У вивченi способiв психiчного захисту, спробу "стерти" з голови наслiдки неприємних вчинкiв, замiнюючи їх бiльш позитивними, Зiгмунд Фрейд назвав такий стан "Заперечення" або "Анулювання"
***
Я схилився над своєю дружиною, все ще вiдчуваючи запах її парфумiв, але вiддаючи собi звiт в тому, що цього не може бути. Вона занадто давно лежить тут для того, щоб цей запах не вивiтрився. Стискаю її нiжнi i довгi музичнi пальцi. Вони здаються менi холодними, наче це руки мерця. Нiчого дивного - в палатi досить холодно, i у мене, поки що, нiяк не виходило залагодити це питання. Кажуть, що коли люди в комi, з ними потрiбно говорити, щоб вони йшли на твiй голос i не слухали те, що намагаються шепотiти їм зi свiтлого тунелю. Я в це охоче вiрю i кожного дня розповiдаю їй новi iсторiї, iнодi читаю книги вголос або декламую вiршi. Вона дуже любить поезiю. Це єдиний спосiб пiдтримувати в нiй життя. Це жалюгiднi спроби, i я не можу витягнути її з в"язкої темряви, в якiй вона змушена блукати день у день, але так вона хоча б не пропаде навiки.
На дворi було лiто, але вечiр видався холодним, лютi грози рвали небо на шматки з жахливим ревом. Злива падала суцiльною непробивною стiною. Вона їхала дуже швидко, нiчого не бачачи перед собою. Починаючи з того вечора я майже не сплю, а якщо i засинаю, менi сняться кошмарнi пустельнi мiсця i я швидко прокидаюся не встигнувши вiдпочити i пари годин. Тепер бiльшу частину часу доводиться проводити в палатi. I так вже трохи менше мiсяця. Здається, що мiй мозок тепер функцiонує тiльки завдяки кавi, яке тепер стало моїм паливом. Грань мiж реальним свiтом i сном стерлися назавжди - у все, що видавалося менi в напiвсонному мареннi, я беззастережно вiрив, а самi простi i зрозумiлi речi зраджував сумнiвами. Тодi менi ще не приходило в голову, що я вплутаюсь в куди бiльш iнтенсивну i незвичайну боротьбу, яка розриває абсолютно всi гранi, що стосуються наших середньостатистичних побутових справ. Загрузнути у всьому цьому досить просто, але вибратися назад без серйозних наслiдкiв практично не представляється можливим. Раптово все життя перетворюється на камерний концерт на одного актора i його власних iлюзiй.
Але життя завжди знайде вихiд, як говориться. В один з вечорiв, схожих один на одного немов близнюки, в палатi з"явився лiкар, якого я ранiше не бачив. Вiн не представився, або я просто забув його iм"я. Довгими виснажливими днями цей лiкар приходив для того, щоб схилиться над моєю дружиною, пiсля чого йшов невтiшний, не залишаючи надiй i менi. Одного разу я не витримав його безрезультатної ходьби i запитав:
- Ви менi хоч що-небудь скажете?
- Що ж тут скажеш - сказав вiн у задумi - Поки час для неї бiжить по колу, нiчого не змiниться.
- Значить, нам потрiбно зробити так, щоб це припинилося - вiдповiдав я.
Вiн довго дивився на мене, про щось мiцно замислившись. Походжав по палатi вiд одного кута до iншого, бурмотiвши собi пiд нiс, роблячи для себе тiльки йому зрозумiлi висновки. Пiсля цього вiн рiзко, в одну мить, стрепенувся, нiби повернувся в наш свiт, пiдiйшов до мене, схопив за плечi i сказав:
- Є один спосiб, але Вам доведеться довiритися менi.
- Звичайно - вiдповiв я. Ну а що менi ще залишалося?
- А Вам нiчого iншого й не залишається! - вiдповiв вiн, немов прочитав думки, по-дружньому ляснув мене по плечу i продовжив говорити - Тiльки Вам доведеться зрозумiти, що Ви не спали так як належить занадто давно. Ви вбитi горем i через це цей свiт втрачає чiткi обриси. Це дуже небезпечно i правильно в один i той самий час.
Вiн говорив з вкрай серйозним виглядом, а я намагався зрозумiти, до чого взагалi ця розмова, i як вона допоможе менi врятувати дружину. Але, в чомусь вiн мав рацiю - свiт бiльше не мав тiєї чiткої структури, як ранiше. Я рухався в темрявi власного розуму, i мав бути вдячний за те, що з"явилася людина, яка здатна провести мене до мети. Його образ гойдався передi мною, немов ми сидiли в човнi, а спокiйне, але задумливо зловiсне, море, б"ється невеликими хвилями об її бортики. Лiкар взяв мене за плечi i злегка струснув, зрозумiвши, що я вiдволiкся.
