Сергей Из Киева : другие произведения.

Країна Дiда Якова. Семен Бублик. "Згадка: поїздка за орендою"

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  ЗГАДКА: ПОЇЗДКА ЗА ОРЕНДОЮ (Оповiдання)
  
  Якось одного весняного вечора батько сказав:
  
  - Ну, сину, лягай спати, висипайся, бо завтра рано кудись поїдемо.
  
  - Куди? - зацiкавлено я запитав.
  
  - Узнаєш завтра...
  
   Другого дня я рано проснувся i вже не спав. Лежачи пiд ковдрою я дослухався, як батько ходив по хатi i тихо розмовляв з матiр'ю. Хвилин через п'ять, коли батька в хатi вже не стало, я пiднявся, вийшов на двiр, де мене радiсно зустрiв Зiнько. Побачивши мене вiн радiсно заскавчав. Так коли я погладив його теплу морду, вiн заспокоївся. Недалеко вiд порога хати вже стояв наготовлений старенький дерев'яний вiз, якого батько, майже щодня ремонтує i замочує колеса, щоб не скрипiли i шини не спадали. Вiз рiзко панув щойно намащеним дьогтем i свiжою травою з берега, яку батько вже встиг накосити i намостити на воза в дорогу.
  
   ... А ранок такий був чудовий: навколо виспiвували пташки, кричали пiвнi, мекали вiвцi, яких чабан Петро гнав на толоку. Ось вийшов з повiтки i батько. Того дня вiн трохи краще, як завжди, приодiвся. На головi новий саморобний бриль з житньої соломи, новенький смугастий пiджак з пiд якого видiлялася вишита з домашнього полотна сорочка i бєжовi штани, що були охайно заправленi в юхтовi чоботи. Батько був середнього зросту, але того ранку менi здалося, що вiн повищав. З пiд крис брился ласково дивилися його сiрi очi. На фонi русявої невеликої бороди i вусiв вони такi були теплi i добрi, як у малої дитини. В цю хвилину я свого батька особливо любив. Вiн був менi гарнiший за всiх. Батько ще не старий, але на жаль, вiн був, як i мати, зовсiм не грамотний. Про це вiн завжди бiдкався: "як погано бути не грамотним"... Та, одначе, вiд природи батько був розумний i дивився на все життя досить тверезо, розсудливо. Вдачу батько мав особливу. Перш всього вiн нiколи грубо не лаявся, як iншi, горiлки не пив i не курив, до церкви ходив рiдко i то вiд людей, смiявся теж рiдко, але голосно. Дуже не любив брехунiв, задавак i надто балакучих, навiть моїх рiдних дядькiв Данила i Ониська, якi любили вихвалятися своїм умiнням базарувати...
  
  Бачу батько пiшов у повiтку за "Рижухою", так ми любовно називали свою кобилу. Вона була вже старенька i ми всi її жалiли i любили за її спокiйний характер. А щоб вона здавалась нам молодшою старший брат Яша добре вкоротив їй хвоста i гриву. Батько цьому не заперечив. Ось батько пiдвiв її до воза. Я вирiшив пильно спостерiгати за тим, як батько буде запрягати кобилу. Батько помiтив це, сказав:
  
  - Дивись, дивись сину... Це тобi може пригодиться
  
  - А хiба це так складно?
  
  - Двох коней запрягати простiше, для одного - треба мати певний досвiд. При цьому поясненнi, батько пiдвiв кобилу до воза, накинув на її спину сiделко, пiдв'язав його. Потiм надiв на голову хомут, розправив наритники i вже тодi завiв її мiж голоблi. За якусь хвилину "рижуха" вже була готова в дорогу. Вмiщуючись на возi батько взяв у руки батiг - свого роду "газок", що є в автомашинах.
  
  ... Виїхавши з двору я цiлком був прикований до батькової поведiнки на возi, до його керування кобилою. Справа в тому, що коли ми ще не виїхали за млини села, батько часто сiпав за нiжки i стьобав батогом кобилу; вона на старiсть зробилася занадто "ввiчливою": як тiльки хтось iз зустрiчних людей до батька здоровається i батько торкнеться бриля, "рижуха" вiдразу ж зупиняється, певно, щоб дати змогу своєму господарю добре вiдповiсти на питання. Батьковi це надоїло, тому вiн сердився i хватався за батiг. Менi ж кобили було шкода i я в цей час кривився. За селом, де вже iз зустрiчних нiкого не траплялося, кобила пiд впливом батога, покотила наш тарантас швидче, навiть, пiшла пiдтюпки. Вiд цього пiд колесами дужче зашуршала пiщана дорога, заскрипiли полудрапки, але менi на зеленiй травi було зручно сидiти i дивитись навколо. Раптом "рижуха" рiзко зупинилася; спереду неї несподiвано з'явився Зiнько. Батько злiз з воза, посварився батогом на нього i наказав, щоб вiн негайно вертався додому. Зiнько, опустивши хвоста благально заклiпав очима, певно шкодував, що побiг за возом, але вертатись додому йому не хотiлося.
  
