Аннотация: Из заметок о жизни. Комментам буду рада!!
15.10.09
Дiтям сонця
Сон залишив кiмнату з першим промiнцем сонця. Свiтило заглянуло у вiкно рожевими хмаринками сходу. Воно розтопило §х до бiлого та жовтогарячого i виплило з-за горизонту, поважно та велично. Вчора воно спозаранку ховалося за низькими хмарами вiд нетерплячих поглядiв людських. Осiнь. Золота, довгокоса, подекуди одягнена в червоне та зелене, овiяна пiвнiчними вiтрами. Свiтило побоювалося осенi i тому йому було соромно перед земними пiдлеглими, адже щороку воно програє битву осенi. А золотокоса лиш iнколи дозволяє йому виглянути з-за сiрого покрову, а взимку, простирадло на небесах стає ще щiльнiшим. В тi короткi хвилини, свiтило заглядає на землю, та воно вже не жовте, лиш тьмяно-бiле. Але сьогоднi для нього був найкращiй день. Чому?
Кiмната висвiтлена в веселковi кольори. Трохи пилюки лiта та срiблиться мов дорогоцiннiсть, граючись у променях тепла. Аня давно вже прокинулась, але теплу постiль було тяжко покидати. Годинник iз невдоволенням показав сiм. Через годину почнуться пари. Трохи полежала, бездумно дивлячись у стелю. Згодом дiвчина вирiшила, що йти все таки треба, треба збиратись. Залишаючи свою кiмнатку, на останок заглянула в дзеркало. Воно не показало нiчого особливого. Все як завжди, нiяких змiн - убога сiрiсть робочого ранку. Настрiй був гiрше нiкуди. У грудях поселилась злiсть та роздратованiсть. Вона нiчого не вивчила, вона не встигає. Метро зустрiло §§ гомоном натовпу. Сидячих мiсць не було, як завжди спозаранку. Але був простiр для маневру, що траплялось доволi рiдко, особливо в такi години. Роздратованiсть пiднiмалась з глибин душi, злiсть на себе та на весь свiт заполонила серце. Сiре мiсто, в якому нiхто нiкому не потрiбен, нiхто не звертає уваги на чужi проблеми. За винятком тих випадкiв, коли виплескуєш своє невдоволення на оточуючих. Погляд. Всього лиш чужий погляд. Байдужий, злий, нетерплячий, сумний - сiрий, як i саме мiсто. Ти йому не зможеш вiдповiсти, тому що вiн направлений на тебе i в той же час на всiх. I почуття у тво§х очах - всього лиш вiддзеркалення чужих поглядiв. Ви бачили як ведуть себе дiти серед натовпу, в метро. Однi, опускають очi долу, боязно вдивляються в чужi обличчя, намагаючись бути ближче до батькiв та подалi вiд сердитих чужинцiв. Iншi, навпаки, галасують, голосно розмовляють, намагаються втримати на обличчях посмiшки, подарованi сонцем, тому що веселiсть розмиває гнiтюче очiкування. I кожен, незалежно вiд прожитих рокiв, становища та проблем, хоч iнколи думає - §м необхiдно бути щасливiшими, добрiшими та терплячiшими до людей. Так думала й Аня цього ранку, невдоволено даючи пройти новим пасажирам. I §§ погляд упав на свiтловолосу дiвчинку, що сумно дивилась на новi обличчя.
Злiсть десь подiлась. А чому б не почати з себе? - Аня тепло та трiшки сумно усмiхнулась дiвчинцi. I посмiшка засяяла у вiдповiдь. Ще несмiла, але по-дитячому щира. Промiнчик сонця, його маленька частинка затеплилась в душi.