.
  
  
  Я виліз із седана і пішов назад до фургона, який зупинився за нами. Великий Сал відчинив двері і вийшов, блимаючи на сонці.
  
  
  Я оглянув фургон. Це був стандартний фургон Econoline, такий самий, як і десятки тисяч подібних до нього. Єдина різниця полягала у фарбуванні. Цей був пофарбований у білий колір, а з обох боків і ззаду були літери, що означають «РАПТА СЛУЖБА».
  
  
  Була навіть назва компанії та адреса, що було більше, ніж я просив.
  
  
  Це була чудова робота. Набагато краще, ніж я сподівався. Я повернувся, щоб сказати це Великому Селу. Він простяг дві пари білих комбінезонів. Той самий напис - EXTERMINATING SERVICE - був вишитий на спині кожного комбінезону, а поверх кожної нагрудної кишені було вишито ім'я, вишите червоною ниткою.
  
  
  "У вас не було часу намалювати цей напис", - прокоментував я.
  
  
  «Я теж не крав, – сказав Великий Сал. Як і Дуейн, він сьогодні вранці був не в хорошому настрої. Його голос був недружнім і кислим. "Пара моїх хлопчиків підійшли до будинку і мило поговорили з менеджером". Великий Сел без гумору посміхнувся до мене. Я міг зрозуміти, чому більшості людей не подобається, коли він їм усміхається. Звичайного хлопця це налякало б до чортиків. «Він сказав, що з його поверненням не було ніякого поспіху. Він навіть покинув комбінезон безкоштовно».
  
  
  "Ваші хлопчики досить добре говорять", - саркастично сказав я.
  
  
  Великий Сал глянув на мене у відповідь. "Ні, вони мало говорять, але вони дуже швидко передають ідею, розумієте, про що я?" назад. Він розстебнув обладнання та передав його мені. Я перекинув важкий циліндричний контейнер через плече за брезентовий ремінь.
  
  
  Дуейн вийшов на тротуар. Він підвівся поруч зі мною, хитаючи головою.
  
  
  «Чувак, мені просто не подобається ця сцена», - промимрив він майже подумки. "Юсу це зовсім не подобається!"
  
  
  Я теж. Але це треба було зробити. Іншого шляху до них не було.
  
  
  "Ходімо", - знову коротко сказав я. Дуейн знизав плечима і попрямував до службового входу поряд із гаражем.
  
  
  Службовий вхід вів у підвал. Між зовнішніми дверима та внутрішніми дверима був короткий коридор, а біля внутрішнього дверного отвору був напівстовпчик, за яким сидів акуратно одягнений черговий. На ньому була чітко згладжена форма з приколотим до грудей значком, але на поясі у нього не було зброї.
  
  
  т. Він запитливо глянув на нас.
  
  
  "Стермінатори", - сказав Дуейн.
  
  
  Співробітник служби безпеки був чорним. Він глянув на Дуейна суворими очима. Потім він глянув на мене.
  
  
  "Ви не звичайні винищувачі", - підозріло сказав він. "Як так?"
  
  
  Дуейн знизав плечима. «Чуваку, я нічого не знаю. Ми просто отримуємо ім'я та адресу, ми йдемо туди. Ти копаєш?
  
  
  Я грубим голосом огризнувся Дуейну: Давай виберемо звідси все лайно. Я не збираюся битися, щоб не потрапити туди, де вони мене не хочуть. Бос може посперечатися з ними. інші місця, де можна зайнятися цього ранку”.
  
  
  Підозри охоронця частково розвіялися.
  
  
  "Яка квартира?"
  
  
  Дуейн назвав номер квартири свого клієнта та ім'я.
  
  
  "Ten-H", - сказав він. Охоронець перевірив ім'я у своєму головному списку.
  
  
  Неохоче він здався. "Думаю, все гаразд", - сказав він.
  
  
  "Але мені краще спочатку зателефонувати їм, щоб повідомити, що ви збираєтеся нагору".
  
  
  Він тягнувся до телефону, коли я тицьнув йому під ніс автоматичний пістолет Тамари. Він дивився на круглий, загрозливий стовбур «Беретти» 32-го калібру, який знаходився всього за кілька дюймів від його обличчя.
  
  
  "Не чіпай його", - холодно сказав я. Охоронець глянув на мене, в його очах сяяла чиста ворожість. Повільно він забрав руку від переговорного пристрою.
  
  
  Дуейн видав звук.
  
  
  "Відвези його у фургон", - сказав я Дуейну. "Зв'яжи його і залиши позаду".
  
  
  Обличчя охоронця виражало ненависть.
  
  
  "Ти стоїш мені моєї роботи", - сказав він, констатуючи факт, але не просячи жалю. Ця людина мала гордість.
  
  
  Я похитав головою. "Ні я сказав. Все ще тримаючи при собі пістолет, я дістав і показав йому спеціальне посвідчення особи, яке носив із собою з самого початку місії. Він уважно її прочитав. Він подивився на мене".
  
  
  "Це реально?"
  
  
  "Це реально."
  
  
  "Тоді можеш прибрати пістолет", - сказав він. «Я не завдаю тобі жодного клопоту».
  
  
  Я знав, що якби Дуейн відвів його до фургона і зв'язав, я перестраховався б. Але щось в особі цієї людини підказувало мені, що я завдаю їй шкоди як особистості, якщо це зроблю.
  
  
  Я повернув пістолет у кишеню. Охоронець підвівся на ноги.
  
  
  "Сядь", - сказав я. "Я ризикну за тебе".
  
  
  Його очі недовірливо вивчили моє обличчя. "Ти не збираєшся зв'язувати мене?"
  
  
  "Чи повинен я?"
  
  
  Він повільно похитав головою. "Ні. У цьому немає потреби. Всього одне питання. Це має якесь відношення до того, що я читав у газетах про президента?"
  
  
  Я знав, що він мав на увазі вбивство, а не викрадення. Протягом останніх двох із половиною днів новини про викрадення спікера палати переховувалися від преси. Ніхто не знав, скільки ще пройде, перш ніж історія викриється. Тим часом прес-секретар президента повідомляв репортерам, що через суворі заходи безпеки новий президент перебуває в Кемп-Девіді і не з'являтиметься на публіці або в приватному порядку, доки події не вщухнуть. Щодо громадськості, то ніхто не знав про викрадення Аль Асадом людини, яка тепер обіймала посаду головного виконавчого директора Сполучених Штатів.
  
  
  «Вірно, – сказав я.
  
  
  Охоронець сів у своє крісло. "Просто скажи мені, чим я можу допомогти", - сказав він холодними очима. «Я був у Намі з піхотною частиною».
  
  
  "Просто роби свою звичайну роботу", - сказав я йому. "І спасибі."
  
  
  Він знизав плечима. Ми з Дуейном залишили його сидіти там, поки йшли коридором до службового ліфта.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 8:51 Верхній Іст-Сайд. Манхеттен.
  
  
  
  
  Квартирник на Манхеттені – дивна порода. Коли справа доходить до захисту свого житла, він піклується про безпеку більше, ніж будь-хто у світі. Два замки на його двері – це нормально, три – частіше. Електронна сигналізація також дуже добре продається.
  
  
  Мешканець квартири в Нью-Йорку має повне право боятися. Зломи для нього – нормальний спосіб життя. Він живе у щоденному страху, що це станеться з ним особисто. Щодня у газетах друкуються криваві історії про злам квартир. Результат - грабіж, вбивство та зґвалтування. Кожен житель Нью-Йорка має друзів, чиї квартири були пограбовані. Декілька разів. Його страхові ставки високі – якщо він зможе отримати страховку – тому що практично в жодному разі не було повернення того, що було вкрадено.
  
  
  Середня квартира в Нью-Йорку замкнена, замкнена на замок і ще раз замкнена. Спочатку стандартний комбінований дверний замок та ручка-засувка. Потім є замок із ригелем та окремим ключем. Між замком з ригелем і дверним замком ви знайдете поліцейський замок Fox, який утримує міцну сталеву планку між дверима та металевою пластиною, втопленою в
  
  
  підлогу, щоб ніхто не міг розбити двері, не використовуючи сокиру, або пропалити дорогу ацетиленовим пальником.
  
  
  З зовнішнього боку двері замки часто оточені сталевою накладкою, щоб запобігти їх вириванню з дверей за допомогою знімача. У болтів, що кріплять пластину до дверей, немає шліцевих головок.
  
  
  Будинок нью-йоркця – це не лише його замок, це його фортеця. Коли він усередині, ніхто не може дістатися до нього, з усіма засувами, ґратами та ланцюговими замками, які він поставив на свої двері.
  
  
  Якщо ви хочете потрапити усередину, обман – єдиний спосіб. Він ніколи не відчинить свої двері, не перевіривши спочатку в вічко, хто це. Навіть у цьому випадку він не впустить вас. Він відчинить двері тільки на ширину, дозволену захистом ланцюга, щось на зразок трьох дюймів.
  
  
  І він навіть не відчинить двері тому, кого не знає.
  
  
  Є лише один виняток із правила.
  
  
  Жителі Нью-Йорка не лише ведуть постійну оборонну битву проти грабіжників, а й ведуть нескінченну війну проти іншого ворога.
  
  
  Таргани.
  
  
  Немає таунхауса, багатоквартирного чи багатоквартирного будинку – незалежно від того, наскільки вони нові – без тарганів. Тараканів у тисячу разів більше, ніж мешканців Нью-Йорка! Вони розмножуються на кухнях та у підвалах ресторанів, закусочних та кафе, які кишать по всьому місту. Вони розмножуються у смітті, у підвалах та в самих стінах будинків.
  
  
  Знесіть стару споруду, щоб збудувати нову, і таргани втечуть у будівлі з обох боків. Побудуйте будівлю, і миттєво таргани знову повернуться.
  
  
  Атавістична ненависть і інстинктивна відраза до тарганів сягає корінням у початкову передісторію людини, оскільки тарган - єдина наземна істота, яка залишалася незмінною за мільйони років з моменту зародження життя на цій планеті. Самка плотви відкладає сотні яєць щоразу, коли кидає їх. Всього за кілька днів кожна нещодавно вилупилася самка плотви може скинути сотні власних яєць!
  
  
  Дайте їм половину шансу і вони затоплять вас. Ось чому винищувач - єдина людина, яку радий бачити кожен мешканець Нью-Йорка.
  
  
  Він єдина людина, якій вони без запитань відчинять свої двері. Він єдина людина, яка має автоматичний вхід у кожну квартиру в місті.
  
  
  Ніхто ніколи не ставить під сумнів його повноваження. Його форма та циліндричний контейнер з розпилювачем відкривають для нього двері всюди. Ось чому «спеціальне обладнання», яке я попросив надати мені Хоука, було розпилювальним насосом винищувача тарганів
  
  
  Тільки цей помпа не містив інсектициду.
  
  
  Рідина в ньому була стиснутим газом, розробленим фахівцями лабораторії AX, який діяв миттєво. Одного вдиху - навіть найслабшого - вистачило, щоб вирубати будь-кого, принаймні, на двадцять чотири-тридцять шість годин!
  
  
  Форма винищувача була моєю перепусткою до квартири, яку тепер займають фанатики Аль Асада. Як тільки я потраплю всередину, газ у розпилювальному насосі стане найефективнішою зброєю, яку я зможу використати проти стільки супротивників! Для моєї ж безпеки була мініатюрна маска, яка ледве закривала мої ніздрі.
  
  
  * * *
  
  
  На цей момент ліфт досяг дванадцятого поверху. Дуейн спітнів. Я уважно спостерігав за ним краєм ока і вирішив.
  
  
  У цей момент він був для мене гіршим, ніж марним. Я знав, що ні в якому разі не зможу від нього залежати. Те, про що я підозрював раніше, тепер стало в моїй голові впевненістю. Дуейн був наркоманом!
  
  
  Він підсів на цю звичку! Незважаючи на його протести з приводу того, що він не вживає героїн, щодо його нервових жестів і посмикувань, а також по поту, що виступає на його обличчі, я міг зрозуміти, що йому потрібні ліки - і вони йому дуже потрібні прямо зараз.
  
  
  Двері відчинилися. Дуейн почав рухатися. Я схопив його за руку, крокуючи повз нього в коридор.
  
  
  "Залишайся", - сказав я, вкладаючи пістолет Тамар у його руку. «Віднеси це дівчині в машині. А потім забирайся звідси до біса!»
  
  
  Востаннє я побачив його обличчя, паралізоване страхом. Двері ліфта зрушили, відрізаючи його від мене.
  
  
  Я пішов коридором з важкою каністрою на лівому плечі.
  
  
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  
  Я знав, що вони спостерігають за мною через вічко. У них, певно, був чоловік, який стежив за коридором, щоб побачити, хто вийшов із ліфтів. Після того, що мало не сталося на 56-й Іст-стріт, я був упевнений, що вони будуть пильнішими, ніж будь-коли, а тут, у багатоквартирному будинку, вони не зможуть виставити охорону в коридорі, не привертаючи уваги.
  
  
  Я підійшов до дверей і зателефонував. Вони змусили мене почекати хвилину, перш ніж відкрити його, вдавши, що хтось мав прийти
  
  
  з іншої кімнати, щоб відповісти на дзвінок. Я весь час знав, що мене ретельно вивчають.
  
  
  Двері прочинилися на кілька дюймів, наскільки вистачало мідного ланцюга.
  
  
  "Це хто?"
  
  
  "Винищувач", - хрипко сказав я.
  
  
  "Одну хвилину будь ласка."
  
  
  Двері зачинилися. Я почув приглушені голоси, а потім двері прочинилися.
  
  
  Переді мною стояв смаглявий юнак років двадцяти з невеликим. Він був одягнений у вільну білу сорочку та темно-сірі штани, які йому не пасували. Його чорні вуса зникли у триденному зростанні густої чорної щетини.
  
  
  "Ми не викликали винищувача", - сказав він із сильним акцентом. Його очі підозріло вивчили мої.
  
  
  Я знизав плечима. «Все, що я знаю, це те, що ти у моєму списку на ранок. Може хтось помилився».
  
  
  Витягнувши з нагрудної кишені комбінезона аркуш паперу, я вдав, що дивлюся на нього. "Ось що тут написано", - сказав я йому, засовуючи папір назад у кишеню. «Дванадцята година ранку. П'ятниця, ранок».
  
  
  Я почав відвертатися. "Якщо ви, люди, не хочете, щоб це місце було знищено, це не моя турбота".
  
  
  Він був у скрутному становищі. Він знав, що відмовитися від винищувача тарганів буде дивною поведінкою. Він не хотів привертати увагу до квартири 12-го.
  
  
  «Заходьте», - сказав він, нарешті зважившись. Він широко відчинив двері. Я ввійшов.
  
  
  "Де кухня?" Я запитав.
  
  
  Він зробив жест.
  
  
  Я вийшов із фойє у вітальню. Двоє чоловіків сиділи, розтягнувшись у кріслах. Один курив цигарку. Він вороже дивився на мене крізь густий дим. Я вловив характерний запах тютюну Gauloise. Гострий, майже їдкий аромат нагадав мені кафе Алжиру та Марокко. Чоловіки в кафе дивляться на незнайомців із тією ж підозрілістю та ворожістю, що й він зараз. Кожен, хто не був другом, був ворогом.
  
  
  Двоє чоловіків стояли біля панорамних вікон, що закривали дальній кінець стіни вітальні. Штори були майже повністю задерті. Один із чоловіків стояв перед вузькою щілиною, дивлячись униз на вулицю дванадцятьма поверхами нижче в потужний бінокль ВМФ. Інший чоловік повернувся і витріщився на мене, коли я йшов на кухню.
  
  
  У кімнаті було відчуття напруження. Начебто всі четверо були налаштовані до краю. Начебто вони просто чекали чогось, що підштовхне їх до насильства. Начебто вони хотіли позбавитися розчарування шляхом вбивства. У цій кімнаті витала смерть.
  
  
  На кухні троє чоловіків сиділи за столом над рештою сніданку. Брудний посуд був складений один на інший. Коли я зайшов до кімнати, вони подивилися на мене, і в їхніх очах була така сама підозра і така ж ворожість, що й інші.
  
  
  Чоловік, що відчинив мені двері, йшов мені п'ятами.
  
  
  «Це винищувач тарганів», - сказав він тоном, що майже вибачається.
  
  
  Один із чоловіків за столом загарчав арабською. Ти дурний, Машире. Він міг бути будь-яким. Ти надто ризикуєш».
  
  
  Один із чоловіків увійшов із вітальні. Він підійшов до мене, не зупиняючись, поки не опинився за мною від мене. Я вловив різкий запах тіла. Він не тільки не голився, а й не мився кілька днів. Не посміхаючись, він уп'явся мені в обличчя і загарчав арабською: «Твоя мати - гнойова блудниця диких ослів! Твій батько був хворим на шакал! А ти сам - смердючий содомит і педераст!
  
  
  Я не дозволив собі дати йому зрозуміти, що знаю арабську. Я посміхнувся до нього.
  
  
  «Ти маєш говорити зі мною англійською, Чарлі, – сказав я. "В чому справа? В інших кімнатах теж є таргани?
  
  
  Він випустив ще один потік мерзенних арабських образ, все ще сердито дивлячись мені в очі. Якби він сказав ці слова будь-кому, хто знав арабську, вони б спробували вбити його прямо зараз. Я просто знизав плечима і повернувся до людини, яка мене впустила.
  
  
  "Що він говорить?" Я запитав. «Я не можу виконувати свою роботу, якщо не знаю, у чому скарга».
  
  
  «Він не говорить арабською, Суліман, - сказав Машир. "Якби він це розумів, він би спробував перерізати тобі горло".
  
  
  Суліман знизав плечима. "Це не має значення. Тобі не слід було впускати його».
  
  
  Вони говорили арабською. Двоє за столом стежили за кожним словом. Я стояв і дивився на одного, потім на іншого, ніби був зовсім спантеличений.
  
  
  «Я не міг відмовити йому, – заперечив Машир. "Це викликало б коментарі".
  
  
  "Ми не можемо дозволити йому піти", - сказав Суліман.
  
  
  «Звичайно, ні, – погодився Машир. "Бачити так багато іноземців в одній квартирі, безумовно, змусить його заговорити".
  
  
  Заговорив один із чоловіків за столом.
  
  
  "Убий його", - сказав він. "Вийми його з кімнати і вбий.
  
  
  "Пізніше", - сказав Машир. «Коли ми вб'ємо нашого бранця».
  
  
  Слова вдарили мене, як удар молотка: коли ми вбиваємо нашого бранця! Вони не мали наміру відпускати президента! Вони вже ухвалили рішення, що відповіддю нашого уряду буде відмова виконати їхні вимоги. Вони чекали лише дванадцятої години, перш ніж убити його!
  
  
  Вони говорили вільно, цілком переконані, що я не розумію жодного слова з їхніх слів. Я повернувся спиною до всіх чотирьох і сів навпочіпки, ніби хотів заглянути під раковину. Я відчинив двері шафи. Я швидко натягнув мініатюрний протигаз на ніздрі, притиснувши гумові краї до носа та верхньої губи. Клей щільно прилип до моєї шкіри, утворюючи герметичне ущільнення.
  
  
  Не знайшовши часу піднятися, я повернув сопло розпилювача так, щоб воно було звернене в їхньому загальному напрямку, і натиснув на спусковий важіль.
  
  
  Пролунало слабке шипіння, звук, який я ледве чув. А потім, майже миттєво, коли стиснутий газ ринув у кімнату, краєм ока я побачив, як двоє чоловіків за столом різко впали вперед, їхні голови сильно вдарилися об тарілки зі сніданком перед ними.
  
  
  Машир і Сулиман через секунду впали на підлогу, обм'якші, мов маріонетки, з яких недбало впустили мотузки.
  
  
  Я встав.
  
  
  З іншої кімнати хтось крикнув: Що сталося? Що за шум? Суліман? Машир?
  
  
  "Приходьте швидше!" - крикнув я арабською.
  
  
  Я почув кроки, що наближаються.
  
  
  Я зустрів його біля дверей із бризками газу в обличчя. Він був одним із тих, хто був біля вікна. Той, хто дивився на мене. Газ вдарив його вщент. Він закотив очі, похитнувся і впав нічком. Його ноги стирчали до іншої кімнати.
  
  
  Хтось видав застережливий крик. Я почув, як з гуркотом відчинилися двері спальні, і коридором почулися кроки, приглушені килимом.
  
  
  "Обережно!" Голос прокричав попередження арабською. "У нього є якась зброя!"
  
  
  Коридором почулися нові кроки. У вітальні продовжувався збуджений лепет нерозбірливої тиради та крику. Мені хотілося побачити, що діється. Я ще не знав, скільки терористів Аль-Асада залишилося.
  
  
  Один голос істерично здійнявся над рештою. «Не залишайте бранця одного! Якщо він піде за ним, вбийте людину! Ви розумієте? Вбийте бранця!»
  
  
  Це було! Я не міг більше чекати. Коли балончик стукав по моєму стегну, тонка трубка довгої форсунки простяглася попереду мене, і, утримуючи пальцем спусковий важіль, щоб розпорошувати гази попереду мене, я вибіг у вітальню.
  
  
  Один із них встиг вистрілити в мене. Він схибив. Я розвернувся якраз вчасно, щоб упіймати людину, яка стрибнула на мене з ножем у руці. Газ потрапив у нього на півдорозі. Він приземлився зім'ятою, несвідомою купою біля моїх ніг.
  
  
  Я хотів би заблокувати спусковий гачок і викотити бак на середину кімнати, але на механізмі не було фіксатора. Довелося тримати рукою.
  
  
  Присівши на підлозі за кріслом, я чекав. Подумки я порахував. Четверо на кухні, лишилося троє. Двоє із трьох впали. Де був останній чоловік – той, хто стріляв у мене?
  
  
  А скільки їх було у спальні із бранцем?
  
  
  Час був закінчений. Мені довелося дістатися до охоронців у спальні, поки вони були збентежені, перш ніж вони змогли зібратися з силами.
  
  
  Я ризикнув. Піднявшись на ноги з розпилювачем в одній руці, готовий випустити ще один потік, я ступив на середину підлоги у вітальні.
  
  
  Нічого не трапилося.
  
  
  Я озирнулася, рахуючи тіла. Один лежав біля входу до кухні. Другий чоловік все ще згорнувся клубочком на підлозі, де він приземлився, коли намагався напасти на мене своїм ножем. Третій чоловік – де він був?
  
  
  Я нарешті побачив його. У дальньому кінці кімнати, майже приховане фіранками вікон у підлогу, його тіло лежало нерухомо на автоматі Калішнікова. Він мав лише час, щоб вистрілити в мене, перш ніж газ потрапив у нього.
  
  
  Я закінчив їх усіх.
  
  
  Або я?
  
  
  Я обережно рушив у бік коридору, що веде до спальні. У вітальні ще може бути один, якого я не бачу. Або один із них може сховатися. Я не мав часу їх перевірити.
  
  
  Я повернувся і побіг коридором. Я швидко перевірив дві спальні, в яких, як я знав, не тримали в'язня. Я хотів знати, чи був там хтось із терористів.
  
  
  Обидва вони були порожні. Так були сполучні ванни.
  
  
  Я перевірив гостьовий санвузол. Порожньо.
  
  
  Тепер я повернувся до дверей кімнати, де тримали президента.
  
  
  Я не наважився повернути ручку. Я згадав, який наказ охоронцям був: "Якщо він піде за ним, вбийте людину!"
  
  
  Я тихенько опустився на підлогу на коліна, намагаючись побачити, чи достатньо місця між нижньою частиною дверей та підвіконням, щоб я міг вставити кінчик насадки. Якби я міг це зробити, я міг би окропити кімнату газом і нокаутувати охоронців, перш ніж вони дізнаються, що відбувається. Газ не був смертельним. Все, що для цього потрібно, - це залишити їх непритомним на двадцять чотири-тридцять шість годин.
  
  
  Значить, це не зашкодить і президентові.
  
  
  Місця практично не було. Нижній край дверей фактично притиснув високий ворс килимового покриття від стіни до стіни. Я опустився на обидва коліна і притис голову до підлоги, намагаючись засунути чвертьдюймовий наконечник розпилювача під двері.
  
  
  Мідна трубка обережно дряпала нижню частину дверей. Це був найслабший зі звуків, але я зупинився і почекав, моє дихання стало поверхневим, повільними вдихами через напруження, що накопичилося в мені. Кожен нерв був на межі.
  
  
  Нічого не трапилося.
  
  
  Вкотре став проштовхувати латунну насадку під двері, намагаючись потрапити до кімнати.
  
  
  А потім раптово двері відчинилися і відчинилися одним швидким рухом.
  
  
  Я ледве встиг побачити руку, що опускається. У руці був пістолет, а над ним ширяло божевільне обличчя.
  
  
  Ніби в надповільному русі все, що сталося зі мною за цю частку секунди, здавалося, відбувалося у вічності. Кожен рух був схожий на довгий плавний балетний рух, що виконується під водою.
  
  
  Я спробував підвестися на ноги, відкинутися назад від удару.
  
  
  Пістолет і рука, що його тримала, плавно вислизнули з поля мого зору. Моя голова відвернулася від зброї. У поле зору з'явилося коліно і потрапило мені під підборіддя. Моя голова закружляла вгору і вбік.
  
  
  Все ще найповільнішим з повільних рухів, рух руки, кисті та пістолета вниз знову повернулося мені в поле зору, стаючи все більше і більше, поки не заповнило мій погляд від горизонту до горизонту. Величезний кулак, пістолет і білі напружені суглоби невблаганно метнулися до мого черепа.
  
  
  Мене огорнула темрява, освітлена точками яскравих спалахів малинового та яскраво-білого кольору, як електронний стробоскоп, що швидко миготить у пустельній ночі.
  
  
  На одну мілісекунду я відчув, як м'язи раптово і мимоволі розслабилися, а потім я так глибоко поринув у темряву, що більше не знав.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 10:42 Квартира 12-Н. Верхній Іст-Сайд.
  
  
  
  
  Обличчя, що вимальовувалося переді мною, було темним, із сильною щетиною та дводенною бородою. Наче я дивився на це на гігантський кіноекран із першого ряду. Я міг бачити кожне волосся у величезному розмірі.
  
  
  Під гачкуватим семітським носом були вуса, а обличчя було овальним, зі слабким скошеним підборіддям.
  
  
  Потім обличчя відсунулось, і я побачив важке грушоподібне тіло, на якому воно лежало.
  
  
  Сахріф ас-Саллал! Лідер Аль Асада.
  
  
  Я ніколи не очікував побачити його. Не в такій ситуації. Звичайно, він повинен знати, що він та його люди ніколи не зможуть втекти з цього останнього притулку. Чи вважав він інакше? Якщо він цього не зробив, якби він знав, що не зможе втекти, це могло означати тільки те, що він очікував на смерть - що він свідомо шукав мучеництва.
  
  
  Карі очі не переставали дивитись на мене. Тепер він сказав: "Ти прокинувся?"
  
  
  Мені не треба було відповідати.
  
  
  Я бігав очима по кімнаті. Я повернувся до вітальні, лежачи на величезному дивані зі зв'язаними руками та ногами. Мініатюрний протигаз зник з мого обличчя. Я відчув різкий запах аміаку, який вони підібгали мені під ніс, щоб повернути мене до тями.
  
  
  Шариф аль-Саллал стояв з мене. Приблизно за десять футів від мене, тримаючи автомат, націлений мені в живіт, був терорист. Його біла сорочка була мішкуватою посередині. Його чорні штани тримав зав'язану краватку. Вони були зморшкуваті й надто довгі для нього, провисали над черевиками. Як і інші, йому треба було поголитися. І, як і в інших, він мав дикий, нещадний погляд.
  
  
  Саллал говорив серйозно, його голос був високим для людини з такою самою статурою, як і він сам.
  
  
  «Мені сказали, що ви Нік Картер. Це правда?"
  
  
  "Так." Цікаво, звідки взяв цю інформацію.
  
  
  Він потер щетину на обличчі правою рукою. Неголеність, але безбородість здавалася символом палестинських партизанів. Ясір Арафат задав їм стиль, як борода Фіделя Кастро була символом
  
  
  для латиноамериканських революціонерів
  
  
  Він звернув на мене серйозні погляди.
  
  
  "Ви єврей, Картер?"
  
  
  Що це за питання, чорт забирай?
  
  
  Я похитав головою. "Ні."
  
  
  Аль Саллал здавався спантеличеним. "Тоді чому ви боретеся за них?" він запитав. «Чому ви виступаєте проти долі людей, які виборюють свою землю?»
  
  
  Я був спантеличений, поки не зрозумів, що він мав на увазі палестинських біженців, а не ізраїльтян.
  
  
  «Аллах обіцяв нам нашу Власну землю», - сказав він наспів, переключившись на арабську, і в його очах з'явився фанатичний блиск. «Я був посланий Самим Аллахом, як новий Пророк, щоб вести мій народ у священному Джихаді проти невірних євреїв! Ми вб'ємо їх! Кожен із них! Нікого не помилують! Не лише людей, а й дітей, бо вони виростають чоловіками! Не лише діти, а й жінки та дівчатка, бо вони народжують чоловіків! Буде кровопролиття від Тель-Авіва до Єрусалиму! Від Сирії до Синаю! Це земля, яка по праву належить нам! Вона може бути очищена лише кров'ю проклятих ізраїльтян! »
  
  
  У куточках рота аль Саллала почала накопичуватися слина, поки він продовжував. Арабська - це мова поетичної «Тисячі та однієї ночі». Це мова, покликана розпалити пристрасті чоловіків красою своїх образів. Слова утворюють ритмічний спів, який забирає слухача геть, так що він керується своїми емоціями, а не розумом.
  
  
  Це мова чудових ступенів, перебільшень та перебільшених метафор. Це драматично і барвисто, і лайка арабською робить лайку будь-якою іншою мовою нудною і неживою.
  
  
  Араби захоплюються ораторами. Шаріф аль-Саллал був одним з найкращих, що я коли-небудь чув - і я чув їх від Рабат до Дамаску. Я легко міг уявити, як він кричить навколишньому натовпу біженців з шаленими очима на ринку в Бейруті або Аммані, несучи їх разом із собою в повінь лише силою і хвилюванням своїх слів.
  
  
  «Ми рознесемо слово Корану до кожного села! Ми принесемо смерть кожному невірному, який своєю присутністю осквернить нашу святу землю Палестини! Країна буде нашою! Аллах обіцяв це. У двадцять восьмій сурі Корану – це ті самі слова! "
  
  
  Він заплющив очі і сказав: «Аллах, котрий дав вам Коран, поверне вас на вашу батьківщину!»
  
  
  У своїй уяві я чув голос Тамар, коли вона повторювала ті самі слова ще у Вашингтоні. Це здавалося вічністю тому. Але це було тільки минулого вівторка ввечері.
  
  
  Шаріф аль-Саллал замовк.
  
  
  Він дивився на мене згори донизу. Я міг прочитати свій смертний вирок у його очах.
  
  
  Перш ніж він зміг заговорити, я різко втрутилася. "Чому ти повернувся сюди?" - сміливо запитав я, ризикнувши тим, що Аль Саллала не було у квартирі, коли я увійшов.
  
  
  "Щоб показати моїм послідовникам меч Аллаха", - просто відповів він.
  
  
  Я був спантеличений. Що це за натяк?
  
  
  "Меч Аллаха?" Я запитав.
  
  
  У відповідь аль Саллал відвернувся. Він пішов у куток кімнати і підняв якусь річ.
  
  
  "Цей!" - вигукнув він з тріумфуванням, розгортаючи тканину, що оточувала предмет.
  
  
  «Ось! Меч Аллаха!
  
  
  Ятаган, який він підняв, спалахнув у бою, його лезо виблискувало з полірованої сталі. Рукоятка і рукоятка були прикрашені рубінами та смарагдами. По металу клинка було нанесено тонке гравіювання.
  
  
  "Меч Аллаха!" - крикнув він знову, його голос піднявся до крику.
  
  
  Ця людина була повним божевільним, бранцем власних розмов і найнадійнішим зі своїх послідовників!
  
  
  Саллал подивився на мене через кімнату. "Він повинен пити кров невірного!"
  
  
  Я почав розуміти, що він задумав для мене, і це мені зовсім не сподобалося.
  
  
  Саллал підійшов до дивана і глянув на мене зверху вниз. Я міг зрозуміти, чому його послідовники поступалися його особистості. Цей чоловік випромінював харизму пригніченого насильства. Він випустив хвилі явної ворожості та гніву, які найбільше привабили б людей, розчарованих життям у злиднях.
  
  
  У правій руці він стискав ятаган. Тепер він опустив кулак і спрямував лезо мені в горло. Він повільно опустив лезо, поки вістря не торкнулося шкіри мого горла.
  
  
  Примушуючи себе зберігати спокій, я сказав арабською: «Те, що ти збираєшся зробити зі мною, осквернить меч Аллаха. Чи не могли б ви накласти на нього прокляття?
  
  
  Я застав його зненацька. Його очі розширились. Він послабив тиск леза на моє горло.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Меч Аллаха носив сам Пророк", - вказав я. "Він пив кров тільки в бою".
  
  
  На мить Аль Саллах
  
  
  Я замислився над тим, що сказав. Потім він тверезо кивнув головою. "Ви маєте рацію. Тільки у бою».
  
  
  Він відвів лезо від мого горла. Я тяжко проковтнув. Ця людина була божевільною, але в ній залишалося достатньо розуму, щоб вона могла мислити логічно.
  
  
  "Ми боротимемося", - просто сказав він. «Так. Ми боротимемося».
  
  
  Я сміявся з нього.
  
  
  "Що це буде за бій?" - насміхався я. «Я пов'язаний по руках і ногах, і я не маю зброї, якою можна було б захищатися. Ти знущаєшся над мечем Аллаха!
  
  
  Слова проникли йому в шкуру.
  
  
  Лезо ятагана спалахнуло в повітрі, прагнучи опуститися на мене, перш ніж я встиг зітхнути. Гострий край леза першим прорізав мотузки, що утримують моє зап'ястя, другий розрізав мотузки на моїх кісточках. Повністю розірвані кайданки впали.
  
  
  Повільно, розтягуючи м'язи, я сів.
  
  
  "На ноги!" – наказав аль Саллал. Я встав.
  
  
  Охоронець через кімнату підняв автомат вище, прицілив дуло в мене. Я був певен, що він поставив важіль селектора на автоматичний вогонь.
  
  
  "У мене немає зброї", - нагадав я аль-Саллалу.
  
  
  Сахріф аль Саллал промимрив прокляття. Приставивши вістря шаблі до мого горла, він вигукнув наказ стражникові.
  
  
  «Клянуся бородою пророка, дістань йому меч!»
  
  
  Охоронець не вагався жодної секунди. Найменша забаганка Шаріфа аль Саллала була його наказом. Він вибіг із кімнати. За мить він повернувся з другим ятаганом.
  
  
  Це було просте лезо, але коли він простягнув його мені, я помітив, що лезо було нещодавно заточене до гостроти гоління. Я підняв його у руці. Він мав пристойний баланс. Я глянув на лезо, а потім на аль-Саллала, запитливо піднявши брову.
  
  
  Він кивнув головою. «Так. Ми збиралися використовувати його, щоб убити вашого президента. До сьогоднішнього ранку, коли кур'єр із моєї штаб-квартири в Дамаску приніс мені це». Він тримав у руці прикрашений дорогоцінним камінням ятаган.
  
  
  Знову в його очах спалахнуло наростаюче божевілля, коли він дивився на оголену сталь у руці.
  
  
  Він відійшов від мене.
  
  
  "Тепер, - сказав він, - тепер меч Аллаха питиме кров невірного в битві".
  
  
  Без попередження він замахнувся на мене.
  
  
  Він мало не застав мене зненацька. В останню секунду я відскочив, ледве уникнувши удару.
  
  
  Мої м'язи були жорсткими через те, що були пов'язані. Кровообіг у моїх руках і ногах був млявим. Минулої ночі в мене все боліло. У мене боліла рана на спині. Я відчував, як рвуться шви, коли різко відскакував від Аль Саллала.
  
  
  Він двічі замахнувся на мене, спочатку лезо торкнулося мого живота, а потім, наприкінці короткого помаху, швидко повернув лезо і завдав удару ззаду в обличчя.
  
  
  Ятаган має довгий і глибокий згин із опуклим краєм, загостреним до мікроскопічної товщини. Хороше лезо з дамаської сталі можна загострити настільки гостро, що їм можна буде голитися так само щільно, як бритвою для перукаря.
  
  
  Дуель на ятагані не схожа на фехтування на рапірі чи епеї. Це більше схоже на шаблю, хоча з ятаганом це удар, що рубає, який завдає шкоди. Ви також можете використовувати точку. Обидва смертельні.
  
  
  Клинок Шаріфа аль Саллала був виготовлений із кращої дамаської сталі. Лезо, яке я мав, порівняно з ним було неякісним.
  
  
  Він знову замахнувся на мене. – я відчайдушно парирував. Сталь дзвеніла дзвінкими ударами, коли леза щоразу врізалися один в одного.
  
  
  Саллал крок за кроком водив мене по кімнаті. Коли я відступав, мені доводилося стежити за меблями. Одна помилка, посковзнутися чи нерівність, яка вивела мене з рівноваги, могла означати для мене миттєву смерть. Саллал був чудовий з ятаганом.
  
  
  Він знав, наскільки він добрий. Я бачив шалений блиск у його очах, коли він нападав знову і знову. З зростаючим болючим почуттям я зрозумів, що він грає зі мною, грає в гру для своєї злої розваги, весь час знаючи, що він може відвести мене в будь-який час, коли захоче!
  
  
  Я відступив більше. Краєм ока я бачив охоронця. Він був у кутку кімнати, де він мав бути осторонь. Його гвинтівка все ще була націлена на мене.
  
  
  Я насмішкувато звернув на нього увагу аль-Саллала.
  
  
  «Тобі потрібен чоловік, який вистрелить мені в спину, щоб ти міг мене перемогти?» - глузливо спитав я. «А якщо я тебе порану – він уб'є мене? Що це за хоробрість?
  
  
  Обличчя Шаріфа спотворилося від гніву.
  
  
  "Мені не потрібна допомога!" – крикнув він мені.
  
  
  «Ви ображаєте меч Аллаха!» Я посміхнувся з нього, у мене перехопило подих. "Його тримає боягуз".
  
  
  Шариф знову прокляв мене.
  
  
  «Чи достатньо вам сміливості сказати йому, щоб він поклав гвинтівку?» - Запитав я. "Чи ж усі слова брехливі?"
  
  
  Покажи мені, Саллале! Розмови для жінок, а не чоловіків! "
  
  
  Аль Саллал, не повертаючи голови, закричав на охоронця. «Поклади гвинтівку! Мені не потрібно, щоб ти мене захищала!
  
  
  Невпевнено охоронець поволі опустив пістолет.
  
  
  "Він все ще тримає його", - різко вказав я аль Саллалу. «Навіть твоя власна людина не вірить, що ти достатньо хоробрий, щоб боротися зі мною без її захисту!»
  
  
  Голос Шаріфа здійнявся до шаленства.
  
  
  "Я каструю тебе!" – крикнув він охоронцеві. "Прибери гвинтівку!"
  
  
  Охоронець клацнув важелем запобіжник і нахилився вперед, щоб поставити гвинтівку на підлогу. У той момент, коли його тулуб був під кутом до підлоги, з витягнутою головою, я стрибнув повз Аль Саллала, щосили розмахуючи ятаганом.
  
  
  Лезо блиснуло вниз з усією силою, яку я зміг зібрати в спині та руці. Гострий край упирався в шию охоронця, ніби ніж м'ясника, реберний суглоб, що рубає, розрізав між двома хребцями, перерізав спинний мозок, шийні сухожилля і трахею одним ударом!
  
  
  Його голова впала з його тіла, як стигла диня, що впала з лози. Кров ринула з перерізаних артерій і вен, розбризкуючи яскраво-червоні подагри під час падіння.
  
  
  Я розвернувся, щоб зустріти шалену атаку Шаріфа. Він видав лютий крик і стрибнув на мене, його ятаган перетворився на вихор яскравої небезпечної сталі, що блиснула навколо моєї голови. Я парирував удар за ударом, поки моя права рука не здавалася онімілою і майже марною.
  
  
  На підлозі, сліпо дивлячись на нас, відрубана голова стражника лежала за кілька футів від його тіла – гротескний, жахливий глядач нашої битви.
  
  
  Кров текла по моїй спині там, де розійшлися шви на ножовій рані Хатіба. М'язи плеча і руки, вже змучені зусиллями останніх двадцяти чотирьох годин, відмовлялися працювати довше.
  
  
  Аль Саллал зло поранив мене по ногах. Я відскочив убік і знову стрибнув назад, щоб кинутися на підлогу, бо його удар ззаду мало не відрубав мені голову! Щоразу мої парирування виявлялися надто пізніми. Наші клинки дзвінко стикалися один з одним знову і знову, і щоразу аль Саллал відганяв мене назад.
  
  
  Коли він боровся, з його губ ринув рівний спів арабською. Шаріф аль-Саллал загубився в якомусь власному внутрішньому світі, шукаючи божевільного задоволення вбити невірного ворога, пропонуючи свою власну смерть, якщо він буде переможений. Смерть у бою відправляє мусульманського воїна у рай.
  
  
  Я відчайдушно ухилився від його рубаючої атаки, що рубає, використовуючи крісло як захист. Я відскочив від нього, коли аль Саллал змахнув ятаганом як несамовитим сталевим ланцюгом.
  
  
  На цей час я майже не міг бачити. Моя голова хворіла на удар прикладом пістолета, який мене нокаутував. Мої очі бачили Саллала лише крізь серпанок подвійних образів, спалахів яскравості та крихітних затемнень, спочатку в одному оці, а потім в іншому.
  
  
  Я не знав, скільки ще можу захищатися. Саллал набагато краще грав із ятаганом, ніж я. Наче він народився з проклятою зброєю в руці і провів все життя, вдосконалюючи ритм атаки та контратаки.
  
  
  Коли він підняв свій ятаган для наступної серії атак, я пірнув у труп мертвого палестинця, що безголового розкинувся за десять футів від нас. Поруч була автоматична гвинтівка, яку він ніс. Це була єдина зброя у полі зору.
  
  
  Саллал побачив мій намір і відреагував майже так само швидко, як і я. Він стрибнув за мною, його шабля розгойдувалася, коли він вигукував ім'я Аллаха. Він прокричав це вголос так, як великі полчища Мухаммеда, пройшовши через безплідні пустелі Сахари! Як вони це зробили, коли взяли Каїр та Олександрію! Як вони це зробили, коли вибороли майже всю Іспанію!
  
  
  «Аллах, чи Аллах! Аллах, чи Аллах!»
  
  
  Лезо Шаріфа промахнулося повз мене всього на долю дюйма, коли я вдарився об підлогу поруч із тілом терориста. Інстинктивно мій погляд зупинив фотографію його ноги, яка трохи втратила рівновагу. У миттєвій м'язовій реакції моя права нога вилетіла назовні, схопивши його за кісточку і вибивши ноги з-під нього.
  
  
  Шариф звалився на підлогу.
  
  
  Ятаган, все ще тримаючи в руці, я повернувся до нього, відчайдушно рвонувшись, щоб ударити його будь-куди. Перед моїм поглядом була червона плівка. Сліпо я зробив випад щосили. Я відчув удар клинка, і раптово кінець мого меча сильно вдарився.
  
  
  Падаючи, я відпускаю лезо, сліпо хапаючись за автомат, знаходжу його, відкочуючись з гвинтівкою в руках, великим пальцем добираючись до важеля, переводячи його на «автоматичний» вогонь, а потім - на колінах. Я чекав, коли гвинтівка була спрямована у бік Саллала.
  
  
  У кімнаті не було жодного звуку
  
  
  за винятком глибоких, хриплячих вдихів моїх власних змучених легень і пульсуючого пульсу, що відчайдушно б'ється в моїй голові.
  
  
  Я все чекав, коли він зрушить, щоб видати звук. Там нічого не було.
  
  
  Повільно червоний серпанок розвіявся з моїх очей.
  
  
  Шариф аль Саллал лежав на підлозі, широко розкинувши руки, в правому кулаку все ще стискав Аллахів меч.
  
  
  Але ятаган, який він мені дав, тепер був у ньому. По чистому випадку, його вістря увійшло прямо в його рот широко розкритий у дервіському заклинанні смерті в той самий момент, коли я вдарив!
  
  
  Лезо пройшло через його шию, перерізавши спинний мозок і миттєво вбивши його. Він лежав нерухомо, його голова була повернута набік, меч висовувався з його рота, його губи охоплювали сталь у непристойному поцілунку смерті.
  
  
  З автоматом у руках я пішов коридором до спальні, де лежав президент.
  
  
  Я підійшов до дверей і відчинив її ногою, тримаючи гвинтівку напоготові, мій палець стиснув спусковий гачок, готовий вистрілити в будь-кого, хто стане на моєму шляху.
  
  
  За долю секунди, коли двері відчинилися навстіж, мені спало на думку, що, можливо, я вже занадто пізно. Я був непритомний бог знає скільки часу. Звичайно, досить довго, щоб Саллал убив його.
  
  
  А потім двері відчинилися на всю ширину. Я міг побачити кімнату. У ньому була лише одна людина.
  
  
  Фігура, що лежить на ліжку, була пов'язана по руках та ногах. Його рот був заткнутий кляпом. Його голову підпирала подушка. Волосся було срібним, а очі блакитним, проникливим і не боялися.
  
  
  Ми довго дивилися один на одного. Я поклав гвинтівку і повернувся до вітальні. Втомлено я нахилився і вирвав меч Аллаха з Шаріфа аль Саллала.
  
  
  Коли я перерізав мотузки, то був максимально обережний.
  
  
  Зрештою, ця людина була президентом, навіть якщо вона ще не була приведена до присяги.
  
  
  * * *
  
  
  П'ятниця. 12:00 опівдні. Готель Амбасадор. Парк-авеню.
  
  
  
  
  Магістрат займав лаву в одній із найскромніших судових систем Нью-Йорка. Йому було не по собі, коли він читав наказані слова присяги. Світові судді зазвичай ніколи не набувають можливості привести до присяги президента Сполучених Штатів.
  
  
  З іншого боку, голос людини, яка вимовляла після нього клятву, був сильним і чистим.
  
  
  «… Захищати та захищати Конституцію цих Сполучених Штатів Америки. Так допоможи мені Бог!
  
  
  Мою увагу привернув Хоук. Його голова повільно кивнула на знак схвалення. Це було все, що він коли-небудь говорив про мої досягнення.
  
  
  Але цього було достатньо, щоб я відчував себе страшенно добре!
  
  
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  
  "Ми ніколи не дізнаємося, хто їм допоміг", - сказав мені Хоук. Ми повернулися до офісу AX у Дюпон-Серкл у Вашингтоні. "Ви знаєте це, чи не так?"
  
  
  "Я знаю це, сер", - відповів я. «Хоча це страшенно прикро».
  
  
  Хоук нагодував одну зі своїх дешевих сигар. Сильний аромат наповнив офіс. Він проігнорував мій зморщений ніс. Він задув сірник і випустив на мене хмару диму.
  
  
  «Тільки у розповідях усі вільні кінці акуратно перев'язані», - сказав він. "Ніколи в реальному житті".
  
  
  "Так, сер", - сказав я і почав чекати.
  
  
  Хоук запитливо глянув на мене.
  
  
  "Я думаю, ви чекаєте, щоб дізнатися, скільки часу я дам вам, щоб відпочити?" він запитав.
  
  
  "Це ідея, сер", - сказав я. «Я сподівався принаймні місяць».
  
  
  "Ви погодитеся на три тижні?"
  
  
  Я вдав, що думаю про це. Три тижні були найбільшими, чого я від нього очікував. Але тоді ви завжди просите більшого, ніж очікуєте отримати.
  
  
  «Три тижні буде добре».
  
  
  Хоук підвівся на ноги.
  
  
  "Я взяв на себе сміливість відправити квитки на літак у ваш номер у готелі", - сказав Хоук, проводячи мене до дверей.
  
  
  Я зупинився.
  
  
  "Ти хочеш сказати мені, куди ти мене відправляєш?" Я запитав.
  
  
  «Ви дізнаєтесь, коли повернетеся в готель, – загадково сказав Хоук.
  
  
  На столі у вітальні стояла пляшка шампанського Dom Perignon з льодом. Єдина лампа забезпечувала освітлення.
  
  
  Тамар вийшла зі спальні, коли я зачинив за собою двері фойє. На ній був довгий тонкий чорний пенькуар. Її волосся плавно спадало по обидва боки обличчя. Коли вона стала перед лампою, щоб підійти до мене, її тіло було окреслено так, щоб я міг бачити, що під пенькуаром на ній нічого немає.
  
  
  Вона підійшла до мене, обійнявши мене за шию.
  
  
  Я схилив голову і глянув на неї.
  
  
  «Яструб сказав…» – почав я. Вона приклала палець до моїх губ.
  
  
  "У мене є квитки, дорогий", - сказала вона. «У мене також є тритижнева відпустка – подарунок нам від нашого посла».
  
  
  Вона ніжно поцілувала мене.
  
  
  Коли вона прибрала губи, я запитав: Куди ми йдемо?
  
  
  Тамар усміхнулася таємною усмішкою, яка бешкетно підходила до її очей.
  
  
  "Ні, поки ми не будемо готові сісти в літак", - сказала вона, як маленька дівчинка із секретом. «До того часу ти ніколи не дізнаєшся».
  
  
  Вона відкинулася назад, все ще обіймаючи мене за шию, пильно і зухвало дивлячись мені в очі. Кінчик її язика висунувся і волого намочив губи.
  
  
  Її голос упав до хрипкого шепоту, коли вона сказала: «А поки, оскільки літак вилітає тільки завтра, чи не могли б ви відвезти мене до спальні прямо зараз?»
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Змова Зміїного Прапора
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  ЕКОНОМІЧНА КАТАСТРОФА.
  
  
  КДБ планував зруйнувати економіку США, змусивши найбільші банки скинути всі акції одночасно. Захоплено вплив на одну із старих сімей Бостона, а також на інші корпорації – і маніпуляція їхньою величезною фінансовою владою – викличуть повний економічний крах США!
  
  
  Агент N3 мав з'ясувати особистість фальшивого «бостонського браміну» та уявити його раптову смерть як нещасний випадок – до того, як почався обвал. Але на нього чекав привітний комітет із тисяч убивць.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Глава перша
  
  
  Розділ другий
  
  
  Розділ третій
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Розділ десятий
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Змова Зміїного Прапора
  
  
  
  
  
  Присвячується співробітникам секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Глава перша
  
  
  
  
  
  Місяця не було. Було лише зоряне світло. Тіні, що відкидаються валунами біля підніжжя вапнякових стрімчаків, що обрамляють пляж, були або зловісними, або романтичними, залежно від того, з ким ви були. Досі вони були настільки романтичними, наскільки може бути Рів'єра, коли ти з гарною, розкутою дівчиною.
  
  
  Кларисса притулилася до мене своїм оголеним тілом, шепочучи мені на вухо таким м'яким і темним голосом, як середземноморська ніч, що огорнула нас, коли ми лежали на м'якій вовняній ковдрі для пікніка.
  
  
  Вона знову прошепотіла, але цього разу моя увага переключилася з її голосу на слабший звук, що дряпає грати камінця на вкритому піском камені.
  
  
  Я притис долоню до її рота, відчуваючи її вологі губи на долоні, і відкотився від м'якості її тіла до краю ковдри.
  
  
  Я це знову почув. Ковзаючий скрип піску по скелі.
  
  
  Уздовж Блакитного берега, від Марселя до Тулону, берегова лінія порізана безперервною серією глибоководних бухт. Води Середземного моря покривають русла древніх річок, отже у цих невеликих бухтах вапнякові скелі обриваються у морі. Де-не-де по краях деяких бухт - каланків - є невеликі пляжі з грубим піском.
  
  
  Ми з Кларисою знайшли його раніше того ж дня неподалік Кассіса. Ми влаштували пікнік і пішли купатися, а коли сонце зайшло, воно стало рожевим, потім червоним і, нарешті, спалахнуло, йдучи в море, ми зайнялися коханням у темряві.
  
  
  Тепер, за одну мить, вся атмосфера змінилася. Звук, який я чув, міг бути зроблений тільки шкірою, що ковзала по піщаній скелі, а непомітний крок у ночі означав небезпеку!
  
  
  Я підвівся, нахилився над Кларисою і наблизив своє обличчя до її обличчя, щоб вона могла бачити, як я торкаюся своїх губ вказівним пальцем лівої руки. Очі Кларисси спитали мене, але вона не видала жодного звуку. Я прибрав руку з її губ.
  
  
  Дотягнувшись до сплутаного вузла штанів та джерсі, я витягнув свій «люгер». Іншою рукою я знайшов Х'юго, маленький, але смертоносний ніж, який я зазвичай ношу на зап'ястя, і повернув його на місце.
  
  
  Я б теж надів сандалі, бо цей пісок каланці не просто великий, він ріжучий. Він може миттєво подряпати підошви ваших ніг, якщо вони не сильно загрубіли.
  
  
  Але я знав, що на цьому піщаному камені мовчати тільки босі ноги, і вирішив не робити ту ж помилку, що й мій переслідувач. Залишивши сандалі біля ковдри, я все ще оголений, я відійшов від Кларисси в тіні прилеглих валунів. Я жестом попросив її сховатися за ще одним скупченням гірських скель, і її оголене тіло блищало в місячному світлі, вона виконала мої інструкції.
  
  
  Я мовчки чекав. Нехай приходять до мене. Я був готовий.
  
  
  Давно нічого не було. Минуло кілька хвилин. А потім я це побачив. Він повільно рухався в далекі води затоки, беззвучно ковзав, як темний привид у чорній ночі ще більш чорною водою, його силует був усім, що видавав його. З його тупим носом, широкою балкою та трикутним вітрилом, опущеним через відсутність вітру, рибальська шлюпка входила в затоку з боку моря так повільно, що майже не викликала брижі на воді. Шум його двигуна був таким приглушеним, що його майже не чути.
  
  
  Таких ремесел дуже багато.
  
  
  на французькому узбережжі. І на іспанському та португальському узбережжях теж. Чорт, я міг би також додати італійське та грецьке узбережжя. Фактично, всюди вздовж Середземного моря ви знайдете подібні човни. Вони пофарбовані в різні темні кольори і виглядають так само, як інші рибальські човни. Але звучать вони зовсім по-іншому, бо майже безшумні. Вони були перероблені і заглушені двигуни, тому що вони використовуються для контрабанди.
  
  
  Я почув дряпаючий звук утретє. Тільки тепер він був слабшим і йшов з іншого боку вузького проходу. Там було більше однієї людини.
  
  
  Я згорбився в тіні валуна і чекав, гадаючи, хто влаштував мені цю засідку. І чому.
  
  
  Спалах світла від рибальського шлюпа був настільки маленьким, що міг бути зроблений тільки олівцевим ліхтариком. Він блимнув двічі, потім зробив паузу, а потім швидко блимнув потрійним спалахом.
  
  
  Я повернув голову, щоб розглянути чорноту скель довкола мене. Звичайно ж, був спалах у відповідь.
  
  
  Кроки були чутні. На цей раз у них не було скритності. Вони бігли поспіхом, ніби хтось спускався крутим схилом скелі, бажаючи дістатися до мене. Я повернувся, притулившись спиною до твердої безпеки кам'яного валуна. Моя ліва рука відсмикнула удар ліктем Вільгельміни, звів курок «Люгера» і встромив у його патронник товстий, смертоносний 9-міліметровий снаряд.
  
  
  Я почув кроки, що наближаються. Інстинктивно я почав вислизати. Я не збирався стріляти, поки у мене не буде чітка мета, але раптова мета пролетіла повз мене, мчачи на повній швидкості до кромки води.
  
  
  Він зробив три великі стрибки в морі, коли відкрилася стрілянина.
  
  
  Їх було двоє. Людина на вершині урвища через затоку була не дуже гарна. Він мав надто великий кут стрілянини, щоб бути точним, навіть якщо на його гвинтівці був встановлений снайперський приціл, і він міг бачити, у що він цілиться.
  
  
  Той, що на півдорозі вгору по обриві позаду мене, був точнішим. У автомата Калашнікова характерне заїкання при кашлі, яке неможливо забути, якщо ви коли-небудь чули одне зблизька, а я чув більше одного. Ця російська автоматична гвинтівка - одна з найкращих у світі. Було прикро, що хлопець, який використовує його, був не такий гарний. Він просто поставив його на «автоматичний» вогонь та затиснув спусковий гачок.
  
  
  Біля кромки води вивергалися мініатюрні гейзери. Тієї ж секунди тіло людини, яка почала пробиратися в море, різко випросталася, пару разів судорожно смикнулась, а потім звалилася в дикому поштовху рук і ніг.
  
  
  На обриві позаду мене автомат Калашнікова перестав стріляти. Він переглянув весь кліп за секунди. Я подумки бачив, як він виймає магазин, намагаючись вставити новий.
  
  
  Його жертва була ще жива. Вода шалено хлюпала, коли він кинувся назад до берега, в паніці повзаючи в пошуках піску та безпеки валунів, що обрамляли затоку.
  
  
  Ще два постріли пролунали з вершини скелі через затоку. Вони відкинули пісок ярди від своєї гаданої жертви.
  
  
  А потім кулі з перезарядженого АК-47 почали розбивати валун наді мною. Я вилаявся, коли уламки каменя болісно врізалися мені в спину і кинулися набік у бік кращого притулку.
  
  
  На мить я подумав, що я нова мета. Потім я побачив, що їхня початкова жертва відчайдушними поштовхами кинулася далеко вгору пляжем і дерлася до мене, тягнучи одну ногу. його руки сліпо дряпали пісок, мов незрячий поранений краб.
  
  
  Постріли з вершин скель були методичними, навіть якщо вони не були точними, з інтервалом лише за кілька секунд. Питання було у тому, хто з двох озброєних людей уб'є його першим. У бідного сучого сина ні чорта не було шансу вибратися звідси живим. До теперішнього часу я знав, що вони не переслідують мене, і я, чорт забирай, не збирався втручатися. Я сказав собі, що це не моя справа, і я не став би втручатися, якби не почув крик жертви.
  
  
  Російською.
  
  
  
  
  
  
  Розділ другий
  
  
  
  
  
  У бухті шлюп різко повернув, вимкнувши глушник. Глибокий пихкаючий рев його потужного дизельного двигуна хрипко прогарчав на повній потужності. Корми його важко пішли у воду. На його носі здійнялася хвиля носа. Ким би не був його капітан, він, очевидно, не хотів брати участь у тому, що відбувається. Він якнайшвидше виводив себе і свою команду з бою.
  
  
  Я не звинувачував його. Я б сам одразу залишився осторонь, але після того, що я почув, я зрозумів, що не можу.
  
  
  На мить мені захотілося зіграти глухонімого. Чорт, я ж мав бути у відпустці, чи не так? Хоук обіцяв дати мені відпочити. Досі я мав три дні з двох тижнів, на які він відпустив мене.
  
  
  Я знав, що якщо я втрутимусь, у мене більше не буде відпустки. Це буде дзвінки або навіть поїздки назад у Вашингтон, назад в Дюпон-Серкл, назад в AX і завдання закінчити все, чорт забирай, що починається на цьому пляжі на французькому узбережжі.
  
  
  Іноді мені подобається забувати, що я не просто Нік Картер, що я маю звання - N3, Killmaster - в суперсекретній організації, відомої як AX. Відомо, тобто тим небагатьом, хто має знати про нас, бо ми робимо їхню брудну роботу.
  
  
  Якби я просто залишився на місці і нічого не робив, я міг би з нетерпінням чекати ще одинадцяти днів – і ночей – з Кларисою. І це коштувало майже будь-яких жертв, щоб хоча б на такий короткий час насолодитися привабливістю її компанії.
  
  
  Хок не впізнав би, якби я йому не сказав, чи не так? Я запитав себе і відразу зрозумів відповідь. Чорт, він би не став! Незважаючи на сморід дешевих сигар у ніздрях, Девід Хоук міг унюхати кожну чортову таємницю, яку коли-небудь розкрив будь-який з його агентів у AX.
  
  
  Я порівняв задоволення від тіла Кларісси з тим, що Хоук зробив би зі мною, якби дізнався, що це навіть не було підкиданням.
  
  
  Так що я глибоко зітхнув і подумки напружився, перш ніж вирватися з укриття, кожен м'яз моїх стегон і литок з силою впирався у великий пісок, як півзахисник, який збирається зробити низький жорсткий підкат. Я дістався тіла, що звалився в чотири стрімкі кроки, опустивши руки низько.
  
  
  Чоловік був невисокий, але важкий. Мої пальці пошкріб пісок. Я хмикнув, намагаючись підняти його, поклавши одну руку йому під коліна, а іншу під його широку спину. Притискаючи його тіло до грудей, я продовжував тягнути вперед, відчайдушно рвонувшись за безпечні валуни лише за кілька ярдів від нас.
  
  
  Навколо нас злими струменями вибухнув пісок. Потріскуючий гавкіт автоматів Калашнікова люто луною розносився в тісноті маленької бухти. Обидві гвинтівки тепер стояли на "автоматі".
  
  
  З останніх сил я жбурнув нас у ущелину біля підніжжя двох гірських валунів, що лежали разом.
  
  
  Я захекався, важко дихав. Біля моїх ніг чоловік, якого я врятував, застогнав і з болем перекинувся на спину. Темний міхур піни утворився і лопнув на його губах. Я почав витирати піт із грудей долонею, але волога здавалася липкою і густою, ніж піт. Я був буквально залитий кров'ю.
  
  
  Чоловік щось прошепотів. Я нахилився вперед.
  
  
  «Дякую», - видихнув він. "Дякую."
  
  
  "Це ще не кінець." Я відповів йому російською.
  
  
  Я бачив, як його погляд упав на «Люгер» у моїй руці.
  
  
  "Примусь їх горіти в пеклі!" Він простяг руку і взяв мене за руку. "Примусь їх заплатити!"
  
  
  " 'Вони'?" Я запитав. "Хто вони'?"
  
  
  Але я знав це без його відповіді. «Вони» могли бути лише агентами КДБ. Ніхто інший не заслужив такої ненависті. Особливо від іншої російської.
  
  
  "Чому вони переслідують тебе?"
  
  
  Він судомно зітхнув. "Я випадково дізнався більше ... більше, ніж було добре для мене". Його голос ледве доходив до мене. Це був культурний, трохи гортанний московський акцент. «Це має бути дуже секретним. Най секретніше, я не знав... наскільки секретним, поки не стало занадто пізно ».
  
  
  "А човен?"
  
  
  «Я намагався втекти. Я домовився, що мене контрабандою вивезуть із Франції. Хтось видав мене». Він не був озлоблений. Слов'янський фаталізм був у ньому уродженим. Начебто весь цей час він очікував, що його видадуть, щоб його зрадили. "Ніколи не можна довіряти французам", - пробурмотів він. "Вони з дитинства знають, що два платежі в сумі дають більше одного".
  
  
  "Ти все ще живий", - сказав я йому.
  
  
  Мені здалося, що я бачив його усмішку в темряві.
  
  
  "На скільки довго?" - цинічно спитав він. "Як ... довго ... їм знадобиться ... щоб дістатися до нас?"
  
  
  Я кладу йому руку на груди. Мої пальці, що шукають, знайшли розірвану плоть на його грудній клітці і зяючу дірку в плечі, але пульс на його шиї був стійким. Якщо не було внутрішньої кровотечі, шанси, що він одужає, були дуже високі, якщо я зможу вчасно надати йому медичну допомогу.
  
  
  Тобто, якщо я зможу витягнути нас обох із цього безладу. Калашнікові мовчали. І все ж я знав, що пройдуть лічені хвилини, перш ніж вони зустрінуться з нами. А коли вони відкрилися всього за кілька ярдів від них - ну, от і все!
  
  
  Я встав і почав вилазити з ущелини, утвореної валунами, коли почув крик.
  
  
  "Нік! Де ти?"
  
  
  А потім другий крик Клариси, охоплений панікою, раптово обірвався.
  
  
  Я вилаявся вголос.
  
  
  Біля моїх ніг російська дивилася на мене. Він теж чув Клариссу і моє прокляття у відповідь.
  
  
  Він звинувачував. - "Американець!"
  
  
  "Ви б віддали перевагу, щоб я був російським?" Я кинувся на нього. "Як швидко ти хочеш померти?"
  
  
  Він не відповів. Я швидко вислизнув у ніч рачки.
  
  
  Їм слід було дати Клариссу спокій.
  
  
  Досі я не відчував себе особисто залученим до того, що відбувається. Крики Кларисси змінили це все. Хвиля гніву захлиснула мене, але, як би я не був у люті, я все ж таки знав достатньо, щоб не кидатися необачно на дула кількох автоматів Калашнікова. Не тільки за допомогою люгера та ножа. Вчиняти самогубство - це самогубство в такій ситуації, а я ніколи не був схильний до суїциду.
  
  
  Я переклав Вільгельміну в ліву руку, а Х'юго вклав у праву. Рукоятка ножа була приємною на дотик. Лезо було настільки гостре, наскільки це було можливо при навмисному заточенні. Сталь була найкращою. Вістря було гострим як бритва.
  
  
  Х'юго був створений для нічних боїв, для битв у смертельній тиші в темряві, для потайного наближення, примарної атаки, швидкого випаду, що закінчується смертю, для кого б він не вкусив своїм швидким і жорстоким способом.
  
  
  Я обережно обійшов краї крихітного пляжу. Тепер я був радий, що не знайшов часу, щоб одягнути штани. Вони були б білими качками і перетворили б мене на легку мішень. Оскільки я завжди засмагав оголений, моя засмага ніде не порушувала смужка світлої шкіри. Я зливався з тінями з голови до п'ят.
  
  
  Я знав, що той, хто натрапив на Клариссу, намагався використати її як приманку, щоб спокусити мене зробити необдуманий крок, щоб урятувати її.
  
  
  Нехай гадає, що я зроблю це.
  
  
  Спочатку я пішов за іншою російською.
  
  
  Вуха налаштувалися навіть на найменші звуки вночі, і я нарешті почув шум, на який так чекав. Він виходив із далекого кінця вхідного отвору. Безпечний стукіт прикладу по каменю.
  
  
  У такій темній ночі страшенно важко пересуватися з рушницею розміром з АК-47, не врізавшись у що-небудь, якщо тільки у вас немає спритності пантери. Російська була безтурботна. М'який тріск - це все, що мені потрібно знайти його.
  
  
  Я рушив боком до основи вапнякових скель і обійшов бухту, поки не наблизився до нього так близько, як міг, не бачачи його. Я сів під кутом до схилу скелі. Він був десь там нагорі.
  
  
  Нічні бої потребують терпіння. Якщо припустити, що його бойові здібності дорівнюють його бойовим здібностям, зазвичай перемагає той, хто може чекати найдовше. Мене привчили чекати годинами, не ворушачи м'язами і не чуючи звуку.
  
  
  Російська не була такою терплячою або не була навчена. Він спустився з урвища, прямуючи до ущелини, де, мабуть, думав, що ми все ще ховаємося.
  
  
  Я дозволив йому опуститись майже до мого рівня. Коли його тіло височіло наді мною, загороджуючи слабке світло зірок, я піднявся на ноги і кинувся на нього. Вільгельміна в моїй лівій руці вразила йому ручку АК-47. Хьюго в моїй правій руці завдав удару вгору, що мало стати смертельним ударом.
  
  
  Але успіх зіштовхнувся зі мною. Від удару люгера на приклад автоматичної гвинтівки мені вжалили руку. Стовбур автомата різко нахилився, якраз вчасно, щоб відвести Х'юго. Це врятувало життя росіянину.
  
  
  Він задихнувся від болю, коли ніж розрізав його груди. Його рефлекси були швидкими. Він повернувся на підборах і наосліп направив на мене автомат Калашнікова в темряві.
  
  
  Автомат потрапив мені в лівий біцепс, паралізувавши кожен нерв від плеча до зап'ястя. Вільгельміна випала з моєї руки. Я знову вдарив його Х'юго. І знову автомат Калашнікова врізався в мене, поваливши навколішки.
  
  
  Ким би він не був, російська була сильною. Що врятувало мені життя, то це його очевидна відсутність підготовки у нічному бою. Він мав відступити і вистрілити з автомата Калашнікова. Я не мав би шансу. Натомість він наблизився і знову спробував ударити мене. Це був єдиний шанс, який я збирався отримати, і я повною мірою користувався ним. Мої пальці вдарилися об перенісся.
  
  
  Російський сліпо впустив гвинтівку, схопивши мене руками. Нігті вп'ялися мені в спину. Одна з його рук стиснула моє зап'ястя, паралізувавши Х'юго. Я вдарив його лівим ліктем по горлі.
  
  
  Він уткнувся підборіддям у груди і спробував ударити мене головою. Христе! Він був із дуже твердим черепом! Наче він ударив мене автоматом Калашнікова. Я отримав удар по плечу.
  
  
  Його обличчя було притиснуте до моєї ключиці, так що я не міг дістати його очей. Його хватка на моєму зап'ясті була схожа на сталевий наручник. У моєму вусі важке дихання, що важко дихало, було схоже на рев хутра, коли він судорожно втягував повітря в легені. Він намагався схопити мене іншою рукою, але його пальці продовжували зісковзувати з мого передпліччя. Мої груди і руки все ще були вологими від крові людини, яку він намагався вбити раніше. Це унеможливило для нього втриматися на мені.
  
  
  А потім я вивернув правое зап'ястя з його пальців. Він відчував, як його хватка ослабла. У розпачі він спробував ударити мене коліном у промежину. Натомість я отримав удар по стегну.
  
  
  Х'юго все ще був у моїй правій руці. І тепер Х'юго був вільний. Моє передпліччя штовхнуло вперед. Усього кілька дюймів, але це все, що потрібно. Х'юго доторкнувся до нього і ковзнув у нього трохи нижче грудної клітки, відкривши маленький закривавлений рот на грудях. Я продовжував упиратися своєю вагою в росіянина, піднімаючи його з землі, моя ліва рука знаходила його обличчя вчасно, щоб затиснути йому рота і не дати йому скрикнути.
  
  
  Він хмикнув приглушено, а потім звалився, спотикаючись, ніби він раптово втомився і хотів відпочити. Він зробив один хиткий крок, потім інший, і потім він падав від мене в, здавалося б, темну купу без кісток на землі.
  
  
  Я стомлено випростався, глибоко й болісно зітхнувши в ниючі легені. Калашніков лежав на землі біля моїх ніг. Я підняв його, як міг, оглядаючи темряву. Принаймні тепер у мене були більш рівні стосунки з іншими росіянами.
  
  
  Я чув, як він голосно крикнув:
  
  
  "Петрів!"
  
  
  Він крикнув знову. "Петров, дай відповідь мені!"
  
  
  У мене не було часу полювати на Вільгельміну. Тримаючи Х'юго в лівій руці, я взяв автомат Калашнікова і повільно побіг краєм пляжу. Пісок врізався у мої босі ноги з кожним кроком. Це було схоже на біг по килиму зі сталевих щіток.
  
  
  Я знав, що він бачить мене, але це було нормально. Було так темно, що жоден з нас не міг розгледіти нічого, окрім руху. Я був стрункішим і вище Петрова. Ні того, що Петров був одягнений, а я був зовсім голий.
  
  
  Російський нарешті помітив мене, бо він крикнув: «Чорт забирай, Петров, дай відповідь мені! Ти їх бачив?
  
  
  Тепер я був біля вхідного отвору, менш ніж за п'ятдесят ярдів від нього, риссю на звук його голосу. У моїх руках автомат Калашнікова був направлений у його спільну сторону. Я все ще не міг його розгледіти, бо він не рухався, але в мене був вимкнений запобіжник гвинтівки, перемикач був у положенні «автоматичний» вогонь, і мій палець стосувався холодного заштрихованого металу спускового гачка.
  
  
  "Петрів?"
  
  
  На цей раз у його голосі була невпевненість.
  
  
  "Так!" - крикнув я у відповідь, і миттєвого вагання з його боку перед тим, як він зрозумів, що я не Петров, було достатньо, щоб дістатися мені так близько, як мені потрібно.
  
  
  Мій палець стискав спусковий гачок, коли промінь потужного ліхтаря вдарив мені у вічі. Навіть коли я кинувся убік, я відкрив вогонь із АК-47. Я впав на землю і перестав стріляти.
  
  
  Я, мабуть, ударив його цією чергою, бо його ліхтарик упав. Він зупинився між нами, його промінь струмував по піску. У його відбитому світлі я бачив, як він стояв, широко розставивши ноги, осідлавши Клариссу, що лежить на спині, його власний автомат Калашнікова був направлений туди, де я був миттю раніше.
  
  
  Він люто натиснув на спусковий гачок, гуркотів у ночі різким уривчастим ревом пістолета, шукаючи мене з бризками свинцю.
  
  
  Ще до того, як він закінчив обойму, я відповів йому вогнем, тримаючи його в полі зору, доки кулі збивали його з ніг на пісок. Він лежав нерухомо, широко розкинувши руки, підібгавши ноги, як величезна мертва комаха. Я чекав, коли він рушить. Через деякий час я повільно підвівся, все ще прицілюючи АК-47 до нього, коли я підійшов до його тіла.
  
  
  Я перекинув його. Він був ще живий.
  
  
  На відстані півдюжини ярдів ліхтарик світив по піску, його промінь, що розповсюджувався, давав достатньо світла, щоб ми могли бачити один одного.
  
  
  На його обличчі було вираз подиву, коли його очі блукали по мені, охоплюючи мене з голови до п'ят.
  
  
  "Голий..." - видихнув він. "Б-чорт..." Це були його останні слова. Дихання важко виривалося з його грудей, і разом з ним пішло його життя. Його очні яблука незрячі відбивали промінь ліхтарика.
  
  
  Я відвернувся від нього, взяв ліхтарик і підійшов до Клариси. Вона була непритомна. Я ніжно помацав її голову, виявивши невелику пухлину забитого місця за її правим вухом. Я відкрив одне очне яблуко і спрямував промінь світла на сітківку. Була нормальна реакція. Зважаючи на все, російська її не надто сильно вдарила; Я знав, що з нею все буде гаразд.
  
  
  Поки що я не намагався повернути її до тями. Спочатку я мав інші справи, про які Кларисса найкраще нічого не знала б.
  
  
  Я спустився до води і вмився, промиваючи шкіру жменями грубого піску. Я висушив більшу частину вологи зі свого тіла швидкими черпаючими рухами долонь, перш ніж надів шорти, лакси, джерсі та сандалії. Шкіряна повсть дала
  
  
  прохолоду для моїх ніг, що горять.
  
  
  Одягнувшись, я повернувся до першого російського, якого вбив, щоб знайти Вільгельміну. Нарешті, я повернувся до ущелини, яка була моєю початковою укриттям. Я посвітив російською світлом між валунами. Його очі заплющились від яскравого світла на його обличчі.
  
  
  «Ну…? Чого ти чекаєш, товаришу? Стріляй швидко». Він сердито говорив російською.
  
  
  "Неправильне припущення", - сказав я йому. "Це твої друзі мертві".
  
  
  Він відповів на мить, його очі все ще були заплющені.
  
  
  "Обидва з них?"
  
  
  "Обидва з них."
  
  
  "Вимкніть світло, будь ласка". Цього разу він говорив англійською мовою з ледве помітним акцентом. Я перемістив промінь так, щоб він відбивався від валунів. Він розплющив очі і глянув на мене.
  
  
  «Ти… ти дуже гарний, ким би ти не був», – сказав він. Він глибоко зітхнув.
  
  
  Я не відповів.
  
  
  "І зараз?" — спитав він за кілька секунд.
  
  
  "Це залежить від тебе", - сказав я. «Я можу піти та залишити тебе тут…»
  
  
  "Або ж?"
  
  
  "Або я можу дати тобі притулок, який ти намагався знайти, коли твої друзі наздогнали тебе".
  
  
  Йому потрібен час, щоб обміркувати це. Яким би хворим він не був, ця російська не піддалася паніці.
  
  
  "Яка ціна?"
  
  
  «Яка тобі різниця, що це таке? Тобі нема чого втрачати».
  
  
  «Іноді ціна виявляється надто високою».
  
  
  "Ви хочете померти?"
  
  
  Він відповів своїм запитанням.
  
  
  "Чого ти хочеш від мене?"
  
  
  «Я хочу знати, що мало не коштувало тобі життя».
  
  
  Російський скривився, коли його тіло знову здригнулася від болю.
  
  
  "Мені холодно", - сказав він майже з подивом.
  
  
  «Це шок. Вам потрібна допомога. Ви готові торгуватися?
  
  
  Він фаталістично знизав плечима. «Я не маю вибору, чи не так, Американець? Ні, якщо я хочу жити - чи не так?
  
  
  "Це правильно."
  
  
  "А ти ..." Він важко проковтнув, боячись сподіватися. "Ви дійсно можете захистити мене?"
  
  
  "Більше того, російська. Я можу пообіцяти вам медичне обслуговування, госпіталізацію, поки ви не одужаєте, і зовсім нову особистість. Я навіть можу організувати для вас захист, поки ви оселитеся в будь-якому місті в Штатах, яке хочете назвати будинком. Цього достатньо? "
  
  
  У відбитому світлі ліхтарика я побачив, як його закривавлені губи скривилися в посмішці. Він дозволив собі заплющити очі.
  
  
  "Мені це подобається", - мрійливо сказав він. «Але іронія цього мене бавить. Я все життя був громадянином патріотом. Знаєш, Американець, я Герой Радянського Союзу? О, так, я заслужив на цю медаль! Тепер…» Він зробив ще одне болісне дихання. «… Тепер я маю стати зрадником Росії-матінки, якщо я хочу жити. Що б ти зробив на моєму місці, Американець?
  
  
  Він простяг руку і торкнувся моєї руки.
  
  
  «Навіть… ще більш іронічно… те, що я мушу врятувати вашу країну… просто… тільки для того, щоб вона могла дати мені притулок! Хіба вам це не здається… кумедним?»
  
  
  Кумедно? Чорт, я не розумів, про що він говорив.
  
  
  Він відпустив мою руку. "У тебе угода, мій друже".
  
  
  «Мене звуть Картер, – сказав я. «Нік Картер. А тепер давай послухаймо. Що це за секрет, який мало не коштував тобі життя?
  
  
  Він сказав мені. На це у нього пішло менше п'яти хвилин. Він переривав себе лише зрідка, щоб стиснути зуби, коли спазматичні хвилі болю трясли його тіло.
  
  
  Те, що він сказав мені, було достатньо, щоб змусити мене усвідомити, що я випадково натрапив на загрозу для Америки, руйнівнішу, ніж могла б бути будь-яка атомна війна!
  
  
  Божевільних учених не було. Ані атомної бомби, ані водневого голокосту, ані неба, повного радянських ядерних ракет MIRV. Навпаки, Кремль буде зручно сидіти склавши руки і нічого не робити, тоді як наша власна країна шалено котиться до дідька, повністю руйнуючись всього за кілька місяців!
  
  
  Ви повірили б, що план був складений радянським економістом?
  
  
  І залишалося всього дванадцять днів до того, як план мав набути чинності!
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  
  
  Мені довелося проїхати на універсалі Citroen піском каланка, перш ніж я зміг втягнути в нього російської. На той час він був майже непритомний і зовсім безпорадний, так що я страшенно витратив час, намагаючись підняти його через задні двері машини. Я подбав про те, щоб загорнути його в ковдру, щоб на одяг не потрапило більше його крові.
  
  
  Кларисса була досить легкою, щоб її можна було легко носити із собою. Я посадив її зі мною на переднє сидіння. Вона все ще була непритомна. Я не знав, як довго це триватиме, але кожна хвилина її відсутності давала мені ще одну хвилину, перш ніж мені доводилося вигадувати їй пояснення. Я був дуже радий, що вона
  
  
  не бачила, що я вбив двох росіян.
  
  
  Дорога до Марселя - це траса N559. Коли потрапляєш на околиці міста, він стає авеню дю Прадо. Тоді ночі на ньому було не так багато руху.
  
  
  У самому центрі міста я повернув праворуч на Ла Канеб'єр, найвідоміший проспект Марселя. Вдень Ла Канеб'єр переповнений покупцями, продавцями та моряками. Тепер, о третій ночі, вулиця була практично безлюдною. Я проїхав повз церкву Святого Вінсента де Поля на бульвар Ліберасьйон.
  
  
  Півдюжини поворотів маленькими вуличками, що групуються на південний схід від залізничних дворів Gare St Charles, нарешті привели мене до будинку, який я шукав.
  
  
  Я залишив ситроєн біля узбіччя і підійшов до старих важких дерев'яних дверей. Мідний молоток був зелений від багатьох років зневаги, фарба давно зійшла, а рама скошена під невеликим, але певним кутом. Праворуч від одвірка був сучасний дверний дзвінок. Я натиснув і почав чекати. Через довгий час невелика панель у верхній половині дверей відсунулась убік, і голос запитав: Qui est la?
  
  
  "C'est moi - ouvre la porte, mon vieux!"
  
  
  Жак Крев-Кер був не такий старий, як будинок, але виглядав так, і я сумніваюся, що він був набагато молодшим. Я знаю його багато років. Він завжди виглядав на межі того, щоб спіткнутися на смертному одрі через недоїдання, але ви не захочете дозволити його немічної літньої зовнішності ввести вас в оману. Він може досить швидко пересуватися, коли йому потрібно, і коли це робить, він смертельно небезпечний.
  
  
  Він широко відчинив двері, широко посміхаючись мені.
  
  
  "Ти забув вставити зуби, старий негідник", - сказав я йому. "Перестань так посміхатися мені".
  
  
  Жак обійняв мене своїми худими руками в міцних захоплених галльських обіймах. Його дихання майже перекривало запах часнику.
  
  
  "Що ти хочеш від мене зараз?" - спитав він тонким голосом, відступаючи.
  
  
  "Що змушує вас думати, що це не світський візит?"
  
  
  «У цей час ночі? Ба! За всі ті роки, що я знав тебе, mon ami, ти ніколи не приходив до мене, якщо в тебе не було неприємностей, хайне? Що тепер?"
  
  
  Я розповів йому про поранену російську в машині і про Кларисса. Він зупинився лише на мить. Приховувати поранених від влади не було для Жака знову. Він був лідером маки під час Другої світової війни та приховував їх від нацистів неодноразово.
  
  
  "Приведіть російської до будинку", - сказав він. "Я простежу, щоб про нього подбали".
  
  
  Ти теж зв'яжешся з Вашингтоном від мене?
  
  
  Жак кивнув головою. У світлі, що виходить з дому, я бачив, як його скальп яскраво світився під рідким білим волоссям. «Я повідомлю їх. Надайте все мені. Де Девід може з вами зв'язатися?
  
  
  Девід. Як на рахунок цього! У мене ще ніколи не вистачило сміливості називати Хоука на ім'я, але цей старий француз назвав його, і тримаю парі, він навіть назвав його так в обличчя. Іноді я ставив собі запитання, скільки років ці двоє знали один одного і які пригоди пройшли разом.
  
  
  "Він не може", - сказав я. «Нехай Вашингтон організує для мене прямий рейс. Головний пріоритет. Хок організовує його. Я буду в аеропорту Марселя вранці. Коли я приїду до Штатів, я хотів би, щоб він зустрів мене на Ендрюс Філд. . "
  
  
  «Ви знаєте, що Девід не любить залишати офіс. Це справді так важливо?»
  
  
  "Так."
  
  
  Одного слова було достатньо. Я знав, що Хоук отримає повідомлення. Жак більше не розпитував мене, тільки запитав: А дівчина?
  
  
  "Ми зупинилися в Іль-Русі в Бандолі", - сказав я. «Чомусь я не думаю, що для нас обох буде розумним повертатись туди. Де ви пропонуєте мені залишити її? Їй також може знадобитися медична допомога. Її вдарили по голові».
  
  
  Жаку знадобилася всього мить. "Екс-ан-Прованс", - сказав він. "Це не далеко. Я попрошу друга зустріти вас у готелі «Рой Рене».
  
  
  Я схвально кивнув. Потім ми з Жаком разом затягли російської до будинку. До цього моменту він був повністю непритомний. Я залишила його розтягнутим на дивані у вітальні. Жак розмовляв телефоном ще до того, як я зачинив за собою двері. Я знав, що за кілька хвилин до нього приїде лікар. Я також знав, що через годину російська буде в приватній клініці, де йому нададуть найкраще медичне обслуговування, і що, коли він видужає, щоб подорожувати, його таємно доставлять до Штатів. Яструб дотримає мої обіцянки, дані російській.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Кларисса почала рухатися, коли ми були на півдорозі в Ексен-Прованс. Коли вона нарешті прокинулася, шосе монотонно розкручувалося в променях фар. Вона приклала руку до голови, тупо дивлячись у вікно машини.
  
  
  "Мерде!" вона сказала
  
  
  це, швидше, сумно, ніж у гніві. "Мені боляче".
  
  
  «Вибач, шері», - сказав я.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Хіба ти не пам'ятаєш?"
  
  
  Ні. Ми були на пляжі, кохали. Тепер я у машині. Я повністю одягнена. Я нічого не пам'ятаю», - сказала вона спантеличено. "Ти був такий жорстокий зі мною?"
  
  
  Я посміхнувся. Француженки справді щось особливе. "Ти впала і вдарилася головою", - сказав я їй, не зводячи очей з дороги.
  
  
  "Moi-meme je me coupe?" - З сумнівом запитала вона.
  
  
  «Уї. Ти впала і порізалася», - сказав я французькою. "Це був справжній удар, який ти прийняла".
  
  
  "Я не пам'ятаю", - сказала вона, і на лобі у неї з'явилася крихітна зморшка. «Хіба це не дивно, Нік? Я пам'ятаю, що пляж був повний каменів усіх розмірів, але не пам'ятаю, щоб упала».
  
  
  "Ви потрапили в один, коли впали".
  
  
  "А ти брехун", - майже говірко сказала Кларісса. «Бо якщо це те, що трапилося зі мною, то чому ми не їдемо в Бандоль? Чому ми не повертаємось до нашого готелю? Це дорога до Екс-ан-Провансу. Думаєш, я не впізнаю шосе лише тому, що темно? "
  
  
  "Я брехун", - весело сказав я.
  
  
  Кларисса присунулася до мене ближче, так що ми поодинці торкнулися правого боку мого тіла. Я відчував вагу і жар її грудей, що притискалася до моєї руки. Вона поклала голову мені на плече.
  
  
  «Це невелика брехня, чи це щось надто важливе для мене?» - спитала вона, притискаючись ближче до себе, злегка зігнувшись.
  
  
  "Це невелика брехня, і це також дуже важливо".
  
  
  «Ха! Тоді я не ставитиму запитання. Бачиш, як добре я не ставлю запитання, на які тобі було б ніяково відповідати?»
  
  
  "Ви дуже милі", - погодився я.
  
  
  "Куди ми йдемо?"
  
  
  «У готель Екс-ан-Прованс».
  
  
  "Кохатися?"
  
  
  "Тобі боляче", - вказав я. "Як ми можемо кохатися?"
  
  
  «Мені не так боляче», - заперечила вона з пустотливою усмішкою на губах піксі. Вона притиснула своє коротке попелясто-русяве волосся до моєї щоки. Крім того, у мене болить тільки голова. Про це подбає аспірин».
  
  
  Кларісса була справжньою дівчиною. Якби Хоук знав, як багато я пожертвував!
  
  
  «Ми кохаємося, коли я повернуся», - сказав я їй.
  
  
  "Ви їдете?"
  
  
  "Сьогодні вночі."
  
  
  "О? Що такого важливого, що ти маєш виїхати сьогодні ввечері?"
  
  
  «Я думав, ти не ставитимеш запитання».
  
  
  "Я не буду", - швидко сказала вона. "Я просто хочу знати."
  
  
  "Без питань", - твердо сказав я.
  
  
  "Відмінно." Образилася. Нижня губа трохи надулася. "Коли ти повернешся?"
  
  
  "Як тільки я можу."
  
  
  "І коли це?"
  
  
  Її рука лежала на моєму правому стегні, повільно рухаючись у глибокій ласці. «Я не хочу чекати вічно, Шері».
  
  
  Я зупинив машину на узбіччі дороги, увімкнув ручне гальмо і вимкнув світло. Обернувшись, я обійняв її і торкнувся її губ.
  
  
  Її тонкі руки обвилися навколо моєї шиї. Вона видала тихий, веселий горловий звук і сказала: «Як чудово! Я не кохалася в машині вже багато років!» і кусав мене лютими, але контрольованими укусами, які стосувалися всієї моєї шиї. Її руки ковзнули в мою сорочку.
  
  
  У той момент ми були одягнені, а наступного разу між нами не було жодного одягу. Мої руки обхопили пухкі стиглі контури її грудей, коли її губи знову знайшли свій шлях до моїх, і наші язики досліджували роти один одного, теплі, вологі та спокусливо-гарячі.
  
  
  А потім ми дослідили найпотаємніше тепло і вологість наших тіл, - Кларисса, задихаючись, пошепки вигукнула про мою твердість, а я смакував її м'якість. Автомобіль був сповнений мускусного аромату пристрасті. Кларисса зіщулилася на сидінні піді мною, коли я поринув у слизьку печеру її тіла.
  
  
  "Quel sauvage!" Звук був напівпошепки, напівкриком, біль і задоволення, захоплення та агонія - все в одній фразі, а потім я потрапив у прес для вина її стегон, коли вони міцно обхопили мене, виймаючи сік із мого тіла за один раз. останній вибуховий тремор, який вона розділяла.
  
  
  Коли я, нарешті, знову завів машину і повернув назад на шосе, Кларісса простягла руку і доторкнулася долонею до моєї щоки.
  
  
  «Повертайся якнайшвидше, моє кохання», - ліниво сказала вона.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Хоук виглядав ще більш зім'ятим і розсердженим, ніж зазвичай. Я не знаю, чи було це через добу або через те, що я змусив його залишити комфортний кабінет. Ми не спромоглися повернутися в Дюпон-Серкл. Ми сиділи в номері готелю "Маріон" навпроти Олександрійського мосту. Виберіть готель навмання і виберіть номер в цьому готелі навмання - шанси, що вас не обдурять, дуже високі.
  
  
  <
  
  
  «Давай, - сказав він, закурюючи одну зі своїх дешевих сигар. "Давай послухаємо, що змусило тебе затягнути мене сюди".
  
  
  З метою самозахисту від диму я запалив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником і глибоко затягнувся. Хоук сидів у великому кріслі. На низькому столику між нами стояв чайник із кавою.
  
  
  "Хоук, що страхова компанія робить зі своїми грошима?"
  
  
  «Це вікторина з економіки?» - їдко спитав голова Сокири. «Це те, навіщо ти мене сюди витяг? Ближче до справи, Нік!
  
  
  «Наберіться терпіння. Просто дайте відповідь на запитання. Повірте, це важливо».
  
  
  Хоук знизав плечима. «Вони, звісно, вкладають гроші. Будь-який ідіот це знає. На ті гроші, які вони беруть, вони мають заробляти гроші.
  
  
  "А банки?"
  
  
  "Теж саме."
  
  
  "Що вони купують, Хоуку?"
  
  
  Він підняв кудлату брову і вирішив пожартувати з мене ще трохи.
  
  
  «Здебільшого акції».
  
  
  «Що станеться, - запитав я його, - якщо у певний день кілька найбільших страхових компаній країни раптово скинуть усі акції, що їм належать?»
  
  
  Хоук пирхнув. «Якщо допустити таку неймовірність, вони втратять свою цінність. Акції впадуть майже до нуля. Їм доведеться бути божевільними, щоби зробити щось подібне».
  
  
  «Припустимо, їм було байдуже, чи втратять вони кожен пенні. Що станеться, Хоуку, якщо сотні мільйонів акцій - акцій кожної великої корпорації в країні - ринуть на ринок одночасно?»
  
  
  Хоук пирхнув і похитав своєю кошлатою сивою головою. "Ні безглуздо! Цього не могло бути!"
  
  
  Я наполягав. «Але припустимо, що це справді сталося. Скажи мені, який був би результат, якби виникла така ситуація».
  
  
  Повільно, навмисно, ніби розмовляючи з дитиною, Хоук сказав: «Відбудеться найгірша фінансова паніка, яку колись відчувала ця країна. Це нас повністю розвалить! Я зі здриганням думаю про наслідки».
  
  
  "Цілком вірно, Хоук. На відміну від комуністичної держави, де всім володіє держава і визначає цінність всього, ця країна живе на довірі. Довіра до паперів. Паперові гроші, акції, облігації, іпотека, оренда, акредитиви, боргові розписки, банківські книги депозитні квитанції - ви називаєте це.Візьміть, наприклад, акції.Жодна з них не коштує більше, ніж хтось готовий за них заплатити.Якщо вартість акції складає сімдесят два, це означає, що хтось готовий заплатити сімдесят. долара за акцію. Отже, чому ця акція коштує сімдесят два долари, Хоук?
  
  
  Хоук стримував своє нетерпіння. Він сердито подивився на мене, а потім відповів: «Існуючі активи компанії значною мірою, але в основному її потенціал, майбутні продажі, дивіденди, які вона має виплачувати…» - він зупинився. «Я припускаю, що ви намагаєтеся змусити мене сказати, що, по суті, жодні акції не варті більше, ніж люди думають. Правильно?»
  
  
  Я повільно кивнув головою. «Вірно. Яструб. Він знову вертається до довіри. Зруйнуйте цю довіру ... »
  
  
  «… І ви зруйнували американську систему!»
  
  
  "Отже, - сказав я, глибоко зітхнувши, - якщо якусь дану акцію буде викинуто на ринок у величезних кількостях без жодних пояснень, це буде все одно що оголосити її марною".
  
  
  «Давай, Ніку, ти знаєш краще, ніж це! Ринок працює не так, – заперечив Хоук. "Фахівці з торгівлі цими акціями з брокерських будинків повинні будуть підтримувати ціну, навіть якщо їм доведеться купувати їх самим".
  
  
  «Якби одразу кинули два чи три мільйони акцій однієї великої корпорації? Припустимо, акція продавалася за ціною понад сто доларів за акцію. Скільки брокерських контор могли дозволити собі купити її, щоб підтримувати її ціну?
  
  
  Хоук похитав головою. "Ні", - сказав він. "Ні одного. Немає брокерської компанії, яка мала б стільки грошей. Якби це могло статися, вартість акцій впала б як скеля».
  
  
  "Як далеко він впаде?"
  
  
  "Це залежить від обставин. Ймовірно, це може впасти до малої частини вартості».
  
  
  "Звісно. Ви кидаєте на ринок достатню кількість акцій будь-якої акції без достатньої кількості покупців, щоб їх поглинути, і кожна акція зрештою виявляється дешевшою, ніж папір, на якому вона надрукована!»
  
  
  "Не може статися", - твердо сказав Хоук. «Рада керуючих кожної біржі негайно призупинить торгівлю акціями».
  
  
  «І припустимо, що коли ринок знову відкриється наступного дня, надійде ще більше замовлень на продаж, Хоук? І не тільки по одній акції, зауважте, але за акціями кожної великої компанії у всіх Сполучених Штатах!»
  
  
  "Я не вірю!"
  
  
  Я продовжив. Все, що я робив, це розповідав йому те, що мені сказав поранений російський. "Припустимо, до нас приєдналися півдюжини найбільших комерційних банків.
  
  
  Вмовте компанії розпродати всі свої акції? "
  
  
  «Боже! Ти з глузду з'їхав, Нік! Яструб вибухнув. «Вони б не посміли! Кожен банк у країні буде розорений!»
  
  
  "Тепер ви зрозуміли ідею".
  
  
  Хоук уважно глянув на мене. Його сигара згасла. Він не намагався запалити його.
  
  
  «Додайте до цього три чи чотири основні пайові інвестиційні фонди», - сказав я. Хоук махнув мені рукою, щоб зупинився.
  
  
  Ти хочеш сказати, що ось що має статися?
  
  
  «Так сказав російська».
  
  
  Хоку знадобилася мить, щоб знову запалив сигару. Він глибоко зітхнув.
  
  
  "Це досить надумано, Нік".
  
  
  Я знизав плечима. «Чорт, Яструб, я не знаю. План був розроблений одним із провідних радянських економістів. На його думку, наша економіка - найвразливіша область, на яку вони можуть напасти. Ви пам'ятаєте, що сталося кілька років тому, коли Росіяни купили кілька мільйонів тонн зерна? Господи, ціни на продукти злетіли до неба. Інфляція злетіла, як ракета. Вона спровокувала серію страйків, бо вартість життя різко зросла. Думаю, це те, що дало цьому економістові ідея, що найшвидший і найпростіший спосіб знищити цю країну – не війною, а економічно! "
  
  
  Хоук був похмурий. "Теорія доміно", - задумливо сказав він. «Так, план може спрацювати, Нік. Якщо ринок піде до біса, банки підуть за ним. Тоді всі галузі країни будуть закриті за лічені дні. Як тільки це станеться, десятки мільйонів людей вийдуть із ладу. Втратять роботу. Країна руйнується. Без достатньої кількості грошей, щоб дбати про наш власний народ, не було б ні іноземної допомоги, ні зовнішньої торгівлі, ні НАТО, ні СЕАТО, ні інших союзів. Європейський спільний ринок мав би звернутися до радянського блоку, щоб вижити. Японія перетвориться на Червоний Китай. Сполучені Штати стануть менш як п'ятою державою! "
  
  
  Я ніколи не бачив такого серйозного виразу обличчя Хоука. Він продовжував, думаючи вголос: "У кожному місті країни будуть заворушення!"
  
  
  Потім сердито підвівся на ноги і почав ходити по кімнаті короткими швидкими кроками. «Але як, Нік? Заради Бога! Ти просиш мене повірити в те, що кожен відповідальний фінансист і багата людина в країні діятиме всупереч своїм особистим інтересам! Я просто не можу уявити таких людей, які діють таким чином! "
  
  
  «Російський каже, що їх лише кілька, Хоук. Усього кілька ключових людей, стратегічно розміщених – людей із повноваженнями віддавати накази про продаж такого масштабу. Вони можуть спровокувати це. Інші підуть за ним з паніки та розпачу».
  
  
  «Він міг мати рацію», - нарешті сказав Хоук. "Чорт візьми, він міг бути правий!"
  
  
  "Російські вірять, що це можливо", - сказав я. «Ось чому вони мало не вбили його, коли він дізнався, що мало статися».
  
  
  Хоук ходив по кімнаті, як леопард у клітці. «Має бути організація», - люто сказав він. «Щільна невелика група, в якій кожна людина має владу у своїй компанії». Він кивнув, тепер майже повністю розмовляючи сам із собою. «Так, організація, але з однією людиною нагорі. Одна людина має віддавати накази».
  
  
  Він раптово обернувся до мене. "Але чому? Навіщо вони це зробили, Нік?
  
  
  Я знав, що краще не відповідати. З огляду на те, що Хок знав людську природу, це мало бути риторичне питання.
  
  
  "Могуть!" - Вигукнув він, ударивши кулаком по стільниці. “Це єдина мотивація для чоловіків такого рівня! Вони робитимуть це заради влади! Скажіть їм, що вони керуватимуть країною так, як вони думають, і ви б змусили їх їсти з долоні вашої. рука! Ви берете людину, яка пробилася до контролю над гігантською компанією, і десять проти одного вона також хоче контролювати країну».
  
  
  Хоук упустив недопалок сигари в попільничку. Вибух, здавалося, заспокоїв його. Я налив собі чашку кави, що вже охолола, і відпив. Хоук підійшов і взяв чашку. Він не поспішав наповнювати його.
  
  
  «Добре, Нік, - сказав він майже тихо, - а тепер ти розкажи мені, як, чорт забирай, росіяни вписуються в цю справу. Як Кремль узяв у свої руки цю людину? Шантаж? Я не можу в це повірити".
  
  
  "Він нелегал", - сказав я і побачив вираз обличчя Хоука. Тільки швидкий спалах подиву в його очах показав, що він навіть чув мене.
  
  
  "Коли вони його впровадили?" – тихо спитав він.
  
  
  «За словами росіянина, він був висаджений тут одразу після Другої світової війни – десь близько 1946 року. З того часу він діє. Близько восьми років тому він почав формувати цю організацію. Як ви вже здогадалися, Яструб, є організація. І кожен один із її членів займає ключову посаду у своїй компанії. Кожен із них є вищим фінансовим директором».
  
  
  «Ви знаєте щось ще про цю організацію? Це назва?"
  
  
  Я похитав головою. "Російський не так багато дізнався. Але він зміг розповісти мені схему та вибудувати плани.
  
  
  Власне, Кремль не знав, що, чорт забирай, робити з цією організацією, поки Краснов - російський економіст - не висловив свою ідею. Це було близько року тому. Тепер вони готові до роботи”.
  
  
  "Коли? Коли розпочнеться гра?"
  
  
  "Через дванадцять днів", - сказав я. «Одинадцять, якщо не рахувати сьогодні».
  
  
  Хоук допив холодну каву, що залишилася, скривився і поставив чашку на стіл.
  
  
  "Що небудь ще? Є якісь підказки щодо того, ким може бути ця головна людина?»
  
  
  «Російський сказав щось дивне, – згадав я. «Він сказав, що ця людина була браміном. Хоч би що це означало».
  
  
  Хоук мовчав кілька секунд, а потім раптово прошепотів: Бостон!
  
  
  "Що?"
  
  
  «Він бостонець, Нік! Вищий клас, стара сім'я, що займає високе становище у фінансовій ієрархії. Лише одну групу в США називають «брамінами», бо вони найвища каста».
  
  
  Він побачив, що я не розумію, про що він каже.
  
  
  «Деякі бостонці отримали це прізвисько приблизно в середині ХІХ століття, Нік. Саме тоді Бостон вважав себе інтелектуальним центром всесвіту. Емерсон, Торо та Лонгфелло були їх літературними та філософськими лідерами. Старі родини американців мали досить високе становище. Так сильно, що бостонське суспільство зверхньо дивилося на нью-йоркське суспільство як на Джонні, що прийшли на світ. Подібно до індусів з вищої касти, вони мали називатися брамінами. Людина, яку ми хочемо, - бостонець, Нік. знайди його там”.
  
  
  Я встав. Настав час було йти. Мені дали завдання. Надягши куртку, я сказав: «Хоук, ти збираєшся повідомити про це Білому дому?»
  
  
  Девід Хок дивно глянув на мене. Він підійшов і поклав мені руку на плече в рідкому теплому жесті.
  
  
  «Нік, досі ти зробив чудову роботу. Ти просто не подумав далеко вперед. Якщо я скажу Білому дому, інформація дійде до Міністерства фінансів за лічені хвилини. Що змушує тебе повірити, що в цій організації немає там хтось на верхньому рівні? "
  
  
  Він мав рацію. Я не подумав про це. Ну, я не входив до групи аналітичних центрів AX. Я Killmaster N3. Моєю сильною стороною була дія.
  
  
  "Як ви хочете, щоб із цим впоралися?"
  
  
  «Найшвидший спосіб. Усунути головну людину», - похмуро сказав мені Хоук. "Знайди його і позбався його!"
  
  
  "У будь-якому методі?"
  
  
  "Ні", - похитав головою Хоук. "Безумовно ні! Якщо вона така велика людина, хто знає, що станеться, якщо вона помре за надзвичайних обставин? Ні, Нік, це має бути «нещасний випадок». Правдоподібна аварія», – наголосив він. «Таких, що ніхто ніколи не ставитиме запитань чи досліджуватиме».
  
  
  Я знизав плечима. Він знав, що це обмежує мій стиль.
  
  
  «Це наказ, Нік, – тихо сказав Хоук. "Це має бути випадково".
  
  
  
  
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  
  
  
  Тримоторний реактивний літак 727 прилетів до Бостона з Вашингтона довгою падаючою кривою з південного заходу, його крило нахилилося вниз, як гігантський алюмінієвий палець, щоб вказати на тонкий п'ятимільний півострів Халл, який служив величезним хвилерізом для однієї людини. великих природних гаваней світу.
  
  
  Зі свого місця в середній частині літака я міг бачити розріджений сучасний обрій міста, що відважно піднімається у свіжому, яскравому повітрі. Там були тоновані скляні та сталеві вежі Будинку Пруденшал Іншуранс, Будівлі Страхування Джона Хенкока та Будівлі Першого Національного Банку. У тому числі, майже пригнічений ними, але який привертає увагу передусім, був круглий, блискучий сусальним золотом купол ротонди Державного дому.
  
  
  Як Вірджинія та Пенсільванія, Массачусетс не «штат». Це Співдружність, і вона дуже ним пишається. Співдружність Массачусетсу. Бостон, його столиця - місто банкірів. Місто, в якому у старих грошей було більше 300 років, щоб рости і поширювати свій вплив на решту світу, не кажучи вже про решту Сполучених Штатів. І про гроші замовчує. Він не любить про це говорити. Банки, страхові компанії та величезні інвестиційні фонди непомітно взяли під свій контроль нашу економіку.
  
  
  Чим більше я думав про це, тим більше вірив, що російська має рацію. Якщо гроші - основа капіталістичного суспільства, це найвразливіша частина нашого суспільства. Диво в тому, що задовго до цього вони не зазнавали нападів з боку Рад.
  
  
  Або, можливо, це було так. Золота криза кілька років тому вразила нашу економіку до глибини душі. Спочатку нам потрібно було відмовитись від золотого стандарту, а потім девальвувати долар. Наслідки були міжнародними. Чи були вони теж задумані – Кремлем?
  
  
  Келвін Вулфолк чекав мене біля виходу на посадку Eastern Airlines в міжнародному аеропорту Логан. Я легко дізнався його, хоча все, що сказав Хоук, було: «Шукайте адвоката-янкі».
  
  
  Вулфолку було за сімдесят, він високий і худорлявий, з худорлявим виснаженим виглядом фермера зі штату Мен. Його волосся було білим, густим і нечесаним. Лінії на його обличчі вирізалися одна за одною протягом багатьох років, з кожним досвідом лінія поглиблювалася чи додавалася нова. Коли ми обмінялися рукостисканням, я відчув мозолі на його долоні. Його хватка була такою міцною, наче він більше звик піднімати сокиру, ніж стискати ручку, щоб писати нотатки. Зморшки на його обличчі трохи розсунулися, оголивши тонку лінію губ. Думаю, це можна назвати посмішкою.
  
  
  "Девід Хоук сказав, що тобі може стати в нагоді моя допомога", - різко сказав він холодним голосом, крокуючи поряд зі мною. "Ви хочете поговорити в моєму офісі або десь ще?"
  
  
  "В іншому місці", - сказав я.
  
  
  Він кивнув головою. "Має сенс." В акценті Нової Англії є щось, що відрізняє його навіть більше, ніж його носовий тон. Це відповідає лаконічному, серйозному, небалакучому способу спілкування регіону. Вулфолк поліз у кишеню і дістав єдиний аркуш паперу.
  
  
  «Там п'ять імен, – сказав він. «Чоловік, якого ви шукаєте, може бути будь-яким із них».
  
  
  Я кладу папір у кишеню.
  
  
  "У вас є багаж?" - спитав Вулфолк, коли ми спускалися ескалатором на нижній рівень. Багажні поворотні столи оберталися повільно і безцільно, виставляючи напоказ різні коробки, багаж, рюкзаки та дорожні валізи, немов коні на каруселі.
  
  
  "Його відправили прямо в готель", - сказав я йому. Я машинально озирнулася, намагаючись помітити будь-кого, хто міг іти за мною. Іноді хвіст видає себе, виявляючи до вас надто великий чи надто маленький інтерес. Тільки досвідчені фахівці знають, як знайти правильний баланс. Здавалося, нікого не було.
  
  
  На той час ми були за скляними дверима. Під'їхало таксі. Вулфолк заліз усередину, і я пішов за ним. Таксі пощастило нас через тунель Самнер під річкою Чарльз, піднялося на Швидкісну автомагістраль, а потім повернуло на Драйв. Ми вийшли на Арлінгтон-стріт.
  
  
  Вулфолк наполіг на тому, щоб заплатити за таксі. Ми пройшли через перехрестя Арлінгтон-стріт і Бікон-стріт, завернули в Громадські сади і йшли стежкою, поки Вулфолк не помітив порожню лаву в парку. Він сів, і я опустився на лаву поруч із ним. Навпроти нас, по озеру у формі пісочного годинника, пливли лебедині човни. Від сорока до п'ятдесяти футів завдовжки, від десяти до дванадцяти футів завширшки, на кожному човні стояли ряди гратчастих лав, кожна лава була досить широкою, щоб вмістити чотири або п'ять чоловік. Більшість пасажирів були дітьми, добре одягненими, з широко розплющеними очима.
  
  
  На кормі кожного човна було вирізано білий лебідь на зріст більше, ніж у натуральну величину. Між його дерев'яними крилами на велосипедному сидінні сидів підліток, який натиснув на педаль убік, щоб привести в рух маленьке веслувальне колесо на кормі. Натягнувши румпельні канати, він направив човен, який плавно і безшумно ковзав по спокійній воді, кружляючи крихітними острівцями на кожному кінці озера. Все було дуже тихо, дуже мирно та дуже чисто.
  
  
  "Прочитайте список", - різко сказав Вулфолк. "У мене немає багато часу".
  
  
  Я відкрив газету. Почерк Вулфолка був різкий і стиснутий, як і в самої людини.
  
  
  Олександр Бредфорд, Френк Гілфойл, Артур Барнс, Леверетт Пеперідж та Мейзер Вулфолк. То були п'ять імен.
  
  
  Я постукав папером.
  
  
  «Цей останній, – сказав я. Мазер Вулфолк. Він якось пов'язаний з тобою?
  
  
  Келвін Вулфолк кивнув головою. Ага. Він мій брат. Але ми не близькі».
  
  
  "Що ви можете сказати мені про цих чоловіків?"
  
  
  "Що ж, - сказав Вулфолк, - виходячи з тієї невеликої інформації, яку я отримав від Девіда Хоука, я розумію, що ви шукаєте когось із великим впливом у фінансових колах".
  
  
  "Щось таке."
  
  
  "Вони всі підходять", - сказав Вулфолк. "Тобто, якщо ви шукаєте людину з реальною владою".
  
  
  "Так."
  
  
  «У них це є. Так багато, що більшість людей не знають, що вони мають. Єдині, хто дійсно знає, скільки влади мають ці люди, – це люди, яким вони дозволяють мати справу з ними безпосередньо. І я можу вам сказати, що чорт забирай мало хто має справу з ними прямо! "
  
  
  "Містер Вулфолк..."
  
  
  "Кальвін".
  
  
  "Келвін, Хоук розповідав тобі про мене?"
  
  
  Тонкі губи Вулфолка скривились у легкій усмішці. Він сказав: «Синку, я знаю про тебе дуже давно. Нік Картер. N3. Майстер вбивств. Ти повинен знати, що мої знання про AX сягають майже витоків. Я старий друг Девіда Хока. . "
  
  
  "Що насправді за чоловіками у цьому списку?"
  
  
  “Не гроші. Для них гроші - лише інструмент. Їм насправді начхати на гроші. Контроль – це те, що їм потрібне. Коли ви можете контролювати життя сотень – чорт, тисяч – інших чоловіків, ну Синок, це досить п'янке почуття”.
  
  
  "У кого з них
  
  
  найпотужніший вплив? "
  
  
  Вулфолк повільно підвівся. «Я не можу сказати тобі цього, Ніку. Я просто не знаю. Думаю, твоя робота – з'ясувати це, чи не так?»
  
  
  «Добре, Келвін. Спасибі за допомогу".
  
  
  Він знизав кістлявими плечима. "Не думай про це. Просто дзвони мені, коли тобі цього хочеться».
  
  
  Я дивився, як він іде різким, рухливим кроком і швидко зникає за поворотом доріжки.
  
  
  П'ятеро чоловіків. Одинадцять днів, щоб розкрити «змову» КДБ. Було два способи розкрити його. Я міг би почати копати для цього – і на отримання інформації може піти рік чи більше. Або я можу змусити їх піти по мене.
  
  
  Сам він цього не зробить. Він пошле когось ще. І якби я міг помітити цього когось ще, я зміг би відстежити його до людини, яка віддала наказ, і від цієї людини до наступного. І якби їх не було надто багато в ланцюжку, і якби мені пощастило, і вони не схопили мене першим – що ж, я б узяв свою людину. Може бути.
  
  
  Через деякий час я піднявся на ноги і пішов Арлінгтон-стріт до Ньюбері-стріт і до готелю «Рітц-Карлтон».
  
  
  У кожному місті є хоча б один такий готель. Готель, в якому зупиняються люди зі спокійними грошима та соціальним статусом через розмах, атмосферу, атмосферу - як би ви це не називали. Це те, на що потрібно два чи три покоління, щоб розвинутися; індивідуальна традиція винятково ефективного, але ненав'язливого обслуговування.
  
  
  Мої сумки вже були у моїй кімнаті. Хоук подбав про те, щоб їх відправляли прямо з авіабази Ендрюс, навіть коли мене везли до національного аеропорту, щоб встигнути на рейс Східного шатлу. Все, що мені потрібно було зробити, це розписатись у журналі реєстрації на стійці реєстрації. Перше, що я зробив після того, як зачинив двері за коридорним, це зателефонував через Атлантику Жаку Крев-Керу в Марсель.
  
  
  Телефон продзвонив півдюжини разів, перш ніж він зняв слухавку.
  
  
  Я сказав: Алло, Жак? і, перш ніж я зміг продовжити, трубка затріщала від його прокльонів.
  
  
  "Ви знаєте, котра година тут?" він вимагав. «Хіба у вас немає жодної уваги? Чому ви повинні позбавляти такого старого, як я, його сну? Було не зовсім 9 годин вечора. у Франції.
  
  
  «Ти виспиш у могилі стільки, скільки тобі потрібно. Жака, чи були якісь наслідки того маленького інциденту на пляжі?»
  
  
  «Маленький інцидент! Зменшення, mon ami. Ні, не було жодних наслідків. Чому?
  
  
  "Як ви думаєте, вороги дізналися, що я винен?"
  
  
  Я чув, як він ойкнув. «Mon dieu! Це відкрита лінія! Чому ти раптом такий безтурботний?
  
  
  "Повір мені, Жак".
  
  
  Він швидко зрозумів. «Ні, поки вони не знають про тебе, хоча щосили намагаються з'ясувати, хто це був. Ви хочете, щоб я передав слово?
  
  
  «Щойно зможеш, Жак. Такий канал доступний для тебе?
  
  
  "Один з кращих. Подвійний агент. Він думає, що я не знаю, чи він працює на КДБ так само, як і на нас»,
  
  
  «Повідомте, що я врятував російського Жака. Повідомте, що він розповів мені все, що виявив. Також повідомте їм, що я зараз у Бостоні».
  
  
  Жак похмуро сказав: «Вони переслідуватимуть тебе, Ніку. Бережи себе".
  
  
  «Хтось переслідуватиме мене, Жаку. Сподіватимемося, що це буде скоро».
  
  
  Я повісив слухавку. Більше не було чого сказати. Тепер мені треба було чекати, а мій номер у готелі не підходив для цього. Ні, якщо я хотів дій. Довелося виставити себе напоказ і подивитися, що станеться.
  
  
  Сталося так, що за дві години я зустрів молоду жінку. Їй було близько двадцяти або трохи більше тридцяти, і вона поводилася з тією врівноваженістю, яку інші жінки заздрять і намагаються наслідувати. Каштанове волосся, акуратно зачесане так, щоб кінчики закручувалися всередину, утворюючи овал обличчя. Достатньо макіяжу, щоб підкреслити сіро-блакитні очі, та найлегший дотик помади, щоб окреслити її повний рот. Синя лляна куртка з грубим ворсом, коротка спідниця і світліший синій кашеміровий светр з високим коміром прикривали лінії виключно жіночного тіла.
  
  
  Діловий центр Бостон створений для туристів. У межах дюжини кварталів знаходиться півсотні історичних пам'яток. Я тинявся через Коммон до цвинтаря Зерносховища на Тремонт-стріт - місці останнього упокою Бена Франкліна.
  
  
  Як і більшість інших туристів, вона мала фотоапарат. Знявши його з шиї, вона підійшла до мене і простягла. Посміхаючись, вона чемно запитала: «Не могли б ви сфотографувати мене? Це дуже просто. Я вже встановив його. Все, що потрібно зробити, це натиснути цю кнопку».
  
  
  Посмішка була доброзичливою і водночас відстороненою. Це така посмішка, яку вродливі дівчата вчаться включати, коли чогось хочуть, і при цьому хочуть тримати вас на відстані витягнутої руки.
  
  
  Вона простягла мені фотоапарат і відійшла назад, гнучко ступивши на край
  
  
  Надгробки Франкліна.
  
  
  "Переконайтеся, що ви захопили все це", - сказала вона. "Весь пам'ятник. Добре?"
  
  
  Я підніс фотоапарат до ока.
  
  
  "Тобі доведеться відступити на кілька футів", - сказала вона мені, все ще посміхаючись своєю теплою, але безособовою усмішкою. Але в цих сіро-блакитних очах не було тепла. «Ти справді надто близько».
  
  
  Вона мала рацію. На камері було встановлено телеоб'єктив. Все, що я міг бачити через шукач, це верхня частина її тулуба та голова.
  
  
  Я почав відступати, і коли я це зробив, вага та відчуття камери в моїх руках сказали мені, що щось не так. Він виглядав як кожна зі ста тисяч японських однооб'єктивних дзеркальних фотоапаратів цієї популярної моделі. У цьому не було нічого, що могло б викликати в мене підозри на вигляд. Але мої інстинкти раптово кричали на мене, говорячи, що щось не так. Я навчився повністю довіряти своїм інстинктам і негайно діяти відповідно до цих інстинктів.
  
  
  Я зняв палець зі спускового гачка і відсунув камеру від обличчя.
  
  
  На п'єдесталі жінка перестала посміхатися. З тривогою вона крикнула: Щось не так?
  
  
  Я заспокійливо усміхнувся їй. "Нічого подібного", - сказав я і повернувся до людини, що стоїть за кілька футів від мене. Він спостерігав за тим, що відбувається між нами з заздрісним виразом на круглому обличчі. Він був невисокого зросту і лис, носив окуляри в товстій оправі, був одягнений у картату літню куртку та яскраво-червоні штани. Вираз його обличчя ясно говорив про те, що хоч він хотів, щоб вона вибрала його, він звик до того, що красиві жінки ніколи його не помічали. Думаю, він міг би бути добрим хлопцем. Я ніколи не впізнаю. Він був невдахою, одним із найменших чоловічків у світі, які чомусь завжди опиняються з коротким кінцем палиці.
  
  
  Я вклав камеру в його пухкі руки і сказав: «Зроби мені ласку, гаразд? Сфотографуй нас обох».
  
  
  Не чекаючи його відповіді, я схопився на основу маркера поруч із молодою жінкою і міцно обійняв її за талію, перш ніж вона змогла мене зупинити.
  
  
  Вона спробувала ухилитися. На її обличчі був справжній переляк. Я притис її до себе ще міцніше, обхопивши рукою її торс, відчуваючи м'якість її тіла під м'яким кашеміровим светром.
  
  
  "Ні!" вона закричала. "Ні не потрібно!"
  
  
  "Він просто візьме одну для мого альбому для вирізок", - сказав я їй ввічливо, але моя рука ніколи не послаблювала своєї незламної хватки, незважаючи на її боротьбу, і посмішка на моєму обличчі була такою ж фальшивою, як і її мить назад.
  
  
  У розпачі вона намагалася вирватися.
  
  
  Чоловік підніс фотоапарат до ока.
  
  
  «Гей! Відмінний знімок», – захоплено прокоментував він.
  
  
  "Чорт забирай! Відпусти!" - Закричала вона, її голос наповнився панікою. "Ти вб'єш нас обох!"
  
  
  «Почекай», - сказав пухкий чоловічок. Я кинув жінку на землю, лежачи на ній, коли його палець натиснув на спускову кнопку затвора.
  
  
  Вибух своїм різким вибухом розколов наш світ.
  
  
  Через вибухи це було не багато. Достатньо, щоб відірвати голову людині з фотоапаратом та залити нас її кров'ю. Унція або пластика не займає багато місця. Те саме і з крихітною електричною батареєю, яка змушує його вибухнути, але разом їх достатньо, щоб виконати роботу, якщо все, що ви хочете зробити, це вбити людину, яка тримає його перед обличчям.
  
  
  Якась частина камери - мабуть, це був об'єктив - пролетіла за кілька футів і вдарилася мені в голову. Це було схоже на удар рукояткою сокири. Все стало червоним, туманним чорним і не у фокусі. Піді мною я відчував, як тіло жінки звивається у своїх шалених спробах втекти. Мої руки не відповідали. Я не міг її втримати.
  
  
  Люди кричали. Пролунало кілька криків, які, здавалося, долинали дуже здалеку, а потім шум поглинув мене.
  
  
  Я був дуже довгий. Лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб жінка вирвалася з-під мене та піднялася на ноги. Я невиразно бачив, як вона бігла по доріжці до воріт. Вона повернула ліворуч на Тремонт-стріт.
  
  
  Я незграбно встав на карачки. Хтось допоміг мені встати.
  
  
  "Ти в порядку?"
  
  
  Я не відповів. Як п'яний, я пішов за нею по доріжці, знаючи, що маю тримати її на очах.
  
  
  Хтось крикнув мені: "Гей, тобі боляче!" і намагався утримати мене. Я відштовхнув його сильним поштовхом, від якого він упав на коліна, і продовжив свій невпевнений біг по могилах до воріт. Вийшовши з цвинтаря, я побачив, як вона повернула за ріг і попрямувала до Бікон-Хілл.
  
  
  До того часу, як я дістався перехрестя, вона була далеко вгору вулицею. Вона перейшла на інший бік і повільно пішла, поступово прискорюючи крок.
  
  
  Якщо увагу привертає чоловік, що біжить, одного виду жінки, що біжить, достатньо, щоб закрутити голову кожному. Ким би вона не була, вона була досить розумною, щоб знати це. Вона йшла швидким, рішучим кроком, не дивлячись ні вправо, ні вліво.
  
  
  Я теж перейшов на прогулянку, залишаючись на протилежному боці вулиці, щоб вона була в полі зору. Вона піднялася на пагорб, минула Державну резиденцію, потім повернула направо на Джой-стріт, все ще за сто футів від мене. Коли я дістався до кута, було якраз вчасно, щоб побачити її поворот ліворуч на Маунт-Вернон-стріт.
  
  
  Вулиці на Бікон-Хілл вузькі та не дуже людні. Легко помітити будь-кого, хто намагається йти за вами. Я тримався так далеко, наскільки міг, роблячи ставку на те, що не втрачу її.
  
  
  Я цього не вчинив.
  
  
  Вона прийшла на Луїсбург-сквер, цей невеликий приватний анклав, який є домом старих родин Бостона, і перетворилася на нього. Два ряди сусідніх таунхаусів, не дуже широких і не дуже химерних, звернені один до одного через невеликий парк. Щоб його купити, потрібно мати більше, ніж гроші. Вони передаються з покоління до покоління, і це спадщина, яку слід зберегти в сім'ї. Сторонні не вітаються.
  
  
  Я побачив, як жінка на мить зупинилася, щоб відімкнути одну з дверей таунхауса. Вона жодного разу не повернула голову, щоб подивитися, чи не стежать за нею.
  
  
  Тротуари на площі цегляні, а на вулиці оригінальні гранітні камені лише частково вкриті тонким шаром асфальту, зношеного часом та дорожнім рухом. Все це прокляте місце виглядає трохи мізерним, трохи застарілим, але на вигляд його краще не вірити. Площа Луїсбург означає щось особливе для всіх, хто знайомий з Новою Англією. Люди, які там живуть, ховаються за фасадом шляхетної бідності та приховують старі гроші. Старі гроші, стара сім'я і те, про що ми з Келвіном Вулфолком говорили раніше того ж дня. Потужність.
  
  
  Вона привела мене туди, куди я хотів піти.
  
  
  Тепер питання полягало у тому, яке з п'яти імен у списку Вулфолка проживало на площі Луїсбург, 21 1/2?
  
  
  
  
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  
  
  
  Жодне з п'яти імен не належало до списку жителів Луїсбург-сквер, 21 1/2. Ні в телефонному довіднику, ні у зворотному довіднику, де перераховані не імена, а адреси вулиць, не було жодної інформації про те, хто там жив. Все, що це означало, це те, що той, хто це був, мав приватний номер. Перевіряти податкову звітність у мерії було надто пізно. Я зроблю це завтра.
  
  
  Це був досить насичений день, враховуючи, що о шостій ранку я сів на винищувач ВПС у Марселі, пообідав і поговорив з Хоуком у Вашингтоні близько дванадцятої тридцяти, і раніше мені мало не відірвало голову о шостій того ж вечора в Бостоні.
  
  
  Коли я повернувся до готелю, у моїй скриньці було повідомлення. Келвін Вулфолк зателефонував і запросив мене на вечерю. Він зустрів мене у Гаспара, який був дуже уважний до нього, бо ресторан знаходиться лише за три квартали від готелю.
  
  
  Я прийняв душ, перевдягся і пішов Ньюбері-стріт до Гаспара. Метрдотель підійшов до мене, перш ніж я зробив півдюжини кроків усередину.
  
  
  "Містер Картер?"
  
  
  "Так."
  
  
  Він усміхнувся своєю професійною усмішкою зустрічаючого. «Містер Вулфолк чекає на вас в іншій кімнаті, сер. Якщо ви підете за мною, будь ласка…»
  
  
  Біле волосся Кельвіна привернуло мою увагу, як тільки ми увійшли до дальньої їдальні. Він підняв очі і підняв руку на знак вітання. Поруч із ним сиділа жінка, але її спиною до мене. Коли я підійшов до столу, Келвін підвівся і сказав: «Нік, я хочу, щоб ти познайомився з моєю племінницею. Сабріна, це Нік Картер».
  
  
  Жінка повернулась і підняла до мене обличчя, посміхаючись тією самою усмішкою, що й раніше вдень, коли вона підійшла з фотоапаратом у руці до могили Бена Франкліна і попросила мене сфотографуватися з нею. Теплий і безособовий, міміка досить чемна, щоб безкарно прикриватися.
  
  
  Вона простягла руку. Потиск виявився одночасно ніжним і сильним.
  
  
  Я усміхнувся їй у відповідь.
  
  
  «Сядь, Нік, - сказав Кельвін Вулфолк. Метрдотель поставив стілець між Кальвіном та його племінницею. Я наказав йому випити.
  
  
  "Я думав, що нас буде тільки двоє", - сказав я Келвіну. «У вашому повідомленні не вказано…»
  
  
  «… Що ми матимемо задоволення в компанії Сабрини?» Келвін закінчив. "Немає не було. Я не знав, що Сабріна була в місті, коли я дзвонив тобі. Вона зупинилася у мене, коли я йшов. Це було повною несподіванкою». Він простяг руку і ніжно торкнувся її руки. Але приємний. Я майже ніколи її не бачу останнім часом. Вона блукає країною, перелітаючи з одного місця в інше, тож ніхто не може її встежити».
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Я повернувся до Сабріни. «Ви, мабуть, дочка Мезера».
  
  
  "Я не знала, що ти знаєш батька", - сказала вона. У її голосі був хрипкий відтінок. Однак її тон був таким самим стриманим, як і її посмішка.
  
  
  "Я не знаю", - сказав я. «Кальвін згадував його. Я припускаю, що Кальвін не має інших братів».
  
  
  «Слава Богу, – сказав Келвін. "Мазера достатньо!"
  
  
  Офіціант підійшов із моїм напоєм. Ми троє торкнулися склянок і зав'язали світську бесіду, яка тривала під час їжі.
  
  
  Врівноваженість Сабрини була ідеальною. Вона поводилася так, ніби я просто ще один друг Кальвіна. Ви ніколи не здогадаєтеся, що лише за кілька годин раніше вона намагалася відірвати мені голову.
  
  
  Чи знав Кальвін про замах на моє життя Сабріни? Чи був він учасником змови? Вона навмисно зайшла до Вулфолка, бо знала, що він вечеряє зі мною, чи такий поворот подій застав її зненацька?
  
  
  Сабріна. Я глянув на неї через стіл. Вона почувала себе невимушено. Потрібний особливий вид вбивці, щоб зробити те, що вона зробила сьогодні вдень, а потім поводитися так само круто і врівноважено, як зараз. Вона знала, що я її впізнав. Мабуть, їй просто було начхати. Можливо, вона була така впевнена, що я помру за лічені години, що я зовсім не представляв загрози в її очах.
  
  
  Однак час від часу я ловив, що вона дивиться на мене. У її погляді був натяк на веселощі та глузування, і, якщо я правильно прочитав, легка зневага.
  
  
  Кальвін наполіг на оплаті рахунку. Ми вийшли надвір. Ніч була однією з тих приємних літніх ночей Нової Англії, ясною і прохолодною, і вітер віяв з півночі вулицею. Кальвін зупинився на розі.
  
  
  «Нік, - спитав він, - чи не могли б ви проводити Сабріну додому? Я піду в інший бік».
  
  
  Я глянув на його племінницю.
  
  
  "Ні, якщо вона не проти".
  
  
  Сабріна ввічливо сказала: «Я буду вдячна, містере Картер».
  
  
  Кальвін поплескав мене по руці. "Поговоримо з тобою якнайшвидше", - сказав він і рушив уперед тією гнучкою, довговічною ходою, яка суперечила його віку.
  
  
  Я взяв Сабріну за лікоть і звернув на Ньюбері-стріт у бік центру міста.
  
  
  Ми пройшли півдюжини кроків, перш ніж вона заговорила. «Здається, ви знаєте, куди ми йдемо. Ви знаєте, де я живу, містере Картер?
  
  
  "Бікон-Хілл".
  
  
  "А вулиця?"
  
  
  "Луїсбург-сквер".
  
  
  Навіть у темряві я бачив слабку усмішку на її губах.
  
  
  "І, звичайно, ви знаєте номер".
  
  
  "Двадцять один з половиною".
  
  
  Вона взяла мене за руку. "Ви справжній чоловік, містере Картер, чи не так?"
  
  
  "Нік", - поправила я її. «Ні, просто коли хтось намагається мене вбити, я дізнаюся про нього – чи про неї – якнайбільше».
  
  
  "Чи часто люди намагаються вбити вас?" У її голосі, як і раніше, відчувається веселощі.
  
  
  «Достатньо часто, щоб я навчився бути обережним. А ти? Ти часто намагаєшся вбити інших?
  
  
  Сабріна проігнорувала питання. "Тобі має так здаватися", - задумливо сказала вона. «Дивлячись на це на ваш погляд, я впевнений, що могло здатися, що я дійсно намагався вбити вас».
  
  
  "Чи є інший спосіб поглянути на це?"
  
  
  Цікаво, кого вона, чорт забирай, намагається обдурити. І як вона спробує втекти від замаху на вбивство?
  
  
  «Ви коли-небудь думали, що я міг бути гаданою жертвою? Зрештою це була твоя камера».
  
  
  "Це чому ти втекла?"
  
  
  "Я втекла, тому що не можу дозволити собі брати участь у будь-яких скандалах", - сказала вона. «Містер Бредфорд не зазнає жодного розголосу про нього - або про тих, хто на нього працює».
  
  
  "Бредфорд?"
  
  
  «Олександр Бредфорд. Я його відповідальний секретар».
  
  
  Олександр Бредфорд. Ще одне з імен, які мені надав Кельвін Вулфолк.
  
  
  "Розкажи мені про нього."
  
  
  Сабріна похитала головою. «Це коштуватиме мені роботи. Мені навіть не слід згадувати, що я працюю на нього».
  
  
  «Ви робите більше, ніж просто друкуєте та стенографуєте. Правильно?»
  
  
  "О, безперечно", - сказала вона, тон її голосу казав мені, що вона сміється з мене зараз, і ніби в той момент вона, нарешті, прийняла рішення про мене і вирішила змусити мене фінальний тест. Вона кинула мені виклик, посмівши зіграти зі мною у гру.
  
  
  У минулому я грав у гру з іншими жінками, такими як Сабріна. Це особлива порода, відмінна від більшості жінок. По-перше, така жінка, як вона, абсолютно аморальна. Вона підпорядковується правилам суспільства. Вона не поводитиметься як інші жінки. Вона має бажання відрізнятися, щоб бути помітною.
  
  
  По-друге, вона дуже жіночна, сповнена тваринної життєвої сили. Проте страшенно мало чоловіків можуть викликати в неї реакцію, тому що вона мало думає про чоловіків. Вона зневажає їх як слабаків.
  
  
  Але коли вона зустрічає одного з тих рідкісних чоловіків, які можуть порушити її, вона починає грати в гру. Вона буде використовувати кожну хитрощі зі свого репертуару, спочатку щоб зацікавити вас нею, а потім залучити вас до неї. Це випробування на силу, яке може закінчитися лише капітуляцією та знищенням одного з вас. Як тільки ви почнете гру, це може закінчитися лише так.
  
  
  Ми досягли Громадського саду. Ми звернули в парк, не сказавши ні слова, напруга між нами була настільки сильною, що була майже відчутною. Ні Громадські сади, ні Бостон-Коммон не є безпечними місцями для прогулянок після настання темряви. Як і багато колись приємних парків у містах по всій нашій країні, вони перетворилися на мисливські угіддя для грабіжників і ґвалтівників.
  
  
  "Вважається, що тут небезпечно ходити вночі", - сказала Сабріна із чистим задоволенням у голосі. Швидкий прохолодний вітерець пронісся парком, і її волосся, що розвівається, м'яко торкнулося мене щоки, як шерсть гладкої тварини, яка стосується вас у темряві і зникає.
  
  
  «У числах безпека», - сказав я, легко поклавши руку їй на руку, коли ми завернули за ріг.
  
  
  "Я часто гуляю тут одна вночі", - холодно відповіла Сабріна. Я ніколи не боюся”.
  
  
  Проте, поки ми йшли, вона почала трохи притулятися до мене. Її тіло було притиснуте до мене, тепле та жорстоке під одягом.
  
  
  Листя дерев над головою закривало місяць і більшу частину світла від ламп, так що ми гуляли разом у темряві. Нам не було чого сказати. Ми мовчки відповідали один одному настільки примітивно, що могло б зіпсувати це.
  
  
  В тій же тиші ми покинули Сади і пішли Чарльз-стріт, звернули за ріг і пішли вгору по схилу Маунт-Вернон-стріт до площі Луїсбург. Все ще не говорячи ні слова, Сабріна відчинила двері в будинок і зачинила їх за нами, не включаючи світло.
  
  
  У темряві вона повернулася до мене. Її руки обвилися навколо моєї шиї. По всій довжині, від шиї та тулуба до талії, стегон, лобкової дуги, стегон та ніг, вона палко притискалася до мене.
  
  
  Її нігті вп'ялися мені в потилицю, притискаючи мою голову вниз, притискаючи мій рот до її губ. Вона розтиснула мої губи, на мить її язик шалено шукав мені рота, а потім, як дика кішка з джунглів, вчепилася зубами в мою шию.
  
  
  Я зібрав її волосся в руку і стиснув кулак, відводячи її голову від себе, щоб я міг бачити її обличчя. Очі Сабріни були заплющені, але я відчував, що якщо вона відкриє їх, вони стануть зеленими щілинами, що світяться в темряві.
  
  
  Інша моя рука потяглася, щоб упіймати м'яке плетіння її шовкової сукні на шиї. Одним жорстоким ривком я розірвав тканину від декольте до талії.
  
  
  Вона тихо застогнала, її горло перетворилося на бліду дугу м'якої плоті в тьмяному світлі, що просочувався через вікна. "О так!"
  
  
  Діючи інстинктивно, знаючи, що це було те, чого вона хотіла, я вдарив її по обличчю.
  
  
  Ти намагалася вбити мене сьогодні вдень, суко!
  
  
  "Так." Її подих уривався. "Так, я зробила." Вона намагалася притиснутись до мене оголеним торсом. Я тримав її.
  
  
  "Чому?"
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  Я повністю зірвав із неї сукню. Тепер на ній був лише найменший бюстгальтер і крихітний трикутник із шовку під прозорими колготками.
  
  
  "Чому ти намагався вбити мене?"
  
  
  У відповідь її руки піднялися, і руки безуспішно били мене по обличчю. Я люто крутив їй голову з боку на бік, все ще стискаючи її волосся лівою рукою.
  
  
  "Чому?" Я зняв із неї бюстгальтер. Хрипкий стогін вирвався з її горла, стогін, сповнений задоволенням.
  
  
  "Займайся коханням зі мною!" Це був крик, що благає і вимагає, благає і наказовий одночасно. Вона впала на коліна, притулилася головою до мого паху, обійняла мене за талію.
  
  
  "Чорт забирай, чому?"
  
  
  Я відчував, як її голова рухається з боку в бік у мовчазному «ні», від якого в мене спалахнув пах. Я швидко зняв із себе одяг.
  
  
  Килимок під нами був тонким, а дерев'яна підлога під тонким килимком була тверда, але Сабріна була м'якою і повною і швидко прийняла мене в себе. Вона була моєю подушкою, моєю іграшкою, моєю іграшкою, моєю твариною.
  
  
  Пазурі вп'ялися мені в спину; нігті та зуби встромилися в мою плоть; руки, руки та стегна схопилися за мене. Її рот був у крові від укусу мого плеча. Неодноразово мені доводилося бити її, щоб вона відпустила. Її стогін перетворилися на гарчання. В один момент вона зіщулилася піді мною, наступного моменту вона люто боролася зі мною, ударяючи мене кулаками в шаленій люті, поки я не зіставив це зі своїм власним гнівом, а потім вона видала звуки захоплення та задоволення. Зрештою, після вічно довгого спазму, що безконтрольно струсонув її, вона повністю знепритомніла. Дикість вийшла з неї.
  
  
  Її тіло стало довшим; воно горіло теплом задоволення. У темряві її зітхання було подібне до котячого муркотання, глибокого, повного і задоволеного.
  
  
  Я намацав штани, вийняв цигарки із золотим наконечником та запальничку. Спалах полум'я висвітлив її очі. У жовтому світлі маленького світла вони здавалися зеленими прорізами.
  
  
  "Дай мені одну", - сказала вона, простягнувши руку, я віддав їй запалену сигарету і взяв собі іншу.
  
  
  "Чому ти намагалася вбити мене?" Я запитав. Її голова була у мене на плечі. Вона видихнула, відсуваючи сигарету і дивлячись на її кінчик, що світиться у темряві.
  
  
  «Я не можу вам сказати, – сказала вона.
  
  
  "Я міг би змусити тебе говорити".
  
  
  "Ти не будеш", - майже недбало сказала Сабріна. "Тобі доведеться занадто сильно образити мене".
  
  
  "Якщо доведеться, я уб'ю тебе", - сказав я їй.
  
  
  Сабріна підвелася на лікті і спробувала подивитись мені в обличчя. Я запалив запальничку. Крихітного полум'я було більш ніж достатньо. Вона подивилася мені в очі і торкнулася моєї щоки кінчиками пальців. Вона забрала руку.
  
  
  "Так", - тверезо сказала вона. "Так, я думаю, ти став би".
  
  
  "Чому ти намагалася вбити мене?"
  
  
  "Мені сказали".
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Не знаю. Був телефонний дзвінок.
  
  
  "Ви робите такі речі, коли хтось дзвонить?"
  
  
  «Я винна», - сказала вона. Вона трохи відвернулась. «Будь ласка, погасіть світло».
  
  
  Я закрив запальничку. Ми знову були в темряві, і тільки непряме сяйво вуличного освітлення проникало через вікна, створюючи темніші тіні у сірому довкола нас.
  
  
  Я потягнувся, щоб торкнутися її обличчя. Моя рука намацала її шию. Навколо нього був тонкий ланцюжок. Я відчув малесенький плоский металевий кулон. Я підняв руку до її підборіддя, а потім до її щоки. Було мокро. Сабрина плакала.
  
  
  «Будь ласка, не змушуйте мене більше казати. Я справді більше не знаю», - сказала вона, тремтячи від мене.
  
  
  "До чого тут Олександр Бредфорд?" Я запитав.
  
  
  "Бредфорд?"
  
  
  Сабріна раптово відійшла від мене. У темряві я побачив її силует, що рухався по кімнаті. Вона пройшла у дверний отвір і зникла.
  
  
  Я встав і запалив лампу. На той час, коли Сабріна повернулася в негліжі, я була повністю одягнена і готова до роботи.
  
  
  "Ти не йдеш зараз?" Вона була розчарована.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Ти повернешся?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  Вона підійшла до мене. Тепер у ній не було нічого далекого, нічого безособового. Гра була зіграна, і я виграв. Сабріна лагідно торкнула мене по щоці.
  
  
  «Будь ласка, повернися», - сказала вона. А потім, коли я відчинив двері на вулицю, я почув, як вони тихо і відчайдушно вилаялися.
  
  
  
  
  
  
  Розділ шостий
  
  
  
  
  
  Я спустився по Маунт-Вернон-стріт, повернувши на Чарльз-стріт, повертаючись до готелю. На той час ночі - було після третьої години ночі - вулиця була безлюдна. Старомодні, пофарбовані в чорний колір, вуличні ліхтарі з чавуну горіли, утворюючи калюжі світла з великими темними плямами між ними. Я тримався зовні вузькими тротуарами, поки не спустився з пагорба на Чарльз-стріт.
  
  
  У такі ранні години у місті є щось загрозливе. Здається, що небезпека таїться у кожному провулку, у кожному темному під'їзді та на кожному розі.
  
  
  Якби я був більш обережний, я б пройшов Бікон-стріт, огинаючи Громадські сади, але це довгий шлях, а перетинання садів по діагоналі набагато коротше. Ось що я зробив.
  
  
  Шлях спочатку приведе вас до лагуни, а потім обігне її, перш ніж ви дійдете до невеликого мосту, який перетинає найвужчу частину ставка. Стежка проходить дуже близько до верб, що межують із кромкою води. Плакучі верби старі та величезні, товсті та дуже високі, тому їхні гілки сильно звисають, щоб блокувати більшу частину світла лампи. В'язи та клени теж великі. Вони створюють величезні темні плями, а доглянута трава і коротко стрижена. Хтось там вичікує.
  
  
  Тільки коли він опинився на асфальтовій доріжці всього за кілька футів від мене, я почув стукіт його черевиків по тротуару, коли він зробив останній ривок. Прогулянка безлюдними вулицями загострила мої почуття, змусила мене насторожитися. Не роздумуючи, я впав на одне коліно, тільки-но почув звук його кроків. Його удар пройшов по моїй голові, промахнувшись лише на кілька дюймів. Імпульс його атаки врізався їм у мене, збивши мене з ніг.
  
  
  Він був великим чоловіком. Я відкотився від нього, стрибнувши з тротуару на траву. Він стрибнув до мене ще раз, перш ніж відновив рівновагу.
  
  
  Ким би він не був, єдине, що в нього було, це його розмір та його сила. Він був не дуже швидким і мало знав про те, як убити людину швидко чи безшумно.
  
  
  Я впав на спину, коли він стрибнув. У мене ледь вистачило часу, щоб підтягти коліна до грудей. Коли він кинувся на мене, я розгорнув обидві ноги щосили своїх стегон, повністю спіймавши його на грудях. Удар перекинув його через мою голову. Це мало зламати півдюжини його ребер. Якщо так, то він цього не показав.
  
  
  Повернувшись на ноги, я повернулася якраз вчасно, щоб побачити, як він підвівся. Тепер він був обережнішим. У правій руці він тримав шматок свинцевої труби.
  
  
  Він напав на мене втретє, хитнувши трубою спочатку в один бік, а потім спробував завдати їй удару зліва, щоб застати мене зненацька. Я пірнув під гойдалку свинцевої труби. Моє плече зачепило його коліна, збивши з ніг. Я поповз геть так швидко, як міг.
  
  
  Я не намагався наблизитись. Зробити це з чоловіком його зростання було б чистим самогубством. Він був більш ніж на голову вище за мене. Ви бачили, як футбольний лайнсмен височів над рештою, його наплічники надавали йому гігантського вигляду. Ось так цей виглядав тільки без підплічників. Все це були його власні м'язи.
  
  
  Я крабом відійшов убік, розставивши ноги, балансуючи на подушечках ніг. Мій супротивник випростався. Він зробив крок до мене, і його рука відкинулася ще одного удару. Я зробив невеликий крок і високо підстрибнув, моя права нога сильно вдарила.
  
  
  Карате, савате та тайський бокс мають одну спільну межу. Всі вони використовують той факт, що ноги чоловіка сильніші і небезпечніші, ніж його руки.
  
  
  Тонкий край підошви мого взуття повинен був потрапити йому в підборіддя, просто під вухом, з силою моєї ноги та тіла позаду нього. Якщо ви все зробите правильно, ви зможете розколоти товсту тканину важкої боксерської груші з піском.
  
  
  Я промазав.
  
  
  Не на багато. Моя нога дряпнула його щелепу, коли він відсунув голову на частку дюйма, але цієї частки було достатньо, щоб урятувати його життя.
  
  
  Він кинувся на мене свинцевою трубою, вдаривши мене по грудній клітці, вибиваючи з мене подих. Вогонь болю поширився моїми ребрами, перебиваючи мене. Я впав із котушок.
  
  
  Він дозволив мені стати на ноги. Задихаючись, я відійшов від нього. Він погрозливо ступив до мене, оцінюючи мене для наступного удару. Я поступився, не даючи йому заспокоїтися, утримуючи його від того моменту, коли йому потрібно було завдати нового удару. Крок за кроком я відступав, залишаючись поза досяжністю його потужного удару.
  
  
  Я не хотів його вбивати. Якби це було так, я б переклав Х'юго у свою долоню, як тільки почув його кроки. Мені потрібна була людина жива, щоб змусити її говорити. Я хотів знати, хто послав його за мною. Це було звичайним пограбуванням. Якби його перша атака не вдалася, грабіжник давно пішов би.
  
  
  Хтось хотів мене вбити. Сабріна налаштувала мене на напад, але вона була лише агентом. Я з самого початку знав, що відбувається, коли по дорозі до свого будинку вона використовувала будь-яку нагоду, щоб проводити мене під світлом. Якщо хтось і спостерігав за нами, він добре мене роздивився.
  
  
  Лагуна згинається до пішохідного мосту. Є одна виключно висока плакуча верба на невеликому виступі, який відразу вдається у воду. Це вісім-десять ярдів від сходів, які ведуть сам міст. Стежка проходить під мостом. У цьому місці він лише кілька футів завширшки, з кам'яними контрфорсами мосту з одного боку та водою лагуни з іншого.
  
  
  Я відступив під міст, щоб він міг підійти до мене тільки попереду. Крок за кроком він просувався вперед, свинцева трубка в його великому кулаку погрозливо розгойдувалася з боку на бік, його тіло нахилилося, щоб мені було важко кинутися на нього.
  
  
  Був момент, коли ми зіткнулися один з одним у темряві під мостом, коли здавалося, що весь світ завмер у мовчанні, очікуючи на результат нашої дуелі. Мостом над нашими головами ніхто не ходив. Декілька нічних шумів міста були надто далеко, щоб порушити смертельну тишу. Був тільки звук самотнього цвіркуна поблизу і звук дихання мого нападника, важко дихаючи, коли він втягував повітря у свої легені. Mano a mano. Один на один.
  
  
  Але він хотів, щоб я помер, а я хотів взяти його живим – якщо можливо. Перевага була на його боці.
  
  
  Коли він почав смикати руку, щоб ще раз ударити мене, я розвернувся на п'яті і пробіг дюжину ярдів. Перед дерев'яним доком, де вночі пришвартовують човни лебедя, я різко зупинився і знову розвернувся. Він проковтнув наживку та побіг за мною. Він втратив рівновагу, коли я накинувся на нього. Моя ліва рука відкинула свинцеву трубу убік, моє праве передпліччя вдарило його по горло, коли він спробував повернути трубу. Я був недостатньо швидким, щоб повністю від нього ухилитися. Він зачепив мене трохи вище лівого вуха. Несподівано на небі з'явилося більше зірок, ніж я коли-небудь бачив.
  
  
  Відхитуючи дерев'яними дошками пристані, я спробував очистити голову. Його тінь була величезною та зловісною. Трубка все ще була в руці.
  
  
  До теперішнього часу ми були лише за кілька футів від краю пристані. Мені нікуди було йти, окрім як на найближчий човен-лебідь, і його сидіння з дерев'яними планками на металевій рамі були надто близько один до одного, щоб дати мені місце для маневру.
  
  
  Я зрозумів, що мої шанси забрати його живим були дуже малі. У цей момент це був випадок порятунку мого життя.
  
  
  Він скористався моментом, щоб виміряти мене на предмет того, що він, мабуть, думав, буде останнім нищівним ударом. Коли він підбіг до мене, слухавка піднялася на висоту голови, а потім промайнула.
  
  
  Я зрушив на волосок убік. Дубинка промахнулася на кілька дюймів. Коли його рука і рука торкнулися моїх грудей, я схопив його праве передпліччя однією рукою, а іншу за лікоть. Відвернувшись від талії, я вдарилася об його стегно і зігнулася майже вдвічі. Його інерція – ось що зробило це. Це і те зусилля, яке я зробив на його заблоковану руку.
  
  
  Мимоволі він піднявся над землею гігантською дугою, похитуючись над моєю головою, перелетів через край доку і впав на тверді, неподатливі краї металевих і ґратчастих сидінь човна-лебедя.
  
  
  Під ударом його ваги, що перевищує 200 фунтів, човен-лебідь боком пірнув у воду, знову підстрибуючи, а потім опускаючись, перш ніж повернутись у рівний кіль. По нерухомій воді ставка концентричними дугами розходяться брижі. Він лежав у розбитій, неприродній позі, його голова та шия підтримувалися одним краєм сидіння, а коліна та ноги – спинкою перед ним.
  
  
  Задихаючись, я повільно перебралася на човен-лебідь, чекаючи, поки він поворухнеться. Він не рухався. Я витяг Х'юго з піхов і обережно притис лезо до його горла, готовий сильно штовхнути, якщо він симулює несвідомий стан.
  
  
  Він був живий. Він був мертвий. Задня частина його шиї всією масою тіла впала на тонкий край спинки сидіння та розчавила хребці.
  
  
  Його обличчя було звернене до мене. Цьому чоловікові було за тридцять. Його штани та сорочка були дорогими та обтягуючими. Важкі риси обличчя доповнювалися прямим світлим волоссям, що падає йому на чоло.
  
  
  Я повернув його так, щоб дотягнутися до його кишені на стегнах, витяг його гаманець і сховав у свою кишеню. Я подивлюся пізніше. Прямо зараз мені потрібно було зробити його схожим на жертву звичайного пограбування. Його наручний годинник був Patek Phillipe. Найдешевші моделі коштують кілька сотень доларів, а ця була далеко не найдешевшою в їхній лінійці. Я теж взяв його годинник.
  
  
  А потім раптово передумав. Я вирішив, що хочу, щоб його смерть привернула більше, ніж звичайна увага. Я хотів, щоб опозиція одержала звістку про те, що він не виконав своє завдання. Я хотів, щоб вони прислали на роботу когось краще - когось, кого я зможу простежити до вершини. Я збирався привернути увагу громадськості. Якщо Бредфорд - незалежно від цього, чи брав участь він у змові - ненавидів розголосу, інші повинні розділяти те саме почуття.
  
  
  Що ж, я зробив би їх голосними. У ранкових газетах розповідатиметься про туриста, якому фотоапарат знесла голову. Завтрашні вечірні новини будуть ще соковитішими.
  
  
  Я озирнулася. У полі зору, як і раніше, нікого не було. З огляду на пізній час у цьому не було нічого незвичайного. Я нахилився і перекинув його важке неживе тіло через плече. Вийшовши на причал, я пробився до далекого кінця човна.
  
  
  На те, що я мав зробити, пішло кілька хвилин. Коли я закінчив, я знав, що він буде на перших шпальтах усіх газет у місті.
  
  
  Він виглядав цілком природно.
  
  
  З мого боку для цього знадобилося багато зусиль, тому що ви просто не гойдаєте нерухоме 200-фунтове тіло без напруги, але воно того варте. Тепер він сидів на велосипедному сидінні між великими білими крилами дерев'яного лебедя. Я прив'язав його вертикально канатами румпеля, поставив ноги на педалі і прив'язав їх там. За винятком того, що його голова схилилася на груди, він виглядав так, ніби чекав ранку, готовий пустити в хід човен-лебідь, наповнений дітьми, в тихій, приємній поїздці островами лагуни.
  
  
  Останній штрих. На його грудях, пристебнутій до сорочки через дірку в одному кутку паперу, я прикріпив список із п'яти імен, які дав мені Кельвін Вулфолк.
  
  
  Я кинув на нього останній погляд і пішов геть, піднявшись сходами до кам'яного мосту. через дорогу, що веде прямо до далекого виходу з Гарденс.
  
  
  Наприкінці дороги на Арлінгтон-стріт є тимчасова огорожа, але між ним та постійним чавунним частоколом є зазор у два фути. Я протиснувся крізь нього на тротуар.
  
  
  Ritz Carlton знаходиться через дорогу, його синій навіс із білою окантовкою виглядає свіжим, елегантним та затишним.
  
  
  Змучений, я попрямував до парадного входу до своєї кімнати.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  До того часу, коли я зачинив за собою двері до своєї кімнати, лівий бік моєї грудної клітки пульсував гострим болем, а моя голова розпухла вдвічі.
  
  
  Я роздягнувся, прийняв чотири таблетки аспірину і прийняв довгий гарячий душ, дозволивши воді обрушитися на мене з повністю відкритими кранами. Приблизно через двадцять хвилин паритися я знову почував себе самим собою.
  
  
  Я збирався залізти в ліжко, коли мій погляд помітив гаманець і наручний годинник, що лежав на комоді, куди я кинув їх разом зі своїми речами. Я швидко переглянув гаманець. Водійські права Массачусетса, чотири кредитні картки та 350 доларів готівкою. Водійські права було видано на Малькольма Стоутона. Так були кредитні картки. Я відклав їх убік та взяв годинник Patek Phillipe. Корпус і металевий ремінець, що розширюється, були з 18-каратного золота. На королівському синьому циферблаті годинника цифри були виділені крихітними дорогоцінним камінням, маленькими, але ідеальними гранатами, що «світяться темно-червоним».
  
  
  Я ліниво перевернув годинник, щоб подивитися на задню частину тонкого корпусу. Зазвичай ви знайдете крихітний гравірований принт, який ідентифікує тип металу, з якого зроблений корпус, водонепроникність і, якщо це дорого, тавро виробника. Моя увага привернула мініатюрна гравюра, яку я ніколи раніше не бачив.
  
  
  Було важко розібрати, бо він був такий маленький. Скільки я ні крутив, ні крутив годинник при світлі лампи, просто не міг точно визначити, що це за емблема. Мені знадобилося збільшувальне скло.
  
  
  Тепер прокляті небагато людей носять із собою лупи. Я точно цього не зробив, і о четвертій ранку я не збирався дзвонити в обслуговування номерів, щоб попросити їх принести мені одну. Потім згадав старий трюк. Я підійшов до своєї валізи і дістав фотоапарат. Знявши лінзу, я перевернув її, дивлячись крізь неї на гравіювання на задній стороні годинника.
  
  
  Зображення різко зросло, тому що перевернута лінза дає тонку лупу приблизно від п'яти до восьми діаметрів збільшення залежно від фокусної відстані лінзи.
  
  
  Те, що я побачив, витончено вигравіруване на металі золотого корпусу, було репродукцією прапора Війни за незалежність - знаменитого прапора Змії. Під частково згорнутою спіраллю змією слова "Не наступай на мене!"
  
  
  Здивований, я поклав годинник, закріпив об'єктив на камері і ліг у ліжко. Я закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником і деякий час лежав, розмірковуючи.
  
  
  Прапор на зворотному боці цього дорогого годинника не мав жодного сенсу, хоча вже більше року Бостон був сповнений дрібничок і сувенірів, присвячених двохсотріччю, що ознаменував двісті років існування нашої країни. Навряд чи було місце, куди можна було б повернути, не зіткнувшись з історичними транспарантами, плакатами, прапорами, фотографіями, картинами, гравюрами, листівками та рештою, що можна було б придумати, щоб поставити гасло Двохсотліття. Але тільки не на таких годинниках! Ви просто не зробили цього з Patek Phillipe, який, мабуть, коштував понад тисячу доларів. Нема такого патріота.
  
  
  Я обмірковував це, доки не міг тримати очі відкритими. Потім я розчавив недопалок сигарети в попільничці і вимкнув світло. Я заснув, намагаючись побачити уві сні Сабріну, але безуспішно.
  
  
  Я прокинувся пізно вранці і замовив сніданок. На підносі, де він прибув, також лежала складена копія Boston Globe. На першій сторінці були розкидані заголовки: «УБІЙЦЯ ЛЕБЕДЯ ПРИБИРАЄ ВИДАВНОГО АДВОКАТА!» і "СМЕРТЬ ВІД РУК ДОЛИ!"
  
  
  Далі розповідається, як труп знайшли пару підлітків, які викликали поліцію.
  
  
  У нижньому лівому кутку першої сторінки було три дюйми, присвячені «химерному вбивству» дрібного гангстера, якому напередодні на цвинтарі Зерносховище відірвало голову камера, що вибухнула. Поліція була готова назвати це «жахливим злочином». Це доводить, що всі пухкі чоловічки в окулярах у роговій оправі не такі безневинні, як виглядають. Принаймні копи не помітять мій слід.
  
  
  Але «вбивство в човні-лебеді» було важливою історією. Досить важливо, щоб редактори замінили першу смугу та випустили спеціальний випуск для пізнього ранку. Зазвичай ранкова газета складається та друкується напередодні увечері. Я прочитав чотири колонки, які вони дали розповіді, разом із "характеристикою" на тлі мерця.
  
  
  Малкольм Стоутон був членом відомої юридичної фірми Бостона. Він також мав репутацію спортивного фанату. У коледжі він грав як середній півзахисник і два роки грав за професійну команду, щоб заробити достатньо грошей, щоб сплатити своє навчання в юридичній школі. Крім цієї інформації, єдине, що примітно в ньому, було те, що він походив із сім'ї, яка веде своє походження від Mayflower.
  
  
  Не було жодної згадки про список із п'яти імен, який я прикріпила до його грудей.
  
  
  Десь між виявленням тіла та прибуттям репортерів на місце події хтось видалив список. Я знав, що підлітки, які знайшли тіло, напевно, бачили список. Вони не могли цього пропустити. Перші поліцейські, які туди потрапили, теж мали бачити список. І якщо вони це бачили, то це бачили і сержант, і співробітник відділу вбивств. Один Бог знає, скільки інших це бачили.
  
  
  Але в новинах про цей список не було жодного слова!
  
  
  І це саме собою багато говорило мені про чоловіків, чиї імена були на ньому.
  
  
  Приблизно тоді, коли я допивав другу чашку кави, задзвонив телефон.
  
  
  "Що, чорт забирай, там відбувається?" Хоук був злий.
  
  
  «Прямо зараз, – сказав я, – я снідаю. Минулої ночі я був відсутній».
  
  
  "Так я розумію!" – відрізав Хоук. «Заради всього святого, Ніку, якого біса за ідею наколоти ці імена на його сорочці? Хіба ти не знаєш, з ким дурієш?»
  
  
  Я перебив його. «Звідки ви дізналися про список? У газетах про це не було жодного слова».
  
  
  "Не було?"
  
  
  "Ні одного слова. Вони сховали це. Як ви дізналися про це?
  
  
  «Я отримую копії інформаційних запитів, надісланих до ФБР місцевими поліцейськими управліннями, – сказав Хоук. "І не ваша справа, як я отримую цю інформацію з офісу ФБР".
  
  
  «Що ж, не ти єдиний, хто вміє смикати за ниточки. Хтось тут дуже багато смикав, щоби це було тихо».
  
  
  Хоук промовчав, але я знав, що це справило на нього враження.
  
  
  «Я так розумію, що там, мабуть, вибухнув пекло, щоб ти зателефонував мені», - ризикнув я.
  
  
  "Дідька лисого". Хоук був лютий. «Майже всі, крім Білого дому, чинять на мене тиск, щоб змусити мене відмовитися від усього, що ви там робите. Я хотів би знати, як, чорт забирай, вони знають, що ви тут!»
  
  
  "Жак Крев-Кер", - сказав я. «Я наказав йому передати КДБ, що російська розмовляла зі мною і що я в Бостоні».
  
  
  Хоук якийсь час мовчав, дозволяючи зрозуміти сенс.
  
  
  "Вашингтон знає, в якій місії я?" - Нарешті сказав я, порушуючи тишу.
  
  
  «Ні, – сказав Хоук. «Вони знають лише, що хтось із AX створює хаос нагорі, і вони хочуть, щоб це припинилося. Я не здивуюся, якщо наступний дзвінок надійде з Овальної кімнати!»
  
  
  «Я так розумію, за лаштунками працює багато енергії».
  
  
  «Більше, ніж ви можете повірити! По-перше, більшість із них не повинні навіть знати, що AX існує. Коли цивільна особа не тільки знає про нас, а й знає, кому зателефонувати, щоб натиснути на мене, вам краще поважати цей вид. він має вплив! Поки що зателефонували чотири сенатори та два члени кабінету міністрів”.
  
  
  Хто їх до цього підштовхнув? Це має вказати нам на людину, яку ми шукаємо».
  
  
  Хоук пирхнув. «Кожне із п'яти імен у вашому списку! Це вам щось каже?
  
  
  "Так ти мене кличеш із завдання?"
  
  
  «Не будь чортовим дурнем! Я все ще використовую AX! І я кажу тобі, щоб ти продовжував свою роботу, перш ніж вони заберуть мою голову. Я хочу, щоб усе було закінчено і закінчено якнайшвидше!»
  
  
  "Може, мені потрібен секретар". Я чув, як він бурмотів, але запитав його. Де досьє на цих людей? Коли я дзвонив вам учора ввечері, ви обіцяли доставити їх сюди кур'єром сьогодні вранці».
  
  
  Хоук глибоко зітхнув. "Їх немає", - зізнався він. «На жодному з них немає файлів».
  
  
  То була справжня бомба. Таких речей просто не буває. Десь у якійсь урядовій установі є досьє на всіх, хто має якесь значення в цій країні, і AX має доступ до будь-якого файлу в будь-якому федеральному департаменті.
  
  
  «ФБР? ЦРУ? Таємна служба? Міністерство оборони? Чорт забирай, Хоук, у когось має бути щось!»
  
  
  "Ви чули, що я сказав".
  
  
  «Послухайте, – наполягав я, – кожен із цих людей зустрічався з президентом хоча б один раз, і ви знаєте, що ніхто – я повторюю – ніхто ніколи не зустрічається з президентом особисто вперше, не отримавши дозволу Секретної служби. Їх потрібно повідомити за двадцять чотири години до зустрічі, щоб перевірити його. А де ж ці дозволи? На чому вони ґрунтувалися? У когось мають бути файли на цих людей! "
  
  
  "Я добре знаю процедуру!" Кислота капала з голосу Хоука.
  
  
  "І жодного з них немає файлу?"
  
  
  «Ні сліду. Ми весь ранок перевіряли».
  
  
  Мені було важко повірити в це. "Ви кажете мені, що файли кожного з цих людей були видалені з кожного розвідувального підрозділу в країні?"
  
  
  "Ні", - свідомо сказав Яструб. «Я думаю, що тільки один з них видалив усі файли. Позбавлення його власного файлу, тільки приверне до нього увагу».
  
  
  «Комп'ютерні банки? А як щодо комп'ютерних банків?
  
  
  "Нічого", сказав Хоук. "Вони були перепрограмовані таким чином, що інформація або стерта, або просто не з'явиться на роздруківці".
  
  
  Хоук зробив важке зізнання. «Я недооцінив нашого супротивника, Нік. Ця людина має більший вплив, ніж я думав. Я дійсно не розумів, якою силою може мати наша людина. Те, що ти зробив, Нік, підштовхнуло його до того, щоб він зробив свій хід раніше, ніж ми очікували. У тебе може вистачити одинадцяти днів, щоб знайти його”.
  
  
  Було щось у тоні голосу Хоука, що говорило мені, що він щось приховав.
  
  
  «Викладай, Хоуку. Що ще мені треба знати?
  
  
  «За десять хвилин до цього телефонного дзвінка, – сказав Хоук, – ви були оголошені у розшук ФБР. І Секретна служба щойно отримала звістку, що ви загрожували життю президента. Агенти обох департаментів спробують заарештувати вас, щойно їхні бостонські відділення отримають звістку. Забирайтеся до біса з готелю і йдіть у підпілля! "
  
  
  "І закінчити завдання?"
  
  
  "Звісно!" – відрізав Хоук. "Чого ще ви очікували?"
  
  
  На цьому він повісив слухавку.
  
  
  
  
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  
  
  
  Коли вам потрібно рухатися швидко, ви подорожуєте якнайлегше. П'єр, мініатюрна газова бомба, яка рятувала мене не в одну важку хвилину, була прикріплена до мого паху під шортами. Х'юго був прив'язаний до мого передпліччя у своїх замшевих піхвах, а Вільгельміна сиділа у своїй кобурі, захованої під моєю літньою курткою. Єдині інші речі, які я взяв із собою, були гаманець Малкома Стоутона та наручний годинник. Я нізащо не збирався залишати їх у кімнаті, щоб їх могли знайти федерали, якщо тільки я не хочу, щоб вони звинувачували мене у вбивстві разом із іншими сфабрикованими звинуваченнями.
  
  
  Я був на півдорозі до ліфта, коли коридорний вийшов із кімнати прямо переді мною. Він пропустив мене, і в цей момент інший посильний звернув за кут коридору приблизно на тридцять футів далі. У моїй голові спрацювала сигналізація, як заклик до дії есмінця «вха-вха-вха-вха-вха».
  
  
  Беллхопи зазвичай не вище шести футів на зріст і складені як професійні спортсмени. То були вони. Посильні або ігнорують вас, або, дивлячись на вас, посміхаються приємною професійною посмішкою господаря готелю. Той, хто був попереду мене, окинув мене суворим розважливим поглядом. Я бачив, як він навмисне кивнув іншому, якраз перед тим, як я почув, як кроки позаду мене почали прискорюватися.
  
  
  Я не став чекати, щоб опинитись у пастці між ними. Я рвонув уперед прямо до того, хто був поперед мене. Приблизно за чотири фути від нього я піднявся в повітря ногами вперед.
  
  
  Він упав, як кегля для боулінгу. Я встав на ноги і побіг. На повороті коридору я відскочив від стіни і кинувся до аварійних сходів. Позаду мене не було збудженого крику. Був лише загрозливий звук кроків, що цілеспрямовано мчали за мною, ледве приглушених килимовим покриттям коридору.
  
  
  Я поспішно відчинив двері до виходу і зачинив її за собою. На той момент я мав два варіанти. Я міг або піднятися сходами на дах, або спуститися в хол або підвал. Двері на дах можна було замкнути, тож це був не найкращий вибір. А планування у підвалі я не знав. Це могло виявитися для мене глухим кутом у багатьох відношеннях.
  
  
  Тому я зробив лише один крок від дверей і притиснувся до стіни. Менш ніж за п'ять секунд двері відчинилися, і увійшов перший із двох коридорних. Я не дав йому часу озирнутися. Я сильно вдарив його по шиї стволом Вільгельміни. Коли він непритомний, я штовхнув його. Він звалився з чавунних сходів, як мішок з картоплею.
  
  
  Другий коридорний відчинив двері лише через секунду. Він різко зупинився, коли я засунув дуло люгера йому під вухо.
  
  
  "Не рухайся!" Я погрожував. "Ні, якщо ви не хочете, щоб вам відірвало голову!"
  
  
  Він застиг, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого, дивлячись на мене з пригніченою безсилою люттю.
  
  
  "Добре", - сказав я. "Хто вас послав?"
  
  
  Він не тремтів. Ні м'яз. Я бачив, що він вирішив не розмовляти, і я не мав часу переконувати його у протилежному. Я повинен був вийти
  
  
  цього готелю до прибуття федералів. Я розгорнув його і стукнув по черепу Люгером. Він звалився на підлогу.
  
  
  Мені була потрібна його форма і достатньо часу, щоб втекти. Якби двоє з них були на цьому поверсі після мене, великі шанси, що є інші, що прикривають виходи, щоб завадити мені вибратися.
  
  
  Зняти одяг з туші 200-фунтового чоловіка, що лежить без свідомості, - непросте завдання. Я теж не був надто лагідним з ним. Я поспішав, і якщо його голова кілька разів ударилася об бетонну підлогу, що ж йому не пощастило! Як би там не було, мені знадобилося п'ять хвилин, щоб зняти з нього форму посильного до шортів. Штани підходять. Куртка була трохи вільною, але це не мало значення. Я склала свої штани, вивернула піджак наввипередки і накинула обидва предмети на ліву руку. Я вже збирався йти, коли помітив його безвольну, розкинуту руку. Моя увага привернула срібний ідентифікаційний браслет на його зап'ястя. Я швидко відчепив його і поклав у кишеню.
  
  
  Потім, закинувши штани і куртку на ліву руку, я відчинив двері і сміливо пішов назад коридором до ліфта, начебто я був посильним, що ніс костюм для чищення і прасування.
  
  
  Я натиснув кнопку "вниз" і почав чекати. Це були дуже довгі півтори хвилини, але більше нікого не було. Двері ліфта відчинилися. Усередині знаходилися троє бізнесменів із портфелями. Вони жодного разу на мене не глянули. З приємною, але безособовою усмішкою на обличчі я стояв у задній частині ліфта, коли він спускався.
  
  
  Коли ми підійшли до вестибюлю, усі троє вийшли. Двері залишалися відчиненими досить довго, щоб я міг помітити двох чоловіків, які, здавалося, були недоречні в цьому готелі. Ritz Carlton просто не відповідав їхній зовнішності. Я помітив, що вони повернули голови, пильно подивилися на ліфт, коли двері відчинилися, і вони зробили більше, ніж просто глянули на трьох бізнесменів, які вийшли з нього. Вони вивчили їх із голови до п'ят.
  
  
  Я відвернув голову, але головне – у формі коридорного.
  
  
  Нарешті двері ліфта зачинилися. Клітина спустилася до підвалу. Підвали більшості готелів переважно схожі. Вони обслуговують решту готелю. Хоча вони можуть бути розташовані по-різному, всі вони мають бути функціональними.
  
  
  Я пройшов двома коридорами, потім по третьому, поки нарешті не знайшов короткі сходи, які привели мене до виходу в провулок. Я пірнув назад за двері, щоб переодягнутися у свій одяг. Форма посильного була б страшенно помітна на вулиці. Я залишив вбрання за дверима і вийшов на сонячне світло.
  
  
  Вулиці, що становлять знаменитий Бек-Бей у Бостоні, проходять перпендикулярно до Громадського саду і паралельні один одному. Це Бікон-стріт, Мальборо, Авеню Співдружності, Ньюбері та Бойлстон, які являють собою широкий бульвар. Між кожною з вулиць, що йдуть по всій їхній довжині, збігаючись із ними квартал за кварталом протягом більше милі, знаходяться «Громадські алеї». Провулки навряд чи досить широкі для проїзду легкового чи вантажного автомобіля. У них є мініатюрні тротуари, на які сміття та сміття від будинків вивозять сміттєвози.
  
  
  Я пройшов по провулку між Ньюбері-стріт і Бойлстон-стріт, а потім серед білого дня вийшов на Берклі-стріт, де не було де сховатися, поки спека трохи не влягла. Мені теж був потрібний телефон, і, на відміну від Нью-Йорка, Бостон, схоже, не хоче захаращувати свої вулиці телефонними будками.
  
  
  Але прямо через дорогу від входу в провулок була велика квадратна будівля з червоної цеглини Бостонського відділення Бонвіт Теллер. Я не міг вигадати кращого місця, щоб вільно блукати годину або близько того. Я перетнув вулицю, повертаючись від мчачих машин, як будь-який хороший бостонець, і пройшов під довгим блідо-зеленим навісом, піднявся кількома сходами з червоним килимом до входу, увійшовши в магазин, як будь-який інший покупець, хоча більшість із них були жінки.
  
  
  Я звірився з каталогом магазину. Взуттєвий відділ на другому поверсі підійде ідеально.
  
  
  Незадовго до того, як піднятися нагору, я зателефонував до Boston Globe по одному з телефонів унизу сходової клітки.
  
  
  "Міський стіл", - сказав я, коли зустрів оператора комутатора. Коли City Desk відповів, я запитав, чи був Джон Рейлі. Він був.
  
  
  "Можна купити тобі випити?" - спитав я його різко, без преамбули.
  
  
  «Я ніколи не відмовляюсь пити. Хто це, чорт забирай?»
  
  
  "Нік Картер".
  
  
  "О, Боже! Знову ти?"
  
  
  Я не бачив його і не розмовляв із ним понад п'ять років.
  
  
  "Це не спосіб поговорити зі старим другом".
  
  
  "Востаннє, коли я бачив вас, я дозволив вам умовити мене надати вам послугу, яка коштувала мені три місяці в лікарні".
  
  
  Мені не подобається запах антисептиків чи дренажні трубки, що виходять із мого тіла у незнайомих місцях! "
  
  
  «Нічого подібного, Джоне. Мені потрібна інформація з твого моргу». Файли бібліотеки газети називають моргом.
  
  
  "Візьми це сам", - відрізав він.
  
  
  "Я не можу, Джон".
  
  
  Тон мого голосу сказав йому більше, ніж будь-які слова.
  
  
  "Це так серйозно?"
  
  
  "Це."
  
  
  "Коли мені випити?"
  
  
  «Щойно ви отримаєте для мене інформацію».
  
  
  "Я зустрінуся з вами в барі Грогана у Філдс-Корнер", - сказав Рейлі. Куточок Філда – серце ірландського Бостона. «І мені знадобиться більше одного напою, щоб угамувати спрагу».
  
  
  "Немає проблем. Я куплю пляшку».
  
  
  "Досить хорошу. Що ти хочеш знати?"
  
  
  Я сказав йому. Була довга пауза. Коли він знову заговорив, я почув збудження у його голосі.
  
  
  "Ви хочете, щоб я переглянув наші досьє на п'ятьох чоловіків, - резюмував він, - і повідомив вам, якщо щось там здасться мені незвичним?"
  
  
  "Це правильно."
  
  
  «Не могли б ви випадково дізнатися щось більше про цих п'ятьох чоловіків, чиї імена ви мені дали? Крім того, що вони багаті, живуть у цьому районі, і будь-який з них може мене звільнити, просто піднявши телефонну трубку? "
  
  
  "Я б", сказав я. «Ці п'ять імен були у списку, який мав з'явитися, але не з'явився у сьогоднішній газеті».
  
  
  Рейлі не став питати, про який список я мав на увазі. Або як я випадково дізнався про список, прикріплений до сорочки мерця, який жодного разу не згадувався в похмурих новинах року.
  
  
  "Це може бути пекельна історія для мене", - сказав він. "Я розумію?"
  
  
  "Так, але ти ніколи не зможеш це роздрукувати".
  
  
  Я майже бачив, як усмішка Рейлі розпливається на його ластовитому обличчі.
  
  
  «Це найкраща історія», - сказав він. «Це угода. Побачимося сьогодні ввечері у барі Грогана».
  
  
  Я повісив слухавку. Якщо і є хтось, хто міг би щось розкопати з файлів, то це Джон Рейлі. Рейлі - один із останніх старих бостонських газетярів. Він був на столі для перезапису і на прес-конференціях поліції, прес-конференціях мерії та Державної палати та інтерв'ю в поліцію десятки разів. Він знав кожного окружного прокурора та помічника окружного прокурора у графствах Саффолк, Норфолк, Мідлсекс та Ессекс за останні тридцять років. Він знає достатньо про місто та його передмістя і про найрізноманітніших його громадян, від законодавців до дрібних злодіїв, щоб ініціювати сотню позовів про наклеп, якщо вони будь-коли будуть опубліковані. Але жодного з цих позовів не буде виграно, тому що інформація Рейлі - чиста правда. Йому погрожували, стріляли і били не один раз - поки він не навчився від мене приховувати так багато цієї інформації - бути звільненим у разі його смерті внаслідок насильства - цього страшенно великої кількості впливових людей у злочинному світі поширили звістку про те, що Джона Рейлі потрібно захищати за будь-яку ціну!
  
  
  Я піднявся сходами з червоним килимом. Другий поверх Bonwit's – двоповерховий. Пара чудово красивих кришталевих люстр велично звисає з високої стелі, висвітлюючи експозиції. Присівши на диван у взуттєвому відділі, я влаштувався зручніше. Потім я витяг ідентифікаційний браслет, який взяв у «коридорного», який я залишив непритомним на сходовій клітці Ritz Carlton. На плоскій поверхні було вигравіруване ім'я Генрі Ньютон. Я перевернув планку браслета. На його спині вигравірувано досить великий, щоб я міг ясно бачити його без збільшувального скла, був «зміїний прапор» із девізом: «Не наступай на мене!»
  
  
  Мені було цікаво, чи має інший мій нападник, другий «коридорний», таке ж посвідчення особи. Що, чорт забирай, це означало?
  
  
  Поки мій розум був зайнятий цими думками, хтось тихо підійшов ззаду, торкнув мене за плече і, коли я відчув тонкий аромат її духів Шанель, сказав її милим, знайомим, трохи хрипким голосом: «Дорогий, я знаю, що я запізнилася, і мені дуже шкода”.
  
  
  Вона нахилилася і поцілувала мене в щоку. Все це було дуже мило, і вона це чудово перенесла. То був її стиль. Вчора вона була туристкою, сьогодні вона була багатою, красивою молодою бостонкою, що спізнилася на зустріч зі своїм хлопцем.
  
  
  "Привіт, Сабріна", - сказав я, не намагаючись повернути голову, коли вона сіла поряд зі мною. "Як ти мене знайшла?"
  
  
  "Мені сказали, що ви були тут".
  
  
  "Коли вони вперше помітили мене?"
  
  
  "Я не знаю", - відповіла вона. "Мені цього не сказали".
  
  
  "Напевно, на вулиці", - припустив я, розмірковуючи вголос. "Якщо вони могли це зробити, то у них, мабуть, було багато чоловіків навколо готелю".
  
  
  "Ймовірно." Вона нічого не знала.
  
  
  "Наскільки велика організація, Сабріна?"
  
  
  "Я не знаю."
  
  
  "Чи не скажу?"
  
  
  "Це має значення?" — спитала вона.
  
  
  "Не зовсім. Ну що ти хочеш?"
  
  
  «Особисто я хотіла б повторити вчорашню ніч, любий! Проте, боюсь, доведеться почекати. Зараз я проведу тебе до центру міста. Вони хотіли б поговорити з тобою.
  
  
  Перш ніж я зміг відповісти, вона додала: Ви будете в повній безпеці. З вами нічого не станеться».
  
  
  Я чув це раніше. Я повернув голову, щоб роздивитись її обличчя. Сабріна була одягнена в костюм із ультразамші різних відтінків синього. На ній була коротка синя спідниця з гудзиками на одному боці, синя куртка в стилі сафарі поверх світло-синьої водолазки і синій фетровий капелюх австралійського дигера з піднятими краями з одного боку, що витончено сидить на її голові.
  
  
  "Подобається це?" — спитала вона.
  
  
  "Приголомшливо". Я підвівся на ноги. Нема рації відкладати неминуче.
  
  
  Ми спустилися ліфтом на другий поверх і попрямували до головного входу. Сабріна спіймала мій косий погляд і сказала: "Нік, якщо ти думаєш втекти, не треба".
  
  
  "Виходи прикриті, так?"
  
  
  Вона кивнула головою. "Кожен з них".
  
  
  "З наказом стріляти на поразку?"
  
  
  "Вони на дахах", - сказала вона, її погляд видав її занепокоєння. "У них є гвинтівки з глушниками, і всі вони чудові стрілки".
  
  
  Я взяв її за руку, поки ми спускалися червоною килимовою доріжкою під блідо-зеленим навісом.
  
  
  "Ви переконали мене", - весело сказав я їй. Я не знав, чи вона брехала мені, але, враховуючи той факт, що вони знайшли мене протягом півгодини після того, як я покинув готель, я був впевнений, що їх достатньо, щоб прикрити кілька виходів з готелю. Бонвіта. І, враховуючи попередні напади на моє життя, якщо Сабріна сказала, що вони були готові вбити мене, я мав їй повірити.
  
  
  Крім того, хіба я цього не весь час хотів? Для зустрічі із начальством?
  
  
  Таксі доставило нас у серце фінансового району Бостона: Уотер-стріт, Конгрес-стріт, Беттері-марч, Чатем і Хай-стріт. Деякі будівлі нові, високі та сучасні. Решті майже стільки ж років, як і самому місту. Сабріна повела мене до однієї з нових будівель на одній із старих вулиць.
  
  
  Ми піднялися більш ніж на двадцять поверхів і пройшли коридором до дверей, які не мали імені. До речі, жодна з дверей у цьому коридорі не була відзначена.
  
  
  Не спромігшись постукати, Сабріна відчинила двері. З іншого боку не було адміністратора. Двері вели прямо до гарного кабінету, обробленого панелями з червоного дерева. Офіс з багатим килимовим покриттям, непомітним драпіруванням, освітлений абажурними лампами був з тих, про які можна побачити фотографії в модних фінансових журналах, таких як Fortune та Forbes.
  
  
  Людина за масивним столом у центрі кімнати виглядала так, ніби вона була тут. Багатий, успішний молодий керівник він був одягнений дорого, у сірий костюм консервативного крою. Він вказав на стілець поруч зі своїм столом.
  
  
  "Сідайте будь ласка." Він був холодно ввічливий. Він глянув на Сабріну.
  
  
  «Я думаю, ви сказали йому, що йому не піде на користь насильство зі мною?» - Запитав він її.
  
  
  "Мені не потрібно", - відповіла Сабріна. "Я думаю, він знає".
  
  
  «Досі він так не чинив».
  
  
  "Я дійсно схильний до насильства, коли хтось намагається зі мною покінчити", - холодно сказав я.
  
  
  Він звернувся до мене вперше. Його обличчя було гладким і безпристрасним. Його очі тупо дивилися на мене, ніби вони звикли дивитися на числа, відсотки, коефіцієнти рентабельності і прибутковість доларових інвестицій. У мене було відчуття, що йому справді не подобалося мати справу з людьми.
  
  
  «У мене немає намірів покінчити з вами», - сказав він.
  
  
  "Тоді ти в безпеці".
  
  
  Він обернувся до Сабріни. "Я думаю, ти можеш піти". Він відпустив її, ніби вона була покоївкою. Сабріна торкнулася мене за плече, коли йшла до дверей.
  
  
  "Не роби необачних дій", - сказала вона. «Хоч би що ви думали, організація для вас занадто велика. Повірте мені".
  
  
  Потім вона пішла. Я відкинувся на спинку стільця і вийняв одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Він присунув до мене попільничку. На ньому не було ні порошинки. Чистий кристал Тіффані.
  
  
  "Давай", - сказав я, байдуже закурюючи цигарку. "Що все це означає?"
  
  
  "Ви нам заважали", - сказав він, начебто констатував очевидний, але об'єктивний факт, наприклад, оголосив, що зараз день і світить сонце.
  
  
  "Вважаю, що це було", - відповів я.
  
  
  "Нам це не подобається".
  
  
  «Я не думав, що це подобатиметься. Хто такі «ми»?»
  
  
  Він проігнорував моє запитання і продовжив, ніби то була репетиція мови, і вона мала вийти без перерви.
  
  
  «Про тебе можна було б подбати, – продовжив він, – але ми не хотіли б йти на всі ці неприємності. Для нас варто залишити тебе в живих, якщо ти співпрацюватимеш».
  
  
  Я підняв голову і вирішив не переривати розмову. Я взагалі не думав, що це принесе користь.
  
  
  "В обмін на вашу співпрацю, - сказав він, - ми готові внести велику суму на банківський рахунок..."
  
  
  "Швейцарський?" Я не міг не покинути це.
  
  
  «… У цюріхському банку на ваше ім'я чи номер, як вам більше до вподоби. Запевняю вас, що сума досить велика».
  
  
  "Про яке співробітництво ви говорите?"
  
  
  «Іди», - сказав він. «Просто йди куди завгодно на наступні два тижні».
  
  
  "Після цього це не має значення", - сказав я. "Правильно?"
  
  
  "Точно."
  
  
  "Про яку суму ми говоримо?"
  
  
  "Назви це." Тепер він був щасливий, коли ми говорили про цифри.
  
  
  "Мільйон?"
  
  
  Він кивнув, анітрохи не стурбований розміром мого прохання. "У доларах", - сказав він. "Це цілком прийнятно для нас".
  
  
  Я підняв руку. "Почекай хвилинку. Я не сказав, що це візьму. Я просто взяв суму із повітря».
  
  
  Його обличчя стало темно-червоним. «Ми не жартуємо, містере Картер! Будьте серйозні!
  
  
  «Добре, – сказав я. "Давай спробуємо п'ять мільйонів" ... він почав кивати, але я продовжував ... "і якщо ти погодишся з цим, я піднімуся до десяти мільйонів".
  
  
  Його руки стиснулися в кулаки, але він змусив себе стримати голосу.
  
  
  Він запитав. "Ви граєте в ігри?"
  
  
  Я кивнув головою. «Правильно. На величезні гроші. Тому що, якщо ваш план збудеться, ці гроші не коштуватимуть жодного цента через пару місяців! Десять мільйонів, двадцять мільйонів – чорт, зробіть це тридцять мільйонів! Якщо ви заплатите мені в американських доларах, через три місяці жодна з них не коштуватиме того паперу, на якому вони надруковані! "
  
  
  Він відкинувся на спинку свого великого шкіряного крісла, що обертається, дивлячись на мене з великою повагою, ніж він проявляв з тих пір, як я увійшов.
  
  
  «Добре, – сказав він. "Добре!"
  
  
  Я встав. "Ви дізналися те, що хотіли знати", - сказав я йому. «Іди і скажи своєму босові, що моя відповідь – ні».
  
  
  Він обережно запитав: «Звідки ви знаєте, що я хотів дізнатися, містере Картер?».
  
  
  «Ваша спроба хабара була хитрощами - прикриттям. Ваші люди дійсно не були впевнені, що російська розповіла мені все». Я перехилився через стіл і заговорив низьким загрозливим голосом. «Ви кажете їм, що він мені все розповів! Зрозуміли? Все, що він знав!
  
  
  Він сказав: «Боюсь, що у вашому випадку нам доведеться вдатися до крайніх заходів, містере Картер».
  
  
  "Ти вже пробував це", - холодно сказав я йому. «А тепер передай це тому, хто послав тебе. Просто скажи йому, що я сказав, не намагайся наступити на мене!
  
  
  Він раптово зблід.
  
  
  "Що ти сказав?"
  
  
  «Я скажу інакше. Не наступай на мене!
  
  
  Наче я напав на нього фізично. Його обличчя напружилося від шоку. Раптом його акуратний маленький світ збентежено валився навколо нього. Я майже міг зазирнути до його розуму і побачити, як його фанатична впорядкованість змінюється хаосом. Ця одна фраза рознесла його всесвіт на частини.
  
  
  Я підійшов до дверей. Потім я повернувся і знову повернувся. Я мало не зробив дуже дурну річ. Я зрозумів, що він повинен мати якийсь заздалегідь підготовлений сигнал, щоб вказати, чи я погодився зі спробою хабара. Якщо так, вони дозволили б мені залишити будинок живим.
  
  
  Інакше я не перебіг би половину вулиці, щоб мене не застрелили, не підірвали чи не переїхали!
  
  
  Він зі страхом подивився на мене, коли я обійшов великий стіл із червоного дерева, і почав вставати зі стільця. Він різко сів, коли я притис гострий маленький клинок Хьюго до його горла.
  
  
  Дивні ножі. Це найстрашніша зброя. Чомусь пістолет не несе в собі такої серйозної та безпосередньої загрози. Це більш безособово, абстрактніше. Насправді ми не реагуємо на пістолет із панікою, яку відчуваємо з приводу гострої сталі. Немає того болісного паралічу, який змушує людину почуватися голою і безпорадною.
  
  
  Керівник намагався розмовляти голосовими зв'язками, які перебували у стані обурення. З його рота виривалися приглушені безладні звуки, більше схожі на стогін, ніж на слова. Я притягнув його до себе.
  
  
  "Який сигнал?" - прогарчав я.
  
  
  Він знав, що я мав на увазі. Він спробував похитати головою. Я тиснув більше на Х'юго. Справа в тому, що він заговорив.
  
  
  «Вікно… вікно… тінь…» – видихнув він.
  
  
  "Що щодо цього?"
  
  
  "Якщо... якби ви пішли..."
  
  
  "Геть це!"
  
  
  «Я даю це спокій. В іншому випадку… я опущу штори… венеціанці… закриють».
  
  
  Я дозволив йому відчути, як край Х'юго прорізав тонку рану вздовж лінії підборіддя. Це не було
  
  
  більше, ніж те, що він зробив би, якби порізався під час гоління, але йому, мабуть, здалося, що я просто переріжу йому горло.
  
  
  "Заради Бога!" він вибухнув. «Клянусь… клянусь, я говорю… говорю правду!»
  
  
  Можливо, він мав рацію. Був тільки один спосіб дізнатися про це - вийти з будівлі з незайманими шторами. Це означало, що я не можу залишити його, щоб дістатися до них.
  
  
  "Ходімо", - сказав я, підштовхуючи його.
  
  
  "Іти?" Він був у стані паралізуючого страху.
  
  
  "Я не збираюся вбивати тебе", - сказав я йому. «Ні, якщо ти мене не примусиш. З іншого боку, я не можу лишити тебе тут».
  
  
  Я прибрав ножа з його горла. Він кивнув головою. «Так. Так, я розумію, що ви маєте на увазі. Звісно".
  
  
  "У мене будуть проблеми з тобою?"
  
  
  Він похитав головою. "Ні." Він вийняв хустку і притиснув її до горла. Він пішов із кількома краплями крові. Я бачив, як очі його розширилися.
  
  
  Ми вийшли з кімнати і пішли коридором. Разом ми спустилися ліфтом, разом пройшли через вестибюль будівлі. Було вже понад п'ять годин. Вестибюль був порожній. Разом ми вийшли через парадні двері і, майже взявшись за руки, перейшли вулицю до вестибюлю будівлі на дальній стороні.
  
  
  Я знав, що вони не зможуть дістатися до мене тут. Поки що я був у безпеці. Я зупинився і повернув його.
  
  
  "Як вас звати?" Я запитав.
  
  
  Його очі запитували мене. Він не знав, що я з ним робитиму далі.
  
  
  "Джон Норфолк", - відповів він. Страх все ще тремтів.
  
  
  «Чим ти займаєшся, Джоне? Окрім спроб підкупу людей?»
  
  
  "Я інвестиційний банкір", - сухо повідомив він мені, але його губи тремтіли, коли він говорив. Він не знав, що все, що я відчував до нього, було зневагою - і трохи жалістю. Він просто не був досить крутий, щоб виконувати ту роботу, яку його надіслали.
  
  
  "На добраніч, Джоне", - сказав я. На мить він не повірив, що я його відпускаю. Потім, поспішно, ніби він щосили намагався не бігти, він залишив будинок.
  
  
  Бостон – дивне місто. Він такий страшенно старий, а вулиці настільки вузькі в найстарішій частині, що низка будівель була зведена на місці, яке колись було провулками. За законом вони мають залишити доступ для публіки відкритим, тому провулки стали центральними коридорами першого поверху, які ведуть від кінця будинку до іншого. За законом виходи та входи в ці будівлі мають бути відкриті двадцять чотири години на добу, щодня, щоб двері ніколи не замикалися.
  
  
  Через ухил землі в деяких із цих будівель ви насправді підніметеся або спуститеся на половину сходового прольоту, зробите один або два повороти, а потім продовжите рух коридором громадського доступу. Юридично це є досі міська вулиця.
  
  
  Такий провулок проходив через цей будинок. Я пішов у протилежному від Джона Норфолка напрямі і незабаром виявив, що виходжу через двері, що обертаються, в провулок. Я пройшов по провулку на Вашингтон-стріт.
  
  
  Тепер я був більш обережним, ніж будь-коли. Я знав, що через кілька хвилин вони підуть моїм слідом. Я також знав, що вони мали значно більшу організацію, ніж я або Яструб спочатку передбачали. Ще невідомо, наскільки великі розміри, але я не збирався повторювати помилку, недооцінюючи їх знову.
  
  
  На Вашингтон-стріт і Саммер-стріт я пірнув у станцію метро, ​​спустився і впустив четвертак у проріз турнікету.
  
  
  Потяги Зеленої лінії Бостона – це не поїзди, це тролейбуси. Двоє, а іноді й троє подорожують разом. Я піднявся з нижнього рівня на головний і сів на перший-ліпший візок.
  
  
  Непритомно я повертався до свого готелю, збираючись вийти на станції Арлінгтон-стріт. Я так і зробив, потім зрозумів, що зробив помилку. Дуже велика помилка.
  
  
  Візок зачинив двері і поїхав тунелем, коли я оглянув платформу і побачив їх. Не тільки двоє, які йшли за мною і вийшли з тролейбуса, коли я це зробив, а й двоє інших, які, мабуть, застрягли там з того моменту, як накинули мережу навколо готелю раніше цього дня.
  
  
  І ось я був просто посеред засідки.
  
  
  
  
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  
  
  
  Позаду мене рейки тролейбуса знаходилися на рівні платформи. Третьої рейки не було, бо лінія електропередач проходила над головою.
  
  
  Праворуч від мене ескалатор піднімався на рівень Арлінгтон-стріт, його кроки рухалися у повільній нескінченній процесії. Крім того, що один з їхніх людей був розташований прямо поруч з ним, ескалатор був пасткою. Затиснутий між його вузькими стінами, поки він повільно тягнув мене вгору, я не мав би шансу втекти навіть від поганого стрільця.
  
  
  Ліворуч від мене були сходи, що вели на другий рівень, потім по коридору, викладені плиткою стіни якого безперервно тяглися більше половини міського кварталу, щоб зрештою опинитися біля турнікетів на Берклі-стріт. Якби я пройшов повз похмуру молоду людину, яка загрозливо стоїть біля підніжжя цих сходів, я б напевно застряг у коридорі на рівні вище. Маючи всього вісім футів ширини для входу і коридор, що тягнеться майже на сотню ярдів, я був би безпорадною мішенню в тирі з керамічним покриттям! Я викреслив і це зі свого списку.
  
  
  Залишався лише один шлях, і оскільки вони цього не очікували, мені це зійшло з рук.
  
  
  Я кинувся вниз по платформі до чоловіка біля виходу з Берклі, витягаючи Вільгельміну з кобури.
  
  
  Цього разу не можна було помилитись у тому, якими були їхні накази. Його рука вислизнула з-за спини, в кулаку був затиснутий пістолет. Витягнувши руку, він підняв пістолет на рівень очей. Не пропустивши жодного кроку, я вистрілив від стегна. Я не намагався цілитися. Все, що я хотів зробити, це відволікти його. Я вистрілив знову, а потім втретє, гул і тріск пострілу "Люгера" луною відбиваються від стін, відбиваючись по всій довжині станції.
  
  
  Він був новачком у грі. Я не думаю, що він колись дійсно намагався когось вбити. Він здригнувся від звуку пострілів, його власні постріли збилися зі шляху.
  
  
  Я майже підійшов до нього, продовжуючи стріляти на бігу, коли він раптово провалився на бетонну підлогу. Позаду мене пролунала й інша люта луна, коли троє чоловіків почали стріляти в мене.
  
  
  Я стрибнув у гирло тунелю, стрімко мчачи до його захисної темряви. Стрілянина тривала. Випадковий рикошет від бетонних стін пронісся повз мене тунелем.
  
  
  Потім стрілянина припинилася. У тиші я почув крики і тупіт ніг гарячими слідами. Вони не збиралися так легко здаватися!
  
  
  Шпали на рейках були неправильно розташовані по довжині мого кроку. Довелося підлаштовуватися під них. Він був повністю чорним. Через кожні тридцять-сорок футів у стіни були вбудовані світильники. Але лампи були малопотужні і були так покриті багаторічною кіптявою і брудом, збовтуваним візками, що проїжджали, що їхнє свічення було ще тьмянішим. У таких умовах страшенно складно бігти, як газель.
  
  
  Я пробіг близько 200 футів і пройшов між сталевими балками, що відокремлюють вхідні та вихідні шляхи. Я хотів зіткнутися з тролейбусами, що наближаються - я зможу помітити їхні вогні до того, як почую їхній гуркіт.
  
  
  Був жахливий запах давніх уламків. Сухий пил, що витає в повітрі, забив мені ніздрі. Я відчував, як сажа починає осідати на моєму обличчі. Мої очі сльозилися від укусу піску, коли тунельний протяг видував частинки мікроскопічних розмірів під мої повіки.
  
  
  Настав час перестати тікати і подумати, якщо я коли-небудь розраховував вибратися з цієї ситуації живим. Я зійшов з рейок, притулившись спиною до однієї зі сталевих балок.
  
  
  Вони підійшли до мене на відстань десяти ярдів, перш ніж їм теж довелося зістрибнути з дороги.
  
  
  Спочатку було єдине жовте око на передній частині тролейбуса. А потім пролунав роздутий, гуркітливий звук, коли він мчав рейками до нас. Чоловіки могли б перейти на інший шлях, тільки з цього напрямку наближався другий тролейбус. Два трамваї проїжджали приблизно там, де ми стояли, між рейковими коліями.
  
  
  Не знаю, чи вони чекали, що я спробую застрибнути в один із трамвая. Це неможливо. Чи не в реальному житті. Не на тій швидкості, якою їде тролейбус, коли він знаходиться в тунелі і перед ним горить низка зелених сигнальних вогнів.
  
  
  Рев став майже нестерпним. Мої барабанні перетинки були готові до розриву. Перед двома машинами виник потік повітря, розгойдування довгих сталевих кузовів і нищівний стрибок тиску повітря, коли дві величезні маси проносилися повз один одного.
  
  
  У муканні, гуркіті я зістрибнув на рівень траси, щільно заплющивши очі. Я не міг дозволити собі бути засліпленим ні фарами машин, ні кіптявою, що потрапила мені в очі від їхнього проїзду.
  
  
  А потім машини зникли. Я міг розплющити очі і бачити.
  
  
  Троє чоловіків були на правій стороні рейок, де вони ухилилися в ніші у стіні тунелю. Вони були притиснуті один до одного, як сардини.
  
  
  Все ще лежачи ниць, бруд, сажа та уламки бетонної підлоги гусениці тунелю розтиралися по всьому тілу, я повільно підняв голову та праву руку. Цього було замало. Я підняв ліву руку і сперся на обидва лікті, прицілившись обома руками у Вільгельміну.
  
  
  Цілі були всього за десять ярдів від мене. На десяти ярдах навіть у напівтемряві їх було важко не помітити.
  
  
  Я не схибив.
  
  
  Я зробив два швидкі прицільні постріли і швидко перекотився на спину, сталева балка забезпечувала мені найкращий захист, про який я міг мріяти.
  
  
  Вмираюча луна тріску «Люгера» ледь заглушала їхні крики. Я чув, як один із них кликав на допомогу, і бачив, як він спотикався дорогою. Він спіткнувся і впав головою всього за кілька футів від мене, його обличчя було добре видно. Його очі призовно дивилися на мене довгий час, а потім благаючий безпорадний погляд зник. Одна рука намагалася дістати мене. Він безвольно впав поряд із ним. Чорна сажа була залита його обличчям, ніби він оплакував власну смерть, а чорний колір його сорочки змішався з яскраво-малиновим кольором крові, що ринула з дірки в його грудях.
  
  
  Інший чоловік лежав купою просто перед альковом.
  
  
  Залишався ще один.
  
  
  Я глянув на Вільгельміну. Її рух ліктем було зведено за її далекого руху назад. Я витратив останню кулю в обоймі! Я почав залазити до кишені за черговою обоймою 9-міліметрових куль, перш ніж згадав, що не брав їх із собою. Патрони для Люгера – це не те, що ви хочете носити у кишені протягом тривалого часу. Це важко.
  
  
  Тепер Вільгельміна була безпорадною. І П'єр також. У замкнутому просторі газ у цій мініатюрній бомбі паралізує все довкола, але тунель було відкрито з кожного кінця, і через нього проходив сильний протяг. Досить сильний, щоб розсіяти будь-яку з пар, які міг зробити П'єр.
  
  
  У мене залишився Хьюго, тому я витягнув вузьке лезо з піхов і міцно тримав ніж у правій руці. Якби я міг підібратися до нападника, що залишився, я б зміг більше, ніж просто захищатися. Проблема полягала в тому, що він мав пістолет, і я знав, що він зробить усе можливе, щоб тримати мене на відстані, де він міг би мене прикінчити у відповідний момент.
  
  
  Мертвий чоловік, що лежав поряд зі мною, також не допоміг. Я підняв пістолет, який він упустив, коли спіткнувся на смерть. Це був револьвер Smith & Wesson 32-го калібру з дводюймовим стволом. Цю зброю можна використовувати лише з близької відстані. Цей був для мене зовсім марний, тому що в кожній із його шести камер залишався тільки циліндричний мідний кожух патрона. Він розстріляв кожен постріл. Мені було цікаво, чи він знав, що йде за мною з порожнім пістолетом. Це сталося раніше. В азарті погоні зелена людина захопиться і забуде відстежувати патрони, які він випустив. Коли він найбільше цього потребує, молоток його зброї нешкідливо клацне по витраченому патрону.
  
  
  Швидкий пошук його кишень виявився безрезультатним. Він не мав жодних додаткових боєприпасів.
  
  
  Я перекинувся на протилежні рейки, намагаючись не спускати з поля зору свого останнього нападника. Я мигцем побачив, як він біжить рейками. Цього було достатньо.
  
  
  Я зняв мокасини. Я не міг дозволити собі, щоб випадкова подряпина шкірою об бетон видавала моє місцезнаходження. Піднявшись навпочіпки, я вийшов на стежку, яку він щойно перетнув, намагаючись підібратися до нього ззаду. Я отримав від нього дві довжини балки, перш ніж я почув його важкий подих, і знову врізався, вставивши між нами сталеву балку.
  
  
  Тепер нас поділяло лише кілька футів. Я знав, де він. Питання було, чи знає він моє місцезнаходження?
  
  
  Морок почав світлішати. Я зрозумів, що наближається тролейбус. Але який набор треків? Якщо він потрапить на лінію наближення, водій побачить труп і натисне на гальмо. Він все ще може вдарити його, але в будь-якому разі за кілька хвилин тунель заповниться поліцією.
  
  
  Я глянув на рейки і зітхнув з полегшенням. Машина мчала смугою виїзду.
  
  
  Тепер, якби я міг скористатися шумом, пилом і брудом, що піднімають повітря, щоб дістатися до мого супротивника!
  
  
  Я терпляче чекав, намагаючись контролювати своє дихання, доводячи себе до тонкого рівня напруги, необхідної для останньої атаки. Трамвай був за п'ятдесят ярдів, потім за десять, потім за п'ять. Потім він вибухнув поряд зі мною, розгойдуючись з боку в бік, металеві колеса рипіли металевими рейками, тунель наповнився енергією свого проходу. Я схопився і побіг за ним.
  
  
  Коли я це зробив, останній чоловік вискочив зі своєї ніші на мене головою. Він мав на увазі той самий план!
  
  
  Ми зустрілися у повному зіткненні. Його рука вдарила мене по голові, його пістолет стиснувся в його руці, і я кинув йому кулак і передпліччя, а Х'юго вказав на його м'які кишки.
  
  
  Моя ліва рука відбила його руку. Його ліва рука відкинула мою праву руку вбік. Жодному з нас не вдалося завдати смертельного удару. Але він змусив мене покинути Хьюго.
  
  
  Потім ми були разом, груди до грудей, стегно до стегна, били один одного в обличчя, забувши на мить усі відомі бойові прийоми.
  
  
  Ви повинні бути впевнені у своїх силах, щоб займатися карате, кунг-фу, дзюдо чи іншими бойовими мистецтвами. Ви повинні бути впевнені, що не натрапите на жодну з дюжини речей, які можуть повернути кісточку або вивихнути ногу, коли ви найменше цього очікуєте. У цьому тунелі зі сталевими рейками, старими дерев'яними стяжками та пухким гравієм між ними, а також брудом та сміттям, розкиданими всюди у темряві, не можна було ризикнути втратити рівновагу. Один промах – і я помру.
  
  
  Мій супротивник був строго вуличним бійцем, скандалістом у барі, хуліганом. Кулаки, лікті, коліна та зуби. Я був надто зайнятий його руками, щоб дати йому шанс вистрілити з пістолета. Він мав змінити свою хватку і спробувати вдарити мене прикладом.
  
  
  Він вдарив мене. Я схопив його за зап'ястя і спробував зігнути його. Він був надто сильний, щоб цей трюк спрацював. Я вдарив його в живіт. Це було все одно, що потрапити в полотняний мішок із піском. Було трохи поступок, але це все.
  
  
  Він спробував за мої очі пальцями. Нігті вп'ялися в мою щоку, коли я повернув голову і схопила його за пальці. Я впіймав двох із них і загнув їх назад. Я чув хрускіт суглобів пальців і його здавлений крик болю.
  
  
  Потім тильною стороною долоні я перехопив перенісся. Лікоть врізався мені в ребра, вибиваючи повітря з моїх легень. Я міцно схопив його і притяг до себе, щоб у нього не було місця, щоб хитнутися. Я відчув, як його руки схопили моє горло. Він почав давити.
  
  
  Я спробував ударити його ногою в пах, але був надто близько, щоб скористатися якимось важелем. Тиск посилився. Напружуючи кожен м'яз на своїй шиї в опорі, я спробував затиснути свої передпліччя між його руками, щоб розділити його руки і розірвати хватку.
  
  
  Я не міг пройти. Я спробував ударити його двома кісточками пальців по очах, але його голова була відвернута, тому особливого ефекту це не дало.
  
  
  Пальці моєї правої руки знайшли його підборіддя, а потім його рота. Я просунув перші два пальці руки в його губи. Мій великий палець знайшов і притис до хряща його горла. Біль від цієї хватки зазвичай нестерпний. Але, незважаючи на сильний біль, який він, мабуть, відчував, він тримався за мою шию.
  
  
  Мій зір почав темніти. Я почув рев у вухах. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що звук був не в моїй голові. Морок почав світлішати. Рев став гучнішим.
  
  
  Через його плече дорогою я міг розрізнити жовте світло фар зустрічного трамвая.
  
  
  Вагон рухатиметься зі швидкістю близько сорока миль за годину, коли шлях вільний, а попереду світить зелене світло. Цей розгойдувався на повній швидкості, обрушуючись на нас, як сліпий металевий левіафан.
  
  
  Водночас почув шум, але не відпускав. Я теж.
  
  
  Якби ми стояли посеред траси, кондуктор помітив би нас і вчасно натиснув на гальма. Трамваї живляться від постійного струму. Немає іншого наземного транспортного засобу, який може швидко прискорюватися на такій короткій відстані або зупинятися так швидко, коли включаються гальма і змінюється напрям струму.
  
  
  Погано те, що ми не стояли на місці. В одну хвилину ми боротимемося посеред рейок, а наступної секунди ми відскакуємо від сталевих балок або бетонних стін тунелю. Ніхто в тролейбусі не міг би вдивлятися в темряву попереду і вчасно побачити нас, щоб зупинитися.
  
  
  Він не відпускав мою шию, і я не відпускала його щелепи.
  
  
  Це стало змаганням, хто з нас відпустить першим, наскільки близько кожен з нас наважився підійти до краю смерті!
  
  
  Він поступився дорогою першим. Оскільки він дивився в протилежний бік від тролейбуса, що наближається, він не міг визначити, наскільки близько він був. Звук був жахливим. Він послабив хватку на моїй шиї і кинувся головою убік, з рейок.
  
  
  Я не відставав від нього ні на мить, крім того, що кинувся в протилежному напрямку в нішу в стіні. Коли я це зробив, повз мене промчала більша частина тролейбуса, величезна, сліпа, жахлива річ, яка могла б безглуздо знищити нас обох за секунду.
  
  
  Він зник так само швидко, як і з'явився. Одного разу це був страшний смертоносний інструмент; Наступного разу від нас котилася невинна карета з жахливим звуком, що переходить у дратуючий гуркіт.
  
  
  Хоча я був стомлений, я змусив себе вийти з ніші до нападника. Битва все ще не було вирішено. Одному з нас довелося померти.
  
  
  Щось вийшло з нього. Він побачив, як я підходжу до нього, і замовк. Він повернувся і побіг дорогою назад до станції Арлінгтон. Х'юго тьмяно світився на мене з-під шпали, на якій він упав. Я нахилився, взяв ножа і випростався, утримуючи лезо в пальцях.
  
  
  Є спосіб кинути ножа швидко і ще один спосіб кинути його потужно. Якщо на вас біжить чоловік, ви кидаєте його швидко, тому що у вас мало часу і є багато м'яких, вразливих поверхонь, які можна вдарити: його живіт, горло, обличчя, пах. І вам не потрібно сильно бити його гострим лезом, щоб сталь пронизала смертельно.
  
  
  Якщо він тікає від вас, його мета – спина, стегна та ноги. Єдина дійсно вразлива точка - це його потилиця, яка занадто мала, щоб цілитися, особливо коли ви перебуваєте в напівтемряві і повинні діяти швидко. Так ви кидаєте напевно.
  
  
  Я виконав кидок, нахилившись над майданчиком і жбурляючи Хьюго в повітря. Це було ідеально - лезо над рукояттю з півоберта в повітрі, вістря рухається вперед у момент удару з повною силою кидка за ним і вагою рукояті, що додає свою вагу вістря ножа.
  
  
  Він устромився майже по саму рукоятку, крізь тканину його піджака і сорочки в хрящ його хребта.
  
  
  Він спіткнувся на крок чи два, його коліна згиналися трохи більше з кожним кроком, доки він не вдарився об гравій шляху і не розтягнувся на обличчі.
  
  
  Я підійшов до нього. Нахилившись, я витяг Х'юго і перевернув його.
  
  
  Він був не зовсім мертвий. Його очі дивилися в мої здивування, здивування, здивування на його обличчі. Він спробував зосередитись на мені.
  
  
  «Ми… ми зловимо… ти… зловимо…» - промимрив він. «Занадто… надто багато з нас… Ви… ви в пастці, розумієте… Не можете… не має значення, на якій станції… дістати… дістати вас…», а потім його голос затих.
  
  
  Я швидко обшукав його тіло, доки не знайшов те, що шукав. Я побіг назад стежкою до людини, яка померла поруч зі мною. Я також знайшов на ньому те, що хотів. Третього обшукувати не довелося. Двох було б достатньо. Взявши Вільгельміну, я залишив там трупи, жахливе тріо, щоб здивувати наступні тролейбуси, які з'їхали рейками в будь-якому напрямку. Я побіг до наступної станції. Це було приблизно за квартал від міста.
  
  
  Незадовго до того, як я дістався туди, я зупинився. Якби те, що сказав помираючий, було б правдою, їх було б більше, чекаючи, коли я вийду зі станції. Я не міг залишатись під землею. Незабаром про тіла повідомлять, і поліція заполонить усю лінію метро. Мені потрібно було вибратися на відкритий простір і зробити так, щоб за моїм виходом не спостерігали.
  
  
  Є один спосіб зробити це. Не знаю, який французький генерал сказав це першим, але він мав рацію. Audace! Toujours l'audace! Зробіть несподіване. Сміливість окупається!
  
  
  Я зняв куртку, сорочку та шкарпетки. Гострий край Хьюго зрізав штани моїх штанів, розрізав їх до середини стегна, а потім я протер кінчиком леза грубий край, щоб потріпати їх ще більше. Збираючи жменю бруду з підлоги тунелю, я розмазав залишки своїх штанів, поки вони не стали брудними. Я розтріпав волосся обома руками. Потім я зробив обідок зі своєї краватки, обвив його навколо чола в індійському стилі. Коли я закінчив, я виглядав босоногим, засмаглою, брудною «вуличною людиною» - а в Бостоні їх більше, ніж потрібно.
  
  
  Я загорнув Вільгельміну в піджак і сорочку і сховав пакунок у верхній частині сталевої балкової опори. Я повернуся за пістолетом пізніше.
  
  
  А поки що мені треба було вийти на вулицю, де я міг зливатися з натовпом. Босоніж я побіг рейками і звернув на платформу станції Коплі-сквер біля з'їзду з Дартмут-стріт. На платформі було кілька людей, які дивилися на мене. Більшість із них взагалі не звертали уваги. Вуличні люди всюди в районі Бек-Бей у Бостоні, і вони зосереджені навколо площі Коплі. Відомо, що вони роблять шалені вчинки, наприклад ходять тунелем.
  
  
  Я піднявся першими сходами і почав чекати біля повороту. За кілька хвилин я почув, як тролейбус зупинився на рівні нижче. За хвилину сходами піднявся натовп студентів, «вуличних людей» та хіпі. Коли ми вийшли надвір, я розчинився в натовпі. Єдине, чого в мене не було, то це гітари, але їх було кілька. Ніхто, дивлячись на нашу групу, не міг відрізнити мене від інших.
  
  
  Прямо через вулицю від виходу була Коплі-сквер. Наодинці з рештою групи я попрямував до площі.
  
  
  * * *
  
  
  Що дійсно незвичайно в Бостонській площі Коплі, так це те, що це центр просто неба, де зустрічаються півдюжини субкультур, які значною мірою ігнорують один одного.
  
  
  Є те, що хіпі називають «натуралами»: усі молоді клерки та молодші керівники з офісів у будинках поряд з площею. Туристи направляють свої камери на мальовниче зіставлення старої - Троїцької церкви - і нової - будівлі Хенкока, небо над яким
  
  
  Скляний фасад відбиває територію з усіх боків. Є алкаші - безпорадні, трупи, що спотикаються, яким важко вдається існувати від одного напою до іншого, шукаючи годину або два відпочинку на сонечку. У Бостоні більше молодих алкашів, ніж у будь-якому іншому місті Сполучених Штатів. У підлітковому віці й трохи більше двадцяти з лишком років, з вибитими зубами, обличчями, вкритими синцями, саднами, порізаними та понівеченими п'яними бійками через залишки пінти червоного вина, що благають дати десять центів на покупку іншої пляшки. Здебільшого вони виявляють насильство лише між собою.
  
  
  Є студенти. Їхні сотні. Рой сарани покриває кожен дюйм району Бек-Бей. Є вуличні люди та хіпі, кожна із субкультур усередині субкультури.
  
  
  Це відмінне місце, щоб сховатися просто просто неба. Ви просто знаходите потрібну невелику групу та зливаєтеся з нею. Кожна група має свою територію. Як, наприклад, вуличні люди. Тротуар уздовж західної сторони Бойлстон-стріт від Дартмута до Ферфілда - здебільшого їхня територія.
  
  
  Я знайшов групу, яку шукав. Вони сиділи на траві на південній стороні площі. Я сів на узбіччя групи. У центрі був юнак, що грає на гітарі і виконував народну пісню свого твору. Він був не дуже гарний, але щирий.
  
  
  Пізнє сонячне світло було теплим. Тіні подовжувалися, створюючи м'які літні сутінки Нової Англії. Предмети, які я взяв у двох мерців, були у моїй кишені. Я вийняв їх, щоб подивитися на них. Першим був срібний затискач для грошей. Метал був пласким. На його поверхні був барельєф. Мені потрібен був лише погляд, щоб дізнатися знайомий тепер дизайн Зміїного прапора і всюдисущий слоган.
  
  
  Другий предмет спочатку виглядав як півдолара. Це був кишеньковий круглий ніж. Зазвичай півдолара розрізають на частини і монету використовують, щоб сховати сталевий меч у формі півмісяця, припаявши його до обох боків маленької круглої ручки. Він схожий на монету, але це зручний складаний ніж. Я завжди вважав незаконним знищення американських грошей, але їх багато.
  
  
  Однак є біса трохи, у яких на одній стороні обличчя в півдолара Кеннеді, а на іншій - Зміїний прапор! І знову по краю кружляли слова, які вселили в Джона Норфолка такий страх, коли я вимовив їх: "Не наступай на Мене!"
  
  
  Якого біса означала ця фраза? Як прапор та фраза пов'язані з організацією, яку я переслідував?
  
  
  Молода людина розпочала чергову свою жалібну композицію. Він співав щирим голосом, його обличчя було звернене до неба, його очі були заплющені, дозволяючи згасаючому сонячному світлу падати на його засмаглі щоки і довге каштанове волосся, що спадало до плечей.
  
  
  Я почав залазити в кишеню сорочки за цигаркою, але потім згадав, що вони були в моїй куртці в тунелі.
  
  
  Хтось поплескав мене по руці.
  
  
  "Хочеш одну?" Дівчині було трохи більше двадцяти. Вона простягла мені пачку.
  
  
  "Завдяки."
  
  
  Присівши поряд зі мною, вона затиснула в долонях сірник від легкого вітерця.
  
  
  "Тебе турбували?" — спитала вона.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Пушик?"
  
  
  "Ні."
  
  
  Вона кивнула у бік гітариста. "Що ти про нього думаєш?"
  
  
  Я знизав плечима. "Він робить свою справу", - сказав я. "Якщо це робить його щасливим, це те, що має значення, чи не так?"
  
  
  Вона тепло посміхнулася мені. "Право на!"
  
  
  Я мовчки прикурив цигарку. Я дивився на вихід з метро на Дартмут-стріт, намагаючись визначити, хто з ледарів переслідує мене.
  
  
  Вона знову торкнулася мене, щоб привернути мою увагу.
  
  
  «Привіт, чуваку, – тихо сказала вона. «Ти поводиться так, ніби дуже стурбований чимось».
  
  
  "Ти могла сказати це."
  
  
  Ти впевнений, що справа не в пуху? Вони нагрівають тебе?
  
  
  "Це не пух".
  
  
  "Твоя старенька завдає тобі неприємностей?"
  
  
  "У мене немає бабусі".
  
  
  "Ой?" Вона здавалася здивованою, що я не маю дівчини. Теж трохи зніяковіла.
  
  
  "Послухайте, я знаю, що це не моя справа, але ви... ну, ось..." Вона не знала, як продовжувати.
  
  
  "Трохи про мене?"
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  "Як я виглядаю?"
  
  
  Вона знову кивнула головою.
  
  
  "Це тебе турбує?"
  
  
  "Так звичайно".
  
  
  Я посміхнувся до неї. Конфіденційним тоном я сказав: «Квадрати не бачать різниці. Вони думають, що я схожий на вуличних людей».
  
  
  Вона сміялася. "Ну, я можу помітити різницю".
  
  
  "Як вас звати?" Я спитав її.
  
  
  "Джулі".
  
  
  Ми подивилися один на одного уважно, відверто, відверто. Мені сподобалося те, що побачив. Джулі була близько п'яти футів двох дюймів
  
  
  і, мабуть, важила трохи більше 100 фунтів. Вона була струнка, з маленькими грудьми і тонкою талією, і в неї були стрункі ноги. Волосся у неї було рудувато-коричневе і коротко острижене. На ній була чоловіча сорочка, розстебнута, але зав'язана на талії брамою сорочки, так що між низом сорочки та верхом синіх джинсів із латками залишалося простір гладкої, щільної шкіри. Мав маленький прямий ніс, тонкогубий, але широкий рот і тонке підборіддя. Її очі були ластовинням. Ви коли-небудь бачили дівчину з ластовиння очима? У неї були горіхові з коричневими та сірими плямами на райдужці. Очі, в які хочеться дивитися годинами.
  
  
  "Добре?"
  
  
  Вона посміхнулася до мене. "Флюїди справді добрі", - відповіла вона. "Що ви думаєте?"
  
  
  Я кивнув головою. "Вони дуже хороші".
  
  
  "Ви схожі на справжніх людей", - сказала вона. "Тобі потрібна допомога?"
  
  
  "Вважаю, що так."
  
  
  "Як що?"
  
  
  "Як ти це називаєш".
  
  
  "Килимок?"
  
  
  "Що ж."
  
  
  Джулі піднялася на ноги, тонка тростина дівчини, але очерет гнувся і розгойдувався на вітрі. Вони гнучкі та нелегко ламаються. Джулі була такою. Вона також була дуже рішучою.
  
  
  "Ходімо", - сказала вона, встаючи.
  
  
  Я запитливо підняв брову.
  
  
  "У мене є блокнот".
  
  
  Я встав поруч із нею.
  
  
  "У мене також є два сусіди по кімнаті", - сказала вона. "Але вони поїхали на тиждень, так що місця достатньо".
  
  
  «Чому ти така впевнена, що можеш мені довіряти? Хіба ти не читаєш газети?
  
  
  Вона блиснула мені грайливою усмішкою. «Я не боюсь тебе. Надто хороші флюїди, приятель. Який ти знак?
  
  
  Я недостатньо розбирався в астрології, щоб знати знак, під яким народився, тож викинув перший, який прийшов мені на думку. "Я рак".
  
  
  «Ми порозуміємося. Я Риби», - оголосила вона, начебто це все пояснювало.
  
  
  Ми рушили через вулицю. Якоїсь миті Джулі, мабуть, помітила напругу в моїй лінії підборіддя, бо вона обняла мене за талію і притулила голову до мого плеча, і ось так ми пройшли повз високу м'язисту людину, яка останні двадцять хвилин з підозрою дивилася на мене. .
  
  
  
  
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  
  
  
  Квартира Джулі була маленькою. Вона була відокремлена від однієї з великих, старих, безладних квартир початку двадцятих років. Спальня, вітальня, половина кухні та ванна колись були вітальнею в початковій квартирі. Дівчата намагалися його прикрасити. Тканину з мішковини перетворили на віконні штори. Зі стелі звисав різнобарвний абажур, що імітує Тіффані. Одна стіна була пофарбована у зелений колір, інша – у фіолетовий. На третій стіні плакати були так щільно приколоті, що сама стіна була ледве видно.
  
  
  Поки я приймав душ, щоб змити бруд зі свого тіла, Джулі приготувала нам щось поїсти. Здорова їжа. Сирі овочі, подрібнені в блендері до рідкого напою, були непоганими. Я пропущу решту їжі. Скажімо, дивлячись на Джулі через маленький обідній стіл, легше було сісти.
  
  
  Після цього вона вимила кілька посудів і ввімкнула музичний центр, перш ніж ми пішли до спальні. Джулі стягнула сорочку і сині джинси і, одягнувшись тільки в трусики бікіні, кинулася на водяне ліжко, що займала більшу частину маленької кімнати. Біля ліжка стояла дюжина декоративних подушок всіх розмірів, форм і кольорів. Саме ліжко було вкрите божевільною ковдрою. Джулі сіла, підтягнувши коліна, притулившись спиною до однієї з великих подушок. Вона поплескала по ліжку поряд із собою.
  
  
  Мені особливо не було чого знімати, але я не міг дозволити їй побачити ні Гюго, ні П'єра. На щастя, світло було тьмяним, і я частково відвернувся від неї, тому, коли я упустив те, що залишилося від моїх штанів, Х'юго та П'єр були загорнуті в них. Коли я обернувся, Джулі побачила, яке враження вона справила на мене, і посміхнулася.
  
  
  Пальцями лівої руки вона спритно скрутила подвійний цигарковий папір, посипавши його тонкою лінією дрібно подрібненої марихуани. Облизуючи папір кінчиком язика, вона запечатала його і скрутила кінці.
  
  
  "Червоний Нікарагуа", - сказала вона, гордо посміхаючись мені. "У наші дні це важко отримати". Вона взяла з колін аркуш паперу і акуратно струсила краплі в невелику каністру для плівки. Вона запалила одвірок, глибоко вдихнувши, всмоктуючи повітря навколо кінця дупи, щоб змішатися з димом трави.
  
  
  Вона зробила ще одну затяжку і простягла мені одвірок. Я взяв його в неї і вклав у губи, вдихаючи так само глибоко, як і вона.
  
  
  Я їв гашиш у Північній Африці. Я нюхав кокаїн у Чилі та Еквадорі. Я жував ґудзики пейота в Аризоні та Мексиці. І я викурив не одну трубку опіуму у В'єтнамі, Таїланді, Сінгапурі та Гонконгу. Як секретний агент багато років
  
  
  ти робиш усе, що потрібно, щоб зливатись із групою, з якою ти входиш, і люди, з якими мені доводилося спілкуватися, не з тих, які зустріли б схвалення Лосей, Львів та Ротаріанських клубів у Штатах.
  
  
  Марихуана по-різному впливає різних людей. Джулі захотілося поговорити.
  
  
  Вона помахала косяком у повітрі і сказала, вдивляючись у дим, ніби вона могла виявити великий, важливий сенс у дрейфуючих безформних пучках: «Ви щось знаєте, як би вас не звали?»
  
  
  "Нік", - сказав я їй. "Нік Картер".
  
  
  «Гарне ім'я», - зауважила вона. "Мені це подобається. Знаєте що?"
  
  
  "Що?"
  
  
  «Раніше я думала, що я бунтар. Боже, я бунтувала! Проти моїх батька та матері. Проти снобістської школи, куди вони відправили мене на пару років, перш ніж я пішла. Проти всього проклятого суспільства!
  
  
  "Ти спалила свій бюстгальтер", - сказав я.
  
  
  Вона сміялася. «Чорт, я не маю бюстгальтера, щоб спалити. Думаєш, мені він потрібний? Вона торкнулася своїх маленьких грудей.
  
  
  Я посміхнувся, повільно похитуючи головою. "Ніколи. Тобі треба було бунтувати?"
  
  
  "Я так і думала. Я брала участь у парадах протесту. Я проводила демонстрації. Мене вигнали з одного коледжу».
  
  
  "І?"
  
  
  Вона обернулася на бік і сумно подивилася на мене. «Але я не бунтар. Все це правда, що я не бунтар, Нік. І це біса ганьба!»
  
  
  Я ніжно торкнувся її обличчя.
  
  
  "Не зовсім", - сказав я. «У світі дуже мало повстанців. Але є багато бунтівних людей. Якщо ви розумієте, що ви тільки-но сказали мені, це ознака того, що ви перестали бути підлітком і стали дорослими».
  
  
  Джулі дуже уважно обміркувала те, що я сказав.
  
  
  "Гей, чувак", - вигукнула вона. "Ви маєте рацію!"
  
  
  "Проти чого ви насправді повстали?" Я запитав.
  
  
  «О, - недбало сказала вона, - в основному це було проти мого батька та його друзів. Ви знаєте, вони мають видобуток. У них стільки видобутку, що вони навіть не рахують її. Раніше я думала… усі ці гроші, і вони нікому не допомагають! Раніше це збивало мене з пантелику. Але що було гірше – у них є сила. Сила, чуваку, як ти не повіриш! І вони ніколи не використовували її, щоб допомогти комусь! Тепер це мене дійсно дістало! "
  
  
  "Яка сила?" - Запитала я, в мені прокинулися перші проблиски інтересу.
  
  
  "Хіба ви не знаєте, хто мій старий?" — спитала вона.
  
  
  Я похитав головою. «Я навіть не знаю твоє прізвище», - зазначив я.
  
  
  Джулі тверезо кивнула. «Вірно. Ви не робите. Олкотт Челмсфорд – мій батько».
  
  
  "Я не знаю його", - сказав я розчаровано, але не здивувався. Що ж, чорт забирай, це було б надто великим збігом, якби її батько був одним із тих чоловіків, чиї імена назвав мене Кельвін Вулфолк.
  
  
  «Немає причин, з яких ти винен», - сказала вона. «Він намагається триматися подалі від очей громадськості. Ви коли-небудь чули про Френка Гілфойла, Олександра Бредфорда або Артура Барнса?»
  
  
  Це було схоже на виграш джекпоту в ігровому автоматі у Лас-Вегасі. Три з п'яти імен!
  
  
  «Я чув про них. Вони такі великі зірки, як Мазер Вулфолк і Леверет Пеперідж, вірно?»
  
  
  "Вірно", - сказала вона. «Їх ціла зграя! Мій батько – один із тих. Чорт, вони мене дістали!
  
  
  "Ви їх добре знаєте?" Я запитав.
  
  
  “З того моменту, як я народилася. Олександр Бредфорд – мій хрещений батько. Ви повірите? Вона гірко засміялася.
  
  
  "Розкажи мені про старого Бредфорда", - запропонував я, намагаючись бути якомога недбаліше.
  
  
  Джулі відвернулася.
  
  
  «О, чорт, – сказала вона. «Я не хочу говорити про них! Останні п'ять років свого життя я тікала від цієї купки. Ви не бажаєте чути про них».
  
  
  «Я хочу почути про Олександра Бредфорда», - сказав я, гладячи її по шиї. То був перший шанс, що мені довелося покарати роботодавця Сабрини.
  
  
  Джулі заперечливо похитала головою. "Ні за що, мужик", - сказала вона. «Я не хочу псувати настрій. Я тебе надто сильно напружую!»
  
  
  Вона закріпила решту суглоба в тримачі пружини, глибоко вдихнула і простягла мені. «Давай пограємо», - запропонувала вона так просто і безневинно, як сказала б дитина, - «Ходімо пограємо».
  
  
  Я знав, що зараз нічого не можу зробити, щоб вона заговорила, тому востаннє затягнув одвірок, поклав його і повернувся до неї.
  
  
  Джулі кохалася так само просто і розкуто, як і говорила. Моє тіло було для неї іграшкою, мене можна було дослідити і отримувати від неї задоволення, наче я був іграшкою гігантської панди, яку вона забрала в ліжко. У той же час вона повністю віддалася мені, щоб чинити так, як я хотів. Вона отримувала стільки ж задоволення від того, що принесла мені задоволення, так і я, змусивши її відкрити для себе невеликі неконтрольовані збудження, на які здатне жіноче тіло.
  
  
  У неї були маленькі груди. Моя рука повністю накрила кожну, а потім і рота, і я підняв очі щоб
  
  
  знайти вираз екстазу на її обличчі настільки гостре, що здавалося, що їй майже боляче. Я поцілував тугу гладку шкіру її живота, і коли я спустився вниз, Джулі звивалася, щоб відповідати кожному з моїх дій.
  
  
  Ми стали інь та ян цього стародавнього китайського символу завершеності. Наші тіла були переплетені в клубок з м'якої і твердої плоті, гладкості та шорсткості, з такою вологою шкірою, що ми легко ковзали одне в одного.
  
  
  Не було моменту, щоб усе раптово скінчилося. Ми досягли вершин і потім повільно затихли, поки, нарешті, не перестали відчувати необхідність досліджувати одне одного. Вона пригорнулася до мене.
  
  
  "Гей, друже, - стомлено сказала вона, - це було добре".
  
  
  Я поцілував її в носа. Вона прибрала пасмо мого волосся, що впало мені на лоб.
  
  
  "Хто ти?" — спитала вона. "Чому ти так багато хочеш знати про Олекса Бредфорда?"
  
  
  Це справді не застало мене зненацька. Джулі була надто розумна, щоб її надовго обдурити. Я вирішив ризикнути, бо міг використати будь-яку її інформацію.
  
  
  Я сказав їй. Не всі. Зокрема, не про AX чи мою роль Killmaster у цій суперсекретній організації. Я розповіла їй про російську, яка мало не помер через те, що дізнався. Я розповів їй про змову та про організацію, яка намагалася мене вбити. Джулі уважно та серйозно слухала. Коли я закінчив, вона сказала: Це велика проблема, чувак.
  
  
  "Я знаю."
  
  
  "Я не про тебе говорила", - серйозно сказала вона. "Я маю на увазі, якщо їм це вдасться, що буде з усіма маленькими людьми?"
  
  
  Я нічого не сказав. Перш ніж дати згоду на співпрацю, Джулі повинна була опрацювати його відповідно до своєї власної шкали цінностей, на своїх власних умовах.
  
  
  Вона задумливо сказала: «Я не думаю, що наше нинішнє суспільство є найкращим. Я думаю, що з цим страшенно багато не так, але з цим ми можемо працювати. Якщо вони мають свій шлях, вони повністю його зруйнують. Гаразд. Отже його розбивають. Тоді що? Маленькі люди захоплять владу? Нізащо! Вони керуватимуть цим заради своєї вигоди і до біса маленьких людей. Усі бунти! Усіх людей убито! Мільйони, які голодуватимуть - щоб вони взяли гору! Це знову Гітлер, Сталін та Франко! »
  
  
  Вона звернула на мене серйозні погляди. Вона взяла він зобов'язання. "Нік, чим я можу тобі допомогти?"
  
  
  «Я хочу знати якнайбільше про Олександра Бредфорда. Чомусь мені здається, що він – ключ до всього цього».
  
  
  "А що щодо інших?"
  
  
  «Я не думаю, що вони у цьому беруть участь. На вершині лише одна людина. Я гадаю, що це він».
  
  
  "Бредфорд міг би бути вашим чоловіком", - визнала вона. «Алекс завжди здавався мені трохи відмінним від інших».
  
  
  "Як?"
  
  
  Вона знизала плечима. "Я не можу висловити це словами. У ньому щось є. Наче він завжди стоїть осторонь і спостерігає за вами і ніби запихає вас у свої думки, ніби у нього є комп'ютер, і все, що ви робите або кажете , попадає в нього .Ти розумієш, про що я? Хоча він мій хрещений батько, він мене мучить!"
  
  
  "Ви не можете бути більш конкретним?"
  
  
  «Він одинак. Він приховує те, що робить. Боже, Нік, навіть у тій групі людей, які мало говорили про те, що вони роблять, Алекс був найпотаємнішим. Я маю на увазі, він чарівний і таке інше, але це все на поверхні. Внизу він холодний, як крига. Він ніколи не дає вам знати, що він думає. Начебто ви не можете повісити його на все, в чому він бере участь. Розумієте, що я? "
  
  
  Я знав. Як і в мене, все, що в неї було, було чуттям, а не фактами, і цього насправді мало бути недостатнім, щоб продовжувати. Звичайно, ні, якби мені довелося виправдовувати це перед Хоуком. Однак мені цього було достатньо. Якщо інтуїтивні почуття Джулі до Бредфорда збігалися з моїми, це дещо додавало.
  
  
  Я потягся за наручним годинником.
  
  
  "Ти кудись збираєшся?" - Запитала вона з подивом.
  
  
  "Мені потрібно зустрітися з чоловіком", - сказав я їй.
  
  
  "О годині тридцять ранку?"
  
  
  Я кивнув головою. «Він чекає на мене зараз у барі у Філдс Корнер».
  
  
  "Гей, ти серйозно!"
  
  
  «Вірно. Лише у мене проблема. Мені потрібна сорочка, штани та туфлі».
  
  
  Джулі вискочила з ліжка. «Вставай, – сказала вона. Я їй зобов'язав. Вона дивилася на моє оголене тіло поглядом. "Я зараз повернуся", - сказала вона і вислизнула зі спальні. Через дві хвилини вона увійшла з парою чоловічих штанів, шкарпеток, сорочкою та туфлями. Вона кинула їх на ліжко.
  
  
  "Там!" - гордо сказала вона. «Я думаю, вони підійдуть досить близько. Раймонд приблизно твого розміру.
  
  
  "Раймонд?"
  
  
  «Він один із моїх сусідів по кімнаті».
  
  
  Я підняв брову.
  
  
  Джулі несхвально похитала головою. Гей, де ти був? Ми просто живемо разом. У наші дні у всіх коледжах є гуртожитки.
  
  
  с. Всі живуть з усіма, але це не означає, що всі трахкають! Те саме і з нами. Ми спробували – троє дівчат разом. Людина, я тобі скажу, це тягар! Тому коли Барбара пішла, ми запитали Раймонда, чи хоче він зайняти її місце. Краще, якщо поряд буде чоловік. Він стане в нагоді, коли чекає важка робота. І нас не так турбують хлопці, які запрошують нас на побачення, а потім намагаються зробити це, коли вони приводять нас додому. Не знаю, чи Раймонд дивиться на Шейлу чи на мене, але його дівчина вб'є його, якщо він спробує зробити пас. Вона ревнива”.
  
  
  "Добре", - сказав я. "Я розумію". Я почав одягатися. Сорочка та штани досить добре сидять. Туфлі могли бути на піврозміру меншими. Це були справді напівчоботи з довгими шнурками із сиром'ятної шкіри.
  
  
  Джулі оглянула мене, коли я закінчував вдягання. "Ви зробите. Як ви планували дістатися через місто до Філдс-Корнер?"
  
  
  "Метро або таксі".
  
  
  "У мене є фольксваген", - запропонувала вона. "Я відвезу тебе".
  
  
  Я збирався сказати "ні", але передумав. "Ходімо", - сказав я.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Grogan's - це бар, про який любить писати Джиммі Бреслін. Його покровителі – сині комірці, що працюють ірландці. Деякі з них працюють у місті, деякі не можуть знайти роботу, а деякі з них працюють лише час від часу – на те, що закон не схвалює. Будинок оздоблений панелями з червоного дерева, що потемніло за довгі роки, і віск натер його вручну, а також через розливи віскі і пива і незліченних протирок вологою ганчіркою кожні кілька хвилин. Сильний запах пива витає у повітрі, він проникає в деревину кабін, столів та підлоги. Це чоловіче місце.
  
  
  На той час вранці клієнтів було не так багато, тому я помітив Рейлі, як тільки ми увійшли. Він сидів один у середній будці біля правої стіни.
  
  
  Я повернувся до Джулі і обійняв її за плечі. «Як щодо того, щоб двигун залишався у теплі? Я не надовго".
  
  
  Вона глянула на Рейлі, потім знову на мене і знизала стрункими плечима. «Добре, але не забувай про мене». Вона підморгнула і обернулася до дверей. "Я теж триматиму свій мотор у теплі!"
  
  
  Я обнадійливо усміхнувся Рейлі, прослизнувши в будку навпроти нього. "Я винен тобі пляшку?"
  
  
  Його забіяке обличчя було сердитим, ніж зазвичай. "Ти винен мені набагато більше, ніж пляшка!" - прогарчав він. Він повернув голову, щоб я могла розглянути його обличчя. Його ліве око було повністю закрите. Кров залила кривавий поріз, що біг від скроні вилицею. Ліва частина його рота сильно набрякла.
  
  
  "Ви хочете розповісти мені про це?" Я запитав.
  
  
  "Спробуй перешкодити мені розповісти", - відповів він. Рейлі належить до третього покоління, але має ще нотка акценту. Бостонські ірландці тримаються за нього довше, ніж їхні родичі десь у країні. «Милий Ісусе, Нік! Я знав, що мені ніколи не слід було йти разом з тобою в першу чергу! Тоді я сказав собі, чорт забирай, шукати інформацію в морзі не здається найнебезпечнішою річчю у світі. Отже, я так і вчинив. Я провів день, переглядаючи усі старі кліпи. Щиро кажучи, я з нетерпінням чекав склянки холодного пива, там було так сухо і запорошено.
  
  
  "Ви щось знайшли", - сказав я. «Інакше цього б не сталося». Я вказав на його щоку.
  
  
  Він похитав головою. Я нічого не знайшов. Тобто нічого, крім неприємностей дорогою сюди».
  
  
  "Коли?"
  
  
  «Близько десятої години. Четверо. Великі теж були».
  
  
  "Бандити?"
  
  
  Він знову похитав головою. Ти знаєш краще, Нік. У місті немає панку зі зв'язками, який не знав би краще, ніж дати мені спокій. Ні, мій хлопчику, то була інша порода. Занадто добре одягнені, по-перше. правильний клас для іншого. Було щось у них, що говорило мені, що вони не належать до цього району. І вони не намагалися затримати мене чи щось таке. Просто напали на мене, ніби вони хотіли прикінчити мене. Не говорю ні слова. Один з них упіймав мене на ударі в блекджек. Ось чому я отримав це ». Він вказав на свою розпухлу, розсічену щоку. «Мені пощастило. Я пішов від них і почав стріляти. тому вони кинулися тікати».
  
  
  Він був майже збентежений. «Чотири роки я мав цю гармату, і жодного разу не довелося ним користуватися. Я надто добре відомий, Нік. Тепер їм байдуже, що станеться, якщо мене вб'ють».
  
  
  "То це не Синдикат?"
  
  
  «Ні, якщо тільки вони не збожеволіли! І я в цьому маю сумнів! Ні, мій хлопчику, це була чужа робота».
  
  
  "Що ви знайшли у морзі?" Я запитав. "Ви, мабуть, знайшли щось, або вони
  
  
  не пішли б за тобою”.
  
  
  «Нічого подібного, – сумно сказав він. «Кожен із цих п'яти чоловіків – зразкові порядні громадяни, про яких мало що написано, я визнаю, – він блиснув слідом своєї старої цинічної посмішки, – через їхній вплив. У них багато це, розумієш”.
  
  
  "А як щодо Олександра Бредфорда?"
  
  
  "Він найцікавіший з них", - сказав Рейлі, дивлячись мені в очі. «Чому ти тепер так цікавишся ним одним? Чому не іншими?
  
  
  Я ухильно знизав плечима. "Просто розкажи мені про нього".
  
  
  «Ну, – сказав Рейлі, – він зі старої родини, як і інші. Усі вони повертаються на «Мейфлауер», чи, можливо, на другий чи третій корабель після нього, найпізніше. Він єдиний, хто залишився у його сім'ї. про нього. Його батько та мати померли, коли він був дитиною. Його виховувала його двоюрідна бабуся. Служив під час Другої світової війни. Він був підполковником у піхотній частині. Потрапив у полон до німців, витратив рік у таборі для військовополонених..."
  
  
  "Почекай", - сказав я. От і все. Це те, що я шукав. "Який сталаг?"
  
  
  Рейлі був спантеличений. "Яка, чорт забирай, різниця?"
  
  
  "Ви дізналися, в якому таборі?"
  
  
  Рейлі подивився на мене, ніби я був учителем, який звинувачував його в тому, що він не виконав свою домашню роботу повністю. Моє питання було образою такого ж гарного газетяра, як і він сам.
  
  
  Рейлі згадав кількість сталагів. І це підійшло. Я знав, що саме цей був на території нинішньої НДР. Deutche Democratische Republic. Східна Німеччина.
  
  
  "Його звільнили росіяни", - сказав я. "Правильно?" Уважно дивлячись на моє обличчя, Рейлі запитав: "Це припущення чи ви знаєте?"
  
  
  «Я зроблю ще кілька припущень», - сказав я, стаючи все більш впевненим у своїй гіпотезі, тому що це був єдиний спосіб, яким це могло статися, єдиний спосіб, яким росіяни могли здійснити обмін. «Його не повернули до Штатів відразу після звільнення, вірно?»
  
  
  Рейлі кивнув головою. «Прийшли чутки, що він був у лікарні. Йому знадобився майже рік, щоб одужати, спочатку в російській лікарні, а потім знову тут, у Штатах, Уолтер Рід. Було багато операцій. Якийсь час вони думали, що він може не вижити”.
  
  
  "Пластична хірургія?"
  
  
  «Деякі. Небагато, - сказав Рейлі.
  
  
  «Досить, щоб, якби хтось, хто знав його до війни, ставив питання про різницю в його зовнішності, операція пояснила б це».
  
  
  «Можна сказати і так, – сказав Рейлі.
  
  
  «Немає сім'ї? Нема родичів? Правильно?»
  
  
  «Просто бабуся, як я згадував раніше, – сказав Рейлі. "Вона виростила його, але на той час, коли він повернувся з Німеччини, вона була дуже старою".
  
  
  «Отже, якби він не тільки виглядав по-іншому, а й діяв би по-іншому, то справді не було б кому це помітити?»
  
  
  "Це питання чи заява?" - Запитав Рейлі.
  
  
  "Що ви думаєте?"
  
  
  "Я думаю, ти намагаєшся мені щось сказати", - зауважив Рейлі, пильно дивлячись на мене з холодним допитливим поглядом. «Ви думаєте, що росіяни схопили його та промили йому мізки. Це все?"
  
  
  «Припустимо, вони замінили його іншою людиною, Джоном? Припустимо, що справжній Олександр Бредфорд помер з 1945 року, і з того часу його місце посідає інша людина - російська, агент КДБ, завод?
  
  
  "Так могло статися", - неохоче визнав він.
  
  
  «Так і сталося, Джоне».
  
  
  Вираз обличчя Рейлі змінилося. Не шанобливо він прошепотів: «Свята Богородиця! Це дика заява, Нік. Це до чого? Ви намагаєтеся сказати мені, що люди, які прийшли за мною сьогодні ввечері, – росіяни?»
  
  
  Ні, вони американці. Джоне, ти знаєш достатньо. Тримайся подалі від цього».
  
  
  "Отже, ви сказали, що це історія, яку я ніколи не зможу надрукувати", - вголос розмірковував Рейлі. «Ви маєте рацію, люба. Ніхто б у це не повірив! Не у цьому місті! Це все одно, що намагатися стверджувати, що Папа сам - комуністичний шпигун!
  
  
  Я вислизнув із будки.
  
  
  Рейлі простяг руку і схопив мене за руку.
  
  
  "Це ще не все, Нік, чи не так?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Ви можете розповісти мені про це?"
  
  
  "Ні."
  
  
  "Пізніше? Коли все закінчиться?"
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Ні за що, Джоне. Ніколи. Ви дізналися достатньо. Можливо, занадто багато для вашого блага».
  
  
  "Що ж, - сказав Рейлі, притулившись до дерев'яної перегородки між кабінками, - подбай про себе, Нік".
  
  
  Ти теж, Джоне.
  
  
  Я почав відвертатися, коли він раптом простяг руку через кут стола і схопив мене за руку.
  
  
  "Сідай, Нік!" Раптова наполегливість у його голосі змусила мене підкоритись без запитань.
  
  
  "Що трапилося'
  
  
  
  у чому справа, Джоне? "
  
  
  «Двоє чоловіків щойно увійшли у двері». Його голос був низьким, щойно доходячи до мене.
  
  
  "Ви їх знаєте?"
  
  
  Він похитав головою, його очі дивилися на них повз мене. «Не на ім'я. Але я знаю їх добре. Це двоє з тих, хто намагався вбити мене сьогодні ввечері. Але я думаю, що ти той, кого вони хочуть зараз, друже. Вони не зводили з тебе очей з того часу. вони увійшли”.
  
  
  "Чи є чорний хід у це місце?"
  
  
  Перш ніж Рейлі встиг відповісти, вхідні двері Грогана відчинилися, і ввійшла Джулі, нетерпляче брязкаючи ключами від машини. Вона підійшла до нашої будки і підійшла до мене.
  
  
  "У мене закінчується бензин", - оголосила вона без посмішки.
  
  
  «Ти і Джон тут щойно виїжджали, люба, – відповів я.
  
  
  Рейлі знав, що я мав на увазі. Це було не місце для Джулі. Я хотіла, щоб він витяг її з бару. І забратися до біса самого. Одна сторона його обличчя вже була розбита через мене. Він криво посміхнувся і похитав головою.
  
  
  «Ви двоє, - він показав пухким пальцем спочатку на мої груди, потім на груди Джулі, - пройдіть через кухню. Потім підніміться сходами. Однак не піднімайтеся до верху. він не відкривався роками. Пройдіть коридором до кінця першого поверху. Там ви знайдете вікно. Воно виходить на пожежні сходи. Воно приведе вас на дах. Звідти ви самостійно.
  
  
  Він заліз у пальто, потай вийняв револьвер і сунув його мені під стіл.
  
  
  "Я думаю, тобі це знадобиться більше, ніж мені".
  
  
  Складений у моїй руці, кирпатий 38-й калібр яскраво блищав у темній тіні від стільниці. Я глянув на це. Світло відбивалося від круглих патронників та спускової скоби. Діра його стовбура похмуро зяяла на мене. Як і чотири кімнати, де я міг бачити.
  
  
  «Я ціную пропозицію, Джоне, але це не принесе мені ніякої користі…»
  
  
  Рейлі насупився. «З якого часу пістолет не годиться…»
  
  
  «… Якщо в тебе немає патронів, друже, – закінчив я. "Ви звільнили всіх шістьох".
  
  
  Рейлі почервонів від збентеження. «Почекай тут хвилинку».
  
  
  Для щільної людини Рейлі рухався вправно. Він підвівся і перетнув кімнату, жестом показуючи бармену приєднатися до нього. Наприкінці бару вони перемовлялися пошепки. Бармен пройшов у підсобку. Рейлі нетерпляче барабанив пальцями по твердій поверхні червоного дерева, аж поки чоловік не повернувся.
  
  
  Я обійняв Джулі за тонкі плечі і притулився до її голови. «Чи можете ви оглянути кінець будки і подивитися на двох чоловіків, про яких говорив Райлі?»
  
  
  Джулі недбало повернула голову, озирнулася і знову повернулася до мене. "Я бачила їх", - сказала вона.
  
  
  "На що вони схожі?"
  
  
  «Їм за двадцять, може, за тридцять. Одному близько п'яти десяти, іншому трохи вище. М'язова люди. Вони стоять наприкінці бару біля дверей і дивляться у цей бік. Вони викликають у мене тремтіння. Дуже погані флюїди, якщо ви знаєте, про що я! "
  
  
  Рейлі повернувся і знову ковзнув у будку. Він тихо сказав: «Про це подбали, Нік. Як тільки дія почнеться, забирайтеся звідси до біса».
  
  
  Він передав мені невелику картонну коробку. "Тридцять вісімроки", - сказав він. "Послуга від мого друга".
  
  
  Бармен підійшов до групи трьох чоловіків, які розмовляли в центрі бару. Вони були схожі на постійних клієнтів. Робочі сорочки та робочі черевики на шнурівці. Він коротко поговорив з ними. Вони швидко глянули на двох новачків і кивнули. Бармен пішов.
  
  
  Я поклав патрони в кишеню разом із револьвером 38-го калібру. Його не було куди було завантажувати.
  
  
  «Передай йому мою подяку, Джоне».
  
  
  "Просто купи мені ще одну пляшку", - кисло сказав Рейлі. Він обережно торкнувся своєї розсіченої щоки. "Скільки ти мені тепер винен?" У цьому була особливість Райлі. Він завжди говорив про купівлю пляшки, але ніколи не пив нічого міцнішого за пиво.
  
  
  У мене не було змоги відповісти. На півдорозі до стійки один із трьох п'ючих - невисокий, квадратний чоловік середнього віку - відсунув свою пивну склянку і люто попрямував до двох чоловіків наприкінці бару.
  
  
  "Що ти сказав про це місце?" - Запитав він гучним голосом. «Якщо тобі тут не подобається, забирайся до біса!»
  
  
  Двоє чоловіків випросталися. Один здивовано сказав: «Про що ти, чорт забирай, говориш?»
  
  
  “Я чув вас! Ви приходите в таке місце і кажете про це! Якщо це вам не підходить, забирайтеся до біса!»
  
  
  «Послухайте, – умиротворено сказав інший, – що б ми не говорили, це було не те».
  
  
  "Ти називаєш мене брехуном?"
  
  
  "Заради всього святого…"
  
  
  Я почув гуркіт пивної пляшки, розбитої об стійку, і раптовий крик: "Так, Чарлі!"
  
  
  Рейлі схилився вперед. "Тепер, Нік! Швидко в дорогу!"
  
  
  Ми з Джулі вибралися з будки і побігли на кухню. Позаду нас пролунав гуркіт столу, що перевертається, і нові крики. Коли ми пройшли дверцята на кухню, я швидко озирнувся. До невисокого чоловіка середнього віку приєдналися двоє його п'яних друзів. Ці троє та двоє у мене на хвості завдавали ударів один одному.
  
  
  Хтось крикнув: "Вони йдуть, Чарлі!"
  
  
  Чарлі спробував вирватися з бою. Він дістався кінця бару. Бармен ударив його обрізаною більярдною києм, і він упав.
  
  
  Потім за нами зачинилися двері, і ми з Джулі помчали через кухню. Двері в глибині запітнілої кімнати, облицьованої білою плиткою, відчинялися в коридор, ледь освітлений лампочкою в двадцять п'ять ват, голою на кінці чорного електричного кабелю. Ми вибігли сходами на перший майданчик. Ліворуч від нас, у дальньому кінці коридору, я побачив вкрите брудом вікно. Ми побігли до нього. Як і вся інша будівля, вікно було покороблено та брудно. Джулі безуспішно штовхала раму.
  
  
  "Відійди!"
  
  
  Я підняв праву ногу та вибив скло. Ще два удари вдарили уламки, що все ще залишилися в дерев'яних конструкціях.
  
  
  Джулі вилізла. Я пішов за нею. Пожежні сходи були іржавою і покритою кіптявою. Внизу була алея. Я почув крик із кінця вулиці.
  
  
  «Я піду першим, – сказав я Джулі. "Ми не знаємо, що там нагорі".
  
  
  Якомога тихіше ми встановили металеві поперечини. Крик став гучнішим.
  
  
  Чорні на чорному тлі темні тіні пожежної драбини розчинялися в почорнілі від сажі цегли будівлі. Поки ми були на ньому, знизу нас не було видно.
  
  
  Через три поверхи двері кухні відчинилися. Один із чоловіків, що зайшли в бар за нами, вибіг у провулок. У променях світла з відчинених дверей я ясно бачив його, коли він дивився в обидва боки.
  
  
  Він крикнув: "Вони прийшли до вас?"
  
  
  Хтось крикнув йому у відповідь: «Спробуйте пожежну драбину!»
  
  
  Я почув скрип іржавого металу, коли він схопився і зачепився за нижні сходи вертикальних сходів на нижньому щаблі пожежних сходів. Вона протестуюче опустилася під його вагою.
  
  
  Я наздоганяв Джулі. Тепер ми були на п'ятому майданчику, і все. Перед нами був дах. Я підняв Джулі через край на асфальтову поверхню. Зупинившись, щоб перепочити, я озирнувся. У світлі зірок я міг розрізнити групу з півдюжини вентиляційних отворів та димарів від системи опалення будівлі.
  
  
  "Там!" Я вказав на них Джулі. "Чекай мене там!"
  
  
  Джулі пробиралася через дах. Виступ по краю даху був близько двох з половиною футів у висоту, з кам'яним перекриттям, що покриває цеглу будівлі. Я пірнув за виступ і почав чекати. Він поспішав – і був необережний. Коли він дерся по уступі, я випростався і вдарив його по щелепі ударом з пістолета, стиснувши два кулаки разом. Це було однаково що рубати бика жердиною.
  
  
  Я побіг до Джулі.
  
  
  "Ходімо", - видихнула я.
  
  
  Разом ми спотикаючись пробиралися по дахах до кінця ряду сусідніх будівель. Кожні сорок футів ми переходили з одного даху на інший, дерючись по низьких перегородках. Ми дійшли далекого кінця. Я обережно визирнув через край.
  
  
  Внизу на вулиці, у світлі лампи, біля входу в провулок чекав чоловік.
  
  
  Джулі торкнулася мене за руку. "Як ми збираємося його обійти?"
  
  
  Я озирнулася. Посередині даху будівлі була будова у формі сараю. Я знав, що двері в нього повинні вести на сходи.
  
  
  Підійшовши до нього, я штовхнув двері плечима. Він не зрушив з місця. Я врізався у неї. Він злегка поступився місцем. Я з силою врізався у двері, і замок не витримав.
  
  
  "Бачиш?" - спитав я Джулі.
  
  
  "Тільки".
  
  
  «Тоді йди за мною».
  
  
  Крок за кроком, ставлячи ноги на внутрішній край сходів, щоб вони не рипіли, ми спустилися чотирма сходовими прольотами. Я зупинився. Джулі сперлася мені на спину. "Що трапилося?" прошепотіла вона.
  
  
  «Думаю, настав час зарядити пістолет Рейлі», - сказав я їй.
  
  
  Мені знадобилася всього мить, щоб відкрити картонну коробку і проштовхнути шість куль у патронник. Інші патрони я кинув у кишеню. Я знову почав спускатися сходами. За мить ми були біля підніжжя сходів, за поворотом з фасаду були двері.
  
  
  Я стримував Джулі.
  
  
  «Залишайся тут, подалі від очей, доки не стане тихо. Не переслідуй мене. Просто сідай у машину і забирайся до біса з околиць! Зрозуміла?»
  
  
  Джулі не намагалася зі мною сперечатися.
  
  
  Я залишив її стояти там, приховану за поворотом сходів, і попрямував до передньої частини коридору. Були двері, що вели до кишенькового вестибюлю. Верхня половина дверей була з кольорового скла, крім невеликої центральної панелі з прозорого скла. Я бачив, що зовнішні двері були з масиву дуба. Мені було цікаво, хто мене чекав за цими дверима.
  
  
  Що ж, я не міг чекати вічно. З пістолетом Рейлі у правій руці. Я відчинив двері внутрішнього вестибюлю - і мало не підстрибнув на десять футів! Злісне гарчання налякало мене до чортиків, бо це було останнє, чого я чекав на світі.
  
  
  Кіт був великим. То був старий поранений, поранений роками вуличних боїв, з одним опущеним вухом, майже відрубаний якимсь суперником, який, мабуть, був таким самим крутим, як і він сам. Він сів у кутку вестибюля і сердито шипів у мене, злившись, бо не міг ні увійти, ні вийти. Бог знає, як довго він там чекав.
  
  
  Я видав на нього ніжні звуки. Я повільно рушив до нього, готовий пригнутися, якщо він покаже хоч найменшу ознаку того, що стрибне на мене. Він повільно відповів. Не думаю, що хтось зробив йому дружній жест за останні роки.
  
  
  Пройшло майже п'ять хвилин, перш ніж я змогла підійти до нього досить близько і простягнути руку. На мить я подумав, що він збирається вдарити його своїми гострими, як бритва, пазурами, але він цього не зробив. А потім я гладив його по хутрі і чухав під підборіддям. Нарешті я наважився підняти його на руки, і він важив щонайменше п'ятнадцять фунтів, якщо важив унцію.
  
  
  За дверима я почув розмову двох чоловіків. Глибокий голос сказав: Добре, я почекаю тут. Якщо цей сучий син з'явиться, на нього чекають неприємності!» Потім настала тиша. Той, з ким він розмовляв, мабуть, пішов. Я почекав повних шістдесят секунд, перш ніж відчинив двері й недбало почав спускатися чотирма сходами, що ведуть до тротуару.
  
  
  Я тримав кота високо на руках, відвернувшись. Краєм ока я міг бачити огрядного незнайомця, що стоїть спиною до стіни будівлі поряд із входом у провулок. На мить він глянув на мене, а потім відвернувся. Ви просто не очікуєте, що чоловік, який виходить через парадні двері будинку з кішкою на руках, буде чимось більшим, ніж просто мирним домовласником. Ось що застало його зненацька. Перш ніж він зміг добре розглянути моє обличчя, я був на одному рівні з ним, і до того часу, коли відбулося визнання, було вже занадто пізно!
  
  
  Він почав піднімати пістолет у руці, але на той час я вже жбурляв великого бойового кота прямо йому в обличчя!
  
  
  П'ятнадцять фунтів запального розлюченого кота з кігтями, схожими на гострі гачки, що вп'ялися йому в очі, змусили його забути про все інше! Чоловік видав крик, пронизливий, як затяте виття кота, і почав відбиватися від свого пухнастого супротивника.
  
  
  Кігті з сліпучою швидкістю встромився чоловікові в обличчя, і я миттю побачив ряд глибоких кривавих борозен, що раптом з'явилися від його чола до підборіддя, а потім я зник, побіг вулицею і загорнув у темряву.
  
  
  Я пірнув у перший провулок, який помітив. На півдорозі вниз я перестрибнув через дерев'яний паркан зі зламаними ґратами і опинився у дворі, заваленому іржавими металевими банками та зламаними пружинами. Нарешті я пробрався між двома вузькими старими дерев'яними будинками і вийшов надвір.
  
  
  Я повільно підійшов до рогу. Я був за два квартали від того місця, де почав. Там я побачив півдюжини чоловіків, які зібралися до групи. Піднявши пістолет Рейлі, я націлився над їхніми головами і почав швидкий вогонь.
  
  
  Я не намагався їх вбити. Я просто хотів, щоб вони бачили спалах пострілу, коли стріляю в них. Вони розбіглися.
  
  
  Повернувшись, я пірнув униз вулицею, захоплюючи їх за собою, але мав перевагу в два квартали, і ніхто мене не спіймає, коли в мене буде така перевага!
  
  
  Десять хвилин по тому я недбало прогулювався Олні-стріт, коли поруч зі мною зупинився пошарпаний фольксваген.
  
  
  "Можу я підвезти вас?" Джулі висунулась із вікна.
  
  
  Я сів у машину. "Я сказав тобі забиратися до біса з околиць!"
  
  
  "Ні, якщо мені доведеться залишити друга".
  
  
  "Ти злий на мене?"
  
  
  Я мусив визнати, що ні.
  
  
  Старі «фольксваген» Джулі повернулися через все місто до її квартири. На півдорозі вона запитала: Що нам тепер робити, Нік?
  
  
  "Знайди Олександра Бредфорда", - сказав я вголос. Я про себе додав: "... і убий його!"
  
  
  
  
  
  
  Розділ десятий
  
  
  
  
  
  Як знайти таку людину, як Олександр Бредфорд.
  
  
  який оточує себе таємницею? Людина, яка подорожує приватним літаком і приватним гелікоптером? Людина, яка наймає десятки найманців, щоб не дати публіці дізнатися, де вона зараз?
  
  
  Коли ми повернулися до її квартири, ми з Джулі надто втомилися, щоб думати про це - і надто втомилися ні для чого іншого. Так що ми впали в ліжко і відразу заснули, її тепле маленьке тіло притиснулося до мого крутого вигину.
  
  
  Як ми могли знайти Олександра Бредфорда?
  
  
  Відповідь надійшла від Джулі. Вона розбудила мене о восьмій годині, тицьнувши мене ліктем у ребра.
  
  
  «Я вже багато років не бачила свого хрещеного, – почала вона без уявлення, – але якщо хтось знає, де Алекс, то це буде мій батько».
  
  
  Я повністю прокинувся миттєво.
  
  
  «Проблема в тому, – продовжувала Джулі, її дрібні риси обличчя були рішуче налаштовані, – що я не розмовляла з ним понад рік. Саме тоді я розірвала зі своєю сім'єю».
  
  
  "Помирися з ним".
  
  
  Джулі обдумала цю ідею з явною огидою. "Чи повинна я?"
  
  
  Я знав, що ні до чого не можу підштовхнути її. Вона була надто рішучою. Я відкинувся на подушки, знизав плечима і недбало сказав: "Вибір за тобою, дитинко".
  
  
  "О, чорт", - ображено сказала Джулі. "Я зайшла так далеко, я могла б просто пройти весь шлях!"
  
  
  Оголена, вона схопилася з ліжка і втекла до іншої кімнати. Я закурив сигарету, дивлячись на тріщини в стелі, намагаючись не надто сподіватися, що перерви з'являться на моєму шляху.
  
  
  За десять хвилин Джулі побігла назад до спальні. "Він у своєму маєтку в Беркширі", - оголосила вона. «І тато сказав мені, що любить мене, і спитав, коли я повернуся додому».
  
  
  Я підвівся з ліжка і поплескав її по голові. "Сподіваюся, ви скоро йому сказали".
  
  
  "Будь ти проклятий!" - сердито сказала Джулі. "Я більше ніколи їх не побачу!"
  
  
  Коли я знову почав одягати одяг Раймонда, я запитав його: Скільки часу тобі знадобиться, щоб намалювати мені карту?
  
  
  Джулі здивовано подивилася на мене. Що це за картографічний бізнес? Я піду з тобою".
  
  
  Я збирався відмовити її від цього. Тоді я подумав: якого біса вона доросла, щоб розуміти, що робить. Після вчорашньої ночі її чесно попередили, що те, що відбувається, небезпечне. Джулі могла відвезти мене прямо в маєток Бредфорда. Мені б не довелося гаяти час на пошуки цього.
  
  
  Поки вона пірнала у ванну, щоб прийняти душ, я перестав шнурувати робочі черевики Раймонда. Прокляті ремінці із сиром'ятної шкіри пройшли від підйому до середини ікри. Я витяг Гюго і П'єра зі згортка своїх зіпсованих штанів і застебнув їх там, де вони й були: П'єр прикріпив липку стрічку до мого паху, а Гюго прив'язав до мого передпліччя. Вільгельміна все ще ховалася на балках у тунелі. Короткий револьвер Рейлі 38-го калібру мав замінити її.
  
  
  Через кілька хвилин ми мчали по шосе № 90 США - найшвидшому шляху до західної частини Массачусетсу.
  
  
  «Фолькс» розганялася від сімдесяти п'яти до вісімдесяти миль на годину, розбігаючись, мов оскаженіла вівця. Ми не боялися пасток: усі перевищували швидкісний режим.
  
  
  Я сидів, насолоджуючись розкішшю того, що не сидів за кермом, дозволяючи думкам блукати, коли Джулі без преамбули запитала: Звідки вони дізналися, як тебе знайти минулої ночі?
  
  
  Я вийшов із задуму. "Що ти сказала?"
  
  
  "Як вони дізналися, як тебе знайти минулої ночі?"
  
  
  "Я не думаю, що вони зробили", - відповів я. «Вони переслідували Рейлі. Мабуть, вони йшли до Грогана і чекали, коли він вийде, коли ми з'явилися. Можна сказати, я був своєрідним несподіваним дивідендом».
  
  
  "Як вони дізналися, що Рейлі шукав Бредфорда та інших у газетних файлах?"
  
  
  "Хтось їх попередив".
  
  
  "Ви кажете, що у них усюди чоловіки?"
  
  
  Я думав про це. "Думаю, так. До цих пір вони відстежували кожен мій крок. Я допомагав їм якийсь час. Я хотів, щоб вони прийшли за мною, щоб я міг знайти містера Біга. Але я думав, що врятую їх від них коли я вийшов з метро.Якщо я їх не втратив, то вони пішли за мною до тебе, а потім до Грогана».
  
  
  "Я думаю, що це сталося", - сказала Джулі.
  
  
  "У тому випадку, коли ви забрали мене після шуму, і ми поїхали назад у вашу квартиру, вони знали, куди я йду".
  
  
  "Ага."
  
  
  "Це означає, що вони знають, що я провів з тобою ніч", - сказав я, доводячи думку до її логічного кінця. "А якщо вони це зроблять, то вони можуть опинитися у нас на хвості прямо зараз".
  
  
  Голова Джулі коротко кивнула. «Ось про що я думав. Тим більше, що останні двадцять миль позаду мене їхав зелений універсал "Форд". Навіть коли я дав йому шанс випередити нас, він не скористався цим».
  
  
  "Зроби наступний поворот", - сказав я їй.
  
  
  Подивимося, що станеться. "
  
  
  Він підійшов приблизно за милю. Ми повернули праворуч на конюшинному листі, дійшли до пункту стягування плати, оплатили проїзд і попрямували в Оберн, за кілька миль на південний захід від Вустера. Зелений Ford досі був у нас на хвості, коли ми виїхали на шосе 20.
  
  
  "Треба з'їхати на узбіччя дороги і зупинитися".
  
  
  "Зараз?"
  
  
  Ми проїжджали Оберн. "Через хвилину. Зачекаємо, поки довкола не залишиться будинків».
  
  
  Стербридж був за одинадцять миль звідси, говорилося на покажчику. За кілька миль дорога була настільки безлюдною, як і передбачалося.
  
  
  "Давай."
  
  
  Джулі повернула з дороги на маленькому фольксвагені. Я відчинив двері, вискочив назад і підняв кришку моторного відсіку. Зелений «Форд» проїхав шосе, обігнав нас, зупинився і почав рух назад. Я витяг коротуна Рейлі 38-го калібру з кишені на стегнах і тримав його в руці поруч із собою. Зелений «Форд» позадкував, поки не наблизився до нас. У машині було двоє чоловіків. Той, хто сидів на пасажирському сидінні, вийшов і підійшов до мене.
  
  
  "Щось я можу зробити?" він запитав. Він був ще одним із великих молодих людей, яких у них було так багато.
  
  
  Я випростався і збентежено посміхнувся йому, роблячи крок до нього. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, я встромив йому в живіт.38.
  
  
  Посміхаючись, я сказав м'яким голосом: «Звичайно. Тільки не рухайся, або я розірву тебе навпіл!
  
  
  Він глянув на пістолет, його обличчя посіріло. "Що, чорт забирай, ти робиш?" - спитав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
  
  
  «Намагаюся контролювати свій гнів! Мені хочеться вбити тебе – і твого друга. Не підштовхуй мене до цього, добре? Тепер давай підемо та поговоримо з твоїм приятелем». Я тицьнув його пістолетом. Ми обігнули зелений форд з боку водія. Його напарник почав виходити із машини. Я дозволив йому вийти на півдорозі, перш ніж грюкнув дверима, спіймавши його, коли він випростувався. Дно дверей грюкнуло його по гомілках; верхня частина дверей упиралася йому в підборіддя. Його голова різко вдарилася об каркас даху. Він незграбно зісковзнув на землю.
  
  
  Я дозволив йому побачити пістолет у моїй руці. "На ноги!"
  
  
  Тримаючись за двері, щоб підтягтися, він почав тягтися до кишені на стегнах. «Ми ФБР», - сказав він, намагаючись надати своєму голосу агресивного авторитетного тону.
  
  
  "Не треба!" Я встромив пістолет глибше в бік його друга.
  
  
  "Ви робите бісову помилку!" - прогарчав він. "Я просто покажу вам своє посвідчення особи".
  
  
  “Я не хочу це бачити. Якщо ви є ФБР, ви знаєте позицію.
  
  
  Вони знали, що я мав на увазі. Повернувшись, вони поклали руки на дах машини, розсунули ноги і сильно сперлися на долоні, втративши рівновагу. Я підняв їхні куртки, взявши пістолет у кожного з них. Я жбурнув їх у кущі через дорогу. Я також взяв їх гаманці з посвідченнями особистості, ті маленькі складки шкіри, з одного боку яких є значок ФБР, з другого - картка з фотографією і печаткою ФБР.
  
  
  "Тобі це не зійде з рук!"
  
  
  Я не відповів. Я займався скануванням салону «Форда». Під панеллю приладів знаходилося двостороннє радіо, але це не було стандартною поліцейською моделлю.
  
  
  "У вас справжня проблема, містере!" - прогарчав інший через плече. "Ви знаєте, що чините федеральний злочин, чи не так?"
  
  
  Моя відповідь була поодиноким пострілом. Він вибив із ладу радіо. Це також змусило його заткнутися.
  
  
  «Навколо до фронту». Вони випростались і підійшли до капота "форда".
  
  
  "По одному на кожній шині", - скомандував я, встаючи між ними. "Відкрутіть вентиль і киньте мені!"
  
  
  Повітря зашипіло; стомлений осел. Минуло менше хвилини, перш ніж обидві передні шини впали на землю. Ми повторили процес у задній частині універсала. Коли вони проїхали, машина перетворилася на покинуту громадину, що неприродно присіла на проїжджу частину, всі чотири колеса її були повністю спущені.
  
  
  "Тепер", - сказав я. "Зніми штани - і шорти!"
  
  
  "Гей почекай…"
  
  
  Мій великий палець звів курок.38. Я засунув йому це під ніс. Він заткнувся. Вони почали поратися з ременями.
  
  
  Ось так ми й залишили їх, голими до пояса, без шкарпеток та взуття. Коли я повернувся до «Фольксвагону», Джулі ввімкнула передачу і помчала з нами. Хвилин п'ять вона мовчала, а потім, не дивлячись на мене, запитала: "Тебе не турбує, що вони тупиці?"
  
  
  Я не відповів. Моя увага була прикута до золотаво-синіх значків. Відстібаючи спочатку один, а потім інший зі шкіряних власників, я уважно оглянув кожний. Я знайшов те, що шукав.
  
  
  Джулі повторила своє запитання. "Вітання,
  
  
  чувак, тебе не турбує, що вони ФБР? "
  
  
  "Вони не ФБР".
  
  
  Джулі обернулася до мене широко розплющеними очима.
  
  
  "Чому ти це сказав?"
  
  
  «Значки. Вони дуже добрі імітації, - сказав я, - але це все, що вони є. Я ніколи не бачив значка ФБР із вигравіруваною на спині емблемою Зміїного прапора!»
  
  
  Джулі нічого не сказала. За кілька хвилин вона тихо сказала: «Ніби вони всюди, га?».
  
  
  "Ти зрозуміла, дитинко".
  
  
  "Що тепер?"
  
  
  «Ну, - міркував я вголос, - вони знають, що ми прямуємо до маєтку Бредфорда. Питання, що вони збираються з цим робити? Якби я був на їхньому місці, я дозволив би нам по-справжньому забратися туди, а потім поставити пастку. Я не думаю, що вони будуть турбувати мене знову, поки ми не дістанемося до Ленокса”.
  
  
  Джулі знизала плечима. «Я маю повірити тобі на слово. Це все для мене. Ми звернемо на шосе?
  
  
  «Ні, давайте залишимося на 20-му шосе». Магістраль надто небезпечна для нас без машини, чорт забирай, набагато швидше, ніж ця».
  
  
  Маршрут 20 – старий маршрут на захід. Він проведе вас через безліч маленьких містечок Нової Англії, таких як Стербрідж, Брімфілдс та Палмер. У кожному селі, через яке ми проїжджали, проводилося якесь святкування двохсотліття, його театральні жителі одягали в колоніальні костюми.
  
  
  З того моменту, як ми покинули Спрінгфілд, ми були в низькій горбистій гірській місцевості Беркшир. Між Честером та Лі ділянку Аппалацької стежки перетинає Маршрут 20. Це одна з наймальовничіших та найкрасивіших гірських країн у світі. Але в мене було дуже багато інших думок, щоб оцінити красу пейзажу. Десь у цих горах була людина, яка становила для США загрозу набагато більшу, ніж будь-яка світова війна. Він був лідером, якому була потрібна армія молодих людей, навіть незважаючи на те, що генеральний план Кремля закликав до руйнування нашої економічної системи. Чому?
  
  
  Ми проїхали через Стокбрідж, Ленокс і Тенглвуд з його величезним відкритим залом для глядачів, де щоліта проводиться Музичний фестиваль.
  
  
  На захід від Тенглвуда земля обривається в долину завширшки близько п'яти миль. По той бік долини височіють гори, такі ж дикі і майже такі ж незаймані, як і 300 років тому.
  
  
  Джулі знала ці гірські дороги як свою долоню. Вона зробила один поворот, потім ще й третій, і кожна зі смуг стала трохи вужчою, ніж попередня.
  
  
  «Ще милю чи близько того», - сказала вона мені перед тим, як ми підійшли до перехрестя, і офіцер державної поліції підняв руку, закликаючи нас зупинитися. Його крайслер було припарковано посеред дороги, ефективно блокуючи її. На нас владно спалахнули ліхтарі на дахах.
  
  
  До нас підійшов здоровань у своїх коротких штанах, зшитому на замовлення куртці, ремені Сема Брауна та блискучих черевиках. "Вибачте, хлопці". Посмішка на його обличчі була приємною. «Тут вам доведеться повернути назад. Дорога попереду перекрита».
  
  
  "В чому проблема?" - Недбало запитав я.
  
  
  Це був молодий чоловік з коротким каштановим волоссям, блідою шкірою та важким обличчям. "Немає проблем", - відповів він. "Просто ремонт дороги".
  
  
  Його руки лежали на стегнах, мабуть, неформально, але я помітив, що клапан кобури був розстебнутий і відкинутий назад. Його права рука знаходилася всього за кілька дюймів від дерев'яного прикладу, що стирчить. Зброя була калібром 357 Magnum. Це смертоносний пістолет. Він не рушив до нього; приємна усмішка на його обличчі залишалася незмінною, коли він спостерігав, як Джулі круто маневрує з народом.
  
  
  «Почекай», - прошепотів я їй. Джулі натиснула на гальма. Солдат підійшов до машини, а я висунувся з вікна. Він ішов так, ніби зійшов з кроку по курній головній вулиці Старого Заходу, готовий швидко витягнути пістолет для перестрілки. Він був смертельно серйозний. Йому потрібен був привід для початку стрілянини.
  
  
  "Що-небудь трапилося?" Його голос був холодним і рівним.
  
  
  «Мій годинник зупинився», - сказав я. "Котра зараз година?"
  
  
  Не повертаючи голови, він підняв ліве зап'ястя до рівня очей. Він з клацанням струснув рукав уніформи, на секунду глянув на циферблат і відразу знову глянув на мене. Годинник був хронометр з великим циферблатом в корпусі з нержавіючої сталі, що утримується на зап'ясті широким алюмінієвим ремінцем.
  
  
  "Вже майже чотири години", - коротко сказав він.
  
  
  Я подякував йому. Джулі увімкнула передачу. Ми поїхали.
  
  
  "Про що все це було?" - спитала вона спантеличено. «Ви знаєте, котра година».
  
  
  Я не відповів. Я тримав у думці детальне зображення браслета солдата. Навіть з відстані кілька футів я розрізнив емблему на плоскій алюмінієвій перемичці поруч із циферблатом. Зміїний прапор!
  
  
  "Я можу піти на наступне перехрестя", - сказала Джулі. «Це приблизно на милю довше, але ми дістанемося Алекса».
  
  
  "Ні, не буде", - сказав я їй.
  
  
  Десять проти одного, там буде ще один солдат. І він скаже нам, що дорога зачинена».
  
  
  Джулі нічого не сказала, поки ми не підійшли до переходу. Державний солдат стояв, широко розкинувши ноги, і простягнув нам руку, щоб ми зупинилися. За ним його патрульна машина блокувала вузьку проїжджу частину, її миготливі ліхтарі оберталися.
  
  
  Він був таким же приємним, як перший солдат, і таким самим твердим. Дорогу закрито на ремонт. Нам доведеться зробити об'їзд. Вибачте за це, хлопці.
  
  
  Ми обернулися.
  
  
  "Звідки ти знаєш?" - Запитала відповіді Джулі.
  
  
  "Ви коли-небудь були на полюванні на зайця?" Я запитав. «У них є вони в Австралії. Лінія загонщиків огинає територію, і поступово вони починають гнати кроликів. Коли тварини намагаються згорнути, їх відганяють. Доволі скоро кролики прямують в одному напрямку, бо це єдине Кролики тікають, як у пеклі, думаючи, що тікають, – доки не підходять до черги людей із рушницями, які на них чекають».
  
  
  "Ви кажете, що ми кролики?"
  
  
  "Ні, якщо я можу допомогти", - похмуро сказав я.
  
  
  "Ну що нам робити?"
  
  
  «Ми повертаємось до міста. Якщо є якась можливість для вбивства, то я це зроблю».
  
  
  Джулі кинула на мене дивний погляд, але нічого не сказала. Я знав, що вона ненавидить насильство; Мені це також не подобається. Але це частина моєї роботи, і використовувати її - єдиний спосіб залишитися живим.
  
  
  Нам пощастило отримати номер у старому готелі Нової Англії, побудованому 150 років тому. Ліжко було старим; у ванній була старовинна важка порцелянова сантехніка. Нечисленні електричні ліхтарі, встановлені в плафонах із матового скла у формі тюльпанів, були тьмяними, а шпалери з димчастим жовтим квітковим візерунком. Джулі перевернула його. У мене на думці були серйозніші речі.
  
  
  Вона намалювала для мене карту. Я спостерігав, як вона сиділа на стільці з прямою спинкою, присунутому до хисткого столу, її голова була нахилена так, що її волосся спадало, захищаючи її обличчя від світла. Її мова застрягла в куточку рота, як у маленької дитини, коли вона зосередилася на нарисах всього, що могла згадати про планування маєтку Олександра Бредфорда і дороги, що ведуть до нього.
  
  
  Зрештою, вона закінчила. Вона принесла його мені і сіла на край ліжка.
  
  
  "Дивися", - сказала вона, вказуючи кінцем олівця. «От будинок Алекса. А ось дороги, якими ми намагалися дістатися туди сьогодні вдень. Це просто посеред цієї долини. Жодна з доріг, окрім цієї, не підходить до нього. Алекс скупив усю прилеглу власність. . Йому подобається усамітнення”.
  
  
  Я уважно переглянув карту, запам'ятовуючи її.
  
  
  "Це єдина дорога?"
  
  
  «Вірно, – сказала Джулі. "І якщо те, що ми бачили сьогодні вдень, є якоюсь ознакою, це добре охороняється".
  
  
  "Що це за знак тут?"
  
  
  Джулі нахилилася над картою. «О, це гора, – сказала вона. "Це свого роду орієнтир. Я просто вставив його, щоб показати розташування землі, розумієте. Всі маленькі гори і пагорби. Це найвищий. Це приблизно за милю на північ від будинку Алекса. Його власність закінчується біля його заснування на південній стороні ".
  
  
  "Наскільки висока гора?" Я запитав.
  
  
  «Висока? Не знаю. Може, 1800, 2000 футів. Чому?
  
  
  "Чи є поблизу інші будинки?"
  
  
  Джулі похитала головою. «Ні, не більше, ніж на милю в будь-якому напрямку. Я казав тобі, Алекс любить усамітнення».
  
  
  Я взяв карту з її руки і поклав на тумбочку з мореного дуба. Вимкнувши лампу, щоб у кімнаті було темно, я потягнувся до неї і сказав: Іноді я теж.
  
  
  "Зараз?" - охоче запитала Джулі.
  
  
  "В даний час." Я обійняв її, маленьку, теплу, податливу, абсолютно жіночну дівчинку-жінку.
  
  
  Я навчився отримувати насолоду, коли і де можу, якщо це з кимось особливим. Джулі була особливою людиною. Протягом наступної години ми думали лише одне про одного. Пізніше ми купалися у великій глибокій старовинній ванні. Потім ми одяглися і пішли обідати.
  
  
  У їдальні було близько десяти столів, кожен з яких був накритий синьою картатою тканиною, серветками та посудом з олова в тон. Деякі столи були великі, розраховані на шість і більше людей. Ми з Джулі рушили через кімнату, подавшись до маленького столика на двох біля вікна, що виходить на ґанок. На півдорозі я зупинився як укопаний.
  
  
  Сабріна сиділа за столом одна, не зводячи очей з мого обличчя, чекаючи, що я її впізнаю. На її обличчі було вираз чудових веселощів.
  
  
  «Привіт, Нік, – сказала вона. Її очі ковзнули по Джулі, склали її одним швидким, холодним поглядом, як тільки одна жінка може робити з іншою, а потім відмахнулися від неї, як від неважливої конкурентки.
  
  
  т. Сабріна грала з чашкою кави. Він був практично недоторканим, хоча попільничка перед нею була заповнена розчавленими недопалками. Інше місце за її столом все ще було незайманим. Було очевидно, що вона одна і що вона чекала певного часу.
  
  
  "Вітання. Сабріна».
  
  
  "Здивований мене бачити?"
  
  
  "В деякому розумінні".
  
  
  Її манера показала, що вона не хоче, щоб її представили Джулі. Погляду, який вона обдарувала на неї, було достатнім визнанням.
  
  
  "Я рада, що зіткнулася з тобою", - сказала вона. Сунувши руку в сумочку, вона дістала кілька квитків. «Я не можу піти сьогодні ввечері, і мені дуже не хочеться витрачати їх дарма. Я впевнений, що вам сподобається концерт». Вона встала і простягла мені картон.
  
  
  «Мені час тікати», - сказала вона і блиснула тією ж безособовою усмішкою, яку дала мені, коли ми вперше зустрілися на цвинтарі Granary. «Обов'язково завітайте. Можливо ви зустрінете цікавих людей».
  
  
  Вона попрямувала через кімнату, усвідомлюючи, що всі чоловіки в цьому місці дивляться на неї, розуміючи, що вона випромінює звірину привабливість.
  
  
  Я взяв Джулі за руку і підвів до маленького столика біля вікна.
  
  
  "Я не знала, що ви знали секретаря Бредфорда", - прокоментувала Джулі, коли ми сіли.
  
  
  "Я теж не знав, що ти її знаєш".
  
  
  «Я сказала вам, що знаю всіх у цій групі». Джулі була трохи розлючена. «Сабрина – дочка Мазера Вулфолка. Я також знаю її батька».
  
  
  "А Кельвін Вулфолк?"
  
  
  "Звісно. Він наймиліший із них. Що тут робить Сабріна? І що за справа була з квитками?
  
  
  "Вони хочуть убити мене", - сказав я. «Сабріна зустріла нас не випадково. Вона чекала тут спеціально, щоб віддати мені квитки. Якщо я скористаюся ними, я можу очікувати, що знайду комітет із прийому».
  
  
  "Ми збираємося їх використати?"
  
  
  Я глянув на неї.
  
  
  «Я збираюся використовувати один із них», - сказав я. Ти залишишся тут.
  
  
  Джулі почала протестувати. Я обірвав її. "Дивися, дитинко", - сказав я. «Я не знаю, що станеться. Мені треба дістатися Алекса Бредфорда! Я ризикую, що вони приведуть мене до нього.
  
  
  А якщо вони цього не зроблять? Що, якщо вони чатують на тебе, щоб убити тебе?» У її голосі було занепокоєння.
  
  
  "Це гра, на яку я повинен піти".
  
  
  "І я була б тягарем?"
  
  
  Я був прямолінійний. "Відверто кажучи, так".
  
  
  Джулі була практичною. Вона уважно обміркувала це питання і нарешті кивнула на знак згоди. "Добре", - сказала вона. «Я чекатиму на тебе тут».
  
  
  "Повертайся в Бостон".
  
  
  Джулі теж була впертою. Вона похитала головою, її губи стиснулися у рішучу лінію. "Я сказала, що чекатиму тебе тут!"
  
  
  Я майже не їв обід. Я думав про інше. У середині вечері я залишив Джулі за столом і піднявся нагору до нашої спальні. Я перевірив П'єра та Гюго. Мені страшенно хотілося, щоб зі мною була і Вільгельміна. Відчуття цього чудово збалансованого люгера у моїй руці дало мені справжнє почуття безпеки. Тим не менш, маленький револьвер Рейлі 38 калібру підійде. Відкривши циліндр, я витрусив набої, перевірив їх і перезарядив револьвер. Я додав шосту кулю, щоб заповнити ту, яку я вистрілив у двосторонній радіозв'язок Форда агентів ФБР. Я заправив пістолет за пояс штанів під відчиненими воротами сорочки.
  
  
  Я не хотів давати Джулі шанс передумати, тому спустився чорними сходами і вийшов через задній вихід. Я рушив униз по сільській вулиці до поворотної розв'язки, де проходить шосе № 7 і починається дорога до Тенглвуда.
  
  
  Зараз був сутінки. Тенглвуд був не так уже й далеко. У мене був час прогулятися в зручному темпі і подумки підготуватися до всього, що може статися, коли я туди дістануся. Наближався кінець третього дня. Я не знав скільки залишилося. Хоук сказав мені, що розклад, мабуть, було скорочено. Моє власне відчуття полягало в тому, що через тиск, який я надавав на них, вони ще більше перенесли дату Дня. "D" для руйнування. Підніміть трубку та зробіть замовлення на продаж. Того дня дзвонили багато телефонів. Багато замовлень на продаж. Спостерігайте, як ринок божеволіє. Дивіться, як американська економіка котиться до дідька. Дивіться, як безробітні бунтують. Спостерігайте, як світ котиться до біса, коли Ради беруть на себе командування, а якийсь підлий російський економіст зловтішається з приводу успіху його кошмарної схеми.
  
  
  Але якби я міг допомогти. Нізащо!
  
  
  
  
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  
  
  
  Тенглвуд уночі під зірками з м'яким літнім вечірнім бризом, що дме через долину; відкрита акустична оболонка, що світиться під прожекторами; Повний арсенал одного з найбільших симфонічних оркестрів світу, який грає на єдиному, точно настроєному інструменті, може захопити дух. Усі пагорби навколо покриті лісом
  
  
  , а долина пахне різким запахом смоли хвої. А оскільки садівник косив галявину довкола старого, пофарбованого в зелений колір будинку, що був маєтком Тенглвуд, тієї ночі в повітрі витав різкий запах свіжоскошеної трави.
  
  
  Було понад тисячу людей. Деякі з Бостона, деякі з Нью-Йорка, Олбані, Піттсфілда - решта готелів та готелів середнього Беркшира, де вони відпочивали. Паркування було забите машинами; дорога була забита парами, що йдуть у Тенглвуд; територія кишела скупченнями людей різного віку, що розмовляють один з одним.
  
  
  Тепер - за винятком звуку оркестру, що переможно наближається до завершення Дев'ятої Бетховена, - все було спокійно. Це мало бути єдине місце у світі, де чоловік міг повністю розслабитися.
  
  
  Але це було негаразд.
  
  
  Диригент змахнув паличкою в повітрі перед собою, обірвавши останню ноту. Публіка піднялася на ноги, кричала, плескала в долоні, аплодувала. Зайнялося світло. Натовп почав збиратися на антракт.
  
  
  І раптом вони опинилися там. Півдюжини міцних молодих людей. Менш як за секунду я був оточений ними, стоячи в проході. Вони повністю ізолювали мене від натовпу, жоден з яких не підозрював нічого незвичайного.
  
  
  До мене підійшов один із чоловіків. То був Джон Норфолк, молодий юрист, який намагався мене підкупити. Востаннє, коли я бачив його, він тікав від мене, побоюючись за своє життя. Мабуть, присутність інших надавала йому впевненості.
  
  
  «Ви пам'ятаєте мене, містере Картер». Це була заява, а не питання.
  
  
  Можливо, тому вони послали його – щоб я побачив обличчя, яке я не асоціював із загрозою для мого життя.
  
  
  "Ми хотіли б, щоб ви пішли з нами".
  
  
  "Ви везете мене до Бредфорда?" Я запитав.
  
  
  Норфолк зустрів мій погляд. «Ви зустрінете там когось», – сказав він.
  
  
  Я озирнулася. Якщо тільки я не хотів влаштувати пекельну метушні. Я не мав шансу. Це було схоже на те, щоб опинитись у центрі купки атакуючої команди Міннесоти Вікінг. Вони були великі.
  
  
  "Звичайно", - сказав я. "Поїхали."
  
  
  З похмурими обличчями вони утворили фалангу навколо нас, доки ми йшли до стоянки.
  
  
  Там чекали на дві машини. Одним із них був зелений універсал «Форд». Поруч стояли фальшиві агенти ФБР. Норфолк жестом велів мені сісти в іншу машину - чорний чотиридверний седан "Меркьюрі". Він сів поряд із водієм. Двоє чоловіків, які сидять на задньому сидінні – по одному по обидва боки від мене – були атлетами.
  
  
  Ідучи за нами, ми виїхали зі стоянки, гравій хрумтів під колесами. Ми повернули на путівець у бік від Тенглвуда і Ленокса.
  
  
  Ніхто нічого не сказав. Я був здивований, що мене не намагалися обеззброїти. Можливо, вони подумали, що, затиснута між двома чоловіками, я не зможу рухатися швидко.
  
  
  Машини мчали всю ніч, рухаючись смугою за смугою. Усередині седана панувала тиша.
  
  
  Вдалині я міг бачити темну масу гори, яку Джулі показала мені на карті. Він виділявся на тлі світлішого, усипаного зірками темряви нічного неба. Я тримав його у полі зору як орієнтир. Здавалося, ми рухаємось у його загальному напрямку. Можливо, вони везуть мене до Олександра Бредфорда. Моя гра може окупитись.
  
  
  І приблизно в той час, коли я зробив це, водій седана крутанув кермо. Автомобіль нахилився, погойдуючись у крутому повороті. Ми повернули з дороги і проїхали близько ста ярдів по провулку, перш ніж зупинитися. Водій клацнув плафоном і обернувся. У руці був пістолет кольт 45-го калібру.
  
  
  Норфолк відчинив двері і вийшов. Чоловік праворуч від мене теж.
  
  
  "Просто сиди спокійно", - сказав водій, спрямувавши пістолет мені в лоб. Його рука тремтіла.
  
  
  Я сидів непорушно. Я не хотів змушувати його нервувати більше, ніж він уже нервував. Ніколи не знаєш, що зробить аматор. Вони можуть убити вас, навіть не бажаючи того.
  
  
  "Візьми його пістолет", - наказав водій людині ліворуч від мене.
  
  
  Я не хотів, щоб він мене надто уважно обшукував. Я сказав: Це у мене за поясом за спиною.
  
  
  "Заткнися!"
  
  
  Чоловік ліворуч від мене підштовхнув мою голову майже до мене на коліна, підняв край моєї сорочки і знайшов револьвер Рейлі 38 калібру. Він дозволив мені знову сісти.
  
  
  Норфолк просунув голову у відчинені двері з мого боку машини.
  
  
  «Це найкраще місце, - сказав він.
  
  
  Зрозуміло, що вони не збиралися везти мене до Бредфорда. Слова Норфолка були останнім доказом – якщо мені було потрібно. Моя гра не окупилася.
  
  
  Великий Ford фургон
  
  
  підійшов до нас за спиною, важко підстрибуючи на колії вузького провулка. Його фари були включені далеким світлом, коли він зупинився за кілька футів від нас. Яскраве світло проникало крізь скло великого заднього вікна «Меркурія» і падало прямо в очі водієві, що стоїть переді мною. Мабуть, це було байдуже, що дивитися на прожектор лінкора на такій короткій відстані.
  
  
  Водій мимоволі здригнувся, заплющив очі і пригнув голову від спалаху світла. У цей момент я вдарив правим передпліччям по його голові, вдарив лівим ліктем у ребра людини поруч зі мною і зробив стрибок у відчинені двері. Я швидко пірнув у Норфолк, змусивши його спіткнутися про чоловіка, який був праворуч від мене. Вони обоє впали. Я був на відкритому повітрі, далеко від небезпечного седана.
  
  
  Все це було добре видно з універсалу, тому що фари Ford яскраво висвітлювали сцену. Але вони ще не відчинили двері.
  
  
  Є дещо про профі. Його не турбує, що він розбиває, коли виходить на роботу. Любителі мають вроджену повагу до власності, яку вони не можуть похитнути.
  
  
  Я був у яскравому світлі фар. Зіткнення з Норфолком сповільнило мене на секунду чи дві. Мені знадобилося ще три чи чотири секунди, щоб мчати до дерев ліворуч від седана. І все ж таки за весь цей час - а чотирьох або п'яти секунд достатньо, щоб дати вам час малювати, прицілюватися і стріляти - нікому й на думку не спало стріляти в мене через шибку універсала!
  
  
  Шестеро з них заважали один одному, коли вони намагалися відчинити двері і вивалитися назовні, перш ніж вони почали стріляти. Коли я пірнув у кущі, я почув, як вони кричали один на одного.
  
  
  "Він йде! Чорт забирай, стріляй!
  
  
  На той час, коли пролунав перший постріл, я був на десять футів у кущах, відхиляючись під кутом, щоб дерева захищали мою спину. У мене була ще одна перевага. Вони були засліплені фарами, і я дивився убік, коли під'їхав універсал. У мене все ще залишався нічний зір.
  
  
  Коли вони нарешті почали стріляти, вони мене впустили. Я сховався за дубом завширшки двадцять ярдів. Я пірнув під покрив дуба, що впав, витягся і лежав абсолютно нерухомо.
  
  
  "Тримай його! Чорт тебе забирай, тримай вогонь!"
  
  
  Постріли стихли.
  
  
  "Куди, чорт забирай, він пішов?"
  
  
  "Заткнися і дай мені послухати!"
  
  
  Ні звуку. Нічні шуми стихли. Вогонь змусив нічних істот замовкнути.
  
  
  "Ми втратили його!"
  
  
  «Ні, ми не мали. Він не мав часу піти досить далеко».
  
  
  "Ну, нас недостатньо, щоб переслідувати його в темряві!"
  
  
  Один із голосів узяв на себе командування. «Ви троє залишайтесь тут. Тримайте його притиснутим. Він має бути поруч. Ви чуєте шум, починаєте стріляти».
  
  
  Пролунав інший голос. Акцент був глибоким південним. «Містер Ессекс, ага, дістань мені стару снайперську гвинтівку в задній частині фургона. А, ніби, подумай, Ага, залишися Грег. Ах, ти відстрілиш білку на сто ярдів, навіть якщо вона чорніша за вугільна шахта опівночі без світла”.
  
  
  Був шквал розмов. Містер Ессекс - ким би він не був - обірвав його. «Чарлі має рацію. Він залишається. Має гвинтівку. Джордж теж лишається. Він ветеран. Якби він міг подбати про себе в джунглях, тоді цей клаптик лісу – просто не його місце. Джері йде зі мною. Ми». Я повернуся і візьму ще чоловіків. Нам знадобляться вони, щоб притиснути цього сучого сина! Інші - розосередитися по провулку! Не рухайтесь. Просто тримайте його якнайдалі від цього місця! Це?
  
  
  Я бачив, як Чарлі відчинив задні двері універсала і дістав гвинтівку армії США із встановленим на ній інфрачервоним снайперським прицілом. Він перекинув акумулятор через плече. Джордж, ветеран В'єтнаму, витяг карабін М-14. Христе! Можна було подумати, що вони борються з армією, а не з людиною!
  
  
  Зелений універсал рушив, звернув з провулка і зник. Чарлі та Джордж полетіли в ліс, один обійшов мене ліворуч, інший – праворуч. Вони збиралися обійти мене і заманити між собою. Інші залишилися на місці.
  
  
  Чарлі мене турбував. Він був небезпечний із інфрачервоним снайперським прицілом. Він міг використовувати його як невидимий прожектор, щоб підмітати ліс, полюючи за мною, і я ніколи не впізнаю, коли промінь висвітлив мене як мету для нього. Поки що в мене не врізалася куля!
  
  
  Джордж був невідомим чинником. Я не знав, наскільки він гарний у лісі. Я чув, як Чарлі звалився ліворуч від мене. Якби він був таким незграбним у лісі, він би попередив мене, якби підійшов до мене.
  
  
  Я пішов за Джорджем.
  
  
  Чи не прямо. Хоча я знав, що час на їхньому боці, я не міг бути нетерплячим. Довелося заманити Джорджа в пастку.
  
  
  .
  
  
  Лідер помилявся. Між джунглями Південно-Східної Азії та лісами Нової Англії є дуже велика різниця. Джунглі вологі, вологі та густі. Вони приховують кроки, заковтуючи звук, так що ви не можете чути людину, поки вона не виявиться прямо над вами. Я знаю. Я був тут. Ліси Нової Англії сухі, крім відразу після дощу. Листя шелестять; опалі гілочки хрумтять, коли на них наступаєш.
  
  
  Я зняв черевики Раймонда. Його шкарпетки були досить товстими, щоб забезпечити мені необхідний захист і дозволяти відчувати дорогу. Я збирався їх викинути, але, послаблюючи довгі шнурки з сиром'ятки, у мене виникла інша думка. Я витратив час, щоб витягти всі шнурки і засунути їх у кишеню.
  
  
  Потім я подався за Джорджем.
  
  
  Я зробив довгий поворот у його загальному напрямку. Я хотів піти якнайдалі від Чарлі з його небезпечною снайперською гвинтівкою. Мені знадобилося близько десяти хвилин, щоб дістатися туди, де я хотів бути. Час від часу я чув рух. Джордж не відповідав своїй репутації борця із джунглями.
  
  
  Я нарешті знайшов те місце, що хотів. Це було поряд із невеликою галявиною. До нього вели дві стежки. Обидва вони були вузькими і зарості молодими другорядними деревами. Якомога тихіше я використав Хьюго, щоб обрізати гілки одного з саджанців. Потім я зігнув його по дузі, прикріпивши одним кінцем шнурка із сиром'ятної шкіри до впав колоди. Інший кінець був у мене в руці. Я ліг за колоду.
  
  
  Коли ви встановлюєте пастку, ви повинні поставити приманку. Наживкою був я. Я повинен був бути впевнений, що Чарлі та його проклятий снайпер ніде не було. Минуло хвилин п'ять. Я чув постріл приблизно за 200 ярдів від мене.
  
  
  Я слабко почув, як хтось крикнув: "Ви в нього потрапили?"
  
  
  Відповіді не було. Єдиний звук було чутно з відстані більше милі. Так слабо, що ви ледве могли їх почути, мелодії Бостонського симфонічного оркестру, що грає концерт Брамса, пливли долиною на легкому вітрі. Мені було цікаво, що подумали б глядачі, якби довідалися про смертельне полювання, що відбувається в межах милі чи двох від них!
  
  
  Чарлі вистачило розуму не видати свою позицію, відповідаючи. Але тепер я знав, що його ніде немає.
  
  
  Я кинув камінь у середину галявини. Я хотів трохи шуму, не надто багато. Достатньо, щоб здавалося, ніби я спіткнулася.
  
  
  Нічого не трапилося.
  
  
  Я пропустив кілька хвилин і знову поставив наживку. Камінь упав на кілька футів. Шум був ледь помітним.
  
  
  Потім я почув м'який скрип черевика по стежці. Я міцніше стис шнурок із сиром'ятної шкіри, інший кінець якого ковзав по зігнутому деревцю. Другий шнурок із сиром'ятної шкіри був складений удвічі, кінці обгорнуті навколо кожного з моїх кулаків із провисанням двох футів униз.
  
  
  Джордж спустився стежкою. Він був тихий; він рухався повільно. Я б ніколи його не побачив, якби не чекав на нього. Він наздогнав мене і зупинився.
  
  
  У тварин є інстинкт, який підказує їм, коли поряд ворог. Людина також. Джордж щось відчув, але подумав, що я перед ним десь на галявині.
  
  
  Він зробив ще два кроки вперед, і я натягнув шнурівку із сиром'ятної шкіри. Вузол ковзання вивільнився. Саджанець злетів угору, і перед його обличчям злетіли гілки. Джордж відсахнувся від того, що він вважав нападом.
  
  
  Під прикриттям шуму я схопився на ноги. Ззаду я перевернув петлю другої шнурівки із сиром'ятної шкіри через його голову та шию. Гаррота була смертельно небезпечною. Він відключив звук, який намагався вирватися з його горла. Відчайдушно чіпляючись пальцями за шкіряні ремінці, які безжально впивались у його плоть, він судорожним ривком відкинув М-14 від себе. Карабін потрапив десь глибоко в кущі. Я підтримував тиск. У Джорджа взагалі не було шансів, але тоді він і мені не дав би нічого. Коли я опустив його на землю, сморід, що виходив від його неконтрольованих м'язів сфінктера, заповнило повітря.
  
  
  Я намагався знайти карабін, але все було марно. Це зайняло б у мене всю ніч, а час був моїм ворогом. Наступними були Чарлі та його смертоносний снайпер, і все, що я мав, - це два шнурки із сиром'ятної шкіри. Я знав, що не зможу зробити те саме з Чарлі. Він мав снайперський приціл. Найближче до нього я міг підібратися на десять чи двадцять ярдів - якщо мені пощастить.
  
  
  Це означало, що я не зможу знову використовувати зашморг, або Хьюго.
  
  
  Чи я міг? Ця думка мене зацікавила.
  
  
  Я з'їхав зі стежки, заглибившись у кущі. Мої очі майже повністю звикли до темряви. Зоряне світло дало мені більш ніж достатньо світла. Я знайшов те, що шукав. Мені знадобилося кілька миттєвостей, щоб зрізати шестифутову
  
  
  гнучку гілку завтовшки приблизно з моє зап'ястя. Я підрізав його. Гостро лезо Х'юго прискорило роботу. Я зрізав тонку кору, крім центральної частини, де я мав бути впевнений, що моя рукоятка не сковзне. Звужуючи гілку, на кожному кінці прорізаю борозенки. Гілка була такою товстою, що мені довелося щосили зігнути її в дугу. Я взяв шнурок із сиром'ятної шкіри і прикріпив його до кожного зубчастого кінця, і коли я закінчив, у мене була груба, але дуже ефективна цибуля!
  
  
  На виготовлення стріли у мене пішло трохи більше часу. Мені потрібно було знайти досить пряму гілку. Коли я знайшов підходящу, я обрізав її, відрізав один кінець під прямим кутом, а потім вирізав на ньому V-подібний виріз, щоб узяти тятиву із сиром'ятної шкіри. У мене не було лопат, щоб він летів без розгойдування, але тоді лопаті потрібні тільки в тому випадку, якщо ви стріляєте на значну відстань. Я був би всього за кілька ярдів - тобто, якби в мене взагалі був шанс використати його!
  
  
  Х'юго був моїм наконечником стріли. Частиною другого шнурка я прив'язав стилет до кінця грубої стріли. Коли я закінчив, то, по суті, у мене був арбалетний болт, який рухатиметься версією англійської довгої цибулі! Короткий ривок вимагав майже кожної унції моєї сили, але він кинув стрілу з достатньою силою, щоб пробити два дюйми деревини!
  
  
  Я хотів перевірити установку, щоб подивитися, як вона стрілятиме, але це було неможливо. Я мав піти за Джорджем, сподіваючись, що імпровізована зброя зробить свою справу. Стріла встромилася в ніс, і я пішов вузькою стежкою в заростях Нової Англії. Небо над головою було світлішим за лісову темряву. Вночі дерева здавалися чорними громадами.
  
  
  Я нарешті знайшов його. Снайперський приціл – у найкращому разі громіздка зброя. Я чув, як він метався з рушницею в руці, ударяючи стовбуром по гілках, що низько звисають. він провів прицілом з боку на бік, використовуючи його як невидимий прожектор, щоб просканувати ліс у пошуках мене.
  
  
  Я опустився на стежку і почав чекати. Якщо він першим помітив мене цим проклятим променем, я був мертвий. Хоч як крути, всі переваги були його.
  
  
  Джордж йшов стежкою, тримаючи гвинтівку біля плеча, не зводячи очей з прицілу, використовуючи його як ліхтарик. Він робив кілька кроків, зупинявся, підмітав шлях попереду, а потім робив ще кілька кроків. Я закопався в густий підлісок біля стежки і не ворухнувся. Мураха поповз мені по обличчю. Він досліджував мої губи. Я досі не рухався. Мураха пройшла через мою верхню губу, а потім у ніздрю. Відчуття лоскоту було нестерпним. Я використав все своє самовладання, щоб не чхати.
  
  
  Джордж підійшов ближче. Він зупинився всього за кілька дюймів від моєї голови. Я відключив свій розум, вкусив мураху. Вогонь пронизав мою ніздрю. І взяв. Техніки концентрації в йозі дозволили мені відволіктися від тіла. Сверблячка і біль, які відчувало моє тіло, не мали до мене жодного відношення. Я був у іншому місці.
  
  
  Джордж зробив ще три кроки стежкою, і я повернувся до свого тіла і безшумно піднявся на ноги. З усіх сил, які я мав, я натягнув тятиву. Тяжка грубо вирізана гілка неохоче згиналася по дузі, поки ручка стилету не зрівнялася з ручкою.
  
  
  Гілка трохи рипнула, коли вона нахилилася, і Джордж розвернувся, націливши на мене гвинтівку. Я відпустив тятиву майже в той момент, коли він спустив курок.
  
  
  Коротка важка стріла арбалета пронизала кілька ярдів. Постріл рушниці Джорджа влучив мені у вуха. Вздовж мого лівого плеча з'явилося печіння, а потім, майже в уповільненій зйомці, Джордж випустив із рук важку снайперську гвинтівку. Його коліна підігнулися. Він незграбно звалився на слід, обома руками схопившись за дерево стріли.
  
  
  Х'юго встромився йому в груди на всю довжину тонкого клинка. Якби ручка ножа не завадила цьому, стріла б його повністю прошила!
  
  
  Я підійшов до Джорджа і взяв гвинтівку. Знявши приціл зі зброї, я взяв його та акумулятор з його тіла і подався назад через ліс.
  
  
  Тепер перевага була за мною. Тепер мені не важко було визначити, де знаходяться їхні люди, і легко уникнути їх. Я попрямував до головної дороги, огинаючи останній фланкер.
  
  
  На світанку я дістався Ленокса пішки. Я знав, що Джулі, мабуть, з нетерпінням чекала мого повернення, і що її нерви, мабуть, були дуже сильні. Я хотів обійняти її і дати зрозуміти, що я в безпеці. Я хотів прийняти гарячу ванну та накласти пов'язку на неглибоку рану на лівій руці.
  
  
  У передсвітанковій темряві я втомлено йшов по звивистих вузьких сільських вуличках Ленокса. "Фолькс" був припаркований ярдах за п'ятдесят від готелю під вуличним ліхтарем. Я з цікавістю вдивлявся в нього, проходячи повз нього. І зупинився.
  
  
  Джулі сиділа на сидінні водія, відкинувши голову назад на підголівник, ніби вона заснула.
  
  
  Але вона цього не зробила. Хтось зламав їй шию, і вона вмерла.
  
  
  
  
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  
  
  
  Піттсфілд був надто близько. Я поїхав з фольксвагенами на південь з Ленокса в Монтерей, трасою 23 до Отіса, по 8 в Нью-Бостон і, нарешті, трасою 57 через Гранвіль і Саутвік. Це все путівці. Тоді на них не було машин.
  
  
  Джулі була моєю мовчазною супутницею у першій частині поїздки. Безмовний і мертвий. Між Отісом і Нью-Бостоном я знайшов пустельну ділянку дороги, зупинився і витяг її з машини. Я притулив її до дерева, де вона скоро мала бути знайдена, і продовжив свою самотню подорож. Тепер мене рухало щось більше, ніж просто обов'язок перед AX. Було більше, ніж просто почуття відповідальності за те, щоб не дозволити Бредфорду – або як там було його справжнє російське ім'я – вислизнути від кремлівської змови. З того моменту, як я знайшов Джулі мертвою у фольксвагені, я почав горіти сильною особистою ненавистю до цієї людини. З цього моменту моєю місією стала помста та відплата!
  
  
  У Спрінгфілді я рано поснідав, попиваючи каву, доки не відкрилися магазини. Не бажаючи привертати до себе надмірну увагу, я не хотів бути першим покупцем дня. Коли я увійшов, було близько одинадцятої години.
  
  
  Магазин спеціалізувався на спортивних товарах. Я купив собі бінокль Zeiss 7×50. Я подивився на пару пістолетів. Вони мали Люгер, який балансував у моїй руці майже так само красиво, як і Вільгельміна. Я підняв Winchester 70 із прицілом Browning 2-7x, що було б ідеально, але мені довелося відмовитися від них обох. Застережні слова Хоука були зрозумілі в моїй голові: це має виглядати як аварія!
  
  
  Не можу сказати, що ця ідея зародилася в голові. Думаю, це був просто імпульс, але я навчився довіряти своїм імпульсам. Я купив пневматичний пістолет.
  
  
  То була не та пневматична гвинтівка, з якою грають діти. Це була матчева гвинтівка Feinwerkbau 300, яка стріляла кулями калібру .177. Ствол був із нарізної сталі, довжиною дев'ятнадцять з половиною дюймів. У цьому типі зброї ствол і ствольна коробка мають віддачу разом, незалежно від прикладу, тому віддачі не відчувається. Ви зводите його вручну, потягнувши за бічний важіль, і навіть якщо це одиночний постріл, ви можете працювати з ним досить швидко. Початкова швидкість цієї маленької кулі .177 становить 575 футів в секунду, що набагато менше, ніж у пістолета калібру .45. І його створено для точності. Пістолетна рукоятка Palmswell у поєднанні з прикладом Монте-Карло дозволяє йому лягати в руку та плече як частину вас. Думаю, саме тому ви викладаєте близько 200 доларів за одну з цих знарядь.
  
  
  Перед тим, як виїхати з міста, я заправив бензином фольксваген і взяв карту місцевості на станції техобслуговування. Це не дало мені достатньо інформації про місцевість, тому я поїхав до аеропорту і взяв карту перерізу льотчика, яка вказує кожен пагорб, дорогу, ставок та орієнтир – і дає вам його точну висоту над рівнем моря.
  
  
  Потім я поїхав на гору, про яку розповідала Джулі.
  
  
  Мені знадобилося майже чотири години дня, щоб обійти Піттсфілд і зайти з півночі. Я залишив машину біля підніжжя гори, приховану в гаю дерев, і почав свій підйом. До п'ятої години я лежав ниць на уступі біля гребеня гори. Майже за милю звідси знаходився маєток Бредфорда. Бінокль 7x50 залучив кожну деталь.
  
  
  Джулі мала рацію. У цей район була лише одна дорога. Окуляри я міг бачити, що його патрулювали солдати штату Массачусетс. Я згадав двох фальшивих солдатів, яких ми зустріли вчора, і знав, що це більше із приватної армії Бредфорда.
  
  
  По периметру садиби стояли дві подвійні огорожі. Кожна пара огорож складалася з огорожі з дротяної сітки та огорожі з дротяної сітки. На внутрішній парі парканів було ще півтора фута колючого дроту. Між внутрішньою та зовнішньою парою парканів було близько тридцяти футів простору.
  
  
  Макет був мені знайомий. Я бачив це раніше у Радянському Союзі. Це така установка, яку вони скопіювали у нацистів, які використовували її для оточення багатьох своїх концентраційних таборів та всіх своїх військовополонених – таборів для військовополонених. Це означало, що внутрішній паркан електрифікований! Потім через окуляри я побачив собак. За п'ять хвилин я нарахував їх вісім. Вони вільно бігали між парканами, які давали їм смугу, де могли вільно переміщатися. Добермани зазвичай бігають парами. Вони швидкі. Як тільки вони вдарили людину, їм знадобиться менше двох хвилин, щоб розірвати її до смерті. У темряві ніхто не має проти них шансів.
  
  
  Ніхто - я маю на увазі, взагалі ніхто - не міг пройти цією дорогою, повз солдатів, піднятися на першу пару
  
  
  парканів і спробуйте подолати другу пару парканів, не втративши при цьому життя. Якщо він перелізе через зовнішній паркан, собаки розірвуть його на шматки, перш ніж він досягне внутрішньої огорожі. Якби вони цього не зробили, він би, чорт забирай, ударив себе електричним струмом, як тільки торкнувся дроту рукою.
  
  
  Сам маєток, особняк, був у відокремленому пишноті серед великого простору, підстриженого галявиною. До будинку було 200 ярдів від найближчої точки входу – 200 ярдів широко відкритої місцевості без дюйма укриття! Можна було впевнено сказати, що вночі територію перетинали промені електронних датчиків.
  
  
  Олександр Бредфорд подбав про те, щоб до нього ніхто не дістався!
  
  
  Через деякий час я відкотився від гребеня гори і повернувся до фольксвагену. Я повинен був ретельно обміркувати це. Незважаючи на запобіжні заходи Бредфорда, мав бути спосіб дістатися до нього. Я мусив його знайти. Кожен захист має вбудований недолік. Що було?
  
  
  Я поїхав із цього району назад до Піттсфілда, зупинившись у невеликій закусочній, щоб з'їсти бутерброд, випити чашку кави та подумати над цією проблемою.
  
  
  Один із способів поглянути на це – припустити, що Бредфорд тримає від себе світ подалі. Протилежна думка полягала в тому, що він був таким же бранцем у своєму особистому шталазі, як і будь-який в'язень! Якби він створив таку неприступну оборону, я подумав, що він не втече від неї до дня «Д».
  
  
  Я знав, що не зможу дістатись до нього вдень. Яку б користь це не дало мені користі, мені треба було покривом темряви. Найбільше мені потрібно було якось пройти повз фіктивних солдатів, повз собак і через паркани до будинку.
  
  
  Дивно, звідки беруться ідеї. Я сидів у маленькій будці в закусочній, допивав останню з другої чашки кави і не звертав особливої уваги ні на кого. Через прохід від мене була сім'я із чотирьох осіб. Приємні, туристичні типи. Думаю, батькові було за тридцять. Його дружина тримала на руках немовля. Інша дитина була хлопчиком років п'яти. Я ліниво спостерігав за ними. Батько маленького хлопчика займався складанням паперової серветки. Коли він закінчив, він підняв його, показав дитині та підкинув у повітря.
  
  
  Він промайнув по кімнаті, злетів із збільшенням, кружляв і знову пірнав. Простий літачок з паперу з трикутним крилом.
  
  
  Ось воно що. Відповідь на питання, як я міг пройти повз дорожній патруль, паркани, собаки і промені електронних датчиків!
  
  
  Може бути.
  
  
  Якби я міг знайти обладнання.
  
  
  Я сплатив рахунок, сів у «Фолькс» і поїхав до аеропорту Піттсфілда. Якби те, що мені було потрібно, можна було б знайти десь, то це було б в аеропорту в гірській країні, бо саме там є стрімкі повітряні потоки і де цей вид спорту найбільш популярний.
  
  
  Це називається "дельтаплан". Ви підвішені на алюмінієвому каркасі гігантського трикутного змія, вкритого надлегкою нейлоновою тканиною. Ви будете здивовані, наскільки далеко ви можете літати на дельтаплані і як довго ви можете залишатися в повітрі. Я робив це кілька разів. Це справжнє задоволення - ширяти в повітрі без звуку, якщо не рахувати шепоту вітру у вухах і нічого - навіть кабіни планера - навколо вас.
  
  
  Мені пощастило. В аеропорту я знайшов людину, яка продав мені свій власний змій. Ще він узяв з мене страшенно багато за це, але змій у мене був. Великий. Досить великий, з течіями, які є у гірській країні Беркшир, щоб підняти мене та необхідне мені обладнання.
  
  
  У сутінках я повернувся до підніжжя гори. Я знову залишив фольксваген у гаю дерев. Я знову піднявся на вершину. Згідно зі схемою, він мав висоту 1680 футів. Долина внизу – приватна долина Бредфорда – була приблизно на 300 футів над рівнем моря. За добрих повітряних потоків, злітаючи з такої висоти, я міг пролетіти кілька миль. Набагато більше, ніж мені потрібно, щоб дістатися до маєтку Бредфорда.
  
  
  Я зібрав алюмінієву та нейлонову раму кайту до того, як стало зовсім темно. Потім я влаштувався зручніше і почав чекати.
  
  
  Поки чекав, подумки розглянув ще одну проблему. Це прокляте маєток було великим! У будинку було щонайменше шістдесят кімнат. Два L-подібні крила відгалужувалися від основної секції, яка була триповерховою висотою. Якщо я потраплю всередину, де, чорт забирай, я знайду Бредфорда? Я просто не міг блукати коридорами, питати людей, де він!
  
  
  Я перекинувся, знову зняв бінокль і почав детально вивчати будинок, запам'ятовуючи його.
  
  
  Опівночі я поклав бінокль у шкіряний футляр і залишив на горі. Вони мені більше не потрібні. Я перекинув кулемет Feinwerkbau на одне плече. Я перехрестив батарейний блок снайперського прицілу, який зняв з трупа Джорджа, через інше плече. Я відніс змій до краю
  
  
  гірського хребта, пристебнувся до його сидіння з алюмінієвого каркасу і, глибоко зітхнувши, кинувся у нічне небо!
  
  
  На мить я опустився до нудоти, перш ніж зміг поправити рівновагу. Потім висхідний потік, що мчить по схилу гори, спіймав мене, піднявши мене на сотню футів вище. Обладнання спочатку завдавало незручностей, але нарешті я знайшов правильне положення. А потім я був гігантською кажаном у небі, що легко ширяла в темній ночі. У приціл снайперського прицілу я легко помітив особняк Бредфорда. Я міг розрізнити кожну деталь його плоского напівмансардного даху. Я дійсно міг порахувати кожен окремий димар та димар, що стирчить з плитки. Кожен карниз і кожне вікно були так яскраво окреслені, наче це було освітлення денне!
  
  
  Піді мною «поліцейські» крейслери охороняли дорогу, коли я перетинав їхні голови. Бойові собаки принюхувалися і гарчали про метал внутрішніх огорож з сітки рабиці, розлютовані своєю нездатністю дістатися «солдатів», які патрулюють за межами огорож. Невидимі промені датчиків ґрунту марно перетинали галявину.
  
  
  Якби хтось глянув на небо, йому було б важко побачити мене, бо покриття повітряного змія було чорним нейлоном. Я був просто темнішою тінню на тлі чорноти неба, і сьогодні вночі не було місяця, який міг би мене окреслити.
  
  
  Я нахилив величезний змій, щоб скинути висоту. Пролетіти милю на повітряному змії не займе багато часу, і мені потрібно було втратити майже 1500 футів висоти, перш ніж я зміг приземлитися на даху Бредфорда. Незабаром я був на відстані 100 ярдів і футів за п'ятдесят над ним. В останній момент я відвів погляд від прицілу снайперського прицілу, схопився руками за обидві алюмінієві бічні скоби та приготувався до приземлення.
  
  
  Коли ви приземляєтеся за допомогою повітряного змія, ви біжіть. На цьому даху я не мав місця для бігу. Мені дуже пощастило, що я знайшов достатньо місця для півдюжини кроків, які мені знадобилися, щоб зупинитися, не зламавши ногу.
  
  
  Глибоко зітхнувши, я розстебнув ремінь безпеки, поклавши повітряний змій на поверхню даху. Я відстебнув акумуляторну батарею снайперського прицілу та спорядження та поклав їх на повітряний змій. Каркас, обладнання та кулемет Feinwerkbau я обернув нейлоновим покриттям, уклавши патрони. весь пакет акуратно подалі від димаря.
  
  
  Я обережно перебрався через дах до краю. Карниз був просто піді мною. Я замахнувся на неї. Із вікном проблем не було. Оскільки він перебував на третьому поверсі особняка, ніхто не потурбувався замкнути його від зловмисників.
  
  
  Потім я увійшов усередину, обережно ступаючи через затемнену кімнату до дверного отвору. Прочинивши двері, я визирнув у коридор. Коридор був порожній. М'яко крокуючи, я дістався далекого кінця.
  
  
  Шістдесят кімнат, а де Бредфорд?
  
  
  Коридор закінчувався поруччями. Наді мною було величезне вікно у даху. На три поверхи нижче розкинувся головний зал садиби, зі сходами, що огинають усі сторони. На кожному майданчику від сходової клітки відходили коридори.
  
  
  Чомусь макет здавався невиразно знайомим. Я чудово знав, що раніше мене там не було, але мені весь час здавалося, що я знаю це місце!
  
  
  Потім згадав. Особняк спочатку належав до однієї з найраніших і найбагатших сімей у регіоні. За ці роки сім'я перетворила маєток на одну з найбільших пам'яток Нової Англії. Його зали були прикрашені найкращою колекцією раннього американського мистецтва у світі. У колекції були два оригінальні портрети Стюарта Вашингтона. Більшість людей знає картину Стюарта Джорджа Вашингтона, зображену на доларових купюрах та поштових марках. Були й інші. Двоє найкращих висіли у цій колекції.
  
  
  Я не випадково так багато згадав про садибу. Про це було написано довгу статтю з кольоровими фотографіями та планом поверху в журналі American Heritage.
  
  
  Ви не впізнаєте цього, дивлячись на Хоука, який носить м'ятий одяг і курить дешеві сигари, що погано пахнуть, але він один з найбільш начитаних людей, яких я коли-небудь знав. Лише кілька місяців тому, випиваючи у себе вдома, він витягнув той конкретний номер журналу American Heritage і змусив мене прочитати статтю про «Пентвік-хол» - так називається маєток, яким зараз володіє Олександр Бредфорд. Хоук хотів показати мені фотографії колекції картин.
  
  
  Я запам'ятав план будинку. Тепер я точно знав, де знайти Олександра Бредфорда! Мені потрібен час, щоб розібратися у своїх спогадах і зорієнтуватися. Потім, якомога тихіше, я спустився сходами на другий поверх і попрямував коридором праворуч до головної спальні.
  
  
  На мій подив, зали нікого не охороняли, але тоді чому?
  
  
  Мабуть патрульні, з подвійним електрифікованим парканом, з дикими собаками та сенсорними променями, хто б міг подумати, що в будинку потрібний захист?
  
  
  Спальня Бредфорда насправді була повноцінним люксом із величезним салоном, що виходить у коридор, та великою спальнею праворуч від салону.
  
  
  Я тихенько повернув ручку дверей. Я повільно відчинив двері, увійшов усередину і обережно зачинив її за собою. Я був у маленькому фойє. Я міг бачити частину кімнати, зручно освітлену теплим світлом настільних ламп та настінних бра. Меблі були справжньою Sheraton і Hepplewhite, багате дерево було відполіровано від часу, воском і вручну натертими до глибокої патини.
  
  
  Зайшов у салон – і зупинився. У кріслі навпроти мене сидів видатний чоловік з худорлявим обличчям і чорним волоссям із сивиною. Його очі були глибоко посаджені і горіли внутрішньою інтенсивністю. На ньому був парчовий халат. На його колінах лежала велика дуже стара книга в шкіряній палітурці.
  
  
  У руці, спрямованій на мене, був великий, дуже сучасний автоматичний пістолет!
  
  
  «Я чекав на тебе», - сказав він добре модульованим голосом. "Ви Нік Картер?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Я програв парі", - сказав він з майже химерною усмішкою. "Я не думав, що ти зможеш це зробити". Його акцент був чистим гарвард-бостонським. Це звучало майже англійською. «Я посперечався, що ти не зможеш пройти через оборону, яку створив. Здається, я тебе недооцінив».
  
  
  "З ким би ти поставив?" Я запитав.
  
  
  "Зі мною." Голос Сабрини промайнув до мене через кімнату. Вона сиділа в кутку у кріслі з тонким кришталевим келихом для вина в руці. «Я знав, що якщо хтось і може це зробити, то це ти, Ніку. Чи не могли б ви розповісти нам, як вам це вдалося?
  
  
  Бредфорд пробурмотів: «Це справді не має значення, моя люба. Справа в тому, що він тут. Він оцінювально глянув на мене. «Немає зброї? Я здивований".
  
  
  "У нього є ніж", - сказала Сабріна. "Це прив'язано до його передпліччя".
  
  
  Бредфорд підняв брову. "О? Як ти це дізналася, моя люба?"
  
  
  «Я кохалася з ним», - відповіла Сабріна.
  
  
  Бредфорд підняв пістолет. "Зніміть це", - наказав він. "І обов'язково рухайтеся повільно".
  
  
  Я відстебнув Х'юго і дозволив ножу з піхвами впасти на підлогу.
  
  
  "Жодної іншої зброї?"
  
  
  "Обшукайте мене", - сказав я.
  
  
  Бредфорд засміявся. "Немає шансів. Знімай сорочку».
  
  
  Я зняв сорочку Раймонда. Я стояв оголений до пояса.
  
  
  "Боже мій, - заворожено сказав Бредфорд, - ця людина вся в шрамах!" Якийсь час він продовжував спостерігати. Потім він сказав: «Знаєш, Картер, ти мене зацікавив. Я сумніваюся, що є ще жива людина, яка взагалі могла б дістатися до мене - не кажучи вже про той короткий час, який ти витратив, щоб дізнатися про мою особистість і розшукати мене. Чи міг хтось ще втекти від моїх людей, як це зробили ви? Деякі з них – одні з найкращих найманих солдатів у світі».
  
  
  "Як ти дізнався, що я прийду?" Я запитав.
  
  
  Похмуре обличчя Бредфорда повернулося до Сабріни. «Вона сказала мені чекати на тебе. Вона сказала, що ти добрий». Сабріна перетнула кімнату і сіла на пуф біля коліна Бредфорда. Вона притулилася до нього щокою.
  
  
  "Сабрина - дуже корисна людина", - сказав він, кладучи руку їй на голову, немов пестячи дресированого леопарда-мисливця. "Ви знали, що вона вбила вашого маленького друга?"
  
  
  Мені вдалося приховати швидкий спалах люті, яку я відчув. "Джулі була вашою хрещеницею", - вказав я.
  
  
  Бредфорд байдуже знизав плечима. "Вона заважала", - сказав він. «Від неї довелося позбутися».
  
  
  Я не хотів зараз думати про Джулі. Я змінив тему. «КДБ пишатиметься вами», - прокоментував я. "Вони дадуть вам особливу медаль?"
  
  
  Бредфорд засміявся. «КДБ? Господи, Картере, коли КДБ дізнається, що ж насправді станеться, вони почнуть полювання на цапів-відбувайлів! На площі Дзержинського, 2, полетять голови!
  
  
  Я не розумів, про що він говорив. "Не могли б ви дати мені розгадку?"
  
  
  Бредфорд усміхнувся. "Чому б і ні? Це надто добре, щоб не розповісти. Поки що Сабріна єдина, хто знає цю історію. Після того, як ти помреш, це вже ніколи не буде розказано. Сабріна, принеси цій людині склянку бренді!»
  
  
  Сабріна гнучко підвелася, перетнула кімнату своєю котячою ходою, щоб принести мені чарку бренді. Наполеон. Тільки найкраще для Бредфорда.
  
  
  Він показав на стілець за десять футів від нього. «Сядь, Картер, але нічого не намагайся. Я чудовий стрілець. Пістолет – магнум .357 калібру. На такій відстані я не можу не потрапити до тебе».
  
  
  Бредфорд пильно дивився на мене, поки я не сіла. "Яку частину історії ти знаєш, Картер?"
  
  
  "Я знаю, що дізналися росіяни", - сказав я. "Ви - нелегал. Вас поміняли зі справжнім Олександром Бредфордом, коли він був у нацистському
  
  
  військовому тюремному шпиталі, звільнений радянськими військами у 1945 році. З того часу ви жили тут, у Новій Англії, повністю прийнявши його особистість. Ви один із правлячої еліти Бостона..."
  
  
  "По всій країні", - втрутився Бредфорд.
  
  
  «… І я знаю, що невдовзі ви спробуєте спровокувати економічний крах Сполучених Штатів».
  
  
  Бредфорд кивнув, погоджуючись на кожне з моїх тверджень.
  
  
  "Все заради Матері Росії", - додав я з кислим присмаком у роті.
  
  
  Бредфорд знову засміявся.
  
  
  «Це, - сказав він з великою веселістю, - ось де ви зовсім неправі! Це буде заради Сполучених Штатів Америки!»
  
  
  Я дивився на нього з подивом.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти несеш?"
  
  
  Бредфорд відкинувся на спинку крісла, тримаючи при собі пістолет. «Спочатку, - сказав він, - хоч я грав у ролі Олександра Бредфорда, я все ж таки почував себе самим - Василем Грегоровичем Сударовим, уродженцем Ленінграда, навчався в Московському технічному інституті та співробітником КДБ. минули роки, щось у мені змінилося. Я справді почував себе справжнім Олександром Бредфордом більше, ніж він сам, якби ми його не вбили! Я продовжив хобі Бредфорда - вникати у всі аспекти американської революції 1776 року, особливо в ідеали та цілі первісних членів Синів свободи". У його голосі почав закрадатися палкий тон.
  
  
  «Коли я почав глибоко захоплюватися цим хобі, я задумався, що сталося б, якби ця країна не зійшла зі шляху, на який її намагалися поставити її початкові засновники».
  
  
  Його голос став жорстким та злим. «Маленькі люди захопили владу! Неосвічені та неписьменні володіють цією країною! Голосування самого брудного п'яниці так само справедливе і так само важливе, як голос найосвіченішої, найблискучішої людини! Чи має це сенс для вас? Не дивно, що ця країна зараз у біді!
  
  
  «Отже, я почав розмірковувати про те, що станеться, якщо до влади прийде одна людина. Одна людина, повністю обізнана про те, чого насправді хотіли отці-засновники! Чи знаєте ви, що деякі з них підтримували короля? Американський король? Так, Картер, вони зробили! А Джордж Вашингтон мало не став першим американським диктатором! "
  
  
  Бредфорд більше не міг стримуватись. Він схвильовано підвівся на ноги і почав ходити по кімнаті.
  
  
  «Отже, я розробив свої плани. Бредфорд був багатий. Бредфорд мав добрі зв'язки. Я витратив роки на те, щоб встановити ще більше контактів серед найвпливовіших людей у цій країні. Потай я створив організацію людей, які вірили так само, як і я – нові Сини Свобода! Їхній девіз..."
  
  
  "Не наступай на мене!" Я втрутився. «А емблема – Зміїний Прапор!»
  
  
  Бредфорд якийсь час холодно дивився на мене, потім дозволив зарозумілій посмішці торкнутися своїх губ. «Дуже добре, Картер. Ти правий. Тепер у нас кілька тисяч. Коли настане час, ми повстанемо і захопимо країну! Ми нові американські патріоти – справжні нащадки американської революції. ! "
  
  
  "І ви будете на чолі їх?"
  
