Далiн Максим Андрiйович : другие произведения.

Рукопис, знайдений пiд прилавком

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками

Рукопис, знайдений пiд прилавком



Аннушцi К. – охотницi до жахливих казок.

...Це мiсто не те i опiвнiч не та...
Б. Пастернак


  15 сiч.
  Сьогоднi тихо. Нi живих, нi мертвих.
  Iз живими все зрозумiло: свята скiнчились. У мене не залишилось жодного подарункового альбому з видами. Пiд землею у свята краще за все продаються альбоми з видами, кулiнарнi книги та дитячi книжки з картинками. Я загортаю їх у плiвку, щоб цей пил – пил усюди, пил завжди, пил в"їдається в пальцi, у сторiнки, в легенi – не зiпсував глянсовi небеса над Спасом-на-Кровi. На обкладинках альбомiв з видами найчастiше свiтлини Смольного собору або Спаса-на-Кровi. Небеса жахливо яскравi, але на них можна дивитись. Вiд вигляду млинцiв з iкрою на обкладинцi кулiнарної енциклопедiї просто нудить. Пiд землею якось дивно сприймається звичайна їжа.
  Проте покупцi реагують спокiйно. Пiд землею книги у подарунок купують по дорозi. Похапцем. Мiж iншим. Їх навiть не надто розглядають, лише прохають: «Менi щось таке гарненьке та дорогеньке». Щоб подарувати якимось iншим, до яких, по сутi, байдуже. Тому в свята йдуть тiльки три ґатунки товару. Дiтям – казки, чоловiкам – альбоми, а жiнкам – жрачку. I я стираю пил iз плiвки мокрою серветкою – небеса спалахують такою блакиттю, що очам боляче.
  Вiдвик я вiд цього кольору. Та фiґня це все.
  Цiкаво, чому мертвi зникли. Нiхто не рiшає себе у свята? Чи що? Надiя в людях прокинулась, хе-хе... Один-однiсiнький труп пiдпирає спиною стiну – певно, наркоман, не iнакше як випадково скопитився. Навiть не поривається поїхати; невiдомо, куди його вивезе – а тут йому непогано. Вже годин зо три стоїть, не ворухнеться – рухаються лише зiницi, широкi й каламутнi. Стежить за електричками.
  Мертвi вiд метро не стомлюються. А я – живий.
  Я живу пiд землею, при штучному свiтлi. Я прокидаюсь при штучному свiтлi, виходжу в темряву, спускаюсь пiд землю i видобуваюсь на поверхню, коли там знов темрява i штучне свiтло. Я iсную при штучному свiтлi. Я не те щоб втомився, але весь час iсную мiж сном i явою. Я почав забувати, що таке нештучне свiтло.
  Сонце... Навiть дивно згадувати це слово.
  Метро – це лiмб, ось факт, заяложена iстина, якою нiкого не здивувати. У лiмбi немає справжнього свiтла й не має бути. Все правильно.
  I нiяке не пекло, ось що я вам скажу. Я не знаю, де пекло. Може, туди йдуть потяги, про якi оголошують: «На цей потяг посадки немає». Може, туди можна потрапити ще якось. Проте метро як таке – поза межами. Поза верхнiми межами й поза нижнiми межами. Тому в ньому немає нiчого по-справжньому жахливого. Усе дивне i тьмяне, але не страхiтне. Лiмб, цим усе сказано.
  Продавав я стосами фантастичнi романи, в яких люди рятуються в метро вiд якогось гiпотетичного кiнця свiту. У тридцятi роки. У вiсiмдесятi роки. В майбутньому. Апокалiпсис, атомний вибух, iнопланетне вторгнення... Фантасти – кумеднi люди. Їздили в метро – i вразилися? Промайнути крiзь лiмб, вийти на поверхню з iншого боку, трiшечки зачепити щось у себе в душi... Гарненьку мiсцинку вони знайшли для рятування людства! Читаю й веселюся. Цiкаво, вони серйозно вважають можливим порятунок вiд пекла в лiмбi? Втiм, вони гадки не мають, що це таке – метро. Вони вигадують якнайжахливiших iнопланетян та мутантiв, абсолютно не уявляючи собi анi тих, анi тих – а про звичайнiсiнькi речi не знають i знати не бажають. Фантастика спокiйнiша за дiйснiсть.
  Тому народ так її любить.
  Хоча про метро я теж до пуття не знав, чого там. Iнакше не прийшов би сюди працювати – ах, тут така гарна зарплатня. А тепер вже не пiти... Я працюю по шiстнадцять годин. Iнодi закриваю кiоск шторкою та сплю на найнижчiй книжковiй полицi, пiд касою, прокидаючись вiд шаленого ознобу. Пiд землею рiдко хочеться їсти, але спати iнодi кортить нестерпно. I спросоння завжди холодно до кiсток, хочеться випити, хоча б гарячого чаю. Я кип"ячу чай у великому кухлi фальшивого фарфору та плюю на всi правила. Навiть якщо нагряне моє начальство – згори, теж без поняття про те, що таке метро – скандалу не буде. Адже вони знають: пiд землею важко. За це й платять. Майже всiм, хто тут працює, платять добре. Але грошi потихеньку втрачають сенс.
  Своїх колег я називаю сам собi «дiтьми пiдземелля». Майже всi вони живi люди. Лише у вкрай нечутливих з них немає цього вiдбитку лiмба на обличчi. В усiх сiра шкiра та блискучi очi, мов у морлокiв, блискучi, з червоними прожилками. Новачки товариськi й балакучi. Тi, що працюють пiд землею давно, мовчать i всмiхаються у вiдповiдь на будь-якi запитання.
  Сьогоднi я працюю на Просвiтi. Холодно. Протяг часом доносить запах сирої щойно розкопаної землi, його вiдчуваєш обличчям, вiн вологий i бiльш живий, нiж уся решта повiтря. Це дуже приємно. Звичайно повiтря сухе, тепле й мертве, липне до обличчя. Я входжу до метро – i потрапляю в повiтря, стояче, мов болото. Тут усе стоїть сторч: повiтря, свiтло, час. Плин часу вдає плинна змiна цифр на електронних табло. Ранiш я вважав, що це справжнi годинники; тепер мене не обдуриш. Тут увесь рух iлюзорний, i всi думають, що квапляться.
  Книг купують дуже багато. Мiй прилавок щiльно заставлено дешевими книжками в паперових обкладинках. Це детективи, найширвжитковiша фантастика та любовнi романи. Їх купують стосами; тi, хто їздить у метро постiйно, використовують книжки, аби втупити в них очi й нiчого навколо не бачити. Хома Брут малював для цього коло крейдою, та разом iз колом неможливо пересуватись. Книжки зручнiшi. Вiдiрвавши погляд вiд сторiнок, можна випадково спостерегти, наприклад, як змiнюється твоє вiдображення у вагонному склi – це вже досить неприємно, але це ж такi дрiбницi.
  Запахи тримаються на диво довго. Вони стiйкi, рiзкi. Хвилi парфумiв, дезодорантiв, туалетної води, сморiд бомжiв – кожний струмiнь повисає в повiтрi на нескiнченнi хвилини. Вони не змiшуються. За кожною людиною запах тягнеться кометним хвостом. Рух електричок стирає цi струменi потоком протягу, як гумкою. Iнодi протяг доносить виразний запах розтертої ромашки... та це окрема розмова.
  Мiй нiс усе чує. Я – фiльтр запахiв, звукiв i видiнь, схожих на марення. Я щойно бачив двох жiнок, якi несли щеня бульдога, одягненого в дитячий блакитний комбiнезон з капюшоном. Iз капюшона витикалося його сумне личко, чорне, зморщене, у дрiбнiй щетинцi, iз пронизливими темними очима стомленої дитини-потвори. Пiд капюшон зазирнула стара, сахнулася. Цiкаво, як вона це побачила... може, це зовсiм не цуценя, га?
  Поряд iз кiоском стоїть сiра людина. Її обличчя, одяг, поза – нiякi, я нiяк не можу сфокусувати на нiй погляд. Цей тип уже хвилин iз десять читає детектив. Обкладинка книги маячить на сiрому яскравою жовтогарячою плямою. Хата-читальня...
  Слiд би сказати йому, що в мене не бiблiотека, але якось не мовиться. Хто його знає, чому дядьковi вiд книжки не вiдiрватися. Iнодi iлюзорний свiт – панацея.
  А знеболююче гуманно давати даром – надто таку мiзерну дозу.

  Невдовзi
  Вона знов приходила. Про це не варто думати. Вона купила книжку й пiшла, мовивши лише кiлька слiв. Вона поспiшала. Я ще довго чую її запах – запах гiрко-солодкої отрути.
  Її голос – шелестiння в нiчнiй пiтьмi.
  Все. Досить.
  Маленькi павуки на дуже довгих тонких нiжках п"ють краплинки електричного струму, сидячи на «пiлотi». До «пiлота» пiдключено касу i комп"ютер. Через електричних павучкiв у мене зависає пошукова система. Я зганяю їх щиглями. Вони, по сутi, нешкiдливi створiння, доки маленькi. Один, щоправда, крупнiший; зростом з половину комп"ютерної мишi, нiжки дуже тонкi й високi, на них видно напруженi сухожилки, як на ногах слонiв у Далi. На пластмасовiй головцi – штук iз десять рiзного розмiру червоних очок, що тьмяно свiтяться. Пiд очками – жмуток щупалець, мiдяних, блискучих. Цi iстоти живляться електрикою i готовi на все, щоб украсти трiшки. Вони завше заповзають пiд шторку; найменшi сновигають пiд ногами в пасажирiв, мов смiття; бiльшi прокрадаються по стiнах, повзають пiд рейками, де тече електрична рiка. Зрiдка свiтло навколо повiльно тьмянiє, майже згасає... ну це вже найкрупнiшi. Такi, думаю, живуть у вiдгалуженнях тунелiв. Дозволь такiй тварi присмоктатися до кабелю – i от тобi маєш, напруга падає по всiй станцiї. Але електрички їх лякають, тому велика крадiжка вигоряє нечасто.
  Моя сусiдка, продавщиця бiжутерiї, Марина, змахує павучкiв ганчiркою. Вона їх побоюється, впевнена, що вiд них можна отримати удар струмом, якщо невдало доторкнешся. Розповiдала, як розчавила одного – маленька блискавка простромила ногу наскрiзь, тепер в неї два шрами, на подушечцi стопи й на пiдйомi, а з павука витекла їдка темна рiдина – як зi старої батарейки. Колись були такi батарейки, великi, круглi, з брунатною електричною кров"ю всерединi. Та я про павукiв. Марина бачила їх павутиння, коли працювала на Старому Селi. Павутиння не для полювання, воно перепинає прохiд до їх оселi. Чергова по станцiї розповiдала, як iз такого виплутували обвуглений скелет, проте я слабо вiрю в таку рiч. Щоб убити струмом людину, потрiбен дуже потужний розряд, а тi, що їх створюють павучки, не сильнiшi за п"єзу в запальничцi. Хiба що в тунелi...
  У Марини вибiлене неживе волосся, очi сiрi, круглi, обличчя вкрито товстим шаром косметики. Нашi стосунки близькi до приятельських. Марина рада, що я працюю поблизу, тому що боїться метросексуалiв. Я їх ганяю, але, взагалi-то, її страх iррацiональний.
  Метросексуалiв не цiкавлять живi жiнки. Це якийсь рiзновид некрофiлiї – вони або просто кейфують вiд вiдчуття землi над головою i загальної могильностi довкола, забиваються в якусь нiшу i дрочать, або кадрять мертвих.
  Свiжого мерця, мабуть, порiвняно просто зняти – у них такий жалюгiдний, приголомшений i розгублений вигляд, блукливий погляд у нiкуди, розхитанi рухи... Iнколи нещодавно померлий шукає свiй потяг годинами, навiть на станцiях, де немає переходiв з лiнiї на лiнiю. Здебiльшого вони – самогубцi, але трапляються й винятки. Одна лiтня тiтка все примовляла, що «до синка їде», а синок, як я зрозумiв, помер у лiкарнi, тож у тiтки, певно, стався серцевий напад. Я здорово здивувався, що вона припленталася в метро. Потiм вже зметикував, що зрештою їй потрiбно в аеропорт, до Московської. Якiсь дрiбнi грiшки, напевно. Я навiть замикав шторку, щоб посадити її на потяг.
  У неї була господарча торбина з апельсинами й чистою бiлизною. Забавна баба. Проїздить якийсь час, звiсно, але врештi вибереться. Ось iншi
  Товар привезли. Потiм допишу.

