Браян Шарлотта : другие произведения.

Моє життя - мiй початок

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
   MICROSOFT
  
  Моє життя - мiй початок
  
  Iз мо§х спогадiв
  
  
  Шарлотта Браян (Невинний ангел)
  
  01.07.2011
  
  
   День для декого - свiтлий, а нiч - темна i холодна. Так i має бути, але не для мене. Мiй день нiколи не був теплим i свiтлим, навпаки - вiн мiй найгiрший кошмар. Було дуже страшно, доки в моєму життi не з"явились двоє чудових хлопцiв, якi здавались були iдеальними. Але все змiнилось, коли я дiзналась правду, яка довела мене до божевiльних наслiдкiв.
  
  
   
  Муза
  У гостi завiтала в душу,
  якась iскриночка життя.
  I радiстю обвiяла натхнення
  "Муза" чарiвна.
  
  Подяка
  Я нiколи б не написала цiє§ iсторi§, якби не вiдчувала ритму музики. Вона як ритм життя (пiсня us5 "rhythm of life") . Музика - моя "муза". Без не§ життя нудне i не цiкаве. Вона мене надихає творити диво.
  Також, хочу подякувати всiм друзям i рiдним.
  
  Вiн не буде змагатися, анi
  кричати,
  I на вулицях чути не буде
  нiхто його голосу.
  
  Роздiл 1 "Емоцi§ i настрiй"
  
  Автомобiль зупинився бiля мого нового особняка на вулицi "Мiсячне сяйво". Мiй погляд пробiгся вздовж квiтучого провулку навпроти похмурого дому мо§х сусiдiв. На §хньому подвiр"§ виросла трава по колiна, а будiвля взагалi була велика, дерев'яна i стара, мало не розвалювалась. I це не один такий жахливий будинок на цiй вулицi, §х безлiч.
  Але ось про наш такого не смажиш, бо вiн красивий i сучасний... але менi все-одно вiн не подобається, i я не хочу тут залишатись. Мене зовсiм не цiкавлять новi знайомства, чи новi подi§ в життi. I мама добре знала чому! Бо я можу §й сказати все, що думаю про цей несподiваний пере§зд.
  "Це все через тебе! - кричала я два днi тому, коли ми ще жили в Сiдне§. - Ми повиннi §хати в чуже мiсто через твою роботу...Думаєш це справедливо робити так з нами?"
  I далi менi хотiлось кричати на не§, але це ж не допоможе. А навпаки тiльки розсердить §§.
  Я тихо зiтхнула. Голова розривалась вiд болi на маленькi шматочки. Все тiло категорично вiдмовлялось рухатись, а очi не хотiли бачити яскравого свiтла, через те я §х заплющила.
  - Ти, що не думаєш виходити? - почувся втомлений голосок мами.
  Я рiзко розплющила §х i сердито подивилась на не§. Вона горда натура, тому й вiдвела погляд вiд доньки, яка не бажала навiть зробити крок сво§ми ногами по цiй землi. Жiнка проiгнорувала всi мо§ слова, бо не хотiла зiпсувати собi настрiй. Потiм вона звернулась до мого брата i вiн одразу послухав §§, швиденько вистрибнув з автомобiля i направився прямо по курсу - до будинку. Через декiлька хвилин я також вийшла з авто i направивсь в будинок. Вхiд був через велику арку, з"єднаний з високим коридором з дзеркалами. Навiть пiдлога вiдображувала мене, дiвчину з бiлявим волоссям, з червоними щоками i з зеленими очима.
  Тiльки через рiк я змогла звикнути до цього мiсця, але й до сьогоднi не полюбила його. Тут похмуро, люди злi i непривiтнi. Сво§х сусiдiв я взагалi не знаю...
  Школа яку я вiдвiдую, найбiльша в мiстi Лiма, i найтупiша теж. Менi не iмпонують §§ охорона i правила.
  Якби зараз варта побачила, що я йду по газонi, який вкритий снiгом, а не по чистенькiй брукiвцi, вони б мене покарали. Заставили б сидiти пiсля урокiв i слухати дурнi нотацi§ вчителiв. Так вони завжди роблять з порушниками. Нiби це допоможе! Так, через рiзну дурню на мене кричать i залишають в школi до вечора. Звичайно мамi це не по душi! I вона лає мене. Така i має бути §§ реакцiя, але ранiше вона б на це тiльки махнула рукою. Ця жiнка нiколи ранiше не звертала уваги на мо§ проблеми, поведiнку i навчання. А зараз все змiнилось в кращу сторону, i я цьому рада.
  Мо§ втомленi ноги завели мене в клас. Вороже ставлення однокласникiв мене не здивувало. Кожного дня я прокручувала фразу в сво§й головi: "Чому вони мене ненавидять?" I вiдповiдi не було. Iнодi я не витримувала дiвчачо§ гордостi i насмiшок вiд сво§х однолiткiв, i ридала гiркими сльозами. Було й таке, що я верещала i погрожувала розмахуючи кулаками. Все-одно не допомагало!!!
  Я всадилась за останню парту i почала викладати речi, якi менi були потрiбнi для уроку. Алгебра - не зрозумiлий для мене урок. Я нiколи не дружила з математикою. Не хотiлось вiдразу повторювати формули, тож я прислухалась до розмови дiвчачо§ компанi§.
  - Знаєш, я вчора бачила блондина. - сказала Мiла Смiв.
  Мо§ брови поповзли вгору. Це що нове прiзвисько хлопця Мiли?
  - I що?
  Смiв нахмурилася, §§ губи надулись, а очi дивились злим поглядом на спiврозмовницю.
  - Вiн був з чорною видрою.
  - Хто така? - запитала Кетi Фреон.
  Мiла жбурнула книжку в Бетанi Марок, але промазала, бо §§ впiймав сусiд по партi. Бетанi навiть не зрозумiла, що в не§ хотiли жбурнути книгою. Дiвчина i далi розмовляла по мобiльному телефонi i не звертала увагу на однокласниць.
  - Обережно Мiла, бо комусь розiб'єш голову. I подумають, що ти зробила це навмисно. - сказав тоненьким голоском Френк Майн.
  Хлопець симпатичний i розумний. До нашо§ школи прийшов цього року, вже другий семестр навчається тут.
  Френк шикарний блондин з карими очима i гарною зовнiшнiстю. Вiн добре ставиться до мене i я вiдповiдаю взаємнiстю. Моя єдина подруга Крiстi влюбилась в нього.
  - Так...ага. - булькотiла Мiла.
  Потiм - §§ погляд наткнувся на мене, i я вiдчула тривогу.
  - Чого витрiщилась Евенс? - злим голосом запитала вона.
  Я вiдвела погляд i втупилась в книжку. Пролунав гучний регiт.
  "Я не дивлюсь на тебе, дуро!" - думала я не в змозi говорити.
  Я не чула захищаючих слiв вiд Френка, може вiн не має що сказати, а може перейшов на сторону найкращих i найкрасивiших дiвчат в класi. Навiщо йому спiлкуватись з уродами i бiлими воронами, якщо можна бути в найлiпшiй компанi§.
  Мою увагу вiдволiк знайомий голос моє§ подруги Крiстi. Ї§ тiло струнке i маленьке, як в моделi. Шкiра кольору шоколаду, темнiша вiд моє§, очi чорнi, як нiч, усмiшка - тепла i нiжна. Сьогоднi §§ волосся розпущене - нiколи ранiше вона не виглядала такою вродливою. Крiстi сiла за другу парту бiля вiкна не замiтивши мене. Ї§ погляд був прикутий до Френка, який усмiхався дiвчатам.
   Я пiднялась з свого мiсця i попрямувала до не§.
  - Привiт - тихо сказала я, не чикаючи вiдповiдi. - Як провела канiкули?
  Зимовi канiкули пройшли швидко, нiби хтось пришвидшив час.
  - Жахливо! Краще б §х взагалi не було.
  Я знала причину.
  - Френка не було в мiстi, вiн §здив до сво§х рiдних...
  Вона продовжила розповiдь, але я §§ не слухала. Мiй погляд наткнувся на сяюче обличчя юнака. Воно було прекрасне! Чому я не така чудова, як вiн?
  Моє тiло струнке, але не таке високе i худюще, як в наших красунь. Шкiра обличчя свiтла, вона пасує до бiлявого волосся. Очi великi, як лiхтарi на вулицi i вони горять зеленим сяйвом.
  - Лiлi, ти мене слухаєш? - пирхнула Крiс.
  Я повернула увагу i свiдомiсть до класу, i подивилась на однокласницю.
  - Так, я тебе чую. - сказала я спокiйно - Можеш продовжувати!
  Мiй погляд наткнувся на цiкавий i здивований погляд карих очей. Хлопець стежив за мною, вiн не звертав уваги на запитання Кетi.
  - Франк! - звернулась вона до хлопця, який не збирався §§ слухати.
  Бiля мого вуха почувся роздратований голос.
  - Чому ти дивишся на мого хлопця?
  Я реготнула.
  - Вiн не твiй! Ти ж не зустрiчаєшся з ним. Подивися вiн сам стежить за мною.
  - Взагалi то, вiн дивиться на мене.
  Я фиркнула, але й правда зараз хлопець позирав на Крiстi. Я вiдвернулась вiд них обох i попрямувала до своє§ парти. Дзвiнок продзвенiв якраз вчасно.
  Уроки минули швидко. Я попрямувала до виходу, коли закiнчилась мова, останнiй сьогоднiшнiй урок.
  - Крiстi! - покликала я §§.
  Дiвчина обернулась в мiй бiк i знiяковiло усмiхнулась.
  - Що? - §§ голос був спокiйний.
  - Ти йдеш додому?
  Вона похитала головою i сказала хрипким голосом:
  - Нi, я з Евелiн i Нiколь йду до нового кафе. Сьогоднi там для школярiв 30% знижки.
  Я засяяла вiд радостi. 30% знижки - нiчого собi!
  - Можна пiти з вами?
  Вона здивовано втупилась в мене. I я зрозумiла, чому вона вагається.
  Я не люблю ходити по магазинах, i тому й нiколи не ходжу гуляти з друзями, бо в них розмови тiльки про одяг, моду i хлопцiв. А в кафе я б пiшла залюбки.
  - Вибач, але ми йдемо з iншою компанiєю. Нiколь покличе хлопцiв, а ти з ними навiть не знайома. Краще в iнший раз!
  Я обурено пiшла геть.
  
  ***
  
  В моєму серцi забринiла бiль, бо телефон в мо§х руках завiбрував. Я добре знала, хто дзвонить, але не збиралась пiднiмати слухавку.
  - Мамо скажiть, що мене немає.
  Я дала мобiльний довiренiй особi. Вона не сказала менi нi слова.
  - Алло! - §§ голос був м"яким - Добрий день Крiстi.
  Вона усмiхнулась божественною усмiшкою. Так! Моя мама була вродливою жiнкою. Сукня, туфлi, волосся покрашено в чорний колiр i гарненько зiбране в хвостик. Вона не схожа на самотню вдову, яка втратила чоловiка три роки тому. В не§ iнший образ, молодо§, вродливо§ i сильно§ тридцяти п"яти рiчно§ жiнки, матерi двох дiтей, вчительки.
  - Так, вона в дома. Зараз покличу.
  Матуся простягнула менi телефон. Я люто зиркнула на не§.
  - Дякую! Ви що не чули, що я вам сказала! Я не в дома! - крикнула я §й.
  Кинула телефон на стiл перед §§ носом. Мене здивувала поведiнка мами. Звичайно вона нiкого не хотiла обманювати, але заради мене могла один раз це зробити. Менi стало погано! Вiдчуття таке, нiби я беззахисна сирiтка, яка помирає вiд нудьги. Так i було, я сама по собi i моє iснування важко назвати життям.
  Пiсля всього що сталося в моєму життi я не стримувала слiз. Я вибiгла з будинку, щоб не залишатися з мамою i не показувати §й своє§ слабкостi.
  "Клас! Ще цього не вистарчає."
  Я вiдчула, що теплий дощ зволожив мою голову. Чим далi я вiдходжу вiд дому, тим мокрiша ставала. Але це не проблема! Я люблю гуляти пiд дощем. Але куди менi йти? Я поглянула навкруги. Будинки, будинки, будинки...
  "Немає нiчого окрiм будинкiв i лiсу десь в далинi." - думала я.
  А ось тепер мо§ очi бачили тiльки дерева, якi красувались в туманi.
  Краплинки дощу стiкали по моєму обличчi, а до очей пiдкотились сльози. Менi не хотiлось плакати i смiятись не хотiлось. Я добре знаю чого хочу! Бiгти! Бiгти... Моє серце швидко билось, коли я робила рiзкi кроки. Але я не зупинялась; просто бiгла, швидко бiгла.
  Я вiдчувала холод, бо одяг був занадто легким для тако§ погоди i вже мокрий. Вiдчувалася втому i бiль в животi.
  Щоб потрапити до цього лiсу, менi знадобилась година. Коли я доповзла до дерев, то замiтила, як темно i хмарно на небi. Туман обкутав землю, але я бачила стежку по якiй йшла в глиб лiсу. Коли я опинилась далеко вiд мiста i мене окружляли тiльки дерева менi стало лячно.
  "Лiсовi монстри залюбки захочуть мною пообiдати." - думало дурне дiвчисько на iм"я Лiлi.
  Я багато знаю про монстрiв. Це, можна сказати моє захоплення i хобi. Але найгiрше те, що в глибинi душi я боюсь всього, що мене оточує, тiльки не хочу, щоб це хтось знав. Втiкаю вiд проблем, а зараз тремчу в темнотi, бо дуже боюсь §§.
  Зараз, менi здається, що хтось стежить за мною. Просто, дивиться в спину, а я не замiчаю. В цю секунду, десь в далечi зашелестiло листя, i я роздивилась навкруги нiкого не побачивши.
  "А не краще було б замкнутися в кiмнатi чи в пiдвалi! Тут мене нiхто не подумає шукати, бо всi знають яка я боязка i сюди б не пiшла. А якщо щось станеться? Я точно збожеволiла, що пiшла сюди."
  Прямо попереду себе я побачила постать. Моє тiло завмерло, а постать в капюшонi наближалася все ближче i ближче до мене.
  - Хто ти? - голосно i чiтко запитала я.
  Постать була вдягнена в чорний одяг, обличчя не було видно, бо капюшон закривав його.
  - Твiй нiчний кошмар! - захихотiв знайомий голос, але вже за моєю спиною. Я обернулась, щоб переконатись, що я знаю хто там сто§ть.
  - Френк, що ти тут загубив!
  Це був мiй однокласник. Я завжди знала, що вiн особливий, i сьогоднi в цьому переконалась. Двоє хлопцiв гуляють лiсом... Щось не думаю, що вони просто прогулювались в таку погоду лiсом.
  Френк проiгнорував мо§ слова.
  Вiн був вдягнений в яскравий одяг. Його друг, який налякав мене до смертi, зник. Хлопець дивився в глиб лiсу. Лице випромiнювало ярiсть, i все це через мене. Навiть дурень би зрозумiв.
  - Вибач, але менi потрiбно йти! - повiдомив вiн холодним голоском.
  Куди? Навiщо?
  Цi питання безкориснi. Все-одно вiдповiдi не буде.
  Юнак навiть не глянув на моє здивоване обличчя, вiн просто розтанув в туманi, i залишив мене одну.
  
  ***
  Моя кiмната не була свiтлою, як кiмната мого брата Пiтера. Але вона рiдна для мене. Кожний куточок нагадує про моє минуле, точнiше тiльки мо§ речi: книги, божественний куточок, картини i фотографi§, маленькi туфельки, якi стали мо§м талiсманом...
  Я розляглась на великому, новенькому лiжку, i розглядала бiлi стiни. Мо§ думки блукали темним, мокрим лiсом.
  Френк... Як вiн опинився в лiсi? Що привело його туди? Може я...
  - Привiт! - почувся нiжний голос.
  Я повернула обличчя в сторону голосу. Коло дверей стояв мiй братик, вiн дивився веселим поглядом на мене.
  Пiтер, дуже добрий i спiвчутливий. Вiн завжди був менi, як рiдний брат, хоча батьки всиновили його, коли менi було п"ять. Нiхто б не подумав, що ми не рiднi. Пiтер дуже схожий на мене, хоч вiн молодший.
  - Привiт Пiт. - сказала я.
  Вiн сiв на лiжко бiля мене. Його сiрi очi втупились в мене.
  - Мама розказала, що ти влаштувала iстерику. Не гнiвайся на не§, бо вона бажає тобi щастя, хоче найкращого життя для нас.
  Я захихотiла. Молодший навчає старшу. I пiсля всього, що вiн нако§в; щоночi Пiтер гуляє з друзями, а мама цього не знає. Вiн втiкає через вiкно з моє§ кiмнати, а я прикриваю його. Якби щось сталось в усьому була б винувата я. А тепер вiн мене навчає!
  - Давай не починай, бо я маю що сказати!
  Вiн усмiхнувся. I тут мене висвiтлило, що вiн знов кудись зiбрався. Братик вдягнув новенький одяг, гарненько зачесав своє бiляве волосся i очi його блистiли, як намальованi.
  - Куди це ти зiбрався? - запитала я.
  Мо§ руки потягнулися до його зачiски, але вiн спинив мене.
  - Не чiпай! Зiпсуєш.
  Мо§ очi подивились на монiтор комп"ютера; знову прийшло нове повiдомлення, але не менi, а Пiтеру.
  
  ***
  - Дуже дякую, що розбив мою вазу.
  Холодно пробурчала я. Його темний погляд подивився на мене.
  - Я нiчого не розбивав!
  Я закотила очима, бо знала що вiн обманює.
  - А хто вчора ходив по мо§й кiмнатi?
  Його губи i щоки надулись, а на обличчi проявилось незадоволення. Я знаю, що це брат розбив возу, бо нiхто iнший не мiг цього зробити. Одного разу Пiтер розбивав вiкно, через неуважнiсть. Моє вiкно. Мама мало не позбулася голосу, так сильно верещала на нас.
  Пiт не признався. Вiн нервово зiтхнув i вийшов з кiмнати.
  Мiй портфель лежав на пiдлозi, але вже складений. Я вчора наповнила сумку книжками, щоб сьогоднi вчасно вийти з дому, але як завжди запiзнювалась.
  Потрiбно помити голову i приготувати снiданок. У ваннi я була не бiльше двадцяти хвилин. Помила i висушила волосся, потiм зiбрала його в колосок.
  Коли зайшла до кухнi, Пiтера там не було. Вiн не чикав на мене, бо ми посварилися. Часу, щоб по§сти я не мала, тому поклала булочку в сумку i побiгла до школи.
  - Привiт! - сказала я до Крiстi проходячи бiля не§.
  Сьогоднi §§ волосся було зав"язане в хвостик. Європейський одяг - як завжди вдягала вона. Рiднi присилали §й посилки з одягом, книгами, солодощами. Ї§ модний вигляд нiкого не цiкавив. А вона, як завжди вдягала коротенькi джинси або легiнси, тунiку, моднi футболки з написами рiзних мов, туфлi на каблуцi. Для багатьох одяг не проблема, вдягнув щось i пiшов, а ось для Крiс це катастрофа.
  - Стояти. - наказала вона менi льодяним голоском. - У мене серйозна розмова до тебе.
  Я подивилась на не§ пронизливим поглядом.
  - Я тебе уважно слухаю.
  - Ти не повинна кидати слухавку, коли я до тебе подзвонила.
  Я не випромiнювала жодних емоцiй, менi було байдуже, що вона теревенить.
  - Ще щось? - запитала я зневажливим голосом. - Може допомогти тобi сiсти на мiсце, а не лiтати в небесах? Я можу тебе легко заспоко§ти!
  Я говорила все що думала. Ї§ обличчя закам"янiло, як в стату§.
  - Що?... - на секунду вона замислилась - Ти взагалi по§хала головою!...
  I в цю мить §§ перебив помах руки. Це був Френк Майн, хлопець здивовано дивився на нас.
  - Тут, що вiйна починається? - запитав вiн. - I злюки виходять iз сво§х нор. Бiйка мiж дiвчатами розтрощить весь свiт.
  Юнак насмiхався. Крiстi вiд почутого зблiдла, а менi стало смiшно.
  - Ти! - звернулась вона до мене. - Знаєш, що можеш пожалiти!
  Вона пiшла подалi вiд нас. Ї§ гордiсть зашарiлася.
  - Вона що, образилась?
  - Ага.
  Вiн засмiявся показуючи сво§ бiлоснiжнi зуби. Я поглянула у його очi i помiтила в них доброту i цiкавiсть, а в цю ж секунду обличчя виразило негатив i гнiв. Його брови зiгнулися в знак питаннi.
  - Ти знову ходила до лiсу? - рiзко запитав вiн.
  - Нi, пiсля нашо§ останньо§ зустрiчi я не буду бiльше туди ходити. - засмiялась я.
  Менi здалося, що вiн буде кричати через мiй регiт, але хлопець тiльки замислився.
  - Чому?
  - Бо там страшно. - хрипко вiдповiла я. - А чому тебе це хвилює?
  Схоже, що вiн не мiг контролювати сво§х емоцiй. Заплющував очi i щось бурмотiв собi пiд нiс.
  - Не знаю. - вiдповiв хлопець.
  Я затремтiла, коли почула голос Сандри Станд.
  - Френку не стiй бiля смiття, - ii очi косо дивились на мене. - бо забруднишся.
  Я не знала, що сказати, але менi i не знадобилось себе захищати, бо це зробив Майн.
  - Немає магi§ сильнiшо§, нiж магiя слiв, але не треба говорити таких дурниць, бо одного дня тебе сильно поб"ють, або з"§дять живцем. Свiтло й тьма, тлiння i вiчнiсть, вiра i безчестя складають свiт цей i потрiбнi одне для одного. А ти не маєш бути такою пустою, бо вже не має мiсця в свiтi для тако§ порожнечi, як ти.
  Очi мо§ розширились вiд здивування.
  - Ха ха... Ти говориш, щось таке, чого я не розумiю. - прошепотiла вона.
  - Розумiти тут нема що, просто ти слухати навчись!
  Сандра зухвало усмiхнулась i вiдвернулась вiд нас.
  - Коли я вчився в iншiй школi, там не бачив такого ворожого вiдношення мiж колективом. Звичайно хлопцi можуть побитися, але щоб дiвчата так ставились одна до iншо§. Це крах! - вiн зiтхнув.
  Його карi очi оглянули клас, стежачи за дiвчатами.
  Деякi однокласники дивився на Майна, деякi на мене, а дехто читав книжки i готувався до уроку.
  - Десятий клас негайно сядьте на сво§ мiсця - звернувся мiстер Бернс вчитель iсторi§.
  Ми пiшли до сво§х парт, моя як завжди була вiльною, адже за нею нiхто окрiм мене не сидiв. Свою сумку я кинула на пiдлогу бiля парти i сiла за стiлець. Книжки i весь матерiал по iсторi§ поклала на краєчок парти, витягнула з сумки телефон i навушники, щоб слухати музику. Отакечки, я на цьому уроцi можу непомiтно включити плеєр. Iсторiя - урок цiкавий, але з Бернсом важко щось вивчити, йому головне дати нам контрольну...
  Музика тихо звучала, а я зосереджено намагалась законспектувати сьогоднiшню тему. Але побачила, що на парту впала записка. Я задумалась, чи вiдкривати §§, але все-таки вiдкрила.
  
  Тобi, ще не надо§ло слухати музику? А я вже склала вiрш поки Бекш - штекш розповiдає нiсенiтницi. Про що ти розмовляла з Френком?
   КрiстiН.
  
  Я довго вивчала §§ дрiбненький i не зрозумiлий почерк, але вiдповiдати все одно не збиралась. Ї§ пiдпис КрiстiН i мiй ЛiлiН ми придумали в четвертому класi, щоб бути особливими i вiдрiзнятися вiд iнших. Ми дописували завжди лiтеру "Н" вона означала iм"я Надiн (так звали нашу подружку, яка пере§хала у Венецiю до родичiв i не повернулася).
  Записку я поклала бiля пеналу. Але дiвчисько не хотiло здаватись, вона передавала ще записки.
  
  Не будь дурною i не ображайся! Краще розкажи, щось цiкаве...
   КрiстiН.
  Не для мене проблема, що ти не хочеш спiлкуватись зi мною! Я знаю хто ти... самотня его§стка...
   КрiстiН.
  
  Я кинула записку в сумку i надула червонi губи. Пiсля цих слiв вона не почує вiд мене нiчого хорошого. Як можна бути такою не благодатною? Їй завжди потрiбна була моя пiдтримка чи порада, i вона це отримала...
  - Лiлi, тобi записка. - сказала Вiка Докор.
  - Викинь §§ в смiтник! - пирхнула я не задоволено.
  - Ти не хочеш прочитати?
  Я подивилась на Крiстi, вона тупо витрiщалась на Майна, який крадькома стежив за мною. Я знову подивилась на записку i побачила в нiй, щось iнше... щось нове i цiкаве. Iншi записки були написанi на бiлому паперi i згорнутi в кульку, а ця мала синьо - сiрий вiдтiнок, складена гармошкою.
  - А вiд кого послання? - тихо запитала я в дiвчини.
  - Вiд Френка.
  "От тупа!... не здогадалась"
   Менi стала нiяково. Я потягнулась за запискою.
  - Дякую Вiк!
  
  Лiлi давай пiдемо на перервi в кафе? Посидимо, поговоримо i звичайно по§мо...
   ФЛМ.
  
  Я уважно прочитала його пропозицiю i написала вiдповiдь.
  
  Я б хотiла пiти, але як ми пройдемо через охорону? I ми не встигнемо зайти в кав"ярню через 15 хвилин.
   ЛiлiН.
  
  Я передала записку. Моє обличчя виражало позитив. Через декiлька хвилин записка вернулась у мо§ руки.
  
  Якщо захочемо то все зможемо!
   ФЛМ.
  
  Я широко усмiхнулась хлопцю, а вiн менi пiдморгнув. Коли урок закiнчився вiн одразу пiдiйшов до мене.
  - Iдемо! - сказав красавчик тихим голосом.
  - Я не думаю, що це хороша iдея. Ми можемо пiти до столово§ i по§сти там.
  Я не хотiла нариватися на проблеми, але вони самi знаходили мене.
  - Бо§шся за свою репутацiю? Не переживай до кiнця навчального року §§ зiпсуєш, якщо будеш водитися зi мною. - вiн захихотiв, а я знiяковiла. Куди дальше можна скотитися вниз! Якщо я зараз на самому днi. Навiть мо§ однокласники i друзi нiчого доброго не могли сказати про мене.
   Все таки пiду, менi ж нiчого втрачати. А якщо мамi подобаються цi дурнi шкiльнi правила i дисциплiна то нехай би сама йшла сюди працювати, а не в iншу школу...
   Френк чекав. Я просто кивнула i накинула на себе куртку. I ми вийшли.
  - А тобi холодно не буде? - запитала я в нього, побачивши, що вiн в сорочцi, нiякого светра чи куртки. Збожеволiв хлопець!
  - Хвилюйся за себе мала. - звернувся до мене твердим голосом.
  Мо§ брови поповзли вгору, через його поведiнку. Я не могла зрозумiла його змiни настрою.
  - Я й хвилююсь! - пирхнула я незадоволено i натягнула на голову шапку.
  Снiг звичайно не падав, але вiд вчорашнього дощу було холодно i мокро. А захворiти i сидiти в дома нiяк не хотiлось. Майн потягнув мене за куртку, щоб я йшла швидше. На дворi майже нiкого не було, тiльки декiлька дiтей йшли до лабораторних класiв. За територiю школи нiхто не мав виходити, навiть вчителi.
  - Ти вмiєш берегти таємницi? - несподiвано звернувся вiн до мене.
  Я подивилась на нього i зрозумiла, що хлопець хоче менi щось сказати.
  - Так.
  Вiн напружився. Очi звузились, губи випрямились в пряму лiнiю.
  - Френк, можеш довiряти менi. - мiй голос звучав впевнено i чiтко.
   Красавчик усмiхнувся.
  - Добре, зараз ти сама все побачиш.
  Ми пiдiйшли до охоронця школи.
  - Добрий день! Можна пройти до магазину? - сказав тихий i нiжний голосок. Чоловiк засмiявся.
  - Пiсля урокiв можна, а зараз нi!
  - Чому нi? - рiзко запитав мiй однокласник - Може...
  Здоров"як перебив його.
  - Забирайтесь!!!
  Френк закотив очима i подивився на нього з пiд вiй, а потiм його обличчя наблизилось до чоловiка. I в цю мить охоронець впав на його руки. Я здивовано вiдкрила рот, моє дихання стало слабким так, як i серцебиття.
  - Що ти зробив?
  - Нiчого, тiльки ослабив його. - тихо промовив хлопець i посадив чоловiка в крiсло - Вiн через п"ять хвилин прокинеться.
  Майн потягнув мене за собою на вулицю. Ми йшли не спиняючи ходу.
  - Як ти це зробив? Ти що володiєш гiпнозом? - поцiкавилась я.
  - Щоб вiдключити людину не потрiбно володiти гiпнозом, чи ще чимсь.
  Це не була повна вiдповiдь. Хлопець замислився.
  - Це все хороший настрiй i позитивнi емоцi§.
  Мiстер позитив, який керує людьми. Це що жарт!
  