  
  «Так, я на чолі їх», - визнав Бредфорд.
  
  
  "Як росіяни вписуються в цю схему?"
  
  
  «Вони цього не зроблять, – сказав Бредфорд. «Вони показали мені, як підірвати економіку цієї країни настільки, що збройне повстання увінчається успіхом. План буде введений у дію у понеділок».
  
  
  Я справді не здивувався, що День Д настав так скоро. "Післязавтра?"
  
  
  «Так. У понеділок ми надаємо перші замовлення на продаж. До кінця тижня у всій країні буде повний фінансовий хаос. Протягом місяця настане час, щоб Сини свободи прийшли до влади у Вашингтоні. Майже рівно 200 років від дня заснування цієї країни! »
  
  
  Я запитав. "Хто дасть сигнал?"
  
  
  «Я, – сказав Бредфорд. "Ніхто інший не знає, хто інші".
  
  
  "А якщо тебе не буде, щоб дати сигнал?"
  
  
  Бредфорд пильно глянув на мене, потім посміхнувся. Він похитав головою. «О, ні, Картер. Навіть не думай, що ти зможеш це зробити! Запевняю тебе, я буду тут у понеділок, щоб повідомити про це. Жаль, що тебе не буде тут із цього приводу. Ваша публічна кара встановлена на завтра”.
  
  
  "Публічна кара?"
  
  
  «Завтра опівдні, - заявив він, - ви станете першим зрадником нової американської революції, якого страчують! Ви увійдете в історію, Картере, тобто в майбутні підручники історії!»
  
  
  У мене ледь вистачило часу, щоб засвоїти дикі зауваження. Бредфорд потягся до шнура і різко смикнув його. Майже відразу ж двері відчинилися, і ввійшли півдюжини чоловіків.
  
  
  Присягаюсь Богом, на мить мені здалося, що в мене галюцинації. Кожен із них був одягнений у колоніальний костюм!
  
  
  На них були бриджі до колін, білі панчохи, чорні шкіряні туфлі з великими квадратними пряжками та квадратними шкарпетками, шкіряні куртки без рукавів та білі напудрені перуки, увінчані трикутними капелюхами! І у кожного з них була крем'яна рушниця чи пістолет із дульним затвором!
  
  
  «Заберіть його, – сказав Бредфорд. "І замкніть його!"
  
  
  Через кілька секунд я опинився серед них по дві за кожну руку. Ми були біля дверей, коли Бредфорд знову заговорив.
  
  
  "Картер, я не сказав тобі про кінець наших планів".
  
  
  Вони дозволили мені повернутись до нього обличчям.
  
  
  «Ми розуміємо, що єдиний ворог цієї країни, – повільно сказав він, – єдине, що стоїть на шляху нашого панування над західним світом, – це Росія. Як тільки ми захопимо владу, коли ми відчуємо, що час настав, коли у нас є повний контроль над урядом та збройними силами...”
  
  
  Він драматично зробив паузу, щоб відчути ефект своєї наступної фрази.
  
  
  «… Тоді ми завдамо тотального атомного удару по Росії, який паралізує її на століття вперед! Сполучені Штати та Радянський Союз не можуть жити разом в одному світі! Мене цьому навчали з дитинства!
  
  
  Його слова все ще лунали в моїх вухах, коли вони спустили мене з кількох сходових прольотів і замкнули у старому кам'яному винному льоху.
  
  
  
  
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  
  
  
  Хоча було літо, у винному льоху було холодно. На мені були тільки брюки та черевики. Моєю єдиною зброєю був П'єр, все ще прикріплений до паху.
  
  
  У винному льоху було не лише холодно, а й темно. Сяйво сяючого циферблату і стрілки мого годинника підказали мені, скільки часу: 2:30 ранку. О дванадцятій годині, за словами Бредфорда, мене збиралися вивести і стратити.
  
  
  Вся ця справа перетворилася на особисте божевілля Бредфорда. Росіяни несвідомо створили чудовисько, що страждає на манію величі, такого ж жорстокого, як Гітлер або Сталін! Тепер він почав діяти. Жах був у тому, що у нього були страшенно хороші шанси на успіх! Мені було цікаво, що сказав би цей кремлівський економіст, якби він знав, як його блискуче задумана схема руйнування економіки США була перетворена на план атомної катастрофи, яка знищить Москву, Ленінград, Київ, Дніпропетровськ, Мінськ і всі інші СРСР!
  
  
  Мене раптово вразила іронія ситуації. В мене була не лише остання надія на стабільну економіку США… але й на безпеку Радянського Союзу!
  
  
  Шанс зупинити Бредфорда все ще залишався незначним. Шансів не так багато, але поки я живий, я розраховував на те, що вигадую Бредфорд.
  
  
  Я вичікував. Відразу після того, як вас спіймають, ваші тюремники насторожі. Дайте їм час заспокоїтись. Найкращий час для завдання удару - незадовго до світанку, коли механізм людського тіла знаходиться на найнижчому рівні, коли його реакції найповільніші, а його розум найменш уважний.
  
  
  Я відкинувся на спинку крісла, намагаючись не звертати уваги на холод і намагаючись якнайкраще розслабитися, поки я точно вигадував, що мені робити далі. Деталі моєї втечі були лише першою частиною. Як тільки я зрозумів, що збираюся зробити, щоб втекти, мені потрібно було спланувати, що буде після цього: вбити Бредфорда. Але як? Слова Хоука все ще чітко звучали в моїй голові: це має бути схожим на нещасний випадок!
  
  
  Винний льох роками не використовувався. Вони забрали всі дерев'яні стійки. У цьому місці не було нічого, що можна було використовувати як зброю або навіть сховатись. Я дослідив кожний дюйм на дотик у непроглядній темряві. П'єр був моїм єдиним шансом. Я повинен був вигадати спосіб використовувати його - і при цьому не вбити себе. Ця маленька газова бомба є абсолютно смертельною в замкнутому просторі.
  
  
  О 4:30 я почав стукати у двері.
  
  
  О 16:33 двоє охоронців у колоніальних костюмах відчинили двері підвалу та направили на мене зброю. Чи не дульні заряджають, а сучасні карабіни М-14.
  
  
  Я мирно підняв руки. «Гей, заспокойся! Все, що мені потрібно, це трохи гарячої кави. Тут холодно".
  
  
  Вони глянули один на одного.
  
  
  «Добре», - сказав один із них. "Я думаю це нормально".
  
  
  Вони зачинили і замкнули двері. Вони не ризикували.
  
  
  Я витяг П'єра з його укриття і тримав його в правій руці.
  
  
  О 16.42 вони повернулися.
  
  
  Перш ніж вони відчинили двері, я почув, як один із них крикнув мені: «Відійди від дверей! До кінця кімнати!»
  
  
  "Я чув тебе", - крикнув я у відповідь, але я рушив до стіни поруч із дверима. Я почув, як засуви відкидаються, потім двері відчинилися, і в кімнату залив потік світла.
  
  
  Вони зробили крок усередину і зупинилися.
  
  
  Бредфорду слід було використовувати своїх всесвітньо відомих найманців, щоб охороняти мене. Ці двоє були аматорами.
  
  
  «Де він, чорт забирай…» - почав один з них, подивися
  
  
  навколо мене. Тоді я змахнув рукою, вдаривши кавником йому по обличчю. Інший спробував розвернутися, щоб дістатися до мене. Я вдарив його краєм долоні, змусивши його розтягнутися через усю кімнату. Майже таким же рухом я жбурнув П'єра до далекої стіни, його отруйні пари почали виходити назовні, навіть коли він був ще в повітрі. Я квапливо вискочив за двері. Я закрив її, відкинувши затвор.
  
  
  Пролунав приглушений крик, дикі струс тіл, які поступово стихали, а потім настала тиша. Усі за секунди. Пари цієї маленької бомби діють майже миттєво.
  
  
  Я глянув у коридор. Він був порожній. Мабуть, вони думали, що двох охоронців буде достатньо, щоб стежити за мною, тим більше, що мене тримали у кам'яному підвалі без жодної щілини у його товстих стінах. Високо в стіні через коридор від дверей винного льоху було маленьке віконце. Я розбив скло. Потім, затамувавши подих, я відчинив двері винного льоху, щоб провітрити їх. Я повернувся і побіг у дальній кінець коридору, де відкрив друге вікно, наповнивши легені чистим нічним повітрям.
  
  
  О 16:56 я повернувся у винний льох, який був для мене в'язницею, а тепер став склепом для двох мерців.
  
  
  О 5:10 я був повністю одягнений у колоніальний костюм, який узяв у одного з чоловіків. Я відчував себе одягненим для бал-маскараду, за винятком того, що я мав армійську гвинтівку М-14 з повною обоймою, і я був готовий використовувати її, якщо хтось встане в мене на шляху!
  
  
  Ніхто цього не зробив. Поки я спускався на перший поверх, у полі зору не було жодної душі. Але щонайменше двадцять із них стояли у головній залі. Я залишив гвинтівку складеною за рогом сходів. Зараз камуфляж був моїм найкращим захистом. Я мав бути схожим на інших. І ніхто з них був М-14.
  
  
  Потім я пройшов через центральний хол до сходів. На мене ніхто не звертав уваги. Я піднявся сходами, минаючи кількох синів свободи низького рангу. Всі вони були в уніформі, і у всіх був сонний склілий вираз обличчя, ніби вони не спали більшу частину ночі. На третьому поверсі я звернув у той же коридор, яким йшов тієї ночі, намагаючись знайти Бредфорда. Я знайшов темну спальню і виліз у вікно, через яке пролазив кілька годин тому.
  
  
  Було нелегко дістатись від підвіконня до карнизу даху, але як тільки я це зробив, у мене не було проблем із підняттям на дах.
  
  
  Присівши навпочіпки біля основи димаря, поряд з яким я сховав свого повітряного змія та інше обладнання, я дивився, як світанок піднімається в далекий кінець долини.
  
  
  О 8:30 різкі, мідні звуки горна наповнили повітря, і люди почали виливатися з особняка та його крил на широкий простір підстриженого лужка. Їх, мабуть, було сотня - все в колоніальних костюмах і з крем'яними рушницями. Вони вишикувалися в строю.
  
  
  А потім, о 8:45, я став свідком найжахливішого видовища, яке ви коли-небудь бачили. З-за рогу далекого крила на білому жеребці, що скаче, зростом у шістнадцять з половиною долонь, одягнений у повне екіпірування генерала війни за незалежність, з'явився Олександр Бредфорд! З мечем у правій руці, поводи в лівій, він крокував уперед, неспокійно підстрибуючи в сідлі.
  
  
  Я підійшов до краю парапету даху. Зі своєї позиції я спостерігав за сценою внизу. Офіцери вигукували накази, люди вишиковувалися до своїх лав, і Бредфорд намагався контролювати жеребця, щоб він пройшов повз спостерігаються війська.
  
  
  Бредфорд був не такий гарний вершником. Що ще гірше, в той час, як жеребець виглядав вражаюче, він не був повністю об'їжджений. І блискуча сталь меча, яким розмахував Бредфорд, відволікала тварину, роблячи її ще більш нервовою. Довгі військові шпори на високих чоботах Бредфорда йому не допомагали. У «генерала» не було твердого сидіння, і його шпори врізалися жеребцеві в боки, так що він встав дибки і з переляку скидав голову. Бредфорд сердився.
  
  
  І тоді я дізнався, що він у мене на прицілі.
  
  
  Я дістав матчеву гвинтівку Feinwerkbau 300, зарядив у неї крихітний дріб калібру .177, звів курок і прицілився. Я поєднав мушку-глобус із мікроцільовим прицілом. Моєю метою була ліва задня частина жеребця. З огляду на великий кут я натиснув на курок.
  
  
  Я знав, що, мабуть, це були лише найслабші бавовни. Ніхто не міг його почути на відстані понад десять футів.
  
  
  Але ця гранула вжалила міцну шкуру коня, як укус гігантської бджоли. Кінь скрикнув і встав дибки, ледве не збивши Бредфорда зі спини. Бредфорд упустив поводи і шаблю і відчайдушно схопився за шию жеребця, тримаючись за нього так міцно, як тільки міг. Навіть на три поверхи я чув, як він голосно кричить на коня
  
  
  Я перезарядив і знову вистрілив.
  
  
  Жеребець втік.
  
  
  Бредфорд нічого не міг зробити, як триматися.
  
  
  Знову і знову я перезаряджав дробовик і стріляв, кожен постріл ставав все важчим. Але я вдаряв жеребця досить часто, щоб направити його в потрібному напрямку.
  
  
  Мій останній постріл був з неймовірно великої відстані для пневматичної рушниці, але це було все, що мені потрібно. Жеребець тепер мчав повним, диким, охопленим панікою галопом по траві, намагаючись уникнути пекучого болю в стегнах.
  
  
  Коли такий кінь рветься вперед, він буквально божеволіє. Він втече зі скелі; він на повному ходу врізається у найважчу кисть. В цьому випадку вершник на спині асоціювався з болем у задніх кінцівках.
  
  
  На повний зріст, з шалено розвіваються гривою і хвостом, великий жеребець шалено скакав до внутрішньої дротяної сітки. Бредфорд побачив, що наближається, і почав лаятись. Але він був безпорадний, взагалі не міг керувати твариною.
  
  
  А потім був момент удару, коли близько 1800 фунтів конини врізалося в електрифікований дротяний паркан! Жахливий пронизливий крик великої тварини різко обірвався. Виблискнув сліпучий спалах, ніби в них обох ударила блискавка. Вони впали разом, Бредфорд і жеребець, іскри літали навколо них, спалюючи коня, вершника і навіть сталь сітки паркану.
  
  
  Чоловіки розбили шеренги, безладно бігаючи по території, жоден з них не наважувався наблизитися до обгорілого тіла Бредфорда, яке все ще підстрибувало і смикалося від високої напруги, що проходить через нього.
  
  
  О 8:55 у когось вистачило розуму клацнути головним вимикачем, вимкнувши електрику. Труп Бредфорда лежав непорушно. Величезний жеребець частково прикривав його тіло.
  
  
  Навіть на моїй відстані - майже 200 ярдів і трьох поверхів - я відчував запах обпаленого коня і людського тіла, що піднімається вгору в м'якому ранковому гірському повітрі.
  
  
  Я поклав дробовик і відійшов від краю даху.
  
  
  Моя робота була зроблена.
  
  
  
  
  
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  
  
  
  
  "І як ти пішов?" - запитав мене Хоук, вдивляючись у огидний дим своєї дешевої сигари.
  
  
  "Я все ще був одягнений у колоніальний костюм", - відповів я. «Так само було понад сотню інших чоловіків. І у всіх була така сама ідея. Забиратися до біса з цього місця, перш ніж їм доведеться пояснювати, що відбувається в поліції. Це був лише один божевільний результат!» Я посміхнувся до цього спогаду. «Я досить довго зупинявся у номері Бредфорда, щоб забрати Х'юго. Мені не хотілося б його втрачати. Потім я спустився і приєднався до юрби».
  
  
  "Це було так просто?"
  
  
  «Ви повірите, - спитав я, - що мене насправді підвезли троє з них до Бостона? До того ж на Cadillac El Dorado!»
  
  
  Хоук видав хрипкий звук. Це було як ніколи близько до сміху.
  
  
  "До речі, сер", - сказав я. «Мені залишилося ще одинадцять днів після моєї останньої відпустки. Тепер, коли я виконав це завдання, чи можу я отримати ще кілька тижнів?
  
  
  Хоук глянув на мене з-під своїх кудлатих брів.
  
  
  «В Екс-ан-Провансі на вас чекає подружка-француженка», - сказав він, перш ніж відвернутися. «Візьми додаткові два тижні. Ти це заслужив".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я планував подорож з Air France, але спочатку зробив одну зупинку у Бостоні. Залишалося зв'язати вільний кінець.
  
  
  Будинок на Луїсбург-сквер, 21 1/2, у ранковому сонячному світлі здавався мирним та безтурботним.
  
  
  Сабріна відповіла на мій дзвінок. Вона мовчки подивилася на мене і прочинила двері, щоб я міг увійти.
  
  
  Я похитав головою. «У цьому немає потреби», - сказав я. "Я просто хотів сказати тобі особисто".
  
  
  "Я можу пояснити, Нік", - благаюче сказала вона, а потім, коли мої слова дійшли до мене, вона запитала: "Що ти повинен мені сказати?"
  
  
  "Ти вбила Джулію", - сказав я. «Ось чому я зателефонував».
  
  
  "Який дзвінок? Про що ти говориш?"
  
  
  "До друга в Марселі", - холодно сказав я. «Він передасть інформацію подвійному агентові. Ми використовуємо його, коли нам потрібно зв'язатися із КДБ».
  
  
  "Я не розумію", - сказала Сабріна. Сонячне світло падало на її волосся і обличчя, і в той момент вона дійсно виглядала як елегантна жінка, жінка, яка найбільше турбується про поїздку за покупками в Шрів, Крамп і Лоу, або Бонвіт Теллер або Лорд і Тейлор.
  
  
  «Я передав російським інформацію про остаточний план Олександра Бредфорда, – сказав я їй. «І я також підкреслив, що це ви усунули його від виконання його місії як офіцера КДБ».
  
  
  Обличчя Сабрини стало блідим.
  
  
  
  
  
  Вона ахнула. - "Це неправда!"
  
  
  "Я знаю це", - рівно сказав я без жодних емоцій у голосі.
  
  
  "Вони уб'ють мене!"
  
  
  "Так", - сказав я. "Так, вони це зроблять."
  
  
  З цими словами я повернувся і пішов геть від дому на Луїсбург-сквер та від Сабріни. Я взяв таксі до аеропорту Логан та рейсу 453 авіакомпанії Air France на першому етапі моєї подорожі до Екс-ан-Провансу та до очікуючих мене обіймів Кларисси.
  
  
  
  
  
  
  
  Перебіжчик
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Перебіжчик
  
  
  Перша глава
  
  
  В Акапулько завжди світить сонце. У невеликому готельному номері з видом на пляж з білим піском Нік Картер, вбивця номер один у компанії AX, спостерігав, як червона куля вранішнього сонця сплескує над морем. Йому сподобалося це видовище, і він рідко пропускав його, але він пробув в Акапулько вже місяць і відчув, як усередині нього наростає тривожний занепокоєння.
  
  
  Хоук наполіг на тому, щоб цього разу він узяв відпустку, і Нік спочатку був за це. Але місяць - це надто довго для пустого життя. Йому потрібне було завдання.
  
  
  Кіллмайстер відвернувся від вікна, що вже темніло в сутінках, і подивився на потворний чорний телефон на тумбочці. Йому майже хотілося, щоб він задзвонив.
  
  
  За його спиною пролунав шелест простирадлом. Нік завершив свій поворот обличчям до ліжка. Лаура Бест простягла йому свої довгі засмаглі руки.
  
  
  «Знову, любий», - сказала вона хрипким від сну голосом.
  
  
  Нік увійшов до її обіймів, його потужні груди розчавили її ідеально сформовані оголені груди. Він провів губами її губами, відчуваючи присмак сну в її диханні. Лаура нетерпляче ворушила губами. Пальцями ніг вона простягла простирадло між ними. Цей рух схвилював їх обох. Лаура Бест вміла кохатися. Її ноги, як і її груди - дійсно, як і всі вони - були ідеально сформовані. У її обличчі була дитяча краса, що поєднує у собі невинність і мудрість, котрий іноді відкрите бажання. Нік Картер ніколи не знав досконалішої жінки. Вона була для всіх чоловіків. Вона мала красу. Вона була багата завдяки нафтовому багатству, залишеному батьком. У неї були мізки. Вона була однією з найкрасивіших людей з усього світу, або, як вважав за краще Нік, останків Джетсета. Заняття коханням було її спортом, хобі, покликанням. Останні три тижні вона розповідала своїм міжнародним друзям, що шалено любить Артура Поргеса, покупця та продавця державних надлишків товарів. Артур Поргес виявився справжнім прикриттям Ніка Картера.
  
  
  У Ніка Картера теж було мало рівних у сфері занять коханням. Мало що задовольняло його так, як заняття коханням із гарною жінкою. Заняття коханням із Лорою Бест повністю задовольнили його. І все ще-
  
  
  "Ой!" - Вигукнула Лаура. «А тепер, дорогий! В даний час!" Вона вигнулась до нього, провела нігтями по його м'язистій спині.
  
  
  А коли вони разом завершили свій любовний акт, вона обм'якла і, важко дихаючи, впала від нього.
  
  
  Вона розплющила свої великі карі очі, дивлячись на нього. «Боже, це було добре! Це було ще краще». Її очі ковзнули по його грудях. Ти ніколи не втомлюєшся, правда?
  
  
  Нік усміхнувся. "Я втомлююсь." Він ліг поруч із нею, витяг із тумбочки одну зі своїх цигарок із золотим наконечником, закурив і простяг їй.
  
  
  Лаура підвелася на лікті, щоб краще розглянути його обличчя. Вона похитала головою, дивлячись на цигарку. «Жінка, яка втомлює тебе, має бути більше жінкою, ніж я».
  
  
  «Ні, – сказав Нік. Він сказав це почасти тому, що вірив у це, а почасти тому, що вважав, що вона хотіла це почути.
  
  
  Вона відповіла на його посмішку. Він мав рацію.
  
  
  "Це було розумно з твого боку", - сказала вона, проводячи вказівним пальцем по його носу. Ти завжди говориш правильні речі в потрібний час, чи не так?
  
  
  Нік глибоко затягнувся цигаркою. Ти жінка, яка знає чоловіків, я дам тобі це. І він був чоловіком, який знав жінок.
  
  
  Лаура Бест вивчала його, її великі очі мерехтіли далеким блиском. Її каштанове волосся спадало на ліве плече, майже закриваючи груди. Вказівний палець злегка ковзнув його губами, горлом; вона поклала долоню на його масивні груди. Нарешті вона сказала: Ти ж знаєш, що я люблю тебе, чи не так?
  
  
  Нік не хотів, щоб розмова пішла в тому напрямку, в якому він іде. Коли він вперше зустрів Лору, вона порадила йому не чекати надто багато. Їхні стосунки будуть виключно для сміху. Вони повністю насолоджувалися один одним, а коли це померкло, вони розлучилися добрими друзями. Жодних емоційних проблем, ніякої липкої театральності. Вона пішла за ним, а він за нею. Вони кохали і веселилися. період. То була філософія прекрасних людей. І Нік більш ніж погодився. Він мав перерву між завданнями. Лаура була однією з найкрасивіших жінок, яких він колись зустрічав. Веселощі було назвою гри.
  
  
  Але останнім часом вона стала примхливою. У двадцять два роки вона вже була одружена і розлучалася тричі. Вона говорила про своїх минулих чоловіків, як мисливець каже про свої трофеї. Щоб Лора любила, Лора мала володіти. І для Ніка це був єдиний недолік її досконалості.
  
  
  "Чи не так?" – повторила Лаура. Її очі шукали його.
  
  
  Нік розім'яти сигарету в попільничці на тумбочці. «Відчуваєте себе плавати при місячному світлі?» він запитав.
  
  
  Лаура плюхнулася на ліжко поруч із ним. "Чорт! Хіба ти не можеш сказати, коли я намагаюся зробити тобі пропозицію?"
  
  
  "Що запропонувати?"
  
  
  «Шлюб, звісно. Я хочу, щоб ти одружився зі мною, щоб прибрати мене від усього цього».
  
  
  Нік посміхнувся. «Ходімо купатися при місячному світлі».
  
  
  Лаура не посміхнулася у відповідь. "Ні, поки я не отримаю відповідь".
  
  
  Телефон задзвонив.
  
  
  Нік з полегшенням рушив до нього. Лаура схопила його за руку, тримаючи її.
  
  
  "Ти не знімеш трубку, поки я не отримаю відповідь".
  
  
  Вільною рукою Нік легко послабив
  
  
  
  
  
  її міцну хватку на руці. Він зняв слухавку, сподіваючись почути голос Хоука.
  
  
  "Мистецтво, дорогий", - промовив жіночий голос з легким німецьким акцентом. "Можу я поговорити з Лорою, будь ласка?"
  
  
  Нік дізнався у цьому голосі Сонні, ще один залишок Jet-Set. Він передав телефон Лаурі. "Це Сонні".
  
  
  У гніві Лаура схопилася з ліжка, показала Ніку гарний язик і приклала телефон до вуха. «Чорт тебе забирай, Сонні. Ти вибрав пекельний час для дзвінка.
  
  
  Нік стояв біля вікна і дивився, але не бачив білих шапок, помітних над темним морем. Він знав, що це буде остання ніч, яку він проведе з Лорою. Дзвонив Хоук чи ні, їхні стосунки скінчилися. Нік був трохи злий на себе за те, що дозволив цьому зайти так далеко, як це сталося.
  
  
  Лаура повісила слухавку. "Вранці ми пливемо на човні на Пуерта Валларта". Вона сказала це легко, звісно. Вона будувала плани. "Думаю, мені слід почати збирати речі". Вона натягла трусики, підняла бюстгальтер. На її обличчі був зосереджений вираз, наче вона багато думала.
  
  
  Нік підійшов до своїх сигарет, закурив ще одну. На цей раз він їй не запропонував.
  
  
  "Добре?" - Запитала Лаура. Вона застібала бюстгальтер.
  
  
  "Добре що?"
  
  
  "Коли ми одружимося?"
  
  
  Нік мало не подавився сигаретним димом, що він вдихнув.
  
  
  "Пуерта Валларта було б гарним місцем", - продовжила вона. Вона все ще робила плани.
  
  
  Телефон знову задзвонив.
  
  
  Нік підняв його. "Так?"
  
  
  Він одразу впізнав голос Хоука. "Г-н. Поргес?"
  
  
  "Так."
  
  
  Це Томпсон. Наскільки я розумію, у вас є продаж сорок тонн чавуну.
  
  
  "Це правильно."
  
  
  «Якщо ціна буде підходящою, я можу бути зацікавленою у купівлі десяти тонн цього продукту. Ви знаєте де мій офіс? "
  
  
  «Так», - відповів Нік із широкою усмішкою. Хоук хотів його о десятій годині. Але сьогодні о десятій чи завтра вранці? "Невже завтра вранці буде достатньо?" він запитав.
  
  
  «Добре», - завагався Хоук. "У мене завтра кілька зустрічей".
  
  
  Ніку більше не треба було казати. Хоч би що вождь приготував для нього, це було терміново. Кілмайстер крадькома глянув на Лору. Її прекрасне обличчя було напружене. Вона з тривогою спостерігала за ним.
  
  
  "Я полечу звідси наступним літаком", - сказав він.
  
  
  "Це буде здорово."
  
  
  Вони повісили люльку разом.
  
  
  Нік повернувся до Лори. Якби вона була Джорджет, або Суї Чинг, або будь-якою іншою дівчиною Ніка, вона надула б губи і зчинила б невеликий галас. Але вони розлучилися друзями та пообіцяли один одному, що наступного разу триватиме довше. Але з Лорою так не вийшло. Він ніколи не знав нікого, схожого на неї. З нею мало бути все чи нічого. Вона була багата і розпещена і звикла чинити по-своєму.
  
  
  Лаура виглядала гарною, стоячи в бюстгальтері та трусиках, поклавши руку на стегна.
  
  
  "Так?" - сказала вона, піднявши брови. На її обличчі було вираз маленької дитини, що дивилася на те, що вона хотіла відібрати у неї.
  
  
  Нік хотів зробити це якомога безболіснішим і коротким. «Якщо ви збираєтеся на Пуерта Валларта, то краще почати збирати речі. До побачення, Лора.
  
  
  Її руки впали з обох боків. Її нижня губа почала трохи тремтіти. "Тоді все скінчено?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Повністю?"
  
  
  "Цілком вірно", - Нік знав, що вона ніколи не зможе стати ще однією з його дівчаток. Розрив із нею мав бути остаточним. Він загасив сигарету, яку викурив, і почав чекати. Якщо вона збиралася вибухнути, він був готовий до цього.
  
  
  Лаура знизала плечима, слабо посміхнулася йому і почала розстібати бюстгальтер. "Тоді давайте зробимо цей останній раз найкращим", - сказала вона.
  
  
  Вони кохали, спочатку ніжно, потім люто, кожен забираючи в іншого все, що можна було дати. Це був останній раз разом; вони обидва знали це. А Лора весь час плакала, сльози текли по скронях, змочуючи подушку під нею. Але вона мала рацію. Це було найкраще.
  
  
  У десять хвилин одинадцятої Нік Картер увійшов до невеликого офісу в будівлі Amalgamated Press and Wire Services на Дюпон-Серкл. У Вашингтоні йшов сніг і плечі його пальта були вологими. В офісі пахло затхлим сигарним димом, але короткий чорний недопалок, що застряг між зубами Хоука, так і не спалахнув.
  
  
  Хоук сидів за тьмяно освітленим столом, його крижані очі уважно вивчали Ніка. Він дивився, як Нік повісив пальто і сів навпроти нього.
  
  
  Нік уже помістив Лору Бест разом зі своєю обкладинкою Артура Поргеса до банку пам'яті свого розуму. Він міг згадати цей спогад, коли хотів, але швидше за все він просто зупинявся там. Тепер він був Нік Картер, N3, Killmaster для AX. П'єр, його крихітна газова бомба, висіла на своєму улюбленому місці між його ногами, як третє яєчко. Тонкий стилет Х'юго був міцно закріплений на руці, готовий поміститися в його руку, якщо йому це знадобиться. А Вільгельміна, його 9-міліметровий «Люгер», затишно влаштувалася під його лівою пахвою. Його мозок був налаштований на Хоука, його м'язисте тіло чекало на дії. Він був озброєний та готовий до роботи.
  
  
  Хоук закрив папку і відкинувся на спинку стільця. Він витяг потворну чорну недопалок з рота, з огидою вивчив його і кинув у відро для сміття поруч зі своїм столом. Майже одразу він затис у зубах ще одну сигару, і його шкірясте обличчя затуманило димом.
  
  
  "Нік, у мене для тебе є важке завдання", - раптово сказав він.
  
  
  
  
  
  
  
  Нік навіть не намагався приховати посмішку. Обидва знали, що у N3 завжди найкрутіші завдання.
  
  
  Хоук продовжив. "Слово" меланоми "що-небудь для вас означає?"
  
  
  Нік пригадав, що колись читав це слово. "Якесь відношення до пігменту шкіри, чи не так?"
  
  
  На добродушному обличчі Хоука з'явилася задоволена посмішка. «Досить близько, – сказав він. Він відкрив теку перед собою. «Не дозволяйте цим десятидоларовим словам збити вас з пантелику». Він почав читати. «1966 року за допомогою електронного мікроскопа професор Джон Лу відкрив метод виділення та характеристики таких шкірних захворювань, як меланома, клітинний синій невус, альбінізм та інші. Хоча це відкриття було важливим саме по собі, справжня цінність цього відкриття полягала в тому, що, знаючи та ізолювавши ці хвороби, стало легше діагностувати більш серйозні захворювання». Хоук глянув на Ніка з папки. «Це було 1966 року».
  
  
  Нік нахилився вперед, чекаючи. Він знав, що вождь щось думає. Він також знав, що все, що сказав Хоук, було важливим. Сигарний дим висів у маленькому офісі, як синій туман.
  
  
  «До вчорашнього дня, – сказав Хок, – професор Лу працював дерматологом у програмі НАСА «Венера». Працюючи з ультрафіолетом та іншими формами випромінювання, він удосконалював сполуку, більш досконалу, ніж бензофенони, у захисті від шкідливих променів шкіри. Якщо він досягне успіху, у нього буде склад, що захищатиме шкіру від сонячних променів, пухирів, тепла та радіації». Хоук закрив папку. "Мені не потрібно розповідати вам цінність такого з'єднання".
  
  
  Мозок Ніка засвоїв інформацію. Ні, йому не треба було казати. Його цінність для НАСА була очевидною. У крихітних кабінах космічних апаратів космонавти іноді зазнавали впливу шкідливих променів. З новим складом промені можна було знешкодити. З медичної точки зору його застосування може поширюватися на пухирі та опіки. Можливості здавалися безмежними.
  
  
  Але Хок сказав до вчорашнього дня. "Що сталося вчора?" - спитав Кіллмайстер.
  
  
  Хоук підвівся, підійшов до похмурого вікна. В умовах легкого снігопаду та темряви не було чого бачити, крім відображення його власного жилистого тіла, одягненого у вільний, м'ятий костюм. Він глибоко затягнувся сигарою і випустив дим на відбиток. "Вчора професор Джон Лу прилетів до Гонконгу". Шеф повернувся до Ніка. "Вчора професор Джон Лу оголосив, що переходить на бік Чи Корнс!"
  
  
  Нік закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Він розумів серйозність такого відступництва. Якби поєднання було вдосконалено в Китаї, його найбільш очевидною цінністю був би захист шкіри від ядерної радіації. Китай уже мав водневу бомбу. Такий захист для них може бути зеленим світлом для використання їх бомб. Хтось знає, чому професор вирішив піти? - Запитав Нік.
  
  
  Хоук знизав плечима. «Ніхто – ні НАСА, ні ФБР, ні ЦРУ – ніхто не може вигадати причину. Позавчора він іде на роботу, і день іде нормально. Вчора він оголосив у Гонконгу, що збирається дезертирувати. Ми знаємо де він, але він нікого не хоче бачити».
  
  
  "Як щодо його минулого?" - Запитав Нік. «Є щось комуністичне?»
  
  
  Сигара згасла. Хоук жував її, поки казав. "Нічого. Він американець китайського походження, народився в китайському кварталі Сан-Франциско. Здобув ступінь у Берклі, одружився з дівчиною, яку зустрів там, перейшов на роботу в НАСА в 1967 році. У нього є дванадцятирічний син. Як і більшість учених, він не має жодних політичних інтересів, він відданий двом речам: своїй роботі та своїй сім'ї, його син грає в Молодшій лізі, у відпустці він бере свою сім'ю на глибоководну рибалку в затоці на їхньому вісімнадцятифутовому човні з підвісним мотором.» Вождь відкинувся на спинку стільця. «Ні, у минулому немає нічого».
  
  
  Кіллмайстер загасив недопалок цигарки. У крихітному офісі висів густий дим. Радіатор створював вологий жар, і Нік відчув, що трохи потіє. "Причина має бути або в роботі, або в сім'ї", - сказав він.
  
  
  Хоук кивнув головою. "Я так розумію. Проте ми маємо невелику проблему. ЦРУ повідомило нам, що не має наміру дозволяти йому працювати над цим комплексом у Китаї. Якщо Чи Корни його отримають, ЦРУ надішле агента, щоб убити його».
  
  
  Нік придумав щось подібне. Це було рідкістю. AX навіть інколи це робив. Коли все не вдалося повернути перебіжчика і якщо він був досить важливим, останнім кроком було його вбивство. Якщо агент не повернувся – дуже погано. Агенти були необов'язковими.
  
  
  «Справа в тому, - сказав Хоук, - що НАСА хоче її повернути. Він блискучий учений і досить молодий, тож те, над чим він працює зараз, буде лише початком». Він без гумору посміхнувся до Ніка. Це твоє завдання, N3. Використовуйте щось, крім викрадення, але поверніть його! »
  
  
  "Так сер."
  
  
  Хоук витяг цигарковий недопалок з рота. Він приєднався до іншого у відрі для сміття. «З професором Лу у НАСА працював колега-дерматолог. Вони були добрими робітниками друзями, але з міркувань безпеки ніколи не збиралися разом. Його звуть Кріс Вілсон. Це буде ваше прикриття. Це може відчинити двері для тебе в Гонконгу. "
  
  
  
  
  
  
  
  "А як щодо сім'ї професора?" - Запитав Нік.
  
  
  «Наскільки нам відомо, його дружина все ще перебуває в Орландо. Ми дамо вам її адресу. Однак вона вже пройшла співбесіду та не змогла дати нам нічого корисного.
  
  
  "Не зашкодить спробувати".
  
  
  У крижаному погляді Хоука було схвалення. N3 мало що приймав на інших словах. Нічого не вичерпано, поки він особисто не спробував. Це була лише одна причина, через яку Нік Картер був агентом номер один AXE. «Наші відділи у вашому повному розпорядженні, – сказав Хоук. «Отримайте все, що вам потрібне. Удачі, Нік».
  
  
  Нік уже стояв. "Я зроблю все, що в моїх силах, сер". Він знав, що вождь ніколи не очікував більшого чи меншого, ніж він міг.
  
  
  У відділі спецефектів та монтажу AXE Нік отримав два маскування, які, як він думав, йому знадобляться. Одним із них був Кріс Вілсон, який стосувався всього лише одягу, подекуди набивання та деяких змін у манерах. Інший, який буде використаний пізніше, був трохи складнішим. У нього було все необхідне – одяг та косметика – у секретному відсіку його багажу.
  
  
  У Documents він запам'ятав двогодинну записану на магнітофон лекцію про роботу Кріса Вілсона в НАСА, а також все, що особистий AX знав про цю людину. Він отримав необхідний паспорт та документи.
  
  
  До полудня трохи пухкий, строкатий новий Кріс Вілсон сів на борт Боїнга 707, рейс 27, в Орландо, Флорида.
  
  
  РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  
  
  Коли літак кружляв над Вашингтоном перед поворотом на південь, Нік помітив, що сніг трохи ліг. Клапки блакитного неба виглядали з-за хмар, і коли літак набирав висоту, його вікно висвітлилося сонячним світлом. Він влаштувався на своєму місці, і коли лампочка «Не палити» згасла, він закурив одну зі своїх цигарок.
  
  
  Деякі речі здавалися дивними у дезертирстві професора Лу. По-перше, чому професор не взяв із собою сім'ю? Якщо Чи Корни пропонували йому найкраще життя, здавалося логічним, що він хотів би, щоб його дружина та син поділилися нею з ним. Якщо, звісно, дружина стала причиною його втечі.
  
  
  Ще одна загадкова річ полягала в тому, звідки Чи Корни дізналися, що професор працював над цим поєднанням шкіри. НАСА мала сувору систему безпеки. Усіх, хто на них працював, ретельно перевіряли. Тим не менш, Чи Корни знали про з'єднання і переконали професора Лу удосконалити його для них. Як? Що вони могли запропонувати йому, чого не змогли порівняти американці?
  
  
  Нік мав намір знайти відповіді. Він також мав намір повернути професора. Якщо ЦРУ відправить свого агента вбити цю людину, це означатиме, що Нік зазнав невдачі - а Нік не мав наміру програти.
  
  
  Нік раніше мав справу з перебіжчиками. Він виявив, що вони дезертували через жадібність, або тікали від чогось, або вони бігли до чогось. У випадку професора Лу могло бути кілька причин. Номер один, звісно, гроші. Можливо, Чи Корни пообіцяли йому одноразову угоду за комплекс. Звичайно, НАСА не було найбільш високооплачуваною організацією. І кожен завжди може використати зайву подряпину.
  
  
  Потім були сімейні негаразди. Нік припустив, що кожен одружений чоловік у той чи інший час мав проблеми зі шлюбом. Може, його дружина спала з коханцем. Може, у Чи Корнів був для нього хтось кращий. Можливо, йому просто не подобався його шлюб, і це виглядало як найпростіший вихід. Для нього були важливими дві речі - його сім'я та його робота. Якщо він відчував, що його сім'я розпадається, це могло бути достатньо, щоб відправити його. Якщо ні, то це його робота. Як учений, він, мабуть, вимагав певної свободи у своїй роботі. Можливо, Chi Corns пропонували необмежену свободу, необмежені можливості. Це було б стимулом для будь-якого вченого.
  
  
  Чим більше Кіллмайстер думав про це, тим більше відкривалося можливостей. Відносини чоловіка зі своїм сином; прострочені рахунки та погрози повернення у володіння; відраза до американської політичної політики. Все можливо, можливо і можливо.
  
  
  Звичайно, Чи Корни могли насправді змусити професора бігти, чимось загрожуючи йому. «До біса все це, - подумав Нік. Як завжди, він грав на слух, використовуючи свої таланти, зброю та розум.
  
  
  Нік Картер дивився на повільно рухомий краєвид далеко під вікном. Він не спав сорок вісім годин. Використовуючи йогу, Нік зосередився повному розслабленні свого тіла. Його розум залишався налаштованим на його оточення, але він змусив своє тіло розслабитись. Кожен м'яз, кожне волокно, кожна клітина повністю розслаблені. Для всіх, хто дивився, він виглядав як людина в глибокому сні, але його очі були розплющені, а його мозок був у свідомості.
  
  
  Але його розслаблення не судилося відбутися. Стюардеса перервала його.
  
  
  "З вами все гаразд, містере Вілсоне?" — спитала вона.
  
  
  «Так, добре, – сказав Нік. М'язи його тіла знову напружилися.
  
  
  «Я думала, ти зомлів. Принести вам щось?
  
  
  "Ні дякую."
  
  
  Це було гарне створення з мигдалеподібними очима, високими вилицями та пишними повними губами. Ліберальна політика авіакомпанії щодо уніформи дозволяла її блузці щільно облягати її великі виступаючі груди. Вона носила пояс, бо його вимагали усі авіакомпанії. Але Нік сумнівався, що
  
  
  
  
  
  
  вона носила таку, крім як під час роботи. Звичайно, їй це не було потрібно.
  
  
  Стюардеса зніяковіла під його поглядом. Его Ніка було достатньо, щоб знати, що навіть з товстими окулярами і товстою серединою він все одно впливає на жінок.
  
  
  "Скоро ми будемо в Орландо", - сказала вона, і її щоки почервоніли.
  
  
  Коли вона рухалася перед ним проходом, коротка спідниця відкривала довгі, красиво звужені ноги, а Нік благословляв короткі спідниці. На мить він подумав про те, щоб запросити її на вечерю. Але він знав, що часу не буде. Коли він закінчив інтерв'ю з місіс Лу, йому треба було сісти на літак до Гонконгу.
  
  
  У маленькому аеропорту Орландо Нік сховав свій багаж у шафці та дав водієві таксі домашню адресу професора. Йому стало трохи ніяково, коли він влаштувався на задньому сидінні таксі. Повітря було душним і жарким, і хоча Нік скинув пальто, він все ще був у важкому костюмі. І все це набивання навколо його талії теж не сильно допомогло.
  
  
  Будинок був затиснутий між іншими будинками, так само, як той, що розташовувався по обидва боки кварталу. Через спеку розбризкувачі стояли майже на всіх. Газони виглядали доглянутими та густо-зеленими. Вода зі стічної канави текла з обох боків вулиці, а бетонні тротуари, зазвичай білі, потемніли від вологи з розбризкувачів. Від ганку до тротуару тягнувся короткий тротуар. Тільки-но Нік заплатив таксисту, він відчув, що за ним спостерігають. Все почалося з того, що тонке волосся стало на шиї. Легкий, колючий озноб пройшов його тілом, а потім швидко пішов. Нік повернувся до будинку якраз вчасно, щоб побачити, як завіса знову стала на місце. Кіллмайстер знав, що на нього чекали.
  
  
  Нік не особливо цікавився цією співбесідою, особливо з домогосподарками. Як зазначив Хоук, вона вже пройшла співбесіду і не могла запропонувати нічого корисного.
  
  
  Коли Нік підійшов до дверей, він витріщився на обличчя, оголивши найширшу хлоп'ячу усмішку. Одного разу він натиснув кнопку дзвінка. Двері негайно відчинилися, і він виявився віч-на-віч з місіс Джон Лу.
  
  
  "Пані. Лу?" - запитав Кіллмайстер. Коли він отримав короткий кивок, він сказав: "Мене звати Кріс Вілсон. Я працював з твоїм чоловіком. Цікаво, чи можу я трохи поговорити з тобою".
  
  
  "Що?" Її лоб насупився.
  
  
  Посмішка Ніка застигла на його обличчі. “Так. Ми з Джоном були добрими друзями. Я не можу зрозуміти, чому він так вчинив».
  
  
  «Я вже розмовляла з кимось із НАСА». Вона не зробила жодного руху, щоб відчинити двері ширше або запросити його увійти.
  
  
  "Так", - сказав Нік. "Я впевнений, що так". Він міг зрозуміти її ворожість. Відхід чоловіка був для неї досить важким випробуванням, оскільки до неї не чіплялися ЦРУ, ФБР, НАСА, а тепер і він сам. Кіллмайстер почував себе ослом, яким прикидається. "Якби я міг просто поговорити з тобою..." Він дозволив словам замовкнути.
  
  
  Місіс Лу глибоко зітхнула. "Відмінно. Увійдіть." Вона відчинила двері, трохи відступивши.
  
  
  Опинившись усередині, Нік ніяково зупинився в холі. У будинку було трохи прохолодніше. Він уперше по-справжньому глянув на місіс Лу.
  
  
  Вона була невисокого зросту, нижче п'яти футів. Нік припустив, що її вік – від до тридцяти. Її волосся кольору воронова крила густими завитками лежало на маківці, намагаючись створити ілюзію зростання, але не зовсім виносячи її. Вигини її тіла плавно переходили в округлість, не особливо товсту, але важку, ніж зазвичай. Вона мала вагу приблизно на двадцять п'ять фунтів. Її східні очі були її найвидатнішою рисою, і вона знала про це. Вони були ретельно створені з використанням потрібної кількості лайнера та тіней. Місіс Лу не використовувала ні помади, ні іншого макіяжу. Її вуха були проколоті, але з них не звисали сережки.
  
  
  «Будь ласка, пройдіть у вітальню, – сказала вона.
  
  
  Вітальня була обставлена ​​сучасними меблями і, як і фойє, була вистелена товстим килимом. Східний візерунок кружляв по килиму, але Нік помітив, що візерунок килима був єдиним східним візерунком у кімнаті.
  
  
  Місіс Лу вказала Кіллмайстерові на тендітний на вигляд диван і сіла навпроти нього. "Думаю, я розповів іншим все, що знаю".
  
  
  "Я впевнений, що ти це зробила", - сказав Нік, вперше перериваючи усмішку. «Але це для моєї совісті. Ми з Джоном працювали у тісній співпраці. Мені не хотілося б думати, що він зробив це через те, що я сказав чи зробив».
  
  
  «Я так не думаю, – сказала місіс Лу.
  
  
  Як і більшість домогосподарок, місіс Лу була у штанах. Зверху на ній була чоловіча сорочка, надто велика для неї. Ніку подобалися жіночі мішкуваті сорочки, особливо ті, що застібалися спереду. Він не любив жіночі штани. Вони належали сукням чи спідницям.
  
  
  Тепер серйозно, коли усмішка повністю зникла, він сказав: "Ви можете придумати якусь причину, через яку Джон захотів піти?"
  
  
  "Ні", - сказала вона. Але якщо це заспокоїть вас, я сумніваюся, що це має до вас якесь відношення.
  
  
  "Тоді це має бути щось тут, вдома".
  
  
  "Я справді не міг сказати". Місіс Лу занервувала. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і продовжувала крутити обручку навколо пальця.
  
  
  Окуляри, які носив Нік, здавались йому важкими на переніссі. Але вони нагадали йому, ким він прикидався.
  
  
  
  
  
  
  У такій ситуації було б надто легко почати ставити запитання, як Нік Картер. Він схрестив ноги і потер підборіддя. «Я не можу позбавитися відчуття, що якимось чином я став причиною всього цього. Джонові подобалася його робота. Він був відданий тобі та хлопчику. Які в нього могли бути причини для цього, місіс Лу, нетерпляче сказала: «Які б не були його причини, я впевнений, що вони були особистими».
  
  
  "Звичайно", - Нік знав, що вона намагається завершити цю розмову. Але він був ще зовсім готовий. «Що трапилося тут, вдома за останні кілька днів?»
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" Її очі звузилися, і вона уважно вивчила його. Вона була насторожі.
  
  
  "Проблеми у шлюбі", - прямо сказав Нік.
  
  
  Її губи стиснулися. “Пане Уілсоне, я не думаю, що це ваша справа. Незалежно від причини, через яку мій чоловік хоче піти, її можна знайти в НАСА, а не тут».
  
  
  Вона злилася. З Ніком все було гаразд. Сердиті люди іноді говорили те, чого б зазвичай не говорили. «Ви знаєте, над чим він працював у НАСА?»
  
  
  “Звичайно, ні. Він ніколи не говорив про свою роботу».
  
  
  Якщо вона нічого не знала про його роботу, то чому вона звинувачувала НАСА у його бажанні піти? Чи було це тому, що вона вважала, що їхній шлюб настільки гарний, що це має бути його робота? Нік вирішив продовжити іншу лінію. "Якщо Джон втече, ви з хлопчиком приєднаєтеся до нього?"
  
  
  Місіс Лу випростала ноги і нерухомо сіла у крісло. Долоні її рук спітніли. Вона поперемінно потирала руки і крутила обручку. Вона стримала гнів, але все ще нервувала. "Ні", - спокійно відповіла вона. "Я американка. Моє місце тут».
  
  
  "Що ти тоді робитимеш?"
  
  
  «Розведися з ним. Спробуй знайти інше життя для мене та хлопчика».
  
  
  "Я бачу." Хоук мав рацію. Нік тут нічого не навчився. З якоїсь причини місіс Лу була насторожена.
  
  
  «Що ж, я більше не забиратиму в тебе час». Він підвівся, вдячний за наданий шанс. "Можу я використати ваш телефон, щоб викликати таксі?"
  
  
  "Звісно." Місіс Лу, здавалося, трохи розслабилася. Нік майже бачив, як напруга сходить з її обличчя.
  
  
  Коли Кіллмайстер зібрався взяти телефон, він почув, як десь у задній частині будинку грюкнули двері. За кілька секунд у вітальню влетів хлопчик.
  
  
  "Мамо, я ..." Хлопчик побачив Ніка і завмер. Він кинув швидкий погляд на свою матір.
  
  
  "Майк", - сказала місіс Лу, знову нервуючи. «Це містер Вілсон. Він працював із вашим батьком. Він тут, щоб ставити запитання про свого батька. Ти зрозумів, Майку? Він тут, щоб ставити запитання про свого батька. Вона наголосила на цих останніх словах.
  
  
  «Я розумію, – сказав Майк. Він глянув на Ніка, його очі були такими ж настороженими, як і в його матері.
  
  
  Нік дружелюбно посміхнувся до хлопчика. "Привіт Майк".
  
  
  "Доброго дня." Крихітні краплинки поту виступили на його чолі. З його пояса звисала бейсбольна рукавичка. Подібність до його матері була очевидною.
  
  
  «Трохи потренуватися?» - Запитав Нік, вказуючи на рукавичку.
  
  
  "Так сер."
  
  
  Нік ризикнув. Він зробив два кроки і став між хлопчиком і його матір'ю. «Скажи мені, Майку, – сказав він. "Ви знаєте, чому пішов ваш батько?"
  
  
  Хлопчик заплющив очі. "Мій батько пішов через свою роботу". Це звучало добре відрепетованим.
  
  
  "Ви ладнали зі своїм батьком?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  Місіс Лу підвелася. "Я думаю, тобі краще піти", - сказала вона Ніку.
  
  
  Кілмайстер кивнув. Він зняв слухавку, викликав таксі. Коли він повісив люльку, він повернувся до пари. Щось тут було не так. Вони знали більше, ніж розповідали. Нік припустив, що це одне із двох. Або вони збиралися приєднатися до професора, або були причиною його втечі. Одне було ясно: він нічого від них не навчиться. Вони не вірили йому та не довіряли йому. Все, що вони розповідали йому, це свої заздалегідь відрепетовані промови.
  
  
  Нік вирішив залишити їх у легкому шоці. "Пані. Лу, я лечу в Гонконг поговорити з Джоном. Є повідомлення? »
  
  
  Вона моргнула, і на мить вираз її обличчя змінився. Але минула мить, і насторожений погляд повернувся. «Жодних повідомлень», - сказала вона.
  
  
  Таксі зупинилося надвір і просигнало. Нік попрямував до дверей. "Не треба вказувати мені вихід". Він відчував, як вони дивляться на нього, доки він не зачинив за собою двері. Зовні, знову на спеці, він швидше відчув, ніж побачив, як фіранка відсувається від вікна. Вони спостерігали за ним, поки таксі від'їжджало від узбіччя.
  
  
  У душній спеці Нік знову котився до аеропорту і зняв свої товсті окуляри в роговій оправі. Він не звик до окулярів. Желатинова підкладка навколо його талії, що формою нагадує частину його шкіри, була навколо нього як пластиковий пакет. Повітря не потрапляло на його шкіру, і він виявив, що сильно потіє. Спека у Флориді не була схожа на спеку в Мексиці.
  
  
  Думки Ніка були заповнені без відповідей. Ці двоє були дивною парою. За час візиту місіс Лу не сказала, що хоче повернути свого чоловіка. І вона не мала повідомлення для нього. Це означало, що вона, мабуть, приєднається до нього пізніше. Але це також звучало неправильно. Їхнє ставлення припускало, що, на їхню думку, він уже пішов, і назавжди.
  
  
  
  
  
  Ні, тут було ще щось, щось, що він не міг зрозуміти.
  
  
  У ТРЕТІЙ РОЗДІЛІ
  
  
  Кіллмайстру довелося двічі пересісти на літак, один раз у Майамі, а потім у Лос-Анджелесі, перш ніж він встиг прямим рейсом до Гонконгу. Перебравшись через Тихий океан, він спробував розслабитись, трохи поспати. Але знову цього не сталося; він відчув, як тонке волосся на потилиці знову стало дибки. Його, як і раніше, пробіг холодок. За ним спостерігали.
  
  
  Нік підвівся і повільно пішов по проходу до туалетів, уважно вивчаючи обличчя з обох боків від нього. Літак був більш ніж наполовину наповнений східними людьми. Деякі спали, інші дивилися у свої темні вікна, треті ліниво поглядали на нього, коли він проходив. Ніхто не повернувся, щоб глянути на нього після того, як він пройшов, і ніхто не мав погляду спостерігача. Опинившись у туалеті, Нік хлюпнув обличчя холодною водою. У дзеркало він подивився на відбиток свого гарного обличчя, сильно засмаглого від мексиканського сонця. Чи це було його уявою? Він знав краще. Хтось у літаку спостерігав за ним. Чи був спостерігач із ним у Орландо? Майамі? Лос Анджелес? Де Нік його підібрав? Він не збирався знайти відповіді, дивлячись на своє обличчя у дзеркало.
  
  
  Нік повернувся на своє місце, дивлячись на потилиці. Здавалося, ніхто не сумував за ним.
  
  
  Стюардеса підійшла до нього якраз у той момент, коли він закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником.
  
  
  "Все гаразд, містере Вілсоне?" — спитала вона.
  
  
  "Краще і бути не може", - відповів Нік, широко посміхаючись.
  
  
  Вона була англійкою, з маленькими грудьми та довгими ногами. Від її світлої шкіри пахло здоров'ям. У неї були яскраві очі та рум'яні щоки, і все, що вона відчувала, думала і чого хотіла, відбивалося на її обличчі. І не було жодних сумнівів у тому, що було написано на її обличчі просто зараз.
  
  
  "Є щось, що я можу вам запропонувати?" — спитала вона.
  
  
  Це було навідне запитання, що означало будь-що, просто запитай: каву, чай чи мене. Нік серйозно задумався. Переповнений літак, понад сорок восьми годин без сну, надто багато було проти. Йому потрібний відпочинок, а не романтика. Проте він не хотів повністю зачиняти двері.
  
  
  "Можливо, пізніше", - сказав він нарешті.
  
  
  "Звісно." В її очах промайнуло розчарування, але вона тепло посміхнулася йому і рушила далі.
  
  
  Нік відкинувся на спинку стільця. Дивно, але він звик до пояса желатину на талії. Однак окуляри все ще турбували його, і він зняв їх, щоби протерти лінзи.
  
  
  Він відчував легкий жаль з приводу стюардеси. Він навіть не мав її імені. Якщо "пізніше" станеться, як він її знайде? Він дізнається про її ім'я і де вона буде протягом наступного місяця, перш ніж вийде з літака.
  
  
  Холод знову вдарив його. "Чорт забирай, - подумав він, - має бути спосіб дізнатися, хто за ним спостерігає". Він знав, що якщо справді хоче, існують способи дізнатися. Він сумнівався, що ця людина спробує щось у літаку. Можливо, вони чекали, що він приведе їх до професора. Що ж, коли вони дісталися Гонконгу, він приготував для всіх кілька сюрпризів. Прямо зараз йому потрібний відпочинок.
  
  
  Кіллмайстер хотів би пояснити своє дивне почуття до місіс Лу та хлопчика. Якщо вони сказали йому правду, професор Лу мав проблеми. Це означало, що він насправді дезертував виключно через свою роботу. І це чомусь просто неправильно, особливо з огляду на минулу роботу професора в галузі дерматології. Його відкриття, його справжні експерименти не вказували на те, що людина незадоволена своєю роботою. І менш ніж серцевий прийом, отриманий Ніком від місіс Лу, змусив його схилитися до шлюбу як однієї причини. Напевно, професор розповів дружині про Кріса Вілсона. І якщо Нік розкрив своє прикриття під час розмови з нею, не було причин для її ворожості до нього. Місіс Лу чомусь брехала. Він мав таке відчуття, що в будинку «щось не так».
  
  
  Але зараз Ніку потрібен був відпочинок і відпочинок він збирався отримати. Якщо містер Що хоче дивитися, як він спить, нехай. Коли він доповідав тому, хто звелів йому стежити за Ніком, він був експертом у спостереженні за сплячим чоловіком.
  
  
  Кілмайстер повністю розслабився. Його розум став порожнім, за винятком одного відсіку, який завжди залишався в курсі навколишнього оточення. Ця частина мозку була страховкою життя. Він ніколи не відпочивав, ніколи не вимикався. Це багато разів рятувало йому життя. Він заплющив очі і одразу заснув.
  
  
  Нік Картер прокинувся миттєво за секунду до того, як рука торкнулася його плеча. Він дозволив руці торкнутися себе, перш ніж розплющив очі. Потім він поклав свою велику руку на тонку жіночу долоню. Він глянув у яскраві очі англійської стюардеси.
  
  
  «Пристебніть ремінь безпеки, містере Вілсон. Ми збираємось приземлитися». Вона слабо спробувала прибрати руку, але Нік притиснув її до свого плеча.
  
  
  "Не містер Вілсон", - сказав він. "Крис."
  
  
  Вона перестала намагатися забрати руку. "Кріс", - повторила вона.
  
  
  "А ти ..." Він дозволив вироку повиснути.
  
  
  «Шерон. Шерон Рассел».
  
  
  «Як довго ти пробудеш у Гонконгу, Шароне?»
  
  
  В її очах знову з'явився слід розчарування. «Тільки година
  
  
  
  
  
  
  , Я боюсь. Мені треба встигнути на наступний рейс».
  
  
  Нік провів пальцями по її руці. «Години мало часу, так?»
  
  
  "Це залежить від."
  
  
  Нік хотів провести з нею більше години, набагато більше. "Те, що я задумав, займе не менше тижня", - сказав він.
  
  
  "Тиждень!" Тепер їй було цікаво, це відображалось у її очах. Було ще дещо. Захоплення.
  
  
  Де ти будеш наступного тижня, Шерон?
  
  
  Її обличчя прояснилося. «Наступного тижня я починаю свою відпустку».
  
  
  "І де це буде?"
  
  
  “Іспанія. Барселона, потім Мадрид».
  
  
  Нік усміхнувся. «Ви зачекайте на мене в Барселоні? Ми зможемо зіграти у Мадриді разом».
  
  
  "Це було би чудово." Вона засунула йому в долоню аркуш паперу. "Ось де я зупинюся в Барселоні".
  
  
  Нік насилу стримував смішок. Вона цього чекала. "Тоді до наступного тижня", - сказав він.
  
  
  "До наступного тижня." Вона стиснула його руку і перейшла до інших пасажирів.
  
  
  І коли вони приземлилися, і коли Нік виходив із літака, вона знову стиснула його руку, м'яко кажучи: "Оле".
  
  
  З аеропорту Кіллмайстер сів на таксі просто у гавань. У таксі, поклавши чемодан на підлогу між ніг, Нік визначив зміну часового поясу та встановив годинник. Було десята тридцять п'ять вечора, вівторок.
  
  
  Зовні вулиці Вікторії не змінилися від часу останнього візиту Кіллмайстра. Його водій безжально керував "мерседесом" у пробках, сильно покладаючись на звуковий сигнал. У повітрі витав крижаний холод. Вулиці і машини сяяли від зливи, що тільки що минула. Від бордюрів до будівель люди безцільно поєднувалися, покриваючи кожен квадратний дюйм тротуару. Вони сутулилися, низько схиливши голови, схрестивши руки на животі, і поволі рушили вперед. Деякі сиділи на бордюрах, перебираючи паличками їжу з дерев'яних мисок у рот. Коли вони їли, їхні очі підозріло металися з боку на бік, ніби їм було соромно їсти, коли багато інших не їли.
  
  
  Нік відкинувся на сидіння та посміхнувся. То була Вікторія. На іншому кінці гавані лежав Коулун, такий самий багатолюдний та екзотичний. Це був Гонконг, загадковий, красивий та часом смертельно небезпечний. Процвітали численні чорні ринки. Якщо у вас є контакт та потрібна сума грошей, ніщо не буде безцінним. Золото, срібло, нефрит, цигарки, дівчата; все було в наявності, все було на продаж, якщо ціна була.
  
  
  Ніка цікавили вулиці будь-якого міста; Вулиці Гонконгу зачаровували його. Спостерігаючи за переповненими тротуарами зі свого таксі, він помітив, що моряки швидко пробираються крізь натовп. Іноді вони рухалися групами, іноді парами, але ніколи поодинці. І Нік знав, до чого вони поспішають; дівчина пляшку, шматок хвоста. Моряки скрізь були моряками. Сьогодні ввечері на вулицях Гонконгу бурхливо діятиме. Прийшов американський флот. Нік подумав, що спостерігач усе ще з ним.
  
  
  Коли таксі наближалося до гавані, Нік побачив сампани, набиті, як сардини, на пристані. Сотні їх були пов'язані разом, утворюючи мініатюрну плавучу колонію. Через холод із грубих труб, врізаних у каюти, вивергався потворний синій дим. На цих крихітних човнах люди прожили все своє життя; вони їли, спали і вмирали на них, і, здавалося, їх було ще сотня відколи Нік бачив їх востаннє. Де-не-де серед них були розкидані більші джонки. А далі стояли якорі величезні, майже жахливі кораблі американського флоту. «Який контраст, – подумав Нік. Сампани були маленькі, тісні і завжди багатолюдні. Ліхтарі надавали їм страшного вигляду, коли гігантські американські кораблі яскраво сяяли генератором вогнів, роблячи їх майже безлюдними. Вони сиділи нерухомо, як валун, у гавані.
  
  
  Перед готелем Нік заплатив таксисту і, не озираючись, швидко увійшов до будівлі. Опинившись усередині, він попросив у службовця кімнату з гарним виглядом.
  
  
  Він отримав один із видом на гавань. Прямо внизу хвилі голів текли зигзагами, як мурахи, що нікуди не поспішають. Нік стояв трохи осторонь вікна, спостерігаючи, як місячне світло мерехтить у воді. Коли він дав чайові і відпустив посланця, він вимкнув у кімнаті весь світ і повернувся до вікна. Солоне повітря досягло його ніздрів, змішане із запахом риби, що готується. Він почув сотні голосів із тротуару. Він уважно вивчав обличчя і, не бачачи того, чого хотів, швидко перетнув вікно, щоб стати якнаймерзкішою мішенню. Вигляд з іншого боку виявився більш показовим.
  
  
  Один чоловік не рушив із натовпом. І він не прорізав це. Він стояв під ліхтарем із газетою в руках.
  
  
  Бог! – подумав Нік. Але ж газета! Вночі посеред натовпу, під поганим ліхтарем – читаєте газету?
  
  
  Занадто багато запитань залишилося без відповіді. Кіллмайстер знав, що може втратити цього очевидного аматора, коли і коли захоче. Але він хотів відповіді. І пан Ватсит, який пішов за ним, був першим кроком, який він зробив з моменту початку цього завдання. На очах у Ніка до того підійшов другий, міцної статури чоловік, одягнений як кулі.
  
  
  
  
  
  
  т. Його ліва рука стискала обгорнутий коричневим папером пакунок. Обмінювалися словами. Перший чоловік вказав на пакунок, похитуючи головою. Були ще слова, стаючи гарячими. Другий сунув згорток першому. Він почав відмовлятись, але неохоче взяв. Він повернувся спиною до другого чоловіка і розчинився у натовпі. За готелем тепер стежив другий чоловік.
  
  
  Нік подумав, що містер Ватсіт зараз переодягнеться в костюм кулі. Напевно це те, що було в комплекті. У голові Кілмастера склався план. Хороші ідеї перетравлювалися, формувалися, оброблялися, поміщалися в слот, щоб стати частиною плану. Але все одно було брутально. Будь-який план, вирваний із голови, був грубим. Нік це знав. Полірування відбуватиметься поетапно у міру виконання плану. Принаймні тепер він почне отримувати відповіді.
  
  
  Нік відійшов від вікна. Він розпакував валізу, а коли він спорожнів, дістав прихований ящик. З цього ящика він дістав невеликий пакунок, що мало чим відрізняється від того, який ніс другий чоловік. Він розгорнув тканину пакунка і перемотав її вздовж. Все ще в темряві він повністю роздягнувся, зняв зброю і поклав її на ліжко. Коли він був оголений, він обережно зняв желатин, м'яку підкладку тілесного кольору зі своєї талії. Він чіплявся завзято за деяке волосся з його живота, поки він його стяг. Він працював з ним протягом півгодини і виявив, що сильно потіє від болю висмикненого волосся. Зрештою він зняв це. Він дозволив їй впасти на підлогу до його ніг і дозволив собі розкіш потерти і почухати живіт. Коли він був задоволений, він відніс Хьюго, свій стилет та набивання у ванну. Він розрізав мембрану, яка утримує желатин, і дозволив липкій масі впасти в унітаз. Щоб усе це змити, знадобилося чотири промивання. Він пішов за нею самою мембраною. Потім Нік повернувся до вікна.
  
  
  Містер Вотцит повернувся до другого чоловіка. Тепер він теж виглядав як кулі. Спостерігаючи за ними, Нік відчув себе брудним від висихаючого поту. Але він усміхнувся. Вони були початком. Коли він побачив відповіді на свої запитання, він знав, що у нього будуть дві тіні.
  
  
  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  
  Нік Картер засмикнув штори на вікні і ввімкнув світло в кімнаті. Пройшовши у ванну, він неквапливо прийняв душ, потім ретельно поголився. Він знав, що найважче випробування для двох чоловіків, які чекають на нього зовні, буде час. Важко було чекати, доки він щось зробить. Він знав це, бо сам бував там один чи двічі. І чим довше він змушував їх чекати, тим дбайливіше вони ставали.
  
  
  Закінчивши у ванній, Нік босоніж підійшов до ліжка. Він узяв згорнуту тканину та закріпив її навколо талії. Коли він був задоволений, він повісив свою крихітну газову бомбу між ногами, потім натягнув шорти і натягнув пояс поверх прокладки. Він подивився на свій профіль у дзеркало у ванній кімнаті. Згорнута тканина виглядала не так реально, як желатин, але це було найкраще, що він міг зробити. Повернувшись до ліжка, Нік перестав одягатися, прикріпивши Х'юго до руки та Вільгельміну, Люгер, за талію своїх штанів. Настав час щось поїсти.
  
  
  Кіллмайстер залишив увімкненим весь світ у своїй кімнаті. Він подумав, що один із двох чоловіків, мабуть, захоче його обшукати.
  
  
  Немає сенсу ускладнювати їм завдання. До того часу, як він закінчив їсти, вони мають бути готові.
  
  
  У їдальні готелю Нік перекусив. Він чекав на неприємності, а коли вони прийшли, не хотів, щоб у нього був повний шлунок. Коли остання страва була прибрана, він неквапливо викурив цигарку. З того часу, як він вийшов з кімнати, минуло сорок п'ять хвилин. Викуривши цигарку, він розплатився за чеком і знову вийшов на холодне нічне повітря.
  
  
  Двох його послідовників більше не було під вуличним ліхтарем. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб звикнути до холоду, потім він швидко рушив до гавані. Через пізню годину натовп на тротуарах дещо зменшився. Нік пробирався крізь них, не озираючись. Але до того часу, як він дістався порому, він занепокоївся. Двоє чоловіків були любителями. Чи можливо, що він їх втратив?
  
  
  На майданчику чекала невелика група. Шість машин вишикувалися майже біля кромки води. Підійшовши до групи, Нік побачив вогні порома, що прямував до пристані. Він приєднався до інших, засунув руки до кишень і згорбився від холоду.
  
  
  Вогні наближалися, надаючи форму величезному судну. Низький звук двигуна змінив висоту звуку. Вода навколо приземлення закипіла білим, коли гвинти перевернули. Люди навколо Ніка повільно рушили до монстра, що наближається. Нік рушив із ними. Він піднявся на борт і швидко піднявся трапом на другу палубу. Біля перил його пильні очі оглянули причал. Дві машини вже були на борту. Але він не міг бачити своїх двох тіней. Кіллмайстер закурив, не зводячи очей з палуби під ним.
  
  
  Коли остання
  
  
  
  
  
  машина була завантажена, Нік вирішив покинути пором і пошукати двох своїх послідовників. Можливо, вони загубилися. Відійшовши від поручнів до сходів, він миттю побачив дві кулі, що бігли по причалу до майданчика. Чоловік менше стрибнув на борт легко, але важчий і повільніший не стрибнув. Певно, він давно нічого не робив. Підійшовши до борту, він спіткнувся і мало не впав. Поменше чоловік допоміг йому насилу.
  
  
  Нік усміхнувся. "Ласкаво просимо на борт, джентльмени", - подумав він. Тепер, якби ця давня ванна могла просто переправити його через гавань, не втопивши, він повів би їх у веселу погоню, поки вони не наважилися б зробити свій хід.
  
  
  Великий паром з пихканням відлетів від пристані, злегка покотився, виходячи у відкриту воду. Нік залишився на другій палубі, поруч із поручнем. Він більше не міг бачити двох куль, але відчував, що їхні очі спостерігають за ним. Різкий вітер був вологим. Насувалася ще одна злива. Нік дивився, як інші пасажири притулилися один до одного від холоду. Він тримався спиною до вітру. Пором рипів і хитав, але не тонув.
  
  
  Кіллмайстер чекав на своєму сідалі на другій палубі, доки остання машина не скотилася у бік гавані з боку Коулуна. Вийшовши з порома, він уважно вивчив обличчя оточуючих його людей. Його двох тіней серед них не було.
  
  
  На сходовому майданчику Нік найняв рикшу і дав хлопчику адресу «Прекрасного бару», невеликого закладу, де він бував раніше. Він не збирався йти прямо до професора. Можливо, два його послідовники не знали, де професор, і сподівалися, що він приведе їх до нього. У цьому не було сенсу, але він мав розглянути всі можливості. Швидше за все, вони йшли за ним, щоб дізнатися, чи він знає, де знаходиться професор. Той факт, що він приїхав до Коулуну, міг розповісти їм усе, що вони хотіли знати. Якщо так, то Ніка потрібно ліквідувати швидко та без суєти. Наближалися проблеми. Нік це відчував. Він має бути готовим.
  
  
  Хлопчик, що тягнув рикшу, легко мчав вулицями Коулуна, його тонкі, м'язисті ноги демонстрували силу, необхідну для роботи. Для всіх, хто спостерігав пасажира, він був типовим американським туристом. Він відкинувся на спинку сидіння і курив цигарку із золотим наконечником, його товсті окуляри дивилися спочатку на один бік вулиці, потім на другий.
  
  
  На вулицях було трохи тепліше, ніж у гавані. Стародавні будівлі і крихкі на вигляд будинку блокували більшу частину вітру. Але волога все ще висіла низькими густими хмарами, чекаючи на вихід. Оскільки рух був слабким, рикша швидко зупинилася перед темними дверима, над якими блимала велика неонова вивіска. Нік заплатив хлопцеві п'ять гонконгських доларів і жестом наказав зачекати. Він увійшов до бару.
  
  
  Від дверей до бару спускалися дев'ять сходинок. Цей заклад був маленький. Крім бару було чотири столи, всі заповнені. Столи оточували крихітне відкрите місце, де мила дівчина співала низьким сексуальним голосом. Кольорове колесо візка повільно оберталося перед прожектором, м'яко заливаючи дівчину синім, потім червоним, потім жовтим, зеленим. Здавалося, що це змінилося з типом пісні, яку вона співала. Найкраще вона виглядала у червоному.
  
  
  В іншому було темно, якщо не брати до уваги випадкових брудних ламп. Бар був переповнений, і з першого погляду Нік зрозумів, що він єдиний не східний у ньому. Він зайняв позицію наприкінці бару, де міг бачити, як хтось входить чи виходить із дверей. У барі було троє дівчат, дві з яких уже отримали свої позначки, а третя розійшлася, сидячи спочатку на одних колінах, потім на інших, дозволяючи пестити себе. Нік збирався привернути увагу бармена, коли помітив свого міцно складеного послідовника.
  
  
  Чоловік вийшов через фіранку з бісеру з невеликого столика. Він був одягнений у діловий костюм замість костюма кулі. Але поспішно переодягся. Його краватка була кривою, а частина переду сорочки звисала з штанів. Він спітнів. Він весь час витирав лоб і рот білим носовичком. Він недбало оглянув кімнату, потім його очі зупинилися на Ніку. Його в'ялі щоки розпливлися у ввічливій усмішці, і він попрямував до Кіллмайстра.
  
  
  Х'юго впав до руки Ніка. Він швидко оглянув бар, шукаючи меншого чоловіка. Дівчина закінчила пісню та вклонилася під рідкісні оплески. Вона почала розмовляти з аудиторією китайською. Синє світло заливало її, коли праворуч від Ніка йшов бармен. Перед ним великий чоловік був за чотири кроки від нього. Бармен спитав китайською, що він п'є. Нік відкладав відповідь, не зводячи очей з наближається до нього людини. Комбо заграло, і дівчина заспівала іншу пісню. Вона була живіша. Колесо оберталося швидше, кольори спалахували над нею, зливаючись у яскраву пляму. Нік був готовий на все. Бармен знизав плечима і одвернувся. Меншої людини не було. Інший зробив останній крок, що поставив його віч-на-віч з Ніком. Ввічлива посмішка
  
  
  
  
  
  
  залишилася на його обличчі. Він дружнім жестом простяг пухку праву руку.
  
  
  "Г-н. Вілсон, я правий, - сказав він. «Дозвольте представитися. Я Чин Осса. Можу я поговорити з вами?
  
  
  "Можна", - м'яко відповів Нік, швидко замінивши Хьюго і взявши простягнуту руку.
  
  
  Чин Осса вказав на вишиту бісером фіранку. "Там більш конфіденційно".
  
  
  - Після вас, - сказав Нік, злегка вклонившись.
  
  
  Оса пройшов через фіранку до столу та двох стільців. До далекої стіни притулився худорлявий жилавий чоловік.
  
  
  Він не був тим маленьким чоловічком, що йшов за Ніком. Коли він побачив Кіллмайстра, він відійшов від стіни.
  
  
  Осса сказав: «Будь ласка, містере Вілсоне, дозвольте моєму другу обшукати вас».
  
  
  Чоловік підійшов до Ніка і зупинився, ніби не визначився. Він простягнув руку до грудей Ніка. Нік обережно прибрав руку.
  
  
  "Будь ласка, містере Вілсоне", - заскулив Осса. "Ми повинні обшукати тебе".
  
  
  "Не сьогодні", - злегка посміхаючись, відповів Нік.
  
  
  Чоловік знову спробував дістати груди Ніка.
  
  
  Все ще посміхаючись, Нік сказав: «Скажи своєму другові, що якщо він торкнеться мене, я змушений зламати йому зап'ястя».
  
  
  "О ні!" - вигукнув Осса. "Ми не бажаємо насильства". Він витер хусткою піт із обличчя. На кантонському діалекті він наказав чоловікові піти.
  
  
  По кімнаті розлилися спалахи кольорового світла. У центрі столу горіла свічка у фіолетовій вазі, наповненій воском. Чоловік мовчки вийшов із кімнати, коли дівчина завела свою пісню.
  
  
  Чин Осса важко сів на один із скрипучих дерев'яних стільців. Він знову витер обличчя хусткою і помахав Ніку у бік іншого стільця.
  
  
  Кіллмайстру таке аранжування не сподобалося. Запропонований стілець стояв спиною до вишитої бісером фіранки. Його власна спина була б гарною мішенню. Натомість він відсунув стілець від столу до бічної стіни, де міг бачити і фіранку, і Чин Оссу; потім він сів.
  
  
  Осса обдарував його нервовою ввічливою усмішкою. «Ви, американці, завжди сповнені обережності та насильства».
  
  
  Нік зняв окуляри та почав їх чистити. "Ви казали, що хочете поговорити зі мною".
  
  
  Осса сперся на стіл. Його голос звучав як змова. "Г-н. Вілсон, нам нема чого метатися в кущах, вірно?"
  
  
  "Вірно", - відповів Нік. Він надів окуляри, закурив одну із цигарок. Він не пропонував Осі жодного. Навряд це буде дружнє обговорення.
  
  
  "Ми обидва знаємо, - продовжив Осса, - що ви знаходитесь в Гонконгу, щоб побачити свого друга професора Лу".
  
  
  "Може бути."
  
  
  Піт стікав по носі Оси і стікав на стіл. Він знову витер обличчя. “Не може бути про це. Ми стежили за вами, ми знаємо, хто ви».
  
  
  Нік підняв брови. "Ви?"
  
  
  "Звісно." Осса відкинувся на спинку стільця, виглядаючи задоволеним собою. «Ви працюєте на капіталістів над тим самим проектом, що й професор Лу».
  
  
  "Звичайно", - сказав Нік.
  
  
  Осса тяжко проковтнув. «Мій найсумніший обов'язок – повідомити вам, що професора Лу більше немає в Гонконгу».
  
  
  "Справді?" Нік зобразив легкий шок. Він не вірив нічого, що сказав цей чоловік.
  
  
  "Так. Минулої ночі професор Лу був у дорозі до Китаю». Осса почекав, поки це твердження доходить до розуміння. Потім він сказав: «Шкода, що ви даремно витратили поїздку сюди, але вам більше не потрібно залишатися в Гонконгу. Ми, звичайно, ж, відшкодуємо вам усі витрати, які ви зазнали при приїзді».
  
  
  «Це було б чудово, – сказав Нік. Він упустив сигарету на підлогу і розчавив її.
  
  
  Оса насупився. Його очі примружилися, і він підозріло глянув на Ніка. «Це не те, про що можна жартувати. Чи можу я думати, що ви мені не вірите?
  
  
  Нік підвівся. «Звичайно, я тобі вірю. Я бачу, дивлячись на вас, яка ви добра, чесна людина. Але якщо для вас те саме, думаю, я залишуся в Гонконгу і трохи шукаю самостійно.
  
  
  Обличчя Осси почервоніло. Його губи стиснулися. Він ударив кулаком по столу. "Не колупатиметься!"
  
  
  Нік обернувся, щоб вийти з кімнати.
  
  
  "Почекайте!" - вигукнув Осса.
  
  
  Біля завіси Кіллмайстер зупинився і обернувся.
  
  
  Тяжкий чоловік слабо посміхнувся, люто потер хустку по обличчю та шиї. «Прошу пробачити мій спалах, я нездоровий. Будь ласка, сядьте, сядьте». Його пухка рука вказала на стілець біля стіни.
  
  
  «Я йду, – сказав Нік.
  
  
  «Будь ласка», - заскулив Осса. «У мене є пропозиція, яку я хочу зробити вам».
  
  
  "Що за пропозиція?" Нік не рушив до стільця. Натомість він зробив крок убік і притулився спиною до стіни.
  
  
  Осса відмовився повернути Ніка у крісло. «Ви допомагали професору Лу працювати на території, чи не так?»
  
  
  Нік раптово зацікавився розмовою. "Що ви пропонуєте?" він запитав.
  
  
  Осса знову примружився. "У тебе немає сім'ї?"
  
  
  "Ні." Нік знав це з досьє у штаб-квартирі.
  
  
  "Тоді гроші?" - спитав Осса.
  
  
  "Для чого?" Кіллмайстер хотів, щоб він це сказав.
  
  
  "Щоб знову попрацювати з професором Лу".
  
  
  "Іншими словами, приєднатися до нього".
  
  
  "Точно."
  
  
  «Іншими словами, продати Батьківщину».
  
  
  Осса посміхнувся. Він не так сильно пітнів. "Відверто кажучи, так".
  
  
  Нік присів
  
  
  
  
  
  до столу, поклавши на нього обидві долоні. «Ви ж не розумієте повідомлення? Я тут, щоб переконати Джона повернутись додому, а не приєднуватися до нього». Було помилкою стояти за столом спиною до фіранки. Нік зрозумів це, як тільки почув шелест намиста.
  
  
  До нього ззаду підійшов жилистий чоловік. Нік повернувся і тицьнув пальцями правої руки в горло чоловікові. Чоловік упустив кинджал і відсахнувся до стіни, схопившись за горло. Він кілька разів відкрив рота, ковзаючи по стіні на підлогу.
  
  
  "Забирайся!" Осса закричав. Його пухке обличчя було червоне від люті.
  
  
  «Це ми, американці, – м'яко сказав Нік. «Просто сповнені обережності та насильства».
  
  
  Осса примружився, його пухкі руки стиснулися в кулаки. На кантонському діалекті він сказав: Я покажу вам насильство. Я покажу вам насильство, якого ви ніколи не знали».
  
  
  Нік відчув, що втомлений. Він повернувся і вийшов з-за столу, порвавши дві нитки намиста, проходячи через фіранку. У барі дівчину залили червоним, якраз закінчуючи пісню. Нік підійшов до східців, взяв їх по два за раз, майже чекаючи почути постріл чи кинутий у нього ніж. Він досяг верхньої сходинки, коли дівчина закінчила свою пісню. Глядачі аплодували, коли він вийшов у двері.
  
  
  Коли він вийшов надвір, крижаний вітер ударив його по обличчю. Вітер затьмарив туман, тротуари та вулиці блищали від вогкості. Нік чекав біля дверей, дозволяючи напрузі повільно спадати з нього. Вивіска над ним яскраво спалахнула. Вологий вітер освіжив його обличчя після димної спеки бару.
  
  
  Один ізольований рикша був припаркований біля тротуару, хлопчик сів перед ним. Але коли Нік вивчав фігуру, що присіла, він зрозумів, що це зовсім не хлопчик. Це був партнер Осси, менший із двох чоловіків, які йшли за ним.
  
  
  Кіллмайстер глибоко зітхнув. Тепер буде насильство.
  
  
  РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  
  
  Кіллмайстер відійшов від дверей. На мить він подумав пройти тротуаром, а не підійти до рикші. Але він лише відкладає це. Насилу довелося зіткнутися рано чи пізно.
  
  
  Чоловік побачив його, що наближається, і схопився на ноги. Він все ще був одягнений у свій костюм кулі.
  
  
  Рікша, містер? він запитав.
  
  
  Нік сказав: Де хлопчик, якого я звелів почекати?
  
  
  "Він пішов. Я хороший рикша. Чи бачиш."
  
  
  Нік заліз на сидіння. "Ви знаєте, де знаходиться Клуб Дракона?"
  
  
  «Я знаю, ти тримаєш парі. Хороше місце. Я беру." Він почав рухатися вулицею.
  
  
  Кіллмайстру все було начхати. Його послідовники більше не були разом. Тепер у нього був один попереду та один позаду, що ставило його прямо посередині. Очевидно, крім вхідних дверей, був ще один шлях у та з бару. Так Осса перевдягся до приходу Ніка. Осса вже мав покинути це місце і чекати, коли його друг доставить Ніка. Тепер у них не лишалося вибору. Вони не могли змусити Кріса Вілсона дезертирувати; вони не могли викурити його з Гонконгу. І вони знали, що він був тут, щоб переконати професора Лу повернутися додому. Іншого шляху не було. Їм доведеться вбити його.
  
  
  Туман ставав все густішим і почав просочувати пальто Ніка. Його окуляри вкрилися плямами вологи. Нік зняв їх і поклав у внутрішню кишеню свого костюма. Його очі шукали по обидва боки вулиці. Кожен м'яз у його тілі розслабився. Він швидко оцінив відстань між сидінням, на якому сидів і вулицею, намагаючись придумати, як найкраще приземлитися на ноги.
  
  
  Як би вони спробували? Він знав, що Осса чекав десь попереду. Пістолет був би надто галасливим. Зрештою, у Гонконгу була своя поліція. Ножі підійдуть краще. Ймовірно, вони вбили б його, відібрали б у нього все, що в нього було, і кинули б десь. Швидко, акуратно та працездатно. Для поліції це буде просто черговий пограбований та вбитий турист. Це часто траплялося у Гонконгу. Звичайно, Нік не збирався дозволяти їм це робити. Але він вирішив, що вони будуть такими ж професійними вуличними бійцями, як любителі.
  
  
  Маленька людина вбігла в неосвітлений і знедолений район Коулуна. Наскільки Нік міг судити, людина все ще прямувала у бік Драконячого клубу. Але Нік знав, що вони ніколи не дійдуть клубу.
  
  
  Рікша виїхала у вузький провулок, по обидва боки якого стояли чотириповерхові неосвітлені будівлі. Крім того, що чоловік постійно шльопав ногами мокрим асфальтом, єдиним іншим звуком був спазматичний стукіт дощової води з дахів будинків.
  
  
  Незважаючи на те, що Кіллмайстер цього очікував, рух стався несподівано, трохи втративши рівновагу. Чоловік високо підняв передню частину рикші. Нік крутнувся і стрибнув через колесо. Його ліва нога першою вдарилася по вулиці, що ще більше позбавило його рівноваги. Він упав, покотився. На його спині він побачив, що до нього мчить менша за розміром людина з потворним кинджалом високо в повітрі. Чоловік із криком стрибнув. Нік притис коліна до грудей, і подушечки його ніг потрапили в живіт чоловіка. Схопивши за зап'ястя кинджал, Кіллмайстер потягнув людину до себе, потім застиг.
  
  
  
  
  
  підняв ноги, перекинувши чоловіка через голову. Він приземлився з гучним гарчанням.
  
  
  Коли Нік перекотився, щоб стати на ноги, Осса вдарив його ногою, і сила відкинула його. У той же час Осса змахнув своїм кинджалом. Кіллмайстер відчув, як гострий край встромився йому в чоло. Він перекотився і продовжував котитися, поки його спина не вдарилася об колесо перевернутої рикші. Було надто темно, щоб розглянути. Кров почала сочитися з чола в очі. Нік підставив коліна і почав підніматися. Тяжка ступня Оси ковзнула по його щоці, розриваючи шкіру. Сили вистачило, щоб відкинути його убік. Його повалили на спину; потім коліно Осси всією його вагою встромилося в живіт Ніка. Осса прицілився йому в пах, але Нік підняв коліна, відбиваючи удар. Проте сили було достатньо, щоб у Ніка перехопило подих.
  
  
  Потім він побачив, як кинджал підійшов до його горла. Нік упіймав лівою рукою товсте зап'ястя. Правим кулаком він ударив Оссу в пах. Осса хмикнув. Нік знову вдарив трохи нижче. На цей раз Осса закричав в агонії. Він упав. У Ніка перехопило подих, і він, спираючись на рикшу, підвівся на ноги. Він витер кров із очей. Потім ліворуч від нього з'явився менший чоловік. Нік миттю побачив його якраз перед тим, як відчув, як лезо врізалося в м'яз його лівої руки. Він ударив чоловіка по обличчю, відправивши його котитися в рикшу.
  
  
  Х'юго був тепер у правій руці майстра вбивств. Він відступив до одного з будинків, спостерігаючи, як дві тіні наближаються до нього. "Ну, джентльмени, - подумав він, - а тепер іди і забери мене". Вони були гарні, кращі, ніж він думав. Вони билися зі злобою і не залишали сумнівів у тому, що їх наміром було вбити його. Стоячи спиною до будівлі, Нік чекав на них. Поріз на лобі не здавався серйозним. Кровотеча зменшилася. Його ліва рука хворіла, але в нього були й серйозніші рани. Двоє чоловіків розширили свої позиції так, що кожен напав на нього протилежних сторін. Вони нахилилися, на обличчях була рішучість, кинджали були спрямовані вгору, в груди Ніка. Він знав, що вони спробують встромити свої леза під його грудну клітку, досить високо, щоб вістря пронизало його серце. У провулку не було холоду. Всі троє були спітнілі і трохи задихалися. Тишу порушували лише краплі дощу, що падали з дахів. Це була така темна ніч, яку Нік колись бачив. Двоє чоловіків були лише тінями, тільки їхні кинджали раз у раз виблискували.
  
  
  Поменше чоловік зробив випад першим. Він підійшов до низу праворуч від Ніка і через свій розмір рухався швидко. Пролунав металевий брязкіт, коли Х'юго відбив кинджал. Не встиг менший чоловік відступити, як Осса рушив ліворуч, лише трохи повільніше. І знову Х'юго відхилив клинок. Обидва чоловіки відступили. Коли Нік почав трохи розслаблятися, маленький чоловічок знову зробив випад нижче. Нік відступив, клацнувши лезом убік. Але Осса увійшов високо, цілячись у горло. Нік повернув голову, відчуваючи, як вістря розрізає мочку вуха. Обидва чоловіки знову відступили. Дихання стало важчим.
  
  
  Кіллмайстер знав, що в такій сутичці він вийде третім. Ці двоє могли чергувати випади, доки не втомили його. Коли він втомиться, він зробить помилку, і тоді вони його зловлять. Він мав змінити хід цієї справи, і найкращим способом для нього було стати нападником. З меншою людиною буде легше впоратися. Це зробило його першим.
  
  
  Нік вдав, що кинувся на Оссу, змусивши його злегка відступити. Чоловік трохи скористався перевагою і рушив уперед. Нік відступив, коли лезо зачепило його живіт. Лівою рукою він схопив людину за зап'ястя і щосили кинув його в Оссу. Він сподівався, що цю людину кине на клинок Оси. Але Осса побачив, що він іде, і обернувся боком. Обидва чоловіки зіткнулися, похитнулися та впали. Нік обійшов їх півколом. Чоловік поменше замахнувся кинджалом позаду себе, перш ніж піднявся, мабуть, думаючи, що Нік був там. Але Нік був поруч із ним. Рука зупинилася перед ним.
  
  
  Рухом майже швидше, ніж може бачити око, Нік розрізав Х'юго зап'ястя чоловіка. Він скрикнув, упустив кинджал і схопився за зап'ястя. Осса стояв навколішки. Він змахнув кинджалом довгою дугою. Ніку довелося відскочити, щоб вістря не розірвало йому живіт. Але на одну мить, одну хвилинну секунду, весь фронт Осси був відкритий. Його ліва рука спиралася надвір, підтримуючи його, права була майже позаду нього на завершення помаху. Не було часу цілитись у якусь частину тіла, скоро пройде друга. Як яскрава гримуча змія. Нік підійшов і вдарив Хьюго, проштовхнувши лезо майже до рукояті в груди людини, потім швидко рушив геть. Осса видав короткий крик. Він марно намагався відкинути кинджал назад, але зробив це тільки до бока. Ліва рука, що підтримувала його, впала, він упав на лікоть. Нік подивився
  
  
  
  
  
  вгору, щоб побачити, як маленький чоловік вибігає з провулку, все ще стискаючи своє зап'ястя.
  
  
  Нік обережно вирвав кинджал із рук Оси і відкинув його на кілька футів. Опорний лікоть Оси підкосився. Його голова впала на вигин руки. Нік помацав зап'ястя чоловіка. Його пульс був повільним, нестійким. Він помирав. Його дихання стало уривчастим, ігристим. Кров пофарбувала його губи і вільно текла з рани. Х'юго перерізав артерію, вістрям пробило легеню.
  
  
  - Осса, - м'яко покликав Нік. Ти скажеш мені, хто тебе найняв? Він знав, що двоє чоловіків напали на нього не власними силами. Вони працювали за наказом. "Осса", - сказав він знову.
  
  
  Але Чін Осса нікому нічого не розповів. Бурхливий подих припинився. Він був мертвий.
  
  
  Нік витер червоне лезо Хьюго про штанину Оси. Він шкодував, що йому довелося вбити тяжку людину. Але не було часу прицілитися. Він підвівся і оглянув свої рани. Поріз на лобі перестав кровоточити. Простягнувши носову хустку під дощем, поки він не промок, він витер кров з очей. Його ліва рука хворіла, але подряпина на щоці і подряпина на животі не були серйозними. Він вийшов із цього краще, ніж Осса, можливо, навіть краще, ніж інша людина. Дощ став сильнішим. Його куртка вже промокла.
  
  
  Притулившись до однієї з будівель, Нік замінив Х'юго. Він витяг Вільгельміну, перевірив обойму і Люгер. Не озирнувшись на сцену битви чи труп, який колись був Чин Оссой, Кіллмайстер вийшов із провулка. Не було причин, через які він не міг би побачити професора зараз.
  
  
  Від провулку Нік пройшов чотири квартали, перш ніж знайшов таксі. Він дав водієві адресу, яку запам'ятав ще у Вашингтоні. Оскільки втеча професора не була секретом, не було місця, де він зупинився. Нік відкинувся на спинку сидіння, дістав з кишені пальто товсті окуляри, протер їх і надів.
  
  
  Таксі під'їхало до тієї частини Коулуна, яка була такою ж мізерною, як і провулок. Нік заплатив водієві і знову вийшов на холодне нічне повітря. Тільки коли таксі поїхало, він зрозумів, наскільки темною була вулиця. Будинки були старі та старі; вони ніби прогнулися під дощем. Але Нік знав східну філософію будівництва. Ці будинки мали тендітну міцність, не як валун на березі моря, що витримує постійні удари хвиль, а більше як павутиння під час урагану. Жодне світло не освітлювало вікна, люди не ходили вулицею. Місцевість здавалася безлюдною.
  
  
  Нік не сумнівався, що професори добре охоронятимуть, хоча б для його власного захисту. Чи Корни очікували, що хтось, мабуть, спробує з ним зв'язатися. Вони не знали, чи переконати Мм не дезертувати чи вбити його. Кіллмайстер не думав, що вони намагатимуться з'ясувати це.
  
  
  Вікно дверей було над її центром. Вікно було задрапіроване чорною завісою, але не настільки, щоб не пропускати все світло. Дивлячись на нього з вулиці, будинок виглядав таким же безлюдним і темним, як і всі інші. Але коли Нік став під кутом до дверей, він ледве розрізнив жовтий промінь світла. Він постукав у двері і почав чекати. Усередині не було жодного руху. Нік постукав у двері. Він почув скрип стільця, потім важкі кроки стали голоснішими. Двері відчинилися, і Нік зіткнувся з величезним чоловіком. Його масивні плечі торкалися кожної сторони дверного отвору. Майка, яку він носив, оголювала величезні волосаті руки, товсті, як стовбури дерев, що звисали, мов мавпи, майже до колін. Його широке плоске обличчя виглядало негарним, а ніс деформувався від неодноразових переломів. Його очі перетворилися на шматочки бритви у двох шарах зефіру із плоті. Коротке чорне волосся посередині чола було зачесане і підстрижене. У нього не було шиї; його підборіддя, здавалося, підтримувалося грудьми. "Неандерталець", - подумав Нік. Цей тип втратив кілька кроків у еволюції.
  
  
  Чоловік пробурчав щось схоже на «Чого ти хочеш?»
  
  
  "Кріс Вілсон, щоб побачити професора Лу", - сухо сказав Нік.
  
  
  Він не тут. Іди, - пробурчав монстр і зачинив двері перед Ніком.
  
  
  Кіллмайстер придушив імпульс відкрити двері або принаймні розбити в ній скло. Він постояв кілька секунд, дозволяючи гніву витекти з нього. Він мав чекати чогось подібного. Бути запрошеним було б надто легко. Тяжке дихання неандертальця долинало з-за дверей. Він, напевно, був би щасливий, якби Нік спробував щось миле. Кіллмайстер згадав фразу з «Джека і бобового стебла»: «Я подрібню твої кістки, щоб спекти собі хліб». «Не сьогодні, друже, - подумав Нік. Він повинен побачити професора, і це зробить. Але якби не було іншого шляху, він хотів би не проходити через цю гору.
  
  
  Краплі дощу падали на тротуар, як водяні кулі, коли Нік кружляв осторонь будівлі. Між будинками був довгий вузький простір шириною близько чотирьох футів, завалений банками та пляшками. Нік легко піднявся на замкнену дерев'яну хвіртку
  
  
  
  
  
  і попрямував до задньої частини будівлі. На півдорозі він знайшов ще одні двері. Він обережно повернув ручку "Заблоковано". Він продовжив, вибираючи свій шлях якомога тихіше. Наприкінці коридору була ще одна незачинена брама. Нік відкрив її і опинився у викладеному плиткою патіо.
  
  
  На будівлі світилася єдина жовта лампочка, відображення її відбивалося на мокрій плитці. У центрі дворик маленький. фонтан переповнився. По краях розкидали мангові дерева. Один був посаджений поряд із будівлею, нагорі, прямо під єдиним вікном із цього боку.
  
  
  Під жовтою лампочкою були ще одні двері. Це було б легко, але двері були зачинені. Він відступив, поклавши руки на стегна, дивлячись на слабке на вигляд дерево. Його одяг промокли, на лобі була рана, хворіла ліва рука. А тепер він збирався залізти на дерево, яке, мабуть, не втримало його, щоб дістатися до вікна, яке, мабуть, було замкнене. А вночі ще під дощем. У такі моменти у нього виникали незначні думки про те, щоб заробляти життя ремонтом взуття.
  
  
  Залишалося тільки зайнятися цим. Дерево було молоде. Так як манго іноді досягав дев'яноста футів, його гілки повинні бути швидше гнучкими, ніж тендітними. Він не був досить сильним, щоб утримати його. Нік почав підніматися. Нижні гілки були міцними та легко витримували його вагу. Він швидко просунувся приблизно на півдорозі. Потім гілки стали тонкими і небезпечно зігнулися, коли він настав на них. Тримаючи ноги близько до тулуба, він мінімізував вигин. Але коли він підійшов до вікна, навіть стовбур порідшав. І це було добрих шість футів від будівлі. Коли Нік був навіть біля вікна, гілки закривали все світло від жовтої лампочки. Він був у темряві. Єдиний спосіб, як він міг побачити вікно, був темним квадратом на стіні будівлі. Він не міг дістати його від дерева.
  
  
  Він почав розгойдувати свою вагу назад і вперед. Манго протестуюче застогнав, але неохоче рушив з місця. Нік знову зробив випад. Якщо вікно було зачинене, він виламав його. Якщо шум приніс неандертальця. він би теж із ним розібрався. Дерево справді почало розгойдуватися. Угода мала бути разовою. Якщо там не було за що вхопитися, він зісковзнув би головою вниз по стіні будівлі. Це було б трохи безладно. Дерево нахилилося до темного квадрата. Нік різко штовхнув ногами, намацуючи повітря руками. У той момент, коли дерево відлетіло від будівлі, залишивши його ні на чому висіти, його пальці торкнулися чогось твердого. Проходячи пальцями обох рук, він добре вхопився за те, що це було, коли дерево повністю покинуло його. Коліна Ніка вдарилися об стіну будівлі. Він висів на краю якоїсь коробки. Він закинув ногу і підвівся. Його коліна поринули у бруд. Квіткова коробка! Вона була пов'язана з підвіконням.
  
  
  Дерево хитнулося назад, його гілки торкнулися його обличчя. Кіллмайстер потягнувся до вікна і негайно подякував за все добре на землі. Мало того, що вікно не було замкнене, воно було відкрито! Він відкрив її до кінця, а потім проліз. Його руки торкнулися килима. Він витяг ноги і залишився пригнутися під вікном. Навпроти Ніка і праворуч від нього пролунав звук глибокого дихання. Будинок був тонкий, високий, квадратної форми. Нік вирішив, що головна кімната та кухня будуть унизу. Залишилися ванна кімната і спальня нагорі. Він зняв товсті окуляри у плямах дощу. Так, це буде спальня. У хаті було тихо. Крім дихання, що долинало з ліжка, єдиним іншим звуком були бризки дощу за відкритим вікном.
  
  
  Очі Ніка тепер звикли до темної кімнати. Він міг розрізнити форму ліжка та горбок на ній. З Хьюго в руці він рушив до ліжка. Краплі з його мокрого одягу не лунали на килимі, але його черевики стискалися при кожному кроці. Він обійшов заднє ліжко з правого боку. Чоловік лежав на боці, відвернувшись від Ніка. На тумбочці поруч із ліжком стояла лампа. Нік доторкнувся гострим лезом Хьюго до горла чоловіка і водночас клацнув лампою. Кімната вибухнула світлом. Кіллмайстер тримався спиною до лампи, поки очі не звикли до яскравого світла. Чоловік повернув голову, його очі моргнули і сповнилися сльозами. Він підняв руку, щоб заплющити очі. Як тільки Нік побачив обличчя, він відсунув Х'юго трохи подалі від горла чоловіка.
  
  
  «Що, чорт забирай…» - чоловік сфокусував погляд на стилеті за кілька дюймів від підборіддя.
  
  
  Нік сказав: "Вважаю, професор Лу".
  
  
  РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  
  
  Професор Джон Лу вивчив гострий меч у свого горла, потім глянув на Ніка.
  
  
  "Якщо прибереш цю штуку, я стану з ліжка", - м'яко сказав він.
  
  
  Нік відтяг Хьюго, але тримав його в руці. «Ви професор Лу?» він запитав.
  
  
  «Джон. Ніхто не називає мене професором, окрім наших кумедних друзів унизу. Він звісив ноги через борт
  
  
  
  
  
  
  і потягнувся за халатом. "Як щодо кави?"
  
  
  Нік спохмурнів. Його трохи збентежило ставлення цієї людини. Він відступив, коли чоловік пройшов перед ним і пройшов через кімнату до раковини та кавника.
  
  
  Професор Джон Лу був невисоким, добре складеним чоловіком із чорним волоссям, розділеним на бік. Коли він варив каву, його руки здавались майже ніжними. Його рухи були плавними та точними. Очевидно, він був у чудовій фізичній формі. Його очі були темні з дуже невеликим східним ухилом і, здавалося, проникали на все, на що він дивився. Його обличчя було широким, з високими вилицями і гарним носом. Це було надзвичайно розумне обличчя. Нік припустив, що йому років близько тридцяти. Він здавався людиною, яка знала і свою силу, і свою слабкість. Прямо зараз, коли він умикав плиту, його темні очі нервово дивилися на двері спальні.
  
  
  «Продовжуй, – подумав Нік. «Професор Лу, я хотів би…» Його зупинив професор, який підняв руку і схилив голову набік, прислухаючись. Нік почув важкі кроки, що піднімаються сходами. Обидва чоловіки завмерли, коли сходинки перейшли до дверей спальні. Нік перевів Хьюго в ліву руку. Його права рука зайшла під пальто і впала на зад Вільгельміни.
  
  
  У замку дверей клацнув ключ. Двері відчинилися, і в кімнату вбіг неандерталець, за яким слідував одягнений у тонкий одяг менший чоловік. Величезний монстр вказав на Ніка та хмикнув. Він рушив уперед. Менший чоловік поклав руку на велику руку, зупиняючи його. Потім він чемно посміхнувся до професора.
  
  
  Хто ваш друг, професор?
  
  
  – швидко сказав Нік. «Кріс Вілсон. Я друг Джона. Нік почав витягувати Вільгельміну через пояс. Він знав, що коли професор видасть це, йому доведеться важко вибратися з кімнати.
  
  
  Джон Лу підозріло глянув на Ніка. Потім він відповів на усмішку маленького чоловічка. «Вірно, – сказав він. «Я поговорю з цією людиною. Наодинці!"
  
  
  "Звичайно, звичайно", - сказав чоловічок, злегка вклонившись. "Як хочете." Він жестом вивів монстра геть, а потім, незадовго до того, як зачинити за собою двері, сказав: "Ви будете дуже обережні, коли кажете, чи не так, професоре?"
  
  
  "Забирайся!" - вигукнув професор Лу.
  
  
  Чоловік повільно зачинив двері і замкнув їх.
  
  
  Джон Лу повернувся до Ніка, його чоло тривожно наморщився. «Ублюдки знають, що обдурили мене.
  
  
  Вони можуть дозволити собі бути щедрими». Він вивчав Ніка, начебто бачив його вперше. «Що, чорт забирай, з тобою трапилося?»
  
  
  Нік послабив хватку на Вільгельмін. Він перевів Х'юго назад у праву руку. Наразі це стало ще більш незрозумілим. Професор Лу безперечно не був схожий на людину, яка хотіла б втекти. Він знав, що Нік не був Крісом Вілсоном, але захищав його. І ця дружня щирість підказувала, що він майже чекав на Ніка. Але єдиний спосіб отримати відповіді – це поставити запитання.
  
  
  "Давай поговоримо", - сказав Кіллмайстер.
  
  
  "Ще немає." Професор поставив дві чашки. Що ви п'єте в каві?
  
  
  „Нічого. Чорний».
  
  
  Джон Лу налив каву. «Це одна з багатьох моїх розкішних речей – раковина та плита. Анонси найближчих пам'яток. Це те, що я можу розраховувати за роботу для китайців».
  
  
  "Навіщо тоді це робити?" - Запитав Нік.
  
  
  Професор Лу кинув на нього майже ворожий погляд. «Справді, чому», - сказав він непритомний. Потім він глянув на замкнені двері спальні і знову на Ніка. «До речі, як, чорт забирай, ти сюди потрапив?»
  
  
  Нік кивнув у бік відчиненого вікна. "Зібрався на дерево", - сказав він.
  
  
  Професор голосно засміявся. "Гарно. Просто чудово. Можеш посперечатися, завтра вони зрубають те дерево. Він вказав на Х'юго. "Ти збираєшся вдарити мене цією штукою або прибрати її?"
  
  
  "Я ще не вирішив".
  
  
  «Ну, пий каву, доки приймаєш рішення». Він простягнув Ніку чашку, потім підійшов до тумбочки, на якій, крім лампи, стояли невеликий транзисторний радіоприймач і пара окулярів. Він увімкнув радіо, набрав номер британської станції, яка працює всю ніч, і додав гучність. Коли він одягнув окуляри, він виглядав досить вченим. Вказівним пальцем він вказав Ніка на плиту.
  
  
  Нік пішов за ним, вирішивши, що він, мабуть, міг би взяти цю людину, якби їй довелося, без Хьюго. Він прибрав стилет.
  
  
  Біля плити професор сказав: Ти ж обережний, правда?
  
  
  "Кімната прослуховується, чи не так?" – сказав Нік.
  
  
  Професор підняв брови. «І теж розумний. Я тільки сподіваюся, що ти такий кмітливий, як виглядаєш. Але ти маєш рацію. Мікрофон у лампі. Мені знадобилося дві години, щоб знайти його».
  
  
  "Але чому, якщо ти тут один?"
  
  
  Він знизав плечима. «Може, я говорю уві сні».
  
  
  Нік відпив кави і поліз у промокле пальто за однією з цигарок. Вони були вологими, але він все одно запалив одну. Професор відмовився від запропонованого.
  
  
  - Професор, - сказав Нік. «Все це мене трохи збиває з пантелику».
  
  
  “Будь ласка! Кличте мене Джон».
  
  
  «Добре, Джоне. Я знаю, що ви хочете піти. Проте, зважаючи на те, що я бачив і чув у цій кімнаті, у мене склалося враження, що вас змушують робити це».
  
  
  Джон кинув каву, що залишилася, в раковину, потім притулився до неї, нахиливши голову.
  
  
  
  
  
  т. «Я маю бути обережним», - сказав він. «Приглушена обережність. Я знаю, що ти не Кріс. Це означає, що ви можете бути з нашого уряду. Я правий?"
  
  
  Нік відпив кави. "Може бути."
  
  
  «Я багато думав у цій кімнаті. І я вирішив, що якщо агент спробує зв'язатися зі мною, я розповім йому справжню причину, через яку я дезертирую, і спробую змусити його допомогти мені. Я не можу впоратися з цим самотужки. Він випростався і подивився прямо на Ніка. В його очах стояли сльози. "Бог знає, я не хочу йти". Його голос здригнувся.
  
  
  "Тоді чому ти?" - Запитав Нік.
  
  
  Джон глибоко зітхнув. «Бо у них є моя дружина та син у Китаї».
  
  
  Нік поставив каву. Він востаннє затягнувся сигаретою і кинув її до раковини. Але хоча його рухи були повільними та неквапливими, його мозок працював, перетравлюючи, відкидаючи, зберігаючи, і питання виділялися, як яскраві неонові вивіски. Цього не могло бути. Але якби це було правдою, це могло б багато пояснити. Невже Джон Лу був змушений тікати? Чи він давав Ніку гарну сніжну роботу? У його голові почали складатися інциденти. Вони мали форму і, як гігантська головоломка, вони почали зливатися, утворюючи певну картину.
  
  
  Джон Лу вивчав обличчя Ніка, його темні очі були стурбовані, ставлячи невисловлені запитання. Він нервово заламував руки. Потім він сказав: "Якщо ти не той, ким я тебе вважаю, значить, я щойно вбив свою сім'ю".
  
  
  "Як так?" - Запитав Нік. Він дивився у вічі чоловікові. Очі завжди могли сказати йому більше, ніж сказане слово.
  
  
  Джон почав ходити вперед і назад перед Ніком. «Мені повідомили, що, якщо я комусь розповім, мою дружину та сина вб'ють. Якщо ти такий, яким я вважаю тебе, може, я зможу переконати тебе допомогти мені. Якщо ні, то я їх щойно вбив.
  
  
  Нік взяв свою каву, потягуючи її, його обличчя виражало лише легкий інтерес. «Я щойно розмовляв із вашою дружиною та сином», - раптово сказав він.
  
  
  Джон Лу зупинився і обернувся до Ніка. Де ти з ними розмовляв?
  
  
  "Орландо".
  
  
  Професор поліз у кишеню халата і дістав фотографію. "Це з ким ви говорили?"
  
  
  Нік подивився на фото. Це була фотографія дружини та сина, яких він зустрів у Флориді. "Так", - сказав він. Він почав віддавати фото назад, але зупинився. Щось було у цій картині.
  
  
  «Погляньте уважно, – сказав Джон.
  
  
  Нік уважніше вивчив фотографію. Звісно! Це було фантастично! Насправді різниця була. Жінка на фото виглядала трохи стрункішою. Вона мала дуже мало макіяжу очей, якщо він взагалі був. Її ніс та рот мали іншу форму, що робило її красивішою. І очі хлопчика були ближчі один до одного, з тією самою проникливістю, що й у Джона. Він мав жіночий рот. Так, різниця була, гаразд. Жінка та хлопчик на фото були не такими, як двоє, з якими він розмовляв в Орландо. Чим довше він вивчав картинку, тим більше відмінностей міг уловити. По-перше, посмішка і навіть форма вух.
  
  
  "Добре?" - з тривогою спитав Джон.
  
  
  "Одну хвилину." Нік підійшов до відчиненого вікна. Внизу, у внутрішньому дворику, ходив неандерталець. Дощ вщух. Напевно, до ранку все скінчиться. Нік зачинив вікно і зняв мокре пальто. Професор бачив, як Вільгельміна застрягла за поясом, але тепер це не мало значення. Все у цьому завданні змінилося. Відповіді на його запитання приходили до нього одна за одною.
  
  
  Він повинен був спочатку повідомити Хока. Оскільки жінка і хлопчик в Орландо були притворниками, вони працювали на Чи Корн. Хоук знає, як із ними боротися. Пазл зібрався в його голові, роблячи картину ясною. Той факт, що Джон Лу змушений був тікати, пояснював майже все. Як причина, через яку за ним насамперед стежили. І вороже ставлення до фальшивої місіс Лу. Чи Корни хотіли переконатися, що він ніколи не дійде до професора. Як Кріс Вілсон, він, можливо, зміг би переконати свого друга Джона навіть пожертвувати своєю родиною. Нік у цьому вагався, але для червоних це прозвучить розумно. Це було не для них.
  
  
  До Ніка дійшли інциденти, які, здавалося, не мали великого значення, коли вони сталися. Наприклад, коли Осса намагався його купити. Його запитують, чи має Ніка сім'ю. Кіллмайстер на той час нічого до нього не прив'язував. Але тепер – викрали б вони його родину, якби вона була в нього? Звісно, були б. Вони б ні перед чим не зупинилися, щоб упіймати професора Лу. Те з'єднання, над яким працював Джон, має бути багато для них означало. Ще один випадок стався з ним – учора, коли він уперше зустрів, як він думав, місіс Лу. Він попросив поговорити з нею. І вона засумнівалася у цьому слові. Балаканина, застаріла, перевантажена, майже ніколи не використовується, але слово знайоме всім американцям. Вона не знала, що це означає. Звичайно, вона цього не зробила, тому що вона була червоною китаянкою, а не американкою. Це було красиво, професійно і, говорячи словами Джона Лу, просто гарно.
  
  
  Професор стояв перед раковиною, зчепивши перед собою руки. Його темні очі вп'ялися в голову Ніка, вичікуючі, майже злякані.
  
  
  Нік сказав: «Добре, Джоне. Я те, що ти думаєш про мене. Я не можу
  
  
  
  
  
  просто зараз розповім вам усе, крім того, що я агент однієї розвідувальної гілки нашого уряду».
  
  
  Здавалося, що чоловік прогнувся. Його руки опустилися на бік, підборіддя уперлося в груди. Він зробив довгий, глибокий, тремтячий вдих. «Слава Богу, – сказав він. Це було трохи вище за шепот.
  
  
  Нік підійшов до нього і повернув фотографію. «Тепер тобі доведеться мені повністю довіряти. Я тобі допоможу, але ти мусиш мені все розповісти.
  
  
  Професор кивнув головою.
  
  
  «Почнемо з того, як вони викрали твою дружину та сина».
  
  
  Джон, здавалося, трохи пожвавішав. «Ти не уявляєш, як я радий, що розмовляю з кимось про це. Я так довго ношу це в собі». Він потер руки разом. "Ще кава?"
  
  
  «Ні, дякую, - сказав Нік.
  
  
  Джон Лу задумливо почухав підборіддя. «Все почалося близько півроку тому. Коли я прийшов з роботи, перед моїм будинком стояв фургон. Всі мої меблі були у двох чоловіків. Кеті та Майка ніде не було. Коли я запитав цих двох чоловіків, що, чорт забирай, вони думають, що вони роблять, один з них дав мені інструкції. Він сказав, що мої дружина та син їдуть до Китаю. Якщо я захочу знову побачити їх живими, краще зроблю, як вони сказали.
  
  
  «Спочатку я подумав, що це кляп. Вони дали мені адресу в Орландо і сказали, щоб я поїхав туди. Я йшов із цим, поки не дістався додому в Орландо. Ось вона. І хлопчик також. Вона ніколи не називала мені свого справжнього імені, я просто називав її Кеті та хлопчика Майком. Коли меблі були перенесені і двоє хлопців пішли, вона поклала хлопчика спати, а потім роздяглася прямо переді мною. Вона сказала, що на якийсь час буде моєю дружиною, і з таким самим успіхом ми можемо зробити це переконливим. Коли я відмовився лягати з нею в ліжко, вона сказала мені, що мені краще співпрацювати, інакше Кеті та Майк помруть жахливою смертю”.
  
  
  Нік сказав: «Ви прожили разом як чоловік та дружина шість місяців?»
  
  
  Джон знизав плечима. "Що ще я міг зробити?"
  
  
  «Хіба вона не давала вам жодних інструкцій чи не казала, що буде далі?»
  
  
  «Так, наступного ранку. Вона сказала мені, що разом ми заведемо нових друзів. Я використовував свою роботу як привід, щоб уникати старих друзів. Коли я складав формулу з'єднання, я відвозив його до Китаю, передавав червоним, а потім знову бачився з дружиною та хлопчиком. Чесно кажучи, я був наляканий до смерті через Кеті та Майка. Я бачив, що вона звітувала перед червоними, тому мені довелося робити все, що вона сказала. І я не міг зрозуміти, наскільки вона була схожа на Кеті.
  
  
  "Отже, тепер ви завершили формулу", - сказав Нік. "У них це є?"
  
  
  "От і все. Я не доробив. Я досі не маю, я не міг зосередитися на своїй роботі. А за шість місяців усе стало трохи важче. Мої друзі наполягали, і в мене закінчувалися виправдання. Вона, мабуть, отримала звістку зверху, тому що раптово сказала мені, що я працюватиму на території в Китаї. Вона сказала мені оголосити про мою втечу. Вона залишиться на тиждень чи два, а потім зникне. Усі подумають, що вона приєдналася до мене».
  
  
  «А що щодо Кріса Вілсона? Хіба не знав, що жінка була фальшивкою?
  
  
  Джон усміхнувся. «Ах, Кріс. Знаєте, він неодружений. Вдалині від роботи ми ніколи не збиралися разом через безпеку НАСА, а в основному тому, що Кріс і я не подорожували в тих самих соціальних колах. Кріс – мисливець за дівчатами. О, я впевнений, що йому подобається його робота, але його основна думка зазвичай зосереджена на дівчат.
  
  
  "Я бачу." Нік налив собі ще чашку кави. «Це з'єднання, над яким ви працюєте, має мати велике значення для Чи Корн. Чи можете ви сказати мені, що це таке, не вдаючись до технічних подробиць? "
  
  
  "Звичайно. Але формула ще не закінчена. Коли і якщо я закінчу, це буде у вигляді тонкої мазі, щось на зразок крему для рук. Ви намазуєте його: на вашу шкіру, і, якщо я правий, це має зробити шкіру несприйнятливою до сонячним променям, теплу та радіації.Він буде мати свого роду охолоджувальний ефект на шкіру, який захистить космонавтів від шкідливих променів.Якщо я працюватиму над цим досить довго, я зможу навіть удосконалити його до такої міри, що їм не знадобляться космічні костюми.Червоні хочуть його через його захист від ядерних опіків та радіації.Якби вона була у них, мало що могло б завадити їм оголосити світові ядерну війну».
  
  
  Нік відпив кави. «Чи має це якесь відношення до відкриття, яке ви зробили ще в 1966 році?»
  
  
  Професор провів рукою по волоссю. «Ні, це було зовсім інше. Повозившись з електронним мікроскопом, мені пощастило знайти спосіб ізолювати певні типи шкірних захворювань, які самі по собі не були серйозними, але коли їх охарактеризували, я запропонував невелику допомогу в діагностиці серйозніших захворювань, таких як виразки, пухлини і, можливо, рак. .
  
  
  Нік посміхнувся. «Ти надто скромний. Наскільки я розумію, це було більше ніж просто невелика допомога. Це був великий прорив».
  
  
  Джон знизав плечима. «Ось що вони кажуть. Може, вони трохи перебільшують».
  
  
  Нік не сумнівався, що розмовляє з блискучою людиною. Джон Лу був цінний як для НАСА, але й своєї країни. Кіллмайстер знав, що він не повинен дати Червоним отримати його. Він допив свою каву
  
  
  
  
  
  і запитав: Ти хоч уявляєш, як червоні дізналися про комплекс?
  
  
  Джон похитав головою. "Ні."
  
  
  Як довго ви над цим працювали?
  
  
  «Насправді я отримав цю ідею, коли навчався у коледжі. Якийсь час я крутив це в голові, навіть зробив кілька нотаток. Але лише рік тому я справді почав втілювати ідеї у життя».
  
  
  «Ви розповідали про це комусь?»
  
  
  «О, у коледжі я міг би згадати про це кількох друзів. Але коли я був у НАСА, я нікому не сказав навіть Кеті».
  
  
  Нік знову підійшов до вікна. Невеликий транзисторний радіоприймач виконав британську похідну пісню. За вікном величезний чоловік все ще ховався у внутрішньому дворику. Кіллмайстер закурив вологу сигарету із золотим наконечником. Його шкіра стала холодною через мокрий одяг, який він носив. "Все зводиться до того, - сказав він більше собі, ніж Джону, - так це зламати владу китайських червоних".
  
  
  Джон шанобливо мовчав.
  
  
  Нік сказав: «Я мушу вивезти твою дружину та хлопчика з Китаю». Сказати, що це було легко, але Нік знав, що виконання цього знову буде чимось іншим. Він повернувся до професора. "Ви хоч уявляєте, де вони можуть бути в Китаї?"
  
  
  Джон знизав плечима. "Ні."
  
  
  «Хтось із них сказав щось, що могло б дати вам ключ до розгадки?»
  
  
  Професор на мить замислився, потираючи підборіддя. Потім він похитав головою, посміхаючись. "Боюсь, що я мало чим допоможу, правда?"
  
  
  "Все в порядку." Нік потягнувся за мокрим пальтом на ліжку, втягнув у нього широкі плечі. Ти хоч уявляєш, коли тебе заберуть до Китаю? він запитав.
  
  
  Обличчя Джона, здавалося, трохи просвітліло. - Думаю, я можу допомогти вам. Я чув, як два спортсмени внизу говорили про те, що, на мою думку, вони домовилися про опівночі наступного вівторка.
  
  
  Нік подивився на годинник. Було о третій ранку, середа. Він мав менше тижня, щоб знайти, дістатися і відвезти дружину і хлопчика з Китаю. Це було не дуже добре. Але про все по порядку. Йому треба було зробити три речі. По-перше, йому довелося сфальшувати заяву з Джоном через мікрофон, щоб двоє внизу не розлютилися. По-друге, він повинен був вибратися з цього будинку цілим і неушкодженим. І третє: йому доведеться сісти в скремблері і розповісти Хоуку про фальшивих дружину та хлопчика в Орландо. Після цього йому доведеться грати навмання.
  
  
  Нік жестом покликав Джона до лампи. «Чи можете ви зробити так, щоб це радіо пищало, ніби воно було статичним?» він прошепотів.
  
  
  У Джона був спантеличений вигляд. Але чому. У його очах з'явилося розуміння. Не кажучи ні слова, він порався з радіо.
  
  
  Нік сказав: "Джоне, ти впевнений, що я не зможу переконати тебе повернутися зі мною?"
  
  
  «Ні, Кріс. Я так хочу ".
  
  
  Ніку це здалося трохи банальним, але він сподівався, що двоє знизу купилися на це.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. Їм це не сподобається, але я їм скажу. Як мені вибратися із цього місця? »
  
  
  Джон натиснув маленьку кнопку, вбудовану в тумбочку.
  
  
  Двоє чоловіків мовчки потиснули один одному руки. Нік підійшов до вікна. Неандертальця більше не було у внутрішньому дворику. На сходах почулися кроки.
  
  
  "Перш ніж ти підеш", - прошепотів Джон. «Я хотів би знати справжнє ім'я людини, яка мені допомагає».
  
  
  «Нік Картер. Я агент AX. "
  
  
  У замку клацнув ключ. Двері повільно відчинив менший чоловік. Потвори з ним не було.
  
  
  «Мій друг іде, – сказав Джон.
  
  
  Елегантно одягнений чоловік ввічливо посміхнувся. "Звичайно, професор". Він приніс у кімнату запах дешевого одеколону.
  
  
  «До побачення, Джоне, - сказав Нік.
  
  
  «До побачення, Кріс».
  
  
  Коли Нік вийшов із кімнати, чоловік зачинив і замкнув двері. Він витяг із-за пояса автомат армійського 45-го калібру. Він вказав їм на живіт Ніка.
  
  
  "Що це?" - Запитав Нік.
  
  
  Вправна людина все ще мала ввічливу усмішку. "Страхування, що ви залишите настихо".
  
  
  Нік кивнув і почав спускатися сходами разом із чоловіком позаду нього. Якщо він спробує що-небудь, то може надати професора небезпеки. Іншого чоловіка, як і раніше, не було.
  
  
  Біля вхідних дверей спритний чоловік сказав: «Я не знаю, хто ви насправді. Але ми не настільки дурні, щоб думати, що ви і професор слухали британську музику, поки були там. Що б ви не задумали, не спробуйте. Тепер ми знаємо твоє обличчя. І за вами уважно стежитимуть. Ви вже наразили цих людей на велику небезпеку». Він відчинив двері. «До побачення, містере Вілсоне, якщо це ваше справжнє ім'я».
  
  
  Нік знав, що цей чоловік мав на увазі дружину та хлопчика, коли сказав «зацікавлені особи». Чи вони знали, що він агент? Він вийшов у нічне повітря. Дощ знову перетворився на туман. Двері були зачинені і замкнені за ним.
  
  
  Нік глибоко вдихнуло свіже нічне повітря. Він пішов. Такої години він мав мало шансів зловити таксі в цьому районі. Його головним ворогом зараз був час. За дві-три години буде ясно. І він навіть не знав, де шукати дружину та хлопчика. Він мав зв'язатися з Хоуком.
  
  
  Кіллмайстер збирався перейти вулицю, коли величезна мавполюдина вийшла з дверного отвору, перегородивши йому шлях. Волосся стало дибки на шиї Ніка. Тож йому доведеться мати справу
  
  
  
  
  все-таки з цією істотою. Не кажучи жодного слова, монстр підійшов до Ніка і потягнувся до його горла. Нік пригнувся та ухилився від монстра. Розмір чоловіка був приголомшливий, але через це він рухався повільно. Нік ударив його розкритою долонею по вуху. Це не хвилювало його. Людина-мавпа схопила Ніка за руку і шпурнула його, як ляльку, на будівлю. Голова Кіллмайстра вдарилася об тверду конструкцію. У нього запаморочилося в голові.
  
  
  До того часу, як він вийшов з нього, чудовисько вже тримало горло в його величезних волохатих руках. Він підняв Ніка з ніг. Нік відчув, як кров забивається в його голові. Він порізав чоловікові вуха, але рухи його здавались болісно повільними. Він ударив ногою в пах, знаючи, що його удари досягають своєї мети. Але чоловік, здавалося, навіть цього не відчував. Його руки сильніше стиснули горло Ніка. Кожен удар, який завдав Нік, убив би звичайну людину. Але цей неандерталець навіть не моргнув. Він просто стояв, розставивши ноги, утримуючи Ніка за горло, з усією силою в цих величезних руках. Нік почав бачити спалахи кольору. Його сила пішла, він не відчував сили у своїх ударах. Паніка перед смертю, що насувається, стиснула його серце. Він втрачав свідомість. Він мав зробити щось швидко! Х'юго працював би надто повільно. Він міг, мабуть, ударити людину двадцять разів, перш ніж убити її. На той час для нього буде вже надто пізно.
  
  
  Вільгельміна! Здавалося, він рухався повільно. Його рука вічно дісталася «Люгера». Чи буде в нього сила натиснути на курок? Вільгельміна була поза його поясом. Він устромив стовбур чоловікові в горло і щосили спустив курок. Віддача мало не вибила Люгер у нього з руки. Підборіддя та ніс цієї людини були негайно вибиті з голови. Вибух луною пролунав безлюдними вулицями. Очі чоловіка безконтрольно моргнули. Його коліна почали тремтіти. І все ж таки сила в його руках залишалася. Нік встромив стовбур у м'ясисте ліве око чудовиська і знову натиснув на курок. Постріл відірвав чоловікові чоло. Його ноги почали підгинатися. Пальці Ніка торкнулися вулиці. Він відчув, як руки послабили хватку на його горлі. Але життя уникало нього. Він міг затримати подих на чотири хвилини, але це вже минулося. Чоловік не відпускав його досить швидко. Нік знову вистрілив двічі, повністю відірвавши голову мавполюдини. Руки впали з його горла. Монстр відсахнувся, втративши голову. Його руки піднялися туди, де мало бути обличчя. Він упав на коліна, а потім перекинувся, щойно зрубане дерево.
  
  
  Нік закашлявся і впав навколішки. Він глибоко зітхнув, відчувши їдкий запах рушничного диму. У вікнах по всьому району спалахнуло світло. Район оживав. Буде поліція, а Ніку не до поліції. Він змусив себе рухатися. Все ще задихаючись, він пробіг до кінця кварталу і швидко пішов геть із району. Здалеку він почув незвичайний дзвінок сирени британської поліції. Потім зрозумів, що все ще тримає Вільгельміну в руці. Він швидко засунув люгер за пояс. За свою кар'єру кілмайстра для AX він багато разів був близьким до смерті. Але він ніколи не був такий близький.
  
  
  Як тільки червоні виявлять безлад, який він щойно залишив, вони негайно зв'яжуть це зі смертю Оси. Якби менша за розміром людина, яка була з Оссою, була ще жива, вона вже зв'язалася б з ними. Вони поєднали ці дві смерті разом із його візитом до професора Лу і знали, що він був агентом. Він міг майже припустити, що його прикриття зараз розкрите. Він мав зв'язатися з Хоуком. Професор, а також його родина перебували у великій небезпеці. Нік на ходу похитав головою. Це завдання йшло зовсім не так.
  
  
  РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  
  
  Безпомилковий голос Хоука долинув до Ніка через скремблер. «Що ж, Картер. Зважаючи на те, що ви мені сказали, схоже, що ваше завдання змінилося”.
  
  
  "Так, сер", - сказав Нік. Він щойно сповістив Хока. Він був у своєму готельному номері на боці Вікторії у Гонконгу. За вікном починала трохи тьмяніти нічна темрява.
  
  
  Хоук сказав: «Ви знаєте ситуацію там краще за мене. З цього приводу я розберуся з жінкою та хлопчиком. Ви знаєте, що треба робити».
  
  
  "Так", - сказав Нік. «Мені потрібно знайти спосіб знайти дружину та сина професора та вивезти їх із Китаю».
  
  
  «Подбайте про це будь-яким можливим способом. Я приїду до Гонконгу у вівторок вдень».
  
  
  "Так сер." Як завжди, подумав Нік, Хоука цікавлять результати, а не методи. Кіллмайстер міг використовувати будь-який метод, який йому потрібен, якщо він приносив результати.
  
  
  "Удачі", - сказав Хоук, закінчуючи розмову.
  
  
  Кіллмайстер переодягся у сухий діловий костюм. Оскільки підкладка навколо його талії не промокла, він залишив її там. Було трохи безглуздо носити його досі, особливо з огляду на те, що він був майже впевнений, що розкрив своє прикриття. Але він планував переодягнути, як тільки дізнається, куди прямувати до Китаю. А довкола його талії було зручно носити його. Він знав одяг
  
  
  
  
  
  Коли він збирався вдягнути їх, він був трохи пошарпаний через порізи кинджалом на животі. Якби в нього не було набивання, його живіт був би розрізаний, як у щойно спійманої риби.
  
  
  Нік сумнівався, чи дізнається Хоук чогось від жінки з Орландо. Якби вона була так добре навчена, як він думав, вона б убила і себе, і хлопчика, перш ніж щось скаже.
  
  
  Кіллмайстер потер синець у горлі. Він уже почав знебарвлюватися. Де йому почати шукати дружину та сина професора? Він може повернутися до будинку і змусити говорити красиво одягненого чоловіка. Але він вже надав Джона Лу достатньо небезпеки. Якщо не будинок, то де? Йому треба було з чогось почати. Нік стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Тепер на тротуарі мало людей.
  
  
  Він раптово відчув голод. Він не їв з того часу, як заселився в готель. Мелодія переслідувала його, як і деякі пісні. Це був один із номерів, який заспівала дівчина. Нік перестав терти горло. Це була соломинка, яка, мабуть, нічого не значила. Але принаймні з цього можна було розпочати. Він би щось поїв, а потім повернувся до «Прекрасного бару».
  
  
  Осса перевдягся там, що могло означати, що він когось знав. Навіть у цьому випадку не було жодної гарантії, що хтось йому допоможе. Але знову ж таки, це було місце для початку.
  
  
  У їдальні готелю Нік випив склянку апельсинового соку, а потім тарілку яєчні з хрустким беконом, тости та три чашки чорної кави. Він затримався над останньою чашкою кави, даючи їжі час заспокоїтися, потім відкинувся на спинку стільця і запалив цигарку зі свіжої пачки. Саме тоді він помітив, що чоловік спостерігає його.
  
  
  Він був зовні, збоку від одного вікна готелю. Час від часу він виглядав, щоб переконатися, що Нік все ще там. Кіллмайстер дізнався у ньому жилистого чоловіка, який був з Оссою в барі Wonderful. Вони безперечно не втрачали часу дарма.
  
  
  Нік сплатив чек і вийшов надвір. Нічна темрява перетворилася на темно-сірий. Будинки більше були величезними темними формами. Вони мали форму, і їх можна було побачити через двері та вікна. Більшість машин на вулицях – це таксі, яким все ще потрібно було вмикати фари. Мокрі бордюри та вулиці тепер було легше розрізнити. Тяжкі хмари все ще висіли низько, але дощ припинився.
  
  
  Кіллмайстер попрямував до пристані порома. Тепер, коли він знав, що за ним знову стежать, йому нема чого було йти до «Прекрасного бару». Принаймні поки що. Цей жилавий чоловік міг би йому багато розповісти, якби його можна було змусити говорити. Насамперед треба було змінити позиції. Йому довелося на мить втратити цю людину, щоб вона могла піти за нею. То була авантюра. У Ніка було передчуття, що жилавий чоловік не був шанувальником-любителем, як двоє інших.
  
  
  Перш ніж він дістався порома, Нік проїхав по провулку. Він підбіг до кінця і почав чекати. Жилистий чоловік бігцем звернув за ріг. Нік швидко пішов, чуючи, як чоловік скорочує розрив між ними. На іншому розі вулиці Нік зробив те саме: загорнув за ріг, швидко пробіг до кінця кварталу, а потім перейшов на швидку прогулянку. Чоловік залишився із ним.
  
  
  Незабаром Нік приїхав у район Вікторії, який він любив називати матроським майданчиком. Це була ділянка вузьких вулиць із яскраво освітленими ґратами з боків. Зазвичай у районі було галасливо, грала музика з музичних автоматів, і повії стояли на кожному розі. Але ніч добігала кінця. Вогні, як і раніше, яскраво світили, але музичні автомати працювали тихо. Вуличні повії або вже отримали оцінки, або здалися. Нік шукав якийсь бар, не той, який він знав, а той, який підходив би для його цілей. Ці секції були однакові у всіх великих містах світу. Будинки завжди були двоповерховими. На першому поверсі розташовувалися бар, музичний автомат та танцпол. Дівчата плавали тут, дозволяючи собі побачити себе. Коли один моряк виявив інтерес, він запросив її на танець, купив їй кілька напоїв і почав торгуватися через ціну. Як тільки ціна була встановлена ​​і сплачена, дівчина повела моряка нагору. Другий поверх виглядав як хол готелю з рівномірно розташованими з обох боків кімнатами. Дівчина зазвичай мала свою кімнату, де вона жила і працювала. У ньому було небагато – ліжко, звичайно, шафа та комод для її кількох дрібничок та речей. Планування кожної будівлі було однаковим. Нік добре їх знав.
  
  
  Якщо його план збирався спрацювати, йому потрібно було збільшити розрив між ним та його послідовником. Секція займала приблизно чотири квадратні блоки, що не давало йому великого простору для роботи. Настав час було починати.
  
  
  Нік загорнув за ріг і побіг на повній швидкості. На півдорозі через квартал він дійшов до короткого провулка, заблокованого дерев'яним парканом на іншому кінці. По обидва боки провулка стояли сміттєві баки. Кіллмайстер знав, що в нього більше немає темряви. Він має використовувати свою швидкість. Він швидко побіг до паркану, оцінивши його висоту приблизно десять футів. Збоку він перетягнув один із сміттєвих баків, заліз на нього і переліз через паркан. З іншого боку, він злетів до кінця кварталу, загорнув за ріг і
  
  
  
  
  знайшов будинок, який шукав. Він сидів на вістрі блоку трикутної форми. З іншого боку вулиці можна було легко побачити, як хтось виходить чи заходить. До стіни примикав навіс із навісом, дах якого знаходився просто під одним із вікон другого поверху. Нік зробив уявну відмітку про те, де буде кімната, коли побіг до бару.
  
  
  Неонова вивіска над вхідними дверима говорила Club Delight. Він був яскравим, але не блимав. Двері були відчинені. Нік увійшов. У кімнаті було темно. Ліворуч від нього на половину довжини кімнати тяглася барна стійка із загнутими під різними кутами стільцями. Матрос зайняв один із табуретів, поклавши голову на поперечину. Праворуч від Ніка мовчав музичний автомат, залитий яскравим синім світлом. Простір між баром та музичним автоматом використовувався для танців. Крім того, будки були порожніми, за винятком останньої.
  
  
  Там була товста жінка, що схилилася над паперами. Тонкі окуляри без оправи лежали на кінчику її опуклого носа. Вона викурила довгу сигарету, застромлену в мундштук. Коли Нік увійшов, вона глянула на нього, не повертаючи голови, просто закотила очі до верхніх очок і подивилася на нього поверх окулярів. Все це було видно за той час, який Ніку знадобився, щоб дістатися від вхідних дверей до сходів, які знаходилися ліворуч від нього, наприкінці бару. Нік не вагався. Жінка відкрила рота, щоб щось сказати, але коли слово прозвучало, Нік уже був на четвертій сходинці. Він продовжував підніматися, роблячи дві сходинки за раз. Коли він досяг вершини, він був у коридорі. Він був вузьким, з одним ліхтарем на півдорозі вниз, з глибоким килимом та пахло сном, сексом та дешевими духами. Кімнати не зовсім були кімнатами, але з кожного боку загородили перегородки. Стіни були висотою близько восьми футів, а стеля будівлі сягала більш ніж на десять футів. Нік вирішив, що вікно, яке він хотів, буде третьою кімнатою праворуч від нього. Коли він почав це робити, він помітив, що двері, що відокремлюють кімнати від холу, були з дешевої фанери, пофарбованої у яскраві кольори, з приклеєними до них мішурними зірками. Зірок мали імена дівчаток, у кожної різні. Він пройшов повз двері Марго і Ліли. Він хотів Вікі. Кіллмайстер планував бути настільки ввічливим, наскільки мав час, але він не міг зволікати з поясненнями. Коли він спробував відчинити двері Вікі і виявив, що вони замкнені, він відступив і одним сильним ударом розколов замок. Двері відчинилися, з шумом ударилися об стіну і впали під кутом зі зламаною верхньою петлею.
  
  
  Вікі була зайнята. Вона лежала на маленькому ліжку, її пухкі, гладкі ноги були широко розставлені, відповідаючи поштовхам великого рудоволосого чоловіка на ній. Її руки міцно обвилися навколо його шиї. На оголених сідницях чоловіка напружилися м'язи, а спина блищала від поту. Його великі руки повністю покрили її пишні груди. Спідниця та трусики Вікі лежали зім'ятою грудкою біля ліжка. Матроська форма була акуратно накинута на комод.
  
  
  Нік уже підійшов до вікна, намагаючись відчинити його, перш ніж матрос його помітив.
  
  
  Він підвів голову. "Вітання!" він гукнув. «Хто ти, чорт забирай?»
  
  
  Він був мускулистим, великим та красивим. Тепер він стояв на ліктях. Волосся на його грудях було густим і яскраво-червоним.
  
  
  Вікно наче заклинило. Нік не міг відкрити його.
  
  
  Блакитні очі матроса спалахнули гнівом. "Я поставив вам питання, спорт", - сказав він. Його коліна піднімалися. Він збирався покинути Вікі.
  
  
  Вікі крикнула: Мак! Мак! »
  
  
  «Мабуть, Мак є вибивалою», - подумав Нік. Зрештою він звільнив вікно. Він повернувся до пари, обдарувавши їх найширшою хлоп'ячою посмішкою. "Просто проходжу, хлопці", - сказав він.
  
  
  Гнів покинув очі моряка. Він почав усміхатися, потім посміхнувся і нарешті засміявся вголос. То був від душі, гучний сміх. «Це досить кумедно, якщо подумати, – сказав він.
  
  
  Нік просунув праву ногу через відчинене вікно. Він зупинився, поліз у кишеню і витяг десять гонконгських доларів. Він зім'яв її і обережно кинув матросу. «Развеляйтесь, - сказав він. Потім: "Це добре?"
  
  
  Моряк з усмішкою глянув на Вікі, потім на Ніка. «У мене було й гірше».
  
  
  Нік помахав рукою, потім спустився з чотирьох футів на дах сараю. Наприкінці він упав навколішки і перекотився через край. До вулиці було вісім футів униз. Він загорнув за ріг будівлі і втік за вікном, потім кинувся через вулицю і пішов назад. Він залишався в тіні, тримаючись ближче до барної стійки, доки не повернувся назад до вікна. Тепер він був прямо через дорогу від бару, звідки йому було видно три сторони будівлі. Не зводячи очей з вікна, він увійшов у тінь, притулився спиною до паркану навпроти нього і зупинився.
  
  
  Було досить ясно, щоб ясно бачити вікно. Нік побачив, як крізь нього стирчать голова та плечі жилистого чоловіка. У правій руці він тримав армійську .45. «У цієї групи виразно була пристрасть до армійських .45-м», - подумав Нік. Чоловік не поспішав, оглядаючи вулицю.
  
  
  Потім Нік почув голос моряка. "Все гаразд зараз.
  
  
  
  
  
  Це вже занадто. Веселощі – це весело – один хлопець, добре, але двоє – страшенно багато». Нік побачив, як рука моряка обняла чоловіка за груди і затягла назад до кімнати. «Чорт забирай, клоуне. Подивися на мене, коли я розмовляю з тобою.
  
  
  Мак! Mac! - крикнула Вікі.
  
  
  Тоді матрос сказав: «Не спрямовуй на мене пістолет, друже. Я запхну це тобі в горло і примушу тебе з'їсти.
  
  
  Лунала метушня, звук тріскачого дерева, тріск стисненого кулака в обличчя. Скло розбилося, на підлогу впали важкі предмети. І Вікі закричала: Мак! Mac! »
  
  
  Нік посміхнувся і притулився до паркану. Він похитав головою, поліз у кишеню пальта і закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Шум із вікна не вщухав. Нік спокійно курив цигарку. З вікна пролунав третій голос, низький, вибагливий. Армійський .45 пробив верхню частину вікна і приземлився на даху сараю. «Напевно, Мак, – подумав Нік. Він випустив у повітря кільця диму. Щойно жилистий чоловік вийшов із будівлі, він пішов за ним. Але це виглядало так, ніби це займе чимало часу.
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Світанок настав без сонця; він залишався прихованим за темними хмарами. У повітрі все ще було холодно. Рано-вранці на вулицях Гонконгу почали з'являтися люди.
  
  
  Нік Картер притулився до паркану і прислухався. Гонконг розплющив очі, потягнувся, готуючись до нового дня. У всіх містах було шумно, але нічний шум якимось чином відрізнявся від галасу раннього ранку. Дим вився з дахів, змішуючись із низькими хмарами. У повітрі стояв запах їжі, що готується.
  
  
  Нік наступив на недопалок сьомої сигарети. З вікна не долинало жодного звуку більше години. Нік сподівався, що моряк і Мак залишили досить жилисту людину, щоб слідувати за ним. Ця людина була соломинкою, за яку схопився Нік. Якби він не розплатився, було б витрачено багато часу. А часу було те, чого Ніка не мав.
  
  
  Куди піде ця людина? Нік сподівався, що як тільки він зрозуміє, що втратив того, за ким мав слідувати, він доповість своєму начальству. Це дало б Ніку дві соломинки.
  
  
  Раптом з'явився чоловік. Він ніби вискочив із парадних дверей, зовсім не дуже добре виглядав. Його кроки зупинилися, похитнулися. Пальто його костюма було розірвано через плече. Його обличчя зблідло від синців, обидва очі почали опухати. Деякий час він безцільно тинявся, не знаючи, куди йти. Потім він поволі рушив до гавані.
  
  
  Нік почекав, поки чоловік майже зник з поля зору, і рушив за ним. Чоловік рухався повільно, болісно. Здавалося, кожен крок потребує величезних зусиль. Кіллмайстер хотів, щоб цю людину затримали, а не забили до напівсмерті. Однак він міг оцінити почуття моряків. Ніхто не любить, коли його переривають. Особливо двічі. І він уявив, що цей жилавий чоловік зовсім позбавлений гумору. Він, напевно, став агресивним, розмахуючи цим 45 калібром. Тим не менш, Нік співчував цій людині, але він міг зрозуміти, чому моряк зробив те, що він зробив.
  
  
  Вийшовши з ігрового майданчика для моряків, чоловік, здавалося, трохи пожвавішав. Його кроки стали неквапливішими, швидшими. Здавалося, він щойно вирішив, куди йде. Нік відставав на два квартали. Поки що чоловік жодного разу не озирнувся.
  
  
  І тільки коли вони досягли доків уздовж гавані, Нік зрозумів, куди прямує ця людина. Пором. Він збирався повернутися до Коулуна. Чи він був звідти? Чоловік підійшов до ранкового натовпу на сходовому майданчику і зупинився на краю. Нік тримався біля будівель, намагаючись не попадатися на очі. Схоже, цей чоловік не знав, що він хотів робити. Двічі він відступав від майданчика та повертався. Здавалося, побиття вплинуло на його розум. Він глянув на людей навколо нього, потім на гавань, куди мав іти пором. Він рушив назад по причалу, зупинився і навмисне пішов від пристані. Нік спантеличено насупився, почекав, поки чоловік майже зник з поля зору, потім пішов за ним.
  
  
  Міцний чоловік провів Ніка прямо у його готель. Зовні, під тим самим вуличним ліхтарем, де зустрілися Осса і той чоловік, він зупинився і подивився на вікно Ніка.
  
  
  Цей хлопець просто не здавався. Тоді Нік зрозумів дії цієї людини на поромі. Він мав працювати таким чином. Якби він повідомив про те, що насправді сталося, своєму начальству, вони, мабуть, убили б його. Невже він справді збирався перейти в Коулун? Чи він прямував кудись на причал? Він глянув через гавань і рушив уздовж причалу. Можливо, він знав, що Нік наздогнав його, і подумав, що спробує трохи заплутати.
  
  
  В одному Нік був упевнений: чоловік перестав рухатися. І ви не можете слідувати за людиною, яка вас нікуди не веде. Настав час поговорити.
  
  
  Міцний чоловік не рушив із ліхтарного стовпа. Він глянув на кімнату Ніка, ніби молився, щоб у ній був Кіллмайстер.
  
  
  На тротуарах стало людно. Люди стрімко рухалися по них, ухиляючись один від одного. Нік знав, що йому треба бути обережним. Він не хотів, щоб довкола був натовп, коли він протистоїть ворогові.
  
  
  
  
  
  У дверному отворі будівлі через дорогу від готелю Нік перевів Вільгельміну з пояса до правої кишені пальта. Він тримав руку в кишені, тримаючи палець на спусковому гачку, як у старих фільмах про гангстерів. Потім він рушив через вулицю.
  
  
  Цей жиластий чоловік був так занурений у свої думки і дивився у вікно готелю, що навіть не помітив, як підійшов Ніка. Нік підійшов до нього ззаду, поклав ліву руку чоловікові на плече і встромив стовбур «Вільгельміни» йому в поперек.
  
  
  "Замість того, щоб дивитися на кімнату, давайте повернемося до неї", - сказав він.
  
  
  Чоловік напружився. Його погляд перемістився на шкарпетки черевиків. Нік бачив, як смикаються м'язи на його шиї.
  
  
  - Рухайся, - тихо сказав Нік, сильніше притискаючи «люгер» до спини.
  
  
  Чоловік мовчки підкорився. Вони ввійшли в готель і, як старі друзі, піднялися сходами, а Кіллмайстер дружелюбно посміхнувся всім, повз кого вони проходили. Коли вони підійшли до дверей, Нік уже тримав ключ у лівій руці.
  
  
  «Поклади руки за спину і притулиться до стіни», - наказав Нік.
  
  
  Чоловік слухався. Його очі уважно стежили за рухами Кілмастера.
  
  
  Нік відчинив двері і відступив. "Добре. Усередині.
  
  
  Чоловік відійшов від стіни та увійшов до кімнати. Нік пішов за ним, зачиняючи і зачиняючи за собою двері. Він витяг Вільгельміну з кишені, націлив стовбур на живіт чоловіка.
  
  
  "Закрий руки за шию і повернись", - наказав він.
  
  
  І знову чоловік мовчки слухався.
  
  
  Нік поплескав чоловіка по грудях, кишенях штанів, внутрішній стороні обох ніг. Він знав, що у цієї людини більше немає 45 калібру, але, можливо, у нього було щось ще. Він нічого не знайшов. "Ви розумієте англійською", - сказав він, коли закінчив. "Ви говорите на ньому?"
  
  
  Чоловік мовчав.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. "Опусти руки і повернись". Матрос та Мак попрацювали над ним досить добре. Він виглядав сумним.
  
  
  Погляд людини змусив Ніка трохи розслабитись. Коли чоловік повернувся до нього обличчям, його права нога хльоснула Ніка між ніг. Біль промайнув крізь нього, як чагарник. Він зігнувся навпіл, хитаючись назад. Чоловік зробив крок уперед і лівою ногою вибив Вільгельміну із руки Ніка. Коли нога вдарилася об Люгер, пролунало клацання металу по металу. Заповнившись болем у паху, Нік спіткнувся об стіну. Він мовчки проклинав себе через те, що не помітив сталевих кінчиків туфель чоловіка. Чоловік ішов за Вільгельмін. Нік зробив два глибокі вдихи, потім відійшов від стіни, стиснувши зуби від гніву. Гнів був спрямований на нього самого, щоб він розслабився, хоч цього робити не слід. Очевидно, чоловік був не в такому поганому стані, як мав вигляд.
  
  
  Чоловік нахилився, торкаючись пальцями "люгера". Нік вдарив його ногою, і він упав. Він перекотився на бік і накинувся на ці жахливі черевики зі сталевим наконечником. Удар потрапив Ніка у живіт, відкинувши його назад до ліжка. Чоловік знову вибрав Люгер. Нік швидко відійшов від ліжка, штовхнув Вільгельміну в кут, поза досяжністю. Міцний чоловік стояв навколішки. Нік ляснув його по шиї обома сторонами розкритої долоні, а потім своєю відкритою долонею швидко вдарив чоловіка по носі, розірвавши його ніздрі. Чоловік скрикнув в агонії, потім звалився кучерями, закривши обличчя обома руками. Нік перетнув кімнату і взяв Вільгельміну.
  
  
  Він сказав крізь зуби: "Тепер ти розповіси мені, чому ти стежив за мною і на кого працюєш".
  
  
  Рух був надто швидким, щоб Нік його помітив. Рука чоловіка перемістилася в кишеню сорочки, витягла маленьку круглу пігулку і засунула її до рота.
  
  
  "Ціанід", - подумав Нік. Він засунув Вільгельміну в кишеню пальта і швидко підійшов до чоловіка. Пальцями обох рук він намагався розсунути щелепи чоловіка, щоб зуби не розчавили пігулку. Але було вже запізно. Смертельна рідина вже пройшла через організм людини. Через шість секунд він був мертвий.
  
  
  Нік стояв, дивлячись на тіло. Він відсахнувся і плюхнувся на ліжко. Між ніг був біль, який ще не зникне. Його руки були залиті кров'ю з чоловіка. Він знову ліг на ліжко і прикрив очі правою рукою. Це була його соломинка, його єдина авантюра, і він її програв. Куди б він не пішов, скрізь був глухий мур. У нього не було жодної гідної перерви з того часу, як він почав це завдання. Нік заплющив очі. Він почував себе втомленим і розбитим.
  
  
  Нік не знав, скільки він там пролежав. Не могло бути більше кількох хвилин. Раптом він сів. Що з тобою, Картер? він думав. Немає часу зануритися в жалість до себе. Отже, ви мали кілька поганих перерв. Це була частина роботи. Можливості все ще залишалися відкритими. У тебе були складніші завдання. Ладити з нею.
  
  
  Він почав з душу і гоління, поки його думки обмірковували можливості, що залишилися. Якщо він не міг придумати нічого іншого, залишився бар Wonderful.
  
  
  Коли він вийшов із ванної
  
  
  
  
  
  він відчув себе набагато краще. Він затяг набивання навколо талії. Замість того, щоб помістити П'єра, крихітну газову бомбу, між його ніг, він прикріпив її ізолентою до невеликого заглиблення відразу за лівою кісточкою. Коли він натягнув носок, було видно невелику гулю, але це було схоже на опухлу кісточку. Він перестав одягатися у тому ж діловому костюмі. Він витяг обойму з Вільгельміни і замінив чотири відсутні гільзи. Він притис Вільгельміну за пояс на тому місці, де вона була раніше. Потім Нік Картер повернувся на роботу.
  
  
  Він почав із мертвої людини. Він обережно переглянув кишені чоловіка. Гаманець виглядав так, наче його недавно купили. Скоріш за все, матрос. Нік знайшов дві фотографії китаянок, квиток у пральню, дев'яносто гонконгських доларів готівкою та візитку з бару Wonderful. Це місце з'являлося скрізь, де він повернувся. Він глянув на зворотний бік карти. Написані олівцем слова Вікторія-Квангчоу.
  
  
  Нік покинув тіло і повільно підійшов до вікна. Він дивився надвір, але нічого не бачив. Гуанчжоу був китайський кантон, столиця провінції Гуандун. Кантон знаходився трохи більш ніж за сто миль від Гонконгу, в Червоному Китаї. Там були дружина та хлопчик? Це було велике місто. Він розташовувався на північному березі Перлинної річки, що текла на південь у Гонконгу. Можливо, там були дружина та хлопчик.
  
  
  Але Нік сумнівався, чи це було те, що мало на увазі на картці. То була візитна картка бару. Він відчував, що все, що мала на увазі Вікторія-Гуанчжоу, було прямо тут, у Гонконгу. Але що? Місце? Річ? Персона? І чому ця людина мала таку картку? Нік згадав усі події, які відбулися з того часу, як він побачив людину, що виглядає з вікна їдальні. Одне впадало у вічі - дивні дії цієї людини на поромній пристані. Або він збирався сісти на пором, але боявся повідомити начальство про свою невдачу, або він знав, що Нік був там, і не хотів повідомляти, куди йде. І він рушив по причалу.
  
  
  Кіллмайстер міг бачити з вікна гавань, але не поромну пристань. Він уявив уявну картину місцевості. Поромний причал був оточений з кожного боку плавучим співтовариством сампанів та джонок. Вони стояли пліч-о-пліч майже до самого майданчика. Щоб доставити Кеті Лу і Майка до Кантона, вони повинні були доставити їх зі Штатів до Гонконгу, а потім…
  
  
  Але звісно! Це було так очевидно! З Гонконгу вони доставили їх Перлинною річкою в Кантон на човні! Туди й прямував чоловік, відходячи від пристані, - до човна десь уздовж цієї спільноти човнів. Але їх було так багато у цьому районі. Він мав бути досить великим, щоб проїхати близько сотні миль до Кантона. Сампан, мабуть, витримав би це, але малоймовірно. Ні, він мав бути більшим за сампан. Це саме собою звузило коло питань, оскільки дев'яносто відсотків човнів у гавані були сампанами. То був ще один ризик, соломинка, авантюра, що завгодно. Але то було щось.
  
  
  Нік засмикнув вікно фіранкою. Він склав зайвий одяг у чемодан, вимкнув світло і вийшов із кімнати, замкнувши за собою двері. Йому доведеться знайти інше місце, щоби залишитися. Якби він виписався, знайшлося б комусь прибрати кімнату відразу. Він вважав, що тіло буде виявлено ближче до вечора. Цього часу може вистачити. У коридорі Нік упустив валізу в лоток для білизни. Він проліз через вікно в кінці коридору, спустився пожежними сходами. Внизу він упав на шість футів зі сходів і опинився в провулку. Він обтрусився і швидко пішов надвір, тепер заповнений людьми і жвавим рухом. У першої поштової скриньки, що проходить повз, Нік упустив ключ від номера в готелі. Хоук залагодить стосунки з поліцією та готелем, коли приїде до Гонконгу. Нік змішався з натовпом на тротуарі.
  
  
  Повітря все ще було свіжим. Але хмари розсіялися, і сонце яскраво світило крізь розлами в них. Вулиці та тротуари почали сохнути. Люди снували навколо і повз Ніка, поки він йшов. Іноді з порту виходили матроси з похмілля та м'ятої форми. Нік подумав про рудоволосого матроса і подумав, що він робить у цей час; мабуть, все ще б'ється з Вікі. Він усміхнувся, згадавши сцену, коли він увірвався до кімнати.
  
  
  Нік досяг доків і попрямував до пристані порома, його досвідчені очі шукали безліч сампанів і джонок, з'єднаних, як ланки ланцюга, в гавані. Човен буде не в цьому відсіку, а з іншого боку причалу. Якщо взагалі був човен. Він навіть не знав, як він це вибере.
  
  
  Великий паром з пихканням відривався від пристані, коли до неї наближався Нік. Він перетнув пристань до доків з іншого боку. Нік знав, що йому треба бути обережним. Якщо червоні зловлять його, що копається в їхньому човні, вони спочатку вб'ють, а потім дізнаються, ким він був.
  
  
  Кіллмайстер залишався поряд з
  
  
  
  
  
  будівлею, його очі уважно вивчали кожен човен, який виглядав більше, ніж сампан. Він провів весь ранок і частину дня безрезультатно. Він пройшов доками майже так само далеко, як і човни. Але коли він дістався до ділянки, де великі кораблі з усього світу або завантажували або розвантажували вантажі, він повернув назад. Він подолав майже милю. Прикро було те, що човнів було надто багато. Навіть після усунення сампанів залишилася їхня велика кількість. Можливо, він уже це пройшов; йому не було з чим це ідентифікувати. І знову візитна картка може означати зовсім не човен.
  
  
  Нік заново досліджував кожен човен розміром більше за сампан, повертаючись до поромної пристані. Хмари розвіялися; вони висіли високо в небі, подібні до розсипаного попкорну на темно-синій скатертині. А післяполудне сонце зігріло доки, випарувавши вологу з асфальту. Деякі човни були пов'язані із сампанами; інші стояли якорі трохи далі. Нік зауважив, що водні таксі регулярно курсують між величезними кораблями американського флоту та назад. Через денний приплив великі кораблі розгорнулися на якірних ланцюгах, тож вони сіли боком через гавань. Сампани збиралися навколо кораблів, як п'явки, їхні пасажири пірнали за п'ятаками, покинутими матросами.
  
  
  Нік побачив баржу незадовго до того, як досяг сходового майданчика. Він пропустив його раніше, бо його ніс був спрямований у док. Він був поставлений на якір недалеко від ряду сампанів, і з-за пополудневого припливу він теж сидів боком. З того місця, де стояв Нік, він міг бачити лівий борт та корму. Жирним шрифтом жовтого кольору на кормі написано: Kwangchow!
  
  
  Нік відступив у тінь складу. Чоловік стояв на палубі баржі, дивлячись у бінокль на причалі. Його праве зап'ястя було забинтоване білою пов'язкою.
  
  
  У тіні складу Нік широко посміхнувся. Він дозволив собі глибоко зітхнути із задоволенням. Людина в баржі була, звичайно, нерозлучним другом Осси. Нік притулився до складу і сів. Все ще посміхаючись, він витяг одну зі своїх цигарок і закурив. Потім він посміхнувся. Він схилив гарну голову набік і розреготався. Він щойно отримав свою першу перерву.
  
  
  Кіллмайстер дозволив собі цю дивну розкіш рівно на одну хвилину. Його не хвилювала людина з біноклем; сонце світило чоловікові в обличчя. Поки Нік залишався у тіні, його було майже неможливо побачити звідти. Ні, Ніку було про що турбуватися. Поліція, безперечно, знайшла тіло в його кімнаті і, мабуть, зараз його шукає. Вони шукатимуть Кріса Вілсона, американського туриста. Пора було Ніку стати кимось іншим.
  
  
  Він підвівся, загасив сигарету і попрямував до майданчика, залишаючись у тіні. Він не мав шансу наблизитися до сміття при світлі дня, принаймні, поки на палубі був бінокль. Прямо зараз йому потрібне було місце, щоб переодягнутися.
  
  
  Коли Нік дістався порому, він був переповнений. Він обережно пройшов повз людей, не відриваючи очей від поліції.
  
  
  Коли він перетнув його, він ступив на перший палець дока, що вказував на гавань. Він повільно пройшов повз ряди сампанів, уважно спостерігаючи за ними. Вони тяглися рядами, як кукурудза, і Нік продовжував, доки не знайшов ту, яку хотів.
  
  
  Він стояв поруч із причалом у другому ряду від гавані. Нік, не роздумуючи, ступив на неї і пірнув під дах маленької хатини. Він одразу помітив ознаки занедбаності, відсутність будь-якого одягу, дах, яким пролився дощ, що залив ліжко і невелику піч, консервні банки зі слідом іржі на губах. Хто знав, чому і коли окупанти пішли? Можливо, вони знайшли місце, щоб залишитися на суші, доки шторм не вщухне. Можливо, вони були мертві. Від сампана пахло пліснявою. Деякий час він був покинутий. Нік перебрав шахраїв та закутків і знайшов жменю рису та невідкриту банку стручкової квасолі.
  
  
  Баржу із сампана він не бачив. Залишалося близько двох годин денного світла. Це був шанс, але він мав переконатися, що то та баржа. Він роздягнувся і зняв набивання з талії. Він думав, що за чотири хвилини він зможе пропливти під першим рядом сампанів і опинитися в гавані, перш ніж йому доведеться подихати повітрям. Якщо бінокль усе ще був на палубі, йому довелося б наближатися до мотлоху з носа або з правого борту.
  
  
  Голий, за винятком Х'юго, Нік зісковзнув з борту сампана у крижану воду. Він почекав кілька секунд, доки перший напад холоду не залишив його; потім він поринув під воду і почав плавати. Він пройшов під першим рядом сампанів і повернув праворуч до водної сторони порома. Потім він сплив рівно на два глибокі вдихи свіжого повітря. Він мигцем побачив баржу, коли знову поринув у воду. Ніс був спрямований на нього. Він підплив до нього, намагаючись триматися приблизно шість футів під ним.
  
  
  
  
  
  нар. Йому довелося ще раз подихати повітрям, перш ніж його рука торкнулася товстого дна баржі.
  
  
  Просуваючись уздовж кіля, він дозволив собі повільно піднятися правим бортом, майже за кормою. Він перебував у тіні баржі, але не було жодної опори, не було за що триматися. Якірний ланцюг лежав на носі. Нік поставив ноги на кіль, сподіваючись, що це допоможе йому втриматись. Але відстань від кіля до поверхні була занадто великою. Він не міг тримати голову у воді. Він рушив до форштевня правим бортом плетеного в кошик керма. Тримаючи кермо напряму, він міг залишатися в одному положенні. Він усе ще був у тіні баржі.
  
  
  Потім він побачив, як крізь лівий борт спускається шлюпка.
  
  
  У нього забрався чоловік із перев'язаним зап'ястям і незграбно поплентався до причалу. Він надавав перевагу зап'ястю і не міг однаково тягнути весла.
  
  
  Нік чекав, тремтячи від холоду, хвилин двадцять. Човен повернувся. На цей раз із чоловіком була жінка. Її обличчя було суворо красивим, як у професійної повії. Губи були повними та яскраво-червоними. Її щоки покрилися рум'янцем там, де шкіра щільно прилягала до кістки. Волосся в неї було чорне, як вороня, туге, зібране в пучок на потилиці. Очі були смарагдовою красою і були такими ж твердими. На ній була облягаюча сукня кольору лаванди з квітковим візерунком, з розрізом по обидва боки, що доходили до стегон. Вона сіла в човен, склавши коліна разом, зчепивши їх руками. З боку Ніка він побачив, що на ній немає трусиків. Насправді він сумнівався, чи носить вона щось під цим яскравим шовком.
  
  
  Коли вони досягли краю мотлоху, чоловік скочив на борт, потім простяг руку, щоб допомогти їй.
  
  
  На кантонському діалекті жінка запитала: «Ви ще не отримали звістки від Йонга?»
  
  
  "Ні", - відповів чоловік на тому ж діалекті. "Можливо, завтра він завершить свою місію".
  
  
  "Можливо, нічого", - огризнулася жінка. «Можливо, він пішов шляхом Оси».
  
  
  «Осса…» – почав чоловік.
  
  
  «Осса був дурнем. Ти, Лінге, дурень. Я мала знати краще, перш ніж очолити операцію в оточенні дурнів».
  
  
  «Але ми віддані справі!» - Вигукнула Лінг.
  
  
  Жінка сказала: «Гучніше, у Вікторії тебе не чують. Ти ідіот. Новонароджене немовля присвячує себе годівлі самого себе, але нічого не вміє. Ви новонароджена дитина, до того ж кульгавий.
  
  
  «Якщо я колись побачу це…»
  
  
  «Ти або втечеш, або помреш. Він лише одна людина. Одна людина! А ви всі, як перелякані кролики. Прямо зараз він може бути на шляху до жінки та хлопчика. Він не може довго чекати».
  
  
  "Він буде…"
  
  
  «Він, мабуть, убив Йонга. Я думав, що з усіх вас, принаймні, Йонг досягне успіху».
  
  
  «Шейла, я…»
  
  
  «То ти хочеш накласти на мене руки? Ми чекаємо Йонг до завтра. Якщо він не повернеться до завтрашньої ночі, ми вантажимося і йдемо. Я хотів би зустрітися з цією людиною, яка вас усіх налякала. Лінг! Ти лапаєш мене, як цуценя. Чудово. Заходь у каюту, і я зроблю тебе хоч наполовину людиною.
  
  
  Нік уже багато разів чув, що буде далі. Йому не треба було замерзати у крижаній воді, щоб почути це знову. Він пірнув і рушив уздовж дна баржі, поки не досяг носа. Потім він наповнив легені повітрям і рушив назад до сампан.
  
  
  Сонце майже сіло, коли він підійшов, щоб вдихнути ще один ковток повітря. Через чотири хвилини він знову пройшов під першим рядом сампанів і повернувся до свого позиченого. Він підвівся на борт і витерся своїм діловим костюмом, енергійно розтираючи шкіру. Навіть після того, як він висох, йому знадобився деякий час, щоб перестати тремтіти. Він витяг човен майже на всю довжину і заплющив очі. Йому потрібний сон. Оскільки Йонг був мертвим чоловіком у кімнаті Ніка, малоймовірно, що він з'явиться завтра. Це давало Ніку принаймні до вечора. Він повинен вигадати, як сісти на цю баржу. Але зараз він утомився. Ця холодна вода виснажила його сили. Він віддалився від себе, дозволивши гойдалому сампану забрати його. Завтра він розпочне. Він буде добре відпочиваючим та готовим до всього. Завтра. Завтра був четвер. Він мав до вівторка. Час летів швидко.
  
  
  Нік різко прокинувся. На мить він не знав де знаходиться. Він почув легкий плескіт води по стінці сампана. Баржа! Баржа все ще у гавані? Можливо, жінка, Шейла, передумала. Тепер поліція знала про Юну. Може, вона впізнала.
  
  
  Він сів, задубівши зі свого жорсткого ліжка, і подивився на другий бік поромної пристані. Великі кораблі ВМФ знову змінили позиції у гавані. Вони сіли вздовж, спрямувавши носи у бік Вікторії. Сонце сиділо високо, мерехтіння у воді. Нік побачив баржу, її корма повернулася у бік гавані. На борту не було жодних ознак життя.
  
  
  Нік зварив жменю рису. Він їв рис та банку стручкової квасолі пальцями. Коли він закінчив, він помістив дев'яносто гонконгських доларів, які він зняв із костюма, в порожню банку, а потім поставив банку туди, де він її знайшов. Швидше за все, пасажири
  
  
  
  
  
  Якби сампан не повернувся, але якби вони повернулися, він принаймні заплатив би за свою кімнату та харчування.
  
  
  Нік відкинувся в сампані і закурив одну зі своїх цигарок. Дня майже скінчилася. Все, що йому треба було зробити, — це дочекатися ночі.
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Нік чекав у сампані, доки не стемніло. Уздовж гавані блищали вогні, і за нею він бачив вогні Коулуна. Хлам тепер був поза полем його зору. Цілий день він не бачив на ньому жодного руху. Але, звісно, він дочекався далеко за північ.
  
  
  Він загорнув Вільгельміну і Хьюго в одяг кулі, який був прив'язаний до його талії. Він не мав поліетиленового пакету, тому йому доводилося утримувати одяг із води. П'єр, крихітна газова бомба, була прикріплена стрічкою прямо за його лівою пахвою.
  
  
  Сампани навколо нього були темні та тихі. Нік знову поринув у крижану воду. Він рухався повільним бічним помахом, тримаючи пакунок над головою. Він пройшов між двома сампанами у першому ряду, потім попрямував до відкритої води. Рух йшов повільно, і він упевнився, що немає бризок. Вийшовши за межі порома, він повернув праворуч. Тепер він міг побачити темний силует баржі. Вогнів не було. Пройшовши поромну пристань, він попрямував прямо до носа баржі. Діставшись до нього, він повис на якірному ланцюзі та відпочивав. Тепер йому треба бути дуже обережним.
  
  
  Нік підіймався ланцюгом, поки його ноги не вийшли з води. Потім, використовуючи вузлик як рушник, він витер ступні та ноги. Не можна залишати мокрі сліди палубі. Він переліз через носовий поручень і безшумно впав на палубу. Схиливши голову, слухав. Нічого не чуючи, він тихенько одягнувся, засунув Вільгельміну за пояс штанів і тримав Х'юго в руці. Пригнувшись, він рушив по доріжці з лівого боку каюти. Він помітив, що човен зник. Досягши кормової палуби, він побачив три сплячі тіла. "Якби Шейла і Лінг були на борту, - подумав Нік, - швидше за все, вони були б у каюті". Ці троє мають бути командою. Нік легко встав між ними. Не було дверей, що закривали передню частину кабіни, лише невеликий арковий простір. Нік просунув голову, прислухаючись і дивлячись. Він не чув дихання, крім трьох за ним; він нічого не бачив. Він увійшов усередину.
  
  
  Зліва від нього стояли три ліжка, одне на іншому. Праворуч від нього були умивальник та плита. За ним стояв довгий стіл із лавами з боків. Щогла пройшла через центр столу. По два ілюмінатори з боків кабіни. За столом були двері, мабуть, голова. У хатині йому не було де сховатися. Шафки для зберігання були надто маленькими. Всі відкриті простори вздовж перебирання добре переглядалися з кабіни. Нік подивився вниз. Під головною палубою буде місце. Вони, мабуть, використали б це для зберігання. Нік вирішив, що люк буде десь поруч із узголів'ям. Він обережно рушив по столу і відчинив двері в голову.
  
  
  Унітаз був встановлений урівень з палубою за східним зразком і занадто малий для люка внизу. Нік відступив у головну каюту, оглядаючи палубу очима.
  
  
  Місячного світла було достатньо, щоб розрізнити силуети. Він нахилився, коли відступав, легко ковзаючи пальцями палубою. Тріщину він знайшов між ліжками та умивальником. Він провів руками площею, знайшов підйомник для пальців і повільно підвівся. Люк був навісним і добре використовувався. Коли він її відкрив, вона видала лише легкий писк. Проріз був близько трьох квадратних футів. Внизу чекала тьмяна темрява. Нік знав, що дно мотлоху не могло бути більше чотирьох футів униз. Він спустив ноги через край і опустився. Він опустився тільки до рівня грудей, перш ніж його ноги торкнулися дна. Нік сів, закриваючи над собою люк. Все, що він тепер міг чути, було легким плесканням води по сторонах мотлоху. Він знав, що коли вони будуть готові до переїзду, вони завантажуватимуть на борт запаси. І вони, мабуть, зберігають їх у цьому місці.
  
  
  Використовуючи руки, щоб направити його, Нік вирушив на корму. Темрява була абсолютною; він мав діяти строго навпомацки. Він знайшов лише згорнуте запасне вітрило. Він повернувся назад. Якби перед люком нічого не було, він міг би залізти у вітрило. Але вони, мабуть, захочуть перемістити його до магазину. Він мав знайти щось краще.
  
  
  Перед люком він виявив п'ять ящиків. Працюючи якомога тихіше, Нік розв'язав ящики і розташував їх так, щоб за ними залишався вільний простір і достатньо місця від верху до стелі, щоб він міг пролізти через них. Потім він знову міцно прив'язав їх. Ящики були не надто важкими, і через темряву він не міг прочитати, що в них було. Напевно, продукти харчування. Нік переповз через них у свій маленький простір. Йому доводилося сидіти, упершись колінами в груди. Він засунув Х'юго в один із ящиків у межах легкої досяжності і поклав Вільгельміну між його ніг. Він відкинувся назад, його вуха намагалися
  
  
  
  
  
  уловлювати кожен шум. Все, що він міг чути, - це вода об борт мотлоху. Потім він почув ще щось. Це був легкий дряпаючий звук. Його тілом пробіг холодок.
  
  
  Щури!
  
  
  Болючі, брудні, більші, як відомо, нападали на чоловіків. Нік уявлення у відсутності, скільки їх було. Здавалося, подряпання оточувало його. І він був ув'язнений. Якби він міг бачити! Потім зрозумів, що вони роблять. Вони дряпали коробки навколо нього, намагаючись дістатися вершини. Вони, мабуть, голодували, переслідуючи його. У Ніка у руці був Хьюго. Він знав, що ризикує, але почував себе в пастці. Він витяг запальничку і запалив полум'я. На мить він був засліплений світлом, потім побачив двох з них нагорі коробки.
  
  
  Вони були великі, як вуличні кішки. Вуса на їхніх довгих загострених носах тремтіли з боку на бік. Вони дивилися на нього зверху вниз розкосими чорними очима, що блищали в полум'ї запальнички. Запальничка стала надто гарячою. Він упав на палубу і згас. Нік відчув, як щось пухнасте впало йому на коліна. Він ударив по ньому Х'юго, почувши клацання зубів по лезу. Потім ця штука виявилася в нього між ногами. Він продовжував тикати в нього Х'юго, поки його вільна рука шукала запальничку. Щось потягло його за штанину. Нік знайшов запальничку і швидко запалив її. Нерівні зуби щура зачепилися за його штанину. Він хитав головою туди-сюди, клацаючи щелепами. Нік вдарив його стилетом у бік. Він вдарив його знову. І знову. Зуби вивільнилися, і щур клацнув лезом. Нік встромив стилет їй у живіт, потім штовхнув їм у морду інший щур, який збирався стрибнути. Обидва щури перейшли ящик і спустилися з іншого боку. Подряпини припинилися. Нік чув, як інші поспішили до мертвого щура, а потім сварилися через нього. Нік здригнувся. Ще один або двоє можуть бути вбиті під час бою, але цього недостатньо, щоби протриматися надовго. Вони повернуться.
  
  
  Він закрив запальничку і витер кров із леза Хьюго об штани. Крізь щілину люка він бачив ранкове світло.
  
  
  Минуло дві години, перш ніж Нік почув рух на палубі. Його ноги заснули; він більше не міг їх відчувати. Над ним тупотіли, і запах їжі, що готується, розвіявся. Він спробував змінити позицію, але, схоже, не міг поворухнутися.
  
  
  Більшу частину ранку він провів у дрімоті. Біль у хребті зменшився завдяки його неймовірній здатності до концентрації. Він не міг заснути, бо, хоч вони й мовчали, щури все ще були з ним. Час від часу він чув, як одна з них метушиться перед одним із ящиків. Він ненавидів думати про те, щоб провести з ними ще одну ніч наодинці.
  
  
  Нік подумав, що було близько полудня, коли він почув, як шлюпка вдарилася об борт мотлоху. Над ним по палубі пройшли ще дві пари ніг. Були приглушені голоси, але він не міг зрозуміти, про що йшлося. Потім він почув, як повільно обертається дизельний двигун, що йде поряд зі сміттям. Реквізит перевернули, і він почув глухий стукіт по палубі. Інший човен підійшов до борту. Ноги вовтузилися на палубі над ним. Пролунав гучний брязкіт, ніби впала дошка. Потім раз-пораз лунали удари. Нік знав, що це було. Вони кладуть запаси. Хлам готувався до переїзду. У нього з щурами незабаром буде компанія.
  
  
  На те, щоби все завантажити на борт, знадобилося близько години. Потім дизель знову завівся, набрав обертів і звук повільно затих. Раптом люк відчинився, і притулок Ніка залило яскравим світлом. Він чув, як щури біжать до укриття. Повітря було прохолодним і освіжаючим, коли воно втікало. Він почув, як жінка говорила китайською.
  
  
  «Поспішай», - казала вона. «Я хочу, щоб ми вирушили в дорогу до темряви».
  
  
  "Можливо, він у поліції". Це було схоже на Лінг.
  
  
  «Заспокойся, дурненький. У поліції його нема. Він йде до жінки та хлопчика. Ми маємо дістатися туди раніше, ніж він».
  
  
  Один із членів екіпажу знаходився за кілька футів від Ніка. Інший був зовні люка, збирав ящики у третього і передавав їх. А які ящики! Найменші були розміщені навколо люка, де до них було б легко дістатися. Вони мали продукти харчування тощо. Але таких було небагато. Більшість ящиків була позначена китайською мовою, і Нік досить добре читав китайською, щоб зрозуміти, що в них міститься. Деякі були споряджені гранатами, але здебільшого були боєприпаси. «У них має бути армія, яка охороняє Кеті Лу та хлопчика, – подумав Нік. Шейла і Лінг, мабуть, вийшли з хатини; їхні голоси знову стали приглушеними.
  
  
  На той час, як екіпаж скинув усі ящики, світло майже згасло. Усі склали за люком. Вони навіть не підійшли до притулку Ніка. Нарешті, все було зроблено. Виліз останній член екіпажу і закрив люк. Нік знову опинився у повній темряві.
  
  
  У темному повітрі пахло новими ящиками. Нік почув тупіт ніг по палубі. Скрипнув шків.
  
  
  
  
  «Мабуть, підняли вітрило, – подумав він. Потім він почув брязкіт якірного ланцюга. Заскрипіли дерев'яні перегородки. Баржа, здавалося, пливла по воді. Вони рухалися.
  
  
  Швидше за все, вони попрямують до Кванчжоу. Або там, або десь на березі річки Кантон у них були дружина та син професора. Нік спробував уявити місцевість уздовж річки Кантон. Це була рівнинна місцевість із тропічним лісом. Це йому нічого не сказало. Як він згадував, Гуанчжоу лежав у північно-східній дельті річки Сі Чіанг. У цьому районі між невеликими рисовими полями протікав лабіринт струмків та каналів. Кожен був усіяний селами.
  
  
  Баржа дуже тихо котилася крізь гавань. Нік дізнався, коли вони пішли вгору по річці Кантон. Рух уперед, здавалося, сповільнився, але вода звучала так, ніби вона мчала по сторонах баржі. Качка стала трохи різкішою.
  
  
  Нік знав, що не зможе довше залишатися на своєму місці. Він сидів у калюжі свого поту. Він хотів пити, і його живіт бурчав з голоду. Щури теж були голодні, і вони його не забули.
  
  
  Він чув їхнє дряпання більше години. Спочатку треба було оглянути та пережовувати нові ящики. Але дістатися до їжі всередині було надто складно. Завжди був він теплий від запаху крові на штанях. Тож вони прийшли за ним.
  
  
  Нік слухав, як їхні подряпини на ящиках ставали все вищими. Він міг точно сказати, як високо вони забиралися. І він не хотів витрачати рідину для запальничок. Він знав, що йому знадобиться. Потім він відчув їх на ящиках, спочатку одну, потім іншу. Тримаючи Хьюго в руці, він направив полум'я у запальничку. Він підняв запальничку і побачив їх гострі, вусаті носи перед їхніми чорними блискучими очима. Він нарахував п'ять, потім сім, і більше ящиків доходило до верху. Його серце забилося швидше. Один буде сміливіший за інших, зробить перший хід. Він стежитиме за цим. Його очікування було недовгим.
  
  
  Один рушив уперед, поставивши ноги біля краю ящика. Нік підніс полум'я запальнички до вусатого носа і тицьнув вістрям Хуго. Стілет вирвав щуру праве око, і вона впала. Інші стрибнули на нього майже перш, ніж він встиг спуститися з іншого боку коробки. Він міг чути, як вони борються через це. Полум'я в запальничці Ніка згасло. Немає більше рідини.
  
  
  Кіллмайстру довелося покинути цю позицію. Тепер, коли в нього закінчилася рідина для запальнички, він опинився у пастці без захисту. В ногах не було чутливості; він не міг підвестися. Коли щури покінчать зі своїм другом, він буде наступним. Був один шанс. Він знову засунув Вільгельміну за пояс і затис Хьюго зубами. Він хотів, щоб стилет був під рукою. Зачепивши пальцями верхню коробку, він потягнув щосили. Він підняв лікті зверху, потім груди. Він спробував штовхнути ногами, щоб покращити кровообіг, але вони не рухалися. Використовуючи руки та лікті, він переповз через верх ящиків і спустився з іншого боку. Він чув, як щури поряд з ним жують і шкребуть. Тепер дном корпусу Нік підповз до одного з ящиків з їжею.
  
  
  Використовуючи Х'юго як брухт, він зламав одну з ящиків і поліз усередину. Фрукти. Персики та банани. Нік витягнув зв'язку бананів і три персики. Він почав розкидати і підкидати фрукти, що залишилися, за люк між ящиками для гранат і боєприпасів і навколо них. Він чув, як за ним бігають щури. Він їв голодно, але повільно; не було сенсу хворіти. Коли він закінчив, він почав терти ноги. Спочатку вони поколювали, потім відчули біль. Почуття поверталося повільно. Він напружився і зігнув їх, і вони стали досить сильними, щоб витримати його вагу.
  
  
  Потім він почув потужний двигун іншого човна; це виглядало як старий човен PT. Звук наближався, доки став поруч. Нік підійшов до люка. Він приклав до нього вухо, намагаючись почути. Але голоси були приглушені, і двигун на холостому ході заглушував їх. Він подумав, щоб трохи підняти люк, але хтось із членів екіпажу міг бути в кабіні. «Напевно, це патрульний катер, – подумав він.
  
  
  Він мав пам'ятати про це, бо планував повернутися цим шляхом. Патрульний катер простояв біля борту понад годину. Нік подумав, чи не збираються вони обшукувати баржу. Звичайно ж. По палубі над ним почулися важкі кроки. Тепер Нік повністю використав свої ноги. Він боявся думки повернутися до замкненого простору, але здавалося, що йому доведеться це зробити. Тяжкі кроки були на кормовій палубі. Нік полегшився на одній із ящиків із боєприпасами, потім переліз через ящики у своє маленьке укриття. Він засунув Х'юго в коробку перед собою. Вільгельміна знову опинилася між його ніг. Йому треба було поголитися, і від його тіла смерділо, але він почував себе набагато краще.
  
  
  Під час обшуку було багато розмов, але Нік не чув слів. Він почув те, що було схоже на сміх. Може, жінка Шейла намагалася обдурити
  
  
  
  
  
  митників, щоб вони не бачили гранати та боєприпаси. Баржа стояла на якорі, і двигуни патрульного катера було вимкнено.
  
  
  Раптово притулок Ніка залив ранковим світлом, коли відкрився люк. Навколо нього світився промінь ліхтарика.
  
  
  «А що тут унизу?» - спитав чоловічий голос китайською.
  
  
  «Тільки запаси», - відповіла Шейла.
  
  
  Через люк упала пара ніг. Вони були одягнені у форму китайської регулярної армії. Потім увійшла гвинтівка, за нею пішли решта солдатів. Він висвітлив Ніка ліхтариком і повернувся спиною. Промінь упав на відкритий ящик із продуктами. Три щури вилетіли з клітки, коли на них потрапило світло.
  
  
  "У вас є щури", - сказав солдат. Потім промінь потрапив у гранати та гільзи для боєприпасів. Ага! Що ми маємо тут? він запитав.
  
  
  Зверху відкритого люка Шейла сказала: Це для солдатів у селі. Я розповідав тобі про них…»
  
  
  Солдат пересувався навпочіпки. "Але чому так багато?" він запитав. "Там не так багато солдатів".
  
  
  «Ми очікуємо на неприємності», - відповіла Шейла.
  
  
  «Я мушу повідомити про це». Він поповз назад через відчинений люк. «Щури відкрили одну з ваших ящиків з їжею», - сказав він незадовго до того, як люк знову зачинився.
  
  
  Нік більше не міг чути, що говорили голоси. Його ноги знову почали засинати. Було ще кілька хвилин приглушеної розмови, потім рипнув шків, і якірний ланцюг знову почав брязкати. Хлам, здавалося, напружився про щоглу. Спрацювали потужні двигуни і патрульний катер відірвався. Вода ринула на всі боки і днину непотребу. Вони знову були в дорозі.
  
  
  Значить, на нього чекали в якомусь селі. Він відчував, ніби йому підкидають крихітні шматочки інформації. Він уже багато чому навчився з того часу, як піднявся на борт баржі. Але найважливіше «де», як і раніше, вислизало від нього. Нік притулився до грудей на ящиках, щоб ноги були прямими. Він працював із ними, поки почуття не повернулося. Потім він знову сів. Якби він міг робити це іноді, це могло б не дати його ногам заснути. Поки що щури, здавалося, задовольнялися розкритою скринькою з їжею.
  
  
  Він почув кроки, що наближалися до люка. Двері відчинилися, і залило денне світло. У руці Ніка був Х'юго. Один із членів екіпажу заліз. В одній руці він тримав мачете, а в другій – ліхтарик. Пригнувшись, він поповз до відкритої скриньки з їжею. Його світло вразило двох щурів. Коли вони спробували втекти, чоловік двома швидкими ударами розрізав їх навпіл. Він озирнувся у пошуках щурів. Не побачивши нічого, він почав запихати фрукти назад у ящик. Коли він очистив територію навколо себе, він потягнувся до розколотої дошки, яку Нік відірвав від ящика. Почав замінювати, потім зупинився.
  
  
  Він провів променем світла краєм дошки. На його обличчі був глибокий похмурий вираз. Він провів великим пальцем по краю, потім подивився на двох щурів. Він знав, що щури не відчиняли ящика. Промінь світла спалахнув усюди. Справа зупинилася на ящиках із боєприпасами, з яких Нік заспокоївся. Чоловік почав перевіряти ящики. Спочатку він озирнувся в ящиках із гранатами та боєприпасами. Нічого не знайшовши, він розв'язав ящики з їжею, зсунув їх ближче один до одного і знову прив'язав. А потім він повернувся до ящиків Ніка. Працюючи швидко, його пальці розв'язували вузли, що утримують коробки. Нік підготував Х'юго. Чоловік витяг мотузки із ящиків, потім потягнув верхню коробку вниз. Коли він побачив Ніка, його брови здивовано підвелися.
  
  
  "Так!" - закричав він і знову повернув мачете.
  
  
  Нік кинувся вперед, встромивши вістря стилету в горло чоловікові. Чоловік булькав, упустив ліхтарик і мачете і позадкував, кров хлинула з відкритої рани.
  
  
  Нік почав із ящиків. Хлам відкотився убік, і ящики перекинулися, і його повалили на перебирання. Він звів очі й побачив жіночу руку з малокаліберним автоматом, спрямовану на нього через отвір люка.
  
  
  Чудовою американською мовою Шейла сказала: «Ласкаво просимо на борт, люба. Ми чекали на тебе.
  
  
  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  
  
  Ніку потрібен час, щоб повністю відчути свої ноги. Він ходив по кормовій частині палуби, глибоко вдихаючи свіже повітря, а Шейла стежила за кожним його рухом своїм крихітним автоматом. Лінг став поруч із жінкою. Навіть у нього була стара армійська .45. Нік прикинув, що час бути близько полудня. Він спостерігав, як двоє інших членів екіпажу витягли свого товариша через люк та викинули тіло за борт. Він усміхнувся. Щури добре поїли.
  
  
  Потім Нік повернувся до жінки. «Я хотів би привести себе в порядок і поголитися», - сказав він.
  
  
  Вона дивилася на нього з блиском у холодних смарагдових очах. "Звичайно", - відповіла вона на його усмішку. "Ти хотів би щось з'їсти?"
  
  
  Нік кивнув.
  
  
  Лінг сказав: «Ми вбиваємо» не зовсім ідеальною англійською. В його очах була ненависть.
  
  
  Нік подумав, що Лінг не дуже його любить. Він увійшов у каюту і налив води у умивальник. Пара стояла позаду
  
  
  
  
  
  обидва пістолети націлені йому в спину. На столі були Хуго та Вільгельміна. Баржа підстрибувала вгору й униз за течією річки.
  
  
  Коли Нік почав голитися, Шейла сказала: «Думаю, ми маємо закінчити з формальностями. Я Шейла Кван. Мого дурного друга звуть Лінг. Ви, звичайно, сумнозвісний містер Вілсон. А як тебе звати? »
  
  
  «Кріс, – сказав Нік. Він тримався до них спиною, поки голився.
  
  
  "О так. Друг професора Лоо. Але ми обидва знаємо, що це не твоє справжнє ім'я, чи не так?"
  
  
  "А ви?"
  
  
  "Це не важливо. У будь-якому разі нам доведеться вбити тебе. Чи бачиш, Кріс, ти був неслухняним хлопчиком. Спочатку Осса, потім великий, а потім Йонг. І бідний Лінг більше ніколи не зможе повністю використати свою руку. Знаєш, ти небезпечна людина? "
  
  
  "Ми вбиваємо", - з почуттям сказав Лінг.
  
  
  «Пізніше, домашня тварина. Пізніше.
  
  
  Нік запитав: Де ти навчилася так говорити по-американськи?
  
  
  "Ви помітили", - сказала Шейла. "Як мило. Так, я здобув освіту в Штатах. Але мене не було так довго, що я подумала, що забув деякі фрази. Вони досі говорять такі слова, як казково, круто та копають?"
  
  
  Нік закінчив із умивальником. Він обернувся до пари обличчям і кивнув головою. "Західне узбережжя, чи не так?" він запитав. "Каліфорнія?"
  
  
  Вона весело посміхнулася у своїх зелених очах. "Дуже добре!" вона сказала.
  
  
  Нік натиснув на неї. - Хіба це не Берклі? він запитав.
  
  
  Її посмішка перетворилася на усмішку. "Чудово!" вона сказала. «Я, звісно, розумію, чому вони надіслали вас. Ви кмітливі. Її очі схвально обкотили його. І дуже приємно дивитися. Пройшло багато часу з того часу, як у мене був великий американець.
  
  
  Лінг сказав: "Ми вбиваємо, ми вбиваємо!"
  
  
  Нік кивнув чоловікові. "Хіба він нічого не знає?"
  
  
  Китайською Шейла сказала Лінг покинути хатину. Він трохи сперечався з нею, але коли вона сказала йому, що це наказ, він неохоче пішов. Один із матросів поставив на стіл миску з гарячим рисом. Шейла зібрала Х'юго та Вільгельміну і передала їх Лінгу за межами хатини. Потім вона жестом запропонувала Ніку сісти та поїсти.
  
  
  Поки Нік їв, він знав, що скоро буде дана відповідь на інше запитання. Шейла сіла на лаву навпроти нього.
  
  
  «Що сталося між тобою та Джоном?» - Запитав Нік.
  
  
  Вона знизала плечима. Автомат все ще спрямований на нього. «Думаю, можна сказати, що я не на його смак. Мені подобалося навчатися у коледжі, я абсолютно любила американських чоловіків. Я надто багато спала з ними для нього. Він хотів когось постійнішого. Думаю, він одержав те, що хотів».
  
  
  "Ви маєте на увазі Кеті?"
  
  
  Вона кивнула головою. «Вона більше у його смаку – тиха, стримана. Тримаю парі, коли вони одружилися, вона була незайманою. Мені доведеться її спитати.
  
  
  Нік запитав: Як довго ти була з ним?
  
  
  "Не знаю, напевно, місяць чи два".
  
  
  "Досить довго, щоб зрозуміти, що він роздумує над ідеєю комплексу".
  
  
  Вона знову посміхнулася. "Ну, мене відправили туди вчитися".
  
  
  Нік допив рис і відсунув миску. Він закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Шейла взяла запропоновану їй, і коли він збирався закурити її сигарету, він вибив маленький автомат у неї з руки. Він зісковзнув зі столу і відскочив від підлоги. Нік потягнувся, щоб підняти його, але зупинився, перш ніж його рука торкнулася його. Лінг стояв у отворі каюти з 45-м калібром у руці.
  
  
  "Я вбиваю", - сказав він, підводячи курок.
  
  
  "Ні!" - Вигукнула Шейла. "Ще немає." Вона швидко стала між Ніком і Лінгом. Ніку вона сказала: «Це було не дуже розумно, дитинко. Адже ви не збираєтеся змушувати нас пов'язувати вас? Вона кинула Лінгу свій маленький автомат і по-китайськи сказала йому почекати просто біля хатини. Вона пообіцяла йому, що дуже скоро йому дозволять вбити Ніка.
  
  
  Лінг хмикнув і зник з поля зору.
  
  
  Шейла стояла перед Ніком, поправляючи свою тісну блідо-лілову сукню. Її ноги були трохи розставлені, і шовк прилипав до її тіла, ніби він був мокрим. Нік тепер знав, що під нею нічого не було. Хрипко вона сказала: «Я не хочу, щоб він забрав тебе, доки я не закінчу з тобою». Вона склала долоні прямо під грудьми. «Я маю бути досить гарною».
  
  
  "Готовий посперечатися, що так", - сказав Нік. «А як щодо твого хлопця? Він уже досить хоче побачити мене мертвим.
  
  
  Нік стояв біля однієї з ліжок. Шейла підійшла до нього ближче, притискаючись своїм тілом до нього. Він відчув, як усередині нього спалахує вогонь.
  
  
  "Я можу впоратися з ним", - сказала вона хрипким пошепком. Вона пересунула руки під його сорочку до його грудей. "Мене дуже давно не цілував американець".
  
  
  Нік притулився губами до її губ. Він притулився до її губ. Його рука лягла на її спину, а потім повільно ковзнула вниз. Вона підійшла до нього ближче.
  
  
  "Скільки ще агентів працює з вами?" прошепотіла вона йому на вухо.
  
  
  Нік поцілував її в шию, в горло. Його руки перемістилися до її грудей. «Я не чув питання», - відповів він так само тихим пошепком.
  
  
  Вона напружилася і слабо спробувала відштовхнутися. Її дихання було важким. "Я ... повинна знати", - сказала вона.
  
  
  Нік притис її до себе. Його рука ковзнула під її сорочку, торкаючись голої плоті. Повільно він почав піднімати зміну.
  
  
  "Пізніше", - хрипко сказала вона. "Ти Я
  
  
  
  
  
  Я розповім мені пізніше, коли ти дізнаєшся, наскільки я гарна».
  
  
  "Побачимо." Нік обережно поклав її на ліжко і перестав знімати сорочку.
  
  
  Вона була гарна, добре. Її тіло було без плям та з тонкими кістками. Вона притулилася до нього і простогнала йому у вухо. Вона корчилася разом з ним і притулилася своїми твердими красивими грудьми до його грудей. І коли вона досягла вершини задоволення, вона почухала своїми довгими нігтями його спину, майже підвівшись з ліжка, прикусивши зубами мочку його вуха. Потім вона безвольно впала під ним, заплющивши очі, руки з обох боків. Коли Нік збирався вибратися з ліжка, до каюти увійшов Лінг, його обличчя було червоне від люті.
  
  
  Він не сказав жодного слова, а відразу приступив до роботи. .45 був націлений Ніка на живіт. Він лаяв Ніка китайською.
  
  
  Теж по-китайськи Шейла наказала йому із салону. Вона знову ожила та натягала сорочку через голову.
  
  
  "Як ти думаєш, хто я?" - Заперечив Лінг на своєму кантонському діалекті.
  
  
  «Ти такий, якою я говорю. Ви не володієте мною і не контролюєте мене. Забирайся."
  
  
  "Але з цим... шпигуном, цим іноземним агентом".
  
  
  "З!" вона наказала. "Забирайся! Я скажу тобі, коли ти зможеш вбити його".
  
  
  Лінг стиснув зуби і потупав із кабіни.
  
  
  Шейла подивилася на Ніка, трохи посміхаючись. Її щоки почервоніли. У її смарагдових очах усе ще сяяло задоволення. Вона розгладила шовкову сорочку і поправила волосся.
  
  
  Нік сів за стіл і закурив. Шейла підійшла і сіла навпроти нього.
  
  
  «Мені це сподобалося, – сказала вона. «Шкода, що ми маємо вбити тебе. Я легко можу звикнути до тебе. Однак я не можу більше грати з тобою в ігри. Знову ж таки, скільки агентів працює з вами? »
  
  
  "Ні", - відповів Нік. "Я один."
  
  
  Шейла усміхнулася, хитаючи головою. «Важко повірити, що одна людина зробила все, що у вас є. Але припустимо, ви кажете правду. Чого ви сподівалися досягти, таємно проникаючи на борт?
  
  
  Баржа перестала хитатися. Він бігла гладкою водою. Нік не міг бачити зовні хатини, але вирішив, що вони ось-ось увійдуть у невелику гавань у Вампоа чи Хуанпу. Тут би проходили великі кораблі. Це було настільки далеко вгору річкою, наскільки могли зайти великі кораблі. За його оцінками, вони знаходилися приблизно за дванадцять миль від Гуанчжоу.
  
  
  "Я чекаю", - сказала Шейла.
  
  
  Нік сказав: «Ви знаєте, чому я потай пробрався на борт. Я сказав вам, що працюю один. Якщо ви мені не вірите, то не вірте.
  
  
  «Звичайно, ви не можете очікувати, що я повірю, що ваш уряд надішле одну людину, щоб врятувати дружину і хлопчика Джона».
  
  
  "Ви можете вірити у що хочете". Нік хотів вийти на палубу. Він хотів побачити, куди вони прямують із Вампоа. "Думаєш, твій хлопець вистрелить у мене, якщо я спробую розім'яти ноги?"
  
  
  Шейла постукала нігтем передніми зубами. Вона вивчала його. «Напевно, – сказала вона. "Але я піду з тобою". Коли він почав вставати, вона сказала: «Знаєш, люба, було б набагато приємніше, якби ти тут відповіла на мої запитання. Коли ми дістанемося туди, куди збираємось, це не буде приємно».
  
  
  Пізніше пообіднє сонце пірнало з темних хмар, поки Нік виходив на палубу. Двоє членів екіпажу йшли вперед, перевіряючи глибину річки. Потворне око 45-го калібру Лінга уважно стежило за Ніком. Він був на кермі.
  
  
  Нік підійшов до лівого борту, кинув сигарету в річку і подивився на берег, що проходив.
  
  
  Вони йшли від Вампоа та великих кораблів. Вони випередили маленькі сампани з цілими сім'ями, чоловіки в поті, працюючи проти течії. Нік подумав, що в такому темпі їм знадобиться ще цілий день, щоб дістатися Кванчжоу, якщо вони туди прямували. Це буде завтра. А що було завтра? Неділя! Він мав трохи більше сорока восьмої години, щоб знайти Кеті Лу і Майка і повернути їх до Гонконгу. Це означало, що йому доведеться вдвічі скоротити час у дорозі.
  
  
  Він відчув, як Шейла стоїть поруч із ним і легко проводить пальцями по його руці. Вона мала інші плани на нього. Він глянув на Лінга. Лінг мав інші плани на нього. Все виглядало не дуже добре.
  
  
  Шейла обернулася навколо його руки, притискаючись до неї грудьми. «Мені нудно, – тихо сказала вона. "Розважи мене."
  
  
  Носик Лінга 45-го калібру пішов за спиною Ніка, коли він йшов із Шейлою в каюту. Опинившись усередині, Нік сказав: Тобі подобається катувати цього хлопця?
  
  
  Лінга? » Вона почала розстібати його сорочку. "Він знає своє місце". Вона провела руками по волоссю на його грудях.
  
  
  Нік сказав: «Йому не потрібно багато часу, щоб почати стріляти зі своєї гармати».
  
  
  Вона подивилася на нього, посміхнулася, провела вологим язиком по губах. «Тоді тобі краще зробити, як я говорю».
  
  
  Нік подумав, що зможе взяти Лінга, якщо знадобиться. Двоє членів екіпажу не будуть проблемою. Але він все ще не знав, куди вони прямували. Було б легше, якби він пішов разом із цією жінкою, поки вони не досягли місця призначення.
  
  
  "Що ти хочеш щоб я зробив?" він запитав.
  
  
  Шейла стояла подалі від нього, доки зняла сорочку. Вона розв'язала пучок за головою, і волосся впало їй на плечі. Дійшло майже до
  
  
  
  
  
  її талії. Потім вона розстебнула його штани і дозволила їм впасти до кісточок.
  
  
  "Лінг!" вона покликала.
  
  
  Лінг одразу ж з'явився на вході в хатину.
  
  
  По-китайськи Шейла сказала: «Дивися на нього. Можливо, ви чогось навчитеся. Але якщо він не зробить так, як я говорю, стріляйте в нього».
  
  
  Ніку здалося, що він помітив слід усмішки у куточках рота Лінга.
  
  
  Шейла підійшла до ліжка і сіла край, розставивши ноги. "На коліна, американка", - наказала вона.
  
  
  Волосся на потилиці Ніка стало дибки. Стиснувши зуби, він упав навколішки.
  
  
  "А тепер йди до мене, дитинко", - сказала Шейла.
  
  
  Якщо він повернеться вліво, то зможе вибити пістолет із руки Лінга. Але що ж тоді? Він сумнівався, що хтось із них скаже йому, куди вони йдуть, навіть якщо він спробує витіснити це з них. Він мав погодитися з цією жінкою.
  
  
  "Лінг!" - сказала Шейла з погрозою.
  
  
  Лінг зробив крок уперед, спрямувавши пістолет у голову Ніка.
  
  
  Нік почав підповзати до жінки. Він підійшов до неї і, виконуючи те, що вона наказала, почув тихий смішок Лін.
  
  
  Дихання Шейли стало уривчастим. По-китайськи вона сказала: «Бачиш, Ліне, любий? Ви бачите, що він робить? Він готує мене до вас». Потім вона лягла на ліжко. "Швидко, Лінг", - видихнула вона. «Прив'яжи його до щогли».
  
  
  З пістолетом Лінг жестом показав Ніку на стіл. Він із вдячністю слухався. Він сів на стіл, поставивши ноги на лаву. Він обвив руками щоглу. Лінг поклав 45 калібр і швидко і міцно зв'язав руки Ніка.
  
  
  «Поспішай, люба», - крикнула Шейла. "Я близький".
  
  
  Лінг поклав пістолет під ліжко і поспішно роздягнувся. Потім він приєднався до Шейла на ліжку.
  
  
  Нік дивився на них із гірким присмаком у роті. Лінг пішов на це з похмурою рішучістю лісоруба, що рубає дерево. Якщо йому це сподобалося, він не подав вигляду. Шейла притиснула його до своїх грудей, шепочучи йому на вухо. У каюті потемніло із заходом сонця. Нік відчув запах вологи у повітрі. Було холодно. Він хотів, щоб на ньому були штани.
  
  
  Коли вони закінчили, вони заснули. Нік не спав, доки не почув хропіння одного з членів екіпажу на кормі. Інший був біля румпеля, що працює з кермом напрямку. Нік важко міг розгледіти його через вхід у каюту. Навіть він кивнув уві сні.
  
  
  Нік дрімав близько години. Потім він почув, як Шейла будить Лінга для нової спроби. Лінг протестуючи застогнав, але виконав бажання жінки. Це зайняло в нього більше часу, ніж уперше, і коли він закінчив, він буквально знепритомнів. Тепер хатина поринула у темряву. Нік міг лише їх чути. Баржа погойдувалася вгору річкою.
  
  
  Коли Нік знову прокинувся, світанок був туманним. Він відчув, як щось нечітке торкнулося його щоки. У його руках не було почуттів. Мотузка, туго обмотана навколо його зап'ясть, перервала кровообіг, але в інших частинах його тіла було відчуття. І він відчув на собі руку Шейли. Її довге волосся кольору воронова крила ковзало туди-сюди по його обличчю.
  
  
  «Я боялася, що мені доведеться розбудити когось із команди», - прошепотіла вона, коли він розплющив очі.
  
  
  Нік промовчав. Вона була схожа на маленьку дівчинку з довгим волоссям, що спадає на її тендітне обличчя. Її оголене тіло було міцним та добре складеним. Але тверді зелені очі завжди видавали її. Вона була суворою жінкою.
  
  
  Вона стала на стіл-лавку і ніжно провела грудьми по його обличчю. "Тобі треба поголитися", - сказала вона. "Хотів би я розв'язати тебе, але не думаю, що у Лінга вистачить сил тримати на тобі пістолет".
  
  
  З її рукою на ньому і її грудьми, що злегка торкається його щоки. Нік не міг контролювати вогонь у собі.
  
  
  "Так краще", - сказала вона, посміхаючись. «Це може бути трохи ніяково з твоїми зв'язаними руками, але ми впораємося, чи не так, люба?»
  
  
  І незважаючи на себе та свою неприязнь до неї, йому це подобалося. Жінка була ненаситною, але знала чоловіків. Вона знала, що їм подобається, і забезпечувала це.
  
  
  Коли вона закінчила з ним, вона відступила і дозволила своїм очам повністю поринути у нього. Її крихітний животик рухався туди-сюди через важке дихання. Вона прибрала волосся з очей і сказала: "Думаю, я заплачу, коли нам доведеться тебе вбити". Потім вона взяла 45 калібр і розбудила Лінг. Він скотився з ліжка і, спотикаючись, вилетів за нею з каюти на кормову палубу.
  
  
  Вони провели там весь ранок, залишивши Ніка прив'язаним до щогли. Зважаючи на те, що Нік міг бачити через вхід у каюту, вони увійшли в дельту на південь від Гуанчжоу. Район був усіяний рисовими полями та каналами, що відходять від річки. У Шейли та Лінга була діаграма. Вони поперемінно вивчали його та правий берег. Вони пройшли багато джонок та ще більше сампанів. Сонце було туманним і мало сприяло зігріванню холоду повітря.
  
  
  Фанк перетнув дельту і пустив у хід один із каналів. Шейла здавалася досить курсом і згорнула діаграму в трубку.
  
  
  Нік був розв'язаний, йому дозволили застебнути сорочку та вдягнути штани. Йому дали миску рису та два банани. Весь час Лінг тримав при собі пістолет 45 калібру. Коли він закінчив, він вийшов на
  
  
  
  
  
  кормової палуби. Лінг залишився за два фути позаду нього. Нік провів день правому борту, курив сигарети і спостерігав за тим, що відбувається. Іноді він попадався на очі китайському регулярному солдатові. Він знав, що вони наближаються. Після обіду Шейла спала у хатині. Очевидно, за один день вона мала весь секс, який їй був потрібен.
  
  
  Баржа проїхала повз два села, заповнені кволими бамбуковими хатинами. Проходячи повз, мешканці не звертали уваги. Був сутінки, коли Нік став помічати на березі дедалі більше солдатів. Вони дивилися на баржу з цікавістю, наче цього чекали.
  
  
  Коли стемніло, Нік помітив попереду загорілося світло. Шейла приєдналася до них на палубі. Коли вони підійшли ближче, Нік помітив вогні, що освітлювали причал. Солдати були скрізь. Це було ще одне село, яке відрізнялося від інших, які вони бачили, бо в ньому було електричне освітлення. Наскільки Нік міг бачити, коли вони підходили до причалу, бамбукові хатини освітлювалися ліхтарями. По обидва боки дока стояли дві електричні лампочки, і шлях між хатинами освітлювалася лініями вогнів.
  
  
  Жадібні руки схопили кинутий трос, коли баржа підійшла до причалу. Вітрило впало, якір кинутий. Шейла тримала Ніка на прицілі своїм маленьким автоматом, поки наказувала Лінга зв'язати йому руки за спиною. Встановили планку, яка з'єднує баржу з пристанню. Солдати юрмилися в хатинах, дехто стояли довкола пристані і дивилися. Усі вони були добре озброєні. Коли Нік зійшов з баржі, за ним пішли двоє солдатів. Шейла розмовляла з одним із солдатів. Коли Лінг був попереду, солдати позаду Ніка трохи підштовхнули його, змушуючи рухатися. Він пішов за Лінгом.
  
  
  Проходячи крізь ряд вогнів, він помітив п'ять хатин: три ліворуч і дві праворуч. Рядок вогнів, що біжить по центру, здавалося, був пов'язаний з якимось генератором наприкінці хатин. Він чув, як він гуде. Три хати ліворуч від нього були заповнені солдатами. Двоє праворуч від нього були темні і здавалися порожніми. Троє солдатів стояли на варті біля дверей другого. Чи може це бути там, де Кеті Лу та хлопчик? Нік пам'ятав про це. Звичайно, це також може бути приманка. Вони на нього чекали. Його провели повз всі хатини. Нік помітив це тільки коли вони дійсно дісталися структури. Воно знаходилося за хатинами і являло собою низьку прямокутну бетонну будівлю. У темряві буде важко розгледіти. Лінг провів його семи цементними сходами до того, що виглядало як сталеві двері. Нік почув генератор майже прямо позаду себе. Лінг витяг зв'язку ключів з кишені і відімкнув двері. Вона зі скрипом відкрилася, і гурт увійшов до будівлі. Нік відчув затхлий вологий запах плоті, що розкладається. Його вели вузьким, неосвітленим коридором. З обох боків були залізні двері. Лінг зупинився перед одним із дверей. Іншим ключем від кільця він відімкнув двері. У Ніка були розв'язані руки, і його заштовхали до камери. Двері за ним з брязкотом зачинилися, і він опинився в повній темряві.
  
  
  РОЗДІЛ ОДИННАДЦЯТИЙ
  
  
  Нік обійшов свою кабінку, торкаючись стін.
  
  
  Ні тріщин, ні тріщин, лише твердий бетон. І підлога була такою ж, як і стіни. Петлі на сталевих дверях були зовні та залиті бетоном. З камери не втекти. Тиша була настільки повна, що він міг чути власне дихання. Він сів у кутку і закурив одну зі своїх цигарок. Оскільки в його запальничці скінчилося паливо, він узяв на баржі коробку сірників. Залишилося лише дві сигарети.
  
  
  Він курив, спостерігаючи, як при кожному затягуванні тліє тліючий куточок його сигарети. "Вечір неділі, - подумав він, - а залишалося тільки до півночі вівторка". Він досі не знайшов Кеті Лу та хлопчика Майка.
  
  
  Потім він почув м'який голос Шейли Кван, що звучав так, ніби виходив зі стін.
  
  
  "Нік Картер", - сказала вона. Ви працюєте не один. Скільки ще із вами працює? Коли вони будуть тут? »
  
  
  Тиша. Нік загасив залишки цигарки. Раптом камера осяяла світло. Нік моргнув, його очі сльозилися. У центрі стелі була запалена лампочка, захищена невеликою решіткою. Коли очі Ніка звикли до яскравого світла, світло згасло. Він прикинув, що це було секунд двадцять. Тепер він знову був у темряві. Він протер очі. Зі стін знову пролунав звук. Це було схоже на свисток поїзда. Поступово він ставав дедалі голоснішим, ніби потяг наближався до камери. Звук ставав дедалі гучнішим, поки не перетворився на вереск. Як тільки Нік думав, що це минеться, звук відключився. Він розрахував, що приблизно за тридцять секунд. Потім Шейла знову заговорила з ним.
  
  
  "Професор Лу хоче приєднатися до нас", - сказала вона. «Ви нічого не можете зробити, щоб запобігти цьому». Пролунало клацання. Потім «Нік Картер. Ви працюєте не один. Скільки ще із вами працює? Коли вони будуть тут? »
  
  
  Це був запис. Нік чекав, коли спалахне світло. Але натомість він отримав свисток поїзда.
  
  
  
  
  
  та посилення. На цей раз було ще голосніше. І від вереску почали боліти вуха. Коли він поклав на них руки, звук припинився. Він спітнів. Він знав, що вони намагалися зробити. Це був старий китайський прийом тортур. Вони використали його варіанти проти солдатів у Кореї. То справді був процес психічного зриву. Зробіть мозок схожим на кашу, а потім ліпіть, як хочете. Він міг сказати їм, що був один, до збирання врожаю рису, але вони йому не повірили. Іронія полягала в тому, що від таких тортур практично не було захисту. Здатність переносити біль була марною. Вони пройшли тіло і вистрілили прямо в мозок.
  
  
  Знову спалахнуло світло. Очі Ніка сльозилися від яскравого світла. Цього разу світло горіло лише десять секунд. Він згас. Сорочка Ніка була просочена потім. Він мав придумати якийсь захист. Він уже чекав, чекав, чекав. Чи це буде світло?
  
  
  Свисток? Чи голос Шейли? Неможливо було судити, що прийде або як довго це триватиме. Але він знав, що має щось робити.
  
  
  Свисток уже не здалеку. Він одразу став високим та гучним. Нік приступив до роботи. Його мозок ще не перетворився на кашу. Він зірвав із сорочки велику смужку. Зайнялося світло, і він міцно замружився. Коли він знову спрацював, він узяв порвану частину своєї сорочки і знову розірвав її на п'ять дрібніших смуг. Дві смужки він знову розірвав навпіл і зім'яв їх у тугі маленькі кульки. Він устромив чотири м'ячі у вуха, по два в кожен.
  
  
  Коли пролунав свисток, він його ледве чув. З трьох смуг, що залишилися, він склав дві з них у вільні подушечки і наклав на очі. Третю смугу він обв'язав довкола голови, щоб подушечки залишалися на місці. Він був сліпим та глухим. Він відкинувся назад у свій бетонний кут, посміхаючись. На дотик він запалив ще одну цигарку. Він знав, що вони можуть зняти з нього весь одяг, але зараз він тягнув час.
  
  
  Вони збільшили гучність свистка, але звук був настільки приглушений, що не турбував його. Якщо й пролунав голос Шейли, то він його не почув. Він майже закінчив свою цигарку, коли за ним прийшли.
  
  
  Він не чув, як відчинилися двері, але відчував запах свіжого повітря. І він відчував присутність інших у камері разом із ним. Пов'язка на очах була зірвана з його голови. Він моргнув, протираючи очі. Світло горіло. Двоє солдатів стояли над ним, другий біля дверей. Обидві рушниці були націлені на Ніка. Солдат, що стояв над Ніком, вказав на вухо, потім на вухо Ніка. Кіллмайстер знав, чого хотів. Він зняв беруші. Солдат підняв його з гвинтівкою. Нік підвівся і, штовхаючи стволом гвинтівки, вийшов із камери.
  
  
  Він почув роботу генератора, щойно вийшов із будівлі. Двоє солдатів стояли за ним, їхні гвинтівки були притиснуті до його спини. Вони пройшли під голими лампочками між хатинами й прямо до кінця хатини, найближчої до бетонної будівлі. Коли вони увійшли, Нік помітив, що він поділений на три частини. Перший був чимось на кшталт фойє. Праворуч від нього двері вели до іншої кімнати. Хоча Нік цього не бачив, він чув пронизливий вереск і вереск короткохвильового радіо. Просто перед ним зачинені двері вели в ще одну кімнату. Він не мав можливості дізнатися, що там було. Над ним з бамбукових балок звисали два димні ліхтарі. Радіорубка світилася від нових ліхтарів. Тоді Нік зрозумів, що більша частина струму генератора використовувалася для роботи радіо, освітлення між хатами та всього обладнання у бетонній будівлі. Самі хатини освітлювалися ліхтарями. Поки двоє солдатів чекали з ним у фойє, він притулився до стіни хатини. Вона рипнула від його ваги. Він провів пальцями по шорсткій поверхні. Уламки бамбука відійшли там, де він потер. Нік трохи посміхнувся. Хатини були трутовиками в очікуванні пожежі.
  
  
  Двоє солдатів стояли по обидва боки від Ніка. Поруч із дверима, що вели до третьої кімнати, на лавці сиділи ще двоє солдатів, їхні гвинтівки між ніг, їхні голови кивали, намагаючись боротися зі сном. Наприкінці лави чотири ящики було поставлено один на одного. Нік згадав їх із трюму барахла. Китайські символи, нанесені ними, казали, що це гранати. Верхня скринька була відкрита. Половина гранат була відсутня.
  
  
  По радіо пролунав голос. Він говорив китайською на діалекті, якого Нік не розумів. Радист відповів на тому ж діалекті. Було сказано одне слово, що він зрозумів. Це було ім'я Лу. «Голос по радіо, мабуть, йде з дому, в якому тримали професора Лу, – подумав Нік. Його розум поглинений, переварений, відкинутий. І як комп'ютер, що випльовує картку, до нього прийшов план. Це було брутально, але, як і всі його плани, гнучко.
  
  
  Потім двері до третьої кімнати відчинилися, і з'явився Лінг зі своїм вірним 45-м калібром. Він кивнув двом солдатам, потім жестом запросив Ніка увійти до кімнати. Шейла чекала на нього. Як Лінг
  
  
  
  
  
  Вона пішла за Ніком, зачинивши за собою двері, Шейла підбігла до Ніка, обвив руками його шию. Вона пристрасно поцілувала його в губи.
  
  
  "О, дорогий", - хрипко прошепотіла вона. "Мені просто потрібно було мати тебе востаннє". На ній все ще була та сама шовкова сорочка, що й на баржі.
  
  
  Кімната була меншою за дві інші. Це було вікно. У ньому було дитяче ліжечко, стіл і плетений у вигляді кошика стілець. Ліхтарів було три: два звисали зі крокв і один на столі. На підлозі поряд зі стільцем лежали Х'юго та Вільгельміна. З ними були два пістолети Томмі. Стіл стояв поруч із ліжком, стілець біля стіни праворуч від дверей. Нік був готовий будь-коли.
  
  
  "Я вбиваю", - сказав Лінг. Він сів у крісло, потворна морда 45-го калібру націлилася на Ніка.
  
  
  "Так, домашня тварина", - пробурчала Шейла. "Через деякий час." Вона розстібала сорочку Ніка. «Ви здивовані, що ми впізнали вашу справжню особу?» — спитала вона.
  
  
  "Не зовсім", - відповів Нік. "Ти отримала це від Джона, чи не так?"
  
  
  Вона посміхнулася. «Потрібно було трохи вмовлянь, але у нас є способи».
  
  
  "Ти вбила його?"
  
  
  “Звичайно, ні. Він нам потрібен».
  
  
  "Я вбиваю", - повторила Лінг.
  
  
  Шейла натягла сорочку через голову. Вона взяла руку Ніка і приклала її до своїх оголених грудей. "Нам потрібно поспішати", - сказала вона. "Лінг турбується". Вона зняла з Ніка штани. Потім вона позадкувала до ліжка, потягнувши його за собою.
  
  
  Знайомий вогонь уже горів усередині Ніка. Це почалося, коли його рука торкнулася теплої плоті її грудей. Він випустив пучок на її потилиці, дозволивши довгому чорному волоссю впасти їй на плечі. Потім він обережно штовхнув її на ліжко.
  
  
  "О, дитинко", - вигукнула вона, коли його обличчя було близько до неї. «Мені справді не сподобається твоя смерть».
  
  
  Тіло Ніка притулилося до неї. Її ноги обвилися довкола нього. Він відчував, як росте її пристрасть, коли він працював із нею. Для нього це мало задоволення. Його трохи засмутило використати цей вчинок, який вона так сильно любила проти неї. Його права рука обернулася навколо її шиї. Він сунув руку під пахву й потяг за стрічку, яка тримала П'єра. Він знав, що тільки-но смертоносний газ буде випущений, йому доведеться затримати подих, поки він не зможе вийти з кімнати. Це дало йому трохи більше чотирьох хвилин. У руці він тримав П'єра. Очі Шейли були заплющені. Але ривки, які він зробив, випустивши смертельний газ, розплющили їй очі. Вона насупилась і побачила крихітну кулю. Лівою рукою Нік перекотив газову бомбу під ліжко у бік Лінга.
  
  
  "Що ти зробив?" - Вигукнула Шейла. Потім її очі широко розплющилися. "Лінг!" гукнула вона. «Убий його, Лінг!»
  
  
  Лінг скочив на ноги.
  
  
  Нік перекотився на бік, тягнучи за собою Шейлу, використовуючи її тіло як щит. Якби Лінг вистрілив у спину Шейлі, він би отримав Ніка. Але він рухав .45 з боку на бік, намагаючись прицілитися. І ця затримка вбила його. Нік затамував подих. Він знав, що газу без запаху буде потрібно кілька секунд, щоб заповнити кімнату. Рука Лінга торкнулася його горла. .45 з гуркотом упав на підлогу. Коліна Лінга підігнулися, і він упав. Потім він упав обличчям уперед.
  
  
  Шейла боролася з Ніком, але він притис її до себе. Її очі розширились від страху. На них навернулися сльози, і вона похитала головою, ніби не могла повірити, що це відбувається. Нік притулився губами до її губ. Її подих перейшов у штани, потім раптово зупинився. Вона обм'якла в його руках.
  
  
  Ніку треба було рухатись швидко. В голові вже світилася від нестачі кисню. Він скотився з ліжка, швидко зібрав Х'юго, Вільгельміну, один з автоматів Томмі та його штани, а потім рвонув у відчинене вікно. Він відсахнувся на десять кроків від хатини, його легені хворіли, голова перетворилася на чорну пляму. Потім він упав навколішки і вдихнув бажане повітря. Якийсь час він залишався на колінах, глибоко дихаючи. Коли його голова прояснилася, він засунув ноги в штани, засунув Вільгельміну і Хьюго за пояс, взяв пістолет Томмі і, пригнувшись, подався назад до хатини.
  
  
  Він наповнив легені повітрям незадовго до того, як дістався відкритого вікна. До кімнати ще не входили солдати. Стоячи прямо за вікном, Нік витяг Вільгельміну з-за пояса, ретельно прицілився в один із ліхтарів, що звисали з балок, і вистрілив. Ліхтар забризкав бризки, розливаючи по стіні гас. Нік вистрілив в іншого, потім у того, що на столі. Полум'я лизнуло підлогу і перелізло через дві стіни. Двері відкрилися. Нік пригнувся і, присівши, обійшов хатину. Перед хатинами було надто багато світла. Він поклав Томмі пістолет і зняв сорочку. Він застебнув три гудзики, потім зав'язав рукави навколо талії. Надаючи йому форму та працюючи з ним, він отримав на боці симпатичний мішечок.
  
  
  Він узяв пістолет Томмі і попрямував до вхідних дверей. Задня частина хатини палала полум'ям. Нік знав, що в нього залишалося лише кілька секунд, як інші солдати побігли до вогню. Він підійшов до дверей і зупинився. У ряді голих лампочок він побачив групи солдатів, що йшли до палаючої хатини.
  
  
  
  
  
  спочатку повільно, потім швидше, їх гвинтівки напоготові. Минали секунди. Правою ногою Нік відчинив двері; він послав черги зі свого автомата Томмі, спочатку праворуч, потім ліворуч. Двоє солдатів стояли біля лави з важкими від сну очі. Коли їх обрушив струмінь куль, вони вишкірилися, їхні голови двічі вдарилися об стіну за ними. Їхні тіла, здавалося, поворухнулися, потім їхні голови розбилися одне про одного, гвинтівки з брязкотом упали на підлогу, і, як дві брили, з'єднані в руках, вони впали на свої гвинтівки.
  
  
  Двері в третю кімнату були відчинені. Полум'я вже було по всіх стінах, крокви вже були чорними. Кімната потріскувала, коли горіла. Ще два солдати були з Шейлою та Лінг, убитими отруєним газом. Нік побачив, як шкіра Шейли покоробилася від спеки. Її волосся вже було випалено. І секунди перетворилися на одну хвилину і тривали. Нік підійшов до ящиків із гранатами. Він почав набивати саморобний мішок гранатами. Потім він дещо згадав – майже пізно. Він повернувся, коли куля зім'яла його комір. Радист збирався знову вистрілити, коли Нік порізав його від промежини до голови чергою автомата Томмі. Руки чоловіка витяглися прямо, вдарившись по обидва боки дверного отвору. Вони стояли прямо, коли він похитнувся і впав.
  
  
  Нік вилаявся про себе. Йому слід було спочатку подбати про радіо. Оскільки ця людина все ще перебувала за рацією, швидше за все, вона вже зв'язалася з патрульним катером, а також із домом, де перебував професор. Минуло дві хвилини. У Ніка було десять гранат. Цього має бути достатньо. Будь-якої секунди перша хвиля солдатів увірветься у двері. Тепер мало шансів, що отруєний газ подіє, але він не збирався глибоко дихати. Вхідні двері були за дверима. Може, радіорубка. Він на бігу зайшов у двері.
  
  
  Успіх був з ним. У радіорубці було вікно. Тяжкі ноги тупцювали перед хатиною, стаючи все гучнішими, коли солдати підходили до вхідних дверей. Нік вибрався через вікно. Прямо під ним він присів і витяг одну із гранат зі свого мішечка. Солдати тинялися по фойє, ніхто не віддавав наказів. Нік витяг шпильку і почав повільно рахувати. Досягши восьми, він жбурнув гранату у відчинене вікно і навпочіпки побіг геть від хатини. Він не зробив більше десяти кроків, коли сила вибуху повалила його навколішки. Він обернувся і побачив, що дах хатини трохи піднявся, а потім, здавалося, не обгоріла сторона здулася.
  
  
  Коли до нього долинав звук вибуху, стіни хатини розкололися навпіл. Помаранчеве світло і полум'я просочуються крізь відкриті вікна та щілини. Дах осів, злегка покосився. Нік підвівся і продовжив тікати. Тепер він чув постріли. Кулі роз'їдали все ще вологий бруд навколо нього. Він на повній швидкості побіг до бетонної будівлі та обігнув її назад. Потім він зупинився. Він мав рацію. Генератор з пихканням рвонувся в маленькій бамбуковій хатині, схожій на коробку. Солдат, що стояв біля дверей, уже тягнувся за гвинтівкою. Нік застрелив його з автомата Томмі. Потім він витяг із мішка другу гранату. Не довго думаючи, він висмикнув шпильку і почав рахувати. Він кинув гранату у відкритий дверний отвір, що веде до генератора. Вибух одразу ж затемнив усе довкола. Про всяк випадок він витяг ще одну гранату і жбурнув її всередину.
  
  
  Не чекаючи вибуху, він полетів у підлісок, що зростав одразу за хатинами. Він проминув першу палаючу хатину і пішов до другої. Він важко дихав, присівши на краю куща. До відкритого вікна в задній частині другої хатини був невеликий відкритий простір. Він все ще чув постріли. Вони вбивали одне одного? Були крики; хтось намагався віддавати накази. Нік знав, що як тільки хтось візьме на себе командування, безлад більше не буде його перевагою. Він рухався недостатньо швидко! Четверта граната була в його руці, штифт висмикнутий. Він побіг, пригнувшись, і, проходячи повз відчинене вікно, кинув гранату. Він продовжував бігти до третьої хатини, що стояла поряд із каналом. Єдине світло тепер виходило від мерехтливих ліхтарів через вікна та дверні отвори решти трьох хатин.
  
  
  У руці він уже мав п'яту гранату. Перед ним маячив солдат. Нік не зупиняючись, розпорошував по колу кулі з пістолета Томмі. Солдат смикався туди й сюди до самої землі. Нік пройшов між другою хатиною і третьою, що вибухає. Здавалося, всюди був вогонь. Кричали чоловічі голоси, проклинаючи один одного, дехто намагався віддавати накази. Вночі луною лунали постріли, змішані з тріском палаючого бамбука. Штифт витягли. Проходячи повз відкрите бічне вікно третьої хатини, Нік кинув гранату всередину. Він потрапив одному з солдатів по голові. Солдат нахилився, щоб підняти його. Це був останній рух у його житті. Нік уже був під гірляндою потемнілої лампочки
  
  
  
  
  
  переходячи до двох хатин, що залишилися, коли хатина зардела вибухом. Дах зісковзнув спереду.
  
  
  Тепер Нік натикався на солдатів. Здавалося, вони були всюди, безцільно бігаючи, не знаючи, що робити, стріляючи в тіні. З двома хатинами з іншого боку не можна було поводитися так, як із трьома останніми. Можливо, в одному з них були Кеті Лу та Майк. У цих хатинах не горіли ліхтарі. Нік дістався першої і перед тим, як увійти, глянув на другу. Троє солдатів ще стояли біля дверей. Вони не заплуталися. Дика куля підняла землю біля його ніг. Нік увійшов у хатину. Полум'я трьох інших хатин давало рівно стільки світла, що він міг розглянути їхній вміст. Цей використовувався для зберігання зброї та боєприпасів. Декілька справ уже було відкрито. Нік переглянув їх, доки знайшов нову обойму для свого пістолета Томмі.
  
  
  У саморобному мішку в нього лишилося п'ять гранат. Для цієї хатині йому знадобиться лише один. Одне можна сказати напевно: він мав бути далеко, коли цей злетів. Він вирішив зберегти його на потім. Він повернувся надвір. Солдати почали збиратися. Хтось узяв під контроль. У каналу був встановлений насос, і шланги розпорошували воду на дві останні хатини, в які він потрапив. Перший згорів майже вщент. Нік знав, що йому треба пройти через цих трьох солдатів. І не було такого часу, як справжнє, щоб розпочати.
  
  
  Він тримався близько до землі, швидко рухаючись. Він переклав автомат Томмі в ліву руку і витяг Вільгельміну з-за пояса. На розі третьої хатини він зупинився. Троє солдатів стояли з гвинтівками напоготові, трохи розставивши ноги. "Люгер" підстрибнув у руці Ніка, коли він вистрілив. Перший солдат розвернувся, упустив гвинтівку, схопився за живіт і впав. З другого кінця хатин усе ще лунали постріли. Але сум'яття залишало солдатів. Вони почали слухати. І Нік, здавалося, був єдиним, хто використав пістолет Томмі. Саме на це вони й чекали. Двоє інших солдатів повернулися до нього. Нік швидко вистрілив двічі. Солдати смикнулися, налетіли один на одного і впали. Нік почув шипіння води, що гасить полум'я. Часу було замало. Він завернув за кут до передньої частини хатини і відчинив двері, тримаючи напоготові пістолет Томмі. Опинившись усередині, він стиснув зуби і вилаявся. Це була приманка – хатина була порожня.
  
  
  Він більше не чув пострілів із гвинтівки. Солдати почали збиратися разом. Думки Ніка кидалися. Де вони могли бути? Вони їх кудись забрали? Все це було марно? Тоді він знав. Це був шанс, але добрий. Він вийшов з хатини і попрямував до першого, у кого потрапив. Полум'я згасло і тут і там почали мерехтіти. Від хатини залишився обвуглений скелет. Оскільки вогонь був настільки розвинений, солдати навіть намагалися його загасити. Нік пішов прямо туди, де, як він думав, упав Лінг. Було п'ять обвуглених тіл, схожих на мумії у гробниці. Дим все ще клубився від підлоги, що допомагало сховати Ніка від солдатів.
  
  
  Його пошук був недовгим. Весь одяг, звичайно, був спалений з тіла Лінга. Рушниця 45-го калібру лежала поряд з трупом Лінга. Нік штовхнув тіло пальцем ноги. Він розсипався біля його ніг. Але, переміщаючи його, він знайшов те, що шукав - брелок для ключів попелястого кольору. Коли він підняв її, вона все ще була гарячою на дотик. Деякі ключі розплавилися. На пристані зібралося більше солдатів. Один із них віддавав накази, кликав інших у групу. Нік повільно відійшов від хатини. Він пробіг по низці перегорілих ліхтарів, поки вони не згасли. Потім він повернув праворуч і пригальмував, коли досяг низької бетонної будівлі.
  
  
  Він спустився цементними сходами. Четвертий ключ відімкнув сталеві двері. Він зі скрипом відкрився. Незадовго до того, як Нік увійшов усередину, він глянув на док. Солдати розійшлися віялом. Вони розпочали його пошуки. Нік увійшов у темний коридор. Біля перших дверей він порався з ключами, поки не знайшов той, що відмикав двері. Він штовхнув її, пістолет Томмі був напоготові. Він відчував смердю мертвої плоті. У кутку лежало тіло, шкіра щільно прилягала до скелета. Мабуть, це було давно. Наступні три клітки були порожні. Він пройшов повз ту, в якій був, потім помітив, що одна з дверей у коридорі відчинена. Він підійшов до нього і зупинився. Він перевірив пістолет Томмі, щоб переконатися, що він готовий, потім увійшов усередину. Солдат лежав біля дверей з перерізаним горлом. Очі Ніка оглянули решту камери. Спочатку він майже сумував за ними; потім дві форми стали йому зрозумілі.
  
  
  Вони забилися в куток. Нік зробив два кроки до них і зупинився. Жінка приставила кинджал до горла хлопчика, вістря пронизало його шкіру. В очах хлопчика відбивався страх, жах жінки. На ній була сорочка, що мало чим відрізнялася від тієї, яку носила Шейла. Але він був розірваний спереду та на грудях. Нік подивився на мертвого солдата. Він, мабуть, намагався
  
  
  
  
  щоб згвалтувати її, і тепер вона думала, що Нік був там, щоб зробити те саме. Тоді Нік зрозумів, що у темряві камери він виглядав китайцем, як солдат. На ньому не було сорочки, його плече трохи кровоточило, в руці у нього був пістолет Томмі, за поясом штанів висів люгер і стилет, а збоку звисав мішок із ручними гранатами. Ні, він не виглядав так, начебто армія Сполучених Штатів прийшла її врятувати. Йому треба було бути дуже обережним. Якщо він зробить неправильний крок, скаже неправильну річ, він знав, що вона переріже кинджал парубку по горлу, а потім встромить його у власне серце. Він був приблизно за чотири фути від них. Він обережно опустився навколішки і поклав пістолет Томмі на підлогу. Жінка похитала головою і сильніше притиснула вістря кинджала до горла хлопчика.
  
  
  - Кеті, - м'яко сказав Нік. "Кеті, дозволь мені допомогти тобі".
  
  
  Вона не рушила з місця. Її очі дивилися на нього, все ще сповнені страху.
  
  
  Нік ретельно підбирав слова. «Кеті», - сказав він знову, ще м'якше. «Джон чекає. Ви збираєтесь піти? »
  
  
  «Хто… хто ти?» — спитала вона. Слід страху покинув її очі. Вона не так сильно тиснула вістрям кинджала.
  
  
  "Я тут, щоб допомогти тобі", - сказав Нік. «Джон послав мене відвезти до нього тебе та Майка. Він чекає на вас."
  
  
  "Де?"
  
  
  "У Гонконгу. Тепер слухай уважно. Сюди йдуть солдати. Якщо вони знайдуть нас, то уб'ють усіх трьох. Ми повинні діяти швидко. Ви дозволите мені допомогти вам?"
  
  
  Ще більше страху покинуло її очі. Вона вийняла кинджал із горла хлопчика. "Я ... я не знаю", - сказала вона.
  
  
  Нік сказав: "Ненавиджу штовхати тебе так, але якщо ти затримаєшся набагато довше, це не буде твоїм рішенням".
  
  
  "Звідки я знаю, що можу тобі довіряти?"
  
  
  «У вас є лише моє слово. Зараз, будь ласка. Він простяг їй руку.
  
  
  Кеті вагалася ще кілька дорогоцінних секунд. Тоді вона, здавалося, ухвалила рішення. Вона простягла йому кинджал.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. Він обернувся до хлопчика. "Майк, ти вмієш плавати?"
  
  
  "Так, сер", - відповів хлопчик.
  
  
  "Чудово; ось що я хочу, щоб ви зробили. Іди за мною з будівлі. Як тільки ми вийдемо на вулицю, ви обидва прямуєте прямо в тил. Коли дістанетеся до задньої частини, увійдіть в пензель. Ти знаєш, де звідси канал?"
  
  
  Кеті кивнула головою.
  
  
  «Тоді залишайся в кущах. Чи не показуйся. Рухайтеся під кутом до каналу, щоб потрапити до нього вниз за течією звідси. Сховайтесь і зачекайте, поки не побачите сміття, що спускається каналом. Тоді пливіть за мотлохом. На боці буде лінія, за яку ви можете вхопитися. Ти пам'ятаєш це, Майку?
  
  
  "Так сер."
  
  
  - Тепер ти добре дбай про свою матір. Переконайтеся, що це зробить.
  
  
  "Так, сер, я буду", - відповів Майк. У куточках його рота з'явилася легка посмішка.
  
  
  «Хороший хлопчик, – сказав Нік. "Добре підемо."
  
  
  Він вивів їх із камери темним коридором. Коли він підійшов до дверей, що вели до виходу, він простягнув їм руку, щоб вони зупинилися. На самоті він вийшов надвір. Солдати були розставлені ступінчастою лінією між хатинами. Вони йшли до бетонної будівлі, а тепер вони були менш ніж за двадцять ярдів від них. Нік зробив знак Кеті та Майку.
  
  
  «Вам треба поквапитися», - прошепотів він. «Пам'ятайте, залишайтеся глибоко в лісі, поки не дістанетеся каналу. Ви почуєте кілька вибухів, але не зупиняйтесь ні перед чим».
  
  
  Кеті кивнула, потім пішла за Майком вздовж стіни та до задньої частини.
  
  
  Нік дав їм 30 секунд. Він почув наближення солдатів. В останніх двох хатинах догоряли багаття, і з-за хмар не було місяця. Темрява була на його боці. Він витяг з мішка ще одну гранату і на малому розгоні рушив галявою. На півдорозі він витяг шпильку і жбурнув гранату через голову в солдатів.
  
  
  Він уже витяг ще одну гранату, коли вибухнула перша. По спалаху Нік помітив, що солдати виявилися ближчими, ніж він думав. Вибух знищив трьох із них, залишивши пролом у центрі лінії. Нік дістався скелета першої хатини. Він висмикнув штифт другої гранати та кинув її туди, куди кинув першу. Солдати кричали і знову стріляли у тіні. Друга граната вибухнула ближче до кінця шеренги, знищивши ще дві. Решта солдатів побігла до укриття.
  
  
  Нік обійшов згорілу хатину з протилежного боку, потім через галявину попрямував до хатини з боєприпасами. У руці він мав ще одну гранату. Це буде велике. Біля дверей хатини Нік витяг шпильку і жбурнув гранату в хатину. Потім він відчув рух ліворуч від себе. Солдат обігнув кут хатини та вистрілив без прицілювання. Куля розділила мочку правого вуха Ніка. Солдат вилаявся і повернув приклад до голови Ніка. Нік хитнувся вбік і вдарив солдата лівою ногою в живіт. Він завершив удар, притиснувши напівзакритий кулак до ключиці солдата. Під ударом він тріснув.
  
  
  Минали секунди. Ніку почало погано рухатися. Він побіг назад через галявину. Солдат перегородив йому шлях,
  
  
  
  
  
  гвинтівка була спрямована прямо на нього. Нік вдарився об землю, покотився. Коли він відчув, як його тіло вдарилося об щиколотки солдата, він замахнувся на пах. Три речі сталися майже одночасно. Солдат хмикнув і впав на Ніка, гвинтівка вистрілила у повітря, і вибухнула граната у бункері. Перший вибух викликав низку більших вибухів. Борти хати вибухнули. Полум'я закочувалося, як величезний помаранчевий пляжний м'яч, що стрибає, освітлюючи всю територію. Шматочки металу та дерева розлетілися, наче з сотні рушниць. І вибухи продовжувалися один за одним. Солдати кричали від болю, коли їх ударяли уламки. Небо було яскраво-жовтогарячим, всюди падали іскри, розпалюючи багаття.
  
  
  Солдат тяжко ліг на Ніка. Він поглинув велику частину вибуху, і йому в шию та спину встромилися шматочки бамбука та металу. Вибухи тепер відбувалися не так часто, і Нік почув стогін поранених солдатів. Він зіштовхнув солдата з себе і підняв автомат Томмі. Здавалося, не було кому зупинити його, коли він рушив до причалу. Дійшовши до баржі, він побачив поруч із дошкою ящик із гранатами. Він підняв його та відніс на борт. Потім він упустив дошку і скинув усі мотузки.
  
  
  Опинившись на борту, він підняв вітрило. Хлам заскрипів і повільно відійшов від причалу. Позаду нього крихітне село було оточене невеликими вогнищами. Раз у раз стріляли гарячі боєприпаси. Острови хатин майже майоріли в помаранчевому світлі полум'я, і село здавалося примарним. Нік пожалів солдатів; у них була своя робота, а й у нього була своя.
  
  
  Тепер біля румпеля Нік тримав мотлох у центрі каналу. Він думав, що знаходиться трохи більше ніж за сотню миль від Гонконгу. Спуститися вниз річкою буде швидше, ніж раніше, але він знав, що проблеми ще не закінчилися. Він хльоснув румпель і перекинув мотузку за борт. Баржа зникла з поля зору села, він чув лише випадковий тріск, коли вибухнули нові боєприпаси. Земля по правому борту від мотлоху була низькою і плоскою, переважно рисові поля.
  
  
  Нік оглянув темноту вздовж лівого берега, шукаючи Кеті та Майка. Потім він помітив їх, що трохи попереду себе, що пливли за мотлохом. Майк першим дістався лінії, і коли він піднявся досить високо, Нік допоміг йому піднятися на борт. Кеті йшла за ним. Перебравшись через перила, вона спіткнулася та схопила Ніка за підтримку. Його рука схопила її за талію, і вона впала на нього. Вона притулилася до нього, уткнувшись обличчям у його груди. Її тіло було слизьким від вологи. Від неї виходив жіночий запах, якому не заважали ні косметика, ні парфуми. Вона притулилася до нього, немов у розпачі. Нік погладив її по спині. У порівнянні з ним її тіло було тонким та тендітним. Він зрозумів, що вона, мабуть, пройшла через пекло.
  
  
  Вона не плакала і не плакала, вона просто трималася за нього. Майк ніяково стояв поруч із ними. Приблизно за дві хвилини вона повільно прибрала руки навколо нього. Вона подивилася йому в обличчя, і Нік побачив, що вона справді прекрасна жінка.
  
  
  "Дякую", - сказала вона. Її голос був м'яким і майже надто низьким для жінки.
  
  
  «Поки не дякуй мені, - сказав Нік. «Нам ще доведеться пройти довгий шлях. У каюті може бути одяг та рис.
  
  
  Кеті кивнула головою і, обійнявши Майка за плечі, увійшла до каюти.
  
  
  Повернувшись до керма, Нік подумав про те, що чекає попереду. Спочатку була дельта. Шейлі Кван знадобилася карта, щоб перетнути її при денному світлі. Він не мав графіка, і доводилося робити це вночі. Потім був патрульний катер і нарешті сам кордон. Як зброя він мав пістолет Томмі, Люгер, стилет і ящик з гранатами. Його армія складалася з гарної жінки та дванадцятирічного хлопчика. А тепер у нього залишалося менше за добу.
  
  
  Канал став розширюватись. Нік знав, що вони скоро опиняться у дельті. Попереду і праворуч він бачив крихітні крапки, що світилися. Того дня він уважно стежив за вказівками Шейли; його розум записував кожен поворот, кожну зміну курсу. Але вночі його рухи будуть загальними, а не точними. У нього йшло одне – течія річки. Якщо він зможе знайти його десь у тій дельті, де сходяться всі канали, це приведе його у правильному напрямку. Потім лівий і правий береги відпали, і він був оточений водою. Він увійшов до дельти. Нік стебнув румпель і рушив кабіною до носа. Він вивчав темну воду під собою. Сампани та джонки стояли на якорі по всій дельті. У деяких були вогні, але більшість була темна. Баржа рипіла через дельту.
  
  
  Нік стрибнув на головну палубу і відчепив румпель. Кеті вийшла з каюти з мискою рису, що димить. На ній була яскраво-червона сукня, що щільно облягала її фігуру. Її волосся було нещодавно причесане.
  
  
  "Почуваєшся краще?" - Запитав Нік. Він почав їсти рис.
  
  
  «Багато. Майк одразу заснув. Він навіть не зміг доїсти рис.
  
  
  Нік не міг забути її красу. Фотографія, яку показав йому Джон Лу, її не виправдала.
  
  
  Кеті подивилася на
  
  
  
  
  
  голу щоглу. "Що-небудь трапилося?"
  
  
  "Я чекаю течії". Він простяг їй порожню миску. Що ти знаєш про все це?
  
  
  Вона застигла, і на мить страх, який у неї був у камері, виявився в її очах. "Нічого", - м'яко сказала вона. «Вони прийшли до мене додому. Потім вони схопили Майку. Вони тримали мене, поки один із них дав мені укол. Наступне, що я пам'ятаю, це те, що я прокинулась у цій камері. Отоді й почався справжній жах. Солдати ... - Вона повісила голову, не в змозі говорити.
  
  
  «Не говори про це, – сказав Нік.
  
  
  Вона підвела голову. «Мені сказали, що скоро зі мною буде Джон. З ним все гаразд?
  
  
  "Наскільки я знаю." Потім Нік розповів їй все, не згадавши лише свої зустрічі з ними. Він розповів їй про комплекс, про свою розмову з Джоном, і наприкінці він сказав: «Отже, ми маємо лише до півночі, щоб відвезти вас і Майка назад до Гонконгу. А через пару годин буде світло…»
  
  
  Кеті довго мовчала. Потім вона сказала: «Боюсь, я завдала вам багато неприємностей. І я навіть не знаю твоє ім'я.
  
  
  «Проблема коштувала того, щоб знайти тебе у безпеці. Мене звуть Нік Картер. Я агент уряду».
  
  
  Баржа рухалася швидше. Течія підхопила його і рушила вперед, чому сприяв легкий вітерець. Нік відкинувся на спинку румпеля. Кеті притулилася до поручня правого борту, занурена у власні думки. «Досі вона трималася добре, – подумав Нік. Але найскладніше було ще попереду.
  
  
  Дельта була далеко позаду. Попереду Нік бачив вогні Вампоа. Великі кораблі стояли якорі по обидва боки річки, залишаючи з-поміж них вузький канал. Більшість міста була затемнена в очікуванні світанку, який був недалеко. Кеті пішла до каюти трохи поспати. Нік залишився біля румпеля, дивлячись на все очима.
  
  
  Баржа рушила далі, дозволяючи течії та вітру нести його у бік Гонконгу. Нік дрімав біля румпеля, у глибині душі його мучила тривога. Все йшло надто гладко, надто легко. Звичайно, не всі солдати на селі були вбиті. Декому з них, мабуть, удалося врятуватися від пожеж, щоб подати сигнал тривоги. І радист, мабуть, зв'язався з кимось, перш ніж вистрілити в Ніка. Де був цей патрульний катер?
  
  
  Нік різко прокинувся і побачив, що перед ним стоїть Кеті. У руці у неї була чашка гарячої кави. Темна ніч зникла настільки, що він міг бачити густий тропічний ліс на обох берегах річки. Скоро зійде сонце.
  
  
  "Візьми це", - сказала Кеті. Ти виглядаєш так, ніби тобі це потрібно.
  
  
  Нік взяв каву. Його тіло стислося. Тупі ниючі болі в шиї та вухах. Він був неголений і брудний, і йому залишалося пройти близько шістдесяти миль.
  
  
  "Де Майк?" Він сьорбнув каву, відчуваючи тепло до самого кінця.
  
  
  "Він на носі, дивиться".
  
  
  Раптом він почув крик Майка.
  
  
  "Нік! Нік! Іде човен!"
  
  
  "Візьми румпель", - сказав Нік Кеті. Майк стояв на одному коліні, показуючи на правий борт носа.
  
  
  «Ось, – сказав він. «Бачиш, просто йду вгору річкою».
  
  
  Патрульний катер йшов швидко, високо потопаючи у воді. Нік важко розрізнив двох солдатів, що стояли біля гармати на носовій палубі. Часу було не так багато. Судячи тим шляхом, яким наближався човен, вони знали, що в нього були Кеті і Майк. До них додзвонився радист.
  
  
  «Хороший хлопчик, – сказав Нік. «А тепер давайте складемо кілька планів». Разом вони стрибнули з кабіни на головну палубу. Нік розкрив ящик із гранатами.
  
  
  "Що це таке?" - Запитала Кеті.
  
  
  Нік відчинив кришку кейсу. «Патрульний катер. Я впевнений, що вони знають про тебе та Майку. Наша прогулянка човном закінчена; нам доведеться зараз переїхати на сушу». Його сумка-сорочка знову була наповнена гранатами. "Я хочу, щоб ви з Майком прямо зараз пливли до берега".
  
  
  "Але..."
  
  
  "В даний час! Нема коли сперечатися.
  
  
  Майк торкнувся Ніка і пірнув за борт. Кеті чекала, дивлячись Ніку в очі.
  
  
  "Тебе уб'ють", - сказала вона.
  
  
  Ні, якщо все складеться так, як я хочу. Тепер рухайся! Я зустрінуся з тобою десь по річці.
  
  
  Кеті поцілувала його в щоку і пірнула убік.
  
  
  Тепер Нік міг чути потужні двигуни патрульного катера. Він заліз у каюту і скинув вітрило. Потім він стрибнув на румпель і різко кинув його вліво. Хлам нахилився і почав повертати боком через річку. Патрульний катер був тепер ближчий. Нік побачив, як з дула вирвалося помаранчеве полум'я. Снаряд просвистів у повітрі і вибухнув прямо перед носом джанка. Баржа, здавалося, здригнулася від шоку. Лівий борт був звернений до патрульного катера. Нік розташувався за правим бортом кабіни, автомат Томмі лежав згори. Патрульний катер був ще далеко, щоб відкрити вогонь.
  
  
  З гармати знову вистрілили. І знову снаряд просвистів у повітрі, тільки цього разу вибух розірвав порожнину біля ватерлінії прямо за носом. Баржа різко сіпнулася, ледь не збивши Ніка з ніг. і одразу почала тонути. Нік все ще чекав. Патрульний катер був досить близько. Ще троє солдатів відкрили вогонь з автоматів. Каюта навколо Ніка була порізана кулями. Він усе ще чекав.
  
  
  
  
  
  Пробоїна з правого борту. Довго б він не протримався на плаву. Патрульний катер знаходився досить близько, щоб він міг бачити вирази солдатів. Він чекав на певний звук. Солдати перестали стріляти. Човен почав уповільнювати хід. Потім Нік почув звук. Патрульний катер наближався. Двигуни були вимкнені, Нік підняв голову досить високо, щоб було видно. Потім відкрив вогонь. Його перша черга вбила двох солдатів, які стріляли з носової гармати. Він стріляв навхрест, не зупиняючись. Троє інших солдатів смикалися туди-сюди, натикаючись один на одного. Робочі палуби та солдати бігають палубою у пошуках укриття.
  
  
  Нік поклав пістолет Томмі і витяг першу гранату. Він витяг штифт і кинув її, потім вийняв ще одну, витяг штифт і кинув, а потім вийняв третю, витяг штифт і кинув її. Він підняв пістолет Томмі і пірнув назад у річку. Перша граната вибухнула, коли він ударився об воду, що була крижаною. Він ударив своїми потужними ногами під вагою пістолета Томмі і гранат, що залишилися. Він підвівся прямо і сплив поруч із катером. Його друга граната розірвала каюту патрульного катера на частини. Нік повис на боці баржі, витягаючи з мішка ще одну гранату. Він висмикнув штифт зубами і шпурнув його через поручень баржі у напрямку відкритої скриньки з гранатами. Потім він відпустив і дозволив ваги своєї зброї віднести її прямо на дно річки.
  
  
  Його ноги майже відразу вдарилися об сльоту; дно було всього вісім чи дев'ять футів униз. Коли він почав рухатися до берега, він невиразно почув серію невеликих вибухів, за якими пішов величезний, який збив його з ніг і знову і знову перекидав. Здавалося, що його вуха розлітаються. Але струс мозку відкинув його до берега. Ще трохи, і він зможе підняти голову над водою. Його мозок був розбитий, його легені хворіли, був біль у задній частині шиї; як і раніше, його втомлені ноги продовжували йти.
  
  
  Спочатку він відчув прохолоду на маківці, потім підняв ніс і підборіддя з води і вдихнув солодке повітря. Ще три кроки підняли його голову. Він повернувся, щоб подивитися на сцену, яку щойно покинув. Баржа вже затонула, і патрульний катер уже йшов на дно. Вогонь охопив більшу частину того, що було видно, і тепер водяна лінія проходила вздовж головної палуби. Поки він дивився, корма почала тонути. Коли вода досягла вогню, пролунало гучне шипіння. Човен повільно осів, вода вирувала по ньому, заповнюючи всі відсіки та порожнини, шиплячи від вогню, який зменшувався в міру того, як човен тонув. Нік повернувся до нього спиною і моргнув від ранкового сонця. Він кивнув із похмурим розумінням. Була зоря сьомого дня.
  
  
  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  
  
  Кеті та Майк чекали серед дерев, коли Нік вилізе на берег. Опинившись на суші, Нік кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись позбутися дзвону в голові.
  
  
  «Можу я допомогти тобі щось забрати?» - Запитав Майк.
  
  
  Кеті взяла його за руку. «Я рада, що з тобою все гаразд».
  
  
  На мить їхні очі зустрілися, і Нік мало не сказав те, про що, як він знав, жалкуватиме. Її краса була йому майже нестерпною. Щоб не думати про неї, він перевірив свій крихітний арсенал. Він втратив усе, крім чотирьох гранат у річці; у пістолеті Томмі залишалося близько чверті обойми, а Вільгельмін залишилося п'ять пострілів. Не добре, але це має спрацювати.
  
  
  "Що відбувається?" - Запитала Кеті.
  
  
  Нік потер щетину на підборідді. «Десь поруч є залізничні колії. У нас піде занадто багато часу, щоб купити інший човен. Крім того, річка буде надто повільною. Думаю, ми спробуємо знайти ці залізничні колії. Підемо у цьому напрямі».
  
  
  Він ішов попереду через ліс та кущі. Рух йшов повільно через густу порослю, і їм доводилося зупинятися багато разів, щоб Кеті та Майк відпочивали. Сонце було жарким, і комахи чіплялися до них. Вони йшли весь ранок, просуваючись далі й далі від річки, вниз по маленьких долинах і невисоких вершинах, поки, нарешті, незабаром після полудня вони не вийшли на залізничну колію. Самі сліди, здавалося, прорізали широкий шлях крізь зарості. Земля була чистою принаймні на десять футів з кожного боку від них. Вони блищали в променях полуденного сонця, тож Нік знав, що ними добре користуються.
  
  
  Кеті та Майк плюхнулися на землю на краю чагарників. Вони потяглися, важко дихаючи. Нік пройшов трохи рейками, вивчаючи місцевість. Він був мокрий від поту. Не можна було сказати, коли приїде наступний поїзд. Це може бути будь-яка хвилина, а може бути кілька годин. І в нього не лишилося багато годин. Він повернувся, щоб приєднатися до Кеті та Майка.
  
  
  Кеті сиділа, підібгавши під себе ноги. Вона глянула на Ніка, прикриваючи очі рукою від сонця. "Добре?" вона сказала.
  
  
  Нік опустився навколішки і підібрав кілька камінців, розкиданих по обидва боки шляху. «Виглядає непогано, – сказав він. "Якщо ми зможемо зупинити поїзд".
  
  
  «Чому це має бути
  
  
  
  
  Топ?
  
  
  Нік оглянув рейки. «Тут досить рівно. Коли і якщо повз проїжджає потяг, він рухатиметься досить швидко».
  
  
  Кеті встала, струсивши прилеглу сорочку, і поклала руки на стегна. "Добре, як нам це зупинити?"
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. "Впевнені, що ви готові?"
  
  
  Кеті поставила одну ногу трохи попереду іншої, прийнявши дуже привабливу позу. «Я не квола маленька квітка, яку варто тримати в чайнику. І Майк також. Ми обидва з добрих сімей. Ви показали мені, що ви винахідлива і жорстока людина. Ну, я й сама непогана людина. На мою думку, у нас одна мета - дістатися Гонконгу до півночі. Думаю, ви нас досить довго несли. Я не розумію, як ти все ще стоїш на ногах, як виглядаєш. Час нам почати нести свою частку вантажу. Ти згоден, Майку?
  
  
  Майк скочив на ноги. "Скажи йому, мамо".
  
  
  Кеті підморгнула Майку, потім глянула на Ніка, знову прикривши рукою очі. «Отже, у мене до вас лише одне запитання, містере Нік Картер. Як зупинити цей поїзд? »
  
  
  Нік тихенько посміхнувся сам до себе. «Міцний, як цвях, чи не так? Для мене це схоже на заколот».
  
  
  Кетбі підійшла до нього, тримаючи руки з обох боків. На її прекрасному обличчі був серйозний благальний вираз. Вона м'яко сказала: «Не заколот, сер. Пропозиція допомоги з поваги, захоплення та відданості нашому лідеру. Ви руйнуєте села і підриваєте човни. А тепер покажи нам, як зупиняють потяги».
  
  
  Нік відчув біль у грудях, яку не міг повністю зрозуміти. І всередині нього росло почуття, глибоке почуття до неї.
  
  
  Але це було неможливо, він це знав. Вона була заміжньою жінкою із сім'єю. Ні, просто йому хотілося спати, їсти та пити. Її краса вразила його в той час, коли він не був у його силах.
  
  
  "Добре", - сказав він, дивлячись на її погляд. Він витяг Х'юго з-за пояса. «Поки я рубаю гілки та кущі, я хочу, щоб ви складали їх на залізничну колію. Нам знадобиться велика купа, щоб вони могли бачити з великої відстані. Він повернувся до густих чагарників, за ним слідували Кеті та Майк. "Вони не можуть зупинитися", - сказав він, починаючи різати. "Але, можливо, вони будуть досить повільними, щоб ми могли стрибнути".
  
  
  Минуло майже дві години, перш ніж Нік залишився задоволеним висотою. Він виглядав як зелений, соковитий горбок, близько чотирьох футів у діаметрі та майже шести футів у висоту. Здалеку здавалося, що він заблокує будь-який поїзд.
  
  
  Кеті встала, поклавши останню гілку в купу, і витерла лоба тильною стороною долоні. Що тепер відбувається? — спитала вона.
  
  
  Нік знизав плечима. "Тепер ми чекаємо".
  
  
  Майк почав збирати камінці та кидати їх у дерева.
  
  
  Нік підійшов до хлопчика ззаду. «У тебе тут гарна рука, Майку. Ви граєте у Молодшу лігу? »
  
  
  Майк перестав качати і почав трясти камінчики в руці. «Минулого року провів чотири локаути».
  
  
  "Чотири? Це добре. Як ви потрапили до ліги? »
  
  
  Майк з огидою кинув камінці. «Програв у плей-офф. Ми опинилися на другому місці».
  
  
  Нік усміхнувся. Він міг бачити батька в хлопчику, те, як пряме чорне волосся лежало на одному боці чола, пронизливі чорні очі. «Добре, – сказав він. "Завжди є наступний рік". Він почав йти. Майк узяв його за руку і глянув йому у вічі.
  
  
  "Нік, я турбуюся про маму".
  
  
  Нік кинув погляд на Кеті. Вона сиділа, підклавши під себе ноги, висмикуючи бур'яни між галькою, неначе вона була на подвір'ї свого будинку. "Чому ти хвилюєшся?" він запитав.
  
  
  "Скажи мені прямо", - сказав Майк. "Ми не збираємося цього робити, чи не так?"
  
  
  «Звичайно, ми це зробимо. Ми маємо кілька годин денного світла плюс половина ночі. Якщо ми не в Гонконгу, час для занепокоєння – без десяти хвилин до півночі. Нам залишилося пройти лише шістдесят миль. Якщо ми не дістанемося туди, я турбуватимуся про тебе. Але доти продовжуй говорити, що ми впораємось».
  
  
  «А що щодо матері? Вона не така, як ми з тобою - я маю на увазі бути жінкою і таке інше.
  
  
  - Ми з тобою, Майку, - з почуттям сказав Нік. "Ми подбаємо про неї".
  
  
  Хлопчик усміхнувся. Нік підійшов до Кеті.
  
  
  Вона глянула на нього і похитала головою. "Я хочу, щоб ти спробував трохи поспати".
  
  
  «Я не хочу спізнитися на потяг, – сказав Нік.
  
  
  Потім крикнув Майк. "Слухай, Нік!"
  
  
  Нік обернувся. Звісно, гусениці гули. Він схопив Кеті за руку і ривком підняв ноги. "Давай."
  
  
  Кеті вже бігла поряд із ним. Майк приєднався до них, і всі троє побігли рейками. Вони бігли доти, поки збудована ними сваа не зникла за їхньою спиною. Потім Нік потягнув Кеті та Майка приблизно на п'ять футів у ліс. Потім вони зупинились.
  
  
  Деякий час вони задихалися, доки не змогли нормально дихати. «Це має бути досить далеко, – сказав Нік. "Не роби цього, поки я тобі не скажу".
  
  
  Вони почули слабкий клацаючий звук, який ставав дедалі голоснішим. Потім вони почули гуркіт поїзда, що швидко рухався. Правою рукою Нік обіймав Кеті, лівою – Майка. Щока Кеті притискалася до його грудей. Майк у лівій руці мав пістолет Томмі. Шум ставав голоснішим; потім вони побачили величезний чорний паровоз, що проїжджав перед
  
  
  
  
  м. За секунду він пройшов повз них, і товарні вагони розпливлися. «Пригальмував, — подумав Нік. Легко.
  
  
  Пролунав гучний вереск, який ставав дедалі голоснішим у міру того, як машини ставали краще видно. Нік помітив, що у кожного четвертого були відчинені двері. Віск продовжувався, сповільнюючи рух величезної змії пов'язаних машин. Пролунав гучний стукіт, який, як припустив Нік, був викликаний ударами двигуна об купу кущів. Потім вереск припинився. Машини тепер їхали повільно. Потім вони почали набирати швидкість.
  
  
  "Вони не збираються зупинятися", - сказав Нік. "Давай. Зараз чи ніколи."
  
  
  Він випередив Кеті та Майка. Машини швидко набирали швидкість. Він вклав усі сили у втомлені ноги і побіг до відкритого дверного отвору товарного вагона. Поклавши руку на підлогу машини, він підстрибнув і покрутився, приземлившись у сидячому положенні на дверний отвір. Кеті йшла за ним. Він потягнувся до неї, але вона почала відступати. У неї перехопило подих, вона сповільнилася. Нік став навколішки. Тримаючись за одвірок для підтримки, він висунувся назовні, обвив лівою рукою її тонку талію і скинув її з ніг в машину позаду себе. Потім він потягся до Майка. Але Майк швидко підвівся на ноги. Він схопив Ніка за руку і стрибнув у машину. Поруч із ним брязнув пістолет Томмі. Вони відкинулися назад, важко дихаючи, відчуваючи похитування машини з боку на бік, прислухаючись до цокання коліс на гусеницях. У машині пахло несвіжою соломою та старим коров'ячим гноєм, але Нік не міг утриматись від усмішки. Вони їхали зі швидкістю близько шістдесяти миль на годину.
  
  
  Поїздка потягом тривала трохи більше півгодини. Кеті та Майк спали. Навіть Нік дрімав. Він висушив усі снаряди у «Вільгельміні» та в пістолеті «Томмі» і розгойдувався разом із машиною, киваючи головою. Перше, що він помітив, - це довший проміжок між стукотом коліс. Коли він розплющив очі, він побачив, що краєвид рухається набагато повільніше. Він швидко встав і рушив до відчинених дверей. Поїзд в'їжджав у село. Перед двигуном гусениці перекрили понад п'ятнадцять солдатів. Були сутінки; сонце майже село. Нік нарахував десять машин між його та паровозом. Двигун шипів і пищав, коли він зупинявся.
  
  
  - Майк, - покликав Нік.
  
  
  Майк одразу ж прокинувся. Він сів, протираючи очі. "Що це таке?"
  
  
  «Солдати. Вони зупинили поїзд. Підніми маму. Нам доведеться піти”.
  
  
  Майк потиснув Кеті за плече. Її сорочка була розрізана майже до пояса від бігу до поїзда. Вона сіла, не кажучи ні слова, потім вони з Майком піднялися на ноги.
  
  
  Нік сказав: «Я думаю, що поблизу є шосе, що веде до прикордонного міста Шенч Уан. Нам доведеться викрасти якусь машину».
  
  
  Як далеко до цього міста? - Запитала Кеті.
  
  
  «Напевно, миль двадцять тридцять. Ми досі можемо вижити, якщо отримаємо машину».
  
  
  "Дивися", - сказав Майк. "Солдати навколо паровоза".
  
  
  Нік сказав: Тепер вони почнуть обшукувати товарні вагони. З цього боку тіні. Думаю, ми зможемо дістатися тієї хатини. Я піду першим. Я наглядатиму за солдатами, а потім покажу вам, щоб ви йшли за ними по одному».
  
  
  Нік взяв пістолет Томмі. Він вискочив із вагона, потім чекав, присівши, дивлячись на передню частину поїзда. Солдати розмовляють із інженером. Пригнувшись, він пробіг близько п'ятнадцяти футів до старої хатини на проміжній станції. Він завернув за ріг і зупинився. Уважно спостерігаючи за солдатами, він жестом вказав на Майка та Кеті. Кеті впала першою, і коли вона перебігла галявину, Майк вийшов із машини. Кеті підійшла до Ніка, а Майк слідував за нею.
  
  
  Вони рушили за будинками до передньої частини поїзда. Коли вони були досить далеко попереду солдатів, вони перетнули рейки.
  
  
  Було вже темно, коли Нік знайшов шосе. Він стояв на краю, а Кеті та Майк позаду нього.
  
  
  Зліва від нього було село, з якого вони щойно прибули, праворуч - дорога в Шенч'Уан.
  
  
  "Ми подорожуємо автостопом?" - Запитала Кеті.
  
  
  Нік потер сильно бородатий підборіддя. «Занадто багато солдатів рухається цією дорогою. Ми страшенно впевнені, що не хочемо зупиняти їх цілу купу. Прикордонники, напевно, проводять у цьому селі якісь вечори та їдуть. Звісно, жоден солдат не зупиниться заради мене».
  
  
  "Вони будуть для мене", - сказала Кеті. «Солдати скрізь однакові. Їм подобаються дівчата. І давайте подивимося правді у вічі, ось хто я».
  
  
  Нік сказав: "Тобі не треба мене продавати". Він повернувся, щоб подивитися на яр, що йде вздовж шосе, потім знову на неї. «Впевнені, ти впораєшся?»
  
  
  Вона посміхнулася і знову набула цієї привабливої пози. "Що ви думаєте?"
  
  
  Нік усміхнувся у відповідь. "Відмінно. Ось як ми з цим будемо працювати. Майк, простягни тут по шосе. Він вказав на Кеті. «Твоя історія - твоя машина, що врізалася в яр. я можу зробити за такий короткий термін”.
  
  
  Кеті досі усміхалася. «Якщо вони солдати, не думаю, що вони надто зацікавлені в історії, яку я їм розповідаю».
  
  
  Нік застережливо вказав на неї пальцем. "Просто будь обережна".
  
  
  
  
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Давай заліземо в яр, поки не побачимо ймовірну перспективу".
  
  
  Коли вони зістрибнули в яр, з села з'явилася пара фар.
  
  
  Нік сказав: «Надто високо для машини. Схоже на вантажівку. Залишайся на місці."
  
  
  Це була військова вантажівка. Поки він проходив, солдати співали. Він їхав і продовжував рухатися шосе. Потім з'явилася друга пара фар.
  
  
  «Це машина, – сказав Нік. «Забирайся, Майку».
  
  
  Майк вискочив із яру і потягся. Кеті йшла за ним. Вона поправила сорочку та погладила волосся. Потім вона знову прийняла цю позу. Коли машина підійшла, вона почала розмахувати руками, намагаючись утримати цю позу. Шини заскрипіли на тротуарі, машина різко зупинилася. Тим не менш, вона проїхала близько семи футів над Кеті, перш ніж повністю зупинилася.
  
  
  У ньому було троє солдатів. Вони були п'яні. Двоє негайно вийшли і рушили назад до Кеті. Водій виліз із машини, відійшов до задньої частини машини та зупинився, спостерігаючи за двома іншими. Вони сміялись. Кеті почала розповідати свою історію, але вона мала рацію. Все, що вони бажали, це вона. Один узяв її за руку і дещо згадав, як вона виглядала. Інший почав гладити її по грудях, схвально схвально схвалюючи. Нік швидко рушив по яру до передньої частини машини. Випередивши його, він виліз із яру і попрямував до водія. Х'юго був у його правій руці. Він рушив уздовж машини і підійшов до солдата ззаду. Його ліва рука затиснула рота, і одним швидким рухом він перерізав Х'юго горло чоловікові. Коли солдат упав на землю, він відчув на руці теплу кров.
  
  
  Кеті благала двох інших. У них була стегна вище талії, і поки один лапав і тер її, інший тяг її до машини. Нік пішов за тим, хто її тягне. Він підійшов до нього ззаду, схопив за волосся, смикнув солдата за голову і полоснув Хьюго по горлу. Останній солдат бачив його. Він відштовхнув Кеті і витяг зловісний кинджал. Нік не мав часу на тривалу сутичку на ножах. Очі-бусинки у солдата потьмяніли від випивки. Нік зробив чотири кроки тому, переклав Х'юго на ліву руку, витяг Вільгельміну з-за пояса і вистрілив чоловікові в обличчя. Кеті закричала. Вона зігнулася навпіл, тримаючись за живіт, і попленталася до машини. Майк скочив на ноги. Він стояв нерухомо, дивлячись на сцену. Нік не хотів, щоб хтось із них бачив щось подібне, але він знав, що це мало статися. Вони були в його світі, а не в їхньому світі, і хоча Нік не дбав про цю частину своєї роботи, він прийняв її. Він сподівався, що вони це зроблять. Нік, не роздумуючи, скотив три трупи в яр.
  
  
  «Сідай у машину, Майку», - наказав він.
  
  
  Майк не рушив з місця. Він дивився в землю широко розплющеними очима.
  
  
  Нік підійшов до нього, двічі вдарив його по обличчю і штовхнув до машини. Спочатку Майк пішов неохоче, потім, здавалося, вирвався з цього і заліз на заднє сидіння. Кеті все ще була нахилена, тримаючись за машину для підтримки. Нік обійняв її за плече і допоміг сісти на переднє сидіння. Він оббіг перед машиною і сів за кермо. Він завів двигун і поїхав шосе.
  
  
  Це був підбитий втомлений «Остін» 1950 року випуску. Манометр показав півбака бензину. Тиша в машині була майже приголомшливою. Він відчував, як очі Кеті впиваються в його обличчя. У машині пахло несвіжим вином. Нік пошкодував, що не викурив жодну зі своїх цигарок. Нарешті Кеті заговорила. «Це просто робота для вас, чи не так? Тобі начхати на мене чи Майка. Просто доставте нас до Гонконгу до півночі, незважаючи ні на що. І убий усіх, хто стане в тебе на шляху».
  
  
  «Мамо, – сказав Майк. "Він теж робить це для тата". Він поклав руку Ніка на плече. "Тепер я розумію."
  
  
  Кеті подивилася на свої пальці, складені разом навколішки. «Пробач, Нік, – сказала вона.
  
  
  Нік не зводив очей з дороги. «Це було брутально для всіх нас. Ви обидва поки що гаразд. Не кидай мене зараз. Нам ще треба перетнути цей кордон».
  
  
  Вона торкнулася його рукою керма. "Ваша команда не підніме заколот", - сказала вона.
  
  
  Раптом Нік почув рев двигуна літака. Спочатку він здавався м'яким, потім поступово ставав дедалі голоснішим. Він виходив з-за їхньої спини. Раптом шосе навколо "Остіна" розірвало вогонь. Нік повернув кермо спочатку праворуч, потім ліворуч, зигзагоподібно рухаючи машину. Коли літак пролетів над головою, пролунав свист, потім повернув ліворуч, набираючи висоту для наступного проходу. Нік рухався зі швидкістю п'ятдесят миль на годину. Попереду він міг слабо розрізнити задні ліхтарі військової вантажівки.
  
  
  "Як вони дізналися так швидко?" - Запитала Кеті.
  
  
  Нік сказав: «Інша вантажівка, мабуть, знайшла тіла і зв'язалася з ними по радіо. Оскільки це звучить як старий гвинтовий літак, вони, мабуть, схопили все, що можна було літати. Я збираюся дещо спробувати. У мене є підозра, що пілот летить строго фарами.
  
  
  Літак ще не пролетів. Нік вимкнув світло в «Остині», потім вимкнув мотор
  
  
  
  
  
  і зупинився. Він чув важке дихання Майка із заднього сидіння. Не було дерев або чогось, під яким він міг би припаркуватися. Якби він був неправий, вони були б качками, що сидять. Потім він почув двигун літака. Шум двигуна став гучнішим. Нік відчув, що починає потіти. Літак був низьким. Він наблизився до них і продовжував падати. Потім Нік побачив полум'я, що виривається з його крил. З такої відстані вантажівка вона не бачила. Але він побачив, як помаранчева вогненна куля котилася в повітрі, і він почув глибокий грім вибуху. Літак здійнявся, щоб зробити ще один прохід.
  
  
  «Нам краще трохи посидіти, – сказав Нік.
  
  
  Кеті затулила обличчя руками. Всі вони бачили вантажівку, що горіла, прямо за горизонтом.
  
  
  Літак був вищим, роблячи останній проліт. Він пролетів повз «Остину», потім вантажівки, що горіла, і продовжив рух. Нік повільно рушив "Остін" вперед. Він залишався на узбіччі шосе, проїхавши менше тридцяти. Він не вимикав світло. Вони рухалися болісно повільно, поки не наблизилися до вантажівки, що горіла. Тіла були розкидані по шосе та узбіччям. Деякі вже горіли чорним, інші ще горіли. Кеті затуляла обличчя руками, щоб нічого не бачити. Майк сперся на переднє сидіння, дивлячись разом з Ніком через лобове скло. Нік перетинав «Остін» туди-сюди по шосе, намагаючись проїхати через місцевість, не наїжджаючи на трупи. Він пройшов, потім набрав швидкість, не вимикаючи фари. Попереду він бачив миготливі вогні Шенч'Уана.
  
  
  Коли вони під'їхали ближче до міста, Нік спробував уявити собі, яким буде кордон. Було б безглуздо намагатися обдурити їх. Їх, мабуть, шукав кожен солдат у Китаї. Їм доведеться прорватися. Якщо він правильно пам'ятав, цей кордон був просто великою брамою в паркані. Звичайно, буде бар'єр, але з іншого боку воріт не буде нічого, принаймні, доки вони не дійдуть до Фань Лінга на стороні Гонконгу. Це буде за шість чи сім миль від воріт.
  
  
  Тепер вони наближалися до Шенч'Уана. У ньому була одна головна вулиця, і наприкінці її Нік побачив огорожу. Він з'їхав убік і зупинився. Біля воріт снували близько десяти солдатів з гвинтівками на плечах. Перед сторожовим будиночком було встановлено кулемет. Через пізню годину вулиця через місто була темною та пустельною, але територія навколо воріт була добре освітлена.
  
  
  Нік потер стомлені очі. «От і все, – сказав він. «У нас не так багато зброї».
  
  
  "Нік." То був Майк. «Тут на задньому сидінні три гвинтівки».
  
  
  Нік обернувся на своєму місці. «Гарний хлопчик, Майку. Вони допоможуть». Він глянув на Кеті. Вона все ще дивилася на огорожу. "З тобою все гаразд?" він запитав.
  
  
  Вона обернулася до нього. Її нижня губа була затиснута між зубами, очі наповнились сльозами. Похитуючи головою з боку на бік, вона сказала: «Нік, я… я не думаю, що зможу з цим впоратися».
  
  
  Кіллмайстер узяв її за руку. «Послухай, Кеті, це кінець. Як тільки ми пройдемо через ці ворота, все буде скінчено. Ти знову будеш із Джоном. Можеш іти додому».
  
  
  Вона заплющила очі і кивнула.
  
  
  "Вмієш водити?" він запитав.
  
  
  Вона знову кивнула головою.
  
  
  Нік заліз на заднє сидіння. Він перевірив три рушниці. Вони були російського виробництва, але виглядали у хорошому стані. Він повернувся до Майка. "Опусти там вікна з лівого боку". Майк зробив це. Тим часом Кеті сіла за кермо. Нік сказав: «Я хочу, щоб ти сидів на підлозі, Майку, спиною до дверей». Майк зробив, як йому сказали. «Тримай голову під цим вікном». Кіллмайстер розв'язав сорочку навколо талії. Він поставив чотири гранати поряд між ніг Майка. «Ось що ти робиш, Майку, – сказав він. «Коли я даю тобі слово, ти тягнеш шпильку на першій гранаті, рахуєш до п'яти, потім кидаєш її через плече і у вікно, лічиш до десяти, береш другу гранату і повторюєш це знову, поки вони пішли. Ви все зрозуміли? "
  
  
  "Так сер."
  
  
  Кіллмайстер повернувся до Кеті. Він ніжно поклав їй руку на плече. «Чи бачиш, - сказав він, - звідси до воріт пряма лінія. Я хочу, щоб ви почали з низького, а потім перейшли на другий. Коли машина їде до воріт, я вам скажу. Потім я хочу, щоб ви міцно тримали кермо внизу, притиснули педаль газу до підлоги та поклали голову на сидіння. Пам'ятайте, ви обоє, не поспішайте! "
  
  
  Кеті кивнула головою.
  
  
  Нік зупинився біля вікна навпроти Майка з автоматом Томмі. Він переконався, що три рушниці перебувають у межах досяжності. "Всі готові?" він запитав.
  
  
  Він отримав кивки від них обох.
  
  
  "Добре, тоді пішли!"
  
  
  Кеті злегка сіпнулася, починаючи. Вона виїхала на середину вулиці і попрямувала до воріт. Потім вона перейшла на другу.
  
  
  «Ти добре виглядаєш, – сказав Нік. "А тепер вдарив!"
  
  
  "Остін", здавалося, похитнувся, коли Кеті натиснула на педаль газу, потім він швидко почав набирати швидкість. Голова Кеті зникла з поля зору.
  
  
  
  
  
  Охорона біля воріт з цікавістю спостерігала, як машина наближається до них. Нік поки що не хотів відкривати вогонь. Коли охоронці побачили, що Остін набирає швидкість, вони зрозуміли, що відбувається. Гвинтівки впали з їхніх плечей. Двоє швидко кинулися до кулемету. Один вистрілив зі своєї гвинтівки, куля висікла зірочку на лобовому склі. Нік висунувся у вікно і коротким струменем з пістолета Томмі порізав одного з охоронців біля кулемета. Пролунали нові постріли, розбивши лобове скло. Нік дав ще дві короткі черги, кулі знайшли свої цілі. Потім пістолет Томмі закінчив патрони. "Тепер, Майку!" він гукнув.
  
  
  Майк порався з гранатами кілька секунд, потім перейшов до справи. Вони були за кілька ярдів від перекладини. Перша граната вибухнула, один охоронець загинув. Кулемет задзвенів, його кулі, мов град, упали в машину. Переднє бічне скло було розрізане навпіл і випало. Нік вийняв Вільгельміну. Він вистрілив, промахнувся і знову вистрілив, упустивши одного охоронця. Друга граната вибухнула поряд із кулеметом, але не настільки, щоб поранити тих, хто нею керував. Він балакав, розжовуючи машину. Лобове скло перетворилося на уламки, а потім відкрилося, коли відлетіло останнє скло. Нік продовжував стріляти, іноді потрапляючи, іноді промахуючись, поки, нарешті, все, що він отримав, – це клацання, коли він натиснув на курок. Третя граната розірвалася біля будки охоронця, зрівнявши її із землею. Один із кулеметників був чимось збитий і впав. Шина вибухнула, коли кулемет, що стукає, прогриз її. "Остін" почав повертати вліво. «Тягни колесо вправо!» - крикнув Нік Кеті. Вона потягла, машина випросталася, пробила огорожу, здригнулася, продовжила рух. Четверта граната стерла з лиця землі більшу частину огорожі. Нік стріляв із однієї з російських гвинтівок. Його точність залишала бажати кращого. Охоронці наблизилися до машини. Гвинтівки були приставлені до плечей; вони стріляли у задню частину машини. Заднє вікно було вкрите зірочками від їхніх куль. Вони продовжували стріляти навіть після того, як їхні кулі перестали потрапляти до машини.
  
  
  "Ми закінчили?" - Запитала Кеті.
  
  
  Кіллмайстер викинув російську гвинтівку у вікно. "Ви можете сісти, але тримайте педаль газу до підлоги".
  
  
  Кеті села. «Остін» почав давати осічку, потім закашлявся. Нарешті двигун просто затих, машина зупинилася.
  
  
  Майк мав зелений відтінок на обличчі. "Випусти мене", - крикнув він. "Я думаю, мені стане погано!" Він виліз із машини і зник у кущах уздовж дороги.
  
  
  Скло було скрізь. Нік підповз на переднє сидіння. Кеті дивилася у вікно, якого не було. Її плечі затремтіли; потім вона заплакала. Вона не намагалася приховати сльози, вона дозволяла їм виходити звідкись глибоко всередині себе. Вони скотилися по її щоках і впали з підборіддя. Все її тіло тремтіло. Нік обійняв її і притяг до себе.
  
  
  Її обличчя пригорнулося до його грудей. Приглушеним голосом вона схлипнула: "Можна ... тепер я можу розійтися?"
  
  
  Нік погладив її по волоссю. "Нехай приходять, Кеті", - м'яко сказав він. Він знав, що це не його голод, спрага чи нестача сну. Його почуття до неї пронизувало його глибше, глибше, ніж він хотів. Її плач перетворився на ридання. Її голова трохи відійшла від його грудей і лягла на згин його руки. Вона схлипнула, дивлячись на нього, її вії були вологими, а губи злегка прочинені. Нік обережно прибрав пасмо волосся з її чола. Він м'яко торкнувся її губ. Вона відповіла на поцілунок, потім відвела голову від нього.
  
  
  "Ти не повинен був цього робити", - прошепотіла вона.
  
  
  «Я знаю, – сказав Нік. "Мені шкода."
  
  
  Вона посміхнулася йому. "Я не."
  
  
  Нік допоміг їй вийти з машини. Майк приєднався до них.
  
  
  "Відчуй себе краще", - запитав його Нік.
  
  
  Він кивнув, потім махнув рукою у бік машини. "Що ж нам тепер робити?"
  
  
  Нік рушив. "Ми йдемо до Фан Лінг".
  
  
  Вони не пішли далеко, коли Нік почув ляскання лопат вертольота. Він підняв очі і побачив вертоліт, що наближався до них. «У кущі!» він гукнув.
  
  
  Вони сіли серед кущів. Над ними кружляв гелікоптер. Він трохи опустився, ніби про всяк випадок, потім полетів у тому напрямку, звідки прилетів.
  
  
  "Вони нас бачили?" - Запитала Кеті.
  
  
  "Ймовірно." Зуби Ніка були міцно стиснуті.
  
  
  Кеті зітхнула. "Я думав, що тепер ми будемо в безпеці".
  
  
  "Ви в безпеці", - сказав Нік крізь стиснуті зуби. "Я витягнув тебе, і ти належиш мені". Він пошкодував, що сказав це одразу після цього. Його розум нагадував вівсянку. Він утомився планувати, думати; він навіть не міг пригадати, коли спав востаннє. Він помітив, що Кеті дивно дивиться на нього. Це був таємний жіночий погляд, який він бачив лише двічі у своєму житті. У ньому розповідалося безліч невисловлених слів, які завжди скорочувалися до одного слова «якщо». Якби він не був тим, ким був, якби вона не була тим, чим була, якби вони не прийшли з таких зовсім різних світів, якби він не був відданий своїй роботі, а вона – своїй родині – якщо, якщо. Такі речі завжди були неможливі
  
  
  
  
  
  Можливо, вони обидва це знали.
  
  
  На трасі з'явилися дві пари фар. Вільгельміна була порожня; у Ніка був лише Хьюго. Він зняв шпильку з пояса. Машини підійшли до них, і він підвівся. Це були седани Jaguar, а водієм передньої машини був Хоук. Машини зупинились. Задні двері другої відчинилися, і з нього вийшов Джон Лу з перев'язаною правою рукою.
  
  
  "Папа!" Майк крикнув і кинувся до нього втекти.
  
  
  - Джоне, - прошепотіла Кеті. "Джон!" Вона також підбігла до нього.
  
  
  Вони обнялись, усі троє плакали. Нік прибрав Х'юго. Хоук вийшов із провідної машини, затиснувши в зубах чорний недопалок сигари. Нік підійшов до нього. Він міг бачити вільний костюм, зморшкувате шкірясте обличчя.
  
  
  «Ти жахливо виглядаєш, Картер, – сказав Хоук.
  
  
  Нік кивнув. "Ви випадково не принесли пачку цигарок?"
  
  
  Хоук поліз у кишеню пальта і жбурнув Ніку пачку. "Ви отримали дозвіл у поліції", - сказав він.
  
  
  Нік закурив. До них підійшов Джон Лу, Кеті та Майк з боків. Він простягнув ліву руку. "Дякую, Нік", - сказав він. Його очі сповнилися сльозами.
  
  
  Нік взяв за руку. "Потурбуйся про них."
  
  
  Майк відірвався від батька і обійняв Ніка за талію. Він також плакав.
  
  
  Кіллмайстер провів рукою по волоссю хлопчика. «Майже пора весняних тренувань, чи не так?»
  
  
  Майк кивнув головою і приєднався до батька. Кеті обіймала професора; вона проігнорувала Ніка. Вони повернулися до другої машини. Двері для них були відчинені. Вліз Майк, потім Джон. Кеті почало було, але зупинилася, її нога була майже всередині. Вона щось сказала Джонові і повернулася до Ніка. На плечах у неї був білий в'язаний светр. Тепер вона чомусь більше була схожа на домогосподарку. Вона стояла перед Ніком, дивлячись на нього. «Я не думаю, що ми колись знову побачимось».
  
  
  "Це жахливо довгий час", - сказав він.
  
  
  Вона встала навшпиньки і поцілувала його в щоку. "Хотів би я..."
  
  
  "Ваша родина чекає".
  
  
  Вона закусила зубами нижню губу і побігла до машини. Двері були зачинені, машина завелася, і родина Лоо зникла з поля зору.
  
  
  Нік був наодинці з Хоуком. "Що сталося з рукою професора?" він запитав.
  
  
  Хок сказав: «Ось як вони витягли з нього твоє ім'я. Висмикнув кілька нігтів, зламав пару кісток. Це було непросто».
  
  
  Нік усе ще дивився на задні ліхтарі машини Лоо.
  
  
  Хоук відчинив двері. «У тебе є кілька тижнів. Думаю, ти збираєшся повернутися до Акапулька.
  
  
  Кіллмайстер повернувся до Хоука. "Прямо зараз все, що мені потрібно, - це годинник безперервного сну". Він подумав про Лору Бест і про те, як все було в Акапулько, потім подумав про Шерон Рассел, симпатичну стюардесу авіакомпанії. «Думаю, цього разу я спробую «Барселону», – сказав він.
  
  
  "Пізніше", - сказав йому Хоук. "Ви лягаєте спати. Потім я куплю тобі гарний стейк на вечерю, і поки ми нап'ємося, ти розповіси мені, що сталося. «Барселона» прийде згодом».
  
  
  Нік здивовано підняв брови, але він не був упевнений, але йому здалося, що він відчув, як Хоук ляскає його по спині, коли сідав у машину.
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Азіатська пастка
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  ВЕНДЕТТА У В'ЄТНАМІ
  
  
  Генерал Мартін – герой. Він довів свою мужність у В'єтнамі. І заплатив за це у таборі для військовополонених. Тепер генерал Кейт Мартін зник. Може, він зник, щоб усамітнитися. А може, він стягує старі борги...
  
  
  Завдання N-3 - знайти його - за будь-яку ціну. Слід стає гарячим, коли партнером Ніка призначається красива євразійська агентка, а вбивства високопосадовців Північного В'єтнаму перетворюються на епідемію.
  
  
  У театрі кабуки в Бангкоку Нік Картер перетворюється на в'єтнамського селянина. І посеред спекотної ночі в Південно-Східній Азії він стрибає з парашутом у сільську місцевість неподалік Ханоя. Якщо його маскування не вдалося, зворотного квитка не буде. І якщо він не знайде Кіта Мартіна і не зупинить вбивства, війна у В'єтнамі виглядатиме як генеральна репетиція справжніх подій.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Пролог
  
  
  Перша глава
  
  
  Другий розділ
  
  
  Третій розділ
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Шоста глава
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Десята глава
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  Чотирнадцятий розділ
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  Шістнадцятий розділ
  
  
  Сімнадцятий розділ
  
  
  Вісімнадцятий розділ
  
  
  Дев'ятнадцятий розділ
  
  
  Двадцята глава
  
  
  Епілог
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Азіатська пастка.
  
  
  Переклад Льва Шкловского
  
  
  
  Присвячується чоловікам
  
  
  Секретних служб
  
  
  Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  ПОМСТА ГЕРОЯ!
  
  
  Старі солдати ніколи не вмирають – вони просто зникають. Принаймні саме це сталося з Кітом Мартіном, який вижив військовополоненим і героєм війни у В'єтнамі. Чи хтось вбиває високопосадовців Північного В'єтнаму випадково? Але навіщо комусь повертатись?
  
  
  Місія N3 – з'ясувати – і якщо є зв'язок між Мартіном та вбивствами, її слід розірвати… за будь-яку ціну. Тому що за зачиненими дверима у Вашингтоні нерви на межі. Якщо ці вбивства не буде зупинено, винні у цьому США. І знову світ у всьому світі в руках однієї людини - Ніка Картера, Кіллмайстра - у цьому хвилюючому шпигунському трилері!
  
  
  
  
  
  
  Пролог
  
  
  
  
  
  Високий м'язистий чоловік шпурнув недопалок сигарети, скрученої вручну і обгорненим коричневим папером, на нерівну підлогу і розтер його ногою. Він глянув на себе в дзеркало, яке все ще висіло на стіні вбиральні в розбомбленій будівлі, де він сховався. Єдиним світлом був місяць кольору слонової кістки, який просочувався крізь щілини в стінах, що руйнувалися. Він застебнув петлиці своєї стьобаної чорної піжамної куртки з задушливим коміром. Він був таким самим, як у більшості селян, що працюють на полях і рисових полях Північного В'єтнаму.
  
  
  Прихований чоловік приховував своє забарвлене чорне волосся щільно прилеглим беретом, поверх якого надів конусоподібний капелюх кулі. Він був надійно закріплений зав'язками, зав'язаними вузлом під його квадратним підборіддям. На його ногах були чорні еластичні штани, що облягали, заправлені в бойові чоботи до щиколотки. Щоб його камуфляж був бездоганним, він мав надіти на ноги сандалі з ремінцями.
  
  
  З добре організованого рюкзака чоловік дістав невелику плоску консервну банку. Хоча його обличчя і руки вже були в плямах, що надавало їм жовтушного вигляду, він намазав шар чорного лаку для взуття по поверхнях, що відбивають свого обличчя. Він подивився на свій наручний годинник, замінив крем для взуття в рюкзаку і засунув його в темний кут. Останньою перевіркою при підготовці до його від'їзду зі свого укриття була повторна перевірка його зброї, найнебезпечнішим з яких був заряджений одинадцятизарядний патрон Лекоєва калібру 9 мм. пістолет-кулемет. Він також подивився на додаткову обойму для боєприпасів, перш ніж засунути її назад у зручну кишеню.
  
  
  Він вийняв клин з-під нижньої частини незачинених дверей туалету, потім відчинив її. Він безшумно йшов крізь тіні, викликані зруйнованими стінами, скрученими балками та уламками битого бетону. У кутку далекого кінця зруйнованої будівлі, що ще стояв, він відсунув кілька уламків дощок і виявив велосипед.
  
  
  Незвичайна ситуація довела його до загострення уваги. Кожен рух, кожен звук здавалися посиленими його налаштованому розуму. Він умів піднімати себе до ретельно розрахованого особистого максимуму. Він не збирався ризикувати раптовим розпадом марихуани, відкладаючи те, що він мав зробити.
  
  
  Витягаючи велосипед, він відчував вогкість на долонях.
  
  
  Швидке нанесення водорозчинної фарби, яку він використовував, щоб зробити велосипед таким, що не ідентифікується, ще не повністю висохло.
  
  
  Переодягнений порушник використовував путівці та маловідомі вулиці, щоб дістатися місця призначення. Він їхав поруч із вузьким провулком, оточеним з обох боків високими стінами. Вершник, що згорбився, повільно крутив педалі, його обличчя блищало від поту. Спекотна атмосфера теплого вологого дня зберігалася ще довго після заходу сонця. Це було типово для незручної літньої погоди у столиці Північного В'єтнаму Ханої.
  
  
  Велосипедист зупинився на півдорозі вздовж гладкої стіни праворуч від нього. Він знав, що за цим є. Були витрачені дні вивчення масштабних креслень і запам'ятовування кожної деталі вілли і ландшафту навколо неї. Це знання було необхідне успіху його плану.
  
  
  Єдиною змінною була призначена охорона. Один із них, як відомо, був розміщений біля воріт під'їзної доріжки на початку двадцяти ярдового провулка, що веде до будинку. У іншого охоронця був призначеної позиції, він переміщався за власним бажанням. Він міг бути проблемою.
  
  
  Переконавшись, що його ніхто не помітить і що він зорієнтувався за допомогою місячного світла, що відбивається від листя лимонного дерева, що росте за стіною, велосипедист у темному спішився. Він проніс велосипед через неглибоку дренажну канаву між вулицею та стіною. Він поклав свій незграбний капелюх кулі в поглиблення, потім притулив велосипед до стіни.
  
  
  Він знову оглянув вулицю. Він був один. Він зняв куртку з товстою підкладкою одним відпрацьованим рухом. Використовуючи нахилений велосипед як імпровізовані сходи, він став на перекладину, потім перевернув утеплену куртку так, щоб вона впала на стіну. Вона утворила міст через зазубрене бите скло, вставлене в цемент.
  
  
  Постать у береті злетіла і перелізла через стіну, як пантера. При цьому він відсахнувся. Велосипед впав, його колишній характерний силует на стіні зник. Непомітна фігура легко впала між дальньою стороною стіни й огорожею. Та ж слабка посмішка, яка багато разів морщила обличчя людини на етапі планування, знову виявилася, коли він пильно подивився і виявив кострубате лимонне дерево, яке стоїть точно в тому положенні, яке позначено на схемі. Дерево зробить його вихід таким самим простим, як і вхід.
  
  
  Людина з похмурим обличчям добігла кінця ряду тисових кущів. Там він чекав і слухав; слабкий човгаючий звук досяг його напружених вух.
  
  
  Хруст кроків, що наближалися, долинав з гравійної дороги. Швидким безшумним рухом чоловік, що присів, витяг з черевика бойовий ніж з гострим лезом. В'єтнамський солдат в уніформі зупинився не більше ніж за чотири фути від того місця, де ховався чоловік, біля кінця огорожі.
  
  
  Він стрибнув, обхопивши голову охоронця однією рукою, затиснувши рота і роздавивши сигарету всередині нього, тоді як він застромив ножа по рукоятку між другим і третім ребрами.
  
  
  В'єтнамець захлинувся, і його коліна обвисли. Власник ножа направив тіло, що руйнується, на землю, рука все ще міцно притискала його рот. Він швидко витяг ножа, витер його об траву, повернув у черевик, потім обома руками затяг нерухому постать за огорожу. Не було потреби перевіряти його на ознаки життя.
  
  
  Зловмисник витратив зайві тридцять секунд із встановленого ним самим ліміту часу, але він знизив небезпеку під час фази відходу на п'ятдесят відсотків. З таким самим успіхом охоронець біля парадних воріт міг перебувати на планеті Марс.
  
  
  Розвідник витягнув свій російський пістолет-кулемет і відкрив запобіжник. Сміливо побігши вперед, він пройшов п'ятнадцять ярдів відкритою місцевістю, наче швидкоплинна тінь. Так само він піднявся кам'яними сходами на веранду з мармуровою підлогою. Світло лилося з двох багатошарових французьких дверей, які вели у вітальню та їдальню. Він сів поруч із дверима праворуч і прислухався.
  
  
  Бандит був упевнений у розвідувальній роботі, яка велася під час підготовки до цього моменту. Міністр безпеки нового в'єтнамського уряду Бан Лок Хіонг був методичною людиною. Раннього вечора він любив слухати легку класичну музику. Якби музика долинала з вітальні, Хіонг пив би там аперитив перед вечерею. Якщо музика долинала зі їдальні, Хуонг сидів один за столом, обличчям до французьких дверей.
  
  
  Зі свого місця біля дверей вітальні чоловік чув музику, але дуже слабко. З пістолетом напоготові він підійшов до інших дверей. Напруги фортепіанного концерту були набагато виразнішими.
  
  
  Він мовчки дорахував до п'яти, потім глибоко зітхнув і увірвався в неміцні двері.
  
  
  Усередині він зупинився.
  
  
  Сильне світло, відбите безліччю кристалів-сльозинок, що прикрашають декоративну люстру, що низько звисала над величезним обіднім столом, змусило вбивцю моргнути, але він наполовину націлив свій пістолет, коли побачив, що - всупереч його інформації - міністр Бан Лок Хіонг був не один.
  
  
  По обидва боки столу сиділи чоловік і жінка, кавказці, і дивилися на непроханого гостя в повному шоці. Спиною до нього сиділа тонка в'єтнамка у традиційному національному одязі. Бандит на мить завмер у повному здивуванні. Хіонг, колишній генерал, який відповідав за військову безпеку та ізоляцію військовополонених під час війни у В'єтнамі, мав бути один. Хто ці люди? Його нерішучість вже дала трьом із них шанс впізнати його, незважаючи на його маскування.
  
  
  У нього був імпульс бігти, але в цей момент кремезна постать міністра Хіонга, що стояв віч-на-віч з непроханим гостем, піднялася на ноги. Раптовий рух Хуонга був схожий на рух силуету мішені, що вискакує, на полігоні, де бойовик тренувався реагувати на цю саму непередбачену ситуацію.
  
  
  Раптом заспокоївшись, він націлив свою зброю і випустив у міністра коротку та точну чергу. Хіонг тільки-но почав пірнати під стіл, коли кулі потрапили йому в груди. Він тяжко впав на стіл.
  
  
  Вбивця стріляв безперервно, ведучи стовбур праворуч наліво. Стук пістолета не пропустив жодної секунди, коли він вийняв порожню обойму і вставив другу заряджену. Голова в'єтнамської жінки раптово впала набік, м'язи та артерії на її шиї були розірвані. Блідий європеєць у зшитому на замовлення смокінгу продовжував сидіти прямо, але голова його повільно опускалася, наче він споглядав криваві шви, що розтікалися по переду сорочки.
  
  
  Жінка навпроти нього за столом була на півдорозі до ніг з відкритим ротом, щоб закричати, коли смертельні кулі задушили її. Їй вирвалося єдине свистяче зітхання, перш ніж кров хлинула з її горла, і вона була кинута на стілець, з якого піднялася, відразу ж пофарбувавши вістря голки в яскраво-червоний колір.
  
  
  Людина з заляпаним чорним обличчям і в армійських черевиках пильно дивилася крізь дуло своєї зброї, що димилося, на впалу постать пухкого в'єтнамця, який мав стати його єдиною метою. Одна з рук чоловіка стиснулася і схопилася за скатертину, після чого неживе тіло міністра Хіонга зісковзнуло на підлогу, з жахливим гуркотом потягнувши зі столу срібні, фарфорові та вишукані кришталеві винні келихи.
  
  
  Зловмисник підняв автоматичний пістолет і вистрілив двома короткими чергами в ланцюг, що підтримує важку кришталеву люстру. Вона впала на ретельно продуманий центральний квітковий елемент у центрі столу, і завіса темряви опустилася на жахливу сцену.
  
  
  Через п'ятнадцять секунд темна постать, що віддаляється, вилізла на лимонне дерево, хитнулася з його навислої гілки і перебралася через стіну з підірваною селянською курткою в руках. Пістолет-кулемет із гарячим стволом був надійно закріплений. Було повернено і капелюх кулі, і велосипед. Це було все, що міг зробити, щоб стримати бажання крутити педалі на великій швидкості. Але він стримався і був майже за милю, перш ніж відбулася якась позитивна реакція.
  
  
  Він знову почав потіти, але цього разу не лише через теплу ніч. Він оцінив свою місію: нічого не сталося, крім того, що старий цап був не один; але четверо розстрілюються так само легко, як один із близької відстані. До того ж в'єтнамка та двоє європейців заважали виконанню завдання.
  
  
  Цікаво, хто ці два кавказці?
  
  
  Жоден з них не мав можливості заговорити.
  
  
  А тепер вони ніколи не зроблять цього, і це було на краще.
  
  
  Мертві не базікають.
  
  
  Крім того, повторив він собі, вони заважають місії, яку він поклявся виконати до самого кінця, якою б ціною не була.
  
  
  
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  
  
  
  Я гадки не мав, чому мене відправили до конференц-зали поряд з кабінетом міністра оборони на другому поверсі будівлі Пентагону. Блиск срібних зірок і райдужні стрічки на мундирах офіцерів, які чекали на мене, справляли враження. Я був єдиною присутньою цивільною особою.
  
  
  П'ятеро чоловіків, які зібралися разом, були генералами двох та трьох зіркових типів. Всі ми чекали на швидке прибуття чотиризіркового генерала Гарольда Джарретта, начальника штабу армії США.
  
  
  Жоден із офіцерів зі мною не розмовляв. Двоє, які продовжували поглядати на мене через кімнату, здавались мені більш ніж цікавими з приводу моєї присутності. Їхні погляди були похмурими та відверто настороженими. Було зрозуміло, що мене не особливо вітали.
  
  
  Я продовжував дивитися в один із кутів добре освітленої кімнати з килимовим покриттям.
  
  
  Його найвидатнішою особливістю був величезний стіл з горіхового дерева, досить великий, щоб легко вмістити комітет із двадцяти чоловік. Через вікно поруч зі мною я міг бачити на передньому плані повільну річку Потомак. Ліворуч за ним колони Меморіалу Лінкольна сяяли сліпучо-білими променями яскравого ранкового сонця. Праворуч округлий купол Меморіалу Джефферсона нагадав мені гладкий капелюшок гриба. Вдалині між двома мармуровими спорудами був чистий тонкий обеліск монумента Вашингтона.
  
  
  Я поліз у кишеню куртки за цигарками. Тютюновий магазин виготовив їх на мій смак, вибивши золоті ініціали NC на наконечниках фільтрів. Мої дії було перервано прибуттям генерала Джарретта. Вхід високої сивої людини змусив інших у кімнаті трохи напружуватися. Він махнув рукою у бік столу для переговорів. «Сідайте, джентльмени. Цього питання потрібно швидко позбутися».
  
  
  Молодші генерали видерлися на стільці, автоматично сідаючи на протокольну позицію, що визначається званням. Ефективна на вигляд жінка середнього віку з апаратом для стенографування розташувалася стратегічно поряд із узголів'ям столу. Я відклав сигарети і підійшов до стільця в дальньому кінці. Начальник штабу армії кивнув мені або схвалюючи мій вибір ізолюватися, або мовчазно підтверджуючи мою присутність. Я зустрічався з ним одного разу; Цікаво, чи він пам'ятає мене?
  
  
  Генерал Джаррет відмовився від формальностей, пов'язаних із скликанням зборів. Він дійшов до суті речей. «Джентльмени, я не бачу альтернативи, окрім як ще раз відкласти заплановане засідання Ради щодо стратегічних варіантів. Без повного складу ми не зможемо функціонувати і, як бачите, генерала Мартіна немає. Подальші спроби залучити його до участі ні до чого не спричинили. Правління більше не може відкладати виконання своїх зобов'язань. Цей третій фальстарт за десять днів неприпустимий. Я маю попросити, щоб ми зробили кроки, щоб призначити заміну для виконання обов'язків генерала Мартіна у цій групі».
  
  
  Лисий генерал-лейтенант з повним обличчям, що сидів праворуч від Джарретта, глянув на мене через стіл. «Давай, Сем, – сказав шеф. "Містер. Картер тут на моє пряме запрошення.
  
  
  Генерал, на безмовне запитання якого було надано відповідь, був Семюел Бромлі, твердий старий з Уест-Пойнт, який все ще був настільки строго дисциплінований. У них із Джарреттом завжди були розбіжності. Між ними часто виникала відкрита ворожість щодо сильних протилежних поглядів. "Мартін знав, що ми збираємося зібратися у вівторок", - прогарчав Бромлі. «Через нього ми сильно відстаємо. Його відпустка закінчилася шість днів тому. На мене починає чинити тиск Конгрес. Ми всі...."
  
  
  «Нам не потрібне повторне хешування, Сем, – відповів генерал Джарретт. «Ми повинні ухвалити рішення – прямо зараз – чи буде Мартін вміщений чи видалений». Його насторожені очі пронизали двозіркового генерала, що сидів ближче до мене. «Як щодо цього, Джеку; Чи вдалося тобі хоч якось його дізнатися?
  
  
  "Нічого подібного, сер", - була його відповідь. «Ми тричі перевіряли його адресу для відпустки у Фріско. Нічого такого. Глухий кут."
  
  
  "Це не схоже на Кейта Мартіна", - додав інший голос. Оратор був великим чоловіком, густі брови якого затуляли маленькі очі на пухкому обличчі. Мені зовсім не подобається, як це звучить. Такі люди, як Мартін, не просто встають і зникають. Крім того, що він потрібний для SOB, я думаю, що ми несемо особисту відповідальність за подальше розслідування. Знаєш, він не звичайний генерал.
  
  
  Я знав це. І мільйони американців також знали про це. Кейт Мартін був широко відомим героєм війни у В'єтнамі. Він був одним із небагатьох, хто зберіг популярність навіть після його захоплення. Що це було – три з половиною роки військовополоненим? Тяжкі роки для будь-якого чоловіка. Коли їх випустили, вони були майже людьми: ослаблені хворобою та голодом; поранені гостро потребують медичної допомоги. Всі зіткнулися з емоційною адаптацією, деяким потрібна тривала терапія, перш ніж вони змогли повернутися до нормального життя в мирному суспільстві.
  
  
  Мене кидали у в'язниці, укладали у брудні та огидні місця, і охоронці жорстоко поводилися зі мною, коли польові операції закінчувалися невдачею. Але мені ніколи не доводилося терпіти тривалого поганого поводження з боку цих нещасних військовополонених. Тим не менш, я відчував віддалену спорідненість з тими, хто вів похмуре життя у убогих таборах для військовополонених Ханоя. Або тих, хто там загинув.
  
  
  Мартін вижив. Звільнившись, він не став відмовлятися від розповіді про те, наскільки це було тяжко. Він повернувся додому в званні полковника і використав своє становище, щоб стати і виступити на захист менш промовистих військовополонених. Для деяких він був надто відвертим, але йому негайно заткнули рота і вивели з поля зору громадськості. Однак незабаром його кар'єра продовжилася, але з набагато меншою помпою.
  
  
  "Ми не хочемо поспішати з цим", - попередив худий генерал зліва від Джарретта. «Кейт Мартін надто відомий у Вашингтоні, щоб ми не намагалися якомога довше приховувати його відсутність. Якщо Білий дім не здіймає шуму через це, може нам варто почекати ще трохи. Нам страшенно пощастило, що у президентській адміністрації є така людина, як Мартін, де вона може надавати необхідний нам вплив».
  
  
  "Ага", - прогарчав Бромлі. «У нього швидкий виступ, але він не вийде на біс, якщо ми не зможемо знайти сучого сина. Він вискочка, що намагається цілуватися, як наполегливий Джордж Кастер, поки якийсь розумний сіу не урізав його розмір. Мене не хвилює, чи Мартін буде світловолосим хлопцем президента; Я пропоную кинути його та замість нього посадити на дошку Клайда Буркхардта».
  
  
  Відповідь генерала Джарретта здивувала всіх, у тому числі й мене. "Я чую заперечення?" - гаркнув він. Перш ніж щось було запропоновано, він з силою вдарив стиснутим кулаком по стільниці. "Зроблено!" він постукав і піднявся на ноги з жвавістю, яка не відповідала його шістдесяти одному році. Було цілком очевидно, що, оскільки до виходу на пенсію згідно із законом залишалося лише кілька місяців, Джарретту було начхати, хто сидить у раді директорів. Він все одно контролював це залізною рукою.
  
  
  Інші генерали схопилися. Вони стояли, чекаючи, коли начальник штабу вийде із кімнати. Стенографістка пішла. Джаррет затримався. Він похитав головою, відпустивши решту членів правління. Я пішов із ними.
  
  
  Генерал Джаррет простяг руку, щоб перегородити мені шлях, коли я підійшов, щоб обійти його. - Ви не отримали від цього багато чого, правда, містере Картер? Він справді мене пам'ятав.
  
  
  Я знав, що не став би спостерігати за п'ятихвилинною конференцією Пентагону на високому рівні, якби вона не викликала значний інтерес для людини, яка мене на неї послала. «Думаю, я чув те, що хотіли, щоб я почув, генерале».
  
  
  Мій начальник – Девід Хок, серйозний директор та начальник операцій AX, підпільної розвідувальної організації без офіційного статуту. Хоук управляє темними, всесвітніми діями AX так само вправно, як вимогливий маестро диригує добре симфонією, що відрепетирувала. Моя робота в AX тривала досить довго, і я накопичив завидний стаж, кілька шрамів - не потворних мене - і величезна повага до Девіда Хоука. Стаж роботи в AX не пов'язаний зі стажем роботи. Це більш тісно пов'язане із виживанням. Я дійшов до того, що Хоук змінив мій псевдонім, щоб носити кодове позначення N3. Тільки оперативники можуть набути статусу «N». Мені ніколи не повідомлялося, скільки N агентів у AX чи хто такі N1 та N2… чи ким були. Я підозрюю, що вони обидва мертві. У цьому бізнесі лише робітники можуть розраховувати на певну пенсію.
  
  
  «Я б не хотів, щоб ви справляли помилкове враження, містере Картер». Голос Джарретта був різким та урочистим. «У генерала Мартіна є недоброзичливці – люди зі щирою цілеспрямованістю, – які не можуть миритися з радикальним відходом від давніх традицій. У деяких випадках ці дуже високопоставлені офіцери розглядають Мартіна як загрозу – не для себе, а для нашої дисциплінованої установи.
  
  
  «Мартін молодий, сміливий і рішучий. Він загартований у боях офіцер, який добре зарекомендував себе під вогнем і заслужений швидкого просування по службі. Те, що його сім'я має багатство та значний політичний вплив, не має нічого спільного з його визначним кар'єрним зростанням. Багато в чому він нагадує свого дядька, сенатора Стедієра, чия жорстка і яструбина позиція під час в'єтнамського конфлікту була різко заперечена Мартіном. Проте Кіт охоче служив своїй країні, бився з видатною хоробрістю і був за це честь. Як не дивно, коли йому повинен був бути вручений Хрест за видатні заслуги на церемонії нагородження, що проводиться в армійському госпіталі Леттермана після повернення з Південно-Східної Азії, Мартін відмовився прийняти його від свого вітчима, який, як ви, можливо, знаєте, є генерал-лейтенантом у відставці. . Вам знайома ця передісторія? "
  
  
  "Не в подробицях, генерал".
  
  
  «Я не маю часу вчити вас. Я згадую це лише для того, щоб повідомити вам, що генерал Мартін залишається загадкою для багатьох людей. І просити вас повідомити містера Хоука, що я повністю довіряю йому. Я впевнений, що будь-які кроки, які він зробить у цьому питанні, будуть розумними та швидкими.
  
  
  Генерал Джарретт не дав мені можливості підтвердити, що це єдиний спосіб, яким Хоук упорається з будь-яким завданням. Він розвернувся і пішов геть.
  
  
  Я залишився один у великій тихій кімнаті.
  
  
  У ньому панувала похмура та самотня атмосфера.
  
  
  Зустріч відкривалася і закривалася в такій поспішній і зловісній манері, що я відчував, що багато чого залишилося недомовленим.
  
  
  Має бути причина, через яку генерал Кейт Мартін відмовився бути присутнім на вирішальному засіданні Стратегічної ради безпеки.
  
  
  Я запитував, чи був його прогул за наказом Білого дому.
  
  
  Якщо президент був причетний до того, щоб продовжити відсутність Мартіна, відбувався якийсь своєрідний захід.
  
  
  Це малоймовірно. Все це могло бути хитрощом непередбачуваного Кіта Мартіна.
  
  
  Я не отримав би жодних відповідей, стоячи тут і мріючи про ситуацію.
  
  
  Хоук чекав, що я проінформую його про те, що сталося. У нього є кілька ключових деталей, щоб заповнити прогалини в цій божевільній головоломці.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  
  
  Ранковий транспорт, що перетинає Арлінгтонський меморіальний міст у бік округу, був слабким і не набагато важчим на північ, 23-ю вулицею. Я звернув на Нью-Гемпшир-авеню на Вашингтон-Серкл. Ремонт вулиць на Коннектикут-авеню біля підземного переходу скоротив рух довкола DuPont Circle до однієї лінії.
  
  
  Я поставив машину на відведене для мене місце у підвальному гаражі готелю DuPont Plaza. Використовуючи аварійні пожежні двері, щоб дістатися до провулка, я пройшов за годинниковою стрілкою до середини Круга і пройшов посольства Іраку та Нігерії. Був тихий ранок.
  
  
  Перший алфавітний список у довіднику у вестибюлі Хаттермана – це «Альянс за мир», розташований у люксі 514. Я завжди підозрював, що це прикриття для чогось ще. Другий список – це Amalgamated Press and Wire Service. Це має законний вигляд, але це не так. Це прикриття для AX, який займає більшу частину третього поверху.
  
  
  Приймальня була порожня. Зазвичай, це так. Дуже мало AX-активності здійснюється просто неба. Відразу після того, як я увійшов, із прихованого динаміка пролунав знайомий голос. «Входь, Нік. Моі двері відчинені.
  
  
  Моя присутність була виявлена термочутливим електронним пристроєм, захованим у дверній коробці. Візуальна ідентифікація була здійснена за відеозображенням, знятим невидимою телекамерою і переданим на кілька екранів моніторів, стратегічно розташованих у кількох офісах.
  
  
  Хоук відкинувся у кріслі з високою спинкою, поклавши ноги на відкритий нижній ящик столу. Цього разу він не курив і не жував незапалений недопалок однієї зі своїх дешевих сигар. У його попільничці розміром із ковпак лежали з мокрими кінцями туші чотирьох порізаних недопалками недопалків. Я завжди можу судити про настрої Хоука після того, як швидко накопичуються його недопалки. Це був не один з його найкращих днів.
  
  
  "Сядь, Нік", - запросив він, нагородивши мене легким вигином губ. Це найближче до того, що він колись підходив до того, щоб викликати посмішку. Він простяг коробку з сигарами. Я похитав головою. Людина з сильним животом має терпіти сигари Яструба, не кажучи вже про те, щоб їх курити. Я витягнув свою пачку цигарок приватної формули.
  
  
  Після того, як ми запалили, він дав мені трохи розслабитися. Це саме собою було над його характері. Яструб - неспокійна, динамічна людина, якій, здається, потрібно постійно перебувати у русі. Його хронологічний вік, який, як я припускав, становив близько шістдесяти, і те, як йому було дозволено проводити свої унікальні операції, - це два з багатьох секретів AX, що добре зберігаються. Те, що він має величезний вплив на вищих рівнях уряду, - ні. Він так само старанно працював, щоб тримати AX у невідомості та його обраний персонал невидимим, як і для успішного виконання доручених йому секретних місій.
  
  
  «Як ти почуваєшся, Нік, мій хлопчику?» - нарешті спитав Хоук.
  
  
  Якщо колись і була вказівка на те, що я не почуватимуся так добре після того, як Хоук розповів мені, що він мав на увазі, цей дбайливий підхід телеграфував погані новини. Його дружелюбне, несподіване занепокоєння та дружнє вітання викликали в мені попереджувальний сигнал. У тварин і комах виникає одне й те інтуїтивне почуття перед самим руйнівним землетрусом. Коли Хоук дотримується батьківського підходу, робота зазвичай виявляється політичною та надзвичайно делікатною.
  
  
  "Чудово, сер", - відповів я на його запитання і на цьому зупинився. Мені було цікаво, що викликає стриманість Хоука. Він був не з тих, хто уникає неприємної теми.
  
  
  "У мене є дещо, що я хочу, щоб ви побачили", - сказав він.
  
  
  Компактний кінотеатр, що нагадує портативний телевізор, лежав на вішалці навпроти широкого столу Хока. «Підсуньте свій стілець поруч із моїм», - наказав він. Він активував пульт дистанційного керування, який увімкнув кінопроектор.
  
  
  Фільм не мав назв. На початкових кадрах не було нічого, крім темно-сірих хмар, що клубилися. Громовий і постійний звук дозволив мені визначити ситуацію ще до того, як дим розвіявся, відкривши сцену бою. Спочатку я подумав, що дивлюся навчальний фільм. Танк перед камерою під обстрілом рухався сільською вулицею. Уздовж дороги тягнулися зруйновані будівлі. Коли танк затремтів і зупинився під ударом кумулятивного заряду, що врізався в його борт, я змінив думку.
  
  
  Сильний помаранчевий вибух зірвав важку гусеницю. Кришка люка вежі та обм'якшене тіло віднесло у повітря. Це були спецефекти; Я дивився бойовий фільм без цензури.
  
  
  «До звукової доріжки немає коментарів!» - крикнув Хоук крізь шум. «Це було зроблено в розпал битви під час Хюе під час першого наступу Тет у В'єтнамі. Тепер слідкуйте за рухом у правій частині екрана».
  
  
  Оператор повернув об'єктив, щоб зловити рвану шеренгу солдатів, що згорбилися, що рухаються вперед через завали на вулиці. Вони переслідували чоловіка, котрий постійно махав рукою, щоб підбадьорити тих, хто позаду, не відставати. «Там попереду майор Кейт Мартін, – сказав мені Хоук.
  
  
  Мартін рвонувся до нерухомого танка. Навколо його ніг валялися клуби пилюки від прицільного автоматичного вогню. Одного разу він затнувся, але продовжував іти. "Впіймав один прямо тут, у м'ясисту частину стегна", - пояснив Хоук. Рішучий майор рвонув уперед. Він досяг підвітряної сторони димного резервуара і зупинився рівно настільки, щоб нетерпляче махнути рукою солдатам, що відстали, що йшли його слідом. Коли Мартін поставив свою зброю на гусениці і піднявся на борт танка, вперед кинулися четверо чоловіків у військовій формі з джунглів. Двоє впали майже одразу. Пара, що вижила, дісталася корпусу танка і забилася під ним.
  
  
  Над ними Мартін зник у підбитому танку. За кілька хвилин через люк підняли нерухому постать. Він наполовину зісковзнув, наполовину впав у очікуючі руки двох чоловіків на землі. Об'єктив камери збільшився, щоб крупним планом відобразити закривавленого пораненого члена екіпажу та похмурі обличчя двох солдатів, які простягають руку допомоги.
  
  
  Пролунав оглушливий вибух звукової доріжки, що заповнив кабінет Хоука, і настала цілковита тиша. Камера похитнулася перед тим, як її об'єктив охопив небо, а потім зупинився. Екран був заповнений плямою несфокусованого коричневого кольору. "Ще один снаряд!" Голос Хоука був хрипким пошепки. «Витяг звукооператора та все його обладнання. Оператор отримав легке поранення. Дивись!
  
  
  Все ще працююча камера була підібрана і спрямована на Мартіна. Він відступав до борту танка, через плече лежав непритомний чоловік. Він обережно поклав нерухому постать на землю. Потім він схопив М-16, який поклав на марні гусениці, і рушив до носа танка. Опустившись на одне коліно, він глянув уперед. По тому, як він сіпнувся назад, коли маленькі гейзери пилу відзначили попадання куль перед ним, було ясно, що рятувальна операція була зупинена невидимим в'єтконгівським кулеметом. Його завданням, очевидно, було прикриття спостережного пункту, ведучи смертоносний та точний вогонь з артилерії супротивника. Наступна черга мала відбутися за секунди.
  
  
  Мартін рушив. Один і незахищений, він кинувся вперед. Після шести довгих кроків його права рука перекинулася. Ручна граната пропливла на очах. Згорбившись, Мартін пробіг ще три кроки і опустився. Він двічі перекинувся і лежав нерухомо. "Ця куля пройшла через його легені", - пояснив Хоук. "Але він ще не закінчив". Я б не знав, що Мартін отримав другий удар, бо він підвівся на ліктях і почав стріляти з М-16, ніби він перебував у положенні лежачи на тренувальному полігоні.
  
  
  Картинка на екрані тремтіла. Розірвався ще один снаряд. Судячи з диму й пилу, що огорнув Мартіна на землі, я вирішив, що він розлетівся вщент. Але з жовтувато-чорної хмари вибрався Мартін - рухаючись повільно, навмисно - рухомий чимось сильнішим, ніж біль, який він, мабуть, відчував. Він знову спіткнувся, впавши навколішки. Перш ніж він впав, з його руки вилетіла ще одна граната. Уламки від цього обсипалися на Мартіна, які тепер лежали рівно і нерухомо на вулиці.
  
  
  Російський танк Т-34 пробив єдину стіну кутового будинку, що вціліла. Його показали досить довго, щоб я міг розпізнати, що це було до того, як екран проектора згас. "Оператор забрався прямо тут, але у нього були записи про героїчний вчинок Мартіна", - пояснив Хоук. «Саме тоді його схопили. Цей уривок із фільму, а також розповідь людей, які були з ним, принесли йому DSC. Обидва члени екіпажу танка одужали, хоча один із них досі перебуває у лікарні штату Вірджинія. Взвод, яким командував Мартін, не міг дати йому достатньо похвали. У цій дії ви бачили всього півдюжини солдатів. За кадром стояла ще дюжина очевидців. Вони допомогли зробити Мартіна легендою, якою він є сьогодні».
  
  
  "У нього виразно вистачало мужності", - прокоментував я.
  
  
  «Є ще один фільм, який тобі варто подивитися, – продовжив Хоук. «Після тієї акції у Хюе ніхто не знав, що сталося з Мартіном. Він був тричі поранений, на нього мчав російський танк, стріляв і трощив усе, що траплялося на очі. Він міг бути убитий або взятий у полон.
  
  
  Не можна було сказати. Мартін був оголошений зниклим безвісти і визнаний мертвим. Потім ми подивилися цей кліп».
  
  
  Це було недовго. В інсценованому пропагандистському фільмі було показано захоплених у полон американських військовополонених, яких проводять парадом по вулиці Ханоя. Полонені були жалюгідними, босими, виснаженими, з виснаженими обличчями і схиленими голеними головами. Їхні кісточки і зап'ястя були скуті важкими ланцюгами. Навмисне приниження було підлим і принизливим. Полонені з порожніми очима більше були схожі на одурманених автоматів, ніж на вільних американських військовослужбовців.
  
  
  На короткий час фотограф зосередився на сутулій, пригніченій людині. "О Боже!" слова вирвалися в мене. "Його ледве можна дізнатися, але це Мартін", - сказав я. «Він тягне одну ногу. Я думав, що ти сказав, що в нього тільки поранена нога.
  
  
  «Була, але він майже не лікувався від такої відносно невеликої рани. Це просто ще один спосіб образу наших захоплених військ. Як бачите, воно показано. Звісно, після того, як він повернувся додому, про нього подбали належним чином».
  
  
  Я закурив ще одну цигарку. Адреналін у мене тече легко. Просто спостерігати, як хтось у скрутному становищі розпалює мої почуття. Хоук каже, що моя здатність так швидко адаптуватися до ситуації – одна з причин, через які він тримає мене в резерві для більш складних завдань. З досвіду я знав, що чим довше Хоук інформуватиме мене про передісторію, тим неприємніша буде робота. Йому знадобилося багато часу, щоб дістатися суті.
  
  
  Хоук підвівся на ноги. Для мене це було знаком того, що він наближається до розкриття того, що було в незрозумілій відсутності Кіта Мартіна, що хвилювало всіх. Він глибоко зітхнув. «Після того, як військовополонених привезли додому, здається, настав період, протягом якого до послужного списку Мартіна не робилося жодних записів. Ми знаємо, що він якийсь час перебував у лікарні. Я підозрюю, що під час перебування на реабілітації він проходив психіатричне лікування, як і багато військовополонених. Якщо так, то це не було записано або викреслено з його особистої справи. Видатні записи - це два підвищення, дані йому під час і відразу після ув'язнення в Ханої. Перше - від майора до підполковника - відбулося після пропагандистського фільму, що підтверджує, що Мартін живий. Друге, звання полковника, прибуло, коли його відвозили додому.
  
  
  «Розрив у терміні міг бути через відпустку. У нього, мабуть, назбиралося багато відпускних, - розсудив я.
  
  
  «У нього це було, і він узяв це. Тоді ви були за кордоном по роботі, але ви можете згадати фурор, який він справив тут. Він справді зайняв широку смугу, з'являючись у таких місцях, як Лас-Вегас та Нью-Йорк, з голлівудськими зірочками, титулованими розлученими і парою чирлідерки з Далласських ковбоїв. Він був багатий, і це походив з багатої сім'ї. Він неодноразово був близький до того, щоб спровокувати скандал. Потім він раптово заспокоївся. Його дядько, сенатор Стедьєр, мав якесь відношення до стримування ексцесів Мартіна. Я згадую це ім'я, бо він має безпосереднє відношення до того, що ти зараз тут».
  
  
  У цьому Хоук мав рацію лише частково.
  
  
  Це була Джинджер Бейтман, мальовнича руда з Атланти, яка, як я завжди думав, буде особливо здібною дівчиною в спальні в суботу ввечері, змусила мене рухатися цього ранку.
  
  
  Я сидів голий на відкинутій кришці сидіння унітазу, поклавши рушник на коліна, коли задзвонив телефон. Перед тим, як це перервати, я наносив антисептик на червоний рубець, що перетинає татуювання AX, що зникає, на внутрішній стороні мого правого ліктя, і обговорював, чи виправдовує глибока подряпина від нігтів використання пластиру.
  
  
  Крокуючи товстим килимовим покриттям у своїй холостяцькій квартирі в Олександрійських вежах Лендмарк, я почав вигадувати історію, чому я не можу виступити на біс для палкої молодої світської левиці, яку я залишив у ліжку з мрійливими очима і млосною. Вона не хотіла, щоб я уникав її, але мені треба було перепочити. Крім того, ще один сеанс із нею може залишити мене порізаним на стрічки, не кажучи вже про появу синців в інтимних, чутливих областях. Її дивовижна витримка та ненаситна вимогливість спростували чутки, поширені її колишнім чоловіком. Він стверджував, що вона фригідна. Я знав краще. Мої особисті дослідження підтверджують, що фригідних жінок не буває – є лише невмілі чоловіки. Або виснажені чоловіки. Після особливо активної ночі я був одним із останніх.
  
  
  Коли я потягнувся за телефоном, я поклявся, що сьогодні спатиму довго, міцно і один.
  
  
  "Картер, слухає", - сказав я в слухавку.
  
  
  "Привіт Нік. Це Джинджер. Хок каже, що вам потрібно прийти до Пентагону. Вона не дозволила мені протестувати. Їй нічого не було потрібно. Ми знали, що накази Девіда Хока вимагали автоматичної відповіді. Її нешифрований дзвінок моєю відкритою телефонною лінією підтвердив повідомлення.
  
  
  Уривчасті деталі, які мені передала Джинджер, включали лише час і місце зустрічі, на якій я мав бути.
  
  
  Я поспішив, як було сказано. Піти до того, як моя світська теличка з медовим голосом прокинулася достатньо, щоб зрозуміти, що я від неї тікаю, було додатковим стимулом не гаяти часу.
  
  
  Хоук, мабуть, тепер нікуди не поспішав. Він випустив хмару блакитного диму до стелі. Я ніколи не бачив, щоб він мав такий задумливий вигляд. Цілих двадцять секунд у кімнаті було так тихо, що ми могли чути шепіт холодного кондиціонованого повітря, що проходить через вентиляційні отвори на стелі. Він знову сів і повернув стілець до мене. "Це буде суворо не для протоколу", - зізнався він.
  
  
  Я теж можу бути відвертим, коли вважаю це за необхідне. «Я ніколи не бачив, щоб ви так довго намагалися розібратися у реальній проблемі, шефе. Ви якось особисто причетні? »
  
  
  Моє запитання, здавалося, дало худорлявому розумному чоловікові ту можливість, яку він шукав. Він мовчки подякував мені одній зі своїх кривих посмішок. «Я хотів би, щоб це було так просто. Тим не менш, у якомусь сенсі ви маєте рацію. Особисте звернення надійшло з консорціуму вищих посадових осіб адміністрації. Білий дім серйозно стурбований відсутністю генерала Мартіна. Прес-секретар президента побоюється, що якийсь репортер помітить тривалу відсутність Мартіна і буде робити припущення з цього приводу, тому планується «відплив інформації» у ЗМІ. Це наводитиме на думку, що Мартін десь відпочиває і хотів би зберегти це в секреті».
  
  
  Це краще, що вони могли придумати?
  
  
  «Це навряд чи стане головною новиною. Ця розповідь про Мартіна вже публікувалася раніше. Якщо його роздруковано, очікується мінімальна реакція. Широка публіка не має уявлення про привілейований статус Мартіна. Лише інсайдери знають, наскільки він близький до президента».
  
  
  "Це було новиною для мене, коли я почув це сьогодні вранці", - зізнався я.
  
  
  "Ну, ось і ти", - зауважив Хоук. «І введення Білого дому в оману спрямоване на те, щоб це залишалося незмінним. Хоча ніхто не сказав про це прямо, деяка терміновість робить важливим момент часу. І говорячи про час, скільки часу знадобилося Хелу Джарретту, щоб сьогодні вранці почати діяти? »
  
  
  Я почав робити думки, але потім зрозумів, що Хоук вже знає відповідь. Змовницький блиск у очах видав його. Я усміхнувся у відповідь. «Отже, це було сфальшовано. Та тирада старого генерала Бромлі була спланованою, якщо не відрепетованою, чи не так? Не відповідайте, шефе. Я дізнаюся про бажання Яструба, коли мені кажуть його пошукати.
  
  
  «Я хотів, щоб ви там проаналізували, як усе пройшло. Якщо ви не зрозуміли хитрощі, я сумніваюся, що хтось із присутніх її розгледів. То була не зовсім моя ідея; Генерал Джарретт співпрацював, щоб Рада зі стратегічних варіантів могла зібратися, щоб звести до мінімуму вплив відсутності Мартіна».
  
  
  «Я не можу повірити, що якийсь однозірковий генерал може бути настільки незамінним, щоб викликати стільки занепокоєння».
  
  
  "У тебе завжди був спосіб змусити людину почуватися некомфортно, Нік". Зауваження Хоука здалося мені неспроможним. Він дивився на свій засипаний попелом рукав.
  
  
  Я чекав упродовж тривалого періоду мовчання. Нечасто я ризикую підколоти Яструба, але його нестандартна нерішучість надавала мені сміливості. "Ви згадали, що з вами зв'язалися виключно на особистій основі".
  
  
  Хоук зробив довгу затяжку своєї мерзотно пахнучої сигари. "Так це правильно. І так і має бути. Я відправляю вас розшукати Кіта Мартіна. Не тільки для того, щоб визначити, де він може бути, але і для того, щоб знайти його і залишитися з ним, поки ви не передасте його відповідному ескорту Хоча я не очікую, що ви зіткнетеся з будь-якими незвичайними ... ах, ускладненнями, я даю вам відкритий дозвіл Killmaster.
  
  
  Мені це здалося трохи різким. Проект Killmaster надає необмежене та незаперечне фінансування для виконання завдання. Мене це влаштовувало, але в ньому також є вбудований аспект, який дає змогу використовувати крайні заходи для забезпечення успіху місії. Це здавалося зайвим, особливо коли зниклий безвісти був генерал. В армії були власні величезні ресурси. Якби Мартін справді був предметом турботи Білого дому, президент міг би звільнити дюжину федеральних агентств, які швидко впоралися б з виявленням людини, що приховується. Для мене все пішло не так. Мій рот був відкритий, щоб поставити Хоуку одне з сотні питань, які приходили мені на думку, коли він говорив. На цей раз його голос був точним та впевненим.
  