  20 сiч.
  А запах зовсiм не просто так.
  Рiч у тiм, що десь у тунелi знов вiдчинили отi самi ворота. Це такi сталевi створи, якими звичайно перегороджено колiї, що ведуть лише туди. Там є семафор, але ворота все одно зачиняють. Про всяк випадок.
  Та якщо вiдкриють – звiдти запах. Завжди той же самий. Розтертої у пальцях ромашки.
  Рiч у тiм, що там з одного боку немає стiн. З другого – є. Нескiнченна стiна, по якiй iде електрика для потягiв i ще для якихось моторошних речей, цi нескiнченнi переплутанi кабелi. Але за рейками – до самого Стiкса – поля. Iнодi я бачу цi поля вздовж рейкового полотна майже наяву. Вони, здається, простягаються без краю, поля пiд землею, якi нiколи не бачили неба – i ромашки непевно бiлiють у вiчнiй темрявi. Блiдi, зовсiм без кольору, анi зеленого, анi жовтого, але дуже, дуже духмянi. Вона любить цi квiти, нинi у неї в руках букет, загорнений у блискучий целофан. Блiдi квiти, нi живi, нi мертвi. Стебла тонкi й трiшки поточенi цвiллю, але й цвiль пашить ромашками. Вона ледь усмiхається; її губи густо нафарбованi блiдо-рожевою помадою, щоб приховати їх природний колiр.
  Сьогоднi їй не потрiбна книга. Вона прийшла показати менi ромашки. Бравує тим, що ходила у полях, з яких не повертаються, чи просто волiє мене налякати – не розумiю. Я надто втомився. Я увесь – лише нюх i
  А раптом їй хтось подарував цього букета
  Годi, годi, годi. Не будемо про це.
  Прибиральниця зчинила скандал. Я, бачте, не досить щiльно закрив шторку й погано її замкнув. З-пiд шторки просочуються слова, хай їм бiс! Їй прийшлося перемивати пiдлогу через ту липку негiдь, всмоктувати її в гудучу скриньку на колесах, яку вона штовхає перед собою.
  Я все розумiю, але це ж не моя провина. Я все замикав як слiд. Просто привезли кiлька ящикiв з новими детективами, зовсiм свiжак, тече з них. Я чекаю – не дочекаюсь, коли Донцова та всiлякi Скаженi-Косi-Кривi-Схибнутi вийдуть, нарештi, з моди. Слова, що їх робить ця братiя, розповсюджуються гiрше, нiж гас. Ними завжди тхне довкола, вони просочуються пiд шторку, виливаються з ящикiв, забруднюють iншi книги... Я пiдiймаю коробки з класикою в паперових обкладинках якнайвище, та в дамськi романи, у фентезi, в сучасну прозу все одно багато потрапило. Якщо хтось помiтить – лаятиметься, немов це я винен.
  Якби з класики так текло, нiхто б не скаржився. Але в гарнiй книзi слова – огранованi кристали. Вони нiкуди з мiсця не зрушать, їх вплавлено у сторiнки тонко й чiтко, як в оправу. Деякi сучаснi письменники вiдколупують слова зi старих книг, забирають собi... краденi слова випирають, стирчать, рвуть сторiнки гострими кутами. Для них потрiбна абсолютно iнша оболонка. Ось днями один дядько жбурнув менi на прилавок книжку, де крадена фраза на першiй сторiнцi прорвала паперову обкладинку, а крiзь дiрки потекли слова автора i все в сумцi заялозили. Авжеж, погань, погань, я теж так вважаю. Але до чого ж тут я!
  Я цю книжку навiть обмiняти не можу, тому що брак не типографiї, а видавництва.
  Втiм, це ще пiвлиха. Якщо у метро заборонять продавати книги, то не через слова, а через образи. Образи матерiалiзуються з поправкою на свiт – i я не знаю, як довго здатнi протриматися в буттi цi блiдi примари. Нi, коли я бачу, що знов якийсь манiяк пнеться виповзти назовнi, то бгаю його назад. Та, боюсь, дечому все ж таки вдається накивати п"ятами, коли кiоск зачинений i коли я сплю. Бачив я одного – напiвпрозора тупа пика феноменальної гидоти. Примара людиноподiбної гниди. Як упхати його назад, у книгу – гадки не маю.
  I нiяк не вдається втлумачити собi, що не моя це справа. Але, мабуть, вiн i не надто шкiдливий.

  Потiм
  Все ж таки зовсiм непоганий дядько. Хоча дядьком його називати, по-моєму, не зовсiм точно.
  Кумедно, адже вiн страшенно не сподобався менi з першого погляду. День був навiть не важким, а якимось дурним. Спочатку тi цигани, якi оточили кiоск усiм табором i лементували про жахливий злочин i пекельне вiроломство. Ги-ги, в них машину вкрали! Їм прийшлось їхати пiд землею, а в дорозi вони вирiшили затаритися збiрками заклинань i замовлянь проти крадежу. Щоб покарати злодiя, я плакав! Я накопав їм стос цiєї безглуздої макулатури, вони вiдстебнули за весь стос i пiшли просвiтлими. I самi геть нiчого не поцупили. Якi культурнi, милi люди!
  Кумедно, коли цигани купують брошурятину з циганськими закляттями. А я ж, наївний, гадав, що вони самi знають у сто разiв бiльше, нiж написано у цьому непотребi. Але, з iншого боку, може бути, їм просто потрiбнi тексти для натхнення. I взагалi, можливо, слова – не головне, головне – кров.
  I цей дядько, у вiдповiдь на мої думки, сказав, що я влучив у саму точку. Головне – кров.
  Не розумiю, чому я не огризнувся. Адже щось педерастичне в ньому таки було. Така собi пiдкреслена манiрнiсть – не манiрнiсть, але надвитонченiсть. Висвiтлене волосся в його сорок п"ять – п"ятдесят рокiв, окуляри в золотiй оправi. Перстень з абсолютно божевiльною гемою з матового чорного каменя. А головне, закрадлива м"якiсть, довiрчий тон, стишений голос, наче мовиться щось поза краєм iнтимне. Все це першої митi здалося страшенно огидним, надто коли вiн нагнувся, i я побачив, що в нього за окулярами на лiвому оцi – справжнiсiньке бiльмо, чи як там воно зветься? Око блiде, без зiницi – але вiн в обидва дивився на мене. Пересмикнуло.
  Я ж хотiв його послати. Точно хотiв. Проте передумав вже за хвилину, коли ми обреготали нову книжку фентезi. Руське фентезi – як руське порно, безглузде i безпощадне, сказав вiн. I цитнув Успенського. I сказав, що на Харитонова, звiсно, дехто в Iнобуттi точить зуби за розголошення таємниць, що вiн їх незбагненно як узнав. За п"ять хвилин менi вже не було неприємно. Мене якимсь чином до нього потягло – i от уже з гомосексом цей потяг стопудово не мав нiчого спiльного.
  Абсолютно незбагненна сила оточує його, мов магнiтне поле. А в мене, схоже, годящий полюс. Вiдповiднi – притягуються. Невiдповiднi – вiдштовхуються. Такi справи.
  Я ще тодi помiтив, що в нього зап"ястя забинтованi смужками чорної тканини, але кров все одно видно, просякає на чорному тлi темнiшими плямами. И при цьому вiн анiтрохи не нагадує потенцiйного самогубця, такий всерозумiючий та спокiйний. На його руках завжди красуються цi пов"язки – на свiжих порiзах. Тому що головне – кров. Йому час вiд часу потрiбна кров для якихось важкозрозумiлих справ. Вiн – не Харитонов i не має намiру нiчого розголошувати. I абсолютно нiчого не боїться й нiчому не дивується.
  Це вiн менi сказав, що метро було завжди.
  Я бовкнув щось про ювiлейнi плакати, а вiн хихонув i видав, що руськi люди з любовi до ювiлеїв можуть вiдзначати навiть ювiлей Мiсяця, якщо той пiдвернеться їм пiд руку. I що метро – навiть не перевесник цивiлiзацiї, а просто iснує межи свiтiв з позамежної давнини, трошки змiнюючись, коли змiнюються обставини.
  Хибкi дороги, сказав вiн. У бiльшостi мiсць пiдземка зветься так. Хибкi дороги.
  Чому – хибкi, спитав я.
  Тому що iнодi їх майже немає, хiба ти не знаєш? А iнодi вони самi собою змiнюють напрям. Електрички – це дуже, дуже свiжа iдея. Ранiше тут... були iншi засоби пересування, сказав вiн. I я якось знiяковiв спитати, якi саме. Але потiм спитаю.
  Вважається, правив вiн далi, що метро – це досягнення сталiнських п"ятирiчок. Атож, комунiстам було не звикати прибирати до рук усiлякi темненькi штучки з безпечнiших. Деякi з цiєї братiї мали абсолютно упирине чуття. Певно, копаючись у землi в iнших справах, вони натрапили на Хибкi дороги й вирiшили добряче це використати у власних iнтересах. Ти тiльки-но глянь, як чудово все влаштувалося. Я гармонiйно. Люди з великим смаком.
  Що старiша станцiя, то бiльше вона схожа на винятково шикарний склеп. Дуже, дуже атмосферно. Тобi зле, спитав вiн.
  Менi трохи недобре.
  Отже, менi час iти, сказав вiн. Я ще завiтаю. Ми ще поговоримо. Ти чулий. Навряд чи тобi корисна ця робота. Сподiваюсь, ти не затримаєшся тут надовго.
  Я не збирався йти.
  Тодi тебе зведуть, сказав вiн. I купив свiй перший детектив у м"якiй обкладинцi. Потiм вiн заходив часто. Iнколи ловлю себе на думцi, що чекаю, коли зайде знов.
  Поговорити.

  сiч.
  Я стою й нюхаю лiлiї, аж доки продавщиця не тиче мене поглядом, наче палицею. Твердим таким, тупим поглядом. Це здорово неприємно.
  З одного боку, я її розумiю. Вона працює у прибудовi до метро, отже, не належить до «дiтей пiдземелля». Уявляю, як виглядаю з її точки зору! Такий собi блiдий сiро-зелений привид iз червоними очима, морлок у запорошенiй пилом безрукавцi типу «ватник», тiнь вiчної мерзлоти, бруд пiд нiгтями, бруд у порах шкiри. Пiд землею це не так помiтно, але тут, у квiтковому магазинi, таке нереально яскраве свiтло, такi чудовi кольори i це повiтря, блискучий папiр хрустить... Тут я – ляпка на бiлому тлi. А продавщиця – така плекана, гламурна панянка.
  Бачила б вона ту! Ох, дiдько, мовчу, мовчу, мовчу.
  Лiлiї, щоправда, теж не надто живi. Хоча це й прибудова до метро, а все ж таки мiсцинка, що має до метро вiдношення... але, з iншого боку, може, це й не важливо. Може, це просто шматок тiєї брехнi, якої вгорi навiть бiльше, анiж унизу. Адже внизу вся ота брехня сконцентрована лише в жовтих газетах та глянсових журнальчиках, що їх продають поряд, а вгорi брехня всюди, куди не кинь оком.
  От узяти цi лiлiї. Гадаєте, десь там є такий величезний сад, де всi вони й ростуть, га? Цi лiлiї, цi троянди, темнi й тяжкi, як оксамитовi портьєри, цi самурайськi хризантеми й орхiдеї мов метелики на паличцi? Такий собi сад, роса, сонце... Небеса голубi й глянсовi, пiд небесами – дiвчата, що зрiзують квiточки дачними ножицями та складають букети, такi засмаглi ясочки, золотi, смiхотливi... спiднички злiтають над голими колiнками...
  Це ж усе облуда. А ви й повiрили? Адже вони, цi квiтковi сироти, зросли в замкненому бункерi, пiд лiловим мертвотним свiтлом, у пластикових трунах, повних гнилих кiсток i отрути. Їх обдурили i примусили, сонця вони нiколи й не нюхали, вони теж на свiй кшталт дiти пiдземелля. Винеси їх на сонце з цього гламурного штучного сяйва – вони вразяться до незмоги i помруть вiд щастя та туги так швидко, що ви й ойкнути не встигнете. А зараз вони тiльки й можуть, що пахкотiти – i сходять на пахощi, нiякого iншого сенсу в їх життi немає. Запах – це ж їх остання надiя на любов, нi?
  Та все одно вони менi до вподоби. Мертве повiтря вони роблять дуже, дуже схожим на живе. Я приходжу сюди подихати, коли здається, що повiтря у метро мене ось-ось уб"є – i воскресаю на деякий час. Лiлiї пахнуть так, що я згадую запах тiєї, хоча порiвняти, авжеж, не можна. Хiба що голова паморочиться, я п"яний лiлiями, я згадую...
  Бiльше нiкого в магазинi немає. Я заважаю, час обiду, продавщиця голодна. Вона дивиться на мене роздратовано, витягає з-пiд касового столика ще тепле людське серце, загорнуте в лаваш, i їсть, запиваючи сурогатною кавою. Запах синтетичних вершкiв псує менi свято. Як можна пити таку гидоту? Я виходжу з магазина i спускаюсь пiд землю. Встигаю полаятись iз черговою – «є жетон – нема жетона». Якого дiдька я, пiдземельна твар, з бейджиком, на якому все написано, маю щохвилини платити за спуск?
  Цiкаво, перед ким вони звiтують за цi мiдяки? Ги, майже всi черговi викривленi по висотi, низенькi та кремезнi, їх тiла сплющенi склепiннями пiдземелля, а в обличчях є щось вiд бульдогiв чи мопсiв. Втiм, це цiлком нормально для гномiв, просто коли вперше бачиш тiтку-гнома, здорово дивує. Я ж ранiше вважав, що в усiх гномiв бороди, усе таке. Дитячi казки.