- Нi, Вам нi в якому разi не можна вiдволiкатися! - промовив вiн трохи роздратовано, продовжуючи трясти мене - Ми вирушимо туди, де розшукаємо Вашу дружину, i повернемо її на мiсце.
- В якому сенсi? - дивувався я. Зернятка здорового глузду все ще намагалися пробитися, але в них слабо виходило - Вона ось де лежить.
- Нi-нi-нi! - гаряче запротестував лiкар i похитав головою - я ж вiдразу сказав, що гранi свiту бiльше не має чiткий обрисiв. Тепер Ваш свiт розтiкається як пролита вода. I досить порожньої балаканини! Краще я покажу, тому що Ви скоро зовсiм перестанете вловлювати слова.
Ми вийшли з палати моєї дружини i вирушили вперед по коридору. Лiкар раз у раз злодiйкувато оглядався. Напевно думав, що за нами хтось стежить. Коли ми пiдiйшли до сходовому прольоту, то вирушили вниз. Поруч на стiнi висiла прибита пластикова стрiлка з написом "пiдвал", що вказувала вниз. Швидкими кроками ми втекли по сходах i зупинилися бiля бiлих дверей. Лiкар деякий час стояв i дивився вгору, переконуючись, що тут бiльше нiкого немає. Пiсля цього вiн дiстав ключi, знайшов потрiбний i вставив в замок, дверi з противним скрипом вiдчинились. Тут пахло вогкiстю i пилом. Я мимоволi чхнув. Лiкар злякано пiдстрибнув, приклав палець до рота i прошипiв: "Т-с-с-с!".
- Тут бракує кисню - сказав я на своє виправдання - Сюди вже рокiв сто нiхто не заходив.
- Далi буде гiрше - вiдповiв лiкар, закриваючи за нами дверi. Цiкаво, що вiн мав на увазi?
Коли дверi зачинилися, ми опинилися в абсолютнiй темрявi. Я не бачив нiчого, але для лiкаря, здавалося, морок цей був звичайною справою. Менi чулися його швидкi кроки - вiн прошмигнув повз мене, пiдiйшов до протилежної стiни, знову дзенькнула зв"язка ключiв, один з них прошмигнув у замкову щiлину, дверi в пiдвал вiдчинилися, i в неї заповз тьмяне i абсолютно неприємне свiтло. Мене збентежило те, що це свiтло було занадто природним. Лiкар нетерпляче помахав менi рукою, наказуючи поспiшити. Я нерiшуче рушив у його бiк, i тут менi перехопило подих. Абсолютна природнiсть свiтла збентежила мене не даремно - ця дверi вели назовнi, а точнiше в безкрайню пустелю, де не було нiчого крiм пiску, який за кольором нагадував iржу, та затягнутого чорними хмарами неба. Я дивився на вiдкриту передi мною панораму, i не мiг зрозумiти, де опинився. Все знову перемiшалося.
- Нам не варто затримуватися - продовжував пiдганяти лiкар - Треба йти вперед.
Менi не хотiлося ступати на цi страшнi землi, але виходу не було. Тим бiльше, що лiкар постiйно пiдштовхував мене в спину. Варто було тiльки переступити через порiг, як повiтря в ту ж мить ставало в"язким немов сиром. Душно так, наче ми перебували в непомiрно величезної коробцi, з якої викачали кисень. Обернувшись я побачив ту саму лiкарню, яка тепер стояла посеред безкрайньої пустелi. Дивне вiдчуття розгубленостi в просторi, але замiсть того, щоб впасти в шок, я просто вiдчув смуток i, напевно, апатiю.
- Де ми опинилися? - запитував я.
- Якби я тiльки знав - знизував плечима лiкар. Було видно, що вiн нарештi заспокоївся - Тут ми знайдемо твою дружину i вирушимо назад. Це все, що я розумiю.
- I куди нам iти?
- Та куди завгодно - знову знизав плечима лiкар - Куди не пiдеш, прийдеш в одне, i теж саме мiсце. Тут все циклiчно. Пiдемо прямо он туди - сказав вiн i вказав на стежку перед нами.
Ми йшли вперед i не зупинялася багато годин. Втома поступово давала про себе знати, хотiлося трохи перепочити. Саме тодi я i почув дивний розмiрений гул, i, як менi здалося, шепiт. Я давно перестав дивуватися хоч чомусь, але це мене турбувало, тому я почав задавати питання:
- Ти чуєш?
- Чую. Ми наближаємося. Там стоїть якийсь занедбаний гучномовець i постiйно по колу веде вiдлiк. Зламався, напевно - сказав вiн, але побачивши моє лице, додав - Я не знаю, навiщо вiн тут стоїть. Просто стоїть i все. Вiн вiдраховує цифри раз за разом. Може рахує днi, роки, столiття, а може i цивiлiзацiї.