  
  «Це буде повномасштабне відстеження, Нік. Жодних обмежень не застосовується, за винятком виконання таким чином, щоб ніхто не підозрював, що проблема пов'язана з відсутністю Кіта Мартіна. Я хочу це абсолютно стримано, нічого яскравого. І швидко поверніть його. Будь-які питання?"
  
  
  Я прикусив ті, що були на кінчику язика. Коли Хоук дійшов до цього моменту, я зрозумів, що він розповів мені все, що знав.
  
  
  Було ясно, що я вже на завданні. Мені треба було знати, чи є якісь місцеві зачіпки. Я витримав різкість Хоука. "З чого ви пропонуєте мені почати, сер?"
  
  
  Дивно, але Хоук прийняв це питання як цілком раціональне. «Востаннє Мартіна бачили у готелі Fairmont у Сан-Франциско».
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  
  
  Коли я вийшов на вулицю, перед входом до будівлі чекало таксі. Джинджер Бейтман нахилилася вперед із заднього сидіння, розмовляючи з водієм. Дві з її найбільш привабливих рис ледь не вдарили водія усміхненого в голову. Вона не мала проблем із затриманням його, поки я не прийшов. При моєму наближенні вона вислизнула з кабіни, граціозно і зовсім не помічаючи, що майнула коротка, приємна демонстрація струнких стегон.
  
  
  "Перед від'їздом я прибрала у твоїй квартирі", - легко сказала вона. Судячи з того, як вона зрозуміло посміхалася і хитала головою, я знав, що їй сподобалося вигнати мою нічну супутницю. Джинджер посерйознішала відразу після глузування. "Все, що вам потрібно, є у вашому маленькому саквояжі".
  
  
  Шкіряна сумка лежала на передньому сидінні поруч із водієм. Я запитав. - "Всі?"
  
  
  Ми обидва мали на увазі мій унікальний особистий арсенал, котрий ніколи не пройде перевірку металошукачем в аеропорту. - Як завжди, у правій кишені, Нік. Квиток на рейс 131, прямий рейс до Сан-Франциско, чекає на вас на стійці реєстрації TWA».
  
  
  "А також-"
  
  
  «Ось і все, Нік. Це все, що мені сказали зробити - зібрати для вас речі та відправити в дорогу. Витягти твою подругу в коридор було бонусом, який я додала сама. Її пустотлива, повчальна посмішка не містила глузування.
  
  
  «Давай, Нік, – сказав таксист. «Це заборонена зона для паркування. Давай зрушимо з місця.
  
  
  Джинджер відступила убік. Я заліз на заднє сидіння. Дражливий парфум, який вона носила, залишив після себе приємний аромат.
  
  
  Півгодинна подорож до міжнародного аеропорту Даллеса дала мені можливість подумати. Я намагався, але мій розум і тіло повстали. Я б виспався минулої ночі, якби знав, що на мене чекає сьогодні. Те небагато, що я отримував, постійно переривалося дражливими руками. Я відповідав надто часто і надто енергійно, щоб зараз бути подумки гострим. Я дійсно задрімав - судомно - дорогою, але прибув на термінал Даллеса все ще втомлений. Я з нетерпінням чекав на довгий спокійний політ у салоні першого класу трансконтинентального лайнера.
  
  
  Як і обіцяла Джинджер, на мене чекали мій квиток і посадковий талон. Я перевірив свою сумку, хоча агент на стійці реєстрації сказав, що вона досить компактна, щоб поміститися під сидінням як ручна поклажа. З причин, які я не міг пояснити, я відхилив його пропозицію. Він сприйняв це спокійно; його привчили чекати примхливості пасажирів першого класу.
  
  
  Прикріпивши до мого посадкового талону квитанцію про видачу багажу, продавець сказав: «Рейс 131 вийде на посадку приблизно через п'ятнадцять хвилин біля виходу D-3. Запрошуємо вас почекати у нашому VIP-залі, де господиня подаватиме безкоштовні закуски».
  
  
  Я подякував йому. Я міг би використовувати для бадьорості чашку міцної кави.
  
  
  Кава не надто допомогла. Коли я викидав використану чашку з пінополістиролу у відро для сміття, до мене підійшла зухвала господиня. "Містер. Картер?
  
  
  "Так?"
  
  
  "Вам телефонний дзвінок із додаткового номера залу очікування".
  
  
  "Дякую." Я пішов за нею. Вона відвела мене до настінного телефону, розташованого за добре укомплектованим баром із закусками.
  
  
  Той, хто дзвонив був клерком біля стійки реєстрації TWA. «Двоє джентльменів прийшли до вас, містере Картер. Вони попросили побачитися з вами наодинці, тому я попросив їх почекати у нашій службі безпеки. Це поряд із VIP-залом. Хазяйка покаже вам, де це». Я так довго мовчав, що клерк знову звернувся до мене. "Містер. Картер?
  
  
  "Я тут", - відповів я. "Затримайся на секунду." Я змусив свій мозок працювати. «Ці двоє чоловіків представилися?»
  
  
  "О так. Містер Лейтон і містер Уайлер ... це були імена. Я не питав облікові дані. Вони виглядали як би ... ах, офіційними, якщо ви розумієте, про що я.
  
  
  Я цього не вчинив. Це звучало досить розумно, хоча малоймовірно, що Хоук витратить марну робочу силу, відправивши двох чоловік, коли зробить це один. Імена Лейтон та Уайлер для мене нічого не означали. Це можуть бути псевдоніми. Я вважав, що в офісі поліції безпеки аеропорту нічого не може піти не так. Принаймні це був мудрий вибір. «Дякую, я вже їду».
  
  
  Двері офісу були прочинені. Ще один добрий знак. Через отвір було видно двох чоловіків. Обидва були одягнені у консервативні ділові костюми. Судячи з крою одягу, вони могли бути будь-ким, від керівників банків до професійних футболістів.
  
  
  всі вони були досить великими, щоб бути бігунами, що робило їх висотою близько шести футів, що відповідало моєму зросту, але важили на добрих двадцять фунтів більше, ніж мої власні сто вісімдесят п'ять. Крім повноти вони були приємною парою. Той, хто зі мною заговорив, коли я увійшов, мав широкі слов'янські риси обличчя. "Містере. Нік Картер? Його тони були крихкими, з помітним звучанням Нової Англії.
  
  
  "Це я", - визнав я.
  
  
  "Ми раді, що знайшли тебе". Його голос був твердий, але не вимогливий. Жоден із чоловіків не рушив з місця. Мене оцінювали. Вони здавалися досить простими, але я важко приймаю незнайомців, які шукають мене. Я волію бути агресором. «Якщо перейти безпосередньо до справи, містере Картер, – продовжив він, – у нас є важливе повідомлення для вас».
  
  
  Я запитав. - "Хто ти?"
  
  
  «Ми тут від імені групи відповідальних осіб, які хочуть порадити вам відмовитись від свого плану та зв'язатися з генералом Мартіном. Повірте, коли ми говоримо, що ви даремно витратите час, намагаючись знайти генерала. Є низка причин, через які ви повинні відмовитися від своїх зусиль, і головна з них – це те, що ви обов'язково зазнаєте невдачі. Що ще важливіше, він повністю контролює свої дії та не хоче, щоб його виявили». Щось у різкій, парадній промові та прямій поставі цієї людини наводило на думку, що генерал Мартін був для нього не чужим.
  
  
  "Звідки я знаю, що ви уповноважені говорити від його імені?"
  
  
  «Прийміть той факт, що я такий, містере Картер. Ми тут, щоб позбавити вас серйозних проблем. Можу запевнити вас, що генерал Мартін має намір своєчасно повернутися до Вашингтона. Нині він вважає за краще, щоб його дали спокій». Серйозний представник здавався зовні спокійним. Його друг, навпаки, здавався нервовим та нетерплячим. Він усе переставляв ногами і підійшов ближче до дверей офісу. Моя відсутність готової відповіді та негайна згода припинити переслідування Мартіна йому не подобалася.
  
  
  Я вже вирішив, що їхня апеляція не має відношення до того, що мені було наказано зробити. Замість сперечатися, я вирішив, що піти буде найпростішим виходом. Я відступив, щоб обійти людину, яка йшла поруч зі мною. Він ногою зачинив двері. Потім він мало не вирвав мою руку з плечей, обертаючи мене.
  
  
  "Тримай це, Вайлер!" – відрізав його товариш. Наказ прийшов надто пізно, щоб зупинити мій хід у відповідь. З майже автоматичною реакцією я вивернувся з хватки Уайлера, коли моя права нога відірвалася від землі і вдарила. Я використовував імпульс, який дав мені Уайлер, щоб надати силу моїй нозі, що розгойдується. Моя п'ята вдарила його по колінному суглобу, порвавши малогомілкову зв'язку. Уайлер із шипінням дихав крізь стиснуті зуби, коли він втягнув у себе різкий крик болю. Його хватка ослабла, коли він нахилився, щоб зняти вагу із травмованої ноги. Весь наступний тиждень він буде болісно кульгати.
  
  
  Відсахуючи, він поліз усередину піджака. Наступної миті я втупився в дуло армійського автоматичного пістолета Colt .45 калібру. З-за болю та злості на його обличчі він виглядав гримасою горгульї.
  
  
  Позаду мене пролунав голос Лейтона: «У цьому не було потреби. Мені шкода, що це сталося. Оскільки ви показали, що ми не можемо вас переконати, доведеться використати більш прямі засоби”.
  
  
  Краєм ока я помітив, що Лейтон підійшов ближче. Я повернувся до його виклику. Це була помилка. Це зробило моє обличчя легкою метою для залпу газу.
  
  
  Перш ніж уїдливий спрей досяг і засліпив мені очі, я побачив контейнер у руці Лейтона. Він був пофарбований в оливково-сірий колір із чорними буквеними літерами. Це, а також пістолет стандартного калібру .45 переконали мене в тому, що ця рішуча пара мала зв'язки зі збройними силами.
  
  
  Осліплений, задиханий і повністю дезорієнтований, я спотикався по кімнаті, врізаючись у офісні меблі. Я опинився рачки, повністю втративши працездатність.
  
  
  Пройшло зовсім небагато часу, перш ніж мій розум знову запрацював. Я навпомацки підійшов до дверей і випростався, використовуючи ручку для підтримки. Крізь залиті сльозами очі я глянув на термінал. Двоє нападників зникли. Я притулився до стіни за дверима офісу і зробив глибокий регулярний вдих.
  
  
  Коли мій зір став менш туманним, я підійшов до кулера з водою і намочив хустку. Вода змила більшу частину подразника, але виснажлива дія спрею залишила у мене пульсуючий головний біль. Я знову був у робочому стані та кипів усередині. Я ніколи не забуду цих двох. І що вони зі мною вчинили.
  
  
  Побіжний погляд на мій наручний годинник сказав мені, що рейс 131 вилетів без мене. Інтуїція змусила мене залізти в кишеню за авіаквитком та посадковим талоном. Обидва зникли. Я поплескав по інших кишенях. Мій гаманець теж зник. Лейтон та Уайлер обшукали мене
  
  
  . Однак вони не взяли мій пояс; у ньому є запас готівки у разі надзвичайної ситуації. Якщо не рахувати того, що я залишився на ногах, ці два бандити чинили мені всі можливі перешкоди, що ще більше зміцнило мою рішучість дістатися Сан-Франциско.
  
  
  Я сподівався, що наступного рейсу на узбережжі знайдеться вільне місце. Коли я виявив, що на екрані телевізора відображається інформація про розклад рейсів, на мене чекав сюрприз - на екрані все ще було видно рейс 131 TWA. Його відкладений зліт давав мені десять хвилин, щоб підвестися на борт.
  
  
  Але я не мав ні посадкового талону, ні квитка.
  
  
  Лічильник TWA, який обслуговував мене спочатку, взяв 20-хвилинну перерву. Його заступник, терпляча, яка розуміє молода жінка, вислухала моє скрутне становище. Вона не зрозуміла правди. Крім того, що вона витратила дуже багато часу, вона ніколи не повірила б цьому. Я зрозумів, що мені потрібний дублікат вже купленого квитка. Вона сказала, що не може цього зробити через якісь незрозумілі правила Ради з цивільної аеронавтики, що стосуються справи. Колись було обговорювати це питання. Я попросив продати мені ще один квиток.
  
  
  Вона намацала клавіатуру за прилавком, надіславши запит на віддалений комп'ютер. Вона дивилася на миттєвий результат. Її посмішка зникла. “Ой, вибачте. Ви знаєте, що це дуже популярний рейс. Усі місця продані».
  
  
  Я застогнав.
  
  
  "Я можу поставити вас в режим очікування", - запропонувала вона, знову посміхнувшись. "Ми дізнаємося, чи є місце, буквально через пару хвилин".
  
  
  Я стояв поряд... прямо біля стійки, де можна було відчути свою присутність. Коли система гучного зв'язку оголосила про останній виклик на борт, я занепокоївся. Коли стало ясно, що в мене дуже скоро буде достатньо часу, щоб обговорити з Хоуком мою невдачу з від'їздом, клерк відповів на телефонний дзвінок, розташований за стійкою. Вона коротко поговорила, потім обернулася до мене. Її посмішка була найширшою. «Є три неприйшли на рейс 131. Місця першого класу та люкс. Який ти хочеш?"
  
  
  "Перший клас", - відповів я. Її усмішка випарувалася, а її безневинні очі розширилися, коли я почав розстібати брюк. Я витяг його, перевернув і розстебнув відділення для грошей, щоб витягти кілька вузько складених банкнот. Я вийняв їх усі, поклавши в кишеню ті, які не потрібні для покупки квитка.
  
  
  "Багаж?" - ввічливо запитала вона. Я похитав головою. Вона ніколи не зрозуміє, якщо я скажу їй, що моя торба вже на борту. "Це вихід D-3", - без потреби сказала вона.
  
  
  Я йшла швидко. Була невелика затримка, поки я чекав на свою чергу пройти через контрольно-пропускний пункт для пасажирів, де виявлення променів сканувало кожну людину на предмет металевих предметів. Біля відчинених дверей літака стояв бортпровідник. Він почав закривати його ще до того, як я опинився всередині. Стурбована стюардеса потягла мене до порожнього місця біля проходу в останньому ряду купе першого класу. Вони поспішали. Щойно я заспокоївся, як повністю завантажений реактивний літак почав рух.
  
  
  Я сидів із заплющеними очима. Десь високо над східною Пенсільванією я почав почуватися досить добре, щоб знову привести свій мозок у рух. Завдяки щасливому випадку я повернувся до графіка, але з зовсім іншим поглядом на цю роботу.
  
  
  Шкіра на щоках і шиї свербіла і горіла від удару спрею. Як тільки згасло світло «Пристебніть ремені безпеки», я відстебнув і попрямував назад у хвостову частину літака. У першому класі був пасажирський салон, але я хотів гарненько поглянути на решту пасажирів. Я не очікував побачити Лейтона чи Уайлера, але я повинен був переконатися.
  
  
  У секції люкс я нікого не впізнав. Я чекав у задній частині літака, доки не звільняться туалети – я не хотів нікого пропустити.
  
  
  Мило та вода дуже допомогли. Повертаючись до свого місця, я також вирішив перевірити перший клас. Мене дуже швидко кинули по проходу, і з того часу я бачив лише потилиці.
  
  
  Купе було заповнено. Це означало, що хтось їхав моїм вкраденим квитком. Лейтон – чи Вайлер? Мій крок прискорився.
  
  
  Я зупинився перед тим, як пройти через перегородку, що розділяла дві частини. Ступінь мого ідіотизму вразила мене, і я зрозумів, що мої розумові процеси все ще небезпечно відстають від оптимуму.
  
  
  Звичайно, всі місця у першому класі були зайняті.
  
  
  Я піднявся на борт як резервний, щоб зайняти єдине першокласне місце.
  
  
  Я був пасажиром, який не з'явився.
  
  
  Я заплатив двічі за те саме місце.
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  
  
  Однією з переваг мандрівки першим класом є можливість вийти з літака першим. По-друге, здається, що ваш багаж розвантажується швидше. У мене були вагомі причини, щоб якнайшвидше забрати сумку і залишити термінал Сан-Франциско. Хтось може почекати, хто виявить надмірний інтерес до мого перебування.
  
  
  Прямуючи до зони видачі багажу, я не побачив нічого незвичайного. Це не зменшувало почуття, що я маю бути настороже. Я відчув би себе набагато краще і зможу впоратися з будь-яким подальшим сильним опором, як тільки я озброюся чимось більшим, ніж простий захист голими руками.
  
  
  Моя сумка одна з перших з'явилася на багажній каруселі. Я схопив його і подався до найближчої чоловічої кімнати. Четвертак, витрачений на усамітнення платного туалету, був типовими експлуатаційними витратами. Всередині кабіни я зняв куртку і повісив її на гачок на внутрішній стороні замкнених дверей.
  
  
  Я розстебнув блискавку в бічному відділенні сумки і дістав м'яку замшеву кобуру, в якій був мій гладкий 9-міліметровий Люгер Вільгельміна. Я закріпив кобуру на грудях так, щоб зброя щільно прилягала до моєї лівої пахви. Це такий знайомий додаток до моєї особистості, що я почуваюся роздягненим без нього.
  
  
  Потім я прив'язав до свого правого передпліччя плоскі шкіряні піхви з Хьюго, модифікованим британським бойовим ножем часів Другої світової війни. У досвідчених руках це одна з найбільш смертоносних знарядь, колись винайдених. У мого меч був укорочений до чотирьох дюймів. Чотирьох дюймів більш ніж достатньо. І серце, і яремна вена знаходяться на глибині менше трьох дюймів усередині тіла чоловіка. Зменшення довжини клинка змінило вихідний баланс, але не завадило моїй здатності миттєво покласти його рукоятку в пальці одним рухом зап'ястя.
  
  
  Останньою зброєю в моєму арсеналі, що складається з трьох частин, був П'єр, компактна сферична газова бомба, яка захована між моїми ногами. Він вміщується високо в моїй промежині, як зміщене третє яєчко, спеціальна, легка підвіска для перенесення, яка робить його непомітним та зручним.
  
  
  Натягнувши і пристебнувши штани, я скачав рукав сорочки з вільними манжетами і одягнув куртку. Я був набагато впевненіше виходити з кабінки, але вид охоронця в уніформі, що стоїть прямо за дверима туалету, все ж таки викликав легке попередження. Я підійшов до ряду умивальників і ввімкнув воду, ненав'язливо використовуючи дзеркало перед собою як дзеркало заднього виду.
  
  
  Я спостерігав, як озброєний охоронець облизнув губи, а потім засунув руку в піджак. Револьвер у кобурі був у нього на очах. Це могло бути принадою, щоб зробити мене необережним, поки він витягав якийсь диявольський устрій зі свого пальта. Перш ніж він зміг змінити рух руки, Вільгельміна опинилася в моїй руці, запобіжник вимкнений, і тиск пальця на спусковому гачку послабшав.
  
  
  Чоловік застиг, його пальці та очі широко розплющилися. "Не треба!" все, що він міг вимовити, перш ніж він замовк і корився. Я відсунув свій пістолет, тому він був захований за клапаном моєї куртки. Дуло вказав на живіт стражника.
  
  
  Я сказав. "Стій тут!" "Тепер, перш ніж хтось увійде і не потрапить на мою лінію вогню".
  
  
  Він затинаючись, обережно просувався вперед. Його голос був високим. "Ви мене неправильно зрозуміли, містере", - заскулив він. Його видатне кадицьке яблуко хиталося, коли він говорив. "Ви не розумієте. У мене тобі просто конверт. Доставлений через спеціальний кур'єр. Він тут, у мене у кишені». Він був досить мудрим, щоб не вказувати на це.
  
  
  Він міг казати правду. Перед тим, як я прийму його або будь-який конверт, мені потрібно було отримати кілька відповідей. «Чому ти не подзвонив мені безкоштовно, щоб я знав, що ти задумав?»
  
  
  «Чорт забирай, я не знаю, хто ти. Ім'я мені не назвали. Боже… Не думаю, що хочу знати, хто ти. Просто дозволь мені передати тобі конверт і забиратися звідси».
  
  
  "Тоді як ви змогли мене впізнати?"
  
  
  "Не вас. Ваш багаж. Послухайте, я не знаю, хто ваші друзі, але вони змогли подивитися весь вхідний багаж з рейсу 131 через рентгенівський сканер. Потім ваша сумка вийшла на карусель із смугою зеленої стрічки, приклеєної з обох боків багажної бирки. Ось що я мав шукати... У твоїй сумці має бути щось особливе, те, що ніхто інший не віз би.
  
  
  Були: Вільгельміна, Гюго та П'єр. Хок, звісно, знав би це. Звичайні процедури AX для зв'язку з агентом на місці виключають використання системи гучного зв'язку. Я глянув на свою сумку. Вузька смужка кольорової стрічки на бирці вислизнула від мене. Я знову прибрав пістолет у кобуру. Ти ризикнув, загнавши мене сюди ось так.
  
  
  Молодий спітнілий чоловік зітхнув з полегшенням. «Тепер я це знаю. Я не очікував, що натраплю на когось, хто буде так стривожений. Я не повинен був передавати вам пакет відкрито. То був мій перший шанс. Чи можу я віддати його тобі зараз? »
  
  
  Хлопець, мабуть, був чесний, але я залишався настороженим. Я відступив на два кроки. “Все в порядку.
  
  
  Я не хочу бачити тебе десь у полі свого зору, коли вийду. Зрозумів?
  
  
  Полегшений чоловік зробив точно те, що йому сказали.
  
  
  Запечатаний конверт був товстим. Я взяв його, затиснувши куточок двома пальцями. Охоронець не виявив особливої обережності, тож, ймовірно, це було саме те, що він сказав. Тільки він не збирався його відчиняти. Я підняв його проти світла над дзеркалами. Жодних міжкімнатних проводів. Надруковане на лицьовій стороні ім'я – Amalgamated Press & Wire Service – вселяло надію. Коли я прочитав додаткові слова: Відділення N3, всі давні сумніви розвіялися.
  
  
  Він містив ксерокопію результатів досліджень групи психіатрів, які розміщені в Армійському медичному центрі Фітцсаймонса в Денвері. Предметом доповіді був полковник Кейт Мартін. Маршрут показав, що результатів не було відправлено назад до лікарні Леттермана, хоча Кейт Мартін відправив. Коментарі на полях у своєрідній каракулі Хоука показали, що звіт узяли зі звичайних каналів, щоб його відклав військовий генерал-хірург. Це стало спеціальною контрольованою справою, яка зберігається в закритих секретних файлах.
  
  
  
  
  Під час одинадцятимильної поїздки автострадою Бейшор я рідко виглядав назовні. Моя голова потонула у дивному звіті. Яструб, мабуть, використав якісь швидкі прийоми, щоб отримати його. Факсимільна передача міжміським телефоном принесла п'ятисторінковий аналіз у Сан-Франциско набагато раніше за мене. Я перестав читати і став орієнтуватися. Парк Candlestick був праворуч. Так була затока. Вода була сірою та неспокійною. Я згорнув аркуші звіту і засунув їх у конверт.
  
  
  Вони багато розповіли мені про Кіта Мартіна, що мало хто знав. Резюме було докладним, цікавим… і трохи лякаючим.
  
  
  У Фітцсаймонсі Мартін пройшов численні тести, у тому числі ін'єкції пентоталу натрію, гіпноз, техніки словесних асоціацій та великі сеанси з психологами та психіатрами. Спочатку його вважали за розумне співпрацювати. Пізніше він виявив обурення і виявив явну нестабільність. Відзначалися періоди глибокої депресії. Іноді він досягав порога непередбачуваного насильства. У нього були глибокі розчарування під час неспання та тривожні кошмари уві сні.
  
  
  Незважаючи на безліч негативних аспектів оцінок, остаточний прогноз був помітно оптимістичним. За одним винятком лікарі у Fitzsimons були одностайні у прогнозі, що мінливі поведінкові тенденції Мартіна зменшаться, коли він пристосується до нормального середовища мирного часу. Рекомендовано тривале амбулаторне лікування.
  
  
  Додаток до звіту показує, що лікування проводилося протягом значного періоду часу. У ньому також було зазначено, що Мартіна не буде призначено на службу в бойовому командуванні. Він не міг служити з боєздатними військами або мати можливість спостерігати будь-які реалістичні бойові маневри. Головний хірург погодився. Він обмежив Мартіна виконанням обмежених обов'язків на тихій штатній роботі, де можна було уникнути будь-якого надмірного тиску.
  
  
  Звіт дав мені корисну інформацію про характер людини, яку я шукатиму в районі затоки. Одне попередження прозвучало голосно і ясно: до Кіта Мартіна треба звертатися обережно. Якби я отримав на нього ярлик, я точно не став би його штовхати. Мій переклад технічного жаргону, який використовували психіатри, переконав мене, що Мартін, якщо він перезбуджений, може реагувати безладно і небезпечно.
  
  
  Знову зібравшись з думками і засвоївши звіт про Мартіна, я спробував вписатися в дії Лейтона та Уайлера. Звернення, яке вони надали мені, здавалося несумісним з тим, чого вони сподівалися досягти. Це було м'яко, порівняно з тим, що вони могли б зробити. Якщо вони хотіли, щоб я був виведений із звернення, чому б не відвезти мене кудись і тримати без зв'язку із зовнішнім світом, доки Мартін не з'явиться у Вашингтоні?
  
  
  Можливо, Хоук переоцінив значення, яке надається відсутності Мартіна. Схоже, спонсори Лейтона та Уайлера вважали, що Мартіна легко знайти у Сан-Франциско. Тобто, якби його не попередили. Я вирішив, що Лейтон і Вайлер затримали мене на якийсь час, достатній для того, щоб Мартін встиг переїхати і замість сліди. Мартін не хотів, щоб його знайшли, особливо не сьогодні.
  
  
  Все це було надзвичайно загадковим. Що він робив у Сан-Франциско, щоб змусити його затриматися у відпустці та не просити про продовження терміну? Це не могла бути таємна робота офіційного характеру. Хоук дізнався б, що це було ще до того, як Мартін отримав завдання.
  
  
  Це мало бути щось особисте. Якщо це було так, я поспівчував Мартінові. Я теж не люблю, коли хтось лізе у мої особисті справи.
  
  
  Також мене турбувало, хто послав Лейтона та Уайлера перехопити мене. Це мав бути хтось, хто знав зсередини, що мене відправили шукати Мартіна.
  
  
  Таксист, яким користувалася Джинджер, мене не чіпав. Він не мав часу щось зрушити з мертвої точки. Було багато інших можливих перспектив, які можна було запідозрити. Я вибрав співробітника авіакомпанії, який відповів на дзвінок Джинджер, щоб забронювати рейс на моє ім'я.
  
  
  Я міркував, чи варто розповідати про це Хоку, коли дзвонив до Вашингтона. Довелося зателефонувати йому. Він хотів би знати, що я отримав звіт факсом Кейта Мартіна.
  
  
  Я знав, що Хок не захоче почути мої негативні новини, що мене побили. Його не цікавлять проблеми, що виникають на роботі – лише результати. Він напівсерйозно питав, чому в мене ще немає Кейта Мартіна на буксирі, нагадуючи мені, що чоловікові майже неможливо пересуватися непоміченим. Якби підходили підходящі люди – швейцари, побиті поліцейські та вуличні повії – і багато інших – зловити норовливого генерала було б легко. Зрештою, він порадив мені виявити невелику ініціативу і швидко знайти Кіта Мартіна.
  
  
  
  
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  
  
  
  З вершини Ноб-Хілла кораблі, що проходять через Золоті Ворота, видно було крізь тонку пелену стійкого туману. Тепло полуденного сонця незабаром розсіє туман, що залишився. Швейцар готелю Fairmount зустрів мене на сходах. Я віддав сумку довговязому юнакові в непридатній йому коридорній формі.
  
  
  У вестибюлі Fairmount є щось безтурботне. Незважаючи на те, що вестибюль неодноразово ремонтувався, в ньому залишилися залишки початкової тихої елегантності. Незважаючи на жорстку конкуренцію з боку нового "Марка Хопкінса" через вулицю, Fairmount не втратив своєї привабливості для заможного і благородного сегменту суспільства.
  
  
  Черговий не знав мене, але ставився до мене так, ніби я був великим акціонером компанії. Бірка, прикріплена до кишені його пальта, ідентифікувала його містера Вітнера, Mgr. Він приділив мені повну ввічливу увагу. Я був єдиним, хто реєструвався на той час. Він звернувся до мене на ім'я, коли я записав його в реєстраційній картці. Він розвинув здатність читати перевернутий рукописний почерк. «Ми маємо гарний номер на десятому поверсі, з боку затоки, містер Картер. Це підійде? "
  
  
  "Добре", - погодився я.
  
  
  Він повернувся, щоб вийняти ключ із полиці з ящиками, що закривали стіну за ним. Я кинув йому в спину. - Яку кімнату займає генерал Мартін?
  
  
  «Він у 824 номері», - була відповідь. «Але поки що його немає. Його ключ відсутній. Бажаєте залишити повідомлення?"
  
  
  «Ви чекаєте на його повернення сьогодні? Я так розумію, він раз у раз заходив сюди».
  
  
  "Тепер, коли ви згадали про це, я не помічав його вже пару днів". На його обличчі з'явився вираз, наче він щось забув. "Не могли б ви зачекати на хвилинку?"
  
  
  Містер Вітнер зник за перегородкою. Механічний гуркіт бухгалтерських машин за стіною окреслив це місце як розрахунковий відділ. Містер Вітнер повернувся з усмішкою. "Я перевірив. Генерал Мартін зберігає свою кімнату». Він відчув полегшення. Кейт Мартін не пропустив оплату. «Його рахунок на сьогоднішній день було сплачено лише вчора», - додав Віттієр.
  
  
  Я хотів дізнатися. - "Особисто?"
  
  
  Уітнер не відповів одразу. Здавалося, він думає, чи варто йому взагалі відповідати. Мої питання ставали надто гострими. Його тон став ухильним. «У мене немає можливості дізнатися. Я так гадаю. Рахунок був сплачений особистим чеком, який виписав один із наших касирів у ранкову зміну».
  
  
  Я перервав зондування. Я подякував містеру Вітнеру і відвернувся від стійки реєстрації. Посильний взяв мій ключ. Я пішов за ним у ліфт. Дорогою на десятий поверх він наспівував собі під ніс. Ми об'їхали візок економки у коридорі. Відчинивши двері кімнати 1022 року і зробивши всередині ритуальні рухи, хлопець пішов, наспівуючи веселу мелодію. Я дав йому щедрі чайові. Він згадав би мене, якби мені знадобилися відповіді від нього пізніше.
  
  
  Дзвінок Хоуку не можна було більше відкладати, якби я хотів застати його в офісі, але спочатку я хотів щось зробити. Побачивши візок у коридорі, я запропонував рухатися.
  
  
  Я спустився на восьмий поверх на ліфті самообслуговування. Покоївка, повна чікано середніх років, працювала в кімнаті 856. Вона використовувала пилосос, але вимкнула його, коли побачила, що я хочу з нею поговорити. Машина повернулася в роботу менш як за хвилину. Відповідь, яку вона дала на моє запитання, була корисною, але мене вона не задовольнила.
  
  
  Телефони-автомати у вестибюлі були так само безпечні, як і все, що я мав сказати. Хоча моя розмова з Хоуком була досить простою, йому не подобалися міжміські дзвінки, які йшли через комутатор.
  
  
  Джинджер прийняла дзвінок, і відразу з'явився Хоук. Обмін між нами пройшов майже так, як я очікував
  
  
  Хоук відкинув деталі та наслідки моєї сутички з Лейтоном та Уайлером. Той факт, що перешкоди виникли так швидко, його стурбував. Хтось у Вашингтоні порушив тишу. Це має бути навмисне зловживання довірою. Хоук піддав сумніву твердження Лейтона про те, що Мартін добровільно ховається з поля зору. Оскільки наші плани переслідування Мартіна були реалізовані так швидко після того, як вони почали діяти, Хоук дійшов висновку, що людина чи люди у Вашингтоні не хотіли, щоб Мартін повернувся. Він запевнив мене, що збирається почати копатися там у пошуках відповідей.
  
  
  Я сказав йому, що мені потрібна допомога. Я також погодився з тим, що є багато людей, які незабаром більше не побачать Мартіна у Вашингтоні, хоча мої мізерні докази, зібрані досі, дозволяють припустити, що Мартін не поспішав повертатися. "Мартін не користується своєю кімнатою в Fairmount, - пояснив я, - хоч і тримається за неї".
  
  
  Хоук сумнівався у моєму джерелі.
  
  
  «Покоївка, яка прибирає кімнати на восьмому поверсі. Мартін не спав у своєму ліжку останні шість днів.
  
  
  «Отже, він спить у чужому ліжку. Тобі має бути легко, Нік. Знайди дівчину! »
  
  
  Перед тим, як повісити трубку, Хоук повідомив про надання додаткових коштів на операцію. Його голос почав хрипіти ближче до кінця. Він викурив надто багато цих жахливих сигар.
  
  
  Я вийшов і став на сходах під портиком. Швейцар озирнувся. "Таксі, сер?"
  
  
  "Через мить", - відповів я, але ясно дав зрозуміти свої наміри, приготувавши пару однодоларових купюр для чайових. Залишилася остання, самотня п'ятірка для таксі. «Я намагаюся наздогнати генерала Мартіна, якого я сподівався зустріти. Він також гість готелю. Про мою складання, широкоплече, пісочне волосся і квадратну щелепу?
  
  
  "Я знаю, кого ви маєте на увазі", - відповів швейцар, дивлячись на рахунки.
  
  
  "Він зазвичай використовує таксі, щоб пересуватися?"
  
  
  «Лише перший день. Після цього у нього було взято напрокат машину». Він побачив, що його відповідь розчарувала мене. "Я можу її описати", - швидко додав він. «Автомобіль не входив до стандартної оренди, як Avis чи Hertz. Це був зелений «Форд Гранада» від одного з найдешевших незалежних агентств на Ван-Несі. Він замислився. "Так я пам'ятаю. На бампері була наклейка, що рекламує компанію. Дайм-міля, от і все.
  
  
  Я простяг руку. Гроші переходили з рук до рук. Швейцар прибрав його з очей геть із умінням сценічного фокусника. Короткий гудок його свистка викликав таксі. Коли він рушив уперед, я запитав: «Ви коли-небудь бачили когось у машині з генералом Мартіном?»
  
  
  "Тільки разів. Власне кажучи, востаннє я помітив або машину, або генерала Мартіна. Він вийшов з готелю з міс Стівенс, і вони разом поїхали".
  
  
  «Жінка - Стівенс - вона тут зареєстрована?»
  
  
  Куточок його рота підвівся в напівусмішці. "Не зовсім." Він підійшов ближче. «Вона займається своєю справою, але не у готелі. Ми не дозволяємо нікому працювати в приміщенні, але ми дозволяємо парі особливих дівчат зустрічатися тут із нашими орендарями-чоловіками. Ми намагаємось задовольнити всі потреби наших гостей. Дівчата мають відвезти їх у свої квартири». Він заговорив швидше, коли побачив мій зростаючий інтерес. Він не знав, що це не має нічого спільного з моїм бажанням скористатися послугами дівчини на виклик. «Ви, як ви розумієте, маєте справу не зі своїм звичайним стабільним товаром. Це професійні моделі вищого калібру та… е… такі ж ціни. Однак це суто особиста справа та справжній першокласний товар”.
  
  
  Я дізнаюся про комерційну пропозицію, коли чую її. «Не могли б ви призначити мені зустріч із міс Стівенс?»
  
  
  «Якнайшвидше», - додав я з краю сидіння, коли він нахилився, тримаючи в руці відчинені двері.
  
  
  "Сьогодні вдень?" - спитав він, вигнувши брови. Я кивнув головою. "Коли ви повернетеся, сер?"
  
  
  «Мені потрібно піти до банку та виконати інше доручення. Я зателефоную через півгодини чи близько того».
  
  
  Після відвідин Bank of America моєю наступною зупинкою був пункт прокату автомобілів Dime-A-Mile. Моє перше враження, коли я побачив поганий вигляд офісу, розташованого на занедбаній станції техобслуговування Phillips, було те, що в Dime-A-Mile були представлені автомобілі, які були кандидатами на брухт. Жувальний жувальну гумку черговий підліток з обличчям з прищами підштовхнув мене до заповнення бланка контракту. Я подумав, чи дитина може писати. Я записав інформацію про свої права водія з пам'яті. Авансовий платіж готівкою за два тижні використання автомобіля та адреса готелю Fairmount, ймовірно, скасовує вимогу пред'явлення дійсних прав водія. Я додав ще п'ять доларів у купу і спитав про машину, яку орендував Кіт Мартін.
  
  
  Знайти запис було неважко. Небагато автомобілів протрималися довго без будь-яких проблем у орендаря.
  
  
  Машини досі не було. Мабуть, вона працює та використовується – факт, який, здавалося, був несподіванкою для обслуговуючого персоналу. Він гадки не мав, де може бути машина. Він порадив проконсультуватися з оператором гаража готелю Fairmount. Його бос не хвилювався. Як і я, Мартін зробив великий депозит готівкою за найвищою денною ставкою. Аванс покриє наступні чотири дні.
  
  
  Поки заправляли машину бензином, я скористався телефоном. Я міг чути довколишній вуличний потік на задньому плані, коли я був пов'язаний із швейцаром Фермаунтом. «Жінка каже, що зазвичай вона не приймає пообідніх клієнтів, містере Картер, і має вечірні зустрічі. Однак вона побачить вас, якщо ваш візит завершиться до шостої години.
  
  
  Дізнавшись, що дівчинка не зайнята, я зрозумів, що Кіт Мартін не переїхав до неї. Але вона його бачила. Мені варто було дорого розпитати когось, хто отримав щось більше, ніж швидкоплинний проблиск невловимого генерала. Я попросив і отримав адресу міс Стівенс. Це було на Фултон-стріт, неподалік жіночого коледжу Сан-Франциско.
  
  
  Це була велика нова висотна будівля. Щоб потрапити всередину, мені довелося дивитися в камеру та представитися. Пульт дистанційного керування відкривав вхід із вулиці. Пихатий адміністратор-чоловік у шикарному вестибюлі уважно оглянув мене, поки я проходив повз нього до ліфтів. Плавна подорож підняла мене на п'ятнадцятий поверх. Напруга Антракту № 2 Шуберта в си-бемоль, що виходить із верхнього динаміка, становило мені компанію.
  
  
  Я безшумно крокую широкою коридором з товстим килимовим покриттям під ногами. На мій дзвінок відкрилася одна з кількох широких дверей квартири. Я ввійшов до кімнати, гідної обкладинки ілюстрованого екземпляра «Арабських ночей». Вестибюль, схожий на фойє, залитий м'яким янтарним світлом. Підлога викладена плиткою у вигляді великих чорно-білих квадратів, настільки відполірованих, що грати пофарбовані золотом перегородки з кованого заліза за ним відбивалися в дзеркальній поверхні.
  
  
  Крізь ґрати я побачив вітальню розміром у половину звичайного тенісного корту. За винятком того місця, де вона була вкрита чорними тафтинговими килимками, її чорно-біла шахова підлога відбивала блискучу важку кришталеву люстру над головою. Весь декор у двох приміщеннях складався з яскраво-білого та вугільно-чорного контрастів, збагачених золотими акцентами. На білих стінах висіли мавританські мечі, щити, вимпели та зображення арабських жеребців у гарних рамах. Фігури ручної роботи зі слонової кістки та декоративні латунні глеки зі свіжими білими квітами прикрашали величезні торцеві столики із чорного дерева. Кімната була задумана так, щоб тішити око чоловіків.
  
  
  Так був і вигляд Меліси Стівенс.
  
  
  Це була гарна дівчина з оливковою шкірою, грецьке походження якої було очевидним у її великих темних очах. Її доглянуте чорне волосся блищало відблисками навіть при приглушеному освітленні її розкішної квартири. Її пухкі малинові губи привертали увагу так само, як і її чудові опуклі груди. Кафтан з глибоким вирізом і багатою вишивкою, який вона носила, оголював бездоганну шкіру.
  
  
  "Ти - Нік", - сказала вона для початку. "Будь ласка, війдіть." Її голос був хрипким. Він мав сильний характерний акцент, який я відразу дізнався. Вона повернулась і увійшла до вітальні.
  
  
  «Ви б воліли називати мене Нікко?» Вийшло "Neekko". Вона зупинилася як укопана. Коли вона повернулася з приємним подивом на обличчі, я знову заговорив її рідною мовою. «Apo pyo meros stin Elladha iste? Салоніки? » Я не так добре розмовляю грецькою мовою, як іншими мовами, але можу спілкуватися.
  
  
  Вона відповіла. - "Діпла!" Її радісна посмішка оголила білі рівні зуби. «Хорому енай Козані».
  
  
  Я ніколи не був у цій частині Македонії, але знав, що всі північні грецькі села належать до одного зразка. Розпочавши, заінтригована дівчина продовжила розмову. Через п'ять хвилин я зручно влаштувався у білому кріслі з оббивкою, в руці у мене був кришталевий келих узо, а в голові у мене було багато особистої інформації про Меліса Стівенса. Справжнє її ім'я – Маріка Стефанопулос. Вона перебувала у США за гостьовою візою. Термін дії минув, як я дізнався. Вона не хотіла, щоби це відкрилося. Насправді вона ховалась як незаконний іммігрант. Я не думав, що вона усвідомлювала наслідки. Якби закон колись заборонив їй заробляти на життя, вона мала б більші проблеми, ніж просто зіткнутися зі звинуваченням у проституції.
  
  
  Це дало мені необхідний важіль. Повернувшись англійською, я сказав їй, що працюю на уряд. Її очі, що світилися, злякалися. «Не хвилюйся, Мелісса. Мені не цікаво створювати для вас проблеми. Я хочу знати про людину, яку ви бачили тут кілька днів тому. Його звуть Кейт. Кейт Мартін».
  
  
  "Так. Його я пам'ятаю. Слова вийшли швидко.
  
  
  " Сильна людина. Як гладіатор. Вона зітхнула. «Це було розчарування».
  
  
  Довелося запитати. "Ви маєте на увазі, що він не міг...?"
  
  
  "Він не хотів. Він був тут усю ніч. Гадаю, сидів. Він сказав мені лягти в ліжко і дати йому спокій».
  
  
  «Він, мабуть, був стурбований тим, що доводиться ігнорувати тебе», - сказав я як щирий комплімент.
  
  
  «Я намагалася поводитися добре», - пояснила вона. «Я застилаю ліжко і надягаю коротку прозору нічнушку, яка спокушає, але він лише глянув і відмахнувся від мене. Якось уночі мене розбудив телефон. Він уже відповів на нього. Він сказав, що дзвінок був для нього, але все, що він зробив, це щось записав на останній сторінці мого щоденника та поклав слухавку». Вона вказала на стильний білий письмовий стіл, оздоблений ніжною золотою смужкою.
  
  
  Я поставив склянку і підійшов до столу. «Він зробив кілька телефонних дзвінків. Скільки?
  
  
  "Тільки два. Можливо, більше після того, як я заснула. Один був на більшу відстань. Перш ніж зупинитися, він набрав багато номерів».
  
  
  "Ви чули якісь розмови?"
  
  
  «Трохи, але недостатньо, щоб зрозуміти, що відбувається. Єдиний дзвінок, який він сказав, ніби хтось збирався у подорож. Він отримував інформацію щодо розкладу поїздок. Я погано слухала”.
  
  
  Сидячи за письмовим столом, я перегортав записник у спіральній палітурці, що лежала поряд з багато прикрашеним телефоном у французькому стилі. Патрік мав зустріч у вівторок о 9-й вечора. Майкла було заброньовано щоп'ятниці ввечері о 7:30 на наступні три місяці. Я повернувся до зворотного боку книги. Остання сторінка була відсутня. Пучки паперу прилипли до вигнутої дротяної перев'язки, позначеної тим місцем, де вона була. На внутрішній стороні задньої обкладинки були вм'ятини, в яких кулькова ручка упиралася у вражаючу поверхню.
  
  
  Я ввімкнув настільну лампу і нахилив книгу, щоб упіймати світло. Були помітні слабкі цифри. Телефонний номер. Я перемістив книгу, намагаючись побачити інші тьмяні борозенки. Меліса стояла поруч із моїм кріслом, дивлячись мені через плече. «Я бачив, як він писав лише один раз… у книзі. Потім вирвав сторінку. Для ... як ви говорите ... stratygos ... він поводився дуже дивно.
  
  
  Грецьке слово, яке вона використовувала, означало "генерал". Повіям зазвичай дають тільки імена, і більшість клієнтів вважають за краще так і зберігати. "Звідки ви знаєте, що він був генералом?"
  
  
  "Так. Знаю. Ось це слово. Я читала, але не пам'ятаю. Було виписано. За його чеком.
  
  
  "Ви приймаєте чеки?" Найстаріша професія у світі, безумовно, модернізується. Цікаво, чи приймає вона також кредитні картки?
  
  
  «Для нього це була послуга. Він платив мені, як і всім, нізащо долари. Я йому дещо була винна. Він дав мені чек на готель. Увечері, коли я йду туди на зустріч із кимось, я віддаю чек касирці. Праворуч вгорі чека надруковано його ім'я та адресу. Також його звання генерала з деякими номерами ідентифікувати його. Я пам'ятаю, бо бачу, що він живе у Вірджинії, у місті з грецькою назвою… Олександрія. Вона сказала це гордо.
  
  
  Перші три числа, подряпані на задній обкладинці щоденника Меліси, були 479. Схематична діаграма в передній частині телефонної книги показувала, що цей номер служив громадам у Сан-Рафаель-Новато та його околицях. З якоїсь причини Кіту Мартіну було важливо зв'язатися з кимось, хто там живе. Якщо пощастить, я дізнаюся, хто це був.
  
  
  Я набрав префікс 479, потім додав 3715, який я міг розрізнити у яскравому світлі настільної лампи. Після другого дзвінка до телефону відповіла жінка.
  
  
  Я підвищив голос із глибини мого горла. "Привіт. Маріанно? Це Марк, чоловік Джин, дзвонить із Сан-Дієго. Жан уже приїхав? У повідомленні були всі елементи безпеки та звернення до людських емоцій. Безпека міжміської розмови... Одружений чоловік шукає свою зниклу дружину. Її цікавість має бути збуджено.
  
  
  Хорошим знаком буде вагання з іншого кінця. Там було. Потім: "Я вважаю, що ви помилилися номером".
  
  
  Я мусив діяти швидко. "Хіба це не 479-3715?"
  
  
  "Чому так. Але я не Маріанна. Сан Дієго? Ви впевнені, що набрали правильний код міста?"
  
  
  Потрібна була ще одна аргументована відповідь. Я пошукав це про всяк випадок. «Чотири-один-п'ять?» - Сказав я з надією.
  
  
  "Це правильно для Сан-Рафаеля".
  
  
  
  Я чекав, схрестивши пальці.
  
  
  "Кому ви дзвонили?"
  
  
  
  У мене була спокуса назвати ім'я Кейт Мартін, але це було надто ризиковано. Якби він був там або у жінки був спосіб дістатися до нього, він міг би знову вислизнути. Вона б перебила мене, якби я став надто настирливий. Розмова пішла своєю чергою. - Хіба це не Маріанна Тайсон на Гранд-авеню дев'ять шістдесят п'ять? Я вигадав вірогідну адресу Сан-Рафаеля, сподіваючись, що вона скаже мені свою. То був далекий постріл.
  
  
  
  Він схибив.
  
  
  "Мені шкода. Ви помилилися номером. Попросіть оператора допомогти вам». Вона не дала мені часу відповісти. Телефон вимкнувся.
  
  
  Меліса провела мене. Перед від'їздом я запропонував їй найняти юриста, який проконсультує її щодо імміграційних законів. Один промах, нагадав я їй, і її буде повернуто на тютюнові поля Косані.
  
  
  Думаю, їй було трохи шкода бачити мене. Але вона не запропонувала мені знижки. Я охоче заплатив повну суму – великі гроші за найкращі таланти.
  
  
  Гроші витрачені не дарма.
  
  
  Завдяки Меліссі Стівенс я був на крок ближче до зустрічі віч-на-віч з Кітом Мартіном.
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  
  
  Мешканці передмість, які використовували міст Золоті Ворота, щоб дістатися своїх приміських будинків в окрузі Марін, залишали місто, як орди груніонів, відповідаючи на порив весняного нересту. Я приєднався до них. Як і вони, я точно знав, куди йду і з ким збираюся побачитись.
  
  
  Її звали Глорія Граймс. Вона була одружена. Її чоловіком був капітан Вілліс Граймс, член ВПС США. Вони не мали дітей. Адреса була 833 Ivywild Street.
  
  
  Ця інформація була знайдена у довідковому відділі публічної бібліотеки у центрі Сан-Франциско. П'ять полиць провисли під вагою міських довідників більшості міст Каліфорнії та всіх великих муніципалітетів США. Наприкінці кожного каталогу є програма. Він містить числовий список телефонних номерів. Ім'я абонента – нічого більше – відображається поряд із номером телефону. Це все, що мені потрібно знайти все, що я хотів, на першій сторінці книги.
  
  
  Крім максимально можливої кількості реклами, у передній частині міських довідників вказані імена мешканців, перелічені в алфавітному порядку. Далі слідує поштова адреса. Далі йдуть імена всіх людей, які проживають за цією адресою, а також їх рід занять, вказаних у дужках. Останній біт даних – це номер телефону. Це було перехресне посилання, якого я потребував, щоб визначити Глорію Граймс. Найважчою частиною цієї простої процедури було поїхати до бібліотеки та знайти місце для паркування.
  
  
  
  
  Наприкінці кожного робочого дня шосе 101 перетворювалося на галасливу пробку. Машини у правій смузі рухалися з швидкістю 55 миль на годину, і я їхав разом з ними. Суцільна низка порушників швидкісного режиму мчала лівою смугою. Одним із них був поліцейський автомобіль, який не звертав уваги на порушників закону.
  
  
  Я виїхав зі з'їзду на 4 вулицю і через п'ять хвилин дістався до будинку Граймса. Він був маленьким, квадратним, з плоским дахом, на ньому був рваний шар рожевої штукатурки, що вигоріла на сонці. Лужайка перед будинком була засмічена. Слабкий струмінь води капав з розбризкувача, що повільно обертається. Навколо його основи утворилася калюжа бруду. Зважаючи на все, капітан Граймс мало цікавився обслуговуванням власності.
  
  
  Я пожвавішав, коли побачив зелений автомобіль, припаркований на під'їзній доріжці. Воно відповідало опису автомобіля, орендованого Кітом Мартіном. Попереду під навісом з покоробленим дахом стояв білий хетчбек Пінто. Я зменшив швидкість, але не зупинився. Я не міг сказати, чи хтось був у домі. Всередині не було світла, хоч тіні довшали і темніли.
  
  
  На розі за два квартали від будинку Граймса знаходилася сервісна станція. Ймовірно, це було гарне місце, доки автострада не об'їхала його. Оператор був досить дорослим, щоб працювати на станції з того дня, як перший резервуар був закопаний у землю. Доручив йому залити літр олії у двигун і заправити бензобак. Він усміхнувся на знак вдячності, показавши криві зуби. Я зайшов на станцію і взяв у торговому автоматі пляшку газування.
  
  
  Коли я вийшов, літній чоловік зі сльозячими очима і скрюченими пальцями стукнув капотом машини. Я простяг йому руку. «Я шукаю дім Граймса», - збрехав я. "Він тут, на цій вулиці, чи не так?"
  
  
  "Ага", - усміхнувся старий. "Це диво, що ти не бачиш стежки".
  
  
  "Я тебе не розумію", - зізнався я.
  
  
  «Давай, синку, – дорікнув він. Я знаю, що ти задумав. Я не сліпий. Ти їй сподобаєшся, цій жінці! "
  
  
  «Тримаю в заклад, вона винна тобі грошей», - сказав я легковажно.
  
  
  «Я, прибиральник у винному магазині – і знаю все. Не знаю чому. Вона регулярно отримує урядовий чек свого старого. І дме, як і всі інші. Вона нікуди не годиться.
  
  
  "Що за решту?"
  
  
  «Ті випадкові жінки, які одружилися з цими службовцями на базі ВПС Гамільтон. Тільки жінка Граймс не рушить з місця. Лежати на спині – це все, що їй подобається. "
  
  
  Він підійшов до задньої частини машини та зняв з бака штуцер бензинового шланга. Висохлий сутулий чоловік надто охоче висловлював свою упереджену думку про дружин-військовослужбовців. Він не сказав нічого, що вказувало б на ставлення капітана Граймса до гаданої поведінки його дружини. Було б корисно дізнатися, чи Кейт Мартін привів мене в непередбачувану ситуацію, і з якими реакціями я можу зіткнутися, коли вступлю в неї, щоб сказати Мартіну, що його дивна витівка закінчена.
  
  
  У мене довгий запитальний погляд. Він неквапливо повісив шланг на насос. Коли він заговорив, його голос був м'якшим. Думаю, вони не сказали вам. Місіс Граймс – одна з дружин військових. Ви знаєте – її чоловік загубився у В'єтнамі, коли йшла війна. Спочатку мені було її шкода… приходила сюди із сумними очима та плакала. Я бачив чимало таких, як вона, перебуваючи тут так близько від авіабази. Через деякий час більшість відійшла. Але вона залишилася, не знаючи і не чекаючи слів. Вона вступила в якийсь клуб дружин військових, їздила до Вашингтона і таке інше… знову і знову. Їй стало дуже гірко. Не любила конгресменів, яких лаяла майже так само сильно, як вона ненавиділа в'єтнамців. Потім вона почала збирати роту коханців – чоловіків – молодих офіцерів із бази. Їх була ціла низка, вони часто змінювалися. Він зневажливо пирхнув. «З таким успіхом ти можеш отримати свою частку. У тебе не буде проблем”.
  
  
  «Я не хочу втручатися у чуже життя».
  
  
  "Не знаю, як хочеш", - відповів він знову жорстким тоном. «Був новий – великий, міцний, важливий хлопець – якось прийшов сюди з нею за бензином кілька днів тому. Може, він ще не пішов. Його машина була на її дорозі минулої ночі... бачила її дорогою додому. Ніхто з них не затримується надовго, але машина, в якій він був, більшість часу була там останні кілька днів.
  
  
  "Думаю, мені краще забути про це", - сказав я, передаючи йому плату за бензин та олію. «У ставку повно пуголовків, які виляють хвостом». Я відмахнувся від запропонованої ним здачі. «Дякую, що відволік мене, батько».
  
  
  Він схвально обміряв мене з ніг до голови. «Тобі нема про що турбуватися, синку».
  
  
  Я поїхав у зворотному напрямку від дому Граймсів. Окружний шлях у шість кварталів розгорнув мене, так що я міг припаркуватися на узбіччі перед адресою Ivywild. Це також дало мені час подумати. Одне питання з розмови, яку я щойно турбував. Це був той момент, коли орендована машина Мартіна якийсь час стояла на доріжці до Граймса.
  
  
  Що триматиме Мартіна там? Вочевидь, не знав жінку Граймс; він мав дізнатися номер її телефону від міжміського довідника. Чому він шукав її? Я не міг зрозуміти, чому якась негідниця, яка тримала будинок відкритим для тимчасових залицяльників, могла мати таку привабливість для такої людини, як Мартін, яка могла б скористатися послугами таких, як Мелісса Стівенс.
  
  
  Що б не робили Мартін і місіс Граймс, я збирався перервати це. Мені було цікаво, хто з них – Мартін чи місіс Граймс – здивується найбільше.
  
  
  Насправді на мене чекав не один сюрприз.
  
  
  Місіс Граймс була не чужою. Я бачив її багато разів, але не останнім часом. І не як місіс Граймс.
  
  
  Таємниця не була розкрита, доки я не увійшов до будинку. Дверний дзвінок не працював, тому я постукав у сітку дверей, що вільно звисає. На мій стукіт відповіла струнка вибілена блондинка з келихом хайбола в руці з малиновими нігтями. Її опухлі очі насупилися.
  
  
  Я запитав. - "Глорія?"
  
  
  Вона примружилася через екран. Похмурий погляд зник, коли вона правильно сфокусувала погляд. Вона не одразу відповіла. Вона оглянула мене з відверто відвертою оцінкою. Тьмяний погляд її очей прояснився. Кінчик її рожевого язика висунувся і провів по краю верхньої губи. Вона подивилася на мене так, наче я уявив, що мангуст відреагує, виявивши гніздо яєць кобри. "Так", - відповіла вона. "Хто ти?"
  
  
  «Нік Картер. Я думав, що заїду подивитися, як у тебе справи.
  
  
  Глорія нахилилася, щоб подивитися довкола, на тротуар, де я припаркував машину. Вона оглянула вулицю і відступила. "Заходь."
  
  
  Залишкова краса її привабливих рис змусила мене згадати. Я не міг повністю ізолювати її від калейдоскопа гарних облич, що заповнили мою пам'ять. Я подивився їй прямо в обличчя, коли ввійшов усередину. Вітальня була захаращена. М'які меблі були в плямах та бруді. На порізаному та подряпаному журнальному столику валялися романтичні журнали та кіножурнали. Попільнички були сповнені. Стара доріжка в потертому килимі вела до кухні та спальні. Я слухав. Єдиним звуком було капання води з крана, що протікає.
  
  
  Я був розчарований. Я очікував побачити Кита Мартіна. Місіс Граймс мовчала, поки мої очі блукали по кімнаті.
  
  
  "Тут нікого немає", - запевнила вона мене.
  
  
  Я майже не чув її. Моя увага була прикута до фотографії у рамці на фальшивому каміні через усю кімнату. Один погляд на це, і я згадав Глорію Граймс. Фотографія була однією із тисяч, розісланих рекламним відділом кіностудії. Глорія Граймс була більш відома як Глорія Паркер, кіноактриса та перспективна старлетка. Декілька років тому вона зникла з голлівудської сцени. Її падіння сталося, коли її численні романтичні подвиги отримали більше уваги та коментарів, ніж її гра.
  
  
  Я знову глянув на неї. Її вицвілі блакитні очі продовжували блимати. Вона невпевнено плела. "Ви пам'ятаєте мене?" - Запитала вона і зробила грубу пародію на провокаційну позу на фотографії. Вона стояла так, щоб було видно її довгі ноги, високо розташовані груди і зухвало розкльошені сідниці. Облягаючий трикотажний светр і вузькі лакси робили цю схожість безпомилковою. Потім вона багатозначно поворухнула стегнами. Сміливий, спокусливий рух був навмисним запрошенням.
  
  
  Я не відповів так, як вона чекала. Я ухильно посміхнувся; Я не був у настрої для сексуальних ігор. Я був голодний, стомлений і розчарований тим, що завжди знаходив Мартіна на крок попереду мене.
  
  
  "Хочеш випити?" - пробурмотіла вона, проходячи повз мене на кухню. Я відмовився, але пішов за нею до дверей. Я не міг увійти всередину. Безлад немитого посуду в раковині і затверділого жиру на сковороді з обвугленими ручками викликав у мене огиду. Полиці за дверцятами шаф, що відчинялися, були завалені. Використані чайні пакетики лежать на стільниці разом із розсипчастими пластівцями, цукром та сухим пролитим молоком. Глорія струсила безліч пляшок зі спиртним поруч із раковиною, вибрала одну навмання і поставила її над своєю склянкою.
  
  
  Я позадкував і сів у крісло зі зламаною пружиною навпроти дивана. Я опустився так, що мої коліна майже торкалися підборіддя. Глорія приєдналася до мене, згорнувшись калачиком у кутку дивана. Чистими котячими рухами вона скинула сандалі та поставила ноги на подушку поряд із собою. Сонце досягло західного горизонту. За кілька хвилин у кімнаті стане темно. Глорія не спробувала запалити світло.
  
  
  Я був там лише з однією метою. Це дуже відрізнялося від того, що Глорія думала, що я мав на увазі. Продовжуючи вдавання, нічого не вийде. Глорія відчувала те саме. «Чому б тобі не сісти сюди?» - умовляла вона, поплескуючи по подушці поруч із собою.
  
  
  Це було те відкриття, якого я потребував. Якщо реакція у відповідь залишиться на правильному шляху - а у нього були хороші шанси на це, тому що почуття Глорії були не повною мірою - я піду задоволеним, а не залишу Глорію такою. Багато чого залежало від її реакції на мою таку заяву. «Ти справді щось, Глоріє. Тільки я не хочу вовтузитися, якщо у вас уже щось відбувається з генералом Мартіном.
  
  
  Її затуманений від алкоголю розум сприйняв це як ненавантажене зауваження. Вона сміялася. «Чорт, він давно пішов. Він не повернеться ". Вона побачила вираз мого обличчя і знову засміялася. Я уявляв мертвий холодний слід. Вона думала про інше. «Гей, Нік, любий, ти все неправильно зрозумів. Його не було тут через мене. Я залишила двері спальні навстіж відчиненими всю ніч. Він не мав нічого, хоча він, мабуть, відчував, як тепло мого тіла очищається тут, на дивані. І з того часу нікого не було. Усі вони бачать машину та злітають, як птахи. Я повинен позбутися цієї чортової штуки... вона врізається в моє життя. Ви можете це виправити». Вона чуттєво ворухнулася. "Ти нікуди не поспішаєш?" - Додала вона, як було призначено пізніше.
  
  
  "Це його машина на під'їзній доріжці". Моя інтонація не дозволила йому стати твердим питанням.
  
  
  "Він залишив її мені". Вона нахилилася над склянкою і дивилася на мене. Вона витлумачила те, що я сказав, як те, що я сумнівався в її правдивості. «Справді, його немає поряд. Я мушу… - Вона зупинилася і знову подивилася на мене. До неї дійшло, що мій інтерес був більше спрямований до відсутнього Мартіна, ніж до неї. "Зачекайте хвилину!" вона невиразно пробурмотіла. "Як ти дізнався, що Кіт був тут?"
  
  
  «Старий йолоп на кутовій станції техобслуговування впізнав його, коли ви вчора були там за бензином». Я припустився помилки навмисно, сподіваючись, що вона вкаже мені дату.
  
  
  Вона цього не зробила. На її обличчі з'явилася надута кокетлива усмішка. Ви можете забути про нього. Давай, сядь тут, щоб я могла тебе торкнутися.
  
  
  "Думаю, мені краще піти, якщо тобі є чим зайнятися для генерала Мартіна". Заява була приманкою. Щоб це не було надто очевидним, я встав і рушив, ніби збираючись приєднатися до неї на дивані.
  
  
  Вона потяглася і поставила склянку на кавовий столик, виплеснувши трохи вмісту на стіл. «Мені не треба було цього робити, поки Том…» Вона стиснула щелепи. Її брови насупилися. "Привіт! Що з тобою?" вона вимагала. «Ти весь час говориш про… Хто ви, чорт забирай, взагалі?»
  
  
  "Ви прийшли сюди не для того, щоб побачити мене!" Вона почала вставати з дивану.
  
  
  Час приємного хлопця скінчився. Я штовхнув Глорію назад. Волосся падало їй на обличчя. Я нахилився над лампою на тумбочці поруч із диваном і ввімкнув її. Його сильний промінь висвітлював мої скупі губи. Мабуть, я виглядав підлим і зловісним. Я хотів мати такий вигляд. Глорія затамувала подих. Вона схрестила руки і підняла їх, щоб захистити обличчя. Її краса була її найціннішим надбанням. Страх втратити це також був її найбільшою слабкістю.
  
  
  Я схопив її за зап'ястя однією рукою і смикнув униз. Іншою рукою дістав люгер Вільгельміну. Я тримав його у напіввідкритій долоні. "Ви коли-небудь бачили, що залишилося від обличчя після того, як його вдарили пістолетом?" - прогарчав я. "Це не красиво. А в тебе ніжні вилиці, які легко ламаються. Якщо хочеш зберегти зуби та вилиці, скажи мені, де знайти Кейта Мартіна».
  
  
  По її тілу пробігло тремтіння страху. Вона тремтіла, ніби її охопив крижаний холод. Її так охопив жах, що вона втратила мову. Вона тяжко проковтнула. На мить я злякався, що переборщив, і зараз їй стане погано.
  
  
  Я розслабив її зап'ястя, але не відпускав. «Послухай, Глоріє, я не хочу завдавати шкоди Кіту Мартіну і, звичайно ж, не хочу завдавати тобі шкоди. Не примушуйте мене, - сказав я зміненим тоном. Вона злякано глянула на мене куточком ока. Я міцніше стиснув її. Що Мартін сказав тобі зробити для нього завтра?
  
  
  Від сліз у неї заблищали очі. Її губи затремтіли, але вона стрималася. Я болісно стиснув її зап'ястя. "Авто!" - Закричала вона. "Машина! Я мушу повернути її туди, де він її взяв.
  
  
  "Чому завтра?"
  
  
  "Я не знаю." Вона корчилася під тиском моєї руки. «Він сказав мені залишити її тут, щоб усе виглядало так, ніби він усе ще тут. Він не хотів, щоб хтось знав… — Вона знов замовкла.
  
  
  Я викрутив руку, змусивши її скрикнути. - Продумайся, Глоріє, я друже. Але досить відчайдушно, щоб завдати тобі болю, якщо доведеться. Мені треба знайти Мартіна, а ти єдиний, хто може мені сказати, де він».
  
  
  "Я не знаю, де він", - захникала вона. «Я справді не знаю. Чесний!
  
  
  Машина тут. Як він пішов? На таксі? Хтось прийшов і забрав його? »
  
  
  «Я відвезла його. У тій машині. Тепер вона була твереза, здатна впоратися зі своєю панікою.
  
  
  "Куди ви його відвезли?"
  
  
  «У Сан-Франциско. До аеропорту."
  
  
  Вона могла брехати, але те, що вона сказала, відповідало тому, що Мартін використовував телефон у квартирі Меліси, щоб отримати інформацію про подорож. Я б відчув себе дурнем, якби він повертався до Вашингтона. "Куди він летів?" – знову спитав я.
  
  
  "Ісусе! Чому ти мені не віриш? Я сказала, що не знаю!"
  
  
  "У нього був квиток?"
  
  
  Глорія зухвало стиснула губи. Я притис дуло Вільгельміни до її лівого соска. Вона ахнула. "Так! Так, у нього був квиток... в одному з конвертів авіакомпанії.
  
  
  "Яка авіакомпанія?" Я натиснув пістолетом.
  
  
  "Квантас!" Це вийшло наполовину криком, наполовину риданням.
  
  
  Я мало не впустив пістолет.
  
  
  Quantas Airways обслуговувала Тихоокеанський регіон та Далекий Схід.
  
  
  Кейт Мартін покинув країну.
  
  
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  
  
  Чоловік може зайти так далеко. Хоук на це не передплатив. Йому подобається думати, що агенти AX мають трохи фізичних недоліків та необмежену людську витривалість. Я був би для нього повним розчаруванням зараз. Після незліченного годинника на роботі мене вистачило на один день.
  
  
  Мій день розпочався рано і був продовжений трансконтинентальною подорожжю. Мій порожній шлунок забурчав. Я глянув на годинник. Було майже одинадцята година вашингтонського часу. За мною довгий день, і більшість його витрачено даремно.
  
  
  Глорія Граймс сказала мені, що я відстав від Кіта Мартіна на десять тисяч миль. Він міг бути будь-де. Квантас мав маршрути, що охоплювали весь Далекий Схід. Японія та Австралія були північною та південною крайнощами її широко поширеної системи.
  
  
  Це було один раз, коли я без вагань повернувся до Хоука за порадою.
  
  
  Мені було трохи не по собі через те, як я поводився з Глорією. Насправді не було найкращого способу терміново отримати від неї інформацію. Вона була важливою сполучною ланкою з Мартіном, хоча я був упевнений, що вона була залучена лише на периферії. Я сумнівався, чи розуміє вона, чому Мартін використовував її будинок як притулок, щоб приховати свій слід.
  
  
  Нічого не було відомо, щоб вказати, наскільки організовано змову з метою допомогти Мартіну. Це вже не мало значення. Я повинен був припустити, що Лейтон і Уайлер захочуть дізнатися, чи хтось зблизився з Мартіном так само близько, як Глорія Граймс. Якби це був я їм важливо знати, що вона розповість їм про мій візит.
  
  
  Коли вона це зробить, інформація не потурбує. Я був на заваді, але тепер Мартін так далеко відлетів, що наздогнати було неможливо. Яструб навіть міг вважати це непотрібним. Хоч би якими були наміри Мартіна тиждень тому, він, мабуть, їх виконав і повертався назад. Ґрунтуючись на тому, що я дізнався, Хоук, мабуть, порадив би мені залишити його і теж повернутися додому. Я мусив дати йому знати.
  
  
  Я скористався першою телефонною будкою, яку зміг знайти. Я зателефонував на номер домашнього телефону Хоука, який не вказано у списку. Він буде невдоволений тим, що я дзвоню так пізно. Він цінував свій сон і почав його не пізніше десяти тридцять.
  
  
  Яструб був незадоволений, але тому, що я так довго чекав, щоб доповісти. Він навіть не давав мені говорити.
  
  
  "Нік, ми вже там були", - почав він з тієї ж позиції, яку я мав на увазі. «Я не можу так розмовляти з тобою відкритою лінією. Як скоро ти зможеш дістатися ями в Форт-Мейсон? »
  
  
  "Тридцять хвилин."
  
  
  - Двадцять. Я чекатиму на черзі, поки ти не дістанешся. Він повісив люльку, не попрощавшись, залишивши мене з відкритим ротом.
  
  
  Яма – це захищений комунікаційний центр, укомплектований обраним контингентом криптографічних експертів із Агентства національної безпеки. Вони керують і підтримують високотехнологічну систему передачі даних "земля-супутник", через яку передається основна частина закодованих дипломатичних повідомлень Сполучених Штатів до посольств по всьому світу. Крім того, надається зашифрований голосовий трафік із найвищим пріоритетом. Подвійні об'єкти існують на східному узбережжі, на Окінаві та на дуже безпечній базі на острові Крит. Форт Мейсон мав прямі канали зв'язку з Вашингтоном, які Хок без вагань надав. Він також не відправив би мене в яму, якщо тільки не трапилося щось на кшталт стихійного лиха.
  
  
  Я ніяк не міг поговорити з Хоуком із форту Мейсон через двадцять хвилин. Я зупинився, щоб купити три гамбургери з губчастою булочкою та шоколадний коктейль у кафе швидкого харчування. Я їв і слухав новини по автомобільному радіо, коли повертався мостом через затоку. Вечірня передача передавала матеріали щодо Організації Об'єднаних Націй, нових надій на мир на Близькому Сході та в Південній Африці, нової морської нафтової знахідки біля Мадагаскару та депресивних економічних тенденцій у Європі. Місцевий спортивний коментатор мав кілька цікавих спостережень про майбутнє Окленда А.
  
  
  Опинившись у місті, я поїхав на захід Едді-стріт у Ван-Несс, а потім проїхав ним до форту Мейсон. В останній частині все було під гору.
  
  
  Одне щодо військових: вони не хочуть, щоб хтось загубився. На кожному розі були вказівники, що вказували на різні будівлі. Кожна будівля була позначена номером та знаком. У мене не було проблем із пошуком Офіцерської їдальні та стоянки поряд з нею. Важче було знайти пролом у чагарнику, що веде до прихованої стежки. Кущі стали густішими з тих пір, як я востаннє протискав крізь них.
  
  
  Я пішов вузькою стежкою, що вела вниз за Офіцерським клубом до низької будівлі, повністю побудованої зі шлакоблоків. Світло, що виходить з вікон високо під карнизом плоского даху, виразно освітлювало армуючий дріт, вставлений у товсте скло. Металеві ґрати в іспанському стилі перед вікнами були створені не тільки для прикраси.
  
  
  Я пройшов повз два втоплені подвійні металеві двері заподлицо, поки не підійшов до єдиних сталевих дверей з бурштиновим світлом нагорі. Я натиснув увігнуту кнопку під табличкою, на якій було написано: Натисніть, щоб увійти. Нічого не сталося. Я знову штовхнув. До мене долинав голос, що виходить з маленької ґратчастої ґрати у сталевій дверній коробці. «Крокай всередину і обличчям вправо». Дряпаючі металеві слова звучали як запис.
  
  
  Сталеві двері ковзнули убік. Його треба було переміщати за допомогою якихось механічних засобів; двері були з міцної сталі завтовшки не менше восьми дюймів. Я перемістився на металеву пластину, яка щільно прилягала до підлоги. Зовнішні двері зачинилися за мною. Мене залишили в проході, схожому на коробку, попереду мене зачинилися ще одні сталеві двері. Коли я глянув праворуч, я побачив стіну, посипану регулярно розташованими отворами, в яких, як я знав, були багаточастотні датчики.
  
  
  Платформа, на якій я стояв, повільно оберталася, доки я не повернувся на повні дев'яносто градусів. Скринька, схожа на ті, що використовуються у дверних банківських вікнах, вислизнула зі стіни переді мною. «Вийміть пістолет, пристебнутий ніж і сферичний предмет, захований між вашими ногами, і покладіть їх у приймач. Виклик містера Хоука перенаправили до кімнати W. Треті двері ліворуч. Голос безперечно був людським, але без тепла.
  
  
  Я поклав зброю у висунутий ящик. Ящик негайно закрився. Потім сталеві двері, з якими я зіткнувся вперше, відчинилися, пропускаючи мене в коридор, викладений плиткою. Я пройшов повз два внутрішні двері, які не пропускали
  
  
  назад постійний деренчливий шум і запах озону. Вся будівля безтурботно гула, ніби вона стояла на вершині величезної електростанції. Кімната W постала як частина електронної лабораторії. Осцилографи разом із панелями, викладеними мозаїкою з миготливих різнокольорових вогнів, забезпечували чудовий дисплей. Ряд консолей біля стіни з барабанами, що обертаються, сіпаються, з широкою магнітною стрічкою виробляв достатньо тепла, щоб зробити велику кімнату з кондиціонованим повітрям неприємно теплою.
  
  
  З трьох телефонів, які чекали нагорі центрального столу керівника, тільки зелений був вимкнений. Я сів за стіл і зняв слухавку. "Це Картер, сер". Я тримав слухавку за дюйм від вуха, чекаючи вибуху.
  
  
  Нічого не трапилося. Хоук говорив спокійним, тихим голосом. Що ти виявив? То був типовий Хоук. Його цікавили лише основні факти.
  
  
  Простіше кажучи, я розповів, що Глорія Граймс, колись Глорія Паркер із фільмів, а тепер вдова військового у Сан-Рафаелі, сказала мені, що остання відома адреса Кейта Мартіна - це якийсь рейс Quantas Airways, що прямує на захід. Я почув приглушену непристойність. Потім я почув, як голос Хоука продовжився, але не розмовляв зі мною. З ним був ще хтось, а це означало, що Хоук покинув свою хату. Він не став би цього робити, якби не брав участь у тривалій нічній справі, покликаній упоратися з кризовим станом. Коли він повернувся, Хоук здивував мене компліментом. Ти молодець, Нік. Тепер ми майже впевнені, у чому ми перебуваємо».
  
  
  Схоже, що Хоук зібрав достатньо інформації, щоб вирішити це питання. Я чекав, що він скаже мені перевести в готівку мої фішки і повернутися додому. Натомість він залучив мене до розмови. «Ви знали, що Дінь Ба Тхі, посол В'єтнаму при Організації Об'єднаних Націй, поїхав до Ханої?»
  
  
  Я згадав. «Я чув про це по радіо нещодавно. Це його одного разу вигнало наш уряд за шпигунство.
  
  
  «Гарна пам'ять, Нік. Тільки цього разу він повертається через раптову смерть Пан Лок Хуонга, міністра безпеки Ханоя».
  
  
  "Я цього не чув", - зізнався я.
  
  
  «Хуонг помер сьогодні вранці. Після офіційного оголошення надійшло негайне відключення новин. Звичайно, нам було важливо знати чому. Хіонг не був безвісною особистістю. В нас на нього давно є справа. Під час війни він був генералом, який відповідав за центр допитів та обробки, через який проходили всі американські військовополонені, перш ніж їх відправили до звичайних таборів для військовополонених. Багато військовослужбовців США живими не залишали його вдома». Хоук не балакав про дрібниці; він до чогось вів.
  
  
  "Кейт Мартін може підтвердити це", - сказав я, даючи зрозуміти Хоуку, що йду в ногу.
  
  
  «Після війни Хіонг, як і багато старших офіцерів В'єтконгу, став високопоставленим урядовцем і йому призначили державний похорон, - продовжив Хоук. «Це все у досьє. Ніщо з цього не вимагає таємності Щоб з'ясувати це, нам довелося використати деякі неортодоксальні джерела, але тепер ми розуміємо чому. Бан Лок Хіонг не помер природною смертю. Він був убитий. Не лише він, а й його дружина та двоє невідомих, які були гостями на віллі Хуонга. Страшна бійня, жорстока та необґрунтована».
  
  
  Ці останні слова були дивними, що походять від людини, яка дозволила агентам AX використовувати рішучі заходи як крайній захід.
  
  
  Я зрозумів, що уряди, подібні до уряду Ханоя, не захочуть визнати наявність дисидентів, здатних вдаватися до насильства та вбивств. Це було сприйнятливе світовою думкою. Можна було б очікувати, що вони піддаватимуть цензурі тривожну подію. Я висловив думку: «Вони ніколи не здадуться, доки не знайдуть вбивцю».
  
  
  "Це якраз і є причиною нашого занепокоєння", - сказав Хоук серйозним низьким голосом. "Почекай хвилинку."
  
  
  Я знову чекав. Я чув принаймні два інші голоси на задньому плані. Їхні слова були нерозбірливими. Темп їхньої промови був швидким. Я глянув на годинник. Боже, який довгий день. Я вирішив, що це не кінець. Якби Хоук збирався відкликати мене, він сказав би мені раніше.
  
  
  "Нік?"
  
  
  "Так сер?"
  
  
  «Ось що ми маємо. Це негарно, але це те, з чим ми маємо зіткнутися. Ваші явні імена – Лейтон, Уайлер та Граймс – у зв'язку з Мартіном дали нам ключ. Має бути зробити набагато більше перевірок і повторних перевірок, але ви нас підштовхнули до дивної групи товаришів. Ми знаємо все про Мартіна і про те, що деякі ветерани В'єтнаму майже поважають його. Лейтон один із них. Він був у Хюе з Мартіном під час операції з порятунку екіпажу танка, внаслідок якої Мартіна було схоплено. Людина, у якої Уайлер був військовополоненим разом із Мартіном і чоловіком Глорії Граймс, був фанатиком з питання полонених.
  
  
  «У всіх них є щось спільне – глибокі емоції з приводу війни та прихована ненависть до в'єтнамців щодо їхніх стосунків до американських в'язнів.
  
  
  Ми маємо незначну інформацію, яка вказує на розпалювання цієї необґрунтованої гіркоти. Тепер вона досягла точки виверження. Ми бачимо докази активної приватної вендетти проти деяких північних в'єтнамців, які, за словами Мартіна та людей, які думають так само, як він, ігнорували та порушували основні людські заповіді у своїх приниженнях, тортурах та вбивствах американських військовополонених».
  
  
  «Стривай, - перебив я. «Ви кажете мені, що цей Бан Лок Хуонг, який затишно сидить у своєму будинку в Ханої, став жертвою змови з метою вбивства, організованого Кітом Мартіном?»
  
  
  "Я і сам не міг би сказати цього краще", - відповів Хоук. “І я скажу вам чому. Бан Лок Хіонг був не першим - поки що найважливішим. У ніч перед тим, як Хіонг був убитий, дрібного чиновника - адміністратора державної лікарні, який під час війни надавав так звану медичну допомогу в сумно відомому «Ханое Хілтон» - був застрелений тією ж радянською зброєю калібру 9 мм. із того ж пістолета-кулемета вбили міністра Хуонга».
  
  
  Я знав цю зброю. Росіяни поставили їх до В'єтконгу у великих кількостях. Деякі з них були привезені додому як сувеніри солдатами, що повернулися. На вулицях Балтімора можна купити за триста доларів, якщо ти знаєш, куди йти. Мені було цікаво, звідки Хоук черпає інформацію, але я знав, що краще не питати. У своїй наступній заяві він натякнув на можливе джерело.
  
  
  «Ми все ще займаємося цим питанням, але вам краще знати, що я зараз звітую безпосередньо перед президентом і ніким іншим. Генерал Джарретт та держсекретар Елсуорт – єдині інші обізнані. Начальник дуже нервує із цього приводу. Якщо Кейт Мартін відповідає за організацію таємного вбивства в Ханої та його зв'язок з ним буде виявлено, глобальні наслідки будуть вражені. Президент не може зректися нього зараз; це лише сконцентрує увагу на ситуації, яку необхідно виправити негайно та без зайвого шуму».
  
  
  "Хіба Лейтон не зізнався?" Я припустив, що чоловік, який копався в моїх кишенях в аеропорту Даллеса, був допитаний.
  
  
  Хоук трохи закашлявся. «Він ухилився від нас… пішов у підпілля… зник разом із Вайлером. Шериф округу Марін отримав наказ забрати жінку Граймс за відкритим ордером. Він повинен стукати в її двері, навіть коли ми говоримо зараз. Утримання під вартою гарантує, що вона залишиться без зв'язку із зовнішнім світом. На цей раз ми потрапили у справжню тріщину, Нік.
  
  
  У цьому випадку я не вважав за честь бути частиною колективного «ми», до якого входив президент Сполучених Штатів. Я запитав. "Що далі?"
  
  
  «Для початку трохи швидкої роботи. Встановлене мною завдання дасть нам комп'ютерне зчитування імен північних в'єтнамців, які є потенційними цілями. Не тільки в Ханої - я маю на увазі всіх, хто був безпосередньо пов'язаний з американськими військовополоненими. У складі делегації ООН у Нью-Йорку ще двоє. П'ятеро мешкають у Парижі. Інші розкидані по світу. Ми збираємося попередити їх дуже обережно та опосередковано, через третіх осіб. У деяких випадках ми забезпечуємо захист, хоч вони про це не знають. Ми не хочемо, щоб епідемія вбивств у Північному В'єтнамі сягала Білого дому. Найкращий спосіб зупинити щупальця восьминога – паралізувати його мозок. Ми маємо дістатися Мартіна, де б він не був».
  
  
  Я знав, що до теперішнього часу Хоук вже використав мою кращу перевагу. Я запитав. - Що відповіла Квантас?
  
  
  «Його імені не було в будь-яких відомостях рейсів, що вилітають, з Сан-Франциско. Звичайно, він використовував фальшивку. Нам доведеться зробити це важким шляхом. Це було приведено в дію”.
  
  
  «То я просто стою осторонь?»
  
  
  "На даний момент, Нік". – Він зупинився, щоб підібрати слова. Коли Хок робить це, мені зазвичай не подобається те, що я маю намір почути. Він мене не розчарував. «Ці зусилля, які ми тут нарощуємо, ще дезорганізовані. З кількох причин я збираюся внести деякі корективи, які можуть вам не сподобатися. Він заздалегідь сказав мені, що не хоче чути жодних протестів.
  
  
  "Я слухаю."
  
  
  «Я трохи стурбований зникненням Лейтона та Уайлера. Деякі з їхніх друзів можуть знайти вас. Ставтеся до них обережно, якщо вони це зроблять. Щоб захиститися від будь-яких несподіваних зіткнень, які можуть виникнути з вашого боку, я влаштував деяку підтримку… справжнього профі, який у минулому допомагав на неповний робочий день. Тримайся.
  
  
  Хоук знав, що я відчуваю сильні почуття щодо того, що мене можна з кимось об'єднати. Найкраще я працював один, і Хок загалом так і вчинив. Я хотів обговорити цей розвиток далі.
  
  
  Очікування було недовгим. Голос, який повернувся у слухавку, був не Яструбом. То була жінка. Лінива південна протяжність нагадала мені Джинджер Бейтман: «Містер Картер. Яструб викликається нагору, в Овальний кабінет, сер.
  
  
  Він попросив мене передати вам – давай тепер подивимося – ах, так, на цій картці. Дивне ім'я. Думаю, китайське. Після паузи вона сказала: Ві Лоу Кіанг. Чорне волосся, карі очі, п'ять футів одинадцять дюймів, вік двадцять вісім.
  
  
  «Нічого страшного, – перебив я. «Я зачекаю, поки містер Хок не повернеться».
  
  
  «О, він сказав, що тобі не слід чекати. Я маю сказати вам, що вас зустрінуть у вашому готелі. Ви зрозуміли це прямо? Ви збиралися повернутися до готелю? »
  
  
  "Що ще?"
  
  
  "Випускник Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі з фізичного виховання"
  
  
  «Забудь карту!» - Огризнувся я. "Що сказав містер Хок?"
  
  
  Голос жінки став різкішим. «Якщо зрозуміти правильно, сер, єдине, що він сказав, це «Передай йому добраніч»».
  
  
  
  
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  
  
  
  Хоук мав рацію. Група, яка підтримує Мартіна, може стати надмірно енергійною у своїх зусиллях щодо запобігання втручанню. Як і Глорія Граймс, вони могли подумати, що моє втручання було скоріше зловісним, ніж щирим. Блимати Вільгельміною, щоб налякати Глорію та змусити її розкритися, могло бути помилкою. Захисники Мартіна могли будь-якої миті гостро відреагувати без попередньої розмови, перш ніж зробити позитивні кроки.
  
  
  Я втомився, щоб не бути в напрузі. Незважаючи на мою втому, я вжив запобіжних заходів і повернувся манівцем до готелю Fairmount. Я проїхав Бей-стріт до Коламбус-авеню, потім звернув на Маркет-стріт, щоб проїхати канатною дорогою на Ноб-Хілл. Моя швидкість була досить низькою, щоб можна було помітити будь-який автомобіль, що явно стежить за нею. Я нічого не бачив. Після того, як я припаркувався в підвальному гаражі готелю, я просидів у машині цілу хвилину, дивлячись у заднє вікно на будь-які ознаки хвоста.
  
  
  Я піднявся до вестибюлю на ліфті самообслуговування. Коли автоматичні двері відчинилися, мій огляд був тимчасово заблокований жвавою групою молодих людей, що рухаються до найближчих сходів. Вони прямували до Зебру-Рум, популярної вітальні. Замість того, щоб вийти, я тримав палець на кнопці відключення ланцюга, який не дозволяв дверям зачинитися. Мої очі оглянули вестибюль у пошуках чорнявого китайця. Вони на мить зупинилися на кількох корейських бізнесменах, але я шукав людину, а не пару.
  
  
  Я нахилився і повернув голову праворуч. За три фути від мого носа виднілися насипи вражаючих грудей. Вони були прикріплені до високої смаглявої дівчини у темних окулярах кольору арлекіна. Під ними повні червоні губи скривилися в пустотливій усмішці. Вона зняла окуляри. Її великі очі трохи мигдалеподібної форми теж сміялися. Вона була євразійкою, в основному китаянкою, але тільки вливання європейської крові могло дати таку красу обличчя та повні вигини. Її привабливе обличчя обрамляв боб-паж; пряме, підкреслене чорним деревом волосся спадало їй на плечі. Немає нічого в цьому світі чорніше за волосся китаянки. Вона спитала. "Ви Нік Картер?" Її хрипкі, пронизливі склади були суто американськими. Жодного акценту.
  
  
  Я вийшов із ліфта. Його двері зачинилися за мною. Очі дівчини заблищали від мого вагання. Мої теж, тому що я оцінив її чудову фігуру, яку повною мірою продемонстрував модний комбінезон кольору лайма, який вона носила. Коричнева сумка через плече з довгим ременем звисала з правого стегна. Вона знову заговорила. «Я домовилася з черговим у гаражі, щоб повідомити стійку, коли він побачить, що ви завозите свою машину в готель», - пояснила вона, ніби очікуючи питання. В мене були інші.
  
  
  По-перше, у Хоука забракло сміливості сказати мені, що Ві Лоу Кіанг була дівчиною. Може, Кіанг не була їй. Я міг би поспішити з висновками. Мелі знову на думку прийшла Мелісса Стівенс. Вона сказала, що деяким із найкращих повій дозволили нишпорити по вестибюлю Фермаунта. Смілива дівчина переді мною, безумовно, мала приголомшливу зовнішність і фізичні дані, щоб вважатися першокласною повією. Якби вона була протеже Яструба, існував простий спосіб встановити її справжнє обличчя. Що за річ ви несете?
  
  
  Її права рука поплескала по наплічній сумці. «Кольт міні-пантера кирпатий .32 калібру з магазином на шість патронів».
  
  
  «Приємно познайомитися, міс Ві Лоу Кіанг», - сказав я скоріше формально, ніж з ентузіазмом.
  
  
  Дівчина тихенько засміялася. «Ця вимова досить близька для першої спроби. Не хвилюйтесь, я ним не користуюся. Це ім'я було дано мені при народженні; з того часу воно було перекладено англійською - Віллоу Кейн. Кличте мене Віллоу. Вона одягла темні окуляри в косій оправі, приховавши свої незвичайні очі. Вона стала серйозною. "Чи є місце, куди ми можемо піти поговорити?" Вона говорила, як дівчина, яка бере на себе відповідальність.
  
  
  "У мене є кімната", - відповів я. Те, як це вийшло, змусило її нахилити голову та випростатися. Я ніколи не думав, щоб зробити пас. У мене не було наміру спробувати затягнути її в моє ліжко.
  
  
  Тут виявився мій запальний характер. «Послухайте, я з самого ранку не знімаю одяг. Я майже знищений втомою. Подальші розмови можна відкласти до ранку. Я йду нагору. Якщо вам сказали стояти на варті у коридорі, я перебуваю на десятому поверсі, кімната 1022 року».
  
  
  Вона здивувала мене тим, що швидко перейшла французькою. Вона говорила швидко і точно. Французька - одна з моїх найкращих мов. Я говорю на ньому з ельзаським акцентом. Вона мала типово малазійські співочі якості. «Поки ви чекали, я одержав дуже своєрідний телефонний дзвінок. Він йшов зі спеціальної телефонної станції у Вашингтоні. Чоловік, з яким я розмовляв, зв'язувався з вами менш ніж за двадцять хвилин до того, як зателефонував мені. Були прийняті деякі важливі рішення, які я маю вам передати. Це занадто відкрите місце для розмов, навіть якщо ми говоримо іноземною мовою. За нами могли спостерігати».
  
  
  "Votre Français est très bon". Я відповів, легко наслідуючи її приклад.
  
  
  Вона поспішила далі. «Мені тут незатишно. Я відчуваю ці речі. У будь-якому разі ми маємо піти до вашої кімнати». Вона простягла руку та натиснула кнопку виклику ліфта. У неї були довгі тонкі пальці, але м'язові руки. Я повинен був визнати, що коли Хоук вибирав когось на роботу, він вибирав лише найкращих. У Віллоу Кейн були як очевидні, так і приховані якості. Вона здавалася надто агресивною для простого охоронця. Подумавши, я вибачив її. Яструб, мабуть, рухався швидко, щоб перетворити Віллоу на надійного посланця, виконавши її просту роль озброєної служниці.
  
  
  Вона відступила і відійшла далеко, чекаючи на прибуття ліфта. Вона була насторожена і явно переобережна, коли перед нами відчинилися двері. Якби це був тест, я поставив би їй хорошу оцінку за те, що вона суворо дотримується правил. Коли вона розвернулась і позадкувала в кабіну, щоб тримати в полі зору вестибюль, я подумав, що вона трохи переборщила.
  
  
  Ми були єдиними пасажирами. Я знову перейшов англійською. «Ви навчилися говорити французькою у Франції».
  
  
  "Ні. У дитинстві я жила у В'єнтьяні, де моя мама працювала в будинках французьких офіцерів. Вона була красивою, тендітною жінкою - наполовину португалкою, з неприборканим сексуальним потягом і, відповідно, малою турботою про наслідки. У мене дев'ять незаконнонароджених сестер і братів. На щастя, у мене немає наївності моєї матері, хоча інша риса, що вкорінилася, іноді доставляє мені проблеми».
  
  
  Ти навчався в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі.
  
  
  “Все ще навчаюсь. Залишилася випускна робота, але на це потрібен час. Я підтримую себе підробітком».
  
  
  "Як це? Це не може відбуватися так часто".
  
  
  Віллоу гордо схилила голову. «Я вже двічі допомагала. Одна з причин у тому, що я поліглот, вільно володію французьким, лаоським, в'єтнамським та трьома китайськими діалектами. Але я найкраще розуміюся, коли працюю в Голлівуді, - сухо додала вона. Я на мить подумав про Глорію Граймса. Віллоу помітила, що моє обличчя змінилося. "О ні. Нічого подібного, - легковажно сказала вона. «Я більше спортсменка, ніж актриса. Акробатика, стрибки з парашутом, верхова їзда тощо. Я каскадер-фрілансер.
  
  
  Ліфт зупинився на десятому поверсі, перш ніж я встиг прокоментувати. Віллоу вийшла в коридор. Вона подивилася спочатку ліворуч, потім праворуч. У коридорі з килимовим покриттям було безтурботно тихо.
  
  
  "Сюди", - я жестикулював однією рукою, а іншою виймав ключ від номера з кишені. Ми однаковими кроками рухалися до моєї кімнати. У Віллоу була плавна, впевнена хода молодої, добре скоординованої гімнастки. В іншому вона була повністю жінкою. Її м'язисте тіло було вкрите тонким шаром жиру. В результаті були гладкі, приємні вигини. Я відстав, щоб подивитися на неї, мої думки блукали. Віллоу зупинилася перед кімнатою 1022 року.
  
  
  Я відчинив двері і штовхнув їх. У той же час я відступив, щоб дозволити Віллоу увійти. Двері відчинилися легко, до якоїсь точки. Потім вона зупинилася, наче натрапила на щось усередині кімнати. Віллоу зробила крок вперед.
  
  
  Невпевнений поворот дверей міг бути викликаний задирками на петлі. Як би там не було, у моїй голові промайнуло попередження.
  
  
  Я схопив Уіллоу за лікоть, смикнувши її назад. Цим я вивів її з рівноваги. Вона впала на мене. Ми обоє позадкували. У Віллоу вистачило розуму зберігати спокій. Вона вивільнилася і дозволила мені відштовхнути її подалі від прочинених дверей.
  
  
  Я відступив ще на три кроки, дихаючи через рота. Нічого не сталося. Я зачекав ще трохи. Потім я нахилився вперед, вдивляючись у вузьку щілину між краєм дверей та рамою. У кімнаті горіло світло. Це могло бути від ліжка або з ванної. Я так не лишив. Покоївка могла ввімкнути світло. З кімнати не долинало жодного звуку. Моя кров, що швидко перекачується, знову сповільнилася.
  
  
  "Щось не так?" -
  
  
  Віллоу безшумно підійшла до мене.
  
  
  "Я не впевнений."
  
  
  "Тобі доведеться піти туди", - сказала вона. Я повернув голову і глянув на неї. Вона відповіла на мій запитальний погляд. «Якщо ти не хочеш залишити свій одяг. Нічний рейс Pan-Am до Гонолулу відправляється трохи більше ніж за три години. Ми маємо брати участь у цьому. Це одна з речей, які мені наказали сказати вам. Не думаю, що ми повинні обговорювати причини цього тут, у холі, навіть якщо ми говоримо французькою».
  
  
  Я вилаявся собі під ніс. Я відчував, що мною маніпулюють, хоча я знав, що маю звикнути до того, що Хоук ставить одну річ поверх іншої. Хоук ніколи б не відкликав наказу, але мене це дратувало, бо він не віддав його сам. Я підозрював, що Хоук мав якесь уявлення про те, що він збирається продовжити мою дику погоню за гусем, коли він підключив мене до супутникового зв'язку з Вашингтона. Він міг би сказати мені, що помічниця, з якою мене зв'яжуть, була жінка.
  
  
  Нічого не виходило.
  
  
  А тепер уперті двері готелю ще більше перевіряли моє терпіння, не відчиняючись так легко, як я думав.
  
  
  "Добре?" проворкувала Віллоу.
  
  
  Я знав, що Джинджер Бейтман зібрала мій звичайний гардероб на випадок непередбачених обставин. Додаткові боєприпаси для Вільгельміни та пачка цигарок моєї приватної суміші, які нелегко дістати, окрім спеціальних джерел, баластували мою сумку з дрібнозернистої шкіри. Це також був незамінний предмет; це був власний подарунок від Хока. Зшиті на замовлення піджаки, штани та сорочки були значними вкладеннями.
  
  
  "Відійди", - попередив я Віллоу. Двері чинили опір, коли я м'яко натиснув на неї кінчиками пальців. Я простягнув руку до краю дверей і трохи повів нею вгору-вниз. Мої пальці нічого не торкалися. Проте я був незадоволений.
  
  
  «Ми могли б зателефонувати менеджеру, – запропонувала Віллоу.
  
  
  Моя відповідь була короткою. «Коли з'являється менеджер, він ставить багато питань, на багато з яких я не хотів би відповідати. Навіть якщо це виявиться хибною тривогою, поліція втрутиться. В цьому випадку-"
  
  
  "Ручна граната вибухне у відрі з медом", - вдало змінила вона старе кліше.
  
  
  Було багато причин не привертати увагу до того, що я вважав скрутним. Я знав, що ми зіткнулися з одним із них, коли визирнув через проріз на петлевому боці дверей.
  
  
  Прокляті двері були заміновані!
  
  
  Я відступив і підійшов до Віллоу. Я зняв туфлі і простяг їй. «Повернися до ліфтів. Натисніть кнопку виклику, щоб підняти їх обох сюди. Заблокуйте автоматичні двері черевиками, щоб вони не зачинилися. Це утримає їх тут. Він може нам терміново знадобитися, і ми не хочемо, щоб найближчими хвилинами на цьому поверсі хтось з'являвся”.
  
  
  Я знову встав перед прочиненими дверима. Пристрій усередині міг бути простим пристроєм переривання світлового променя, щоб сигналізувати комусь, що у кімнату ввійшли. З іншого боку, це міг бути вибуховий пристрій, досить смертоносний, щоб вивести з ладу весь Ноб-Хілл, але це навряд чи здавалося ймовірним. Хоч би хто це підлаштував, були експерти. Думка про його розрядку ніколи не спадала мені на думку. Що мене хвилювало, то це те, чи був пакет несподіванки активований часом чи тиском. Напевно, друге, але я не міг бути певним.
  
  
  Я притиснувся до стіни поруч із одвірком. Обмацавши позаду себе, моя рука знайшла дверну ручку. Я бачив, як Віллоу нахилилася вдруге, щоб втиснути туфлю між дверима ліфта, що закривалися, і прибув останнім. Коли вона встала з порожніми руками і помахала рукою, я штовхнув ручку дверей, ніби робив постріл.
  
  
  На мить нічого не сталося.
  
  
  Зітхання полегшення, яке я дав, було заглушено глухим, лунким звуком Уумфа! З дверей вилетів швидкий клуб диму. Потім величезна вогненна куля, штовхнувши перед собою відірвані двері, покотилася коридором і врізалася в протилежну стіну. Я почув шипіння шпалер, коли вогненна куля безвольно розчинилася, просочилася по плінтусі і покотилася по килимовому покриттю. Густий задушливий дим поширюється швидко. Їдкий запах обпаленої вовни лоскотав мені ніздрі. Двері, зламані, коли вони вдарилися об стіну, затріщали від полум'я.
  
  
  Я витяг хустку і прикрив ніс і рота. Я пірнув у дверний отвір, затамувавши подих і уникаючи пальців полум'я, що оздоблюють дерев'яну дверну раму. Усередині я побачила перевернутий двомісний диван, перекручений каркас і палаючу тканину. ТБ стояв через кімнату від підставки, на якій він колись стояв. Кінескоп був чудовим чином цілий.
  
  
  Дим був не такий поганий, як у холі, але стіни по обидва боки від дверей були обвуглені. Обгорілі лахміття - все, що залишилося від покривала. Мій рюкзак був винесений вибухом у ванну, де він упирався у ванну. Одна сторона почорніла і здавалась липкою на дотик.
  
  
  Я схопив його за ручку і подався до дверей.
  
  
  Дим доходив до мене, незважаючи на мій носовий фільтр. Я швидко вийшов, прямуючи до ліфтів.
  
  
  Позаду мене відчинилися двері. З далекого коридору пролунав чоловічий голос: Що відбувається? Я ввійшов у ліфт, що чекав, двері якого Віллоу однією рукою тримала відкритими, а в іншій - мої туфлі. Допитливий гість готелю, приголомшений і тепер замовк від побаченого, пірнув назад у свій номер, коли спрацювала автоматична система поливу.
  
  
  На той час, як ми підійшли до вестибюлю, я вже був у взутті. Ми підійшли до вікна касира, щоб сплатити мій рахунок, якраз вчасно, щоб почути дзвінок в офісі готелю, що управляє. Оператор комутатора у своїй затишній ніші намагалася знайти сенс у шаленому дзвінку, що виходить із готелю.
  
  
  Я вивів Віллоу через парадні двері. Чергував швейцар, якого я раніше не бачив. Він свиснув, викликаючи таксі, коли я підняв палець. Поруч зі мною стояла Віллоу. Нарешті вона знайшла голос. "Якби я зайшла в ту кімнату ..." - сказала вона собі під ніс.
  
  
  Я взяв її за руку. Вона була холодна, але не тремтіла. Її хватка міцніше стиснула мої пальці. "Але ти цього не зробила", - сказав я.
  
  
  До будинку під'їхало таксі. "У тебе є гроші?" Віллоу кивнула головою. «Йди в аеропорт і чекай на мене».
  
  
  "Я хочу піти з тобою."
  
  
  Я став жорсткішим і понизив голос. «Якщо цей жартівник нагорі погляне на нас, поліція шукатиме парочку, чоловіка з валізою з високою східною красунею, яка виглядає надто фантастично, щоб про неї можна було забути. Ми маємо розлучитися».
  
  
  На мить здалося, що вона збирається сперечатися. "У мене є речі, які потрібно забрати в мотелі", - сказала вона.
  
  
  "Я розумію. Ще багато часу. Я повинен здати орендований автомобіль, перш ніж робити щось ще".
  
  
  "Будь обережний, Нік".
  
  
  Я засунув сумку на заднє сидіння до її ніг, коли вона сіла до кабіни. «Тримай це у заручниках», - сказав я.
  
  
  Я грюкнув дверима у відповідь на її заперечення і дивився, як таксі їде, перш ніж спуститися по під'їзній доріжці і ввійти в гараж з вулиці. Мені довелося відскочити убік, щоб мене не збила пожежна машина, яка котилася пандусом позаду мене. Екіпаж із п'яти осіб зістрибнув поряд із службовим ліфтом.
  
  
  Шофер в уніформі чекав у засідці поруч із «Бентлі» сливового кольору. Мені довелося пройти повз нього, щоб дістатися орендованої машини Dime-A-Mile. Він крикнув мені: «Гей, Нік! Чи не потрапив під пожежну команду?
  
  
  Він міг би згадати мене, якби я проігнорував його. "У готелі начебто пожежа", - відповів я. "Можливо, якийсь п'яний, влаштувавши імпровізований номер у нічному клубі в Zebra Room, витяг з капелюха димову шашку замість кролика".
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Рожеві промені щойно вранішнього сонця покривали східний схил Даймонд-Хед, коли Pan-Am 747 наближався до аеропорту Гонолулу. Зі свого вікна по правому борту я міг розрізнити слабку веселку, що згинається над пагорбами за Гавайським університетом. Берегова лінія пляжу Вайкікі підтримувалась суцільною стіною висотних туристичних готелів.
  
  
  У міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса не було жодних інцидентів, подібних до пригод, що сталися в терміналі Даллеса за межами Вашингтона. Віллоу залишила мене розплачуватись за таксі, поки вона їхала. Коли я наздогнав, вона чекала біля стійки реєстрації Pan-Am і дружелюбно розмовляла із міцною людиною. Він був схожий на поліцейського у цивільному. Він був, і він чекав на мене.
  
  
  Ім'я в папці з посвідченнями особистості, де також був його значний значок федерального маршала, було Таулер. Він був більше людиною справи, аніж слів. Він узяв наші сумки і кивнув у тому напрямку, в якому він хотів, щоб ми пішли. Ми пішли за ним через бічні двері, спустившись на вузькому ескалаторі на перший поверх. Наземний екіпаж у білому халаті вивіз нас на аеродром на службовій машині. Він помістив нас біля підніжжя автономних мобільних сходів, що ведуть до службових дверей фюзеляжу Pan-Am 747. Піднятися по цих довгих сходах було все одно, що піднятися на четвертий поверх звичайної будівлі.
  
  
  Таулер провів нас до пари сидінь у салоні першого класу порожнього літака. Він запитав. - "Добре?" Я сонно кивнув і вмостився на сидінні біля вікна. Віллоу подякувала Таулеру за нас обох. Віллоу хотіла поговорити. Я цього не вчинив. Що б вона не розповіла мені, це може зачекати. Навіть якби те, що вона сказала, було важливим, я був би поганим слухачем. Я навчився засипати щоразу, коли з'являється можливість. Можу вмикати та вимикати сон за бажанням. Так я й зробив. Я проспав посадку інших пасажирів, інструкції бортпровідника та зліт.
  
  
  Якось уночі голова Віллоу перекинулася мені на плече і розбудила мене. Я визирнув у засклене вікно. Зверху сяяло срібне місячне світло на хмарах унизу.
  
  
  Крізь розриви в хмарному шарі було видно лише порожню темряву. Це нагадало мені про вакуум, у якому я, здавалося, працював. Мирна тихоокеанська ніч різко контрастувала з жорстокими моментами, які нещодавно пережила спляча дівчина поряд зі мною.
  
  
  Наче у відповідь на мої думки, Віллоу заворушилася. Все ще сплячи, вона притулилася до мене, притискаючи до мене пишні теплі вигини. Я повільно змінив становище на своєму стільці, намагаючись розмістити її зручніше, не турбуючи її. Вона відчула рух. Її очі з довгими віями, що були всього за кілька дюймів від мене, розплющилися. Вона сором'язливо посміхнулася, а потім зробила чуттєві рухи, які закрили весь простір, що залишився між нашими тілами. Вона задоволено зітхнула. Ми дуже добре поєднуємось один з одним.
  
  
  Віллоу раптово відсторонилася, вже зовсім прокинувшись. Побачивши, що я теж не сплю, вона вибачилася. «Ой, вибач, Нік. Я не хотіла ...
  
  
  "Мені сподобалося", - сказав я.
  
  
  У літаку горіли лише приглушені вогні, заховані за нішами у стелі. Я підвівся і потягся. Я глянув на годинник. Ми були у повітрі майже чотири години. Згущені в купу сплячі пасажири під легкими ковдрами займали близько половини сидінь навколо нас. Рука Віллоу знайшла мою і притягла до себе. "Як ти себе почуваєш зараз?" Вона спитала.
  
  
  Мені достатньо чотирьох годин сну. Крайня близька зустріч, яку я щойно пережив з Віллоу, пробудила в мені бажання, яке не має нічого спільного зі сном. Коли вона опустила очі і стиснула губи, щоб стримати усмішку, я здогадався, що вона дуже інтуїтивна. "Давай, Нік", - дорікнула вона хрипким пошепком. "Якщо ви розумієте, про що я. Ви готові почути те, що мені сказали вам сказати?"
  
  
  Я натиснув кнопку дзвінка. З'явився бортпровідник-чоловік. Я попросив каву. Віллоу пила чай. Це сталося миттєво. Віллоу перейшла французькою на півслові і продовжувала говорити приглушеним тоном. «Пам'ятаєте, як Хоук упустив телефон, тому що його відкликав президент?» Я кивнув головою. «Це сталося тому, що щойно надійшла звістка про інше вбивство в Ханої. Жертва була чиновником середньої ланки у Комісаріаті сільського господарства Народної республіки – політичним призначенцем, який не надто довго працював. Хоук каже, що на нього є товсте досьє, бо його пам'ятали багато американських військовополонених. Він був сержантом в'єтконгівської армії та старшим унтер-офіцером, який відповідав за охорону в таборі для військовополонених, де багато, включаючи Мартіна, були ув'язненими. Він був описаний як жорстокий садист, відповідальний за смерть як мінімум дюжини чоловіків».
  
  
  «Цікава річ, – прокоментував я. «Ця жертва, як і інші ліквідовані, обіймала свого роду політичну посаду. Цілком можливо, що йде чистка. Не обов'язково збіг, що всі служили у збройних силах В'єтконгу. Кожен придатний чоловік був призваний на війну». Я зробив ще ковток кави. «Хоук розповідав вам, як усі ці секретні новини доходять до Вашингтона так страшенно швидко, і ніхто про це не чув?» Моє єдине припущення полягало в тому, що Хок був агентом під глибоким прикриттям у Центральному комітеті Народної Республіки в Ханої.
  
  
  Віллоу зруйнувала мою теорію. "Раніше був контакт у міністерстві закордонних справ у Парижі, який передавав у Вашингтон певні дані quid pro quo, отримані від французької місії в Ханої". Я був вражений глибокими знаннями Віллоу.
  
  
  «Це справді академічно, – продовжила вона. Як би там не було, Хоук серйозно стурбований тим, що колишні ветерани В'єтнаму можуть бути залучені до планування та фінансування таємної вендетти. Деякі члени відповідальних ветеранських організацій підтвердили, що ця ідея розноситься по колу. Те небагато, що було зібрано, говорить про те, що більш фанатичні прихильники об'єдналися та беруть активну участь у забезпеченні успіху терористичного підприємства».
  
  
  «Я зустрів двох із них учора», - промимрив я крізь зуби. «Вони були дітьми в порівнянні з тими, хто намагався збити нас з пантелику цим сюрпризом з натяжним дротом в готелі. Проблема цього підприємства у тому, що надто мало людей розуміють, із чим ми стикаємося».
  
  
  "Я впевнена, що Хок знає", - заперечила мені Віллоу. «Він стривожений, дізнавшись, що ніщо не може завадити їхнім цілям, включаючи спроби державного втручання. У той час як групи ветеранів на батьківщині заперечують та засуджують будь-які акти насильства, масові настрої в цьому випадку сильні, хоча багато хто знає та мовчить. Тепер він знає, що місцеві відділення – деякі в інших країнах – знають про рух. Хоук виявив всесвітню мережу прихильників кровопролитного руху. Може, він і не сказав вам, але Лейтон і Уайлер - сержанти, що діють, в роті честі у Форт-Майєрі, штат Вірджинія. Це елітний загін, який охороняє Могилу Невідомого солдата та проводить церемонії поховання на Арлінгтонському національному цвинтарі».
  
  
  Я відмахнувся від бортпровідника, що запропонував ще каву.
  
  
  Він забрав брудну чашку. Уіллоу ледве доторкнулася до чаю. "Отже, ми виступаємо проти регулярної армії, а також проти клубів старих ветеранів", - зауважив я. «Я вважаю, що «Дочки американської революції» в'яжуть шкарпетки для хлопчиків в окопах уздовж Червоної річки. Чи маємо якісь уявлення, скільки озброєних розвідників Мартін відправив у Ханой? »
  
  
  Її м'які очі критично оцінили мене. «Невже має бути більше одного такого, як ти?»
  
  
  «Те, як косять цих колишніх типів Чарлі, звучить як жорстка операція за розкладом: «увійти, доставити і піти» – це своєрідна операція загону привидів із бажанням смерті камікадзе. Мішені перекидаються так швидко, що до того часу, коли ми наздоженемо Мартіна, він наколов їм вкрадені Почесні медалі та розплатився з їхніми витратами на боєприпаси».
  
  
  «Ось чому Хоук зазначив, що ми не втрачаємо часу, переслідуючи Мартіна. Яструб вважає, що після трьох майже одночасних вбивств настане затишшя. Зусилля доведеться згасити, доки Ханой не охолоне. Комп'ютери зіставляють дані, щоби скласти список потенційних жертв відповідно до параметрів, які ставлять вже мертві жертви на перше місце».
  
  
  Я дивився у простір за вікном і розмірковував. Хмарний шар зник. На горизонті позаду нас виднівся найслабший край світу, що виходить від сонця, що сходить. Я ставив питання, навіщо Хоуку потрібно підраховувати кількість убитих у майбутньому.
  
  
  "Хоук хоче, щоб ми наблизилися до Мартіна, перш ніж доведеться викреслювати будь-які імена зі списку", - сказала Віллоу. «Ви знаєте, що це означає, що ми їдемо до Гонконгу, чи не так?» У її голосі було хвилювання.
  
  
  "Я подумала, що це буде або Окінава, або Філіппіни", - здавалося, Віллоу здивувалася, що я сприйняв це так спокійно.
  
  
  «Чому саме ці місця?»
  
  
  Я подумав, щоб пояснити їй свої причини. Двома найбільшими центрами обробки перехоплення радіопередач на Далекому Сході були об'єкт Служби безпеки ВПС у Кларк-Філд та об'єкт, що перебуває у віданні Групи безпеки ВМС у Наха на Окінаві. Обидва перебувають під керівництвом Агентства національної безпеки. Радіопередача, насамперед закодована, яка передає секретні дипломатичні повідомлення або сильно зашифрований військовий трафік, отримує найвищий пріоритет.
  
  
  Хоуку вдасться змусити цього монстра працювати. Безсумнівно, було зроблено цілодобові зусилля щодо відстеження повітряних хвиль для малопотужного таємного радіопередавача, що передає короткі повідомлення приймачеві, захованому в Ханої, щоб допомогти плану Мартіна. Враховуючи величезні можливості та можливості Агентства національної безпеки, точне місцезнаходження Мартіна було б лише питанням часу, якби воно ще не було встановлено.
  
  
  Нарешті я відповів Уіллоу. «Ну, я просто передчував, що наступна перерва буде в одному з цих двох місць».
  
  
  Тьмяний інтер'єр літака залило світлом. Усі вогні у кабіні були включені. Веселий голос, що пролунав із верхніх гучномовців, оголосив про майбутню посадку. Він знову ввімкнувся після приземлення. Для пасажирів, що прибувають, буде 90-хвилинна зупинка. Усіх попросили залишити літак. Після цієї інформації, доки літак прямував до терміналу, грала тиха острівна музика.
  
  
  Старша стюардеса пройшла проходом і схилилася над нашими сидіннями. «У мене є повідомлення для вас, містере Картер. Вас просять знайти армійського полковника, який буде у безпосередній близькості від місця висадки.
  
  
  Волосся у мене пішло вгору. "Тільки те? Нічого більше?"
  
  
  - Якщо хочете, то я уточню у капітана. Він може зателефонувати до башти ще раз, якщо виникнуть питання.
  
  
  Я похитав головою і відмахнувся від неї. Чому не можна було сказати «Хок» конкретніше? Йому слід було сказати "друг" або "ворог", якщо він не був упевнений. Я дотримувався песимістичного погляду. До цього часу Хоук був проінформований і зрозумів, що вибух на десятому поверсі Fairmount був міною, навмисно підкинутою, щоб прибрати мене з місця події. Він казав мені, що це може знову повторитися.
  
  
  "Я піду першою", - запропонувала Віллоу. «Сумніваюся, що хтось знає, що я з тобою. Це один із способів, яким я мушу допомагати. Не хвилюйся. Я цілком можу подбати про себе».
  
  
  Я відступив, поки Віллоу проходила повз полковника у формі, що стояв наприкінці огородженого рейками проходу, який виводив пасажирів у головний коридор. Вона не залишилася непоміченою. Його очі оцінювально стежили за нею, поки людський потік, що наближається, не змусив його змінити своє становище. Віллоу обернулася і підійшла до нього ззаду. Її права рука була зарита у відсік сумки на плечі, в якому знаходився її пістолет. Я був надто далеко, щоб чути, що вона йому сказала. Як би там не було, вона виразно привернула його увагу.
  
  
  За мить вона підняла руку і поманила пальцем. "Полковник Таллі, сер", - сказав він, коли я підійшов. Я думав, він збирався привітати мене.
  
  
  Його рука ворухнулася, але простягла мені тільки коричневий конверт. Віллоу спостерігала через його плече. Вона була такого ж зросту, як він. Засмаглі очі полковника мали тенденцію ковзати у її бік. Я зосередився на його обличчі.
  
  
  Ніхто з нас не бачив і не був готовий відобразити фігуру, що швидко рухається, врізану між нами. Ми розгойдувалися, як кеглі, що розбігалися під ударом кулі для боулінгу. Чоловік вихопив конверт з рук полковника Таллі, коли той проходив повз.
  
  
  Злодій, смаглявий юнак у яскравій гавайській сорочці з квітковим принтом і білих штанах, попрямував до рядів пасажирів, що рухалися коридором. В одну мить він розчинився в натовпі.
  
  
  Я тицьнув однією рукою приголомшеного полковника, щоб отримати поштовх, щоб упіймати швидконогого хулігана. Краєм ока я помітив ще один рух. Шкіряна сумка Віллоу трималася на довгих лямках. Вона крутнула його над головою, як аргентинський гаучо, що накручує болу і дозволяючи йому летіти. Сумка летіла як ракета, запущена з катапульти. Він пройшов між ногами островитянина на рівні щиколотки. Він спіткнувся, розтягнувшись стрімголов. Конверт вилетів із його рук. Він опинився біля стіни поряд з пістолетом Віллоу 32 калібру з перлинною рукояттю.
  
  
  Заверещала жінка. Натовп розійшовся навколо людини, що впала. Він перекотився один раз, встав на ноги і продовжив ухилятися і пробиратися крізь збитий з пантелику натовп. Збиті з пантелику глядачі наблизилися до нього ззаду, повністю затуляючи його відступ, коли я виявив конверт, сумку на плечі і пістолет.
  
  
  "Продовжуйте рухатися, хлопці!" - крикнув я, засовуючи кирпату зброю назад у сумку Віллоу. "Тут немає нічого поганого". Я широко посміхнувся.
  
  
  Ніхто не кинув мені виклику. Ніхто не хотів втручатися. У всякому разі, оточуючі швидко відвернулися і поспішили геть.
  
  
  "Витончений трюк", - похвалив я Віллоу, повертаючи її власність сказавши здивованому Таллі. - "Я зберіг конверт".
  
  
  "Я не можу в це повірити!" - Вигукнув Таллі. "Хіба нам не краще..."
  
  
  «Краще нам про це забути», - закінчив я за нього. Весь час ставало все важче залишатися в тіні. Показові виступи Віллоу межували з яскравою технікою, якою мене попереджали уникати. «Чи варто берегти конверт?» - Запитав я Таллі.
  
  
  "Він оцінив супровід мотоциклів, чого я не роблю", - відповів він.
  
  
  Я зламав друк і заглянув усередину. Без вмісту я міг би зіштовхнутися із серйозними проблемами. Мене вразив паспорт Держдепартаменту. Це виглядало справжнім. Буклет із строкатою зеленою обкладинкою та золотими літерами, напевно, був. Марки з датою візи всередині були фальшивими. Вони показали, що я пройшов митницю країн, які ще не приїхав.
  
  
  Інші папери були запрошенням Міністерства оборони, виданим мені та Віллоу. Це особливі дозволи, які в окремих випадках видаються невійськовим особам. Вони дають одержувачу право користуватися певними послугами, що знаходяться під контролем збройних сил, для вирішення питань, пов'язаних із національною безпекою. Привілеї поширюються лише дуже важливих осіб. Я переглянув три короткі абзаци. Я запитав: - Ви знаєте, що міститься в цих наказах, полковнику Таллі?
  
  
  «Ось чому на мене чекає машина, сер. Якщо ти готовий...
  
  
  "Я хочу трохи освіжитися", - сказала Віллоу. Я підтримав пропозицію.
  
  
  "Все влаштовано", - запевнив нас полковник Таллі. «Якщо ви просто підете за мною».
  
  
  Ми не виїжджали з аеропорту. Сержант-водій вантажив наші сумки у багажник седана кольору хакі, коли ми підійшли до трапу технічного обслуговування літаків під терміналом. На чолі з парою поліцейських на мотоциклах сержант вів машину як божевільний гонщик на серійних автомобілях. Він мчав краями злітно-посадкових смуг і злітно-посадковою смугою. Він привіз нас на базу ВПС Хікхем. Звідти пором доставив розпалений седан через протоку Перл-Харбор до житлового району ВМФ. Поїздка тривала трохи більше десяти хвилин. Він закінчувався перед будинком льотної станції військово-морської бази Барберз-Пойнт.
  
  
  Зустріч пішла, як по маслу. Дама-морпех привітала і повела Уіллоу. Полковник Таллі залишився зі мною. Він чекав у роздягальні пілота, доки я приймав душ і голився. З Офіцерської їдальні принесли тацю з їжею. Я поснідав стоячи, бо весь цей час мене постачали льотним спорядженням. У результаті я отримав захисний шолом, кисневу маску, черевики до литок, яскраво-жовтогарячий льотний костюм, жовтий Мей Вест і парашут. До моєї правої ноги нижче коліна була прив'язана зелена пляшка для порятунку, яку я спочатку подумав, як ручний вогнегасник. У ній був запасний кисень на випадок необхідності стрибка з великої висоти. Мене запевнили, що запобіжні заходи не мають нічого спільного з надійністю військових літаків.
  
  
  Полковник Таллі вивів мене на рампу. Він посадив мене в позашляховик і кинув мою сумку на заднє сидіння. Я думав, що цього разу він точно мені салютує. Я міг сказати, що він був так само вражений цією добре спланованою та швидкою рутиною, як і я.
  
  
  Коли з'явилася Віллоу, несучи шолом з кисневою маскою, що бовталася, вона здавалася почервонілою. У її темних очах спалахнуло передчуття. Те, що вона зробила з непоказним льотним костюмом, було чудово. Мій висів на мені, хоч і підходила за розміром. Уіллоу заповнила свою передню і задню частину найбільш захоплюючим чином.
  
  
  Вона сіла в позашляховик поруч зі мною. Моряку за штурвалом треба було нагадати, що ми готові на роботу. Хлопець з ластовинним обличчям недовірливо похитав головою і ще раз облизнув губи, перш ніж перестав витріщатися на Віллоу.
  
  
  Я мусив дати їй пояснення. «Коли Хоук вирішив, що ми не повинні гаяти час, я гадки не мав, на що він піде, щоб надолужити втрачене. Ці накази, які він отримав від Міністерства оборони, – його спосіб сказати, що комерційні авіалайнери втрачають надто багато часу на проміжні зупинки. Хоук використав вплив генерала Джарретта. На наступному етапі цієї шаленої гри в хованки ми скористаємося військовим повітряним транспортом.
  
  
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  
  
  Літак, припаркований в затишному куточку аеродрому, не був схожий на жодний інший у світі. Величезного чорного монстра охороняли двоє озброєних гвинтівками морських піхотинців у бойовій формі. Я дізнався про футуристичну голчасту машину. Він був Lockheed майже повністю з титану. У ВПС його назвали SR-71A. Фюзеляж був удвічі довшим, ніж його п'ятдесятифутовий розмах крил. Два величезні і потужні турбореактивні двигуни зробили його найшвидшим і найпотужнішим літаком, який був прийнятий на озброєння. Його крейсерська швидкість була значно вищою за 2000 миль на годину, коли він летів на висоті 85000 футів.
  
  
  "Ми збираємось летіти на ньому?" - недовірливо вигукнула Віллоу. "Що це?"
  
  
  Я сказав їй, що літак, відомий як «Блекберд», - він був неозброєним розвідувальним кораблем, який мав усі можливі рекорди льотних характеристик за швидкістю та висотою. Він подолав шлях від Нью-Йорка до Лондона менш ніж за дві години, в середньому 1807 миль на годину.
  
  
  Наш пілот був майор Гріффітс, якому, схоже, все це набридло. Він і рядовий допомогли нам з Віллоу втиснутися в простір за пілотом, який був влаштований таким чином, щоб вмістити нас обох у тісному тандемі. Деякі камери та електронне обладнання були видалені, але цього було замало, щоб забезпечити реальний комфорт.
  
  
  Я сів навпроти Віллоу. Її довгі ноги витяглися вперед по обидва боки від вузького сидіння ковшеподібного, пристебнутого до моєї дупи. Коли мені на голову був одягнений шолом з м'якою підкладкою, я майже не чув стартового гуркоту ревущих двигунів. Звук ставав голоснішим під час пробігу на зльоті. Кінець довгої злітно-посадкової смуги упирався в солоний білий пляж, що стримує лінивий тихоокеанський прибій.
  
  
  Раптове прискорення змусило мене повернутись на сидіння. Коли ввімкнувся форсаж, щоб надати додаткової потужності, я подумав, що оглухну. Шум зовні за літаком, мабуть, був жахливим.
  
  
  Коли я відчув, що літак злетів, майор Гріффітс розпочав акробатичний набір висоти з високими характеристиками. Моє сидіння крутилося і нахилялося, поки я майже лежав на спині. Тільки ракета, запущена в далекий космос, підніметься під крутішим кутом.
  
  
  Ми дивилися прямо вгору, в той час, як сили прискорення тримали нас міцно. Потім літак вирівнявся. Майор Гріффітс якийсь час ворушився на своєму стільці, а потім, здавалося, завмер. Його голос пролунав у навушниках, захованих у моєму шоломі. "Ми готові", - сказав він. «На курсі на висоті 78500 футів. Чи не розстібайся. Якщо вам потрібно поговорити, спочатку послухайте, перш ніж натискати кнопку внутрішнього зв'язку, яку я вказав вам раніше. Попереду чудова погода. Власне, на такій висоті ми рідко бачимо погоду. Все нижче за нас”.
  
  
  Політ був стомлюючим. Потягнувшись нагору, я побачив верхній ряд приладів на пульті пілота. За товстим вітровим склом не було нічого, окрім темно-синього повітря. Віллоу повідомила мене про свою присутність, піднявши ступню поруч із моїм сидінням і час від часу підштовхуючи мене до стегна. Одного разу я впіймав її ікри і стиснув у відповідь.
  
  
  Я, мабуть, задрімав. Я прокинувся, здригнувшись, бо щось було інакше. Рев двигунів змінився. Ми спускалися. Я глянув на годинник. Ми були у повітрі трохи менше двох годин. Швидкий роздум змусив мене здивуватися. Ми не могли бути поряд із землею. За дві години польоту ми опинимося в центрі Тихого океану десь між Уейком та Гуамом. Тільки вода лежала під нами… миль п'ятнадцять униз.
  
  
  Віллоу знову вдарила мене ногою. Я схопив її за ногу і знизав плечима.
  
  
  Майор Гріффітс уповільнив літак. Ми втрачали висоту.
  
  
  Він здавався занепокоєним, щоб розповісти нам, що відбувається. Однак він відключив автопілот і взяв на себе ручне керування літаком. Він нахилився вперед. Корабель здригнувся і завібрував. Було втрачено більше швидкості. Я розстебнув, підвівся і нахилився вперед. Я міг побачити попереду.
  
  
  Спочатку я подумав, що це комерційний авіалайнер, доки не побачив, що за ним тягнеться шланг. Гріффітс перехоплював танкера-заправника. Він потрапив у точку рандеву прямо на кнопці, яка включала зниження на висоту, доступну для переобладнаного Боїнга 707. Чотири інверсійні сліди тяглися за його працюючими двигунами: низький кут, що випромінюється рожевим світлом світанку, надавав помаранчевим відтінкам смуги руху. Кристали льоду. Ми летіли так швидко, що тікали від сонця.
  
  
  З'єднання встановлено, два літаки залишалися пов'язаними разом дуже короткий час. Перш ніж я подумав, що це можливо, лопаткова стріла танка відокремилася і висунулася. Майор Гріффітс негайно застосував силу і почав піднесення.
  
  
  Наступного разу, коли потужність двигуна зменшили, ніс опустився, і я зрозумів, що ми знаходимося в довгому спуску на максимальній швидкості. Далеко попереду на горизонті виднілася темна мантія землі, усіяна крихітними вогниками. Ми і світанок наближалися до Китаю одночасно.
  
  
  Гріффітс посадив літак в аеропорту Гонконгу, ніби він перевозив небезпечний вантаж нітрогліцерину. Його привели у далеку частину льотного поля. Британський «лендровер» із двома чоловіками чекав біля захищеної стоянки. Персонал Королівських ВПС направив чорний, як тінь, літак до U-подібної огорожі з високим ухилом.
  
  
  Я відчув, що задубілий, трохи паморочилося в голові і втомилися м'язи. Віллоу сильно навалилася на мене, коли я допоміг їй спуститися з кабіни на землю поруччям. Капітан групи ВПС представився як Харрінгтон, переважно Віллоу. То був їй комплімент; у Королівській колонії, переповненій китайцями, тільки красуня, так само унікальна, як Віллоу, могла б отримати другий погляд. Він навіть відчинив для неї двері «лендроверу».
  
  
  Я потиснув би руку і подякував Гріффітсу, але він був зайнятий заповненням якоїсь форми, в якій записувалися дані про політ. Я махнув. Він кивнув головою. Політ на 6300 миль трохи більше чотирьох годин був для нього звичайною справою.
  
  
  За манерою водіння капітана групи Харрінгтона я зрозумів, що з майором Гріффітсом я був у більшій безпеці. Він проводив більшу частину свого часу, дивлячись на Віллоу, замість спостерігати за дорогою по периметру. Це призвело до накопичення будівель, над якими майорів штандарт Королівських ВПС.
  
  
  У строго обставленому офісі чекав невисокий пухкий чоловік років п'ятдесяти з лисою головою, густими білими вусами та в гарно зшитому діловому костюмі. У нього була рум'яна шкіра та виразний британський акцент. Харрінгтон ставився до нього з великою повагою. Причина стала очевидною, коли його представили як сера Ходлі-Сміта, заступника генерал-губернатора Британської королівської колонії та Нових територій. Він стояв поруч із столом із шиферною стільницею, де денщик у бойовій формі Королівських ВПС заварював чай на гарячій плиті. Ми з Віллоу були прийняті відразу після туалету.
  
  
  Я повернувся за кілька хвилин, звільнивши місце для чаю. Сер Ходлі-Смайт пихкав люлькою між ковтками чаю з важкого кухля. Він вказав на стілець. Я сів. Капітан групи Харрінгтон нахилився перед закритим офісним сейфом та обробив комбінацію. Коли він підвівся, в руці у нього був довгий коричневий конверт. Він запропонував його серу Ходлі-Смайту відповідно до протоколу. Пухкий англієць кивнув у мій бік.
  
  
  Задню частину конверта тримав червоний сургучний друк. «Хлопці, ви, мабуть, сильно розсердилися, - зауважив сер Ходлі-Смайт. «Чортовськи незручно використовувати наші першокласні засоби зв'язку та цю станцію Королівських ВПС для передачі повідомлень. Найнезвичайніше. Втім, використання багатомільйонного розвідувального літака для перевезення особового складу також не є звичайним явищем».
  
  
  Схоже, він ловив рибу, але я не збирався задовольняти його цікавість, доки не прочитав, що було в конверті, хоча надрукована лінія вздовж його нижнього краю говорила: «На службі у Її Величності».
  
  
  Телетайпне повідомлення Хоука було коротким. Одна частина належала до факсимілі комп'ютерної роздруківки. У роздруківці наведено імена осіб, які можуть стати жертвами вбивства з найбільшою ймовірністю на підставі ретельно відібраних критеріїв. Дев'ять імен було поділено на дві групи. У виносці сказано, що п'ятеро із верхньої групи померли протягом року. Я дізнався про імена тих чиновників Північного В'єтнаму, які за останні два дні скінчили насильницькою смертю.
  
  
  Я читав другу частину повідомлення Хоука, коли до кімнати зайшла Уіллоу. На ній була небесно-блакитна туніка Chousan до колін з обмеженим коміром поверх чорних штанів. Однак традиційно вільний одяг був модно облягаючим, щоб підкреслити його пишні форми.
  
  
  Гладке чорне волосся з прямою чубчиком обрамляло її прекрасне овальне обличчя. Я встав і запропонував Уіллоу свій стілець. Сер Ходлі Сім залишився сидіти. Його брови оцінювально підвелися, поки він не придушив свій необдуманий вчинок і не змусив їх насупитися, висловлюючи неприязнь. Його завзятий колоніальний шовінізм відкидав асоціацію з усіма кольоровими расами.
  
  
  Харрінгтон, явно збентежений, швидко запропонував Уіллоу кухоль чаю, що димився. Я сидів у кутку столу капітана групи Харрінгтона і трохи кипів усередині.
  
  
  "Будь ласка, джентльмени, продовжуйте", - люб'язно сказала Віллоу. «Перепрошую за те, що затрималася так довго». Вона кивнула Харрінгтонові, приймаючи чай. Вона заповнила мовчання. Вона спитала. - «Є якісь новини, Нік?» Я стримав відповідь, поки вона сіла на низький стілець, який я звільнив. Її плавні, плавні рухи, коли вона це робила, порушили мою уяву. Потрібно було зусилля, щоб розвіяти мої мрії і повернутися до послання Хока.
  
  
  Я вибрав ту частину, яка покликана зміцнити міжнародні відносини. «Мені доручено подякувати представникам уряду Її Величності в Гонконгу за їхню співпрацю та цінну допомогу в такі короткі терміни. Тут йдеться, що ці люди будуть визнані гідними нагород офіційними каналами у належний час». Мої останні слова не були почуті через гуркіт важкого реактивного літака, що злітав. Я визирнув назовні. Неймовірний SR-71A, що доставив нас до Гонконгу, злітав угору. Його потужні двигуни змушували деренчити шибки.
  
  
  Віллоу схопилася і побігла до вікна. Вона одягла темні окуляри, щоб захистити очі від ранкового сонця. Вона не знімала їх, коли поверталася. "Можна подумати, що майору Гріффітсу захочеться відпочити".
  
  
  «О, він отримає це, але не тут. На Окінаві. Для нього це лише двадцять п'ять хвилин. Чи бачите, ми не заперечували, щоб вас висадили, але деяким з наших сусідів було б погано, якби ми тримали цю фантастичну машину тут якийсь час. Ваш уряд, схоже, зараз також дуже болісно ставиться до умов у наших краях. Тож він полетів додому так швидко, як тільки зміг його обслужити. Можливо, ти стомилася? "
  
  
  «Як не дивно так, – зізналася вона.
  
  
  «Це синдром, пов'язаний із далеким високошвидкісним перельотом. Фактично порушення добового ритму. Це стає більш вираженим на надзвукових швидкостях. Досвід роботи з Concorde показує, що більшість пасажирів зазнають фізичної втоми. Після деякого відпочинку вона знову була у рожевому вбранні.
  
  
  Я перервав розмову тет-а-тет. "Ми повинні рухатися далі".
  
  
  "Тоді є щось обнадійливе?" - Запитала Віллоу.
  
  
  «У Бангкоку. - Позитивне спостереження з надійного джерела, - відповів я.
  
  
  "Британського?" - втрутився сер Ходлі-Смайт. Я зробив уявну замітку. Англійці мали першокласного агента в Таїланді.
  
  
  «Ім'я – Лак Бу Чен. Якщо він один із ваших, ми повинні вам подякувати.
  
  
  Щелепи сера Ходлі-Смайта затремтіли, коли він похитав головою. "Ніколи не чув про цього хлопця".
  
  
  "Але я його знаю", - весело сказала Віллоу. «Він багато років працював на американців у Сайгоні. Я вважаю, що будь-який із його звітів має високий ступінь достовірності”.
  
  
  - Отже, ви двоє, ви знову їдете, - весело сказав сер Ходлі-Смайт. Він здавався щасливим, що позбувся нас.
  
  
  «Щойно ми зможемо випустити літак». Я мовчки подякував Хоку за те, що він передчував, що мені знадобиться паспорт, а потім подумав, чи має щось більше, ніж здогад, що він буде необхідний. Що ближче я підходив до зустрічі з Мартіном, то більше допомоги приходило до мене. Це було гарне почуття.
  
  
  - А, подивимося, - задумливо промовив Харрінгтон. «Якщо мені не зраджує пам'ять, наступний безпосадковий рейс, яким вам доведеться скористатися, щоб не було жодних складнощів через проміжні зупинки, - це Air India, який відлітає близько чотирнадцятої години. О другій годині, сер, - переклав він для заступника генерал-губернатора.
  
  
  «Ну, подивися, що ти маєш рацію, і знайди їм… е-е… житло». Незважаючи на його спроби здаватися близькими, сер Ходлі-Смайт, здавалося, був стурбований тим, щоб збентежити нас.
  
  
  "Ми не хочемо створювати проблеми, сер", - сказав я.
  
  
  По тому, як на мене дивилися Королеви, я міг сказати, що ми були саме такими. Сер Ходлі-Смайт заговорив першим. "Ми хочемо зробити ваше короткострокове перебування максимально комфортним". Він обвів кімнату своєю товстою рукою з ковбасними пальцями. «Це не годиться. Думаю, ви віддали б перевагу громадському терміналу по всьому полю.
  
  
  Було очевидно, що йому нічого не розповіли про інцидент у Гонолулу. «Як ти думаєш, чи зможеш ти організувати щось на короткостроковій основі через гавань у Глостері?»
  
  
  Очі сера Ходлі-Смайта різко впали на Віллоу. Харрінгтон зрозумів повідомлення. Я теж. Glouster - найстаріший готель Гонконгу, найважчий готель.
  
  
  Це стара імперія згори до низу. Незважаючи на безліч змін, які зазнав Гонконг, жодна з них не порушила атмосферу пукки у готелі Glouster. Він залишається оплотом та пам'ятником ранньому британському колоніалізму. Було немислимо, щоб будь-який китаєць, особливо напівкровка, був би там бажаним гостем.
  
  
  Сама ідея оголосити Уіллоу Кейн персоною нон грата мене дратувала до чортиків. Сер Ходлі-Смайт був пузатим фанатиком. Він заслужив, щоб на його стару шкільну краватку капнули трохи соусу. Три пропозиції у повідомленні Хоука дали мені можливість зробити це. Вони запевнили мене, що в мене незаперечний авторитет. "Я сильно втомився", - швидко сказав я. То була напівправда. "Glouster підійде".
  
  
  Сер Ходлі-Смайт закашлявся. "Я кажу, друже, а... є невелика проблема..."
  
  
  «О, не турбуйтеся про це, – втрутився я. - Наш Державний департамент повністю відшкодує витрати на паливо, їжу та всі послуги, які ваше міністерство закордонних справ погодилося надати. Чи не могли б ви відвезти нас туди, капітане Харрінгтон?
  
  
  Харрінгтон скоса глянув на сера Ходлі-Смайта. Обличчя товстого чоловіка почервоніло від внутрішньої люті. Він не зовсім розумів, чи наївний я чи навмисно бентежить його. Як би там не було, він міг відповісти лише одним способом. Рудий чоловік пішов на поступку. «Я зателефоную заздалегідь. Знаючи, що ви хочете ... а ... не звертати уваги на свою присутність тут ... ми приймемо розумні запобіжні заходи ... а ... відповідно до того, що нам сказали. Однак, я пропоную вам зняти цей безглуздий помаранчевий літній костюм, якщо ви хочете залишитися непоміченим.
  
  
  На борту рятувального катера ВПС Великобританії, який ухилявся від джонок і вантажних суден, що повільно рухалися, я не відчував особливого задоволення від того, що загнав сера Ходлі-Сміта в кут. Наше останнє рукостискання було формальним. Я пояснив свою злісну поведінку доказом того, що я починав нервувати в міру наближення останніх етапів мого завдання.
  
  
  Я глянув на Віллоу. Важко було сказати, про що вона думала, з її виразними очима, прихованими за темними окулярами. Її голова була повернута, щоб слідувати за поромами Гонконг-Коулун, що курсували туди-сюди по неспокійній, забитій кораблями гавані. Дув свіжий вітерець. Ми мовчали, кожен був у своїх думках.
  
  
  Навмисно чи ні, але сер Ходлі-Смайт подбав про те, щоб ми увійшли до готелю «Глостер» непоміченими. Нас відвели до під'їзду працівників у провулку. Круглий китайський носій під наглядом сикха у тюрбані взяв наші сумки. Смаглявий індіанець був діловитий і небагатослівний.
  
  
  Задня частина готелю пахла прянощами. Я чув стукіт посуду і белькотіння голосів з кухні. Службовий ліфт піднімався зі швидкістю равлика. Бородатий сикх не міг ігнорувати Віллоу, але косі погляди, які він на неї кидав, були немилосердні.
  
  
  Кімната на п'ятому поверсі, в яку мене відвели, була у задній частині будівлі. У ньому було одне двоспальне латунне ліжко. Носій кинув наші сумки в коридорі поруч із дверима. Сікх простяг реєстраційну картку та ручку. Все, що для цього було потрібно, це мої ініціали на вже заповненій анкеті. Я запитав. - "А що щодо леді?"
  
  
  «Вона ваш гість, сахіб. Тож мені сказали. Його обличчя було непорушне, але в його звужених очах був такий розумливий вираз, ніби він казав мені, що він брав участь у тихих побаченнях незліченну кількість разів раніше.
  
  
  Уіллоу поклала руку мені на плече. «Давай не хвилюватимемо їх, Нік. Це того не варте.
  
  
  Китайський носій низько вклонився до пояса, коли я дав йому американський долар. Я знав, що не варто давати гордому сикху чайові.
  
  
  Після того, як двері були зачинені, ми з Віллоу подивилися один на одного. Це був перший раз, коли ми були одні, і щось не давало нам завадити нам відчути близькі стосунки віч-на-віч.
  
  
  Поїздка човном була швидкою. Моє волосся було липким від сольового спрею. Тепла гонконгська температура і вологість, що падає, додали мені дискомфорту. Я знав, що Вілло теж це відчувала. "Я підкажу, хто першим скористається душем", - сказав я.
  
  
  "Продовжуйте", - відповіла вона.
  
  
  Проте тепла вода розслабляла. Я вийшов з ванної, закутаний у дуже великий рушник. Уіллоу лежала, розкинувшись, повністю одягнена на ліжку на покривалі. Її сонцезахисні окуляри були засунуті вгору і упиралися на чоло. Її очі були заплющені. Я думав, що вона спить.
  
  
  Поки я стояв там, її очі розплющились. Вона з цікавістю подивилася на пару видимих шрамів на тілі, але нічого не сказала. Вона встала з ліжка, увійшла до ванної кімнати і зачинила двері.
  
  
  Я заліз у двоспальне ліжко, накрившись простирадлом. Я майже заснув, коли вона вийшла із ванної.
  
  
  Волосся укладене під рушником. Крім того, на ній були окуляри арлекіна з темними лінзами та посмішка.
  
  
  «Щось підказує мені, що ти ідіот», - сказала Віллоу, повертаючись, показуючи свої принади. Вона глянула на мене через голе плече.
  
  
  "Я виставляю рівні рахунки всім ерогенним зонам", - поправив я її, уважно розглядаючи прекрасний пейзаж. "Ще я цілую, а іноді й кусаю", - попередив я.
  
  
  Вона підійшла і сіла на край ліжка. Її шкіра була сліпучою, а текстура була схожа на атлас. Судячи з її визнання про регулярні тренування, щоб підтримувати себе у формі для грубих трюків із фільмів, я зрозумів, що вона в основному загартована плоть. Коли я провів кінчиками пальців привабливими частинами, я виявив, що один або два фунти, прикріплені до кожного вигину, не видно, коли вона була одягнена. На її обличчі не було особливого виразу, але коли мої руки рухалися певними чутливими ділянками, вона заплющувала очі і втягувала дихання.
  
  
  Вона простяглася на ліжку і затягла мене на себе. Незважаючи на свою репутацію, я дуже вибірково ставлюся до жінок. Якщо секс не почнеться правильно, мене більше може вимикати, ніж включати, але Віллоу знайшла спосіб впоратися з цим.
  
  
  Вона досягла стану прискореного дихання, збудженого пристрастю після дуже невеликої активності з мого боку. Вона терпіла солодку агонію, щоби продовжити прелюдію. Коли я був готовий, вона вигнулась піді мною і засунула під зад подушку. Мені не довелося знімати з неї окуляри; вони впали під час її попередніх обертань.
  
  
  Я прослизнув усередину, випустивши глибоке тремтяче зітхання з її вологих відкритих губ. Її реакція була новаторською, далекою від механічної і дуже вправною. Вона мала тип щільно округлого живота, який ідеально підходив до мого.
  
  
  Я часто чув коментар, що м'язові жінки не годяться в ліжку.
  
  
  Це не правда.
  
  
  Те, що я отримав, було краще, ніж те, що я дав – удвічі.
  
  
  Тільки дзвінок на домашній телефон, який каже мені, що нам потрібно полетіти, щоб встигнути на рейс Air India до Бангкока, не дозволив колодязі пересохнути.
  
  
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Таїланд - не збірка розповідей про подорожі країною, і старі журнали National Geographic можуть наводити на думку, що це так. Незважаючи на те, що в ньому, як і раніше, є чудові рисові поля та великі насадження з тику, обидва з яких процвітають за рахунок гарантованої кількості опадів, що забезпечують достаток сільськогосподарських культур, стародавнє місто Бангкок стало просто ще одним перенаселеним мегаполісом, наповненим жалюгідним людством. Декілька островів сучасної цивілізації, побудованих на торгівлі, заснованої на експорті шовку, кераміки та срібла, оточені морем гетто, заповнених селянами, яких вмовили у місто потоком доларів США.
  
  
  Після американських солдатів, які колись злили себе і свої зарплати удосталь нічних клубів та барів, цілі вулиці, як і раніше, заповнені яскравими неоновими вивісками та тайськими сільськими дівчатами. Зовні Бангкок - одне з найжвавіших міст світу. З двох мільйонів людей, які намагаються вижити у столиці Сіамської затоки, небагато пощастило так, як Лак Бу Чен.
  
  
  Менш як за годину після прибуття до Бангкока Віллоу дізналася про пересаджених в'єтнамців. Інформація надійшла з несподіваного джерела: брудний вуличний торговець, який торгує мідними попільничками та свічниками, виготовленими з гільз 105-мм гаубиць армії США. Вона розмовляла з зморщеним сидячим навпочіпки чоловіком принаймні на двох лаоських діалектах, в той час як тріо наполегливих велосипедистів кружляли навколо, передчуючи їжу. Ми вибрали один. Худий жилистий водій брязкав у дзвіночку багатолюдними вулицями, захоплюючи нас далі в убогу частину міста. Ми були недалеко від доків, коли беззубий, спітнілий педалер під'їхав до тротуару. Ми були перед тим, що виглядало як покинутий склад. «Це те місце?»
  
  
  «Торгова компанія «Ніппон-Кишива» – це те, що написано на вивісці, – перевела Віллоу. "Рю Чіангмай, номер вісімдесят п'ять".
  
  
  Мені це здалося вогненною пасткою. Може, просто пастка. Я прочинив єдині двері. Ослаблені петлі дозволяють його нижній частині дряпати пильний бетон. Помешкання було порожнім, якщо не вважати завалених порожніми картонними коробками та щуром послідом. Інтер'єр будівлі був тьмяним. Немиті вікна ще більше зменшували тьмяне денне світло. У заскленому офісі біля дальньої стіни гола лампочка, затемнена конусоподібним металевим відбивачем, концентрувала свій промінь на столі, за яким сидів чоловік із телефоном. Він повісив слухавку і глянув у наш бік, коли ми з Віллоу підійшли до нас. Права рука Уіллоу закопалась у сумку через плече. Я теж був напоготові.
  
  
  Чорновола людина встала і підійшла до відкритих дверей офісу. Це був невисокий кремезний в'єтнамець з широким плоским обличчям, більш характерним для корейців. Його діловий костюм був пом'ятий. Сорочка з пошарпаним коміром була розстебнута біля горла; на ньому не було краватки. З того часу, як я був у компанії Уіллоу, він був першою людиною, яка її ігнорувала. Його очі були настороженими і дивилися на мене.
  
  
  "Це я, Чен, Ві Лоу Кіанг", - крикнула Віллоу.
  
  
  Його прямі губи перетворилися на зубасту посмішку впізнавання. Він відповів їй на якомусь гірському діалекті мелодійних в'єтнамських складів, повністю виключивши мене. І тільки після того, як ми втиснулися у невеликий офіс, Віллоу представила мене Лак Бу Чену. Його трохи витрішені очі критично оцінили мене. Рука, яку він простяг у привітанні, була м'якою, як у жінки, але мускулистою. Він говорив англійською з американським акцентом, підібраним після перегляду старих фільмів Джона Вейна та Клінта Іствуда. Будучи англомовним сержантом в'єтнамського парашутистського полку, він знайшов свою нішу і провів останні роки війни на авіабазі США, ставши експертом у галузі логістики. Він навчився переміщувати запаси, особливо перекидати поштові біржові товари на чорний ринок Сайгона. Він уклав вигідну угоду з американськими сержантами, які відповідають за клуби військової служби. Якийсь час після евакуації американських військ з Південного В'єтнаму він мав, на його думку, міцні зв'язки з операторами чорного ринку в Ханої. Він мав бачення створення того, що стане всесвітнім консорціумом надлишків військових матеріалів у післявоєнний період. Натомість йому пощастило вибратися з В'єтнаму живим. Він втратив усе, окрім кількох цінних контактів, неприборканого духу, лукавого розуму та нестерпного зарозумілого его. Лак Бу Чен був товариською людиною. Ви знали, що він шахрай і що він пожертвує будь-ким, щоб врятувати свою шкуру, але ви все одно не могли не любити його. Однак він, схоже, розчарувався в мені, коли дізнався, що я ніколи не відвідував Бут-Хілл у Додж-Сіті, штат Канзас, і не робив паломництва в О.К. Загін в Надгробку, Арізона.
  
  
  У пору свого розквіту Чен торгував залізними товарами та деякими м'якими товарами. За певну плату він міг отримати і доставити будь-що, від танка М-74 до джипа шотландського віскі. З джипом, доданим як бонус, якщо ви цього хочете. Судячи з його зовнішнього вигляду, він не міг знайти пару викинутих кросівок зі сміття.
  
  
  «Перепрошую за зовнішній вигляд цього місця», - посміхнувся Бу Чен. «Я працюю над угодою. Потрібен був склад. Це найкраще, що я зміг знайти за короткий термін».
  
  
  Я думав, що він прикривається. Так само, як уряди роздавали зброю, ринки військових надлишків для приватних підприємців майже зникли. Він побачив сумнів на моєму обличчі та змінив тему, перш ніж я встиг кинути йому виклик. «Які послуги ви шукаєте?»
  
  
  «Ми хотіли б, щоб ви пов'язали нас із Кітом Мартіном».
  
  
  "Мартін? Мартін. Так, я знаю його ще з того часу, коли він був майором у Намі. Ви хочете знати, ким він був тут, у Бангкоку».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Ви, звичайно, готові платити", - це було скоріше вимогою, ніж питанням.
  
  
  Мені захотілося дати цьому сучому синові кулаком у його усмішку. Він жив тут, явно харчуючись риб'ячими головами та локшиною, але досить нахабним, щоб упоратися з усім, що завгодно. Звісно, я був готовий купити його інформацію. Віллоу сказала мені, що Бу Чен веде до приватних джерел, які не дублюються де-небудь ще в Південно-Східній Азії. Це багато коштувало. Просто цей найманий виродок заволодів нами і отримував дуже багато задоволення, спостерігаючи, як я звиваюсь у процесі доїння.
  
  
  Уіллоу правильно витлумачила мою реакцію. Вона увійшла в бій з Бу Ченом, потоком плювків і різких слів. Вона швидко придушила його протести. Вона повернулася до мене з посмішкою і англійською процитувала занижену ціну. Я прийняв його після того, як вона пояснила, що Бу Чен відмовиться від оплати, доки я не повністю задоволений.
  
  
  Віллоу провела більшу частину двох з половиною годин польоту Air India, переконуючи мене, що тільки через контакти, подібні до Бу Чена, будь-який американець може сподіватися на успіх у проникненні в будь-яку країн Південно-Східної Азії, що роздираються війною. Білі на зразок мене і Мартіна виділялися, як таргани в мисці вареного білого рису, серед коричневої та жовтої рас. Білі люди були добре помітні.
  
  
  Не дивно, що Бу Чен легко дізнався по вуличних плітках, що Мартін знаходиться в Бангкоку. Це прозвучало ще розумніше, коли Бу Чен сказав нам, що він мав тісні зв'язки з більшістю утримувачів борделів, які тримали його в курсі іноземних відвідувачів. Були перевірені завсідники громадських будинків. Звичайні моряки з кораблів, які стояли на якорі у гавані, ігнорувалися. Добре одягнені білі чоловіки, які могли бути керівниками підприємств чи іноді дипломатами, добре відомі. Підземний телеграф звучав голосно і виразно, коли багатий незнайомець наважився на Алею Тисячі задоволень.
  
  
  Я запитав. - "Чи є у вас кращі відомості?"
  
  
  Бу Чен швидко відповів. "Ага", - простяг він. «Мадам Пікок – це місце, де надійний чоловік начебто Мартіна бачив.
  
  
  
  Дві думки спали мені на думку. Кейта Мартіна, здавалося, однозначно залучали притулку повій - спочатку шикарна квартира Меліси Стівенс, дорогий профі, потім старий котедж Глорії Граймс, безкоштовної німфоманки. Тепер це було кубло в Бангкоку. Це було схоже на Мартіна, добре. З іншого боку, я подумав, що для більшості тайців усі білі чоловіки схожі один на одного, тому я запитав: Чому ви впевнені, що це був Мартін?
  
  
  «Я маю розуміти, що я не стикався з Мартіном особисто. Я отримав звістку від вуличного злочинця, який працює на вулиці. Вона розповідає, як цей великий янкі приходить до мадам Пікок у пошуках повії із Сайгона. Якийсь із борделя на вулиці Пенчу, який був закритий наступного дня після того, як прийшли комуністи. Як і всі інші з нас, які мають розум, B-дівчатка зникли. Найкращі таланти, які мали достатньо грошей, негайно їдуть. Деякі були відправлені до Макао. Інші до Рангуна, але з американцями, які все ще тут і прибувають з Удорну та Утафао, найкращі жінки оселилися тут, у Бангкоку. Тієї хвилини, коли я почув, як виглядає цей американський Ромео і чого він хоче, я зрозумів, що цей янкі повинен бути Мартіном, який бажає зустрітися зі своєю особливою дівчиною. Він справді любив її».
  
  
  "Ти, мабуть, жартуєш", - сказав я.
  
  
  «Ага… справжня дурниця, чи не так. Я ніколи не міг зрозуміти, що відбувається, навіть у Намі. Прямо як мадам Баттерфляй.
  
  
  "Це чудово", - зітхнула Віллоу.
  
  
  "Ось лайно", - заперечив я.
  
  
  "Зачекайте хвилину!" - Сказав Бу Чен, схожий на торговця, який ось-ось втратить угоду. "Перевірте це. Половина солдатів, які тоді були довкола Сайгона, знали про це. Спочатку сміялися, але з такого хлопця, як майор Мартін, сміялися недовго. Хто знає? Може, він справді закохався і хотів відвести її від брудного життя... Ходили чутки, що вона була збожеволіла від нього. Дівчата все ще використовують хитрощі з біженцями, щоб дістатися до землі дядька Сема і знайти свого багатого американського солдата. Він може працювати і у зворотному напрямку, хоча це малоймовірно. Ось що робить це таким помітним». Для Бу Чена це була довга промова.
  
  
  "У цьому немає сенсу", - сказав я, намагаючись примирити те, що я знав як підтверджені повідомлення від Хоука, з романтичною вуличною історією, яка різко контрастувала з низкою трьох вбивств у Ханої. «Виявити Мартіна заточеним у борделі зі старою коханкою…» - я був спантеличений.
  
  
  "Що б ви ще подумали?" - Запитав Бу Чен. - Вашому представництву тут потрібен час, щоб підготувати необхідні документи, щоб вивести когось із країни... тобто законно. Він мав прийти до мене».
  
  
  Я відмовився проковтнути цю історію. Це був хороший план, ретельно розроблений план прикриття, який мав враховувати відхід Мартіна в підпіллі в Бангкоку, де він міг привести в рух своїх найманих убивць. Додатковий момент, пов'язаний із очікуванням клерків місцевого держдепартаменту для оформлення виїзних документів для дівчини, був акуратним, доданим штрихом. Перевірка цього може бути марною тратою часу. Персонал консульських відділів американських посольств був купкою мовчазних некомпетентних людей, які рідко знали відповідь на запитання, чи дозволено їм обговорювати справи іммігрантів. Я вистрілив питанням у Бу Чена. - «Коли ця зворушлива історія почала поширюватися?»
  
  
  "Побачимо. Це було вчора... позаминулої ночі.
  
  
  Я прикинув. Я так багато подорожував, що останні два дні та ночі пройшли разом. Я перетнув міжнародну лінію зміни дат, яка зробила вчора завтра. Надзвукова подорож через більшу частину Тихого океану повернула сонце для нас з Віллоу. Судячи з годинника, ми прибули до Гонконгу раніше, ніж вилетіли з Гонолулу. Поїздка з мінімальними зупинками з Сан-Франциско до Бангкока дозволила нам наздогнати Мартіна, так що тепер він випереджав нас трохи більше ніж на двадцять чотири години.
  
  
  Важко повірити, що перший відомий смертельний крок Мартіна, вбивство міністра Бан Лок Хіонга, сталося нещодавно. Якби ми діяли швидко, ми могли б швидко обмежити зусилля, якби Мартін дослухався розуму. Мене найбільше турбувало те, що кампанію з убивств було випущено як безголовий, заздалегідь спланований монстр, над яким Мартін більше не мав контролю. Він міг відпустити купу бездумних камікадзе, які б продовжили бійню, не зупиняючись, поки робота не буде зроблена.
  
  
  "Це могло бути", - розмірковував я вголос. «Мартіну довелося закріпитися у цій частині світу, щоб виконати свою роботу. Це настільки близько, наскільки він міг розумно підійти і зв'язати з ким би він не втік. Я ніколи не думав, що він використовує жінку як посередника. Якщо у Сайгоні була дівчина, вона не має значення. Якщо нам потрібен Мартін, нам доведеться зателефонувати мадам Пікок.
  
  
  «Що, чорт забирай, він каже?» - Запитав Бу Чен Віллоу.
  
  
  Її переклад нічого йому не сказав.
  
  
  "Відведіть нас до мадам Пікок", - відповіла вона.
  
  
  "Тоді нам знадобиться таксі".
  
  
  Водій таксі, викликаний Бу Ченом, цікаво вивчав мене. Цей район був не з тих, де бувають чесні білі люди. Він ривком завів таксі, перемикаючи передачі та одночасно дзвонячи по мобільній рації. Я припустив, що встановлений на панелі приладів передавач CB спочатку був власністю уряду США. Здавалося йому сподобалося, що він на борту. Він використав це кілька разів.
  
  
  Після одного дзвінка Бу Чен почав розпитувати водія. Обмін став спірним. Віллоу переклала. «Бу Чен думає, що водій іде манівцем, щоб завантажити лічильник. Думаю, ми хоч раз повернулися назад».
  
  
  Бу Чен відкинувся назад, все ще бурмотячи собі під ніс. Він уважно стежив за нашим прогресом. На одному безіменному перехресті ми загальмували перед перетином. Крейсерська поліцейська машина, наближаючись до вулиць, що перетинаються, пригальмувала і зупинилася на розі, щоб пропустити нас. Таксист зупинився біля узбіччя посеред кварталу. Я озирнувся. Капот поліцейської машини стирчав за фасад кутової будівлі. Двоє пасажирів у формі не поспішали переходити на перехрестя.
  
  
  Таксі різко розвернулося. Водій ризикнув; два тайські поліцейські повернулися до нас обличчям.
  
  
  Заклад мадам Пікок на вулиці Ламтубок зовсім не був схожим на "Зоряний пил" у Лас-Вегасі. Це був схуднелий нічний клуб, від якого пахло поганою сантехнікою, стійкою вогкістю та несвіжим пивом. Ми надто рано дійшли основної дії. У головній кімнаті столи та стільці оточували танцпол розміром із пінту. На піднесеній платформі біля завішеної стіни стояли пюпітри, піаніно, барабанна установка і порожні стільці, які чекали на відсутності музикантів. Уздовж протилежної стіни була довга поперечина. Поруч із нею розвалилися півдюжини сильно нафарбованих азіатських дівчат, дехто сидів на стільцях. Бармен за стійкою був схожий на східного Джекі Глісона з короткою стрижкою в пруському стилі, що прикрашала його обличчя як повітряна куля. Його обхват і статура були схожі на японського борця сумо.
  
  
  Тиша пішла за входом Віллоу. Бу Чен щось пробурмотів. Дівчата в барі захихотіли. Брови товстого бармена піднялися вгору. Я глянув на Віллоу. Її щоки почервоніли від збентеження. "Що він сказав?" Я запитав.
  
  
  "Він сказав, що ми з тобою шукали дівчину, щоб поділитися".
  
  
  Хихикання і шепіт у барі припинилися, коли висока худорлява жінка відійшла вбік і пройшла через фіранку з намиста в дальньому кінці стійки. "Це мадам Пікок", - безглуздо пробурмотів Бу Чен.
  
  
  Один погляд на неї, і я міг сказати, що вона була твердою, як загартована сталь. Висока та гідна на вигляд, вона підійшла до нас плавним плавним рухом. У неї були витончені руки, що закінчувалися нігтями завдовжки дюйм. Чорне волосся з високим ворсом прикрашало вузьке обличчя, прикрашене довгим чутливим носом із розширеними ніздрями. Дівчата з бару дивилися на неї з трепетом, і я сподівався побачити, як мадам Пікок витягне бичачий батіг зі складок свого довгого, схожого на плащ одягу, і почне клацати їм над їхніми головами.
  
  
  Її очі були широко розставлені над високими вилицями. Вони ненадовго зачепилися за мене перед тим, як кинутися фіксувати Бу Чен. Вона або впізнала його, або визнала його компанію невідповідною. Вона пішла до нас, пройшовши повз притихлі зграйки дівчат, які спостерігали за нею. Розкльошена спідниця в підлогу затуляла її ноги під час ходьби, надаючи її рухам рептилії. Усі в кімнаті були такі нерухомі, начебто вони були реквізитом у картинах.
  
  
  Коли вона підійшла, моя увага була прикута до незвичайної жінки. Її очі почали метатися між мною та Віллоу. Вона повністю проігнорувала Чена. Приблизно за п'ять футів від неї вона різко зупинилася. Я почув позаду глухі важкі кроки. Я глянув через плече, потім обернувся.
  
  
  Два тайські поліцейські у темно-синій уніформі, білих рукавичках, білих шкіряних ременях Sam Brown з прикріпленими кобурами та білими парусиновими гетрами стояли на сходинці прямо біля вхідних дверей. Їхні білі кашкети з сяючими козирками покривали майже сім футів огрядних людей. Вони були великі у всьому. І неусміхнені.
  
  
  На мить виникла швидкоплинна думка, що Бу Чен зрадив нас. Ця ідея була швидко розвіяна.
  
  
  Один із поліцейських із похмурим обличчям спустився і височив над Бу Ченом. Змахом руки в рукавичці він відштовхнув здивованого в'єтнамця убік. Бу Чен врізався у два барні стільці і впав. Його голова вдарилася об поручень перед стійкою. Кров із рани на лобі бризнула на обличчя малиновою завісою.
  
  
  Жоден із поліцейських не повернув голови у бік шуму, який спричинив падіння Бу Чена.
  
  
  Піднесена холодність мадам Пікок розсипалася. Вона почала збуджено говорити своєю рідною мовою.
  
  
  Її голос звучав благаючими, пронизливими тонами. Віллоу присунулася до мене ближче, напівобернувшись, щоб подивитися, що збирається робити другий поліцейський. "Що відбувається?" - кинув я Віллоу. "Що вона говорить?"
  
  
  Поліцейський, що сидів на сходах за нами, сперечався над нашими головами. «Вона постійно каже, що розплатиться з ними. Поліцейський каже, що мадам Пікок порушила закон, впустивши вас сюди. Це - закрите місце для американців. Вона каже, що це вже не так. Усі американські солдати були вигнані із країни. Вона не хоче жодних проблем». Мова тривала, і великий коп почав тикати в наш бік своєю палицею. Віллоу не відставала від обміну. «Тепер коп каже, що вона приховує іноземного агента, маючи на увазі тебе, Ніку. Що ж, будь я проклятий, - ахнула Віллоу. «Тепер коп намагається…»
  
  
  У Віллоу не було шансу закінчити. Великий коп позаду нас, підслуховуючи її шепіт англійською, обійняв Уіллоу за плече і підняв її, щоб розлучити нас. Він був ніжним. Природна рівновага та чітка координація рухів Уіллоу допомогли їй не спіткнутися про найближчий стілець та стіл.
  
  
  Мені справді не потрібні були пояснення Віллоу. Мені було ясно, що двоє поліцейських були у змові з таксистом. Він використав рацію в таксі, щоб викликати їх до мадам Пікок. Це був один із найстаріших хитрощів у світі. Я її знав. Американські туристи стають жертвами скрізь, де б вони не подорожували. Він варіюється від простої наруги паризькими таксистами до пограбувань у темних провулках бандами вуличних хуліганів Карачі. Американці за кордоном зазнають збитків від усіх. Ці тайські поліцаї використовували свої значки та м'язи для шахрайства – пограбування.
  
  
  Я не збирався цього приймати. Я не міг. Розплатою буде чищення мого гаманця. Спочатку мене б протаранили об стіну і обшукали – в американському стилі – і це спричинило б справжні неприємності. Капітан групи Харрінгтон розпорядився, щоб я обігнув бар'єр виявлення металів перед тим, як сісти в літак Air India. У мене був весь запас прихованої зброї.
  
  
  Копи не чекали на опір. Моє відкриття настало, коли один із учасників жестом попросив мене переступити і покласти витягнуті руки на край перекладини. Мадам Пікок позадкувала.
  
  
  Я подивився туди, де Віллоу знову випросталась. По тому, як її сумка висіла в одній руці, я знав, що її захисний механізм включений. «Ця гра відома як «приберіть квотербека», – просигналив я.
  
  
  - Зрозуміла, - відповіла Віллоу і міцніше стиснула ремені своєї сумочки.
  
  
  Я вчинив безглуздо. У мене склалося враження, що я незнайомий із позою, яку він хотів від мене прийняти. Він був терплячим, але через самовпевненість був безтурботний. Я нахилився вперед до поперечки, але тримав вагу на обох ногах. За мною увійшов поліцейський. Я дивився на його ступні та ноги з-під руки. Коли він підійшов досить близько, я швидко замахнувся ногою між його ногами. Він підійшов попереду з тугими колінами та п'ятами. Моя нога вигнулась вгору, як вістря кувалди. Я не прицілився, але його роздвоєні ноги спрямували мою п'яту. Він загорлав, коли мій несподіваний удар вдарив принаймні одним із його яєчок у його грудну клітку. Він упав, як бойовий бик, пронизаний у серці мечем матадора. Він лежав на брудній підлозі, задихаючись і підтягуючи коліна, приймаючи позу ембріона.
  
  
  Я різко обернувся до іншого копа. Він був на мить приголомшений. Його рука потяглася до пістолета. Він заверещав від болю, коли широка сумка, що розгойдувалася, через плече Віллоу з пістолетом ударила його прямо в лікоть. У Уіллоу, що послідував за цим розмитим рухом, кинула деренчливий, згинаючий коліно блок, який відкинув гігантську людину назад. Маючи лише одну цілу руку, щоб зупинити падіння, він цього не зробив. Його голова вдарилася об підлогу зі звуком удару дошки по стиглій дині. Він лежав нерухомо. Кров текла з однієї ніздрі. Його груди більше не рухалися.
  
  
  Віллоу встала і подивилася на свою жертву. Вона подивилася на мене, але її очі були відвернені. Я знову обернувся, щоб подивитися на людину, яку я вивів з ладу. Бу Чен притискав голову копа до себе на коліна. Потрібно було ще раз подивитись, щоб побачити, що Бу Чен вийняв з кишені велику носову хустку і був на останніх етапах удушення людини.
  
  
  Мадам Пікок рушила першою. Вона прийшла прямо до мене. Вона непогано говорила англійською. «Я ще не впевнена, чи надали мені послугу. Тим не менш, ці двоє мене більше не потурбують… і скатертиною дорога. Тут є й інші власники підприємств, які будуть вдячні, що ви для них зробили. Ти, Бу Чен, візьми слухавку і попроси когось позбутися цього сміття. Ви теж знаєте, що робити з поліцейською машиною попереду. Ходімо, ви двоє, - поманила вона довгим пальцем, - я повинна висловити свою подяку, на яку ви справді заслужили.
  
  
  
  Як ми з Мадам Пікок пройшли черга блідих дівчат, вона дала їм інструкції, щоб вони забули те, що вони бачили.
  
  
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Мадам Пікок була зовні спокійна. Її рука була тверда, коли вона наливала чай. Вони з Віллоу розмовляли спільною мовою, а я сидів з ними в добре обставленій, поєднаній вітальні-офісній, поряд з головним баром. Коли наша незвичайна господиня сіла і потягувала ароматний напій із тонкої, як вафля, розписаної вручну порцелянової чашки, вона перейшла на французьку.
  
  
  Мадам Пікок перейшла до справи. Її голос був високим, майже хрипким. Утруднення, що здається, в її горлі могло бути викликане передчуттям майбутніх подій. «Ви повинні почекати, доки не повернеться Бу Чен. Він знайде місце, де ти будеш у безпеці, а не тут. Вам нема про що турбуватися; Я простежу, щоб жодна з моїх дівчаток не розмовляла, але вони не будуть мовчати вічно. Сподіваюся, ваше перебування у Бангкоку буде недовгим».
  
  
  Це дало мені можливість сказати мадам Пікок, що ми будемо готові до від'їзду, як заберемо Кіта Мартіна. Віллоу, невиліковний романтик, довелося додати трохи про рухомий любов'ю хрестовий похід Мартіна, щоб возз'єднатися зі своєю коханою воєнного часу.
  
  
  На тонких губах мадам Пікок з'явилася легка посмішка. «Її звуть Фан Ван Цюань, чудова квітка. Ви не були введені в оману. На цьому пошуки містера Мартіна закінчились. Боюся, як би не було невдачі. Чи бачите, Фан Ван, якій вдалося утвердитися як біженець з Хюе, насправді була жінкою з Північного В'єтнаму, яку її власник послав до Сайгона, щоб вона могла заробити статки, продавши себе багатим солдатам-янкі. Після того, як американці поїхали, Фан Ван був відправлений сюди, тому що в мене була домовленість із цією людиною з Ханою.
  
  
  «Це правда, що Фан Ван дуже любить твого друга Мартіна. Це можливо, незважаючи на те, що ви думаєте про інше. Я не відмовляла Фан Ван від думки, що її коханець-янкі колись повернеться. Вона ніколи не втрачала надії. Моє серце зрадів, побачивши, що він прийшов. Ніколи не думала, що це зробить.
  
  
  Я став нетерплячим. "Де вони зараз?" Я запитав.
  
  
  «Фан Ван зараз живе у будинку Нхо Фу Тона, свого господаря. Він забрав її після того, як американці були вислані із Таїланду». Вона побачила вираз мого обличчя. "О так. Її відвезли кілька тижнів тому. Звичайно, в Ханой. Я сказав це і вашому містеру Мартіну. Потім він пішов».
  
  
  Я знав, що це те, що вона збиралася сказати. У мене було два запитання. "Коли це було?"
  
  
  "Позавчора, незадовго до півночі".
  
  
  "Вчасно, щоб привести в рух серію вбивств", - подумав я. Потім було найважливіше питання. Ти хоч уявляєш, куди він пішов?
  
  
  „Зовсім немає. Схоже, він дуже поспішав».
  
  
  Я теж. Не отримавши жодної відповіді, якої я потребував, мій розум вибрав кілька фактів і безліч можливостей, які виникли в результаті незвичайних дій Мартіна. Для мене не мало сенсу, що Мартін стверджував, що він був одержимий повією настільки, що ризикував своєю кар'єрою, зникнувши, і створював безліч відволікаючих факторів, щоб зберегти свої пересування в секреті. Я був упевнений, що Мартін приїхав до Бангкока з причин, які, швидше за все, були пов'язані з припущенням, що він був частиною фанатичної групи, яка прагне помститися за американських військовополонених. Яким би не був план - хоч би яким божевільним він був - Мартіну допомагали.
  
  
  У цей момент мій мозок зупинився.
  
  
  Я все ще не розумів, яку роль у його схемі відіграло його давнє захоплення Фан Ван Цюань. Я вирішив, що це проблема, яка не пов'язана з головною ідеєю нав'язливої ідеї Мартіна. Але тепер я був майже певен, наскільки божевілля на нього вплинуло.
  
  
  «Як Мартін потрапив сюди? На таксі? Він на чому приїхав чи прийшов? »
  
  
  Тонкі вигнуті брови мадам Пікок задумливо зігнулися. «Приватний автомобіль. Великий чорний американський sedan. За кермом американець. Я пішла з містером Мартіном до дверей. Здавалося, він був одночасно сумний і злий. Він сів у машину поруч із водієм, широкоплечим, жовтоволосим чоловіком із короткою стрижкою. Я не бачила його обличчя».
  
  
  "Номерний знак?"
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  "Ви щось зрозуміли?" - Запитала Віллоу.
  
  
  У мене не було змоги відповісти. Бу Чен увійшов із провулка. Він спітнів. "Готово", - оголосив він.
  
  
  "Я принесу вам випити", - сказала мадам Пікок, встаючи. Вона була розумною жінкою. Те, що вона не чула, не могла повторити.
  
  
  «У нас великі проблеми, – тихо сказав Бу Чен. «Коли я побачив, що велику свиню, яку забила Віллоу, було вбито, інша мала піти», - пояснив він. «Ці два виродки роками тиснули на людей на цій вулиці. Вони заслужили на те, що отримали. Але незабаром тут набуде чинності закон. Вони там залякають цих дурних курчат. Одна з них зрештою проговориться. Усі вони мене знають. Моє життя тепер не варте собачого лайна.
  
  
  Тепер ти також. Вибач, я маю покласти це на тебе, але нам краще придумати, що робити».
  
  
  Він міг створити приховану загрозу. Навіть якщо він був, я розумів його становище, яке було трохи гірше, ніж те, яке займали Віллоу та я. Віллоу виглядала блідою. Вона ніколи не була у такому напруженому становищі, як це. Я запитав. - «Ви можете доставити нас до американського посольства?»
  
  
  "Нам знадобиться таксі", - відповів він.
  
  
  «У вас є таке, яке не веде облік поїздок… чи у нього немає двостороннього радіозв'язку з диспетчером?»
  
  
  Бу Чен засяяв. «Найлегша річ у світі», - гордо сказав він.
  
  
  
  
  Чорний «Сітроен» старовинного вінтажного стилю промчав провулком, який починав заповнюватися морським туманом. Низький седан з тремтінням зупинився біля чорного ходу мадам Пікок. Його гальма пронизливо скрипіли. Мадам Пікок повернула руку, коли я простяг руку, щоб потиснути її, уникаючи запропонованої мною 50-доларової купюри. Вона провела рукою по щоці Віллоу і злегка погладила її поперек, щоб виставити її за двері. Усередині таксі пахло так, ніби воно також використовувалося як фургон для доставки незапечатаних контейнерів з добривами на основі нутрощів риби.
  
  
  Було пройдено манівець під наглядом Бу Чена. Коли я подзвонив у нічний дзвінок поряд із парканом з кованого заліза, що оточував посольство США, вийшов морський піхотинець у формі, щоб кинути мені виклик. Він ввів мене всередину, змусивши чекати на Віллоу і Бу Чена. Це мене дратувало, але я придушив бажання протестувати.
  
  
  Після виклику чергової справи пішли краще. Наче нас чекали.
  
  
  Нас провели у невелику передню та запропонували каву. Після двадцяти хвилин очікування з'явився посол Кавендіш. На ньому був смокінг. Це, а також його волосся кольору солі та перцю, що прикрашає червоне усміхнене обличчя, робило його зовнішність характерною для дипломатів високого рівня. Він вибачився за свою напівформальну сукню. Пізніше йому доведеться знову вибачитися перед господарем та господинею за запізнення на офіційний прийом та вечерю.
  
  
  "Я не чекав трьох вас", - сказав його добре модульований голос, дивлячись на Бу Чена. Доріжний азіат, схожий на непрацюючого могильника, не зіщулився під проникливим поглядом начальника станції. Навпаки, очі посла пристрасно блиснули, а його посмішка стала ширшою, коли він довго дивився на Віллоу. Цікаво, з яким обличчям він буде, якщо дізнається, що вона щойно вбила копа.
  
  
  "Усім нам потрібна ваша допомога", - сказав я, у тому числі і Бу Чен.
  
  
  Без передчуття посол Кавендіш підійшов до невеликого сейфа. Він обробив комбінацію, потім витяг манільську папку, забиту товстими пачками жовтого паперу для телетайпу. Він приніс папку назад на стіл і поклав переді мною. Він махнув рукою над величезною пачкою повідомлень. «Це те, що прийшло протягом останніх дванадцятої години. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб щось мало такий високий пріоритет. Здебільшого це стосується надання інформації безпосередньо до Білого дому. Сподіваюся, у вас є відповіді.
  
  
  Це все від Девіда Хока? Я не міг повірити, що він буде такий багатословний.
  
  
  "Деякі з них з Державного департаменту", - відповів Кавендіш. «Вони окреслили мені проблему, хоча багато викладається в термінах, які наводять на думку про надзвичайну кризову ситуацію, але без вказівки прямої участі Сполучених Штатів. Схоже, що наша країна опинилася в дуже делікатному становищі через дії якогось угруповання, яке займається терористичною діяльністю, спрямованою проти уряду Північного В'єтнаму», – зробив паузу.
  
  
  «Я це знаю, пане посол. Ви дуже лаконічно висловились. Я так розумію, чи ви прочитали весь файл? Він кивнув. «Тоді ти зможеш заощадити мені багато часу, розповівши мені про головні моменти». Він знову кивнув. Я запитав. - Я не хочу критикувати те, як із цим справляються, але скільки людей знають, що відбувається?
  
  
  «Абсолютно ніхто, окрім мене. І, звичайно, мій старший шифрувальник унизу.
  
  
  "Я мав на увазі у Вашингтоні".
  
  
  "Ой. Так. Через серйозність ситуації була скликана Рада національної безпеки, яка продовжує засідати. Президент вимагає новин, вимагаючи щогодинних звітів від мене і Бог знає когось ще про що-небудь, крім звичайних. Я не зміг нічого зробити, крім як повідомити Вашингтон про ваше прибуття, мені не сказали, що пан Чен був партнером».
  
  
  Плечі Бу Чена трохи відсунулися від несподіваного зізнання. «Тримайте його анонімним, – сказав я.
  
  
  “Звичайно. Що не кажи. Мені було наказано нічого не робити, якщо ви спеціально не попросите про допомогу. Я розумію, що успіх того, заради чого ви тут збираєтеся, потребує як максимальної таємності, так і повного невтручання».
  
  
  Це було схоже на слова Хоука. Я був радий дізнатися, що він все ще був
  
  
  керівник шоу. "Це добре. Отже... що відбувається у Ханої та у Вашингтоні?»
  
  
  Посол Кавендіш тремтячим вказівним пальцем провів по губах. «Що ж, найкраща новина полягає в тому, що зараз у Ханої все тихо».
  
  
  "Більше жодних вбивств", - уточнив я. «Це може означати багато. По-перше, поліція та сили безпеки в Ханої могли здійснити захоплення чи вбивство самостійно. Якщо це так, ми дізнаємося про це, хоча не обов'язково одразу. Їм потрібен час, щоб підготувати ґрунт перед випуском новин, щоб досягти максимального пропагандистського ефекту. Інша можливість у тому, що завдання або завершено, або скасовано. Маю сумнів, що це закінчено. Я думав про список імен, який мені надіслав Хоук.
  
  
  "Занадто багато вкладено в організацію цієї операції, щоб її можна було скоротити", - продовжив я. «Варіант, за який я проголосую, – це спокій перед ураганом. Просто період залягання на дно та перегрупування після перших вбивств». Кавендіш сидів за столом і згідно кивав. Я спитав його. - "Яке ставлення у Білому домі?"
  
  
  «Їх аналіз аналогічний до вашого. Вважається, що задіяно дуже мало людей. Велика група набігів надто громіздка. Йдеться лише про двох чи трьох надзвичайно обдарованих людей, схильних до суїциду, яким на цьому шляху допомагали інші помиляються, бездумні люди». Я втрутився, бо сліпуче світло розуміння заполонило мій мозок. Кавендіш ударив його по носі. Все стало на свої місця. У ланцюзі була тільки одна ланка. «Чи є у вас тут у загоні морської піхоти людина приблизно мого зросту, з широким плечем і світлим волоссям?»
  
  
  "Великий? Блондин? Що змушує вас думати, що він морський піхотинець?"
  
  
  «Його волосся було коротким... як військова стрижка».
  
  
  «Він не морпіх. Ви, мабуть, думаєте про полковника Джеффа, нашого військового аташе. Він зараз у відпустці.
  
  
  «Військові аташе прирівнюють до розвідувальної роботи, тому ваш полковник Джефф знає, як переправляти людей через національні кордони. Адже він керує цим, чи не так? "
  
  
  "Так", - відповів Кавендіш, ніби йому було боляче визнавати це. «Я знаю, що він вивозить певних людей із таких місць, як Камбоджа та Лаос, і допитує їх».
  
  
  «Отже він також може повернути назад потік».
  
  
  - Думаю, - Кавендіш страшенно знав, що це було зроблено. Він хотів заперечувати, що знає про таємні дії Джефа.
  
  
  «Полковника Джелефа бачили з генералом Мартіном останні два дні. Хто ще, крім Джефа, знає місцевість краще? Хто, крім Джелеффа, міг переправити будь-кого в Ханой. Не знаю як він це зробив, це випадково. Знаєте, Ханой не відвідує загін спецназівців. Це персональне шоу з Кітом Мартіном у головній ролі! »
  
  
  "Я не можу в це повірити", - вигукнув посол Кавендіш.
  
  
  - Це тому, що ти не знаєш Мартіна, але тобі, чорт забирай, краще в це повірити. Як тільки ми розповімо Вашингтону про те, що тут було виявлено, вони переконаються, що все відбувається саме так».
  
  
  Кавендіш розправив плечі. "Почекайте хвилину. Це тільки припущення ... припущення з вашого боку. Та я був би посміховиськом для Держдепартаменту, якби сказав ...
  
  
  Я перебив його. «Якщо ти цього не зробиш, тобі підкинуть дупу вище, ніж купол Капітолію. Я можу це гарантувати. Надіслати повідомлення «Тільки для очей» Девіду Хоуку. Зробіть це дослівною цитатою Картера та додайте N3 після імені. Просто зроби це. Зараз! Я скористаюся вашим столом, щоб записати докази, що підтверджують, хоча для переконання Хока вони не знадобляться. Закрийте повідомлення фразою «Потрібні інструкції».
  
  
  На мить це не виглядало так, ніби посол мав намір співпрацювати. Він перегорнув товсту папку телетайпних повідомлень, ніби намагаючись ухвалити рішення на їх основі. Він підвівся з стільця і відступив убік. "Пригощайтеся."
  
  
  "Який час передачі кодованих повідомлень між тут та Вашингтоном?"
  
  
  «З пріоритетом, відведеним цій справі, від двадцяти п'яти до тридцяти хвилин. Я повідомлю свого клерка за кодами.
  
  
  Я писав останні слова свого двосторінкового повідомлення, коли повернувся посол. Краватка-метелик була розстебнута, комір сорочки розстебнутий. "Ми готові", - порадив він мені. "Мій клерк, що займається кодуванням, передає поточні налаштування ротора в його крипто-машини". Я простяг йому два аркуші, і він знову вийшов із офісу.
  
  
  За п'ять хвилин у двері постукали. Його негайно відкрив озброєний пістолетом морський капрал з тацею з кавовими чашками та графином. "Привітання від посла", - сказав він, підходячи до Віллоу. Він поставив тацю на стіл перед шкіряним диваном, на якому вона сиділа.
  
  
  Я пив другу чашку, коли до нас повернувся посол Кавендіш. Він відмахнувся від запрошення Віллоу прийняти каву. Він підійшов до мене і заговорив обережним тоном. "Чи впевнені ви в тому, що полковник Джефф причетний до цієї схеми генерала Мартіна?"
  
  
  Я знаю Джефа деякий час. Він здається врівноваженим та надійним, не з тих, хто займається злодійськими вчинками, що кидають виклик авторитету».
  
  
  "Дозвольте мені поставити вам запитання: він служив у В'єтнамі?"
  
  
  «Ах… так, він це робив».
  
  
  "Він теж був військовополоненим, вірно?"
  
  
  “Ні. Ви помиляєтеся, містере Картере. Але його молодший брат був. Він прийшов додому без обох ніг».
  
  
  Я похитав головою замість того, щоб лаятися вголос. «Пам'ятайте, пане посол, ви не повинні втручатися». Він знову похитав головою зі своєю улюбленою відповіддю. «Тому я з повагою прошу, щоб жодне з того, що ми тут обговорювали, не стало відомо полковнику Джеффу, і особливо щоб ви не робили жодних дій проти нього за те, що він зробив. Якщо проти Джеффа будуть висунуті будь-які звинувачення за його участь у цьому, вони виходитимуть із Вашингтона».
  
  
  "Я розумію", - погодився Кавендіш. Він збирався сказати більше, але задзвонив телефон. Він підняв слухавку, послухав, сказав: «Дякую». Він повернувся до мене.
  
  
  "Вашингтон відповів на ваше повідомлення".
  
  
  Це читалося так, начебто це написав Хоук.
  
  
  ПОШУК І ДОПИТ M / SGT THOMAS LAYTON ПІДТВЕРДЖУЄ ДІЯ ІНФІЛЬТРАЦІЇ ЗУСИЛЛЯ ОДНІЙ ЛЮДИНИ. ЗА ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ ГОДИННИКИ НЕ СМЕРТИ ЗОБРАЖЕНЬ У ХІТ-ЛИСТІ НЕ ПОВІДОМЛЯЄТЬСЯ. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЦЕ ЯК МОЖЛИВИЙ ЗАХОПЛЕН КИТ МАРТИН. ОФІЦІЙНОГО ХАНОЙСЬКОГО ОГОЛОШЕННЯ НЕ ПРОПОНУЄТЬСЯ, ПОКИ НЕ СТВОРЕНО ПОЛІТИЧНІ УМОВИ ДЛЯ МАКСИМАЛЬНОГО ВПЛИВУ НА СВІТОВЕ ДУМКА ВЕНДЕТТИ, СПОНСУВАНОЇ США. НІЯКИХ ПОТОЧНИХ РУХІВ В ЦЬОМУ НАПРЯМКУ, ЩО ПРИЧИНЯЮТЬ ДО НБК ПЕРЕКОНАННЯ, МАРТИН ВЕЛИКИЙ І НЕКОРИСНО ДІЯТИ ЗНОВУ. НАДІЙНІ ЗВІТИ З ДЖЕРЕЛА Al ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НЕБАЖАННЯ ПОСАДОВИХ ОСІБ HANOI ДЛЯ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ВБИВЦІ АБО ВСТАНОВЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО ПОСИЛАННЯ МІЖ ЖЕРТВАМИ. ПРЕЗИДЕНТ ГОТІВ ВІДПОВІДІТИ НА ЗВИНУВАЧЕННЯ ХАНОЯ, ЯКЩО КОНФРОНТАЦІЯ РОЗВІВЕТЬСЯ ЧЕРЕЗ ВІДКРИТТЯ, В ЯКОМУ ВЧАСИВ ГЕНЕРАЛ США У БІЛОМ БУДИНКУ І ВЕТЕРАНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ. ПРИЙНЯТО РІШЕННЯ, ЩО НАПРЯМЛЯЄ ВАМ ЗРОБИТИ ЦЕ НЕОБХІДНО. РІШУЛЬНІ ДІЇ КІЛМАСТЕРА, ДОЗВОЛЕНІ ДЛЯ РЯТУВАННЯ. ВИКОРИСТОВУЙТЕ ОРИГІНАЛЬНІ ІНСТРУКЦІЇ З ДОДАТКОВИМ ЗАМОВЛЕННЯМ НА ВИКОРИСТАННЯ ULTIMATE N3 ЗАСОБІВ ДЛЯ УСУНЕННЯ І СПРАВЖНЬОГО ПРИХОВАННЯ ФАКТУ, ЩО MARTIN КОЛИ ВХІД. НЕ ОЧЕКАЙТЕ ПІДТРИМКИ ДАНИХ ЗУСИЛЬ АБО ПІЗНІШЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ, ЩО ВИ ДІЄТЕ ЩОДО НЕОФІЦІЙНОЇ ПОВТОРНОЇ НЕОФІЦІЙНОЇ ЗДІБНИКИ ТА ПРЯМІСНО ЗДІЙСНЕННЯ І ПРЯМ. РУХАЙТЕ ВІДРАЗУ. EXPIDITE. ЗАМОВЛЕННЯ РІВНО ВІДНОСИТЬСЯ ДО W. KANE...
  
  
  
  
  
  
  Під повідомленням не було підпису. Було додано дві значні групи персонажів. Один був RENAVSUBC, інший CONFREMB. Це були коди, що позначали резервні процедури для екстреної евакуації та надання допомоги. Вони були єдиними променями світла у всьому тексті. Мені сказали, що президент мене також не списав. Ці групи літер означали, що – за умови виживання – у мене є вихід.
  
  
  Тим не менш, повідомлення закінчилося дуже різко, щоб мене влаштувати.
  
  
  У мене залишилося почуття холоду, порожнечі.
  
  
  Я мав питання, але не про те, що робити. Щоб запобігти кризі, Мартіна потрібно зупинити за всяку ціну. Плата за те, що Мартін взяв на себе роль судді та ката, - це його власне життя. Я мусив стати знаряддям смерті.
  
  
  Указ президента був і правильним, і неправильним.
  
  
  Коли я зважував це, я міг зрозуміти, що рішення могло йти лише в один бік.
  
  
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Якийсь час я думав про те, щоб залучити до вирішення цієї проблеми полковника Джеффа. Віллоу відразу ж висловилася проти. Компенсація допомоги, яку могла надати підземна залізниця Джеффа, полягала у його лояльності до Мартіна. Моя думка змінила не несхвалення Віллоу. У відповідь вона запропонувала найбільш практичну альтернативу, схвалену Бу Ченом. Я відчув легкий ентузіазм у міру того, як план розвивався, і Бу Чен став одним із основних чинників його успіху.
  
  
  Для цього посол Кавендіш передав нам непомітний автомобіль, який використовується полковником Джеффом для його підпільної діяльності. Він також звільнив свій офісний сейф від стосів паперових банкнот у трьох національних валютах, пояснивши, що отримані раніше інструкції дали йому завдання зібрати гроші для нашого використання. Він змусив мене підписати розписку на отримані гроші.
  
  
  Бу Чен їхав на чорному седані без розпізнавальних знаків через вузькі провулки та клуби туману, що простягаються в глиб суші від гавані. У повітрі лунав запах морської солі та сушених рибальських мереж. Бу Чен зупинився поруч із заляпаними фарбою пожежними дверима у високій цегляній стіні без вікон. Над дверима горіла тьмяна гола лампочка. Бу Чен вийшов з машини і постукав у двері. Він згорбився від туманного холоду і чекав. Минула ціла хвилина. Він знову використав кісточки пальців.
  
  
  Двері нарешті прочинилися.
  
  
  Бу Чен говорив швидко, використовуючи діалект, схожий на кантонський західний діалект. Двері розширилися, і Бу Чен прослизнув усередину. Уіллоу притулилася до мене на задньому сидінні і затремтіла. Я взяв її руку в свою і стиснув.
  
  
  Ми з Віллоу вийшли з машини. Вона стояла поряд зі мною, тремтячи від сирого холоду. Я обійняв її за тонку талію. Вона пригорнулася до мене. «Ми впораємося, Нік, – сказала вона. "Я знаю, що ми можемо".
  
  
  Бу Чен висунув голову і жестом запросив нас увійти. Ми ввійшли всередину. Величезний відкритий простір переді мною був зарослі джунглями мотузки, мішки з піском, що звисали, брезентові фіранки, світильники для прожекторів, сходи і містки. Ми були у крилах темного театру і дивилися на сцену. Це було моторошно. Червоне світло рампи зліва надавало печерному простору страшного, сатанинського вигляду. Тяжкий запах горілого ладану, змішаний із жирною фарбою, просочив атмосферу. "Це театр кубуки", - прошепотіла Віллоу, відразу впізнавши його.
  
  
  Старий китаєць у довгому чорному одязі, що стоїть поруч із Бу Ченом, повільно вклонився, коли нам уявили. Віллоу шанобливо відповіла на уклін і звернулася до нього «дідусь». На його стоїчному обличчі з'явилася зубаста усмішка, коли він почув це і китайське ім'я Віллоу. Обличчя тендітного східного джентльмена відразу повернулося до зморшкуватого стану, вкритого павутинням, після офіційного вітання. Його очі залишалися яскравими і мерехтливими в червоному світлі рампи. Він тримав руки засунутими в кінці широких рукавів із манжетами по-мадаринськи.
  
  
  "Я залишу вас у Хонг Сі", - сказав Бу Чен. «А поки що я займуся іншими справами. Мені знадобляться гроші… будь-які. Я маю способи конвертувати його в золото. Без золота у нас мало надії на швидке укладання будь-яких угод». Я віддав йому пакунки з сейфа посла Кавендіша. Віллоу знала, що в мене невеликі побоювання, але я був змушений довіритись йому. Бу Чен вийшов у провулок. Віллоу накинула засув на двері за ним.
  
  
  Хун Сі безшумно зашаркав геть у своїх м'яких туфлях на товстій підошві. Ми з Віллоу пішли за ним. Нас відвели в гримерку, що погано пахла. Я сидів перед гримерним столиком перед великим дзеркалом, обрамленим матовими лампочками.
  
  
  Стародавній виконавець кабуки змусив мене роздягнутися до пояса, а потім почав працювати з мене.
  
  
  Перетворення було чудовим. Я бачив, як я перетворився з безпомилково впізнаваного європейця на справжню східну людину завдяки вправній майстерності поважного китайця. Нанесення латексного покриття на віки, щоб приховати складки шкіри, значно змінило мою зовнішність. Це надало моїм очам гладкої мигдалеподібної форми, яка є характерною рисою азіатського обличчя. Додавання інших тонких, але фундаментальних змін змінило мою незграбну західну фізіономію до широких лунолицьих рис азіатської людини. Проникаюча пляма кольору охри була нанесена на всі ділянки моєї шкіри, які можуть піддатися ретельному аналізу, включаючи ступні та ноги до стегон. Брови та волосся потемніли, але тільки після того, як бритва відкрила набагато більшу частину мого черепа і залишила мої вуха, мабуть, набагато нижче на моїй голові.
  
  
  Уіллоу стояла осторонь, схвально киваючи і роблячи компліменти спритному Хонг Сі. Вона була демонстративно задоволена.
  
  
  У мене був один занепокоєння: як довго це протримається. Віллоу перевела старому, який вносив останні штрихи. Здавалося, він давав щирі запевнення, але двічі перебивав їх високими тонами; хіхікаючий сміх. Їхня швидка розмова закінчилася тим, що старий із заздрістю глянув на мене. Я запитав. - "Про що всі базікають?"
  
  
  «Що ж, – легко сказала Віллоу, – тобі буде нелегко відмовитися від своєї нової особи. Чим довше вона залишається, тим важче його видалити. Знаєте, я не новачок у постановці макіяжу, так що можу зробити будь-який дрібний ремонт, якщо буде потрібно.
  
  
  "Ви сміялися не над цим", - сказав я.
  
  
  "Ні. Ми обговорювали, яке фізичне навантаження витримає ваш камуфляж. Хонг Сі не рекомендує тривале занурення в морську воду, але в іншому воно має стерпіти. Коли я згадала, яким гарним в'єтнамцем він вас зробив, Хонг Сі показав себе затятим старим. Він запропонував. провести критичну перевірку його роботи, це втілить у життя одну з моїх фантазій».
  
  
  Блиск в очах Уіллоу був явним викликом. Було ясно, що вона мала на увазі, і досить одного цього погляду, щоб привести мене у відповідність до її бажань. Вона відчула мою однодумність. Її слова прийшли швидше. «Бу Чен збирається якийсь час бути зайнятим. Хонг Сі каже, що ми можемо залишатися тут, але маємо триматися подалі від очей. Він припускає, що кімната для реквізиту буде у безпеці.
  
  
  Я повернувся і подивився на відображення Хонг Сі у дзеркалі туалетного столика. Це минулося. "Він викопує відповідний одяг
  
  
  щоб відповідати ролям, які ми гратимемо. Він розповість нам, коли Бу Чен повернеться.
  
  
  Віллоу взяла мене за руку і повела через коридор униз сходами до комори під сценою. Вона була добре організована з огляду на те, що в ньому були зібрані сотні предметів, що використовуються в різних драмах кабуки. Було мало декорацій, тому що кабуки більше концентруються на костюмах, танцях та музиці, ніж на декораціях декорацій.
  
  
  Біля стіни стояла широка низька кушетка. До задніх дверей дверей, які Уіллоу зачинила за нами, було прикріплене дзеркало на повний зріст. Я використав його, щоб дивитися на себе, поки Віллоу зникла за декоративною дерев'яною ширмою ручної роботи. Я буквально нічого не впізнавав у собі. Я все ще дивився, коли поряд зі мною у дзеркалі з'явилася ще одна фігура.
  
  
  Віллоу був одинарний прозорий одяг. Вона наполовину стримувала виступаючі атласні коричневі груди вгорі, коли вона фліртувала в середині стегна з натяками на темні глибини внизу. Я відчув посилене ворушіння в паху.
  
  
  "З нас вийшла дуже приваблива в'єтнамська пара", - сказала Віллоу. "Ніхто б не подумав інакше". Її руки були зайняті моїм одягом. Стоячи тільки в шортах, я виглядав трохи безглуздо з жовтувато-коричневими плямами на ногах під світлошкірим торсом. Вона нічого не дивилася. Тепло, що зростало між моїми ногами, було відповіддю на жар в її очах.
  
  
  Вона підвела мене до канапи. Вона була впевненою в собі, сміливою та вмілою. З раєм гладких, пристрасних жінок у моїх руках я втратив усіляку турботу про свою роботу. Віллоу зробила цей досвід приголомшливим. Так було з нею. Ми розділили вибух шалених м'язових спазмів, які мало не звалили нас з дивана.
  
  
  Я відкотився убік змучений і на мить змучений. Вона теж перекотилася, притискаючи до мене своє тепле податливе тіло. Я нарешті встав і підійшов до дзеркала. Грим був не розмазаний і міцно тримався. Я був задоволений більш ніж одним. Коли я обернувся, Віллоу посміхалася мені з дивана. "Якщо ви вважаєте, що результати цього експерименту непереконливі, ми можемо використати інший метод".
  
  
  Вона, мабуть, жартувала. Я так і думав, поки вона не вмовила мене сісти на край дивана. Уіллоу була дражливо наполегливою, напрочуд енергійною і чудово покинутою. Вона залишила мене безвольним, запаморочливим і виснаженим.
  
  
  Віллоу розбудила мене, трясучи плечем. Вона простягла мені кухоль міцного гарячого чаю без ручки. Це дуже допомогло. Вона принесла мені темний селянський одяг піжамного типу. Вони були ідентичні тим, що була на ній. Стьобана куртка з коміром-стійкою, яку я одягла, була вільною по талії, але з короткими рукавами. Брюки мали достатньо місця посередині, але вони були трохи коротші.
  
  
  Поки я одягалася, Віллоу розповідала, як Бу Чен виконав усе, що від нього просили, напрочуд короткі терміни.
  
  
  Я запитав. - "Котра зараз година?"
  
  
  «Один п'ятнадцять за місцевим часом. Ти проспав майже п'ять годин”.
  
  
  "І все готове?"
  
  
  «Коли тайська поліція дихає в шию Бу Чену, і ви даєте йому безкоштовну поїздку плюс бонус на додачу, як ви вважаєте? Одному Богу відомо, чого це вартувало. Я думаю, що Бу Чен виклав кілька боргових розписок на американське посольство, але ваш список покупок задоволений. Я можу сказати по широкій усмішці на його обличчі. Він сидить нагорі і п'є чай з Хонг Сі. Старий упивається першим хвилюванням, яке сталося на його шляху за двадцять років. Можна було подумати, що він ішов із нами».
  
  
  "Що ти маєш на увазі, нас?" Я сказав. «Я визнаю, що без тебе я б досі був у безвиході, але тепер, коли Бу Чен повинен бігти, він може зайняти твоє місце».
  
  
  - Нізащо, Нік, - відрізала Віллоу. «Це теж моє завдання, не забувай. Я отримав наказ прямо від Хока. Якби він хотів, щоб я відступила, він би так сформулював своє повідомлення. Він знає, що я тобі потрібна.
  
  
  "Тепер у мене є Бу Чен".
  
  
  «І наскільки ви можете йому довіряти? Звичайно, він влаштував аферу з втечею, головним чином тому, що рятує собі шию. Як тільки ви перетнете кордон з Таїландом, він може зникнути, залишивши вас без одягу, незважаючи на ваше маскування.
  
  
  Я знав, що вона має рацію по всіх пунктах. Вона могла згадати інші аспекти наших тісних стосунків, але я сподівалася, що вона цього не зробить. Проти них буде важко сперечатися.
  
  
  Вона не давала мені спокою. «Давай, Нік. Ти не можеш мене покинути. Як, чорт забирай, мені самому вибратися звідси? До полудня я буду в списку найбільш розшукуваних тайською національною поліцією разом із Бу Ченом. Єдиний спосіб врятувати свою дупу - це залишитися з тобою. На випадок, якщо Бу Чен не зможе впоратися чи піде, я – ваша страховка у в'єтнамськомовному середовищі».
  
  
  Я поступився їй і відразу відчув себе краще. Я був радий, що зробив. У неї була переконливіша кваліфікація крім її сексуального досвіду робили її найціннішим компаньйоном.
  
  
  Корисність Уіллоу для мене оцінювалася за зовсім іншою шкалою.
  
  
  Бу Чен та Хун Сі були залучені до жвавої бесіди. На столі перед ними стояла дюжина мисок для рису. Кожна була завалена золотими монетами. Більшість із них були британськими вікторіанськими фунтами, які тривалий час були основним засобом обміну серед людей без довіри та честі. «Він каже Хонг Сі, кому і що платять, – пояснила Віллоу.
  
  
  Нарешті двоє чоловіків стали і обмінялися формальними поклонами. Хун Сі ще раз похитнувся у мій бік, а потім відступив. Бу Чен простягнув мені ремінь для штанів із відділенням на блискавці. Він, мабуть, важив двадцять фунтів. Я відчував, як золоті монети США розміром із чверть простяглися по довжині пояса. Він простягнув Уіллоу пояс, схожий на той, що вона носила на талії селянських штанів. На ньому теж було багато монет, зашитих та захованих у тканині. Ми мали достатньо грошей для хабарів, якби виникла можливість ними скористатися.
  
  
  Чорний автомобіль посольства було замінено пікапом Toyota з дахом для кемпінгу. Задня частина була забита атрибутами, які не відрізняються від єдиного тьмяного світла від дверей. Тим не менш, я зробив поспішний огляд, щоб переконатися, що там є кілька речей першої необхідності, які я просив. Бу Чен виправдав свою репутацію Все необхідне нашій сміливій експедиції було під рукою.
  
  
  Ми втрьох сіли до кабіни. Уіллоу притиснулася до мене і швидко заснула. Щоб розслабитися перед неминучою катастрофи, потрібен певний тип людини. Поспішний план, нав'язаний нестачею часу, мав мало шансів на гарантований успіх. Це був далекий постріл за дуже крихітною метою.
  
  
  Бу Чен їхав закутками, поки не досяг маршрутів, які використовуються в основному для комерційних автомобілів. Потім ми змішалися з вантажівками, що везли товари до міста та з міста. Зрештою, ми вийшли на далеку дорогу з халупами, за якими стояли терасові рисові поля. Незабаром ми їхали сітчастим парканом, що межує з великим рівним полем. Якоїсь миті Бу Чен з'їхав на узбіччя дороги. Очевидно, ми були у глушині. Він заглушив двигун і вимкнув світло.
  
  
  Потім ми сіли.
  
  
  Вдалині загавкав собака. Бу Чен опустив вікно. Аромат нічного ґрунту долинав до кабіни вантажівки. Віллоу заворушилась. Я уважно стежив за будь-яким звуком, чужим звичайним нічним шумам. Чирикали цвіркуни і квакали жаби. Далекий пес обмінявся гавканням з іншим і замовк. Ми спокійно чекали на порожній дорозі.
  
  
  Перед нами то ввімкнувся, то вимкнув ліхтарик. Бу Чен відповів фарами "тойоти". Ліхтарик знову засвітився. Бу Чен завів двигун. Коли ми дійшли до воріт, відчинилися ворота. Фари "Тойоти" відображали темні обриси великого літака. Фари поверталися, висвітлюючи червоно-біло-синій прапор Королівських ВПС Таїланду на борту чотиримоторного транспорту C-130E Hercules. Його задня апарель була опущена. Бу Чен в'їхав прямо всередину. Дверцята завантаження зачинилися за нами, як відкидна щелепа венеріанської мухоловки, що схопилася за комаху. Відразу ж запрацювали потужні турбогвинтові двигуни.
  
  
  Смаглявий член екіпажу в навушниках, витягаючи за собою довгий шнур зв'язку з роз'єму, повернувся через печеристий фюзеляж до вантажівки. Він широко посміхнувся, оголивши міцні білі зуби. «Ласкаво просимо на борт, панове та леді», - сказав він на уроці англійської мови. "Перед злетом, будь ласка, сядьте біля машини". Він вказав на відкидні сидіння з боків фюзеляжу. Два інші тайські льотчики у льотних костюмах почали кріпити вантажівку до зручних якірних кілець.
  
  
  На той час, як великий літак почав рулювання, ми одягли парашути ВПС США і пристебнулися до відкидних сидінь. "Де?" - Запитав я Бу Чена, тицьнувши великим пальцем у переборку позаду нас. У величезному вантажному відсіку, де ми були єдиними пасажирами, не було вікон.
  
  
  «Це Утафао», - була його відповідь. Йому довелося підняти голос, перекриваючи жахливий крик пропелерів, що кружляють на злітній швидкості. Літак завібрував під час кочення. Його покришки загуркотіли, потім стався відрив. Літак перейшов на набір висоти із фіксованим кроком. Пішов сигнал про те, що ми можемо рухатися.
  
  
  Коли Бу Чен спробував підвестися, я втримав його. «Як триматиметься в секреті використання цього військового літака? Я думав, ви зафрахтуєте якийсь цивільний літак. Як ми можемо сподіватися закрити використання військового транспорту? »
  
  
  «Без поту. Це буде відображатись у завтрашніх звітах про польоти як запланована місія. Екіпаж вважає, що вони беруть участь у періодичному набігу на «Чорну Марію».
  
  
  "Що таке рейс Чорної Марії?" Мені не сподобалася його назва.
  
  
  «Це завдання пройти вздовж кордону, щоб тримати всіх на іншому боці
  
  
  у напрузі, викликаючи реакцію наземної оборони. За нами спостерігатиме і відстежуватиме радар, але відкритої реакції не очікується. Такого майже ніколи не буває. Ми полетимо на північний схід і досягнемо кордону трохи більше години. Потім ми вестимемо паралель протягом двадцяти хвилин, поки не дійдемо до Пак Сані. Добре досі? "
  
  
  «Так, звучить нормально, – відповів я.
  
  
  «У цей момент ми представимо невелику навігаційну помилку як нагоду для вторгнення. Ми будемо вдаватися до цього, поки не настане час чекати на нічні винищувачі. Ось де ми закінчимо. Хіба ви не це мали на увазі? "
  
  
  «Звучить ризиковано. Думаєш, екіпаж це зробить? »
  
  
  "Зробить?" – повторив Бу Чен. "Ми платимо пілоту по п'ятдесят доларів за милю за кожну милю, яку він подолає за кордон!"
  
  
  «Я сподіваюся, що він не вб'є нас, намагаючись розбагатіти. Давай перевіримо спорядження у вантажівці.
  
  
  
  
  Ми були в дихальних масках протягом години, підключені до основної системи кисню. Настав час було готуватися.
  
  
  До кожної ноги була прив'язана пляшка для екстреної допомоги. Вони подавалися до кисневих масок, підігнаних до наших осіб, і додатково утримувалися на місці в'язаними лижними масками, одягненими на наші голови для захисту від холоду. Завершували головний убір лижні окуляри, що щільно прилягали. Ми перебуватимемо під впливом суворих мінусових температур протягом сорока хвилин під час нашого спуску по землі. У нас на ногах були товсті хутряні труси, щоб зігріватися.
  
  
  Подолання відстані, яку нам довелося подолати, стало можливим завдяки аеродинамічній конструкції, парашутам, прив'язаним до наших спин. Якісна якість керованих парашутів з високими характеристиками була такою, що на кожну милю вертикального спуску припадало багато миль горизонтального польоту. Оскільки пілот підняв C-130 на висоту понад сім миль, не виникало жодних сумнівів у тому, що він матиме достатню дальність польоту. Єдине, що працювало проти нас, - це тривалий час, протягом якого ми рухатимемося при низьких температурах і схід сонця, що наближається. Згідно з часовими діаграмами - якщо все піде добре - ми досягли б землі в темряві, маючи менше двадцяти хвилин, щоб дочекатися перших проблисків світла на горизонті.
  
  
  Кожен з нас мав компас, прив'язаний до одного зап'ястя, і ліхтарик, прив'язаний шкіряним ремінцем до іншого. Я провів десять хвилин у відсіку штурмана, вивчаючи його карти і вигадуючи курс з компасу, який проведе нас через найвужчий перешийок Камбоджі і доставить нас до Північного В'єтнаму, досить близько до Ханою.
  
  
  Під нашим вільним фермерським одягом кожен з нас мав рюкзак. Оскільки парашути дальньої дії були пристебнуті до наших спин, звичайним способом перекинути рюкзаки було неможливо. Поки ми не повернемося на землю, наші рюкзаки носитимемо як нагрудні. У рюкзаках були речі, потрібні для виживання. Серед них були документи, що засвідчують особу, місцеву валюту, запасні боєприпаси, аптечки, справжнє взуття, трохи нижньої білизни, висококалорійні протеїнові батончики та запас капсул ластафілену для збереження витривалості та зняття втоми.
  
  
  Віллоу та Бу Чен в останній момент перевірили парашутне спорядження один одного, а потім об'єдналися, щоб перевірити моє. Коли опускали задню рампу, навколо нас закружляв крижаний протяг. Двигуни сповільнилися, коли пілот зменшив швидкість.
  
  
  Я відключився від джерела кисню в літаку і перейшов на свій перший рятувальний балон. Я відійшов назад, тримаючись за поручень безпеки, поки не зупинився, дивлячись у безмежну темряву. Тонка лінія наземних вогнів, тьмяна вдалині і переміжна декількома добре розташованими осередками освітлення, відзначала берегову лінію, що межує з Тонкінською затокою. Найбільше свічення, туманна смуга яскравості на горизонті, відзначало місцезнаходження Ханоя.
  
  
  Зайнялася сигнальна лампа. Віллоу, що стояла позаду мене, ляснула мене по плечу.
  
  
  Я ввімкнув ліхтарик, зняв лижні окуляри, притиснув їх і кисневу маску в обличчя і пірнув у порожнечу. Зазвичай я вважаю період вільного падіння хвилюючою частиною стрибків з парашутом. Але навряд це був відпочинок. Мій розум не був прив'язаний до фізичних насолод. Я озирнувся. Дві крапки спочатку тяглися, а потім наздогнали мене. За лічені секунди Віллоу і Бу Чен досягли мого рівня і порівняли швидкість падіння. Я смикнув шнур.
  
  
  За мить у повній крижаній тиші я потягнув за стропи кермового кожуха, щоб встановити курс. Швидкість зниження була швидкою; повітря на великій висоті було надзвичайно розрідженим. По обидва боки я бачив вогні, які несли Віллоу і Бу Чен. Ми були разом і на вірному шляху.
  
  
  Раптом щось змінилося. Я помітив невелику зміну у мойому оточенні. Це був звук, слабкий і зловісний там, де його не повинно бути. У тишу холодного безмовного повітря втрутився сторонній гул, що посилювався в міру того, як я слухав.
  
  
  Щось досліджувало довкілля у відповідь на нашу присутність.
  
  
  Я подивився вперед і вниз у напрямку наближення звуку і втягнув повітря.
  
  
  Вгору по ухилу, ревучи в наш бік, і позаду тяглося довге, схоже на смолоскипи полум'я, два реактивні винищувачі, що ревли, летіли на форсажі. Вторгнення в повітряний простір, що охороняється транспортом, який ми залишили всього за кілька хвилин до цього, призвело до вивільнення пильної системи ППО Північного В'єтнаму. Було відправлено пару перехоплювачів. Наша трійця вразливих парашутів бовталася просто на шляху переслідування. Ми не були метою; ми були просто невидимими перешкодами, які блокували підйом винищувачів, посланих переслідувати тайського порушника. Піти з дороги не було куди.
  
  
  Мої очі зупинилися на вихлопних газах, що яскраво горять, наближаються літаків. Набираючи максимальну швидкість, вони наздогнали нас, перш ніж ми змогли щось зробити, крім як зіщулитися. Головний літак, російський нічний винищувач МІГ-21, ревів не більше ніж у тридцяти футах наді мною. Повітряна турбулентність, що виникла за ним, призвела до часткового обвалення купола мого парашута. Дно вивалилося з-під мене. Я різко впав, упав і різко закрутився. Я відчайдушно працював, смикаючи заплутані стропи кожуха, щоб парашут не перетворився на «стример».
  
  
  Дикий, жахливий спуск тривав сотні футів, перш ніж я повернувся на рівний кіль. Пройшло кілька хвилин, перш ніж Віллоу відповіла на світлові сигнали, і Бу Чен сказав мені, що ми знову разом.
  
  
  Пілоти на перехоплювачах нас точно не бачили. Навколо мене знову стало тихо. Сумнівно, щоби нас помітили на радарі.
  
  
  Навіть якби ми були помічені, шляху назад не було.
  
  
  
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Коли я приземлився, мої ноги по щиколотку поринули в багнюку затопленого рисового поля. Хвилин п'ятнадцять ми втрьох тихенько перекрикувались, поки спускалися. Ми змогли залишатися досить близько, щоб залишатися в полі зору один одного, незважаючи на густу темряву перед світанком. На рівні двох тисяч футів я наказав замовкнути. Фермери в усьому світі постають перед світанком; Я сподівався, що ми не приземлимось поруч із ними.
  
  
  Ми впали в ярдах один від одного. Шар раннього ранкового туману, тонкий, але корисний, розтягнутий від стегна у всіх напрямках. Я нічого не чув, поки ми слухали, і лишався нерухомим, як згорблені статуї. Кроки Бу Чена видавали всмоктуючі звуки у брудній землі, коли він рухався до мене. Його примарна постать була прихована за заплутаним парашутом, який він ніс. До нас приєдналася Віллоу з тріумфальною усмішкою на красивому обличчі.
  
  
  Ми пройшли засадженими рядами до невисокого насипу з сухою твердою землею. Я засунув парашут і ремені в купу трави і підніс до них сірник. Спеціально оброблена тканина та тасьма спалахнули і повністю спалахнули блакитним, майже невидимим полум'ям, яке не виробляло жодного диму. Через кілька секунд легкий попелястий осад розсипався на ледве вловимому вітерці. Віллоу і Бу Чен позбавилися своїх парашутів таким же чином.
  
  
  Ми зняли ранці, що висять на грудях, і покопалися в них. Тимчасове взуття замінили на сандалі з ремінцем; гострі матер'яні кепки завершували наше маскування. Задовго до того, як небо на сході просвітліло, всі речові докази порушення суверенітету Північного В'єтнаму було знищено або безповоротно поховано.
  
  
  Дим піднімався від жаровень у розкиданих хатинах із солом'яним корінням, де готували прості ранкові страви. Група пішоходів, одягнених так само, як ми, і з ручними інструментами на плечах, пройшла повз, прямуючи до полів. Ми рухалися вкритою туманною дорогою у зворотному напрямку. Один чи двоє фермерів підозріло глянули на нас.
  
  
  «Те, як ми йдемо тут із порожніми руками, – сказав я, спостерігаючи за поглядами, з якими ми зіткнулися, – виглядає недоречно. Ми маємо знайти спосіб рухатися швидше».
  
  
  Бу Чен вибачився. «Мені дуже шкода, що я не зміг надати поточні проїзні, щоб ми могли користуватися автобусом чи поїздом. Якби ми носили солдатську форму, ми могли б покататися на всьому, що потрапить під руку».
  
  
  "І також поставити військовий ескорт до стіни перед розстрілом", - повторив я, використовуючи аргумент, який змусив мене накласти вето на цю ідею вперше.
  
  
  Віллоу впала гуськом позаду мене по краю дороги, коли позаду нас пролунав дзвін велосипедного дзвінка. "Це єдиний спосіб поїхати в цій країні, якщо ви хочете залишатися непомітним", - зауважила вона після того, як повз проїхав квартет велосипедистів.
  
  
  «Ось чому ви кладете у свій рюкзак ці дві маленькі балончики з фарбою, що швидко сохне», - сказав я їй.
  
  
  Коли ми вийшли на дорогу з твердим покриттям, наші тіні все ще залишалися довгими на пиловій поверхні провулку від раннього ранкового сонця. За кілька ярдів від перехрестя знак вказував відстані до різних точок попереду. Віллоу ахнула. "Ой, подивися, як далеко до Ханоя!"
  
  
  "Це кілометри, а не милі", - запевнив я її. «Давайте тепер триматимемо очі відкритими. Ми шукаємо можливість забрати якийсь транспорт. Нічого несмачного, просто працездатне обладнання».
  
  
  Дорога була добре навантажена. Автобуси, що прямували в Ханой, забиті людьми і всім майном, у тому числі тваринами і птахами, знаходилися на борту транспортних засобів, що розгойдувалися, перевантажених. Мотоцикли, скутери та мікроавтобуси вивергали чорними вихлопними газами. Всі, здавалося, рухалися механічно; на їхніх обличчях мало емоцій. В організованому суспільстві люди схильні до стримування своєї цікавості. Зовнішній інтерес проявляється мало до окремих людей або речей, крім власної невеликої сфери сірого існування. Це була похмура якість, яка оточувала нас атмосферою безпеки доти, доки ми намагалися не привертати зайвої уваги.
  
  
  Протягом години ми нічого не робили, щоб розкачати човен, але скоро змінилося.
  
  
  Поворот прямо попереду на дальньому кінці села, здавалося, втягував постійний потік велосипедистів. Це призвело до низької, рифленої металевої будівлі без вікон. Зелені пластикові світлові люки на даху пропускали світло усередину будівлі. Робочі, що прибули, ставили велосипеди пліч-о-пліч у стелажі, прикріплені до зовнішніх стін будівлі.
  
  
  Я повернув з дороги, перш ніж ми досягли під'їзної дороги, яка вела до відкритої, покритої гравієм ділянки, яка, здавалося, була вантажним майданчиком. Віллоу та Бу Чен приєдналися до мене у вузькій смузі підліску, яка утворювала природний периметр навколо відкритого простору. Ми присіли у густій рослинності і спостерігали за тим, що відбувається.
  
  
  Високі димарі, що височіли над округлими куполами круглих цегляних конструкцій за металевою будівлею, упізнали комплекс як фабрику з виробництва виробів із обпаленої глини. Ящики із щетинистою соломою стояли штабелями поряд із широким отвором без дверей. Через нього ми могли бачити ранкову зміну, яка сиділа за довгими столами, де вони починали малювати малюнки на тарілках, чашках та чайниках перед тим, як їх запекти у печах.
  
  
  Протягом кількох хвилин всю робочу силу було зібрано. Вони згорбилися над своїми столами, діловито малюючи хитромудрі візерунки на шматках порцеляни. Усі були зосереджені на своїх індивідуальних зусиллях.
  
  
  «Йди за мною», - прошепотіла я і рушила під кутом, щоб дістатися до стійки для велосипедів, найбільш віддаленої від відкритих завантажувальних дверцят. За невисоким листяним кущем, що нагадує глід, я оглянув найближчі велосипеди, роблячи свій вибір. Вкотре нам були вигідні переваги суспільства з поліцейською державою. Жоден із велосипедів не був закріплений на стійці. "Просто нам не пощастило", - поскаржився я. «Лише велосипеди. Жодного мопеда не видно.
  
  
  "Це теж добре", - сказав Бу Чен. «Всі моторизовані транспортні засоби зареєстровані та легко відстежуються. Навіть якби у нас була кислота для травлення номера, до полудня ми були б у біді. Сила ніг – найбезпечніший спосіб”.
  
  
  Я почав виходити з кущів. Сильна рука схопила мене за кісточку. - Не ти, - прошипіла Віллоу. «Ми неподалік великого міста, де французька є другою мовою, але тут ним не користуються. Я піду."
  
  
  Вона пішла вперед, прямо й неквапливо. Зі своєю миловидною зовнішністю, прихованою під виступаючим козирком кепки, вона мало відрізнялася від інших, що увійшли на фабрику. Вона майже недбало оглянула стійки, потім витягла велосипед. Вона повернула його туди, де ми з Бу Ченом лежали на животах і спостерігали. З легкістю штангіста вона перекинула велосипед через огорожу заввишки по груди і поставила його поруч із нами. Бу Чен розгорнув його, ховаючись з поля зору.
  
  
  Віллоу здійснила другу поїздку туди і назад з таким самим апломбом.
  
  
  Вона обрала третій велосипед і почала знімати його зі стійки, коли його кермо зачепилося за сусідній велосипед. Їй слід залишити його і взяти інший, але Віллоу була сповнена рішучості звільнити їх.
  
  
  При відчепленні велосипедів на під'їзну доріжку виїхала вантажівка. Уіллоу це чула. Вона стояла як укопана. Вантажівка продовжувала наближатися до завантажувальних дверей. Це була армійська машина вагою дві з половиною тонни, частина військової техніки вартістю мільйони доларів, кинутою внаслідок масового результату американських військ із В'єтнаму.
  
  
  Вантажівка зупинилася так, що його передній бампер був не більше ніж за п'ятнадцять футів від того місця, де стояла Віллоу, стискаючи два велосипеди і оглядаючись через плече. Тепер я побачив, що у кабіні двоє чоловіків. Той, що сидів з боку пасажира, був одягнений у гострий вовняний кашкет з червоною зіркою. Обидва чоловіки вийшли. Водій, цивільна особа, глянув на Віллоу і продовжив шлях до будівлі.
  
  
  Солдат у мішкуватій формі з тканинними легінсами, обгорнутими навколо його м'язистих ніг, і сандалями з ремінцями на босу ногу, вийшов із вантажівки з найближчого до мене боку. Він ніс наполовину набитий рюкзак, який тримав за лямки в одній руці. Він підійшов до Віллоу і зупинився біля крила вантажівки. Його рот ворушився, але я не чув жодного слова. Віллоу стояла на своєму і щось сказала у відповідь. Як би там не було, це спонукало молодого солдата підійти ближче. Віллоу позадкувала. Я думав, вона запрошує солдата спробувати поділити велосипеди, але він не встав між ними.
  
  
  Я інстинктивно знав, що все не так. Мене штовхало волосся. Підійшовши ближче, я почув голос Віллоу. У нього був благаючий тон. Не треба було кришталевої кулі, щоб побачити, що солдата цікавила лише Віллоу, а не те, що вона робила. Враження посилилося, коли він упустив рюкзак, щоб звільнити обидві руки. Його рот був відкритий у широкій зловісній усмішці.
  
  
  Покірні дії Віллоу збивали мене з пантелику. Хоч би яка загроза вона думала - згвалтування чи викриття як іноземка - вона змушувала її шукати притулок у кутку будинку.
  
  
  Вона наосліп ухилилася, спіткнувшись про щось, потім упала на землю. Солдат побіг до неї. Я рухався одночасно, покриваючи проміжний простір, не звертаючи уваги на те, щоб за мною спостерігали. Я підійшов до солдата, що згорбився, коли він намагався схопити Віллоу.
  
  
  Його голова обернулася, коли він відчув мою присутність. Клацання мого зап'ястя змусило Хьюго вирости з моєї правої руки, що рухається вперед. Рух вгору встромив вістря кинджала глибоко між його третім і четвертим ребрами. Його просування трохи сповільнилося, коли лезо леза подряпало і розірвало реберний хрящ поруч із грудиною. За чотири секунди, які йому потрібні були, щоб померти і впасти на землю, він видихнув від подиву. Я ногою перевернув його на спину, щоб кров стікала назад у порожнину тіла, а не на землю.
  
  
  «Хвати ще один велосипед і повертайся в кущі!» - прошипів я. "Я подбаю про це".
  
  
  У Віллоу вистачило розуму не сперечатися. Вона рухалася з гарною швидкістю, і я залишився віч-на-віч із зовсім несподіваним, небажаним і до болю очевидним трупом. Мою жахливу роботу міг знайти будь-хто, хто доглядав духовки під час підготовки до денного випалу кераміки. Мені довелося прийняти миттєве рішення і відразу ж позбавитися тіла. Чим довше я чекав, тим більша ймовірність, що свіжа кров просочиться через форму і забруднить землю. Я не міг сподіватися перетягнути або пронести його відкритим простором, не залишивши жахливого сліду червоних плям.
  
  
  Найближча кругла піч була за десять футів від мене. Я відчував сильний жар від вогню, що горів за металевими дверцятами на петлях, розташованими на рівні землі через кожні кілька футів коло купольної печі. Пот, що стікав по моєму заплямованому обличчю, був викликаний як страхом перед відкриттям, так і жаром від вогнищ печі.
  
  
  Я відчинив найближчі пожежні двері. Вилетів потік тепла. Я схопив мертвого солдата за зап'ястя і з усіх сил потяг. Тіло, рухоме силою, яку я дав йому, влетіло в отвір, як мішок із картоплею. Я зачинив двері й побіг до огорожі.
  
  
  Я знайшов Бу Чена за стіною кущів, що спокійно оббризкав жовтий велосипед фарбою нейтрального коричневого кольору. "Де Віллоу?"
  
  
  «Вона поїхала вперед. Ми надолужуємо втрачене, як тільки я закінчу”. Він побачив запитальний вираз на моєму обличчі. «Ой, ти її не бачив. Вона схопила зі стійки третій велосипед і схопила вільний рюкзак, поки ти позбавлявся трупа. Витончений трюк».
  
  
  Я припустив, що він захоплювався Віллоу. Тільки у рідкісних дівчат вистачить волі і присутності духу, щоб закінчити роботу, незважаючи на те, що вона щойно пережила досвід, що нервує.
  
  
  Бу Чен засунув використаний аерозольний балончик у свій рюкзак, щоб потім утилізувати його, і відкотив щойно пофарбований велосипед. На той час, як ми дійдемо до дороги, швидковисихаюче покриття затвердіє. Я пішов за ним з залишеним для мене велосипедом. Уіллоу була в п'ятдесяти ярдах униз дорогою і неухильно їхала у бік Ханоя.
  
  
  До полудня ми досягли околиці міста. Ми прибули з натертими сідницями та ниючими м'язами ніг. Довгий годинник крутити педалі був швидше стомлюючим, ніж жахливим. Ми дуже мало спілкувалися, зазвичай рухаючись гуськом, я знаходився між Віллоу та Бу Ченом. Я ніколи не дозволяв собі виявляти безтурботність чи самовпевненість, але я пристосувався до високого рівня напруги, в якому ми були. Це компенсуюча риса моєї особистості, інакше я ніколи не зміг би ефективно працювати в умовах постійної напруги.
  
  
  У мене був час думати та планувати. Двічі протягом дня
  
  
  у нас була можливість зупинитись біля дороги в межах чутності гучномовця, які були частиною кожного перехрестя села. Віллоу та Бу Чен перекладали пропагандистські передачі. За винятком закликів докладати постійних зусиль для виробництва продуктів харчування, палива та продуктів, корисних для людського суспільства, а також розмов про декаденцький західний світ, було чути дуже мало поточних новин. Я був здивований повнотою погоди, хоча сезон дощів вже почався.
  
  
  Про злочинність у столиці нічого не йшлося. У мене була підозра, що така інформація була видалена державною цензурою. Щоб підтвердити відсутність інформації про нещодавні смерті, Бу Чен пішов у кіоск та купив газету дводенної давності. Не було жодних повідомлень про те, що невідомий убивця блукав вулицями та вбивав важливих громадських діячів. У газеті був колонки з некрологами. Уіллоу та Бу Чен прочитали весь випуск, поки ми відпочивали та перекушували високобілковою закускою. Мені довелося попередити Бу Чена, щоб він не викидав обгортки, коли він недбало зім'яв одну, щоб викинути її.
  
  
  Я сприйняв це як ознаку того, що він став самовпевненим, хоч і заперечував це. Це сталося незабаром після того, як він засумнівався у необхідності зберегти зайвий невикористаний балон зі стисненим киснем, який я наполягав. Справа була дрібна - ємності дуже мало важили і не були громіздкими.
  
  
  Незначний аргумент показав, що Бу Чен став запальним і це погано. Він міг стати проблемою. Згодом мені, можливо, доведеться подумати про те, щоб запропонувати йому діяти самостійно. Але я не став би його змушувати. На даний момент я краще доглядаю за ним ще трохи. Якщо його схоплять, я не можу сказати, як довго він зможе чинити опір певним методам допиту, які, як відомо, використовували влада Північного В'єтнаму.
  
  
  Я зупинився біля першого телефону-автомата. Він був у притулку для очікування пасажирів у кінцевій зупинці міського автобусного маршруту. Я обговорював стратегію з Віллоу. Бу Чен слухав.
  
  
  «Нам нема чого сказати, крім двох імен, фатальних для Кіта Мартіна. Один із них - Фан Ван, який пов'язаний з Нхо Пху Тон. Мартін мало не зламав спину, щоб знайти Фан Ван у Бангкоку. Вона тут, у Ханої. Мартін тут, у Ханої. І Нхо Пху Тон, людина, чиє ім'я внесено до списку тих, кого має ліквідувати Мартін, також знаходиться тут у Ханої. Щоб Мартін був таким успішним, як раніше, йому потрібен хтось тут, у місті, яке приховує його жертв. Гадаю, це Фан Ван. Мартін має з нею зв'язатися. Нхо Фу Тоне або тримає її, або знає, де вона. Щоб дістатися Мартіна, нам доведеться почати з Фу Тона і, ймовірно, врятувати йому життя при цьому».
  
  
  "Я піду за тобою", - сказала Віллоу. Бу Чен підняв плечі і опустив куточки рота. Це була брехня його занепокоєння.
  
  
  "Зателефонуйте до будинку Фу Тона і запитайте Фан Ваня", - проінструктував я Віллоу. «Грайте навмання, але не тисніть надто сильно. Тобі, мабуть, доведеться говорити зі слугою чи секретарем, тож тримай себе в руках”.
  
  
  Я підтримував конфіскований велосипед Уіллоу, поки вона користувалася телефоном. Розмова тривала досить довго, щоб дати перспективні результати. Повернулася Віллоу з похмурим виразом обличчя. «Телефон не мав жодного телефонного довідника. Весь цей час я розмовляв із парою операторів».
  
  
  Я здогадувався, що мене розчарує, що вона скаже. Я все одно спитав. Ти взагалі щось дізналася?
  
  
  "У нього є приватний, не зареєстрований номер".
  
  
  «Потрібно було стільки часу, щоб дізнатися про це?»
  
  
  "Почекайте хвилину. Знаєш, це не Філадельфія. Телефонна система є частиною поштової служби, тому ви отримаєте додаткові бюрократичні обхідні шляхи. Коли я наполягла на тому, щоб зв'язатися з Фу Тоном, мені сказали написати листа. І ви не повірите, мамі-сан , З якою я розмовляв, було так шкода бідну сільську дівчину, що загубилася у великому місті, що вона дала мені домашню адресу Фу Тона!»
  
  
  
  
  Вілла Фу Тона оточувала висока товста стіна із цементною обробкою. Величезний будинок стояв на березі пишної зеленої трави, обрамленої квітковими клумбами. Крізь зачинені залізні ворота, що перешкоджають доступ через широку під'їзну доріжку з гравієм, я міг бачити п'ять садівників з мотиками чи лопатами, що працюють серед рослин та чагарників. Двоє інших використовували довгі шланги для обприскування затінених ділянок галявини.
  
  
  Було очевидно, що мав великий штат слуг. Один із них стояв на широкій відкритій веранді. На ньому був білий піджак сервіровки і чорна краватка-метелик. Він наливав рідину зі срібного чайника в чашку перед стрункою молодою жінкою, що сидить на самоті за кованим столом зі скляною стільницею. "Як ти думаєш, це Фан Ван?" - Запитала Віллоу.
  
  
  «Якщо це так, я маю поговорити з нею».
  
  
  Підійшовши ближче до воріт, щоб я міг бачити якнайбільше території всередині стіни. Схилена жінка, яка працює мотикою на невеликій відстані, скоса подивилася на мене.
  
  
  Я поманив її.
  
  
  Вона повернулася до роботи, а потім знову подивилася.
  
  
  Я помахав їй ще раз і дістав із рюкзака зелений рятувальний балон із киснем, щоб вона його побачила.
  
  
  "Що робиш?" - Прошепотіла Віллоу, підходячи до мене.
  
  
  "Відведи її сюди", - гаркнув я. «Скажіть їй, що я маю новий добрий інсектицид і добриво для головного садівника. Примус її впустити мене і вказати на начальника.
  
  
  "Ти маєш заспокоїтися!" - прошипіла Віллоу. «Ви не можете очікувати, що увійдете туди і почнете розмовляти із цією дівчиною. Люди, одягнені як ми, залишаються на вулицях».
  
  
  «Я просто хочу підійти досить близько, щоб дізнатися про її ім'я. Пустіть мене всередину, а потім ви з Бу Ченом скотіть велосипеди до кута. Зачекайте три-чотири хвилини. Якщо я не приєднаюся до вас, повертайтеся, щоб побачити, що відбувається. Не зупиняйся, поки не стане очевидним, що все гаразд. Що б не сталося, ти знаєш, що робитимемо».
  
  
  «Може, мені краще цим зайнятися. Для тебе це дуже ризиковано.
  
  
  Підхід старої до воріт поклав край нашим суперечкам. Віллоу заговорила з нею, показуючи на мене металевий контейнер, який я тримав. Я повернув регулюючий клапан, випустивши струмінь газу з переконливим шипінням. Сучковаті руки бабусі відчинили ворота і дозволили мені протиснутися. Вона показала кістлявим пальцем у бік двох чоловіків, що стояли разом біля рогу особняка. Я кивнув на знак подяки і рушив у тому самому напрямку.
  
  
  Я озирнувся. Віллоу говорила з старенькою, утримуючи її увагу, поки я звернув до кущів квітучих червоних троянд, посаджених під балюстрадою веранди. Мій підхід залишився непоміченим молодою жінкою, яка сидить за столом. Її голова була нахилена, ніби читала щось на столі. У неї був разючий профіль з тонкими скульптурними рисами. Її довге чорне волосся було зібране на голові шиньйоном, утримуваної інкрустованим сріблом шпильками розміром з палички для їжі. Її сукня була облягаючою, з високим коміром із блискучої тканини з багатою вишивкою. Молода жінка та все, що її оточувало, відбивало ауру великого багатства.
  
  
  Слуга зник у хаті. Мила в'єтнамська дівчина була одна на веранді.
  
  
  Я притулився до кущів троянд. "Фан Ван!" – тихо покликав я.
  
  
  Її голова підвелася і обернулася на звук. Вона чула, але не знала, де голос. Я встав навшпиньки і повторив її ім'я, трохи голосніше.
  
  
  Її очі метнулись у мій бік. Я відступив на крок. "Ви Фан Ван?" Я говорив ясно, чітко англійською.
  
  
  Коли її яскраві очі розширилися, я зрозумів, що вона все зрозуміла. Вона підвелася зі стільця, щоб краще мене бачити. На її гарному обличчі з'явилося подив. Це змінилося зарозумілим владним поглядом, що показує її здивування тим, що простий селянин насмілиться взагалі звернутися до неї.
  
  
  Коли вона збиралася викликати зниклого слугу, я випалив: «Кейт Мартін прийшов до вас? Кейт Мартін! »
  
  
  Вона втратила мову. Першою її реакцією було те, що вона зі страхом озирнулася через плече, щоб дізнатися, чи слуга повернувся. Потім вона кинулася до огорожі, яка розділяла нас. Її англійська була бездоганною. "Хто ти? Кіт... Він тут? Її голос задихався від хвилювання.
  
  
  Вона підвела голову і подивилася на мене. "Боже мій!" Вона скрикнула у відповідь побачене.
  
  
  Я обернувся.
  
  
  До мене риссю бігли двоє чоловіків, перший з яких був названий старшим садівником. Агресивна манера носіння гострих ручних інструментів робила їх схожими на зброю, готову вступити у бій. Я різко повернув голову і глянув на Фан Ван.
  
  
  Поруч із нею стояв слуга в білій куртці з потворним обличчям. В одній витягнутій руці він тримав револьвер британської армії Webley із бойком, спрямованим назад.
  
  
  Я був у пастці.
  
  
  
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Пролунав різкий, уривчастий голос, пронизавши повітря навколо мене, як тріск розпеченої блискавки. Фан Ван говорила своєю рідною мовою чіткими, хльосткими фразами, які вразили двох чоловіків, що наближаються. Вони зупинилися, натикаючись один на одного. Обидва зняли капелюхи та вклонилися, покірно схиливши голови. Я теж опустив голову, ховаючись за козирок свого тканинного кашкета. Слуга на піднесенні з мене не бачив мого обличчя.
  
  
  Я залишався в такому поважному відношенні, поки не почув клацання бойка Уеблі, що спускається вниз. Фан Ван понизила голос. Я глянув угору.
  
  
  Озброєний чоловік віддалявся до будинку. Чергова вказівка худої дівчини відпустила пару садівників, раніше скутих її різкими словами.
  
  
  Вона перехилилася через балюстраду. «Що ви знаєте про Кейта Мартіна?» Вона говорила англійською, її тон залишався різким. «Твій голос… ти звучиш як…»
  
  
  "Як американець", - закінчив я за неї. «Це тому, що я тут і я тут через Кіта Мартіна. Він також тут і хоче тебе бачити.
  
  
  Вона побігла до кінця веранди, де кам'яні сходи вели до лужка. Я рушив боком, щоб приєднатися до неї на сходах. "Не треба!" – попередила вона. Вона знову подивилася через плече, потім обернулася до мене. «Ви маєте залишатися там, де знаходитесь. Нікому із селян не дозволяється входити до цієї частини будинку».
  
  
  "Дякую", - сказав я вдячно. "Мені треба з тобою поговорити".
  
  
  "Звичайно", - погодилася вона. «У мене до вас багато запитань. Ви у великій небезпеці. Ви не повинні бути виявлені, і нас не повинні підслуховувати. Позаду до теплиці прибудовано сарай. Іди туди і почекай».
  
  
  "Я не один", - сказав я. Очікуючий майже легковажний погляд Фан Ван зник, коли я продовжив її розчаровувати. Ні, не Мартін. Але двоє інших, в'єтнамський чоловік та китаянка. Вони розмовляють цією мовою».
  
  
  «Дівчина - вона молода?» - Дивне питання.
  
  
  "Так. І гарна, - додав я.
  
  
  "Відмінно. Відведи їх обох у задню частину будинку. Я скажу тим, хто доглядає мене, що у вас є звідник, який приводить вашу сестру в будинок Нхо Фу Тхоне, щоб продати її в проституцію. Для мене не рідкість мати справу з Фу Тоном у цих питаннях. Поспішати. Ми повинні поговорити про Кіта».
  
  
  Хоча катастрофі вдалося запобігти, те, що я сподівався, стане чудовою нагодою, швидко зникло. Під приводом торгу через цінність Віллоу, яка стояла, схиливши голову, поряд із Бу Чен, Фан Ван зізналася, що вона мало чим може допомогти. Вона мала лише обмежену свободу, вона була прикутою до будинку в'язнею за грізними стінами вілли. Троє охоронців, які проживають у будинку, тримали її під наглядом вдень та вночі, спостерігаючи за нею та майном Фу Тона. Фан Ван вважала себе власністю, хоча вона грала роль господині вдома, а також була господинею у більш класичному значенні цього слова.
  
  
  У поспішній розмові Фан Ван сказав, що Кіт Мартін не намагався зв'язатися із нею. Вона розплакалася, коли я розповів їй, як Мартін перервав свій дивний кровопролитний хрестовий похід, щоб розшукати її в закладі мадам Пікок у Бангкоку.
  
  
  Вона плакала. - "Чим я можу допомогти?" «Його треба знайти раніше – його треба зупинити», – додала вона. «Нхо Фу Тон нещодавно говорив про деякі загадкові смерті… він не говорив про вбивства. Минулої ночі був ще один. Мені сказали, що генерал помер уві сні».
  
  
  "Генерал Лінпак Тунг", - сказав я. Його ім'я було єдиним у смертельному списку Мартіна, все ще чинного генерала.
  
  
  Фан Ван кивнув головою. «Фу Тон був дружний з ним під час війни та після неї. Вони мають спільні ділові інтереси тут і в Хайфоні. Генерал Лінпак Тунг був впливовою людиною та членом Центрального комітету уряду. Ви впевнені, що Кейт тут і. відповідає за це? - запитала вона з подивом... навіть з невеликою гордістю.
  
  
  «Він зображує себе несучим праведний меч помсти і стратить тих, хто був пов'язаний із жорстоким поводженням і катуваннями сотень американських в'язнів під час війни».
  
  
  «Генерал Тунг не мав до цього жодного стосунку. Ось що нам сказали. Він був шановною, благородною людиною».
  
  
  Я був упевнений, що ім'я Тунга було у списку вбивць. Мав бути зв'язок. «Він, мабуть, мав справи з військовополоненими», - наполягав я.
  
  
  «О, але це було з часів війни, – пояснив Фан Ван. «Він наполегливо вважав, що ЦК приховує інформацію, яку американці шукають про своїх убитих та полонених солдатів. Він каже, що це єдиний спосіб змусити могутні Сполучені Штати виплатити компенсацію за збитки, завдані їхньою війною».
  
  
  "Це цифри", - сказав я собі під ніс. Ще один винний для Мартіна. Ця людина настільки ж неймовірна, наскільки й божевільна. Сам по собі, уникаючи неприємностей і виживаючи в абсолютно ворожому середовищі. Якщо ти не допомагаєш, Фан Ван, чи є взагалі хтось, хто міг би допомогти йому? »
  
  
  Ви не знаєте національного почуття до західних рас, якщо навіть думаєте про це. Я не можу уявити собі жодної душі, яка б не викрила його миттєво, тому що нас завжди попереджають про наявність провокаторів. Він не може не бути знайденим. І я боюся, що коли він дізнався, як ви, де я, він ризикне приїхати сюди... Якщо він це зробить, його обов'язково вб'ють... Якби був тільки спосіб... - Вона замовкла.
  
  
  Я звернувся до неї заспокійливо поклав їй руку на плече.
  
  
  Фан Ван відсторонилася. "Ми занадто довго затримуємося", - сказала вона. «Я впевнена, що за нами стежать. За мить я похитаю головою, щоб відхилити ціну, яку запросили за Віллоу, тоді ти повинен іти.
  
  
  "Ні", - заперечила Віллоу. «Заплати Бу Чену щось. Я залишусь. Принаймні, я могла б запобігти трагедії».
  
  
  Її ідея мала переваги. Віллоу матиме тимчасовий притулок. Вона могла отримати більшу інформацію від Фан Ван. Я погодився.
  
  
  Фан Ван відмовилася. "Ти не повинна. Дівчата, які приходять сюди, використовуються, перш ніж їх відправляють. Така гарненька, як ти, Віллоу, служитиме задоволенню трьох стражників, що живуть тут, але тільки після того, як сам Фу Тон наситить тобою свою хіть. Я відмовляюся підкоряти вас цьому, повернися завтра, ніби ти вирішив продати її за розумнішою ціною».
  
  
  Я дивився далі Фан Ван. Широкоплечий чоловік із непокритою головою сидів у дальньому кутку будинку, дивлячись на нашу групу. Я виглянув з-під опущеного козирка кашкета в протилежний бік. Хриплий близнюк першої людини стояв біля скляної стіни оранжереї приблизно за двадцять футів від них. Я стурбувався. "Нам краще піти", - сказав я приглушеним тоном.
  
  
  Бу Чен почав робити активні жести. Його рухи рук аж ніяк не мали відношення до його розмови. "Куди нам піти, щоб перебратися на ніч?" він запитав.
  
  
  Обличчя Фан Ван виглядало порожнім, потім просвітліло. «Звичайно, є місце. У Фу Тона будується велика п'ятиповерхова будівля. Зараз там ніхто не працює через брак матеріалів. Ідіть туди. Ви знайдете робочий сарай, щоб дати вам притулок. Також є телефон. Якщо зможу, я зателефоную тобі сьогодні ввечері. Тепер іди!" Її пихатий жест і прямий палець зробили її навмисно гучну команду в'єтнамською мовою зрозумілою навіть мені.
  
  
  Ми втрьох побрели гравійною дорогою, намагаючись виглядати відкинутими селянами. Я ледве стримував захоплення. Хоча Мартін був все ще далекий від мене і виразно підняв ставку на свою голову, відправивши ще одного громадського діяча в Ханой, ми багато чого досягли.
  
  
  Наше успішне проникнення у місто Ханой саме собою було великим досягненням. Контакт із Фан Ван був плюсом, яким можна було скористатися. Було очевидно, що вона тліє ненавистю до Фу Тона. Було також зрозуміло, що вона терпить його фізичну близькість і свій загальний статус у замку в обмін на існування краще ніж будь-яке інше, на яке вона могла б сподіватися. Оскільки вона була розумна, вона здобула з цього максимум користі, ставши мудрою та витонченою. Її глибокі знання у справах Фу Тона можна було б використовувати з користю. Фан Ван посіяла насіння ідеї, яка заслуговувала на культивування.
  
  
  Моє почуття благополуччя тривало рівно стільки, скільки знадобилося, щоб проїхати по обсадженій деревами житловій вулиці до наступного великого перехрестя. Це була галаслива вулиця, заповнена візками, вантажівками та складеними велосипедами. Я розглядав це як проблемну галузь. Рух транспорту, зовні впорядкований, міг легко стати моїм заклятим ворогом. Один невірний поворот, одне незначне зіткнення – і я можу опинитися в центрі непередбачуваної суперечки. До цього буде втягнута поліція. Моє маскування буде порушено. Я зазнаю невдачі у своїй місії, як тільки я почну думати, що є шанс на успіх.
  
  
  Коли слідом за Бу Ченом та Віллоу я штовхнув велосипед у рухому низку автомобілів, я прирівняв цю дію до гри в російську рулетку з револьвером з п'ятьма зарядженими патронами.
  
  
  Ситуація нагадала мені, наскільки вразливим та відчайдушним має бути Кіт Мартін. Що це було - три дні чи чотири з того часу, як він прибув до Ханой за допомогою полковника Джефа? Це було б просто. Але стерти з лиця землі найвищих державних чиновників один, два, три, чотири рази і піти чисто - це рекорд, дуже близький до мого власного.
  
  
  Список жертв Мартіна скорочувався. Такими були його шанси. Якби він хотів переконатися в Нхо Фу Тоні, йому довелося б завдати удару по ньому дуже і дуже скоро.
  
  
  Я мало не врізався в заднє колесо велосипеда Бу Чена, коли він зупинився біля тротуару. Він доручив Віллоу тримати свій велосипед, а сам зайшов до магазину локшини. "Він збирається прокласти маршрут до Вулиці семи кольорів", - пояснила вона.
  
  
  Він витратив безбожно довгий час. Коли він вийшов, він витирав рота рукавом і посміхався, як чеширський кіт. Мене охопив гнів. Він залишив нас чекати, доки він їв гарячу їжу. У нас з Віллоу з їжі нічого не було з того часу, як авіакомпанія Air India замовила їжу на шляху до Бангкока.
  
  
  Будівельний майданчик на вулиці Семи квітів був прихований за дерев'яним парканом заввишки з голову. Рама одного велосипеда давала висоту, необхідну, щоб подолати її. Піднявшись на паркан, я оглянув прилеглу територію.
  
  
  На північ, через вузьку рябу вулицю, було щось, що виглядало як колишній військовий комплекс. Ряд дерев'яних будівель баракового типу, деякі із забитими вікнами, займали відкриту безлісну територію. Було очевидно, що колись табір був оточений парою концентричних огорож з дротяної сітки, увінчаних колючим дротом. Тепер залишилися лише сталеві стовпи та кілька ділянок загороджувального паркану. Жодної активності не спостерігалося, хоча були свідчення недавніх робіт зі знесення.
  
  
  Робота над будинком Фу Тона дійшла до того, що було зведено матрицю балок заввишки п'ять поверхів. Перші три рівні каркасу каркасу із сталевих балок перебували у клітці із прив'язаного бамбука. Зовнішні ліси служили майданчиком, з якого робітники складали шлакоблоки та цеглу. Поруч із халупою майстра стояли непрацюючі землерийні машини. Я впізнав бульдозер із вигнутим відвалом та екскаватор-навантажувач для копання траншей, припарковані поруч із цементною мішалкою, вкритою вапном.
  
  
  Робоче місце, яке Фан Ван веліла нам шукати, було трохи більше, ніж єдині двері, навіс з єдиним вікном, встановлений поряд із парканом. Важкий значний замок на дверях піддався мінімуму умовлянь. Інтер'єр був типовим для робочого кабінету будівельника. У ньому був робочий стіл, поряд з яким був кошик із кресленнями. Деякі інструменти були складені в одному кутку. Два стільці та складений брезент давали нам можливість сидіти. Повітря всередині було нестерпно теплим і мало запах мокрого цементу.
  
  
  Ми були сильно стомлені та не розмовляли. Кожен із нас влаштувався зручніше, знявши рюкзаки. Віллоу перепакувала речі у своєму. Бу Чен заснув і судорожно хропів.
  
  
  В сутінках я підійшов до дверей і зробив візуальну розвідку. Все було тихо. Віллоу вийшла розім'яти ноги. За купою шлакоблоків заввишки до плечей вона знайшла кран із приєднаним до нього шлангом. Вона покликала мене. "Темно, можна прийняти душ?"
  
  
  Я лежав плашмя на складених стопкою шлакоблоків, тримаючи шланг над головою Віллоу. Вона балансувала на платформі з двох шлакоблоків, задихаючись і хлюпаючись під холодною водою. Яке чудове створіння вона була.
  
  
  Ми змінилися місцями. Коли я закінчив, Віллоу нахилилася і поцілувала мене в щоку. "Що те, що для?" Я запитав. Вона щойно прийняла холодний душ. Це мало послабити її сексуальні потяги трохи довше, ніж на три хвилини.
  
  
  "Я просто перевіряла, як тримається твоє фальшиве обличчя".
  
  
  Я поплескав себе по віках. «Я боявся, що воно почне відшаровуватись, але тримається. Не знаю скільки ще. Я сильно потію.
  
  
  "Я помітив. Я можу сказати, що ти турбуєшся про Бу Чена.
  
  
  «Хіба я не винен? На його думку, він отримав те, що шукав: швидка втеча подалі від убивць у Бангкоку. Йому більше немає сенсу залишатися з нами. Насправді, це зовсім небезпечно. Він це знає. На його місці я подумав би про те, щоб піти і розчинитися в Ханої. Він дуже багато знає про те, чим ми займаємося зараз, і мені є чим турбуватися. Він завжди буде ... - Я не став зізнатися Уіллоу, що настане час, коли мені доведеться подумати, як вчинити з Бу Ченом, щоб гарантувати його постійне мовчання.
  
  
  «Він не збирається втікати від нас, Нік, – сказала Віллоу. «Він там стоятиме, поки ми не зробимо остаточний розрахунок. Бу Чен любить гроші більше за життя. Він знає, що ми не збираємося забирати з собою цю партію золотих монет додому… Я вже сказала Бу Чену, що це для нього більше, ніж те, що він носить із собою. Він чекає нас, як гончак, гавкаючи на опосума, покритого деревами.
  
  
  Бу Чен пропав із хатини майстра. Відчуття очікування, яке я звернув, як рибальський гачок, що застряг у моєму животі. Потім задзвонив телефон.
  
  
  Я дивився на це.
  
  
  Він задзвонив вдруге.
  
  
  "Відповісти", - сказав я Віллоу. "Понизьте голос до чоловічого регістру".
  
  
  "Це Фан Ван", - сказала вона, простягаючи мені трубку.
  
  
  Я вихопив його з її руки. Різка дія була несхожа на мене. Я починав нервувати, що є поганим знаком. "Так?" Я відповів, готовий до найгіршого.
  
  
  Фан Ван хотіла переконатися, що ми знайшли будівельний майданчик і були в безпеці, не більше. Я відчув більше полегшення, ніж вона. І я був радий, що вона зателефонувала. Мені треба було поставити їй кілька важливих питань. Правильні відповіді сказали б мені, чи план, який я задумав, здійсненний.
  
  
  Останні кілька днів я почав відчувати, що знаю Кита Мартіна в деяких деталях. Я отримав уявлення про те, як він думав і як реагував за певних обставин. Мартін мало чим відрізнявся від мене. Я не міг не захоплюватися його сміливістю та наполегливістю.
  
  
  Я сподівався, що в його особистості є вада, яку можна використовувати на мою користь. Часу було мало для обох нас, і в Мартіна залишалося мало можливостей.
  
  
  Знаючи це, а також почувши від Фан Вана, що Фу Тон час від часу їздить до Хайфона, я отримав приманку, яка могла заманити Мартіна на відкритий простір. Це залежало від моєї віри в те, що Мартін мав якийсь спосіб триматися в курсі місцезнаходження своїх жертв. Схоже, він мав якісь засоби дізнатися, коли і де завдавати удару.
  
  
  Фан Ван запевнила мене, що їй не важко розповісти в потрібних місцях про швидкий від'їзд Фу Тона в Хайфон. Це було б правдоподібним обманом. Зв'язок Фу Тона з комерційними підприємствами генерала Лінпака Тунга в Хайфоні може легко призвести до того, що Фу Тон почне захищати свої інтереси. Обман спрацює, якщо Фу Тон не зробить жодних кроків, щоб заперечити це.
  
  
  "Фу Тон зараз там?"
  
  
  "Ні. В іншому випадку я б не наважилася користуватися телефоном. Це важливо знати?"
  
  
  "Так. Коли він повернеться?"
  
  
  «У цьому я не можу бути певна. Зазвичай досить пізно... не на якийсь час. Я не можу повідомити вас про це».
  
  
  «Можливо, є. Де його спальня у будинку? »
  
  
  "На другому поверсі, в задній частині ... в південно-західному кутку".
  
  
  «Чи видно це з вулиці за стіною?»
  
  
  "Я не знаю. Я зараз там, але з увімкненим світлом не можу сказати. Зачекайте хвилинку."
  
  
  Я чекав, ставлячи нові запитання.
  
  
  “Мені шкода. Я не можу сказати. Стіна та вулиця темні та знаходяться на деякій відстані, але якщо ви підійдете подивитися, на дорозі немає дерев».
  
  
  Які системи сигналізації встановлені в будинку?
  
  
  - Думаю ні. Натомість у нас є чоловіки, які залишаються в будинку. Ви бачили двох із них. Є ще одне. Усі сильні та мають зброю, пістолети. Тільки один залишається пильним після того, як лягає спати господар будинку. Двоє інших сплять у кімнаті поруч із кухнею на першому поверсі.
  
  
  "Я не бачив собак".
  
  
  «Фу Тон не любить усіх тварин. Будь-кого, кого знаходять на території, миттєво вбивають.
  
  
  Я дав поспішні інструкції, на які погодився Фан Ван. Її безпосереднім завданням було поширити інформацію про те, що Фу Тхон незабаром їде до Хайфона, нібито за станом здоров'я. Наступ раптової хвороби, через яку Фу Тон не зміг би бути присутнім на майбутньому похороні його старого і дорогого друга, генерала Тунга, викликало б подив. Ця новина викликала б спекуляції по всій столиці щодо того, що двоє шахраїв творять у портовому місті, що вимагало особистої та негайної уваги Фу Тона.
  
  
  Мене турбував лише один аспект плану.
  
  
  Не те, щоб Мартін не зрозумів слова.
  
  
  Моя турбота була зосереджена на тому, що Фу Тон прокинувся вранці і дізнається, що Фан Ван був безперечним і надійним джерелом хибної історії.
  
  
  Фан Ван явно ризикувала своїм життям і, напевно, втратила б його, якби решта мого плану провалилася.
  
  
  Вона розуміла наслідки. Вона була готова ризикнути. Вона любила Кіта Мартіна так само сильно, як ненавиділа Фу Тона. Вона була готова пожертвувати своїм життям, щоб урятувати життя Кіта Мартіна.
  
  
  Я збирався поставити свою карту, щоб їй не довелося її віддати.
  
  
  
  
  
  
  Шістнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Уіллоу уважно стежила за мною, поки я викладав свій план. Якогось моменту вона підняла руку, щоб змусити мене замовкнути. Вона схилила голову набік, прислухаючись. Я тоді теж почув це: скрегіт і непомітні кроки.
  
  
  Ми обійшли двері сараю, притулившись до стіни з обох боків. У кожного з нас були напоготові пістолети, Віллоу кивнула, коли я вказав, що вони будуть використовуватися для удару, а не для стрілянини.
  
  
  Я розслабився в той момент, коли двері відчинилися зовні. Будь-хто, хто не підозрював про нашу присутність, вагався, виявивши, що висячий замок знятий, а запор відкритий.
  
  
  Бу Чен увійшов зі своєю зубастою усмішкою. Воно випарувалося, коли він побачив мене з пістолетом у руці. «Думаю, мені слід прийти свиснути Янки Дудла». Він простяг дві коробки з їжею на винос. "Я відчував себе винним через те, що забив собі кишку, але не приніс тобі нічого раніше".
  
  
  Віллоу вийшла з-за дверей. Вона наголосила. - Ви могли б сказати нам, куди ви збираєтеся!
  
  
  «Коли я побачив твою вересневу ранкову виставу під водою зі шланга, я подумав, що Нік подарує тобі свій власний смак, і я повернуся раніше, ніж ти дізнаєшся, що мене немає. Вибачте."
  
  
  Очі Віллоу спалахнули. Я встав між ними. «У нас немає часу вплутуватися в неприємності. Однак Уіллоу має рацію. Відтепер кожен, хто ховається з очей, першим комусь розповідає. Більше ніяких безмовних зникнень». Бу Чен кивнув головою. «Дякую, що принесли їжу», - додав я.
  
  
  «Я приніс більше, ніж це. Літні люди, які грають у пін-гоу в магазині локшини, пліткували про якісь спеціальні мобільні армійські патрулі, які охороняють будинки членів Центрального комітету.
  
  
  Старі бовдури шепотіли про такі речі, як «чистка» та «ліквідація». Люди стурбовані чутками про те, що проводиться партійне чищення. Так що чутки про те, що ділки в уряді спантеличені, посилюються, а безпека посилюється.
  
  
  Бу Чен приніс цінні новини, але вони мене не втішили. У всякому разі, зараз важливіше, ніж будь-коли, було загнати Мартіна в кут і приборкати його. Поки ми з Віллоу набивали себе гострою пікантною локшиною, змішаною зі шматочками свинини в пікантному соусі, я ще раз повторив те, що задумав. Ні Бу Чен, ні Віллоу не знайшли вад у плані.
  
  
  Коли я вперше проїхав вулицею повз високу стіну, у вікнах спальні Фу Тона горіло світло. Було близько другої години ночі. Я знав, що він не читав там книгу. Фан Ван гарантувала, що світло згасне, як тільки її дзайбацу засне. У неї були способи втомити його, навіть незважаючи на те, що його товсте, важке тіло таранило її в грубому хтивому акті любові, викликаючи огиду і викликаючи в неї нудоту.
  
  
  Думки про те, що терпить Фан Ван, зміцнили мою рішучість. Через мить після того, як у спальні згасло світло, я зламував простий замок на вхідних воротах. Бу Чен залишився просто біля воріт. Віллоу підповзла до мене по лужку до будинку. Зовнішні світильники над вхідними дверима та над входом у кухню ззаду горіли. Я залишив Уіллоу в темному кутку будинку біля трояндових кущів, що межують з верандою.
  
  
  Японські замки з шістьма ручками на багатошарових французьких дверях виявилися непростими. Я витратив п'ять хвилин на один, перш ніж він здався.
  
  
  Фан Ван збирався залишити одну з дверей веранди незачиненою. Жодної не було відкрито. Або в неї не було можливості, або нічний сторож виявив, що двері відчинені. Я повернувся до Віллоу та отримав консультацію.
  
  
  У вестибюлі горіли нічні світильники, які висвітлювали великі суміжні кімнати на першому поверсі. У коридорі на верхньому поверсі горіло самотнє світло. Притулившись обличчям до шибки одного з дверей, я міг бачити крізь широку, довгу кімнату і широку арку в її кінці освітлене фойє. Чоловік із товстою шиєю, руки важкоатлета стирчали з білої сорочки з короткими рукавами та відкритим коміром, сидів на стільці з прямою спинкою біля підніжжя якихось сходів. У коморі поряд з ним були телефон, радіогодинник і лампа для читання. Він не спав. Я бачив, як він перевернув сторінку книжки у м'якій обкладинці, яку читав.
  
  
  Я позадкував і підійшов до Віллоу, щоб описати те, що я бачив. Ми провели конференцію. Віллоу зробила здорову пропозицію. Ми проникли до задньої частини будинку. Вона вказала нагору. Високі вікна другого поверху були типу жалюзі, їх горизонтальні ламелі частково відчинялися, щоб впускати прохолодне нічне повітря. Віллоу вказала на інше. Це було вікно розміром з кішку на бічних петлях, залишене трохи відкритим. Його рама нахилена назовні, залишаючи зазор трохи більше шести дюймів.
  
  
  «Має бути комора, вбиральня чи туалет», - припустила Віллоу. "Але це шлях усередину", - додала вона.
  
  
  Я глянув угору. «Навіть із тридцятифутовими сходами нам треба було б дістатися до неї, вони надто високі під карнизом, щоб потрапити всередину».
  
  
  "Подивися на мене", - впевнено прошепотіла вона. «Якщо я дістануся до підвіконня, ти біжи на веранду і стеж за охоронцем біля вхідних дверей. Коли він встає зі стільця, щоб подивитися, чому згасло світло у верхньому холі, ви вибиваєте дверне скло і потрапляєте усередину. Сподіваюся, ми знешкодимо охоронця, якщо ви не витрачатимете час на те, щоб піднятися сходами за ним”.
  
  
  Віллоу скинула сандалі з ремінцями. Де вона знайшла тріщини у стінах, у які можна було вставити кінчики нігтів та пальців ніг, було загадкою. Вона повільно піднялася вгору кутом будинку. Як павук, вона обмацувала та перевіряла кожну руку та пальці ніг. Це була повільна робота, яка потребувала граничної концентрації та сили. Коли її голова досягла рівня карнизу, вона зупинилася. Я думав, що вона в глухому куті, але вона продовжила. Незабаром були видно її ноги, зігнуті, наче вбиті в поверхню стіни. Вона не могла піти далі. Вона скрючилася під стельовим карнизом. Їй було неможливо підвестися на дах. Крихітне вікно було за тридцять футів від нього, і його від Віллоу відділяла непрохідна гладка, як плитка, стіна.
  
  
  Спочатку я подумав, що вона послизнулась і падає. Вона відскочила назад, розкинувши руки та опустивши тіло. Потім вона зависла у повітрі. Якось їй вдалося вхопитися за металевий карниз. Я почув металевий стогін, коли він розтягнувся і осів під її вагою. Подібно до мавпи, плавно і безшумно Віллоу вручну пробилася до високого вікна. Навпаки, вона рухала своїм гнучким тілом, як тренована спортсменка на кільцях, що літають. Її ноги були підняті, витягнуті прямо вперед від стегон, коли вона розгойдувалася з витягнутих рук, набираючи обертів.
  
  
  Потрібно було три дуги, перш ніж її витягнутий палець підійшов досить далеко, щоб підхопити і відкрити вікно. З четвертим замахом вона раптово зникла. Вона послабила хватку на жолобі карниза і вистрілила в маленький отвір, як влучна стріла.
  
  
  Я приголомшено дивився на те місце, де вона була. Потім я побачив руку, що махала, яка була чи не більш темною формою на тлі тіні під карнизом.
  
  
  Охоронець діяв так, як було запрограмовано. Він глянув угору, коли у верхній залі стало темно. Деякий час він вивчав сходи. Його рота рухалося, ніби він говорив, потім він нахилив голову, щоб прислухатися. Він вимкнув радіо і знову зателефонував. Майже стомлено він відклав книгу і підвівся зі стільця.
  
  
  Я почекав десять секунд після того, як він зник з поля зору, потім притулився ліктем до скла. Я сильно нахилився. Скло тріснуло, потім розкололося. Тепер я поспішив. Ствол мого пістолета вибив зазубрене скло з рами. Я заліз усередину, щоб відчинити двері, і зайшов. Мої кроки були приглушені товстим килимовим покриттям до підніжжя сходів. Я обігнув темний кут верхнього коридору і одразу ж засліп. У цей момент Віллоу ввімкнула лампу в холі. М'язистий охоронець лежав ниць, непритомний і голосно дихав через напіввідкритий рот.
  
  
  «Paramount Pictures заплатить великі гроші за цей трюк», - гордо сказала Віллоу, киваючи у бік дверного отвору за нею. «Я мало не зламала дупу на унітазі, коли прослизнула через вікно. Дивно, що ви не чули мене.
  
  
  Я глянув на пістолет у її руці. «Ви вдарили його стволом? Схоже, він не отямиться за тиждень. Я оглянув широкий коридор, оцінюючи планування величезного будинку. "Я допоможу тобі затягнути його в цю ванну, щоб він не заважав, поки ми не зберемо його друзів внизу".
  
  
  "Я впораюся", - твердо відповіла вона, піднімаючи п'яти своєї жертви. "Давай, я буду прямо за тобою".
  
  
  Я залишив її. Нам доводилося працювати швидко, на випадок, коли один із чергових охоронців погано спить. Я підібрав револьвер, що впав, оглушеного охоронця і засунув його за пояс. Я спустився сходами і пройшов через комору дворецького, схожу на галерею, щоб потрапити на кухню розміром із ресторан. Перші закриті двері, які я відчинив, виявилися коморою з великою кількістю запасів. Я пройшов повз, очевидно, важкі двері з пружинною клямкою до холодильної камери.
  
  
  М'який хропіння, що доноситься із зачинених дверей на протилежному боці широкого майданчика нагорі сходів, що ведуть у підвал, позначив мою мету. Дві сусідні двері, які я перевірив, вели у ванну кімнату для прислуги та шафу для білизни.
  
  
  Я синхронізував свої рухи з гамірним диханням. Прочинивши двері, я побачив двох чоловіків на ліжках, поставлених ногами в дальній кут задушливої, смердючої кімнати. Обидва чоловіки були оголені. Один хропів, другий стогнав у лещатах чуттєвого сну.
  
  
  Вимикач світла знаходився на внутрішній стіні ліворуч від дверного отвору. Я заплющую очі, щоб не засліпити, коли засвітиться світло. Я клацнув вимикачем і впав. Я двома руками тримав важкий Веблі, взятий у їхнього товариша.
  
  
  Той, що хропе, прокинувся так швидко, що подавився млявою мовою. Його партнер, не бажаючи залишати сон, в якому його пеніс знаходився у вертикальному положенні, повільніше приходив до тями. Я схопився, коли хропе зробив автоматичний крок у відповідь, щоб залізти під подушку. Я опустив приклад Веблі, як сокира ката. Вертлюг для шнурка завдав нищівного удару, розбивши бічний виступ його колінної чашки. Це викликало виття болісного болю. Чоловік корчився, повністю виведений із ладу. Його супутник тепер лежав з широко розплющеними очима від переляку та здивування. За винятком його миттєво спущеного члена він залишався нерухомим і нерухомим.
  
  
  Уіллоу скривилася, коли її вразив запах кімнати. Я дав їй Webley. «Просто потримайте їх тут на мить. Цей крик міг дійти до іншого кінця будинку».
  
  
  Я повернувся і побіг чорними сходами двома сходами за раз. Не треба було мовчати. Я протаранив останні двері наприкінці довгого коридору. Коли я це зробив, у кімнаті за вітальнею, в якій я опинився, спалахнуло світло. Я побіг уперед, Вільгельміна була напоготові.
  
  
  Фан Ван сиділа прямо на одному боці ліжка розміру «king-size», натягнувши атласне простирадло до підборіддя. Поруч з нею лежала велика постать чоловіка - велика, товста постать з голеною головою і опуклим животом, чий обхват дорівнював щедрішим розмірам деяких статуй Будди. Моє вторгнення оживило маленькі очі, приховані на надутому жирному обличчі Фу Тона. Вони вважали мене скоріше незручністю, ніж загрозою. Фу Тон скинув оголений торс, моргаючи від світла. Його зневажливий погляд відкинув мене. Він здавався повністю впевненим що мене схоплять та розберуться або застрелять позаду його охоронці.
  
  
  Фан Ван, гладкошкіра і фігуриста, вислизнула з ліжка і беззвучно побігла до вбиральні. Я розмовляв з Фу Тон французькою. “Не видавай звуку, mon ami. Ваш будинок був захоплений людьми, які не хочуть завдавати вам шкоди, незважаючи на те, що це виглядає інакше. Ви мене розумієте, n'est-ce pas? "
  
  
  Шматок сала кивнув головою. «Оуї. Хто ти?"
  
  
  «Ваші нові захисники. Ми хочемо, щоб ви не зустріли того ж кінця, що й міністр Бан Лок Хіонг, генерал Лімпак Танк та двоє чи троє інших. Є підстави вважати, що тобі теж належить померти».
  
  
  "Хто ти?" – повторив він. У його голосі пролунала нотка поваги.
  
  
  «Це неважливо, – твердо сказав я. «Все, що ми просимо, це вашої співпраці. Сподіваємось скоро виїхати».
  
  
  Його очі майже без віку залишили мої, щоб подивитися через моє плече. Зміна не була призначена для того, щоб відволікти мене; У кімнату зайшла Уіллоу. Чуттєвий погляд Фу Тона відступив, коли побачив револьвер у її руці. Вона порадила мені говорити англійською. «Бу Чен доглядає хлопчиків у задній кімнаті. Ми прив'язали їх до ліжок на тимчасове зберігання. Де Фан Ван? "
  
  
  Я вказав на гримерку. «З нею все гаразд. Ми повинні поставити Фу Тона там, де він не заважатиме. Підвал здається гарним місцем. Я його доставлю, коли він одягнеться.
  
  
  Все пройшло нормально. Дерев'яні кухонні стільці, що спираються на вертикальні опори у винному льоху, складали ідеальні опори, до яких можна було прив'язати Фу Тона та трьох його охоронців. Віллоу перев'язала пораненому ногу. Вона, як і я, була знайома з лікуванням переломів у польових умовах.
  
  
  Після того, як ув'язнених було закріплено, я відчув звичайне розчарування, яке супроводжує завершення дії з підйому адреналіну. Бу Чен підійшов, щоб перевірити будинок на кухні. Віллоу збиралася приєднатися до нього. Фан Ван відставав. "Ви впевнені, що він міцно пов'язаний?" - Сказала вона, підходячи до Фу Тону.
  
  
  Так і було, але мій розум затуманився настільки, що її зауваження не мало ніякого реального впливу. Майже… не зовсім. Я обернувся. Фан Ван кинулася на Фу Тона, з ножем для відкривання листів з тонким лезом, тримаючи його в кулаку, як кинджал. Я стрибнув і викинув руку, щоб відобразити її випад. Вона дико кричала, лаючись, коли її передпліччя опускалося.
  
  
  Частково це вдалося. Тонне лезо встромилося в покриті жиром дельтоподібні м'язи Фу Тона, а не в серці. Я відсмикнув назад і руку, і зброю. Фу Тон заверещав тонким плаксивим голосом. Його обличчя зблідло, побачивши кров. Віллоу втекла назад сходами. Вона відвела Фан Вана, швидше втішаючи її, ніж засуджуючи. Помста жінок, що виросла з давньої ненависті, що кипить, - це потужна і непередбачувана сила. Віллоу розуміла це краще за мене.
  
  
  Ми по черзі спали. Один із нас завжди займав кухню, закриваючи доступ до дверей у підвал. Фан Ван був замкнений у спальні нагорі. Віллоу займала сусідній. Усю ніч, що залишилася, у мене були злети і падіння. Моя борода росла і свербіла під шаром макіяжу на моєму обличчі. Покриття повік мало сліди зношування. Незабаром ця фальш стане очевидною.
  
  
  Настав ранок. Я перевірив ув'язнених. Я проігнорував вимоги Фу Тона щодо пояснення. Його проблеми були невеликими порівняно з моїми власними. День тягнувся, але жодних ускладнень, які могли виникнути, так і не зникли. Щоб зайняти себе, я об'єднав і урізав наші запаси, перепакувавши тільки найнеобхідніше компактні вантажі. Першими увійшли тонкі балони з киснем та дихальні маски. Згідно з кодом відновлення, прикріпленим до його останнього повідомлення, вони будуть останніми речами, які нам знадобляться... якби наш успіх протримався так довго.
  
  
  Виверт спрацював. Надійшло кілька телефонних дзвінків. Усі вимагали роз'яснень щодо раптового рішення Фу Тона покинути місто. Фан Ван впорався з ними майстерно. Через нездужання господаря вона також відправила додому робітників двору, кухонний персонал та денну прислугу. Ніхто не ставив під сумнів її авторитет; вона давала подібні інструкції багато разів раніше. Вона пояснила, що Фу Тон використав ту саму причину для забезпечення конфіденційності щоразу, коли він хотів таємних зустрічей з різними сумнівними персонажами або обережними урядовцями, з якими мав гидкі стосунки.
  
  
  Ми з Віллоу прислухалися до додаткового номера щоразу, коли задзвонив телефон. Один із тих, хто дзвонив, говорив французькою настільки точно, що я був упевнений, що запит надійшов з посольства Франції. Коли Фан Ван відповів на два дзвінки, ніхто не відповів. На іншому кінці була тиша. Це мене зацікавило. "Мартін", - подумала я, телефонуючи, щоб дізнатися, чи не закрили будинок Фу Тона. Другий тестовий дзвінок тривав довше. Я міг уявити, як Мартін, можливо, дізнавшись голос Фан Вана, був спокушений висловитися.
  
  
  Той, хто дзвонив, говорив по телефону досить довго, щоб я міг визначити фоновий шум вуличного руху. Дзвінок виходив із телефонної будки біля тротуару.
  
  
  Після того дзвінка в другій половині дня я був більш ніж будь-коли впевнений, що цей вечір принесе деякі цікаві події.
  
  
  Нічне повітря стало нерухомим, теплим та вологим. Небо було частково затягнуте хмарами. Коли стемніло, я попросив Фан Ваня увімкнути нормальну кількість домашнього освітлення. Якнайшвидше, не надто очевидно, я вимкнув їх знову. Я розмістився в темній спальні нагорі. З його вікна було видно майже половину захисної стіни навколо вілли. Віллоу прикрила спину. Фан Ван дивився разом із нею. Бу Чен зайняв місце у фойє за вхідними дверима. На мій сигнал Уіллоу погасила світло в головній спальні.
  
  
  У хаті запанувала глибока тиша.
  
  
  Мої очі могли зіграти зі мною злий жарт. Мені здалося, що я помітив рух нагорі стіни. Тільки на мить це зникло. Я напружив очі. Прорив у хмарах дозволив смужці місячного світла впасти на лужок. Я побачив, як тінь перетнула його.
  
  
  Я покинув свій наглядовий пункт на другому поверсі. Я добре розташувався у великій вітальні, але там, де я все ще міг бачити крізь свіжоочищене скло подвійних французьких дверей. Новий скляний квадрат замінив той, що я розбив, щоб увійти. Непомітна, згорблена постать рухалася швидко – тінь у тіні. Блиск місячного світла висвітлив його зброю. То справді був дев'ятизарядний радянський пістолет-кулемет Лекоєва з глушником.
  
  
  Наступна хвилина мала бути вирішальною. Я знав, яким пружним має бути Мартін. Він був пристосований до миттєвих, інтуїтивних дій. Якщо я нападу зарано, я можу його втратити. Запізно, і він, не замислюючись, пристрелить мене. Він був обережний, але не марнував часу. Виявивши, що двері замкнені, він наніс смужки клею на один край шибки, а потім провів різаком по решті трьох сторін. Скло відчинилося, як двері, коли він просунув руку в раму, щоб дотягнутися до замкненої клямки.
  
  
  Тоді я й напав.
  
  
  Одна рука, що просунулась у віконну раму, намацуючи замок, а інша висіла на пістолеті-кулеметі, ускладнювала його незручне становище. Він був настільки вразливий, наскільки міг. Я схопив його за зап'ястя простягнутої руки і рвонув уперед. Він і двері гойднулися до мене, рука, що стискала смертоносну зброю, вилетіла назовні зустрічним рухом. Я тицьнув його руку з пістолетом. Радянський пістолет-кулемет відлетів.
  
  
  "Генерал Мартін", - крикнув я йому у вухо. «Не борись зі мною. Я друг. Відправлений генералом Джарреттом та президентом. Мартіне! Ви розумієте?"
  
  
  Зловмисник, що бореться, гарчав і боровся і зі мною, і з дверима, до яких я міцно притис його. Коли його плече і голова були болісно притиснуті до одвірка, його ноги не могли знайти опору. Я майже витягнув руку з гнізда, міцно утримуючи його на місці. Я говорив далі. «Я Нік Картер із Вашингтона. Я працюю в AX. Я лише намагаюся допомогти».
  
  
  Мабуть, це був скоріше мій середньозахідний акцент, ніж мої буркотливі слова. Мартін знав, що боротися марно. Я здобув гору. Половина повороту моєю дворучною хваткою вивихне його плече.
  
  
  Він ахнув. - "Все в порядку. Все в порядку!"
  
  
  Я не відпускав. Я трохи послабив тиск, перевіряючи. Я продовжував говорити, говорячи все, що вважав переконливим. “Я простежила вас до Глорії Граймс. Сержант Лейтон зустрів мене в аеропорту Даллеса. Я знаю, як полковник Джефф допоміг вам. Фан Ван тут».
  
  
  Я повинен був спочатку згадати її ім'я. Мартін припинив опір. Я відпустив руку. Він повільно витяг її через віконну раму.
  
  
  Я відсторонилася, при цьому витягнувши Вільгельміну. "Будь ласка, увійдіть, генерал Мартін", - запросив я.
  
  
  Він увійшов до кімнати. Він стояв прямо, масажуючи плече. "Я вислухаю те, що ти скажеш", - сказав він глибоким вражаючим голосом. Зрозуміло, що він нічого не обіцяє. Він погоджувався на перемир'я, а чи не на остаточну капітуляцію. Він глянув на пістолет у моїй руці.
  
  
  «Я мушу сказати вам, генерале Мартіне, що мої інструкції - припинити вашу поточну діяльність. Я без вагань скористаюсь цією зброєю, якщо ви дасте мені привід».
  
  
  «Я впевнений, що ви це зробите, містере Картер. Мені добре відома ваша репутація. Великим і вказівним пальцями він витягнув бойовий ніж із піхов і посунув його по підлозі до мене. «Я беззбройний. Можу я побачитися із Фан Ваном».
  
  
  Хтось за мною запалив лампу. Це осяяло Мартіна. Його незграбні риси обличчя не відрізнялися за розмазаним по них чорним кремом для взуття. Його темно-забарвлене волосся було в основному прикрите чорним беретом.
  
  
  На ньому були еластичні штани, заправлені в армійські черевики. Чорний пуловер з високим коміром і довгими рукавами щільно облягав його широкі груди.
  
  
  Його яскраві очі запитували, коли вони бачили мої затінені риси. Я посміхнувся. «Мій камуфляж кращий за ваш, генерале. Під цим театральним гримом ти знайдеш чесного громадянина Америки».
  
  
  Він глянув через моє плече. "Вона не Фан Ван", - сказав він. Я знав, що позаду мене стоїть Віллоу.
  
  
  "Міс Уіллоу Кейн", - сказав я, вводячи мене. "Мій колега за цим завданням".
  
  
  «Фан Ван і я спустилися чорними сходами, - сказав голос Віллоу. "Я сказала їй почекати на кухні".
  
  
  "Вона покаже тобі дорогу, генерале", - я махнув йому рукою, використовуючи Вільгельміну як чарівну паличку. Я зупинився, щоб підібрати кинутий ніж Мартіна. Напівзігнувшись, я почув крики і крики, що долинали з підвалу. Уіллоу гукнула Фан Ван на ім'я і кинулась тікати. Мартін тіснув її підборами. Я протаранив їх обох, відштовхнув розгубленого, нерішучого Бу Чена вбік і кинувся вниз сходами до підвалу.
  
  
  
  
  
  
  Сімнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Я натрапив на жахливу, химерну сцену.
  
  
  Фан Ван стояв навколішки в калюжі крові. Вона кілька разів ударяла гострим малайським крісом у пах Фу Тона, чия закривавлена, понівечена голова звисала вниз, а його скляні пильні очі споглядали його пронизані кинджалом груди і живіт. Худенька в'єтнамська дівчина то кричала, то безладно схлипувала, машинально розсікаючи закривавлену промежину між товстими стегнами величезного чоловіка. Вона була залита малиновими бризками з голови до ніг і повністю втратила усвідомлення того, що вона робила.
  
  
  Троє пов'язаних охоронців збуджено бурмотали; ми вперше почули їхні крики. Мартін видав низький стогін і підійшов до Фан Ван. Я простягнув руку, щоб заблокувати рух Уіллоу до Фан Вану. "Нехай він сам із цим впорається", - сказав я.
  
  
  Не було сенсу вимагати пояснень, як це могло статися. Віллоу була винна не більше, ніж я. Найгірше було те, що це призвело до ще одного ускладнення, якого я не потребував.
  
  
  Віллоу була помітно вражена. Її руки тремтіли. Я не міг собі дозволити, щоб вона розвалилася на мене зараз. Найкращою терапією було змусити її зробити щось, щоб відволіктися від жахливого видовища. «Підніміть нагору», — гаркнув я, потягнувши її за руку. "У нас багато справ".
  
  
  Я змусив її приготувати каву, щоб заспокоїти її. "Вашингтон має бути поінформований про нашу ситуацію", - сказав я. «Останнє повідомлення Хоука вказувало на те, що канали французького дипломатичного зв'язку від їхнього посольства тут були дозволені для використання нами. Я хотів би сам повідомити про це, але в цих обставинах ви зобов'язані це зробити. Мені доведеться триматися поряд із Мартіном. Ніхто не здогадується, що він тепер робитиме, що у Фан Ван виникли великі неприємності для себе та для нас. Він може спробувати щось дуже дурне та ірраціональне. Ми не можемо цього допустити».
  
  
  Повернулася врівноваженість до Віллоу. «Я розумію, з чим ми зіткнулися, і згодна з вами. Ви хочете передати щось особливе?
  
  
  «Так, нехай Хоук знає, що йому не слід гаяти час, щоб активувати механізм повернення. Постарайтеся дізнатися подробиці зустрічі, перш ніж повернутися. У будь-якому випадку телефонуйте сюди, якщо ви збираєтеся затримуватися на якийсь час. І вразіть Хоука, що ми гарячіше, ніж ядерний реактор, що вийшов з-під контролю. Він має діяти швидко». Коли я випустив її за двері, я нахилився вперед і поцілував її. "Дякую, Нік, це дуже допомагає", - серйозно сказала вона.
  
  
  Бу Чен був у коридорі нагорі біля спальні Фан Ван. Мартін був усередині. «Яким би він не був, – сказав Бу Чен, коли я підійшов до нього, – я чомусь думав, що Мартін буде більше. Вгадай, з героями справа саме так. Але глянь на нього. Ви б не подумали, що має м'яку сторону.
  
  
  Фан Ван, бліда і змучена, спокійно лежала на двоспальному ліжку. Мартін сів на його край, узявши одну з її рук обома руками. Він розмовляв з нею тихим, спокійним тоном, його слова не почули з того місця, де я стояв. Він озирнувся через широке плече, коли почув, як Бу Чен розмовляє зі мною. У білих дірах у його чорній масці були сумні очі з червоними краями.
  
  
  Я зайшов до кімнати. "Якщо вона засне, з нею все буде гаразд", - сказав я. “Я сподіваюся, що це так. Єдине заспокійливе, яке у нас є, – це сирети морфія, але я б не рекомендував їх. Тепер вона здається досить спокійною завдяки тобі. Залишайся з нею».
  
  
  "Що буде далі?" - спитав Мартін.
  
  
  Нічого такого. Ненадовго. Як тільки я отримаю звістку, я дам тобі знати.
  
  
  Він помістив руку Фан Ван під ковдру, що її покривала, і встав. Він виміряв мене поглядом, потім похитав головою. «Ви дійсно думаєте, що збираєтеся вибратися звідси, чи не так? Навіть я розумію, що досі мені щастило більше, ніж це можливо. Це не може тривати довго».
  
  
  "Ми всі збираємося вибратися,
  
  
  - сказав я з більшою впевненістю, ніж відчував. «Я скоро дізнаюся, як це зробити. Сподіваюся, ви поки що не збираєтеся робити щось дурне, - сказав я застережливим тоном.
  
  
  "Я міг би з'їсти що-небудь", - зізнався він. Він хитнув головою вбік від несподіваної думки. «Мій велосипед! Він все ще знаходиться у канаві між стіною та вулицею. Хтось міг спіткнутися про це. Я зовсім забув про це».
  
  
  "Принеси це", - сказав я Бу Чену. "Але будь обережний".
  
  
  "Хто він?" - спитав Мартін, коли Бу Чен пішов.
  
  
  Я розповів детальніше про події останніх кількох днів, у яких Бу Чен зіграв роль. Розповідь продовжилася і шляхом до кухні в стилі кантрі. Я дістав пляшку пива з добре укомплектованого холодильника. Мартін зібрав усе їстівне з полиць і поглинув. Він зізнався, що останні два дні сидів на бідному пайку. Крім того, він замовчує свої дивовижні дії в цей період. Я не бачив сенсу тиснути на нього.
  
  
  Впевнений, що Мартін емоційно і фізично виснажений настільки, що він не буде робити жодних явних рухів, я залишив його. Перебуваючи на веранді, забираючи автомат, який я вибив з його руки, я подивився через широкий лужок у бік парадних воріт.
  
  
  У ясному небі з'явилося більше місячного світла. Одна з під'їзних воріт була відкрита. Для мене це означало, що Бу Чен вийшов на вулицю, щоб знайти та привезти велосипед Мартіна. Це не мало зайняти в нього так багато часу.
  
  
  Я нахилив голову, повертаючись, щоб розрізнити слабкі вуличні звуки, які дув у моєму напрямку легкий вітерець. Напівтони, які я чув, перетворилися на різкі, грубі голоси. Мені не сподобалося, що я чув. Мої ноги штовхнули мене по траві до укриття за товстою стіною. З іншого боку, я почув гнівну суперечку. Відомий голос Бу Чена був благаючим і пронизливим.
  
  
  Я рушив уздовж стіни туди, де можна було забратися на ящик для зберігання садового інвентарю. Вставши навшпиньки, я міг бачити через стіну вулицю внизу. Я подивився на брезент, накинутий на носову частину військової вантажівки. У його задній частині двоє солдатів, що сперечаються, з непідвішеними гвинтівками тримали Бу Чена в страху, а третій занурив велосипед у задню частину вантажівки. Бу Чен був змушений піти за ним.
  
  
  Яким би крутим не був маленький в'єтнамець, Бу Чен не міг зрівнятися з тим, з чим він мав зіткнутися. Він знав, що на нього чекає: болісні тортури були властиві допитам підозрілих південнов'єтнамців у Північному В'єтнамі. Бу Чен міг протриматися дві, чотири години... пів на ніч, але не довше. На короткий час я направив приціл Лекоєва на військову машину, що йде. Це була легка мета, і я був певен, що не залишу нікого у вантажівці живим, щоб розповідати казки, навіть якщо це означало принести в жертву Бу Чен. Коли мій вказівний палець стиснувся на спусковій скобі, розум узяв гору. Мої поспішні дії створять безлад на дорозі і виграють не більше часу, ніж я міг очікувати від тимчасового опору Бу Чена.
  
  
  Я повернувся до вілли. Мартін перестав жувати з набитим ротом, поки я випалив погані новини. Єдина реакція, яку я побачив на його застиглому обличчі, - це жорстокість його очей. Він був класною людиною, і це саме та людина, яка могла мені допомогти найбільше. Він міг подумати про Фан Ваня, коли запитав: «Як довго ми можемо залишатися тут?».
  
  
  Перш ніж я встиг відповісти, задзвонив телефон. Це не могло бути Уіллоу, не так скоро. Він знову задзвонив. Дзвін дзвін у парадних дверях пронісся через комору дворецького на кухню. З іншого боку, подумав я, це може бути Віллоу, яка дзвонить з телефонної будки на шляху до посольства Франції. Він задзвонив утретє. Я підбіг до телефону. Тримаючи руку за кілька дюймів від трубки, я відсторонився. Я не міг видати себе за домашнього слугу, який розмовляє французькою. Я сумнівався, що хтось із них вільно розмовляє якоюсь мовою, крім своєї рідної.
  
  
  Четвертий пронизливий дзвінок привів мене до Фан Ваню. Її більше не було у ліжку. Вона піднімала слухавку в спальні господарів, коли вона дзвонила вп'яте.
  
  
  Мартін притулився до мене у дверях. Ми могли тільки здогадуватися про розмову, але судячи з занепокоєного виразу обличчя Фан Ван, їй було важко переконати в тому, що вона говорила. Коли вона повісила слухавку, у її очах був жах. Я боявся, що вона відступить за тишу. Мартін проштовхнувся повз мене, щоб дістатися до неї. Без нього я ніколи не дізнався б, про що був дзвінок.
  
  
  "Я не знала", - ридала вона. Її очі наповнились сльозами. «Це був полковник Хо Лінь Цай, який хотів поговорити з Фу Тоном щодо дуже термінового питання, яке мало бути вирішено до півночі сьогодні ввечері. Це пов'язано з великими грошима, які Фу Тон платить за те, що його дали спокій. Полковник Цай – начальник регіональної безпеки, впливовий секретний політик.
  
  
  Він знає, що я брешу, коли я сказала йому, що Фу Тон не може підійти до телефону. Фу Тон ніколи не відмовляє. Він загрожує негайно приїхати та з'ясувати, що не так. Я впевнена, що один із садівників, які отримували зарплату, повідомив, що я їх сьогодні відіслала. Він наполягає, щоб Фу Тоне був готовий прийняти його, коли він прибуде. Він збирається... знайти... ну, знаєте...
  
  
  Мартін поплескав її по плечу і притис її голову до себе. Він скоса глянув на мене. "Пора нам йти", - сказав він. Це було сильніше за пропозицію. Я погодився з ним, але не думав, що сковорода досить гаряча. Я глянув на годинник. За десять хвилин до півночі минуло достатньо часу, щоб Віллоу з'явилася. Те, що вона ще не подзвонила, зміцнило моє почуття, що вона незабаром повернеться.
  
  
  Я не міг її покинути. Їй загрожує вірна смерть, якщо ми покинемо віллу і дозволимо їй піти в обійми полковника Лінь Цая. Вирішальним аргументом було те, що вона отримала життєво важливі інструкції від Хоука, який був надто мудрим і надто підозрілим, щоб передавати їх більше одного разу. Його жалували і раніше, коли він повторив план виведення агентів недружній іноземній державі, яка вирвала кодовий ключ у захопленого агента AX за кілька хвилин до того, як він помер від передозування високоефективних та смертоносних препаратів правди. AX втратив не лише ключового агента, а й дванадцять членів висококваліфікованої команди з порятунку. Якщо хтось має шанс очистити Ханой, Віллоу мала сказати нам, як це зробити.
  
  
  Мартін зрозумів суть справи. «Як скажеш, Картер. Тільки ти маєш зрозуміти, що Фан Ван теж іде.
  
  
  Це звузило б наші шанси. Шанси ніколи не були на нашу користь. Кожна додаткова людина знижує успіх на 25 відсотків. Фан Ван не була створена для такого роду дій. На додаток до її травм та нестабільності, вона була безумовно негативним фактором.
  
  
  Мартін, мабуть, чув, як у моїй голові заїжджають колеса. Він підійшов до мене. Не зводячи з мене очей із жорстким блиском виклику, він простягнув руку і звільнив мене від пістолета-кулемета, який я все ще тримав. Я чинив опір лише мить, потім відпустив. Він стояв прямо. На його обличчі промайнула коротка посмішка. «Добре, Картер. Ми готові. Я зроблю це по-твоєму. Я маю на увазі що. У такій угоді у вас не може бути спільного лідерства. Ви берете на себе відповідальність».
  
  
  Я перекинув рюкзак з нашим витонченим рятувальним спорядженням через плече. "Твоя робота - стежити за тим, щоб Фан Ван не відставала", - сказав я, відвертаючись. "Ми повинні діяти швидко".
  
  
  Я не став озиратися. Коли я підійшов до залізних воріт наприкінці гравійної дороги, Мартін, тягнучи Фан Вана на відстані витягнутої руки, був за два кроки від мене.
  
  
  Вулиця з житловими будинками була порожня, але по обнесеній стіною провулку луною розносився звук як мінімум двох машин, що наближаються. Я згадав деталі цього району, коли досліджував вулицю, коли вперше досліджував план маєтку Фу Тона. «Йди канавой до кінця кварталу», - швидко сказав я. «За рогом бетонна водопропускна труба. Проріз закритий високими бур'янами. Ви повинні бути в безпеці, якщо закриєтесь там. Якщо пощастить, Віллоу повернеться раніше, ніж хтось прийде на розслідування. Стеж за нею цією дорогою, хоча малоймовірно, що вона піде цим шляхом. Якщо я… – поправив я себе. «Якщо хтось не приїде за вами через півгодини, вам вирішувати, залишитися довше або щось таке».
  
  
  Мартін зрозумів, що я мав на увазі. Він кивнув і потяг Фан Ван тихою вулицею.
  
  
  Я побіг у протилежному напрямку і через десяток кроків дістався перехрестя. Я повернув за ріг і поквапився до середини кварталу. Це була вулиця, якою Віллоу повернулася на віллу Фу Тона. Я забився в неглибоку яму поряд із грубою штукатуркою стіни.
  
  
  Війська полковника Лін Цая прибули першими. Вони вилізли з двох важких вантажівок. Не довго думаючи, вони зламали під'їзну браму, щоб потрапити всередину. У величезному будинку спалахує світло в кімнатах. Потім почалися вигуки.
  
  
  Я був настільки зосереджений на тому, щоб спостерігати за тим, що відбувалося на розі, що Віллоу майже пройшла повз мене. Я повернув голову, щоб сфокусуватися на темному русі посеред дороги, і побачив, що це Віллоу. Вона підійшла безшумно. Коли я назвав її ім'я, вона завмерла як укопана.
  
  
  Вона не просила мене пояснити, що викликало наліт військових. Я біг поряд з нею, коли вона їхала геть від потрясінь, що відбуваються. Вона спитала. - «А де решта?»
  
  
  Я не замовчував фактів. Віллоу вилаялася не по-жіночому, коли почула про затримання Бу Чена. Я пояснив, як ми тепер кружляємо навколо кварталу, щоб приєднатися до Мартіна та Фан Вану. Я підтюпцем і запитав: "У вас не було проблем з контактом?"
  
  
  «Я маю інформацію, якій ви не повірите. Президент направив для нас флот і відзначив «Молодці, молодці», але Хоук залишає коментарі, доки ваші ноги не ступлять на територію США».
  
  
  
  «У вас також є сумка на кермі вашого велосипеда, якої у вас не було раніше», - натякнув я.
  
  
  «Він чекав на мене біля посольства Франції. Молода людина, яка поставила її, сказала, що йому добре заплатили за її складання. Це подарунок від AX, у ньому є якесь обладнання, яке, на думку Хока, може нам знадобитися”.
  
  
  "Стривай!" - сказав я, відводячи вбік Уіллоу та її велосипед. Мимо пролетів мотоцикл, на ньому сидів військовий у формі в шоломі. Інший пішов за ним. Стіни, що йдуть паралельно вулиці, посилювали оглушливий шум їхніх двигунів.
  
  
  Вулиця перед маєтком Фу Тона була заповнена машинами. На машинах швидкої допомоги блимали червоні вогні. До гуркоту додався брязкіт пожежних дзвонів.
  
  
  "Звідси схоже, що це переросте в навчання для поліцейських Keystone", - сказав я. «Ми не можемо зараз наближатися до Мартіна та Фан Ваню. Тож ми заляжемо на дно. Мартін може впоратися сам. Я просто сподіваюся, що Фан Ван не панікує».
  
  
  "Вона не буде", - припустила Віллоу. "Тільки не з Мартіном поруч з нею, щоб надати їй сили".
  
  
  «Ти невиліковний романтик, - пирхнув я.
  
  
  Ми вийшли на алею, що ледве помітна в слабкому місячному світлі. На півдорозі кішка кинулася геть від нас, плюючись і гарчачи, ховаючись у тіні. Я звільнив Уіллоу від велосипеда і притулив його до обвітреного дерев'яного паркану. Я змусив її сісти, притулившись спиною до грубих дощок. "Який був чистий прибуток Хока?"
  
  
  "Звичайно, йому було приємно дізнатися, що ти взяв Мартіна на буксир".
  
  
  "Звичайно".
  
  
  "Він попередив, що за Мартіном потрібно буде дуже уважно стежити".
  
  
  "Він сказав мені це раніше".
  
  
  «Так, але були виявлені деякі нові дані про наш норовливий VIP. Екстрена програма, що продовжується, за участю психіатрів, колишніх військовополонених, які знаходилися в ув'язненні з Мартіном, та інших, які добре його знали, дозволила створити новий профіль Мартіна. Результатом є досить добре задокументоване одкровення про те, що Мартін, окрім неодноразових допитів, міг бути підданий не лише звичайним методам «промивання мізків»».
  
  
  Я ставав нетерплячим. - "Це означає, що?"
  
  
  «Ну, були періоди, коли Мартіна вивозили зі звичайного табору та поміщали під варту радикальної, політично вмотивованої фракції Північного В'єтнаму, яка мала доступ до таборів для військовополонених. Вони знали про сміливу зневагу Мартіном до небезпеки та про здібності вбивці. Отримані нові свідчення переконливо свідчать про те, що його група, яка прагне влади в Ханої, могла зазнати Мартіна сильного психологічного тиску, включаючи глибоке постгіпнотичне навіювання. Вважається, що вони запрограмували Мартіна вбити деяких урядовців Північного В'єтнаму, якщо він втече з табору для військовополонених».
  
  
  "Це звучить дивно", - постукав я.
  
  
  «Хоук теж так думав, поки не копнув глибше і не знайшов переконливих документів. Мартін справді зробив незвичайну кількість спроб втекти. Деякі з них були узгоджені з комітетом з втеч, але були інші, очевидно, спроектовані та підтримувані ззовні. Жоден із них був повністю успішним. Схоже, це викликало розчарування і змусило Мартіна спробувати ще раз. Здавалося, весь процес був розроблений для того, щоб наповнити Мартіна пристрасною одержимістю. Дивно те, що щоразу, коли Мартіна затримували, у нього не стріляли, як могло б бути, і навіть не карали».
  
  
  «Це дико, – сказав я. «Якби це сталося, можна було б подумати, що Мартін був націлений на незвичайне прагнення виконувати імплантовані інструкції, відчуваючи, що він непереможний і не повинен понести покарання за свої дії».
  
  
  "Щось на кшталт цього."
  
  
  «Він здається абсолютно нормальним… не ніби він у трансі. Хоук справді вважає, що Мартін не несе відповідальності за свої дії?
  
  
  «Про це не згадувалося. Однак, вони хочуть його повернути. Ви можете зрозуміти, як вони хочуть вникнути у психіку Мартіна».
  
  
  "Або віддати його під військовий трибунал", - додав я.
  
  
  «Нічого подібного не станеться, якщо ми не рушимо далі. Блок евакуації, який перебуває у стані бойової готовності, тепер отримав накази про дію. Хоук уточнив, що це буде пікап Lily Pad із кулею на висоті шістдесяти футів. Стартові ворота – Хайфон. Східний сектор пеленг один тридцять п'ять. Мені довелося повторити це і чекати на підтвердження, тому я не приїхала сюди раніше. Тобі це має сенс? "
  
  
  «Звичайно, так, хоча я незадоволений перспективами потрапити до Хайфона. Які терміни? "
  
  
  «На станції протягом двох двогодинних періодів з інтервалом у двадцять чотири години, починаючи з завтрашнього вечора о 03:10 за місцевим часом».
  
  
  «Ми можемо це зробити», - сказав я, підрахувавши, скільки часу потрібно, щоб подолати близько п'ятдесяти миль між Ханоєм та Хайфоном у несприятливих обставинах, з якими ми зіткнулися. «Ми почнемо, як тільки шум уляже, повернемося до вілли, і зможемо забрати Мартіна та Фан Ван».
  
  
  "Ми не можемо виїхати сьогодні ввечері", - м'яко сказала Віллоу.
  
  
  Моє спростування було вже на півдорозі, коли в моєму мозку почали блимати червоні вогні. Я підтис губи, щоб стримати вибух. Я намагався зберігати спокій. "Чому ні? Що за канат натягнув Яструб, щоб я міг іти?"
  
  
  «Унікальна можливість, яку ніколи раніше не надавали і яка не може повторитися – так сказав президент, – існує, тому що ми знаходимося там, де ми є. Ви знаєте, що всі спроби отримати повний та повний облік американських військовополонених із Північного В'єтнаму ніколи не мали успіху. Це болісна післявоєнна проблема, як у політичному, так і в емоційному плані. Деякі вважають, що північний В'єтнам розігрує це питання шантажем, щоб змусити Сполучені Штати виплатити мільярди як військові репарації. Сотні дружин та сімей полонених переживають за долю своїх близьких. Кілька разів уряд Ханоя публікує часткову інформацію чи передає кілька трупів, і знову виникають великі надії».
  
  
  «У війні, яка триває роками, можна очікувати, що зрештою залишаться безвісти зниклі мертві», - додав я.
  
  
  «Я знаю, але деякі з майже тисячі зниклих безвісти, які ще мають з'ясувати, були відомі, коли були взяті в полон. Дехто був сфотографований у безпечних умовах у таборах для ув'язнених, але так і не повернувся».
  
  
  «Президент хоче, щоб ми повернули когось, крім Кіта Мартіна?» Це було можливе.
  
  
  "Ні. Але записи про американських військовополонених і, цілком можливо, звіти МВС, зберігаються прямо тут, у Ханої. Ви повинні повернути їх". У її голосі звучало хвилювання.
  
  
  Мене ця ідея не захопила, але якщо якийсь незадоволений урядовець-комуніст був досить заповзятливий, щоб зробити фотокопії офіційних звітів і запропонувати їх продати Сполученим Штатам, то найменше, що я міг зробити, - це вивезти їх контрабандою. "Як ми збираємося забрати посилку?" Я втомлено зітхнув.
  
  
  Віллоу розстебнула селянську куртку. Вона простягла руку між своїми прекрасними грудьми і витягла пачку складених паперів. Мої очі спалахнули. "У вас вже є списки?" - захоплено сказав я.
  
  
  “Ні. Це плани будівництва. У мене немає фотографічного розуму, як у тебе, Нік. Я мала їх принести».
  
  
  Я розгорнув папери. Усього було чотири аркуші. Незважаючи на слабке місячне світло, я побачив три архітектурні креслення. Дві верхні були візуалізацією планів поверхів великої будівлі. Під ними була схема електричних кіл. Останнє, довге телетайпне повідомлення містило докладні інструкції про те, як обладнання в сумці, переданій Віллоу, повинно використовуватися разом з трьома іншими.
  
  
  "Ні!" - випалив я, коли зрозумів, що для мене мав на увазі Хоук. «Що він думає про мене… що я якийсь надлюдський персонаж із коміксів?»
  
  
  Моє болісне гарчання протесту було заглушене виттям сирени «швидкої допомоги», що проїжджала. Миготливе червоне світло на даху освітлювало похмуре обличчя Віллоу малиновим екраном. «Тільки подумай, що це означало б, Нік. Якби вся Америка дізналася... раз і назавжди...
  
  
  "Ви можете припинити розмахувати прапором", - промимрив я. Я склав плани разом і засунув їх у піджак. «Робота на другому поверсі в одному місці не може бути складнішою, ніж в іншому. Є кілька речей, які мені цього не подобаються. У мене немає часу, щоби все спланувати як слід, і я не зможу зробити це поодинці».
  
  
  "Я тут, Нік", - впевнено сказала Віллоу.
  
  
  Я глянув у її великі карі очі. "Я міг би використовувати двох, як ти". Я мав на увазі: «Думаю, мені доведеться задовольнятися наступним найкращим рішенням. Ходімо, заберемо Мартіна та Фан Ван, щоб ми могли розпочати цю операцію з крадіжки документів.
  
  
  
  
  
  
  Вісімнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Я встав. «Візьми ранець, залиш велосипед», - порадив я Віллоу. Ідучи за мною, я швидко рушив провулком до вулиці, на якій я залишив Мартіна і Фан Ван.
  
  
  Шум метушні перед воротами Футхона, здавалося, змістився в наш бік. Я висунув голову з провулка і глянув у бік кута, де лежала закопана водопропускна труба. На перший погляд я подумав, що дві фігури, що стоять біля відкритого кінця дренажної плитки, — Мартін і Фан Ван. Коли до них приєдналися двоє інших із гвинтівками, я знав, що їхнє укриття знайшли солдати.
  
  
  Незабаром пролунали крики, коли двоє нахилилися і висвітлили тунель променями ліхтарів.
  
  
  З протилежного боку вулиці, де кінчалася труба, ніч промайнула швидким барабаном приглушених пострілів. Мартін стріляв відволікаючим, прикриваючим вогнем. Солдати зникли з очей у заростях рову. Водночас, вони неодноразово робили постріли у водопропускну трубу. Кулі верещали і стукали, рикошетуючи через циліндричний корпус
  
  
  труби, як рій розлютованих ос.
  
  
  Фан Ван не з'явився на протилежному кінці поряд із Мартіном.
  
  
  Стрілянина різко припинилася. Мартін стояв навколішки біля виходу водоскиду. Я виразно чув його скорботний крик. Він знову став дибки. Єдиний постріл солдата, що переходить вулицю, змусив його повернутись. Він зробив кілька кроків і знову впав навколішки. Фігури в уніформі кинулися до нього і скупчилися.
  
  
  "Боже!" - Видихнула Віллоу. "Як ти думаєш?"
  
  
  Мені не довелося гадати. Я штовхнув Уіллоу назад у провулок. Фари машини, що під'їхала до місця події, висвітлили групу солдатів, що тіснилися навколо Мартіна. Його підняли на хиткі ноги. Його права рука стискала його ліве плече. Кров текла на його пальцях.
  
  
  Прибула вантажівка на мить заблокувала мені огляд. Коли він виїхав із перехрестя і зупинився, я побачив, як Мартіна штовхають у його кузов. Без свідомого руху з мого боку Вільгельміна раптово опинилася у моїх простягнутих руках. Його ствол був націлений так, щоб куля потрапила Мартіну в очі, як тільки його голова стала безперешкодною метою. Я не міг схибити на цій дистанції. Я взяв слабину на спусковий гачок.
  
  
  «Який чорт забирай, щоб усе це закінчилося, – подумав я.
  
  
  Так страшенно близько, тоді це.
  
  
  Я був настільки сповнений рішучості прикінчити Мартіна, що присутність Уіллоу поряд зі мною залишилася непоміченою, поки вона не видала тремтячі ридання. Я відстежував те, що міг бачити, чекаючи чіткої мети, доки його затягли у задню частину вантажівки. Нічого не вийшло. Солдати на борту вантажівки змусили його лягти обличчям униз. Його прикривали від мене підняті задні двері. Я опустив пістолет.
  
  
  Віллоу важко притиснулася до мене, стримуючи сльози. Ми спостерігали, як бездушні солдати кидають закривавлене безжиття Фан Ван у вантажівку на Мартіна. Водій почав дико гудіти, коли їхав.
  
  
  Віллоу було важко контролювати свої емоції. Вона добре перенесла, приборкавши своє горе, замінивши його рішучістю. Немає нічого кращого, ніж загроза власному виживанню, якщо залишити осторонь турботу про чуже нещастя. Її заперечення наслідків трагедії підняло мій відсталий настрій.
  
  
  Я зіткнувся з новою грою. Було мало шансів, що я зможу виконати останню вимогу Хоука. Самозбереження було ключовим моментом. Виявлення було неминучим. Пройде лише кілька хвилин, перш ніж весь район буде прочесаний. Єдиним виходом, що залишився, був негайний відступ.
  
  
  Ми з Віллоу розчинилися в тіні. Потім ми почали нервову втечу назад до місця, де був хоч якийсь ступінь захисту, - на покинутий будівельний майданчик.
  
  
  Добратися до нього було кошмаром - здавалося б, нескінченна подорож у хованки, яка залишила нас стомленими, але все ще схвильованими.
  
  
  І знову в безпеці у маленькій хатині будівельного майстра, я жестом попросив Уіллоу використати складений брезент замість ліжка. Тобі потрібно трохи відпочити. Ти втомилася ". Вона була виснажена. В очах у неї була втома до тупого болю. "Я хочу, щоб ти завтра був особливо уважна". Тепер я брехав. Якщо це буде завтра, то я подумав, що він буде нашим останнім.
  
  
  "А що щодо тебе, Нік?"
  
  
  "Я збираюся уважно вивчити ці плани будівництва".
  
  
  "Ти не можеш думати..."
  
  
  «Не знаю, що думаю, – перебив я. «Шанси складаються проти однієї людини. Навіть із двома з нас це самогубство. Я майже вирішив, що краще відмовитись від цього. У цьому випадку бути спійманим – не найгірша частина невдачі. Якщо вас зловлять, це дасть зрозуміти північним в'єтнамцям, що нашому уряду відомо, де знаходяться ці файли про військовополонених/МВС. Як тільки вони дізнаються про це, файли знову зникнуть ... можливо навіть будуть знищені. Я сказав би, що зараз саме час залишити досить добре в спокої. Особливо з урахуванням неприємностей, які можуть виникнути, коли ці мавпи виявлять, що вони схопили генерала Кейта Мартіна, світловолосого хлопця президента. Його, мабуть, відвезли, щоб… - Я замовк. Розмірковуючи про долю Мартіна, нічого не можна було досягти.
  
  
  "Знаєш, - сказала Віллоу, виявляючи інтерес, - тримаю парі, ми зможемо це з'ясувати".
  
  
  Я не звернув уваги.
  
  
  Ти мене чув, Нік? Мене не хвилює, наскільки жорстко тримаються справи в цій богом забутій країні, вони не можуть стримати чогось настільки ж захоплюючого, як упіймання таємничого вбивці... особливо коли він виявляється іноземцем.
  
  
  Я чув її тоді. «Ви очікуєте побачити це на першій шпальті ранкової газети? Нізащо! Ні, доки вони не будуть готові вичавити з нього кожну краплю пропаганди».
  
  
  Ти не думаєш, Нік. Чи не газети. Інтелект. І у нас є прямий зв'язок із цим. Вона підійшла до телефону, яким ми розмовляли з Фан Ван.
  
  
  "Посольство Франції. У них тут така собі мережа прослуховування, яка знає про все. Молода людина, яка для нас є сполучною ланкою між Парижем і Вашингтоном, була зі мною уважною і балакучою. Я про всяк випадок записала номер. Як на рахунок цього? »
  
  
  Вона заслужила ще одну золоту зірку, але я був обережний. "Телефон посольства обов'язково прослуховують", - сказав я.
  
  
  «Я так гадаю. Так що ви забуваєте про це або говорите колами і натяками, щоб збити з пантелику підслуховують. Ми так біса глибоко в цьому замішані, Нік, що у нас немає іншого виходу, крім як піднятися. Як ми дізнаємося, що не спробуємо? Я відключусь від лінії, перш ніж трасування буде завершено".
  
  
  "З таким же успіхом ти можеш спробувати".
  
  
  Віллоу зробила два дзвінки з інтервалом у десять хвилин. Після першого вона кипіла від захоплення. Я сказав вам, що вони не можуть тримати це в секреті. Моріс вже має попередні звіти про вбивство Фу Тона. Він відправив це до Вашингтона, так що Хок теж знає. І продовження, що поряд були схоплені чоловік та жінка. Погані новини поширюються швидко. Моріс боявся, що я була дівчиною, яку застрелили. І ти правильно вгадала, Нік. Мартіна не доправили до в'язниці чи поліцейської дільниці. Він десь під вартою у військових. Моріс збирається кинути виклик. За годину він дізнається стільки ж, скільки й прем'єр».
  
  
  Друга розмова Уіллоу з Морісом у французькому посольстві була коротшою. У ньому була конкретика. Через поранення Мартіна помістили в ізольований лазарет, який під контролем армії. Джерела Моріса не змогли визначити його місцезнаходження чи вказати адресу. Однак Мартін дізнався про це. Це була частина старого, обгородженого парканом тюремного комплексу, де лікували поранених у боях американських ув'язнених, тож Мартін, мабуть, був там колись. Все, що міг сказати Моріс, це те, що табір був у процесі знесення, щоб звільнити місце для повоєнного будівництва. Моріс використав цю новину, щоб підтвердити свою думку про те, що особистість Мартіна була розкрита. Це була іронічна нагода.
  
  
  Я почув це спостереження пізніше. Віллоу довелося піти за мною з хатини, щоб розповісти мені все, що вона чула. У той момент, коли вона згадала занедбаний військовий комплекс, я припустив, що сумнозвісний лазарет табору був частиною групи казарм, що демонтувалися, в сусідньому парку.
  
  
  Я пройшов десять ярдів до заснування бамбукових лісів, що оточують балковий каркас будівлі, що будується. Я піднявся до другого ярусу, щоб добре було видно. Спляче місто купалося в тиші раннього ранку. Мій годинник показує дві години.
  
  
  Я ненадійно балансував на балці під вітром. Звідси відкривалася чудова панорама будівель військового часу, що руйнуються. В одному з них горіло світло. Він був розташований на зовнішньому ряду не більше ніж за сто ярдів від мого сідала. Поруч була припаркована вантажівка, схожа на ту, що відвіз Мартіна.
  
  
  Моя втома була забута. Я зісковзнула з вологих бамбукових жердин на землю.
  
  
  Віллоу чекала на мене. "Ви можете сказати, це місце?"
  
  
  “Воно підходить. Якщо він там, значить, його погано охороняють. Це схоже на тимчасову установку, поки той, хто головний, не вирішить, що з ним робити. Мені треба поглянути ближче”.
  
  
  Я виклав найпростіший план. Ми перелізли через паркан і, як тіні, перейшли вулицю. Віллоу відставала від мене на десять ярдів. Я весь час озирнувся на неї. Вона не махала рукою і не свистіла. Будь-який сигнал був би попередженням.
  
  
  Здалеку я не міг бачити нічого, що відчинялося б крізь брудні вікна. Темна постать раз у раз переміщалася всередині освітленого салону, але я міг сказати, скільки там було людей. Та гаразд, будівля була лазаретом. По-перше, внутрішні стіни були білими. Вицвілий кадуцей був намальований на дошці, прибитій до зачинених подвійних дверей, до яких можна було дістатися дерев'яним пандусом і вантажною платформою. Вантажівка, яку я бачив зі свого високого місця, була припаркована перед нею.
  
  
  Я підбіг до нього, уникаючи виступів бетонних паль, які відзначали опори сусідніх будівель, які тепер було знято. Останні десять футів були вкриті стрімким пікіруванням. Мій кидок забрав мене під машину. Я заліз черевом під задній міст і став прямо за дверима багажника. Я заліз у кузов вантажівки. Я стояв рачки. Одна рука лежала на густій клейкій субстанції. Я підняв його так, щоб на нього падав трохи світла. Мазок був липким на дотик, тьмяно-червоного кольору. Це все, що мені потрібно було знати, що ця вантажівка використовувалася для перевезення пораненого Мартіна та закривавленого тіла Фан Ван.
  
  
  Поруч грюкнули двері. Голоси – два з них – долинали до вантажівки. Я звалився на кузов вантажівки обличчям до дверей багажника. Вільгельміна була в моїй руці, запобіжник вимкнено.
  
  
  Двоє чоловіків сіли до кабіни з протилежних боків.
  
  
  Водій завів двигун. Увімкнулися фари, відбиваючись від стін будівлі. Мене, напевно, помітили б, якби я вискочив і побіг.
  
  
  Вантажівка їхала, задкувала. Я глянув через задні двері просто у вікно лазарета. То була одна велика кімната без перегородок. Я міг бачити більшу частину інтер'єру. У далекому кінці бесіди вели два офіцери в'єтнамської армії. Вони стояли біля єдиної внутрішньої стіни. Дерев'яна перегородка виступала з далекої сторони будинку до середини головної кімнати. Четверта сторона кутової ніші була відкрита чимось на кшталт армуючої цементної сітки, прикріпленої болтами до товстих шпильок. За ґратами із товстого дроту сидів Кейт Мартін, прив'язаний до важкого дерев'яного стільця. Потужне сліпуче світло всередині клітини було зосереджено на його обличчі. Почався попередній допит.
  
  
  Вантажівка від'їхала. Я глянув на будинок, але досить, щоб сказати мені, що звільнити Мартіна буде нелегко. Я бачив трьох озброєних рядових, крім старших офіцерів.
  
  
  При першій же нагоді, перш ніж вантажівка набрала занадто велику швидкість, я вискочив. Я вдарився об землю, втратив рівновагу і перекидався. Я встав, масажуючи один лікоть.
  
  
  Віллоу відповіла на мій низький свисток своїм власним. Ми притулилися один до одного в темряві біля купи щебеню. "Я бачив його. Він виглядає нормально. Вони посадили його в камеру, якій потрібно більше, ніж консервний ніж, щоб зламати. Його охороняють два офіцери і не менше трьох солдатів. Ми могли б їх знищити, але нам знадобиться щось на кшталт палаючої". грати або три фунти пластику, щоб відкрити цю кутову кімнату».
  
  
  «Є якісь ознаки Бу Чена?»
  
  
  "Ні." Мені потрібен час, щоб зрозуміти її думку. «Ні, я впевнений, що жодного зв'язку між Бу Ченом та Мартіном не встановлено. Поки хтось не дізнається, що Бу Чена схопили зовсім недалеко від того місця, де його схопили Мартіна, його, мабуть, затримають за те, що він вкрав велосипед. Цей негідник просто міг би мило вимовити вихід із скрутного становища, в якому він опинився.
  
  
  «Я хотіла б, щоб він був тут», - нарікала Віллоу. «Він міг зібрати те, що нам потрібно, щоб звільнити Мартіна… щось на зразок танка Шермана».
  
  
  "Це воно!" Я засяяв. “У нас є це. Не танк, але наступна найкраща річ». Я схопив її за руку і підняв. "Давай! Ми збираємось купити собі бойову машину.
  
  
  
  
  Уіллоу тримала ліхтарик, поки я вмикав запалювання. Великий дизель, що рухав бульдозер, заревів. Ми рвалися вперед, розчищаючи сліди на землю. Кранова машина була випробувана на перших п'ятнадцяти ярдах. У цей момент він сплющив двадцятифутовий проліт паркану будівельного майданчика.
  
  
  За двадцять ярдів від кінця будівлі лазарета я зупинив механічного звіра. Я встановив лезо і вирівняв його кутом будівлі. Я показав Уіллоу, як привести його в рух, і сказав їй стежити за моїм сигналом.
  
  
  Я побіг уперед і озирнувся до дальньої сторони будівлі. Віллоу відповіла на включений промінь мого ліхтарика. Бульдозер рушив уперед - точно в ціль.
  
  
  Я пробіг половину будівлі і стрибнув на вантажну платформу. Я слухав. Звук бульдозера був ясним. За мить це ставало все гучнішим і гучнішим. Вважаючи до п'яти, я прочинив перед собою двері, щоб одне око могло зазирнути всередину. Один із офіцерів, загнаний з моєї позиції, виглядав у вікно. Другий офіцер приєднався до нього, озираючись через плече.
  
  
  Троє військовослужбовців, розставлених великою відкритою кімнатою, почали крутитися. Наближається гул привернув їхню безроздільну увагу. Гострий край бульдозерного відвалу був тепер не більш як за десять ярдів від кута будівлі.
  
  
  Один військовослужбовець кинувся до вікна поряд із тим, яким користувалися двоє офіцерів. Двоє інших солдатів теж кинулися дивитися назовні.
  
  
  Я зайшов до кімнати, озброївшись П'єром. Я покотив крихітну газову бомбу посередині між двома скупченнями спантеличених спостерігачів. Потім я відскочив назад, коли повітря стало задушливим.
  
  
  Я дістався до задньої частини будівлі, перш ніж пролунав вибух. Вікна вилетіли, бічні стіни прогнулись і злетіли. З порожнього шибки линули струмені сірого диму. Вся будівля перейшла на бетонні опори. Бульдозер досяг своєї мети.
  
  
  Я дістався кута саме в той момент, коли будівництво зносили. Я бачив, як із кабіни оператора вискочила постать. Віллоу вдарилася об землю, підстрибнувши з грацією балерини. Механічний гігант продовжував гуркотіти.
  
  
  Як тільки він залишив обвалений куток будівлі, я переліз через розколоті, зламані дошки та скручену арматурну сітку, щоб дістатися Мартіна. Його стілець перекинувся. Він був покритий пилом. Він був приголомшений, але неушкоджений.
  
  
  Він озвався на своє ім'я, поки я поставив його вертикально і зняв ремені. Він дозволив мені провести його через відірваний кут до того місця, де чекала на Віллоу. Бульдозер шкутильгав перевалку, як жахливий жук, сліпо чіпляючись за безглузду мету.
  
  
  Витягнувши Мартіна з горезвісної сковороди, я кинув усіх трьох військових у вогонь. Відновити те, що сталося, не триватиме багато часу. В'язня врятували. Пошуки його та його спільників будуть негайними, інтенсивними та широкомасштабними. Іти не було куди. Зруйнований паркан, що захищав будівельний майданчик, був схожий на стрілу, що вказувала на халупу виконроба.
  
  
  Віллоу здавалося байдужим. Вона захопила Мартіна, прямуючи просто до нашої колишньої гавані. "Немає сенсу туди повертатися", - заперечив я.
  
  
  «Повір мені, Нік, – відповіла Віллоу. «Спочатку ми повинні повернути те, що ми там залишили, і триматися за це. У нас все буде добре. Я пам'ятаю один прийом з ранніх фільмів Дугласа Фербенкса-старшого. Знаєш, він був майстром каскадерів.
  
  
  "Нам знадобиться щось більше, ніж якась старомодна гімнастика, підкріплена правильним кутом камери", - заперечив я.
  
  
  «Він працюватиме, бо він грає на основному характері людей. Людина – істота приземлена. Більшість їхнього світу існує на рівні очей або нижче. Ми збираємося використати цю межу, щоб убезпечити себе».
  
  
  Коли Віллоу докладно пояснила, я погодився. Її ідея була дикою, але краще за все, що в мене було. Фактично це був єдиний вихід, який давав нам хоч якийсь шанс.
  
  
  Я не розумів, наскільки це буде вдалим, і потім подумав, чи міг я зробити це за денного світла. Коли розвиднілося, Віллоу, Мартін і я були на висоті шістдесяти футів, невидимі з землі і недоступні у розумний спосіб.
  
  
  Ми розтягнулися на верхніх балках каркасу п'ятиповерхового будинку. Хлипкі бамбукові ліси, які зрештою мали оточувати і досягати всіх рівнів конструкції, були зведені лише до третього поверху, коли припинилися активні роботи. Це залишило жахливу прірву в двадцять недоступних футів, яку могла подолати тільки птах, збирач вишень, вертоліт або нервовий, рішучий акробат з майстерністю Віллоу. Маючи досвід і відвагу, вона з рук в руки підняла найтонші мотузки до самого верху. Потім, безстрашно працюючи на невпевненій вітряній опорі, вона змонтувала підйомну систему, яка підняла нас з Мартіном на останню небезпечну висоту. Завдяки Віллоу ми зробили неможливе.
  
  
  Вночі залишилося зовсім небагато. Світанок настав рано. Ранок був довгим. Пошукова діяльність розпочалася з першими променями сонця. Зусилля здавалися безладними, надмірно напруженими та дезорганізованими. До полудня шум унизу вщух і перемістився в інше місце. До полудня почалися наші тортури. Повітря було вологим, сонце нестерпно теплим. Наш темний одяг уловлює як тепло, так і вологу. Ми були нещасні – голодні і хотіли пити – і страждали від сильної втоми. Післяобідня гроза, що обрушилася, принесла деяке полегшення, але разом з нею налетів сильний вітер. Ми трималися за вузькі опори, як моряки, котрі чіпляються за такелаж корабля під час сильного шквалу. Ми виїхали з шторму та вітали невдовзі сутінки.
  
  
  Дочекавшись повної темряви, ми спустилися. Потім ми дійшли лише до найвищої платформи. Віллоу залишила нас після невеликого відпочинку і невдовзі повернулася з водою з крана біля сараю бригадира. "Все було тихо", - сказала вона, ковтаючи сушений пайок, щоб відновити сили.
  
  
  Освіжений і в трохи кращому настрої, я виклав Мартіну всю сумну ситуацію. Він послухав і дозволив Віллоу оглянути свою рану. Похмурий вираз на її обличчі казав мені, що їй не сподобалося те, що вона побачила. Куля мала наскрізне поранення, але не чисте. Її посипали порошкоподібним антибіотиком, а потім наклали польову пов'язку на запалену ділянку. Мартін беззвучно переніс легкий дискомфорт. Він був людиною зі сталі.
  
  
  Мартін уважно слухав. Він усвідомив наше скрутне становище, рішуче підтримав ідею вкрасти списки МВС, недбало змирився з супутніми небезпеками і з нетерпінням чекав на продовження спроби.
  
  
  За дві години це почалося.
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Мій годинник показував десять хвилин після опівночі, коли ми відкривали покриті іржею пожежні сходи в задній частині універмагу поряд з урядовою будівлею. Я відчував, як піт, що виступає у мене на шиї у вологій теплій ночі, коли ми тягли своє обладнання на дах. З кимось менш сильним, ніж Кейт Мартін, як партнера в'ючного коня, знадобилася б не одна подорож.
  
  
  Я зробив перепочинок на даху. На такій висоті легкий вітерець був помітний і бажаний. Коли я потію, у мене є схильність до сверблячки.
  
  
  Протягом наступних кількох годин я очікував, що у мене буде сильний свербіж, і я був не проти відкласти його на мить.
  
  
  Останній дзвінок Віллоу для реєстрації у французькому посольстві приніс рідкісне повідомлення від Хока у зрозумілому тексті. У ньому говорилося про неврожаї рису, що наближається. Це вказувало те, що щось пішло негаразд. Його обережна розмова переросла в той факт, що ми повинні були зробити зусилля без зволікання, тому що те, що ми шукали у сховищі, могло не бути там наступного дня.
  
  
  Це серйозно утруднило виконання ретельно спланованого плану. По-перше, ми не зможемо залишити країну одразу після завершення роботи. Заходи втечі, організовані Хоуком, включали велику кількість урядової бюрократії, а система була занадто жорсткою, щоб реагувати на раптові зміни. Отже, тепер ми були сповнені рішучості пограти в кішки-мишки з в'єтнамською поліцією і потім мали попередити збройні сили протягом дня і ночі, поки не з'явився заздалегідь обумовлений транспорт. Мені це не подобалося, але я нічого не міг з цим вдіяти.
  
  
  Дах універмагу був досить високий, щоб я міг бачити в темряві ночі килим блискучих вогнів, що окреслюють місто. Повітря навколо нас було важким, і вогні були заслонені тонким шаром смогу.
  
  
  "Що за трубка, Нік?" - нетерпляче спитав Мартін. Він говорив тихіше. Звуки добре поширюються у тихій тропічній ночі.
  
  
  "Нічого", - сказав я. "Давай перейдемо на інший дах".
  
  
  Мартін узяв важчий із двох брезентових мішків і підійшов до краю даху, який я відзначив на схемі. Він зробив це легко, коли перестрибнув через проміжний простір до наступного будинку. Я підняв інший мішок і стиснув зуби, коли зіткнувся з восьмифутовою прірвою із засипаним сміттям провулком унизу. Висота мене не турбує, але коли я долав прірву, долав не лише свою власну вагу, відстань, яку мені доводилося долати, була проблемою. Я відступив, побіг і стрибнув, не даючи собі часу подумати.
  
  
  Я втратив рівновагу, спіткнувся і випростався. Персонал будівлі йшов щовечора о восьмій годині, залишаючи його пустувати. Район патрулювали вуличні та сторонні охоронці, але всередині нікого не було. По всій будівлі було розкидано кілька систем сигналізації, всі вони були досить складними, щоб гарантувати, що навіть хороший технік майже напевно викликає тривогу в якийсь момент під час вторгнення. Заходи внутрішньої безпеки були настільки делікатними та великими, що під час закриття до будівлі не можна було розмістити персонал.
  
  
  Коли я вперше вивчив електричні схеми, що з'єднують будівлю, я подумав, що нам, можливо, доведеться найняти спеціаліста, щоб вивести з ладу електронні пристрої. Я також знав, що з урахуванням шуму, який ми викликали, така спроба буде неможлива. Навіть Яструб не міг провести комара через оборону, зведену для того, щоб знайти нас. Коли я вивчив схему далі, зрозумів, що ми можемо обійтися без спеціальної допомоги. Сигналізація була на заваді тільки в тому випадку, якщо вона не дозволяла нам потрапити до сховища і потім втекти. Чим більше я вивчав схеми, тим більше я був упевнений, що для того, щоб зупинити нас, знадобиться щось більше, ніж мигалки, телекамери або дзвін.
  
  
  Електросхеми штабу служби безпеки були отримані лише завдяки втручанню та тиску Хоука на якусь групу брудних ділків, яка отримала доступ до кімнати із кресленнями якогось підрядника. Я припускав, що плани були складені або в Москві, або в Пекіні. Ці листи схем та креслень були сфотографовані по лінії шифрування між Вашингтоном та посольством Франції тут, у Ханої. Це я знав. Навряд вони мені знадобилися для довідки. Я запам'ятав їх до розмірів тієї області, яку ми мали намір проникнути.
  
  
  Двері вели з даху всередину будівлі. Я перевірив її автоматично, але вона була заблокована, як я очікував. При найближчому розгляді було виявлено крихітні срібні дроти системи сигналізації. Я повернувся до невеликої конструкції, що примикає, в якій знаходився механізм ліфтів. Креслення показали, що він не був замкнений і не прослуховувався, і це був єдиний серйозний недолік, який я виявив у системі безпеки всієї будівлі.
  
  
  Кейт Мартін чекав позаду мене, коли я обережно відчинив двері і ввійшов у невелику будову, схожу на сарай. Я повернувся до нього. «Повернися і візьми Віллоу. Зараз, коли вона нам знадобиться, щоби захистити наші спини. Ми відправимо її сюди як спостерігач.
  
