Непроста школа життя була у моїх дiдiв-прадiдiв, так само як i у багатьох козакiв-українцiв їх епохи. В цьому планi життя i творчiсть рiдного брата мого прадiда, Семена Павловича Бублика видається доволi цiкавою для того, щоб її публiкувати.
Пояснення. Вашiй увазi пропонується твiр простого козака-українця з дiда-прадiда, який багато побачив i пережив на своєму вiку, бачив революцiю, колективiзацiю, iндустрiалiзацiю, навчався в iнститутi, займався науковою роботою i воював на фронтi, багато читав i займався самоосвiтою, мав чимало друзiв i знайомих i чималий життєвий досвiд. Дана повiсть в тiй чи iншiй мiрi є автобiографiчною, оскiльки практично та сама iсторiя трапилась з її автором.
Семен Павлович Бублик.
"КРАХ ПЕРШОГО КОХАННЯ"
(Новела)
Нарештi Альоша - студент четвертого курсу Сiльгоспакадемiї всунувся у вагон поїзда, що рушив до станцiї Яготин. Йому трохи щей пiдвезло: виявилось вiльне мiсце на лавцi. Пiсля того як вiн усiвся, заплющив очi, йому не хотiлося дивитись на людей, що були навколо. А мiж ними люди були всякi i старi, i молодi, i хлопцi, i дiвчата. Та Альошi було байдуже, вiн їх здавалося не замiчав. Вiн чомусь вирiшив вслухатись у стукiт вагонних колiс, якi так старанно вистукували об рейки: стуки-нуки, стуки-нуки, стуки-нуки... Проте Альошi здалося, що вони вже вистукують певнi слова: куди їдеш - чого їдеш, куди їдеш - чого їдеш ... Саме пiд цi одноманiтнi запитання в голову прийшли спомини про його Надiйку i тi милi зустрiчi, якi мали мiсце минулого лiта, коли вiн приїздив на канiкули у своє село. Саме тодi на канiкулах була i Надiйка. Як вiн тодi жадiбно вдивлявся у її тоненьку постать, що нагадувала молоденьку берiзку, у її трохи продовгасте обличчя з високим лобиком, на який завжди звисало темно-русяве волосся, на її нiжнi щiчки з ямочками, на її блакитнi очi i легко-рожевi спокусливi губи... Вiн знав, що Надiйка його кохає i вiн старався вiдповiсти тим-же... Та вiн знав i її нелегке напiвсирiтське життя при злiй мачусi i тому в душi завжди її жалiв... Так Альоша все пригадував i пригадував, а колеса вагона все вистукують i вистукують: куди iдеш - чого iдеш, куди iдеш - чого iдеш, ... Куди їхав Альоша, вiн добре знав, адже позаду вже лишився добрий шматок юнацького життя: два роки навчання в технiкумi, чотири роки, включаючи голодний тридцять третiй рiк в академiї, коли прийшлося скуштувати не лише важкої працi тракториста, а й убогих харчiв голодуючих колгоспникiв... Пригадалася i весна сорок третього, коли пiсля посiвної, заробивши певну сумму грошей Альоша вперше в своєму життi в Києвi на "євбазi" купив справжнiй новий костюм з добротного матерiалу i надiв на свої плечi. Тодi ж купив i новi черевики та картасту кепi, примiряв на собi i пiшов на останню зустрiч з своєю коханою "берiзкою". Пригадались йому як вони довго сидiли на "дубках" i як вони щиро мiркували про своє майбутнє життя... "берiзка" обов'язково буде вiдмiнним агрономом, а Альоша знатним механiзатором, а може i вченим... Потiм, теж пригадалося, вони пiднялися з "дубкiв", пiдiйшли до хвiртки i Альоша останнiй раз гаряче обняв свою "берiзку" i палко поцiлував її блiдо-рожевi губи i очi...
- Молодий чоловiче, не прозiвайте! Ми пiдїзжаємо до станцiї Яготин, - заботливо торкнув плече його лiтнiй сусiда по вагону.
- Дякую, дякую, - Альоша схопився i негайно пiшов до виходу. На перонi Альоша набрався смiливостi i запитав того чоловiка:
- Пробачте менi, будь-ласка, може ви знаєте як добратись до села Червоне?
- Знаю, але у нас в районi села "Червоне" немає. Є село "Красне". Через хвилин п'ятнадцять-двадцять буде йти до Згурiвки робоча "кукушка". Вiд полустанка до села Красне - рукою подати!