- Якось не в"яжеться вiн з цим мiсцем - вiдповiв я, озираючись, але бачив навколо лише непроглядну пустелю.
- Менi здається, що ти неправий. Якщо вiн був створений руками людини, тодi тут йому i мiсце. Правда, за умови того, що вiн вiдраховує саме те, про що я говорю. Iсторiя, за своєю суттю, циклiчна i вiдрiзняється лише в деталях, тому вiн теж робить все циклiчно.
- А як це стосується моєї дружини?
- Ви, напевно, зробили щось дуже погане, - несподiвано сказав лiкар - якщо так вiдчайдушно намагаєтесь знайти вихiд з такої неприємної ситуацiї.
- Нам потрiбно вiдпочити - вiдповiв я, не бажаючи спiлкуватися на цю тему, хоч i розумiв, що рано чи пiзно це доведеться зробити.
- Згоден. Залишайся тут, а я вiдiйду на деякий час, але скоро повернуся i ми розведемо багаття.
Вiн пiшов, залишаючи мене одного. Не знайшовши нiчого кращого, я просто сiв на прохолодний пiсок. Навколо було порожньо i тихо, якби не приглушений гул, що доноситься здалеку. Я розумiв, що нiчого з того, що вiдбувається зараз, не має хоча б щонайменшого сенсу. Найстрашнiше було вiдчуття того, що все так i залишиться. Менi не хотiлося бiльше думати про це, але думки все одно лiзли в голову. Можливо, я заслуговував того, щоб навiчно залишитися тут один, слухаючи розмiрений гул. Не знаю чому, але меланхолiйний настрiй опанував мною, а вiд натхненного бажання вiдшукати дружину не залишилося i слiду. Напевно, порожнеча цього мiсця пiдштовхувала до роздумiв, якi були абсолютно безрадiсними. Розмiрковуючи тодi, я раз у раз ловив себе на думцi, що я дiйсно погана людина. Навiть починаючи з банального вiдношеннi до своєї дружини. Якщо так подумати, воно, це вiдношення, складалося з абсолютно дрiбних деталей, що переростають в одну цiлiсну картину. Кожне моє невiрно пiдiбране слово, нестримана обiцянка, неповага - i день за днем деталi перетворюються на огидне полотно, шокуючи своїм несмаком. Я думав про те, що люди взагалi даремно будують вiдносини, народжують дiтей, намагаються якось вибратися за допомогою один одного з клiтки безвихiдного божевiлля, в якiй замкнене усе наше життя. Замiсть того, щоб допомагати, ми створюємо людям ще бiльше проблем, фiлiгранно знищуючи всi добрi емоцiї, якi накопичувалися в серцi, щоразу сподiваючись, що цього разу вийде обдурити закони буття, нами ж створенi. Людина часто не може впоратися сама з собою, i несе деструктивнi ноти в життя iнших. Але, в тому моєму становищi, такi думки були всього лише проявом тимчасової слабкостi, а може i боягузтва, перед тим, як вирушити далi в дорогу за своєю дружиною.
Минуло ще трохи часу i я побачив на горизонтi знайомий лiкарський халат. Лiкар повернувся з оберемком невiдомо звiдки як знайдених дров, немов вони просто лежали десь там, чекаючи його.
- Де ти їх знайшов? - дивувався я.
- Неподалiк - вiдповiдав вiн, склавши з них рiвну купку i дiставши з халата сiрники - Там стоїть стара лiсопилка, де ще повно такого добра.
- Лiсопилка? У пустелi? Може це був мiраж?
- А дрова це тодi спiльний мiраж? - посмiхнувся вiн у вiдповiдь - Нi, все набагато простiше. Просто залишилася лiсопилка з колишнiх часiв, якi пройшли, але ще можуть повернутися, але тодi, вiрнiше за все, там побудують iншу лiсопилку, бо стара вже нiкуди не годиться, якщо чесно - розмiрковував лiкар, немов те, про що вiн говорив, мало хоч якийсь сенс - Дивно, я думав, що ти звик до повторюваностi.
- Напевно, я просто занадто давно не спав, i не можу сприймати нiчого нового. Та й старого теж.
Пiсля цього короткого i дивного дiалогу, лiкар став розводити багаття. На моє здивування, дрова загорiлися досить швидко i без зайвих проблем. Ми сiли поруч з теплим вогнем i моя меланхолiя знову почала перероджуватися в бажання скорiше вiдшукати дружину. Тодi я й згадав його слова.
- А до чого ти тодi запитав про моє ставлення до дружини? - заговорив я.
- Не дарма ж ти так хотiв її врятувати. Навiть погодився йти чорт знає куди, з чорт знає ким. Просто припустив, що тебе совiсть гризе, з якою нiяк не вдається примиритись.