  Роздiл 2 "Симпатiя"
  
   Ми зайшли в кафе, я сiла за вiльний столик, а Френк пiшов дати замовлення. Прийшов з двома колами, картоплею фрi i з сирною косичкою.
  "Смакота!"
  - Дякую! - сказала я йому за пригощання.
  - Немає за що.
  Я усмiхнулась i почала пити колу. Холодна, з льодом...
  Запанувала мовчанка, а я не люблю мовчати, коли є змога поспiлкуватись з хорошою людиною.
  - Розкажи щось про себе i про свою сiм'ю. - тихо звернулась я до хлопця.
  Вiн заклiпав очима i пiдступно усмiхнувся. Менi подобається задавати такi запитання. Адже я майже нiчого не знаю про цього хлопця.
  - Що саме розказати? - запитав вiн.
   Я точно не знала, що запитати.
  - Звiдки ти пере§хав? - поцiкавилась я.
  - З народження я жив в Iспанi§ у Мадридi, згодом пере§хав до Риму, а тепер я тут. - вiдповiдь здавалась завчена, але правдива.
  - А де тво§ рiднi?
  В його очах можна було побачити збентеження, зате обличчя не виражало жодних емоцiй.
  - В Iталi§. - чiтко вiдповiв вiн, але чомусь я не повiрила йому, бо його погляд говорив менi, не вiр. - Хочу й тебе запитати... - його задумливий вираз обличчя нагадав менi мою маму. Коли вона читає книжку, чи перевiряє роботи сво§х учнiв - Чому ти тодi пiшла до лiсу?
  Я не знала, чи розказувати про сво§ проблеми, чи мовчати. Якщо дiзнається те, що я несамовита его§стка...що подумає?
  Я роз"єднала косичку i взяла шматок до рота. Вiн чекав вiдповiдi.
  - Скажи! Я тебе зрозумiю. - голос був солодким i тихим.
  Френк не вiдривав вiд мене свого уважного погляду.
  - Мене нiхто не зрозумiє, нi батьки, нi друзi, нi вороги. Тож не думай, що ти зможеш!
   Я зiтхнула i вiдвела вiд нього погляд.
  - Розкажи! - попросив нiжний голосок.
  Здавалось, що Френк манiпулює мною, але мене це не хвилює.
  - Я пiшла до лiсу, бо не мала куди пiти, а в дома залишатись не хотiла. - зiтхнула я - Посварилась з Крiстi i також з мамою. Я не можу жити дружно. Навiть найрiднiша людина не розумiє мене!
  Я занурилась в сво§ спогади.
  - Ти напевно почувала себе самотньо? - запитав Френк Майн.
  Потiм зробив ковток кока-коли i затремтiв вiд холоду. Я скривилась.
  - Якщо не маєш куди йти iди до мене; я завжди буду радий тебе бачити.
  Мо§ куточки губ розтягнулись в усмiшцi. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного.
  - А що це за дивний пiдпис ФЛМ в тебе?
  - В мене вiд народження два iменi Френк i Лукас. Мамi подобалось, коли мене кличуть Френком. А батьковi - iм"я Лукас i менi дали два iменi. Мама померла дуже молодою. - в його очах спалахнула бiль. - Вона обожнювала мене, бо я менший син. За ким, а за мамою я дуже сумую. Кожного дня я провiдую §§ на цвинтарi. Зараз я залишився сам i менi дуже погано.
  Йому було важко дихати, я це бачила i вiдчувала.
  - Менi шкода, що так сталося. Ну я про тво§х батькiв.
  - Я знаю що тобi й справдi прикро!!! Я знаю, що в тебе теж помер батько.
  - Так, вiн загинув у автокатастрофi.
  Френк Майн нiчого не сказав, але я знала, що його щось явно хвилює. Але що? Мене цiкавило все. Як? Де? Чому?
  
  ***
  
  На наступний ранок мене чи немало здивували новi подi§ в школi. Я звичайно знаю, що Френк Майн вродливий хлопець i швидко знайде собi дiвчину. Але я не думала, що сьогоднi вiн прийде з нею разом до школи, i вони вiдкрито проявлятимуть почуття. I це пiсля всього, що вчора мiж нами сталося! Вiн просто використовував мене, або провiряв яка я насправдi. А найгiрше те, що його дiвчиною стала Крiстi. Вона не може вiдкле§тися сво§ми руками вiд його ши§, i нiколи не зможе вiдмовити йому, поки хлопцю не набридне нова лялька доти вiн i буде з нею носитися, а потiм сам розiб"є §й серце.
  Я шоковано дивилась на них i менi ставало трошки боляче. Зараз на уроцi географi§ Френк пестив волосся моє§ подружки, але його погляд був прикутий до мене. Чому вiн це робить? Щоб помститися! - одразу подумала я. - Але кому? Невже менi.
  За весь час пробутий в школi сьогоднi нiхто не заговорив до мене. Менi аж серце розривалось на шматки вiд болi. Краще б я вчора помирилась з Крiс i все сьогоднi в не§ розпитала про незвичайний поворот подiй. Але видно не судьба!
  Я самотньо йшла зi школи, не звертаючи нi на кого уваги. Але коли я увiйшла на своє подвiр"я, то менi почувся голос, який лунав за моє§ спини.
  - Чого така сумна? - це був Френк.
  Я одразу зрозумiла це. Високi нотки i нестриманий смiх. Обернувшись я нiкого не побачила. Очi широко розплющились, слух насторожився, що зараз почує, ще щось цiкаве. I навiть на секунду я подумала, що хтось вистрибне з кущiв. Але бiльше нiчого не вiдбулось. I цi галюцинацi§ переслiдували мене цiлий день, аж до вечора. Менi й справдi здавалось, що хлопець десь близько. А пiзнiше в мене з"явилась думка звернутись до психолога. Але подумають, що я божевiльна!
  Я вiдчула втому, але спати не лягла, бо потрiбно було прочитати бiологiю. Мiй погляд наткнувся на годинник на якому була дванадцята ночi. В мене було одне єдине правило, якого я дотримувалась. Через навчання, спати пiзно не лягати; повинна встигнути все вивчити вдень, а вночi я повинна виспатись, щоб завтра виглядати краще нiж сьогоднi.
  Я поскладала речi в сумку i розляглась на лiжку, стараючись заснути, але сон прийшов не зразу. Менi наснився садок, дуже гарний. В нiм були рiзнi фруктовi дерева, кущi i квiти (тюльпани, троянди, орхiде§...), але я не змогла помилуватись §хньою красою, бо не бачила §х. Туман обкутав всю землю, я була немов пiд гiпнозом, бачила тiльки iмлу i бiльше нiчого. Менi захотiлось втiкати i кричати, але я не змогла навiть ворухнутись, щось заважало.
  Проснулась я не в сво§й кiмнатi, не в своєму лiжку i не в своєму будинку. Вдихаючи свiже повiтря я радiла, що перший сон закiнчився.
  Кiмната в якiй я на цей час перебувала, була великою, свiтлою з бiлими стiнами, великими вiкнами i гарними меблями.
  "Що я тут роблю? Чому все здається таким реальним?..." - роздумувала я над цими запитаннями.
  Вiдкрились дверi i появився хлопець. Моя панiка почала дiяти не одразу.
  - Ти хто такий? - запитала я тихим голоском. Вiн пiдiйшов ближче i я побачила його красоту: чорне волосся, блискучу усмiшку, чорнi очi, його погляд був вдумливий i глибокий.
  - Адам. - сказав хлопець.
  Я здивовано втупилась в нього.
  Дивний сон!
  - Це що сон? - тихо-тихо запитала я.
  Вiн усмiхнувся, червоний рум"янець появився на його обличчi. В снi я нiколи не бачила чого-небудь так чiтко, як зараз Адама.
  - Думаю так. I без сумнiву вiн мiй! Тiльки не розумiю, що ти в ньому загубила. - голос був високим i дзвiнким.
  Мене образили його слова, через те я насупилась, закрила очi i захотiла прокинутись.
  Я вiдчула чийсь дотик, розплющила очi вже у власному лiжку. За вiкном жахлива темнота, але в ма§й кiмнатi, як завжди горiло свiтло. Я дуже-дуже боюсь темноти, i завжди залишаю свiтло. Зараз на годиннику 3׃30, я тихо пiднялась з лiжка i вiдчула бiль у ногах. Нiби цiлу нiч протанцювала в клубi. Також я учула запаморочення.
  "Що зi мною? Я що вагiтна!"
  Через декiлька секунд я пригадала, куди йду. До кухнi. Зголоднiла вовчиця буде шукати свою жертву у холодильнику. На сходах побачила сплячу Моську, котяра розляглась на мо§й спортивнiй формi.
  - Моська iди геть! - зiгнала я котеня. Вона занявчала, злилася, що я §§ збудила, а потiм вона попрямувала за мною до кухнi.
  - Бiдолаха, також зголоднiла. - думала я готуючи собi канапе.
  Котярi я дала смачного домашнього сиру, вона обожнювала його. Почувся шум в коридорi, i моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Напевно Пiтер прийшов з прогулянки, але сьогоднi вiн мав залишитись вдома. Я наважилась вийти на коридор, хоч i там було темно. Тишина. I через п"ять секунд заговорив тихий голосок.
  - Що зголоднiла? - запитав мiй братик.
  Коли я його побачила, вiдчула полегшення i спокiй.
  - Так, а ти чого не спиш?
  Вiн був майже голий, але я вже звикла, що вiн розгулює по хатi в трусах.
  - Телефон розбудив, а потiм почув, що хтось ходе по будинку, але полiнувався встати. Зате тепер, коли ти розбудила мене вдруге, я пiднявся з лiжка, щоб тебе вбити.
  Я звузила очi.
  "Розбудила вдруге? Вiн, що знущається?"
  - Котра тодi була година, коли тебе розбудили?
  - Нiби я знаю! Десь бiля третьо§, а що?
  - Хто це був? - перелякано запитала я.
  - Ти!
  Мiй сердитий погляд простромив Пiтера.
  - Я щойно прокинулась. Чуєш Пiт, а якщо в домi хтось є? я сьогоднi цiлий день чую чийсь голос.
  А чий я не сказала. Вiн зареготав.
  - Якщо навiть був, то вже втiк, бо ти його налякала.
  - Дуже смiшно! Краще iди i провiр мою кiмнату. - сказала я нiжно.
  - Сама можеш подивитись! Нiхто тебе не з"§сть.
  От паразит малолiтнiй! Я не пiду спати, якщо вiн не подивиться, чи нiкого немає в мо§й кiмнатi.
  
  ***
  
  - Ти... - рiзким голосом звернувся Френк до мене, але чомусь зупинився. Я знiяковiло усмiхнулась. - всю нiч була в дома?
  Я звузила брови. Чого я маю вiдповiдати. Сьогоднi Крiс не має в школi i шикарний блондин шукає собi iншу здобич?
  - Нi, а що?
  - Нiчого. Ти що зовсiм нiкуди не ходила?
  У горлi запекло. Що я маю йому сказати, що не товариська людина, що нiхто нiкуди мене не запрошує! I те що менi було не пособi вiд його голосу, який переслiдував мене.
  - Вiдчепись! - мiй голос звучав пронизливо i грубо. - Я була в дома!
  Вiн зблiд, як стiна.
  - З ким ти була в дома? - запитав хлопець i зразу вiдповiв на питання - З батьками.
  Я витрiщилась на нього. Вже набридли його запитання. Що вiн хоче почути вiд мене? Що я була з хлопцем.
  Задзвенiв дзвiнок. Френк насупився вiн i далi хотiв задавати запитання, але змушений був йти до своє§ парти, i я теж пiшла. Через п"ять хвилин до класу забiгла моя найкраща подруга. Ї§ попросили сiсти i не заважати проводити урок.
  Вчитель нiчого не тямив у своєму уроцi i здавалось сам ненавидiв хiмiю. Я малювала закарлючки на обкладинцi зошита. На стiл впала записка, я розгорнула §§, але пожалiла що зробила це.
  
  Якщо ти будеш спiлкуватися з Френком, то ми будемо не друзями, а ворогами!
   КрiстiН
  
  Звiдки вона дiзналась що я з ним розмовляю. Ї§ ж в класi не було. Я §й одразу вiдписала.
  
  А ми хiба з тобою друзi! Ти вже довела своє вiдношення до мене... I я знайду нових друзiв, кращих вiд тебе в 1000 разiв. Ти краще в Майна запитай чого вiн вчепився до мене, як клiщ!
   ЛiлiН
  
  Я побачила §§ реакцiю, коли вона прочитала записку. Ї§ щоки стали яскраво червонi i надулись, як повiтрянi кулi. Погляд бiгав по всьому класi i зупинився на моєму лицi. Обiду, бiль i зраду замiтила я в очах Крiстi. На перервi дiвчина й справдi запитувала в свого хлопця чого вiн чiпався до мене. А я прекрасно почула вiдповiдь.
  - Вiдв"яжись!!! - гаркнув лютий голос на дiвча.
  Уроки минули швидко. Пiсля школи я вирiшила пiти в парк, щоб побути на самотi. Там тихо i спокiйно, можна вiдпочити. Я сiла на лавочку i почала розглядати парк в якому находилася. Земля була холодною i вогкою, де-не-де лежав снiг, але вже спiвали пташки провiщаючи прихiд весни.
  - Добрий день! Як пройти на площу Ернеста Хемiнгуея? - запитав ввiчливий голос.
  Я побачила хлопця, який сiв на лавку навпроти мене. Якийсь знайомий на вигляд, напевно з нашо§ школи.
  - Не знаю! В нашому мiстi є площа Вiнслоу, а iншо§ немає.
  - А де я?
  - Бразилiя мiсто Лiма. - коротко i чiтко вiдповiла я.
  - Оооо - його брови зiгнулись. - Дякую, що повiдомили.
  Хлопець посмiхнувся, але здавалось вiн здивований, i я теж.
  - Ви що заблукали? - запитала я.
  - Нi, я вже знаю де я. Ти щойно це сказала.
  Вiн дивився на мене не вiдриваючи погляду, нiби боявся втратити. Тут вiн рiзко пiднявся, усмiхаючись вклонився менi i пiшов у сторону мiста.
  
  Книга Адама
  
  Я §й приємно усмiхався, а вона гiпнотизувала мене сво§м поглядом. Ї§ очi миготiли у яскравому сяйвi, волосся палало сонячним промiнням i переливалось двома кольорами.
  "Що я тут загубив? - запитав я подумки у свого серця - Вже зайшов занадто далеко! Я не можу стежити за бiдолашною дiвчиною. Нi!... але все-таки можу!"
  Я не буду бiльше стежити за Лiлiан, не появлятимусь в §§ домi i не наражатиму §§ на небезпеку. Я ж не iдiот! Але по мо§й поведiнцi можна сказати навпаки.
  Голова розривалась на маленькi шматочки, але я звик до цього вiдчуття. Я стояв бiля свого будинку, але не захотiв заходити, бо вже набридло залишатись на самотi в чотирьох стiнах. I в ту ж секунду менi до голови прийшла думка завiтати до своє§ знайомо§. Звичайно не до Лiлi Евенс. Вона мене навiть не знає, бо ми не знайомi. Найрiднiша людина в моєму життi - це Лiнсi Майн.
  Голова знову пiшла обертом, енергетика збiльшилась в 100 разiв, i я телепортував себе на §§ двiр.
  Телепортацiя - процес, коли об"єкт здатний перемiщатись з одного мiсця в iнше за дуже короткий час.
  Лiнсi була моєю дiвчиною, точнiше колишньою дiвчиною. Вона кинула мене. Не в тому розумiннi, що вона померла, чи пере§хала, i ми не зможемо бiльше бачитись... Дiвчина просто зрозумiла, що ми тiльки друзi i не бiльше.
  Вона виглянула з вiкна своє§ кiмнати i звернулась до мене:
  - Привiт Адаме! Заходь до будинку.
  Я кивнув i ввiйшов. Там було дуже тихо, але коли я пiднявся на другий поверх почув крики. У вiтальнi дивились телевiзор двоє маленьких дiвчат. Я одразу впiзнав сестру Лiнсi, яка не була копiєю старшо§ сестри. Вони були зовсiм рiзнi. Саша схожа на матiр, а моя подружка на свого батька. Обидвi сестри мають сiрi очi, червонi щоки i губи. Лiнсi свiтло-коричневе волосся, бiле обличчя, нiжний погляд i найкрасивiшу усмiшку, яка щиро подарована Богом. Вiд не§ не можливо вiдвести погляд. А Саша має бежеву шкiру, чорне волосся i рiзкий погляд. Зараз маленькiй принцесi сiм рокiв. Саша i §§ подружка заплющили очi i вiдвернулись вiд екрану телевiзора.
  "Що вони там дивляться?"
  Я зайшов до кiмнати.
  - Привiт! - сказав я дiвчатам, вони захихотiли, але не повертали голови до телевiзора.
  "Дракула!" - здивувався я, коли побачив вампiра нападаючого на безневинних людей.
  - Гм... цiкаве кiно! - сказав я, вони знов захихотiли.
  - Цiкаве i страшне. - мовила сестра Лiнсi.
  Почувся голос.
  - Адаме! Я в сво§й кiмнатi, а не у вiтальнi. Iди сюди.
  Я зразу пiдкорився i зайшов до дiвчачо§ кiмнати. Вона сидiла за комп"ютером, коли побачила мене; пiдскочила, §§ теплi, приємнi руки обiйняла мене, а губи поцiлували мене в щоку.
  - Як в тебе справи? - тихо запитала дiвчина - Ти бачився з Лiаною?
  Я усмiхнувся.
  - Дiвчину звати Лiлiан. - виправив я, дiвча знiяковiло - Вона не впiзнала мене, але я добряче здивував §§. Знаєш вона мене загiпнотизувала.
  Лiнсi задумалась. Помахом руки вона сказала сiсти на лiжко. Лiнсi була вiрним другом, вона дуже близька менi, знає всi мо§ таємницi.
  - Де ти ще сьогоднi був?
  - Нiде, окрiм Лiми.
  Очi моє§ подружки округлились, як яблуко.
  - Чому? - здивовано мовила вона - Ти мiг податись куди завгодно. Що не мав настрою? Пiсля зустрiчi з дiвчиною ти розум втратив. Ми з тобою тиждень не бачились...Де ти блукаєш?
  Я напружився, мо§ губи скривились, а голова сiпнулась в бiк у вiкно.
  "Яка красота, моя рiдна кра§на Iспанiя."
  - Чому не познайомишся з нею? Розкажи все про себе i Лукаса...
  Лiнсi не сподобалось, що я §§ перебив.
  - Вона не зрозумiє!
  - Всi дiвчата люблять незвичайних хлопцiв. Коли ти розказав менi про сво§ здiбностi, я була вражена вiд всього...це ж круто! - вона говорила тихо i чiтко.
  - Бо ми були надзвичайно близькими. Вибач, але я не думаю, що цi здiбностi - це надзвичайно круто. Просто Лiлiан не така, як всi, вона особлива iндивiдуальнiсть.
  Мiй погляд уважно дивився на красуню, комусь пощастить з цiєю неймовiрною принцесою.
  - Як в тебе в особистому життi? - поцiкавився я.
  Ї§ сiрi очi здавались свiтло-голубими. Дуже люблю §§ очi. Я вдячний Богу за таку людину, найкращого друга. Я можу §й довiряти найцiннiше в життi i вона це збереже. Пiсля всього поганого, що сталося зi мною. Коли надi§ вже не було i сум полонив моє серце болю. Вона залишила всiх заради мене.
  - Нiчого особистого...хочу бути собою, незалежною вiд iнших. - сказав високий i нiжний голосок.
  Я засмiявся. I це не був такий довгий i наглий смiх, а короткий смiшок.
  
  ***
  
  Я телепортувався в будинок Евенсiв. Все-таки я не витримав i дня без не§. Без §§ вигляду. Так, я й справдi помiшався, але це не просто хвороба - це любов. В любовi цiкаве ДНК, ланцюжки часом захоплюють сво§ми неймовiрними поворотами. Чи справдi це любов? Може тiльки захоплення?
  В домi було темно, бо на дворi нiч (перша година), але чомусь в кiмнатi Лiлi горiло свiтло. Я злякався, але вiдчув спокiй i тишу в §§ серцi. Вона спала. Я тихо увiйшов в середину.
   "Я вже тут не в перше. - думав я - Так... Я справдi здурiв."
  Лiлiан була прекрасна навiть в снi. Я розглядав §§ обличчя, заплющенi очi, красивi губи i королiвське свiтло русяве волосся.
  В кiмнатi не було включене свiтло, як менi здавалось. А просто мiсяць свiтив яскравим сяйвом прямiсiнько на лiжко дiвчини. Їй це не мiшало. Я лагiдно пестив блаженне обличчя Ангела.
  - Радий, що знайшов тебе. - тихо промовив я над §§ головкою. Сидiв я на маленькому килимку бiля лiжка.
  "Чому тобi подобається спати при свiтлi повного мiсяця? Минулого разу я не помiтив, чи ти спала так, як сьогоднi."
  Я пiднявся щоб засунути шторку на вiкнi, але коли це зробив, Лiлiан повернулась в iнший бiк, а руки вп"ялись в спинку лiжка.
  "Що вона робить?" - почувся голос в мо§й головi.
  I в цю секунду я зрозумiв, що вона налякана. Але чого §й боятись у власному домi?
  Я вiдсунув з вiкна занавiску i в кiмнатi стало яскравiше.
  "Вона бо§ться темноти." - знову чужий голос заговорив до мене. Захотiлось засмiятись, але було важко навiть вдихнути повiтря. Я знову доторкнувся до нiжного обличчя дiвчини.
  - Пiт! - не розплющуючи очей промовила вона.
  Я перелякано пiдскочив i вiдкинув свою руку вiд обличчя. Лiлiан усмiхнулась i я зрозумiв, що зараз дiвчина розплющить очi i побачить сторонню людину у своєму домi, але цього не буде. Я просто зник не побачивши §§ свiтло - зелених очей.
  - Привiт! Ти знаєш, що тебе виключать з унiверситету, якщо не ходитимеш на пари. - сказала Лiнсi. Вона стояла в моєму будинку, на плечi звисала сумка, а руки тримали ключi вiд мого котеджу. Я сам дав §й ключi, тож тепер вона приходить до мене в любий час.
  - Менi нудно сидiти там i слухати дурну лекцiю, яку я давно вже вивчив.
  - Тобi треба було навчатись на мовника, а не на археолога. Ти ж любиш вивчати мови?... яка твоя улюблена?
  Я не задумуючись вiдповiв.
  - Iспанська, моя рiдна мова - зiтхнув я - також iталiйська, англiйська, укра§нська, китайська...
  Вона перебила мене.
  - Ясно! Зараз, ще перечислиш всi мови, якi знаєш. - захихотiла Лiнсi. - Я чикала на тебе пiв години, i що побачив красуню?
  - Ага бачив, вона зараз спить, а може вже нi.
  Дiвчина зацiкавлено замиготiла очима. Я усмiхнувся i сiв на крiсло в кухнi.
  Мiй будинок був величезний (мав два поверхи, але за розмiрами включав три двоповерхових будинки); батьки залишили менi його в спадок. Ранiше я жив з батьками в Iспанi§, але вони загинули, коли менi було п"ять, i залишили мене самого. Де я тiльки не побував!!! В дитячому будинку я прожив тiльки 2 роки, а потiм мене забрата добра тiточка Бет. Я ходив до школи, добре навчався, розвивався i рiс. Вона померла i тодi я почав жити самостiйним життям. Я багато дiзнався про сво§х батькiв, про весь спадок, який вони залишили менi. Тодi пере§хав до Iталi§ в цей котедж, самостiйно вивчав iталiйську мову, вступив до школи, тепер в унiверситет.
  В спогадах пригадав тiточку Бет, люблячу жiнку, самотню жiнку. Вона вiддала всю свою любов менi, навчила жити, любити, прощати...Я нiколи §§ не забуду!
  - Ти, що розбудив Лiлi? - запитала дiвчина.
  Я пригадав, про кого ми розмовляємо.
  - Не знаю, може й розбудив.
  - Я б хотiла з нею познайомитись. - сказала усмiхаючись Лiнсi.
  - Я б сам хотiв...але вона навiть мене не знає.
  - То дозволь, щоб вона дiзналась про тебе все!
  Моє тiло закам"янiло. Я iнший, бiла ворона, вiдлюдок, менi краще зникнути. Смiх... я й так це роблю! Завжди, кожного дня.
  Щоб на це сказало мама чи тьотя Бет? Вони вчили мене не боятись нiчого. Але вони ж не знали, що я iнший. Чи знали?
  Але Лукас теж не просто людина. Вiн, ще гiрший! Лiнсi його добре знає, вiн ж §§ дядько, який провалився крiзь землю, вже два роки нiхто окрiм нас з Лiнсi не знає де вiн.
  - А що нового чутно вiд Лукаса? - запитав я.
  - Нiчого нового. Знаєш вiн мене бiсить до чортикiв.
  Я засмiявся, вона теж.
  - Вiн може тебе вбити. - промовив я серйозним голосом.
  Вона зiтхнула, а потiм засяяла вiд радостi.
  - Ти ж помстишся за мене?
  - Я говорю серйозно. Лукас щось планує. Вiн небезпечний i це ти добре знаєш. - глибокий вдих повiтря i я знову продовжував. - Вiн переслiдує Лiлi, не лише через вiдчуття моє§ енергетики, а й через ще щось. Думаєш вiн не стежить за тобою? Я впевнений що вiн тебе навiдує кожного дня. Тож не зли психопата.
  - Вiн не посмiє зробити менi боляче! - вона була в цьому певна, а я нi.
  Не хочу ризикувати близькою для себе людиною.
  - Навiть оком не моргне. - спорив я.
  Дiвчина знизила плечима i замислилась.
  - А якщо з ним поговорити! Я добре впливаю на людей.
  - Ти здурiла Лiнсi! Вiн не розкаже тобi сво§х планiв проти мене. я й досi не розумiю чому вiн мене ненавидить, за що хоче помститись. Вiн дуже при дуже хитрий, i тобi з ним розмовляти нема про що.
  Вона нахмурилась.
  - Адаме! Будь ласка, я тiльки хочу поговорити з ним. Вiн мене вислухає. От побачиш!
  Я задумався.
  "Було б класно, якщо вона, щось нове дiзнається i не нашкодила нам обом. Якщо Лукас Майн мене зустрiне на вулицi, чи навiть в школi вiн захоче мене знищити. Я й досi не розумiю чому, але менi здається це вiн вбив мо§х батькiв, пiдстро§в автокатастрофу. Але навiщо це йому?... але можна побачити в його очах помсту, ярiсть..."
  - Добре, але я за нього не ручаюсь. - розтягнув я це слово.
  - Дякую! - тихо мовила вона усмiхаючись.
  