  
  Поки Мартіна не було, я працював із чотирма гвинтами, що тримали пластину, прикріплену до металевого даху шахти ліфта. Чотири іржаві гвинти, що утримують знімну панель, нарешті піддалися силі викрутки з довгим хвостовиком, яку я використав. Коли Мартін повернувся з Віллоу на буксирі, я відклав контрольну табличку. Я направив ліхтарик униз, поки його промінь не знайшов металеві сходи, що ведуть у шахту ліфта
  
  
  точно там, де це було на кресленні.
  
  
  У семиповерховій шахті пліч-о-пліч були три ліфти. Усі троє тепер стояли на цокольному поверсі. Вивчення електричної схеми показало мені, що якщо будь-який із них буде переміщений, спрацює сигналізація. Так само, якби якась із дверей ліфта на кожному поверсі, що веде до шахти, була відкрита, результат був би таким самим. Щоб не спрацювала тривога, нам довелося обмежити нашу діяльність шахтою.
  
  
  Це не мало жодних перешкод. За планами будівництва, задня стіна ліфтової шахти на посиленому цокольному рівні була також задньою стіною сховища документів. Цього ніколи не могло статися в США, але, очевидно, в'єтнамці ставилися до подібних речей більш недбало. Це означало, що нам не потрібно було покидати шахту ліфта, доки ми не будемо готові увійти до сховища.
  
  
  Я нічого цього не пояснив Мартіну. Іноді надзвичайна ситуація потребує відхилення від встановлених планів, і якщо учасник розпізнає відхилення, але не надзвичайну ситуацію, виникає нервозність. Незважаючи на репутацію Кейта Мартіна мати холоднокровність у складних ситуаціях, я не бачив достатньо, щоб знати це, щоб повністю йому довіряти. Ось чому я наполіг на тому, щоб я був головним. Мартін не любив другорядну роль; це було проти його природи. Але в нього вистачило розуму погодитись.
  
  
  Перемістити все наше обладнання довгою шахтою і розмістити його нагорі центральної кабіни ліфта було важче, ніж просто поставити його на дах. Мартін знову став головним носієм вантажу. Я пішов за ним по вузьких сталевих сходах, дав Уіллоу кілька заключних інструкцій і потім повернув зняту панель над головою. Стоячи на сходах, я закріпив її знизу одиночним шурупом по металу.
  
  
  Ми були замкнені у шахті ліфта, доки робота не буде зроблена. Або поки що щось піде не так.
  
  
  Мартін раптом дивився на мене, коли ми стояли разом нагорі ліфта, поряд із задньою стіною сховища. Він хотів знати. - "Що відбувається?" Його голос глухо лунав у шахті.
  
  
  "Ми починаємо роботу", - повідомив я йому.
  
  
  Ліфти завжди мають запасні двері на даху. Я підняв двері, заліз через отвір і потрапив усередину. Знову використовуючи ліхтарик, я знайшов панель управління і увімкнув верхнє світло. Мартін простяг мені дві наші сумки з обладнанням і сів поруч зі мною. "Можу я закрити двері нагорі ліфта?" - напівпошепки запитав він.
  
  
  "Ні", - відповів я нормальним тоном. "Нам знадобиться вентиляція". Мартін збирався витримати набагато більше шуму, перш ніж він почує менше.
  
  
  Я розвантажив наші полотняні мішки і розклав їх напівколом на підлозі кабіни. Я взяв намагнічену викрутку і відкрутив гвинти з однією з металевих панелей розміром три на сім футів, що становлять задню частину кабіни ліфта. Я підняв її, оголивши залізобетонну стіну сховища всього за мить від мене. Це була товста стіна, яка також слугувала частиною фундаменту будівлі.
  
  
  Потім я вирізав головки біля шурупів, які я зняв з панелі, і приклеїв їх назад на лицьову сторону панелі за допомогою епоксидного цементу, що швидко висихає. Мартін спантеличено дивився на мене.
  
  
  Я потягнувся і зняв лампочку з даху кабіни. Мартін тримав мій ліхтарик, щоб я міг бачити, що я роблю, поки встановлюю двосекційний прилад. Я повернув лампочку в одну розетку та вставив розетку в іншу. Тепер, коли я мав і світло, і джерело живлення, я підключив дриль по каменю і почав свердлити стіну сховища.
  
  
  Бетон був товщиною чотирнадцять дюймів, але свердло легко свердлило його Незабаром стіна була вкрита дірками. Мартін уважно спостерігав. "Це не може бути так просто", - зауважив він.
  
  
  «Це не так, – сказав я йому. "За цим бетоном - сталева пластина товщиною в чверть дюйма".
  
  
  З підлоги кабіни я підняв три відрізки сталевої труби, які я скрутив разом, щоб вийшла ручка. До нього я прикріпив міцний вантаж вагою чотирнадцять фунтів, щоб завершити виготовлення важкої ударної зброї. Я передав це Мартінові. «Давай, – запросив я його. "Зламай цей бетон".
  
  
  "А що щодо шуму?"
  
  
  «Те, що я робив, не було чути, крім, можливо, Віллоу. Ніхто не почує удару цього молота, якщо його вухо не притиснуте до будівлі. А потім вони не зможуть легко визначити, звідки надходить шум. Тримайте це. "
  
  
  Мартін так і зробив, змахнувши кувалдою з довгими руками, і повітря незабаром наповнилося порошкоподібним пилом. Ще до того, як я зняв панель, між стіною сховища та задньою частиною кабіни ліфта залишалася відстань в один фут. Більшість бетонних шматків і тріски від ударів Мартіна впала в цей проміжок і закінчилася внизу шахти,
  
  
  приблизно на чотири фути нижче за підлогу ліфта.
  
  
  Мартін працював так швидко і з таким гарним ефектом, що незабаром оголив грати з арматурних стрижнів, які й були всім, що відділяло нас від сталевого облицювання сховища. Я зупинив його, поки від'єднував свердло по каменю, яке нам більше не знадобиться. Потім я використав віник, щоб усунути безлад, який ми влаштували в кабіні.
  
  
  Все, що було надто великим, щоб його можна було змахнути, ми скидали через край у нижню частину валу. Ми також видалили прилиплий пил з одягу, приділяючи особливу увагу рантам взуття. Коли ми закінчили, підлога в кабіні ліфта була чистіша, ніж коли ми увійшли.
  
  
  Я підібрав мініатюрний ацетиленовий різак. Він був обраний моїми характеристиками, легкий і компактний. Шланг було скорочено до п'яти футів, ацетилен переносився у невеликому балоні з пропаном, а кисень - у єдиному балоні для підводного плавання. Спорядження було досить великим, щоб виконувати необхідну роботу з дуже невеликим припуском помилки.
  
  
  Я надів в'язану лижну маску та окуляри з темним склом. У факелі, який я запалив, було гаряче фіолетове полум'я, якому знадобилося лише кілька секунд, щоб порізати арматурні стрижні. Коли я нагрів їх, а потім збільшив кількість кисню, метал став червоним, потім жовтим, потім лопнув і полетів перед невидимим струменем кисню.
  
  
  Бар'єр зі стрижнів, що відокремлював нас від облицювання сховища, незабаром перетворився на короткі відрізки металобрухту у нижній частині шахти ліфта. Я оглянув останню перешкоду - сталеве облицювання. Зовні вона виглядала як будь-який інший шматок листової пластини, але кресленнями я знав, що неможливо прорізати його без спрацьовування сигналізації.
  
  
  «Коли я спалюю це і забираюся туди, - сказав я Мартіну, - знову прибираю все в кабіні після того, як ви передасте мені упаковане в мішки обладнання. Кабіна має виглядати так, ніби її ні для чого не використовували. Готуйся до роботи. Коли ми розпочнемо зараз, ми рухаємось швидко».
  
  
  Мартін розмістив обладнання збоку знятої панелі кабіни. Я знову запалив смолоскип, глибоко зітхнув і одним довгим розрізом прорізав сталеву облицювальну пластину сховища, прямуючи по краях вибитого санчатами бетону.
  
  
  Коли малюнок був завершений, я сильно вдарив ногою по центральній частині сховища. Підпалена частина з гучним шумом упала всередину сховища. «Швидше!» Я подзвонив Мартінові. Задзвонили дзвони. Я не знав, скільки хвилин у нас залишалося до того, як сили безпеки, поліція та вантажівки бойових частин оточать і підуть по всій будівлі.
  
  
  У Мартіна знову гарячково працював віником, поки я розпорошував балончик із освіжувачем повітря. Я закрив запасний вихід у даху кабіни і продовжував використовувати аерозольну бомбу, перш ніж кинути балончик у яму і стрибнути через дірку, яку ми проробили у внутрішній частині сховища. Аерозольний балончик видалить з ліфта останні сліди тепла від смолоскипа та цементний пил.
  
  
  Мартін кинув мені сумки з обладнанням та їх вміст через гарячий край зяючої дірки у підкладці сховища. Коли я мав усе, він спустився в сховище. Я послав його назад, щоб він вимкнув вимикач освітлення на даху кабіни, а потім направив його тонким променем ліхтарика.
  
  
  Мартін простягнув мені ліхтар, поки я потягнувся назад і знову встановив на місце раніше відгвинчену задню панель кабіни, працюючи зсередини сховища та зовні ліфта. Я надійно закріпив панель на місці за допомогою дюжини потужних магнітів. за допомогою магнітів, як і було б. оригінальними гвинтами.
  
  
  "Що тепер?" - напружено спитав Мартін, дивлячись на велику дірку, яку ми проробили. Ми чули тупіт ніг за дверима сховища. Я міг уявити собі охоронця, спантеличеного раптовим сигналом тривоги, який перевіряє, чи не відчинені двері. І з полегшенням виявить статус-кво.
  
  
  "Ми чекаємо", - сказав я Мартіну.
  
  
  Він сказав. - «Як ягнята в загоні для вибою?» Він промовив так, наче його не хвилювала ця ідея.
  
  
  "Як бобри в осиновому лісі", - намагався я його заспокоїти. «Поки що вони не обшукають будівлю і не переконаються, що все гаразд. У світі ніколи не було системи сигналізації, яка не спрацьовувала б випадково в той чи інший момент, і зрештою охоронці та поліція дійдуть висновку, що саме це сталося зараз».
  
  
  Мартін із сумнівом похитав головою. За межами сховища було чути більше голосів. Здавалося, вони кричали один на одного. Деякі були близько до дверей сховища, а деякі звучали так, ніби вони досягли нас через дірку у стіні ліфтової шахти. Це підтвердилося, коли ліфт раптово рушив угору зі скреготом.
  
  
  Коли він був поверхом вище за нас, я висунувся через отвір у сталевій обшивці сховища і направив своє світло вниз у шахту. Уламки внизу не виглядали незвичайними. В основі таких шахт часто буває багато будівельного сміття, а в цій, очевидно, було чимало будівельного сміття, перш ніж ми додали наш внесок. Цеглини, дошки, розчин та інші відходи оточували великий амортизатор у ямі.
  
  
  Схвильовані голоси в ліфті перебивали один одного. «Вони обшукуватимуть кожен поверх», - переказав мені Мартін. Ліфт піднявся ще вище, і ми могли чути безладні голоси, які здіймалися і опускалися, поки виконувався наказ.
  
  
  Мартін уважно слухав, як голоси з шахти перегукувались. «Як довго триватиме ця проклята метушня?» - роздратовано спитав він.
  
  
  "Не набагато довше", - сказав я впевнено. «Вони втомляться грати у хованки. У нас буде достатньо часу, перш ніж вранці повернуться штатні співробітники. Я направив своє світло на кути сховища, поки не виявив стягнуту сталевими ременями коробку, яка виглядала як скриня з грошима. Я сів на неї і з вдячністю притулився спиною до стіни, прикрашеної дерев'яними та металевими надфілями з чотирма висувними ящиками. Вміст кожного ящика позначався ярликом на його лицьовій стороні.
  
  
  Час не має вимірювання у повній темряві. Не знаю, скільки ми чекали в тиші, перш ніж голоси поза сховища стихли. Це мало значення; ми нікуди не збиралися, доки вони не пішли. Рука Мартіна намацала моє коліно в темряві. «Мені цікаво, – м'яко сказав він. "Який у вас є альтернативний план, якщо щось піде не так, і ми не виберемося з цього сховища до того, як вранці відкриється будівля і почнуть працювати ліфти, утримуючи нас тут?"
  
  
  «Це просто, – запевнив я його. «Я заблокую механізм хронометражу сховища зсередини. Я так сильно його закрию, що технічним фахівцям знадобиться кілька днів, щоб відчинити ці десятитонні двері. Якщо двері не відчиняться, ніхто не дізнається, що ми тут. Якщо до цього дійде, ми знову вийдемо на дах після того, як будівля закриється сьогодні ввечері, навіть якщо хтось працює по той бік дверей. Наш транспорт стоятиме на місці зустрічі кожні двадцять чотири години у наступні два дні. Щоразу він повинен залишатися на місці не більше двох годин. Нам просто доведеться трохи поквапитися, щоб укластися у цей графік, якщо у нас буде зайвий день».
  
  
  - Боже мій, - ахнув Мартін. "Я забув. Віллоу?
  
  
  "Не хвилюйся. Вона зістрибнула з даху і пішла за першого ж звукового сигналу. Вона не повернеться, доки не зникнуть усі ці поліцейські. Ми покладаємось на те, що вона дасть нам «все ясно», щоб повернутися на дах, коли ми будемо готові до роботи».
  
  
  Мартін ударив мене по нозі. "Зараз досить тихо".
  
  
  Я погодився. Я знав, що активні пошуки закінчилися, коли три ліфти були повернуті на цокольний поверх, щоб можна було скинути частину системи сигналізації, яка спрацювала під час їхнього руху. Це сталося деякий час тому.
  
  
  Я ввімкнув ліхтарик і підвівся. З Мартіном, що озирнувся через моє плече, я досліджував етикетки ящиків із файлами. Опис змісту було написано в'єтнамською та французькою мовами.
  
  
  Я хотів, щоб ми взяли саме те, що треба. Скриньки були завантажені секретними розвідувальними даними. Пошук списку американських військовополонених був для мене майже безуспішним; для Мартіна це був дуже емоційний досвід. Його тремтячі пальці тримали його, ніби це був справжній Святий Грааль. Папка з файлами містила 20 сторінок, у яких перелічувалося близько 800 найменувань МВС. Ретельно набрані рядки з іменами та вдачею американських військовослужбовців вважалися мовчазним генералом з мокрими очима. "Ходімо", - м'яко сказав він.
  
  
  "Ще ні", - заперечив я. Я поліз у рюкзак за водонепроникним пластиковим пакетом і почав набивати його поспіхом витягнутими із ящиків для документів документами. Я мав бути вибірковим, брати лише те, що я вважав надзвичайно унікальним матеріалом. ЦРУ не могло зібрати такий урожай розвідки в Ханої, якби над ним працювала сотня навчених агентів цілий рік. Коли я зібрав стільки, скільки можна було безпечно забрати і сховати, я передав сумку Мартіну.
  
  
  Потім я повернувся до вхідного отвору, який ми проробили в задній частині сховища, несучи важку дванадцятидюймову викрутку, взяту з сумки для інструментів, що залишилася. Магніти, що утримували ослаблену панель задньої стінки ліфта, були надто сильними, щоб я міг їх відірвати руками. Я звільнив їх за допомогою довгої викрутки, відсунувши панель убік.
  
  
  Я зайшов у кабіну. Мартін пішов за ним. Я штовхнув аварійні двері в даху кабіни і виліз через отвір, Мартін допомагав мені знизу. Я допоміг йому піднятися
  
  
  позбавивши його мішка з документами, потім простяг йому руку, щоб він міг приєднатися до мене на даху ліфта.
  
  
  Довгий підйом сталевими сходами на вершину шахти був схожий на сходження на Еверест. Діставшись до вершини, я злегка постукав по металевій панелі, що знімається, і став чекати відповіді.
  
  
  Ніхто не відповів. Я знову постукав, трохи сильніше. Від Уіллоу ще немає відповіді.
  
  
  Використовуючи довгу викрутку, я відкрутив єдиний гвинт, який залишався, щоб утримувати ослаблену контрольну панель на місці, а потім відсунув металевий квадрат. Я просунув верхню частину тіла в отвір, але ноги все ще стояли на сходах. Віллоу не було видно. Я нахилився вперед і обережно прочинив зовнішні двері невеликої будівлі, в якій знаходився механізм ліфта.
  
  
  Надворі все ще було темно, але не тієї повної темряви, яка була кілька годин тому. Світанок, що наближається, відзначав відтінок сірого на східному небі. На даху все здавалося тихим. Я полегшено зітхнув і піднявся на наступну сходинку.
  
  
  А потім крізь щілину я побачив тьмяну постать біля найдальшого периметру даху.
  
  
  То була не Віллоу.
  
  
  Тяжке темне обличчя озброєного солдата в уніформі з'явилося в швидкому світлі запаленої сигарети, якою він затягувався, тримаючи в долоні.
  
  
  
  
  
  
  Двадцята глава.
  
  
  
  
  
  Обличчя, що притулилося до запаленої сірники, нахилялося все нижче і нижче, доки не врізалося в дах. Віллоу стояла над солдатом, що лежав, чекаючи якихось ознак життя. Коли її ніж був піднятий до рукоятки так, що його лезо перерізало ліву сонну артерію чоловіка і прорізало його трахею, він був мертвий, перш ніж його коліна підігнулися під ним.
  
  
  «Я мала це зробити», - з жалем сказала вона. «Іншого шляху не було».
  
  
  Я знав, що вона мала на увазі. Безлад, який ми залишили позаду сховища, деякий час не буде виявлено. Однак незабаром не вистачатиме охоронця на даху. "Просто залиш його", - сказав я. "Тепер на рахунку кожна секунда".
  
  
  Мартін опустився навколішки поряд із тілом. Він витяг ножа, витер лезо об туніку мерця і засунув у кишеню. Він підняв безвольну руку, витягнув солдатський скорострільний автомат АХ-47 і закинув його на плече. "Як ви його дістали?" - спитав він Віллоу. "Він стояв на краю даху".
  
  
  Вона вказала через край. На чотири фути нижче був п'ятидюймовий виступ, що тягнувся по всій довжині будівлі. Ніхто нічого не сказав.
  
  
  Перш ніж стрибнути назад на дах універмагу, я цілу хвилину дивився на місто. Не тому, що мені сподобався вигляд. Мені потрібне було орієнтування, щоб взяти курс на річку.
  
  
  Протягом століть велика Хунха, або Червона річка, була рятівним колом для людей, які населяли цю землю. Це була велика торгова вулиця. Тисячі судів усіх видів курсували широким, засипаним мулом водним шляхом. Рух між Ханоєм та Хайфоном був щільним та постійним. Швидкісний катер подолає відстань за три години. Буксир, що штовхає плоскодонки, міг пройти менше семи. Шлях вгору за течією зайняв на третину більше часу.
  
  
  Я вирішив, що підемо річкою. Ми дуже поспішали, але мені було нецікаво їхати в Хайфон надто рано. Я просто хотів точно потрапити туди.
  
  
  Опинившись на землі, ми швидко рушили маршрутом, який я запам'ятав в умі. Віллоу діяла попереду у разі словесної зустрічі. З наближенням до річки ми зустрічали більше людей. Переміщення вантажів водними шляхами здійснюється цілодобово.
  
  
  Віллоу була безцінною. Вона тримала вуха відчиненими. Ми були в межах видимості доків, коли вона інтерпретувала те, що схвильований перехожий кричав другові. Він каже, що терористи розгромили штаб армії. Сталося ще одне жорстоке вбивство цього разу простого солдата. Це шість осіб у формі, включаючи двох офіцерів, яких було вбито всього за один день. Викликаються додаткові війська. Місто буде заблоковане».
  
  
  Під'їхав чоловік на невеликій вантажівці з плоскою платформою, зупинився перед салоном біля набережної та почав кричати. Почувши його слова, моряки та торговці вивалилися назовні. Віллоу підштовхнула нас до скляного вікна темної вітрини. "Що ж, час радості закінчився", - сказала вона.
  
  
  Я запитав - "Це резервісти, які збираються у свою частину?" .
  
  
  «Всі збираються вибратися до того, як з'являться морські піхотинці, щоб помістити всі човни на карантин доти, доки вони не будуть перевірені. Якщо ми збираємося покататися, краще якнайшвидше вибиратися.
  
  
  Я рушив до того, як Віллоу перестала розповідати погані новини. Не було часу вибирати. Або чекати. Я попрямував до кінця доку перед нами. Шістдесятифутова самохідна вугільна баржа – повністю завантажена – рушила з місця. Шкіпер, ледь помітний у маленькій пілотській рубці біля форштевня, спрямовував своє судно в
  
  
  власне річку. Його увага була суворою. Він часто смикав за шнур, попереджаючи свистком, коли незграбний корабель рушив з місця. Він нікуди не поспішав; він ще не чув останніх новин.
  
  
  Я стрибнув на піраміду зі шматків вугілля розміром із яблуко. Мартін видав низький стогін, коли приземлився поряд зі мною. Уіллоу зробила це правильно, навіть не втративши рівноваги на похилій стороні купи вугілля. Нагромаджений вантаж служив ширмою між нами та зайнятим капітаном баржі. Ми сіли навпочіпки в носовій частині, добре зливаючись із фоном через темний одяг, який ми носили. Мартін холоднокровно тримав свою щойно придбану зброю.
  
  
  Вогні на березі згасли, коли баржа позадкувала від причалу. Я зрозумів, що ми вийшли на смугу руху, коли невелике вантажне судно перетнуло нашу носову частину з правого борту на лівий. Шкіпер повернув нос баржі приблизно паралельно курсу фрахту і ввімкнув двигун. Ми рушили вперед, вниз за течією.
  
  
  «Залиштеся тут, ви двоє, – сказав я. «Я піду за кормою, щоби оцінити ситуацію. Дивіться, але залишайся на місці».
  
  
  Я відступив по планширу. Баржа низько осіла у воду. Поверхня річки була чорною та гладкою. На півдорозі до форштевня я побачив біле світло над рубкою пілота. Трохи далі з'явилася голова шкіпера. Я подумав, чи є на борту інший член екіпажу – можливо, механік.
  
  
  Дивився дуже довго. Шкіпер здавався подібним до статуї; тільки його передпліччя і руки на кермі рухалися, та й то трохи. Я збирався повернутися до Мартіна та Віллоу, коли людина в рубці зробив щось, що мені не сподобалося. Він простяг одну руку і підніс мікрофон до обличчя. Баржа мала радіозв'язок з іншими човнами та берегом.
  
  
  Я розповів Мартіну та Віллоу. "Це погано", - пробурмотів Мартін. «Якщо він нас побачить, то одразу викличе сюди річковий патруль».
  
  
  «Цікаво, чи буде радіоповідомлення для капітанів річкових суден для пошуку безквиткових пасажирів?» - зауважила Віллоу.
  
  
  "Схоже, він один, тому він не може обшукати", - відповів я.
  
  
  "Я витягну його", - грубо сказав Мартін. В його очах горіло дике світло. Насильство було для нього другою натурою.
  
  
  «Немає потреби вбивати його», - заперечив я. «Він нам потрібний. Він знає річку».
  
  
  "Ми можемо обійтися без нього", - заперечував Мартін. «У нього є карти у рубці. Крім того, він є просто ще один звук.
  
  
  Я не міг повірити, що чув. Мартін був просто шалений від своєї одержимості. Він все ще вважав себе воюючим на ворожій території. Він втратив зв'язок із реальністю - рухомий непереборним бажанням все руйнувати без розбору. Навколо нас було тільки зоряне світло, але я бачив, як його скеляста щелепа була поставлена, його очі запалі від втоми і болісного болю, але здебільшого його очі були нерухомі й надто яскраві. Я здогадався, що це жар, але не настільки, щоб викликати у них твердий крем'яний блиск. Мартін міг стати проблемою.
  
  
  Я мав бути твердим. «Кейт, залишайся там, де стоїш. Слідкуйте за річкою. Ми з Віллоу займемося шкіпером. Він прийняв наказ, різко кивнувши головою. Я відвів Уіллоу убік і сказав їй, що робити.
  
  
  Ми рушили до стовбура, кожен з обох боків невеликої гори вугілля. Я дійшов до того, що міг побачити голову капітана. Коли він обернувся, почувши удар об борт рубки, я зрозумів, що Віллоу кинула перший шматок вугілля. Я чекав. Ще один удар. Цього разу капітан хльоснув штурвалом і відійшов, щоб подивитись у бічне вікно.
  
  
  Я побіг уперед. Човенник почув мої кроки. Він дивився на мене, коли я ввійшов до рубки. Він був середнього віку, з тонкою скуйовдженою бородою. Катаракта затьмарила його ліве око. Одне плече опустилося нижче за інше, начебто був викривлений хребет. Його голова нахилена набік, щоб компенсувати потворність.
  
  
  Його очі розширилися від подиву і втупилися в пістолет у моїй руці. Вони звузилися, коли він глянув угору. Макіяж, що розкладається, на моєму обличчі в бічному світлі лампи нактоуза, мабуть, був жахливий. Він пристосовувався до видіння перед ним, коли до нас приєдналася Віллоу.
  
  
  Вона м'яко розмовляла з ним його мовою. Йому потрібен час, щоб зрозуміти. Потім він заговорив напрочуд сильним голосом. Віллоу переклала. «Він не знає подробиць, але з розмов по радіо між річковими суднами він знає, що в Ханої ведеться розшук. Обшук розростається, і всім наказують повідомляти все незвичайне. У Ханої введено тотальну комендантську годину. На вулиці нікого не пускають, а рух за межі міста припинено. Ні поїздів, ні автобусів, ні руху. Оголошується воєнний стан».
  
  
  "А що щодо доставки річкою?"
  
  
  - Запитала вона і повернулася до мене. «Усі судна на річці, які ще не ходять, повинні залишатися на стоянці доти, доки всі суди не будуть обшукані.
  
  
  Усі, хто перебуває нижче за течією суду, мають бути поставлені на наступний пост охорони для перевірки».
  
  
  "А це де?"
  
  
  Віллоу передала запитання. Човняр ткнув брудним пальцем у криву карту, розкладену на навігаційній полиці. «Він каже, що це якраз за наступним поворотом, приблизно за дві милі попереду. Це перший із двох між нами та Хайфоном».
  
  
  Я зробив багатозначний жест у бік шкіпера. «Скажи йому погасити світло. Всі вони. Я хочу, щоб ця шаланда була чорнішою за вугілля, яке вона везе. Чоловік підкорився. «А тепер скажи йому, щоб він повернув подалі від поста охорони, щоб нас було важче побачити. Ми збираємося прослизнути повз нього».
  
  
  Чоловік заперечив. "Це поставить нас у смугу вище за течією", - перевела Віллоу. «Ми заважатимемо руху і можемо зіткнутися».
  
  
  «Якщо він цього не зробить, я це зроблю! Скажи йому."
  
  
  Ми з Віллоу по черзі стежили за підпорядкуванням капітана баржі. Ми безперешкодно пройшли повз посаду охорони. Я з нетерпінням чекав на Мартіна. У нього був озноб, хоча він щосили намагався їх приховати. Він відмовився йти кормою до кермової рубки. Він хотів залишитися на посаді спостереження. Я не сперечався, що річку попереду найкраще видно з місця пілота.
  
  
  Детальні карти річки були старими, але корисними. По них я розрахував відстань до місця зустрічі з рятувальним підводним човном. Його двогодинний режим очікування завершиться о 5:10 ранку. Я глянув на годинник. "Запитайте його, яка у нас швидкість", - попросив я.
  
  
  Відповідь, яку він дав Віллоу, звучала правильно, але не відповідала моїм тимчасовим рамкам. Течія річки збільшила швидкість вугільного катера на три вузли, але ми все одно могли прибути надто пізно. Я подумав, що на двадцять хвилин згодом. А за десять хвилин схід міг би вже видати нас.
  
  
  Ми ніяк не могли пережити ще один день, чекаючи, коли підводний човен буде там вдруге. У обставинах, коли вся в'єтнамська сільська місцевість і збройні сили були попереджені, я був упевнений, що другого разу не буде. Підводний човен відкликають, залишивши нас на мілині.
  
  
  У нас була лише ця можливість.
  
  
  Якби ми його пропустили, нас би точно списали.
  
  
  "Скажи капітану, щоб він набрав максимальну швидкість", - сказав я Віллоу.
  
  
  Він обурився, коли вона наказала йому. «Він каже, що ми зараз йдемо так швидко, як можемо, – повторила Віллоу.
  
  
  Я повірив старому річковому пірату. Дросельна заслінка була до трьох чвертей квадранту. Я простягнув руку і штовхнув її вперед. Двигун набрав обертів. Він гуркотів і скиглив. Старий різко перехопив дросель і протестуюче підвищив голос.
  
  
  Він каже, що двигун цього не витримає. Він може працювати на повній потужності протягом короткого часу, перш ніж розірветься на частини. Схоже, що це так. Якщо він втратить двигун, він може втратити свою баржу».
  
  
  "Він втратить дупу через вугри, якщо не зробить цього", - відрізав я. «Скажи йому, що він може або збільшити нашу швидкість на три вузли, або йти далі. І він має п'ять секунд, щоб ухвалити рішення».
  
  
  Схоже, він не збирався цього робити. Я знову потягся і затиснув дросель попереду. Двигун запрацював. Шкіпер уп'явся в мене поглядом. Він відсунув важіль управління на цілий дюйм, потім підняв три пальці і погрозив мені.
  
  
  За півгодини ми минули навігаційний буй. Я зробив інше виправлення. Ми збільшили швидкість трохи більше трьох вузлів.
  
  
  Я не думав, що зможу заснути, але я спав - сидячи на підлозі рубки, а Віллоу складала компанію капітана баржі. Коли я прокинувся, ми змінилися місцями. Віллоу спала дві години. Мартін почував себе максимально комфортно в носовій частині. Він не хотів, щоб його чіпали. Ніч залишалася теплою без помітного вітру, але я все одно накрив його ковдрою, взятою з шафки в рубці. Мартін спав неспокійно, стогнав уві сні. Я помацав його чоло. На дотик він був теплим, але не гарячим. Віллоу дала йому аспірин.
  
  
  Після четвертої години я не спав. Річка повільно розширювалася, коли ми наближалися до моря. Поверхня води стала нерівною, змішавшись із солоною водою Тонкінського затоки. Гірлянда вогнів усіяла північний берег. Темний масив суші зліва від нас за шість миль від нас був островом Пхо Як Ба.
  
  
  Я думав, що наша швидкість падає, але це було через зміну дії хвиль. Все здавалося безтурботним та тихим. Мій настрій покращився. Ми збиралися прибути у встановлений термін для отримання. Зрештою, ми збиралися це зробити.
  
  
  Віллоу схопилася на ноги. Вона збільшила гучність на радіоприймачі. "Там. Я знаю, що чула це. На цей номер баржі дзвонить річковий патруль. Ось воно знову!"
  
  
  Я знову витяг Вільгельміну і тримав її за два фути від голови шкіпера. Я схопив мікрофон та дав йому.
  
  
  «Скажи йому, що я дуже нервуюсь, так що йому краще бути обережнішим з тим, що він говорить».
  
  
  Рука людини тремтіла, коли він узяв мікрофон. Я сподівався, що його тремтячий голос не дасть нас. Він відповів на дзвінок. Я дивився в обличчя Віллоу. Вона насупилась, потім стиснула губи. «Це друга пост охорони. Їм потрібний звіт про місцезнаходження».
  
  
  Я тицьнув пальцем у карту, помістивши її за шість миль вгору за течією від того місця, де ми були насправді. Це приблизно збігалося з тим місцем, де ми були, якби рухалися з нормальною швидкістю. Старий зрозумів, але завагався. Я врізався дулом пістолета у його тонкі ребра. Він хмикнув, потім заговорив у радіомікрофон.
  
  
  Отримана відповідь була серією коротких замовлень. Віллоу поінформувала мене. «Ми маємо під'їхати, коли підійдемо до посади охорони. Здається, вони знають, що ми минули перший контрольно-пропускний пункт».
  
  
  Я знову глянув на годинник. "Ми впораємося. Попроси його повідомити все по радіо. Віллоу проінструктувала човняра, який неохоче прийняв інструкції.
  
  
  Коли він закінчив своє повідомлення, я штовхнув дросель до упору. Двигун закашлявся і набрав повної потужності. Я багатозначно помахав Вільгельмін шкіперу, щоб він знав, що моє рішення необоротне.
  
  
  Підводний човен протримається на стоянці ще вісімдесят хвилин. За моїми підрахунками, ми маємо досягти цього за п'ятдесят п'ять хвилин. Майже півгодини у запасі. З додатковою швидкістю, одержаною за рахунок використання максимальної потужності, у нас буде ще більше амортизації.
  
  
  За двадцять хвилин я натиснув на штурвал, наближаючись ближче до точки. Баржа мала неглибоке опади. Навіть при повному завантаженні не було небезпеки сісти на мілину. Я хотів залишитися з підвітряного боку землі, щоб уникнути уповільнення через течії затоки.
  
  
  Ми були близько - менш ніж за триста ярдів від гавані Кіанан. Там вода була ледве видно, бо сотні сампанів і джонок зібралися разом, від планширу до планші, і від носа до носа в, здавалося б, нескінченному просторі плавучих суден. Бухта тут була майже повністю вистелена човнами, що було неймовірною демонстрацією людського єднання.
  
  
  Коли ми наближалися, важко було не вразитися. Приголомшливі лави сполучених разом кораблів тяглися вздовж берега і в затоку. На кінці кожної оголеної щогли, що розгойдується, горіло світло. У темряві вогні були схожі на світлячків, що погойдувалися. Ілюзія вибухнула, коли двигун забурчав, потім видав брязкіт звук, перш ніж замовкнути. Я чекав, коли він повернеться до життя, але нічого не сталося.
  
  
  Баржа почала втрачати хід, хоч за інерцією її вистачило на довгий шлях. Старий шкіпер, справжній моряк, повернув штурвал і попрямував до відкритої води.
  
  
  Я відштовхнув його. Однією рукою я хитав дросель, а другою крутив колесо. Натиснув кнопку стартера. Він крутив вал, але двигун відмовлявся заводитися. Тяжка, навантажена вугіллям баржа продовжувала рух, несучи нас до зовнішнього ряду джонок. Ми мовчки дивилися, як звужувалась прірва між шаландою і човнами, що стояли на якорі. По рації пролунав голос. "Це знову річковий патруль!" - скрикнула Віллоу.
  
  
  "Забудь про це", - відрізав я. «Доспівай наші речі. Ми йдемо. Де Мартін?
  
  
  "Прямо за тобою", - сказав мені його низький голос. Я глянув на нього. Його груди були випнуті через загорнуті документи МВС, надійно заправлені під в'язаний светр з коміром під горло. Радянський АК-47 від жертви Віллоу на даху був перекинутий через його плече. Уіллоу тримала штурвал, поки я тримав руки в ременях рюкзака, що містить безліч важливих розвідданих, які ми отримали. У Віллоу був рюкзак з кисневими балонами, захисними окулярами та дихальними масками, які використовувалися під час спуску з парашута, який тепер здавався півжиття назад.
  
  
  Ми наближалися до сампанів, що збилися в купу. «Виходь правим бортом і будь готовий до стрибка», - наказав я. «Я постараюся зблизити нас. Тоді ми сядемо на борт. Пройдіть по палубі до останнього човна. Ми візьмемо його на себе”.
  
  
  Мої слова були перервані пронизливим сигналом, що долинало знизу з води позаду нас. Почувши це, капітан баржі посміхнувся і виплюнув кілька слів, що презирливо звучать у спину Віллоу. Вона розвернулась і зустріла його тріумфуючу усмішку. Вона сказала мені. - «Цей сигнал – це річковий патруль!»
  
  
  "Пішли!" - гаркнув я. Віллоу вибралася з кермової рубки. Вся моя увага була спрямована на лінії човнів, що стояли на якорі, але я глянув убік, щоб побачити, що затримує Мартіна.
  
  
  Те, що я побачив, змусило мене відпустити колесо керма та кинутися на нього. Він схопив капітана баржі ззаду, тримаючи кульгавого чоловіка рукою на грудях. Я запізнився. Ніж у вільній руці Мартіна увійшов глибоко в ліву частину горла старого човняра і швидко рухається його шиєю.
  
  
  Струмінь теплої пінистої крові перетворився на малиновий туман перед моїми сердитими очима.
  
  
  Без будь-яких емоцій Мартін упустив тіло і переступив через нього, ніби це було сміття. Мартін нічого не сказав; він пройшов повз мене, ніби мене не було. Його губи скривилися в тонкій зарозумілій усмішці, ніби він пишався своїм непотрібним варварським вчинком. Будь-які думки, які я відчував, що у Мартіна вистачило сил винести випробування, через яке він пройшов, були марними. Розум цієї людини був перекручений і зруйнований кошмаром, який він створив. Травма, пов'язана зі смертю Фан Ван, могла стати останнім ударом, що його вивів із рівноваги.
  
  
  Я почув крик Віллоу. Я обернувся. Баржа йшла своїм курсом. Незважаючи на повне кермо, я не міг повернути носа, поки він не досяг найближчого сампану. Почувся гучний тріск дерева, коли кут баржі врізався в його борт, залишивши величезну борозну. Я втратив рівновагу, але втримався на ногах.
  
  
  Я стрибнув з дверей рубки на вологу від роси палубу з дерева тикового шістьма футами нижче. Віллоу та Мартін були на наступному човні, перш ніж пасажири першого судна оговталися від шоку від тарана та посадки на абордаж. Я біг повним ходом, перестрибуючи з човна на човен. Коли я наздогнав Мартіна, ми ковзали планширом, як на біговій доріжці. Попереду нас Віллоу перекинула на палубу ящик із курчатами. Крихка бамбукова клітина розкрилася, залишивши за собою купу птахів, що верещать і летять по повітрю.
  
  
  З нізвідки з'явився собака, що гарчав, і міцно вчепився в мою праву штанину. Я повністю розвернувся, намагаючись усунути тварину. Відцентрова сила додавала собаці ваги. Моя штанина порвалася. Собака ковзав по палубі з відірваним шматком тканини в затиснутих зубах, знову розсипаючи істеричних курчат.
  
  
  Коли я знову рушив у дорогу, Мартін випередив мене на півсампана. Наш стрімкий ривок привертав увагу плавучих в'єтнамців. Колись спляча атмосфера стала осередком тривожних криків, гавкання собак, плачу дітей і всіх можливих звуків неспокійних домашніх тварин. Поки все навколо нас не ожило, я не усвідомлював, наскільки великий спосіб життя існував у плавучих будинках Хайфона.
  
  
  Насамперед, було наполегливе, дивне улюлюкання річкового патрульного катера, що плив поряд. Наче скорботний звук відраховував час, що минув. Саме тоді ми закінчували шанси, що ведуть до свободи. Останнім човном був маленький сампан, що гойдався. Щоб дістатися його палуби, нам довелося зістрибнути вниз.
  
  
  Коли я наздогнав, Віллоу і Мартін поралися зі швартовними тросами. Розгніваний чоловік із оголеними грудьми вийшов з-під обтягнутих клейонкою носів, що служили укриттям на палубі. Він дивився на Мартіна і не бачив, щоб я йшов. Я вдарив його приголомшливим блоком плеча, який підняв його з ніг. Одна нога зачепила палубу в його бічному русі. Інший він зачепився за планшир, перевернувши його по вуха, коли він упав у затоку.
  
  
  Я кинувся до румпеля. Поруч була ручка керування підвісним мотором Джонсона потужністю десять кінських сил. Цього разу я був вдячний за те, що Сполучені Штати вилили всі мислимі види механічного обладнання на в'єтнамський кошик для сміття війни. Я смикнув шнур стартера, зсунув важіль повітряної заслінки і знову смикнув. Перші шипіння перейшли в плавний, вируючий темп. Віллоу крикнула: "Все чисто!"
  
  
  Зняв мотор із нейтралі та покрутив гумову ручку. Ми попливли. Я попрямував прямо. Ми мали пройти довгий шлях за дуже короткий час.
  
  
  Дратуюче улюлюкання патрульного корабля тепер стало голосніше. Я визначив його місцезнаходження. Це було прямо ліворуч від нас. Його вогні мають бути видні.
  
  
  Коли я їх шукав, сліпучий промінь ударив мене прямо в обличчя. Я був засліплений. Потужний прожектор пронизав темряву, його тільки-но включений промінь вразив нас, коли він почав своє охоплення. Світло, широко сфокусоване і низько відбивається від води, висвітлювало велику територію, повільно оглядаючи затоку попереду нас.
  
  
  Я зосередився на управлінні тим, що вважав за правильне. Віллоу та Мартін стояли по обидва боки носа, дивлячись зі своїх кают у пошуках спеціального поплавкового маркерного сигналу, який означав для нас життя чи смерть.
  
  
  Шумний патрульний катер направив промінь прожектора на берег, щоб просканувати сампани, що скупчилися в купу. Озираючись назад, я бачив людей на палубах, які дивились у яскравому світлі та вказували на наш бік. Світло ввімкнулося і знову почало зондування. Він летів уперед і назад по водній гладіні перед нами. Саме тоді я побачив маркер. Поплавок, що погойдується, був ледь помітний навіть при хорошому освітленні. Я попрямував до цього. Я спробував повернути дросель підвісного двигуна до упору.
  
  
  Ще п'ять хвилин! Ми могли б це зробити.
  
  
  Я крикнув Віллоу та Мартіну. Віллоу підійшла і прив'язала до мого стегна зелену пляшку для порятунку. Вона накинула окуляри мені на шию і пристебнула дихальну маску до куртки. Вона підготувалася до занурення.
  
  
  Це було схоже на падіння метеориту. Сяючий промінь прожектора промайнув над нами і повернувся, прицвзявши маленький сампан своїм потужним, тепер уже звуженим променем. Потім почалася стрілянина. Дзвінкі кулі з ручної автоматичної зброї підняли темну воду навколо нас. Більшість не потрапила. Звук двоствольного ствола 20 мм. гармати був інший. Потоки трасерів плоскої траєкторії врізалися в корпус. З човна полетіли шматки дерева. Половина планширу лівого порту розпалася. Згоріла і розколота щогла впала, як дерево зрубане. Весь човен здригався від багаторазових влучень великокаліберних снарядів.
  
  
  "Стригай! У воду!" - крикнув я, сподіваючись, що мене почують.
  
  
  Віллоу пірнула в затоку. Я бачив, як Мартін підвівся, вигукуючи виклик. Він зіткнувся з атакуючим патрульним катером і зробив довгу чергу. Його кулі знайшли прожектор, вибивши його. У цьому 20 мм. снаряд вибухнув поряд із ним. Він кинувся за борт.
  
  
  Я сплив на півдорозі між тілом Мартіна, що гойдається, і маркером спуску, прикріпленим до затопленого підводного човна. Я поплив подивитися, чи зможу допомогти Мартіну.
  
  
  Він був мертвий.
  
  
  Я взяв його тіло на буксирі. Поруч пливла Віллоу. Ми були за десять ярдів від привабливого кінця життєвого шляху. Осліплений патрульний катер стояв осторонь, продовжуючи розгрібати і розколювати сампан, що горів, розколотий.
  
  
  Віллоу пірнула першою. Я обернув ногу навколо тіла Мартіна і занурився за нею, рухаючись униз по напрямній, поки не опинився на глибині п'ятнадцяти або двадцяти футів від поверхні. Було б холодно і самотньо чекати, доки аварійний люк підводного човна не відкриється і Віллоу не потрапить усередину. Я зосередився на тому, щоб дихати якомога рівно. Це був єдиний спосіб закрити світ, що загрожує моєму розуму.
  
  
  Я відчув рух поруч із моїми невагомими ногами. Раптом поряд зі мною з'явилися двоє водолазів. Один забрав тіло Мартіна. Інший привів мене до очікуваного аварійного виходу.
  
  
  Коли ми енергійно потиснули руки, я пролив морську воду на форму командира Беквіта кольору хакі. Неусміхнені солдати ВМФ у чорних черевиках заповнили диспетчерську. Була більша частина екіпажу. Дуже небагато з них були молоді.
  
  
  Радист протиснувся до капітана підводного човна. Повідомлення, яке він передав Беквіта, було швидко прочитано і передано назад, ствердно кивнувши. Командир нахилився до мене. «З міркувань вашої та нашої власної безпеки ми не можемо сказати Вашингтону, що вас забрали, доки ми не вийдемо в море. Отже, Білий дім не знає, що ви врятовані. Поняття не маю, який шум ви зчинили нагорі за останні двадцять чотири години, але нам цього достатньо, щоб отримати указ президента про відкликання. Це повідомлення анулювало всі попередні інструкції і наказало нам негайно покинути це місце».
  
  
  «Ви маєте на увазі, якби ми не прибули сьогодні, вас не було б тут завтра?»
  
  
  "Це те, що передбачалося в наказі", - відповів він. «Але ми були б тут. Ми не підведемо генерала Мартіна. Тільки не ці чоловіки».
  
  
  "Вони щось особливе?"
  
  
  “Так. Усі вони волонтери. Кожен чоловік служив у В'єтнамі».
  
  
  Пара санітарів пройшла на корму з ношами, на яких лежав одягнений у ковдру Кейт Мартін. Вони обережно поклали його на палубу перед нами. Двоє старших офіцерів, які їх чекали, поклали на ковдру розгорнутий американський прапор.
  
  
  Екіпаж ветеранів війни стояв із сумними обличчями і мовчав, схиливши голови.
  
  
  Я бачив, як по щоках однієї людини текли сльози.
  
  
  
  
  
  
  Епілог
  
  
  
  
  
  Я припаркував машину на стоянці для туристів, які відвідують особняк Лі. Будинок до Громадянської війни стоїть на вершині пологого схилу Арлінгтонського національного цвинтаря та виходить на південний схід у бік будівлі Пентагону та річки Потомак.
  
  
  Шість вороних коней тягли віз із труною, задрапірованим прапором. Він повільно котився Шерідан-драйвом. Почесна варта, що марширує в парадній формі під бій приглушених барабанів, і осідланий чорний кінь, що несе чорні чоботи зі шпорами, перевернені в стременах, справляли урочисте враження.
  
  
  Ми з Віллоу відступили. Ми стояли біля пишного дуба. Неподалік вічний факел на могилі президента Джона Ф. Кеннеді мерехтів помаранчевим у сутінках похмурого та вологого полудня. Далі по схилу нещодавно вирита могила була зроблена менш помітною через покриту навколо неї ковдру з надто яскравої штучної зеленої трави. З обох боків стояли ряди складних металевих стільців. У них сиділи високопоставлені військові, урядовці та привілейовані представники груп ветеранів American Legion,
  
  
  За офіційними особами стояли ряди звичайних людей, горе яких було, мабуть, найщирішим із усіх присутніх.
  
  
  Коли трунарі зійшли нагору разом із труною, я відчув, як чиясь рука торкнулася моєї руки. Я повернув голову. Поруч із нами стояв Девід Хок. Він спитав мене. - «Ви дізнаєтесь перших двох чоловіків?» Я звузив очі, щоб сфокусувати їхню увагу. У чоловіків по обидва боки від труни були майже однакові кам'яні обличчя. Їхні темно-сині туніки, прикрашені стрічками, і світло-сині штани з піхотною смугою по зовнішньому шву створювали ефект клону шести сержантам почесної варти Форт-Майєра. Я уважно оглянув обличчя ведучих. "Так", - відповів я. "Той, що праворуч, - сержант Лейтон".
  
  
  «А навпроти нього – сержант Уайлер, – сказав Хоук.
  
  
  «Я думав, вони заарештовані?»
  
  
  Хоук скрутив незапалену сигару деформованої форми між пальцями лівої руки. «Всі звинувачення проти них знято, якщо ви не хочете пред'явити особистий позов про напад. Однак без свідків, можливо, це буде важко”.
  
  
  Я втомився від цієї справи. Мої думки були тьмяними, як похмуре небо. Подорож на підводному човні в Субік-Бей на Філіппінах і подальшу військову повітряну подорож з ескортом, що повертає тіло Мартіна до Вашингтона, залишили мене байдужим і мене охопило дивне погане передчуття. Останні три дні були важкими. Нас із Віллоу тримали окремо, на самоті і допитали. Для нас було своєрідною поступкою мати можливість спостерігати за офіційним похороном на відстані. Я був добре обізнаний з двома чоловіками, які становили нам постійну охорону. Навіть зараз вони стояли в межах досяжності пістолета.
  
  
  "Схоже, погода покращиться", - наспіваючи сказав Хоук.
  
  
  Яструб ніколи не каже слів задарма. Він щойно сказав щось важливе. Я озирнувся, щоб подивитись йому в обличчя. Один куточок його рота був вище за інший. Я також побачив, що двох наших охоронців більше немає у полі зору.
  
  
  Я запитав. - «Ви надіслали наших приятелів?»
  
  
  "Вони більше не потрібні".
  
  
  «Ми ніколи не потребували їх. Ми здатні подбати про себе».
  
  
  "Ти знаєш, що я знаю це. Президент… - Хоук знизав плечима. «Ну, він відчував себе зобов'язаним».
  
  
  «То чому ж ми знову опинилися самі собою?»
  
  
  «Новини з Ханою. З контакту, якого ми знаємо лише як Моріс. Хоук підняв інший куточок рота і з подякою глянув на Віллоу. «Ваші сліди замазані. Бу Чен нічого не сказав. Він не мав шансу. Його тіло було знайдено в піщаній ямі приблизно за милю від вілли Фу Тона. Вбито людьми, які ув'язнили його під варту за крадіжку велосипеда».
  
  
  "За крадіжку велосипеда?" – повторила Віллоу.
  
  
  - Ні, за те, що він мав на грудях шість тисяч доларів у британських золотих фунтах. Солдати вбили і пограбували його, як тільки виявили, що він мав невеликий стан. Так що Ханой може лише підозрювати, що він міг щось знати. Вони розчаровані. Те, що вони можуть зібрати, є надто фрагментарним, щоб створити якусь чітку картину. Вони ніколи не відкриють правди».
  
  
  "А документи?" - Запитала Віллоу.
  
  
  "Це безцінно!" Яструб відповів одним із своїх рідкісних проявів ентузіазму. Він одразу стримався. «Звичайно, нам доведеться якийсь час тримати їх у секреті, але згодом їхній вплив буде повністю використано. Немає потреби говорити, як дуже багато людей задоволені».
  
  
  Я знову глянув на могилу. Стрілецьке відділення знаходилося під постійною увагою, отримуючи накази від офіцера з шаблею. За його командою солдати різко підняли зброю. Нахилені точно під кутом тридцять градусів, рушниці випустили залп.
  
  
  Процедуру повторювали тричі.
  
  
  Коли звук останнього залпу холостих патронів луною рознісся з невисокого пагорба за нами, у хмарах над головою з'явилося сонце.
  
  
  На коротку мить промінь яскравого золотого сонячного світла нахилився вниз і зупинився на прапорі, що закривав останки Кіта Мартіна.
  
  
  
  
  
  Удар грому у Сирії
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Грозовий удар у Сирії
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  Перша глава.
  
  
  У липні в Ізраїлі завжди спекотно, і поїздка у машині без кондиціонера лише ускладнила нам життя. Найбільше мене турбувало те, що через спеку макіяж на наших обличчях може пом'якшитися і зруйнувати мою схему із застигання зненацька агентів SLA у Будинку медалей. Я хотів взяти хоча б одного члена SLA живим, якщо можливо, більше, і ми з Лією Вейцманн важко змогли увійти в релігійний магазин і зобразити літніх туристів з жирною фарбою, що струмує по наших обличчях. Однак фахівці з макіяжу Hamosad запевнили нас, що косметика непроникна для тепла та потовиділення і може бути видалена тільки за допомогою спеціального розчину спирту, гліцерину та чогось, що називається сомандаліном. Дві пляшки цього мотлоху знаходилися в панелі приладів Volvo. Гримери Хамосад мали рацію: я могла пропотіти через косметику і навіть витерти обличчя, не пошкодивши ні відтінків, ні відтінків, ні «зморшок».
  
  
  Я глянув на Лію, яка сиділа поруч зі мною на задньому сидінні «Вольво», і здивувався, як експерти розвідки Хамосад змінили її обличчя та фігуру. Під усією військовою розфарбовкою Лія була дуже привабливою молодою жінкою, Саброю, уродженкою Ізраїлю, струнке тіло якої було засмаглим і викривленим у всіх потрібних місцях. Її м'яке волосся, чорне, як пір'я ворона, закручувалося на кінцях, але в іншому падало прямо і блищало навколо її обличчя. Її обличчя було гарної форми, соболині очі робилися великими і трохи схожими на довгі темні вії. Її рот був надто великим, але в неї була чудова посмішка з ямочкою у лівому кутку. Решта Лії була створена, щоб відповідати - груди, які були повними і круглими, які, здавалося, завжди боролися за звільнення; тонка талія; красиво округлі стегна; довгі, сильно засмаглі ноги, які могли майже до смерті стиснути чоловіка в ліжку.
  
  
  Але тепер Лія виглядала як жінка приблизно шістдесятих, її шкіра була зморшкуватою, губи тонкі і бліді, її власне темне волосся прикривав сірий перуку. Її повні груди були плескаті, її фігура збільшена в стратегічно важливих місцях, щоб вона виглядала кремезною, жертвою середнього віку.
  
  
  Ізраїльські фахівці з макіяжу створили зі мною таке ж чаклунство, додавши тридцять років моєму власному обличчю і накинувши сіро-білу перуку на моє каштанове волосся. Мені все ще пощастило більше, ніж Лії. Мене не мучили жодні прокладки під літнім костюмом. Я підсмажений і м'язистий, і цього було достатньо. А хто сказав, що «старий» має бути товстим? Що стосується зростання, то, злегка нахилившись і використовуючи тростину, я міг справити враження не надто високого зросту.
  
  
  Відчувши, що я спостерігаю за нею, Лія обернулася до мене запитливо.
  
  
  «Щось не так, Нік? Не смій казати мені, що мій макіяж починає розтікатися! У тебе все гаразд".
  
  
  Я нахилився і стиснув її руку. "Я думав, що в Будинку медалей буде нелегко", - сказав я. «Оскільки клерки є членами Визвольної армії Сирії, вони мають бути першокласними фанатиками. Такі люди швидше помруть, ніж визнають поразку. Тобі не слід туди йти зі мною».
  
  
  Лія похитала головою, уперлася коліном у моє і подивилася мені у вічі. "Ми пройшли через все це, Нік", - сухо сказала вона. «Ми обидва знаємо, що наші шанси на успіх збільшуються, якщо ми дотримуватимемося початкового плану. Літня пара не викличе підозр. Ви знаєте, що я правий. Тож не намагайтеся відмовити мене від цього. І перестань хвилюватися”.
  
  
  Я не намагався відмовити Лію піти зі мною. Я теж не хвилювався; Я був стурбований. Місія, виконана всього місяць тому, зайшла в глухий кут і не досягла реального прогресу. У разі успіху рейд на релігійну лавку змінить усю невдачу. Якби ми могли захопити лише одного агента SLA та змусити його говорити, ми могли б знайти нових потенційних клієнтів.
  
  
  "Ми на околиці Єрусалиму", - відповів водій Volvo "Хамосад". «Ще п'ятнадцять хвилин, і ми маємо бути там».
  
  
  Чоловік із короткою стрижкою та густими вусами, водій був тією ж людиною, яка зв'язалася зі мною та Лією тиждень тому. Потім він видворював себе за таксиста.
  
  
  Я спостерігав за дорожнім рухом, який ставав все більш інтенсивним в обох напрямках, відкинувся назад і розслабився, мої думки повернулися до того, як розпочалася місія. Я насолоджувався відпусткою на озері в штаті Мен, коли агент управління передав мені звістку: Хоук хотів бачити мене у Вашингтоні – і швидко. Я поспішив назад і попрямував прямо в DuPont Circle, де під прикриттям Amalgamated Press and Wire Services знаходиться штаб-квартира суперсекретної американської шпигунської агенції AX.
  
  
  Девід Хок не дзвонив мені до округи Колумбія, щоб запитати про мою рибалку. Очевидно, AX дізнався, що Сирійська визвольна армія, смертоносна організація арабських терористів, що прагне вбити кожного ізраїльтянина на Землі, планувала поширити свою вбивчу діяльність на США, намагаючись спровокувати американський народ настільки, щоб він зажадав від уряду і потребував уряду.
  
  
  
  
  Як пояснив Хоук план SLA, більша частина його включала встановлення бомб уповільненої дії на борт супертанкера, що перевозив зріджений природний газ з Радянського Союзу до Сполучених Штатів. Бомби мали вибухнути, коли гігантське судно завдовжки дев'ятсот футів увійшло до гавані Нью-Йорка і попрямувало до спеціально спроектованого причалу біля Артура Кілла, каналу, що відокремлює Статен-Айленд від Нью-Джерсі.
  
  
  У його гарчанні голоси. Хок наводив факти та цифри, пояснюючи, що ЗПГ - це природний газ, перетворений на рідину для транспортування та зберігання, обсяг якого зменшився у шістсот разів за рахунок зниження його температури до 260 градусів нижче за нуль. Рідина швидко перетворюється на газ при дії нормальної температури повітря або води. Якщо баки розірвуться в супертанкері, який перевозить близько чотирьох мільйонів галонів ЗПГ, газ покриє територію завдовжки десять миль. Зазвичай без запаху, кольору та смаку, Хмара Смерті з температурою близько ста шістдесяти градусів нижче нуля в центрі заморозила б достатньо водяної пари, щоб стати видимою – якби розлив над водою. Але якби єдина іскра торкнулася хмари, вона вибухнула б бурхливим полум'ям, спалюючи все, що під ним. Якщо хмара не вибухне, вона заморозить усе, що стикається з нею, або задушить будь-кого, хто першим не замерзне.
  
  
  Потім Хоук повідомив мені найгіршу з усіх новин: така хмара смерті, вибухне вона чи ні, може вбити до мільйона людей!
  
  
  Моїм завданням було дізнатися ім'я супертанкера, спосіб встановлення бомби чи бомби та імена агентів SLA, які їх встановлять.
  
  
  З чого мені почати? Хоук дав відповідь, перш ніж я встиг його запитати. AX отримав повну допомогу Хамосад, ізраїльської розвідувальної служби. Ні, пояснив Хоук, я б не полетів просто до Ізраїлю. Натомість я поїду до Лондона і там зв'яжуся зі співробітницею Хамосада. Представившись чоловіком та дружиною, ми прикривалися тим, що були британцями у відпустці на Святій Землі. І як мені знайти цю ізраїльтянку Мата Харі у веселій старій Англії? Все, що мені потрібно було зробити. Хоук сказав, що був зареєстрований як "Чарльз Хайнс" у готелі Mount Royal в ексклюзивному районі Мейфер. Фактично агент AX у Лондоні вже забронював для мене столик.
  
  
  Лія Вейцман знайшла мене того ж дня, коли я зареєструвався.
  
  
  Через три дні ми з Лією вилетіли літаком BOAC до Ізраїлю і опинилися в готелі Samuel у Тель-Авіві, у номері-люкс з видом на сонячне Середземне море. Особисто мені ця домовленість сподобалася, тим більше, що міркування Лії були такими ж прагматичними, як і мої власні. Ми зареєструвалися у Samuel як «містер і місіс Чарльз Хайнс»; у наших паспортах було написано, що ми "містер і місіс Чарльз Хайнс". Чому б не насолодитися аранжуванням? До того ж у спальні номера було лише одне велике двоспальне ліжко.
  
  
  Лія і я були під прикриттям у різний спосіб. За жодних обставин ми не повинні були йти до штаб-квартири Хамосад у будівлі Гістадруту. Хамосад зв'яжеться з нами і зробив це, оскільки ми з Лією здійснили поїздку Тель-Авівом або Тель-Авівом-Яффо, як ізраїльтяни називають своє головне місто. Часто нашим контактом був інший «турист» чи «гід»; в інших випадках – «таксист».
  
  
  Протягом цих тижнів наші контакти у Хамосаді тримали нас із Лією в курсі подій. Загвоздка була в тому, що жодних змін не було. Все, що Хамосад дізнався, це те, що штаб ОАС базується десь у Сирії і що його лідером є Мохаммед Башир Караме, палестинець, колишній шкільний учитель.
  
  
  Нарешті, на «Самуїл» прибув агент Хамосада з подвійною місією: доставити кейс для аташе Хока і повідомити про останній задум Хамосада. На той час справа аташе не була загадкою. Я знав, що в ньому були Вільгельміна, мій 9-міліметровий P08 Luger, Хьюго, мій тонкий, як олівець, стилет; і П'єр, моя спеціальна газова бомба.
  
  
  Але я не був готовий до другої частини місії агента. Лії також.
  
  
  Агент пояснив, що протягом майже двох місяців ШАБАК – ізраїльська служба безпеки в уніформі – і Хамосад спостерігали за арабським бізнесом у Єрусалимі, невеликим магазином, який продавав туристам релігійні предмети, предмети, які купували б лише християни. Хамосад вважав, що Будинок медалей був штаб-квартирою осередку ОАС у Єрусалимі. За кілька днів Шин Бет здійснить набіг на Будинок медалей.
  
  
  Я повністю не погодився зі стратегією і повідомив Хамосаду, що одна людина матиме більше шансів схопити членів сирійської терористичної організації в магазині, ніж десятки хлопців із Шин Бет. Спочатку велике начальство в Хамосаді чинило опір, але зрештою я переконав ізраїльтян погодитися з моєю логікою, вказавши, що якщо Шин Бет оточить магазин, там буде багато трупів. Штурмувати це місце буде непросто. А що, якщо психи зі SLA знищать магазин вибухівкою? Десятки людей буде вбито або поранено. Ще один недолік у
  
  
  
  
  
  
  План Хамосада полягав у тому, що існує безліч можливостей втекти з магазину, якщо люди, які перебувають усередині, з SLA не будуть захоплені зненацька. Вулиці Храмової зони були вузькими, як провулки, згиналися і піднімалися кривою. Деякі вулиці були перекриті та нагадували тунелі. Було багато крутих переходів та спусків. Якби хтось із членів SLA втік у цей лабіринт вулиць, його б ніколи не спіймали. У однієї людини було б більше шансів застати SLA зненацька та завершити рейд із деяким успіхом.
  
  
  На що я не розраховував, то це на те, що Лія наполягла на тому, щоб вона погодилася. Я також не зміг висунути контраргумент, бо те, що вона сказала, мало сенс. Якщо в однієї людини був хороший шанс, то двоє повинні бути вдвічі кращими, особливо якщо вони були замасковані під літніх чоловіка та жінку.
  
  
  Наступного дня ми з Лією вирушили до «безпечного» будинку Хамосад на вулиці Дерех Хагевура, і фахівці з макіяжу Хамосад вирушили працювати з нами. Через три години ми з Лією їхали до Єрусалиму.
  
  
  Розділ другий
  
  
  Volvo стрибала по нерівному каменю дороги.
  
  
  "Ми повернемо на Шломо Хамелеха і увійдемо в Храмову зону через вхід до Нью-Гейту", - крикнув водій через плече. «Будинок медалей знаходиться на Шляху Святого Франциска».
  
  
  "Так, я знаю місцевість", - сказала Лія. «Шлях Святого Франциска знаходиться всього за кілька хвилин ходьби від Нью-Гейт-роуд. Випустіть нас ближче до Гробу Господнього. Залишок шляху ми пройдемо пішки».
  
  
  Водій пригальмував, і ми мовчки їхали. Я був у Єрусалимі раніше, і це була мені знайома територія. Нічого не змінилось. Газети івритом і арабською мовою, як і раніше, продавалися з тих самих прилавків. Але цигарки подорожчали. Вольво проїхав табличку: американські сигарети по 1,80 доларів за пачку.
  
  
  Повільно ми проїжджали повз крихітні кіоски, в яких продавалися улюблені ласі шматочки - круглі булочки, інкрустовані насінням кунжуту і круто подаються з яйцями. В інших кіосках продавали газоз, газовану воду зі смаком малини. Там були відкриті навіси, в яких продавали фалаель, на кшталт вегетаріанської фрикадельки з нуту та перцю; та акуратні плакати Occidental, що рекламують мигдальний крем Ponds. Там були прилавки з сушеним інжиром, мініатюрними абрикосами, мигдалем з іншого боку Йордану, загадковими травами з Індії, волоськими горіхами, виноградним листям та яскраво-оранжевою сочевицею.
  
  
  Лія обернулася до мене і взяла мене за руку. "Ти був дуже мовчазний, Нік". Її голос був м'яким, як пелюстки троянди. «Але не турбуйтесь за мене. Я бачила свою частку насильства».
  
  
  Я зрозумів, що, як і всі ізраїльські дівчата, Лія служила у невеликій ізраїльській армії. Так само, якщо вона розклеїться, коли почнеться стрілянина, вся ця проклята угода може розвалитися. У мене буде достатньо справ, щоб не доглядати її. Але тільки дурень чи філософ колись говорять жінці, про що він насправді думає. Я не був ні тим, ні іншим.
  
  
  Я подивився на Лію і подумав: «Це іронічно ... деякі скажуть блюзнірсько, що у SLA має бути осередок, що діє в районі Єрусалимського Храму, недалеко від знаменитої Стіни Плачу. З іншого боку, мусульманський купол Рок теж поряд. Вважаю, це врівноважує ситуацію”. Я закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. героях і лиходіях, богах і дияволах, союзниках і ворогах і т. п. Ваш плач Стіна – добрий приклад символізму.
  
  
  Лія сміялася тихо та весело. "Ти правий. Нік. Але не кажи «твоя стіна». Я атеїстка. Але для тих, хто вірить, саме Стіна Плачу найбільше у світі переконує їх, що вони живуть у Місті. Бога. Так, Стіна – це символ. Але жоден пам'ятник ніколи не давав людям такої колективної сили».
  
  
  Водій машини повернув голову набік і сказав напруженим від емоцій голосом: «Саме завдяки Стіні ми, євреї в Ізраїлі, можемо сказати: «Ми оточені мільйонами арабів, але ми не маємо страху».
  
  
  Я не коментував. Якщо чоловік хотів повірити у стіну з каміння, це його справа. Наскільки я розумію, крихітний Ізраїль досі рятувала військова допомога США, а не купа стародавнього каміння, яка, ймовірно, колись була частиною Храму Соломона.
  
  
  У моїй голові знову виплив Будинок медалей. Якщо і коли почнеться стрілянина, «Шин Бет» завдасть двосторонньої атаки на будівлю, увійшовши та прорвавшись через передній та задній входи. Сподіватимемося, що пастка буде закрита хоча б для одного агента SLA. Якщо його переконати, він або вона може дати ключ до розгадки місцезнаходження штаб-квартири ОАС у Сирії. Якщо нам справді пощастить, захоплений агент може навіть мати деяку інформацію про ділянку ЗПГ.
  
  
  Водій відповів: «Мені доведеться припаркуватись попереду. Вулиці стають надто вузькими. Я так близько.
  
  
  
  
  
  що я можу дістатися до Гробу Господнього”.
  
  
  Лія перевірила свою велику сумку для покупок на підлозі машини. У сумці під кількома пакетами-пустушками лежав 9-мм пістолет-кулемет UZI ізраїльського виробництва.
  
  
  Я перевірив, чи Вільгельміна надійно лежить у своїй наплічній кобурі, потім підняв мою праву руку і заглянув у рукав. Х'юго був у безпеці у своєму замшевому футлярі: легкий рух мого зап'ястя, і стилет ковзав мені в руку рукояттю вперед.
  
  
  Я зробив ще одну довгу затяжку та викинув цигарку у вікно.
  
  
  "Як ви курите!" - Докорила Ліа. "Хіба ви не вірите попередження вашого власного головного лікаря?"
  
  
  «У вас все навпаки, – сказав я. «Тютюнова промисловість визначила, що головний хірург небезпечний для здоров'я курців. Ви готові?"
  
  
  * * *
  
  
  Через п'ять хвилин ми з Лією гуляли по стародавньому каменю Шляху Святого Франциска, вірніше, ми шкутильгали, ніби сповільнилися з часом. Поки Лія трималася за мій лікоть, я йшов за допомогою старовинної гікорієвої тростини з вигнутою ручкою.
  
  
  Люди, що проходили повз нас, ігнорували - туристи з десятка країн і араби в білих головних уборах, пов'язаних чорними мотузками. Але деякі араби були одягнені в західні ділові костюми або були в сорочках та штанах; інші носили традиційний бурнус, мантію з капюшоном чи плащ. Одяг арабських жінок був настільки ж різноманітним: жінки старшого віку традиційно носили вуаль, а молоді - західні блузки та спідниці.
  
  
  Помітити ізраїльтянина було легко. На чоловіках були білі сорочки з розстебнутим коміром. "Національний костюм Ізраїлю", - подумав я. Принаймні для чоловіків. У цій маленькій країні продавець краваток помре з голоду. Навпаки, ортодоксальні євреї носили довгу темну туніку, або каптан, і крислатий капелюх, званий штреймелем.
  
  
  «Важко повірити, що багато людей похилого віку, які проходили повз нас, пережили гітлерівські табори смерті та Джуденгассе», - сказала Лія. «Я вважаю, що це була німецька назва гетто.
  
  
  "Ти б став євреєм", - сказала Лія. Принаймні саме Папа Павло IV заснував перше римське гетто для євреїв. Але саме мусульмани вказали шлях до ранньої насильницької сегрегації - яка не має нічого спільного з тим, чому ми тут, чи не так? "
  
  
  Лія засміялася, ніби насолоджуючись якимось секретним жартом, і я глянув на неї з спантеличеним виразом на зморшкуватому обличчі.
  
  
  «Пробач, Нік, – сказала вона. «Я лише сміялася з долі. Кілька місяців тому, якби мені сказали, що я буду в Єрусалимі, переодягнена старою і йтиму вулицею Святого Франциска зі знаменитим Ніком Картером, я б сказала це неможливо. Але Я тут! Лія зітхнула. «Я вважаю, це все відносно. У Талмуді є приказка, що немовля приходить у світ, бажаючи всього, зі стислим кулаком, у той час як людина покидає світ, не бажаючи нічого, з розкритими руками. Все, чого хоче Ізраїль – це миру».
  
  
  Я був не в настрої займатися філософією. «Давайте зробимо так, щоб через десять хвилин ми не пішли у вічність із відкритими руками та заплющеними очима», - попередив я. "Ми майже до магазину".
  
  
  "Припустимо, що ніхто з службовців не говорить англійською?" - Запитала Ліа.
  
  
  «Один із них винен, у зв'язку, з усією туристичною торгівлею, яку вони ведуть», - сказав я.
  
  
  "Але припустимо, що вони цього не роблять?"
  
  
  «Тоді нам доведеться говорити арабською».
  
  
  «Але хіба не здасться підозрілим для туриста із Заходу говорити арабською?»
  
  
  "Якщо дійде до цього, нам доведеться ризикнути". Я знизав плечима. "Ментальна телепатія мені не до душі".
  
  
  "Що ж, незважаючи ні на що", - прошепотіла Лія і злегка стиснула мою руку. "Я з тобою всю дорогу".
  
  
  Фасад Будинку медалей був зроблений з каменю, і, як і всі туристи, ми з Лією дивилися на предмети, виставлені в маленькому віконці, на предмети католицизму. Були медалі та медальйони; статуї Христа та Його Матері; апостолів; різних святих. Були гарні літографовані гравюри; свічки різних розмірів та форм; розп'яття та крихітні пляшечки зі святою водою; круглі судини з ґрунтом з Олійної гори.
  
  
  Я важко сперся на тростину і прошепотів: «Слухай. Чи не ризикуй. Ти рухаєшся, коли я рухаюся, розумієте?
  
  
  Лія кивнула, і ми увійшли до магазину, повз молоду пару.
  
  
  За одним прилавком сидів молодий чоловік з похмурим обличчям у білому халаті клерка та з голеною головою. За стійкою навпроти високого табурету сидів літній чоловік, теж араб, теж у білому халаті. У задній частині довгої кімнати жінка з вузьким обличчям розставляла на полицях мідні свічники. Жінка років сорока, нагадуючи мені стару діву з якогось вікторіанського роману, подивилася на нас із Лією та повернулася до своєї роботи.
  
  
  Всього на кілька років старше за Лію, тобто йому було років 26 або 27, суворий клерк був різкий до грубості.
  
  
  «Будь ласка, покваптесь, – сказав він англійською мовою з сильним акцентом. "Ми майже готові закритися сьогодні".
  
  
  Я почав аналізувати установку з того моменту, як увійшов на місце і вже склав план.
  
  
  
  
  
  Поруч із тим місцем, де працювала жінка в тилу, у великому арочному отворі висіла важка фіранка. Цілком очевидно, що арочний прохід був входом у задню кімнату або коридор, який вів у задню кімнату або кілька кімнат.
  
  
  Клерк був нетерплячим. "Ти мене чув, старий?" – сердито сказав він. «Ми готуємось до закриття. Купуй зараз чи йди».
  
  
  Я з псевдо-роботостями підійшов до прилавка і хихикнув: «Я і моя місіс тут, ми зацікавлені у статуї Святого Йосипа. Як та, що там на полиці».
  
  
  Кінцем тростини я вказав на статую висотою у фут на полиці за клерком, який потім повернувся, підняв статую і помістив її на стіл з мармуровим верхом.
  
  
  Я повернувся до Лії, яка чудово грала свою роль. "Це те, що ти хотів, люба?" Я запитав.
  
  
  Лія посміхнулася, кивнула і поплескала мене по руці.
  
  
  "Один ізраїльський фунт", - сумно сказав клерк.
  
  
  Я підняв гіпсову статую Парижа і вдав, що вивчаю її, трохи повернувшись, мій рух дав мені можливість глянути в бік іншого араба, який знаходився за протилежною стійкою. Невисокий, масивний і жорстокий на вигляд чоловік підвівся з стільця і притулився до полиць, схрестивши товсті руки на грудях. Він продовжував дивитись у мій бік. Що більше він дивився, то менше він мені подобався.
  
  
  Я повернувся до Лії, подивився їй прямо в очі і беззвучно сказав: «Ось і все, дитино!
  
  
  Але голосно я сказав голосом літньої людини: «Дорога, перевір свої сувеніри. Ми покладемо статую у сумку».
  
  
  Кивнувши, Ліа нахилилася і почала поратися з порожніми пакетами в полотняній сумці для покупок, час від часу поглядаючи на мене.
  
  
  Я знову звернувся до клерка і посміхнувся. «Добре, юначе. Це чудова статуя. Думаю, ми її візьмемо. Вам не потрібно її загортати».
  
  
  «Один фунт», - сказав клерк похмуро, ніж будь-коли.
  
  
  Безтурботно, ніби потягнувшись за гаманцем, я засунув праву руку під пальто і почав діяти. Було зараз чи ніколи! Я висмикнув руку з-під пальта, тільки тепер у ній була рукоятка люгера. Перш ніж молодий клерк з ОАС зміг зрозуміти, що відбувається, я вдарив його правою скроні, вирубавши його перш, ніж він встиг відкрити рот. Агент SLA зісковзнув на підлогу, коли я відскочив убік і відштовхнув Лію з дороги. Мій швидкий рух врятував нам життя, тому що член SLA за іншою стійкою був дуже швидким. Я думав, що він буде таким. Я міг сказати це за швидким, стрімким рухом його очей.
  
  
  Великий чоловік висмикнув з-під стійки радянський 9-міліметровий пістолет-кулемет Стечкіна і викликав потік вогню у бік того місця, де ми з Лією стояли лише кілька секунд тому. Лінія гарячих 9-міліметрових куль пронизала кімнату, не потрапила в нас, але знайшла місце відпочинку за стійкою, розбивши ряд статуй Святого Йосипа і ряд статуеток Мадонни на шматки гіпсу, що летять.
  
  
  У задній частині магазину чорнолиця жінка закричала арабською: «НА НАС НАПАЛИ!» тому, хто був у задній частині магазину. Потім вона полізла в урну і витягла ще один пістолет-кулемет Стечкіна. Але я знав, що моя раптова дія застала її зненацька, бо вона відреагувала повільніше, ніж терорист за стійкою.
  
  
  Арабська жінка направила пістолет-кулемет до мене і Лії, коли Вільгельміна заревіла, її 9-міліметрова куля 110 гран потрапила в масивного чоловіка з ОАС трохи вище за перенісся і відкинула його назад про полиці. З круглою діркою в нижній частині чола труп звалився на підлогу з широко розплющеними очима, дивлячись у нікуди.
  
  
  Лія мене здивувала. Вона була швидкою, як блискавка. За ці кілька миттєвостей вона витягла пістолет-кулемет UZI із сумки для покупок і випустила коротку чергу з 9-міліметрових куль, які потрапили літній жінці прямо в груди. Постріл гарячого свинцю, позолоченого міддю, відкинув жінку назад через важку червону фіранку, що відокремлює магазин від задньої кімнати. Практично розірваний кулями УЗД, труп арабської жінки впав на підлогу, фіранка наполовину обернулася навколо неї, як саван, що струмує.
  
  
  Пригнувшись, я відчайдушно прошепотів Лії: «Спустись за стійку праворуч. Я займу ліву сторону, а ми продовжимо шлях до спини. Залишайся внизу, доки я не зроблю свій хід».
  
  
  З похмурим обличчям Ліа кивнула і стрибнула за стойку. Я перестрибнув через прилавок ліворуч і поповз до задньої частини магазину, різкий запах паленого кордита лоскотав мені ніздрі.
  
  
  Молодий араб, якого я вбив разом із Вільгельміною, лежав, як колода, з довгою кривавою раною на скроні. Я сподівався, що не вбив його. Щоб переконатися, я помацав його пульс. Добре. Він був ще живий. Якою б інформацією не мала ця людина, слідчі Хамосада витягнуть її з неї.
  
  
  Ми з Лією ще не вийшли з лісу. Я дістався кінця стійки і обережно висунув голову. За шість футів праворуч від мене був арочний вхід у задню частину магазину.
  
  
  
  
  
  Мертва арабська жінка лежала на спині, потоки крові лилися з її грудей і стікали на підлогу. Поруч із нею лежав пістолет Стєчкіна.
  
  
  Я вирішив кинутися в задню кімнату і жестом наказав Лії вистрілити у верхню частину арки. Це завадило його мешканцям, якщо такі є, втекти з фронту; якщо вони підуть заднім ходом, Шин Бет схопить їх. Лія кивнула, потім направила короткий стовбур УЗД вгору. У той же час ми почули пронизливий поліцейський свист поза магазином. Шин Бет готувався кинутися до Будинку медалей.
  
  
  З Вільгельміною в руці та молитвою. Я напружився і дав Лії знак "добро". Вона привела в дію УЗД, коротку чергу з 9-міліметрових куль, що пронизали задню кімнату, приблизно у футі нижче аркового входу.
  
  
  Тепер, коли завісу було опущено. Я міг бачити, що за широкою аркою був невеликий відкритий простір, порожній, якщо не брати до уваги звичайного дерев'яного стільця біля правої стіни. Попереду, за шість футів від стільця, був ще один арочний дверний отвір, цього разу вузький і закритий зеленою завісою.
  
  
  Мені не сподобалася установка; але іншого способу це зробити не було. Спочатку я пустив шість куль Вільгельміни через зелену завісу. Потім я вставив нову обойму в «Люгер», звів курок старенької, схопився і зігзагом влетів у невеликий майданчик, кинувшись до стіни поряд зі стільцем.
  
  
  Коли Вільгельміна була підпалена, я підняв стілець ліворуч від мене, прокрався вперед по стіні і потім жбурнув стілець у дверний отвір, його інерція відірвалася від зеленої фіранки. Я пірнув у кімнату, прямо за стільцем, тієї ж миті, коли чоловік вистрілив у стілець парою куль з маузера, 7,63-міліметрові кулі пробили сидіння.
  
  
  Я кинувся убік, мої очі миттєво оглянули те, що виглядало як комора. У кімнаті перебували двоє бойовиків ОАС: один із маузером іспанського типу був одягнений у бурнус та кафію, другий – у яскравій спортивній сорочці та жовтих штанях.
  
  
  Араб, одягнений у західний одяг, сидів на пакувальному ящику, його палець люто працював з кодовим ключем Cytex. На ящику було встановлено короткохвильовий комплект. Але чоловік перестав клацати по ключу і потягнувся за пістолетом, коли побачив мене.
  
  
  За ці півсекунди араб, ударившись об стілець, розвернувся і вистрілив, коли я ухилився. Куля прошипіла у футі ліворуч від мене і врізалася в ящик, що стоїть біля стіни. Крапля свинцю з мідним покриттям, мабуть, вдарилася об капелюшок цвяха, бо відрикошетила з пронизливим виттям, пронизала кімнату і встромилася в протилежну стіну.
  
  
  Я ще раз ухилився і двічі натиснув на курок Люгера. Араб у бурнусі та кафії підстрибував і смикався, на його смаглявому обличчі застиг вираз шоку. У центрі грудей з'явилася невелика темна діра; терорист SLA був мертвий до того, як звалився на підлогу.
  
  
  Занепокоєний людиною, одягненою в західний одяг за кодовим ключем - він все ще не стріляв - я почав падати ниць, стріляючи в нього суто інстинктивно. У розпачі він вистрілив із італійського автоматичного пістолета Glisenti. Куля пропалила ліву сторону мого піджака, розірвала сорочку і залишила подряпину на шкірі лівого плеча, миттєву смугу шоку, яка завадила мені прицілитися. Замість того, щоб 9-міліметровий постріл Вільгельміни влучив арабу в груди, він потрапив йому в рот, піднявся під кутом і відірвав верхівку його черепа. Автомат «Глізенті» випав з його мертвих пальців, і він упав на підлогу, труп упав на підлогу, притулившись до ящика, його паща в беззвучному крику нагадувала печеру.
  
  
  Я схопився на ноги і прислухався до жахливої тиші. Тиша? Не зовсім повна та повна тиша. Пролунав ще один звук, знайомий, від якого мене здригнулося. Це було гучне цокання, схоже на цокання будильника, і могло означати лише одне: фанатики SLA замінували це місце. Я міг вигадати лише одне питання: коли відбудеться Великий вибух?
  
  
  Я підбіг до дверей і крикнув: «Я вичистив їх тут. Але не стійте. Вони спрацювали бомбу сповільненої дії. Я маю знайти її і відключити».
  
  
  Особисто я дуже шанував членів Визвольної армії Сирії. Навіть серед смертей вони все ще намагалися зв'язатися зі своєю основною базою - я припустив, що саме це й робив араб на короткій хвилі - і пустили в хід руйнування. Такі віддані справі чоловіки та жінки завжди надзвичайно небезпечні. З людьми, які готові померти за справу, завжди потрібно поводитися з особливою обережністю.
  
  
  З серцем, що б'ється, я почав гарячкові пошуки джерела гучного цокання, детонатора часу, який був пов'язаний з вибухівкою. Цікаво, які та скільки.
  
  
  Тикання привело мене до детонатора, який знаходився за короткохвильовою установкою. Таймер-детонатор був типу KLX і мав максимальний час роботи за годину. Я підняв таймер і дивився на циферблат. Залишилося лише чотири хвилини.
  
  
  
  
  
  Не було жодного способу повернути ручку таймера пристрою KLX. Моїм єдиним виходом було висмикнути дроти. Але припустимо, що таймер має ланцюг зворотного зв'язку? Якби це було так, я ніколи цього не дізнався б. У той момент, коли я потягнув за дроти, іскра зворотної подачі автоматично підірвала б вибухівку.
  
  
  Я висмикнув чотири дроти з таймера і помолився. Вибуху не було. Моя голова залишилася на шиї. У мене залишилися дві руки та дві ноги.
  
  
  Тикання припинилося.
  
  
  Пот тек по моїй особі, я швидко почав відстежувати дроти, які були підключені до таймера. Вони скручувалися через верх пакувального ящика, перебиралися через його край і спускалися до квадратної двофутової коробки на підлозі. Судячи з червоних позначок на ящику, у маленькій шухляді було від п'ятдесяти до шістдесяти фунтів нітроцелюлози - більш ніж достатньо вибухівки, щоб підірвати будівлю. Насправді більш ніж достатньо, щоб підірвати половину блоку!
  
  
  Я висмикнув чотири дроти з коробки і з полегшенням зітхнув, коли в кімнату ввійшли Лія і півдюжини охоронців Шин Бет.
  
  
  «Слава богу, з тобою все гаразд», - видихнула Ліа, притуливши темну голову до моїх грудей. "Схоже, ти пройшов через пекло".
  
  
  "Я погоджуся на чистилище", - відповів я, потім погладив її по волоссю і подивився на молоду, акуратну ізраїльтянку з квадратним підборіддям і густими бровами. Зважаючи на те, як вона діяла, я припустив, що вона командувала рейдовим загоном Шин Бет.
  
  
  "Там ящик з вибухівкою", - сказав я, дивлячись на нього. «Краще нехай ваші хлопчики забираються звідси».
  
  
  Кивнувши, офіцер Шин Бет зробив знак парі своїх людей, і вони рушили до ящика з нітроцелюлозою.
  
  
  "Вам слід чекати нас, містере Хайнс, або як там вас звуть!" – сердито сказав офіцер Шин Бет. «Якби ви не поспішали із ситуацією, ми могли б захопити більше покидьків живими. Містерові Бен-Цві не сподобається, коли я зроблю свій звіт про ваші поспішні дії».
  
  
  «У такому разі пану Бен-Цві доведеться засмутитися». – спокійно сказав я. «Якби я не розрядив задню кімнату, ви не захопили б нікого з SLA живими. Вони мали все, щоб підірвати принаймні п'ятдесят фунтів пластикового матеріалу. Коли я вимкнув, залишалося дуже мало часу. таймер. Не забудьте вказати це у своєму звіті пану Бен-Цві”.
  
  
  Приголомшений вираз промайнув на обличчі офіцера Шин Бет.
  
  
  "Зрозуміло, - сухо сказала вона і зачепила великі пальці за пояс.
  
  
  Я засунув Вільгельміну назад у кобуру і взяв Лію за руку. «Ходімо подивимося, що відбувається попереду».
  
  
  Ми з Лією вийшли з кімнати, пройшли через невеликий відкритий простір і зупинилися у задній частині довгого магазину. Офіцер «Шин Бет» пішов за нами, але нічого не сказав, поки ми спостерігали, як двоє його людей виносили на ношах труп жінки з ОАС. Двоє інших агентів Шин Бет тримали за руки молодого клерка, якого я нокаутував. Він все ще був приголомшений, і його руки були скуті кайданками за спиною.
  
  
  Офіцер Шин Бет почав говорити з Лією на івриті. Він так само багато говорив руками, переміщуючи їх усюди, і в мене склалося враження, що якби хтось зв'язав йому руки, він не зміг би вимовити своє ім'я.
  
  
  Нарешті, Лія повернулася до мене і сказала: Капітан Штейн хоче, щоб ми поїхали з нею назад в Тель-Авів.
  
  
  "Я чудово її чув", - прогарчав я, перериваючи її і дивлячись на Штейн. «Капітане, наш водій чекає всього за два квартали від нас, і ми збираємося повернутися з ним до Тель-Авіва. Хамосад може зв'язатися з нами звичайним чином. Шалом».
  
  
  Я обернувся, щоб піти. Штейн трохи поклала руку мені на плече. "Але ви двоє не можете повернутися в готель у такому ж вигляді!" вона протестувала.
  
  
  Я відмахнувся від руки Штейна і взяв Лію за лікоть.
  
  
  «Ми не збираємося повертатися до Самуїла у такому вигляді. Спочатку ми вирушимо в безпечне місце на Дерех Хагевура, щоб позбутися цього макіяжу і переодягнутися у звичайний одяг».
  
  
  Я не став чекати на відповідь Штейна. Я провів Лію до чорного ходу Будинку Медалей. Коли ми опинилися в провулку і минули дюжину охоронців Шин Бет, я сказав Лії: Ти добре попрацювала там. Ти вчинила як професіонал».
  
  
  "Але ж ти не думав, що я не буду їм, чи не так?" Викурюючи цигарку, вона холодно дивилася на мене. Вона підняла підборіддя, але в її словах не було обурення.
  
  
  Я відчував, що винен їй правду. «Я помилявся про тебе, і мені дуже шкода. Ти була приголомшливою».
  
  
  За спалахом подиву в її очах і по тому, як вона посміхнулася, я міг сказати, що вона не чекала від мене вибачень.
  
  
  "Можливо, ти зможеш придумати якийсь хороший спосіб виправити це після того, як ми повернемося в готель", - хрипко сказала вона.
  
  
  "Я вже це зробив", - сказав я.
  
  
  У третьому розділі
  
  
  І Лія, і я відчули себе набагато краще після того, як з наших облич і рук були зняті шари макіяжу, а також після того, як ми переодяглися у зручніший одяг. Наш настрій змінився сильною цікавістю, коли ми повернулися в наш номер у «Самуелі» і виявили, що на нас чекають Девід Хок і Джейкоб Бен-Цві. Яструб на плінтусі на дивані, Бен-Цві на м'якому кріслі. Як завжди, Хоук курив сигару, яка пахла, як побічний продукт експерименту з газової війни.
  
  
  
  
  
  
  Двоє чоловіків тільки кивнули, коли ми з Лією здивовано подивилися на них. Лія сіла на диван поруч з Хоуком, а я пройшов до невеликого бару, знаючи, чому два начальники розвідки прийшли до нас: тому що ми з Лією не наважилися бути поміченими у штаб-квартирі Хамосада. Питання було в тому, навіщо вони взагалі тут, особливо Хоук. Як голова Спеціального розвідувального управління США він не мав звички виходити на поле бою. Щось страшенно важливе мало бути на вітрі.
  
  
  "Робота Будинку медалей пройшла успішно", - тихо сказав Бен-Цві. «Вас двох слід привітати, особливо вас, Картере, оскільки ви розробили основний план. Хороша робота".
  
  
  "Я намагаюся", - сказав я, дивлячись через усю кімнату на вождя Хамосада, наливаючи велику кількість бренді у склянку. Це був невисокий кремезний чоловік із квадратною тупою головою, увінчаною величезною масою сиво-білого волосся. Він мав глибокі складки від носа до рота, які сильно загиналися вниз. Його брови були дуже зайняті, руки кістляві, а шкіра стала жорсткою коричневою від спекотного ізраїльського сонця. Йому було або за сорок, або за п'ятдесят.
  
  
  "Нік - один з наших найкращих агентів", - сказав Хоук, потім повернув кудлату голову до Лії. «І пан Бен-Цві говорив мені про вашу винахідливість і сміливість. Ви дуже хоробра молода жінка, моя люба».
  
  
  Лія посміхнулася і сказала: "Спасибі, сер". Я кинув у склянку кілька кубиків льоду, відклав щипці і, нахилившись, спостерігав за Хоуком. Кілька років старше шістдесяти він був суцільним зразком людини, яка, незважаючи на свої похилі роки, все ще володіла силою бика. Якби він був на десять або п'ятнадцять років молодший, я не хотів би з ним зв'язуватися.
  
  
  Хоук кинув на мене один із своїх суворих поглядів. «Якщо ви продовжуватимете запитувати, чому я тут, в Ізраїлі, ви виведете свій мозок з ладу», - прогарчав він. «Я тут, щоб переконатися, що наші дані про SLA збігаються з тим, що Хамосад дізнався про терористичну організацію. Ситуація гірша, ніж ми думали раніше».
  
  
  На мить я дивився на Хоука, потім зробив ковток бренді. Лія та Бен-Цві мовчали. Я міг помітити, що вони мали те гостре почуття «тут і зараз» - гостре відчуття моменту, почуття збудження і водночас страху.
  
  
  "То що ж нового?" Я глянув прямо на Хоука і поставив склянку на стійку.
  
  
  Таку серйозну загрозу становить загальна серйозність змови SLA, - грубо сказав Хоук. Він нахилився вперед і кинув сигару в попільничку на низькому коктейльному столику. «Ми досі не знаємо, як бомби мають бути закладені на борт супертанкеру, чи імен терористів, яким доручено цю роботу. Ми навіть не знаємо імені танкера». Він прикусив сигару і заговорив довкола неї. «У світі існує понад сотня установок з виробництва зрідженого природного газу, і вісімдесят із них перебувають у США. Картер, ви у цьому бізнесі досить довго, щоб знати інші фактори».
  
  
  "Так, SLA могла навмисно використовувати дезінформацію", - сказав я. «Вони могли планувати підірвати супертанкер у якійсь гавані, окрім Нью-Йорка». Я взяв бренді та покрутив у склянці кубики льоду. «У цьому плані все це може бути прикриттям для якоїсь іншої змови. Наскільки я розумію, нам доведеться схопити найвищих керівників, щоб дізнатися правду».
  
  
  Лія заговорила. «Сподіватимемося, що захоплений нами член SLA дасть нам тверду зачіпку. Ми маємо знайти Мохаммеда Караме».
  
  
  "На даний момент терориста допитують", - похмуро сказав Бен-Цві. «У нас є способи дізнатися правду навіть від найзавзятіших фанатиків». Склавши руки, він стиснув кісточки одного суглоба, потім інший. «Але, чесно кажучи, я сумніваюся, що він зможе розповісти нам щось життєво важливе. Він лише член нижнього ешелону».
  
  
  "Звичайно, у нього має бути якась важлива інформація!" - запротестувала Ліа, прибираючи з чола пасмо воронячого волосся. «Інакше ми повернемось до того, з чого почали».
  
  
  "Не зовсім", - заперечив Хоук, тільки він дивився на мене, коли говорив. Він продовжував пильно дивитися на мене, кажучи: «Протягом останніх чотирьох місяців у AX було два сирійські громадяни, які працюють на нас у Дамаску. Група братів і сестер, які є членами SLA, але також постачають нас з важливою інформацією - звичайно, за високою ціною. Насправді, саме Ахмед Камель та його сестра Міріам повідомили нам про змову із супертанкерами”.
  
  
  Ліа виглядала здивованою, і я подумав, що її думки були схожі на мої. Якщо два сирійці страшенно знали, чому вони не знали, де знаходиться штаб-квартира SLA? Я був страшенно злий, але зберігав незворушний вираз із поваги до Хоука і тому, що знав, що прояв гніву не допоможе. Друге пришестя Христа не збентежило Хоука. У мене був дипломатичніший спосіб дати йому зрозуміти, що я не люблю, коли мене використовують.
  
  
  «Сер, якщо Ахмед Камель та його сестра знали про схему ЗПГ, чому ми не отримали від них місцезнаходження штаб-квартири SLA».
  
  
  "Ми цього не зробили, бо
  
  
  
  
  
  "Камели не знали, де знаходиться основна база SLA", - сказав Хоук, виймаючи огризок сигари з рота. - Їм не довіряли члени SLA - їм довіряли тією мірою, якою вони знали головну базу SLA. база – до тижня тому”.
  
  
  Я допив, поставив порожню склянку і подивився на Хоука.
  
  
  "Ви кажете, що ви і містер Бен-Цві тепер знаєте це місце?"
  
  
  Хоук кивнув головою. "Камелам вдалося передати нам звістку через офіцера контролю в Дамаску".
  
  
  Я глянув на Якоба Бен-Цві. «Тим не менше, ви, як і раніше, дозволяли мені і міс Вейцманн ризикувати нашою шиєю в Будинку медалей! Щиро Дякую!"
  
  
  На обличчі Бен-Цві з'явилася спантеличена напівусмішка. «Не було жодних вагомих причин для скасування дій проти Будинку медалей», - сказав він, жестикулюючи кістлявою рукою. Це місце було заплановано для рейду. Ваш план був найкращим, N3».
  
  
  Хоук поліз у внутрішню кишеню свого пом'ятого пальта і витяг ще одну сигару. «Насправді ми не отримали повідомлення від Камелі до вчорашнього дня. У його голосі був батьківський тон». Їхнє повідомлення було зроблено за службовою потребою. Ви це розумієте”.
  
  
  Я криво посміхнувся до Хоука. "І тепер, коли я знаю, я вважаю, наступне, що ти скажеш мені, - це те, що мені потрібно перескочити в Дамаск і перевірити Ахмеда і Міріам Камель?"
  
  
  "Це тільки половина вашого завдання", - сухо сказав Хоук, знімаючи обгортку з сигари. «Друга половина складніша. Ахмед Камель проведе вас у межах видимості штаб-квартири Караме. Ви отримаєте точні координати розташування бази, а потім забирайтеся з Сирії і повертайтеся до Тель-Авіва.
  
  
  "Все інше зробимо ми, ізраїльтяни", - пристрасно сказав Бен-Цві. «Ми пратимемо базу з лиця землі».
  
  
  Я глянув на Хоука. «Сер, у мене склалося враження, що Камели повідомили вам і Хамосад про місцезнаходження бази ОАС! Крім того, вони обидва подвійні агенти. Звідки ви знаєте, що вони кажуть правду; якщо, звісно, їхня любов до грошей перевершує їхній революційний запал».
  
  
  "Це так", - сказав Хоук і засунув сигару в рот. «Це вони повідомили нам про Будинок медалей. Так, є ймовірність, що все це підлаштовано, але я так не думаю. Нам доведеться ризикнути».
  
  
  "А як щодо штаб-квартири SLA?" Я запитав.
  
  
  "Основна база Карамі знаходиться на пагорбах Ас-Сувайда на південному сході Сирії", - пояснив Хоук. «Ви маєте піти, бо Камелі нічого не знають про картографію. Вони не можуть визначити точне місцезнаходження».
  
  
  Бен-Цві додав: «Ви не потрапите до Сирії доти, доки ми не допитаємо терориста, якого захопили ви та Лія. Він може мати якусь інформацію, яка матиме відношення до вашої місії».
  
  
  "Це означає, що я поїду завтра вранці", - сказав я.
  
  
  "Перед світанком", - категорично сказав Бен-Цві.
  
  
  Мій погляд переключився на Хоука, потім Бен-Цві. Справа мені не сподобалася. Я ніколи не довіряв подвійним агентам. І самогубство мене ніколи не приваблювало.
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  Лія і я планували піти того вечора і відсвяткувати свято на Дізенгоф у Тель-Авіві, вулиці з багатолюдними вуличними кафе та фреш-барами. Візит Хоука та Бен-Цві все змінив. По-перше, ні Лія, ні я не були в настрої. По-друге, опівночі ізраїльтяни збиралися відправити мене до Тиверіади, стародавнього міста на західному березі Галілейського моря.
  
  
  Бен-Цві коротко розповів мені, як я потраплю до Сирії. Два агенти, один ізраїльтянин, інший сирійець, відвезуть мене через Галілейське море та Голанські висоти. Після цього я буду сам собою.
  
  
  Ми відправили вечерю до нашого люксу та обговорювали ситуацію під час їжі. Не з тих, хто применшує небезпеку, Лія тихо зазначила, що, якби мене схопила сирійська влада, мене швидко судили б і повісили як шпигуна.
  
  
  Я зупинився, розрізаючи Т-подібну кістку, і кинув на Лію докірливий погляд.
  
  
  "Скажи мені щось, чого я не знаю", - сказав я. «Звичайно, сирійці простягли б мене за шию. Вони люблять вас, ізраїльтян, як Кремль любить Ватикан. Мене не так хвилює сирійська поліція, як Ахмед та Міріам Камель. Я їду до Сирії, як приречений грішник. і мій єдиний порятунок – пара арабів, яким я довіряю як чумі».
  
  
  Лія витерла рот серветкою і сказала: «Поки що Камелі заслуговують на довіру. Зрештою, вони справді направили Хамосад до групи ОАС, яка діє з Будинку медалей».
  
  
  «Що ні чорта не доводить». Я сказав. «Визвольна армія Сирії вдесятеро більше схиблена на вбивствах, ніж ОВП та «Чорний вересень» разом узяті. Караме та його найкращі хлопці не стали б двічі думати про те, щоб пожертвувати своїм власним народом задля досягнення якоїсь конкретної мети».
  
  
  - Ви маєте на увазі, чи брешуть Камели АХ та Хамосаду? Лія спантеличено подивилася на мене. "Але на що могла сподіватися SLA?"
  
  
  Я зітхнув, взяв келих вина і задумливо дивився на червоні глибини. «Припустимо, SLA хоче, щоб ви, ізраїльтяни, бомбили фальшиву базу? Для цього Камелам довелося відвести мене в межах видимості фальшивого табору. Це одна з можливостей».
  
  
  "Але, на мій погляд, це малоймовірно". Допивши вино, я поставив келих на стіл і відсунув стілець. «Інша можливість полягає в тому, що Сирія може захотіти розпочати війну з Ізраїлем, використовуючи ізраїльські бомбардування фальшивої бази як привід. Але я так не думаю. Сирійці не такі вже й дурні. Росіяни їм не дозволили
  
  
  
  
  
  
  
  Лія посміхнулася мені, підвелася з-за столу, ми підійшли до дивана і сіли. Було лише 7:30, а часу було ще достатньо, щоби попрощатися.
  
  
  Вона відкинулася на спинку дивана, і її очі спалахнули зухваліше, ніж зазвичай. "Я думала, ти збираєшся щось вигадати для мене", - м'яко сказала вона. "Чи ти забув?" Перш ніж я встиг відповісти, її руки інстинктивно обвилися навколо моєї шиї, її серце билося з такою люттю, що я міг бачити, як її шкіра тремтить над ним.
  
  
  Поки ми цілувалися, Лія відчула, як моє збудження наростає, і прошепотіла: "У спальні буде зручніше".
  
  
  Лія вислизнула зі свого одягу, коли ми йшли через кімнату. Вона ліниво потяглася через ліжко і напівзаплющеними очима спостерігала, як я роздягаюся. Перш ніж я встиг закінчити, руки її обвилися навколо моєї шиї, і вона притягла мене до себе.
  
  
  Любовний акт з Лією приносив все зростаюче відчуття нескінченного задоволення. Її груди, тонка талія, добре сформовані стегна, захоплений вираз її прекрасного обличчя - все це злилося в низку гострих відчуттів, що змушують мене пестити їх усіх одночасно. Послідовно мені вдалося віддати їм належне, надіславши її в захват. Вона почала кричати і задихатися, а потім почала стогнати. Її руки міцно обійняли мене із залізною рішучістю; її могутні стегна зімкнулися навколо мене, і я відчув, як вона напружується в тій мастильній гавані, до якої я постійно прагнув щосили. Я відчув непереборне бажання просунутися вперед і накрив її останнім, остаточним рухом, що не залишив між нами й частки повітря.
  
  
  «Дивно, – подумав я. Сьогодні ввечері я був на небі.
  
  
  Завтра буду в Сирії - у пеклі.
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Хоча Дамаск вважається найстарішим постійно заселеним містом у світі, він не виглядає старим. Сучасні житлові та офісні будівлі височіють по обидва боки широких упорядкованих бульварів, а житлові квартали забудовані невеликими зеленими площами та широкими лужками. Красиві вілли оточені квітниками.
  
  
  Це був не перший мій візит до Дамаску, тому я знав, що найкрасивіший вид на місто відкривається на заході сонця з пагорба Саліхія, за десять хвилин їзди від центру міста. Нижче пагорба знаходиться Дамаск, річка Барада, що розгалужується на сім рукавів, окреслена тополями, що зростають уздовж берегів, та зеленню садів, розташованих поблизу. Сяючі білі будинки Дамаска та його численні мечеті з куполами оточені зеленими парками та фруктовими гаями, що різко закінчуються на краю пустелі. Високі тонкі мінарети спрямовуються вгору, і коли сонце опускається за обрій і небо червоніє, на балконах цих мінаретів всюди з'являються муедзини, закликаючи людей на вечірню молитву незабутнім закликом «Аллах ель Акбар» – «Бог великий. , Бог великий, немає Бога, окрім Бога».
  
  
  Але визначні пам'ятки Дамаска мене зовсім не цікавили. Я був надто стурбований тим, щоб дістатися до магазину Ахмеда Камеля. Я глянув на свій наручний годинник: 3:35 дня. Я добре провів час і не зіткнувся з жодними труднощами.
  
  
  Прогулюючись старим районом міста, я думав про те, як все пройшло за планом. Ми з двома агентами Хамосада перетнули Галілейське море; потім вони повели мене через дуже небезпечні голанські висоти, ту смугу землі, яку окупують ізраїльтяни. Біля Висот мене зустрів інший агент, сирійський єврей, який відвіз мене на своїй вантажівці з овочами до маленького села Ель-Руад, поїздка була незручною, оскільки я був позаду, оточений з усіх боків ящиками з помідорами. та виноград. Набагато пізніше того ж дня, коли дороги були заповнені рухом, інший сирійський єврей відвіз мене на частину відстані, що залишилася, до Дамаску, приблизно сімдесят миль. Я залишив машину позаду, коли машина стояла неподалік величезного ринку Каддха.
  
  
  Тільки одного разу мене зупинив один із Фазетів, співробітник регулярної поліції. Побачивши, що я не сирієць, чоловік, який говорив ламаною англійською, попросив показати мої документи.
  
  
  "Звичайно", - відповів я арабською, негайно пред'явивши підроблений англійський паспорт на ім'я Джозефа Аллена Галлоуея. Разом із паспортом я вручив йому підроблену сирійську візу з належним чином проштампованою та такою автентичною формою, що я майже повірив у це. Про всяк випадок я підробив коріння квитків, щоб довести, що я в'їхав до Сирії вранці того ж дня, прибувши на експресі Josi-Dan Express, який курсує з Аммана, Йорданія, Дамаск, Сирія.
  
  
  Задоволений тим, що я говорю арабською, чоловік посміхнувся. «Ви знаходитесь в Сирії як турист, містере Галлоуей?» - ввічливо спитав він, передаючи мені паспорт та візу. "Або у справі".
  
  
  "У справі". Я швидко відповів. "Я імпортер із Лондона. Я приїхав до Сирії
  
  
  
  
  
  купити килимки та вироби з латуні та міді. 1 Потім я додав ще одну велику брехню. «Це моя десята подорож у вашу чудову країну».
  
  
  Мене турбувало тільки те, що поліцейський може обшукати мене, і в цьому випадку він знайде Вільгельміну в її наплічній кобурі, а Х'юго притулився до моєї правої руки.
  
  
  Поліцейський посміхнувся, побажав мені приємного перебування в Сирії та пішов своєю дорогою. Я продовжував свій, думаючи, що в гіршому випадку, якщо сирійська таємна поліція схопить мене з якоїсь випадковості, я зізнаюся в тому, що є членом Ірландської республіканської армії, і скажу, що я приїхав до Сирії. дізнатися про методи тероризму від SLA. У світовій розвідувальній спільноті не було секретом, що ІРА мала зв'язки з усіма великими арабськими терористичними угрупованнями, такими як Аль Фатх, Чорний вересень, PLO та SLA. Інше питання, повірили б мені сирійці чи ні. Якби вони це зробили, вони б мене відпустили. Не те, щоб сирійці любили ІРА. Але Дамаск ненавидів Ізраїль, і ОАС робила все можливе, щоб знищити ізраїльтян. Висновок: до будь-яких друзів SLA ставилися прихильно.
  
  
  Я наближався до базару Хамідія, знаменитого «Довгого ринку», що тягнеться майже на милю. Навколо мене були люди різних національностей - переважно туристи, хоча багато хто був араби. Автомобілі просувалися крізь густий натовп, їх гудки безперервно звучали, але не привертали уваги мас, що торгувалися. За винятком головної дороги, весь базар являв собою справжній лабіринт провулків, що перетинаються, і звивистих вулиць. Білобороді чоловіки в тюрбанах з особами, схожими на біблійних патріархів, сиділи, схрестивши ноги, перед своїми магазинами, продаючи ситцеву тканину і зірвану галібійську тканину з болтів, акуратно складених на полицях за ними. В інших магазинах продавалися артефакти ручної роботи, такі як інкрустовані скрині, гравіровані вироби з міді, кераміка та вишивки.
  
  
  Я пробирався крізь натовп, час від часу питаючи дорогу, поки, нарешті, не побачив довгий знак: ЧУДОВІ Килими. ГРАВОВАНА ЛАТУНЬ, БРОНЗА ТА МЕДЬ. АХМЕД КАМІЛ. ВЛАСНИК.
  
  
  Постійно виглядаючи руку кишенькового злодія, я штовхався і штовхався, поки не досяг входу до магазину, який був більшим, ніж більшість інших, що вказувало на те, що Ахмед Камель та його сестра вели процвітаючий бізнес.
  
  
  Усередині було безліч клієнтів і чотири клерки, двоє чоловіків та дві жінки. Ахмеда Камеля серед них не було. Я був упевнений, бо перед від'їздом із Тель-Авіва Хамосад показав мені фотографії Камеля та його сестри. Але однією з жінок-клерків була Міріам Камель, яка на той момент чекала на пару туристів. Незважаючи на те, що я міг потрапити до пастки, яка була майстерно розставлена. У мене були еротичні думки про неї, всі породжені «вузькою чорною сукнею, яка найкраще підкреслювала її постать.
  
  
  Дотримуючись інструкцій Хоука, я підійшов до стійки і вручив їй свого підробленого Джозефа Аллена Галлоуея. Візитна картка імпортера. Вона подивилася на нього, потім її темні очі ковзнули на мене, спокійно оцінюючи мене.
  
  
  «Я хотів би побачити містера Камеля», - сказав я арабською, намагаючись не дивитися на її груди.
  
  
  «Хвилинку, містере Галлоуей». Швидко посміхнувшись, вона пройшла через велику кімнату і щось прошепотіла одному з чоловіків. Кивнувши, чоловік із яструбиним обличчям глянув на мене, і я подумав, чи не наказала жінка йому викликати поліцію. Якби це було так, вона була б першою, хто б отримав одну з 9-міліметрових куль Вільгельміни. Але клерк повернувся до покупця лише тоді, коли Міріам йшла до мене.
  
  
  "Йдіть за мною. Містер Галлоуей», - сказала вона з легкою усмішкою. Вона повернулась і попрямувала до завішеної арки в одному кінці кімнати. Роздягаючи її очима, я пішов за нею, чудово розуміючи, що коли я потрапив у пастку, я робив це з усією безпорадністю агнця, якого вели на заклання.
  
  
  За аркою був короткий хол і три зачинені двері, по одному з кожного боку і одна наприкінці коридору. Міріам вибрала двері праворуч від нас, і коли ми ввійшли, я побачила, що ми знаходимось у вітальні. Було кілька химерних м'яких стільців, а між двома синіми диванами стояв стіл із тикового дерева з хитромудрим різьбленням.
  
  
  Я сів у центр одного дивана. Міріам сіла навпроти мене і схрестила свої довгі ноги, її темні очі уважно вивчали мене. Я грала холоднокровно, навмисно утримуючись від згадки про її брата. На мить запанувала тиша, за винятком слабкого звуку, що виходить із повітроводу кондиціонера в кутку кімнати.
  
  
  "Ми можемо говорити тут вільно, нас ніхто не почує", - сказала вона нарешті. «Я сказав старшому клерку, що ви були імпортером з Англії і простежили, щоб нас ніхто не турбував. На жаль, мій брат недоступний. Він у лікарні з виразкою шлунка».
  
  
  Я дивився на неї, дозволяючи своїй інтуїції розв'язати руки, і дивився, як вона рухає лівою ногою маленькими колами.
  
  
  "Хвороба вашого брата змінює якусь частину плану?" Я запитав.
  
  
  "Я можу відвести вас до бази ОАС на пагорбах Ас-Сувайда. Ахмед зараз
  
  
  
  
  
  у лікарні не становить жодних проблем щодо вашої місії. Хочеш випити? »- додала вона душевним голосом.
  
  
  Вона не дочекалася моєї відповіді. Дразняча посмішка заграла в неї на губах, вона встала, перетнула кімнату і зупинилася біля невеликого столика. Вона натиснула кнопку у стіні, і штанга повільно висунулася зі свого потайного відсіку. Побачивши моє здивування, вона пояснила, що в неї та її брата було багато західних друзів, які пили, і що багато їх друзів-мусульман пили, незважаючи на мусульманську заборону на алкоголь.
  
  
  Я глянув на бар. "Добре укомплектовано, я бачу". Я навмисне підійшов до неї ближче, вдихаючи її слабкий аромат і дивлячись, як її соски упираються в тонкий матеріал її сукні. Я витяг пачку цигарок Syrian Triangle, коли вона поклала свою пишну дупу на табурет, вказала рукою на інший бік стійки і тихенько засміялася, її верхня губа піднялася, оголивши кінчики маленьких зубів рівної форми.
  
  
  "Пригощайся", - сказала вона. Вона дивилася на мене, коли я йшов за стойку. «Для мене нічого. Я не п'ю не лише через свою релігію, а й тому, що вважаю пиття слабкістю».
  
  
  Я запалив Трикутник, неясно бажаючи мати свій бренд з монограмою, який я імпортував з Туреччини.
  
  
  "Я вірю в це", - сказав я, наливаючи п'яту частину віскі на стійку. «Випивка майже така ж шкідлива, як куріння. Цигарки вбили мого дідуся. Він помер у дев'яносто шість років». Я налив велику порцію віскі в склянку, а потім потягнувся за кубиками льоду в кригогенераторі західнонімецького виробництва під баром.
  
  
  "Схоже, вас не турбує те, що ви потрапите до зони видимості головної бази Караме", - сказала вона. "Чи може бути так, що ви просто ввічливі і дійсно думаєте, що я не впораюся з цією роботою?"
  
  
  "Ти сказав, що зможеш це зробити", - знизав я плечима. "Я вважаю, що ви можете. Мене цікавить, наскільки небезпечною буде ця подорож і який спосіб пересування ми скористаємося. Я напевно не схожий на араба і не можу уявити себе підстрибуючим на верблюді."
  
  
  Міріам засміялася. «Транспорт – не проблема. Чи бачите, у мене є американський фургон. Я вважаю, що це модель Dodge. Колись він використовувався як фургон для доставки пральні. Він буде дуже комфортним».
  
  
  "Фургон", - повторив я. «Те, що деякі американці називають відром для сміття, а ви кажете, що нам у ньому буде комфортно!»
  
  
  Міріам здивовано подивилася на мене.
  
  
  «Думаю, я не ясно висловився», - сказав я, сміючись. «Насправді я мав на увазі спеку. Спекотно у фургоні».
  
  
  "Ні, не будемо", - сказала Міріам. “Мій брат повністю відремонтував фургон. Він обладнаний кондиціонером, а задня частина перетворена на житлове приміщення - маленьке, але зручне. Фургон також оснащений посиленими ресорами та шинами Land Rover для суворих заміських подорожей».
  
  
  Втомлений прогулянкою, я взяв свою склянку, повернувся до дивану і сказав: «Як далеко до пагорбів Ас-Сувайда і якою частиною країни нам доведеться пройти?»
  
  
  Перед від'їздом із Ізраїлю я вивчив докладну топографічну карту Сирії та обговорив усю ситуацію з експертами Хамосад; тому я знав, що відстань від Дамаска до регіону Ас-Сувайда становить приблизно 50 миль. Я також знав, що хоча частина шляху і є дорога, останні кілька миль доведеться долати дуже пересіченою місцевістю. Але я хотів почути, як Міріам розповіла мені свою версію. Її інформація була аналогічною, хоча вона не була впевнена у відстані.
  
  
  «Більша частина шляху - це торговий шлях, яким багато подорожують», - сказала вона. «Інше буде по пересіченій місцевості, скелястій, але не непрохідній. Щодо піщаних дюн, справжня пустеля знаходиться далі на схід». Вона встала з дивана, пройшла через невеликий простір і сіла поряд зі мною. "Хоча можуть бути деякі проблеми".
  
  
  Я насупився. «Патруль у сирійській пустелі? Наскільки я розумію, сирійський уряд більш-менш ігнорує SLA!
  
  
  "Урядові солдати нас не потурбують", - пояснила вона, присуваючись до мене. «Вони знають фургон. Ахмед – археолог-аматор, і ми з ним часто виходимо в пустелю, щоб оглянути старі римські руїни». Я побачив, як її обличчя напружилося від урочистості. "Проблеми можуть виходити від бандитів, чи то сирійських, чи йорданських бандитів. Ні нашому власному уряду, ні уряду Йорданії важко контролювати бедуїнів-падальників. ми можемо поїхати завтра вранці, якщо тільки немає причин, з яких ми не повинні цього робити».
  
  
  "Яка автоматична зброя?"
  
  
  Вона подивилася на мене з досадою, ніби я поставив дурне запитання.
  
  
  «Автомат АК-47 та пістолет-кулемет «Скорпіон», – сказала вона. «І поки я не забула – Ахмед отримав інші речі, які вам знадобляться для визначення точного розташування табору, хоча отримати секстант і спец. комп'ютер було нелегко», - її голос пом'якшав. «Як я вже сказав, ми можемо поїхати завтра вранці. Звичайно, ти залишишся тут на ніч».
  
  
  У мене почали з'являтись ідеї, які не мали нічого спільного з пошуком бази Сирійської визвольної армії; тим не менш, я повинен був переконатися, що я неправильно зрозумів тонке запрошення в її тихому голосі, або що вона не була просто дражнілкою.
  
  
  
  
  
  "Так, твій брат у лікарні, його кімната порожня", - сказав я з невинною усмішкою.
  
  
  «Ахмед не хотів би, щоб у його ліжку спав незнайомець, так само, як я не хотіла б, щоб ти спав на одному з цих незручних диванів». Її голос був низьким і трохи глузливим.
  
  
  Спостерігаючи, як вона посміхається мені, її багряні губи злегка зігнулися від веселощів, я вирішив, що настав час зробити свій хід. Я почав водити рукою по її передпліччю м'якою, майже як шовк шкірі. Вона глибоко зітхнула і почала дихати швидше, коли я перемістив руку до її спини, мої пальці потягли язичок блискавки вниз. Потім мої пальці знайшли гладку прохолодну плоть, а інша рука почала тягнути чорне плаття через плече. Мої губи зімкнулися на її губах і знову відкрилися, і вона проникла до мого рота своїм язиком. Вона допомогла мені перекинути сукню через інше плече, а потім повністю вивернулася з нього.
  
  
  Відкинувшись на диван, вона обвила руками мою голову і шию, притягнувши мене до себе, коли я опустив обличчя між її повними грудами, що здіймалися. Я провів язиком по тонкому вигину однієї з них, а її пальці поралися з моїм ременем, розстібаючи його. Вона корчилася біля мене і тихо стогнала, коли я вислизнув зі штанів та шортів. Її очі були заплющені, ніби в якомусь трансі, її прекрасні груди вказували на зростаючу пристрасть, піднімаючись і опускаючись з більшою швидкістю, тверді соски, як камінь.
  
  
  Я почав гладити і цілувати її повіки і тонкий ніс, повільно рухаючи губами, язиком і пальцями по її тілу - вниз по оголеній шиї, грудях, що здіймаються, і гладкому животу. Спритними пальцями я обмацав клиноподібну ділянку кучерявого волосся на стику внутрішньої сторони її стегон.
  
  
  Я обережно підтягнувся до неї, доки не опинився зверху, і мої ноги міцно встали між її теплими стегнами... Обидві мої руки обхопили її тіло, і я нахилив голову до неї, поки мої губи не зустрілися з її тремтячим ротом, і вона прийняла моя неспокійна, метальна мова. Тоді й тільки тоді я вигнувся вперед, проштовхуючи спис на всю довжину в її отвір для милостині. Вона тихенько скрикнула від болю та захоплення; її руки обвилися навколо моєї шиї, її ноги обійняли мої, і я обережно почав ці життєво важливі рухи туди й сюди. Ми обоє прагнули цього найбільшого моменту, цього останнього вибухового відчуття, і темп швидко став шаленим.
  
  
  Це було – зараз! Захоплення наших двох тіл поєднало вогонь і полум'я разом, так що коли прийшов час для одного, прийшов час для іншого... чиста пристрасть переповнила і поглинула нас обох у дивній, але прекрасній знемозі.
  
  
  Міріам подивилася мені в очі і прошепотіла: «Нам сподобається подорож на пагорби Ас-Сувайда».
  
  
  «Звичайно, – подумав я. А як щодо зворотного шляху?
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Одягнена в штани кольору хакі, відповідну сорочку і черевики для ходьби, Міріам поводилася так, ніби ми вирушаємо в тривалий похід замість небезпечної місії. Ішов годинник, а Дамаск залишався далеко позаду, і я намагався вирішити, чи була вона дуже хороброю чи важливою ланкою в якійсь машині обману та зради. Я був упевнений в одному: вона не була дурною. І вона безперечно не була ідеалісткою, якщо тільки вона не брехала мені, а скоріше дуже чуттєвою жінкою, головною мотивацією якої була проста жадібність.
  
  
  Фургон був усім, що вона говорила. Замість розсувних дверей автобусного типу з кожного боку були звичайні двері, які можна було замикати зсередини. У задній частині були два ліжка, по одному з кожного боку, вбудована плита та холодильник, обидва працювали на пропані. До центру підлоги було прикручено невеликий металевий стіл, а в стінних шафках було достатньо місця для зберігання речей.
  
  
  Шафка з їжею та холодильник були добре укомплектовані. Я підрахував, що їжі було більш ніж достатньо на п'ять чи шість днів шляху, а це означало, що Міріам зібрала достатньо речей для зворотного шляху. Проте я підозрював її. У цьому бізнесі слово «довіра» використовують лише дурні.
  
  
  Перед від'їздом я оглянув відсік, в якому зберігалася вогнепальна зброя, перевірив російський автомат АК-47 і чеський пістолет-кулемет, з полегшенням виявивши, що набоїв для обох видів зброї, а також для двох іспанських 9-міліметрових набоїв достатньо. автоматика та американська Gwinn Bushmaster. Мені захотілося заспівати "Боже, благослови Америку", коли я побачив систему виявлення вторгнень у табір, акуратно упаковану в коробку.
  
  
  Вночі Міріам сказала мені, що вона та її брат приєдналися до Сирійської визвольної армії з двох причин: тому що вони ненавиділи євреїв і «світовий сіонізм», і тому що вони були переконані, що «знедолені» палестинці заслуговують на свою власну державу. Потім я запитав її, чому, незважаючи на такі щирі переконання, вона та її брат працювали не лише на Спеціальне розвідувальне управління США, а й на Хамосад, всесвітній розвідувальний апарат тієї країни, яку вони сподівалися знищити!
  
  
  Відповідь Міріам була швидкою і практичною - гроші. «Неможливо купити найкращі речі за допомогою політичного ідеалізму», - сказала вона, додавши, що коли вона та Ахмед проаналізували ситуацію, всі арабські терористичні організації були нереалістичними та жорстокими мрійниками.
  
  
  
  
  Ізраїль ніколи не впаде; Сполучені Штати не можуть дозволити цьому статися. Були також арабські роз'єднаність, багатовікова ненависть, через яку арабські країни не могли працювати разом.
  
  
  Тепер, коли я їхав на фургоні бетонною дорогою, я вирішив, що, можливо, Міріам говорила правду, а може, й ні. Прийде почекати і подивитися.
  
  
  У сирійській сільській місцевості немає нічого цікавого, домінуючою рисою є Сирійська пустеля, посушливий регіон, який простягається між двома родючими регіонами: середземноморськими прибережними територіями на заході та долиною Євфрат на сході. Ця пустеля включає всю центральну та більшу частину південного сходу Сирії.
  
  
  Хамад, південно-центральна область пустелі, подекуди сягає майже підніжжя Антиліванських гір. На схід від району Хауран, на південному заході, знаходиться Джебель-ед-Друз, плато, що досягає своєї найвищої точки на однойменній вершині на висоті 5900 футів.
  
  
  Район пагорбів Ас-Сувайда знаходиться на південному сході Сирії, негостинний регіон продуваних вітрами скель і кам'янистих схилів, усіяних обліпихою та тамариском. Невеликий природний ліс, лише чагарникова сосна Алеппо. Далі вгору по схилах Ас-Сувайда росте степова рослинність, а навколо вад є трава.
  
  
  Ми їхали по черзі, ніхто не намагався побити рекорди швидкості. Мало того, що дорога являла собою звивисту стрічку, заповнену верблюдами, ослами і запряженими волами возами, а також автомобілями, що розбризкуються, і вантажівками всіх марок, але й гарячий бетон вимагав, щоб ми їхали повільно, щоб захистити гуму шин Land Rover.
  
  
  Коли ми вийшли на пустельні ділянки дороги, перед нами танцювали дияволи тепла, але в салоні фургона було прохолодно та комфортно, кондиціонер працював на максимум. Вночі були б зовсім інші. Як тільки сонце опуститься за горизонт, пісок і каміння швидко втратять тепло, і протягом кількох годин температура впаде до середини п'ятдесятих, і нам доведеться використовувати інфрачервоний обігрівач Primus, щоб спалити холод. з повітря.
  
  
  Ми досягли кінця дороги о 3:30 дня. В одну мить був гарячий бетон, потім лише твердий верхній шар ґрунту, сильно випалений сонцем, і розсипаний вапняк. Деякі камені були розміром з невеликі валуни, але більшість була галькою.
  
  
  Ми пливли до заходу сонця, потім припарковалися і розбили табір на ніч. На випадок, коли хтось на відстані спостерігав у біноклі, я дочекався темряви, перш ніж налаштовувати систему виявлення вторгнень.
  
  
  Працюючи від батареї, IDS насправді це була дуже проста система, що складалася з центральної станції розміром з коробку сірників кухонних і котушки з дротом; він був призначений для захисту за двома периметрами. Все, що я зробив, це простягнув ультратонкий провід навколо табору, один кінець якого був підключений до приймальної станції; у разі обриву дроту спалахне червоне світло і нас попередить звуковий сигнал.
  
  
  Я встановив два кругові периметри навколо фургона - перший на відстані трохи більше дев'яноста футів від фургона, другий - на половині цієї відстані. Якби дріт другого периметра був обірваний, обидва червоні індикатори блимали б, а тональний сигнал змінився б на пульсуючий звуковий сигнал. На щастя, тієї ночі зловмисників не було; Міріам і я обидва були виснажені денною подорожжю.
  
  
  Наступного дня напруга була ще гірша, бо ми мали знайти свій власний маршрут і пробиратися навколо великих валунів і кам'яними плитами. Тим не менш, ми добре провели час; Коли почало темніти, Міріам сказала, що ми все ще йдемо за розкладом.
  
  
  Ми знову припаркували фургон під стелею відкритого неба, і довкола нас нічого не було, крім нерівного потоку марної землі. Після того, як я встановив систему захисту по двох периметрах, Міріам закрила перегородку з фібрового картону, що відокремлює секцію водія від решти фургона, а я накрив скло задніх дверей щільним папером, сподіваючись зробити фургон невидимим для всіх. ворог.
  
  
  Ми закінчили вечерю, що складається з консервованої яловичини, бобів Ліма, м'ятного чаю та баранчика, торта, зробленого з фісташок та насіння кунжуту, і позбавлялися паперових тарілок, коли IDS пролунала тривога. Разом зі звуковим сигналом почало блимати одне червоне світло.
  
  
  Очі Міріам розширилися. "Це могла бути якась маленька тварина?" - Прошепотіла вона, спостерігаючи, як я відкриваю шафку зі зброєю і витягаю «Гвін Бушмастер» і автомат АК-47.
  
  
  "Дайте мені АК-47", - сказала вона нервовим тоном. Я вручив їй зброю, потім вимкнув ліхтар Primus і пересунув перегородку. Разом з Міріам ми дивилися через скло широкого лобового скла та дві двері. Ніч була чорна, як усередині бочки зі смолою, зірки в чистому повітрі сяяли, як блакитні діаманти.
  
  
  Я обережно відімкнув двері з правого боку. «Щойно вийдемо на вулицю, - сказав я Міріам, - порахуй до десяти, перш ніж стріляти. Це дасть мені час, щоб перебратися на інший бік». Вона швидко кивнула, але я відчув
  
  
  
  
  
  її побоювання. «Обведіть західну сторону півколом. Потім поверніться всередину та зачиніть двері. Я дам вам три короткі удари, перш ніж повернуся».
  
  
  Прочинивши двері, ми двоє вийшли назовні в ніч. Ми нічого не чули і бачили тільки темряву, але відчували, що ми не одні, що хтось чи щось було менш як за сто футів від нас.
  
  
  Коли Міріам відсунула важіль взводу свого АК-47, я швидко прокрався на інший бік фургона і на мить дозволив своїм очам заглянути в темряву. Я не міг бути певний, але подумав, що можу виявити темні постаті, які дуже повільно рухаються до фургона.
  
  
  Я впізнаю за мить. Я сказав собі і відкрив вогонь з Bushmaster, коли Міріам вирвалася з АК-47. Гуркіт обох гармат створював враження, ніби світ раптово вибухнув.
  
  
  Один тільки Bushmaster видає оглушливий рев, ніби хтось кидав безліч мініатюрних ручних гранат. Спочатку задуманий як пістолет виживання ВПС США, цей дивний автомат заряджання міг стріляти як в автоматичному, так і в напівавтоматичному режимі, випльовуючи кулі калібру 223 з магазину M16, вставленого за пістолетну рукоятку.
  
  
  Пригнувшись і постійно перебуваючи в русі, я вистрілив з Bushmaster в напівавтоматичному режимі, розставляючи постріли і розмахуючи зброєю з півночі на південь, ліворуч, моєю нагородою були три або чотири крики болю. Потім я опустив зброю, щоб розгрібати землю, і повернув її праворуч наліво. Менш ніж за хвилину магазин на 34 патрони спорожнів.
  
  
  Досі мої очі звикли до темряви, і я міг розрізнити близько дюжини на землі. Але троє нападаючих були на ногах і живі. Подумавши, що в мене скінчилися боєприпаси, вони побігли до мене, один кричав: «ІНФІДІЛ! МИ ВБИВАЄМО ВАС!», Інший зробив постріл із пістолета. Але я помітив рух цієї людини і ухилився убік, одночасно висмикуючи Вільгельміну з наплічної кобури і скидаючи запобіжник. Ворожа куля вилетіла з фургона, і я всадив один із снарядів «Люгер» Вільгельміни у стрільця. Куля 9мм Парабеллума потрапила людині в груди, відкинула його назад, і він упав у той же момент, коли я зробив ще два постріли. Один дев'ятиміліметровий врізався арабу в живіт, зігнувши його навпіл; він перестав намагатися підняти гвинтівку, коли ще одна куля встромилася йому в чоло. Третій чоловік смикнувся вліво і вистрілив з карабіна, а я пірнув праворуч і ще двічі натиснув на курок Вільгельміни. Перша куля потрапила йому в груди, друга - у живіт, подвійне влучення куль HP збило його з ніг. Він упав, його бурнус летів.
  
  
  Я оббіг кінець фургона і підійшов до нього з іншого боку, якраз вчасно, щоб побачити іншого загарбника, що крадеться до бокових дверей. Вільгельміна вичерпала всі свої боєприпаси, і я не мав часу вставити ще одну обойму і трахнути стару. Я вивернув праву руку, звільнив Х'юго з його замшевого чохла і дозволив йому ковзнути рукояткою в мою руку. Араб, повернувшись до мене, щосили намагався потрапити в мене з рушниці, яка виглядала як старомодна болтова зброя.
  
  
  Я зіпсував його шанси, шпурнувши в нього Хьюго, коли я ухилився убік, щоб уникнути його кулі. Тонкий, як олівець, стилет пронизав його горло, хірургічна сталь розсікла його тіло; ноги чоловіка склалися, і він упав.
  
  
  Я швидко вставив у Вільгельміну ще одну обойму з порожнистими 9-міліметровими наконечниками, звів курок і глянув через скло дверей, але Міріам не побачив. Або вона лежала на підлозі, або в задній частині фургона. Я постукав тричі, і тут же її голова вискочила через ковшеподібне сидіння поруч із водійським. Вона відчинила двері, я увійшов усередину і знову замкнув її.
  
  
  "Вони всі мертві, всі?" — спитала вона.
  
  
  "Я не впевнений", - відповів я. «Я збираюся повернутися та переконатися. Дивись, але залишайся вдома».
  
  
  Я ввійшов у задню частину фургона, взяв чеський автомат «Скорпіон» і дві крамниці з рушниці, засунув дві довгі обойми за пояс і знову вийшов надвір. Я обережно озирнувся перед фургоном; Я міг вийти та оглянути периметр, але я не був ідіотом.
  
  
  Я підібрав порожній Bush Master, обійшов фургон ззаду і повернувся за Хьюго. Зітхнувши з огидою, бо я знав, що на мене чекає ще одна безсонна ніч, я потягся, витяг Х'юго з горла мерця і витер лезо з обох боків об бурнус трупа.
  
  
  Я тричі постукав у двері, і Міріам впустила мене. "Нам не слід проводити тут залишок ночі", - відразу сказала вона, дивлячись на мене.
  
  
  "Ми не збираємося!" Я підійшов до задньої частини фургона, обережно помістив Х'юго в крихітну раковину і повернув «Бушмайстер» та пістолет-кулемет «Скорпіон» у шафку для зброї; Потім я поспішив назад на місце водія та сів.
  
  
  "Я нарахував там шістнадцять тіл", - сказав я, включаючи фари і заводячи мотор. "Що буде, коли патруль Сирійської пустелі їх виявляє?"
  
  
  
  
  
  
  Досі стискаючи в руці АК-47, Міріам сіла на сидінні поруч зі мною, коли я почав просувати фургон вперед. "Прикордонна поліція навіть не спробує з'ясувати, хто вбив бандитську зграю", - сказала вона. «Те, що ми маємо в Сирії, схоже на те, що раніше відбувалося на півдні вашої країни, коли антинегритянські організації лінчували чорношкірих чоловіків і жінок».
  
  
  Краєм ока я міг бачити, як вона дивиться вперед у подвійних жовтих променях фар. З таким самим успіхом ми могли б бути на Місяці. "Як далеко ти збираєшся поїхати?" — спитала вона.
  
  
  "П'ять миль", - відповів я. «Після того, як ми зупинимося, я створю новий захист за допомогою IDS, хоча я відчуваю, що ми в достатній безпеці. Декілька бандитів, які тримають верблюдів, мають бути божевільними, щоб атакувати нас».
  
  
  Через кілька годин ми з Міріам відчули себе більш розслабленими, особливо після того, як я простяг три периметри тонкого, як волосся, дроту: найдальший - 180 футів від фургона, середній - 120 футів, найближчий - 60 футів. Я встановив звуковий сигнал на максимум, очистив Хьюго і перезарядив Bushmaster та пістолет-кулемет. Незабаром я поставив IDS стоячи поруч із моїм вухом, коли я влаштувався на ліжку зі свого боку фургона.
  
  
  * * *
  
  
  Ми виїхали наступного ранку, коли сонце було вже високо над горизонтом. Фургон підстрибував по маленьких каменях і нерівній, нерівній землі, потужні пружини рипіли на знак протесту щоразу, коли колеса котилися по плитах зламаного ського та лавового каміння. Тепер ми були неподалік пагорбів Ас-Сувайда.
  
  
  План підходу до головного табору ОАС Мохаммеда Башира Карамеха був переважно практичним. За словами Міріам, охоронці будуть розміщені на стратегічних позиціях навколо табору на кілька миль. Ці охоронці будуть на найвищих точках, щоб виявити будь-кого, хто може наблизитися на відстані. Міріам пояснила, що ми подолаємо цю проблему, проїхавши через Ваді-ель-Муджіб. У цей час року глибокий яр буде сухим. Все, що нам потрібно було зробити, це проїхати вниз по ваді, припаркувати фургон і піднятися на один бік, вгору на кілька сотень футів похилим вапняком. Опинившись на вершині, ми трималися за великі валуни і звідти в сильний бінокль бачили табір, розташований на високій рівнині. Ми навіть могли сфотографувати його за допомогою камери з телескопічним об'єктивом, який передбачливо забезпечила Міріам. На перший погляд все було нескладно. Я б намалював грубу карту, зробив правильні координати, взяв довготу та широту та налаштував усю процедуру для фотомозаїки та ортофотопланів. Тобто для подальшої аерофотозйомки, яку проводить американський супутник, який на висоті двохсот миль буде перенаправлений для цієї мети.
  
  
  Потім ми з Міріам повернемося в Дамаск, де я передам інформацію агенту Хамосада, а потім сяду на експрес Джозі-Дан в Амман, Йорданія. З Йорданії я повернуся до Тель-Авіва. Все дуже просто. Принаймні теоретично.
  
  
  * * *
  
  
  Цей третій день був справжнім пеклом. Майже постійні підстрибування фургона послабили з'єднання в системі кондиціювання повітря, і незабаром ми з Міріам задихалися від спеки, наш одяг просочився потім. Я зняв сорочку і обгорнув рушник навколо шиї; Міріам зняла сорочку та штани, так що на ній були тільки тонкі трусики та бюстгальтер.
  
  
  Ближче до полудня стало очевидним, що ми не за розкладом і не досягнемо вади до наступного дня. Я думав водити машину вночі, але швидко вирішив, що ризик занадто великий. Сяйво фар було видно на багато миль, і була ймовірність, що в темряві я наїду фургон на надто великий камінь і зламаю пружину. Фургон був надто дорогим; без нього ми з Міріам померли б.
  
  
  "Як щодо пам'яток?" - спитав я Міріам. «Якщо у вас є якісь сумніви, що ми збилися зі шляху, зараз саме час сказати про це. Ви маєте бути абсолютно впевнені». Я кинув на неї швидкий погляд. "Ну, ти певен чи ні?"
  
  
  «Я була на базі ОАС чотири рази, – впевнено сказала Міріам. "Я знаю, де ми знаходимося, і ми на правильному шляху". Вона зупинилася, щоб закурити. «Сьогодні вранці ми минули одну із визначних пам'яток. Римські руїни були залишками Храму Юпітера. Шість колон – це все, що залишилося. Як ви знаєте, Сирія була колись провінцією Риму. Ми побачимо ще римські руїни у міру того, як ми наближаємося до вади”.
  
  
  «Вчора ви згадали про замок, збудований хрестоносцями», - сказав я. "Як далеко це?"
  
  
  "Ще довгий шлях", - засміялася Міріам. «Вежа Львів знаходиться на височині там, де стоїть табір Карамі. Ми зможемо побачити її завтра».
  
  
  Я не наполягав. Я не тільки не знав маршруту до табору ОАС, але я навіть не був упевнений у нашому становищі в Сирії, і я не збирався витрачати час на використання секстанту, щоб стріляти в сонці кожні півгодини. Єдина впевненість у моїй голові полягала в тому, що ми знаходимося в районі, абсолютно непридатному для проживання людей. Те, як древні римляни, а пізніше хрестоносці, зуміли збудувати щось у цій пекельній дірі, мало стати одинадцятим дивом світу.
  
  
  Наскільки далеко
  
  
  
  
  
  як я міг бачити, там були тільки запустіння, скелі, що обвалилися, і гротескні кургани, які були залишками древніх гір, які за багато тисяч років були зруйновані вітром, що несе гострі піщинки. Там була розкидана чагарникова рослинність, але загалом місцевість була глибоко порізана століттями сильних курних бур. Серед цього похмурого краєвиду були ділянки гравію, змішаного з дрібним піском або сколами, останнього я намагався уникати, наскільки це було можливо, щоб урятувати шини пошарпаного фургона; і завжди було яскраве сяйво сонця, промені якого люто відбивались від скель. Сонцезахисні окуляри Kalichrome, які ми носили, трохи допомогли, але очі все одно хворіли та сльозилися.
  
  
  Змучені, піт біг по наших тілах струмками, ми з Міріам нарешті зупинилися на ніч у центрі прямокутної ділянки гравію, що покриває голий граніт. Ми відчайдушно хотіли прийняти душ, але не могли собі дозволити воду. Щоб потішити себе, ми з нетерпінням чекали темряви, коли тепло піде в космос і ніч швидко похолодає.
  
  
  Витягаючи "сигнальний" провід з його великої котушки, я зрозумів, що Мохаммед Башир Караме вдало вибрав місце для свого табору. Всевишній не міг дати терористу більш недоступного становища - крім повітря! Велику кількість припасів Караме доставили на гелікоптері, практично всі гелікоптери прилітали з околиць Дамаска, що є достатнім доказом того, що сирійський уряд заплющує очі на тактику та тероризм ОАС. Із водою не було проблем.
  
  
  "У нього там глибокі колодязі", - сказала Міріам декількома днями раніше. "Гарний запас води став вирішальним фактором при виборі аль-Хурією місця для свого табору".
  
  
  "Аль-Хурія?" Я сказав тоді.
  
  
  «Так, саме так його послідовники називають Мохаммеда Башира Караме – «Яструб».
  
  
  Я закінчив намотувати дріт навколо фургона, думаючи, що я і ізраїльські ВПС скоро вирвемо у Яструба все його пір'я і перетворимо його на голого горобця.
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Рівно о 10:38 наступного дня ми побачили життєво важливий орієнтир: дві римські віхи, що криво стирчать з одного зі схилів праворуч, два високі камені, відмічені стародавніми латинськими словами.
  
  
  Я зупинив фургон, і ми з Міріам дивилися на каміння.
  
  
  «Ми всього за вісім чи дев'ять кілометрів від Ваді-ель-Муджиб», - сказала Міріам. «Після того, як ми увійдемо у вади, нам доведеться пройти ще кілька кілометрів, перш ніж ми почнемо сходження. А поки що просто рухайтеся вперед». Вона глянула на компас, встановлений на панелі приладів. "Ми рухаємося в правильному напрямку".
  
  
  Не відповідаючи, я просто з огидою дивився на околиці. Крім птаха, що летить далеко, ніщо не рухалося, саме повітря нерухоме, як смерть. З самого сходу сонця ми пробиралися через скелі, які поступово перетворювалися на пагорби, пагорби, що ставали все більше і більше, досі з усіх боків були величезні маси граніту та вапняку, схили вкриті пухким камінням та синьо-сірими сланцями. , висоти такі, що багато місць було захищено від доменної печі сонця. Це пояснювало, чому область покрита глибокими чорними тінями.
  
  
  Час минав, а разом із ним і пробіг. Поступово, метр за метром, ми наближалися до вад, і, нарешті, негабаритні шини врізалися в сухе русло річки, заповнене камінням різного розміру, гладко відполірованою водою, яка текла протягом дуже короткого сезону дощів. По обидва боки від нас нависали високі похилі стіни води; проте я бачив, що піднятися по обидва боки не буде складно чи небезпечно. Було багато кам'янистих виступів та безліч опор для ніг та рук.
  
  
  Повільно й обережно гнав фургон униз по ваді, час від часу думаючи про те, як легко було б ворогові на схилах влаштувати нам засідку з пістолета чи прицільної гранати. До біса це! ризик був частиною бізнесу. У всякому разі, це було все ж таки краще, ніж йти по життю, як вівця, слухати, як ваші артерії стають ламкими.
  
  
  Нарешті Міріам сказала: Ви бачите, де русло річки попереду згинається? Відразу за поворотом ви побачите старий іржавий позашляховик. Зупиніться на цьому.
  
  
  "Що там робить позашляховик?"
  
  
  Вона, мабуть, вловила нотку підозри в моєму голосі, бо відповіла напівсердно: «Звідки мені знати? Він був там стільки, скільки я пам'ятаю. Хтось під'їхав туди багато років тому, і мотор затих. чи могло воно потрапити туди? "
  
  
  Я рушив фургон уперед, не звертаючи уваги на піт, що стікав по обличчю, і спробував підрахувати, як далеко ми були від сирійсько-йорданського кордону. Але неможливо було дізнатися точну відстань; було надто багато поворотів та поворотів. Я прикинув, що нам лишилося пройти близько двадцяти миль. Я також відчув, що Міріам кидає на мене швидкий погляд скоса.
  
  
  Я сказав: Це той маршрут, який ви завжди використовували, коли відвідували табір?
  
  
  "Кілька разів", - сказала вона. «В інших випадках ми використали більш короткий маршрут. За кілька миль звідси, на північ, є дорога, яка веде до високої частини, де розташований табір. "
  
  
  
  
  
  
  "Ви хочете сказати, що наш маршрут рідко використовується?"
  
  
  “Наскільки я знаю, майже ніколи. SLA використовує іншу дорогу.
  
  
  "Тоді чому ви в інший раз використовували цей маршрут?" Я глянув на неї і побачив, що в її очах спалахнуло обурення.
  
  
  "Так ось воно що! Ти мені не довіряєш!" - сердито сказала вона. «Ось чому ви ставите мені всі ці запитання. Чорт вас забирай! Мені не треба на них відповідати!
  
  
  «Тоді не звинувачуй мене в сумнівах! Я різко перескочив на смужку обпаленої на сонці глини. Ви та ваш брат – подвійні агенти. Для мене це означає, що неважливо, чи зраджуєте ви AX або SLA! "
  
  
  Виявивши, що Міріам була не тільки розлючена, але й спантеличена моєю прямотою, я сповільнив фургон, коли ми підійшли до початку повороту в руслі річки.
  
  
  «Так уже вийшло, що зсув заблокував іншу дорогу», - сказала вона, явно намагаючись стримати голос. «На розчищення скель пішли місяці; всю роботу доводилося виконувати вручну. Саме на той час ми використовували цей маршрут».
  
  
  Мене все ще не переконали, але я сказав: «Ви повинні були сказати мені це насамперед, навіть якщо ви не можете цього довести».
  
  
  «І якщо ми трохи побалакаємо, - продовжила вона, - я знаю, що «Джозеф Аллен Галлоуей» - це ім'я на обкладинці. Ви - Нік Картер! Тепер скажіть мені, що я помиляюся!
  
  
  Я просто посміхнувся і подивився просто перед собою. "Що змушує вас думати, що я Нік Картер, ким би він не був?"
  
  
  "Давай, Нік", - посміхнулася вона. «Для місії такого масштабу AX надішле лише найкращих. І у певних колах загальновідомо, що один Нік Картер – найкраще, що може запропонувати AX. Висновок: ви маєте бути Ніком Картером».
  
  
  Ківок рівносильний підморгування. Якби я не підтвердив і не спростував свою особистість, вона все одно мала б бути елементом сумніву в один відсоток, хоча на даному етапі гри це не мало великого значення.
  
  
  "Ви можете називати мене будь-яким ім'ям, як хочете", - сказав я. «Мене цікавить тільки те, щоб дістатися вершини однієї зі стін і визначити місце розташування табору Яструба».
  
  
  «Попереду джип, – сказала вона, – прямо там, де я сказала, що він буде. І про всяк випадок, якщо вам цікаво, звідки я знаю дорогу на вершину, я одного разу піднявся на ліву стіну разом із Ахмедом, поки ми були тут. шукаю стародавні артефакти. Звісно, ви мені не вірите”.
  
  
  Я проігнорував нігті в її голосі, що, можливо, було причиною того, що вона додала: "Ну, а ти чи ні?"
  
  
  "Роблю я чи ні" - а в мене були сумніви - "ми тут", - сказав я, намагаючись здаватися веселим.
  
  
  Я припаркував фургон праворуч від джипа, що сидів на колісних дисках, закопаних у тверду глину. Шини давно згнили, а вода змила гуму. Вітер змив фарбу піскоструминним апаратом, і джип був покритий червоною іржею. Уламки часів Другої світової війни виглядали не лише шкода, а й безглуздо. Це було те, чого не мало бути.
  
  
  Міріам вказала праворуч. «Геть там, - сказала вона. «Ми можемо піднятися на вершину геть там. Ось як ми з Ахмедом пішли. Це було лише кілька місяців тому».
  
  
  "Я дістану речі", - сказав я, одягаючи сорочку. Я підійшов до задньої частини, пристебнув поясну кобуру Люгера, засунув Вільгельміну в промаслену шкіру і закрив клапан. Я взяв сумку через плече, в якій лежав секстант, небесний комп'ютер, фотоапарат та інше обладнання і перекинув ремінь через плече. Потім я відкрив шафку зі зброєю і вийняв АК-47, пістолет-кулемет «Скорпіон» і дві наплічні сумки із запасними магазинами для кожної зброї. З іншого боку від мене Міріам, яка відкрила ще одну шафку і дістала дві пари біноклів Zeiss, простягла мені одну з валіз, з дружньою усмішкою на її чуттєвих губах. Я віддав їй автомат АК-47 і сумку із запасними обоймами.
  
  
  Вона знову посміхнулася. «Не забуватимемо про фляга з водою».
  
  
  Через кілька хвилин ми вийшли з фургона і попрямували до лівої стіни, Міріам йшла попереду до дуже крихітної лощини на схилі, яка була майже перпендикулярною, западиною лише трохи більше за канаву шириною п'ятнадцять футів.
  
  
  "Доведеться бути дуже обережним", - сказала Міріам, коли ми підійшли до стіни. «Як бачите, є безліч опор для рук, і схил не такий крутий. Але якщо ми схопимося за вільний камінь або наступимо на нього, ми можемо впасти».
  
  
  Ми глянули на стіну. Щоб дістатися вершини, треба було піднятися майже на двісті футів. Підйом справді був би небезпечним, особливо тому, що у нас була автоматична зброя, прив'язана до спини, і ми були обтяжені брезентовими сумками на плечах.
  
  
  Підйом зайняв у нас велику частину години, і на той час, коли ми перебралися через верхній край, з нас капав піт, і Міріам була виснажена, хоча підйом був для мене лише хорошим тренуванням.
  
  
  Я зрозумів, що вона сказала правду. Вершина скелі являла собою не більше ніж невелике плато, заповнене величезними валунами з граніту і вапняку, частково вкритими крейдяним мергелем.
  
  
  
  
  
  Але ж я не бачив табору! На південь була вершина іншої стіни вади та ще кілька пагорбів. На сході, півночі та заході були пагорби та ще кілька пагорбів з вапняку та граніту, багато з яких були увінчані вершинами химерної форми з м'якого туфу. Біля підніжжя багатьох пагорбів були отвори печер.
  
  
  Міріам допила зі своєї фляги. "Нам потрібно пройти шістсот футів або близько того на північний захід, щоб побачити базу", - сказала вона. «Я буду готовий за хвилину».
  
  
  Вона закрила флягу, відкинула крислатий солом'яний капелюх і витерла чоло великою шовковою хусткою.
  
  
  Нам не знадобилося багато часу на більш менш рівному місці, щоб подолати відстань до краю плато. Перш ніж ми дійшли до кінця, Міріам, яка була на десять футів попереду, попросила мене спуститися. Залишок шляху ми проповзли рачки, нарешті підійшли до самого краю і зайняли позиції між двома величезними валунами.
  
  
  «Ось він, Нік, – задоволено сказала Міріам, – табір Мохаммеда Башира Карамеха. Я сказала, що приведу тебе до нього, і я це зробила».
  
  
  У бінокль я побачив, що база була набагато більшою, ніж я собі уявляв, незважаючи на те, що Міріам розповідала мені, що в таборі зазвичай було від трьох до чотирьохсот чоловіків і жінок, дев'яносто дев'ять відсотків із яких терористи.
  
  
  Я вивчив макет, відзначаючи кожну особливість. У центрі табору були останки Левової вежі. Але то була не вежа. Це була величезна квадратна кам'яна будівля без даху, у якої залишилося всього три поверхи, половина південної стіни лежала в руїнах. На північний схід від вежі була довга невисока будівля, також побудована з каменю, все воно було вкрите замаскованою сіткою. Міріам сказала мені, що він використовувався як склад.
  
  
  На південний захід було безліч маленьких, збудованих з глини хатин без вікон, у кожній з яких був невеликий отвір для виходу диму. Між хатинами й довкола них були розкидані намети з плетеної чорної козячої вовни, кожен намет підтримувався жердинами різної довжини, тож і верхній, і бічні стіни мали нахил. Я міг бачити людей, що рухаються навколо наметів і будинків, але відстань була занадто великою, щоб ясно бачити їхні обличчя.
  
  
  Що мене найбільше здивувало, так це машини, припарковані пліч-о-пліч під величезною сіткою з розкиданого листя, що підтримується високими стовпами. Два джипоподібні командирські машини, шість броньовиків L-59 «Гроншів», дюжина бронетранспортерів, три з яких напівгусеничні, а також російські, і два танки Т-54 зі 140-міліметровими гарматами!
  
  
  Я не опустив бінокль, коли спитав Міріам, чому вона не згадала броню.
  
  
  "Ти мене не питав!" - обурено сказала вона. "Яка різниця? Ось вони".
  
  
  "Я не сліпий", - відрізав я. «Мені цікаво, чому всі ці важкі речі там внизу».
  
  
  «Я не знаю», - знизала плечима Міріам. «Вам доведеться спитати аль-Хурію чи одного з його помічників. Наприклад, Халіла Марраса».
  
  
  Підозрюючи, що вона знущається з мене, я засунув бінокль у чемодан, обдарував її недобрим поглядом і поповз до задньої частини валуна, у бік, якого не було видно з табору ОАС унизу. Міріам з усмішкою на обличчі підповз до краю протилежного валуна. Чи це була усмішка?
  
  
  Стоячи на одному коліні, я зняв дві сумки на плечі, відкрив одну і зняв камеру і складний штатив. За тридцять футів від мене Міріам зняла сонцезахисні окуляри, запалила сигарету і ліниво випустила дим у мій бік.
  
  
  Я збирався взяти штатив і фотоапарат і повернутися до краю, коли мигцем побачив людину, яка піднялася з-за валуна за двадцять футів від мене ззаду, але не пригнулась досить швидко. В ту частку секунди я зрозумів, що це було занадто великим збігом для того, щоб щойно сталося. Я був у засідці. Міріам Камель заманила мене в пастку.
  
  
  Я впустив камеру і штатив, витяг Вільгельміну з кобури і зняв запобіжник. Чоловік, якого я помітив, зрозумівши, що бачив його, вискочив з-за валуна, з жорстоким виразом обличчя і з автоматом ППШ у руках. Я прицілився, натиснув на спусковий гачок Вільгельміни, і «Люгер» тріснув, терорист сіпнувся від кулі, що потрапила йому в чоло. Його очі розплющились і втупившись у вічність, він упустив автомат і звалився на землю.
  
  
  Начебто різкий тріск Вільгельміни був сигналом, інші терористи ОАС вискочили зі своїх укриттів за валунами. Тоді я побачив, що вони підповзли за мною і Міріам і утворили півколо за нами. Не встигнувши їх перерахувати, я побачив тільки, що вони були одягнені в штани та сорочки кольору хакі, в армійських черевиках і на головах були накидки кафії. Їхньою зброєю була ручна та автоматична зброя.
  
  
  "Не вбивайте його!" - крикнула Міріам. "Аль-Хурія хоче його живим!"
  
  
  У мене не було жодного мільйона шансів на втечу, але я був сповнений рішучості влаштувати пекельну боротьбу, перш ніж вони розрубали мене.
  
  
  Терористи, що летять у білих пов'язках своїх кафій, кинулися на мене.
  
  
  
  
  
  
  Я кинувся до найближчого вбивці з SLA і зрізав його ударом черевика з двох ніг. В останній момент я випрямив ноги так, щоб м'язи стегна змогли задіяти себе. Мої ноги врізалися в живіт чоловіка, і він закричав.
  
  
  Поки людина летіла назад, я розвернувся і впав обличчям униз, перервавши падіння ногою та лівою рукою. Мій дивовижний крок дезорганізував терористів, їхнє миттєве замішання дало мені можливість схопитися на ноги та змусити Вільгельміну загарчати. Вона зробила це двічі і ще двоє чоловіків закричали від болю. Один упав з кулею в паху, всі звуки, що задихаються, - реквієм його останнім секундам життя. Друга людина впала на іншого терориста, мою кулю, потрапивши в нього під кутом, пробивши йому легені.
  
  
  Сірійці, що залишилися, наблизилися до мене. Ухилившись від дула кулемета, що вдарив мені в голову, я збирався встромити 9-міліметрову кулю в іншого нападника, коли потужна рука схопила моє праве зап'ястя, і рука ковзнула мені по горлу. Я вдарив чоловіка кінчиком лівого ліктя по ребрах. Він завив і впав убік, знявши руку з моєї шиї.
  
  
  Коли чоловік, що тримав моє праве зап'ястя, відштовхнув Вільгельміну від мене, я лівою рукою вдарив його в горлову западину, в той же час завдавши удару ногою назад, щоб сплющити живіт людини, яка намагається вдарити мене між лопатками стовбур його пістолета.
  
  
  Але я вів програну битву. Мене знову схопили – цього разу обома руками – і потягли у протилежних напрямках.
  
  
  Я вже був у подібній ситуації раніше і знав, що думають два сирійці: що я нічого не можу зробити. Але ногами та ступнями я міг багато чого. Я підстрибнув правою ногою і заїхав ногою під підборіддя людини, яка тримала мою праву руку. Довгий низький звук агонії вирвався з його горла, і він упав непритомний.
  
  
  Чоловік, який тримав мою ліву руку, подумав, що йому допоможе чоловік, який кинувся на мене праворуч. Обидва отримали сюрприз! Лівою ногою я щосили наступив на правий підйом людини, що висить на моїй руці, і відчув, як у нього розкололася кістка передплюсни. Я негайно завдав нищівного удару в живіт іншому чоловікові. Він голосно ахнув, його очі вилізли назовні, і він став безпорадним, як немовля.
  
  
  Раптом хтось вибив мені праву ногу з-під мене, і я почав падати праворуч. Перш ніж я зміг відновити рівновагу, кулак ударив мене з лівого боку голови, чоловік кинувся мені на спину і вибив мою ліву ногу з-під мене. Безпорадний, але все ще борючись, я впав, вага тіла людини притиснула мене, гостре каміння врізалося мені в обличчя. Щось ударилося мені об потилицю. Зірки вибухнули у мене в голові, і чорна оксамитова завіса впала на мій мозок.
  
  
  * * *
  
  
  У мене було жахливе відчуття, що я тону у вирі! Потім кошмар став реальністю, і коли я прийшов до тями, я зрозумів, що «потонув» був викликаний водою, кинутою мені в обличчя. Павутина зникла з моєї пам'яті, і я виявив, що лежу на спині, зі скутими наручниками руками за спиною, дивлячись на коло осіб, сповнених ненависті. За винятком Міріам: на її обличчі була зневага та веселощі.
  
  
  "Це була хороша спроба, Нік", - посміхнулася вона. Вона постукала цигаркою, впустивши попіл мені в обличчя. "Але, як ви, американці, любите говорити, ви не можете перемогти їх усіх".
  
  
  "Я правда ще не втратив цього", - парирував я їй. «Гру ще не закінчено». Я помітив, що Х'юго був відстебнутий від моєї руки. Без нього та Вільгельміни я почував себе майже голим. Але не зовсім так. Я все ще був П'єр, моя газова бомба.
  
  
  «Все кончено для тебе, Нік, - сухо сказала Міріам. «Ти мертвий, любий. Тобі вирішувати, як ми тебе вб'ємо, швидко чи дуже повільно та болісно». Вона простягла руку і схопила за руку садиста з ОАС, який збирався вдарити мене ногою по ребрах. «Стоп! Ми хочемо зберегти нашого гостя у доброму здоров'ї», - посміхнулася вона, дивлячись на мене зверху донизу. «Чим він сильніший, тим довше ми зможемо його мучити».
  
  
  Вона кивнула двом терористам, вони залізли під руки і підняли мене на ноги.
  
  
  "Ти розумно заманила мене сюди", - сказав я їй. «Але мені здається, що ви і ваші люди викликали масу неприємностей. SLA з таким самим успіхом могла б схопити мене в Дамаску».
  
  
  "Так, ми могли б", - ліниво відповіла вона, відходячи від мене, - "але у нас не було можливості дізнатися, чи є у AX або Хамосада агенти, які стежать за тим, щоб ми з вами вийшли з магазину". Ми не могли ризикнути. Нам з тобою довелося виїхати у фургоні. Це було досить зручно, бо аль-Хурія хотів, щоби вас привезли сюди, на свою базу».
  
  
  "О, тепер для мене велика честь", - сказав я з сміхом. Раптом без жодного попередження один із терористів, худий чоловік із довгим синьо-червоним шрамом на щоці, сильно вдарив мене по обличчю. Очевидно, цій людині не сподобалося моє останнє зауваження.
  
  
  Вдаючи, що ігнорує пекучий біль, я подивився на Міріам, який діяв
  
  
  
  
  
  як ні в чому не бувало. «Так, честь, - уїдливо зауважив я, - навіть якщо Карамі не надіслав мені запрошення».
  
  
  «Не спокушайся, Нік». Вона більше не посміхалася. «Нам потрібен був будь-який агент, якого могли б надіслати AX або Хамосад. Я скажу, що ми сподівалися, що це буде агент AX, і ми сподівалися, що агентом ви будете. Звичайно, ми могли тільки почекати і подивитися».
  
  
  Один із чоловіків, великий бандит із борідкою та очима-намистинками, заговорив із Міріам. За поважним тоном його голосу я зробив висновок, що вона була однією з перших людей Карамі.
  
  
  "А як щодо наших мертвих товаришів?" - спитав її чоловік, пильно дивлячись на мене, а потім озирнувшись на тіла на землі. З інших, яких я розбив, людина, яку я вдарив у живіт, сидів на невеликому камені, тримаючись за живіт; людина, якій я зламав ребра, ледве міг стояти.
  
  
  "Ми залишимо їх тут", - сказала Міріам чоловікові з очима-намистинками. «Люди з табору можуть повернутися та забрати їх пізніше. Зараз важливо доставити цього тупого агента ТОПОР до аль-Хурії. Як далеко джипи?
  
  
  «Приблизно за милю на північ», - відповів чоловік. "Ми не хотіли ризикувати, щоб він виявив нас".
  
  
  "Так, це було мудро", - погодилася Міріам. "Дуже добре, ми підемо". Вона обернулася до іншого чоловіка. «Халіфе, повертайся у вади та веди фургон».
  
  
  Ми почали прогулянку до джипів, Міріам поряд зі мною, ліворуч від мене. Праворуч від мене сирієць прикрив мене автоматом Стєчкіна. Позаду мене були ще двоє чоловіків, які тикали мені в спину дулами автоматів.
  
  
  «Є тільки одна річ, яку я не розумію, – сказав я Міріам. Я знав, що має бути пейджер; не було жодного виходу». Звідки ваші люди дізналися, що ми на цьому місці сьогодні. У нас могла бути проблема з двигуном і ми запізнилися на день. Ми були б тут раніше, якби не напад бандитів”.
  
  
  «Я думала, ти вже здогадалася, Нік, - засміялася Міріам. «У фургоні є прихований передавач, який випромінює стійкий пульсуючий сигнал для цілей відстеження, в даному випадку на тринадцять миль. Ви є експертом в таких пристроях. Ви розберетеся з рештою».
  
  
  "Хтось слідував за нами з Дамаску", - сказав я. «Ваші люди ніколи не втрачали нас на увазі».
  
  
  "Дайте людині сигару", - сказала вона. "Моїм товаришам було легко здогадатися, коли ми досягнемо вади". Вона знову засміялася, полізла в кишеню, витягла запальничку і простягла мені, щоб я побачив. «Перед тим, як ми розпочали сходження, я активувала це. Людям було легко стежити нас».
  
  
  Я знав, що частина запальнички є «пищалкою» ближньої дії.
  
  
  «Чи бачиш, Ніку, ми, араби, не такі дурні, як ви, мешканці Заходу, думаєте, що ми...»
  
  
  Ми продовжили мовчки, і мені спало на думку думка, що велика краса фанатизму в тому, що, як і любов, він є великим спрощенням. Він поєднує в собі силу нічого не пояснювати з нестачею інтерпретації всього.
  
  
  Я не недооцінював свого становища. Я був у руках найнебезпечніших фанатиків у світі.
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Коли джипи з ревом в'їхали до табору, я знав, що, мабуть, відчували перші християни в Стародавньому Римі, коли їх збиралися кинути левам. Тим не менше, мої побоювання не завадили мені відзначити різні особливості бази. Я побачив, що від табору вела інша дорога, відмінна від основної дороги, що веде до тієї, яку, за словами Міріам, перекрив зсув. Ця нова дорога була меншою за шириною і, здавалося, вела до пагорбів.
  
  
  Мене не дуже вітали! В очах усіх, чиї погляди я зустрічав, була чиста ненависть; деякі з чоловіків навіть погрожували мені зброєю. Я бачив, що більшість чоловіків і жінок демонстрували звичайну суміш в одязі, багато хто був одягнений у західний одяг з традиційними формами головних уборів, тоді як інші носили строго арабський одяг. Деякі жінки навіть носили чадрі, легкий чорний одяг, частина якого використовувалася як вуаль.
  
  
  Деякі діти з брудними обличчями кричали на мене непристойності, коли Міріам та її озброєні помічники провели мене до величезного намету з чорної козячої шкіри і заштовхали всередину.
  
  
  Помітити Мохаммеда Башира Караме було легко, хоча я ніколи не бачив фотографії цієї людини. АХ та Хамосад не знали, як він виглядав. На відміну від багатьох інших лідерів арабських терористів, Карамі, на загальну думку, прагнув анонімності. Ми підозрювали, що його справжня причина була більш практичною: обережність від убивства.
  
  
  Я подумав, що людина, яка так впевнено стоїть на чолі великого кола людей, що сидять на подушках, повинна бути Карамі. Але я дізнався про людину, яка сиділа праворуч від аль-Хурії - Ахмеда Камеля, брата Міріам.
  
  
  Міріам підійшла до столу і помістила Вільгельміну і Хьюго в дерев'яну скриню; потім вона поспішила до Карами та її брата, сіла на подушку між двома чоловіками і почала шепотіти лідерові ОАС. Декілька моїх охоронців грубо поставили мене на коліна в центрі кола, один залишився позаду мене, дуло його автомата притулилося до моєї шиї ззаду.
  
  
  Караме кивнув чоловікові. "Необов'язково, щоб ви тримали
  
  
  
  
  
  
  «Зброя спрямованою на неї», - сказав він добре модульованим голосом. «Він не в тому стані, щоб завдати нам неприємностей».
  
  
  "Мій лідер, ця свиня надзвичайно небезпечна!" запротестував охоронець. «Він убив двох наших товаришів. Ще одна людина померла, перш ніж ми змогли доставити її до табору. Ця людина, - він тицьнув мене автоматично, - це диявол».
  
  
  Карамі деякий час дивилася на мене, потім повернулася до Міріам Камель.
  
  
  "Це правда", - визнала вона. «Він Нік Картер, але він не надлюдина. Як бачите, він у кайданках, і я сумніваюся, що він зможе зламати сталь».
  
  
  "На мій погляд, його слід було вбити на місці", - прогарчав Ахмед Камель. Круглий чоловік з покритою плямами шкірою, він був таким самим потворним, як і його сестра.
  
  
  Караме відмахнувся від охоронця і глянув на мене серйозним поглядом. Одягнений у темно-зелену форму та з двома пістолетами на поясі, він був м'язистим, з розумним, але трохи жорстоким обличчям. Доглянутий, у нього було темне хвилясте волосся, довгі бакенбарди та акуратно підстрижені вуса. Але тут же я помітив його слабкість - марнославство! Це сяяло в його очах і було помітно по нахиленому підборідді, піднятому надто високо.
  
  
  "Ви - Нік Картер", - сказав він різким, але не недружнім голосом.
  
  
  «Він це заперечуватиме», - огризнулася Міріам. Але він не може заперечувати, що він агент AX. Татуювання AX знаходиться на його внутрішній стороні правого ліктя».
  
  
  Я не бачив причин грати у ігри. «Я Картер», - сказав я арабською, трохи посміхаючись Карамі, який сидів за десять футів переді мною. «А ти Мохаммед Караме, більш відомий як Яструб. Особисто я думаю, що курка була б набагато найкращою назвою. Ти, здається, боїшся показати світові, як ти виглядаєш».
  
  
  Багато хто з чоловіків у колі злобно бурмотів, один з них, невисокий і кремезний, зі слідами чорної бороди і глибоко посадженими очима, попереджав мене голосом: «Обережно, свиня. Ми не потерпимо жодної. вашого нахабства! "
  
  
  Я припустив, що цією людиною був Халіл Маррас, оскільки він сидів поряд з Карамі. Щодо Яструба, якщо я його образив, то цього не показав. Його обличчя залишалося приємним, і він тільки тихо, протяжно засміявся.
  
  
  «Наберись терпіння, Халіле», - сказав він, дивлячись прямо на мене. «Містер Картер думає, що, використовуючи дурні образи, він може справити на нас враження своєю хоробрістю. Не звертайте уваги на його крики. Верблюд не кланяється ослу».
  
  
  Він усміхнувся без жодних веселощів, і коли він заговорив зі мною, в його голосі було більше, ніж легке роздратування.
  
  
  "Так, Картер, мене звуть Мохаммед Башир Караме. В даний момент мені цікаво, що ви повинні відчувати, знаючи, що ви зазнали невдачі, усвідомити, що ми перехитрили AX і Хамосад. Має бути жахливе розчарування знати, що ні Ти нічого не можеш із цим поробити”.
  
  
  «Я не вірю, що будь-коли була змова, пов'язана з будь-яким вибухом на території США». Я сподівався, що, глузуючи з нього, його власний егоїзм змусить його розповісти мені те, що я хотів знати. «Я визнаю, що ви обдурили Хамосад, але ми в AX завжди скептично ставилися до вибуху зрідженого газу. У SLA немає витонченої організації для такої складної схеми.
  
  
  Міріам і Ахмед Камель вп'ялися в мене поглядом. Халіл Маррас посміхнувся, його товсті губи знову стиснулися в гримасі. Караме, що сидів, схрестивши ноги, нахилився вперед, пильно подивився на мене і поклав руки на коліна.
  
  
  "Я чекав більшого від знаменитого Ніка Картера", - сказав він. «Але все, що ви показали, – це разюча відсутність уяви. У цьому проблема всіх західних спецслужб. Вони постійно недооцінюють нас, думаючи, що ми, араби, ще живемо в середньовіччі невігластва».
  
  
  «Послухай, Карамі», - сказав я найщирішим голосом. «Я зазнав невдачі, і я визнаю це. Але хоч я ваш бранець, не намагайтеся образити мій розум, розповідаючи мені казки. Якби існувала справжня змова на ЗПГ, Міріам ніколи б не злила її в AX».
  
  
  Я міг сказати, що до чогось іду, коли Карам усміхнувся і виглядав задоволеним собою.
  
  
  «Ми могли б повірити цій історії, – продовжив я, – якби ви не помилилися, сказавши, що портом приписки супертанкеру був Радянський Союз. Це було надто багато для нас, щоб проковтнути». у будь-якому випадку ви могли б засунути будь-якого з ваших людей на борт єдиного судна в Радянському Союзі, не говорячи вже про одного з їхніх супертанкерів. Радянський Союз – дуже закрите суспільство, і КДБ дуже хороший, майже так само гарний, як AX! »
  
  
  Караме засяяв. Я швидко додав: «І не кажіть мені, що КДБ вам допомагає. Це було б ще абсурдніше. Поради надто хитрі, щоб брати участь у такій безглуздій схемі».
  
  
  Ти дурень, Картер. Однак щодо Рад ти маєш рацію».
  
  
  Я подумав, що його голос набув іншої якості; не зовсім виклик, але більше схоже гордість.
  
  
  "Ти даремно витрачаєш час", - посміхнувся я. «Я теж правий, коли кажу, що диверсія щодо ЗПГ була хибним витоком, щоб приховати щось ще. AX і Хамосад підозрювали те саме. Шкода, що я не зможу повернутися до Тель-Авіва, щоб підтвердити свої підозри. . "
  
  
  «Вірно! Ти не залишиш цю базу живою».
  
  
  Я вловив дике задоволення в голосі Караме, свого роду помста.
  
  
  
  
  
  «І оскільки ви ніколи не підете звідси живим, я скажу вам усю правду. Сюжет зрідженого газу був димовою завісою. Міріам просто збрехала щодо фактів. Супертанкер не належить Радянському Союзу. Він належать Лівії та вийде з Тріполі. Троє моїх людей будуть на борту екіпажу. Саме вони встановлять вибухові пристрої, які вибухнуть, коли танкер опиниться у гавані Галвестона у вашому штаті Техас».
  
  
  Міріам поклала руку Карамі на плече. «Навіщо йому щось розповідати? Навіщо приносити йому задоволення, знати наші справжні плани».
  
  
  "Я згоден", - швидко погодився Ахмед Камель. «Давайте приступимо до того, що ми маємо зробити з собакою, а потім уб'ємо її. Вона надто небезпечна, щоб залишати її живою протягом тривалого часу».
  
  
  Я побачив, як Карамі майже непомітно застигла. Ти мала тримати язик за зубами, суко! Я думав. Ви не сієте говорити такому психу, як він, що робити!
  
  
  «Я прийняв всі рішення, - зарозуміло сказав Карамі, - і я хочу, щоб Картер пішов на смерть, знаючи, що я, аль-Хурія, вдвічі розумніший за будь-якого сіоніста в Хамосаді або будь-якого американського імперіаліста».
  
  
  «Якщо ви запитаєте мене, — сказав я, — ви дуже брудно поводитеся з полковником Каддафі. Я не можу це купити! Каддафі такий самий мусульманин, як і ви, і його Лівія, як і раніше, залишається раєм для кожного чокнутого терориста на обличчі. Але ви очікуєте, що я повірю, що ви збираєтеся підірвати один з його танкерів за двісті мільйонів доларів у Галвестоні!
  
  
  Мені сподобалося дивитися на Міріам. Вона не сподівалася, що начальник їй відмовить. Тепер вона сиділа, наче приголомшена, шкіра навколо її рота була тугою і блідою.
  
  
  Холодно дивлячись на мене, Карамех зневажливо сказав: «Полковник Муаммар аль-Каддафі – зрадник усього мусульманського світу. У його розпорядженні мільярди доларів із нафти; проте всі ці роки він нічого не робив, окрім розмов та порожніх слів. погрози. Він міг би вторгнутися до Єгипту, але не зробив цього. Він міг би вбити Садата, який є ще найгіршим зрадником. Він хоче укласти мир із сіонськими імперіалістами в Ізраїлі! »
  
  
  «Навіщо скаржитися на світ, якщо палестинці беруть участь у угоді з цією державою?»
  
  
  «До біса тупих палестинців!» - безжально сказав Карамі. «Ці фелахи ніколи не мали держави. Чому вони повинні мати його зараз? Всі розмови про державу для палестинців – не що інше, як пропаганда, яку розвішує цей ідіот Арафат та його дурні з ООП. Я плюю на цю свиню Арафата. Щоразу, коли він робить крок, він надає Ізраїлю послугу, закликаючи світ співчувати сіоністам! Моя мета більш славна та почесна. Я маю намір знищити Ізраїль. Я маю намір зіштовхнути кожного проклятого сіоніста у Середземне море! Він непристойно засміявся: "Тих, хто не вміє плавати, ми переріжемо їм горлянку".
  
  
  "Я скоріше думаю, що ізраїльтянам буде що сказати з цього приводу", - сухо сказав я.
  
  
  "Не без того, щоб Америка не поставила їм зброю, вони цього не зроблять!" – відрізав він. "Ізраїльтяни не можуть вести довгу війну без негайної заміни використаного озброєння американським урядом!"
  
  
  Обійти це було неможливо: Мохаммед Караме був чокнутий за ту людину, яка стверджувала, що може заробити стан, керуючи цвинтарем каміння для домашніх тварин! Але те, що він міг зробити, і те, що він думав, що міг, були двома різними питаннями. Він був смертельно серйозним, і це робило його дуже небезпечним. Не виключено, що такий фанатик, як Карам, міг випадково спровокувати повномасштабну війну, можливо, навіть Третю світову війну. Мене найбільше турбувало те, що я не зможу дістатися П'єра. Для цього мені довелося побути на самоті. На даний момент я мав визнати, що мої шанси дорівнюють нулю. Мої страждання посилювалися тим, що в мене почали хворіти коліна, але я не хотів, щоб Карамі, і особливо Міріам, знали про це.
  
  
  "Ви використовуєте логіку штопора, Карамі", - сказав я. «Вбивство мільйона американців зрідженим природним газом не змусить дядька Сема припинити забезпечувати Ізраїль зброєю. Єдине, що ви досягнете, - це змусити американський народ ненавидіти весь арабський світ. Ви можете навіть змусити Вашингтон скинути Водневу бомбу у Дамаску! "
  
  
  "Ваш уряд слабаків не посміє!" - посміхнувся Карамі, виставивши голову вперед. «Ваші лідери карлики та труси!»
  
  
  "Ви можете виявити, що ці "труси" насправді Самсони", - заперечив я, тягнувши час, поки намагався придумати якесь рішення.
  
  
  «Не має значення», - сказав Карамі, майорячи руками. «Вас не буде поряд, щоб побачити це. Я скажу вам ще одну причину, через яку ми злили газовий проект в AX: щоб перевірити їхню ефективність. Ось чому товариш Міріам привела вас сюди і чому ви не були вбиті в Дамаску. збирається розповісти нам усе, що ви знаєте про AX Control, про те, як працює її всесвітня мережа”.
  
  
  "Ти мрійник, Карамі", - сказав я.
  
  
  «Потім ви збираєтеся зв'язатися зі станцією управління Хамосад у Тель-Авіві короткохвильовим радіо і нібито повідомити їм місце розташування цієї бази, тільки координати будуть за багато миль звідси, через кордон в Йорданії».
  
  
  «Я сказав би, що йорданці будуть досить роздратовані, якщо ізраїльські літаки підірвуть все в тому місці, - сказав я.
  
  
  
  
  
  
  "Абсолютно вірно. Ми розраховуємо, що ця дурна маленька нація підніме в ООН сморід проти сіоністів. Але це не має нічого спільного з вами та вашою проблемою. Я скажу вам, що, якщо ви співпрацюватимете, після того, як ви повідомите нам, що ми хочемо знати, я особисто дам вам кулю в потилицю і позбавлю вас від страждань».
  
  
  Мрії сучого сина! Мені захотілося схопитися і спробувати вирубати Карамі тільки ступнями та ногами. Навіть спробувати було б марно. Він був надто далеко і здавався людиною з добрими рефлексами, людиною дуже швидкою. І чого я міг досягти, якби мене забили до смерті? Мені була потрібна сила для того, що я мав зробити. За умови, що маю можливість це зробити.
  
  
  Я поблажливо посміхнувся Карамі. Коротше кажучи, ви просите мене поспішити і померти! Знову ж таки, можливо, це частина вашої мусульманської чи революційної філософії?»
  
  
  "Аллах ель Акбар!" - твердо сказав Карамі. «Я роблю те, що маю, щоб перемогти ворогів Аллаха. Головний ворог - світовий сіонізм!
  
  
  «Що ж, – промовив я, – я ніби віддаю перевагу тому уривку з Біблії, який каже: «У домі мого Батька багато особняків. На вашому місці я б передумав про день переїзду».
  
  
  У своїх думках я зовсім не здивувався тому, що Карамі зміг поєднати марксизм із релігією ісламу. Зрештою, два вбивства совісті, дурість і фанатизм – найкращі його наслідувачі.
  
  
  З кола чоловіків, що оточували мене, долинало гучне, зле бурмотіння, і мені не потрібна була ніяка напруга моєї уяви, щоб зрозуміти, що вони хотіли б зі мною зробити і, мабуть, зробили б, якби я не зміг дістатися П'єра. Звільнитися від наручників було лише першою частиною проблеми. Що я міг зробити, навіть не маючи рук? Куди мені піти? Я міг багато зробити. А коли все закінчиться, я, мабуть, потраплю до пекла!
  
  
  Один із чоловіків ліворуч від мене голосно заговорив. «Лідер, невірний образив Аллаха. За це ми повинні покарати його тортурами!»
  
  
  Білий шматок тканини на лобі, одягнений у коміс та бурнус, вказував на те, що бородатий оратор був хатибом, який очолює мусульманську громаду у щоденних молитвах, із фанатичної секти ісмаїлітів.
  
  
  "Святий правий!" прогримів ще один чоловік у колі. Він пихкав наргіле, люлькою з водяним охолодженням і кількома мундштуками, і сів праворуч від мене. «Західне дитя диявола наважилося порівняти бога християн з могутнім Аллахом. Ми не можемо ігнорувати таку образу».
  
  
  Ахмед Камель був більш практичним. "Мохаммед, Картер тільки тягне час". - Сказав він, дивлячись на мене з ненавистю. «Змусіть його дати нам важливу інформацію, а потім убийте собаку».
  
  
  Я подумав, що для людини, яка імовірно лежала в лікарні, вона виглядала напрочуд добре. Мені не сподобався цей особистий жарт. Я був надто близький до смерті, щоб мене це тішило.
  
  
  Мій погляд упав на Міріам, яка виглядала так, ніби більше не могла стримуватись. Вона повернулася до Карами. "Нік Картер ніколи не розголосить нічого цінного". Її голос був не в ритмі, і в ньому було легке тремтіння. «Я говорю вам, я знаю його. Все, що ми отримаємо від нього, - це брехня та ще одна брехня».
  
  
  Весь цей час Карам сидів, втягнувши щоки, щільно стиснувши рота і стиснувши руки в кулаки; проте я міг помітити веселощі в його очах. Я підозрював, що це був один розумний шахрай, який насправді не вірив ні в Аллаха, ні в марксизм, не більше, ніж я, і що він використав SLA для свого особистого самозвеличення.
  
  
  Зрештою, він сказав: «Ми будемо діяти так, як я вважаю найкращим. Я лідер». Тон його голосу вказував на те, що питання про те, що мене катували, вирішене та закрите для подальшого обговорення.
  
  
  Він був такий впевнений у собі, такий впевнений, задоволений і переконаний, коли дивився на мене. Ти реаліст. Картер. Я знаю, що така людина, як ти, не боїться смерті. Я також знаю, що ти не дурень. Ти не боїшся тортур. А тепер скажи мені де знаходиться AX Control. у Тель-Авіві? "
  
  
  Я глянув прямо на арабських терористів.
  
  
  "Йди до біса!"
  
  
  Караме схопився на ноги, кинувся до мене і дозволив собі вдарити правим ударом у щелепу, який збив мене з ніг і послав комети, що летять уперед і назад у моїй голові, не кажучи вже про мою щелепу, яка почувала себе так, ніби її вдарили. кувалдою.
  
  
  Міріам та її брат схопилися на ноги. Так само вчинив Халіл Маррас та півдюжини інших чоловіків, деякі з них наступали на мене.
  
  
  Караме підняв обидві руки. «Почекайте! Людина непритомна не годиться для нас».
  
  
  "Він теж не принесе нам нічого хорошого!" Міріам практично крикнула. «Я говорю випалити йому одне око, щоб дати йому відчути, чого він може очікувати від своєї брехні».
  
  
  "Ми дамо йому шанс подумати", - прогарчав Караме, дивлячись на мене зверху вниз. «Відомо, що навіть здорові чоловіки падають мертво. Я не хочу ризикувати, що він помре під тортурами».
  
  
  Він кивнув охоронцям перед наметом, і вісім із них поспішили вперед. «Підніміть його на ноги. Ми покажемо йому, що робимо з ворогами Аллаха».
  
  
  Двоє охоронців потягнулися, зачепили
  
  
  
  
  
  мене за пахви і підняли мене на ноги. Карамі кинула на мене останній погляд, потім повернулася і попрямувала до входу. Усі пішли за мною, один із охоронців жорстоко штовхнув мене.
  
  
  Урочистою ходою ми вийшли з намету штабу та рушили у північному напрямку. Коли ми минули один кінець лінії броньовиків, бронетранспортерів та двох танків Т-54, я помітив, що під сіткою був шматок брезента, який захищав машини від сонця. Я також бачив, що люки та баки були відкриті, щоб повітря циркулювало. Найбільшим сюрпризом для мене стало те, що я побачив, як кілька людей пропустили 125-мм снаряди через люк, що заряджає в торцевій цистерні. Чому? Що може атакувати SLA? Чи, може, Карамі та його люди боялися? Кого?
  
  
  Коли ми наблизилися до Башти Львів, я побачив, що руїни величезні, набагато більше, ніж вони здавались раніше, ніж кожна стіна була не менше ста п'ятдесяти футів у довжину, і що каміння, дуже велике, було вкрите клійиком, свого роду мохом, знайденим у районі пагорбів Ас-Сувайда.
  
  
  Ми пішли до північної сторони башти, і я одразу зрозумів, що це наша мета. Північна сторона була затінена - принаймні зараз - і містила альтанку з міцних дерев'яних жердин. Навколо нього зібралася група арабів, одні стояли, інші сиділи навпочіпки, але всі вони насолоджувалися стражданнями трьох жертв. Жінок не було, поза сумнівом, тому що жертви були оголені.
  
  
  Мохаммед Караме пройшов під кінцем альтанки, повернувся і кивнув навколишнім стражникам. Двоє з них схопили мене за руки та притягли до себе. Він був важчий і на пару дюймів вище за мене; але навіть якби він був лише три фути хвостом, я був би у стовідсотковому невигідному становищі. По один бік від Карамеха був Халіл Маррас, очі його потьмяніли від кат, який він жував. Праворуч від Карамі стояли Міріам та Ахмед Камель. Міріам, схоже, зовсім не збентежила нагота жертв.
  
  
  «Картер, ти бачиш легкий смак того, що ми зробимо з тобою, якщо ти не співпрацюватимеш», - цинічно сказав Карамі, махнувши рукою в бік трьох жертв і дивлячись на мене.
  
  
  Те, що я побачив зараз, я бачив раніше, у В'єтнамі ... методи тортур, які південні в'єтнамці використали проти В'єтконгу. З зав'язаними очима, пов'язаними разом кісточками, один чоловік висів за руки, пов'язані над його головою і підвішені до однієї з поперечних жердин. Декілька чоловіків змащували його тіло якоюсь речовиною - без сумніву, солодким сиропом.
  
  
  Я не знаю, як араби назвали цю форму тортур, але в Південному В'єтнамі її називали «Ланцюж мух». У правильному кліматі, де переважають літаючі комахи, жертва за кілька хвилин покривається тисячами комах, що дзижчать і починає жахливо кричати. Наскільки я знав, ніхто ніколи не вмирав від ванни з мухами; однак, якщо дозволити повиснути на дві чи три години, жертва може бути одержима непоправним безумством.
  
  
  Другу людину катували «ножицями Грука» - методом, що часто використовується секретною службою Індії. Він сидів на дупі, його руки були надійно пов'язані за спиною, його ноги зімкнулися навколо жердини заввишки три фути, тортури полягали в тому, як його ноги були зафіксовані навколо стовпа. Права ступня була поміщена в згин протилежного коліна, тоді як стійка перед лівою стопою знаходилася між склепінням і згином правого коліна. Це незручне та неминуче становище викликає болісний біль у колінних та тазових суглобах. Судячи з вираження крайнього страждання на обличчі цієї людини, було ясно, що його тримали в такому стані кілька годин.
  
  
  Третій чоловік, бородатий, як і двоє інших, голосно стогнав. У нього були на те вагомі причини. Коли його катували в позі «Лелека», він був підвішений до горизонтального стовпа за руки, які були пов'язані за ним і повинні були витримувати майже всю його вагу, оскільки його ноги ледве торкалися землі.
  
  
  "Ага!" – весело сказав Карамі. Він глянув на мене, потім на бідолашного диявола, що страждає від ванни з мухами. «Скоро розпочнеться веселощі».
  
  
  У повітрі пролунав гучний звук, що дзижчить, створюваний тисячами комах, що повзають по тілу людини. Потім з його рота вирвався крик нестерпного борошна, його тіло здригнулося з такою силою, що затремтіла вся альтанка.
  
  
  Карама раптово повернувся і сильно вдарив мене по обличчю, удар лівою рукою, який обпікав мене, як вогонь, і стукав по зубах.
  
  
  «Я дам тобі рівно годину, щоби подумати. Картер». - отруйно сказав він. «Після того часу ти скажеш мені те, що я хочу знати, або я особисто займуся тобою. Я буду тримати тебе в живих і кричатим на кілька місяців!
  
  
  "І я допоможу йому!" прошипіла Міріам. Весь цей час вона дивилася на мене, її обличчя спотворювалося жорстокістю та ненавистю.
  
  
  «Киньте його до інших свиней», - наказав Карамі.
  
  
  Охоронці – двоє попереду мене, двоє ззаду та по одному з кожного боку – потягли мене через сотню футів, до кінця південної сторони довгої кам'яної будівлі. Один із арабів рвонув
  
  
  
  
  
  Двері, двоє інших штовхнули мене всередину, і я виявив, що ми опинилися в короткому вузькому коридорі. Навпроти мене, у стіні, були двері, а наприкінці коридору – по дверях. Двері в західному кінці були звичайними, але двері на протилежному кінці були зачинені сталевим стрижнем, розташованим горизонтально.
  
  
  Один з арабів зняв із дверей круглу решітку і ривком відчинив її. Двоє інших терористів з ОАС виштовхнули мене через дверний отвір у кімнату. Двері зачинилися, і, коли я озирнулася в напівтемній кімнаті, я почув, як переставляють поперечину над вхідними дверима.
  
  
  Десять чоловіків, що сиділи біля стін, дивилися на мене.
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Хоча я бачив багато страждань майже в кожній країні на землі, люди в імпровізованій в'язниці були десятьма найгіршими людьми, на яких я коли-небудь бачив. Їхній одяг, настільки просочений брудом, що неможливо було визначити його первісний колір, звисав клаптями з тіл, таких же брудних. Як не дивно, більшість чоловіків не виглядали недоїдними. Я не міг бути впевнений у тьмяному світлі.
  
  
  Я пройшов у центр кімнати і тут побачив двох інших чоловіків, що лежали на спинах на покритій соломою кам'яній підлозі в кутку кімнати. Я підійшов ближче і глянув на них. У напівнесвідомому стані на них були лише відрізані до стегон штани. На їхніх тілах були синці, сині, чорні та фіолетові синці та численні порізи та виразки, деякі з яких з'явилися зовсім недавно; інші були вкриті кірками. Очі одного чоловіка були розпухлими, а ліва сторона обличчя настільки розпухла, що його власна мати не впізнала б його.
  
  
  Сама кімната пахла найглибшою частиною вигрібної ями і була притулком для паразитів, що повзали по стінах, стелі та соломі. Єдине світло виходило з чотирьох маленьких вікон, по два з кожного боку кімнати, високо в стіні, вікон, які були отворами в камені всього на квадратний фут.
  
  
  Чоловіки підозріло глянули на мене. Я сам ставив собі запитання, чи були вони частиною якогось хитрого хитрощів Караме, всі вони були спрямовані на те, щоб обманом змусити мене розкрити інформацію. У кожного чоловіка була густа борода і волосся, яке не стриглося місяцями; вони мали бути повні вошей. Хоча світло було тьмяним, я міг розрізнити двох чоловіків зі світлим волоссям і чітко вираженими нордико-альпійськими рисами обличчя.
  
  
  Протягом тих кількох секунд, поки ми дивилися один на одного, з вікна лилися крики болісної агонії. Схоже, терористи підняли людину, яку катували, в лелечній позі, повністю відірвавши її від землі. Його руки, пов'язані за спиною, мали підтримувати його повну вагу, що мало призвести до вивиху його плечей.
  
  
  "Хто ти?" - спитав я, припускаючи, що троє чоловіків, яких катували, були частиною цієї обірваної групи.
  
  
  Я помітив, що моє володіння англійською здивувало чоловіків; проте вони продовжували дивитися на мене з ворожістю, яка росла з кожною секундою.
  
  
  Зухвало дивлячись на мене, один із чоловіків підвівся і сказав англійською з легким акцентом: «Іди й скажи Карамі, що відправити тебе сюди було марнуванням часу. У нас немає жодних секретів, щоб розповісти, і якби ми це зробили, то не стали б не кажи їм”.
  
  
  Прагнучи знайти час і потребуючи доказів того, хто вони такі, перш ніж я спробував дістатися П'єра, я різко сказав арабською: «Я переконаний, що Аллах - сифілітичний син повії».
  
  
  Найчастіше культурний інстинкт змушує реагувати швидше, ніж свідома, контрольована думка. Якби чоловіки були мусульманами, гнів мав би ненадовго спалахнути в їхніх очах, перш ніж вони зловлять себе на усвідомленні того, як я обдурив їх за допомогою брудної образи. Але в їхніх очах було лише подив, що вони не зрозуміли того, що я сказав. Гнів був відсутній.
  
  
  Очевидно, чоловік, який стояв, усе зрозумів, бо він справді посміхався, ніби бавлячись. Він повернувся і подивився на інших, які дивилися на мене з сумішшю зневаги та сміливої зневаги.
  
  
  Цей тупий псих SLA думає, що може обдурити нас, прикинувшись ображаючим його дорогоцінного Аллаха! Думаю, у Карамі буде більше розуму”.
  
  
  Настала моя черга трохи здивуватися. Чоловік говорив на івриті. Перш ніж я встиг щось сказати, чоловік на ногах глузливо посміхнувся мені і сказав арабською: «Ми згодні з вами. Ми думаємо, що Аллах саме такий, як ви сказали!
  
  
  Швидко втрачаючи терпіння, я сказав на івриті: «Якщо ви ізраїльтянин, як ви потрапили сюди і чому ви в такому хорошому фізичному стані? Ви схожі на свиней, але не виглядаєте голодними!
  
  
  Чоловік переді мною дивився з відвислим ротом і невпевненим поглядом. Ще п'ятеро чоловіків піднялися на ноги, один із них, високий чоловік із гірким обличчям, пильно дивився на мене, але говорив іншим на івриті. "Може, він не агент SLA?"
  
  
  "Ніхто з вас не відповів на мої запитання!" – різко сказав я. «У мене немає часу грати у ігри. Менш як за годину ці садисти змусять мене пошкодувати, що я ніколи не народився».
  
  
  - сказав чоловік, який першим піднявся на ноги, з деякою дружньою серйозністю. «Мене звуть Йозеф Рісенберг. Ми були в ізраїльських збройних силах, але були захоплені ОАС, коли ми увійшли до Лівану рік тому.
  
  
  
  
  
  
  Спочатку нас було тридцять одна людина. Іноді Карамі змінює одного з нас на одного зі своїх рядових членів. Ось чому SLA не позбавило нас їжі. Ви не можете обмінювати мерців, і Карамі знає, що, якщо він вморить нас голодом, наші люди вдома зроблять те саме з його людьми. Але хто ти?
  
  
  "Я Нік Картер". Я сказав. «Як я сюди потрапив – це надто довга історія, щоб розповідати прямо зараз. Скажімо так, я той хлопець, який витягне вас звідси, якщо тільки ти не вважаєш за краще залишитися тут і гнити у власному бруді».
  
  
  Деякі ізраїльтяни, які все ще ставляться до мене підозріло, мовчки перезирнулися.
  
  
  «Для мене ти не схожий на Месію. Картер! Рісенберг був налаштований дуже скептично. І це те, що потрібно, щоб витягнути нас з цієї щурової нори! »
  
  
  «Я теж не Викупитель, але маю план!»
  
  
  "Ти серйозно! Ти справді серйозно!» У голосі Рісенберга була надія, яке слова були свого роду благанням.
  
  
  Що знаходиться за двома іншими дверима в коридорі попереду?
  
  
  «Кімната на північній стороні використовується для допитів. Там вони катували двох, які знепритомніли. Ми думаємо, що вони із ізраїльської розвідки. Вони ніколи не говорили, і ми ніколи їх не питали. Двері на західній стороні відчиняються в караульне приміщення, - його голос звучав схвильовано і сповнені надією. «Якби ми могли потрапити до цієї кімнати охорони, ми мали б шанс. Одна стіна обвішана автоматами та кулеметами».
  
  
  "Шанс!" інший чоловік сказав. «Про що ти говориш, Йозефе?» Куди ми можемо піти? Заради бога ми серед сотень терористів! "
  
  
  Людина отримала відповідь від одного з її співвітчизників-ізраїльтян. «Краще нам померти у бійці, забравши з собою деяких із цих психопатів, ніж жити так, жити гірше, ніж їхні собаки». Чоловік встав і дивився на мене. "Я з тобою. Картер!"
  
  
  «Слухайте всі ви, – сказав я. «Нам справді є куди піти – Йорданія. Там багато бронетехніки, у тому числі два російські танки. Дорогою сюди я бачив, як снаряди завантажуються в один танк. Як тільки ми виберемося звідси, якщо ми можемо дістатися цих танків, ми можемо підірвати цей табір, а потім перебратися через кордон до Йорданії - принаймні теоретично.
  
  
  "Ми знаємо про танки", - сказав Рісенберг. «Протягом кількох днів охоронці глузували з того, як ОАС збирається атакувати йорданське село і залишити докази, щоб вказати пальцем на ОВП. Цей божевільний Карамі хоче викликати внутрішні розбіжності серед ненависників Ізраїлю. У цьому відношенні я сподіваюся, сучий син досягне успіху».
  
  
  Людина, що стояла поруч з Рісенбергом, глянула на мене так, наче я був лютий. «Але ми не можемо вибратися звідси! Охоронці завжди скеровують на нас зброю, коли вони входять. Крім того, ви у наручниках».
  
  
  "Скажи мені щось, чого я не знаю!" Я сказав. «У мене менше сорока п'яти хвилин, щоб позбавитися браслетів, перш ніж за мною прийдуть охоронці. Якщо…»
  
  
  "У вас менше часу, ніж це перш, ніж увійде перша група стражників", - втрутився Рісенберг, дивлячись на промінь світла, що пробивався через одне з вікон на північній стороні. «Охоронці приносять нам вечерю о п'ятій. Нині близько чотирьох тридцять».
  
  
  "Звідки Ви знаєте?"
  
  
  «Те, як світло проникає крізь вікна з північного боку. Я розробив систему, щоб підтримувати активність мого мозку. Він підійшов до північної частини кімнати, постукав по каменю кінчиком ноги і глянув на мене. «Цей камінь показує п'ять годин. Подивіться, де закінчується один стовп сонячного світла, де він падає на підлогу? Прямо зараз, я сказав би, що це між чотирма тридцятьма і чотирма сорока годинами. Але це як сказав Джейкоб, як ви збираєшся вилізти з цих кайданків? "
  
  
  "Дивись на мене!" Я глянув на двері і сказав Рісенберг. «Підійди до дверей і стеж за коридором. Якщо хтось вискочить, дайте мені знати».
  
  
  Здивований, Рісенберг підійшов до дверей і заглянув у крихітний квадратний отвір. Інші ізраїльтяни дивилися на мене. Я пішов працювати. Я засовував скуті руки під сорочку, простягаючи їх через пояс, у штани та шорти, поки вони не досягли моїх геніталій. З легким кректанням я смикнув маленьку тонку трубочку, приклеєну скотчем за моєю мошонкою, і вклала її в пальці. Я поспішно витяг руки вгору і назад за штани, міцно стискаючи трубку, в якій був П'єр.
  
  
  Ізраїльтяни, що згрупувалися навколо мене, дивилися із захопленням і здивуванням.
  
  
  "Ми можемо допомогти?" - Запитав один з них.
  
  
  «Ні, я маю це зробити», - сказав я. Насправді вони нічого не могли б зробити, навіть якби не смертоносний маленький П'єр, такий маленький, що він був лише в одну третину розміру кульки. Надзвичайно небезпечним його робило не його розмір, а те, що він містив – гідрохлорсарсомазин, нервово-паралітичний газ, який вбиває швидше за чисту синильну кислоту. Як би там не було, я міг працювати швидше тільки навпомацки, ніж якби витрачав час на те, щоб говорити чоловікам, що робити.
  
  
  Я поклав частину трубки, в якій був П'єр, на підлогу, утримуючи другу половину в лівій руці. Великим і вказівним пальцями іншої руки я нахилив трубку і потягнувся до відмичок усередині, сподіваючись, що мої пальці не будуть
  
  
  
  
  
  занадто заціпеніли, щоб виконувати роботу. Я вибрав відмичку номер шість і почав працювати над лівою манжетою.
  
  
  За кілька хвилин кайданки були на підлозі, і мої зап'ястя були вільні. Я швидко скрутив трубку і засунув її до кишені. Я глянув на Рісенберга, який повільно кивнув, сказавши мені, що нікого з охоронців не було видно.
  
  
  «Добре, Картер. Отже, ти вільний», – тихо сказав чоловік. Але нам ще далеко до того, щоб вибратися звідси. До речі, мене звуть Чам Еловіц».
  
  
  Інші молоді люди представилися – Бенджамін Саль, Джон Івінмець, Лев Віманн… та інші імена, всі євреї. Я припустив, що ці два блондини, Карл Нірман та Якоб Кейфер, були іммігрантами із Західної Німеччини до Ізраїлю.
  
  
  «Щоразу, коли входять охоронці, вони добре озброєні, - сказав Лев Віманн, - і стежать за тим, щоб ми нічого не робили».
  
  
  «Вони можуть не нагодувати нас сьогодні ввечері, доки не витягнуть Картера», – припустив Бенджамін Саль.
  
  
  "Яка процедура, коли вони приносять вам їжу?" Я запитав. «Вони змушують вас шикуватися в лінію чи вживають якихось інших запобіжних заходів?»
  
  
  "Чотири з них входять", - сказав Сахл. «Двоє охоронців та двоє інших чоловіків. Один несе горщик чи мішок. В іншого - олов'яні тарілки та ложки. Двоє охоронців стоять біля дверей, а двоє інших розносять їжу. Захопити охоронців зі зброєю було б неможливим.
  
  
  "Вірно, - зітхнув Карл Нірман, - і сьогодні вони не збираються бути менш обережними".
  
  
  "Як далеко за дверима стоять охоронці?" Я запитав.
  
  
  "Шість, сім ... може, вісім футів", - відповів Нієрман. Це залежить від того, де ми сидимо, коли вони входять. Яка різниця? Вони мають пістолети. Ми все ще у невигідному становищі».
  
  
  Я глянув на кайданки у правій руці. «У нас є одна перевага. Вони вважають, що я в кайданках. Я розповім, як ми це зробимо. Вісім із вас сядуть біля східної стіни. Саль, ми з вами і Рісенберг сядемо біля південної стіни, поряд із центром. Хтось із вас тренується в караті? "
  
  
  Сахл Соломан посміхнувся. «Звичайно, ми знаємо гобат, ізраїльську версію карате. Це суміш усіх східних варіантів».
  
  
  "Давай займемо позицію", - сказав я. Бен Сал та я поспішили до південної стіни. Інші ізраїльтяни перейшли до східної частини кімнати і сіли. Сидячи ближче до центру стіни, я надів одну манжету на праве зап'ястя і злегка проштовхнув зубець у блокуючу секцію, стежачи за тим, щоб перша виїмка на зубці не пройшла за фіксатор. Заклавши руки за спину, я застосував той самий метод на лівому зап'ясті. Все, що мені потрібно було зробити, це трохи поворухнути руками, і наручники впали.
  
  
  Саль сидів праворуч від мене, а Рісенберг дивився через невеликий отвір у двері, десять ізраїльтян і я чекали.
  
  
  Настала п'ять годин.
  
  
  Охоронці не принесли вечерю.
  
  
  Я спостерігав за кінцем єдиного світлового променя, який дуже повільно рухався у південно-східний кут кімнати. Я вирішив, що було близько п'яти тридцяти, коли ми почули, як відчинилися двері на вулицю. Рісенбергу не треба було повідомляти нам, що до будівлі входили охоронці. З напруженим, тривожним виразом обличчя він поспішив до мене і Сала і сів ліворуч від мене.
  
  
  За кілька миттєвостей ми почули, як через двері до тюремної кімнати прибирають залізні грати. Потім двері відчинилися, і в кімнату увірвалися п'ятеро арабів, двоє з яких були з автоматами АК-47 на плечах, а троє інших тримали російські автомати ППШ. З того місця, де ми сиділи, Рісенберг, Сахл і я могли бачити шостого араба, який чекав у коридорі. У руках у нього був 9-мм автомат УЗД. На наш великий жаль, ми побачили, що кілька інших арабів стояли біля відчинених дверей кімнати охорони в західному кінці коридору і посміхалися.
  
  
  Я встав, побоюючись, що якщо я зачекаю, поки охоронці піднімуть мене на ноги, наручники впадуть. Двоє з них просунулися вперед, один голосно сказав: "Цього разу ти, породження свині, розповіси аль-Хурії те, що він хоче знати, або ми почнемо з того, що зламаємо тобі пальці один за одним".
  
  
  Коли двоє найближчих арабів до мене потяглися до мене за руками, я вирішив, що зараз чи ніколи. Я клацнув зап'ястями, наручники впали на підлогу, і мої руки піднялися вгору і назовні з такою швидкістю, що араби не мали можливості захистити себе. Використовуючи карате, як ми й планували, я стиснув пальці лівої руки в нукітське спис, встромивши в шию одного стражника. Це було схоже на думку, що я розрізаю кашу, що твердне; але в той момент я знав, що потрапив у ціль і що араб всього за секунди від забуття.
  
  
  Я теж не пропустив араба праворуч, мій удар Шуто мечем врізався йому в горло. Він заткнув рота в агонії, упустив автомат, коли його дихальна труба почала закриватися, і почав опускатися на підлогу.
  
  
  Одночасно з цим Сахл ударив ногою Коган-гері ногою по промежині одного з охоронців, що стояли переді мною, а Рісенберг блискавично вдарив четвертого терориста боком у живіт і схопив кулемет ППШ.
  
  
  
  
  
  
  П'ятий охоронець стрибнув уперед і розколов голову Рісенберга стволом свого ППШ. Я зіпсував його план, схопивши зброю обома руками і, повернувши ствол до стелі, вдарив його коліном у пах щосили. Як я і очікував, вибух болю змусив його випустити пістолет, який я впустив на підлогу. Я вдарив його по голові правою рукою, потім схопив його за сорочку лівою рукою, просунув праву руку між його ніг, підняв його і жбурнув головою в шостого охоронця, який кинувся через двері. Несвідоме тіло людини, яку я виклав, врізалося у великого араба, який скрикнув від люті і впав назад через двері, вага іншої людини повалила його на підлогу і налякала двох чоловіків, які були в дверях вартового приміщення.
  
  
  Я підібрав автомат, що впав, якраз вчасно, щоб побачити, як чоловік з УЗД і двоє головорізів з вартового приміщення встали на ноги. Троє терористів цього не знали, але вони були настільки близькими до вічності, наскільки могли колись виявитися мертвими. Коли я спустив курок російського автомата, людина з УЗД різко смикнула вгору, і серія уривчастих вибухів оглушила мене. З такої близької відстані я міг бачити, як гарячі снаряди відривають крихітні шматочки тканини і частинки обгорілої плоті, а кулі пронизують їхні тіла, змушуючи їх смикатися, як жахливі маріонетки, перш ніж нарешті плюхнутися на підлогу.
  
  
  Сахл, проклинаючи сирійців на івриті, кинувся на допомогу Рісенбергу, який боровся через володіння кулеметом.
  
  
  Рісенберг був набагато швидше за Сала. Він схопився, уперся ступнями в середину сирійця і впав на спину, відштовхуючись ногами, коли його тіло приземлилося на спину. Сірієць пролетів над головою Рісенберга, але Різенберг зберіг кулемет. Решта ізраїльтян, схопившись за зброю переможених терористів, ухилилася, і сирійець з глухим стуком ударився об підлогу.
  
  
  "Підніми це", - сказав я. «Той вибух, який я влаштував, мав попередити весь чортовий табір! Двоє з вас стежать за південними боковими дверима, а ми з Рісенбергом охороняємо вартову». Я глянув на Рісенберга, який піднявся на ноги і був готовий з ППШ у руках, і він кивнув головою.
  
  
  Ми вбігли в двері тюремної кімнати, на мить наші ноги ковзали по калюжах крові, що розпливалася, з-під трьох трупів. Сотні мух уже дзижчали над мертвими, і тільки тоді я помітив, що ізраїльтяни, яких катували під альтанкою, перестали кричати. Або сирійці вбили їх, або повалили.
  
  
  Ми з Рісенбергом кинулися через південний дверний отвір, і я жестом показав йому зайняти позицію ліворуч від входу в караульне приміщення. Я брав участь у багатьох перестрілках, і досвід навчив мене, що мудрі бійці зі зброєю повинні зберігати спокій, лежати на дні і чекати, поки противник підійде до них.
  
  
  Я востаннє озирнувся і побачив, як Чам Еловіц піднімає УЗД, а Джон Івінмець і Мартін Ломські забирають коробки для патронів із двох інших трупів. Лев Віманн та Хаймі Дюсольд, кожен з яких був озброєний АК-47, стояли по обидва боки від південних дверей.
  
  
  Вдячний за те, що Рісенберг був навченим бійцем, я глянув на нього, коли він сів біля дверей. Я бачив у його очах лише рішучість. «Проштовхни свій стовбур по краю і зроби постріл із п'яти набоїв, тоді я увійду. Вважай до п'яти і йди за ним».
  
  
  За мить до того, як Рісенберг упав на одне коліно, застромив кулемет у дверний отвір і вистрілив, я почув рев двох АК-47. SLA атакував, і ми навіть не встигли добре розпочати.
  
  
  Низько згорбившись, я увірвався в вартову і рвонув ліворуч. Протягом цієї частки секунди я мигцем побачив ящики, стіну, повну зброї, стіл, стільці, голови, що вискакують, і тулуби - чотири, п'ять або більше терористів! Я не був певен; Я не мав часу рахувати.
  
  
  Я стріляв на ходу, зліва направо, ППШ ревів і тремтів у руках. Один чоловік коротко скрикнув, коли кілька куль калібру 7,65 мм влучили йому в груди. Я спіймав спалах обличчя іншої людини, що розчинялася в брудній зливі з плоті та крові, коли чотири або п'ять високошвидкісних куль підірвали його голову.
  
  
  Майже біля вікна південного муру я загальмував і зупинився вчасно, щоб уникнути потоку куль, що йде з-за ящиків у північно-східній частині кімнати. Постріл задзижчав так близько до лівого боку моєї голови, що мені здалося, що я чую, як він непристойно шепоче мені. Ще одна куля пробила мою сорочку і зачепила ліве плече, від болю я розлютився.
  
  
  Праворуч від мене, коли я спрямував свою зброю в північно-східну частину кімнати, загримів ще один кулемет - Різенберга. Побіжний погляд показав, що ізраїльський солдат опустився на низький щабель і обрушив на ящики смертельний вогонь, його чергами вже було вбито одну людину, яка лежала обличчям униз на одній із великих дерев'яних ящиків. З мого боку кімнати троє сирійців піднялися та відкрили вогонь. Перестрілка розвивалася зі швидкістю кількох блискавок, і я розсудив, що всі троє вирішили, що я або мертвий, або занадто поранений, щоб становити для них якусь небезпеку. В результаті вони поповзли за ящиками на північно-західний бік, без сумніву вважаючи, що вони можуть схопитися і застрелити Рісенберга, перш ніж він зможе повернутись до них обличчям. На мить один із чоловіків, побачивши мене, здивовано відкрив рота. Ця частка секунди дозволила мені зробити дірку в його грудях, і від удару він простягся назад до північної стіни. Останні два терористи вагалися, не знаючи, чи стріляти в мене чи в Рісенберга. Той, у кого вуса, настільки довгі, що вони опускалися нижче за підборіддя, вирішив убити мене. Другий вибрав Рісенберга.
  
  
  
  
  Я ухилився убік за мить до того, як мій нападник натиснув на спусковий гачок, ігноруючи ланцюг куль, який прорізав повітря у футі від мене і відкрився моїм власним PPsH. Голова терориста погойдувалася як верхівка, коли мій потік 7,65 мм куль мало обезголовив його. Рісенберг був не набагато добрішим до людини, яка намагалася її нейтралізувати. Відчуваючи, що в мене безперечно непоганий день, я побачив, що стелаж на східній стіні забитий автоматами АК-47 і кулеметами ППШ, причому в кожній зброї є магазин на сорок набоїв у формі «банана». Стрілянина, як і раніше, тривала з коридору, у відповідь людям з ОАС ззовні. "Скажіть їм у холі, що тут все чисто", - крикнув я Рісенбергу, який уже вихоплював АК-47 зі стійки. "Сумніваюся, що хтось із нас дійде до танків", - спокійно сказав він, кинув мені АК, потім розвернувся і побіг у коридор. Я відсунув рукоятку взводу російської штурмової гвинтівки, думаючи, що це один із найкращих автоматів у світі - набагато точніше на більшій відстані, ніж ізраїльський UZI, британський Sten або американське мастило M3-A1. пістолет. Навіть при рідкісному очищенні та стрільбі з іржавих боєприпасів він продовжує залишатися ефективною зброєю. Я поспішив до південного бічного вікна, єдиного в кімнаті, і обережно визирнув. Араби стріляли з північного боку вежі Львів, але чому кулі не проходили через це вікно? Оглянувши кімнату, я незабаром виявив причину – гранати! Ми з Різенбергом сиділи на одній великій бомбі сповільненої дії. Нам пощастило, що, вбивши терористів, ми не розлетілися вщент. Терористи ОАС зовні не вели вогонь через вікно, бо вони явно не хотіли знищувати дороге та цінне обладнання. До кімнати увірвалися ізраїльтяни та почали хапати АК-47 зі стійки. «Візьми стільки, скільки зможеш забрати, – сказав я. - Я поясню пізніше». "Ми майже мертві", - пробурмотів Карл Нірман. «До танків понад двісті футів». У приватному порядку, погоджуючись із ним, я не став коментувати, коли ми вийшли з кімнати, озброєні автоматами АК і ППШ, і кинулися в хол, де Дюзольд і Віманн все ще стріляли двома та трьома чергами. Рісенберг і Кейфер дали кожному з них АК-47, і я сказав: «Послухайте все. Я розповім вам, як ми можемо це зробити, це єдиний спосіб, який надасть нам половину шансу». «Нас одинадцять, а їх – сотні!» Чам Еловіц був налаштований скептично. «Але тільки п'ятдесят чи шістдесят із них стріляють». Я швидко вказав. «Троє з нас можуть стріляти з кожного боку дверного отвору. Ми очищатимемо вежу і все інше, де ми бачимо ворога. Коли шестеро перестануть стріляти, п'ятеро з нас зроблять ривок до нього і підготуються до іншого. шість…" «Давайте продовжимо», - сказав Бен Саль. Він став на одне коліно у бік Дюсольда, а Джон Івінмець зайняв позицію збоку від нього. до гуркоту порожніх гільз, що падали на підлогу, пари кордита були такими густими, що вжалили очі, потім шістка перестала стріляти, і, глибоко зітхнувши, я стрибнув у двері, чекаючи будь-якої миті відчути удар кулі, схожий на молот. було часу прицілитися, четверо ізраїльтян зигзагами рухалися зі мною по відкритому простору.Усе, що ми могли зробити, це зробити короткі черги на північній стороні Башти Львів та у загальному напрямку південно-східного кута, з якого стріляли інші члени SLA. нас, рухаючись по кривій, схожій на нашу... Нам пощастило, що ми залишилися живі, хоча навколо нас шипіли кулі.Я відчув, як куля пробила мої штани на внутрішній стороні лівого стегна; й розірвав закочений рукав моєї правої руки. Як і раніше, третина ледь подряпала гумову п'яту мого правого черевика. Але успіх не триває вічно. Ми почули крик Джейкоба Кейфера, коли підійшли майже на північно-східний кут Башти. Ми всі знали, що він був більш ніж поранений; Тепер, коли він загинув, SLA розрубала його на шматки. І ми також бачили, чому люди під альтанкою перестали кричати: усі троє були порубані ножами, мухами і комахами мільйонами, які тепер харчуються трупами. Час від часу ми перестрибували через трупи терористів ОАС, яких Дюсольд та Вайман убили з південного проходу. Ми десять, важко дихаючи, промчали повз східну стіну Башти, вистрілюючи короткими чергами в кілька вікон і розрізненими групами терористів, що бігли поперед нас. Потім нам було дев'ять, коли Хаймі ДюСольд смикнувся від удару кулі і впав на гарячу тверду землю.
  
  
  
  
  
  ми продовжили рух повз південно-східний кут руїн, деякі з нас вбивали сирійців, що присіли там, інші стріляли в убивць в безпосередній близькості від лінії броні. Партизани відреагували на це з чистої паніки, не чекаючи, що ми просунемося так далеко.
  
  
  Я низько нахилився, змінюючи свій порожній АК-47 на автомат, що лежить поряд із мертвим терористом. Пістолет-кулемет був 9-міліметровою швейцарською зброєю MP Neuhausen. Коли мене впіймали, я помітив, що у ворога була різна зброя різних народів. Для мене це було доказом, що SLA мала широкі контакти з революційними групами по всьому світу.
  
  
  Прямо, як стріла, я попрямував до кінця російського танка Т-54, ми з ізраїльтянами стріляли на всі боки, всі йшли одним зигзагоподібним курсом. Поступово сирійців дійшло до того, що нашою метою були танки, і вони щосили намагалися нас зупинити. Один чоловік спробував закрити люк над відділенням управління торцевого танка, але я здув його пострілом, перш ніж він встиг. Тоді я мало не розтяв сирійця, який на вежі намагався спуститися до бойового відділення через люк командирської вежі. Ізраїльтяни обстріляли техніку, що залишилася, рубавши кричучих партизанів, які відчайдушно намагаються проникнути всередину другого танка і чотирьох з шести броньовиків «Гроншів».
  
  
  З рикошетами, що завивали навколо мене, я дістався до передньої частини крайнього танка Т-54 і пригнувся до похилої лобової пластини. За кілька хвилин поруч зі мною ковзають Лев Віманн і Джо Рісенберг.
  
  
  "Я завжди хотів водити такий танк", - задихаючись, сказав Рісенберг, поплескуючи тверду гарячу сталь бака.
  
  
  Коли Бен Соломон і Чам Еловіц стрибнули поряд з нами, я запитав Рісенберга: Ти впевнений, що зможеш?
  
  
  "Будь-який з нас може", - сказав Рісенберг, дивлячись на мене почервонілими очима. «Ми всі були членами 3-ї ізраїльської бронетанкової бригади.
  
  
  "А ось і інші", - сказав Соломон.
  
  
  Останні чотири ізраїльтяни рушили до другого Т-54, люки якого також були відкриті для циркуляції повітря. Бенджамін Саль і Джон Івінмець недбало відкрилися, видершись на задню частину танка. Салю куля потрапила в спину, і він потрапив у ґрати трансмісії з правого боку. Він лежав нерухомо, його права рука висіла на глушнику вихлопу.
  
  
  Руки Івінмеца були на верхній штанзі зовнішньої стійки для зберігання, прикріпленої до задньої частини вежі, коли він був пронизаний кулями. Він не кричав. Він тільки провисав на ґратах двигуна і лежав нерухомо.
  
  
  Ми з іншими чоловіками дивилися з похмурим обличчям та внутрішньо страждали. Мартін Ломський і Карл Нієрман, розуміючи, що вони вдвох не можуть керувати величезним Т-54, кинулися до першого броньовика поряд з танком і через бічний люк відділення водія залізли в шестиколісну машину.
  
  
  "Поїдемо", - з гіркотою сказав я. "Рісенберг, ти за кермом".
  
  
  "Я буду штурманом", - сказав Чам Еловіц. "Таким чином я зможу працювати з кулеметом у передній частині корпусу".
  
  
  "Перше, що ми повинні зробити, це знищити інший танк", - похмуро сказав я. "Тоді ми обстріляємо все, що попадеться на очі".
  
  
  Залізли до танка через люки над кабіною водія, мене. Вайман і Соломон йдуть першими. Незабаром Рісенберг і Еловіц заповзли всередину і зачинили люки, а в бойовому відділенні вежі ми з Віманом ознайомилися з гарматою та перевірили снаряди у бункері для боєприпасів. Бен Соломон спочатку перевірив люк навантажувача, переконавшись, що він замкнений, потім піднявся сходами на платформу купола і замкнув люк командира.
  
  
  Незважаючи на спеку і запах немитих тіл, я посміхнувся, думаючи про чудову бойову машину, яка була в нашому розпорядженні. Т-54 був не найкращим російським, але одним із найкращих. По-перше, у танка була 100-мм гармата, снаряд якої залишав ствол зі швидкістю 5107 футів в секунду, а сама гармата стабілізувалася як по куту місця, так і по азимуту за допомогою точного гіроскопічного обладнання. Це означало, що знаряддя зберігало встановлений навідником кут і пеленг незалежно від маневрування танка.
  
  
  Сама зброя була не тільки дуже точним, а й оснащувалося першокласним дульним гальмом та подвійним димососом. Я згадав і те, що читав про систему живлення Т-54. Танк мав рекуперативну систему кермового керування, яка дозволяла водієві змінювати радіус повороту в залежності від увімкненої передачі. Це означало, що чим нижче передача, тим менше радіус повороту доти, доки на нейтралі
  
  
  
  
  
  танк міг повертатися довкола своєї осі. Звичайно, навідник повертав вежу та баштову платформу за допомогою педалей перед своїм сидінням.
  
  
  Прослизнувши в крісло навідника, я відчув, як здригнувся танк і ожив потужний дизельний двигун V5-600 к.с. За мить я почув, як Рісенберг переключив передачі і висунув танк, гусениці гусениці брязкали, катки і зірочки рипіли.
  
  
  Праворуч від мене Лев Віман натиснув на кулачковий важіль, відкрив затвор і встромив 100-мм бронебійний снаряд у патронник великої гармати. Потім він закрив затвор і заблокував кулачок Fever. Пістолет був готовий до електричного пострілу. Все, що мені потрібно було зробити, натиснути кнопку.
  
  
  Я вже збирався заглянути в перископ навідника, коли на панелі керування спалахнула червона лампочка. Я клацнув вимикачем, який увімкнув домофон, і почув, як через крихітний динамік пролунав голос Рісенберга: Хто стрілець?
  
  
  "Це я, Картер", - сказав я.
  
  
  «Я збираюся відсунути нас приблизно на дев'яносто футів від іншого танка. Тоді ти зможеш підірвати його. Ти знаєш, як?
  
  
  "Я знаю як. Я і раніше бився в танку», - сказав я, розуміючи, що не тільки роздратований, а й боюся, що ніколи більше не побачу Вільгельміна чи Хьюго.
  
  
  Далеко зліва ми всі почули величезний вибух, що вдесятеро перевищує силу дюжини гранат. Соломон, повернувши перископ командира, радісно пояснив вибух. «Це Ломський та Нієрман. Вони виїхали на броньовику і щойно запустили снаряд у Вежу». Його голос раптом став стривоженим. «Нам краще поквапитися. Сирійці сідають до іншого танку».
  
  
  Я знав, що на такій близькій відстані мені не доведеться багато прицілитися. Я глянув у перископ навідника, синхронізований з далекоміром. Однією рукою тримаючись за штурвал, що піднімав рушницю в люку, ноги на педалі повороту вежі, я впустив ствол і перемістив вежу доти, поки сітка прицілу не виявилася там, де я хотів, і V прицілу був центрований на позначці. Водій іншого танка якраз запускав двигун, коли я натиснув кнопку запуску, і гармата заревіла.
  
  
  Мій бронебійний снаряд потрапив низько в кормову частину вежі, пробив броню та вибухнув. Величезні язики полум'я вирвалися з усіх боків ворожого танка, а снаряди в боєукладанні вибухнули з величезним гуркотом. 100-мм знаряддя і частини вежі були підкинуті на тридцять футів у повітря, а решта танка перетворилася на величезну червоно-жовту вогняну кулю і розчинилася в сотнях шматків металу, що горять. Зазубрені уламки мотлоху нешкідливо посипалися на наш танк, водночас стовбур і частина люка з гучним брязкотом упали на землю. Я не міг побачити і сліду сирійців, які були всередині Т-54.
  
  
  Я повернув приціл навідника і побачив, як Ломський і Нірман на своєму L-59 «Гроншів» щосили намагалися рознести базу 50-мм гарматою броньовика. У Башті Львів було чотири великі дірки, зроблені вибухами. Чоловіки та жінки-терористи в паніці бігали туди-сюди. На захід від Башти снаряд Ломського та Нієрмана підірвав звалище з пальним, і полум'я, оповите маслянистим чорним димом, вирвалося на сотню футів у раннє вечірнє небо, зіпсувавши те, що виглядало б гарним заходом сонця.
  
  
  Але Ломський та Нієрман були далеко не в безпеці. ОАС використовували інші броньовики, щоб зупинити їх, навіть кілька бронетранспортерів намагалися їх збити. Раптом пролунав жахливий звук гуркоту об один бік танка, який на мить змусив наші почуття закружляти і змусити мене відчути, що я всередині сталевого барабана і що хтось ударив по ньому кувалдою.
  
  
  Лев Віманн, витягнувши з гармати порожню гільзу і вставивши новий снаряд, закрив затвор і заблокував кулачковий важіль. «Якийсь ідіот в одному з броньовиків вдарив нас п'ятдесяти міліметровим снарядом. Дурень повинен знати, що п'ятдесят милів не можуть навіть подряпати нас. Товщина панелей Т-54 складає двісті миль. Башта та глясиси. броня двісті тридцять милий. Нас не зупинить ніщо менше, ніж снаряд за сто милих».
  
  
  Я відчув, як великий танк повертає на північний захід, коли через внутрішній зв'язок пролунав голос Різенберга: «Картер, я збираюся рушити вперед. Спробуй дістати броньовики та машини».
  
  
  "Це те, що я мав на увазі", - сказав я. Я дивився в приціл і слухав, як крутяться колеса візка і гуркочуть гусениці. Я впіймав броньовик у «V» і натиснув кнопку стрілянини. Ревнула велика гармата, і L-59 «Гроншів» перетворився на кулю палаючого металу, яка металася вгору і вниз на струменях гарячого повітря, як усередині доменної печі.
  
  
  Праворуч від мене пролунав гучний брязкіт. Вайман різко відкрив гарячий затвор і використана гільза впала на підлогу. Знову брязкіт, коли він вставив новий снаряд і замкнув затвор. Йому не треба було повідомити мене, коли в камері був снаряд. Пістолет не стріляв без блокування кулачкового важеля.
  
  
  Мої руки обертали азимутальне колесо та важіль управління поворотом, я дивився у перископ.
  
  
  
  
  
  також служив для прицілу. На момент. Повертати вежу не довелося, бо гармата мала чотирнадцятидюймовий поворот ліворуч і праворуч, причому рухи не залежали від вежі.
  
  
  На цей раз я зніс БТР. Заревіла 100-мм гармата; Пролунав гучний шум, і БТР розлетівся. Величезні шматки розірваного металу і обгорілі частини тіл злітали вгору і падали у великому радіусі, більшість якого падала інші танки.
  
  
  Я бачив у приціл, що двом БТР і трьом броньовикам вдалося оточити Ломського і L-59 Гроншів Нірмана. Я поспішно націлився на одну з бронемашин і одночасно натиснув кнопку стрілянини, і три ворожі Гроншива з гарматами, що вишикувалися в лінію на Ломського і Нермана, відкрили вогонь в унісон. Три снаряди потрапили в борт машини всього за секунди один від одного; Цього разу під зосередженою міццю трьох снарядів обрушилася броня Ломського та фортеці Нірмана на колесах. Машина вибухнула з жахливим гуркотом, сталеві пластини, двигун та гумові шини розлетілися на всі боки. Я бачив, як тіла Мартіна Ломського і Карла Нірмана підкидалися в повітря, а потім падали, як зламані ляльки, на уламки, що розкидалися внизу.
  
  
  Бенні Соломон крикнув із крісла командира: «Картер, одна з бронемашин прямує до будівлі, в якій ми були ув'язнені. Ви його бачите?
  
  
  Я цього не зробив, але, переміщаючи 100-мм гармату, я дуже ясно бачив два бронетранспортери, які допомогли вбити Ломського та Нірмана. Я дуже швидко покрутив колесо підйому, дочекався зразка сітки, отримав його та натиснув кнопку. Величезне знаряддя прогриміло, бронебійний снаряд вилетів зі стовбура плоскою траєкторією і врізався в БТР посередині. За мить стався потужний вибух, який перетворився на гігантський спалах вогню і сили, що відкинув тіла і шматки обладунків, що впали в небеса. Задня частина БТР мала бути заповнена повним компліментом чоловіків, тому що кілька десятків тіл впали на землю, їхній рваний одяг палав.
  
  
  Інший БТР швидко покотився на схід, перш ніж я встиг навести на нього дуло гармати. Я збирався повернути вежу і шукати нову мету, як раптом танк трохи нахилився вгору, і колеса візка почали підніматися і опускатися на своїх концентричних пружинах. Ми щось рухалися, перекочувалися через щось велике. Потім танк нахилився і впав, дуже злегка підстрибуючи на торсіонних пружинах.
  
  
  Я крикнув у домофон: «Рісенберг, що, чорт забирай, ти робиш? Хіба ти не бачиш, куди йдеш?
  
  
  "Звичайно, у мене двадцять двадцять зір", - легко сказав він. «Я збираюся зруйнувати їхній табір. Я збираюся покататися крізь намети та знести їх будиночки-мурашники. З танком легше, ніж за допомогою снарядів – і швидше».
  
  
  Я посміхнувся сам до себе. «Я подивлюся, що я можу зробити з БТР і броньовиками, що залишилися. Але послухайте: ви знаєте, що це за великий намет із козячої шкіри?»
  
  
  «Штаб Аль-Хурії. Я збираюся його розгладити».
  
  
  "Ні це не так. Я зберігаю цей намет для себе. Дай їй спокій».
  
  
  «Добре, мій американський друг. Але ти робиш це нелегко.
  
  
  Рісенберг врізався танком у чорні намети з козячої шкіри. Надширокі гусениці, що підтримують сорок п'ять тонн сталі, перетворилися на гігантський прес, який розчавив усі, кому не пощастило опинитися під гусеницями, включаючи чоловіків, жінок та дітей, які думали, що вони будуть у безпеці у своїх простих оселях.
  
  
  Коли я повернув дуло гармати на північний захід, у моїй голові сплив Хоук, у моїх думках виник обурення. Безперечно, він був десь у Тель-Авіві, в кімнаті з кондиціонером, спокійно чекав мого звіту і курив одну з тих дешевих сигар, які зазвичай носив із собою. Коли прийде його час помирати, він впаде в пекло з однією з них, що застрягла в роті. Чи нудьгуватиме він за мною, якщо я впіймаю смертельну кулю? Можливо, на кілька днів. Я не звинувачував його; такою була природа нашої роботи.
  
  
  Повернувши телескоп, я виявив два броньовики «Гроншів», припарковані неподалік південно-східного краю кам'яної будівлі, в якій ми з ізраїльтянами були в полоні. Я не міг бути впевнений, але схоже, що кілька людей несли безвідкатну базу RCL від будівлі до одного з танків. Ймовірно, сучасна базука могла б вивести нас з ладу, якщо не пробити броню принаймні зруйнувати опорні колеса та гусениці.
  
  
  Соломон, теж побачивши сирійців, нервово сказав: Це 3,7-дюймовий апарат. Якщо вони мають бронебійні снаряди, вони можуть нас підірвати».
  
  
  Потік по моєму обличчю, я звірився з градуйованою шкалою зліва від прицілу і відрегулював ручку калібрування. Ми були приблизно за дев'ятсот футів від броньовиків і кам'яної будівлі. На такій короткій відстані мені не треба було судити про дальність, бо мій приціл налаштовувався відповідно до каналу рушниці. З'явився R-подібний візерунок. Перегорнута буква «V» зачепила правий центральний борт другого броньовика. Я натиснув кнопку пострілу, почув постріл 100-мм гармати і подивився як L-59 та Гроншиви
  
  
  
  
  
  зникають у вогні та димі. Люди, що несли базуку, лежали на землі, їхні тіла були вкриті помаранчевим та червоним полум'ям.
  
  
  Віманн витяг порожню гільзу, вставив нову гільзу та закрив затвор. Потім цей знайомий звук ковзання, коли він заблокував важіль. Однак я майже не помітив, бо був надто зайнятий переміщенням дула вліво. Я натиснув кнопку стрільби і спостерігав, як вся північно-західна сторона будівлі вибухнула з ревом, яке, здавалося, струсило все плато, сила вибуху перевернула останній броньовик.
  
  
  Але де був Мохаммед Башир Караме? А Міріам Камель? Ахмед Камель, а решта мотлоху SLA? Вони були мертві. Але моя інтуїція підказувала мені, що вони живі і не так уже й далеко.
  
  
  Башта левів? Міріам сказала мені, що нижня частина використовувалася для зберігання зброї та боєприпасів. Вона збрехала? Я невдовзі дізнаюся. Спочатку я закінчив роботу над кам'яною будівлею. Протягом наступних кількох хвилин я вклав ще два 100-мм снаряди в те, що залишилося, і коли розвіявся дим, залишилася тільки частина фундаменту.
  
  
  "Картер, ти хочеш піти в намет аль-Хурія?" Голос Різенберга пролунав через невеликий динамік. Я замислився на мить, слухаючи, як Чам Еловіц стріляє з кулемета Токарєва в носовій частині корпусу.
  
  
  "Так, після того, як я всадив чотири або п'ять снарядів у нижню частину Вежі", - сказав я.
  
  
  «Чому Вежа? Це лише купа руїн».
  
  
  "Міріам Камель сказала мені, що тут повно зброї та боєприпасів".
  
  
  "Вона збрехала", - сказав Рісенберг. «У Башті немає нічого, крім уламків та спогадів».
  
  
  "Подивимося", - сказав я. Потім я кинув чотири снаряди у східну стіну Башти, вибухи частково зруйнували стіну. Але не було ні гігантського вибуху, ні потужного вибуху, який міг би статися, якби на нижньому поверсі були складені ящики зі зброєю та боєприпасами, особливо гранатами.
  
  
  «Відведи нас до передньої частини намету «Яструба», – з огидою сказав я Рісенбергу. "Припаркуй нас так, щоб я міг розстріляти намет з гармати зверху".
  
  
  "Готово", - сказав Рісенберг.
  
  
  Танк з гуркотом рвонув до величезного чорного намету, який єдиний уцілів. Я підвівся з крісла навідника і жестом наказав Бену Соломону зайняти місце.
  
  
  "Картер, тобі краще взяти це", - сказав Лев Віманн і вручив мені 9-міліметровий пістолет Хеклера та Коха, який він забрав раніше у вбитого терориста. "Він повністю заряджений".
  
  
  Я засунув H&K за пояс, піднявся короткими сходами, прикріпленими до скоби платформи, і штовхнув усередину важіль, що відкривав люк над командирською вежею, з правого боку вежі. Люк відкрився, і я відчув запах палаючої тканини, козячої шкіри та людського м'яса.
  
  
  Я обережно висунув голову над краєм люка і озирнувся. Незважаючи на руйнування, я бачив, як чоловіки і жінки металися туди-сюди, бігаючи від однієї купи уламків до іншої. Рісенберг продовжував вести танк до намету штабу, хоча я не очікував, що «Яструб» та інші чекатимуть на мене.
  
  
  Я піднявся на платформу вище, притягнув до себе ДШК і відкрив вогонь, ревучи великий кулемет. Час від часу лунали кричущі рикошети, коли кулі потрапляли поряд зі мною в турель, доводячи, що став метою.
  
  
  Раптом два партизани ОАС - одна жінка - вискочили всього за тридцять футів праворуч від насипу, обидва під таким кутом, що жодна з наших кулеметів не могла дістатися до них. Я інстинктивно пригнувся, коли чоловік кинув гранату, а жінка з довгим чорним волоссям, що розвівається, запустила чергу з АК-47. Граната не витримала і розірвалася на праві захисні пластини. Посипалися уламки, кілька уламків покусали мою щоку. Інакше я не постраждав. Я зняв H&K з ременя, вимкнув запобіжник і перехилився через правий край люка. Чоловік і жінка впали на землю, як чоловік кинув гранату. Тепер вони насилу піднімалися на ноги, обидві легкі цілі для H&K. Чоловік, груди якого були прикрашені трьома дірками, скрикнув і впав горілиць. Жінка, з жахом на обличчі, щосили намагалася підняти автомат, але вона спіймала кулю між грудей і ще одну в горлі, і вона впала поруч із чоловіком.
  
  
  Рісенберг розгорнув танк і за кілька хвилин вивів Т-54 за двадцять п'ять футів від передньої частини намету Караме. Стовпи праворуч були відірвані, а козячі шкури лежали на землі. Решта намету була ціла і, наскільки я міг бачити, не зіпсована кульовими отворами.
  
  
  Я схопився за направляючу рукоятку ДШК і натиснув на курок. Нічого не трапилося. Або в мене скінчилися набої, або ця проклята штука заклинила. Я замислився на мить. З намету не було зроблено жодного пострілу. Чи було воно порожнім? Я збирався вилізти з люка і зісковзнути вниз по задній частині вежі, коли, відчувши ривок лівої ноги, я подивився вниз і побачив, що Бен Соломон дивиться на мене.
  
  
  «Почекай. Картер. Я піду з тобою. Нема рації робити це одному».
  
  
  Вдячний за допомогу, я
  
  
  
  
  
  не став сперечатися з ним. Я виліз із люка, і Соломон пішов за ним із пістолетом-кулеметом «Маузер Ред-9» у руці. Ми опустили корму вежі, поспішно поповзли розжареними гратами трансмісії і двигуна і впали на землю.
  
  
  "Я думаю, що ми атакуємо порожній простір", - сказав Соломон. «У цьому наметі нікого немає. Аль-Хурія був би божевільним, якби залишився там і чекав на нас. Він псих, але не дурень».
  
  
  "Ми дізнаємося за мить. Ви готові?"
  
  
  Соломон кивнув головою.
  
  
  "Тоді давай зробимо це".
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  Ми з Соломоном заскочили до намету. Ми зигзагами пройшли широким головним входом, рушили вліво і стрибнули за ящик, досить великий, щоб у ньому помістився холодильник. Кілька миттєвостей ми чекали, поки наші очі звикнуть до напівтемряви. Зовні були сутінки; усередині намету було майже темно. На той час, як ми зрозуміли, що стрибнули в гніздо терористів, було вже пізно повертатися. Вони напали на нас з усіх боків, і ми могли тільки припустити, що вони сховалися під килимками та підготувалися, коли почули наближення танка. Прокляття Караме. Він так задумав. Він припускав, що я повернуся до намету, шукаючи його.
  
  
  Я вбив двох терористів з H&K, і Соломон застрелив ще двох - однією з його жертв була жінка, перш ніж вони опинилися навколо нас. Сім чи вісім, може, дев'ять чи десять, один із них шипить: «Аль-Хурія хоче їх живими».
  
  
  Двоє найближчих до мене сирійця, молоді й складені як барило, увірвалися вперед, розмахуючи кулаками, схожими на стегенця. Я вдарив одну людину кісточкою пальців між очей; він був непритомний і впав, перш ніж встиг змигнути. Я дозволив другому нападнику отримати апа-ко-ся, мій великий і вказівний пальці встромилися йому в горло, жахливий удар розчавив ліву і праву яремні вени. Я був упевнений у пошкодженні, бо знаю, що я можу робити з Годзю-рю карате.
  
  
  Краєм ока я міг бачити, що троє чоловіків кинулися на Соломона, наближаючись до нього спереду та з обох боків. Одному він ударив ногою по яйцях, другий перерізав горло ножем і вчасно нахилився, щоб уникнути удару прикладом пістолета третьої людини по голові.
  
  
  Я мав свої проблеми. Я дозволив чоловікові, що входить ззаду, отримати удар ліктем, який, мабуть, пробив стінку його живота. Потім я вчасно пригнувся, щоб уникнути удару кулаком, який, якби впав, зламав би щелепу. Мене турбував не кулак, а латунні кісточки кулака. Я високо підстрибнув, розвернувся і пронизав «кастетом» горло нукітським ударом, цілячись у його сонну артерію і впевнений, що розбив її.
  
  
  Після того, як терористи почали діяти, я зрозумів, що вони збираються відмовитися від ідеї захопити Соломона і мене живими. Чоловік, який направив у мій бік автомат Walther, довів, що я мав рацію. Я сіпнувся убік, коли чоловік натиснув на курок, і «Вальтер» прогримів, як гармата, виплюнувши 9-міліметрову кулю. Перш ніж великоносий сирієць встиг зробити другий постріл, я стрибнув через простір ударом вниз, мої ноги, як дві ковадла, врізалися в груди та обличчя людини.
  
  
  Але я також побачив, що до боротьби приєднується дедалі більше терористів. Або вони залізли під задню частину намету, або сховалися у тій частині намету, що лежала землі. Коли вони кинулися на нас, я міг бачити, що Соломон після удару ліктем прямим ударом рапірою з чотирма пальцями влучив у великий живіт одну людину. Чоловік відскочив і спіткнувся про мене. Я обняв його за шию лівою рукою, з силою смикнув і вдарив його по потилиці долонею правої руки. Людина тріснула шия, і він обвис. Я розвернувся і використав блок метелика Чо укэ, щоб зупинити руку, що рубає, збивши людину з ніг ногою меча в живіт і добивши його одним колючим ударом пальця по його адамовому яблуку.
  
  
  Я глянув на Соломона і припустив, що його нападники думали, що він здобуде легку перемогу через його середній зріст. Він був приблизно п'ять футів десяти дюймів і важив трохи більше ста шістдесяти п'яти фунтів. Як ізраїльтянин їх обдурив! Один араб увірвався до кімнати і спробував схопити Соломона за шию. Сол пригнувся, схопив його за капюшон бурнуса, смикнув його головою і з такою силою вдарив його коліном під підборіддя, що чоловікові зуби вилетіли в бризках крові.
  
  
  Оскільки я був стурбований трьома терористами переді мною, ще один стрибнув на мене ззаду. Він приклав повний нельсон до моєї шиї та плечей і притиснув своє коліно до моєї попереку, швидким рухом штовхнувши мене вперед.
  
  
  "Розбийте його в живіт, Газі!" - вигукнув чоловік, який тримав мене. "У мене є собака!"
  
  
  Чоловік із злим обличчям переді мною, посміхнувся, показав свої почорнілі зуби та кинувся в атаку. Я посміхнувся у відповідь і змусив його очі закотитися, завдавши йому сильного удару ногою в обличчя. З рота текла кров, він упав на коліна, зробивши себе ідеальною мішенню для моєї ноги, яка вдарилася об його чоло і зачепила лоба увігнавши
  
  
  
  
  
  кістки черепа в мозок.
  
  
  Зігнувшись, наскільки міг, я зачепив ноги за кісточки свого викрадача і смикнувся. Ноги людини вилетіли з-під нього, і він упав навзнак, намагаючись відпустити мене, щоб зловити себе. Він зазнав невдачі. Він звалився на землю спиною. Я впав на нього згори.
  
  
  Я схопився на ноги і краєм ока помітив, що Соломон вирвав у вбитого терориста сирійський ніж із товстим лезом і рубав його ліворуч і праворуч, з виразом маніакальної люті на його брудному обличчі.
  
  
  Мій колишній викрадач відчайдушно намагався підвестися на ноги. Він мав намір зробити повний оборот, а потім відсахнутися від мене. Він не мав шансу. Миттю, коли він пройшов половину перекату, я стрибнув йому на спину, потяглася вниз, схопила його за щиколотки за обидві ноги і різко потягла вгору і назад. Я почув гучний тріск і урвався крик. У чоловіка зламався хребет.
  
  
  Я схопився на ноги якраз вчасно, щоб уникнути прямого удару кулаком лівої руки, завданого величезним бородатим чоловіком з обличчям, як у бика, і фиркав від люті та ненависті. Я пригнувся, схопив людину за зап'ястя і перевернув її догори ногами, продовжуючи утримувати його руку.
  
  
  Він спробував відсунутися, але я ривком підняв його, вдарив по переніссі, потім просунув руку в V-подібну частину його ніг і шпурнув головою в іншого терориста, який намагався витягти пістолет із кобури. на стегні. Обидва чоловіки впали в плутанині з рук, ніг і прокльонів, впавши в бік іншої людини, яка спіткнулася і тепер намагався витягнути револьвер Магнум з кобури.
  
  
  Знаючи, що мені треба рухатися швидко чи померти, я помчав на невелику відстань до трьох чоловіків. Той, який мав Магнум, був моєю першою проблемою. Я сильно вдарив його по передпліччю, сподіваючись, що зламав кістку. Він завив і спробував відступити. Я вдарив його п'ятою по лобі в той момент, коли іншому чоловікові, який витягав автомат, вдалося витягти пістолет з кобури і повернути його до мене. Я відскочив убік, він натиснув на курок, і куля потрапила в іншого сирійця, який намагався атакувати Соломона зліва. Я стрибнув уперед, відбив у чоловіка пістолет і вдарив його п'ятою по обличчю.
  
  
  Запізно я зрозумів, що був недбалий; Я відчув, як шовковий пояс упав на мою голову і ковзнув по горлі. На мить у моєму мозку спалахнула паніка. Той, хто підкрався до мене ззаду, вдарив мене коліном попереку і почав затягувати пояс. Я відсахнувся, моя права п'ята вдарилася об ліву колінну чашечку чоловіка. Арабський партизан закричав від болю, послабив свою зашморг і рефлекторно впустив коліно від моєї спини, його рухи дозволили мені відступити ближче до нього. Я збирався завдати йому жахливого удару ліктем, коли він ахнув, вигнувся вперед і впав обличчям. Соломон кинув Гізу, лезо увійшло в спину людини по саму ручку.
  
  
  Залишилося ще кілька людей, але у нас із Соломоном не було можливості поспілкуватися з ними. З переднього отвору намету прогримів автомат, і терористи, що залишилися, впали один за одним.
  
  
  Лев Віманн стояв біля входу, дим вився з дула SFR-10 ізраїльського Galil у його руках. «Я ніби подумав, що вам двом може знадобитися допомога». Він озирнувся на тіла землі. «Але, зважаючи на все, я думаю, ти сам справлявся добре».
  
  
  "Не обманюй себе", - видихнув Соломон. "Ми не могли протриматися набагато довше". Він глянув на мене. «Цей ублюдок Караме подумав, що ми прийшли сюди. То була акуратна пастка. Але мені цікаво, де він?
  
  
  Я відійшла вбік, шукаючи очима стіл та скриню.
  
  
  "Що ти шукаєш, Картер?" - Запитав Віман.
  
  
  "Пара моїх добрих друзів!"
  
  
  Двоє ізраїльтян переглянулись.
  
  
  "Звичайно, не серед сирійців!" - вигукнув Соломон.
  
  
  Незабаром я знайшов скриню, що лежить на боці. Я став навколішки, поставив його у вертикальне положення і відкрив округлу кришку. Були Вільгельміна та Гюго. Я засунув Вільгельміну в її кобуру на стегні і прив'язав Х'юго до внутрішньої сторони правого передпліччя.
  
  
  Лев Віманн усміхнувся. «Деякі друзі! - Сказав він зі сміхом.
  
  
  "Тобі краще повірити в це", - сказав я. Я ступив до входу. «Повернемося до танка. Я маю підозру, що Яструб і його лейтенанти ховаються там, де, як вони думають, ми й не мріємо шукати».
  
  
  "Де це знаходиться?" - Запитав Віман.
  
  
  "Руїни вежі".
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  Коли ми втрьох вийшли з намету, ми побачили, що Чам Еловіц відкрив люк над своєю головою, підвівся і глянув на нас.
  
  
  "Пора", - сказав він, дивлячись на мене. «Якби SLA вбила вас і Бена, ми б переїхали намет і розплющили його, як млинці. Що ми будемо робити далі?"
  
  
  "Руїни Башти", - сказав я. «Я думаю, що там ховається Яструб. Йому більше ніде бути, якщо він не десь серед тіл».
  
  
  Соломон, Вайман і я піднялися на задню палубу і ввійшли до Т-54.
  
  
  
  
  
  через люк командирської вежі.
  
  
  Танк перекотився уламками і попрямував до Вежі Львів. У ширококутний перископ я дивився на жахливу купу каміння, споруда виглядала ще страшніше в глибоких сутінках.
  
  
  Я не сподівався, що буде далі. Не думаю, що хтось із нас це зробив.
  
  
  БТР-40, здавалося, вискочив на повному газі з-за північного боку руїн, його двигун ревів. Я оцінив його швидкість приблизно сорок миль на годину. Відразу за ним йшов броньовик Л-59Гроншив, навідник повернув на нас передню вежу і свою 50-мм гармату.
  
  
  Мохаммед Караме!
  
  
  Картер! Ви їх бачите! крикнув Соломон, який дивився на приціл командира. «Підривай цей БТР!
  
  
  Я опустив 100-мм гармату, ковзаючи пальцями по рукоятці штурвала, і натиснув на праву педаль, трохи повернувши вежу. З передньої частини танка пролунав гучний тріск. Броневик послав у нас 50-мм снаряд. Ворожий стрілець знав, що не зможе нас нашкодити через масивну броньову пластину Т-54, але я припустив, що він намагався відволікти нас настільки, щоб дати «Яструбу» час втекти.
  
  
  У мене у вухах дзвеніло, я повернув ручку калібрування та двічі перевірив шаблон сітки. Я натиснув кнопку стрілянини, і 100-мм гармата загриміла. У кількох сотнях футів попереду стався великий вибух, і сіра машина перетворилася на короткий, але сильний спалах червоного та помаранчевого кольорів, при цьому величезні шматки машини розлетілися на всі боки.
  
  
  "Чорт забирай. Картер!" Соломон з огидою закричав. "Ви мали націлити на БТР!"
  
  
  Я повернув вежу вправо, поки Лев Віманн висмикував використану гільзу, встромив ще один бронебійний снаряд у зброю, зачинив затвор і заблокував кулачковий важіль.
  
  
  Я запізнився. На той час, як я почав пристрілювати зброю, бронетранспортер уже проїхав за невисоким гранітним пагорбом.
  
  
  Глибокий голос Рісенберга, що долинав з кабіни водія, був сповнений подиву. «Картер, якого біса ти не вистрілив у БТР? Карам не був би в броньованій машині! Він знає, що ми спробуємо спочатку знищити машину через її п'ятдесят мм гармати».
  
  
  "Розгорніть нас і доставте до одного з бронетранспортерів", - сказав я. «Ми кидаємо танк. Я не стріляв по БТР, бо знав, що, якщо схибну, у мене не буде шансу стріляти по броньовику. Він би перемістився за гребінь, перш ніж я зміг би вдарити. це ми…"
  
  
  "До біса броньовик!" - сердито втрутився Рісенберг. «Ми втратили Яструба. Це той, кого хочемо вбити».
  
  
  "Заткнися і подумай хвилинку", - відрізав я. «Основна дорога із табору веде на північ. Караме та його люди пішли вузькою дорогою на схід. Я не знаю, що він має на увазі, але цей танк не може обігнати бронетранспортера. Ми маємо використовувати БТР. Я не хотів, щоб цей броньовик з його п'ятдесяти міліметровим врізався в нас. У нас не було б шансу»
  
  
  «На цій підставі, я вважаю, ви маєте рацію». Голос Рісенберга пом'якшав. «Але як ви пропонуєте нам знайти Карам - піти тим же маршрутом, що і він?»
  
  
  «Це єдиний спосіб, і чим раніше ви доставите нас до одного з БТР, що залишилися, тим швидше ми зможемо його зловити».
  
  
  Рісенберг розгорнув танк навколо своєї осі і направив його назад до двох бронетранспортерів - єдиної техніки, що залишилася. Я подумав про Мохаммеда Карама, захоплюючись його обережністю. Він сховав у руїнах броньовик і вантажівку на випадок такої надзвичайної ситуації. Ми не мали гарантій, що ми зможемо його наздогнати. Я розраховував, що в його БТР буде повне завантаження, щонайменше двадцять осіб. Нас було лише п'ятеро. З меншою вагою наш БТР матиме перевагу у швидкості.
  
  
  "Що щодо цього танка?" - Запитав Лев Віман. "Ми просто залишимо це?"
  
  
  «Ми підірвемо його, - сказав я, - щойно переконаємося, що в нас достатньо бензину в БТР, щоб дістатися до Йорданії».
  
  
  Рісенберг зупинив Т-54, і ми п'ятеро вийшли. Поки ми з Джо оглядали одну з машин, інші люди з оголеними пістолетами збирали зброю та пояси з боєприпасами з різних трупів на землі. Ми виявили, що БТР мав повний бак бензину. Також були дві повні каністри у відсіку для зберігання під однією з металевих лав, яка була прикручена до внутрішньої сторони броньованої стіни. На тринозі, прикріпленій до плоскої частини задньої частини похилої кабіни, знаходився чехословацький ручний кулемет ZB30 та два коробчасті магазини з патронами калібру 7,92 мм. Ще дев'ять ящиків із боєприпасами було у другому відсіку для зберігання під другою лавкою у задній частині.
  
  
  Ми з Рісенбергом крикнули, щоб решта повернулася, і невдовзі вони склалися в тилу за кабіною водія, прихопивши з собою різноманітну зброю, включаючи радянський автомат АКМ, бельгійський кулемет CAL, пістолет-кулемет Franchi L557. і в'єтнамський пістолет-кулемет MAT 19. Бен Соломон навіть мав два мішки китайських гранат.
  
  
  «Тепер позбавимося танка», - сказав я. Я повернувся і подивився у відкритий овальний люк між відсіком водія і задньою частиною машини.
  
  
  
  
  
  «Двоє з вас вилазять та кидають кілька гранат у командирський люк. Ми просунемося вперед на сотню футів».
  
  
  Еловіц і Віман зістрибнули з корми БТР і рушили до танка. Рісенберг посунув БТР уперед. За кілька секунд з танка почувся приглушений рев. Двоє чоловіків повернулися в бронетранспортер, і ми рвалися вперед, коли жар від вогню досяг 100 мм снарядів, і Т-54 розлетівся на частини.
  
  
  «Ми маємо лише п'ятдесят на п'ятдесят шансів наздогнати Карамі», - похмуро сказав Рісенберг. «Я вважаю, це залежить від того, куди він прямує і скільки людей у його машині. Ви не думали, що він міг заховати там ще один танк?
  
  
  «Я розглянув можливість, – сказав я. «Все, що ми можемо зробити просто зараз, - це розіграти роздачу, яку ми отримали. Якщо у вас є найкраща пропозиція, я хотів би її почути».
  
  
  «Хотів би я».
  
  
  * * *
  
  
  Повернувши на схід, ми пішли тим самим маршрутом, яким йшли Яструб і його люди: вісім цільногумових шин бронетранспортера стрибали по маленькому камінню. По обидва боки від нас насипи насипаних плит ставали дедалі більше, ніж далі на схід ми рухалися частково штучною дорогою.
  
  
  Підстрибуючи на ковшеподібному сидінні, я розглянув усі можливості, виходячи з того, що Мохаммед Караме був дуже розумною людиною. Або ця стежка була найкоротшим шляхом, що веде з пагорбів Ас-Сувайда, або в Карамі була якась прихована база в одній з численних печер. Але я сумнівався в цьому. Все, що він мав на увазі, стосувалося нас. Це мала бути ще одна пастка.
  
  
  Де дорога була більш-менш рівною. Райзенберг різко натиснув на педаль газу, розігнавши автомобіль до максимальної швидкості, майже 52,7 миль на годину. У нас не було жодних проблем із переглядом вперед через прорізи 5 "X 16". Але ми закрили квадратні кришки люків над головою. Коли вони будуть відкриті, схованому снайперу буде дуже легко збити нас з пантелику. З тієї ж причини троє ззаду сиділи навпочіпки.
  
  
  Поступово стежка перетворилася на велику арройо; каміння під шинами стало більше, що перетворило наш рух уперед на серію коливань вгору-вниз. Ліворуч і праворуч височіли стіни з граніту і пісковика, які місцями утворювали партнерство з чорним сланцем Вішну - кристалічною породою, що має шарувату структуру і лежить у пластинах. Тут і там були утворення червоної павутини, спричинені оксидом заліза, вимитим із сланцю під час дощів. Дивлячись на всю цю безплідність, я подвійно вирішив знайти Яструба. Щодо Міріам Камель, у мене на неї були особливі плани. Що нагадало мені Рісенберга.
  
  
  "Звідки ви дізналися, що Міріам Камель збрехала про вежу, в якій зберігалася зброя та боєприпаси?"
  
  
  Рісенберг кинув на мене швидкий здивований погляд. "Яка різниця? Ми знаємо, що вона збрехала».
  
  
  «Я хочу знати повний рахунок, і коли два і два в сумі дають п'ять, я нервуюсь».
  
  
  "Що це має означати?"
  
  
  "Це означає, що я думаю, що ви більше, ніж ізраїльський танкіст", - сказав я. «Я думаю, що ви є агентом Хамосада. Якщо так, то можливо у вас є інформація, яка мені допоможе. Давайте будемо практичними. Наша мета та сама: розбити Сирійську визвольну армію і або вбити, або захопити Мохаммеда Караме. Коли він буде мертвим, вся організація розвалиться».
  
  
  Рісенберг сповільнив Prime Mover та перейшов на низький рівень. "Чи буде вам легше, якщо я скажу вам, що Халіл Маррас працює на SCID?"
  
  
  "Сирійське управління контррозвідки", - подумав я. Тепер я був упевнений, що по-своєму він зізнався, що є співробітником ізраїльської розвідки, але не висловив це словами. "Карамі знає про Марраса?"
  
  
  «Я навіть не знаю, чи він підозрює. Якщо він підозрює, то він нічого не може з цим вдіяти. Караме не може діяти без схвалення сирійського уряду. Маррас поруч, щоб стежити за операціями та поінформувати Дамаск . Як щодо вас, Картер? У мене таке відчуття, що AX та Hamosad працюють разом над цією операцією. Чи є у AX якась інформація про причетність КДБ до SLA? »
  
  
  Я посміхнувся. Рісенберг був із Хамосадом. Не сумнівайся з цього приводу. Я все одно безневинно сказав: "З чого ви взяли, що я з AX?"
  
  
  Він посміявся. «З тієї ж причини, через яку ти думаєш, що я з Хамосадом. І ти не зовсім невідомий у світі розвідки. Картер. Принаймні на ім'я».
  
  
  "Ми не думаємо, що росіяни безпосередньо замішані", - сказав я. «Все, що робить Кремль, він робить через сирійський уряд. У КДБ був би напад, якби вони знали, що намагається зробити Яструб».
  
  
  Я швидко розповів Рісенбергу про змову зі зрідженим природним газом, спостерігаючи, як очі його розширилися, поки я говорив.
  
  
  "Це диявольськи", - сказав він після того, як я закінчив. «Але це характерно для Карами. Ви знаєте, до чого це зводиться, наскільки ви стурбовані: він має вбити вас».
  
  
  "Що наводить мене на думку, що ми могли потрапити в іншу пастку". Я подумав про двох людей, яких ми залишили, які були віднесені у вічність у кам'яному будинку в'язниці.
  
  
  "А як щодо двох ізраїльтян, яких ми залишили?" Я запитав. "
  
  
  
  
  
  Чи були вони з вами та іншими, коли SLA вас схопила? "
  
  
  Ні. І вони були Хамосадом. Вони не могли нічого сказати Карамі, бо не знали, що сказати. Карамі не вірив їм». Якийсь час Рісенберг мовчав, потім сказав: «Я не знаю, як ти, Картер. Але в мене таке почуття, що ми не виберемося із цього живими».
  
  
  "Ми не повернемо назад", - твердо сказав я.
  
  
  «Не зрозумійте мене неправильно, – швидко сказав він. «Я не проти смерті. Я просто хочу переконатися, що «Яструб» відлетить на кілька хвилин раніше за мене».
  
  
  * * *
  
  
  Дорога – точніше, дно арройо – повернула на південний схід, і ми з Рісенбергом прийшли до твердого переконання, що Карамі та люди з ним не скорочують шлях до головної дороги. Ми мали загнати їх у пастку.
  
  
  За поворотом дорога тяглася на кілька миль, смуга пустки повертала на південь, праворуч від нас. Сутінки стали спогадом, і була б повна темрява, якби не повний місяць.
  
  
  Ми також зауважили, що арройо більше не було. У той час як ліворуч від нас були величезні плити з граніту та базальту і гребені з полірованого, як мармур, вапняку, а праворуч – лише довгий схил із бугристого пісковика.
  
  
  «Погляньте праворуч, – сказав я Рісенбергу. "Цей нахил дає вам якісь ідеї?"
  
  
  "Що в тебе на думці, Картер?"
  
  
  "Як ти думаєш, наскільки далеко від нас попереду Карамі?"
  
  
  «Три чи чотири милі. Йому довелося пройти те саме, що й нам».
  
  
  «Я думаю, що ми можемо під'їхати та перетнути схил», - сказав я. "Якщо пощастить, ми можемо вийти попереду Карамі або відразу за ним".
  
  
  Рісенберг скинув підборіддя. «Ми ризикнули б, Картер. Наскільки нам відомо, на протилежному боці може бути провалля. Ми навіть можемо потрапити до такого місця, де не зможемо розвернутися. Тоді що?"
  
  
  "Я кажу, що варто спробувати", - уперто сказав я. «БТР має повний привід, і схил не такий крутий».
  
  
  «Я кажу, що ми обоє цокуті, але я маю погодитися. Яструб не чекає на такий крок, і він може дати нам перевагу. Розкажіть іншим».
  
  
  Я повернувся на сидіння до відкритого люка між відсіком водія і задньою частиною кузова. "Тримайся там, ззаду", - крикнув я. «Ми йдемо вгору схилом».
  
  
  Рісенберг зупинив бронетранспортер, переключив передачі і позадкував від схилу якнайдалі. Він знову переключив передачу і попрямував до схилу, потім натиснув на педаль газу, і величезний транспортний засіб злетів угору, двигун працював від цього зусилля, величезні шини дряпалися об шорстку поверхню каменю. Бронетранспортер підстрибував і іноді падав; потім він знову піднімався і опускався, або ми виявлялися нахиленими або ліворуч, або праворуч, часом небезпечно. Зрештою, однак, ми опинилися на вершині та на вершині.
  
  
  Рісенберг вимкнув двигун, і ми подивилися вперед. Ззаду Чам Еловіц крикнув: «Чорт забирай! Скільки ще з цього нам доведеться пройти?
  
  
  У яскравому місячному світлі ми побачили, що перед нами близько двох миль перетнутої місцевості з жахливою природною терасою, на якій височіли пагорби різних розмірів і форм. Це місце справді було Бробдингнагіанським садом скульптур, створених багатовіковими вітрами; купаючись у білому сяйві місяця, це було моторошно. І хоча я хотів Мохаммеда Караме з професійних причин і Міріам Камель з особистих причин, я не хотів, щоб ми застрягли тут біля скель. Бронетранспортер був нашим єдиним засобом втечі до Йорданії.
  
  
  "Місяць дуже яскравий, - сказав я, - але як ви думаєте, ми можемо йти вперед, не запалюючи світла".
  
  
  "Коли наші фари були включені, вони могли помітити промені задовго до того, як почули двигун", - сказав Різенберг. "У всякому разі, місячного світла більш ніж достатньо".
  
  
  «Я маю віддати належне Різенбергу; він був страшенно чудовим водієм. Ретельно та вміло він водив носій по скелях, майже постійно перемикаючи передачі… борючись із кермом… його ноги перенапружувалися на педалях зчеплення та газу. Іноді йому доводилося це робити. сповільнитись майже до повної зупинки; він ніколи не міг рухатися швидше, ніж п'ятнадцять миль на годину. Поїздка на американських гірках була м'якою порівняно зі злетами та падіннями, які здійснював авіаносець, його величезні пружини стогнали. Півдюжини разів один із передніх колеса зісковзували в поглиблення або велику тріщину, і Рісенбергу доводилося запускати двигун, щоб звільнити гуму, кричачи об голий граніт або камінь, покритий мергелем. В інших випадках він врізався великим буксирним гаком у конструкції з туфу у формі поганки. камінь, заввишки не більше п'яти футів, що фарбував їх, ніби вони були виготовлені з тальку.
  
  
  Зрештою ми підійшли до кінця пагорба, що стало очевидно, коли ми побачили вдалині урвища, а за урвищем - порожній простір. Рісенберг обережно зупинив БТР за п'ятдесят футів від краю. Потім ми з ним вийшли, поспішили до краю і подивилися вниз. Троє чоловіків ззаду зістрибнули і підійшли до краю, ми п'ятеро з полегшенням виявили, що ми дивимося вниз схилом, але один з них був дуже похилий дуже круто.
  
  
  
  
  
  
  Я правильно вгадав. Пройшовши через пагорб замість того, щоб об'їжджати дорогою, ми наздогнали Мохаммеда Башира Карамеха. Його бронетранспортер, що рухався прямо на південь, знаходився всього за півмилі від нього.
  
  
  "Ми можемо спуститися туди?" - Запитав Лев Віман. "Схил мені здається страшенно крутим!"
  
  
  Рісенберг поплескав його по спині. «Не хвилюйся, Лев. Якщо ми цього не зробимо, ти дізнаєшся про це, коли ми почнемо ковзати, і БТР звалиться на нас».
  
  
  Ми повернулися до БТРу, і Рісенберг запустив двигун. Він повільно під'їхав до краю, дав двигуну трохи більше газу та переключив передачі. Передні колеса продовжували котитися прямо вперед, доки не перевалили через край, і машину штовхали вперед лише задні колеса. В останню секунду Рісенберг переключився на нейтраль. Перевізник зупинився, п'ять футів відсіку водія стирчали прямо через край.
  
  
  "Поїхали, Картер!"
  
  
  Рісенберг знову переключив передачу. Передня частина кабіни опустилася. Колеса торкнулися землі. Бронетранспортер почав спускатися схилом. Я глянув на Рісенберга. Його обличчя було однією великою маскою напруги.
  
  
  Ми спустилися схилом. Завжди існувала небезпека, що в міру того, як машина набирає швидкість, Рісенберг не зможе ухилитися від великого каменю, і в цьому випадку ми можемо перевернутися або, що ще гірше, втратити одне з передніх коліс.
  
  
  Ми рухалися все швидше та швидше, власні двадцять п'ять тонн БТР збільшували свою динаміку. Пройшло небагато часу, перш ніж ми зрозуміли, що наше падіння було на межі виходу з-під контролю, що БТР рухався так само, як і власний імпульс, і потужність двигуна. У мене було відчуття, що Вайман цілком може відчути, як це наближається до нас.
  
  
  Рісенберг заглушив двигун і натиснув на гальма. На кілька хвилин авіаносець сповільнив хід. Потім він повернувся на колишню швидкість, шини закричали протестуюче.
  
  
  Спробуйте екстрене гальмування, – запропонував я. - Ми принаймні ще за сотню футів від дна.
  
  
  Рісенберг використовував аварійне гальмо, але швидко штовхнув важіль вперед, відключивши його, коли задня частина шасі почала розгойдуватися.
  
  
  Підстрибуючи на сидіння, я нахилився вперед, дивився через оглядову щілину і спостерігав, як нерівна земля все швидше і швидше наближається до нас. Я глянув на Рісенберга, який лаявся на івриті. Це було все, що він міг зробити, щоб керувати передніми колесами і не дати великому автомобілю перевернутися або не розгойдуватись заднім кінцем. Якби це сталося, ми перевернулися б і продовжували котитися, поки не досягли дна.
  
  
  Якщо припустити, що ми дійдемо до дороги, тоді ми матимемо проблему з утриманням передньої частини носія від удару об скелю протилежної стіни. Ми рухалися вниз зі швидкістю майже п'ятдесят миль на годину, і такий удар міг би зім'яти передню частину і зробити БТР непотрібним - і нас з ним! Єдине, що міг зробити Рісенберг, - це задіяти аварійне гальмо у потрібний момент. Так він і вчинив.
  
  
  БТР знаходився за шістдесят футів від найближчої сторони дороги, коли Рісенберг натиснув на аварійне гальмо і сильно натиснув на педаль штатного гальма. Але авіаносець продовжував рухатися з шаленою швидкістю. Рісенберг повернув колесо, щоб не зіткнутися з валуном розміром з ванну для прання, невеликий поворот змусив машину сильно розгойдуватися з боку на бік. Завили гальма, завищали гума, вантажівка досягла кінця схилу і рушила по тому, що можна було б назвати дорогою. Коли передні колеса торкнулися горизонтальної секції, Рісенберг почав повільно повертати кермо вправо.
  
  
  Усвідомивши його стратегію, я крикнув через люк: «Тримайся там ззаду і тримайся ліворуч».
  
  
  У Рісенберга був метод у своєму божевілля: він не тільки уповільнював великий автомобіль, але й оберігав його передню частину від зіткнення з гранітною поверхнею на протилежному боці дороги. Однак, якщо він неправильно розрахував поворот, задня частина носія розгорнеться надто швидко, і ми перевернемося. В останній момент він повернув кермо на півоберта. Кабіна рушила праворуч, подалі від граніту, а ліва задня частина розвернулася до скелі. Рісенберг знову повернув кермо, і лівий крайній кут задньої частини кузова, схожої на коробку, врізався в скелю. Ми з Рісенберг зібралися. Бронетранспортер зупинився.
  
  
  Ми з Рісенберг обмінялися поглядами. Я крикнув через люк: "Хто там постраждав?"
  
  
  "Все в порядку", - відповів Соломон.
  
  
  "Тепер подивимося, в якій формі ми знаходимося", - сказав Різенберг і включив запалювання. Він переключив передачі, випустив зчеплення та натиснув на газ. Через кілька хвилин ми їхали гальковою дорогою і смикалися туди-сюди від місця, де Рісенберг тестував гальма. Вони були млявими, але працювали на наше задоволення.
  
  
  "А тепер наздожени того психопата, який називає себе Яструбом", - зневажливо сказав я.
  
  
  «Не рахуйте своїх терористів, поки їх не зловлять». Рісенберг засміявся. «Ми його спіймаємо. Його машина перевантажена. Наша ні. У нього має бути двадцять чи більше.
  
  
  
  
  
  
  чоловіків із ним. Безперечно, шанси не на нашому боці”.
  
  
  "Вони чують наш двигун", - сказав я. «З таким самим успіхом ти можеш увімкнути світло. Щодо шансів, скрести пальці і молись».
  
  
  Рісенберг увімкнув передні та задні ліхтарі і тихенько засміявся. "Хто знає? Ми можемо просто вибратися звідси живими.
  
  
  На максимальній швидкості ми мчали стежкою, двигун ревів, БТР трясся і здригався, катаючись по каменях різного розміру. Минуло п'ять хвилин... вісім хвилин... десять. Потім ми помітили ворожий БТР, біле світло місяця розміром з умивальник окреслив його і навколишні скелі в цілковитій безмовній ясності.
  
  
  «За моїми оцінками, вони не більше ніж за чверть милі попереду», - сказав я. «Ми намагатимемося підтягнутися до них, і наші люди ззаду можуть почати кидати гранати. Слава Богу, ці іашин не мають даху». Я повернувся і крикнув ізраїльтянам у спину. Ми їх помітили. Не спускайтесь і будьте обережні. Я приєднаюся до вас, коли ми підійдемо ближче”.
  
  
  Мене осяяла неприємна думка: за годину або місія завершиться, або я помру.
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  Відстань між двома бронетранспортерами ставала дедалі меншою. По обидва боки від нас були невеликі купи різного розміру, одні довгі й пологі, інші короткі та закруглені нагорі або майже квадратні; весь конгломерат був ламінат з пісковика, змішаного з гранітом, базальтом і деяким сланцем. На всіх рівнях були темні пащі печер.
  
  
  Ми були ярдах за триста позаду авіаносця Карамі, коли він зупинився. Бічні люки кабіни та задній люк відсіку для персоналу були відчинені, з них вискочили люди та побігли у бік печери зліва.
  
  
  Ми з Рісенбергом зрозуміли, чому їхній БТР зупинився. Дорога закінчувалася біля купи кам'яної плити біля підніжжя великого пагорба. Це був розумний висновок, що печера була кінцевим пунктом призначення Карамі. Для мене це було страшенно смішно.
  
  
  "Що ти думаєш про це, Картер?" Голос Рісенберга був одним великим знаком питання. «Для Карами не має сенсу проходити весь цей шлях, щоб сховатися в печері!»
  
  
  Відповідь раптово вразила мене з силою кулі в спину!
  
  
  "Швидко", - сказав я. «Ідіть вгору ліворуч одного зі схилів. Мені здається, що печера – це не що інше, як тунель».
  
  
  Рісенберг глянув ліворуч. Схили з того боку були не такими крутими, як той, яким ми спускалися кілька миль тому. Знизу вгору, можливо, сто футів. Однак вершина виглядала не дуже привабливо, деякі скелі були розміром наполовину невеликого будинку.
  
  
  Без жодного вагання Рісенберг повернув носій вліво і ввімкнув мотор. Я крикнув чоловікам ззаду: «Почекайте. Ми йдемо вгору схилом пагорба».
  
  
  Рісенберг сказав: «Припустимо, вони проходять через тунель! Як ви думаєте…?" Він посміхнувся від вуха до вуха.
  
  
  "Гвинтокрил! Ось і все!" Я майже кричав.
  
  
  «Сподіватимемося, що тунель буде довгим», - додав він. Рісенберг направив бронетранспортер вгору схилом, рухаючи його з такою швидкістю, наскільки дозволяла кам'яниста місцевість. Незабаром ми досягли вершини пагорба та котилися та підстрибували до схилу з іншого боку. Подорож не була гладкою. Місцями стояли титанічні сходи, згладжені дощем та вітром піском, і між ними доводилося вести БТР.
  
  
  Ніхто з нас не забув, що Карам і його люди були на тисячу футів попереду нас. Це було б для нас вигідно, якби Джо міг вести БТР під кутом, який би поставив нас у безпосередній близькості від входу в тунель. Такий маневр був неможливий; пробиратися крізь скелі коштувало б надто багато часу. Краще йти прямо через вершину і ризикувати тим, що досягши нижньої частини іншого схилу, ми зможемо їхати вперед і встигнемо зрізати «Яструба».
  
  
  Рісенберг вибрав шлях, який чинив найменший опір; На жаль, це була найширша частина вершини, трохи більше чверті милі. Коли ми нарешті дісталися краю, Рісенберг залишив двигун працювати на холостому ходу і вийшов з кабіни, щоб подивитися.
  
  
  Я був нетерплячіший за нову наречену, коли він проліз через бічний люк і знову сів. "Як це виглядає? Ви бачили якісь ознаки вертольота?"
  
  
  "Підйом буде легким", - відповів він, перемикаючи передачі. «Це схоже на інший бік: крутий, але не надто крутий. Внизу все схоже на пісок. Безперечно, давнє русло річки. Я думаю, що далеко є навіс. Я не впевнений".
  
  
  «Якщо є навіс, то під ним має бути техніка», - сказав я. "Ми скоро дізнаємося".
  
  
  Спуститися схилом не склало труднощів, ухил був досить пологим, хоча були нерівності скель, яких Рісенберг старанно уникав. Внизу Рісенберг повернув праворуч і натиснув на газ. Ми обидва відчували, що тільки-но виграли лотерею на мільйон доларів, бо тепер, коли ми знаходилися на більш-менш рівному місці, ми могли бачити, що під навісом було два вертольоти. Але ми досі були
  
  
  
  
  
  далеко, щоб розглянути їх розмір та пасажиромісткість.
  
  
  «Послухайте. Я повернуся і повідомлю решту, що саме відбувається», - сказав я. «Карамі та його люди все ще перебувають у тунелі, інакше вони зірвали б навіс із вертольотів. Їх найкращим захистом був бронемобіль, і ми підірвали його до дідька і назад».
  
  
  "Ніхто з нас не вміє керувати вертольотом", - сказав Рісенберг. "Як щодо тебе. Картер? Думаю, ти не зможеш!
  
  
  "Ви вважаєте, що помилилися". Я підвівся з сидіння другого водія і став рухатися до овального отвору в задній частині кабіни. «Ми полетимо до Йорданії. Але про все по порядку. Ви паркуєтеся перед вертольотами, щоб ніс БТР був направлений до входу в тунель».
  
  
  Рісенберг здивовано глянув на мене. Попереду! Це поставить нас на дев'яносто футів від печери. Чому так далеко?"
  
  
  Я підійшов до люка, зупинився і обернувся до нього. «Ми можемо утримувати їх у тунелі за допомогою чеського ZB30. На такій відстані ми можемо зрізати їх, якщо вони спробують вибити нас із печери та використати гранати. Нікому з нас не потрібна кришталева куля, щоб знати, що Карамі одного разу зробить ми закрили його в пляшці! "
  
  
  Він розвернувся і глянув на мене, і на мить наші очі зустрілися. «Вони можуть використовувати свій БТР, щоб підніматися схилом так само, як і ми. Вони можуть залишатися там і стріляти по нас або спуститися вниз і битися з ним. У результаті ми отримаємо - який ваш американський вислів?»
  
  
  "Мексиканське протистояння", - сказав я, посміхаючись. "Але я не збираюся цього допустити".
  
  
  Рісенберг не відповів. Він тільки сильніше тиснув на газ.
  
  
  Я протиснувся через люк і поспішно пояснив ситуацію Вайманну, Соломону та Еловицю, чотирьом із нас, які трималися за металеві лавки, щоб не розбитися про коробчасту секцію.
  
  
  "Відлітати звідси - це добре, - спокійно сказав Вайманн, - але що ми можемо отримати, утримуючи Карам і його вбивць під замком у цьому кінці тунелю?"
  
  
  Еловіць задумливо кивнув. «Я кажу, лети до Йорданії і покінчимо з усією цією справою. Ми вже через багато пройшли».
  
  
  Бен Соломон глянув на мене і похитав головою, в куточках його рота скривилася усмішка переважаючих веселощів. «Ми не зможемо втекти до Йорданії, доки не буде мертвий Мохаммед Башир Караме. Наш друг Картер – агент американської розвідки, і він має роботу. Хіба це не так, Картер?
  
  
  Це був один із тих випадків, коли напівправда могла бути кращою за повну брехню. "Хамосад хоче знищити SLA за будь-яку ціну", - сказав я. «Ви ізраїльтяни, чи не так? Ви не маєте вибору. Ви маєте допомогти - або перестаньте називати себе людьми».
  
  
  "Ви з Хамосад?" Тон та манери Еловиця вказали на те, що він мені не вірив.
  
  
  "Якщо ви хочете дізнатися про ізраїльську розвідку, запитайте Рісенберга", - відрізав я. «Але ви зробите це пізніше. Ми зараз не маємо часу для обговорення за круглим столом».
  
  
  "Ми допоможемо", - швидко сказав Соломон. Просто я не розумію, що ми п'ятеро можемо зробити проти них усіх. Коли у нас був танк, все було інакше. Тоді ми мали вогневу міць і ми були захищені бронею».
  
  
  "У мене є план, - сказав я, - і я думаю, що шанси на це у нас".
  
  
  Еловіц посміхнувся. «Якби ви були євреєм, багато хто в Ізраїлі назвав вас Ламедвовником».
  
  
  Я не знала, хвалили мене чи ображали. "А що таке Ламедвівник?"
  
  
  Схвильований своїм хрипким голосом, Еловіц пояснив, що Ламедвовник – таємний святий. «Ультраортодоксальні євреї вірять, що саме існування світу залежить від праведності таких людей, – сказав він, – і що їхня особиста чеснота утримує руки Бога від руйнування світу».
  
  
  Я не мав часу сказати Еловиці, що я не є вірогідним кандидатом у таємні святі в жодній релігії. Голос Рісенберга проревів у відповідь з кабіни: «ОАС! Вони виходять із тунелю!»
  
  
  Я стрибнув на майданчик з лівого боку люка і відкинув ручку взводу чеського ZB30. Я бачив, що п'ятеро сирійців вибігли з входу в печеру і були на півдорозі до двох вертольотів, троє з них розмахували автоматами у бік авіаносця. Я навіть не спромігся підвести очі до прицілу в центрі кільця на кінці стовбура. Я натиснув на спусковий гачок, рев кулемета перетворився на фатальну симфонію, останній звук, почутий п'ятьма терористами, збитими з ніг на великій швидкості 7,92 мм. Інші партизани SLA, які збиралися вийти з печери, стрибнули назад усередину, всього за кілька секунд до того, як я змахнув ZB30 і розрубав стінки та вхід ще кількома сотнями куль.
  
  
  Тепер ми були поруч із двома гелікоптерами. Один із них був російським L-15, на 20 пасажирів; інший, L-17, являв собою бойовий корабель з ракетними установками з боків і великокаліберними кулеметами, встановленими як по лівому, так і правому борту. Можливо, саме так Караме мав намір прикінчити нас. У нас не могло бути жодного захисту від ракет.
  
  
  Ми вчотирьох чіплялися за своє життя, коли Рісенберг різко повернув БТР праворуч. Він зупинився, потім позадкував і знову загальмував. Ми були за п'ятдесят футів від вертольотів і за сто двадцять п'ять
  
  
  
  
  
  перед рваним входом до печери.
  
  
  Я побачив, як кілька голів вилетіли з одного боку від входу, і вони дали коротку чергу, великі кулі потрапили в камінь і підняли хмари осколків та пилу.
  
  
  Рісенберг пройшов через задній люк водія, витираючи обличчя. Я зробив знак Соломонові взяти на себе чеський ZB30. Я зійшов з платформи, і він зайняв моє місце, намагаючись тримати голову і тулуб за квадратним броньованим щитом, встановленим на кулеметі.
  
  
  «Ми маємо те мексиканське протистояння, - сказав мені Рісенберг, мовчки. «Ми не можемо дістатися до них, і вони не можуть дістатися до нас, принаймні доти, доки Караме не порозумне і не повернеться за своїм БТР».
  
  
  Голос Віманна був задумливий. "Було б легко скинути брезент і полетіти". Його очі дивилися на мене суворо. "Ми чули, ви говорили, що можете пілотувати вертоліт".
  
  
  "Ми б ніколи цього не зробили". Я сказав. «Вони б прошили нас кулями, поки ми злітали. Що нам потрібно зробити, так це знищити якнайбільше з них, перш ніж у них з'явиться шанс повернутися через тунель і забрати свій БТР».
  
  
  «Ми не зможемо пройти за ними, – сказав Різенберг, – з будь-якого кінця тунелю. Вони постріляли б нас, перш ніж ми встигли зробити крок».
  
  
  "Соломон може утримувати їх усередині за допомогою черг", - сказав я. «Тим часом деякі з нас можуть кинутися у бік печери».
  
  
  Четверо ізраїльтян дивилися на мене так, ніби в мене виросла друга голова.
  
  
  "Це не стратегія, Картере!" - сердито сказав Еловіц. «Це самогубство! Вони вкладуть у нас стільки свинцю, що знадобився б підйомний кран, щоб підняти наші тіла. Ми ніяк не зможемо потрапити до цієї печери».
  
  
  Я не звинувачував ізраїльтян у тому, що вони думали, що граю не з повною колодою. Зарядити печеру було б шляхом ідіота; це означало вірну смерть.
  
  
  "Ви абсолютно праві", - погодився я. «Але я нічого не сказав про вхід усередину». Я поліз у кишеню і вийняв тюбик із П'єром.
  
  
  "Тоді в чому сенс?" - Запитав Різенберг.
  
  
  «Тут є крихітна бомба. Це…»
  
  
  "Бомба!" Вайман перервав мене. «Бомба такого розміру не могла бути більшою, ніж гігантський феєрверк».
  
  
  "Заткнися і слухай", - прогарчав я. «Це не вибуховий пристрій. Це стислий гідрохлорсарсомазин, дуже потужний нервово-паралітичний газ, який убиває за секунди».
  
  
  Ізраїльтяни недовірливо глянули на мене. "Отже, ви підходите до стіни печери і встигаєте підкинути газ усередину", - сказав Рісенберг. "Один вдих - і ви теж мертві!"
  
  
  "Я думаю, що частина SLA залишиться в цьому кінці, тоді як інші повернуться до БТР", - сказав я. “Газ не може вплинути на мене. Перед тим, як я виїхав з Тель-Авіва, мені запровадили двотижневий антидот – комбінацію атропіну та тетратіазиду.
  
  
  "Ти просто денді!" Голос Соломона був майже отруйним, але не відвернувся від чеського ручного кулемета. «А що щодо людини, яка йде з вами? Що щодо решти з нас в авіаносці?
  
  
  "У газу короткий термін служби, всього десять секунд", - пояснив я. «Вітерець забирає геть від нас. Люди у БТР не постраждають. Але в межах печери, коли люди згрупувалися прямо біля входу, вони помруть за піввдиху».
  
  
  Я підняв руку, закликаючи до тиші, бачачи, що Вайман знову готувався перервати. «Той, хто піде зі мною, не залишиться поряд із печерою. Він буде в сорок футів вгору схилом, перш ніж я підкину газ. Я приєднаюся до нього, і ми перетнемо вершину і кинемо гранати вниз на БТР. Решта нам доведеться грати на слух”.
  
  
  Четверо ізраїльтян скептично поставилися до цього плану. Присівши навпочіпки, Вайманн сказав: «Що змушує вас думати, що ми можемо піднятися на борт, перелізти через вершину і кинути гранати в БТР, перш ніж Карамі дістанеться до нього? Він не зовсім повільний у таких речах».
  
  
  «Той факт, що ми перемогли його тут, говорить мені, що тунель є серією довгих вигинів і поворотів», - сказав я.
  
  
  «Так, але вони йшли пішки, – сказав Рісенберг. "Ми їхали."
  
  
  «І все ж таки вони були на тисячу футів попереду нас», - сказав я. «Це все академічно. На мій погляд, зараз найкращий варіант для нас – П'єр. Потім ми перетинаємо вершину та атакуємо».
  
  
  Я підняв мішок із гранатами і перекинув ремінь через плече. "Хто хоче зіграти зі мною у героя?"
  
  
  Рісенберг підняв бельгійський автомат CAL і довгий мішечок із запасними магазинами. «З таким успіхом я можу піти за тобою. Картер. Я краще буду в русі, ніж сидітиму тут і гадатиму, що відбувається».
  
  
  Коли я побачив сумку з вісьмома додатковими магазинами для MP43, я прив'язав сумку до пояса з патронами та взяв штурмову гвинтівку Sturm Gewehr із Західної Німеччини. StG був чудовою зброєю не тільки тому, що у нього було малоймовірно заклинювання, а й тому, що його довгий магазин містив п'ятдесят чотири патрони калібру 7,92 міліметра і міг стріляти як в автоматичному, так і напівавтоматичному режимі.
  
  
  Я сказав Соломонові: «Коли ти почуєш, як я даю сигнал, обстріляй його з обох боків, але не більше ніж на фут у кожну сторону. Ми підемо праворуч від передньої частини БТР. Ви розумієте?"
  
  
  «Я розумію, – сказав Соломон.
  
  
  Я глянув на Рісенберга; потім, згорбившись, я рушив до задньої частини БТР. Рісенберг рухався позаду мене, несучи коробку для балачки CAL. Моя рука була на клямці люка в задній частині авіаносця, коли Чам Еловіц сухо сказав: «Мене теж зарахуйте.
  
  
  
  Троє можуть зробити роботу кращою, ніж двоє. Бен і Лев можуть упоратися тут із усім».
  
  
  «Ми можемо втримати їх, – сказав Лев Віманн, – але рано чи пізно у кулемета закінчаться боєприпаси. Якщо ви троє на той час не зробите свою роботу, ми з Беном не будемо поряд, щоб побачити схід сонця. . "
  
  
  SLA на цій стороні буде мертвими менше ніж через десять хвилин, - сказав я. Я штовхнув перпендикулярний люк, вислизнув із нього, впав на землю і перекинув StG через спину за допомогою ременя.
  
  
  Я вийняв крихітного П'єра, потягнув за маленький червоний язичок і дуже обережно повернув його до контейнера. Тепер будь-яка важка банка змусить маленького диявола луснути та випустити смертельний нервово-паралітичний газ.
  
  
  Еловіц і Рісенберг, що виповзли за мною, із захопленням спостерігали, кожен чоловік тримав у руках автомат. Крім двох пістолетів-кулеметів, кожен чоловік на поясі мав російський пістолет-кулемет Стечкіна.
  
  
  "У будь-який час, коли будеш готовий, Картер", - сказав Різенберг.
  
  
  «Пам'ятайте, праворуч. Рухайтеся праворуч», - нагадав я йому та Еловицю. Тримайтеся від мене на відстані дев'яти чи десяти футів. Коли дійдете до схилу, починайте підйом. Я наздожену”.
  
  
  Обидва чоловіки кивнули. Я крикнув: «Соломоне, влаштуй шоу в дорозі».
  
  
  Миттєво ручний кулемет почав метати кулі, кожна з яких 7,92 мм снаряда була крихітною ракетою смерті, яка потрапила в граніт навколо входу в отвір печери, який був широким, але низьким.
  
  
  Ми втрьох вийшли через задню частину бронетранспортера, я трохи попереду, Рісенберг і Еловіц праворуч від мене. Перекачуючи ноги, я метнувся просто через залитий місячним світлом космос, два мої товариші мчали під кутом, який до того часу, коли ми втрьох дістався скелі, поставив би їх на двадцять футів правіше за мене.
  
  
  Весь цей час ZB30 ревів, а край входу попереду кричав рикошетом. Прагнучи до точки, яка мала поставити мене за вісім футів з правого боку входу, я сподівався, що Соломон перестане стріляти, як тільки я досягну скелі.
  
  
  Сумніваюсь, що дикий спринт тривав понад п'ятнадцять секунд. Раптом я вперся в грубу скелю, важко дихаючи, і вхід у печеру опинився всього за сім-вісім футів від мене. Я витяг Вільгельміну з кобури, вимкнув запобіжний важіль, потім сунув ліву руку в кишеню і дозволив П'єру перекотитися з трубки в мою долоню. На невеликій відстані позаду мене я чув, як Рісенберг і Еловіц піднімалися схилом, під їхніми ногами перекидалося пухке каміння.
  
  
  Я підійшов ближче. Соломон перестав колоти кожну сторону кулями, але час від часу він посилав три і чотири кулі прямо у вхід до печери. За кілька футів від правого краю печери я перевернув П'єра навколо скелі і ввійшов у чорний отвір. Він мав злетіти на двадцять п'ять футів, перш ніж впасти і вдаритися об землю. Я почув слабку бавовну і зрозумів, що П'єр викидає смертельний нервово-паралітичний газ. Дивно, але я не чув ні звуку паніки, жодного подиху.
  
  
  Чи можливо, що нас обдурили, що всі терористи ОАС вже відбули до іншого входу і в цей момент могли потрапити до свого авіаносця?
  
  
  Розчарований тим, що я не наважився просунути голову в печеру, я перемістився на десять футів праворуч і почав підніматися схилом.
  
  
  У той момент мене турбувало тільки те, що якщо мене вимазають слимаками, я можу померти, перш ніж зможу взяти з собою Мохаммеда Караме.
  
  
  Він і Міріам Камель.
  
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  
  Коли на нас дув гарячий північно-східний вітер, ми з Еловіцем та Рісенбергом перебралися через вершину хребта. Маршрут був хаотичним безладом з пухкого грунту і пісковикових структур гротескної форми, вирізаних вітром піску. Сама поверхня нагадувала поле битви в Нормандії, місцевість являла собою ковдру з колії, кривих каналів і ребристих кратерів. Але в цей момент БТР міг перетнути вершину. За десять-дванадцять ярдів праворуч від нас можна було проїхати вперед великий автомобіль, обережно переміщаючи його між валунами і величезними масами граніту, плитами, покладеними в природні сходи.
  
  
  Ще одна небезпека, з якою нам довелося зіткнутися, полягала в тому, що Карам, якби він і його люди поверталися на свій авіаносець, міг передбачити нашу стратегію і відправити розвідників уперед пішки. Отже, ми троє діяли максимально обережно. Ми спостерігали за кожним великим каменем, очі досліджують чорні тіні, наші вуха налаштовуються на найменший шум.
  
  
  "Ви не можете бути впевнені, що ваша газова бомба забрала когось із них?" - знову спитав Різенберг. "Ніяких звуків задушення, нічого?"
  
  
  «За п'ять хвилин моя відповідь буде такою ж», - відповів я. Ні, я нічого не чув. Я…»
  
  
  Я здригнувся, схилив голову набік і підняв руку, закликаючи до тиші. Еловіц і Рісенберг зупинилися із застиглим виразом обличчя.
  
  
  Ми могли чути попереду слабкий звук двигуна, який ставав все гучнішим з кожною секундою. Караме дістався свого бронетранспортера і, судячи з глибокої пульсації
  
  
  
  
  Включаючи двигун, бронемашина повільно піднімалася схилом. Ми не могли бути впевнені, але, за нашими оцінками, вершина схилу була за триста п'ятдесят футів попереду. Судячи з звуку двигуна, БТР перевалював через край приблизно за сто футів праворуч від нас.
  
  
  "Я думаю, у нас велика проблема!" - пробурмотів Різенберг. Коли він побачив, що ні Еловиця, ні мене не потішили його спроби гумору, він холодно додав: "Нам доведеться розрахувати маршрут БТР і спланувати його відповідним чином".
  
  
  «Боже, допоможи нам», - покірно пробурмотів Еловіц.
  
  
  Я повернув праворуч. «Пішли. Нам треба поспішати».
  
  
  "Куди?" - Запитав Еловіц.
  
  
  Я не відповів. Ми поспішали повз валуни, перестрибували криві тріщини і бігали по краях кратерів, іноді спотикаючись про пухкий гравій. Коли прямо перед нами пролунав звук двигуна, ми зупинилися і озирнулися. Крім валунів, були монументальні базальтові та гранітні плити, що врізалися одна в одну, деякі з яких утворювали величезні сходинки на висоту тридцяти футів. Між цими будівлями було достатньо місця для БТР, щоб просунутися вперед, а сама земля була досить рівною.
  
  
  Еловіц і Рісенберг повернулися і подивилися на мене питаючими поглядами. Що тепер?
  
  
  «Я стану на скелі зліва», - сказав я їм. «Ви двоє візьмете правий бік. Сподіваюся, БТР пройде між нами. Я кину гранати. Ви двоє стріляйте у будь-кого, хто може уникнути гранат».
  
  
  Еловіц перейшов прямо до справи. «А що щодо розвідників? АІ-Хурія був би ідіотом, якби перед авіаносцем на розвідку не було чотирьох чи п'яти осіб».
  
  
  Рісенберг різко вставив уперед: «Ми не сміємо дозволяти розвідникам йти за нами. Якщо ми виявимося затиснутими між ними та БТР, ми отримаємо це».
  
  
  "Так, і в кабіні буде людина з автоматом", - сказав Еловіц. "Я не був впевнений, але це виглядало як робота SDhK".
  
  
  «У такому разі ви двоє подбаєте про розвідників та людину на ДШК», - сказав я. «Я використовую гранати проти бронетранспортера. Чотири або п'ять із них повинні відірвати одне з передніх коліс.
  
  
  Рісенберг зітхнув. "Так, якщо нам пощастить".
  
  
  * * *
  
  
  Зайнявши позицію, ми втрьох чекали. Я лежав рівно збоку від шматка граніту із зазубреними краями. За сорок футів від мене, через прірву, Еловіц і Рісенберг були заховані у валунах на вершині величезної купи каменів для сходів. У яскравому білому місячному світлі все було ясно видно.
  
  
  Ми чекали. Ви дивилися. Ми дивилися вперед, у бік шуму двигуна. Логічно, що водій авіаносця вибере шлях, який спричиняє найменші труднощі. І маршрут нижче, між мною та двома ізраїльтянами, був єдиним прохідним маршрутом на цьому кінці гребеня.
  
  
  Я моргнув. Чи бачив я постать, що кинулася в глибоку тінь скелі в кількох сотнях футів попереду? Я не був певен. Я дивився на тінь, навіть не сміючи моргнути. Я мав рацію з першого разу. Фігура вискочила з чорнильної чорноти і побігла у бік іншого каменю - людина, озброєна або автоматично, або кулеметом. Я сподівався, що Еловіц та Рісенберг теж помітили єдиного ворога.
  
  
  За десять футів від першого партизана ОАС я помітив ще двох чоловіків, їхні білі кафії висвічувалися в місячному світлі. За першими трьома терористами йшли четвертий і п'ятий, за останнім бойовиком важко було стежити, бо він був одягнений у темний одяг сирійського бедуїна.
  
  
  Я спостерігав, як п'ять арабів бігали від каменю до каменю, тримаючи зброю на рівні стегон. Раптом БТР з'явився за сімдесят п'ять-вісімдесят футів позаду них, його вогні згасли. Я одразу зрозумів, що у нас із двома друзями були проблеми. Якщо ми зачекаємо, доки авіаносець підійде досить близько, розвідники опиняться позаду нас, і ми не зможемо їх побачити.
  
  
  У мене не було можливості зв'язатися з Еловіцем та Рісенбергом. Я міг тільки сподіватися, що вони обстріляють розвідників кулями в останній момент, і що коли вони це зроблять, авіаносець виявиться досить близько, щоб я міг використати імпровізований вибуховий пакет.
  
  
  Раз у раз поглядаючи на розвідників, я вийняв з сумки на плечі три гранати і прикріпив їх до пояса з патронами. Потім я щільно обгорнув полотно навколо восьми гранат у великому, розрізав ремінець навпіл на гострому краю каменю і надійно прив'язав два відрізки навколо громіздкого пакета, залишивши один фут одного ременя бовтаючим. Пакет був готовий. Я сподівався на Бога, що це були Різенберг та Еловіц.
  
  
  Я взяв свою німецьку штурмову рушницю і поставив селектор на автоматичний вогонь. За двадцять футів нижче і переді мною був перший із розвідників. «Чорт забирай, – подумав я. Коли розвідників зупинять кулі, бронетранспортер опиниться за сотню футів попереду. Це була дуже велика відстань. Але іншого виходу не було. Мій удар мав піднести пакет із гранатами досить близько, щоб виконати свою роботу. Якщо не…
  
  
  Я не міг більше чекати. Я спіймав першого розвідника в приціл і мій палець наблизився до спускового гачка. Еловіц, Рісенберг і я могли бути подумки налаштовані на
  
  
  
  
  
  
  За тією ж схемою, тому що в той момент, коли моя штурмова гвинтівка StG порушила тишу, їх автомати почали ревти.
  
  
  Сирійця, що йшов першим, розірвало на частини внаслідок мого розриву кулі калібру 7,92 мм із мертвої точки, від удару його відкинуло на десяток футів, перш ніж він провалився на землю. Ізраїльтяни довели, що вони старі профі у перестрілці. Вони проігнорували першого розвідника, вважаючи, що я його бачив, і направили свої постріли до решти чотирьох. Я почув короткі крики болю і зробив висновок, що кулі ізраїльтян убили двох сирійців, яких я втратив у тіні. Моя власна гвинтівка блиснула вогнем, коли я прочухав темряву ліворуч від скелі. Один із двох чоловіків, мабуть, рушив, бо відкрив вогонь у відповідь. Навколо мене пронизала дюжина потужних снарядів, один з яких ударив так близько, що кілька уламків каменю потрапили мені в праву щоку. Я відкрив вогонь у відповідь під час затримки цієї людини між чергами, спалах його власного дула закарбувався в моїй пам'яті, служачи моєю метою. Дуже короткий крик сказав мені, що я не схибив.
  
  
  Тепер Карамі та його люди почали діяти. Я почекав дві-три секунди, щоб переконатися, що Еловіц та Рісенберг виконають свою роботу. Вони зробили! Терорист піднявся на гарматну платформу БТР, спробував повернути броньований щит на місце і був миттєво відправлений у світ потоком куль з Еловиця або Рісенберга.
  
  
  Ще один ланцюг снарядів пронісся по передній частині кабіни водія, численні рикошети звучали майже як кричуча від болю тварина. Два ізраїльтянини не ризикували, що противник може відкрити вогонь через дві оглядові щілини у відсіку.
  
  
  Було зараз чи ніколи. Я підняв пакет із гранатами за ремінець, підвівся, виміряв відстань і кинув згорток щосили, спостерігаючи, як він згинається в місячному світлі, коли я впав на землю і підняв гвинтівку.
  
  
  Пакет ударився об камені за шість футів від машини, у напрямку до передньої частини. Я не вагався. Я зробив коротку чергу в брезентовий вузол, і вісім гранат вибухнули з оглушливим гуркотом. Спалах полум'я, що вдарив об землю в останню хвилину, шрапніли, і все було скінчено. Я дивився на БТР крізь дим, що просвічував, поки Рісенберг і Еловіц залили передню частину кабіни черговою хвилею куль, вбивши ще двох терористів.
  
  
  Я зітхнув з полегшенням; вісім гранат зробили свою справу. Внаслідок вибуху було пошкоджено ліве переднє колесо бронетранспортера, воно було перекручене на кріпленні так, що транспортний засіб сильно нахилився вліво. Він більше ніколи не зрушить з місця. Ні я, ні двоє ізраїльтян не стали б, якби ми не змінили позиції і не злізли з каміння. Еловіцю та Рісенбергу потрібен час для перезарядки, що дозволило двом сирійцям дотягнутися до кулемета, встановленого на задньому даху кабіни, один збив щит, інший схопився за рукоятку направляючої.
  
  
  Незадовго до того, як ця людина відкрила вогонь, я відсунувся від краю плити і побачив, що партизани вивалилися з заднього люка і кинулися до каміння з лівого та правого боку. Я відчув, як у мене під животом виріс вузол. Як могло бути так багато ворогів у БТР? Тільки одна відповідь мала сенс: П'єр нікого не вбив. Біля входу в печеру не було партизанів; всі вони повернулися на БТР до Карами. Більше того, неможливо було визначити, скільки їх було внизу. Якби вони склалися в БТР, нас могло б зустріти цілих тридцять п'ять чи сорок.
  
  
  Вставивши повний магазин у штурмову гвинтівку StG, я повністю відсунувся від каменю та почав спуск на рівну поверхню. Коли я досяг дна, я почав повертатися і йти праворуч. Моєю справжньою метою було з'єднатися з Еловіцем та Рісенбергом, щоб ми втрьох могли сформувати внутрішню сферу захисту. За шістдесят футів на північ від мене я почув гарчання автоматів - двох ізраїльтян. У широкій дузі на заході був ще рев - проклятий SLA.
  
  
  Вони мене помітили! Куля пронизала мої штани ззаду на лівому стегні, але ледь зачепила тіло. Ще одна куля пройшла по моїй голові, висмикнувши моє волосся гарячим проходом. Третій снаряд потрапив у мій комір, ударив об камінь за кілька футів від мене і зрикошетом відлетів від мене, промахнувшись лише на кілька дюймів по моїй правій щоці.
  
  
  Я пірнув у невеликий кратер і ковзав по ньому на животі, закінчившись на двадцять футів правіше за своє вихідне становище.
  
  
  Високошвидкісні снаряди розлетілися двома шматками граніту, які служили мені прикриттям, бойовики, що наближалися, думали, що вони мене притиснули. Я виглянув з-за каменю і побачив шість чи сім із них, що біжать в один бік, потім в інший, час від часу зупиняючись, щоб викликати короткі черги. Я скривив рота в посмішці. Вони бігли прямо на свій похорон просто неба.
  
  
  Засунувши дуло StG через вершину скелі, я стріляв, розгойдуючись уперед і назад. Спіймані своєю обережністю, терористи не встигли направити на мене зброю.
  
  
  
  
  Мій потік куль врізався в них, порожнистий свинець відірвав крихітні клаптики тканини, а потім потрапляв у плоть. Одна з моїх куль потрапила в гранату, що висіла на грудях людини, і він вибухнув.
  
  
  Вважаючи, що Рісенберг і Еловіц утримують територію на північ, я зняв з пояса дві паличні гранати, витяг шпильку з однієї і шпурнув її на захід від себе. Я кинув другу гранату на двадцять футів правіше за перший вибух і знову впав плашмя, прислухаючись до звуку шрапнелі, що ударяє по граніту. Крики та стогін долинали до мене із заходу. Один сирієць, щільно притиснувши руки до понівеченого обличчя, похитнувся до мене. Декілька інших партизанів, приголомшені струсом мозку, п'яно спліталися, не розуміючи, що повністю потрапили під мій вогонь.
  
  
  Настав час рухатися. Намагаючись триматися ближче до великих гранітних валунів, я проповз рачки ярдів шість чи сім, потім схопився і побіг звивистим курсом на північ. Позаду мене поряд з моєю попередньою позицією вибухнуло кілька гранат, вибухи брязкотіли вгору і вниз гребенем.
  
  
  Я помітив, що Еловіц ухилився зліва від мене, за тридцять футів від мене, і голосно закричав на івриті: «Чам! Я перед тобою».
  
  
  Я знав, що ризикую, кричачи. Доказ прийшов за кілька миттєвостей після того, як я притиснувся до закругленої западини неподалік галявини, яка насправді була вершиною гігантської плити вапняку. Я підрахував, що сотня ворожих слимаків встромилася в скелі навколо мене, гуркіт рикошетів перетворився на крещендо верескливих вилиць.
  
  
  Я пошукав безпечніше місце, але не знайшов. Однак паралельно мені точилася тріщина, схожа на канаву. Наскільки я зміг виявити в напівтемряві, він перетворився на діагональний маршрут за десять футів на південь. Я підійшов ближче до великої тріщини у камені і глянув униз. У місячному світлі, що падає з одного боку, я побачив, що глибина канави становить менше п'яти футів. Ідеально підходить для евакуації. Впавши в ущелину ногами, я рушив на північ і сподівався, що якщо Різенберг і Еловіц почують мене, вони не вистрелять, поки не подивляться. Мене налякав звук кроків по пухкому каменю за поворотом канави. Я зупинився та прислухався. Шум припинився.
  
  
  Картер? Це ти?" - голосно прошепотів Еловіц.
  
  
  "Я попереду тебе", - сказав я з полегшенням. «Я буду там за хвилину».
  
  
  «Почекай», - наказав Еловіц. "Назви наші імена".
  
  
  Я посміхнувся їхній обережності, заснованій на здоровому глузді. «Йозеф Рісенберг і Чам Еловіц - два жартівники, які страждають від мене».
  
  
  "Ходімо", - відповів Рісенберг, напівсміючись.
  
  
  Я поспішив уперед, завернув за поворот і незабаром зустрівся з двома ізраїльтянами, такими ж брудними та мокрими від поту, як і я.
  
  
  "Ви двоє ризикнули так би мовити", - попередив я. «Я міг бути ворогом, але я радий, що ти це зробив. Скільки ти нейтралізував?
  
  
  «Нам відомо про більш ніж дюжину, – прошепотів Рісенберг. «Прокляті дурні кинулися просто на нас. Усі фанатики». Він цинічно пирхнув. "Як щодо тебе?"
  
  
  «Принаймні так само багато. Ви бачили щось про Карама чи Камела?»
  
  
  Два ізраїльтянини негативно похитали головами.
  
  
  "У нас не було часу дивитися на обличчя", - сказав Еловіц. «Я думаю, деякі з них були жінками, але ми не перевіряли. Що ми будемо робити далі?"
  
  
  «Ми не можемо перетнути відкритий простір, не наражаючись на ворожий обстріл», - сказав я. «Давайте спробуємо відстати від тих, хто залишився, і прикінчити їх. І не пропускайте кулі з БТР. Можливо, хтось ще керуватиме великокаліберним кулеметом».
  
  
  Ми пройшли внутрішньою частиною канави ще тридцять чи сорок футів, потім зупинилися і прислухалися, всі троє турбувалися про тишу. Якісь маленькі тварини були на вершині пагорба, лякалися стрілянини, і неприродна тиша нервувала. SLA втратили нас. Але ми також не знали де вони.
  
  
  Я обережно висунув голову з канави і озирнувся. З одного боку, все, що я бачив, - це каміння різних розмірів та форм. З іншого боку був великий відкритий майданчик. Що від нас очікує на SLA? Вони знали, що ми не будемо настільки дурні, щоб намагатися перетнути відкритий простір. Вони могли лише здогадуватись. Вони мали зрозуміти, що ми були в безпосередній близькості. Чудово. Вони спробують нас оточити. Ми повинні були відстати від них, перш ніж вони досягли успіху.
  
  
  «Давай спробуємо по тому каменю», - запропонував я.
  
  
  Ми втрьох виповзли з канави і почали повзати по розкиданому каменю, намагаючись триматися якомога нижче. Я різко зупинився, побачивши три тіла попереду, що лежали збоку від кам'яної плити.
  
  
  "Обережно", - прошепотіла я. "Це може бути пастка".
  
  
  «Я думаю, це троє із убитих нами свиней», - прошепотів Еловіц. «Я впізнаю капелюх сафарі, який носить один із них».
  
  
  Направивши зброю вниз, ми підійшли до трупів. Незабаром ми виявили, що одне з тіл належало молодій жінці років двадцяти з невеликим, її мертві темні очі дивилися на зірки. Навколо була кобура
  
  
  
  
  
  її пояс і пістолет-кулемет Стечкіна у закривавленій шкірі. Я витяг пістолет, засунув його за пояс і глянув на Еловиця, який обшукував два інші тіла, тоді як Рісенберг стежив за ним.
  
  
  Еловіц підняв зап'ястя вбитого терориста і прошепотів: «Дивися, на цьому хронограф Seiko!»
  
  
  «Візьми, – сказав я. «Це може стати в нагоді».
  
  
  Ми продовжили рух уперед, підійшли до величезного валуну і почали обминати його, наші серця билися від напруги. Це сталося так швидко, що чотири сирійці, що вийшли з іншого боку, були здивовані не менше за нас. Ми семеро практично зіткнулися один з одним.
  
  
  Я першим відреагував; Я підняв свій StG та вистрілив. Дюжина кулі з пустотілим кінцем мало не розсікла першого вбивцю навпіл, а потім продовжила свій шлях через порожнє повітря. Одночасно Еловіц і Рісенберг відскочили вбік і кинулися вперед, щоб зустріти трьох інших членів ОАС, перш ніж хтось із них встиг кинути в нас кулі. Я почув над собою скрегіт, підняв очі і побачив здивоване обличчя ще одного терориста, тіло якого ковзало до мене, його руки та ноги відчайдушно рухалися, коли він намагався стримати падіння. Мабуть, він переповз вершиною скелі і збирався кинутися на мене, коли послизнувся на подібному мармуру базальту. Я не мав часу пригнутися. Він упав на мене згори, втративши пістолет, удар його падіння вибив мою гвинтівку з моїх рук.
  
  
  "Собака невірна!" - загарчав він і, намагаючись утримати мене, витяг ножа зі свого сплутаного жилета.
  
  
  Я тицьнув його в ліве око великим пальцем і якимось чином зумів обхопити рукою його зап'ястя, утримуючи вістря ножа подалі від мого горла. Разом ми перекотилися на бік і насилу піднялися на ноги. Я хвилювався, але не тому, що сирієць був на півголови вищим і важив мене на п'ятдесят фунтів. Я боявся, що перед тим, як ми закінчимо з цією групою, прибудуть решта терористів. Вибух мого StG визначив наше місце розташування.
  
  
  Великий сирієць, набагато сильніший за мене, висмикнув руку з ножем з моєї хватки. Він спробував завдати прямого удару всередину, в той же момент, коли я відступив, вивернув зап'ястя і ухилився від леза, відступивши назад вліво. На мить нападник був спантеличений. Людина, яка звикла до грубої сили, він не розумів більш тонких технік атаки та захисту.
  
  
  Коли ніж повернувся до своєї траєкторії, мої руки вилетіли назовні, одна пройшла під його правим ліктьовим суглобом і штовхнула вгору, а інша схопила його праве зап'ястя і штовхнула з кожною унцією сили вниз по моїй команді. Лікоть зламався. Чоловік завив, але не мав часу захищатися. Я пішов за розривом ножиць, вдаривши правою ногою по гомілки, і сирійець впав ниць. Я негайно настав йому на шию ззаду, зламавши її.
  
  
  Відступаючи від трупа, я помітив, що Чам Еловіц бореться з двома ворогами, але йому не потрібна була допомога. Чаму вдалося засунути дуло свого північно-в'єтнамського МАТ під підборіддя однієї людини і натиснути на спусковий гачок, зі стовбура виплюнулося півдюжини патронів калібру 7,62 мм. Коли мрець обвис, Еловиць лівою рукою вдарив другого сирійця стволом ЗСУ в обличчя. Чоловік закричав від болю, відпустив праву руку Еловиця та відступив. Еловіц миттєво зніс його коротким пострілом у груди, тоді як Рісенберг, борючись із ще одним терористом, добив свого супротивника, розбивши йому голову збоку.
  
  
  Коли я нахилився, щоб витягти StG з-під тіла моєї недавньої жертви, мій найгірший страх перетворився на холодну реальність. Інші терористи ОАС наближалися з усіх боків, кидаючись на нас так швидко, що я не мав часу ні возитися з німецьким автоматом, ні підбирати російський кулемет, скинутий терористом. Мої руки пірнули в кобуру; Я висмикнув «Стечкіна та Вільгельміну» і почав стріляти. Еловіц і Рісенберг з похмурими й рішучими обличчями почали стріляти з автоматів, ми втрьох поверталися і кидалися туди-сюди.
  
  
  Але доля була проти нас. Їх було надто багато, і ми швидко опинилися в оточенні. Я використав свій останні кулі Стечкіна, щоб убити садиста SLA, який збирався завдати удару Еловиці в спину.
  
  
  Оглянувши місцевість, я одразу побачив, що ми протистоїмо залишкам ворожих військ. З ними був Мухаммед Караме! Я помітив його на південний схід від себе з радянським автоматом ППС-43 у руках. Праворуч від нього був Ахмед Камель з лисьим обличчям, спина його кафії майоріла на вітрі. Зліва від Караме - Міріам Камель! У неї було щось на кшталт АК-47. Усі троє бігли до нас. Однак вони не могли стріляти по мені чи ізраїльтянам через втручання сирійських SLA.
  
  
  У Вільгельміні в мене ще залишалося п'ять набоїв, і один з них потрапив сирійцю в обличчя. Потім я кинув Люгер у ліву руку, після того, як упустив Стечкіна, і злегка повернув праву руку. Х'юго вистрибнув із чохла, і його ручка ковзнула мені в руку.
  
  
  
  
  
  Я відскочив убік, щоб уникнути ряду 7,62-мм куль приблизно в той же час, коли Рісенберг ударив сирійця по обличчю ребром пістолета-кулемета Стєчкіна. Рісенберг не забарився. Короткою чергою він обстріляв двох чоловіків, які кинулися на нього, потім розвернувся і вистрілив із АКМ ще у двох SLA, одна з яких була жінкою, снаряди з плоским носом потрапили двом у живіт. Чоловік упав і помер без жодного пошепки, але жінка видала пронизливий крик.
  
  
  Я пірнув у бік гранітної плити, що нагадувала надгробну плиту, яка провалилася убік, знаючи, що Мохаммед Караме і два Камелі були всього за двадцять п'ять футів від мене. Я подумав, що коли я знав, що вони там, вони повинні були знати, що я тут. Я швидко заштовхав Хьюго за пояс, перезарядив Вільгельміну і змусив на себе чекати. Про всяк випадок я озирнувся і зробив ще один стрибок за кілька секунд до того, як ланцюг снарядів УЗД врізався у бік надгробної скелі. Слимаки дзвеніли, летіли стружки. Людина, яка стріляла, встала через шматок пісковика праворуч від мене, майже паралельно моїй позиції. Я бачив обличчя цієї людини зовсім недавно і тепер відчув, як у мене наринула чиста ненависть. Ця чорна, як смоль борода! Ці глибоко посаджені очі! Цей довгий кривий ніс. Бандитом був Халіл Маррас, один із помічників Карамеха.
  
  
  Я поспішно поповз, рятуючи своє життя, пробираючись між двома довгими гранітними плитами, коли Маррас знову піднявся дибки, щоб стріляти. Безперечно, він думав, що мене поранили. Це була фатальна помилка з його боку.
  
  
  Кулі Марраса потрапили лише у голий камінь. Зі своєї нової позиції я натиснув на курок Вільгельміни в унісон з Еловіцем, який, якимось чином заволодівши ворожим ППС43 радянського виробництва, вирвався на волю довгою чергою. Дві мої 9-міліметрові кулі потрапили Маррасу високо в груди і відкинули його, тоді як потік куль Еловиця пронизав Марраса ліву сторону.
  
  
  Я ніколи не дізнаюся, чи це був Мохаммед Караме чи один із камелів, що вбили Еловиця. Все, що я знаю, це те, що попереду мене пролунало ревіння, а праворуч від мене довга черга куль, що розірвали ізраїльтянина від шиї до пупка, відкинула його назад. Він, мабуть, помер, від прокладених у його тілі двадцяти тунелів.
  
  
  Настала друга черга, цей постріл по Рісенбергу, який пригнувся і випустив крик, виття болю. Був він мертвий чи тільки поранений? Я не знав. Я не наважився покликати його.
  
  
  Я був упевнений, що Карамі, Міріам і Ахмед Камель були попереду мене, заховані десь у скелях. Я напружив очі у яскравому місячному світлі. Чи могли за мною ховатися якісь SLA? Якщо й були, то я їх не бачив. Якби було, вони мене не бачили, а то стріляли б. Можливо, нас залишилося тільки четверо – тільки я, Карамі та двоє Камелей?
  
  
  Залишившись тільки Вільгельміною і Хьюго, я почав повзати, слідуючи маршрутом гранітною плитою, яка поступово згиналася в загальному напрямку моєї жертви.
  
  
  Повільно й обережно, щоб не заважати пухкому гравію, я просунувся вперед ще на двадцять футів, гадаючи, чи рухаються решта трьох у протилежному напрямку. Я зупинився та прислухався. Я не міг бути певний, але мені здалося, що праворуч від мене впав вільний камінь. Я озирнувся. Нічого.
  
  
  Я трохи підвівся і глянув праворуч. За п'ятнадцять футів від мене стояли Мохаммед Караме, Ахмед Камель і Міріам Камель… їхньою спиною до мене, всі троє повзли вперед рачки.
  
  
  Я міг стріляти через крихітну гранітну стіну. Але я не хотів ризикувати, що протягом цих кількох секунд один з них може заповзти за камінь і уникнути моєї лінії вогню. Вільгельміна була дуже вмілою, але вона не могла зрівнятися з їхньою автоматичною зброєю.
  
  
  Я схопився, обігнув гребінь і підняв Вільгельміну. Почувши мене, всі троє розгорнулися, на їхніх обличчях спалахнула тривога. Я зробив два постріли, прицілившись у Карамі, який зреагував з вражаючою швидкістю, як і Ахмед Камель. Я знав, як працюють їхні уми, тому що в подібних умовах я використав би ту саму логіку виживання. Знаючи, що вони не мали часу стріляти протягом цієї невеликої секунди після гоління, вони сіпнулися вбік. Тільки Міріам спробувала розвернутися.
  
  
  По дурниці вона схопилася на ноги і спробувала направити на мене автомат АК-47. Я не мав часу повернути до неї морду Вільгельміни. Натомість я використовував Хьюго в кидку, підкидаючи його за ручку. Міріам закричала, впустила АК-47, на мить подивилася на мене, і її руки тремтіли до рукоятки Хьюго, що стирчить трохи вище за пряжку її ременя. Вона впала на коліна, потім упала назад, її тіло трохи смикалося.
  
  
  Я знав, що не можу ризикнути знімати це з Мохаммедом Караме та Ахмедом Камелем; не з автоматами. Керуючись чистим інстинктом, я пірнув за двома чоловіками, коли вони схопилися і спробували зосередитись на мені.
  
  
  Маючи невелику перевагу, я завдав удару з розвороту на Ахмеда Камеля, що гарчав. Моя нога з'єднується
  
  
  
  
  
  з нижньою частиною його пістолета-кулемета ППС-46 і послав його назад над головою. Таким же швидким рухом я натиснув на спусковий гачок Вільгельміни, всадив 9-міліметровий отвір у груди Камеля і схопив довгий ствол радянського пістолета-кулемета Караме ППС-44. Знаючи, що однією рукою я не впораюся, я дозволив Вільгельміну впасти на землю і спробував ударити його коліном у пах.
  
  
  Дуже швидко для великої людини, він вигнувся назад, ухилившись від мого коліна, і спробував збити мене з пантелику і вирвати дуло автомата з моєї руки. Я поклав ліву руку на зброю, мої пальці зімкнулися на верхній планці сталевого ложа і сильно вдарив його ногою.
  
  
  Він скрикнув від люті і болю, і на мить ми дивилися один на одного. Караме більше не був доглянутим лідером Сирійської визвольної армії. Його вуса та довгі бакенбарди були брудними; його маслянисте чорне волосся було схоже на пташине гніздо, а його щоки були вкриті запеклою кров'ю через попадання кам'яної крихти. Його очі, дуже живі, світилися ненавистю самого пекла.
  
  
  Я був страшенно стурбований. Він був сильніший за мене і не виглядав слабшим. У всякому разі, його розпач і ненависть додавали йому додаткових сил. Я навіть не мріяв мати владу буквально вивернути пістолет-кулемет у нього з рук. Єдиним моїм шансом було застосувати чудове ноу-хау або померти.
  
  
  Карам надав мені можливість, коли трохи посунув ліву ногу вперед.
  
  
  Вона в мене була! Як і раніше тримаючись за PPS-44 обома руками, я злегка повернувся, поки моя ліва сторона не опинилася віч-на-віч з Карамі. Я відпустив PPS-44, схопив його праву руку і смикнув уперед і назад, змусивши його нахилитися праворуч від лінії тяжкості. Спійманий зненацька, він не встиг відсмикнути руку, щоб спробувати направити автомат на мене.
  
  
  Я підняв праву ногу, притис її до правого коліна, як точку опори, знову схопив автомат і штовхнув його вгору вправо, знаючи, що він не посміє відпустити. Коли він зробив останню відчайдушну спробу повернути дуло в мій бік, я схопив його праву руку обома руками і завершив кидок. З диким криком люті й здивування Карамі розвернувся і з глухим стукотом приземлився на спину.
  
  
  Я був за ним, коли він почав сідати і намагався підняти російський пістолет-кулемет. Я був швидший. Зі всіх сил. Я завдав два удари Шуто по шиї з обох боків його шиї. Караме закричав у болісній агонії і впустив автомат, зламавши ключицю.
  
  
  Караме була безпорадна, як немовля! Я впав на коліна за ним, обвив лівою рукою його горло, поклав праву руку на його шию, зчепив пальці лівої руки на правому лікті, а пальці правої руки - на верхньому м'язі мого ліву руку і почав застосовувати задушливу муфту Чибку. Карамі люто чинив опір, але лише на мить.
  
  
  Раптом він обм'як, як шматок вологого цигаркового паперу. Я послабив хватку, штовхнув його вперед і встав. Я востаннє глянув на тіло, підійшов до того місця, де я упустив Вільгельміну, підняв її і неквапливо пішов до Міріам Карами, що лежала на спині, а Х'юго все ще стирчав з її живота. Вона була у свідомості.
  
  
  Я опустився на одне коліно, Вільгельміна вільно бовталася у моїй правій руці. Очі Міріам, блискучі дзеркала болю та страху, перейшли до мене. Її рота працювали, але слова не виходили.
  
  
  "Твій брат мертвий", - сказав я. «Карамі теж».
  
  
  Їй удалося заговорити, її слова були слабкими: «Нік… я не хочу так померти. Допоможіть мені… Я розповім вам усе, що ви хочете знати про нас».
  
  
  «Мені не потрібно нічого знати про SLA. Ви всі мертві».
  
  
  «Я… я не хочу так померти, Нік…»
  
  
  "Ти не збираєшся". Я сказав і підняв Вільгельміну.
  
  
  Міріам не мав часу говорити. Я натиснув на курок. Вільгельміна заревіла, і серед її чола раптово з'явилася дірка. Її рот розслабився.
  
  
  Я витяг Х'юго з живота Міріам, обережно витер лезо леза об її сорочку і засунув його в піхви на правій руці, а потім перезарядив Вільгельміну.
  
  
  Я пошукав Рісенберга і виявив, що він притулився до каменю і сидить на землі.
  
  
  "Наскільки погано?" Я запитав.
  
  
  "Ми їх убили?" - Заперечив він.
  
  
  «Вони всі мертві, включаючи Карамі. Я схопив його, Міріам та її брата. А як щодо твоєї рани?
  
  
  Рісенберг насилу підвівся на ноги, його права рука безвольно звисала. "Одна куля", - сказав він, стиснувши зуби від болю. «Моє праве плече. Здається кістка зламана, але кровотеча зупинилася».
  
  
  Я простяг йому руку, щоб допомогти, але він похитав головою.
  
  
  «Ми повинні спускатися схилом», - сказав я. "Думаєш, ти зможеш це зробити?"
  
  
  "Дивись на мене!"
  
  
  Разом ми рушили у бік схилу. У нього, мене та двох інших ізраїльтян було побачення з вертольотом.
  
  
  Ми будемо в Йорданії за годину ...
  
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  
  Я помилявся щодо Хоука. Він не залишився у Тель-Авіві. Він повернувся до Сполучених Штатів того ж дня після того, як мене таємно ввезли до Сирії.
  
  
  
  
  
  Через дев'ять днів після того, як ми з трьома ізраїльтянами втекли до Йорданії на гелікоптері, я перебував у прихованому комплексі кімнат у будівлі Amalgamated Press and Wire Services на Дюпон-Серкл у Вашингтоні, округ Колумбія, сидів в особистому кабінеті Хока і робив свій особистий звіт.
  
  
  "SLA закінчено", - підсумував я свій звіт. «Групи, що відкололися, в різних містах Середнього Сходу спробують сформувати ще одну центральну організацію, але їм це не вдасться. Будуть стрілянини, але це все, до чого це призведе».
  
  
  Я відкинувся на спинку глибокого крісла і схрестив ноги, мій погляд ковзнув по колекції Хоука мініатюрних порцелянових орлів у скляній вітрині на одній стороні кімнати.
  
  
  "Так, я згоден, Картер". Він нахилився вперед, узяв недокурену сигару з попільнички на своєму столі і якийсь час вивчав її. «Вони, як і раніше, становлять небезпеку. Ви знаєте, що це таке. Він суворо подивився на мене, його кудлаті брови утворили велику букву «V». «Люди, які брали участь в операції із ЗПГ, можуть спробувати відігратися, щоб помститися нам за вбивство Карами. Чому ви не спробували схопити його?
  
  
  "Сер, - сухо сказав я, - тоді мені було важко просто залишитися в живих".
  
  
  «Я думаю, це було брутально». Голос Хоука трохи пом'якшав, і його ставлення стало більш доброзичливим. Але ти вийшов цілим. Це все, що справді важливо».
  
  
  Я сказав: «Я вважаю, що AX встановила необхідне обладнання для перевірки всіх супертанкерів з Лівії, що прибувають, перш ніж їм буде дозволено увійти в будь-який американський порт - і багато іншого, про що ви не можете мені розповісти?»
  
  
  Хоук знову притис губи до зубів у своїй версії посмішки.
  
  
  “Я скажу тобі це, Картер. Імовірність вибуху хмари газу тепер дорівнює нулю», - прогарчав він. "У вас є що додати?"
  
  
  «Ні, сер. Операція пройшла успішно», - сказав я. «Визвольна армія Сирії повністю нейтралізована».
  
  
  Дурний я! Я чекав на Молодець, Картер. Не дочекався.
  
  
  "У мене є робота, Картер", - грубо сказав Хоук.
  
  
  Я сприйняв це як сигнал до виходу, підвівся і підійшов до його столу.
  
  
  "Ми зв'яжемося з вами", - сказав він. Потім, випустивши хмару отруйного газу, він глянув на папери на своєму столі. Він натиснув кнопку на своєму столі, і три двері безшумно відчинилися. Я ввійшов у комору, і двері знову зачинилися.
  
  
  Десять хвилин по тому, йдучи коридором, я знову подумав про Лею Вейцман, з якою я провів останню ніч у Тель-Авіві перед вильотом до США. Вона відвезла мене до аеропорту Лод, але не дочекалася біля виходу. дивитися, як я сідаю в літак. Вона була надто практична для будь-якого сентиментального прощання. Шалом був усім, що вона сказала.
  
  
  Яструб? Він завжди буде поряд. Усміхаючись про себе, я вийшов із будівлі на сонячне світло.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Восьмий картковий стад
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  У високогірній пустелі неподалік Лас-Вегаса знаходиться найтаємніший і найважливіший військовий полігон у країні. І коли його головного вченого, доктора Річарда Берлісона, знайдено мертвим, це означає, що ворог знаходиться на восьмій карті проекту! За допомогою чуйної вдови Берлісона Нік Картер робить ставки наосліп - і ставки - мир у всьому світі!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Глава перша
  
  
  Розділ другий
  
  
  Розділ третій
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Розділ десятий
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Восьми картковий стад.
  
  
  
  
  
  Присвячується співробітникам секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  
  
  Срібна цятка з'явилася в ясному блакитному небі над пустелею. Воно мерехтіло і ставало ближче, поки не чути глухий гул реактивного двигуна. Потім небо вибухнуло різкою люттю.
  
  
  Смертоносний спис світла пронизав простір вгору, торкнувся безпілотного літака і, прорізавши метал, зник у космосі. Дрон завис на мить, наче не знаючи, що робити. Його захопила сила тяжкості, і шматки почали падати на землю. Перш ніж він торкнувся сухих пісків пустелі Нью-Мексико, частини розколотого дрону спалахнули. Вогняне сміття посипалося зловісним кислотним дощем.
  
  
  "Чорт, це було занадто близько", - сказав Річард Берлісон, струшуючи з рукава порошинку тліючої ізоляції. "Я сказав вам, що ми повинні були повернутися в бункер з іншими великими гравцями".
  
  
  "Не переживайте, док", - сказав офіцер з безпеки стрільбища. «Це приблизно так само безпечно, як бути із цими товстозадими сенаторами. Нам не потрібно вдихати їх використаний сигарний дим».
  
  
  "Я сподіваюся, їм сподобалося шоу", - сказав Берлісон. "Можливо, вони дадуть мені кілька додаткових доларів на проект".
  
  
  "Цей лазер справді щось, чи не так?" - Запитав офіцер ВПС. Він націлив бінокль на те місце, де розбилася велика частина дрону. «Мені краще спуститись туди. Схоже, у заростях бур'янів спалахує невелика пожежа».
  
  
  «Добре, капітане. Ви подбаєте про це, а я подбаю про бункер. Виглядало так, ніби лазерна трубка трохи рухалася незадовго до пострілу. Цього не повинно було статися, якби не було ослаблених болтів чи пари гайок”.
  
  
  "Так, звичайно, док". Офіцер ВПС увімкнув мікрофон і наказав вивести пожежну команду на полігон. Він стрибнув у свій джип і рвонув, піднявши хмару задушливого пилу. Берлісон виплюнув повний рот пилу і прокляв офіцера. Усі ці військові були бездумними. Іноді він турбувався про те, щоб віддати їм таку потужну зброю, як Восьма карта. Він знизав плечима. Він був фізиком, а чи не політиком. Нехай великі мізки у Міністерстві оборони турбуються про те, хто контролює його лазерну гармату.
  
  
  Він сів у свою машину і вміло поїхав нерівною ґрунтовою дорогою до бетонного бункера, що стояв на голій вершині пагорба. Ривок важких сталевих дверей відчинив кімнату, повну жахливих конденсаторів, темних і тихих тепер, коли вони віддали свою жахливу енергію лазеру. У повітрі стояв запах озону, наче часник. Берлісон зморщив ніс і рушив через похмурий інтер'єр до панелей управління. Його очі металися з боку на бік, перевіряючи лічильники і переконуючись, що конденсатори повністю розряджені. Навіть невеликий залишковий заряд може зробити небезпечною прогулянку цим бункером.
  
  
  Сам лазер був товсту трубку діаметром майже чотири фути. Поліровані дзеркала всередині не було видно. Слабке шипіння перегрітого вуглекислого газу, що залишає камеру лазера, сказав Берлісону, що експеримент пройшов гладко, незважаючи на його побоювання. Він почав відзначати різні свідчення на панелях, хоча набір дублікатів було передано на головний комп'ютер за багато миль. Він вважав за краще все перевіряти на місці події. Незважаючи на те, що весь проект був би неможливий без безмовної абсолютної відданості комп'ютерам електроніці, він ніколи їм не довіряв. Їм не вистачало певних людських відмінностей. Він міг сказати, якщо щось не здавалося правильним. Жоден комп'ютер було повторити його суб'єктивний досвід у цій галузі.
  
  
  Зосередившись на даних перед собою, Берлісон не помітив, як оповита тінями постать прослизнула через відчинені двері бункера. Фігура швидко рухалася через ліс ємностей розміром із автомобіль до бази лазерної гармати.
  
  
  Сріблястий спалах і гайковий ключ прикладали до ослаблених болтів на каретці. Менш ніж за хвилину непоміченої роботи болти вивалилися та були викинуті. Людина в плащі почала перебирати якісь елементи керування біля лазера.
  