- Дякую, дуже дякую, - щиро подякував Альоша тому доброму чоловiковi i спокiйно став чекати "кукушку". Хвилин через десять пiдiйшов поїзд, а вже через якоїсь пiвгодини Альоша вже був на тому злополучному полустанку i по молодечому направився в те невiдоме йому село Красне. Тi п'ять кiлометрiв, якi вiддiляли полустанок вiд села Альоша не вщувся як пробiг. Увiйшовши в село, яких на Українi сотнi, вiн задумався: куди ж направитись? Як шукати Надю?... "Пойду я просто в школу i там розпитаю". Так i зробив. Знайшов школу, кiмнату педради. Тут йому теж трохи пiдвезло, бо в кiмнатi була лише одна людина. Альоша поздоровався i запитав:
- Скажiть, будь ласка, у вас працює Надiя Павлiвна Кулiш?
- Працює. Вона зараз дома.
- А як же її знайти?
- Дуже просто. Ось по отiй вулицi, що ви її бачите, друга хата вiд кута. Там новий паркан i ворота.
- Щиро дякую вам!
Вийшов Альоша на вулицю зi школи, глянув на ту загадкову вулицю, а ноги наче вiдiбрало, не хотять йти. Що це з ними? Це щось недобре. Прийшов до тих нових ворiт i зупинився, немає сили вiдкрити хвiртку. Зрештою вiдкрив, направився до хати, пiдiйшов, постукав у дверi.
- Можна?, - боязко запитав Альоша.
- А чого ж, заходьте!
- Скажiть, будь ласка, у вас проживає вчителька Надiя Павлiвна?
- У нас. А що?
- Її можна бачити?
- А чому ж, проходьте, вона в хатинi, - показала на дверi рукою.
Як тiльки вiдкрив дверi, шагнув через порiг, вiн побачив блiде обличчя Надiйки. Вона швидко прикрила дверi, злякано, трiвожно шепотом проговорила:
- Куди ти прийшов? До кого? Пiзно... Я уже замiжня. Чому, чому не писав?
- Надiйко! Це самогубство, я писав регулярно, але я писав на село "Червоне", бодай би воно було спалене до щенту!
У Надiйки показались на очах сльози. Вона заплакала "що робити, що робити" - забурмотала дiвчина...
- Нiчого тепер не поробиш. Це i є крах нашого першого кохання.
Альоша i Надiйка довго стояли i дивилися одне на одного як завороженi. Потiм Альоша перший прийшов до тями:
- Так це i є крах нашого першого безневинного, недосвiдченого кохання... Прощавай, живи щасливо. Я вертаюсь до свого гуртожитку. .. Моя мова мене й погубила.
- Але чому ж ти так спiшиш. Адже ти, думаю голодний та й непогано б познайомитись з моїм чоловiком.
Альоша задумався.
- Добре, ти права як завжди, адже вечором певно i "кукушки" немає. Поїду завтра ранком. Отак поки цi молодята порозумiлися мiж собою появився i чоловiк Надiйки.
- Гриша! Iди познайомся з моїм братом Альошою.
Альошi цей родич по Надi чомусь вiдразу не сподобався. Перш всього вiн показався тузкуватим, занадто кругловидим i короткошиїм, чому вiн нагадав угодованого бичка...
- Який ви Надi брат, я вже догадався, бо бачив ваше фото. Ви, певно, її бувший хлопець!
- Може й так. То що ж з цього?
- А нiчого... Ось повечеряємо. Ви вiдпочинете, а завтра i повернетесь до свого Київа...
Поки точилася ось така мирна бесiда мiж Альошою i цим "бичком", на столику у Надiї вже появилась i вечеря з пляшкою горiлки.
- Сiдайте названий брат Надiйки та повечеряємо i вип'ємо по чарцi за здоров'я вашої сестри i за її любовдо мене не меншу, як вона любила вас. Адже це так?
- Не знаю... То вона про це знає. Альоша взяв чарку в руки, але пити не став.
- Це виходить так, що я нiби пропиваю свою дiвчину, свою любов? Нi цього я собi не дозволю...
- Та чомуж це ви так? Адже замужество Надi сталося випадково... Я трохи в курсi справ... Виходить, що не все перекладається: наше село Красне, як "Красне" iснує уже понад сто рокiв!
- Згодний. Може ви й правi. Альоша випив чарку, мiцно закусив i мiцно заснув. На другий день вiн був уже вдома.