  22 сiч.
  Олег Борисович показав менi, як вичавлювати кров з детективiв.
  Найбiльше йому подобається Гаррiс. Вiн видирає сторiнки з «Мовчання ягнят» i вичавлює над аптечною мензуркою. Сторiнки повiльно набухають кров"ю, потiм вона стiкає тяжкими темними краплинами. Майже чорна кров, як венозна.
  Дуже вдале джерело, каже вiн. Краще використовувати захiднi книги. У наших кров звичайно змiшана зi спермою в таких пропорцiях, що нi на яку потребу не придатна. А в деяких – i з лайном. Жiночi детективи взагалi не пiдходять; вони робляться з iншого матерiалу.
  Я питаю, чому в мене звiдти лише слова течуть.
  Олег усмiхається. Усмiшка гарна, доброї, розумної людини. Намагається стояти так, щоб його бiлясте каламутне око не дiяло менi на нерви – а може, йому просто так краще мене видно. Каже, що справа в тому, чиї руки. Мої для вичавлювання кровi не годяться. Чи був я в армiї, га?
  Нi, не був. Косив. Власне, й зараз кошу.
  Ти – пацифiст, питає вiн. Смiється.
  Не те щоб. Але вдарити людину – мука. З iншого боку, можливо, застрелити було б легше.
  Йому дуже смiшно. Вiн кидає закривавленi зiжмаканi рештки книжки в урну, закорковує мензурку i ховає до портфеля. Звiдти виразне тхне тухлятиною.
  Що це, питаю я.
  Рука слави, вiдповiдає вiн.
  Я хочу подивитись, кажу я. Я лише читав про такi речi.
  Гаразд, каже вiн. Можна покласти на прилавок?
  Я витягую з-пiд каси стос безкоштовних газет, здається, «Асток-прес». Олег кладе на них загорнуту в таку саму газету руку мерця, розгортає iз самовдоволеним виглядом. Рука синюшно-рожевого кольору, як залежана патрана курка, зрiз потемнiшав, тiльки кiстка бiлiє. Чисто помита, як курка.
  Справжнiй самогубець, каже вiн з гордiстю. Гадаєш, я її вiдрiзав? Це її – потягом, чистенько, еге ж? Голова застрягла мiж колесом i запобiжним щитком, її ломом виколупували. Всього лише днiв десь п"ять тому, на Техноложцi.
  Навiщо вам, питаю я.
  Про всяк випадок, каже Олег. Хтозна, де доведеться побувати. Добре допомагає вiд чуми й вiд урокiв. Сприяє спiлкуванню... ну, тобi нецiкаво, з ким. Я її доведу до ладу, буде цiлком пристойний оберiг. Дивись.
  Вiн перевертає руку догори долонею, проводить довгим бiлим пальцем вздовж її лiнiї життя. Рука конвульсивно здригається, пальцi скорчуються, майже стискаючись в кулак. Мене нудить.
  Олег усмiхається, загортає руку в газету. Вчасно. Вiн саме засовує згорток у портфель, коли пiдходить дама середнього вiку, щоб купити пачку дурних жiночих романiв. Дама коситься на некроманта, вiн усмiхається галантно, як французький дворянин вiсiмнадцятого сторiччя.
  Я радий, що вiн до мене приходить. Не сказати, щоб вiн багато купував, але менi до душi з ним спiлкуватись. Тут, пiд землею, вiн один з найадекватнiших покупцiв. А некромантiя, врештi решт, набагато менш неприємна рiч, нiж уринотерапiя.
  Прихильникiв уринотерапiї я не зношу. Вони викликають у мене непереборну бридливiсть: чи то менi здається, чи то справдi у них з рота вiдгонить, як з унiтаза в загидженому пiдземному клозетi. Вони сiро-жовтi, проте страшенно самозадоволенi – i норовлять обговорювати свiй оздоровчий метод зi мною i одне з одним. Розмови збуджують їх; я в такi хвилини тихо раюю, що гук потягiв не дає менi дочути всi пiкантнi подробицi. Лише професiйний обов"язок заважає менi сказати комусь iз них, що вiд безлiчi хвороб ще чудово допомагає жоване лайно – тiльки конче потрiбно жувати його одне одному. Цiкаво, чи скористаються, бодай з допитливостi? Чим може гидувати подiбний екземпляр?
  Чепурун-некромант, звiсно, нiяким чином їх не нагадує, вiн себе поважає. От як би менi глянути на зомбi. Хочу натякнути йому, але вiн уже вiдiйшов i розглядає газети в сусiдньому кiоску.
  Ймовiрно, iз кримiнальних хронiк теж вичавлює кров... Хоча там вона, певно, навпiл з лайном, спермою та шмарклями й не придатна для його роботи.

  Начебто субота
  Еге ж, вогкiсть гiрша за будь-який мороз?
  Вгорi паскуднiше, анiж внизу – унiкальний випадок. Учора працював майже нагорi, у вестибюлi Петроградської. Велика невезуха. По-перше, кiоск просто розвалюється на шмаття – шторки прилягають нещiльно, листи оргалiту прибито абияк – у зазори деiнде можна просунути долоню. Шалено дме, я змерз. По-друге, продавець, якого я пiдмiнюю, взагалi нiколи не витирає пiдлогу. Матюки, що протекли з контркультурної прози й детективiв, намертво присохли до пiдлоги i смердять кислятиною. Принципово не прибираю.
  По-третє, найгiрше – стiнка до стiнки стоїть кiоск, де продають музику. Продавець, хай йому грець, без упину крутить диск Катi Лель: мусi-пусi, пусi-мусi, солоденький мiй. Шiстнадцять годин поспiль – це гiрше за будь-якi матюки, це катування «музичною шкатулкою», я стукаю в стiнку, я обiцяю набити морду. Сусiд каже, що його начальство вимагає реклами. Я його ненавиджу, я її ненавиджу. За шiстнадцять годин ця мерзота майже матерiалiзується, похитуючись, висить у повiтрi, крутить задом та облизує пальцi. Телевiзiйний привид.
  Я заздрю некромантовi. Менi теж потрiбна рука слави; кажуть, вона помiчна вiд телевiзiйних мiазм, що просотуються всюди. Але в мене мало друзiв i немає зв"язкiв у жодному путящому морзi, а без зв"язкiв таку рiч не здобудеш... i потiм – я не вмiю її налагоджувати. Я борюсь iз нечистю кустарними способами: викинув телевiзор i стараюся вiдпльовуватись, коли поряд бовванiє яка-небудь телегадина. Виходить не дуже добре, ймовiрно, я не знаю чогось принципового.
  А у вас немає книжки про «Дiм-2»? А чому?!
  Телевiзор – найтяжчий наркотик. На ньому сидять усi; почнеш розмовляти з покупцем, вважаючи його нормальною людиною – а дулю, теленаркоман. Реклама, серiали, шоу, концерти – все рушає по венах, мозок перетворюється на телетранслятор, згодом клубок кольорових щупалець кублиться в головi, дожирає залишки сiрої речовини – адже думати вже неспромога, а там, де пустота, завждие заводиться всiляка негiдь. Вкрай зрiдка трапляється день, щоб хтось не наблював телепередачами – и завжди в калюжi блювотини пивнi пробки та клаптi жiночих гiгiєнiчних виробiв. Лiпше не дивитись, бо самого виверне.
  Юначе, а у вас немає книжки отого милого ведучого? Та як же, вiн на першому таке шоу веде... Як це – не дивитесь?!
  Слухай, мужики кажуть, за фiльмом «Заселений острiв» уже книжку випустили. Справдi?
  Ну й мiсцинка... Хоч би одна людина порядну книгу спитала...
  Вчора я так втомився, що зiпсувалась погода. Цей гнилий зимовий дощ у темрявi – штука така страшна, що пiд землю майже хочеться. Внизу завжди сухо, навiть коли вгорi вогкiсть проймає до кiсток. Я кип"ячу чай, мої чоботи промокли, мене морозить. Я автоматично продаю детективи ранковим пасажирам – вони сiрi, соннi, навiть обкладинки не обтрушують. Метро п"є з них; я бачив у вагонних вiкнах таке, що ранками тепер, як усi, втуплююсь у книжку. Про деякi речi лiпше не знати – я бiльше не дивлюсь, я читаю Акутагаву, я читаю Шаламова, я читаю Кортасара, проте останнiй погано допомагає.
  Я сиджу на обшарпаному стiльцi з кухлем у руцi, мов пан Мозес, я сплю й продаю, я знаю, що теж сiрий, сонний, що очi в мене такi ж пласкi та тьмянi, як у всiх, що я недбало побритий – i менi байдуже. I тут пiдходить вона.
  Вона лине в мертвому повiтрi, її обличчя неоново свiтиться, з косметики – лише помада, блiдо-рожева помада, губи зафарбованi цнотливим кольором, головне – очi, темно-вишневi, вiї – стрiли, спрямованi...
  Я не можу бiльше, я намагаюсь не думати, я намагаюсь лише бути чемним.
  Жестом фокусницi вона витягає з томика Джейн Остiн букет примарних димних троянд, усмiхається. Багровий туман клубочить навколо неонового обличчя, скупчуючись у темнi квiти. Вона кладе на прилавок сотенну, на грошах ще хвилину холодним неоновим свiтлом сяють вiдбитки її пальчикiв. Волiю поцiлувати їй руку, вона смiється, вiдстороняється, йде.
  За нею тягнеться шлейф гiрко-солодкого запаху. Пiдземний опiум, мiй пiдземний опiум. Запах темно-золотий, вiн повiльно тьмянiє i тане; гримить потяг – и навкруги вже пахне щойно розритою землею. Але й це не бiльше, нiж на хвилину.
  Ось чим ще на Просвiтi краще, анiж на Петроградськiй. Тут вже знайомi, час вiд часу заходить хто-небудь, кого приємно бачити. З Просвiту їздять вона, некромант, мила дама, яка любить японську класику, симпатичний грузин, що нiяк не втрачає надiї знайти «Витязя у барсовiй шкурi» в оригiналi, молоденький парубочок, фанат Паланiка... Iнколи п"ять хвилин розмови повертають сили, що їх зжерли п"ятдесят попереднiх покупцiв. Я все гадаю: упирино плем"я дiйсно таке тупе чи прикидається, щоб ефективнiше харчуватися?
  Втiм, менi яке дiло?
  Будь ласка, менi потрiбен брунатний пiдручник з економiки.
  Пробачте, але за цим не до мене. Немає пiдручникiв.
  Ну тодi почитати що-небудь розумне. Коельо, наприклад.
  Благi небеса... дедалi то важче, то гiрше.
  Якi страшнi обличчя у лiтнiх людей... надто у жiнок. З вiком верхнiй шар стирається, душа починає помiтно просвiчувати – i ох... У молодих кошмарнi душi все ж таки гарно приховуються косметикою, їх майже не видно, якщо не приглядатися, але у старих дивно поганi штуки стирчать назовнi. А надто впадає в очi тупа агресивнiсть.
  Мертвих вона покидає. Вони – як порожнi посудини, хiба що iнколи в них горохом гримлять зо двi останнi думки. Не лишається навiть страху.
  Несуть кота в контейнерi для перенесення котiв. Кiт кричить. Коти бачать i розумiють усе, йому лячно. Я безсило спiвчуваю. Чутно, як вiн кричить, навiть з ескалатора.
  Цiкаво, кiт чорний?