  
  Річард Берлісон підняв голову, схиливши голову набік. Знайомий гул зарядного конденсатора змусив його озирнутися. Стрижні аварійного розряду на кришках конденсаторів затанцювали блакитними жирними іскрами. Лазер готувався покинути ще одну гігантську стрілу когерентного світла.
  
  
  "Якого біса?" - сказав він уголос. Він жорстоко вдарив пальцем по кнопці відключення. Це мало зупинити зарядку. Так і має бути. Це не так.
  
  
  Проте Берлісон не відчував страху, тільки гнів. Несправність обладнання була для чоловіка повсякденним явищем. Він санкціонував високі витрати на першокласне обладнання лише для того, щоб ідіоти з відділу закупівель купували найдешевші та неякісні товари. Десь замерз запобіжний вимикач, бо він був куплений за найнижчою ціною. Це має бути проблемою.
  
  
  Він підвівся на ноги і пішов шукати несправний вимикач. Це дозволило невиразній фігурі перейти до занедбаної панелі управління. Досвідчені пальці погладжували органи управління, точно повідомляючи комп'ютеру стеження, що робити. Потужна трубка лазера висмиквалася з щілини в даху бункера, опускалася і дико розгойдувалася через відсутність болтів кріплення в її основі.
  
  
  "В чому справа?" - Закричав Берлісон, не в силах вимкнути потік електрики, що б'є через конденсатори. Він побіг назад до панелі керування і побачив, як загорнута постать згорбилася і зайнялася програмуванням комп'ютера. «Хто ти, чорт забирай? Це зона безпеки. Ви не можете просто…»
  
  
  Він завмер, коли побачив лазер. Він повільно, погрозливо повернувся до нього. Болти, які мали завадити йому повернутися до мети всередині бункера, були вміло вилучені. Після потріскування конденсаторів Берлісон зрозумів, що вони майже перезарядилися. Один удар блискавки з вістря цього лазера спопелить його.
  
  
  «Нічого не чіпай! Ти граєш із небезпечною іграшкою. Просто дозволь мені…»
  
  
  "Стій на місці, або я спущу", - пролунав холодний наказ. У цих словах не було жодних слідів емоцій, і це змусило Берлісона повірити, що ця людина вб'є.
  
  
  "Чого ти хочеш?"
  
  
  «Тебе не мало бути в бункері», - звинувачувала таємнича постать. "Тест вимагав вашої присутності з іншими спостерігачами".
  
  
  «Я побачив збій в одному із свідчень і прийшов перевірити. Але хто ви? Звідки ви це все знаєте? Це цілком таємний урядовий проект».
  
  
  Берлісон попрямував до дверей бункера. Це був довгий пробіг, але ще кілька футів його вивели з радіусу дії лазера. Після цього він міг кинутися до своєї машини та включитися по радіо. Офіцер з безпеки стрільбища буде тут за кілька хвилин. У цієї людини міг бути жорсткий, непохитний військовий склад розуму, але на нього можна було покластися.
  
  
  Єдине, що попереджав Берлісон, - це слабка корона, що світиться, як ореол, навколо лазера. Людина за пультом запустила автоматичну послідовність стрілянини лазера. Затримка на секунду - все, що було у Берлісона. Стрибнувши вперед, він тяжко приземлився на бетонну підлогу. У дюймах над його головою світ вирував від отруйного променя лазера. Один постріл пробив стіну бетонного бункера, ніби він був збудований із морозива. На спину людини, що лежить, посипалися іскри від зруйнованого електричного обладнання. Приголомшений він виявив, що не може навіть стояти. Гайковий ключ, акуратно прикладений до його потилиці, змусив світ розколотися у вигляді феєрверку, який швидко зник у темряві.
  
  
  За кілька секунд весь бункер вибухнув, язики гарячого полум'я вирвалися з відкритого дверного отвору.
  
  
  Я програв майже тисячу доларів на двох кидках кісток. Леді Удача не була зі мною за столом для гри в кістки, тому я пройшов через казино, очікуючи, що вона знову дасть мені прихильність. Коли я побачив дилера за столом для блекджека, я зрозумів, що справи йдуть вгору.
  
  
  Я сів і виштовхнув самотній чорний чіп, що залишився.
  
  
  Дилер посміхнулася мені, її зуби сяяли ідеально та білими. Вона скинула голову, і блукаюче пасмо світлого волосся медового кольору повернулося на місце, як за помахом чарівної палички. Від її яскравих зелених бразильських топазів очей у мене по спині пробігли мурашки, і це було незвичайно. Я зустрічав жінок по всьому світу, насолоджувався їх суспільством як у ліжку, так і на вулиці, але ніколи не відчував такого потягу.
  
  
  "Я Нік, - сказав я, - і ти виглядаєш так, ніби принесеш мені удачу".
  
  
  «Вибач, я продаю будинок. Якщо будинок не виграє, то мені не заплатять». Її голос був м'яким і музичним, ніжно дражливим.
  
  
  . Я схвалив.
  
  
  "Зроби справу, і подивимося, чи зможу я позбавити тебе підвищення зарплати". На самі карти я особливо не звертав уваги. Спритність цієї білявої красуні була просто чудовою. Я зрозумів, що вона може легко роздати нижню частину колоди чи карти долоні, і більшість гравців у півкрузі навколо столу ніколи не помітять. Але вчинила акуратно та чесно.
  
  
  І я виграв. І продовжував перемагати. Незабаром мої ставки зросли настільки, що вона закричала піт-босом.
  
  
  "Що трапилося, Христино?" - Запитав чоловік, дивлячись на мене і стопку стодоларових фішок переді мною. Я відкинувся назад і закурив сигарету, поки вони говорили тихим, приглушеним тоном. Було більшою полегшенням знати, що вони обговорюють, не побоюючись цього.
  
  
  «Він хоче робити ставки понад ліміт столу. Він постійно виграє».
  
  
  "І я постійно програвав за столом у кістки", - сказав я їм. "Це просто відігравання частини моїх власних грошей".
  
  
  "Дуже великі ставки", - сказав піт-бос. Переді мною було понад двадцять тисяч.
  
  
  «Я у відпустці, і для різноманітності хочу жити небезпечно», - збрехав я. Для мене це не було ні крапелькою небезпечно, а лише помірно захоплюючим. Моє життя здавалося довгим ланцюгом людей, які намагалися вбити мене, перш ніж я зміг їх убити. Я зареєструвався в готелі під назвою Нік Крейн, але моє досьє у Вашингтоні розповідало правду. Я Нік Картер, Кіллмайстер, працюю на найтаємніше з секретних агентств, і нарешті вмовив мого боса дозволити мені взяти коротку відпустку. Коли я взявся за це завдання, мені здавалося, що повернути вкрадену індійську атомну бомбу в одному з найфанатичніших арабських терористичних угруповань було легко. Це було близько до того, щоб прикінчити мене. Я заслужив відпустку в Лас-Вегасі, і з того часу, як сів за цей стіл для гри в блекджек, я почав отримувати задоволення від дозвілля.
  
  
  «Нехай він поставить усе на кін, Христина», - сказав піт-бос, простягаючи жінці запечатану колоду карт. Вона майстерно зняла целофан і пробігла колодою. По тому, як вони ковзали один по одному на стіл, я міг сказати, що карти не були перепаковані. Не те щоб це мало значення. Я добре розуміюся на людській натурі і не думав, що вона використовуватиме відзначену колоду.
  
  
  За грою зібрався натовп. Я посміхнувся і нахилився, щоб подивитись на свою закриту карту. Королева хробаків. Прикмета на гру – і після. Коли показувалася двійка, я мав лише дванадцять, чого ледве вистачило для перемоги.
  
  
  "Удар мене", - сказав я, хоча у Христини була шістка треф. Трей плюхнувся вгору. "Черговий раз." П'ятірка пік дала мені двадцять. "Я встану".
  
  
  Вона перевернула іншу картку і подивилася мені у вічі. Вона намалювала короля хробаків.
  
  
  "Мене розорили", - сказала вона, перевертаючи закриті карти з десятьма бубнами. Я показав свій, і між нами почалося безмовне спілкування. «Королева хробаків, король хробаків. Цікаве поєднання».
  
  
  «Містер Крейн, – перервав піт-бос, – будьте ласкаві, погодьтеся на безкоштовну вечерю та пізніше шоу – звичайно ж вдома. Я впевнений, що ви знайдете виняткову їжу та найкращу розвагу. у Лас-Вегасі”.
  
  
  Я тільки-но виграв більше, ніж більшість глядачів заробили за рік, можливо, за п'ять років. Казино вважало гарною рекламою показ великого переможця, але продовжувати вигравати було для мене поганою політикою. Шанси були на їхньому боці – зазвичай. Завдяки вдачі, яку я щойно показав, я міг би розорити казино ще кількома хорошими руками. Але я міг дозволити собі виявити щедрість і зупинитися, поки був попереду. Той факт, що піт-бос використав вигадане ім'я, під яким я зареєструвався, сказав мені, що він перевіряв мене. Впевнений, що це сталося виключно завдяки успіху, я трохи розслабився.
  
  
  «Не заперечуйте, якщо я вам розповім про це. Але я ненавиджу їсти на самоті, і ця розвага, про яку ви згадали, була б стомлюючою без когось, з ким можна було б поділитися ним. Я можу просто вирішити продовжити грати».
  
  
  Піт-бос хотів щось сказати, але Крістіна взяла його за руку і відтягла на крок. Вона жваво жестикулювала і нарешті широко посміхнулася.
  
  
  «Я радий показати вам Вегас, містере Крейн».
  
  
  «Кличте мене Нік, і я буду в захваті. Коли ви закінчите роботу?
  
  
  "Прямо зараз. Містер Текетт відпустить мене сьогодні раніше».
  
  
  "Чудово", - сказав я. І це було. Немає нічого приємнішого, ніж бути з гарною жінкою. Я швидко виявив, що вона теж має мізки. Вона щиро і розумно говорила про такий широкий спектр тим, що ми жодного разу не пройшли повз бар на шляху до вечері.
  
  
  «То як же тобі вдалося розіграти блекджек?»
  
  
  Вона знизала плечима і зробила це еротичним рухом. Витончена форма, яку вона носила, ідеально їй пасувала. Вона розстебнула його комір - а також два наступні гудзики - щоб її щільні стиглі груди могли
  
  
  нахабно проштовхнутися вперед. Я думав, що їй загрожує страшна небезпека, коли обидві чудові кулі вилетять у прохолодне повітря бару. Я вирішив, що мій обов'язок - сісти і подивитися, чи станеться це. Ніколи не знаєш, коли можеш розраховувати на можливість постукати.
  
  
  «Я ходив до школи в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Спеціалізувався на бізнесі, але це було настільки сухо, що мені до смерті набридло. Я виявив інші справи. Якось у вихідні ми з друзями поїхали на озеро Тахо. увійшов у гру і виявив, що в мене це добре виходить. Попрацював там торгівлею у вихідні, і одне призвело до іншого. Я переїхав сюди минулого року і досі насолоджуюся відчуттям того, як карти зісковзують із колоди, дзвенять фішки. Яскраве світло, зірки кіно та все інше у Вегасі мене теж приваблюють. Думаю, я просто невиліковний романтик».
  
  
  "Я теж", - сказав я. На мить вона не рухалася. Потім вона трохи нахилилася вперед і заплющила очі. Я поцілував її у губи. Моя відпустка в Лас-Вегасі обіцяла бути чудовою.
  
  
  «Мммм, – сказала вона через деякий час, – у тебе це добре виходить. Навіть краще, ніж ти граєш у карти. Є ще щось, що ти вмієш робити?»
  
  
  "Одну чи дві речі", - зізнався я.
  
  
  «Тільки одну чи дві? Я думаю, така людина, як ти, може добре робити багато». Її пальці пестили мої плечі. Вона простежила за товстими м'язами та зв'язаними вузлами зв'язок сухожиль на плечі та біцепсах. Так багато сил. Цього достатньо, щоб я зомліла».
  
  
  "Ти кажеш, як героїня одного зі старих німих фільмів", - засміявся я. "Тобі потрібен порятунок?"
  
  
  "Тільки від мене", - сказала вона. Її очі вивчали мене більш уважно. "Ти в кіно?" — спитала вона. Такий гарний чоловік, як ти, повинен часто бути на увазі”.
  
  
  Я різко засміявся. "Занадто багато шрамів для цього", - сказав я, не замислюючись. Як тільки я це сказав, я зрозумів, що їй буде цікаво. Я вилаявся собі під ніс. Навіть із чарівною жінкою я ні на мить не можу послабити пильність. Може, мені варто виправити це, особливо з такою милою жінкою. У моєму житті іноді буває надто багато підводного каміння.
  
  
  Ви каскадер? Як у вас з'явилися шрами, про які ви турбуєтеся?
  
  
  "У якомусь сенсі, - ухильно сказав я, - я каскадер".
  
  
  "Покажи мені кілька трюків", - гаряче сказала вона. «І покажи мені та свої шрами. Я люблю чоловіка зі шрамами».
  
  
  Її кімната ідеально підходила. Зі смаком оформлений у приглушених пастельних тонах, він все ж таки містив елементи дикої пристрасті. Я помітила, що палаючі червоні та помаранчеві кольори прикрашали кімнату олійними картинами – оригінальними та авторськими роботами Христини.
  
  
  "Мені це подобається", - чесно сказав я. "Дуже добре." І це було те, що я отримав. Вона показала мені, наскільки близька її кімната до її власних емоцій. Дорогою сюди з бару вона мовчала. Тепер вона вибухнула шаленою діяльністю. Її губи щільно притулилися до моїх, її язик вимагав ще складніших насолод. Я доставив. Мій рот відкрився, і її нетерплячий язик метнувся всередину, граючи в хованки з моїм. Незабаром наші руки почали досліджувати вигини та контури тіла один одного, і наш одяг, здавалося, випаровувався, як краплі роси на ранковому сонці.
  
  
  Її ліжко було неймовірно м'яким. Коли вона лягла поряд зі мною, мені здавалося, що я пливу. Моя внутрішня напруга зростала, коли її пристрасть підживлювала мою. Я виявив, що не можу насититися нею. Моя рука ковзала вгору і вниз по чудово оголеному простору її гладко обтягнутого тіла, насолоджуючись прохолодою, яка швидко перетворилася на теплу, спітнілу жіночу плоть.
  
  
  «О, Нік, любий, ти мені так потрібен. З того моменту, як я побачив тебе в казино, я зрозумів, що ми створені одне для одного. Не зупиняйся, ооо, так! Ось чого я хочу!
  
  
  Я перекотився на неї, її ноги охоче розсунули для мене. Моє важке, м'язисте тіло рухалося з невимушеністю. Я відчував, як її секс оточує мене, стискаючи, теплий та вологий. Рухаючись з великою неквапливістю, я штовхав і тягнув, поки ми обоє не застогнали і задихалися від бажання. Вона здригалась і металася під моєю вагою, і я знав, що настав час. Я став швидше занурюватися в її нестримні глибини, поки ми обоє не відчули чудове відчуття льоду та заліза, що чіпляється за нашу свідомість.
  
  
  Після цього її руки обвили мою шию і опустили мою голову. Її губи зустрілися з моїми у швидкому, майже цнотливому поцілунку.
  
  
  Ти гарний, Нік, але я знав, що ти ним будеш. Все в тобі випромінює якість».
  
  
  "Ти теж красива", - сказала я, маючи на увазі більше, ніж будь-коли у своєму житті. «Унікальний, єдиний у своєму роді».
  
  
  «Б'юся об заклад, ви кажете це всім своїм дамам», - пожартувала вона, проводячи спритними пальцями по павутинні шрамів на моїх грудях. Кінчики її пальців були набагато кращі, ніж леза ножа, що залишили ці сліди.
  
  
  «Я говорю це лише красивим, унікальним. А ти…» Я здригнувся від раптового болю, що пронизав моє праве плече.
  
  
  «Нік! Що трапилося? Ти так здригнувся і твоє обличчя
  
  
  став смертельно блідим. З тобою все гаразд?"
  
  
  Її руки рухалися вздовж мого тіла, щоб усе було гаразд, але Христина не могла знати, що вона не зможе полегшити біль, який я відчував. Фізичний біль був незначним - тільки тупа пульсація залишалася під тим місцем, куди було імплантовано мій аварійний сигнал. Справжній біль сказав про те, щоб сказати цій сексуальній білявці, що я маю її покинути.
  
  
  Бути секретним агентом часом може бути справжнім тягарем.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  «Тобі краще мати страшенно вагому причину, щоб зателефонувати мені», - сказав я.
  
  
  Чоловік, що сидів у кріслі біля басейну готелю, здавалося, ось-ось проковтне недопалок сигари. Він так сильно жував, що шматочки тютюну впали йому на жилет. Навіть у спеку пустелі Девід Хоук носив костюм-трійку з краваткою, що трохи покосилася.
  
  
  "Я використовую аварійний сигнал тільки в екстрених випадках, N3", - сказав він суворим голосом. «Мені це не подобається більше, ніж вам. Принаймні президент не витягував вас із ліжка о четвертій ранку».
  
  
  Я стримав неприємну відповідь про те, що Хоук не втратив стільки ж, скільки я, коли він витяг мене з ліжка Христини. Хоука не турбувала моє особисте життя, ні схвалення, ні несхвалення. Для нього справа була лише у бізнесі. Якщо моє особисте життя страждало, його це не стосувалося.
  
  
  "Хіба розумно дзвонити мені за кодовим номером?" - спитав я, якомога недбаліше оглядаючи басейн. Яскраві вогні були зосереджені в основному на басейні, де дві привабливі жінки плавали туди-сюди, скакаючи, як дельфіни у відкритому морі. Рятувальник не чергував. Єдині, хто був у полі зору, була парочка, що звилася під одним із широких парасольок на дальньому кінці басейну.
  
  
  «Ті двоє, чиєю любовною діяльністю ви, здається, так захоплені, – наші. А водяні парфуми, що веселяться в басейні, хоча вони і виглядають як хористки, - оперативники з офісу в Денвері. Вся територія знаходиться під електронною охороною, і ніхто не може бачити наші губи з вікон готелю. Чи задоволений, N3? "
  
  
  "Я бачу, що мені слід приділяти більше уваги нашому офісу в Денвері", - сказав я, схвально киваючи. "Отже, вся територія у безпеці?"
  
  
  "Безперечно". Хоук ще трохи погриз сигару і подерся в скрипучому кріслі. "Ви чули про восьму карту?"
  
  
  "Схоже на гру в одному з казино".
  
  
  «Мене не бавлять ваші спроби легковажності. Сполучені Штати Америки ведуть гонку з Росією за успішну розробку лазерної гармати, яка здатна знищувати міжконтинентальні балістичні ракети. З появою MIRV ... »
  
  
  «MIRV? Ви маєте на увазі багатоцільові ракети-носії із незалежним націлюванням?»
  
  
  "Так, MIRV. Оскільки кожна міжконтинентальна балістична ракета несе півдюжини або більше боєголовок, стало необхідно, щоб у нас була непереможна система захисту. Пролітаючи лише одна ракета може знищити всю країну. боєголовки, як і раніше, знаходяться на носії, що життєво важливо".
  
  
  Я дозволив Хоуку продовжити. Я чув більшу частину цього раніше. Навряд це була секретна інформація.
  
  
  «Восьма карта проекту розробила таку лазерну зброю. Воно має дальність дії близько двохсот миль, доставляє за частки секунди більше енергії, ніж потрібно підтримки горіння навіть цієї неонової Мекки протягом року, і вона ніколи не промахується».
  
  
  "Ніколи?"
  
  
  «Якщо він схибне, лазер може знову швидко вистрілити. У цьому важливість восьмої карти, здатність стріляти швидко. Будь-який дурень може побудувати тераватний лазер».
  
  
  "Якщо ти так кажеш." Я хотів, щоби він перейшов до справи. Христина не охолоне, але вона може охолонути по відношенню до мене, якщо я не цікавитиму її своїми шрамами. Будь-яка кількість чоловіків захочуть зайняти моє місце. Я багато працював над цими шрамами. Я заслужив від них певне задоволення.
  
  
  «N3 це серйозно. Є очевидні ознаки того, що Поради саботують Восьму карту. Ми думаємо, що фізика проекту було вбито. Він вивчав лазер одразу після випробування. Лазер якимось чином вистрілив та підпалив бункер. Річард Берлісон помер у пеклі”.
  
  
  «Чому це росіяни? У наші дні у нас багато ворогів у всьому світі».
  
  
  «Багато пунктів здебільшого стосуються того, що вони сказали на переговорах щодо роззброєння. Здавалося, вони готові змінити угоди про скорочення нашої лазерної програми в обмін на їх скорочення на космічній станції Салют».
  
  
  Я відкинувся назад і дивився на нічне небо пустелі. Зірки миготіли то тут, то там, переважно приховані світлом вогнів Лас-Вегаса. Десь на орбіті знаходилася нова російська космічна станція «Салют», заповнена військовими, що шпигують за нами. Протягом місяця або близько того на станцію буде відправлено більше космонавтів, що зробить її найбільшою з космічної станцією, що коли-небудь перебувають на постійній орбіті.
  
  
  Уроки, які отримали від цього, були величезні.
  
  
  "А тепер вони не будуть поспішати з цього приводу?"
  
  
  «Цілком вірно, Нік», - сказав він, нахилившись уперед і жестикулюючи руками. Недолік сигари ніколи не залишав кут його рота. Я придушив бажання запалити його для нього. «Ніби вони знають, що лазерна програма має проблеми зі смертю Берлісона».
  
  
  "Один чоловік не може бути таким важливим", - зауважив я. «Більшість великих урядових проектів – це зусилля комітетів. Так і має бути, бо вони такі складні”.
  
  
  «Вірно. Берлісон був генієм, але інші можуть узяти гору. Він був відповідальним за критично важливі схеми управління, які дозволяють лазеру швидко перезаряджатися та стріляти. На щастя він закінчив свої проектні роботи. Прототип було знищено у вогні. але його плани були належним чином збережені. Нова лазерна гармата збирається у лабораторії в Альбукерці».
  
  
  "І?" Я відчував, що Хоук був близьким до серця цього невеликого обговорення.
  
  
  "І ви збираєтеся видати себе за Берлісона".
  
  
  Я сміявся. Я ніяк не міг видати себе за вченого в такій високотехнологічній галузі, як лазерна фізика, і я сказав про це Хоку. Я додав: «Крім того, якщо це так необхідно, ми не маємо часу на пластичну операцію». Я торкнувся шрами від волосся з обох боків обличчя, де раніше міняли обличчя. Пластичну операцію зробити нелегко, і потім це страшенно боляче. Я не був у захваті від того, щоб поміняти своє обличчя на чиєсь ще, навіть на тимчасовій основі.
  
  
  "Я розумію це. Президент це розуміє». Акцент Хоука натякав на світи прихованих деталей, які підтримує вся повнота влади президента. Ти потрібний нам завтра вранці. До Альбукерке менше години польоту. Ви приймете особистість доктора Берлісона, обернувши хірургічну марлю навколо свого обличчя та рук. Ваша загальна статура приблизно така ж, хоча ви значно мускулистіший. Носіть одяг розміром більше для вас. Поясніть усе перебуванням у лікарні”.
  
  
  «Бінти покривають моє обличчя і руки, найчастіше відомі частини моєї анатомії, - сказав я, - але як мені прикрити некомпетентність? Я нічого не знаю про походження цієї людини».
  
  
  «Ось досьє на нього. Прочитайте». Я глянув на манільську папку і побачив, що звіт усередині був надрукований на флеш-папері, як це роблять сценічні фокусники. Я повинен був прочитати звіт, а потім спалити його, не залишивши слідів попелу.
  
  
  "Добре, але я не можу обдурити всіх його друзів".
  
  
  «Ви сильно обгоріли у вогні, іноді ви спантеличені, приголомшені, але хочете повернутися до лабораторії. Опинившись там, ви нічого не можете зробити, окрім як наполягати на тому, щоби все спостерігати».
  
  
  "Це смішно", - вигукнув я. «Берлісон має дружину». Я трохи постукав пальцем по запису в досьє. «Я маю обдурити його дружину? Вона, мабуть, знає, що він уже мертвий, якщо ви не проробили якусь справді швидку роботу. Навіть у цьому випадку дружини іноді мають екстрасенсорний зв'язок зі своїми чоловіками. Вони знають, коли їхні чоловіки згоріли живцем. "
  
  
  "Так, я помічав подібні випадки", - задумливо сказав Хоук. «Але не цього разу. Марта Берлісон працювала в Управлінні військової розвідки, перш ніж вийти заміж за Берлісона. Вона знає, що її чоловік мертвий, і всіляко співпрацюватиме з вами у вашій ролі, щоб зловити людей, відповідальних за його смерть».
  
  
  "Вона гарна актриса?"
  
  
  "Вона це зробить", - підтвердив Хоук. Інші оперативники не виявили доказів того, що хтось підозрює її досі. Марта Берлісон виглядає щасливою, навіть веселою, що її чоловік вижив. Вона шкодує, що він страшенно обгорів. Вона рада, що він повернеться додому завтра. звідти.
  
  
  Я важко зітхнув. Все це завдання здалося мені неприємним, і я довіряю своїм інстинктам. У минулому вони врятували мене від досить грубих дій.
  
  
  Мені це не подобається, але я зроблю це. Кого ви найбільше підозрюєте у цьому? Чи є очевидний контакт із російськими агентами в цьому районі?»
  
  
  «От що робить це таким загадковим, Нік. Росіяни здаються такими ж непоінформованими, як і ми. Це може означати, що їхнє начальство запровадило цілий підрозділ, який діє незалежно від резидентів».
  
  
  "Як у Гонконгу та Лондоні минулого року?"
  
  
  "Абсолютно вірно. Вони не довіряють своїм людям на місці, тому вони залучають найкращих оперативників, нікого не інформуючи. Нам потрібно все, що ми маємо, щоб вистежити шпигуна і захистити лазерну гармату. Це велике, Нік, таке велике, як усі, що ви коли-небудь робили. "
  
  
  «Я розумію, що це важливий оборонний проект, але він не може бути таким важливим». Я побачив швидкоплинний вираз - страху? - перетнув обличчя Хоука. Я відчув, як у мене під животом утворилася холодна грудка. За всі роки, що я працював на нього, ніколи не бачив, щоб він виявляв такі похмурі емоції.
  
  
  Вони були невеликі, вони були дуже великі.
  
  
  "Я міг би також подзвонити тобі, Нік.
  
  
  Цілком таємно. Менше десяти людей у країні знають про це. Нам відчайдушно потрібна впевненість у тому, що проект буде успішним. Поки ми зможемо збити всі російські міжконтинентальні балістичні ракети, що наближаються, вони не будуть розглядати можливість завдання превентивного удару по нам».
  
  
  В мене не було слів. Тепер я зрозумів, що він мав на увазі.
  
  
  «Так, - похмуро сказав Хоук, - якщо ми не досягнемо успіху. Росіяни натиснуть кнопку і розпочнуть Третю світову війну».
  
  
  "Але чому?" У моєму голосі був очевидний шок.
  
  
  «Наше зближення з Китаєм є частиною цього. У Рад є військова перевага прямо зараз. Нині. Але не завтра, якщо ми розпочнемо ще одну велику програму озброєнь. Вони холодно прорахували ризики. З їхньою космічною станцією, націленою на їхні ракети, їм не потрібні складні інерційні системи наведення та електронне обладнання, яке ми використовуємо в наших ракетах. Вони можуть вивести з ладу кожну з наших ракет у відповідь - зараз. Баланс зрушить назад за кілька років, можливо, за кілька тижнів. "
  
  
  «З діючою лазерною гарматою вони не посміли б вразити нас». Я відчував тягар світу на своїх плечах. Якщо я не знайду радянського шпигуна та не зупиню його, проект «Восьма карта» провалиться.
  
  
  А до Третьої світової війни лишилося кілька днів.
  
  
  
  
  
  
  Розділ другий
  
  
  
  
  
  "Швидка допомога" зупинилася перед скромним будинком у передмісті Альбукерке. Черговий відкинувся на спинку сидіння і вигукнув: «Ми тут, докторе Берлісон. І схоже, що на вас чекає страшенно привітний комітет із зустрічі». У голосі чоловіка прозвучала нотка заздрощів, яка казала мені, що він легко справляє враження.
  
  
  Я міцно натягнув останню пов'язку на руки. Пов'язки на моєму обличчі змушували виділяти калюжу поту і свербіли на моїй шкірі. Я тихо вилаявся, намагаючись нікого і нічого не забути. Найбільше я хотів переконатися, що Хоук отримав свою частку прокльонів. Це була шалена ідея, і навряд чи вона спрацювала. Тим не менш, я повинен був спробувати. Накази є накази, і покаранням за невдачу було що інше, як глобальне руйнація.
  
  
  Вихід з машини «швидкої допомоги» викликав у журналістів, що зібралися, невеликий фурор. Камери дивилися мені в обличчя, і кілька спалахів спрацювало, незважаючи на яскраве сонце, що освітлювало все зверху. Інстинкти інколи важко контролювати. Моя забинтована рука сіпнулася у бік мого Люгера, Вільгельміна, затишно затисненого під моєю лівою рукою. Але в цьому натовпі не було жодної небезпеки, якщо не брати до уваги неправильного цитування. "Доктор Берлісон, ви плануєте припинити дослідження?" запитав один із найближчих яструбів новин.
  
  
  "Ні", - сказав я низьким голосом, приглушеним пов'язкою на моєму роті. Сухе повітря пустелі допомогло мені відігнати піт, трохи охолодивши мене, але самі пов'язки утримували тепло мого тіла. Обсмажуючи у власному соку, я молився за якнайшвидше завершення цієї імпровізованої прес-конференції.
  
  
  На мої молитви відповів янгол. З темним, як крило ворона, волоссям, вона кинулася в натовп, відштовхуючи репортерів з більшою енергією, ніж я міг би зібрати в спеку. Незважаючи на своє мініатюрне зростання Марта Берлісон виявилася справжнім джаггернаутом.
  
  
  "Залиш його!" вигукнула вона. «Він був серйозно поранений. Не турбуйте його! Йому потрібний відпочинок. Коли він зможе, він надасть вам усю необхідну інформацію».
  
  
  Репортери швидко відреагували на цей новий подразник, як устриця, що перетворює піщинку на перлину. Вони наблизилися до жінки і направили свої мікрофони їй в обличчя, спрямовуючи на неї камери, ставлячи свої зухвалі запитання. Побачивши миттєвий страх на обличчі жінки - на обличчі моєї дружини, я подумки поправив себе - я почав діяти. Відштовхнувши двох репортерів, я обійняв тремтячі плечі і притягнув її до себе.
  
  
  Завдання відкривало нові та цікавіші перспективи.
  
  
  "Співробітник за інформацією проекту зробить заяву", - сказав я, сподіваючись, що це прозвучало різко і втомилося. «А тепер, будь ласка, йди. Моя дружина збожеволіла, і я дуже втомився після свого випробування».
  
  
  Не чекаючи відповіді на запитання, я ввів Марту в будинок і з силою грюкнув дверима. Мене здивувало, коли я виявив, що це неможливо. Через товсті пов'язки на руках я не міг як слід схопитися за край дверей. Я мушу щось із цим зробити. Вільгельміну була потрібна певна рухливість пальців, навіть незважаючи на те, що у мене спусковий гачок був опущений до рівня волочіння. І якби моїм «Люгером» було важко користуватися, то Х'юго, мій ніж, було б ще важче втриматись у бою.
  
  
  Тремтіння руки Марти схопили мене за руки більше, щоб підтримати її, ніж мене. Вона похитала головою, темне волосся безладно майоріло по її плечах. Синне денне сонячне світло, що світило у вікна, висвітлило її волосся, змусивши його переливатися, як ореол.
  
  
  На ній була проста сукня, розстебнута рівно настільки, щоб оголити білий спалах її грудей. Акуратна талія, жіночні стегна та стрункі ноги моделі завершували дуже привабливий образ.
  
  
  «Доктору Берлісону дуже пощастило, – сказав я.
  
  
  Що? Ах так, правда. Ти ніколи мене раніше не бачив, чи не так? Голос видавав емоції навіть більше, ніж видимі прояви. «Я проходжу ваш огляд? Чи підходить дружина покійного для супершпигуна?»
  
  
  "Я Річард Деніел Берлісон, доктор філософії, Каліфорнійський технологічний інститут, клас 69, не хто-небудь інший", - сказав я, переконавшись, що мій тон казав їй, що їй доведеться жити в брехні про моє існування так само впевнено, як і я. збираюся.
  
  
  «Ой, вибач… Річ», - сказала вона з презирством у голосі. Вона повернулась і витягла цигарку з пачки на столі. Бачачи, що вона не збирається запалити її, не обпікшись, я незграбно поставив їй запальничку. На мене дивилися дивовижно блакитні очі. Тоді я знав, що це завдання буде важчим, ніж будь-яке інше, яке я коли-небудь виконував. Без її повної співпраці я опинився між каменем і ковадлом.
  
  
  «Послухай, Марто, я знаю, що це для тебе нелегко. Сама думка про те, що хтось займе місце твого чоловіка – навіть тимчасово – буде напругою. Знати, що він мертвий, і вдавати, що він все ще живий, - це найважче для тебе». зробив у своєму житті”.
  
  
  "Ти кажеш мені?" - Огризнулася вона. Її голос трохи пом'якшав, коли вона продовжила. "Послухай, супер-шпигун, єдина причина, через яку я продовжую цю шараду, - це спіймати вбивцю Річа. Мені наплювати на його проект, на людей у лабораторіях чи на щось ще. Я хочу помститися".
  
  
  Це те, як Служба військової розвідки навчає своїх людей?
  
  
  «Я більше не працюю в АСВ. Слава Богу, я не працюю. Яка нервова робота! І мені довелося вийти заміж за Річа і знову виявитися втягнутим у допуски Q і абсолютно секретні матеріали, які всі акуратно підшиті. з червоними та білими смугами по краях та решті. Хоч би що вони говорили, я знаю, що саме тому його вбили».
  
  
  "У вас є підозрювані?" Я запитав. Досьє на Марту Берлісон ледь відповідало реальній жінці. Нічого не було сказано про те, що в ній так яскраво горять вугілля помсти. Мені довелося б спостерігати за нею кожну секунду, інакше вона ризикнула б призначенням на користь лише своєї помсти. Хоча з емоційної точки зору це було б непогано, у мене була риба більша, яку треба було смажити. Мені потрібно було знайти російського агента та усунути його, переконавшись, що він повністю провалив свою місію.
  
  
  "Всі вони. Жоден з них. Я не знаю. Мені подобалося бути домогосподаркою із середнього класу у передмісті. Я навіть не турбувала Річа щодо його роботи. Принаймні він не сказав би мені багато. був відданий, і якби співробітники служби безпеки сказали стрибати, він тільки запитав, наскільки високо. Але у лабораторіях можна було трохи поспілкуватися». Вона сильно затяглася цигаркою. Я спостерігав, як попіл повзе до фільтра і потім гасне з крихітним спалахом. Вона злісно загасила сигарету і запалила ще одну. На цей раз її руки корилися їй.
  
  
  Я несвідомо потер тильною стороною долоні приховані губи. Пов'язка мала лікувальний та стерильний смак. Випивка допоможе мені повернутися до правильного настрою. Я підійшов до невеликого бару наприкінці кімнати і налив собі калуа. Не мій улюблений напій, але Берлісон, схоже, не міг насититись цим кавовим лікером. Оскільки Нік Картер припинив своє існування на користь реанімації Річарда Берлісона, хоч би ненадовго, я пив лікер через соломинку, бажаючи, щоб це був бурбон.
  
  
  Марта напружилася, коли помітила мій вибір напою, потім засміялася. То був сміх, позбавлений справжнього гумору.
  
  
  "Ви зробили домашнє завдання".
  
  
  "Тренування супершпигуна", - сказав я, повільно кружляючи по кімнаті. Невеликі деталі вказали на групу відладників AX, яка працювала на місці лише за кілька годин до цього. Нетреноване око могло не помітити докази. Невелика кількість пилу з'явилася на верхній частині рамки для фотографій, нова зарубка на обід телефону, де вони оглядали мікрофонний блок, невеликі подряпини на плінтусах. Доведеться сказати Хоуку, що команда поспішала і залишила надто багато слідів налагодження. Неможливо не показати ознак ретельного пошуку, якщо ви знаєте, що шукати, але вони були недостатньо скрупульозними. Ми не грали проти аматорів.
  
  
  «Не хвилюйтеся, – сказала Марта. «Бригада огляду була санкціонована лабораторією. Вони приїжджають кожні шість місяців або за загальним принципам. Це було не надто далеко від їхньої запланованої появи - і люди були дуже уважні. Мене бентежило, що я не витирала пилюку. "
  
  
  "Ви стежили за їхньою роботою?"
  
  
  Вона кивнула, потім сказала:
  
  
  «Чому тобі теж не приготувати мені випити? Я можу використовувати один напій, щоб заспокоїти нерви.
  
  
  Подумки я перегортав сторінки, незабутні в моїй пам'яті. Вона пила горілку з мартіні, але не вдень. Я приготував їй горілку "Коллінз". Побачивши напій її брови трохи піднялися.
  
  
  "Ви дуже ретельні".
  
  
  «Це відбувається через те, що я прожив з такою вродливою дружиною три роки, шість місяців і два дні», - сказав я, м'яко змушуючи її повернутися в ролі, які нам обом доведеться грати на публіці.
  
  
  "Річ цього не дізнається", - сказала вона, хитаючи головою. «Йому було важко згадувати точні дати. Він двічі провалив курс історії в коледжі, бо не міг згадати, в які дні збирався клас, не кажучи вже про всі необхідні дати битв, договорів і революцій. Він навіть плутав свої власні. день народження чи рік”.
  
  
  "Дякую", - сказав я. «Я не забуду зараз забути про дати. Так багато всього, що не може потрапити до особистих справ. Ти мені потрібна. Ти потрібна всій країні».
  
  
  Марта хотіла щось сказати, але її перервав дзвінок у двері. Я кинув швидкий погляд у бік простого дерев'яного порталу і поставив свій напій поруч із диваном, щоб його не було видно. Чоловікам, які вийшли з відділення опіків та травм, не дозволялося вживати спиртні напої, навіть такі легкі, як Калуа.
  
  
  «Доктор Саттер», - голосно сказала Марта, прочинивши двері, - «як мило з вашого боку зайти. Але чи не могли б ви повернутися пізніше? Річард щойно прийшов, і ми хочемо...»
  
  
  Я схвалював те, як вона поводилася з Гарольдом Саттером. У її голосі було стільки роздратування, вибачень і вмовлянь. Мабуть, вона була чимось більшим, ніж просто дружина вченого. Мені довелося б спитати, оскільки ця інформація мені не була надана. Сильна влада не думала, що мені «треба знати».
  
  
  "Я залишуся на хвилинку, моя люба". Повз неї проштовхнувся сивий, невисокий, трохи пузатий чоловік. "Я розмовляв з лікарем у лікарні, і він сказав, що до Річарда може прийти один або два відвідувачі, якщо він не втомить себе надмірно".
  
  
  "Гарольд", - сказав я, сподіваючись, що мій голос звучить досить слабо. «Як добре, що ви бачили реліквію, що згоріла. Як справи у лабораторії?» Я вирішив, що це безпечне місце. Я не мав часу досить ретельно вивчити досьє Саттера, щоб знати, що ще сказати.
  
  
  Він сухо посміхнувся, посміхаючись, як товстий ельф. «Я бачу, що навіть вогню замало, щоб утримати вас від роботи. Я просто хотів сказати вам, що ми маємо все під контролем. Ми з Едом взяли програмування для великого тесту. Енн також нам дуже допомагає. Вона знає набагато більше, ніж деякі з хлопців з новими докторськими дисертаціями, які ми отримували останнім часом. Просто відпочинь, і ти повернешся на місце раніше, ніж ти це дізнаєшся».
  
  
  Чоловік облизнув губи, і я побачила, що він був захоплений бажанням дізнатися розмір моїх опіків. Я не міг сказати, чи ховалися підозри в цих очах, що сльозяться, чи ні.
  
  
  «Радій чути, що всі так добре справляються з моєю роботою», - сказав я, бажаючи отримати більше інформації про нього. Цей недолік трапляється, коли завдання виникає надто раптово. Я спитав його. - "Хочете випити?"
  
  
  Я напружився від його реакції. Якби я запропонував умираючому від спраги чоловікові склянку прохолодної води, цей вираз не міг бути виразом більшого розпачу. Він кинувся до бару, налив трохи міцного бурбона в склянку і проковтнув його, навіть не скривившись. Я раніше бачив, як чоловіки так п'ють. Гарольд Саттер, окрім того, що був директором проекту «Восьма карта», був алкоголіком. Можливо, мої підозри передалися йому. Він напружився, доки я дивився.
  
  
  «Що ж, Річарде, це чудове одужання. Я просто хочу, щоб лікарі дозволили мені відвідати тебе раніше. Не те, щоб вони не пускали всіх відвідувачів».
  
  
  «Будь ласка, докторе Саттер, Річард швидко втомлюється. Це перший день, коли йому не вставили крапельницю до рук. І бинти…» Марта дозволила своєму голосу затихнути, ніби піклуючись про свого пораненого чоловіка. Я майже не звертав уваги на її гру. Вся моя увага була зосереджена на Гарольді Саттері.
  
  
  Чоловік підозрював мене. Я це відчував.
  
  
  «Ти так права, моя люба. Я скоро побачу тебе, сподіваюся, Річарде. Без бинтів». Він пішов, двері за ним надійно зачинилися.
  
  
  "Що я сказав не так?" Я зажадав, щоб Марта сіла на диван поруч зі мною.
  
  
  "Він підозрює", - сказала вона. «Це була велика помилка пропонувати йому випити. Річ не схвалював вживання алкоголю Саттером відколи пішов працювати в лабораторію. Кілька разів на вечірках. Річ навіть збентежив Саттера через це. Річ ніколи б не запропонував йому випити чогось. сильніша за воду”.
  
  
  «Господи, – промимрив я, – така людина п'є, як риба. Хто б міг подумати?"
  
  
  «Тиск нагорі купи більший, – гірко сказала Марта. «Чи ти не реагуєш на тиск? Ти один із тих холоднокровних людей, які зазнають цього тиску?»
  
  
  "Я просто хлопець, який робить роботу", - відповів я, роздратований на неї всупереч самому собі. Щось у ній зачепило мене, і я нічого не міг з цим поробити. «А зараз ці бинти заважають мені працювати. Допоможіть мені їх позбутися, гаразд?»
  
  
  Дотик прохолодних пальців був бальзамом для моїх неіснуючих ран.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "Ти добре готуєш. Цього теж не було у твоєму досьє». Їжа була чудовою. Березня була далека від того, щоб бути кордоном блю, але я голодував, і їжі було достатньо. Те, як її обличчя осяяло компліментом, зробило його ще вартішим. Що довше я розмовляв з нею, то більше я бачив, наскільки вона напружена.
  
  
  «Ви поводитесь ввічливо. Цього Річ ніколи не був. Він завжди був жорстоко правдивий». Вона зітхнула, згадавши.
  
  
  "Як довго він і Саттер знали один одного?"
  
  
  "Не можу сказати. Річ згадав одного разу про те, яким блискучим хіміком був Саттер. Всюди винаходів, патентів, документів, всього того, що змушує компанію сісти та звернути увагу. Я думаю, що уряд заплатив премію за отримання Саттера, щоб відкрити восьму карту”.
  
  
  "Як хімік прийшов, щоб запустити проект із лазерної фізики?"
  
  
  Вона посміхнулася, цього разу від душі.
  
  
  «Ви працюєте із урядом. Хіба ви не знаєте? Бюрократи люблять вставляти квадратні кілочки у круглі отвори. Саттер, гадаю, підходить для його роботи, але він справді незадоволений. Йому було б краще у своїй лабораторії. без тиску адміністрації на його плечі».
  
  
  Я думав про це. Стрес змушував чоловіків робити дивні вчинки, але рідко перетворював їх на російських шпигунів. Має бути щось більше, ніж це. На загальну думку, Саттер не особливо хвилювався в адміністративних справах; його секретар дбав про деталі. Йому не вистачало здібностей, щоб бути хорошим політиком. Це змусило мене замислитися над тим, чому він прийшов побачити Берлісона - побачити мене.
  
  
  Він щось підозрював перед тим, як прийшов? Через цей проклятий недолік знань мій вчинок не міг бути ідеальним, хоча його було б достатньо, щоб обдурити будь-кого, хто не шукає дрібних промахів. Якщо Саттер був людиною, яку я хотів упіймати, він уже знав, що Берлісон мертвий. Розтин показав, що причиною смерті став перелом черепа. Це сталося до того, як вогонь поглинув бункер – і вже мертве тіло. Тільки вбивця міг знати, що Берлісон не може сидіти у вітальні свого будинку, насолоджуючись тихою компанією своєї дружини.
  
  
  Саттер.
  
  
  Ім'я та фотографія цієї людини крутилися у мене в голові. Речі не клацали. Він був не з тих, але вони ніколи не були такими. Єдине, що я засвоїв за всі роки тісних скандалів та дворушництва, - це те, що шпигуни ніколи не виглядають як шпигуни з фільмів. Підроблені всі красиві та чемні, як Річард Бертон або Майкл Кейн. У реальному житті вони можуть виглядати як невисокий пухкий доктор Гарольд Саттер, що наближається до старості.
  
  
  "Я йду сьогодні ввечері", - сказав я Марті. «Якщо хтось подзвонить і запитає про мене, скажіть їм, що я прийняв заспокійливе, і ніщо, крім Армагеддону, мене не розбудить».
  
  
  Я почав знімати пов'язки з обличчя. Було приємно знову дихати. Довгі білі смуги легко відривалися. Швидка перевірка підтвердила Х'юго в пружних піхвах на моєму правому передпліччі та Вільгельміну в наплічній кобурі. Все було гаразд. Я був готовий перевірити Саттера.
  
  
  Марта зупинила мене, обійнявши мене за шию. Здивований її реакцією, я запитав: Що сталося?
  
  
  "Нічого", - сказала вона, закусивши нижню губу. "Я вперше добре дивлюся на тебе без усіх пов'язок".
  
  
  "І?"
  
  
  «І ти такий схожий на Річа! До біса їх усіх! Чому їм довелося вибрати когось, хто так схожий на нього?
  
  
  «Я найкращий», - сказав я без хибної скромності. "І я знайду людей, відповідальних за його смерть".
  
  
  Довгу хвилину ми стояли, шукаючи докази один одного в очах. Я побачила, як у куточках очей Марти виступили сльози, і обережно витерла її щоки, коли надлишки води погрожували забруднити її ретельно нанесений макіяж.
  
  
  "Я вірю тобі. Відправ їх у пекло!"
  
  
  "Правильно."
  
  
  Я звільнився з її рук і мовчки вийшов через чорний хід. Холодне повітря пустелі вразило мене. Коли сонце сідало, навіть улітку швидко ставало холодно. Я подивився на високі гори, що оздоблюють східну частину міста, і зрозумів, що велика висота теж має якесь відношення до температур, що швидко знижуються. Легкий вітерець торкнувся мого обличчя і освіжив мене.
  
  
  Ці бинти стали для мене більшим випробуванням, ніж я очікував. Але це була частина моєї роботи.
  
  
  Я обережно підійшов до заднього паркану і переліз через нього. На вулиці гавкав собака, але крім цього не було жодних ознак того, що в цьому районі хтось живе. Я швидко підійшов до непоказного, трохи пошарпаного зеленого «форду», припаркованого за два квартали від мене. Я повинен був сказати Хоуку, що волію щось складніше. Якби мені довелося весь день виглядати горою з білої марлі, не було нічого поганого у тому, щоб я міг загнати хоча б Porsche вночі. Я сів у Форд і увімкнув його мотор. Потужний рев добре налаштованого двигуна сказав мені, що під капотом таїться більш ніж достатньо потужності, щоб задовольнити мої гоночні інстинкти. Я зітхнув. Хоук думав про все.
  
  
  Поведінка автомобіля на поворотах також натякала на значні структурні зміни. Відчувши себе краще, я поїхав швидше, ніж слід було б, через місто до розкішного передмістя, де жив Саттер. Його будинок був притиснутий до гори якимсь таємничим клеєм. Стиль архітектури нагадав мені несмаковий каліфорнійський модерн. Повзуча хвороба цього штату охопила навіть таке химерне місто, як Альбукерке. Я ледве вибрав місце для нічного чування, як побачив, як Саттер вийшов з дому і сів у свою машину. Він вискочив з під'їзної доріжки і рвонув у бік міста. Я пішов за ним на певній відстані, щоб він не довідався, що в нього з'явився хвіст.
  
  
  Я не очікував, що людина соціального стану та багатства Саттера опиниться в барі на околиці містечка Мартінес. Чикано безтурботно розвалилися біля крил машин і пікапів на курній стоянці, сміючись і грубо жартуючи по-іспанськи. Саттер увійшов до бокових дверей бару, показуючи, що він тут постійний відвідувач.
  
  
  Припаркувавши свій «форд», я обійшов квартал. Два високі вікна за ґратами у задній частині бару світилися зсередини. Догадуючись, що через бічні двері можна повернутися в кімнату з одним із цих вікон, я безшумно розчинився в тіні і незабаром видерся на шухляду. Витираючи бруд з одного зі скла рукавом, мені вдалося добре розглянути темну кімнату.
  
  
  Декілька чоловіків сиділи за знайомим зеленим столом, покритим фетром, перед ними стояли карти, фішки та напої. У Саттера вже було вираз шалених очей, навряд чи таке покерне обличчя було потрібне для гри. Йому не знадобилося багато часу, щоб втратити кілька сотень доларів. Зі свого погляду я побачив дюжину способів, якими люди могли обдурити Саттера. Розбите дзеркало за вченим показувало кожну карту в його руці. Дилер тримав карти таким чином, що я здогадався, що вся колода була виголена - він міг роздавати ті карти, які хотів. Саттер не помітив цього, не кажучи вже про те, що для його очищення використовувалися ще тонші пристрої.
  
  
  Але чоловікам насправді не знадобилися ці хитрощі. Саттер втратив свої гроші через жахливу гру. Для вченого він не мав уявлення про статистику.
  
  
  Я не чув, що відбувалося в кімнаті, але це було явно. Саттер збанкрутував, зажадав кредиту, але отримав відмову. Один із чоловіків, огрядний чікано, штовхнув Саттера до стіни і витяг ножа, загрожуючи повному хіміку. Саттер зблід і почав безладно бурмотіти. Я подумав про втручання та відмовився від цього. В той час секунди, коли я прийняв це рішення, Саттер вислизнув від людини і вилетів з кімнати, як переляканий кролик.
  
  
  Я чув, як машина ожила. Вилаявшись собі під ніс, я зістрибнув з ящиків і побіг до своєї машини. Шкода, що не було суддів із секундомірами. Я встановив би новий рекорд наземної швидкості.
  
  
  Але успіх був зі мною для різноманітності. Задні ліхтарі Саттера заокруглили кут, як і я, навіть зі штангою. З мого боку, досвідчений майстер водія незабаром знову обставив Саттера. Цього разу він виїхав на автостраду та відкрив машину. Для мене це стало полегшенням. Вітер, що хльостав у відчинене вікно, оживив мене. Погоня почалася. Що з того вийде, я не міг здогадатися. Сама невпевненість довела моє тіло до бритви.
  
  
  Коли Саттер покинув міську межу, моє серце забилося швидше. Я відчував, що під рукою щось велике. Зрештою, вчений звернув на безлюдний вуличок, що веде в гори, і проїхав на деякій відстані від головної дороги, поки не доїхав до особняка, що вимальовується, у вигляді будинку. З вікон не світило світло, але це не завадило йому вийти й увійти до хати.
  
  
  Припарковавшись на деякій відстані від будинку, я обігнула край зарослої бур'янами лужка і знайшов вікно в кімнату, де нервово крокував Саттер. Світло не було включене, але я впізнав його пухкий профіль у темряві.
  
  
  "Боже, як я радий, що ти прийшов!" - раптом вигукнув він.
  
  
  Ще одна постать увійшла до кімнати, оповита пітьмою.
  
  
  г Зі мною був приціл Starlight.
  
  
  "Ось, візьми", - сказала темна постать, простягаючи конверт.
  
  
  Білизна паперу майже болісно контрастувала із сірим та чорним кольором кімнати.
  
  
  "Дякую. Боже, ти не розумієш, що це означає для мене. Ти ж знаєш, я не можу обійтися без цього. Я…»
  
  
  "Неважливо. З цими грошима потрібно подбати про ваші ігрові борги. Але...»
  
  
  Але я так і не почув інших слів цієї людини. Тяжка рука штовхнула мене до стіни будинку. Звук удару мого тіла об твердість луною рознісся тихою ніччю, як постріл. Я не залишався нерухомим. Я впав, і це врятувало мені життя. Там, де моя голова була частки секунди раніше, стирчав гострий, злісно сяючий клинок сокири.
  
  
  Досягнення Вільгельміни мені нічого не дало. Нападник люто штовхнув ногою, вдаривши мене ногою по ребрах. У моїй голові спалахнули кольорові вогні. Біль змусив мене замислитись, чи не зламалося ребро. Я продовжував лежати як смертельно поранений.
  
  
  Спускаючись вниз, я напружив м'язи передпліччя настільки, що Х'юго кинувся в мою хватку. Коли людина рушила вбивати, я був готовий. Гострий кінчик стилету натрапив на тіло, розірвав її і послав струменевий фонтан крові по моїй руці.
  
  
  "Угу", - пробурчав нападник. Більше нічого. Наче біль для нього нічого не означав. Мені було важко боротися з того становища, сидячи, в якому я опинився, тому я відкотився, ледве ухиляючись від удару ногою в голову.
  
  
  Піднявшись на ноги, зігнувши коліна, тримаючи ніж перед собою в класичній бойовій позі, я виявив, що загрожую лише повітрі. Чоловік пішов, залишивши тільки сокиру, врізану в стіну будинку. Моя увага привернула крихітний шурхіт із заднього ґанку. Я бачив, як чоловік тікає. Переслідуючи, я переклав Х'юго на ліву руку. Я хотів переконатися, що моя права рука вільна, щоб хапати та відбивати подальші атаки. Порізавши людину ножем у правій руці, я міг би здивувати її уколом лівою рукою.
  
  
  Може бути.
  
  
  Двері, що вели в будинок, були прочинені. Я відчинив її навстіж, слухаючи, як луна стихає в порожньому будинку. Підійшовши обережніше, я постарався вловити найменші звуки: шарудіння шкіри на дошці, дотик сорочки до грубих штукатурних стін, різке дихання від напруги.
  
  
  Він був добрий. Я не отримав жодного попередження, коли він перестрибнув через поручні сходів і приземлився мені на плечі обома ногами. Його вага повалила мене на підлогу. Вітер свистів з моїх легень, і я заціпенів подумав, що мені кінець. Тяжкий кулак ударив мене по голові, онімів ще більше. На допомогу мені спрацював якийсь прихований резерв. Моя ліва рука рушила вперед, і я знову почув безмовний крик болю. Зараз я дико рубав та рубав. У цьому бою не могло бути витонченості. Я повинен був отямитися і для цього залишитися живим.
  
  
  Я залишився живим.
  
  
  Один із поштовхів Х'юго потрапив чоловікові в пах. Зігнувшись удвічі, він гротескно позадкував геть від мене. Я штовхнув ногою, приземлившись йому за коліно. Він звалився на підлогу, як клубок використаних паперових серветок.
  
  
  Я знову вдарив його ногою, щоб він лежав на спині.
  
  
  "З ким зустрічався Саттер?" - Запитав я.
  
  
  Булькання вирвалося з губ чоловіка. Бульбашки темної крові виступили на його підборідді, і він жестом запросив мене підійти ближче, щоб послухати останні слова.
  
  
  Це було майже останнє слово, яке я колись чув.
  
  
  "Присоска!" - Закричав він, витягнувши руку. Лезо його ножа прорізало тканину моєї сорочки і зачепило шкіру. Невелика рана, але тільки швидкі рефлекси врятували мене від того, що ніж повністю встромився між ребрами. Я знову діяв інстинктивно. Х'юго сильно пив із сонних артерій чоловіка.
  
  
  Цього разу кров, що випливає зі стиснутих губ, була справжньою, а не просто розмазаною вправними пальцями. Він помер менш ніж за хвилину, не зумівши дати мені інформацію, якої я так відчайдушно потребував.
  
  
  Я встав і дивився на тіло. Ще до того, як я обшукав труп, я знав, що пізнання не буде. Він був професіоналом та добрим. Тим не менш, навіть невелика підказка краща, ніж нічого. Наскільки мені відомо, я його ніколи раніше не бачив.
  
  
  Йому було близько двадцяти п'яти, середнього зросту і додавання, з довгим жирним волоссям, що спадає на плечі. І, як я вже здогадався, жодних документів за нього не було. Його одяг був грубим і дешевим, його можна було легко купити в будь-якому дисконтному магазині в цьому районі. Взуття могло бути куплене в армійському магазині надлишків.
  
  
  Я вбив людину огидно середньої в усіх відношеннях. Я витер Х'юго об робочу сорочку чоловіка і знову прибрав лезо в піхви. Швидкий огляд будинку не виявив нічого, крім того, що в ньому не проживали люди щонайменше рік.
  
  
  Накопичився пил, який ударив по деяких стінах у кімнатах, де були вибиті вікна. Деякі меблі залишилися всередині, але їх було недостатньо, щоби щось коштувати. А Саттер і таємнича людина, котра передавала гроші, давно пішли.
  
  
  Побіг огляд території показав, де другий чоловік, який зустрів Саттера, припаркував свою машину. Я виявив, що машина мерця з'їхала з дороги в арройо за сто ярдів від моєї.
  
  
  Знову ж таки обшук нічого не дав. Усі можливі ключі до особистості цієї людини були очищені. Я підозрював, що машина гаряча, тож переконався, що не залишив на ній відбитків пальців, щоб звинуватити мене. Хоча комп'ютерний пошук відбитків пальців ФБР не виявив моє ім'я, поліція могла порівняти приховані відбитки з моїми власними, якби я опинився у них під вартою. Я вже був досить безтурботний, щоб дозволити цій людині слідувати за мною, поки я був зайнятий стеження за Саттером.
  
  
  Те, як все обійшлося сьогодні ввечері, заарештувати за якесь незначне порушення, а потім помітити як крадіжку машини – чи вбивство – цілком відповідало моїй удачі. Все, що я мав показати під час цієї невеликої прогулянки, - це кілька синців і кривавіша рана, ніж це було небезпечно.
  
  
  Іноді ночами виходити з дому не варто. Пригнічений, я повернувся до машини і поїхав у запорошену ніч.
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  
  
  Бінти натирали мені шию, але мені довелося задовольнятися тим, що я просто сидів у машині, оскільки Марта вміло вела її, розганяючись за поворотом. Поглянувши на похмурий профіль жінки, я подумав, чи завжди вона поводилася так безрозсудно. Я спитав про це.
  
  
  «Вибач», - відповіла вона, сповільнюючи шалений темп. "Я нервую. Це не так просто, як я думала. Коли ти прикинешся...» Вона відкусила від слів і скинула голову, як швидка кобилка, чорна грива ловить сонячне світло каскадом блискучих квітів. .
  
  
  Довелося запитати: "Ти шкодуєш, що я вдав твого чоловіка?" Її відповідь може означати для мене різницю між життям та смертю пізніше. Повернувшись до будинку після фіаско на околиці міста, мала мало шансів поговорити з нею. Вона лягла спати, судорожно перекидаючись і збиваючи простирадла. Коли моя роль вимагала, щоб я сів поряд з нею, щось у змученому сплячому обличчі торкнулося мене всередині. Я провела ніч, незручно згорнувшись калачиком на дивані у вітальні.
  
  
  "Ні", - сказала вона після невеликого роздуму. «Я хочу смерті цих ублюдків».
  
  
  «За те, що вони зробили з вашим чоловіком, чи через небезпеку, яку вони становлять для США?»
  
  
  «І те, й інше, я вважаю. Я… я не думала про це. Смерть, не смерть, і ти з'являєшся, закутаний, як король Тутанхамон. Мене взяли штурмом». Її руки так сильно стиснули кермо, що суглоби пальців побіліли. Я обережно простяг одну зі своїх перев'язаних рук і поклав її поверх її напруженого кулака.
  
  
  "Розслабся, і ми обидва будемо в порядку", - сказав я. "Я знайду того, хто вбив Річарда". Я відчув, як вона різко заспокоїлася, коли вона продовжувала їхати трохи вище за встановлену швидкість, але інстинкт смерті пішов з неї.
  
  
  На момент.
  
  
  Спостереження за потоком рідкісних пейзажів за вікном виявилося майже гіпнотичним. Декілька мескитових дерев, кілька солоних кедрів та рідкісні кипариси забезпечували видимість усієї зелені. Я пирхнув побачивши перекоти-поля, що усеює піщані пагорби. Я знав, що це насправді російський будяко, ще один подарунок росіян цій прекрасній країні: примружившись, незважаючи на темні окуляри, які я носив, я розрізнив суворий вхід до лабораторії, що мерехтить на змученому жарі далеких умов.
  
  
  «Краще ще раз розкажи мені про безпеку».
  
  
  "Ми обговорювали це дюжину разів", - заперечила вона. «Хіба ваш бос у Вашингтоні не наказав вам про це? Ці люди мають знати систему від і до».
  
  
  «Ймовірно, вони це спроектували, - сказав я, - але те, як щось спроектовано і як насправді працює, - це, як правило, дві абсолютно різні істоти. Мені потрібні суб'єктивні почуття щодо цього. Як Річард відреагував на сувору безпеку? Я бачив, як вона здригнулася, коли згадав ім'я її чоловіка. Я зло сказав: «Я живий. Ваш чоловік сидить поруч із вами в машині. Мені потрібне співчуття до моїх жахливих опіків. Чи отримаю я його від моєї дружини?
  
  
  Вона так стиснула зуби, що я подумав, що вона розтерла б їх у пилюку. Крихітна сльоза розчарування вислизнула з куточка її очі і потекла по щоці, залишаючи за собою солоний слід. Пил у повітрі швидко замулив трасу. Я простяг руку і незграбно змахнув її.
  
  
  Вона слабо посміхнулася, повернулася до мене і сказала: "Саме так Річард зробив би це". Я зберіг інформацію, але промовчав. Вона має говорити. Вхідні ворота на іспит
  
  
  До нього було менше п'яти хвилин.
  
  
  Марта прокашлялася, тихенько покашливий, а потім сказала: «Річард не був одержимий безпекою, як деякі з учених. Він ніколи не скаржився на всю бюрократичну тяганину, щоб потрапити до комплексу. Але він ніколи не хвалив це, або. Він просто приймав це як необхідність, завжди спостерігаючи за своєю поведінкою. Він був ідеальним вченим для такої делікатної позиції». Її голос став хрипким. «Є три чи чотири етапи, які потрібно пройти, залежно від того, який тип випадкового вибору щодня роблять сили безпеки. Перевірка почерку, перевірка перепусток, відбитків голосу та відбитків пальців. Я працював з відділенням DIA на дальній стороні бази, і у нас була аналогічна система. Перепустка безпеки завжди перевіряється. Іноді вони пропускають усі інші. Я маю сумнів, що так буде у вашому випадку. Зрештою, вони не можуть порівняти ваше обличчя з фотографією на піктограмі безпеки».
  
  
  Я витягнув свою перепустку, лаючись собі під ніс. Бінти перетворили мої пальці на громіздкі, майже непотрібні придатки. Якби мені довелося використовувати або Х'юго, прив'язаного до мого передпліччя, або Вільгельміну, прив'язану до моєї правої кісточки, на те, щоб розібратися з ними, знадобилися б дорогоцінні секунди незграбності. Такі секунди, як ті, часто позначали різницю між життям та смертю у моєму бізнесі.
  
  
  "Охоронець використовує металошукач біля воріт?"
  
  
  "Я так не думаю. Іноді вони обшукують тебе, якщо ти їдеш. Знову ж таки, це поодинока справа. Тримає людей у напрузі». Вона важко зітхнула, коли повернула до паркування із чорним верхом. Хатина жалюгідного стражника стирчала посеред восьмифутового паркану, наче слон, що ховається в череді антилоп гну.
  
  
  "Дякую, люба", - сказала я, нахиляючись уперед, притискаючись губами до прозорої фіранки і злегка зачісуючи її волосся. Мене не здивувало, коли вона не відповіла, тільки чекаючи, коли я вийду з машини, перш ніж повернутися до міста, густий коричневий пил повністю покрив машину.
  
  
  Я пішов у хатину охоронця, стискаючи у пальцях значок служби безпеки. Я простягнув його озброєній людині у формі, що взяв його і відступив на півкроку.
  
  
  "Доктор Берлісон?" - сказав він напівпитанням, напівзвинуваченням.
  
  
  "Ніхто інший".
  
  
  "Я не можу впустити вас без повного допуску".
  
  
  «Роби, що винен». Я чекав, поки він вставить бейдж в пристрій, що кодує. Комп'ютер служби безпеки, що знаходився на відстані кількох миль, засвоїв код на металевій смузі, подумав кілька наносекунд, а потім запалив зелену лампочку на пульті керування. Охоронець похмуро кивнув на знак попереднього дозволу.
  
  
  «Значок гаразд, але я не бачу вашого обличчя, щоб зіставити його з фотографією. Хтось міг це вкрасти».
  
  
  "Я знаю. Роби, що маєш», - повторив я, і в голосі пролунала легка досада. «Але, будь ласка, покваптесь. Тут стає спекотно, і я не дуже добре почуваюся». Останнє було правдою. Суворе сонце пустелі загрожувало зварити мені мізки. У мене пересохло в горлі, і тепер нічого кращого за пиво могло мене охолодити.
  
  
  "Ваш почерк, сер", - сказав він, вказуючи електронним світловим олівцем на металеву смужку, що звисає на найближчому шнурі. Він чекав побачити, що я написав. Хоук ретельно проінструктував цей аспект системи безпеки.
  
  
  "От", - сказав я, закінчуючи стандарт, - "Швидка коричнева лисиця перестрибує через спину лінивого пса" і додаю мій фальшивий підпис внизу з розчерком.
  
  
  Комп'ютер думав про це цілу вічність. Декілька секунд я хвилювався, що Хоук не замінив мій почерк Берлісона. Мені нема про що хвилюватися. AX ефективний. Комп'ютер нарешті дозволив і це.
  
  
  "Відбиток голосу", - сказав охоронець, починаючи стомлюватися грою, але все ще граючи до кінця. Він переконав себе, що я Берлісон, але сили, які вимагалися від нього, продовжувалися. Я промовив короткий абзац у приглушений мікрофон, зміст повідомлення був відомий тільки мені та комп'ютеру. Ще одне зелене світло.
  
  
  "Думаю, тобі теж потрібні мої відбитки пальців", - сказав я. "Це може створити проблему". Я підняв забинтовані руки. "У мене всього три пальці, на яких не буде шрамів".
  
  
  «Утисніть їх у пластину», - наказав охоронець. Я так і зробив, і востаннє спалахнуло зелене світло. "Пробачте за це. Лікар Берлісон, але ви розумієте. Безпека».
  
  
  Я згадав, що говорила Марта про ставлення Берлісона до подібних речей. Він не скаржився, але й не хвалив. Я сказав: «Чи не могли б ви зателефонувати до дому 23 і попросити мого помічника забрати мене? Мені не хочеться йти всю дорогу під палючим сонцем».
  
  
  "Всю дорогу" було менше ста ярдів, але охоронець підкорився. Менш ніж за п'ять хвилин я побачив білу сукню жінки.
  
  
  Енн у білому лабораторному халаті, що розвівається, безшумно ковзала до мене за кермом одного з електричних візків.
  
  
  "Річард?" - Запитала Енн Роксбері. «Ви справді пройшли тут увесь шлях? Вам слід відпочити».
  
  
  "Відпочивати?" Я пирхнув. "А робота, яку треба зробити." Я не хотів надто сильно зловживати своїм успіхом. Ця молода жінка надто багато років тісно співпрацювала з Берлісоном як його помічник. Один-єдиний промах, і вся місія має бути очищена - або ще одна додана до списку впевненості. Я не любив нікого, окрім Марти, знаючи, що її чоловік справді мертвий і тихо похований.
  
  
  Ти завжди був фанатиком роботи. Забирайся».
  
  
  «Розкажіть мені про прогрес. Як пройшов тест? Крім очевидних проблем? Я підняв перев'язані руки в німому знаку того, що мав на увазі. Жінка нервово подерлася на жорсткому сидінні і дивилася прямо перед собою, не зустрічаючи мого погляду своїми м'якими карими очима.
  
  
  «Весь бункер було зруйновано. Ми змогли врятувати лише кілька одиниць обладнання. Сама лазерна трубка була деформована через спеку, повну втрату. Резервний блок було встановлено в бункері 82. Доктор Саттер та Ед проводять його калібрування. зараз же."
  
  
  "Але результати", - наполягав я. "Сприятливо?"
  
  
  "Ви б не знали, чи не так?" - Запитала блондинка, обертаючись і дивлячись на мене. "Звичайно, ні! Ви були поза цим, коли ви…» Вона різко замовкла, проковтнула і продовжила: «Генералам це сподобалося. Начальство негайно санкціонувало збільшення фінансування. Комп'ютерний аналіз показує, що ми досягли успіху. гроші. Мертва точка на дроні з кожним запланованим ергом енергії”.
  
  
  "Добре", - кивнув я. Я не хотів лізти через голову. Ця жінка могла бути тільки лаборантом, але вона знала фізику більше за мене. Вона працювала з провідними світовими фахівцями у галузі лазерної фізики протягом кількох років і зробила достатньо електроніки, щоб створити лазер з нуля. Все, що я знав про них, – це читання Science News та періодичних брифінгів AX, на яких я зазвичай спав.
  
  
  «Послухайте, Річард, Ед та доктор Саттер повернулися. Ви можете поговорити з ними про нове встановлення».
  
  
  "Я хочу спочатку перевірити свою лабораторію", - сказав я. Я гадки не мав, що я можу знайти в лабораторії або сусідньому офісі, але пошук був частиною моєї роботи.
  
  
  "Якщо хочеш", - сказала вона. «Я не маю цього говорити, але ти не схожий на себе».
  
  
  "Чому я маю бути схожим?" - гаркнув я, сподіваючись, що мій голос пролунав досить саркастично, щоб відсікти подальші думки в цьому напрямку. «Я мало не засмажився, у мене шрами на все життя, а Марта говорить про те, щоб кинути мене. Чому я маю бути таким самим?»
  
  
  "Березня?" – тупо сказала жінка. "Я не знала. Я думала, що між вами двома все гаразд. Вибач, Річард. Мені ніколи не слід було нічого говорити. Вся ця справа жахлива».
  
  
  "Нічого страшного. Ми з Мартою вирішимо наші проблеми. Як тільки я позбавлюся цих проклятих бинтів. Я вдарив руками по передній частині візка, вдав, що здригнувся, і відкинувся на спинку сидіння. більше ніж за хвилину Енн припаркувала візок і вставила вилку в розетку.
  
  
  «У цей час дня підніматися на службовому ліфті швидше, – неуважно сказала вона. Я завдав їй занепокоєння, що відповідало моїм цілям. Чим менше вона мене розпитувала, тим менша ймовірність, що я видав свої хибні знання про будівлю, експеримент, людей. Ми піднялися на рипучому вантажному ліфті на третій поверх. Я чекав, поки Енн вийде першою, щоб я міг піти за нею. Вона рушила праворуч, а я повернувся за нею.
  
  
  «Думав, ти йдеш до лабораторії». Вона спохмурніла достатньо, щоб дати мені знати, що лабораторія знаходиться в іншому напрямку. Це принесло мені трохи користі. Мені дали чорновий малюнок плану, але вантажного ліфта на ньому не було. Я був на потрібному поверсі, але гадки не мав, куди йти. Бродити по території, що охоронялася, могло тільки привернути небажану увагу.
  
  
  «Почуття трясіння. Не могли б ви…?" Я грав на її співчутті та вині. Вона притулилася до мене, її груди терлися об мій бік. В іншому випадку це було б дуже приємно. Я сказав собі, що борг на першому місці.
  
  
  Ви хочете, щоб я принесла вам каву? Содовий? Води? Її турбота про мій добробут послужила мені службу досі, але тепер я хотів оглянути лабораторію на самоті.
  
  
  "Нічого Дякую. Але обов'язково перевір мене через годину, щоб я міг розглянути деякі з… речей», - невизначено сказав я, жестикулюючи широким рухом руки. Вона кивнула, і крихітне пасмо її світлого волосся впало їй у вічі. Відштовхнувши його, Енн слабо посміхнулася і майже втекла.
  
  
  Я повинен був тримати її поряд, щоб розповісти мені, що робить більша частина обладнання. Навіть вірне читання Science News та прослуховування нудних брифінгів AX не підготували мене до роботи на дорогому обладнанні.
  
  
  Його таємні функції за межами мого розуміння. Я ліниво клацнув перемикачами і спостерігав, як на панелях спалахують і гаснуть миготливі вогні. Оскільки сирени не звучали та охоронці з оголеними пістолетами не вдавалися, я знав, що не зробив нічого серйозного – поки що.
  
  
  Коли я рився в ящиках лабораторного столу, було виявлено лише розбитий скляний посуд, електронні компоненти, паяльні пістолети та інші менш відомі знаряддя експериментів. З огидою я увійшов до кабінету, що примикав до лабораторії, і зачинив двері. Тонкі стіни у цій частині лабораторії не забезпечували усамітнення. Я чув, як у сусідній лабораторії працював важкий генератор, і вібрації підлоги було достатньо, щоб послабити пломби у моїх зубах.
  
  
  Я вмостився в кріслі, що обертається, і відкрив центральну скриньку великого металевого столу кольору бронзи. Моя увага привернула пара лабораторних книг. Сторінки були заповнені безліччю езотеричних грецьких літер та стовпців із цифрами, кілька скріплених комп'ютерних роздруківок. Жирними літерами на лицьовій стороні книжок було написано: «Лише несекретний матеріал». Лабораторна книга з реальною інформацією про Проект Восьма карта буде замкнена у відомчому сейфі з червоними та білими смугами навколо обкладинки. Залишення такої секретної записника в незахищеному місці було б основним порушенням безпеки, чого Річард Берлісон ніколи б не зробив. Я засунув зошити назад у ящик і продовжував пошук, доки не почув низькі голоси, що вторглися в гул рентгенівського генератора в наступній лабораторії.
  
  
  На цей раз тонкі металеві стінки мені знадобилися. Притиснувши око до одного з погано підігнаних швів, я побачив Енн Роксбері в обіймах чоловіка. Те, як вони цілувалися, підказало мені, що це був випадковий дружній поцілунок. Зрештою, Енн перервала його і відштовхнула, очевидно з великим небажанням.
  
  
  Мені довелося із зусиллям притулитися вухом до стіни, щоб почути: «Не тут, Ед. Будь ласка. Ми маємо роботу».
  
  
  «Ен, щоправда, дорога. Стає самотньо посеред пустелі. Думаючи про тебе, стає ще гіршим».
  
  
  «Я вважаю, ви починаєте думати, що навіть лучні собачки виглядають привабливо», - пожартувала вона, гладячи її гнучкими пальцями по руках чоловіка. Я швидко глянув перед тим, як перемістити вухо на металеву панель, щоб знову послухати.
  
  
  «Я здебільшого думаю про тебе». Він знову поцілував її, і вона розчинилася в його обіймах. Ось вам і наукова лабораторія, вільна від офісних інтриг та романсів, притаманних іншим підприємствам. Люди не змінюються; лише їхня робота.
  
  
  "Не тут", - почув я її протест. "Що, якщо нас знайде один із охоронців?"
  
  
  «Ми обидва носитимемо наші значки безпеки. Що він може сказати про двох голих людей, якщо вони мають прокляті піктограми безпеки?»
  
  
  Вона хмикнула і провела пальцями по його значку, що висів на затиску в кишені лабораторного халата.
  
  
  «Ви думаєте, нам це зійде з рук. Доктор Джордж? Якби ми носили наші значки?
  
  
  «У фотолабораторію, міс Роксбері. Ніхто не відчинить двері, якщо вони подумають, що ми працюємо».
  
  
  Вони пішли до маленької кімнати в далекому кінці іншої лабораторії, незабаром зникнувши з мого вузького поля зору. Я побачив відбитий червоний спалах попереджувальної лампи і почув, як грюкнули двері. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що Енн та доктор Едвард Джордж пішли до темної кімнати, щоб подивитися, що з цього вийшло.
  
  
  Відкинувшись на спинку стільця за столом, я багато думав про те, як мені вчинити далі. На моє непідготовлене око лабораторія мало що дала. Я гадки не мав, що можу знайти. Можливо, якась крихітна підказка про те, що життєво важливий елемент обладнання не був на своєму місці. Незнання того, що робить 99 відсотків обладнання, завадило цій лінії розслідування перетворитися на гору бобів. Огляд зруйнованого бункера на місці, де сталися пробні стрілянини, здавався єдиним можливим способом продовження.
  
  
  А оскільки Енн Роксбері та мій колишній соратник Едвард Джордж були зайняті один одним, це був ідеальний час для мене, щоб зайнятися своїми дослідженнями.
  
  
  Ще один рахунок проти пов'язок, що сковують моє обличчя та руки: пил чіпко чіплявся за марлю. Я виглядав як мобільна сміття до того, як прибув на далекий полігон. Отримати машину із паркування на території комплексу було легко. Заходи безпеки були спрощеними версіями тих, що використовувалися біля головних воріт. Єдиною додатковою вимогою було пред'явлення спеціальних державних прав водія. Одна була зроблена на ім'я Берлісона, але з відбитком великого пальця.
  
  
  То була легка частина. Наступним найпростішим було знайти дорогу до бункера. Найважче було миритися з задушливим пилом. Мене трохи втішав той факт, що це був сезон дощів і що періодична короткочасна злива дещо стримувала коричневу піщинку - у цій пустелі випадає менше семи дюймів дощу на рік, і мені не пощастило, і я пропустив цей день.
  
  
  Бункер виглядав так, ніби він був у Дрездені після бомбардувань під час Другої світової війни. Бетонні стіни були обвуглені потворними річками чорного кольору, в яких спалахнуло полум'я з такою силою, що я здригнувся, незважаючи на спеку. Не дивно, що Берлісон не вижив у пожежі. Навіть якби удар по черепу не вбив його, він не мав би виходу з бункера. Можливо, йому пощастило швидко померти. Навіть металеві клямки на важких сталевих дверях стали в'язкими і набули спотворених, неприродних форм.
  
  
  Двері були моїми першими справжнім випробуванням. Колись петлі дозволяли плавно відчиняти двері. Вогонь знищив усе мастило на петлях. Мені довелося тягнути і тягнути щосили, щоб навіть зрушити двері. З металу пролунав болісний стогін, і була отримана частка дюйма. Двері відчинилися з вражаючою раптовістю. Мені вдалося втриматись на ногах, але пов'язки на руках рвалися від зусилля. Я штовхнув двері до упору і ввійшов туди, з носа почало капати через сильний запах згорілої ізоляції, що залишався всередині.
  
  
  Напівтемрява змусила мене зняти сонцезахисні окуляри. Навіть тоді мені знадобилося кілька хвилин, перш ніж мої очі звикли до більш тьмяного рівня світла. Я повільно оглянув руїни. Запальна бомба не могла краще перетворити дороге обладнання на марний мотлох. Корпуси приладів у деяких місцях розплавилися, оголивши великі електронні кишки. Термочутливі друковані схеми всередині являли собою почорнілі калюжі зіпсованого пластику та силікону.
  
  
  Пробираючись крізь завали, я знайшов трохи, що не постраждало від сильної спеки. Будь-яка підказка, залишена нападником на Берлісона, давно перетворилася б на дим - буквально. Я підійшов до товстої трубки лазера і з подивом глянув на неї.
  
  
  Я простягнув руку і притиснув руку до металевих піхв, що тепер уже остигли, оточуючи зруйновані нутрощі. Мені було важко повірити, що цей восьмифутовий пристрій міг дотягнутися до неба та знищити невидиму російську міжконтинентальну балістичну ракету. Але воно мало робити саме це, інакше AX не змусив би мене копатися тут. Це був лише скелет справжньої зброї, але я виявив, що тремчу перед нею. Щось від відданості Берлісона проекту наповнило мене тоді, і я знав, що його вбивця буде притягнуто до відповідальності.
  
  
  Звичайно, у моєму світі справедливість і милосердя не завжди були одним і тим самим.
  
  
  Спираючись на сталеву стійку, я ліниво провів рукою по панелі управління, що колись працювала. Я похитав головою. Я не міг зрозуміти таку силу. Ніж, пістолет, то були мої інструменти. Х'юго та Вільгельміна були знайомими, старими друзями, які надійно та добре служили мені протягом багатьох років. Ця приголомшлива зброя сучасної науки була не з тих, з якими мені будь-коли було б комфортно.
  
  
  Я штовхнув ствол з такою силою, що лазерна трубка хитнулася і відскочила від мене. Впавши на коліна, я оглянув болти на каретці лазера. Деякі були вилучені. Обшукавши всю територію, я знайшов два болти. Їхні нитки теж почорніли від вогню, що свідчило про те, що їх було видалено до того, як вогонь спустошив бункер. Якби вони були видалені, щоб врятувати трубку, різьблення, як і раніше, було б блискучим, а на головках болтів залишилися б подряпини через сажу.
  
  
  «Отже, - сказав я собі, - Берлісон упіймав когось, хто знімає ці болти. Щоб зірвати випробування? Щоб вкрасти весь лазер? Неважливо. Він знайшов тут когось, хто знімав болти, вони билися, йому розбили голову, і пожежа почалася, можливо, щоб приховати вбивство, можливо, цілком випадково». Я сів навпочіпки, намагаючись відновити те, що сталося.
  
  
  Тяжко зітхнувши, я встав і почав ходити по почорнілому від вогню бункеру, як тигр у клітці зоопарку. Всі докази вказували на саботаж та вбивства, але жодна з доказів не сказала мені, хто винний. Гарольд Саттер здавався логічним кандидатом. Алкоголік, сильно залежний гравець, та таємнича зустріч у глушині, за мною стежив інший професіонал – все це були невиразні підказки, які не змогли переконливо звинуватити цю людину.
  
  
  Енн Роксбері та Едвард Джордж трохи побалакали. Жоден із них не був одружений, але шантаж міг виникнути, якщо їхнє минуле вказувало на чутливість до такого тиску. Але моє спостереження за ними у наступній лабораторії не викликало жодних ознак справжнього занепокоєння. Навпаки. Вони майже відкрито говорили про свої стосунки. Енн була приваблива, а Едвард Джордж, судячи з того, що я бачив, був гарним і розумним співрозмовником, справжнім ловеласом. Нічого не вказувало на участь у шпигунстві з будь-якої з їхніх сторін.
  
  
  "Повернемося на територію", - знову сказав я примарам, що пурхають крізь руїни. "Можливо, пощастить більше в лабораторії, хоча я починаю в цьому сумніватися".
  
  
  Я завмер, коли почув зовні хрускіт шин по гравію. Перш ніж я підійшов до дверей бункера, хтось почав її захлопувати. Хоча я всією своєю вагою кинувся на зачинені сталеві двері, я навіть не рушив з місця.
  
  
  Звук важкого сталевого прутка, що впав і зачинив двері, луною рознісся бункером. Я опинився в пастці на тому самому місці, де вже померла жахливою смертю одна людина. Я не забобонний, але зараз, схоже, слушний час, щоб почати турбуватися про погані ознаки.
  
  
  
  
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  
  
  
  Двері не рухалися. Я уперся в нього плечем, і в результаті в моє тіло пронизав пекучий біль. Вогонь міг знищити внутрішню частину бункера, але сталеві двері залишалися такими ж міцними, як Гібралтарська скеля. Я озирнувся з огидою. З попереднього обшуку бункера я знав, що іншого виходу не існує. У свій час, можливо, можна було вигнути навколо трубки лазера і звільнити цей отвір у даху, але тепло скривило лазерну трубку, частково заблокувавши отвір. Але я мав весь час, щоб зменшитися. Невелике голодування дозволило б мені протиснутись і звільнитися – через тиждень.
  
  
  Принаймні я так думав, доки не почув слабкі голоси ззовні. Я притулився вухом до холодної сталевої пластини дверей і майже не чув приглушених голосів.
  
  
  «…Заряди дома. Ми можемо підірвати це прокляте місце, коли захочемо».
  
  
  «Мені подобається спостерігати, як усе йде нагору. Чи можу я цього разу натиснути кнопку детонатора?»
  
  
  Настала невелика суперечка з приводу того, хто підірве це місце, але мене це більше не цікавило. Хто б це не був, хто так спритно впіймав мене в цю пастку, тепер вони мали намір видалити всі свідчення моєї присутності. На цій основі легко можна було знайти фугас. Я пройшов не менше десяти бункерів для зберігання, заповнених дет-шнуром та потужнішими Р-40, рожевими ромбоподібними зарядами фугасної речовини. Деякі з них з'єднані шнуром-детонатором, і навіть такий міцний бункер перетворився б на руїни.
  
  
  Я мусив вийти. Швидко.
  
  
  Мої дії набули вигляду чистої паніки. Брехтіння ручки дверей переконало мене, що вона не відчиниться. Вони якимось чином заблокували його зовні, мабуть, за допомогою чотирикутника, надійно вставленого під ручку, щоб торець упирався в землю. Я заспокоївся і почав думати холодно, ясно. Часу було закінчено, і все, що я робив, щоб втекти, мало спрацювати з першої спроби. Ті люди зовні не дадуть мені другого шансу.
  
  
  Потирання обличчя перев'язаною рукою наштовхнуло мене на думку. Швидко розгорнувши марлю з обличчя та рук, я отримав близько п'ятнадцяти футів придатної волосіні. Я витяг зі стіни зігнутий сталевий стрижень і струсив з нього частину бетону. За допомогою вправних вузлів я прикріпив металевий рибальський гачок до своєї волосіні. Орав на рибалку - за штангою біля дверей. Якщо я її зловлю, я житиму. Якби вона вислизнула від мене, мої атоми випали радіоактивними опадами в чотирьох сусідніх графствах. Ця думка надавала моїм рухам актуальності.
  
  
  Я стояв на зруйнованому ящику і крутив металевим гаком туди-сюди по найслабшому місцю в бетоні прямо над верхньою частиною дверної коробки. На щастя, бетон швидко розсипався, і невдовзі я побачив пустелю в тунельному баченні.
  
  
  Проштовхнувши імпровізований гак в отвір, я опустив його на марлі. Я почав ловити рибу. Незнання, наскільки близькі були люди зовні до вирішення своїх суперечок про те, хто має підірвати феєрверки, змусило мене працювати гарячково. На моєму лобі виступив піт, хоча пов'язки були зняті. Безперервний рух марлі вгору і вниз по шорсткому бетону дався взнаки на моїй волосіні. Я бачив, як з'являються крихітні порізи та надриви. Я натягнув свій гак, знову закріпив волосінь, щоб сильніші частини волосіні впиралися в бетонні стіни, і знову закинув для своєї невловимої гри.
  
  
  Впевнений, що чоловіки мали більш ніж достатньо часу, щоб викласти свої звинувачення, я відчув, як моє серце почало битися в грудях. На жахливу секунду мені здалося, що він вистрибне з моїх грудей. І коли гак торкнувся поперечини біля дверей, я подумав, що моє серце взагалі перестане битися.
  
  
  Сильно потягнувши, я відчув, як напруга вагається вгору і вниз по довжині моєї волосіні. Марля трималася, і штанга впала з ручки дверей. Я не гаяв часу, вибиваючи двері і вириваючись на різке сонячне світло пустелі Нью-Мексико.
  
  
  З боків бункера стояли майстерно встановлені заряди. Я погрався з ідеєю витягнути дроти детонатора і одразу забув про це. Ці люди були професіоналами своєї справи.
  
  
  У них було б підключено резервну систему, щоб їм не доводилося повертатися і возитися зі смертоносною вибухівкою, якщо їх основна система не спрацює.
  
  
  Я помчав до невеликого пагорба за п'ятдесят ярдів від мене, коли відчув, як гігантський кулак підняв мене з землі, видихнув з моїх легень і потім недбало відкинув мене вбік. Я вдарився об землю, але удар все ще загрожував позбавити мене свідомості.
  
  
  Назвіть це тренуванням або сліпим успіхом, мені вдалося зачепитися за тонку нитку свідомості. У вухах так голосно дзвеніло, що я подумав, що я глухий, а пил від вибуху змішався з бетоном, так що мій ніс знову зморщився і потік. Єдине добре, на що я міг вказати з гордістю, - це те, що я продовжував існувати.
  
  
  "Кажу вам, я бачив, як хтось вибігає", - пролунав один із голосів, який я чув раніше.
  
  
  «Чорт забирай, якщо ми його не знайдемо, платитиме пеклом. Я думав, ти перевірив усе це місце.
  
  
  «Я так і думав», - була слабка відповідь. «Боже. Якщо вони колись дізнаються про це ... »
  
  
  Похмуро, я був радий тому, що мої потенційні вбивці на мить впали. Але я не міг піти непоміченим. Тепер моє обличчя та руки були оголені. Будь-хто, хто знав Берлісона, відразу дізнався б, що я самозванець. Можливо, вони навіть зможуть дізнатися про мою справжню особу. Я не міг ризикнути. Клапти марлевої волосіні здавалися несуттєвими для роботи, але їх потрібно було зробити пізніше. Я обернув лахміття навколо обличчя, закінчивши їх швидким вузлом, через який мій значок бойскауту анулювався. У мене не було достатньо марлі, щоб працювати обома руками, і я б не впорався добре, навіть якби я мав увесь час на світі. Я поспішно обхопив ліву руку, а праву засунув у кишеню.
  
  
  Під час.
  
  
  Двоє чоловіків пройшли через невисоку будівлю і вказали на мій бік. Я напружився, чекаючи, чи вони стрілятимуть у мене, чи підійдуть ближче, щоб прикінчити мене голими руками. Моя позиція змушувала мене зігнутися навпіл, тримаючи руку поряд із Вільгельміною. На них чекає неприємний сюрприз, якщо вони подумають, що я справді безпорадний.
  
  
  Те, що сказав ведучий, мене збентежило.
  
  
  «Ісусе Христе, поклич сюди швидку. Він, мабуть, був у проклятій будівлі просто перед тим, як вона вибухнула. Твоя голова буде за це на блюдечку з блакитною облямівкою, Чарлі».
  
  
  «Кажу вам, я думав, ви сказали, що ви перевіряєте це місце. Ви знаєте правила не гірші за мене». Жах і благання в голосі людини переконали мене, що він говорить правду. Він зробив чесну помилку.
  
  
  "Хто ти, мужику?" запитав вищий з пари. «Тебе мало не розірвало на криваві уламки».
  
  
  «Ти мені кажеш, – сказав я. "Що тут відбувається? Я перевіряв обладнання, що залишилося, а потім чую, як штанга падає об двері. Я… я вибив її, а потім чорт забирай!»
  
  
  "Док Берлісон", - сказав інший чоловік, очевидно дізнавшись пов'язки. «Чорт, тобі не пощастило. Спершу вогонь, а тепер це».
  
  
  Я запитав. - "Чому ти підірвав бункер?" Ці люди були вбивцями. Вони були дуже вражені перспективою того, що хтось опиниться в будівлі для цього. Я майже повірив, що це було випадково.
  
  
  Майже. Поки що я не почув відповіді людини.
  
  
  «Це було дивно, говорю вам. Док Саттер подзвонив нам менше двадцяти хвилин тому і сказав, щоб ми витягли дупи, щоб вибратися звідси, і перетворити це місце на гравій». Він підвівся, хитаючи головою. «Якби ми були десятьма секундами раніше, ти був би мертвий».
  
  
  "Дуже близько до того", - погодився я, думаючи зараз про Саттера більше, ніж про цих людей. Я вирішив, що мені треба звести рахунки з огрядним лікарем Гарольдом Саттером.
  
  
  "Що трапилося?" вигукнула Марта, коли я увійшов до парадних дверей. "Ти безладно".
  
  
  «Дякую, любий, це саме ті слова, які мені треба було почути після важкого дня в лабораторії». Я впав на стілець і відчув, як мої м'язи вперше почали розслаблятися за день. Вибух, що вирівняв бункер, спалив частину моєї сорочки, і колись білі пов'язки стали однорідними, сіро-коричневими. Моя шкіра свербіла, і невеликий головний біль більше дратував, ніж завдавав біль. Для надсекретного агента я не досяг великих успіхів. Це має змінитись – швидко.
  
  
  "Є щось, що я можу вам дістати?" Марта Берлісон просто стояла і дивилася, трохи відкривши рота. Я не звинувачував її надто сильно. Смерть її чоловіка була досить серйозною, хоча через кілька днів вона мало не втратила свого ерзац-чоловіка.
  
  
  «Зроби мені ванну. Я хочу відмокнути. Але спочатку випити… бурбона». Я взяв склянку і проковтнув вміст. Печіння тривало аж до мого живота, де сильнодіючий лікер розтікся калюжею і утворив заспокійливу калюжу тепла. До біса м'якість, яку любив у Калуа Берлісон. Це було те, що мені справді потрібно. Я трохи розслабився.
  
  
  Ви скажете мені? Чи мені це треба прочитати в газетах? "- Запитала вона. В її очах горіла занепокоєння, а вираз її обличчя підказував мені, що вона продовжуватиме копати, поки правда не стане відома.
  
  
  "Твій друг Саттер наказав знести бункер - зі мною в ньому".
  
  
  «О, ні, Нік, ні! У нього свої проблеми, але він не вбиватиме тебе. Це мало бути нещасним випадком».
  
  
  Я дозволив їй називати мене справжнім ім'ям. Контрольні сигнали, які я розставив по кімнаті, не спрацювали, що вказувало на відсутність нових помилок у кімнаті, і ми, ймовірно, могли розмовляти тут так само безпечно, як і деінде.
  
  
  Похитавши головою, я відповів: «Надто багато збігів. Я не вірю в успіх чи збіг. Саттер був налаштований, щоб підірвати бункер, і наказав команді зі знесення занадто швидко, щоб це було стандартною політикою. уряд не працює за таким графіком. Ні, він якимось чином дізнався, що я був там, замкнув мене всередині, а згодом наказав людям підірвати це місце».
  
  
  "Як ти втік?"
  
  
  Я розповів я їй з похмурим задоволенням оповіданням. Наливши собі ще склянку, я закінчив, сказавши: «Єдиний ключ до розгадки, який я маю - це Саттер і таємнича зустріч минулої ночі».
  
  
  «Людина, яка намагалася вбити вас. Чи було в нього якесь посвідчення особи?»
  
  
  "Профі", - сказав я. «На тілі немає нічого, що вказувало б на те, хто чи звідки він. Просто ще один безіменний убивця». Я дивився їй у вічі і читав, що промайнуло в них.
  
  
  Ще один безіменний убивця, як і я.
  
  
  Я знизав плечима. Марта Берлісон була частиною цього завдання. Їй не обов'язково подобатися я, просто допоможіть мені обдурити решту, поки я не виявлю і не усуну саботажника та вбивцю. Я відчув тиск часу, що важко опускався на мої плечі. Хоук був непохитний у підрахунку швидкості. Думка про те, що росіяни справді почнуть Третю світову війну, здавалася мені водночас далекою та гротескно близькою. Лазерну гармату потрібно було захистити за всяку ціну.
  
  
  Захистити, мабуть, навіть від директора Проекту Восьма карта.
  
  
  «Дозвольте мені зв'язатися із домашнім офісом. Я маю повідомити про це, а також зібрати деяку інформацію. Не могли б ви…» Я вказав на спальню. Її губи звузилися до тонкої безкровної лінії, вона образилася, а потім пішла геть, як маленька дитина, готова закотити істерику. У мене не було часу заспокоювати її скуйовджене пір'я. Зв'язок із Хоуком мав пріоритет.
  
  
  Я поставив валізу на журнальний столик і почав знімати підкладку. У невеликих відсіках унизу я вийняв електронні компоненти, необхідні для перетворення телевізора на зашифрований телекомунікаційний блок. Я прикріпив один невеликий пакет до антени, помістив крихітну відеокамеру зверху пристрою та направив її на найближчий стілець. Я ввімкнув телевізор, знайшов канал, на якому немає комерційних трансляцій, і натиснув на вимикач для доданої електроніки. Картина розпалася, сформувалася та затверділа, поки я дивився.
  
  
  Жінка на екрані дивилася на мене.
  
  
  "N3 дзвонить Хоку".
  
  
  Вона кивнула, натиснула приховані кнопки на консолі перед собою і фотографія мого начальника замінила її.
  
  
  "Ну, Нік, яке добре слово?" Хоук міг би бути в будь-якій точці світу за допомогою супутникового зв'язку, але я припустив, що в ці дні він знаходився недалеко від свого офісу у Вашингтоні. Сигарний недопалок виявився таким самим, як і той, який він так жадібно гриз, коли я востаннє розмовляв з ним. Деякі речі ніколи не змінюються.
  
  
  «Боюсь, немає добрих слів. Мені потрібна інформація про Гарольда Саттера. Очевидно, він замішаний у чомусь зловіснішому, ніж насолода футболом у понеділок увечері».
  
  
  "Азартні ігри? Наркотики? Жінки? Чи можливий шантаж?» Поки Хоук говорив, він набирав запит до свого комп'ютера.
  
  
  «Звичайно, азартні ігри, а він зав'язав. Це безперечно погана комбінація, і хтось, можливо, шантажує його цим. Він намагався убити мене цього ранку».
  
  
  Я пояснив усе, що сталося. Хоук похитав головою. «Цікаво, Нік. Це могло бути випадково. Записки, які я бачив, що виходять з його офісу, вказують на те, що він справді щосили намагається запустити Восьму карту на найвищому рівні. Це може бути спробою з його боку показати, що він може впоратися. Всі деталі. Без Берлісона Саттер у разі неефективний. Він міг би мати титул директора проекту, але всі знали, що Берлісон був мозком операції.
  
  
  "Я так і думав. Як Едвард Джордж вписується у картину? Сьогодні я бачив, як він спокушає лаборанта Берлісона».
  
  
  "Вона співпрацювала?"
  
  
  «Вона не чинила опір дуже сильно».
  
  
  Хоук замовк на хвилину і прочитав роздрук на крихітному екрані комп'ютерної консолі з ЕПТ перед ним. Він глянув і спитав: "Хочеш, я перекажу це для тебе або відправлю повне досьє?"
  
  
  "Дай мені його ненадовго". Я бачив використовувані досьє AX
  
  
  Подробиці граничного використання потрапляли в пам'ять комп'ютера, але іноді такі безглузді речі, як людина, котра не любить оливки, можуть виявитися корисними знаннями.
  
  
  «Саттер був постійним відвідувачем місцевого санаторію, щоб просохнути. Схоже воно цього не варте. Він багато грає, і навіть його заробітна плата не цілком покриває його збитки».
  
  
  «Чому вони тримали його в секретному становищі з таким записом?»
  
  
  "Та сама стара історія", - насупився Хоук. Перш ніж продовжити, він перемістив недопалок сигари на інший бік рота. "Саттер - блискучий вчений, і вони мирилися з його слабкостями в обмін на хорошу роботу. Чорт, вони поховали цей файл так глибоко, що ми його майже не знайшли. Судячи з того, що це, здається, він просто не виносить тиску з боку адміністратора, але якби вони спробували скинути його назад на його стару посаду простого дослідника, він би розцінив це як зниження на посаді і звільнився.Він міг би отримати роботу, яка оплачується вдвічі більше, ніж у промисловості».
  
  
  «Чому він цього не робить? Це позбавить його ігрових боргів».
  
  
  Хоук похитав головою. «Престиж. Він - велика жаба у маленькому ставку на восьмій карті проекту. І ви повинні знати, що азартному гравцю ніколи не вистачає грошей. Якщо Саттер потроїть свою зарплату, він все одно буде у боргу по мочки вух».
  
  
  "Я думаю, що він єдиний".
  
  
  «Едвард Джордж теж виглядає можливим, Нік. Він бабник, полює на що завгодно, навіть віддалено ставиться до жіночої статі. Його можуть шантажувати у витоку інформації. Або, можливо, йому пропонують достатньо грошей, щоби саботувати проект».
  
  
  Я подумав про це на мить, подумав, як Едвард діяв під час свого короткого побачення з Енн Роксбері, і відкинув це.
  
  
  «Він не з тих, хто шантажуватиме», - сказав я. «У нього є ядро ​​стійкості, яке не дозволить йому здатися. Я думаю, що гордість глибоко вкоренилася у ньому».
  
  
  "Ти той, хто на місці".
  
  
  Я кивнув головою. Сприймаючи слова Хоука як у прямому, і у переносному значенні, сказав: «Давай, зосередь мене цілком обох чоловіках. Я їх перегляну». Зображення на тремтіло, коли вміст файлів AX передавався в пам'ять мікропроцесора мого пристрою. На екрані знову з'явилося обличчя Хоука.
  
  
  «Я хочу отримати від вас звіт про прогрес упродовж 24 годин, N3. В мене за спиною люди. Люди на високих, дуже високих постах. Він мимоволі глянув на червоний телефон, що стояв на краю столу. Вдень чи вночі. Хоук міг підняти трубку і поговорити безпосередньо з президентом, де б він не був. І телефон теж задзвонив обидві сторони. Я не сумнівався, що президент періодично телефонував, щоб дізнатися про всі останні події.
  
  
  "Я продовжу", - сказав я. Хоук сердито глянув на нього і обірвав зв'язок. Коли його обличчя перетворилося на біле поле статичної електрики, я торкнувся кнопки відтворення. Рядок за рядком, що переривається випадковими кольоровими фотографіями, проходив по екрану, розповідаючи мені більше, ніж я дійсно хотів знати про Едварда Джорджа і Гарольда Саттера.
  
  
  Вечеря настала, коли я закінчив останнє досьє. Я стер пам'ять мікропроцесора і відключив пристрій від телевізора, гадаючи, як взагалі могли існувати шпигуни без складних електронних пристроїв.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  «Я почуваюся набагато краще, коли очистився і позбувся цих пов'язок», - сказав я Марті. Вона сіла через стіл і ліниво перебирала їжу вилкою. «Їжа гарна. Ти вмієш готувати".
  
  
  "Дякую."
  
  
  "Що трапилося?" - нарешті спитав я, чи не в змозі витримати тишу. Вона була відсторонена весь день, і тепер, коли я отримав мовчання, я хотів дізнатися, чому. "Щось я зробив?"
  
  
  Ні, ти нічого не зробив. Це… це все це біса справа. Я ніколи не думав, що Річард помре – буде вбитий – коли я вийду за нього заміж».
  
  
  «Не багато людей думають про смерть, особливо про свою власну і людей, яких вони люблять. Немає причин бути болючими, але це те, що трапляється з найкращими з нас».
  
  
  "Як ти можеш жартувати", - сказала вона, випльовуючи слова, ніби вони палили їй язик. Ти вбиваєш, щоб заробити собі на життя. Ти такий жвавий. Ніхто не живе вічно, тільки доки Нік Картер не потрапить у його приціл. Ти такий же злий, як людина, яка вбила Річарда. Яка різниця, на чиєму ти боці на? Ви обидва робите одне й те саме”.
  
  
  Я відчув, як усередині наростає холодна лють. Вона торкнулася однієї з моїх кнопок, і я не міг цього допустити.
  
  
  «Ви думаєте, що легко знати, що я маю силу вбивати інших, і це сходить з рук? Звичайно, уряд потурає тому, що я роблю, але я не холоднокровний вбивця. Я відчуваю. Ви б хотіли кошмари, які я маю? Єдиний спосіб зберегти розум – це знати, що я роблю погану роботу краще, ніж більшість інших”.
  
  
  «Навіщо ви це взагалі робите? Нам усім було б краще, якби ми зупинили цю жахливу шпигунську війну з комуністами».
  
  
  «Звичайно, нам усім було б краще, якби ми зупинилися. І всі ми також були б мертві. Росіяни можуть повторювати партійну лінію про мирне співіснування чи розрядку, або про те, що зараз модне слівце, але вони не змінили стратегію з часів Сталіна. Їхня тактика змінилася, щоб відповідати сучасним технологіям, але вони все ще хочуть правити світом. Подивіться, що вони зробили в Угорщині, Чехословаччині та Афганістані. Якщо ми перевернемося, ми не гратимемо – ми будемо мертві”.
  
  
  Вона обернулася і відвернулася. Мені слід було заспокоїтися, але цей вилив був такою самою реакцією на мою власну відсутність прогресу у розкритті вбивства її чоловіка, як і що-небудь ще. Я мусив спробувати виправдати перед нею своє існування. Це здавалося важливим.
  
  
  "І, - продовжив я, - ви думаєте, що США справді хочуть панувати у світі?"
  
  
  «Ні, але яке це стосується…?»
  
  
  "Це все пов'язано з цим", - перебила я її. «Ми не намагаємося змусити себе запхати себе в горлянку решти світу. Ми готові дозволити країні керувати собою так, як хоче її народ. За це варто боротися за привілей свободи».
  
  
  "Привілей?"
  
  
  «Так, привілей. За свободу треба виборювати. Її ніколи не передають вам, акуратно загорнутий у папір. І якщо за неї не варто боротися, я не впевнений, що ми гідні її мати. Ми могли б бути під п'ятою диктатора, стрибаючи, коли захоче начальство. Так само, як росіяни хочуть цього для нас».
  
  
  «Я чула це раніше. Мене це не хвилює. Світ такий байдужий. Несправедливо, що Річ має померти за хворі, кровожерливі плани народів».
  
  
  «Справедливо? Немає нічого справедливого. Завжди. Ми маємо боротися за все. Ми або сильніші і перемагаємо, або програємо».
  
  
  «Але він мертвий, і мені байдуже. Ти сильний. Я слабка! Я безсила щось зробити з його смертю. Я навіть не можу оплакувати! Коли я з тобою і ці прокляті бинти, я маю посміхатися і вдавати, що я щаслива. О чорт! "
  
  
  Вона затулила обличчя руками і заплакала. Я встав і підійшов до неї, обійнявши її тремтячі плечі. Вона напружилася і спробувала відсахнутися, але раптово повернулася і уткнулася мені в плече. Я відчув, як гарячі вологі сльози течуть на мою сорочку.
  
  
  "Той, хто вбив вашого чоловіка, не уникне покарання", - пообіцяв я. "Я добре роблю свою роботу".
  
  
  "Я знаю", - сказала вона, дивлячись вгору. Її вражаюче блакитні очі були пофарбовані в червоний колір від сліз, але в її погляді була дивна суміш невпевненості та пристрасті.
  
  
  Я поцілував її.
  
  
  Спочатку це був цнотливий поцілунок, поцілунок, щоб дати їй зрозуміти, що мені все одно, що я не розпусний вбивця. Чому це мало мати для мене значення, я не міг сказати. Це було так. Поцілунок повільно став теплішим і став набагато сильнішим. Наші губи незабаром пристрасно вп'ялися один у одного, і я відчув її тіло, натиснувши наполегливіше.
  
  
  Я запитав. - "Ви дійсно хочете?"
  
  
  "Так, Нік, так!"
  
  
  Я обійняв її. Вона була легша, ніж я думав. Я відніс її до спальні. Я зрозумів, що це місце має зберігати для неї болючі спогади, але був лише один спосіб позбутися цих спогадів – дати нові приємні спогади.
  
  
  "Поспішай, Нік, ти мені так потрібен!" Її пальці наполегливо торкалися моєї сорочки. Вона поралася і закінчила тим, що розірвала передню частину, так що кнопки розсипалися по всіх кутках кімнати. Я розстебнув кнопки на її кофтинці і дозволив її грудях розміром з диню впасти мені в руки.
  
  
  Взявши їх, я стискав і гладив так, ніби тримав у руках дві купки пластичного тіста. Але жодне хлібне тісто не було таким твердим, пружним та чуйним. Жорсткі частини її червоних сосків пульсували від видимої потреби.
  
  
  Вона почала пробиратися пальцями по передній частині моїх штанів. Моя мужність уже здригнулася від нетерпіння, як скаковий кінь, готовий до Кентуккі Дербі. Я ахнув, коли вона міцно взяла мене за руку і притягла до себе на ліжко.
  
  
  Її губи знову притулилися до моїх, поки ми палко боролися. Я виявив застібку на її спідниці, і вона підняла попку і підняла з ліжка достатньо, щоб я стягнув непотрібний одяг. Тепер вона була одягнена тільки в яскраво-червоні трусики бікіні. А потім навіть вони чарівним чином зникли, ніщо не заважало мені і киплячому колодязі її бажань.
  
  
  «Нік, ти мені потрібний. Не будь ласка. Будь якомога грубіше. Мені треба відчути…»
  
  
  Вона не закінчила фрази, але я зрозумів. Вона повинна була відчути, як її власне тіло відповідає таким, що запам'ятався, відчуває пристрасть, піднімається до рівня лихоманки. Потрібна деяка грубість, щоб спалити пелену провини та страху, які вона відчувала з приводу смерті чоловіка.
  
  
  Мої руки розсунули її кремові стегна і оголили вологу трикутну пляму вугільно-чорного флісу на маківці її ніг. Якби вона була магнітом, а я був зроблений із заліза, я відчував непереборний потяг. Прокатившись на ній зверху, я зайняв позицію.
  
  
  «Зроби це зараз. Тяжко, Нік, і глибоко!»
  
  
  Вона ахнула, коли я рвонувся вперед, по саму рукоятку занурившись у м'яко податливу плоть. На мить мені здалося, що вона зомліла. Потім її повіки відчинилися, і я зрозумів, що екстаз повністю охопив її. Мої пальці ковзнули під її тілом і схопилися за подвійні горбки її сідниць. Піднявши її з ліжка, коли я рушив уперед, вона затремтіла, як тарілка желе під час землетрусу. Я бачив червоний рум'янець на її грудях та верхній частині грудей. Її дихання переривалося короткими, швидкими штанами, і вона перекидала цю прекрасну гриву чорного волосся з боку на бік, обрамляючи блідо-біле обличчя її обличчя, як еротичний портрет.
  
  
  Відчуття гарячої оболонки жіночої плоті, що оточує мою ерекцію, змушувало мене рухатися все швидше і швидше. Незабаром від кожного поштовху вперед її губи переривалося зітхання. Вона простягла руку і почала пестити свої груди, щоб посилити почуття, що пронизують її гнучке тіло. Їй довелося повністю поринути у відчуття, щоб забути свого чоловіка хоча б на кілька хвилин.
  
  
  Я зробив все, що міг допомогти їй.
  
  
  Я змінив ритм гойдання так, щоб використовувати лише швидкі короткі гребки. Це справило неймовірне тертя, яке загрожувало спалити мене до обвугленого шматочка, але вона потребувала цього, і я теж.
  
  
  Думки про неї, що лежала там, обвив мене ногами навколо моєї талії, щоб втягнути мене ще глибше, зникли. Єдине, що мало значення в цей момент найсильнішого збудження, було моє власне пересичення.
  
  
  Її обличчя перетворилося на тугу маску бажання, коли я увійшов глибоко і уперся стегнами в її промежину. А потім я заливав її глибини своїм теплим потоком. В цей момент її збудження досягло піку, і вона закричала, дико тряслася, її пальці дряпали мої плечі та груди.
  
  
  Вона закричала. - "О, добре, добре!" "Я ... оххх!"
  
  
  Разом ми знову опустилися на ліжко, змучені любовними ласками. Вона розплющила очі і довго дивилася на мене, перш ніж обійняти мене за шию і притиснутися ще ближче. Вона поклала голову мені на груди і заснула. Теплі пориви з її ніздрів ритмічно пробиралися через сплутане волосся на моїх грудях, лоскочучи і не даючи заснути, але в мене не вистачило духу поворухнути її. Не після того, як вона тільки-но вигукнула ім'я свого померлого чоловіка.
  
  
  Натомість я лежав і дивився в стелю, гадаючи, як я можу позбутися людини, яка вбила Річарда Берлісона і поставила під загрозу безпеку всього світу.
  
  
  
  
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  
  
  
  "Ви хочете оглянути новий бункер зараз, Річарде?" - спитав Гарольд Саттер.
  
  
  Я кивнув, запитуючи, чи продовжиться шарада з бинтами ще довше. Чим більше часу я проводив із Саттером, тим більше я переконувався, що він знав, що я самозванець. Вбивця Річарда Берлісона мав знати, що я фальшивка.
  
  
  «Цей бункер більший, ніж інший. Ми помітили деякі проблеми з кріпленнями каретки при першому встановленні», - сказав Едвард Джордж, сідаючи на переднє сидіння машини поряд з нами. «Ми хочемо зробити все настільки досконалим, як ми можемо для цього тесту. Ми багато в чому залежимо від його успіху».
  
  
  Саттер увімкнув двигун і помчав через пустелю, підстрибуючи і штовхаючи всіх нас разом, ніби у нього був новий рецепт омлету.
  
  
  «Є ще новий комп'ютер стеження. Ви пам'ятаєте модель DEC, яку ми хотіли для першого тесту?
  
  
  Я кивнув головою, не розуміючи, про що вони говорять. Що менше я говорив, то менше шансів видати своє повне невігластво. Я знову прокляв, що до отримання цього завдання мало часу. Хоча я б ніколи не засвоїв жаргон і групові знання цих вчених, знайомство з такими дрібницями, як замовлення на обладнання та інші нетехнічні предмети, що оточують офіс Берлісона, було б корисним. Просто можливість зробити розумне посилання на комп'ютерну систему, що вони згадали, підвищила б мій авторитет.
  
  
  "Ми отримали його після успіху тесту", - сказав Саттер, кинувши на мене скоса поглядом. "Ми підключили його, щоб контролювати щільність потужності в міру накопичення заряду".
  
  
  «І він відстежуватиме за нас із точністю, якої бракувало старої системи. Але я сумніваюся, що він дуже зацікавлений у всьому цьому, Гарольде», - сказав Джордж. «Я думаю, бідолашний Річард трохи не в собі. Нині він мало говорить».
  
  
  "Тяжка ніч", - пояснив я. "НЕ виспався".
  
  
  "Опіки", - мудро сказав Джордж. "Я можу уявити."
  
  
  "Розкажи мені про випробування. Що вдалося отримати цього разу?"
  
  
  Я відчував, що це буде безпечна тема і та, яка могла б навіть дати мені кілька підказок, якби Саттер послизнувся і сказав надто багато.
  
  
  «Танк керуватиметься дистанційно. Ідея полягає в тому, щоб перетворити його на шлак одним пострілом. Як я зрозумів, ми могли б розплавити дюжину танків одним пострілом лазера».
  
  
  "Дуже потужний", - сказав я, маючи на увазі це. Приголомшлива міць цієї лазерної гармати перевершила всі мої уявлення. Навіть дивлячись на відеозаписи попереднього тесту, в якому помер Берлісон, я не міг уявити, як різка, груба енергія виривається з затупленого кінця цієї лазерної трубки.
  
  
  Ми вийшли з машини і ввійшли до бункеру. Загальна схема була ідентична попередньої, але залишалося більше місця між великими конденсаторами, які використовуються живлення восьмифутового лазера. Я прокоментував це.
  
  
  "Знижує ефект корони", - сказав Джордж. «Не так багато дуги та розряду. Має бути можливість додати 5 відсотків до загальної вихідної потужності за рахунок економії енергії».
  
  
  Я слухняно озирнулася, не торкаючись управління, мене більше цікавили Саттер і Джордж. Жоден із чоловіків не видав жодних ознак нервозності. Обидва ефективно перевірили список перевизначень та захистів, перш ніж вирішити, що тест готовий до продовження.
  
  
  "Ми маємо повернутися в бункер спостереження?" Я запитав. "Хіба ми не могли б просто спостерігати за пагорбом?"
  
  
  "Добре, я вважаю", - кивнув Саттер. «Але після того, що трапилося з вами минулого разу, я б подумав, що ви віддали б перевагу безпеці в пару футів попередньо напруженого бетону навколо себе».
  
  
  "Вогонь був у бункері", - вказав я.
  
  
  Саттер сердито глянув на мене, але не став коментувати. Ми піднялися на пагорб з видом на бункер і розташувалися прямо над пагорбом. Я витяг польовий бінокль і націлив їх на широку піщану рівнину, що тяглася, як гігантський килим, перед бункером. Затуплена головка лазерної гармати повільно повернулася донизу, налаштовуючись для тестової стрільби.
  
  
  "Ось він уже відстежує", - сказав Джордж, примруживши очі і вказуючи вниз.
  
  
  Я перевірив точку, що рухається, і побачив, що це танк-ціль. Він рипів і деренчав, ухиляючись за складною схемою, намагаючись спантеличити комп'ютер стеження, підключений до лазера. Я чув тріск конденсаторів, водночас відчував сильний запах озону. У німому захопленні я дивився, як лазерна гармата нівелює, відстежує, а потім запускає блискавку, якою Тор міг би пишатися.
  
  
  Моргаючи від яскравості розряду, я швидко націлив бінокль на бак. Або те, що лишилося від танка. Лазерна гармата потрапила точно в ціль, пробивши міцну сталеву броню, ніби це був не більше ніж туман. Я не вірив, що бачив, як танк перетворювався на щебінь менш ніж за одну мить.
  
  
  Болісний крик Саттера знову привернув мою увагу до бункеру.
  
  
  «Боже, ні! Клята штука заряджається для ще одного пострілу».
  
  
  Трубка лазера повільно піднялася, її рух був уривчастим, ніби не було впевненості, куди її спрямувати. Він зупинився під кутом сорок п'ять градусів до землі, потім трохи скоригувався. Я чув, як точні шестірні ще вирівнюють його - але що?
  
  
  «Я маю його вимкнути. Якщо він знову спрацює, може вразити літак. Господи, радіус дії цієї штуки – сотні миль».
  
  
  Перш ніж я встиг його зупинити, Саттер перекотився з вершини пагорба і помчав до бункера, його криві ноги сильно хитнулися, а сиве волосся розтріпалося від напруги. Я подивився на Едварда Джорджа, який пирхнув і сказав: «Думаю, нам краще піти подивитися, що пішло не так цього разу. Це стає смішно».
  
  
  Він швидко побіг після Саттера. Я зняв бінокль і почав обережніше спускатися з пагорба. Побоюючись можливості нової пастки, я вирішив, що обережність буде розумнішою, ніж бути першим на місці події. В результаті я почув шалений тріск конденсаторів і побачив, як майже суцільна смуга чистої світлової енергії вдарила в небо. Мої очі простежили промінь до нової зірки, що раптово розквітає при яскравому денному світлі. Знов витягнувши бінокль, я націлив їх на те місце в небі. Спалах уже почав вщухати, і я не міг знайти жодного сміття. Все, що було знищено, було високо у небі, дуже високо.
  
  
  Я ввійшов у відносно темну внутрішню частину бункера і виявив Саттера, що сидів за пультом управління, Джорджа відразу за ним, що поклав руку на плече літньої людини.
  
  
  Ти нічого не міг вдіяти, Гарольде. То була несправність. Це не чиясь вина».
  
  
  "Це не могло бути несправністю", - заперечив він. «Ця проклята річ помітила супутник і вистрілила! Збила супутник!»
  
  
  Пронизливий крик у системі гучного зв'язку сказав мені, що командний бункер хотів потрапити на зв'язок.
  
  
  Я клацнув вимикачем на радіо, щоб ми могли прямо говорити.
  
  
  «… Чорт забирай, там діється? НОРАД кричить на нас. Ви, дурні, щойно збили російський супутник!
  
  
  Я притулився до прохолодної бетонної стіни й уважно вивчив реакцію Саттера та Джорджа. Жоден із них не виглядав здивованим. Саттер пробурмотів собі під ніс, а Джордж просто дивився на лазер.
  
  
  "Що трапилося?" – нарешті спитав я.
  
  
  "Щось пішло не так з програмуванням нового комп'ютера", - сказав Саттер. "Це повинно було бути. Ця диявольська зброя не могла б знову зарядитись таким чином без прямої команди, не з усіма встановленими нами запобіжниками та блокуваннями. Ви знаєте це, чорт забирай. Ви розробили більшість із них».
  
  
  "Лазер вистрілив", - вказав я, підбурюючи чоловіка.
  
  
  «І він зафіксував супутник, – вставив Джордж. - Шанси зробити це навмання дуже малі, якщо спочатку не буде виконано якихось потужних обчислень».
  
  
  "Я нічого не знаю про орбітальну динаміку", - відрізав Саттер. “Я хімік. Крім того, у мене в жодному разі не буде доступу до параметрів орбіти».
  
  
  «Ніхто не звинувачує тебе, Гарольде, – заспокоїв Джордж. «Але я не думаю, що можуть залишатися якісь сумніви щодо того, що нас саботували. Можливо, назавжди, якщо росіяни досить кричати звідси. Супутник – це не просто якийсь метеорологічний зонд, на це можна поставити. росіяни такі, якими здаються».
  
  
  Я запитав. - "Супутник-шпигун?"
  
  
  Едвард Джордж усміхнувся, але його звичайні веселощі були відсутні. "Що ще? Хтось має намір саботувати Восьму карту».
  
  
  "Хто?" вимагав Саттер. Хто б це зробив? Ніхто з нас. Ми всі працювали над цим проектом з моменту початкової пропозиції. І ні в кого іншого не було б інформації, необхідної для перепрограмування комп'ютера, щоб знати час циклу заряду, для розрахунку орбіти супутника, всі ці речі. Він подивився на мене, ніби підозрював, що я винен, але не озвучив звинувачення.
  
  
  Їхня реакція була приблизно такою, як я очікував. Напруга в кімнаті наростала, поки я не відчув її смаку, але мені не хотілося нічого робити, щоб її турбувати. Якщо той зірветься, він може визнати свою провину, і все буде скінчено. Це було непросто. Коли маєш справу із професіоналами, такого ніколи не буває. Хто б не саботував випробування, у його жилах текла крижана вода. Вони обидва продовжували грати ролі, які вони встановили.
  
  
  «Ми більше нічого не можемо тут зробити, – сказав Джордж. «Чому б не виконати решту нашого графіка і не вивчити танк? Це пекельна зброя. Якщо нам доведеться боротися за його існування на слуханнях підкомітету Конгресу, непогано було б мати можливість уявити повний виклад того, наскільки ефективно зброя”.
  
  
  "Вони знають, наскільки хороша Восьма карта", - зауважив Саттер. «Христос, як ми колись це пояснимо? Христос!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ми втрьох вийшли з бункера, щоби перевірити танк. Побачивши тонни розплавленої високоякісної сталі, я затремтів. Ніщо не могло завадити лазеру збивати потужні танки чи збивати супутники на орбіті.
  
  
  «Вибачення, N3, все це непереконливі відмовки», - розлютився Хоук. “Я хочу результатів. Ви не знаходитесь у пустелі, щоб добре засмагнути. Ми хочемо дізнатися відповідальних за це неподобство!»
  
  
  "Неподобство?" – м'яко спитав я. «Я читав звіт NORAD. Це був найвитонченіший супутник-шпигун, який коли-небудь був із запущених Росією на орбіту. Ви раді позбутися його - чи не мали б».
  
  
  Він відкинувся на спинку стільця. Кут камери змусив його здаватися тоншим, ніж він був, або, можливо, він міг налаштувати передачу для цього ефекту. Я давно думав, що комп'ютер у штаб-квартирі AX може настільки добре імітувати будь-яку людину, що можу вести докладну розмову і ніколи не дізнатися, що це не справжня людина. Це одна з причин, через яку я віддаю перевагу особистому контакту.
  
  
  «Добре знято, але цього разу не має значення. Цей проклятий небесний шпигун мав фотографії всіх великих військових об'єктів на континентальній частині Сполучених Штатів. Вони вивели його на полярну орбіту, щоб він покрив усю поверхню Землі кожні шістнадцять годин. Неможливо сказати, що ця чортова штука відкрила Радам із приводу нашого проекту ракети MX».
  
  
  «Це те, що мене турбує, – сказав я. «Навіщо російському шпигуну запрограмувати цю лазерну гармату проти міжконтинентальних балістичних ракет, щоб збити один із їхніх власних супутників? Ви сказали, що це був їхній найбільш витончений вчинок. Якби вони хотіли створити міжнародний інцидент...»
  
  
  "Вони вже це зробили", - перебив Хоук.
  
  
  «… Вони могли збити якийсь шматок сміття, яке для них більше нічого не означало», - продовжив я, більше зацікавлений моїм мисленням, ніж Хоуком.
  
  
  "Російські думають інакше, ніж ми.
  
  
  Вони були готові відмовитися від багатомільйонного сателіту виключно заради переваги, яку він дає їм у нових переговорах щодо ОСВ. Цей договір зараз ніколи не буде підписаний. Вони вимагають репарацій, публічних вибачень».
  
  
  "А президент це зовсім не сприймає", - ризикнув я.
  
  
  Грозова хмара, що перетинає обличчя Хоука, дала мені відповідь. Червоний телефон, мабуть, постійно дзвенів, щоб так його засмутити. Зазвичай він спокійно ставився до політичних маневрів. Ніхто не проживе у Вашингтоні довго без товстої шкіри.
  
  
  «Президент скликав засідання Ради національної безпеки, і я маю бути головною жертвою». Хоук виплюнув недопалок сигари і так сильно вдарив кулаком по столу, що камера струснула. Спотворення промайнуло на його рисах, перш ніж повернутися до ідеального кольорового зображення, яке я отримував раніше. «Які у вас справи, N3? Дайте мені щось. Що завгодно! Я повинен бути у Білому домі за годину. Їм потрібні запевнення із цього приводу».
  
  
  Я похитав головою. «Поки що нічого, крім припущень. Якби Восьма карта не була такою важливою, я б рекомендував вивести весь персонал і знову провести повну перевірку безпеки».
  
  
  "Немає часу. Ти це знаєш".
  
  
  "Я розумію. Цей випадок із російським супутником досі мене турбує», - сказав я, не звертаючи уваги на похмурий вираз його обличчя. «Це щось більше, ніж просто збивання супутника. Хто міг би знати орбіту цього супутника досить добре, щоб розрахувати, коли він буде над пустелею?
  
  
  «NORAD має повний запис усіх супутників на орбіті. Росіяни, ймовірно, знають параметри свого власного запуску. Будь-яка з країн НАТО могла б запросити інформацію у NORAD».
  
  
  "Хто-небудь ще?"
  
  
  "Японія могла б отримати від нас інформацію, як і Франція".
  
  
  Жодна з цих відповідей мені не сподобалася. Я натиснув ще сильніше, майже відчуваючи рішення.
  
  
  «А як щодо Китаю? Вони б знали?
  
  
  Хоук завмер. "Чому ви питаєте?"
  
  
  «Останнім часом ми були з ними у дружніх стосунках. Надання їм інформації про російських супутників-шпигунів можна розглядати як добросусідський акт. Зрештою, оскільки цей конкретний супутник знаходиться на полярній орбіті, він дивитиметься зверхньо і на Китай».
  
  
  "Ви кажете, що китайці несуть відповідальність?"
  
  
  «Вони більше виграють від знищення цього конкретного супутника, ніж будь-хто інший. Подивіться, в якому лиху ми зараз перебуваємо. Якщо переговори про ОСО знову зірвуться, це вштовхне клин між нами та росіянами. Фізичний акт збивання супутник видаляє джерело радянської інформації про пересування китайських військ».
  
  
  "Будь-яка недовіра між росіянами і нами наблизила б країну до Китаю", - розмірковував Хоук, розмірковуючи над цією ідеєю. «Ви чули про якісь секретні переговори з Китаєм?»
  
  
  Я так і казав.
  
  
  «Вони хочуть, щоб ми поставили їм найсучаснішу зброю. Ракету «Фенікс», деякі деталі нашої інерційної системи наведення, використаної у крилатій ракеті тощо. Ми готові до джентльменської угоди про те, що ми прийдемо на допомогу Китаю. якщо російські війська перетнуть їхній кордон, але ми поки що відмовилися надати якусь нашу військову техніку».
  
  
  «Якби ми це зробили, вони миттєво напали б на росіян», - сказав я. «І Росія змішала б нас із Китаєм як союзників».
  
  
  «Ще одна причина, через яку росіяни готові ризикнути превентивним ударом із застосуванням ядерної зброї. Китайсько-американська спілка лякає Радянський Союз. Але це все домисли, Нік. Які у вас є докази того, що китайці несуть відповідальність за смерть Берлісона та вбивство Берлісона? проблеми з восьмою картою проекту? "
  
  
  "Ні", - неохоче визнав я. «Але якщо дотримуватися теорії «хто виграє? », Росіяни залишаються на другому місці».
  
  
  "Лазер знищить їхні міжконтинентальні балістичні ракети", - зазначив Хоук.
  
  
  "Вірно", - погодився я. «Це навряд чи видається достатньою причиною для росіян знищити один із своїх найцінніших супутників. Навіть для того щоб перевірити поточну ефективність нашого лазера».
  
  
  «Це обговорення безглуздо без незаперечних фактів, що підтверджують вашу версію, N3. Знайдіть ці факти. Негайно. Президент вимагає цього – і я теж».
  
  
  Обличчя Хоука зникло, коли зник сигнал. Я вимкнув телевізор і вимкнув електроніку. Діяти потрібно зараз. Я більше не міг дозволити собі розкіш спостерігати і чекати, поки вороги зроблять помилку. Вони надто добре зіграли у цю гру. Мені довелося б силою змусити їх руку створити отвір, який досі не дав відкрити мені.
  
  
  Думаючи про це, я відчув, як починає накачуватись адреналін. Я вважав за краще таке завдання всім іншим.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "Я теж хочу поїхати", - сказала Марта. Тон, який вона використала
  
  
  сказав мені, що мені доведеться прикувати її наручниками до водопроводу, щоб вона не переслідувала мене. Я серйозно розглянув альтернативу, дивлячись у її чудові блакитні очі. Вони виявили надто велику рішучість. Вона могла прогризти наручники і все одно слідувати за мною. Краще дозволити їй піти та знати, де вона знаходиться, на випадок реальної небезпеки.
  
  
  "Я не вказуватиму на ризик. Ви б не послухали мене, якби я сказав вам, що сьогодні ввечері можуть бути вбиті люди. Я скажу, що це не справа любителів. Ви можете зробити щось, що повністю зіпсує всю роботу. "
  
  
  «Я можу виконувати накази. Я не мав такого польового досвіду, як у вас, але DIA навчає своїх людей. Я не збиватиму вас з пантелику».
  
  
  «Це так багато важить для тебе? Ми можемо тільки сісти в машину та померти сьогодні ввечері».
  
  
  "Ми можемо загинути разом".
  
  
  "Добре", - сказав я, шкодуючи про своє рішення, але не бачачи можливості відмовитися від нього зараз. «Ми знову спостерігатимемо за домом Саттера. Я хочу подивитися, чи вийде він, з ким зустрінеться, чи дотримуватиметься схеми, встановленої минулого разу».
  
  
  "Він знав, що ви тоді йшли за ним?"
  
  
  "Я не знаю. За мною стежили, але я маю сумнів, що це було за наказом Саттера. З добрим агентом, проте, важко сказати. Він може бути небезпечнішим, ніж здається».
  
  
  "Гарольд Саттер?" - посміхнулася Марта. «Ця людина надто багато часу п'яна, щоб становити серйозну загрозу. Може, шпигун, але фізична загроза? Сумніваюсь».
  
  
  "Яке найкраще маскування для вбивці?" Я запитав. "Ви подумки відкидаєте його як людину, здатну вбити вашого чоловіка, тому що Саттер ретельно створив таке враження, саме те, що зробив би першокласний агент".
  
  
  «Він п'яниця. Я маю на увазі, смердить, падає п'яним, надто багато часу. Неможливо прикинутися».
  
  
  Я покотився через кімнату, вдарився об стіну і трохи спустився вниз, говорячи: Є ще випити? Звісно, раптово відчув спрагу». Я невиразно вимовив слова і моргнув достатньо, щоб мої щоки здавалися опухлими, ніж вони є.
  
  
  "Я ..." - почала вона здивовано.
  
  
  "Непогана імітація п'яного, чи не так?" Я випростався і глянув у її злякані очі. «І якби я мав роки, щоб практикуватися в ролі мого прикриття, я б щоразу обманював вас».
  
  
  "Ти все зрозумів, Нік", - сказала вона, закусивши нижню губу. «Просто так важко думати про Гарольда з чимось, крім зневаги. Він чудовий, але нестабільний. Річ завжди говорив мені про нього».
  
  
  "В машину. І пам'ятай, Гарольд Саттер може бути не таким невинним, як ти гадаєш».
  
  
  Ми проїхали містом на зеленому форді і незабаром припаркувались у гору від будинку Саттеров. Вдалині мерехтіли вогні міста, і я подумав, як добре було б з часом розсудливим. З Мартою, такою теплою і близькою, я вважав речі, які мені зазвичай чужі. Але вигляд темної постаті, що крадеться біля будинку Саттера, стер всі ці домашні думки. Вкотре я став N3, Killmaster.
  
  
  «Почекай тут», - наказав я. "Я збираюся подивитися, хто це".
  
  
  Перш ніж вона встигла заперечити, я вислизнув з машини і безшумно пішов до будинку Саттера. Впавши на живіт, я доповз останні кілька футів до кам'яної огорожі заввишки по коліна. Я глянув і побачив оповиту темрявою фігуру. Він говорив тихо, наполегливо, але комусь я не міг сказати.
  
  
  "Я подбав про супутника, чи не так?" - Сказав чоловік приглушеним голосом.
  
  
  Підійшовши ближче, я спробував розглянути особливості. Можливо, це був Саттер, але що він робив зовні, скрадаючи ось так? Чоловіка, що говорить, також не можна було точно визначити за голосом. У тихому шепоті були слова, але більше нічого.
  
  
  "Гроші завжди цінуються", - почулися слова. Я побачив, як білий спалах конверта зник у чорних складках тканини, перш ніж фігура повернулася і кинулася до машини Саттера. Навіть тоді мені не вдавалося добре розглянути цю людину. Вуличний ліхтар відкидав тіні там, де мені найбільше хотілося освітлення.
  
  
  Двигун машини Саттера ожив. Зачепилися шестерні, машина здригнулася і покотилася вулицею. З вереском палаючої гуми машина рвонулася в тишу ночі. Вилаявшись собі під ніс, я помчав назад до своєї машини і стрибнув у неї.
  
  
  "Зберись", - сказав я Марті. "Це розплата".
  
  
  Точно налаштований двигун відповів глибоким ревом, яке я любив чути. Увімкнувши передачу, я вискочила за кут якраз вчасно, щоб побачити тьмяні, задні ліхтарі машини Саттера. Перебравши педаль газу, ми скоро скоротили відстань між двома автомобілями. З попереднього досвіду з цими двома автомобілями я знав, що Саттер не зможе мене обігнати.
  
  
  Те, що він зробив, було несподіваним. Він повернув з автостради і полетів, як ракета, у бік гір.
  
  
  "Ти хоч уявляєш, куди він їде?" - Запитав я Марту. Вона зблідла від крутих поворотів та стрімкого прискорення. Хитаючи її головою в німому запереченні, я знову звернув увагу на дорогу і вів її так, як я знав.
  
  
  Холодне нічне повітря увірвалося в мої легені і наповнило мене почуттям сили. Кожна секунда скорочувала розрив між мною та Саттером. Я відчув наближення перемоги. Захопіть його, візьміть конверт і використовуйте ці докази разом з тим, що я чув, щоб від нього визнання. З цього моменту пошук контактів та інших, з якими мав справу, стане рутинною роботою. Я міг би розслабитися та залишити собачу роботу людям з Агентства національної безпеки.
  
  
  Похитуючись з путівця, Саттер мчав ґрунтовою дорогою через низький перевал у гори.
  
  
  «Нік», - сказала Марта, трохи поклавши руку на мою руку, - «на іншому боці гори знаходиться випробувальна станція сонячної енергії. Як ти думаєш, він може до неї вирушити?
  
  
  Мій розум крутив уявні механізми. Я не міг збагнути, навіщо Саттеру туди їхати. Місце було б ізольованим. Можливо, приземлиться невеликий літак і забере вкрадену інформацію про лазерну гармату. Але чому грошовий переказ у будинку Саттера? А хто йому його передав? Я нікого не бачив.
  
  
  Чим більше я працював над розрізненими доказами, тим менше достовірних фактів з'являлося. Мені здавалося, що я йду химерним піском. Єдиний спосіб отримати надійні дані, які мені були потрібні - це спіймати Саттера і допитати його.
  
  
  "Обережно, Нік!" закричала Марта.
  
  
  Я натиснув на гальмо, витягаючи машину з крутого повороту на дорозі. Як тільки ніс машини знову повернувся до дороги, акселератор знову повернувся до дошки.
  
  
  "Я сказав тобі залишатися вдома".
  
  
  "Я буду в порядку. Просто дивись, як ти ведеш машину».
  
  
  Я похмуро посміхнувся. Ця погоня змусила мене відчути, що я нарешті чогось досяг. І це зробило мене самовпевненим.
  
  
  Я був не готовий до того, що машина Саттера швидко розвернулась і попрямувала до мене. У мене була всього частка секунди, щоб ухвалити рішення, я повернув праворуч, обдурив його, а потім повернув ліворуч в останній можливий момент. Болючий хрускіт повідомив про зламане крило - але ми залишилися живі.
  
  
  І я був злий.
  
  
  "Він намагається нас убити", - сказав я Марті. "Це змінює правила сьогоднішньої маленької гри". Я різко розгорнув машину і незабаром знову наздогнав Саттера. Прикидаючи відстань між нашими машинами, я напружився і сказав Марті: «Тримайся. Він не здається, і це буде брутально».
  
  
  Я різко смикнув кермо праворуч і врізався в машину Саттера. Він спробував уникнути зіткнення та зазнав невдачі. Метал рвав метал, коли я невблаганно витісняв його з дороги. Коли його праві колеса опинилися в брудній узбіччі, я сильніше смикнувся об кермо, намагаючись змусити його втратити контроль і покотити машину.
  
  
  Він здивував мене раптовим гальмуванням, поворотом на 180 градусів, якому позаздрив би будь-який каскадер, та швидким ривком у протилежному напрямку. Це стало для мене особистим викликом, і я заприсягся не дозволити Саттеру піти. Чомусь я ніколи не уявляв собі огрядного сивого чоловіка, у якого вистачить сміливості чи вміння так керувати машиною. Я порушив той самий принцип, який дорікнув Марті за ігнорування: ви не зможете визначити хорошого шпигуна, якби він мав можливість створити надійне прикриття.
  
  
  Саттер мчав ґрунтовою дорогою, піднімаючи за собою задушливі клуби пилу. Він жодного разу не зменшив обертів, коли подолав знак об'їзної дороги. Я тримався якомога ближче до його хвоста. Видимість була менша за п'ять футів, але я бачив слабкі відблиски фар на його хромованому бампері. Відкривши двигун потужним натисканням на педаль акселератора, я потягнув навпроти Саттера. Чоловік згорбився над кермом, маючи намір вести машину.
  
  
  Я спробував знову збити його з дороги. Моє праве крило було попереду його лівого. Вміле перемикання на знижену передачу дало мені потужний ривок уперед, необхідний, щоб збити його з насипу.
  
  
  Він перекинувся, продовжив котитися, і машина якось вирушила. Він додав швидкість і пішов за мною, як ангел-месник.
  
  
  «Чекай, Марто», - сказав я блідій жінці. Я знав, що вона залишить свої відбитки пальців назавжди на панелі приладів, як вона чіплялася за все своє життя.
  
  
  "Ви повинні так водити?" вона ахнула. Ти вб'єш нас усіх.
  
  
  "Сподіваюся, не всі з нас", - сказав я, катаючи машину вперед і назад, щоб не дати Саттер проїхати.
  
  
  Моя голова відкинулася назад у підголівник, коли він ударив нас ззаду. Це було відкриття, заради якого я боровся. Я натиснув на гальма і дозволив йому на повну швидкість врізатися в нас.
  
  
  Він втратив контроль через несподіваний спротив попереду. Він крутився навколо себе, піднімаючи величезний стовп коричневого пилу, що чіплявся.
  
  
  Мені хотілося знову наділити пов'язки. Вони тримали мій ніс і рота вільними від піску.
  
  
  "Він йде!" - вигукнула Марія. Вона вказала через плече. Я подивився і зітхнув, коли побачив, що вона має рацію. Саттер мав більше енергії, ніж десяти чоловік. Я поклявся ніколи більше не недооцінювати цих огрядних жокеїв. Мої руки хворіли від напруги водіння, а м'язи шиї стиснулися від удару, коли він ударив нас ззаду. Як він міг бути в кращому стані після того, як я вже завдав йому ударів, було поза мною.
  
  
  Мені просто треба спіймати його та подивитися.
  
  
  Прискорення штовхнуло нас обох назад на сидіння. Тепер це були прямі перегони, без ухилення від переваги. Він випереджав його на кілька сотень ярдів, але мій двигун працював гладко, як шовк. Глибокий рев наповнив тишу ночі. Я відчув, як за моїми венами приливає нова сила. Зірки нагорі були свідками гонки, вони будуть на фініші, коли я нарешті спіймаю Саттера.
  
  
  "Нік!" - крикнула Марта, перекриваючи ревіння двигуна. "У нього є пістолет!"
  
  
  Я побачив крихітне мерехтіння світла, можливо, від дула пістолета. Тоді про це не було й мови. Яскрава зірка розцвіла на лобовому склі, коли великокаліберна куля зрикошетила і просвистіла в темряві. Я бачив дульне полум'я ще від трьох пострілів, але жоден із них не був пов'язаний із машиною. Стрілянина автомобілем складніша, ніж у фільмах, і тільки куля розміром більше 38 може пробити корпус будь-якої машини, крім найтендітнішої. Але це не для того, щоб скидати з рахунків небезпеку. Людина дико стріляє з пістолета небезпечна, страшенно небезпечна.
  
  
  "Відпусти його, Нік", - закликала Марта, стискаючи мою руку. "Він уб'є нас".
  
  
  «Я збираюся взяти його. Ось на що я пішов сьогодні ввечері. Ти мав шанс залишитися вдома, але ти хотів пригод. Ось воно. А тепер опустіть свою симпатичну голову або він може її відстрілити».
  
  
  Налякана, вона пірнула під приладову дошку, зіщулюючись, коли кожна куля відбивалася від нас. Я нахилився над кермом і ще трохи натиснув на педаль газу. Тепер нас поділяли дюйми. Я знову побачив пістолет, що стирчав із вікна. Я протаранив його під кутом, і машина помчала.
  
  
  Хмара пилу заслонила машину, коли Саттер ударився об узбіччя дороги і скотився з невеликого насипу. Це все ще не вивело його з ладу. Я вилаявся собі під ніс і знову кинувся в погоню. Чоловік, мабуть, навчився водити машину в дербі.
  
  
  Обидві машини були близькі до розвалу. Кришка його багажника вискочила і похитнулася, поки він боровся з кермом, машина розгойдувалася з боку на бік. Обидва його крила були зім'яті, як старі паперові серветки, але якимось дивом один із його задніх ліхтарів уцілів від ударів, що повторювалися. Одна з його фар згасла, а інша блимала, коли виникло коротке замикання. Моя машина була не кращою. Двигун почав відмовляти. Я припустив, що пил забив повітряний фільтр, і паливопровід міг протікати. Зморщувальний ніс запах сирого бензину проникав крізь кузов, кажучи мені, що погоня не може тривати довго. Або мій двигун загориться, або лінія повністю відключиться, викачуючи бензин на дорогу.
  
  
  "Він все ще стріляє в нас?" з тривогою спитала Марта.
  
  
  Вона заспокоїлася і виглядала зляканою, але щосили намагалася подолати це. Жінка досить подолала свій страх, щоби показати гнів. Це був добрий знак.
  
  
  «Він все ще поперед нас, але дим, що виходить від його вихлопу, каже мені, що це сталося в його машині. Схоже, він спалює олію. Його двигун вибухне, якщо він підтримуватиме такий темп».
  
  
  Вона сіла і побачила безглузде видовище, як кришка багажника машини Саттера танцює вгору й униз. Те, як він тримав кермо, підказало мені, що гідропідсилювач керма на його машині теж був майже мертвий.
  
  
  "У нього все ще є пістолет".
  
  
  «Це те, чого мене навчили уникати».
  
  
  Вона сиділа манірно, її очі прямо перед собою, фіксовано блимаючи на автомобілі Саттер. Я прискорився і знову протаранив його. Він зробив несподіване. Коли він почав обертатися, він повернув колеса у неправильному напрямку та акцентував свій рух. Він розвернувся і опинився за моєю машиною.
  
  
  Після цього все рухалося у повільному темпі. Я бачив, як по обидва боки дороги з'явилися дула двох М-16. Я бачив, як дорогу позаду затихла машина Саттера. Я бачив спалахи пострілів.
  
  
  Навколо нашої машини завило десятки куль. Кулі 223 калібру з автоматичної зброї.
  
  
  
  
  
  
  Розділ шостий
  
  
  
  
  
  "Нік, я підстрелена!"
  
  
  Сівши за кермом, я випадково глянув на Марту. Кров текла її лобом і капала в очі. Рани на голові кровоточать як
  
  
  артезіанська криниця, але рідко буває серйозною, якщо постраждалий може на це поскаржитися.
  
  
  «Утисніть це в рану. Буде пекельно боляче, але ви не хочете, щоб кров засліпила вас». Я простяг носову хустку, вийняту з кишені. Коли Марта зупинила потік крові, я витяг Вільгельміну. У моїй руці «Люгер» було комфортно. Вона знайде відповідні цілі у темряві.
  
  
  Над головою просвистів ще один шквал куль. М-16 - жахлива зброя для використання у джунглях на кшталт В'єтнаму. Найменша волога чи бруд забивають механізм. А балістика маленької кулі змушує її відхилятися і перекидатися при ривку через густий підлісок. Для джунглів це жахлива зброя.
  
  
  Для пустелі краще не знайти.
  
  
  Я ризикнув швидко глянути, і мені мало не відірвало голову. Вони можуть бути приціли Starlight, але я в цьому сумнівався. Їхні перші раунди перетворили б нас обох на швейцарський сир. Вони стріляли з відкритих прицілів, але коли попереду було щонайменше четверо, а позаду Саттер, вони загнали нас, як качок у тирі.
  
  
  Я гукнув. - "Ми здаємося!"
  
  
  «Ніко, ти не можеш! Вони уб'ють нас! – запротестувала Марта.
  
  
  "Я знаю", - сказав я. «Можливо, вони подумають, що я не маю пістолета, і стануть недбалими. Я зроблю все, щоби зменшити шанси проти нас», - сказав я їй. Я визирнув через край дверей. Скло було вибите з вікна.
  
  
  Я сповільнив подих і максимально розслабився. Напружені м'язи викликають різкі рухи пальців на спусковому гачку, подібному до того, що я подав на Вільгельміну. Найменший ривок - і куля відлітає надто високо. Я хотів, щоб кожна куля знайшла місце у людському тілі.
  
  
  Що сталося, Нік? Вони нічого не роблять».
  
  
  Чекати завжди важко.
  
  
  «Просто будь готова бігти, як у пеклі, коли я дам знак. Вони наближаються до нас, намагаючись влаштувати перехресний вогонь. Якщо я зможу знищити тих, хто на цій стороні, ми зможемо тікати в гори. Можливо, ми можемо відірватися від них у темряві”.
  
  
  "Добре", - невпевнено відповіла вона.
  
  
  Я був не такий певний, як казав. Ці люди були майстрами своєї справи. Професійне поводження Саттера з автомобілем заслужило б схвалення Маріо Андретті. Я повинен був зрозуміти, що Саттер заганяє мене в пастку, коли начебто він просто не здавався. Нинішня ситуація вимагала, щоб я заздалегідь зробив кілька кадрів і зробив це для різноманітності точно.
  
  
  Я нарахував ще п'ятнадцять ударів серця, перш ніж у мене з'явився шанс. Людина стала недбалою, коли вона присіла і побігла від куща чагарникового дуба до кедра значних розмірів. Вільгельміна двічі заговорила із великим авторитетом. Чоловік зробив ще два кроки, перш ніж усвідомив, що мертвий.
  
  
  Це вивело його партнера з укриття. Він мав забезпечити прикриття вогнем; це його вина, що його друг лежав мертвим на піску пустелі. Він намагався виправдати смерть та підписав свій смертний вирок у процесі. Три кулі пронизали його груди і горло, закружляючи його. Його пальці, мабуть, затиснули спусковий гачок, коли він упав. М-16 стріляла повністю своєю обоймою як із кулемета.
  
  
  Дві смерті відкрили шлях до втечі для мене та Марти. Взявши її за руку, я відчинив двері зі свого боку машини і витяг її. Інші стріляли вміло й обдумано, ніби стріляючи по мішенях на стрільбищі. Це зміцнило мою впевненість у тому, що вони були професіоналами. Любителі розпорошували б свинець по всьому ландшафту. Хоча це було б небезпечно, це було менш небезпечно, ніж мати холодних, розважливих людей, які випускають кулю за кулею.
  
  
  Марта знову скрикнула. На її руці з'явився червоний рубець і потекла річка крові. Вона спробувала зупинитися і торкнутися рани. Я продовжував тягнути її за собою. Якби ми зупинилися хоч на секунду, ми були б мертві. Я на бігу підібрав М-16 першу людину, розвернувся і впав на одне коліно, шукаючи темну пляму на схилі невисокого пагорба, де я бачив помаранчеві спалахи пострілів. Повернувши селектор повністю автоматичний режим, я опустив кліп на найбільш ймовірну місцевість. Я був нагороджений пронизливим криком агонії. Чоловік міг бути мертвим чи ні. Неможливо було сказати, хоч це не мало великого значення. Поки Саттер ховався праворуч від нас, а четверта людина стріляла з М-16, вони були нашою головною турботою.
  
  
  Наче по команді Саттер знову відкрив стрілянину зі свого 38-го. Постріли були глибшими, гучнішими і потужнішими, ніж у 223-х. Але якби мені довелося потрапити на одну з цих куль, я б щоразу вибирав 38-ту. Вона не потрапляла в тіло і не починала перекидатися, розриваючи та подрібнюючи внутрішні органи, як це зробив снаряд М-16. І хоча на такій відстані «223» все ще ніс майже вдвічі менше енергії, ніж більша і важча куля 38 калібру.
  
  
  Насправді все полягало в тому, що я не хотів, щоб цей свинець вентилював мене.
  
  
  "Давай," крикнув я Марті.
  
  
  «Ми повинні тримати велику відстань між нами та ними. Вони погані люди».
  
  
  Вона присіла всього за кілька дюймів від другої людини, яку я застрелив. Перша куля потрапила йому в око і знесла потилицю в кривавій зливі. Це було страшне видовище. Всмоктуючий сухий пісок жадібно випив усю кров, залишивши по собі лише сірі мізки. Я дуже струснув Марту, щоб вона знову поворухнулася.
  
  
  «Ходімо, – запропонував я.
  
  
  "Він мертвий." Голос у неї був як у зомбі, глухий і монотонний. Я знову вразив її.
  
  
  Ви хочете виглядати так, як він? Ці люди намагаються вбити нас. А тепер слідуйте за мною, чорт забирай, слідуйте за мною!
  
  
  Я почав спускатися по аройо, захищеному з обох боків високими берегами. У п'ятдесяти футах униз по висохлому руслу річки я повернувся і подивився, чи досить стряхнула Марта свого шоку, щоб коритися. У неї був. Задоволений тим, що вона поки що піде за мною, я пустив у дорогу довгоногу скакалку, намагаючись залишити якнайбільше пустелі між нами і бойовиками в найкоротші терміни.
  
  
  «Нік», - схлипнула вона через кілька хвилин. «Я не можу продовжувати. У мене... у мене паморочиться в голові». Вона спіткнулася і впала на пісок. Я підійшов до неї і перевернув її. Я затамувала подих, коли побачила розпливчасту малинову пляму на грудях її сукні. Я відразу зненавидів себе за те, що подумав, що вона намагається утримати мене через якусь дрібну слабкість з її боку.
  
  
  З рани на голові мляво текла кров, але це була лише подряпина. Слід від кулі на її правій руці вже коагулювався. Вогкість її блузкою продовжувала поширюватися з лякаючою швидкістю. Я розірвав її блузу, знаючи, що зараз не час для скромності. Уламок кулі пройшов через обидві її груди, залишивши одинадцятидюймову рану. Це було несерйозно, але вона втратила достатньо крові, щоб послабити її. Я відірвав кілька смужок від низу її блузки і забинтував як міг. Тоді я пошкодував, що в мене вистачило далекоглядності, щоб узяти з собою рулон марлевої пов'язки, яким закривали мої руки та обличчя. Залишити це позаду було з мого боку актом непокори. Відкиньте це, відмовтеся від моєї прихованої особи Річарда Берлісона.
  
  
  "Нік", - слабо сказала вона, моргаючи. "Що трапилося? Я пам'ятаю, як бігла та бігла, але мої легені надто сильно горіли. Я впала, встала, а потім…»
  
  
  "Просто стій на місці", - наказав я. «Ти отримала третю кулю ще у бійці. Ми відпочинемо тут кілька хвилин, але тобі доведеться скоро знову рушити, інакше вони обов'язково знайдуть нас. Ми не можемо відбитися від них усіх».
  
  
  «Я не можу поворухнутися, Нік. Мої коліна перетворилися на гуму. Залиш мене. Іди та попроси допомоги».
  
  
  Я різко засміявся. - "Допоможіть?" Ні. Якщо я залишу тебе позаду, тебе більше ніколи не побачать. Це професіонали. Ваше тіло зникне з лиця землі».
  
  
  "Тоді рятуйся", - благородно сказала вона.
  
  
  «Вибач, але це не входить до моїх наказів», - збрехав я. «Захист – одне з найважливіших завдань». Ці слова зробили для неї більше, ніж будь-які ліки. Вона просяяла і нахилилася вперед, поклавши закривавлену голову мені на руку.
  
  
  «Дякую, Нік. Я знаю, що ти брешеш. Пам'ятай, я працювала в Управлінні військової розвідки кілька років. Їхні агенти мають ті ж накази, що й ти. Місія насамперед, все інше у другу. Це коли-небудь скаже вам щось про це”.
  
  
  «Залишатися живими – нам обом – моя місія прямо зараз».
  
  
  Вона хотіла щось сказати, але я обірвав це, затиснувши їй рота рукою. Я чув звук, який не вкладався у звичайний спосіб нічного життя пустелі. Сильно напружившись, я знову прислухався. Я чув, як камінь падає на камінь.
  
  
  "Вони йдуть. Вже близько. Просто залишайся тут, у тіні, і вони тебе не знайдуть. Я збираюся почати з ними війну і повернутись за тобою, перш ніж ти це дізнаєшся».
  
  
  Вона здригнулася, коли відступив на холодний піщаний насип. Із-за бруду та піску на її обличчі та руках вона розчинилася в ландшафті так само добре, якби на ній був камуфляжний макіяж. Я видерся на насип і впав на живіт, вивчаючи місцевість, розташовану вище, чекаючи людей, які переслідують нас.
  
  
  "Вони мають бути поблизу", - сказав один голос. "Я все ще знаходжу плями крові".
  
  
  «Не так голосно. Звук розноситься далеко пустелею», - пролунав другий голос.
  
  
  Жоден голос не належав Гарольду Саттеру. Це мене здивувало. Після карколомної битви на дорозі я подумав, що він захоче мене вбити. Можливо, його поранили під час останньої аварії, але це не мало значення. Двоє чоловіків були моєю головною турботою. Вони стояли між мною та продовженням життя.
  
  
  "Немає більше крові", - сказав перший голос. "Може, вони перев'язали рану".
  
  
  «У кого стріляли? Якщо це курча, у нас можуть бути великі проблеми. Але якщо це чоловік, то в мене буде більше шансів швидко вбити їх обох”.
  
  
  «Я знаю, що до неї потрапили принаймні один раз. Ніколи не бачив, щоби він відреагував. Куди ми тепер ідемо?
  
  
  «Продовжуйте йти вниз схилом, якщо ми не знайдемо жодних доказів, що вони повернулися до нас».
  
  
  «Це не принесе їм жодної користі. Тільки не з нею там.
  
  
  Я уважно слухав, гадаючи, про кого вони говорять. Вони більше не дали мені жодних ключів до розгадки особи таємничої жінки. Обидва чоловіки замовкли, повільно йдучи слідом, який ми з Мартою залишили в районі Арройо. Якби я мав більше часу, я міг би замаскувати слід, залишити хибні сліди, зробити багато, щоб уповільнити їхнє просування. Але час тепер працював проти мене.
  
  
  Обидва чоловіки опинилися у полі зору. Я встояв перед спокусою вбити їх обох швидкими пострілами Вільгельміни. Це має бути якомога тихіше. Вони попередили мене про інших не так уже й далеких. Я не хотів, щоб потенційна армія вбивць заполонила береги Арройо просто через мою недбалість.
  
  
  «Люгер» знову зник у наплічній кобурі, коли Х'юго вислизнув з піхов і міцно притиснувся до моєї долоні. Я трохи зрушив рукоятку ножа, правильно розташувавши його так, щоб лезо було легко утримувати великим і вказівним пальцями, а торець ножа сильно ввійшов у охоплення моєї руки. Це дало максимальну універсальність, при цьому не сковуючи мою руку, якщо бій продовжився довше, ніж я очікував.
  
  
  Перша людина пройшла менш ніж за п'ять футів від того місця, де я лежав, на піщаному виступі. Другий чоловік пішов за ним у кількох ярдах. Коли він проминув мою позицію, я підвівся з холодної землі, зібрав під собою ноги і кинувся вперед.
  
  
  Х'юго перерізав йому горло з боку на бік. Він непристойно булькав, рожева піна кипіла з другого рота, тепер посміхаючись на його шиї. Він напружився, здригнувся в моїй сталевій хватці, а потім осел, безвільний і мертвий. Я обережно опустив його, не бажаючи видавати жодного шуму.
  
  
  Це рідко спрацьовує.
  
  
  Інший чоловік повернувся, побачив ситуацію та вистрілив. Куля просвистіла повз моє вухо, змусивши мене мимоволі пригнутися. Він зробив би другий постріл мені в живіт, якби мої треновані реакції не працювали без моєї свідомої думки.
  
  
  Моя рука повернулася і різко сіпнулася вперед, Х'юго перекидався в повітрі до своєї мети. Гострий, як голка, вістря стилету увійшло в груди людини, частина сили губилася, коли лезо пронизало ребро. Пальці чоловіка заніміли, і він випустив гвинтівку з рук. Він безглуздо глянув на рукоятку ножа, що виростала з його грудей, як смертоносна квітка. Він схопився за ручку і витяг Х'юго, впавши на обличчя, як розпиляне дерево, що падає на землю.
  
  
  Я дістав свій ніж і вклав його в піхви уздовж передпліччя, а потім обшукав обох чоловіків. З огидою я не знайшов нічого, що могло б ідентифікувати їх чи їхнього роботодавця. Вони були професіоналами, такими самими, як той, якого я вбив у занедбаному будинку, коли стежив за Саттером раніше. Взявши один із М-16 і знявши обойму з іншого, я повернувся до того місця, де залишив Марту.
  
  
  Вона спала, тихенько сопучи. Я не хотів її будити, але знав, що ми знову маємо рухатися. Цей єдиний постріл звернув увагу на дорогу. Вони могли подумати, що один із їхніх вбивць досяг успіху, але коли двоє чоловіків не прозвітували про свій успіх, незабаром пішли нові вбивці.
  
  
  Я озирнулася, гадаючи, де ми можемо причаїтися. Ми були в передгір'ях гір Манзано, недалеко від випробувального полігону, який використовує Проект Восьма карта. Однак я не хотів дзвонити на базу та попередити поліцію безпеки. Було б легко вибратися з їхніх лап, якби я скомпрометував своє прикриття. Але Хоуку це не сподобалося і це зменшило мої шанси на успіх. До того ж, справи йшли на краще. Я не думав, що у мене виникнуть проблеми з поверненням до міста зараз і з тим, щоб змусити Саттера видати себе.
  
  
  "Березня, прокинься", - сказав я, струшуючи її. Вона здригнулася і відсторонилася.
  
  
  "Не хочу вставати. Занадто рано. Боляче. Боляче».
  
  
  "Березня!"
  
  
  Її очі болісно розплющилися, знадобилася секунда, щоб зосередитися, потім вона скривилася. «Нік? Все скінчено? Мені наснився жахливий сон про те, як тебе вбивають. Це було як у тому фільмі «Бонні та Клайд». Я бачив, як кулі повільно рухалися у твоїй голові. Ти танцювала, хоч була мертва. було жахливо! "
  
  
  Вона не витримала і знову пролила гіркі сльози на моє плече. Я не мав часу витрачати час на її нестримні емоції. Я тряс її так сильно, що в неї стукали зуби.
  
  
  «Тихо! Я позбувся двох, що йдуть за нами, але там є й інші. Можливо, їхня армія. Але якщо ми поспішаємо, то зможемо піти, перш ніж вони пропустять цих двох».
  
  
  «У вас є одна з їхніх гвинтівок», - сказала вона,
  
  
  Я все ще не можу розібратися у ситуації.
  
  
  "Ніколи не залишайте зброю або боєприпаси", - сказав я. «Краще використовувати проти них їхню власну зброю, аніж залишати викинуті пістолети там, де вони падають». Я не став розповідати їй, як я отримав М-16 та дві обойми. Марта перебувала у стані шоку. Мені ніколи не слід було дозволяти їй йти з нею, але я не думав, що все піде так грубо.
  
  
  "Ми можемо знайти печеру в горах", - сказала вона, подумки перескакуючи від теми до теми. «Ми можемо забарикадувати отвір, і ви можете використовувати гвинтівку, щоб стримувати їх, доки не прийде допомога».
  
  
  "Хороша ідея", - сказав я. "Покажи мені цю печеру". Я не хотів обтяжувати її думкою, що Сьома кавалерія навряд чи в останній момент вдасться нам на допомогу. Це відбувалося у фільмах, але дуже рідко в реальному житті, щоб на нього можна було розраховувати як на можливе вирішення нашої проблеми. Проте тепер я був певен, що нам удасться вислизнути від інших позаду нас.
  
  
  Я спостерігав за твердими, як алмази, вістрями зірок у сузір'ях над головним колесом навколо небес. Кожен крок важив тонну, а відстань, яку ми фактично пройшли, ставала дедалі меншою. Зрештою я ніс Марту на плечі, гвинтівку тримав у правій руці для негайного використання. Гори оточували нас, коли я йшов через невисокий перевал. Позаду лежали схили, на яких лежала наша розбита машина та кривава бійня, що залишилася після перестрілки. Попереду був східний край тестового полігону Восьмої карти. У мене були невиразні спогади про те, як Марта казала, що ця деталь використовувалася для якогось сонячного енергетичного обладнання, хоча на той час я не звертав на це особливої уваги. Це не здавалося важливим.
  
  
  Знайти печеру серед скелястих пагорбів виявилося простіше, ніж я думав. Я поклав Марту, моя куртка затуляла її голову від твердого каменю. Вона спала чи впала в кому, я не знав що. Стомлений до кісток, я сів, притулившись спиною до великого валуна, і вивчав місцевість унизу. Жодний рух не видавав трекерів, але це нічого не означало. У чудовій формі я міг би піднятися на схил пагорба серед білого дня і мене не помітили. Чоловіки, які мають намір знищити нас, можуть бути не такими вмілими, але я не хотів на це робити ставку.
  
  
  Я задрімала тільки для того, щоб прокинутися з пістолетом на вогневій позиції, коли Марта чхнула. Дивлячись на жінку, я щось робив, але зараз не було часу і місця.
  
  
  Я запитав. - "Ви прокинулись?"
  
  
  "Хммм, так, напевно, так", - сонно пробурмотіла вона. "Що трапилося? Я пам'ятаю, як була в Аройо і спіткнулася. Ти щось сказав, а потім нічого.
  
  
  Я розповів їй про нічний похід, щоб сюди дістатися. Менш ніж за годину до сходу небеса все ще не знали, чи зберегти оксамитову чорноту ночі чи прийняти сяючу синю мантію денного пустельного неба. Через невелику кількість рослин, які зберігали тепло протягом ночі або поглинали його протягом сонячного дня, перепади температур були напрочуд високими. У Південній Каліфорнії різниця між днем ​​і вночі була більшою, ніж різниця між літом і взимку. Пустеля була не тим місцем, де я хотів, щоб мої кістки біліли вдень і заморожувалися вночі.
  
  
  «Ми повинні рухатися далі, інакше вони врешті-решт знайдуть нас», - сказав я Марті.
  
  
  "Може, вони здалися".
  
  
  «Сумнівно. Вони хочуть зловити нас – це погано. Вони, схоже, також не з тих, хто легко покине роботу. Якщо ми зможемо потрапити до сонячної електростанції за межами наступного підйому, ми зможемо знайти телефон. Я можу зателефонувати своєму начальству і подбайте про справи поспіхом”.
  
  
  "Ви впевнені, що це Саттер?"
  
  
  «Я був упевнений, доки не почув, як двоє з них розмовляють». Я не згадував, що їх убив. «Вони боялися жінки. Очевидно, вони отримували накази безпосередньо від неї, але не називали її імені.
  
  
  "Жінка?" - розмірковувала Марта. «Я не могла здогадатися, хто це може бути. Єдина жінка, яка працює над проектом, - помічник Річа, Енн Роксбері. Я не могла уявити, щоб вона була натхненником будь-якої шпигунської змови».
  
  
  "Я згоден." Я змінив позу та розправив судомні ноги. «Вона навіть більш ймовірна підозрювана, ніж Саттер, але він…» - обірвала я його на півслові. У світлі ліхтарика я побачив людину менш ніж за сто ярдів униз по схилу. "Треба повернутися в печеру".
  
  
  "Але там можуть бути змії".
  
  
  «Вони повільно рухатимуться в такий холод», - сказав я. "Люди там зовсім не повільні, і їх кулі дуже гарячі".
  
  
  Я тримав М-16 на долоні лівої руки, упираючись тілом у великий валун. М'яко натиснувши на спусковий гачок, я відчув, як пістолет трохи смикнувся, і праворуч від мене полетів латунний патрон. Стук витраченої латуні був майже таким же гучним, як крик, що виходить із губ моєї мети. Я дивився, як він мертвим скотився з пагорба.
  
  
  Повітря над моєю головою вибухнуло, уламки скелі вжалили мою спину і шию.
  
  
  Тишу ночі порушили постріли з дюжини гвинтівок. Я бачив спалахи пострілів, схожі на дюжину отруйних квітів, що розпустилися помаранчевим і смертоносним.
  
  
  Я стріляв обережно, старанно вибираючи кожну мету. Можливо, одна куля з п'яти знайшла тіло. Недостатньо. Обойма спорожніла, я викинув її і вставив іншу, зняту з мертвого тіла раннього сталкера.
  
  
  «Ми у скрутному становищі, Марте, – сказав я. "Їх забагато. Я хочу, щоб ви пішли. Доберіться до сонячної електростанції та зателефонуйте до поліції безпеки бази. Я постараюся дати вам достатньо вогню, що прикриває, щоб вони не помітили, що ви пішли».
  
  
  "Я не залишу тебе, Нік".
  
  
  «Якщо ви цього не зробите, ми обидва станемо трупами до сходу сонця. Це єдиний наш шанс. Коли зійде сонце, вони зможуть ясно бачити і укладати нас у пастку. Ми не матимемо привиду шансу. Але тепер…” Я дозволив своєму голосу затихнути, бажаючи, щоб вона прийняла рішення сама – за умови, що воно буде правильним.
  
  
  "Добре, Нік, я зроблю це".
  
  
  Я швидко поцілував її, потім підняв М-16. "Я знав, що ти діятимеш. Готуйся, тепер іди!"
  
  
  Я стріляв швидше, кулі піднімали танцюючі шпилі пилу на очах у півдюжини стрільців. Я почув гуркіт і відчув невеликий каскад каміння за спиною. Її тремтячі ноги вибили каміння. Я продовжував лютий вогонь, поки затвор не відкрився і не вистрілив останній снаряд. Я відкинув марну рушницю і витяг мою вірну Вільгельміну. Відчуття прикладу в руці було майже чуттєвим, дія була сильною і точною, як постріл за снарядом. З цих 9-мм снарядів знайшлося більше цілей, ніж із тих, що я випустив з 223 М-16. Цей Luger P.08 міг з'явитися на ринку з 1908 року, але він був достатньо надійним, щоб збивати ціль за метою на відстані 100 ярдів.
  
  
  Все добре має закінчитися. У мене закінчилися боєприпаси, і Вільгельмін залишився голодним. Сунув пістолет у кобуру, я витяг Х'юго і спробував вислизнути праворуч від мене схилом гори. Це не спрацювало.
  
  
  Я виявив крихітні клуби землі та каміння, що позначають кордон, який я не міг перетнути. Кулі підійшли досить близько, щоб сказати мені, що я міг загинути, але вони не були готові вбити - поки що. Я зупинився, засунув Х'юго в піхви і випростався, закинувши руки за голову. Настав час подивитися, чи спрацювала моя тактика капітуляції цього разу.
  
  
  "Добре, ви мене зловили!" – крикнув я. "Не стріляйте".
  
  
  Те, як чоловіки прийшли по мене, було вражаючим. По черзі побудовані ешелонами, одна половина завжди прикривала просування іншої половини, вони швидко та ефективно рухалися вгору схилом. Кільце смертоносних стволів М-16 гарантувало мою подальшу співпрацю. Я не бачив жодного способу ні відбитися, ні вислизнути від своїх викрадачів. Все, що я маю, це розмови.
  
  
  "Куди, друзі мої?" – весело сказав я. Якби хтось розлютився, існував невеликий шанс на швидку сутичку, нову гвинтівку та кілька додаткових пострілів. Ніхто з чоловіків не рушив з місця. «Що щодо цього, сучі сини? Хіба ви нічого не робите, якщо нянька вам не скаже? Жодний рух м'язів не видало цих чоловіків. Вони були твердими, компетентними, смертоносними.
  
  
  «Містер Нік Картер, не думайте розлючувати моїх людей. Вони височать над вашими жалюгідними глузуваннями».
  
  
  Використання мого імені, а також м'який, масляно-м'який жіночий голос змусили мене повернутись. Нагорі стояла жінка в зеленій сукні, що переливається, в східному стилі. Її обличчя залишалося в тіні, поки вона обережно спускалася схилом пагорба. Кожна крихітна ступня точно визначає найбільш тверде місце, перш ніж перейти до наступного, нижчого каменю. Коли вона встала переді мною, я побачив, що вона була п'ять футів на зріст.
  
  
  Мій розум кипів, коли я намагався порівняти витончено складене східне обличчя, ці похилі мигдалеподібні очі та патриціанський ніс із зображенням з досьє AX, яке я натрапив на багато років тому під час сеансу орієнтації ворожого агента.
  
  
  "Ти не впізнаєш мене, N3?" сказала вона, усмішка псувала досконалість її обличчя.
  
  
  "Як я можу забути мадам Лінь, головного з наших друзів з Китайської Народної Республіки?"
  
  
  "Дуже добре, містере Картер", - привітала вона. «Ваша пам'ять служить вам добре. Жаль, що таке сяйво потрібно погасити, як полум'я свічки під час тайфуну».
  
  
  «Чому? Тому що я маю докази того, що саботаж у рамках проекту Восьма карта може бути влаштований прямо на порозі Департаменту соціальних справ?»
  
  
  «Ви припускаєте, що це через мою присутність, містере Картер. Моя організація дуже ретельно приховувала будь-які натяки на те, що це китайська місія».
  
  
  "Це неправда, мадам Лінь", - сказав я, тягнувши час. Якщо Марта дістанеться сонячної електростанції, СП можуть прибути менш ніж за десять хвилин. Я повинен був залишитися живим принаймні так довго. "Моє розслідування – і проста логіка – підказало мені, що китайці несуть відповідальність за ці проблеми".
  
  
  "Справді?" - сказала мадам Лінь, м'яко посміхаючись. Я не дозволив її безневинної зовнішності обдурити мене. Я знав її як холоднокровного вбивцю, який ні перед чим не зупинився для досягнення цілей своєї країни – якщо ці цілі збігаються з її власними.
  
  
  "Звичайно", - сказав я з відтінком бравади в моїх словах. "Російські спочатку здавалися фаворитами для саботажу. У них є перевага в доставці ядерної зброї, незважаючи на наші підводні човни "Трайдент". Вони можуть вивести з ладу всі наземні пускові майданчики і, оскільки у них є чисельна перевага над нами, продовжити підривати, доки всі США не засвітяться радіоактивним синім світлом, але цей край зникне, якщо восьма карта розробить потужну лазерну гармату проти ICBV».
  
  
  «Ваша перевага з підводним човном «Трайдент» також швидкоплинна, - сказала мадам Лінь. «Наші радянські товариші працюють над комп'ютером, здатним прослуховувати підводні шуми, відокремлювати природний від штучного і точно визначати навіть самий тихий із підводних човнів. Разом із їхніми супутниковими спостереженнями ви найбільш уразливі».
  
  
  "Це те, що тебе видало", - сказав я, і на моєму лобі виступили краплі поту. Вона залишалася непримиренною, непохитною. Я усно фехтував заради невеликої переваги, але не знайшов. «Вам не слід було збивати російський супутник-шпигун. Незважаючи на той невеликий вплив, який давав росіянам на переговорах щодо ОСВ, це навряд чи того вартувало».
  
  
  «Мені повідомили, що знищення цього супутника має першорядне значення, пан Картер. Він шпигував за нашими пересуваннями військ через Маньчжурію до річки Амур. Швидкий прорив до моря принесе багато цінних земель, зокрема місто Владивосток. Саме собою місто не важливий. Психологічно його втрата сильно деморалізує Поради».
  
  
  "Ви не могли б спробувати здійснити таке масове захоплення земель, якби росіяни не були зайняті в іншому місці, наприклад, ведучи тотальну атомну війну зі США".
  
  
  «Ви вловили основні моменти моєї стратегії, містере Картер. Я хвалю вас».
  
  
  Я хотів подивитись на свій наручний годинник, щоб дізнатися, скільки часу не було Марти. Це здавалося вічністю, але я подумав, що це має бути ближче до п'ятнадцяти хвилин. Будь-коли приїдуть ІП.
  
  
  «На вулиці холодно, містере Картер, і все ж таки ви сильно потієте. Може, моя присутність вас бентежить?»
  
  
  «Я не очікував, що знайду головного польового агента Китаю серед пустелі Нью-Мексико. Думаю, ви винні у смерті Берлісона».
  
  
  «Це прикра помилка», - сказала мадам Лінь із удаваним співчуттям у голосі. «Його смерть не була потрібна ще кілька місяців. Якби він був таким самим, як інші вчені, і залишався б у бункері для спостережень, пристрій перемикання високої потужності, що дозволяє лазеру багаторазово спрацьовувати за дуже короткі періоди часу, було б викрадено. Він натрапив на нашого агента, коли він працював з кареткою лазера, намагаючись витягнути перемикач. Про величину помилки свідчить ваша присутність, містере Картер. AX відправляє своїх найкращих агентів лише на запит президента Сполучених Штатів. Штати. Це відзнака для мене, N3. Я протиставляю себе найкращим із вашої країни. Я визнаю, що для затримання вас були потрібні витончені хитрощі, хитрощі, які в іншому випадку були б непотрібними »
  
  
  «Хіба пакт про взаємну торгівлю та дипломатичне визнання між Китаєм та США нічого не означають?» Я запитав. “Ми ставимося до вас справедливо. Чому Департамент соціальних справ досі відправляє шпигунів до Америки?»
  
  
  Мадам Лін м'яко посміхнулася. "Містер Картер, я не той наївний дурень, за якого ви мене приймаєте. Шпигунство між нашими країнами не поменшало через цю нову еру товариства. Швидше, воно посилилося. Площа Тянь Ань Мень засмічує більше шпигунів, ніж Ми бачимо, як вони зображають з себе ремонтників, що працюють у Забороненому місті. Вони кладуть цеглу вздовж Великої Китайської стіни. Вони працюють на звалищах у гавані Шанхая. Ми їх скрізь бачимо, п'ють кока-колу і шпигунять за нами.
  
  
  Я промовчав. У мене не було можливості дізнатися, чи вона правда сказала. Тим не менш, у ньому було звучання щирості, і це було схоже на ту зовнішню політику, яку США проводили з часів Другої світової війни.
  
  
  «Ви виглядаєте божевільним, містере Картер. Невже ви чекаєте на повернення темноволосої жінки?»
  
  
  Я зберіг зовнішній крижаний спокій. Мадам Лінь любила грати зі мною, як кішка грає зі спійманою мишею.
  
  
  «О так, містере Картер. Її схопили через п'ять хвилин після того, як вона покинула вашу маленьку фортецю на схилі гори. Мої помічники відвезли її до сонячної електростанції. Будь ласка, супроводіть мене туди. Я думаю, ви знайде експериментальну установку найбільш повчальною”.
  
  
  З п'ятьма холодними гвинтівковими дулами, що стирчали мені в спину і боки, я міг тільки погодитись.
  
  
  "Ви люба господиня, мадам Лінь.
  
  
  Нехай у вашому домі завжди буде багато гостей».
  
  
  «Ви опанували мистецтво китайського прокляття, містере Картер. Запевняю вас, що все життя ви проживете в цікаві часи».
  
  
  Вона розвернулась і збігла схилом пагорба стрімко, як газель, але не підстрибуючи. Вона ковзала, як привид, її ноги та ступні були приховані поділом її яскраво-зеленої сукні. Втомлений, я дерся за нею схилом гори, як міг. Використовуючи час, щоб оцінити свої шанси на втечу, я вирішив почекати. Вільгельміна була порожня, і тільки Х'юго залишався позитивним фактором на моєму боці рівняння. Його потрібно використовувати у крайньому випадку.
  
  
  Крім того, мені потрібно було з'ясувати, чи не брехала мадам Лін про затримання Марти. Глибоко всередині душі я знав, що вона ніколи не брехала, коли вона могла завдати навіть невеликої психічної рани ворогові за допомогою правди.
  
  
  Піднявшись на пагорб, я дивився на коричневі простори пустелі. Хибний світанок перетворив східне небо на тьмяно-сіре, з плямами рожевих хмар. Вітер, який всю ніч прожував мене до кісток, стих до тихого шепоту. Навколо мене звірі заворушилися, полювали і на них полювали. Зараз я більше ідентифікував себе зі здобиччю, ніж із хижаком.
  
  
  «Ви бачите високу споруду, містере Картер? Це відоме як силова вежа. Декілька акрів на півночі оточують його лінзи Френеля, які стежать за сонцем, накопичують кожен промінь світла, потім концентрують і відбивають промінь на одна маленька частина вежі. У центрі уваги знаходиться величезний котел, виробляється пара та обертаються турбіни. Виготовляється електрика. Давайте розглянемо це диво вашої науки уважніше».
  
  
  Мадам Лінь витончено сіла у повнопривідний позашляховик і жестом запросила мене приєднатися до неї. Було б комфортно, якби не М-16, у мене ззаду на шиї, готова вистрілити в мій мозок, якщо я зроблю неправильний крок.
  
  
  Водій вправно проходив повороти схилом гори. Хоча він не раз штовхав нас, він зберігав повний контроль. Ми добре провели час біля вежі влади, як її назвала мадам Лінь. Будова піднялася нагору більш як на дванадцять поверхів. З далекої вершини гори він не здавався таким великим. Я списав оманливі розміри на чисте повітря пустелі та відсутність будь-якої іншої конструкції, яку можна було б використовувати для порівняння.
  
  
  «Ліфти доставлять нас нагору, містере Картер, - сказала мадам Лінь. “Там на нас чекає місіс Берлісон”.
  
  
  Звук її сміху різав мені у вухах, як нігті класною дошкою. Мої охоронці заштовхали мене до ліфта, де інша людина Сходу керувала. Він пробив зовнішню панель і перетнув дроти всередині, з якою метою я не міг здогадатися. У мене було жахливе передчуття, що я все дізнаюся надто скоро. Мадам Лінь не з тих, хто витрачає зусилля марно.
  
  
  Від швидкості ліфта мої коліна трохи підгиналися. Я все ще не повністю оговтався від нічної погоні пустелею. Я уважно стежив за відкриттям. Х'юго все ще стояв на місці і міг убити за частки секунди, але охоронці були надто уважні. Троє з них постійно спостерігали за мною.
  
  
  «Ось і ми, містере Картер. Вершина світу, в одному маленькому кроці від сонця!
  
  
  Світанок висвітлив горизонт. У дванадцяти поверхах під моїми ногами муркотіли мотори, рухаючи гігантські лінзи до місця, де мало з'явитися сонце. Усі дзеркала за масивними лінзами вказували на те місце, де я стояв.
  
  
  «Так, містере Картер, - сказала мадам Лінь. «Менш ніж через п'ятнадцять хвилин вся ця область буде залита сонячним промінням, але їх концентрація буде в мільйон разів більшою. Температура вище за тисячу градусів за Фаренгейтом змусить рідини всередині цієї судини перевищити точку кипіння. Але ви це зробите. не дбаючи про це. Ви і ваш друг, що втручається, давно перетворитесь на порошкоподібний попіл».
  
  
  Я відсахнувся, моя нога потрапила прямо в коліно охоронця. Я відчув нудотний хрускіт, але вже повернувся вбік, не зловтішаючись. Кулак ударив мене по голові, але я проігнорував спалах приголомшеного болю і знову вдарив ногою. Цей стражник звалився від болю, його пах був зіпсований назавжди. Третій охоронець використав приклад своєї гвинтівки, щоб поставити мене на коліна, але саме мадам Лінь зупинила мою невдалу втечу.
  
  
  Маленький пістолет був спрямований прямо мені в голову, але цей ствол здавався мені більшим, як пожежний шланг.
  
  
  «Більше дурниці, містере Картер. У мене невідкладна справа в Альбукерці, і час, відведений на ліквідацію вас, минув. Встаньте, будь ласка, і дозвольте моїм людям скувати вас».
  
  
  Я не мав іншого вибору. Тоді я міг померти зі свинцевою кулею у животі або міг продовжити своє життя ще на кілька хвилин, дозволивши їм прикувати мене. Вони закріпили залізо
  
  
  обвивши обидва мої зап'ястя, довгий ланцюжок, що з'єднує їх, прикріплений до кільця високо над моєю головою. Швидка петля ланцюга утримувала мої ноги на платформі, щоб я не міг піднятися по ланках навколо моїх зап'ястей.
  
  
  "Приведи жінку".
  
  
  "Березня!" Я плакав. Вона виглядала розпатланою, волосся було сплутане і брудне. Рана знову відкрилася на лобі, і кров потрапила в ліве око. На щоці у неї був жахливий синець, а рука безвільно звисала збоку.
  
  
  «Нік, вони тебе теж зловили? Я боялася цього», - вона сердито подивилася на мадам Лін, і дух жінки спалахнув. «Я сподіваюся, ти згориш у пеклі».
  
  
  «Ні, моя люба, - глузливо сказала мадам Лінь. «Це ти горітимеш. Тут. Нині. Коли сонце встає над горизонтом, ліс лінз та дзеркал унизу сконцентрує промінь тепла на цьому самому місці». Вона постукала по пластині з нержавіючої сталі дулом свого маленького пістолета. «І ви обоє зникнете з лиця землі. Витончене, елегантне рішення порятунку від непотрібних трупів». Повернувшись до мене, мадам Лін сказала з усмішкою на її прекрасному обличчі: "Я не можу сказати, що це було приємно, N3, але ваша смерть значно підвищить мій престиж".
  
  
  "Я радий, що хтось виграє від моєї смерті", - відповів я. "Але ви не можете отримати прибуток від її смерті", - я глянув на Марту. Її прикували так само, як і мене.
  
  
  «Вона дратує, не більше. Я захоплююсь вашою галантністю, містере Картер, але це її не врятує».
  
  
  Мадам Лінь заляпала в долоні. Бандити, яких вона оточувала, побігли до ліфта навколо влади. Вона низько вклонилася, зчепивши перед тілом руки.
  
  
  «Нехай ваші предки посміхнуться вашій присутності, містере Картер».
  
  
  "Та подавитеся ви своїми словами!"
  
  
  Вона ніжно засміялася і підійшла до ліфта, який опустив її на землю на дванадцять поверхів нижче моїх ніг.
  
  
  "Це те, що вона сказала правду, Нік?" - Запитала Марта. "Всі ці дзеркала нас підсмажують?"
  
  
  "Щойно зійде сонце", - сказав я, важко ковтаючи. Мені здалося, що я бачу передній край сонця, що стирчить над далекою вершиною гори. Я завжди зустрічала новий день з ентузіазмом та надією. Нині цього не сталося. Мені дуже хотілося, щоб ніч тривала ще кілька хвилин. "Не хвилюйся. Я звільню нас».
  
  
  Х'юго стрибнув мені в руку, але я знав, наскільки неможливо зламати замки на моїх кайданках вістрям ножа. Доки я був пов'язаний таким чином, я не міг отримати належний важіль. Мені потрібен був тонкий гнучкий шматок металу, щоб використовувати його як відмичку. Провівши край стилету по пластині котла з нержавіючої сталі позаду мене, я отримав довгий металевий задир з зазубринами. Я порізав пальці, коли він вилетів із казана.
  
  
  "Я можу звільнити нас через пару хвилин з цим", - сказав я, вже вставляючи металеву смугу в замок і працюючи нею проти тумблерів.
  
  
  Але в мене не було кількох хвилин. Сонце зійшло на сході, і гарячий потік дзеркал, що фокусують, внизу накрив моє обличчя пухирями.
  
  
  
  
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  
  
  
  Я працював відчайдушно, мої пальці покрилися потім, але гучне клацання замка на лівому зап'ясті сказав мені, що я майже біля мети. Ще одна гаряча хвиля жару обпалила мої брови. У паніці я звільнився, але не встиг звільнити Марту. Диск Сонця вже був на півдорозі до горизонту.
  
  
  Коли я побачив тонкі, тонкі хмари, що волочилися своїми вусиками по обличчю сонця, я майже вирішив повірити в успіх. Їхня присутність дала мені дорогоцінні секунди, яких я потребував, щоб звільнитися від ланцюгів на ногах і дістатися Марти. Знаючи, що хмара не протримається довго, я розстебнув їй кайдани і використав її як манекен для футбольного м'яча.
  
  
  Вона закричала, коли ми звільнилися, спираючись лише на її руки. Але я встиг. Обпалюючі очі спис точно налаштованого світла врізався в пластину з нержавіючої сталі всього за кілька дюймів від нас. Випромінювання змусило мою сорочку спалахнути, коли я тримав Марту осторонь, як якийсь людський маятник. Коржик з нержавіючої сталі замикався на одному замку, коли я її використав. Мені потрібно було краще вхопитися за частину, що залишилася, і зайнятися іншим замком. Вона неохоче відкрилася, і я забрав жінку подалі від теплового променя, її звільнений ланцюг злетів угору і через промінь, перш ніж звалитися на платформу позаду нас.
  
  
  Ланцюг, що падає, пройшов через тепловий промінь і перетворився на в'язку калюжу, але ми були на безпечній відстані від котла. Ось на що розраховано.
  
  
  «Я ніколи не думав, що цей дитячий віршик спрацює», - сказав я, витираючи піт з чола і ляскаючи по плямах, що тліли, на сорочці.
  
  
  "Який дитячий віршик?"
  
  
  «Дощ, дощ, йди, приходь якось іншого дня. Я не знаю, чи означають ці хмари дощ, але вони, безперечно, повернулися в потрібний день.
  
  
  Не міг би затримати промінь потужності у найкращий час».
  
  
  Сонце стояло за обрієм, ідеальна картина для прицілу. Хвилясті нитки хмар кипіли в його вогненній присутності. Всього за кілька футів від них пластина з нержавіючої сталі почала світитися вишнево-червоним світлом. Через деякий час я знав, що він стане розжареним до білого, майже до точки плавлення.
  
  
  "Ходімо звідси", - сказав я. "Якщо тільки у вас немає зефіру для смаження".
  
  
  «Не жартуй, Нік», - слабо сказала вона, чіпляючись за мене за підтримку. Я потримав її хвилину, потім обережно повів до ліфта. Мадам Лін повозилася з ліфтом, він відмовлявся відповідати на кнопку виклику. Сходинки для обслуговування спускалися прямо всередині шахти. Можливо, не так елегантно, як верхова їзда, але так само впевнено. Тепло, що походить від вершини енергетичної вежі, прискорило наш спуск на землю.
  
  
  "Ти справді хочеш це зробити, Нік?" - спитала Марта з занепокоєнням в очах. Їй зашили рану на голові, а синець, який їй залишив один із поплічників мадам Лін, прикрив великою марлевою пов'язкою. Мене вразило, як добре вона виглядала, незважаючи на різні порізи та садна.
  
  
  «Я на правильному шляху, Марто. Я мушу довести справу до краю. Тільки повернення до проекту під виглядом вашого чоловіка зрадить людину, відповідальну за смерть Річарда. Я впевнений, що мадам Лін мав час зрозуміти, що я мертвий. Невинні не відреагують на мою нову зустріч - її шпигуна буде спіймано. "
  
  
  "Ви все ще думаєте, що це Саттер?"
  
  
  Я похитав головою. "Це можливо. Я визнаю, що він поводився підозріло, але вся ця погоня в пустелі здавалася неправильною. На той час я був надто захоплений боротьбою, щоб аналізувати, чому це здавалося неправильним. Сцена біля будинку Саттера була надто побита. Мадам Лін зізналася, що вона багато працювала, щоб поставити мене в цю пастку. Хто передав конверт? Я нікого не бачив, але тоді я думав, що вони можуть бути в тіні. Є ймовірність, що там взагалі нікого не було, що це був не що інше, як ще один шматок сиру у щурячій пастці».
  
  
  "Це був Саттер?"
  
  
  «Я ніколи не бачив обличчя цієї людини. Я подумав, що це був Саттер, бо хотів вірити, що вирішив усі проблеми і загорнув цю справу гарним акуратним поклоном. Це міг бути будь-хто, хто сів у машину Саттера і повів нас для погоні в цій засідці. Важко повірити, що Саттер міг так їздити, - закінчив я з певною різкістю.
  
  
  "Хіба Саттер не повідомив би, що його машина зникла, якби не він?"
  
  
  "Він це зробив", сказав я. «Я перевірив, але великі шанси, що він повідомив би про крадіжку, навіть якби сам використав його. Зручний спосіб замітати сліди. Ні, - похмуро сказав я, - мені доведеться бути розумнішим, але шок від зустрічі зі мною повинен видати винного”.
  
  
  «Ти сподіваєшся. Це може тебе вбити».
  
  
  "Лялька, - сказав я, обіймаючи її за руку, - у цьому бізнесі все може убити тебе". Я поцілував її, а потім неохоче відштовхнув, додавши: А тепер відпочинь. Я постараюся повернутися сьогодні раніше».
  
  
  «Я чекатиму, Нік».
  
  
  Палаючий погляд у її очах сказав мені, що вона мала на увазі. Я поспішив, сів у машину і вправно поїхав до лабораторії. Шкода, що в мене не було посиленої машини, яка була розбита минулої ночі, я дратувався і лаявся, коли машина за машиною проїжджали повз мене автострадою. Тим не менш, я прибув до головних воріт лабораторії в рекордно короткі терміни, пред'явив свій значок служби безпеки, пройшов через все це нісенітниця з відбитками голосу та аналізом почерку і увійшов.
  
  
  На цей раз я знав, куди йти. Коротка оглядова екскурсія з Енн Роксбері дозволила мені повністю позначити внутрішню частину комплексу. Я пішов прямо в «свою» лабораторію і виявив, що Енн згорбилася над віддаленим терміналом і вводила дані в головний комп'ютер, захований у надрах його власної будівлі за півмилі від мене.
  
  
  "Привіт, Енне", - сказав я, і слова знову були приглушені пов'язкою на моєму обличчі. Я стягнув марлю з пальців, залишивши їх вільними. Якби хтось помітив, що це не пальці Річарда Берлісона, вони, мабуть, не стали б це враховувати - вони вже точно не згадали б про це людину, яка мало не загинула у вогні.
  
  
  Блондинка звела очі і посміхнулася. "Як справи, Річарде?"
  
  
  "Досить добре." Вона не видавала тієї напруженості, яку я очікував від людини, яка сказала, що мене живцем засмажили на вежі влади. Енн Роксбері була викреслена з мого списку підозрюваних.
  
  
  «На сьогодні у нас на черзі є великий тест. Хочете залишитися та подивитися?»
  
  
  "Великий тест? Що це?"
  
  
  «Який саме, – каже вона. Звісно, стрілянина з Грін-Рівер».
  
  
  Я обробила нечисленні дані і, нарешті, вирішила, що лазерна гармата має бути випробувана на реальній ракеті через атмосферу. Грін-Рівер, штат Юта, космодром
  
  
  Союзник ударить своїми ракетами по полігону «Білі піски» на південь. Навіть якщо лазер не зможе збити ракету, нічого важливого не може бути пошкоджено на величезному полігоні в пустелі.
  
  
  "Коли вони піднімуться?"
  
  
  «18:30. Я вже попередила поліцію штату, щоб вона була напоготові і не брала до уваги будь-які спостереження НЛО приблизно в цей час. Якщо восьма карта підключиться, цей лазер здійснить справжній спалах над головою. Імітація боєголовки заряджена магнієвою тирсою, щоб було ясно, чи вдаримо ми чи ні». Жінка зловтішалася з приводу ефективності зброї, яку вона допомогла розробити та побудувати. Я поставив ще одну галочку поряд з її ім'ям як вартий довіри. Люди, повністю поглинені успіхом проекту, не продаються. Це було б схоже на продаж частини себе.
  
  
  «Я хочу поговорити із Саттером».
  
  
  Енн повернулася і подивилася на мене, поки її телетайп дико балакав, перетравлюючи дані і просячи ще. Вона насупилась і нарешті сказала: «Він буде будь-якої секунди. Чому б тобі не зачекати?
  
  
  "Гаразд." Я влаштувався в кріслі, що обертається, саме в той момент, коли Саттер і Едвард Джордж увійшли в лабораторію. Брови Саттера злетіли вгору, і він зупинився як укопаний, змусивши Джорджа подивитися на нього.
  
  
  «Гей, Гарольде, подивися, гаразд?» сказав Джордж. "Як справи, Річарде?"
  
  
  "Не так вже й погано. Як ви сьогодні, докторе Саттер?"
  
  
  "Я ... я в порядку".
  
  
  "Ви виглядаєте трохи збожеволілим", - наполягав я.
  
  
  «Нічого, лише тиск цього тесту. Я не очікував тебе побачити сьогодні, от і все».
  
  
  "Чому ні? Вчора я втомився, коли їхав, але почував себе добре. Чому б мені не повернутися сьогодні?
  
  
  "Без причини. Твоя аварія, вчорашні проблеми у бункері. Ти в кращій формі, ніж я гадав. Нічого. Ходімо, Річ. Я хочу обговорити з тобою випробування сьогодні ввечері. Ти також, Ед».
  
  
  Едвард Джордж тихо стояв поруч, вивчаючи і Саттера, і мене. Ця побічна гра змусила його наморщити лоба, але він нічого не сказав. Коли Саттер розвернувся і різко вийшов, Джордж пішов за мною поруч зі мною.
  
  
  Він запитав: - "Опіки тебе взагалі турбують, Річ?" «Я чув, що вони можуть бути одними з найболючіших із усіх травм. Гірше за сильний сонячний опік».
  
  
  «Відділення опіків та травм в університеті – найкраще по цей бік армійського госпіталю Брук», – сказав я. «Вони виправили мене досить добре. Навіть мої пальці повернулися». Я не хотів розпочинати тривалу дискусію з цією людиною. Я ніколи не чув, щоб Річард Берлісон говорив, і нічого не знав про темп його мови, про те, як він формулює свої думки, про такий важливий ритм, який стає відмінною рисою людини.
  
  
  «Я не знаю, як у такому місці, як Університет Нью-Мексико, колись були такі добрі речі», - відповів він. «Фінансування важливих проектів рідко виходить із комітету в Санта-Фе».
  
  
  Я мудро кивнув, запитуючи, чи ідентична місцева політика в усіх п'ятдесяти штатах. Так завжди звучало, щоби почути обурення місцевих жителів. Але в мене на думці були важливіші справи. Саттер нервово здригнувся і увійшов до маленької аудиторії. Змусити його зламатися і зізнатися виглядало легше, ніж будь-коли в минулому, але мене продовжувало турбувати одна невідповідність.
  
  
  Вчора ввечері я не міг подумки посадити цього нервового, пухкого чоловіка середніх років за кермо цієї машини, що вміло керувала. У нього забракло сталевих нервів, щоб водити машину як гонщик Формули-1.
  
  
  «Це встановлення», - сказав він, його голос заспокоївся, коли він перейшов на роль, яка йому підходила. «Грін-Рівер запускає ракету Titan II, яка сягає висоти 200 кілометрів. Коли ракета повертається і наші сенсори фіксують перший дотик із тертям, лазер фіксується і починає відстеження».
  
  
  "Відстеження тепла?" Я запитав. "Чому не радар?"
  
  
  Саттер з цікавістю глянув на мене. «У нас ще немає супутникової системи. Ви маєте це знати».
  
  
  Едвард Джордж прийшов мені на допомогу. "Я думаю, Річард має на увазі, чому б не використовувати мікродзвінок від White Sands". Він обернувся до мене і пояснив. «Інфрачервона сенсорна система – найкраще, що ми могли зробити для цього тесту. НВЧ-зв'язок може зламатися у вирішальний момент. Коли супутникові радари будуть виведені на орбіту, ми зможемо постійно спостерігати і точно визначати до міліметра. І, звичайно, військові не захотіли б використовувати наземний підрозділ тут тільки для одного випробування. Інфрачервоний трекер – частина експерименту Крінга. Він намагається, і ми отримуємо пристрій стеження. Працює красиво”.
  
  
  Я кивнув на знак подяки, не бажаючи говорити більше, ніж потрібно. Саттер поспішив зі своїми поясненнями.
  
  
  «Ми маємо лазер, налаштований на п'ять циклів. Якщо перший постріл не знищить птаха, що летить, комп'ютер зробить перерахунок і вистрілить ще чотири рази.
  
  
  "Він використовував крейду на дошці, щоб намалювати Х-подібний візерунок." Цього разу тривалість лазерного променя потроїться. Це проріже ракету, якщо вона потрапить, а не просто проб'є дірку».
  
  
  «З променем розміром з людську голову мені важко повірити, що будь-який контакт з ракетою не зможе його знищити».
  
  
  «Вірно, але я думаю, що двометровий рух, що рубає, може виявитися більш ефективним у довгостроковій перспективі, навіть якщо він вимагає більшої ємності конденсатора». Зникла вся нервова поведінка Саттера. Тепер на знайомій землі він читав лекції зацікавленої аудиторії. Я насупився, гадаючи, чи не втратив я щось важливе. Саттер, очевидно, почував себе незатишно поряд зі мною, і я приписав це винному знанню моєї «смерті». Тепер я замислився. Я відчував ту ж неймовірну гордість за цей проект, який випромінювала Енн Роксбері. Гарольд Саттер жив і дихав заради Восьмої карти. І все ж алкоголізм та азартні ігри могли його скомпрометувати.
  
  
  «Вплив на Уайт-Сендс, і відновлення буде завершено якнайшвидше. Ми повинні мати деталі для металургійного дослідження протягом тижня. Кристалізація металу поблизу точки входу балки буде найцікавішою».
  
  
  "Чи зможеш ти описати матеріал, Річард?" - спитав Джордж. "Чи ви воліли б, щоб це зробив я?"
  
  
  "Я можу зробити це нормально", - сказав я, навіть не знаючи, про що він питав. "Якщо у мене виникнуть проблеми, з якими Енн не зможе мені допомогти, я знайду тебе, щоб допомогти їх закінчити".
  
  
  Джордж кивнув, підтиснув губи і відкинувся на спинку стільця. Він схрестив руки і сказав: Гарольд, останнє питання. Турбулентність у верхніх шарах атмосфери послабить промінь. Я хотів…» Він почав дуже дивну дискусію про вплив атмосфери на лазерний промінь, коли він вилизує промінь. назовні до своєї мети. Я просто сидів і слухав, не розуміючи жодного слова і сподіваючись, що жоден чоловік не спитає моєї думки.
  
  
  Мене врятувала Енн Роксбері. Вона увійшла до бокових дверей і сказала: «Вибачте, докторе Саттер. Чи можу я поговорити з доктором Берлісоном хвилинку? Це не займе багато часу".
  
  
  Саттер був тільки щасливий позбутися мене. І Джордж, і Саттер почали записувати на дошці довгі складні математичні формули. Я швидко вийшов і зупинився в холі поруч із акуратною білявкою-лаборантом.
  
  
  "Ви пройшли повний курс?" — спитала вона. Вона пригорнулася до однієї з тонких металевих перегородок зі страхом в очах.
  
  
  «Повернімося до мого офісу. Я не хочу розмовляти у коридорі». Якби я міг шпигувати за цими стінами, то могли б інші. Тільки коли ми були в моєму офісі і двері зачинилися, я сказав: Щось у тебе в голові, Енн.
  
  
  "Ти не Річард Берлісон".
  
  
  "Цікаве припущення", - повільно сказав я. "Як ви дійшли такого висновку?"
  
  
  "Ваші руки."
  
  
  «Вони не обпалені. Мені пощастило втекти з легкими пухирями. Вони загоїлися швидше, ніж моє обличчя».
  
  
  "Я не це мав на увазі. У тебе немає правильних шрамів».
  
  
  Я підняв руки та вивчав їх. Сильні руки, руки, здатні роздавити життя в потрібний час або розбити купу цегли. Пернаті шрами перетинали тильну сторону обох рук від численних ножових порізів, які я отримав у більшій кількості битв, ніж мені хотілося б згадати.
  
  
  "Поясни".
  
  
  «Кілька місяців тому ми з Річем працювали над генератором рентгенівських променів у наступній лабораторії. Мав трифазну лінію, 220 вольт. Замість того, щоб відключати його, він просто покладався на запобіжний вимикач. Він відключав лише одну сторону лінії електропередачі, залишивши весь ланцюг під напругою 110 В. Він замкнув лінію за допомогою краю алюмінієвої пластини”.
  
  
  "Так?"
  
  
  «Отже, тильна сторона його рук була забризкана розплавленим алюмінієм. У нього були крихітні осипні шрами, яких у тебе немає. Спершу я просто викинула це з голови, але потім вирішила, що не можу просто так залишити».
  
  
  "Ви сказали комусь ще?"
  
  
  Енн похитала головою, відблиск світлого волосся танцював навколо її овального обличчя. «Я здогадувалася, що ви, мабуть, урядовий агент, який приїхав сюди перевірити, чи немає порушення секретності».
  
  
  «Чому урядовий агент? Я міг би бути шпигуном, який намагається розгадати всі секрети Проекту Восьмої Картки. Це чудова нагода послати шпигуна».
  
  
  "Я думала про це. Ви маєте бути урядовим агентом», - сказала вона позитивно. «Наш уряд. Обмеження на вхід занадто жорсткі, щоб шпигун міг потрапити всередину, прикинувшись людиною, закутаною у пов'язку. Один тільки відбиток голосу може збити вас з пантелику - якщо тільки інші свідчення не були санкціоновані кимось із високопосадовців».
  
  
  "Хороша думка. І ви маєте рацію. Я працюю в одній із груп примар, настільки секретної, що ви, мабуть, ніколи про неї не чули. Я видаю себе за Берлісона, щоб
  
  
  викрити саботаж на восьмій карті”.
  
  
  "А Річ?"
  
  
  "Він помер у вогні в бункері". Я бачив, як шок і недовіра відбилися на обличчі вродливої жінки. Або вона була найкращою проклятою актрисою, яку я коли-небудь бачила, або вона справді збожеволіла через смерть свого боса. «Досі про це знала лише Марта Берлісон. Ви співпрацюватимете зі мною, поки все не проясниться?»
  
  
  Я не став називати їй альтернативи. Енн, мабуть, подумала б, що я викрав її і тримав би в якомусь державному притулку. То був один шлях; якби вона хотіла прямо зараз піти та розповісти охоронцям про мою особистість, мені довелося б її усунути. Коротке замикання в електропроводці може виглядати випадковим, оскільки є навмисним способом виконання. Я використав його в минулому і не сумнівався, що використовуватиму його багато разів у майбутньому. Я не відчував ворожості до цієї жінки, але ніщо не могло утримати мене від порятунку проекту від постійного шпигуна мадам Лінь.
  
  
  "Так", - сказала вона здавленим і таким низьким голосом, що я її майже не чув. "Я зроблю все, що ти попросиш".
  
  
  "Добре. Я маю підстави вважати, що шпигун - Гарольд Саттер».
  
  
  "Доктор Саттер?" Очі Ганни розширилися від подиву. Але він був директором проекту з моменту його створення. Він живе, їсть та дихає Восьмою картою».
  
  
  «І він звик до пляшки і має великі програші в азартних іграх», - закінчив я.
  
  
  Вона опустила очі і поклала руки на колінах. «Я чув про це. Бідолашний лікар Саттер. Він нічого не може з собою вдіяти. Чесно кажучи, пияцтво не впливає на його роботу».
  
  
  Це дає можливість іншим силам схилити його до видачі важливої інформації. Можливо, їхня влада над ним настільки велика, що він уб'є друга та колегу».
  
  
  «Ні! Я знаю лікаря Саттера шість років. Не можу повірити, що він здатний вбити когось, навіть з метою самооборони».
  
  
  Я не хотів сперечатися з нею з цього приводу. Я бачив, як чоловіки і жінки перекручувалися до невпізнання, здійснюючи огидні речі просто тому, що один із контролерів розуму з іншого боку знав, на які ментальні кнопки натискати. Я не обдурив себе ні на мить. У їхніх руках навіть я міг бути налаштований проти Сполучених Штатів. Наркотики, диявольське електронне обладнання, найвитонченіші з можливих методів роз'їдали мозок людини, поки не залишилося нічого, окрім замазки. Вони вміли ліпити те, що лишилося. Саттер був уразливий, Енн уразлива, я вразливий. Але ще в мене був освячений віками порожній зуб із ціанідом.
  
  
  Мерці не стають зрадниками.
  
  
  "Чоловіки знаходять дивні причини для виправдання своєї поведінки", - сказав я їй. «Але завжди є шанс, що я помиляюся. Будь-яка інформація, яку я можу отримати, може допомогти Саттерові, а не засудити його».
  
  
  Ти дійсно не думаєш, що це він убив Річарда?
  
  
  "У мене є всі підстави вважати, що це так", - сказав я, похмуро згадавши, хто викликав команду підривників, щоб вони зруйнували бункер - коли я ще був у ньому. Але мої інтуїтивні відчуття не є справжнім доказом. Можливо, хтось намагається підставити його. Одна чи дві речі не зовсім підходять».
  
  
  "Той самий, хто зробив все інше?"
  
  
  Я кивнув головою. Мої очі ніколи не відривалися від Енн. Я хотів переконатись, що вона говорила про це чесно. Навчені акторки можуть вивчати мову крові, те, як повернути очі в потрібний момент для досягнення певних бажаних результатів, навіть як брехати і здаватися правдивими. Але коли це буде зроблено, з'являться інші тонші індикатори. Нічого подібного з Енн Роксбері.
  
  
  «Я зроблю все, що в моїх силах. Лікар Саттер ще якийсь час буде з Едом. Я можу допомогти вам потрапити до його кабінету. Я… я знаю комбінацію його сейфа».
  
  
  "Як ти це отримала?" - спитав я, знаючи, що ці числа є лише директор проекта і начальник служби безпеки. Оскільки там зберігається секретна інформація, безладно підкидати комбінацію не варто. Стара урядова «потреба знати» може бути застосована навіть до тих, хто має цілком секретні допуски до Q.
  
  
  "Обіцяй, що це не завдасть доктору Саттеру неприємностей?"
  
  
  «Мене наплювати на дрібні помилки. Я шукаю шпигуна та вбивцю. Але порушення безпеки може багато розповісти мені про те, як зазвичай поводиться Саттер».
  
  
  «Він… одного разу він був п'яний і не міг потрапити до свого сейфу. Він змусив мене пообіцяти, що я не скажу нікому, що він дав мені комбінацію, щоб я міг відкрити для нього сейф. Не думаю, що він згадав потім, інакше йому довелося найняти охорону, щоб змінити комбінацію. Зазвичай він непогано розуміється на подібних речах».
  
  
  Я зітхнув. Гарольд Саттер міг бути невинним, як новонароджене ягня, в тому, що стосувалося смерті Берлісона і саботажу, але його звичайної буденної поведінки було достатньо, щоб викликати сивину у будь-якого начальника служби безпеки.
  
  
  Ти не скажеш про нього, правда? Я так само винна, як і він, у тому, що не повідомила про нього службу безпеки».
  
  
  «Мені потрібна інформація. Це дає мені швидкий спосіб її отримати. Я взагалі не згадуватиму тебе, Енн». Жінка помітно розслабилася, думаючи, що то кінець. «Давай подивимося, що в нього в сейфі відомства, гаразд?»
  
  
  Ми піднялися ліфтом на другий поверх. Як і більшість коридорів у будівлі, коридор поза офісом Саттера був порожній. Достатньо швидко повернути відмичку, щоб відчинити двері і прослизнути до кабінету. Кімната виглядала трохи інакше, ніж офіс Берлісона поряд із лабораторією нагорі. Планувальники лабораторій явно не вважали, що звання заслуговує на більше з погляду розкоші. У центрі кімнати похмуро стояв такий самий письмовий стіл темно-сірого кольору, за яким стояв такий же стілець, що обертається. Єдиними суттєвими відмінностями в цьому офісі були сейфи картотеки вздовж однієї стіни та грубо намальоване зображення горщика для квітів, приклеєне до протилежної стіни.
  
  
  Енн помітила мою увагу і сказала: Це зробила внучка Саттера. Їй п'ять років".
  
  
  Я майже не чув її. Вся моя увага була зосереджена на сейфі. Енн запровадила комбінацію, поки я крутив циферблат. Менш ніж за двадцять секунд ящик висунувся на добре змащених роликах.
  
  
  "Послухайте, містере, ммм", - почала вона.
  
  
  «Просто кличте мене Річард Берлісон. Щодо мене, то це моє ім'я».
  
  
  "Ну добре. Послухай, Річарде, мені краще піти звідси. Це змушує мене нервувати».
  
  
  «Продовжуй. Я не надовго".
  
  
  Вона зачинила двері, коли вийшла в хол. Я дивився, як тінь жінки перетнула матове скло в двері, а потім зникла з поля зору. Я повернувся і пірнув у файли. Більшість мали червоні та білі смуги по краях для позначення секретної інформації та звітів. Мене це не цікавило. Більшість з них була надто технічною, щоб я міг зрозуміти це в першу чергу, і, більше того, якби мені дійсно була потрібна інформація, я зателефонував би Хоуку і передав її мені разом з розшифровкою експертом з фізики AX. Тільки коли я підійшов до нижньої скриньки, я знайшов те, що хотів.
  
  
  Напівпорожня пінта дешевого бурбона пролилася на стос паперів. Навіть на роботі Саттер пив. З огидою я відсунув пляшку і почав гортати документи. Фінанси Саттера раптово загострилися з кришталевою ясністю у моїй голові. Він брав позику за позикою в банках, погубивши багато хто. Декілька номерів і адрес, ймовірно, лихварів, були внесені в крихітну записник точним дрібним почерком Саттера. Гральні борги Саттера склали понад вісім тисяч доларів. Трохи для людини її зростання і становища, але все ж таки значного, враховуючи, що він досяг своїх кредитних лімітів у всіх законних кредитних установах.
  
  
  Це стало приводом для саботажу. Мадам Лінь мала величезне багатство. Гарольд Саттер міг бути знекровлений одним із її агентів, які видавали себе за гравця чи лихваря. Легкий перехід між цим і «Все, що вам потрібно зробити, це зупинити кілька тестів на восьму картку, і ми забудемо, що ви повинні». Раніше це робилося з величезним успіхом. Я не сумнівався, що це й надалі залишатиметься дамокловим мечем над головами багатьох інших чесних людей.
  
  
  Я з великим інтересом прочитав невеличкий щоденник, який вів Саттер. Це підтвердило мої підозри щодо його азартних ігор. Він постійно нарікав на свою потребу в питво та нездатність зупинитися через тиск на нього з боку роботи та сім'ї. Я зрозумів, що його стосунки із дружиною були не зовсім мирними. Він перерахував свої програші в азартних іграх, свої позички, свої борги. Було нелегко сказати, чи плекав програш в азартних іграх його потреба у випивці чи випивка стала причиною його важких втрат. Щоденник і записи, які я знайшов, показали, що Гарольд Саттер тримав на спині щонайменше двох мавп.
  
  
  Я все ще не міг сказати, чи чіплялася за нього і мадам Лінь, підштовхуючи його до зради своєї країни. Коли Саттер був відкритий у своєму щоденнику, я підозрював, що в цій людині присутня сильна параноя. Навіть якщо він вважав цей сейф повністю безпечним, він не міг довіряти докази свого шпигунства тут. Адже начальник служби безпеки теж мав доступ до сейфа, якщо це було необхідно. Докази, які я виявив, були жахливими, але, мабуть, недостатніми для звільнення Саттера. Лабораторія усвідомила широко поширену проблему вживання алкоголю серед своїх співробітників та розробила програму допомоги їм у боротьбі із хворобою.
  
  
  Я швидко переглядав сторінку за сторінкою, сподіваючись знайти потрібну мені підказку. Я застиг, коли почув звук із боку дверей. На тлі матового скла з'явився пухкий контур, і це був не контур покійного Альфреда Хічкока. Гарольд Саттер намацав ключ від дверей офісу.
  
  
  Я був у пастці, мені не було куди подітися чи сховатися в кімнаті без вікон.
  
  
  Двері відчинилися.
  
  
  У розпачі я обдумав усі можливі шляхи втечі і прийшов з порожніми руками. Найкраще, на що я міг сподіватися, це сховатися в столі і залишатися непоміченим. Це б не спрацювало, якби Саттер вирішив сісти за свій стіл. У цьому офісі робити не було чого.
  
  
  Піднявшись на карачки, я сів за його столом, дивлячись з-за сірого металевого краю. Я міг би вразити його та піти. Однак у мене було мало шансів, що це зійде з рук. Білі пов'язки на моєму обличчі таврували мене.
  
  
  Двері відчинилися на три чверті шляху, і я побачив, як живіт Саттера встромився в кімнату. Коли я зібрався з силами, я почув голосний зовні: «Гарольд! Почекай секунду. Чи можу я поговорити з тобою?»
  
  
  Едвард Джордж.
  
  
  Він приєднався до Саттера, відвертаючи увагу директора від інтер'єру кімнати. Я простяг руку і тихо закрив нижню шухляду сейфа, потім наполовину встав і знову замкнув його. Я знову сів навпочіпки і напружився, щоб почути, що Джордж сказав своєму начальнику.
  
  
  «Я думав про час циклу. Цьому пристрою Берлісона може знадобитися додаткова потужність і…»
  
  
  "Ти все ще дуже хочеш порвати його маленьку чорну скриньку, чи не так, Ед?"
  
  
  "Ну так, вірю", - визнав чоловік. "Я не знаю, як він міг придумати твердотільне перемикаючий пристрій, який справляється з неймовірною напругою, використовуваною лазерною гарматою. Якщо я зможу отримати електричні схеми для коробки, я можу перенаправити частину електрики, втраченої в марному розряді і пропустити його через перемикач, ми могли подвоїти ефективність лазера».
  
  
  "Не бачу".
  
  
  «Покажи мені, чому б і ні, гаразд? Це круто. Я не вірю, що ми не зможемо отримати більше від…»
  
  
  Джордж простяг руку і взяв Саттера за руку, ніжно відводячи його від дверей. Я зітхнув з полегшенням і перетнув офіс, притулилася обличчям до холодної металевої стіни і визирнула в щілину між дверима та рамою.
  
  
  Джордж виразно жестикулював, коли Саттер стояв, схрестивши руки, явно не переконаний благаннями чоловіка. Нарешті Едвард Джордж схопив Саттера за руку і затяг у невеликий конференц-зал наприкінці коридору. Я не вагався. Я вийшов із офісу Саттера і побіг до ліфта. Оскільки Джордж щойно спустився, а клітка була на цьому поверсі, мені не довелося чекати. Двері відчинилися і тут же приховали мене з поля зору.
  
  
  Я повернувся до лабораторії, пошукав Ганну і не знайшов її. Увійшовши до сусіднього кабінету, я зачинив і замкнув двері. Знаючи, що телефон на столі отримує періодичне налагодження служби безпеки, я вирішив ризикнути і зателефонувати до Хоука.
  
  
  Перш ніж він відповів, телефон продзвонив сім разів.
  
  
  "N3", - сказав я, чекаючи.
  
  
  "Давай, Нік".
  
  
  Я знав, що він опрацював голосовий відбиток цього кодового імені розпізнавання і дало зелене світло. Комп'ютер AX навіть перевірив фонові рівні та гармоніки, щоб переконатися, що хтось не записав мій голос на магнітну стрічку і не використовував її для доступу до Хоука. Іноді мене охопила параноя, пов'язана з моїм бізнесом; в інших випадках, як зараз, я був радий, що були вжиті запобіжні заходи. Мало хто може зв'язатися зі своїм босом так швидко, як я можу зв'язатися з Хоуком, завдяки електронним та комп'ютерним методам перевірки AX.
  
  
  «Я щойно переглянув файли Саттера. Він не тільки п'є та грає в азартні ігри, але й винен багатьом людям багато грошей. Прибери це". Я промовив довгий ланцюжок імен і номерів, взятих з його щоденника та записників. «Перевірте їх і дайте мені знати, чи є у когось із них зв'язок з мадам Лінь».
  
  
  Тиша. Час йшов повільно, а потім: «Жодного зв'язку з мадам Лінь ми не можемо встановити, Нік. Записи на банківському комп'ютері скануються. З'ясувалося, що може вас зацікавити. Будинок, де зустрілися Саттер та ваша таємнича людина у чорному, належить зятю Саттера. . І ми думаємо, що людиною в чорному був Роберт Вудворд, чоловік сестри Саттера».
  
  
  Я відкинувся на спинку стільця, глибоко замислившись. "Цей Вудворд рятує Саттера, виплачуючи його програші в азартних іграх?"
  
  
  «Зважаючи на свідчення його банківських висновків, так».
  
  
  «Отже, цей Вудворд захищає свою дружину – сестру Саттера – від того, що Саттер виходить з-під контролю. Чорт». Витончена картина, яку я намалювала, де Саттер бере гроші у мадам Лінь, розвалилася з цією інформацією.
  
  
  «Це здається найімовірнішим сценарієм. Якщо азартні ігри або алкоголь Саттера будь-коли стануть надбанням громадськості, це спричинить серйозну скруту для сім'ї».
  
  
  «Я можу уявити реакцію громадськості, дізнавшись, що один із провідних державних учених спився і знепритомнів».
  
  
  "Справді?" сказав Яструб, я думаю
  
  
  як Еллі уявила собі його зігнуту брову. Я знав, що він ввів ці дані до комп'ютера. У той час, як проти Саттера зростала справа, жодна з них не допомогла мені вирішити проблему саботажу в Project Eighth Card.
  
  
  Що є основним предметом, винайденим вченими з Восьмою картою, що відрізняє його від будь-якого іншого звичайного потужного лазера? Я запитав.
  
  
  «На це, – сказав Хоук, – нелегко відповісти. Консенсус у розділі досліджень AXE – це комутаційний пристрій, розроблений Берлісоном. Без цього весь лазер майже марний. Однак вони вигадали багато інших унікальних рішень. предмети, які можна було б вважати проривом у лазерних технологіях”.
  
  
  Джордж згадав про комутаційний пристрій, коли не дозволив Саттеру увійти до свого кабінету та виявити мене. Я подумки реконструював розмову.
  
  
  «Хто з вас знає про цей перемикач? Його внутрішній пристрій, основні схеми, найдрібніші подробиці про нього? Я запитав.
  
  
  «Тільки Саттер, тепер, коли Берлісон мертвий. Це пристрій ручної роботи. Я можу зробити обґрунтоване припущення про те, що до нього входить, на основі їхніх замовлень на обладнання та запчастини, але це все одно, що запитувати, як виглядає будівля, знаючи, що на будівельний майданчик було доставлено мільйон цегли та сорок вантажів бетону».
  
  
  "Схема існує для цього комутаційного пристрою", - заявив я. «Ніхто в уряді ніколи не дозволяв таким знанням крутитися в голові в однієї людини».
  
  
  "Вірно", - підтвердив Хоук. «Але схеми прямо зараз знаходяться на базі ВПС Райт-Паттерсон – єдиний існуючий комплект. Мало шансів, що хтось підніме їх із центру найбезпечнішої установки у країні. У вас є якісь докази на Саттера, що стосуються цієї справи?"
  
  
  "Ти щойно все це збив", - сказав я Хоуку. «Все можна пояснити простіше на тій підставі, що його зять позичив гроші, щоб заплатити борги, вирішити сімейні проблеми та зберегти Саттера на роботі. Жодних слідів тонкого дотику мадам Лінь у цьому. Хммм».
  
  
  Мій розум кидався, збираючи шматочки цієї гігантської головоломки. Болти знято з лафета лазера ще до пожежі. Смерть Берлісон. Особисті проблеми Гарольда Саттера. Мадам Лін. Засідка в каньйоні після чудового керування тим, хто вкрав машину Саттера. Пристрій перемикання лазера.
  
  
  "Ви бачили, як він брав гроші біля свого будинку, незадовго до того, як ви потрапили в засідку", - сказав Хоук.
  
  
  «Я бачив когось, кого я вважав за Саттера. Уся ця сцена могла бути поставлена ​​так, щоб змусити мене думати, що це був Саттер. Мене турбує те, що у Саттера просто не вистачає нервів, щоб так уміло водити машину. ключ до запалення був великим досягненням. І все-таки він, здається, знає, що я не Берлісон. Дилема». Я подумав ще трохи, потім спитав: "Скажіть, а де в лазері встановлено твердотільне комутаційний пристрій?"
  
  
  Хоук буркнув, набираючи нову інформацію з комп'ютера AX.
  
  
  "Він в основі лазерної каретки", - сказав він мені, уважно читаючи роздруківку, щоб не допустити помилки. "До нього не можна торкнутися, не знявши спочатку всю лазерну трубку з каретки".
  
  
  "Це все, що мені потрібно було знати", - сказав я. "Мені треба прибити ще кілька цвяхів до труни, але я знаю, хто винен у смерті Берлісона, і це не Саттер".
  
  
  «Президент вимагає якнайшвидшого припинення цієї справи», - сказав Хоук. Сенс був зрозумілий. Кіллмайстер мав назавжди усунути шпигуна на Восьмій карті проекту.
  
  
  Повісивши слухавку, я почув, як Енн повертається до лабораторії. Я відчинив двері офісу і жестом запросив їх усередину.
  
  
  "Ви отримали те, що хотіли?" - нетерпляче спитала вона. Її щоки спалахнули від хвилювання.
  
  
  Я кивнув головою. «Однак мене мало не зловили на місці злочину. Едвард Джордж просто випадково вловив Саттера, щоб я мав можливість вислизнути».
  
  
  Вона посміхнулася, потім винувато відвела очі. «Я сказала Еду, що ти урядовий агент. Думаю, це було добре, га? В іншому випадку він не знав би, що треба зупинити доктора Саттера, коли він це зробив».
  
  
  "Коли Берлісон був убитий у бункері, чи був Джордж з великими шишками в бункері спостереження?"
  
  
  Вона здивовано підняла брови. "Чому ні. Він був на випробувальному полігоні з однією з камер-камер».
  
  
  "Чи всі вийшли знімки, які він зробив?"
  
  
  "Звісно."
  
  
  Мій картковий будиночок знову звалився. Я знову перейнявся фактами і виявив одне крихітне слово, якого не зрозумів.
  
  
  "Що таке камера, що кадрує?" Я запитав.
  
  
  «Це високошвидкісна кінокамера. Вона знімає тридцять тисяч кадрів за секунду».
  
  
  "І він спрацьовує автоматично, а чи не вручну?"
  
  
  Вона засміялася з мого невігластва. "Може бути активований електричний сигнал.
  
  
  
  Жодна людина не могла відповісти досить швидко».
  
  
  "Отже, Джорджу дійсно не було чого робити після того, як камера була завантажена і готова до зйомки?"
  
  
  «Ні, але до чого тут це?»
  
  
  «Нічого, Енн. Не хвилюйся через це. Думаю, настав час поговорити з доктором Саттером». Я знову спостерігав за її напругою. Я сказав: «Я зібрав достатньо доказів, щоб переконати мене, що він не несе відповідальності за те, що відбувалося на Восьмій карті. Зрештою, він був із сенаторами та військовим начальством у бункері спостереження, коли Берлісон був убитий».
  
  
  Вона випустила з уваги мою плоску заяву. Я не став повідомляти їй про свої нові підозри.
  
  
  «Він уже пішов у бункер спостереження. Сьогодні увечері комп'ютер програмується для перевірки».
  
  
  «Я піду з ним поговоримо. Терміново зробити це негайно. Тест може бути знову зірваний, і мені потрібна його експертна рада, як це зупинити». Я залишив її у своєму офісі з широко розплющеними очима від жаху при думці про те, що з лазером відбувається ще один саботаж.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "Чого ти хочеш?" - гаркнув Саттер, його тіло схилилося над віддаленим телетайпом, що запрограмував комп'ютер, що керує лазерною гарматою.
  
  
  "Кілька хвилин вашого часу", - сказав я.
  
  
  «Хто б ви не були, я дуже зайнятий. Ця клята штука відмовляється відповідати. Але ви б нічого про це не знали, чи не так?
  
  
  Ви знаєте, що я не Берлісон? Як довго?"
  
  
  «Майже із самого початку. Все в тобі було неправильне. Маленькі речі так само, як і великі. Ти можеш обдурити більшість людей тут, які лише випадково знали його, але не мене».
  
  
  «Чому ти не здав мене на охорону?»
  
  
  “Ви потрапили на територію. Це мене дуже здивувало, але якщо ви пройшли повз обладнання для спостереження, яке використовують охоронці, ви повинні були бути урядовим агентом. Те, що робить уряд, більше не має значення. Принаймні для мене".
  
  
  "Ви думали, я переслідував вас за те, що ви п'єте і граєте в азартні ігри?" Саттер похмуро кивнув головою. «Це було зазначено у моєму звіті, – сказав я, – але саботаж проекту – моє основне завдання. Що це за проблеми із програмуванням?»
  
  
  "Я не знаю", - сказав чоловік роздратовано. Він провів рукою по соломі сивого волосся і похитав головою. «Я попросив перевірити програму відстеження, але вона відмовилась. Вона затиснута міцніше, ніж барабан».
  
  
  "Ви ж використовували тільки інфрачервоний трекер?" Він кивнув головою, і я запитав: «Чи є інший вхід? Можливо, від програми перевизначення? Той, який блокує решту входів і надає інший набір координат відстеження?»
  
  
  Що ти знаєш про це? Скажи мені!"
  
  
  "Перевір це. Я почекаю".
  
  
  Його пухкі пальці танцювали на клавішах віддаленого терміналу. Менш ніж через п'ять хвилин він повернувся і сказав: «Ви маєте рацію. Чомусь трекер прийматиме дані лише від іншої програми. ІЧ-пристрій стеження повністю виключено. Що це?" - Запитав він, зчитуючи числа.
  
  
  Це місце в небі, недалеко від того місця, куди могла б знову увійти ракета, чи не так? З його здивованої реакції я зрозумів, що моє припущення було правильним. «У вас є якась інформація про об'єкти, що обертаються навколо Землі? Наприклад, про супутників?
  
  
  «Ви думаєте, хтось знову саботував проект, щоби підірвати інший супутник? Це обурливо!"
  
  
  Я пішов до найближчого телефону, набрав спеціальний номер і зв'язався з людиною в штаб-квартирі NORAD глибоко під горою Шайєн поблизу Колорадо-Спрінгс.
  
  
  «Привіт, Дворкін? Добре, а як щодо тебе? Добре, добре», - сказав я, прибираючи люб'язності. «Мені потрібні параметри орбіти російської космічної станції. Ні, передайте їх джентльмену, якого я говоритиму телефоном. Він розуміє технічний жаргон краще за мене».
  
  
  Я передав телефон Саттеру, який слухав з недовірою. "Так", - сказав він. "Ще раз будь ласка. Зрозуміло». Він повісив слухавку і глянув на мене, сказавши: «Мені не треба запускати це через комп'ютер. Лазер безперечно заблокований на пілотованій космічній станції Салют, яку встановили росіяни. Якщо восьму карту буде запущено, ми підірвемо шість космонавтів! І я не можу зупинити випробування! Проклятий комп'ютер ігнорує мої команди».
  
  
  У мене під животом утворилася холодна грудка. Це був би сірник, який запалює запал Третьої світової війни. Ніякі дипломатичні благання не переконають ні росіян, ні решта світу в тому, що ми навмисно не знищували мирну наукову місію. Навіть якщо росіяни не збиралися розпочинати нову війну, це загнало їх у кут, де вони або боролися, або втратили обличчя.
  
  
  Підступний розум мадам Лінь був зображений на кожній смертельній деталі цієї дилеми.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "Ви не можете проникнути в бункер", - заперечив Саттер. «Після того, що трапилося з Берлісоном, я наказав повністю опечатати цей. Я повинен порушити програмування та зупинити тест. Тепер це єдиний спосіб».
  
  
  "Продовжуйте спроби перепрограмувати", - сказав я йому. "Але я піду в бункер і спробую знищити лазер". Ображений вираз його обличчя говорив про все. Знищення лазера Восьмої карти було рівносильне вбивству його первістка.
  
  
  Але це потрібно було зробити, щоб запобігти третій світовій війні.
  
  
  Я застрибнув у припаркований зовні позашляховик і завів двигун. Ледве двигун завівся, коли я натиснув на педаль газу і рвонув уперед по вибоїстій ґрунтовій дорозі, що веде до полігону. Коли я їхав, я зняв пов'язки з обличчя та рук. Тепер вони не мали жодної мети. Саттер знав мою особистість, Енн Роксбері знала, що я не Берлісон, а та людина, яку я намагалася позбутися, знав, хто я з самого початку.
  
  
  Едвард Джордж убив Берлісона. Коли я з'явився у перев'язках, він знав, що уряд викликав агента під прикриттям. Сьогодні мені довелося захоплюватись його акторськими здібностями. Минулої ночі він відводив мене від будинку Саттера. Він угнав машину вченого і загнав мене в засідку. Джордж приховав здивування, побачивши мене живим, як ніхто інший. Але його реакція не здавалася мені такою важливою, як реакція Саттера. Я був винен у елементарній пастці. Ніколи не звинувачуйте без будь-яких фактів. Я був настільки впевнений, що Саттер був шпигуном, що практично виключив можливість участі будь-кого ще.
  
  
  Це було майже смертельно.
  
  
  Я кружляв по вигинах, наближаючись до присадкуватого бетонного бункеру вдалині. Вмираючі промені сонця відбивались від лазерної трубки, що стирчить з верхньої частини бункера. Цей лазер був направлений у небеса і на космічну станцію Салют. Я сподівався, що Саттер обійшов диявольську комп'ютерну програму, яка наводить лазер на «Салют», але я не міг на це розраховувати. Едвард Джордж досі грав обережно. Люди із переможною серією, як правило, продовжують перемагати.
  
  
  Якщо тільки не зупинився.
  
  
  Я побачив кинуту машину за невисоким пагорбом на північ від бункера. Зрозумівши, що це був транспорт Джорджа, я зупинився і провів кілька хвилин під капотом, витягаючи ротор з-під кришки розподільника. Без цього він опинився у скрутному становищі. Так само я відключив свій джип і засунув обидва ротори в кишеню. Розібравшись із Вільгельміною, я схопився за перемикачі та відсунув затвор. Патрон «Парабелум» калібру 9 мм влучив у камеру пострілу. Я подався шукати Джорджа і зупинити його.
  
  
  Коли Саттер сказав, що наказав опломбувати бункер, я не зрозумів, наскільки ретельно він це мав на увазі. Товсті сталеві двері виявилися непроникними. Навіть із різаком, застосованим до зашморгів, я упустив можливість потрапити всередину до того, як лазер вистрілив у космічну станцію і кремував усіх російських космонавтів, що перебувають на орбіті. У масивних бетонних стінах не було вікон, якими я міг би пробитися. Дах виявився невразливим. Лазерна трубка просувалася крізь дах, але розташування виявилося схожим на те, що використовується у великих телескопах обсерваторій. Лазер стирчав із товстих сталевих пластин по обидва боки, щоб не допустити мого проникнення.
  
  
  "Картер?" прогримів гучномовець на даху. «Чому б тобі не покинути це? Ти не можеш мене зупинити. Випробування закінчиться, перш ніж ти зможеш прорватися всередину».
  
  
  «Я тебе зупиню, Джордже. Доведеться. Досі ти був розумний, але не подумав про наслідки збиття Салюта».
  
  
  «Отже, ти це зрозумів. Тим гірше тобі».
  
  
  «Це означає ще одну війну, велику, в якій США та Росія без розбору закидають один одного водневими бомбами. Ви ж не хочете, щоб вас застали серед цього, чи не так?»
  
  
  "Хоча я не уявляю собі рай, живучи в радіоактивних опадів, я не буду поряд, щоб бути частиною радіоактивних опадів".
  
  
  «Що мадам Лінь запропонувала тобі? Притулок у Китаї? Не будь дурнем. Вона вб'є тебе, як тільки ти доставиш те, що хоче. Вона безжальна. А ти у цій грі любитель».
  
  
  «Поки я маю пристрій перемикання лазерів, я їй потрібен. Я все продумав, Картер. У мене все ретельно сплановано. Мені набридло надривати кишку і нічого не отримувати натомість. Мене нудить. Всі. Але тільки не я! Я отримаю те, що заслуговую, і до біса їх усіх! "
  
  
  Я обшукав будинок по периметру, шукаючи одну маленьку слабкість. Саттер дуже добре спроектував бункер. Було б марно навіть врізатися моїм позашляховиком в одну з цих бетонних стін завтовшки у фут. Я згадав тонни сталевої арматури, використаної в іншому бункері. Він був побудований ще ретельніше.
  
  
  Залишилося лише п'ять хвилин до того, як лазер вистрілить у космічну станцію. Ви бачите Салют? Він має бути ближчим до вечірньої зірки у будь-який час”.
  
  
  Я примружився від заходу сонця. Приблизно за десять градусів над горизонтом я знайшов Венеру. Зліва від нього була більш тьмяна пляма світла, що постійно змінює інтенсивність, оскільки космічна станція оберталася і відбивала світло від різних частин її зовнішнього вигляду. Я не люблю росіян, не після багатьох років збігу розуму – і кулі – з їхніми агентами, але обставини у світі шпигунства постійно змінюються. Тепер для безпеки США виявилося життєво важливим для мене захистити космічну станцію, навіть якби це було моє життя.
  
  
  Я сумнівався, що кидок перед стволом лазерної гармати матиме значення. Потужний промінь когерентної блискавки пронизав моє маленьке тіло практично незмінним. Якщо сотня миль атмосфери ледве розсіює промінь, ніщо з того, що я можу поставити перед дулом, не забариться.
  
  
  Тим не менш, ця труба була єдиним слабким місцем у бетонній фортеці. Я відчайдушно хотів побачити, як лазерна трубка повільно опускається і втягується в межі бункера - сигнал про те, що Саттер успішно подолав програму, яку Джордж запхав у байдужу пащу комп'ютера. Нічого такого не сталося.
  
  
  «Готовий віддати своє життя, Картер? Три хвилини до стрілянини».
  
  
  Лазер трохи світився, виправляючи атмосферні спотворення. Просто над головою раптовий спалах і довгий палаючий хвіст зіпсували сутінки. Ракету з Грін-Рівер було запущено за графіком. Замовляти скасування запуску мені на думку не спадало. Саттер про це теж не подумав.
  
  
  "Лазер навіть не намагався відстежити ракету, Картер", - зловтішався Джордж, перебуваючи в безпеці у своїй фортеці. «Все, про що він думає зараз, – це узгодження параметрів орбіти із космічною станцією. І коли вони збігаються, запускається лазерна гармата. Залишилося менше хвилини. Картер. Це військова історія!»
  
  
  Я стрибнув, виліз на дах бункера. Лазерний ствол рухався нескінченно повільно, наводячи на "Салют". З Вільгельміною в руці я прицілився, стріляючи повільно, навмисно, кожна куля пробивала багатомільйонну лазерну трубку. Я не знав, чи це серйозно вплинуло на це чи ні. Все, що я міг зробити, це спробувати.
  
  
  «Чорт тебе забирай, Картер, що ти робиш? До пострілу лише п'ятнадцять секунд. Просто дивись, чорт забирай, просто дивись!»
  
  
  Я спустошив кліпсу, затвор заблокований у відкритому положенні. Я витяг обойму і вставив нову, розпочавши новий раунд. Продовжуючи стріляти, я зробив із лазера швейцарський сир. Крихітні струмки вуглекислого газу вилітали з отворів, які я пробив з обох боків. До того часу, як мій «Люгер» знову спорожнів, лазер зник у холодній сріблястій хмарі мерехтливого охолоджуючого газу.
  
  
  "Вогонь!" - закричав Джордж голосно.
  
  
  Я підняв руку, щоб захистити очі. Тріск конденсаторів усередині, коли вони штовхали мегават за мегаватом в лазерну камеру, досяг моїх вух. Але сильна блискавка смерті не полетіла в небеса. Я підійшов ближче до труби і зазирнув до неї. Величезні іскри висвітлили салон синіми розрядами.
  
  
  Восьмий картковий лазер розіграли – і програли.
  
  
  Залишалося лише підв'язати кінці. Я штовхав зруйновану лазерну трубку, поки вона не впала і не впала в бункер. Отвір не був досить великий, щоб я зміг протиснутися. Я не збирався дозволяти Джорджу залишатися всередині надовго.
  
  
  "Ти тупий мерзотник!" Джордж закричав. "Ти все зіпсував!"
  
  
  Поки він затамував подих, вигукуючи прокляття та погрози, я діяв. Низко пірнувши, я схопив його трохи вище колін. Ми впали в купу тремтячих рук і ніг. Він дико бився, а я завдавав ударів короткими, сильними та вишукував життєво важливі точки. Тільки тіснота завадила мені нокаутувати його. Едвардові Джорджу вдалося піти, стягнувши з найближчого столу важку книгу і сильно вдаривши мене по потилиці.
  
  
  Зірки кружляли по божевільних орбітах, але я щосили намагався слідувати за ним. Я не дозволив плану Джорджа знищити "Салют". Я повинен був взяти його і піти за мадам Лінь, справжньою натхненницею цієї змови, але це тільки здавалося простим. Едвард Джордж оговтався від моєї першої атаки і люто бився.
  
  
  На відміну від Саттера, Джордж підтримував себе у чудовій фізичній формі. Костлявий кулак вислизнув і сильно вдарив мене по щоці, змусивши мене розтягнутися, а руки дико закружляли. Вільгельміна була порожня; Х'юго легко ковзнув мені в руку. Справедливість – це безглузде поняття, коли на кону стоїть ваше життя.
  
  
  "Не вбивай мене, Картер", - заскулив учений. "Я здамся. Чесно, я зроблю це!"
  
  
  Його руки піднялися над головою. Я повинен був знати, що він не здасться так легко.
  
  
  Його руки зімкнулися на трубному ключі, що залишився на високій полиці. На мене впав важкий металевий інструмент. Я уникнув цього - ледве-ледь. Замість того, щоб розбити мій череп до закривавленої маси, він лише пошкодив мою праву руку. Х'юго впав на бетонну підлогу.
  
  
  Джордж не дав мені підняти стилет лівою рукою. Він ударив ногою, його ступня приземлилася прямо мені на груди. Я прийняв удар, відкотився і відібрав у нього частину сили. Хоча я залишився практично неушкодженим, Джордж мав тепер перевагу. Х'юго зловісно блиснув у руці.
  
  
  «Ходімо, пішли. Картер. Не бійся свого маленького друга. Він тільки хоче напитися крові свого хазяїна». Його позиція і рухи говорили мені, що він не був найвправнішим ножовим бійцем у світі, але він також був далеко не найнезграбнішим.
  
  
  Він робив короткі різкі рухи туди-сюди, відкидаючи мене назад. Він швидко загнав мене в кут, зафіксувавши вістря леза і направивши мені між очей. Він знав більшість хитрощів. Але я також. Він був добрий; Я ще кращий.
  
  
  Ланцюг завдовжки два фути, який я підняв з підлоги, дав мені необхідний захист. Розгойдуючи його короткою дугою, накресливши перед собою вісімку, я сплів сталеву завісу між собою і лезом ножа. Коли Джордж завдав удару, ланцюг обернувся навколо його зап'ястя, і я сіпнувся щосили. Я втратив рівновагу, але він втратив ніж.
  
  
  «Ти помреш, Картере… Я уб'ю тебе, якщо це останнє, що я зроблю!»
  
  
  "Це може бути останнє, що ти спробуєш", - сказав я. Джордж штовхнув стілець мені на шляху і кинувся до лісу величезних конденсаторів. Я перестрибнув зі стільця і пішов за ним, потім завагався. Товсті стрижні на кожному з конденсаторів випускали жирні сині іскри, кожна з яких приварила б пломби в моїх зубах, якби я отримав удар. Джордж не боявся цих ледь приручених блискавок. Незнання, як діяти далі, могло вбити мене.
  
  
  Я обійшов краї конденсаторів масляної ванни, побоюючись пастки. Я чув тільки клацання та потріскування електричної дуги. Часниковий запах озону вдарив мені в ніздрі, а густе масло, що витекло з конденсаторів, зробило бетон під моїми підошвами зрадливо слизьким. Я кружляв, поки не підійшов до дверей, що вели з бункера. Я перевірив це. Занедбані засуви надійно утримували його. Я рушив далі, як і раніше, обережно і підозрюючи напад у будь-який момент.
  
  
  З таким самим успіхом Едвард Джордж міг зникнути з землі. Я повільно пройшов між конденсаторами, вивчаючи олію на підлозі, сподіваючись побачити слід, перш ніж в'язка рідина рушить, щоб стерти його.
  
  
  "Давай, Джордже", - крикнула я. «Здавайся. Спрости собі життя. Розкажи мені все, що ти знаєш про мадам Лінь. Я простежу, щоб вони не надто ображалися на тебе. Чи знав він, що я не можу давати таких обіцянок – і не буду, навіть якщо це можливо – я не знаю. Він не потрапив на вудку.
  
  
  Дзвін металу об метал попередив мене, що він повернувся до лазерної карети. Я пам'ятаю, як Хок розповідав мені, що пристрій, що перемикає Берлісон, знаходиться в основі лазера. Джордж відкручував болти, щоб дістатися життєво важливого твердотільного перемикача, що становить основу успіху лазера.
  
  
  Я покинув маслянистий ліс конденсаторів і пішов навколо, щоб застати людину зненацька. Темна постать схилилася над болтами, один з яких уже був висмикнутий. Коли в моїй голові виникло безліч деталей, і я зрозумів, що це не Джордж, а лише манекен, який він поспішно поставив, я відчув ударну хвилю низхідного трубного ключа. Твердий удар по моїй маківці викликав вибух феєрверку. Червона пелена болю милосердно зникла, коли я знепритомнів.
  
  
  
  
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  
  
  
  Я спробував повернутися до тями. Пульсуючий головний біль змусив мене подумати, що якийсь божевільний карлик ховається в моєму черепі і б'є мене тильною стороною по очних яблуках черевиками з шипами. Я впав на підлогу, відмовляючись поспішати з поверненням у реальність. Біль трохи вщух, і я боролася з віками, намагаючись відкрити чи ні.
  
  
  Вони відкрилися.
  
  
  Я думав, що відразу засліплю від яскравих синіх іскор, що стрибають через бункер, щоб торкнутися всього металевого. Не розуміючи, що сталося, я вилетів, виявив, що обидві кісточки надійно прикріплені до металевої стійки, і здався на секунду. Коли мої сили дозволили, я здригнувся і перекинувся на спину.
  
  
  Складання списків не дало мені гарної картини. Мої руки були пов'язані за спиною короткою мотузкою. Мої ноги були прикріплені до сталевої балки такої товщини, що я не міг сподіватися зігнути її через мільйон років. Від тяжкості повітря, такого як той, що передує весняній зливі, у мене зморщилися носи. Я чхнув. Озон у повітрі змусив мої очі сльозитись і полоскотав горло. Я знову чхнув.
  
  
  Напруга м'язів живота змусила мене сісти. Я оглянув бункер. Перший предмет, який я помітив, викликав у мене почуття холоду та нудоти. Болти лафета на лазерній гарматі було видалено. Ослаблені дроти, обірвані поспіхом, свідчили, що місія Едварда Джорджа вдалася, а моя - провалилася. Було вкрадено життєво важливу частину лазерної зброї, перемикаючий пристрій, який відрізняв іграшку від смертоносної зброї війни.
  
  
  Я спробував потертись ногами об сталеву балку, сподіваючись стерти мотузки. Це не спрацювало. Я скрутився навпіл і майже схопилася пальцями за вузли, що тримають мої ноги. Майже. Стара приказка: «дюйм краще милі» у цьому випадку виявилася надто вірною.
  
  
  Потріскування електрики високої напруги стало приголомшливим. Я помітив, що більшість вимірювачів на панелі керування знаходяться у верхній частині шкали. Декілька тонких голок фактично погнулися навколо кілочків, що вказувало на раптове і катастрофічне навантаження. Щось смертельне відбувалося в бункері, і я був спійманий прямо посеред нього, пов'язаний і безпорадний.
  
  
  Мої побоювання підживлювалися, коли радіо загарчало у шквалі статичних перешкод: «Покази показують небезпечні рівні навантаження. Небезпека, небезпека! Весь персонал евакуюється з бункера Восьмої карти Проекту. Повторіть надзвичайну небезпеку. команда ... "
  
  
  Статика свідчила про зростання сильного електричного поля всередині бетонного бункера. Я відчув, як волосся у мене на шиї стає дибки. І вони продають генератори негативних іонів, тому що катіони повинні пожвавлювати вас. Я здригнувся, коли холодні пальці страху стиснули моє серце.
  
  
  Я не знав справжньої небезпеки, але зробив обґрунтоване припущення. Титанові розряди всередині будівлі являли лише невелику частину всієї енергії, що зберігається в конденсаторах масляної ванни. Коли вони перестануть підтримувати свій заряд, а розрядні стрижні нагорі конденсаторів перестануть нести достатньо енергії, ванни самі вибухнуть. Бункер заповниться окропом.
  
  
  Зварений у маслі. Стародавній спосіб вмирати, болісний і повільний, але він буде моїм завдяки сучасним високим технологіям. Я прокляв Едварда Джорджа і зупинився. Витрачати час на роздуми про те, як мені слід уникати цього виправлення, не допомогло вибратися з нього. Я заспокоївся і озирнувся, цього разу справді дивлячись довкола.
  
  
  Рукоятка мого ножа стирчала з-під столу. Я підскочив у повітря, відчув, як мотузки навколо кісточок стримують мій прогрес, а потім звалився на тверду бетонну підлогу. Падіння збило мене з пантелику, але я швидко видужав. напруга. кожен м'яз мого тіла кричав про пощаду, я вигнула спину і мало не торкнулася губами рукояті Хьюго.
  
  
  Знову переможений на дюйм. Життя часто залежить від таких малих відстаней. Я відмовився здаватися. Висунувши язик, тягнучи його по масляній бетонній підлозі і мало не помацавши, мені вдалося торкнутися Хьюго. Різким рухом я змусив ножа обертатися. Гострий наконечник розвернувся і увійшов до моєї щоки, залишивши крихітну краплю крові. Це була найсолодша кров, яку я колись проливав.
  
  
  Моя голова притиснулася до ножа, і мені вдалося провести Хьюго по підлозі, поки мої пальці не стиснулися навколо ручки. Я встромив ніж у підлогу, щоб підготувати його до важкої роботи з розрізання моїх пут.
  
  
  Коли кожне пасмо відокремилося, я зіщулився ще трохи. Удари блискавки від конденсатора до конденсатора оглушили мене. Нарешті після того, що здавалося вічністю зусиль, мої руки звільнилися. Я, не гаючи часу, витягнув кісточки з мотузок, що їх зв'язують. Я масажував зап'ястя та ступні кілька секунд, щоб відновити кровообіг. Мені було б марно починати і потім падати через оніміння.
  
  
  Х'юго повернувся у свої піхви, а я повернув Вільгельміну, засунувши порожній «Люгер» у свою наплечну кобуру. Я перевірив і виявив, що два ротори розподільника від джипа і автомобіль Джорджа досі надійно лежать у моїй кишені. Він не спромігся обшукати мене. Це змусило його блукати пустелею.
  
  
  Я пішов перевірити доступні мені шляхи евакуації. Крихітний отвір, через який я увійшов, був оточений металевим коміром. Коли я розбив лазерну трубку, опори залишилися прикріпленими до стелі. Коли довкола вирує гроза, було б чистим самогубством намагатися пройти через цю дірку. Мене б підсмажила будь-яка з півсотні спалювань, що обпалюють, що пробігають і стосуються її.
  
  
  Закинувши руку, щоб захистити обличчя, я обігнув конденсатори і попрямував до єдиних дверей бункера. Не стало сюрпризом, коли я виявив, що він надійно закріплений ззовні. Минула запаморочлива мить дежавю. Першого ж дня, коли я приїхав на базу, я був у скрутному становищі.
  
  
  Це було звичкою – смертельною звичкою.
  
  
  Кілька разів підперши двері, щоб перевірити її міцність, я швидко здався і вирішив, що замість м'язів повинні працювати мізки. Я швидко обшукав себе, намагаючись згадати, чи маю якісь гаджети, які Департамент спецефектів нав'язує нам, польовим агентам.
  
  
  У мене нічого не було.
  
  
  Я був у відпустці в Лас-Вегасі, і Хоук відправив мене сюди, в Альбукерку, без більш короткого інструктажу. Ні газових бомб, ні вибухівки нічого. Я швидко перевірив усе, що мав. Вільгельміна: пусто. Хьюго: марний проти сталевих дверей. Декілька монет: навіть срібла. Декілька уривків паперу, вигнутий шматок дроту та два автомобільні ротори завершили жахливо короткий список.
  
  
  Тепло від перезарядних конденсаторів вирвалося назовні, погрожуючи підпалити мене. Я повернувся до нього спиною і нахилився, щоб показати якнайменше поверхні. Я знав, що у довгостроковій перспективі це не має значення. Якщо ці конденсатори вибухнуть, розпечена олія розлетиться по всій внутрішній частині бункера.
  
  
  Я був би секретним агентом у фритюрі.
  
  
  Я весь час повертався до жалюгідного інвентарю з кишені. У цій незначній колекції я втратив важливий факт. Папір? Чи можу я вставити його між рамою та дверним замком? Найкраще це спрацювало з використанням кредитної картки проти дешевого замку із клямкою. Я пішов з дому без кредитної картки American Express і не знав, чи піддається цей замок такій простій атаці. Але я спробував це з папером. Мені не було чого втрачати, крім трохи часу.
  
  
  Папір скотився і досить легко прослизнув між дверима та рамою. Швидкий пошуковий шаблон вгору та вниз виявив болт. Як я не намагався, папір не вислизнув із замку. Я прогриз нижню частину паперу і незабаром у мене в руці залишилося тільки конфетті.
  
  
  Ниюча думка, що я щось упустила, спонукала мене ще раз оглянути кишені. Монета? Ні. Крихітний відрізок дроту? Ні.
  
  
  Ні. Але довше провід може допомогти мені. Двері були міцним сталевим бар'єром. Я бачив, як зварювальні пальники без особливих зусиль прорізали сталь. Хоча в мене не було киснево-ацетиленового пальника, у мене був дуговий пальник. Найбільший, який я коли-небудь бачив, тріщав і шипів за кілька футів позаду мене.
  
  
  Я кинувся через калюжі гарячої олії на підлозі і знайшов шафу з запасами. Усередині лежала відповідь на мої молитви. Тяжкий моток електричного кабелю калібру не менше 00 змусив тривогу дзвеніти в моїй голові. Я протяг важкий трос до сталевих дверей.
  
  
  Я використовував Hugo для зняття неопренової ізоляції з довгих шматків дроту. Я обернув оголений провод навколо обох петель, потім натягнув оголений провід на двері і кілька разів обмотав петлею навколо ручки. Я витягнув провід, на якому все ще залишалася ізоляція, і оцінювально подивився на один із товстих розрядних стрижнів на найближчому конденсаторі.
  
  
  Я не міг просто підійти і встромити цей кінець у стрижень. Мене кремували, як тільки я підібрався досить близько, щоб електрика зникла. Прийде використовувати інший підхід - і швидко. Я відчував, як електрична напруга в повітрі наростає все швидше і швидше. Металеві каністри, що утримують олію навколо конденсаторів, видавали шум, як охолодна кухонна плита, сигналізуючи про катастрофічний кінець.
  
  
  Я здер ізоляцію з останніх чотирьох футів важкого кабелю. Я сформував із нього петлю і зробив грубе з'єднання. Я знову вклав Х'юго в оболонку, відступив і потім, як ковбой, що чіпляє бичка, що втік, перекинув провід вгору і через один з розрядних стрижнів конденсатора.
  
  
  У мене не було можливості підняти руку, щоб закрити обличчя. Ще до того, як дротяна ласо аркандала стрижень, електрика високої напруги простягнула вздовж кабелю. Дріт розлетівся на частини, начебто він був виготовлений із вибухової речовини. Краплі розплавленої міді, що випарувалися, потрапили мені в обличчя і тіло, але дія електрики на двері була всім, на що я сподівався.
  
  
  Ручка дверей просто зникла під палаючим натиском електрики. Швидкість світла навряд чи здавалася досить високою, оскільки електрика петляла навколо обох петель і плавила чіпкий метал до калюжок.
  
  
  Я проштовхнувся через перегріті двері, коли почув за собою зловісний тріск. Не зменшуючи швидкості ні на мить, я як у пеклі побіг до невисокого пагорба за п'ятдесят ярдів. Удар грому настільки гучний, що оглушив мене, вибухнув із бункера. Я сильно вдарився об схил пагорба, приголомшений, що лежить на піску, під зливою з бетону, сталі і киплячої олії.
  
  
  Коли мені вдалося сфокусувати погляд на бункері, я важко повірив, яка бійня сталася за такий короткий час. Олія з конденсаторів спалахнула внаслідок сильного розряду електричного розряду. Палаючи пекло неприборкане, величезне
  
  
  з дверей та єдиного отвору у верхній частині бункера вириваються згустки полум'я. Дах з шумом звалився, зруйнувавши все в будові.
  
  
  Я збив палаючі плями уламків на руках і спині, скривився, коли пухир на моєму обличчі зібрав небажаний шматок бруду, потім піднявся на карачки. Я важко дихав, намагаючись позбутися їдкого запаху олії та обвугленої проводки з ніздрів. Я був ще живий, але це був близький виклик, надто близький для втіхи.
  
  
  «Мені начхати, чи ти живий, N3», - вирував Хоук. «Ви мали розкрити шпигуна, який працює проти Восьмої карти, і зупинити його. Ви не тільки не розкрили саботажника, поки він фактично не розкрився вам, але й полетів на цьому клятому гелікоптері з високовольтним пристроєм перемикання лазера. Ви зіпсували це з початку до кінця, N3. "
  
  
  У мене не було настрою сперечатися з Девідом Хоуком. Я глянула на його похмуре зображення на екрані телевізора, намагаючись стримати свій гнів. Я провалив.
  
  
  «Чорт забирай», - крикнув я, - «ти витягнув мене із заслуженої відпустки, щоб спробувати видати себе за мертвого вченого. Якщо у світі існує дурніша схема, я не можу уявити, що це таке. У мене нічого не було. Для мене. Дружина вченого з самого початку зненавиділа мене через те, що я видавав себе за інше обличчя. На той час, коли я перейшов на її бік, у ворогів з'явився необхідний шанс». Я зробив великий ковток бурбона. Обпалюючий лікер підживлював мій гнів. «Я не знав, що я проти мадам Лін. Я не знав нічого про це завдання. Але я прийняв його. Якщо хтось винен, Хоуку, я думаю, ти знаєш, хто це».
  
  
  "Робота вимагала негайної уваги", - похмуро сказав він.
  
  
  Я важко зітхнув і вибачився. «Послухайте, мене мало не вбили півдюжини разів з того часу, як я з'явився тут. Єдине, що вдалося зробити – це викрити мадам Лінь. І це не дуже багато.
  
  
  "Ні, N3, це не так".
  
  
  "Чорт забирай, не згоден!" - Вигукнув я. «Ви повинні дійти розуміння і розповісти мені, що я прогав».
  
  
  «Обговори це із самого початку. Можливо, він випаде, доки ти кажеш».
  
  
  Я пробурчав: «Єдине, що може випасти, це мій розбитий мозок». Гучніше, я сказав: «З Саттер все ясно. Агенти АНБ, які його перевіряють, дали йому звіт про те, що він невинний у тому, що стосується шпигунства. Він алкоголік, якому треба лікуватися, і він грає надмірно та погано. Його зять почав рятувати його, бо банки починають відмовляти йому у позиках».
  
  
  «Жодних шпигунських зв'язків не виявлено», - погодився Хоук.
  
  
  «Необережність Енн Роксбері з Джорджем не мала жодного значення. Вона також оцінюється як безкомпромісна загроза безпеці, навіть якщо інші аспекти її поведінки поставили її під загрозу у сексуальному плані. Джордж, схоже, готував її для майбутнього використання в якійсь іншій схемі, поки що невідомої. "
  
  
  «Енн Роксбері, зрозуміло, - сказав Хоук своїм дратівливо авторитетним голосом.
  
  
  «Березню Берлісон перевірили від початку до кінця, - сказав я.
  
  
  "Особисто Killmaster від AXE".
  
  
  Не зважаючи на глузування, я продовжив. «Інші, хто має доступ до засекречених матеріалів за проектом, також знаходяться у відкритому доступі. Едвард Джордж працював один усередині Проекту «Восьма карта».
  
  
  "Схоже, він все це зробив навмання", - перебив Хоук. «У нас не було зафіксовано жодних контактів із мадам Лінь – до винаходу Річардом Берлісоном пристрою перемикання лазерних гармат. Це схоже на те, що Джордж побачив можливість швидко заробити багато грошей, продавши інформацію тому, хто запропонує найвищу ціну. Він цього не зробив. Потрібно знати, як зв'язатися з потрібними людьми, будучи любителем дуже складної міжнародної гри. Відреагувала лише мадам Лінь. Володіння життєво важливим комутаційним пристроєм дало їй безліч варіантів. Вона маніпулювала Джорджем, щоб він збив з пантелику супутник-шпигун, що дивиться на Китай, потім спробував використати лазер, щоб збити російський Салют».
  
  
  "Чи є якісь ознаки того, що це могло бути дітище Джорджа?"
  
  
  Ні. Це не вписується в психологічний профіль, який ми підготували для цієї людини. Він пихатий, мачо, блискучий, лінивий, і не з тих, у кому є тонкість. І знищення супутника-шпигуна, і замах на Салют – це саме те, що ми очікували від мадам Лінь».
  
  
  Я розглядав це з усіх можливих сторін. Хоук мав бути правий. Декілька разів я зустрічав Едварда Джорджа, він не здавався ні крапелькою хитрим. Кожен рух був наполегливим, агресивним. Я просто був надто зайнятий, намагаючись повісити все на Саттера, щоб побачити це.
  
  
  «Крім того, – продовжив Хоук, – китайська мережа агентів у районі Нью-Мексико не контактує з Джорджем. Мадам Лінь діє незалежно від них. Вона є єдиним контактом цієї людини.
  
  
  випадкова зустріч, і вона хотіла ділитися славою з місцевими резидентами. Їхній послужний список, до речі, менш ніж достатній, бо всі вони деякий час тому скомпрометували своє прикриття”.
  
  
  «Отже, присутність мадам Лінь справді застала вас зненацька? Вона зайшла, місцеві не знали про це, і тепер вони з Джорджем відлетіли на цьому гелікоптері в невідомому напрямку. Чи вдалися вони відстежити їх? Мене все ще дратувала легка втеча Джорджа. Гелікоптер приземлився, підібрав його біля бункера і полетів під прикриттям радарів. Ротор від розподільника його машини все ще лежав у моїй кишені як нагадування про те, що я такий розумний.
  
  
  "Ні", - сказав Хоук. «В аеропорту не попередили про те, щоби їх зупинити. У цьому районі досить багато в'єтнамців, і клерки авіаліній не згадали б жінок-сходознавців, якби вона не зробила щось, щоби привернути їхню увагу».
  
  
  "Мадам Лінь не викличе жодних підозр", - сказав я. - Отже, ніхто не пам'ятає, що бачив її в аеропорту?
  
  
  «Ніхто. Едвард Джордж виконав такий самий майстерний номер зникнення. Ми відстежуємо кілька можливостей. Один у Даллас, один у Сіетл і три у Лос-Анджелесі. Ніщо не говорить про те, що хтось із цих людей – той, кого ми хочемо».
  
  
  «Доктор Саттер сказав, що пристрій, що перемикає, важив близько трьох фунтів, включаючи футляр. Чи виявила служба безпеки аеропорту щось, що вони могли прийняти за бомбу?»
  
  
  Я хапаюся за соломинку, і ми обоє це знали. Простим фактом було те, що і мадам Лінь, і Едвард Джордж пішли від мене. Я міг би зупинити цю людину від взяття комутаційного пристрою, якби був поряд зі мною. Я послизнувся, і тепер безпека країни – саме її виживання – опинилася під загрозою.
  
  
  Світ стояв на межі Третьої світової війни і навіть не підозрював про це. Це одне із покарань за доступ до секретної інформації. Я знав. Він важко лежав мені на плечах.
  
  
  Я дивився на тепер безпристрасне обличчя Хоука. Він переміг свій колишній гнів і тепер здавався спокійним. Мені хотілося, щоб він ще розлютився на мене. Це було простіше, ніж ця професійна, невблаганна холоднокровність.
  
  
  «А як щодо його друзів? Чи можемо щось дізнатися від одного з них?»
  
  
  «Не те, щоб ми могли дізнатися. Він розповів шістьом різним подругам шість різних історій».
  
  
  "Шість? Він обійшов».
  
  
  "Абсолютно вірно. Вам не потрібно брати інтерв'ю у цих дівчат. Співробітники АНБ вже це зробили». Легка усмішка на його губах говорила про його ворожість до Агентства національної безпеки. Він вважав їх клоунами, незграбними та невмілими у розвідувальній роботі. Іноді я поділяв думку Хока. Однак, на даний момент я був щасливий, що вони виконують будь-яку рутинну роботу.
  
  
  Решта залишалося на мій розсуд.
  
  
  «Президент дуже незадоволений, N3, – сказав Хоук.
  
  
  "Я постараюся зробити краще".
  
  
  «Ні, Нік, ти не намагатимешся зробити краще. У тебе вийде краще. Це прямий наказ. Схоже, що лазерний перемикач, що знаходиться в розпорядженні Джорджа, єдиний існуючий. Ми вимагаємо його назад у цілості та безпеці».
  
  
  Але схеми для нього знаходяться в Райт-Паттерсоні. Ви так сказали.
  
  
  «Вірно, але це пристрій ручного складання, для правильного складання якого потрібно кілька сотень годин кваліфікованої та складної роботи. Почалося виготовлення нових блоків, але нам потрібно повернути цей комутаційний пристрій цілістю і безпекою якнайшвидше».
  
  
  "А якщо я не зможу?"
  
  
  «Знищте його, звісно. Але якщо росіяни дізнаються, що цей вимикач зруйнований, вони можуть відразу ризикнути завдати превентивного удару».
  
  
  "Одна лазерна гармата не може мати великого значення", - заперечив я.
  
  
  «Наші та радянські аналітики вважають, що це може мати значення, N3, враховуючи безрезультатність наших нещодавніх дипломатичних зусиль у боротьбі з російськими вторгненнями. Ви маєте накази. Виконуйте їх».
  
  
  На екрані телевізора з'являлися білі плями, що танцювали, на яких не було сигналу. Я відкинувся на спинку стільця і дивився на порошинки, що кружляли, намагаючись зрозуміти, як підкорятися цьому прямому наказу.
  
  
  Я запитав. - "Ви троє знаєте, куди міг піти Джордж?"
  
  
  Гарольд Саттер, Енн Роксбері та Марта Берлісон сиділи за обіднім столом, на їхніх обличчях було зосереджено вираз. Це було останнє зусилля з мого боку. Звичайне розслідування не дало ключа до розгадки місцезнаходження Джорджа, а мадам Лінь була в шпигунському бізнесі досить довго, щоб навчитися зникати, як туман на ранковому сонці. Знайти її було лише випадково. Найкраще було б, щоб колеги Едварда Джорджа зробили дальній удар.
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказала Енн Роксбері, вперше дивлячись на моє не перев'язане обличчя. Він ніколи не говорив мені про це. Я здала б його, якби він сказав».
  
  
  "Я питаю не про це, Енн. Я хочу знати, що це за людина якісь особисті смаки. .
  
  
  Де б він почував себе у безпеці? Чи згадував він якесь місто більше одного разу в позитивній формі? "
  
  
  “Я не можу сказати, що він це зробив. Ми… ну, ми їздили до Вегаса кілька разів, – зізналася Енн. «Але він не любив грати. Ми просто тинялися по кімнаті і ... »
  
  
  «Я можу здогадатися», - сказав я з огидою. Спогади про моє коротке перебування в Лас-Вегасі зробили це завдання ще більш неприємним. «Доктор Саттер? Ви пропрацювали з ним найдовше. Є ідеї, куди він міг піти?
  
  
  «Ми кілька разів їздили до Вегаса, на шляху до випробувального полігону в Неваді. Декілька років тому ми працювали над проектом, який вимагав випробувань в умовах інтенсивної радіації. Підземні атомні випробування в NTS були саме тим, що нам потрібно. Але, як сказала Енн, він не любив грати. Він справив на мене враження людини, яка завжди грає обережно – окрім жінок». Розуміючи, що сказане ним стосується Енн, Саттер поспішно додав: «Не тебе, звичайно, але в цілому».
  
  
  Я повернувся до Марти і побачив дивний вираз її обличчя. Вирішивши, що Саттер і Енн Роксбері отримали всю корисну інформацію, я сказав їм: «Чому б вам двом не піти додому? Якщо ви думаєте про щось, що могло б допомогти, зателефонуйте мені сюди».
  
  
  Тільки-но вони пішли, заговорила Марта. «Нік, я намагався зрозуміти це. Ед одного разу згадав щось, але я не можу згадати, що це було».
  
  
  "Про місто?"
  
  
  «Так, місто. Один, про який ми колись говорили. Але я так спантеличена. У моїй голові нічого більше не працює. Тобі… тобі більше не треба зображати Річарда, а решта знає, що він мертвий і… і я зможу пережити його смерть, але не можу». Вона не витримала і заплакала, закривши обличчя долонями.
  
  
  "Заспокойся", - сказав я, обіймаючи її тремтячі плечі і притягуючи ближче. "Не турбуйтесь про це. Ймовірно, це нічого не було. Едвард Джордж надто спритний оператор, щоб розкрити, куди він, ймовірно, піде для продажу пристрою перемикання лазера мадам Лін. Але людина, яка так само дбає про безпеку, як Джордж вибрав би тільки те місце, де відчував себе в безпеці. Де? "
  
  
  "Я не знаю, просто не знаю!"
  
  
  Деякий час я хитав її туди-сюди, потім засунув палець під її тремтяче підборіддя і підняв її обличчя до себе. Наші погляди зустрілися, і почалося безмовне спілкування. Я ніжно поцілував її у губи. Поцілунок ставав більш пристрасним. Незабаром ми жадібно цілувалися, ніби вперше відкриваючи для себе цей чудовий вчинок.
  
  
  Її пальці почали працювати з гудзиками моєї сорочки, спочатку намацуючи, потім рухаючись з більшою спритністю. Я дозволив їй зняти сорочку. Вона провела кінчиками пальців по численних переляках, що перетинають мої голі груди.
  
  
  «Ти брав участь у стільки бійки, Нік, - м'яко сказала вона. «Ви повинні бути дуже гарними в тому, що робите, щоб залишитися живими».
  
  
  «Інша сторона цього в тому, що я не дуже гарний, інакше в мене взагалі не було б шрамів».
  
  
  "Чи є шпигуни, які не мають шрамів?"
  
  
  "Не знаю. Я ніколи не перевіряв інших.
  
  
  Я замовк подальші дебати на цю тему, знову поцілувавши її рубінові губи. Вони мали смак вина. У всякому разі, я відчував, що п'яний дедалі більше. Я не міг насититися нею. Я цілував її губи, щоки, її заплющені очі. Мої губи ніжно торкнулися її обличчя, поки я не дістався до її щелепи. Я простежив його назад, поки не досяг досконалості її схожого на раковину вуха. Моя мова повільно обвела обідок, перш ніж пірнути у вузький маленький канал. Вона притулилася до мого тіла, її пальці наполегливо дряпали.
  
  
  Поки я грав з її вухом, ніжно покусуючи мочку і гаряче дмухаючи, щоб посилити чутливість плоті, мої руки гладили її пишне, струнке, тремтяче тіло. Її блузка зникла, як за помахом чарівної палички. На ній не було бюстгальтера.
  
  
  Мої руки обхопили її великі груди, наче зважуючи їх. Соски пульсували життям, стаючи більше щоразу, коли я гладив їх. Коли я взяв обидва кам'яні соски великим і вказівним пальцями і почав крутити ними крихітні кола, вона верескнула від радості, затамувала подих і напружилася всім тілом. Вона здригнулася, штовхнувши груди вперед, так що ще більше твердого, пружного тіла пригорнулося до моїх долонь.
  
  
  "Так, Нік, милий, так!" - прошипіла вона. “З тобою так добре. Ти знаєш, що треба робити.
  
  
  Мої руки підштовхнули вгору її грудей розміром з диню, а мій рот опустився вниз уздовж западини під її вухом до точки прямо під її підборіддям. Мій язик провів вологою нерівною доріжкою між її грудьми. Вона знову здригнулася, коли пристрасть опанувала її тіло.
  
  
  Я відчував, що стаю важчим. Мої штани заважали. Про це подбали пальці Марти, що стрімко летять. Незабаром моя гаряча тверда чоловіча гідність почала пульсувати в її пальцях. Вона погладила аж до кінчика, ніжно стиснула, потім погладила у відповідь.
  
  
  постукала кінчиками пальців моєю мошонкою. Я відчув приплив бажання до неї, на відміну від усього, що я колись відчував до іншої жінки.
  
  
  Вона була особливою. Вона була втіленням жіночності. Мені потрібно було мати нею більше, ніж будь-коли я потребував будь-якої іншої жінки в моєму житті. Моя вага відкинула її на підлогу. Вона плакала, цілувалася і стогнала, коли ми пристрасно чіплялися один за одного.
  
  
  Поспіхом роздягнути її повністю, я порвав їй спідницю. Вона закричала: «Зірви це з мене, Нік! Зроби це! Я хочу тебе! Ти мені потрібний зараз!»
  
  
  Мої пальці ковзнули під пояс її спідниці. Коли я сіпнулася, на моєму передпліччі виступили сухожилля. Рвучий звук, її різкий вдих, коли тканина врізалася в її тіло, потім спідниця звільнилася. Вона люто штовхнула, намагаючись звільнитися від рваного одягу. Піднімаючи її за спину, щоб я міг зісковзнути з її трусиків, я відчув, як між її струнких ніг просочується волога.
  
  
  Її стегна так відкрилися для мене. Ми відчайдушно потребували один одного. Я цього не розумів і не спромігся проаналізувати свої почуття. Бажання, що кипить у моїх стегнах, штовхало мене далі. Я ковзнув уперед, моя пухлина ковзнула її вульвою. Я відчув, як густе мастило вирує з її внутрішньої частини. Моя ерекція смакувала слизьку колиску її статевих губ, коли я рухався взад і вперед.
  
  
  «Всю дорогу, Нік. Ти потрібен мені!"
  
  
  Вона піднялася з підлоги і притиснула стегна вниз. На мить мені здалося, що вона намагається втекти. Потім я повністю поринув у її задушливий, вологий інтер'єр. Ми обидва завмерли, насолоджуючись найпотаємнішими почуттями.
  
  
  Потім я почав накачувати її м'яко податливе тіло. Її гарячий тунель із жіночої плоті оточував мене, втягуючи мене глибше з кожним ударом, люто стискаючи мою тверду довжину, коли я відступав. Я почав діяти, скручуючи наші промежини разом і розпалюючи наші пристрасті до краю.
  
  
  Я люто врізався в неї, ледве чуючи її крики насолоди. Дуже скоро все закінчилося, і ми лежали на підлозі в обіймах один одного, важко дихаючи, спітнілі й задоволені.
  
  
  Вона провела пальцями по волоссю на моїх грудях. Вона сказала: "Я не знаю, що сказати, Нік".
  
  
  "Нічого не говори. Просто лежи і насолоджуйся сяйвом. Ти відчуваєш це, чи не так?
  
  
  "Так люблю. Це з Річем рідко було так. Він не був найкращим коханцем у світі, але я любила його».
  
  
  Мені не було чого сказати. Я мовчав, будучи досить щасливим, щоб відчувати теплий тиск її тіла на моє.
  
  
  «Колись з нами було так само добре, – сказала вона, загубившись у казковій країні спогадів. «На тій конференції у Сан-Франциско, на яку ми ходили. Річард виступив з доповіддю про щось чи інше – я так і не зрозумів навіть частини того, про що він говорив, – і він отримав такі компліменти, що майже сяяв. Почуття залишилося того вечора. Ми кохали всю ніч». Вона знову зітхнула, притискаючись ближче. «Навіть Ед стверджував, що наївся тієї ночі. Можливо, це було повітря, що виходить з океану».
  
  
  "Ед? Едвард Джордж?"
  
  
  «Так. Він сказав, що у Сан-Франциско завжди було щось чарівне. Місто закоханих, або місто закоханих, або щось таке. Він ходив туди на всі наукові конференції, які тільки міг. спочатку, але Річ передумав". Тепер вона говорила тихо, без особливих емоцій. Я відчув сльозу на своїх голих грудях, але вона швидко витерла її. Другого не було.
  
  
  «Хіба Джордж колись згадував про відвідини Сан-Франциско, окрім як у справах?»
  
  
  "Немає чому? Як ти думаєш, він міг туди піти?
  
  
  "Я не знаю." Я багато думав про це. Приємне посткоїтальне сяйво зникло з мого розуму, коли більш аналітична частина мого мозку взяла гору. Речі почали підводитися на свої місця. Едварду Джорджу потрібно було обміняти пристрій перемикання лазера на свої гроші в місці, де він почував себе в безпеці. Він не був дурнем; він знав, що мадам Лінь спробує обдурити його.
  
  
  Чи відчуватиме він себе в Сан-Франциско в достатній безпеці, щоб намагатися там торгувати?
  
  
  "Скільки разів він туди йшов?"
  
  
  «Щоразу, коли міг, - сказала Марта. «Думаю, це було б близько чотирьох разів. І він їздив ще кілька разів, щоправда, до Берклі. Він відвідав лабораторію Лоуренса у Берклі, але залишився у Сан-Франциско».
  
  
  "Який конкретний готель?"
  
  
  "Я не можу згадати", - сказала вона, тихо схлипуючи. Я проклинав себе за те, що зруйнував в іншому чудовий момент між нами, але це було необхідно. Тільки коли вона повністю розслабилася, потрібні спогади вискочили на поверхню, щоб я вирвав їх із її мозку.
  
  
  Іноді бути агентом AX – найскладніше у світі.
  
  
  
  
  
  
  Розділ десятий
  
  
  
  "Я повинен піти з тобою, Нік?" - спитала Марта Берлісон. "Не зрозумійте мене неправильно. Мені подобається бути з вами, але мені не подобається робити це. Я звільнилася з АСВ через все це нісенітниця з плащами і кинджали».
  
  
  «Ця нісенітниця, як ви висловилися, може викликати нову світову війну. Я назвав би її дуже важливою».
  
  
  «Я не це мала на увазі, Нік. Насправді я не мала на увазі. Я просто не можу прямо сказати. Все рухається надто швидко для мене. Тепер, коли я можу вийти і визнати, що Річард мертвий, я виявляю, що всередині мене нічого немає. Я перетворилася на порожню оболонку. Я маю оплакувати, але чомусь просто не можу».
  
  
  Я їй поспівчував. Вона так довго стримувала своє горе всередині, що вона роз'їдала її кишки. Тепер, коли вона могла відпустити його, він міцно укорінився і відмовився йти. Нині вона емоційно відстала. Якось - хто знав коли? - все це вилилося б величезними емоційними потоками.
  
  
  Мене це не турбувало. Мені треба було знайти Джорджа. Що ще важливіше, мені довелося повернути вкрадений ним високовольтний пристрій перемикання лазерних гармат. Незважаючи на те, що Гарольд Саттер урочисто запевнив мене, що буде нескладно перепроектувати пристрій, взявши фізичну модель і з'ясувавши, що роблять всі інтегральні схеми, Хоук наказав мені відновити його.
  
  
  Одне було на мою користь. Берлісон вигравіював схему на шматку тендітного скла. Найменша подряпина на його поверхні перетворювала весь перемикаючий пристрій на порошок, назавжди руйнуючи його. Я чув, що багато схем запуску атомних бомб були сконструйовані аналогічним чином, щоб терористи не поралися з ними і не отримували працюючі схеми для більшого.
  
  
  Проте я хотів особисто поновити цю схему. На коні стояла моя репутація, а моя гордість була порізана до нитки. Мадам Лінь раз-по-раз виставляла мене дурнем, а Едвард Джордж, будучи любителем, вкрав перемикаючий пристрій у мене з-під носа.
  
  
  Цей перемикач потрібно було відновити в цілості та безпеці, як з міркувань національної безпеки, так і з особистих міркувань.
  
  
  «Мені потрібне ваше власне враження про Сан-Франциско. Ви знаєте місця, куди ви ходили із чоловіком. Джордж пішов з вами до деяких із них».
  
  
  "Це правда, але я не можу згадати імена".
  
  
  «Цілком вірно, але твоя пам'ять буде лоскітна побачивши ці місця, і тоді ти згадаєш».
  
  
  "Я сподіваюся на це", - із сумнівом сказала вона. «На той час це ніколи не здавалося важливим. Ми просто гуляли китайським кварталом, поки не бачили відповідне місце, а потім їли. Або робили покупки та просто оглядали пам'ятки. На мене не було жодного тиску, щоби запам'ятати ці місця. "
  
  
  "Знаю, знаю", - заспокійливо сказав я. "Не хвилюйся через це. Просто розслабся і постарайся стерти все це з голови на мить. Літак скоро буде у повітрі, і ми скоро будемо у Сан-Франциско».
  
  
  Зайнявся знак ременя безпеки, і стюардеса виголосила свою роботизовану промову «на випадок розгерметизації кабіни». Ніс 727-го злетів у небо, і стрімкий зліт змусив нас повернутися на свої місця. Я почекав, поки не згасне табличка «Не палити», потім закурив сигарету, двічі затягнувся і передав Марті. Вона з вдячністю взяла його, а я запалив собі ще одну.
  
  
  "Просто розслабся", - повторив я. «Уявіть себе у Сан-Франциско. В якому готелі ви зупинились?"
  
  
  «Ми сіли на автобус з аеропорту і пройшли кілька кварталів до однієї з вулиць, якою проходила канатна дорога. Ми застрибнули на канатну дорогу і пройшли повз велику площу з великою кількістю трави. Юніон-сквер, я думаю. Так. безперечно, це як Юніон-сквер».
  
  
  "Добре", - підбадьорив я. Я сформував уявну картину всього, що відбувалося, поки вона говорила.
  
  
  "Ми вийшли. Я подумав, що це кумедно, що ми не заплатили. Річ просто посміявся з мене, сказавши, що ми недостатньо довго спали. Ми вийшли одразу за Юніон-сквер. Швейцари були одягнені у кумедну англійську форму. Френсіс! - вигукнула вона. «Так, ми там зупинилися». Вона затянула сигарету, її обличчя зникло за хмарою диму. Я пихкав більш статечно, відчуваючи, що ми досягли прогресу.
  
  
  «Канатна дорога не вела туди, куди ми хотіли. Ми пішли Грант-авеню і ввійшли до Чайнатауна. Але це було недалеко. Усього два чи три квартали. Я… мало що пам'ятаю після цього».
  
  
  «Ви зробили все, що могли, – сказав я їй. "Китайський квартал - це не тільки туристичне місце, але і прикриття для безлічі менш законних організацій, таких як різні банди".
  
  
  "Китайська мафія?"
  
  
  "Щось на кшталт того", - сказав я. «Насправді є шість різних спільнот. Це щось подібне до соціальних клубів з великою кількістю м'язів. Вони правлять Чайнатауном залізною хваткою. Але між пальцями цих банд ховається філія Департаменту соціальних справ».
  
  
  "Що це? Це схоже на співи
  
  
  Я посміхнувся. «У китайців збочене почуття гумору. Штаб-квартира SAD знаходиться у кварталі від площі Тянь-А-Мін у Пекіні. Тут живуть одні з найпроникливіших умів, які будь-коли зверталися до шпигунської роботи».
  
  
  "Я ніколи не чула про них, поки працював в АСВ".
  
  
  "Ви, мабуть, не впізнали б. Тільки в останні кілька років вони вийшли з материкового Китаю і значно проникли в США. Вони надолужили втрачений час. Імовірно, їх не менше, ніж у двадцяти містах, де встановлені контактні станції. Мадам Лінь віддає перевагу Сану -Франциско з різних причин.Це морський порт, через нього багато міжнародних поїздок, місто досить велике, щоб у ньому можна було загубитися, а східні жителі – звичайна справа”.
  
  
  «Я знаю, що вона намагалася зробити з нами у вежі влади, але це…» Марта похитала головою. «Вона така зла, як ти її уявляєш? Правда?
  
  
  Я кивнув головою. Я відчув, як мої кулаки стиснулися, коли я подумав про мадам Лінь. «Та маленька хитрощі, яку вона застосувала до нас у вежі сонячної енергії, була легкою. Вона насолоджується тортурами». Марта здригнулася і обійняла себе. Як шпигун, вона світового класу. Я вірю, що Едвард Джордж виявить, що він грає не у своїй лізі».
  
  
  Ти думаєш, вона вб'є його і забере пристрій перемикання лазера?
  
  
  «Вона неодмінно спробує. Я хотів би отримати це від нього подалі, перш ніж він зможе з нею зустрітися». У голові проносилися плани та контрплани. Мадам Лінь не мала схильності до холоднокровності.
  
  
  «Я досі не знаю, чому ви такі впевнені, що Ед поїхав до Сан-Франциско. Чому не Денвер чи Канзас-Сіті, чи хто знає?
  
  
  У мене не було для неї гарної відповіді. Я не мала достовірної інформації про пункт призначення цієї людини. Хоук повідомив мені, що всі можливі версії, виявлені в аеропорту, не виправдалися. Він наказав особисто перевірити всіх пасажирів, що вилітають у той день, коли Джордж вкрав перемикаючий пристрій. Це склало перевірку понад п'ятсот чоловік, чоловіків та жінок. На підготовку звіту піде тиждень, а то й більше. На той час Джордж може виїхати з країни, а мадам Лінь матиме лазерний компонент.
  
  
  Ні, я не знав, чи Едвард Джордж виїхав до Сан-Франциско, щоб торгувати. Я тільки сподівався, що це він зробив. В іншому випадку майбутнє світу здавалося наповненим грибними хмарами мегатонної смерті.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Міська суєта оточила нас, заковтуючи людей у натовпі і відразу замінюючи їх іншими безликими незнайомцями. Ми стояли на розі в Чайнатауні, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Моє почуття незручності через неправильне рішення щодо пункту призначення Едварда Джорджа після від'їзду з Альбукерке все ще гризло мене, але це була єдина зачіпка, яка в мене була.
  
  
  Він позитивно згадав місто Марте. Едвард Джордж не любив грати. Він, очевидно, знав, наскільки небезпечно мати справу з мадам Лінь. Це все, що мені потрібно було зробити. Тонко, дуже тонко, але мені потрібно було перетворити це на позитивний результат. Я зв'язався з Хоуком, і він нічого не виявив, перевіряючи пасажирів. Існувала ймовірність, що Джордж полетів на гелікоптері - все ще не відстежуваному - і сів на приватний літак, а план польоту не було подано. Або він міг поїхати до Ель-Пасо, Денвера або Фенікса і вилетіти з цих міст.
  
  
  Мій здогад міг бути всім, що могло б утримати світ від катастрофічної війни, і можливість помилитися викликала опіки в моєму шлунку.
  
  
  «Все це виглядає знайомо, але це не так, – розчаровано сказала Марта. «Коли ви у відпустці, навіщо запам'ятовувати те, що вас оточує? Ви просто насолоджуєтеся ним».
  
  
  «У мадам Лінь поблизу є кілька пунктів зв'язку, – сказав я. «Давай повільно пройдемо повз них. Скажи мені, якщо побачиш щось, що викликає відгук у твоїй голові».
  
  
  "Добре, Нік, але я не можу обіцяти".
  
  
  Я заспокійливо стиснув її руку. Мені хотілося відчути довіру, яку я їй висловлював. Ми прогулювалися по велелюдній Грант-авеню, парочка марно проводила час, дивлячись у вітрини магазинів. Коли ми проїжджали вулицю Каліфорнії, я помітив, що ми повністю оточені китайцями. Тепер вулицями поспішали лише рідкісні західники. У вікнах все ще було багато туристичних комонів, але все ж таки було видно більше фігурок зі слонової кістки. Нефритове різьблення, хитромудра акварель і лаковані китайські коробки замінили дешеву олово, пластик і картон.
  
  
  "О, Нік, це безнадійно", - вигукнула Марта. «Незважаючи на все це, я витрачаю більше часу на такі речі». Вона вказала на пузату статую Хо-тай зі слонової кістки.
  
  
  "Якщо ви потрете йому живіт, він повинен принести вам удачу", - сказав я. Коли я захоплювався майстерністю вирізування статуї, я більше цікавився вивченням власника магазину. Висохлий старий, що схилився над своїм товаром,
  
  
  він нагадав мені людину, яку я колись зустрічав.
  
  
  Якось у Гонконгу. Сцена повернулася жваво. Він був старий, так, але не таким стародавнім і шляхетним, як намагався здаватися зараз. Ло Сун був залучений у міжнародну мережу контрабанди героїну, відповідаючи за прийом партії товарів із Золотого трикутника у В'єтнамі та Лаосі та переробку маку в продукти, що продаються - опіум і героїн. Ми зустрічалися, я вбив кількох його охоронців, ми билися.
  
  
  Я думав, що Ло Сун помер від кількох куль, які Вільгельміна всадила в його тендітне тіло. Мабуть, як і у всіх жителів Сходу, ця крихкість приховувала життєву стійкість, яку я неправильно оцінив.
  
  
  "Чи можу я вам допомогти?" - спитав він, низько кланяючись. Я спробував прочитати зізнання мовою його тіла. Він добре прикрився. Ми могли б бути не більше ніж парою туристів, готових купити дорогу дрібничку.
  
  
  "Скільки коштує Хо-тай?" - спитав я, не зводячи з нього очей.
  
  
  "Ваші смаки чудові", - сказав він, ще раз низько вклонившись. «У наші дні невизначеності статую удачі можна дуже цінувати».
  
  
  "П'ятнадцять доларів?" - спитала Марта, дивлячись на статуетку. Здавалося, вона не помічала напруги в повітрі. А може тільки я це відчував.
  
  
  «Настільки майстерно вирізана фігурка не могла бути вдвічі дорожчою», - сказав він.
  
  
  Торг продовжувався. Я дозволив Марті зайнятися Ло Сон, поки гуляв маленьким магазином, вдаючи, що розглядаю інші дрібнички. Двері, завішані фіранкою, вели назад у глибину магазину. Саме по собі це не було цікавим, але важкі сталеві двері з найсучаснішим замком за кілька футів за занавіскою здалися мені недоречними. «Можливо, для захисту його цінних запасів потрібні такі двері», - сказав я собі. Переконавшись, що Ло Сон дивиться в інший бік, я швидко пройшов коридором, щоб перевірити двері. Він не тільки встановив двері сховища у холі, але й використав складну систему сигналізації. Фотоелемент відправить кудись сигнал тривоги, якщо двері відчиняться, і тоді складні замки можуть бути зламані. Незалежно від того, чи були двері зламані або використовувалися зазвичай, цей фотоелемент попередить інших.
  
  
  Я прослизнув назад у магазин у той момент, коли Ло Сун відвернувся від Марти з фігуркою зі слонової кістки в його вузлуватих руках. Він підійшов до каси та оголосив про продаж. Марта купила його за двадцять три долари, гарна ціна для статуї зі слонової кістки.
  
  
  "Вам сподобався ще якийсь предмет у моїй скромній крамниці?" - Запитав мене Ло Сун. Я не помітив ні сарказму, ні натяку на те, що він був будь-ким, крім законного інтересу торговця, яким він здавався.
  
  
  «Це має зробити нас. щасливими Ходімо, люба», - сказав я, взявши Марту за лікоть і витягнувши її з крамниці. Надворі перед магазином я запитав: «Ти пам'ятаєш, як бувала в цьому місці раніше?»
  
  
  «Ні, але я, здається, пам'ятаю, як Ед водив нас у маленьку чайну десь поблизу. Думаю, це може бути за цим кутом. Я зупинився і заглянув у вікно, перш ніж ми вирішили купити трохи їжі».
  
  
  "Добре", - сказав я, намагаючись подумки відновити планування магазину і те, куди може вести коридор зі сталевими дверима сховища. "Давай спробуємо за кутом".
  
  
  "Це воно!" вигукнула вона.
  
  
  Я повільно кивнув головою. Чайний магазин Ван Фу. Сумно відоме місце зустрічей китайських агентів з усіх куточків Західного узбережжя. Невже Джордж продав квитки набагато раніше, ніж розпочався проект «Восьма карта»? Він міг би передати безцінну інформацію китайським агентам протягом десятирічного періоду. Я повинен сказати Хоуку і попросити його уважніше вивчити минуле Едварда Джорджа, його поїздки до Сан-Франциско, все, що стосується цієї людини.
  
  
  Це повідомлення доведеться зачекати. У чайному магазині кипіло життя, китайці постійно приходили та йшли. Я дуже рідко чув якусь мову, крім співучої мандаринської китайської. Ми дійсно потрапили в інший світ, похований у центрі великого американського міста.
  
  
  «Мені це не подобається, Нік, – заперечила Марта. Ви знаєте, як іноді виникає відчуття, що хтось спостерігає за вами? Я відчуваю це прямо зараз».
  
  
  "Не хвилюйся. Це лише твоя уява». Я міг добре брехати, коли доводилося. Я вже помітив трьох китайських юнаків, що розвалилися у дверних отворах, їхні темні очі не покидали нас, поки ми йшли по засмічених вулицях. Спуск у напівтемряву чайного магазину лише посилив нервозність Мальти. Я міцно тримав її за руку, проводячи до столика збоку від невеликої крамниці. Коли наші очі звикли до тьмяного освітлення, ми побачили, що ми єдині не китайці у магазині.
  
  
  До нас підійшов офіціант, його плавна хода змусила мене подумати, що в нього кулькові опори замість ніг. Він низько вклонився і поганою англійською запитав: «Хочете порядку?»
  
  
  "Чай улун, - сказав я, - для двох".
  
  
  Він двічі похитнувся і обернувся, ковзнув
  
  
  йдучи тихими ногами. Я відкинувся на спинку стільця, розстебнув куртку так, щоб Вільгельмін легко влаштувалася в моїй наплічній кобурі. Сухожилля в моїй правій руці напружилися і розслабилися, готова при необхідності миттєво прийняти Хьюго. На поверхні чайна лавка Ван Фу працювала тихо і без суєти. Напруга під цим мирним фасадом підказувала мені, що пекло може вирватися назовні в будь-яку секунду.
  
  
  Прийшов чай, розлили у порцелянові чашки, схвалили. Офіціант знову мовчки пішов.
  
  
  "Нік", - сказала Марта.
  
  
  "Я знаю", - сказав я. «Чому б тобі не повернутися до готелю? Втіхи може бути достатньо, щоб мене затягнути в задню кімнату. Я не думаю, що ти в якійсь небезпеці. Ло Сон розуміє, що я той, кого вони справді хочуть вбити».
  
  
  «Ло Сун? Хто це?"
  
  
  «Чарівний літній джентльмен, який продав вам статую зі слонової кістки. Десять років тому він був головою героїнової торгівлі. Схоже, він зайнявся іншими справами.
  
  
  "Ніко, з тобою все буде добре?" Її рука тепло пригорнулася до мого зап'ястя. Я привабливо посміхнувся і кивнув головою.
  
  
  «Продовжуй. Тепер усе йде чудово. У мене шосте почуття до цих речей. Джордж тут, і я його знайду». В моїх словах звучала впевненість. Цього разу я сказав їй правду. То був довгий шлях, і я почав відчувати, що він нарешті окупився. Активність навколо чайного магазину була скоріше шпигунством, ніж контрабандою.
  
  
  "Ви хочете, щоб я спробував зв'язатися з Хоуком?"
  
  
  "Ви не можете додзвонитися до нього", - сказав я, хитаючи головою. «Просто йди в готель та почекай мене. З тобою все буде гаразд. Якщо у тебе виникнуть проблеми, виклич копа. Найменше у світі ці люди хочуть популярності».
  
  
  Вона поспішно поцілувала мене і пішла, її акуратна постать зливалася з тінями, коли вона піднімалася сходами, що вели на вулицю і багатолюдний натовп на Грант-авеню. Я відволікся від її відходу, щоб прослизнути вздовж стіни і прослизнути за найближчу фіранку.
  
  
  Дублікат двері в магазині Ло Сона не дозволив мені проникнути далі до лабіринту коридорів між будинками. Я перевірив, і такий самий фотоелемент заблокував шлях. Притулившись вухом до сталевих дверей, я почув зсередини слабкий шепіт. Я гадки не мав, що відбувається, але, без сумніву, мене б дуже зацікавило, якби я дізнався.
  
  
  Шоркаючі звуки біля входу позаду мене попередили вчасно, щоб я розчинився в тіні. Увійшов згорблений китаєць, бурмочучи собі під ніс. Він не глянув ні вліво, ні вправо, коли підійшов до сталевих дверей. Я ще більше влаштувався у зручній темній ніші і чекав, поки він відчинить двері. Він просунувся далі. Я дивився, як двері сховища почали повільно зачинятися сама собою. Оскільки китаєць продовжував йти коридором, дозволяючи двері сама собою, я перестрибнув через фотопромінь і протиснувся між дверною рамою і загартованими сталевими дверима за секунди, перш ніж вони знову надійно замкнулися.
  
  
  Зал по цей бік від дверей виглядав не інакше, але люди розмовляли чіткіше. Я обережно рушив далі. Зачинені двері тяглися вздовж холу. Одна в кінці була частково відкрита. Дивлячись крізь неї, моє серце забилося у мене в горлі побачивши.
  
  
  Перемога!
  
  
  Сидячи за звичайним дерев'яним столом, Едвард Джордж жорстко вказав на невидиму людину через кімнату. Змінивши позу і розширивши щілину у двері, я побачив мадам Лінь, склавши витончені руки на стегнах, і не виглядала цілком задоволеною тим, що сказав їй Джордж.
  
  
  "Занадто високо", - пирхнула вона, витончено роздмухуючи ніздрі. "Я заплачу тільки узгоджену суму".
  
  
  «Це, - сказав Джордж, постукуючи по маленькій чорній скриньці на столі перед ним, - коштує в десятки разів дорожче, і ви це знаєте. Подумайте про політичний переворот, мадам Лінь».
  
  
  Політика вас не стосується, – різко сказала вона. - У минулому ми мали приємну робочу домовленість. Чому ви зараз намагаєтеся змінити це, марно вимагаючи більше грошей? "
  
  
  "У мене ніколи раніше не було такого цінного гаджета", - сказав Джордж, ліниво відкидаючись на спинку стільця і посміхаючись жінці. «Це має коштувати півмільйона».
  
  
  «Про ціну не може бути й мови. Але, можливо, - сказала вона, і її голос натякав на світ багатств, крім грошей, - щось ще може бути організовано».
  
  
  "Такі як?" - підозріло запитав Джордж.
  
  
  "Народна республіка знаходиться на порозі двадцятого століття. Нам потрібні вчені та техніки у всіх дисциплінах. Може бути досягнуто угоди, яка дозволить вам жити в розкоші залишок свого життя - в обмін на хороше харчування. комутаційний пристрій та ваші подальші дослідницькі послуги".
  
  
  "Немає угоди", - швидко сказав Джордж. "Можливо, я продав свою країну, але я не можу залишити це".
  
  
  "Ви можете мати все, що у вас є", - наполягала жінка. "Магнітола, машина, розкішні апартаменти, всі жінки, яких ви можете побажати - і всіх, хто бажає вас".
  
  
  «Комуністи схильні бути пуританами. Ви дійсно зводите жінок для мене?»
  
  
  "Пуританський?" Мадам Лін засміялася. «Можливо, наша система моралі видається вам такою, але ми дуже прагматичні. Ми надамо вам все необхідне для продовження блискучої роботи».
  
  
  "Китайський лазер", - подумав Джордж. «Це справді довело б росіян до кипіння. Ви могли б сидіти вздовж свого кордону та знищувати їх за своїм бажанням. Збивати їх найскладніші перехоплювачі з неба, навіть спалювати їхні супутники на орбіті».
  
  
  "Це можна зробити. Ви показали це», - майже гіпнотично воркувала мадам Лінь.
  
  
  Джордж струснув. «Гроші, півмільйона доларів. Більше нічого".
  
  
  «Я бачу, що ви налаштовані. Добре, я замовлю оплату у звичайному порядку. На ваш рахунок у швейцарському банку?»
  
  
  «Так», - сказав він, ніжно проводячи пальцями по чорній поверхні, що потріскує комутуючий пристрій.
  
  
  Я чув більш ніж достатньо. Виставивши дуло свого люгера, я зайшов до кімнати, стовбур опинився на півдорозі між ними. Таким чином, я міг замахнутися і вистрілити в мадам Лін або Едварда Джорджа, якщо вони намагатимуться втекти. Я сумнівався, що обидва зможуть діяти спільно проти мене.
  
  
  «Я приберу спокусу з вашого шляху, докторе Джордже, - сказав я йому. "Дайте мені пристрій перемикання лазера".
  
  
  «Ти мене не злякаєш, Картере», - вирував учений, встаючи і штовхаючи стілець. «Якщо ви зробите ще один крок, я зруйную вимикач. Думаю, ви знаєте, що його ланцюги витравлені на тендітному склі».
  
  
  "Одна маленька подряпина повністю знищить його", - сказав я. «Але це не моя справа. Якщо я не можу його відновити, я маю знищити його. У жодному разі я не проти».
  
  
  "Ти дурень!" Вигукнула мадам Лін, вже рухаючись. Я повернув Вільгельміну та націлив на неї.
  
  
  «Почекайте, мадам Лінь. Не рухайтесь».
  
  
  "Містер Картер", - каже східна жінка своїм низьким спокусливим голосом. «Я недооцінила вас. Думаю, було б марно робити вам пропозицію?
  
  
  «Стати зрадником? Цілком марно», - запевнила я її.
  
  
  «На жаль, найкращі агенти, як правило, і найвідданіші», - сказала вона, швидким рухом зап'ястя розкривши віяло.
  
  
  Усередині мене спалахнула паніка. Вона не зробила загрозливих жестів, але я чомусь боявся цього шанувальника. Це виявилося досить невинним. Лакований візерунок на ньому зображував пасторальну сцену, подібну до сотень інших, які я бачив на віялах. Вона швидко пересунула його, обмахуючись віялом.
  
  
  Мене попередив відблиск світла на краю вентилятора. Вона побачила зізнання у моїх очах і миттєво запустила в повітря віяло. Прогнувшись, віяло з гострим лезом просвистів над моєю головою, промахнувшись на кілька дюймів. Я почув глухий стукіт і побачив, як вентилятор на цілих три дюйми врізався в дерев'яну стіну позаду мене. Якби це вдалося, моя голова відскочила б від мого торса.
  
  
  "Стривай!" - Вигукнув я, змушуючи Вільгельміну стріляти, але занадто захопився мадам Лінь. Джордж штовхнув ногою, торкаючись мого правого зап'ястя. Мій «Люгер» полетів синім сталевим птахом і врізався в далеку стіну. Ще до того, як я відчув, що приклад мого пістолета вирвався з моєї хватки, я напружив передпліччя і послав підпружиненого Х'юго кинутися, щоб заповнити порожнечу. Я повністю розвернувся і став за спину Джорджа, мій ніж встромився в його нирку, а ліва рука обвила його шию.
  
  
  У мадам Лінь був відверто один смертоносний віяло, вона стояла і чекала, коли він встромиться мені в горлянку. Я переміщав кінчик ножа, поки він не встромився у бік Джорджа.
  
  
  «Кинь віяло», - наказав я. «Якщо ти цього не зробиш, я проведу цим мечем до ручки в його бік».
  
  
  «Містере Картер, ви думаєте, що життя цього нещасного слимака щось означало для мене? Вбийте його".
  
  
  Я хотів Джорджа живим – на даний момент. Я посилив хватку, щоб задушити його, коли я встромив ніж у його нирку. Він зашипів і обм'як, знепритомнів. Я впустив Джорджа на підлогу і зіштовхнувся зі смертоносним віялом, тримаючи в руці шматок високоякісної сталі. Хьюго був більш ніж придатним для будь-якої циркулярної пилки.
  
  
  «Ви цього хочете, мадам Ліне? Просто ми удвох б'ємося через комутаційний пристрій?»
  
  
  Ми обережно кружляли один над одним, намагаючись знайти потрібний отвір. У мене не було лицарських думок, щоб відмовити мене від її вбивства, якщо матиме шанс. Серед вищих шпигунів підлога нічого не означає. Ми торгували життям і смертю, і мало хто з нас помирав від старості.
  
  
  Я зробив випад, вістря мого клинка намацало її зап'ястя. Вона крутанула віяло і акуратно заблокувала кровожерливу досяжність Х'юго.
  
  
  Іскри вилетіли з контакту метал-метал, і я відчув удар по всій руці. Я відступив, продовжуючи кружляти, тримаючи тепер стіл між нами. Я відчайдушно схопився за маленьку чорну скриньку, і мадам Лін мало не відрізала мені руку. Край її віяла на цілий дюйм уткнувся в стіл із м'якої деревини. Я штовхнув і з силою штовхнув стіл до неї. Край віяла відламався, але вона трохи відскочила вбік.
  
  
  "Киньте це, мадам Лінь", - наполягав я. Ти знаєш, що через пару тижнів ти будеш вільна.
  
  
  «Я не можу втратити обличчя, містере Картер. Моя ефективність як шпигуна у вашій країні буде поставлена ​​під загрозу. Я не маю бажання бачити свою фотографію в кожному поштовому відділенні. Ні, містере Картер, я торгуватимуся з вами».
  
  
  "З чим торгуватися?" Я підняв перемикач і притиснув його до свого тіла, захищаючи його, згадуючи, що сказав Хоук про його відновлення.
  
  
  "Пристрій перемикання за Марту Берлісон".
  
  
  "Що?"
  
  
  «Ми схопили її, коли вона виходила із чайної крамниці. Ван Фу – дуже досвідчений викрадач. Вона є цілою і неушкодженою, але якщо ви не віддасте вимикач, цей стан може не протриматися довго».
  
  
  Я вийшов із бою на ножах і спробував вгадати, чи правда вона сказала. Надто пізно я побачив привид усмішки на її губах і почув за собою слабке човгання ніг у туфлях. Раптовий порив повітря обрушив мені на голову удар. Я важко впав, упустивши Х'юго і пристрій перемикання лазерних гармат.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я прийшов до тями майже миттєво. Я напружувався і боровся з мотузками на руках та ногах. Коли я натирав зап'ястя, я трохи розслаблювався. Мені довелося б пограти в Houdini, щоб звільнитися.
  
  
  «Отже, містере Картер, ви повертаєтеся в країну розумних», - пролунав глузливий голос мадам Лінь. «Не чини опір. Мотузки були прив'язані цілеспрямовано. Я впевнений, що ти зможеш працювати марно, доклавши лише кілька хвилин».
  
  
  Вона обійшла мене переді мною, її силует вимальовував гола лампочка, що звисала з дроту, що йшла в стелю. Вона була схожа на червневого жука в зеленій сукні-футлярі, що переливається. Її обличчя розчинилося в тіні, але її тіло підказувало мені, що вона думала, що виграла.
  
  
  З того місця, де я сидів прив'язаним, це так виглядало.
  
  
  «Було цікаво мати з вами справу, містере Картер, – продовжила вона. «Повчально було протиставити мої зусилля вашим важливим талантам. Тепер я відчуваю, що можу зустріти і перевершити будь-якого з американських агентів, що залишилися, з якими я можу зіткнутися в майбутній роботі. Зрештою, хіба я не перемогла найкращих із вашої країни?»
  
  
  Вона засміялася, і я напружився, мої руки ще більше напружилися на грубих мотузках з конопель, що зв'язують мене. Я розтирав зап'ястя, поки не потекла кров, але я був злий. Мені нічого не хотілося, крім як обхопити пальцями її лебедине горло і стискати, доки останні залишки життя не покинуть її ніжне тіло.
  
  
  "Так тихо? Ти так легко визнаєш поразку?
  
  
  "У мене все ще є кілька козирів у рукаві", - сказав я з більшою бравадою, ніж я відчував. "Ви виграли битву, але не війну".
  
  
  «Ні? У мене є Марта Берлісон. Я вважаю, що розіграла цю карту в найкращий момент. І тепер у мене є пристрій перемикання управління лазером у межах моєї досяжності. Боюся, що я маю укласти свої стосунки з доктором Джорджем не на підставі мого вибору. Бути заручником бюрократів може бути втомливо, чи згодні? "
  
  
  "Ви дозволяєте йому жити?"
  
  
  «Директор Департаменту соціальних справ вважає, що доктор Джордж може виявитися корисним у майбутньому. Мої заперечення були відхилені». Вона зробила зневажливий жест, рухаючись, більше не прикриваючи мої очі від голої лампочки. Я примружилася, намагаючись побачити більше кімнати довкола себе.
  
  
  "Що ти збираєшся робити з Мартою?"
  
  
  «Знищити її, звісно. Вона випадково потрапила в область, де вона взагалі не має захисту - тепер, коли ви були видалені з гри».
  
  
  «А як мене прибрати? Назавжди чи лише на цей раунд?»
  
  
  Вона засміялася, і цей музичний звук був набагато загрозливішим, ніж якби вона насміхалася чи загрожувала. Я вважав цю жінку здатною на будь-яку жорстокість.
  
  
  «Ах, містере Картер, я боюся, що це видалення назавжди. Це видалення значно підвищить мій престиж і надасть великої сили моїм словам у майбутньому».
  
  
  "Наприклад, усунення скинутих пішаків, таких як Едвард Джордж".
  
  
  "Це лише одна невелика область. Я хочу більшого авторитету в цій галузі. Я здатний подвоїти ефективність польових агентів моєї країни, якщо це буде дозволено. Видалення вас назавжди з гри дає мені набагато більше свободи дій, і в майбутньому."
  
  
  «Куля в голову? Чи ти збираєшся перерізати мені горло цим своїм віялом?» Я не міг зрозуміти
  
  
  Гострота леза її віяла, як бритва, не в моєму розумі. Блиск світла на металевій оправі все ще змушував мене здригатися. Вона спритно розгорнула віяло, кілька разів обмахнулася віялом, а потім знову склала його в тонкий циліндр.
  
  
  «Я не вбивця, містере Картер. Дуже рідко особисто позбавляю життя. Швидше, я волію виявляти винахідливість у таких речах. Ваша смерть буде випадковою. Ви опинилися у пастці у цьому підвалі. Чому? Хто може сказати? де західний турист може досліджувати у своїх мандрівках? Двері замкнені зовні, прикра подія через ненажерливих щурів у цій частині міста. Так недалеко від пристані, - зітхнула вона.
  
  
  "З'їдений щурами!"
  
  
  Коротше кажучи, містере Картер. Тепер я залишаю вас розважати ваших гостей. Постарайтеся пам'ятати, що вони просто голодують. Немає потреби в закусках. Їм потрібна лише перша страва. Вдалого вам дня, містере Картер. . "
  
  
  З цими словами мадам Лінь пішла. Я боровся з мотузками на стільці. Як вона й сказала, болі незабаром поступилися місцем моїм божевільним ривкам. Я потер зап'ястя і спробував зупинити кровотечу. Коли циркуляція повернулася, я почав досліджувати маленьку квадратну кімнату у підвалі. Тверді кам'яні стіни, мабуть, витримали сильніші землетруси, ніж усе, що я міг їм протиставити. Двері висміювали мої спроби відкрити її. Всюдисущі сталеві двері сховища були встановлені і закриті зовні. Не було ні замку, ні шансу обійти одвірок і підняти поперечину. Підлога з заливного бетону витримала подряпини та розкопки навіть Едмунда Данте. Я теж не мав таких довгих років, як у графа Монте-Крісто. Маленькі отвори з боків кімнати вже впускали великих коричневих щурів.
  
  
  Я забрався на стілець, розмірковуючи про те, наскільки жорстоким насправді було це катування. Мадам Лінь залишила світло горіти, щоб я побачив свою долю. У темряві могло бути й гірше, але я не став би обговорювати цей момент прямо зараз. Вигляд гострих різців і щурів усмішок на їхніх мордах не підняв мені духу. Їх привернула кров на моїх зап'ястях. Вони відчули слабкість і рушили пухнастою армією.
  
  
  Я вигнав і відправив одного у політ. Він непристойно заверещав, але решта накинулась. Мені теж удалося відігнати їх. Один приземлився, зламаний спиною, тільки щоб його зжерли його колишні товариші. Вигляд відірваних кісток виснажив мене ще більше.
  
  
  Перевірка стелі камери не принесла мені особливої радості. Щоб зняти важку дерев'яну обшивку підлоги в кімнаті нагорі, потрібно брухт. У мене нічого не було, навіть Х'юго. Єдина нитка електричного шнура, що звисала вниз, щоб підтримати лампочку, здавалася досить слабкою зброєю.
  
  
  Чи це було?
  
  
  Я заліз на стілець, відганяючи кусаючих гризунів, які мають намір зірвати тіло з моїх ніг. Моя кров текла з дюжини обгризених пацюками ранок. Я стрибав і намагався повиснути на кроквах, притискаючи ноги до одного боку, утримуючи другий між пальцями. Напруга швидко позначилася на мені. Довелося хитнутися назад. Сидіння стільця сколихнулося від корчиться, скрипучого, пухнастого коричневого стада.
  
  
  "Ай!" Я мимоволі скрикнув.
  
  
  Біль, що пронизав мої ноги, майже змусив мене зісковзнути з сідала. Я загину, якщо впаду на підлогу. Все більше і більше щурів ринуло через маленькі дірочки, майстерно зроблені в кам'яних стінах. Якби я зміг заткнути ці дірки своєю сорочкою, мав би невеликий шанс. Але було вже надто пізно для такої тактики. У кімнаті вже було надто багато щурів, щоб я міг відбиватись.
  
  
  Я відчував, як вони пробираються вгору моїми ногами, кусають мої стегна, високо підстрибують і ляскають мене по промежині, як собаки, які загнали свою здобич. Я знову скочив на своє небезпечне місце. Декілька щурів важко впали на підлогу і з вереском втекли, щоб повернутися, коли переляк пройшов. Треті безжально рухалися по моєму тілу, маючи намір з'їсти мене на вечерю
  
  
  Мені довелося б швидко втекти, інакше я став би їжею цих істот. Одне підійшло мені до грудей і заглянуло мені просто у вічі. Клянуся, він усміхнувся і підморгнув мені.
  
  
  Досі висіти, я схопився за електричний шнур. Я притяг її до себе і за допомогою лампи розжарювання змусив щурів покинути своє тіло. Я обережно розбив скляний конверт, не пошкодивши вольфрамовий дріт усередині. Він продовжував горіти до білого кілька секунд, поки кисень повітря не окислив нитку. Цього часу було достатньо, щоб запалити сухе, як трут, дерево стелі. Я дивився, як крихітні вогники облизують дерево, не знаючи, чи продовжувати.
  
  
  Писк щурів унизу підказав мені, що краще померти у вогні, ніж бути спаленим живцем. Деякі з менш витривалих душ серед щурів уже бігли до своїх кам'яних виходів. Вогонь поширився, чому сприяли розпечені нитки лампочки.
  
  
  Підвал на мить поринув у темряву через спрацювання запобіжника. Мені довелося впасти на підлогу. Пацюки нападали, кусаючи і рубаючи своїми гострими зубами. Я відбивався від них, як міг, голосно вимагаючи: «Гори, чорт забирай, загоряйся і спали все це прокляте місце вщент!»
  
  
  Ліс відповів. Невдовзі засохле дерево почало яскраво горіти, і воно перетворилося на почорнілі балки. Дошки спалахували повільніше, але теж спалахнули. Кімнату заповнив задушливий дим, через що я впав на карачки, щоб дихати. Залишився один чи два найхоробріші щури. Потім вони теж покинули кімнату, не бажаючи вечері, приготовленої на грилі.
  
  
  Вогонь врятував мене від щурів. Що могло врятувати мене від вогню? Здавалося, нічого не було. Жар обпалив мої брови, і я задихнувся від густих хмар диму, що клубилися.
  
  
  
  
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  
  
  
  Я забився в куток кімнати, палаючий вогонь покрив мою спину. Єдина втіха, яка в мене була, - це відхід щурів. Вони з переляку бігли через свої дірки для втечі розміром із кулак, розгнівані втратою їжі. Мені стало шкода, що я не провалився в кролячу нору, як Аліса, і міг взяти одну з вафель із написом «З'їж мене». Я б воював з щурами на їхніх власних умовах, а не згорів би живцем.
  
  
  Коли моя сорочка та шкіра почали тліти, я підняв руку, щоб захистити очі. У центрі кімнати прогнулися крокви. На мить весь рух припинився. Через раптовий порив гарячого повітря це було схоже на те, що мене застрягли на дні доменної печі. Новим димарем ринули вогонь і жар.
  
  
  Побачивши свій шанс, я пробився крізь зливу іскор, стрибнув на палаюче стілець і сильно вдарив ногою, цілячись по краях дірки, що горить, в стелі. Сильний біль пронизав мої руки та руки, коли я переліз через край дірки. Я почав повзати через вогонь по підлозі, не звертаючи уваги на пекучу агонію, доки не проштовхнувся до наступної кімнати. Незважаючи на те, що дим заповнив кімнату, вогонь ще не досяг його.
  
  
  Пригнувшись, щоб уникнути густого диму, я підповзла до наступних дверей і опинилась у центрі чайного магазину Ван Фу. Покупців давно вигнали із криками «Пожежа!»
  
  
  Вдалині, на вулиці, я почув виття сирен. Я почав підніматися сходами, скривився від болю в руках, руках і спині, потім побачив, як моя сорочка спалахнула. Тліюче вугілля в тканині нарешті знайшли достатньо кисню, щоб ожити.
  
  
  Я вискочив надвір, тут же пірнув і покотився. Смердюче мокре сміття стало моїм порятунком. Прокотившись через сміття, яке зганьбиво б стічні канави, я швидко погасив полум'я, що загрожує зжерти мене живцем.
  
  
  Сидячи, я побачив навколо себе невелике коло невиразних китайських осіб. Я встав, трохи вклонився і пішов на хитких ногах, коли пожежна машина з вереском зупинилася на вузькій вулиці. Я не залишився дивитися, як вони гасять пожежу, яку я почав. У цій частині Чайнатауна, якби пожежники не впоралися належним чином, невдовзі згоріли б цілі квартали.
  
  
  Від болю, що мучило моє тіло, у мене закружляла голова. Я хитався, але мало хто звертав на мене увагу. Вони були надто зайняті, спостерігаючи, як пожежники знімають довгі шланги та починають експериментально бризкати водою у двоповерхове полум'я. Затамувавши дихання, випускаючи дим, що забиває мої легені, я спробував відігнати весь біль, який відчував.
  
  
  Мої руки були обвугленими. Вони шаленітимуть, як тільки пройде шок. Моя спина була вкрита пухирями, і я припустив, що мої брови та вії були випалені сильною спекою.
  
  
  Моя потреба помститися тепер горіла яскравіше, ніж навіть вогонь за квартал від мене. До цього моменту мадам Лінь була гідним супротивником. Я ставився до неї з повагою, на яку заслуговує інший іноземний агент. Тепер мої почуття до жінки стали особистими. Я хотів помститися. Моя помста полягала в тому, що я вкрав у неї високовольтний пристрій перемикання лазера – тоді я вирішував, що робити далі.
  
  
  Я заприсягся, що їй це не сподобається.
  
  
  Заспокоївши розум, бажаючи позбавитися болю, я промокнув рани брудом з вулиці. Моя сила повільно поверталася, але повернулася. Я ледве був у гарній формі, щоб провести чемпіонський бій із суперником з п'ятнадцяти раундів, але я переміг біль, що вирував на моєму тілі. Я стиснув руки, відчув, як шкіра стягується і ламається, але продовжував, доки не повернув рухливість і спритність. Незабаром через годину чи день моє тіло візьме на себе відповідальність і просто піде.
  
  
  До цього я мала роботу.
  
  
  Я дивився, як натовп відходить, коли вогонь сильніший.
  
  
  . Мою увагу особливо привернув один чоловік. Ло Сон відійшов від натовпу, сів у довгий чорний лімузин і квапливо сів на заднє сидіння. Усі штори не дозволяли нікому дивитись усередину чи назовні.
  
  
  Моє тіло відреагувало до того, як мій приголомшений розум усвідомив, що мені потрібно було зробити. Я перебіг вулицю і схопився за задній бампер. Водій запустив двигун, і мої руки мало не вирвалися з їхніх плечових суглобів. Я протанцював позаду мчить машини кілька кроків, потім сильно вдарив ногою і зумів небезпечно підняти своє тіло на бампер. Триматися було не так складно, як я думав у моєму ослабленому стані.
  
  
  Я навіть трохи розслабився. Обернувшись навколо заднього бампера, я став частиною машини, яка мчала туманної ночі. Занепокоєння, що якийсь перехожий з кращих спонукань побачить мене і викличе поліцію, поступово зменшилося, коли я зрозумів, що видимість була меншою за п'ятдесят футів. Холодні завитки туману Сан-Франциско обвилися навколо мене, пробуджуючи до кісток. Це були найкращі ліки від моїх опіків.
  
  
  Коли машина мчала Коламбус-авеню, я розрізнив праворуч шпиль Койт-Тауер, коли туман розсіювався і стискався нескінченними візерунками. Я мало не впав, коли машина почала довгий підйом Філберт-стріт. Туман трохи розвіявся, і мені відкрився безперешкодний вид на довгий пагорб. Я чіплявся за своє дороге життя, сподіваючись, що Ло Сон не просто вирушив на прогулянку. Це мало привести мене до мадам Лінь, інакше для мене все було б скінчено. Я відчув полегшення, коли швидкі повороти привели нас на Ван Несс, а потім на Ломбард-стріт, що йде на захід у бік Президіо.
  
  
  Я спробував уявити собі таке побачення, яке віддала б перевагу мадам Лінь. Я здогадався, що поряд із океаном. Це дозволяло відносно непомітно приходити та йти з вантажних суден неподалік узбережжя. Коли Ломбард розчинився на бульварі Лінкольна, я знав, що ми рушимо до океану. Занедбані вогневі точки були рядом бетонних тунелів, які все ще залучали випадкових туристів.
  
  
  Коли ми минули Палац Почесного легіону і попрямували путівцем у бік від Ft. Майлі, я знав, що мої підозри виправдані. Ми, мабуть, закінчили б у Ft. Фанстон. Удари по недоглянутій дорозі кілька разів мало не збили мене з ніг. Я похмуро тримався. Це давно перестало бути для мене виключно обов'язком. Особиста гордість відіграла важливу роль.
  
  
  Із самого початку мене штовхали, як пішака у гігантському шаховому матчі. Хоук послав мене у бій практично без інструктажу. Я поспішив до висновку, ретельно підготовленого Едвардом Джорджем, що доктор Саттер був винуватцем смерті Річарда та неодноразового саботажу у рамках проекту Восьма карта. До того часу, коли я дізнався протилежне, мадам Лінь намагалася мене вбити, Джордж намагався вбити мене, всі по черзі намагалися мене вбити.
  
  
  Мене штовхали, а те, що лазерний перемикач вирвався з моїх рук у чайній, додало образи до моїх численних травм. Те, що Марта Берлісон опинилася в руках мадам Лінь, тільки перетворило з мого боку гарячий гнів на смертельно холодну лють.
  
  
  Коли лімузин повернув на крутий поворот, я спустився. Я відчув уповільнення швидкого польоту машини. Їхня база має бути поруч. Якби я пішов пішки, то зміг би отримати більше інформації – і дещо не менш важливе: зброя.
  
  
  Шуми двигуна раптово припинилися. Я обігнув дорогу і повернув за поворот, щоб побачити, як Ло Сун виходить з машини і прямує до темного квадрата одного з тунелів берегової оборони, що залишилися після Другої світової війни. Він зник, по дорозі ніде не спалахнув вогонь. Я підібрався ближче, намагаючись рухатися якомога тихіше.
  
  
  Водій машини притулився до переднього крила. Я спостерігав, як він обережно витягав невеличкий мішечок і люльку. Вийнявши темний циліндр із мішечка, він наскреб частки в чашу для трубки, запалив її і глибоко вдихнув, затримуючи дим у легені якомога довше, перш ніж видихнути. Різкий аромат гашишу досяг моїх ніздрів. Усунення забитого під кайфом шофера здавалося легкою справою навіть для людини в моєму ослабленому стані.
  
  
  Я обігнув машину, приміряв відстань і злетів повітрям. Одна рука обвила горло курця наркотиків, а інша рука заткнула йому в рот трубку і сильно вщипнула його ніздрі.
  
  
  Він боровся менше десяти секунд, перш ніж знепритомнів. Я не хотів, щоб хтось прокинувся за мною і підняв тривогу. Я утримував задушення, доки не був упевнений, що він мертвий. Дозволивши його неживому тілу зісковзнути на землю, я зістрибнув з капота машини і присів поряд з трупом. Швидкі пошуки підняли мій настрій.
  
  
  В одній кишені була Вільгельміна, а до ноги прив'язаний Гюго. Я не знав, чи це був той чоловік, який закрив мене в кролячому лігві за чайним магазином, чи ні.
  
  
  Звинувачення було пред'явлено тільки за те, що він мав зброю, а я вже був суддею, присяжними і катом.
  
  
  Вага люгера в правій руці і знайома рукоятка Х'юго, що притискала мене до лівої, надали мені додаткової впевненості. Я рушив у тому напрямку, куди попрямував Ло Сон. Гирло бетонного тунелю зіпсувалося після війни. Спочатку передбачалося, що вилкові навантажувачі та інше важке обладнання будуть постачати шістнадцятидюймові берегові гармати в далекому кінці тунелю, тому уряд не мав особливих причин для утримання цього комплексу зараз. Ft. Фанстон надав мадам Лінь ідеальне укриття.
  
  
  Хто міг шукати іноземного агента серед покинутої військової бази?
  
  
  Я увійшов у тунель, діючи з максимальною обережністю. Темрява огортала мене оксамитовою ковдрою. Повітря всередині було вологим, стародавнім і нерухомим. Крихітні ознаки того, що інші люди проходили цим шляхом, нещодавно тримали мене правильною дорогою. На кожному відгалуженні тунелю я перевіряв кілька ярдів у кожному напрямку у пошуках нових зачіпок. Відстеження у цьому середовищі змушувало мій пульс битися частіше, а адреналін битися за артеріями. Я почував себе лісовим котом, що наближався до своєї здобичі.
  
  
  Я більше не був здобиччю; Я став хижаком. Мені сподобалося це відчуття.
  
  
  Тиск на ліву кісточку змусив мене вагатися. Я обережно потягся і намацав мотузку через тунель. Натяжний трос. Наслідуючи його праворуч, я знайшов невелику чорну скриньку. Я не міг вирішити, чи це була фугасна вибухівка, чи якась система сигналізації, призначена для оповіщення решти тунелю.
  
  
  Переступивши через неї, я продовжив рух у всеосяжній темряві. Я проклинав свою невдачу, не взявши з собою ліхтарика. У лімузина, мабуть, був один у бардачку. Ло Сон не показав спалаху, але інші могли зустрітися і направити його, коли вони були досить глибоко всередині.
  
  
  Я напружився, усвідомлюючи, що в смердюче повітря проникло електричне напруження. Я намацав землю, шукаючи зламаного розтяжного троса. Нічого не виявив. І все ж шосте почуття, яке так довго підтримувало мене в живих, кричало, що щось не так. Я провів руками стіною і знайшов її. Фотоелемент. Оскільки я не бачив якогось явного свічення, ймовірно, використовувався інфрачервоний або ультрафіолетовий промінь. І я помилився та зламав цю балку.
  
  
  Щоб повернутись назад або йти вперед. Котрий? Попереду була пастка, яку я знав зі смертельною впевненістю. Фотоелемент був висотою до пояса, що не дозволяло бродячому собаці або кішці спіткнутися про нього. Його викличе лише людина чи об'єкт розміром із людину.
  
  
  Я побіг назустріч засідці. Я втомився, що всі інші безтурботно били мене. Настав час Ніку Картеру, Кіллмайстру, дати відсіч.
  
  
  Моє бажання виповнилося практично відразу. Мене попередило крихітне клацання затвора автомата, що повертається, щоб звести зброю. Я вистрілив у напрямку звуку і був винагороджений пронизливим криком і тріском, коли тіло впало вперед.
  
  
  Потім вибухнув пекло.
  
  
  Кулемети випльовували зі стовбурів струменя полум'я завдовжки у фут. Тяжкі кулі пронеслися повітрям там, де секунду тому була моя голова. Я бився, котився і продовжував котитися. Весь цей час Вільгельміна стріляла за точним пострілом. Мене надихнули припинення стрілянини кількох кулеметів та болісний крик людей, озброєних автоматичними пістолетами.
  
  
  Слабке човгання ніг по бетонній підлозі попередило мене про прибуття підкріплення. Ці люди можуть стріляти не наосліп. Мадам Лінь мала подумати про можливість перестрілки у темряві. Ці люди можуть бути оснащені інфрачервоними окулярами. Я виділився б, як великий палець, з помаранчевою пов'язкою.
  
  
  Виявивши бічний тунель, я рвонув з мертвої точки, багато разів блукав і спотикався у темряві. Коли я підійшов до іншого розгалуженого тунелю, я зісковзнув по ньому на кілька футів, потім упав на живіт і почав чекати.
  
  
  У моїй руці лежала Вільгельміна, вірний союзник, здатний знищити більше поплічників мадам Лінь. А коли Вільгельміна втомилася, у мене залишився Х'юго. Вони зробили цю засідку кривавою бійнею. Це було - але це була їхня кров, яка текла швидко. І ще до кінця ночі буде пролито.
  
  
  Нік Картер, Кіллмайстер, подбає про це.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Темрява заважала їм більше, ніж мені. Я чув, як сильно стукають їхні ноги, коли вони переслідують примар по бетонних тунелях. Нарешті, боячись стріляти один в одного і вирішивши, що, хоч це й робило їх головними цілями, потреба у світлі переважувала інші побоювання, вони почали приходити і йти з ліхтариками та кулеметами, виставленими перед їхніми тілами. Я пропустив два патрулі. Коли третя людина на самоті пройшла повз мене, Х'юго випив його кров.
  
  
  Лише почувся задушливий шум, потім цілковита тиша. Я обережно втягнув тіло назад у бічний тунель, переконавшись, що ніхто не чує. Я зважив кулемет Хеклера та Коха, захоплюючись легкістю та універсальністю. Я прикинув, де буде інший патруль вздовж тунелю, а потім відкрив вогонь.
  
  
  Я витратив час лише на один швидкий ривок. Я пірнув і почав чекати. Патрулі, що залишилися в живих, почали стріляти позаду них - ні в що. Кулі зрикошетили тунелем і знайшли ціль у своїх людях. Я посміхнувся. Нехай витрачають свої кулі – і один одного. Поки я залишався у бічному тунелі, я залишався у відносній безпеці.
  
  
  Я обшукав тіло людини, яку щойно вбив. Я вийняв з його кишені невеликий автомат. У напівтемряві це було схоже на Beretta Model 90. Це трохи додало моєї вогневої потужності, коли я прямо взявся за мадам Лінь. Вирішивши, що перестрілка не може продовжуватись довше без більшого збудження, я плюхнулася на живіт, направила автомат до краю і зробила кілька швидких пострілів в обох напрямках. Негайна реакція з обох боків була гідною замилування.
  
  
  Коли остання куля луною рознеслася тунелем, я поповз у тому напрямку, в якому прийшов. Темрява знову допомогла мені. Я вистрілив двічі, обидва рази викликавши передсмертні хрипи з горла моїх цілей.
  
  
  Я пригнувся до перехрестя тунелів, знайшов час, щоб підібрати ліхтарик, що впав, і озирнутися в обох напрямках. Кілька трупів усіяли дорогу ліворуч, але крім цього похмурого покажчика я не розрізняв напрямів. Я почав обережний наступ, будучи впевненим, що мадам Лін вже, мабуть, взяла під контроль своїх людей.
  
  
  Моє шосте почуття попередило мене про присутність інших за кілька секунд до того, як я минув вхід у тунель. Я взяв невеликий шматок мотузки, намотав його на спусковий гачок свого кулемета, а потім викинув зброю з себе. Коли мотузка натяглася, пістолет шалено стукав, вивергаючи свинцеву смерть на всі боки. Перехресний вогонь сказав мені, де були потенційні засідки.
  
  
  І ось де вони обоє загинули.
  
  
  Я засунув Вільгельміну в кобуру і підняв ще один пістолет, що впав, почуваючи себе стрільцем Дикого Заходу. Я одразу продовжив думку, що ці люди захищали цей підхід. Мій здогад виправдався. Попереду з'явився маленький прямокутник жовтого світла. Тепер я рухався обережніше, впевнений, що буде виставлено більше охоронців. Я був правий.
  
  
  Пара стояла біля лівого краю по обидва боки від дверного отвору. Проблема. Я міг би стріляти в них, але це ще більше насторожило людей у кімнаті. Я здогадався, що це останнє лігво мадам Лінь. Знайди її, і я поверну пристрій перемикання лазера, Марту Берлісон та свою гордість.
  
  
  Мені сподобався сміливий підхід.
  
  
  Походжаючи, як член банди, я розправив плечі і розмахував руками по перебільшеним дугам, поки не опинився між двома охоронцями. Обидва націлили на мене пістолети.
  
  
  "Я хочу побачити мадам Лінь", - оголосив я.
  
  
  "Нам наказали нікого не пропускати, поки вона не скаже", - сказав мені той, хто ліворуч.
  
  
  "Хто…?" почав той, що праворуч.
  
  
  Це було все, що я йому дозволяв. Моя нога вискочила через його пах. Я бачив, як його очі розширилися від здивування та болю, перш ніж він знепритомнів. Я швидко відновив рівновагу та сильно вдарив іншого охоронця у горло. Я потрапив прямо в його кадик, але біль пронизав мою руку. Я забув про опіки на тильній стороні рук. Морщачись від агонії, я завдав другого удару долонею прямо по кінчику його носа. Якщо все зроблено правильно, то хрящ носа потрапляє у мозок. Смерть не завжди миттєва, але цього разу.
  