  Роздiл 3 "Жахiття"
  
  
  Школа в Лiмi велика i людей багато. Тiльки тут ми можемо знайти Лукаса. Я стояв за деревом, а моя подружка бiля вхiдних ворiт, вона чикала Лукаса Майна.
  "Але коли вiн пiде додому? Може його взагалi нема сьогоднi в школi! Але ми будемо чикати."
  Лiнсi втомлено дивилась в бiк навчального закладу.
  "Бiдолаха не виспалась. - думав я. - Цiкаво, що §й скажуть батьки, а щоб сказали менi?"
  Ї§ ноги пiдкосились i вона мало не впала на снiг. Замiсть виспатись ми всю нiч молотили язиками без упину, а сьогоднi засинаємо тут. Коли я прийшов до тями, то побачив його. Серйозний вигляд, можна сказати дiловий. Його обличчя кам"яне i воно не виражає жодних емоцiй. Юнаку добре вдається маскуватись пiд простого учня. Шкiльна форма, пристойний вигляд, за спиною рюкзак з книгами. I я зараз теж мiг ходити до школи, але останнi два класи менi було б нудно, бо я навчався iндивiдуально i шкiльну програму вивчив заздалегiдь. Менi здавалось, що вiн може контролювати себе, не пiддаватись гнiву, бо кожного дня тренується, щоб добре поводитись на людях.
  Його волосся було вологе вiд снiгу, а чолка падала на очi. Я впевнений дiвчата хотiли зробити з нього снiгову бабусю. Вони його обкидали снiгом, i втекли. А що вiн може тут §м зробити? Не накричить! Не поб"є! Тут вiн безсилий... Хоча що йому зникнути вдруге, вiн вже знає, як це.
  - Привiт племiннице! - сказав нiжно хлопець.
  В хлопця була легка хода, здавалось нiби вiн не торкається землi, а пересувається в повiтрi. Обличчя усмiхавсь лукавою посмiшкою, а погляд зухвало зиркнув у мою сторону.
  - Привiт Лукасе! - промовила Лiнсi.
  - Що тобi потрiбно?
  - Цiкавлюсь тво§м життям! Ми вже давно не бачились, пiсля того, як ти зник з мого життя, нiби крiзь землю провалився.
  - Не вдалий жарт Лiнсi! - засмiявся вiн. - Менi зараз не до жартiв племiннице. Тож кажи що ти хочеш дiзнатись?
  Я не хотiв ховатись, але це було необхiдно для спокiйного життя. Одного разу Майн полював на мене в моєму власному домi, тодi я ще не знав, як захистити будинок вiд небажаного проникнення. Там я i втрапив на гачок хлопця - манiяка. Телепортував себе до Лiми в лiс, але Майн передбачив мiй план i подався за мною. Того дня я вперше зустрiв Лiлi Евенс, вона змогла мене врятувати, вiдволiкти увагу хлопця. Ось тепер я захищаю свiй будинок сiллю i рiзними рецептами. Якi не дозволяють проникнути ворогу.
  Мiй погляд наткнувся на бiляву дiвчину, яка прямувала до виходу. Цю дiвчину я одразу впiзнав. Ї§ русяве волосся було пухнастим i гарним. Нi шапки, нi шарфа вона не мала. Лiлi зацiкавлено подивилась на Лiнсi. На секунду я подумав, що вона пройде мимо них, але вона зупинилась бiля хлопця.
  - Френк! - сказала вона солодким голоском.
  Лiнсi широко усмiхнулась.
  - Лукасе, це часом не Лiлi? - запитала вона.
  Я побачив, як хлопець стиснув кулак i не думав вiдповiдати на запитання.
  - Iди я тебе наздожену. - звернувся Френк до Лiлiан, але дiвчина не послухалась.
  - Ми знайомi? - поцiкавилась вона в дiвчини, яка пiдморгнула Лукасу.
  - Я Лiнсi, дуже багато всього доброго чула про тебе...
  Хлопець вишкiрився.
  - Iди вже!!! - гаркнув вiн.
  - Ти вже зовсiм сором i совiсть втратив. - мовила спокiйно Лiнсi.
  Бiлявка знiяковiла, §§ очi звузились, а усмiшка зникла.
  - Краще пiду.
  Очi §§ свiтили вiд болi i неповаги. Здавалось вона нiколи цього не простить, але я сумнiваюсь. Хоча було б краще, якби дiвчина iгнорувала зустрiчi з цим...вона пiшла геть.
  Хлопець нахилився над постаттю Лiнсi. Його руки схопили §§ за плечi. Обличчя нахилилось до вуха i вiн щось шипотiв.
  - Зрозумiла? - очi хлопця спалахнули вогнем.
  - Лукасе, ти не посмiєш!
  - Хочеш перевiрити?
  Усмiшка зникла, обличчя зблiдло, нiжний погляд сiрих очей перетворився у рiзкий вовчий вигляд.
  - I де твiй дружок? Ти ж не сама тут? - запитав злюка.
  - Якраз сама... - вона не договорила, бо хлопець сiпнув нею i струснув, як деревом.
  - Не обманюй мене.
  В мене вже уривався терпець. Я зараз його задушу! А може вiн i чикає доки я здамся.
  - Кажи що хочеш!?! - дзвiнкий голос розчулив мене. Вона вiдвернулась вiд Лукаса i попрямувала в iнший бiк. Хлопець наздогнав §§.
  - Ти просто не можлива! Напевно в батька вся така вперта, нахабна i горда мала.
  Лiнсi замахнулась рукою i дала йому по щоцi. Френк зажмурив очi.
  - Ти дуже люб"язна. - пирхнув вiн.
  - Ти теж!
  - Коли я вб"ю твого друга, ти напевне будеш в яростi. Тож знай, хто помiшає мо§м планам того я знищу.
  Лiнсi надула щоки, §й стало боляче i вона мало не плаче.
  Майн зник з наших очей i я вiдчув тривогу через дiвчину. Вона почервонiла, пiд очима виднiлися синяки, дихання дуже часте, безперервне.
  - Лiнсi! - крикнув я пiдбiгаючи до не§.
  - Все добре, я в порядку. - говорила вона, але все-таки вона не втрималась. - Ненавиджу його! Чому вiн такий? Що ми йому зробили? - глибокий вдих повiтря. - Ненавиджу! Ходьби вiн здох!!!
  Через декiлька хвилин вона розслабилась, очi розблискували своєю красотою, мов намисто, а дихання уповiльнилось.
  - Вiн тобi погрожував? - поцiкавився я.
  Ї§ щоки не горiли полум"ям, вони були бiлi-бiлi.
  - Вiн хоче закатувати мене до смертi...
  - Не зрозумiв?
  Дiвчина насупилась
  - Погрожує нашкодити мо§й сестричцi. Казав, що вбив тих людей, якi були дорогi для нього, тож i мене не пожалiє.
  - Вiн ж обманщик! Нiкого не вбивав, просто звинувачує себе в смертi матерi i говорить всяку дурiсть. - заспокоював я §§ сво§м тихим голоскам.
  Лiнсi похитала головою не погоджуючись зi мною.
  - Вiн божевiльний! Анастасiя Грейс любила його. I що вiн з нею зробив? Де вона зараз?
  "Може вiн §§ поховав живцем." - подумав я.
  Ми просто повернулись додому.
  
  Книга Лiлi
  
  Я сидiла на пiдлозi в актовому залi у школi. Чому Крiстi, ще не прийшла? Може вона i не думає прикрашати зал для дискотеки. Якщо нi, то я сама все зроблю.
  Пiднялась на другий поверх i пiшла,трохи розлючена, до учительсько§.
  - Добрий день! - сказала я вчителям - А Катерина Петрова сьогоднi в школi?
  Вчитель з музики усмiхнувся сво§м колегам, а потiм промовив до мене.
  - Сьогоднi в не§ вихiдний. - голос був теплим, як сонечко - А що тобi потрiбно?
  - Я маю оформити великий зал для дискотеки. Вона мала дати прикраси.
  Ми вийшли в коридор.
  - Зараз подивлюсь, у комiрчинi повинно щось бути.
  Вчитель зайшов до комiрчини, його не було 10 хв., бо вiн шукав оздоблення, якi вияснилось були в iншому мiстi.
  - Їх тут немає! - очi звузились, а погляд нiби в чомусь замислився - З ким ти прикрашаєш клас?
  Взагалi нас п"ятеро, але я не впевнена,що хтось прийде.
  - Я i ще четверо дiвчат. - вiдповiла я невпевненим голосом i вiн помiтив це.
  - Я не знаю чим вам допомогти. Може подзвонiть до Катерини i дiзнайтесь де вона залишило цi декорацi§.
  Я просто кивнуло погоджуючись, але не збиралась цього робити. Пiшла до зали.
  - Лiлi, де ти ходиш? - запитав знайомий голос, коли я зайшла в примiщення.
  Крiстi з сво§ми новими друзями стояли i оглядали мене. Ї§ хлопець Дiма дивився нiжним поглядом то на мене, то на свою дiвчину. Крiстi любила використовувати його у сво§х потребах...
  Запитання я проiгнорувала.
  - Я принесла декорацiю для оформлення диско. - спокiйно сказала дiвчина i вiд §§ голоску мене мало не знудило - Сьогоднi я не зможу тобi допомогти, бо не маю на це часу. Зараз ми йдемо в кафе i...
  I мене понесло...кришу знесло повнiстю. Агресiя виплеснулась фонтаном.
  - I що? - гаркнула я на не§ - Не могла попередити, що тебе не буде, що ти маєш оформлення!!! Я сама не збираюсь тут бути! ЯСНО!!!!
  Мiй льодяний погляд втупився в не§. Крiстi знiяковiла.
  - Що на тебе найшло? - запитала вона.
  - Ти мене бiсиш. Хочу щоб ти зникла; iди геть!
  Дiвчина гордо вiдвернулась вiд мене i сказала, якимсь напiвголим дiвкам.
  - От божевiльна! - §§ тихий голос врiзав мене своєю гострою бритвою - Даремно йшли сюди.
  Почувся регiт. Вони вийшли з кiмнати.
  - Провалюй! - крикнула я голосно i чiтко - Мене тут теж не буде через хвилину.
  Голова розколювалась вiд власного крику.
  Я не буду прикрашати актовий зал; все одно не йду на дискотеку. I не подумаю §§ слухати i всю роботу зробити сама.
  Я пiшла додому.
  
  ***
  
  - Привiт! Ви вже прикрасили примiщення? - запитав Пiтер.
  Я усмiхнулася кутиками губ.
  - Нi. - голос був високим, але нiжним, як перлини у морi - Дiвчата хочуть, щоб я все зробила сама. А я не рабиня! Нехай зляться на себе, що такi лiнивi i тупi...
  - Правильно зробила. Я б теж не потерпiв тако§ неповаги. Взагалi тi дiвки, якiсь ненормальнi.
  Я захихотiла. Менi дуже подобається, коли братик на мо§й сторонi, коли захищає, а вiн робить це частенько.
  - Ти йдеш гуляти? - прозвучав мiй солодкий голос, який звертався до хлопця.
  - Ага, мама позволила - вiн зробив паузу, а потiм промуркотiв - I ти пiдеш зi мною, а то мене не вiдпустять.
  Мо§ брови поповзли вгору.
  - Я щось не хочу Пiт!
  - Iдемо, не пожалiєш. В мене класнi друзi; я тебе з ними познайомлю.
  Я знаю, що друзi в мого брата кращi нiж в мене, але чи вони приймуть мене в свою компанiю. Можна i прогулятись, розвiяти дурнi думки, повеселитись.
  - Окей, я пiду з тобою.
  Вiн усмiхнувся, що не потрiбно мене довго переконувати. Я у вiдповiдь йому клiпнула i почала шукати новий одяг у шафi. Пiт чикав мене у кухнi, вiн §в. Джинси, блузка i светрик зеленого кольору - це мiй одяг для тако§ прогулянки, як сьогоднi. Моє волосся розпущене падало на плечi.
  - Гарно виглядаєш. А холодно тобi не буде?
  Я знизила плечима.
  - Вiзьму теплу куртку.
  Вiн погодився зi мною.
  Ми вийшли з дому. На вулицi падав лапатий снiг i стежки замело. Ми йшли...йшли, куди я не знала, але точно не до школи.
  - Зайдемо до Генрi. - промовив Пiтер.
  - Генрi! - повторила я.
  - Мiй новий друг. Йому 17 рокiв.
  Я здивовано усмiхнулась.
  - I вiд коли ти дружиш з старшими?
  Мiй брат завжди волочився з однокласниками де попало, а тепер може стане мудрiшим, якщо гуляти з старшими. Хоча я глибоко в цьому сумнiваюсь.
  - Вiд сьогоднi. - чiтко сказав хлопець.
  Ми пiдiйшли до великого будинку в якому не було видно i чутно ознак живого. Взагалi ця вулиця була, як мертва i назву мала пiдходящу "Тиха".
  - Здається тут нiкого нема - пробурчала я.
  Очi широко розплющились i вдивлялись в темряву у якiй знаходився будинок. Недалеко були розмiщенi покинута школа, церква i кладовище. Але нiде не горiло свiтло.
  - Вiн казав, що буде в дома.
  Я ще раз подивилась на пустий i темний будинок i менi стало цiкаво, де всi!
  - А дiвчата прийдуть? - я скривилась. - Чи у вашiй компанi§ немає мiсця для дiвчат? Я сама тут не збираюсь бути... - вiн розумiв, що я нервую. - i куди ми пiдемо?
  - Заспокойся.
  Вiн постукав у дверi будинки. Почулось глухе вiдлуння. Пiтер потягнувся до дзвiнка, але дверi вiдчинились i вiн перелякано вiдскочив назад. Практично на мо§ ноги. У коридорi нiкого не було, тiльки тиша; дверi вiдкрились самi по собi.
  Пiт зайшов у будинок i потягнув мене за собою. Мiй погляд роздивився довкола, але нiкого живого не побачив. Через декiлька секунд почувся шелест за спиною. Вхiднi дверi з грюком зачинились, а я вiд страху пiдстрибнула i закричала.
  - Чого волаєш? - почувся голос прямiсiнько бiля мого вуха.
  З"явилось свiтло i я повернулася, щоб побачити хлопця, який сто§ть за моєю спиною. Високий, чорнявий хлопець вдивлявся сiро-голубими очима в мiй шокований погляд. Вiн був симпатичним, навiть дуже-дуже...
  - Привiт! Ви мене розбудили. - почувся незвичайно милий голосок, кращого ранiше нiколи не чула.
  Усмiшка зацвiла на блiдо-рожевому обличчi хлопця.
  - А де всi тво§? - запитав мiй братик.
  Я витрiщилась на прегарного парубка, здається йому було байдуже.
  - По§хали вiдпочивати. - чiтко вiдповiв.
  - БЕЗ ТЕБЕ???
  - Зате з Анастасiєю.
  Вiн нiжно менi усмiхнувся нiби очiкував на подарунок. Я вiдчувала, що вiд нього вiяло холодом i небезпекою, менi одразу захотiлось втекти подальше вiд незнайомого хлопця. Генрi вiдчув мою напруженiсть, i одразу спинив мене вiдтягуючи подалi вiд дверей. Братик навiть не звернув на це уваги, вiн просто пробурмотiв до свого друга:
  
  Роздiл 4 "Друзi"
  
  - Познайомся з моєю сестрою Лiлiан.
  Вiн кивнув, а я у вiдповiдь лише хмикнула.
  - Лiлiє, радий знайомству з тобою. - сказав Генрi.
  А ось тепер скривилась, нiби з"§ла кислий лимон.
  "Я ж не квiтка, щоб мене так називати." - думала я надувши губи.
  - Лiлi... - виправила я.
  - А я Генрi.
  Я старалась приємно усмiхнутись, але менi не вдалось, тому я просто кивнула головою. Хлопець не виглядав сонним, а навпаки був енергiйним, дуже швидко накинув на себе куртку, вдягнув шапку i замотав шию шарфом.
  - Жаль, що Анастасi§ нема. - звернувся до мене брат - Ви б подружились!
  Але я не слухала його, мою увагу вiдвернуло , якесь свiтло за вiкном. Спершу я не зрозумiла, що дiється, адже крiзь темряву сяяв промiнь свiтла прямо на мене. А потiм я побачила за склом вiкна чиєсь обличчя.
  - О Боже!... - голосно пропищала я не вiрячи власним очам. Коли вже закiнчиться це божевiлля!?! Страх охопив мене з швидкiстю вiтру. - Там... у вiкно хтось дивився.
  Генрi здивовано зиркнув на мене. Вiд моє§ реакцi§ вiн зрозумiв, що я не жартую, а говорю правду. Хлопець пiдiйшов до вiкна i подивився на двiр.
  - Нiкого немає! Що тобi приснилось, люба? - сказав вiн насмiхаючись.
  Мiй погляд спопелив його.
  - На вулицi хтось є, я бачила.
  - Йдемо подивимось, хто налякав Лiльцю. - прощебетав вродливець.
  Мiй брат пiшов з смiливим i самовпевненим юнаком, а я залишилась сама в чужому будинку. Якби був день, я б не виглядала, як налякане зайченя, а ця пiтьма приводить мене в шок, я дуже боюсь темряви.
  Тишина. Нi звуку на вулицi i це лякає мене, ще бiльше. Як менi перебороти страх? Як же вийти на двiр? Але все-таки я змогла вийти з будинку.
  Швидким кроком обiйшла дiм i побачила дiвчину, яка розмовляла з хлопцями. Ї§ руде волосся виглядало за капюшоном, вся мокра, в снiгу вона обнiмала мого брата i цiлувала в щоку.
  - Зачекаємо на Кiмi та Джейн. - голос дiвчини звучав хворобливо i хрипко.
  - Як скажеш! - промовив Генрi.
  - Ернi... - звернувся Пiт до рудо§ дiвчини, але iнший хлопець перебив його.
  Побачивши мене вродливий юнак сказав.
  - Ми знайшли цiнний скарб. - показав вiн на Ернi, яка щаслива бути тут, бути з мо§м рiдним братом.
  - Бачу, бачу... - пiдiйшла я ближче до дiвчини i протягнула §й руку - Я Лiлi, сестра Пiтера.
  В поглядi дiвчини горiла зацiкавленiсть.
  - А я Ернi, дiвчина твого брата. - гордо промовила вона - Ми зустрiчаємось вже два мiсяцi i...
  Пiт сердита дивився на не§ i вона замовкла.
  - Рада знайомству. - сказала руда красуня.
  Я не повiрила §й. Гордiсть i нахабство горiли в очах дiвчини, а я натомiсть мовчала, як риба.
  Двоє дiвчат пiдiйшли до нас. Одна свiтло волоса дiвчина, худенька, усмiхнена, а iнша коротко стрижена, лице кругле, губи червонi-червонi, очi свiтло голубi, як небо. Здається я бачила §х в сво§й школi.
  - Привiт лялька! - звернувся Генрi до коротко стрижено§ дiвчини - Де Джонi?
  Вона усмiхнулась.
  - Вiн зараз буде.
  - Джейн, - звернувся мiй брат до то§ само§ ледi - це Лiлi. Лiлiан це Джейн i Кiмi.
  Я невпевнено посмiхнулась. Дiвчата привiтались зi мною. На вигляд §м не бiльше 15 рокiв.
  - То ось, яка в тебе мила сестра. - говорила Кiмi до Пiта - Пощастило тобi!
  Ї§ кутики губ розтягнулись в усмiшцi. Вона дивилась прихильно на мене.
  - Ага... - сказав Пiтер - ми дуже любимо один одного.
  В мою сторону блиснули бiлi зуби хлопця, я пiдморгнула йому. Ернi стежила за нами, §§ очi промиготiли небезпекою, а усмiшка стала лукавою.
  Як вона мене дратує!!! - нервовий смiх в мо§й головi - Мiй братик помилився з вибором дiвчини.
  Запала мовчанка, але не на довго. Ї§ розiгнала Джейн.
  - Сьогоднi йдемо на цвинтар?
  - Куди!?! - загукала я шоковано.
  Мiй погляд зустрiвся з спокiйними очима Пiтера. Я його зараз вб"ю! Ми не пiдемо туди! Вiн добре знає, що я не ходжу на кладовища. Сама не знаю чому...але не ходжу.
  - Сьогоднi ми пiдемо в покинуту школу - мовив Генрi.
  Я сердито обпалила §х сво§м рiзким поглядом. Генрi навiть не звернув уваги на це, а Пiт скривився.
  Минуло 20 хвилин, а брата Джейн, ще не було.
  - Чого вiн так довго? - нервово запитала руде дiвчисько, яке сидiло на гойдалцi. Пiтер був недалеко вiд не§ i крадькома дивився на мене, чи я вже заспоко§лась.
  Я стояла бiля Генрi i дивилась на стару школу в якiй нiхто вже давно не вчився.
  - Ти добре знаєш, що Шарлотта §де в Європу i вiн пiшов попрощатись. - почала Джейн - а ти чому не пiшла попрощатись з нею?
  Ернi фиркнула.
  - Джонi §§ хлопець, а я хто?
  - Ти §§ подружка i сусiдка.
  Запанувала тиша. I я бачила як дiвчата по§дають одна одну очима. I тут синi очi вiдступили, але не через слабкiсть,а навпаки через силу доброти i розуму.
  - Ви краще йдiть, - сказала Джейн - я прийду пiзнiше.
  Я застогнала.
  Нi! Чому вона має пiти, а Ернi залишитись! - думала я.
  Руда усмiхнулась зiстрибуючи з гойдалки. Генрi злегка штовхнув §§ подальше вiд себе. Дiвчина мало не зiштовхнулась зi мною. Обличчя закам"янiло, але дiвиця нiчого не сказала, а тiльки печально подивилась на маго брата. Нуль емоцiй на його лицi.
  - Може пiдемо в кофе, чи на дискотеку? - приложила я.
  Руда навiть не подивилась на мене.
  - Дискотека у вашiй школi завтра - промуркотiла Кiмi - Сьогоднi ми обов"язково маємо розважатись. Це ж цiкаво йти туди де страшно i небезпечно.
  Дуже! Обов"язково, де пiдлога проломлюється. Там можуть жити безпритульнi чи навiть наркомани.
  Я мовчки йшла з ними.
  - Як тво§ батьки, Кiмi? - запитав Пiт.
  - Не знаю, що вони вирiшили...але все одно я буду жити з мамою. Тато може провiдувати мене, мама йому не заборонить. - дiвчина насупилась, §й було боляче що батьки розводяться i жити разом не будуть - А тебе вже предки вiдпускають гуляти?
  Пiтер подивився на мене.
  - Вiдпустили. Сьогоднi можу бути до ранку, бо зi мною Лiлi.
  - Класно! - сказала Ернi - А що ранiше Лiлi не ходила гуляти?
  Дiвчина запитала мого брата, нiби я не змогла б вiдповiсти на §§ дурне питання.
  - Знаєш Ернi, я люблю гуляти в день. - сказала я рiзким, гострим голоском - А на цвинтар, не ходжу по ночам.
  - Ти взагалi не ходиш туди. - голос брата звучав нiжно - Але...
  Його перебила нахабна дiвка, вона просто закрила хлопцю рота. Я шоковано спостерiгала за цiєю сценою. Була б я Пiтером добряче провчила б §§.
  - Я нiколи не бачила тебе на дискотецi, навiть в центрi тебе не було. То де ти гуляєш?
  Де тебе немає, там завжди можна мене зустрiти - думала я - Мала, ще не виросла для серйозних розмов, а ще щось базiкає.
  В нашу розмову втрутився Генрi.
  - Може хватить дiставати сво§ми дурними розмовами любу Лiлiю. - голосок був серйозним.
  - I вiд коли вона стала любою?
  Хлопець усмiхнувся менi. Я здивовано витрiщилась на нього.
  - Замовкни руда! Я знаю тебе не бiльше року, а мене вже нудить...
  Дiвчина кривлячись показала йому язика. Я реготнула.
  - Розслабся друг! - звернувся Пiтер спочатку до хлопця, а потiм до своє§ подруги - а ти заспокойся!
  Але вони навiть не моргнули оком. Здавалось хтось когось розiрве на шматки. Ернi фиркнула, здавалось §й сподобалось вороже ставлення вродливого юнака.
  - Хааха - прозвучав смiшок вiд уст рудо§ красунi - Слiв немає?
  Я побачила, як розцвiтає небезпечна усмiшка на обличчi хлопця, два маленькi iкла засяяли у темрявi i дiвчина зблiдла. Мо§ очi замиготiли i в цю мить я зрозумiла, що здурiла. Нiяких iклiв немає...просто привидiлось.
  - В людинi має бути все прекрасним: i обличчя, i одяг, i душа, i думка, а в тебе тiльки... - здавалась вiн §§ пошле тож я постаралась зупинити Генрi.
  Пiт потягнувся до Ернi i пригорнув. Хотiв заспоко§ти §§.
  - Генрi, що на тебе найшла? Приступ агресi§? - запитала я, вiн повернувся до мене сво§м добрим, красивим обличчям.
  Пiтер, щось шепотiв на вухо сво§й дiвчинi i менi здалося, що кожне слово, яке я не змогла почути...почув Генрi, але вiн був розслаблений.
  Кiмi стояла закам"янiвши i здавалось не дихала.
  - Ви, що з котушки з"§хали? - сказала дiвчина шоковано дивлячись на друзiв.
  Нарештi Генрi заговорив.
  - Все в порядку! Правда Ернi? - голос був лукавим, але в водночас нiжним.
  - Так, так. - муркотiло дiвча - Вибач, що образила тебе Лiлi.
  Я не повiрила власним вухам. Ї§ так швидко заспоко§в мiй братик, i навiть додав, яко§сь спiвчутливостi i доброти в §§ серце. Я мовчала доки не почула запитання Кiмi.
  - Це правда, що ти зустрiчаєшся з Френком Майном? - очi §§ зблиснули дивним дiв чуттям. Це не був страх, а бiльше розчарування i бiль.
  Мо§ щоки загорiлись червоним рум"янцем. Я не очiкувала такого запитання i тому знiяковiла.
  - Ти знаєш Френка? - запитала я.
  - Знаю, вiн мiй сусiд.
  - Ооо! Ти напевно знайома з Крiстi теж?
  Вона кивнула i чикала вiдповiдi на запитання.
  - Нi, я не зустрiчаюсь з ним. А чому ти так думаєш?
  Ми пiдiйшли до старо§ будiвлi i зупинились.
  - Крiстi сказала, - говорила Кiмi - хоч §й краще не вiрити, бо вона обманщиця. А цей Френк, якийсь не нормальний. Я взагалi боюсь його i не розумiю чому з ним спiлкуються люди. Вiн погрожує, залякує i впливає негативно на мо§х друзiв.
  Я здивовано дивилась на дiвчину. Що вона говорить? Може щось наплутала? Френк - милий, добрий, спiвчутливий, розумний хлопець. Деколи буває i грубий, але на декiлька секунд. Вiн загадковий, має друзiв. Згадала школу i зустрiч з гарненькою дiвчиною на iм"я Лiнсi. А може, зовсiм вона не була для нього другом, а чимсь бiльшим. Френк не пояснив менi нiчого i до школи не з"явився пiсля цiє§ зустрiчi.
  - Ми з ним друзi. - тихо мовила я.
  Дiвчина потягнула мене в будинок. Я на сторожуючи дивилася по сторонам, але нiкого не було видно. Ми йшли останнi i мене це трохи лякало. Пiтер сердився на друзi, якi посварились.
  - Тобi потрiбно поговорити з Настею. Вона добре знає цього Френка, бо вони давно вже знайомi. - я несмiливо усмiхнулась.
  Ще одна дiвчина, яка знайома з Майном все життя. I це мене хвилює.
  - Вона говорила, щоб я трималась подальше цього примурка - продовжувала дiвчина - а я не послухала...звичайно сама винувата в цьому. Тож тебе попереджу iгнорувати будь якого контакту з Майном...
  Я перебила §§.
  - Чим вiн тобi завинив? Що сталося?
  Кiмi зблiдла. Ї§ руки затремтiли i згорнулись в кулаки.
  - Одного дня я пiшла до Анастасi§ (сестри Генрi), вона просила прийти, але в дома §§ не було. Тож я одразу здогадалась, що вона в Майна i пiшла до нього. Вiн був дуже розлюченим, i говорив, щоб я йшла додому, бо дiвчина не приходила до нього. Я не повiрила Френку. Задавала запитання i хотiла почути вiдповiдь, але не почула...Хлопець накинувся на мене, його руки вп"ялись в мою шию i почали душили мене. Настя зупинила його вчасно, а то вiн мене б вбив.
  Дiвчина згадувала сво§ спогади. Їй було не приємно думати про це. Мене одночасно охопив шок i жах.
  - Ти жартуєш??? - мiй голос був сумним.
  Ми пiднiмались на другий поверх, але вона зупинила мене.
  - Нi, я не жартую. Ти переконаєшся в мо§й правотi i надiюсь сама все зрозумiєш.
  