  сiч.
  Клозет на Просвiтi чистiший, нiж будь-де. Не те, що на Сiнної – довгий коридор увiшано гiрляндами дохлих щурiв, iдеш повз цих щурiв, нюхаєш, дивишся, як вони на тебе вищиряються... Чи то мiсцевий оберiг, чи то просто роботяги розважаються. Запах нестерпний. Дурний спосiб розважатися. Я б остерiгся чiпати щурiв.
  Та дарма.
  На Просвiтi щурiв майже немає, але ними все одно тхне. Помiтно. Стiни клозету пофарбовано в жовтий колiр. В єдиному унiтазi блищать три новенькi гривеники, як у фонтанi, до якого хтось забажав повернутись. На стiнi – трьохбуквена формула. Електричний павучок присмоктався до лампочки, а вона й без того тьмяна.
  Хоча загалом свiтло пiд землею завше яскраве, проте не рiзке, немов пилом припорошене. Якщо довго працюєш у метро, вiд цього свiтла стає млосно вже по годинi з початку змiни. Але мертвим подобається, певно, їм здається, що вiн справжнiй.
  Я йду до кiоску. Ззаду хтось горлає, називаючи мене на iм"я.
  Приятель. Що йому може бути потрiбно вiд мене? Ми давно не бачились.
  Ти отак i сидиш у своєму метро?! Теж менi робота! Книжки з мiсця на мiсце перекладаєш?!
  Знаки оклику стирчать з нього, мов антени. Вiн рожевий i пухкий. Я не розумiю, чого вiн вiд мене хоче. Вiн розтягує губи й округляє очi – ця гримаса мене дратує, в нiй нема нiчого спiльного з усмiшкою. Вiн жахливо багато говорить.
  Когось пiдiрвали вибухiвкою в метро. Вiн чув по телевiзору. Теж менi новина. Вмирають усюди – безглуздо було б думати, що нiхто не вмирає в метро. Я чую кислий i димний запах вiйни; привид електрички корчиться в неживому свiтлi, перетворюючись на закривавлену арматуру. Мерцi, звiсно, нiкуди не зникають; тiла увозять – проте самi вони залишаються, неприкаяно тиняються по перону. Чекають свого справжнього потяга; iнодi – страшенно довго.
  Зло у метро – звичайна рiч. Але менi все одно гостро шкода розiрваних вибухом мерцiв: з-пiд землi важко добратися до аеропорту, навiть якщо призначено вiдлетiти.
  Упирi, кажу я.
  Приятель договорює якусь маячню про вiдеозаписи, про мiлiцiю, про жiнок, що виглядали не так, як їм належить – i раптом, рiзко замовкши, дивиться на мене.
  Якi упирi, питає вiн.
  Ти ж сам розповiв, кажу я. Жiнки. Мертвi жiнки, якi вбивали живих жiнок. У Москвi, так? Я не переношу упирiв, мене вiд них вивертає.
  Тi хворий, горлає вiн. I починає верзти якусь нiсенiтницю про торгiвлю мобiльними телефонами, про бонуси, про грошi, про клуби i про теличок. Про те, що менi треба працювати нагорi. Вiд нього огидно вiдгонить пивом, патентованим дезодорантом i телепередачами. Менi хочеться з розмаху опустити шторку йому на пальцi.
  Вгорi – клуби та телички. Внизу – книги й вона. Але про неї в присутностi цiєї потвори – я нi пари з вуст, хо-хо! Я не такий псих, щоб розпатякувати з людиною згори про пiдземнi справи.
  От чому б йому не забратися? Невже вiн не бачить, що я не хочу з ним спiлкуватись? Вiн – якийсь iнопланетянин; менi ввижається, чи вiн говорить про телешоу? Невже жива людина може про це говорити? Або – то не телешоу, а щось iз його власного життя?
  Маячня... Невже треба послати його матiрно, аби вiн пiшов? Метро – не те мiсце, де можна матюкнутись без наслiдкiв: примарнi причандали стирчатимуть уперемiжку з лампами на ескалаторi, поки їх не зiтруть разом iз пилом. Комусь кумедно, пiдлiтки хихикають, але мене лютить.
  До кiоску пiдходить пес Ваня. Вiн, я гадаю, покруч вiвчарки з дворнягою, немолодий, вже обважнiв, але в нього чудовi очi, всерозумiючi. Вiн їздить сюди з Московської, до жiночки, яка продає шаверму i пригощає його обрiзками.
  Привiт, Ваню, кажу я.
  Привiт, каже вiн i посмiхається, показавши язика. Ковбаса є, питає вiн.
  Я знiмаю шматочок ковбаси з бутерброда. Ваня майже не голодний i страждає на вiдсутнiсть апетиту через старiсть та нездоров"я, але йому хочеться, аби ми були чимось зв"язанi. Вiн делiкатно бере ковбасу в мене з долонi i неквапно жує.
  Як справи, питаю я.
  Бачив її в Купчинi з якимось хлюстом, каже вiн. Помiчає, що менi прикро, й додає: той тип схожий на неї i пахне майже так само. Може, брат.
  Та нехай, кажу я. Я нi на що й не сподiваюсь. Як сам?
  Нiчого, каже вiн. Поперек поболює; ревматизм. Ночую тепер на вокзалi, бiля обiгрiвача. На вулицi занадто холодно.
  Я слухаю i шкодую, що не можу позвати Ваню до себе: нас удвох виженуть з моєї кiмнатинки комунальнi сусiди. Та й важко йому буде сидiти вдома по шiстнадцять-сiмнадцять годин, поки я пiд землею. Вiн любить свiже повiтря.
  А бродяжити йому вже не по лiтах...
  Гаразд, бувай, каже Ваня. Менi час.
  Я йому всмiхаюсь. Вiн iде до ескалатора. Я дивлюсь услiд йому i раптом розумiю, що весь цей час мiй приятель щось говорив. Стояв поряд iз кiоском i говорив. Просто так, у порожнiй простiр – абсолютно порожнi липкi слова, що їх завжди вiдригують завзятi теленаркомани.
  Добре, що пiдходить покупець.
  Це базiкало, нарештi, домислюється, що я зайнятий, стулює пельку i йде. Я продаю Перумова, я продаю Олдi та Стругацьких i всмiхаюсь хлопцевi, який складає все це в рюкзак.
  Дочекавшись, поки вiн пiде, дiстаю балончик з розпилювачем – там рiдина для очищення поверхонь. Дiстаю ганчiрку, виходжу з кiоску та обприскую стiнку, запльовану словами мого приятеля, – дивно, в нього ж, певно, є iм"я, а я не пам"ятаю, хоч умри, – ретельно обприскую. Потiм витираю цю мерзоту ганчiркою.
  Не люблю, коли кiоск ззовнi брудний, та й прибиральниця лається.

  25 сiч.
  А спати ж як тягне, матiнко рiдна...
  У кип"яток – два пакетики огидної кави, розчинної, але без штучних вершкiв. Ху, отрута! Туди ж – шубовсть настойки елеутерококу та настойки женьшеню. I жменю цукру. Ядерне пiйло. «Адреналiн Раш» кустарного виробництва – вiд ковтка очi вискакують на стебельцях, мов у краба, проте прокидаєшся.
  Гаряче – це добре. Холодно, жахливо холодно.
  Бiжать на роботу. В ранкову годину пiк навiть мертвi метушаться – удають, нiби їм теж кудись потрiбно. У живих жiнок обличчя намальованi прямо поверх порожнечi, з якої вони ще не повернулись спросоння; у чоловiкiв часто взагалi немає облич – млистi млинцi, навiть очей не видно. I обличчя з"являться не ранiше, нiж уся ця публiка вийде на вулицю.
  Втiм... Там все одно сонця немає.
  Юначе, а у вас немає такої книжки в зеленiй обкладинцi? Дуже цiкава. Не пам"ятаю, як називається. I про що, не пам"ятаю. Автора я не глянула. Але менi дуже сподобалось.
  Слухай, пацан... а в другiй частинi Чмир Горбатого замочив чи в третiй? Забув уже...
  Ой, юначе, а менi дали одну книжку почитати, а там порнографiя. Така гидота. Лоуренс написав. Коханець якоїсь ледi. Один секс. Цi сучаснi письменники пишуть такий бруд...
  Менi б Лондона, «Бiле iкло». До школи дитинi... У-у, яка товста! Таку вона не читатиме. У вас тоншої немає? В половину, а краще – ось таку? Нi? Юначе, я не про це. Ту ж саму книгу, тiльки вдвiчi тоншу!
  Дробовика менi пiд прилавок... Е-хе-хе...
   В нашiй роботi гiрше за все постiйна брехня. А якщо ти не брешеш, то тебе жеруть.
  Забавно. Якщо ти продаєш тухлу ковбасу i попереджаєш, що вона тухла – подякують, але спробуй, попередь, що книга протухла! Ги...
  В мене пiд прилавком ящик iз новими детективами. За сьогоднi розкуплять. На прилавку – купа сопливих романчикiв, теж свiжак. Книжки такi гарненькi – їх хочеться потримати в руках, як у дитинствi – фiгурку з кiндер-сюрпризу. Такi ж гладенькi та яскравi. А всерединi – гнила порожнеча, обман. Вiдкриєш – i вiдразу хочеться закрити й помити руки.
  Мiй змiнник тримає пiд прилавком каламарчик «Трiйного одеколону» – протирає долонi й обличчя пiсля надто бридких книжок. А пiсля упирiв ще й лоток для грошей протирає. Приємний хлопець, але бридливий до смiшного – певно, йому непросто жити на бiлому свiтi. Поряд з одеколоном лежить його Бредберi, стара книжка, року вiсiмдесят кошлатого – протиотрута вiд Доценко. Вiд темно-зеленої обкладинки йде ледь помiтне свiтло i тонкий-тонкий запах сандала – таких нинi не випускають, вiдмiнне було видання. На макулатуру колись розповсюджували...
  Гарна книга, юначе, питає дебела дама. В неї в руках томик iз миленьким орнаментом з квiточок та тоненьких рожевих хробакiв. Гламурне жiноче чтиво, модна книжка. Чи то детектив, чи що...
  Мотлох, кажу я. Ще очманiлий з ранку. Щоб почати брехати, треба прокинутись.
  А ранiше в неї були гарнi книжки, каже дама, дивлячись на свiтлину автора – такої самої дами з обличчям iз здобного тiста, з яскраво-червоним ротом та вибiленим волоссям.
  I ранiше були мотлохом, кажу я. Завжди були мотлохом.
  Знаєте, що, спалахує дама, тримайте свою думку при собi! Хам!
  Шпурляє грошi, забирає книгу. Довгi рожевi хробаки на обкладинцi та всерединi ворушаться вiд тепла руки, повзуть по тильному боку її долонi, заповзають в рукав. Дама усмiхається вiд лоскоту. Вона ще упаковує в сумочку гаманець iз псевдокрокодила, коли перший хробак добирається до її шиї, обережно минає подвiйне пiдборiддя i втягується в нiздрю. Дама робить зосереджене обличчя, вдихує його, мов наркоман – кокаїнову дорiжку. Я вiдвертаюсь. Менi вже протягають грошi за детективи. Слiпий та Скажений.
  По дорозi на роботу матимеш добру компанiю, мужиче. Тiльки в вагонне скло не дивись. Можеш побачити
  Та дiдько з тобою!
  Сьогоднi натовп... з чого б?

  кiнець змiни
  Вона йде повз, до електричок, а я зачиняю кiоск.
  Вона обертається, киває, iде далi. Я смикаю ключ зi шторки, соваю в кишеню, йду за нею. Крокiв за п"ятнадцять.
  Її каблучки цокотять по мармурових плитах. Довга спiдниця, темна бархатиста тканина – нiжок майже не видно. Тоненька фiгурка, дуже пряма спина. Тендiтна, як статуетка з кольорового скла. В сухому стоячому повiтрi повiльно пливуть її темнi локони. Я
   Не можу заговорити. Немає сил окликнути. Вона проходить повз зачиненого кiоску «Метропреса», повз зачиненого стенда з бiжутерiєю, повз байдужого мерця, що сидить навпочiпки, повз пiдлiткiв, що обiймаються в нiшi – до електричок. Я вперше бачу її, не замкнений власним прилавком.
  Пустий перон.
  На цей потяг посадки немає, мовить механiчний голос. А чому вiдчинилися дверi?
  Вона входить у вагон. Я стою й дивлюсь, як вона сiдає i виймає з крихiтної сумочки маленьку книжку. Томик вiршiв?
  З перону погано видно.
  Дверi вагона починають зачинятись, сходяться страшенно повiльно – я проскакую мiж ними штукарським порухом. Вона в одному вагонi, я – в iншому, мiж нами – склянi вiконця, вагонний стик. Я сiдаю на найближче до стику сидiння.
  У неї книжка Тефi, «Чорний iрис, бiлий бузок», оздоблена картинками Мухи. Видання рiдкiсної елегантностi. Напис на обкладинцi не розгледiти, але формат нестандартний, i загальний вигляд нi з чим не переплутаєш.
  Електричка пiрнає в пiтьму з тужливим гуком, скиглить та гримить. У гуркотi й виттi розчиняються всi звуки. Густе жовте свiтло стоїть у вагонi – i я бачу її виточене бiле обличчя крiзь два скла. Вона читає i усмiхається. Волiв би я думати, що вона
  Час тягнеться,тягнеться, тягнеться. Таких довгих перегонiв, взагалi-то, небагато на нашiй лiнiї; хiба тiльки в бiк Приморської – але як би ця електричка могла туди потрапити? Менi вже здається, що час зупинився зовсiм: ми з нею, роздiленi двома стеклами й вагонним стиком, застрягли в цiй хвилинi, наповненiй жовтим гуркотливим виттям, мов мухи в бурштинi. Назавжди.
  Менi добре вiд цiєї думки.
  Але тут потяг уповiльнює хiд i зупиняється. Механiчний голос нерозбiрливо оголошує незнайому станцiю.
  Вона сидить i читає, я теж не рухаюся з мiсця. Станцiя абсолютно менi не знайома – якийсь жахливо обшарпаний, зашорканий вестибюль, жовтувато-сiрий дiрчастий камiнь товстих колон, низька стеля. Назву я не розчув. На цiй станцiї ввалюється несподiвана для пiзнього часу юрба, вона заповнює вагон мало не напхом.
  Хитає, з-помiж тiл менi майже не видно її – в iншому вагонi теж тиснява. Що трапилось проти ночi?
  На перший погляд у натовпу повно мерцiв i упирiв, навiть бiльше, нiж звичайно. Мертвий, що стоїть передi мною, певно, катається в метро уже не день i не два: шматок зчорнiлого обличчя вiдвалився, я бачу кiстку вилицi, свiтлу в чорному м"ясi; вiн тримається за поручень трьома вцiлiлими пальцями, п"ясть розпухла. Нiколи такого не бачив: справдi схоже на ходячий труп, а не на блiдий слiд минулого життя, як звичайно. Жах дивитись. Вiд нього вiдгонить падаллю та м"ятною жувальною гумкою – а менi нема куди вiдсунутись. Поряд плюхнулася тiтка, яка зайняла всю решту мiсця на цьому короткому сидiннi, i колишеться з кожнiм рухом потяга, як прибiй в океанi. Її сiра туша спакована в сiру дублянку – а то, певно, розтеклась би по всьому вагону. Якiсь темнi пальто, напханi задубiлим м"ясом, висять над нею; з комiрiв стирчать голови без облич.
  Випадково зустрiчаюся поглядом з мертвим. Мимоволi здригаюсь.
  Вiн – живий!
  У нього насмiшкуватi свiтлi очi. Вiн дивиться на мене з сумною усмiшкою, збентежено. Йому нiяково, що я бачу його череп крiзь гнилу плоть – буває ж нiяково людям, коли неумисно прорвуть дiрку на рукавi або помiтять, що в них на комiрi лупа.
  Мало того, що вiн – живий, вiн ще й не теленаркоман. У тих не буває такого погляду, всерозумiючого, знiяковiлого й сумного. Мене раптом обдає соромом. Я намагаюсь поступитись йому мiсцем; вiн заперечно хитає головою – i волосся, що злиплось вiд позеленiлої сукровицi, розгойдується одним закипiлим ковтуном.
  Я впадаю в довгий ступор, намагаючись зрозумiти, як поєднати цей вигляд i цей погляд – але тут у вагонi починається бiйка. Двоє бугаїв у спортивних куртках зчепилися з височенним худим хлопцем у довгому плащi а-ля Нео. У бугаїв круглi червонi пики, очка-родзинки та глибокi чорнi роти. З худого збивають темнi дзеркальнi окуляри – двi уважнi змiїнi головки дивляться з його порожнiх очних ямок. Бугаї, буркотячи, вiдступають; менi здається, видовище їх вразило. Худий пiднiмає окуляри, кривить безгубий рот, обтрушує плащ, пробирається до дверей.
  Електричка зупиняється. Станцiя менi абсолютно незнайома, але розкiшна, як тi, що їх робили у сталiнськi п"ятирiчки. Ваговита, похмура пишнота. I я, розглядаючи колону з чорного мармуру та скла, раптом бачу, як вона йде пероном до виходу в мiсто.
  Пiдхоплююся з мiсця, штовхаюсь i шепочу жахливi слова. Бабця-баньшi верещить менi вслiд так, що ломить у скронях i горить спина. Я насилу вискакую з потяга, пожмаканий, оточений смородом псини вiд доторкiв мерцiв.
  Її вже не видно – дiйшла до ескалатора i поїхала вгору.
  Бiжу за нею, вiдчуваючи себе iдiотом. З капiтелей скляних колон солодкаво всмiхаються бронзовi безокi обличчя. Пiдлога – чорна, лунка, схожа на плити вулканiчного скла. Пустинно. На мармуровiй лавцi розташувався веселий бомж i грає на баянi «Розкинулось море широко» – мелодiя гучно лунає у високих склепiннях.
  На електронному табло – «00.13.13» – и секунди розтягнулись так, що я бачу цi цифри повну хвилину, поки бiжу. А потiм – ескалатор.
  У щiлинах межи сходами ворушиться i свiтить звичайне пекельне
  Ну, може, й не пекельне, насправдi-то.
  На рухомому поручнi – укритi iнеєм слiди її пальчикiв.