  
  Я перерізав горло першому, витер Х'юго рукавом, потім знову прибрав ніж і витяг два захоплені автоматичні пістолети. Переконавшись, що кулі потрапили до камер і обидві зброї готові до дії, я розвернувся і прицілився до кімнати.
  
  
  Рівень освітлення був низьким, але бої у тунелях велися майже у повній темряві. Я примружився, одна рушниця збиралася прикрити Едварда Джорджа, а інша націлила прямо на мадам Лінь. Вчений скрикнув, наче він сів на мурашник. Єдиний вираз подиву мадам Лінь полягав у трохи піднятій брові.
  
  
  «Отже, містере Картер, ви все ще живі. Дивно. Я не часто так сильно недооцінюю своїх ворогів. Ви дуже винахідливі. Моя думка про AX росте з кожним днем».
  
  
  "Радий це чути", - сухо сказав я. "Ти знаєш, чого я хочу."
  
  
  "Можливо, ми зможемо дійти згоди, містере Картер", - сказала вона. Мої приціли залишалися зосередженими на її торсі, поки вона повільно рухалася кімнатою. Я раз у раз переводив погляд з неї на Едварда Георга.
  
  
  е. Вчений не дуже добре це сприймав. Він, мабуть, думав, що в мене дев'ять життів, як у кішки.
  
  
  "Чому я маю змінюватися?" Я запитав. «Я здобув гору».
  
  
  "А тепер", - погодилася вона мелодійним ліричним, майже глузливим голосом. Я намагався не дозволяти жінці загіпнотизувати себе.
  
  
  «Я можу втратити його пізніше, – визнав я, – але для тебе це не має значення. Я подбаю про це".
  
  
  «Ви такі мстиві. Запевняю вас, я не відчуваю до вас особистої неприязні».
  
  
  "Звичайні справи для вас, мадам Лінь", - гірко сказав я. "Це зупиниться прямо зараз". Мій палець стиснув курок автомата. У неї були залізні нерви. Мадам Лінь ніколи не змінювала обличчя, хоча, мабуть, вона прочитала смерть на моєму обличчі.
  
  
  Едвард Джордж відвернув мене у вирішальний момент. Він пірнув, його тіло було на рівні бетонної підлоги. Я відчув, як адреналін накачує моє тіло. Сцена рухалася у повільному темпі, але я не міг змусити свої власні реакції рухатися навіть із нормальною швидкістю. Моя права рука відстежувала рух Джорджа, коли мій палець зімкнувся на спусковому гачку. Пролунав оглушливий рев, і важкий автомат здригнувся в моїй руці. Куля вдарила чоловіка по потилиці, піднявши в повітря потік крові та волосся. Але він все ще жив. Мерці так не б'ються і не стогнуть.
  
  
  "Перемикаючий пристрій, N3," спокійно сказала мадам Лінь. Вона тримала чорну скриньку над головою, готова розбити її.
  
  
  «Це не має значення, – сказав я. "Я не можу дозволити тобі піти".
  
  
  Ви так впевнені, що схеми цього пристрою в безпеці? Доктор Джордж знищив їх, перш ніж вкрав пристрій, що перемикає. Ваша хвалена лазерна гармата буде марною, якщо я розіб'ю цей прототип».
  
  
  Я не вагався жодної секунди. "Це не має значення. Навіть якби я повірив тобі – а я не вірю – мені все одно доведеться зупинити тебе тут і зараз». Дуло пістолета в моїй лівій руці піднялося і прицілилося між очима жінки. Вона, як і раніше, відмовлялася показувати страх. Я повинен був захоплюватися її самовладанням, навіть коли я відчував пекучу ненависть до неї та її мук.
  
  
  "Ви збрехали мені, лікарю?" - Запитала вона Джорджа. Мені варто було б більше побоюватися хитрощів. Коли мій погляд впав на лежачого вченого, мадам Лінь зробила крок. Жінка кинула чорну скриньку мені в ліву руку, і я вистрілив не в ціль. Вона зникла в одному з бічних коридорів.
  
  
  Пристрій перемикання лазера лежав біля моїх ніг, але частки секунди, які мені здалося подумки перевірити, дозволили Едварду Джорджу притягнути Марту Берлісон перед собою, як живий щит. Я майже не помітив, що жінка знаходиться в кімнаті, настільки пильно я був зайнятий мадам Лін та пристроєм перемикання лазера.
  
  
  «Добре, Картер, кинь пістолети чи я вб'ю її», - погрожував він. Його рука обвила її шию. Інша його рука міцно пригорнулася до її потилиці. Раптовим ривком він міг зламати їй шию.
  
  
  "Що ви сподіваєтеся отримати від цього?"
  
  
  «Свобода. І гроші, які вона сказала, що заплатить мені».
  
  
  «У мене є пристрій, що перемикає», - сказав я, підштовхуючи його ногою, але не відволікаючись від цієї людини. Очі Марти розширилися від жаху, але кляп у роті не давав їй закричати.
  
  
  Ти просто так думаєш, - посміхнувся Джордж. Щось у тоні чоловіка насторожило мене.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  "Це підробка. Як ти думаєш, чому я досі в неї? Я сховав комутуючий пристрій зовні».
  
  
  "Куди?"
  
  
  «Це буде показово. Але перевірте коробку. Вона порожня».
  
  
  Я нахилився і підняв коробку. Мої пальці ковзнули назад у кут потрісканої чорної металевої пластини. Я зазирнув усередину. Коробка була порожня.
  
  
  «Я йду», - сказав учений, просуваючись до того ж тунелю, яким пройшла мадам Лінь, утримуючи тіло Мати між собою і стовбурами моєї зброї.
  
  
  «Я так не думаю, лікарю», - сказав я, і з моїх слів капала крижана вода. «Ви дивилися надто багато фільмів. Процедура «живого щита» не працює».
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" - спитав він, його рука помітно стиснулася на тонкій шиї.
  
  
  "Подумайте про це. Якщо вона мертва, вона вам не підходить. Так що ви не можете убити її, поки я стою тут з пістолетом. Пістолет - це те, що дає мені перевагу. У мене є робота, і це запобігає лазерному перемиканню пристрою. не потрапило до чужих рук, це нічого не говорить про збереження життя, навіть його».
  
  
  «Ти закоханий у неї. Ти не став би ризикувати її життям».
  
  
  Слова вжалили, бо вони були близькі до істини. Я направив пістолет Джорджу в голову, сказавши: «До побачення, докторе Джордже. Тобі слід вивчити правила цієї гри, перш ніж ти переступиш через свою голову».
  
  
  Я вистрілив.
  
  
  Звук у маленькій камері приголомшив мене. Я дивився, як Марта та Едвард Джордж різко впали. Я підійшов і вирвав її з безвольної хватки. Вона зомліла
  
  
  Можливо, вона була приголомшена через те, що куля пройшла повз її голову. Побіжний огляд показав, що в тому місці, де куля пройшла через праве око Джорджа, утворилася неглибока борозна, що рясно кровоточить. Удар кулі був настільки зменшений, що куля не могла вилетіти з потилиці людини. Він підстрибував усередині його черепа, ламаючи голову.
  
  
  Він був дуже мертвий.
  
  
  "З тобою все гаразд?" - спитав я, вражаючи жінку. Вона застогнала, але не подавала жодних інших ознак приходу до тями. Я не мав часу марнувати. Я щипав її мочку вуха, поки не виступив крихітний півмісяць крові. Біль привів її до тями.
  
  
  "Нік", - слабо сказала вона. "Ти... ти стріляв у мене!"
  
  
  «Я вистрілив у нього. Я щойно зачепив тебе. З тобою все буде гаразд. Можливо, невеликий струс мозку, але нічого серйозного».
  
  
  "Він мертвий?"
  
  
  "Так", - сказав я урочисто. А ви знаєте, де знаходиться лазерний перемикач? Це підробка. Джордж сховав прототип, поки мав справу з мадам Лінь». Мені довелося струсити Марту, щоб повернути її увагу до проблеми. Вона все намагалася озирнутися на тіло вченого, що впав.
  
  
  "Я... не знаю", - сказала вона віддаленим і невизначеним голосом. «Справжня у нього була в машині, коли він привіз мене сюди. Вона… мадам Лін обіцяла мене йому! Марта істерично скрикнула. «Ніби я була рабинею або щось таке. Вона віддала мене йому!
  
  
  «Його машина», - зажадав я, трясучи її ще сильніше. "Де він це залишив?"
  
  
  «Вниз туди. Довгий шлях», - сказала вона, вказуючи на тунель, яким пройшла мадам Лінь. Я відчув, як мене охоплює холод. Якби східна жінка мала достатньо часу, вона могла б знайти справжній перемикаючий пристрій і вирушити в дорогу. Перед моїми очима промайнуло миттєве зображення провалу всього проекту лазерної гармати.
  
  
  війна. МБР згинаються над полюсом, викликаючи мегасмерті у всьому світі. Невідомий історія холокост.
  
  
  Я підняв Марту на ноги і пішов тунелем. Час для нас - і для всього світу закінчувався.
  
  
  
  
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  
  
  
  «Поспішай», - крикнула я, сильно смикаючи Марту за руку. "Ми маємо піти звідси. Прямо зараз!" Ті виявилися чарівними словами, які привели її в рух. Я гадки не мав, які тортури мадам Лінь пообіцяла їй - або принесла - та й зараз мене це не турбувало. Безкоштовне отримання Марти було додатковим бонусом, але це була б марна перемога, якби я не знайшов цей пристрій перемикання лазера.
  
  
  «Почекай», - сказала вона, тягнучи підборами і зупиняючи мене. «У неї там унизу охорона. Багато з них. Усі з автоматами».
  
  
  «Отже, ми проходимо їх, – сказав я. Я змусив її рухатися. Ми ввійшли до темряви тунелю. Єдина різниця між цією бетонною печерою та іншими, в яких я так недавно боролася, - це вологий вітер, що дме мені в обличчя. Неподалік берега океан розбився і вдарився об берег. Це додало енергії моєму змученому тілу. Труднощі останніх кількох годин почали позначатися на моїй витривалості.
  
  
  Тепер у мене була лише рішучість тікати.
  
  
  Я почув, як зачиняється затвор кулемета, і зреагував, перш ніж людина встигла вистрілити. Я спустошив автомат у лівій руці у напрямку звуку. Не задовольнившись цим, я вистрілив ще кілька разів із пістолета праворуч. Слабкий ковзний шум переконав мене, що я потрапив прямо в ціль. Я мало не спіткнувся об тіло, коли підійшов до нього в тунелі. Я кинув пістолет у ліву руку і почав шукати заміну в тілі. Все, що в нього було при собі, це автомат. Я засунув автомат із правої руки за пояс, не довіряючи Марті зброю в її стані, і зважив нову рушницю, переконавшись, що він зведений і готовий до дії.
  
  
  «Поспішай», - сказав я їй, і мій власний темп був навряд чи більш ніж хитким. Я тримав кулемет наведеним уперед. Я вистрілив лише один раз. Ця людина не мала шансу. Тяжкі кулі пронизали його тіло і змусили танцювати, як маріонетка, струни якої спазмовані. Він упав на землю, коли я відпустив курок кулемета.
  
  
  "О, Боже, Нік, це жахливо", - сказала Марта з блідим обличчям і рукою, що прикриває рота, ніби її могло вирвати.
  
  
  «Було б ще гірше, якби він зробив це з нами. Не смій зітхати, тільки не тут. Ми маємо вибратися з цих тунелів. Вони – смертельна пастка для нас. Ми повинні отримати ясно – швидко”.
  
  
  Начебто озброєний злочинець прислухався до моїх слів, ще один із поплічників мадам Лін у гирлі тунелю вибухнув градом куль. Я рушив уперед із готовим трофейним автоматом. Чоловік зовні був профі. Він не розкрився, жодного разу не вималювавши силует свого тіла на блідо-сірому туманному нічному небі. Туман знову почав наближатися, приховуючи
  
  
  світ у холодних вологих ковдрах. Пролунав скорботний сигнал, і я побачив, як у небі спалахнув червоний спалах. Мені не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що ракетниця мадам Лінь дала сигнал. Мені потрібно було з'ясувати, чи є у неї пристрій, що перемикає, чи ні.
  
  
  “Це буде брудно. Просто опустіть голову і тримайте пальці у вухах», - сказав я переляканій жінці, що зіщулилася поруч зі мною. Засунувши пальці у вуха, рівень звуку не сильно знизився б, але вона мала чим зайнятися і чим подумати, крім того, наскільки вона налякана.
  
  
  Я проповз у стилі інфільтрації, поки не знайшов місце менш ніж за двадцять ярдів від входу в тунель. Людина там все ще час від часу стріляла, і цього було достатньо, щоб я був чесний. Я не міг квапити його, поки він витримував смертельний шквал куль. Але він стояв між мною та моєю кінцевою метою. Я досить напортачив із цією місією.
  
  
  Більше не треба.
  
  
  Він висунув голову з-за рогу. Це було все, що мені було потрібне. Я вміло стріляв із півдюжини різних видів зброї. Весь той час на стрільбищі окупився прямо зараз. Єдина черга з автомата відкинула людину назад.
  
  
  Шлях було відкрито.
  
  
  Я встав і перетнув ще один із цих проклятих фотоелементів. Тяжка сталева віконниця з брязкотом закрила кінець тунелю, запечатуючи його. Я кинувся вперед, безуспішно ударяючи прикладом пістолета. Дзвінкий метал тільки знущався з мене. Я знову опинився у пастці.
  
  
  "Що трапилося, Нік?" - Запитала Марта, підходячи до мене. "Як це могло пройти через тунель?"
  
  
  "Мадам Лінь налаштувала його так, щоб двері зачинялися автоматично, як у продуктовому магазині", - з гіркотою сказав я. Але я не дозволив своєму гніву перешкодити мені уважно вивчити сталеву пластину, що впала. Я знав, що, ймовірно, буде швидше подолати цю перешкоду, ніж повернутися назад через тунельний лабіринт і розшукати мадам Лінь на землі.
  
  
  "Що ми будемо робити?"
  
  
  «Ми підніматимемо доти, доки не зможемо більше виносити це - а потім ми підніматимемо ще сильніше», - сказав я їй, мої пальці вже були під краєм тарілки. «Двері впали на приклад кулемета охоронця. Це так само корисно, як будь-яке інше, оскільки власникові це більше не знадобиться».
  
  
  "Ти теж убив його?"
  
  
  "Я сподіваюся на це", - гаряче сказав я. «А тепер піднімайся, чорт забирай. Нам треба звільнитися. Я бачив сигнальну ракету. Мадам Лін збирається на рандеву зі своїм кораблем. Ми маємо вийти на берег, щоб зупинити її».
  
  
  Марта пригорнулася до мене. За інших обставин це було б інтимно, навіть затишно. Але жоден з нас не виглядав і не пах як люди, не кажучи вже про коханців. Моя шкіра була обвуглена і вкрита виразками від вогню, я спітнів від напруги, від мене пахло порохом і засохлою кров'ю. Марта була у найкращій формі. Ми разом хмикали і напружувалися. Двері зрушили лише на дюйм. Коли це сталося, я справді доклав усіх зусиль. Двері відчинилися ще на кілька дюймів.
  
  
  «Поклади автомат – мій – під двері. Тримай його. Поспішай», - задихалася я, відчуваючи, що моє тіло зламається будь-якої миті. Марта встромила приклад кулемета в бетонну підлогу і притиснула стовбур до сталевих дверей.
  
  
  Це трималося.
  
  
  Я розслабився і дозволив силі повільно повернутися в мої м'язи. Знову здригнувшись, мені вдалося підняти двері ще на кілька дюймів.
  
  
  "Іди під це", - наказав я.
  
  
  "А що щодо тебе, Нік?"
  
  
  «Роби, як я говорю. Я вийду за секунду».
  
  
  Вона здавалася сумнівною, але не збиралася залишатися в темному тунелі ще на мить. Марта спустилася і вивернулася, але надто повільно. Я відчув, як моя хватка на важкій металевій пластині зісковзує. Якщо вона не поспішає, я можу її роздавити.
  
  
  "Перемісти цю фанні", - крикнув я, допомагаючи їй ногою. Це було не дуже доблесно, але в ті часи лицарство не мало великого значення. Все, що тепер має значення, - залишитися живим. Вона вискочила, коли мої сили знову пішли на спад. Пихкаючи і відчуваючи напругу в кожному м'язі свого тіла, я дивився на кілька дюймів між основою плити та бетоном. Пістолет не був опорою, якій я міг довіряти в цьому випадку.
  
  
  Але я не мав іншого вибору. Лежачи на спині, я крикнув Марті: «Коли я почну, я хочу, щоб ти піднімалася, ніби ти наступний олімпійський чемпіон. Зроби це, зараз же!
  
  
  Я відштовхнувся ногою і піднявся вгору, ніби натискаючи на мільйон фунтів. Двері відчинилися достатньо, щоб я міг потрапити всередину. Ніколи в житті я не поспішав. Гострий металевий край ковзнув по моїх грудях, животі, верхніх ногах, а потім я вислизнув з-під дверей. Марта розслабилася і хрипко зітхнула.
  
  
  Я нічого не міг зробити, окрім як лежати в багнюці, важко дихаючи, моє серце шалено калатало.
  
  
  Ти добре попрацювала, Марто, - нарешті сказав я. - Але є ще щось, що треба зробити. Де Джордж припаркував свою машину? Ми повинні перевірити це, щоб побачити, чи є там пристрій перемикання лазера.
  
  
  «Думаю, в тому напрямку», - сказала вона, тремтячи від напруги всього, через що їй довелося пройти. Я хотів втішити її, але я не мав часу марнувати. Вона була великою дівчинкою; вона була б гаразд без заспокійливих слів.
  
  
  Я кинувся на біг, витягнувши автомат, що лежав за поясом, і переконався, що він готовий до дії. Попереду маячила темна постать. Я сповільнив свій стрімкий крок і впав, звиваючись уперед на животі.
  
  
  Моя розважливість врятувала мені життя. Я видав легкий звук. Це розбудило когось на задньому сидінні машини, який піднявся, взяв рушницю і почав дико стріляти. Я зробив три швидкі постріли, щоб назавжди змусити його замовкнути. Ще одна тінь постала перед автомобілем. Ще два постріли вразили його. Затвор мого автомата залишився відкритим після останнього пострілу. Я відкинув порожній пістолет і витяг мою вірну Вільгельміну, коли я сів поряд із машиною. Слухаючи доти, доки в мене не захворіли вуха, я нічого не чув, крім далеких хвиль прибою, що гуркотів берегом, і періодичного завивання вітру, який ліниво розгойдував товсті ковдри туману туди й сюди.
  
  
  Я визирнув через край автомобільних дверей. Нічого. Я рухався обережно, але з усією можливою швидкістю. Оглянув машину, виявив невеликий поріз на задньому сидінні, витяг набивку подушки. Простір, що залишився, був якраз відповідного розміру для пристрою перемикання лазера. Мадам Лінь знайшла його першою.
  
  
  "Чорт, - сказав я, - ми запізнилися".
  
  
  "Пробач, Нік, правда!" - Вигукнула Марта. «Я підтримувала тебе. Я тримав тебе. Це все моя вина».
  
  
  Я майже не чув її. Не час звинувачувати, а думати. Тужливий туманний ріжок пролунав один, два, три рази. Густа пелена туману розійшлася достатньо, щоб я побачив вантажне судно за півмилі від берега.
  
  
  "Це воно!" Я закричав. «Мадам Лінь прямує до цього корабля. Вони щойно дали їй сигнал. На пляж. Швидше, чорт забирай, поспішай!» Я тягнув її за собою, як полонену повітряну кулю. Ми побігли до урвища з видом на піщану косу за п'ятдесят футів нижче. Темна купка людей штовхнулася об гумовий пліт, намагаючись занурити його в вируючий прибій.
  
  
  "Бачите їх там?" - Запитав я Марту. Побачивши її кивок, я сказав: «Почни стріляти в них. Наче ти на стрільбищі. Повільно, навмисне стріляй, намагаючись зосередитись на кожному раунді. Я хочу, щоб ти не давала їм піти».
  
  
  "Що ти збираєшся робити, Нік?"
  
  
  «Я збираюся спуститися туди швидко. А тепер стріляй!
  
  
  Я віддав їй гвинтівку, взяту у мерця на задньому сидінні Джорджової машини. Я не став чекати, щоб побачити, чи вона послухається. Я мчав звивистою вузькою стежкою вздовж урвища. Біля моїх ніг виросли крила; Мені здавалося, що я літаю, як Меркурій. Солоне повітря ринуло в мої легені і змахнуло хворобливу втому, яку я відчував раніше. В мене ринула сила, і я ледве тримався на крутій стежці, поспішаючи дістатися до пляжу. Відлуння пострілів Мальти підказали мені, що вона робить те, що їй сказали. Частина навчання DIA застрягла.
  
  
  Потрапивши на пляж, я став метою чотирьох різних кулеметів. Мене це турбувало не більше, ніж дзижчання комара навколо моїх вух. Я вичавлював раунд за раундом, Вільгельміна знаходила притулок для кожної свинцевої кулі. Кулемети перестали стріляти. Тепер я почував себе непереможним.
  
  
  "Не стріляйте!" крикнув член екіпажу поруч із гумовим плотом. "Я не озброєний!"
  
  
  Його руки впали йому на голову. Я майже повірив йому через грозову хмару гніву на обличчі мадам Лінь. Вона, мабуть, умовляла його спустити пліт у неспокійну воду і спробувати плисти до далекого корабля. Я вирішив, що вантажне судно стоїть на якорі ярдів за триста від берега. Однак мінливі верстви туману, як правило, руйнували моє сприйняття глибини. Хоч би як далеко знаходився корабель, член екіпажу, очевидно, вважав, що йому ніколи не дістатися.
  
  
  «Отже, містер Картер, схоже, ви наполягли і перемогли. Ви – випробування для мене».
  
  
  Мені доводилося постійно нагадувати собі, що ця прекрасна жінка була безжальною і неодноразово намагалася вбити мене найжахливішими способами. Мій "Люгер" зосередився на ній. Екіпаж у цій грі був лише пішки, а я щойно зробив хід ферзем.
  
  
  "Коробка", - сказав я.
  
  
  «У вас лякає однобокий розум, містере Картер», - сказала вона, і її голос був таким же м'яким, як шовк, як коли вона повідомила мені, що я залишусь у кімнаті з ненажерливими пацюками. «Я розберуся з тобою. Кожна людина має свою ціну. Я можу зробити життя набагато приємнішим для тебе - різними способами. Разом ми могли б відкрити всю Браму Раю. Не всі мої тренування були спрямовані на смерть.
  
  
  "Я не сумніваюся в цьому, але мені не цікаво".
  
  
  «Ах, ви, американці. Ця пуританська трудова етика вторгається у багатьох відношеннях. Вона позбавляє вас справжнього життя».
  
  
  "Ні я сказав. "За відмову відповідальний простий патріотизм. У наші дні про це мало що чути, але він все ще існує. Моїй країні потрібен цей лазерний перемикач. І я збираюся його взяти".
  
  
  «Ось він, містере Картер». Вона жбурнула чорну скриньку на пісок до моїх ніг. Вставши на коліна, не дозволяючи очам відірватися від неї, я взяв комутаційний пристрій і затиснув пальці під однією з металевих стінок. Стиснувши зуби, я відсунув кришку, щоб оголити крихкі нутрощі. Крихке скло яскраво блищало в тьмяному світлі, а складні друковані схеми, вигравірувані на склі, збили мене з пантелику своєю хитрістю.
  
  
  Потім це сталося.
  
  
  Швидше, ніж ми думали, мадам Лінь розвернулася, витягла одне із своїх проклятих хірургічних віяло з металевими краями і відправила його в повітря. Мені ледве вдалося відбити цю запеклу атаку, її віяло збило Вільгельміну в пісок.
  
  
  "Тепер, містере Картер, - м'яко сказала вона, - подивимося, у кого буде перевага". Вона кружляла, ще один віяло загрозливо блимав.
  
  
  Хьюго стрибнув мені в руку і по вуха встромився в члена екіпажу, який, нарешті, оговтався від своєї шокованої бездіяльності і спробував пірнути за моїм "Люгером". Він перекотився знову і знову, хапаючись за живіт. Я проігнорував його. Він був повністю поза грою. Залишилася лише мадам Лінь.
  
  
  «Кинь це», - сказав я. "Ти програла. У мене є пристрій, що перемикає, а в тебе нічого немає».
  
  
  «Я все ще жива. Я можу отримати інший прототип від іншого Едварда Джорджа. Багато ваших вчених уразливі для моїх хитрощів. Я знайду їх і скористаюся їхніми слабкостями».
  
  
  Вона продовжувала кружляти, віяло рухалося гіпнотичною вісімкою. Вона вдарила зі швидкістю кобри. Віяло рвонулося, зачинилося і вдарило мене прямо в обличчя. Я парирував з Хьюго, відчуваючи удар металу по металу, а потім схопив її тонке зап'ястя. Я сильно стиснув, намагаючись розчавити тендітні кістки. Моя сила була не такою, якою має бути. Я перетворив килимку хватку в дугу, від якої жінка впала на пісок.
  
  
  Перш ніж я зміг прикінчити її ножем, руки намацали мої кісточки. Я важко впав уперед, скручуючись. Чоловік, якого я вдарив ножем у живіт, все ще слабко чинив опір, ніби намагаючись компенсувати свою колишню боягузливість. Він був мерщій мертвий, ніж живий, але мені довелося з ним розібратися.
  
  
  Це зайняло більше часу, ніж я очікував. Він відмовлявся здаватися, можливо, знаючи, що смерть близька і боячись її. Коли я підвівся, закривавлений ніж капав мені в руку, мадам Лінь пішла. Вона зіштовхнула гумовий пліт у каламутні чорні води, що плескалися об берег, і тепер люто гребла до корабля.
  
  
  Прикинув свої шанси плавати у крижаній воді та обганяти її. У моєму ослабленому стані вона могла б легко відбити мене, навіть якби мені вдалося успішно битися з Тихим океаном і дістатися плоту. Я обшукав шорсткий пісок, знайшов Вільгельміну, перевірив хід, щоб переконатися, що пісок не потрапив, потім прицілився, тримаючи «люгер» обома руками.
  
  
  Райдужний зелений колір сукні мадам Лінь був у центрі моєї уваги. Я вистрілив. Я бачив, як вона різко впала вперед. Я опустив приціл на край гумового пліту. Я знову вистрілив. Шипіння голосніше, ніж звук прибою. Я продовжував стріляти по плоту, аж поки затвор Вільгельміни не заблокувався, і в обоймі більше не залишилося куль.
  
  
  Пліт крутився і йшов у холодні води Тихого океану. Я чекав з одним із автоматів, що впали в руці. Я не пам'ятаю, як довго я стояв там, спостерігаючи, чекаючи, переконуючись, що мадам Лінь мертва. Сумне гудіння корабельного гудку скидалося на панахиду. Екіпаж зняв якір, і корабель розчинився в сірій пелені туману.
  
  
  Мадам Лінь, як і раніше, не було видно. Зрештою, вона зустріла свою долю. Я знав, що мав відчути захоплення від перемоги над таким хитрим і могутнім противником. Все, що залишалося в мені, - це ломота, біль та необхідність спати протягом тижня.
  
  
  
  
  Срібна цятка з'явилася в ясному блакитному небі над пустелею. Він мерехтів і танцював, поки не чути глухий гул реактивного двигуна. Потім небо вибухнуло різкою люттю. Знову і знову цей смертоносний спис когерентного світла обрушувався на ціль, рубаючи і розрізаючи, поки не залишилися лише крихітні фрагменти, що обсипалися дощем на висушеній землі.
  
  
  "Дивися, високо. Ти бачиш це?"
  
  
  Я поглянув у напрямку, яке вказав доктор Саттер. Я побачив миттєвий спалах, коли ракета високо над головами знову ввійшла в атмосферу. Потім його було знищено смертельним спалахом лазера. Крихітний спалах тертя з атмосфери був поглинений катаклізмом, заподіяним на околицях іоносфери. Лазерна гармата продовжувала
  
  
  гудіти і гудіти про себе, все ще готовий накинутися на свою смертоносну силу.
  
  
  "З російськими міжконтинентальними балістичними ракетами проблем не буде?" Я запитав.
  
  
  Саттер посміхнувся, коли я побачив його таким самовдоволеним.
  
  
  "Взагалі то. Росіяни багато в чому просунуті. Електронні контрзаходи, а тепер системи протиракетної оборони, так! Вони не можуть нічого уникнути цього». Він вказав на лазер восьмої карти. Гордість у його голосі була для мене достатньою нагородою.
  
  
  Хоук підійшов з Мартою Берлісон і сказав: Ти можеш пишатися, Або. Саттер. Хороше випробування. Хороша зброя».
  
  
  «Дякую», - сказав огрядний учений, не особливо слухаючи. Він уже йшов, щоб перевірити циферблати та показання приладів. Ми дивилися, як він йде, людина, яка перебуває в ейфорії від успішно завершеного проекту.
  
  
  "А як щодо випивки та азартних ігор доктора Саттера?" - Запитала Марта. "Це буде помічено під килим?"
  
  
  "Ні," повільно сказав Хоук. «Ми порекомендували доктору Саттер провести тривалу відпустку в Лонг-Біч. Не варто витрачати даремно людину її талантів. Він буде… реабілітований».
  
  
  Марта кивнула, сонячне світло відбивалося в її чорних, як смоль волоссі, роблячи її ще красивішою, ніж будь-коли. Я відчув грудку в горлі, просто дивлячись на неї.
  
  
  "Мм, містере Хоук, можу я поговорити з Ніком наодинці?"
  
  
  Хоук розумно підморгнув мені, потім повернувся і пішов за Саттером у контрольний бункер.
  
  
  "Давай трохи прогуляємося, Нік", - сказала вона. "Я хочу поговорити. Про нас".
  
  
  "Що про нас?" Я запитав. Я не думав, що зможу впорядкувати свої почуття. Ми були близькі, дуже близькі. Мене приваблювали інші жінки, але рідко так, як Марті Берлісон. У моєму бізнесі це було погано. Я не був певен, що хочу чути, що вона сказала. Це може виявитися болючим для нас обох.
  
  
  «Я не знаю, як це сказати, Нік, тому я одразу скажу це. Я люблю тебе, я дуже люблю тебе». Моє серце перестало битися, коли я почув ці слова. «Але, – швидко продовжила вона, опустивши очі, – я хочу піти одна. Принаймні на якийсь час. Я… я мушу все виправити у своїй голові. Я була така захоплена вся ця інтрига через те, що у мене не було можливості належним чином оплакувати смерть Річарда».
  
  
  "Я знаю, через що ти проходиш", - м'яко сказав я.
  
  
  «Ні, Нік, – з почуттям відповіла вона. Ви не можете знати. Ваша робота є дуже важливою для вас. Можливо, це найкраще для всіх нас, усіх у Сполучених Штатах. Але це не те, що мені потрібне і чого я хочу. Я пішла з розвідувальної спільноти через проблеми. Я люблю тебе - але я не можу змиритися з думкою, що ти будеш десь там, де в тебе постійно стріляють. Мені потрібен час, щоб оплакувати, і я сумніваюся, що повернуся до тебе».
  
  
  «Я сказав, що розумію, Марто, і я розумію. Справді».
  
  
  "Справді?" - Запитала вона, переводячи очі на мої.
  
  
  Я ніжно поцілував її. Вона замовкла, посміхнулася мені, а потім повернулась і побігла. Я дивився їй услід, усередині була порожнеча. Те, що вона зробила, було на краще. Я знав це, але все одно було боляче.
  
  
  Я стояв, дивлячись на пустелю, чекаючи заходу сонця. Помаранчеві та жовті хмари переконали мене в тому, що на світі є й інша краса. Незабаром мої думки повернулися до Лас-Вегаса та перерваної відпустки. Я поспішно пішов, бажаючи повернутися до серйозної роботи – розслабитися та забути про роботу – і Марту.
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Місце самогубства
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Оригінальна американська назва:
  
  
  
  The Suicide Seat
  
  
  переклад Льва Шкловского.
  
  
  Місце самогубства.
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  - Але… але ж ти не Гонсалес! – вигукує дівчина.
  
  
  - О, ні, зовсім ні, - сказав я, роблячи невеликий крок до неї.
  
  
  Вона відстрибує до протилежної стіни із тривожним виглядом. Я дивлюся це. Вона б непогано виглядала з цим великим синцем, зі світлим волоссям та блакитними очима. Загвоздка в тому, що один із її синців не просто темний посередині, вони ще й усюди. Ще в неї є ще один, трохи менш темний, на щелепній кістці. Мені, який завжди такий ніжний з жінками, боляче за неї.
  
  
  Вона питає. - Хто ти ?
  
  
  - Нік Картер. Я тут, щоби відвезти тебе додому.
  
  
  Вона бурмоче:
  
  
  – Мене додому?
  
  
  Схоже, ці два слова просто не мають для неї сенсу, що для того, щоб мені повірити, потрібен письмовий документ. Оскільки під рукою їх немає, намагаюся обійтися підручними засобами:
  
  
  - Так, у США. До дому твого батька.
  
  
  По її щоках котяться дві великі сльози: все, повідомлення минуло. Як би я не був чутливий, я обертаюся, щоб не розплакатися разом із нею, і, користуючись нагодою, закриваю вікно, через яке я увійшов. Коли це зроблено, я додаю:
  
  
  - У нас мало часу. Поспішайте одягнутися. Ми збираємося викрасти машину, щоб втекти.
  
  
  Голова не виглядає занадто пошкодженою під красивим світлим волоссям. Починається відразу:
  
  
  - Вкрасти машину? Але Гонсалес має виїхати з «Бьюїком»!
  
  
  – У мене є інша ідея. Іди швидко одягайся.
  
  
  Вона відкриває комору і починає ритися в ній, поки я пояснюю:
  
  
  - Це машина, на якій вони збираються перетнути кордон.
  
  
  Без церемоній панночка кидає халат на землю. Потім раптово, ніби вона тільки-но вловила те, що я сказав, вона повертається до мене і замахується на мене:
  
  
  - Але, містере Картер, вона набита...
  
  
  "Я знаю, що набита наркотиками", - сказав я, деталізуючи це.
  
  
  Досить апетитна, але торкатися її не хочеться. Принаймні не такий, як зараз. Я почував себе так, ніби усамітнююся з міс Ремпонно. У неї все в синцях. На животі, руках, стегнах і навіть грудях. Вони змінюються від темно-фіолетового до зеленувато-жовтого та всіх відтінків синього та червоного, я думаю, у порядку віку. Цього достатньо, щоб маги в Technicolor зблідли. У мене волосся скуйовджується на куполі.
  
  
  «Послухай, Конні, – сказав я. Справа не в тому, що видовище неприємне, але це потрібно робити швидко. Одягайся, побачимо!
  
  
  Тут вона наносить макіяж і ховається за дверцята туалету.
  
  
  - Ой! Прошу вибачення ! Я... я все ще не звикла до думки, що я можу бути будь-ким, крім об'єкта насильства.
  
  
  Я намагаюся її заспокоїти:
  
  
  - Постараємось знову звикнути до цього. Сподіваюся, це закінчиться менше ніж за годину. Але спочатку мені потрібно знати, чи проходить невелика дорога, що веде до гаражів.
  
  
  - У хорошу погоду так. Але два дні тому її зрізали дощі. Є брід, але якщо взяти джип 4х4.
  
  
  – Ось що я планую зробити.
  
  
  Величезні шини машини начинені героїном із провінції Сіналоа, обережно загорнутим у невеликі пакетики з пергаментного паперу.
  
  
  Але це не моя справа. Я займаюся вивезенням міс Конні Куїтман, дочки одного з найсильніших прихильників сенатора Майка Ловетта з Нижньої Каліфорнії.
  
  
  Головний герой – це я працівник відділу АХ. Я – елітний вбивця N3, і я виконую місії, які мені довіряє AX, невеликий орган Секретної служби, який спеціалізується на брудних роботах.
  
  
  Двері туалету зачиняються. Я повертаю голову. Конні Куітман схожа на стерву з нетрів. Це через її одяг. Гонсалес та його друзі нишпорять по кордону. Намагатися знайти серед цих типів пристойних хлопців так само утопічно, як шукати ніжність в очах збирача податків. І негідники, яким він позичає або дарує на час Конні - залежно від обставин - повинні бути того ж типу. Для них чим більше миша схожа на тріску, тим краще. І тоді навіщо платити за туалетне приладдя, адже вона цікава без туалету? Своєю мішурою він нагадує мені маленьких повій, які блукають тротуарами Авеніда де ла Революшн у Тихуані. Але трапляються випадки, коли краще не перестаратися з тим, що ви думаєте. Крім того, я маю про що турбуватися.
  
  
  - Я помітив унизу двох чоловіків, - говорю я. Чоловік на ім'я Естрада і чоловік зі шрамами.
  
  
  - Кабрера?
  
  
  - Це має бути так. Я чув, як хлопець назвав його чимось у цьому роді. Є ще хтось?
  
  
  - Так, гаражнику. І він крутий. Він дуже швидкий із пістолетом і ще швидше з ножем.
  
  
  Я коментую:
  
  
  - Це не так уже й погано. Діятимемо по порядку. Як ти думаєш, чи зможеш залучити сюди двох хлопців? По черзі, якщо можливо.
  
  
  - Безперечно, - відповідає панночка. Кабрера якийсь час кружляв довкола мене. Але Гонсалес не погоджується. Я спробую його заманити.
  
  
  - Спробуй. Якщо ми зможемо непомітно позбавитися охоронців будинку, можливо, я зможу застати хлопця в гаражі зненацька.
  
  
  - Добре, - сказала вона.
  
  
  Вона підморгує мені і відчиняє двері.
  
  
  - Пако, - вона буркує, "Пакіто. Estoy sola y me aburro. Ven a verme, mi corazón [1]."
  
  
  Має легку усмішку, але дуже сексуальний голос. Я чую, як хлопець каже щось, чого не розумію. А потім ступає сходами. Я вирішую залишити Вільгельміну осторонь, вона надто галаслива, мій пістолет Вільгельміна, цей мій старий добрий Люгер. Пакіто отримає удар Х'юго, мого стилета з автоматичним гачком, що звужується, як капустяний ніж.
  
  
  - Високоповажний, Пакіто. Ven, querido [2], – продовжує Конні, відступаючи до порога. Ти тамбієн, Маноло! - різко вигукує вона. Ні, ніяких quiero los dos juntos. Згодом, Маноліто. Espera un poquito, por Favor [3].
  
  
  Пекло і прокляття! Два оселедці клюнули разом! І, незважаючи на умовляння Конні, Маноло, схоже, не збирався мудро чекати своєї черги.
  
  
  Він зараз у кімнаті. Рука простягається і вистачає його. Х'юго захований на півдорозі між ліктем та зап'ястям. Я трохи натискаю на нього. Він вискакує, і опиняється в руці Пакіто, як за помахом чарівної палички. Я хапаю свого клієнта і по шраму впізнаю Пако. Він видає потворне гарчання і здоровою рукою починає витягувати зброю. Надто пізно, Пакіто. Хьюго встромляється йому в горло так само легко, як розпечена праска в шматок олії. Невихований чоловік видає велику відрижку, що булькає, навіть не замислюючись про те, щоб покласти руку перед ротом, потім слабо згинає коліна і падає вперед. На майданчику людина на ім'я Маноло тримає пістолет в упорі. Здійснивши один із тих величезних жахливих стрибків, секрет яких я знаю, я кидаюся на нього і, готово, удар стилетом у серце. Його пістолет падає на підлогу зі звуком каструлі. В той же час я відправляю йому ліву руку до центру портрета, і він стрибає по пандусу, не встигнувши оголосити своє ім'я. Я дивлюсь на під'їзд. Маноло розтягнувся на майданчику за три метри нижче. Її голова все ще звисає з плечей, але шия повернута під неприродним кутом. Я заходжу до кімнати.
  
  
  Конні спостерігає, як Пако закінчує випускати душу в середині великої слизової червоної калюжі. Я беру два пістолети і передаю один дівчині. Інший я засовую за пояс. Не треба більше турбувати цю бідну людину зі шрамами. Нехай він зробить останній подих безтурботно. Тому я пропоную якнайшвидше піти. Ми маємо понад вісімдесят миль шляху перед кордоном.
  
  
  Але ми ще не вийшли із гуртожитку.
  
  
  Конні йде попереду мене сходами. Прибувши на перший майданчик, вона зупиняється та знімає татани на ходулях.
  
  
  - Із цим нелегко ходити, - коментує вона. І потім бігти...
  
  
  Я користуюсь цією можливістю, щоб пройти повз. Але коли я підходжу до нижніх дверей, вона хапає мене за рукав. Я обертаюсь.
  
  
  - Скажімо, із Кальдероном, хлопцем, який тримає гараж, заклинання не спрацює. Йому подобаються лише хлопчики.
  
  
  - Зрозуміло, - говорю. На вашу думку, чи є ймовірність, що ключі лежать на панелі приладів? По-перше, ти вмієш керувати машиною?
  
  
  - Немає проблем, я вмію водити. Щодо ключів, то їх немає. Це джип, викрадений у американських військових. Заводиться кнопкою.
  
  
  - Ідеально. Чекай, поки я тебе покличу. Я піду та знайду його.
  
  
  Підморгую їй, виходжу надвір і кричу:
  
  
  - Хоухоу! Кальдерон! Моя мила маленька зазноба! Прийди до мене, педик мого серця. Давай, покажи мені своє гарне обличчя, моя Мона Ліза!
  
  
  Все це, звичайно, іспанською. Який талант! Якщо це не спрацює, я повернуся до своєї книгарні і куплю ще один словник іспанської, який продали мені трохи менше семи років тому.
  
  
  Але це працює. Кальдерон виходить із гаража, піднімає пістолет та плечі.
  
  
  Це правда, що це швидко.
  
  
  Але не з гарним Ніком. Мені спало на думку, що Вільгельміна хотіла з ним познайомитися. Через секунду вона стрибає мені в долоню і дає чудовий постріл. Я влучив у плече. Хлопець котиться по землі, але все ж таки стріляє.
  
  
  Правильно, що це майже точно.
  
  
  ВЗІУФ! Незважаючи на його рану, його куля зачепила мою шкіру голови. На кілька міліметрів нижче і він розділив би моє волосся посередині.
  
  
  Чхання кидається мені в ніс, і я біжу до гаража. Це має бути останнє, на що чекав милий. Він думає про свою травму, коли бачить, як я його добиваю. Майже впритул стріляю йому поміж очей. Його голова валиться назад. Йому більше не доведеться турбуватися про своє плече. Беру його пістолет і чую крик Конні:
  
  
  - Увага ! Це Гонсалес та інші!
  
  
  Все ще босоніж, вона бігом перетинає двір, і ми разом підходимо до машини. Я передаю їй пістолет.
  
  
  - Відверніть їх, - кажу я. Якщо ви виб'єте одного з них, я не буду з вами сперечатися.
  
  
  Я натиснув на стартер. Реве мотор. Так, хлопці, одразу можу сказати, що це хороший двигун. Я не знаю, що вони засунули під капот, але це точно не той хворий двигун, який мав бути там. Я кричу:
  
  
  - Зачекайте!
  
  
  Автомобіль рвонувся. Відразу за гаражем є дві великі нерівності. Машина стрибає на них, як розлючений бик. Злітаємо з місця. Як тільки я потрапив назад до своєї колії, я швидко переключив передачі. Коробка теж не та, що у старого військового позашляховика.
  
  
  - Конні кричить, повертаючись і стріляючи. - Вони женуться за нами!
  
  
  – Я це підозрював. Тримайся міцніше. Їх б'юїк швидше за нас, але я відірвуся від нього на бездоріжжя.
  
  
  "Не розраховуй на це", - сказала мені Конні. Їхня машина всюдихідна.
  
  
  Єдине, на що я можу розраховувати, – це наше лідерство. Але це ненадовго. Мені потрібно щось знайти дуже швидко. Я швидко перегортаю свій запас досвіду і знаходжу той метод, який, як на мене, підходить для цієї ситуації.
  
  
  Ярдах за сто перед нами знаходиться земляний пагорб, досить високий, щоб загороджувати дорогу. Я їду на нього. Джип стрибає щонайменше на сімдесят сантиметрів. Він раптово відскакує назад, коли колеса ударяються об землю. Краєм ока я мигцем бачу збожеволілу дівчину, що стискає ручку своїх дверей. Я повернув кермо і натиснув на гальмо. Джип зупиняється після майстерного повороту, блокуючи невелику дорогу. Включаю повне світло фар.
  
  
  - Що ти робиш ? - Конні плаче, її очі розширюються від монументального страху.
  
  
  Я широко посміхаюся їй і відповідаю заспокійливим тоном:
  
  
  – Єдине, що залишилося зробити. За секунду на ваших друзів чекає кумедний сюрприз.
  
  
  І, як і очікувалося, Buick з'являється над горбом, немов велика кажан прямісінько з пекла. Незважаючи на тоноване лобове скло, я бачу приголомшене та злякане обличчя водія. Він очікував знайти дорогу, а натомість стоїть джип. Він у самому розгоні. Він має щось робити. Я вдарив у сигнал.
  
  
  Це останній удар. Хлопець кермує щосили гальмуючи. Великий Б'юїк послизнувся. Ліві колеса піднімаються, опускаються та підстрибують. Вона йде з дороги і щось ударяється. Я бачу, як тіло проходить через лобове скло і злітає у плануючому польоті. Buick знову підстрибує, перетворюючи його на мармелад. Капот і дві двері відчиняються при ударі. При третьому стрибку загорівся бензобак, і машина вибухнула, перш ніж упасти назад, шиплячи на території, що межує з невеликою дорогою. Страшна спека обпалює половину мого волосся. Безперечно, вони знову страждають. Раніше проділ посередині, а тепер опік. Коли був у перукаря? Ах, ні, я забув, що нема кому подбати про мою зачіску.
  
  
  - Давай, - говорю я. А тепер розгорнись і вперед!
  
  
  
  
  
  
  Розділ II.
  
  
  
  Якби ми були у Сполучених Штатах, було б розумно залишатися на невеликій дорозі та уникати основних доріг, де є більший ризик бути зупиненим. Маючи невелике почуття напряму, намагаючись приблизно рухатися у правильному напрямку, завжди є спосіб знайти правильну дорогу. Але тут не Штати, це Нижня Каліфорнія, і добрі дороги схожі на погані дороги будинку. Щодо поганих доріг, я волію не говорити про них. Мораль, як тільки зможу, я повернусь на головну дорогу. Зуби трохи стукають на нерівностях, але нам все ж таки вдається підтримувати досить правильний темп. Ми користуємось можливістю, щоб дізнатися одне одного ближче. Раптом Конні повертається до мене і каже:
  
  
  – Скажи, Нік. Ви мене ще не спитали...
  
  
  - Запитай "що? Я це роблю.
  
  
  І раптом я розумію, що вона має на увазі. Я одразу продовжую:
  
  
  - Ах так, а чому в такий бардак потрапила така дівчина з доброї родини, як ти?
  
  
  - Ось і все, - підтверджує вона.
  
  
  - Добре, я тебе питаю.
  
  
  Вона прочищає горло і каже:
  
  
  - Я мала бути обережною, тільки тут...
  
  
  Але далі не йдеться. Її голос раптом задихається, вона кладе голову на руки і заливається сльозами. Я, ти мене знаєш: хлопець іноді трохи різкий, але справді добрий хлопець. У мене виникає один із тих тарганів, коли я бачу її такий, бідолаха. Я хотів би щось зробити, але з кермом у руках на цій нерівній дорозі це непросто. Як тільки я знаходжу можливий кут, зупиняюся і обіймаю її за плечі.
  
  
  - Ось... ось..., - говорю я тоном доброго тата, якому можна довіряти. Розкажи мені про це зараз. Я впевнений, що потім буде краще. Вона уткнулася головою в ямку моїх могутніх грудей і, як дитина, що переживає дуже, дуже велике горе, знову починає плакати. Я терпляче чекаю, поки він заспокоїться, дивлячись на стривожені обличчя на машинах, що проїжджають. Нарешті, Конні витирає очі, глибоко пирхає і гикаючим голосом вигадує історію, яка може бути схожою на багато інших.
  
  
  Як я і очікував, вона стала жертвою каверзи. Напевно, найтухший трюк, який тільки може існувати. І не в ранковій газеті ви почуєте про це. Статистика Інтерполу з торгівлі білими рабами – це не те, чим ми годуємо маленькі сім'ї. Назвіть «білим», до того ж цікаво, чому… Хлопці, які їдять цей хліб, не надто вибагливі. Апартеїд - не їхня справа. Якщо є щось, у чому ви не можете їх звинувачувати, то це в расизмі. Їх, якщо курча досить велике, щоб принести їм млинці, це все, що вони просять.
  
  
  Ось як це працює:
  
  
  По-перше, дівчинка має бути в поганому становищі. Вона посварилася зі своїм хлопцем, розсердилася на батьків чи втекла. У будь-якому випадку, я уточню деталі, ви повинні мати уявлення про топо. Діти, яким пощастило повернутися, майже завжди говорять те саме.
  
  
  Одного дня, читаючи оголошення, вони раптово натикаються на можливість, яку не можна упускати. Іноді це контракт із «балетною» трупою, досвіду не потрібно. Іншим разом це робота секретаря на службі у галузевого магната, який все життя тягається найрайськими куточками планети. Єдині необхідні якості: легкість спілкування, хороша презентація, паспорт.
  
  
  Як тільки дівчина опиниться у відповідному кутку – там копи підкуплені на найвищому рівні – бах! пастка закривається на ній. Одного чудового вечора ми запрошуємо її на невелику вечірку і даємо їй випити. Коли ми не надто спостережливі, ми навіть заходимо так далеко, що приймаємо хорошу дозу наркотиків, переважно снодійних. Потім ми катапультуємо її в розпал оргії, і вона опиняється в сумці. Залишається лише витягнути Polaroid.
  
  
  Наступного дня, коли вона знову дивиться на світ, їй показують фотографії. Їй кажуть, що вдома її батьки та друзі - ті самі, на яких вона могла розраховувати, - напевно виглядатимуть кумедно, коли отримають це. Вона зовсім приголомшено дивиться на фотографії. Але так, це вона, з широкою блаженною усмішкою на губах, займається сексом із трьома чоловіками одночасно.
  
  
  Морква приготована. У країні, де вона знаходиться, їй нема до кого звернутися за допомогою. Зазвичай це відбувається на Близькому Сході, Африці чи Південній Америці. Для Конні Куїтман це сталося в Мексиці за класичним сценарієм. З однією подробицею: її продали за п'ятдесят кілометрів від кордону зі США, і їй пощастило, що в папочки є знайомий сенатор. Це багато що змінює.
  
  
  - Ось так, - робить висновок вона. Я… вибачаюсь за те, що розповів тобі все це, але мені стало добре.
  
  
  - Я розумію. Це мало якось вийти. І тоді минуле залишається минулим. Зараз важливо вибратися звідти.
  
  
  - Знаю, - погоджується вона з досить скривдженим виглядом. Як ти гадаєш, як ми це зробимо?
  
  
  – У мене є власна ідея. Для початку треба знайти інше авто. Цю машину, повну мотлоху, повинні помітити всі поліцейські в цьому районі. І є хороший шанс, що деякі з них у цьому братимуть участь.
  
  
  - До речі, у вас є інформація про їхнього начальника, якого вони називають маніту? - Запитує Конні.
  
  
  - Не в останню чергу.
  
  
  - У мене є, - каже вона.
  
  
  - Яка!
  
  
  У мене має бути обличчя дитини, яка щойно натягла ватяну бороду Санти і дізналася, що це був замаскований дядько, бо, незважаючи на те, що її очі все ще вологі, вона не може втриматися від сміху.
  
  
  - О, це небагато, - продовжує вона. Одного вечора Гонзалес позичив мене цій людині. Було темно, і світло було вимкнене. Я не могла його дізнатися, але...
  
  
  - Але що ?
  
  
  - Він був високим і мав хрестоподібний шрам на зап'ясті.
  
  
  - Може, знадобиться, говорю, перезавантаження.
  
  
  У Конні, здається, справи йдуть набагато краще. Ми зробили декілька легких миль, балакаючи. Це настільки круто, що мені не знадобилося б багато зусиль, щоб уявити себе двома туристами, що повертаються додому з поїздки до Нижньої Каліфорнії. Ви б повірили цьому? Саме на цей момент доля вирішує, щоб ми впали на пальто. ХЛОП! Лопнула шина. І це все ще той момент, коли хочеться витратити вгадайте: одна з тих машин допомоги на дорогах, які мексиканці нещодавно почали використовувати на цій платній дорозі, щоб зміцнити свої відносини з багатими жителями нашої прекрасної країни.
  
  
  Я паркуюсь на узбіччі дороги, сподіваючись, що не залишив великого сліду білого порошку після моєї шини. Це може здатися дивним. У цьому вся районі рідко буває сніг.
  
  
  - Здрастуйте, сеньйоре, - каже мені коп, зупиняючись поруч зі мною. Я можу вам допомогти ?
  
  
  Має широку посмішку на обличчі. Звичайно, він той хлопець, який просто чекає на одного. Роздратувати автомобілістів як спосіб показати, що йому не платять за те, що він не плював.
  
  
  У мене крихітна, крихітна, крихітна частка секунди паніки. Я дуже швидко одужую і врівноважую посмішку.
  
  
  - Я подбаю про себе, сеньйоре Полісія. Без проблем.
  
  
  Продовжуй говорити. Він підходить, зрадований, і пояснює мені, що це його робота, що він тут для цього і що я не збираюся забруднити свої гарні аристократичні руки, щоб змінити колесо. Я починаю серйозно смикатися. Колеса, вони сповнені героїну, якщо ти забув.
  
  
  Раптом радіо в його машині починає їсти. Поліцейський обертається.
  
  
  «Вибачте мене на секунду», - сказав він.
  
  
  І він збирається прийняти повідомлення.
  
  
  Пахне страшенно випаленим. Пропустив би більше, що це також частина схеми. Красеві Ніку і маленькій мамі Конні буде про що турбуватися.
  
  
  Він повертається через кілька секунд і знову показує чотири золоті зуби, які він повинен розглядати як зовнішні ознаки свого багатства.
  
  
  - Сеньйор, - оголошує він, - мені щойно повідомили про інцидент. Мене просять перевірити всі джипи, що їдуть цією дорогою. Я прошу вас показати мені ваші документи та документи на машину.
  
  
  Я швидко реагую, вигадуючи невеликий салат, який він, ймовірно, не їстиме. Але дещо треба сказати.
  
  
  - Я позичив цю машину в друга. Це безглуздо, я забув узяти папери.
  
  
  - Вибачте. Вам доведеться йти за мною. І мадам також. Але тут...
  
  
  Він повертається. Ой! Ой! Ой! Бізнес не виходить. Поруч із ним під'їжджає критий пікап мексиканської армії. Він забитий федералами, озброєними автоматами. Офіцер поспішає. Висока, струнка, довга кістлява постать, що видає індіанське походження. Найгірше його очі. Чорний та нещадний. Тип хлопця, який вириває вам нігті один за одним, щоб змусити вас поговорити. Я звик до таких клієнтів і одразу впізнаю їх.
  
  
  Поліцейський завмирає, звернувши увагу.
  
  
  Він догодливо киває. - Привіт, полковнику! -
  
  
  - Що відбувається ? - Запитує інший.
  
  
  Він і коп йдуть на мить, щоб обмінятися дрібницями своєю рідною мовою. З цього моменту я врятую тебе від іспанської. Це правда, що надає трохи місцевого колориту, але мене це починає втомлювати.
  
  
  Я користуюсь цією можливістю, щоб детальніше розповісти про мого клієнта. Йому має бути за сорок, у нього смаглява шкіра та маленькі чорні вусики, окреслені у лінію. Він нагадує мені батька Геза, мексиканського хлопця, мого друга, коли я був дитиною. Усі сусідські діти боялися цього. Міцний хлопець, дуже крутий. Бідолашний Гез, його весь час карали.
  
  
  Краєм ока я дивлюся на Конні. Вона вся біла. Не горда, бідолаха. Вона вважає, що цей короткий момент свободи закінчився. Я не такий песиміст. Поки є життя, є надія, правда?
  
  
  Я розумію, коли до нас повертається полковник. Я не бачу себе, але думаю, що стаю таким самим білим, як моя дівчина. Його великі блакитні очі прикуті до зап'ястя офіцера. І на цьому зап'ясті великий шрам у формі хреста. Він обдарував мене поглядом, який легко різав би сталеву балку, як паяльна лампа, і запитує:
  
  
  - Звідки взявся цей позашляховик?
  
  
  - Мені позичили.
  
  
  – Ти вкрав!
  
  
  - Ти жартуєш, давай подивимося! Ви отримували скаргу на викрадення цього автомобіля?
  
  
  - Я говорю вам, що ви його вкрали! Ви підете за мною.
  
  
  У Мексиці досі діє Кодекс Наполеона. Ніхто не вважається невинним. Коли поліцейський звинувачує вас, ви повинні довести, що він неправий чи бреше. Крім того, цей насправді не бреше. Ну, не для польоту. Я вирішую поки що уникнути скандалу, просто щоб врятувати меблі, коли справа стосується Конні Куітман. Я кажу :
  
  
  - Добре, я піду за тобою.
  
  
  Потім я дивлюсь на поліцейського на дорозі.
  
  
  - Чи не могли б ви взяти цю дівчину до міста? Вона не має відношення до цієї справи. Я приїхав автостопом.
  
  
  Він повертається до полковника і питає його очима. Інший киває. Тієї ночі, коли він спав, Конні, для них обох було темно. Він не впізнав її. Він не бачить сенсу поратися з дівчиною. Його цікавить джип та його вантаж. І я, звичайно, тому що він, мабуть, має намір змусити мене відповісти за страждання, які я завдав його хлопцям.
  
  
  Але, перш ніж я дозволю собі стати на борт, мені потрібно подбати про ще одне. Я простягаю картку копу, який збирається посадити Конні в машину, і говорю:
  
  
  - Це картка мого адвоката, містере Армандо Сегура. Чи могли б ви подзвонити йому і сказати, що мені потрібні його послуги?
  
  
  - Звичайно, - відповідає мій добрий товариш із металевими іклами. Як тебе звати ?
  
  
  - Нік Картер.
  
  
  Поки що він чесний коп. Інакше ризикую. Я тихенько киваю Конні. У її очах лише потроху. Страх, але також рішучість та навіть надія. Якщо плосконогий приведе її до Тихуани, вона має шанс перетнути кордон, піти в поліцейську дільницю Чула-Віста і дочекатися, коли тато Куїтман її забере. Вона докладає великих зусиль і примудряється обдарувати мене легкою посмішкою. Мене це втішає. Зовсім небагато.
  
  
  Двоє солдатів затягують мене до кузова фургона. Полковник сидить попереду поряд із водієм. Щойно в'їжджаємо до села, він зупиняє машину та йде до телефону з вуличної будки. Дивно для солдата… Я знаю, що він робить. Він посилає когось подбати про джип. Я чув, як він сказав поліцейському, щоб він не прибирав його, а взяв справу до своїх рук.
  
  
  Виходимо, за кілька хвилин зупинимося перед депо. Перше, що роблять двоє охоронців, це сковують мені руки кайданками за спиною і садять у маленьку ізольовану камеру. Незабаром двері відчиняться. Він мій полковник. Перше, що він робить, це наклеює гарне татуювання на мої родинні коштовності. Я нахиляюся назад. Він підіймає мене коліном до підборіддя. Маленький червоно-золотий пил починає сяяти перед моїми очима, і я падаю на цемент, як мішок з картоплею. Не дуже обнадіює як запровадження.
  
  
  Мене розбудило цебро з холодною водою. Я трохи піднімаю голову і пирхаю. Нижче пояса біль затих. Уф! Думаю, мої дорогоцінні не пошкоджені. Доведеться ще подумати про його швидку заправку, щоб переконатися, що все гаразд. Ви розумієте, що якщо гарний Нік виявиться з цього боку непоправно понівечений? Це було б розпач представниць слабкої статі на п'яти континентах. Річки проливних сліз роздмухують океани, і буде планетарний катаклізм, в результаті якого наш вид, безсумнівно, боротиметься за виживання. Але більше ніякої філософії, якщо все йде краще вниз, нагору, це не блискуче. Таке відчуття, що мій череп зіткнувся з ковзанкою, а точніше з відбійним молотком. Мої руки більше не скуті кайданками.
  
  
  Я піднімаю ніс і відкриваю повіку, яка важить кілька тонн. Полковник стоїть нерухомо, як давня бронза. Бум! моя бідолашна голова боляче падає на цемент.
  
  
  «Містер Картер, - сказав дуже сильний і зовсім негнучкий голос, - я полковник Іглесіас. Якщо ви не хочете, щоб це лікування повторилося, розкажіть мені, чому ви вкрали цей джип, куди ви прямували та хто ваші спільники.
  
  
  Мені доведеться щось сказати, бо знаю, що він продовжить. Я бачив його очі, коли він ударив мене раніше, і я знаю, що він може пройти весь шлях. Він не садист, парафіянин, якому приносить задоволення мучити свого сусіда. Ні, тортури для нього – знаряддя. Він практикує їх холоднокровно, поки він не дасть очікуваних результатів. І ці хлопці найнебезпечніші. З їхніми мізками все гаразд.
  
  
  Двері відчиняються. Може, невелика ремісія. Я повертаю шию, щоб подивитись. Приходить сержант. Він шепоче кілька слів Іглесіасу на вухо. Полковник хмуриться. Це перша людська реакція, яку я побачив на його обличчі з нашої першої зустрічі.
  
  
  - Добре. - Візьми його з собою, - сказав він полярним голосом.
  
  
  Унтер-офіцер допомагає мені встати. Цікаво, який соус я їстиму. Він виводить мене з камери, простягає мені пару браслетів, тягне до сусідньої кімнати і сідає на лаву перед великим столом. Я відчуваю себе. Вони вирвали у мене Х'юго та Вільгельміну, але були досить люб'язні, щоб залишити мені запальничку Dunhill та пачку цигарок. Я запалюю старий добрий NC та заповнюю легкі ароматним димом. Це мене трохи підбадьорює.
  
  
  Я насолоджуюсь другою затяжкою, коли в кімнату входить Армандо Сегура. Він уважно дивиться через скляні двері, потім оглядає кожен кут кімнати, щоб побачити, чи є там якісь шпигунські мікрофони. Задоволений оглядом, він сідає переді мною і нарешті відкриває рота.
  
  
  - Привіт, Нік, це не схоже на чудову форму.
  
  
  "Не зовсім", - кажу я, пропонуючи йому сигарету, від якої він відмовляється, кивнувши. Я відчуваю, що в мозочку з'явилася надія.
  
  
  «Мені подзвонив молодий коп, - каже Сегура своєю ідеальною англійською. Це новенький, який прибув із Мексики. Він не бере участі у схемі.
  
  
  Я дивлюсь на нього правим оком.
  
  
  Лівий наполовину закрита тампоном, який вони, мабуть, приліпили до мене, поки я був у депресивному стані. Він виглядає таким же крутим і нещадним, як Іглесіас. І я знаю, що це так. Я працюю з ним не вперше. Інформую себе:
  
  
  – А дівчина?
  
  
  – Я попросив копа відвезти її до кордону. Ви цього хотіли? Гадаю, ти знаєш, що робиш.
  
  
  – Для неї так. Для мене це ще одна пара підтяжок. Оскільки ви є моїм “адвокатом”, я хотів би, щоб ви сказали мені, де я перебуваю.
  
  
  - Ти по шию в лайні. Вони сунули пакет із героїном до кишені вашого пальта, коли привезли вас сюди. Іглесіас намагається нарядити вас, щоб компенсувати аварію із джипом.
  
  
  - Тож буде краще, якщо я перейду до Вашингтона.
  
  
  – Це неможливо, – каже мені Сегура.
  
  
  – Які! Скажи, що ти мусиш мені допомогти!
  
  
  - Це те, що я намагаюся зробити, Ніку, але ...
  
  
  - Але?
  
  
  - Але ти думаєш, я дозволю Іглесіасу втекти від цього? Madre de Dios! Я стежу за кожним його рухом понад шість місяців. Я маю шанс загнати його в кут, але я не збираюся його упускати.
  
  
  - А що зі мною у цьому випадку? Я залишаюся у в'язниці?
  
  
  - Послухай, Нік, тепер дівчинка має бути в безпечному місці. Ви здійснили свою місію. Тепер ти допоможеш мені здійснити мою. Я піду знайду Іглесіаса і скажу йому, що маєш секрети, які треба йому розповісти, але обережно. Ми обидва збираємось прогулятися з ним.
  
  
  - Що мені сказати?
  
  
  - Що Гонзалес та його друзі сховали велику партію героїну, за яку вони не збиралися платити йому комісійні. Я вже трохи його нацькував. Ти скажеш йому, що вона з іншого боку кордону. Ми збираємося захопити його там під приводом того, щоб владнати справу безпосередньо з контрабандистами.
  
  
  - ДОБРЕ. Я радий, що можу надати вам цю послугу. Я думаю, ви зв'язалися з Вашингтоном.
  
  
  - Так. Але відбувається щось незвичне. Не можу дістати Яструба. Знаєш, пахне горілим. Я перепробував усі контакти, які тільки міг уявити. Ніхто не хотів визнавати, що Яструба чи АХ ніколи не існувало. Що до нас з тобою, то, мовляв, ми нас не знаємо.
  
  
  - Бардак! Мені потрібно це швидко прояснити. Як ти думаєш, ти зможеш дістати мою зброю та інструмент, який дозволить мені відкрити ці прокляті браслети гачком?
  
  
  - Ваша зброя, так. – У мене тут є чоловік, – відповідає Армандо. Але щодо наручників, нам доведеться почекати, поки ми виберемося звідси. Ми не повинні брехати Іглесіасу.
  
  
  - ДОБРЕ. Ходімо, - кажу я, встаючи.
  
  
  Я б'ю дупою об землю. Це буде досить масштабна робота. Ми йдемо. Швидка зустріч Армандо та Іглесіаса, і ми зустрічаємо всіх трьох зовні в машині полковника.
  
  
  Він не ризикує, зайвий, розумний. Він усаджує мене на переднє сидіння, мої руки все ще скуті наручниками, передає ключі Сегуре, наказує йому сісти за кермо і йде на заднє сидіння. Неможливо поки що зробити, особливо у стані після їх невеликого допиту.
  
  
  Іглесіас веде нас на платну дорогу, якою мене перехопив. Раптом він змушує нас повернути ліворуч і перетнути убогі нетрі, що простяглися між Тихуаною та морем. Я здивований:
  
  
  - Вітання ! Але ми маємо йти на кордон...
  
  
  Я звертаюся до Іглесіаса. Він дивиться на мене сентиментальним поглядом, ніби хамелеон щойно помітив муху і збирається проковтнути її.
  
  
  - Заспокойся, - каже він. Ми не просто побачимо товар, ми повернемо його назад. А для цього є тільки море, я маю човен на цьому березі.
  
  
  Він дістає з кишені довгий пікадуро, змучений, як артритний палець, і закурює його, вкусивши кінчик. Сегура не здригається. І я ні. Мені це не дуже подобається. Але я трохи думаю про це і кажу собі, що, зрештою, може бути не гіршим. У морі у нас, безперечно, буде більше можливостей для розрахунку за його рахунком. Я також думаю про те, що сказав мені «адвокат». Більше ніяких слідів АХ чи Яструба, боса цієї невеликої служби, що спеціалізується на делікатних місіях… Що могло статися? Нарешті, немає потреби поглинати енергію мого мозку, копаючись у ній. Я побачу це, коли ми приїдемо до Штатів.
  
  
  - Тут поверніть ліворуч! - наказав Іглесіас.
  
  
  Армандо підкоряється. Ми йдемо невеликою дорогою, яка перетинає скелі і спускається до моря. Трохи нижче, в скелястій бухті, я побачив невелику пристань з єдиним човном.
  
  
  Ні когось у цьому районі. Коли ми приїхали, Іглесіас сказав Сегурі зупинитися. Сегура зупиняє машину, натискає на ручне гальмо і вимикає запалювання.
  
  
  - Вибирайся! - сказав полковник таким же теплим тоном, як у людини з годинника, що говорить.
  
  
  
  
  
  
  Розділ III.
  
  
  
  Між Східним узбережжям Сполучених Штатів та узбережжям Нижньої Каліфорнії приблизно стільки ж спільного, скільки між Модільяні та Мадонною Рубенса. Дозвольте пояснити: у нас континентальний шельф дуже далеко йде в море, а дрібна вода. Тут вузька смуга завдовжки від одного до двох кілометрів залежно від місця та тріщина – прірва. На боці Лос-Коронадос, за кілька миль на південний захід від Тіхуани, ви можете кинути весь свій зонд на флот, ви ніколи не знайдете дна. Підводний рельєф складається з величезних розломів та каньйонів. Ігровий майданчик мрії океанографів. І акули.
  
  
  Забираємось у човен, вісімнадцятиметровий (за розміром), оснащений кволим старим дизелем. Враховуючи корпус та очевидний вік човна, я підозрюю, що він був призначений для плавання. Тому що під час його побудови автомобільна навігація не була звичайним явищем. Нарешті, справи йдуть якнайкраще, а хвиля підриває їх.
  
  
  З пов'язаними за спиною руками маю проблеми з балансом. Іглесіас провів нас у кабіну. Ми бачимо, що він звик загороджувати цю плавучу труну. Робить він це майстерно, сигара у роті.
  
  
  За склом небо, сонце та море – все це радісно сяє. Погода чудова. Хвилі б'ють корпусом. Спрей наповнив мої ніздрі різким запахом солі. Я дозволив собі на кілька хвилин помилуватися дельфінами, які намагаються підірвати нам голови, виконуючи шалені піруети навколо цибулі. Трохи далі на північ ви можете побачити масу острова Сан-Клементе та нерівні рельєфи Санта-Каталіни.
  
  
  Відколи ми покинули склад, я не міг поговорити з Сегурою наодинці, і мені цікаво, що трапилося з моєю зброєю. Що стосується Іглесіаса, то він маневрує своїм гавканням, спрямувавши очі до горизонту, приблизно так само балакучий, як золота рибка у своїй мисці. Ах, вибачте, ось він вирішує його відкрити:
  
  
  – Тут. Це гарне місце.
  
  
  Я виглядаю назовні, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Я бачу тільки плавець акули, що йде до порту. Сегура запитливо дивиться на нього. У відповідь наш доброзичливий товариш дістає короткоствольний револьвер 38 калібру і направляє йому в пупок.
  
  
  – Це кінець поїздки, – пояснює він.
  
  
  З того моменту, як я намагався з'ясувати, хто їхній чоловік у Тихуані, я нарешті знайшов його.
  
  
  - Їхній чоловік? Але ж кому? - Запитує Сегура. Я думав, ти погодився піти за нами за партією героїну.
  
  
  "Героїну немає", - сказав полковник все ще механічним тоном. Ваш хитрість не спрацював. І тепер я знаю, хто намагався зруйнувати створену систему. Я усуну тебе.
  
  
  Він не чоловік, це айсберг, що говорить. Ні в його очах, ні в його обличчі немає жодного натяку на вираз. Він стрілятиме холодно, без тіні сумніву. Ми із Сегурою дуже добре це розуміли. Ми також зрозуміли, що нас було двоє, що він був один, і що якщо одному з нас вдасться відвернути його увагу, інший, можливо, зможе прийняти його як корову. Але діяти треба швидко. У нас є максимум одна секунда, щоб вжити заходів. Чоловік із перехресним шрамом переводить дихання. Її риси випромінюють стільки ж емоцій, як у статуї на острові Великодня. Я повільно згинаю ноги, готуючись до стрибка. Сегура випереджає мене. Не моргаючи, Іглесіас натискає на курок. Удар у груди, Сегура розвертається. Я зустрічаю його погляд. Ні тіні здивування чи жалю: він знав, що робив, і не дав собі шансу. Він зробив це за мене.
  
  
  Дякую, Армандо.
  
  
  Я не поспішаю дивитися, як він падає. Пліч-о-пліч я кидаюся на Іглесіаса. Це його вражає. Він вальсує у відповідь і б'є об стіну. Удар йде в стелю. Зап'ястя скуті, я щосили б'ю його скутою рукою. Я б'ю бадьоро, обома руками. це майстерня! Пістолет падає на міст. Оскільки я фінішую, я закінчую свій виступ сильним ударом у геніталії джентльмена.
  
  
  вальси джентльмена. Він приймає це без крику, але вираз болю спотворює його обличчя. Я вже вдруге бачу вираз його мармурової голови. Він швидко прогресує зі мною. Якщо так буде й надалі, я зроблю з нього іншого чоловіка. Проблема в тому, що з урахуванням лікування, яке я планую йому провести, він не матиме багато часу, щоб покращити свої показники тут. Я збираюся підняти його зброю. Він хитається, але сідає. Він швидко видужує. Я вибираю іншу формулу. Я швидко відчиняю його портфель. Туди він, мабуть, запхав Вільгельміну і Хьюго. Так, щасливий сюрприз вони є.
  
  
  Я ледве тримав Вільгельміну в руці, коли Іглесіас увійшов у двері каюти. Він підняв свій пістолет. Він обережно цілиться в мене, знаючи, що я не мав часу відкрити запобіжник або звести мій старий добрий бластер. Прощавай, Ніку, помолися. І у вас не буде навіть могили для жалоби ваших невтішних вдів.
  
  
  Лунає постріл, коли я біжу в задню частину кабіни. Куля зачіпає мені череп за кілька міліметрів. Сидячи навпроти перегородки, відмикаю запобіжник, взвод, стріляю. Посередині чола Іглесіаса утворюється невеликий малиновий отвір. Він відкриває рота, відступає і падає назад на палубу.
  
  
  Я встаю та виходжу вивчати свою роботу. Полковник дуже запізнився. Його погляд спрямований на чайок, що літають над діжкою. Але що бачу на горизонті? Човен. Швидко заходжу до каюти, беру бінокль і дивлюся. Це судно берегової охорони під американським прапором. Воно йде до мене. Враховуючи його швидкість, у мене ще є час непомітно перекинути два трупи через перила. Відразу ж по сусідству – кілька акул. Це трохи боляче для Армандо, але або це, або великі неприємності для мене попереду... А потім щось підказало мені, що якщо він зможе говорити, то скаже мені, що з ним усе гаразд. Я кладу револьвер у портфель і кидаю у море. Він зникає за п'ять секунд. Готовий зустрічати гостей. Я просто повернув Х'юго та Вільгельміну на їхні звичайні місця, коли човен пришвартувався. Мегафон викликає мене як завжди.
  
  
  Мені? Що, коли я хочу, щоб мене відбуксирували на берег? З великим задоволенням.
  
  
  Очевидно, є кілька запитань. Що я робив у територіальних водах Сполучених Штатів на мексиканському кораблі? Декілька здивованих брів піднімаються побачивши кульових отворів у стелі і стінах кабіни. Але коли я вручаю свої рекомендаційні листи, люди перестають мене розпитувати і більше не дивуються.
  
  
  Не можна заперечувати, приємно повернутися додому. До того ж берегова охорона більш поступлива, ніж мексиканські полковники. Мені дозволено не лише зателефонувати до свого адвоката, мені дозволено дзвонити стільки разів, скільки мені потрібно, щоб зв'язатися з ним. І це все ще дуже мило з їхнього боку, враховуючи, що йдеться про адвоката Майка Ловетта, сенатора і працівника дитячого садка у Вашингтоні. Наприкінці 25-ої спроби оператору вдалося знайти його для мене.
  
  
  - Вітання! Нік? Відмінна робота. Відмінна робота. Білл Куітман щойно подзвонив мені. Поліція Сан-Дієго привозить Конні додому.
  
  
  - Я дуже щасливий, сенаторе, але ...
  
  
  - Так, я знаю, що тебе турбує, Нік. На жаль, у нинішньому вигляді це не в моїх руках. Я нічого не можу зробити, поки мені не дозволять публічно уявити справу в Сенаті. Але Білий дім дав мені зрозуміти, що зараз про це не може бути й мови. Я зараз намагаюся ухвалити закон, і мені потрібна вся підтримка адміністрації. Я не можу собі дозволити робити із протеже президента великої справи. Я думаю, ви це зрозумієте.
  
  
  – Ні. Вибачте, але чогось не вистачає.
  
  
  - Послухай мене, Нік. Ви знаєте, що я один із півдюжини парламентаріїв, які знають про існування АХ. Що ж, з цього моменту я більше нічого не знаю. Я ніколи про тебе не чув. Це гасло Вашингтона.
  
  
  - Але нарешті! Ти смієшся?
  
  
  - На жаль немає. Крім того, мені говорили у вищих колах, що він хотів би, щоб ви в цей час не з'являлися у Вашингтоні. Я так розумію, що вам там не будуть раді.
  
  
  - Моє слово:
  
  
  Але ким вони себе уявили?
  
  
  - Не знаю, Нік. Я просто знаю, що в мене пов'язані руки. Давайте мені знати час від часу. Щойно я зможу щось зробити, обов'язково зроблю це.
  
  
  - Ага дякую.
  
  
  Ми прощаємось, і я кладу слухавку. Ось загадка. Я починаю запитувати, як я збираюся розплутати цей мішок з вузлами, коли я пам'ятаю, як спочатку дзвонив Майку Ловетту, щоб очистити очі від берегової охорони. Нам потрібне нове спілкування, щоб залагодити це, і ось я вільний. Але те, що можна назвати безкоштовним.
  
  
  
  
  
  
  Розділ IV.
  
  
  
  У статті New York Times не згадується назва AX. Має сенс у принципі, про існування цього сервісу ніхто не знає. Але коли я закінчу читати, я не маю жодних сумнівів: Майк Ловетт не розповідав мені жодних історій.
  
  
  Це божеволіє. Мені потрібно знайти спосіб зв'язатися з Хоуком. Яструб... Мій бос... У його вічному чорному пальті. Яструб, голова ОСІ, старий лис зі сталевими сірими очима та ейнштейнівським мозком. Що могло статися з ним? Я майже відчуваю хвилю неясності у своїй душі, коли згадую запах смердючих кульок від його сумнозвісних сигар. Я все перепробував. Більше ніяких слідів Старого. «На запитаному номері більше немає передплатників…» Немає адреси для надсилання пошти. Змирись з цим; Нік ...
  
  
  .
  
  
  Тільки те, що відомо, не бальзам на моєму серці: нічого нового. Жодної ознаки того, що ситуація ось-ось вирішиться, як кажуть в обізнаних колах. Протягом тижня найефективніша у світі служба реагування та розвідки розвалилася, як батавська сльоза.
  
  
  Я подумую про те, щоб на якийсь час запропонувати свої послуги MI5. А потім передумав. Я хочу уникнути двох речей зараз: виїжджати зі Сполучених Штатів і теж з'їхати з дороги.
  
  
  Тому я вкладаю свої заощадження та купую детективну ліцензію. Я друкую чотири різні візитні картки і можу дозволити собі чотири телефонні лінії в офісній будівлі на Манхеттені. Я перераховую номери своїх оголошень на жовтих сторінках телефонних довідників Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго, Лос-Анджелеса та Атланти. Потім я розміщую рекламу в журналі Times:
  
  
  
  
  Т. ВУДМАН та Ко.
  
  
  ДОСЛІДЖЕННЯ І РОЗШУК.
  
  
  Зниклі безвісти
  
  
  Міжнародні розслідування
  
  
  Фахівець із виробничих питань
  
  
  
  У кутку вставки невеликий знак, який я не описуватиму вам, ви були б здивовані. Це емблема АХ. Його знають не більше сотні людей з усього світу.
  
  
  Мені ще доведеться почекати ще два тижні, перш ніж я отримаю перший цікавий дзвінок. Не по роботі. Я отримав шість з них до того, як висохло чорнило Times. З шести робіт я вибрав три, які мені здалися найменш важкими. Я впорався за п'ять днів, і це принесло мені 35 тисяч доларів нетто. Можливо ОК. Незважаючи на звільнення через зникнення AX, я ще не перебуваю на межі голодної смерті. Якщо так триватиме, я закінчу мільйонером у стилі Бронсона, просто поміщаючи готівку до банку.
  
  
  Але повернемося до першого дзвінка, який мене справді зацікавить. Дзвінок, що має значення. Великий.
  
  
  Ось як це було:
  
  
  Я піднімаю слухавку і діловим голосом роблю свій звичайний вступ:
  
  
  - Т. Вудман, до ваших послуг. У чому ваша проблема?
  
  
  - Зупини свій фільм, Нік.
  
  
  Дік Поттер! І він одразу мене впізнав. Я також його впізнав. Я все ще намагаюся змусити його трохи подзьобати:
  
  
  - В чому справа ?
  
  
  - Давай, я кажу тобі, що все гаразд, Нік. Гарвардський стиль, ти робив це зі мною раніше у Манілі. Як гадаєш, може, я поведуся двічі поспіль? Ти мене за жлоба приймаєш, чи що?
  
  
  Я скидаю акцент.
  
  
  - Привіт, Діку!
  
  
  - Ага, краще, ніж N8, а в наші дні!
  
  
  - Гей, так. То ти теж перетворився на мандрівного лицаря?
  
  
  - Схоже, так. І я починаю отримувати ляпаси.
  
  
  - Я теж, якщо хочеш усе знати.
  
  
  - Думаю, містер Поттер хоче подати заявку на участь у програмі
  
  
  роботи в моєму малому бізнесі.
  
  
  - Може, ви маєте великий список кандидатів?
  
  
  Я набиваю йому трохи слабини. Така качка, до речі, хліба не їсть.
  
  
  - Звісно. Але для колишнього колеги я таки готовий зробити привілеї. Тільки ти маєш прийти до мене до сьогоднішнього вечора. ДОБРЕ ?
  
  
  - ДОБРЕ. Я приїзжаю! мої слова потішили Поттера.
  
  
  І він вішає слухавку, мабуть, щоби піти надіти пальто. Я про себе сміюся, дивлячись на вимкнений телефон. Чудово працює! І набагато швидше, ніж я гадав.
  
  
  Це коштує вкладень в оголошення. Я пишу одне, щоб передати його в Guardian у Лондоні, одне в La Prensa у Буенос-Айресі, одне у Le Monde у Парижі, одне у Corriere della Sera у Римі. Я поміщаю його скрізь: у Ріо, у Манілі, у Бангкоку, у Токіо, у Каїрі, у Тель-Авіві.
  
  
  Мова ? Не проблема. У мене свій величезний досвід. У перекладі всі оголошення говорять про те саме.
  
  
  
  Сюди, мої ягнята! Ідіть, йдіть, йдіть...
  
  
  
  Різдво наближається. Вулиці прикрашені гірляндами, на ялинках є яйця та прикраси. І я зібрав усіх своїх ягнят, тобто колишніх агентів ОСІ, від N1 до N22. Бракує лише N5, убитого десь у Тегерана, якого так і не замінили через банкрутство. Мої чотири дрібні справи приносять стільки грошей, що йде грошовий дощ.
  
  
  Ви, мабуть, запитаєте мене, як я впораюся зі шкалою заробітної плати. Я вам скажу, що проблем нема. Усі йдуть на комісію, зокрема й я. Він не лише спрощує звіти, а й усе вирішує. Якби ви працювали на Девіда Хока, як і всі ми, ви це зрозуміли б. Тому що ніколи в житті ви не погодилися б працювати як співробітник на службі в іншого співробітника.
  
  
  І наша невелика турбіна працює без збоїв. Якщо це триватиме надто довго, колишні суперагенти AX зроблять із цього велику справу. Найбільш пікантний – промисловий шпигунство або контррозвідка. Це те, що ми беремо насамперед. Для нас це шматок пирога. Але й на інше нам не начхати.
  
  
  Проблема із шантажистом? Зникнення у вашій родині? Спадщина, яку можна отримати за кордоном? Суперечка зі страховою компанією? Довірте нам свою справу, ми про все подбаємо. Фактично, це працює як годинник. З однією деталлю: оформлення документів, вони накопичуються і накопичуються. Схоже, як посуд на вашій кухні, коли вашій дружині було зроблено операцію з апендициту. Мені треба буде знайти когось, хто подбає про це замість мене, інакше в мене не буде жодної секунди для роботи в полі.
  
  
  Я нарешті знаходжу.
  
  
  Берт Хоппер, колишній N17, який брав участь у справі про розкрадання у Буенос-Айресі, випав у вікно і зрештою виявляється лежачим із множинними переломами лівої ноги. Його репатріюють у Штати, і я збираюся відвідати його у гуртожитку.
  
  
  Його нога, підвішена в повітрі на мотузках та шківах, нагадує мені невеликий дирижабль, готовий до запуску. Зі стелі звисають купи всіляких речей. Все, чого не вистачає, - це трапеції, що літає.
  
  
  Берт не дуже щасливий.
  
  
  - А що з моїм букетом квітів? він гарчить, коли бачить, що входжу.
  
  
  "Ось він", - сказав я, витягаючи з-під куртки пляшку віскі тридцятирічної давнини. Я приніс би тобі магнум або дезерт голок, але думаю, тобі було б важко сховати це.
  
  
  - Заховати? - каже Берт, хапаючи сулію, яку я підсунув йому під ніс. Медсестра, яка піклується про мене, – справжня кухарка. Не можу за день проковтнути те, що вона приготує за годину. Але я думаю, вона буде рада це побачити. Поки що все, що нам вдалося зі спиртного побачити, - це Чивас Регал.
  
  
  – Коли я думаю, що хвилювався за тебе… Нарешті мене заспокоїли. Думаю, якщо ти можеш грати в ігри з нічною медсестрою, ти теж зможеш компенсувати слабину.
  
  
  – Які! – вигукує він. Спробуй мене так ударити, і ти побачиш це, коли я з цим впораюся!
  
  
  Я наполягаю :
  
  
  - Але що ти збираєшся робити? У вас є як мінімум два місяці, перш ніж знову зможете почати вистрибувати з вікна. Думаєте про те, щоб провести час, гортаючи каталоги поштових замовлень, дивлячись телевізор чи строячи макети?
  
  
  - Уявіть, що я зараз дуже зайнятий. я
  
  
  знаходиться в процесі розробки техніки, щоб встигнути стрибнути до медсестри з витягнутою ногою. Коли все буде гаразд, запатентую свою річ. З тим, що це принесе мені, я піду на пенсію та поїду до Біміні.
  
  
  - Вибач, що розчарував тебе, чуваку, але ти підеш наступного вівторка. Директор клініки зі мною повністю погоджується. Крім того, він подумує про відхід у Біміні з хабарем, який я йому заплатив.
  
  
  - Це кричуще рабство! Безсоромна експлуатація! Крім того, я думаю, це ваша адміністративна робота, яку ви хочете, щоб я виконував ...
  
  
  - Щойно. Я переконаний, що ви керуватимете конторою, як ніколи.
  
  
  - Я? Ні, але це не дуже добре!
  
  
  - Давай, Берте, це дасть тобі ще один досвід, який ти можеш додати до свого резюме. Я думаю, тобі варто мені подякувати. Принаймні тут не сперечаються, я вже найняв вашого співавтора.
  
  
  - Слухай мене уважно, Ніку. Співробітник чи ні, ви завжди можете пошукати ...
  
  
  Я його обрізав:
  
  
  - Вона друкує вісімсот три слова за хвилину. І бездоганна працівниця. Вона не з дівчат, які змусять вас переповнити сторінки азертами.
  
  
  - Азерти спливли? мій колега здивований.
  
  
  - Помилка, що. Lapsus linguae: порушення мови. Lapsus calami: помилка у написанні. Лапсус азерти: друкарська помилка. Якщо я додам, що жінка, про яку йдеться, ламає всі стелі IQ, я думаю, ви переконаєтесь.
  
  
  - Ну тоді. Я дуже добре це уявляю. Мабуть, вона як медсестра чи щось у цьому роді...
  
  
  - Ви смієтесь ! У неї п'ятий дано по карате та дзюдо. Нещодавно вона посіла третє місце на міжнародних змаганнях зі стрільби з пістолета. Вона на десяту частку секунди відстає від світового рекорду на стометрівці та мала б як мінімум бронзову медаль у десятиборстві, якби жінкам дозволили займатися цією спеціальністю.
  
  
  - Припини свій цирк, Нік. Я знаю, що ти мені даєш м'яч. Якщо я прийму, ви подаруєте мені ковбасу з обличчям, щоб налякати Дракулу та драконів на водних лижах без спорядження. Я починаю впізнавати тебе...
  
  
  Повертаюся до дверей:
  
  
  - Привіт, Марно! Настав час увійти.
  
  
  Входить Марн Фергюсон. Це саме те, що я щойно описав Берту. І навіть трохи більше. Минулого року вона відмовилася від участі у змаганнях за титул Міс світу. Коли я запитав її, чому вона відповіла: «Мені дійсно було цікаво, що я роблю там, вальсуючи перед цією демонстрацією жлобів, коли я могла б добре провести час десь в іншому місці. Інші учасники зібралися і на знак подяки подарували їй величезну коробку зацукрованих каштанів.
  
  
  Що я ще можу сказати? У неї волосся кольору воронова крила, чудове, шовковисте, блискуче. Величезні бірюзові очі, в яких хочеться потонути. Довгі стрункі ноги та авансцена, яка повинна заважати їй плавати, окрім як на спині.
  
  
  - Привіт, Берте! вона робить.
  
  
  Ах, забув. Його голос. Це низький шепіт, який проникає в барабанні перетинки, лоскоче вашу мочку, лоскоче ваш равлик і змушує ваші євстахієві труби тремтіти в спинному мозку.
  
  
  Очі Берта - дві великі кулі, розширені від недовіри.
  
  
  - Вона... вона працюватиме зі мною, Нік? Це?
  
  
  "Звичайно, і я сподіваюся, що це залишиться між нами", - сказала Марна з лагідною посмішкою анахорету.
  
  
  Я починаю вставати, щоб тихенько вислизати. Я все ще чую, як Марна каже:
  
  
  - Що я бачу? Гарна пляшка. І в тебе навіть не вистачило сміливості запропонувати мені трохи підбадьоритися?
  
  
  Вона вихоплює пляшку з паралізованих рук Берта, відкриває її і пропускає ковток віскі через шийку.
  
  
  - Дуже добре, - оцінила вона. Ось до тебе.
  
  
  Я вже біля дверей. Я киваю Берту на прощання. Він дивиться на мене і відразу дивиться назад Марні на ноги.
  
  
  Опинившись на вулиці, я почуваюся добре, але добре, як ви, мабуть, не знали. Я почуваюся генієм, який провів десять тисяч років у пляшці та почув, як хтось вимовляє чарівну формулу.
  
  
  
  В офісі на мене чекає термінове повідомлення на автовідповідачі. Я негайно дзвоню до Вашингтона. Піднімає слухавку співробітник. Я питаю сенатора Майка Ловетта. Менш як за дві секунди я чую його голос, дуже неспокійний.
  
  
  - Нік! Ах, я радий, що ти зміг зв'язатися зі мною.
  
  
  - Судячи з вашого тону, я розумію, що у вас проблема, сенаторе. Я не правий ?
  
  
  – Ні.
  
  
  - Так розкажи мені все.
  
  
  - Не по телефону. Скільки вилітає наступний літак до округу Колумбія?
  
  
  - Не знаю, але, гадаю, ви попросите мене прилетіти.
  
  
  - Точно. Літак чи щось ще. Якби ти міг приїхати сюди на ракеті «Сатурн», мене це влаштувало б.
  
  
  - Слухайте, я досі у Вашингтоні персона нон грата. Також пам'ятайте, що я більше не перебуваю на службі в уряді. Тепер я цивільна особа.
  
  
  - Послухай, Нік, - майже благаюче сказав Ловетт. Ви єдиний, кому я можу довірити таку справу.
  
  
  Це б мене здивувало, але я все ж таки питаю:
  
  
  - Це політичне питання?
  
  
  - Так, - відповідає Ловетт, але це стосується іншого уряду. Не те, що у Сполучених Штатах. Що стосується історії про персонажа нон грата, не хвилюйтеся. Якщо хтось подумає про неприємності, я перетворю їх на соляний стовп! У тебе є мій номер, якщо виникнуть проблеми, ти подзвониш мені.
  
  
  Я питаю. – Коли треба вирішувати це питання?
  
  
  - Це мало бути вирішено вчора, Нік! Зателефонуйте мені з Ла Гуардіа, щоб повідомити час вашого прибуття, я надішлю вам лімузин у Даллес. А також…
  
  
  - Так?
  
  
  - Вам потрібний напарник. Жінка абсолютно необхідна. Знайдіть когось, кого ви можете видати за свою молодшу сестру. Наївний вигляд. Але впевнений та жорсткий, як Весела леді.
  
  
  - Я спробую, - сказав я, вішаючи слухавку.
  
  
  Знайди мені сестричку… Ну, це інша справа. Де я це знайду? Я ходжу по столу, люто сверблю шкіру голови, коли чую легкий крок у коридорі. Повертаюся до дверей. Марна повертається.
  
  
  Я винайшов би слово, щоб описати вам це тіло, коли воно переступає поріг. Сказати, що це працює – це, звичайно, термін, але це не має нічого спільного з реальністю.
  
  
  «Думаю, мені сподобається ця робота, Нік, – сказала вона. Скільки у вас агентів?
  
  
  І ця посмішка. Медовий торт. І це голос. Замурзана закохана тигриця.
  
  
  - Заглянь у досьє, Марно. Серед трьох жінок. Троє з них зараз займаються розслідуванням справи, і фактично мені потрібна жінка для особливої місії. Бажано дуже солідна, але водночас виглядає наївно, знаєте? І перестань дивитись на мене цими очима. У цьому офісі ви нагадуєте мені неонову вивіску у гуртожитку монастиря. Чи є хтось із ваших знайомих, хто може мене випадково врятувати?
  
  
  - Це можливо. Ви кажете, що потрібна жінка міцна.
  
  
  - Так. І водночас відверта.
  
  
  - Коли тобі це потрібне?
  
  
  - На момент першого рейсу до Вашингтона.
  
  
  - У мене є такий рідкісний звір. Дайте мені півгодини телефон. Вона зустріне вас в аеропорту.
  
  
  - Марно, ти люба!
  
  
  Телефон дзвонить, коли я повертаюсь, щоб піти. Марна піднімає слухавку. Це лінія № 2, лінія K. Masters Limited, нашого відділення, яке, зокрема, відповідає за промислові справи.
  
  
  - К. Мастерс, - оголошує Марна господарським голосом, що не має нічого спільного з муркотінням раніше. Як? "Або що! Ти…
  
  
  Швидким жестом вона кладе руку з лакованими червоними нігтями на трубку.
  
  
  - Візьми іншу станцію, Нік. Швидко!
  
  
  Я пірнаю в трубку і беру слухавку.
  
  
  - Вітання! Вітання! Це ти, Ніку?
  
  
  Це голос Еггі Фрай, колишньої випускниці AX та одного з найкращих новачків Девіда Хока. Тож теж один із моїх найкращих новобранців. Вона захекалася, і це здається неправильним.
  
  
  - Це я, Еггі. Заспокойся та розкажи.
  
  
  - Нік, у мене безладдя! Ми всі безладно ... Я ... У мене всього одна секунда ... Я ... думаю, що я ...
  
  
  - Де ти і що з тобою відбувається?
  
  
  - У Клівленді. Я застрягла. У мене залишилося всього два патрони, і вони прибудуть за кілька секунд. Я досі не можу зрозуміти, як я сама приготувала тост, якщо тільки… Але ні. Хто міг спробувати продати нас зараз, коли AX не існує?
  
  
  Я повністю в осаді. Місія, яку я довірив Еггі було найменш
  
  
  небезпечним заняттям у грі. Дурний випадок промислового саботажу.
  
  
  - Послухай, Еггі. Намагайтеся взяти себе в руки і дати мені зрозуміти. Хто вам загрожує першим?
  
  
  - Це стара історія, Нік. Люди, які злилися на команду Яструба. Я потрапила до пастки. У мене… пошкоджена рука… перерізана артерія… Я щосили намагався зупинити кровотечу, але стала слабшою.
  
  
  Егі ... ангел служіння, але міцний, як скеля, коли потрібно. І я відчуваю, що в мене є перелякана дитина, яка розмовляє телефоном. І вона у Клівленді, заради бога! Я б'ю кулаком по металевому столі. Мене зводить з розуму те, що я нічого не можу вдіяти.
  
  
  "Нік", - продовжує вона голосом, який стає все важче розуміти. Ви пам'ятаєте цю кодову назву: Плетіти? Він датується ...
  
  
  Але вона більше не каже. Я чую багато шуму на задньому плані, потім два постріли і звук телефону, що падає на підлогу.
  
  
  Я дивлюся на Марну з трубкою в руці. Її великі зелені очі широко розплющені. Думаю, мої також. Я кричу :
  
  
  - Еггі, заради бога! Але це не правда !
  
  
  Потім згадуюсь.
  
  
  - Марно, спробуй з'ясувати, чи зможемо ми відстежити походження телефонного дзвінка.
  
  
  - Відразу, - відповідає вона, одразу набираючи центральний номер.
  
  
  Але вже пізно. Вона вішає трубку, її обличчя безпорадно вражене. Я закусую губу і сідаю лицем до неї.
  
  
  - Як ти думаєш, вона…?
  
  
  - Швидше за все, Марно. Подібні речі трапляються у нашій справі.
  
  
  Відповідаючи, я подумки переглядаю своїх співробітників та їх призначення.
  
  
  - Білл Стовер доступний, - кажу я. І це у Чикаго. Зв'яжіться з ним якнайшвидше, дослівно розкажіть про розмову з Еггі і попросіть взяти справу в свої руки.
  
  
  - Білл Стовер. Дуже добре. Що ще ?
  
  
  - Зв'яжіться з максимально можливою кількістю агентів і запитайте їх про кодову назву Le Fléau.
  
  
  - Що це означає, Нік?
  
  
  «Якби я знав… Коли справа дійшла до надсекретних операцій, лише Хоук та офіцер місії мали інформацію. Я сподіваюся, що хоча б ще один агент був замішаний.
  
  
  - ДОБРЕ. Я знайду їх усіх, – запевняє мене Марна. Скажи мені, Ніке, цей містере Хок, що з ним трапилося?
  
  
  - Я не знаю. І я маю намір дізнатися. Це одне із питань, які я планую поставити оточуючим, коли буду у Вашингтоні. Хоча… якщо Девід Хок вирішив зникнути сам, я навряд чи отримаю відповідь. Він із тих хлопців, які можуть забігти до сусідньої кімнати та пролізти крізь шпалери на стіні.
  
  
  Я не можу придумати, що ще сказати про Хоук. Якщо тільки у цих негідників Плеті справді є план, щоб звести рахунки з ОСІ та її членами, для них мало сенс почати тільки з удару по голові.
  
  
  В аеропорту беру два квитки до округу Колумбія. Купую газету, читаю. Я ковтаю хот-дог і склянку молока. Я збираюся почистити взуття, я... і т.д.
  
  
  Ніхто не підходить, не плескає мене по плечу і не питає, чи Нік я Картер.
  
  
  Я дивлюсь на годинник. За тридцять хвилин до зльоту. Я заходжу до будки і дзвоню Марні.
  
  
  - К. Мастерсе, я вас слухаю.
  
  
  - Це Нік, Марне. Ваша дочка ще не показала кінчика носа.
  
  
  - Не панікуй, Нік. Вона буде поряд, коли вона тобі знадобиться.
  
  
  - Звісно ? Не підведи мене. Я можу розраховувати на вас?
  
  
  - Ти можеш. Зберігати спокій. В іншому я почав зв'язуватися з агентами. Поки що кодова назва Le Fléau залишається загадкою.
  
  
  – Продовжувати. Ви змогли дістатися до Стовера?
  
  
  - Так. Він поїхав у Клівленд. Я сказав йому, що має карт-бланш.
  
  
  - Чудово, Марно. Ви найкраща.
  
  
  - Дякую. Щось інше ?
  
  
  – Ні. Просто переконайтеся, що та навшпиньки, яку ви мені обіцяли, прийде в призначений час.
  
  
  - Я сказав тобі, що ти можеш розраховувати на мене.
  
  
  - Добре, Марно. До скорої зустрічі.
  
  
  Біля виходу на посадку, як і раніше, нікого. Шукаю свою дружину-супер-дитину Джеймі. Практично всі пасажири – чоловіки. Інші? Дві добрі сестри. Семирічна дівчинка з величезною нянькою. Помітно. Висока блондинка, суха, як палиця, безнадійно холодна. Я все одно дивлюся на неї. Це єдине, що можливо.
  
  
  Чорт забирай, сподіваюся, Марна зі мною так не чинила!
  
  
  Ми встаємо. Я починаю тупотіти на місці. Я востаннє озираюся і, змирившись, передаю свій квиток людині у формі.
  
  
  Я сиджу збоку від центрального проходу, резервуючи місце біля вікна для дівчини Марни, якщо вона випадково знову не з'явиться. Думаю, я все ще чую це, моя чудова брюнетка із зеленими очима. "Вона буде там, коли вона тобі знадобиться. Ви кажете, взагалі нічого. Я облажався, як остання затяжка. Ось що означає довіряти людям, щоб вони добре виглядали.
  
  
  На дверях 707 спалахує червоне світло. «Не палити, пристебнися. До мене підходить брюнетка господиня, мила, мініатюрна, її обличчя та посмішка нагадують мені Наталі Вуд.
  
  
  - Вибачте, сер, це у вас два квитки?
  
  
  - Так, говорю кисло.
  
  
  - Мені шкода. Але якщо ви не заперечуєте, ззаду сидить жінка, яка хоче пересісти.
  
  
  - Дама?
  
  
  Я обертаюсь. Висока кістлява блондинка пильно дивиться на мене. Навіть сидячи, вона виглядає так, ніби проковтнула мітлу. Я думаю про себе: «Боже мій! Марно! Але що ти зробив зі мною? Потім вголос:
  
  
  - Але звісно. Скажи їй, щоб вона прийшла та заспокоїлася.
  
  
  - Дякую, сер. Це дуже мило з твого боку.
  
  
  Стюардеса посміхається і жестикулює, запрошуючи даму. Вона встає та проходить між сидіннями.
  
  
  «Вибач», - сказала вона, проходячи повз мене і сіла біля вікна.
  
  
  Я скористався цією можливістю, щоб подивитися на її дупу. Розчарування. Такі речі мають лише назву. Навіть там на кістках немає жодного грама м'яса. Я чекаю, поки вона трохи ворухнеться, коли сяде. Щонайменше ! Повторне розчарування. Їй це вдається зробити, здавалося, що вона навіть не рухається.
  
  
  - Дякую, - каже вона, сідаючи.
  
  
  - Але, будь ласка, це найменше.
  
  
  Я дивлюся йому у вічі. Невиразне свічення ззаду все ще вказує на те, що всередині цього тіла є життя. Але це слушно.
  
  
  Збираюся з духом і починаю:
  
  
  - Вибачте, але хіба ви не були б другом Марни?
  
  
  Вона застигла, як стара шкільна вчителька, яка щойно виявила центральну листівку Play-Boy у шкільній збірці оповідань. Звичайно, вона думає, що я пристаю до неї. Вона навіть не зволіла відповісти і всю дорогу провела, повернувши голову до ілюмінатора, щільно стиснувши ноги і поклавши руки на коліна.
  
  
  
  
  
  
  Розділ V
  
  
  
  Вашингтон. Як і раніше, нікого. Я проходжу через великий термінал та прямую до стоянки таксі. Там також нікого.
  
  
  Починаю штурмувати. Я маю намір обернутися, щоб люто зателефонувати Марні Фергюсон, коли крихітна рука ковзнула під мою руку і обережно натиснула.
  
  
  Я підстрибую і дивлюся. Вона вже якийсь час моя господиня. Що більше вдивляюся, то більше вона схожа на Наталі Вуд. Вона зараз у Пекіні. Дуже строгий кілт, гольфи, білий ліф і оксамитовий жакет. На вигляд їй сімнадцять років, вона дивиться на мене своїми красивими карими очима і каже:
  
  
  - Марна надіслала мене.
  
  
  - Тебе?
  
  
  - Та мене. Мене звуть Анджела Негрі. Я щойно отримала шість тижнів оплачуваної відпустки. Сподіваюся, цього буде достатньо. А тепер поїхали.
  
  
  Я це детально описую. Вона дуже маленька, але розум і рішучість сяють у нижній частині її очей. Схоже, що там теж щось світиться. І я готовий посперечатися, що обличчя та додавання красивого Ніка теж їй подобається.
  
  
  - Добре, Анжела, пішли.
  
  
  - Клич мене Енджі. Е… можу я називати тебе Нік?
  
  
  - Авторизація надано.
  
  
  - Дякую, генерале.
  
  
  Сідаємо у таксі. Я відкриваю свою дорожню сумку і витягаю трьох своїх звичайних приятелів, Вільгельміну, Гюго та П'єра, маленьке пластикове яйце, повне смертельного газу, яке я ховаю у своєму одязі в дуже особливому місці, де мені не подобається бачити щось, крім добрих намірів. Енджі дивиться на мене круглими очима. Не повністю розширені і спантеличені, ні, просто круглі.
  
  
  Потім я беру автоматичну Беретту і кажу їй:
  
  
  - Тут тобі це може стати в нагоді.
  
  
  - Дякую, - відповідає Енджі, але я маю те, що мені потрібно.
  
  
  Вона кладе мені сумку під ніс і відкриває її, показуючи невеликий револьвер Smith & Wesson 38 Sp Magnum.
  
  
  «Можливо, він не більш точний, ніж ваша Беретта, - додає вона, - але снаряди завдають іншої шкоди. У будь-якому випадку, будьте певні, я готова стати з вами в чергу на стрільбищі.
  
  
  - Я довіряю Марні, - говорю я.
  
  
  Потім я заткнувся. Водій дивно дивиться на нас у своєму ретро. Він нічого не бачив, але якщо у нього гостра чутка, це удар - висадитися перед першою поліцейською дільницею.
  
  
  Я продовжую, знижуючи тон:
  
  
  - Марна не мала часу розповісти мені про тебе.
  
  
  «Вона все ж таки розповіла мені про тебе», - відповідає Енджі з чудовою усмішкою.
  
  
  Її маленькі чуттєві губки змушують мене думати про розкішні ласощі. Але, можливо, зараз не час намагатися з'ясувати, чи вони однакові на смак. Отже, я зберігаю свою робочу атмосферу і прошу його розповісти мені трохи про свій послужний список.
  
  
  Вона все зробила. Викрадення людей з Чехословаччини та Східної Німеччини. Приватний детектив. Засіб захисту. Саме там вона зустріла Марну.
  
  
  - То у вас робочі стосунки?
  
  
  - Начебто, але ми дуже швидко порозумілися, незважаючи на невелику різницю у віці. Я молодший за неї.
  
  
  Прийде потихеньку вирахувати, скільки їй може бути років. У той же час це дозволить мені отримати уявлення про Марну. Коли вона розповіла мені про все, що вона зробила в житті, я подумав, чи немає їй сімдесят п'ять чи вісімдесят. Але як би я не був галантний, я ніколи не спитаю про жіночий вік. Проте Бог знає, чи мене це зацікавить.
  
  
  «Зрештою, – продовжує Енджі, – мене найняла авіакомпанія, щоб забезпечити спостереження та захист пасажирів від викрадачів. Я завжди любила мандрувати. Та красива форма стюардеси, яку ви щойно бачили, лише прикриття.
  
  
  - Це повинно бути цікаво.
  
  
  - Пфф! Немає нічого гострішого за бритву! Коли Марна запропонувала мені цю роботу, я накинулася на неї як голодний вовк. Чи не хочете ви випадково найняти мене на постійній основі?
  
  
  "Можливо", - сказав я, відкинувшись на спинку стільця і дивлячись у її чарівні очі. Давайте спочатку подивимося, як ми збираємося просунутися у цій місії.
  
  
  - Ти правий. І, коли ми там, Марна мені нічого не сказала.
  
  
  Раптом вона дивиться у вікно, потім повертається і дивиться за спину.
  
  
  – Ви помітили, що за нами стежать? - Запитує вона, абсолютно не змінюючи тону.
  
  
  Я цього не помітив, але не збираюся йому цього казати. Я їй просто комплімент:
  
  
  - Пекельний погляд!
  
  
  Дійсно, великий Lincoln Continental мирно слідує за нами. Я спираюся на спинку переднього сидіння і питаю водія, чи може він спробувати відірватися від наших ангелів-охоронців.
  
  
  - Відірвіться від них! Хто? Та велика машина позаду? Але...
  
  
  Я скоротив його коливання двадцятьма доларами. Також сухий, хлопець тисне на газ, і старий Chevrolet робить ривок вперед. Тут під капотом ще кілька коней... На перший погляд, я не міг присягнути.
  
  
  - Скажімо, за кілька секунд помічає водій. Вони не відстають.
  
  
  - Поклади все гумкою. Якщо тебе заарештують, я заплачу за танець у стилі кантрі. Дій !
  
  
  Він завдає пекельного удару по газу, але, незважаючи на його зусилля, Лінкольн набирає обертів. Його бідний Chevy з ним не зрівняється.
  
  
  Вони мене починають тішити, ті. Я обертаюсь. У цей момент машина позаду нас мелькала фарами: горить-горить-горить, стоп. On-off-on, стоп. On-off-on, довга зупинка.
  
  
  - Нічого страшного, - сказав я водієві, - можна пригальмувати. Вони друзі. Ось, припаркуйся, тепер і зупинись.
  
  
  - Але Нік! вигукує Енджі.
  
  
  - Якщо вже я тобі кажу, все гаразд.
  
  
  За нами зупиняється велика чорна машина. Два хлопці, що сидять у типовому для ФБР пікапі, спускаються на тротуар, і один із них підходить, щоб відчинити двері нашої кабіни.
  
  
  - Містер Картер? - Запитує він чемним, але злегка роздратованим тоном.
  
  
  "Це я", - сказав я чемно, але зовсім спокійно.
  
  
  – Нас послав сенатор Ловетт. Якщо не заперечуєш, ми покажемо вам околиці.
  
  
  Я майже хочу сміятися, коли виходжу із таксі. Я був так зайнятий очевидним хибним стрибком подруги Марни, що зовсім забув одну деталь прямо зараз на терміналі. Ловетт сказав мені, що надішле карету.
  
  
  - Давай, Енджі. Я говорю вам, що ми в колі друзів.
  
  
  Вона виходить на тротуар, водій притримує їй двері, і я на мить запитую, чи збирається він вклонитися їй. Як тільки вона вийшла, він зачинив двері, сів за кермо і поїхав, мабуть, побоюючись, що я попрошу в нього здачу на двадцятку.
  
  
  Баркер та Ліптон поводяться як чергові поліцейські ФБР. Вони майже не дивляться на Енджі. І такі непідкупні – чудові. Я ніколи не проживу досить довго, щоб перестати захоплюватися цим. Це Баркер базікає у тандемі. Ліптон – мовчазний елемент. Може, він не думає, що то його чашка чаю.
  
  
  - Сенатор вирішив, що вам краще поїхати з нами, містере Картер. Через... ну, через ситуацію з твоєю старою агенцією.
  
  
  - Я дуже добре розумію. Скажіть, панове, чи можу я попросити вас про ласку?
  
  
  "Якщо це залежить від нас, звичайно", - відповідає Баркер. Бог знає, чи ми використовували інформацію, надану вашою організацією, коли вона існувала. Це менше, що ви можете зробити, щоб відповісти взаємністю.
  
  
  - Батога, - кажу я. Мені знадобляться ваші записи про цю діяльність. Ці люди застрелили одного з моїх найкращих агентів. І жінка також. У неї був час назвати мені їхнє кодове ім'я. Ви можете подумати, що це не те, що я можу відпустити. Серед моїх знайомих зникла єдина людина, яка могла знати про це.
  
  
  - Думаю, Яструб, - кивнув Баркер. Такий хлопець! Гарний коп. Дуже хороший поліцейський.
  
  
  Безперечно, це найкращий комплімент для нього. Але, хоч це й добре, мені боляче чути про боса. Я згоден:
  
  
  - Важко сказати краще. Тут, якщо у вас є щось із цього приводу, є номер, за яким ви можете залишити повідомлення. Причому залежно від помсти.
  
  
  - Мені приносить задоволення мати можливість допомогти вам, якщо я можу, - відповідає Баркер, беручи картку К. Мастерс, яку я йому передаю.
  
  
  Поруч із ним Ліптон ще не чув звуку свого голосу.
  
  
  Як я і очікував, вони ведуть нас не в тому напрямі Капітолійського пагорба. Continental йде Коннектикут-авеню і зупиняється на стоянці таксі перед готелем Soreham. Двоє чоловіків швидко ведуть нас до вантажного ліфта. Піднімаємось на четвертий і приземляємось у службовому коридорі.
  
  
  Зігнутим пальцем Ліптон тук-тагада-тук… тук-тук у двері. Можливо, він не дуже гарний у розмовній промові, але я бачу, що принаймні він зможе перекваліфікуватися на ударника, якщо одного разу виявиться безробітним, як я.
  
  
  Приходить охоронець, і ми просуваємось усередину колосального номера, який я вже мав можливість відвідувати кілька разів. Тут збираються ділки Сенату, коли вони хочуть провести конфіденційні інтерв'ю.
  
  
  Ловетт чекає на нас на порозі вітальні. Я простягаю руку, він роздавлює мене п'ятьох, потім я уявляю Енджі. З нею це просто поцілунок рук. І це щось поцілунок руки. Правило №1: воно не повинно бути надто пихатим або демонстративним, інакше відразу буде смішно. Правило №2: особливо не слід бути надто потайливим або збентеженим, інакше це відразу виглядатиме ганебним жестом. Мистецтво цілування рук полягає у дозуванні. І Ловетт робить це з вами досконало, так само природно, як Джон Доу, коли він вітається зі своїм найближчим сусідом. З його класом, обличчям Кеннеді та всім, що в нього є я не здивуюся, якщо він виявиться одним із чотирьох президентів нашої прекрасної країни.
  
  
  Він відступає вбік, щоб впустити Енджі, і, користуючись нагодою, крадькома підморгує мені. Цілком ясно: ангельська Енджі виглядає так, ніби вона виграла свій шанс. Врахуйте, що це має бути складно.
  
  
  Моя подруга-брюнетка сідає на диван, на який вказує їй Ловетт, і легким жестом, сповненим скромності, поправляє спідниці свого кілта, які, як правило, оголюють її ноги, які, проте, дуже помітні. Потім сенатор пропонує мені сісти поряд із нею.
  
  
  Він сидітиме перед нами на божевільному сидінні з двома дерев'яними підлокітниками та великою прямою спинкою, що нагадує сідниці голів судів. Він бере з журнального столика картотечну шафу і простягає мені. Лише назва, ретельно написана каліграфом на етикетці, дає мені старий стрес на рівні фабрики адреналіну.
  
  
  Шейх Алі.
  
  
  Я ставлю галочку «Шейх Алі», як зазначено на етикетці, «Олександрин I усередині», щоб придушити натяк на паніку на борту і дати трохи поту висохнути на моєму лобі. Я навіть не відчиняю файл. Я вже знаю його напам'ять. Я передаю його прямо прекрасній Енджі.
  
  
  Вона досліджує його, потім дивиться на мене приголомшено. Вона щойно дізналася, що шейх Алі - один із найвпливовіших людей у світі. Він один із небагатьох, хто може вплинути на розстановку сил у конфліктах на Близькому Сході. Можна майже сказати, що він встановлює ціну за барель нафти, тому що його слухають усі від короля Аравії Халеда до шейха Сабаха аль-Саліма аль-Сабаха з Кувейту через халіфа Ібн Хамуда аль-Тані з Катару. та глави держав усіх малих еміратів Перської затоки. Я волію опускати деталі, у тому числі нулі на його банківських рахунках, тому що ви можете впасти з гамака і поранитися.
  
  
  Коли вона перестала дізнаватися про свої різні титули, функції, володіння і дворянські грамоти, Енджі Кід не могла не видати легке "вау!" "У захваті.
  
  
  Ловетт серйозно киває.
  
  
  «Я думаю, ви відчули важливість цієї людини», - сказав він.
  
  
  - Справді, погоджується Енджі. Я бачу, ми маємо справу ні з ким потрапило.
  
  
  Вони обидва дуже милі, але я не збираюся витрачати час. Дозволяю собі перервати їхній обмін думками.
  
  
  - А що сталося із сенатором шейхом Алі?
  
  
  «От так, Нік, – починає Ловетт, з великим інтересом розглядаючи кінчики своїх блискучих туфель.
  
  
  Якийсь час він мовчить, ніби підшукуючи слова, потім раптом піднімає голову і дивиться мені прямо в очі. У мене склалося чітке враження, що це буде нелегко, але, зрештою, виходить:
  
  
  - Не ходитиму навколо, друзі мої. Ніхто не повинен знати, що ви приїхали до Вашингтона, не говорячи вже про те, що я вас сюди покликав.
  
  
  - Я зрозумів, сенаторе. Але… Шейх Алі?
  
  
  – Шейх Алі… – продовжує Ловетт, явно почуваючи себе незатишно у своїх блискучих туфлях. Шейх Алі ... повинен зробити швидкий візит до Вашингтона рівно через тиждень. Його розклад регламентований як нотний папір. Він пробуде тут 24 години, а потім вирушить на конференцію ОПЕК перед вильотом у Доху, де він має бути присутнім на засіданні Ради співробітництва країн Перської затоки. Ви не можете не усвідомлювати важливість того, що зараз відбувається на Близькому Сході, зокрема в Лівані: відданість сирійців поряд з дисидентами ОВП, дії цих негідників-хомейністів… Важливо, щоб шейх може продовжувати відігравати свою роль посередника перед цим спалахом насильства , і цього він повинен повністю володіти власними засобами, вільними від будь-яких особистих турбот. Коротше кажучи, абсолютно безтурботно.
  
  
  Я хотів би знати, до чого він це веде. Нехай не хвилюється шейх, нічого кращого я не прошу. Але що я можу з цим вдіяти? Я намагаюся змусити його виплюнути це.
  
  
  - Підкажіть, що загрожує спокою шейха?
  
  
  Ловетт треть очі. Його лоб вологий, і він здається зморщеним, як рослина, якій не вистачає води.
  
  
  «Викрадення його дочки», - випалив він відразу, ніби слова обпалювали йому рота.
  
  
  - Вибачте? ми сказали це в унісон, моя "молодша сестра" та я.
  
  
  Тепер, коли він оголосив про бомбу, що розірвалася, Ловетт, здається, дихає більш вільно. Він каже :
  
  
  - Так, викрадення дочки. Вона навчалася тут, у приватному навчальному закладі, і вона зникла. Муніра – єдина дитина Алі, його спадкоємиця, його сонце. Вона все його життя!
  
  
  Запитую:
  
  
  - А ви думаєте, що її викрав...
  
  
  Ловетт енергійно киває і закінчує мою пропозицію:
  
  
  - Через мережу торгівлі білими рабами, подібну до тієї, яка викрала Конні Куїтман. Усі докази підтверджують цю гіпотезу, Нік. Ось чому я вирішив звернутись до вас.
  
  
  Однозначно я змушений спеціалізуватися на порятунку німфеток,
  
  
  перебувають під загрозою зникнення. Ловетт підводиться зі свого трону і, заклавши руки за спину, починає крокувати перед нами.
  
  
  - Думаю, ви розумієте, - продовжує він. Ви можете собі уявити реакцію шейха, коли він приїжджає сюди і виявляє, що його дочку-вестачку було викрадено міжнародною компанією з проституції?
  
  
  - Так, дуже добре. Які у вас дані?
  
  
  - Насправді викрадено двох молодих дівчат. Дочка Алі та її сусідка по кімнаті, якась Сенді Флейшер. Вона мріяла лише про одне: про кар'єру артистки. Ми вважаємо, що вона взяла Муніру з собою в Нью-Йорк після оголошення оголошення. Ми знайшли текст у їхній кімнаті, акуратно вирізаний.
  
  
  Ловетт виймає з кишені конверт і простягає мені. Я відкриваю його та знаходжу фотографії, які були скріплені разом. У першій серії розповідається про сімнадцятирічної Сенді Флейшер, високу струнку дитину. Симпатичною, але не більше. Вона руда з великими блакитними очима. Коли доходжу до другого сета, я мало не стрибаю до стелі. Я знав, що молоді арабські дівчата не по роках розвинені, але на даний момент… Це виходить за межі всього, що я міг собі уявити. Я відчуваю, що дивлюся на фотографії Софі Лорен у розквіті сил. Каштанове волосся, смаглявий колір обличчя, розмір грудей, гідний поваги, і два блискучі чорні очі, які просто благають дізнатися про її життя. Маленька Муніра Мучамжель - суперзірка, що подає надії. Я не буду більше описувати її анатомію, це змусить вас бачити еротичні сни щонайменше шість місяців. Трохи більше зрілості, і в зовсім іншому стилі вона стане такою ж фараоншею, як Марна.
  
  
  Я передаю фотографії Енджі, і поки вона дивиться на них, я читаю вирізку з газети. Справді, це типове оголошення жінок-торговців м'ясом, які бажають поповнити свої запаси. Він каже:
  
  
  
  Вакансії за наявності паспорта. танцівниці в хореографічній трупі Навчання проводять професіонали. Потрібне вміння вільно рухатися. Місце роботи – Франція. Італія узбережжя Середземного моря.
  
  
  
  Я передаю папір Енджі, який читає її, а потім заявляє:
  
  
  - Ви абсолютно праві, сенатор. Це жіноча робота. Ніколи людині не вдасться увійти до цього контуру. Оголошення ще в силі?
  
  
  - Так, - відповідає Ловетт, схоже, він не може впоратися з цим. Претендентам на реєстрацію лишається три дні.
  
  
  - Добре, - каже Енджі. Я знаю, що треба робити.
  
  
  Ось бідний Майк зовсім спантеличений. Він, мабуть, ретельно підкоригував свої аргументи і приготувався до пекельного опору. Ну, зовсім ні. Вона навіть не чекає, щоб її спитали, вона бере на себе ініціативу.
  
  
  Я дивлюся, як вона росте, свіжа і тендітна, як польова квітка. Тендітна? Ти говориш ! Незважаючи на те, що вона схожа на «молодшу сестру» - в особливо сексуальній версії - подруга Марни здається мені страшенно крутою.
  
  
  І тепер вона бере справу до своїх рук.
  
  
  Вона питає. - Чи маєте ви ще якісь ознаки, що дозволяють ґрунтувати свої підозри на цьому секторі?
  
  
  "Ми розшукали пару, яка привезла їх автостопом до Нью-Йорка", - каже Ловетт. Юна Сенді Флейшер говорила про це протягом усієї поїздки. Що ви хочете, ми живемо у вільній країні. Ніхто не може завадити будь-кому розмістити оголошення в газеті, поки не буде доведено, що це злодійська схема.
  
  
  - Звичайно, звичайно, схвалює Енджі, ніби заспокоюючи його. Чи вдалося вам отримати інформацію про мережу, яка організує такий трафік?
  
  
  – Так, але, на жаль, дуже мало. Баркер та Ліптон провели розслідування. Їм вдалося отримати поштову адресу у Князівстві Монако. Схоже, саме звідси вони відправляють своїх жертв до різних місць призначення. Це готель Splendide в Монте-Карло.
  
  
  Зазначу внутрішньо. Я дивлюсь на Енджі та знаю, що вона це знає. Потім ми швидко прощаємося з Ловеттом, присягнувшись, що вислизнемо з Вашингтона якнайшвидше і тихіше.
  
  
  Повернувшись на вулицю, я махаю таксі, що рухається, яке отримало двох несподіваних клієнтів. Вірний своїй клятві, я провів його центром міста, а потім наказав водієві відвезти нас до Джорджтауна, на іншому боці Потомака. Там я змушую нас висадити на шістсот метрів від агенції з оренди автомобілів.
  
  
  Мені здається, що цей хлопець не зможе встановити зв'язок, якщо хтось допитає його.
  
  
  Ми орендуємо машину і їдемо автомагістралі до Нью-Йорка, думаючи, що приїдемо після настання темряви. Але хіба суть не в тому, що, перетинаючи Балтімор, ми опиняємося в ресторані Хаусснера, який пропонує найвишуканіше меню у світі, морепродукти, які вважаються найкращими у світі, та колекцію найогидніших оригінальних витворів мистецтва? Шикарно
  
  
  Ми сидимо один навпроти одного за дуже привабливим столом. Ми вже почали впізнавати один одного, Енджі та я, але я не проти зробити ще один крок. Рясно нарізаючи стейк з боків, ми нападаємо на блюдо з морепродуктами, запиваючи невеликою кількістю струму, потім беремо собі ще один біфштекс, цибулю-шалот, цього разу з картоплею дофін. Я хочу зробити це правильно, щоб потрапити до верхньої частини винної карти. Я пропоную нам Chambolles-Musigny від Я не скажу вам, в якому році, тому що це змусить вас виглядати блідим. Коли ми все це розібрали, стало набагато краще. Енджі стає все більш говіркою. Її очі та щоки теж. Ми обидва затишно сидимо, і щоб трохи відпочити, я вирішую зателефонувати, не чекаючи кави. Набираю власний номер.
  
  
  - Т. Вудман - Ко, я слухаю.
  
  
  Цей голос, мої батьки!
  
  
  - Що ж, Марно, ти працюєш допізна! Я чекав на відповідь на автовідповідач.
  
  
  - Ах, Нік! Ви знайшли Енджі?
  
  
  - Вона знайшла мене. Ми обидва у Балтіморі. Скажи мені, Марно, ти одержала повідомлення від ...
  
  
  Вона навіть не дає мені закінчити.
  
  
  - Так. Дзвонив інспектор ФБР Баркер.
  
  
  - Так? У них є щось про цю Плеті?
  
  
  - Так, але мало. Усі матеріали, що належать до нього, знищені. Але йому все ж таки вдалося знайти в архіві когось, хто пам'ятав про це. Зважаючи на все, Плетть - це кодова назва терористичної організації, яка була пов'язана з Чорним вереснем, його японськими друзями та бандою Баадер-Майнхоф.
  
  
  - Це все ? Нічого більше ?
  
  
  - Привіт Нік. Нічого більше. Я всіх попередила. Подбати. А також про Енджі.
  
  
  - На мій погляд, будь простіше. Щодо неї, у мене склалося враження, що вона дуже здатна подбати про себе. Я можу зрештою запропонувати їй роботу на повний робочий день. Давай, гарного вечора, Марно!
  
  
  - Дякую. Чао, Нік!
  
  
  Я вішаю слухавку.
  
  
  Руки обіймають мене, перш ніж я встигаю розвернутися, і дві крихітні долоні притискаються до моїх грудей.
  
  
  – Робота на повну ставку? Це мило ! - її голос шепоче десь збоку в мене на шиї.
  
  
  Я відчуваю, як маленьке тіло хтиво притискається до мене, і я можу сказати, що Енджі досконально вивчила роботи Поля Пенльов [4]. Це може бути масштабна модель, але я не можу звинувачувати її. Вона повинна бути трохи меншою за п'ять футів на зріст і важити від сорока двох до сорока трьох кілограмів, але я вітаю Мати-Природу за те, що вона змогла так розумно розподілити фунти. Вона вирахувала його з точністю до грама. Там, де потрібно, є те, що потрібно, не надто багато та не надто мало. Я обертаюсь і беру чудову брюнетку на руки.
  
  
  - Оскільки ви вже заплатили, я думала, що ми можемо піти, - обурено воркувала вона. Але не турбуйтеся, вас не пограбують, я кладу випічку в сумку. Це дасть нам перекус на потім.
  
  
  Я нахиляюся, щоби поцілувати його. Мій мізинець не збрехав мені. Її губи - справжні розкішні ласощі. Що стосується розміру, то чим більше вона притискається до мене, тим більше переконує мене, що це все, що тобі потрібне, але проблема. Її крихітне тіло горить дуже комунікативним бажанням, яке тільки й потребує повного вираження. Я обіцяю дати йому можливість якнайшвидше.
  
  
  "Пішли", - сказала Енджі майже хрипким голосом. Я забронював номер у відомому мені готелі на північ від Таунсона.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  У готелі, який вона знає на північ від Таунсона, Енджі виходить з ванної з рушником, пов'язаним навколо талії, її волосся вологе і розпатлане. Декілька крапель води - ще перлина на її засмаглих грудях, і чуттєве сяйво сяє в глибині її карих очей. Стрибає пробка, ллється піна, сміється.
  
  
  "Ось ти де", - сказав я, простягаючи їй чашку. Здоров'я, пані [5]!
  
  
  Енджі відповідає. - Простий!
  
  
  Бульбашки виблискують, кристал дзвенить. Шампанське запалює вогники в очах Енджі. Її негідна усмішка розбурхує те, що горить у мені. Вона бере мою руку і кладе її на серветку зі словами:
  
  
  - Дивись, ти ось так візьмеш цей вузлик, потягнеш і... стрибай!
  
  
  Рушник падає на підлогу. Енджі недбало сідає мені на коліна і закидає голову. Я гладжу її.
  
  
  - Хммм ..., - Вона простогнала, хммм ... Нік ... це ... аааа! Це добре. Так! Так! Так ...
  
  
  М'яке світло заливає її чудове тіло муаровими відблисками. Схоже на бронзову статуетку, створену художником з неповторним талантом. Він і маленький, і величезний. Я піднімаю її на руки. Це пір'їнка. Вона ставить чашку на стіл і видає хтивий стогін. Його нігті впиваються мені в спину.
  
  
  Я поклав її на ліжко. Вона м'яка, як оксамитова подушка, тверда, як сталева пружина. Гурман, невтомний та повністю кинутий.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Я прокинувся. Я потягуюсь, моргаючи.
  
  
  Тут щось не так.
  
  
  Енджі! Її більше нема!
  
  
  Я бачу на туалетному столику аркуш паперу. Я схоплююся і читаю:
  
  
  
  Вибачте, Нік, але це жіноча робота. Я маю бути на день попереду тебе, це єдиний спосіб досягти успіху. Приходь за мною, і в нас буде ще багато таких ночей. Спочатку я забираю дівчат, а потім ви забираєте мене.
  
  
  
  Я тебе обожнюю Енджі.
  
  
  
  На те, щоб повернути доньку шейха, залишилося лише шість днів. Енджі випарувалася на природі. У мене є дві вагомі причини якнайшвидше виїхати зі Сполучених Штатів.
  
  
  Я дзвоню Марні, щоб запитати, чи є щось новеньке. Поки нічого. Я повідомляю їй про останні новинки та йду голитися. Ні, спочатку зателефонувати на стійку реєстрації, щоб попросити виставити рахунок та підготувати машину для мене.
  
  
  Я швидко голю себе лезом, коли сильна хвиля стрясає вікна. Я кидаюся до вікна, але знаю, що сталося.
  
  
  Я дивлюся, як нерухома рука звисає з вікна моєї палаючої машини. Стовп чорного диму, що підіймається з цієї труни, відправляє мене назад до спальні.
  
  
  Бідолаха загинув, завівши замість мене машину. Невинний! Я хочу стукати!
  
  
  Готуй свої тельбухи, Плеті. Твоїм прислужникам буде боляче.
  
  
  
  
  
  
  Розділ VI.
  
  
  
  Літак Air-Inter приземляється на злітно-посадкову смугу в аеропорту Ніцци. Після того, як машина вибухнула, я витратив багато часу на оформлення документів і не зміг упіймати перший рейс. Проїжджаючи через Париж, я також здійснив невеликий візит Жаку Рошару [6], щоб дізнатися, чи є в нього якась інформація про цю мережу торгівлі білими рабами. Взагалі нічого, звісно. Коротше, справи починають давити. Усього п'ять днів до прибуття шейха Алі до Вашингтона.
  
  
  За умови, але за умови, що інформація про ФБР не пробита. В іншому випадку це могло бути неприємно. Якщо стежка в готелі Splendide не працює, я не розумію, як я можу повернути Енджі. І водночас із дівчатами.
  
  
  Я їду прямо до Avis і беру CX 2400. Красива машина, сірий металік, майже нова. Сподіваюся, він не закінчиться так, як «Форд», орендований у Джорджтауні. Точно, згадуючи про це, я кажу собі, що краще не діставатися Монако на березі моря. Є занадто багато місць, де розумний каскадер міг спробувати змусити мене поринути у великий ставок для качок. Що стосується автостради A8, ні, дякую, це не менш ризиковано, і, враховуючи парад Ferrari, Porsche, Matra, Alfa-Romeo, що стрімко прямує до траси Гран-прі, мені було б важко знайти такого розумного хлопця. . Насамкінець я їду по D 2204 у бік Ескарена. Я маю намір вирушити до Ла-Тюрбі, щоб повернутися до князівства. Буде набагато прохолодніше, ніж на трасі чи уступі.
  
  
  Погода чудова. Як тільки я їду з міста, щебетання цикад огортає мене майже нав'язливою тарабарщиною. Аромат сосен, сріблясто-зелені іскри оливкового листя, величезні агави, які перед смертю гордо піднімають свої парасолькові квіти до неба… І все ж таки я не відчуваю духу туриста. Моральний дух далекий від доброго. Крім того, поки я не помітив нічого особливого, у мене виникло невиразне відчуття, що за мною стежать.
  
  
  Дорога описує священні мережива і мені не потрібно багато часу,
  
  
  щоб побачити це у моєму дзеркалі: чорний мерседес. Я пришвидшуюсь. Він пришвидшується. Гаразд, думаю, це мій клієнт. Як тільки я знаходжу дорогу зліва, повертаю, Мерседес теж повертає. Дорога стає дедалі більш звивистою. Знак каже мені, що я прямую у бік Рокбільєра. На щастя, Citroen добре тримається. Я їду як чорт, переганяючи машини, щоразу вимовляючи невелику молитву, щоб не виявитися віч-на-віч з вантажівкою або якимось іншим психом у моєму роді. Мерседес завжди у моєму дзеркалі.
  
  
  Тому я змінюю свою тактику. Я піднімаю ногу і незабаром виявляю, що виглядаю як добрий тато, що знаходить час помилуватися краєвидом. У моєму дзеркалі чорна машина стає більшою, але тримає дистанцію. Я уважно стежу за нею. Попереду двоє хлопців, але, схоже, жоден з них не скеровує на мене пістолет.
  
  
  Це спонукає мені продовжити мій план. Я знову сповільнююсь, двадцять миль на годину, п'ятнадцять на годину… Я їду посередині дороги і зупиняюся.
  
  
  Мерседес зупиняється приблизно за сорок метрів. З правих дверей виходить guy та іде до мого CX. Чекаю, доки він майже не торкнеться заднього бампера, натискаю на газ і рушаю. Я сміюся, бачачи його приголомшене обличчя. Я вже розігнався до швидкості більше сотні, коли його хлопець реагує, заводить машину, під'їжджає, зупиняється, щоб забрати його дорогою, і вирушає за мною. Я вмикаю радіо, щоб трохи підстебнути себе, і натикаюся на Radio Monte-Carlo у середині рекламного ролика. Той, який я чую, вихваляє якості корму для собак, і, якби мені довелося сприймати його буквально, я подумав би, що його можна подавати на канапі в коктейлях, і ніхто цього не усвідомлює. Я вимикаю радіо та натискаю іншу кнопку, щоб відкрити вікно. Повітря вривається в машину, і я майже п'яний.
  
  
  На повороті я бачу «мерседес» далеко внизу, що нестерпно долає поворот. Я знаю, що безперечно перегнав його. Він надто старий і надто важкий, щоб ганятися за CX.
  
  
  Незабаром я приїжджаю до Рокбільєра, який перетинаю майже не сповільнюючись під розгубленими очима населення. Через відчинене вікно я чую, як тубільець кричить мені щось, чого я не розумію. Фонетично це звучить так: "Fanngue de puuuteu!" "Добре, напевно, хлопець, якому не подобаються зухвалі туристи, які їдуть на нахабній швидкості у своїх нахабних великих машинах..."
  
  
  Після Рокбільєра я перетинаю Сен-Мартен-Везюбі, потім Сен-Дальмас. Трохи далі повертаю ліворуч і збираю D 2206. Ще двадцять кілометрів, і невелика дорога переходить у N 202. Жодних слідів чорного «Мерседеса». Обидва мерзотники, мабуть, зрозуміли, що гнатися немає сенсу. Але щось мені підказує, що невдовзі я їх знову побачу.
  
  
  Я піднімаю ногу. Тут трохи більше машин, і я не бачу сенсу в тому, щоб мені насвистував поліцейський із шосе. Я проходжу під автомагістраллю, повертаю ліворуч і повертаюся до Ніцци на узбережжі.
  
  
  Коли я нарешті прибув до князівства з його чудовими поліцейськими колоніального вигляду в білих будках, скинутий денний лічильник показує трохи більше 120 кілометрів. І майже опівдні.
  
  
  Я навів довідки і дізнався, що готель Splendide знаходиться не в Монте-Карло, а в Ла Кондамін. Я повернув CX в місцеве відділення Avis, і застрибнув у таксі, яке саме чекало на нього. Коли мій водій висаджує мене перед Splendide, я чую, як опівдні десь дзвонить дзвін.
  
  
  Не можна сказати, що будинок старий, в Монако нічого старого не знайдеш, але колізії. Чому? Тому що воно нове. Цій простій характеристики достатньо, щоб знизити установу в ієрархії. У цій крихітній державі з населенням менше двадцяти п'яти тисяч людей все має бути старим, щоб мати стильний вигляд. Включно з готівкою. Я б навіть сказав переважно гроші. Воно має бути настільки старими, щоб ніхто, ні в бізнесі, ні в сім'ї, не міг дізнатися про їхнє походження і виявити ганьбу, яка була спрямована на їхнє накопичення.
  
  
  Я заповнюю форму від імені Картера Ніколсона, власника великого імпортно-експортного бізнесу у Су-Фолс. Мені виділено кімнату 500.
  
  
  
  Я залишаю мій невеликий багаж і спускаюся вниз, щоб подивитися, чи я не знайду місце, де можна закусити. Проходячи повз стійку реєстрації, я бачу хлопця, який переглядає журнал, тоді як службовець повернувся до нього спиною. Я його одразу впізнаю, це він нещодавно виходив із чорного «мерседеса» дорогою. Я обережно йду за ним, гадаючи, як йому вдалося так швидко знайти мій слід.
  
  
  У будь-якому випадку, колись доведеться налагодити контакт, це буде єдиний спосіб прояснити ситуацію. Тож я не надто переживаю, коли виходжу надвір і гуляю перед вікнами ресторанів. Раптом один із них впадає у вічі. Це тайський ресторан. Після закінчення війни у В'єтнамі азіатські ресторани виросли як кролики в дикій природі, як у Європі, так і в Сполучених Штатах. Я давно таких не їв. Я дозволив собі спокуситися. Я вхожу.
  
  
  Він великий, новий, дуже чистий і називається Крунг Теп. Я сідаю за стіл, замовляю імбирну яловичину та гарну страву з тофу.
  
  
  Потім я озираюсь навколо ...
  
  
  Майже безлюдно. В одному кутку я бачу двох кокеток у стилі старих дівчат за сорок, одягнених як студентки, які намагаються фліртувати з магнатом. Трохи далі їсть людина з статурою колосу. Він стоїть до мене спиною, і я бачу, як під картатою сорочкою рухаються м'язи його плеча, коли він орудує паличками для їжі.
  
  
  Я передзвоню хлопчику, щоб замовити випивку. На жаль, їхній запас тайського пива був розграбований, і все, що я можу умовити, - це якийсь тупий Кроненбург.
  
  
  Двоє чоловіків вказують заходять у двері. Безумовно, вони ефективні, мої друзі з чорного мерседеса. Вони ходять по кімнаті, намагаючись не дивитися мені у вічі. Офіціант приносить мені пиво. Я роблю ковток і говорю:
  
  
  - Я скоро повернусь. Я щось забув у машині.
  
  
  Замість того, щоб вийти прямо на вулицю, я прямую в бічні двері, які виходять у невеликий провулок. Я хочу, щоби за мною стежили. Я обертаюся, щоб подивитися, чи мої друзі правильно засвоїли правила гри, і мене сильно вдарило щось ззаду в голову. Ось я стою на колінах у проході, і перед моїми очима блимають вогники. Я хитаю головою, щоб трохи очухатися. Це два мої хлопці. Вони дуже добре розуміли правила гри та навіть передбачали мій невеликий маневр. Той, хто має палицю, виходить уперед. Я перевертаюся, щоб утекти від нього. Його колега дістає величезний револьвер радянського виробництва.
  
  
  Все ще приголомшений, мені вдалося покласти руку на рукоятку Вільгельміни. Але я відчуваю, що мої пальці зовсім м'які і раптом мені приходять на допомогу.
  
  
  І ось майстерний удар несподіваного помічника. Ресторанний клієнт, великий м'язистий хлопець у синій картатій сорочці, виходить у прохід, заінтригований метушнею. Він швидко реагує. Буфет, набитий великими буханцями старомодного хліба, з щільним м'якушем і твердою кіркою, стоїть просто біля дверей. Здоров'як вистачає буханець хліба і, як бейсболіст, кидає його в ніс зброєносці. Удар гасне. Я відчуваю, як куля стосується мого вуха. Потім зброя падає на землю.
  
  
  Мої пальці, здається, відновили свою нормальну кісткову структуру та консистенцію. Я вийняв з піхв свій старий добрий Люгер, але палиця міцно шльопнула мене по зап'ястю. Моя Вільгельміна збирається приєднатися до револьвера в пилюці. Його власник, що стікає кров'ю, як тільки що зарізана свиня, встає і йде, не просячи закуски, за ним слідує його друг з палицею.
  
  
  Високий хлопець у ресторані дивиться, як вони йдуть, сміючись, як кит. Я дивлюся на нього і одразу ж заношу до каталогу. Він крутий, кумедний та небезпечний. Різноманітність homo sapiens, яка одразу переконує в тому, що п'ятдесят п'ять – це найкращий вік. За його химерною плескатою формою видно, що його ніс кілька разів розбивали. Він нагадує мені хлопця, якого я знав удома, старого боксера з Лос-Анджелеса на ім'я Арт Арагон. Його ніс був настільки зіпсований, що, коли він заважав, Арт тягнув за нього і одягав кінчик у праве чи ліве вухо.
  
  
  Це більш менш подарунок долі. І він до того ж виглядає розумним.
  
  
  - Ну, сер, - каже він мені, давай збирайся і кінчай твій обід.
  
  
  Він ввічливо вказує на двері долонею, яка має бути розміром із гарний стейк на двох. Я широко посміхаюся йому, потираючи шию в тому місці, де мене вдарила палиця.
  
  
  - Після вас. Я не буду нічого з цим робити.
  
  
  Він усміхається мені і входить, не сперечаючись.
  
  
  - Гей, хлопче! - розмахуючи закривавленим буханцем, хтось втратив це у вас на порозі.
  
  
  Він голосно сміється, потім вказує на мене і додає:
  
  
  - Месьє збирається доїдати за моїм столом.
  
  
  Хлопчик дивиться на нього здивованими очима, але згодом киває. З таким хлопцем все одно ніхто не хоче сперечатися. Здоров'як сидить перед своєю тарілкою і вказує на стілець перед ним.
  
  
  - В обід не дуже багатолюдно? - Він спостерігає, щоб почати обговорення. Туристи зазвичай бувають увечері. Опівдні майже всі випускники Іноземного легіону. Я був у Дьєнб'єнфі. В останньому літаку, якому вдалося злетіти. Знаєте, це давня сентиментальна історія. Ми витратили всі заощадження у Таїланді.
  
  
  Це. З огляду на ситуацію я не дуже хочу впізнавати один одного. Цей хлопець може мене збентежити. З іншого боку, я знаходжу його досить крутим, і тоді я все ще не можу так поклонитися йому.
  
  
  «Будь-який, хто пробував тайську кухню, повертається до неї за будь-якої можливості», - сказав я. Я сам здійснив чимало поїздок до Південно-Східної Азії.
  
  
  - Ти американець ?
  
  
  - Так. Як це ви бачите?
  
  
  Не треба вам говорити, що ми говоримо по-французьки.
  
  
  – Ой, не знаю, – відповідає джаггернаут. Можливо, невеликий акцент. Але ж ні, ідентифікувати неможливо. Зрештою, я думаю, це ніс. З розміром трюфеля, який я ношу із собою, я можу дозволити собі виявити чуття! Ха! Ха! Ха!
  
  
  Я ціную :
  
  
  - Відмінна робота ! Ви потрапили до крапки з першого разу.
  
  
  - Скажіть, - продовжував здоровенний хлопець майже довірчим тоном, у мене нещодавно були проблеми з однією з ваших співвітчизниць.
  
  
  - Ой, добре, говорю, насторожившись.
  
  
  - Там вона спитала у мене напрямок на пляж. Я відповів їй дуже чемно, англійською.
  
  
  Я починаю посміхатися, здогадуючись, що сталося.
  
  
  "Думаю, я зрозумів", - сказав я. Ви вказали їй на пляж, правда?
  
  
  - Ось і все, - підтверджує двійник Арта Арагона.
  
  
  Я пояснюю:
  
  
  - У французів часто виникають проблеми із вимовою довгого «i». Пляж вимовляється як «біч». Якщо ви недостатньо подовжите букву «i», вийде сука, що означає «чорт забирай». Я розумію, що ця хоробра жінка дещо образилася.
  
  
  - А тепер зрозуміло, - каже мій співрозмовник. Зрозуміло, зрозуміло ... - задумливо додає він, чухаючи тонзуру, що зароджується, - пляж означає пляж і чортова сука.
  
  
  Потім, після короткого роздуму, він із веселими очима продовжує:
  
  
  - В принципі, мені цікаво, чому ти так багато робиш, щоб зробити різницю між пляжем та сукою. Обидва створені, щоб лягти, чи не так?
  
  
  І енергійно відкланятися на добрих 30 секунд. Це не штучна тонкість, але це мені смішно. Я беру себе до рук. Лід безперечно зламаний. Резюмую:
  
  
  - Скажіть, у вас була досить рідкісна поведінка. Будь-хто на вашому місці покликав би копів.
  
  
  - Ти теж кумедна зебра, - зауважує він. Я дуже добре бачив вінтажний Люгер, який ти оголив, сувенір із старих часів, той. Думаю, не всі американські туристи ходять із такою іграшкою.
  
  
  Приходить офіціант із моїм бустифаєм. Я пробую. У Бангкоку це, звичайно, не викликає фурору, але я вважаю його придатним для пиття. Я дивлюся на свого співрозмовника:
  
  
  - Це довга історія. Але спочатку дозвольте мені представитися. Ніколсон. Картер Ніколсон.
  
  
  Я встаю, дуже гарний і порядний турист-янкі, простягаю руку, і він її розчавлює. Його передпліччя мають бути розміром із баранячу ногу. Я сідаю і дивлюся на кінчики пальців, дивуючись, що не бачу там кількох крапель кривавих перлів.
  
  
  - Я, це Леграс, - каже здоровань. Жан Леграс. Містер Ніколсон, готовий сперечатися, що ви поліцейський. Я теж у грі, і пам'ятайте, у мене є ніс.
  
  
  Ця людина справила на мене гарне враження. Я вирішую довіритись йому.
  
  
  - Ти правий. Я тут у справі про молодих дівчат, які зникли. Мені вдалося пройти стежкою так далеко. Ось вони.
  
  
  Я вручив йому дві копії фотографій Муніри Мушамжель та Сенді Флейшер.
  
  
  У Леграс страшенно сильний. Я думаю, він кращий за мене. Дивлячись на портрети, він закінчує ліквідувати вміст своєї тарілки та заявляє:
  
  
  – Ні. Їхні голови мені нічого не говорять. Я бачу, що ми обоє поза нашою територією. Особисто я інспектор у Марселі. Теоретично мені тут нічого робити, але я теж на трасі. Група контрабандистів, яких ми люб'язно супроводили до італійського кордону три місяці тому, бо ми не мали доказів проти них. Є багато ознак того, що вони займаються торгівлею людьми у князівстві. Це не ракетобудування, ви мусите це знати. Майже все, що навіть трохи сумнівно, потрапляє сюди. Немає майже жодних законів та немає оподаткування.
  
  
  Леграс опускає свою склянку з пивом, видає відрижку, від якої я мало не ламаю голову, і відразу ж рекомендує ще дещо.
  
  
  - Можливо, ми могли б попрацювати разом, - каже він. Якщо я знайду щось, що вас цікавить, я дам вам знати, і ви зробите те саме зі мною. Добре ?
  
  
  - Добре.
  
  
  - Я зараз у Дофіні, бульвар генерала де Голля.
  
  
  - Я в Splendide, кімната 500.
  
  
  Леграс ковтає своє пиво насухо і випускає всі бульбашки, що містяться в ньому, в атмосферу у вигляді барабанного дробу. У кутку кімнати я бачу, як одна з двох стареньких здивовано схоплюється на своє місце. Він підводиться, простягаючи мені свій величезний черпак.
  
  
  "Ні, ні, просто сядь і доїдай", - сказав він. Якщо не заперечуєте, я збережу ваші фотографії. Моя робота приводить мене сюди часто, і я можу щось відкрити, розмовляючи з іншими. Якщо маю новини, я вам подзвоню. Іди, до швидкої зустрічі.
  
  
  - Так, будь ласка, - сказав я, знову зламавши кісточки пальців.
  
  
  Посмішка Леграса жорстка та доброзичлива, як у старого туриста. Я дивлюся, як він несе свою величезну тушу до дверей. У нього похитується, безтурботна хода хлопця, який почувається впевненим у собі. Ледве помітна кульгавість - без сумніву, спогад про бойову рану - схоже вона не покалічила його на два раунди.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Коли я виходжу на вулицю, роззяви, здається, опановують Ла Кондамін. Тротуари заповнені німецькими, японськими, голландськими, британськими, японськими, американськими та японськими туристами. Я маю протискатися ліктями, щоб пробитися крізь натовп.
  
  
  Майже одразу я помічаю ще одне стеження.
  
  
  Не питайте мене, як це роблю, я сам не знаю. І насамперед вас це турбує?
  
  
  За мною стежать, я це відчуваю. Але хто? Людей так багато, що я навіть шкарпеток не бачу. Найкращий спосіб помітити хлопця, який переслідує вас, - це прогулятися менш густонаселеними місцями. Дотримуючись такого маршруту, ви в кінцевому підсумку помічаєте людину, завжди одного і того ж, який, здається, не йде за вами, але який перетинає ваш шлях через кілька занадто регулярних інтервалів, щоб бути чесним.
  
  
  Це те, що я роблю два чи три рази поспіль в тому самому кварталі. Вистежити мою тінь, мабуть, була величезним успіхом. Я навіть не можу знайти подоби підозрюваного. Я повільно просуюсь, засунувши руки в кишені, до казино. Як і раніше, ніяких ознак стеження, але я знаю, що за мною стежать.
  
  
  Ви знаєте гарну жінку? Та гаразд, подивися довкола, ти все одно повинен знати хоча б одну з них! Ах, бачите, якщо копнете глибше… Ну, спитайте її. Вона зрозуміє, про що я говорю. Навіть не оглядаючись, навіть із зав'язаними очима, такі дівчата можуть сказати, що вдячний погляд пестить їхні ноги чи сідниці. Я, це те саме, тільки мене цікавить не моя академія і мене це не лоскоче, але зовсім анітрохи.
  
  
  До речі, я не просто гуляю містом, розумієте. Я збираюся побачити містера Конрада, який працював тут із AX останні 15 років.
  
  
  
  Коли я повертаюся до свого готелю, мені здається, що я наробив багато нісенітниці. Почуття, що за мною спостерігають, стає дедалі ясніше і дратує.
  
  
  Я знайшов чудовий масажний салон, де мав працювати містер Конрад. Я спитав про це. Прийшов хлопець. Ти говориш ! Він був схожий на старого Конрада так само, як я на молодого конфедерату.
  
  
  
  Іду на ресепшн. Я беру ключі та питаю, чи не було повідомлень. Клерк простягає мені пачку конвертів. Я стримую свою цікавість, поки двері до моєї кімнати не зачиняться за мною. Потім дістаю повідомлення із кишені.
  
  
  Перший із Марни:
  
  
  
  Передзвоніть опівночі за французьким часом. бер.
  
  
  
  Цей матеріал записано співробітником на фірмовому бланку готелю.
  
  
  Наступні два також поставляються у конвертах з фірмовими бланками, таких як конверти, які можна знайти на прилавках, доступних для людей, які хочуть залишати повідомлення. Відкриваю першу. Лист написаний французькою:
  
  
  
  Містер Ніколсон,
  
  
  Думаю, я знайшов когось, хто міг би розповісти про зникнення. Якщо ви згодні, я привезу його до вашого готелю сьогодні о десятій годині. Жан Леграс.
  
  
  PS: Будь ласка, зателефонуйте мені, якщо час не буде для вас зручним.
  
  
  
  Що ж, цього вже достатньо, щоби зайняти мій вечір. Я просто встигну перекусити. Нарешті… робота вимагає. Я просовую палець під клапан іншого конверта, відкриваю його і майже кидаю.
  
  
  Чим займається Нік Картер у Монако?
  
  
  Це все. І це надруковано. За персонажами я гадаю, що це стара Олімпія. Добре, моє прикриття звалилося. Natürlich, на папері немає бланка чи навіть водяного знака. Хто міг бути милим, щоб дати мені знати? Фактично, є дві групи, які мають підстави цікавитися моєю присутністю в князівстві: Le Fléau та Мережа з торгівлі людьми. Одна чи інша, чи обидві, розпізнали мою нинішню хибну особистість. Але навіщо надіслати мені таку солодку записку? Це майже схоже на шкільну розіграш. Проте мені доводиться мати справу з людьми, які без вагань підривають машини та вбивають людей! Це трохи серйозніше.
  
  
  Трохи спантеличений, відкриваю останній конверт. Ще один готельний конверт та м'який папір.
  
  
  Ні? Це Енджі!
  
  
  
  Нік,
  
  
  Я тут, кімната 400. Нас перевезуть до Ніцци близько одинадцятої години, щоб сісти на літак, що вилітає опівночі. Пункт призначення Цюріх. Мені вдалося дізнатися, де були діти. В принципі вони повинні бути там, коли я приїду. Я чула, що мені судилося з'їсти великий овоч. Чи бачите, принаймні, якщо ви не прийдете і не заберете мене, я опинюся в гаремі з гарним діамантом у пупці, а не в боготському смітнику, в якому через мене щоночі підривають тридцять чи сорок нафтовиків. Не дозволяйте цій обнадійливій новині змінити вашу думку. Я чекаю на тебе сьогодні ввечері, Енджі.
  
  
  
  Ну, я не думав, що зможу так добре висловитись. У перспективі насичений вечір.
  
  
  Інстинктивно я засовую руку в куртку та погладжую Вільгельміну. Це твердий, обнадійливий дотик заспокоює мене. Незважаючи на це, вп'ятдесяте за сьогодні я не можу не здригнутися. Навіть у своїй кімнаті я відчуваю, що хтось спостерігає за мною. Дивиться на мене і слухає мене.
  
  
  
  Мені треба чекати двадцять годин, щоб справді настав сутінки. Місто, воно не чекало так довго, щоб перетворитися на своєрідний карнавал, прикрашений різнокольоровими вогнями. Ви колись проклинали винахідників неону?
  
  
  Я роблю це. І зараз. Тому що я думаю, що мені доведеться спуститися вниз і сподіватися, що ні в кого немає поганої ідеї подивитися і подумати, що я тут роблю.
  
  
  Я відчуваю свою підтримку, перш ніж залізу на підвіконня. Вільгельміна у кобурі. Хьюго, у мене за рукою, у своєму замшевому футлярі. І П'єр у своїй сумочці поруч із моїми коштовностями. Саме моє поклоніння колін перед богами дозволило мені дожити до наших днів. Ну і що ? Ви добре вимовляєте свої молитви, чи не так? Дозвольте мені зробити свою.
  
  
  Правило у всіх готелях Монако, навіть нещодавно збудованих, - стеля за чотири з половиною метри від підлоги. З п'ятого поверху висота набагато більша, ніж у звичайній сучасній будівлі. Я дивлюся вниз і кажу собі, що ти не мусиш дивитися вниз, якщо ти вилазиш у вікно... Я дозволяю собі вислизнути через ґрати вікна, шукаю опору і дуже повільно спускаюся до іншого вікна.
  
  
  Яскраво освітлена кімната 400 поверх нижче.
  
  
  Номер? Ні, ціла квартира. Це той поворот, який можна міняти за бажанням, відмикаючи кілька дверей. Це більше і зручніше, ніж удома.
  
  
  Я трохи підходжу до кам'яного виступу, щоб побачити, що відбувається всередині. Є великий, міцний хлопець. Приблизно мого зростання, але у нього має бути двадцять п'ять фунтів додаткових м'язів. І все зайве збирається в плечах і шиї, надаючи йому вигляду бойового бика. Він стоїть біля великого ліжка з балдахіном із чотирма великими різьбленими дерев'яними стовпами. Він дивиться вниз.
  
  
  Внизу Енджі, зовсім гола, рачки. Її маленьке обличчя Мадонни вкрите синцями. Його руки пов'язані ланцюгами з великим ліжком із балдахіном. Вона стає на коліна і дивиться на хлопця очима, сповненими огиди та ненависті. Він робить щось, чого я не бачу, але можу здогадатися.
  
  
  Мене ще ніхто не помітив. Я сів на зовнішнє підвіконня. Тепер я чую, що кажуть:
  
  
  - Сволота! Енджі плює. Спробуй це зробити зі мною, і ти побачиш. Обіцяю, я укушу це за тебе!
  
  
  - Ти бачила мої руки, лялька? Я вставляю твій череп між ними, трохи стисну, і він лусне, як горіх. Мені навіть не довелося б змушувати це робити.
  
  
  - Слухай, звільни мені руки. Я зробила б тобі багато хорошого. Якщо ви залишите мені ці ланцюги і спробуєте згвалтувати мене, я покажу вам всі кольори. З іншого боку, якщо ви позбавите мене і будете добре до мене ставитися, вам буде набагато приємніше.
  
  
  - Ммм так... можливо, ми це побачимо...
  
  
  Вікно іспанською. Просовую руку в щілину і, притиснувши пальці до замку, підтягую нагору. Це відкриває. Я повільно заходжу до кімнати.
  
  
  Енджі одразу мене помічає. Вона корчить мені гримасу, що означає: почекай, не рухайся одразу. Я зрозумів. Спершу вона хоче звільнити руки. У неї все ще є мужність, курча з її сорока кілограмами, що стоїть перед цим гігантським чудовиськом. Я киваю і тихенько крокую до них на кінчиках ніг.
  
  
  - Ось… - ось так сказала Енджі. Ось побачиш, буде набагато краще. Іди сюди.
  
  
  Я бачу її руки. Вони вільні.
  
  
  Гола, як черв'як, маленька Енджі починає діяти. І я гарантую, що це варто подивитися. Якби це був фільм, це була б суміш порно та Брюса Лі.
  
  
  Вона починає з того, що тикає йому пальцями у вічі. Потім вона усувається, збираючись на свої маленькі босі ніжки. Його голова стрибає убік і сіпається! Потім удар по адамовому яблуку супротивника, який валиться вперед і розбиває носа об підлогу. Він не скинув карти, бик. І тривало це не більше трьох-чотирьох секунд.
  
  
  Енджі встає, потираючи зап'ястя, її очі все ще блищать від гніву.
  
  
  - Вибачте, Нік, але я забула одягнути вечірню сукню, щоб прийняти вас. У будь-якому випадку дякую за те, що прийшли на допомогу бідній дівчині, яка потрапила в халепу.
  
  
  - Але все задоволення було моїм.
  
  
  І це правда, слово розвідника! Ця маленька гарна жінка, оголена, гаряча, агресивна, я не бачив нічого сексуальнішого за двісті чи триста років. Вона додає:
  
  
  - Насамперед, дякую за те, що дозволили мені відсвяткувати перемогу над цією товстою сукою.
  
  
  - Енджі, я б хотів позбавити тебе від цього кліше, але я хочу сказати тобі, що ти така гарна, коли сердишся...
  
  
  - Отже, головне, не шкодуйте мене, - відповідає вона, обшукуючи кімнату в пошуках свого одягу. Повторюйте кліше скільки завгодно разів. Мій нарцисизм треба годувати просто зараз. Знаєте, він був бісовим гадом. Приблизно через годину після того, як я написала вам листа, який я попросила доставити вам посланця, цей хлопець і один з його приятелів накачали мене наркотиками і зґвалтували.
  
  
  Вона знаходить свої штани і збирається їх одягнути, але я перехоплюю її та беру на руки.
  
  
  - Хм ... Ніїїк, - здригнулася вона. Змусіть мене подумати про це пізніше. Тепер треба діяти швидко. Моя валіза там.
  
  
  Я беру валізу.
  
  
  - Привіт, - каже вона, одягаючись. Щось там треба зробити для блідо-рожевого. Ах, я маю ідею!
  
  
  Вона риється в ящику ящика і витягує шприц для підшкірних ін'єкцій і пляшечку чогось не дуже католицького.
  
  
  Вона питає: - Ви бачите цю штуку? Ось чим мене вжалили раніше.
  
  
  Я дам йому подвійну дозу цього лайна. Цього має бути достатньо, щоб змусити його бачити золоті сни бодай двадцять чотири години.
  
  
  Сказано зроблено. Хлопець навіть не рухається, коли вона вставляє голку у його вену на руці. Енджі встає і дивиться на мене.
  
  
  - Тепер доведеться йти вгору ланцюжком, - оголошує вона. Цей мав супроводжувати доставку. Але тут ніхто не знає його обличчя. Я маю весь набір паролів. Ви можете його замінити. Я жалкую лише про одне: я не можу дочекатися, коли інший зробить з ним те саме. Давай поїхали. Ось ні, дайте мені туфлі, я одягну їх, коли вийдемо на вулицю.
  
  
  Як тільки ми опиняємось у моїй кімнаті, вона кидається мені в обійми. Вона ясно дала мені зрозуміти: їй потрібно щось розпалити нарцисизм, який отримав кілька ударів. Я гадаю, що можу запропонувати їй лікування. Я розстібаю гудзики на її блузці. Мій погляд упирається в її засмаглі груди. За два кроки і три рухи вона знову в костюмі Єви.
  
  
  Дзвоню у сервіс. Трохи згодом доставляють пляшку «Ремі Мартін», яку я замовив. Я прошу підготувати для мене мою записку. Вона каже, що представить її мені якнайшвидше. Я подаю дві склянки. Я простягаю один Енджі і вдихаю запах, перш ніж просочити їм губи.
  
  
  Вона підходить до настінного дзеркала і з жахом дивиться на себе.
  
  
  - Нік! Але ж ви бачили, в якому я стані! Чому ти мені не сказав? Мені необхідно щось зробити, щоб це виправити!
  
  
  - Скажу тобі що? Я вважаю тебе гарною, дитинко.
  
  
  І це правда. Як тільки ми виконаємо це завдання, мені доведеться відвезти її у відпустку кудись, де їй не потрібно буде одягатися. Angle in naturalibus – це шоу, від якого я ніколи не втомлюся. Що ж, я можу втомитися до кінця дня, але це не від того, що дивлюся на неї, якщо ви розумієте, про що я ...
  
  
  - Так тримати, Нік. Я відчуваю, що моє его набирає обертів. Тепер, якщо у вас є мило, я почуваюся готовим витратити всі ваші запаси.
  
  
  - Гаразд, прийми душ, ти маєш рацію. Це принесе вам користь. Ви бачили цю ванну кімнату? Грандіозно, правда? Я впевнений, що в них немає жодного такого в їхніх старих з'їдених міллю палацах. Якщо тобі знадобиться шампунь, ти знайдеш його у моїй косметичці.
  
  
  Відкриваю змішувач і чекаю, доки нагріється вода. Перед тим, як стрибнути в душ, Енджі крадькома цілує мене, а потім ковзає під гарячими бризками серед хмар пари.
  
  
  - Дякую, Нік. Ти моя любов. Я люблю тебе !
  
  
  Я виходжу з ванної кімнати і зачиняю за собою двері.
  
  
  
  
  
  
  Розділ VII.
  
  
  
  Тук-тук. Ах, це мабуть маріонетка прийшла, щоб принести мені хвору. Я присвистую, щоб зробити ковток бренді, ставлю склянку і дивлюся на молоток. Вже двадцять дві години. Боже мій, хай час іде...
  
  
  Я відчиняю двері. Це Леграс. Його супроводжує дуже дивна зебра. Сіро-бежевий костюм у гусячі лапки, темно-синя сорочка у білий горошок, невеликий білий шарф, зав'язаний усередині коміра, та чорні гостроносі туфлі. Я збирався забути про найголовніше: картатий позіхання косо лежав майже на лівій брові. Він дивиться прямо з канави на вулиці де Лаппе. Його зростання близько п'яти футів, що означає, що він сидить приблизно через плече Легри. Але візуально він має важити понад сто кілограмів. Цікаво, що три чверті її ваги, здається, масажується у верхній частині тіла. У нього масивна статура, як у бегемота, величезні плечі, закруглені зверху надмірно сучки, досить короткі, але вузлуваті руки, як стовбури дерев. У нього гігантські лапи, навіть розвиненіші, ніж у загонщиків Легри. Я шукаю слово, щоб описати останній палець його руки, але не можу знайти його. Мізинець автоматично видаляється через розмір. І мізинець, не про це говоритимемо. Було б потрібно, щоб португальці обслуговували входи в метро, ​​щоб мати можливість очищати їх такими салямі. Щоб завершити цю ідилічну картину, верхівки його великих лап покриті густими волосками, які безладно ростуть, як ожина.
  
  
  Мій погляд продовжує опускатися, вивчаючи незнайомця, а потім все змінюється. Поза бюстом і верхніми кінцівками начебто нічого не залишилося. Він розміром з танцівницю фламенко, ноги коника, теля горобця та маленьку нар. Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  балерина етони. Цікаво, як верху вдається утримувати низ. Коли я був маленьким, я майже так само уявляв Мінотавра. Я уважно стежу за його болтами, але ні, вони надто витягнуті, йому неможливо сховати пару двосторонніх копит.
  
  
  Я по черзі стискаю два протягнуті до мене гігантські щипці і пропоную трохи бренді, бо воно є у мене під рукою. Леграс відхиляє мою пропозицію з посмішкою, і двоє чоловіків сідають на диван, на який я вказую їм вітальним помахом руки.
  
  
  "Він не розуміє англійської", - починає Леграс, показуючи на кумедного індіанця, якого він навів мені. Його звати Маріус Грошонц, він контрабандист. Маленький. В принципі, це стосується лише обігу цигарок та алкоголю. Іноді привозять кокаїн, але це виняток. Саме в Марселі він уперше насилу поїхав з нами. Я дізнався, що минулого тижня він працював для групи, яка процвітає як у князівстві, так і у Марселі.
  
  
  - Яка група ?
  
  
  - Мережа, яка викрадає дівчат для постачання берегів Магріба.
  
  
  - А яку роботу зробив для них цей Грошонц?
  
  
  - Перевезення худоби між Марселем та князівством. Дівчатам сказали, що то екскурсія. За його словами, вони мали пройти тут транзитом, перш ніж їх перевезуть до іншого пункту доставки. Коли вони прибули, їхні супроводжуючі накачали їх наркотиками та доставили їхній банді апачів за групове зґвалтування. Мета такого лікування - якомога жорстокіше і швидко зруйнувати будь-яку форму гордості та самоповаги, переконати дівчат у тому, що вони втрачені назавжди. Природно, що в стані гіпнозу вони підкоряються найвибагливішим вимогам ґвалтівників. Зроблено багато фотографій. Ідея полягає в тому, щоб загнати їх у кут, сказавши їм, що їхні батьки, їхні друзі, місцеві газети, де вони жили, отримають фотографії, якщо вони розумно відмовляться брати участь у ліквідації наслідків операцій.
  
  
  Я з огидою дивлюся на Мінотавра.
  
  
  - А що він тобі сказав? Він думає, що двоє моїх дітей були у його колоні?
  
  
  - Так, - відповів Леграс. Він сів за стіл. У мене був хороший спосіб позбутися хробаків. Я запропонував очистити його від викрадення, якщо він згодом погодиться зізнатися і дати свідчення. Крім того, якщо він відмовиться співпрацювати, я передам його дружину та дитину конкуруючої банді, і вони обидва отримають ляпас! Я не можу нічого зробити проти створення мережі у князівстві, але хочу припинити її діяльність у Марселі. Це не гра, містере Ніколсон, і для цього я готовий на все!
  
  
  - Я зрозумів тебе. Він їх бачив?
  
  
  - Руда та маленька арабка? Так. Мабуть, банда тримає їх подалі від решти дівчат. Цей хлопець із Грожонця брав участь у зґвалтуваннях, і двоє ваших дітей не пішли на сковороду разом із рештою. Коли вони приїхали сюди, їх відокремили від гурту та помістили до приватного будинку. Як і раніше, за словами Грожонка, їх слід відправити до Цюріха, але я думаю, що це лише перший крок.
  
  
  "Це збігається з інформацією, яку я отримав в іншому місці", - сказав я. Але в мене тут є ще одна людина, якій я хотів би протистояти цьому Грожонку. Якщо ви хочете трохи зачекати.
  
  
  - Звичайно, - каже Леграс.
  
  
  Я йду у ванну і прочиняю двері. Вона тут, вся свіжа, рожева, як рахат-лукум, розтирає волосся моїм рушником. Жувальні. Гляделки посередині обличчя схожі на кавові зерна. Вони світяться, коли вона піднімає їх до мене, а потім усміхається.
  
  
  - Енджі, мій французький поліцейський тут. Він з одним із хлопців, які привезли Сенді та Муніру з Марселя. Можливо, ви захочете взяти у нього інтерв'ю, перш ніж він відправить його до в'язниці.
  
  
  - Добре, я позичу твій халат. Але зачекайте, поки я розчісую волосся. Я виглядаю як справжня відьма.
  
  
  - Якби всі відьми були такими, як ти, вони б багатьох людей не лякали.
  
  
  Я зачиняю двері й заходжу до кімнати. Леграс і Грожон піднялися на ноги. Леграс, притиснувши руку до піджака лацкана, прикутий поглядом до великих погонів Грожона. Під курткою виразно видно форму петарди. Я бачу, що він не ризикує.
  
  
  Оголошую:
  
  
  - Вона прийде за хвилину.
  
  
  - Добре, - сказав Леграс, не повертаючи голови.
  
  
  Він готовий до всього. Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ти. Голосом, ламаним від рукопашної, він замахується авторитарним тоном:
  
  
  - Тобі краще тримати очі відкритими, Маріусе!
  
  
  Інший відповідає незрозумілим гарчанням.
  
  
  Я знаю, чого боїться Леграс: що Енджі дізнається про бегемота, що вона почне кричати і що це викличе бурхливу реакцію в цій гнилі.
  
  
  Двері у ванну відчиняються. Я обертаюсь. Це Енджі, більш чарівна, ніж будь-коли в моєму халаті, цілує її кісточки.
  
  
  - Енджі, це інспектор Леграс із поліції Марселя. Ви можете добре знати людину, яка її супроводжує.
  
  
  - Ніїїк!
  
  
  - Давай, заспокойся, дитинко. Він не збирається тут робити нічого з вами. Це він, чи не так?
  
  
  - Нік… Нік!
  
  
  Ні, вона не співає старого приспіву Сестри Сур'єр. Голос її жалібний, зляканий. Очі розширилися, вона показує пальцем двох чоловіків.
  
  
  Я розвертаюсь на місці.
  
  
  Леграс перевів подих і вказує на мене. На його погляд відразу розумію, що це не День дурня. Крім того, Грожонк настає на мене.
  
  
  "Я думав, ми можемо знайти тебе тут", - посміхається Леграс, повертаючись до Енджі.
  
  
  - Це він, Нік, він! - кричить Енджі. Це не хтось мене зґвалтував!
  
  
  "Я зрозумів", - сказав я, відступаючи в кут кімнати, щоб піти від неї якнайдалі. Але ж ви помітили? Вони мають пістолет тільки на двох.
  
  
  - Мабуть, вона дихає.
  
  
  - Ти, суко, не рухайся! Легра гавкає. Маріус, потурбуйся про Картера.
  
  
  І він також знає моє ім'я. Пора діяти. Помахом зап'ястя я вистрілюю Х'юго з його замшевої валізи. Мій стілус, загострений, як бритва, перетинає кімнату зі свистом і врізається прямо в ціль: руку Леграса. Хоробрий Хьюго. Гігант упускає пістолет. Я бачу його, обличчя його перекручене гримасою болю, вириваю Х'юго з закривавленої руки і з побоюванням сумніваюся, чи вистачить у нього сил відправити його назад до відправника. Я оголив Вільгельміну, підняв її вгору і відразу краєм ока помітив рух. Це Мінотавр кидається на мене, розмахуючи над головою великою порфіровою попільничкою. Сильний удар гонгу, а потім нічого.
  
  
  
  Я розплющую око і відразу закриваю його. Світло від верхнього світла попадає мені в обличчя. Обережно повертаю голову убік та повторюю операцію. Це більш переконливо. Я з болем встаю та оглядаю спальню. Енджі та двоє хлопців зникли.
  
  
  У моїй голові Нью-Йоркський філармонічний оркестр грає симфонію Бартока. Я тягнуся у ванну, де розчиняю в зубній щітці дві шипучі пігулки аспірину. Я дивлюсь на годинник. Двадцять три-тридцять. Вони, мабуть, уже в Ніцці і готові вилетіти з Цюріха.
  
  
  Я йду назад у головну кімнату і мимохідь помічаю, що з Енджі зірвався одяг, а моя валіза розірвана на частини. Принаймні вони були досить люб'язні, щоб дати мені зброю. Обшиваю Вільгельміну. Біля дивану трохи крові. Х'юго сидить на килимі. Я беру його, витираю великим пакетом серветок і викидаю у вікно. Зовнішнє повітря приносить мені трохи користі. Пляшка Ремі Мартен все ще стоїть на столі. Я наливаю собі склянку і починаю повільно опускатися, щоб повернути свої ідеї на місце.
  
  
  Підведемо підсумки. Енджі в їхніх руках. Вони знають, що вона була у схемі зі мною, і вони знають моє ім'я. Від цього особливо нема чого й чекати, крім того, що Енджі у великій небезпеці, а для мене ситуація невтішна. Я допиваю свою склянку та наливаю собі ще.
  
  
  Дріінг!
  
  
  Телефон. Їм не вистачало лише цього. Я виливаю зі склянки насухо. Я знаю, що з гарним бренді цього не зробити, але в такому стані я навіть зміг би свистіти через шию.
  
  
  Я піднімаю слухавку. Вау, бренді та аспірин перетворюються на смішну пасту в моєму шлунку. У мене мурашки по краю губ.
  
  
  - Ваш дзвінок із Нью-Йорка, містер Ніколсон, повідомляє оператор комутатора.
  
  
  - Вітання! Нік? - каже чудовий муркотливий голос Марни.
  
  
  Зв'язок неймовірної якості. Я чую її, ніби вона дзвонить із поштового відділення по сусідству. У моєму убогому салоні алкоголь та ліки перебувають у нещадній боротьбі. Я пригнічую гикавку, перш ніж відповісти:
  
  
  - Привіт, крихітко. Так? Новий ?
  
  
  - Гей, ти не виглядаєш у добрій формі! Що відбувається ?
  
  
  - Я щойно проковтнув зілля не зовсім натуральне.
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  lle. Але це ще не найгірше. Мені вдалося врятувати Енджі, і вони повернули її. Вони, мабуть, уже злетіли і благополучно летять до Цюріха.
  
  
  - Метт Келлер у відпустці в Люцерні, Нік. Може, він зачекає, доки прилетить літак, і сяде до них на поїзд.
  
  
  Дорогоцінна Марна! Настільки сухо, що вона витягує з моєї пам'яті адресу та номер телефону Метта.
  
  
  - Дякую, Марно. Що ще ?
  
  
  Але що трапилося зі мною, проковтнувши таку суміш? Я відчуваю, що в мене всередині ховається Везувій, що вивергається.
  
  
  - Майка Вілліса підстрелили під час катання на лижах в Аспені. Йому вдалося наздогнати стрільця та зламати йому шию. Потім він кинув його на дно розщелини і засинав снігом. Непогано для хлопця, який мав на руці чорнослив!
  
  
  - Справді. Він знає, хто то був?
  
  
  - Японець. Майк сказав мені, що йому це важко зрозуміти. Крутий хлопець. Він мав невелике татуювання між великим і вказівним пальцями правої руки. Китайсько-японська ідеограма. Він був перевернутою літерою V з лінією, збалансованою на кінчику, дуже схожою на шкалу.
  
  
  Я відчуваю, як по стравоходу піднімається великий міхур. Я змушую її повернутися і питаю:
  
  
  - Ти маєш під рукою словник, Марно?
  
  
  - Так. Але...
  
  
  - Візьми та подивися на слово «баланс».
  
  
  Я чую, як він гортає сторінки приблизно за шість тисяч кілометрів від мене. У моєму животі це подорож валькірій.
  
  
  - Віники... Балалайка... Баланс, от і все.
  
  
  - Прочитайте визначення, будь ласка.
  
  
  - Терези: прилад, що використовується для вимірювання маси тіл шляхом порівняння з зазначеними масами. Традиційна вага складається з двох підносів, підвішених на чумі… Чума, Нік. Ви вірите, що ...
  
  
  - Я майже певен, люба. Попередьте всіх ще раз. І спробуйте зв'язатися з Баркером із ФБР. Запитайте його, що це означає.
  
  
  - Добре, Нік. А що щодо Енджі? Як вона? Це минуло?
  
  
  - Якщо хочеш. Її зґвалтували. Вона збожеволіла від люті. Я бачив, як він б'є голим хлопця, який, мабуть, був більш ніж удвічі більшим за нього. Я думаю, що якщо дівчина має шанс вибратися з усього цього, то вона єдина, але ...
  
  
  - Але?
  
  
  - Але схрестимо пальці, та й годі.
  
  
  - Я теж. Спробуй повернути його нам, Ніку. Давай, я лишу тебе. Зателефонуйте Келлер якомога швидше.
  
  
  Він булькає, як горщик для відьми, глибоко в моєму животі. Встигаю відпустити задерикуваним тоном:
  
  
  - Чао, дитинко! І підтримувати магазин у робочому стані!
  
  
  Потім вішаю люльку і відригаю як свиня. Уф! Це був мінус один, але перед Марною мені вдалося добре виглядати. Нарешті, коли я говорю «попереду», це, звичайно, спосіб говорити. Думаю було добре відірватися. Він трохи менше вдаряється у мою голову, і я почуваюся легше. Настільки, що я збираюся налити ще склянку коньяку, щоб не дати лікуванню так вдало закінчитися. Я роблю гарний ковток. На цей раз рясно зігріває інтер'єр. Потім я дзвоню Метту Келлеру.
  
  
  Дзвінок пройшов, збираюся викинути зіпсовану валізу у сміттєпровід. Потім спускаюся вниз, щоб сплатити рахунок, і прошу нічного портьє викликати мені таксі. Фізично почуваюся набагато краще. Я змив те, що залишилося в пляшці Remy Martin, і, в принципі, маю бути в неабиякій ейфорії. Що ж, не уявляю. Я у жахливому становищі.
  
  
  Коли я виходжу, у мене знову виникає те кумедне почуття, що за мною шпигунять. Я озираюсь навколо. Нікого, окрім швейцара, який відновлює тепло готелю. Перед фасадом великі урни із зеленню. Якщо хтось спостерігає за мною, кращого укриття немає. Клерк сказав мені, що нам доведеться чекати на таксі хвилин десять. Тож у мене попереду трохи часу. Підходжу до живоплоту із зелених рослин.
  
  
  Поклавши руку на зад Вільгельміни, я навмання кидаю:
  
  
  - Давай, вистачить цієї маленької гри. Вийди звідти і трохи побалакаємо.
  
  
  Я чую шарудіння за рядом карликових червоних кедрів. Я залазю до кишені і витягаю одну з тих маленьких доларових лампочок, які ви викидаєте, коли вони зношені. Включаю та спрямовую промінь між кущами.
  
  
  Є хлопець. Він намагається говорити. Але він не може. Я з'ясовую чому, трохи приглушивши світловий промінь. Цей розпорошений чоловік несподівано перерізав собі горло, і він переказав.
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Я вмираю від цього. Я уважно його висвітлюю. Він смаглявий і, мабуть, родом з Близького Сходу. Це все, що я можу сказати про це. У мене напевне таке почуття, що він намагається мені щось сказати. Я стаю навколішки поруч із ним.
  
  
  - Не примушуй це, чуваку. У тебе не вийде, і ти даремно нашкодиш собі. Я збираюся запитати тебе. Якщо це зробили з вами Леграс і Грожон, поверніть руку за годинниковою стрілкою.
  
  
  Його рука повертається. Трохи дуже слабко. Вона абсолютно безкровна, але все ж таки повертається. Продовжую розпитувати:
  
  
  - Ви теж пішли їхнім слідом?
  
  
  Я дивлюсь на його руку. Вона досі. Він більше не рухатиметься принаймні з волі свого власника.
  
  
  Вимикаю лупіот. А потім раптово знову вмикаю. Я беру її за праву руку. Без ідеограм. Зліва теж нічого. Раптом мою увагу привертають його годинники. Цей годинник... Ні, не можна. Я засовую лампу в зуби, знімаю її з його зап'ястя і кладу в кишеню. Потім я пальпую труп практично в будь-якому місці, де можуть проводитися розкопки. На дотик я відчуваю крізь тканину форму невеликого пістолета. Без відсотків. Зате знаходжу гаманець. Це мене цікавить. Він приєднається до годинника в моїй кишені. Я встаю і тушку свій маленький ліхтарик. У цей момент прибуває таксі. Відчиняю двері та оголошую:
  
  
  - В аеропорту Ніцци.
  
  
  Під час подорожі відкриваю гаманець покійного. У кількох паперах, що лежать усередині, йдеться про те, що цю людину звали Сліман Тазі і що він був громадянином Єгипту. У ньому також є невелика записник з безліччю речей, написаних арабськими ієрогліфами, але для мене вона китайська. Тільки одна річ може мати для мене хоч якесь значення. Це маленька табличка на звороті обкладинки. Він має таку форму:
  
  
  
  
  
  
  Може, я катаюсь на бурріхоні. Можливо, цей малюнок означає «День дурня» китайським, японським або санскритом. Можливо, він представляє стіл або Дантона після його перебування на гільйотині.
  
  
  Але, незважаючи на все «можливо», для мене цей знак є емблемою Плеті. І тут одразу виникає питання. Цей хлопець не мав татуювання на руках. Тож він, мабуть, не був частиною організації. То чому ж він узяв зошит у руки?
  
  
  З упевненістю можна сказати лише про дві речі: по-перше, він був убитий Леграсом та Мінотавром. По-друге, він намагався зв'язатися зі мною. Зробити мені добро чи горе? Це лишається під питанням.
  
  
  А ще є годинник, який я в нього взяв.
  
  
  Я вмикаю свою маленьку лампу і розглядаю її з усіх боків.
  
  
  Це Omega, хороший годинник, але зі звичайним корпусом з нержавіючої сталі. Той випадок, який ви не можете знайти для експорту до США. Очевидно, що власнику цього токанте подобаються речі, які добре працюють, але не начхати, якщо вони поставляються в золотій упаковці. Браслет - одна з тих звичайних штучок, які можна купити за три центи в аптеці за рогом.
  
  
  Дуже добрий годинник. Їй десять років, і вона все ще ясна та точна. Як дізнатися про його вік? Ти хочеш знати ? Не складно. Це годинник Девіда Хока.
  
  
  Під час польоту маю достатньо часу, щоб розібратися в ситуації. Я не для цього знаходжу відповіді.
  
  
  Звідки в бійні Ла Кондаміна цей годинник? Яструб дав йому це через x чи y причину? Чи він підібрав його з тіла боса?
  
  
  Яструб? Ще одна жертва Плеті?
  
  
  
  
  
  
  Розділ VIII.
  
  
  
  Метт Келлер чекає на мене, коли я приїду в аеропорт. При зростанні п'ять футів він трохи нижчий від середнього агента AXIS. Нарешті екс-ТОПОР, якщо можна так висловитися. Кілька років тому, коли я вперше зустрів його, він мав досить гарне обличчя. Але з того дня, коли три удари впали на волосся у темному провулку, його ніс має дуже очевидну тенденцію до повороту вліво. Він спостерігає за моїм наближенням, спантеличено дивлячись на мої порожні руки.
  
  
  - Багажу немає?
  
  
  У нього між губами вічна зубочистка. Цікаво, де він його бере у Швейцарії. Може, він їх спеціально привозить...
  
  
  - Давай, Метт, ти ж знаєш, я завжди сплю голим...
  
  
  - Ага, - каже він, сильно давлячи мені на спину, і ти, напевно, збираєшся знайти дідуся, який погодиться позичити тобі зубну щітку.
  
  
  Я наслідую цей приклад.
  
  
  - Право, Метт, ми нічого не можемо від тебе приховати. То що тут відбувається?
  
  
  - Я знаю де вони, якщо вас це цікавить.
  
  
  - Двоє дітей?
  
  
  – Очевидно, двоє дітей. Як ви вважаєте, про що я говорю? Від моїх сестер-близнюків?
  
  
  - Нічого страшного, Метт, позбався поганого настрою! Я знаю, що злю тебе у відпустці, але я заплачу тобі за це. Ви отримаєте винятковий бонус. Що щодо Енджі, вона з ними?
  
  
  - Маленький Рітале, якого ти найняв? - Запитує Метт з косою усмішкою.
  
  
  - Розважайся, розважайся... Начебто не так багато, але повірте, це трохи там поставлено! Це в неї в животі та в сигарі теж.
  
  
  – Хм, якщо це ти кажеш… Вона з усіма, так. Я бачив це. Воно було сповнене, як устриця.
  
  
  - Повний, як устриця, моя дупа! Камея, так. Послухай, Метт, вона в посліді до шиї. Ми маємо витягнути її звідти. Вони знають, хто я, і знають, що вона працює на мене. Ви бачите картину.
  
  
  - Зрозуміло, - гарчить Келлер. Я також бачу, що можу закінчити свою відпустку у снігу. Ну нарешті то…
  
  
  Ми більше їх так не робимо. Форма зламана. Тому що це може бути неочевидним, але він тільки що сказав мені, що готовий допомогти мені беззастережно.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Як і майже у всіх сучасних готелях біля аеропортів, обід тут звичайний. Це своєрідний анонімний пиріг нашого століття, який можна знайти від Лондона до Веллінгтона, Кіншаси та Монтевідео. Я розповів Метту про половину цієї похмурої справи, коли він раптово схоплюється.
  
  
  - Ти сказав, Плеті? Ви пам'ятаєте, як хтось намагався перерізати мені горло? Я майже пішов туди.
  
  
  - Небагато, що пам'ятаю. Це страшенно багато грошей.
  
  
  - Це були вони: Плеті.
  
  
  Я мало не виплюнув шматок липкої локшини.
  
  
  - Ух ти ! Я думав, що єдина людина, яка могла поговорити зі мною про це, була Яструб! Ну, якщо припустити, що Хоук все ще може говорити...
  
  
  - Яструб? Ти жартуєш, Нік? Той, хто приховає цю стару лисицю, напевно не вийшов із утроби матері.
  
  
  - Сподіваюся, ти маєш рацію, Метт. Давай, розкажи мені трохи про цю Плеті.
  
  
  Метт, для якого зубочистка є ідеальним універсалом, ретельно очищає вухо своїм, а потім видавлює з рота частинку маринаду, що застрягла між іклом і двостулковим суглобом.
  
  
  - Батога, - починає він, витираючи зубочисткою об хлібний кнедлик, - революційна організація, яка поступово перетворилася на найманську. Спочатку вони називали себе «Кривавий четвер». Саме під цим ім'ям вони взяли на себе відповідальність за перші свої атаки.
  
  
  - Кривавий четвер ... Ах так, я пам'ятаю.
  
  
  Метт чухає шкіру голови зубочисткою, потім прикладає її до куточка губ і продовжує:
  
  
  - Дуже швидко вони взяли назву Scourge та стали спеціалізуватися на міжнародному тероризмі, продаючи свої послуги тому, хто більше заплатить. Щоб дати вам більш чітке уявлення про їхню діяльність, під час війни в Конго саме вони вбили Хаммаршельда. Потім вони пішли на службу до протиборчої фракції та вбили Лумумбу. Ви бачите суть?
  
  
  - Дуже добре. І тоді Хоук зацікавився їхньою справою?
  
  
  «Твоя здатність до дедукції завжди дивуватиме мене, Нік», - сказав Метт, зло вставляючи зубочистку в невинну порцію швейцарського сиру. Так, Хоук привернув мене до діла. Тут я зібрав цей маленький спогад.
  
  
  Вказівним пальцем він показує мені фіолетовий шрам, що перетинає його горло майже від вуха до вуха.
  
  
  – Якщо я правильно пам'ятаю, – сказав я, – хлопці, які з тобою так вчинили, не забрали його на небеса…
  
  
  – Ні. Я пробув у гуртожитку десять днів і, як тільки зміг стати на ноги, подався за ними, один за одним. Їх було четверо.
  
  
  - Гарна угода для трунарів.
  
  
  - Ти так сказав, - погоджується Метт з невеликою усмішкою. Але коли Хоук взяв місячну відпустку, щоб розібратися з організацією самостійно, вони просто потерли руки. Це закінчилося грандіозним вибухом. У штаб-квартирі десь неподалік Бейрута.
  
  
  - Це пояснює, чому вони незадоволені AXIS.
  
  
  - Ага, - каже Метт. Їм було нелегко поставити свою маленьку зграю на ноги після такого удару. Майже весь їхній арсенал вийшов із ладу.
  
  
  Їхні архіви були знищені, а три чверті їхніх членів опинилися на цвинтарі.
  
  
  Я його обрізав:
  
  
  - Досить про минуле. А тепер справжнє.
  
  
  – Це те, що я знаю. Твоя маленька італійська лялька… як її звуть?
  
  
  - Енджі.
  
  
  - Ось і все, Енджі. Вони посадили її в таксі та відвезли до будинку на березі Цюріхського озера. В принципі, вона ще має бути там. У мене є співробітниця у цій справі, швейцарко. Раніше ми разом працювали над кількома операціями. Вона чудова дівчина, яка чудово працює, а потім ...
  
  
  - А потім ?
  
  
  – Крім того, вона старий друг. Ми знайомі давно та регулярно разом працюємо. Припустимо, ми звикли поєднувати корисне з приємним.
  
  
  - Священний Метт! Я б ніколи не повірив у це від тебе.
  
  
  - Гей, ти не звинувачуй мене в цьому. З вашою репутацією на службі… Крім того, коли ви її побачите, ви зрозумієте краще.
  
  
  – Цікаво це. Де вона зараз?
  
  
  - Прямо зараз вона спостерігає за ними. Їй наказали не втручатися, допоки ми не дізнаємось, де вони сховали двох малюків. Мені це здалося найрозумнішим.
  
  
  - Справді, Метт. Я знав, що ви візьмете справу в свої руки, як бос, але на той момент я не думав ...
  
  
  - Давай, давай, - скромно сказав мій друг, це було не так складно, якби все доводилося імпровізувати. Пам'ятайте, я працював багато років. Отже, ваша Енджі знаходиться у великій хатині на березі озера. А ти знаєш, чому вона тут? Тому що вони чекають на посланця від клієнта, якому вони повинні продати дівчат.
  
  
  – І мені подобається ідея, що ви знаєте, хто цей клієнт.
  
  
  - На жаль, ні, - відповідає Метт Келлер. Але, враховуючи метушню битви, викликану прибуттям його представника, можу сказати вам, що це велика гра. Я маю невелике укриття біля будинку зі столом для прослуховування, яке дозволяє мені перехоплювати їх телефонні дзвінки. Я також розмістив шпигунські мікрофони у самій казармі.
  
  
  Я ціную це:
  
  
  - Чудова робота, Метт.
  
  
  – Зупини свій фільм, це дитинство мистецтва. Адже ми навчалися в школі Хока? А потім, повторюю, кілька років був на місці.
  
  
  - Добре, добре… не засмучуйся. І що ви дізналися зі своєї маленької установки?
  
  
  - У клієнта була база у кантоні Граубюнден, у горах над Куром. Насправді, коли я говорю pied-à-terre, це більше схоже на фортецю.
  
  
  - Стривай, Метт. Якщо я правильно зрозумів, мережа торгівлі білими рабами та Le Fléau працюють разом?
  
  
  - Іноді буває. Фактично, це дві окремі організації, які іноді співпрацюють у справах про викрадення людей.
  
  
  - Я зрозумів. Ось чому ви всюди придивлялися. А, на вашу думку, як щодо Муніри?
  
  
  - Це впадає у вічі як стусан під зад. Le Fléau вже багато років намагається звести рахунки із вашим шейхом Алі Машин-Чоз. Тільки хлопець не народився минулого четверга. Поряд із горилами навколо нього, хлопці, які здійснили набіг на Ентеббе, могли майже наїхати на вівтарників.
  
  
  - Я розумію. Їм не вдалося загнати батька в куток, тож вони повернулися до дівчини.
  
  
  - Мені здається ймовірним.
  
  
  - Отже, ми маємо вибір між двома формулами. Або ми дівчат просто доставимо ...
  
  
  - Або ми звільняємо дівчаток, і ми намагаємося якнайбільше зруйнувати дві мережі, «Байовик» і постачальників повій, - завершує Метт, який, здається, читає мої думки. На мою думку, сумнівів немає. І те, й інше, генерале.
  
  
  Я не чекав від нього меншого.
  
  
  "Я не чекав від тебе меншого", - сказав я. У будь-якому випадку, якщо ми не дістанемо Плеті, він дістане нас.
  
  
  - Жодних варіантів, - серйозно сказав філософ Метт. - Поспішай, допивай каву, - додає він. У мене зовні машина. Ми збираємось туди піти. Але спочатку я маю зателефонувати своєму контакту. Маю три хвилини.
  
  
  Він підводиться, і я дивлюся, як він іде в хол. По його ході, кволих плечах і ногах клацанка він схожий на будь-кого, тільки не на секретного агента. Але секретні агенти, я знав їх багато у своєму житті і, ризикуючи позбавити вас ще однієї ілюзії, я відкрию вам, що мало хто схожий на Шона Коннері.
  
  
  Ви колись спостерігали за верблюдом? Схожий на вигаданого звіра
  
  
  винайденого письменником коміксів, який був сильно п'яний Верблюд виглядає так, ніби не може встати. Ми говоримо собі, що якщо ми надто сильно чхнемо поряд з ним, він рухне, схрестивши ноги, наполовину вбитий. Тільки встаньте з ним у чергу на короткий марафон у Сахарі. Це він буде йти до кінця, шкутильгаючи, а ти помреш з відкритим ротом і скрюченими пальцями ніг. Що ж, Метт, саме так. Верблюд спецслужб.
  
  
  Я залишаю на столі кілька монет, щоб сплатити рахунок, і йду до телефонних будок по обидва боки дверей, що ведуть на територію мадам Піпі.
  
  
  Здалеку я бачу Метта. Він залишив двері своєї каюти відчиненими. Він спирається на планшет, слухавка у вусі. Дивлячись на обрій, він, здається, уважно слухає репортаж свого кореспондента.
  
  
  Саме тоді моє шосте почуття кинуло мене в паніку.
  
  
  Я перетинаю натовп і кидаюся до хатини. Я торкаюся плеча Метта. Щойно. Але цього достатньо, щоб зруйнувати його хитку рівновагу. Він падає на землю біля моїх ніг. На його скроні я бачу маленьку червону дірочку, залишену кулею. На стіні хатини, де була його голова, цятка кривавих мозків. Мабуть, його застрелили зі зброї з глушником.
  
  
  Ідіотський рефлекс, вішаю слухавку. Відразу починає дзвонити. Я відповідаю на дзвінок.
  
  
  - Вітання! Метт? сказав стривожений жіночий голос.
  
  
  – Прошу вас на хвилинку.
  
  
  Не треба далеко ходити, щоб дізнатися, хто розмовляє телефоном. Але спочатку я беру труп свого хлопця і саджаю його на табуретку в салоні. Його присутність біля моїх ніг могла зацікавити перехожого. Я беру слухавку.
  
  
  - Це не Метт. Я Нік Картер, його працедавець. Кому маю честь?
  
  
  Коротка мить тиші, що парить, потім:
  
  
  - Я... я Траудл Хайтмайєр, герр... еээ, містер Картер. Що відбувається ? Я розмовляла з Меттом, нас відключили, я передзвонила за номером, який він мені щойно дав, і ви відповідаєте…
  
  
  - Є дещо новеньке, міс Хейтмейєр. Але я не можу вам це пояснити звідси. Чи є номер, за яким я можу передзвонити вам за кілька хвилин?
  
  
  - Так, - відповідає молода жінка. Тримайте мене в курсі, будь ласка.
  
  
  Вона дає мені номер і кладе слухавку.
  
  
  Я вішаю слухавку і нахиляюся до Метту, який звалився на табурет. Якби я не зробив цього цієї секунди, це могла б Марна Фергюсон або Берт Хоппер розповідати вам цю історію, але не я. Я чую "човкання!" Великий пістолет з глушником. Куля збриває мою швабру менш ніж на чверть міліметра і безшумно встромляється у пластикове покриття на стіні. Я обертаюсь. Бандит, високий хлопець у коричневому пальті, вибігає у хол. Виходжу з хатини та кричу:
  
  
  - Зупини його! Вбивці! Він щойно вбив людину!
  
  
  На жаль. У швейцарців такі самі рефлекси, як і в американців у подібній ситуації. До речі, як і у всіх людей світу. Побачивши грізного чорного пістолета, з глушником, натовп розступився перед убивцею. Я кидаюся за ним, опустивши голову, але стикаюся з якимсь старим.
  
  
  Я допомагаю йому встати. Я швидко дізнаюся, що це ветеран 14-18 на екскурсії в клубі шостого віку Saint-Azor-des-Attigés. Я намагаюся заспокоїти його, але він абсолютно хоче зробити заяву. У будь-якому разі він незадоволений. Мій хлопець мав достатньо часу, щоб вивернутися. До дверей під'їжджає поліцейська машина.
  
  
  Настав час порозумітися, зв'язатися з небагатьма високопоставленими родичами, які в мене ще залишилися в Швейцарській Конфедерації, і минуло три чверті години. Ще кілька кроків з владою, щоб переконатися, що Метт буде гідно похований, і пройшло більше години, коли я набираю номер Траудль Хайтмейєр у
  
  
  телефонної вуличної будки.
  
  
  - Так, слухаю, - відповідає той самий жіночий голос.
  
  
  - Це Нік Картер, міс Хейтмейєр.
  
  
  - Ах, боже мій, я страшенно хвилювався. Що трапилося ?
  
  
  Я не дуже добре вмію обертати погані новини, тому одразу приступаю до справи:
  
  
  - Метт мертвий. Чоловік вистрелив у нього, коли він розмовляв із вами.
  
  
  - О, ні, ні, ні!
  
  
  - Я розумію, що ти відчуваєш. Я теж був дуже пов'язаний із Меттом. Повірте, що зробила це нечисть дорого заплатить!
  
  
  - Містер Картер, Метт і я, ми... ну...
  
  
  - Я знаю. Він сказав мені. Якщо ви вирішите відпустити це, я не звинувачуватиму вас.
  
  
  - Звичайно, ні! Тепер я маю ще більше причин, щоб допомогти вам довести їх до кінця!
  
  
  - Відмінна робота ! Якби Метт був там, він би пишався вашим рішенням. Тепер ти можеш сказати мені, хто ти?!
  
  
  - Я працював з Меттом у ряді справ. Мене порекомендував Девіду Хоуку Курт Бреннер із офісу Інтерполу у Берні.
  
  
  - Ви працювали на AX, кращого зразка не можу придумати. А тепер, якщо ти скажеш мені, де я можу тебе зустріти...
  
  
  Вона дає мені дуже конкретні вказівки, як дістатися до її притулку, і додає:
  
  
  - Дві години. На машині ви дістанетеся сюди трохи менше години. Це буде довгий шлях. Посередник не повинен прибути раніше о 16:00. Якщо вони погодяться, він відвезе їх до будинку клієнта біля Чура. Вони мають бути там до ночі. Тоді все одно потрібно буде дістатися до будинку, де проводитиметься транзакція. Це займе деякий час. Дорога стара, крута і дуже звивиста.
  
  
  - Нічого більше ?
  
  
  – Ні. Еее… так. Ночі в Граубюндені холодні, і нам доведеться трохи зайнятися скелелазінням. Вдягайтесь тепліше.
  
  
  – Чув. Дякую.
  
  
  Я кладу слухавку, думаючи, що, можливо, я надто довіряю цьому приємному голосу, який я чую лише телефоном.
  
  
  Але, враховуючи обставини, я не маю особливого вибору.
  
  
  Я орендую великий чорний мерседес років п'яти, громіздкий та безпечний. По дорозі я зупиняюся, щоб купити будь-яку всячину, у тому числі велику чорну куртку, яку кладу на заднє сидіння.
  
  
  Вид на Цюрихське озеро чудовий. Я думав, що єдині мальовничі куточки Швейцарії – це найкрутіші райони. Мені не знадобилося багато часу, щоб передумати, коли я їхав маленькими дорогами, якими мене змушували слідувати дуже точні інструкції Траудл Хайтмейєр. Приблизно через три чверті години після від'їзду я вимикаю запалювання і, як і планував, залишаю «мерседес» у чагарниках. Як і було заплановано, я продовжую йти до величезних бараків – більше схожих на особняк, ніж на казарму – оточених п'ятиметровою стіною по периметру.
  
  
  Без проблем дістатися стіни. Схил пагорба вкритий деревами, що дозволяє мені залишитися непоміченим. Але саме біля підніжжя стіни я починаю чухати шкіру голови. Якщо це те, на що міс Хайтмеєр планувала піднятися, значить, буде спорт.
  
  
  Я з подивом оглядаю цей абсолютно непрохідний кам'яний вал, коли чую "пссшст!" "Ззаду мене. Я розвертаюся на місці, оголюючи Вільгельміну, і опиняюся віч-на-віч з найкрасивішою швейцаркою, яку коли-небудь носила Швейцарія.
  
  
  Я не можу не думати, що Метт, принаймні, добре провів час останні кілька тижнів свого земного життя. Бог забезпечив Келлера такою кобилкою!
  
  
  Вона висока, атлетична дівчина. Але тільки не тих спортсменів, які займаються метанням важких чи молотів, які більше схожі на горил жіночої статі. Ні, мала Хайтмейєр - гарне створення, міцне, але прекрасне. Я говорю вам, і я знаю свою справу. Перше, що впадає у вічі, - це її великі фісташкові очі і тонкий носик, що тремтить на прохолодному вітрі. Рот, який манить мене замовкнути, щедрий, чуттєвий, із губами, підкресленими піднесеним червоним кольором, який, здається, створений тільки для того, щоб приваблювати чоловічі губи. Її золотисто-світле волосся коротко підстрижене, з прямою чубчиком на лобі. Решту я опишу вам, можливо пізніше, якщо ви будете мудрі. Не дуже багато одночасно, це може змусити вас спітніти.
  
  
  Вона шепоче. - Містер Картер?
  
  
  - Це я. Гадаю, ви Траудл Хайтмейєр.
  
  
  - Так, - підтверджує молода дівчина, простягаючи мені руку.
  
  
  Просто стискаючи його, я відчуваю ураження електричним струмом
  
  
  що пробігає по моєму тілу.
  
  
  - Скажіть, міс Хейтмейєр, - кажу я, показуючи пальцем на стіну. Я думаю, у нас будуть проблеми із цим.
  
  
  Вона відповідає мені різким, чітким тоном, який позначає страшенно солідну дівчину після щойно завданого удару:
  
  
  - Зберігайте спокій. Я все влаштувала. Покладіться на мене.
  
  
  - Куди ми йдемо ?
  
  
  - У хату сторожа. Ось де Метт ...
  
  
  Вона раптово замовкає. Пелена з майже непомітних сліз наголошує на блиску її великих фісташкових очей.
  
  
  Я беру її за руку.
  
  
  - Траудл, він не помітив. Він нічого не відчув. Він розмовляв із вами, а потім усе так і припинилося. І за його безтурботним виразом обличчя я впевнений, що у нього перед очима був ваш образ, коли він помер.
  
  
  Вона пригнічує ридання, стискаючи мою руку у своїй, потім повертається до мене з легкою посмішкою.
  
  
  - Так, так... Безперечно... Дякую, що змусили мене замислитися. Ви любі, містере Картер.
  
  
  Вона швидко веде мене невеликою стежкою, потім відпускає мою руку і жестом показує, щоб я мовчки наслідував її приклад. Знову ж таки, вона повністю контролює себе. Капелюх. Я знаю, що це не випадковість, але вона сильніша за мене: йдучи за нею, я не можу не помітити, що корми захоплює дух, як ніс. Я повинен сказати в своє виправдання, що вона носить вузькі лижні штани і що нерівності траєкторії надають її задній палубі руху, які зачаровують більш ніж одну людину.
  
  
  Зовні будинок наглядача виглядає покинутим. Але коли я входжу, я бачу, що Метт та його дівчина проробили величезну роботу. Є електричний обігрівач, стіл з радіо і навіть ліжко, вкрите пледом. Траудл зачинить двері і ввімкне вогонь.
  
  
  - Ось, - сказала вона. Ми у відносній безпеці. Зазвичай вітер дме з озера, і собаки не відчувають запахів, що походять звідси.
  
  
  Вона жестом показує мені сісти перед пристроями і додає:
  
  
  – А це наша шпигунська система. Ось телефон.
  
  
  – Але у вас дві позиції.
  
  
  - Так. Перший – це старого сторожа. Його звільнили, і власники так і не вважали за потрібне його замінити. Зі стіною та собаками вони, мабуть, не відчували користі від цього. З того часу сюди більше ніхто не ходить. Завдяки своїм зв'язкам Метт зміг відновити роботу лінії. Інше розширення зв'язку підключено до лінії будинку. Раніше вночі зв'язок знімав охоронець. Міняти не було чого. Все, як і раніше, було у відмінному стані.
  
  
  - А що щодо іншого пристрою?
  
  
  - Це підсилювач, підключений до шпигунських мікрофонів. Я представилася в будинку як інспектор мерії, який відповідає за контроль умов безпеки у разі пожежі. Мене впустили і я розмістила у чотирьох кімнатах надчутливі кімнатні мікрофони. На мій погляд, розмова має відбуватися в бібліотеці, що відповідає 4-му положенню кнопки перед вами.
  
  
  Включаю гаджет і перевертаю перемикач в положення 4. Нічого. Я додаю гучність. Лише кілька плювків. Заради совісті пробую решту трьох позицій, теж нічого. Зменшую гучність, не вимикаючи, і говорю:
  
  
  - Мої вітання з роботою. А також за вашу мужність. Ти, мабуть, переживаєш і ось ти, спокійно пояснюєш мені, як працює цей девайс. Знімаю перед тобою капелюх.
  
  
  І знову туман сліз висвітлює її гарні очі. Вона бере зі столу пачку Gauloises і поплескує по ній, щоб вилізла цигарка, яку вона засовує між губами. Вона пропонує мені одну. Я приймаю та запалюю. Вона жадібно тягне за свою гаулду, випускає хмару блакитного диму, потім тихенько зітхає.
  
  
  - Якби ви знали, в якому я стані, - каже вона, дивлячись мені у вічі.
  
  
  Я роблю затяжку, о корове! Він вловлює трохи поряд із солодким та ароматним димом мого NC.
  
  
  "Думаю, я можу здогадатися", - сказав я, пригнічуючи напад кашлю.
  
  
  - Я не знаю. Я хочу кричати і битися головою об стіни! Містер Картер ... е, Нік, я ... не могли б ви зробити мені ласку? Служба друга. Від колеги. Обіцяю, це не вплине на нашу співпрацю.
  
  
  - Але звісно.
  
  
  - Займайся зі мною коханням. Прямо тут. Мені це потрібно. Цілком необхідно!
  
  
  Мені не треба відповідати.
  
  
  Вона повинна прочитати мої очі, що я більш ніж готовий надати їй таку послугу. Вона тисне цигарку. Я роблю теж саме. З двома чайними ложками вона знімає свої чорні спортивні туфлі і одночасно крутить веретено та трусики, які вона штовхає по ліжку.
  
  
  Вона підходить до мене, на ній тільки вовняний светр. Вона виглядає ще оголенішою, ніж якби вона все це зняла. Я песчу її стрункі м'язисті ніжки, потім її золоте руно, яке сяє у тьмяному світлі хатини.
  
  
  - Нік, будь ласка.
  
  
  Вона впирається в мене. Її рот здіймається, щоб зустрітися з моїм. Вона обіймає мене щосили і раптом заливається сльозами. Але його руки ковзають униз і натискають на мої пільги, яких не потрібно просити висловити йому свою повагу. Потім я відчуваю, як його пальці смикають блискавку моїх штанів.
  
  
  - Ходімо швидше, Нік, - сказала вона, - у нас мало часу.
  
  
  Вона повертається, щоб піти та лягти на ліжко. Яка дупа, мої предки! Повірте, цього достатньо, щоб збліднути не одна дівчина з Скаженого Коня.
  
  
  Я кажу собі не поспішати з нею і починаю з кількох ніжних обіймів, які я обговорюватиму тільки в присутності мого адвоката.
  
  
  - Ні, Нік. Приходь прямо зараз. Швидко. Мені це потрібно !
  
  
  Що ж, я не маю наміру більше просити, це було б неправильно. Я проникаю до нього делікатно. Але я швидко розумію, що вона цього не хоче. Вона напружена, збожеволіла і корчиться піді мною, як диявол. Її нервовий стан комунікативний, і я, який зазвичай стежить за самою лагідністю, виявляю, що працюю з нею з тваринною жорстокістю. Я кажу собі, що нам доведеться подумати про те, щоб зробити це знову, із затишною атмосферою, шампанською та невеликою вечерею при свічках. Вона з тих розкішних курчат, з якими не захочеться так потихеньку трахатись, але з першокласними вишукуваннями. Але ей, ти не завжди робиш із життям те, що хочеш, як сказав би інший.
  
  
  Траудл скрипить зубами. Її білява голова мотається по ковдрі туди-сюди. Я бачу, що вона стримується від крику. Справді, він обережніший. Вона тихенько зітхає і тремтить у довгому, майже судорожному спазмі. Через секунду моя черга, потім вона вистачає мене за волосся за шию, притягує до себе і пристрасно цілує.
  
  
  Вона встає, явно умиротворена. Я пропоную собі ще один жетон її королівського вальсу, потім вона вмикає свій шпиндель і йде крутити ручку підсилювача.
  
  
  
  - … раз ми згодні, - сказав голос німецькою. Мій бос заплатить вам, коли товар буде доставлений у шалі.
  
  
  - Звучить непогано. (Це голос Леграса.) Є заперечення?
  
  
  Я чую гарчання, мабуть, Грожон, потім лунає четвертий голос:
  
  
  - Це надто небезпечно. Ваш бос уже назвав Ле Флео у цій справі. Не розумію, чому він теж не спробував би пройти повз нас.
  
  
  Звертаюся до Траудла:
  
  
  - Хто це?
  
  
  - Начальник Легри. Я не знаю, чи він був тим, хто все це зібрав, але він найбільший хлопець, якого я знаю. Це не означає, що над ним ще нема нікого.
  
  
  – Я знаю цей голос. Я чув, як він говорив раніше, але не німецькою.
  
  
  - Додай трохи, Нік.
  
  
  Вона мирно каже. У її голосі немає того пом'ятого тону, як раніше. Думаю, лікування подіяло. Вона виглядає нормально.
  
  
  Я збільшую.
  
  
  - Дуже хороший. У цих умовах я погоджуюсь (це знову голос великого начальника). Але ціна буде вищою.
  
  
  – Як? "Або що? (Голос посередника.) Але ми домовилися, що ...
  
  
  Великий капелюх:
  
  
  - Це було до того, як у гру вступила Плеті. Ми не знаємо особистості полонянки, що вас цікавить.
  
  
  Посередник:
  
  
  - А інша, італо-американка?
  
  
  - Слухай, якщо ти приймеш мої умови, я подарую тобі її як бонус. Скажімо так… для особистого задоволення вашого боса.
  
  
  - Сволота! Ви не збираєтеся цього робити! Яке право ти маєш право продати мене будь-якому старому ублюдку, ніби я лише в'ючна тварина?
  
  
  То був голос Енджі.
  
  
  - Тиша, - спокійно сказав великий капелюх. Забери собі в голову раз і назавжди, що ти робітнича конячка, моя красуне! Крім того, якщо він може втішити вас, я не продаю вас, я даю вам ...
  
  
  - Ти гнилий, гидкий виродок
  
  
  , з… копита… ублюдка… houmpf houmpf…
  
  
  Ми затикаємо Енджі. Найближчим часом я не почую її голосу.
  
  
  - Ой! – кричить голос Грожонка.
  
  
  Ми обидва стрибаємо. Потім ми сміємося, коли чуємо таке:
  
  
  - Маленька повія! Їй вдалося вкусити мою руку.
  
  
  «Молодець», – шепоче Траудл. Бідолашна дівчинка, я б не хотів бути на її місці.
  
  
  - Ми змусимо їх заплатити, повірте мені. Те, що вони зробили з Енджі, смерть Метта, смерть мого друга, якого вони вбили в Штатах ... Я готовий стерти їх усіх з лиця землі.
  
  
  - Шшш! Слухати! Схоже, вони їдуть.
  
  
  
  - Пройдіть повз з двома дівчатами. Я візьму Негрі до машини і поїду за ним. І ніякого дубляжу та розмазування, а то пошкодуєш!
  
  
  Чорт забирай, де я чув цей голос?
  
  
  
  
  Розділ IX.
  
  
  
  Сховавшись у гаю, ми спостерігаємо, як дві машини спускаються до головної дороги. Я заводжу "мерседес" і збираюся їхати першим, коли рука Траудл торкається мене.
  
  
  - Скажімо, якщо ми уважно стежитимемо за ними на головній дорозі, нас помітять. Я знаю, де знаходиться те, що вони називають «шале». Насправді це величезна халупа. Метт був там раніше, щоб провести розвідку.
  
  
  - Чи є інший вихід, окрім головної дороги?
  
  
  - Так. Це дуже пошкоджена стара гірська дорога. Це займе більше часу, але все одно було б безглуздо облажатися і викаблучуватися, коли ви такі близькі до мети.
  
  
  - ДОБРЕ. Я дотримуюсь твоїх вказівок.
  
  
  Цього разу я йду першим. Це останній етап операції. Зрештою, я сподіваюся...
  
  
  Справді, вона не перебільшила, коли сказала, що дорогу пошкоджено. І іноді я із заздрістю поглядаю на широкі величні петлі нової дороги, що розгортається внизу.
  
  
  Їдемо довго, особливо не сперечаючись. Інша дорога зникає і поступається місцем чудовій панорамі долини Лінт і кантону Гларус.
  
  
  Траудль штовхає мене під ребра.
  
  
  - Нік?
  
  
  - Так.
  
  
  - Я просто хотіла сказати спасибі.
  
  
  - Будь ласка. Все найцікавіше було моїм. Я сподіваюся, що ми скоро повернемо це на краще.
  
  
  – Я хочу, щоб ви зрозуміли. Ну… Не знаю, була я права чи ні… Але бувають моменти в житті, коли жінці потрібно… Не знаю, як це сказати…
  
  
  - Потрапити в обійми чоловіка. Це найприродніша річ у світі. Я просто хочу, щоби тобі було добре.
  
  
  Я крадькома спостерігаю за нею між двома поворотами. Має світлі очі, але сліз більше немає.
  
  
  - Так, - шепоче вона.
  
  
  – Ось що важливо. Я впевнений, що Мету це сподобається. Знаєш, я його добре знав. Ви думаєте, він був із тих, хто просить вас поховати себе з ним?
  
  
  "Звичайно, ні", - м'яко відповідає Траудль, кладучи голову мені на плече.
  
  
  На згинанні дороги вона різко застигає і сідає на своє місце.
  
  
  - Але що він робить, Нік?
  
  
  Чорний BMW останньої моделі котився перед нами зигзагами, очевидно, щоб не дати нам проїхати.
  
  
  - Якби я тільки знав...
  
  
  - Послухай, Нік. Він побачив нас у своєму дзеркалі і продовжує зменшувати оберти.
  
  
  – Але… але, це друга машина! Це великий капелюх. Він пішов цією дорогою і чекав на нас!
  
  
  - Як ви вважаєте, що він хоче?
  
  
  - Скоро дізнаємось.
  
  
  Справді. Автомобіль щойно зупинився посеред дороги. Я теж зупиняюся, виймаю Вільгельміну і готуюся відчинити двері.
  
  
  - Ні, Нік. Іди без зброї. Якщо так, то у нього просто проблема із машиною. Він єдиний у цій компанії, хто не знає твого обличчя.
  
  
  - Вибачте. Ми впевнені, що інші знають мене, і ми не впевнені, що це бачив мене раніше. Відтінок. Що мені робити, якщо він вискакує та стріляє в мене?
  
  
  Вона витягає з куртки невеликий компактний револьвер іспанського виробництва.
  
  
  - На такій відстані і з цієї зброї я щоразу влучаю в ціль, - каже вона.
  
  
  Дві запобіжні заходи все ж краще, ніж одна, як сказав мій страховик, який помер від раку минулого місяця. Ось чому я кладу Вільгельміну в кишеню і суну руку в кишеню на її ручку.
  
  
  - Нік...
  
  
  - Так.
  
  
  Вона хапає мене за рукав і пристрасно цілує.
  
  
  - Ось і все, - каже вона з усмішкою, яка розтоплює айсберг за шість десятих секунд.
  
  
  Я виходжу. Вона теж виходить, і я бачу, як вона присідає за правим переднім крилом Мерседеса. У руці у неї маленький пістолет, а на обличчі такий вираз, якого я ніколи раніше не бачив. Кумедний вираз, значення якого я не можу зрозуміти.
  
  
  Відчиняються двері BMW. Чоловік поспішає. Він не дуже високий, а скоріше квадратний. Схоже, він навмисне простягає руки, щоб показати мені, що він не має пістолета.
  
  
  Він повільно повертається до мене. Я ніколи не бачив ні того модно стриженого сивого волосся, ні цієї акуратно підстриженої бороди. Тим більше бездоганний костюм і дороге пальто. Але це обличчя і ці гострі очі. Цікаво, що я їх знаю.
  
  
  "Ну, Нік, не стій там, як опудало", - каже мені Девід Хок.
  
  
  Його голос такий самий грубий, як завжди, але я знаю, що він радий мене бачити. Має майже усмішку на губах. Але він поспішає приховати це, запалюючи сигару. Як тільки він відпускає першу затяжку, на асфальті крутяться кілька мух і два метелики. Якби я мав хоч найменший сумнів, запах сльозогінного газу в повітрі переконав би мене. Курити таку гниль здатний лише Хоук. Високо в небі маленький хижак, що кружляв у пошуках здобичі, полетів, зводячи обурені крики.
  
  
  Через кілька хвилин я хитаю головою, щоб знову запустити інтенсивну мозкову активність, яка зазвичай характеризує мене, і питаю:
  
  
  - Але що ви тут робите, сер?
  
  
  - Я міг би поставити вам питання, дорогий N3. Анжела сказала мені, що ви зайнялися цією справою через двадцять чотири години після мене.
  
  
  - Енджі! Але це правда !
  
  
  Вона вже опустила вікно. Я підходжу до неї. Вона висунула голову і міцно поцілувала мене під майже ніжним поглядом боса.
  
  
  Я переходжу до "мерседеса".
  
  
  - Вітання ! Траудль! Іди сюди, мені є з ким тебе познайомити!
  
  
  - Стривайте, втручається Хоук. Ми не можемо так залишатися посеред дороги. Йдіть за мною. Я знаю невелике кафе трохи далі. Бос – друг. Колишній учасник французького спротиву. Сядемо і підіб'ємо підсумки.
  
  
  За кілька хвилин ми сидимо у теплій атмосфері перед гуртками Pilsener. Це схоже на возз'єднання сім'ї. У цій ідилічній картині лише одна суперечлива нота: косі погляди, якими Енджі та Траудл час від часу обмінюються. Я б сказав їм, що кожному знайдеться щось для себе, і що вони не повинні ревнувати, але є начальник… Це все ще кумедно, дівчатка. Вони ревнують?
  
  
  "Мені довелося зникнути з суспільства, щоб проникнути в організацію", - пояснює Хоук. Я вилучив одного з менеджерів, зовні схожого на мене. Тоді мені просто довелося посісти його місце.
  
  
  Що ж, побачимо, простіше простого. Я хотів би, щоб ти був там. Слово честі, схоже, він розповідає про свою останню партію в шахи з №12, з яким грає регулярно.
  
  
  Я питаю :
  
  
  - Як ви дізналися, що Енджі була з нами?
  
  
  Вона сама відповідає:
  
  
  - У Монако я вже не мав прикриття. Вони йому так і казали.
  
  
  Звертаюся до Яструба:
  
  
  "І кому ви повинні доставити двох дітей, сер?"
  
  
  - Я не знаю. Але я не думаю, що піду надто далеко, щоб сказати, що він, мабуть, є головою близькосхідної держави. У крайньому випадку, вернула. Але, враховуючи метушню, в якій було укладено угоду, це не може бути персонажом нижчого рангу. І одне можна сказати, напевно: він знає, за що платить
  
  
  - Саме це мені було цікаво, сер... На вашу думку, викрадачі від початку знали, з ким вони зіткнулися?
  
  
  - Анітрохи. Вони це зрозуміли завдяки вам. У Монако.
  
  
  - Завдяки мені ?
  
  
  «Так, через людей Плеті, що йдуть за тобою», - пояснює бос. Вони одразу впізнали молоду Мушамжель. Вони намагалися силоміць забрати її у банди сутенерів.
  
  
  - Але я думав, вони йдуть пліч-о-пліч.
  
  
  - Тільки за попередньою домовленістю. Ніколи під час операції.
  
  
  Оскільки я був частиною банди, я потрапив у полон до Плеті. Слава богу, вони мене не впізнали і замкнули в кімнаті Ла Кондамін. Щоб втекти, мені довелося спустити свого опікуна у вікно. Леграс та Грожонк погналися за ним на вулиці та вбили.
  
  
  - Я зіткнувся з ним, сер. Це було в нього на зап'ясті.
  
  
  Я передаю йому годинник.
  
  
  - Дякую, Нік. Цей старий добрий годинник! Я щасливий їх знову знайти. Я думав, що вони втрачені назавжди.
  
  
  - А я думав, з тебе здерли шкуру і, так би мовити, забрали годинник.
  
  
  - Е, ні, поки цього не бувати, - з усмішкою відповідає бос. Тепер настав час йти.
  
  
  - Так, погоджується Енджі. Дві молоді дівчата беззахисні, і одному Богові відомо, що з ними може статися. Давай поспішаємо.
  
  
  "Не хвилюйся, Анджела", - заспокійливо сказав Хоук. Їхній водій – мій чоловік. Колишній співробітник Інтерполу.
  
  
  - Я бачу, ви нічого не залишили на випадок, сер. Зі свого боку, маю й інші погані новини.
  
  
  - Які?
  
  
  - Келлера було вбито.
  
  
  - Метт Келлер? - Один з моїх найкращих агентів, - каже бос, стиснувши щелепи. Як шкода! Як ви вважаєте, його вбила банда?
  
  
  - Ні, я думаю, це схоже на людей Плеті.
  
  
  - Що ж, потім розберемося, але справедливість переможе. А тепер поїхали.
  
  
  - Як ми це зробимо, сер?
  
  
  - Ми не можемо взяти обидві машини. Це було б надто ризиковано. Ви поїдете у багажнику з міс, а Анжела займе її місце зі мною.
  
  
  Енджі встає з натягнутою усмішкою.
  
  
  - Добре, - заявляє вона. Я знайду свої кайдани.
  
  
  Я кажу :
  
  
  - Будь обережна. Я знаю, що ти можеш захистити себе.
  
  
  Вона швидко цілує мене. Цього разу натягнута посмішка у Траудла.
  
  
  - Не хвилюйся, Нік, я бачила інших. А потім містер Хоук тут, щоб захистити мене. До речі, забула сказати тобі. Ваш стилет створив диво з Леграсом у Монако. Його рука паралізована.
  
  
  - Шкода, що це не його родинні коштовності...
  
  
  - Ми побачимо це пізніше.
  
  
  «Давай, поспішаємо, - сказав Хоук, відкриваючи багажник БМВ. Бачите, все заплановано. У вас є нічник. Оббивка та вентиляція дозволять подорожувати у цілком прийнятних умовах комфорту. Коли ми дістанемося туди, якщо земля буде чистою, я досить сильно грюкну дверима, а потім зачиню її вдруге, як би мені не вдалося правильно закрити її вперше. Зачекайте дві хвилини та вийдіть, використовуючи цей дескриптор. Якщо я тільки один раз зачиню двері, нам доведеться чекати довше і слухати. Зрозуміло?
  
  
  – Зрозуміло.
  
  
  - Якщо у вас виникли проблеми, ви також можете перемістити цей знак та вийти із салону автомобіля.
  
  
  Траудль входить першою. Я йду за нею, махаю рукою, і багажник закривається довкола нас.
  
  
  - Хммм, у нас все добре, Нік. Ви бачили, як це зручно?
  
  
  - Справжнє любовне гніздечко. І погода також гарна.
  
  
  - Правильно, - схвалює Траудль, одразу скидаючи куртку та светр.
  
  
  Оскільки на ній нічого немає, я маю задоволення милуватися приголомшливими грудьми, освітленими помаранчевим світлом маленького нічника.
  
  
  - Ви думаєте ...
  
  
  - Звісно, є час. Попереду ще довгий шлях. Давай, Нік.
  
  
  Сподіваюся, вони нічого не чують у машині.
  
  
  - Гаразд, хм, це правда, що в нас все гаразд, скажи так. Ух ти! Траудл, що ти робиш? Ви даєте мені ідеї.
  
  
  - Це мій намір. Чекай, я трохи застрягла. Так підштовхни себе і поклади сюди праву руку.
  
  
  - Із задоволенням.
  
  
  - Тепер ліворуч.
  
  
  - До ваших послуг.
  
  
  Ті, хто не розуміє, куди вона кладе мої руки, можуть просто спитати своїх батьків.
  
  
  - О, Нік, Нік ... Я не можу дозволити собі упустити можливість. Я такий, чого ти хочеш...
  
  
  - Тож не думайте про цей чудовий пейзаж, якого нам не вистачає.
  
  
  - Ви кажете, майже темно. Ах… ах… Так, так… О, Нік, це так добре… Давай, так, так, ось так… Ага!
  
  
  вітання
  
  
  туди, за умови, що панель звукоізольована.
  
  
  - Як це?
  
  
  - О так. Знову і знову…
  
  
  – Я сказав вам, що був до ваших послуг.
  
  
  - Ой, Нік, як добре я тебе відчуваю! Це так добре ... так складно ... Це ... це заходить так далеко в мені ...
  
  
  - Маю сказати, що мені це дуже подобається. З того часу, як я його придбав, у мене ніколи не було з цим проблем. І отак, тобі це подобається?
  
  
  - Ха! О... о, ні... Ні, так... Ах, ах... Ще краще...
  
  
  - А що? Як ти знаходиш?
  
  
  - Мій Бог ! Мій Бог ! Я… це неможливо! Нік, ти збираєшся вбити мене... Ааааа...
  
  
  Треба сказати, що, незважаючи на підвіску майже нового автомобіля, нерівності дороги пожвавлюють наші вибрики деякими особливо чудовими непередбаченими подіями. Які враження, діти мої! Це «Фантастична поїздка», «Ілліада» та «Одіссея». Все в одній програмі.
  
  
  Що ви хочете, я теж не можу винести думки про можливості прямо у мене під носом.
  
  
  
  Удар. BMW зупиняється. Ми широко розплющуємо очі, дивимося один на одного і мало не розсміялися. Після цього заняття гімнастикою на підлозі ми обидва заснули як великі діти.
  
  
  Я чую писк. Без сумніву, ворота, що відкриваються. Машина знову рушає. Ще п'ять-шість хвилин прямо, невеликий поворот. Я відчуваю, що дорога йде нагору. Нова зупинка.
  
  
  За кілька секунд двері Хоука зачиняються. Один раз. Двічі.
  
  
  Я шепочу:
  
  
  - Дві хвилини й пішли. Ви готові ?
  
  
  - Так, - відповідає Траудл, застібаючи блискавку свого пояса.
  
  
  Я дивлюся на фосфоресційний циферблат свого годинника.
  
  
  - Хвилину сорок, сорок п'ять... п'ятдесят... Пішли.
  
  
  Повертаю ручку. Піднімаю кришку, дуже повільно.
  
  
  Людей багато. Охоронець, якого вони, мабуть, виставили біля машин після того, як Хоук пішов. Він повертається до нас спиною. Повільно, повільно продовжую піднімати кришку, благаючи неба, щоб петлі були добре змащені.
  
  
  Я обережно поставив ногу в кросівці на гумовій підошві на землю. Обидві ноги. Виймаю Вільгельміну.
  
  
  Легкий шум чи шосте почуття? Я не знаю. Хлопець обертається в останню мить. У нього якраз є час почати:
  
  
  - Wer ist…?
  
  
  І паф! Рукоять Вільгельміни влучає йому у скроню. Він відпускає свій товстий Веблі і падає під розгубленим поглядом гігантської жаби-молюски, якою щойно затиснули дупу прямо в центрі Agnus Dei.
  
  
  Хлопець не виглядає мертвим. Оскільки я не фанат безпричинної жорстокості, то мені цікаво, з чим я міг би це пов'язати.
  
  
  - Дайте мені це, - шепоче Траудль, у якого в рукаві є не одна хитрість.
  
  
  Також є нейлоновий шнур гарної довжини. Вона відрізає один кінець складаним ножем, затикає рота охоронцеві і пов'язує його з дивовижною спритністю. Я почуваюся свідком справжньої спритності рук.
  
  
  Воістину, щоб упоратися з вузлами, у фройлейн Траудль Хайтмеєр пальці чарівника.
  
  
  
  
  
  
  Розділ X
  
  
  
  Вона знову натискає, він знову клацає, і лезо входить у ручку. Вона вішає палицю на карабін і, обіймаючи мене за руки, лагідно шепоче:
  
  
  - Раніше в машині було не добре, га?
  
  
  - Що ж, я б із радістю продовжив, як тільки у нас буде п'ять хвилин...
  
  
  - Тож будь обережний, мій Нік.
  
  
  Цілую її, потім кажу:
  
  
  - Давайте тепер. Зустрінемось тут, коли ми закінчимо огляд. Будьте уважні.
  
  
  - Добре, - каже Траудль, перш ніж зникнути вночі.
  
  
  Потім я мушу дослідити свою територію. Щойно я звернув за ріг будинку, як натрапив на хлопця з бульдожим обличчям. Він одягнений багато в чому як я: чорний піджак, чорні штани та чорні високі кросівки. На щастя, він блондин, інакше б я його не помітив.
  
  
  Якийсь час він дивиться на мене злим поглядом, потім видає тихе гарчання і атакує. Ой! Це швидко! Я ухиляюся, але з невеликою затримкою. Його удар карате потрапляє у моє сонячне сплетення на кілька дюймів. Це змушує мене виштовхнути все повітря з легенів. Крім того, це виглядає дуже болісно, і я впевнений, що я матиму великий синець посередині грудей. І це не буде прикрасою наступного разу, коли я займуся сексом із Траудлем. Або Енджі. Або з кимось ще, я дуже здатний як хлопчик.
  
  
  Необачно, щоб виставити до мене яйця. Вперед
  
  
  Навіть затамувавши подих, навіть не усвідомлюючи цього, я змахую лівою ногою. Удар у промежину. Незважаючи на темряву, я бачу, як бульдог стає зеленим. Він не обов'язково має бути красивим у своєму падінні. Він поперхнувся і зігнувся навпіл.
  
  
  Я піднімаю його кулаком із дулом, чую тріск кісток, і нещасний цербер падає, випускаючи маленьке "кай!" кай», що розбиває мені серце. Я терпіти не можу його бачити в такому стані і приспаю його ударом по сонній артерії.
  
  
  Я нахиляюся над ним і знімаю з нього чорну шкіряну рукавичку. У тьмяному світлі місяця я можу розрізнити між його великим і вказівним пальцями маленьке татуювання у формі луски. Він був членом Плеті. Як я й підозрював, усі домовилися тут про зустріч. Я відчуваю, що буде бій.
  
  
  Я дивлюся. Наді мною велика веранда, вікна якої виходять на сходи. Але лізти туди мені здається безумством. Сходи повинні бути найбільш охоронюваним місцем, і мені не хочеться грати в пастки для м'ячів для головорізів торговців повіями.
  
  
  Клок.клок. - Це звук якогось взуття. Хтось є на даху веранди. Стіна з грубого каменю, з чудовим захопленням для рук та ніг. Що робить красень Нік? Він чистить свій Хьюго, згадує його і підіймається нагору.
  
  
  Я вдихаю велику порцію повітря, просто щоб отримати трохи хорошого кисню, і кладу голову на кам'яні перила. Є хлопець, схожий на маріонетку, одягнений у ліврею, але озброєний дуже зловісним Шмайсером. Моя проблема в тому, щоб дістатися до нього непомітно. Декілька метрів без можливого укриття. Я думаю, я думаю ... Але я, який зазвичай так натхненний, я висихаю, як школяр перед квантовою проблемою. Постріл і знову з'явиться весь будинок. Х'юго? Занадто далеко, щоб напевно звести рахунки з першого разу.
  
  
  Мораль, спускаюся вниз і продовжую йти вздовж стіни. Раптом перед місяцем проходить велика хмара. Темно, як у духовці. Велика хмара йде. Я зупинився мертво. Я на краю прірви. Вона така низька, що я навіть не бачу дна. На щастя, вчасно увімкнувся...
  
  
  Це фантастична річ. Величезна вілла побудована нарівні з хребтом. Я дивлюся нагору і бачу, що на верхньому поверсі є велика скляна приймальня. Вона яскраво освітлена, і я бачу балкон, який займає щонайменше третину ширини будівлі.
  
  
  Звідси у хорошу погоду вигляд має бути чудовим.
  
  
  Я повертаюся до входу і майже блокую Траудль, що спускається у протилежному напрямку.
  
  
  - Нік, вона видихає, я зіткнулася з чоловіком.
  
  
  - Це завдало йому болю?
  
  
  - Ах, як смішно! Так, йому було боляче. Довелося його ліквідувати.
  
  
  - Я, те саме з іншого боку. Як він був одягнений?
  
  
  - У лівреї, як у хлопця, якого ми прив'язали до машини.
  
  
  - Даремно. Чи є спосіб потрапити з того боку?
  
  
  – Ні. Я побачив двох охоронців. Неможливо підійти до них непоміченими.
  
  
  - Я бачу лише одне рішення. Збираємось залізти на зворотний бік. Підготуйте мотузки. Я йду першим.
  
  
  – Ні. Це я проходжу першою.
  
  
  - Ні це я.
  
  
  - Кажу тобі, це я! Ти маєш важити близько дев'яноста кілограмів, ти думаєш, я зможу втримати тебе, якщо ти вдариш мене по обличчю?
  
  
  Добре. Вона перша. Вона починає підніматися, потім майже відразу зупиняється, щоб перевірити, чи я стежу за рухом.
  
  
  Внизу велика темна долина, мабуть, була вирізана плейстоценовим льодовиком. У глибині душі місяць висвітлює мережу невеликих річок та сріблястих водоспадів. Я дивлюсь на Траудль.
  
  
  - Ви бачили, наскільки це мальовничо? Шоу, мабуть, варто подивитися серед білого дня.
  
  
  - Ах, ці американці! У будь-якому випадку ви зберігаєте туристичну душу. Я, дякую, волію не бачити занадто багато.
  
  
  Вона пересувається. Я на мить спостерігаю, як її сідниці віртуозно вивертаються. Вона змахнула кросівками, щоб кінчиками пальців краще ловити щілини, а місячне світло надає атласне сяйво білим підошвам її ніг.
  
  
  Проходимо перший поверх. Я лізу, не поспішаючи. Кавалер безперечно останній, чим можна зайнятися в цьому бізнесі. Траудль обирає шлях, який, на її думку, має найбільшу перевагу. Ми зустрічаємо двох горгулій, потім стовп для
  
  
  прапор, який дає нам підтримку на мить перепочити. У нього також є велика вада. Він дуже близький до вікна другого поверху. Я трохи напружився, спостерігаючи, як вона підійшла до виходу.
  
  
  І бац, от і вони. Усередині загоряється світло. Траудль максимально тулиться до стіни. Я теж. Виймаю Вільгельміну.
  
  
  Слово честі, це вірити, що нам не щастить! Вікно відчиняється! Вилазить голова. Я готую свій Люгер.
  
  
  Але вона швидка, моя королева піків. Вона відпускає одну руку. За два кроки та три рухи вона витягла моток мотузки, який вона несла на правому плечі. Точним жестом кидає його. Мотузка намотується на шию, яка, ймовірно, повинна з'єднувати голову з тілом.
  
  
  Точно. Тіло з'являється, коли вона смикає, балансуючи, щільно зібравшись із собою. Хлопець піднімає руки вперед і виконує чудове сальто. Дуже небезпечно. Він починає кричати, потім замовкає, приголомшений жахом, побачивши чорну дірку, в якій він опиниться.
  
  
  Я дивлюсь на Траудль. Вона піднімає великий палець, показуючи, що все гаразд і знову починає шукати ручки для своїх симпатичних пальців ніг.
  
  
  
  Ось починається вітер, що посилюється. Менш ніж за хвилину починає холоднішати, як у середині лютого.
  
  
  Я дивлюся нагору і дивлюся в очі фактам. Йде сніг. Не такий стійкий сніг, як узимку. Ні, різновид м'якого снігу, який тане, як тільки наштовхується на більш гарячу перешкоду. Тільки в маленьких отворах у камені він злипається і стає слизьким.
  
  
  Наче я зачарував її, думаючи, що ось моя Траудл втрачає рівновагу. Моє серце шалено б'ється до скронь. Я бачу, як вона розгойдується на відстані витягнутої руки, тримаючись тільки руками.
  
  
  Я стискаю зуби і прискорююсь, щоб дістатися до неї. Я знаю, знаю, що не варто поспішати, але у мене немає особливого вибору.
  
  
  Коли я йду до неї, я бачу, як її права нога підмітає невелику нішу, щоб очистити від сльоти. Потім вона там застрягне. Секундою пізніше вона зачепилася і лівою ногою.
  
  
  Я зітхаю, і моє серце перестає битися.
  
  
  - Ти гаразд, Траудль? Я боявся !
  
  
  - Я також, якщо хочеш знати. Тепер все у порядку.
  
  
  І вона йде. Страшенно гарна жінка, матінка Траудль! Я стежу за нею, уважно спостерігаючи, куди кладу руки та ноги.
  
  
  Вітер нас хвилює. Дуже холодно, але, крім рук, вправа зігріває все тіло. Я починаю ясніше розрізняти кам'яний балкон. Це велика будова з виступами, яка служитиме солярієм. З очевидних міркувань безпеки велике каміння розміщувалося через рівні проміжки часу і слугувало опорою парапету з хвойних стволів.
  
  
  Якщо трохи пощастить, ми зможемо знайти місця, не виявивши себе.
  
  
  Єдина проблема в тому, що нам доведеться, так би мовити, йти наосліп. Тому що, перш ніж ми піднімемося, ми нічого не побачимо. І, піднявшись нагору, ми опинимося як би серед білого дня, враховуючи світло, що проливається через еркер. Крім того, проклятий вітер, що реве у наших вухах, заважає нам чути якісь звуки, що долинають зверху.
  
  
  
  Траудль майже готова. Вона дивиться на мене згори донизу. Я жестом наказую їй почекати на мене. Я трохи прискорююсь і добираюся до неї за п'ять секунд. Як тільки я досягаю її, вона шепоче мені:
  
  
  
  - О, Нік, це жахливо. Мої руки та ноги повністю замерзли!
  
  
  
  - Сміливіше, дитинко. Наче ми вже там. Чекай тут. Я гляну. Все буде добре?
  
  
  
  - Так. Поспішай. Я почекаю.
  
  
  Вона підбадьорливо посміхається до мене. Це мене надихає. Я кладу обидві руки на камінь і підводжуся, міліметр за міліметром. Перший успіх з початку підйому, всередині тепло. Як я і очікував, тут велика скляна стіна, з якої відчиняються три двері. Також у склі.
  
  
  У кімнаті я бачу кількох людей, які цокаються та випивають. Власне, це Леграс та Яструб. Я можу розрізнити ще один силует, що нависає над частково задернутою завісою. За його обрисом я відразу впізнаю свого друга Грожонка.
  
  
  Я виймаю Вільгельміну і нахиляюся, щоб помахати Траудль. Не чекаючи на нього, я виходжу на балкон. Вона підтягується і повільно проходить повз фіранку, щоб приєднатися до мене. Присівши навпочіпки, я спостерігаю за рухом по кімнаті. Я зустрічаюся поглядом із Хоуком. Він побачив мене, але у виразі його обличчя абсолютно нічого цього не видало.
  
  
  Я починаю вставати. Це момент, коли хлопець вирішує повернутись назовні. Він також помітив мене. З моїм Люгером у руці я твердо чекаю атаки. Але, не божевільний, хлопець киває через усю кімнату.
  
  
  За спиною Траудль відчиняються скляні двері. Хлопець у лівреї приставляє дуло Шмайссера до її голови.
  
  
  - Гей ти там! - верещав він німецькою. Кинь пістолет. Інакше я розрізаю тебе навпіл.
  
  
  Я дивлюся йому в очі і одразу розумію. Незважаючи на те, що він одягнений як лакей, він убивця. Усередині всі притискаються до вікна. Немає потреби сперечатися. Я кидаю Вільгельміну у його бік. Я відчуваю, як моє волосся стає дибки, коли я бачу, як бандит проводить лапою по всьому тілу Траудль. Він швидко виявив маленький автомат і забрав його.
  
  
  Я розглядаю голови, які дивляться на мене через скло, як риби в акваріумі. Хоук непомітно підтискає губи і підморгує мені, це ніхто не може вловити. Але для мене ідея зрозуміла: підкоряйтеся їм, не сперечаючись.
  
  
  Хлопець із Шмайсером наводить Траудль. До неї тягнуться сильні хлопці і вона зникає з мого поля зору. Тоді цей горила піднімає мою Вільгельміну і повертається до мене.
  
  
  - Ваш пістолет!
  
  
  Він відходить убік, щоб дозволити мені пройти. Я йду попереду всередину, і він зачиняє двері. Як тільки я зайшов, мене вразило тепло кімнати. Раніше я цього не усвідомлював, але зовсім спокійний. Через різницю температур я чхаю тричі поспіль.
  
  
  Потім моя рука міцно стискається. Я повертаюсь, це Мінотавр. Його колега Леграс виходить уперед, одна рука в кишені піджака. Паралізована, здається, я пам'ятаю. Інша представляється мені у вигляді величезного кулака, який дуже швидко йде у напрямку найдорожчої та найвразливішої частини моєї анатомії.
  
  
  На кілька секунд я бачу, як різдвяні гірлянди пролітають перед моїми очима посеред великої червоно-жовтої спіралі. Я бачу, що наближається другий удар. Але я застряг на місці, не можу відреагувати. Удар потрапив у моє ліве око. Декілька срібних зірок танцюють серед різдвяних гірлянд та великої спіралі.
  
  
  Я намагаюся сісти, але не можу через біль у своїх радощах, які насправді досить стривожені.
  
  
  Великий хуліган вистачає мене за волосся і змушує підвести голову.
  
  
  - Ти гнида! Він плює на підлогу.
  
  
  Потім він дає мені ляпас.
  
  
  - Годі Леграс! А тепер приступимо до справи.
  
  
  Повертаюся до дверей. Людина, яка щойно увійшла, не новачок.
  
  
  - Єгошуа Бен Єгуда!
  
  
  - Ага, любий Картер. З іншого боку, мені здається, що я не знаю вашої подруги. Це також не має значення. Ім'я їй скоро не знадобиться. Вона просто буде номером на дверях у борделі, куди я надішлю її з брюнеткою, яку щойно привів гер Моргенрот.
  
  
  Він вказує на Хоука підборіддям. Випадково бос бере зі столу сигару. Я задихаюсь, коли бачу, що в нього вистачає духу не курити своїх сигар. Це був би найвірніший спосіб видати себе. Він вітає його і тихим голосом відпускає:
  
  
  - Роби з ними, що хочеш, мій любий. Я просто продаю їх.
  
  
  Я повертаю очі до Бена Єгуди, який розглядає Траудль з непристойним сяйвом у глибині очей.
  
  
  Бен Єгуда ... один з найнебезпечніших людей, яким я коли-небудь був
  
  
  знаком. Її тонке обличчя, продовжене трикутною борідкою, виснажує жорстокість кожну пору його шкіри.
  
  
  Він був одним із піонерів сіоністського визвольного руху. Один із його найсильніших бійців. На мій смак, надто грубий. Його нічні рейди проти англійців та палестинців не містили подробиць. Чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку - всі постраждали.
  
  
  Звичайно, після створення Держави Ізраїль усі уряди, навіть найсучасніші, ввічливо відсторонили його кудись подалі. Потрібно було більше, щоб збентежити Бен Єгуду. Він заснував ультраправу партію.
  
  
  Але йому так і не вдалося отримати достатньо місць у Кнесеті, щоб його почули. З огидою він вирішив працювати у тіні. В даний час ходять чутки, що він знищує всі нафтові вежі на Близькому Сході, щоб спробувати здійснити мрію свого життя: винищення всіх палестинців.
  
  
  Він упевнений, що здобув перемогу, отримавши дочку шейха Алі. Якщо йому вдасться зігнути хребет старого поміркованого лідера, він стане тим, хто дочекається і керуватиме нафтовими цінами. І розстановкою сил на Близькому Сході.
  
  
  Я мимоволі здригаюсь. Він оглядає збори своїм гострим як алмаз поглядом поглядом і оголошує:
  
  
  - Панове, ми щойно уклали угоду на загальне задоволення. А тепер пропоную перейти до урочистостей, щоб як слід відзначити цю подію. Наскільки я розумію, деякі з вас уже скуштували молоду жінку, яку ми пов'язали у сусідній кімнаті. Але ми, безперечно, могли отримати деякі відчуття вибору завдяки чудовому зразку північної краси, що тільки-но впав з неба.
  
  
  Шепіт схвалення.
  
  
  - Добре, - продовжує скандально відома людина. Я все ще чекаю на когось, хто з радістю візьме участь у святі. Тому я звертаюсь до вашого терпіння. Але ніщо не заважає нам, однак, придивитися до того, що пропонується...
  
  
  Траудль жестикулює між руками охоронця, який знерухомлює його замком у спині.
  
  
  - Ні! кричить вона. Ти... ти не...
  
  
  - Але так, ми йдемо, - лаконічно сказав Бен Єгуда, показуючи свої ікла в посмішці гієни. Містер Грожонк, будьте ласкаві показати нам товар.
  
  
  Грожонк посміхається. Я скрипаю зубами. За цю посмішку я його вб'ю. Він витягає з кишені ножа, розвертає його і йде до Траудля, яка кричить, як божевільна. Чітким жестом, що демонструє довгу звичку, він вистачає куртку та светр за комір і проводить пряму лінію по спині. Охоронець відпускає руки Траудла одну за одною, і він повторює операцію, починаючи з плеча і закінчуючи зап'ястям.
  
  
  Секунду через розрізаний одяг падає на килим. У Траудл досі немає бюстгальтера, і всі очі прикуті до її пишних грудей, що світиться у світлі каміна. Охоронець піднімає її у повітря. Грожонк стає перед нею навколішки і, намагаючись уникати ударів ногами, звільняє її від одягу.
  
  
  Потім чоловік у лівреї кидає її вперед та утримує за допомогою Шмайссера. Але вона більше не має навіть сил, щоб захищатися. Очі розширилися від жаху, вона зупиняється, оголена перед каміном. Полум'я, що грає на її скульптурному тілі, надає їй ще більш уразливий та безпорадний вигляд.
  
  
  – Гельмут! – наказує Мінотавр. Зв'яжіть їй руки за спиною.
  
  
  Охоронець кладе свій Schmeisser, витягує з кишені кайданки та підкоряється.
  
  
  Потім Грожонк простягає обидві руки до Траудля і покриває його тіло непристойними ласками. Вона усувається, її гарне обличчя спотворюється виразом жахливої огиди та страху.
  
  
  Грожонк стоїть перед нею і реготає. Я скрипаю зубами. За цей сміх я повільно вб'ю його.
  
  
  Мінотавр робить крок назад і швидко роздягається. Випуклі м'язи його деформованого торса світяться в світлі полум'я, що танцює. Він повертається до вогнища і нахиляється, щоб зняти штани, оголюючи пару твердих, але товстих буханців, схожих на стейки зі їдальні. Потім він дивиться на публіку із задоволеним виглядом. Насправді не так багато. Погляд між його стегнами коника відразу відповідає на питання, яке я ставив собі з Монако: його прізвище не має нічого спільного з фізичними особливостями, успадкованими від його предків. Або спадщина була витрачена з покоління в покоління.
  
  
  Я розумію, що буде далі. Думаю, ти також. Він збирається зґвалтувати
  
  
  Траудль на очах у всіх до захоплення публіки. Окрім мене. І Яструба.
  
  
  Очевидно, він фахівець у такому маленькому цирку. Це проявляється у його невимушеності. Що також показує, то це те, що йому це подобається. Мабуть, що більше пручається партнер, то більше задоволення він отримує від цього. Садистська усмішка на його обличчі виродка робить його схожим на персонажа з романів Мері Шеллі.
  
  
  Усі погляди прикуті до акторів злодійської пантоміми. Я оглядаюся навколо, гадаючи, чи зможу я витягнути Х'юго непомітно, коли двері відчиняються. З порога лунає голос:
  
  
  - Ну, панове, зачекайте, будь ласка. Я б не хотіла пропустити нічого із шоу.
  
  
  І це теж голос старого знайомого.
  
  
  
  
  
  
  Розділ XI.
  
  
  
  Всі погляди прикуті до дверей, Бен Єгуда, Леграс, двоє охоронців, навіть Грожонк та Траудль. Я теж очима. Тільки Хоук обережно уникає повертати голову в бік щойно увійшов.
  
  
  Бо вона жінка. У неї є певні азіатські риси: великі мигдалеподібні очі, пряме чорне, як смоль волосся, високі вилиці. Нігті її рук і ніг, взутих у сандалі, покриті сріблястим лаком, що сяє у світлі полум'я.
  
  
  Її одяг складається зі згаданих мною сандалів та блискучих золотих прикрас. Незважаючи на прохолоду вечора на ній, на мій подив, накидка з тонкого шовку. Абсолютно прозорий одяг не приховує абсолютно нічого з його принад, надто розкішних для чистокровних азіатів.
  
  
  Я знаю їх, ці принади. Я навіть скуштував їх, якщо хочете все знати. Ця шовковиста шкіра, ці тверді, добре розташовані вигини залишили в мене незабутні спогади. І не дарма. Я, мабуть, єдина людина, яка смакувала їх і вижила, щоб запам'ятати їх. Я розглядаю це тіло з тонкими плечима, цю гордовиту голову. Не дивно, що вона нащадок – звичайно, з чорного ходу – останньої імператриці Китаю. Ця імператриця, яка, як то кажуть, дозволила британському досліднику полюбити себе у стінах Забороненого міста.
  
  
  Я давно не зустрічався з нею, і маю визнати, що вона все ще дуже бажана для тих, хто любить таких жінок. Я дозволив своєму погляду впасти на її округлі груди з темно-коричневими ареолами, на її плоский живіт, прикрашений чорним, як вугілля, фліс, на її стрункі й витончені ноги.
  
  
  - Суей Фонг, який приємний сюрприз!
  
  
  - Мені дуже приємно, любий містере Картер. Поки я чекала можливості погасити цей невеликий борг, що я винна тобі… Сподіваюся, ти не забув.
  
  
  Забув, ти кажеш! І навіть якби моя пам'ять здригнулася, феномен, що стоїть поряд із Суей Фонг, був поряд, щоб негайно повернути мою пам'ять на місце. Чанг, її охоронець - у сенсі цього терміну - китайський євнух двох метрів чотирнадцяти сантиметрів. Він німий, у нього сильні м'язи, і він так само ніжний зі своїми ворогами, як богомол зі своєю жертвою.
  
  
  Вперше ми зустрілися десь між Тибетом і Непалом, на цих висотах, охоплених крижаними покривами і населених буддійськими ченцями в жовтому одязі.
  
  
  У кожні півмісяця, Суей Фонг вибирає собі чоловіка. Іноді бере навмання. Іноді вона вибирає того, що привертає її увагу з певної причини.
  
  
  Обранець не обов'язково має бути таким мужнім спортсменом, як ваш слуга. З таким самим успіхом вона націлюється на великого божевільного або напівбезпорадного інваліда. Що її цікавить, так це знайти прийом, приманку, яка заведе її партнера. Вона проводить із ним одну ніч, і лише одну.
  
  
  І в неї є вправність. Мені сказали, що вона ніколи не втрачала свого шансу. У Суей Фонг для цього є три основні переваги: багаторічний досвід, безмежна уява та повна відсутність скромності.
  
  
  Коли коханець після ночі задоволений та втомлений, вона віддає його Чангу. І його смерть триває годинами. Іноді днями.
  
  
  Чанг, звичайно ж, шалено любить свою коханку. Але коли йому було п'ять років, його звільнили від атрибутики, за допомогою якої джентльмени надавали послуги жінкам. Тепер, окрім захисту Суеї Фонг, його завдання полягає в тому, щоб змусити фаворитів на ніч пошкодувати про щастя, яке вони пізнали в її обіймах.
  
  
  
  Якщо ви не надто обмежені, можливо, ви вже здогадалися, що я був одним із тих фаворитів.
  
  
  Мене взяли в полон і доставили до Суєї Фонг. То був її півмісяць. Для неї це було добре. Для мене дуже погано. Хоча…
  
  
  Я виявився схопленим у красивому півкитайському кварталі. Мене відвезли до її вежі 20-го століття в Неслі, звідки відкривався краєвид на Еверест та Чогорі.
  
  
  Я чекав побачити. І я побачив. Суєй Фонг звикла брати справу до своїх рук. Але це ніколи не було на мій смак. Як тільки мене випустили, першим було прийняти клацання та ляпаси.
  
  
  І, нарешті, у цьому досвіді були деякі привабливі аспекти. І я дозволив собі спокуситися. Так, пані та панове, треба сказати, я, Нік Картер, був п'яний задоволеннями, розтраченими цієї віртуозкою розпусти. І до сьогоднішнього вечора я не думав про це пошкодувати. З однієї простої причини: дивне кохання саме закінчилося, коли мої друзі увірвалися в її орлине гніздо. Один із них загинув, викинутий із вікна Чангом, але інший випустив у нього майже весь магазин автомата, залишивши його вмирати на закривавленому килимі. Отже, я піддався своєму першому пориву. Побачивши суцільний коричневий колір на гарному підборідді Суей Фонг, і я похитнувся.
  
  
  Я розглядаю Чанга. Він виглядає чудовіше і зліше, ніж будь-коли. І все ж, запевняю вас, востаннє, коли я бачив його, він був практично розрізаний навпіл чергою автомата. У її погляді все ще є те жорстоке, ревниве сяйво, вона змушує когось торкнутися її улюбленої пані, а потім зустрітися з його надлюдською силою.
  
  
  Я знав, що майстри Китаю не визнали упадницького відношення Суей Фонг і вигнали її черевиком, пришпиленим до апетитної крупи. Але я гадки не мав, що вона брала участь у цих міжнародних справах про сутенерство.
  
  
  Я знущаюсь над нею жартую:
  
  
  - Що ж, я бачу, що ми просунулися! З повії ми стали сутенерами.
  
  
  Суей Фонг сміється. Чанг зовсім нема. Він іде до мене, величезний Голіаф, що піниться від люті. Я напружую всі свої м'язи, готовий використати свою єдину перевагу: швидкість. Але завдяки тому, що зі мною щойно сталося, я постарів на добрих десять років. Незважаючи на величезну масу, яку він витісняє, купа безстатевого барбекю рухається приголомшливо швидко. Він опоясує мої плечі і починає напружуватися, видаючи «рахан!» Рхан! Рхан! Гортанний. Це єдиний звук, який може видати горло. Інстинктивно я штовхаю у напрямку чутливих частин тіла. Меч у воді, чутливих частин немає. Це кістка, з якою зустрічається моя п'ята. Він продовжує стискати, як ні в чому не бувало. Секундочка, і я оберну очі.
  
  
  – Чанг! Суєй Фонг кричить, як розлючена мати, яка лає негідника. Не зараз !
  
  
  Цей негідник видає "пффф!" Засмучений і кидає іграшку, яку збирався зламати. Повірте, коли ви знаходитесь у шкурі іграшки, це дуже добре. Я швидко даю своїм альвеолам гарний вдих повітря, що вони просили деякий час.
  
  
  Суєй Фонг повертається до Бена Єгуди:
  
  
  - Мені здається, ви задоволені своїми придбаннями. Я в захваті від цього. Де діти?
  
  
  - Внизу у холі. Під надійною охороною. Незважаючи на те, що мені це коштувало чималих грошей, я вважаю себе переможцем у цій справі. Відтепер я той, хто смикає за ниточки на Близькому Сході.
  
  
  - Ідеально, ідеально, - цінує Суєй Фонг. Але поновіть свої розваги.
  
  
  Повільним рухом вона спирається на стійку і споглядає Грожонка та Траудль, оголених перед каміном. Бен Єгуда та Леграс захоплено дивляться на неї. Я їх розумію. У її шкірі є мистецтво еротики. Відкинувшись назад у цьому положенні, вона виглядає навіть оголенішою, ніж Траудль, на тілі якої немає ні грама тканини. Може ефект від прикрас.
  
  
  Бен Єгуда приходить до тями. Я бачу, як його адамове яблуко кілька разів переміщається між його підборіддям та основою шиї. Потім він прочищає горло і радісно кричить:
  
  
  - Дивись, мій любий Грожонку! А ви, гер Моргенрот, підійдіть і присядьте сюди, вам буде набагато краще насолодитися виставою.
  
  
  Я в жаху. Хоук теж. Навіть Траудль, яка і без того не була дуже горда, напружився. У її погляді вираз страху досяг апогею. Вона зрозуміла це. Соуей Фонг різко сідає і підходить до боса, на якого вона ще не глянула.
  
  
  «Гер Моргенрот…», - каже вона важким скрипучим голосом. Герр Моргенрот нині гастролює Карибським морем.
  
  
  Я цілком можу це знати. Саме я доручив йому підготувати виклад потреб наших клієнтів. Цей джентльмен, безперечно, тезка.
  
  
  Бен Єгуда блідне. Він дивиться на Хоука, і його рука впивається в лацкан піджака. З нього виходить старий Люгер, який я добре знаю. Це моя добра Вільгельміна. Мені було б боляче, якби він убив мого боса. Але якби він зробив це з мого пістолета, було б ще гірше.
  
  
  - Повернися сюди! - гаркає Бен Єгуда.
  
  
  Бос повертається. Соуей Фонг підходить і дивиться йому прямо в обличчя.
  
  
  - Сер, Бен Єгуда, нам доведеться переробити презентації. Звичайно, він хитро нафарбований, але я впізнаю його без сумніву. Це Девід Хоук, роботодавець містера Ніка Картера!
  
  
  - Яструб! - відригує Бен Єгуда.
  
  
  Він задихається від цього. Він вистачає Вільгельміну за стовбур, і на мить мені здається, що він збирається бити старого прикладом по голові.
  
  
  Але в нього є холоднокровність. Він швидко відновлює самовладання. Він зазвичай бере Люгер, спрямовує його на Яструба і вказує на стілець.
  
  
  «Сідайте, будь ласка, - сказав він. Дякую, принцеса, я у великому обов'язку перед тобою. Я згрішив через свою самовпевненість і визнаю свою помилку. Але нічого, ніхто з них живим із цього будинку не вийде. А тепер, Грожонку, твоя черга. І переверни себе, дорогий друже! Мені потрібне гарне шоу, щоб подолати ці емоції!
  
  
  Я не хочу дозволяти їм це робити, нічого не спробувавши. Погладжування зап'ястя. Х'юго стрибає мені в руку. Я роблю крок уперед, готовий кинути стилет у Грожонку, щоб почати. Позаду мене скрипить підлогу. Я обертаюсь. Занадто пізно. Я бачу дубинку охоронця, що наближається, але у мене немає часу ухилятися від удару. Вона вдаряє мене прямо по голові. Біль супроводжується титанічним вибухом. Потім на секунду чи дві звучить великий орган. Потім чорна дірка.
  
  
  
  Я відкриваю важку повіку. Перше, що бачу - рідка пляма на килимі поруч із побитим склом. Потім піднімаю голову. Спалах тепер перетворився на вугілля. Кімната порожня.
  
  
  Вони поїхали !
  
  
  Таке відчуття, що в мене тріщить голова. Я знову встаю. Х'юго все ще в моїй руці. Оживаю на четвертій передачі. Як давно вони були відсутні?
  
  
  Я кидаюся до дверей. Я чую голоси трохи далі сходовим майданчиком. Тих двох охоронців вони лишили. Вони йдуть сюди.
  
  
  - Ну от, - каже один із них німецькою. Контракт, що закінчується. Зрештою, не бракує робочих місць. Я впевнений, що до наступного тижня знайду щось ще...
  
  
  – Може, але могли попередити раніше. Я цього не планував!
  
  
  Той, хто не передбачав удару, кидає здивовану голову у двері, які я залишив відчиненими.
  
  
  - Вітання…
  
  
  Він не має часу сказати більше. Край моєї руки стосується місця з'єднання шиї та плеча. Я виразно чую скрип його хребців. Він непритомніє. Його здивований колега входить у кімнату і безглуздо натикається на Хьюго, якого я простягаю на відстані витягнутої руки. Він видає хрип, що булькає, врізається в тіло іншого і котиться вперед. На килимі навколо нього розтікається червона калюжа. Наступного тижня йому не потрібно буде шукати іншу роботу.
  
  
  Я беру їх великі 9-міліметрові револьвери та їхні набори ключів. Ми ніколи не дізнаємося, звідки ці ключі. Можливо, там є ключі від машини, і це може стати в нагоді.
  
  
  Я спускаюся сходами по чотири за раз. На третьому поверсі з кімнати вибігає охоронець і намагається перегородити дорогу.
  
  
  Ні, але він, мабуть, погано на мене дивився. Настав час подивитися, чи підходять мені два великі пістолети в моїй руці. Я пробую одне навмання і, чорт забирай, результат хороший. Охоронець широко розплющує очі, коли посеред його чола розцвітає велика червона квітка. Він згинає коліна і повільно перекидається через перила. Мені здається, що я дивлюся фільм у сповільненій зйомці.
  
  
  Великий еркер виходить на майданчик другого поверху. Я дивлюся. У цей момент на вулиці спалахують потужні прожектори, яскраво освітлюючи паркування.
  
  
  Я чую галас. Спочатку я погано розрізняю, а потім стає зрозумілішим. Це шум вертольоту, що наближається.
  
  
  
  
  
  
  Розділ XII.
  
  
  
  Я дивлюся. Що мені робити, щоб зупинити це? Внизу - Суей Фонг, нерухома, як статуя, і, як і раніше, прекрасна.
  
  
  Вона обміняла свій шовковий плащ на інший плащ, цього разу чорний. Нижче подола я бачу її крихітні ніжки та золоті сандалії. Всі тут. Бен Єгуда. Двоє викрадених дітей. Мінотавр у костюмі ще смішний, ніж будь-коли. Охоронець, який мене оглушив, Леграс, Траудл, босоніж, але на своїй спідниці та у великому чорному светрі. Чан у костюмі Мао, з якого можна вирізати півдюжини парашутів. І Хоук, його руки скуті, як у Траудль, її обличчя мармурове.
  
  
  Гелікоптер починає зниження. Порив вітру мало не відкинув його на веранду, він останнім часом випростався, і відновив рівновагу.
  
  
  Я відчуваю, що когось бракує. Але я не розумію когось.
  
  
  - Руки вгору ! - гаркає хлопець на сходовому майданчику внизу.
  
  
  Я повертаюся на місці, готовий вистрілити із двох револьверів. Але він має перевагу. У нього в руці М-16.
  
  
  Це те, що я б назвав тим, хто облажився, як останній із жлобів. Щоб зберегти час, я піднімаю руки над головою, але не відпускаю зброю. Думаю на швидко спробувати придумати каверзу.
  
  
  Я швидко перестаю думати і спостерігаю, як з тіні з'являється струнка постать і йде за охоронцем. Піднімається маленька рука, озброєна великим гострим ножем. Хлопець щось бачить краєм ока. Він реагує надто пізно. Ніж встромляється в руку М-16, що тримає, спрямовану на мене. По сходовому майданчику струмує фонтан крові. Охоронець голосно кричить і упускає страшну автоматичну зброю. Гримаючи від болю, він дивиться на свій вивісектований член. Він приголомшений.
  
  
  Енджі скористалася його подивом, щоб вирізати жолоб для мух зліва направо на животі. Через куртку та сорочку! І це вписується туди, як олія. Вона, мабуть, заточувала свій клинок з тією ж ретельністю, з якою я доглядаю свого Х'юго. Я бачу потік крові, що б'є із зяючої рани, за яким слідує декаметр або два свіжі кишки. Виття стає апокаліптичним ревом. Хоробра серцем Енджі кладе кінець стражданням нещасного. Він падає вперед, і, проходячи повз неї, різким і точним ударом перерізає йому горло.
  
  
  Він лягає на підлогу, навіть не маючи ввічливості подякувати їй за її великодушний жест. Я здаюсь.
  
  
  - Енджі, кохання всього мого життя! Якби ви тільки знали, як я радий вас бачити.
  
  
  - Зупини свій цирк. Я теж рада тебе бачити, гарна брюнетка. Давай, швидше, дай мені одну зі своїх гармат. Натомість можеш взяти М-16. Для мене це трохи завелико. Але з револьвером я роблю подвиги.
  
  
  - І ножем, красуне. Знімаю шляпу! І спасибі.
  
  
  Я стрімко спускаюся з сходів, що розділяє нас, сую їй в руку пістолет і користуюся можливістю, щоб на мить цмокнути її личко. Потім я беру М-16, і ми біжимо до вікна, щоб подивитися, де йдуть приготування.
  
  
  Пориви вітру, що обрушилися на нас із Траудлем під час підйому, створюють проблеми і для вертольота. Він розгойдується і сіпається, як риба на гачку.
  
  
  - Як вдалося звільнитися?
  
  
  - У мене були кайданки. Ідея Хоука, - карі очі відповідає брюнетка. Мій охоронець дивився на мене. Коли він оголосив мені про свої наміри, я розплющила їх і звернула йому шию. Я вже почала готуватися до найгіршого. Якби ви знали…
  
  
  - Грожонку?
  
  
  - Ви кажете, зовсім ні. Ця повія з Китаю! І мені це довелося пропустити! Охоронець був там, у кутку кімнати, витріщив очі, але в руці у нього був пістолет.
  
  
  - Енджі, ти маєш на увазі...
  
  
  - Що вона лесбіянка, так! Може, вона час від часу втішає себе хлопцем, просто щоб переконати його та передати його хвостатому коханцю, але я можу вам сказати...
  
  
  - Ой! Енджі!
  
  
  - Все нормально ! Не змушуй мене думати, що ти почервоніш... Що я раптом сказала?
  
  
  - Це ти могла сказати мені.
  
  
  - О так. Я можу вам сказати, що вона трахкає з дівчатами. Я це знаю і є симптоми, які ніколи не розчаровують.
  
  
  На мій погляд, це помилковий діагноз, але який сенс йому суперечити? Крім того, у мене є інші кицьки, і, слідуючи логіці, яка зробила мою репутацію, я повертаюся до наших вівців:
  
  
  - Дивись, вертоліт приземлиться. Пішли!
  
  
  Вона йде на крок попереду мене і, коли я виходжу надвір, вона вже знешкодила чоловіка, який охороняє вхід.
  
  
  Вона дійсно заслуговує на постійну роботу. Якщо ми виберемося з цієї плутанини, мені доведеться подумати про це за допомогою Яструба.
  
  
  Аж раптом вона зупиняється на місці. Я на неї налітаю, але удар пом'якшується її м'язистою маленькою дупою. Вона навіть не протестує. Треба сказати, що за останні дні вона багато чого побачила. Я дивлюся через плече Енджі та бачу причину зупинки.
  
  
  - Чорт! Ми пропустили момент!
  
  
  Бен Єгуда піднімає Муніру та Сенді у вертоліт. Енджі обертається.
  
  
  - Нік, повинен бути спосіб зіпсувати цей пристрій, вірно?
  
  
  - Неможливо. Ми можемо зашкодити цим двом дітям.
  
  
  Шум змушує нас дивитися нагору. Щойно прибув ще один гелікоптер. Він не приземляється, а зупиняється над землею - велика комаха, блискуча в місячному світлі. Бен Єгуда теж дивиться нагору. За сердитим виразом його обличчя я зрозумів, що це не входило до програми. Він показує пальцем у бік гелікоптера. Охоронець, який мене вдарив, починає стріляти у небо з М-16.
  
  
  І раптом це величезна корида. Якби ви це побачили, ви подумали б, що дивіться фільм про війну в телевізорі. Хлопці у чорних комбінезонах виходять із-за скель та починають усіх обстрілювати.
  
  
  Я бачу, як Хоук хапає Траудл за руку і кидається з нею в укриття під великий кущ. Шквал куль тріщить об стіну будинку. Опускаємо голови, щоб не було влучень.
  
  
  Грожонк виймає пістолет зі свого костюма та стріляє в одну із темних фігур. Ще одна відплата. Він отримує кулю в плече і починає крутитися як дзига. Нападник наближається до нього, дістає інструмент, схожий на мачеті. Мінотавр все ще обертається, коли лезо свистить у повітрі. А Грожонк Маріус, маленький бандит із Марселя, удостоївся честі фінішувати, як англійський Карл I, голова та тіло якого, як відомо, були поховані у різних місцях.
  
  
  Леграс, його права рука висить поруч із тілом, а ліва рука діє. Він убиває двох нападників. Бен Єгуда тягне з подрібнювача до третього шару.
  
  
  - Господи Ісусе, Енджі! Вони злітають!
  
  
  Я не відповідаю. Поклавши голову на плечі, мчу до вертольоту. Переді мною бачу Чанга, який розмахує мачете. Але в мене немає розуму захоплюватися рукопашною сутичкою. Я стріляю чергою з М-16 і актори розчищають мені шлях.
  
  
  Мені вдається вхопитися за посадковий майданчик, як вертоліт відривається від землі. Хлопець у комбінезоні чіпляється за мою ногу. Я розбив йому голову прикладом. З'являються інші. Я закінчую свій магазин у їхньому напрямку і кидаю свою порожню М-16.
  
  
  На борту ніхто, мабуть, не помітив моєї присутності.
  
  
  Ми тільки злетіли, а руки вже мерзнуть. Я вивчаю ситуацію, щоб побачити, що можу зробити. І раптом у мене все виходить. Інший гелікоптер переслідує нас.
  
  
  Картина ясна: спецназівцями в комбінезонах були бійці Плеті. Вони зовсім не були налаштовані побачити, як Муніра Мучамжель вислизне крізь пальці з огляду на те, що вона представляє як засіб тиску на свого старого тата. Я мусив це знати. Особливо, коли я натрапив на хлопця з татуюванням під час огляду бараків.
  
  
  Вони не змогли не схопити заручників на землі, але не припиняють погоню. У принципі формула для них проста. Їм просто потрібно йти за нами до приземлення. Дивлюся на їхній гелікоптер. Внизу, вночі, на повній швидкості проїжджають вогники Райхенау, Версама, Іланця. На горизонті розрізняю темну масу Сен-Готарда.
  
  
  Але що вони роблять в іншому гелікоптері? Вони дурні! Я ясно бачу невелике сухе полум'я, що викидається зброєю, яка стріляє в наш бік. І тоді я зрозумів. Вони націлені не на гелікоптер. Ні за що у світі, вони не хотіли б ризикувати життям дорогоцінної Муніри Мучамжел.
  
  
  Ні, їхня мета набагато скромніша. Це Нік Картер, головний убивця N3, – перешкода.
  
  
  Шум лопатей і двигуна такий, що я не чую ні вітру, який маю свистіти у вухах, ні навіть удару снарядів у метал. Коротше кажучи, ризикую бути вбитим, навіть не усвідомлюючи, що зі мною відбувається.
  
  
  Єдиний мій засіб відплати – шестиствольний револьвер у моїй кишені. Шість пострілів, щоб збити гелікоптер переслідувачів.
  
  
  Що мене найбільше зводить з розуму, то це те, що я вішу на своєму посадковому майданчику, як мавпа на трапеції, і нічого не чую.
  
  
  Наступний сплеск мені не потрібно його чути. Мені просто потрібно побачити шкоду, яку вони завдали. Кріплення площадки зменшено вдвічі. Хмара проходить перед місяцем. Затишшя. Потім ще один порив зачіпає мою голову. Я починаю бачити червоний колір. Скрегіт зубами:
  
  
  - Гаразд, гади! Ви хочете повеселитись, ну що ж, повеселимося!
  
  
  Я підтягуюсь біля заднього кріплення коника. Я сідаю на перекладину і опускаю руку. Я чекаю, щоб набути рівноваги. Я виймаю з кишені револьвер і ретельно цілуюсь.
  
  
  Влучив.
  
  
  У склі кабіни з'являється велика зірка. Вертоліт згорнув, розвернувся і знову кинувся в погоню. Нова серія маленьких вогнів. Я бачу, як кулі малюють пунктирну лінію у салоні над моєю головою. Стрілець, мабуть, втратив рівновагу через мій маленький жарти, і він не мав часу змінити кут обстрілу. Мене трясе від холоду. Дивлюся на стан свого сидіння. Попереду коник утримується лише шматком металу розміром кілька міліметрів.
  
  
  Мій любий Нік, якщо ти не хочеш зробити великий стрибок у Рейн без буя і без парашута, тобі потрібно знайти швидке рішення.
  
  
  І починає йти сніг, щоб зробити мене нещасним. Неймовірно! Як тільки я опинюся на землі, я подам скаргу до туристичного бюро. Але ні, може, й ні. Лобове скло іншого вертольота розбилося. Сніжинки влітають у нього клубками. Вітання ! Вітання ! вони почуваються не краще, ніж я, терористи Плеті. Але найбільше мене цікавить те, що на їхніх темних костюмах збирається сніг. Темна фігура навідника трансформується на фігуру білого кольору, в яку набагато легше прицілитися. Я цілуюсь. Я стріляю. Хлопець начебто встає. Потім він пірнає в отвір. Я бачу його на мить, як він висить між небом і землею, з його PM в руці, і він зникає, кружляючи вночі.
  
  
  Тепер пілот. Я обережно виправляю приціл і натискаю на спусковий гачок. Я не знаю, куди я потрапив, але мені байдуже. Важливо те, що я потрапив кудись треба. Вертоліт різко набирає висоту, майже злітаючи. Це неприродно для вертольота. Він повертається, ротор опущений. Це ще менш природно. Я ясно бачу, як він спускається до долини нескінченною спіраллю. Якщо все закінчиться, я дізнаюся про це по кулі полум'я, що пронизує ніч, далеко під моїми ногами.
  
  
  Я хитаю головою, щоб змити сніг з очей, і сунув пістолет назад у куртку.
  
  
  Більше трьох набоїв... Три.
  
  
  Від тремтіння живіт піднімається до рівня мигдаликів. Це ковзани підгинаються. Я дивлюся. Цей клятий шматок металу тримається лише на волосині. І це не картинка. Повільно я ставлю ноги на трапецію, і намагаюся встати. Нова тряска. Намацуючи, я знаходжу планку, яку добра душа придумала приварити там для мене. Дякую доброї душі. Я тримаюся за це і вгадаю, що? Це якраз той момент, коли передні кріплення коника відпускаються. Він залишається зачепленим за його задню насадку. Такі речі ви помічаєте, коли летить на гелікоптері. Тряска ковзана на вітрі викликає дисбаланс. Мені вдається піднятися на сходинку і обома ногами залинути на останню металеву сходинку.
  
  
  І ось тут Бен Єгуда починає розуміти події. Він пов'язує раптове зникнення вертольота, який переслідував його, і раптова поява аномалії.
  
  
  Відкривається ілюмінатор. Його неголена голова з'являється у сніговому вихорі. Він дивиться вниз.
  
  
  Вітання ! Хто тут ? Красивий Нік.
  
  
  Якнайшвидше я піднімаюсь на три поперечини і витягую пістолет з кишені. Голова Бен Єгуди зникає у каюті.
  
  
  Я знаю, що Бен Єгуда прогнив до мозку кісток, але не боягузливий. Він з'являється майже одразу. І я розумію, чому він увійшов усередину. Він, здається, привласнив мою Вільгельміну. Бен Єгуда нахиляється і стріляє миттєво.
  
  
  Стара добра Вільгельміна. Вона ніколи не промахується. На жаль, мені хотілося б, щоб це хоч раз стало винятком із цього принципу. Снаряд потрапляє до мого револьвера, який вислизає з моїх рук і падає в долину. Мене це вражає.
  
  
  Незважаючи на роздроблене зап'ястя, мені вдається спіймати руку Бен Єгуди, з простягнутою Вільгельміною. Він люто бореться. Але я хапаю його руку і вихоплюю пістолет. Я бачу, як він видає довге виття від болю, коли ламаю йому палець. Я бачу це, але не чую. Вітер посилає її крик назад. Мені байдуже, якщо я пропущу саундтрек до фільму. Що мене цікавить, то це прицілитися. Я цілуюсь і потрапляю! між його двома очима, які миттєво перетворюються на очі мертвої риби. Я хапаю його за руку і відправляю в політ серед чудових краєвидів Швейцарії.
  
  
  Залишався пілотом. І він зрозумів маневр. Якщо я хочу дістатися до нього зовні, я повинен потрапити на інші сходи, які попереду. Відстань між ними становить близько 20 метрів. І у пілота вертольота, який хоче позбутися мене, є багато варіантів, коли суб'єкт, що розглядається, знаходиться зовні, висить на шматку металу.
  
  
  Він починає з того, що трясе мене, як сливове дерево. Я тримаюся. Без попередження він звалився з гелікоптером униз на сто футів. Це забагато навіть для спортсмена мого рівня. Я відпускаю метал. Лікую в повітрі і молюся. До побачення, Траудл, до побачення, Енджі. Прощавай, Яструб і прощай, прекрасна Мері Фергюсон, он там, у моїй далекій країні.
  
  
  Лікую, розсунувши руки та ноги. Внизу я бачу, як злітають лопаті вертольота. Вони сягають мого рівня. Я перетворюся на фарш. Ні, з піднесеним потоком мені вдається їх уникнути. Кабіна на моєму рівні. Я намагаюся триматися за неї як божевільний. І я тримаюсь за це. Вгадайте, де я опинився - на парадних сходах. Той, який дозволить мені дістатися пілота через вікно.
  
  
  Моя рука наполовину відірвана, а живіт на краю губ. Мої ноги знаходять поперечину. Хлопець нахиляється, щоб досліджувати результат маневру. Я стріляю. Його голова лопається. Я знову засовую Вільгельміну в свою куртку і змушую пілота піти тим самим маршрутом, що і його бос.
  
  
  Але цей чортів вертоліт, який починає знижуватися і починає спіральне падіння, що нагадує мені описане гелікоптером Плеті. За хвилину ми вибухнемо внизу і згоримо в стовпі вогню та чорного диму.
  
  
  Я лізу по перекладині як божевільний. Мені важко пролізти у маленьке віконце. Я хитаюсь вниз головою по підлозі, встаю і що бачу? Маленька Муніра Мушамжель, гарна, як колекційна лялька, непомітно вмостилася за штурвал літака.
  
  
  Вона повертає до мене голову, широко посміхається і каже:
  
  
  - Вітання ! Думаю, ви містер Картер. Анжела розповіла нам про тебе. Вона була певна, що ти зможеш нас урятувати.
  
  
  - Врятувати тебе? Це так.
  
  
  Я розслабився. Я дивлюсь на руду Сенді Флейшер, яка сидить на іншому місці, та вітаю її дурною усмішкою. Потім раптом я звертаюся до Муніри.
  
  
  - Але... скажіть, ви вмієте літати вертольотом?
  
  
  - Небагато, - відповідає вона, все ще посміхаючись. Я зачарувала пілота свого батька. Я думаю, він був трохи закоханий у мене. Це спрацювало. Він навчив мене деяким основам. Але це тривало недовго. Як тільки він дізнався, мій батько звільнив його. Він хороша людина, але в деяких речах дуже суворий.
  
  
  – Це те, що я чув. Ось чому я збираюся відправити вас назад до Вашингтону до його приїзду.
  
  
  - Так, - сказала дівчина з ноткою меланхолії в голосі. Він побачить мене там, свіжу і чепурну, в гарному шкільному фартуху або в сукні, що обтягує. Знаєш, у мене є все. Вбивства, викрадення, стосунки з цим Беном Єгудою. Я не знаю лише одного...
  
  
  - О так ?
  
  
  – Я не знаю, куди ми йдемо. Я навіть не знаю, де ми зараз знаходимося, а головне, я жодного разу не приземлялася вертольотом, навіть на двох ковзанах. Чи не могли б ви повернути собі контроль, містере Картер?
  
  
  
  
  
  
  Розділ XIII.
  
  
  
  
  
  Я прямую до Куру. На мій погляд, саме тут у мене найбільше шансів знайти потрібний транспорт для моїх двох дівчаток. А також возз'єднатися з Хоуком, Енджі та Траудль, якщо щось від них ще залишиться. Сніг перестав падати. Так як я не впевнений у напрямку, я прямую дорогою на малій висоті. У цей час тут не багатолюдно, але світла фар кількох машин, що проїжджають, достатньо, щоб показати мені курс.
  
  
  Це наближає нас до будинку Бен Єгуди. Величезне оранжеве сяйво запалює ніч. Я роблю гачок, щоб подивитись. Варто подивитися. У фортеці вирує жахливий вогонь. Обвалився дах, скляна кімната на верхньому поверсі більше не існує, а вікна вивергають струмені полум'я. Пожежним машинам, що скупчилися на території, доведеться загасити пожежу.
  
  
  Я знову лікую вздовж дороги у бік столиці кантону Граубюнден. Раптом мою увагу привертає дивна поведінка двох машин. Повільно спускаюся.
  
  
  - Ви бачите, містере Картер? - сказала Сенді Флейшер.
  
  
  - Так. Ось чому я збираюся придивитися.
  
  
  - Дивись, Муніро, - відновлює руда. Перша машина, тобі не здається, що то вона?
  
  
  - Не впевнений, ми недостатньо близькі, але мені хочеться. Це була біла 604-а, і права фара була повністю збоку.
  
  
  Я питаю :
  
  
  - Як ви вважаєте, це та машина, яка вас привезла?
  
  
  - Думаю, так, - відповідає Муніра. Якби ви могли трохи наблизитись до неї.
  
  
  Я наздоганяю машини і спускаюся трохи далі. Особисто мені більше подобається машина №2. Мені здається, що це чорна BMW з таким гостинним великим багажником. Очевидно, чорна погналася за білою, і, враховуючи, чорт забирай, вони їдуть слизькою дорогою, водії не діти.
  
  
  - Це машина Леграса! - кричить Сенді. Ваш бос переслідує його. Щось треба робити.
  
  
  - Так, схвалює Муніра, я в цьому впевнена також.
  
  
  - Заспокойтесь, молоді дівчата. Навіть якщо це потрібні машини, нам все одно потрібно знати, хто всередині. Можливо, ви знайдете ліхтарик, загляньте в бортову упаковку.
  
  
  Муніра відкриває металеву скриньку та починає інвентаризацію.
  
  
  - Парашут, ящик з інструментами, карта, аптечка, так, от і ліхтарик.
  
  
  Я питаю її, чи вона знає абетку Морзе.
  
  
  - Е… не дуже добре зізнається вона.
  
  
  - Добре. У такому разі послухайте мене уважно. Ви збираєтеся витягнути руку назовні і скласти ці чотири літери: N, I, C, K. N - точка-точка, I - точка-точка, C - точка-точка-точка-точка, а K - лінія-пунктирна лінія. Прийнято до відома ?
  
  
  - Стривай, повторюю. Крапка-пойнт, стоп. Крапка-точка, стоп. Крапка-крапка-крапка-крапка, стоп. Крапка, стоп. Це воно ?
  
  
  - Ідеально. Дій.
  
  
  Дівчина виставляє руку назовні і, виглядаючи дуже зосередженою, відправляє повідомлення.
  
  
  - Так? Є відповідь?
  
  
  – Ні. Нічого такого.
  
  
  - Починай спочатку.
  
  
  - Це воно ! Світиться! Прокляття! Іде надто швидко, я все пропустила.
  
  
  - Не хвилюйся, якщо це Яструб, він повторить це ще раз. Цього разу зверніть увагу і розкажіть мені, що ви бачите.
  
  
  - Містер Картер! Містер Картер! вона схвильовано кричить. Ось і все я зрозумів. Він відповів: чорт-точка, стоп.
  
  
  - Це н.
  
  
  - І точка-точка-точка-чорт-чорт.
  
  
  – Це три. N3. Безперечно, це Хоук у другій машині.
  
  
  У цей момент, ніби теж підтверджуючи свою особистість, пасажири машини, що переслідується, починають глузувати з нас.
  
  
  Набираю висоту та виставляю:
  
  
  - Послухайте, дівчатка, можливо, нам доведеться ризикнути, але я думаю, що ми маємо покласти край цим хлопцям. Ви згодні ? Особисто я втомився стріляти!
  
  
  - Добре, - відповідає Сенді.
  
  
  - Безумовно, - схвалює Муніра. Мені також достатньо. І не лише для того, щоб тебе застрелили. Щоб мене викрали, щоб мене купили, щоб змусити мене...
  
  
  Я обертаюсь. Малятко закушує губу. Вона бліда. Інша мовчить, її обличчя застигло в масці гніву, що стримується. Не треба малювати картинку. Їм також довелося мати справу з Грожонком чи одним із його колег. Я намагаюся не ворушити ножем у рані і просто говорю:
  
  
  - ДОБРЕ. Ми збираємося показати їм, якими дровами ми топимося. Я знаю, тобі ніколи не доводилося у вас нема розуму дивитися на пейзаж, але чи помітили ви по дорозі особливо важке місце на дорозі?
  
  
  Сенді відповідає:
  
  
  - Якщо я правильно пам'ятаю, що бачила на покажчиках, це дорога із Чура до Арози.
  
  
  - Це воно.
  
  
  - Так, так, так... Хіба ти не пам'ятаєш, Муніро? Відразу за Чуром є страшна петля. Дорога повністю повертається сама собою. Розворот становить сто вісімдесят градусів. Машини практично змушені зупинятися, щоб уникнути занесення.
  
  
  - Ти маєш рацію, - сказала Муніра. Я добре пам'ятаю. Там дуже глибокий яр.
  
  
  - Гаразд, дівчата, пішли!
  
  
  "Ви плануєте поставити перешкоду на дорозі, де їм потрібно буде знизити швидкість, містере Картер?" - Запитує дочка шейха.
  
  
  - Набагато краще, ніж це. Хтось із вас знає, як користуватися пістолетом?
  
  
  - Так, я, - відповідає Сенді. Хочете, щоб я їх застрелила?
  
  
  - Цілком вірно, але тільки коли я вам скажу.
  
  
  Я передаю їй Вільгельміну.
  
  
  - Тримай. Пам'ятайте: стріляй тільки коли я вам скажу. І будьте обережні, не впустіть його. Я дбаю про це, як зіниця ока.
  
  
  - Добре, - сказала дівчина. На суші стріляла з пістолета, але у польоті ніколи не стріляла.
  
  
  - Точність не має значення. Найважливіше відвернути їхню увагу і змусити їх засунути голову у свою шкаралупу.
  
  
  - Якщо так, гадаю, зроблю.
  
  
  Клак! Я чую, як він вставляє патрон у казенник. Це мене заспокоює. Я бачу, вона знає, що робити.
  
  
  Я роблю довгий поворот убік від дороги. Внизу йде гонитва. Леграс у своїй великій білій машині творить чудеса. Він проходить всі повороти в керованому заметі на снігу. Яструб відстає від нього приблизно на двісті чи двісті п'ятдесят ярдів. І він не дозволяє собі відставати. Незважаючи на свій вік, мій старий бос він страшенно гарний у цьому. У чорному BMW хтось стріляє, як тільки Леграс опиняється у полі зору. Думаю, це Енджі. І в неї все гаразд, цієї брюнетки. Майже при кожному попаданні я бачу, як її кулі вибивають іскри з корпусу 604-го.
  
  
  Оголошена петля наближається.
  
  
  - Чи готові, Сенді?
  
  
  - Готова!
  
  
  – Вогонь!
  
  
  Вона одразу робить два постріли близько один до одного, а потім, клацання, ще патрони.
  
  
  - Прокляття! вигукує вона.
  
  
  - Це не має значення. Бажаний результат отримано. І одна з ваших куль потрапила в ціль. Відмінна робота !
  
  
  604 починає поворот, гальмує. Водій повертає у протилежний бік і машину чудово заносить, опиняючись у центрі дороги. Якщо це Леграс, то я знімаю перед ним капелюх. З гарною машиною він, поза сумнівом, зайняв би непогані місця в ралі Монте-Карло. Тільки я не збираюся давати йому дозвілля для реєстрації.
  
  
  - Тримайтеся, дівчата!
  
  
  Я пірнаю прямо до машини.
  
  
  - Містер Картер! Містер Картер! кричати два курчата, мертві від жаху.
  
  
  - Клич мене Нік!
  
  
  У метрі від 604 я повернув ліворуч, набрав трохи висоти і ...
  
  
  БЛІНГ!
  
  
  Підвішений під черевом вертольота відірваний коник із відцентровою силою вдарився об лобове скло з боку водія. У спазмі агонії Леграс давить на газ. Біла машина перетинає дорогу і скочується в яр. Не минуло й секунди, як я бачу, що пожежникам Кура все ще чекає робота.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  За допомогою двох телефонних дзвінків Хоук залагодив формальність із владою країни. Два телефонні дзвінки добре знайомим людям у Берні та Цюріху. Чудовий літаючий безумець, яким я є, зумів без особливих ушкоджень посадити свою машину. Енджі супроводжуватиме двох тих, хто вижив назад у Вашингтон. За дванадцяту годину до прибуття Папи Мушамжеля!
  
  
  Вони ще мають трохи часу до від'їзду, і Хоук збирає всіх за багатовіковим дубовим столом у місцевому Gasthaus.
  
  
  Я питаю :
  
  
  - Де Траудль?
  
  
  – У Цюріхській лікарні, – повідомляє мені начальник. Не хвилюйтесь, нічого серйозного. Їй прострелили руку, і вона швидко встане на ноги.
  
  
  - Скажіть, сер, Соуї Фонг і її лицаря, що прислуговує, не було в машині?
  
  
  Так, ми бачили, як вони підійшли до машини.
  
  
  - Безперечно, - підтверджує Енджі. Ці двоє досить впізнавані.
  
  
  - І все ж таки пожежники кажуть, що знайшли лише два тіла. Ідентифікацію ще не зроблено, але ми впевнені, що це люди європейської раси. Так?
  
  
  - Значить, каже начальник, вони кудись зникли. Можливо, вони знайдуть їх далі по ущелині, коли розвидниться.
  
  
  - Сподіваюся, - сказала Енджі. Я б не хотіла знати, що цій брудній повії це зійшло з рук.
  
  
  Вона піднімає кухоль і робить ковток пива кадрового прапорщика. Хоук дивиться на неї, втративши дар мови. Чекаю моменту, коли вона впустить свій кухоль на старовинний дубовий стіл. Але розчарування, Енджі кладе свій кухоль, кажучи:
  
  
  – А! Після цього родео почуваюся добре.
  
  
  Потім вона кидає на мене вбивчий погляд, який змушує мене думати, що ще щось принесе їй найбільшу користь. Оскільки я готовий до цього, я оголошую:
  
  
  - Як тільки все владнається, покличу вас провести тиждень на Багамах. Вам підходить тиждень кохання та холодного пива?
  
  
  - Скажи, Картере! - Хоук втручається із суворістю, яка нікого не обманює.
  
  
  - Якщо начальник дасть мені вихідний, звісно...
  
  
  Усі сміються.
  
  
  Повертаюся до серйозних справ:
  
  
  "Ви знаєте, скільки було терористів Плеті, сер?" Цікаво, чи буде їм важко це подолати, чи ми їх просто збили їх з пантелику.
  
  
  - Як ви кажете, це було б дрібницею. Це велика та дуже добре структурована організація. Але я покажу вам справу, коли ми повернемось до Вашингтона. Я в боргу перед тобою...
  
  
  - Справа? Але я гадав, що всі архіви AX зникли!
  
  
  – З стратегічних міркувань було бажано, щоб усі так думали… – лаконічно відповідає начальник.
  
  
  Очевидно, він більше не хоче говорити публічно. Але я гадаю, що зрозумів. Саме він організував явну дислокацію відділу. Ймовірно, першою метою було отримати повну свободу дій, щоб особисто битися з Плеттю. Але він мав друге, важливіше завдання: повернути АХ повну секретність, яка має оточувати її діяльність. Фактично з деякого часу всі виявили, що про нас дуже багато говорять.
  
  
  Я прошу дружну компанію вибачитись і встати, щоб зателефонувати до Марни.
  
  
  Офіціант пояснює мені, що домашній телефон не працює, але якщо я заплачу за дзвінок, я можу піти до сусіда, який охоче погодиться надати свою лінію.
  
  
  Я виходжу в прохолоді раннього ранку. Місяць заливає місто атласним світлом. Ще темна ніч. Там хмари рушили в долину переднього Рейну, щоб сховати вершини Вале. Небо чудове, і я можу бачити весь Чумацький Шлях. Я відчуваю себе добре. Якби я не боявся розбудити тих, хто ще спить, я заспівав би. Я просто хтиво розтягуюсь і вдихаю величезну чашу повітря.
  
  
  На жаль, не треба було розслаблятися. За кілька секунд дві руки, удвічі більше, ніж у Кінг-Конга, стискають мою шию і закривають кисневий клапан. Я відреагував зі своєю звичайною швидкістю, двічі штовхнувши нападника в живіт і розчавив його яйця, щосили вдаривши п'ятами.
  
  
  Удачі, красень Нік. Я відчуваю, як б'ю по мармуровій брилі. Перед Чумацьким шляхом тягнеться цегляно-червона завіса. Кров стукає у мене в скронях. Я відчуваю, що очі хочуть вилізти з орбіт. Я нічого не можу зробити. Змирившись, я намагаюся згадати погляд Енджі.
  
  
  
  
  
  
  Розділ XIV.
  
  
  
  Схоже, що день пробивається вдалині. Сонце світить мені у вічі. Я відкриваю повіки. Все зовсім розмито. Намагаюся налаштувати фокусну відстань. Нічого робити. Я протираю очі. Працює трохи краще.
  
  
  Я лежу на землі. Це добре. У каміні горить чудове полум'я. Я сідаю і масажую шию. Нічого не зламано.
  
  
  – А! Нарешті прокидається мій гість!
  
  
  Я повертаю голову. Суей Фонг там, вона є дуже жива. Красива та холодна, як бронзова статуя. Вона носить свій звичайний костюм: діамант у пупці, золоте намисто на шиї, золоті браслети на зап'ястях та щиколотках. Її шкіра – відтінку жовтої латуні у світлі полум'я.
  
  
  Це як ілюстрація Кама-сутри, ця дівчина. Нічого не роблячи, просто викаблучуючись, вона виглядає як метелик. Але цього разу про влучення в пастку не може бути й мови. Принеси свій вогнегасник, Картере.
  
  
  - Гей, а тобі так не холодно? Я можу позичити тобі мою куртку, якщо хочеш.
  
  
  - Кумедно, Картер. Дуже кумедно. У що ви намагаєтесь змусити мене повірити? Що ти залишаєшся застиглим перед моїми чарами? І ти уявляєш, що я проковтну це?
  
  
  - Не зовсім. Я не Супермен і не педик. Якщо ти будеш добре поводитися, ти зможеш змусити мене клюнути. Здається, ваша техніка надійна. Але це те, що з тобою не так. Це просто техніка.
  
  
  - Що ти маєш на увазі ?
  
  
  - Ти чудово це знаєш, Суєй Фонг. Я розібрався в тобі. Ви заздрите іншим жінкам, бо вони мають те, чого немає у вас. І саме через ненависть, а не через спрагу грошей, ви потрапили в це сутенерство.
  
  
  - Послухай, Картер. Виглядає добре. І скажи мені, що є в інших людей, чого не маю.
  
  
  Голос лагідний, небезпечний. Вона йде до мене, гнучка як кішка, і стоїть, розставивши ноги, руки на стегнах. Я дивлюся. Мій погляд піднімається по тонких ногах, на мить пестячи чорну вовну, в центрі якої з'являється невелика рожева діра; він швидко ковзає її плоским животом і зупиняється, зачарований гордо піднятими грудьми, їхні маленькі коричневі кінчики метаються до мене. Я ковтаю слину і повторюю про себе за методом Куе: «Стривай, Нік. Почекай. "
  
  
  - Так? - Запитує Соуей Фонг. Чого в них більше, ніж у мене?
  
  
  - Їм весело. Те, що ніколи не траплялося з вами у вашому житті, ні з чоловіком, ні з жінкою, ні з собакою, ні з вібратором, ні з будь-яким посудом, фалоімітатором або чимось ще, що ваше чудовисько винаходить без члена, щоб спробувати викликати у вас якусь подобу оргазму. Ви ненавидите чоловіків, тому що вони веселяться з вами, і саме тому ви даєте вбивати їх свого сторожового пса. Ви ненавидите жінок, тому що вони отримують задоволення від чоловіків, і ви наносите вищу покарання у ваших очах: бути приниженим, я не знаю, скільки разів на день вас зношують перекручені чи брудні клієнти. Та й взагалі проти їхньої волі. До речі, а ви ніколи не куштували коня? Може, спрацює...
  
  
  Суей Фонг знову наближається, хтива, як пантера. Я встаю перед нею і дивлюся на неї холодним поглядом. Вона відповідає важким, майже хрипким голосом:
  
  
  - Тільки ти мене зрозумів, Картер. І я думаю, що тільки ти можеш принести мені те, що я так довго шукала. Полюби мене. Примусь мене завібрувати. Навчи мене задоволенням плоті.
  
  
  - Можеш відвалити, суко!
  
  
  Це добре відправлено. Закохані очі Суєй Фонг тепер сяють люттю. Щоб показати їй, що вона мене не хвилює, я з погордою відвертаюсь.
  
  
  Чудове натхнення. Я просто маю час, щоб побачити, як Кінг-Конг йде на мене.
  
  
  Швидкий відскок рятує мене. Я знову встаю. Краєм ока я бачу, як Соуеї Фонг відступає в тінь, щоб не стати на шляху нашої бійки і, перш за все, не прогаяти ні краплі моїх мук. Тому що, тепер я цілком переконаний, єдине, що може викликати в неї хоч якусь подобу гострих відчуттів, - це спостерігати, як інші мучаться між лапами її величезної, німої та неприродної горили.
  
  
  Чанг хоче застосувати карате. Я попереджаю себе про карате. Ми повертаємо невидиму точку, спостерігаючи за собою. Його цікавлять мої рухи. Його рухи, звичайно, не залишають мене байдужим, але я теж спостерігаю за ним очима цікавого вченого. Я вперше бачу його у такому вбранні. Він повністю голий.
  
  
  Цей надлишок голого гротескного м'яса мене майже пошкодував би. На його нижній частині живота є тільки шрам, від операції зробленої в дитинстві. Нічого, крім шраму, дуже старого, добре закритого. Я кажу собі, що зазвичай це має бути отвір для писання. Я придивляюся, але нічого не бачу.
  
  
  Мій погляд піднімається вгору, зупиняється на його очах, і там відчуття жалю відлітає геть. Його дивачки такі ж нелюдські і холодні, як у коханки. Ось два маніяки, які підходять один до одного.
  
  
  Звір іде в атаку.
  
  
  Він швидкий та великий. Але я, можливо, повторююсь… Це удар, якого він уміло посилає у напрямку мого сонячного сплетення. Щось подібне до цього, коли воно потрапляє в ціль, воно розбиває вам грудну клітку.
  
  
  Я роблю крок милої маленької танцівниці, щоб ухилитися від нього. Ой! Я так сильно поранився, бо сильно його вдарив у своїй. Монстр повертається на одній п'яті, щоб повернути люб'язність у вигляді удару у відповідь. Я випереджаю його і б'ю по нирках.
  
  
  Я дуже задоволений собою. По суті, він мав зігнутися навпіл і мочитися кров'ю щонайменше тиждень. Але, єдиний результат – він розсерджений. Він повертається і закипає, пінячись. Мені здається, я бачу струмені пари, що виходять із його ніздрів. Олі! Я граю у тореро. Джаггернаут зупиняється, розуміє, що я позаду, і повстає. Олі! це Ель Кордобес.
  
  
  Я починаю ухилятися. Я не буду довго грати в цю гру І ось чого він чекає, товстун. А потім я починаю втомлюватися, граючи в тореадора. Саме тоді спалахнула блискавка. Х'юго! Як я раніше не подумав про це? Емоції, без сумніву.
  
  
  Великий звір знову кидається у мій бік. Ось слушний момент. Я чекаю на нього твердо, мій стилет твердо лежить на долоні. Коли він кидається на мене згори, я роблю невеликий і різкий крок! моя рука розслабляє. Вісімнадцятисантиметрове лезо встромляється йому в горло.
  
  
  Чан падає на коліна, відкриваючи пасту вмираючого монстра. Його тварина - символ грубого страждання. Він кричить, але жодного звуку не зривається з його безмовних губ. Він падає вперед, стрибає і мовчки вмирає. Жахлива тиша. У мене мурашки по шкірі.
  
  
  Я беру Х'юго, витираю його козячою шкірою, поставленою перед каміном, і шукаю другу. Куди вона пішла, вампірела з мигдалеподібними очима? В кімнаті нікого немає. Я поспішно відчиняю двері. Занадто поспішно. Вона чекала за дверима. Я ледве встигаю побачити невелике полум'я, що виривається з дула її револьвера. Титанічний удар молота потрапляє мені прямо в груди. Двері приймають дивний кут, стеля перекидається, підлога гойдається у мене під ногами.
  
  
  
  Загоряються вогні. Світло гасне, а потім знову вмикається. Вони мене несуть. Хтось мене кусає. Все чорне. Вони пораються зі мною. Вони розтирають мене. Мене місять. Мене пересаджують. Вони ріжуть мене. Вогні мерехтять, на мить стабілізуються. З'являються знову. Вони мене балують. Вони мене цілують.
  
  
  І це триває так, я не можу сказати, як довго. Я завжди перебуваю в напівнесвідомому стані, за винятком кількох рідкісних моментів спання.
  
  
  Я відкриваю повіку, яка важить кілька фунтів. Хм? Що це таке ? Що це за повітряні кулі, що летять над обрієм? Я відкриваю інший і бачу. Пуховики, які ми винаходимо тільки в найсміливіших мріях. Я закидаю голову. Вгорі пуховики, обличчя. Марни Фергюсон.
  
  
  -Ти винна мені десять доларів, Енджі.
  
  
  – Які?
  
  
  - Так. Я виграла парі.
  
  
  Я дозволяю собі втрутитися, ризикуючи здатися недоречним.
  
  
  - Яка ставка, Марно?
  
  
  Вона показує пальцем на щойно згадані мною поплавці.
  
  
  - Готовий посперечатися, якби ви хоч раз розплющили очі, побачивши їх, ви б повернулися до життя. Я виграла. Маю визнати, що я не дуже ризикувала. Бюстгальтер був повністю розроблений та виготовлений мною з парашутної тканини.
  
  
  - Молодець, Марно. Остаточний результат.
  
  
  Енджі встає, підходить і цілує мене тричі. Нема чотири.
  
  
  - По-перше, один поцілунок від мене, - пояснює вона. Один від Траудль, який повільно одужує у Цюріхській лікарні. Один від двох дітей, які самі б прийшли у своїх справах, але яких стримують шкільні обов'язки.
  
  
  "І ще один від Марни", - додала Марна, поспішаючи виконати його приємні погрози.
  
  
  «Все в порядку», - продовжує Енджі, пустотливо підморгуючи мені. Тато нічого не підозрював. Маленькі були шоковані, це правда. Але, судячи з усього, вони начебто не так вже й погано одужують.
  
  
  - Дуже добре, - кажу я. Я бачу, що все купається в олії. А що щодо тієї суки?
  
  
  - Суей Фонг?
  
  
  - Очевидно. Де вона може бути?
  
  
  Обличчя Енджі хмуриться.
  
  
  – Ми не змогли цього зрозуміти. Вона вислизнула з наших рук. Думаю, за лічені секунди. Але не хвилюйтеся, мені потрібно з нею звести особисті рахунки. Хоук надає у моє розпорядження всі необхідні засоби.
  
  
  – Це означає, що AX знову на ногах?
  
  
  - Так, - з широкою посмішкою каже моя брюнетка. Він ніколи не був такий на висоті. Щодо банди сутенерів, то вона повністю знищена.
  
  
  - А що щодо Плеті?
  
  
  - Вона зазнала серйозного удару. Деякий час ми не отримуватимемо від неї звісток.
  
  
  – Ідеально, ідеально… Ну, я голодний, мої дорогі. Хто викличеться принести мені каву та коробку кексів?
  
  
  - Я, - відповідає Марна. Я витрачу на це весь свій час. І дайте їй розважитись. Якщо ви промахнетеся, вона збожеволіє, тому що з тих пір вона тільки думала про це ...
  
  
  Я відкриваю великий дурний рот, щоб відповісти, але Марна цвяхнула мене дуже владним і трохи більш ніж дружнім поцілунком. Потім вона вислизає, не даючи мені часу зреагувати.
  
  
  - Давай, за роботу, супер-коп, - з голодною усмішкою каже Енджі. Ти чув ? Наказ є наказ!
  
  
  - Але... що про лікаря?
  
  
  - Я засунула його в рукав. Єдиний абсолютно обов'язковий рецепт – лягти на спину. Але я знаю безліч способів зробити те, що задумала, не змушуючи вас вставати.
  
  
  - Медсестра?
  
  
  - У рукаві також.
  
  
  - Стажери?
  
  
  - У рукаві.
  
  
  - Санітари?
  
  
  - У рукаві.
  
  
  Я не знаю, куди звернутись.
  
  
  - Але, таки, можуть бути гості...
  
  
  - Якщо у вас будуть відвідувачі, я засуну їх у рукав. Скільки б їх не було, одного за одним!
  
  
  - Нарешті, як маєте?
  
  
  «Ось де ви, містере Картер. Дівчина з хорошої родини все ж таки має право на свої маленькі секрети.
  
  
  Поки вона розповідала, як тримає всіх у рукаві, Енджі зникла. Вона зненацька зникає з мого поля зору. Я чую шелест тканини та штанів, за якими йдуть білі труси, які пролітають по кімнаті і падають купою на стілець.
  
  
  Маленьке тільце, свіже і рожеве, як світанок весни, сідає і притискається до мене на великому лікарняному ліжку.
  
  
  Інформую себе:
  
  
  - Із чого складається програма?
  
  
  - Все, що можна вигадати в цій позиції. Я пропоную скласти список та класифікувати кожну з наших знахідок у порядку їхнього інтересу, як у гіді Мішлен. Давай, переходимо до закусок.
  
  
  Що ви хочете, щоб я сказав на це? Нічого такого. Я знаю, що це вже чудовий день.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Війна у хмарах
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Війна з хмар
  
  
  Присвячується співробітникам таємних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  Перша глава
  
  
  Він безперечно був кубинським морпіхом. Він мав особливе чванство, цю неймовірну рівновагу, навіть коли він крався вулканічними берегами, пробирався через джунглі або потіл на гірських стежках.
  
  
  Я стежив за ним шість миль усю ніч. Через вулканічний берег гори. Торо, через ділянку тропічного лісу Нікарча; тепер він відпочивав, переводячи подих і задихаючись, пирхав, готуючись до сходження на Альто Арете.
  
  
  Дім дона Карлоса Італла, військового чарівника, жорстокого вождя партизанських сил, які не дозволили світові прийти на цю прекрасну землю.
  
  
  Дон Карлос, чернець, людина Божа, релігійний фанатик, релігія якого полягала у позбавленні життів, пролиття крові, збудженні маніакальних пристрастей у чоловіках, яким було б набагато краще вдома, трахкаючи своїх дружин, обробляючи поля, випиваючи вино, люблячи своїх дітей.
  
  
  І кубинські морські піхотинці були лівою рукою цього Бога, цього скромного ченця, який любив війну понад усе і який жив у повному захисті та усамітненні серед своїх братів-ченців у стародавньому абатстві, що займав плоску вершину Альто-Арете, на висоті трьох тисяч футів серед джунглів .
  
  
  Моя робота полягала в тому, щоб вивести цю людину з її гірського лігва. Щоб скинути людину-бога. Знищити кубинських морських піхотинців, навчити послідовників ченця або вбити їх, щоб знову принести світ Альто-Арете і світ у долину Рена нижче цієї високої вершини.
  
  
  Моє ім'я? Нік Картер. Моя робота? На даний момент, щоб скинути людину-бога на ім'я Дон Карлос Італла.
  
  
  «Нік, - сказав Хоук, - ми завершили мирний договір, який покладе край довгій війні між Нікарксою та Апалкою».
  
  
  "Вони обоє готові підписати?" Я запитав.
  
  
  Фактично, я не знав, що Нікарса та Апалка, дві острівні республіки на південь від Куби, навіть перебували у стані війни. Але будь-якої миті часу у різних частинах світу відбувається, можливо, п'ятнадцять невеликих війн. Широкого розголосу набувають великі війни.
  
  
  "Всі учасники погодилися з цим", - сказав Хоук. «За винятком дона Карлоса Італла. Він - лютий ворог нікарканської структури влади. В основному релігійні розбіжності, але ходять чутки, що хтось у країні одного разу зробив щось жахливе стосовно нього чи його сім'ї. Я не знаю подробиць Я знаю, що дону Карлосу треба показати світло. Думаєш, ти впораєшся, Нік? "
  
  
  "Звичайно, можу, сер".
  
  
  Якби я знав те, що дізнався пізніше, я б, мабуть, не сказав нічого настільки дурного. Не знаю, що я сказав би цій людині, але це не було б таким певним дурним хвастощом.
  
  
  Я також знав, що мені потрібно ще багато чого навчитися, і все це погано для нашої сторони. Все, що я знав напевно (а це було більше, ніж я хотів знати, коли дізнався про це), так це те, що дон Карлос та його найближчі помічники знаходилися на вершині Альто Арете, яку я тепер міг бачити вдалині, темні хмари ширяють над її величезним, горбистим піком. Вони були озброєні до зубів. Піднятися можна було тільки вузькою звивистою гірською стежкою, що залишала на своєму шляху величезні прірви. Стежка охоронялася знизу догори.
  
  
  Чого я не знав, то це того, скільки охоронців було на місці, зверху чи знизу. Я також не знав, чи є на горі інші засоби захисту – мінні поля, електрифіковані огорожі, зміїні ями, сторожові собаки тощо.
  
  
  Кубинський морський піхотинець збирався сказати мені те, чого я не знав, тільки він ще не знав, що він збирається сказати мені.
  
  
  Тепер він був всього за сотню ярдів від мене. Ми були ще за дві милі від підніжжя Альто Арете, де стежка починала свій вертикальний підйом до вершини, все ще оповита куповими хмарами.
  
  
  Я збільшив темп, спітнівши, як євнух із ерекцією, скорочуючи відстань між нами. Попереду був невеликий фермерський будинок, розташований у передгір'ях, вівці паслися на лузі біля звивистого струмка. Кубинець, так само холодний, як реакція глядачів на нову телевізійну програму комедійного серіалу, звернув зі стежки і з надприродною грацією попрямував до ферми.
  
  
  Я почекав, поки він перетнув струмок, а потім перевірив своє озброєння. До мого попереку була прив'язана Вільгельміна, великий «Люгер», на якому не було зазубрин для вбивств. Якби я почав підрізати свій пістолет, Вільгельміна давно зникла б у купі документів.
  
  
  Був П'єр, моя, за загальним визнанням, старомодна газова бомба, але ефективна, як завжди, у цьому світі сучасних хімікатів, зіл, ліків та галюциногенів, що б'ють із аерозольних балончиків. Він був холодний і спокійний у своєму крихітному мішечку з вовни прямо за моїми яєчками. Усі троє були мені дорогі.
  
  
  Останнім, але іноді й першим, хто використовувався, був Хьюго, мій гострий як бритва стилет, який завжди в піхвах на моєму зап'ясті. Завжди, крім випадків використання. Однак іноді мені доводиться використовувати більш примітивну зброю. Вони також досить ефективні навіть у цьому світі. Я називаю їх «руками».
  
  
  Я стояв біля стежки, за банановим деревом, дивлячись угорі величезних скорпіонів, які люблять зелені
  
  
  
  
  банани і дивився, як кубинець зникає у тіні біля ферми. Я знав де він. Коли двері відчинилися і м'яке світло проникло в місячну ніч, це підтвердилося. Він стояв на ґанку фермера, і я подумав, що він зупинився, щоб випити води чи, можливо, вина.
  
  
  Я був не правий.
  
  
  Жіночий крик, що роздирав тиху ніч у джунглях, сказав мені одне, і тільки одне. У фермера народилася дочка. Кубинець знав про неї. Він зупинився, щоб повеселитися і повеселитись, і їй це було не дуже цікаво.
  
  
  Очевидна врівноваженість кубинського морпіха не змогла зачарувати дівчину.
  
  
  Навіть коли я безшумно мчав стежкою до струмка, я викликав спусковий гачок, і Хьюго опинився в моїй руці. Час був важливий, але мовчання було життєво необхідним. За дві милі попереду йшов цілий загін кубинських морських піхотинців. Один гавкіт Вільгельміни - і звук відрикошетить від Альто Арете, відправивши весь проклятий загін вниз стежкою вчетверо швидше.
  
  
  Крики, особливо жіночі, не змушували їх вилітати з наметів. Жіночі крики були досить звичайним явищем у цій долині з того часу, як дон Карлос Італла ввів кубинців.
  
  
  Вони ніколи не стануть для мене звичайною справою.
  
  
  Мій бос, Девід Хок, якось сказав мені: «Ніко, ти ніколи не станеш жертвою справжнього ворога. Жодна людина, якою б жахливою, злобною і могутньою вона не була, ніколи не перевершить тебе. Ти отримаєш свою, мій хлопчику, за слідом жіночої спідниці”.
  
  
  Жінки, з якими я дурю - і іноді рятуюся - не носили спідниць вже п'ятдесят років, але Хоук трохи старомоден.
  
  
  Я перебрався через струмок, навіть не намочивши взуття. Інший крик, приглушений зачиненими дверима, пролунав уночі. Дикий, наляканий птах з бананового дерева відповів жахливим криком. Потім тиша. Настільки тихо, що я міг чути хрипке дзюрчання струмка позаду мене.
  
  
  Я втік у тіні, але не потрапив на ґанок. Перші три вікна не представляли нічого цікавого - перевернутий стілець, розбитий глечик, пом'ятий килимок - все це вказувало на ознаки боротьби у сімейній вітальні. У четвертому вікні я побачив фермера та його дружину, що згорнулися на ліжку. Їм довелося збитися в купу; вони були пов'язані разом.
  
  
  П'яте вікно промовило все.
  
  
  Кубинець роздягав дівчину, яка була страшенно зрілою молодою тварюкою, і вона корчилася оголеною на своєму вузькому ліжку. Її чорне волосся каскадом спадало на заплакане обличчя, покриваючи більшу частину її молодих грудей. Вона намагалася прикритися, але її тонкі коричневі руки не могли впоратися з усіма справами одразу.
  
  
  Кубинський морський піхотинець знімав штани, висунувши язик, його витрішені очі дивилися на соски, кремові груди, лобкове волосся, округлий животик, довгі простори стегон, спокусливо блискучі у світлі гасової лампи.
  
  
  Коли морпіх закинув штани біля дальньої стіни і почав розстібати туніку, я підняв руки до віконної рами. Х'юго був міцно затиснутий у моїх зубах. Вікно не зрушило з місця від легкого тиску, тому я штовхнув його здоровим поштовхом. Нічого.
  
  
  Туніка була без штанів. Кубинський морський піхотинець був хрипким. Його світло-коричневі м'язи затремтіли у світлі гасової лампи, коли він стягнув брудну білу футболку, просунув великі пальці руки під пояс шорт і швидко сіпнувся вниз. Він стояв до мене спиною, тому я не міг зрозуміти, що відбувається попереду, доки не побачив, як очі дівчини розширилися. Вона дивилася на його промежину. Те, що вона побачила, принесло новий жах.
  
  
  Саме тоді вона дала мені можливість діяти, не потурбувавши місцевий загін морської піхоти і не пошкодивши мені голову. Гвинтівка чоловіка була прихилена до ліжка, і дівчина зробила випад.
  
  
  Вона рухалася швидко. Кубинець запізнився з відповіддю, але він відкинув шорти і кинувся до гвинтівки, коли дівчина зімкнула на стовбурі руки.
  
  
  Я вдарив обома руками по шибці, замок зламався, і вікно піднялося з різкою швидкістю вбивчої карнавальної поїздки.
  
  
  Дівчина верещала, чоловік гарчав, тому звук вікна, що піднімається, був втрачений. Я стрибнув головою вперед, низько нахиливши голову, щоб повернути корм. Я приземлився посеред кімнати на п'яти та сідниці, потім скочив на ноги. Кубинець, схопившись руками за приклад гвинтівки, різко обернувся і вп'явся в мене поглядом, оголивши зуби і ясна, як у спійманої в пастку тварини.
  
  
  "Quien es?" - зашипів чоловік іспанською. "Що сталося?"
  
  
  "Просто трохи порушив спокій", - сказав я, не в силах встояти перед цим жахливим старим каламбуром. Шкода, що він не розумів англійської. Як би там не було, я вловив крихітну зморшку в куточках його рота. Їй-богу, він розумів англійську.
  
  
  Я сидів у моїй «якщо-ти-не-атакуй-мене», «Я-не-атаку-ти» сядеш, Хьюго блищав у моїй простягнутій правій руці.
  
  
  Дівчина раптово випустила рушницю і перекинулася на ліжко. Ще одна демонстрація смугастих ласощів, доки вона не натягла на себе простирадло.
  
  
  Погляд кубинця стежив за нею. Мої очі стежили за нею. Тепер ми були віч-на-віч. Він мав правий кінець гвинтівки.
  
  
  
  
  
  
  У мене був правий кінець Х'юго.
  
  
  "Quien es?" - сказав він знову іспанською, питаючи мене, хто я такий.
  
  
  "Мене звуть Картер", - чемно сказала я, підштовхуючи Х'юго трохи ближче до його тепер млявого члена. «Я також відомий як N3, також Killmaster, числовий агент AX. Це прояснює ситуацію?
  
  
  Він почав рухати рукою до спускової скоби. Його великі блакитні очі дивилися на мої великі карі очі, хоча нас обох розривало на частини бажання побачити, що красуня робить на ліжку.
  
  
  "Опустіть гвинтівку, - сказав я, - або я зніму вашу мужність".
  
  
  "Ніяких hablo engles", - сказав він.
  
  
  Якби він говорив англійською. Я подумав, він страшенно ризикує. На коні стояла його мужність. Його рука пересунулася на ложу ще на чверть дюйма.
  
  
  Я кинувся вперед. Чоловік відскочив назад. Дівчина закричала. Я легенько провів стилетом, проливши всього кілька крапель крові прямо на куксу його члена, де вона розчинилася в кучерявому чорному волоссі. Він скрикнув універсальною мовою болю.
  
  
  Його палець знайшов спусковий гачок, і я послав Х'юго в інше місце. Хороша ціль. Вібруючий кінчик шпильки зачепив ніготь і прорізав його, як глазур на святковому торті дитини. Я відчув, як лезо увійшло в кістку, коли я змахнув стилетом, майже перерізавши його палець на спусковому гачку.
  
  
  Гвинтівка полетіла, як я й гадав. Дівчина знову закричала, як я й гадав. Кубинець обома руками тримав свою кров, що стікає кров'ю, як я і будь-який інший.
  
  
  І все було скінчено. Так просто. Говоріть з будь-яким чоловіком розумно будь-якою мовою, і він зрозуміє вашу точку зору. Х'юго є лідером у своїй галузі в умінні говорити та підкреслювати аргументи.
  
  
  Те, що я дізнався протягом наступних кількох хвилин, змусило мене захворіти.
  
  
  Після того, як я розв'язав стару фермерську пару і зв'язав мотузками мого кубинського спортсмена-коммандос-художника-гримера Марін, я дізнався, що це були Хорхе та Меліна Кортес. Дочка була Елісія, сімнадцяти років. Син, Антоніо, дев'ятнадцяти років, був призваний до партизанського загону Італла рік тому, і з того часу про нього нічого не чути.
  
  
  Елісія втратила цноту три місяці тому, коли прибули кубинські морпіхи. Вона втратила його так, як сьогодні ввечері збиралася втратити свободу волі. Морський піхотинець зупинився на шляху між селом та гарнізоном, побачивши дівчину верхи на коні полями. У п'яному вигляді він вирішив випробувати товар, вважав їх придатними і нахабно сказав своїм товаришам.
  
  
  Протягом трьох місяців Елісія кричала майже щоночі. Незважаючи на те, що її батьки знали розпорядок та ніколи не сварилися, розпорядок завжди був однаковим. Елісія закричала, коли з'явився морський піхотинець, він зв'язав людей похилого віку і зірвав одяг дівчини з її тіла.
  
  
  Через три місяці вона все ще боролася. Її ненависть зародилася як лабораторні культури.
  
  
  Чому старий не взяв рушницю і не застрелив наступного виродка, який прийшов розважити його дочку? Загрози, ось чому. Сувій у мішку був би меншим, ніж могла б очікувати дівчина, якби старий чинив опір.
  
  
  Відвідування, можливо, не були санкціоновані доном Карлосом Італ, але йому сказали про них, але він нічого не сказав. Йому були потрібні кубинські морпіхи; йому не потрібна була ця стара фермерська пара та їхня чарівна дочка.
  
  
  «Але чому дон Карлос продовжує свою битву, коли обидва уряди хочуть миру?» - Запитав я старого. Я запитав Хоука, і я навіть поставив президентові те саме питання. Їхні відповіді були викладені в протоколі, політичних припущеннях, чутках; багато дурниці. Відповідь старого була єдино правильною.
  
  
  «Тому що він людина сатанинська, а не людина Божа».
  
  
  Я сподівався, що неправда була описом старого дона Карлоса Італла. Семифутовий гігант, горець вагою триста фунтів, очі, схожі на зливки фосфору, що горять, руки, здатні кришити плити з нержавіючої сталі. Лють монстра з лунким голосом, подібним до гуркоту грому.
  
  
  Очевидно, дон Карлос Італла був місцевим драконом, істотою, здатною змагатися зі Смаугом Толкіна, захованим на своїй злій вершині гори, куди ніколи не заходила жодна жінка, де вітали сатану, де війни планувалися, але ніколи не велися в хмарах.
  
  
  Що ж, настав час для деяких змін.
  
  
  Якщо дон Карлос не вийде зі свого хмарного притулку, щоб воювати зі мною, я пішов би на війну з ним. Мій вид війни на моїх умовах.
  
  
  Чарівники, велетні та люди сатани завжди завдавали мені королівського болю в дупі.
  
  
  Елісія була в шоці після невеликої сутички між мною та її потенційним коханцем. Мати купала її, укутувала і сіла в задній спальні, розгойдуючи на колінах, співала тихим, м'яким голосом про втрачені іспанські принці та далекі замки. Правильний догляд дітей. І вона була дитиною, не підготовленою ні морально, ні фізично до того насильства, яке прийшло до неї з усього Карибського моря.
  
  
  Гнів наростав у мені з кожним словом, сказаним старим фермером. І брудний солдат сидів, слухаючи ці слова, все ще тримаючись за промежину. Я не міг бути настільки жорстоким, щоб зв'язати йому руки за спиною, але вони були пов'язані. Після прослуховування старого чоловіка та
  
  
  
  
  
  дізнавшись також, що це третій візит цього виродка, я пошкодував, що зовсім не відрубав йому руки.
  
  
  "Добре, поговоримо", - сказав я, нависаючи над ним.
  
  
  «Немає comprendo», - сказав він, дивлячись, що я інтерпретував як зневагу.
  
  
  Добре, сучий син, то тримати. Я тільки злюся зараз, ти просто почекай, поки я розлююся.
  
  
  «Ви розумієте, – сказав я.
  
  
  Він підвівся, але я підняв руки, поки говорив, так що це могло бути наслідком цього. Може, він не розмовляв англійською. Я знав, що мій іспанський не відповідав деталям, які мені були потрібні від цього жокея. Під час.
  
  
  Хорхе Меліна дав мені ліхтар, щоб я міг спуститися в хлів. Я не хотів, щоб він чи його дружина бачили, що буде далі. Навряд це те, що ви хочете запам'ятати, щоб показати і розповісти.
  
  
  Кінь, ім'я якого, як я дізнався, звали Пістола, дивився на нас величезними зляканими очима, коли ми натрапили на старий сарай. Я йшов твердими кроками, ледве стримуючи гнів. Я хотів ударити. Я маю на увазі, дійсно вдарив. Мої наміри, мабуть, були очевидними для мого друга-морпіха, бо, як тільки ми підійшли до сараю, він заспівав.
  
  
  Розділ другий
  
  
  Морського піхотинця звали Луїс Пекено, і вбивати його було задоволенням. Вбивати ніколи не буває задоволенням, за винятком безнадійно божевільних, навіть в екстремальних умовах, коли вашому життю загрожує небезпека. Я ніколи не вбивав без жалю; Я сподіваюся, що ніколи не буду.
  
  
  Найбільше мене турбувало те, що моєму життю не загрожувала безпосередня небезпека з боку сержанта. Луїса Пекено. Але якщо я залишу його в живих, він неодмінно дістанеться свого підрозділу і доповість про мої дії і цілі в маленькій острівній країні. У той момент моє життя не коштувало б поту від гомілок.
  
  
  Те, що сказав мені Луїс Пекено, переконало мене в цьому.
  
  
  За його словами, кубинський контингент очолював полковник Рамон Васко, людина, яка була таким же маніяком, як дон Карлос Італла. Полковник Васко виріс у Нью-Йорку і повернувся на Кубу, щоб приєднатися до революціонерів Фіделя Кастро у 1957 році. Його досвід роботи в кубинському «секторі меншості» Готема породив у ньому нищівну ненависть до американців.
  
  
  "Він неодноразово говорив нам, - сказав Луїс, коли я розв'язав його, - що якщо ми виявимо, що якісь американці втручаються в нашу велику справу тут, у Нікарксі, ми повинні випатрати їх і згодувати свиням".
  
  
  Ще гіршою, ніж похмура ненависть полковника Васко до американців, був міцний військовий захист, який він організував для захисту дона Карлоса та його побратимів-ченців.
  
  
  Луїс сказав, що Альто-Арете, проливаючи кишки так, як йому велено проливати кишки американців, був справді неприступним. Стежка по схилу гори. У Торо можна було потрапити лише мотузками, керованим зверху. Прогалини у стежці були ідеєю полковника. Він підірвав їх динамітом, щоб створити величезні прірви, і влаштував підйомні станції над точками, де стежку було знесено вибухом.
  
  
  Зверху озброєні солдати перевіряли, чи вітається мандрівник. Якщо так, вони опускали мотузки та піднімали відвідувача на наступний рівень стежки. Інакше вони скинули б валуни на бідних людей. І солдати були так добре заховані на своїх заставах над стежкою, що жодна вогнева міць знизу не могла їх збити.
  
  
  Ще до того, як мандрівник зміг вийти на стежку, йому довелося пройти тисячу кубинських морських піхотинців, які розбили табір у базовому таборі біля підніжжя гори Торо. Тут була сувора охорона, і досі жоден небажаний відвідувач не пройшов повз морські піхотинці. Однак одного разу, як сказав мені Луїс, солдати на першій заставі - першій перерві шляху - прийняли групу нікарксанських дипломатів за ворога і розчавили їх усіх валунами, а потім розрядили свої російські Ак-47 у їхні зморшкуваті трупи. .
  
  
  Якщо небажаний відвідувач чи ворог проникне у морську піхоту і якимось чином проб'ється через розриви стежки, крізь шматочки гострого металу, просоченого кураре, цього відвідувача зустріне мінне поле на вершині Альто-Арете. Якби він пройшов через це цілим, він натрапив би на високий металевий паркан, заряджений десятьма тисячами вольт електрики. Якщо якимось божевільним і збоченим поворотом реальності він перелізе через цей паркан, не засмаженим до кірки, його зустрінуть сотня озброєних ченців і злісних сторожових собак, заражених сказом.
  
  
  Атака з повітря була такою ж марною, навіть якби я мав доступ до флоту бомбардувальників або винищувачів. Зенітні гармати з комп'ютерним управлінням обрамляли кордони Альто-Арете. Вони вже знищили всю авіацію опірних партизанів і збили кілька приватних літаків, які наважилися наблизитися до священної гірської вершини.
  
  
  Начебто всі ці новини не були досить обтяжливими, сержант Пекено сказав, що дон Карлос планує розпочати криваву революцію лише через шість днів. Божевільний чернець, який підтримував постійний радіозв'язок зі своїми агентами у столиці, домовився про те, щоб група союзників Апалкана відвідала його на вершині гори за кілька днів. Якщо він отримає повну підтримку своїх революційних ідеалів, він стане сигналом до початку війни.
  
  
  
  
  
  
  Його партизани за допомогою кубинців придушили б весь опір уряду і навіть убили б членів комісії світу, які вже намагалися розробити договір між двома острівними країнами.
  
  
  Луїс сказав, що після того, як увесь пил розвіявся, дон Карлос стане безперечним вождем обох острівних народів і буде оточений лише фанатичними віруючими. Разом, під керівництвом і керівництвом цих психов, Нікарса та Апалка стануть царством терору, почнуть хрестовий похід завоювань, який може досить швидко привести світ до третього конфлікту.
  
  
  Наскільки я знав – а інформація моя надійшла безпосередньо від президента Сполучених Штатів – я був єдиним американцем у Нікарксі. І я знав також, що я був єдиною людиною, за межами зграї чокнутих дона Карлоса Італла, хто знав про його плани. Коротше кажучи, N3, Killmaster для AX, був єдиною людиною, яка могла зупинити Дона Карлоса. На жаль, я не зміг цього зробити з наявними у моєму розпорядженні планами та зброєю. І я б точно не зміг цього зробити, якби Луїс Пекено вийшов на волю і розповів усе, що знав про мене. Я зіткнувся з його схильністю до співу, як птах, про все, що він знав.
  