  Роздiл 5 "Небезпека"
  
  Ми заговорились i не замiтили, як залишились однi.
  - А де всi? - стривожено запитала я.
  Кiмi оглянулась навкруги, але нiкого з наших бiля нас не було. Ми швиденько пiднялись на другий поверх, але там тiльки темряво...
  - Куди тепер? - запитала дiвчина, нiби сама в себе; коли ми зупинились бiля двох тунелiв. В одному було темно-темно, нiякого свiтла, а в iншому на початку вiкно, а кiнця не видно.
  - Давай я на право, а ти на лiво. Якщо знайдеш §х то кричи, а нi, то йди менi на зустрiч. - голос Кiмi був тоненький i шовковий.
   Я не хотiла йти туди одна. Дiвчина попрямувала коридором, а я не зрушила з мiсця.
  Мiй братик вже шукає мене. - думала я - Ходьби швидше знайшов, або я знайду §х.
  Я повiльно зробила кiлька крокiв, а потiм почала бiгти. Не зупинялась доки не наткнулась на тверде i тепле тiло людини. Постать вiдстрибнула на 3-6 крокiв вiд мене. Здалека не розрiзнити, чи це хлопець, чи дiвчина. Може безпритульний, який живе тут. Людина стояла не ворушачись, так само закам"янiла, як i я. чорний одяг зливався з темнотою, нiби одне цiле.
  Якщо це манiяк, вiн зараз нападе. Мо§ очi широко розплющились, але дивитись не було на кого. Постать зникла, прослизнула вiд мене. Нiби я налякала §§.
  Я не знала, що робити. Але точно не йти в перед у темряву. Через декiлька секунд я знову бiгла в темноту на звук голосу, точнiше крику.
  Що сталося? Чому Кiмi кричить?
  Я ще так нiколи не лякалась. Ранiше я губилась в лiсi, але не була страшно, так як сьогоднi тут. Ноги пiдкошувались, спотикались, руки вiдштовхувались вiд стiн.
  Крик ставав, ще голоснiший i болючий, а голос благальний i наляканий.
  - Допоможiть! - почувся голос дiвчини в низу на першому поверсi.
  Я швиденько спустилась по сходах i побачила маленьке тiло, яке лежало на пiдлозi i корчилось вiд болю.
  - Ей-й-й - прошипiла я пiдходячи ближче.
  Бiдолаха плакала, а потiм втратила свiдомiсть.
  - Ооо Боже! Допоможiть. - кричала я.
  Почувся шум на горi. Генрi вже був тут.
  - Що сталося? Хто це? Лiлi це ти??? - запитував хлопець.
  Я кивнула.
  Вiн нахилився над дiвчиною i його рука потягнулась до не§. Я побачила кругле обличчi, коротке волосся...Зрозумiла, що це не Кiмi, а Джейн.
  - Лялька! - здивований голосок хлопця розчулив мене - Джейн. Джейн.
  Вона не могла почути голос хлопця, який мало не трусив §§ непритомним тiлом. Генрi був шокований.
  - Що з нею? - почула голос Пiта.
  Я не знала до кого вiн звернувся. Моє тiло тремтiло.
  - Лiлi. - мовив той самий голосок - ти знаєш, що сталося?
  Я мовчала i слава не могла сказати.
  - Не треба нiчого пояснювати, давайте швидше вийдемо з цього проклятого мiсця. - нервово промовила Ернi - А потiм пояснить все полiцi§.
  Я здивовано витрiщилась на не§. Ця божевiльна дiвчина вибiгла з школи.
  - Я почула крики i почала бiгти...
  Кiмi хитала головою. Ї§ рука витирала своє обличчя, яке було в пиляцi i в сльозах.
  - Я викликала швидку. - сказала руда дiвчина вбiгаючи в школу.
  
  ***
  Я сидiла на лiжку i вдивлялась в стелю, щоб не бачити розчарованого обличчя мого брата. Його очi палали негативними емоцiями i неможливо було на це дивитись.
  - Бiльше вечором ти не виходитимеш з дому - почала я - Ти можеш ходити на дискотеки, якщо я пiду з тобою. Зрозумiв мене?
  Пiтер кивнув. Я згадала чорну постать, яка налякала мене в школi.
  Не розказуй про це нiкому! - почувся не знайомий голос в мо§й головi.
  Я пригадала схожу ситуацiю в лiсi. Там теж була постать в чорному капюшонi...скорiше це витiвки Френка, або його дружка.
  I те що я дiзналась сьогоднi про Майна не просто жарт, який вразив i схвилював мене.
  - А ти нiчого незвичайного не помiтив, коли ми були в покинутiй школi? - запитала я в Пiта.
  Вiн знiяковiло усмiхнувся.
  - Нi! А що ти щось бачила?
  Що сказати? Правду, яка схвилює його...Нi!!! Не варто Пiтера вмiшувати в цi справи.
  - Не знаю!
  Вiн дуже тихо захихотiв.
  - Добре, - сказав хлопець - тодi я пiду спати.
  Вiн вийшов. Спати менi не хотiлось i думати про сьогоднiшнiй день. Тож я витягнула щоденник в якому записувала сво§ вiршi.
  
  Вiрш без рими (пiсня)
  Я зустрiла людину.
  Вiн схожий на Ангела.
  Тако§ красоти i щиростi,
  не бачила нiколи.
  Горять його очi,
  у темрявi свiтлом.
  А усмiшка божественно смiється.
  ......................................
  Хто ж вiн? Ангел, людина
  чи просто мрiя.
  Я знаю вiн дорожчий за життя.
  Найкраще у свiтi моє видiння.
  Найкращий у свiтi початок буття.
  
  Перший мiй вiрш без рими, який я хочу покласти на музику. Були й iншi мо§ шедеври: "Надiя", "Муза", "Серце не спить", "Досконала душа", "Дорогий цвiт"...також багато вiршiв без назви.
  Моєму брату подобається вiрш "Муза". Бо вiн короткий i цiкавий. А мiй улюблений " Надiя". Я швиденько переглянула його.
  
   Надiя
  Скажи менi, люблю чи ненавиджу.
  Скажи - це его§зм чи бiль.
  Байдужi мо§ сльози, гордi.
  Вони такi холоднi й льодянi.
  Моє серце завмерло на хвилину,
  Бо на мо§й блiдiй щоцi застигла кров.
  I ти §§ загрiв сво§м теплом.
  I серце, i надiя усмiхнуться знов.
  
  Зараз я не хотiла писати, бо музи не було.
  Менi була дивно, що Лiнсi (подружка Майна) називала хлопця Лукасом. Нiби не знала iменi Френк. Нiчого не розумiю!!!
  Я вiдчула холод, який проникав через вiдкрите вiкно. Я пiдiйшла до пiдвiконня i в цю мить снiжко влучила в моє бiляве волосся i блiде обличчя. Здивування наступило не зразу. Спочатку бiль i холод.
  - От зараза! - вигукнула я струшуючи волосся з волосся - Кому там жити набридло?
  Нiхто не вiдповiв. Там нiкого не було. Люди такi боягузи! Навiщо було це робити? Навiщо змушувати мене страждати? Я з грюком замкнула вiкно.
  
  ***
  
  Я снiдала в кухнi з мамою, а Пiтер спав, як немовля в сво§й кiмнатi.
  - Крiстi не дзвонила? - запитала я вдаючи байдужий голос.
  - Нi. - тихо i нiжно повiдомила вона - але дзвонила Катерина Петрiвна. Вона подякувала за праця i казала, що таких вправних дiтей не бачила.
  Я дивилась на маму i мало, що розумiла.
  Що вона таке говорить? Хiба вчителька могла дякувати за не прикрашений актовий зал? Може мама щось переплутала, або я збожеволiла.
  - Ви впевненi що вона була вдячна?
  Жiнка звузила очi.
  - Так. А що???
  Я похитала головою i вибiгла з кухнi. Попрямувала до школи. Небо було хмарне, а земля вкрита снiгом. Я йшла дорогою i старалась не впасти.
  - Куди це ти поспiшаєш? - почувся лагiдний голосок.
  О-о-о! тiльки не вiн.
  Очi знайшли людину, яка зверталася до мене. Я налякано вп"ялась поглядом в нього.
  - Френк. - рiзко сказала я - я йду в школу.
  Стояла на мiсцi. Нi кроку не дала доки хлопець сам не пiдiйшов до мене. Мiй погляд оглянув вродливого юнака. На його обличчi красувалася самовдоволена усмiшка.
  - Charme de vous voir ("Дуже, дуже радий тебе бачити" iспанська.) - забурмотiв вiн щось, чого я не зрозумiла.
  - Що ти тут робиш? - сердитий голос зiрвався з мо§х уст.
  Моє ставлення до Френка Майна змiнилось вiд вчорашнього дня. Голова хлопця сiпнулась в мiй бiк.
  - Ти нездорова?
   Я пiшла в напрямок школи, але хлопець не вiдставав вiд мого швидкого кроку.
  "Чого вiн хоче?"
  Я повнiстю в нормi. А що з тобою менi дуже цiкаво.
  Очi Френка звузилися, а губи зiмкнулись.
  - Вибач. Але я тебе не зрозумiв.
  На моєму обличчi появилась глузлива усмiшка, а губи стали фiолетовими.
  - Що тут не зрозумiло... - глибокий вдих - просто вiдчепись вiд мене.
  - Що я зробив?
  - Ти... - прошипiла я - краще змовчу. Сам здогадайся.
  Я не хотiла залишатись з ним. В мене було враження, що вiн тремтить вiд злостi.
  - C'est un roturier ("Вискочка" iспанська) - вiн вимовив кожне слово чiтко i прямо в очi.
  "Це точно лайливе слово."
  Очi запалали, гнiв появився на його обличчi. А на моєму красувалась обiда. Френк схопив мо§ руки i сильно стиснув мене сво§м тiлом.
  - Я знаю в життi лише два справжнiх нещастя: мука совiстi й недуга. I щастя є лише вiдсутнiсть цих двох зол. Ти не будеш щасливою!
  Шок i страх охопив мене. Що вiн таке говорить? Нiчого з його слiв я не зрозумiла, тiльки останнє речення лунала в головi. "Ти не будеш щасливою!"
  Я намагалась вибратись з його вбивчих обiймiв, але не змогла. Дуже сильне тiло тримало мене i не думало вiдпускати.
  - Вiдчепись! - закричала я - Чого тобi треба? Вiдпусти мене Френк! Вiдпусти!!! Ти божевiльний...
  Його сильнi руки вiдкинули мене в сторону; я впала на снiг. Голова страшенно заболiла i очi наповнились сльозами. Я плакала не вiд болi, яка паралiзувала мене, а вiд чогось iншого.
  "А я йому, ще довiряла!" - подумала я не думаючи витирати сльози.
  - Страшно? - запитав хлопець - Тебе це лякає?
  - Iдiот!!!
  Мо§ ноги почали рухатись в сторону школи. Не оглядаючись я втiкала.
  
  ***
  
  - Добрий день! - сказала я вчительцi, яка знаходилась в класi. Дiвчата з дев"ятих класiв пiдбирали музику до дискотеки.
  - Лiлi. - голосно пробурчала Катерина Петрова - ти прийшла допомогти розiбратись з музикою?
  - Я тiльки заглянула, щоб побачити як дiвчата справляються.
  Учителька засмiялась.
  - Дiвчата ви знайшли те, що шукали?
  - Ще нi. - повiдомило маленьке, худеньке дiвча.
  - Вибачте, але я тiльки на пару хвилин. - сказала я вчительцi i пiшла допомогти дiвчатам.
  Через 15 хв. Я покинула §х. Вийшла за дверi шкiльнi ворота i побачила Майна.
  - Ти рада що я прикрасив великий зал? Задоволена сонечко?
  Я заклiпала очима i позадкувала назад.
  - Може пiдеш зi мною Лiлi?
  Вiн пiдiйшов до мене i доторкнувся рукою до моє§ щоки. Я вчепилась до його руки i вiдкинула §§ подальше.
  - Iди геть!
  - Ти впевнена, що не хочеш пiти зi мною.
  - Нi, не хочу!!!
  Френк усмiхнувся i звiльнив дорогу. Я прискорила ходьбу i поспiшила зникнути з цього мiсця.
  - Я скоро зайду до тебе в гостi. - мовив вiн в слiд.
  Вiн жахливий! Кiмi говорила правду. Френк Майн жахливо, небезпечна людина...
  
  Книга Адама
  
  - Привiт! - сказав я маленькiй дiвчинцi, яка подивилась на мене сво§м рiзким, ворожим поглядом. Нiби намагалась налякати незнайомця. Якого знала вже бiльше року.
  - Адам! - тихо промовила Саша - Через тебе в Лiнсi проблеми.
  Я скривився.
  - Вона в дома?
  - Нi, - захихотiла дiвчина. - вона в садку катається на гойдалцi.
  - На гойдалцi!!!
  Саша кивнула.
  - Вона нiкуди не пiде.
  Я йшов за будинок у §хнiй садок, а сестра Лiнсi прямувала за мною.
  - Де ви вчора були? - запитало мале дiвчисько.
  - В мене в дома.
  - I що ви там робили? - не зупиняла задавати запитання.
  Я не вiдповiв, бо побачив усмiшку ангела. Лiнсi сидiла на лавочцi i читала книжку.
  - Є серйозна розмова. - тихо сказала дiвчина.
  Я легенько кивнув. Лiнсi вп"ялась сво§м злим поглядом, якого я ранiше не бачив, в сестру.
  - Чого приперлась!!! Iди в дiм.
  Сашенька спотворила §§ слава, а потiм сказала:
  - Сама йди!
  Лiнсi схопила мене за руку i повела в глиб саду. Ми вiддалялися вiд §§ будинку. Хоч i зараз була рання весно на вулицях Iталi§ свiтило сонце, як завжди снiгу ми взимку не бачили. А Лiма зараз обкутана бiлоснiжним снiгом, який зiгрiває землю сво§м теплом.
  - Що сталося?
  Вона рiзко зупинилась. Подивилась чи нiкого бiля нас немає. А потiм очi дiвчини зблиснули червоним сяйвом. Вираз обличчя закам"янiв.
  - Сьогоднi Лукас переслiдував мою сестру, щоб передати послання. Звичайно вiн вiв себе обережно i розумно, навiть не заподiяв шкоди. - вона подивилась на мене i в §§ поглядi я помiтив бiль i тривогу - Але чесно сказати, я не догадувалася чого вiн насправдi хоче!
  - Гм...I чого ж? - запитав я.
  Лiнсi прикусила нижню губу i глибоко вдихнула.
  - В записцi було сказано: "Лiлi буде моєю!", але перед тим було запрошення на вечiрку.
  
  Прийдiть в суботу на шкiльну дискотеку о 19:00. Надiюсь школу знайдете! Для вас там чекає великий сюрприз по iменi Лiлi. Вона буде бiля мене.
   P. S. Адам можеш не хвилюватись за не§!...
  
  Прочитав уважно я записку. I на моєму обличчi появилась глузлива усмiшка.
  Чорт! Все, йому не жити!!! - здавалось я задихаюсь вiд емоцiй - нiколи не бажав йому зла, не хотiв його вбивати, а тепер ненавиджу через дiвчину. Через Лiлi.
  За останнi тижнi я влюбився в не§. I жити без §§ голосу, без усмiшки, без очей, не можу. Просто, без цiє§ дiвчини не можу!!! I це чиста правда... Я дня не витримав, щоб не подивитись на не§, щоб не телепортуватись в §§ мiсто.
  - Це пастка - сказала впевнено дiвчина.
  Я пiдтакнув.
  - I що будемо робити? - запитала Лiнсi.
  - Не знаю, - мо§ очi широко розплющились i вираз обличчя став серйознiший - може вб"ємо його.
  Дiвчина не витримала i роздратовано загарчала на мене.
  - Будь серйозним! - застерiг нiжний голосок - Я знаю, що ти засмучений через дiвчину, що бо§шся за не§!? Але буде краще якщо ти триматимеш себе в руках.
  - Добре-добре. Тiльки не будь занудою i не читай менi нотацi§ на тему: "Контроль емоцiй i обов"язки життя". Я вже в цьому не новачок...
  Колись це робили вчителi лишаючи мене пiсля урокiв, через прогулювання урокiв. В десятому класi я частенько не ходив в школу i не виконував домашнiх завдань. Менi здавалось, що я вiльний i незалежний, але це було не так. Я був пiд контролем власних емоцiй, переважно негативних. Здавалось, що я вбиваю самого себе жахливим настроєм i поведiнкою. Пiсля того, як я навчився стримуватись, змiг жити майже нормально. Навчався самостiйно, а в школi здавав екзамени, знайомився з вiдомими людьми, працював...
  - Я знаю! Просто попереджаю.
  
  Книга Лiлi
  
  Сьогоднi я познайомилась з дуже цiкавою людиною. Дiвчина гарненька, розумна, мила, а водночас самовпевнена. Ї§ зовнiшнiсть, i поведiнка, як в кiнозiрки.
  - Френк не мiг напасти на Джейн! Навiщо йому це? - промовила я тихо.
  - Так, Лукас не мав сенсу нападати на Джейн. - сказала Настя Грейс - Але подумай логiчно, вiн просто переплутав дiвчат...точнiше тебе Кiмi, хотiв нашкодити тобi. - звернулось вона до iншо§ дiвчини.
  Кiмi перелякано дивилась на нас. В §§ очах загорiвся страх.
  Я витрiщилась на сестру Генрi. Здавалось §й байдуже, що про не§ я думаю. Ї§ брат не поводив себе так!
  - I чому ти так думаєш? - запитала я в не§.
  Хотiлось сказати: "I чому ти так впевнена в цьому?"
  - Я не думаю. Я знаю це точно!!!
  Я тихо фиркнула.
  - I що ти ще знаєш? Давай розказуй!
  Анастасiя була на рiк старша вiд мене. Ї§ усмiшка зiв"яла. Здається я рознервувала дiвчину.
  - Хааа. Ти вважаєш, що я тобi все викладу на тарiлочку. Не дождешся!!! - реготнула вона.
  Я нервово надула губи. Настя не звернула уваги на це.
   I справдi хотiлося б дiзнатись правду про Майна. - думала я.
  - Добре. Я все одно буду знати все, що захочу.
  - Будь-якою цiною? - поцiкавилась Грейс.
  - Вiн сам менi розкаже! - впевнено сказала я.
  Зроблю все, щоб вiн сам менi розказав менi про сво§ секрети.
  - То йди вже до нього!!! Вiн десь не далеко вiд нас.
  Я затремтiла вiд лапатого снiгу який падав на моє обличчя, а вiтер вiдкидав капюшон.
  - Дiвчата негайно перестаньте! - закричала Кiмi стаючи мiж нами.
  Вона боялась, що ми битимемося. Але Анастасiя цього не хотiла.
  - Чого ти паришся? Все пiд контролем. - говорила вона.
  Я несмiло подивилась на дiвчат. Настя винувато опустила очi.
  - Вибач! - тихо звернулась вона до мене - Не розумiю, що на мене найшло...
  Ї§ перебила свiтловолоса подружка.
  - Ти нiколи себе так нагло не поводила!!!! Навiть з Френком.
  Вона зiтхнула.
  - Вибач! - ще раз звернулась до мене - Це напевно старi почуття проснулись...ревнощi, ну до Лукаса Майна.
  Ми стояли 10 хв. i розмовляли, а потiм я пiшла до дому.
  - Ти швидко повернулась!... - сказала мама - I як себе почуває Джейн Холлiн?
  - Їй вже набагато краще. - вiдповiла я.
  Моє русяве волосся заплуталось вiд сильного вiтру i я легенько розчiсувала його у вiтальнi. Мама готувала для мене §жу.
  Смачний запах доносився. I я вiдчула ще бiльший голод.
  - До тебе дзвонила Крiстi. - спокiйно говорила жiнка. Ї§ голос був нiжний i м'який, як шовк.
  - Що!?! - здивування вiдбилось на моєму обличчi - Гм...i чого §й вiд мене треба?
  Мама принесла суп i поставила передi мною на стiл. Колiр якийсь жовто-зелений, нiби отрута. Я скривила губи i мами замiтила мою реакцiю. Тiльки не зрозумiла вiд чого!
  - Дiвчина просила, щоб ти передзвонила зразу коли прийдеш додому.
  - Я вже бiжу! - награно мовила я.
  Вона подивилась на мене з пiд сво§х вiй.
  - В Крiстi померла мама i ти повинна допомогти §й.
  Я не повiривши фиркнула. I побачила бiль в рiдних очах.
  Здається вона не жартує! - думала мiй голос.
  - Як? Це ж не можливо! Я бачила Соню Денкiл вчора в супермаркетi.
  - Сьогоднi §§ тiло знайшли в парку. Голова була поранена скляною пляшкою, i кров з ши§ лилась фонтаном. На не§ напали!
  - О Боже! Це жахливо. - мiй голос зривався.
  
  ***
  
  Тремтячи вiд холоду i страху я йшла до Крiстi. Але я не знаю, чи вона захоче мене бачити. Взагалi то ми не помирились!
  Я зайшла на §§ вулицю i не могла згадати де вона живе. Це вiд хвилювання! Який номер будинку? Може дванадцятий чи шiстнадцятий?
  Тiло червонiло вiд холоду, бо я не вдягнула куртки. Не послухала мами, щоб пiти до подружки завтра. Я просто втекла через вiкно iз своє§ кiмнати. Мене вб"ють.
  Дорогою §хали автомобiлi. Люди дивились на мене, як на божевiльну. Треба було вдягнути хоч лiтнiй плащ, а не йти в джинсовi куртцi.
  - Ей...Лiлiан!
  Я подивилась на авто, з нього виглянув Френк. Його обличчя було здивоване мене бачити тут.
  - Ходи сюди.
  Маленьке чорне АУДI пiд"§хало до мене. хлопець дивився на мене через заднiй вид.
  Ще чого! Знущається, добре знає що я навiть не пiдiйду до нього. Переслiдує мене! - думала я - А може й нi...вiн живе на цiй вулицi. - згадала я i пiшла чорним ходом до будинку Крiстi.
  - Оооо! Ти вирiшила зайти до мене в гостi. - зашепотiв нiжний голосок у моє вухо. Я затремтiла.
  Моя подруга розказувала, що хлопець §§ сусiд i живе неподалiк вiд не§. А я просто забула.
  
  ***
  - Чого ти кричиш?...
  Мо§ емоцi§, як завжди давали збiй. Я кричала доки вiн не закрив своєю рукою мого рота.
  - Не кричи...тихо, тихо. - промовляв вiн.
  Я стояла i тремтiла не вiд страху, а швидше вiд холоду. Його погляд угамував мене i мо§ руки, якi хвилину тому лупцювали парубка.
  - Заспоко§лась?
  Я не вiдповiла, тiльки вiдштовхнула Френка подальше вiд себе. З"явилась улеслива усмiшка на обличчi вродливця. Вiн простягнув менi свою куртку. Я не ворушилась. Одна... двi...три секунди минули i Майн накинув §§ на мо§ плечi. Я вiдчула теплоту, але не змогла прийняти його пiклування.
  "Менi нiчого не треба вiд цього...iдiота." - переконувала я себе.
  Я кинула вiтрiвку на снiг.
  - Ти чого! Ще бракувало, щоб ти захворiла!
  - А тобi, що до мого здоров"я? - гаркнула я йому в обличчя.
  Френк нахилився надi мною. Доторкнувся рукою до мо§ щоки. Тепла i нiжна рука розтирала мо§ щоки. Деколи мама так робила i менi це подобалось.
  - Ти холодна, як лiд. - сказав хлопець - Iдемо до машини там теплiше.
  - Нi! - вперто вiдмовилась я.
  Його очi заблищали вiд радостi.
  - Я змушений... - тихо промуркотiв голосок.
  Мо§ очi округлись.
  "Боже, вiн мене вб"є!"
  Це сталось дуже швидко. Я навiть не зрозумiла, як ми появились бiля його машини. Через те, що вона стояла метрiв п"ять вiд нас. Але добре усвiдомлювала, що знаходжусь в повiтрi, бо Френк Майн закинув мене на своє плече. Мо§ руки вчепились об його спину.
  Якщо не буду триматись упаду головою в снiг.
  - Вiдпусти! Вiдпусти!...
  Вiн акуратно поставив мене на ноги.
  - В машину. - спокiйно приказав хлопець i я одразу пiдкорилась.
  Там i справдi було дуже тепло. Не знаю чому пiдкорилась йому, але це точно помилка. На нього я не дивилась i не хотiла навiть говорити. Але хлопець сам почав розмову.
  - Ти розмовляла з Анастасiєю?
  Я лiниво пiдняла голову i подивилась в його карi очi. Вигляд, як завжди вишуканий. Коричнева сорочка, чорнi штани...волосся зачесане на зад, очi блистять теплотою i щирiстю.
  - Так. - рiзко вiдрiзала я - Жаль, що вона не розповiла, як ти над нею знущався!
  Хлопець глузливо усмiхнувся.
  - Я над нею не знущався! I нiколи б не дозволив зробити §й боляче. - я шоковано вишкiрила зуби - Вона класна. Така ж, як i ти не пiдпорядкована i жива. Анастасiя любила мене, навiть пере§хала сюди щоб бути бiля мене. Я знаю §§ все своє життя, бiльше нiж шiстнадцять рокiв.
  Я звузила очi.
  "Що? Йому ж зараз шiстнадцять!"
  - А скiльки тобi зараз?
  - Вiсiмнадцять. - вiдповiв вiн i продовжив розповiдь свого життя - Я не сказав §й "так", щось в собi не позволило пiдкоритися. Все не так, сталось як менi хотiлось. Анастасiя дiзналась правду i всi плани. I §й стало огидно!
  Я захотiла втекти з машини, але його руки зупинили мене.
  - Ти чого? - запитав вiн побачивши мiй переляк.
  - Що тобi вiд мене потрiбно? - звернулась я до хлопця, який схилився надi мною.
  - Тiльки душу i серце. - нiжно мовив Френк.
  Його губи наближались до мо§х.
  - Забагато хочеш! - пирхнула я i вiдвернулась вiд нього.
  Парубок усмiхнувся i оглянув мене сво§м пильним поглядом. Здавалось вiн побачив, щось страшне в мо§х очах. I це налякало його. Лукас Майн автоматично вiдкрив дверi автомобiля i дозволив менi вийти на свiже повiтря. Але було вже запiзно! В головi запаморочилось i потемнiло в очах. Моя свiдомiсть згасала, як вогник на сiрнику. Захотiлось спати вiчним сном. i очi одразу пiдкорились...
  