  - Тату! - озвався я, - та нехай бiжить за нами. Хiба вiн завадить? - Вiн нам не завадить, але це небезпечно для його... Ми їдемо до пана Шубукiна, а в його економiї багато дворових собак. Вони його можуть загризти. - Це буде йому наука, щоб не бiгав за возом, коли його не просять, з болем промовив я. Та вiн i не такий щоб пiддатись, адже вiн навiть кидається пiд колеса автомобiля князя Горчакова. - Ну, коли так, то нехай бiжить... Батько сiв на воза i ми поїхали далi. Їхали польовим шляхом верст п'ять, а там ще треба було переїхати через село Демки, а вже за ним i економiя пана Шубукiна. - Но, старенька - стьобнувши батогом, батько сiпнув за вiжки. "Рижуха", здалося, проснулася, частiше затопала ногами, швидче покотила наш вiз. Я чомусь батька запитав: - Тату, а ви собак боїтеся? - Нi. А чого їх боятися... Треба боятися поганих людей. Вiд собак можна вiдбитись батогом. Вiд недобрих людей хiба добрим словом. Цiєю вiдповiддю батька я був немало здивований, хоч нiвчому i не сумнiвався, бо знав, що батько вже в дванадцять рокiв зазнав "ласки" наймитування у нiмцiв-колонiстiв на Чорноморiї, а вже в сiмнадцять скоштував i шахтарського хлiба в Домбасi. Далi до села Демки ми їхали мовчки. Зiнько бiг попереду нас, лише час вiд часу озирався назад, певно думав чи ми не вiдстали? Але, коли в'їхали в село Зiнько зрiвнявся з возом i тримався його якомога ближче, охороняючи нас. З дворiв почали вибiгати собаки; вони нас супроводжували лютою лайкою, але Зiнько їх майже не замiчав. Вiн смiливо тримався воза. Вiн був досить мiцний пес i вiрив у свої сили. Зрештою я не втерпiв i запитав: - Тату! А чого оце ми їдемо до того пана Шубукiна? Розкажiть! - Якщо хочеш знати, то i розкажу. Батько подивився пильно на мене, тихенько зiтхнув, мовив: - Думаю зняти бриля перед паном Шубукiним та попросити в нього десятинок три земельки, в оренду, адже його "дурняк" пiдходить прямо до земель нашого села, поряд з Iржавцем. - А чого це дурняк? - А того, сину, що цiлих триста десятин йому подарував князь Голiцин, землi якого тягнуться вiд села Демки аж до станцiї Кононiвка, на вiдстанi п'ятнадцяти верст! - А чого ж це тому князевi здумалося так просто вiддати Шубукiну такий кусень землi? Що вона в нього була зайва? Батько смикнув за вiжки, посмiхнувся. - Нi, сину, у панiв нiчого зайвого не буває... Його пiдвiв язик. - Язик? Як це сталося? - Як розповiдає наш сусiда Луць Якiв Антонович, який служить головним кучером Голiцина, одного разу на балу в його палацi, де було багато поважних людей, гостей, князь Голiцин на пiдпитку так розхраблився, що невтримався i громогласно проголосив: - Панове! Я дарую своєму управителю Шубукiну Дмитру Iвановичу триста десятин землi, бо вiн у мене молодець! А управитель Шубукiн був i справдi "молодець". Вiн не довго думаючи, запрiг у бричку добрих пару орловських рисакiв i гайнув у мiсто Переяслiв за нотарiусом. Ще невспiли гостi полягати спати, як Шубукiн вже перед князем Голiциним бух у ноги: - Ваша свiтлiсть! Прошу пiдтвердити своє благородне слово про щиросердний подарунок триста десятин в присутностi пана нотарiуса, який є ось тут. При цьому нотарiус низько вклонився i простягнув Голiцину гербовий папiр i ручку. Шановнi гостi гучно зааплодували "молодцю" за його спритнiсть i князевi нiчого робити. Вiн спокiйно розмахнувся ручкою i розписався на тому дорогому для Шубукiна паперi. ... Другого дня, коли князь Голiцин проснувся, вiн згадав про свого управителя i негайно запросив його до себе. Князь вилаяв Шубукiна "останнiми" словами i наказав йому, щоб його i духу не було в маєтковi. Це Шубукiна не засмутило. Незабаром вiн побудував власний маєток пiд Демками, поруч з Iржавцем, а землю