  
  «Поверніться, сержант», - сказав я, коли Луїс закінчив свою неймовірну розповідь. «Відчиніть двері стійла і увійдіть усередину. Я збираюся надійно зв'язати вас та забрати вашу форму. У мене є плани щодо цього. Тут ви будете у безпеці. Навіть сім'я, яку ви тероризували, нагодує вас і принесе вам води. "
  
  
  Коли він увійшов у стійло, на обличчі сержанта з'явилася посмішка. Пістола відійшла вбік, її очі заблищали у світлі ліхтаря, боячись цього нового вторгнення в її особисте життя. Луїс був переконаний у моїй м'якості, знаючи, що всі американці м'які і не можуть набратися хоробрості чи жорстокості, щоб зробити те, що має бути зроблено у жорсткому, неспокійному світі. Він відчував себе в безпеці завдяки цьому знанню, і тому що він знав, що його товариші будуть приходити щоночі, щоб побачити Елісію, і звільнять його.
  
  
  Я дозволяю цим втішним думкам крутитися в голові сержанта якийсь час, відчуваючи, що досить погано померти з насильством, а тим більше зі зляканими та тривожними думками. Але моє зривання було не просто зривом.
  
  
  "Остання послуга, сержант", - сказав я, дістаючи блокнот і ручку. «Я хочу, щоб ви допомогли мені намалювати карту укріплень на вершині Альто Арете. Після цього я залишу вас спати, а потім сеньйор Кортес принесе вам їжу. Ви допоможете мені?"
  
  
  Щоб намалювати потрібну карту, знадобилося чимало часу. Я впіймав Луїса на брехні, відволікаючи від його первісної історії, але нарешті переконався, що карта в основному точна. Я поклав блокнот і ручку в кишеню і підвівся. Я обійшов сержанта морської піхоти і засунув Х'юго в руку.
  
  
  "Я йду від вас, сержант", - м'яко сказав я.
  
  
  Він повернувся до мене, усмішка стала ширшою на його обличчі, коли моя рука вискочила і притиснулася до нервового з'єднання на його шиї у верхній частині правого плеча.
  
  
  Він миттєво знепритомнів, і я увійшов у стійло з Хьюго в руці. Я встромив стилет йому в грудну клітку, потрапивши прямо в серце. Він нічого не відчув і помер за кілька секунд. Я взяв лопату і закопав його у стійлі. Я поховав його глибоко.
  
  
  * * *
  
  
  "Аааії!
  
  
  Елісія скрикнула в паніці, коли я увійшов до хати. Вона все ще була на руках матері. Вона могла б спати неспокійно, але тепер вона прокинулася, і вид форми морської піхоти повернув її у глибину жаху.
  
  
  "Все в порядку", - сказав я поспішно, але м'яко. «Все гаразд, Елісія. Я не кубинець. Я людина, яка врятувала тебе від нього. Мені просто потрібна його форма».
  
  
  Старий Хорхе і Меліна схаменулися першими. Коли вони дізналися, що це я, а не здоровенний кубинець, на їхніх зморшкуватих обличчях розпливлися величезні посмішки, оголивши зуби, які ніколи не знали жодної хвилини гігієни ротової порожнини.
  
  
  "Це так, як він каже, niña", - сказав старий своїй дочці. «Це хороша людина, а не погана. Де - що ти зробив із солдатом?»
  
  
  Я сказав їм. Брехати їм було б марно. Їхні очі розширилися від жаху та переляку. Довелося їх заспокоїти.
  
  
  "Тобі не потрібно турбуватися про те, що його знайдуть інші морпіхи", - сказав я. «Якби він був живий, у вас було б набагато більше турбот. Тепер його друзі, напевно, прийдуть сюди шукати його та Елісію. Важливо, щоб ми вивели вас звідси в якесь безпечне місце в горах. . Я буду намагатися…"
  
  
  "Ні", - сказав Хорхе, енергійно хитаючи старою головою. Тут я народився, тут я помру. Відведи Елісію до будинку моєї кузини на пагорбах. Вона може показати тобі де це. Коли прийдуть солдати, ми вдамося неосвіченими. Вони не знайдуть тіла. . Якщо вони це зроблять, то ми готові померти. Будь ласка, візьміть нашу дочку і подбайте про неї. Знайдіть нашого сина, і він допоможе».
  
  
  «Ні», - сказала стара, притискаючи Елісію до своїх пишних грудей. "Моя дитина залишається тут".
  
  
  "Баста!" - гаркнув старий, повертаючись до неї. «Тепер ми самі займаємось своїм життям, стара. У тебе не може бути всього, чого ти бажаєш у житті. Візьми Елісію, візьми її зараз».
  
  
  Так було вирішено.
  
  
  
  
  
  Коли прийшли морпіхи, стара пара казала, що прибув сержант морської піхоти, зґвалтував Елісію та викрав її. У приміщенні буде зроблено обшук, але я добре поховав сержанта, був одягнений у його форму, і запах стайні завадив би навіть добре навченим шукачам винюхати його могилу.
  
  
  Через десять хвилин я дістав рюкзак, захований біля ферми. Залишивши там мою портативну рацію, ми з Елісією пішли пішки в темряву, прямуючи вузькими стежками в темряві ночі джунглів. Дівчина більше не плакала, але все ще була налякана - і частково це був страх переді мною. Я намагався не торкатися до неї, поки ми йшли за ніч. Кілька разів ми випадково стикалися, і вона відсахнулася, ніби я був змією. Це була не найвдаліша ситуація.
  
  
  За годину після того, як ми вийшли з дому, Елісія зупинилася на виступі високо над долиною. Вона зупинилася без попередження, і я вдарився об її тепле, гнучке тіло. Вона не відсахнулася. Я відчув її палець до моєї губи і почув її тихий шиплячий звук.
  
  
  «Прямо попереду», - сказала вона з мелодійним акцентом, який був напрочуд м'яким, враховуючи її колишній вереск і продовження, - «попереду відкрите місце, звідки ми зможемо побачити головний табір. Ми повинні бути обережними, щоб нас не помітили. їх."
  
  
  Ми повільно рушили вперед і, звичайно ж, вийшли на відкритий майданчик, звідки ми мали чіткий вид на долину Рейна внизу; ясно, тобто, за винятком темряви, що лежала на землі, як чорна оксамитова завіса. У темряві я міг розрізнити силуети затемнених будинків, дерев, звивистої річки, що стікає з арройо, ярів та джерел гори Торо. У будинках було мало ліхтарів. Після приходу кубинців більшість громадян ввела для себе своєрідну комендантську годину, боячись виходити на вулицю, боячись навіть дати мародерським піхотинцям зрозуміти, що вони живі.
  
  
  Я підняв погляд угору і побачив темний стовп, що здіймався в небо. Це був Альто-Арете, і з боку гірська колона виглядала як величезний димар, що піднімається з гори Торо. Раніше я не бачив Альто Арете з цього погляду. Це було переконливо, вражаюче і, що найгірше, лякало і неприступно.
  
  
  Елісія потягла мене за рукав (точніше, за рукав сержанта) та наблизила мене до гострого краю уступу. "Зліва, - сказала вона, - де ви бачите сяйво світла".
  
  
  Я нахилився вперед, усвідомлюючи, що мої пальці ніг у великих бойових черевиках Луїса Пекено стирчать у простір, і побачив свічення, а потім його причину. У невеликій долині біля головної долини було видно десятки багать. Вони тяглися вгору вузькою лощиною і навколо підніжжя гори, як електричне намисто на шиї з чорного дерева. Це була тисяча морських піхотинців, які охороняли поступ до головної стежки до Альто Арети.
  
  
  У той момент я подякував інтуїтивним міркуванням, які привели мене на слід кубинського морського піхотинця. Якби я не пішов за ним, я не знайшов би сім'ю Кортес і цю дівчину. Без дівчини я ніколи не знайшов би цю безпечну стежку на гору навпроти гори Торо. Без цього безпечного сліду я б увірвався до табору морських піхотинців, був би витріщений і згодований свиням. Або цим шаленим собакам нагорі.
  
  
  «За цим табором, – сказала Елісія тим самим м'яким мелодійним голосом, – це табір партизанів, які підтримують дона Карлоса. Ніхто з нас не сміє наближатися до жодного з таборів, але я спостерігала з цієї точки на своєму коні. Я впевнений. що Антоніо там унизу, з іншими партизанами.
  
  
  "Але він так близько до будинку", - сказав я. "Чому б йому не піти і не повернутися до своєї родини?"
  
  
  Я міг тільки здогадуватися за її обличчям. Я знав, що вона дивиться на мене так, ніби я був тупим грінго на світі.
  
  
  "Дезертири розстріляні", - сказала вона. «Те саме з їхніми сім'ями, включаючи двоюрідних братів і тих, хто одружився в сім'ях».
  
  
  "Солодкий букетик", - промимрив я. «Добре, поїхали в будинок твого двоюрідного брата, а потім я повернуся сюди, щоб дочекатися світанку».
  
  
  «Навіщо тобі це робити? Ти теж можеш залишитися з моєю кузиною».
  
  
  «Я не можу ніде залишатися, Елісіє. Я приїхала сюди не для того, щоб сховатися».
  
  
  "Добре", - сказала вона, знову торкнувшись моєї руки. Мені це починало подобатися. «Я теж не приховуватиму. Давайте обоє дочекаємося світанку».
  
  
  Не було часу пояснювати їй, що я планував вигадати найкращий спосіб проникнути в цей табір морської піхоти, будучи сержантом. Луїс Пекено, або що вона тільки заважатиме моєму прогресу. Ми були в годинах ходьби від будинку її кузини, враховуючи, скільки часу нам знадобилося, щоб дістатися цієї точки від ферми її батьків. Я взяв її за руку і відтяг від уступу. Вона не відсахнулася від мого дотику.
  
  
  «Ми зробимо це на мою думку», - сказав я. "А це означає, що я доставлю тебе в безпечне місце, і повернуся сюди один".
  
  
  «Всі командують нікарксанцами», - майже похмуро сказала вона. Потім вона зітхнула. У м'якому сяйві вогнищ морського піхотинця я міг присягнутися, що бачив усмішку на її обличчі. Цього разу,
  
  
  
  
  
  усмішка говорила, вона не заперечувала проти того, щоб нею керував сторонній.
  
  
  Їй знадобилося три години, щоб дістатися до будинку кузини, насправді хатини на північних схилах гори Торо. Ми перетинали долину і річку Рена так багато разів, що я збивався зі шляху і сумнівався, що колись повернуся до цього оглядового майданчика.
  
  
  Коли ми стояли на курній дорозі, що вела до хатини, де збиралася ховатися Елісія, вона підійшла до мене. З її дихання пахло квіткою апельсина, і я здивувався, як їй це вдалося, з огляду на відсутність зубних щіток та пасти у її батьків. Вона порилася в кишені і вклала мені в руку золотий ланцюжок і медальйон.
  
  
  "Антоніо подарував це мені на шістнадцятий день народження, - сказала вона, - віддай йому, і він дізнається, що ти наш друг".
  
  
  "Можливо, і ні", - сказав я, завжди сумніваючись Томас. Він міг подумати, що я вкрав його у тебе. Або взяв силою».
  
  
  "Ні", - сказала вона. «Перш ніж ми залишили батьківський будинок, я склала записку в медальйон».
  
  
  Я почав заперечувати, згадуючи її небажання йти зі мною, згадуючи, як вона відсахнулася від мого дотику до стежки. І тоді я знав. Вона довіряла мені з самого початку, але її спогади про те, що ці морпіхи робили з нею, були настільки свіжі в її свідомості, що вона відскочила б від дотику будь-якого чоловіка. Той факт, що вона зі мною взагалі потепліла, було достатнім доказом того, що спогади зникали в міру того, як у ній зміцнювалася довіра.
  
  
  Тоді я подумав про поцілування її на прощання, але відмовився від цієї ідеї. Є така річ, як зазнати успіху. Поки я думав про це, вона встала навшпиньки, знайшла моє обличчя в темряві і міцно і ніжно поцілувала мене в губи.
  
  
  А потім, як привид чи тінь, вона пішла, і я стояв, як юний коханець, на ґрунтовій дорозі, йдучи за її тілом своєю уявою. Напруги прекрасної старовинної пісні "На вулиці, де ти живеш" промайнули в моїй голові.
  
  
  З великим небажанням я повернувся, щоб повернутися своїми слідами до поступу над табором морських піхотинців.
  
  
  Світло тільки починало проникати в гори, коли я повернувся до оглядового майданчика, який показала мені Елісія. Я притиснувся до землі і дивився на табір, коли все ближчало. Коли було достатньо світла, я дістав із рюкзака бінокль, вивчив розташування загону морської піхоти і не зміг знайти жодних вказівок на те, яка рота де стоїть. Сержант Пекено сказав мені, що він був у роті пекарем другого батальйону. Я зробив би все можливе, щоб уникнути цього батальйону: навіть якби я міг зійти за мертвого сержанта, я не збирався бути розстріляним за дезертирство. Луїс був уже кілька годин у самоволці.
  
  
  Але моя форма та використання іспанської мови принаймні дозволили б мені потрапити до табору, не викликаючи надмірних підозр. Після цього у мене не повинно бути проблем, щоб точно визначити, де розташувалися партизани, і я легко піду туди і наведу таємні довідки про якогось Антоніо Кортеса.
  
  
  Принаймні я так думав.
  
  
  Я знову сховав свій рюкзак, вибрав сектор, який здавався найменш зосередженим, вибрав стежки, що ведуть у цьому напрямку, і вирушив на пошуки його пішки. Сонце вже зійшло над східними горами, коли я перейшов річку і наблизився до краю табору. Вогнища, що їх зігрівали вночі, згасли: будували нові, щоб приготувати ранкову трапезу. Тільки заспані охоронці та кухарі були на ногах. Я вибрав особливо сонного охоронця, який притулився до дерева. На імпровізованій вивісці перед постом було написано: HQ-Zed Compania - штаб-квартира компанії Z.
  
  
  "Atención", - сказав охоронець, коли я підійшов. Він сам більш менш привернув увагу.
  
  
  Я зобразив свою саму боязку усмішку, відточив невиразну п'яну іспанську і сказав охоронцеві, що я сержант. Луїс Пекено з компанії B, який повертається з чудової ночі з місцевою дівчиною на одній із селянських ферм. Я сказав, що намагався дістатися своєї рідної роти до підйому і був би вдячний, якби він не зчинив шуму і не викликав на мене проблеми з моїм лейтенантом.
  
  
  Він посміхнувся у відповідь, розуміючи, і пропустив мене, не пропустивши позіхання. Я був в.
  
  
  Я знайшов табличку зі штаб-квартирою компанії B у двохстах ярдах далі по долині, спритно обійшов її, перейшовши на високий схил, і потрапив у поле зору компанії J біля входу на головну стежку, що веде до гори, в Альто-Ареті. Якийсь час я тинявся в цій місцевості, оцінюючи місцевість, а також ймовірні відомості та пильність охоронців біля воріт, потім повернувся до району роти Z, де сподівався добути їжу. Запах готування вгору й униз вузькою виїмкою морщив мій живіт і змушував пускати слини. Мені спало на думку, що я не їв з учорашнього полудня. Під час обіду я був зайнятий, наглядаючи за своєю жертвою, сержантом Пекено, за яким я стежив зі столової столиці до дому Хорхе та Меліни Кортес – і до Елісії.
  
  
  Я нахабно підійшов до трьох жилистих кухарів, які працювали в
  
  
  
  
  
  за примітивним столом, за подрібненням курки та овочів і киданням їх у величезний чорний горщик над палаючим вогнем. За допомогою кількох добре підібраних слів брехні, кількох хитрих підморгування та зауважень про привабливу силу місцевих дівчат я зумів виклянчити їжу. Перша брехня стосувалася моєї передбачуваної спеціальної місії полковника Васко. Кухарі були дуже вражені моїм статусом, тому я добре поїв, присів біля дерева та обережно стежив за скорпіонами. Я мав уважно стежити за кухарями; один з них зник, коли я вечеряв тушкованим м'ясом, і я навіть не помітив, що він пішов.
  
  
  "Атенсіон!" То була різка команда. Я замкнувся перед обличчям людини, яка, очевидно, робила жорстокі вчинки за свої приблизно сорок п'ять років існування на Землі. Він був високим і широким, з величезною копицею чорного волосся, яке неохоче переходило в сиве. Його широкі груди були прикрашені достатньою кількістю медалей, щоб стомити звичайну людину навіть від того, що вона носила їх. "Su nombre y jefe, por Favor".
  
  
  Я встав і, незважаючи на те, що я був високою людиною вище шести футів, виявив, що дивлюсь знизу на грубе, вкрите шрамами, рябе обличчя офіцера. Судячи з його відзнаки, я здогадався, що це полковник Рамон Васко. І він зажадав моє ім'я та ім'я мого командира.
  
  
  "Сержант Луїс Пекено", - швидко відповів я, стоячи по стійці смирно. "Мій командир, капітан Родрігес, послав мене з табору партизанів, щоб попередити, що в його табір міг проникнути американець".
  
  
  Полковник якийсь час вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чи був я самозванцем чи просто дурнем. Я намагався передати ідею дурості, і це мені явно вдалося. Найтонша частина моєї історії стосувалася капітана Родрігеса. Я не знав такої людини і тільки припускав, що в загоні тисячі кубинських морських піхотинців має бути капітан на ім'я Родрігес.
  
  
  "Що Родрігес робить із партизанами?" - спитав полковник. "Він працює в компанії Q, прямо там, внизу гори".
  
  
  "Його послали з деякими з нас, щоб розслідувати хвилювання серед селян-мобілізованих", - швидко сказав я, розраховуючи, що історія про Антоніо буде поширеною.
  
  
  «Я не пам'ятаю, щоб санкціонував таку зміну у призначенні капітана». Полковник все ще вивчав мене, все ще переконаний, що бачив дурість, але, можливо, також шукав замаскованого пацюка.
  
  
  "Я вважаю, що це ваш ад'ютант санкціонував зміну", - сказав я. Я навіть не був певен, що полковник має ад'ютанта.
  
  
  "Добре", - сказав він нарешті. «Скажіть капітану Родрігесу, що його повідомлення доставлено. Ми знаємо, що на острові є американець, але востаннє його бачили у столиці. Немає жодної можливості, щоб він тут з'явився - і вже точно він ніколи не знайде табору партизанів. на свій пост зараз”.
  
  
  Я швидко відійшов, бажаючи тримати подалі від себе сильного, похмурого і явно злісного полковника.
  
  
  "Atenci6n, Pequeno!" - прогарчав полковник.
  
  
  Я розривався тим часом, щоб стояти по стійці смирно і бігати, як кастрована дика кішка.
  
  
  «Не так, глухий кут», - сказав полковник Васко, сміючись над моєю тепер очевидною дурістю. Там знаходиться нижнє мінне поле. Повертайся тим самим шляхом, яким прийшов, он там».
  
  
  Слава богу, він вказував праворуч, інакше я злетів би в іншому неправильному напрямку. Але завдяки полковнику я нарешті був на шляху до партизанів. Але все могло дуже легко зіпсуватись, піти не так. Іноді невелика дурість може творити чудеса.
  
  
  Але я так сильно спітнів не через неправильний напрям, коли я пішов геть невеликим пагорбом. Я спітнів, бо щойно пройшов через ту ділянку, яка, за словами полковника, була нижнім мінним полем. Головне диво полягало в тому, що я не ступив не там і розлетівся на шматки.
  
  
  Проте шлях до партизанського табору виявився не таким простим, як припускав полковник. За двісті ярдів вгору вузькою стежкою, що веде від головної лощини, я безнадійно заблукав. Стежка закінчилася, і я стояв, дивлячись на стіни джунглів. Лози поросли високими деревами, створюючи мережу перешкод. Підлісок додав родзинки на запечатаній стіні зелені.
  
  
  Я збирався повернути назад, щоб знайти інший шлях, коли частина джунглів затремтіла, затремтіла і потім відійшла вбік. Сивий чоловік у селянському одязі з російською гвинтівкою, перекинутою через кістляве плече, ступив у отвір і посміхнувся мені.
  
  
  "Ви загубилися, сержант?" - спитав він іспанською.
  
  
  "Ні", - сказав я, швидко розуміючи. «Я служив кур'єром більшу частину ночі і йшов слідом, коли було видано сьогоднішній пароль. Я боявся, що мене застрелять, якщо подзвоню тобі».
  
  
  Я знав достатньо про військові операції, щоб розбиратися в паролях та їх щоденній зміні. І я знав, що це контрольна точка, де знадобиться пароль.
  
  
  "Звідки ви знаєте про це місце?" - вимагав партизанів, дивлячись на мене з ще більшою підозрою, знімаючи свій Ак-47. «Лише лідери та кілька обраних вартових знають про це місце».
  
  
  Очевидно, я не міг сказати йому, що просто натрапив на нього
  
  
  
  
  
  Що ж, я обдурив полковника Васко розповіддю про особливе завдання капітана Родрігеса. Я б піднявся службовими сходами.
  
  
  "Мені про це розповів сам полковник Васко", - сказав я, нахабно дивлячись у селянське обличчя і не зводячи очей з його рук, що стискали російську рушницю.
  
  
  "А чому він не дав тобі пароль?"
  
  
  «Як я вже казав вам, – сказав я, зображуючи роздратування, – я вже два дні йшов слідом. Я не зміг одержати сьогоднішній пароль».
  
  
  Я подумав, що він уважно мене оглянув, перевіряючи, чи справді моя форма. Форма підходила як рукавичка, але чоловік все одно не виглядав враженим чи переконаним.
  
  
  "Кого ви шукаєте?"
  
  
  "За наказом полковника Васко, - сказав я, підкреслюючи ім'я воєначальника, якого явно боялися і якого боялися, - я повинен знайти людину на ім'я Антоніо Кортес і доставити його до штабу".
  
  
  Партизани вивчали мене багато в чому так, як полковник вивчали мене, намагаючись оцінити глибину моєї дурості чи моєї проникливості.
  
  
  "Це Антоніо Кортес", - повільно сказав він, стискаючи гвинтівку і проходячи через отвір у стіні джунглів. Я озирнувся довкола і побачив, що він був один, що густі ліани та підлісок, які він так легко пересував, їдуть на дерев'яній платформі з величезними гумовими шинами. Це був ефективний та оригінальний камуфляж. «Хто він і чому такий важливий для полковника?»
  
  
  Я знизав плечима і виглядав настільки безглуздо, наскільки міг. «Я лише кур'єр. Я не пояснюю причин команд моїх гравців».
  
  
  Партизан засміявся, закашлявся і виплюнув грудку мокротиння. Пиж потрапив мені у правий черевик. Поки я вивчав ситуацію там унизу, намагаючись вирішити, чи зробив він це навмисне, партизан замахнувся гвинтівкою і влучив мені прикладом у чоло. Я впав, очі сльозилися від удару, але я все ще був у болючій свідомості.
  
  
  "Дурний дурень", - сказав партизан, повертаючи гвинтівку і встромляючи дуло мені в горло. "Якби ви прийшли від полковника Васко, ви знали б пароль. Він передає його кур'єрам за ніч до зміни. Іноді у них є тиждень паролів у їх знаннях, на той випадок, якщо вони шукатимуть слід, коли звичайний військам дається щоденна здача. І, якби ви були від полковника, ви б знали, що Антоніо Кортес перебуває в загоні, який планується розстріляти сьогодні опівдні, разом із двадцятьма двома іншими порушниками спокою та потенційними дезертирами!» Він сильніше натиснув на стовбур автомата, майже перекривши мені подих "Хто ти і що тобі тут потрібно? Будь швидким і правдивим, мій друже, або ти ніколи не будеш нічим іншим, як їжею для личинок, скорпіонів і мурах у цих джунглях".
  
  
  Я збирався запитати, чому він обдурив свиней, позбавивши їх гарної їжі, але вирішив, що легковажність зараз не потрібна. Крім того, він ще не здогадався, що я американець. Це було добре – чи ні? Можливо, щоправда подарує мені ще кілька хвилин життя. Я ніяк не міг достукатися до Вільгельміни, Гюго чи П'єра і використовувати їх, поки ця людина не натиснула на спусковий гачок своєї автоматичної гвинтівки і не перетворила мене на пастку для комах.
  
  
  «Я американець, якого всі шукають», - сказав я, трохи розбещуючи свою іспанську, щоб переконати його в моєму статусі грінго. «Я хочу, щоб мене відвезли до полковника Васка. У мене є для нього важлива інформація про запланований американський напад».
  
  
  Його очі розширилися, але він не послабив дула гвинтівки. Він досі був затиснутий у моєму горлі. Я промовив ці слова свого роду фальцетом, хапаючи ротом повітря, щоб дихати, а тим паче говорити. Його очі знову звузилися, і усмішка повернулася.
  
  
  "Я наказую…"
  
  
  "Я знаю інструкції", - сказав я, задихаючись. «Виріжте всіх американців і згодуйте їх свиням. Але я маю важливі новини для полковника. Ви матимете великі проблеми, якщо новини не дійдуть до нього вчасно».
  
  
  Він знову притиснув гвинтівку, але не послабив пильності. «Навіщо ви йшли сюди, коли полковник іде у протилежному напрямку? І що це за історія з Антоніо Кортесом до полковника Васка?
  
  
  Я знав, що більше не можу завдати Антоніо шкоди, тим більше, що його мали застрелити опівдні. Я хотів би ще глибше залучити його до свого павутиння правди та брехні.
  
  
  «Антоніо Кортес - один із ключових контактів для американців, яких відправляють до Нікарксу», - сказав я, відійшовши від гвинтівки та сівши на землю.
  
  
  Гвинтівка знову притулилася до моєї шиї, змушуючи мене знову лягти на спину. Похмурий краєвид партизана повернувся.
  
  
  «Кортес - лише хлопчик», - посміхнувся він. Що він міг знати про американців, про те, що він був важливим контактом. Він ніщо, селянський хлопець, який потрапив не в ту компанію та отримав смертний вирок за свій опір великому дону Карлосу».
  
  
  "Сапаті було всього дев'ятнадцять, коли він мав намір знищити тиранічних правителів Мексики", - сказав я, спираючись на свої знання про революціонерів.
  
  
  "І він був убитий за свої зусилля".
  
  
  "Але тільки після великих успіхів на полі".
  
  
  «Вірно. Добре. Устань. Роби це обережно. Я відведу тебе до свого начальника, і він сам вирішить, що з тобою робити.
  
  
  
  
  "
  
  
  Вставши, я натиснув на спусковий гачок Хьюго, і стилет легко ковзнув мені в руку. Але партизан прицілив гвинтівку мені в горло, і я не мав можливості атакувати його. Ми пройшли через штучний отвір у стіні джунглів. Як тільки отвір був закритий, я знав, що мій труп буде приготовлений. Я знав, що шеф цієї людини зв'яжеться по радіо з полковником Васко, і коли ці двоє зрівняють записи, полковник дізнається, що це я його обдурив. У своєму гніві він цілком міг наказати застрелити мене, випатрати і нагодувати когось або щось, хто виявиться голодним.
  
  
  Бородатий партизан опустив гвинтівку і потягся до ручки, щоб відкотити хитромудрі ворота на місце. То був мій момент. Я підійшов ближче, відбив гвинтівку і, перш ніж чоловік встиг крикнути, я врізав Хьюго в горло, скрутив, надрізав і різко потягнув угору. Він помер миттєво, і моє каяття було мінімальним.
  
  
  Я знову відштовхнув отвір, потягнув тіло партизана через стежку і назад. Я протиснувся в стіну джунглів поруч із стежкою, кинув мертве тіло в зарості і влаштував підлісок так, щоб він не виглядав так, ніби його не турбували сто років. На те, щоб знайти його, у них підуть дні, і то тільки слідуючи за своїм носом.
  
  
  Однак, опинившись усередині території, з замаскованою брамою на місці, я гадки не мав, куди йти, не уявляв, скільки ще партизанів було між мною і частоколом, де Антоніо чекав страти. І знову я мав би слідувати своєму власному чуття і сподіватися, що воно не приведе мене через мінні поля чи проти людей на зразок полковника Васко.
  
  
  Щоб знайти частокіл загону, знадобилося лише півгодини. Підозра, здавалося, відпала від партизанів тепер, коли я був усередині табору. Для них було немислимо, щоб якась стороння людина могла зайти так далеко; а кубинська форма вселяла їм трепет. Вони боялися кинути виклик сержанту кубинської морської піхоти, який йшов цілеспрямованим кроком і, здавалося, точно знав, куди він іде і що робить. Навряд чи вони знали, що я був немовлям у пустелі. Небезпечне немовля, але тим не менш немовля.
  
  
  Частокіл був пізнаваний по високому паркану з колючим дротом, озброєним охороною навколо імпровізованих воріт і худим, беззбройним селянам, що виглядають з-за огорожі. Я підійшов до охоронців і був приємно вражений, коли вони звернули увагу. Це був для мене плюс, придбаний зарозумілими кубинцями, і я вирішив використати цей плюс якнайкраще.
  
  
  «Приведіть ув'язненого Антоніо Кортеса до воріт», - наказав я своєю найкращою кубинською іспанською мовою. «Він має бути допитаний щодо інформації, яку він може говорити про американця, який приїхав до Нікарси, щоб втрутитися в революцію».
  
  
  Охоронці - їх четверо - витріщилися на мене і один на одного. Схоже, вони не збиралися виконувати наказ із будь-яким ступенем оперативності.
  
  
  «Поспішайте, чорт забирай вас», - сказав я, будучи настільки зарозумілим, наскільки я знав, що кубинці можуть бути з цими простими селянами. «Полковник Васко чекає на цю інформацію. Виведіть сюди Кортеса».
  
  
  Вони поспішаючи багато натикалися, один на одного і навіть на колючий дріт, де зачепилися за свій уже здертий одяг. Але вони відчинили ворота і, поки троє з них тримали націлені гвинтівки на різношерсту команду ув'язнених за парканом, один із них увійшов за худим, темноволосим, чорнооким хлопчиком, який був досить схожий на Елісію, щоб бути близнюком. і за статурою, і за висотою.
  
  
  Антоніо Кортес виглядав похмурим і впертим, коли охоронець привів його до мене. Здавалося, він збирався начхати мені на черевики, і я не став би його звинувачувати. Однак, якби він це зробив, мені довелося б збити його з ніг за його зусилля, щоб зберегти мій імідж кубинського некомерційного товариства.
  
  
  "Ходімо зі мною", - сказав я, простягаючи сорок п'ятий калібр сержанта Пекено і наводячи його на Антоніо. Я глянув через плече на охоронців. «Все гаразд, – сказав я. «Я мушу взяти у нього інтерв'ю поза межами чутності. Я беру на себе повну відповідальність».
  
  
  Здавалося, вони нервувалися з цього приводу, але один чоловік знову зачинив ворота, інші опустили гвинтівки і знову звернули увагу. Це працювало як чари. Навіть дуже.
  
  
  Коли ми були поза межами чутності, я повернувся до Антоніо спиною до охоронців, щоб вони не могли читати по моїх губах, якби вони були так схильні. То була моя помилка, але тоді я цього не знав.
  
  
  "Не кажи нічого, Антоніо", - сказав я. «І не дивуйся тому, що я говорю. Просто слухай і продовжуй дивитися похмуро та сердито. Ти розумієш?"
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  «Друже. Американець. Мене послала сюди твоя сестра». Його очі розширились, а на губах майнула усмішка. "Не міняй виразів", - відрізав я. «Чорт забирай, охоронці дивляться». Похмурий погляд повернувся.
  
  
  "Звідки я знаю, що ти кажеш правду?"
  
  
  «По-перше, – сказав я, втрачаючи терпіння, – у тебе немає вибору. Тебе розстріляють за кілька годин. Якщо я все зроблю правильно, я зможу піти звідси з тобою, вдавши, що я відвезу вас до полковника Васко”.
  
  
  "Звичайно", - сказав він тепер дуже похмуро. "І як тільки ми вийдемо з табору, ви вб'єте мене самі."
  
  
  
  
  
  
  "Не будь дурнем. Якби я хотів, щоб ти помер, я міг би вбити зараз. А ще краще, я міг би залишити тебе для твоєї маленької вечірки опівдні. Є ще дещо». Я витяг з кишені золотий ланцюжок і медальйон. “Твоя сестра подарувала мені це. У медальйоні записка. Ви не можете ризикувати, прочитавши її зараз. Ви повинні мені довіряти. І ми…"
  
  
  "Ублюдок", - вибухнув Антоніо. «Ви забрали це в неї. Ви вбили її, забрали це і прийшли, намагаючись переконати мене розповісти про все, що я знаю про контрреволюцію».
  
  
  «Знову ж таки, - сказав я, зітхнувши глибше, коли терпець вичерпався, - не будь дурнем. Я залишив Елісію живою в домі твоєї кузини. Вона дала мені цей ланцюжок і ... »
  
  
  "Як звуть нашого кузена?"
  
  
  Я сказав йому ім'я, яке дала мені Елісія, ніколи не зустрічаючи кузину.
  
  
  "Ви могли дізнатися це ім'я від влади", - відрізав він. «Вони знають усю мою сім'ю і вб'ють їх, як тільки мене страчують. Але, звичайно, ви все це знаєте, бо ви з влади».
  
  
  «А ти строго з голоду», - сказав я, втрачаючи терпіння перед цим маленьким упертим контрреволюціонером. "Послухайте мене. Я розповім, як я опинився тут».
  
  
  Я розповів йому про переслідування кубинського морського піхотинця, як завадити йому зґвалтувати Елісію. Тоді я зробив помилку, сказавши йому, що це було одне із серії зґвалтувань. Він вибухнув від люті, перш ніж закінчив.
  
  
  «Брудні свині!» – кричав він. Я міг чути – навіть відчувати – охоронців ворушаться позаду мене. У будь-який момент вони відкриють вогонь по Антоніо, уб'ють його, а потім змусять місцевого командира розпитати мене про те, що, чорт забирай, відбувається. Я підняв руку, щоб змусити замовкнути гарячого голови, але він вибухнув тирадою.
  
  
  «Я вб'ю вас усіх за те, що ви зробили з моєю сестрою. Я не помру опівдні, брудний ублюдок. Я житиму, і я вестиму контрреволюціонерів, щоб стерти кожну вашу пляму з обличчя Нікарси. Ти прийшов до мене з ланцюгом і медальйоном, які ти взяв у моєї сестри, коли оскверняв її, чортова тварина..."
  
  
  Тепер ззаду мене підбігла охорона. Я міг чути клацання і ляскання гвинтівок, коли патрони вводилися в патронники. У мене було лише кілька секунд, щоб діяти, а щоб заспокоїти розлюченого Антоніо Кортеса, знадобиться тиждень.
  
  
  Я стрибнув уперед і вдарив стрункий нікарсанця по дупі. Цим самим рухом я тримав Вільгельміну в лівій руці. Я обернувся, коли приголомшені охоронці намагалися вирішити, куди їм спрямувати гвинтівки - на мене або на Антоніо, що впав.
  
  
  Вони надто довго вагалися. Я вистрілив з обох пістолетів – люгера Вільгельміни та пістолета сорок п'ятого морського сержанта. Чотирьма влучними пострілами я збив усіх чотирьох охоронців.
  
  
  Але навколо табору за частоколом пролунали крики і крики, і я побачив свіжих охоронців, які збирали зброю і бігли в нашому напрямку. Я нахилився і схопив Антоніо за руку, підводячи його на ноги.
  
  
  "Йди за мною", - відрізав я. «Якщо ви це зробите, у нас може бути шанс вибратися звідси. Якщо ви цього не зробите, тоді ви можете поїхати в пекло, мені все одно».
  
  
  Я кинувся тікати, сподіваючись, що не втратив почуття напряму стежкою, яка привела мене в це гніздо неприємностей.
  
  
  У третьому розділі
  
  
  Я не міг використати газову бомбу, навіть якби встиг дістатися до неї вчасно. Я б убив друзів Антоніо в частоколі – а їх було більше, ніж я думав спочатку. Гуркіт пострілів вивів десятки з них з низьких, убогих хатин на частокіл.
  
  
  А партизани та кубинські морпіхи виходили з казарм за частоколом. Один тільки біг не зробить цього для нас. Довелося створити диверсію.
  
  
  «Принеси гвинтівки та пістолети охоронців», - крикнув я Антоніо, кидаючись до воріт у паркані з колючого дроту. «Давай. Зроби це швидко».
  
  
  Я відчинив ворота, і партизани-дисиденти попрямували до зброї, яку Антоніо вже збирав у купу. Сам Антоніо стискав у руці російський автоматичний «Вольський» і готував залп для нападу на охоронців.
  
  
  Ми обидва відкрили вогонь одночасно: Антоніо, я з Вільгельміною та сорок п'ятьма. Усі партизани потрапили в бруд, плашмя на животі. Деякі навіть повернулися і побігли. Але кубинські морпіхи, краще навчені і мотивовані, продовжували наступати.
  
  
  Коли здавалося, що ми з Антоніо будемо вражені морськими піхотинцями, які вже відкрили вогонь на бігу, півдюжини друзів Антоніо зайняли професійні позиції праворуч від нас і відкрили нищівний вогонь по морських піхотинцях, що наближалися. Їх три «Вольська» та три сорокап'яті гриміли в курному подвір'ї.
  
  
  Цього разу сховалися навіть кубинці. Є хоробрість і цілеспрямованість, але ще дурість. Кубинці були дурнями.
  
  
  Під час цього короткого перепочинку, поки морпіхи шукали укриття - і поки деякі з них кричали іншим партизанам, щоб вони вийшли з укриття, я смикнув Антоніо за рукав і кивнув у бік вузької стежки, що вела назад у джунглі. Сподіватимемося, що це була та, яка вела до замаскованих воріт на колесах.
  
  
  «Ми відступатимемо поперемінно», - сказав я. "Давайте візьмемо точку біля входу в стежку, а потім відкриємо вогонь, поки ваші друзі відступають".
  
  
  
  
  
  Воно працювало заворожливо. Або майже як один. Цьому сприяли беззбройні друзі Антоніо, які носилися територією, створюючи замішання, шукаючи зброю. Деякі з них були досить хоробрими, щоб кинутися до першої групи полеглих кубинців, щоб відібрати у них зброю.
  
  
  Ми з Антоніо та двома його друзями-повстанцями зайняли позиції біля входу на стежку. Ми знову відкрили вогонь по кубинцям, що перегрупувалися, намагаючись не пропустити метушливих друзів Антоніо. Коли ми стріляли, більше десятка повстанців промчали повз нас стежкою, знайшли високу точку на схилі пагорба і почали стріляти по кубинцях.
  
  
  "Добре. Наша наступна черга. Ходімо слідом».
  
  
  "Ні", - різко сказав Антоніо. "Я залишаюся тут, поки вони всі не помруть".
  
  
  Він був твердоголовий. «Послухай, чемпіоне, - сказав я, - якщо ти прямо зараз не ворухнеш дупою, я вистрілю в неї. Немає часу на суперечки. Весь клятий батальйон полковника Васко буде тут за кілька хвилин. хвилин."
  
  
  Щоб підкреслити свою команду, я тримав сорок п'ять, націлений на його голову. Цей похмурий погляд повернувся, і він вирішив чинити опір навіть мені. Але він зробив ще одну чергу з «Вольською», послав загін кубинців влітати в бруд, а потім швидко рушив стежкою. Я пішов по нього.
  
  
  Ми досягли найвищої точки, і я махнув рукою повстанцям. Ще троє приєдналися до нас і ми взяли верхню точку, щоб захистити вхід на стежку. На жаль, у всіх нас скінчилися патрони, коли величезна банда кубинців та нікарксанських партизанів досягла точки, яку ми намагалися захистити.
  
  
  Тоді я використав П'єра. Маленька газова бомба пропливла над джунглями і спалахнула прямо перед військами, що біжать. Вони негайно почали задихатися, коли навколо них вибухнула блідо-блакитна хмара. Антоніо недовірливо глянув на мене, потім посмішка змогла стерти похмурість.
  
  
  "Відмінна робота. Ви вбиваєте їх усіх».
  
  
  "Не всіх", - сказав я. «І якщо ми не рушимо звідси, цей газ наздожене нас за вітром. Ходімо – і цього разу без суперечок».
  
  
  "Я з тобою", - сказав він.
  
  
  Ми п'ятеро бігли стежкою. Він був настільки вузьким, що ми могли б захистити його від армії, якби ми мали достатньо боєприпасів. На вершині стежки, де стояла фальшива стіна, інші дисиденти зупинилися, вважаючи, що вони затиснуті. Коли я вийшов на невелику галявину, мене охопив гнів. Вони думали, що це я привів їх у пастку.
  
  
  Я змалював свою найкращу посмішку і підняв руки.
  
  
  «Не лякайтеся, панове, – сказав я. "Вихід є. На жаль, лідери теж про це знають, тож у нас мало часу. Слухайте уважно".
  
  
  Я сказав їм, що вони були ядром контрреволюційної групи, яка мала повалити дона Карлоса, вигнати кубинців і укласти необхідний мир із апалканцами. Я встановив високий виступ над дном долини, з якого відкривається вид на основний кубинський контингент як місце зустрічі і майбутній командний пункт. Більшість із них знали, де це.
  
  
  Як тільки ми вийдемо з цього комплексу, я хочу, щоб ви пішли віялом по всіх стежках. обшукати людину, яку ви вбиваєте. Візьміть усю її зброю. Ми зустрінемося на виступі через шість годин. Це буде о 15:00"
  
  
  Всі відповідно кивнули, а потім здивовано дивилися на мене, коли я витяг з гнізда величезний шматок джунглів, що котився. Сміючись і посміхаючись, вони почали проходити.
  
  
  Прямо в зуби злісної стрілянини.
  
  
  Прибули люди полковника Васко та перекрили вихід. Друзі Антоніо падали, як мухи. Я відчув нудоту, бачачи різанину і знаючи, що я її влаштував, знаючи, що я був у ній.
  
  
  Я тоді запанікував, вважаючи, що все втрачено. Але я помітив два повні пояси з боєприпасами, кинуті одним із друзів Антоніо. Я схопив їх та схопив Антоніо за руку.
  
  
  'Сюди. Назад стежкою".
  
  
  Він почав чинити опір, знаючи, що повернення на територію, ймовірно, було самогубством. Але рух уперед був вірним самогубством. Він прийшов, схопивши на бігу зайвий пістолет
  
  
  Однак не все втрачено. Я отримав один важливий урок, мандруючи стежками джунглів з їхніми невблаганними стінами. Урок полягав у тому, що стіни джунглів не такі вже й безжальні. Навіть у найтовстіших стінок листя є слабкі місця, але щоб виявити ці слабкі місця, потрібно навчене і спостережливе око. По дорозі вгору стежкою я помітив як мінімум дві області, де чоловік міг протиснутися і прикритися ззаду.
  
  
  Я привів Антоніо до найближчого, ми проштовхнулися і причаїлися в тьмяній альтанці з листя та ліан. Не встигли ми влаштуватися на сирій темній землі, як знизу почулися кроки. П'єр зробив свою справу, але є межа, як довго газова бомба може залишатися ефективною. Стежка внизу була очищена від газу, наближалися кубинці та партизани.
  
  
  Ми чекали, боячись зробити рух чи звук. А потім почулися голоси, спочатку приглушені і бурмотливі, потім все голосніше і ближче. Разом із голосами пролунали тріскучі звуки мачете, що рубає стіни стежки.
  
  
  
  
  
  "Він все ще знаходиться на території", - пролунав пронизливий сердитий голос полковника Рамона Васко. «Цей грібаний грінго перехитрив усіх вас. Що ж, присягаюсь Богом, ви знайдете його чи ви все житимете, щоб пошкодувати про це. Я хочу цю людину. Ви мене чуєте?"
  
  
  Боже, подумав я, тебе чує весь Карибський басейн. Я озирнулася, щоб подивитися, чи є вихід із цього глухого кута. Не було, якщо ми трохи не зламали. Але в нас не було мачете, і шум визначив би наше сховище.
  
  
  Я не перехитрив партизанів і морських піхотинців полковника. Я перехитрив себе.
  
  
  Полковник все ще виригав накази, розповідаючи, як він особисто дізнається про мету моєї місії, перш ніж приступити до нелегкої хірургічної техніки, відомої серед тварин як потрошення. Мачете ще рубали стіни джунглів по обидва боки вузької стежки, наближаючись до нашої ніші.
  
  
  Я почув подряпання і подряпання поблизу і побачив, що Антоніо використав свою гвинтівку Вольська, щоб працювати на м'якій землі позаду нас.
  
  
  "Що сталося?" Я прошепотів. "Що робиш?"
  
  
  «Грунт м'який, і більшість коренів не такі міцні, як ті, що ростуть над землею. Ми можемо прорити собі шлях крізь коріння».
  
  
  Спочатку я подумав, що він збожеволів. Щоб пройти більше кількох ярдів у цих густих джунглях, знадобиться годинник, навіть дні. Поки я думав про це, Антоніо підняв величезну брилу коріння і землі і протиснувся повз неї. Він працював майже безшумно. Те, що він видавав тихі дряпаючі звуки, перекривалися криками полковника, клацанням мачеті та рохканням людей, які ними володіли.
  
  
  Я застосував свою гвинтівку до кущів перед Антоніо. Бруд зійшов так легко, що ми могли бути двома дітьми на пляжі, які вичерпують пісок, щоб поховати пляжного хулігана.
  
  
  До того часу, як мачете були поряд з нашою нішою, ми просунулися на двадцять футів у джунглі, замінюючи кожен викопаний нами кущ. Практично не було жодних ознак того, що ми пройшли. Принаймні ми так сподівалися.
  
  
  «А, я думав, що знайшов їх, - почули ми слова кубинця, - але це лише невеликий отвір, що веде в нікуди».
  
  
  «Не зволікайте», - ригнув полковник. Якщо їх там немає, спустіться вниз і знайдіть інший отвір. Знайдіть його. Знайдіть гребаного грінго».
  
  
  Ми були у безпеці. Ми також були виснажені, голодні, хотіли пити і потребували допомоги. Ми затягли себе в місце, настільки маленьке і тісне з виноградними лозами, що ми не змогли б увімкнути чхання в наш режим, не отримавши грижу. Отже, ми лежали там, дивлячись крізь густе листя, спостерігаючи, як крихітні сонячні промені намагаються проникнути у морок.
  
  
  За кілька хвилин у джунглях стало тихо, якщо не рахувати приглушеного вибуху внизу. За годину не було жодного звуку, крім птахів, які повернулися після відходу кубинців, партизанів та газу. Антоніо готувався повернутися до стежки, але в мене була підозра, що наші вороги ще не закінчили її.
  
  
  "Почекайте."
  
  
  "Для чого? Вони пішли. Вони шукають нас в іншому місці, і мені треба піти, або я помру тут».
  
  
  "Ти не помреш, поки не рушиш", - сказав я. "Просто почекай."
  
  
  За кілька хвилин ми знову почули їхній слід. Тепер вони нас не шукали. Вони повернулися, щоб забрати мерців, друзів Антоніо, вбитих, коли я відчинив ці прокляті ворота.
  
  
  «Я мушу навчитися слухати вас, сеньйоре», - сказав Антоніо з ноткою щирої подяки в голосі.
  
  
  "Тебе краще навчитися чогось, - сказав я, посміхаючись йому, - або ця твоя гаряча голова вб'є тебе".
  
  
  "Це майже спрацювало", - сказав він. «Я висловився зарано, перш ніж мої друзі були готові діяти. Я був відповідальний за те, щоб усіх нас замкнули у комплексі та засудили до смерті сьогодні опівдні».
  
  
  Чомусь я не здивувався. Але тоді я кинув це питання. Я знову витяг ланцюжок і медальйон і сказав йому прочитати записку від Елісії. Він зробив це, намагаючись розібрати слова у тьмяному світлі. Коли він прочитав це, на його обличчі була почасти посмішка, почасти занепокоєння.
  
  
  «Я маю подякувати вам за те, що ви врятували її від цієї жорстокої долі», - сказав він. "Тепер вона в безпеці, але як щодо моїх батьків?"
  
  
  «Вони відмовилися покинути ферму. Але я не думаю, що кубинці їх турбуватимуть – вони такі старі та безпорадні, і вони бездоганні».
  
  
  Його обличчя було злим і похмурим.
  
  
  «Ви не знаєте цих ублюдочних кубинців», - сказав він. "Їх плани далекосяжні. Коли Дон Карлос буде при владі, кубинці приходитимуть натовпами. Вони шукатимуть землю. Проникливі кубинські командири вже вбивають наших старих громадян і законно захоплюють їхню землю. Коли прийдуть інші, вони отримають високі ціни за землю, взяту кров'ю. .У них є всі підстави вбити моїх батьків».
  
  
  «І ми маємо всі підстави зупинити їх, починаючи з дона Карлоса».
  
  
  «Ви даєте команди, - сказав він, тепер відкрито посміхаючись, - і я підкорятимуся. Без питань".
  
  
  Хлопчик виріс дуже швидко, хоч і важко
  
  
  
  
  
  
  
  Я зачекав ще годину, перш ніж ми вислизнули з нашого укриття. Ми зробили це обережно, замінивши кожен вирваний з коренем кущ та виноградну лозу. У нас не було причин приховувати притулок зараз, але я хотів, щоб цей злісний полковник подумав, що ми вислизнули від його пальців за допомогою якоїсь магії чи генія. Я хотів, щоб він переоцінив мої сили. Ворог, який переоцінює, так само вразливий, як і той, хто недооцінює.
  
  
  Через три години, опівдні, коли Антоніо та його друзі були заплановані до страти, ми опинилися на невеликому виступі далеко під фермою його батьків, де я сховав своє радіо. Я ввімкнув батареї і налаштувався на спеціальну частоту, яку всі агенти AX використовують для секретних контактів з поля. Як N3, найкращий Killmaster для AX, виклик на цій частоті приймуть швидко в офісі AX на DuPont Circle у Вашингтоні.
  
  
  Девід Хок, мій бос, ніколи мене не підводив. Якби мені зателефонували з центру Тихого океану, за лічені хвилини на допомогу мені прийшли б літаки та/або атомні підводні човни. Одного разу Хоук навіть реквізував авіаносець ВМС та всі його літаки, щоб витягти мене з небезпеки.
  
  
  Коли я отримав офіс AX у Вашингтоні, я дав закодовану відповідь і попросив пряме посилання на Девіда Хока.
  
  
  «Недоступно», - була коротка відповідь. "Що ви хочете сказати, N3?"
  
  
  Я намагався приховати розчарування у голосі, коли описував безнадійність штурму гори Торо та Альто Арете. Я надав подробиці, дані мені Луїсом Пекено (і підтверджені Антоніо Кортесом) про тисячу морських піхотинців, партизанів, зламаних стежках, про той факт, що схили гори були засіяні отруєними шматками металу. Я розповів про плани дона Карлоса Італі розпочати тотальну війну за шість днів. Я розповідав про зенітні батареї, керовані комп'ютерами, про мінні поля на вершині і внизу гори, про електрифікований паркан, скажених сторожових собак і озброєних ченців. Я розповів про невелику групу дисидентів Антоніо, деякі з яких, очевидно, уникли засідки, та про інших, про які Антоніо знав і з якими ми сподівалися встановити контакт. Я розповів про групу, що прибула з Апалки, щоб зустрітися з доном Карлосом, щоб спланувати підтримку Апалканом його революції. Нарешті я розповів про те, як дон Карлос знищив мирну комісію, яка намагається розробити договір між Нікарксою та Апалкою.
  
  
  "А що ви хочете від AX?" – відповів анонімний голос.
  
  
  Те, як він запитав, змусило мене здригнутися. Його тон мав на увазі, що хоч би що я запитав, я цього не отримаю.
  
  
  «Найменше мені потрібно – це скинути їжу, зброю та боєприпаси у місце, яке я позначу», – сказав я. «Що мені справді потрібно, то це невеликий загін Коммандос Синього Світу, щоб допомогти мені нейтралізувати…»
  
  
  "Хвилинку, будь ласка, N3", - сказав короткий голос.
  
  
  Його не було надовго, і я починав розуміти запальність Антоніо, його відсутність терпіння. Я хотів скинути прокляте радіо з гори.
  
  
  «Особливе послання від президента», - знову почувся голос. «Ця країна не буде надалі втручатися. Жодного скидання з повітря. Жодного загону командос. Ви повинні виконати цю місію самостійно, N3, без зв'язку з країною вашого походження».
  
  
  «Чорт забирай, чувак, - відрізав я, - моє прикриття вже розкрите. Вони знають, що я американець, і вони знають, що я тут, щоб зупинити дона Карлоса. Вони знають…"
  
  
  "Тобі треба вирішити свої проблеми", - сказав голос по радіо. «Ви і лише ви. Знову і знову, N3. Будь ласка, не зв'язуйтесь з нами знову на цій частоті, поки ваша місія не буде завершена, і ви не захочете зробити остаточний звіт».
  
  
  Радіо відключилося, зв'язок обірвався. Я майже скинув його з гори, але Антоніо уважно стежив за моєю реакцією. Я мимоволі посміхнувся. Ось і все, що Хоук готовий витягти мене з неприємностей, де б я не був і наскільки серйозними були проблеми.
  
  
  «Ви чули цю людину, Антоніо. Ми самі собою».
  
  
  Він збирався щось сказати, коли ми почули, як за нас хруснула гілка. Ми вже завантажили два російські Вольська зайвими обоймами, а порожні сорок п'яті викинули. Вони були надто важкими, щоб їх можна було носити з собою, чекаючи на додаткові обойми. Я приклеїв Вільгельміну до попереку, де вона зазвичай відпочивала. Я приховав зайві 9 мм патрони до рації, але ще не перезарядив люгер.
  
  
  Антоніо відповів першим. Він плюхнувся на живіт і висунув уперед громіздку «Вольську», прицілюючись у напрямку шуму гілки, що ламається. Я засунув рацію назад у нішу між трьома камінням, схопив і засунув у кишеню дві зайві обойми для Вільгельміни, потім пішов на вогневу позицію.
  
  
  Ми зачекали хвилин три, прислухаючись до тиші лісу за нашим безпечним уступом. Покликали птахів. Вітер свистів із прекрасної долини Рена. Однак поблизу не було жодних ознак присутності людей чи тварин. Антоніо збирався знову встати, коли ми знову почули клацання. Потім було кілька клацань. Господи, там має бути цілий батальйон. Як вони нас знайшли?
  
  
  Падіння з далекого кінця уступу було понад двадцять футів, без нахилу. Падіння здалеку
  
  
  
  
  
  Внизу була гола ділянка з гравію та гострого каміння, а під ним - густі джунглі. Навіть якби ми перебралися через край, не зламавши ні кісток, а точніше, шиї, нам треба було б перетнути кілька десятків футів відкритої місцевості, перш ніж досягти укриття в джунглях.
  
  
  Ми не мали вибору. Пагорб позаду нас був заповнений морськими піхотинцями чи партизанами, чи обома, які займали позицію, щоб упіймати нас під перехресним вогнем, від якого навіть мурахи не змогли б втекти непошкодженими.
  
  
  Хоча я був переконаний, що вони могли бачити нас або бачили нас раніше і просувалися вгору квадрантами, я відчув ще одну можливість побудувати свій імідж фокусника з добрим полковником Васко. Я жестом запросив Антоніо слідувати за мною.
  
  
  Використовуючи лікті замість ніг, я переступив через вузький виступ убік, де спуск до кам'янистої місцевості був не такий високий і крутий. Ми перевалили через край, як пара вугрів. Не встигли ми покинути космос, як я почув різкий гавкіт полковника.
  
  
  Вогонь, вогонь, вогонь! Знищте їх!
  
  
  Він явно втратив бажання розпитати мене, а потім особисто видалити мій кишечник. Він не збирався дозволити мені знову вислизнути, як це було там, на стежці.
  
  
  Ми з Антоніо одночасно вдарилися об землю. Він легко приземлився, перевернувшись у повітрі, щоб утриматись на ногах. Я трохи помилився і впав під кутом, хитнувшись вперед і брязнувши кісточкою об виступ скелі. Біль прокотився моїм тілом, як приливна хвиля гранул. Я придушив крик, не бажаючи доставити полковнику жодної хвилини насолоди.
  
  
  Ми кинулися тікати – я кульгав – ще до того, як морські піхотинці та партизани перестали стріляти. Ми були серед темних дерев, перш ніж вони з'явилися на виступі вище. Я знав, що вони чекатимуть, що ми побіжимо прямо з крутого пагорба крізь дерева.
  
  
  «Іди ліворуч», - сказав я Антоніо, задихаючись від болю, який все ще проходив моїми кістками. «Я піду праворуч. Залишайся на вершині пагорба. Коли будеш вільний, зустрінемося зі мною на оглядовому майданчику, про який я говорив, з видом на долину та гору Торо».
  
  
  Подальші інструкції були відрізані кулями, що пробивалися крізь дерева. Антоніо злетів, як було вказано. Я побіг, кульгаючи, в інший бік, чуючи постріли над собою і кулі, що врізалися в кам'янистий ґрунт прямо позаду мене.
  
  
  Я не пройшов і двадцяти футів, коли куля потрапила до мене. Це був рикошет від каменю, але він був настільки ж ефективний, ніби він був нанесений прямо з дула російської автоматичної зброї. Я відчув глухий удар у м'якій частині мого лівого боку, ближче до спини. Однак я продовжував бігти, чекаючи, поки град куль мене заріже.
  
  
  Я пройшов триста ярдів, перш ніж звалився від болю. Моя кісточка пульсувала, як барабанний дріб. Мій бік, що тепер рясно стікає кров'ю, здавалося, ніби його вкусила акула. Слабкість прийшла з болем, і мені довелося відпочити.
  
  
  Пострілів згори більше не було. Незабаром я почув, як вони пролітають крізь дерева. Більша частина пошукового загону котилася під гору, але полковник, що тепер зрозумів мене, відправив деяких зі своїх людей на бічні вилазки. Їх не потрібно занадто багато, щоб прикінчити мене.
  
  
  Я підвівся, не звертаючи уваги на біль і слабкість, наскільки це було можливо – а це було небагато – і, спотикаючись, пройшов ще двісті ярдів, а потім почав спускатися прямо вниз. Я змушував їх шукати безліч джунглів. Я просто сподівався, що не втрачусь у процесі.
  
  
  За годину я загубився, і мені було байдуже. Біль був постійною хрипкою по всьому мені, більше не концентруючись у кісточці і боках. Слабкість також була постійною та росла галопом. Я міг сказати, що мій розум загравав із делеріумом, і я намагався зберігати ясні думки, приймати ясні рішення.
  
  
  Але один слід був схожий на інший. Всі струмки здавались тим самим потоком, який я вже перетнув і знову перетнув. Усі камені на моєму шляху здавались мені камінням, яке я впав за багато миль тому. Я продовжував і продовжував підніматися та спускатися з пагорба. Іноді я тинявся по пагорбах, де дерева були рідкісні і рух був легким. Іноді я спускався крутими ущелинами і потрапляв у густі джунглі, куди йти було майже неможливо.
  
  
  Я продовжував, знаючи, що треба втратити себе, щоби втратити ворога. Я також знав, що мені потрібно зупинити кровотечу в боці, інакше просто вийду з цих густих джунглів. Я зупинився біля струмка біля мохового берега. Я зняв сорочку з болісною точністю і подивився на рану. Вона була рваною. Куля мала розірватися, коли потрапила до мене. Було щонайменше три проколи, один великий і два маленькі. Кров текла від кожного з них.
  
  
  Я відірвав шматок хвоста і зібрав трохи вологого моху. Я загорнув мох у шматок тканини сорочки і, використовуючи стрічку, якою тримав Вільгельмін,
  
  
  
  
  
  
  На місці я приклеїв промоклу пов'язку до рани і зафіксував її.
  
  
  Новий біль пронизав мене, загрожуючи втратою свідомості. Я глибоко зітхнув і згадав, як подумав, як добре було б проповзти всередині цього мохистого берега і заснути, аби прокинутися як безтурботна і неохоче комаха чи черв'як. Яке солодке блаженство це було б.
  
  
  Як не дивно, спогади про прощальний поцілунок Елісії змусили мене відчути реальність. Я згадав ту темну ніч на ґрунтовій дорозі біля хатини кузини, коли вона стала навшпиньки, щоб поцілувати мене ніжно і міцно. Мене не цілували так безневинно і приємно з того часу, як я був підлітком у старшій школі. Можливо, мої ніжні спогади про цей поцілунок були якось пов'язані з тим фактом, що Елісія, якби вона була в Сполучених Штатах, була б відносно безтурботним підлітком у старшій школі. Натомість вона була селянською дівчиною на цьому змученому острові, відкритою здобиччю для двоногих тварин з іншого острова, якій судилося зістаритися, зазнати насильства, змучитися і спустошитися на той час, коли її підліткові роки ледь минули. "Боже мій, - подумав я, - у нас, американців, справді все м'яко".
  
  
  А потім подумки викреслив «ми». На даний момент я був одним американцем, який не пасував до м'якого життя.
  
  
  Я рушив далі, і біль у боці дивним чином вщух. Однак моя кісточка продовжувала давати себе знати, тому йти було важко. До середини дня воно було майже в мене. Мої думки були дивними і відстороненими, і я знав, що марнуюся не щодня, а щогодини.
  
  
  Я бачив себе голим по карибському пляжі, що переслідується зграйкою оголених красунь. Навіть коли я подумував обернутися обличчям до них і своєї чудової долі, образ зруйнувався, і я скотився з гори розпеченої лави, відчуваючи, як моє тіло насправді засмажується від сильної спеки. Я раптово похолов і прокинувся, виявивши, що занурююся в холодний струмок, що швидко біжить. Вода послаблювала пов'язку на моїй рані, і я виповз із струмка, щоб витертись листям і знову накласти пов'язку.
  
  
  Голод знову здійнявся в моєму животі з сильним бурчанням. Я не міг голодувати. З того часу, як я поїв, минуло трохи більше доби, але за цей час я спалив багато калорій. І втратив багато крові.
  
  
  Після години відпочинку на березі струмка, де мені не вдалося накопичити енергію, як я сподівався, я звернув по зношеній стежці, яка вела вгору невеликим підйомом. Підйом не був крутим, але сходження на нього було схоже на спробу піднятися на південну стіну Евересту. Я досяг вершини, побачив, що стежка зникає в лісовій ущелині, і вирішив спуститися і подивитися, куди веде стежка.
  
  
  Я зробив два кроки, моя кісточка вдарилася об камінь, і всі суглоби пронизав пекучий біль. Я відчув, що непритомний, і подивився в небо в пошуках точки насправді. Там нічого не було справжнього. Хмари пливли блакитним небом, але для мене вони більше не були реальними. Наскільки я знаю, це міг бути зефір у блакитному желе.
  
  
  Небо раптом забилося в мене перед очима. Я не знав, що падаю, поки не впав на землю і не відчув, як камені дряпають моє обличчя та руки. Я скочувалась у ущелину, де, як мені підказувало щось у моєму божевільному розумі, величезні гнізда змій джунглів чекали, щоб зжерти мене, наповнивши мене своєю хворобливою отрутою.
  
  
  * * *
  
  
  Я прокинувся і лежав на спині. Наді мною не було блакитного неба, залитого хмарами. Була мережа виноградних лоз, майстерно прироблених до даху. Навколо мене були стіни того ж матеріалу джунглів, показуючи руку людини. Ліворуч від мене були відчинені двері, що показували невелику галявину, а за нею - зелені джунглі. Надворі здавалися сутінки. Або світанок.
  
  
  Слабкість все ще була зі мною, але мій розум, здавалося, функціонував чітко. Я не відчував болю в боці чи кісточці, але не відчував, що мене накачали наркотиками.
  
  
  Приміщення, утворене солом'яними стінами та дахом, було маленьким, ніби призначене для утримання в неволі людини чи тварини. Це нагадало мені хатину, що використовувалася в африканському таборі для військовополонених, у якому я одного разу провів кілька місяців, перш ніж Хоук знайшов мене і врятував. Але в цій кімнаті не було спекотно, як у африканській версії.
  
  
  Я почав сідати, щоб трохи краще зорієнтуватися. Щось утримувало мене, і тоді я зрозумів, що надійно прив'язаний. Мої руки були розкинуті і прив'язані до кіл, вбитих у глиняну землю. Навіть моя голова була пов'язана, її обвивали м'якими лозами і прикріплювали до стовпа десь за мною. Під моїм торсом лежав м'який піддон із чагарників солом'яних джунглів.
  
  
  Як не дивно, я не боявся бути прив'язаним у цій маленькій хатині з низькою стелею. Це були ліки, які змусили мене почуватися в безпеці, ті самі ліки, які зняли мій біль. Але я ще цього не знав.
  
  
  На зміну страху прийшло химерне, майже комічне відчуття, що я перетворився на Гулівера, що ліліпути з джунглів прив'язали мене до цієї маленької хатини. Я майже очікував побачити крихітних шестидюймових індіанців, що шкутильгали в хатину, щоб посміятися з мене, з тріумфом вказати на велетня, якого вони схопили і прив'язали своїми маленькими лозами.
  
  
  Мій перший імпульс
  
  
  
  
  
  повинен був покликати мене, щоб дізнатися, чи справді крихітні істоти привели мене сюди і чому. Я передумав, знаючи, що маленькі істоти на кшталт ліліпутів існують тільки в літературі та в умах божевільних людей. Щось велике та справжнє зробило це зі мною. Моїми останніми спогадами був біг стежкою до яру. Тим не менш, я не відчував болю в обличчі та руках, які, мабуть, були сильно подряпані під час падіння.
  
  
  Хоча природний страх не вселився в мені - знову ж таки через наркотики - у мене була природна підозра, що жодна розсудлива людина чи жодний друг не привів би мене в цю хатину і кинув би на землю. Чому мене не вбили, я не знав. Мій розум почав вигадувати всілякі жахливі плани, які міг скласти мені мій викрадач.
  
  
  Я знову замислився про те, щоб покликати мене, щоб дістатися цієї таємниці, хоча б для того, щоб задовольнити свою цікавість і покінчити зі звірствами, коли на відчинені двері впала тінь. Зовні почулися шарудіння кроків.
  
  
  І тут у дверях з'явилася величезна неповоротка постать. Він був такий високий, що я міг бачити тільки його ноги. Фігура стала на коліна і продовжувала стояти навколішки. Я припустив, що зростання людини складало близько семи футів.
  
  
  Він дивився на мене з відчинених дверей. Світло позаду нього не дозволяло мені ясно бачити його обличчя та одяг. Але було очевидно, що він велетень, і в цьому тьмяному світлі сутінків (темнішало, тому я знав, що це не світанок) я міг бачити його очі, сяючі і сяючі.
  
  
  Насилу віддихавшись, я згадав опис дона Карлоса Італі, який мені дали. Я чув слова старого Хорхе Кортеса, ніби він був зі мною в хатині.
  
  
  Семифутовий гігант, вагою в триста фунтів, очі, схожі на фосфорні зливки, що горять, руки, здатні кришити плити з нержавіючої сталі. Лють монстра з лунким голосом, подібним до гуркоту грому.
  
  
  В той момент я знав, що люди дона Карлоса Італі знайшли мене в тому яру, привели мене сюди, в цю хатину, і доставили мене на місце. Вони також накачали мене наркотиками, щоб я був слухняним.
  
  
  Я знав це точно. Але справжнього страху я не відчував. Єдине, про що я жалкував, дивлячись на гіганта з масивними руками та червоними блискучими очима, - це те, що я не піддався своїм колишнім спонуканням купити та керувати заправкою для вантажівок уздовж тихого шосе в Огайо.
  
  
  Скоро тихого шосе вже не буде. І жодного Ніка Картера.
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  "Добрий вечір, дон Карлосе", - сказав я, намагаючись говорити фальшиво, хоча моє серце знову забилося від страху. "Ти зараз робиш мені операцію?"
  
  
  Гігант нічого не сказав. Він мав щось у правій руці, але я не бачив, що це було. Пістолет? Ніж? Скальпель? Він почав заповзати в хатину, повільно просуваючись до мене. Річ у його руці подряпала по глиняній підлозі.
  
  
  Ще до того, як гігант підійшов до мене, я відчув його поглинаючий запах. Це був запах тіла до енної міри, і він наповнив маленьку хатину вщерть. Чи був дон Карлос Італла сором'язливим, як і його таланти?
  
  
  «Їж, друже мій», - сказав велетень прекрасною іспанською. «Їж і знову спи. Настає ніч, а я вночі не розмовляю».
  
  
  Більше він нічого не сказав. У руці була миска. У мисці були овочі, приготовані в якомусь пікантному бульйоні, приготовленому не з тварин. Гігант годував мене кашею своїми масивними пальцями, проштовхуючи ласі шматочки мені в губи. Я був надто голодний, щоб зважати на той факт, що ці руки, мабуть, не мили вже рік. І каша була чудовою. Це також було наркотиком.
  
  
  Через п'ять хвилин після їди я знову заснув. Коли я прокинувся, сонячне світло перетворило галявину на яскраву, сяючу алею. Я навіть міг розрізнити мух та павуків на стінах та стелі невисокої хатини.
  
  
  І велетень знову підійшов, щоб стати на коліна в дверях і пильно поглянути на мене.
  
  
  То був не дон Карлос. Тепер я міг бачити його обличчя чіткіше, і це було старе обличчя, повне зморшок, з худою, виснаженою бородою. Однак його очі здавались молодими і блищали, як агати. До того ж він був не такий великий, як я думав минулої ночі. Його основна маса становила в основному кілька шарів грубого одягу, який виглядав так, ніби він міг зіткати тканину сам.
  
  
  "Хто ти?" Я запитав.
  
  
  «Питання, сеньйоре, у тому, хто ви? Я знайшов вас на стежці, що лежить, уткнувшись головою в кущі, а ваше тіло палає лихоманкою. Я не знайшов на вас нічого, щоби сказати, хто ви».
  
  
  «Що ж, мене навряд чи варто виставляти на стоянку, як тварина», - сказав я, смикаючи мотузки, які все ще тримали мої руки, ноги та голову.
  
  
  «Немає закону, - сказав він, - який говорить, що тільки добрі та дружні можуть бути поранені та втрачені в джунглях. Ти міг бути одним із гір. Твоя рана могла бути нанесена одним із їхніх ворогів. Поки я не знаю хто ти є, ти залишаєшся пов'язаним, як ти кажеш, як тварина».
  
  
  Тоді мені стало легше дихати. Він явно мав на увазі Альто Арете та Дона Карлоса. Так само очевидно, що він був ворогом дона Карлоса. Ще більш очевидним є те, що він був високоосвіченою і промовистою людиною. Його іспанська була академічного класу.
  
  
  Я не бачив причин не вірити цій людині.
  
  
  
  
  
  Я розповів йому, хто я такий і описав йому свою місію. Я розповів йому про сім'ю Кортез і про те, як я врятував Елісію та Антоніо, тільки для того, щоб побачити, як друзі Антоніо потрапили в засідку, дотримуючись моїх вказівок. Старий терпляче слухав, фіксуючи увагу на кожному слові, дивлячись на мене своїми палаючими очима. Однак, поки я казав, світло, здавалося, стало теплішим. Коли я закінчив, він залишився навпочіпки прямо біля порога. Я майже не помічав запаху його тіла; Я до цього звикав.
  
  
  "Отже, я не ворог", - продовжив я. "Мені потрібна ваша допомога. Жителям Нікарки потрібна ваша допомога. Ми маємо лише шість днів, щоб перешкодити дону Карлосу фактично підпалити країну».
  
  
  "Чотири дні", - сказав він. "Ви проспали два дні".
  
  
  "Я боявся цього", - сказав я. "Чому ти накачав мене наркотиками?"
  
  
  Він усміхнувся крізь зморшки. "Для зцілення", - сказав він. «Я зробив припарку з трав для твоєї рани, але ти бився у лихоманці. Ти не прийняв би користь трав. Я дав тобі пейот, щоб мої м'язи заспокоїлися».
  
  
  Я не питав його, як він увів у мене пейот, коли я був непритомний. Я бачив, як індіанці в інших джунглях використовували примітивні бамбукові голки для ін'єкцій ліків та наркотиків. Мені навіть не хотілося думати про хитрість, яку ця людина могла використати, щоб ввести пейот у мої вени.
  
  
  "Добре", - сказав я, дивлячись з нього на лози, прив'язані до моїх зап'ястей. "Ти допоможеш мені? Ти мені довіряєш? Ти знаєш, що я друг, а не ворог?
  
  
  «Я допоможу зв'язавши вас ще на один день. Якщо ви рушите зараз, ви відкриєте рану. Наступного разу ви можете померти на стежці».
  
  
  Я почав панікувати. Два дорогоцінні дні вже минули. У мене було всього чотири дні, щоб дістатися Альто Арете і зупинити дона Карлоса. Мені потрібен був час, щоб організувати Антоніо та його друзів, залучити більш відданих прихильників і знайти шлях через неприступну оборону гори Торо та Альто-Арете.
  
  
  «Я повинен пересуватися, - сказав я, благаючи старого, - інакше все моє тіло стане марним. Якщо я пообіцяю залишитися тут з тобою, поступово наводити своє тіло у форму і завтра поїхати, розв'яжеш ти?» мені?"
  
  
  Він обдумав прохання, мабуть, зрозумів її логіку і нахилився вперед, щоб розв'язати лози. Я повільно сів, почуваючи себе одурманеним і слабким, борючись із запамороченням, що загрожує свідомості. Я довго сидів, хитав руки та ноги, щоб відновити кровообіг. Ще один день у такому становищі, і я не зміг би зморгнути, якби не спланував це заздалегідь.
  
  
  За межами хатини я не міг розплющити очі на світ. Я примружився та обійшов галявину, оглядаючи свій новий будинок». Ми були на вершині гори, на рівному плато. Старий на ім'я Піко прибув у це місце тридцять років тому і розчистив дерева і чагарник, щоб побудувати собі будинок, будинок, який не можна було побачити ні згори, ні знизу, і доступ до якого могла отримати тільки людина. що залишив вузький слід, який він намагався приховувати щодня свіжим листям.
  
  
  «Я знайшов тебе, - пояснив він, - коли я підійшов до кінця своєї стежки, щоб зібрати банани, кокоси, манго та овочі. На такій висоті не росте нічого їстівного».
  
  
  Ми з'їли ще одну миску кашки, і я знайшов у ній шматочки кокосу та манго. Як і минулої ночі, було дуже смачно. Поки ми їли, старий розповів свою історію.
  
  
  У ранні роки він був професором антропології в університеті Нікарса і дослужився до голови відділу індійської культури, а потім став учасником змови з метою скинути тиранічного лідера. Його стараннями він був тяжко поранений, його родину було вбито, і він був зганьблений. Він також був безробітним. Він утік у джунглі і був схоплений нинками, що жили на пагорбах, не надто багато миль від цієї галявини. Якийсь час він жив з індіанцями і потоваришував з молодим воїном, який сказав, що ненавидить битви і хоче стати ченцем.
  
  
  «Наша дружба була недовгою, – сказав старий. «Мій друг, якого звали Ансіо, з часом ставав все більш фанатичним. Я чув від інших, що він та група його послідовників брали участь у якихось жертовних обрядах на горі Торо. Тоді на Альто-Ареті ніхто не жив. У ті дні не було стежки до вершини цієї чудової скельної колони. Але Анчіо та його послідовники знайшли давню печеру та використали її, щоб принести жертви цьому новому пагорбу, який вони знайшли».
  
  
  «Що вони використовували як жертвопринесення?» Я запитав. "Кози? Свині? Вівці?"
  
  
  Обличчя старого Піко потемніло, і він заплющив очі. «З чуток, вони використовували дітей із племені Нінка. Їхнього власного племені».
  
  
  Ця історія мене не шокувала, бо не здивувала. Книги з історії сповнені історій про людські жертвопринесення, більшість з яких – діти чи дівчатка.
  
  
  "Історія свідчить, що Анчіо та його друзі брали дітей у печеру і спалювали їх там на кам'яному вівтарі", - продовжував Піко, відкриваючи очі і дозволяючи їм світитися, як вугілля, на мене. "Я дізнався правду про це
  
  
  
  
  
  
  коли мою власну дитину викрали вночі”.
  
  
  "Я думав, ви сказали, що ваша родина була знищена революцією".
  
  
  Він майже посміхнувся. «Моя перша родина. Коли я жив із індіанцями, я одружився, а вона народила мені дочку. Коли дочці виповнилося одинадцять років, вона зникла. Я спитав Анчіо про неї, і він сказав, що нічого не знає. Я міг сказати по його очах, що він бреше. Тоді я пішов за ним і його друзями і дізнався, що він дійсно збрехав, і я пішов зламаним. Я чув чутки про нього, про жертви, але в мене не було доказів. Він зупинився, не в силах продовжувати.
  
  
  "І ви знайшли ці докази", - сказав я.
  
  
  Голова Анчіо впала, наче він неохоче кивнув на знак згоди. «Тієї ночі, коли я пішов за Анчіо та його друзями, вони піднялися на гору Торо важкою стежкою і прийшли до глибокого місця в землі. Я пішов за ними вниз кам'яними сходами в свого роду колодязь, в якому не було води. Я пам'ятаю, як потім повз через дірку і вихід у величезну печеру глибоко всередині гори. Те, що я там побачив, майже стерло мої спогади про ту ніч».
  
  
  "Що ви там бачили?" Я запитав. Я сидів попереду, у мене по шкірі поколювало, коли я чекав на жаху його історії.
  
  
  "Все було скінчено", - сказав він. Я нічого не міг зробити. Моя дочка була мертва кілька днів тому, але вони продовжували оскверняти її неживе тіло. Поки я дивився, вони облили олією тіла кількох неживих молодих дівчат і запалили смолоскип...»
  
  
  Він зупинився, його очі горіли ненавистю. Він заплющив очі. Я чекав, але йому більше не було чого сказати. Після жорстокої смерті його одинадцятирічна дочка була принесена в жертву новому злому богу Анчіо. Вона була спалена у цій печері. Анчіо підняв голову і розплющив очі. Він продовжував, як привид, наспівуючи:
  
  
  «Моя лють була велика, можливо, надто велика. Мене охопив своєрідний шок. Я виповз із цієї печери і піднявся кам'яними сходами сухої криниці. Я безцільно тинявся стежкою всю довгу ніч. Коли настав день, моя лють була ще великою, як і моє потрясіння. Саме тоді я вирішив покинути цих людей. Однак перед тим, як піти, я спробував закрити цю злісну печеру, щоб запобігти подальшим жертвам і подальшим катуванням невинних. не прагнув помститися Анчіо. Його бог - або мій бог - упокориться з провиною Анціо і принесе відповідне покарання. Але я справді шукав печеру. Я нічого не знайшов. Згодом я прийшов у це місце і збудував свій будинок. перша людина, з якою я розмовляв за тридцять років”.
  
  
  Путівник. Справжній пустельник. Я чув про них і читав про них, але ніколи не зустрічався віч-на-віч. Я очікував, що самітники будуть мовчазними людьми, мовчазними до помилки, але старий Піко, здавалося, був готовий і готовий говорити знову і знову протягом кількох днів. І в мене було лише чотири дні на виконання справді нездійсненної місії.
  
  
  "У чутках є ще дещо, про що вам слід знати", - сказав Піко. "Можливо, це не допоможе, але вам слід про це знати. Кажуть, що дим від жертовних вогнищ ніколи не виходив з гирла печери. Говорили, що протягом кількох днів після принесення жертв у жертву тонкі клуби диму можна було побачити тим, хто піднімається з Альто Арете. ".
  
  
  Я трохи подумав, потім знав відповідь.
  
  
  «Прямо посеред гори є димар, – сказав я. «Щось на кшталт тунелю. Повинен бути".
  
  
  «Про це кажуть чутки. Не слід надто довіряти чуткам».
  
  
  Але, подумав я, ненавидя себе за складний каламбур, де дим, там вогонь. Там, де є дим, є димар. Димар прямо через центр гори Торо, через масивну колону і через вершину Альто Арете.
  
  
  Я провів день, повільно рухаючись галявою, навіть відчуваючи ноги на крутих ділянках стежки. Однак велику частину часу я сидів поряд з хатиною з Піко і збирав мізки цієї людини, щоб отримати додаткову інформацію.
  
  
  До ночі я дізнався тільки, що плем'я Нінка все ще живе в районі східного схилу гори Торо, і що Анчіо або був їх вождем, або був убитий за свою запопадливість у скоєнні людських жертвоприношень. Я знав, що одним із моїх перших кроків було знайти індіанців Нінка і поговорити з Анчіо, якщо він все ще був поруч. Якби я знайшов цю древню печеру, то цілком міг би знайти вхід через химерний захист дона Карлоса Італі.
  
  
  Ось чому я порушив обіцянку, дану Піко, і втік у ніч. Я обіцяв почекати хоча б до полудня та наступного дня. Але мої дні йшли надто швидко, і я відчував себе сильним. Я попрямував до оглядового майданчика, попри надію знайти там Антоніо живим і здоровим.
  
  
  Світанок тільки починався, коли я наблизився до оглядового майданчика, який Елісія показала мені тієї ночі, коли я відвів її в хатину її кузини. Я б добрався до нього раніше, але я весь час губився на божевільній стежці Піко.
  
  
  Рана на моєму боці пульсувала від болю, але вона не відкрилася, і я був певен, що робота Піко витримає випробування. Якщо, звичайно, я не посварюсь із партизаном чи кубинським морпіхом. Зайве говорити, що моя довга подорож від хатини пустельника Піко була обережною, я уникав усіх ознак цивілізації.
  
  
  
  
  
  
  Я повільно пробирався крізь листя, обережно наближаючись до спостерігача. Антоніо міг схопити і катувати, він міг би сказати кубинцям, що повинен зустріти мене тут. Тоді Антоніо знову міг ховатися там зі своєю гвинтівкою напоготові і міг вистрілити в мене, якби я видав найменший галас.
  
  
  Мені завжди здавалося дурним, коли я читав у книгах, що люди сигналізують один одному вночі особливим пташиним криком чи улюлюканням, як сови. Тепер мені це не здавалося дурним. Мені шкода, що я не розробив такого плану з Антоніо.
  
  
  У цьому не було потреби. Коли я вислизнув на галявину і оглянув відкритий виступ, Антоніо міцно спав. Друг із ним теж спав. У тьмяному світлі не зовсім світанку вони виглядали як дві колоди, загорнуті в ковдри.
  
  
  Про всяк випадок, якщо це були не Антоніо з другом, я опустив важкий російський автомат «Вольську», яку ніс із собою, і підніс Вільгельміну. Я сів збоку від стежки і націлився на першого сплячого, вкритого ковдрою.
  
  
  «Антоніо, прокинься».
  
  
  Колода піднялася, ковдра впала, і Елісія Кортес дивилася вниз на дуло мого люгера, її очі були ширші за блюдця.
  
  
  «Сеньйор Картер», - вибухнула вона надто голосно, щоб заспокоїтися. "Ми думали, що ти мертвий".
  
  
  Антоніо заворушився у своїй ковдрі, і я подумав, що, можливо, він теж був поранений, гірший за мене. Але він прокинувся, довівши лише те, що міцно спав.
  
  
  Коли я розповів їм про все, що трапилося зі мною з того часу, як ми з Антоніо розлучилися на крутому схилі пагорба, і зверху падали кулі, Елісія стежила за кожним моїм рухом, ловлячи кожне слово. Вона теж повільно наближалася, ніби я був багаттям, і повітря було холодне.
  
  
  «Ми багато чули про самітника з гори Торо, - сказав Антоніо, коли я закінчив, - але ви перша людина, яка побачила його за тридцять років і розповіла про це. У легендах говориться, що він готує та їсть будь-кого, хто підходить до його печери”.
  
  
  «Історії всі помилкові, – сказав я. «По-перше, ця людина – вегетаріанець. Він не вбиватиме тварин заради їжі або для носіння одягу. По-друге, у нього немає печери – лише хатина, яку він збудував із виноградних лоз. А тепер розкажи мені про самі. Як ви опинилися разом? Де ваші друзі? "
  
  
  Обидва обличчя похмурніли. Елісія дивилася в землю, але залишалася поряд зі мною, час від часу торкаючись мене коліном, рукою, рукою. Антоніо розповів, як він знайшов одного зі своїх друзів, пораненого, що безцільно блукає стежкою. Друг помер у нього на руках. Інших не знайшов.
  
  
  Нарешті, він повернувся до будинку своїх батьків, сподіваючись, що, можливо, деякі з його друзів залишили там звістку.
  
  
  "Добре, що я не пішов додому", - сумно сказав він. «Сталося те, чого я боявся. Мої батьки пішли, а в будинку мешкає група кубинських морських піхотинців. Я розпитував, але сусіди могли сказати мені тільки, що два дні тому вночі кричали і кричали. І була стрілянина, потім тиша. Я знаю, сеньйоре Картер, що наші батьки мертві. Тепер наша власність належить полковнику Васку».
  
  
  Я знав, що полковник Васко продасть його за високою ціною кубинським іммігрантам після того, як кривава революція встановила контроль над доном Карлосом і зробила Нікарсу та Апальку союзниками Куби. Антоніо мав причини побоюватися смерті його батьків. «Це може здатися невдячним для пам'яті твоїх батьків, - сказав я, - але ми не маємо часу оплакувати їх належним чином. Наш найбільший шанс - знайти плем'я Нінка, потрапити в жертовну печеру в горах і сподіватися на Бога. димар досить великий, щоб по ньому можна було пролізти”.
  
  
  "Я знаю найкоротший шлях до земель Нінка", - сказав Антоніо, просіявши, незважаючи на горе по своїх батьках. "Ви готові до подорожі?"
  
  
  Я їхав усю ніч, але спав і відпочивав понад два дні. Я був готовий. Щоб переконатися, Елісія наполягла на тому, щоби взяти з собою мою гвинтівку. Вона понесла б мене, якби була досить сильною. Здавалося, вона не могла приділити мені достатньо уваги, щоб мене торкнутися.
  
  
  У міру того, як ми просувалися темними стежками до земель Нінка, ставало все більш і більш очевидним, що Елісія закохалася в мене. Згадуючи, яким я був у її віці, я не збирався недооцінювати це кохання. Це було реально та сильно. Але ж я не платив! те саме і з нею. З того часу, як у моєму розумі виник зв'язок між Елісією та американськими школярками, я думав про цю дівчину так, як батько може ставитися до дочки. Я навіть почав плекати фантазію, що міг би якимось чином вивести її з цієї неспокійної країни і знайти їй прийомний будинок з другом у Штатах.
  
  
  Там, як я думав, свій типово американський спосіб мислення, вона зможе закінчити навчання, жити у світі, можливо, закохатися в красивого білявого хлопчика з футбольної команди та оселитися у передмісті з парою машин, собакою та іпотекою. . І, звичайно, діти.
  
  
  Ми відпочивали біля чистого струмка приблизно опівдні, коли Елісія принесла мені ємність із водою, сіла поряд зі мною і подивилася мені у вічі. Антоніо пішов униз у пошуках їстівних фруктів і овочів.
  
  
  
  
  
  
  "Я не подякувала вам за порятунок мого життя", - сказала вона.
  
  
  «Я не рятував тобі життя, Елісія», - сказав я, згадуючи тієї ночі, коли морпіх із величезним органом намагався її зґвалтувати. "Я просто зупинився ..."
  
  
  "Ти врятував мені життя", - рішуче сказала вона, кладучи свою витончену коричневу руку мені на коліно. "Я пообіцяв собі того ж дня, що якщо морпіхи знову прийдуть і зроблять це зі мною, я переріжу собі горло. Те, що я жив, те, що я жив останні три місяці, не було життям. Це була жахлива смерть". , сповненої жаху та огиди, але без радості.Я все ще відчуваю огиду».
  
  
  "До кубинців?"
  
  
  Вона з цікавістю подивилася на мене. "Ні, до себе".
  
  
  «Чому тобі було б гидко почуватися? Ти не зробила нічого поганого?
  
  
  Вона подивилась у землю і зняла руку з мого коліна. «Ви не думаєте, що я зіпсована? Ви не думаєте, що я викликаю огиду?
  
  
  «Боже правий, ні. Чому я так думаю?
  
  
  Вона не відповіла, і я почав думати, наскільки схожі жертви згвалтування в усьому світі. Вони не можуть контролювати те, що з ними сталося, вони були мимовільними жертвами одного з найдавніших людських вторгнень у особисте життя, але, схоже, вони завжди відчували провину або, у разі Елісії, відразу до себе. Це було явище, яке мене не переставало дивувати. У мене не було слів, щоб потішити дівчину або змінити її думку про себе. Але я ще не міг мовчати.
  
  
  "Невинність важлива для тебе, чи не так?" Я запитав.
  
  
  Вона підвела голову і якийсь час дивилася мені в очі. Потім вона відвернулася і пробурмотіла майже нечутне "так".
  
  
  Тоді ти маєш вважати себе незайманою, Елісія. У вашому розумі ви. Ви нічого не дали добровільно. Це було взято у вас. В очах Бога ви все ще не зіпсовані, якщо ви маєте так дивитися на це».
  
  
  На її губах з'явилася легка посмішка, а потім знову засмутилася. Вона глянула на мене, дивлячись мені в очі.
  
  
  «За багато місяців до приходу морських піхотинців, – сказала вона, звертаючись до священика на сповіді, – у мене були певні думки, певні почуття, які я не могла контролювати. Незважаючи на все, що сталося, у мене все ще є ці думки та ці почуття».
  
  
  Я чудово зрозумів. Дівчина сяла жінкою, у неї були думки та почуття щодо сексу. Вони були у неї з дванадцяти чи тринадцяти років. Оскільки вони були в неї, вона відчувала, що те, що трапилося з нею, було Божою волею, що в неї не забрали цноти. Вона вважала, що її попередні думки насправді спричинили зґвалтування.
  
  
  «Думки та почуття, які у вас були і є досі, – сказав я, – є природними думками та почуттями. Кожна людина і кожна жива тварина мають ці почуття. Однак вони не повинні бути джерелом вини. В очах Бога – і в мій – ти все ще незаймана, все ще незіпсована, або як там це слово”.
  
  
  Вона присунулася ближче, здавалося, розуміючи, що я намагався сказати. Або так сильно хотіла зрозуміти, що обманювала себе.
  
  
  «Я знаю, які думки природні, – сказала вона, – а які – ні. Те, що я зараз відчуваю, тобі природно. Якщо я ще незаймана, я хочу, щоб ти отримав плоди моєї невинності".
  
  
  Навіть американська старшокласниця з усією її сучасною сміливістю, викликаною національною жагою до чесності та прямоти, не змогла б висловитися більш прямо. І дуже небагато американських школярів відмовилися б від такої пропозиції. Але я був далеко від школи. І я не міг дати стільки, скільки взяв би.
  
  
  Моя мовчанка була моєю відповіддю. Елісія сиділа і дивилася на мене кілька секунд, потім її очі впали. Я дав їй все подумати. Вона розгляне усі можливості. Можливо, я думав про неї з огидою, навіть збрехав, коли сказав, що вона все ще недоторкана, що їй нема чого соромитися. Можливо, я вважав її нижчою за свою гідність, оскільки я був явно важливим агентом американського уряду, а вона була скромною селянкою з Нікарксії. Можливо ...
  
  
  "Ви думаєте, що я все ще дитина", - сказала вона тихим голосом, обірвавши мої роздуми. “Ну, я не дитина. За останні три місяці я пережила багато та подорослішала. А вчора був мій день народження. Мені зараз вісімнадцять, згідно із законом я жінка».
  
  
  "З днем народження, Елісія", - сказав я, посміхаючись.
  
  
  Вона насупилась. «Жартуйте», - сказала вона, змінивши похмурий погляд на жіночний погляд проникливих знань. "Добре. Мине час, і ти дізнаєшся правду про мене, про мою жіночність».
  
  
  Вона встала, не сказавши жодного слова, і пішла допомагати Антоніо шукати обід.
  
  
  Коли ми зупинилися на вечірню перерву, ми з Антоніо шукали їжу, а Елісія зникла у джунглях. Вона провела весь день, намагаючись справити на мене враження своєю жіночністю. Щоразу, коли я наближався до неї стежкою, вона опускала ліф блузки, щоб оголити великі груди. Своїми широкими стегнами вона вдарилася об мої стегна. Вона тягала з собою дедалі більше наших речей, включаючи всю вкрадену в Антоніо вогнепальну зброю. Тепер, коли ми наблизилися до виснаження, вона показувала ознаки втоми від усіх додаткових зусиль, вона зникла.
  
  
  Я знайшов вузьку стежку
  
  
  
  
  
  спустився до бананового гаю і пішов за нею. Я зібрав кілька стиглих бананів, коли почув плескіт одразу за гаєм та стіною з виноградних лоз. Я відклав банани і пішов на розвідку, гвинтівка "Вольська" перекинулася через плече.
  
  
  Бризки продовжувалися, і, коли я дістався до стіни з виноградних лоз, я почув тихий спів. То була Елісія. Її ніжний, чистий голос піднявся в темному повітрі джунглів, співаючи старовинну іспанську пісню про кохання.
  
  
  "Коли моє кохання поруч зі мною,
  
  
  Я як троянда,
  
  
  Бутонування, розпускання, цвітіння
  
  
  Більше, ніж знає моє кохання. "
  
  
  Мені було цікаво, чи вона знає, що я поруч, слухає, може, навіть дивиться на неї в струмок. Ні, я вирішив. Вона гадки не мала, що я поряд. Її спів був надто м'яким і призначався тільки для її вух. Вона ще не влаштовувала шлюбний поклик.
  
  
  Я відвернувся від стіни з виноградних лоз, знаючи, які чудові краєвиди та чудові заняття лежать за нею. Я бачив цю дівчину оголеною за надзвичайно жахливих обставин. Побачивши її тут, у струмку, оголеному, і знаючи, що відбувається в її розумі й тілі, я спонукав би мене до дурних і засуджувальних дій. Я можу бути вбивцею та важливим державним агентом, але я не камінь. У всякому разі, не спеціально.
  
  
  Вечеря була чудова. Антоніо знайшов різні фрукти і овочі, які можна додати до моїх бананів. Елісія, однак, була найприємнішою з усіх. Вона купалася в струмку і виявила, що квіти апельсина терлися об її шкіру. Вона досить добре пахла, щоб їсти, і в мене було виразне відчуття, що вона буде краще, ніж фрукти та овочі, які ми їли. Мені було важко відвести від неї очі, але я вирішив просто насолодитися її ароматом та її близькістю та відпустити його.
  
  
  Ми відпочили всього дві години після обіду та продовжили шлях у повній темряві. Я втратив почуття напряму і гадки не мав, на якому боці гори Торо ми були. Схоже, Антоніо точно знав, куди ми йдемо, і, незважаючи на те, що Елісія продовжувала грати в жінку і врізатися в мене в темряві, даючи мені всі переваги її жіночної повноти, ми досягли гарного прогресу.
  
  
  Була майже опівночі, коли Антоніо зупинився перед нами на стежці і підняв руку, закликаючи до тиші. Ми згорбились у джунглях, не бачачи нічого, крім своїх рук перед обличчям. Я збирався запитати Антоніо, чому ми зупинилися, коли, здавалося, все пекло вирвалося на стежку.
  
  
  Спочатку була висока безладна трель, ніби клітини тисячі маніяків щойно трясли. Потім навколо нас гуркотів і бився гуркіт, що мало чим відрізнявся від тисняви важких тварин. Можливо, слони чи носороги. Ми щосили намагалися вирівняти нашу зброю, коли навколо нас спалахнули вогні і рій спустився.
  
  
  Елісія зчинила пронизливий крик. - проревів Антоніо. Я вже відкривав рота, щоб додати до загальної метушні, коли сильні руки схопили мене за руки і притиснули їх ззаду. Я видав один крик, перш ніж грубий мішок тканини зірвався з моєї голови. Я відчув, як шнур надто туго обв'язується навколо моєї шиї. Інші руки були на моїх ногах, ступнях та тулубі. Одна рука, що обмацувала, навіть знайшла пов'язку на моїй рані і послала потоки болю по моїй нервовій системі.
  
  
  А потім, наче клацнули вимикачем, джунглі замовкли. Більшу частину години нас несли темною стежкою, кружляли навколо, щоб втратити почуття напрямку, а потім кинули на тверду землю. Коли мішок зняли з моєї голови, я виявився прив'язаним до Елісії та Антоніо, пліч-о-пліч, у солом'яній хатині, дуже схожій на ту, в яку мене помістив Піко. Однак стеля була значно вищою, і купу половин навколо нас стояли голі індіанці. Смолоскипи були прикріплені на стінах, далеко від горючої соломи.
  
  
  З кола індіанців вийшов неймовірно товстий чоловік у всіляких квіткових та пернатих регаліях, які прикрашали його тіло у стратегічно важливих місцях. Більшість його було виставлено напоказ, і він виглядав так, ніби його загорнули у балахон. Я ніколи не бачив таких просторів людської шкіри на одному скелеті.
  
  
  "Я Ботуссін", - сказав він глибоким, багатим голосом з легким гарчанням. "Я голова Ninca". Він кивнув на високого гнучкого смаглявого чоловіка, який був неймовірно гарний, з одним орлиним пером у довгому волоссі і чиї інтимні місця були прикриті м'яким мішечком із овечої шкіри. «Це мій син, Пурано, спадкоємець мого трону. Тепер ви повідомите нам свої імена та причини, з яких ви вторглися в землі Нінка, а потім ви будете передані нашим копійникам для страти. Тепер ви кажете. "
  
  
  Він показав на мене товстим пальцем. Чесно кажучи, я дуже втомився від того, що мене зв'язали, і мене просили висловити всі свої думки про те, хто я і що роблю. Я відчував поряд зі мною тремтяче тіло Елісії. Її страх допомагав мені зберігати спокій. Цей товстун мав на увазі бізнес, і я страшенно краще поставлюся до цієї справи серйозно. Він не міг менше дбати про те, від чого я втомився. Але я дійсно не знав, з чого почати з ботусину, як багато я маю йому сказати.
  
  
  
  
  
  По-перше, я не знав настроїв індіанців нинка у всьому, що відбувалося у Нікарксі. Ніхто не спромігся запитати їх - у тому числі й наших розвідників, інформація яких змусила мене опинитися тут на цьому дикому та вовняному каперсі.
  
  
  Я вирішив скоротити відстань між тим, що я хотів і тим, що я сподівався отримати.
  
  
  «Ми тут, щоб дізнатися про печеру, яку Анчіо використав понад тридцять років тому», - сказав я.
  
  
  Я не зміг би досягти більш вражаючих результатів, якби вирвав лобкове волосся в одного з їхніх копійників. Все коло напівголих смаглявих чоловіків майже побіліло під звуком імені Анчіо. Сам вождь відсахнувся і виглядав так, ніби я щойно вдарив його величезним животом кувалдою. Навіть сильний і безмовний син Пурано виглядав приголомшеним, але він стояв на своєму і сердито дивився на мене.
  
  
  «Як, – почав вождь, запинаючись, заїкаючись, – звідки ти знаєш про такі речі? Звідки ти знаєш про жертовну печеру диявола Анчіо?»
  
  
  Не було жодних причин не розповідати йому, оскільки вся країна, здавалося, знала про самітника Піко, тому я розповів йому всю історію, зробивши її якомога коротшим, бо час ставав дорожчим з кожною хвилиною. Я применшив значення війни, яку дон Карлос Італла планував зі свого високого місця в хмарах, і, звичайно ж, свою роль у спробі зупинити його. Я не хотів ускладнювати предмет для старого начальника. Як виявилося, він був здатний перетравлювати набагато складніші концепції. Він явно був здатний усе переварити.
  
  
  Коли я закінчив, коло значно затихло, і всі тіла повернулися до свого первісного коричневого відтінку. Вождь зробив знак своєму синові, і Пурано поспішно покинув хатину і повернувся з низькою дерев'яною табуреткою. Вождь зупинився на цьому, і я здивувався, що не осів на землю. Табурет буквально зник у складках його сідниць. Інші, включаючи Пурано, стояли зі схрещеними руками, очікуючи, що вождь продовжить цю захоплюючу розмову.
  
  
  «Піко каже правду, – сказав вождь, – але він нічого не знає про те, що сталося після того, як він пішов у свій притулок у горах. Я розповім вам усе від початку».
  
  
  І це він зробив. Використовуючи своє м'яке гарчання і все ще мелодійний голос для найкращого драматичного ефекту, він написав жахливу історію, якою пишався б будь-який з його предків, що стояли біля вогнищ глибокої ночі, лякаючи молодих і чутливих людей жахливими історіями минулого. .
  
  
  Схоже, Анчіо знайшов стародавню карту, складену давно забутим предком, і використав карту, щоб знайти вхід до жертовної печери. Коли більше двохсот років тому плем'я відмовилося від людських жертвоприношень, люди запечатали печеру і знищили всі візуальні свідчення її існування, такі як карти або описи її місцезнаходження, навіть записані історії про те, що там відбувалося. . Навіть оповідачі племен не хотіли згадувати печеру у наступних поколіннях.
  
  
  Але один предок зберігав докладну карту, і цю карту було передано у його сім'ї і трималася у секреті з інших членів племені. Понад тридцять років тому старий на смертному одрі покликав Анчіо на свій бік. У старого не було сім'ї, якій він міг би віддати карту, тому він довірив її Анчіо, заборонивши йому під страхом смерті будь-коли розкривати її існування або використовувати її для пошуку печери. Згідно з новими племінними богами, прийнятими двісті років тому, будь-який Нінка, який увійде до печери або наблизиться до забороненого входу – навіть випадково – буде спалений дощенту. Це було прокляття, яке нові боги наклали на печеру.
  
  
  Старий помер, і Анчіо таємно пішов у печеру. Він уже почав думати про себе як про бога, тож вирішив, що несприйнятливий до заклинання. Звичайно, він знайшов печеру, увійшов усередину і знову вийшов. Жодне волосся не було випалено, що доводило лише те, що чари диявола були настільки сильні в ньому, що нові боги не могли торкнутися його.
  
  
  Згодом Анчіо почав брати туди маленьких дітей, щоб вони приносили жертви старим богам. Або, як висловився Ботуссін, до біса. Незабаром Анчіо підключив інших до жахливої схеми. Незабаром печера стала ареною сексуальної розпусти, коли Анчіо та його друзі брали туди молодих дівчат, ображали їх усіма можливими способами, а потім спалювали їх.
  
  
  Коли інші члени племені почали помічати дим, що піднімається над Альто Арете, вони впали на те, що насправді відбувалося з дітьми та дівчатами, які регулярно зникають з їхніх земель. Вони не знали, що Піко виявив секретну печеру Анчіо та місце його розпусти. Спочатку вони подумали, що Піко став жертвою, натрапивши на таємницю свого колишнього друга.
  
  
  Але за місяць після зникнення Анчіо двадцять дівчат зникли з племінного табору за одну ніч. Серед них були дві дочки Ботуссіна, принцеси. Їм було десять і дванадцять років. Пурано був немовлям, тож його пощадили.
  
  
  
  
  
  У однієї дванадцятирічної дочки ботуссинів вистачило духу відірвати невеликі шматочки тканини від свого одягу і кинути їх на слід. Ботуссін і його копійники пройшли за барвистими фрагментами і знайшли табір Анчіо на схилі гори Торо, де вони, мабуть, зупинилися, щоб насолодитися дівчатами перед тим, як вирушити до проклятої печери.
  
  
  У битві багато друзів Анчіо було вбито. Він, однак, пішов із деякими зі своїх послідовників, залишивши карту. Оскільки дівчат врятували живими та неушкодженими, Ботуссін не пішов за ними. Анчіо так і не повернувся, як ніхто з його друзів.
  
  
  «Якщо вони колись повернуться, - сказав старий вождь своїм тихим гарчанням, - копійники їх уб'ють. Рада племені вигнала їх усіх і засудила їх до смерті, якщо їх буде знайдено».
  
  
  Я запитав: «Піко теж був вигнаний і засуджений до страти?» Зрештою Піко був другом Анчіо, і плем'я так і не дізналося, чому Піко зник.
  
  
  "Ні", - сказав Ботуссін. «Хоч ми нічого не знали про те, що ви розповіли нам про Піко, ми підозрювали, що він знав про діяльність Анчо. Зрештою, його власна дочка зникла, і всі ми знали, що вона, мабуть, стала однією з жертв Анчо. Піко сильно постраждав. Хоча він не Нінка, на нього чекають у землях Нінки, якщо він хоче повернутися. Його вороги – наші вороги, його друзі – наші друзі. Ви, очевидно, його друг, інакше ви не були б живі, щоб розповісти мені те, що ви мені сказали Піко”.
  
  
  Я хотів прояснити цей момент щодо того, що Піко поїдає людей, які заходять на його територію, але було ще дещо важливіше.
  
  
  "Карта", - сказав я, гадаючи, як би сформулювати питання. "Він був зруйнований?"
  
  
  Старий вождь довго на це відповів. Він глянув на обличчя в колі, але я нічого не міг прочитати на цих темних кам'яних обличчях. Його погляд нарешті впав на обличчя сина. Пурано повільно кивнув. Він знову глянув на мене.
  
  
  «Мій батько був вождем, коли Анчіо був вигнаний із племені. Це було його рішення зберегти картку. Він довірив її мені, і я передам її Пурано, коли піду з життя».
  
  
  "Чи можна подивитися карту?" Я запитав. Я відчував, як Елісія та Антоніо втягують повітря на моє сміливе прохання. З огляду на забобони чи релігійні вірування індіанців щодо цієї печери, я сам був трохи здивований своєю сміливістю. Але тут було поставлено дуже багато.
  
  
  І знову старий вождь вивчив обличчя своїх помічників і ще раз Пурано кивнув на знак згоди. Старий відповів сигналом, і Пурано вийшов із хатини. Вождь кивнув двом охоронцям біля дверей.
  
  
  «Зніміть їх кайдани», - наказав він. "Вони друзі."
  
  
  Елісія, тіло якої було напружене від страху, притулилася до мене. Я глянув на неї, і її очі були сповнені любові. Я справді заводив дівчину, і все, що я робив, це намагався врятувати життя, наскільки міг. Скоро мені доведеться щось зробити, щоб убити це кохання. Це не могло привести ні до чого, крім розбитого серця. Чи могло? Я відчув, як щось ворушиться всередині мене, коли я дивився в її м'які, карі, обожнюючі очі. Це не було бажанням.
  
  
  Поки ми розтирали зап'ястя і кісточки, намагаючись відновити кровообіг, Пурано повернувся зі свитком, який виглядав як найстаріший у світі диплом середньої школи. Він був перев'язаний шматком матеріалу, подібним до коров'ячої артерії. Пізніше я дізнався, що це так і було.
  
  
  Ботуссін відпустив усіх своїх помічників, окрім Пурано, і вони вдвох обережно розклали сувій на підлозі хатини. Антоніо, Елісія та я схилилися над ним.
  
  
  Ми не могли розібратися у цьому. Це було зроблено ієрогліфами. Протягом багатьох років нікому не спадало на думку перетворити це на більш сучасні символи. І у правому верхньому кутку був відсутній її фрагмент. Багато чого з того, що залишилося, було настільки сильно забруднене або вицвіло, що з таким самим успіхом могло бути порожнім.
  
  
  "Ніхто з нас не вміє читати карту", - пояснив Ботуссін. «Старійшина, який помер без спадкоємців і довірив карту Анчіо, пояснив її прихований зміст. Коли він утік, він забрав таємницю з собою».
  
  
  Карта була явно марна, але шанс був, якщо старий вождь захоче нам допомогти. Я запитав його.
  
  
  «Боюсь, що карта нам не потрібна, шеф Ботуссін, – сказав я, – і хоча Піко побував у печері, його спогади про ту ніч практично стерті. Однак нам потрібна ваша допомога. Дон Карлос планує здійснити криваву революцію лише за три дні. Ми не маємо часу шукати печеру. Ми маємо знайти спосіб піднятися на схил гори. Ви надасте нам воїнів на допомогу? »
  
  
  Обмірковуючи питання, Антоніо взяв карту та почав вивчати дивні символи та знаки.
  
  
  "Ви знаєте щось про такі писання?" – спитав начальник.
  
  
  «У нашій школі ми дізналися про різні індійські письмена та культури», - сказав Антоніо. «Мені вони здаються знайомими. Чи можна взяти карту? Я хотів би її вивчити. Можливо, з часом…»
  
  
  Старий вождь зітхнув.
  
  
  "Ви обидва багато чого просите", - сказав він втомленим голосом. "Я не можу
  
  
  
  
  
  допомогти тобі з воїнами у такій безнадійній справі. Найважливіший релігійний лідер Апалки, жадібний чернець на ім'я Інтендей, вже прибув до Нікарсу, щоб зустрітися з доном Карлосом. Вже зараз караван Інтендея рухається із столиці до підніжжя гори Торо. Багато гвардійців та солдатів. Я не можу позичати воїнів на вбивство у спробах дістатися до недоступного. Ви повинні зрозуміти наше становище. Так багато наших дівчат були вбиті Анчіо та його фанатичними послідовниками. Коли народився Пурано, того року ми мали великий урожай синів чоловічої статі. Сьогодні Пурано вже не за віком одружується, але він не знайшов дівчину, яка підходить як наречена».
  
  
  «А як щодо тих двадцяти дівчат, включаючи ваших власних дочок, які були врятовані тієї ночі, коли ви виявили табір Анціо?» Я запитав.
  
  
  "Вони були зіпсовані ще до того, як ми дісталися до табору", - сухо сказав Ботуссін. «Вони не могли стати нареченими і, отже, не могли зробити потомство. Звісно, ніхто не підходив для принца рівня Пурано».
  
  
  Я думав, що старий був повним дурнем, особливо з того часу, як я помітив, що Пурано дуже ретельно вивчав Елісію своїми темними проникливими очима, але я не міг втручатися в культурні справи племені. Я залишив цю тему у спокої.
  
  
  "Карта", - сказав я. "Можна нам хоча б карту?"
  
  
  Пурано знову кивнув і вождь сказав: «Візьми карту. Служить вона твоїм цілям чи ні, знищи її. Я не хочу, щоб вона потрапила до злих рук».
  
  
  Антоніо мало не вклонився старому товстому вождеві, коли мене осяяла раптова думка.
  
  
  «Ви кажете, що важливий релігійний лідер із Апалки їде на зустріч із доном Карлосом».
  
  
  «Так, його звуть Інтендей».
  
  
  "Звідки ви знаєте такі речі?"
  
  
  «Ми маємо способи. Ми постійно в курсі дій дона Карлоса Італі. Те, що він робить, матиме руйнівні наслідки для племені Нінка».
  
  
  «Чи буде цей релігійний лідер мандрувати один чи з групою?»
  
  
  "З ним будуть його ченці".
  
  
  Тоді я знав, як потрапити через сувору охорону дона Карлоса. Я був готовий схопитись і негайно покинути індіанське село, але щось, сказане вождем, утримало мене.
  
  
  "Чому дії дона Карлоса мали руйнівний ефект на Нінкас?"
  
  
  «Він нас ненавидить, – каже вождь. Він хоче знищити нас. Якщо ви знайдете спосіб дістатися до нього і не будете знищені, я дам воїнів. В іншому випадку ми повинні тримати наших людей тут, щоб захищати поселення, коли дон Карлос прийде вбити нас. "
  
  
  Я все ще був спантеличений. Слова старого не мали жодного сенсу.
  
  
  «Чому він прийде вас убити? Чому він виділив ваше плем'я?
  
  
  «Бо він один із нас. Дон Карлос – Нінка».
  
  
  Здивування зростало, і це ясно позначилося на моєму обличчі. Старий вождь знову зітхнув, здавалося, глибше опустився на табурет і подивився на сина, чекаючи на схвалення. Пурано, мовчазний, ще раз кивнув.
  
  
  «Дон Карлос Італла, - сказав вождь із виразним гарчанням, - одного разу був вигнаний і засуджений до страти Нінкамі. Дон Карлос Італла і людина, яку ви знаєте як Анчіо, - те саме».
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Я знав, що мені треба йти самому. Іти зі мною було не тільки надто небезпечно для Елісії та Антоніо, а й мені доводилося виконувати роботу однієї людини. Робота, розроблена для N3 для кращого Killmaster AXE.
  
  
  Тим часом ми всі були на межі виснаження, і я знав, що навіть зазнаю невдачі без відпочинку.
  
  
  "Що ми робитимемо, сеньйоре Картер?" Антоніо запитав, коли Ботуссін та його син покинули хатину.
  
  
  Я дивився на його красиве молоде обличчя в тьмяному світлі єдиного смолоскипа, що його залишила порада племені. Він був мужнім молодим чоловіком, і я знав, що якщо я розповім йому, що в мене на думці, він наполягатиме на своєму. І Елісія також. Вона все ще сиділа поруч зі мною, торкалася мене і виглядала трохи розчарованою тим, що ми досі не пов'язані.
  
  
  "Спочатку ми спимо", - сказав я, уникаючи щирого погляду Антоніо. З якоїсь причини мені було важко збрехати цьому молодому бунтівнику. Так само, як мені було важко бути нечесним із Елісією. Я міг би кохатися з нею кілька разів, особливо там, у джунглях, коли вона купалася і співала собі під ніс, прямо за стіною з виноградних лоз.
  
  
  "Добре", - сказав Антоніо, відкинувшись на ліжко і накрившись грубою ковдрою, яку приніс нам слуга Ботуссіна. «Але ми маємо піти з першими променями сонця. Ми повинні знайти шлях на гору, і ми повинні зробити це якнайшвидше».
  
  
  "Вірно", - сказав я, теж відкинувшись на спинку крісла і спостерігаючи, як Елісія влаштовується на ліжку поряд зі мною. «Занадто правильно. Але тепер ми спимо.
  
  
  Антоніо наполягав на тому, щоб на якийсь час залишили факел увімкненим, щоб він міг вивчити цю пекельну карту. Елісія очевидно показала своє розчарування. Я знав, що вона чекає, поки темрява прослизне під мою ковдру. Де тоді була б уся моя чесність із нею? Я відмовлюся від неї знову? Я не знав. Чесно кажучи, я був дуже розчарований, коли Антоніо попросив, щоб смолоскип залишався запаленим.
  
  
  Дівчина йшла до мене. Ця пісня в джунглях продовжувала звучати у мене в голові: «Коли моє кохання поруч зі мною, я як троянда; бутон, цвітіння, цвітіння, Більше, ніж моє кохання знає». Я чув, як її співає її солодкий, ясний голос. я
  
  
  
  
  
  міг навіть відчувати, як її м'яке тіло торкається мене, треться про мене.
  
  
  І це було більше, ніж пісня, голос та фізичний дотик. Дівчина чіпала мене і в інших місцях, у глибині душі. З усіх жінок, яких я знала у своїх незліченних ескападах як N3, мало хто грав ці глибокі акорди. Були деякі, яких я любив, з деякими просто розважався - навіть чинив нечесно. Усі вони різні. Або, іншими словами, Елісія була іншою.
  
  
  Відкрита чесність, яку я легко бачив у Антоніо, була надміру в Елісії. Незважаючи на все, що з нею сталося, вона була справді невинною, чистою, чистою. Це сталося тому, що все, що з нею сталося, сталося лише з її тілом. Ніщо не зашкодило її душі, її доброті. І те, що вона хотіла від мене, було не просто зустріч плоті. Моє тіло було готове, Бог знав; він був готовий з тієї першої ночі в дорозі, коли вона подолала свою огиду до зґвалтувань і почала ніжно торкатися мене в темряві. Але моя душа ще не була готова до цієї чесної та чистої зустрічі з цією дорогою дівчиною.
  
  
  Проте це наближалося.
  
  
  З такими думками в голові і з факелом, що все ще яскраво шипить на стіні солом'яної хатини, я поринув у глибокий сон. Я пам'ятаю, як глянув на Елісію перед тим, як заснути. Вона дивилася на мене яскравими і ясними очима, її губи злегка розплющені, груди здіймалися від пристрасті. Знала вона про це чи ні, але в той момент ми займалися пристрасним коханням. Це була добра думка, щоб поспати.
  
  
  Через три години, з точністю до хвилини, я прокинувся. Я запрограмував свій розум на тривогу за три години. Іноді це працює, іноді ні. Цієї ночі це спрацювало.
  
  
  Смолоскип згас, Антоніо злегка похропував, але Елісія мовчала, як камінь. Вона вдавала сплячої? Чи піде вона за мною з хатини? Я почекав, потім почув її глибоке тяжке дихання. Вона міцно спала.
  
  
  Я попрямував до хатини Пурано, коли мені сказали, що син спав праворуч свого батька. Хатину вождів можна було безпомилково дізнатися, вона явно була найбільшою і найскладнішою в племені. Я прокрався всередину і ніжно вразив Пурано за плече.
  
  
  "Це я, Нік Картер", - сказав я. «У мене небезпечні справи в долині, і я не хочу турбувати свого батька. Але я хочу отримати від нього обіцянку від вас обох».
  
  
  Я впевнений, що він кивнув у темряві, не бажаючи говорити. Зрештою, він пробурмотів майже нечутно: «Яка обіцянка?»
  
  
  «Тримайте тут молодих людей», - сказав я. «Що я маю робити, я маю робити один. Якщо вони підуть за мною, вони наражають на небезпеку тільки себе і, можливо, весь план. Ви триматимете їх тут, триматимете їх у безпеці, поки все не закінчиться?»
  
  
  Після довгого мовчання він запитав: «Що ти робитимеш?».
  
  
  "Я збираюся приєднатися до Інтендаю, релігійного лідера Апалкана, по дорозі на зустріч з доном Карлосом. Я не знаю, як, але я мушу спробувати. У нас немає часу на пошуки цієї давньої жертовної печери. У мене може не вистачити часу навіть на те. , що я планую».
  
  
  "Ви їдете в Альто Арете?"
  
  
  "Якщо я зможу."
  
  
  "А потім?"
  
  
  Правду кажучи, я особливо не замислювався про цю частину. Я почав планувати способи проникнення до контингенту релігійного лідера з Апалки в ту хвилину, коли почув про його відвідини. Якось я вб'ю дона Карлоса Італлу, коли доберуся до Альто Арете. Тільки як я тоді не знав.
  
  
  "Це військова таємниця", - сказав я, посміхаючись собі в темній хатині. "Ви триматимете тут Антоніо та Елісію?"
  
  
  «Якщо мені вдасться, – сказав я, – я повернуся за ними. Якщо мені не вдасться, я думаю, що ви і всі інші на острові дізнаєтесь про це. Дякую - і дякую вашому батькові - за всі ваші турботи. Допоможіть."
  
  
  Я міг сказати, що він кивав, за звуком його голови, об грубу подушку. Я встав і вийшов з хатини, дивуючись, чому в грозу я роблю таку дурість і небезпеку для цих іноземців у цій чужій країні. Якби я просто пішов до океану, вкрав човен і відплив у Флориду, хто міг би звинувачувати мене? Тож точно не Девід Хок, який розумів, що шанси були явно проти мене. Чи не президент, який також знав би, що моя місія стала самогубною. Не Елісія та Антоніо, які захоплювалися моєю дурною хоробрістю, коли прокинулися і впізнали від Пурано, куди я йду. Тоді хто звинувачуватиме мене? Нік Картер звинувачує мене. Він завжди був і завжди буде. Я звинувачуватиму себе, і це вина, з якою я так і не навчився жити.
  
  
  Незважаючи на це, я був самотньою і трохи наляканою людиною, коли я йшов стежкою джунглів із земель Нінки. Деякі з моїх думок залишилися з Елісією, гадаючи, чи прокинулася вона і чи знайшла мене. Цікаво, як це було б, якби Антоніо не вивчав ту загадкову карту і не загасив смолоскип до того, як я заснув.
  
  
  Я знав, на що це було б схоже. Елісія пробралася б під мою ковдру. Її м'яке, струнка тіло під цією ковдрою ідеально підійшло б мені. Плоть відгукнулася б на тіло. Душа відгукнулася б душі. А потім…
  
  
  
  
  
  
  Я почав переживати, знаючи, що від кохання втекти неможливо.
  
  
  З оглядового майданчика я міг бачити стільки, скільки мені треба було побачити у долині Рейну. Вогнища кубинських морських піхотинців догоряли, світячись червоними очима в темряві внизу. Але далі по долині, приблизно за чотири милі від табору морських піхотинців, було щось нове.
  
  
  У міру того, як ніч ставала все холоднішою, там палали багаття. У бінокль я міг бачити тіні ченців у капюшонах, що рухаються по новому табору, що доглядають вогнища. У центрі нового табору, на його багато прикрашених стінах танцювали вогники багаття, розташовувався намет Інтендаю, релігійного лідера з Апалки. Вартових, яких я міг бачити, не було, але їх можна було заховати у джунглях навколо табору. Навколо табору, майже далеко від вогню, стояли вози та воли. Імовірно, воли спали, стоячи, схиливши голови до землі, але не паслися. На щастя для мене, мандрівники їздили биками, а не джипами; інакше вони вже досягли б базового табору кубинських морських піхотинців.
  
  
  Час для цього поки що був ідеальним. Я наздогнав Інтендая та його загін ченців лише за кілька годин до того, як вони мали розбити табір і здійснити заключну прогулянку до бази гори Торо. Якби я піддався чарам Елісії або якби моя автоматична уявна тривога не розбудила мене, я взагалі їх пропустив би. Незважаючи на це, не було жодної гарантії, що мій план спрацює - і в мене все ще не було плану щодо того, що я робитиму, коли опинюся на вершині величезної гори.
  
  
  Я практично забув про свою рану під час довгого спуску із земель Нінка. Припарка старого Піко з моху і трав зробила диво, і я подумував забрати його секрет із собою до Штатів, якщо я колись туди дістануся. Я відмовився від цієї ідеї, знаючи, що вона отримає відгук від AMA. Після тридцяти чи сорока років випробувань його викинули б чи відправили на медичне горище, де він ніколи не залікував би жодної рани. Ну що ж.
  
  
  Перед тим, як залишити дозор, я перевірив свій особистий арсенал. Я прив'язав чотири газові бомби до внутрішньої сторони стегон, щоб вони збігалися з тією, що лежала в мішечку з вовни за моїми яєчками. Х'юго, мій вірний і надійний стилет, був у шкіряних піхвах уздовж мого лівого передпліччя. Вільгельміна, люгер, була прив'язана до моєї спини, а навколо пов'язки на бічній рані було прикріплено шість додаткових затискачів.
  
  
  Я був готовий, як ніколи. Я розчавив сигарету і глибоко закопав недопалок на той випадок, якщо хтось підійде і побачить NC у золоті.
  
  
  Бінокль не брехав про вартових. Їх не було. Я прослизнув через останню ділянку джунглів і подивився на вартових вогню, які все ще копали дрова. Світанок погрожував розбитись на вершину гори прямо перед нами. Довелося поспішати.
  
  
  Зі свого укриття на краю галявини я виділив ченця приблизно мого зросту. Я уважно спостерігав за ним, вивчаючи його рухи. Його обличчя було неможливо побачити через тьмяне світло і складний каптур, який виступав за його голову. Це не турбувало. Опинившись під капюшоном і мантією, моє обличчя було б так само важко побачити. Щоб переконатися в цьому, я занурював руки в м'який чорний бруд підлоги в джунглях і намазав нею обличчя.
  
  
  А потім я рушив уперед, якраз у той момент, коли чернець мого зросту відійшов від кільця багать у пошуках нових дров.
  
  
  Терпіння - дуже важлива частина моєї роботи, але я виявив, що в мене його мало, оскільки чернець раз у раз зупинявся, щоб подивитися на землю, а потім у мій бік. Чи міг він побачити, як я ховаюся на краю галявини? Ні не можливо. Я був за густим кущем, спостерігаючи за ним знизу. І світанок був ще такий тьмяний, що він не помітив би мене з відстані двадцяти кроків, якби я стояв на відкритому повітрі.
  
  
  Повільно чернець рушив у мій бік. Коли він наблизився до цих двадцяти кроків, я був готовий зробити хід. Я вклав Х'юго в свою руку, знаючи, що смерть ченця має наступити тихо. Він просунувся на десять кроків, але все ще недостатньо, і я відчув, як мої м'язи напружуються в очікуванні.
  
  
  Монах зупинився, нахилився і висмикнув із темної землі шмат дров. В руках у нього було чотири або п'ять тонких гілок, але я боявся, що він повернеться з ними, а потім знайде нове місце для пошуку. Незабаром мені буде надто світло, щоб змістити позицію, щоб перехопити його пошукову лінію.
  
  
  Цей чернець був повільним. Він стояв і розглядав цей шмат дров, як міг би дивитися на шматок справжнього хреста. Я був готовий почати проклинати його собі під ніс, але стримав прокляття. Я збирався вбити цю людину, цю зовсім незнайому мені людину. Щонайменше, що я міг зробити, це стримати прокляття, навіть якщо моє серце не переповнювалося співчуттям. І все ж таки співчуття було. Ця людина ні в чому не винна. Він був простим (і, можливо, простодушним) послідовником, який виявився не там і не в той час. Для нього це так. Для мене та для чесних людей Нікараха
  
  
  
  
  
  , ця людина все робить правильно. Повільно але вірно.
  
  
  Він пройшов за п'ять кроків, все ще надто далеко, оглянув темну землю, озирнувся на багаття і своїх бродячих товаришів, потім завмер. Я спітнів від напруги, і м'язи починали стискатися від того, що я так довго була натягнутою. Я глибоко зітхнув, розслабив усі м'язи, відчув, як по моєму тілу пробігає хвиля полегшення, і знову приготувався стрибнути на ченця, що нічого не підозрював.
  
  
  Він глянув у мій бік, потім оглянув темну землю біля стіни джунглів. Він зробив ще один крок і ще один.
  
  
  Я вискочив так швидко, що здивувався. Я вдарив його своїм тілом, і він звалився, як шматок соломи. Коли моя ліва рука шукала його рота, щоб не дати йому скрикнути, моя права рука повела Хьюго широкою дугою. Обидві руки виконували свою роботу одночасно.
  
  
  Крику не було. Лише тихе бурчання сигналізувало про смерть ченця. Стилет зробив йому широку зяючу рану в горлі, і тепла кров залила мої груди. Я лежав на землі зверху ченця, моя ліва рука ще була на його роті, щоб переконатися, що останній смертельний крик не вирветься назовні. Він був м'яким, як мокра глина, і я знав, що він мертвий. Саме тоді співчуття переповнилось, і я побажав йому повернутися до життя.
  
  
  Потрібно було лише кілька хвилин, щоб затягнути ченця в джунглі та зняти з нього мантію та каптур. Я майже не помітив його голену голову, але мене вразили грубі невибілені шорти, які він носив під релігійним одягом. «Напевно, у спекотні дні вони гарні, – подумав я. Ще він носив сандалі з грубої шкіри, а на шиї висів грубий дерев'яний хрест на дешевому ланцюжку. Я залишив шорти та хрест на його тілі і одягла халат та сандалі. Я підняв каптур доти, доки він практично не закрив мені огляд, але закрив обличчя.
  
  
  Я зібрав дрова, що впали, і почав шукати більше, згадуючи свої старі добрі часи. На щастя, я досить довго спостерігав за ченцем, щоб зрозуміти, що він має особливий вогонь, який треба розводити. Я озирнувся, побачив, що вогонь гасне, і почав топити дрова. Прямо за багаттям стояв величезний намет Інтендея. Я потай оглянув його, коли підійшов і обережно поставив дрова у вогонь. Там було м'яке світло, ніби святе прокидалося, щоб почати денну подорож.
  
  
  "Швидше, Нуян", - м'яко покликав голос ліворуч від мене. «Ми маємо розвести вогонь для сніданку. Рухайся швидше, якщо це можливо.
  
  
  Я повільно, але не повністю повернувся, щоб подивитися, хто говорить. Інший чернець, невисокий і присадкуватий, складав величезну купу дров на наступному багатті. Я міг бачити частину його пухкого обличчя, і він усміхався.
  
  
  «Правильно, Нуян, – сказав чернець зі сміхом у голосі, – продовжуй йти у своєму власному темпі, і Іман буде незадоволений холодним сніданком. А ти, мій неквапливий друже, чиститимеш кухню вдома на якийсь час на місяць. Спробуйте поквапитися, правда? "
  
  
  Я нічого не сказав. А якщо монах Нуян німий? Припустимо, у нього шепелявит, або він видає гугнявий звук, або інший іспанський акцент. Тепер моїми найкращими друзями були тиша та повільність. Я відійшов від вогню і серйозно зайнявся заготівлею дров. Було б марно привертати увагу до Нуяна, змушуючи Імана їсти холодний сніданок.
  
  
  Після цієї справи пішли добре. Я люто розводив вогонь, хоча турбувався про той шматочок сніданку. Чи довелося Нуяну готувати сніданок релігійному лідерові? Якщо так, мені доведеться підійти надто близько до цієї людини, і вона обов'язково помітить, що я не справжня Нуян.
  
  
  Однак на той час, коли я приніс свою третю партію дров, слуги вже готували сніданок у величезних чорних горщиках. Дорогою інші ченці готували вози та волів, щоб на короткий час причепити їх до базового табору. Намети навколо великого намету іману кололи та складали.
  
  
  «Ходімо, Нуяне», - сказав пухкий чернець позаду мене. «Ми спимо, доки Іман їсть. Давай, глухий кут».
  
  
  Я повернувся, звичайно, повільно, і побачив, що пухкий монах приєднався до інших ченців, що доглядають вогонь, біля величезної пальми. Монахи розтяглися на землі і згорнулися калачиком у своєму одязі. Я обійшов навколо, уникаючи пухкої людини, яка була так балакучою з Нуяном, вибрав місце і вдав сплячого.
  
  
  Але тоді сон не входив до моєї програми. У мене було його дуже мало, і я хотів упасти в країну мрій, але я не зводив очей з ченців, щоб побачити, чи я зможу виявити серед них зброю. Я цього не вчинив. Я все ж таки бачив Інтендая, коли він вийшов погріти руки перед вогнем.
  
  
  Це був маленький, жилистий, непоказний вигляд чоловік у яскраво-червоній мантії та відповідному капюшоні. Він відкинув каптур, і я побачила коричневу лисину та величезний ніс. Але його очі були такі великі і блискучі, що про потворність цієї людини незабаром забули. У цій людині не було милосердя, і я ставив собі запитання про людей Апалки і про те, чому вони обрали святу людину, яка, очевидно, була така сповнена жадібності і зла; і
  
  
  
  
  
  
  зовсім позбавлений співчуття. Принаймні, у цих величезних проникливих та підступних очах.
  
  
  Через півгодини табір був розбитий, Іман засунув сніданок у живіт і крик дійшов до волів. Візки покотилися.
  
  
  «Давай, нещасний Нуяне, - крикнув мені товстий чернець. «Ворушили кістками. Пора йти".
  
  
  Я встав і пішов за рештою. Караван очолювали запряжені волами візки. За ними слідував багато прикрашений візок з Інтендеєм та його наближеними. Інші ченці вишикувалися подвійною лінією на вузькій дорозі. Монахи-служники йшли останніми, йдучи гуськом. Мене це влаштовувало. Я стримався, чекаючи, поки товстий чернець вишикується в чергу, потім рушив за ним.
  
  
  Я дізнався, що це звичайне становище для Нуяна. Він завжди був у тилу. Монах прямо переді мною час від часу повертався в усмішку, ніби він підбадьорював тупу дитину. Я нахилив голову і спробував глибше втягнути її в капюшон.
  
  
  Коли ми досягли базового табору, сонце вже зійшло. Попереду я бачив групу морських піхотинців, які пропустили вози з волами. Потім група офіцерів вийшла з головної будівлі, щоби зустріти екіпаж Інтендаю.
  
  
  Командиром офіцерів був мій старий ворог: полковник Рамон Васко. Я перевірив свою зброю під мантією. Незважаючи на сильне потовиділення, все було на місці. Але я все ще відчував тремтіння страху і збудження на моєму тілі. Що, якщо чоловік упізнав мене? Ні, він не звертав уваги на смиренних ченців. Вся його увага була зосереджена на святому в кареті.
  
  
  Поки я чекав наприкінці черги, поки офіцери та релігійні лідери дотримуються звичайних зручностей, пухкий чернець повернувся і став поруч зі мною. Я втяг дихання, втяг голову і вдав, ніби спостерігаю за чимось на дорозі.
  
  
  "Ти тихіше, ніж зазвичай, Нуян", - сказав балакучий. "Ти втратив мову за довгу ніч, коли доглядав вогонь?"
  
  
  Я заперечливо похитав головою, сподіваючись, що це ще одна звичка Нуян. Очевидно, так воно й було. Товстий чернець продовжував балакати про те, який він сонний, як я повільний, як спекотно на сонці, як висока гора, як він буде радий, коли ми досягнемо вершини і отримаємо пристойну їжу. Він говорив достатньо для восьми ченців, і я був щасливий дозволити йому блукати. Раптом я відчув, як він дивиться на мене.
  
  
  «Щось не так, Нуян, – сказав він, підходячи ближче. «Підіди, повернися і подивися на мене. Скажи, що сталося».
  
  
  Вдалині від нього я здригнувся м'язами лівого передпліччя і сунув Х'юго собі в руку. Якби цей чоловік виявив, що я не Нуян, мені довелося б убити його, перш ніж він увімкнув будильник. Якщо пощастить, я зможу опинитися на сотню ярдів у джунглях, перш ніж інші зрозуміють, що, чорт забирай, сталося.
  
  
  У той момент, коли я відчув, як чернець смикає за рукав мантії, а моя рука стискає рукоятку стилета, віз Імана почав котитися вперед, і воли голосно випустили «Йо-хо, йо-хо».
  
  
  «Давай, тупиця», - сказав товстий чернець, смикаючи сильніше. «Постарайся не відставати. Тепер стежка стає нерівною».
  
  
  Старий круглолицій зайняв своє звичайне місце на початку шеренги. Тоді я зрозумів, що навіть ці скромні ченці мали свою ієрархію і свого роду протокол становища. Моя позиція була останньою у черзі. Чомусь мене це не образило і не образило.
  
  
  За годину віза з волами та екіпажу вождя довелося залишити. Ченці несли людину I на стільці, прикріпленому до довгих жердин, поки стежка не стала настільки крутою, що жилистому чоловікові довелося йти пішки. Незважаючи на це, двоє його лейтенантів були поряд з ним, стискаючи його худі руки і допомагаючи йому йти вузькою стежкою.
  
  
  Ми досягли першої прогалини в стежці близько десятої години. Сонце стояло над нами, і навіть сильний вітер із океану не допомагав розвіяти спеку. Пот просочувався крізь мантії ченців попереду мене і через форму кубинських морських піхотинців, які охороняли станцію попереду.
  
  
  Я помітив рух високо нагорі і побачив, що кошик на мотузку спускають ченці в червоних мантіях та зелених капюшонах. Це були особливі ченці із приватного ордену дона Карлоса Італла. Четверо з них працювали з лебідкою у крихітній будівлі на уступі за сто футів над кінцем гірської стежки. Я стримався, спостерігаючи за тим, що відбувається, спостерігаючи за кубинськими охоронцями, щоб побачити, чи вони не обшукують когось. Обшуків не було.
  
  
  Спочатку було взято Іман, потім його помічники. Кубинські охоронці уважно спостерігали за операціями, дивлячись в обличчя кожному ченцю, коли його взяли на борт кошика та підняли за мотузку та лебідку на наступний рівень. Я знову підвів очі і побачив, що Іман та ченці, які вже були підняті, вже йшли стежкою вгорі. Це була лише перша з кількох точок, де стежка була прорвана і де нас піднімуть на новий рівень. Крім того, це була перша з кількох точок, де кубинські охоронці могли добре розглянути моє обличчя.
  
  
  Що ж, хвилюватися нема про що. Вони не могли знати мене, не могли знати, що я насправді не Нуян, тупиця, тупоголова.
  
  
  
  
  
  
  Якби вони задумалися про бруду на моєму обличчі, їм просто довелося б змиритися з тим фактом, що Нуян була неохайною.
  
  
  Коли інші були підняті і кошик опускався для мене - останнього ченця в процесії - я затамував подих і почав чекати. На цій ділянці стежки знаходилося шістьох охоронців. Двоє з них уже встигли добре розглянути моє обличчя і не виявили жодних підозр. Я обдарував їх блаженною усмішкою, яка відповідає скромному ченцю. Я чекав, подумки перевіряючи місцезнаходження мого люгера, моїх газових бомб і, звичайно, Х'юго. Я заспокоїв усю колишню напруженість і відчув себе зовсім невимушено, коли кошик штовхнув землю, і кубинський морський піхотинець дав мені знак сісти в неї.
  
  
  Кошик насправді був частиною старого плетеного стільця, у якого були обрізані ніжки. Додатковий шматок плетеної лози був прикріплений до передньої частини на зашморгах, щоб не допустити падіння пасажира. Охоронець морської піхоти клацнув шматок і подав знак ченцям нагорі. Вони почали крутити рукоятку лебідки, і я відчув, що мене піднімають у космос.
  
  
  Вигляд був неймовірним із цього рівня. Я міг бачити столицю за кілька миль на південь. Я міг бачити океан з обох боків острова, зі сходу та заходу. Коли мене підняли на п'ятдесят футів, я міг також бачити базовий табір загону морської піхоти біля підніжжя гори. Вітер посилився і з тріском перевертав мантію та каптур.
  
  
  Лебідка працювала наді мною з тривожним скрипом. Я глянув крізь павутиння мотузок, що тримали стілець, і побачив ченців у зелених капюшонах біля невеликої будівлі станції на верхній стежці. Вони посміхалися мені зверху вниз, знаючи, що я був останнім із цієї групи, знаючи, що тепер вони можуть відпочити, можливо, випити трохи вина та обмінятися історіями про ченців на їхній крихітній станції. Я був лише за десять футів від вершини.
  
  
  В цей момент вітер підхопив мій каптур і закинув його мені на плечі, перш ніж я встиг його зловити.
  
  
  Лебідка зупинилася.
  
  
  Я натяг капюшон на місце і подивився вгору, гадаючи, чому зупинилася лебідка. Чотири ченці схвильовано балакали з мене, вказуючи на мою голову, залазячи під свої капюшони. Вітер тріпав мене й стілець. Я висів у повітрі, за дев'яносто футів від морпіхів, що спостерігали внизу, всього за десять футів від лебідки і безпеки.
  
  
  Чому вони зупинились?
  
  
  І тут мене осяяло. Вони бачили мою голову, і в мене була повна голова темно-каштанового волосся.
  
  
  Тільки тоді я зрозумів важливість голеної голови Нуян. Тільки тоді я ще виразніше згадав коричневу лису голову Інтендей.
  
  
  Я тоді знав, що ченці в цій частині світу не мають волосся. Все було зголено. Я був явно самозванцем.
  
  
  Ченці наді мною все ще говорили між собою, намагаючись вирішити, що робити далі. Очевидно, вони не були уповноважені приймати багато рішень самостійно. Я чув, як вони звати ченців із партії Інтендая, щоб вони прийшли і впізнали мене: якщо мені пощастить, товстий монах з'явиться першим, підтвердить, що я не Нуян, і накаже монахам у зелених капюшонах кинутися. мені подобається гаряча картопля.
  
  
  Я дико озирнувся, оглядаючи стіну гори не більше ніж за кілька футів від мене. До облицювання скелі виступали вузькі уступи. Були також блискучі шматочки металу, і я згадав, як мені сказали, що ці шматочки металу були по всьому схилу гори поза стежками і що вони були вкриті отрутою.
  
  
  Коли крики продовжувалися наді мною, а охоронці кубинської морської піхоти внизу були попереджені про те, що щось не так, я почав вигинатися туди-сюди, як дитина на нешкідливих гойдалках на ігровому майданчику. Якщо лебідка відмовиться від додаткового тиску чи ченці в зелених капюшонах раптово відкриють замок лебідки, мені все скінчено. Я продовжував згинати спину, нахиляючись ближче до гори.
  
  
  На п'ятому повороті я наближався до виступу завширшки близько десяти футів і завглибшки близько десяти дюймів. Нижче були інші уступи приблизно за десять і двадцять футів.
  
  
  На шостому помаху мої ноги торкнулися уступу. Сьомого я зміг зробити невелику купівлю пальцями ніг. Щоб мати більше шансів, я скинув сандалії Нуяна і почув, як вони стукали по кам'янистій горі, збиваючи гальку з морських охоронців.
  
  
  "Підніми його", - почув я крик товстого ченця зверху.
  
  
  «Киньте його, киньте», - кричав інший чернець.
  
  
  Я тільки-но відштовхнувся від гори і був на піку чергового стрибка в космос, коли подивився вниз і побачив кубинських морських піхотинців, які націлили на мене гвинтівки. Я повинен був зробити уступ із цієї спроби, інакше я не мав би іншого шансу. Навіть у цьому випадку, куди б я пішов звідти? Я намагався не думати про це. Я вклав усе, що в мене було, в гойдалку, так сильно впираючись у плетене крісло і так сильно натягуючи мотузки, коли вигинав своє тіло, що я був певен, що щось має зламатися - мотузки, замок на лебідці, сама лебідка. .
  
  
  Кулі тепер уже врізалися у каміння. Мої ноги приземлилися на виступ, і я схопився
  
  
  
  
  пальцями за щілину у скаді. Я відчув, як стілець вислизнув за мною, і зрозумів, що все це було між мною, виступом і гравітацією. І, звичайно ж, сталеві уривки на виступі.
  
  
  Стіна над виступом виступала з гори, залишаючи мені мало місця. Мої ноги добре трималися на виступі, але мені довелося швидко зігнутися, щоб не вдаритись плечима об виступ скелі і не відкинути назад у космос. Одним швидким звивистим рухом я скрутив своє тіло і приземлився на виступ праворуч від себе. Мої руки та ноги схопилися за зачіпки, і, оскільки вітер усе ще рвав мою мантію та каптур, я відчув, що опускаюся на тверду поверхню.
  
  
  Я ледве встиг, але й інші проблеми. Кулі врізалися в виступаючі скелі з мене, обсипаючи мене осколками каміння. Мене легко міг вразити рикошет. І я відчував гострі уколи металевих клаптиків під своїм тілом, чіпляючись за виступ. На щастя, тканина двох товщин - халат і мій власний одяг - поки не дозволяла металу проколювати мою шкіру. Занадто далеко.
  
  
  Випуклість скелі наді мною виявилася зараз порятунком. Згруповані ченці вище за мене не бачили. Навіть якби вони мали зброю і вони відмовилися від своїх релігійних переконань на досить довгий час, щоб вистрілити в них, вони не мали чіткої лінії бачення. Зараз, якщо мене не вразить рикошет, я в безпеці.
  
  
  Повільно, обережно я пересувався вузьким виступом і збирав уламки гострого металу. Я жбурнув їх за борт, сподіваючись, що вітер підхопить їх і зажене в морпіхів, які продовжують вести вогонь знизу. Морські піхотинці теж не мали прямої видимості, але їхні кулі були настільки ж небезпечні, наче я був легкою мішенню.
  
  
  Стрілянина припинилася приблизно в той час, коли я виявив і викинув останній шматок металу. Я виструнчився на животі і подивився через виступ. Я міг бачити дах невеликої станції внизу, але не бачив морських піхотинців. Проте я знав, що охоронці вже повідомили по рації з гори, що самозванець зайшов так далеко. Підійдуть морські піхотинці.
  
  
  Я помітив ще один уступ у десятці футів нижче за мене і зліва від точки, де лебідка стояла з мене. Я проклав собі шлях до краю уступу, кидаючи по дорозі металеві уламки, і приготувався зістрибнути на наступний уступ. Сонячне світло спіймало там шматки гострого металу і чесно попередило мене. Тепер у мене не було сандалів; спуститися туди босоніж - напевно, самогубство.
  
  
  Настала ідея. Я зняв мантію та капюшон і почав рвати їх на смужки. Працюючи повільно та цілеспрямовано, гадаючи, що замишляють охоронці внизу та ченці нагорі, я обернув свої ноги, руки, сідниці, стегна та руки важким одягом ченця. Якби в мене було більше матеріалу, я б загорнувся, як мумію, але я цього не зробив, тому мені довелося б піти на більший ризик із гострим металом та отрутою, ніж я хотів би, але іншого шляху не було.
  
  
  Зрозуміло, коли я впав на наступний виступ, моя ліва нога впала на величезний шматок металу. Я швидко розслабився і метал не дійшов до шкіри. І я добрався до уступу, непомітно для мене ні згори, ні знизу. Я знав це, бо охоронці все ще час від часу стріляли, і їхні кулі прямували до того виступу скелі, який був вищий за мене на першому виступі.
  
  
  Другий, нижчий виступ був близько тридцяти футів завширшки та фута завглибшки. Я очистив його від металу і проклав собі шлях до самого західного кінця, де я впав на третій виступ лише за шість футів нижче. Я все ще знаходився на висоті понад сімдесят футів над стежкою і вибігав із уступів, які б утримували мене на заході, подалі від поста охорони.
  
  
  Я знайшов невелику печеру на третьому виступі, але ховатись там було марно. Навіть якщо вони мене не знайдуть, я скоро помру з голоду. Я вже вирішив, що не можу дочекатися темряви, щоб приховати мою втечу з цієї кам'яної стіни гори. Тут Темрява не буде моїм другом та союзником. Якби я не втратив рівновагу в темряві, я напевно став би жертвою всюдисущих металевих уламків, якби не зміг їх виявити раніше часу.
  
  
  Однак за п'ятнадцять хвилин я спустився ще з чотирьох уступів до точки приблизно за тридцять футів над стежкою і за сто ярдів на захід від морської станції. Морські піхотинці все ще стріляли по першому виступу, і нагорі чотири монахи в зелених капюшонах, що стояли біля лебідки, набили плетене крісло величезним каменем і опустили його на десять футів. Вони розгойдували його туди-сюди, намагаючись ударити будь-кого, хто там ховався. Звісно, нікого не було.
  
  
  Інтендей та його група, мабуть, пішли стежкою, просуваючись до вершини, де плани війни обговорюватимуться з доном Карлосом Італою. Після цього інциденту із самозванцем та вбивством справжнього Нуяна у мене не залишилося сумнівів у результаті цього обговорення. Дон Карлос отримає його підтримку, і він подасть сигнал зі своєю облямованою хмарами вершини гори за два дні.
  
  
  
  
  
  для початку кривавого повстання.
  
  
  І знову мої спроби запобігти неприємностям тільки розпалили вогонь війни і ускладнили моє завдання. Можливо, я за вдачею пожежний.
  
  
  Поки я відпочивав у своїй останній точці, за тридцять футів над стежкою, я почув унизу жахливий гул, подивився вниз і побачив полковника Васко і цілу роту морських піхотинців, що дерлися по стежці. Останнім переходом до стежки був пологий спуск. Мені не довелося б стрибати. Якби не металеві осколки та морські піхотинці, що йдуть стежкою, я міг би ковзати нею і якийсь час бігти. Зрештою, однак, я знав, що мені доведеться зіткнутися віч-на-віч з морськими піхотинцями. Якщо тільки я не хотів ризикнути з металевими відходами і спуститися гірським схилом на захід.
  
  
  Я притулився до стіни позаду останнього виступу і дозволив морським піхотинцям пролетіти повз. Я знав, що скоро вони накажуть ченцям опустити кошик, посадять у нього озброєного морського піхотинця і приведуть його до уступу, звідки я зійшов. Тоді пошуки розростуться, і вони знайдуть мене. Тепер їх на стежці було більше сотні, і я не міг бути далі за двісті ярдів від станції, біля перерви в стежці.
  
  
  Я залишався прихованим, навіть не спостерігаючи за морськими піхотинцями у їхніх останніх діях. Через десять хвилин я почув, як один з них тягнеться назад по стежці, очевидно, несучи альпіністське спорядження на додачу до лебідки. Я почекав ще п'ять хвилин, обстежив схил піді мною в пошуках металобрухту і підійшов.
  
  
  У скелі застрягли п'ять металевих обрізків, але я вирвав їх і відправив летіти стежкою. Я дістався до стежки, я був певен, непомічений, і побіг униз до базового табору. Щоб дістатися цієї точки, нам знадобилося дві години сходження; Я подумав, що зможу повернутися назад приблизно за п'ятнадцять хвилин. Я помилився.
  
  
  Коли я повернув до схилу гори, я зіткнувся віч-на-віч із полковником Рамоном Васко. Він притулився до гори і курив цигарку. Сигарета, залишена без нагляду, бовталася між його товстими губами. Навпроти нього прямо на мене була заряджена автоматична гвинтівка «Вольська».
  
  
  "Ми знову зустрічаємося, сеньйоре Картер", - сказав він, випльовуючи слова і посміхаючись з безжалісністю, від якої у мене закрутило кишечник. «На цей раз я знаю, хто ви. Ви не можете обдурити мене розповідями про спеціальне завдання для капітана Родрігеса. І цього разу ви не пропадете у повітрі».
  
  
  "Здається, так", - сказав я, зберігаючи зовнішню жвавість. Усередині я був у бунті, намагаючись вирішити, яку зброю використати першою. Це має бути Вільгельміна, стилет. Я був надто далеко, щоб діяти з Гюго, а бідний старий П'єр буде надто повільним для свого швидкого спускового пальця. Що тебе тримає? Чому ти не стріляєш?
  
  
  Його усмішка стала ще ширшою і, якщо можливо, стала ще більш безжальною.
  
  
  «Терпіве, містере Картер, - сказав він. «Ви виявили багато цього, проникнувши в мої лави, а потім сховавшись серед цих смиренних людей Божих. Я буду тим, хто вас уб'є, не сумнівайтеся в цьому. По-перше, я хочу поставити вам кілька запитань. "
  
  
  "Чудово." Я повільно рухався вперед, сподіваючись, що не помітить, але знаючи, що він помітить. Він зробив.
  
  
  «Не рухайтеся далі, – відрізав він, – або ми забудемо питання і викинемо ваше тіло за схил гори. Коли вас допитають, то це будуть експерти. Повірте мені на слово, містере Картер. Коли вони закінчать з вами, ми дізнаємося про все, що ви знаєте, і навіть більше. Ви говоритимете так, як ніколи раніше”.
  
  
  "У вас є способи", - сказав я, знущаючи використовуючи старе кліше.
  
  
  Багато, багато способів. Тепер рухайтеся до зовнішнього краю стежки і пройдіть повз мене. Зараз ми спустимося до базового табору».
  
  
  "Як ти дізнався, що я все ще не на тому виступі?" - спитав я, поки ми йшли гуськом стежкою.
  
  
  «Я цього не робив. Але я був свідком ваших чудес і раніше, сеньйоре Картер. Цього разу я вирішив відсторонитися від місця події і сподіватися, що розріджене повітря, в якому ви зникли, буде зайнято мною. І це вам дуже сподобалося. на нещастя”.
  
  
  На повороті стежки я побачив далеко попереду загін морських піхотинців. Ми наздоженемо їх за лічені секунди. Тридцять-сорок найбільше. Тоді для мене все було б скінчено. У мене може бути шанс проти однієї озброєної людини, але не проти їхнього загону. Я спіткнувся і зупинився. Полковник Васко зупинився позаду мене.
  
  
  "Що це? Чому ти зупинився?"
  
  
  Я обернувся і показав йому кров на моїх грудях. То була кров Нуяна, але полковник цього не знав. Я притулився до схилу гори і дозволив своєму тілу прогнутися, наче він був слабкий. Я приклав руку до обличчя і нахилився.
  
  
  "Шматок металу", - сказав я, задихаючись, для ефекту. «Коли я впав там на виступ, шматок металу прорізав мій одяг. Мене нудить. Слабкість».
  
  
  Останні слова були вимовлені повільно, далеко один від одного невиразним голосом. Я чув, як полковник лаявся, і знав, що він був упевнений, що отруєний метал виведе його з жорстокого допиту і остаточно позбавить мене мого тіла. Він не
  
  
  
  
  
  любив мене, хотів отримати насолоду від того, що мене катують, насолоду від натискання на курок, щоб викинути з мого тіла останні залишки життя.
  
  
  Я ще більше відкинувся і простяг руку, немов шукаючи полегшення від будівельних агоній.
  
  
  "Сукін син", - пробурчав він, крокуючи вперед, щоб узяти мою простягнуту руку. Ти не можеш тут померти. Ти...»
  
  
  Х'юго майнув у повітрі і влучив полковнику в горло. Його автомат упав на землю, і він випустив крик, який можна було почути аж до Майамі. Коли я стискав праву руку, тримав стилет у пальцях. Але мій приціл був не такий точний, як повинен. Я витяг зброю і знову встромив її, цього разу в його груди, сподіваючись пронизати її серце.
  
  
  Він упав, повільно, саме тоді, коли загін морських піхотинців кинувся тікати. Вони бачили, як я напав на полковника. Двоє з них повернули вбік і стояли навколішки, прицілюючись, щоб убити нападника на полковника.
  
  
  У мене не було вибору, я перестрибнув через узбіччя стежки і зісковзнув на животі в джунглях, знаючи, що вона сповнена покритого отрутою металу.
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Кулі пронеслися схилом, як хвиля води перед сильним вітром. Я схопився на обмотані ноги і зробив поворот, кинувшись з гори. Хоча я був поза увагою загону морської піхоти нагорі, їхній зброї заважав підлісок, який не був захистом від куль у залізній сорочці.
  
  
  Маленькі дерева, гілки та кущі навколо мене тріскали і спалахували від дощу куль. Купки листя буквально вибухнули перед обличчям. Я міг бачити шматки металу, які, очевидно, були скинуті на схил гори літаком, і знав, що наступаю на ці шматки, коли я безладно біг вниз через джунглі, що згущуються. Я міг тільки сподіватися, що обгортки витримають, поглинуть уламки.
  
  
  За іронією долі саме наявність отруєних металевих уламків дозволило мені втекти від загону морських піхотинців стежкою вище. У них не було свого життя на коні, вони не були в такому розпачі, як я, тому вони не мали наміру йти за мною в це море смерті та небезпек. Я пройшов зигзагом низхідним схилом, знайшов стару індійську стежку і попрямував прямо до дна долини.
  
  
  Коли я вийшов із зони, засіяної отруєним металом, я знайшов струмок і сів відпочити. Рана на боці відкрилася під час польоту, і біль ставав нестерпним. Ще щось було у пов'язці на моїй правій нозі, можливо, камінчик, який тиснув на ступню.
  
  
  Я змив з лиця бруд із джунглів і зняв брудні наручники. Я перевірила пов'язку на бічній рані, виявила, що вона просякнута кров'ю, але не наважилася її зняти. Цілющі трави і мохи Піко все ще творили своє чаклунство.
  
  
  Коли я перестав вмиватися, я ліг на берег, щоб відпочити і дати боці перестати кровоточити. У пов'язці на правій нозі я не знайшов камінця, але незабаром про це забув. Відпочивши, я встав і продовжив шлях індійською стежкою, поки вона не зникла в джунглях. Я вибрав лінії найменшого опору і, йдучи за сонцем, який я міг бачити через нерівні проміжки часу, подався на захід, до земель Нінка. Якщо пощастить, я буду там до заходу сонця. Можливо, тепер мені вдасться переконати вождя Ботуссіна, що краще допомогти з його повним набором воїнів. Ми могли б принаймні дістатися до столиці, попередити про революцію, що наближається, і викликати там достатньо дій серед повстанців і урядових сил, щоб перешкодити планам дона Карлоса Італі. Якби ми добре виконували свою роботу, його сигнал із оповитою хмарами вершини Альто-Арете міг би не мати повного ефекту; революція може зазнати невдачі.
  
  
  Це була слабка надія, але моя єдина. Я думав про те, щоб повернутися туди, де я сховав радіо і припаси, де я, сподіваюся, зможу навіяти Девіду Хоуку або іншим співробітникам AX, що, якщо вони не підтримають, ще дві країни третього світу вислизнуть з нашої зрозуміти мелодію великого кровопролиття. Згадавши останню спробу, я відмовився від цієї ідеї. Це займе занадто багато дорогоцінного годинника і, я був переконаний, виявиться безплідним.
  
  
  Я не проїхав і милі через джунглі, коли відчув пульсацію у правій нозі. Якийсь час я ігнорував це, але зупинився, коли підійшов до струмка, де Елісія прийняла ванну і заспівала свою солодку пісню. Я сів на березі і повернув ногу, щоб подивитись на дно. Він був брудним від чорного бруду джунглів, тому я занурив його в струмок, щоб змити.
  
  
  Жало води було схоже на гарячу кочергу на моїй нозі. Я знову підняв ногу і побачив крихітний укол у м'якій частині моєї арки. Почервоніння та припухлість сказали мені найгірше. У цій упаковці не було камінчика.
  
  
  Був шматок отруєної сталі, і він проткнув мені шкіру.
  
  
  Я мало не запанікував, знаючи з того, що мені сказали, що в мене, мабуть, мало часу для життя. Спочатку я
  
  
  
  
  
  стану слабкий, потім знепритомнію, зрештою впаду в деріум, потім кому, а потім смерть.
  
  
  Щосили я притягнув ступню до рота і почав смоктати кров з ранки, вколотий шпилькою. Вийшло не так багато, але я плюнув у струмок. Ідея вдалася, і я використав Хьюго, щоб вирізати хрестик на рані. Кров текла рясно, я смоктав і плював, поки не відчув нудоту. Цього було замало. Отрута вже почала пробиратися по моїй нозі.
  
  
  Друга ідея припала до душі, і, хоча я не дуже сподівався на неї, її напевно варто спробувати. Я зняв пов'язку зі свого боку і зачерпнув частину гнильної припарки, яку Піко приклав до моєї вогнепальної рани.
  
  
  Працюючи терпляче і старанно, незважаючи на паніку, що зростала, я втирав жахливу суміш моху і трав глибоко в рану на моїй нозі. Я обернув його хусткою, відпочив ще п'ятнадцять хвилин, потім перевірив. Нога страшенно хворіла, коли я стояв на ній, але я більше не відчував млявості. Я знав, що для того, щоб припарка подіяла - якби в неї була хоч якась сила - мені треба було б відпочити там кілька годин і дозволити її цілющу силу просочитися в мою кров разом з отрутою, але на це не було часу. Довелося знайти Ботуссіна і переконати його у необхідності поспішних дій, якщо можливо, для невеликої війни.
  
  
  Що більше я ходив, то дужче боліла нога. На той час, як я опинився в межах видимості земель Нінки, я був більш ніж виснажений. Моя бічна рана сильно кровоточила, і отрута потрапила в мої стегна. Я відчув, що там настає свого роду параліч. Але я заткнувся, спотикаючись, падаючи; відключення на короткі часові відтинки. Часом мої думки блукали, і я міг уявити, як пірнаю з головою в іншу ущелину. Цього разу я знав, що Піко мене не рятуватиме. Я був за милі від його обителі на схилі гори.
  
  
  Ближче надвечір я знайшов останню стежку, що веде до табору Ботуссіна. Трохи більш як через двадцять чотири години, завтра в сутінках, дон Карлос Італла підійде до краю свого лігва в хмарах і надішле сигнал до початку революції. Я не сумнівався, що він отримає повну підтримку Інтендая та його послідовників з Апалки.
  
  
  Я буквально заповз у табір Нінка і, незадовго до того, як знепритомніти, побачив Пурано і двох його воїнів, що йдуть до мене. Два воїни мали списи в руках, і тоді я подумав, що щось пішло не так, і тепер вони були готові передати мене списам.
  
  
  У той момент мені було начхати. Насправді, я вітав би солодкий спокій, який прийде від смерті будь-яким способом.
  
  
  * * *
  
  
  Коли я прокинувся у вже знайомій хатині, було темно. Я розплющив очі і побачив на протилежній стіні запалений смолоскип. Я подивилася праворуч і побачила Елісію, що сиділа поруч зі мною, схрестивши ноги, з вологою тканиною в руках. Вона прикладала тканину до мого запаленого чола. Поруч із нею стояли Антоніо і Пурано, з тривогою спостерігаючи, чи заговорю я чи просто передсмертний хрип.
  
  
  Але припарку Піко зробила свою справу, незважаючи на те, що я не використовував її цілющі властивості. Я відчув себе трохи сильніше, але все ще не міг піднятися самотужки. Антоніо і Пурано, попри бажання Елісії, допомогли мені сісти. Потім увійшов Ботуссін і сів на своє знайоме стілець.
  
  
  З величезним зусиллям я розповів про те, що трапилося зі мною з того часу, як я покинув землі Нінка посеред минулої ночі. Коли я закінчив, усі були певні, що ми програли. Неможливо було проникнути у фортецю дона Карлоса Італла, неможливо було зупинити революцію, яка відбудеться завтра в сутінках, приблизно о двадцяти годинах їзди. У Антоніо були новини, які хвилювали їх усіх протягом дня, але тепер він не був певен.
  
  
  «Я розумію деякі символи на карті, - сказав він, - але більшість із них настільки тьмяні, що ніхто з нас не може їх прочитати. За допомогою Пурано та кількох його воїнів ми дісталися до довколишніх районів печери. вхід, але це могло бути в одній із кількох западин на схилі гори. І там партизани та кубинські морські піхотинці розвідують цей район. Нас мало не виявили півдюжини разів, і ми втекли якраз вчасно. "
  
  
  Він здавався таким пригніченим, таким спустошеним. У мене не було ідей підбадьорити його, тому я нічого не сказав, не бажаючи дозволяти їм чути нотку поразки у своєму власному голосі. Я знову ліг, бажаючи виспатися і відпочити, але боюся більше витрачати час.
  
  
  "Ми повинні спробувати ще раз", - сказав я. «Зважаючи на те, що ви намалювали на карті, ми принаймні знаємо загальне місце розташування печери. Ми можемо шукати всю ніч, уникати патрулів партизанів та морських піхотинців і, можливо, нам пощастить».
  
  
  "Вірний шлях, на якому ми були весь цей час?" - спитав Антоніо з ноткою гіркоти в голосі.
  
  
  "Удача може змінитися", - стомлено сказав я, не в змозі відчути той оптимізм, який передбачав мій тон. «Настав час їй розвернутися у нашому напрямку».
  
  
  "Ми допоможемо з воїнами для такого підприємства", - сказав Ботуссін. Він вислухав нашу репліку і вирішив, що я правий. Варто ще спробувати. "Пурано вестиме нашу війну
  
  
  
  
  
  Вони будуть у вашому розпорядженні, сеньйоре Картер. "
  
  
  Вперше після мого повернення я помітив, що Елісія, хоч і уважно ставилася до моїх потреб, не ставилася до мене з такою любов'ю. Здавалося, їй не треба було бути поряд зі мною, щоб часто до мене торкатися. Невдовзі я зрозумів чому. Вона сиділа зовсім поруч із Пурано, і він дивився на неї з ніжністю, в якій я швидко дізнався роман, що зароджується. Я згадав тоді, що сказав мені Ботуссін під час нашої початкової бесіди, коли ми всі були пов'язані в його міській хатині першої ночі, коли ми приїхали сюди. «Так багато наших дівчат були вбиті Анчіо та його фанатичними послідовниками… Сьогодні Пурано вже не шлюбний вік, але ще не знайшов дівчину, яка підходить як наречена».
  
  
  Елісія, хоча вона і не була індичкою, Пурано та його батько, мабуть, вважали дуже високим становищем. За моєї відсутності тут щось сталося, і я повинен був визнати, що відчув укол ревнощів, знаючи, що те, що сталося, було зустріччю розумів - і, можливо, душі - між Елісією та Пурано. Ах, непостійність підліткового розуму. Але ревнощі були недовго і трохи розбавлені. Я турбувався про те, як буде вирішено питання з Елісією. Незважаючи на те, що я зберігав до неї сильні почуття, я знав, що ці нові розробки були на краще. Витягти Елісію з її будинку в джунглях, якою б примітивною, грубою та небезпечною вона не була, було б пародією. Вона могла бути такою ж непостійною, як американська старшокласниця, але на цьому подібність закінчилася.
  
  
  Я взяв ще годину відпочинку, протягом якого Елісія все ще доглядала мене холодною вологою тканиною, але намагалася уникати моїх очей, наскільки це було можливо. Навіть коли наші погляди зустрілися, я побачив у них якийсь неспокійний вираз. Вона зрадила мене іншому чоловікові після того, як так старанно переслідувала мене до того, як Пурано увійшов до її життя. Зрештою, я вирішив заспокоїти її неспокійний розум.
  
  
  «Ти дуже гарна і дуже дорога, Елісія, – сказав я, – і я дуже до тебе прив'язана. Але так краще. Пурано ... »
  
  
  "Ви занадто багато думаєте, сеньйоре Картер", - сказала вона. «Я не оголошував жодних рішень щодо своїх намірів».
  
  
  "Так, є", - відповів я. «Не губами, а очима. Можливо, ти ще не любиш Пурано, але полюбиш. Не борись з цим, Елісіє, і не турбуйся про те, щоб мене образити. Нехай те, що буде з тобою, звісно, і вітаю це”.
  
  
  «Ви все ще гадаєте. Я люблю вас, сеньйоре Картер».
  
  
  "І ти полюбиш Пурано".
  
  
  Вона мовчала, потім її очі знайшли мої, і вони все ще були стурбовані. Я анітрохи не допоміг.
  
  
  "Це моя проблема", - сказала вона. "Я кохаю вас обох."
  
  
  Я кивнув головою. Я почав розповідати їй про величезні відмінності в наших культурах, про те, що мене незабаром відкликають на інше завдання, можливо, на іншому кінці світу, про те, що я, можливо, ніколи не повернуся до Нікарсу. Я вирішив пропустити всю цю нісенітницю. Якби я дійсно хотів її, я міг би піти з AX і залишитись тут до кінця свого життя. Це був би чудовий сурогат для тієї городньої ферми в Огайо. Насправді краще я нічого не сказав, тільки знову кивнув і поринув у глибокий сон.
  
  
  Перш ніж я пішов, я знову відчув холодну тканину на лобі, відчув, як теплі сльози падають на мої оголені груди.
  
  
  * * *
  
  
  Антоніо і Пурано розбудили мене незадовго до світанку. У нас було трохи більше дванадцятої години, щоб зупинити дона Карлоса та його криваву революцію. Якщо ми не знайдемо входу в печеру і якщо в печері не буде димаря, яким ми могли б піднятися на вершину Альто Арете, все було б скінчено. Навіть мені було б важко втекти з Нікаркси з неушкодженою шкірою. І якщо ми досягли вершини, як і раніше, не було плану, як ми там діятимемо.
  
  
  Поруч зі мною на підлозі хатини лежав рюкзак, і я знав, що старий вождь послав когось забрати його з високого уступу над долиною Рейна. Мені шкода, що я не розповіла йому про моє радіо, заховане біля ферми Кортеса, але радіо тепер не допомогло - тепер, коли я не міг чекати на подальшу допомогу від Вашингтона. Хоук та президент уклали жорсткі угоди.
  
  
  Але рюкзак був знахідкою. У мене там була зайва пара черевиків. Ми всі вивчили складену мною карту розташування та укріплень Альто Арете. Навіть з огляду на те, що сержант Пекено трохи збрехав, ми мали досить чітке уявлення про те, на що чекати. Нам не довелося б турбуватися про мінні поля, скажених собак і охоронців по периметру вершини, але всередині комплексу навколо головного двору і в палаці, де жив дон Карлос Італла, було безліч озброєних охоронців. На жаль, сержант морської піхоти, якого я вбив стільки днів тому, нічого не знав про димар через гору, тому не було ніякого способу дізнатися, де він виходить на вершину - і чи зможемо ми пройти через нього.
  
  
  Але ми були готові як ніколи.
  
  
  У мене впала температура, і я знову відчув себе сильним. Елісія спала, і я був за це вдячний. Я не хотів бачити її стривожений погляд, коли її душа боролася за вибір між мною та Пурано. Якщо син вождя знав про її болісне рішення, він нічого не сказав.
  
  
  
  
  
  
  За межами дюжина воїнів, всі з примітивними списами, чекали, коли ми проведемо їх у печеру. Сам Ботуссін проспав наш від'їзд, і з першими променями сонця ми вже вийшли на стежку, впевнено піднімаючись західними схилами гори Торо. Ми йшли повільно, але цілеспрямовано, знаючи, що дорогоцінні хвилини вислизають; також знаючи, що поспішність витратить наші сили і зробить нас марними, як тільки ми знайдемо печеру – якщо ми її знайдемо. Були б потрібні всі сили, які ми могли б покликати, щоб піднятися в димар, якби ми взагалі могли в нього піднятися.
  
  
  Антоніо ніс давню карту, вивчаючи її кожні кілька сотень ярдів. Коли ми підійшли до першої западини, яка могла привести до прихованого входу до печери, мені здалося, що я чую звуки попереду нас. Це не були звичайні звуки джунглів, тому я зупинив нашу невелику вечірку і пішов далі, щоб дізнатися, що то були за звуки.
  
  
  І там, біля входу в улоговину, у невеликому таборі на штучній галявині стояли дві дюжини партизанів, що стали на сніданок. Вони розбили табір просто неба - без наметів, хатин і навіть підстилок. Я знав, що дон Карлос розіслав їх по всій цій місцевості. Він знав, де знаходиться печера, і охороняв її на випадок, коли ми натрапимо на неї. Через цей захист я відчував, що старий дон Карлос вважав себе захищеним від вторгнення через загублену печеру. Це було добре. Якби він відчував себе в безпеці, він не став би охороняти верхню частину димаря.
  
  
  Я доповів решті, і ми вирішили не атакувати переважаючі сили партизанів у чоло. Я помітив вартових на півдюжині застав. Ми рушили в дорогу з ножами в руках, з моїми інструкціями, як убити людину тихо, не турбуючи інших.
  
  
  Встановивши вартового, якого я хотів убити, я спостерігав за його діями, поки не знайшов місце, де він підійшов найближче до стіни джунглів. Я зробив манівець до того місця, лежав у кущах і чекав, поки інші зроблять те саме зі своїми вартовими. У нальоті було задіяно лише п'ятеро підводників і я. Антоніо, Пурано та інші сім воїнів Нінка вишикувалися фалангою біля головного входу до табору. Вони атакуватимуть основні сили партизанів лише в тому випадку, якщо одному з вартових вдасться підняти тривогу.
  
  
  У резервній фазі операції не було потреби. Ледве я вискочив з укриття, перерізав горло призначеному мені вартовому і затяг його в зарості, як інші п'ять воїнів, озброєні довгими, гостро заточеними мечами, вже були у своїх вартових, безшумно і швидко відправляючи їх у пекло.
  
  
  Коли ми затягли їх усіх у кущі, у таборі було так тихо, наче нічого не сталося. Залишок партизанського загону, вісімнадцять чоловік, скрючився в тіні біля задньої поляни, у вузькій частині лощини. І знову знадобилася тиша та швидкість. Якщо хтось із партизанів відгукнеться чи втече, вони можуть привести підкріплення із сусідньої лощини, розташованої не більше ніж за півмилі від них.
  
  
  Моє серце дійсно не було в цій очевидній бійні, тим більше, що ми поняття не мали, чи це була западина, яка приведе нас до стародавньої печери. За словами Антоніо, ієрогліфи на карті вказують на те, що одна із семи западин на цьому боці гори веде до печери. Якби печера знаходилася під номером сім і кожну з ям охороняли двадцять чотири партизани, ми витратили б весь дорогоцінний день, намагаючись убити майже сто сімдесят чоловік групами по дві дюжини в кожній.
  
  
  Шанси на те, що нам вдасться вбити всіх 170 людей, не зіткнувшись із фатальною заковика де-небудь на лінії, були настільки мізерними, що я знав, що ми заграємо з катастрофою, а також з годинником. Я подав знак про скликання військової ради, і ми зустрілися далеко в долині, біля звивистого струмка.
  
  
  Після того як я висловив свої сумніви та сумніви, а також свою відразу до такої масової кровопролиття у семи лощинах, було вирішено, що ми маємо розробити альтернативний план. Я повернувся до мовчазного Пурано.
  
  
  «Ви чи ваші люди знаєте якусь іншу стежку в гору, яка огинає ці западини і виходить до витоків, ближче до основи Альто Арете?»
  
  
  Він вивчив питання, потім коротко заговорив зі своїми копійниками. Я не розумів мови, але було багато кивків та мукань. Нарешті Пурано встав і глянув на пагорб праворуч від першої западини.
  
  
  «Ходімо. Ми пробуємо стару стежку».
  
  
  Ми знайшли стару і майже закриту стежку, якою не користувалися стільки років, що це було трохи краще, ніж прокладати собі шлях через найгустішу частину джунглів. І він був крутішим, набагато крутішим, ніж стежка в центрі западини. Коли ми пройшли дві години, дві дуже цінні години, стежка, здавалося, трохи відкрилася. Нам було легше рухатися, але вже було пізно вранці, коли ми закінчили повне обстеження того боку підніжжя гори.
  
  
  Якщо біля підніжжя Альто Арете справді була печера, нам не вдалося знайти її слідів.
  
  
  
  
  
  Справа в тому, що вона повинна бути далі вниз по пагорбі, в одній із семи лощин, що охороняються партизанами дона Карлоса Італла. Було б надто довго повертатись і приводити в дію наш первісний план, надто довго навіть для того, щоб перевірити долини з верхнього кінця та таким чином обійти охорону.
  
  
  Ми зазнали поразки, і ми все це знали, коли ми поверталися старою стежкою, яка привела нас сюди. Навіть копійники йшли похмурою ходою, коли ми почали спускатися з гори. У моїй голові мчали думки та ідеї, жодна з яких не варта ні чорта. Але десь у моїй пам'яті був ключ до всього цього. Хтось десь сказав мені щось, щоб вказати, що хтось інший, крім Анчіо, тепер відомого як Дон Карлос, знав, як розшифрувати ці прокляті ієрогліфи. Але хто? А де його зустрів? Чи я просто підслухав це чи прочитав? Поки ми йшли, невтішні, не лише наш дух упав, а й наша пильність була неіснуючою.
  
  
  Ми гадки не мали, що таїться небезпека, поки один із списоносців Нінка, який очолював нашу невелику процесію і йшов далеко попереду Пурано, раптово не впав. Пурано теж міг постраждати, але він швидко виправив це. Ще до того, як людина опинилась на землі, Пурано зник у кущах.
  
  
  Інші розсипалися, пірнаючи в стіну джунглів по обидва боки вузької стежки. Я тримав у руці люгер і лежав нерухомо в кущах, вивчаючи стежку внизу. Я бачив індіанця, що лежить на спині, з грудей стирчав величезний метальний ніж.
  
  
  Ми терпляче чекали, чекаючи на повномасштабну атаку, навіть не знаючи, хто може бути нашими нападаючими. У тиші ми почули, як хтось рухався в кущах далеко вниз стежкою. Чоловік у селянському одязі та з гвинтівкою через плече вийшов на стежку і сміливо підійшов до мертвого копійника. Він озирнувся, не побачив нічого загрозливого, потім нахилився, щоб витягнути ніж із грудей індіанця.
  
  
  З джунглів вилетів спис і потрапив людині в горло. Він упав, схопившись обома руками за рану та спис. Його очі вирячилися, і він продовжував кашляти, як від сухот. Однак невдовзі він відмовився від боротьби і впав на тіло мертвого індіанця.
  
  
  У джунглях знову стало тихо. Я зачекав хвилин п'ять, потім спустився, щоб оглянути трупи. Я перевернув селянина і побачив, що це один із партизанів, яких ми бачили в таборі біля входу до першої лощини. У моїй голові дзвеніли дзвіночки небезпеки. Інші виходили зі своїх укриттів, але я помахав їм у відповідь і знову пірнув у джунглі. Ні хвилини зарано. Я повернувся, щоб знову поглянути на стежку, коли побачив ще шістьох партизанів, з автоматами напоготові, що повзали стежкою. Вони зупинилися, коли побачили двох мерців, і я знав, що вони збираються відкрити вогонь навколишніми джунглями. Я відкрив рота і промовив одне слово, голосне, хрипке і тривожне:
  
  
  "Атака."
  
  
  Ми з Антоніо відкрили вогонь одночасно. На секунду позаду нас Пурано та його копійники випустили смертоносну зброю. Сам Пурано вискочив на стежку і з ножем у руці кинувся за партизанами. Ми з Антоніо перестали стріляти, щоб не потрапити до нього.
  
  
  Інші партизани, побачивши, як на них обрушується високий сильний привид з вишкіреними зубами і блискучим ножем, кинулися тікати. Новий залп копій точно пройшов повз Пурано і знайшов сліди на спинах партизанів, що тікають.
  
  
  У живих залишився лише один, нікому не вдалося втекти. Щоб отримати інформацію, не треба було мучити бідолаху. Він озирнувся на своїх убитих друзів і говорив так само охоче і рясно, як той кубинський сержант морської піхоти говорив там, у стайні Кортеса, тієї ночі, коли я буквально повісив його за яйця.
  
  
  Він сказав, що партизани біля входу до першої лощини швидко не помітили своїх вартових. Замість того, щоб послати по допомогу із сусідньої лощини, вони розділилися на загони і мали намір з'ясувати, що трапилося з їхніми вартовими. Цей загін шукав дві години, нарешті знайшов цей старий слід, але не сподівався знайти нікого. Один із партизанів побіг уперед. Він був тим, хто помітив індіанця і вбив його, кинувши ножа. Інші не знали, що відбувається попереду, і потрапили до нашої пастки.
  
  
  Наразі, сказав партизан, інші пошукові команди, ймовірно, вже зверталися за допомогою до інших. Незабаром горб заповнився пошуковими командами, а долини залишилися без нагляду. Здавалося, це була наша грандіозна нагода пошукати стародавню печеру. Але я глянув на годинник і побачив, що вже за півдня. Приблизно через вісім годин настане сутінок, і дон Карлос надішле сигнал з вершини Альто-Арете.
  
  
  Партизани, звичайно, уявлення не мали, де знаходиться вхід до печери. Їм просто наказали не дозволяти нікому проходити через лощину; вони навіть не могли сам підніматися на лощину. Ось чому пошукові групи піднялися на гребінь і, на жаль, натрапили на нас.
  
  
  
  
  
  
  Порадившись із Пурано та Антоніо, я виявив, що перспективи на майбутнє більш туманні, ніж я думав раніше. На огляд кожної із семи западин піде не менше години. Якщо ми не потрапимо до печери з перших двох чи трьох спроб, було б надто пізно зупиняти дона Карлоса. Пурано якомога лаконічніше вказав, що навіть після того, як ми знайшли печеру, знадобиться багато годин, щоб подолати природний димар. Зрештою, він був більше двох тисяч футів завдовжки.
  
  
  Вперше за багато років здавалося, що Нік Картер, N3, Killmaster для AX, не впорається із завданням. Не тільки зазнати невдачі, а й бути щасливим, щоб вибратися з неї живим.
  
  
  Але десь у моїй голові була відповідь, яка могла б значно скоротити час, дозволити нам знайти печеру за годину чи дві, даючи нам достатньо часу, щоб перелізти через димар і дістатися до лігва дона Карлоса Італі в хмарах. .
  
  
  Але якою була відповідь і в кого вона була?
  
  
  Ми стягли всі трупи зі стежки і, надійно зв'язавши єдиного партизана, що вижив, знову рушили по стежці. На цей раз ми рухалися обережніше, уважно стежачи за пошуковими командами. Навряд чи всі вони пройдуть ту саму землю, але, якщо нам пощастить, одна команда може заблукати і випадково натрапити на нашому шляху. Це була можливість, яку ми не могли прогаяти.
  
  
  Ми були біля гирла западини, коли Пурано зненацька зупинився і підняв руку. Ми всі підійшли до кисті, зброю напоготові. Тоді ми це могли чути. Хтось пробирався вгору пагорбом, ігноруючи скритність, у пеклі схиляючись до виборів.
  
  
  Я скорчився в кущах, моя рука міцно стиснула зад Вільгельміни. Поштовх став гучнішим і звучав так, ніби ціла група морських піхотинців просувалася вгору по слабкій стежці, збиваючи дерева, ліани і кущі, пинаючи колоди, що впали.
  
  
  Я побачив спалах і підняв люгер. Я прицілювався в ствол, стискав палець на спусковому гачку, готовий вистрілити, як тільки отримаю точний постріл в ціль. Я став би першим у черзі і дозволив би іншим зосередитися на тих, хто позаду.
  
  
  Я майже досяг точки неповернення спрацьовування спускового гачка Вільгельміни, коли побачив, хто йде. Тоді я мало не викинув люгер.
  
  
  В іншу частку секунди я б убив Елісію Кортес.
  
  
  Вона була одна і поспішала. Вона забула все, що я розповідав їй про подорожі джунглями, коли навколо були ворожі війська. Вона так поспішала знайти нас, щоб бути з нами, вона ігнорувала небезпеку. І вона майже заплатила за це ігнорування своїм життям. Я тремтів, коли вийшов із кущів і побачив, що вона все ще йде стежкою.
  
  
  "Сеньйор Картер", - вигукнула вона. «О, Нік, я думав, ти мертвий. Я думав, що ви всі померли.
  
  
  Вона плакала, коли вона кинулась в мої обійми і почала обсипати моє обличчя, тепер уже сиве, з бородою, що відросла кілька днів, солодкими вологими поцілунками. Я тримав її вільно і озирнувся через плече на Пурано, який усміхався до її появи. Тепер він похмуро дивився на нас обох. Ревнощі. Він може творити дива навіть серед найкращих союзників.
  
  
  Елісія теж бачила його, але її відповідь була зовсім іншою. Вона вискочила з моїх рук і раптом почервоніла. Вона глянула в очі Пурано, потім її очі впали, і вона глянула на землю біля його ніг.
  
  
  "Я теж боялася за тебе", - сказала вона. «Мені приносить задоволення бачити тебе здоровим і здоровим».
  
  
  Це було все, що потрібне Пурано. Його очі дивилися на землю біля ніг Елісії, і він вимовив найдовшу промову за своє коротке життя.
  
  
  «Мені приносить задоволення, що ви задоволені моїм здоров'ям. Я також боюся за вас і радий, що ви здорові та здорові».
  
  
  Я відступив і спостерігав, як Елісія Кортес у цей момент перетворилася на троянду, що розпускалася, розпускалася, квітуча - більше, ніж Пурано знав.
  
  
  Однак мені довелося припинити незвичайні залицяння.
  
  
  "Навіщо ви прийшли шукати нас, Елісія?"
  
  
  Вона відірвала очі від землі біля ніг Пурано і пильно подивилася на мене без своєї звичайної сором'язливості. «Самітник приїхав до індійського табору, щоб попередити Ботуссін», - сказала вона. "Іман з Апалки дав згоду на революцію як у Нікарксі, так і в Апалці. Революція повинна початися з настанням темряви. Ніхто більше не знає, що угоди було досягнуто. Після того, як було дано сигнал з Альто-Арете, особливий загін партизани, частина елітного корпусу дона Карлоса Італла, повинні атакувати землі Нінка та вбити всіх чоловіків, жінок та дітей».
  
  
  "Звідки Піко все це знає?" На той час Антоніо та інші утворили коло навколо нас, усі слухали гострими вухами та широко розплющеними очима.
  
  
  "У нього є радіо", - сказала Елісія. «Він узяв його з собою, коли пішов у гори, щоб жити далеко від людей. Він здійснює періодичні поїздки до столиці, переодягнувшись ченцем, щоб купити деталі та батареї. Він слухав частоти, які дізнався під час прослуховування. Він чув закодований зв'язок між доном Карлосом та кубинцями. Маючи стільки часу, старий Піко зламав код».
  
  
  Прийшла думка. "Мені сказали, що Дон
  
  
  
  
  
  
  Карлос подасть сигнал про початок революції за допомогою ракетниці з вершини Альто Арете. Якщо у нього складне радіообладнання, то чому він так не поширює інформацію? "
  
  
  "Я можу відповісти на це питання", - сказав Антоніо. «Ми все ще бідна країна, сеньйоре Картер. Не багато людей мають радіоприймачі. Навіть дон Карлос не зміг оснастити всі свої революційні групи на всьому острові радіоапаратурою. точка на острові, навіть в Апальці і далеко в морі. Навіть, як то кажуть, на Кубі”.
  
  
  «Боже мій, – подумав я. Цей спалах має більше значення, ніж я припускав. Якось мені доведеться зупинити дона Карлоса, щоб той не вистрілив. Без нього міг би по радіо передати кілька своїх контингентів - переважно кубинців - але цього замало повного успіху революції. Але як?
  
  
  Я подумав про старе Піко, що сидить нагорі на своєму прихованому плато і слухає всі радіопереговори дона Карлоса Італі. Ця людина, яка шукала місце далеко від суспільства людей. Я згадав смуток у його голосі, коли він розповів мені про те, що трапилося з його прекрасною одинадцятирічною дочкою:
  
  
  Я міг сказати з його очей, що він брехав. Тоді я пішов за ним і його друзями і дізнався, що він справді збрехав, і пішов зламаним.
  
  
  Думки почали котитися у моєму мозку. Я думав, що моя голова вибухне, намагаючись розібратися в них. Це був безлад думок, які вели скрізь і нікуди. У цьому безладді думок була відповідь, яку я шукав. Я схопив Елісію за її тонкі ручки.
  
  
  «Елісія, де зараз самітник? Де Піко?
  
  
  «З вождем Ботуссіним. Він залишиться там і допоможе боротися з елітним корпусом, коли вони прийдуть вбивати Нінкасов».
  
  
  "Він знає, де ми знаходимося, що ми намагаємося зробити?"
  
  
  "Я не знаю. Я знаю лише те, що він сказав вождеві. Після цього вони сіли за великий обід, плануючи обговорити стратегію пізніше».
  
  
  Це прикинув. Шлунок Ботуссіна був понад усе. Піко не знав, що ми шукаємо вхід до печери. Якщо він це зробив.
  
  
  «Підемо», - сказав я Антоніо та Пурано. «Елісія, залишайся з рештою і повертайся до табору Нінка. Ми підемо далі. Мені треба поговорити з Піко».
  
  
  "Чому ..."
  
  
  «Просто роби, як я говорю. Не можна втрачати жодної хвилини».
  
  
  Поки Антоніо, Пурано і я поспішали стежкою, прямуючи до табору племені, я пояснив, що сподівався дізнатися від Піко.
  
  
  Можливо, старий самітник не міг згадати день тридцять років тому, коли він пішов за Анчіо та його злими друзями в печеру біля підніжжя Альто Арете, в одній із семи лощин.
  
  
  Але були інші спогади, інші знання, які були приховані глибоко у його свідомості трагедіями. Згадка про одне може відкрити двері іншому.
  
  
  Якби я міг використати ці інші спогади, ці інші знання, я мав би невеликий шанс врятувати народи цих двох острівних країн.
  
  
  Якщо ні?
  
  
  Я б поки що про це не думав.
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Моя друга зустріч з Піко, пустельником, була сумішшю задоволень та розчарувань. Або, як коміки люблять нагадувати нам дещо монотонно, гарні новини та погані новини.
  
  
  По-перше, він розлютився на мене за те, що я залишив його табір самостійно.
  
  
  «Я провів роки, сеньйоре Картер, - сказав він, присівши серед низькорослих індіанців, щоб зменшити ефект свого великого зросту, - приховуючи шлях до мого притулку. Жодна жива людина, крім вас, тепер не знає, як туди потрапити. Припарку знадобилося ще кілька годин, щоб зробити свою роботу”.
  
  
  Ми були на площі табору племен. Спекотне полуденне сонце висвітлювало суміш білих і коричневих тіл. Навколо нас дзижчали мухи розміром із чайну чашку. Деякі з них навіть напали на пов'язки на моєму боці та правій нозі. Виганяти їх було небезпечним заняттям, що загрожує репресіями.
  
  
  Антоніо і Пурано стояли по обидва боки від товстого вождя з одного боку кола. Трохи позаду них були Елісія та копійники з місії в сім лощин. Тіло мертвого списоносця знаходилося в особливій похоронній хатині, яку готували деякі жінки племені, що залишилися. Я сів поряд з Піко з іншого боку кола. Коло по обидва боки від самітника і мене заповнювали сільські старійшини, яких я бачив тієї першої ночі у міській хатині. Інші копійники, заздрившись, що вони вирушили на місію не для того, щоб розділити славу, оточили всіх нас за межами кола.
  
  
  «Припарка добре себе зарекомендувала, – запевнив я Піко, – якби вона діяла набагато краще, це було б, якби взагалі не було рани. Але я перепрошую за порушення вашого правила. Ви приймете?
  
  
  Піко посміхнувся. Це було все, що я отримав. «Ви повинні пообіцяти ніколи не розповідати жодній живій душі, як ви покинули мій табір».
  
  
  "Я не буду". Насправді я не міг. Тієї ночі, коли я покинув його табір, було темніше, ніж у свині. Якби мені доручили знайти дорогу назад, я б, ймовірно, все життя блукав по джунглях.
  
  
  "Що ви хочете від мене, сеньйоре Картер?"
  
  
  
  
  
  "Навіщо так поспішати сюди, щоб поговорити зі мною?"
  
  
  Я освіжив його пам'ять про нашу розмову, про те, як він сказав, що стежив за Анчіо та його друзями, дізнався, що ця людина дійсно не збрехала, і бачив, як його дочка та кілька інших були вкриті олією та спалені. Я повторював стільки, скільки міг пригадати, що він сказав, сподіваючись викликати в нього спогади. Важливі спогади.
  
  
  "Я хочу знати все, що ви бачили і чули тієї ночі", - сказав я Піко. «Я знаю, що це болісно згадувати, але це важливо. Я хочу знати якнайбільше, перш ніж я покажу вам щось дуже важливе».
  
  
  Він виглядав спантеличеним. Так само чинили і всі інші. Але всі мовчали, доки Піко обмірковував прохання. Я відчував, як минають хвилини, день і місія повністю зруйновані, тоді як цей старий самітник шукав минуле через тридцять років спогадів.
  
  
  «Я був там, як я вже сказав вам, – сказав він, його голос звучав глухо та глухо, а очі почали затуманюватись. «Я пам'ятаю так мало, не більше, ніж те, що я розповів тобі. Я бачив печеру. Я бачив намисто з черепашок, які я зробив для своєї дочки. Воно було на тілі оголеного трупа. Ось як я міг сказати що це була вона”.
  
  
  Його голос здригнувся, і я хотів, щоб він зупинив цю думку. Не було потреби згадувати подробиці внутрішньої частини печери, жахливої сцени там. Я хотів, щоб він згадав подробиці того, що було зовні, про те, як туди дістатися. Але я знав достатньо про асоціацію ідей, щоб дозволити йому блукати по-своєму, оскільки час вислизав, хвилина за хвилиною.
  
  
  Але з похмурими спогадами він покінчив. Він тупо глянув на мене, спантеличений тим, що я шукав. Я не хотів його вести. Було важливо, щоб його розум був вільний від забобонів, коли він побачив те, що я маю йому показати.
  
  
  "Ви пам'ятаєте якісь подробиці того, коли ви йшли за Анчіо та його друзями в гори?" Я запитав.
  
  
  Деякий час він розмірковував. Дорогоцінний час. Мій неспокій зростав.
  
  
  «На той час я був у сильному стресі», - сказав він. «Я очікував, що моя дочка пішла, але я не уявляв…» Він зупинився, оглянув коло зацікавлених осіб глибоко сумними очима і сказав: «Це було тридцять років тому. Я добре пам'ятаю багато сцен. красується у моїй душі. Проте..."
  
  
  Це була найгірша з поганих новин. Він гадки не мав, де знаходиться вхід до печери. Я не зміг би розбудити його пам'ять подальшими питаннями, і я боявся ще поганіших новин, коли висловив свою єдину можливість. Але гаяти час було нічого. Я повернувся до Антоніо.
  
  
  "Не могли б ви взяти карту і показати її Піко?"
  
  
  "Мапа?" - спантеличено спитав Антоніо. "Сеньйор Картер, це індійські ієрогліфи, і, якщо індіанці не вміють читати символи, як ви можете очікувати ..."
  
  
  "Піко був професором антропології в Університеті Нікарки", - сказав я, дивлячись на Піко, щоб переконатися, що по пам'яті те, що він сказав мені того дня у своєму самітництві, було правильним. «Він був главою відділу індійської культури, коли почав брати участь у революційній діяльності, яка назавжди змінила його життя. Чи правильно я, Піко, вважаючи, що, як голова відділу індійської культури, ви мали б вчитися різні ієрогліфи, які використовуються всіма племенами в цій галузі? "
  
  
  Піко кивнув головою. «У вас є мапа? Що за карта?"
  
  
  Я попросив начальника Ботуссіна пояснити карту. Це була помилка. Старий вождь сплів заплутану павутину слів, у якої, здавалося, не було кінця. Йому знадобилося п'ять дорогоцінних хвилин, щоб досягти своєї мети: карта показувала Анчіо, як знайти вхід до печери, і що його воїни забрали карту в Анчіо, і що з тих пір вона зберігалася в секретному укритті, і що він буде дуже старався, чи потрапляв він? він у злі руки тощо.
  
  
  "Можна мені подивитися?" - Запитав Піко.
  
  
  Антоніо мав карту в шкіряному мішечку, прив'язаному до попереку. Він швидко розстебнув мішечок і передав тендітний пергамент Піко. Старий вивчав його більше часу, ніж я хотів би, щоб він на це витратив. Сонце стало спекотніше, мухи зліші, а день став набагато коротшим. Нарешті Піко підвів очі й побачив стурбовані погляди на всіх наших обличчях. Він усміхнувся мені.
  
  
  «Не турбуйтеся про час, сеньйоре Картер, – сказав він. «Я маю хороші новини про це. Сигнал не буде дано до заходу сонця. У цей час року захід сонця настане невдовзі після 8:30. У вас достатньо часу.
  
  
  Я подивився на свій годинник - цифровий витвір, подарований Девідом Хоуком. Він був повний батарей на весь термін служби. І числа читаються 12:22. Я зітхнув з полегшенням. Я підрахував, що в нас було близько шостої чи сьомої години, щоб перешкодити дону Карлосу послати сигнал. Насправді ми мали більше восьми годин. Тим не менш, це не було великою втіхою, дізнавшись про цю гарну новину - я був впевнений, що ми могли б використовувати більше восьми днів і все ще скорочувати його.
  
  
  «Велика проблема – це карта, – сказав я, – і чи вмієш читати ієрогліфи. Чи можете ви?"
  
  
  "О так. Коли я був на схилі гори, у мене було багато годин, щоб продовжити навчання.
  
  
  
  
  
  es. І я взяв із собою підручники антропологів та соціологів, які записали ієрогліфи всіх древніх племен Центральної та Південної Америки. Я знав їх напам'ять, коли активно викладав, але я міг би забути їх через тридцять років, бо я забув стежку до печери. На щастя, мені подобалася моя робота професора антропології, тож я не відставав. Тим не менш…"
  
  
  Ми всі затамували подих, очікуючи на черговий раунд поганих новин. Ми зробили це.
  
  
  «Критична область карти надто тьмяна, щоб її можна було побачити навіть найкращим оком. Карта показує стежку, що веде з стародавнього табору геть там…» – він підняв довгу руку і вказав на захід – «щоб крапка біля гирла семи долин». Він вказав на північний схід. «Але цей розділ, що стосується западин і самої печери, настільки потьмянів, що вибачте, але це безнадійно».
  
  
  Погані новини - у піках. Він міг читати карту, але бачачи, що вона не підняла завісу, що закривала його пам'ять, не викликало жодних різких чи навіть слабких деталей маршруту до входу до печери. А важлива частина карти була надто блякла, щоб її можна було прочитати.
  
  
  "Чого я не розумію, - сказав я, - так це того, як Анчіо - або дон Карлос - зміг використати цю карту, щоб знайти вхід до печери".
  
  
  "Йому було легко", - сказав Піко. Як сказав Ботуссін, його тренував старий, який довірив йому карту. І є ще дещо. Це зникнення виникло нещодавно, викликане недбалим поводженням Анчіо з картою. Потім, знову ж таки, у цієї людини було весь час у світі, щоб знайти цю печеру, тоді як наш час, погодьтеся, вкрай обмежений”.
  
  
  У двох колах жаркого сонця та на площі села Нінка панувала глибока тиша. Старий Піко перевів погляд віч-на-віч, потім повернувся до вивчення карти. Минуло ще кілька хвилин. Мій годинник показував 12:36. Залишилося менше восьмої години. Я підрахував, що якби ми отримали відповідь цієї хвилини, нам знадобилося б дві години, щоб дістатися до входу в печеру, залежно від того, в якому поглибленні він знаходиться. піднятися. Тоді ми мали дві вільні години, дві години на те, щоб пізнати таємницю карти.
  
  
  Для всіх нас було очевидно, що ми не зможемо розібрати цю прокляту карту за дві години, два дні чи навіть два роки. Можливо, навіть два життя. Товстий старий Ботуссін почав нервово крутитися на стільці, що його сідниці проковтнули на землі. Йому не терпілося покласти край цій безплідній бесіді та організувати захист від елітного корпусу дона Карлоса Італла. Ми могли зачекати на них через декілька хвилин після сигналу 8:30. Я знав, що старий вождь розглядає можливість перенесення індійського села на стародавнє місце, показане на карті. Це дасть Нінкадам більше часу, але ми всі знали, що елітний корпус скоро знайде це місце. За лічені дні, можливо, навіть годинник.
  
  
  До завтрашнього дня в цей час у країні Нікарша більше не буде індіанців Нінка. І, якщо не станеться ще одне диво, більше жодного Ніка Картера. Після того, як я вбив полковника Рамона Васка, я міг розраховувати на те, що моє ім'я посідало перше місце у списку вбивств, ймовірно, вище за імена Нінкасов.
  
  
  Піко заворушився на землі, підняв карту до сонця, щоб подивитись на неї під новим кутом. Ми чекали, коли Ботуссін оголосить про завершення зустрічі, щоб почати готувати свій останній захист. Вождь відкрив рота, щоб щось сказати, але Піко підняв величезну руку, закликаючи до тиші. У нього виникла нова думка. Хороші новини чи погані новини?
  
  
  «Високо над моїм плато», – сказав він більше собі, ніж решті з нас, – «я виявив певну траву, яка перетворилася на прозору рідину. Я покрила відбиток на деяких книжках, відбиток якого збільшувався. слабкий. Або, можливо, це просто мої очі потьмяніли. У будь-якому випадку відбиток став темнішим, виразнішим. Я міг легше читати його».
  
  
  Він знову зупинився, і ми всі були в напрузі, чекаючи, доки він продовжить. Навіть старий Ботуссін так нахилився вперед, що я сподівався почути, як невидимі ніжки його стільця клацають, як сірники. Він навряд чи впаде, його переповнені сідниці майже торкалися землі. Позаду мене Елісія втягла повітря і затримала подих. Мені було цікаво, чи посине її коричнева шкіра, якщо старий самітник найближчим часом не продовжить говорити.
  
  
  «Звичайно, – продовжував Піко, – рідина, використана в моїх книгах, може повністю знищити цей старий пергамент або взагалі не спрацювати. На мою думку, варто спробувати».
  
  
  Це були хороші новини чи потенційно гарні новини.
  
  
  "Як багато часу це займе?" - Запитав я, все ще не знаючи часу.
  
  
  Піко знизав плечима. "Чудеса не повинні бути пов'язані з розкладом людини", - сказав він. "Це займе стільки часу, скільки буде потрібно. Я повернуся, коли завдання буде виконано. Якщо воно буде успішним, я повернуся, щоб допомогти знайти вхід до печери. Якщо це не так, я повернуся, щоб допомогти захиститися від елітного корпусу."
  
  
  Він підвівся і пішов сам. Я знав, що елітний корпус уже зайняв позиції в регіоні, чекаючи сигналу ракети дона Карлоса Італла. Я також знав, що партизани, що охороняють гирла
  
  
  
  
  
  Сім порожнень, як і раніше, шукатимуть тих, хто вбив так багато їх числа.
  
  
  "Дехто з нас піде з тобою, Піко", - сказав я, зупиняючи самітника. «Ваша подорож, можливо, є найважливішою з будь-коли досконалих у цій країні. Ми не можемо дозволити влаштувати вам засідку та вбити на стежці».
  
  
  "Я прийму супровід до певного моменту", - сказав Піко, знову посміхнувшись, щоб показати, що він ще не був готовий повідомити інших про своє приховане плато. "Але ви повинні залишитися тут, сеньйоре Картер".
  
  
  "О, ні, ти..."
  
  
  "Це умова", - коротко сказав Піко. «Якщо ти будеш вести підйом димарем, якщо ми знайдемо печеру, тобі будуть потрібні всі сили, якими ти володієш. Ти вже дуже себе змусив напружуватися. Якщо ти не залишишся і не відпочинеш, я навіть не намагатимуся розкрити таємниці цієї старої карти».
  
  
  Частина мене прийняла те, що він сказав; ця частина мене хотіла відпочити, щоб напруга і втома зникли. Інша частина, та частина, яка зробила мене найкращим Killmaster для AX, хотіла продовжувати підштовхувати, бути в дії, вся дія. Перша частина виграла.
  
  
  З краю площі я спостерігав, як гігантський самітник спускається стежкою. Його оточували Антоніо та Пурано. За ними йшли дві дюжини воїнів із списами в руках. Я зберігав свою зброю на випадок, коли партизани з лощин прокладуть шлях до табору Нінка.
  
  
  Ботуссин підвівся зі свого стільця, і я з подивом виявив, що він не був пошкоджений, бо ніжки не були вбиті в землю.
  
  
  "Спи", - сказав він, вказуючи на хатину поради. «Мої слуги позбудуться мух і накриють вікна та двері шторами, щоб забезпечити вам тиху темряву для сну. Не чекайте пустельника принаймні дві години. Спіть спокійно».
  
  
  Дехто замовляє це. Якщо Піко знадобилося дві години, щоб повернути розчин, залишилося лише шість годин. Підняття димарем займе принаймні чотири години, але до семи западин потрібно було дві години шляху. В нас зовсім не було відпочинку. З такими тривожними думками я лежав на кушетці в затемненій хатині поради, щоб спробувати заснути. Я припустив, що Елісія поїхала до жінок із племені до повернення Піко. Я не бачив її, коли відвернувся від того, як Піко, Антоніо, Пурано та воїни зникають стежкою.
  
  
  Я лежав там і відчував, як безнадійність, розпач нашого тяжкого становища опановують мій розум. Це було безнадійно, і я це знав. Цьому пергаменту було двісті років, і чорнило, з якого були зроблені ці символи, не мали жодного відношення до чорнила, що використовується в книгах Піко. Трави, які він знайшов над плато, не мали б такого ж впливу на пергамент, як на книги. Але я був готовий погодитись, тому що експеримент вселив у цих людей надію. Якщо вони помруть за лічені години - найбільші дні - нехай збережуть надію якомога довше. Смерть надії завжди знаменувала смерть справи. Але я був переконаний, що надія – ось усе, що нам треба зараз робити.
  
  
  Я був упевнений, що добрі новини зовсім не були добрими новинами. Це було бачення у джунглях, ефемерна присутність, схожа на зображення, що проектується на стіну туману. З цією нещасною думкою я почав засинати.
  
  
  Вже почався м'який, приємний сон. Я був у їдальні готелю George Cinq у Партс. Навпроти мене сиділа Дайан Нортрап, жінка, яку я любив раніше. Вона посміхалася, потягуючи з келиха шампанського. Оркестр грав нашу улюблену пісню. Діана нахилилася вперед, щоб поцілувати мене, і я почув поблизу знайомий голос, солодкий, дзвінкий та мелодійний:
  
  
  "Коли моє кохання поруч зі мною,
  
  
  Я як троянда;
  
  
  Бутонування, цвітіння, цвітіння,
  
  
  Більше, ніж знає моє кохання. "
  
  
  Досі напівсонний, я не міг повірити, що змішаю Дайан Нортрап та Елісію Кортес в одному сні. Я не міг уявити Елісію в їдальні дуже гарного готелю George Cinq у Парижі, як не міг уявити собі Діану тут, у цій гарячій хатині посеред індіанської села на Карибах.
  
  
  Щось м'яке поповзло по моїх грудях. Щось ще м'якше, що пахло квітами апельсина, пригорнулося до мого плеча. А потім мої голі ноги торкнулися моїх, ковзнули з мене і почали ніжно рухатися взад і вперед.
  
  
  Я повністю прокинувся з приємного сну в набагато приємнішу реальність.
  
  
  Елісія була поряд зі мною на кушетці. Вона була оголена, і її волосся все ще було вологим після купання в струмку під селом. І знову вона знайшла квіти апельсина і притиснула їх до шкіри з голови до п'ят.
  
  
  Я дивився в її люблячі очі і все ще не міг переконати себе, що я не сплю. Вона поцілувала мої губи, і я виявив, що моя рука обіймає її за спину, пестячи м'яку, солодко пахнучу шкіру. Моя рука опустилася до її сідниць, що плавно піднімаються, і я відчув, як чудово росте ерекція в моїй середині. То був не сон.
  
  
  "Елісія, ти знаєш, що робиш?"
  
  
  Вона шикнула мене, приклавши ароматний палець до моїх губ. "Я знаю", - сказала вона. «Жодних розмов. Тільки любов".
  
  
  Гаразд, я пробував. Знову і знову я відвертався від насолод, які відчувала ця дівчина.
  
  
  
  
  
  . Знову і знову відчував шляхетність своїх намірів, своєї помірності. Що ж, є час лишити весь цей джаз позаду. Це був час.
  
  
  Дні розчарування, помірності та спокус викликали в мені колосальний драйв. Моя ерекція була більшою, ніж ерекцією. Це був зароджуваний, квітучий, квітучий інструмент сексу, кохання, хтивості та розчарування. Елісія знайшла твердість та взяла її в руку.
  
  
  Більше не було думок про те, що буде з Елісією, коли ця каперса закінчиться. Більше не було думок про те, чи належить вона мені чи Пурано. Більше не було турбот про те, чи була вона ще незайманою по тілу чи до душі. Я не думав про майбутнє. Або моє тіло. Потреби плоті і душі були настільки сильними, настільки готовими для кожного з нас, що ми заплющили очі на минуле і майбутнє і поринули в безладдя в сьогодення.
  
  
  Я почав м'яко, згадуючи жорстокі зґвалтування, які ця дівчина зазнавала протягом трьох місяців з боку кубинських морських піхотинців. Схоже, це їй сподобалося. Я підвелася і подивилася на ті стиглі, стиглі груди, які так часто дражнили мене в її вільній блузці. Я поцілував соски ніжно, потім з більшою цілеспрямованістю. Я смоктав, вона вигнула спину і підняла лобок до мене. Я кладу свою твердість на горбок і ніжно масажую, поки вона не застогнала і не вкусила мене за вухо.
  
  
  "Досить ніжності", - сказала вона, задихаючись, прикусуючи моє вухо. «Візьми мене зараз і дай мені пізнати задоволення втратити цноту з тим, кого я люблю. О, Ніку, люби мене зараз, тільки зараз».
  
  
  Коли я увійшов до неї, вона була готова. Вона досягла оргазму майже миттєво, і я подумав, що все скінчено. Їй знадобилося кілька секунд перепочинку, і потім пристрасть виросла в ній до нового та вищого рівня. Вона поглинула мене, підводячись і падаючи, пірнаючи та йдучи. Вона закінчила ще тричі, перш ніж це сталося зі мною. Я стримувався, смакував це, хотів, щоб це тривало вічно - або принаймні протягом наступних двох годин. Але ніщо не триває вічно. У відповідь вона знову скінчила вп'яте. Я завжди заздрив цій здібності жінок, але я не проміняв би цю гігантську кульмінацію на всіх найменших у світі.
  
  
  Провели, наситившись, кладемо спітнілі на піддон. Рука Елісії лежала на моїх тепер оголених грудях. Вона так довго мовчала, що я подумав, що вона спить. Вона не була.
  
  
  "Ви вважаєте мене дивним, - нарешті сказала вона, - але я зробила це як прощальний жест".
  
  
  "Прощальний привіт?"
  
  
  «Так. За два тижні я вийду заміж за Пурано і приєднаюся до його племені. Я розповіла йому про тебе, про те, що я відчуваю, про те, як я завжди буду до тебе ставитися. Він знає, що я зараз із тобою».
  
  
  "Він знає? І він на це погодився?
  
  
  «Так, інакше він би знав, що я завжди цікавитимуся, як би це було. Чи бачиш, Нік, я нічого не знаю про кохання. Я маю на увазі, про таке кохання. Те, що сталося зі мною з цими морськими піхотинцями, було зовсім іншим. з того, що тут сталося сьогодні. Я знала, що так буде. Пурано розуміє. Якщо я не зможу довести собі, що це чудове дійство може бути справді прекрасним, я не була б відповідною нареченою. Ви знаєте це? »
  
  
  Я побував у всьому світі, познайомився з культурами сотень народів. Я багато чого зрозумів. Однак мені довелося визнати, що я не до кінця розумів цей дивний трикутник між мною, Пурано та Елісією, або чому він погодився, щоб вона прийшла до мене, коли вони щойно одружилися. Це було так само важко зрозуміти, коли я знав, що Пурано залишився неодруженим, тому що в племені було так мало відповідних дівчат. Дівчат було так мало, тому що тридцять років тому жінки, які залишилися живими, були «розпещені» Анчіо і його бандою. Тоді я зрозумів частину це. Зіпсований мав різні значення. Анціо захопив дівчат проти їхньої волі і цим зіпсував їх. Ми з Елісією займалися справою за взаємною згодою, як, я впевнений, Пурано та Елісія робили до їхнього весілля. Але це дуже урізало культуру, і я цього зовсім не розумів.
  
  
  «Я розумію», - збрехав я.
  
  
  "Добре. Це важливо для мене та Пурано, що ти».
  
  
  Тоді ми спали, але лише п'ятнадцять чи двадцять хвилин. Я прокинувся першим і намагався зрозуміти повніше, чому ця дівчина відчувала, що маю віддатися мені до свого весілля з Пурано, щоб зробити це прощальним жестом, хоча вона зізналася, що любить мене так само сильно, як і Пурано. Я не міг збагнути. Що сталося далі, зрозуміти було важче.
  
  
  Елісія прокинулася, прийшла до мене, і ми знову зайнялися коханням. За її словами, цього разу підготує її до життя, повної радості з чоловіком, за якого вона вибрала заміж. Я також не намагався зрозуміти цього. Я просто насолоджувався, хоча наростав смуток від того, що для мене це буде останній твір Елісії.
  
  
  На площі пролунали крики, і ми швидко одяглися. Елісія сміливо вийшла через парадні двері, і я пішла за нею із сором'язливою усмішкою на обличчі. Якби решта на площі знала про наше побачення, про дивну логіку Елісії щодо того, як попрощатися з мамою
  
  
  
  
  
  Коли вона відмовлялася, вони не натякали на це.
  
  
  Крик був викликаний тим, що вартовий внизу помітив Піко, Антоніо, Пурано і вояків, що поверталися. Я глянув на годинник. Їх не було трохи більше години. Ми добре вклалися у графіку, якщо Піко міг щось запропонувати щодо карти та прихованої печери.
  
  
  Він мав.
  
  
  Круги знову утворилися у квадраті, з Піко та картою в центрі. Я помітив, що за Ботуссіном, Елісія підійшла до Пурано, і вони розмовляли в цьому дивному ритуалі, дивлячись у землю біля ніг один одного. Мабуть, вона розповідала йому про наші заняття любов'ю. З легкою гіркою думкою я подумав, що вона каже йому, що я паршивий коханець, і йому нема про що турбуватися. Але ні, знову подумав я, вона буде правдою. Правду кажучи, ми обидва були добрими коханцями. Пурано довелося б трохи піти, щоб замінити мою гру в очах Елісії. Я подумала, з новим уколом ревнощів, чи заспіває вона йому пісню про троянди. Я знав, що вона це зробить.
  
  
  «Час було заощаджено, – сказав Піко, – тому що в мене все ще був запас прозорої рідини з моєї останньої партії. Мені довелося покрити пергамент тричі, але втретє зображення стали виразними. Як бачите, печера знаходиться біля вершини п'ятої западини зі сходу або третьої западини із заходу. Щоб обшукати всі западини, знадобилося б кілька годин. Що ще гірше, без карти ми б не знайшли печеру, навіть якби пішов прямо у п'яту западину”.
  
  
  Він вказав на бляклий слід, схожий на дитяче зображення мухи. У цій частині світу вони були великими шанувальниками мух.
  
  
  "Муха колись була символом родючості серед нинків", - продовжив Піко. Судячи з розміру мух, які зараз мене жують. «Ця муха дивиться суворо на захід, що вказує на те, що вхід у печеру знаходиться із західного боку западини. Можливо, там є яр, що відокремлює западину п'ять від западини шість. Ми не дізнаємося, доки не оглянемо приміщення. Але я знайшов маленьку точку, яку не розумію. Під збільшувальним склом точка насправді є крихітним гуртком. Чи це було навмисно чи випадково, я не знаю. Якщо випадково це нічого не означає. Якщо навмисно, це означає, що вхід у печеру проходить через колодязь чи глибоку яму у землі. Знайти яму нагорі буде однаково, що шукати горезвісну голку в копиці сіна. Я знаю, що я пішов за Анціо і його друзі вниз по декількох сходах у темне місце. Відкритий гурток на карті вказує на наявність води, але я не пам'ятаю води. Моя пам'ять не допоможе. І є ще потенційно погані новини».
  
  
  Ми чекали. Піко глянув на обличчя, потім глянув на сонце, яке говорило, що зараз опівдні. Я глянув на годинник. Було 2:26. У нас було мало часу, але його вистачило, якщо ми не мали подальших проблем.
  
  
  «Коли ми поверталися з мого плато, – сказав Піко, – ми побачили групу партизанів у червоних сорочках, що наближається до області западин. Це елітний корпус дона Карлоса з Анчіо. Їх було близько сотні. Якщо ми зустрінемо їх на стежці, все скінчено.
  
  
  «Тоді, - сказав я якомога впевненіше, - ми просто не зустрінемося з ними. Якщо тобі нема чого додати, Піко, я думаю, нам слід негайно вирушити до входу в печеру».
  
  
  Після нетривалої сварки між Елісією та Пурано через те, що вона згодна, старий вождь Ботуссін вирішив, що якщо плем'я Нінка має нарешті об'єднатися з двадцятим століттям, вони можуть з таким самим успіхом прийняти нову роль для жінок. Коротше, сказав він, Пурано не повинен казати дівчині, що вона може чи не може робити. Елісія пішла за ним, і, хоча Пурано схвально кивнув, його обличчя й очі не здавались надто щасливими щодо цього рішення.
  
  
  Я вже не зводив очей з Пурано з того часу, як провів цю прекрасну годину на самоті в хатині поради з Елісією. Хлопчик знав, що Елісія любить мене, йшов зі мною слідом. Але мені здалося дещо екстремальним випробуванням його кохання сказати йому, як і Елісія, що вона збирається віддатись іншому чоловікові до весілля. Що більше я думав про це, то більше розумів, що жінки в інших культурах схожі в цьому відношенні. Багато американок перед одруженням мають останній роман із колишнім коханцем. Але різниця в тому, що про це мовчать.
  
  
  Поки що я не бачив жодної ознаки ворожості з боку Пурано. Він ставився до мене зі своєю звичайною мовчазною повагою. Якщо він із заздрощів задумував проти мене якесь зло, він цього не показав. І ми не пішли за десять хвилин до того, як його очевидне роздратування з приводу програшу його першої суперечки з Елісією, здавалося, розвіялося.
  
  
  Нас було сімнадцять чоловік у групі, що прямувала на пошуки входу в жертовну печеру і, сподіваюся, шляхи до вершини Альто Арете. Крім мене, Елісії, Антоніо, Пурано та Піко, було дванадцять воїнів, озброєних ножами та списами. Ми залишили індійський табір о 2:32 дня, що дало нам всього шість годин, щоб дістатися до вулиці дона Карлоса Італла
  
  
  
  
  
  
  та завадити йому подати сигнал війни.
  
  
  У нас не було часу на те, щоб колоти пальці ніг.
  
  
  Пурано та його воїни очолили нашу партію. Пурано знав про секретні стежки, які б займали кілька хвилин довше, але які вбережуть нас від небезпеки від партизанських патрулів. Незважаючи на це, ми помітили одягнених у червоні сорочки членів елітного корпусу у півдюжині місць, перш ніж навіть підійшли до входу до п'ятої лощини.
  
  
  Як не дивно, біля входу до п'ятої лощини не було ні охоронців, ні партизанів. Там було тихо; ні душі не було. Ми виявили багаття, якими користувалися охоронці зовсім недавно, і місця на підлозі у джунглях, де вони спали. Воїни нашої групи розосередилися, щоби переконатися, що партизани не чекають у засідці, але вся територія була чиста.
  
  
  У міру того, як ми піднімалися по лощині через ущелини, що звужувалися, і по високих уступах над водоспадом, я все більше й більше турбувався через відсутність варти. Якби ми помітили партизанів і уникали їх, мені було б легше. Принаймні ми знали б, де вони.
  
  
  Таким чином, лощина в джунглях викликала моторошне відчуття. Навіть птахи і шум води здавалися приглушеними звуками, ніби чекаючи на катастрофу.
  
  
  Коли ми наблизилися до вершини западини і втомилися від годинникового форсованого маршу важкопрохідними стежками, Піко наказав зупинитися, і ми відпочили. Він сів і вивчив стародавню карту, часто підводячись, щоб перевірити певні точки. Елісія і Пурано сиділи пліч-о-пліч на траві, дивлячись на невидимі крапки біля ніг один одного. Я ставив питання, як ці двоє можуть сприяти поліпшенню раси Нінкасов, але вирішив, що це не моя справа.
  
  
  Я використав цей час, щоб вивчити свою грубу карту вершини Альто-Арете, засновану на інформації, яку я почерпнув від Луїса Пекено, нещасного сержанта морської піхоти, який допоміг мені поринути у це безумство. Були площі основних будівель; казарми для ченців, мінні поля та інші укріплення. Навіть коли я міркував над картою, у мене було виразне почуття, що вона марна. Луїс Пекено міг брехати крізь зуби про все, або він міг усе це вигадати, щоб я не мучив його. Але це було все, що мені потрібно було продовжити, і я попросив інших уважно вивчити його.
  
  
  Ми рушили далі. Було 3:45, коли Піко помітив яру, що розділяла п'яту і шосту балки. У цьому він мав рацію. Ми зісковзнули по крутих берегах і піднялися на другий бік через стіну з виноградних лоз і потрапили на невелику галявину розміром зі спортзал середньої школи.
  
  
  На галявині було тихо, тихіше, ніж на стежці. До наших вух не доходив навіть звук падаючої води з ущелини позаду нас. Жоден птах не співав і не кричав. Піко помітив пагорб скель у дальньому кінці галявини, на крутому схилі.
  
  
  «Там буде криниця», - сказав він. «Якщо мої розрахунки і невиразна пам'ять вірні, вхід буде через колодязь».
  
  
  У моєму рюкзаку було багато нейлонової мотузки, а Пурано та його воїни принесли довгі відрізки добре зробленої прядивної мотузки. Ми могли б використовувати все це для того, щоб спуститися в колодязь - і, можливо, піднятися природною трубою. Хаскі індіанець і Піко швидко рушили вгору схилом. Мотузка з конопель у руці.
  
  
  З якоїсь причини я досі не міг збагнути, я вирішив залишитися. Я відчув небезпеку. Я дав знак Антоніо зайняти пост праворуч від мене з його автоматом "Вольська". Я вказав на кам'яний насип, і Антоніо впав на одне коліно. Він прицілився до каміння. Елісія, не підозрюючи про нашу пильність, піднялася схилом разом з Пурано, Піко та воїнами.
  
  
  Моє передчуття небезпеки підтвердилося. Піко був не більше ніж на півдорозі через галявину, коли партизани ринули з обох боків кам'яної купи. Вони відкрили вогонь, і великий самітник упав першим. Воїни почали видавати жахливі бойові кличі, а потім кидали свої списи.
  
  
  Списи нешкідливо впали на каміння, і партизани рушили вниз схилом, розтинаючи воїнів на шматки з автоматів.
  
  
  Антоніо божеволів поруч зі мною. Він хотів вистрілити, а я його стримував. Елісія побачила партизанів і помчала до джунглів праворуч від неї. Вона була тимчасово поза небезпекою.
  
  
  «Чекай, Антоніо», - сказав я, спостерігаючи, як партизани вбивають уже беззбройних індіанців. «Наш єдиний шанс – це сюрприз. Вони не знають, що ми тут.
  
  
  Я дав йому знак рухатися вгору праворуч поляни. Партизани зупинилися і спостерігали за воїнами, які лежали на животі у високій траві. Я нарахував шість озброєних партизанів і рушив ліворуч поляни.
  
  
  Коли я повертався в кущі на півдорозі до схилу, я побачив, що Антоніо робить те саме навпроти мене. Партизани все ще знаходилися на вершині схилу, розглядаючи полеглих індіанців у пошуках ознак життя. Я відчув хворобливе почуття внизу живота і був переконаний, що всі дванадцять, плюс Піко та Пурано, загинули у вогневому вихорі.
  
  
  Повільно партизани
  
  
  
  
  
  почали спускатися схилом, щоб оглянути свою здобич. Я підняв гвинтівку і дав Антоніо знак не стріляти. Усі шість партизанів рушили вниз схилом. У той момент, коли я вважав це дурним ходом і був готовий відкрити вогонь, ще чотири партизани кинуться вниз зі скель, шалено стріляючи.
  
  
  Якби вони почекали ще одну секунду, вони б упіймали мене й Антоніо в пастку.
  
  
  Я відкрив вогонь, коли всі десять партизанів були разом. Антоніо через галявину зробив те саме. Партизанський загін розколовся, деякі розбіглися на всі боки. Двоє спустилися схилом, стріляючи з стегон. Я акуратно підстрілював їх, а потім пішов за трьома, які бігли назад схилом до безпечних скель.
  
  
  Але четверо партизанів устояли.
  
  
  Присівши навпочіпки прямо над полеглими індіанцями, вони помітили Антоніо і почали стріляти в нього. Я знав, що буду наступним. Я пірнув у стіну джунглів і почав підніматися, сподіваючись вибратися з зручнішого місця. Саме тоді я почув, як Елісія вигукнула Антоніо.
  
  
  На галявині було більше криків і криків, поки я боролася з важкими ліанами та чагарником. Мені не вдалося просунутись у джунглях, тому я знайшов новий вихід на галявину і кинувся туди.
  
  
  Піднялися чотири індійські копійники. Вони боролися із партизанами в рукопашному бою. Внизу я побачив Антоніо, що лежав у траві. Елісія мчала до нього схилом.
  
  
  Я озирнувся на вояків і партизанів, що борються, і зрозумів, що автомат тут марний. Якби я відкрив вогонь, я б убив і друзів, і ворогів. Я потягся назад і витяг Вільгельмін зі стрічки.
  
  
  Вставши на коліна, я виділив партизана і ретельно прицілився. Люгер гудів і, здавалося, тряс дерева навколо галявини. Але партизанів упав. Один за одним я вбив п'ятьох партизанів і швидко перерахував у голові. З десяти партизанів ми вбили сімох. Троє зникли безвісти.
  
  
  Що ще гірше, з дванадцяти індійських воїнів, які надіслав з нами Ботуссін, вісім були мертві. Пурано був поранений у плече, а Піко мав легкі поранення в стегно і ліву руку. Обидва можуть ходити, але вони ніколи не зможуть піднятися димарем до Альто Арети.
  
  
  Поки Піко і Пурано згуртували чотирьох тих, хто вижив, щоб вони пішли шукати трьох партизанів, що втекли, я спустився схилом, щоб перевірити Антоніо. Елісія ширяла над ним, притискаючи його голову до своїх грудей і тихо плакала. Я бачив десять кроків, що він мертвий.
  
  
  Він був. Його тіло було сповнене дірок від дощу куль. Я здригнувся від думки, що, якби я не пірнув у стіну лісу, коли це зробив, моє тіло було б дуже схоже на нього.
  
  
  "Ми повернемося за ним", - м'яко сказав я Елісії. «Коли все закінчиться, ми відвеземо його до індіанського табору для належного похорону».
  
  
  Вона підвелася і пішла в джунглі. Я чекав, дивлячись, як на цифровому годиннику пролітають хвилини. Було двадцять хвилин на п'яту. У нас було всього десять хвилин, щоб знайти печери і почати підйом димарем.
  
  
  Але смерть має спосіб затримати час, змусити його зупинитися. Я нічого не міг зробити, як чекати, поки горе Елісії вичерпає себе.
  
  
  Що ще гірше, четверо воїнів повернулися і заявили Пурано, що вони втратили трьох партизанів, яких їх послали знищити. Я підрахував відстань до найближчого партизанського табору і вирішив, що ми матимемо достатньо часу, щоб вибратися звідси, перш ніж спрацює сигналізація. Звичайно, там прямували партизани в червоних сорочках з елітного корпусу дона Карлоса Італла, і вони могли бути тут за кілька хвилин, але я вирішив, що це мене не турбує. Принаймні небагато.
  
  
  Через п'ять хвилин Елісія повернулася на галявину з сухими очима. У її руках була грона диких троянд, яку вона знайшла в гущавині.
  
  
  Вона схрестила руки свого мертвого брата на грудях і поклала йому на руки троянди. Потім вона глянула на мене.
  
  
  "Ми підемо зараз і вб'ємо звіра на горі".
  
  
  Троє партизанів, які уникли смерті в битві на галявині, як і раніше, ніде не було видно. Ми з Піко попрямували до скель, і тоді ми всі почали відкидати каміння убік. Навіть Пурано працював своєю єдиною здоровою рукою і катав величезні валуни схилом у джунглі.
  
  
  Потрібно було десять хвилин, щоб розчистити достатньо каміння, щоб ми могли бачити верхню частину колодязя. Десять дуже дорогих хвилин.
  
  
  Криниця була покрита кам'яною плитою розміром з більярдний стіл. Нам усім потрібно було відсунути його в бік, дюйм за дюймом, поки не вийшов досить великий отвір, щоб один з нас міг прослизнути всередину. Піко взяв невеликий камінь і кинув його в колодязь.
  
  
  Менш ніж за секунду ми почули сплеск. Піко похитав головою.
  
  
  "Нічого хорошого", - сказав він. «Карта була правильною, хоч я впевнений, що тридцять років тому тут не було води. Має бути система для зливу та наповнення її за бажанням, але нам знадобляться дні, щоб дізнатися ключ до цієї системи. Вхід у печеру, тунель, яким я повзав після багатьох сходинок,
  
  
  
  
  наповнений водою. Можливо, навіть сама печера наповнена водою».
  
  
  Ми стояли на цій купі каменів, вдивлялися в темряву наповненої водою колодязя і думали про стільки смертей, які сталися даремно.
  
  
  І всіх майбутніх смертей.
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Було 4:30. Приблизно за чотири години дон Карлос Італла вистрілить із ракетниці з вершини Альто-Арете, і почнеться війна, керована з хмар. Єдина надія зупинити цей сигнал була через печеру та вгору через димар. Навіть якби у нас був військовий ескорт звичайною стежкою на вершину гори, ми все одно не змогли б встигнути.
  
  
  Ми були на одному кінці найкоротшої відстані між двома точками. І на дорозі була вода.
  
  
  «Добре, – подумав я. Вода безперечно не непроникна.
  
  
  «Давай зрушимо плиту з колодязя, - сказав я, - і дамо трохи світла в цю прокляту штуку. Я йду вниз».
  
  
  "Це безнадійно", - сказав Піко. "Ми повинні витратити нашу енергію на повернення в табір племені, щоб переконати вождя Ботуссіна, що ми повинні перемістити табір подалі в пагорби, в..."
  
  
  "Нехай зійде сеньйор Картер", - сказав Пурано.
  
  
  Ми всі повернулися до нього. Він не сказав п'яти слів за весь день, навіть коли партизани атакували. Коли йому вистрілили в руку та стегно, він не видав жодного звуку.
  
  
  Я дивився в його темні очі і запитувала себе, чи хоче він, щоб я загинув, чи справді мав надію. Я нічого не могла прочитати в цих очах, на цьому незворушному обличчі.
  
  
  Через п'ять хвилин нам видалили плиту з колодязя, і я обв'язував тонку міцну мотузку навколо грудей, просто під пахвами.
  
  
  "Як далеко ти забрався, перш ніж підійшов до входу?" - Запитав я Піко.
  
  
  "Я не пам'ятаю, як далеко", - сказав він. "Були кроки, але я не пам'ятаю, щоб це було важким випробуванням".
  
  
  "Добре", - сказав я, піднімаючи важкий камінь, щоб використовувати його як вантаж. «Спусти мене так швидко, як я зможу потонути. Тим не менш, простягни мотузку довжиною не більше ста футів. Якщо я не встану протягом шістдесяти секунд після того, як моя голова порине у воду, швидко підтягни мене».
  
  
  Я віддав свій цифровий годинник Елісії, щоб вона могла бути хронометристом. Я передав Пурано люгер і автомат, гадаючи, якого біса я йому так довіряю. Але я хотів, щоб сильні руки Піко трималися за цей мотузок, і я був радий бачити, що він підняв її, навіть не спитавши.
  
  
  Вода була холодною та прозорою. Я швидко зістрибнув на кілька футів, потім поклав руку на слизький бік колодязя, щоб уповільнити спуск. Я озирнулася на всі боки і впала з каменем у руці. Ні перерв, ні ям, ні сходинок.
  
  
  На глибині близько двадцяти п'яти футів я наткнувся на кам'яні сходи і побачив, що щаблі вище цієї точки були вирубані. Дон Карлос добре спланував, коли підвівся у хмари.
  
  
  Я вважав у своїй голові, коли зістрибнув у воду і шукав пролом у стінах колодязя. Мені було до сорока, а я продовжував рахувати. Я відпустив борт і різко впав, гадаючи, як далеко він був до дна і був там вхід.
  
  
  Коли я дорахував до шістдесяти, відчув, як мотузка натяглася. Мої очі опустилися вниз, сподіваючись миттю побачити вихід у печеру. Я бачив лише глибоку темряву, що існує на дні всіх колодязів. Але в цій темряві було щось інше.
  
  
  Коли мотузка почала витягати мене з води, і коли мої легені почали горіти від болю у брудному повітрі, я зрозумів, що змінилося піді мною.
  
  
  Більше не було кроків.
  
  
  Сходинки закінчувалися на глибині приблизно шістдесят футів. Коли мене витягли за точку, де сходи закінчувалися, я побачив темну пляму на стіні ліворуч, на спусковій стороні колодязя. Це було відкриття.
  
  
  Тоді я мало не наробив дурниць. Я сунув стилет в руку і збирався перерізати мотузку, щоб пропливти через отвір, боячись, що його не знайду. Мої легені взяли гору над моєю дурістю, і незабаром я вирвався з води і всмоктував повітря, як зловлена риба.
  
  
  "Ви знайшли отвір?" - спитав Піко, допомагаючи мені перелізти через край колодязя.
  
  
  - Думаю так. Тут з лівого боку приблизно шістдесят футів униз. Ви все вмієте плавати?
  
  
  Це було своєрідне дурне питання – ставити людям, які все життя прожили на острові. Але я мав переконатися. У нас більше не було місця для фол-апів. Я описав розташування отвору, трохи нижче, де закінчувалися щаблі.
  
  
  Вирішили, що Піко і Пурано залишаться позаду і складуть каміння навколо отвору, щоб виглядало так, ніби ніхто не знайшов і не увійшов до криниці. Потім вони повернуться до села і допоможуть іншим перебратися до стародавнього табору, про всяк випадок. Хоча я боявся образити індіанців та їхню майстерність, я вважав за краще нейлонову мотузку прядив'яну. Він був легшим і набагато міцнішим. Я прив'язав Вільгельміну до своєї спини у водонепроникному мішечку і перевірив, чи на місці П'єр і Гюго. Я не був у захваті від думки, що Елісія потрапить у цю безвихідь зі мною
  
  
  
  
  
  Вижили чотири копійники, але іншого виходу не було.
  
  
  Самі вони були не надто задоволені такою домовленістю. Усвідомивши ситуацію, вони пішли ще на одну консультацію пошепки з Пурано. Він насупився і повернувся до мене.
  
  
  "Вони бояться прокляття", - сказав він. «Вони відмовляються заходити до печери».
  
  
  Я зачекав на це, але не зачекав на це. У мене не було можливості увійти в цю печеру і піднятися димарем поодинці. Навіть якби я міг, які шанси у мене були б на вершині, якби я справді колись досягав вершини? І Пурано та Піко не могли супроводжувати нас зі своїми ранами. Я глянув на чотирьох воїнів, по черзі вдивляючись у обличчя кожного.
  
  
  «Якщо ви не підете, - сказав я якомога жорсткіше, - вам доведеться боятися не тільки прокляття. Вісім ваших братів загинули на цьому схилі. Якщо ми залишимося тут набагато довше, партизани в червоних сорочках» уб'є решту. А якщо вони цього не зроблять, я уб'ю вас, перш ніж повернуся у воду”.
  
  
  Я мав на увазі те, що сказав. Я вже повернув до них російську гвинтівку, доки говорив. Вони звернулися по допомогу до Пурано.
  
  
  «Ідіть, або я вб'ю вас раніше, ніж матиме шанс».
  
  
  Умови були не найприємніші, але воїни неохоче кивнули. Я витратив мінімум часу, щоб показати їм, як користуватись автоматами, тоді ми були готові, як ніколи.
  
  
  «Я піду першим, – сказав я. «Цього разу я не робитиму нічого, щоб уповільнити свій спуск. Я впаду так швидко, як скеля візьме мене. Я знову знайду отвір і пропливу. Якщо я знайду безпечну сушу, тричі потягну за мотузку. Якщо я не подаю сигнал протягом відведених шістдесят секунд, потягніть мене назад. Якщо ви потягнете і нічого не станеться, ви дізнаєтесь, що вона в мене. Ніхто не повинен слідувати за нею».
  
  
  Для мене було б безпечнішим планом сплисти, дослідити отвір і повернутися, щоб описати його докладно. Але час йшов так швидко, що я зупинився на набагато небезпечнішому аспекті. Насправді це мало значення. Якщо це не вдасться, ми всі помремо протягом кількох годин. Або з елітним корпусом поблизу – за лічені хвилини.
  
  
  Цього разу я тримав у руках камінь значно більшого розміру. Коли я мчав по воді, у мене продовжували тріщати вуха через раптову зміну тиску. Я йшов так швидко, що ледве міг бачити сходи, що проносяться повз.
  
  
  Коли я досяг точки, де сходи закінчувалися, я одного разу смикнув нейлонову мотузку і відразу впустив важкий камінь. Я підплив на кілька футів і поліз у темряву. Це була дірка. Я перевернув трос і поплив у яму.
  
  
  Темрява була така абсолютна, що я був певен, що виплив у відкритий космос, у таємничу Чорну дірку космосу. Але не було нічого, крім чорноти.
  
  
  П'ятдесятисекундний бал пройшов, і я знову відчув біль у легенях. Я плавав далі і далі. Шістдесят секунд. Шістдесят один. Я відчував, як мотузка туго натягується навколо моїх пахв, і знала, що Піко тягне вгору, його сильні руки наїжачилися м'язами на мотузці.
  
  
  Я збирався повернутись і плисти, смикнувши за мотузку, коли побачив попереду і вище пляму світла. Озеро? Неможливо. Я був глибоко під горою. Там не могло бути відкритої води.
  
  
  Але це було щось яскраве, що варто було б дослідити. Я тричі натяг мотузку і почекав, поки вона не ослабне. Наші сигнали працювали чудово, але тепер я був зовсім один. Якщо ця пляма світла виявилася чимось іншим, ніж відкрита вода, або, принаймні, поверхнею, на якій я міг дихати, у мене не залишалося часу, щоб пливти назад через отвір і вгору через колодязь.
  
  
  Моє повітря вже закінчувалося, і біль, який почав обпалювати мої легені, тепер охопив усі мої суглоби. Все в моєму тілі вимагало кисню.
  
  
  Мої руки заніміли і поколювали, майже відмовляючись працювати на мене. Я продовжував пливти, нахиляючись нагору, до плями світла. Світло ставало все яскравішим і яскравішим, але ніколи не ставало таким яскравим, як світло нагорі колодязя.
  
  
  І здавалося, що чим далі і сильніше я пливу, тим більше вислизає вдалину. Біль у легені та суглобах переріс у постійну пульсацію. Я відчував запаморочення та дезорієнтацію, як я відчував себе на спеціальних курсах дайвінгу та під час інших завдань, коли мені доводилося плавати у глибокі частини океану. Я дізнався про це відчуття як те, що дайвери називають «Захопленням глибин». У мене закружляла голова, і мені здалося, що буде дуже весело погратися з цією плямою нагорі. Я плавав майже до поверхні, а потім знову пірнав глибоко, дражнячи це світло, ніби це якась доброзичлива тварина.
  
  
  На щастя, я не пірнув. Якби це було так, я б одразу потонув. Я сплив на поверхню, коли з моїх легень вирвалося повітря. Це був автоматичний спазм, і втягування повітря було таким самим автоматичним, так само мимовільним. Якби це сталося під водою, я заповнив би легкі водою замість повітря.
  
  
  Світло справді було тьмяніше, ніж зовні. Я був посеред ставка з водою, і мене оточували темні камені. Вище був
  
  
  
  
  
  величезний купол печери. З одного боку, навколо виступу скелі був промінь світла.
  
  
  Я доплив до скель і виповз на те, що мало бути дном жертовної печери. Я лежав, важко дихаючи, кілька хвилин і тільки починав досліджувати величезну печеру, коли щось прорвало воду в ставку, і я побачив Елісію, що борсається біля скелястого берега. Вона була надто слабка, щоб більше плавати. Я стрибнув у воду і підштовхнув її до берега.
  
  
  Один за одним воїни вискакували у ставок, як пробки з пляшок. Один за одним я стрибнув і вивів їх на берег.
  
  
  Я зачекав п'ять хвилин після того, як останній воїн пройшов, а потім почав тягнути мотузку, неухильно, але твердо.
  
  
  Зрозуміло, Піко та Пурано прив'язали до кінця мотузки шість автоматів. Ми всі були озброєні, але нам не вдалося повернутися. Було б неможливо доплисти до колодязя без мотузки, яка б нас спрямовувала.
  
  
  Переконавшись, що Вільгельміна та гвинтівки не замочені, ми почали пересуватися печерою. Ми виявили, що світло виходило з широкої тріщини високо у скелях. Піднятися до тріщини було неможливо, тому ми зосередилися на центрі куполоподібної камери. Була піднята секція на кшталт величезної сцени. Ми залізли на неї.
  
  
  Коли ми натрапили на сцену в напівтемряві печери, ми почали пробиратися крізь попіл і шматки згорілого сміття. Елісія підняла обвуглений предмет, закричала і одразу жбурнула його.
  
  
  Це були залишки стегнової кістки людини.
  
  
  Я подумав, що десь у цих уламках лежать попіл та обвуглені кістки одинадцятирічної дочки Піко. В якомусь сенсі я був радий, що велетня було поранено і його немає поруч. Йому було б боляче пройти через цей попіл. Мені було боляче.
  
  
  Я не міг відірвати очей від попелу, поки ми йшли крізь них. Я дійсно не знав, що шукаю, і чи дізнаюся це, коли побачу це. А потім носок мого черевика вдарився об щось, що загриміло.
  
  
  Я подивився вниз, і ось воно, обвуглене і почорніле, але впізнаване як намисто з черепашок. Я повернув голову, щоб воїни та Елісія не бачили сліз.
  
  
  Досягши того місця, яке ми визначили як центр величезної платформи, ми зупинилися і подивилися на високу купол стелі. Тут і там були чорні плями. Один із воїнів раптом почав тріпатися. Він вказував на невеликий виступ скелі у центрі купола.
  
  
  Ми пересувалися платформою, дивлячись на оголення під різними кутами. З одного боку було видно, що крізь купол піднімався вузький прохід. Знизу він здавався надто маленьким, щоб вмістити людину, але кіптява навколо чітко визначила, що це початок димаря, що веде вгору через гору.
  
  
  «Ми знайшли його, – з тугою сказала Елісія, її плечі опустилися, а обличчя сумне, – але ми нічого не можемо зробити. Вона надто висока, і в цій печері немає всього, окрім каміння, кісток та попелу». Вона здригнулася.
  
  
  Ми могли б скласти каміння, щоб збільшити висоту, але ця стеля була за тридцять футів від нас. Щоб накопичити достатньо каміння, щоб принести нам користь, знадобляться дні. За моїми підрахунками, на чотири години лазіння ми мали трохи більше трьох годин.
  
  
  Усвідомлення невдачі було сильнішим, бо воно також сигналізувало про нашу пастку. Ми не могли йти вперед і не могли повернутись. Наші кістки будуть додані до тих, що знаходяться в печері, і для нас не було втіхою те, що ми не спалили б у жертву. Смерть від голоду, як одного разу сказав мій бос Девід Хок, - це не чортовий пікнік.
  
  
  Четверо воїнів також усвідомили безнадійність нашого становища. Вони сіли на холодну підлогу і почали співати в манері співу, від якої в мене каламутилися мурашки. У своїй уяві я уявляв сцени давньої давнини, коли сюди наводили молодих дівчат для церемоніальних тортур, церемоніального сексу і потім церемоніального спалення. Я уявив, що мучителі - їх очолював дон Карлос - співали так само моторошно.
  
  
  Я був майже готовий приєднатися до них, коли знову глянув на той виступ скелі, який приховував від нас отвір, коли ми вперше глянули вгору. Я ходив по колу, відкидаючи обпалені кістки убік, вивчаючи цей виступаючий камінь.
  
  
  Він стирчав зі стелі під прямим кутом, проникаючи в куток отвору. І я побачив, що дірка виявилася більшою, ніж ми думали. Людині було достатньо місця, щоб пройти через цей виступ, це кам'яний спис і потрапити до димаря.
  
  
  Але як людині піднятися на виступаючий шматок скелі?
  
  
  Відповідь все ще була прив'язана до моїх грудей. Я подивився на мотузку, що йшла в темряву. Він був тонкий, але міцний. І це було податливо.
  
  
  "Що робиш?" - Запитала Елісія, коли я почав намотувати вільний кінець мотузки.
  
  
  "Я збираюся зіграти в ковбою", - сказав я, посміхаючись їй. "Просто подивися."
  
  
  Чотири воїни припинили співи, щоб подивитися на мої дивні дії. Я зав'язав петлю на кінці мотузки і намотав приблизно сорок футів.
  
  
  
  
  
  у мене на плечі. Я зробив кілька тренувальних кидків, але петля ніколи не піднімалася вище за двадцять футів у повітря. Воїни та Елісія дивилися на мене, ніби я збожеволів.
  
  
  "Добре", - сказав я, посміхнувшись їм, коли звернув мотузку для ще одного кидка. «Це достатньо практики. Тепер я йду по-справжньому».
  
  
  "Для чого насправді?" - Запитала Елісія.
  
  
  "Просто подивися."
  
  
  Я пішов на виступ скелі. Ларіат підвівся в повітря і на кілька дюймів минув скелю. Воїни, не розуміючи, що я намагався зробити, і переконані, що я збожеволів, знову почали співати. Елісія запідозрила правду і почала закушувати нижню губу
  
  
  На п'ятій спробі петля натяглася на кінець кам'яного списа, і я обережно смикнув мотузку. Петля затяглася, але вона виявилася далеко біля кінця скелі, у найслабшому місці. Шансів на те, що камінь підтримає мою вагу, було мало, але я не мав іншого вибору.
  
  
  Я поклав на мотузку більше ваги, і петля затяглася сильніше. Десь там нагорі вивалилися камінці і обрушилися на нас дощем. Воїни закричали голосніше і почали вити. Елісія так сильно прикусила губу, що я очікував побачити, як кров ллється.
  
  
  Очікування теж убивало мене. Тоді я ризикнув. Я підвівся за мотузку, відчув, як у боці захворіла рана, і почав розгойдуватися туди-сюди по платформі зі старих кісток. Воїни скрикнули. Вони нарешті зрозуміли принцип маятника. Вони також сподівалися, що я сильніший за прокляття, накладене на печеру. Я постараюся їх не розчаровувати.
  
  
  Але ми були далекі від цього. Я піднявся на кілька футів по мотузці, не зводячи очей з того тонкого каменю, який виступав за діркою в димарі. Я плюхнувся, перевіряючи міцність скелі, а потім почав швидке сходження без рук.
  
  
  Коли я був за десять футів від землі, я почув тріпотливий звук і подумав, що, можливо, вся стеля наді мною почала тріскатися. Я нічого не бачив. Камінь тримався, і в стелі не було нових тріщин. Я поліз швидше.
  
  
  Я досягнув двадцяти футів рівня, коли тріпотіння знову почулося, голосніше, загрозливо, ближче.
  
  
  "Дивись, Нік", - кричала Елісія.
  
  
  Її голос луною пролунав по кімнаті і, здавалося, долинав на мене зі ста різних сторін. Я глянув і побачив, чому вона кричала.
  
  
  Щось величезне, чорне і пульсуюче впало з труби і летіло прямо до мене. Спочатку я подумав, що це величезна куля сажі, потім я подумав про почорнілий від сажі валуна.
  
  
  Але чому він пульсував?
  
  
  Чорна куля збиралася вдарити мене, коли вона, здавалося, розлетілася на частини з сильним тремтячим звуком. Я мало не відпустив мотузку. Моє серце билося по кілька сотень миль на годину. Я видав власне завивання і почув крики та крики Елісії та воїнів унизу.
  
  
  Але я міцно тримався за мотузку і намагався відірвати голову від падаючої кулі. Тремтячий звук посилився і здавався мені громом у вухах. Маленькі чорні об'єкти пролітали навколо моєї голови і йшли в далекі частини печери. М'які крила били по мені.
  
  
  І тоді я довідався.
  
  
  Летючі миші.
  
  
  Коли ми ввійшли в печеру, в ній на подив не було життя, але отвір, який давав світло, мав сказати мені, що якась дика природа повинна використовувати цю печеру. Цією дикою природою були кажани, і всі вони були у своєму улюбленому гнізді в димоході.
  
  
  Ця чорна куля, схожа на покритий кіптявою валун, являла собою скупчення з кількох сотень кажанів.
  
  
  Елісія кричала внизу, але я знав, що їй нічого не загрожує. Вона просто реагувала на кажанів, які тепер металися взад і вперед печерою, бомбардуючи кожен об'єкт, помічений їх спеціальним радаром. Поки кажани були зайняті ізводом Елісії та воїнів, я продовжував підніматися на вершину мотузки.
  
  
  Мій бік був у вогні, і кожен м'яз у моєму тілі - особливо мої руки - погрожували розтиснутися, коли я зняв одну руку з мотузки і обхопив її навколо кам'яного списа. Спис, який я міг бачити у тьмяному світлі, насправді був передньою кромкою невеликого виступу відразу за отвором, що веде вгору.
  
  
  На цьому виступі в гнізді лежали сотні кажанів.
  
  
  Коли моя рука вдарилася об нього, з гнізда пролунав пронизливий вереск. Це викликало реакцію в інших кажанів у печері. Вони все ще бігали туди-сюди, штовхаючи Елісію і чотирьох воїнів. Тепер вони почали кричати і верещати, які були майже приголомшливими і виразно викликали у них волосся.
  
  
  Як це не було неприємно, я підвівся обома руками на виступі скелі і поліз усередину, щоб витягнути гніздо. Костляві крила ляскали по моїй руці та обличчі, коли повз мене падали уламки. Солома, гілки, сушена трава і великі коржі з посліду кажанів складали більшу частину сміття.
  
  
  Вереск у печері досяг апогею, коли кажани впали на платформу. Дорослі кажани почали стрибати вниз і ловити маленькі жилисті пазурі, а потім літати по колу в пошуках безпечного місця.
  
  
  
  
  місце їх гніздування. Але я вперто боровся за це місце на вершині купола печери, і я не збирався бути мамою кажанів.
  
  
  Однак мені знадобилося кілька хвилин, щоб пролізти через дірку на виступ. Отвір виявився більшим, ніж здавалося знизу.
  
  
  Мені було достатньо місця, щоб стати на виступ, тягнути решту по одному за мотузку і дозволяти їм пройти повз мене в димар.
  
  
  Я подивився вгору, щоб побачити, чи наді мною є інші виступи, але стіни були гладкими і чорними. Я став на виступ і провів руками по гладких стінках майже круглої дірки. Сажа впала, накрила моє тіло і впала до печери.
  
  
  Я дійшов висновку, що єдиний спосіб піднятися – це поставити ноги на один бік стіни та спиною до іншого. Просуваючись уперед, як альпініст у вузькій ущелині чи розколині, я зможу досягти прогресу. Це буде повільний поступ, але я знав, що димар повинен звужуватися в міру підйому. Він також повинен крутитися і крутитися, даючи нам опору ногами та руками.
  
  
  З іншого боку, подумав я, це не штучна дірка у горі. Для диму та повітря не потрібні великі чи ідеальні отвори. Димар міг мати місця, де він занадто звужувався, щоб пропустити щось розміром з людини.
  
  
  Звичайно, був лише один спосіб знайти відповіді на всі мої припущення. А це було піднятися нагору.
  
  
  У мене була спокуса піти далі на самоті, знаючи, що час був дорогоцінним і що я міг би краще провести час самостійно. Але мені знадобляться воїни та Елісія нагорі. Мені знадобиться вогнева міць. Тобто, якби в цьому димарі був отвір нагорі, досить великий, щоб ми могли пройти.
  
  
  Я послабив петлю мотузки на виступаючій скелі та зробив більш надійне з'єднання на більшій частині скелі. Коли мотузка була готова, я подивився вниз і побачив, що Елісія та чотири воїни все ще відбиваються від кажанів.
  
  
  "Підніми першою, Елісія", - крикнув я. «Верьовка надійна».
  
  
  "Нік, я не можу цього зробити", - крикнула вона у відповідь. "Летючі миші. Вони атакують наші очі».
  
  
  Я глянув уважніше і впевнений, що кажани не втрачали їх у своїх атаках. Більшість все ще пролітала повз Елісію та інших, але деякі - можливо, матері безправних немовлят - завдавали прямих ударів по очах.
  
  
  Я згадав, як десь читав, що кажани бояться гучних звуків. Звук наших голосів стривожив їх і розбудив. Що зробить із ними гучніший звук?
  
  
  Я не знав, але варто спробувати. Я витяг Вільгельміну з сумки і прицілився в бік збоку від платформи. Не годиться, щоб рикошет чи шматок розколотого каменю вдарив Елісію чи інших.
  
  
  БУМ!
  
  
  Вся проклята печера, здавалося, вибухнула громом грому. Звук пострілу луною рознісся від стіни до стіни і назад, мало не розірвавши мені барабанні перетинки. Я міг уявити, яким мав бути звук унизу.
  
  
  Тоді кажани збожеволіли. Оглушливий звук пострілу люгера, мабуть, зіпсував їхні радари. Вони з вереском врізалися у стіни печери. Матері припинили напад на Елісію та воїнів і попливли у стіни. Деякі з них навіть плюхнулися в крижану ставок, а дехто виплив через вузький отвір у полуденне світло.
  
  
  «Поспішай і дертися», - крикнув я. «Щойно до них повернуться почуття, вони відновлять атаку. Давай, Елісія».
  
  
  Елісія дерлася так, ніби все життя дерлася по мотузках. Вона дісталася виступу скелі, і я простяг їй руку, щоб допомогти. Вона промахнулася по моїй руці з першого разу і зробила шалену спіраль на мотузці. Її рука розсікла повітря, і вона збиралася послабити хватку іншою рукою. Я нахилився, спіймав її руку, що крутилася, і буквально затяг у яму на вузький виступ.
  
  
  «Підніміть ще вище, щоб звільнити місце для інших», - сказав я. «Покладіть ноги на один бік, а спину на інший. Просто рухайтеся вперед, поки не підніметеся на десять-п'ятнадцять футів вгору тунелем».
  
  
  Вона була невисокого зросту, і її тіло ледве трималося на протилежних стінах. Коли вона пройшла повз мене, я поклав руки їй на сідниці, щоб надати їй сили. Її спідниця вільно звисала, а мої руки торкалися голої шкіри. На мить я згадав ту чудову годину в хатині поради, але потім викинув усе це з голови. Чи не той час, не те місце. І тепер вона була жінкою Пурано.
  
  
  В іншому все пройшло гладко та без збоїв. Але не все. Коли троє воїнів пливли за Елісією, а четвертий підіймався мотузкою, кажани повернулися.
  
  
  «Поспішай, поки їх радари не вловили тебе», - сказав я хрипким пошепком. «Піднімайся, чувак, піднімайся».
  
  
  Індіанець, узявшись за руки, змахнув мотузкою, звісивши ноги. Кажани відчули його і, зробивши кілька стрибків прямо під ним, зупинилися на його тілі і, нарешті, на його обличчі.
  
  
  Він був майже нагорі, коли величезний кажан пролетів широкою дугою по всьому колу печери внизу. Вона попрямувала в очі воїну і зробив прямий
  
  
  
  
  
  
  удар саме тоді, коли моя рука торкалася простягнутої руки індіанця.
  
  
  Ми так і не схопилися.
  
  
  Воїн скрикнув і відпустив мотузку. Кажани кинулися до темних ділянок печери, і я рвонувся вперед, щоб зловити махає руками людини. Я схибив, і він упав на тридцять футів у тьмяно освітленому повітрі.
  
  
  Я чув, як він ударив, почув нудотний удар черепу, що розколюється. Я знав, що він мертвий, тільки-но приземлився. Але я чекав на відкритті, щоб переконатися. Індіанець приземлився на голову, і його рушниця з гуркотом розлетілася по платформі, піднявши хмару попелу. Людський попіл. Я дивився на його тіло, на те, як безглуздо він був розкиданий по платформі. Руху не було, і кажани вже атакували його обличчя.
  
  
  Навіть коли болісне почуття бурчало по моєму животу і грудях, я підняв очі і побачив, що інші теж були свідками катастрофи. Троє воїнів та Елісія мовчали, спостерігаючи, як кажани працюють над пошарпаним трупом унизу. Я не намагався уявити, що вони думали чи відчували: не було часу на очевидне.
  
  
  Але я поважав їхні почуття та думки. Я почекав, поки вони, очевидно, не помоляться за душу мертвого воїна, а потім почав повільно підніматися повз них.
  
  
  «Я візьму на себе ініціативу», - сказав я, проходячи повз трьох воїнів у каналі. "Нам доведеться поквапитися".
  
  
  "Скільки ми маємо часу?" - Запитала Елісія, коли я прослизнув повз неї.
  
  
  Я вийняв свій цифровий годинник з водонепроникного чохла і побачив, що він все ще працює. Цифри змінилися на 5:32.
  
  
  "У нас всього близько трьох годин", - сказав я. "Нам доведеться по-справжньому напружити себе і продовжувати".
  
  
  "Як ви думаєте, кажани повернуться?"
  
  
  "Я сумніваюся в цьому", - сказав я, хоча ні на хвилину не сумнівався в цьому. «Тепер шлях має бути чистим і легким».
  
  
  Не було.
  
  
  Коли я підвівся у вузький канал і побачив, що він розділився на дві ями однакового розміру, я почув рух угорі. З діри зліва від мене долинав м'який дзижкий звук. Я ввімкнув ліхтарик і оглянув отвори. Сажа покрила стінки обох отворів, тож обидва, очевидно, були відчиненими. Я направив світло в лівий отвір, намагаючись побачити, що видає звук, що дзижчить, але побачив попереду тільки звивистий, обертовий, вкритий сажею канал. Отвір праворуч представляв ідентичне видовище, але у ньому був дзижчання.
  
  
  Я вибрав дірку праворуч. Я не заглибився в нього і на п'ять футів, коли зрозумів, що вона звужується радикально. Я більше не міг підтримувати вилазку, притиснувши ноги до одного боку і спиною до іншого. Я простяг руку і виявив невеликі виступи в темряві вгорі. Я відпустив ноги і почав дертися по уступах кінчиками пальців. Іти було важко, але я знав, що буде легше, коли мої ноги виявляться всередині ями, і я зможу використати ноги на уступах.
  
  
  Я ніколи не заходив так далеко. Діра звужувалась, поки мої плечі не торкалися сторін. Незабаром я не зміг проткнути плечей. Я почав повзти назад.
  
  
  Тим часом піді мною один із воїнів побачив, що я увійшов у праву дірку, і вирішив піти ліворуч. Він пройшов повз Елісію і поліз у яму, де я чув тихе дзижчання.
  
  
  «Почекай», - сказав я, постукуючи його ногою, коли він піднімав її на невеликий виступ усередині дірки. "Нам краще спочатку з'ясувати, що гуде".
  
  
  «Немає проблем, сеньйоре», - сказав він приглушеним голосом у вузькій дірці. «Гудять тільки мухи, що кучеряють у гнізда. Я їх добре вичищаю».
  
  
  Елісія, два інших воїни і я підперли наші тіла в ширшому каналі внизу і чекали, поки безстрашний воїн очистить гніздо від мух. Відпочивати було добре, хоча я відчував, як цифровий годинник перевертає цифри в міру того, як йшов дорогоцінний час.
  
  
  Зверху пролунало гучніше дзижчання, ніби воїн піднімав мух. Я почув тихе прокляття воїна, потім люте дзижчання, а потім крик з дірки.
  
  
  "Ааааиииии!"
  
  
  Ноги людини почали стукати в ямі, і воїн зісковзнув униз, ледь не вдаривши мене ногою по обличчю. Він знову закричав, і я потяглася, щоби підтримати його ноги. Він двічі вдарив мене ногою по голові, і я був готовий кричати сам, коли дзижчання стало голоснішим і я відчув, як м'які пухнасті речі падають мені на голову, обличчя та груди. Вони впали в темряву внизу.
  
  
  "Скорпіони!" – кричав воїн між криками. «Гніздо скорпіонів! Вони мене жалять! "
  
  
  Він знову закричав, коли інший скорпіон, мабуть, ужалив його в цій дірі. Я потягнув чоловіка за ноги і витяг його з ями. Три великі скорпіони проносилися по його верхній частині тіла, і він був майже блідий від шоку. Я відбився від скорпіонів, і за допомогою Елісії ми притиснули його до стіни між нами. Він більше не кричав, але з його губ постійно деренчав тихий стогін. Його обличчя та руки опухли від укусів скорпіона.
  
  
  Отрути одного скорпіона зазвичай недостатньо, щоб убити людину або навіть негайно вивести її з ладу, але ця людина отримала кілька укусів. я
  
  
  
  
  
  уявлення у відсутності, скільки їх було там. Справа в тому, що тепер він нам не потрібен: він був тягарем. Нам довелося б нести його, незважаючи на те, що ставало все важче продовжувати, не маючи нічого або будь-кого для перевезення.
  
  
  Було непросто викликати співчуття до людини, яка явно вмирав у мене на руках. Я вважав його сильний біль і шок від отрути, але продовжував думати про нього як про тягар, непосильну ношу.
  
  
  "Він мертвий", - сказала Елісія, відводячи погляд від обличчя воїна. Її маленька рука лягла йому на чоло. Він справді був нерухомий, його губи більше не видавали нерозбірливі стогін. Що ми можемо тепер зробити, Нік? Ми не можемо продовжувати і не можемо повернутись?»
  
  
  Моя витривалість була майже під кінець. У мене не було бажання залазити в те гніздо скорпіонів, яке все ще залишалося в ямі зліва від нас, а інша дірка, мабуть, була надто мала, щоб пройти. Я був хворий і розбитий від подряпин об нерівні стіни ями. Я був змучений напруженими денними справами - я все ще не оговтався від цього страшного запливу, поки ми не почали підйом цією неможливою трубою. І потрясіння моїх емоцій від кажанів, від жорстокої смерті першого воїна і від напруженого очікування від усвідомлення того, що дон Карлос Італла може розпочати свою війну, поки ми все ще риємося в горах, як кроти, зазнаючи серйозних втрат. І щойно померлий воїн ставав важчим з кожною хвилиною.
  
  
  Я хотів відпустити, просто розслабити своє тіло та розум. Я хотів стрибнути в космос, спуститися неймовірною трубою і приєднатися до зламаного воїна на жертовній платформі далеко внизу.
  
  
  "Що ми можемо зробити?" – знову запитала Елісія.
  
  
  Я не мала для неї відповіді. Крім фізичного виснаження та емоційного шоку, я відчував себе страшенно засмученим, ніби я пройшов серію неможливих випробувань і не пройшов жодного з них. І мертвий індіанець, якого ми підтримували з Елісією, поступово ковзав по гладкій стіні труби.
  
  
  У моїй голові вирували думки про те, що просто здатися. Такі думки повинні бути напрочуд близькі тим, які відчуває людина безпосередньо перед тим, як вона вчинить самогубство. На той момент здатися означало вчинити самогубство. З іншого боку, мій розум сказав мені - фактично кричав на мене - те, що відбувалося, було так само самогубним.
  
  
  Більшість мого минулого життя промайнула в моїй голові уривчастими сплесками, як швидкі образи знятих повторів. Я побачив себе в раніше безвихідних ситуаціях, побачив, як я вийшов з них живим і переможним. За багато років моєї роботи в N3, як Killmaster для AX, таких безнадійних ситуацій було легіон, але я зазнав незліченних чудес, щоб вивести мене з них.
  
  
  На цей раз дива не було. Попереду немає світла у воді. Нема відступу. Немає зброї, яка могла б зруйнувати гніздо скорпіонів над нами, не знищивши при цьому нас.
  
  
  "Нік?" - сказала Елісія, її голос підвищився від паніки, коли вона дізналася про повну поразку на моєму обличчі. «Ми маємо щось зробити. Ми повинні зробити це якнайшвидше. Я відчуваю, що здаюсь. Я не можу довго триматись».
  
  
  "Я теж не можу, Елісія," сказав я, дивлячись на неї сумно, безпорадно. "Я теж не можу"
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Багато років тому, коли я сидів у вестибюлі офісу AXE на DuPont Circle у Вашингтоні, чекаючи на звіт про завершення завдання, секретар випадково залишив відкритим переговорний пристрій для офісу Девіда Хокса. Я чув, як мій старий бос комусь там сказав:
  
  
  "Якщо коли-небудь AX представить воістину нездійсненне завдання, таке, яке не може бути виконане смертним, що володіє здібностями і розумом смертної, з якою неможливо впоратися за допомогою найскладнішої зброї або технологій людини, то, яка може бути виконана тільки завдяки божественному втручанню або самими богами я дав би це завдання Ніку Картеру і цілком очікував, що він його дозволить».
  
  
  Я пам'ятаю відповідь невідомого відвідувача Хоука: «Ніхто не такий гарний».
  
  
  "Вірно", - сказав Хоук. «Ніхто не такий гарний, навіть Нік Картер. Але він думає, що він такий гарний, і, зрештою, хіба це не все, що необхідно в будь-якому завданні, неможливому чи інакше?
  
  
  Ну, сидіти там, у цій брудній дірі димаря, моє тіло змучене болем, моя спина і коліна розбиті, мертвий воїн у моїх руках, неприступне гніздо скорпіонів прямо наді мною, заповнений водою вхід у печеру далеко піді мною і віртуальна армія фанатиків на вершині я раптово зрозумів, що той домофон був залишений відкритим не випадково. Це було зроблено спеціально. Мене обдурили, змусивши думати, що навіть якщо ніхто не був досить добрим для виконання певного завдання, від мене повністю очікували його успішного виконання.
  
  
  Я зрозумів щось ще, я дійсно був недостатньо гарний, не для цього. Весь цей час ця колода була проти мене. Я зайшов так далеко завдяки чистій удачі, зухвалості та відвертій нерозсудливості. І де я прийшов? У мою смертельну пастку, ось де.
  
  
  "Нік?" Елісія плакала, - більше паніки "в її голосі
  
  
  
  
  
  ce. «Нік, я послизнулася. Я більше не можу триматись».
  
  
  «Добре, – подумав я. Я не знаю що робити, але від мене чекають, що щось зроблю. Девід Хок чекав цього з самого початку і досяг бажаних результатів. Елісія цього чекала. Цього чекали два воїни, які чекали трохи нижче. Навіть якщо мій наступний хід був неправильним, я мав його зробити.
  
  
  "Нам доведеться кинути його", - сказав я Елісії. «Це здається жорстоким, але людина мертва і нічого не відчує. Відпустіть його. Я подивився на воїнів. "Візьми тіло і дай йому впасти назад у трубу".
  
  
  Вони були приголомшені цією думкою, і на їхніх обличчях було видно, але вони прийняли свого товариша, як ми з Елісією заспокоїли його. Вони тримали його кілька хвилин, а потім неохоче відпустили. Ми стиснули зуби і зайняли позиції в цьому вузькому димарі і слухали цмокаючі, хрумкі, скреготливі звуки, коли чоловік і його гвинтівка впали і врізалися в жертовну платформу в двохстах футах нижче.
  
  
  А що далі? Коли воїн уперше натрапив на гніздо скорпіона, я подумав про використання однієї з моїх газових бомб, щоб перемогти його. Але цей план мав неприємні наслідки.
  
  
  По-перше, у цій закритій області газ пошириться у хмарі та поглине всіх нас. З досвіду я знав, що жодна людина не може затримувати дихання на час, достатній для того, щоб газ пішов. По-друге, газ може затримуватись у тунелі над нами, особливо якщо там є рівні ділянки. І третє: газ виходитиме нагорі димаря і може бути виявлений там силами, силами, які відразу ж дізнаються, що хтось іде димарем.
  
  
  У моїй голові почав вимальовуватися план, коли я відпочивав там і відчував легкий вітерець, що піднімається вгору повз моє тіло. План не був ідеальним, але й ні.
  
  
  «Ідіть назад у трубу», - сказав я Елісії і двом воїнам, що залишилися. «Спустіться приблизно на сотню футів і чекайте на мене».
  
  
  "Але немає часу", - заперечила Елісія.
  
  
  "Я знаю. Ми більше не зацікавлені у тому, щоб зупиняти дона Карлоса. Ми зацікавлені у виживанні. Забудьте про час».
  
  
  Але навіть коли вони рушили вниз димарем, я знав, що не мав на увазі того, що не хотів зупиняти дона Карлоса. Це була головна мета, і мої роки тренувань не дозволили моєму розуму забути про це, навіть на мить, заради самовиживання.
  
  
  Коли Елісія і двоє воїнів зникли, я вийняв гладкого, гладкого маленького П'єра з мішечка на стегні і прив'язав кінець нейлонової мотузки до шпильки. Я вставив бомбу в нішу в скелях, перевірив, чи не відірветься легко, а потім знову спустився в димар. Пройшовши п'ятдесят футів, я знайшов невеликий виступ і почав завантажувати на нього вміст своєї кишені. Всі гроші з гаманця я зійшов у купу. Я дістав свій паспорт, посвідчення особи та кілька інших карт, які ношу з собою з низки причин: моя карта донора крові, щоб нагадати мені, що я теж людина; моя бібліотечна картка, щоб нагадати, що цивілізація дійсно має свої прекрасні сторони; мої кредитні картки, щоб нагадати мені, що цивілізація має зворотний бік; моя картка медичного страхування, щоб нагадувати мені, що я не непереможний (як запропонував друг Хока); деякі розписки та нотатки, щоб нагадати мені, що життя часом має тихий аспект. Сам гаманець кладу в стопку.
  
  
  Я згадав, що мій записник поклали в сумку з Вільгельміною. Я відновив його і вирвав сторінку з намальованою картою моїх укріплень Альто Арете. Потім я вирвав усі інші сторінки, зім'яв їх і склав у стопку. Я засунула складену карту назад у сумку.
  
  
  Потім я витяг Х'юго і почав відрізати довгі уламки від прикладу російської автоматичної гвинтівки. Це було м'яке дерево, і я подякував росіянам за таке здешевлення. Дерево пахло, як кедр. Добре горіло б. Я відрізав кілька коротких відрізків нейлонової мотузки і склав їх у купу, потім розібрав півдюжини куль і залив усе це порохом. Я знайшов дві додаткові книжки сірників і тільки в крайньому випадку, коли я був впевнений, що вони потрібні для підвищення ефективності вогню, додав останню коробку турецьких сигарет із золотою монограмою.
  
  
  Коли я опустився нижче уступу, щоб порох не блиснув мені в обличчя, я запалив сірник і підкинув його до купи. Спалах був миттєвим і засліплюючим. Я спустився димарем і спостерігав, як полум'я розгорялося і створювало страшні тіні в просторі наді мною.
  
  
  Минуло менше хвилини, перш ніж я відчув посилення вітру, що проходить повз мене. Вогонь створював чудову протяг, як я і очікував у цьому вузькому димарі. Я спостерігав, чекаючи, поки полум'я досягне піку, але уважно стежив, щоб не спалити довжину нейлонової мотузки, яку я прив'язав до П'єра і зміявся вниз повз виступ, що утримує вогонь.
  
  
  Переконавшись, що тяга вгору має оптимальну силу, я смикнув нейлон. Я почув знайому бавовну, коли П'єр прорвався в замкнений простір над вогнем. Я втягнув подих і затримав його, досі
  
  
  
  
  
  спостерігаючи за вогнем на уступі в дюжині футів вище. Від вибуху газової бомби полум'я майже не здригнулося, і я знав, що в безпеці.
  
  
  Протяг, створений вогнем, забрав весь газ вгору. Він також очистить газ з рівних тунелів та інших кишень, де він може скупчитися.
  
  
  Найкраще те, що газ проникне в це гніздо скорпіонів і, якщо вони не будуть здатні затримувати дихання на наступні кілька хвилин, стерти їхнє життя.
  
  
  Але я все ще турбувався про те, що може статися на вершині гори, коли вони побачать блакитну хмару газу та білий дим. Як я вже сказав, план не був ідеальним.
  
  
  Я дав вогню ще п'ять хвилин, потім покликав Елісію та воїнів. Навіть коли Елісія відповіла, я відчув, як щось м'яке та пухнасте приземлилося мені на плече. Я почав скидатися, але потім зрозумів, що це було. Я посвітив на нього ліхтариком і побачив, що то скорпіон.
  
  
  Це було мертвіше пекла.
  
  
  "Що ти зробив?" - Запитала Елісія, під'їжджаючи до мене. Я гасив вогонь, щоб ми могли пройти повз уступ і не обпектися.
  
  
  «Я сам приніс кілька жертв», - сказав я, думаючи про втрачені гроші та бібліотечний квиток. Вони являли собою невелику втрату в порівнянні з дочкою Піко та всіма іншими жертвами ідіотизму дона Карлоса Італла, проте жертвою.
  
  
  У міру того, як ми рухалися вгору, відганяючи мертвих скорпіонів від нині неіснуючого гнізда, я пояснив Елісії, що я зробив, і вона обсипала мене такою кількістю компліментів, що я почав питати, що скаже Девід Хок, коли він почує мій звіт про очищення скорпіони. Я знав, що він скаже на слово:
  
  
  «Стандартна робоча процедура N3. Чому ви так довго думали про це?
  
  
  Іноді робота для такої людини, як Девід Хок, пригнічує. Але лише інколи.
  
  
  Нашими єдиними перешкодами тепер були час та занепад сил. Поки ми продовжували підніматися димарем, звівши нові гнізда мертвих скорпіонів, павуків та інших мешканців темного димаря, який веде прямо через гору до Альто-Арети, повітря здавалося більш розрідженим і менш приємним для дихання. Але тепер це було чисте повітря завдяки протягу від багаття; і тунель був вільний від небезпечних життя істот завдяки смертельній осаді П'єра.
  
  
  Ми більше не могли повільно просуватися вгору, спираючись спиною та колінами об протилежні стіни. Діра звузилася так сильно, що мої плечі ледве сягали її стінок. Ми використовували крихітні виїмки та виступи, а на деяких ділянках виявили, що стіни настільки гладкі, що ми фактично звивалися, як змії, щоб проповзти гору.
  
  
  Ми натрапили на кілька рівних майданчиків, де можна було відпочити, але я продовжував дивитися на свій цифровий годинник, і хвилини швидко йшли. Здавалося, що цифри постійно змінюються. 7:45. 7:59. 8:05.
  
  
  Я втратив почуття місця і гадки не мав, як далеко ми відійшли від печери. Це могло бути п'ятсот футів чи п'ять тисяч. Я знав тільки, що захід сонця над островом почнеться і що дон Карлос незабаром вийде на балкон свого палацу на Альто-Ареті і вистрілить з ракети, сигналізуючи про початок кривавої революції, яка трясе острів від початку до кінця. пліч-о-пліч. Коли це почнеться, я не матиму союзника у всій країні. Всі індіанці Нінка будуть мертві, як і партизани, що виступали проти дона Карлоса.
  
  
  Я знав, що без союзників мені не вибратися з острівної країни Нікарса. Ні Девіду Хоуку, ні президенту не буде звіту, бо нікого не буде.
  
  
  "Котра зараз година?" - спитала Елісія, поки ми відпочивали у вузькому тунелі, що йде вгору під кутом приблизно сорок п'ять градусів.
  
  
  «Майже вісім годин», - збрехав я. Останні дві години я брехав про час. Незважаючи на те, що я сказав їй раніше, що ми більше не переймаємося планами дона Карлоса Італла, а піклуємося про власне виживання, я знав, що вона не прийняла цього більше, ніж я. Вона все ще сподівалася зупинити маніяка та врятувати свою країну від кривавої бійні. Одного разу я спробував зруйнувати цю надію, коли моя власна надія була на дні – я б не став цього робити знову. Але я глянув на годинник і побачив, що числа явно були на 8:12.
  
  
  "Як ви думаєте, ми близькі до вершини?" - Запитала Елісія.
  
  
  "Я майже впевнений, що так", - сказав я.
  
  
  Цього разу я не брехав. Останні кілька ярдів димар ставав усе вже й уже. Я ледве протискалася плечима крізь невеликі виступи. І я помітив, що кілька дрібніших дірок розходяться в різні боки. У мене було нудотне відчуття, що димар перетвориться на серію крихітних отворів, через які може проходити тільки дим (і отруйний газ).
  
  
  Відчуття було виправданим. Як тільки мій цифровий годинник став на місце о 8:15, я присвітив ліхтариком вперед і побачив, що головний димар в десяти футах попереду був не ширшим за людський черевик. Димарі менше виходили з каналу, як темні пальці, кожен розміром з кулак.
  
  
  Я зупинився та оглянув область нагорі, але ніяк не міг знайти для нас шляхи. Можливо, ця серія отворів меншого розміру
  
  
  
  
  
  
  являли собою лише невелику частину загальної димаря, яку вони йшли в головний димар нагорі. Питання було в тому, як ми змогли подолати цю природну перешкоду головному димарю?
  
  
  Я знав, що зараз було потрібне те божественне втручання, про яке говорив Девід Хок. У мене не було зброї, щоб упоратися із ситуацією. Фактично, сучасне озброєння чи технологія не могли вирішити цю проблему вчасно, щоб ми могли зупинити дона Карлоса.
  
  
  Я досяг точки, коли мої плечі більше не дозволяли стискати себе ближче один до одного. Попереду головний димар звужувався далеко, як темні залізничні колії. Однак цього разу звуження не було оптичною ілюзією. Це було реально.
  
  
  Ми не могли йти далі.
  
  
  "Чому ти зупинився, Нік?" – сказала Елісія. «Ми ще маємо час, щоб зупинити дона Карлоса, але ми не повинні зупинятися. Не зараз".
  
  
  Час правди.
  
  
  Я не міг брехати, щоб вибратися з цього скрутного становища. Мені доведеться сказати їй і двом воїнам, що нас зупинили, що ми не можемо рухатися далі. П'єр було допомогти. Х'юго не міг допомогти. Вільгельміна могла вибухнути вічно і не вп'ялася в перешкоду попереду.
  
  
  Нік Картер зазнав невдачі. О, звичайно, в майбутньому можуть бути люди, які скажуть, що я намагався щосили. Тобто якщо хтось із нас вийшов живим, щоб розповісти цю історію. Навіть якби вони сказали, що я намагався щосили, їм все одно довелося б зітхнути, похитати головами і закінчити заяву: «Навіть незважаючи на те, що він зробив усе можливе, йому все одно не вдалося».
  
  
  «Нік, з тобою все гаразд? Чому ми зупинилися?
  
  
  Я не міг відповісти, не міг сказати. Я хотів. Я хотів сказати їй, що весь час чекав невдачі, що я діяв як проклята запрограмована автоматизація, безмозка істота, якій судилося розбитися об скелі загальної біди та безнадійності.
  
  
  Мої пальці шукали виступ вище. Мій розум мав надію стиснути мої плечі трохи сильніше, продовжити рух; сподіваюся, що димар розшириться ще на кілька футів, і ми зможемо продовжити шлях до вершини.
  
  
  Однак надія була слабкою та тьмяною. Насправді я думав про те, як ми четверо проведемо решту годинника в живих. Чи ми розмовлятимемо між собою, коли голод перетворився на голод, коли життя почало йти геть, залишивши наші кістки як доказ для майбутнього археолога того, що ми були тут? Чи буде цей археолог ламати голову над нашим скрутним становищем, мати хоч якийсь натяк на те, чому ми втиснулися в цю неймовірну гору?
  
  
  Надія була ще живою, і мої пальці продовжували шукати ще один виступ.
  
  
  Однак мій розум був активним в інших областях. Я подумав, що цілком можливо, що ми зможемо повернутися в печеру і харчуватися кажанами, поки розпач не приведе нас до того темного ставка і неможливого плавання назад до колодязя. Ми могли їсти скорпіонів. Там унизу було багато мертвих. Ми могли з'їсти двох воїнів, які загинули у цій безнадійній спробі. Ми…
  
  
  "У нас великі проблеми, чи не так?" - Сказала Елісія, і в її голосі знову пролунала паніка. "Ми не можемо йти далі, чи не так?"
  
  
  Мої пальці знайшли в скелі вузьке заглиблення. Я не хотів відповідати Елісії. Я дослідив дірку і спробував проникнути до неї кінчиками пальців. Це був не виступ, і він не був досить глибоким для покупки. Я все намагався.
  
  
  «Відповісти мені, Нік». Ми в пастці, і дону Карлосу майже настав час послати свій сигнал, і я навіть не можу знайти виступ, щоб витягнути мене вище в цю прокляту дірку, і ми збираємося померти тут, поки всі ваші співвітчизники помирають зовні. Я відкрив рота, щоб сказати їм всю правду, але не зміг почути свій голос.
  
  
  У той момент розчарування та невдачі я був нездатний визнати, що я розчарований, що зазнав невдачі. Мої пальці відчайдушно працювали у вузькій ямці. Я провів руками по впадині і виявив, що це пряма лінія, ніби вона була висічена там людиною, а не природою.
  
  
  "Тобі не потрібно відповідати", - сказала Елісія, злегка стиснувши горло. "Твоє мовчання мені все говорить".
  
  
  "Я просто думаю, Елісія", - сказав я, знову збрехавши, хоча це не було повною брехнею. Я подумав. Я думав про те, який смак будуть на смак кажани, скорпіони та людське м'ясо для людини, яка ось-ось загине з голоду.
  
  
  «Я хочу сказати вам, - сказала Елісія з хоробрістю в голосі, - що я дорожу цими моментами в Будинку Ради. Я закохана у Пурано, вийшла б за нього заміж і народила б його дітей, але не стала б забути мою любов до тебе, за те, що у нас було разом”.
  
  
  «Елісія, не кажи так. Ти здаєшся».
  
  
  "Хіба ти не здався?"
  
  
  Я притулився до кам'яної стіни трохи нижче за западину, і з'явилася нова надія. Нічого не трапилося.
  
  
  Ні, я не здався. Немає причин здаватися».
  
  
  «Тоді чому ти не відповідаєш на запитання? Чому б нам не продовжити?
  
  
  Я притиснувся до кам'яної стіни, потім ковзнув руками по стіні впритул до грудей. Я знайшов ще одну слабку лінію, ще одну невелику депресію. Я провів пальцями по ньому, видавлюючи зім'ятий камінь. Це була ще одна пряма лінія, і скеля виявилася
  
  
  
  
  
  крихтою у мене в руках.
  
  
  Тут, у верхній частині природного димаря? Я обробив пальцями кам'яний пил і скуштував його на смак. Для порівняння, я лизнув перед собою природну кам'яну стіну. Смаки були різні.
  
  
  Елісія тепер тихо плакала, але мій розум надто зайнятий новою головоломкою, щоб дати час втішити її. Мені поки не було чим втішити її – можливо, я ніколи не зможу.
  
  
  Я досліджував стіну і провів паралельні лінії на відстані приблизно вісімнадцяти дюймів одна від одної. Я знайшов кути, потім почав обводити лінії, що йдуть вертикально. То був квадрат. Квадрат із ліній, заповнених чимось на зразок будівельного розчину. Запечатаний отвір чи двері? Неможливо? Так неможливо. Мій розум у своєму розпачі грав зі мною злий жарт.
  
  
  Крихітною частиною мого розуму я зберігав надію, що на вершині цього природного димаря чи поруч із ним буде щось на зразок дверей чи іншого штучного отвору. Звичайно, та частина мого розуму, яка сподівалася на відкриття, також мала чітку можливість, що цей отвір ретельно охоронятиметься.
  
  
  Що ховається за цим кам'яним квадратом, запечатаним розчином, що кришиться? Чи мій розум відхилився від цієї похмурої можливості, що змусило мене думати, що я зможу зламати печатку і скинути цей камінь з місця? Наскільки товстий був камінь і чи було за ним щось важче і товще?
  
  
  Покладаючись на цю тонку надію, я вийняв Х'юго з піхов і почав обводити тонкий кінець стилету прямокутними лініями. Я відмовився від використання гострої зброї, щоб вивести себе та інших із цього скрутного становища. Я вибачився перед маленьким порочним ножем.
  
  
  "Нік, що ти робиш?" - Запитала Елісія між риданнями. "Ви намагаєтеся пробитися крізь твердий камінь?"
  
  
  "Це не камінь, моя люба, - сказав я, посміюючись, коли нова надія досягла апогею в моїй душі, - це цілком адекватний опис того, що я роблю".
  
  
  Я чув, як один із воїнів пробурмотів щось, схоже на «локомотив», але я продовжував рубати «тріщини». Жменького пилу впав повз мене і обсипав Елісію та двох воїнів. Я знав, що зможу послабити замазку і, можливо, виштовхнути квадратний камінь із гнізда у стіні, але що тоді?
  
  
  Навіть якби за цією стіною не стояла охорона і навіть якби дон Карлос ще не подав сигнал про початок революції, який шанс мав один змучений грінго, дівчина, що ридає, і два невтішні й розчаровані індіанці проти грізного бастіону, описаного Луїсом Пекено? кубинський морський піхотинець, історія якого підштовхнула мене до цієї фантастичної подорожі через центр гори?
  
  
  «Все одно, — подумав я. Якби я турбувався про те, як зупинити дона Карлоса, коли я досяг його лігва в хмарах, я вирішив би це питання давно, а не зараз. Настав час діяти будь-які дії, щоб вибратися з цієї темної пастки і зробити все можливе для завершення місії.
  
  
  Коли тонке лезо Хьюго не знайшло більше каменю та розчину, які можна було скинути, я поклав його назад у піхви і відхилився якнайдалі від квадрата. Я вперся долонями в камінь і штовхнув. Він не зрушив з місця. Я штовхав сильніше, крекчучи, як звір у спеку, але камінь був нерухомий. Я відпочив, знайшов час, щоб поглянути на свій годинник - зараз вони показували 8:20 - і пояснив Елісії, що я намагаюся зробити, а потім дав останній постріл зі своїх сил. Він усе ще не рухався. Цифри на годиннику перейшли на 8:24. Пот, викликаний фізичними навантаженнями і панікою, що росте, змішався з кіптявою, павутиною і розчином на моєму обличчі і руках.
  
  
  Зараз я не мав сил сильно штовхнути камінь. Я його витратив. Можливо, п'ять хвилин, що залишилися, або близько того відновлять його, але кожна хвилина означала більший ризик невдачі, якби ми ще не зазнали невдачі.
  
  
  Саме тоді я почув слабкий брязкіт звук через камінь. Я відчув, як камінь ковзає по моїх грудях. Я приклав до нього долоні, глибоко зітхнув і побажав, щоби мої сили повернулися без належного відпочинку.
  
  
  Я тиснув щосили. Камінь зрушив долю дюйма, і я відчув, що це не я зрушив його. Хтось тягнув із іншого боку. Тоді я зрозумів брязкітливий звук. Дон Карлос, безперечно, забезпечив камінь якоюсь металевою ручкою на той випадок, якщо йому знадобиться видалити її і використовувати димар як шлях до евакуації. Хтось там тягнув цю металеву ручку. Цей хтось, очевидно, був не другом, а ворогом, який чув, як я зіскреб з Х'юго, і йому було цікаво подивитися, що відбувається в димарі.
  
  
  Знову ж таки, подумав я, це неважливо. Друг чи ворог, я проходжу.
  
  
  Я знову почув брязкіт, відчув, як камінь почав рухатися. Цим я розрахував свій останній ривок, виклав усе, що я мав, і камінь вискочив з цієї площі, як пробка з пляшки вишуканого шампанського.
  
  
  Навіть коли камінь падав, а я дивився у тьмяно освітлену кімнату за ним, у мене в руці була Вільгельміна. Камінь звалився на підлогу кімнати, і я побачив невисокого чоловіка в одязі ченця, який тікав з його шляху. Він досі тримав руку на
  
  
  
  
  
  металеву ручку, за яку він тягнув.
  
  
  Я стрибнув через отвір і дивився на переляканого ченця. Я озирнувся і побачив, що ми знаходимося у величезному льоху. Монах відпустив рукоятку і лежав на спині, широко розплющеними очима дивлячись на великий пістолет у моїй руці.
  
  
  "El diablo", видихнув він.
  
  
  «Ні, – сказав я, – не диявол, але хтось такий самий рішучий. І якщо ти не співпрацюватимеш прямо зараз, мій друже, цей хтось сповнений рішучості відірвати тобі голову. Скажи мені, дон Карлос послав ще сигнал?
  
  
  Я міг чути Елісію і двох воїнів, що проходять через дірку за мною, і міг сказати по обличчю ченця, що вони входять до кімнати. Його очі розширилися, наче він бачив ще дияволів. Ми, мабуть, жахливо виглядали з нашими обличчями, руками та одягом, заляпаними кіптявою та іншим сміттям з димаря.
  
  
  "Який сигнал, сеньйоре?" - спитав чернець.
  
  
  Я приставив холодне дуло люгера до чола і зсунув камеру, що катапультувала. Я стиснув палець на спусковому гачку.
  
  
  «Цей диявол не жартує, друже, - сказав я. «Знаєш, який сигнал. Я дам тобі ще один шанс, а потім спущу курок».
  
  
  Він спітнів і трохи зіщулився, потім він, здавалося, впізнав одного з воїнів зі мною. Він зиркнув на воїна, і на його губах заграла посмішка.
  
  
  "Утуро?" він сказав.
  
  
  Воїн кивнув головою. "Я Утуро. Хто ти?"
  
  
  "Сагачо", - сказав чернець. “Я брат твого батька. Я твій дядько».
  
  
  "Ні", - сказав воїн. "Сагачо був убитий, коли мені було десять років".
  
  
  "Так вони і сказали вам", - сказав чернець. Тепер він відверто посміхався. Він почав вставати, косим поглядом глянув на ділову частину Вільгельміни і передумав. «Одного разу вночі я напився вина, - продовжував він, - і приєднався до деяких з нашого племені, яке вже приєдналося до дона Карлоса та його лиха. Коли я протверезів, я був їхнім бранцем. Мене привели сюди на дюжину років. тому і з того часу були тут”.
  
  
  Воїн деякий час вивчав масивного ченця, потім нахилився та взяв чоловіка за руку. Він підняв грубу мантію і подивився на широкий шрам трохи нижче за біцепс. Потім він усміхнувся і глянув на мене.
  
  
  «Це Сагачо. Це мій дядько. Він отримав ту рану під час полювання на кабана. Я це пам'ятаю".
  
  
  Тоді старий Сагачо заговорив про інші спільні спогади, але мені довелося покласти цьому край. Я вже заткнув люгер за пояс, і старий чернець підвівся зі свого негідного становища, більше не боячись чортів із труби.
  
  
  "Дон Карлос надіслав сигнал?" – знову спитав я.
  
  
  «Ні», - сказав чернець, похитуючи головою. «Йде шторм, і вся гора вкрита хмарами. Дон Карлос лютує через погоду, хоча вона йде на південний захід. Хмари зникнуть за кілька хвилин, і тоді він надішле сигнал».
  
  
  "А що ти тут робиш?" - Запитала я, знову оглядаючи винний льох. "Плануєте знову напитися?"
  
  
  Ні, мене послали принести ще вина для дона Карлоса. Як я вже сказав, він люто через бурю і з самого її початку постійно пив».
  
  
  Мене осяяла думка.
  
  
  «Якщо ви прийшли за вином для свого господаря, знаючи, що він лютує і, ймовірно, розсердиться ще більше, якщо ви не поквапитесь, чому ви витратили час, щоб витягнути цей камінь?»
  
  
  Сагачо виглядав ніяково, але потім погляд перетворився на проникливий.
  
  
  «Я шукав втечі з того часу, як мене привезли сюди», - сказав він. «Багато колишніх послідовників дона Карлоса Італі і всі його бранці зневажають цю людину зараз. Він не людина бога, а людина сатани. Ми всі шукаємо шляхи порятунку».
  
  
  «І всі вони знають про жертовну печеру і легендарну трубу?»
  
  
  «Так. Коли нас посилають за вином, кожен із нас намагається витягти цей камінь. Дон Карлос каже, що область за ним населена дияволами, які вирізують нам мови та ведуть у пекло. Тим не менш, ми маємо шанс. Коли я почув, як ви копаєте, я відчув, що маю шанс. Я тягнув та тягнув, і нарешті він вийшов».
  
  
  У мене була інша думка. Це було постійне зусилля з боку ченців, яке послабило розчин на задньому кінці каменю. Якби не воно, я ніколи не знайшов би цих поглиблень, цих квадратних ліній. Я розумію, що це не випадковість. Можливо доля, але не випадковість. Можливо, доля припасла й інші добрі речі.
  
  
  «Скільки людей дона Карлоса відчувають те саме, що й ви? На скільки ми можемо розраховувати як на союзників?»
  
  
  "Союзники в чому?" - спитав Сагачо, його обличчя спотворилося здивуванням.
  
  
  "Ми прийшли, щоб зупинити його, - сказав я, - щоб зупинити війну, покласти край його правлінню з цієї хмарної вершини гори".
  
  
  Сагачо глянув на нас, порівнюючи наші сили з силами свого господаря.
  
  
  «Ми почали з великим загоном, – сказав я йому, – але дещо сталося у процесі. Тепер ти допоможеш нам? Чи є інші, хто допоможе?
  
  
  «Чого ви бажаєте від нас? Ми допоможемо».
  
  
  Я дістав карту, яку намалював за допомогою Луїса Пекено, та розклав її на землі. Сагачо взяв із далекого настінного кріплення ліхтарик і підніс до нього.
  
  
  "Це точна карта того, що знаходиться на вершині гори?" Я запитав.
  
  
  «Наскільки це можливо, – сказав він.
  
  
  
  
  
  «Під землею тут знаходяться великі винні льохи. По той бік, у тунелі, знаходиться центральний арсенал». Він вказав на коридор, висічений у камені. «У дона Карлоса там російські боєприпаси, багато тротилу та динаміту. Туди… - він вказав на кам'яні сходи - це головний пост охорони, де постійно чергують дюжина озброєних людей».
  
  
  "Вони з вашого племені?"
  
  
  «Ні, вони партизани серед звичайного населення. Деякі з них ненавидять дона Карлоса, але я не впевнений, хто з них буде другом, а хто є союзником».
  
  
  «Добре, – сказав я. «Ось що ви робите. Віднесіть вино дону Карлосу, потім поверніться на пост охорони. Якщо ви дізнаєтесь якогось охоронця, який може бути вашим другом, відведіть його убік і скажіть, щоб він якимось чином відволік інших охоронців. Введіть їх подалі від станцію. Ми пройдемо повз станцію, попрямуємо до палацу і подивимося, чи зможемо взяти в заручники дона Карлоса. Якщо нам це вдасться, його друзі будуть безпорадні, і ви можете почати організовувати ворогів, щоб його друзі не кинулися на нас. Ти можеш це зробити? "
  
  
  «Якщо я маю зброю».
  
  
  Я віддав йому російську рушницю, яку обрізав, щоб вести вогонь там, на тому виступі, коли відправив П'єра вбити скорпіонів. Він проникливо посміхнувся і засунув гвинтівку під халат. Я подивився на свій цифровий годинник. Стояв 8:37.
  
  
  «Ми піднімемося за десять хвилин», - сказав я. "Тоді переконайтеся, що ви зробили свою роботу".
  
  
  "Я буду впевнений".
  
  
  Коли він пішов, я обговорив план із двома воїнами – Утуро та людиною, ім'я якого я все ще не міг згадати. То був простий план. Ми проходимо повз пост охорони, через головну площу у палац, до бічних дверей, вбивали охоронця за допомогою Х'юго, прослизали в палац і прямували до покоїв дона Карлоса.
  
  
  "І що я робитиму?" - Запитала Елісія.
  
  
  «Залишайся тут, – сказав я. "Ми втрьох зможемо це зробити за допомогою дядька Утуро".
  
  
  Двері за нами зачинилися, і ми всі четверо мало не вискочили з одягу. Ми чули важкі чоботи на кам'яних сходах, чули грубий сміх напівп'яних чоловіків. Ми розсипалися по полицях із вином. Я стояв спиною до ряду запорошених пляшок, сподіваючись, що не виб'ю одну з них і не видам свою позицію.
  
  
  Четверо охоронців з перекинутими через плечі гвинтівками стрибнули в підвал і почали оглядати пляшки на найближчій полиці. Я бачив Утуро в проході поряд зі мною, але інший воїн і Елісія зникли з поля зору. Я затамував подих і чекав.
  
  
  «Це дешевий товар для ченців-неофітів», - прогарчав один із стражників. "Погляньте навколо і знайдіть пляшки, призначені для нашого шановного лідера".
  
  
  Вони почали оглядатися, підходячи все ближче та ближче до проходів, у яких ховалися Утуро та я. Я все думав, де ховаються Елісія та інший воїн, сподіваючись, що сторожа не натрапить на них першою.
  
  
  Мені нема про що турбуватися. Охоронець, який скаржився на дешевизну, прямував до мого проходу. Я спустився на кілька футів, щоб зайняти позицію поза досяжністю трьох інших охоронців, тримав Вільгельміну напоготові і чекав.
  
  
  Він повернув у прохід, і я натиснув на курок. Я бачив, як відлетіла частина його голови, побачив, як усмішка передчуття перетворилася на усмішку жаху. У тихому підвалі гуркіт люгера був схожий на динаміт.
  
  
  Тієї ж миті Утуро вийшов з проходу і почав стріляти в трьох інших охоронців. Ще одна автоматична гвинтівка справа загула. Двоє інших охоронців упали, і я вийшов з проходу і побачив, як четвертий охоронець мчить кам'яними сходами до посту охорони. Я прицілився і вистрілив, але він зник за стіною. Я був певен, що не вбив його.
  
  
  "Давай!" – крикнув я. «Ходімо, поки вони не зібралися з думками».
  
  
  Знаючи, що нас змусили діяти зарано, задовго до того, як Сагачо зміг принести нам хоч якусь користь, ми вибігли сходами.
  
  
  Я був повністю готовий до повномасштабної перестрілки з охороною, що залишилася на станції. Підійшовши до вершини кам'яних сходів, я озирнувся і побачив, що Утуро та інший воїн ідуть прямо за мною. Елісії ніде не було видно, і я внутрішньо побоювався, що, можливо, в неї потрапила шалена куля. У тому винному льоху було дуже багато перестрілок.
  
  
  Нагорі у вузький коридор вели два дверні отвори. У патроні в кінці коридору горіла смолоскип, а біля одного з дверей лежав четвертий стражник, зім'ятий, як шматок фольги.
  
  
  Я потрапив у нього цим останнім пострілом, коли він завернув за ріг сходів. Він зайшов так далеко і помер, перш ніж встиг попередити інших. А винний льох був настільки глибоким і так добре ізольований каменем, що, мабуть, не було чути пострілів на посту охорони. Я підняв руку, щоб зупинити атаку Утуро та його друга.
  
  
  "Настав час трохи обачності замість безрозсудної доблесті", - сказав я. «Підемо вниз і складемо план. Утуро, візьми руку, і давай візьмемо цього мертвого охоронця із собою».
  
  
  Ми тихенько відступили, затягнувши мертвого охоронця сходами до підвалу.
  
  
  
  
  
  Я покликав Елісію, але не отримав відповіді. Часу в нас було мало, але я все ж таки швидко пошукав серед проходів. Жодної Елісії. Я йшла коридором до арсеналу, коли на кам'яних сходах почулися кроки.
  
  
  Ми з воїнами зайняли оборонну позицію за стелажами із винними пляшками. Я націлив люгер на сходи і чекав, сверблячи пальцем, щоб вистрілити ще по стражниках. Я побачив громіздке тіло Сагачо.
  
  
  «Не стріляйте», - сказав він, зі страхом дивлячись довкола на наші рушниці, на чотирьох мертвих охоронців та на розбиті пляшки з вином.
  
  
  "Що ти тут робиш?" - Запитав я. «Ви мали відволікти охоронців».
  
  
  "Станція порожня", - сказав він з виразом замішання на його пухкому обличчі. «Я приніс вино дону Карлосу і знайшов його ще більш розлюченим, ніж будь-коли. Буря пройшла, але весь Альто-Арет все ще оповитий хмарами. Вітер, здається, стих, і хмари не йдуть. сигнал не буде видно. Якщо вони не очистяться найближчим часом, дон Карлос скористається своїм радіо, щоб закликати до революції».
  
  
  "Це означає, що у нас немає часу дуріти", - сказав я. «Ми одягнемо форму мертвих охоронців, і ви зможете вивести нас звідси. Ви знаєте, де охоронці – ті, що з посади охорони?»
  
  
  "Гадки не маю. Коли я повернувся з палацу і виявив, що станція порожня, я подумав, що, можливо, ви їх убили. Ці четверо, - сказав він, вказуючи на мертвих охоронців, з яких ми знімали форму, - не чергують. зараз. Мабуть, вони знайшли станцію порожньою і спустилися вкрасти вино.
  
  
  Це було очевидно, але мене, як і раніше, спантеличувала відсутність охорони на станції. І я хвилювався за Елісію. Але знову ж таки, подумав я, немає часу ні на що, окрім дій. Ми одягли форму мертвих стражників і, поки Сагачо йшов попереду, щоб переконатися, що шлях вільний, ми знову піднялися сходами.
  
  
  Пост охорони справді був порожній. Я перевірив шафи з гвинтівками, гранатами та мінометами, засунув у кишеню пару гранат і визирнув у двір.
  
  
  У темряві палац здавався казковим замком у тумані, що клубився, який був величезною хмарою, що спочивала на вершині Альто Арете. Запалені смолоскипи марно боролися з хмарою, що темніла, але я міг бачити головні ворота палацу, бачити, що ні у дворі, ні біля воріт не стояла охорона. Я відчинив двері, що вели на подвір'я, і підняв руку, як сигнал тим, хто позаду мене.
  
  
  «Сагачо, ви берете на себе ініціативу. Коли ви перетнете половину двору, ми підемо за вами».
  
  
  Пухкий монах злякано глянув на порожній двір і туман, що клубився, натягнув халат і пройшов через дверний отвір. Я дивився, як він крокував по каменям, і гадав, де він тримає російську рушницю, яку я дав йому раніше.
  
  
  Постріл пролунав ясно і голосно, лише трохи приглушений густою хмарою. Я озирнулася, щоб побачити, звідки постріл, але там було темно та тихо. Коли я озирнувся на Сагачо, він зупинився у центрі двору, його обличчя дивилося крізь хмари на верхні поверхи палацу.
  
  
  Пролунав ще один постріл. Цього разу я побачив вістря полум'я. Це було з даху палацу.
  
  
  Цього разу Сагачо не просто стояв у дворі. Він повернувся до нас, його обличчя корчилося від болю. Він підняв пухкі руки в свого роду благання, благаючи нас зрозуміти, що він нас не зрадив. Потім він по спіралі спустився на землю, його халат огорнув його мертве жирне тіло, як саван.
  
  
  Навіть коли я шкодував здоровенного ченця і намагався вирішити, що робити далі, пішов дощ із куль.
  
  
  Здавалося, що на вершині гори вибухнув грім. Кулі пробили вікна посту охорони. Двір був заповнений фігурами, що біжили, стріляючи з гвинтівок. На нас.
  
  
  На вершину гори прийшло своєрідне пекло, і ми опинилися в центрі цього пекла.
  
  
  Розділ десятий
  
  
  Стрілянина була вбивчою. Здавалося, що всі пістолети, якими мав дон Карлос Італла, були націлені та стріляли по сторожовій станції, де ховалися Утуро, його товариш-воїн і я.
  
  
  У перші кілька секунд всі вікна перетворилися на скляні конфетті, а дощ куль розколював каміння і дерево, що розколювало, так швидко, що станція не простояла б ще пару хвилин.
  
  
  Саме тоді, коли стрілянина здавалася на піку, я вирішив діяти. Я тримав автомат у правій руці, стискав Вільгельміну лівою рукою, затискав Х'юго зубами і ривком, щоб Утуро та його друг прямували за мною, вилітали на подвір'я.
  
  
  Це було останнє, на що чекав ворог. Поки всі знаряддя продовжували стріляти порожнім постом охорони, ми зигзагами перетнули подвір'я. Наші знаряддя вдарили по точках вогню, вказавши на противників бойовиків. Це був самогубний ривок, і ми знали це, але залишатися на посаді охорони було рівним самогубством.
  
  
  Ми без подій дісталися тіла Сагачо,
  
  
  
  
  
  хоча я був впевнений, що мій люгер підстрелив у хмарі, що клубиться, як мінімум двох або трьох стрільців. За криками в інших напрямках я також знав, що Утуро та його друг були теж мітки. Вони пройшли довгий шлях від страху перед прокляттям печери.
  
  
  Ми перегрупувалися в центрі двору, і я вставив нову обойму у Вільгельміну і вказав на ворота, що ведуть на територію палацу.
  
  
  "Якщо ми зможемо пройти всередину, у нас буде шанс", - прошипів я крізь лезо стилету. «Вони не наважаться направити цей вогонь на сам палац. Ходімо».
  
  
  Кулі вже танцювали у дворі, коли ми почали останній ривок до воріт. Я розрядив автомат і викинув його. Я взяв люгер в обидві руки і замість дико стріляти став виявляти конкретні цілі на даху палацу.
  
  
  Мій перший постріл дав результат. Крик прорвався крізь приглушений туман, і я побачив, як чоловік із поясами з боєприпасами на всьому своєму тілі впав зі стіни білокам'яної будівлі. Він урізався в кущі біля головного входу до палацу. Ще один постріл, і ще один добре озброєний чоловік упав із даху.
  
  
  І ми були біля воріт, усі троє були живі та стріляли.
  
  
  Я проскочив за браму і пірнув за кущі біля кам'яного паркану. Я відчув, як Утуро приземлився за мною. З іншого боку стежки інший воїн сховався за кам'яним фонтаном. Як я і очікував, стрілянина з інших місць одразу припинилася. Нам залишалося боротися лише з вогнем із даху.
  
  
  Я вставив нову обойму і методично пішов уздовж даху, по дорозі вбиваючи охоронців. Коли п'ятеро з них упали в темряву перед замком, ніч раптово стихла.
  
  
  Однак не було жодного шансу, що ми знищили їх усіх або що ми могли очікувати, що ті, хто знаходиться поза палацом, продовжать стримувати вогонь. Єдине, що залишалося зробити – це зробити щось несподіване. Вони чекали, що ми залишимося захованими за кам'яною стіною поруч із брамою.
  
  
  "Давай кинемося до дверей", - прогарчав я.
  
  
  Обидва воїни скочили на ноги, прицілившись і приготувавши гвинтівки. Ми зробили два кроки до дверей, і я почув зверху свистячий звук, відчув порив вітру навколо мого обличчя. Мережа так акуратно стала на місце, що ми заплуталися в ній ще до того, як зрозуміли, що відбувається.
  
  
  Я щосили намагався прицілитися у величезного високого варти, що відчинив двері палацу, коли я відчув, як мережа стискається навколо мене. Я бачив, як Утуро та його друг борються з натягнутою сіткою. Я вистрілив, але раптовий ривок мережі зіпсував мені ціль, і куля нешкідливо відскочила від білого каменю стіни палацу. Сітка зімкнулась, тепер так туго, що перекривала кровообіг у моїх руках та ногах.
  
  
  Нитка міцного нейлону обвила мою шию, і я відчув, як вона стискається ще більше. Я задихався. Незважаючи на це, я протаранив люгер між двома мотузками і прицілився у величезного охоронця, що стоїть у дверях. Я готувався до пострілу, коли вихованець різко сіпнувся в зап'ястя, і я виявив, що люгер спрямований у землю. Мотузка на моїй шиї стала тугішою, і я відчув, що втрачаю свідомість.
  
  
  «Залишіть свою зброю, – прогримів голос у тиші, – і мережа звільниться. Не випустіть його, і ви помрете від удушення».
  
  
  Я спробував озирнутися, щоб побачити, хто каже, але тепер мережа врізалася мені в шкіру. Я не міг рушити з місця і міг сказати, що Утуро та його друг теж перестали чинити опір. Я чув, як їхні гвинтівки стукають тротуаром. Я спробував ще раз націлити Вільгельміну на охоронця у дверях палацу, але дихання життя залишило мене. Стилет випав із моїх зубів. Я на мить знепритомнів, прокинувшись, щоб відчути, як хтось забирає люгер з моєї руки.
  
  
  Здавалося, звідусіль прийшли охоронці. Мережа почала слабшати, і кровообіг повернувся в мої ниючі кінцівки. Мені здалося, що на шиї хтось ударив її батогом. Коли охоронці почали витягувати нас із мережі, гігантський стражник, який так нахабно стояв у відчиненому дверному отворі, попрямував до нас. У міру наближення він ставав дедалі більше.
  
  
  Тоді я побачив, що він був не просто високий. Він був величезний. Я припустив, що він був зріст сім футів і вагою близько трьохсот фунтів. І формою я міг сказати, що він був не просто охоронцем. На його кашкеті та грудях було достатньо латуні та медалей, щоб підкорити собі меншу людину. Ще до того, як він відкрив рота, я знала, хто він такий.
  
  
  «Я дон Карлос Італла», - сказав він, підходячи до нас і дивлячись униз з чимось на кшталт зневаги. «Ласкаво просимо до моєї скромної обителі в хмарах».
  
  
  "Якийсь скромний", - пробурмотів я, сідаючи і масажуючи шию і кінцівки в місцях, де їх врізалася нейлонова сітка. "Ти пройшов довгий шлях від землі Нінков, Анчіо".
  
  
  Використання його первісного імені зробило сильний вплив на його обличчя та тіло. Він напружився, піднявшись на повні сім футів зросту. Його очі звузилися, і я побачив у них червоний відблиск, що вказував на спогади про ненависть. На той момент він був втіленням опису
  
  
  
  
  
  старого Хорхе Кортеса:
  
  
  Семифутовий гігант, вагою в триста фунтів, очі, схожі на зливки фосфору, що горять, руки, здатні кришити плити з нержавіючої сталі. Лютий монстр з гулким голосом, подібним до гуркоту грому.
  
  
  Зображення зникло, коли дон Карлос спробував усміхнутися. Але лише трохи. Це було схоже на карикатуру на Смерть щодо його наступної жертви. Його очі, темні з червоним свіченням, що все ще знаходилися в центрі, металися по стражниках, що зібралися.
  
  
  "Надалі ти називатимеш мене дон Карлос", - наказав він. «Все, що стосується Анчіо, залишилося у минулому. Я більше не Анчіо, більше не Нінка. Вам буде добре, якщо ви запам'ятаєте це.
  
  
  Я збирався запитати, що гірше він може зробити для нас, якщо ми наполегливо називатимемо його Ancio, але у мене немає шансів. Він клацнув пальцями стражникам і наказав відвести нас у його внутрішні покої. Нас змусили підвестися на ноги, і, хоча йти було важко, ми не мали змоги зволікати. Я з ниючими ногами, спускався коридорами, плентався - сходами, через просторі галереї і, нарешті, в добротний тронний зал у задній частині палацу.
  
  
  Принаймні у дона Карлоса був гарний смак у декорі. Паркет та мозаїчна мармурова підлога були доповнені барвистими перськими килимами, за які в Нью-Йорку чи Вашингтоні можна було б заробити цілий стан. Білі мармурові стіни прикрашали оригінальні картини Дега, Моне, да Вінчі, Мікеланджело, Мане, де Врісса і навіть кількох Пікассо. Всі вікна та ніші були вкриті шовковими драпіруваннями.
  
  
  тронний зал був величезний, як і належить його головному мешканцю. Повсюди були перські килими, драпірування, картини та пухнасті подушки. Сам трон стояв на мармуровому постаменті. Він виглядав як пам'ятник величі та важливості, але в ньому було достатньо шовку та оксамиту, щоб виглядати майже ніжно.
  
  
  Позаду трону, на ділянці стіни між двома дверними отворами, що вели на балкони, висіла картина да Вінчі «Таємна вечеря». На мить я подумав, що це оригінал, але знав, що знаменита картина насправді знаходиться у Ватикані. Це була, м'яко кажучи, найточніша і найдосконаліша копія, яку тільки можна уявити.
  
  
  Дон Карлос зробив величезний крок до п'єдесталу і розташувався у своїй уніформі та прикрашеній славі просто під знаменитою сценою, де Ісус та його учні переломлюють хліб востаннє. Якщо дон Карлос зробив один величезний крок до п'єдесталу і влаштувався у своїй уніформі та прикрашеній славі просто під знаменитою сценою з Ісусом, він був м'яким та співчутливим; Очі дона Карлоса Італла все ще сяяли демонічною силою.
  
  
  Тронний зал поступово заповнювався ченцями та стражниками, які трималися на шанобливій відстані від трону. Дон Карлос наказав мені, Утуро та іншому воїну провести до невеликого дивана просто під його п'єдесталом. Нам довелося витягнути шию, щоб подивитись на нього знизу вгору, і він цього хотів.
  
  
  «А тепер, містер Нік Картер, - сказав дон Карлос своїм голосним голосом, - я маю сказати, що я радий, що вас не вбили під час вашої дурної подорожі в мою скромну обитель. О, я знав про вас. протягом деякого часу, відколи ваші імперіалістичні господарі помістили вас на священну землю Нікарса. Я з цікавістю стежив за вашими подвигами. Я наказав про вашу смерть і стратив багатьох, хто не виконав ці накази».
  
  
  Потім він зробив перепочинок, кілька разів відригнув, зробив ковток із пляшки вина, яке йому недавно приніс Сагачо, і глянув на мене своїми вогненно-червоними очима.
  
  
  «А тепер, - сказав він, відкинувшись на свій оббитий оксамитом трон, ніби йому треба було розповісти довгу і цікаву історію, - я мушу сказати, що почав викликати певну повагу до твоїх навичок, твоєї наполегливості та наполегливості. за ваші успіхи. Але ви були приречені із самого початку. Чи бачите, я знав, що якщо все інше не вдасться, ви якимось чином знайдете природний димар, що веде з жертовної печери. Якщо вам вдасться дістатися до мого вина і пробитися до його підвалу, я був підготовлений до цього. Я знав про схильність Сагачо до спроб зняти цей камінь зі стіни, що веде до димаря. Я знав також про зусилля його одноплемінників використати це як шлях до втечі. Я послав Сагачіо для вина якраз у той час, коли я знав, що ви були б у камені в ступці, якби вам справді вдалося пройти через димар.
  
  
  «Я хотів би сказати, що Сагачо зрештою зрадив вас через відданість мені. Але я релігійна людина, містер Нік Картер. Для мене важлива правда. Сагачо віддав вас, але не через відданість мені Він віддав тебе виразом екстазу на його обличчі, коли він приніс мені цю останню пляшку вина. Я тоді знав, що він знайшов тебе і впустив у винний льох.
  
  
  "Саме тоді я дозволив йому повернутися до вас, але не раніше, ніж я наказав охоронцям залишити сторожовий пост і створити позиції в інших областях, щоб знищити вас і ваших друзів - моїх колишніх одноплемінників - коли ви вийшли з винного льоху. Як я вже сказав , ви від початку були приречені на провал.
  
  
  
  
  
  Але в мене є одне питання, містере Нік Картер. З вами була жінка, взагалі дівчина. Були й інші, у тому числі старий самітник Піко та Пурано, син Ботуссіна. Були й інші воїни. Чи можу я вмовити вас розповісти мені, що з ними сталося? "
  
  
  Я розповів йому про нашу подорож до входу в печеру, нашу битву з його партизанами, вбивство восьми наших воїнів, поранення Пурано та Піко. Я розповів йому про наші випробування з кажанами і про те, як перший воїн упав на смерть, коли на нього напали кажани. Я розповів про те, як другого воїна було вбито, коли зіткнувся з гніздом скорпіонів, про те, як я знищив скорпіонів і, зрештою, знайшов квадратний камінь і послабив його розчин.
  
  
  «А жінка… дівчина? Гадаю, її звуть Елісія».
  
  
  Я весь час казав йому правду. Я не бачив причин говорити йому, що Елісія все ще на волі, можливо, у винному льоху. Крім того, у мене все ще було зловісне передчуття, що її було вбито в перестрілці з охороною, яка займалася крадіжкою вина. Коли я збрехав дону Карлосу, це було лише напів-брехнею. Я вірив, що це, мабуть, правда.
  
  
  «Вона померла, коли четверо охоронців увійшли у винний льох, щоб украсти ваше вино», - сказав я. «Була стрілянина, і шалена куля вбила її».
  
  
  Він довго дивився на мене, потім зробив невеликий жест правою рукою. Я помітив, що він мав величезні каблучки з діамантами на кожному пальці, включаючи великий. Я обернувся і побачив, що з тронної зали виходить охоронець.
  
  
  «Якщо ви кажете правду, – сказав дон Карлос, – тіло дівчинки буде знайдено та доставлено для поховання. Ми тут не тварини, містере Нік Картер». Він підвівся і спустився зі зворотного боку п'єдесталу. Він відкрив штори на балконі і ступив усередину. Він пішов лише на кілька секунд, потім повернувся зі злою усмішкою на широкому обличчі.
  
  
  "Хмари розсіюються", - оголосив він. Він клацнув пальцями старому ченцю, що стояв ближче до трону. «Принесіть валізу з ракетами та ракетницею, - наказав він. «За хвилину чи дві хмари підуть, і я пошлю сигнал. Битва давно назріла».
  
  
  "Я не думаю, - сказав я, намагаючись вирішити, чи підірвати одну з моїх газових бомб і знищити всіх у тронному залі, включаючи себе, - ви б хотіли обговорити відправку цього сигналу, чи не так?"
  
  
  Дон Карлос довго дивився на мене, його обличчя було безпристрасним, а очі ледве світилися червоним у центрі. Потім, явно переконаний, що я жартую, він відкинувся на своєму троні і видав серію сміху, від якого картина «Таємної вечері» насправді заскрипіла об стіну. Позаду мене стояла мертва тиша з боку ченців та варти. Вочевидь, коли дон Карлос сміявся, він сміявся один, на відміну інших босів, які наполягали у тому, щоб підлеглі розділяли їх збочене почуття гумору. Дон Карлос нарешті скінчив, і знаменита картина перестала гуркотіти об стіну.
  
  
  «Поряд з рештою, - сказав фанатичний велетень, його обличчя застигло як цемент, а очі знову горіли, - у вас є огидне почуття гумору, містер Нік Картер. Тут, звісно, нема чого обговорювати. Мої люди чекають. сигнал, і я впевнений, що вони стали нетерплячими. Ми навіть не обговорюватимемо, що має статися з вами, двома вашими індійськими друзями та іншими на цій вершині гори, які продовжували виявляти мені нелояльність. Революція починається, всі ви будете відправлені до пекла. Якщо ви зацікавлені у методі, це буде проста смерть. Ви будете скинуті з вершини Альто-Арете. Якщо падіння не вб'є вас, отруєний шматочки металу розірвуть вашу плоть на шматки, коли ви спробуєте спуститися. Якщо ви переживете це, кубинські морські піхотинці чекають на вас унизу. Цього разу ніяке диво і жоден союзник не допоможе вам. Ах, сигнальні ракети прибули».
  
  
  Монах, що приніс шкіряний футляр із сигнальною рушницею та сигнальними ракетами, підійшов до трону, вклонився і передав футляр своєму господареві. Я мав слабку надію, що ця людина була Нінкою, одним із друзів Сагачо, і що він замінував прокляту справу. Але цього не сталося. Дон Карлос відкрив валізу і вийняв ракетницю. Я, природно, хотів затримати його якнайдовше, не знаючи, що може мені допомогти, але мене турбувало дещо ще. Щось сказав мені президент, коли відправляв мене на це завдання. «Ходять чутки, що хтось у країні одного разу зробив щось жахливе стосовно нього чи його сім'ї». Я запитав про це шефа Ботуссіна, але він не знав, що з доном Карлосом колись робили щось страшне. Я повинен був там дізнатися історію - я ненавиджу вмирати із загадкою, що таїться в моєму розсолі.
  
  
  Я запитав про це дона Карлоса Італ. Він відкинувся на троні з ракетницею на колінах, поруч із нею був ящик із ракетами.
  
  
  «Ви перша людина, яка виявила інтерес до цієї пародії на справедливість», - сказав він. «Хмари ще не розпорошилися, тому я знайду час, щоб відповісти».
  
  
  Коли йому було шістнадцять, він сказав, його голос став напруженим,
  
  
  
  
  
  як він пам'ятав, він та група його індійських друзів вирушили до столиці, щоб оглянути пам'ятки. Там, тому що він випадково посміхнувся молодій жінці (не індичці), наполовину п'яний священик ударив його по обличчю, поки його обличчя не стало кривавим. Поліція та інші стояли та спостерігали, а потім погналися за Анчіо та його друзями з міста.
  
  
  «Тоді у мене виникла ненависть до всіх неіндіанців, тому що переслідування випливали з того факту, що я був індіанцем. Я розвинув ненависть до неіндійців, бо вони були тими, хто переслідував. Але я отримав важливий урок про силу священиків святих людей. Я вирішив стати священиком і колись помститися за зло, яке було завдано мені, за ганьбу, яку було завдано мені у присутності моїх друзів».
  
  
  Він зупинився, і я зачекав, поки він продовжить. Але на цьому весь сенс. Все це – вся ця кривава революція та всі вбивства, які вже мали місце, плюс явна загроза третьої світової війни – сталося через те, що на вулиці тупий та п'яний священик побив 16-річного хлопчика. Ця подія гноїлася у мозку цього злого гіганта. Нічого жахливого не трапилося з молодим Анціо, крім його власного розуму, і я знав, що жодна сила на землі не може змінити хід цього божевільного розуму.
  
  
  "Затримайте їх, поки я подаю сигнал", - сказав дон Карлос, раптово встаючи і ступаючи з трону. «Якщо вони хоч трохи ворухнуть вією, щоб зупинити мене…»
  
  
  Він не просунувся далі. Громовий вибух пронизав надра землі під нами. Весь палац затремтів, як будинок на дереві під час урагану. Картина «Таємна вечеря» з гуркотом упала на підлогу. Вази, кубки та інші дрібнички розбивалися об мармурові підлоги навколо нас. Шовкові драпірування майоріли на вітрі.
  
  
  Дон Карлос усе ще стояв із спантеличеним виглядом, коли пролунав другий вибух. Він прорвався крізь тронну залу поруч із дверима позаду Утуро, мене та іншого воїна. Я повернувся і побачив, що самі двері зникають у стовпі полум'я, що підіймається. Охоронці і ченці, що стояли там, були збиті як кеглі в боулінгу, їхній одяг горів.
  
  
  Я обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як дон Карлос зникає через фіранки на балкон. Я застрибнув на п'єдестал, проскочив повз трон, зістрибнув з іншого боку і опинився крізь фіранки в той момент, коли дон Карлос затис ракетницю і підняв її над своєю головою.
  
  
  Як він і сказав, обговорювати більше нема чого. Я не сказав жодного слова, навіть крику чи рохкання. Я зробив стрибок, вдарив гіганта прямо в спину і відчув, як ми обидва падаємо вперед про низьку зовнішню стіну балкона.
  
  
  За секунди ми летіли до космосу. Основна думка у моїй голові полягала в тому, що більше не було туману. Хмари справді розсіялися, і цей спалах можна було б побачити до Флориди. Я не думав про те, що могло викликати цей вибух, але він не міг статися в найкращий час. Моїм головним інтересом на той момент було приземлитися так, щоб не зламати кожну кістку у своєму тілі.
  
  
  На щастя, тронний зал знаходився на другому поверсі у задній частині палацу. Внизу замість брукованого двору був м'який квітковий сад. І я приземлився на Дона Карлоса. Цей зайвий жир навколо його середини не тільки служив мені амортизатором, а й оберігав його від смерті під час падіння.
  
  
  Для великої людини він був швидким. Він пролежав на землі не більше двох секунд до того, як підвівся, ракетниця знову піднялася. У мене не було іншої зброї, окрім газових бомб. Я кинувся до нього знову і потягся до простягнутої руки, що тримала ракету.
  
  
  Дон Карлос побачив, що я йду. Він накинувся на мене і відкинув, як докучливого комара. Я швидко прийшов до тями і прицілився йому прямо в спину. Я вдарив його щосили, мої ноги закружляли, як поршні. Дон Карлос заревів від люті, але моя атака справила бажаний ефект. Я штовхнув його на півдорозі через сад, і він втратив ракетницю. Вона летіла до задньої стіни і приземлилася біля відчиненої брами. За воротами було темно, але з опису Луїса Пекено вершини гори я знав, що ворота відкриваються на вузький виступ, що виходить на стрімкий урвищ у тисячу футів.
  
  
  Дон Карлос проігнорував мене і рвонувся до воріт та сигнальної ракети. Він усе ще мав валізу з іншими ракетами, і мені було цікаво, чому він їх так захищає. Я кинувся за ним. Ми обоє досягли воріт одночасно. Дон Карлос почав нахилятися до сигнальної рушниці, побачив, як я біжу до неї, і вдарив
  
  
  мене прямо в обличчя, і я впав до його ніг, як камінь. Я відчував себе одурманеним, але перекинувся якраз вчасно, щоб побачити, як він обрушує валізу з ракетницями, яка вибила б усі мізки з моєї голови. Я перекинувся на землю, і дон Карлос ударив об місце, де була моя голова. Ящик відчинився, і на землю вилетіли дві сигнальні ракети. Вони прокотилися через відчинені ворота
  
  
  
  
  
  "Ублюдок", - присягнувся дон Карлос. «Я зроблю твою смерть повільною та болісною».
  
  
  Він ударив мене ногою, але удар був ковзним. Я вже вставав на ноги, коли дон Карлос увірвався у ворота, щоб забрати свої ракети. Чому він так захищав ці прокляті сигнальні ракети, коли в руці мав заряджений сигнальний пістолет? Він міг послати сигнал у будь-який час, коли забажав.
  
  
  «Але, — подумав я. Зупинити його, поки він зайнятий цими додатковими спалахами. Я кинувся до воріт, намагаючись розрахувати час свого стрибка, щоб не перебратися через схил пагорба з гігантом. Дон Карлос нахилився, схопивши рукою одну з ракетниць, коли я вдарив плечем його широкі сідниці.
  
  
  Він ступив уперед, витягнувши обидві руки, в одній руці – сигнальна ракета, в другій – ракетниця.
  
  
  Я чекав, знаючи, що він втратив рівновагу і балансує на краю прірви. Навіть коли його руки кружляли, намагаючись відновити рівновагу, я почув уривчасті постріли з-за меж палацу. Очевидно, Утуро та його друг не сиділи склавши руки в цей критичний час. Я сподівався, що вони набрали достатньо одноплемінників, ненависть яких до дона Карлоса пересилила їхню лояльність, але на це було надто багато надій.
  
  
  Прямо зараз здавалося, що дон Карлос виграє війну з рівновагою. Він менше займався вітряками руками. Він збирався знову встати на п'яти, благополучно відійшовши від уступу.
  
  
  Я зупинився лише на короткий час, вирішивши дозволити цій людині жити зараз, коли вона явно програє цю битву у хмарах. Але я на гіркому досвіді переконався, що ворога ніколи не переможуть ті, хто виявляє передчасне милосердя. Якщо він вистрілить цією ракетою, все буде скінчено, хоч би що тут трапилося.
  
  
  Я простягнув руку і штовхнув його.
  
  
  Він полетів. Поєднання крику, мику та остаточного наказу зірвалося з його губ, але навіть долі більше не слухали накази та заклики дона Карлоса Італі.
  
  
  «Все закінчено, – подумав я.
  
  
  А потім я почув м'який свист і побачив високо в темному небі дугу, що спалахувала. Навіть у момент смерті дон Карлос надіслав сигнал до початку кривавої революції.
  
  
  Блін, я себе прокляв. Я не мав його штовхати, доки ні. Треба було висмикнути його з прірви, вирвати у нього ракетницю, а потім відштовхнути. Але тоді, вирішив я, я не мав вибору. Він міг би перемогти в битві через рушницю, зіштовхнув мене з борту і послав сигнал.
  
  
  З нудотним почуттям, знаючи, що кровопролиття вже почалося далеко внизу внаслідок сигналу дона Карлоса з Альто-Арете, я повернувся до палацу. У мене не було зброї, окрім запасних газових бомб, але я цілком очікував, що зможу забрати одну у першого-ліпшого мерця. Я всупереч надії сподівався, що цей перший мрець не буде Утуро чи його другом, чи будь-ким, дружнім нашій справі.
  
  
  Збоку від палацу я знайшов мертвого охоронця, якого раніше застрелив з даху. Я взяв його рушницю і побіг до фасаду палацу. На подвір'ї відбувалися спорадичні перестрілки, і я кинувся на ганок, щоб краще розглянути, готовий додати до стрілянини Утуро.
  
  
  Я тоді справді не був потрібен. Коли я шукав у дворі ворога, який міг би вистрілити, я побачив, як кілька охоронців вийшли з казарми з піднятими руками. Кричали:
  
  
  «Припиніть стріляти, припиніть стріляти. Ми здаємось».
  
  
  Інші охоронці вийшли з кущів та через кам'яні паркани двору. Коли пара дюжин із них зібралася, все ще тримаючись за руки, Утуро, його товариш-воїн та кілька озброєних ченців вийшли з інших будівель. Утуро знайшов дружніх ченців без допомоги Сагачо.
  
  
  Ми виграли війну на вершині гори, але внизу, у Нікарксі, мабуть, зовсім інша історія. І я був упевнений, що втратив Елісію, що її було вбито в перестрілці з охороною, яка займалася крадіжкою вина. Якщо не так, її вбив охоронець, якого дон Карлос послав знайти. Якщо не це, то вибух напевно розірвав її на шматки.
  
  
  Я вже здогадався, що вибух стався з арсеналу поряд із винним льохом. Чому він був підірваний, я не знав, але я знав, що будь-хто в цьому винному льоху або поруч із ним має бути напевно загиблим.
  
  
  Не було відчуття перемоги, коли я увійшов у двір, де Утуро та його друзі зібрали всіх стражників, які залишилися вірними дону Карлосу. Усі повернулися до мене.
  
  
  «Дон Карлос Італла мертвий, - прошепотів я Утуро, - але він прожив досить довго, щоб надіслати сигнал. Боюся, що наша перемога тут лише тимчасова. Якщо ми не переконаємо цих людей у зворотному і триматимемо слово при собі, Дон Карлос мертвий. Можливо, згодом ми зможемо використати його штаб у хмарах, щоб організувати контрнаступ і відкинути кубинців. Однак це буде делікатна справа».
  
  
  Утуро виглядав таким же переможеним, як і я. Він глянув на групу стражників у дворі і сумно похитав головою.
  
  
  "Такий хороший бій", - сумно сказав він. "Ми зробили ми
  
  
  
  
  
  під вашим керівництвом. І це було марно”.
  
  
  Поки ми стояли там, намагаючись зрозуміти, що робити далі, двері на пост охорони відчинилися, і вийшла ціла група ченців. Я дізнався про них релігійних послідовників Інтендая, фанатика з Апалки, союзника дона Карлоса Італі.
  
  
  Утуро розвернувся, готуючись застрелити ченців, але зупинив його. Не знаю чому – почуття, передчуття. Я бачив позаду ченців знайому постать, і ця фігура мала російську автоматичну гвинтівку. Ця постать вигнала ченців надвір. Цією фігурою була Елісія.
  
  
  Моє серце ще більше підстрибнуло, коли я нарешті впізнав її. Я обійшов ченців і підійшов до неї.
  
  
  "Я думав, ти мертва", - сказав я. «Боже мій, як ти вийшов із усього цього живим? Як ти захопила цих апалканських ченців? Як…»
  
  
  «Згодом, Нік, – сказала вона. «Прямо зараз, я думаю, що зомлію».
  
  
  Вона дотримала свого слова. Вона знепритомніла ще до того, як останнє слово зірвалося з її губ. Я впіймав її і відніс на пост охорони. Я поклав її на зрішучу кулями кушетку і озирнувся, щоб покласти їй на лоб щось холодне. Вона була бліда, як смерть, і я вже збирався зірвати з неї одяг у пошуках ран, коли Утуро та релігійний лідер Апалкана увійшли до гауптвахти.
  
  
  "Ця людина каже, що хоче сказати вам щось важливе", - оголосив Утуро. «Він Intenday. Можливо нам слід його послухати».
  
  
  Я підняв очі і побачив жилистого чоловічка з коричневою лисою головою та величезними очима. Помилки не було; це був Інтендей, релігійний лідер Апалкана, якого я бачив того ранку на стежці, коли він виходив зі свого намету на сніданок. Я дивився повз нього, на його побратимів-ченців і, звичайно ж, там був товстий монах, який був товаришем по вогню Нуяна, людини, яку я вбив, щоб проникнути до ченців. Схоже, він не впізнав мене, але як тоді він міг? Він ніколи не бачив мого обличчя.
  
  
  Інтендей був людиною, яка все ще тримала церемонії. Поки я розтирав зап'ястя Елісії, щоб відновити кровообіг, він царствено стояв біля узголів'я дивана і говорив м'яко, розмірено:
  
  
  «Ми досягли угоди з доном Карлосом, щоб розпочати священну війну на заході сонця та очистити обидві наші країни від корумпованих лідерів. Я думав, що це найкращий спосіб – єдиний спосіб – виконати те, чого бажають усі святі. Я прагнув покласти край корупції, до хвороб, до бідності, до тиранії. Я вважав, що мав рацію. Я вірив, що має рацію дон Карлос Італла».
  
  
  У цьому біда цього світу, - сказав я, потираючи руки Елісії і з тривогою вдивляючись у її надто бліде обличчя. - Усі думають, що їхня сторона права, і завжди вдаються до неправильних способів, щоб довести це. І дон Карлос був тираном гіршим, ніж люди, які зараз правлять Нікарксою та Апалкою».
  
  
  "Я дізнався про це занадто пізно", - сказав Інтендей. "Коли я зрозумів, наскільки жахливий Дон Карлос насправді, було занадто пізно змінювати свою думку про угоду. Ми стали його бранцями тут, на горі, і проти нашої волі він мав послати сигнал, що ми згодні. .. "
  
  
  Елісія поворухнулася на кушетці, і я підняв руку, щоб змусити замовкнути релігійного лідера. Мене більше не цікавило те, що він казав. Для цього було надто пізно, надто пізно для чогось, окрім як намагатися вижити на цій горі, поки внизу панувала хвиля кровопролиття.
  
  
  "Елісія, перестань", - сказав я, ніжно грюкнувши її по обличчю. Її голова каталася туди-сюди, і я побачив, як на її щоках знову з'явився слабкий рум'янець. Моє серце підстрибнуло від радості, але це була приглушена радість, знаючи, що її люди внизу – і всі індіанці Нінка – були вбиті сотнями.
  
  
  Вона повільно підійшла і, нарешті, сіла на кушетці. Інтендей, все ще церемонний, відступив на кілька кроків, але невблаганно стояв, схрестивши руки, його обличчя ясно показувало, що йому є що сказати, і він не піде, доки не скаже це.
  