- Не знаю - вiдповiв я, хоча все прекрасно знав.
- Ти не дарма з"явився тут - продовжував лiкар, немов не чуючи мене - Тут знаходимося всi ми. Тiльки не усвiдомлюємо цього. Кожен наш вчинок, який нас же змушує засумнiватися у власнiй правотi, веде в це мiсце. З кожним невiрним рiшенням, ми розширюємо пустелю, поки незабаром всi ми не будемо ходити тут втраченi, переляканi, повнiстю загрузлi у власних iлюзiях, беззастережно повiривши в них. Перше коло ми будуємо самi.
Я вирiшив з ним не сперечатися. Не дивлячись на всю iрреальнiсть того, що вiдбувається, все, що вiн говорив в цiй ситуацiї, здавалося доволi логiчним. Тим бiльше, що вiд усiх цих розмов починала болiти голова, а тому i бажання сперечатися випаровувалося саме по собi.
Пiсля тривалого затишшя лiкар сказав, що нам вже пора йти, тому ми просто встали i пiшли, залишивши багаття. Саме стухне.
Чим далi ми просувалися по холодному пiску, залишаючи за собою кiлометри, тим бiльш виразним ставав гул, який наполегливо намагався щось довести. Це дiяло на нерви, як голоси у тебе в головi, якi нiяк не можуть закрити рота. Моя зневiра досягла остаточного кордону. Надiя згасала залишеним позаду багаттям. Пустеля здавалася такою ж безмежною, як i проблема, в якiй я опинився. Ми йшли дуже довго, але день не закiнчувався. Вiн iшов циклiчно - знову i знову. Упевнений, що який-небудь художник змiг би зобразити нас на своєму полотнi маслом, ознаменувавши цiєю картиною кiнець життєвого шляху. Насправдi менi так i здавалося - людська фiгура повинна була сидiти на одному з горизонтiв, щоб бурити нас своїми божевiльними очима, в той час як тремтячi руки виводили на мольбертi дивнi малюнки. Я готовий був заприсягтися, що час вiд часу чую голос, що кличе нас, вiд того я постiйно обертався, але так нiкого i не помiчав. Лiкар раз у раз заспокоював мене, що це все через вплив гучномовця. Коли я став прислухатися, тодi голоси дiйсно стали приймати бiльш чiткi обриси, пiсля чого остаточно перетворилися на повторюваний бубнеж гучномовця. Тодi я заспокоївся, якщо цей стан взагалi можливо назвати спокоєм.
Поки ми йшли, з-за обрiю з"явилися обриси невеликої давно зруйнованої будiвлi. I знову я не був здивований. Лiкар махнув рукою на знак того, щоб я зупинився.
- Щось не так? - запитав я.
- Не знаю - вiдповiв вiн - Напевно, черговий релiкт нескiнченних циклiв. Думаю, скоро ми все дiзнаємось. Гаразд, давай рухатись далi.
Гнiтюче почуття знову давало про себе знати. Ми йшли вперед, наближаючись до розбитої будiвлi. Я нi секунди не сумнiвався в тому, що це мiсце безпосередньо пов"язане зi мною. Слабо вiрилося, що у цього безумства не було свого керiвника, який розставляв декорацiї по своїх мiсцях, вигiдно висвiтлюючи своїх головних героїв (мене). Я рiшуче не мiг зрозумiти, чому мiй здоровий глузд досi не запротестував проти всiх подiй, що творилися навколо. Можливо тому, що я сам був уже досить далекий вiд нормального стану. Воiстину психiчно хворий нiколи не зможе усвiдомити того, що вiн хворий.
Тим не менш, не дивлячись на всi мої мiркування, будова стрiмко наближалося. I чим ближчою вона ставала, тим бiльше її риси починали нагадувати житловий будинок, точнiше - його частину. Дах безслiдно зник, цеглянi стiни в деяких мiсцях обвалилися, а всерединi стояв старий дерев"яний стiл, на якому розташувалися бруднi чашки i так само брудна порожня цукерниця. Все це було менi до болю знайоме, але я не розумiв звiдки. Лiкар перший переступив порiг, вал"яжно походжаючи по кiмнатi немов господар, нiкого не соромлячись. Я ж навпаки вiдчував себе нiяково, перемiщався обережно, намагався нiчого не зачепити.
- Тобi знайоме це мiсце? - запитав мене лiкар.
- Так, але я не можу зрозумiти звiдки - вiдповiв я.
- Можливо, воно пов"язане з тобою. Точнiше, я майже впевнений, що так воно i є. Озирнись навколо i спробуй згадати.