всю окопав глибоким ровом. Ось до цього "молодця" - сказав батько - саме ми i їдемо. Зрозумiв? Виїзджаючи з Демок я ще перебував в полонi дитячої цiкавостi i знову не втримався, запитав: - Тату! А де ж той князь Голiцин нахватав так багато землi? - Предки князя Голiцина, як i князя Горчакова одержали вiд нашої царицi Катерини Другої по декiлька тисяч десятин, як нагороду за вiрну службу Престоловi. Це для мене було нове вiдкриття i я був приголомшений такою несподiванкою. Менi здавалося, земля це дар Божий i вiн має належати всiм людям! Слухаючи про батькову науку, я i невщувся, як ми повернули влiво, поїхали понад селом Демки i зупинилися прямо перед великим садом, що обнесений високим парканом. Пiд'їхавши до цегляної брами ворiт, батько зупинив кобилу, прив'язав її до конов'язi i почепив сiтку з травою на голоблi так, щоб вона могла їсти. Обтрусивши штани батько сказав: - Сиди сину на возi, бо можуть з ворiт вибiгти собаки. Я ж сходжу до пана з поклоном, запитаю про землю. При цьому батько взяв батога i смiливо попрямував брукованою стежкою до великого будинку, покрiвля якого добре вилискувала бiлою бляхою. Коли вже не стало видно батька, вглибинi двору почувся собачий лемент. Гавкання то стишувалось, то збiльшувалось. Це змусило Зiнька насторожитись i вiн, ставши на воротях, нестерпiв, подав свiй знаменитий бас, разiв три гавкнув. Зачувши цей незнайомий собачий голос, шубукiнськi дворняжки спочатку були приголомшенi i замовкли, але потiм опам'ятавшись, вони показалися серед двору, а забачивши непрошеного "гостя" - кинулися з лютим гавкотiнням до Зiнька. Вiн же не ворухнувся. Розкривши червону пащу, вискалив свої великi клики з гарчанням чекав нападу панських дворняжок. Їх було троє. Вони були рiзнi за розмiром i мастю. Вони вичiкували щасливої митi, щоб гуртом напасти на захожого нахабу, а Зiнько думав своє: "кого б менi першого схопити за горло"? Нарештi, бiльш всього осмiлiв чорний, бiлолапий. Вiн хитро зайшов ззадi Зiнька, щоб схопити його за хвоста. Та не успiв той i рота розкрити, як Зiнько миттю обернувся i схопив своїми кликами прямо того за горло. Чорний почав голосно харчати i борсатись. Саме тодi осмiлiли i тi двоє собак. Вони скажено кинулись до собачої купи. Один з них схопив Зiнька за лапу, другий за вухо, але Зiнько, здавалось, їх не замiчав, вiн доконував свого основного ворога - чорного, бiлолапого. Як було б дальше хтозна, бо в цей час, коли гризлися собаки з'явився батько з батогом. Вiн мiцно оперезав того, що гриз вухо i голосно закричав. Цих дворняг, як вiтром здуло, вони швидко зi скавучанням зiскочили вiд Зiнька, а третiй з перекушеним горлом вже лежав мертвий. Зiнько ж втомлений пiдiйшов до воза почав лагiдно зализувати закривавлену лапу. Батько був невдусi. Поклавши з об'їдками сiтку на воза, вiн дивлячись на Зiнька сказав: - Ну, що ж дружище, як бачиш нас тут не зовсiм гостинно приймають... Правда, ти в боргу не залишився... Що ж до мене, то пан Шубукiн лишився глухим... Певно сподiвається на вказiвки вiд нового правителя пана Керенського. Що ж, хай жде може i дiждеться.. Додому вже їхали швидче як з дому. Кобила не просила батога. Вона мала таку звичку, що додому її завжди, як магнiтом тягло. Де тiльки попадалась рiвнiша дорога, - кобила переходила на пiдтюпки. При цьому, вiз дужче поскрипував своїми полудрапками, а замоченi колеса все швидче i швидче котилися по накоченому шляху. Попереду "рижухи" шкульгаючи на одну ногу бiг Зiнько... ... Незабаром, коил не стало тимчасового уряду Керенського, а молодця Шубукiна вбили демкiвськi партизани, батько сказав: - Спасибi Радянськiй владi, тепер i ми маємо землю.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"