Нас розбудило калатання дзвонiв. Я i не здогадувалася, наскiльки ми близько були вiд церкви, доки їх не почула, - монотонне низьке резонуюче дзижчання, що переходило у яскравий передзвiн - доммммм фла-дi-дадi доммммм. Я глянула на годинник. Була шоста година. Сiро-золотаве свiтло просочувалося через зламанi жалюзi. Я пiднялася i виглянула на площу, де виблискувала мокра брукiвка. Бiла церковна дзвiниця виразно видiлялася у вранiшнiх сонячних променях, пiднiмаючись з пустоти темних крамничних фасадiв: булочної, квiткової лавки, магазину, в якому торгували речами для похоронiв - меморiальними дошками, кам"яними ангелами, емальованими вiчними трояндами... Серед цих глухих фасадiв бiла вежа - нiби маяк, римськi цифри на годиннику горять червоним та показують шосту двадцять, щоб збити диявола з пантелику. Дiва Марiя зi своєї запаморочливої висоти з сумом споглядає площу. На верхiвцi короткого шпилю крутиться флюгер - з заходу на пiвнiчний захiд - людина в мантiї з косою. З балкону iз засохлою геранню я могла бачити городян, що поспiшають до меси. Я впiзнала жiнку в картатому пальтi з карнавалу; я їй махнула рукою, але вона лише прискорила ходу i не вiдповiла. Позаду неї чоловiк у фетровому капелюсi, тягнучи свого сумного коричневого собаку, боязко посмiхнувся до мене. Я голосно привiталася, але, напевно, сiльський етикет не дозволяв такої неформальностi, бо вiн менi не вiдповiв, в свою чергу поспiшаючи всередину церкви, разом з собакою.
Пiсля цього нiхто навiть не пiдняв очi на моє вiкно, хоча я нарахувала понад шiстдесят осiб - хустинки, берети, капелюхи, натягнутi вниз проти непомiтного вiтру - але я вiдчувала їхню, сповнену цiкавiстю, байдужiсть. У нас є i важливiшi справи - сповiщали їх пониклi плечi i опущенi голови. Вони волочили свої ноги по брукiвцi, наче дiти, йдучи до школи. Ось цей сьогоднi кинув курити - подумала я; той вiдмовився вiд щотижневого походу в кафе; ота - вiд своїх улюблених страв. Звичайно, це не моя справа. Але в той момент я вiдчувала: якщо й iснує в свiтi мiсцина, де потрiбно хоч трохи чарiв. . . Старi звички нiколи не вмирають. I, якщо ви, хоча б одного разу, займалися здiйсненням чужих бажань - ви захочете це повторити. Крiм того, вiтер карнавалу все ще приносив слабкий запах жиру, цукрової вати i феєрверку, терпкi запахи весни, що змушували свербiти долонi, а серце битися частiше. Отже, ми лишаємось. На якийсь час. Доки не змiниться напрям вiтру.
Ми купили фарбу у господарському магазинi, а разом з фарбою i щiтки, валики, мило i вiдра. Ми почали згори i просувалися донизу - обдираючи гардини; скидаючи непотрiбнi речi на купу в маленькому садочку позаду будинку. Намилюючи пiдлогу обох поверхiв та зганяючи хвилi води заяложеними сходами донизу, ми зовсiм промокли. Щiтка-шкребок Анук стала пiдводним човном, а моя - танкером, який посилав шумливi мильнi торпеди, що з"їжджали по сходах у залу. Коли прибирання було в самому розпалi, я почула, як теленькнув дзвiнок вхiдних дверей. З милом в однiй руцi та щiткою - в iншiй, я пiдвела очi i побачила священика.
Мене ще ранiше проймала цiкавiсть, коли ж вiн прийде.
Вiн розглядав нас якийсь час з посмiшкою. Виважена посмiшка, патентована, доброзичлива; як лорд феодального маєтку гостинно зустрiчає непроханих гостей. Я вiдчувала, що його бентежить мiй вигляд - мокрий i брудний одяг, волосся, перев"язане червоною косинкою, та босi ноги у промоклих сандалях.
