Сонет Љ100

О, де ти, Музо, чого давно вже не спiваєш,
Не кажеш ти про те, що владу тобi дає?
Невже натхнення на вiршi ти марно витрачаеш,
Коли пiтьма натомiсть  свiтла настає?

Вернись, розгубленая Музо, спокутуй ти скорiш
Тi днi, що марно втраченi на лестощi та заздрiсть;
Ти лагiдно спiвай лиш тим, хто цiнить таку розкiш,
Ти нiжностi тому перу надай, надай йому природнiсть.

Воскресни, бездiяльна Музо, оглянь лице мого вiдвертого кохання,
Чи змилував його обличчя час, що є фатальним та безжальним;
Як змилував його - то стань сатирою, що  приведе до  знепадання,
Зроби наробок часу той гидким та зневажальним.

Дай швидше шану щирому коханню, нiж Час занепастить життя,
Цим ти зупиниш невблаганний рух всього  у небуття.