  
  "Прошу вибачення за непритомність", - м'яко сказала Елісія. «Я хотів бути сильним, але стільки всього трапилося. Я нічого не міг із собою вдіяти».
  
  
  "Що з тобою трапилося?" Я запитав. «Як ти пройшов через усе це живим? І вибух…»
  
  
  Елісія перервала мене, приставивши палець до моїх губ. Цей палець, брудний від її випробування, здавався мені солодким.
  
  
  «Я скажу тобі повільно. Спершу випити. Мені треба щось випити».
  
  
  Утуро витяг з-під сорочки пляшку вина і, підморгнувши, відірвав пробку. Елісія зробила великий ковток і випросталася на кушетці. Ми всі слухали її історію жаху та можливого успіху.
  
  
  Коли четверо охоронців прийшли до підвалу, щоб вкрасти вино, і ми почали з ними перестрілку, Елісія вискочила в коридор, що веде до арсеналу. Вона виявила, що двері відчинені, і кинулися всередину. Коли вона зачинила двері, вона застрягла на місці, і вона більше не могла вибратися. Вона стукала в двері, поки її руки не здригнулися, але ми нічого не чули.
  
  
  Повітря в закритому арсеналі не вистачало, і з часом вона задихалася. Вона була майже непритомна, коли двері нарешті відчинилися. Вона була відкрита, я знав,
  
  
  
  
  
  людиною, яку дон Карлос послав знайти її тіло.
  
  
  «Коли він побачив, що я жива і не поранена», - сказала вона важко в голосі, «він вирішив взяти мене, як ті кубинські морські піхотинці везли мене до того, як ви прийшли врятувати мене. Він сказав, що Дон Карлос був готовий послати сигнал, що хмари розсіялися, і що ви, Утуро та Ніко були бранцями”.
  
  
  «Ніко? Хто такий Ніко?
  
  
  "Інший воїн", - сказала вона. «Друг Утуро. У всякому разі, він сказав, що для нас усе закінчено, і з таким самим успіхом він міг би насолодитися моєю плоттю ще раз, перш ніж дон Карлос кинув нас через гору. О, Нік…»
  
  
  Вона почала плакати, і я масажував їй руки і велів не поспішати. Вона зробила ще ковток вина. Інтендей підійшов ближче, здавалося, готовий знову заговорити, але я підняв руку, щоб зупинити його. Елісія продовжила.
  
  
  "Я боролася з цією людиною", - сказала Елісія. «Він був сильний, і я була майже мертва через нестачу повітря, але тварини досить ображали мене. Я билася так, як ніколи раніше - як мав битися, коли прибули кубинські морські піхотинці. Він майже переміг мене, але я забрала у нього пістолет і вбила його.
  
  
  «Я знав, що колись поспішати до палацу, щоб урятувати тебе, Утуро та Ніко, навіть якби я могла це зробити. Але я мала щось зробити. Я згадала, як дивилася на карту укріплень, яку ти намалював. згадав, що арсенал знаходився просто під задньою частиною палацу».
  
  
  "Отже, ви підірвали арсенал", - сказав я. "Як ти це зробила?"
  
  
  «Я використала нейлонову мотузку, яку ви використовували, щоб вивести нас у димар», - сказала вона. «Я замочила його в бренді і провела їм по підлозі винного льоху і піднялася сходами в кімнату охорони. Після того, як я запалила мотузку і зникла в караульній кімнаті, стався вибух, і я побачив вогонь зверху. Палац. Я думала, що вбила вас усіх. А потім у дворі почалася ще одна стрілянина, і ця людина, цей релігійний лідер Апалкана, та його ченці вбігли до кімнати охорони для захисту. У мене все ще був пістолет, який я використала, щоб убити людину, яка знайшла мене в арсеналі, тому я тримав їх у страху, поки... поки..."
  
  
  Вона знову знепритомніла, швидше від вина, ніж від напруги. Я відкинув її назад на диван, щоб дати їй виспатися. Вона прокинеться досить скоро. Вона прокидалася від жаху, знаючи, що її співвітчизників убивають у марній революції, розпочатій маніяком.
  
  
  Я оглянув зруйнований пост охорони, на Утуро, який все ще тримав пляшку вина; в Intenday, релігійний лідер Апалкана, який занадто пізно дізнався, що Дон Карлос - лиходій. Я похитав головою і пробурмотів:
  
  
  Так багато жертв. Такі відважні зусилля стільки хоробрих людей, і все це марно. І немає ніякого способу зупинити це, чи не так?
  
  
  Інтендей підійшов на крок ближче, і я був готовий до прихованої атаки. Під повною червоною мантією в нього могла бути зброя. Незважаючи на те, що він зізнався, що більше не вірний дону Карлосу Італі, його все одно слід вважати ворогом.
  
  
  «Немає потреби, - сказав він співучим голосом людини, яка заспівала багато молитов, - зупиняти те, що навіть не почалося».
  
  
  "Вибачте мене будь ласка?"
  
  
  "Революція", - сказав він. «Це ще не розпочалося. Фактично вона і не почнеться. Кубинські морські піхотинці вже розпочинають евакуацію, а повстанці здаються урядовим силам».
  
  
  Я був налаштований скептично, все ще спостерігав за його руками, щоб переконатися, що вони не витягли зброї з його халата, в той час як він застав мене зненацька своєю безглуздою історією про те, що революція ще не почалася, про кубинців, які евакуювали Нікаршу, про капітуляцію.
  
  
  "Звідки ви все це знаєте?" - Запитав я. "У вас є радіозв'язок з кимось унизу?"
  
  
  «Ні, – сказав він. «Нічого такого складного. Скажи мені, скільки ракет дон Карлос випустив у повітря над Альто Арете?
  
  
  «Одну, – сказав я, – але ти це вже знаєш. Ти, мабуть, бачив».
  
  
  «Так, я бачив це, і моє серце зраділо. Я хотів пояснити цій молодій жінці, коли вона увійшла сюди, розмахуючи зброєю, але її очі були такими дикими, що вона не могла слухати».
  
  
  "Я в змозі слухати", - сказав я. "Можливо, вам краще пояснити".
  
  
  «План, сказав він, вимагав від дона Карлоса послати три ракети, якщо ми будемо згодні, якщо мої люди в Апальці приєднаються до революції. Без моєї допомоги дон Карлос знав, що він нічого не вийде. Три ракети, Містер Картер, щоб розпочати революцію. Якби не було угоди, дон Карлос мав би запустити лише одну ракету. Одна сигнальна ракета означала відсутність підтримки, це означало б поразка. Але домовленість полягала лише в тому, що ви, американці, називаєте оформленням вітрини. Дон Карлос весь цей час мав намір запустити три ракети, що б не вирішили я та моя група”.
  
  
  "Одна сигнальна ракета означала, що все було скасовано?"
  
  
  «Так, але він весь час мав намір вистрілити троє. Я намагався відмовити його, але не зміг. Коли він узяв нас у полон, я послав емісара, щоб украсти його додаткові сигнальні ракети. Емісар був знайдений та вбитий. Я зробив все можливе, щоб зупинити революцію. Тепер я виявив, що її було зупинено абсолютно випадково».
  
  
  "Ні, - сказав я, - не випадково". Я згадував, як Дон Карлос
  
  
  
  
  
  кинувся за цими двома додатковими ракетами, коли саме його життя було в небезпеці. Я запитував, чому він не пішов уперед і не вистрілив з цієї проклятої сигнальної ракети. Тепер я знав.
  
  
  «Я не знав правил, коли ходив з доном Карлосом, - сказав я, - але ви не можете переконати мене, що те, що сталося, було нещасним випадком. Занадто багато людей було залучено до того, щоб зупинити цю людину, щоб це можна було назвати успіхом. нещасний випадок. Занадто багато людей загинуло, зупинивши його. Ці смерті були випадковими. Ви знаєте, що це все було? "
  
  
  "Ні", - сказав релігійний лідер Апалкана.
  
  
  «Доля, мій друже. Ти вірив, що Бог на твоєму боці, що тобі судилося перемогти. Що ж, ти програв, так що зроби урок з цього і не зв'язуйся знову з фанатиками, такими як Дон Карлос Італла. Я не стану більш фанатиком, ніж ви вже є. Якщо люди Нікарки дозволять вам залишити країну живою, добре засвоїте урок, Інтендей, і вирішите свої майбутні проблеми за допомогою Бога, в якого, як ви кажете, ви вірите. І – ох, чорт з тобою”.
  
  
  «Я не розумію одного, – сказав він. «Дон Карлос був фанатиком, відданим цій революції. Навіщо йому стріляти єдиною сигнальною ракетою, знаючи, що це буде сигналом до загибелі революції?»
  
  
  Я думала про це. Чоловік падав і знав, що він не матиме шансу запустити ще дві ракети, навіть якби вони були при ньому. Чому тоді він стріляв? О, це було просто.
  
  
  "Це був випадок, коли потопаючий хапається за соломинку", - сказав я Intenday. «Дон Карлос падав на смерть. Він би схопився за будь-що, щоб врятувати себе. Пістолет був у його руках, і в паніці він схопився за нього і натиснув на курок. І, боюся, це все пояснення, яке ми колись отримаю, тому що дона Карлоса більше немає серед нас».
  
  
  "Слава богу", - перехрестився Інтендей.
  
  
  Я підняв Елісію з порізаного кулями кушетки і вийшов з сторожового посту на площу. Охоронці сиділи купкою в центрі, а ченці та Ніко все ще стояли над ними з автоматами. Я пройшов повз них і піднявся східцями до палацу. Підійшов зляканий слуга, заламуючи руки.
  
  
  "Проведіть мене в головну спальню", - сказав я. «Дайте мені десять хвилин, щоб підняти цю даму на ноги, а потім принесіть нам чогось смачненького, щоб поїсти і випити. Після цього ми не маємо турбуватися. Зрозуміло?
  
  
  Він кивнув і кинувся вгору парадними сходами, як собака, що веде свого господаря на мисливські угіддя.
  
  
  Я знав, що мені треба провести цей час по-іншому. Я маю піти прямо в радіорубку на Альто-Ареті і передати Е.X. і президенту США повідомлення про те, що місію виконано успішно. Я маю передати президенту Нікарксії повідомлення про те, що його вороги програли і що він може легко спіймати партизан-дисидентів за власним бажанням. Я повинен…
  
  
  До біса все це. Президенти могли зачекати.
  
  
  Ще одна ніч не матиме жодного значення ні для кого у всьому світі.
  
  
  Окрім мене. І Елісія.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Зв'язок із койотом
  
  
  
  
  Нік Картер.
  
  
  
  
  Оригінальна назва.
  
  
  
  
  The Coyote Connection.
  
  
  Зв'язок із койотом.
  
  
  
  
  Переклад Льва Шкловского.
  
  
  
  
  
  
  
  ПЕРША ГЛАВА
  
  
  
  Девід Хоук зник за щільною завісою диму. О десятій ранку його кабінет більше нагадував хаммам, ніж кабінет директора АХ (Осі). Він запросив мене сісти, вказуючи на крісло біля журнального столика з вороненого скла. Він приєднався до мене і простягнув мені одну зі своїх маленьких сигар, запах якої нагадав мені сміттєспалювальний завод на одній з боєнь у Чикаго. Я відхилив пропозицію під приводом гострого бронхіту і закашлявся, щоб бути трохи переконливішим. Хоук поставив коробку.
  
  
  - Правильно, Нік, твоє здоров'я все ще трохи крихке після останньої місії. Лікарі навіть порадили дати вам кілька вихідних. Ні, не дякуй мені. Це нормально. А потім я хочу, щоб оперативники Осі були у чудовій формі. У мене, звичайно, є дещо для тебе, але ти маєш бути людиною і розумієш, мабуть, Нік?
  
  
  - Звісно, сер.
  
  
  Якщо Хоук називав мене Ніком, це було справді благодаттю між ним та його нікотиновою свідомістю. Насправді було правильно, що мені потрібно було одужати, і те, що Хоук оголосив мені, називалося PLD, довгостроковим дозволом адміністративною мовою.
  
  
  Навіть професійному вбивці з еліти потрібна відпустка (у певному роді, щоб краще цілитися). І таким профі був Нік Картер, N3 в Axis, тобто я; покірний ваш слуга.
  
  
  Девід Хоук вручив мені квиток на літак до Х'юстона, вважаючи, що сама секретна організація Америки також має приховані таланти в туристичних агентствах. Ось відправляла мене до «кузен» до Техасу, щоб поправити моє здоров'я.
  
  
  Ось так любить секретність, що офіційно її не існує. Про його діяльність поінформовані лише президент та дуже небагато його радників. Її роль та цілі гранично зрозумілі: робити все, що потрібно, і, якщо можливо, добре. Його роль починається там, де закінчується роль ЦРУ. Настільки, що останнім часом ЦРУ стало привілейованою метою багатьох надто чутливих політиків, тоді як операції, що зазнали імпічменту, проводилися нами. Очевидно, хлопці зі станції в Ленглі захищалися, але оскільки ви обслуговуєте тільки багатих, артистична невизначеність знову була на користь Осі. Наш девіз: для нас - важкі удари, для них - дріб'язок. Я був віднесений до категорії N, і я знав, чого очікувати. Найбільш небезпечні, секретні та життєво важливі місії. З нами кожен був сам за себе, і ні Яструб, ні президент, ні навіть Бог не визнали б нас своїми. Фактично, зовні і для мого оподаткування я був Ніком Картером, кореспондентом Amalgamated Press and Wire Service, і десять хвилин я був у відпустці.
  
  
  Моя двоюрідна сестра Доріс Бондс, мій знайомий, і її чоловік Берт володіли в Х'юстоні прекрасним будинком розміром з їх колосальний стан. У Техасі немає навіть таких прикметників, як маленький, середній. Дехто каже, що манія величі навіть викладається як друга мова у школах Техасу. Штат Самотньої зірки завжди мислив масштабно, пишаючись своєю історією, починаючи від гвинтівки Деві Крокетта у Форт-Аламо і закінчуючи снайперською гвинтівкою в Далласі.
  
  
  "Ми подбаємо про тебе", - пообіцяла мені Доріс, як тільки я приїхав. Я не хочу дозволити вам пошкодувати ні на хвилину про брудну роботу, яку ви пропустите через відпустку.
  
  
  Техаський гумор також існував. Вона познайомила мене зі своїми друзями, кожен з яких був багатшим за іншого, слідуючи добре налагодженій програмі. "Мій двоюрідний брат, з Вашингтона, кореспондент Amalgamated Press and Wire Service".
  
  
  Щоночі вона влаштовувала вечірку, схожу на шалений конкурс зачісок, де чоловіки змагалися у костюмах. Це був той, хто був би якщо не найелегантнішим, то найефектнішим. Смокінг у західному стилі, білий з бахромою, чоботи із чистої шкіри алігатора, не кажучи вже про сорочки, які роблять хамелеона неврастеником. Дивлячись на них майже шкода, що вони прийшли не в комбінезоні кольору хакі, вкритому нафтовими плямами. Для них Об'єднана прес-служба та телеграфна служба взагалі нічого не означали. Це мене цілком влаштовувало.
  
  
  - Ви іноді не працюєте із місцевою пресою? — спитав мене гарний ковбой із недовірою, яку, мабуть, відчував його дід перед незнайомцем.
  
  
  - Ні, - відповів я. Ми не надаємо послуг усередині країни. Ми працюємо виключно із зарубіжними країнами, Африкою, арабськими країнами. Особливо Близький Схід.
  
  
  – А! Добре. Це дуже цікаво.
  
  
  За мить він уже забув про назву Amalgamated Press, щоб краще зосередитися на анатомії красивої істоти.
  
  
  Більшість чоловіків були схожі один на одного. Берт, чоловік Доріс, був типовим техасцем: високим, світловолосим, спокійним, уважним і трохи незграбним. До того ж, як і у багатьох техасців, у нього під стетсоном був доларовий автомат. За кілька років йому вдалося збільшити свої статки з одного до п'яти мільйонів доларів. У Техасі нам подобається засинати, рахуючи корів, що перестрибують через вежі, а Берт любив спати спокійно.
  
  
  З моменту мого приїзду мій розклад було складено дуже просто: сон, шезлонг і, якщо потрібно, половина поля для гольфу та гра в теніс для людей похилого віку. До речі, це був рецепт, який мені дали лікарі військового шпиталю, і я стежив за ним до коми.
  
  
  Одного вечора Доріс запросила мене піти з нею на спектакль «Лебедине озеро». Я бачив його раніше в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку і навіть Відні, то чому б не додати до нього Х'юстон? Кордебалет був ідеальним, і цього разу оркестр не грав, як часто буває, на жаль, одним оком дивлячись на диригента, а іншим на ноти. Це правда, що у Х'юстоні немає метро. Це було більш ніж приємно. Зал був забитий повністю. Як завжди в тих місцях, я дивився на глядачів механічно як з цікавості, так і за звичкою. Повернувши голову ліворуч, мій погляд упав на молоду жінку - не найкрасивішу, що я коли-небудь бачив, але вона була страшенно апетитною. У неї були дуже великі очі і коротке кучеряве чорне волосся, що обрамляло обличчя з високими вилицями. Тільки ніс був трохи більшим. Дві добре намальовані губи наче уважно стежили за музикою Чайковського. На тонкій шиї золотий ланцюжок підтримував діамант, який хотів би спуститися нижче.
  
  
  Якби решта тіла відповідала погруддям і особливо її грудях, тримаю парі, мені сподобаються радості антракту. Я ніколи не чекав цього моменту з таким нетерпінням. Як тільки завіса впала, я повів Доріс до бару. Вона була там. У супроводі двох імпозантних матронів. Я виграв свою ставку, нижня частина була не гірша за верхню, якщо можна так висловитися. Претензій нема. Правильна крива у потрібному місці. Я запитав Доріс, чи вона знає цю чарівну особу.
  
  
  - Так, це Марія Гомес, вона живе у Браунсвіллі. Вона дружина одного із найбільших фермерів у долині Ріо-Гранде, чому ти їй зацікавився?
  
  
  - Дуже люблю великі овочі та особливо красиві рослини.
  
  
  - Якщо тобі цікаво, її чоловік старший за неї, він багато буває у від'їзді, а вона вже тиждень у Х'юстоні. Це все, що хочеш знати?
  
  
  "Ні, я хотів би розповісти їй про вирощування галюциногенних огірків", - відповів я серйозно. Ви знаєте, що я далекий від завершення своєї дисертації з цього приводу і що це гостре питання заслуговує на суворий підхід.
  
  
  - Добре, Нік, я зрозумів, ти хочеш, щоб я познайомила тебе з нею.
  
  
  - Ти надто добра до мене, люба Дорісе.
  
  
  Ми підійшли до бару. Марія Гомес стояла до нас спиною, і Доріс підійшла до неї і торкнулася її руки. Вона обернулася. Доріс поцілувала його, представила мене. Побачивши її поблизу, я помітив родимку на її лівій скроні. Мені сказали, і досвід довів це, що родимка ніколи не вилазить без свого двійника. Оскільки я бачив лише одну, мені ще треба було знайти іншу. Велика програма.
  
  
  Доріс простягла Марії склянку і трохи махнула мені капелюшком.
  
  
  - Цей хлопець не може залишатися на місці. Минуло лише три дні з того часу, як він приїхав, а я вже втомилася. Ось такі бувають двоюрідні брати. Чи хочеш завтра прийти в будинок, щоб допомогти його зайняти?
  
  
  «Я була б щаслива допомогти тобі позбавитися його», - тепло відповіла Марія. І подивилася на мене двома своїми карими очима: я теж не можу всидіти на місці.
  
  
  Якби це було з тих же причин, що і я, я думаю, ми б порозумілися. Адже лікарі не писали спеціальної статті, яка забороняє дослідження родимок.
  
  
  "Ти мила, Маріє", - сказала Доріс. Отже, завтра вдень вип'ємо коктейль біля басейну.
  
  
  Дзвон ознаменував закінчення антракту. Ми повернулися на свої місця. Музика відновилася, і я представив себе на краю басейну з озером, схожим на лебедя, що вважає родимки Леди-Марії один за одним.
  
  
  У купальнику Марія мені здалася навіть шикарнішою, ніж напередодні у своїй довгій сукні. Весь ранок я подумки малював їй ноги, але реальність явно була на її користь. Вона розв'язала халат, який накинула на шезлонг, і, вмостившись переді мною, зняла туфлі кольору фуксії на високих підборах і дозволила собі недбало послизнутися, склавши чудово вигнуту ногу, нескінченну, підкреслену, прямо вправо. збоку невеликий ланцюжок, прикрашений сапфіром. Один тільки розріз із двох частин із обрізків тонкої тканини викликав би бунт на будь-якому пляжі.
  
  
  Я дізнався, що Марії було двадцять п'ять і вона вийшла заміж у сімнадцять років за чоловіка на двадцять років старше за неї. Що її хоробрий чоловік скористався своєю родинною спадщиною і після багатьох років наполегливої роботи ранчо Гомес стало одним із найважливіших у долині Ріо-Гранде.
  
  
  Тон, у якому Марія говорила про чоловіка, не викликав і тіні ніжності:
  
  
  - Він жорстокий чоловік, Нік. Твердий і холодний. Думаю, він тобі не сподобається.
  
  
  Так як я теж так думав і мені було на це начхати, я дозволив їй поговорити про себе.
  
  
  Вона сказала мені, що здобула освіту в університеті Святої Марії в Сан-Антоніо, але її улюбленим предметом був баскетбол, і що вона була затятою прихильницею університету Реттлерс. Їй подобалися екзотичні страви, дискотеки. Однак, я не шукав, другу родимку я все одно не знайшов. Тепер вона йшла біля води. Внутрішнє бажання зірвати поштові марки, що служили його майкою, ставало дедалі більше неконтрольованим.
  
  
  Я вже збирався ухвалити рішення, коли до нас приєдналася Доріс.
  
  
  «Сьогодні ввечері бал у Country Club у Рівер-Оукс», - радісно оголосила вона, вдаючи, що ігнорує мій удар, що подає надії. Хочете піти з нами? Берт пообіцяв мені, що це буде чудово.
  
  
  Ідея, здавалося, сподобалася Марії. Щодо мене, просто представивши її на руках, я відчув, як запалена западина вщипнула мене. Єдиним виходом був басейн. Я відразу ж пірнув, щоб освіжити свої думки, і, коли я сказав, що ідеї, мої були набагато нижчі за пояс.
  
  
  «Вечір буде спекотним, тож я йду вперед», - сказав я, коли повернувся на поверхню.
  
  
  Обидві жінки подивилися одна на одну і засміялися. Я був певен, що вечір складається добре.
  
  
  Я не схибив. Вечеря була чудова, оркестр розжарився, як різнокольорові коктейлі, а Марія танцювала, як кішка, яка в стані тічки шукає свого хлопця в районі Бронкса.
  
  
  Ішла година, і танцюристи втомилися. Розшиті блискітками ковбої, здавалося, втомилися від цих попередніх хореографічних уявлень, щоб серйозніше присвятити себе музам, перевантаженим діамантами. Музика почала сповільнюватися в розумінні, я обійняв Марію чи, вірніше, я притиснувся до неї, намагаючись зрозуміти, чи йде електричний струм від неї до мене чи навпаки. Я вирішив проблему, сказавши собі, що ми винаходимо змінний струм заново. Під час останнього танцю я запитав її, чи вона не хоче, щоб я викликав таксі, щоб відвезти її назад до готелю.
  
  
  «Берт дуже зайнятий, - сказав я з величним лицемірством, - я не хотів би змушувати його зробити гак, щоб висадити тебе.
  
  
  По сяйві її очей я зрозумів, що вона все зрозуміла. Вона погодилася. Музика припинилася, і мені захотілося, щоб я мав холодне зубило, щоб нас розняти.
  
  
  - Приходь додому рано... - мимохідь вказала мені Доріс. І обережно вщипнула мене: легше, мій маленький Нік, ти знаєш, що сказав дядько.
  
  
  Без зупинки в барі готелю ми вирушили прямо в квартиру Марії.
  
  
  Я запитував, чи буде ліфт працювати вічно, він був таким повільним. Коли нарешті двері до його кімнати зачинилися за нами. Марія обернулася, зітхнула і жадібно пригорнулася до мене.
  
  
  - Обійми мене, Нік. Вона вимовляла Niiik, знову і знову подовжуючи "i". Це було мило.
  
  
  Я на мить притис її до себе, потім підняв її голову і поцілував. Марія провела рукою по моїй шиї, її язик шукав мій, а нігті вп'ялися мені в шию. Поцілунок був такий довгий, що я вважаю, що всі рекорди були побиті.
  
  
  Я знайшла блискавку на її сукні. Я витратив свій час, щоб збити її. Я просунув руку під одяг і повільно погладив його по спині. Її шкіра була м'якою, трохи вологою. Я простежив за вигином її стегна. Акуратно погладив у трусиків. Вона скинула гору своєї сірої шифонової сукні. Якщо вірити її денним натякам на грубість чоловіка, я вирішив, що граю на піаніссімо. Я натягла сукню на вигин талії, і вона впала з м'яким стукотом. Марія переступила через нього, абстрактно скрутила чарівні кучері і рвонулася назад. Її тіло випромінювало глибоку чуттєвість, і її аромат робив її ще більш чарівною. Вона знову відступила убік, розстебнула бюстгальтер, який підходив до сукні. Зачарований, я побачив, як кінчики її грудей набрякли і встали. Вона дивилася на мене.
  
  
  - Ти мені подобаєшся, Ніїїку...
  
  
  Це було більше твердження, ніж питання. Коли ти живеш, як я, зі смертю на кожному розі, ти звикаєш підбирати жінок, коли з'являється можливість. Вдома для людей похилого віку в AХ немає. Але Марія задовольняла мене, і я, стиснувши горло, просто кивнув головою.
  
  
  Вона взяла мене за зап'ястя, притягла до себе і поклала їй руки на груди, заплющуючи очі. Я гладив їх з усією ніжністю, на яку був здатний. Вона раптово звільнилася і кинулась на ліжко. Вона скинула підбори і згорнулася калачиком на безлічі подушок, з цікавістю дивлячись на мене.
  
  
  Я готувався побити новий рекорд, цього разу стриптиз, але вчасно згадав, що маю три інвалідності. Вільгельміна, Гюго та П'єр. Це була не моя улюблена трійка фантазій, а мої робочі інструменти.
  
  
  Вільгельміна - це 9-міліметровий люгер, який я ношу під лівою пахвою. Hugo – це стилет з автоматичним спрацьовуванням, прив'язаний до моєї правої руки, а Pierre – це пластикове яйце, наповнене смертоносним газом. Враховуючи, де я це ховаю, П'єр міг би створити враження, ніби я маю виняткові якості, якби я не подбав про те, щоб позбутися їх, коли одягну купальний костюм.
  
  
  І оскільки я елітний вбивця і фетишист, я ніколи не відокремлюю себе від моїх попутників, навіть у PLD.
  
  
  Тому я попрямував у ванну і повернувся до простішого образу голого воїна. Марія скористалася моєю відсутністю, щоб спустити свої крихітні трусики на ноги, і грала зі своїми лакованими фуксійними нігтями на ногах.
  
  
  Я повернув її на правий бік. Її нога ковзнула між моєю, її сідниці напружилися під моєю рукою. Вона рішуче втягнула мене у себе. Голос його охрип:
  
  
  - А тепер, Ніїїку, візьми мене зараз же.
  
  
  Я послизнувся на ній, просунувши руку під її стегна, я м'яко увійшов до неї, але її стегна почали вагатися, і вона випала, натягнувшись, як мотузка.
  
  
  - Так, крикнула Марія, давай, давай, так, давай!
  
  
  Приливна хвиля, здавалося, забрала його, і наші тіла вибухнули. Потім вона знову повільно почала махати і поцілувала мене, обвивши своєю мовою.
  
  
  Я кажу собі, що цій чарівній істоті ще належить багато чого навчитися в тому, що я вважаю найдорожчим з мистецтв. Я відмовився. За мить Марія дихала рівно, спокійно. Вона щойно заснула.
  
  
  Я взяв портсигара, який поклав на столик. Я запалив одну. Золота сигарета з фільтром, яку я зробив для особистого вжитку, моя єдина розкіш. Тютюн кинув мене в приємне заціпеніння. Я ніжно погладжував коричневу шкіру Марії тильною стороною долоні, коли телефонний дзвінок скрутив мені барабанні перетинки. Я кинувся забрати слухавку. Голос, який мені відповів, був не ким іншим, як Хоуком.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  Я обережно зачинив двері до квартири Марії. Їдкий запах
  
  
  витав у коридорі. Я міг би заприсягтися, що то були тухлі сигари «Яструба», які піднялися з першого поверху на п'ятнадцятий.
  
  
  З того часу, як я працював на Axis і Хока, я бачив досить багато людей, які намагалися щосили відмовляти його від куріння цих жахливих сигар, але безуспішно. Говорять навіть, що президент наказав секретній службі його обшукати, коли він іде до Білого дому. І лише коли його звільнять від цих газових убивць, він зможе увійти до Овального кабінету.
  
  
  Девід Хок сидів у кінці кімнати з чашкою кави в одній руці і залишком недопалка в іншій.
  
  
  Я сів за столик. Я побачив його густі брови. Думка про те, що він збирається посміхнутися, ні на мить не спадала мені на думку.
  
  
  «Ви не поспішали, – промимрив він.
  
  
  То був його спосіб привітатись.
  
  
  - Ви дзвонили мені рівно о шостій годині. Сер, я вказав йому на чудовий годинник, який показував десять сьомого. Враховуючи, наскільки повільним був ліфт... Але як тобі вдалося знайти мене?
  
  
  - По-дитячому і елементарно, від вашого «кузена», якому спала на думку прекрасна ідея дати мені назву готелю та ім'я вашої тимчасової няні.
  
  
  Офіціант підійшов з підносом для кави, подав мені і знову наповнив порожню кухоль Хоука, а потім вислизнув.
  
  
  Хоук оглянув кімнату, де рідкісні відвідувачі намагалися прокинутися від кави. Він дістав з кишені піджака скриньку з гномами і поклав поряд із цукорницею. Натиснув кнопку на глушнику. Хоук приїхав сюди не для того, щоб перевірити моє слабке здоров'я.
  
  
  - Сподіваюся, ви у чудовій формі, N3, - почав Хоук, і що вам сподобався PLD, тому що у мене для вас є робота.
  
  
  Якби він використав моє кодове ім'я, то завдання, яке він збирався мені сказати, не було б звичайним завданням.
  
  
  – Це першочергове питання, скажімо так, характер.
  
  
  Він наполягав на «пріоритеті», піднімаючи очі до стелі, ніби для того, щоб я краще зрозумів, що перерва з Марією закінчилася.
  
  
  «Я почуваюся у чудовій формі, свіжій і готовій, і все у вашому розпорядженні», - сказав я, думаючи про Марію, яка чекала на мене там.
  
  
  - Згідно з інформацією, переданою до ЦРУ, група терористів, кількість яких нам не відома, з арабської країни, назва якої нам не відома, має нелегально перетнути кордон між Мексикою та США. Ви мені скажете, що це дуже розпливчасто. Безперечно. Але, на думку ЦРУ, єдине логічне припущення полягає в тому, що спецназівець користуватиметься послугами одного чи кількох професійних контрабандистів і що їх замаскують під нелегальних іммігрантів. Це точка. Другий момент полягає в тому, що прикордонна поліція недоукомплектована, а мексиканська межа більше схожа на решето, ніж на залізну завісу.
  
  
  - Добре, - відповів я, - але принаймні ЦРУ знає щось про наміри цих арабо-мексиканців?
  
  
  Девід Хоук знову запалив свою сигару.
  
  
  - Так, їхня робота - ідентифікувати, знайти кількох членів Конгресу - серед найвпливовіших - і вбити їх.
  
  
  Я посміхнувся, і Хоук вважав за потрібне додати:
  
  
  - Я знаю, що ви думаєте, N3, що це була б непогана ідея. Але в цьому випадку ця група терористів становить серйозну загрозу безпеці нашої країни. Це серйозно. Звичайно, у нас були президенти, вбиті і навіть повалені, але йдеться про членів Конгресу, і це є окрема історія.
  
  
  - Звідки Ви приїхали?
  
  
  - У Палаті представників є лише один спосіб замінити члена Конгресу: вибори. А на це потрібен час. Таким чином, вбивство п'ятнадцяти чи двадцяти членів Палати представників може порушити роботу законодавчої влади загалом, викликати паніку у громадській думці та призвести до повного паралічу країни. За даними ЦРУ, на відміну від спроби пуерториканців кілька років тому, терористи планують стратити парламентаріїв не у Вашингтоні, а вдома у своїх округах.
  
  
  - Якщо ЦРУ має всю цю інформацію, чому б не взяти на себе операцію? - Запитав я з ангельською посмішкою.
  
  
  – Тому що ми отримали особливу вказівку, N3. Було віддано наказ викрити та ліквідувати всіх членів цього спецназу. І коли я говорю «всіх учасників», ви можете здогадатися, чому ця операція не входить до обов'язків Langley Power Plant.
  
  
  - А навіщо їм усі голови на тарілці?
  
  
  - Дуже просто. Хтось каже, що арешт говорить про вирок, хтось каже, що вирок говорить про пресу, громадську думку, і зрештою результат буде тим самим: загальна паніка.
  
  
  Він мав рацію: єдиним виходом була ліквідація.
  
  
  - У вас є інші дані, сер?
  
  
  - На жаль, мало! Я знаю, що вони, як завжди, приїжджають до Мексики після пересадки на Кубі. Але ми не знаємо, чи приземляться вони в Мексиці повітрям або морем, швидше за все, на легкому кораблі. Мексиканська влада дуже уважно стежить за торговцями наркотиками, які скидають наркотики на кордоні між Юкатаном та Белізом. Тому ми думаємо, що вони спробують висадитися в районі Веракруса, а потім рушать вгору до кордону США в районі Браунсвіл-Матаморос. Зазвичай це улюблена місцевість для професійних перевізників, які допомагають долати Ріо-Гранде.
  
  
  Я закурив. Браунсвіл… це було місто, де жили Марія та її чоловік. Час від часу я ціную збіги, але моя робота завжди вчила мене боятися їх.
  
  
  Я вирішив не повідомляти про це Хоука і для протоколу запитав його:
  
  
  -У вас є що ще мені повідомити, сер?
  
  
  - На жаль, ні, Нік. Тепер ваша черга грати. Ви знаєте стільки ж, скільки я. Все залежить від тебе, так що я просто хочу побажати тобі удачі, Нік.
  
  
  Він назвав мене Ніком двічі, і я знав його досить добре, щоб розуміти, що його рідкісні вирази прихильності до мене зберігаються для особливих випадків.
  
  
  - На мене чекає літак. Я їду до Вашингтона. Ще раз тисяча вибачень за перерваний відпочинок.
  
  
  Він підвівся, потис мені руку, взяв зі столу маленьку квадратну коробочку. Він перетнув кімнату бару і зник. Запах його сигари та порожньої чашки кави нагадав мені, що тепер я один і приречений на успіх. Я піднявся на п'ятнадцятий поверх. Ліфт із зітханням зупинився. Я штовхнув двері. Через секунду я побачив тінь праворуч від мене. Звичайна людина, напевно, дозволила б собі здивуватися і загинути, задихнутися або зникнути через цей вид монстра. Я повернув ліворуч. Його рука впала мені на спину, не утримуючись, але якби я отримав мішок зі свинцем на плече, це було б не гірше.
  
  
  Я обернувся до нього обличчям. Він був величезним, мабуть, понад два метри. У нього було кругле опухле обличчя, а його більш ніж смаглява шкіра не могла приховати численні шрами, які перетворили його обличчя на пташиного польоту поля битви. Тільки два маленькі свинячі очі викликали одне почуття: ненависть.
  
  
  Він стрибає на мене з разючою гнучкістю для такої маси м'яса.
  
  
  Я міг би вбити його без болю. Я навіть мав вибір зброї. Х'юго - найстриманіший. Але труп такого розміру виглядав би погано, і до того ж, будучи цікавим від природи, я сказав собі, що кілька питань нападнику не зашкодить. За це довелося боротись голими руками.
  
  
  Він дав мені правий хук, і я пожалкував про свій вибір, але було вже пізно передумати.
  
  
  Я зробив три кроки назад і, набираючи обертів, ударив його правою ногою в груди. Він видав клацання зламаної гілки, звук зламаної ключиці. Він не здригнувся, але неврівноважений пішов знайомитися зі стіною коридору. Незабаром, здійнявши галас, я сказав собі, що весь готель збирається приїхати і переглянути моє інтерв'ю. Його треба було завершити швидко і, наскільки можна, добре.
  
  
  Але в нього була сила бика, і якщо мені не було чого боятися його правої руки, то ліва була чимось іншим. Він стукнув мене, і я вальсував до дверей Марії. Я затамував подих на долю секунди і атакував зліва-направо так, що служило його носом. Хрящ урвався. Його морда була залита кров'ю. Мої руки також. Як шалений звір, він кинувся на мене, видавши гарчання пораненого кабана. Опустивши голову, він набрав швидкість і його голова уткнулася мені в живіт. Я почував себе так, ніби мене збив локомотив, і мій хребет встромився у двері спальні. Зі звуком кулі, що лопнула, я видихнув все повітря з легенів і застосував аперкот, щоб розібрати його шийні хребці. Але голова була тверда. Шия міцно трималася. Він відступив, пирхнув, як мокрий собака; кров текла з його рота.
  
  
  У той момент, коли він почав знову, двері за мною відчинилися, і я впав у квартиру Марії.
  
  
  
  Побачивши мене біля своїх ніг і закривавлену горилу в коридорі, вона видала довге пронизливе виття.
  
  
  Я швидко оговтався, але мій зловмисник тільки-но стрибнув у ліфт, який залишився нагорі. Я кинувся за ним, але двері зачинилися перед моїм обличчям. Не треба було його переслідувати: я був певен, що це не остання наша зустріч. Я приєднався до Марії.
  
  
  - Ви розумієте, - сказав я, перевіряючи, що в мене нічого не зламано, - навіть у розкішних готелях є прикра тенденція плутати людей і нападати на них без причини. У якому світі ми живемо?
  
  
  Марія не відповіла. Вона притиснула мене до себе. Вона була набагато лагіднішою, ніж моя маленька подруга з ігор.
  
  
  У мене перехопило подих і, повністю повернувшись до реальності, я помітив, що Марія оголена під своєю прозорою нічнушкою. Це відкриття сприяло моєму одужанню більше, ніж міг зробити знаючий масажист, особливо коли справа стосувалася дуже цінної частини мене.
  
  
  - Мій ангел, а ти не хочеш спровокувати натовп у коридорі?
  
  
  Я відніс її до спальні і поклав на ліжко. Після веселощів настав час продовжити з того місця, де ми зупинилися.
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  Після кількох годин лекцій та практичних занять Марія, здавалося, забула про інцидент у коридорі. Але мені було важко стерти тупоголового монстра з моєї пам'яті.
  
  
  Я засмикнув штори. Сонце було вже високо. Я вийняв одну зі своїх цигарок із золотого портсигара і пішов назад у ліжко. Марія надовго потяглася. Вона взяла цигарку.
  
  
  Вона спитала. - Дивно, я не знаю цієї марки.
  
  
  – Вони NC, як Нік Картер, як і я. Я їх навмисне зробив. Це моя єдина забаганка.
  
  
  Насправді це було моє маленьке божевілля. Безумство, яке, враховуючи мою роботу, могло зіграти зі мною злий жарт. Але в моєму безособовому світі вони були більшими, ніж візитна картка, мій підпис. І я звик наполягати та підписувати контракти.
  
  
  Я випустив бездоганний дим. Спочатку великий, потім маленький, який я відправив до попереднього центру. Тричі нічого не було, але Марія була вражена.
  
  
  - Ти справді дивний, Ніїїк. Ви мені цікаві, я хотіла б, щоб ми знайшли час, щоб поглибити наші відносини. Ви розумієте, познайомтеся з вами краще.
  
  
  Я сподівався, що Марія не мала на увазі про це ні слова. Жодна жінка не повинна мати для мене значення. Або якнайменше часу. Але щодо Марії було ще недостатньо часу, і я не бачив причин жертвувати цим зв'язком заради моєї місії. У цьому випадку можна було б поєднати корисне із приємним.
  
  
  - Я повністю за це, - говорю я. І шанс на це є. Раніше, поки ви спали, я спустився вниз, щоб зателефонувати до Amalgamated Press. Вони не могли придумати нічого кращого, ніж попросити в мене статтю про мексиканців, які переправляють наркоту через кордон до Техасу. Браунсвілл був би ідеальною точкою для мого розслідування. Вам не здається, що нам пощастило? Ріо-Гранде і ви як бонус, це все ж таки краще, ніж звіт про стан льоду на Алясці.
  
  
  - Ой, Ніїїку, це здорово! вигукнула вона сяючим голосом. Приїжджайте до Браунсвілла, я буду вашим провідником. Я знаю багато місць, де можна знайти поради щодо роботи з газетяра.
  
  
  – Це вчасно. Знаєш, мені треба йти сьогодні вранці. Мене попросили приїхати якнайшвидше. Як і раніше…
  
  
  - Я поспішаю, пристібаю свій багаж, і я твій.
  
  
  Вона встала з ліжка. Його попка була справжньою спокусою. Я ляснув долонею по його гарненькій попці, щоб покарати її за таке нахабство. Ми разом прийняли душ, що було дуже приємно. Потім я позичив у Марії бритву, поки вона одягалася і збирала валізи.
  
  
  Вийшовши з ванної, я виявив, що Марія в джинсах та ліфі з лосини. Вона була чудова.
  
  
  Я в свою чергу одягнувся, подбавши про те, щоб Вільгельміна, Гюго та П'єр були на своїх місцях, щоби Марія їх не побачила. Моє чуття казав мені, що мені, можливо, доведеться використовувати його раніше навіть нашого прибуття до Браунсвілла.
  
  
  По дорозі до ліфта біля стійки реєстрації я уважно оглянув людей у вестибюлі. Незабаром я помітив людину, яка так старалася нікого не бачити, що я зрозумів, що вона когось шукає. Мене швидше за все.
  
  
  Я уважно стежив за ним, поки Марія сплачувала рахунок. Молодий слабак, що носив сині джинси, ковбойську сорочку і, мабуть, дуже пишався своїми черевиками з шпильками. Він мав таке ж смагляве обличчя, як мій друг у коридорі. Наші погляди зустрілися, і він одразу ж зник. Він явно шукав мене.
  
  
  Я пішов за Марією у гараж. Ми чекали, коли камердинер привезе для нас припарковану машину, коли увійшов чоловік із вестибюлю. Сховавшись за бетонними стовпами, він підійшов до «Шевролі Імпала», який чекав на стоянці для відвідувачів. Я не міг добре роздивитись водія, але помітив, що у нього на носі велика пов'язка. Без сумніву, ми вже зустрічалися.
  
  
  Приїхала машина Марії. Правду кажучи, це був пікап, Ford Ranger карамельного кольору. Марія, мабуть, вичерпала всі можливості, пропоновані заводами в Детройті: радіо, AM/FM стерео, касетний плеєр, кероване колесо, що регулюється, та інші електричні склопідйомники та замки. Бракувало лише кольорового телебачення та радара.
  
  
  «Я мав цього чекати», - сказав я від дочки фермера.
  
  
  «Давай, Ніїїку, - сказала Марія, сідаючи в кабіну, - у всіх у Техасі є хоча б один пікап.
  
  
  – А! Я думав, що то Кадилак.
  
  
  "Це зовсім застаріло", - відповіла Марія, вступаючи в потік машин.
  
  
  Пройшовши двісті ярдів, я швидко глянув у дзеркало заднього виду. Синій "Шевроле" пішов за нами, залишивши між нами кілька машин. Марія нічого не помітила. Ми пройшли кампус Університету Райсу.
  
  
  Якби я був за кермом, у мене не було б труднощів втратити Chevrolet, перш ніж я дістався місця призначення в районі Беллер. І дуже мудро, що ми приїхали до Доріса.
  
  
  Мені завжди було цікаво, хто такі наші ангели-охоронці. Було практично неможливо, щоб хтось чув про мою місію раніше. Якщо тільки вони не одержують зарплату у Рікардо Гомеса, чоловіка Марії? Можливо, за його дружиною стежили, бо вони були на варті… Загалом, ці хлопці турбували мене, і я ненавидів бентежитись.
  
  
  Коли ми вийшли з пікапа, їхня машина проїхала повз нас і під'їхала до двох будинків недалеко від нас. Молодий слабак виліз із машини і почав оглядати шини. Справжня робота любителів.
  
  
  Доріс сказала, що їй шкода, що Марія перервала моє перебування у Х'юстоні.
  
  
  - Ви всі однакові у пресі. Неможливо встояти перед сенсаційною інтрижкою. Нарешті я сподіваюся, що ти скоро повернешся до мене.
  
  
  - Обіцяю, говорю їй.
  
  
  «У долині є люди, яким не подобається, що журналісти вишукують про них усілякі подробиці», - додала Доріс. Так що не роби дурниць, Нік.
  
  
  "Марія стежитиме за мною", - відповів я, сміючись. Вона точно знає, яких мені слід уникати.
  
  
  "Ти жартуєш, але, можливо, ти не думаєш, що говориш так", - сказала мені Доріс, цілуючи Марію.
  
  
  Кинувши сумку до кузова пікапа, я помітив, що мої Лорелс і Харді припаркувалися через дорогу. Цього разу Лорел тицьнувся носом у двигун. Нема класу.
  
  
  Я міг бачити водія трохи краще. На мій погляд, у всьому Х'юстоні не було двох екземплярів такого розміру. Тим більше із пластиром на носі.
  
  
  Марія стартувала, і ми промчали повз Імпалу.
  
  
  У дзеркало заднього виду бавився, спостерігаючи, як Лорел ляскає капотом і вривається в машину. Велика машина помчала за нами, зробивши карколомний розворот.
  
  
  Ми ще не доїхали до кінця міста, коли пішов дощ. Не сильна злива, прозора і ясна, а щось на кшталт туманної теплої мряки, яка прилипає до лобового скла і надає небу потворного курно-сірого кольору.
  
  
  Дощ не турбував мене. Навпаки, двом моїм переслідувачам було б легше йти за нами. Я не хотів, щоб вони втратили наш слід за будь-яку ціну, бо збирався поставити їм кілька питань, коли настане час. Але поспіху не було: нам треба було разом подолати п'ятсот шістдесят кілометрів до Браунсвілла.
  
  
  - Поїздка дуже приємна, - сказала мені Марія.
  
  
  Я добре знаю дорогу. Я роблю це кілька разів на рік, щоправда зараз на шосе надто багато вантажівок.
  
  
  "Ось що я бачу", - відповів я, дивлячись на колону великих напівпричепів-рефрижераторів. Що вони везуть?
  
  
  - Фрукти, овочі, ранні овочі. Субтропічний клімат долини дозволяє збирати кілька врожаїв на рік. Але є й мексиканські вантажівки. Фрукти та овочі возять через кордон. Через робочу силу, а також через заборонені в США добрива та інсектициди.
  
  
  Марія підморгнула мені і додала:
  
  
  - Цілком можливо, що ці вантажівки везуть щось, крім ящиків із овочами. Речі, які можуть вас зацікавити.
  
  
  - Нелегальні робітники, наприклад?
  
  
  - Звісно. Не у вантажівках, які йдуть прямо з Мексики, а в інших.
  
  
  Вона мене не здивувала. Я вже чув про величезні прибутки, отримані від перевезення нелегальних іммігрантів. Їх привезли до великого міста, у стилі Х'юстона, і там вони швидко потонули у населенні.
  
  
  У міру того, як ми їхали на південь, шосе ставало все менш і менш завантаженим. Марія їхала швидше. Швидше за обмеження швидкості. Мій погляд на лічильник не вислизнув від нього.
  
  
  - На цій дорозі чимало перевірок, але нам нема чого боятися.
  
  
  Вона здавалася впевненою у собі. У протилежному напрямку проїхав великий блискучий напівпричіп із чудовим червоним бульдогом на капоті. Марія відкрила на радіо групу «Громадянин».
  
  
  "Це Мехікалі Роуз", - сказала вона майже професійним голосом. Я дзвоню товстому Маку, у якого багато зайвого і який щойно зіштовхнувся зі мною на 59-му. Ти слухаєш? Ваш.
  
  
  Гучномовець видав якийсь галас, Марія натиснула кнопку, і почувся голос.
  
  
  - Це старий трубопровід. Я їду прямо на північ у бік села під назвою Х'юстон. Це та навшпиньки, з якою я щойно зіткнувся з любов'ю до пікапу? Ваша!
  
  
  - Так, це я, Роза. Ви пройшли через Smokeys? Що там відбувається?
  
  
  - Він весь залитий олією до Вікторія Тауншип. Підібрали квітку? Удачі та найкращих побажань мадам, ваша мамо!
  
  
  - Бездоганно. «Здрастуйте, і не пристібатися, мені було б дуже сумно», - робить висновок Марія, перш ніж вимкнути CB.
  
  
  "У тебе є приховані таланти", - захоплено прошипіла я.
  
  
  "Es nada", - з усмішкою відповіла Марія. У будь-якому випадку, я добре проводжу час із копами.
  
  
  Я не хотів казати йому, що мені все одно. Все, що я хотів, щоб вона не віддалялася від хлопців з Імпали.
  
  
  Марія здавалася мені щасливою. Я вирішив змусити її говорити про себе. Я сподівався, що вона дасть мені кілька речей, щоб я зміг накинути якийсь план дій. Убога інформація, яку я отримав від Хоука, була більше наказом, ніж порадою. Він сказав мені, що робити, та не як це зробити.
  
  
  Я був щасливий бачити, що Хоук досить довіряв мені, щоб не збожеволіти з такою невеликою кількістю даних. Я виглядав як той посланець, призначений президентом Сполучених Штатів, котрому під час кубинської війни за незалежність було доручено особисто доставити послання генералу Гарсії. Як і він, я не знав, куди мені треба йти і як це робити. Тому мені потрібно було зібрати якомога більше інформації, і я запитав Марію:
  
  
  - Ви завжди жили у долині?
  
  
  – Так, я народився на плантації Гомес. Мій батько був виконробом. Він користувався довірою та дружбою отця Рікардо.
  
  
  - Ви, мабуть, мали привілей на плантації.
  
  
  – Так мені сказали. І ми заробляли більше за інших робітників. Особливо ті, хто опинився у нелегальному становищі. Вони практично не мали виходу.
  
  
  - Але ж ви змогли вчитися?
  
  
  Марія знизала плечима.
  
  
  - Батько Рікардо відправив мене до Сент-Мері. За його рахунок.
  
  
  - Мабуть, він був щедрою людиною, тато Рікардо.
  
  
  - Не зовсім. Допустимо, мій вік і мої нові форми були мені на користь.
  
  
  Вона кинула на мене швидкий погляд. Важко знайти рум'янець під такою темною шкірою, як у неї, але я дуже виразно бачив, як він виступає.
  
  
  - Я була дуже приваблива, - сказала вона надто квапливо. І незважаючи на наш скромний стан, батько Рікардо вирішив, що я буду дружиною його сина.
  
  
  Він був надзвичайно стурбований зовнішнім виглядом. Ось чому він відправив мене до школи. Звісно, нас не питали. Ні Рікардо, ні мені. Це наші батьки між собою влаштовували. Звичайно, я отримала багато чого: гроші, туалети. Я здобула освіту, про яку навіть не мріяла. Рікардо, він хотів би сам вибрати собі дружину. Принаймні він ніколи не говорив батькові про це ні слова.
  
  
  - Якщо я правильно розумію, це кохання з першого погляду.
  
  
  - Якийсь час все йшло не так уже й погано. Батько Рікардо змусив нас влаштувати шикарний будинок. Але ніхто не питав моєї думки, ні про план будинку, ні навіть про оздоблення. Ми були ляльками містера Гомеса, який він збудував будинок, гарний, зручний. Нам із Рікардо залишалося лише жити там.
  
  
  - Ти ще там мешкаєш?
  
  
  - Так. Рікардо повернувся жити до старого будинку свого батька. Всі в Браунсвіллі називають його Casa Grande.
  
  
  – І ваші батьки!
  
  
  - Вони померли.
  
  
  – А дітей у вас не було? Хіба це не було у розкладі?
  
  
  – Ні. І так краще.
  
  
  Вона повернула мені голову, і на її губах розпливлася зла посмішка. Ми були досить далеко від полювання на терористів.
  
  
  – Завжди працювало в одному напрямку. Ми кохалися, коли Рікардо хотів і так, як він хотів. Це швидко стало стомлюючим.
  
  
  Я посміхаюсь.
  
  
  - Відсутність романтики та фантазії, - говорю я своїм сентиментальним тоном люблячого вчителя гімнастики.
  
  
  «Цілком вірно», - погодилася Марія. Фактично, всі мої подруги говорили мені, що у них таке ж одноманітне сексуальне життя.
  
  
  Вона зупинилася.
  
  
  - Я нічого іншого не знала до зустрічі з тобою, Ніїїку.
  
  
  Я закурив, утішився. Ми сходили з довгою кривою. Дощ припинився. Я побачив вдалині невелике містечко. Ми підійшли до мосту через невелику річку.
  
  
  - Ось Чистий Струмок! - вигукнула Марія. Ніїїк, я завжди хотіла піти вимочити ноги. Що, коли ми зупинимося?
  
  
  - Чому б ні ? Це принесе нам велику користь.
  
  
  А ще про двох засранців, які прилипають до наших сідниць, подумав я про себе, дивлячись у дзеркало заднього виду. Марія сповільнилася. Я побачив машину, що під'їхала. Марія поставила пікап на невелике паркування. Імпала не встигла загальмувати та продовжила рух прямо. Ми тихо вийшли з машини і, взявшись за руки, попрямували під'їзною доріжкою до струмка. Я уявив сильне гальмування, яке незабаром буде почуте.
  
  
  Ми мирно влаштувалися на великому плоскому камені, що виступав над окропом. Марія зняла парусинові кросівки та закатала поділ джинсів. Я нахилився, щоб зняти мокасини зі шкіри анаконди, коли грюкнули двері. Невдовзі я побачив, як «Шевроле» перетнув міст у протилежному напрямку. Водій там був один. Я дійшов висновку, що Лорел з іншого боку спостерігає за нами, ховаючись у кущах, інакше він скоро буде там. У мене був шанс застати його. Я зайшов у воду, щоб перейти.
  
  
  - Маріє… кажу я. Ми їхали вже давно, ну… думаю, я дістануся до тих кущів он там.
  
  
  Я спробував вдати, що в мене був збентежений.
  
  
  Марія посміхається.
  
  
  - Повертайся скоріше !
  
  
  - Так, недовго, - відповів я, сподіваючись, що не помилився.
  
  
  Як тільки Марія зникла з поля зору, я присів у чагарниках і чекав, не рухаючись.
  
  
  Мій шпигун-аматор безперечно не був сином Робін Гуда. Фактично, він був тихий, як носоріг у сезон гону. Пробираючись крізь нього, він робив такий шум, що виглядав так, ніби був озброєний бензопилою.
  
  
  Він підійшов до мене. Я вискочив з куща і знерухомив його хваткою за шию. Її обличчя стало відверто темно-пурпуровим. Здавалося, його очі готові вилізти з орбіт.
  
  
  На короткий час він знизав плечима, як маніяк, намагаючись звільнитися та вдихнути трохи повітря.
  
  
  У правій руці він щось тримав. Предмет вислизнув із нього і покотився землею. Потім він перестав боротися. Я затримав там задуху ще кілька секунд, потім відпустив.
  
  
  Слабок звалився на землю. В мене був хороший день. Якщо пощастить, йому зійде з рук – проста черепно-мозкова травма.
  
  
  Але якби він мав мозок.
  
  
  Я підняв річ, яку він упустив. Це була 35-міліметрова камера Yashica.
  
  
  - Яка зневага до матеріалу... - промимрив я.
  
  
  Розгойдав девайс як міг і кинув у воду.
  
  
  Оскільки відсутність товариша насторожила мамонта, я вирішив приєднатися до Марії. Таким чином, Гомес змусив дружину вислизнути. Після цієї шокової терапії я був майже певен, що зі мною все гаразд, якщо Рікардо не заплатив дорого за те, щоб вони побачили невірність його дружини. У будь-якому випадку, це була найменша з моїх занепокоєнь.
  
  
  Я повернувся на інший бік, вдаючи, що поправляю штани.
  
  
  – Це було недовго, – сказала Марія, вітаючи мене.
  
  
  "Це було не так багато", - відповів я. Ненавиджу витрачати час на мирські тілесні формальності.
  
  
  Вона взяла мене за руку, і ми ввійшли у воду.
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  Ми тільки-но досягли вершини невеликого пагорба, коли я побачив Браунсвіл, що розкинувся біля наших ніг. Піднімаючись після занурення в Клір-Крік, Марія залишила мене за кермом, і я їхав, не побачивши жодної тіні Імпали в дзеркалі заднього виду.
  
  
  На в'їзді до міста стояв величезний парк напівпричепів. Славетні забарвлені металеві монстри стояли на відрозі не менше півтори милі. Співробітники поліції переходили від однієї вантажівки до іншої та відчиняли двері трейлерів.
  
  
  - Що вони роблять ? – спитав я Марію.
  
  
  - Полювання на водолазів, нелегалів. Їх так називають, бо вони раніше перепливали Ріо-Гранде. Але копи майже не знаходять. Вони завжди ховаються перед перевіркою трейлерів, і весь вантаж має бути вивантажений. Оскільки у прикордонників немає ні часу, ні коштів, щоб ретельно перевірити їх одного за одним, койоти мовчать.
  
  
  - Койоти?
  
  
  Марія посміхається.
  
  
  - Так називають контрабандистів нелегальних робітників. Вони переправляють їх через річку, доставляють на північ і відправляють до Чикаго, Детройта, після того, як платять за це всі свої заощадження.
  
  
  Ну нарешті то ! До того часу, як ми досягли місця призначення, Марія вирішила дати мені корисну інформацію.
  
  
  - У всіх цих трейлерах є безквиткові пасажири?
  
  
  - Не у всіх, а в більшості. Койоти купують вантажівки для перевезення городньої продукції, вони працюють за такими низькими цінами, що чесні компанії навряд чи витримають.
  
  
  - Звідки ти це все знаєш?
  
  
  - Рікардо має вантажівки. Мені просто треба було послухати.
  
  
  - Тому що Рікардо також перевозить мексиканців?
  
  
  - У мене немає доказів, лише підозра. Що я точно знаю, то це те, що він щорічно отримує величезний прибуток.
  
  
  Я намагався не виявляти зайвого ентузіазму після його одкровень і просто сказав:
  
  
  - Можливо, це допоможе мені у моїй статті.
  
  
  «Я могла б принести вам набагато більше користі, ніж ви думаєте», - зізналася мені Марія із змовницькою усмішкою. Тільки я дружина Рікардо, і нас не слід бачити разом у Браунсвіллі.
  
  
  Мені здалося, що я вловив жаль у його голосі.
  
  
  - Ви можете прийти до мене увечері. Я можу довіряти своєму персоналу у нічну зміну. День інший, у мене таке враження, що Рікардо знає кожного мого кроку.
  
  
  Я говорю собі, що вона не помилялася.
  
  
  Ми в'їжджали до передмістя Браунсвілля. Марія вказала мені на великий сучасний мотель.
  
  
  "Це найкраще, що є тут", - запевнила вона.
  
  
  Кілька миттєвостей ми піднімалися схилом пандуса, що веде до мотелю. Я припаркував машину перед дверима. Коли я відчинив двері, Марія підійшла до мене і поцілувала більш ніж ніжно.
  
  
  "Зателефонуй мені", - сказала вона, коли я спустився вниз.
  
  
  - Можете бути певні.
  
  
  Вона знову рвонула машину, вірна своїй звичці. Я тільки-но встиг схопити свою дорожню сумку.
  
  
  На щастя, у мотелі була вільна кімната. Я б віддав перевагу вікнам з видом на басейн, але мені довелося зупинитися на номері з видом на пандус. Вона була цілком стандартною. Радіо-ТВ-міні-бар і ліжко було не таке вже й погане. Я потурбувався замкнути двері. Зрештою, хоча хлопці з Імпали не були повністю в курсі подій, і у них могли бути молодші брати.
  
  
  Мені потрібні були дві речі. По порядку: прийняти добрий душ
  
  
  та підняти настрій.
  
  
  Гарячий душ завжди мав на мене чудовий вплив, особливо коли за ним йшла гарна хвилинна порція крижаного холоду. Я вийшов із ванної чудово розслабленої. Усі сліди втоми зникли. Розставивши своїх дорогоцінних товаришів по місцях, я одягнув чистий одяг. Щоб повністю завершити метаморфозу все, що було потрібно, - це Chivas Régal. Я вийшов з кімнати, замкнув двері, і моє легендарне чуття привело мене прямо до бару.
  
  
  Був час обіду, і дві чи три пари, здавалося, чекали на подружнє диво, мовчки потягуючи коктейлі.
  
  
  Я замовив свій подвійний скотч. Чекаючи напою, я тьмяно глянув на двох чоловіків, які сиділи на високих стільцях поруч зі мною зі склянкою текіли в руці. Судячи з одягу, вони були справжніми техасцями. Сині джинси, брезентові сорочки та рекламні кепки, накручені на череп. Треба сказати, що техаська мода замінила старий ковбойський капелюх на ці дурні, але яскраві кепки. Техасці носили їх весь день на вулицях, в офісі, на фабриці і, як то кажуть, носять їх навіть у церкві та під час сексу. Я пообіцяв собі спитати Марію.
  
  
  Мій найближчий сусід, міцний хлопець, рекламував корм для собак, його молодший товариш вихваляв славу тракторів John Deere.
  
  
  Почувши, як я роблю замовлення, собачий гурман повернувся до мене і з усмішкою спитав:
  
  
  - Скотч? Чи є ще люди, які п'ють це?
  
  
  «Вдома це звичайна справа», - сказав я, намагаючись бути добрим.
  
  
  Я хотів розпочати розмову. Моєю метою було поширити чутку про те, що до міста приїхав цікавий журналіст. З іншого боку, якби я мала мало шансів швидко знайти людей, яких я шукаю, я міг би підштовхнути їх нанести мені «невеликий візит». Найкраще було поговорити про моє розслідування з тими, хто мене слухав. І ці дві головки із кепками виглядали ідеально.
  
  
  - Ах да. А ти звідки, старий?
  
  
  - Із Вашингтона.
  
  
  Тракторист, здавалося, ніби зрозумів, що ми говоримо.
  
  
  - Ах, засміявся він, я все розумію! Я ось уже довгий час дивуюсь, чому вони роблять так багато нісенітниці. Якщо це те, що вони блокують, це багато що пояснює.
  
  
  І він засміявся. Через п'ятнадцять секунд за ними пішли тракторист "Джон Дір" і бармен, який раптово вловив тонкий гумор свого приятеля.
  
  
  - Ви також держслужбовець? спитав мій новий знайомий.
  
  
  «Зовсім ні», – весело пояснив я. Я кореспондент Amalgamated Press and Wire Service. Я тут за матеріалом для статей.
  
  
  – Уф! - прошипів вражений співрозмовник. Я здивований. Бюрократів тут вагонами возять. Але ж ти мій перший репортер. Яка у тебе історія?
  
  
  Трактор-Джон Дір і бармен уважно слухали, їхня напружена концентрація здавалася болісною.
  
  
  - Редакція мого агентства хотіла б статтю про мексиканців, які пробираються через кордон. Здається, останнім часом цифри досягли рекордних значень.
  
  
  - Ні? Хіба ви тут не у справі про наркотики? Без жартів ! Я думав, що ми щойно говорили про це.
  
  
  - Ні, - відповів я. Мене нічого не питали про наркотики.
  
  
  - Що ж, старий, ти позіхаєш човну і пропускаєш сенсацію в газеті! - запевнив мене веселун. Оскільки є кордон, є водно-болотні угіддя, що перетинають Ріо-Гранде. З іншого боку, якби ви знали все, що пов'язане з марихуаною та кокаїном, ви зробили б відмінний матеріал для своєї газети.
  
  
  Я почав питати, чи не керувалися його спроби зацікавити мене іншою темою особистими мотивами. Тому я вирішив краще дізнатися більше про це.
  
  
  - Але я не представився, - кажу я, простягаючи руку, Нік Картер.
  
  
  Він намагався роздавити мої пальці навмисно мачо-хваткою. Це було марно.
  
  
  "Альфонсо Кортес", - відмовився він. А ось мій друг – Джордж Грейсон.
  
  
  Я схопив за руку веселого сучасного орача та замовив випивки.
  
  
  Невдовзі я дізнався, що ці двоє працювали у Consolidated Produce Company. Кортес був керівником групи, а Грейсон – бухгалтером. Але найцікавіше те, що Consolidated Produce Company була компанією Рікардо Гомеса.
  
  
  Марія розповіла це мені в машині.
  
  
  Зрештою Грейсон бере участь у дискусії.
  
  
  «Ви знаходитесь не в тому місці, де можна знайти «заблуканих», – почав він. Тут Ріо-Гранде надто широка та надто глибока. Звичайно, окрім посушливого сезону тут можна гуляти. Якби це був я, я б краще пішов у бік Орлиного перевалу чи Ель-Ріо, де він уже. Це місце, де проходять контрабандисти.
  
  
  "Можливо, я перевірю це пізніше", - сказав я.
  
  
  Він наполягав. - Навіщо залишатися тут збирати крихти? Там буде панорама на великий екран.
  
  
  Я знав, що він був абсолютно правий, але він так наполягав на тому, щоб я виїхав з Браунсвілля, що я зовсім не був налаштований на це.
  
  
  Поки ми пили другу порцію за мій рахунок, я дізнався, що вони обоє були уродженцями долини Ріо-Гранде і що Браунсвілль, розташований за шістдесят кілометрів на південь від Майамі, приймав великий потік туристів з півночі і центру.
  
  
  «Я навіть готовий посперечатися, що на квадратний метр мешканців Чикаго та Детройту припадає більше, ніж хлопців із усієї країни», - сказав Кортес.
  
  
  «Не дивно, – сказав Грейсон. Це рай для бідняків. Щоб приїхати сюди, необов'язково мати статки. Це не схоже на Майамі. І все ж таки у нас такий же клімат, ті ж пляжі, та ж рибалка. Але все дешевше.
  
  
  "Це через мексиканців", - сказав Кортез. Працюють за гроші, але задоволені. Вони, як і раніше, заробляють втричі більше, ніж могли б отримати в Мексиці ... Якби тільки вони могли знайти там роботу! Тому що питання про роботу там нуль! Не завтра ми побачимо тут профспілки, повірте мені!
  
  
  "Кожен знайде щось для себе", - сказав Грейсон.
  
  
  Я витяг з кишені блокнот і почав малювати, щоб зробити його оповідання більш реалістичним. Кортес, у якого рівень алкоголю в крові, мабуть, загравав із етиловими Гімалаями, кинув на мене стурбований погляд.
  
  
  Він запитав. - Скажіть, ви не збираєтесь це публікувати?
  
  
  «Ймовірно, ні, - відповів я, - але якщо я це зроблю, я хотів би викласти ваші особисті погляди.
  
  
  За цей вечір я вперше був такий чесний.
  
  
  Я відчув полегшення у своїх товаришах. Я потис їм руку і пішов у ресторан. Їжа була звичайною вечерею в мотелі, жахливо банальною, але зрештою у мене все ще залишалося приємне відчуття ситості. Я повернувся до своєї кімнати, де швидко поринув у глибокий сон.
  
  
  Прокинувшись наступного ранку, я відчував себе в чудовій формі, готовим до дії. Після густого сніданку в ресторані я пішов на ресепшен, щоб узяти напрокат машину. Вибираю новий Ford Mustang. Хоча АХ отримує значні субсидії, які при переході бюджету природно перемикаються на інші статті, Хок досить обережний, коли справа стосується звітів про витрати. Занадто розбірливий, на думку моїх колег. Але коли справа доходить до прокату автомобілів, він ніколи не сперечається. Швидкість і потужність – наші помічники у роботі, і часто буває, що наше життя чи успіх нашої місії залежить від кількох коней.
  
  
  Чарівна господиня з агентства з прокату люб'язно передала мені ключі та карту міста. Вашингтон-стріт, головна вісь Браунсвілля, перетинає центр міста і закінчується мостом Міжнародного мосту. Це маршрут для мексиканців, які незаконно проникають до нашої країни. Я вирішив розвідати і пройти артерією. Коли я опинився в межах видимості моста, я повернув праворуч і припаркувався на невеликій парковці, обсадженій пальмами. Центр набережної займав двоповерховий глинобитний будинок, обпалений на сонці цеглою. Перед дверима на високій жердині майорів прапор Сполучених Штатів. Над входом величезна вивіска гласила: ПЕРЕВЕДЕНИЙ ПАТРУЛЬ США.
  
  
  Журналістові, який шукає інформацію про нелегальну імміграцію, слід було відвідати митну поліцію. Я штовхнув двері будинку.
  
  
  Комісар був кремезним чоловіком із пронизливими чорними очима. Він представився як Дантон. Незважаючи на мій статус "журналіста", він тепло зустрів мене. Я дійшов висновку, що він добре виконує свою роботу і йому нема чого приховувати.
  
  
  - Так, проблема дуже серйозна, - прямо пояснив він. Більшість іммігрантів перепливає або переходить річку, коли дозволяє рівень води. Як правило, це молоді люди, які хочуть працювати на фермах у регіоні.
  
  
  Коли фермерам потрібна робоча сила, вони посилають когось доглянути береги річки. Якщо з'являється мексиканець, чоловік допомагає йому пройти, потім ховає у пікапі та вуалю.
  
  
  - Я думав, у вас є гелікоптери, щоб спостерігати за річкою.
  
  
  "У нас є дещо", - відповів Дантон. Але, на жаль, цього замало. І тоді вони не можуть літати цілодобово. А головне, хлопці розумні. Якщо ви були на мексиканському березі, то, напевно, помітили густі зарості вздовж річки. Тут хлопці ховаються. Вони просто чекають, доки пілоти приземляться на обід чи дозаправку, і переходять річку. І вони швидкі, можете мені повірити.
  
  
  - Звісно, з розумінням прокоментував я.
  
  
  "У нинішньому вигляді ми абсолютно нічого не можемо зробити", - зізнався Дантон. Їх дуже багато, і ми не укомплектовані кадрами. Крім того, для місцевої економіки це дешева робоча сила. Так…
  
  
  Якби було так просто перетнути Ріо-Гранде, мені було б важко запобігти проникненню терористів у країну. Якщо тільки я не продовжу хвилювання, сподіваючись викликати бажану реакцію.
  
  
  У Торгово-промисловій палаті я одержав ідилічну листівку: нижня частина долини Ріо-Гранде процвітала, мексиканці були життєво важливим благом для економіки. Коротше кажучи, Браунсвілл був справжнім раєм на землі з прекрасним тропічним кліматом і доступними цінами.
  
  
  - Крім того, - додав менеджер, - тут не мафія смикає за ниточки.
  
  
  Все було рішуче райдужно та смачно. Жодного разу не було згадано слово «койот». Начебто ця раса повністю зникла з лексикону влади.
  
  
  Був майже опівдні, коли я покинув Торгову палату. Мій шлунок повернув мене в мотель, де мені сказали, що жінка, яка не назвала свого імені, кілька разів дзвонила мені. Вона мала передзвонити близько години.
  
  
  Це напевно була Марія. Мій обід закінчився, я піднявся до своєї кімнати, щоб дочекатися його дзвінка. Телефон задзвонив о п'ятій хвилині першої. Я підняв. Жінка питала мене по телефону.
  
  
  То була не Марія.
  
  
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  Голос, що звертався до мене, був майже пошепки. Моя загадкова співрозмовниця мала очевидні труднощі з висловленням слів англійською. Я збирався попросити його поговорити іспанською, але стримався. Я не мав ризикувати. Звичайно, я вільно розмовляю іспанською, включаючи всі діалекти Іспанії, Куби та Латинської Америки, і навіть техаско-мексиканський сабір, який використовується на кордоні з Техасом, але я не хотів виявляти необережність. Зрештою, я оцінював пересічного вашингтонського репортера. Це була деталь, але у моїй професії деталь могла мати значення між живим агентом та трупом.
  
  
  - Сеньйор Картер, - нерішуче сказала вона, здається, ви пишете розповідь про Como se dice? прохід дель Ріо ...
  
  
  "Так, якщо я знайду достатньо інформації", - пояснив я.
  
  
  "Я перетнула Ріо", - сказала вона мені. Мій брат, мій батько та моя мама теж. Зе міг би сказати тобі мучо.
  
  
  - Ви хочете, щоб я розповів ваше життя та вашу історію?
  
  
  - Так, але Зе не може говорити телефоном.
  
  
  - І чому ?
  
  
  - Дуже багато, занадто багато небезпеки, - сказала вона. Ми маємо десь побачитися.
  
  
  Очевидно, що моя рекламна кампанія окупилася.
  
  
  - Або ж ? Я запитав.
  
  
  - У безпечному, тихому місці, де ти мене не помітиш.
  
  
  - Так де? Я наполягав.
  
  
  - У Casa del Cabrito це було б чудово. Це Дім Кози.
  
  
  - Козячий будинок! – здивувався я. Щиро кажучи, я не бачив себе, що розмовляє посеред стада кіз. Я дуже любив кіз і спілкувався з ними в Греції, Іспанії і навіть в Албанії, звісно, з належною честю. І я подумав про себе, що п'янкий запах європейських кіз має бути відносно схожим на запах техаських кіз. Але я повинен був визнати, що вона, мабуть, мала рацію. У кого вистачить сміливості прийти і шпигувати за нами в кошарі? Можливо, у вовка?
  
  
  За тоном моєї відповіді тонкий голос наприкінці лінії весело посміхнувся.
  
  
  "La Casa del Cabrito - це ресторан, де подають козяче м'ясо", - пояснила вона. Народ звідти ніколи не йде.
  
  
  Я зрозумів їх.
  
  
  - Де знаходиться ресторан ?
  
  
  - У західному кварталі. Остін-стріт.
  
  
  - У скільки ?
  
  
  - Лас куатро, я маю на увазі чотири години. Тоді не буде надто багатолюдно.
  
  
  - Як я впізнаю тебе?
  
  
  - Я одягну штани зауне, - без подальших церемоній відповіла моя співрозмовниця, перш ніж повісити слухавку.
  
  
  Його м'який голосок, мабуть молодий, і його чудова затримка були чимось мене спокусили. Я впіймав себе на тому, що намагаюся уявити її у своєму вбранні «зауні». «Обережно Нік, – прошепотів я. І я побачив себе у тренувальному центрі з Хоуком за його столом, який навчає нас Правилу Вбивці №1. Ніколи не дозволяйте собі переміщатися в незнайомому місці та остерігайтеся всіх. Тепер я, N3, мав намір порушити правило. Що б подумав Хоук, якби довідався? Він, мабуть, звільнив би мене через психічне захворювання. Але на його місці я б сказав: Нік, продовжуй зрештою ти зможеш щось витягти з усього цього. Ось що я вирішив зробити. Для цього потрібно було почати пізнавати землю, визначати можливості відступу і зняти все це в моїй пам'яті. Я пошукав адресу ресторану в довіднику і розгорнув карту Браунсвілля.
  
  
  Подорож була дуже простою. Я вийшов із кімнати, замкнув двері і спустився вниз, щоб забрати взятий напрокат Мустанг. Була лише половина другої, але я хотів, щоб у мене було достатньо часу.
  
  
  Незабаром я підійшов до Casa del Cabrito у районі, який мені здався гетто Браунсвілля. Бараки, збудовані з ящиків, та останки машин утворили справжні халупи, що перетинаються брудними вуличками. Все, що можна було знайти в сміттєвих баках Браунсвілля, знайшло тут нове життя. Темношкірі діти сміялися і грали кісточками пальців у пилюці серед стада голодуючих собак. Більшість дітей були голі, що нагадало мені кубинські села, через які я пройшов. У тропіках латиноамериканці не спромоглися одягати своїх дітей. У них були справи важливіші зі своїми мізерними ресурсами. На Кубі батьки зазвичай дозволяють своїм дітям гуляти у костюмах Адама та Єви до дванадцяти років. У цьому віці дівчатка мали право на мішок із джуту від цукру. Один отвір для голови, два отвори для рук та вуаля.
  
  
  Хлопчикам видають старі джинси до колін. Я бачив дівчат настільки високих, що їхні мішки закривали їх тільки до пупка, а нижня частина тіла була повністю оголена. Цього ще не було в гетто Браунсвілля, але й не так багато було відмінностей.
  
  
  Я пройшов повз Каса-дель-Кабрито, як на прогулянці. Заклад був збудований зі старого дерева архітектором, який, безперечно, довгий час медитував на звалищі. Він, мабуть, склав цей чудовий шедевр одного разу вночі раптового натхнення, не думаючи, що шипи можна використовувати для чогось, крім проколювання шин: у мене склалося враження, що тільки бітумний папір може триматися разом, як приклеєна головоломка.
  
  
  З іншого боку цього архітектурного шедевра була велика цегляна піч з барбекю, на якому смажилися шматки м'яса.
  
  
  Незважаючи на упередження, довелося визнати, що запах був досить апетитним. Уздовж зовнішньої стіни невелика земляна еспланада служила стоянкою, там було припарковано три купи металевих листів, серед яких, як мені здалося, я дізнався Ford 1948 року. Я нарахував три двері в ресторані: одну на вулиці, іншу ззаду. будівлі. та останню на стоянку.
  
  
  Я обійшов квартал у пошуках поліцейської дільниці чи, можливо, пожежного депо. Таких не було. Крім того, чи справді це було корисно? Єдиними торговцями, крім ресторану, були невеликий продуктовий магазин і звалище, які, мабуть, заздрили паркуванню. Місце здалося мені ідеальним для пастки. До побачення залишалося майже дві години. Я повернувся до мотелю.
  
  
  Я почав із тривалого душу. Потім я одягнувся і перевірив роботу Вільгельміни, розбираючи її частинами. Я любив балувати її, ця мила! Потім я переконався, що моєму маленькому Хьюго було зовсім невимушено і тепло у своєму замшевому футлярі, і що ніякі складки не заважали його швидкості втручання. Щодо П'єра, я поселив його в його затишному гнізді, готовому до дій, якщо цього вимагатимуть події.
  
  
  Одностайно проголосувавши за вітання, я спустився в бар, щоб випити тверду чівасу.
  
  
  Бармен упізнав мене і ввічливо запитав, чи просуваються мої репортажі. Я сказав йому, що в мене багато часу, і помалу працюю.
  
  
  Коли я дістався Casa del Cabrito, я помітив, що на стоянці з'явилося більше машин. Кожна розвалюється більше, ніж наступна, начебто в гетто йде змагання. Присутність мого Мустанга не була взірцем розсуду, але іншого місця для паркування не було. Жаль, сказав я собі, я не отримаю головний приз.
  
  
  Перед дверима висіла рвана фіранка. Я відштовхнув його і ввійшов до ресторану. Кімната була обставлена ​​столами із скріплених між собою дощок. Підлога була вкрита розкішним килимом з чистої тирси. Музичний автомат яскраво сяяв і транслював "Cuando calienta el sol" Джонні Родрігеса. Лише чотири столи були зайняті відвідувачами, які їли мовчки. Жінок не було видно.
  
  
  Перед тим, як зробити цей швидкий тур, я вибрав місце і влаштувався. На мій подив, стілець добре тримався під моєю вагою. Підійшов сторічний офіціант. Я замовив йому пиво Carta Blanca і почав чекати.
  
  
  Музичний автомат тепер грав довоєнну мелодію, і я вже випив половину свого пива, коли до дверей під'їхало таксі. Незабаром через фіранку проходить дівчина у жовтому брючному костюмі.
  
  
  Вона була маленька брюнетка. Красиві довге волосся падали їй на плечі. Вона не була головорізом, але її мідна шкіра робила непотрібними хитрощі. Величезні карі очі з'їли його обличчя по обидва боки від крихітного носа, дуже приголомшені. Її рот був жадібним і чуттєвим. Його жовті штани були досить вузькими, щоб краще демонструвати твердий круп, який, здавалося, отримував належне від руки чоловіка.
  
  
  З нервовим виглядом вона озирнулася і одразу мене помітила. Мабуть, я був єдиним блідим обличчям на багато миль навколо. Вона несміливо підійшла до мене. При одному його погляді я відчув, як оживає мою чоловічу гідність. Несподівано у мене виникло відчуття, що з моменту зустрічі з Марією минула ціла вічність. Я встав і обдарував його своєю найкращою усмішкою. Ця молода незнайомка, мабуть, прийняла мене за джентльмена, і це не мало її розчарувати. Я галантно подав йому стілець.
  
  
  "Я Нік Картер", - сказав я, простягаючи руку.
  
  
  «І я, Нола, - сказала вона, сідаючи. Нола Перес.
  
  
  Моя посмішка діяла, тому що вона здавалася мені трохи більш заспокійливою.
  
  
  - Хочеш щось з'їсти? - Припустив я, помітивши старого, який повільно взяв курс на нас.
  
  
  - Так, - відповіла вона, - ви, мабуть, теж!
  
  
  Меню, що відповідає іміджу ресторану, було жирним, маслянистим, зім'ятим, майже нечитаним, настільки воно було пошарпане. Те, що мені вдалося розшифрувати, дозволило мені зрозуміти, чому мексиканцям без грошей сподобалося це місце. Фірмовою стравою був приготовлений на грилі козячий сир, що подається з квасолею та картопляним салатом, всього за сімдесят п'ять центів. Цікаво, де вони можуть знайти кіз за таку ціну.
  
  
  Замовивши дві страви, я подивилася на Нолу. Майже так само налякана, як і в телефонній розмові.
  
  
  Я сказав. - Тож тобі є що мені сказати? Я трохи знаю іспанську, якщо хочете, поспішив додати конфіденційнішим тоном.
  
  
  Мені здалося, що вона відчула глибоке полегшення.
  
  
  - Так, буде краще, - відповіла вона рідною мовою. Мені буде легше порозумітися.
  
  
  Потім, глянувши через плече, вона продовжила:
  
  
  - Я впевнена, що за моєю машиною ніхто не стежив. Я була дуже обережна.
  
  
  Я був набагато менш впевнений, знаючи, що тільки професіонал може казати такі речі.
  
  
  - Чудово, оцінив, не виявляючи жодних сумнівів. Як довго ти була у Техасі?
  
  
  - Два місяці.
  
  
  Старий офіціант повернувся із нашими замовленнями. Він поставив на стіл дві картонні тарілки. Ми на мить перервали нашу розмову, і Нола відірвала пальцями шматок м'яса і залюбки спробувала його.
  
  
  У мене не було її ентузіазму. Раніше я їв козу і думав, що спробував усе, що можна уявити, під час своїх місій, і жоден з них мене не вразив. На цей раз було щось особливе. М'ясо було ніжним, і у них, мабуть, був незвичайний рецепт.
  
  
  Я пробував це.
  
  
  Дуже пікантний салат, прикрашений цибулею, перцем та квасолею чилі. Було дуже смачно. Хоча я не був особливо голодний, я їв із добрим апетитом. Без сумніву, я порекомендував би цей ресторан Хоуку, якщо він зайде сюди.
  
  
  Під час їди Нола заговорила. Я буквально поглинав її слова.
  
  
  «Мені двадцять, – почала вона. Мій батько був теслею в невеликому селі недалеко від Монтеррея. Але роботи не було. Тому він вирішив емігрувати до США. Його брат, мій дядько, перетнув річку кілька років тому і оселився в Оклахомі, де одружився і був натуралізований. Він дуже часто писав моєму батькові, просячи його приїхати та приєднатися до нього.
  
  
  - Я розумію це, - говорю я. Теслярі у цій країні роблять золото.
  
  
  - Це саме те, що сказав мій дядько. Мій батько думав, що зможе швидко заробити грошей, яких вистачить, щоб потім запросити нас.
  
  
  Я запитав. - Що ти маєш на увазі ? Ви маєте на увазі, що він думав кинути вас?
  
  
  - Так. На жаль, моя мати захворіла. Оскільки в селі не було медичної служби, мій батько поїхав, не було кому подбати про решту сім'ї. Папа чув про койот, що мешкає в цьому районі. Зрештою він зв'язався з ним. Він був готовий відвезти нас до Оклахома-Сіті за тисячу доларів.
  
  
  - Вважаю, у твого батька не було всіх цих грошей?
  
  
  - Звичайно, ні. Тому він продав будинок, худобу і навіть свої інструменти, і йому важко вдалося зібрати триста доларів. Але койот сказав, що все одно погоджується і що він провезе всю сім'ю за триста доларів. Очевидно, це був прийом.
  
  
  - Ваш батько мав бути більш підозрілим.
  
  
  – Знаю, але вибору у нього не було. Він усе продав. Коли ми приїхали сюди, койот на ім'я Рікардо Гомес сказав моєму батькові, що має працювати на нього, доки він не перестане платити тисячу доларів.
  
  
  - Відмовитися, звісно, неможливо.
  
  
  - Звісно. Але це навіть гірше, ніж ви вважаєте. Гомес надав нам житло, за яке він узяв із нас величезну орендну плату, він змусив нас купувати те, що нам потрібно, в його магазині, і більше ніде. За тиждень мій батько отримав зарплату. Коли він сплачував свої рахунки, у нас залишалося п'ять доларів. А оскільки ми не мали документів, у нас навіть не було можливості поскаржитися.
  
  
  Я розумів ситуацію і чому таких парубків називають койотами.
  
  
  "Мій батько вирішив втекти", - продовжила Нола. Але щоб втекти від Гомеса… Я чув про тебе у Каса Гранді. Гомес дав мені роботу у своєму будинку. Тільки йому мало мати мене як слугу. Він багато їхав, але щоразу, коли він приходить додому, він намагається мене доторкнутися або погладити. Він страшний. Боюся щоразу, коли він підходить до мене. Ми обов'язково маємо врятуватися, поки мені і моїй сім'ї не стало гірше.
  
  
  Я запитав. – Але чим я можу вам допомогти? Я лише журналіст.
  
  
  - Має бути спосіб! Так продовжуватися не може! Моя мама все ще дуже хвора. Ви знаєте, в Casa Grande проводять час за розмовами про койоти. Я багато чого знаю. Якщо ви нам допоможете, я вам все розповім.
  
  
  «Ніколи не дозволяйте відволікатися від поставленої мети» - одна з улюблених максим Хоука. Я взяв це на себе. Те, що я живий, тому є підтвердженням.
  
  
  До речі, я навчився розпізнавати брехню, але тепер ця дівчина здавалася мені звичайною. Я вирішив спробувати.
  
  
  - Я зроблю все можливе, аби допомогти тобі.
  
  
  Нолиний погляд затуманився. Вона взяла мою руку і дуже, дуже стиснула її. Незважаючи на все моє самовладання, П'єру раптом стало тісно у своєму гнізді.
  
  
  Я заплатив смішний рахунок і залишив щедрі чайові, думаючи про ремонт цієї небезпечної нетрі. Ми вийшли на паркування. Я вирішив відвезти Нолу додому, щоб урятувати її таксі. Це було виправдання, як будь-яке інше.
  
  
  Поруч із моєю машиною стояв пікап. Його пасажири вийшли, і я впізнав своїх добрих друзів у кепках: «Собачий шик» та «Тракторний». Обидві передні шини мого Мустанга були спущені.
  
  
  Ніколас Картер, сказав я собі, ти дурень. "
  
  
  Було надто пізно обертатися, надто пізно, щоб вихопити
  
  
  Вільгельміну. Вищий тримав мене на мушці з величезним армійським кольтом 45 калібру, крихітним у його величезному кулаку.
  
  
  Він сказав. - Привіт, приятелю ! Радий бачити тебе!
  
  
  Я не мав іншого вибору. Я підійшов до нього. Нолу почало трясти.
  
  
  «Гомель Гомес ненавидить журналістів», - цитує він. Ще менше йому подобаються ті, хто крутиться навколо його дружини, а коли до того ж журналіст починає переслідувати його маленького друга, ну, м-сьє Гомес, він зовсім незадоволений і злиться. Так гнівається, що це страшно. Отже, ви збираєтеся акуратно сісти в пікап, і ми збираємося відвезти вас до містера Гомеса, щоб показати вам, як він злий на вас.
  
  
  Її хлопець схопив за руку Нолу і з силою потяг за неї.
  
  
  Він плюнув. - Сука, лізь у машину!
  
  
  Рот 45-го був спрямований до моїх грудей. Я був обережний, щоб не зробити жест, бо з такою зброєю я цілком міг потрапити до собачого корму.
  
  
  Коли Нола слухняно влаштувалася в задній частині всюдихода, малюк відчинив передні ліві двері. Хуліган відкрив іншу і змахом зброї наказав мені піднятися нагору. Я помітив, що він тримав двері за край, а не за ручку. Я зробив крок уперед, наче хотів коритися, але стусаном зачинив двері. Я приклав усі свої сили, і двері зачинилися на його руці. Він випустив жахливе виття і випустив пістолет. Я підняв його і схопив у ліву руку, а правою оголив Вільгельміну.
  
  
  Товстун усе ще кричав, марно намагаючись зламати ручку дверей. Я простягнув руку і відчинив її. Видовище було жахливим. Один палець звисав з кінця тонкого рожевого зв'язування, інший відривався і падав у пил. Він глянув на її руку широко розплющеними очима. Кров виступила на кінцях відрубаних пальців і почала хльостати уривками. Бухгалтер, який уже сидів за кермом, висунув голову у вікно і мало не вирвало.
  
  
  Тепер виконроб перестав кричати. Він мав сильний струс мозку. Кров капала з його звисаючої руки і стікала по ковбойських чоботях. Навколо його ніг помітно росла пляма.
  
  
  "Якщо ти швидко не поїдеш до лікаря, ти втратиш свого хлопця", - сказав я зеленому бухгалтеру.
  
  
  Нола вискочила з пікапа і приєдналася до мене. Я вклав Вільгельміну в піхви і засунув великий 45-й на пояс. Потім, узявши Нолу за руку, я повів її до Casa del Cabrilo.
  
  
  Нам не було чого боятися цих двох. Кар'єра товстуна як посіпака була сильно скомпрометована.
  
  
  Коли я зайшов до ресторану, всі відвідувачі дивилися на свої тарілки. Ви, мабуть, дуже швидко навчилися нічого не бачити і не чути у цьому районі.
  
  
  "У мене спустило колесо", - сказав я.
  
  
  Чоловік підвівся і, не кажучи ні слова, запросив мене піти за ним до його машини. Він відчинив багажник, витягнув старий насос і допоміг мені накачати шини заново.
  
  
  Потім я поїхав і безглуздо спитав Нолу, де я можу її висадити.
  
  
  "Я не можу тепер нікуди йти", - відповіла вона з вражаючою логікою.
  
  
  У мене виникла нова проблема. Я з радістю подбаю про це.
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  Я думаю, з усією скромністю, що в усьому світі є натовп красивих, компетентних і вільних жінок, цілком готових розділити любовні витівки чоловіків мого типу, що вирішило б одвічну та болісну проблему трикутника. Я також вважаю, що було написано багато наукових праць, щоб попередити людину про небезпеку, яку він наражається, спокушаючи товаришів інших. Але цей вид предметів навіть не охоплений навчальними програмами Осі, які мають забезпечувати найбільш широку підготовку з усіх шкіл секретних агентів, що фінансуються урядом США.
  
  
  Я можу знайти лише одне пояснення цьому серйозному недоліку: або Яструб обрав кандидатів, досить розумних, щоб ніколи не йти на компроміс, або він зробив одну з рідкісних помилок свого життя того дня, коли прийняв моє призначення.
  
  
  Я знову виявився втягнутим у історію жінок. Чужі жінки. Минуло три дні з того часу, як Хоук дав мені важливе завдання, і ось я був із дружиною та коханкою запальної знатної людини в моїх руках. Окрім цього нічого. Але найгірше було те, що справа Ноли монополізувала мене набагато більшою мірою, ніж справа терористів.
  
  
  Поки я не зустрічав Рікардо Гомеса, але знав, що коли справа стосується жінок, його добрий смак незаперечний.
  
  
  Мені треба було все обміркувати, і я йшов з розумною швидкістю. Любив підбивати підсумки під час водіння.
  
  
  Першу проблему назвали Нола. Другий був про Гомеса, тому що в мене більше не було жодного сумніву, що він повинен відчувати до мене.
  
  
  Після того, як Марія розповіла мені про їхній шлюб, я був певен, що вона йому не подобається. Нола йому тепер теж не подобалася. Але ці дві жінки мали все, що міг побажати чоловік, і подобалися вони йому чи ні, Гомес не був із тих, хто ділить свою приватну власність.
  
  
  Присутність Ноли поряд зі мною викликала невеликий тривожний сигнал у кутку мого мозку. Потяг, який я відчував до неї, ні в якому разі не повинен призводити мене до необережності, фатальної для мене та моєї місії. Тому що тепер було ясно одне: Гомес сердився на мене.
  
  
  Першим моїм поривом було кинути дівчину та присвятити себе меті. Але підказки, які дала Нола, могли, можливо, направити мене на слід койота, який мав вітати терористів.
  
  
  Я повернув проблему з усіх боків. Я повинен був переконатися, що моя прихильність до Нолі не спотворювала моїх міркувань. З того часу, як я працював на АХ, я не вів список жінок, якими мені доводилося жертвувати для своїх місій.
  
  
  Після ретельного роздуму я дійшов висновку, що вона, мабуть, допоможе. Якою б тонкою вона не була, інформація, яку вона могла мені передати, була кращою за ту абсолютну порожнечу, в якій я знаходився. Я звернувся до неї:
  
  
  - Ви хочете, щоб я підвіз вас до ваших батьків?
  
  
  Її гарне обличчя зблідло.
  
  
  Вона відповіла. - Анітрохи! Там мене заберуть насамперед! Мені страшно, дуже страшно!
  
  
  Її голос і вираз обличчя були щирими.
  
  
  - Не хвилюйся, - говорю я. Ми знайдемо рішення.
  
  
  Я продовжував їхати повільно, напружено міркуючи, коли мені на думку спала ідея: Марія… Звичайно, вона обов'язково знайде місце, де її сховати!
  
  
  "Я знаю, де ти будеш у безпечному місці", - сказав я йому. Мадам Гомес допоможе нам. Вона дуже добра.
  
  
  «Можливо, - визнала Нола, - але вона, мабуть, не захоче бути зі мною.
  
  
  - Чи є у неї привід звинувачувати вас?
  
  
  - Ні, але вона може подумати, що в неї...
  
  
  - Думаю, я зможу її переконати, - сказав я з усмішкою, що обнадіює. Я відчував себе наділеним безмірним благородством душі. Розміщення Ноли в будинку Марії позбавить мене спокуси вкласти її в ліжко, і всі будуть щасливі.
  
  
  Я зупинив «Мустанг» біля телефонної будки та зателефонував Марії додому.
  
  
  Мені відповів невідомий голос, і я попросив поговорити з місіс Гомес.
  
  
  - Від кого ? спитав голос.
  
  
  - Від містера Харріса з дому Німана-Маркуса у Х'юстоні. Йдеться про сукню, яку міс Гомес замовила у нашому магазині.
  
  
  - Момент…
  
  
  З навушника почулося шипіння, за яким пішов голос Марії.
  
  
  - Вітання ?
  
  
  Знаючи, що вона впізнає мій голос, я відповів:
  
  
  - Доброго дня, місіс Гомес! Це Вільям Харріс із дому Німан. Ваша сукня готова. Я просто хотів знати, чи я зможу доставити його сьогодні.
  
  
  "Це неможливо сьогодні, містер Харріс", - відповіла Марія, чудово граючи в гру. Вибачте, але я абсолютно не можу вас прийняти.
  
  
  За тоном Марії я зрозумів, що вона більше не може сказати і щось відбувається.
  
  
  - Але я можу зайти ввечері, якщо ти не заперечуєш.
  
  
  - Дякую, містере Харрісе, але я не можу. Я передзвоню тобі завтра. Будь ласка, вибачте мені.
  
  
  І вона повісила слухавку. Що відбувалося? Можливо, Гомес вирішив помститися своїй дружині, або він дуже уважно спостерігав за нею. У будь-якому разі одне можна сказати напевно: вона нічого не могла зробити для Ноли.
  
  
  Я повернувся до машини, поїхав і попрямував до міста.
  
  
  "Міс Гомес не було", - збрехав я. Доведеться шукати інше.
  
  
  Вона повернулася до мене, і я побачив пронизливий вираз, суміш страху та подиву на її обличчі.
  
  
  - Тримай мене з собою, будь ласка, - благала вона мене. Я не зможу залишитись сама. Я дуже боюся.
  
  
  - Давай, Нола, заспокойся, я тебе не підведу.
  
  
  Ми збиралися увійти в місто, коли сильно струснуло кермом.
  
  
  Я одразу припаркувався біля узбіччя і вийшов. Праве переднє колесо знову спустило.
  
  
  Я думав, що двоє моїх друзів просто спустили мені шини у ресторані, але я помилявся. Мабуть вони використовували якесь шило. Я пояснив, що з нами відбувається, а потім пішов за домкратом і рукояткою. Нола вийшла з машини.
  
  
  - Інша шина теж здувається! – крикнула вона мені.
  
  
  Я ступив уперед, нахилився під машину і почув характерне шипіння повітря, що виривається з шини.
  
  
  Я випростався і побачив у двох-трьохстах ярдах знак заправної станції Euco. Я показав його Нолі, і ми пішли пішки.
  
  
  Ми пройшли метрів п'ятдесят, коли до нас під'їхав останній кадилак.
  
  
  Водій у стетсоні був одягнений у чистий костюм у західному стилі. Через масовий карантин він, мабуть, наблизився до ста кілограмів, і за його венами має текти іспанська кров. На безіменному пальці його лівої руки сяяв діамант розміром трохи більше за м'яч для гольфу. На пасажирському сидінні сидів чоловік двадцяти років англосаксонського типу. Блондин, з непокритою головою, він був волохатим у класичній зеленій сорочці і виглядав навіть більш солідно, ніж його супутник.
  
  
  - У тебе проблеми? він запитав. Сідайте. Ми завеземо вас на заправку.
  
  
  - Дякую, - кажу я, вже потягнувшись за ручку задніх дверей.
  
  
  - Ні ні ! - Крикнула Нола, тікаючи на повній швидкості.
  
  
  Я відступив на крок і поклав Вільгельміне руку на дупу. Але високий блондин уже намалював 45 кольт, який направив на мене.
  
  
  - Залишайтеся на місці! - наказав він, посміхаючись.
  
  
  То був день Кольта 45 калібру. Я подумав, чи не було це останньою модою в Техасі, але, вважаючи за безпечніше тримати свої думки при собі, я завмер, не сказавши ні слова.
  
  
  Водій оминув машину.
  
  
  "Дайте мені ваш Люгер, містере Картер", - спокійно сказав він.
  
  
  Я простяг йому свій пістолет. На мій подив, він не став мене обшукувати. Досі любитель. Він запросив мене сісти в кадилак.
  
  
  Нота продовжувала тікати без зупинки. За сто ярдів від неї вона звернула надвір і прямувала до дверей невеликого будинку.
  
  
  Я сів на заднє сидіння, дуло вказувало мені на скроню. Молодий білявий сказав мені:
  
  
  - Сядьте прямо, покладіть обидві руки на спинку переднього сидіння та не рухайтеся.
  
  
  Я мудро дотримався його інструкцій.
  
  
  Інший уже сів у машину. Він поставив важіль на автоматичну коробку, натиснув на педаль акселератора і зірвав кадилак з місця. Сила ривка відкинула мене назад, але спрямований на мене Кольт не відхилився ні на дюйм. Я випростався, коли велика машина завернула на вулицю, якою їхала Нола. На цей раз я відсунувся убік. Великий 45 досі не рушив з місця.
  
  
  Нола повернулася на звук двигуна, спіткнулася та розтяглася на тротуарі. Чоловік за кермом різко загальмував, вискочив із машини та кинувся на неї. Він хапає її за зап'ястя. Нола намагалася захистити себе руками та нігтями. Він ударив її серією ляпасів і потяг до машини, відчинив двері і кинув усередину.
  
  
  Він повернувся на своє місце за кермом і знову рушив у дорогу. Шини завили на асфальті, коли Каділлак повернув на головну дорогу.
  
  
  Він майстерно ігнорував правила дорожнього руху, і я сподівався з огляду на швидкість, з якою він їхав, що нас зупинять. Але ця надія впала, коли, проїхавши на червоне світло і ухилившись на кілька міліметрів від шкільного автобуса, Нола прошепотіла мені:
  
  
  – Це Гомес.
  
  
  Справді, мало шансів, що простий даішник повеселиться, зупиняючи Рікардо Гомеса. У цієї людини було так багато зв'язків у політиці та поліції, що їй довелося б стати кандидатом у самогубці, щоб протистояти йому.
  
  
  Незабаром Гомес повернув на вузьку дорогу. Приблизно через півтори милі ми побачили загін. Вхідні ворота були увінчані великою металевою дошкою дугоподібної форми, на якій я міг прочитати: «Консолідейтед фрут компані». Перед нами була біла двоповерхова будівля з освітленими вікнами. Розміри були величезні.
  
  
  За будинком з'явилося кілька будівель різних розмірів.
  
  
  Зважаючи на все, це були стайні, ремонтні майстерні, склади. Гомес обійшов будинок, пройшов повз будівлі, що використовуються для пакування фруктів та овочів, і зупинив «Кадилак» перед сараєм.
  
  
  Коли Гомес вимкнув запалювання, із будівлі вийшов чоловік. Я дізнався про свого друга-бухгалтера. На ньому був такий самий, як яблуко, зелений кашкет. Його хлопця не було. Йому довелося заново вчитися рахувати на пальцях. Це мене трохи заспокоїло.
  
  
  На цьому я не перестав отримувати сюрпризи: він вказав на мене P 38 на рівні живота (вони, мабуть, були менші за Colts 45), маленька іскра, яка сяяла в його очах, змусила мене зрозуміти, що він тільки чекав одну річ у житті : можливість спустошити свій пістолет у моїх кишках
  
  
  Я не рушив з місця, доки не отримав наказ.
  
  
  Гомес жорстоко вирвав Нолу з машини, намагаючись принагідно м'яти їй груди. Мабуть, якийсь час він цього чекав. Бухгалтер обмацав мене з ніг до голови, виявив Кольт свого друга і забрав його. Він не був експертом у розкопках, тому що Гюго та П'єр уникли його розслідування.
  
  
  - Йди сюди! - гаркнув він, підштовхуючи мене на спину до ангара.
  
  
  Я перечепився, оцінюючи ситуацію. Я міг би вбити його дуже легко, але я боявся помсти двох інших. Оскільки присутність Ноли робила використання газової гранати надто небезпечною, у мене залишався лише Х'юго.
  
  
  А проти трьох озброєних чоловіків гра була нерівною. Я вирішив увійти.
  
  
  Круговий погляд сказав мені, що я перебуваю в кімнаті для догляду за худобою. Уздовж однієї зі стін тяглися дерев'яні полиці з ветеринарними препаратами. Трохи далі на білій керамічній лаві вишикувалися шприци для підшкірних ін'єкцій усіх розмірів та кілька хірургічних інструментів. Був навіть автоклав. У кімнаті лунав сильний огидний запах дезінфікуючого засобу.
  
  
  Два кінці ангара були пробиті великими отворами заввишки, закритими люком. Два металеві подіуми, обрамлені рейками, з'єднували ці отвори з великою сталевою кліткою. Стінки клітини були регульованими, щоб забезпечити ідеальну іммобілізацію тварин, які у ній. Клітку, підвішену над землею за допомогою оригінальної підйомної системи, можна було орієнтувати у будь-якому положенні.
  
  
  У кутку ангара стояла цистерна на двісті літрів, приєднана до потужного компресора. Великий пістолет-розпилювач з'єднувався з шестиметровим резервуаром або семиметровим шлангом. Ветеринарна служба на фермі Гомес була добре продумана. Як тільки тварини були знерухомлені в клітці, їх можна було піддати всім необхідним втручанням: вакцинувати, таврувати, каструвати, лікувати від паразитів і т.д.
  
  
  Поруч із компресором зберігалися 20-літрові каністри з інсектицидом. Усі вони мали традиційну етикетку у вигляді черепа з написом «Небезпечна отрута» нагорі. "
  
  
  У верхній частині цистерни манометр показав тиск сто п'ятдесят кілограмів. Це було небезпечно.
  
  
  Поки високий блондин притис мене до клітки, Гомес затягнув Нолу в куток, де був компресор. Потім він повернувся до матраца і взяв інструмент дивної форми.
  
  
  Він повернувся до мене з обличчям, сяючим садистською радістю:
  
  
  - Містере Картер, ви коли-небудь бачили вихлопні щипці? Це одні із них.
  
  
  Пристрій був у вигляді невеликих лещат, з'єднаних з ручками двома сталевими гілками. Гомес ляснув нею і, схоже, зрадів тій невеликій бавовні, яку вона видавала. Він продовжив свою невелику розмову:
  
  
  - Велика рогата худоба нині практично не каструють. Більшість заводчиків воліють вихолощування. Ви бачите Картер, просто поміщаємо затискач між животом та яєчками. У міру затягування пристрій прорізає насіннєві протоки. Зрештою яєчка стають марними, і незабаром залишається лише невелика кишеня жиру. Втручання повністю зовнішнє і викликає кровопролиття, що виключає ризик зараження. Тим не менш, воно є абсолютно ефективним.
  
  
  Гомес підійшов до мене, продовжуючи клацати сильними кігтями в повітрі. Він був схожий на непристойного омара. Він тріумфував:
  
  
  - Я чув, містере Картер, що ви краще проведете час у ліжку з чужими дружинами, ніж серйозно присвячуєте себе улюбленим статтям. Але коли я закінчу з тобою, твій начальник пишатиметься тобою та твоєю роботою.
  
  
  - Ні, не дякуй мені, - сказав він. Не треба висловлювати мені подяку. Я легко можу зрозуміти, яке задоволення ви отримаєте ще від зміни голосу.
  
  
  Він розреготався. Дуже бліда, паралізована Нола притулилася до компресора. Бухгалтер пішов за мотком мотузки, який приніс Гомесу. Блондин тримав мене в страху, мовчазний і нерухомий, як статуя.
  
  
  Померти чи дозволити мене вихолостити? Мій мозок відчайдушно шукав третю нагоду. Гомес притулив мене спиною до ґрат клітини і наказав підняти руки над головою.
  
  
  Коли мотузка схопилася, Нола, здавалося, ожила. Вона схопила гумовий шланг, наставила його на високого блондина і щосили натиснула на ручку фарбопульта. Страшний струмінь отрути вдарив його в обличчя і миттєво засліпив. Він видав пронизливий крик і впустив пістолет, щоб заплющити очі. Почувши це, бухгалтер повернув голову. Він звалився на огидний булькаючий звук, перш ніж зміг щось зрозуміти. Моя манжета вибрала його з кадика. Його P 38 вислизнув біля ніг Гомеса.
  
  
  Швидко, як кішка, Гомес відпустив клешні і підняв пістолет, але замість того, щоб направити його на мене, він атакував Нолу. Здавалося, лють змусила його втратити свідомість.
  
  
  - Сука! - заревів він, коли Нола знову натиснула на спусковий гачок розпилювача.
  
  
  Він закрив обличчя руками, але пізно: продукт діяв на повну силу. Він корчився від болю, і я скривився від сильного запаху.
  
  
  Нола з огидою жбурнула трубку якнайдалі. Здавалося, вона відмовлялася вірити, що могла завдати всю цю шкоду.
  
  
  Гомес та блондин билися на підлозі, задихаючись і відчайдушно протираючи очі. На шкірі рук, обличчя та шиї утворювалися великі гнійні бульбашки.
  
  
  Бухгалтер, як і раніше, лежав на тому ж місці. Він був непритомний, але час від часу його тіло оживало з невеликим спазмом. Я вважав, що йому це зійде з рук, але його на якийсь час позбавлять права виступу. Я обшукав її кишені, щоб знайти Вільгельміну.
  
  
  Біля лави стояла раковина. Я наповнив миску і, як добрий самаритянин, обприскав Гомеса та блондина.
  
  
  Нола пішла намочити рушники та промокнула їм очі. Сподіватимемося, що якщо продукт розчиниться досить швидко, вони збережуть свій зір. Але у глибині душі це не було моєю проблемою.
  
  
  Перед тим як залишити приміщення, я подбав про те, щоб прив'язати трьох лиходіїв до лозин клітини.
  
  
  Надворі було вже темно. Ми йшли пішки, і моєю першою ідеєю було взяти Кадилак. Потім передумав. Це дало б надто хорошу можливість подати скаргу на крадіжку.
  
  
  Одразу за санітарним приміщенням розкинулося поле салату. Дорога проходила наприкінці поля. Я бачив фари машин. Ми були недалеко від міста. Я навіть бачив вивіску мотелю, що світиться.
  
  
  Поруч із будинком був припаркований трактор. Я допоміг Нолі підвестися, а потім скочив на сидіння. Я легко знайшов елементи керування. Двигун завівся і через секунду ми вже підстрибували, проїжджаючи через салат Гомеза. Нола стояла в мене за спиною, обвив руками мою шию.
  
  
  Коли я дістався кінця поля, я заглушив двигун. Ми були на узбіччі дороги за кількасот ярдів від мотелю. Я допоміг Нолі приземлитися, очистив колючий дріт, і ми перебігли його.
  
  
  Коли ми дісталися мотелю через прохід з доставкою, ми пройшли прямо в мою кімнату через чорний хід. Я відчинив двері, і ми практично впали всередині, змучені та покриті брудом. У мене було лише одне занепокоєння: як слід виспатися.
  
  
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  Коли я увімкнув світло, Нола тихенько розплакалася. Я швидко обернувся. Вона тільки-но побачила себе в дзеркалі в холі. Її довге чорне волосся перетворилося на жалюгідну купу клоччя. Її обличчя було сірим від пилу, що підіймався колесами трактора, і можна було б присягнути, що він не мився два тижні. Щодо штанів «зауні», то від них пахло інсектицидом, і на ньому було кілька плям. На мить я запитав, чи залишаюся я все ще цілком нормальним, тому що, незважаючи на все це, я все ще знаходив її дуже апетитною.
  
  
  - Схоже, що я вийшла з гетто Матаморос, - сказала вона.
  
  
  
  - Справді? Я сказав. Що ж, там їм, мабуть, не пощастило.
  
  
  "Я не знаю, що робити, - продовжила вона, вдаючи, що не чула, - у мене немає змінного одягу ... І я все одно не можу бути в це одягнена".
  
  
  - Хіба це тканина, що не миється?
  
  
  - Так.
  
  
  - Ну, помий їх у ванні. Завтра вони будуть сухими.
  
  
  - Ви маєте на увазі, що я збираюся переночувати тут?
  
  
  - Іншого виходу, звісно, не бачу. Я позичу тобі свою піжаму і спатиму на килимі.
  
  
  Деякий час вона мовчки дивилася на мене і насилу сказала:
  
  
  - Але я виглядатиму як опудало!
  
  
  - Вибачте, - сказав я, але я цього не планував. Якщо ти волієш мій халат, бери його і випрай свій одяг. Потім замовимо щось поїсти.
  
  
  Змирившись, вона забрала мій халат.
  
  
  - Я вип'ю. Хочеш коли?
  
  
  - Звичайно ні, я візьму херес...
  
  
  - Херес для твого віку! - вигукую придурюючись, не знаю, чи заохочує готель дітей пити.
  
  
  - Я жінка ! - Запротестовала Нола.
  
  
  Я знайшов такий же рішучий вираз на її обличчі, який був у неї раніше, коли вона понівечила Гомеса та його друзів.
  
  
  - Дуже добре, дуже добре, - говорю я. Іду за шеррі. Я просто сподіваюся, що мене не засудять за розпалювання розпусти неповнолітнім.
  
  
  - Не говори дурниць! - Покликала вона, замикаючись у ванній.
  
  
  Я подзвонив у бар і попросив принести нам подвійний чівас і шеррі. В очікуванні прибуття хлопця з поверху я позбавився Вільгельміни, Гюго і П'єра, прислухаючись до прання, що долинало до мене з ванної. Очевидно, вона не просто стирала одяг, вона ще помилася у ванній. Прибуло замовлення. Нола, мабуть, не поспішала, і я починав вітати себе з цим, тихо потягуючи віскі, думаючи про вигляд, який вона збиралася подарувати мені.
  
  
  Зрештою двері відчиняються. Нола одягла мій халат, кілька разів обернувши його навколо себе. Її вологе волосся було акуратно зачесане і розтягнуте. На її погляд, я зрозумів, що вона чекала вдячності.
  
  
  - Ви чудові, - говорю я. Сідайте випити свій херес. Ви заслужили це.
  
  
  Схоже, комплімент їй сподобався. Вона сіла навпроти мене і обережно взяла свою склянку. Мій халат був таким довгим, що я міг бачити тільки її щиколотки та маленькі круглі п'яти.
  
  
  Якийсь час ми пили мовчки, глибоко замислившись, коли Нола порушила тишу:
  
  
  – Це правда, що я вже не дитина. Я справжня жінка.
  
  
  – А! - Ну, давай подивимося, - сказав я, ставлячи склянку на стіл і підводячись. Підійди сюди.
  
  
  Вона несміливо підійшла. Я підняв її голову, ніжно взявши її за підборіддя. Я поцілував її великі темні очі. Я відчув, як її руки скрутилися у мене за спиною і притягли до себе, потім її рука піднялася за мою шию, і її губи притулилися до моїх. Нола не збрехала. Вона була схожа на жінку.
  
  
  Під час навчання в АХ елітний вбивця тренується затримувати подих чотири хвилини поспіль. Газ без запаху, що випускається невеликими бомбами, такими як П'єр, справді смертний протягом однієї хвилини. Уникаючи дихання протягом чотирьох хвилин, ми можемо без ризику залишити приміщення. Нола, безперечно, отримала б компліменти від Хоука. Я першим відсторонився, щоб перепочити.
  
  
  - То ти мені тепер віриш? - Запитала Нола.
  
  
  - Не зовсім. Щоб повністю переконати мене, потрібно пройти інші випробування. Але що, коли ми спочатку щось з'їмо? Ми зможемо поновити іспит пізніше.
  
  
  Я сів, набрав номер у обслуговуванні номерів і замовив тарілки з шинкою з сільського хліба та по два бутерброди з пивом.
  
  
  Поки я розмовляв телефоном, Нола згорнулася калачиком у мене на колінах і почала покусувати мочку вуха. Я повісив слухавку і невдовзі зрозумів, що на ній не було нічого, окрім мого халата. Безперечно, вона вважала за потрібне прати весь одяг одночасно.
  
  
  Страва прибула надто рано, на мій погляд, але їхні бутерброди були чудовими, як і холодне пиво. Ми обидва були голодні, і Нола, яка посіла своє місце у мене на колінах, розважалася зі мною, як школярка.
  
  
  Коли ми зжерли все до останньої крихти, вона впала мені в обійми, і наші губи зустрілися із жаром довгого розлуки. Наші мови зіткнулися, як два гладіатори, і моя рука зникла під мантією, яка чомусь не впала з Нолиних плечей.
  
  
  Я знайшла дві маленькі груди, не набагато більше апельсинів, що ростуть у цьому районі. І я вирішив з твердими ласками покращити цей вигляд. Вони стали сильнішими, і у Ноли почастішало подих.
  
  
  - Ой, Нік, давай же! - Простогнала вона, фамільярно кликавши мене і називаючи на ім'я.
  
  
  Але я хотів, щоб веселощі тривали трохи довше.
  
  
  «До цього часу діти мають бути розсудливими в будинку мами та тата і добре виспатися», - сказав я.
  
  
  Його смагляве обличчя раптом потемніло.
  
  
  - Я жінка ! вона вигукнула як виклик. Ось побачиш.
  
  
  Вона зістрибнула з моїх колін, впустила халат до своїх ніг і стала переді мною, як оголена богиня.
  
  
  Я в свою чергу встав, обійняв її тонку талію і, пожираючи її губи, дозволив своїй руці ковзнути по її спині, щоб краще впізнати її чарівну попку.
  
  
  Нола напала на мою куртку. Я трохи відсунувся, щоб простягнути руку, і миттю я виявився таким же голим, як і вона. Я легко підняв її податливе тільце, перетнув кімнату і кинув на ліжко.
  
  
  "Тепер я переконаний, що ви жінка", - сказав я їй, лежачи поряд з нею.
  
  
  Коли я провів язиком по її шиї та плечах, я відчув, як її рука сміливо рухається вниз до мого члена. Задихаючись, вона тиснула на мене зітхаючим голосом:
  
  
  - Швидше, Нік! Давай покажи мені, на що здатний справжній чоловік.
  
  
  Я все ще знайшов час, щоб просунути руку між її ніг, щоб погладити вологу м'якість, яка пульсувала між її стегон.
  
  
  - Тепер, Нік, зараз же! вона благала мене.
  
  
  Я поринув у неї, і вона вперше дізналася, на що здатний справжній чоловік. Вона ожила з короткими, тихими стогонами, поки наші тіла не розслабилися в сильнішому спазмі, і ми впали назад на ліжко, все в поті.
  
  
  Нола притулилася до мого плеча і майже одразу заснула. Вона виглядала крихітною, притулившись до моїх грудей.
  
  
  Я закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником, із задоволенням викурив її і приєднався до Нолі уві сні.
  
  
  Блакитний неон ангара кидав різке свічення на гілки вихлопного пристрою. Його обличчя спотворилося сатанинською радістю, Гомес поправив свій інструмент. Я відчув, як мої яєчка стиснулися від холодного контакту сталевих щелеп. Я напружив усі м'язи, готуючись до нелюдського болю.
  
  
  Але, незважаючи ні на що, я раптово відчув сильне задоволення, і мої чоловічі якості розблоковувалися, роздмухувалися від задоволення в небесній кульмінації. Я розплющив очі, кажучи собі, що в глибині душі кастрація не така вже страшна річ...
  
  
  Але не було Гомеса. Ні сталевих плоскогубців. Тільки ручки Ноли робили те, на що здатні лише жіночі руки.
  
  
  Я простяг руку і втягнув її всередину, але вона буквально кинулася на мене, і я увійшов до неї без преамбули і методично привів її до більшого екстазу, ніж вона знала напередодні.
  
  
  Промінь сонячного світла грав із драпіруванням. Сплітаючись, ми дозволяємо нашим тілам повільно повертатись до реальності.
  
  
  Потім, запалюючи сигарету, я кажу собі, що все це було дуже добре, але моя місія полягала в тому, що вона не стояла на місці.
  
  
  Команда терористів чекала, сховавшись десь на іншому боці Ріо-Гранде, якщо вони вже не минули. Хто знає, чи не перетнули вони вже половину Сполучених Штатів і чи не збиралися вони розпочати свою маленьку війну? Пора було відірватися від делікатесів. Я повернувся до Нолі.
  
  
  - Скажіть, - спитав я його, - ваш батько досі працює теслею у Гомеса?
  
  
  - Так, - відповіла вона сонним голосом. Зараз він переробляє схему рефрижераторного трейлера для друга Гомеса.
  
  
  Його безтурботне зауваження порушило мою цікавість.
  
  
  - Що він потрапив в аварію?
  
  
  - Ні, тато сказав, що не зовсім розуміє. Його попросили зробити купе у передній частині трейлера та перетворити його на спальню.
  
  
  - Купе? Але що то за кімната?
  
  
  Нола потяглася і схвильовано позіхнула.
  
  
  
  "Я точно не знаю", - сказала вона. Мій батько вважає це дуже дивним. Він встановлює спальні місця. Схоже, що є і переносні туалети.
  
  
  – Це має бути передбачено для водіїв, коли вони по черзі за кермом на далекі дистанції.
  
  
  - За словами тата, це неможливо. Нема дверей. Люди, замкнені у цьому відсіку, не зможуть вийти.
  
  
  Я не міг повірити своїм вухам. Чи можливо, що ця дівчина мала інформацію, яку я шукав?
  
  
  Я спитав її. - Ви сказали мені, що ваш батько працював на друга Гомеса. Чи впевнені ви?
  
  
  - Так, я чув телефонну розмову між Гомесом та цим другом. Його звуть містер Коста.
  
  
  - Ти точно пам'ятаєш, що він сказав?
  
  
  - Стривай я згадаю ... Так! Коли я взяла слухавку, Хуан Коста попросив поговорити з містером Гомесом. Я передала телефон йому, але, перш ніж піти, я почула, як він сказав, що в його будинку є мексиканець, який був чудовим теслею. Схоже, він погодився з містером Костою позичити йому батька. Якоїсь миті він як мінімум двічі повторив цифру в сто п'ятдесят тисяч доларів, ніби здивувавшись. Він виглядав дуже схвильованим.
  
  
  Я зробив довгу затягування сигарети. Тепер я був певен, що знайшов першу ланку в ланцюзі. Мені досі доводилося тягнути обережно, щоби терористи на іншому кінці підійшли до мене. Сто п'ятдесят тисяч доларів на обладнання трейлерів – це забагато. Найімовірніше, це була сума, яку командос запропонували койоту за перетин кордону.
  
  
  Я був у безодні думок, коли зрозумів, що зі мною розмовляє Нола.
  
  
  - І я ? вона сказала мені. Що мені тепер робити? А ще є моя родина.
  
  
  Це правда, що я зовсім забув про цей аспект питання. Те, що для Ноли було так само важливим, як і одкровення, які вона мені щойно дала.
  
  
  Я відчув священний жах, побачивши перешкоду, яка відволікає мене від моїх цілей. Але все ж таки Нола дуже допомогла. І тоді я пообіцяв їй допомогти.
  
  
  - Скажіть, - спитав я, - чи є у вашого дядька з Оклахома-Сіті телефон?
  
  
  - Так, я певен. Він написав це нам у листі про свій новий будинок.
  
  
  "Дуже добре", - сказав я, встаючи з ліжка. Це називається.
  
  
  - Подзвони йому? Навіщо?
  
  
  - Попросити його приїхати та забрати вас із сім'єю. Я за все заплачу.
  
  
  У певному сенсі я ухилявся від своїх зобов'язань, але мав інші справи. Крім того, Нола здавалася мені у захваті.
  
  
  - Це чудесно ! - Вигукнула вона, зістрибуючи з ліжка.
  
  
  Ми разом прийняли душ, там пограли, як діти, щасливі майже забути про мої турботи. Вийшовши з ванної, я ретельно витер її, не забуваючи про найдрібніші та найприхованіші складки. Я відчував, що жоден художник у світі не матиме таланту відтворити витвір мистецтва, яким було її чудове тіло.
  
  
  Одяг Ноли висохла за ніч. Вона одягалася у спальні, поки я голився. За час служби в АХ я набув звички контролювати свої емоції. Проте я насилу стримував хвилювання, в яке мене занурили одкровення Ноли. Я був так засмучений, що порізався.
  
  
  Я вийшов із ванної і побачив чудову Нолу в яскраво-жовтому вбранні.
  
  
  Під час гоління я вирішив зателефонувати з громадської будки, і комутатор вселяв мені обмежену впевненість.
  
  
  Перед тим, як вийти з кімнати, я взяв невеликий шматок дроту, один кінець якого я затиснув між ліжком і стіною, а інший кінець приклеїв під дорожню сумку крихітним шматочком ізоленти. Якщо хтось перемістить мою сумку, нитка впаде під ліжко і відвідувач цього не помітить.
  
  
  Нола здивовано дивилася, як я встановлюю пристрій, але від коментарів утрималася.
  
  
  У самому вестибюлі мотеля була ціла лінія телефонних будок. Я був розпещений вибором. Я запитав у Ноли ім'я та адресу її дядька.
  
  
  - Альфредо Фредеріко Перес, - відповіла вона. Чотирнадцята вулиця Північна.
  
  
  Внісши деякі зміни на стійці реєстрації, я увійшов з нею до будки. Нам було трохи тісно, і мені було важко зачинити двері, але з Нолою така розбещеність була схожа на рай, ніж на пекло. Я помістив десять центів у слоті та попросив інформацію.
  
  
  Співробітник швидко знайшов для мене номер Альфредо Переса в Оклахома-Сіті. Я повісив трубку, дістав свою монету та попросив встановити міжміський зв'язок. Мені відповів оператор. Я дав йому номер, послухався його інструкцій, щоб покласти здачу в щілину, і дочекався дзвінка на іншому кінці телефону.
  
  
  Я передав трубку Нолі. Я припустив, що її дядько взяв слухавку, бо вона почала квапливо говорити. Вона здавалася дуже схвильованою. Вона почала зі сміху з кількох щасливих дрібниць, потім придушила ридання, почавши розповідь про свої негаразди. Потім вона пояснила дядькові, що її друг хоче поговорити з нею, і передала мені слухавку.
  
  
  - Містер Перес, - сказав я, - мене звати Нік Картер. Я журналіст, і моя газета надіслала мене сюди, щоб я розповів про ситуацію з нелегальними іммігрантами. Моє розслідування привело мене до вашої племінниці, яка розповіла мені, як вона покинула Мексику. Чи не могли б ви поїхати до Браунсвілла і привезти її і її сім'ю додому?
  
  
  - Звичайно, - відповів він. Я поїду протягом години.
  
  
  - Дуже добре. Я відшкодую тобі всі твої витрати.
  
  
  "Це виключено, містере Картер", - відповів він майже скривджено. Я сам можу подбати про свою сім'ю.
  
  
  Я говорю собі, що до того часу він насправді цього не показував.
  
  
  – Це буде довгий шлях.
  
  
  - Я знаю. Майже тисяча двісті кілометрів. Але, по черзі між мною та моїм сином, ми можемо зробити це приблизно за 15 годин. Що змусить нас приїхати завтра близько третьої чи четвертої ранку. Де я тебе можу знайти?
  
  
  Я дав йому назву мотелю та номер своєї кімнати, а потім уточнив:
  
  
  - Я намагатимусь допомогти, щоб усе, що тобі потрібно було зробити, це забрати всіх і піти якнайшвидше.
  
  
  "Добре, містере Картер, розраховуйте на мене, я буду там", - відповів Альфредо Перес, перш ніж повісити слухавку.
  
  
  Не бажаючи ризикувати невдалою зустріччю, я запросив Нолу до ресторану мотелю. Нам дали місце біля столу, за яким палко розмовляли четверо чоловіків.
  
  
  Наскільки я зрозумів, Гомес та його друзі були виявлені рано-вранці сільськогосподарськими робітниками. Їх негайно доставили до місцевої лікарні, поки вони чекали на медичний літак, який доставить їх до Х'юстона. Очевидно, троє чоловіків не могли або не хотіли говорити, оскільки поліція не мала жодних слідів. Ми не говорили про трактор, який кинули наприкінці поля.
  
  
  Коли офіціантка звернула на підборах, Нола сказала мені:
  
  
  - Це жахливо, Нік, що ми зробили.
  
  
  - Не турбуйся за них. Якби ми дозволили їм це зробити, ми, звичайно, мали б право на ще жахливіше поводження, ти і я.
  
  
  "Я знаю", - відповіла Нола. Але почуваюся не дуже добре.
  
  
  Оскільки мені було дуже добре, я вирішив змінити тему:
  
  
  - Прийде подумати, як змусити вас і вашу родину благополучно поїхати. І це буде нелегко. Ви знаєте де працює ваш батько?
  
  
  – Я знаю, де знаходиться столярна майстерня.
  
  
  - Ну, ходімо спочатку його разом. Потім ми зберемо всю вашу родину і приведемо всіх сюди до моєї кімнати.
  
  
  - Це мої брати та сестри, яким буде приємно разом дивитися телевізор!
  
  
  Офіціантка повернулася, щоб принести нам те, що я б назвав їжею для сумнозвісного стандартного харчування в мотелі.
  
  
  «Якщо твій батько не самотній, нам доведеться розповісти йому історію, щоб уникнути проблем із його колегами», - пояснив я Нолі. Потрібно буде сказати, що ваша мати дуже хвора і що він повинен негайно приїхати до неї.
  
  
  Після обіду я підійшов до стійки компанії з оренди автомобілів. Поліція знайшла Мустанг у тому стані, в якому я його залишив. Як керівник співробітника, я зрозумів, що він не очікував мене знову побачити.
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказав я, підморгнувши їй, потім скоса глянувши на Нолу, але вчора ввечері я святкував і подумав, що випив надто багато. Я викликав у вас занепокоєння, я прийшов, щоб відшкодувати вам шкоду.
  
  
  "У цьому немає необхідності", - відповів чоловік, докладно оглянувши Нолу і співчутливо глянувши на мене. Але постарайтеся відтепер приділяти більше уваги нашим машинам.
  
  
  Він вручив мені ключі. Я поклав десятидоларову купюру на прилавок. Можливо, це було безглуздо, але він узяв їх, не здригнувшись.
  
  
  Нола вивела мене за місто, потім ми звернули по невеликій дорозі і швидко натрапили на кілька металевих конструкцій. Перед одним із будинків був припаркований великий трейлер.
  
  
  Дорогу обрамляли зарості, за якими я сховав машину. У робітників Гомеса може виникнути думка записати мій реєстраційний номер. Навряд… Ми пішли до трейлера. Я чув гучні голоси, говорили про наші вчорашні подвиги. Безперечно, пригоди Гомеса стануть легендою.
  
  
  Щойно нас побачили, всі обговорення припинилися. Один із чоловіків відклав свої інструменти і пішов нам назустріч. Інші перестали працювати і дивилися.
  
  
  - Папа ! - крикнула Нола чоловікові, що наближався. Це містер Картер, мій друже.
  
  
  Він приєднався до нас. Я потис йому руку.
  
  
  "У мене погані новини, тато", - оголосила вона, підвищивши голос, щоб її почули товариші батька. Мама зовсім не гаразд. Ви повинні поїхати з нами зараз!
  
  
  Мексиканець зблід своїм смаглявим обличчям.
  
  
  «Я здогадався, як побачив тебе, - сказав він. Де вона ?
  
  
  - У шпиталі. Ви обов'язково маєте прийти.
  
  
  Перес повернувся до своїх колег.
  
  
  - Давай, - сказав один із них. Сьогодні ми могли б обійтись без тебе.
  
  
  Батько Ноли розстебнув блузу, передав її одному зі своїх товаришів, і ми пішли до виходу. Він обернувся, кинувши:
  
  
  - Я повернуся якнайшвидше.
  
  
  Як тільки ми сіли в машину, Нола сказав йому правду, не забувши згадати телефонний дзвінок, який ми зробили дядькові з Оклахома-Сіті. З іншого боку, якщо батько був впевнений у стані здоров'я своєї дружини, він скептично ставився до шансів успіху нашого плану втечі.
  
  
  Я втрутився, щоб пояснити йому, що, навпаки, метушня і замішання, що виникли навколо невдачі Гомеса, спрацюють на нашу користь. Після хвилинного роздуму він мав визнати, що я не помилявся.
  
  
  Коли ми їхали на стоянку, де Гомес зупиняв своїх співробітників, я випадково спитав його, коли буде готовий трейлер.
  
  
  "Приблизно за три дні", - відповів він. Очевидно, без мене це могло б забрати більше часу.
  
  
  Це означало, що в мене було якнайбільше три чи чотири дні, щоб нейтралізувати моїх терористів… А зараз я мав стримати свої обіцянки та допомогти цій родині втекти.
  
  
  Мої місії по всьому світу часто приводили мене до найжахливіших страждань, і я добре знав, чого чекати, але, увійшовши в нетрі, де Гомес розмістив своїх співробітників, я сказав собі, що йому доведеться переглянути мій брудний хіт-парад.
  
  
  На краю ґрунтової дороги стояли строкаті нетрі, складені з різних дрібниць. Більшість із них було побудовано із ящиків із овочами. Найшикарніші, менш численні – з перероблених фанерних панелей або старих металевих рекламних вивісок. За кожною хатиною знаходився невеликий сад із розсипчастої землі з дерев'яною хатиною, що служила туалетом. Будинок родини Перес був збудований із фанери.
  
  
  Щойно я зупинив машину перед дверима, нам назустріч кинулися троє хлопців. Я з деяким здивуванням помітив, що їхній одяг був бездоганно чистим.
  
  
  На порозі з'явилася страшенно худа жінка, але така ж доглянута, як і діти. Коли я подивився на місіс Перес, я подумав, що вона, мабуть, не така стара, як виглядала.
  
  
  Ми ввійшли. Нота познайомила мене зі своєю матір'ю та поінформувала її. Відразу дві жінки почали збирати кілька речей, які могли взяти з собою. Підлога хатини була з битої землі. Дерев'яне панно, поставлене на цеглу, служило столом. У кутку єдиної кімнати, трохи далі, диміла старовинна дров'яна піч, грубі мішки брезентові, наповнені бавовною, виявилися матрацами. Проте в кімнаті панувала акуратна чистота.
  
  
  Поки Нола і її мати складали свої скарби в паперові пакети для продуктів, містер Перес і я переміщалися туди-сюди між кабіною і багажником машини.
  
  
  Раптом на під'їзну доріжку увірвався пікап.
  
  
  Під'їжджаючи до "Мустангу", він загальмував із завиванням шин. Піднялася хмара пилюки. Водій вистрибнув із машини
  
  
  Він був одягнений у штани, шкіряну куртку та великий солом'яний капелюх з піднятими полями.
  
  
  Він закричав. - Що тут відбувається?
  
  
  За його тоном я сказав собі, що він не повинен жартувати. Я відповів на його запитання з невинною чесністю.
  
  
  – Сім'я Перес переїжджає. І я головний спонсор.
  
  
  - З'їжджає! Що ще таке? Я хотів би вказати вам, що ви знаходитесь у приватній власності. І ніхто не дозволив вам увійти сюди.
  
  
  - Я негайно піду, - сказав я, ми маємо хвилинку.
  
  
  - Підете? Ви хочете посміятися! - Сказав він, витягаючи з куртки кольт і направляючи його мені в живіт.
  
  
  Я втомився бачити, як люди постійно вказують на мене пістолетами. Особливо останні кілька годин. Я кинув йому в голову мішок із одягом і схопив його за зап'ястя, повертаючись на одній нозі. Я опинився в його руках, притулившись спиною до його грудей. Коли його зап'ястя зламалося воно неприємно хруснуло, і він видав так само неприємне звіряче гарчання. Кольт 45 впав у пилюку. Я підняв його.
  
  
  Уся сім'я зібралася навколо нас, щоб насолодитися уявленням.
  
  
  "Закінчуйте навантаження машини без мене", - сказав я. Містеру потрібно у ванну кімнату. Я проведу його.
  
  
  На землі поряд з хатиною я підібрав моток дроту, а потім, енергійно штовхнувши в поперек, запросив людину йти попереду мене по дорозі до вбиральні. Коли я дістався до сараю, мені в ніздрі вдарив чумний запах. Навколо дзижчали зграї великих золотисто-коричневих мух. Ніякі хімічні речовини не мали потрапляти туди з моменту будівництва. Очевидно, здорова умова життя робітників була останньою турботою Гомеса.
  
  
  Я відчинив двері сараю і жестом наказав йому увійти. Він тримав своє зап'ястя, видаючи несамовиті стогін, але я не був у настрої дозволити собі жалкувати. Я сказав собі, що коли ти працював із такою брудною свинею, як Гомес, тобі доводилося брати на себе відповідальність до кінця. Я щосили встромив дуло 45-го в яму його живота. Він задихнувся, впав навколішки, і його почало рвати. Я просто зв'язав їй руки за спиною дротом, накрутивши його зап'ястя, яке утворювало дивний кут. Після цього я штовхнув його в яму, дозволивши йому корчитися і гарчати серед екскрементів. Потім, виявивши, що він у своїй стихії, я залишив його, зануреного у глибоку медитацію про людську несправедливість.
  
  
  Збираючись приєднатися до інших, я побачив, що містер Перес сховав машину нещасного співробітника Гомеса частіше. Озброївшись носовою хусткою, він методично протер салон автомобіля. Він, напевно, бачив дуже багато детективних фільмів, але все почалося з гарного настрою. Я подумав, що з ним усе буде гаразд у Оклахома-Сіті, коли він туди приїде. Він усміхнувся мені, побачивши, що я наближаюся, старанно закінчив свою роботу, і ми поринули в Мустанг.
  
  
  Перш ніж приїхати в мотель, я зупинився перед стійкою з куркою та смаженою картоплею. Я запасся їжею і купив чотири літри кока-коли.
  
  
  Опинившись у своїй кімнаті, я перевірив систему проводів. Ніхто не чіпав мою сумку. Ми сиділи перед телевізором і вминали провізію. Коли всі прийшли до тями, діти заснули на килимі, Нола в кріслі, а батьки на моєму ліжку. Я не спав.
  
  
  Близько третьої години ночі в двері постукали. Я обережно відчинив двері і побачив людину, яка була схожа на брата отця Ноли. І не дарма:
  
  
  - Я Альфредо Перес.
  
  
  Я розбудив маленьке плем'я. Ми вийшли та завантажили універсал Альфредо. Її син, який спокійно сидів на передньому сидінні, тримав вінчестер 30-30. За природою він був розважливий.
  
  
  "Проїдьте якнайбільше миль, перш ніж зупинитися", - сказав я Альфредо, коли вони сіли на борт.
  
  
  -Не хвилюйтеся, містере Картер. Я заправився. Ми не зупинимося до Сан-Антоніо.
  
  
  Я нічого не сказав Нолі. Я просто стиснув її руку, дивлячись їй у вічі. Її великі карі очі ледве стримували сльози. Я бачив, як вона обернулася востаннє, коли універсал виїхав зі стоянки, перш ніж зникнути вночі.
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати і ліг на ліжко. Залишилося всього кілька годин, і мені потрібний був відпочинок. Перш ніж вистежити койота, мого койота.
  
  
  
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  Мене розбудив телефон. Я довго чекав, сподіваючись, що тому, хто дзвонив, набридне. Але він наполіг, і я неохоче взяв слухавку.
  
  
  - Вітання! Ніїїк? Це Марія.
  
  
  Маріє, я майже забув про неї. Я швидко прийшов до тями.
  
  
  – А! Марія. Я збрехав. - Я просто збирався подзвонити тобі вранці,
  
  
  - Ви знаєте, що сталося з моїм чоловіком?
  
  
  - Так, - відповів я, залишаючись насторожі.
  
  
  - Це жахливо, Ніїїку! Він у дуже тяжкому стані. Його потрібно було доставити літаком до Х'юстона. Хірурги, з якими я розмовляв телефоном, були дуже стриманими і порадили мені приїхати якнайшвидше.
  
  
  Незважаючи на її бурхливі стосунки з Гомесом, Марія здавалася щиро зачепленою.
  
  
  Я запитав. - Ви летить на літаку?
  
  
  – Ні. Я зателефонувала до аеропорту. Усі польоти призупинені через погоду.
  
  
  - Ой яка погода? - спитав я, вважаючи за потрібне сказати їй, що я ще не встав.
  
  
  - Йде дощ. І схоже, що це триватиме цілий день. Мені треба їхати машиною. Я йду за кілька хвилин. Ось чого я тебе закликаю. Я хотіла попрощатися з тобою.
  
  
  Я розіграв для нього сцену вибачення коханця. Але з огляду на поворот подій цей від'їзд був своєчасним. Вона б збентежила мене найбільше у світі. Жаль, якби мені довелося перервати мої заняття.
  
  
  - Я така ж нещасна, як ти, Ніїїку. Якби ви тільки знали, як я хотів бачити вас останні дві ночі. Було дуже тяжко. Але Рікардо стежив за мною, я навіть не могла вільно говорити телефоном.
  
  
  - Я розумію, - говорю. Я здогадався, коли вчора телефонував.
  
  
  - Може, зустрінемося у Х'юстоні. Я подзвоню твоїй кузині.
  
  
  - Чудова ідея. Я повернуся, як тільки закінчу роботу. Сподіваюся, ваш чоловік одужає і винних буде заарештовано.
  
  
  Я зробив такий наголос на щирість, що відчув, що втратив своє покликання як актор.
  
  
  - Дякую, Ніїїку, і до побачення, мій любий, - уклала Марія перед тим, як повісити слухавку.
  
  
  Я поклав трубку, підвівся і пішов сіпати подвійні штори. Справді лив проливний дощ, але мене це, навпаки, не турбувало. Враховуючи мої плани, дощ може навіть полегшити завдання.
  
  
  Одягнувшись, я перевірив, що Вільгельміна, Гюго та П'єр на місці і готові діяти. Досі вони ніколи не підводили мене у скрутні часи, і я їм довіряв. Але більш ніж колись я повинен був бути готовим до будь-яких несподіванок. Я не знав, чи вдалося працівникові Гомеса вибратися з вигрібної ями, але одне було зрозуміло: після недавніх подій досить багато людей, мабуть, перебували на військовій ниві в Consolidated Fruit Company. Події, в яких був замішаний Картер. Зокрема, необхідно ретельно проконтролювати причіп-рефрижератор.
  
  
  Не бажаючи вмирати натще, я поснідав у своїй кімнаті. Потім я спустився, щоби взяти свою орендовану машину, щоб виїхати за місто.
  
  
  Незважаючи на зливу, мені вдалося знайти невелику дорогу, яка вела до столярної майстерні. Видимість була настільки поганою, що я мало не проїхав повз будівлю, не побачивши її. Дощ, що потріскує по даху металевої конструкції, робив такий шум, що мене ніхто не чув.
  
  
  Задні двері причепа були відчинені. Всередині, до передньої частини, було світло. Я вибіг з машини і стрибнув у трейлер. Робітники встановлювали туалет, обладнаний установкою спалювання бутану. Я знав цей тип пристрою через те, що бачив подібні пристрої на рибальських човнах у відкритому морі. Принцип був простий: струмінь води замінювався струменем полум'я, а фекалії спалювалися. Арматура, яку я бачив на човнах, чудово працювала і, що важливо, майже не мала запаху.
  
  
  Шум дощу дозволив мені непомітно спостерігати за робітниками протягом майже трьох хвилин. Це було більше, ніж потрібно, щоб записати те, що я хотів знати. Кабіна була розміром приблизно два на три метри. Дві стіни були зайняті накладеними один на одного ліжками, які складали чотири спальні місця. Верхні полиці були відкидними, що дозволяло складати їх нагору.
  
  
  Коли вони не використовувалися, нижні служили лавками. На перебиранні, яка відповідала передній частині причепа, було встановлено невеликий вбудований холодильник, міні-раковина, мікрохвильова піч та мініатюрний телевізор.
  
  
  Стіна, звернена до нього, була складена із двох фанерних панелей. Одна з панелей була вже зібрана та забезпечена відкидним столиком. Друга лежала на землі. Очевидно, її не зафіксують, доки безквиткові пасажири не сядуть усередині купе. Як тільки цю останню панель буде встановлено, двері більше не буде. Ймовірно, вентиляція забезпечуватиметься системою охолодження причепа. Крім проблем із простором, пасажири у цьому купе могли подорожувати в ідеальних умовах комфорту. Але все ж таки їм доведеться зайти так далеко. Тому що я був сповнений рішучості зупинити їх.
  
  
  Коли один із робітників нарешті зрозумів, що я там, і подивився нагору, я вже бачив усе, що мене цікавило. Чоловік роздратовано глянув на мене, але розслабився, коли я заговорив з ним іспанською.
  
  
  - Вибачте, - кажу. Я заблукав. Під час грози нічого не видно на відстані трьох метрів. Чи могли б ви показати мені дорогу до Браунсвілла?
  
  
  Він усміхнувся мені, мабуть, без найменшої підозри, і показав мені пальцем напрямок.
  
  
  - Думаю, - сказав я, стрибаючи на землю.
  
  
  Я підбіг до «Мустангу» і подався до міста.
  
  
  Тепер я був певен, що знайшов засоби пересування терористів і знаю їхню кількість. У мене також було невелике уявлення про те, коли може статися перехід, і я знав ім'я койота, який мав взяти на себе відповідальність за операції. Я був задоволений поворотом подій.
  
  
  У Браунсвіллі я зупинився в McDonald's, де за чашкою кави заглянув у телефонну книгу. У довгому списку Коста був лише один Хуан Коста, і він жив на Південній 10 вулиці. То був би мій наступний крок.
  
  
  Я легко знайшов вулицю. Проходячи повз будинок Кости, я з першого погляду зрозумів, що його транспортна компанія має приносити йому великі гроші. Будинок був великим, побудований в іспанському стилі, з безліччю затишних куточків та закутків. До однієї зі стін було прибудовано гараж на дві машини. Двері були відчинені, та всередині я побачив Lincoln Continental останньої моделі та Willis Jeep Scout. Наявність двох автомобілів передбачала, що Коста був удома.
  
  
  Приблизно в двохстах ярдах знаходилося дуже жваве перехрестя та під'їзд, який використовувався як продуктовий магазин. Я припаркувався перед магазином, звідки було видно під'їзд до будинку Кости. Дощу більше не було. Я увійшов до під'їзду, щоб купити книгу в м'якій обкладинці. Я вибрав книгу Гаррі Віллінгтона.
  
  
  Очікування, ймовірно, буде тривалим. Була неділя, і Коста з таким самим успіхом міг провести свій день перед телевізором. Але я був готовий почекати до вечора, коли знадобиться.
  
  
  На мій погляд, маючи на кону 150 000 доларів, Коста має бути достатньо мотивований, щоб піти та подивитися, як просувається робота, навіть у неділю. На щастя, моя книга була чарівною, і очікування не здалося мені надто обтяжливим.
  
  
  Я не міг сказати, скільки машин, які я бачив, в'їжджали на в'їзд, припаркувалися біля моєї і поїхали трохи згодом. Схоже, нікого не здивувало, що цей Мустанг так довго сидить на стоянці. Минуло близько двох годин, і я почав замислюватися, чи не помилився я, як раптом побачив, як Willis Jeep Scout задкує від будинку Кости і прямує до перехрестя, з якого я спостерігав.
  
  
  Я ввімкнув запалювання і дозволив двигуну попрацювати на неодруженому ходу, коли підійшла машина. Водій був у машині один. На перехресті він поверне праворуч у бік центру міста. Я вийшов зі стоянки та проїхав кілька сотень ярдів. Потім я недбало відійшов, пропускаючи за нетерплячим Volkswagen. Вона стала між Костою і мною. Коста знову повернув праворуч на Вашингтон-стріт у бік Міжнародного мосту.
  
  
  З наближенням до річки потік машин зменшувався. Ненароком я опинився позаду Кости і пригальмував, щоб збільшити відстань між двома машинами. Не треба привертати його увагу. Головне - не згаяти його задні ліхтарі, які він увімкнув через негоду.
  
  
  Я бачив, як він сповільнився на прикордонній посаді.
  
  
  Зважаючи на все, Коста був постійним відвідувачем, бо мексиканські митники пропустили його, злегка махнувши рукою.
  
  
  Для мене це було не те саме.
  
  
  "Доброго вечора, сер", - сказав мені молодий чоловік у формі, коли я опустив вікно. Як довго ви плануєте залишатись у Мексиці?
  
  
  - Дуже мало, - відповів я. Я просто збираюся побачитися із друзями. Я буду вдома сьогодні ввечері.
  
  
  - Дуже добре. - Удачі, - сказав він, махаючи мені рукою.
  
  
  Без зайвих формальностей я опинився у Мексиці.
  
  
  Коста їхав попереду на кілька сотень ярдів.
  
  
  Потім він продовжував їхати прямо головною дорогою. Відразу після мосту неминучі сувенірні лави розкинулися по обидва боки дороги. Трохи пізніше на зміну їм прийшли бари та кабарі. Над дверима гігантські неонові вивіски вихваляли якість дівчат і кількість їх принад. Нарешті Коста відвів мене в район Матаморос, що в основному складається з барів та ресторанів.
  
  
  Я побачив великий знак із написом «В'їзд на дорогу». Ресторан займав центр паркування пристойного розміру. Навпроти паркування знаходився мотель мережі Холідей Інн.
  
  
  Було трохи пізніше полудня, і паркування було майже заповнене. Ресторан явно цінувався. Сама будівля була важливою. Це була велика цегляна будівля з довгими еркерами з трьох боків.
  
  
  Коста знайшов місце праворуч від паркування. Я припаркував свій "Мустанг" досить близько і дивився, як він іде до входу до ресторану.
  
  
  Дощ перестав, і я чудово його бачив. Він був явно трохи менше п'яти футів на зріст. Досить пухкий, він хизувався чудовою косою і був одягнений у чудову сорочку з великими синіми квітами, жовті штани та бежеві ботильйони. З огляду на його одяг мені було б неважко помітити його.
  
  
  Я зачекав п'ять хвилин і зайшов до ресторану. Як я і очікував, там було багатолюдно, і я був приємно вражений елегантною простотою приміщення. Я думав, що знайду типовий ресторан зі столами, накритими червоною клейонкою, і, можливо, навіть із мексиканською групою, що голосно грає в кутку. Анітрохи. Кімната була зі смаком обставлена, зі столиками з білими бавовняними скатертинами, між якими кружляли стильні офіціанти у білих куртках. Більшість людей за столом насолоджувалися морепродуктами.
  
  
  Чекаючи, доки дворецький приведе мене до столика, я помітив Косту. Він сидів наприкінці кімнати з трьома чоловіками та жінкою.
  
  
  Оскільки я був один, дворецький посадив мене за маленький столик на двох, недалеко від ванної двері. Я вибрав стілець, який дозволив мені краще спостерігати Косту.
  
  
  Я великий любитель морепродуктів, і мені просто сподобалося читати меню. У меню були омари, краби, камбала та креветки, які подавалися караваном зі сторін.
  
  
  Офіціант, який прийшов прийняти моє замовлення, сказав мені, що страва з креветок – фірмова страва вдома. Я озирнувся і побачив, що більшості людей подобаються великі креветки, які були не тільки апетитними, а й подавалися вдосталь. Тож я замовив трохи разом із пляшкою білого вина.
  
  
  Фізично товариші Кості мало чим відрізнялися від інших клієнтів. Всі вони були з каштановим волоссям та шкірою. На одному з них була біла сорочка без краватки, на двох інших були спортивні сорочки з відкритим коміром, одна жовта, друга зелена. Дівчина стояла до мене спиною. Довге чорне волосся покривало її плечі. На ній був білий ліф та темно-сині штани. На шиї вона мала бірюзовий шарф. Враховуючи розмір її плечей і рук, я вирішив, що вона повинна бути досить високою, і підозрював, що їй потрібно дотримуватись дієти, щоб зберегти фігуру.
  
  
  Я спостерігав за ними, коли вони робили свій вибір. Коста нічого не замовляв. Він, мабуть, пообідав, поки я стояв на сторожі біля його будинку.
  
  
  Моя креветка швидко прибула. Я був цілком задоволений. Вони були вишуканими, а вино цілком гідним.
  
  
  Кості подали пиво. Інші пили воду. Мені здалося, що вони залучені до серйозної дискусії. Коста говорив найбільше.
  
  
  Мене цікавило питання, чи це справді були мої терористи. Я був надто далеко, щоб чути їхні слова і ясно розрізняти їхні риси. Можливо, вони були просто добрими друзями Кости… Звичайно, вони пили воду, але все ж таки було мало світла, щоб поставити на них арабський ярлик. Як я можу дізнатися більше?
  
  
  Я спостерігав за ними, не забуваючи про свою чудову їжу, коли мене осінило. У лівій руці вони тримали вилки вгору дном, а правою проштовхували їжу на вилку за допомогою ножів. Ці люди були ні мексиканцями, ні американцями. Вони були звідкись із Європи чи з арабської країни.
  
  
  Коста продовжував оживляти бесіду, нервово допиваючи пиво. Я відчував, що дискусія набуває легшого оберту. Вони почали сміятися та підвищувати голос. За винятком дівчини, схоже, вони були у захваті.
  
  
  Вона майже нічого не сказала. Якоїсь миті я побачив, як з нею розмовляє Коста. Я не знав, що він їй казав, але, мабуть, це було не по доброті. Вона встала з шаленим виглядом, кинула серветку на стіл і обернулася на підборах. Вона підійшла до мене, її очі ще світилися гнівом. Її сусіди по столу вибухнули сміхом, коли вона підійшла до ванної двері.
  
  
  Коли вона проходила повз мене, я вдав, ніби зосередився на своєму келиху вина. Незважаючи на свій поганий характер, вона помітила мене, що сидить на самоті за моїм столиком. Чи це було результатом моєї уяви чи моєї марнославства? Але в мене було виразне враження, що його погляд затримався надто довго, коли він зустрівся з моїм. Потім вона штовхнула двері ванної кімнати і зникла.
  
  
  Його широкі плечі не збрехали мені. Дівчина була далеко не крихітною. Вона була міцною і високою, з маленькими грудьми, які ледве виступали з-під білого ліфа. Плоский живіт і зовні дуже тверді, добре окреслені сідниці. Вона була схожа на спортсменку, і, враховуючи всі обставини, браку сили вона не мала. Вона була дуже схожа на деяких з дівчат, яких я зустрічав на вулицях Бейрута, Дамаска або Танжера. Вона безперечно була арабкою.
  
  
  Минуло двадцять хвилин, перш ніж вона вийшла з туалету. Я закінчив їсти і почав питати, чи планує вона провести там залишок дня. Порожні пивні пляшки продовжували акуратно шикуватися перед Костою. Його сміх, дедалі менш стриманий, починав змушувати відвідувачів повертати голови в його бік. Троє його товаришів намагалися його заспокоїти. Мені здалося, що вони трохи занервували.
  
  
  Коли дівчина знову з'явилася, її погляд знову впав на мене. Вона більше не виглядала розгніваною, і я посміхнувся їй досить скромно, щоб виглядало пристойно.
  
  
  Замість повернення до свого столика, вона попрямувала прямо до виходу. Вона пройшла повз Косту, навіть не глянувши на нього, що викликало в неї громовий, жирний сміх і все більш напружену поведінку в інших трьох.
  
  
  Я залишив п'ятидоларову купюру на столі і підвівся з ясним поглядом, щоб піти сплатити рахунок у касі. При цьому я продовжував дивитись на дівчину через велике вікно. Я бачив, як вона повернула за куток будівлі й увійшла до мотелю по сусідству.
  
  
  Я досить багато полював на дичину з того часу, як був на службі у АХ, але ніколи ще полювання не було таким привабливим.
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  Гроза пройшла, і коли я вийшов, сонячне проміння бризнуло на асфальт на стоянці. З-під землі здіймалися листи пари, було так жарко. У нас було неприємне відчуття, що ми йдемо у зв'язках вологої бавовняної тканини. Перехід до кондиціювання у їдальні ще більше посилив контраст.
  
  
  Я пішов стопами дівчини у вестибюль мотелю. З перукарнею, салоном краси, сувенірним магазином і газетним кіоском він більше схожий на торговий пасаж, ніж на вестибюль готелю, і безперечно був більш завантажений, ніж мій у Браунсвіллі.
  
  
  Моя дівчина проходила біля газетного кіоску, перегортала американські журнали, ніби до смерті нудьгувала. Я підійшов і вдав, що цікавлюся журналом. Вона кинула на мене швидкий погляд. Я вхопився за шанс і поговорив із нею.
  
  
  - Ти читаєш англійською? Я спитав її іспанською.
  
  
  - Так, я читаю і говорю кількома мовами, - відповіла вона.
  
  
  У мене склалося враження, що вона досить добре знає іспанську
  
  
  щоб вести розмову.
  
  
  - Справді, - продовжив я, - ваш акцент говорить про те, що іспанська - не ваша рідна мова.
  
  
  - Чому ти кажеш, що я не мексиканка?
  
  
  - У вашій іспанській є легкий французький акцент.
  
  
  - Справді? - сказала вона французькою. І коли я говорю французькою, ви знаходите в мені іспанський акцент?
  
  
  - Ні, говорю я їй італійською. Ви розмовляєте французькою з італійським акцентом.
  
  
  І я подарував йому одну з самих ангельських усмішок, які колись знав. Вона відповіла на мою посмішку і продовжила по-англійському:
  
  
  - А яка, на вашу думку, моя рідна мова?
  
  
  - Чому ти говориш зі мною англійською? - спитав я замість того, щоб відповісти на його запитання.
  
  
  - Тому що я помітив тінь американського акценту всіма мовами, якими ви говорите. Як ти думаєш, яка у мене рідна мова?
  
  
  Я чудово говорю будь-якою мовою з потрібним мені акцентом. Тому мене не здивувало, що вона дізналася про мою національність.
  
  
  - Давай, - відповів я, - дай вгадаю... Я б сказав, твоя рідна мова - арабська.
  
  
  Цього разу вона здалася мені не здивованою, а відверто приголомшеною.
  
  
  - Як ти взагалі таке міг дізнатися?
  
  
  - По-дитячому, - відповів я. Етикетка на вашому шарфі говорить: "Зроблено в Лівії". У жодному разі не мексиканська модель.
  
  
  Вона сміялася разом зі мною, але я бачив, що вона незадоволена. Чи це було тому, що я бачив етикетку, чи тому, що я відповів арабською мовою, та ще лівійським діалектом. Важко сказати…
  
  
  - Ви дуже спостережливі, - сказала вона тією ж мовою.
  
  
  Я утримався від пояснення йому, що моя робота якраз у тому, щоб добре спостерігати. В іншому випадку пройшло б багато часу з того часу, як АХ послав квіти до моєї могили. І я переніс свої нагляди на спортивну анатомію дівчини, яка, здавалося, заспокоїла її.
  
  
  - Так, - продовжила вона. Я лівійка. Я приїхав до Мексики, щоб навчатись у Технологічному інституті Монтеррея.
  
  
  - То ви у відпустці в Матаморосі?
  
  
  - Так, із друзями. Тут чудові пляжі.
  
  
  - У Порт-Ізабель теж є гарний пляж, - говорю я їй.
  
  
  - У нас немає візи для в'їзду до вашої країни, - відповіла вона. Ми були на узбережжі. Це всього за п'ятдесят кілометрів. Пляж там дуже гарний.
  
  
  Ця дівчина зачарувала мене. Незважаючи на свій розмір, вона була надзвичайно привабливою. До того ж вона була чудовою брехнею. Тому що, повірте мені, будучи ліцензованим брехуном, я вмію впізнавати своїх побратимів з відстані сотні ярдів. Це змусило мене повірити, що вона була частиною терористичної групи, яку я шукав.
  
  
  Я запропонував. - Оскільки у нас під рукою немає пляжу, чи підемо ми до бару, щоб продовжити свої порівняльні лінгвістичні експерименти?
  
  
  - Добре, - сміючись, погодилася вона. Я вірю, що ми забезпечимо перше шоу для інших клієнтів. Вони цікавитимуться, з якої ми країни. Або цікаво, чи не випили вони надто багато напоїв.
  
  
  Я взяв її за руку і підвів до тихого столика в кутку кімнати. Коли нас обслужили, я сказав їй:
  
  
  - До речі, якщо вам цікаво, мене звати Нік Картер.
  
  
  - Я Саміра Хурі. Нік Картер… Безперечно, ви справжній американець. Ви тут у відпустці?
  
  
  - Та й ні, - відповів я. Іноді я працюю у вашингтонському інформаційному агентстві Amalgamated Press and Wire Service. Я більш-менш виконую місію. Але припустимо, що поки що менше, ніж більше.
  
  
  Вона сміється. Для неї те, що було жартом, було в моїх очах найсуворішою реальністю. Поки що моя місія не просунулась. Але я здогадувався, що скоро буду дуже зайнятий.
  
  
  - Строго кажучи, ти не виглядаєш захопленою своєю роботою, - зауважила вона, раптом ставши дуже серйозною.
  
  
  "Не зовсім", - відповів я, гадаючи, до чого вона це веде. Моя робота не гірша за будь-яку іншу. Навіть краще, ніж багато інших. Я чесно заробляю на життя, але річ не в цьому. Що мені подобається в моїй роботі, то це те, що вона дає мені можливість подорожувати, зустрічатися з людьми. Мені дуже подобається переїжджати.
  
  
  - Ти виглядаєш розпусним.
  
  
  Я дозволив їй так думати. Тепер я почав розуміти, що буде далі. Самара ще не була однією з тих активістів, які не могли зустріти когось, не намагаючись
  
  
  звернути його у свою «шляхетну та праву справу», навіть коли це абсолютно марно. Якщо так, то я був цілком готовий дозволити навернути себе. Само собою зрозуміло це не так просто. Ви не повинні викликати підозри у цієї дівчини, яка явно народилася не вчора.
  
  
  Я вирішив перевірити свої здогади і видав їй як приманку:
  
  
  – Не можу стояти на місці, так, ви, мабуть, маєте рацію… Чесно кажучи, у мене таке враження, що моє життя – це вічний пошук.
  
  
  – Пошук чого?
  
  
  – Це саме те, що я хотів би знати.
  
  
  Великі карі очі Саміри довго дивилися на мене. У мене було швидкоплинне враження, що вона збиралася щось сказати, але вона передумала і просто здивовано посміхнулася до мене.
  
  
  Тепер це мало бути зарезервовано для неї. Вона відчула відкритість, яку я їй даю, і вважала, що краще не діяти надто сильно чи надто швидко. Я не надто здивувався. Я не очікував, що натраплю на швидку дію.
  
  
  - У вас є номер у цьому мотелі? - Запитала вона, щоб порушити тишу.
  
  
  - Ні, - відповів я, похмуро хитаючи головою. Я залишаюся у Браунсвіллі. Але нам там до смерті нудно. Я збирався привезти сюди свій багаж. Це набагато жвавіше.
  
  
  - Правильно, - погодилася Саміра. Дорогою є казино. Ми танцюємо там щоночі.
  
  
  - А як щодо запрошення?
  
  
  - Добре. Ви знайшли час.
  
  
  - Чудово! - Вигукнув я. Я забронюю номер тут. Потім я заберу свої валізи в Браунсвіллі і, якщо ви не проти, зустрінуся з вами десь за годину. Ви маєте ідею місця зустрічі?
  
  
  Вона відповіла, посміхаючись. - Чому не біля басейну? Я люблю плавати.
  
  
  - Я повернусь через годину. Може, навіть раніше, якщо мене не зупинять за перевищення швидкості.
  
  
  Вона провела мене до стійки реєстрації, потім до паркування. Коли я йшов, вона помахала мені рукою, потім я побачив, як вона обернулася і ввійшла в мотель.
  
  
  Я дуже легко міг повернутися за годину. Мені все ще треба було розібратись із двома речами. Спочатку я пішов в агентство з оренди автомобілів у Браунсвіллі. Не було жодних проблем. Мене просто змусили підписати бланк розширеного страхового полісу у Мексиці. Співробітник сказав мені, що мене застрахують на два тижні, і це було чудово.
  
  
  Друге, що треба було зробити, було важливішим.
  
  
  Я зайшов до телефонної будки, щоб зателефонувати Хоуку. Як завжди, він відповів на першому дзвінку.
  
  
  - Так, Яструб, я слухаю!
  
  
  - Доброго дня. Це N3. Як справи?
  
  
  Кам'яним голосом він нетерпляче відповів:
  
  
  - Я приголомшений... щоб змінитись. А ти?
  
  
  «Я встановив контакт із тими, кого це стосується», - відповів я.
  
  
  "Мені здалося, що я досить зрозумілий", - сказав Хоук після хвилини мовчання. Ваші замовлення – це не просто «налагодити контакт».
  
  
  - Я добре про це знаю, сер. Але я думаю, що вирощу зайця товстіший, ніж ми думали. Я все ще хотів би якийсь час піти слідом.
  
  
  Хоук знову замовк. Мені здалося, що я бачив, як він думає, як чорт смикає одну зі своїх сумнозвісних сигар.
  
  
  «Я завжди довіряв твоїй думці, N3», - сказав він нарешті. Даю вам зелене світло. Одне просто: не беріть до уваги початкову мету вашої місії! І будь обережний, Нік! - додав він, зробивши ще одну коротку паузу.
  
  
  "Я не пропущу цього, сер", - запевнив я.
  
  
  Пролунало легке клацання, а потім я почув гудок. Хоук повісив слухавку.
  
  
  Коли я перетинав Міжнародний міст назад до Матамореса, мої думки повернулися до Саміри. Мені не терпілося порівняти себе з нею в басейні. Тому що у мене не було сумнівів у її фізичних можливостях та навичках плавання.
  
  
  Приїхавши в мотель, я перевдягся. Моя кімната виходила на басейн, і, дивлячись у вікно, я побачив Саміру. Вона стояла на великій дошці для стрибків у воду. Цілком врівноважена, вона збиралася відповісти на дзвінок. На ній були чудові двокомпонентні вироби тілесно-рожевого кольору з висіченим у вигляді конфетті верхом, який контрастував з патинованим тілом, як антична бронза. На мою думку це виглядало так, ніби вона зняла купальник після тривалого прийняття сонячних ванн.
  
  
  Я бачив, як його м'язисте тіло розслабилося, розвернулося і увійшло у воду після бездоганного стрибка, а потім спливло у блакитній воді та перетнуло басейн
  
  
  з легкістю морської свині. Тоді мене смикнуло за спину, я не міг не поставити питання, чи була вона такою ж моторною і точною в ліжку, як у басейні.
  
  
  Я пішов до неї приєднатися. Уникаючи вірних друзів, як кожного разу, коли одягаю купальник.
  
  
  Я пірнув з краю басейну, щоб вибратися поряд із Самірою. Вона посміхається до мене, явно рада бачити мене знову.
  
  
  "Тобі знадобилося рівно п'ятдесят дві хвилини", - сказала вона мені.
  
  
  - Це неправда, - заперечив я, - п'ятдесят одну.
  
  
  Вона засміялася, занурила голову у воду і, як вугор, покотилася по всій довжині басейну. Я робив усе, що в моїх силах, щоб наздогнати її, але з самого початку я дав їй надто багато переваг. Дійшовши до іншого кінця, вона просто вийшла з води і сіла на великий банний рушник. Я приєднався до неї, і ми дозволили собі висохнути на сонечку.
  
  
  - Це те, що я називаю насолодою життям, - говорю я.
  
  
  - Правильно, - погодилася Саміра. Якби життя завжди було таким, планета була б раєм.
  
  
  - Не кажи мені, що ти незадоволена! - сказав я, граючи роль змученого кореспондента.
  
  
  "Неможливо жити щасливо, якщо ви подивіться на несправедливість, що панує у світі", - холодно відповіла вона.
  
  
  - Звичайно, - зізнався я з усмішкою, але намагаюся не надто думати про це. Ми нічого не можемо з цим поробити. Так що ви можете також спробувати добре провести час.
  
  
  «Ви прекрасний хлопець, Нік, - серйозно відповіла вона, - я ціную вашу компанію. Тільки ви, як усі американці, заплющує очі на страждання та пригнічення, що роздирають інші частини світу.
  
  
  – Ми не страждаємо від наслідків.
  
  
  - Вас можуть чекати сюрпризи та хворобливі пробудження. Візьмемо, наприклад, регіон світу, де я народилася. Ви коли-небудь думали про палестинців, які були вигнані зі своєї країни і які більше не мають землі для життя?
  
  
  - Мені здається, з вами все не так уже й погано.
  
  
  – Зараз це правда. Але, на щастя, Лівія знайшла людину на зразок полковника Каддафі, який організував широкий народний рух і звільнив його від гноблення, на мій погляд, гіршого за смерть.
  
  
  - Невже все було так погано?
  
  
  - Так. "А те, що відбувається в інших частинах Близького Сходу, ще гірше", - відповіла вона з холодною переконаністю.
  
  
  Все почалося набагато складніше, ніж я гадав. Звичайно, вона могла перевіряти мене, і я вирішив покірно її не відпускати.
  
  
  - Я знаю хоча б одне: для мене все нормально, дякую. Я отримав невелику спадщину і маю намір насолоджуватися ним, поки можу. Адже ми не несемо відповідальності за чужі проблеми. Давай, забудемо про них і насолодимося добрими часами у житті! Крім того, я збираюся випити чогось прохолодного, і ми тихо погріємось, перш ніж підемо танцювати.
  
  
  Вона посміхається.
  
  
  - Добре, - сказала вона. Іноді я надто багато говорю.
  
  
  Здавалося, вона готова забути про те, що ми сказали, і добре провести час.
  
  
  Коли я пішов випити, я спробував підбити підсумки. Я дійшов висновку, що дівчина була дуже сильною, і мені треба було з нею розслабитись.
  
  
  Я поклав напої в свій рахунок і пішов до неї до басейну, коли помітив Косту та трьох чоловіків у ресторані. Вони оточили Саміру. Серед них мексиканський поліцейський.
  
  
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  Звичайно, я не забув Коста, але не сподівався, що він з'явиться знову так скоро. Нарешті, він був там, і нам доведеться з цим упоратися.
  
  
  Коли я підійшов, то побачив, що Саміра встала. В очах у неї горіло вугілля, і вона говорила з офіцером уривчастим голосом. Інші просто дивилися, нічого не кажучи. Але легка радісна посмішка на їхніх обличчях видавала їхнє задоволення.
  
  
  Саміра першою помітила мене. Вона кинула на мене застережливий погляд, який перехопив Коста. Він обернувся до мене, сказав кілька слів поліцейському і махнув рукою. Я обернувся і побачив негідника, що закривав моє поле зору. Він теж був у формі і, здавалося, повертався з моєї кімнати. Я зробив єдине, що мені залишалося зробити: підійти до них, здивовано посміхаючись.
  
  
  Форма поліцейського була настільки м'ятою, що здавалося, що він, мабуть, спав у ній кілька місяців. Він нагадав мені злого поганого поліцейського, якого ви часто бачили у рекламному ролику.
  
  
  
  Він спитав мене. - Містер Нік Картер?
  
  
  – Не відповідай, – прошипіла Саміра.
  
  
  Коста вп'явся в неї поглядом. У мене не було вибору, я відповів:
  
  
  - Це я.
  
  
  – Ви власник «Мустангу», який припаркований перед номером 114? він продовжив.
  
  
  – Ні.
  
  
  - Ні? спитав коп.
  
  
  Він насупився і виглядав зовсім втраченим. Коста нахилився до нього.
  
  
  - Він її орендував, дурню! – прошепотів він йому на вухо.
  
  
  Погляд копа спалахнув.
  
  
  - Ах, ви її зняли! (Не безглуздо, ідея оренди, мабуть, сказав він собі, тому що це мало здивувало.) Але взяті напрокат наркотики, які ми знайшли всередині, належать вам, я думаю?
  
  
  От і все. Коста вжив заходів, щоб позбутися мене. Я відчув, як холодний стовбур зброї притиснувся до моєї голої спини. Інший коп вважав за краще підстрахуватися.
  
  
  Я запитав. - Я заарештований?
  
  
  - Ага, - сказав тупий. Ти та юна леді.
  
  
  Коста посміхався від вуха до вуха.
  
  
  - А як щодо представитися? – знову спитав я.
  
  
  Коп посміхнувся. Йому не треба було змушувати себе. Він прошипів між своїми жовтими зубами:
  
  
  - Яка вистава? Нам нічого вам показати!
  
  
  Я почував себе як у старому фільмі про Богарта.
  
  
  - Чи можу я хоч трохи одягнутися?
  
  
  Коп глянув на Косту, який відповідно кивнув головою. Його колега, обличчя якого я ще не бачив, провів мене до моєї кімнати.
  
  
  Увійшовши до кімнати, я глянув на цього чоловіка. На ньому був кепі з козирком, який був надто довгим, на добрих шість дюймів. Навіть у тіні від його обличчя пахло пороком. Він не стискав зуби. Я ненавиджу анонімність, і, оскільки він не мав пристойності представитися, я вирішив назвати цю сифілітичну щілину: Карне.
  
  
  Я одягнув сорочку та штани. Під їхнім козирком очі Ла Карна не відривалися від мене. Одягнувши туфлі, я трохи повернувся вбік. Це було ризиковано, але мені вдалося засунути Х'юго в праву шкарпетку. Ла Карне нічого не бачив. Якщо він скаже, що я одягнувся в його присутності, то мене могли б не обшукати, коли я приїду до поліції. Коли я закінчив, я повернувся до басейну, ідучи за Карне. Інші досі були там. Саміра одягла халат, це єдина зміна, яку я помітив. Коста та поліцейський трохи відступили. Краєм ока я побачив пачку рахунків та ключі від моєї кімнати, які копи взяли для переходу до іншого власника. Це сумний факт, але в кожній країні є поліцейські, яких можна купувати як шматки мила. Ці хлопці, як Карне та його бос, дбають лише про себе та використовують юридичні книги лише для того, щоб підперти ніжки хисткого столу у своїй поліцейській дільниці. Мене більше не дивував веселий вигляд Кости. Якби він заплатив за це, щоб закрити нас, у нас, Саміри та мене, справді був поганий початок знайомства.
  
  
  Незабаром послідовність подій підтвердила, що ми справді у жахливому становищі. Ла Карн заштовхав нас у поліцейську машину, а інший поліцейський сів за кермо. Я одразу помітив, що ми їдемо за місто.
  
  
  Я запитав. - Що відбувається ? Хіба ви не везете нас до в'язниці?
  
  
  Не перестаючи тримати мене в страху, Карн цього разу відкрила те, що мало служити їй ротом.
  
  
  «Так, сеньйоре», - пояснив він мені потворним деренчливим голосом. Але не у будь-якій в'язниці. Ми маємо спеціальну в'язницю для таких людей, як ви і ваша подруга.
  
  
  Самірі навіть не дозволили одягтися, і, незважаючи на хорошу погоду, вона почала тремтіти під купальним халатом.
  
  
  Я зрозумів, що на неї так подіяв не холод, а слова та тон Ла Карна. Я теж затремтів, питаючи, що це за особлива в'язниця. Я зрозумів, що ця «в'язниця» призначена для використання Карне та його колегою, і що «в'язні», яких вони туди привели, не повинні виходити живими.
  
  
  Після двадцяти хвилин їзди ми виїхали з міста та опинилися у безплідній та безлюдній сільській місцевості. День починав закінчуватись, але подорож тривала недовго. Незабаром ми зупинилися біля входу у велику напівзруйновану будівлю із сирцю.
  
  
  Ла Карн підвів мене, застромивши пістолет мені в ребра, коли його приятель доглядав Саміру.
  
  
  - Ось це в'язниця! Ла Карн прокоментував, що ніхто ніколи звідси не втікав.
  
  
  Два ублюдки у формі жорстоко штовхнули нас у темний коридор, що веде у внутрішній двір. Між двома стінами двір з боку на бік перетинала велика балка в десяток метрів. До нього були прив'язані дві мотузки. Саміра, що мовчала всю дорогу, закричала.
  
  
  Вона розуміла так само добре, як і я, для чого збиралися використовувати ці мотузки і чому вони не дозволили їй одягнутися. Я повернувся до Ла Карні. Я ледве встиг мигцем побачити його огидну усмішку, як мене вдарили прикладом прямо в обличчя.
  
  
  Коли я прийшов до тями, я лежав обличчям униз на бруківці двору. Настала ніч. Було мокро та холодно. При світлі двох ламп я побачив Саміру, яка все ще була в бікіні, підвішена з прив'язаними до балки руками. Я спробував сісти, але вони пов'язали мене. Я вирішив не витрачати сили на боротьбу.
  
  
  Приятель Карне підійшов і встав наді мною.
  
  
  - Отже, сказав він, я бачу, ми прокидаємося. Це добре. Ми не хотіли веселитись без тебе. Ви побачите це дуже інформативно. Хорхе справжній художник у своєму роді.
  
  
  Сказавши ці слова, Хорхе, тобто Ла Карн, вийшов із мороку. Він тримав дев'ятихвосту батіг із короткою товстою ручкою, яка була вирізана з твердого дерева.
  
  
  Я запитав. - Навіщо ти це робиш ? Ви поклали гроші Кістки в кишеню, тепер заспокойтесь
  
  
  Коп висловив жаль з приводу мене.
  
  
  "Якби це був тільки я, зі мною все було б добре", - відповів він. Але бачите, мій друг Хорхе любить це. Гроші, йому байдуже, йому подобається завдавати біль. Отже, я не хочу завдавати їй болю.
  
  
  Хорхе теж посміхнувся. Нещадна посмішка. Він підійшов до Саміри, яка почала жестикулювати пов'язана мотузками. Ла Карне сумлінно поправив трусики, тримаючи в руці шість хвостів батоги. Обережно закрутив їх довкола ручки.
  
  
  - Нік! - Закричала Саміра. Не дозволяй йому так чинити зі мною! Будь ласка !
  
  
  Перш ніж я встиг відповісти, Хорхе завдав їй першого удару, не натискаючи, з усіма трьома ременями, але з достатньою силою та точністю, щоб порвати тонкий ремінь бюстгальтера. Як я міг бачити, він не потрапив під шкіру на її спині.
  
  
  - Чи бачиш, - із захопленням прошепотів мені інший, - Хорхе справжній художник.
  
  
  Наступні два удари були направлені в нижню частину купальника, і Саміра постала у всій своїй наготі. Вона стогнала і крутилася в кайданах, чудово знаючи, що це тільки початок і ось-ось почнуться справжні муки.
  
  
  Ла Карн тепер розгладжував усі шкіряні ремені і щосили бив батогом. Саміра скрикнула від болю. На мідній шкірі її сідниць, нижньої частини спини та верхньої частини стегон миттєво намалювалися дев'ять червоних смужок, дуже гострих. Поруч зі мною подих копа змінилося на тихий вдих. Він почав мастурбувати через штани. Хорхе був не єдиним, кому подобалися такі урочистості.
  
  
  Наступний удар припав Самірі трохи вище по спині. Як експерт Ла Карне застосував його не так жорстоко. Він не хотів, щоб Саміра зіпсувала йому задоволення, надто швидко знепритомнівши. Інша свиня повністю забула про мене, загіпнотизована виглядом цієї оголеної жінки, що корчиться і кричить. Сліди, залишені ремінцями, помітно здулися, і краплі крові розсипалися краплями, утворюючи на шкірі жахливий кораловий візерунок.
  
  
  За допомогою кількох акробатичних трюків мені вдалося сісти. Мої кісточки були пов'язані, а руки пов'язані за спиною. У таких умовах звичайна людина нічого не могла б зробити. Але, як я вже сказав, мої тренування дали мені набагато більше ресурсів. Це коштувало мені безлічі мук, але мені вдалося залізти руками під зад, схопити Хьюго за носок і перерізати мотузки, як звичайне павутиння.
  
  
  У проміжку вуайєристського поліцейського рука прискорила крок. Його дихання ставало все більш уривчастим. У світлі ліхтаря я мельком побачив його велике запекле обличчя і кінчик язика, що шкода звисав у куточку рота.
  
  
  Я стрибнув за ним, схопив цілу жменю жирного волосся, що прилипло до його голови, сунув Х'юго йому під вухо і швидким рухом руки перерізав йому горло до іншого вуха.
  
  
  Сонна та яремна артерії були розірвані одночасно і вибухнули. Коли я відпустив, її голова впала, як голова ляльки. Кілька яскраво-червоних струмочків уже бігли по землі, пробиваючись між розрізненими бруківками двору.
  
  
  Почувши цей галас, Ла Карн звернула на мене розпусний погляд, який миттєво перетворився на вибух ненависті. Це було швидко. Він схопив батіг за ремінці, намотав на голову і жбурнув угору. Дерев'яна ручка вдарила мене по передпліччю, як гарматне ядро, знівечивши його від ліктя до зап'ястя. Я випустив Х'юго.
  
  
  Ла Карн кинувся за кинджалом і, звичайно, підняв би його раніше за мене, якби мені не допоміг його покійний приятель. Бажаючи схопити Х'юго, який упав поряд з трупом, Ла Карн послизнувся на калюжі крові і розтягнувся на всю довжину в'язкої рідини. Коли він піднявся на ноги, Х'юго був у моїй досі онімілій руці.
  
  
  Я не вибачатимуся, Хьюго ніколи не обманював мене, і я беру на себе повну відповідальність за помилку; Я прицілився Карне в горло і пронизав ліве плече.
  
  
  Він виглядав потворно, з нього капала його власна кров і липка кров мертвого копа, що напівзгустилася. Але з кривою усмішкою він схопив Х'юго правою рукою і витяг його з м'яса. Я повинен був бути швидше за нього, якщо не хотів, щоб мене вбив мій вірний товариш.
  
  
  Я впав на бік. Якраз вчасно, щоб почути свист кулі над моєю головою. Коли Карне кинувся вперед, я відчув під собою форму батога. Я зумів підвестися на ноги, ударив його ногою, відкинувши його назад, і схопив батіг. Двома ударами по обличчю порвав йому щоки. Я чекав крику болю, це був вибух божевільного сміху. Йому це сподобалося. Він любив усі страждання, включаючи своє власне.
  
  
  Питання не в тому, щоб принести йому це задоволення. Мене нудило. Я взяв батіг за ремінці, як це було раніше, покрутив ним і повернув рукоятку до його обличчя. Тяжка рукоятка потрапила йому в ніс, що розбився. Роздроблена кістка застрягла у його хворому мозку, і він помер миттєво.
  
  
  Я кинув батіг поруч із його трупом і пішов за Хьюго. Коли я звільнив Саміру, вона вибухнула тихими жалібними риданнями. Я зрозумів це в легкому нервовому зриві, оскільки довгі рани на спині та сідницях були лише поверхневими. Я зупинив Карна вчасно, до трансу. Халат вони кинули біля стіни. Я пішов підняти його, допоміг Самірі надіти його і тримав у своїх руках, поки вона не перестала тремтіти.
  
  
  - Ой! Нік! вона зітхнула. Які сволоти! Вони ...
  
  
  - Так, вони мертві, - спокійно відповів я на її незакінчене запитання.
  
  
  Вона не бачила нічого з того, що сталося.
  
  
  - Розумієте, коли я говорила з вами про несправедливість... Вона справді існує, - сказала вона слабким голосом.
  
  
  Я не відповів. Я відчув, як її тіло сильніше притискається до мого. І все-таки вона більше не тремтіла. Шалене бажання, як і раніше, охоплює людей, які торкнулися смерті. Гадаю, збочена форма примітивного інстинкту виживання.
  
  
  Тому я не здивувався, коли рот Саміри притулився до мого. Я тут же провів руками під товстою тканиною халата і ніжно помасажував гарячкові соски її маленьких грудей. Його тіло знову охопили судоми. Але тепер вона із задоволенням тремтіла. Я кинув халат до її ніг. Вона накинулася на гудзики на моїй сорочці.
  
  
  Як тільки мене розділила, вона навалилася на мене і майже жорстоко жбурнула назад у халат.
  
  
  Вона спитала. - Нік, дозволь мені зверху! Моя спина…
  
  
  "Аааа", - простогнала вона, коли я змусив її налагоджуватися.
  
  
  Вона почала махати рукою, ніби вона шукала найкраще місце, щоб кататися на жеребці, що мало місце.
  
  
  Мої руки перемістилися до її грудей, потім я дозволив їм ковзати її тілом і натиснути на її стегна, щоб краще супроводжувати їх у їхньому русі.
  
  
  Все-таки мене вразив, скажімо, незвичайний характер ситуації. Я лежав на холодному асфальті, на мені їздила вогненна амазонка, а за кілька ярдів від мене стікали кров'ю два трупи. Я поступово відгукнувся на зростаючий запал Саміри, потім обійняв її вигнуте тіло, коли ми розслабилися у фінальному спазмі задоволення.
  
  
  Вона впала на мене, пригнічена і змучена.
  
  
  Ми пробули кілька хвилин у цьому положенні, але дуже швидко мій розум повернувся до реальності. Доведеться звільнити місце. Цілком імовірно, що Коста прийде та перевірить, як реалізується його план.
  
  
  Мені здалося, що Саміра поділяє моє занепокоєння. Без сумніву, вона думала про те, що я. Ми розлучилися.
  
  
  Я вдягся, допоміг їй зав'язати бретельку бюстгальтера, і вона знову одягла халат. Потім я витяг тіла з внутрішнього двору, щоб кинути їх у цистерну, яку ми знайшли за будинком. Тільки тоді вона відкрила рота. Щоб поставити мені запитання:
  
  
  - Звідки в тебе ножа?
  
  
  – Я випадково знайшов, – відповів я.
  
  
  Вона глянула на мене непереконливо, але нічого не сказала. Ми повернулися до поліцейської машини. Ключі були на панелі приладів. Я сів за кермо, і ми помчали.
  
  
  
  
  
  
  Одиннадцятий розділ.
  
  
  
  Я без особливих зусиль знайшов дорогу в Матаморос. Вогні міста кидають розсіяну ясність на низькі хмари, і мені потрібно було лише простежити напрямок ореолу світла. Тільки одне змушувало мене боятися в'їзду до міста: ризик зустрічі з іншою поліцейською машиною. Я не хотів, щоб друзі двох поліцейських, яких я щойно вбив, зупиняться зі мною побалакати.
  
  
  Я глянув на Саміру, нерухому і безмовну на своєму місці. Мабуть, вона ще не оговталася від нервових і сенсорних потрясінь, які вона щойно пережила.
  
  
  - Скажи мені, Саміро, - спитав я її. Чи зможеш знайти той пляж, про який мені розповідала?
  
  
  - Так, - розгублено відповіла вона. Це на північний схід від міста, приблизно за п'ятдесят кілометрів. Дорога рівна асфальтова.
  
  
  - Вночі працює?
  
  
  Неясна усмішка вигнула обличчя Саміри. Напевно, вона знову переживала добрий час, проведений там.
  
  
  - Так, - сказала вона. Усю ніч безперервно. Є великий парк з безліччю атракціонів та кіосків. І навіть понтон перетворений на критий танцмайданчик.
  
  
  – Транспорт є?
  
  
  - Автобусне сполучення кожні півгодини. Він проходить повз наш мотель. Ось як я раніше мешкала.
  
  
  Здавалося, все це говорило зі мною.
  
  
  - Добре, - говорю я. Ми підемо туди, а я залишу тебе на пляжі. Я зможу повернутися в мотель автобусом, щоб забрати свої речі та орендований автомобіль. Зрештою, якщо вони ще там. Як ви вважаєте, ви зможете впоратися з цим самостійно близько двох годин?
  
  
  - Думаю, так, - сказала вона, явно не залучена перспективою. Скажи, Ніку, ти підеш за мною?
  
  
  - Обіцяю. Я просто беру багаж, машину і поспішаю до вас.
  
  
  Я сподівався, що сказав переконливо. Правду кажучи, я не був певен. Врешті-решт Коста міг мати зв'язки з керівництвом мотелю. Хто знає, чи не поставив він вартового в моїй кімнаті? Однак він навряд чи подумав про вітальний комітет, бо, ймовірно, він не очікував, що я знову з'явлюся.
  
  
  Крім того, якщо він не був повним ідіотом, він, ймовірно, залишив усі наші речі такими, якими вони були, і повернув мій ключ на стійку реєстрації. Краще дозволити працівникам мотелю особисто побачити наше зникнення та повідомити про це владу за кілька днів. На щастя, два поліцейські полицю залишили мені мій гаманець і ключі від машини, перш ніж ми піднялися на борт їхньої машини.
  
  
  Я вже збирався запитати у Сантири дорогу, коли ми вийшли на велику жваву дорогу, яка оминала місто. Я повернув ліворуч, і незабаром на табличці було написано: Багдад 40 км. "Мені просто треба було їхати уперед.
  
  
  «Було краще, якби тебе не бачили», - сказав я Самірі. Іди назад і ляж на лаву.
  
  
  Тепер вона прийшла до тями. Вона посміхнулася мені, залізла на спинку сидіння і лягла між двома лавками.
  
  
  Я захоплювався його гнучкістю та спритністю. Я раптово відчув себе у відносній безпеці. Ті, хто мене бачив, мабуть, прийняли б мене за поліцейського у цивільному. Принаймні я на це сподівався. Я їхав помірною швидкістю, посміхаючись праворуч і ліворуч, щоб показати автомобілістам, наскільки я оцінив модель і обережність, яку вони прийняли побачивши мої номери.
  
  
  Невдовзі я побачив вогні Багдада. Задовго до того, як я дістався пляжу, я почув музику танцювального оркестру, змішану з криками тих, хто кидався в
  
  
  повітря на оглядовому колесі або на американських гірках в парку розваг. Я просто хотів би бути таким веселим і безтурботним, як усі хороші хлопці.
  
  
  Перед приїздом я повернув на неосвітлену дорогу, потім пішов невеликою стежкою. Я помітив зарості і загнав машину якнайглибше. З дороги її не було видно.
  
  
  Саміра вийшла через задні двері. Я взяв хустку і витер кермо і всі місця, яких ми могли торкнутися.
  
  
  Потім я кинув ключі в кущ, і ми, тримаючись за руки, пішли назад на головну дорогу. Ми брели, як двоє закоханих, які на якийсь час ізолювалися і повернулися на вечірку.
  
  
  Дорога проходила перед хатиною купця тамалі. Запах їжі здався мені непереборним.
  
  
  - Я не розумію, наскільки я голодний, - сказав я Самірі. Ви готові перекусити?
  
  
  "Я могла б проковтнути всю хатину і торговця з нею", - відповіла вона.
  
  
  Я купив дюжину тамалі, пару бутербродів та пива, і ми сіли за дерев'яний стіл.
  
  
  - Чи не заперечуєте залишитися тут без мене? - Запитав я Саміру.
  
  
  "Мені буде самотньо", - відповіла вона. Але я піду купатися. Думаю, вода піде мені на користь.
  
  
  Потім після недовгого мовчання вона додала:
  
  
  - Ти певен, що повернешся?
  
  
  Тераса була яскраво освітлена. Дивлячись на його намальовані риси обличчя, я відчув, як жалість захлиснула мене. На світлі її обличчя виглядало досить блідим, майже як у хворої людини.
  
  
  - Так, - заспокійливо сказав я. Я повернусь і заберу тебе. Повірте мені. Вам потрібно буде залишатися у воді якнайдовше. Спочатку це може бути болісно, але я думаю, що сіль буде корисною для спини. Постарайтеся, щоб ніхто не бачив вашу подряпану шкіру.
  
  
  - Де ми зустрінемося?
  
  
  Я запропонував. - Чому не тут ? Тут не гірше, ніж деінде. У мене буде близько двох годин.
  
  
  Вона сказала мені зупинити автобус. Я ніжно поцілував її і дивився, як вона йде до пляжу.
  
  
  Я сів у автобус, щойно він прийшов. Більшість пасажирів були дуже молодими парами, які повернулися після сонячних ванн. Багато дівчат просто одягали поверх бікіні махровий халат. У деяких були сліди сонячних опіків, і хлопці, які їх супроводжували, наносили їм мазь, підкресливши ті частини їх анатомії, які, за логікою, не піддавалися впливу тепла променів. Все це викликало багато хіхікання та жестикуляції. Завдяки цій веселій анімації подорож видалася мені відносно короткою.
  
  
  Перед мотелем автобус зробив кілька зупинок у Матаморосі. Коли я прибув до місця призначення, зі мною вийшли півдюжини пар і підійшли до стійки реєстрації, щоб забрати ключі. Я привітав себе з цією компанією, яка дозволить мені залишитись непоміченою. Клерк простягнув мені ключ, майже не піднявши очей. Якщо хтось питав його про мене чи розповідь Саміри, він це добре приховував. Я відчував себе трохи комфортніше.
  
  
  Коли я добрався до своєї кімнати, то побачив, що «Мустанг» припаркований там, де я його залишив. Коста та його друзі не чіпали його. Це вже було чудово. Я був майже певен, що вони чекали, коли персонал готелю зрозуміє, що ми поїхали.
  
  
  Моя впевненість зміцніла, коли я зайшов до своєї кімнати. Тут також нічого не чіпали. Все було так, як я лишив. Моя сумка не відчинялася. Я знайшов Вільгельміну та П'єра безпечними у подвійному дні.
  
  
  На моєму одязі було кілька плям засохлої крові. Незначні, але вони змусили мене відчути себе брудним. Я вирішив переодягнутися і скористалася можливістю, щоб швидко поголитися та прийняти душ.
  
  
  Моя сумка застебнулася, я вирушив покласти її в багажнику Мустанга, а потім повернувся, щоб подбати про кімнату Саміри. Я увійшов до нього з легкістю завдяки своїй відмичці, яку я тримав у сумці. Я відчинив двері трохи швидше, ніж звичайним ключем. Дивлячись на безлад у кімнаті, я сказав собі, що її обшукали. Але при найближчому розгляді я зрозумів, що Саміра була одним із тих людей, які нічого не могли прибрати. Всюди були розкидані трусики, колготки, блузки, туфлі, халати та інше.
  
  
  Я знайшов дві великі валізи та дорожню сумку в шафі. Обома руками я почав збирати всі речі Саміри в щось схоже на багаж. Через деякий час я подумав, чи зможу це зробити. Але, як старанний покоївка, склавши одяг трохи краще і сильно натиснувши на кришку, мені вдалося все застебнути. Я пішов покласти багаж Саміри на заднє сидіння моєї машини.
  
  
  Щоб піти і оплатити рахунок на стійці реєстрації, мені довелося пройти повз басейн. Місце виглядало безлюдним. Там навіть зменшили освітлення. Саме тоді мою увагу привернув сплеск. Я повернув голову. На краю басейну, збоку від великої ванни, сидів чоловік у плавках. Якби він не ворушив ногами у воді, я пішов би далі, навіть не помітивши.
  
  
  У її фігурі було щось знайоме. Раптом я його впізнав. Він був одним із товаришів Саміри. Я недбало підійшов до нього. Почувши мої кроки, він відвів очі від погляду її пальців ніг у прохолодній воді. Він одразу мене впізнав і від подиву підскочив.
  
  
  - Вже повернувся, містере Картер?
  
  
  – Поліція затримала нас недовго. Пояснення, які ми їм дали, здавалося, їх переконали.
  
  
  "Я хочу сказати вам, що ця історія була ідеєю Кости", - вважав за потрібне пояснити він.
  
  
  - Але чому Коста хотів, щоби нас заарештували?
  
  
  - Саміра тобі нічого не казала?
  
  
  - Вона сказала мені, що він хотів переправити вас через кордон.
  
  
  Я проповідував хибне, щоб знати правду.
  
  
  - Тоді зрозумій. Він запанікував. Він думав, що ти все напортачиш.
  
  
  З того часу, як я побачив їх разом у ресторані з Костою, я був певен, що це ті члени команди, яких я шукав. Але цього разу його визнання виявилося доказом.
  
  
  Коли моя впевненість встановлена, я можу розпочати процес виключення.
  
  
  - Де зараз Саміра? спитав молодик.
  
  
  - Думаю, у її кімнаті. Ми планували піти потанцювати, але в неї був надто неспокійний день.
  
  
  Відповідаючи йому, я уважно оглянув околиці. Ні Кості не було видно.
  
  
  Цілком природно, я нахилився над терористом, вдавши, що не почув його розмови, і обхопив його рукою за горло. Я був обережний, щоб не натиснути, щоб не залишити жодних слідів. Але я досить його обіцяв, і він задихнувся. я схопив і сунув його в басейн, тримаючи голову під водою.
  
  
  Він застогнав надто глибоко, щоб чинити опір. Його тіло повернулося у горизонтальне положення. Ноги поволі піднялися на поверхню. Я тримав його ось так, не зводячи очей з годинника. За п'ять хвилин я відчув, що цього достатньо. Я відпустив. Побачивши це інертне тіло, яке повільно стікало до дна басейну в жовтому світлі прожекторів, було щось примарне je ne sais quoi ...
  
  
  Коли я повернувся до стійки реєстрації, нікого не було видно. Я зупинився у туалеті вестибюля, щоб витерти руки та руки. Я привітав себе з тим, що не вдягнув куртку. У мою сорочку навіть не потрапила жодна крапля води.
  
  
  Я мирно пішов сплатити рахунок, пояснивши клерку, що мене викликали до Браунсвілла у терміновій справі.
  
  
  Повернувшись до машини, я глянув на басейн.
  
  
  Одного ліквідовано. Чотири мінуси один: залишилося три, рахуючи Косту. Я завжди дуже добре знався на математиці.
  
  
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  Повертаючись до Багдада, я практично їхав на самоті. Я зустрів тільки дві чи три машини та автобус, ймовірно, той самий, у якому я звідти поїхав.
  
  
  У зворотному напрямку було щось інше. Фари продовжували світитись. Це було схоже на результат. Мене це трохи турбувало. Що трапилося б із Самірою, якби вона залишилася сама на пляжі? Незважаючи на те, що вона думала, парк розваг та пляж Багдада може закритися через певний час. А присутність на березі самотньої жінки обов'язково приверне увагу поліції. Що було б катастрофою. Крім того, сліди бичування на його спині, мабуть, не допоможуть. Всі ці думки, які спадали мені на думку, змушували мене натискати на газ.
  
  
  Не було червоних вогнів і в дзеркало заднього виду я міг бачити лише темряву ночі.
  
  
  Чиста дорога дала мені можливість зосередитись на своїх думках, а не на водінні. Визнавши, що знаходжу Саміру там, де залишив її, усе ще не вирішив, яку лінію вибрати.
  
  
  Умови моєї місії були зрозумілі: виявити та ліквідувати терористів. По-перше, питання, мабуть, буде вирішено. Тож лишилося троє. Я знав місцезнаходження однієї з моїх майбутніх жертв. Принаймні там, де вона була годину тому. Але ж двоє інших? Вони могли б з таким самим успіхом спокійно спати у своїй кімнаті, як і планувати якісь інтриги з Костою. Якби вони були у мотелі, все було б добре. Якби вони були з Костою, це могло б багато чого змінити.
  
  
  Койоту вже здалося дивним, що двоє поліцейських не подали йому жодної ознаки життя. Вони, напевно, повідомили йому, куди збираються нас відвезти. Можливо, він уже був на місці події. Можливо, він навіть знайшов два трупи. Якщо так, то він нас шукав. Чи сповістив він поліцію в Матаморосі чи навіть, з огляду на якість жертв, мексиканську армію?
  
  
  Ні, навряд. Коста був розумний, і я відчував, що якщо йому доведеться звернутися до влади, він зробить це тільки в крайньому випадку. Тому що йому, можливо, доведеться відповідати на питання, які на той момент були надто незручними. Отже, з огляду на ситуацію йому довелося залишити при собі смерть двох продажних поліцейських.
  
  
  Була й інша можливість: Коста залишив своїх друзів у мотелі, щоб повернутися, щоб провести ніч у своєму будинку у Браунсвіллі. Якщо так, то він не знав, що в нього на одного друга менше.
  
  
  Це були мої висновки, але я не мав можливості їх перевірити.
  
  
  Я був впевнений в одному: у цей момент Коста, мабуть, не мав бажання покинути проект і побачити, як повз нього пролетять сто п'ятдесят тисяч прекрасних грінбеків. Він, мабуть, думав, що дівчина не має великого значення і що головне – переправити трьох чоловіків через річку.
  
  
  Хлопця, якого я втопив у басейні, швидше за все, знайдуть наступного ранку. Чи не відмовляться два останніх члени командос від своєї місії після втрати двох своїх товаришів? Якщо так, вони швидше за все повернуться до свого штабу, щоб знайти підкріплення і почати все спочатку. У такому разі мені доведеться йти за ними, а Саміра може бути тоді мені дуже дорога. Щоб привести мене до них.
  
  
  Оскільки ми втекли від цих двох шахраїв, ми не мали можливості серйозно обговорити це. Але я вважав, що Саміра більше не мала ілюзій щодо інших членів своєї групи. У неї навіть мають бути серйозні сумніви щодо їхніх розумових здібностей. Вона, мабуть, не хотіла братися за небезпечний проект, зведений цими трьома закінченими дурнями. Крім того, вона могла навіть запідозрити, що вони знали про план Кості знищити нас обох.
  
  
  Тому я вирішив, що найкраще зникнути з нею на кілька днів.
  
  
  Нам просто потрібно знайти безпечне місце, щоб розслабитися, і особливо краще пізнати одне одного. Фактично, я думав, що створимо в нього ілюзію, що вона впізнає мене трохи краще, і навіть дозволю йому повірити в те, що її спроби залучити мене на її бік починають плоди.
  
  
  Дуже хотілося, м'яко кажучи, змішати трохи кохання з «промиванням мозку». За першим пунктом вона вже порушила мій апетит, і я точно не був розчарований.
  
  
  Вдалині маячили неонові вогні парку розваг. Я трохи сильніше натиснув на педаль газу. На стоянці ще лишалося кілька машин. Музика все ще грала, і атракціони, хоч і менш переповнені, ніж удень, продовжували працювати. Натовп був більш розрідженим, але все ж таки був. Саміра була у безпеці.
  
  
  Я припаркувався і пішов до хатини торговця тамалі. Я інстинктивно оглянув натовп. Мені все здавалося нормальним.
  
  
  Її фігура виділялася з пальми, за якою вона ховалася. Вона сильно помахала мені. Я простягнув руку, щоб приєднатися до неї, і вона впала в обійми.
  
  
  - Ой! Нік, Нік! Я думала, що ти не повернешся! - сказала вона голосом, що переривається риданнями.
  
  
  Стільки емоцій здивувало мене від цієї загартованої терористки.
  
  
  - Я повернувся якнайшвидше, - відповів я.
  
  
  – Мене ніхто не турбував. Навіть не дивився. Ну, думаю...
  
  
  - Ідеально. Я сумував за тобою
  
  
  зібрав твої речі. Нарешті ти зможеш одягтися.
  
  
  Вона сказала мені. - Нік, ти милий! Не знаю, що я віддала б, щоб зняти цю мокру майку. Але куди йти, Ніке? Коста може шукати нас.
  
  
  Я так і думав. Але я тримав це при собі.
  
  
  - Постараємось підібрати готель у затишному куточку, - сказав я. Ви можете змінити себе. А потім поїмо. Я голодний.
  
  
  - Я теж. Як ви вважаєте, ми можемо ризикнути повернутися в Матаморос?
  
  
  Ми були за чотири-п'ять кілометрів від кордону з Техасом. Тож йти на північ неможливо. На мою думку, наймудрішим було спробувати щастя в сільській місцевості на захід від Багдада. Я знав, що в цьому напрямку є тільки ферми та городи, що зрошуються водами Ріо-Гранде.
  
  
  - Найкраще, - відповів я, - поїхати по National 2 у бік Рейноси. Звичайно, це напрям на Матаморос, але ми обходимо місто. На машині їхати майже дві години, але, якщо пощастить, ми зможемо щось знайти в маленькому селі біля дороги.
  
  
  Люди постійно йшли з парку додому. Рух був інтенсивним, і я подумав, що це чудово в тому малоймовірному випадку, коли ми зіштовхнемося з другом Костою. Проте я дуже уважно стежив за іншими машинами.
  
  
  Самара, що сиділа поруч зі мною, витягла ноги і поклала голову мені на стегно. Поступово вона розслабилася.
  
  
  Раптом я помітив, що вона заснула. Похитування його головою, таке близьке до моєї чоловічої гідності, породило в мені інстинкти, які я не міг контролювати. Вона трохи подерлася, знайшовши м'якшу позу. Для мене теж ситуація була ніжною.
  
  
  Трохи згодом ми їхали об'їзною дорогою з Матаморос. Погляд на датчик сказав мені, що в мене залишилася половина бака. Більш ніж достатньо, щоб дістатися Рейноси.
  
  
  Я їхав швидко трохи більше чверті години, коли, досягнувши вершини невеликого пагорба, я побачив перед собою те, що, здавалося, було вогнями села.
  
  
  Увійшовши до містечка, я побачив, що воно досить велике. Може мені пощастить знайти кафе чи навіть ресторан.
  
  
  Трохи пізніше світловий знак, що оголошує "Comidas" (трапеза) 1-ї справа. Я повернувся і припаркувався перед будинком. Біля входу було припарковано кілька великих пікапів та легковий автомобіль. Зупинка машини розбудила Саміру, яка випросталась і потерла очі.
  
  
  - Зупинка на фуршет, - сказав я.
  
  
  - Відмінно! вигукнула вона.
  
  
  Кімната і особливо червоно-біла картата клейонка, що покриває столи, відразу нагадали мені Casa del Cabrito в Браунсвіллі. Але тут все було акуратно та акуратно.
  
  
  За стійкою стояла товста матрона. Вона варила яйця на грилі. Поруч із яйцями шипіло кілька плоских сосисок. Аромат чудово лоскотав мені ніздрі. Мені здавалося, що я ніколи не чув чогось такого спокусливого.
  
  
  Товста жінка перевернула яйце, подивилася на нас і запитала:
  
  
  - Ти чогось хочеш ?
  
  
  «Чотири добре просмажені яйця і шість сосисок», - відповів я іспанською.
  
  
  "Я приготую це для вас зараз", - сказала вона. Сядьте за стіл. Якщо хочеш кави, пригощайся.
  
  
  Я сів, а Саміра пішла по дві чашки кави. Два столи було зайнято по дві людини. Троє інших клієнтів їли на самоті. Усі вони були схожі на сільськогосподарських робітників. У деяких штани були закатані до колін. Гомілки були вологими. Безперечно, селяни, які ночували, зрошуючи поля. Всі вони схвально подивилися на Саміру, що мене анітрохи не здивувало. Потрібно було бути сліпим, щоб залишатися байдужим до чарівності цієї дівчини, яка махала рукою в халаті посеред кімнати з чашкою кави в кожній руці.
  
  
  Випиваючи каву, я ковзнув поглядом. Наприкінці кімнати нагору вели невеликі сходи. Поруч із кліткою вивіска говорила: кімнати в оренду. Я показав його Самірі.
  
  
  - Якщо номери такі чисті, як ресторан, - сказав я, - ми могли б тут переночувати.
  
  
  - Чудова ідея, - відповіла вона.
  
  
  Вона повернулася, щоб наповнити наші чашки міцною, але чудовою мексиканською кавою. Коли вона повернулася, нам подали їжу. Товста сеньйора, крім яєць і сосисок, принесла нам тацю, повну гарячих тостів з олією, і чашку з медом.
  
  
  Я спитав її, чи має вільну кімнату.
  
  
  "Si Señor", - відповіла вона. Я все ще маю кімнату для закоханих.
  
  
  І її величезне обличчя осяяло усмішкою, що розуміє. Ми швидко перестали вечеряти, і, випивши останню чашку кави, я сплатив рахунок і заповнив аркуш.
  
  
  - У вас є місце для паркування ззаду, якщо хочете, - сказав господар. Існують також зовнішні сходи, якими ваш багаж можна підняти в номер, минаючи кафе.
  
  
  Я не так сподівався. Паркувальне місце мене влаштовувало. Це дозволило мені сховати машину від сторонніх очей.
  
  
  Я теж не очікував знайти таку велику кімнату. У трьох стінах були великі вікна - одне з них виходило на невеликий струмок, що звивається в Ріо-Гранді - товщина глиняної цегли надавала кімнаті свіжість комори.
  
  
  Великого ліжка з чотирма стовпами має бути не менше століття. Все було бездоганно чистим. Покривало здавалося пухким, наче воно було наповнене повітрям. Я не бачив жодного з дитинства, але одразу зрозумів, що ми маємо право на перину.
  
  
  Саміра теж це помітила.
  
  
  - Періна! вигукнула вона. Як вдома.
  
  
  «Це саме те, що нам потрібно», - сказав я, притискаючи до себе її стрункий стрункий тіло.
  
  
  Наші губи шукали один одного в довгому поцілунку, сповненому ніжності, який раптом стер пам'ять про той день, який ми щойно прожили.
  
  
  Саміра нарешті усувається.
  
  
  "Мені абсолютно необхідно прийняти ванну", - сказала вона. Я почуваюся брудною!
  
  
  Я не зводив з неї очей ні на мить, коли вона скидала халат і низ свого крихітного купального костюма. Потім вона повернулася до мене спиною, щоб я розв'язав ремінець на верхній частині її бікіні. Стурбований виглядом цього чудового тіла, я незграбно порався, як наречений. Зрештою, я таки взяв гору над вузлом, і ганчірка впала на підлогу в спальні.
  
  
  Мені здавалося, що я вперше бачу це тіло. Наш перший акт кохання поруч із закривавленими трупами був настільки коротким і спонтанним, що я не спромігся оцінити ідеальні лінії. Тепер усе було інакше. Я взяв у руки дві маленькі тверді груди Саміри і відчув, як вони роздмухуються від бажання на долоні. Потім я дозволив своїм рукам ковзнути по бездоганній кулі її сідниць, перш ніж вона розсміялася, коли побігла в душ.
  
  
  Я почав роздягатися, намагаючись сховати Х'юго, П'єра та Вільгельміну біля ліжка, в межах легкої досяжності. Я знімав шкарпетки, коли пролунав голос Саміри.
  
  
  Вона покликала – Нік! . Ви не можете уявити, як мені самотньо у цьому величезному душі!
  
  
  Мені не треба було повторювати двічі. Я пішов до неї під гарячу воду. Вона почала намилювати мене з неперевершеним мистецтвом. Незалежно від ситуації чи місця, вона має виявити ініціативу. Її владна схильність сильно постраждала протягом дня, але тепер вона одужала. Тоді мені спало на думку, що, можливо, вона була лідером командос. Найрозумніша і, отже, найнебезпечніша з усіх.
  
  
  Я вирішив більше не думати про це і, своєю чергою, почав мити її. Я витратив весь свій час, щоб покрити її довгу тонку шию, її плечі, її маленькі груди, її тонку талію кремовою піною. Потім я перейшов до її твердого плоского живота, щоб закінчити її мускулистими стегнами та довгими елегантними ногами. Коли я закінчив, я дозволив собі розкіш гладити туди-сюди, щоб ретельно помити її.
  
  
  Зрештою ми вийшли з душу. Саміра підійшла, схопила рушник і енергійно витерла мене, приділяючи особливу увагу чутливішим частинам. Потім я витер її і притулився до неї всім тілом. У цієї дівчини був план, у мене – інший. Хто з нас двох переможе? Лише час покаже. Але зараз це було припинення вогню.
  
  
  Ми поринули в перину, як у басейн. М'яка товщина матраца, здавалося, хотіла повністю нас поглинути. Коли я вийшов, щоб зробити ковток повітря, то побачив, що Саміра додала швидкості. Сміючись, вона вмостилася на мені зверху.
  
  
  Раніше вона використовувала свою почесану спину, щоб виправдати свою позицію. Але тепер я не бачив іншого пояснення, окрім бажання домінувати над своїм партнером. Я піддався його грі і розслабився, хвалько лежачи на спині.
  
  
  Саміра почала ніжно поцілувати мої повіки та вуха.
  
  
  Потім настала черга мого носа. Коли справа дійшла до мого рота, я прийняв тверде рішення не дозволяти її вогненному мові підкоряти мій її милість. Отже, це було протистояння. Тремтіння пробігло по мені з голови до ніг. Ця дівчина була справді талановитою.
  
  
  Через деякий час я відчув, як його язик спустився по моїй шиї, а потім по грудях до пупка. Мені здавалося, що я досить багато знаю про мистецтво кохання, але сьогодні я визнаю, що ласки, які її мову піддав мій пупок, було для мене абсолютно новим і дуже значним досвідом.
  
  
  Потім вона обхопила моє обличчя своїми гнучкими стегнами та продовжила своє розслідування. Коли мій рот досяг її кінцевої мети, вона встала так, щоб моя мова знайшла правильний шлях.
  
  
  Незабаром сильний шок привів нас у насолоду. Після вибуху ми впали втомлені в дупло перини.
  
  
  Саміра прийшла до тями першою. Вона проштовхнулася крізь хвилясту, бавовняну товщину матраца і впала мені в руки. Не було сказано жодного слова. Я міцно притис її до себе. Незабаром ми заснули, пов'язані обіймами, глибоким і мирним сном, обіймами з гострим смаком.
  
  
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  Коли я в ліжку з жінкою, я великий шанувальник "тіло до тіла". Але спробуйте потішити себе цією розкішшю на перині. Це утопія. Це те, що я виявив наступного ранку, коли прокинувся.
  
  
  Я відчув себе свіжішим, ніж напередодні. Саміра все ще спала. Я скуштував спокій і хтивість, відкладаючи якнайдовше момент, щоб зробити свій перший рух за день. Саміра поклала голову мені на руку, і я відчув її глибоке рівне дихання, немов чудовий шепіт, мені у вухо.
  
  
  Все ще заплющуючи очі, я обійняв її за плечі, поки моя рука не зімкнулась на маленьких грудях, які вона шукала. Коли мої очі розплющилися, я зробив дивовижне усвідомлення. Решту Самири не було. У розпачі я намацувала те, чого не вистачало в його тілі. Мої руки тільки натрапили на хвилі тканини, що набрякла від пір'я. Щоразу, коли я згинав складку, щоб спробувати встановити контакт, ще дві, три, чотири складки миттєво перетворювалися, щоб поділити нас.
  
  
  Моє позиціювання розбудило мою подругу. Я відчував, як вона намагається захистити себе від задухи.
  
  
  "Нік, Нік", - почув я. Де ви ?
  
  
  – Тут. Я тебе шукаю! Я зумів сформулювати це, незважаючи на розчарування.
  
  
  Зрештою я сідаю у знеможенні. Я бачив лише голову і плечі Саміри, які, здавалося, пливли поверхнею пінистого білого океану. За допомогою кількох потужних ударів мені, нарешті, вдалося обійняти її, внаслідок чого ми обоє поринули у глибину.
  
  
  Я швидко зрозумів, що це не те, як я зможу здолати цей проклятий пір'яний матрац і його прокляту ковдру.
  
  
  Тому я змінив свою стратегію. Спочатку я викинув за борт дві величезні подушки. Потім у запеклому бою я покинув поле бою і встав. Потім, простягнувши руку допомоги Самірі, я притягнув її до себе. Те, що я щойно зробив, вирвало мене з початкового заціпеніння і всіляко стимулювало мене. Без зайвих слів я поклав її голову на подушки і ввійшов до м'якої, гостиної порожнини її вишуканого тіла.
  
  
  Саміра коротко вигукнула не лише з подиву. За виразом її обличчя я зрозумів, що це був перший раз, коли чоловік опанував її в такому становищі.
  
  
  - Розслабся, - говорю я їй. Настав час комусь показати вам, як ми зазвичай це робимо.
  
  
  Я виявив, що для владного характеру вона швидко навчилася. Коли вона відповідала на мої вказівки, її хтиві стогін давали мені зрозуміти, що цей новий досвід не повинен був їй засмутити.
  
  
  Коли наші тіла наповнилися, я лежав на ній, поки моє дихання не повернулося до нормальної швидкості. Потім я обережно підняв її і кинув у море пір'я, де вона зникла з поля зору.
  
  
  Його голова нарешті повернулася на поверхню, і я спитав його, сміючись.
  
  
  - Як ви вважаєте, як нашим предкам вдалося забезпечити виживання виду, коли були тільки п'яні клумби?
  
  
  Вона замислилася на мить і відповіла мені з неповторною серйозністю:
  
  
  - Можливо, у них був секрет, який відтоді був загублений.
  
  
  - Ви, мабуть, маєте рацію, - кивнув я.
  
  
  Ми разом прийняли душ. Потім ми спустилися до кафе поснідати. Одягнена в блузку та блідо-блакитні шорти, Саміра виглядала стильною.
  
  
  Нас обслуговувала пухка сеньйора. Пустотлива усмішка з'явилася на її губах, коли вона відзначила, що ми виглядали дуже відпочилими і що у неї немає сумнівів у тому, що ми чудово провели ніч. Ми хором відповіли, що виспалися дуже добре і що кімната для наречених була дуже приємною.
  
  
  Поки ми їли, ми виглядали з вікна, яке відчинялося в задній частині кімнати. Ми дуже добре бачили струмок, що спускався до Ріо-Гранди. Доріжка вела до краю води.
  
  
  - Може, після сніданку прогуляємось? - Запропонувала Саміра.
  
  
  - Добре, - говорю я. Схоже, це справді хороший спосіб розпочати день.
  
  
  Проковтнувши чашку кави, я підійшов розплачуватися до прилавка.
  
  
  Довелося трохи почекати, бо громіздка господиня була зайнята збиванням яєць. Поруч із касовим апаратом лежав стос місцевих газет. Я прочитав заголовки: «Палестинського студента знайдено потонулим у басейні мотелю», - сказав один із них.
  
  
  Я був не єдиним, хто читав іспанською. Саміра взяла газету і почала гортати статтю.
  
  
  - Нік! - Вигукнула вона, простягаючи їх мені. Це жахливо !
  
  
  – Які? Що жахливого? - спитав я з досконалою винахідливістю.
  
  
  Вона відповіла не одразу. Вона здавалася настільки поглиненою читанням своєї статті, що, можливо, навіть не почула моє запитання. Я сплатив рахунок, не кажучи вже про вартість газети, взяв Саміру за руку і вивів її на вулицю. Лавку поставили у тіні великого дерева. Ми сиділи мовчки, і вона дочитала до кінця.
  
  
  - Це незрозуміло, - нарешті сказала вона. Це жахливо та неймовірно одночасно.
  
  
  - Цікаво, що можна знайти жахливого в такий прекрасний день, як сьогодні, - сказав я ангельськи.
  
  
  Погляд Саміри зустрівся зі мною. У її гарних очах не було жодної тіні підозри.
  
  
  «Мій друг Мухір Байуд був знайдений в басейні мотелю, що потонув», - відповіла вона. Я не можу в це повірити ! Я не розумію, що він міг робити у басейні, він не вмів плавати. Я ніколи не бачив, щоб він входив у басейн, до якого він не мав інтересу. Якщо він випадково супроводжував когось у басейн, він просто сидів на краю і просто мочив ноги. Як таке могло статися з ним?
  
  
  Я зробив переконливе обличчя, щоб показати їй, що не можу розгадати цю жахливо тривожну таємницю... для неї.
  
  
  Саміра більше нічого не сказала. Я припустив, що їй було цікаво. Я запозичив у нього газету. У статті говорилося, що палестинського студента Технологічного інституту Монтеррея знайшли мертвим пізно вночі працівниками мотелю, що чистять басейн. Проведене розтин показало, що він був «випадково вбитий утопленням». Чудова сила дедукції цих судмедекспертів!
  
  
  Слідчих зацікавили дві речі. Постраждалий прибув разом із трьома іншими палестинськими студентами, двома хлопцями та дівчиною. Ці троє молодих людей зникли. Кімната дівчини у спальні була очищена від усіх особистих речей. Однак багаж двох молодих людей все ще був у готелі.
  
  
  Ще одним дивним моментом було те, що коли поліція зателефонувала до Технологічного інституту, вони дізналися, що у списках немає студента Мухір Байуд. Також були відсутні імена трьох молодих людей, які його супроводжували. Але цей останній пункт не надто переймався слідчими, оскільки нерідко можна було бачити студентів на канікулах, які заповнювали свої готельні записи під вигаданими іменами. Співробітник інституту прямував до Матамороса, щоб допомогти впізнати тіло.
  
  
  Я переглянув решту газети, щоб побачити, чи є якісь згадки про дві інші смерті, які я залишив. Ми не говорили про це. Я сподівався, що пройде чимало часу, перш ніж хтось натрапить на трупи двох поліцейських.
  
  
  Коли я відклав газету, Саміра, здавалося, оговталася від шоку, спричиненого цією новиною. Вона відкрила мені напрочуд спокійним голосом:
  
  
  - Нік, я повинен тобі дещо зізнатися.
  
  
  Я не знаю, як ви це сприймете. У будь-якому разі це правда. Я і мої однокласники не вчимося у Монтеррейському технологічному інституті.
  
  
  І вона розповіла мені всю історію, яку я вже знав.
  
  
  Вона просто не згадала мету своєї місії в США. Жодного слова про план вбивства сенаторів. Безперечно, вона думала, що я не зможу прийняти стільки відразу.
  
  
  «Наша мета, – продовжила вона, – допомогти пригнобленим народам Близького Сходу. Ми хочемо привернути увагу американської громадськості до ситуації. Ми вже намагалися зробити це, викрадаючи літаки, влаштовуючи вибухи, викрадаючи дипломатів. Поки що нічого не зроблено. Потрібно використовувати інші засоби.
  
  
  Шок від смерті друга, мабуть, змусив його втратити самовладання. Мені просто треба було грати у цю гру.
  
  
  «Я захоплююся вашою мужністю, - почав я, - і добре знаю тяжке становище вашого народу. Я побував у всіх країнах Близького Сходу і на власні очі побачив стан злиднів та злиднів, у якому живе дев'яносто дев'ять відсотків населення. На мене це не надто вплинуло. З того часу, як я зустрів вас, я зрозумів одну річ: це стосується таких людей, як ви і я, а не просто статистика. Тепер я готовий зробити все, що в моїх силах, щоб допомогти вам.
  
  
  Мабуть, я виглядав досить переконливо, бо вона кинулася мені на шию:
  
  
  - Милий! Я знав, що можу розраховувати на тебе. Ви надто гарні та надто чуйні, щоб відмовити нам у допомозі!
  
  
  Ні, то був не сон. Вона говорила про мене.
  
  
  Я запитав. - Що я можу робити?
  
  
  – Ось, – сказала мені Саміра. Я відповідаю за гурт… ну, хто відповідав за те, що було нашим гуртом. Мухір був найрозумнішим із трьох хлопчиків. Двоє інших просто тупі виконавці. Цей божевільний Коста тримає їх у своїй владі. Вони зроблять усе, що він скаже. Коли ми дісталися Матаморос, у нас була з собою зброя та боєприпаси. Коста показав нам місце, де їх можна сховати, поки ми чекали на момент, щоб перетнути кордон. Ми маємо забрати їх, перш ніж він це зробить.
  
  
  Я сказав. - Чому?
  
  
  Я не міг уявити себе, що їде Мексикою, не кажучи вже про перетин кордону, з партією іноземної зброї в багажнику моєї машини. Але пояснення Самири не скінчилися.
  
  
  - Ми сховали зброю у стозі сіна. Але справа не лише у зброї. Є ще двісті тисяч доларів у американських грошах.
  
  
  Ох! чарівне слово. Американських грошей.
  
  
  Я запитав. - Коста знає про двісті тисяч доларів?
  
  
  - Боюся, так. Я, звичайно, не сказала йому, але він знав, що ми повинні заплатити йому 150 000, щоб доставити нас до Чикаго. І якщо у нього виникне ідея спитати двох інших дебілів, вони йому обов'язково розкажуть. Оскільки я думаю, що знаю його, він зрозуміє, де це. Я просто сподіваюся, що ми дістанемося до притулку раніше за нього.
  
  
  - Де цей стог сіна?
  
  
  - На фермі, що належить Коста, за п'ятнадцять чи шістнадцять кілометрів на південь від Матаморос. Я впевнений, що зможу показати тобі дорогу. Це дуже близько до National 101.
  
  
  - Дуже добре, - кажу я, встаючи, щоб повернутися до нашої кімнати. Нам краще це зробити.
  
  
  Ми зібрали валізи та доставили їх у машину. Зайшов до кафе заплатити за кімнату.
  
  
  - Ти вже їдеш? - Запитала товста дама з жалем. Я думала, два мої нерозлучники залишаться під моїм дахом хоча б кілька днів.
  
  
  "Ми були б раді залишитися довше, - сказав я, - але нас знову кличе невелике питання". На жаль. Але, хто знає, можливо, ми ще повернемося до вас.
  
  
  Поговоримо про малий бізнес… Двісті тисяч доларів!
  
  
  - Буде приємно, - запевнила чарівна товста жінка, віддаючи мені здачу.
  
  
  - Для нас теж, - сказав я йому перед тим, як попрямувати до свого «Мустанга». Я пішов на невелике заправлення заправитися і розгорнув карту. Я дізнався, що ми були у селі Емпермі. Спускаючись у бік Valle Hermosa, потім розгалужуючись на схід, ми могли потрапити на 101 дорогу приблизно за тридцять кілометрів на південь від Матаморос.
  
  
  - Скільки до Матамороса? - Запитав я Саміру.
  
  
  - Кілометрів п'ятнадцять-шістнадцять, я вам уже казала.
  
  
  Це змусило нас трохи повернутись назад.
  
  
  Проїхавши трохи довше, ми могли об'їхати місто. Мені не хотілося перетинати його прямо зараз. Я розповів Самірі про свої наміри. Вона погодилася зі мною.
  
  
  Дорога у Валлі Ермоса була засипана гравієм, але у хорошому стані. Я поїхав добре. Незважаючи на кілька вибоїстих ділянок дороги, Mustang впорався чудово.
  
  
  Ми підняли хмару пилюки, яку, мабуть, бачили за багато миль. Проте хтось мав нас помітити. Я сумнівався в цьому.
  
  
  Я був здивований після того, як, як і очікувалося, повернув на схід. Дорога була повністю порізана коліями та вибоїнами. Я був змушений розслабитись. Навіть у кращих місцях я не міг їхати зі швидкістю понад п'ятдесят кілометрів на годину. Я сподівався, що Коста не поспішатиме за грошима, коли почує про це. Але визнаю, що мої сподівання були невеликі.
  
  
  За півгодини ми нарешті доїхали до National 101, і я зміг набрати швидкість. Незабаром Саміра показала мені невелику ґрунтову дорогу ліворуч від нас.
  
  
  "Це дорога до ферми Кости", - сказала вона мені.
  
  
  Дорога була великим словом для опису цієї ґрунтової дороги. Я не помітив недавніх слідів коліс і подумав про себе, що зрештою ми могли б випередити Косту. Ми проїхали близько трьох миль, коли побачили старий занедбаний будинок, оточений кількома напівзруйнованими стайнями. Я підійшов до паркану, що закривав доступ до ферми.
  
  
  – Він там, – оголосила Саміра. Точильний камінь там, з іншого боку будинку.
  
  
  Я вийшов з машини, щоб відчинити ворота, і записав, що паркан у набагато кращому стані, ніж будинок та стайні, які він оточував. Ворота пориті іржею, але все ще дуже міцні. Вхід перегороджували важкий ланцюг та великий замок. Сама все це помітила одночасно зі мною. Вона не могла не вилаятися арабською.
  
  
  - Як ми робитимемо зараз?
  
  
  - Доведеться йти пішки, - сказав я. Якщо тільки я не зможу розкрити цю штуку пилкою для нігтів.
  
  
  Сказавши ці слова, я обережно витяг свою вірну відмичку і після кількох прокльонів і жестів, якими я особливо пишався, я вдав, що мені вдалося відкрити замок майже випадково.
  
  
  Саміра оцінила. - Ти шалений! Як у вас це вийшло з напилком?
  
  
  "Удача", - скромно відповів геній.
  
  
  Я сів за кермо і завів усередину машину. Потім вийшов і поставив замок на місце. Я чудово знав, що можу відкрити його будь-якої миті, і хотів затримати якнайбільше будь-кого, хто спробує увійти позаду нас.
  
  
  Я повернувся в машину і, слідуючи вказівкам Саміри, знайшов інші сліди шин, які вели до стогу сіна. Я обійшов його і зупинив машину позаду.
  
  
  Сама вискочила з машини і побігла до копиці сіна, що складалася з прямокутних стогів, покладених на висоту близько трьох п'ятдесяти метрів.
  
  
  Простягнувши руку до місця приблизно посередині стогу, вона сказала:
  
  
  - Це тут.
  
  
  Схованка була розміщена з великою обережністю, щоб її можна було видалити без шкоди для стійкості решти стогу.
  
  
  Я пересунув його та побачив зелений пластиковий пакет.
  
  
  Саміра схопила сумку, гарячково відчинила її і обома руками схопила гроші.
  
  
  - Він там! Він там! У нас вони в руаках, ці ублюдки!
  
  
  - А що зі зброєю? – поцікавився я.
  
  
  "От", - відповіла Саміра, вказуючи на іншу схованку.
  
  
  Я побачив це. Позаду було п'ять сумок, схожих на ту, де зберігалися гроші. Я просунув руку в отвір і схопив одну із сумок. Він виявився важчим, ніж я думав. Наступні три мішки мали однакову вагу. П'ятий, навіть важчий за перший, мав утримувати боєприпаси.
  
  
  Саміра відкрила одну із сумок і витягла автомат Калашнікова, який вона з любов'ю погладила. Потім вона полізла в сумку з боєприпасами, взяла магазин і засунула його в рушницю.
  
  
  Я спитав її. - Навіщо ти це робиш ? Ти збираєшся використати це проти мене?
  
  
  Я тільки наполовину жартував.
  
  
  Саміра відповіла. - Звичайно, ні ! Але мені завжди казали, що коли у вас є рушниця та потрібні боєприпаси, краще зарядити рушницю. Наш інструктор весь час казав нам, що заряджена рушниця не набагато важча за порожню рушницю і... набагато корисніша.
  
  
  
  То справді був бездоганний аргумент. Мені нема на що скаржитися, і я поставив тюки сіна на місце. "Пора розчистити приміщення", - подумав я. Насправді це було згодом.
  
  
  Коли я очистив другу схованку, я почув рев двигуна. Потім я побачив хмару пилюки. Коли воно розвіялося, здався Willis Jeep Scout.
  
  
  То був Коста.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIV.
  
  
  
  Захована за горою сіна наша машина вислизнула з поля зору Кости. Але, відчинивши ворота, він зупинився перед свіжими слідами, залишеними нашими шинами на ґрунтовій дорозі. Він швидко стрибнув у свою машину і попрямував прямо до копиці сіна. Всюдихід грав із грудками та коліями, які він вражаючими стрибками перестрибував.
  
  
  З Костою були двоє пасажирів, які трималися щосили, щоб їх не викинуло з джипа. Я ще не міг їх ясно розглянути, але за логікою речей вони були старими товаришами Саміри.
  
  
  – А! «Зараз пора звести наші рахунки», - сказала вона.
  
  
  Тон його голосу заморозив мене. Це був уже не солодкий голос люблячої жінки, до якої я звик, а рішучий голос лідера командос. Холодний, різкий голос, як вістря леза Хьюго.
  
  
  Саміра представляла мені справжню проблему. Що вона збиралася вирішувати? Здавалося, вона була готова вбити трьох із них. І тут усе було б добре. У будь-якому разі я мав наказ: усіх ліквідувати. Але мені все ще треба було, щоб Саміра відвела мене до штабу терористів. Я сподівався, що вона піде зі мною, інакше мені довелося б її застрелити. Що поклало б край моєї місії. Але я мав добрі шанси перевищити початкову мету цієї місії. Очевидно, щось серйозне відбувалося у групі QG. Якби я міг зрозуміти що, я виконав дві місії за одну.
  
  
  Я був на цьому етапі роздумів, коли Коста дістався до копиці сіна і натиснув на гальмо. У хмарі пилу один із пасажирів відчинив двері і збирався вистрибнути з машини. Саме тоді побачив Мустанг. Він повернувся в джип і зачинив двері. Я бачив, як він показав пальцем у бік машини.
  
  
  Коста поклав руку на сидіння і дістав Кольт 45 та Lüger 44 magnum. Він передав Магнум одному зі своїх товаришів, а іншу зброю залишив собі.
  
  
  Поруч зі мною Саміра грала зі спусковим гачком автомата Калашнікова. Його обличчя було тверде і холодне, як сталь його пістолета. Стрілянина мала початися будь-якої хвилини.
  
  
  Коста впізнав мою машину. У цьому не було жодних сумнівів. Справді, скільки шансів було, що «Мустанг» того ж кольору, як і мій, був припаркований на його полі за стогом сіна? Двоє товаришів Саміри збиралися стати на бік Кости. У цьому також не було сумнівів. Вони зрадили свого лідера і не могли повернутися. Вона знала, що вони стали ворогами.
  
  
  Я став на тюк сіна, що лежав на землі. Я хотів не пропустити жодної з наступних подій. Я теж хотів мати хорошу стрілецьку позицію, про всяк випадок… Через секунду, навіть не усвідомлюючи цього, я виявив, що у мене в руці Вільгельміна.
  
  
  Коста вийшов з машини на протилежному боці копиці. Людина з магнумом пішла за нею. Той, хто не мав зброї, залишився на місці. Двоє озброєних чоловіків тихо змовилися. Через кілька хвилин палестинець крикнув:
  
  
  - Саміро! Приєднуйся до нас! Містер Коста все ще готовий перевезти нас через річку. Немає причин, через які ми не можемо продовжити місію!
  
  
  Саміра гірко сплюнула. - Сучин син! Ви не збираєтесь продовжувати місію!
  
  
  - Чому! Смерть нашого товариша нічого не змінює. Навпаки!
  
  
  «Якщо це правда, – відповіла Саміра, – склади зброю, ти і Коста. Обійдіть машину з піднятими руками та приєднуйтесь до нас. Містер Картер хоче приєднатися до нас. Нам п'ятьом треба поговорити.
  
  
  Була друга лекція, потім палестинець продовжив:
  
  
  - Картер мені не друг. Він американець.
  
  
  - А що з Костою? Хіба він не американець? - Заперечила Саміра.
  
  
  Для Кости це було надто. Він відчував, що переговори тривали надто довго. Побачивши мою маківку, що стирчала з тюків сіна, він раптово підняв пістолет і прочитав вогонь. Снаряд зачепив вершину стогу і пройшов біля мого правого вуха приблизно на два сантиметри. Я відчув тепло розжареного металу, коли куля просвистіла.
  
  
  А Коста навіть не прицілився. Він стріляв недбало.
  
  
  Відлуння пострілу ще не вщухло, коли пролунало стаккато. Відплата Саміри була швидкою. Довгою чергою з автоматичної зброї вона пронизала джип. У боці машини з'явилися отвори. Ця дівчина не жартувала.
  
  
  Мешканець заднього сидіння раптово вирішив пересісти. Двері відчинилися на протилежному боці, і він пірнув під укриття за кермо.
  
  
  Коста та двоє інших тепер були знерухомлені і присіли за джипом. У них було багато боєприпасів. Ми мали сотні патронів для автоматів. У них було лише два пістолети проти трьох автоматів Калашнікова та Люгера. Щиро кажучи, вони були у програші.
  
  
  Попри дурість своєї реакції, Коста був повним дурнем. Він оцінив ситуацію приблизно так, як і я, і вирішив, що йому потрібно щось спробувати.
  
  
  Це було дуже швидко. На цей раз я побачив, як зачинилися двері. Потім машина нахилилася у той самий бік. Я відразу зрозумів, що Коста і двоє його друзів щойно обережно піднялися на борт, щоб запустити двигун і втекти від нас. Я їх не бачив, але вони могли легко повернути ключ запалення та ввімкнути важіль автоматичної коробки передач, лежачи на підлозі джипа.
  
  
  У мене не було причин дозволяти їм так легко втекти. Я сунув руку через тюки сіна і прицілився в колеса на ближньому боці. Я почав стріляти. Вони майже миттєво вибухнули і сплющились. Великий автомобіль нахилився. Кості в таких умовах було б нелегко проїхати навіть кілька метрів. Але, оскільки він не мав вибору, він все одно спробував. Я почув рев двигуна і перемикання передач. Джип стрибнув уперед.
  
  
  Автомобіль рушив геть, коли Саміра вискочила з-за копи і пішла їх слідами. Вона була добре навчена, сука, і точно знала, що робити.
  
  
  Вона кинулась обличчям донизу і зробила коротку чергу під машину. Я бачив, що в ціль було випущено кілька куль. Бензобак вибухнув, і машина зникла у вогненному вихорі.
  
  
  У двох друзів Саміри, які були позаду, не було жодного шансу. Вони з лементом схопилися. Два живі смолоскипи безладно махали руками, намагаючись прикрити свої обличчя.
  
  
  Коста ж зумів відчинити двері і вистрибнути з палаючого автомобіля. Я бачив, як він утік, намагаючись сховатися від погляду Саміри завдяки густому жирному стовпу диму, що піднімається від джипа. На жаль для нього, я міг дуже добре бачити його з вершини мого стогу. Я направив Вільгельміну, зробив один постріл, і Коста впав, як мішок з картоплею.
  
  
  Саміра, немов кат, що робить вдалий удар, встала і спокійно висипала з магазину своєї зброї чергу у дві безформні постаті, які закінчували смажитися в кузові джипа. Незабаром розпалися тіла, розірвані на шматки вибухом.
  
  
  Я вийшов із поля зору і підійшов до Кості, який лежав, стискаючи в руці пістолет. Він ніколи не матиме можливості використовувати це знову. Його голова була розбита. Кривава маса, яка, мабуть, колись служила його мозком, стікала на підлогу його володіння.
  
  
  Обминаючи сильний жар полум'я, я повернувся до копиці, де на мене вже чекала Саміра.
  
  
  - Нік, ти не думаєш, що нам треба виїхати? - запитала вона мене, не виявляючи жодної ознаки каяття.
  
  
  - Гарна ідея, - говорю я.
  
  
  Поклавши зброю, боєприпаси та гроші в багажник «Мустанга», я оглянув околиці стогу сіна. Звичайно, були якісь сліди, але нічого достатньо конкретного, щоб дати поліції ключ до розгадки. А ось біля воріт земля була піщанішою. Я зупинився, щоб підняти гілки та стерти сліди нашого проходу.
  
  
  Я нічого не впізнав від Кости!
  
  
  Коли я знайшов шосе Нешнл, я глянув на Саміру. Почалася реакція. Її трясло легким тремтінням. Тоді мені здалося, що вона одужала. Безперечно, вона не жалкувала про свій вчинок. Зрадників усунули, і отримане нею навчання виявилося цілком ефективним. Я був упевнений, що у майбутньому подібні події навряд чи потурбують її.
  
  
  Вона ставала твердою.
  
  
  
  Траса Nationale була перевантажена рухом на південь. Коли ми йшли, я востаннє глянув на ферму Кости.
  
  
  Стовп чорного диму піднявся в небо, розпускаючись, розсіяний легким вітерцем. Я не міг не думати про похоронні багаття, які бачив в Індії.
  
  
  Саміра теж помітила дим.
  
  
  - Думаєш, хтось туди піде, Нік?
  
  
  "Звичайно, навряд чи", - відповів я. Люди надто зайняті своїми справами, щоб дбати про інших людей. Ось що не так із нашим бідним світом.
  
  
  Я подумав, що було б непогано виявити більше співчуття до безпорадних та нещасних. Навіть, особливо якщо я щойно вбив людину.
  
  
  - Правильно, - погодилася Саміра.
  
  
  І вона відкинулася на спинку сидіння, не відриваючи погляду від дороги.
  
  
  У Сьюдад-Вікторія Національна 101 перетинала Roule Fédérale 85, сучасне чотирисмугове шосе, яке сполучає Рейносу на Ріо-Гранді з далеким півднем Мексики.
  
  
  Ми могли поїхати куди захочемо. Тільки питання, яке я собі ставив, було саме таким: куди ми хотіли поїхати?
  
  
  Рух був важким. На півночі вантажі до Сполучених Штатів доставляли переважно вантажівки, завантажені овочами. Величезні напівпричепи, що буксируються потужними дизельними двигунами, котилися майже впритул бампер до бампера. У нашому напрямку було майже те саме. потонули у потоці порожніх великовантажних автомобілів, які збиралися завантажити свої товари на ферми. Обганяти було практично неможливо. Мені довелося змусити себе змиритися із середньою швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. І все ж Бог знає, хотів би я якнайшвидше зробити кілька миль між нами та стовпом чорного диму.
  
  
  Питання про наш пункт призначення займало мене якнайбільше на хвилину. Хоук сказав мені, що терористи, мабуть, розташувалися на мексиканській землі десь у районі Веракрусу. Так що ймовірно, що вони розмістили свій командний пункт у цьому кутку.
  
  
  Або точно? То була ще одна проблема. А поки що я вирішив дозволити подіям йти своєю чергою і дозволити Самірі зробити перші кроки. Вона знала, де командний пункт, і зрештою розповість мені. Тепер у неї був лише я.
  
  
  Крім того, у поїздці за вантажівками мав довгий день. Вона матиме достатньо часу, щоб розповісти мені те, що вона хотіла, щоб я знав, коли вона вважатиме за потрібне. Якби цей момент не настав, вона все одно розповіла мені все. Так чи інакше… Кожен із нас використав іншого. Я подумав, чи знає про це Саміра.
  
  
  Наша проблема справді могла б обмежитись цим питанням: хто з нас перестане бути першим корисним для іншого? Один із нас може стати марним, а я не планував ним стати. Я був певен, що Саміра теж. Раніше на фермі Кості вона довела мені, що вона боєць.
  
  
  Одна річ, яку вона дізналася, полягала в тому, що в мене був пістолет. Я очікував, що рано чи пізно вона доведе справу до кінця. Замість того, щоб давати їй цю перевагу, я вирішив випередити її.
  
  
  "Ніколи не знаєш, коли тобі знадобиться пістолет", - випалив я, посміхнувшись їй. Насправді я радий, що взяв із собою цей Люгер, коли приїхав до Мексики.
  
  
  Вона довго дивилася на мене з задумом.
  
  
  - Так, - нарешті сказала вона. І цей кинджал теж дуже став у нагоді. Пам'ятаєш, чи ти врятував мені життя з його допомогою?
  
  
  Я думав, вона проковтнула мою розповідь про Хьюго. Я серйозно помилявся. Я вже готувався до питання, яке обов'язково піде, коли, на мій подив, вона розсміялася.
  
  
  Я запитав. - Що тут кумедного ?
  
  
  – Про нічого. Просто дурна думка.
  
  
  Тут вона знову була дівчинкою. Мені здалося, що я побачив тінь рум'янця на її щоках. Дивлячись на неї, неможливо було уявити, щоб ця наївна дитина холоднокровно вбивала. І все ж я не був жертвою галюцинацій. Я бачив, як це він робив.
  
  
  Я наполягав. - А ви не можете поділитись зі мною своїми дурними думками?
  
  
  – Ну, якщо хочеш. Я просто казала собі, що в тебе завжди під рукою потрібний інструмент у потрібний час.
  
  
  Вона знову засміялася. Цього разу я наслідував їхній приклад. Не тільки тому, що вона натякала на мій інструмент, але тому, що я відчув глибоке полегшення,
  
  
  побачивши, що вона перестала цікавитися таємницею цього хороброго кореспондента, надто добре озброєного, щоб бути чесним.
  
  
  Ми нічого не їли зі сніданку, і, проїжджаючи покажчик на зупинку вантажівок, я скористався можливістю повністю змінити тему розмови.
  
  
  "Думаю, у тебе немає", - сказав я.
  
  
  - Помилка, - відповіла вона. Велика помилка!
  
  
  - Де ви ховаєте все, що ковтаєте? - спитав я, сміючись. Чи є для вас єдине задоволення у житті?
  
  
  – Це теж помилка. Я насолоджуюся іншими насолодами.
  
  
  – Зрозуміло… але не на перині.
  
  
  На цей раз його щоки почервоніли, і я сподівався, що Х'юго був забутий раз і назавжди. Але як ви можете бути певні?
  
  
  Незабаром ми увійшли на велике паркування. Або ресторан був чудовий, або інших на багато миль навколо не було. На стоянці стояло кілька десятків тракторних причепів.
  
  
  Я штовхнув двері і обернувся до Саміри.
  
  
  Я спитав її. - Куди ми їдемо після їди?
  
  
  "У мене є власна ідея", - відповіла вона, знову прийнявши серйозне вираження. Але спочатку пообідаємо.
  
  
  "Добре", - сказав я, зрадівши тому, що вона нарешті прийняла рішення зробити рішучий крок.
  
  
  Нарешті я збирався дізнатися, яка робота на мене чекає.
  
  
  
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  Музичний автомат грав на піку пісні з Bee Gees. Я подумав про себе, коли почув неймовірний головний голос, що вирвався з ансамблю, що принаймні один із членів цієї групи міг убити кастрата епохи Відродження через ревнощі.
  
  
  Щоб спробувати подолати шум, дюжина водіїв кричала щосили.
  
  
  Мабуть, всі говорили англійською. Навіть меню було англійською, і пропонувалося неабияку кількість американської їжі.
  
  
  Мексиканська їжа прекрасна, якщо все зроблено правильно, але ви втомлюєтеся їсти одне й те саме знову і знову. Я вибирав шматок смаженого м'яса. А в мене вже текла слина.
  
  
  Саміра уважно подивилася на меню і, намагаючись заглушити рев музичного автомата і шум розмов далекобійників, крикнула мені:
  
  
  - Нік! Що таке смажений стейк по-курячому?
  
  
  - Це стейк, приготовлений у фритюрі, як курка.
  
  
  На обличчі Саміри промайнув недовірливий вираз.
  
  
  - Як можна стейк засмажити, як курку? вигукнула вона.
  
  
  Зірка музичних автоматів Таня Такер кричала нам про своє бажання повернутися до Техасу, коли вона помре. Я оглух у загальному галасі і вирішив перестати пояснювати Самірі найпопулярніший рецепт у штаті, де хотіла бути похована Таня.
  
  
  - Спробуйте. Ви побачите, чи вам сподобається, я тільки порадив їй.
  
  
  - Добре, - радісно сказала вона, - я спробую. Це просто свідчить, наскільки я вам довіряю.
  
  
  Офіціантка підійшла до нашого столика із двома склянками води.
  
  
  Вона спитала нас. – Ви зробили свій вибір?
  
  
  Я замовив два смажені стейки по-курячому і чай з льодом. Коли офіціантка повернулася на кухню, я сказав Самірі:
  
  
  - Сто доларів за гудзик трусиків, що ця дівчина виринула з дна Техасу!
  
  
  - Ви маєте на увазі, що це водолазка, що випливла?
  
  
  Я бачив, що вона все ще була в настрої жартувати, і що в цих умовах було б неможливо вирішувати серйозніші питання. Я продовжував жартувати.
  
  
  «Ага, - сказав я, - це живий доказ того, що техасці плавають не гірше за мексиканців».
  
  
  Начебто для акцентування уваги на моїй заяві запис музичного автомата знову змінився, і Джонні Родрігес почав співати нам «Вниз на Ріо-Гранді».
  
  
  Коли подали стейки, я посміхнувся до офіціантки.
  
  
  Я спитав її. - Ви з Техасу?
  
  
  Приголомшена моїм питанням, Саміра з побоюванням чекала на реакцію дівчини. Але вона не образилася.
  
  
  - Поки люди звідси пливли на північ, я пливла на південь. Але я маю дозвіл на роботу. Кава належить американцеві.
  
  
  Я продовжив. – А тобі тут подобається?
  
  
  - Могло бути й гірше. Але наступного тижня я їду до Далласу. Півроку у цій норі достатньо. Я починаю помічати одного чи двох водіїв вантажівок, які часто проїжджають у цьому районі; це дуже поганий знак. Це означає, що я надто довго була далеко від дому
  
  
  .
  
  
  Ми розсміялися, і вона помчала до іншого столика, куди її покликали.
  
  
  Ми з Самірою їли мовчки. Їжа була простою, але приємною, і це все, про що я просив. Схоже, Самірі сподобався її стейк і картопля з мусселином, щедро збризканий вершковим соусом.
  
  
  Коли ми йшли, Джеррі Лі Льюїс благав молоду дівчину влаштувати йому останній танець.
  
  
  – Це музичний автомат! - жартома прокоментував я.
  
  
  Коли ми сіли в машину, на обличчі Саміри все ще була посмішка. Мені вдалося потрапити до, здавалося б, нескінченного потоку вантажівок.
  
  
  Щойно ми покотилися, як Саміра почала відкриватися мені:
  
  
  «Думаю, ти сердишся на мене, коли думаєш про той бардак, в який я тебе втягнула», - сказала вона англійською.
  
  
  Мені було не шкода перемикатися з іспанської англійською. Мені завжди здавалося, що я більш переконливо брешу своєю рідною мовою.
  
  
  - Зовсім ні, - відповів я. Я можу навіть подякувати вам. Роками я плив за течією, як човен без керма. І сьогодні, завдяки тобі, я знаходжу мету у своєму існуванні. Ти змусила мене відкрити праву справу. Я дуже хотів нарешті бути корисним іншим.
  
  
  Говорячи це, я крадькома глянув на Саміру. Мені було цікаво, скільки хрускоту вона зможе проковтнути за один раз. Наскільки вона повірила моїм словам, це було зрозумілим.
  
  
  Можливо, вона повірила цьому, бо обняла мене, притиснула стегно до мого і почала гладити мою ногу.
  
  
  - Нік, любий, як я рада це чути! Ви навіть не уявляєте, наскільки це мене тішить. Ця місія була повною катастрофою… крім нашої зустрічі. У мене було все під рукою, щоб повідомити американський народ про те, що відбувається в моїй країні, і тепер усе скінчено. Бідолашні дурні дозволили жадібному Кості отримувати вигоду зі свого невігластва.
  
  
  Я думав, що вони не єдині. Але яким би гарним егоїстом я не був, я ревниво зберігав свою думку, не поділяючись їм зі своїм партнером, який продовжував літати.
  
  
  - Не все втрачено. Ми все ще можемо повернутися до штабу, щоби нас не спіймала поліція. Я впевнена, що нам це зійде з рук.
  
  
  Справді, я дуже сумнівався, що нам було чого боятися особливо поліції в той момент, коли звук пневматичного гудку напівпричепа, що йшов за мною, раптово відірвав мене від мого відбиття. Я раптово усвідомив, що маленькі східні роздратування, які Саміра завдавала моїй правій нозі, викликали в мені сильне і дуже локалізоване напруження, яке несвідомо поступово призвело мене до ослаблення. Я буквально волочився дорогою. Я швидко прийшов до тями. І, використовуючи мою потужну силу концентрації, мені знову вдалося зробити адекватний тиск на педаль акселератора.
  
  
  – А де цей штаб? - Недбало запитав я.
  
  
  «У нас є табір у горах, неподалік Ла-Марони», - відповіла Саміра так само відстороненим тоном, ніби це одкровення не мало для неї значення.
  
  
  Вона мала це для мене. Тепер, коли троє терористів перейшли від життя до смерті, моя місія набула нового оберту.
  
  
  - Де це, Ла Мароне? - спитав я, здавалося, не цікавлячись.
  
  
  - У горах на південний захід від Сьюдад-Вікторія. Він дуже ізольований, ми створили школу для глухонімих.
  
  
  «Кумедне прикриття для штабу партизанів», - сказав я.
  
  
  – Насправді це дуже добре працює. Наші керівники дуже добре організували це. Мексиканська влада не має жодної підозри щодо справжнього призначення нашої школи. Іноді вони відвідують нас. Коли це цікавить їх. Все чудово прораховано. Ми живемо там у повній безпеці та спокої.
  
  
  - Скажіть, ваше начальство не відмовиться від моєї кандидатури, навіть якщо ви за мене доручитеся?
  
  
  - Я сумніваюся. Я відповідала за набір наших глухих людей. Альсар Мохот, той, хто керує нами, був дуже задоволений мною. Я впевнена, що він також буде радий і тобі.
  
  
  Я був у цьому трохи менш переконаний. Але мені довелося скористатися шансом, якщо я хотів дізнатися більше про цих терористів.
  
  
  Колона важких вантажівок не дозволяла мені їхати швидко, і я міг повністю присвятити себе нашій захоплюючій розмові.
  
  
  
  А що ці люди роблять у таборі? Запитав для того, щоб пожвавити тему.
  
  
  - Багато чого, - відповіла гарненька Саміра. По-перше, ми проходимо комплексну програму навчання, в якій нас навчають усіх прийомів партизанської війни. Стажери навчаються користуватися всіма доступними видами зброї. Вони також повинні навчитися читати карти, виживати у польових умовах та використовувати методи спілкування. А ще є фабрика.
  
  
  - Фабрика?
  
  
  – Фабрика іграшок, – сміючись, відповіла Саміра.
  
  
  – Фабрика іграшок! - Вигукнув я. Ти жартуєш, чи що!
  
  
  - Зовсім ні, - сказала Саміра, ще більше засміявшись. Робимо іграшки. Ми маємо обладнання для виготовлення пластикових іграшок. Це прикриття, але студенти мають бути професійно підготовлені, щоб не відрізнятись від інших. Як ви думаєте, що може бути невинніше дитячої фабрики іграшок? Ми навчаємо й інших професій, але маємо сказати, що виготовлення іграшок завжди було моїм улюбленим заняттям.
  
  
  - Чого ще ти вчилася? - спитав я, дедалі більше заінтригований.
  
  
  - Є столярна майстерня, загальна механічна майстерня, електротехнічна майстерня та кулінарна школа.
  
  
  Саміра явно пишалася цією організацією. На мою думку, це була цілком законна гордість. Нічого не залишили на волю випадку. Вона відновила свій захоплений опис:
  
  
  - У нас близько двохсот п'ятдесяти гектарів землі, більша частина з яких дуже горбиста. Ми настільки ізольовані, що місцеві жителі ніколи не чули вибухів нашої вибухівки. Наші шефи пропрацювали усі деталі. Побачиш, Нік, я впевнена, тобі сподобається.
  
  
  - Це має бути фантастично. Але де гроші? Мабуть, це коштувало цілий стан.
  
  
  - Офіційно гроші надходять від пожертвувань. Лівійський шейх у суді з мексиканським урядом заснував школу на знак своєї «подяки». Неофіційне фінансування забезпечує ОВП.
  
  
  - Але чому ? Я наполягав, сподіваючись, що моя цікавість здасться природною. Мені незрозуміла мета такої бази на території Мексики.
  
  
  - Дуже просто. Наші керівники зосередили увагу на довгостроковому розвитку світової нафтової ситуації. Ви не гірше за мене знаєте, що Північна Америка все більше залежить від країн ОПЕК у плані поставок. На жаль, в арабських країнах ситуація змінюється. Спокій не триває вічно.
  
  
  "Я дуже добре знаю", - кивнув я. Ну і що ?
  
  
  – Як журналіст, ви не можете ігнорувати величезну важливість нафтових ресурсів Мексики. Я говорю про перелічені та розвідані запаси. Ви також повинні знати, що Сполучені Штати вже прийняли опціон на цю нафту. Ваш уряд готовий зробити все можливе для досягнення своєї мети.
  
  
  "Це те, чого хоче більшість людей", - поправив я. Насправді, це може бути щось інше. Але йдемо далі...
  
  
  - Однак є одна річ, яку ви можете не знати. Причина в тому, що партизанські загони вже кілька років провадять якісь дії на території Мексики.
  
  
  - Це так ! Справді? - кажу я, вдаючи, що здивований.
  
  
  Фактично, агенти АХ мали у своєму розпорядженні величезну кількість важливої інформації про діяльність мексиканських партизанів. Але я, мабуть, знав не так багато, як моя мила Саміра.
  
  
  - Так, справді, - запевнила вона. Єдине, чого їм не вистачає, то це єдності. Кожна група веде боротьбу окремо. Ось чому вони ніколи не досягали великих успіхів. Наша мета – синхронізувати всі ці ізольовані фракції. Звести їх під проводом єдиного лідера. Якщо ми це зробимо, то це буде революція феноменального масштабу.
  
  
  - Я не сумніваюся в цьому. Але яка суть у всьому цьому?
  
  
  – Я йду. Ми відправили емісарів до лідерів усіх партизанських загонів, які змогли знайти. Вони переконують мексиканців приєднатися до нас. Більшість із них уже відправляють своїх найкращих людей до нашого навчального центру. Потім вони приєднаються до своїх груп, і ми сподіваємося, що вони переконають своїх лідерів, що згуртування - це єдина формула.
  
  
  Вона знала більше, ніж я, це вважалося само собою зрозумілим. Насправді я був певен, що вона знає навіть більше, ніж Хоук. Я зрозумів, що мені потрібно продовжувати грати в гру за всяку ціну, щоб затягнути її до табору.
  
  
  - А тепер головне – продовжувала Саміра, пояснюючи мені ситуацію,
  
  
  ніби вона веде суперечку. Уряд Мексики знаходиться у процесі будівництва гігантського трубопроводу, який транспортуватиме нафту між родовищами у регіоні Тампіко та нафтопереробними заводами у Техасі. Роботи ведуться компанією із сильною арабською участю. Велика кількість співробітників, які обіймають ключові посади в компанії, є членами ООП. Мексиканці, звісно, цього не знають.
  
  
  - Неймовірно!
  
  
  - Коли я розповіла вам про фабрику іграшок, ви теж подумали, що це чудово. Але їсти краще. Я ще не все розповіла тобі. Серед іграшок, які ми робимо, є маленькі кульки з пінопласту розміром з м'яч для гольфу. Їх можна заповнити пластиком, який займається мініатюрним детонатором, що живиться від батарейок для слухових апаратів.
  
  
  Я сказав. - Гарні іграшки!
  
  
  - Це правда. Члени будівельної компанії непомітно засипають цими мінами траншею, яка незабаром буде готова. Якщо ми вважаємо за потрібне, ми можемо підірвати його на всю довжину за допомогою радіопередавача. При необхідності ми також можемо підірвати лише певні частини.
  
  
  Я щиро оцінив. - Дуже розумно,
  
  
  - Знищивши трубопровід, ми можемо так само легко зігнути хребет цим собакам капіталістів. Якими будуть їхні машини, літаки, танки, кораблі, підводні човни та що ще, якщо вони закінчать нафту?
  
  
  Я нічого не кажу. План був разючий, він міг виявитися дуже ефективним. Враховуючи скорочення постачання з арабських країн, Сполучені Штати, природно, все більше залежатимуть від гігантських запасів Мексики. Я знав, що Хоук попросить мене подивитися, що це можливо.
  
  
  Було вже пізно. На заході сонце сідало над горизонтом. На мій подив, потік вантажівок раптово почав набирати швидкість. Незабаром я помітив, що дорога розширилася до чотирьох смуг, що дозволило помітно прискоритися. Але саме зараз я хотів зупинитися.
  
  
  Вдалині маячив мотель «Холідей Інн». Під'їхавши, кажу Самірі:
  
  
  - Стає пізно. Як щодо того, щоб ми зупинилися тут на ніч? Ми можемо повернутися до табору завтра вранці свіжими та відпочилими.
  
  
  Вона погодилася. Я в'їхав і припаркував Мустанг. Мені не терпілося знайти кімнату та телефон у тихому місці.
  
  
  У мене були цікаві новини для Хока.
  
  
  
  
  
  
  Шістнадцятий розділ.
  
  
  
  "Мені дуже шкода, сер", - з тривогою сказав мені службовець на стійці реєстрації. Єдині номери, що залишилися, знаходяться в іншому кінці будівлі, на боці навпроти плавального басейну.
  
  
  "Ми будемо щасливі і цим", - сказав я примирливо.
  
  
  Крім того, це мене цілком влаштовувало. Якщо мексиканська поліція шукала мого техаського номерного знака, їм просто потрібно було докласти зусиль: я не збирався полегшувати їм роботу, припаркувавши машину перед мотелем.
  
  
  Я заповнив дві картки і поїхав на Мустанге на зарезервоване місце перед входом до спальні.
  
  
  Вивантажуючи багаж, я не без подиву помітив, що Саміра обережно загорнула автомат у халат і обережно забрала його в спальню зі своїми валізами.
  
  
  - Наскільки я розумію, - оголосила вона мені, - програма починається з гарної ванни... на самоті, - несміливо додала вона після невеликого коливання.
  
  
  "Я розумію, що мені кажуть", - сказав я. Тобі справді не треба було брати з собою пістолет-кулемет.
  
  
  Вона посміхається.
  
  
  «Мені не потрібен автомат, щоб порозумітися з тобою», - відповіла вона. Але бути обережним нічого не варте.
  
  
  Вона відчинила ящик і засунула всередину пістолет. По суті вона не помилилася за другим пунктом.
  
  
  – Сьогодні ввечері моя програма, тоді… – продовжила вона. Мені потрібно добре зануритися, а також підбити підсумки. Кращий спосіб зробити і те й інше одночасно - зануритися у ванну з гарною водою, що піниться.
  
  
  - Багато чоловіків, які є експертами в цій галузі, говорили мені, що арабські жінки фригідні. Я починаю вірити, що вони мають рацію.
  
  
  Я відразу зрозумів, що вона серйозно поставилася до мого жарту. Вона повернулася до мене і подивилася на мене зблідлим обличчям. На мій веселий вираз обличчя вона зрозуміла, що я жартую, і поспішила зробити нормальне обличчя.
  
  
  
  - Я вам кладу ці слова в горло, містере Картер, ви можете мені повірити, - сказала вона з іскоркою поблажливості в очах.
  
  
  "Я ваш чоловік, міс, я приймаю виклик", - відповів я, сміючись, коли вона почала скидати одяг. Але є одна проблема, з якою я не можу впоратися, додав я, - це дивитися, як ви роздягаєтеся, засунувши руки в кишені. Катування нестерпні. Я вийду випити кави та купити газету.
  
  
  - Не поспішайте, я планую поніжитися хоч півгодини, - сказала Саміра.
  
  
  Я пішов без особливого спротиву. Мені потрібен був спокій, щоб зателефонувати до Хоку, а це могло зайняти багато часу. Мексиканські оператори телефонної мережі можуть працювати так само повільно, як і їхні американські колеги, коли захочуть.
  
  
  У холі, що примикає до їдальні, була вільна кабіна. Це була одна з тих інсталяцій у формі пластикових бульбашок без дверей. Я не міг повністю ізолюватися, але я не мав вибору. Мені просто треба бути обережним. Я озирнувся і з деяким полегшенням побачив, що там людей небагато.
  
  
  Я попросив особистий номер Хоука у Дюмон-Серкл. Я був одночасно вражений та задоволений швидкістю, з якою я отримав повідомлення. При першому дзвінку я почув хрипкий знайомий голос у кінці рядка:
  
  
  - Яструб, я слухаю!
  
  
  Я представив його сидячим за своїм столом, що зникає за серпанком їдкого диму.
  
  
  "Це N3, сер", - відповів я.
  
  
  - Ах, N3! - Я почав питати, що з тобою трапилося, - сказав Хоук тоном, який, як мені здалося, вловив невиразний відтінок сарказму.
  
  
  - Я в Сьюдад-Вікторія, - пояснив я. Справа трохи складніша, ніж ми думали. Доведеться детальніше вивчити проект.
  
  
  - Що ти конкретно маєш на увазі?
  
  
  - Сер, за нинішніх обставин дуже складно дати чіткі пояснення. Допустимо, змагання організоване набагато краще, ніж ми думали спочатку. Якщо їх ніхто не зупинить, їхні плани створять більш серйозні проблеми для нашого керівництва, ніж передбачалося спочатку.
  
  
  - Чи достатньо однієї людини, щоб узяти справу до своїх рук?
  
  
  - Я зроблю все, що в моїх силах, сер.
  
  
  - Дуже хороший. Залишайтеся на зв'язку, можливо, вам знадобиться допомога інших людей у домі, щоб виконати свою роботу.
  
  
  Я відчув, що не час для жартів, тому відповів:
  
  
  - Цілком можливо, сер.
  
  
  - І, до речі, Нік… Останній етап вашої місії завершено у всіх деталях?
  
  
  Я сподівався, що він не поставить мені це питання. Це було погано знати.
  
  
  "Усього сімдесят п'ять відсотків, сер", - зніяковіло сказав я. Я маю залишити собі двадцять п'ять. Мені досі це потрібне.
  
  
  - Я довіряю тобі... - відповів Хоук, відчувши мою зніяковілість. Успіхів і залишайтеся на зв'язку.
  
  
  Він повісив слухавку. Я наслідував його. Поки я говорив, поблизу пройшли кілька людей. Але я не дуже ризикував: вони не могли зрозуміти справжнього змісту моєї розмови. Я пішов за парочкою в їдальню, яка почала заповнюватися.
  
  
  У кутку неподалік входу стояв невеликий столик. Я купив газету в автоматі і сів. Чекаючи замовленої мною кави, я глянув на першу сторінку. Заголовок, надрукований великим шрифтом, мене не здивував. Однак це завдало мені деяких незручностей: ВБИВСТВО ВЕЛИКОГО ФЕРМЕРА В БРАУНСВІЛІ.
  
  
  Журналісти, особливо в мексиканській пресі, мають великий талант писати зловісні статті на подібні теми. Репортаж, який пішов за великим титулом, завоював загальне зізнання. Він сказав, що співробітники Costa знайшли тіла обвугленими, невпізнанними і зріженими кулями. За твердженнями влади, «бійня», швидше за все, була справою рук «банди гангстерів». Але ніхто не розумів, чому гангстери вважали за доцільне брати участь у цій бійні. Поліція пояснила, що Коста, очевидно, застав зненацька «бандитів» біля стогу сіна і що вони жорстоко усунули його та його друзів. Мені було цікаво, чи поліція знає більше, ніж вони хочуть сказати. Якби вона не мала інших речей, ми з Самірою могли б вважати себе у відносній безпеці. Але цієї ймовірності недостатньо
  
  
  не знаю, як повністю позбутися цих турбот.
  
  
  Отже, я прокинувся. Незабаром я привітав себе із цим.
  
  
  Піднісши чашку кави до губ, я машинально подивився на вхідні двері ресторану. Четверо чоловіків у тонких костюмах терпляче чекали, поки хтось покаже їм столик. Мабуть бізнесмени. Вони майже не відрізнялися від тих, хто обідав поряд зі мною.
  
  
  Однак вигляд одного з них здався мені дивно знайомим. Він трохи стояв у профіль до мене, і його обличчя було частково закрите плечем одного з його товаришів.
  
  
  Я бачив цю людину десь раніше. Він ступив уперед, щоб зупинити офіціантку. Я одразу його впізнав. Дмитро Синєоков або, принаймні, людина, яка фігурує під цим ім'ям у досьє АХ. І ми вже зустрічалися раніше. Це було у Бейруті, у розпал громадянської війни.
  
  
  Хоук відправив мене до Лівану, щоб врятувати колегу по АХ, який опинився в безвиході. Мені вдалося його знайти. У смердючому сараї для кіз, де Синеоков та його поплічники пов'язали його з голови до п'ят, чекаючи, щоб придумати тортури до смерті.
  
  
  Коли Хьюго допоміг мені звільнити його від пут, увірвався Синьооков. На мою думку, його реакція була миттєвою. Було темно, місце було тьмяно освітлене, але він потрапив у ціль, потрапив мені в праву руку, через що я впустив кинджал.
  
  
  Я був приголомшений, але коли він кинувся на мене, мені вдалося вдарити його по обличчю шматком мотузки, який я все ще тримав у руці. Моєму товаришеві вдалося стати на коліна і пірнути в ноги Синьоокову, який звалився обличчям униз на землю. Потім я щосили вдарив його ногою у скроню, знайшов Хьюго і негайно пішов. Мені завжди здавалося, що я залишив Синєокова мертвим, що уткнувся носом у гній. Помилки минулого завжди повертаються, щоб переслідувати вас.
  
  
  Присутність Синєокова у цьому районі не могла бути випадковою. Це означало, що ООП не сама працювала над планом саботажу на мексиканському трубопроводі. Очевидно, у грі брали участь росіяни. Усі знали, що поради постачали зброю ООП. Але проблема полягала в тому, якою мірою вони були залучені в інші види дій, у стилі тотальної дестабілізації, надсилаючи експертів та радників як бонус.
  
  
  Що саме робив Синьооків у регіоні? Звісно, не займався туризмом. Я мусив це знати. В укриття своєї газети я продовжував спостерігати за невеликою групою. Офіціантка говорила з ними, як із завсідниками. Вона навіть випалила зауваження, яке здалося їм смішним, коли всі четверо голосно засміялися. Вони послабили свій порядок. Зважаючи на все, вони якийсь час були в Сьюдад-Вікторії.
  
  
  Якщо вони справді пов'язані з групою Саміри, вони, безсумнівно, відвідували «школу». Що вони там робили? Я дорого заплатив би, щоб дізнатися. Але я не міг підійти і спитати їх. Ще одна причина поїхати до табору.
  
  
  Але поки що найкраще було повернутися до своєї кімнати. Затримавшись у ресторані надто довго, я ризикував побачити нетерплячу Саміру, яка йде за мною. Я починав пізнавати його апетит. Крім того, такій дівчині, як Саміра, достатньо було б зробити крок до кімнати, щоб упіймати всі чоловічі погляди. Я вже уявляв собі цю сцену: Саміра входить у ресторан і під усіма парами витріщених очей іде до мого столика. Синьооков негайно впізнав би мене.
  
  
  Але тепер він був занурений у гарячу дискусію. Я встав, одразу обернувся до нього спиною, пішов платити за каву в касі і вийшов зі їдальні.
  
  
  Коли я добрався до нашої кімнати, я обережно постукав, перш ніж вставити ключ у замок. З автоматом у ящику я подумав, що розумніше не завдати жодного подиву милій Самірі. Я ні про що не переймався. Красуня все ще була у ванній.
  
  
  -Ти вже тут? вигукнула вона.
  
  
  "Я не міг би зазнати розлуки з тобою ні на хвилину", - сказав я, відчиняючи двері.
  
  
  Чудове тіло Саміри було занурене до кінчиків грудей у кремову піну пінної ванни. Я опустився навколішки на край ванни і весело дув на бульбашки піни, так що здалися її груди.
  
  
  - Це обман, - сказала вона. І, крім того, ти мене охолоджуєш.
  
  
  - Вийди з ванни, якщо хочеш уникнути страшної несправедливості.
  
  
  
  Коли вона вийшла з води, я взяв рушник і почав витирати її.
  
  
  - Поводься добре, не рухайся, я покажу тобі щось хороше.
  
  
  – Ви мені зараз взагалі нічого не покажете, – сміючись, відповіла Саміра. Я надто голодна, щоб грати. Ходімо спочатку поїсти.
  
  
  Її проклятий апетит поставив мене у скрутне становище. Я не хотів ризикувати зіткнутися із Дмитром Синєоковим. Поки що ні.
  
  
  - Можна ще почекати, поки я теж прийму ванну і поголюся.
  
  
  - Поки що ти не поспішаєш.
  
  
  Я не хотів поспішати. Тож я витрачав увесь свій час. Вийшовши з ванної, я з чудовим подивом помітив, що Саміра все ще оголена і, очевидно, шукає чисту білизну у своєму багажі. Значить, вона не поспішала.
  
  
  Після двох щойно отриманих відмов моя чоловіча гідність сильно стимулювала вигляд цього оголеного і чудово складеного тіла.
  
  
  Я схопив її за талію і притяг до себе, щоб тактовно змусити її відчути енергійну матеріалізацію мого бажання. Вона, мабуть, оцінила всю силу, бо швидко обернулася.
  
  
  Коли чоловік і жінка виявляються оголеними віч-на-віч, їм пропонується широкий спектр можливостей убити час.
  
  
  Я сам знав витончений спосіб вбити його. І я, не роздумуючи, користувався ним.
  
  
  
  
  
  
  Сімнадцятий розділ.
  
  
  
  Наступного ранку Саміра була готова відвезти мене до табору. Оскільки я помітив Синєокова, ентузіазму в мене не було. Вважалося майже зрозумілим, що його присутність у Мексиці мало якесь відношення до палестинців, і тому йому доводилося часто відвідувати їхній табір. Якщо наші шляхи перетнуться, можуть виникнути проблеми. Я відчував, що залишив йому не дуже добрі спогади.
  
  
  З іншого боку, за описами Саміри, табір мав значні розміри. Остерігаючись, я, можливо, міг би уникнути Синеокова. Чесно кажучи, вибору у мене не було. Довелося піти за Самірою. Я повинен був зробити все, щоб з'ясувати, що відбувається довкола трубопроводу, щоб, можливо, втрутитися. Якщо втрутиться друг Синьоок, йому буде погано.
  
  
  Коли Саміра сказала мені, що все готове, я теж.
  
  
  «Але мене турбує одна дрібниця, – зізнався я. Ви впевнені, що ваші друзі приймуть мене як одного зі своїх? Зрештою вони нічого про мене не знають.
  
  
  Саміра посміхається до мене.
  
  
  "Не варто про це турбуватися", - заявила вона. Альсар завжди покладався на мою думку і поки що не мав жодних скарг. Не розумію, чому він раптом почав у мені сумніватися. Крім того, я впевнений, що він позитивно віднесеться до американського журналіста, який приєднався до нашої справи, і всіх переваг, які він може витягти з цього. Ось побачите, все буде гаразд.
  
  
  Я сподівався, що вона була настільки впевнена у собі, наскільки хотіла звучати.
  
  
  Я також сподівався, що можу розраховувати на неї, ну, я сподівався, що Синєоков не збирався надто швидко показувати кінчик свого носа.
  
  
  Я, зрозуміло, не поділив ці думки з Самірою.
  
  
  "Дуже добре", - сказав я. На що ми чекаємо, щоб піти?
  
  
  - Як щодо того, щоб спочатку поснідати?
  
  
  Я засміявся - Це я мав знати! . Це непогана ідея.
  
  
  Після їжі ми склали багаж у багажник «Мустанга» разом із автоматом Калашнікова, закоченим у халат.
  
  
  Ранковий бриз був приємно хвилюючим, і я їхав з розумною швидкістю. Якийсь час я переймався тим, щоб поліція не звернула на мене уваги. Гроші та арсенал, які я мав у багажнику, гарантували б мені довге перебування в ізоляції. Те, що я, звичайно, не міг собі дозволити на цьому етапі моєї місії.
  
  
  Розслаблена, здавалося, у гарному настрої, Саміра продовжувала будувати плани на мою майбутню діяльність у своїй революційній організації. Зі свого боку, я намагався зробити те саме. Ми майже виїхали з міста, коли нас наздогнала поліцейська машина.
  
  
  Я бачив це в дзеркалі заднього виду, але, поводячись бездоганно, не думав, що мене зупинять.
  
  
  Однак машина змістилася, коли досягла нашого рівня, і сусід водія жестом наказав мені звернути на узбіччя. Я зупинився. Що я ще міг зробити?
  
  
  Я ледве зупинився, як із машини вийшов чоловік,
  
  
  який махнув мені рукою, з пістолетом у руці.
  
  
  Він наказав мені. - Підніматися!
  
  
  Я гадки не мав, що діється на голові Саміри, але я благословив Небеса за те, що вона залишила всю зброю в багажнику.
  
  
  Вона спитала. - Що відбувається ? Що ми наробили?
  
  
  - Ми отримали повідомлення про крадіжку цієї машини. І, звертаючись до мене, сідайте, будь ласка, до нашої машини. Ми завеземо вас на вокзал.
  
  
  Робити було особливо нема чого. Це він із пістолетом. Я сів у поліцейську машину.
  
  
  - Дуже добре, - оцінив поліцейський. Я подбаю про те, щоб відвезти ваш автомобіль до поліції. Зі своїм пасажиром.
  
  
  "Ця машина не викрадена", - заперечив я. Я зняв його. Я можу вам показати документи.
  
  
  – Це не неможливо. Іноді із заявами щодо викрадення допускаються помилки. Але ми повинні перевірити. Якщо трапилася помилка, ми її виправимо.
  
  
  Коли ми прибули до поліції, водій вийшов та витяг пістолет, перш ніж проводити мене до приміщення. Ми пройшли через невеликий коридор, потім через кілька дверей, і він провів мене до маленької кімнати. У кімнаті стояло двоє чоловіків. На одному з них була поліцейська форма. Інший, судячи з його екіпірування, був генералом мексиканської армії!
  
  
  Коли я спробував розібратися в ситуації, агент, який мене привів, вислизнув. Генерал порушив мовчання.
  
  
  - Вітання! - Що ж, містере Картер, вам має бути цікаво, що з вами відбувається, - сказав він. За звинуваченням у викраденні автомобіля рідко слідує загальна співбесіда, навіть у Мексиці, де генералів у кожному корпусі більше, ніж будь-де.
  
  
  Він розсміявся, задоволений своїм жартом. Він був товстим чоловіком. На його широкому поясі проступало велике черевце. Він голосно сміявся. Поліцейський, що стояв поруч, мовчав. Безперечно, він отримав дуже суворі інструкції і не мав права втручатися.
  
  
  «Так, – відповів я, – генералів прийнято пов'язувати з військовими справами чи питаннями національної безпеки. Моя робота журналіста дозволила мені зустрітися з чималою кількістю генералів, але не в цих умовах. І додав я, звідки ви знаєте моє ім'я?
  
  
  Очевидно, генерал любив одразу переходити до справи.
  
  
  «Ходімо, містере Картер, - сказав він. Не будемо ходити навколо та навколо. Я знаю ваше ім'я та посаду. Свою інформацію я отримав від кумедної пташки. Точніше, стерв'ятника.
  
  
  Він знову засміявся. Ця людина любила жарти. Принаймні його. Великий сміх раптово припинився.
  
  
  - Гекторе, - сказав генерал, звертаючись до поліцейського. Тобі більше нема чого тут робити?
  
  
  Поліцейський, який мав начальника дільниці, вискочив з кімнати, ніби його смикнула пружина. Він, безперечно, зрадів видаленню.
  
  
  "Ми не ставимо перед такими людьми важливі питання", - сказав генерал, як тільки той пішов. Він не знає, що мене привело сюди.
  
  
  Я запитав. - А що вас наводить?
  
  
  - Я маю для тебе кілька речей. По-перше, майте на увазі, що у офіцера, який має привести сюди вашу подругу на вашій машині, на шляху буде невелика затримка. Просто щоб витратити достатньо часу, щоб дістатися станції, коли наша розмова закінчиться. Ви поясните своєму другові, що це була помилка і все гаразд. Потім ви продовжите свою подорож.
  
  
  - Мій шлях ? Але нарешті...
  
  
  - Ходімо, містере Картер! - перебив генерал, похитуючи головою. Ви мене обманюєте. Що ще тобі потрібне? Тобі мало того, що я знаю Хока?
  
  
  - Звичайно, ні.
  
  
  - Я бачу, він добре навчає своїх агентів, ви дуже обережні. Добре. Кілька років тому, коли я ще не володів цим, він почав, показуючи пальцем на свої погони, я був із Девідом Хоуком на місії, аналогічній тій, яку ви виконуєте в цей момент. У нього така ж добра пам'ять, як і в мене. Вчора ввечері він зателефонував мені, щоб розповісти про школу для глухих, яка була трохи особливою. Звичайно, її історія зачарувала мене. Тим більше, що з деякого часу ми ведемо спостереження за її приміщеннями. Наші підозри видаються виправданими.
  
  
  У житті є обставини, що вимагають, щоб ви довіряли людям. Я вирішив довіритись генералові.
  
  
  - Що саме він тобі сказав?
  
  
  – Думаю, майже все, що хотів. Мій уряд,
  
  
  більше, ніж ви, хотіли б взяти на себе відповідальність за міжнародний інцидент. Ми не можемо піддати школу формальному нападу.
  
  
  - Ну то що ти зробиш?
  
  
  Він посміхається.
  
  
  - Ми дозволимо тобі поринути у табір.
  
  
  - Це все ?
  
  
  - Не зовсім. У нас там уже є двоє чоловіків. На жаль, вони не змогли зв'язатися із нами. Здається, що за кожним там дуже уважно спостерігають. Один з них буде легко впізнаний. Його звуть Пако. Він справжній велетень. Його висота понад два метри. Він справді глухий, але може читати по губах. Кожен із наших чоловіків носить велику золоту каблучку, прикрашену штучним рубіном.
  
  
  – Сила Пако здається мені головною перевагою, але що ми троє можемо зробити?
  
  
  - Звісно, чимало речей. Якщо обставини будуть сприятливими. Але ми також розквартували війська в горах поблизу табору. У разі сильного удару.
  
  
  - Я думав, ви боїтеся втручання?
  
  
  – Ми зовсім не боїмося. Скажімо так, неспровокований інцидент поставив би мій уряд у скрутне становище. З іншого боку, законне втручання, ах! там було б зовсім інакше!
  
  
  Я хотів зіграти у наївному.
  
  
  - Законне втручання?
  
  
  Генерал схрестив пальці.
  
  
  - Містере Картер, не грайте в кішки-мишки. Припустимо, що ця школа не школа, що учні не учні, що на місцях виявлено небезпечні вибухові речовини… Який висновок ви з цього робите?
  
  
  - Це місце є загрозою, але не дозволяйте цьому робити вам проблему.
  
  
  Його гучний сміх пролунав, і його живіт почав тремтіти, як великий пакет желатину.
  
  
  - Ах, містере Картер! Ти мені дуже подобаєшся! Девід добре тебе вибрав! Ви точно знаєте, куди я хиляю, але чекаєте, доки я розставлю всі крапки над «i».
  
  
  - Дуже чесно, - нарешті визнав я, обдарувавши його усмішкою.
  
  
  - Отже, давайте викладемо наші карти на стіл. Якби в школі почалися заворушення, у нас були б вагомі причини відправити туди війська. Загони, які, звісно, випадково знайдуться у горах неподалік табору. Зрозуміло, на маневрах. Ось що я хочу від вас: ви вторгаєтеся на площу, збираєте важливу для вас інформацію і створюєте інцидент, який спричинить законне втручання.
  
  
  Я утримався від того, щоб сказати йому, що якщо я зіткнуся віч-на-віч із Синьооковим, цей інцидент трапиться сам по собі.
  
  
  Я запитав. - А Пако?
  
  
  - Він буде у вашому повному розпорядженні. Пам'ятайте, що інцидент повинен зробити якнайбільше шуму.
  
  
  - Я розумію. І що буде зі мною, якщо втрутиться війська?
  
  
  - Думаю, у тебе в рукаві не одна хитрість. Інакше б тебе тут не було. Будьте уважні.
  
  
  Навіть якщо ці слова не змусили мене підстрибнути від радості, я був йому вдячний за його відвертість. Щодо турботи про себе, це було однією з постійних моїх турбот від самого народження.
  
  
  - Добре, - говорю я. Як би там не було, я йду. Ви навіть даєте мені перевагу: допомога, на яку я не очікував.
  
  
  "Я не чекав від вас меншого", - задоволено сказав генерал. Я знав, що Девід не той чоловік, який порекомендує мені слабака. Успіху і постарайся не поспішати!
  
  
  Кімната затремтіла від його громового сміху.
  
  
  - Ходімо, а тепер і подивимося, чи повернулася ваша подруга, - сказав він, стискаючи мою руку своїми великими скрученими пальцями.
  
  
  У коридорі я побачив поліцейського, який мене привів. Він ішов до мене. Я пішов за ним у кімнату охорони. Саміра та інший агент підійшли до дверей. Хороша робота із синхронізації.
  
  
  Як тільки вона побачила мене, Саміра кинулася до мене. В його очах було питання. Я відповів, не змусивши її нудитися.
  
  
  - Проста помилка ідентифікації. Це дуже поширене, тільки зазвичай трапляється лише з іншими.
  
  
  Побоювання зникло в її очах. Я поїхав, і коли ми віддалилися від поліцейської дільниці, я почув, як вона зітхнула з полегшенням.
  
  
  - Я була впевнена, що вони збираються обшукати машину, і я ніколи більше тебе не побачу.
  
  
  Я запитав. - І це вас засмутило?
  
  
  - Чесно кажучи, так, і ще той факт, що решту життя провела б в іноземній в'язниці.
  
  
  - Та гаразд, це був лише випадковість
  
  
  Давайте відкладемо все це убік і займемося поставленим завданням.
  
  
  - Ти правий. І, як ви побачите, це буде захоплюючим.
  
  
  Я не сумнівався у цьому. Мені все ще треба було закінчити свою роботу. Я посміхнувся їй, ніжно погладжуючи його по коліна. Потім повністю натиснув на педаль газу.
  
  
  
  
  
  
  Вісімнадцятий розділ.
  
  
  
  Дорога, що веде до табору, була невеликою двосмуговою дорогою з досить потрісканою поверхнею. Я помітив, що були зроблені зусилля, щоб заробити вибоїни, але або шляховики були сліпими, або пробоїни відновлювалися швидше, ніж засипалися.
  
  
  Ми пройшли цією дорогою близько двадцяти кілометрів, а потім Саміра показала мені доглянуту гравійну дорогу, що веде в гору. Хоча він був уже, ніж та, яку ми щойно залишили, проте вона була в кращому стані. «Мустанг» з легкістю піднімався схилом, і я зміг розслабитися від втоми, викликаної першою частиною поїздки.
  
  
  Самара, яка була досить мовчазною, нарешті вирішила відкрити рота:
  
  
  - Я досі не можу в це повірити.
  
  
  - У що?
  
  
  - Що з нами щойно трапилося. Не розумію чому копи не обшукали машину. Вони навіть не порушили мені запитань. Цікаво, що за історію ви вигадали.
  
  
  Вона засміялася.
  
  
  – Знаєш, я їм багато не розповідав. Я просто вважаю себе добрим актором, от і все.
  
  
  Насправді влада Мексики надто швидко звільнила нас. Занадто рано і дуже легко. Я знову подумав, чи не така наївна Саміра, як їй хотілося зобразити. Однак я був майже впевнений, що Альсар, мабуть, не проковтне нашу маленьку історію. Розповів навіть дуже талановитий актор.
  
  
  - Саміро, - сказав я їй, - думаю, краще не розповідати друзям у таборі про цю пригоду.
  
  
  - Але чому ? Досить кумедно. Це покаже їм наскільки тупі копи.
  
  
  - Добре, але я думаю, що Альсар апріорі віднесеться до мене з підозрою. Навіть якщо ти ручаєшся за мої добрі наміри. Наша взаємодія з поліцією може бути сприйнята як небезпека для ваших дій. Це те, чого хочу уникнути, розумієш?
  
  
  «Можливо, ти маєш рацію», - нарешті визнала вона задумливо. Добре, я не про це говоритиму. Принаймні поки ви не проявите себе перед Альсаром.
  
  
  Я навряд чи міг просити його більше, не ризикуючи викликати підозри. Принаймні я не збирався проводити час у таборі. Якщо мені вдасться встановити контакт із двома чоловіками, яких запровадила армія, я розраховував виконати свою роботу якнайшвидше.
  
  
  Залишилася проблема Синєокова. Але ще не час турбуватися про це. Спочатку треба було увійти до табору, потім Альсар, після Синьооків. Все залежало від Альсара. Я знав лише те, що мені про це розповідала Саміра, а це небагато. Був один ризик, що Альсар впізнає мене. Це було вкрай малоймовірно, хоча під час моїх численних місій на Близькому Сході я зустрів багато членів ОВП. Якщо, на жаль, Альсар був одним із них.
  
  
  Досягши вершини пагорба, я побачив водонапірну вежу в невеликій долині, що тягнеться внизу.
  
  
  "Ми повинні підійти до табору", - сказав я.
  
  
  "Він у долині", - відповіла Саміра. У нас буде дуже гарний вигляд одразу після повороту.
  
  
  Справді, після повороту мені здався табір. Це було схоже на багато інших військових баз, які я бачив у всьому світі. Він складався з десятка одноповерхових будинків, обнесених високим парканом.
  
  
  Деякі будівлі були дерев'яними, інші – цегляними. Я помітив, що один із цегляних будинків був без вікон і відносно далеко від інших. Ймовірно, зарезервований для зберігання вибухівки. Також була велика будівля, в стінах якої було багато вікон. Поруч із ним стояла будівля того самого типу, але з меншою кількістю вікон. Поруч із цим будинком щогла радіоантени стояла на висоті приблизно двадцяти п'яти метрів над землею. Незважаючи на майже тропічний клімат у цьому районі, всі дерева та кущі на території були викорчовані.
  
  
  - Дуже вражає, - сказав я.
  
  
  - Так, - відповіла Саміра, явно зраділа моїм зауваженням. Бараки, які ви бачите там, – це гуртожитки. Крім того, довга будівля, це кухня та їдальня.
  
  
  У великому цегляному будинку школа та майстерні. Не забуваючи фабрики іграшок.
  
  
  Незабаром ми дісталися входу. Величезний металевий бар'єр відкрили. Я ввійшов. Беззбройний охоронець вийшов із дерев'яної хатини і попрямував до машини. У хатині я побачив, як рухається постать. Я зрозумів, що до нас ставляться з повагою зсередини.
  
  
  Я зупинився і нас зустрів охоронець. Саміра опустила вікно і крикнула іспанською:
  
  
  - Ола, Фідель! Como estas?
  
  
  Чоловік виглядав здивованим, але щасливим бачити Саміру. Він обійшов «мустанг» і підійшов до вікна.
  
  
  - Привіт, Саміро! Усім було цікаво, що сталося з вами!
  
  
  Він підозріло глянув на мене і спитав:
  
  
  - А де решта?
  
  
  – Це довга історія, Фідель. Про це я розповім згодом. Алсар у таборі?
  
  
  – Він у горах. Він вважає худобу.
  
  
  Хлопець не вмів брехати. Моє чуття підказувало мені, що Альсар був скоріше десь поряд із росіянами, які оглядали нову партію обладнання.
  
  
  - Ви могли б подзвонити йому по радіо та сказати, що я вдома. «Я хотіла б побачити його якнайшвидше», - пояснила Саміра. Ми підемо і поп'ємо каву, доки чекаємо.
  
  
  І знову погляд Фіделя впав на мене.
  
  
  - Так, - сказав він. Я зателефоную. Але тобі краще залишитись тут. Ми з Рамоном поп'ємо каву на посту.
  
  
  Я почав питати, чи насолоджується Саміра іміджем бійця, який, як вона стверджувала, мала до своєї невдалої місії.
  
  
  Ми вийшли і пішли за ним до посту, де так званий Рамон уже подавав каву у білих пластикових стаканчиках. Він поставив термос на стіл, і я оглянув його. Рамон був складний. Від нього пахло мокрою козлячою борідкою, і я спіймав себе на думці, що він не занурив пальців у мій кухоль. Він також був озброєний Colt 45 армії США. У глибині кімнати я побачив стійку зброї з трьома гвинтівками.
  
  
  Рамон упіймав мій погляд на стійку. Він скривився і, мабуть, обдарував мене посмішкою, і між двома рядами жовтих зубів промовив:
  
  
  – Це для захисту від диких звірів.
  
  
  Спрей від комах на гауптвахті їм виразно не знадобився: на мій погляд, одного дихання Рамона вистачило, щоб знищити колонію шалених тарганів. Я обережно повернув голову. Біля входу стояли два хиткі стільці. Саміра вже пішла сісти. Я приєднався до неї без подальших зволікань. Мені вона видалася досить розслабленою. Ми мовчки випили каву, до того ж чудову.
  
  
  Фіделю було важко встановити контакт з Альсаром. Вони обмінялися кількома словами, потім він підвівся через прикрашений ножами стол, щоб налити собі каву.
  
  
  "Альсар прийде за хвилину", - оголосив він.
  
  
  Випиваючи, він дивився на мене з голови до ніг.
  
  
  Якби Алсар був таким же підозрілим, як цей вульгарний воротар, я міг би опинитися у скрутному становищі. І якби він знав мене, я був би в розпачі.
  
  
  Однак мене осяяло. Фідель мене не обшукував. У мене залишилося троє найкращих друзів.
  
  
  Я знайшов також пояснення позиції Фіделя. Пояснення, яке я мав знайти з першого погляду на Саміру. Він був закоханий у дівчину. Його ставлення до мене, мабуть, було продиктоване просто ревнощами. Ця думка і тяжкість Гюго, Вільгельміни та П'єра під моїм одягом дозволили мені розслабитися.
  
  
  Я був там, коли Фідель пішов до дверей, а Рамон слідував за ним, мов тінь. Я теж підійшов до отвору і через їхні плечі побачив вантажівку з припасами, що мчить у хмарі пилу. Тепер я міг заприсягтися, що двоє чоловіків нічого від мене не боялися. Якби ні, чи ризикнули б вони відвернутися від мене, як вони це зробили?
  
  
  Я намагався дихати крізь зуби, щоб уникнути міазматичного аромату Рамона, коли машина зупинилася з вереском шин. Водій спритно стрибнув на землю. Це був невисокий кремезний чоловік, трохи товстий, але, мабуть, дуже гнучкий. На ньому була сорочка кольору хакі і такі ж штани, як у Фіделя та Рамона. З однією відмінністю: його одяг був чистим. Його важкі бойові черевики були майже надмірно глянсовими. На ньому був пробковий шолом, а очі були захищені окулярами-авіаторами. Незважаючи на цю останню деталь, я був певен, що ніколи не зустрічав Альсара.
  
  
  Поки що все було добре.
  
  
  Я відчув, як мене охопило глибоке благополуччя, коли він підійшов до посту. Цей хлопець до мене не підходив. Я б не став так багато говорити про Синьоокове, але вирішив на якийсь час забути про нього. Я відступив у куток кімнати.
  
  
  Коли Альсар увійшов на станцію, я закурив сигарету, вдаючи, що пригнічую нудьгуючий позіхання.
  
  
  Саміра схопилася з стільця і кинулася до нього, розводячи руки.
  
  
  – Альсар! вигукнула вона. Яка рада знову тебе бачити!
  
  
  Судячи з їхніх виразів, я зрозумів, що Самір був набагато щасливішим побачити Алсара, ніж він знову побачити її.
  
  
  - Що з тобою трапилося ? - дуже сухо спитав він.
  
  
  Я засудив його на місці. То справді був типовий фанатик.
  
  
  Він оглянув мене з голови до ніг, коли я недбало випустив витончений струмок диму. Його погляд не міг довго затримуватись на мені.
  
  
  Сльози текли з карих очей Саміри. (Вона виглядала дійсно божевільною).
  
  
  Вона почала – О, Альсар! . Це було жахливо. Все провалилося. Нічого не вийшло, як очікувалося. Коста намагався обдурити нас та вкрасти гроші. І ті дурні, якими я командувала, пішли з ним! Якби не Нік… еэе, містере Картер, я б ніколи не дісталася додому.
  
  
  Нервова усмішка скривила її обличчя, коли вона повернулася до мене і сказала:
  
  
  - Містере Картер, це наш шеф Альсар Мохот.
  
  
  Досі виглядаючи дуже нудним, я простягнув руку.
  
  
  "Дуже щасливий", - холодно сказав я.
  
  
  Алсар схопив мене за руку, вітаючи мене. Саміра продовжила свою розповідь, але тепер її голос був напруженим.
  
  
  - Містер Картер – кореспондент американської газети. Він хоче приєднатися до нашої організації. Для нас це буде чудовий депозит, Альсаре. Він вірить у правоту нашої справи і хоче приєднатися до неї.
  
  
  "Це дуже добре, містере Картер", - відрізав Алсар. Я особисто радий бачити, що хоч один американець виявляє інтерес до тяжкого становища цих нещасних глухих. Я переконаний, що ви будете дуже корисні у нашій боротьбі, щоб навчити цих людей з обмеженими можливостями та зробити їх корисними громадянами для суспільства!
  
  
  Спочатку мені було важко зрозуміти те, що я щойно почув. Тоді все зрозуміли: Альсар переоцінив обережність Саміри. Їй ніколи б не спало на думку, що вона змогла розкрити справжні причини існування їхнього табору. Саміра зі свого боку, очевидно, щойно ухвалила рішення. Нехтування, з яким Альсар зустрів його повернення, глибоко принизило її владну натуру. Вона ніколи не дозволить чоловікові, що навіть належить до її раси, приручити себе. Якщо, звичайно, я не робив це з нескінченною ніжністю, як я відчув. Проблиск ненависті, швидко пригнічений, який я побачив у погляді Саміри, змусив мене завмерти.
  
  
  Насправді мене заспокоїло ставлення Альсара. Якщо він був досить дурний, щоб думати, що я нічого не знаю, я міг би скористатися цим, не викликаючи в нього підозри. Поки він залишався у темряві, з ним усе було гаразд. Але тільки-но він дізнається, може піти погано. Саме для Саміри.
  
  
  Мабуть, Саміра дійшла тих самих висновків, що і я. Вона посіла покірну позицію. Вона відступила на крок і опустилася на стілець.
  
  
  - Тобто ви плануєте написати статтю про наш табір? - сказав Альсар, явно задоволений ідеєю. Ми зробимо все можливе, щоб вам було простіше. Спочатку екскурсія об'єктами. Готовий відповісти на всі ваші запитання. До речі, а фотокамера маєте?
  
  
  - Ні, не приніс.
  
  
  - Не беріть в голову. Ми маємо фотографії всіх наших об'єктів. Просто спитайте, і ми надамо вам стільки знімків, скільки захочете. Це менше, бо якщо я правильно зрозумів Саміру, саме ви допомогли їй повернути гроші для наших нещасних вихованців.
  
  
  "Дякую за вашу доброту", - сказав я, уникаючи говорити йому, що я також привіз невеликий арсенал у своїй машині.
  
  
  У мене була ідея, що Саміра теж залишить це осторонь.
  
  
  Альсар узяв мене за руку.
  
  
  «Я думаю, ти захочеш поїхати до темряви», - сказав він, ніби не чув, як Саміра говорила про моє бажання приєднатися до них. Пропоную зробити так, я привезу тебе до табору.
  
  
  Так що залиши свою машину тут.
  
  
  Коли я йшов до вантажівки, я відчув, що мене охопили побоювання. У мене почало складатися враження, що Альсар не такий тупий, як хотів змусити про нього думати. Він повністю розумів усі помилки Саміри, але не дозволяв будь-чому виявитися, щоб зберігати наш спокій. Тепер мені треба було бути дуже обережним.
  
  
  Зрештою, було ясно одне: я був у таборі.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIX.
  
  
  
  Саміра залишалася мовчазна протягом приблизно кілометра шляху, що відділяв нас від штаб-квартири табору. Ми втрьох сиділи на передньому сидінні великого автомобіля. За кермом Альсар розповідав мені іспанською про табір. Він говорив із феноменальною швидкістю. Те, що він мені розповідав, здавалося, прямо із завченої інформаційної брошури.
  
  
  Від нічого робити, я грав журналіста, ставлячи питання про кількість постояльців, їх вік, отриману освіту і т.д.
  
  
  Коли ми підійшли до будинків, Саміра, як мені здалося, ожила. В якийсь момент, коли Альсар зробив особливо кричуще перебільшення, вона обережно підштовхнула мене. Я захоплювався його здатністю взяти себе в руки перед негараздами. Вона знову була добре навченим бійцем, якого я спостерігав на фермі Кості.
  
  
  «Ми прибули», - оголосив Альсар, натискаючи на ручне гальмо. Приходьте, ми організуємо ваш візит.
  
  
  Вилазячи з машини, я помітив, що ця машина російського виробництва не має ключа запалювання. Стартер приводився в дію за допомогою вимикача, прикріпленого до панелі приладів, як і у джипів минулої війни. Я змалював цю деталь у своїй пам'яті і пішов стопами Альсара.
  
  
  Вперше лідер партизанів втратив зарозумілість і заявив перед відчиненими дверима свого офісу:
  
  
  - Зізнаюся, вдома не дуже розкішно. Наші кошти ми витрачаємо більш корисні витрати: придбання устаткування, оплату праці вчителів тощо.
  
  
  - Я розумію, - відповів я, гадаючи, чи підозрював він, що я знаю, про які матеріали та вчителів він говорить...
  
  
  Справді, крізь щілину побачив, що офіс далеко не екстраординарний. Він складався лише з хиткого металевого столу, явно врятованого з армійських надлишків, радіотелефону, трьох складних стільців та військової карти регіону, прикріпленої до стіни. Альсар швидко зачинив двері і запропонував відвести нас у трапезну.
  
  
  - Ви, мабуть, голодні.
  
  
  Здавалося, Саміра повернулася до життя назавжди. Як би там не було, думки про те, щоб щось з'їсти, було достатньо, щоб її оживити.
  
  
  - Так, - впевнено відповіла вона. Ми обидва голодні.
  
  
  Алсар усміхається. Очевидно, він знав не менше про апетит Саміри, ніж я.
  
  
  - Ходімо, - сказав він, звернувши убік трапезної.
  
  
  Коли ми йшли по засипаній гравієм алеї, я вказав на невелику ізольовану будівлю без вікон.
  
  
  Я запитав. - Що це таке ?
  
  
  Саміра відкрила рота, щоб відповісти, але Алсар не дав їй часу.
  
  
  "Склад", - відповів він. Тут ми зберігаємо матеріали, необхідні виготовлення іграшок.
  
  
  Його різка відповідь дозволила мені зрозуміти дві речі. Спочатку він не хотів дозволяти Самірі спілкуватися зі мною, потім я побачив, що Алсар чудово бреше. Я знав, що він бреше, але за тоном його голосу це було зовсім непомітно. Маленький будинок точно використовувався для зберігання вибухівки.
  
  
  Коли я підійшов до їдальні, мої ніздрі наповнилися чудовими ароматами мексиканської кухні. Я зрозумів, що голодний не менше за Саміру.
  
  
  Їдальня була майже порожня. Там було не більше п'ятнадцяти людей. Наш вхід був зустрінутий поглядами, сповненими цікавості.
  
  
  - Вибачте, - сказала тоді Саміра, але мені треба піти помити руки. Я весь у пилюці після цієї подорожі.
  
  
  І вона пішла у ванну, за кожним її рухом уважно стежив за Альсаром.
  
  
  Я ступив уперед, щоб вибрати собі їжу. Був чилі з квасолею чи без неї, тамалі, тако, коржики. Безперечно, глухі були добре нагодовані. Наприкінці сервірувального столу стояло навіть барило з пивом. Коли служитель вручив мені великий повний кухоль, я не зміг утриматися від бажання проковтнути половину, перш ніж піти за Альсаром до його особистого столу.
  
  
  Я вже збирався сісти, коли знову з'явилася Саміра. Перед тим, як підійти до Альсара, вона помахала мені рукою, що я зрозумів як заклик також піти у ванну. Я поставив тацю на стіл, а Саміра впевнено йшла до сервера.
  
  
  Місце було маленьким та чистим. На бачку унітазу лежав невеликий аркуш паперу. Там було подряпано два слова: ВІН ЗНАЄ.
  
  
  Я розірвав його на тисячу частин, кинув униз і змив унітаз. У Саміри була мужність, але не дуже великий розум. Вона повинна була зрозуміти, що з огляду на мої інстинкти я дійшов такого ж висновку.
  
  
  Коли я повернувся до їхнього столу, Алсар та Саміра виглядали дуже природно. Але через блідість її обличчя я здогадався, що Саміра дуже схвильована. Я вдав, що нічого не помічаю і цікавлюсь вмістом своєї тарілки.
  
  
  Наприкінці трапези Алсар повернувся до Саміри і, чудово зігравши роль розумного шефа, сказав:
  
  
  - Ти втомилася, давай, йди до своєї кімнати та відпочинь. Я відповідаю за керівництво візиту містера Картера.
  
  
  Саміра не сказала жодного слова. Вона, мабуть, не мала вибору. Вона встала і пішла, обдарувавши мене тонкою усмішкою. Я повернув його їй, думаючи, що, можливо, це востаннє, коли я побачу її.
  
  
  Коли двері за ними зачинилися, Альсар ще трохи повернув голову до запізнілих за столом і промовив ім'я:
  
  
  - Пако!
  
  
  Чоловік підвівся. Мені здалося, що на це потрібен час. Він, мабуть, був двометрового зросту і трохи пилу. Коли він підійшов до нашого столика, я глянув на його праву руку і побачив велику золоту каблучку, прикрашену найбільшим рубіном, який я коли-небудь бачив. Я подумав, що це рубін може бути підробкою.
  
  
  Альсар стояв до мене спиною і дивився, як Пако підійшов до нашого столика. Пако не відводив очей від мене. Скориставшись тим, що Алсар не дивиться на мене, не видавши ні найменшого звуку, я зосередився на формуванні слів, які, як я сподівався, змусять його зрозуміти, на якому боці: «Мене послав генерал». Мені здалося, що я побачив непомітний проблиск розуміння його очей. Жодна риса його обличчя не змінилася, і я був певен, що Алсар цього не помітив.
  
  
  Альсар нічого не каже Пако. Він обмежився певною кількістю жестів, які вказували напрям, у якому щойно пішла Саміра. Я трохи розслабився. Знаючи, що Саміра була зі мною, Пако збирався подбати про неї, але не так, як хотів Альсар. Якщо, звісно, він отримав моє повідомлення.
  
  
  - Тепер, - сказав Альсар, - поїхали.
  
  
  Він провів мене через невелике внутрішній двір, і ми вийшли у велику будівлю. Як він оголосив, екскурсія розпочалася з майстерні. Тоді це була електротехнічна майстерня. Всюди була інтенсивна діяльність. Чоловіки працювали зі страшним шумом молотків та зварювальних апаратів. Вони були справді глухими, і треба визнати, що вони справді вчилися ремеслу. Прикриття було ідеальним. Не дивно, що мексиканська влада обдурилася.
  
  
  Потім Альсар запросив мене піти за ним у третю кімнату, яка мене найбільше цікавила, Фабрика іграшок. Декілька інвалідів оточили великий прес. З них робили пінопластові кулі різного розміру та різного кольору. Альсар почав пояснювати мені, як були зроблені ці кулі, але моя увага була спрямована на інше. Я помітив двох чоловіків, які сидять за маленьким столиком далеко один від одного. Альсар простежив за моїм поглядом, взяв мене за руку і рішуче відтяг. Все це безупинно продовжуючи свій коментар.
  
  
  Двоє чоловіків були зайняті виготовленням іграшок. Я був упевнений, що вони збирають мініатюрні бомби, про які мені розповідала Саміра.
  
  
  Я продовжував ставити свої невинні питання, йдучи за Альсаром, який тепер виходив із будівлі. Зовні він зупинився в тіні даху, що нависає, і відновив свій виступ. Поки я ввічливо слухав, вийшли двоє чоловіків із великою коробкою. Це ті, кого я бачив ізольованими за маленьким столиком. Я спостерігав за ними, поки вони йшли до невеликої будівлі, яка, за словами Алсара, була складом. Я отримав ще одну впевненість. Тепер я знав, що він зберігав у ізольованій будівлі.
  
  
  Потім Альсар пішов поперед мене по іншому провулку, що йшов уздовж будівлі, оточеної радіоантенами. Коли ми проходили мимо, я помітив, що двері відчинені, і почув шум роботи радіостанції.
  
  
  
  Побачивши, що я зацікавлений, Алсар зупинився біля дверей і показав мені жестом заглянути всередину.
  
  
  "Це наш радіоцентр", - сказав він. Тут ми отримуємо інформацію. Ми також отримуємо повідомлення, і ми навіть маємо засоби зв'язку. Це дуже важливо для морального духу моїх учнів.
  
  
  Дійсно, там був потужний УВЧ-передавач Philips 0400, пристрій, здатний передавати чітке повідомлення на всі точки земної кулі. Я підозрював, що адресатом більшості послань була втіха «студентів, розлучених із сім'ями».
  
  
  Але незабаром передавач перестав бути моїм осередком уваги. На одній із стін я помітив ящик із яскраво-червоним важелем.
  
  
  Мої інстинкти підказали мені, що цей безневинний пристрій міг бути пультом для команди запуску невеликих пластикових бомб, призначених для руйнування трубопроводів.
  
  
  Мені вистачило цього короткого огляду. Я повернувся до Альсара, ніби всі ці складні пристрої мені найбільше набридли, і сказав:
  
  
  - Що мене найбільше цікавить, то це відпочинок; спорт, ігри, культурні заходи...
  
  
  Альсар усміхнувся. Моє прохання мало його задовольнити.
  
  
  - Тепер, - оголосив він, - я покажу вам нашу зону відпочинку та наше господарство. У нас є озеро та пляж. І ціла череда тварин добірних порід. Але все це у долині, і ми поїдемо на вантажівці назад.
  
  
  Думка про те, щоб залишити територію табору, мене не приваблювала. Але мені довелося й надалі грати роль журналіста. Хоча Алсар не міг повірити жодному слову, я був сповнений рішучості довести гру до кінця.
  
  
  Я кивнув головою. - Добре, думаю, ти навіть не даси мені поплавати...
  
  
  - Чому ні ? Але це не входить до програми.
  
  
  Я йому посміхнувся, і ми сіли у вантажівку. Успіх, безперечно, був зі мною. Ми збиралися почати, коли з будівлі вийшов крутий чоловік. Я одразу помітив рубін, який він носив на лівій руці. Насправді, мені довелося б бути сліпим, щоб цього не побачити. Я був упевнений, що він зустрівся з Пако і хотів повідомити мене, що він також перебуває на службі у генерала. Здавалося, Альсар був щасливий познайомити мене з ним.
  
  
  - Ах, Альфредо! Це удача, містере Картере, Альфредо відповідає за наше господарство. Він міг би супроводжувати нас у долину.
  
  
  Альфредо уважно простежив за рухом Альсарових губ і кивнув на знак згоди. Зі свого боку, я висловив своє схвалення тихою усмішкою.
  
  
  Протягом усієї подорожі мені хотілося, щоб у мене було чотири руки, які б утримували мене на сидінні, враховуючи темп, в якому їхав Альсар. На повороті закруту перед нашими очима простягалося невелике озеро шириною від восьми до дев'яти сотень метрів. Його оточували пишні луки, а трохи далі – густий ліс. Біля берега я побачив велику будівлю клубу, з'єднану доріжкою, вкритою гравієм, із сучасною пристанню, де було пришвартовано два човни. Один із них був моторним човном, інший – вітрильником.
  
  
  Альсар зупинився з вереском покришок. Ми поспішали, коли я почув, як катер з ревом мчить до понтона.
  
  
  На борту було троє чоловіків. Одним із них був ніхто інший, як Синьооків.
  
  
  Я знав, що неодмінно зустрінуся з ним. То чому б не зараз? Я просто сподівався, що Альфредо зможе допомогти, якщо мені знадобиться.
  
  
  Ми пішли у бік порту. Альсар вказав на ферми для худоби, які можна було побачити за великою групою дерев. Але мій погляд не відривався від катера.
  
  
  У керманича були проблеми зі стикуванням. Це зміцнило моє уявлення про росіян як мореплавців. Вони натрапили на док із достатньою силою, щоб вивалитися на палубу. Альфредо схопив мотузку і прив'язав його до причалу.
  
  
  Троє чоловіків піднялися, намагаючись зробити гарне обличчя. Альсар простяг руку одному з пасажирів, якого я дуже добре знав, і сказав:
  
  
  - Пане Синеоков, я хотів би представити вам пана Ніка Картера, журналіста, який пише про наші об'єкти.
  
  
  Синьооков простягнув мені руку, потім познайомив мене з двома своїми товаришами. Якщо він упізнав мене, то з дивовижною майстерністю приховував це. Він, здавалося, виявив дуже непідробний інтерес, коли Алсар пояснив йому, що його друг на ім'я Саміра Хурі привела мене до табору. Я почав почуватися трохи гірше від цього контракту.
  
  
  
  "Ходімо в клуб випити", - казав Альсар. Містер Картер зможе поділитися своїми думками про нашу школу.
  
  
  Він повернувся і запросив нас наслідувати його приклад. Я був за ним. Синьооков пішов за мною. Несподівано спалахнула блискавка, у моїй голові стався грізний вибух, і на все опустилася ніч.
  
  
  Мій череп служив притулком для добрих тридцяти дияволів, озброєних гострими вилами, які пронизували ними внутрішні стінки моїх скронь, мою шию та мій лоб.
  
  
  Незважаючи на мій біль, моїм бідним вухам вдалося вловити дуже дивні звуки. Згодом я зрозумів, що це людські голоси. Я не намагався розплющити очі. Посмикування в голові були настільки сильними, що це простий рух, я був впевнений, завдасть мені болю.
  
  
  Голоси ставали чіткішими. Мої зап'ястя хворіли майже так само, як голова. Я лежав на підлозі і не міг поворухнутися. Я нарешті впізнав голос Альсара. І тут я згадав.
  
  
  - Я від початку підозрював, що він не журналіст, але він був дуже переконливий. Так що я не був певен. Ця повія! Вона привела його сюди. Я примушу її пошкодувати, що вона побачила денне світло!
  
  
  «Він – один із найнебезпечніших агентів в уряді Сполучених Штатів», – пояснював тепер голос Синєокова. Один із найкращих в АХ. Ми вже знайомі, і мені треба звести невеликі рахунки.
  
  
  Мій мозок швидко розумів. Я прокляв себе за секунду розслаблення біля платформи. З такою людиною, як Синьооков, ви не могли дозволити собі послабити пильність навіть на секунду. Я припустився помилки новачка. Я за неї заплатив. Я навіть не намагався поворухнутися. Мої ноги і руки були пов'язані товстою прядив'яною мотузкою. Той, хто зав'язав вузли, виявив повну зневагу до мого комфорту. Цікаво, яким предметом мене збив із ніг Синьооків. У якому становищі була Саміра? Якщо Пако був для неї так само корисним, як Альфредо для мене, у неї були серйозні проблеми.
  
  
  Альсар знову заговорив.
  
  
  - Ви, Альфредо, та інші, їдьте, посадіть Картера у вантажівку. Ми відвеземо його до табору. Я хочу змусити їх заговорити, Саміру та його. Згодом ми їх ліквідуємо.
  
  
  Я сказав собі, не надто сподіваючись на нього, що Альфредо все ще тут. Може, у нього в голові був план, і він вичікував. Я відчув, як мене схопили руки. Секундою пізніше у моїй голові прокинувся новий вулкан, коли я приземлився на підлогу вантажівки.
  
  
  Дорогою я зрозумів по пережитих мною ударах, що за кермом сидить Альсар. Потім вантажівка зупинилася.
  
  
  "Поклади його в сигнальну кімнату", - наказав голос Альсара.
  
  
  Мене безцеремонно витягли з машини, а потім знову кинули на підлогу кімнати. Розійшлися кроки, грюкнули двері, і легке металеве клацання повідомив мені, що вони замкнені. Тільки тоді я наважився розплющити очі.
  
  
  Незважаючи на мою хвору голову після удару, я боровся, зумів сісти на півсекунди, болісно впав назад, потім з серією викривлень підвів ноги під своє тіло і зміг піднятися у вертикальне положення. Я глянув у вікно, подивився на адміністративну будівлю. Нікого не видно. Я зробив невелику оцінку. Крім голови, мені нічого не видалося серйозно пошкодженим. Х'юго та Вільгельміни, природно, не було. Але П'єр все ще був там, дуже тепло притиснувся до тіла. Його присутність наповнила моє серце бальзамом.
  
  
  Круговим поглядом я спробував знайти предмет, який можна використати, щоб розірвати мої пута. Раптом мою увагу привернув рух зовні.
  
  
  З офісу Альсара щойно вийшли три постаті: Пако, Альфредо та Саміра. Вони крадькома пробралися до будівлі, де мене замкнули. Саміра виглядала наляканою, але в іншому мені це подобалося.
  
  
  Двері відчинилися, і Саміра кинулась до мене.
  
  
  – Ви цілі! - Вигукнула вона.
  
  
  «Дякую їм», - сказав я, повернувшись до Пако та Альфредо, щоб переконатися, що вони прочитають мої слова по моїх губах.
  
  
  Альфредо зніяковіло посміхнувся, потім, на мій повний подив, вийняв Хьюго з кишені і почав перерізати мені краватки.
  
  
  Я спитав його. - Де ти знайшов цей кинджал?
  
  
  Руки Альфредо ожили, і арабески, які він малював, мали містити відповідь на моє запитання. Не кажучи, а жестами мови глухонімих.
  
  
  Саміра переклала:
  
  
  "Він був тим, хто тягнув вас біля озера", - пояснила вона. Він нічого не міг вдіяти, бо було надто багато інших.
  
  
  Альфредо підтвердив це кивком голови, а потім з іншої кишені гордо видихнув на мене Вільгельміну.
  
  
  - Я тобі все прощаю, - говорю я.
  
  
  Після мого великодушного вибачення він широко посміхнувся до мене. Потім я повернувся до Пако і спитав його:
  
  
  - Які зараз плани Альсара?
  
  
  Руки Пако почали в'язати у повітрі.
  
  
  – Він усіх учнів відправляє купатися на озеро, – перевела мені Саміра. Їх супроводжуватимуть кілька охоронців. Але всередині комплексу, як і раніше, буде десять чи дванадцять осіб.
  
  
  Коли вона сказала ці слова, посеред площі з'явилася стара вантажівка. Студенти юрмилися всередині, а потім він рушив дорогою до озера.
  
  
  Коли вантажівка зникла за першим поворотом, з офісу вийшли Альсар, Синьооков та інші росіяни. Вони приїхали до нас у гості.
  
  
  Я кинувся до маленької коробки, прикріпленої до стіни. Ця маленька червона коробка із важелями.
  
  
  У мене не було проблем із відключенням. У наступні кілька хвилин ніхто не зможе опускати важіль. Якщо я зробив це, я хотів бути впевненим, що трубопровід буде цілим.
  
  
  
  
  
  
  Двадцята глава.
  
  
  
  Пако та Альфредо витягли пістолети, які вони сховали під одягом. Моя права рука зімкнулась на рукоятці Вільгельміни. У Саміри не було пістолета, і я жестом попросив її лягти на підлогу. Що вона й зробила, не здригнувшись.
  
  
  Я зовсім не збирався давати шансу Синеокову та Альсару. Як тільки вони опинились у межах досяжності, я вийшов і відкрив вогонь. Троє чоловіків упали. Пако та Альфредо стояли позаду мене. Альсар і Синьоок відстрибнули, щоб сховатися. Альсар отримав травму плеча, але я не міг припустити, наскільки серйозною є його травма.
  
  
  На кілька хвилин у всьому таборі запанувала похмура тиша. Потім без попередження з усіх боків затріщала зброя. Не можна було дізнатися, звідки йде атака. Добре навчені партизани Альсара щойно розпочали практичну роботу.
  
  
  Я знову втік у притулок. Пако зробив те саме. Альфредо почав зигзагоподібно бігти до столярної майстерні.
  
  
  Всі вікна в нашому притулку були вибиті, але, якщо не брати до уваги протягів і холоду, ми були у відносній безпеці. Я не розумів, що задумав Альфредо. Я спитав Саміру, куди він іде.
  
  
  «Якось бачив, що в шафі в майстерні була зброя, - відповіла вона. Альфредо може подумати, що все ще там.
  
  
  Руки Пако смикнулися.
  
  
  – Гранати, – перевела Саміра.
  
  
  Гранатами ми могли завдати чималої шкоди. Я сподівався, що Альфредо впорається. Зовні вогонь затих.
  
  
  Я ризикнув заглянути у розбите вікно. Нічого не рухалося. Раптом я почув кроки по гравію стежки. Альфредо повертався.
  
  
  Обстріл негайно поновився.
  
  
  Альфредо повернувся і жбурнув гранату у бік довгої цегляної будівлі, яку він щойно покинув. Майже таким самим рухом він розвернувся, щоб відправити ще одну до складу вибухових речовин. То був його останній хід. Постріли автоматичної зброї буквально порубали її.
  
  
  Я відправив Саміру на підлогу і розпластався на ній. Як раз вчасно. За вибухом першої гранати була приголомшлива серія ланцюгових вибухів. Комунікаційна кімната похитнулася. Друга граната Альфредо підірвала усі маленькі бомби у складі.
  
  
  Тряска охопила наше сховище. Задня стінка провалилася всередину, і звіс даху відлетів, як соломинка. Шматочки стелі впали нам на голову, але вони були легкі. По кімнаті розкидані частини радіоапаратури. Величезний гучномовець звалився і на кілька дюймів не влучив у голову Пако.
  
  
  У кожній битві є час діяти та час реагувати. Для нас настав час завдати удару у відповідь. Пако та Саміра теж це розуміли. Ми блискавично вийшли зі зруйнованого укриття. Проходячи повз, Саміра схопила пістолет бідного Альфредо. У безладі, що панувала, у нас був шанс пройти.
  
  
  Я простежив дорогу у напрямку вантажівки.
  
  
  Він був припаркований перед офісом Альсара, мабуть недоторканим. По дорозі я натрапив на кілька тіл і уламків, але не вважав за корисне докладно зупинятися на їх упізнанні.
  
  
  Саме тоді одне з тіл, трохи правіше, встало. То справді був Синеоков, а точніше те, що залишилося від Синеокова. Він мав погане побажання сховатися біля складу. Кров ринула з його тіла, а ліва рука звисала через бік, утримуючись на клаптях плоті на плечі. Але у правій руці він тримав пістолет.
  
  
  Я мушу визнати, що в нього вистачило сміливості. Він підняв руку, щоб скоригувати постріл, але моя куля потрапила йому в обличчя. Його голова вибухнула кривавим гейзером, і ми продовжили тікати.
  
  
  Коли ми сіли у вантажівку, нам здалося, що вона в ідеальному стані. Лише вікна зникли. Ми якраз стрибнули на борт, коли відновився обстріл із кулемета. Люди Альсара оговталися від подиву.
  
  
  Саміра та Пако лягли на підлогу, коли я натиснув на кнопку. Двигун завівся майже як годинник. Я перейшов на першу і відпустив педаль зчеплення. Вантажівка рушила у снопі гравію. Я втиснувся якнайглибше на своєму сидінні.
  
  
  Краєм ока побачивши, як чоловік перекинувся у бік вантажівки, я натиснув на педаль газу. Але він був швидшим. Він вліз у гузовик. То був Альсар.
  
  
  - Негайно зупиніть цей автомобіль! – наказав він своїм сильним голосом.
  
  
  Не відповідаючи йому, я натиснув на гальмо педаль, збираючись кинути його на капот. Він передбачав удар. Він міцно стиснув кузов.
  
  
  Але Пако схопився за її спиною і обхопив її шию своїми величезними руками. Обличчя Альсара перетворилося з червоного на лілове, потім пролунав зловісний тріск. Пако викинув його за двері, як здоровенну ляльку. Альсар більше ніколи не матиме проблем з шийними хребцями.
  
  
  Я був у полі зору бар'єру. Позаду нас група чоловіків продовжувала стріляти, але епізодично. Фідель та його приятель, що пахнув козою, зачинили ворота. Вони стояли перед постом охорони. У кожного по гвинтівці на зразок тих, що я бачив на стелажі. За нашого наближення почали стріляти.
  
  
  Тяжкі сталеві листи військової вантажівки витримували набагато вищі калібри. Все, що ми ризикували, це побачити, як вони проткнули шини або радіатор, але це була найменша з моїх проблем. Я знав, що за хвилину це не має значення.
  
  
  Я продовжував мчати до перешкоди, ніби збираючись її перетнути. Але в останній момент націлив усе на пост охорони.
  
  
  Фідель та Рамон запанікували, але було вже пізно. Потужна вантажівка врізалася в пост охорони, роздавивши при цьому партизанів.
  
  
  Я стрибнув на землю і вистрілив двома кулями Вільгельміни в шини вантажівки. Ідучи за Пако та Самірою, я переліз через паркан і попрямував до «Мустангу».
  
  
  Пако увірвався всередину. Він займав більшу частину заднього сидіння. Я стрибнув за кермо, Саміра сіла поряд зі мною. Включив АКПП та натиснув на газ. Як тільки ми минули перший поворот, звуки пострілів стихли. Позбавлені свого лідера, партизани, мабуть, не переслідували нас. І якщо генеральські війська справді були поблизу і рушили в дорогу, ми були поза небезпекою.
  
  
  Як тільки ми опинилися на рівному асфальті дороги, я стрімко попрямував у бік міста. Насамперед я зупинився перед поліцейською дільницею і висадив Пако. Він запитливо глянув на мене, але я не хотів затримуватись.
  
  
  - Іди й допові, - кажу я. Якщо хтось нас шукає, вони нас знайдуть!
  
  
  Він підкорився.
  
  
  – На кого він працює? - Запитала мене Саміра. А на кого працюєш?
  
  
  Досі розум був повністю зайнятий помстою, але тепер він повернувся до нормального життя. Мені було її майже шкода.
  
  
  - Я не можу вам відповісти, - говорю я. Краще, щоб ви знали якнайменше на даний момент.
  
  
  Вона думала про це, коли я повертався до мотелю, де ми ночували напередодні.
  
  
  - Що буде зі мною? - нарешті питає вона.
  
  
  - Думаю, нам не варто турбуватися два-три дні, поки влада щось не з'ясує...
  
  
  Насправді це не відповідало її запитання, але, схоже, її задовольнило.
  
  
  Наша кімната напередодні увечері все ще була вільна. Забрали назад.
  
  
  Першим жестом Саміри було піти прийняти душ. Я скористався можливістю, щоб зателефонувати до холу.
  
  
  "Яструб, я слухаю", - прогарчав він після першого дзвінка.
  
  
  - Тут, N3, сер.
  
  
  - Я чекав на ваш дзвінок. Наші мексиканські друзі щойно повідомили мені про ваш візит до наших конкурентів. Вони б хотіли провести з вами коротке інтерв'ю.
  
  
  Настала коротка мовчанка.
  
  
  - Місію повністю виконано?
  
  
  Я знову боявся цього питання.
  
  
  - Ні, - відповів я.
  
  
  - N3, завтра вранці о 6:30 за вами в аеропорту прилетить спеціальний літак. До цього часу ваша місія має бути виконана.
  
  
  "Дуже добре, сер", - зумів сформулювати я. А зразки, які я отримав нещодавно… мені залишити їх нашим друзям?
  
  
  - Тут слід повідомляти все, що може допомогти нашому фінансуванню. Наші конкуренти боргують перед нами ще довго після того, як вони нам заподіяли.
  
  
  - Я розумію.
  
  
  Двісті тисяч доларів усе ще можна було використати. Щодо автоматичної зброї, я маю залишити їх мексиканській владі.
  
  
  "Скажи мені, Нік", - сказав Хок менш різко. Літак доставить вас у Х'юстон. Ви можете завершити свою відпустку там.
  
  
  - Щиро Дякую.
  
  
  Він правильно витлумачив тон моєї відповіді, тому що вважав за потрібне додати:
  
  
  - Перепрошую, що змушую вас довести місію до кінця, але інакше й бути не може. Ми не можемо дозволити собі терпіти тероризм чи тих, хто його практикує.
  
  
  Я вперше чув, як він каже так ясно.
  
  
  - Я розумію, сер. Згодом я можу стати надто сентиментальним.
  
  
  Я почув шум, який, мабуть, був зітханням, потім Хоук обірвав зв'язок. Я по черзі повісив слухавку і повернувся до спальні. Я приїхав, щоб побачити, як Самір виходить з ванної.
  
  
  - Я теж приймаю добрий душ, і ми йдемо щось перекусити, - сказав я.
  
  
  Як я і очікував, вона з ентузіазмом погодилася. Я зібрався, і ми пішли до ресторану.
  
  
  Саміра виглядала щасливою та розслабленою. Я замовив подвійний скотч і закурив одну зі своїх золотих сигарет із фільтром. Я пообіцяв собі, що зроблю все, щоб цей вечір був для Саміри якомога приємнішим. З її сумішшю фанатизму та наївності, вона, безумовно, була однією з найнебезпечніших і наймиліших жінок, які зустрічалися у моєму бурхливому житті.
  
  
  Як завжди, Саміра з вовчим голодом проковтнула свій смажений стейк. Я був далекий від апетиту, проте очистив свою тарілку.
  
  
  Коли ми вийшли з ресторану, на нас напали писки, що дисонують, оркестру маріачі, що налаштовує свої інструменти. Касир поінформував нас, що трохи згодом біля басейну йде танець.
  
  
  - Нік, а як щодо танців? - Запитала мене Саміра.
  
  
  - Хочеш?
  
  
  - Ой! це було б справді круто! Пам'ятаєте, до Матамороса ми не змогли поїхати? Давайте змінимося і зробимо цей вечір подією, яка залишиться у нашій пам'яті.
  
  
  Я сказав собі, що день уже був незвичайний, але погодився. Саміра обрала блідо-жовту вечірню сукню до щиколоток. Вона додала срібне намисто та колекцію відповідних браслетів.
  
  
  Щоб засліпити її, знадобилося зовсім небагато часу. Я знав, що тієї ночі всі чоловіки можуть не спати всю ніч.
  
  
  На мені була темно-синя сорочка та білі штани. Вперше я вирішив залишити трьох друзів. Вечір мав бути повністю присвячений Самірі та мені.
  
  
  Коли ми приїхали, біля басейну вже зібрався великий натовп. Було повішено кольорові паперові ліхтарики, і тепла мексиканська музика занурила всіх у радісну ейфорію.
  
  
  Продавець квітів відкрив магазин біля дверей холу. Взявши Саміру за руку, я підвів її і купив троянду з жовтими пелюстками, яку наколов їй у волосся.
  
  
  Саміра ковзала по трасі, і мені здавалося, що вона ширяє в повітрі. Вона танцювала з грацією, яка сповнювала мене блаженством від захоплення. Нічний годинник пролетів як хвилини. Наш хореографо-любовний союз ніхто не порушував.
  
  
  Диригент оголосив останню п'єсу. Я подивився на годинник і з тривогою побачив, що було вже дві години ночі.
  
  
  Ми закінчили танець, не сказавши жодного слова. Потім я взяв Саміру за руку, і ми рушили назад до нашої кімнати.
  
  
  Я зачинив двері, коли Саміра була в мене на руках. Я ніжно поцілувала його великі чорні очі, потім його ніс і наші губи з'єдналися з таким запалом, що ми могли б присягнути, коли побачили це вперше.
  
  
  Зрештою, Саміра м'яко відштовхнула мене і повернула мені себе. Я розстебнула три великі жовті гудзики на сукні і накинула її на плечі. Він упав на килим, і я підняв його природно, перш ніж акуратно повісити в шафу.
  
  
  Потім я зірвав жовту троянду з волосся Саміри і засунув її до кишені куртки. Потім я скинув з неї крихітні трусики.
  
  
  Стоячи переді мною у своїй гордовитій наготі, Саміра почала розстібати мою куртку. Так само природно, як я пішла повісити її сукню, вона повісила його на вішалку і забрала до шафи. Моя сорочка пішла за ним. Коли Саміра спустила мої трусики до щиколоток, я швидко позбувся їх невеликим стрибком.
  
  
  Покриваючи її ніжними поцілунками, я відніс її до ліжка, де обережно поклав. Мої лагідні руки ковзнули по її твердому плоскому животі, потім по м'яких, м'язистих стегнах. Я дозволив своїй голові впасти між кулями її маленьких грудей, які я пестив губами, повільно просуваючись до їхнього кінця, який я почав дражнити. Її тіло почало тремтіти, і її горло видало легкий стогін.
  
  
  Руки Саміри не залишалися бездіяльними. Вони сміливо пройшли всією поверхнею мого тіла. Мої губи та язик ретельно досліджували кожен куточок її анатомії. Коли моя мова нарешті досягла своєї мети і затрималася там надовго, голова Саміри відірвалася від подушки з майже болючим виразом обличчя, але стогін, що вирвалися з її горла, перетворилися на глибоку мелодію насолоди, схожу на пісню, глибоку і глуху.
  
  
  Через деякий час, згадавши, як вона любить виявляти ініціативу, я дозволив собі впасти на її бік і сказав:
  
  
  - Твоя черга.
  
  
  Вона осідлала моє тіло і з дивовижною точністю направила мене всередину себе. Через кілька секунд ми обидва вибухнули остаточним злиттям. Потім наші тіла розслабилися, і наші губи знову шукали одне одного.
  
  
  Саміра тихенько зітхнула і звернулася до мене. Я залишив лампу увімкненою і викурив одну зі своїх особливих сигарет, яку вийняв зі свого золотого футляра. Невдовзі її рівне дихання сказало мені, що вона спить.
  
  
  Я безшумно вислизнув з ліжка і одяг одяг. Саміра навіть не змінила свого становища. Дивлячись на неї, одразу подумалося, що вона бачила чудовий сон.
  
  
  Я відкрив схованку трьох моїх друзів і схопив П'єра. Обережно схопивши циліндр, я підійшов до ложі і повернув патрон. Я забрав свої останні речі. Будь-хто, хто вдихне смертельний газ, що походить від П'єра, вмирає протягом хвилини. Газ випаровується за три хвилини. Як і всі оперативники АХ, я можу затримувати подих на чотири хвилини.
  
  
  Я дістав з шафи піджак і сорочку, потім поставив сумку біля дверей і востаннє подивився на Саміру. На його обличчі був такий самий вираз повноти щастя. З іншого боку, її рівне дихання перестало піднімати її маленькі груди. Я взяв П'єра і поклав патрон назад у кишеню.
  
  
  Я вимкнув світло, вийшов і замкнув двері. Ніч була прохолодною. Я натяг куртку і глибоко зітхнув.
  
  
  Коли я їхав до аеропорту на своєму Мустангу, я відчув, як щось укололо мене крізь сорочку. Я поліз у кишеню куртки і знайшов там жовту троянду. Я взяв квітку і вдихнув її запах. Він був пройнятий ароматом Саміри. Я опустив вікно і викинув троянду надвір. Пелюстки майоріли на вітрі за мною. Я подивився на годинник, було 6:30 ранку.
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
Оценка: 10.00*3  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"