  Роздiл 6 "Проблеми"
  
  Я прийшла в себе. Вiдчула запах квiтiв i теплоту. Очi запалали i я розплющила §х. Одразу мене охопила панiка. Я й досi в машинi Френка Майна, свого ненормального однокласника. Лижу на заднiх сидiннях. Проте хлопця тут немає.
  Залишив мене на безлюдному островi помирати. - думала я, вiдчуваючи себе пригнiчено. - що вiн зi мною зробив?
  Страх...я швиденько оглянула себе.
  Зiтхання злетiло з мо§х уст. Я не поранина, не пiд дiєю наркотикiв, не роздягнена...
  Так, так. Лукас загiпнотизував мене. Вiн огидний!
  Я була в його куртцi.
  - Фууу! - застогнала я вiд хлопчачого запаху.
  Я вискочила з авто i оглянула все навкруги. Знайома вулиця! З самого дитинства, кожний день ходила до школи. Це моя вулиця, точнiше шкiльна вулиця. I я прямо дивлюся в сторону школи. Мо§ ноги самi повили мене в середину примiщення.
  Зараз там було багато пiдлiткiв, з якими я знайома все шкiльне життя. Деяких людей я ненавидiла, декого уважала i товаришувала. Замало в мене друзiв у цiй школi i взагалi в цьому життi. Я зовсiм самотня! I це мене вбиває.
  - Куди це ти поспiшаєш кицю? - запитав незнайомий голос хлопця.
  Я гордо пiдняла очi на юного учня, якого ранiше не бачила в школi. Може не такий юний, як менi здалось. Думаю рокiв вiсiмнадцяти. Вiд чорного погляду мною затрясло вiд страху.
  - Вiд тебе подальше! - сказала я впевнено.
  Я й справдi хотiла пiти. Але розумiла, що так просто не вiдв"язатись вiд нього.
  - Може усамiтнимось. - голос був лукавим.
  Його рука шарпнула мене i рiзко розвернула. Так, щоб я бачила усмiхнене i вродливе обличчя.
  - Вiдчепись!!! - гаркнула я i тiльки щойно замiтила, що ми сто§мо в пустому класi.
  Тепер його рука потягнулась до моє§ щоки, але чомусь завмерла на ши§. Обличчя вдивлялось в мо§ зеленi очi.
  Що йому треба!!! Ой... Здається вiн хоче поцiлувати мене. От чорт!
  - Знаєш, я б...
  Не докiнчив хлопець, бо його перебив сердитий голос:
  - Ти тупий, чи що? Я сказав тобi забиратися зi школи. Тобi, що голову вiдiрвати? - загарчав мiй друзяка Генрi.
  Я вiд несподiванки мало не впала на пiдлогу.
  - ГЕТЬ!!! - наказав Грейс брюнету. - Дiвчину залиши!
  - Добре, добре бос. - реготнув той.
  Я стояла, як статуя свободи. Було важко рухатись, i дихати також. Генрi просто викинув iншого хлопця з класу.
  - Ти як? - поцiкавився вiн в мене.
  - Здається нормально. - обличчя моє напружилось - А що з тим...?
  Iменi хлопця я не знала. Братик Анастасiя витрiщився на мене. я не витривала i вiдвела свiй погляд.
  - Перепив.
  Ми рухались в здовж довгого коридору, який вiв до зали.
  - Говорять, що це ти прикрасила залу.
  - Я б сама не впоралась. Менi допомогли.
  Точнiше, все зробив за мене Френк Майн, мiй однокласник.
  Вхiднi дверi були повнiстю вiдкритi i в примiщеннi було чути шум i тихе звучання музики. Дискотека, ще не розпочалась. Все тiльки починається!
  Я впевнено зайшла в актовий зал. I побачила неймовiрне оформлення. Стиль стародавнiх балiв 19 столiття. Провiднi кольори червоний i чорний, навiть свiтло тьмяне i переливалось в яркий вiдтiнок червоного. Все дуже чарiвно! Червонi шовковi стрiчки переплiтались з чорними. Здавалось я на балу, а не на дискотецi.
  Мiй погляд наткнувся на прекрасне обличчя ангела. Його очi усмiхались, так як i усмiшка, а русяве волосся стирчало по рiзних сторонах. Хлопець стояв навколо дiвчат з мого класу. Багато хто обiймав його за талiю, за шию...я нервово зiтхнула, хотiла вже йти до Френка, але пригадала бiля кого зараз знаходжусь.
  - Я вiдiйду на хвилинку. - сказала я тихо, але чiтко.
  Генрi одразу зрозумiв куди я поспiшаю. Вiн просто кивнув погоджуючись. Мо§ кроки були швидкi. Я захотiла розкричатись на нього, але звернулась спокiйним голоском:
  - Ти точно, якийсь не нормальний! - Френк Майн здивовано поглянув на мене. Його руки потяглись до моє§ ши§. Менi здалось, що вiн хоче мене вбити, але нi. хлопець нiжно мене обiйняв. - залишив свою... - я мало не сказала, що я його дiвчина. Хоч це не так! - мене залишив непритомну.
  Хлопець зненацька поцiлував мене в щоку. I я почервонiла, як помiдор.
  - Я люблю тебе маленька!
  - Ти що п"яний? - я в цьому впевнена.
  Дiвчата зареготали.
  - Це ми напо§ли твого хлопця. - сказала Мiла Смiт.
  Я замовкла роздумуючи фразу "твого хлопця". Менi було дивно це чути. Я ж не пiдходила Френку. Вiн шикарний, розумний, небезпечний. А я хто така? Я Лiлi Евенс. Проста дiвчина середньо§ школи, яка живе i не жалiється на паршиве життя. Бо я вже привикла до неприємностей, неповаги, самотностi. Хоч я й зараз не була одинока.
  Я захотiла вийти, але Френк не дозволив.
  - Куди це ти тiкаєш? - запитав вiн в мене - Може розважимось? Давай потанцюємо.
  - Не хочу! - пирхнула я - Краще танцюй з Мiлою.
  Однокласниця заклiпала очима, немов дурочка. Зал заповнювався людьми i декiлька пар танцювали.
  - Ти ревнуєш принцесо?
  - Захотiв! Не дочекаєшся.
  Вiн змусив мене танцювати. Я могла вiдмовитись, але сенсу не було в цьому. Я мовчала, не хотiла й слова лишнього промовити.
  - Ти зi мною не говориш? - запитав вiн.
  - А про що з тобою говорити? - пробурчала я - Ти гидкий, не виносний, его§стичний, самовдоволений психопат! I мене вiд тебе тоншить!
  - То чому ти погодилась танцювати зi психопатом?
  - Мовчи! - звелiла я - Так буде краще.
  Вiн самовдоволено усмiхнувся.
  Мiй погляд помандрував по залi i я побачила здивоване обличчя Генрi. Вiн стояв зi своєю компанiєю хлопцiв, якi обговорювали когось. Дехто витрiщався на мене, навiть не вiдводячи погляду. Лише тупе обговорення моє§ репутацi§.
  - Я не може мовчати, коли ти тут бiля мене. - прошептав Френк Майн - Думки виходять на зовнi...
  - Замовкни! А то я зараз твого рота закрий сво§м кулаком. - гаркнула я сердито дивлячись в його очi - Не сумнiвайся я це зроблю!!!
  - Нiхто i не сумнiвається...
  Його перебив хлопець, який несподiвано появився бiля нас. Я одразу вiдсторонилась вiд мого партнера по танцю.
  - Ледi, може чогось вип"єте? - запитав голосок iншого хлопця.
  Який виглядав шикарно в чорному смокiнгу. Волосся виблискувало рiзними вiдтiнками чорного, обличчя бiлоснiжне, погляд глибокий. Вiн чикав вiдповiдi.
  М"язи Френка напружились, вiн i не думав вiдпускати мене зi сво§х обiймiв.
  "Щось не схожий молодий хлопець на бармена." - подумала я розглядаючи брюнета.
  - Задоволенням випила б мартiнi.
  Брюнет звузив здивованi очi i осмiхнувся.
  - Ми не продаємо неповнолiтнiм алкоголю, а особливо в школi! Для вас мiс, тiльки коктейль або колу.
  - Тодi менi колу з льодом.
  Бармен кивнув i зник. Через двi хв. вiн стояв знову бiля нас, вже з кока-колою в руцi.
  "Чому цей хлопець здається менi знайомим! Цi очi, усмiшка, бiлоснiжне обличчя...я його вже бачила.
  - Лiлiан може вийдемо не вулицю? Прогуляємось там! - говорив Френк, але я не звертала уваги.
  - З тобою, я нiкуди не пiду.
  Я знову вдивлялась в обличчя брюнета. I нарештi пригадала. Ми зустрiлись в моєму снi. Звичайно це не можливо, але це був точно вiн. А пiзнiше я бачила хлопця в парку. Ми навiть розмовляли.
  - Я тебе знаю! - дзвiнко сказала я - Ти тодi, ще заблукав...площа, парк, лавочка. Пам"ятаєш?
  Менi здалось, що я тiльки навчилась говорити. Такi дурнi слова. Здавалось бармен зараз розсмiється. Але нi, вiн тiльки поважно усмiхнувся.
  - Ага. Радий тебе знову бачити.
  Френк не знав що сказати. На його обличчi пробудилася образа i ревнiсть.
  - Я Лiлi Евенс, а це мiй однокласник...
  Майн перебив мене.
  - Однокласник, друг i хлопець.
  Я гримнула хлопця кулаком, щоб вiн замовк.
  - А я Адам Роуст.
  - Так, так i ми знайомi з тобою рокiв п'ятнадцять. - говорив Френк брюнету.
  Я здивовано пiднесла брови до неба.
  "Що вiн верзе!"
  - Френк, що ти таке говориш? - починала я розслiдування.
  Я замiтила, що Адам дивиться кудись в сторону. Мiй погляд простежив за його поглядом. Вiн дивився в темний куток зали. Через п"ять секунд з вiтам вийшла дiвчина. I я одразу впiзнала §§.
  - Хлопцi, - високим голоском сказала Лiнсi - хватить грати в дурнi iгри. Не треба нiкого обманювати, бо все одно ми дiзнаємось правду. Ми ж дiвчата!
  Мо§ очi зустрiлись з добрим поглядом дiвчини.
  - Моя дорога племiннице, що ти тут загубила? - звернувся Френк до дiвчини - Ти повинна бути в дома! Давай допоможу тобi швидше повернутись.
  - Та нi не треба. - почала Лiнсi, але в розмову вмiшався бармен.
  - Лiнсi, що ти говориш?...
  Я нервово зiтхнула, бо набридло §х слухати. Мене дратувало, що я не в курсi подiй. Я що рижа!?
  - Люди я нiчого не розумiю! - майже кричала я - Що вам вiд мене потрiбно? Ви що знайомi! - звернулась я до Адама.
  Френк пiдперся до стiни i помаленьку почав сповзати на пiдлогу.
  - Напо§ли мене, щоб вбити? - запитав вiн в своє§ племiнницi - Лiлi, сонечко §х не слухай! Вони хочуть мене вбити. Я не здамся буду битися за тебе.
  "Точно перепив!" - думала я.
  - Все менi пора додому! - сказала я в голос, щоб вони мене почули - Всiм пака.
  Я рiзко вiдвернулась i почала йти. Не дiйшовши до виходу школи, як почувся голос:
  - Будь ласка не покидай мене. - сказав майн - Ти хочеш моє§ смертi?
  Я злим поглядом подивилась на Френка. Вiн тiльки лицемiрно усмiхнувся.
  - Хватить!!! Що ти верзеш? Ти п"яний! Я тебе, ще таким не бачила. Таким жалюгiдним!
  Усмiшка не зникала з його обличчя.
  - Подумай логiчно, в школi не продають спиртного, а тут я такий п"яний. - пояснював хлопець менi, як малiй дитинi - Я не п"ю! Ти, що не вiриш менi?
  Френк побачив, що я не повiрила жодному слову. Хоч i вiн говорив обдумано. Тверезо мислив, але вигляд у нього жалюгiдний.
  - Ти ж не залишиш мене тут! - сказав вiн.
  - Я завезу тебе додому. Сходиш в душ, а пiзнiше поговоримо.
  
  ***
  
  Ми зайшли в будинок. В серединi було затишно i свiтло. Високi бiлi стiни, меблi з дерева, яскраве освiтлення кiмнат, багато дзеркал i картин. У вiтальнi побачила великий м"який килимок, на якому можна було лежати цiлими днями. Також я замiтила маленький журнальний столик в кутку кiмнати, були й м"якi крiсла в якi я одразу всадилась.
  - Гарненький будинок. - промуркотiла я - А де всi хто живе в ньому.
  Окрiм нашо§ розмови в будинку царювала мертва тиха.
  - Я живу сам. Вже говорив тобi.
  - Нi, ти нiчого не розказував.
  Френк подивився на мене i його рука потяглась до мого обличчя. Це був нiжний дотик. Я усмiхнулась.
  - Iди у ванну i прийди в себе. - проспiвала я.
  Хлопець легенько кивнув.
  Я розляглась на лiжку в кiмнатi мого дружка. Чикала його з ванни. Зажмурила очi i думаю, що тут загубила.
  "Чому повiрила Френку? Ми ж самi в будинку i нiхто менi не допоможе, коли Майн збiситься i нападе."
  В цю секунду менi захотiлось бiгти. Втекти з цього дому i нiколи не повертатись, не бачити усмiхненого обличчя хлопця. Нi, я цього не зроблю!
  Зараз мiй однокласник милий, добренький, дбайливий. Я не хочу вiрити, що вiн поганий. Але чому? На це запитання я не можу вiдповiсти, бо сама не знаю.
  Кому вiрити? Френку чи новим друзям...нiкому!!! Адам, Лiнсi, Френк. Чим вони пов"язанi мiж собою? Всi поводять себе дуже дивно. То вони друзi, то погляд ворожостi з"являється на §хнiх обличчях. Все це маячня!
  - Лiнсi, ти спиш? - запитав витончений голосок.
  Його рука обхопила моє обличчя i я вiдчула палке дихання. Очi автоматично розплющились. Френк наблизився до мене, ще ближче. Захотiв поцiлувати.
  - Нi! - закричала я вiдвернувшись - Я не сплю!
  Хлопець дивним поглядом оглянув мене.
  - Спокiйно, я все зрозумiв. Ти бо§шся мене!?
  - Нi.
  - То чого не поцiлувала? Чого очi не горять взаємнiстю до мо§х почуттiв?
  Я подивилась в його теплi карi очi.
  - Що ти приховуєш? - запитала я змiнюючи тему. - Ти дивно себе поводиш! Давай розказуй, що з тобою твориться?
  - Я манiяк, злочинець, убивця.
  - Хто? - запитала низьким i пронизливим голоском.
  Який наполягав на правдi.
  - Людина, жива людина!
  Менi стало соромно, що я в цьому сумнiвалась. Тому що я багато чула про рiзнi стародавнi легенди, рiзнi загадки природи, аномальнi явища. Про фантастичних iстот, людожерiв, зомбi, привидiв, енергетичних вампiрiв. А якщо це не просто легенди! Може я не помиляюсь в сво§х здогадах.
  Потрiбно перевiрити чи справдi Френк Майн живий.
  
  Роздiл 7 "Вся правда"
  
  - Добре! - сказала я тихо, майже не чутно. I вслiд запитала: - А що сталося з твоєю сiм"ю?
  Хлопець надув незадоволено щоки i з пiд лоба подивився в мо§ зеленi очi. Що вiн в них побачив? Нiчого, тiльки порожнечу. А може, ще щось.
  - Почну з самого початку. - вдихнув глибоко i продовжив - В мене була ненормальна сiмейка. Мати молодша вiд батька на сорок рокiв, а мiй брат старший вiд мене в двiчi. I це ненормально! Зараз вiн одружений має двох дiтей. З Лiнсi ти вже знайома, також є Саша. Маленька i нахабна семилiтня дiвчинка.
  - Твоя копiя! - додала я в його розповiдь.
  Хлопець похитав головою.
  - Я любив матiр бiльше за життя. А коли вона потонула в озерi, то сенс мого життя зник. Змiнилось все!!! Я став замкнутим i злим, як чорт з пекла. "Батько винен в §§ смертi, - думав тодi я - не змiг зберегти молоде життя своє§ дружини" Ненависть з"§дала мене з середини, але я мовчав. I це шкодило менi, ще бiльше. Не було нiкого, хто б поговорив i пояснив менi все. - вiн поринув у спогади, ще глибше - Батько згодом помер. Так i не довiдався про мою сильну ненависть до нього.
  Парубок зiскочив з лiжка i натягнув на себе чорну сорочку. Я почервонiла побачивши його голий, мускулистий торс, але хлопець не зауважив цього. Вiн спокiйно сiв бiля мене придивляючись до шкатулки на столi. Скринька невеличка, оббита червоною тканиною i мала форму многокутника.
  "Як це я не помiтила тако§ красоти ранiше!" - думала я про скриньку.
  - Дiвчина на iм"я Домiнiк повернула мене на правильну дорогу. Показала, як треба жити. Кожна хвилинка в §§ життi була неабиякою цiннiстю. Ми були близькими, вiрними, щасливими дiтьми. Робили все, що хотiли. Ну майже! В §§ сiм"§ були правила, яких я не дотримався i мене вигнали. Бiльше ми не бачились з Донi. I я не пробував навiдати §§. Менi було все одно, я знову всiх ненавидiв i зараз теж!!!
  - I мене? - здивовано запитала я.
  Вiн закотив очi до неба.
  - Тебе по особливому. Зараз би Домiнiка засмiялась i сказала, що все не так погано, як здається. Анастасiя теж була знайома з нею. Вони були майже найкращими друзями. Але чомусь вони посварились i бiльше не спiлкуються. Я навiть не знаю, що сталося.
  Хлопець замовк i я налякано подивилась на нього. Вiн в друге пiдскочив, зiрвався з мiсця на якому сидiв i взяв шкатулку в руки. Обережно вiдкрив i вийняв папiрець.
  - Ось фото Домiнiк. - передав вiн менi глянцевий папiрець.
  Фотографiя була чорно-бiлою, рiвненькою, гладенькою, навiть не було видно вiдбиткiв вiд пальцiв. Наче в перше §§ витягнули з скарбнички. Дiвчина була вродлива. Чiткi контури обличчя, виразнi чорнi брови, дивний колiр очей (чорний, з краплинками бiло§ краски), гарненьке волосся.
  - Ти зберiг фото? - запитала я нiжним голоском.
  Погляд Френка проткнув мене.
  - Ясно що зберiг. А що не видно?
  - Та видно...Але чому? - не вгамувалась я.
  Вiн нервово пирснув. Я не рискувала поглянути на нього.
  - Бо вона мiй друг! Дуже близький, найкращий друг. Ти що не мала нiколи друзiв?
  Остання реплiка прозвучала глузливо. На запитання не вiдповiла. Я тупа! Образила хлопця i ще в чомусь його звинувачую. Мо§ руки обхопили голову i в цю секунду захотiлось розплакатись.
  "Нi тiльки не показуй свого болю! - вмовляла себе подумки - Нi! тiльки не плач."
  Я все-таки не розплакалась i це мене здивувало. Але образа не заго§лось моментально.
  - Я йду додому! - наголосила я.
  Зiрвалась в лiжка i хотiла бiгти на вулицю. Проте сильна рука зупинила мене.
  - Менi шкода, що тебе образив. - пролунав сумний голос в мо§й головi - Якщо хочеш я тебе вiдвезу або прогуляємось.
  - Менi байдуже! - пробурчала я.
  Ми йшли власним ходом. За двадцять хвилин ми встигли помиритись i розiйтися дружно. Без обiди один на одного.
  
  Книга Адама
  
  В дома я був сам. Лiнсi розсердившись на мене пiшла геть. Не бажала навiть говорити. Сама винна! Не треба була псувати мiй єдиний i не повторний план. Але звичайно, я погарячкував накричавши на дiвчину. Вона все-таки хотiла, як краще.
  Тож, я зараз самотньо стояв на балкончику i слухав щебет пташок. Небо голубе i без хмар. Сонце яскраво свiтило менi в очi. До унiверситету сьогоднi не йду, але прогулятися можна в iншiй кра§нi. Стягнув з себе пiджак i галстук, а натомiсть одягнув поверх сорочки бiлу куртку i на очi натягнув чорнi очки вiд сонця.
  "Надiюсь мене нiхто не впiзнає!" - думав я перемiщаючись в Iспанiю.
  Там було ще жаркiше i прийшлось зняти з себе куртку. Я запам"ятав цю вулицю, ще з дитинства. З найкращими спогадами згадував маленький будиночок тiточки Бет. Зараз я просто стояв i витрiщався на нього. Вiн взагалi не змiнився вiд тобi, коли я покинув батькiвщину. Той самий стиль i тi самi вiзерунки на каменi. Минуло п"ять хвилин, а мо§ ноги не зрушили з мiсця.
  На моє здивування з будинку вибiгли двi дiвчини. I я зрозумiв, що все-таки там живуть новi мешканцi. Дiвчата були схожi i одночасно рiзнi. Вiк вiдрiзнявся в два роки. Старша дiвчина була вища, вдягнена в яскравий одяг i вона пробiгла повз мене. Навiть не глянула. А молодша янгольське обличчя, чорне покрашене волосся, тату§ровку у виглядi троянди i свiтлий макiяж. Дiвчина спочатку не замiтила мене, а потiм виходячи з дому §§ погляд зiткнувся з мо§м. Очi чорнi i блискучi звузились.
  - Привiт! - сказала вона iспанською - Ти когось чикаєш?
  - Нi. - хрипким голоском промовив - Я тут колись жив з тiткою!
  Вона усмiхнулась.
  - Це дiм нашо§ бабусi i ми живимо в ньому вже давно! Ти впевнений, що це саме той будинок? - §§ голос був мелодiйний.
  - Я б не помилився. - спокiйно сказав я.
  - Мене звати Анабель. Можна проста Анна.
  Я легенько кивнув. Анабель була пiдлiтком. Маленька, струнка дiвчина рокiв п"ятнадцять.
  - Я Адам! А твоя бабуся, як називалась?
  - Елiзабет. - коротко i чiтко сказала Анна.
  Елiзабет. Точно моя добра тiтонька. Пiсля §§ смертi хтось успадкував будинок. Дiти чи внуки. Все-таки тут живуть живi люди.
  - Дякую! - промуркотiв я дiвчинi - Але менi пора йти. Може згодом зустрiнемось.
  - Не сумнiваюсь. - впевненим голоском сказала Анна.
  I я попрямував вздовж вулицi, а потiм зник.
  
  ***
  
  - I де це ти був? - звернувся голос з темноти.
  Я зiрвався з лiжка на рiвнi ноги. Хто в моєму домi? На це запитання я одразу вiдповiв. Лiнсi. Лише вона моє мо§ ключi вiд будинку. Ї§ постать з"явилась пiдiйшла до мене. дiвчина, як завжди фантастично виглядає. Прекрасна усмiшка, чистенький бiленький одяг, непомiтний макiяж. Вона, як богиня.
  - Я знаю, якщо тебе немає на навчаннi, то ти десь в iншiй кра§нi. Ти знову бачився з Лiлi?
  - Нi, я був в Iспанi§. - сказав я солодким голосом - Вибач, що накричав на тебе! Я просто...
  Вона широко усмiхнулась i сiла в крiсло, а я присiв на пiдлогу, щоб бачити §§ очi.
  - Я все розумiю! Ти хотiв бути з нею. Але не зрозумiв, як це небезпечно. Менi шкода що так сталося.
  Я махнув тiльки рукою.
  - Сьогоднi зустрiв дiвчину Анну, вона онучка моє§ опiкунки.
  - I що?
  - Я вiдчував §§ сильну енергетику не таку, як в тебе. Здається вона непроста дiвчина.
  Лiнсi обертала в руцi маленьку i прозору кульку. А §§ брови зiгнулись в знак питаннi.
  - Вона, що вмiє являтись?
  - Не знаю. Анна б вiдчула електричний струм чи ще щось. Але нi вона нi я нiчого не вiдчули.
  - Значить вона не є...
  Я перебив Лiнсi.
  - Нi.
  Лiнсi пiднялась з м"якого крiсла i попрямувала до моє§ шафи. Розкрила i почала щось шукати. Я здивовано дивився §й в спину. I подала менi яскраву футболку i джинси.
  - Тебе запрошено на пiкнiк у лiсi з моєю сiм"єю. I ти не маєш права вiдмовитись. Ось тобi одежа! Вона саме для тако§ подi§.
  - Ти що вже все вирiшила за мене? - не дочитавши вiдповiдi я продовжив - А може мене справи!
  Дiвчина похилила голову на праву сторону i насупилась.
  - Всi справи вiдмiнено! - сказала вона пронизливим i рiзкуватим голоском - зараз Лiлiан спить, тож ти нiкуди не полетиш i не зникнеш вiд мене.
  Взяв одяг i начав примiряти, чи вiн менi пасує. "Навiть дуже!" - сказала б Лiнсi, але дiвчина тiльки мовчки позирала. Ось i я готовий.
  