  Нагорi
  Це жахливо далеко. Вiрнiше, я їхав жахливо довго. Здається, зима вже скiнчилась.
  Певно, все ж таки це тiльки здається. Холодно, навiть дуже холодно. Снiг довкола лежить, i все так, як повинно бути, проте крiзь рiзкий запах снiгу я чую цей димний, терпкий весiннiй аромат. Я виходжу з метро – i перше, що бачу – мiсяць, блiдо-золотий, квiтневий мiсяць, який дивиться з зимових небес. Мiсяць менi добре знайомий, друг, можна сказати.
  Решта – нi.
  Навкруги дуже звичайна площа з нiчними рундуками. Рекламнi щити. Кiльце маршруток; автобуси покинутi й нерухомi, на лобовому склi найближчого – номер 666, але не свiтиться. Я, хоч умри, не пам"ятаю, де ходить такий маршрут.
  На рекламному щитi у слiпучому електричному свiтлi сяє розкiшна, чорного, мабуть, дерева, труна, заповнена мереживом i атласом. Її сфотографовано в iнтер"єрi склепу пiд євростандарт, з рiзьбленими панелями й вузьким вiкном, з якого падає мiсячний промiнь. Знадливий напис сповiщає: фiрма «Ахерон», десять тисяч рокiв на ринку. Спочивай у Бозi.
  Я усмiхаюсь.
  На темнiй стiнцi рундука пiд класичною трьохбуквеною формулою – великi лiтери маркером: «Ван Хельсинг, ти вбивця!» Пiд написом спить бездомний пес.
  Її, звiсно, нiде немає. Пустинно. Цiкаво, де менi сьогоднi ночувати? Я вперше тут. Як я мiг так зiрватися, наче школяр? Навiщо? Нiколи я так не поводився. Що мене нинi сiпнуло?
  Напад романтики. Iдiот.
  Проте я йшов, мов загiпнотизований. Мене покликали, мовчки, майже не дивлячись у мiй бiк. Але заклику не можна було опиратись.
  Вовчиця, за якою бiжать у лiс клондайкськi пси. Щоб їх там вовки з"їли. Я – пес. В голову лiзе несосвiтенна маячня.
  Я повертаюсь до вестибюля метро. Передi мною схема лiнiй, сяючий щит, на якому намальовано безлiч заплутаних та переплетених кольорових смужок зi стрiлками. Менi впадає у вiчi назва «Присмерковий привал» – перехiд до потягiв до станцiй «Золотi ворота» i «Прибережна». Я нiчого не можу второпати. Менi все це незнайоме. Це не Пiтер.
  Це – Хибкi Дороги. Кроляча нора з бiса глибока, i в неї безлiч отноркiв. Я провалився по самi вуха. Як повернутись – я гадки не маю.
  Я читаю назву цiєї станцiї – «Вовчий проспект». Металiчнi, старорадянського зразка, лiтери вкарбованi в темно-сiрий мармур над касами. Жодних тайних знакiв. Цiєї станцiї в нашому Метрополiтенi немає, але вона є. Це – Пiтер, але iнший Пiтер.
  У Мiста така безлiч вiдображень, що в них легко заблукати. Я броджу дзеркальним лабiринтом. Не побачити б свого двiйника – це було б вкрай неприємно.
  Я перебираю в кишенi жетони метро. Я не знаю, куди їхати – i знов виходжу на вулицю. Я геть розгублений. Я почуваю себе стомленим i розбитим, страшенно хочеться чогось гарячого i спати. Я хочу додому, але навiть не уявляю, що робити, аби туди потрапити.
  У мене в кишенi олiвець, цей зошит, згорнутий в трубку, i гаманець. Я вiдчуваю, як у зошитi проявляються слова, що з"явилися в моїй головi. Це менi дивним чином дає надiю.
  В одному з вiдображень Мiста я – бомж. Може, є ще одне – де я i вона...
  Про це зараз лiпше не думати.

  Нiч
  Пiдходжу до нiчного рундука. Продавщиця заспана й блiда; в неї приємне, але сiре обличчя i блискучi очi з червоними прожилками.
  Щурячу кров, юначе, питає вона.
  Бiднувато, кажу я. Кровi незайманої дiвчини немає?
  Продавщиця смiється.
  Бовдур, каже вона. Йди проспись.
  Джин, кажу я.
  Вона регоче. Обережно витирає очi, щоб не змазати чорнi стрiлки.
  Джин з тонiком, кажу я. Ось що менi потрiбно. Купити, я маю на увазi. Банку джину. Не ощадний банк у старому Хоттабичi, а напiй такий, менi, у бляшанiй такiй баночцi. Це можливо?
  Вона заходиться. Згинається на стiльцi навпiл i стогне.
  Сила Матейї! Забирайся звiдси, поки я тут зi смiху не сконала. Тебе сьогоднi поцiлували?
  Нi, кажу я. Можеш бути першою.
  Божевiльний, каже вона, схлипуючи вiд смiху. Псих ненормальний. Ти що, з цирку?
  З погорiлого театру, кажу я. Мене несе. Менi радiсно, що вона смiється, що вона жива, що її не нудить телевiзiйною отрутою. Я розумiю, що ми говоримо рiзними мовами; я розумiю: все, що я встиг натеревенити, вона сприймає як цiлковитий i прекумедний абсурд, я не розумiю – чому. Втiм, мене це не засмучує.
  Що-небудь випити, кажу я. Протягаю їй купюру. Вона дивиться на мене, на грошi – її стомлене обличчя пiд бойовою розкраскою стає спiвчутливим.
  В мене не обмiнний пункт, каже вона.
  Це чужа валюта, питаю я.
  Так. Це валюта... iншого кола. Я у метро торгую, я таку вже бачила, каже вона.
  Iншого кола – чого, питаю я, хоча знаю вiдповiдь.
  Вона зiтхає. Витягає пачку тонких дамських цигарок, копiйчану запальничку – i закурює.
  Не наївничай, каже вона. Хочеш палити?
  Я не палю. То iншого кола чого?
  Я не люблю це вимовляти, каже вона сердито. Ну пекла, пекла, настира. Задоволений?
  Я вiдходжу вiд рундука, я плетуся геть площею, освiтленою жовтим штучним свiтлом, i думаю. Метро – це лiмб, думаю я. Проте з чого я взяв, буцiм вище – рай?
  Я – на чужому колi. I менi нема куди йти.
  
