Прохолодний осiннiй ранок поволi вступав в свої права, i мiсто прокидалось вiд нiчного сну. Жовта, п"ятиповерхова будiвля кардинально вiдрiзнялась вiд всiх iнших будинкiв, що стояли в центрi мiста, i були подекуди обшарпанi, з декором, що аж благав аби їх вiдремонтували, чи хоча б оновили. Та й бiльш новiшi будiвлi, збудованi в радянськi часи, мали однаково буденний сiрий вигляд i на вiдмiну вiд цiєї жовтої будiвлi навiювали тугу.
Ця будiвля, що гордо йменувалась житловим комплексом Оноре де Бальзака трохи розвiювала цю буденну сiру тугу навiть своєю незвичайнiстю.
I нiхто з перехожих, не замiтив, що на блискучому даху знаходився хтось. Ця невiдома особа, сидiла на самiй верхiвцi даху, i замруживши очi, пiдняла обличчя, наче пiдставила його прохолодному осiнньому повiтрю. Складалось враження, що невiдома особа намагалась навiть не понюхати повiтряний потiк, а вiдчути його...
Хто я? Називайте мене як забажаєте, янголом, привидом чи просто духом цього мiста. Не помилитесь. Я є i привидом, я є i янголом, бо наглядаю за мiстом, як його жителi народжуються, живуть i помирають в ньому, стаючи невiд"ємною його частиною, i я є його духом, бо дивлюсь i вiдчуваю як мiсто розвивається, еволюцiонує, як жителi його змiнюють своєю працею, вкладаючи в нього своє вмiння, роботу, розум i частину своєї душi.
Я знаю як виникало це мiсто, як воно перетворювалось на селище, потiм стало повноправним мiстом.
I зараз перед моїм поглядом зникають будiвлi, новi, старiшi, разом з вулицями. I перед моїм поглядом стоїть невелика фортеця. Фортеця-монастир, що поставлена на березi невеличкої рiчки Гнилопять.
Та теперiшня фортеця, яка гордо йменується Кляштор босих кармелiтiв, вiдрiзняється вiд тiєї, що була колись. Видно що кладка крiпосної стiни бiля ворiт, де не де оновлена, хоч ще видно слiди залишенi часом, погодою i людським впливом. А частина пiвнiчної стiни, не витримавши тиску часу i погоди, взагалi впала, i тепер стоїть огороджена будiвельним парканом в очiкуваннi, що за неї в кiнець кiнцiв вiзьмуться дбайливi руки меценатiв та реставраторiв.
А тепер трохи обабiч ворiт, стоїть статуя папи Iоана-Павла 2. Знайшлись люди що пожертвували кошти на пам"ятник, а жителi мiста не мали нiчого проти аби цю видатну людину тут вшанували. I начебто для мiста вiн безпосередньо нiчого не зробив, та люди, що приїздять сюди, його пам"ятають, i залишають в ньому частину своїх спогадiв, роблячи ,колись главу Ватикану, маленькою частинкою Бердичiва.
А ось зараз, в цей раннiй час, в вiкнi однiєї з багатоповерхiвок, стоїть маленька дiвчинка, що склавши руки на пiдвiконнi, молиться за душу свого батька, що загинув на вiйнi нещодавно, i за те аби тi хто ще захищають батькiвщину, повернулись живими до своїх домiвок.
Їй довелось занадто рано подорослiшати.
А за переїздом, стоїть усипальниця людини, що вклала багато душi i дiла не тiльки в мiсто, а й в розвиток свiтової релiгiї. Його усипальниця й до сих пiр, як це не дивно, стiльки рокiв пройшло, i часу владарювання на цiй землi людей, що ненавидiли євреїв, стоїть посеред кiркуту , єврейського кладовища. А навколо стоять моцейви, чудернацькi стопи-надгробки , як пам'ять про людей, що жили й похованi тут, якi звеличували i розвивали мiсто. Не дарма свого часу Бердичiв називали другим Парижем.
Вслухуючись в дихання мiста, насолоджуючись прохолодою осенi, невiдомий, що сидiв на холодному даху житлового комплексу, повернув голову в бiк залiзно-дорожнього вокзалу, поряд з яким виблискує своєю красою, новiтньої архiтектури, автовокзал. Щось привернуло його увагу.
- Так! - майнула в його голосi думка, - а це вже новiтнє поколiння, що тiльки починає залишати свiй слiд в iсторiї мiста.
Багатоквартирний будинок. В однiй з кiмнат, чоловiк сидить за письмовим столом, i час вiд часу вiдривається вiд того що пише, аби подивитись на свою дочку, що тiльки-но прийшла зi школи. Дитина встигла закинути важкого портфеля в куток своєї кiмнати, i переодягтись. I тепер, поряд з батьковим столом вiдточує вправи, яких вона навчається в цирковiй студiї. Напруженi м"язи рук, плечей, спини, живота, нiг, працювало все тiло. Дiвчинка самовiддано вiдпрацьовувала всi елементи вправ, змiнюючи однi на iншi. Краплi виблискували на засмаглiй шкiрi, а обличчя було ледь скривлене вiд напруги i болю.