  Книга Лiлi
  
  Менi не хотiлось пiднiматись з постелi i йти на кухню. Але мама уже приходила, старалась мене розбудити. Їй не вдалось. Чому вона не вiдправила Пiтера на другу спробу. Цього я не розумiла, бо мама завжди так робила.
  Я розплющила очi i пiднялась з лiжка. Розпочався новий день. Добре, що сьогоднi вихiдний i не потрiбно йти до школи.
  Я помалу спускалась по сходах. Мене дивувала тишина, яка знаходилась в домi. Де всi? Що сталося? Де вони подiлися?
  - Мама?!? - гукнула я голосно, але лише почула своє вiдлуння - Мама!!! Пiт! Агов...
  Тиша, спокiй, нi звуку. В кухнi нiкого не було i мене це налякало. Не могли вони просто провалитись пiд землю. I я надумала подивитись на вулицю, але дверi були замкненi.
  "Боже! Вони не могли закрити мене тут. Нi!" - думала я завмерши бiля вхiдних дверей.
  Мо§ колiна тремтiли вiд шоку. Руки обхопили шию через брак повiтря.
  "Задихаюсь! I в дома немає нiкого." - тепер панiка.
  Я сповзла на пiдлогу корчачись вiд болi. Щось стукнуло на другому поверсi. Почулись чи§сь кроки на сходах. Я не змогла повернути голови i подивитись, хто сто§ть за моєю спиною. В цю секунду в хребет всунули щось гостре. I я глухо заверещала. Бiль...бiль...бiль. Нiчого окрiм болi. Знову рiзкий рух...i спис вже лежить на пiдлозi бiля мене. А я стiкаю кров"ю.
  Глухий стук каблукiв по пiдлозi.
  - I що ти скажеш?
  Я мовчала не могла навiть губами ворушити.
  - Сама винна! - голос був жорстоким i гострим, як лезо - I звичайно ти забагато знаєш.
  Дiвоча постать обiйшла кругом мене i обхопила моє обличчя. А ножем засадила менi в шию.
  - Ааааа айайайаай - крик був такий громоподiбний i водночас глухий.
  Гучнiше я не могла кричати.
  Я жива! Жива!!! Але...це просто сон, найгiрший кошмар. Вiн здавався реальним. Мене все ще болiла шия, це не була проста бiль, а агонiя. Вогонь, вiн всюди. Навiть в менi. Обличчя в гiрких сльозах.
  Мама i Пiтер увiрвались в мою кiмнату. На §х обличчi переляк i жах. Не сумнiваюсь, що я виглядала краще.
  - Що? - хотiла мама запитати, але голос тремтiв.
  - Що сталося Лiлi? - запитав Пiт.
  Я тремтiла i не могла нормально дихати.
  - Лiлi!!! - звернулась мама i мiцно обiйняла мене.
  - Жахiття. - я хитала головою нiби не нормальна. - Реальне жахiття.
  За вiкном була темна нiч.
  - Ти кричала так сильно, нiби тебе рубали. - промовив мiй брат. - Заспокойся це тiльки сон!
  Наголосив хлопець на останньому словi.
  - Так i було! Тiльки не покидайте мене. - майже криком говорила я.
  Заспокоювали мене, ще довго. Аж до самого ранку.
  Мiй вчорашнiй хороший настрiй був зруйнований. З"явилось почуття фiзично§ болi i страху. А очi сльозили i горiли палючим полум"ям. Зелене забарвлення мо§х очей перетворились у виразно червоне. Мама хотiла змусити мене поспати, але галасування i крики перервали всi §§ сподiвання в тiм, що я погоджусь.
  Субота минула швидко, особливо день. А в ночi ми пiшли з Пiтером гуляти. Проклятий снiг падав i падав. За весь день ним вкрило землю аж п"ятнадцять сантиметрiв. Я прийшла в себе через сильний мороз, який лютував на вулицi. Зараз, ми стояли бiля нашого дому. Настрiй моментально полiпшав. Вiд очних крапель погляд став ясно зеленим, але все-таки хотiлось спати.
  Мене хвилювала мама. Ми тут, а вона буде сама.
  - Пiт, може нехай мама теж десь прогуляється. - тихим голоском промовила я.
  - Ти що збожеволiла! - вiн оглянув мене з нiг до голови - Ще скажи, щоб вона йшла з нами.
  Почувся регiт i я знала чий вiн.
  - I чого ви так розгаласувались? - запитав Генрi.
  Вiн пiдiйшов до нас. Хлопець мав вигляд грецького Бога. Нiжне обличчя, ясно-червонi уста, чорнi кучерi - надзвичайно вродливий. I йому не сподобалось моє байдуже ставлення.
  - Я серйозно Пiт! Ти що не розумiєш? - знову почала я.
  - А в тебе, що температура? - нервово запитав мiй братик.
  Зненацька, довго не думаючи Генрi Грейс схопив мене сво§ми мiцними i холодними руками i почав вiдтягати подальше вiд дому. Пiтер вражено дивився на цю картину, як мене нiс на руках його найкращий друг.
  - Що ти?... - не договорила я, не через хлопця, а через несподiванку.
  Ернi викрала мого брата. Вони зникли десь в темрявi. Навiть не привiталась! Оце повага!
  - Ти думаєш, що дуже сильний? Що я не втечу вiд тебе? - запитала я в хлопця.
  Його впевнений вигляд одразу говорив про це. Обличчя вiдкрите, мила усмiшко, легкий погляд. Можна було прочитати зараз його думки.
  - Ага, я так i думаю! - сказав вiн - i знаю, що сьогоднi буде класна нiчка. I хочу тебе заспоко§ти...сьогоднi твоя мама не буде однiєю, мо§ батьки хочуть познайомитись з нею.
  Я вражено слухала. Хлопець тримав мене за плечi щоб я не втекла.
  - Ти не жартуєш? - невпевнено запитала я в нього.
  - Я нiколи не жартую, Лiлiан!
  Я повiрила його очам i усмiшцi. Хлопець дуже легко заспоко§в мене. i це, ще один плюс в його сторону.
  Менi дуже подобається, коли мене називають повним iм"ям Лiлiан. I я рада, що батьки мене так назвали. Це назва особлива. Звучить воно нiжно i одразу асоцiюється з прекрасною квiткою лiлiєю. Запашною i тендiтною.
  - Ти не проти пройтися зi мною, доки твiй брат прагне усамiтнитись з своєю подружкою. - сказав Генрi розкiшним голосом. Це не було запитання, але я вiдповiла:
  - Та менi все-одно.
  Бовкнула я не подумавши. I одразу зрозумiла, що сказала не правду. Менi не байдуже! Я хочу прогулятись з цим хлопцем.
  Його чорнi брови нахмурились i вираз обличчя став легкодумним, не задоволеним.
  - Тобi?! - тепер з"явилось здивування.
  Я не знала що сказати. Тому й мовчала.
  - Я знаю, тобi не може бути байдуже до людей. А тим бiльше до мене. Я ж друг!
  Вiд нього важко, щось скрити. Його характер менi подобався. Особливо впевненiсть. Вiн не показував, що сильно впевнений у собi. Але я переконана, що вiн впевнений в сво§х вчинках на всi 100%.
  - То що скажеш, Лiлi?
  Також наполегливий. Сьогоднi вiн не в смокiнгу, як на танцях, але дуже пре дуже вродливий. Присоска гарненько вкладена на головi. Довга чолка зачесана в праву сторону. Чорна шкiряна куртка з капюшоном. В нього була звичка, як в мене не закривати до кiнця замок в куртцi. Тому було видно у чому Генрi одягнений. Синя футболка з надписами, а на грудях висiв невеличкий срiбний ланцюжок.
  - Лiлiан, ти взагалi мене чуєш? - голос хлопця напружився.
  - Вибач, чую! Я не проти з тобою прогулятись.
  Самовдоволена усмiшка з"явилась на обличчi Генрi.
  - Так набагато краще.
  Ми йшли по вулицi де було багато народу, бiльшiсть пiдлiткiв. Будинкiв майже не було, тiльки магазини, ресторани, готелi, бари. А що ми тут робимо?
  - Куди ми йдемо? - поцiкавилась я.
  - Скоро дiзнаєшся.
  Незабаром ми пiдiйшли до бару заповненого людьми. В примiщення могли зайти не молодшi вiсiмнадцяти рокiв. Тож я невпевнено йшла за сво§м смiливим дружком, який навiть не подивився на вказiвку про вiк.
  Знайомi люди вiтались з Генрi i здивовано дивились на мене. Я нiкого не знала. Нi єдино§ людини з школи чи просто знайомо§. I це трохи засмутило мене. дорослi вродливi дiвчата весело усмiхались Генрi. Вiн популярний тут! Навiть дуже.
  - Ти куди! - запитав в мене чоловiк, який стояв на входi. - Тобi, ще 18 немає.
  - Сем вона зi мною! Ти що ослiп! - гаркнув хлопець на здоровенного чоловiка.
  - Твоя нова лялька?
  - Чорт!...а тобi взагалi, що до того?
  Грейс обiйняв мене за плечi i без поспiху повiв мене в середину бару.
  I чого чоловiк пропустив його? Я краєм ока подивилась на Генрi. Вiн теж немає 18 рокiв!!! Може братик Анастасi§ постiйний клiєнт тут за алкогольними напоями? Щось не вiриться!
  Я напружилась. Все таки його тут всi знають. А розпитувати я в нього не хотiла.
  В серединi було досить пристойно. Сiрi стiни, багато столикiв i майже всi зайнятi людьми, танцювальна платформа, сучасна музика, яку я обожнювала.
  Ми пiдiйшли до бармена.
  - Привiт! - сказав Генрi.
  - Привiт малий! - голос звучав поважно i чiтко - Ти сьогоднi з дамою. Вже не з сестрою?
  - Нiби сам не бачиш, що це не Настя.
  Бармен роздивився мене сво§м лагiдним поглядом. А я втупилась в пiдлогу, яка блистiла чистотою. Генрi не вiдпускав моє§ руки.
  - Ваш столик п"ятий.
  - Добре. - вiдповiв вiн юнаковi, а потiм звернувся до мене - Що тобi замовити?
  Я знiяковiло похитала головою.
  - Нiчого не треба. - мiй голос був хрипким.
  Почувся смiшок.
  - Вiдповiдь не вiрна. - сказав мiй друг - треба говорити чогось смачненького. То що скажеш Лiлiан?
  Я засяяла радiстю. Вiн такий живий! От добре, що зараз я тут i з ним.
  - Менi коли i пачку чiпсiв. - чiтко сказала я.
  - А менi, як завжди.
  Ми попрямували до нашого столика. I чомусь за ним сидiло двоє дiвчат. Одна блондинка з рожевою чолкою i голубими очима. Якби я цього не побачила, то б подумала, що це виглядатиме кумедно. Але нi, свiтлий колiр фрез припадав §й до лиця. Iнша дiвчина виглядала на сiмнадцять рокiв. Дуже вродлива: бiлоснiжне обличчя, довге хвилясте волосся кольору темного дерева, очi карi i теплi, на шоках милi ямочки. Вдягнена в яскраву сукню, яка пiдкреслювала §§ струнке тiло. Дiвчина нам усмiхалася.
  - Дiвчата, тут столик зареєстрований на наше iм"я. - сказав Генрi.
  - Вибачте! А я не знала, що в цьому барi можна замовити столик наперед. - говорила дiвчина з довгим хвилястим волоссям в платтi.
  - Ранiше вас отут не бачив. - звернувся хлопець до незнайомок - Ви що в перше у цьому барi?
  Блондинка поправила рукою своє шовкове волосся i реготнула.
  - Загалом я в такi моторошнi мiсця не ходжу, але сьогоднi особливий день...
  - Я тут у друге. - промовила лагiдно iнша дiвчина - Просто завжди розважаюся у вiдкритих мiсцях, де багато людей. Ти сам розумiєш!
  Вона менi кивнула, а я тiльки клiпнула очима.
  Генрi вiдсунув крiсло i допомiг менi сiсти. Так вийшло, нiби я i не змогла сама цього зробити. А сам розсiвся навпроти мене, щоб стежити за мо§м поглядом, настроєм i усмiшкою. Наша розмова продовжилася.
  - Я Анжела - пробурчала стомленим голосом блондинка з рожевою чолкою - А це моя найкраща, найвродливiша i найдобрiша подруга, Лiл. Вона кипить життям, обожнює музику, хлопцiв i шаленiє вiд книжок про вампiрiв.
  Я мало не впала з крiсла через §§ слова. Генрi тихо засмiявся пiдморгуючи дiвчинонькам i менi теж.
  - Це теж Лiлi. Найзагадковiша i найчарiвнiша дiвчина. - сказав Генрi.
  Я почервонiла вiд сказаних слiв i одразу прикрила щоки руками. Хлопець витрiщався на мою реакцiю i йому явно сподобався мiй вигляд.
  - Я принесу для тебе, ще коли. - вiн рiзко пiднявся i не дочитавши вiдповiдi вiд мене на його слова, просто зник.
  Радiсть, доброта, щирiсть, повага появилась в моєму серцi до цiє§ людини. Ранiше хлопцi не ставились до мене так. Чому зараз все моментально змiнилося? Мабуть я переросла пiдлiтковий вiк i все помiнялося в моєму життi в кращу сторону.
  - В тебе класний хлопець. - сказала менi бiлявка, я вже хотiла заперечити, але не встигла.
  - Ну i як тобi з ним? Напевно у захватi вiд досконалого тiла, сили, таланту... - говорила Лiл - Ви довго вже з ним разом?
  Чому вона взагалi таке подумала? Ми що схожi на пару закоханих!? Щось не думаю.
  - Нi, ми i не... - вона не дала менi змоги договорити, що ми не пара i не зустрiчаємося.
  - Все ясно на рахунок вас. Хлопець перебiрливий у всьому: §жа, одяг i дiвчата розумiється. Ти ж розумiєш що вiн не буде тво§м вiчно, можна сказати так, швидше вiн купить собi новi печатки купить нiж з тобою буде.
  Менi не сподобались §§ слова i я вирiшила виправити §х.
  - Мiй брат Пiт i Генрi - найкращi друзi. Тож я не думаю, що вiн такий лось!
  - Ой, не потрiбно виправдовуватись! Я все розумiю, ти зараз пiд гiпнозом i не бачиш. Який вiн крутий, в розумiннi поганий хлопець. В цьому барi всi поганi i ти гарненько вписуєшся в нього. Якби ти Лiлi не була з ось тим юнаком - показала вона рукою на Грейса, який стояв до нас спиною. - тебе сюди навiть не впустили. Не через те що ти ще дитина, а через поведiнку.
  Моя логiка почала працювати. Дiвчина на iм"я Лiл говорить правду, сюди прийшли самi крутi дiти i §хнi друзi невдахи.
  - Що? - хотiла я почути пiдтвердження почутого.
  Дiвчата обмiнялись поглядами. Вони не зрозумiли мого блиску в очах, який пробудився секунду до того.
  - Хочу попередити не зв"язуйся з тими поганцями в барi! Може i твiй хлопець не такий iдiот, як здається, але iншi... - бiльше слiв Анжели я не чула.
  "Нi!!! Нi, це жарт! Вони збожеволiли."
  Менi не вiрилось, що я тут, десь далеко вiд дому. Мурашки пробiглись по всьому тiлу, i я зiрвалась з крiсла. Перекинувши його я щосили побiгла. Менi в слiд дивилось багато пар очей.
  "Де я? - думала я вже на вулицi - Необхiдно бiгти подальше вiд всього цього божевiлля."
  Розум говорив тiкати в темряву, а мо§ ноги не пiдкорялися.
  "Ненавиджу темноту! Краще в рiчку стрибнути i втонути, чи провалитися пiд землю."
  Я оглядаючись на бар бiгла з всiє§ сили. Ноги пiдгиналися, бо були немов би ватяними i не хватало повiтря. В куртцi завiбрував телефон i вiд звуку я зупинилась. Не в змозi встояти на ногах я впала. Мобiльний випав i я почула голос, який доносився з трубки.
  - Алло! Лiлi це я. - сказала Крiстi, моя однокласниця.
  Я помалу пiдвелася.
  - Ти вчасно зателефонувала. - мовила я подавленим голосом.
  - Щось сталося???
  - Так. Мене зараз захочуть вбити...- я говорила дурню i не усвiдомлювала цього.
  Вона перебила.
  - Що!?? - голос був наляканий i тремтiв, ще бiльше вiд мого.
  Ї§ маму вбили! А я ще таке §й говорю. Звичайно менi зараз дуже страшно i контролювати себе важко. Я не плакала, анi кричала, я просто говорили. Зараз тут можуть бути багато вампiрiв тож я не привертала до себе зайво§ уваги.
  - Де ти зараз знаходишся? - запитала подружка.
  - Не знаю! - я оглянула все навкруги - На вулицi, бiля бару. Тут ще є ресторан, готель, багато магазинiв.
  Я стала за дерево, щоб нiхто мене не бачив.
  - Це напевно якийсь квартал. А що сталося? - роздумувала Крiстi.
  Розказувати я §й нiчого не збиралася, бо й сома, як слiд, нiчого не знала.
  - Потiм! - верескнула я в трубку - Допоможи менi з вiдси вибратись. Ти ж знаєш всi вулицi мiста!
  - Розказуй що ти бачиш? Де сто§ш?
  - Стою на землi за великим деревом. Тут не моє нiкого знайомого, нi одно§ душi... це якийсь дуже багатий район.
  Менi рота закрила чиясь тепла рука. Телефон вiдлетiв в сторону. Я майже пiддалася, бо думала що менi голову вiдiрвуть. Але цi рухи були надзвичайно нiжнi. Одна рука обiйняла мою талiю iнша закрила рота. Через п"ять секунд я дивилася на нападаючого. Русяве волосся виглядало з пiд капюшона, очi були свiтлi i вдумливi, а руки все-ще обнiмали мене.
  - Френк! - сказала я.
  Здивування, радiсть, страх.
  - Як ти мене знайшов?
  Вiн приклав свого пальця до мо§х губ. Щоб я помовчала.
  - Т-ш-ш я стежив за вами. - голос був тихим - Я все чув коли ви були в барi.
  - Та? - здивовано запитала я. - тебе туди впустили?
  Хотiла, щоб вiн пiдтвердив. Хлопець просто кивнув. I пригнувся шукати мiй мобiльний.
  - Скажи Крiстi при§хати на Лiвонське шосе. Тiльки говори пошепки, бо нас можуть почути. - вiн оглянув мене, чи я не поранина. Але зi мною здається все нормально.
  "Френк хвилюється за мене i це щось новеньке."
  Його емоцi§ мене дивують. То вiн хороший, спокiйний, добрий, а деколи жорсткий i агресивний. Який ж вiн насправдi? Якщо через годину вiн мене придушить я все одно буду рада, що з ним а не...
  Блондин усмiхнувся i кивнув.
  - Дзвони!
  Я взяла телефон i в цю хвилину вiн почав знiмати одежу. Куртку одягнув на мене, його руки поправляли моє волосся зав"язуючи у хвостик i натягаючи капюшон менi на голову.
  - Крiстi! - сказала я в трубку, щоб переконатись, що вона й досi на зв"язку.
  - Чорт! Ти мене до смертi налякала.
  - При§дь на Лiвонське шосе. Будь ласка по швидше!
  - Ти як? - запитала вона.
  Рука Френка Майна закрила менi рот, щоб я помовчала. Було так i зроблено. Ми йшли по полi вкритому снiгом. Десь там мало бути шосе. Я вирубала мобiльний телефон, щоб не було чути голосу подруги. Мовчки набрала §й смс.
  
  Все нормально! Давай §дь швидше!
  
  Я майже не бачила куди йти через каптур, зате мене супроводжував Френк. I вже нiщо не було менi страшним. Вiн говорив, що мо§ очi сяють в темрявi, освiтлюють для нього стежину.
  Скоро Крiстi при§хала i забрала нас з цього проклятого мiсця. Ми нi слова не сказали §й про вампiрiв. I не пояснили, як опинились разом. Вона була розгнiвана. Їй було боляче i дiвчина була готова боротись за Френка Майна. Кому, а Френку - Лукасу все одно! I це мене вбивало. Вся ця бiль, неправда, ненависть не дозволяла менi жити нормально.
  
  Роздiл 8 "Одержимий"
  Книга Адама
  
  Лiлiан з ним, тою гнидою. Я це точно знаю, бо нiяк не можу знайти §§ i вiдчути теплу, нiжну енергетику §§ тiла. Що менi робити? Де §§ шукати? Лiма - велике мiсто. I як я маю §§ знайти! Вже був в не§ дома, в школi, в подружки. I не знайшов §§, навiть не вiдчув, що вона там була! I де вона зараз?
  Я вирiшив, що буде краще дочекатися §§ в дома. Туди дiвчина точно прийде. Моє тiло перемiстилось. I я вже бiля §§ будинку в друге за сьогоднiшню нiч. Зорi, хмарне небо, ледь помiтний мiсяць, холодний снiг...
  Я коливався на гойдалцi, яка розташована бiля будинку дiвчини. В §§ кiмнатi свiтло горiло, чиясь тiнь появлялася у вiкнi. Нiби ходила по кiмнатi з одного кутка в iнший. Це був силует Лiлiан.
  "Те, що зараз я хочу зробити буде небезпечне для мене i для не§. - думав я - А якщо вона менi не повiрить! Якщо прожене! Надiюсь вона розумна i не робитиме дурниць. Головне, вiдiгнати довiру до Майна."
  Мо§ думки не давали менi зосередитись. Я поправив волосся, нервово усмiхнувся i натиснув на дзвiнок на дверях. Почулась незнайома мелодiя. Через десять секунд вiдкрились вхiднi дверi. Заспана жiнка витрiщилась на мене. Я одразу знiяковiв. Зараз пiзня година, а я привалив. Вона була збентежена.
  - Вибачте, що потурбував! - нiжно промуркотiв я - Менi потрiбно поговорити з Лiлi.
  Жiнка похмурнiла. Здається я перервав §й найкращий сон, коли вона спала.
  - Ви що подурiли! Ти бачив котра година?
  Я представив, що вже бiля друго§ ночi. Моя усмiшка одразу зiв"яла i обличчя стало порожнiм.
  - Це дуже важливо. - продовжував я на своєму.
  - Вона ж щойно прийшла.
  Я промовчав, а жiнка втомлено зiтхнула. Потiм вона рiзко закрила дверi перед мо§м носом. В будинку прозвучали крики i я знав, що зробив для Лiлi. Тепер дiвчину покарають i вона не вийде на вулицю. Може це i на краще.
  На порiг вилетiла бiлоснiжна постать, мало мене з нiг не збила. Мене просвiтило, що передi мною ангел. Бiле обличчя, свiтле волосся, навiть пiжама свiтло-кремового кольору. Ї§ очi широко розплющенi i погляд свiтлий. Щось кольнуло в моє серце.
  "Вона прекрасна! Найкрасивiша на свiтi!"
  - Адаме! - мовила вона здивованим голоском.
  Зеленi очi звузились, а моє серце забилось у ритмi танго.
  - Привiт! Що ти тут робиш?
  - Хочу поговорити на рахунок Лукаса Майна. I це дуже важливо!
  Ї§ обличчя похмурнiло.
  - Не хвилюйся, я вже все ЗНАЮ! - на останньому словi вона наголосила.
  Я вiдкрив рот.
  "Майн сказав! Але...Чому?"
  - I хочу, щоб ти пiшов. Я вже все дiзналась, що менi потрiбно. Те що ти намагаєшся вбити Френка, те що ти вбив його батькiв...
  - Я?...нi. Ти не можеш знати всiє§ правди. - перебив я - Бо Лукас не розповiв тобi ...
  - Мовчи!!! - загарчала Лiлi, §§ настрiй був зiпсований - Я вiрю Френку, а не тобi!
  Я зараз ненавидiв Майна. Вiн зруйнував моє життя. I всi емоцi§ вiдобразились на лицi. Менi стало дуже боляче, але дiвчина цього не бачила.
  - Я не хочу нiкого бачити! - крикнула вона i закрила дверi.
  Я мало не розплакався. Мо§ очi i серце горiли вогнем.
  "Люблю! Люблю §§!"
  Я не мiг повiрити, що вона любить Френка. Мого ворога. Ненависть до нього ставала сильнiшою i сильнiшою.
  "Я вб"ю Майна, або вiн мене. Лiлi має буде зi мною."
  Гнiв, ненависть, ревнiсть...все поєдналось в одне слово "Вбити".
  Я перемiстився до себе додому, щоб взяти кинджал i спиртне, наркотикiв не було. Спочатку напо§ти, щоб хлопець не контролював себе, а пiзнiше всадити кинджал у серце. Важкувато буде перемогти його, але я зможу.
  Лiнсi сидiла на диванчику i дивилась телевiзор. Коли вона побачила мене одразу усмiхнулась.
  - Ну як справи в Лiлiан?
  Я не вiдповiв.
  "Вона не повинна знати про мо§ плани."
  Я попрямував до кухнi. Дiвча не вiдставало вiд мого швидкого ходу.
  "Все-одно я втечу, якщо захочу."
  Менi ставало себе шкода, також Лiнсi, Лiлi i навiть Лукаса. Свинота!!!
  - Адаме!!! - хитнула вона мною, як деревом.
  Я перемiстився на три кроки подалi вiд Лiнсi. I §§ це рознервувало.
  - Не роби так!
  - Добре, не буду.
  Ї§ тiло перегородило менi вхiд у кухню, а руки обхопили мою шию. I це здивувало мене.
  - Лiнсi, дай пройти. - прошепотiв я §й на вухо.
  - Що ти задумав? Розказуй, що сталося!
  Вона нервувала. I правильно робила. Мiй негативний настрiй зрiс до позначки сто. I я був одержимий вiд всього, такого ще не було нiколи.
  - Нi! - твердо сказав я. - Та йдiть ви всi до пекла!
  Це була остання капля, а далi тiльки пiдкорення плану. Кухня, кинджал в руцi, зникаючий силует моє§ найкращо§ подружки i його будинок.
  Нiколи ранiше не був тут! I навiть не думав вбивати когось через любов до дiвчини. Але все колись має бути в перше. Перший вдих повiтря, перший крок, перше слово "Мама", перший поцiлунок, перше вбивство. Останнє твердження не пiдходила до всiх перелiчених.
  В будинку було темно, як пiд землею. Я стояв нерухомо i не дихаючи.
  - Нарештi! А то я вже подумав, що ти не прийдеш. - пролунав знайомий голос з темноти.
  Я оглядав все навкруги, але не бачив його. Мо§ карi очi не звикли до темноти, в Iталi§ зараз день, а тут нiч. Тож я мружив очi i вдивлявся в темноту, щоб хоч щось замiтити.
  - За що ти так з нею? - верескнув я - Що поганого Лiлi зробила тобi?
  - Взагалi нiчого! Знай, я на §§ сторонi. - з лiвого кутка кiмнати пролунав саркастичний голос Френка - А ось ти явно не на нашiй! Паскуда!!! Вбивця...
  Його слова збили мене з пантелику. I я одразу не зрозумiв, що хлопець думає, що я убивця. Але зараз мене хвилювало своє здоров"я. Треба послабити хватку сильних рук, якi обхопили мою шию. I я просто задихаюсь. Мо§ кулаки товкли по спинi Майну.
  Зненацька легенi заповнились повiтрям i я звiльнився. Через секунду увiмкнулось свiтло i я побачив ненависть на обличчi Лукаса Майна. Обличчi, руки i тiло все в кровi. На животi валика рана, яка кровотече. А в його руцi мiж кинджал. Я зрозумiв, що ворог наштовхнувся на зброю i себе поранив. От калiка!
  - Ти здохнеш! А твоє тiло я згодую собакам. - хлопець явно не жартував.
  Його кулак вперiщив менi по зубах три рази, i я повалився додолу. Менi хотiлось перемiститись, але все-одно божевiльний Майн подасться за мною. Ще один удар по щоцi, але вже холодною зброєю. Глибокий порiз. Я вiдчув несамовиту бiль i розрив серця. Менi захотiлось роздерти обличчя Лукаса, але я не змiг дотягнутись сво§ми руками до нього. Хлопець не думав зупинятись, вiн завдавав менi удари в голову i живiт. Останнiй мiй ковток повiтря, остання боязка усмiшка, i все кiнець...
  - Я не вбивав тво§х батькiв. - мiй голос прозвучав тихо. - клянусь!!!
  Я запiзнився з пiдтвердженням цих слiв. Якби сказав це десять секунд тому, то залишився живим, а зараз я просто догоряв. Моя свiдомiсть знала що я помру, а менi не вiрилось.
  "Все життя нiкчемне!" - подумав я.
  Хлопець вийняв кинджал з серця i я почув, як воно перестає битись.
  - Вибач! - цi слова прозвучали щиро.
  Я повiльно заплющив очi...
  
  Книга Лiлi
  
  Я плакала гiркими слiзьми вiд лютого горя, i якогось хворобливого захоплення, залишивши позаду своє колишнє життя.
  Найболючiше вiдчуття для мене - це смерть близько§ людини. Ми з Адамом не були близькими, але вiн цiкавив мене не менше вiд Френка. Особливо, коли я освiдомила, хто сниться менi. Я вiдчувала його в своєму домi, здавалось хтось стежить за мною i тепер я знаю... Це був вiн.
  Менi хотiлось знати всю правду i байдуже вiд кого. Лукаса чи вiд Адама. I Майн розповiв свою давню iсторiю, яку я вже чула. Але тодi в дома хлопець приховав всю правду. Не казав, що тiло матерi шукав два роки i знайшов тут, в Лiмi, на мiському кладовищi. Вже поховане в землi. Приставляю його реакцiю на побачене. Також звинив Адама Роуста у всiх бiдах. Кожне слово було доказом i пiдтвердженням вбивств скоєних Адамом. Але Лукас помилився, як i я. А зараз через мене бiдолашний хлопець iз мо§х снiв - помер. Я його вбила!
  Власне кажучи, людина може i навiть повинна вважати, що кожен новий день є початком ново§ епохи в §§ життi. А для мене кожен день, це нова проблема i мука. Живу так, неначе я зараз мушу проститися з життям, неначе час, що залишено менi, є несподiваний подарунок.
  Сьогоднi в школi я вiдчувала себе дуже погано, безперестанку болiла голова, сльози градом котились по щоках i серце шалено билось.
  - Привiт!
  Звернувся до мене тихий голосок дiвчини. Я подивилась на не§. Крiстi виглядала жахливо. Блiда, втомлена i розбита вщент.
  - Крiс, що з тобою? В тебе вигляд, як у мертвяка?
  Вона сiла на лавочку бiля мене. на вулицi снiг вже весь розтанув. За два днi перебування в дома (я не ходила до школи, бо ми з Лiнсi розшукували §§ дядька. Так i не знайшли) я взагалi не звертала уваги на погоду. Але зараз була одiта в дуже теплу одежу. Мене душить тепло i не комфорт. Сонце розiгрiвало асфальт, який був майже сухим. Сьогоднi двiр школи був заповнений учнями, якi весело розмовляли.
  - Мама померла, а тепер ще Френк зник. - голос був подавлений.
  - Ти бiльше не побачиш Майна! I навiть не думай його шукати. Цей хлопець не такий святий, як тобi здається. - менi хотiлось, щоб подруга вiрила менi, але в §§ очах можна побачити тiльки ярiсть. - Ти думаєш, що вiн невинний ангел? Нi!!! в ньому живе вбивця. Байдуже i самовдоволене чудовище, фат.
  - Лiлi, ти чого таке говориш? Вiн нiчого поганого тобi не зробив.
  Я рiзко пiднялась i гримонула кулаком по дереву, яке посадили бiля лавочки. Одразу пожалiла, що це зробила. Рука завтра точно виглядатиме, як боксерська груша.
  - Я хочу тебе захистити...
  - Не треба! - перебила вона мене i показала сво§ бiлоснiжнi зуби.
  Мене затрясло вiд лютi. Але я не хлопець, який не може стримати сво§х емоцiй. Я не вiн. Менi звалось я гiрша в тисячу раз, бо коли його знайду то вб"ю.
  - Не розумiю, що могло статись два днi тому, що ти зараз палаєш ненавистю до свого хлопця. Думаю колишнього хлопця. - вона сидiла i перекладала ногу на ногу. - Ти вже не з ним?
  Не знаю що мене розiзлило бiльше. Те що шикарний юнак не був мо§м хлопцем, чи те §§ зухвальство. Я не кричала, просто закiнчила розмову i попрямувала до класу.
  