  На цеглянiй стiнi бiлим намазюкано «Сила Матейї», а поряд – два квадрати, вмальованi один у другий, груба восьмикутна зiрка. Вздовж стiни ростуть стриженi тополi, схожi на закляклих вiд холоду приютських дiтей. Нiч перевалює за пiвнiч, її подих очищається – вона починає духмянiти. Вiд димного й свiжого сiльського аромату ночi в мене паморочиться голова.
  Дуже холодно.
  На яскраво освiтленому рекламному щитi – прегарна дiва, що встромила руку по лiкоть у дзеркало. В дзеркалi вiдбивається вона сама, але невловно iнша, як сестра-близнючка. «Дзеркала Хесалли: побажай – i узриш! – написано пiд дiвою. – Повiр у Дар». Цього я не розумiю.
  Пiд рекламним щитом бiля узбiччя дороги стоїть строката компанiя. Їх освiтлює рекламне пiдсвiчення i жовтий лiхтар – схоже на вiтрину супермаркету. Усього їх десь десятеро. Бiльшiсть – дiвчата, але є i юнаки. Вони всi молодi, вдягненi дуже легко й дуже яскраво; розмальованi, немов ляльки. В усiх нарум"яненi щоки – вони рожевi, вони персиковi, вони золотавi – вiд цього молодi люди здаля виглядають дуже здоровими. Зблизька я бачу сiрi обличчя нiчних iстот пiд слiпучим макiяжем.
  Напружено чекають, але вдають iз себе безтурботних. Їх очi блищать, зiницi широкi. Прагнуть виглядати спокусливо, але по позах видно, наскiльки їм холодно, їм звично холодно, вони стомилися вiд холоду, але не йдуть. Вони базiкають напiвголосно – i раптом замовкають, коли я пiдходжу.
  Ти чумний, питає тоненька дiвчина у блакитнiй курточцi. Решта дивляться з острахом та вiдразою.
  Нi, кажу я.
  Вiн не боїться темряви, каже хлопець, розмальований пiд мотрiйку помадою й рум"янами – запалi щоки в нього, мов яблука. Вiн або чумний, або божевiльний, веде далi хлопець.
  Що б там не було, нехай валить звiдси, каже другий. Вiн дивиться на мене з холодною люттю, сунувши руки в кишенi. Його приятелi пiдходять справа та злiва; мене вражає контраст мiж їх курточками веселеньких вiдтiнкiв, довгими кольоровими чубками, вбивчим макiяжем – i несподiваною нерозсудливою злобою. Отак зненацька i шпарко лютiють наркомани, яких уже почало ламати. Кожен з них – кастет, що вдає з себе гламурну каблучку. Дiвчата завмерли, очiкуючи, наче сподiваються на свою частку мого м"яса, коли все буде скiнчено.
  Нехай валить, кажуть збоку. Таким тут нема чого робити.
  Я примiрююсь, кого доведеться вдарити першим i куди вiдступати. Не схоже, що вдасться розiйтися мирно. Вулиця абсолютно пуста й темна, нi машин, нi людей – я розумiю, що шансiв у мене небагато. Компанiя виглядає ладною на будь-що.
  Я ненавиджу битися.
  Але з цегляної стiни раптом виходить високий франт у бiлому пальто.
  Вiн мiг би бути її братом, як сказав би Ваня. Його обличчя сяє в темрявi блiдим мiсячним свiтлом, а очi такi саме вишневi, як у...
  Загальний вигляд – чорно-бiлий малюнок тушшю. Врода чиста й сувора.
  Нафарбованi вiдразу забувають про мене. Вони пожирають його очима, наче попсову зiрку на концертi. Не знаю, що заважає нафарбованим кинутися до нього – чи то страх перед ним, чи то страх перед тим, що вiн зараз зникне – i кiнець святу – але тримаючись вiддалiк, вони всi концентруються на ньому так, що тремтить повiтря. Тягнуть руки, обличчя – i благають усiм тiлом.
  Поцiлунку. Так наркомани благають дати їм дозу. Вони його так прагнуть, що мене сором бере стояти поруч iз ними – i я стрiмко йду геть.
  Я не бачу, що дiється за моєю спиною, i бачити не хочу. Чую лише, що позаду хтось канючить поцiлунок, наче милостиню, а хтось iстерично ридає.
  Я йду вздовж цегляної стiни, потiм – вздовж будинку, на вигляд абсолютно нежилого, з чорними слiпими вiкнами, з обшарпаними стiнами, з глибокою дiркою пiдворiтнi та мiзерною жовтою лампою, що гойдається пiд вiтром. Крижаний вiтер пахне так чарiвно, що я перестаю вiрити в пекло. Дуже холодно, i дедалi холоднiшає.
  Я проходжу повз скляний павiльйон автобусної зупинки. На залiзнiй дiрчастiй лавцi сидить самотня дiвчина з розфарбованим обличчям. Вона вдягнена в пухнасту курточку, мiнi-юбку i панчохи-сiточки, наче хмарного дня влiтку. Дiвчина сидить нерухомо, як манекен у моднiй крамницi.
  Я пiдходжу ближче. На її широко розплющених очах – льодянi лiнзи. Я торкаюсь її щоки – обличчя тверде, як крига. Дiвчина блаженно всмiхається безживною усмiшкою манекена. Пiдношу пальцi до очей – на них слiд нiжно-рожевих рум"ян.
  Я раптом розумiю, що чую гурчання мотора. Вулицею повiльно повзе велика обшарпана вантажiвка з брезентовим верхом на кузовi. На дверцятах бiлою фарбою недбало намальовано знайому восьмикутну зiрку з двох квадратiв. Вантажiвка зупиняється бiля павiльйончика з мертвою дiвчиною. З кабiни, не звертаючи на мене уваги, вистрибує мужик у короткiй смушковiй шубi й шапцi, з довгими руками, приземкуватий, незграбний. Телiпаючи руками за колiна, мов велика мавпа, пiдходить до дiвчини, смикає – спокiйно i грубо. Потiм обертається i махає рукою комусь у вантажiвцi.
  З iншого боку пiдходить ще один мужик. Вiн дiловито обминає машину i з брязкотом опускає заднiй борт кузова. Потiм прямує до свого напарника неквапною, з якимсь прискоком, ходою. На секунду повертається обличчям до мене. У свiтлi фар i лiхтаря чудово видно – обличчя в цього типа немов викривлене у «Фотошопi», всю морду скорчило вбiк i затягнуло в нiс i вилицю. Цей кривий величезний нiс, що зрiсся зi щокою, яскраво-рожевий, блискучий, подзьобує повiтря в русi, як у iндика.
  Вони вдвох пiднiмають труп за плечi й ноги i несуть. Жбурляють в кузов; її задубiле тiло падає з дерев"яним грюком. Пiднiмають борт, опускають, щось там вiдкидають – може, ногу дiвчини – i знов пiднiмають. Не поспiшаючи, розташовуються в кабiнi – i вантажiвка повзе далi.
  Усе так просто. I до мене нiкому немає дiла.
  Я поволi починаю багато що розумiти. Я вдаюся в безнадiйну тугу, вiд якої хочеться метатися й гризти пальцi – але це абсолютно марнi дiї. Я сповнений дикої самотностi й вiдрази до себе.
  I – це настiльки неймовiрно, що не укладається в головi – я бiльше не хочу бачити її. Я вiдчуваю себе так, як тi, нафарбованi, що iмiтують дитяче повнокров"я рум"янами, що ждуть i жадають поцiлунку вiд таких, як вона, щоб звiдати небезпечний кейф, вкрасти шматочок Вiчностi – або, в найгiршому разi, померти.
  Ця таємнича жорстока нiжнiсть – просто наркотик. Вiн викликає жагу, звикання, розпад i загибель – i менi страшно, менi огидно, я вже наркоман – чи ще нi?
  Я не хочу бути вiд чогось залежним – хай то буде горiлка, героїн, телевiзор або навiть вона. Я волiв би вважати, що це кохання, але це – голка, це – дорiжка бiлого порошку, це – пляшка, кинута у пiд"їздi.
  Я дивлюсь на мiсяць – i мiсяць дивиться на мене.

  Темний час доби
  Я плетуся вулицею навмання.
  Мiсто пусте. Двiчi довгi срiбнi лiмузини безшелесно пролiтають мимо. Довго не зустрiчається нiхто.
  Звертаю за рiг. На обочинi дороги сидить дiвчинка рокiв десь п"ятнадцяти; вона обiймає тонкими пальцями колiна, обтягнутi джинсовою тканиною, безформний пуховик завеликий для тендiтної фiгурки.
  Дiвчинка дивиться вздовж вулицi, в електричну iмлу, змiшану в тремтливе желе з нiчним мороком. Я бачу в профiль її гостреньке личко, блiде, з синцями пiд очима, воно виражає бiль чекання й холоду. Свiтле волосся зiбране на потилицi в пучок – пучок стирчить з-пiд плетеної шапочки.
  Я пiдходжу. Вона здивовано дивиться на мене. Очi величезнi, синi.
  Чекаєш на одного з них, питаю я.
  Еге ж, киває вона. Закурити є?
  Не палю, кажу я з жалем. Змерзла?
  Прийде i зiгрiє, усмiхається вона. Переднi зуби ще загостренi знизу дрiбненькою пилочкою, як у школярки.
  Чому – тут, питаю я.
  А де, всмiхається вона. Все зачинено, крiм закладiв для чумних. Не додому ж його вести. Родичi вб"ють.
  Його вб"ють?
  Мене. Але його теж є кому вбити. Упокоїти, тобто. Мати зателефонує до контори мисливцiв – воно менi треба? Вiн мене кохає.
  А чому ти жива, якщо кохає, питаю я.
  Вона втомлено знизує плечима.
  У нього теж багато всього... Кодекс, Старшi, Поклик... Так i поневiряємось. Дивись.
  Гордо пiдтягує догори рукав пуховика, потiм – рукав тоненького пуловера. Рука до лiктя у шрамах – старих, свiжих i ледь загоєних. Дiвчинка лиже кровоточиву ранку.
  Поцiлунки, питаю я.
  Ага, киває вона радiсно. Вiн поцiлує – i потiм ходиш, як по хмаринцi. Не треба їсти, не треба пити, вiдчуваєш себе такою легкою-легкою... Родичi прискiпуються, училки в школi усiм листiвки роздають, весь час теревенять по ящику... Ця передача, «Вiра проти Смертi», щовечора о восьмiй, знаєш? Мої кожний випуск дивляться. Якщо вже дуже щасливою виглядаєш, задирають рукава, пiд комiр заглядають або намагаються нагодувати. А жрачка такою мерзенною здається... Нiчого, скоро помру їм на зло – ото ми з моїм зайчиком порегочемо тодi!
  Пекло, кажу я. Так?
  Кинь, смiється дiвчинка. В неї чудовий смiх. Я майже заздрю йому. Невже ти не знаєш, каже дiвчинка, що на початку часiв Творець створив свiт-абсолют i людей за власним образом i подобою. Взагалi-то Вiн волiв, щоб у цьому свiтi панувало вiчне добро. Але в людей була свобода волi, а за образом i подобою – означає, як сам Творець, вони мiстили в собi Все. Взагалi Все, розумiєш?
  I зло, питаю я.
  Кинь, каже вона. Тодi це злом не називалось. Та й не було злом, взагалi-то. Просто такий спосiб буття. Альтернативний. Адже у людей завжди був потяг до творчостi... Пристрасть до самопiзнання там... I деякi з них почали всiлякi ризикованi експерименти...
  I Бог вигнав їх iз раю, питаю я. Усмiхаюсь.
  Нiчого Вiн не вигнав, каже вона сердито. От завжди ми мислимо своїми критерiями. Якби самi вигнали тих, хто не догодив, то й Богу ладнi приписати нашу дурну дрiб"язковiсть. Нi фiґа подiбного. Йому просто здалося, що таким... екстремiстам в раю нецiкаво. Або вони не можуть там удосконалюватись... i тодi Вiн створив для них iнший свiт.
  Поганiший, уточнюю я.
  Та нi, каже вона досадливо. Просто в цьому новому свiтi було бiльше мiсця для руйнування. I для... такого всiлякого. На межi грiха. Хоча тодi про таке поняття нiхто й не чув.
  I що?
  I там теж знайшлися такi, яким закортiло солоненького. А Творець створив для них ще один свiт... ще нижчий. На їх смак. I деякi й там умудрилися не ужитись. .. а Вiн i для них...
  I багато вийшло свiтiв, киваю я.
  Дiвчинка змахує скалiченою рукою, пiдтягує рукав на мiсце. Її злегка морозить.
  До фiґа, каже вона. Схiдцями. I що далi вiд раю, то екстремальнiше. Його наставники вважають, що душа, чим замороченiша на розпадi, тим важча – i це дiло тягне її донизу. А якщо протягом життя вона набирає ще бажання знищувати – то ще далi вниз. А якщо навпаки – їй набридає зло й хочеться створення – то вгору. I так – вгору до раю або вниз до пекла... от i вся система.
  I до чого ти ведеш, питаю я.
  Та нi до чого особливо, зiтхає дiвчинка. Просто багато хто вважає, що наш свiт – це передостання сходинка.
  Я чув таке про свiй, кажу я.
  Ну, не знаю, каже дiвчинка. Дихає на свої руки, склянi вiд холоду. I я дихаю на її прозорi пальцi. Я злюсь на того, iншого, якого вона зве зайчиком. Де вiн блукає?
  Я чую кроки багатьох людей, занадто гучнi в крижанiй тишi. I розумiю, кого побачу, коли обернусь

  Потiм
  Пацючка, волає розмальована дiвиця. Я тобi казала, щоб ти тут не вешталась! Вони через тебе сюди взагалi не ходять, суко!
  Дивись, чумний з нею, каже дебелий хлопець, вимазаний рум"янами. Я його зараз урою. Це через нього. Це вiн. Через нього ця сука не боїться тут стовбичити.
  Дiвчинка з хрипким вигуком хапає з землi уламок цеглини. Я встигаю взрiти блиск леза в штучному свiтлi – вiдпихаю дiвчинку назад, б"ю навiдлiг, чую, як нiж рве куртку, менi жарко, я вiдштовхую вiд себе чиюсь руку, я натикаюсь кулаком на чиєсь обличчя, я чекаю удару в спину, я вiдчуваю гарячу лють, я не бачу дiвчинку – i менi страшно за неї.
  Я ненавиджу бiйки.
  Вiн, вийшовши з тiнi поряд зi мною, обдавши мене запахом м"яти й ладану, вивертає руку з ножем. Я чую лемент, хрускiт i стогiн. Розмальована дiвиця тягне до нього руки – але за мить сидить на снiгу i труситься в ознобi, клацаючи зубами. Її дружок сидить поряд, одна його рука з розчепiреними пальцями стирчить неприродно, як шарнiрна вiшалка у виглядi людської руки, друга схована пiд пальто, а на обличчi нестерпний змiшаний вираз шаленого болю й наркотичного приходу. Решта не розбiглися: стоять вiддалiк, дивляться голодними й жадiбними очима.
  Вiн обiймає дiвчинку. На їх обличчях – стражденна насолода. Дiвчинка блакитно-бiла вiд холоду, але саме тому їй, здається, вже тепло. Вiн тримає її, наче вогонь свiчi, i золоте полум"я її життя танцює в його темних очах. Вiн юний – хоча не молодший вiд живого, звiсно.
  Їм нi до чого немає дiла – вони тримаються одне за одного, дарма що мiж ними стiна смертi. Смерть мiж ними ранить їх, як колючий дрiт, але бiль, який вони чують, далеко слабкiший, нiж страх перед самотнiстю – живий навiть для мерцiв i невмерлих.
  Їх жеруть очима, злизують зорами краплини болю i щастя, але у них – багато, багато, їм байдуже, вони розплескують себе навкруги, щедро i спокiйно. Їм не жаль.
  Так минає рiк. Може, два. Мiй бiк горить, я вiдчуваю, як светр i футболка поступово намокають.
  Дiвчинка штовхає його, вiн помiчає мене.
  Тебе поранено, питає вiн.
  Просто подряпина, кажу я. Куртку порвали. Шкода. Вона менi подобалась.
  Хочеш, я тебе поцiлую, питає вiн.
  Я смiюсь. Я кажу, що нафарбуюсь, якщо схочу, i що дiвчинка образиться на нас. Вiн смiється й сердиться, каже, що живому, з якого тече кров, потрiбен лiкар. Я пiдштрикую його, кажу, що справа не в менi i не в лiкаревi – справа в кровi, адже так?
  Справа завжди в кровi. В нiй усе розчинено – життя, смерть, сила, минуле, надiя, бажання... Про це всi думають, вiрно?
  Дiвчинка топає ногою, кричить на мене, вiн пильно дивиться менi в обличчя – погляд вiдчувається чимось мiж подякою, проханням i приказом – я розстiбую куртку й задираю светр. Крижаний вiтер проходжується по шкiрi, обпiкаючи холодом. Я дивлюсь на себе: порiз довжиною з палець, не надто глибокий. Лезо ковзнуло по ребру. Кров тече рiвномiрно й сильно; тепер уже дотекла до штанiв. Його нiздрi роздимаються – вiн нахиляється й лиже мiй бiк, мов пес. Менi нестерпно холодно, його дотики виморожують бiль, кров угамовується – здається, просто замерзає. Заздрiсть нафарбованих вiдчувається, як задушливий тиск темної води – але раптом напруга зникає, наче їх здуває вiтром. Мене трусить i колотить, але в якусь мить стає дуже легко, легко та спокiйно. Нiч, холод, бiль – все це вiдсувається вбiк, зате я знов вiдчуваю запах нiчного вiтру.
  Запах диму, далеких лiсiв i близького моря, вкритого кригою.
  Я чую смiх дiвчинки з якоїсь далини.
  З тобою все буде гаразд, каже вiн – голос теж страшно далекий. Посидь трохи, каже вiн. Це минеться. Все буде гаразд.
  Я сiдаю на поребрик. Я бачу лише квiтневий мiсяць у сiчневих льодових небесах. Дiвчинка цiлує мене в щоку – її губи здаються гарячими, просто обпалюють мене, i я ухитряюсь усмiхнутись.
  Потiм – мiсяць i хмари

