У 1999 роцi, коли привид комунiзму вже вiдкрокував своє по Європi, я таки в комунiзмi побував. Добирався туди електричкою, досить близько - хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок подивився з зiрочками на парканi. Лозунг на дев'ятиповерхiвцi - чи то про революцiю, чи про рiшення якогось там з'їзду. Вулицi - чистенькi, нi тобi папiрцiв, нi пластикових банякiв з-пiд кока-коли. Реклами навiть не видно!
Машини - рiдко-рiдко промайне якийсь "фолькс", а то бiльше жигулi з москвичами. Пролетарi ходять вулицями, справжнi робiтники, пролетарського вигляду, й iз замащеними руками. Кiоск один бачив - але вiн так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.
Комунiзм називався Чугуїв, й групувався навкруг Чугуївського лiтакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провiнцiйного мiсця комунiзм цiлком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибiр - тут жити, чи забиратися геть.
I знаєте, що я вам скажу? Менi там сподобалось.
До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунiзм, взявши до рук книжку Т. Литовченка "До комунiзму залишилось рокiв п'ятнадцять-двадцять".
Читаєш - i нiби опиняєшся в часi, коли пережитку культу особистостi вже подолано, неминущi труднощi - дрiбницi, про якi й говорити не варто, а до свiтлого майбутнього й справдi залишилось рокiв п'ятнадцять-двадцять.
Наче молодшаєш на тi самi роки.
Але щось не те. Щось муляє.
Здавалося б, для досягнення аналогiчного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шестидесятих" - й буде те саме. Бадьорi пролетарi йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишкiв на кожному кроцi й розмовляють про зорi.
Але нi. Не те.
"Шестидесятники" брешуть, i це вiдчувається. Не уявляю, щоб у когось з шестидесятникiв дружнiй пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навiть трохи несоцiального, але свого хлопця.
А в Литовченка читаєш - i вiриш.
I за iнерцiєю вiриш навiть тодi, коли дiйство з твердого, майже соцiалiстичного реалiзму переходить до моторошної готичної мiстики.
Переповiдати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.
Сцена повенi, i багняного селю по вулицi Фрунзе - реалiстична, аж хочеться зiрватись й тiкати.
Гола дiвчина з мерехтливою свiчкою - озирнутися хочеться. Нiби й справдi за спиною стоїть.
А що вже сцена "могили навпаки" - коли у мертвому свiтi пропорцiйно виритiй ямi тягнеться згори моторошна пухлина!..
I таких знахiдок у романi - безлiч.
Та хiба лише виключно лiтературних! Не кожному з часiв самого Жюля Верна вдається поєднати лiтературну композицiю з твердими фактами, та ще й переплести їх так, щоб i цiкаво було читати, й у той самий час начебто мимохiдь капнути читачевi в свiдомiсть iсторичною подiєю.
Чи став би я цiкавитись, хто був, скажiмо мером Києва у шiстдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, мiлiцiонера неподалiк, натякнути на те, що споруду бувало пошкоджено, i не раз - тут вже, пробачте за каламбур, мимохiть виникає питання - а чому? А воно он чому! За Куренiвку...
Досить цiкаво показана тема катастрофiчного ритму - Голодомор, Куренiвка... а от Чорнобиль до теми не зовсiм пасує. Автор намагається пояснити проблему - але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману. Щоправда, можу його трохи порадувати - з переходом до нового тисячолiття багато ритмiв було порушено. Одне лише прокляття американських президентiв чого варте.
Таке враження, нiби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося - але не сталося. Живемо, так би мовити, за iнерцiєю.
Ой, щось на похмурi думки навiв мене цей роман! Гадає, автор щось таке й планував - але все одно вражає, вражає.
Це був мед, а зараз пiде дьоготь.
Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. ще б трохи, й розмови, що ними спiлкуються мiж собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спiлкуються баби з базарiв та пролетарi в електричках. I не лише розмови. Авторський текст також.
З першого погляду може здатися, нiби автор просто не вмiє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так i подумав. Потiм дочитався до пiслямови.
Переконався - вмiє.
Як у анекдотi, справдi. Хто такий антиiмпонент - це той, хто може, але не хоче.
Питання - а чому?
Єдина бiльш-менш вiрогiдна гiпотеза, що спала менi на думку - автор намагається зробити роман максимально реалiстичним. (Ага, майже каламбур. Фантастичне - реалiстичним.) Що тут можна сказати?.. Вдалося. Бажаєте прикладiв? Їх десятки!
Нiжки в чулочках (замiсть панчiх), гнiт пiдземної пiтьми (а у гасовiй лампi тодi що горить?), пiвтинка (це не половина невiдомо якого "тинка", а п'ятдесят карбованцiв), чiрвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазi - а чим не сподобався хробачок?). I так далi.
Що тут скажеш? Справдi, "київська" українська сильно вiдрiзняється вiд лiтературної. Суржик ллється звiдусiль, як кислотний дощ з неба. З реклами, з газет, з телевiзора... а про радiо шансон я взагалi мовчу, бо вони це роблять, мабуть, навмисне.
Боже, дякую тобi за те, що корови не лiтають! Але чому ти не зробив також, щоб малописьменнi люди не писали?
Це не про автора. Автор, як я вже казав, якщо захоче - то вмiє.
Але ж маю в руках не якесь там радiо! Книжка все-таки, не просто купа поєднаних мiж собою паперiв. Джерело знань, хай йому чорт, нiколи б деяких знань не отримувати.
Так, звиклим до київської говiрки читачам буде легше. Деяким навiть радiснiше - он як, письменник, бач, а теж по-нашому розгаварює. Деяким навiть наука буде - он бач. як, виявляється, в Києвi розмовляють, учись, синку, може колись i ти переїдеш. Ви не смiйтеся, я сам колись таке чув.
Але ж, шановний пане автор, на бiса вам обмежувати коло своїх прихильникiв такою аудиторiєю? Чи не краще пiти шляхом класикiв?
Талант є (ось, наприклад така собi крихiтна деталь: "Це мертве полум'я - спокiйно сказала дiвчина й абсолютно спокiйно провели рукою над полум'ям" Бррр... Читаєш - i мороз по шкiрi бiжить.).
Пробивна здатнiсть така, що нам би усiм повчитись, в жодних лiтературних скандалах начебто не помiчений (хоча, кажуть, скандали письменниковi лише на користь). Остання фраза, звiсно, це лише жарт.
А от з приводу мови - на жаль, нi. Не до жартiв. Треба задуматись.