Я обережно ступав по потрiсканому ламiнату, намагаючись згадати подробицi. Брав у руки чашки, боячись, що вони розсипатися, висипаючи з них пiсок. Сiв на дерев"яний стiлець, який небезпечно заскрипiв пiдi мною, подивився в те, що залишилося вiд вiкна...i згадав. Дiйсно згадав! Це була наша кухня. Вона багато чого бачила. Наша кухня була для нас з дружиною постiйним мiсцем проживання пiсля роботи. Всi новини, всi одкровення свiту, сварки i примирення проходили тут. Ця кiмната ставала зосередженням всiєї iнформацiї, переживань, надiй i розчарувань, якi проходили крiзь нас. Це було в самому повiтрi, закладено в енергетицi мiсця. Не дивно, що воно виявилося тут. Все вставало на свої мiсця.
- Так, згадав - вiдповiдаю я, ставлячи чашку на мiсце - Тут я жив.
- Ти тут i живеш - поправив мене лiкар.
- У цьому спорожнiлому мiсцi? - здивувався я - Цього не може бути, мiй дiм за межами пустелi.
- Дивлячись, що ти називаєш пустелею. Ми живемо в цiй пустелi, а пустеля живе в нас. Не намагайся шукати iнших виправдань. Ти або живеш, приймаючи все рiзноманiття життя, або помираєш дурнем, котрий вважає, що пiзнав усi iстини.
- Я лише намагаюся розiбратися в тому, що вiдбувається - заговорив я бiльш роздратовано - Давай просто знайдемо мою дружину i пiдемо звiдси. Менi iнодi здається, що ми час вiд часу забуваємо про нашi цiлi.
Я встав з-за столу. У ту ж хвилину стiлець, на якому я сидiв, впав i розвалився на друзки. Я вийшов з цiєї старовинної зруйнованої будiвлi, знову ступаючи на холодний пiсок (його холод вiдчувався навiть через кросiвки). Менi не хотiлося говорити про те, якi почуття викликає у мене це мiсце, втрачене серед постiйних обертiв iсторiї. Це шматок моєї пам"ятi, що залишився частиною спогадiв десь далеко у пiдсвiдомостi. У цьому немає нiчого погано. Так живемо всi ми. Протягом життя збираємо шматки спогадiв, лiплячи їх в одну картину, часом вельми безглузду, але саме її ми бачимо в кiнцi шляху i буває занадто пiзно мiняти хоч щось. У цьому головна причина людської дуростi - ми патологiчно не вмiємо розраховувати наперед, цiлковито довiряючись справжньому i забуваючи про вiчнiсть, що чекає попереду. Менi випав шанс.
Говорити було нiчого, все i так зрозумiло. Я просто попрямував далi, i десь далi мене наздогнав i лiкар. Вiн iшов мовчки - розумiв, що менi не потрiбна нова порожня балаканина. Я був вдячний за розумiння, тiльки розмiрений, наростаючий i все бiльш чiткий гул не давав запанувати блаженнiй тишi. Продовжував дiяти на нерви. Йшли ми довго, сказати точнiше не вийде. Небо залишалося таким же затягнутим, крiзь нього ледь-ледь, в деяких мiсцях, пробивалося свiтло, через що можна було припустити, що день ще не скiнчився, але це було не так, хоча i зворотного довести неможливо. Напевно, минула година, може два, може рiк, або столiття. Згодом, як би там не було, на горизонтi замаячили обриси нової будiвлi. Тiльки цього разу класифiкувати його тут же на мiсцi не склало жодних труднощiв - його видавав великий хрест на верхiвцi.
Церква збереглася краще мого будинку. Вона була практично цiлою, тiльки фарба злiзла, оголивши потворнi гнилi дошки. На мiсцi була i старi дерев"янi дверi, її петлi давно нiхто не змащував, тому дверi безвiльно бовталися i жалiбно скрипiли пiсля кожного подиху вiтру. Навiть вiкна виявилися цiлими, тiльки дуже брудними. А от хрест, здавалося, залишився недоторканим часом - як вчора лакований. Лiкар, не чекаючи мене, вiдкрив дверi i пройшов всередину. Я не знав, навiщо ми втрачаємо час, але промовчав i пiшов за ним. Всерединi, на моє здивування, ми опинилися по щиколотки у водi. Пахло вогкiстю i запустiнням. Посеред церкви акуратно вишикувалися дерев"янi лавки, смиренно чекаючи на своїх парафiян, якi нiколи не повернуться.
- Цього мiсця я точно не знаю - заговорив я, нарештi перервавши тишу.
У вiдповiдь лiкар тiльки знизав плечима i попрямував вперед, загрiбаючи воду. Потiм перечепився за щось у водi, ледве встояв на ногах i мiцно вилаявся. Вiн хотiв як слiд штовхнути те, що сам зачепив, але потiм рiзко зупинився. Розглянувши, як слiд свою знахiдку, лiкар нахилився i дiстав її з пiдводи. Це була невелика iкона iз зображенням жiнки зi святим письмом в однiй руцi, i з хрестом в iнший, на голову було вдягнено хустку.