- Доброго ранку.
Невеличкий струмок пiнистої води попрямував до його налакованого чорного туфля. Я бачила, що його очi блимнули вниз, а потiм знов на мене.
- Он як, - промовила я пiдступно. - А я думала, ви - персонаж карнавалу.
Ввiчливий смiх; хе, хе, хе.
Я простягаю руку в жовтiй гумовiй рукавичцi. - Вiанн Роше. А бомбардир позаду - моя донька Анук.
Звуки мильних вибухiв i Анук, котра боролася з Пантуфлем на сходах. Я вiдчуваю, що священик чекає на вiдомостi про месьє Роше. Звiсно, набагато легше мати все на шматку паперу, все офiцiйно - зникає необхiднiсть ставити неприємнi запитання.
- Я гадаю, що ви були дуже зайнятi вранцi.
Зненацька я вiдчула до нього жаль, вiн так старається налагодити зi мною контакт. Знову вимушена посмiшка.
- Так, нам справдi треба навести лад у цьому мiсцi якнайшвидше. Для цього знадобиться час! Але якби ми навiть не були зайнятi, то все одно не пiшли б у церкву, месьє кюре. Ми не ходимо до церкви, щоб ви знали.
Я хотiла показати йому, що ми за люди, щоб розрадити його, але вiн виглядав враженим, майже ображеним.
- Розумiю.
Я надто прямолiнiйна. На його думку, нам треба було б ще поговорити на менш серйознi теми.
- Але як добре з вашого боку привiтати нас, - я продовжила з ентузiазмом. - Сподiваюся, що з вашою допомогою у нас навiть друзi з"являться.
Вiн трохи схожий на кота: його холоднi свiтлi очi все щось видивляються, вивчають, але погляд вiдсторонений.
- Я зроблю все, що зможу.
Тепер вiн збайдужiлий - ми не поповнимо ряди його пастви. I все ж його свiдомiсть штовхає його запропонувати бiльше, нiж вiн хоче дати. - Ви маєте щось конкретне на увазi?
- Ну, нам би тут знадобилася помiч, - висловила я припущення. - Не ваша, звичайно, - я швидко зреагувала, бо вiн вже починав вiдповiдати. - Але може ви знаєте когось, хто був би не проти пiдзаробити? Штукатура, наприклад, когось, хто б допомiг з ремонтом? - Це була абсолютно невимушена розмова.
Нiхто не спадає менi на думку. - Вiн дуже стриманий, бiльш нiж хто-небудь iнший, кого я зустрiчала. - Але я запитаю в окрузi.
Може, й запитає. Вiн знає про свiй обов"язок перед новоприбулими. Але я впевнена, що вiн нiкого не знайде. Не в його натурi робити послуги. Його очi пiдозрiло блимнули на купу хлiба i солi бiля дверей.
- На удачу. - Я посмiхнулась, але його лице було кам"яним. Вiн вiдмовився вiд частування, нiби воно його образило.
Maman? - голова Анук з"явилася у дверях, її волосся стирчало в рiзнi боки. Пантуфль хоче погратися надворi. Можна?"
Я кивнула.
- Грайтеся в саду, - наказую я, витираючи бруд у неї на носi. - Ну в тебе й вигляд. Справжнiсiньке бiсеня.
Я помiтила, що вона дивиться на священика, в її очах з"являються смiшинки. - Це месьє Рейно, Анук. Чому б тобi не привiтатися?
Привiт! - вигукнула Анук, прямуючи до дверей. - До побачення! - Промайнули жовтий джемпер та червона куртка, i Анук зникла, її ноги жахливо ковзалися на жирнiй плитцi пiдлоги. Не вперше я бачила, як за нею зникає й Пантуфль - неясний темний силует на фонi ще темнiшої дверної рами.
- Їй лише шiсть, - сказала я, з метою пояснення.
Рейно вiдповiв скупою, кислою посмiшкою, нiби перше враження вiд моєї доньки пiдтвердило всi його пiдозри щодо мене.