  Нiякого числа. Певно, вже завтра
  Я бачу її, мов присмеркову сонну мрiю наяву. Свiтла фiгурка в суцiльному мороцi, проколотому зiрками. Я сплю або галюциную – але все здається реальним: i нiч, i запах кровi, схожий на запах iржавого залiза, i холод, який обiймає мене нiжно й мiцно, як смерть...
  Мене трясуть за плече.
  Хлопче, прокинься, замерзнеш. Мiчений, чи що? З глузду з"їхав, вештатись ночами!
  Я розплющую очi.
  Незнайомець – половина обличчя перетворилася на шматок тухлого м"яса з опаришами, око витекло, а з орбiти тече якась гидота – дивиться тьмяним вцiлiлим оком i посмiхається. Живий, що виглядає, як мертвий? Зчорнiла рука – на моєму плечi. Запах.
  Дезодорант, хлорка, тухлятина, м"ятна жуйка.
  Чого дивишся, хлопче? Чумних не бачив? Не сiпайся, чума не заразна. Вампи заразнiшi. Не фiґ було цiлуватися з Господарями, недоумку. Мiточку потiм нiчим не виведеш. Так i тягтиме блукати в сутiнках, доки не подохнеш.
  А їм навiщо торкатися живих, питаю я. До мене повiльно доходить сенс слова «чумний».
  А бiс їх знає! Багато живих зi шкури вилазять, аби їх вiдзначили мiткою – тiльки вампи звичайно не помiчають таких. Вампа рум"янами не обдуриш... Чимось ти впав у вiчi королевi, хлопче.
  Не королевi... Не знайшов королеву...
  Ну – королю. Тiльки й рiзницi... Кажуть, вони вiдзначають чистих. Ще кажуть... вставай уже, зад вiдморозиш... Отже, ще кажуть, що їх вабить щось особливе в кровi. Кохання... Фiґня. Забудь.
  Чума... в тебе чума...
  Чума, хлопче – i нiхто не знає, чому. Iнша мiтка, не така приємна, я б сказав... бiда, просто бiда – i все. Тiло гниє, проте в ньому живе душа, бiс її знає... Але абсолютно не боляче. Нерви згнили. Можеш iти?
  Я встаю. Мене метляє то в один, то в другий бiк, ледь не сiдаю знов. Холодно, холодно, холодно. Мана пiшла. Вiра – теж. Я бачив вампа й дiвчинку – я бiльш не можу собi брехати. Є кохання i кохання – одне дає шанс, друге – нi.
   Я тримаюся за зап"ястя чумного. Вiн до смiшного стильний: в мокасинах, у моднiй куртцi... волосся свiтле, довгувате. Чумний вiдводить його вiд обличчя, щоб не бруднити в тухлiй сукровицi. Його посмiшка здається спiвчутливою i всерозумiючою. М"ясо на кiстках руки ковзає пiд моїми пальцями разом з рукавом.
  Добропоряднi громадяни ночами вдома сидять, каже чумний. У доброзвичайних годиться боятись темряви. Присмерками ходять лише покидьки, хлопче. Чумнi, шльондри, вампи... вбивцi... Куди тобi треба-то?
  До метро, кажу я. Куди ж iще. Менi ж на роботу завтра.
  Пiдемо до метро, каже чумний. Менi все одно нефiґ робити.
  Вiн витягує з кишенi пачку цигарок i запальничку. Клацає п"єзою – i верхня фаланга пальця вiдвалюється й падає на снiг. Чумний матюкається крiзь зуби, нахиляється, пiднiмає шматочок мертвої плотi, дивиться на нього досадливо – i шпурляє в темряву, обклавши лайкою в п"ять поверхiв чуму, присмерки i весь цей поганий свiт.
  Я беру в нього запальничку, виклацую вогник i даю прикурити.
  Чумний дякує кивком. Вiн водночас розлючений i засмучений майже до слiз. Затягується. Дим з шипiнням виходить iз гнилих легень.
  Все в бiса несправедливо, каже чумний тихо. Чому – я? За що? Може, лiпше було б здохнути? Сконати насправдi, а не гнити живцем?
  А ти хочеш здохнути, питаю я.
  Чумний довго мовчить. Ми йдемо прохiдним двором, темним, зарослим укритими iнеєм скоцюрбленими деревами. Намерзлий лiд ковзає пiд пiдошвами, в ньому вiдбиваються нечастi жовтi лiхтарi.
  Нi, каже вiн, нарештi. Не хочу. Боюсь, що зникну цiлком. Без слiду. Може, в тiм-то й рiч. Це з бiса жахливо – думати, що можеш просто зникнути. Ось ти є – i ось тебе немає.
   Але iснувати так – певно, нестерпно моторошно, питаю я несмiливо.
  Зате я є, каже чумний. Посмiхається; бiлоснiжнi зуби блищать мiж чорними губами. Я бачу, я чую, я мислю, веде вiн далi. Це тяжко, але краще бути так, нiж не бути нiяк. Я – боягуз?
  Нi, кажу я абсолютно щиро. Кожному – своє.
  Ти – гарний хлопець, каже чумний. I знаєш, що, веде вiн далi, гетто – це далеко нестерпнiше за чуму i нестерпнiше за смерть, тому якщо приймуть закон про гетто для чумних, я все ж таки що-небудь зроблю з собою. Чумним заборонено виходити вдень – ну i гаразд. На сонце я й у вiкно подивлюсь. Але якщо i вночi заборонять, якщо замкнуть – чого ж менi нюхати власну гниль у чотирьох стiнах...
  Мiсяць, кажу я.
  Чумний киває. Нiчого, каже вiн. Я взагалi-то дизайнер, тiльки працювати бiльше не можу. Пальцi, бачиш? Пенсiя крихiтна, але їсти все одно вже майже не потрiбно... i мало що потрiбно... хiба тiльки кавусi хлебнути... вистачає на квартирну платню – i гаразд. Iнодi вдається з кимось поговорити – не в чатi, в реалi. З вампом звичайно, хоч не люблю я їх. Або – з тобою.
  Все буде добре, кажу я.
  Вiн знов киває.
  Якось, та буде. Гаразд, це не важливо. В нашому поганому свiтi ще нiкому не вдавалося зберегти живими i тiло, й душу. Живе тiло – певно, приємнiше, але я надто боявся все життя, що душа здохне... Фiґня. Ось метро. Тiльки його ще зачинено. Кави хочеш?

  Кав"ярничка для чумних неподалiк вiд метро – опоряджений брудними бiлими кахлями крихiтний напiвпiдвал, куди ведуть вичовганi сходинки – майже повна. Менi важко дихати вiд запаху мертвечини i тютюнового диму, але тут значно теплiше, нiж на вiдкритому повiтрi.
  Я бачу роздутi обличчя, трупнi плями, вiдшарованi шматки почорнiлої плотi; на мене дивляться. Ти – свiжачок або не чумний, чи що?
  Я тут єдиний не чумний. Бармен, зовсiм свiжий, лише обличчя позеленiло та очi запали, усмiхається, заварює «еспресо». Запах свiжозмеленої кави перебиває трупний сморiд.
  Хоробрий парубок, каже дiвчина бiля стойки; її синє обличчя ретельно замазане театральним гримом – а може, тим, яким гримують мерцiв. Авжеж, усi знають, чума не заразна, смiється вона.
  Вважається, що всi знають, похмуро заперечує хлопець у величезних дзеркальних окулярах. Окуляри i довгий чуб приховують спотворене обличчя, на руках – рукавички з тонкої шкiри. Вiн безперервно курить, як i бiльшiсть присутнiх; керамiчна попiльничка повна бичкiв. В його манерах є щось аристократичне. Поряд з ним сидить тиха худенька iстота в шубцi, ховає обличчя в тiнi пiд великим пухнастим капюшоном.
   Кумедно, панове, говорити про вiдсутнiсть страху у здорових, веде далi аристократ в окулярах. По зомбоящику мiж рекламами i ржакою щодня радiсно повiдомляють, що когось iз нас пiдiрвали або спалили живцем.
  Щоб ми вирiшили, що ця мерзенна iдея з гетто – турбота про нашу безпеку, каже дизайнер. Вони нiчого не роблять просто так. По-перше, на бiса ми здалися в мiстi. Ми краєвид псуємо. А по-друге, потрiбно мати когось на роль офiрного цапа. Спiльного ворога.
  Ото вже так, каже бармен. Медики знають, що чума не заразна, що вона виникає зсередини, як рак – але по ящику раз у раз натякають на можливiсть заразитись. I воно дає плоди. Мiсяць тому здоровi хлюпнули на мою сусiдку бензином i кинули сiрник... Вiзьми цукор... он ложки лежать.
  Принаймнi, вона вiдмучилася, зауважує дiвчина. Її кавалер, височенний, квадратний, з обвислим обличчям, нiжно обiймає її за плечi. Облиш, каже дiвчина сумно. Жiнкам це тяжче. Знаєш, як це – щодня бачити себе у дзеркалi?
  Ти бачиш там щось, чого не бачу я, каже високий. I поки ти жива, я абсолютно не прагну вмирати.
  Дiвчина притискає його руку з потрiсканою шкiрою i вiдрослими брудними нiгтями до своєї щоки. З її ока витiкає крапля каламутної рiдини, скочується з гриму.
  Як дивно, кидає аристократ в окулярах. Майже в усiх наших, кого я знаю, за повної неможливостi сексу, з коханням – iдеальний лад. Просто подив бере, який лад. Коли я був здоровим, деякi речi не вiдчувались так гостро.
  Вiн кашляє, гасить цигарку, спльовує в серветку, знов кашляє. Високий ляскає його по спинi. Мiнiатюрна iстота гладить аристократа по руцi, скинувши капюшон i виявившись досить свiженьким дiвчам з чорно-синiми плямами на обличчi. До хвороби її волосся, ймовiрно, було розкiшним, навiть зараз, тьмяне й ламке, вбите клоччя, воно густе i довге.
  У здоровому тiлi здоровий дух – рiдкiсний талан, каже брунатна мумiя з пергаментною шкiрою i чорними блискучими очима в глибоких ямах орбiт. Вона грацiйна, як балерина; фiлiжанка, наче квiтка, бiлiє в її довгих i темних сухих пальцях. Наш свiт давно вже роздiлився на мертвих духом i мертвих тiлом. Причому першим свiтять телешоу, а другим – гетто. Як усе забавно склалося: їх зручно любити, дарма що, начебто, й нема чим; нас зручно ненавидiти, дарма що, начебто, й нема за що...
  Дизайнер платить за каву. Я намагаюсь упхати йому свої грошi, вiн вiдмахується.
  Я все одно не знаю, де таке мiняють. Я б запропонував випити, та спиртного тут не наливають. Вважається, що вiд нього процес швидшає... але чумнi не п"янiють, тож яка, в бiса, рiзниця...
  У тебе кров, приятелю, каже лiтнiй – незрозумiло, як вiн взагалi здатен говорити майже чистим, без м"яса, черепом з кiлькома клаптями шкiри й сивого волосся. Нiс провалився, а очi телiпаються в орбiтах, як кульки-липучки.
  У чумних не буває кровотеч, каже дiвчина, а у здорового зупиниться. З тобою все гаразд, хоробрий хлопче?
  Мене подряпали, кажу я. Я бився з розфарбованою зграєю, яка канючить потойбiчнi поцiлуночки. I справа була варта заходу – за хоробрiсть удостоївся надання першої допомоги вiд вампа. Не поцiлунок, але схоже на те. Вже не болить.
  Чумнi смiються. Напiвскелет п"є каву фiлiжанку за фiлiжанкою, не помiчаючи, що пiд ним розпливається брунатна калюжа. Дизайнер цiдить непомiтними ковтками.
  Менi несподiвано затишно. Мене бiльш не турбує запах i зовнiшнiсть вiдвiдувачiв кав"ярнички. Їх живi погляди на мертвих обличчях виглядають милiшими, анiж мертвi очi на живих фiзiономiях телезомбi.
  Я базiкаю з ними про дрiбницi й вiдчуваю, що весна коли-небудь настане