- Свята Параскева - сказав лiкар, ставлячи iкону на лавку - Християнська мучениця. Зцiлює людей вiд душевних i фiзичних недуг. До неї ще моляться молодi дiви, бажаючi по любовi вийти замiж.
- I що ж?
- А я звiдки знаю? - знову знизав плечима лiкар, не вiдриваючи очей вiд iкони. Раптово, його бiлий халат здався менi якимось пошарпаним i брудним - Просто знаю i все, правда, не пам"ятаю звiдки. До речi, ти не звертав уваги на те, скiльки всього ми знаємо, але не пам"ятаємо?
- I справдi - вiдповiв я, а потiм i запитав - Як ти думаєш, навiщо це мiсце тут?
- Можливо, бажає нам про щось розповiсти - вiдповiв вiн, оглядаючи стелю, не iнакше як намагаючись там знайти щось важливе - Тiльки навiть не думай питати мене, про що саме. Сам не...
- Що "не"?
- Нiчого. Може бути, ми тут для того, щоб покаятись. Ну, як "посидiти на дорiжку". Хоче повiдати нам про важливi речi, перед тим, як рухатися далi. Адже нам i справдi є, про що розповiсти Богу за умови, звичайно, що Вiн iснує. Чи я не правий?
- Можливо.
- От i добре. А вона - сказав лiкар i показав пальцем на iкону Святої Параскеви - буде стежити за нами. Адже потрiбно зробити все як належить. Так що, краще б нам висповiдатися.
У дальньому кутку церкви ми побачили сповiдальню. Туди i попрямували. Iдея здавалася менi дикою, але чомусь, єдино вiрною, тому як в iншому випадку сунутись далi в пустелю не мало жодного сенсу. Загубимось серед холодних безкрайнiх пiскiв, ставши черговою нескiнченної декорацiєю цього свiту, приреченi на постiйне переродження.
- А ти хiба католик? - запитав я, поки ми пiдходили до сповiдальнi. Кросiвки вже були повнi теплої води.
- Нi, але хiба це має значення?
- Думаю нi.
Ми увiйшли в невелику кабiнку. Я в одну, а лiкар в iншу. Єдине, що нас роздiляло - це тонка стiнка. Ми сидiли в повнiй тишi на краю свiту, на тисячi кiлометрiв в повнiй самотностi i не знали з чого почати. I чи варто було взагалi? Хоча, звичайно, що варто, iнакше нас би тут i не було.
- Якщо чесно, - почав лiкар першим, його голос звучав злегка приглушеним - я не дуже хороший лiкар, а часом здається, що й зовсiм нiкудишнiй. Постiйно намагаюся всiм допомогти, а виходить лише заводити людей в оману, давати хибну надiю. Тобто, роблю ще гiрше. Виходить, що менi i зовсiм не варто цього робити? Цiкаво, а у Бога бували такi випадки? Позаштатнi ситуацiї? Ну, уяви собi - потрапляю я в рай, передi мною вiдкриваються золотi, неймовiрно красивi, ворота. Ступаю, значить, по цiй хмарi, пiдходжу до янголiв, перевiряючим, хто якi вчинки робив за життя. Дивляться в мою справу i голову чешуть. Постiйно намагався допомагати людям, молодець, значить, та ось тiльки лише розчарування принiс, погано. Значить, має iснувати мiсце, де не тим, не iншим. Те мiсце, де не повинно вiдбуватися зовсiм нiчого, де люди повиннi нiчим не займатися, i де нiкому не доведеться допомагати. Просто iснуй собi i все. I непогано ж там, напевно, живеться. Все як у нас на Землi - байдуже спостерiгай за iншими i все. Тiльки совiсть вiд цього не буде болiти, як на цiй планетi. Чи це тiльки в мене вона вiд такого болить?
Я не знав, що йому вiдповiсти. Мабуть, нiчого говорити i непотрiбно. Це ж сповiдь. Сиди i слухай. Нехай я i розумiв, про що вiн говорить, i розумiв, що його гризе. Через хвилину я зрозумiв, що говорити далi лiкар не має намiру. Тому далi довелося говорити менi.