  ***
  
  В дома мене чекав iнший сюрприз. Набагато цiкавiший нiж бесiда з Крiстi. Я сидiла на своєму лiжку в дома i читала книжку. Яка виявилась нудною.
  "Як можна таке писати?" - думала я.
  I з незадоволенням кинула нею в стiну.
  Через десять хвилин в мою кiмнату постукали.
  - Хто? - нервово запитала я.
  Але нiхто не вiдповiв. Я помалу пiднялась з лiжка i виглянула в коридор. Там стояв Пiтер. Вiн усмiхався, як ненормальний. I це мене здивувало, нiколи ранiше не бачила дурнiшо§ усмiшки. Зате очi блистiли красотою.
  - Що тобi Пiт? - спокiйно запитала я.
  - Та нiчого. Хотiв запитати, як ти себе почуваєш? I хочу щоб ти не лякалась.
  Я задумалась над останньою фразою. Менi стало тривожно. Перед очима з"явилась постать Генрi Грейса. Його обличчя ласкаво усмiхалось менi.
  - Привiт! - сказав вiн.
  Я зблiдла i позадкувала назад у свою кiмнату. Хлопцi зайшли за мною i закрили на ключ дверi.
  "Що з Пiтером? Вiн не знає що його друг iдiот. Чи знає?"
  Менi захотiлось випасти з вiкна. Тiльки щоб бiля чудовища не бути. Пiдлога була занадто слизькою, щоб можна було встояти на ногах. Але менi вдалось встояти.
  - Тобi не треба було приходити сюди. - звернулась я до Генрi.
  Вiн зiтхнув i лiниво подивився на мене.
  - Звичайно треба! На це є важлива причина.
  Пiт засмiявся. I мене почало все це божевiлля дратувати. Навiщо тягнути кота за хвiст i мене мучити? Для нього напевно це особлива справа. На що вiн здатний? Це запитання була для мене нерозкрите. Але я знала, якщо вiн поганий хлопець, то до добра це не приведе.
  Зараз вродливий юнак дивився на мене.
  - Забирайся з мого дому! - приказала я.
  Мiй голос був нервовим i рiзким. Генрi проiгнорував мо§ слова, для нього це було прохання, а не наказ.
  - Лiлiан, ти все не правильно зрозумiла на рахунок мене. Я думаю, паскуда Майн, ще бiльше усилив твiй страх. - вiн подивився у вiкно, яке було вiдкрите - Тiльки не роби дурниць!
  Його голосок був серйозним i простим. Хотiлось повiрити, але я не могла. Ворогам вiрити не можна нiякому разi. Але його очi говорили "довiряй менi Лiлi" i я сумнiвалась у своєму виборi.
  - Пiтер! - я потягнула брата до себе i мiцно обiйняла.
  - Я все знаю! I якщо ти не зможеш довiряти Генрi, то вiр менi. - вiн дивився на мою шокову реакцiю. - Це так схоже на тебе боятись нового.
  Неправда! Я не боюсь нового, а навпаки мене все сьогоднiшнє цiкавить. Що мала на увазi Лiл, коли говорила на Генрi "поганий хлопець". Вбивця, манiяк...я вже не хочу чути про зло i вбивство. З мене вистарчить!!!
  - Я такий як i ти, - звернувся Генрi Грейс до мене. - тiльки бачу свiт по iншому. Можна сказати в iнших барвах. Тебе найбiльше лякаю не я, а тво§ фантазi§ на рахунок мене.
  Я замислилась над сказаним. Справдi Генрi мав вигляд хорошого юнака з добрими звичками. Вiн не курив i не пив...не пив спиртного.
  Мною затрясло вiд жаху, який появився в мо§х очах. Може вiн такий самий, як i Майн? А може i нi.
  Пiт перервав мо§ думки помахом руки, i дав сказати слово своєму дружку. Брюнет кивнув головою, очима вiн сказав "дякую друг".
  - Можна сказати, що я створив компанiю поганих хлопцiв. До школи ми не ходимо, в дома не з"являємось, хоч менi можна, бо я головний. В нас є певнi правила, якщо §х порушити, то тобi кiнець тебе просто здадуть в полiцiю, або викинуть з нашо§ бази. Одне з правил не кривдити братiв i сестер, так ми називаємо всiх людей в командi. В свiтi є близько п"ятдесят компанiй з якими ми спiлкуємось. З них є вищi, середнi i нижчi клани. Найвищi i найголовнiшi - це зразковi люди, якi навчають i керують життям всiх iнших. Я в компанi§ зразкових кадрiв i це всi знають. I в мене не є назва поганий хлопець, а навпаки хороший друг. В мене найбiльше знайомих i друзiв.
   Я пронизала його сво§м рiзким поглядом.
  - Я можу робити все що хочу. Мене не покарають, бо я створив тут цю компанiю. Ми наказуємо вбивць, манiякiв, злодi§в, всiх злочинцiв. Спочатку втираємось в довiру, а потiм ми просто здаємо §х в полiцiю.
  - Хто ще знає, що...
  Я не могла докiнчити речення i братик допомiг менi.
  - Що ти живеш таким життям.
  - Ти багатьох знаєш, але говорити я тобi не буду. Сама догадайся!
  Я мовчала, не думала говорити сво§ пiдозри. Менi ставало легше дивитись йому в очi. Хлопець розумiв всi мо§ жести, здавалось вiн вмiє читати людей, як книгу.
  - Моя сiм"я i деякi друзi знають про моє нове життя. - сказав брюнет тихим, солодким голоском.
  Я виглянула у вiкно, мама при§хала. Менi аж полегшало, вся тривога одразу зникла. Молода панна вийшла з автомобiля, в руках тримала три великих пакета.
  - Лiлi, ти вже в дома? Допоможи мамi. - почувся §§ теплий голос. - Доню ти мене чуєш?!
  Я автоматично виглянула з вiдкритого вiкна i звернулась до не§.
  - Вже йду!
  Я вилетiла з кiмнати навiть не глянула на хлопцiв. Вони теж спустились в низ, але трохи пiзнiше i покинули дiм. Менi не хотiлось вiдпускати Пiта з Генрi. Але хто мене послухає?
  Через годину в сво§й кiмнатi я знайшла записку.
  
  Лiлiан, давай зустрiнемось сьогоднi в парку. Я бачив у тво§х очах цiкавiсть i ентузiазм. Ти можеш запитувати все що хочеш, я тобi не забороняю. Чекаю тебе бiля кафе "Червона троянда" о 18 годинi.
  p.s.: "Не запiзнюйся принцесо!"
   Твiй друг Генрi.
  
  Я перечитала записку два рази. I одразу сказала собi що пiду на зустрiч з вампiром. Мене й справдi вiн цiкавить i я хочу знати про нього все.
  
  Книга Адама
  
  Я прокинувся вiд вiчного сну. Намагався щось згадати, але не змiг. Спогади хтось заблокував. Що сталося, я не пам"ятав. Тiльки знав, що щось страшне.
  - Який сьогоднi день? - запитав я сам в себе.
  Але вiдповiдi не почув. Я не знав де я? Що сталося? Який час на дворi?...
  Бачив тiльки рожеву кiмнату. Повнiстю рожеву: лiжко, стiни, килими, меблi, все. Здається я збожеволiв. Але це мiсце було надзвичайно знайомим для мене. Здається я тут прожив бiльшу половину свого нiкчемного життя.
  Лише щойно я помiтив що в кiмнатi не сам. В кутку на крiслi сидiла дiвчина. Коли пiдiйшов ближче до не§ одразу впiзнав миле обличчя ангела, чорне крашене волосся, тату§ровка на руцi у виглядi троянди. Анабель - дiвчинка з мого колишнього дому в Iспанi§. Ї§ наляканий вигляд трохи розгубив мене. тоненька рука потягнулась до моє§ бiло§ i холодно§. Але я не вiдчув дотику. Анна глибоко вдихнула i схилила голову.
  - Менi шкода Адаме! - прошепотiла вона iспанською мовою. - Ти мертвий.
  Вона розповiдала, що сталося зi мною, з мо§м тiлом i душею. I я витрiщався на не§ як на божевiльну.
  - Як це я помер? - запитав я в не§ нервовим голосом.
  Дiвчина знизила плечима.
  - Я тiльки тебе пiдiбрала, хотiла вернути тiло, але не змогла. I не знаю, як допомогти! Вибач!
  - Дiвчино в тебе голова по§хала. - говорив мiй низький сердитий голосок - Я живий i я тут.
  Анабель зiтхнула. Вона знову i знову доторкалась до мене сво§ми маленькими руками.
  - Я тебе зовсiм не вiдчуваю, добре що хоч бачу.
  Я усмiхнувся.
  - Анно бувай. Менi час вже йти.
  Я вийшов з §§ дому, навiть не глянув на не§ в слiд. Дiвчина точно звихнулася. Але все-таки зi мною було щось не те. Я не змiг перемiститись. Двадцять разiв я пробував це зробити але без перемiн. Нiяких вiдчуттiв, нiчого. Навiть люди не замiчають мо§х негативних емоцiй.
  Вирiшив я пiти знову до Анни, але в §§ домi нiкого вже не було. Що робити? Куди йти? Як попасти додому в Iталiю?
  Зараз на дворi було темно i холоднувато. Мене нудило вже вiд цього проклятого мiсця. Я тут застряг, здавалось навiки, але нi в мене був план. Двоє жiнок проходили повз мене i я вирiшив запитати в них де аеропорт, але вiдповiдi не почув. Чому вони мовчать?
  - Добрий день! Як пройти до аеропорту? - звернувся я до жiнок.
  Але вони не бачили i не чули мене.
  - Так, завтра буде важкий день. - сказала одна.
  Iнша жiнка кивнула i промовила:
  - Всi цi проблеми вже замучили мене. Шеф не хоче навiть слухати про вiдпочинок. Говоре: "На все є свiй час Розо, почекай до лiта."
  Жiнка явно була роздратована i не чула мене. Я доторкнувся до §§ плеча. Вона не вiдчула. Потiм я сердито потряс нею, як маленьким деревцем. Жiнка звалилась на землю, §§ наляканий погляд шукав мене, але так i не знайшов. Через п"ять секунд все змiнилось. Особи продовжували розмовляти, нiби нiчого не сталося.
  - На все є свiй час Розо, почекай до лiта. - ще раз почулась ця фраза i менi хотiлось закричати, що все це вже вiдбувалось зi мною.
  Але я просто стояв i дивився, що вiдбудеться далi.
  Iнша панна нервово фиркнула. Я став на §хнiй шлях i голосно закричав.
  - Агов!!!! Люди я тут!
  Нiчого не змiнилося, лише вони пройшли крiзь мене. це виглядало як у фантастичному фiльмi про привидiв.
  " Я не можу бути примарою? Я ж не помер."
  
  Книга Лiлi
  
  Генрi Грейс вже чекав мене бiля кафе. Вiн сидiв за столиком. Я повiльно пiдiйшла i сiла напроти нього.
  - Привiт принцесо! Чого запiзнюєшся? - промовив вiн солодким голоском.
  - Взагалi-то я якраз вчасно, а ти прийшов за швидко.
  Я усмiхнулась. Хлопець як завжди мав гарний вигляд. Його чорне волосся зачесане назад, тiльки чолка падала на очi. Можна було не сумнiватись, що вiн вдягне сорочку, лише було здогадатись, якого кольору. Снiжно-бiла сорочина пасувала мускулястому тiлу. Щось схоже на галстук висiло на його ши§.
  "Навiть не змiг нормально зав"язати. Як це вiн спромiгся в такому виглядi прийти на зустрiч з дiвчиною?" - думала я.
  I чорне пальто звисало з крiсла на якому сидiв Генрi.
  - Перейдемо до справи. - сказала я чiтко.
  На його щоках появились маленькi гарненькi ямочки. Хлопець пiднявся з крiсла, накинув на себе пальто, взяв мене попiд руку i попрямував у сторону парку.
  - Люба, на все є час.
  Парк зеленiв i розквiтав. Здавалось я потрапила в казку, яка от-от закiнчиться. Розквiтали пiдснiжники, тюльпани, гвоздики, стежини вкривались маленькою зеленою травою, а птахи весело спiвали. В парку росли рiдкiснi дерева, наприклад береза бiла. Ї§ чудодiйний сiк використовують для напо§в та квасу. Цi напо§ не просто втамовують спрагу, а й застосовують замiсть лiкiв. Верба, дуб i клен - однi iз перших рослин в цьому садку. Найкрасивiшим деревом є великий кущ калини, коли вона розцвiтає нею милуються жiнки i дiти. Можна сказати, без верби i калини - сад не iснуватиме.
  Ми сiли бiля художника, який докiнчував свою картину. Я крадькома поглянула на не§ i побачила морське узбережжя, скелi, якi обмиває вода, пiсок, який здавався гарячим i чисте, блакитне небо. Мистецтво полонило моє серце. Погляд не хотiв вiдриватись вiд картини. Золотi руки майстра чаклували пензлем диво. Рух за рухом, рух за рухом...
  I нарештi я пригадала чому прийшла сюди i повернулась всiм тiлом до Генрi. Юнак не вiдриваючи вiд мене свого пильного погляду, витягнув з плаща невеличкий альбом i почав гортати показуючи менi фотографi§.
  - Ось тут менi п"ять. Правда гарненький?
  Я подивилась на фото i одразу впiзнала його i Анастасiю. Маленький хлопчик усмiхається теперiшньою усмiшкою дорослого юнака. Очi на фотографi§ сяють щастям, а зараз той самий погляд вже втомлений. Вiн сумно витрiщається на мене.
  - Якби ми не пере§хали сюди я би був нормальною людиною, а тепер я вирiшую справедливiсть в житi знайомих людей. I просто насолоджуюсь щастям.
  Ми згадали про художника, який витрiщився на нас. Ми йому заважали, тому вирiшили пiти трохи дальше, щоб не привертати уваги до себе.
  - Лiлi, тобi треба розслабитись, забути про всi проблеми i радiти сьогоднiшньому дню. - сказав брюнет щиро усмiхаючись менi - Це не твоя проблема, що ти дiзналась таємницю про нашу компанiю. Це особисто - моя справа. I я...
  Вiн не договорив бо почув, що в мене вiбрує мобiльний. Я вийняла його з передньо§ кишенi в джинсах, i почала розглядати невiдомий номер. Пiднiмати трубку не хотiлось, а ще бiльше розмовляти бiля Генрi. Хлопець може чути всю мою розмову.
  Але все таки я пiдняла.
  - Алло!
  Почулось шарудiння, а потiм до мене заговорив знайомий голосок:
  - Привiт! Ти маєш якнайшвидше при§хати до мене.
  Я одразу впiзнала Крiстi голос. Вона говорила розбiрливо i це менi подобалось.
  - Чому з свого номера не дзвониш? - поцiкавилась я.
  Подружка на декiлька секунд замовкла. Почувся шум в телефоннiй трубцi, а потiм знов говорив §§ голос:
  - Пiзнiше все поясню. Приходи на мою вулицю.
  Вона кинула слухавку. Ї§ дивна поведiнка заставила мене хвилюватись. Що вона задумала? Ї§ голос видав §§ роздратування, сум, страх. Вона дуже змiнилась пiсля смертi матерi.
  I я згадала про Адама. На очi навернулися сльози, я швидко витерла §х, щоб хлопець не побачив. Усе-таки вiн замiтив, щось сумне у моєму виглядi. Я напевно виглядаю, як в"яла квiтка.
  - Я б раджу тобi не йти на зустрiч з цiєю дiвчиною. - сказав вiн. - Бо я вiдчуваю небезпеку у §§ голосi i ще щось.
  Вiн розмiрковував. Його брови завмерли в гримасi знак питання, а очi звузились в маленькi щiлинки.
  - В не§ - я мала на увазi Крiстi - мама померла, i вона дивно себе поводить. Ти не зважай, це вже моя проблема! I точно не твою.
  Я вирiшила подражнити хлопця, але не вдалося. Вiн опустив погляд додолу i зiтхнув.
  
  Роздiл 9 "Новина"
  
  - Ти навiть десять хвилин не провела зi мною! - сказав Генрi дивлячись, як я спiшу вийти з парку. - Ми навiть нiчого не вирiшили на рахунок мене. Ти не думаєш, що я можу розiзлитись, коли ти мене покинеш, i цей художник буде приречена на жахливе життя...
  Я не дуже зрозумiла, чого вiн хоче добитись цими словами. Зупинити мене! Я не марiонетка i не треба мене лякати. Хоча менi i не сподобались його серйознi нотки в голосi, але я все-одно вiдiйшла вiд хлопця на декiлька крокiв. Генрi не зупинив мене.
  - Я йду! - мiй голос прозвучав чiтко.
  Собi в слiд я почула:
  - Добре, побачимось завтра в школi.
  - Що ти сказав? - запитала я.
  - Завтра побачимось в школi. Менi так подобається вчитися, що я вирiшив повернутись до науки. I знай, я не допущу, щоб ти змарнувала ще один день, так як сьогоднi, ти вирiшила побути з подружкою. - повторив вiн.
  Я хотiла сказати: "Ти не можеш, так просто прийти до школи i наглядати за мною. Я тобi не лялька, щоб коритися. Зрозумiв мене! чи ти отупiв остаточно?" Але в руцi завiбрував телефон i я мовчки глянула на екран, де появилось нове повiдомлення.
  
  Поспiши Лiлiан. Бо в нас до тебе серйозна розмова.
  
  Я швидко вийшла на вулицю i хотiла зупинити таксi, але нiяк не змогла знайти автомобiля. Змушена йти сво§м ходом два кiлометри.
  "Цiкаво чому §й так захотiлось зустрiтись зi мною?"
  Цiлу дорогу я обдумувала над цим питання. I напевно правильно§ вiдповiдi не знайшла в сво§й головi. Все-таки Крiстi була моєю найкращою подружкою i я повинна §й допомогти будь-якою цiною. Ї§ серце бiльше настраждалось нiж моє. Навiть зараз §й дуже тяжко. Через п"ять хвилин прийшло ще одне повiдомлення вiд дiвчини.
  
  Заходи в мiй гараж, там чекає тебе сюрприз. Я так само буду там!
  
  Мене дратувало все що вона пише. Надiюсь вона щось нормальне придумала i сюрприз §й вдасться. Їй пощастило, що сьогоднi гарна сонячна погода, а то в снiг чи дощ я не подумала висунутись з дому. Я доходила до §§ будинку.
  Моя свiдомiсть пригадала недавнiй прихiд на цю вулицю. Коли Френк Майн вбив Адама, тодi я з Лiнсi прийшли нього. Що ми тодi планували зробити з Майном, краще нiкому не знати дiвчачо§ яростi. А де зараз Лiнсi? Може в дома, а може шукає свого дядька.
  Але зараз мене не цiкавило нiчого окрiм Крiстi, яка не може змиритись з смертю матерi.
  Гараж був вiдкритий i я зайшла в середину. Там було темно, набагато темнiше нiж на вулицi. Я дала кiлька крокiв вперед i почула шум за спиною. Ворота гаражу автоматично закривались. Я не встигло навiть верескнути, як вони закрились i я була в пастцi.
  Темрява лякала мене до смертi. Я нiчого не боялася так, як темноти, навiть коли почувся наляканий голос Крiс.
  - Це пастка! - загукала вона.
  Свiтло загорiлося i я побачила перед собою Лукаса Майна. Мене вiн не злякав, сво§м несподiваним вiзитом. В цю мить менi захотiлось роздерти його радiсне усмiхнене обличчя. Його вигляд змiнився: волосся стало чорним, тiльки чолка залишилась бiлою, очi - нiжно голубi.
  "Що сталося з його поглядом? Де карi очi Френка Майна?"
  Здивування не проходило.
  - Привiт Лiлi. Як поживаєш без мене? - його голос був солодкий, як мед.
  - Краще б ти помер, анiж Адам. Тобi мало того болю, що ти менi зробив!? Втягуючи Крiстi в цю гру, ти вирiшив мене добити. - гаркнула я до нього.
  Подруга стояла на сходах, §§ важке дихання я чула аж до себе, очi в не§ - широко розплющенi, все тiло тремтiло...здавалося в не§ стрес.
  - Вона сама записалась у мо§ фанати.
  - А я тобi нiколи не прощу те що ти зробив. - голос мiй був льодяним i вiн пронизав Френка.
  - Тобi зараз так здається, а потiм все змiниться.
  - Нiчого не змiниться! Я тебе ненавиджу, ти для мене огидний.
  Йому здавалось, що я говорю, щось смiшне. Але менi було зовсiм не до смiху.
  - Вiд ненавистi до любовi один крок. I ти це добре знаєш. Хiба не так?
  Я вирiшила змiнити тему.
  - Що тобi треба?
  - Менi?... - вiн замислився. - нiчого. Хоча ти маєш простити мене.
  Мо§ руки вiдштовхнули Майна подальше вiд себе. Хлопець мало не звалився на пiдлогу, до падiння мало, що не вистачало.
  - Нiколи! - чiтко сказала я хлопцю, який лукаво усмiхався. - Навiть пiсля смертi ти не будеш прошений. Зрозумiв мене?
  Сказала я неправду i покраснiла вiд сорому.
  - Скоро побачимо, чи щось змiниться.
  I вiн зник.
  
  Книга Адама
  
  Я змiг потрапити додому, але звичайним способом. Полiт лiтаком тривав недовго, i ще я не платив у касi, бо все-одно нiхто б не помiтив мене. час в лiтаку минув швидко.
  Коли я йшов з аеропорту, то в перше дiзнався, що дорога додому така довга. Ранiше я не ходив так багато власним ходом, бо менi бiльше хочеться являтись. А зараз я на це не спроможний.
  Перед мо§м будинком знаходиться невеликий садок. Менi подобається там проводити час. Мiй дiм - моя фортеця. В нього важко потрапити, бо на входi в двiр розгулюють двi мо§ собаки-вiвчарки. Вони вiрнi мо§ друзi, добрi й милi. I в дiм без мого дозволу не впустять нiкого, окрiм Лiнсi. Це ми з нею §х колись придбали в магазинi, собачки обожнюють дiвчину, як i мене.
  Я крiзь стiни, як у фантастичному фiльмi, пройшов до своє§ кiмнати. Вона для мене як кабiнет i як спальня. Кiмната гарна i зручна. Єдине вiкно виходить на вулицю Артема. В мо§й кiмнатi небагато меблiв - все тiльки необхiдне: шафа, лiжко, письмовий стiл i м"яке крiсло, на пiдлозi постелений килимок. На поличках знаходяться багато книжок, також є книжкова шафа, котра заповнена книгами i журналами. У мене в кiмнатi є багато квiтiв, за якими доглядає Лiнсi. Вона поливає §х, пересаджує, зрiзує сухе листя.
  Я зручно примiстився на лiжку i намагався заснути. Але менi стало страшно, здалося що я зараз провалюся крiзь землю, або взагалi не проснуся.
  - Ти молодець! Навiть змiг потрапити додому без зайвих проблем. - говорив витончений голосок.
  Я пiдняв голову з подушки i побачив Анну. Вона спокiйно сидiла в моєму крiслi. Вiд не§ в мене пробiгли мурашки по тiлу. Така маленька, невинна i непередбачена.
  - Хто ти така i що тут робиш? - запитав я пiднiмаючись з лiжка.
  Вона теж пiднялась, потiм заглянула сво§м невинним поглядом в мо§ пустi очi. Я побачив в §§ душi сум i незадоволення.
  - Я хочу допомогти тобi, Адаме, але нiяк не виходить.
  Я повiрив §й, хоч i не мав би. З довiрою в мене проблема, бо довiр'я породжує довiр'я.
  - Як ти потрапила в будинок? Я не бачив тебе в лiтаку. Ти що сховалась вiд мене там?
  Вона тiльки розсмiялась. А пiзнiше §§ нiжно рожевi губи криво усмiхнулись i прошептали менi на вухо.
  - Я хочу повернути тобi життя, а якщо не вдасться, то ти остаточно помреш i покинеш нас свiт.
  Моє обличчя не виражало жодних емоцiй, але душа була розбита. Серце плакало кров"ю, страждало, як нiколи ранiше в життi. Я прагнув жити.
  - Як ти увiйшла в будинок? - повторив я запитання.
  - Тебе справдi зараз це цiкавить!?
  Вона знала що "так" мене це iнтересує. Ї§ обличчя наблизилось до мого, а руки схопили мо§ плечi.
  - Я появилась в твоєму будинку набагато ранiше вiд тебе. Тодi, коли ти пiшов вiд мене, весь такий розбитий i дратiвливий. Я можу перемiщатись в часi, являтись, бачити примар i всяке таке. Моя сiм"я в поколiння передає сво§м дiтям дарунки i я все це прийняла. Також я вроджена особистiсть i могла являтись, ще в дитинствi. - вона глибоко вдихнула. - А ти набута особистiсть, тобi передали дар. Знаєш хто?
  Я не вiдповiв, бо менi бракувало слiв, повiтря i розуму.
  - Моя бабуся. Вона напевно любила тебе, якщо подарувала цей дарунок. - дiвчина доторкнулась сво§ми нiжними руками до мого обличчя i мене пронизало током. - Не дивись на мене, як на божевiльну. Я знаю, що ти все добре зрозумiв.
  - Ти справдi вмiєш транспортуватись? - запитав я.
  - Так вмiю. Знаєш правильно говориться являтись, а не транспортувати. На сьогоднi в нас є безлiч справ, тож якщо хочеш жити, не запитуй зайвих питань.
  Я легенько кивнув i ми явились на якесь кладовище. Там було темно i безлюдно. Зараз тут бiля дванадцято§ ночi, значить ми в Америцi. Але чому ми саме тут, на цвинтарi?
  Туман обкутав землю могил, а на старих деревах сидiли сови. Вони дивились сво§ми жовтими очима на мене з дiвчиною. Десь далеко чулось виття собак, чи то може були вовки. Навiть не знаю! Надiюсь ми §х не зустрiнемо на своєму шляху. Принаймнi менi не має чого боятись, окрiм смертi, але я боявся за Анабель.
  - Поможи менi знайти могилу Габрiель Майн.
  Я здивовано подивився на дiвчину. Мене дивував §§ ентузiазм. Але прiзвище померло§ здалося менi знайомим. Але нiчого пригадати я не змiг.
  - Навiщо нам §§ шукати? - запитав я.
  - Бо Лукас Майн хотiв поховати тебе бiля своє§ мами. Знаєш чому? - вона сома дала вiдповiдь. - Через §§ смерть. Я вважаю вiн так i зробив з тво§м тiлом.
  Нарештi я пригадав свого убивцю, який звинувачував мене в смертi своє§ мами. Але я нiкого не вбивав. Навпаки це Майн вбив мо§х батькiв, а не я... Менi стало боляче через спогади. Також я бачив перед сво§ми очима постать Лiлiан, вона була веселою, а пiзнiше стала злою i дивилась на мене, як на манiяка. Ї§ обличчя було кам"яним...
  Дiвчина перервала мо§ думки.
  - Допоможи менi знайти Габрiель. Давай швидше, бо я не знаю, чи ти виживеш до сходу сонця. Я думаю, що ти можеш просто зникнути.
  "Дуже порадувала!"
  Вiд §§ слiв менi стало ще гiрше. Всi емоцi§ вибрались на зовнi. Я вiдчував все!
  "Нiколи ранiше зi мною не було такого."
  - Менi цiкаво звiдки ти знаєш цього Майна. - менi й справдi було цiкаво.
  Але дiвчина не вiдповiдала. Або вона глухувата, або вдає глухого. Вона не глянула на мене коли я доторкнувся до §§ руки. Навiть не моргнула, i вираз обличчя не змiнився.
  Я заходився шукати могилу на якiй мала бути надпис. Хто помер, коли помер i чому помер. Деколи написанi цитати. В головi я прокручував прiзвище "Габрiель Майн". I чим бiльше я повторював його, тим бiльше менi здавалось, що ми не знайдемо потрiбну могилку. Бо не тут шукаємо, не в цьому мiсцi. Але через декiлька хвилин ми наштовхнулися на §§ могилку. На нiй написано:
  
  Могила Габрiель Майн
  1975 - 1999
  Любляча донька, дружина, матiр...
  Вiчно§ пам"ятi.
  