  Ближче до ранку
  Я куняю, привалившись до стiни. Крiзь тонку запону напiвсну чую голоси чумних, зрiдка майже розумiю їх слова.
  ... а коли був маленький, палко любив тварин. Якось прОклятого щура до оселi притяг, не знаю, де взяв. Мамо, каже, дивись – їжачок-мутант. Зелена така тварюка, на всi боки настовбурчена, звiдусiль кiстки стирчать, усе фанеру гризла...
  ...я йому так i сказав: якщо вiд тебе все це слизотiти не перестане, розмалюю пику, що мати не впiзнає, не гляну, що ти здоровий. Адже нестерпно, коли в оселю тече отака гидота – алергiя в мене на думки покидькiв, нiчого вдiяти не можу. Що бiльше розвалююсь, то сильнiше вiдчуваю...
  ... небеса молочно-синi, як пiзньої весни о пiзнiй годинi, але ще не вночi – i бузок. Найгарнiше – це бузок. Вiн його так написав... можна почути запах, коли довго постояти перед картиною... Коли ще пам"ятаєте, як пахне бузок i жасмин...
  ...цiкаво, що ж тодi називати дискримiнацiєю. Я спробував сказати цьому мерзотниковi, що фахiвець з сiтьової безпеки – не кiнозiрка, тому моєї трупної фiзiономiї за вiддаленої роботи вiн може не бачити мiсяцями... як ви гадаєте, що вiн вiдповiв, панове?
  ... все ж таки нестерпно, коли твої дверi пiдпалюють вже вдесяте. Я навiть знаю, хто – та що тут вдiєш? Спiймати й вiдлупцювати – бачте, не та вже сила...
  ...коли шкiра почала злазити, вона просто тихенько звихнулася з розуму, бiдолашна. Iнколи забрiдає сюди; сяде в куточок i скавулить, мов щеня. Iнколи починає жувати власнi пальцi. Але ж можна зрозумiти: наше життя – не малиновий сироп, подалася дiвчинка...
  ...мусив покинути гiтару – пальцi. Але у плеєрi – всi мелодiї свiту. Залишається тiльки пошкодувати, що граю не я...
  ...добре тому, в кого є оселя. Я, можна сказати, живу тут. Квартиру продали, а все, що я можу про це сказати, вважається маренням мерця. Ми всi вважаємося божевiльними – тобi поталанило, що нiхто не сказав про це в обличчя...
  ...кажуть, десь на пiвночi, далеко за мiстом, є комуна... у лiсi, на березi озера...
  ...кажуть, те селище спалили, дiвчинко...
  Менi добре. Я зiгрiвся, i бiк майже не болить. Я сповнений дивного спокою – тут, серед чумних, менi спокiйнiше, нiж у бiльшостi iнших людських компанiй. Спiвчуття в менi так сплелося з шаною, що стало схожим на заздрiсть...
  Мене будить несподiваний грюк з силою кинутої в дверi порожньої пивної пляшки. Вона розбивається об пiдлогу з хруском i дзвоном – i одразу ж за тим я чую п"яний крик з вулицi.
  Ви, дохлятина, горлає якийсь мерзотник, ви ще повзаєте? Зараз пiдемо по гас та зробимо вам тепло! Мертвий має лежати сумирно, вашу мать!
  У дверi влiтає друга пляшка, грюкає в стiну поряд з головою бармена. Ззовнi – регiт, улюлюкання та крики.
  Незабаром вас усiх на звалище вивезуть! Спецiалiзований крематорiй «Вуглик»! Не розсиптеся дорогою, потвори! Покличте на вогник, вашу мать!
  У мене на руках виснуть дизайнер i аристократ. Я рвуся щосили, так, що стягую їх з мiсця, дарма що дизайнер крупнiшiй за мене, а аристократ вхопився за пiдвiконня. Я – суцiльна лють, берсерк, ладний гризти край щита. Червона запона в очах прагнення бити вбити заткнути пельку стерти на порох
  Пустiть пустiть пустiть мене

  Судячи по звуках з вулицi, ця сволота тiкає, хто куди, коли виходять лiтнiй i колоритний хлопець з оком, що висить на щоцi.
  Менi нiяк не вiдсапатися. Моя кров, здається, от-от перетвориться на пару просто у венах.
  Худенька пухнаста дiвчина аристократа протягає менi фiлiжанку, гладить по щоцi.
  Адже ти не гидуєш? Не треба, будь ласка. Ми все одно нiчого не виправимо. Все так несправедливо, що навiть починає болiти серце...
  То не серце, каже аристократ. То душа. Серце в тебе вже не б"ється, манюню.
  Не нервуй, старина, каже хлопець з оком на щоцi. Це гаддя само нас гiрше смертi боїться. Ненавидять, але бояться. I їх повсякчас на нас нацьковують. Я навiть не впевнений, що вони виннi...
  Вже на сьому годину, каже дизайнер. Ти казав, тобi треба на роботу.
   Я намагаюся заспокоїтись. Виймаю з кишенi кiлька жетонiв.
  Такi придатнi для того, щоб звiдси поїхати, питаю я.
  Худенька дiвчина киває. Дизайнер важко сiдає на стiлець.
  Втомився я, каже вiн. Не варто злитися. Злiсть теж прискорює процес. Навiщо квапити судьбу, усе й так уже вирiшено. Чуєш, хлопче, ти йди, ти вже не заблукаєш. Ранок... не годиться проводжати здорового i... провокувати цих тварюк.
  Я виходжу. В мене сльози навертаються на очi.
  Ранкове повiтря солодке i свiже. Ще стоїть абсолютна темрява, але якимось чином ясно, що це темрява перед свiтанком. Так холодно, що подих iнеєм спадає на комiр. В мене знов починається озноб. Я плетуся до метро, гадки не маючи, як добиратимусь до роботи.
  До метро тече звичайний сiрий натовп телезомбi навпiл iз звичайними людьми i людьми без облич. Я звично вливаюсь у нього. Вiд мене вiдсторонюються: я тхну дохлятиною i тютюновим димом, я обквацаний кров"ю, в мене, ймовiрно, страхiтливо заспана, пожмакана й неголена пика.
  Менi байдуже.
  Раптом у натовпi я бачу некроманта. Вiн iде з непокритою головою; я впiзнаю його вибiлену шевелюру. Бiжу до нього, розштовхуючи всiх на шляху, наплювавши на матюки у спину.
  Олегу Борисовичу, зачекайте!
  Вiн обертається, зупиняється, жде. Сумно усмiхається.
  Кепська, кепська дiвчинка, мовить некромант. Пустує, мов трирiчне маля – вважає, що це весело... Звели тебе?
  Менi треба на роботу за годину, видихую я. Адже ви знаєте, як поїхати звiдси?
  Вранцi – з пересадками, каже некромант.
  Я йду за ним у метро.

  1 лютоквiтня
  Я стою у напхом набитому вагонi, притуляючись до некроманта плечем. Пiдлога пiдi мною похитується, тужливий гук наповнив мозок ущерть. Тепло, як завжди тепло в вагонi метро. Мене хилить на сон.
  Некромант читає Фроммову «Анатомiю деструктивностi» в паперовiй обкладинцi. Я не знаю, куди втупити очi: в чорному вагонному вiкнi пливуть викривленi обличчя, навколо – ранковi упирi, повiтря таке сухе, що розсипається в легенях крупинками i дряпає гортань.
  У важкiй напiвдрiмотi, яку нiяк не струсити, ширяю очима по вагону. Натикаюсь на газету, згорнуту в трубку й засунуту за спинку сидiння. Автоматично виймаю.
  «Анекдоти та приколи». Слово «анекдот» викликає в мене напад нудоти, але я не можу кинути цю негiдь. Лiтери складаються в слова майже самi собою.
  А якщо солдат чумний, де вiн має носити штик-нiж? Та хоч у спинi, яка йому рiзниця!
  Дiвчино, дiвчино! Так, ви, синенька! А ви собак боїтесь? А вони вас?
  Я знов вiдчуваю напад крижаної лютi. Дрiмоти – як i не було.
  Некромант пхає книгу в дипломат, киває на дверi.
  Нам виходити.
  Станцiя пересадки цiлком з чорного мармуру. В кiнцi перону – темна чавунна статуя дивної iстоти, карикатури на танцюючого Шиву. В десятку його розчепiрених рук свiтяться червонi серця. Людина-павук...
  Ми пiднiмаємося по сходах. «Мiст самогубцiв» – вид зi сходiв на рейки внизу так зачаровує, що тягне стрибонути через перила. Iстерики, ймовiрно, взагалi можуть ходити тут лише пiд конвоєм i з зав"язаними очима.
  Я торкаю некроманта за лiкоть.
  Вiн обертається, поправляє окуляри, усмiхається – i хмурнiє, зустрiвшись зi мною поглядом.
  Що таке чума, питаю я. Ви казали, що вiд зараження допомагає рука слави. Отже, чумою можна заразитися?
  Ти переплутав, малюку, каже некромант. Чума не заразна. Чума – це прокляття. А з допомогою руки слави прокляття можна повернути тому, хто намагається проклясти. А що?
   Я зупиняюся, i некромант зупиняється.
  Чому менi здається, що чумнi кращi за здорових, питаю я. Як це може бути?
  Вони кращi за здорових, каже некромант. Вони – тi, кому заздрять, i тi, кого не здатнi збагнути, малюку. Вони – тi, хто обрав душу всупереч рекламi. И ще: вони – тi, кому легше вбивати себе, нiж iнших. Менi здалося, що й ти такий. Таким рука слави не помiчна.
  Я не такий, кажу я, i пилясте свiтло тьмянiє й розпливається. Я, певно, можу i вбити. Тiльки не за себе.
  Ось в тiм-то й рiч, каже некромант, бiльше не усмiхаючись. Пiдемо, спiзнишся на роботу.

  Вiн виходить на Техноложцi. Менi майже шкода з ним розлучатися. На душi боляче, тяжко, туманно... i я знов не знаю, що робити.
  Я сплю стоячи аж до Просвiту. Виходжу на автопiлотi, вiдчиняю кiоск. Вмикаю свiтло, комп"ютер, касу – наче i не я, а якийсь заводний механiзм. На тому самому заводi, бездумно, заварюю чай. П"ю. Довкола тепло, але за цю нiч я так перемерз, що лiд всерединi нiяк не розтане. Мене злегка морозить.
  Я точно знаю, що дiвчинка-вамп, в яку я був закоханий зi щенячою палкiстю, мене теж не вiдiгрiє. I не допоможе. Її жартики для мене надто холоднi, хоч i вишуканi.
  Я чую, як щось рветься в менi, всерединi. Може, чума так i починається? Схоже на те, але менi абсолютно не страшно. Я знаю, куди i як подамся, якщо виявиться, що я правий. Я бiльш не вiдчуваю себе самотнiм. Все одно пекла немає, а рай – не в цьому життi. Яка, по сутi, рiзниця, на якому ти колi...
  Я надягаю тужурку типу «ватник» на закривавлений зашкарублий светр. Тепер кровi не видно, а запах почує не кожний.
  Детектив. Два детективи. Ще детектив. Гламурний роман. Детектив у гарнiй палiтурцi. Пачка рожевих дамських романчикiв. Детектив. Трудовi буднi.
  Дядечку, нам з лiтератури задали... Словом, про карлика, який хотiв замiж.
  Що?!
  Хлопчисько, схоже на намальованого бурундука. Знiяковiло усмiхається в пухкi бiлячi щоки.
  Стривай-но, старче. Задача... Автора, звiсно, не пам"ятаєш? А що ще робив цей карлик?
  До школи ходити не любив.
  Ага! «Недоросток», так? Фонвiзiна? Карлик, тому ще не дорiс? Не хочу вчитись, хочу женитись?
  Малюк радiсно киває. Забирає копiйчану книжку – шкiльна бiблiотека. За ним пiдходить високий хлопець. Я пiднiмаю очi вiд каси.
  Вiн усмiхається чорними губами. Очi запали, зеленкувате обличчя – i вигляд такий винуватий, наче чума в нього на зло присутнiм. Дезодорант, хлорка, падаль, м"ятна жуйка. Свiжий, але не свiжiший за мене, звiсно.
  Приятелю, я розумiю, що це, нiбито, не твiй профiль... Але Солженицина, «Двiстi рокiв самотностi» – немає, часом?
  Не в цьому свiтi, кажу я. Ти заблукав. У нас – «Двiстi рокiв разом».
  Усмiхається веселiше.
  Знаєш, дружище, я не читав, але, судячи з назви, та, що у вас – куди краща. Я покупаю. Скiльки?


Переклад М. Ровної




Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"