- Впевнений, що ти сильно перегинаєш палицю. Повiр, твоя совiсть набагато чистiша, нiж тобi здається. Просто уяви собi iншу ситуацiю, набагато гiршу вiд тiєї, в якiй опинився ти. Пiдходить чоловiк до ворiт раю, вони вiдкриваються, там його зустрiчають янголи зi списками прибулих. Щось хороше людина зробила? Нi. Значить, щось погане зробила? Теж нiчого. А що ж вiн тодi, вибачте, зробив? А нiчого! Ось тобi i приїхали! У рай його не пустиш, i в пекло не зженеш... Хоча стоп, стривайте! Любов, це ж хороший вчинок? Звичайно хороший! У нього була дружина? Була! Як дружина була, значить вiн її любив? Треба перевiрити ... I гортають янголи моя справу, чухають макiтри, супляться. Потiм пiднiмають голови, повiльно качають нею з лiва на право. А дружинi боляче вiд того, що вiн її не любив? Боляче. Тобто, купатися йому в холодному озерi на дев"ятому колi? Та ну що Ви, покиньте! Вiн же, врештi-решт, не Брут i не Iуда. Всього лише дурна людина. Але ж вiн не каявся в грiхах? Ну, до пори до часу. Просто, в один момент з"явився чоловiк у бiлому халатi, щоб йому допомогти i наставити на шлях iстинний. Зачекайте, той самий лiкар? Схоже на те. Значить, той лiкар може повернутися до раю? Виходить що так. А що з тим хлопцем, який не любив свою дружину?
Знову запанувала тиша. Вона не була важкою, i не була благодатною. Тиша просто була. Просто сталося щось важливе, щось таке, що не потребувало особливого обговорення. Так само мовчки ми вийшли з сповiдальнi, потiм з церкви, звiльнили взуття вiд води i вирушили далi по дорозi, чекаючи нових звершень. Повiтря, здавалося, стало чистiшим, крiзь хмари стало пробиватися бiльше сонячного свiтла.
Йти нам довелося не довго, тому як новi чудеса не змусили себе довго чекати. На горизонтi з"явилося те, що видавало цi дивнi звуки, поширюючи гул. Здалеку громадина була схожа на величезну антену. Я прислухався i нарештi почув, про що ж вiщав гучномовець. Як i говорив лiкар, вiн просто вичитував цифри флегматичним чоловiчим голосом: "Десять, дев"ять, вiсiм, сiм, шiсть, п"ять, чотири, три, два, один ... дев"ять, вiсiм ...". I так до нескiнченностi. Раз у раз, гучномовець вимовляв одне i теж, i мова його йшла вiдлунням по усiй пустелi.
- Ми прийшли? - запитав я.
- Схоже на те - вiдповiв лiкар.
Менi стало страшно, коли я уявив, що приховує в своїх нутрощах велетенська будiвля, i якi новi таємницi мешкають там, але я намагався вiдганяти вiд себе похмурi думки. Адже я знав, що тут є тiльки ми. Ми i десь там моя дружина. Думка про дружину знову надихнула мене, i я махнув рукою в бiк гучномовця в знак того, що нам пора йти. Лiкар посмiхнувся i рушив за мною, йому подобалась моя наснага.
Чим ближче ми були, тим голоснiше i чiткiше ставали слова, якi вiн промовляв, i кожен раз вiд наростаючої гучностi переверталося все всерединi. I знову мiй душевний стан залишав бажати кращого. Цi перепади настрою починали стомлювати. Розмилась грань не тiльки сприйняття реальностi i часу, але i грань мiж емоцiями. Ще трохи, i я зовсiм перестану розумiти, де реальнiсть, а де марення. I чи iснує реальнiсть в тому сенсi, в якому ми всi звикли її сприймати. Передi мною з"являлися образу - я бачив очi своєї дружини, вони були повнi скорботи. Вони осудливо дивилися на мене, i крiзь них можна було розгледiти пустельну i холодну глибину космосу, де не залишилося бiльше моєї любовi. А можливо, її й не було i з самого початку. У цих кордонах вiдбивалася вся жiноча безпораднiсть перед чоловiчою байдужiстю. Вiдбивалася вся скорбота за тiєю простої людянiстю, яку втрачають чоловiки з поколiння до поколiння з вини безперервних воєн, пристрастi до алкоголю i до оголеної жiночої плотi, яка перетворює кожного з нас в безмозку тварину. I все це вмiстилося у великi i вологi очi моєї дружини.
За своїми нескладними роздумами я й не помiтив, як ми пiдiйшли майже в щiльну до будiвлi. Вона представляла собою щось схоже на телевiзiйну вежу, на вершинi якої розташувався великий гучномовець, що вiщає тепер свої цифри з оглушливою гучнiстю. Перед нами матерiалiзувалися iржавi металевi дверi. Вони здавалися настiльки масивними, що нам удвох нi за що не стане сил їх вiдкрити. Але це був лише ще одна iлюзiя з багатьох iнших - нi секунди не сумнiваючись, лiкар пiдiйшов до неї, взяв за ручку i потягнув. Дверi вiдчинилися так легко, наче нiчого й не важили. Я засумнiвався, чи варто нам туди йти, але лiкар нетерпляче поманив мене рукою, не залишаючи шансiв.
