Тетяна БЛИЩИК
Без рими
Добре велетам -
За їх спинами затишно,
Добре генiями -
На них варто рiвнятися,
Добре визнаним -
З них можна брати
приклад,
Добре славетним,
Їм так легко заздрити.
А якщо
заздрити набридло,
А приклади щокроку,
А затхлий затишок
здавлює
Повiтря,
А генiїв так мало!..
Що робити мишi,
Яку змусили бути сiрою,
Нi б,
стати бiлою вороною,
Так крил нема.
I що робити,
Коли на лапах
виростають пiр"їнки,
I з попелу
обпалених вусикiв
Вiдроджується душа?
***
В цьому життi, як зебра,
(В цiнник
включають душу),
Чорна смужечка - треба,
Бiла смужечка - мушу.
Сонце за обрiй скаче,
Втома тримає милицi,
Бачиш знайомих наче,
Замiсть облич -
потилицi.
Хай вже, усi чужинцi,
Хай вже у всiх iстерики,
Але у всiх синi синцi,
Всiм кольоровi метелики.
Тiльки у всiх
рiзне "треба"
I не для кожного "мушу".
Хай там яке у вас кредо,
Я не розмiнюю душу.
***
Життя iде,
i все без коректур
Ми тiльки правим,
тiльки пiдправляєм,
Щоб жити знову:
в другий, в третiй тур
Й усе не так -
щоб курiнь зразу раєм,
Щоб свiт - перлина,
сонце - на добу,
Кiнець - то
перевернутий початок,
А раптом день
надибану бiду
Ну так собi, в минуле
на завдаток.
I все це просто -
сам собi Творець
Захочу -
ввiковiчнюся у смальтi!
От тiльки дощ.
Зненацька, навпростець
Чужi дива
змиває на асфальтi.
Ну що тут вдiєш,
я пером - дефiс,
А їх чомусь аж двi,
i зразу навхрест,
Я рiвно риску,
а вона - навкiс,
I як тепер
позбутися цих каверз?
I хто менi пiдкаже:
"Подивись,
Ось так i так, i вийде все,
як в казцi".
Цей хтось втече,
сховається в "колись"
Й залишиться мара
в застиглiй масцi.
Так списане
рiвняння навмання
Без розв"язку
бiлiтиме iз дошки
Хтось скаже: "Ти твори
своє життя!"
А сам створив?
Хоч трiшечки,
хоч трошки?
Їх, мабуть, безлiч: мiсць,
подiй, фiгур...
Я їх лiпила бережно,
мов з глини.
А все пройшло.
I все без коректур.
Я не змiню. То дощ.
А то - хвилини.
***
Менi лиш шматочок
сонця,
Я б сiрий розкольорила,
Забути б
"уран" i "стронцiй"
I свiту з плiч цiла брила.
Менi лиш на клаптик
неба,
А вiтру можна й без лiку,
I свiтла -
завбiльшки з амебу,
Аби лиш зi мною довiку.
Я хочу,
щоб всюди чисто,
Щоб легко, сонячно,
вiльно.
I радiсть кружила мiстом
Пiд рясно заквiтчаним гiллям.
***
Просто не сталося дива
Й знову усе, як ранiше:
Небо охмарено-сиве,
Сонце - чим в осiнь,
то рiдше.
Просто не сталося чуда,
Час не змiнив свого руху.
Теплий
промiнчик-приблуда
Тане в iмлi слабкодухо.
Дива б нi звiдки
й не стало,
Чудо -
це просто примара,
От лиш свiтанку кресало
Дивно врiзалось в хмари.
Ранок примруживсь
спросоння
Кинувши погляд лiниво
На голубi пiдвiконня.
Раптом все ж
сталося диво?
Ранок був
сонним i звичним,
Холод пробiгся по вiях,
Нi, не натхненно -
лiрично.
Ну ж, як усе,
так, як в мрiях?
I знову осiнь
В листяне мереживо
Протрушуються
крапельки дощiв,
Блукає сонце,
Зливами збентежене,
По сутiнках
осiнньої душi.
I знову пада
На промерзлi вулицi
Багряний шовк
колись зелених крон,
То листопад
Вiд холоду зiщулився,
Вмостившись
на сухий зiв"ялий трон.
I знову плаче
Райдужною пiснею
Останнiй вихор квiтiв
у садах
Здалось, неначе
Теплою i нiжною
Була та осiнь
в горобиних снах.
Прийшла вона -
I в небо, вже заснiжене,
Колись здiйметься
сивими крильми,
Й не знов прийде,
А новою i свiжою.
Це знову залишаємося ми.