Шпагати, стiйки, мостики, шпичаки, все, що вона вчила в гуртку, все вдома по десятку раз повторювала, вiдточуючи майстернiсть.
Тато навiть на деякий час забув, що в нього робота. Бо те, що робила дитина було щось дивовижне. Довге пасма волосся, вiялом злетiло, пiд натиском раптового вiтру. Але той, що знаходився на даху навiть не поворухнувся, наче не замiтив пориву вiтру. Вiн вiдкрив очi i почав шукати щось, чи когось внизу. I його увага зупинилась на старому чоловiковi в довгому плащi старого фасону. Той стояв бiля дороги, навпроти кафе-Казка, i наче щось згадував.
Янгол чи дух, все залежало вiд того хто i як про нього думав, закрив очi i вiдчув образи-думки старого.
Той думав про будку в якiйсь колись продавили газовану воду, що стояла тут колись. Вiн думав про ту людину, що колись в нiй працювала. Його всi знали як Iзя-газiровщик. Веселий був чоловiк. Вiн однаково легко жартував як зi звичайними людьми так i працiвниками прокуратури чи ДАI, створюючи ледь чи не легендарнi витiвки, i в той же час допомагав учням вирiшувати математичнi рiвняння.
"- Да, таких людей бiльше немає!" - думав старий. Вiн надiв широкополу шляпу, що колись йому давно передали з за кордону, i на якусь мить подумав про будинок, що колись стояв поруч з кiнотеатром.
Той, що сидiв на даху, посмiхнувся, i вiтер скуйовдив його довгi пасма волосся.
"- Кажуть в тому будинку колись проживав Мазепа. I що саме через це, той будинок знесли. Але нехай то залишиться на людський розсуд. Нехай кожен думає про той факт як йому завгодно. Жив чи не жив там той видатний чоловiк.
"- Як цiкаво, чому люди не можуть обiйтись без iдолiв i героїв. Дивовижний людський розум..."
Чоловiк, що працював за комп"ютером, на кiнець вiдiрвався вiд своєї роботи i потягнувся, розганяючи кров по занiмiлим вiд перебування в одному положеннi м"язах. Його погляд зупинився на жовтому будинку. Там, на його блискучому даху було порожньо. Нiякого духа, привида чи янгола. Нiкого. Так, це лише питання вiри, зазвичай думав вiн, коли заходила рiч про єфiмерний свiт янголiв i iнших подiбних створiнь.
Та iнодi те що я пишу перетворюється на дiйснiсть.
Чоловiк повернув голову i побачив чому в кiмнатi настала тиша, яку вiн навiть не вiдразу вiдчув. Його сонечко, маленька доця заснула на шкiряному диванi, на кiнець закiнчивши займатись своєю улюбленою цирковою гiмнастикою. I тепер знявши на пiв вологi носочки, та кофточку, мирно посопувала накрившись ковдрою.
Чоловiк посмiхнувся i пiдiйшов до дитини. Вiн зiбрав розкидану одежу i обережно взяв на руки свою маленьку сплячу красуню. Посмiхнувся та обережно вiднiс її в дитячу кiмнату.
Повернувся вiн скоро в свiй кабiнет, i вiдразу сiв в крiсло та чомусь знову поглянув у вiкно. За склом, на вулицi, запанував вечiрнiй морок ранньої осенi. Всi кольори її, i мiста, стали однаково сiрими, i лише там де горiли вуличнi лiхтарi, осiння сiрiсть покрасилась в блiдi кольори, що трохи розвiяли тугу.
Чоловiк здригнувся, на такому ж темному даху жовтої будiвлi, сидiла постать. Вона була навiть на вiдстанi схожа один в один на того, про кого вiн писав оповiдання. I той незнайомець, чи дух, чи янгол, чи може привид, дивився на нього. Цей дивний погляд, пробирав до кiсток.
- Ти теж є частиною цього мiста! Ти теж вкладаєш частину своєї душi в розвиток мiста. А я, можливо лише витвiр твоєї фантазiї.
А може й всi ми є уявою чи витвором чиєїсь фантазiї. - вiдчув думку незнайомця, що знаходився на даху, чоловiк. I здригнувся. Вiн закрив ноутбук i промовив сам до себе.
- Все, треба йти спати. Мiсто нiкуди не подiнеться.
А незнайомець, чи то дух, чи то привид, чи то янгол, все ще сидiв на даху, насолоджуючись осiннiм, нiчним холодом. I несподiвано посмiхнувся.
-Я є дух мiста, янгол. Я є духом мiста, частиною мiста, частиною кожного з вас. Я є в кожному з вас.