Опинившись всерединi, я виявив, що стiни цiєї будiвлi зробленi з каменю i в мене не виходило визначити з якого саме. На вигляд i на дотик камiнь був iдеально гладкий i дуже теплий. Правда, найбiльше вражало не це - найбiльшою дивовижею тут були малюнки, висiченi на цих стiнах. Велика частина з них зображували оголених жiнок. Якщо говорити точнiше, то це була всього лише одна жiнка, i її образ повторювався знову i знову на рiзних малюнках. Однi сюжети кардинально вiдрiзнялися вiд iнших - на одному з малюнкiв жiнка стояла на узвишшi (було схоже на скелю), а внизу перед нею, схиливши голови як в молитвi, стояли чоловiки. В спробi створити перспективу, невiдомий художник зобразив їх фiгурки менше, нiж фiгурку жiнки, i тим не менш, це не завадило розглядати їх деталiзованих тiл, якi висловлювали гаму почуттiв, межуючи мiж шануванням i абсолютним страхом. На iншому зображеннi та ж сама жiнка, тiльки вже з великим животом, сидiла в позi лотоса, а над її головою можна було розгледiти нiмб. I таких картин була тут сила-силенна, я розглядав кожну i був вражений майстернiстю їх творця. Але лiкар перервав мене вiд споглядання, поплескавши по плечу. Коли я повернувся до нього, вiн вказав пальцем кудись перед нами. Я подивився в той бiк i сторопiв - там була моя дружина. Точнiше, кiлька її варiантiв. Попереду стояло три масивних дзеркала, чиї художнi рами не поступалися в красi тутешнiм стiнам (вони, загалом, були зробленi з одного каменю). У кожному з них я побачив вiдбиток власної дружини, i кожна з них займалася своїми справами.
- Гей! - крикнув я, сподiваючись, що вона (вони?) мене почує.
- Навiть не намагайся - вiдповiв менi лiкар спокiйним голос, немов все, що тут вiдбувалося, було цiлком природним - Вона тебе не чує. Зауважу, що це i не зовсiм твоя дружина. Це всього лише її вiдображення. Привид справжньої жiнки, i тепер тобi доведеться вибирати менше зло.
У дзеркалi злiва моя дружина сидiла в крiслi i читала книгу. Що саме це була за книга, я не мiг розгледiти, бо вона сидiла боком i обкладинки я не бачив. Вона дивилася на сторiнки, але не бачила, сумнi очi моєї дружини дивилися в порожнечу, вона була поглинена власними роздумами, вiд того й не розумiла змiсту книги. У дзеркалi по центру моя дружина сидiла, тiльки тепер прямо, а на її колiнах розташувалась моя дочка, якiй було не бiльше двох рокiв. Моя дружина посмiхалася, нiжно погладжуючи доньку по головi. У дзеркалi праворуч вона стояла в красивiй весiльнiй сукнi, тримаючи в руках розкiшний букет, її задумливi очi були спрямованi кудись у бiк, такi ж задумливi як у першому вiдображеннi.
- Все стає на свої мiсця - промовив я - лiнiї, що так давно стерлися, знову приймають обриси.
- Я радий, що ми тут опинилися - вiдповiв лiкар - тепер тобi необхiдно зробити вибiр. Тiльки не помилися, iнакше iншого шансу в тебе не буде.
Це я i так добре знав, тут нiчого було i думати. Вибiр був очевидним. Я пiдiйшов до дзеркала, яке стояло по центру, стиснув руку в кулак i вдарив так сильно, як тiльки мiг.
***
Я рiзко прокинувся, не розумiючи, коли встиг заснути. Я крутив головою з боку в бiк, намагаючись збагнути де перебуваю. Потiм передi мною з"явився лiкар, i я трохи заспокоївся.
- Спокiйно, друже - миролюбно промовив вiн - Все гаразд, Ви знову з нами. Довелося Вас заспокоювати, дуже сильно розхвилювався.
Я подивився на свою праву руку - вона була перебинтована. Голова гула, думки не збирались до купи. Озирнувшись, я зрозумiв, що перебуваю в палатi своєї дружини i сиджу поруч з нею в крiслi.
- Менi довелося вколоти Вам заспокiйливе - продовжував лiкар - менi, звичайно, варто було б запитати у Вас дозволу, але Ви були не в тому станi. Хоч там як, а ласкаво просимо в наш свiт. Добре, коли кордони не пливуть, я навiть заздрю. Але бiльше не смiю Вас турбувати, мене чекають iншi пацiєнти - пiсля цих слiв лiкар вийшов з палати.
Я посунувся ближче до своєї дружини, стиснув її руку. Вона вiдкрила очi i повiльно повернула голову в мою сторону. Менi було складно сказати, про що саме говорить її погляд.