  Також цитата: "Я той, ким ти будеш, а був я тим, ким ти є." Цей античний напис на могильному каменi, я взагалi не зрозумiв, але за те зрозумiв скiльки було рокiв мамi Френка, коли вона померла. Не бiльше 24. I це жахливо! Син всi цi роки рiс без рiдно§ людини, без люблячо§, нiжно§, дбайливо§ мами. Я добре мiй зрозумiти його горе, бо в мене теж не стало батькiв у ранньому дитинствi.
  Анабель щось шукала, я не мiг збагнути, чому вона доторкається руками до землi i легенько процiджує крiзь пальцi.
  - Я здивована! - буркнула вона. - Лукас Майн не був тут, значить i твоє тiло не отут.
  Показала вона на суху землю бiля навпроти могильного каменю. Ї§ погляд пробiгся по менi, а потiм оглянув кладовище де ми знаходились.
  - I що тепер робити? - запитав я в не§.
  Анна не знала. Вона була вражена вiд того, що мого тiла тут немає. А менi не подобалось, що моє тiло може лежати тут, в землi. Приставляю своє обличчя коли б я побачив себе в трунi, або просто закопаним на цвинтарi. Це якесь жахiття!
  
  Книга Лiлi
  
  В школi мене чекали однi проблеми. Крiстi, Лукас, Генрi...вони сво§ми розмовами хочуть мене розтерзати. Крiстi прагне дiзнатись всю правду про Майна, який вороже ставиться до всiх людей, навiть до мене. Вiн весь час щось розмiрковує i не чує зауважень вчителiв. Генрi поводить себе адекватно, тiльки одне погано, те що його посадила за мою парту, i вiн замiсть слухати на уроцi лекцiю розмовляє з новими друзями, мо§ми тупими однокласниками. Дiвчата вiд нього в захватi, окрiм Крiстi, вона тепер всiх остерiгається. I розумно себе поводить, менi так здається.
  - Лiлi скажи, ти знаєш цього новачка? - запитала в мене на перервi Крiс.
  Я звузила очi i з пiд брiв подивилася на не§. Ї§ цiкавило, чи справдi Генрi має схожий характер з Майном. Чи вiн небезпечний? А що я можу §й вiдповiсти, як сама цього не знаю.
  - Не знаю. Але скорiше всього вiн копiя Френка, в поганому розумiннi. I раджу уникати §х обох.
  Вона кивнула. Менi було цiкаво чи справдi Крiстi любила Лукаса, чи це було дитяче захоплення.
  - А ти з ними спiлкуєшся. Чому? - запитала вона.
  - Так буде краще для всiх iнших людей. I я не можу уникати §х.
  Вона зiтхнула.
  До нас наближався новенький учень, точнiше Генрi Грейс. I вiн пiдiйшов до своє§ - моє§ парти i зручно всадився за крiсло. Його голова з величезною шевелюрою повернулась в нашу сторону. Очi усмiхнулись нам, а губи промовили:
  - Привiт дiвчатка! Про що розмовляєте? - вiн сам дав вiдповiдь на своє запитання. - Може про мене?
  - Так, про тебе i про Лукаса падлюку Майна. - пiдтвердила я.
  В цю секунду, коли я це сказала Френк обернувся i подивився на нас трьох. Але його не цiкавило, те що я зараз стою бiля вампiра. Хлопець був схвильований, через щось iнше. Його руки гортали, якусь стародавню книжку i щось намагались знайти. Моя огида до нього зросло вдвiчi i я вiдвернулась.
  - Я знаю, що ти вже не з Майном. - голос брюнета був пiдступним. - I повнiстю вiльна.
  Крiстi позадкувала вiд нас на два кроки назад. Але хлопець замiтив §§ страх. Йому навiть сподобалось, що вона бо§ться його.
  - Крiстi можеш тепер завойовувати любов Лукаса, якщо хочеш.
  Вона усмiхнулась кутиками губ i пiшла вiд нас. Але не до парти бiлявого юнака, а в коридор. Менi здалось, що §§ мало не знудило вiд слiв Генрi.
  - Що з тобою? Чого ти §§ лякаєш? - почала я говорити все що думаю. - Тобi напевно це подобається, чи я помиляюся?
  Юнак зухвало менi усмiхнувся i повiльно вийшов з класу. Сьогоднi я бiльше його не бачила i Крiс теж.
  
  Книга Адама
  
  ***
  "Обряд "воскресiння з мертвих" - це мабуть, самий мiстичний i самий непiзнаний з обрядiв, що практикуються жерцями виду. Але менi вдалося умовити одну людину показати менi одну iз церемонiй "воскресiння з мертвих". Ми вiд"§хали вiд мiста Абомей i досягли ущелини, в яке вела дорога, швидше схожа на стежку. Ми прийшли на галявину, хлопець попередив мене, щоб я дотримувався повно§ тишi. Не знаю, чого вiн хотiв - чи то приховати мою присутнiсть, чи то дати вiдчути, як важко йому було влаштувати це "таємне" вiдвiдання.
  З роз"яснень Джеймса випливало, що ми присутнi на обрядi людини, яка зазнала нападу духiв, насланих знахарем сусiднього села. Жерцi села зiбралися, щоб знищити або нейтралiзувати владу духiв, вбили §х пiдопiчного.
  Ми з Джеймсом сховалися в кущах, недалеко вiд групи небезпечних людей. На землi лежав молодий чоловiк, i вiн не проявляв нiяких ознак життя. Навколо нього стояли люди в чорних мантiях. Чувся гучний шум i я розумiв, що йшла пiдготовка до церемонi§.
  Троє чоловiкiв пiдняли мертве тiло i понесли в середину галявини. Там вони обережно його опустили i поклали на мокру траву. Я бачив як мiсяць свiтить на обличчя мертвого хлопця. Коли на моєму годиннику пробила дванадцята, процес почався. Група людей окружили тiло i плавно почали коливати руками. Їхнi рухи були надзвичайно чистими..."
  
  З книжки було видерто декiлька останнiх листкiв i менi не вдалося прочитати §§ до кiнця. Я вражений, що Лукас зацiкавився такою темою. Навiщо йому таке знати? Може вiн задумав воскресити свою матiр з мертвих? Я просто збентежений.
  Зараз, я маю шанс знайти своє тiло, але чомусь читаю в кiмнатi свого вбивцi, якусь тупу iсторiю. Анна десь в пiдвалi намагається знайти якiсь слiди вiд мене, мого мертвого тiла.
  Я не припинив розглядати пожмаканi аркушi.
  
  "Воскресiння з мертвих поняття, що iснує в багатьох релiгiях i мiфах. Дослiдження довели, що справдi iснує лiкарство для померлих людей, пiсля прийняття органiзмом лiк, функцi§ вiдновлюються i починають свою роботу заново."
  "Клiнiчна смерть - це стан органiзму, в якому вiн перебуває першi 8 10 хвилин пiсля зупинки дихання i кровообiгу. Пiсля зупинки дихання серце може працювати 1 хвилину. Стан клiнiчно§ смертi може тривати довше в умовах охолодження."
  
  Я зручно вмостився в крiсло i вдруге оглянув кiмнату. Нiчого особливого не помiтив, тiльки безпорядок. По пiдлозi валявся одяг, зокрема бiла майка, шкарпетки, старi джинси, теплий светр, який лежав на килимку, i також кеди. На столi багато рiзних книг, листкiв, документiв.
  Можна здогадатися, що Лукас Майн щось шукав у сво§й кiмнатi. Перевернув §§ з нiг до голови. Але чи вiн це щось знайшов???
  Анна вiдкрила дверi i гукнула менi.
  - Ти щось знайшов? - §§ голос був серйозним.
  Я похитав головою.
  - Тiльки уривки з книжок. Ось вiзьми прочитай.
  Я передав §й аркушi з книг, дiвчина швидко переглянула §х. На обличчi появилась цiкавiсть, а очi зблиснули яскравим сяйвом.
  - I що це вiн задумав? В його плани не можливо довiдатись. - вона криво усмiхнулась. - Не думаю, що вiн хоче тебе воскресити. Я бачила в пiдвалi слiди кровi i скорiше це твоя. Лукас не замiв слiди бiйки нi наверху, нi в низу. Я одне хочу знати, де твоє тiло?
  - Якби я тiльки знав! - мiй голос був нервовим. - Анабель, а вiдчути хiба я його не можу?
  Вона пирхнула.
  - Не можеш! Ти взагалi не маєш нiчого вiдчувати, а тiльки спокiй. Але ми iншi i вiдчуваємо все.
  Я вже догадався, що ми iншi, що ми телепати. Телепатiя - це процес, коли об"єкт здатний перемiщатися з одного мiсця в iнше, за дуже короткий час.
  Через п"ять хвилин ми повернулись до Iспанi§, в рiдне мiсто Мадрид.
  
  Роздiл 10 "Спасiння"
  
  Я прокинувся з глибокого сну. Моя свiдомiсть пам"ятала все...як мене вбили, хто це зробив i за що; я навiть згадав, що робив останнiй день не в тiлi. Анна допомагала менi вижити, вона бачила i вiдчувала мене.
  Я хочу жити, але менi не вдалось знайти своє тiло i повернутись до земного життя. Зараз я знаходився в темному примiщенi. Сморiд i мокрота розкрила менi очi i я прийшов до тями.
  "Пекло! - одразу подумав я. - Не хочу бути тут. Це мiсце не для мене, не для таких як я!"
  Щось слизьке проповзло по мо§й нозi i реакцiя подiяла одразу. Помилка за помилкою...руки вчепились в маленьке тiльце, не встигнув я вiдкинути його в протилежний бiк вiд себе, як гострi зуби вп"ялись в мою шкiру. Бiль прийшла не зразу, але вона все-таки прийшла.
  Коли свiтло прослизнуло в кiмнату, тодi я побачив хто на мене напав. Це був маленький беззахисний вуж. Вiн сховався у щiлинку i бiльше не показував сво§х жовтих вух i чорних оченят.
  Свiтло було яскраве i воно уражало очi, аж сльози покотились по мо§х щоках. Звiдкись появився Майн, вiн оглядав мене, нiби турбуючись за моє життя, здоров"я.
  - Я вирiшив повернути тобi життя, бо ти мене здивував своєю поведiнкою, а саме головне, ти не вбивав моє§ мами. Я хочу щоб ти менi допомiг знайти вбивцю. - говорив вiн спокiйно.
  Його погляд уловив мiй збентежений. Я не вiрив, що живу, що вдихаю свiже повiтря, що бачу, чую, i вiдчуваю по людському. Все стало на сво§ мiсця.
  - Я знаю, що ти мене ненавидиш, - сказав Френк. - але менi потрiбна твоя допомога! Я сам не справлюсь, а обоє ми - велика сила. Можливо ти дiзнаєшся, хто пiдстро§в аварiю тво§м батькам...
  - Ти пiдстро§в, а хто ще! - я задумався над сказаним i в мене виникло сумлiння. - Як ти... Яким чином я прийшов до тями?
  Хлопець зухвало усмiхнувся, а очi звузились в маленькi щiлинки.
  - Що я тiльки не пробував i нiчого не виходило. А цей метод подiяв дуже швидко. Тож я краще помовчу, це великий секрет. Одне скажу тобi допомогла вижити змiя, холод i ще дещо...
  Вiн розсмiявся. Мене це страшенно бiсило, його смiх був для мене огидним, точнiше вiн сам такий. Але через пiв року все змiнилося, особливо моє вiдношення до цього хлопця. Ми дослiджували життя мо§х i Лукасових батькiв; i знайшли дещо цiкаве:
  "Привiт Шеллi! Моє життя змiнилось, коли народилась друга дитина. Ми назвали §§ Анабель. Дiвчинка розумна, вродлива, енергiйна... Але я не розумiю, що сталося з моєю iншою дочкою! Менi стидно це говорити, але вона, як чортеня. Я боюся залишати Анну з нею, бо щось може жахливе статися. Одного дня Домiнiка мало не втопила у ваннiй молодшу сестру i це не перший §§ вибрик. А зараз вона вже вгамувалась, але все-одно на мене надходить страх через §§ поведiнку. Ми навiть звернулися до лiкаря - психолога, але це не допомогло.
  Якщо можеш, то порадь менi щось?"
  Це письмо мо§й мамi вiд матерi Анабель, яка живе в Iспанi§. Лист був вiдправлений два днi пiсля смертi мо§х батькiв. Я вияснив через Iнтернет, що батьки Анни i моя мама навчалися в одному унiверситетi, так само, як Габрiель i Джон Майни, батьки Френка.
  Френк iдiот зразу вирiшив завiтати до своє§ колишньо§, то§ само§ Домiнiк.
  - Привiт моя мила Донi! - сказав хлопець, коли дiвчина вiдкрила вхiднi дверi свого дому.
  Ї§ погляд скривав здивованiсть, напруженiсть, не довiру. Вона змiнилась в гiршу сторону i хлопець це прекрасно розумiв. Лукас навмисно прийшов, коли батькiв дiвчини не було в дома. Вiн стежив за ними цiлий день i нарештi дочекався, вони по§хали.
  - Заходь непрошений госте! - сказала тихо Домiнiк i всмiхнулась давньому другу. - Як тво§ здiбностi? Дiзнався щось цiкаве про телепортацiю?
  - Дiзнався достатньо! - гримнув кулаком по дверях.
  - Сумнiваюсь! Ти ж не знаєш, що телекiнез i телепортацiя являються впливом психокiнетично§ енергi§ на нерухоме тiло. Я знала, що коли ти телепортуєш своє тiло з одного мiсця в iнше, твоя енергiя збiльшується в тисячу разiв i тобi зриває дах через емоцi§. Але я все-одно не боролась з цим, пiддавалась лютi.
  Вони зайшли в будинок i закрили за собою дверi.
  - Iдемо до моє§ кiмнати. - сказала дiвчина i зникла.
  Лукас Майн також перемiстився. Дiвча вже чекало його, вона сидiла на балконi i споглядала вниз. Ї§ кiмната була невеликою; свiтлi стiни надавали §й бiльшого розмiру.
  - Ти знаєш що можна передавати iнформацiю на будь якiй вiдстанi. Це також менi подобається! Можна сказати ми подумки вiддаємо свою iнформацiю людям, це як манiпуляцiя. На тобi теж класно виходило, хiба не пам"ятаєш мо§х слiв "Це все ти! Ти винний у смертi матерi, ти, тiльки ти...Батько твiй не змiг вберегти §§, таку молоду i беззахисну. Вiн не досто§ш цього життя! Навiщо йому життя - нехай йде до пекла!"
  Вона зареготала i Майн мало не накинувся на не§. Дiвчина з"явилась за його спиною i сказала:
  - Шкода, що ти сам його не вбив. Так би було набагато краще. - голос §§ був, як крига - Але нi, тебе щось стримувало, не давало до такого опуститись. I менi стало з тобою нудно, тому я i батькiв намовила, щоб тебе вигнали. Вони так i зробили. Менi не було соромно за всi сво§ вчинки, я тiльки гордилась ними.
  Колись Лукас довiряв §§, а вона з нього знущалась i манiпулювала.
  Лукас Майн мало не видер жмут волосся з голови цiє§ Домiнiки. Але вона знову втекла, з"явилась в кутку своє§ кiмнати. Дiвчинi подобалось так грати, втiкати, i щоб §§ наздоганяли.
  - Ти напевно звик грати в цю гру "Кiт i мишка". Адама було важко зловити, чи не так? - знову дурний регiт.
  Здавалось, що вона божевiльна.
  - Найбiльше моє задоволення завдавати бiль. Менi дуже виходило впливати на дiвчат з твого класу. Бiдняжка Лiлi була така подавлена, коли до не§ ставились, як до непотребу. Якби ти не звернув на не§ уваги в перший день, я б нiчого не робила проти не§. - вона зiтхнула.
  - Тобi не треба було йти проти Лiлiан. Вона тут до чого?
  - Вона всю ситуацiю розрулила, як треба. Заставила тебе боротись проти Адама; я вважала ти скорiше з ним поквитаєшся, а ти тягнув зайця за хвiст. Тож я вирiшила взяти все в сво§ руки i вбити твою ляльку на iм"я Лiлi. Але ти зiпсував мо§ плани, цiлими днями стояв ти пiд §§ вiкном i стерiг, як останнiй iдiот. Тож я вирiшила хоч жахливий сон послати §§ в голову.
  Тепер Лукас зiрвався остаточно, встиг завалити §й кулаком в голову. Домiнiка верескнула, як дика свиня. Ї§ очi запалали вогнем, ненавистю, люттю. Потiм ножицi в §§ руцi проштрикнули мускулисте плече. I Домiнiка Шон з легкiстю втекла.
  Я мусiв накладати шви на плече того самого iдiота, яких хотiв сам у всьому розiбратись. Лiлi Евенс нiчого не повинна про це знати. - вирiшили ми обоє. Через тридцять хвилин в будинок Майна прийшла Анна, сестра божевiльно§ вбивцi.
   Анабель розказала, що сталося з матiр"ю Френка. По перше, §§ отру§ли через два днi до смертi, а по друге, коли вони §хали всiєю сiм'єю на дачу, де було озеро, Габрiель приймала лiки. Вияснилось, що це було снодiйне i жiнка саме через це потонула. Аннi це розказала сама сестра.
  Впiймати Домiнiку так i не вдалося. Вона ще десь на свободi i бажає знищити нас усiх. I нам не так просто буде впiймати злетiвши з котушок дiвчину-телепата.
  
  Роздiл 11 "Дiвчина в масцi"
  Книга Лiлi
  
  Ранок. Сьогоднi перший день, в одинадцятому класi, я побачу всiх друзiв i однокласникiв. Ми будемо розважатись i згадувати сво§ спогади. Якi б вони не були!
  Для нас влаштували бал - маскарад. Всi дiти i вчителi будуть в сво§х нарядах i масках. I це менi дуже подобається!
  "Не вiриться, що в моєму життi всi добре. Нiхто не свариться, а навпаки тепер Лукас i Адам найкращi друзi. Вони навiть мене змогли подiлити. Ходять зi мною на побачення через день. Один день я з Адамом, а на наступний з Лукасом. Менi це не дуже подобається, але вони самi так вирiшили."
  Маскарадний бал - бал, на якому будуть вдягненi люди в рiзноманiтнi костюми в багатьох будуть маски на обличчях. Костюми матимуть рiзнi характери, деякi нацiональнi, iсторичнi чи фантастичнi. Маскаради виникли в Iталi§, а звiтам розповсюдилось по iншим кра§нам. Френк Майн добре постарався щоб органiзувати його, хлопець хотiв розважити мене.
  Костюм менi шили на замовлення, i коли я його побачила мало з нiг не звалилась.
  - Оце так красота! - сказала я сама собi.
  Це було плаття з червоного матерiалу. Воно складалось з багатьох шарiв. Я на голе тiло надягнула тонку прилягаючу атласову сукня, а на не§ трикотажне плаття, на руки натягнула червонi печатки обшитi маленькими квiтками троянд. Залишилась маска i капелюшок, але я §х не примiряла, бо не хотiла зiпсувати зачiску. Волосся накручене i пiдiбране до заду, воно падало на спину, а одна прядка звисала прямо на щоку. Я усмiхнулась i в перше за своє життя вiдчула себе щасливою.
  Почувся стукiт в дверi моє§ кiмнати i почувся знайомий голос:
  - Лiлi, можна зайти? - сказав мiй брат Пiтер.
  Я одразу вiдповiла:
  - Звичайно можна. Заходь.
  Вiн вiдкрив дверi i попрямував сво§м легким, повiльним ходом до мене. Я стояла бiля дзеркала. Пiтер теж зiбрався на маскарад; вдягнений в костюм князя чи графа. Маски вiн не мав, а тiльки на головi чорний капелюх прикрашеним пiр"ям. Вигляд пречудовий.
  - Чудово виглядаєш. - випередив мене Пiт з сво§м комплiментом.
  - Дякую, ти теж! Тобi пасує цей образ князя.
  Вiн подивився у дзеркало i поправив свiй капелюшок. Я потягнулась по свою маску, натягнула §§ на лице. Капелюшок гарно примостила на головi i одразу поправила волосся залакувавши його лаком.
  - З ким ти пiдеш на цей бал? - поцiкавився брат.
  Моя усмiшка з"явилась на обличчi не зразу. Спочатку сором i незадоволення через це запитання. Менi не хотiлось признаватись, що я §ду на бал аж з двома хлопцями. Так не має бути.
  - З хлопцями. - голос звучав подавлено.
  Пiтер закотив очима i тихо зiтхнув.
  - Вiчно так не буде i ти це прекрасно розумiєш. Тобi треба зробити вибiр i я раджу не тягнути з цим.
  Я кивнула, але нiчого не вiдповiла на його слова. Не хотiлось робити комусь iз двох хлопцiв боляче. Але все-таки Пiт правий, це не буде тривати вiчно.
  - Добре сестричко, менi час йти. Ернi не буде чекати! - промовив хлопець.
  Вiн взяв свiй телефон, запхав у кишеню i вийшов з моє§ кiмнати. Потiм почувся його голос з низу.
  - Лiлi, до тебе прийшли! - потiм брат звернувся до гостя. - Вона зараз спустися, можеш зайти.
  Я глибоко зiтхнула i спустилась по сходах. На останнiх двох сходинках я спотикнулась i мало не полетiла вниз. Але встигла вчепитись руками в поруччя.
  В коридорi стояв Адам Роуст, вiд його вигляду в мене голово пiшла кругом, а в очах потемнiло. Вiн був турецьким султаном, здавався, як справжнiй. Костюм, як в справжнього турецького султана Магомета. Адам, що його з музею вкрав? На головi у нього була шапка оздоблена камiнням i з одного боку запхана пiр"§на.
   Мiй погляд не вiдривався вiд султана. Адам усмiхнувся i вклонився менi.
  - Ти прекрасна! Ти що шила свiй костюм на замовлення? - голос теплий i дзвiнкий запитав мене, я тiльки кивнула не змогла вiдповiсти. - Я теж шив, але сам. Ну з допомогою Лiнсi. Вона талановита в цiй справi.
  На його обличчi не було маски i я розглядала його емоцi§. Змогла побачити тiльки радiсть i щастя.
  - А Лукаса ще не має? - запитав вiн.
  - Нi, напевно заблукав. - розсмiялась я.
  I в цю секунду продзвонив дзвiнок у дверi. Я вiд несподiванки затремтiла i дала крок на зад. Адам широко усмiхнувся, а його очi зблиснули.
  Дверi самi по собi вiдкрились, а потiм я побачила ангела. Вiн був незвичайним, вродливим, темним ангелом. Це пряме значення, в нього такий костюм. Весь в чорному i темнi крила на додачу. Ось це так образ для балу-маскараду. Його волосся було викрашене в чорний колiр, тiльки очi залишились тими самими.
  Усмiшка палала на його блiдому обличчi. А навколо очей була маска з чорного матерiалу. Вiн в дiм не заходив, бо тодi б зламав сво§ крила. Вони були в два рази бiльшi вiд нього i зробленi з пiр"я.
  - Привiт Лiлi! Ти чарiвна! - зробив вiн менi комплiмент.
  Я знiяковiла.
  - Дякую Лукас. Ти теж шив сам свiй костюм?
  Я побачила на його обличчi здивування i напруження. Сама я була в захватi вiд наших костюмiв.
  - Так, а як ти дiзналась? - голос був солодким i веселим.
  - Не знаю... Вiн дуже незвичайний i менi подобається.
  Лукас простягнув менi свою чорну руку i усмiхнувся диво посмiшкою. Я розмислювала, чи взяти його за руку, чи нi. минали секунди а я стояла на мiсцi, як вкопана. Але моя рука сама полинула до руки Лукаса Майна, i без нiяких заперечень я вийшла з дому. Адам прямував за мною.
  Бiля нас стояв великий чорний лiмузин. Я сво§м поглядом оглянула автомобiль: затемненi вiкна, якi не пропускають сонячного промiння, куленепробивне скло, в серединi я бачила мiнi холодильник з напоями i двох знайомих дiвчат.
  Лiнсi нiжно обiйняла мене i сказала, щоб я сiла бiля не§. Я так i зробила. На нiй була сiра сукня з корсетом i накидкою, також бiлi рукавички i капелюшок. "Стародавня красуня."
  Ї§ плаття з багатьма шарами тканин, обшите кружевом, а на поясi стрiчка, яка переплiтається i опускається вниз по одязi.
  Анна теж в сукнi, але iншого типу. Я зрозумiла, що дiвчина має образ принцеси. На §§ зачiсцi є маленька золота корона. Плаття, як в балерини, пишне i гарненьке. Гарно пiдiбранi кольори: синiй, червоний i бiлий. Сукня повнiстю синя, тоненька i шовкова, а на не§ надягнена червона накидка.
  - Привiт! - сказала я §м.
  Анна пила шампанське. Ми один однiй подарували усмiшку i прихильний погляд. Дiвчина молодша вiд мене на рiк i три мiсяця, але вигляд в не§, як на тринадцятилiтню. Маленька, худенька, а обличчя, як в барбi. Таке бiленьке з рум"янцем i доброю усмiшкою.
  - Привiт, ми вже бачимось другий раз на тиждень. Я страшенно рада. - §§ голос, дзвiнкий. - В тебе гарне плаття, так само як i в Лiнсi.
  - Дякую. - сказали ми одночасно з племiнницею Лукаса.
  Тiльки в дiвчини був iншомовний акцент. Вона ж корiнна iталiйка, а я американка.
  Я почувала себе пречудово, наче була створена до таких заходiв, як маскарад. Очi в усiх палали захопленням, а на моєму обличчi, ще й не зникала усмiшка. Нарештi я щаслива i вiдчуваю спокiй, вже нiхто i нiщо не зiпсує менi цей вечiр. Окрiм само§ мене...
  
  ***
  
  Через рiк:
  Полiцiя США натрапила в Панамському каналi на труп молодо§ дiвчини. Обстеження довели, що це було самогубство. Спершу дiвчина встромила в себе кинджал, а потiм втопилась. Також в §§ кровi було знайдено наркотики i алкоголь. Невдовзi вияснилось, що це молода дев"ятнадцятирiчна Домiнiка Шон, громадянка Iспанi§. Батьки стверджують, що не знають, як вона потрапила в Америку, але в цю дурню полiцiя не вiрила. Все-таки якiсь проблеми в родини були. Просто так, дитина б не покiнчила життя самогубством! - говорив прокурор. Але все-таки справу швидко закрили.
  
   Лiлi Евенс поступила в унiверситет iменi святого Антонiя на iсторичний факультет. Лукас Майн подався слiдом за нею, щоб нiколи не залишати §§ саму i оберiгати вiд всякого зла. Вона прекрасно усвiдомлювала, що §й не вдасться iгнорувати молодого юнака. Заради Лiлiан Френк здатен на все, навiть в майбутньому бути вчителем iсторi§.
  Адам вирiшив купити будинок в Iталi§ i навчатися там на мовника. Йому це добре вдавалося i вiн був задоволений. Вiн частенько, кожного дня навiдувався до Лiнсi в Iталiю. Вона на канiкули при§жджала до нього в гостi. I вони всi веселились i звичайно Анна теж. Тепер вона жила в одному будинку з Роустом. Тiльки одного не вистарчало, здiбностi телепатi§ для Лiнсi, але вона §х отримала в подарунок вiд Адама, Анни i вiд Лукаса.
  I всi були задоволенi...
  
  Happy end 
  
   
  
  
   
  
   
  
   
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"