МАВЧИНА МИЛIСТЬ

- Та немає там мавок нiяких!

- А я кажу, є!

- Ти їх бачив, чи як?

- Не бачив, а правду кажу, що є!

Сперечалися корчмарi завзято, поблискуючи очима та гримаючи келихами по стiльницi. П'яненький мужик, що сидiв бiля гадзинського столу, пiдпираючи щетинясту щоку кулаком, сонно i зацiкавлено моргав. Iнколи щока з кулака зiсковзувала, мужик здригався, i на мить його хмiльний погляд прояснявся - тодi вiн, здається, прислухався до суперечки з особливою увагою.

- Якщо нi, то куди народ зникає? Хто б не пiшов - як у рiчку канула! Що ж iще, як не мавки?

- Та то ж його знає! Може, лiсовик чи василiск, усе один чорт!

- Так вiдкiля тобi лiсовик в оболонi? Оболонь - вона ж мавок, та русалок, так водяникiв юдоль.

- Ну, то значить, русалки чи водяники. Що ти уперся - мавки та мавки?

- Так усi ж знають! I чого б туди люд занадивися, як там не мавки? З водяником, хiба, пiд мiсяцем воркотати?

П"януватий мужик з розумiнням реготнув i знову зiсковзнув щокою з кулака. Корчмарi на мить замовкли, перекинулися поглядами, потiм продовжували суперечку.

- Як тебе послухати, то усi мужикии тiльки i мрiють, щоби з мавкою кущi пом'яти.

- А ти начебто не мрiєш.

- Тьфу на тебе! Нащо вона менi здалася? Попереду ще нiчого, а сзаду-то - спини немає, однi кишки стирчать.

- Так хто ж тебе просить за спину їй заходити, дурень? Тiльки тебе мавка i близько не пiдпустить. Вони знаєш якi... їй треба, щоб любий був.

- Багато ти знаєш!

- А знаю!

- Так звiдки, якщо не повернувся нiхто ще з оболонi?!

- Що, справдi не повертаються? - нарештi втрутився Лаврин. П'януватий мужик ображено скинувся, начебто щиро вiрив, що вистава дається для нього одного. Корчмарi ж, навпаки, з найлюб'язнiшим виглядом розгорнулися до вiдвiдувача, що досi помовкував.

- Як є, - упевнено сказав старший з корчмарiв, i виразно стукнув кухлем об стiл, так що пивна пiна заколихалася. - Усi, як один. Хто пiшов убiк оболонi -не чули про них бiльше. Один лише повернувся, та й той, кажуть, з глузду з"їхав.

- Щира правда, - жваво додав молодий корчмар. - Мавка ж, як охмурить, сонну хворобу напускає. Як прокинеться зранку хлопець - а пам'ять йому вiдбило, що сталось, як трапилось. Про корчму нашу не згадає, це вже точно. Ну i про iнше теж, а то пiдуть розмови... А мавки - вони ж на людях усi iз себе скромницi, - вiн пiдморгнув Лаврину i пiднiс келих до рота, умочуючи вуса в пiнi.

- Звiдкi ж вiдомо, що мавки люблять живих мужикiв, якщо нiхто ранком нiчого не пам'ятає? - запитав Лаврин.

Старший корчмар шанобливо схилив голову, молодий похмурнiв. П'януватий мужик, нiчого не розумiючи, перелякано перекидав погляд з одного на iнший до третього.

- У корiнь дивитеся, вельмишановний пане, - з повагою сказав старший. - Певно, учений будете?

- Лiтописець, - не без легкої гордостi, утiм, анiтрошки не хизуючись, вiдповiв Лаврин. - Ходжу по свiту, збираю казки та легенди.

- А правда-матiнка вас не цiкавить?

- Правда - вона ж кожному своя бачиться.

- Ваша правда, - кивнув корчмар. - А я вам от що скажу: просто так люди балакати не стануть. Хоча отут дехто, - гострий корчмарьский лiкоть врiзав у худi ребра молодшого товариша, вiд чого молодший товариш охнув, поперхнувшись пивом, i погрозив побратиму кулаком, - наклеп зводить. А тiльки бувають люди, що проти чар нечистих встояти можуть. От вiд них розповiдь i йде. Вiрити їм, звичайно, не можна... але хiба перевiриш?

- I перевiриш! - загаласував раптом п'януватий мужик, жваво пiдхоплюючись з насидженого мiсця. Певно, його вкрай образило, що добродiї не звертають на нього жодної уваги. - Ще й як перевiриш! Я от пiду i подивлюся! На мавок ваших! I всю правду скажу... як є!

- Скажеш, - посмiхнувся молодший корчмар. - Уоболонi пикою в твань - хлямс! Так i скажеш.

- Не варто, вельмишановний пан, - похитав головою старший. - Щоб там не було, а справдi з оболонi нiхто майже не повернувся... А той, зо повернувся, з глузду з"їхав. Все бiгав та кричав: "Милiсть мавчина, мавчина милiсть!", аж поки його з мiста не забрали якiсть люди у бiлому вбраннi. Мiсцевих запитайте, коли менi не вiрите - не ходять туди. Мавки - не мавки, а згубне мiсце.

- Пiду, - вперся мужик, здається, i справдi досить п'януватий. Лаврин дивився на нього з сумiшшю зацiкавлення i жалю. В мавок вiн, припустiмо, не дуже й вiрив, але справедливостi слiв молодшого корчмаря заперечувати не мiг - упаде бiдолаха обличчям у трясовину, ще задихнеться, абощо. Але мужик, здається, не на жарт розiйшовся - пiдхопився, став шукати капелюх, хоча вже сутенiло надворi .

- Пивця хоч ковтни на дорiжку, - зiтхнув старший корчмар, непомiтно пiдсуваю келих ближче. - Гарне в мене пиво... славне! Не раз, бувало, поверталися вiдвiдувачi з дороги, добавки просили...

мужик на мить зупинивася, потiм запекло махнув рукою, ледь не втрапивши Лаврину по носi.

- Час не терпить, корчмар! Мавка на мене чекає!

- Ну йди, - перекинувшись поглядом з товаришем, мовив корчмар, i тiльки дверi скрипнули на петлях. Побратими повернулися до Лаврина, який лишився єдиним вiдвiдувачем: - А що, може, ви пивця бажаєте?

- Дякую, не п'ю, - твердо вiдповiв той.

- Зобов'яжете, - причiпивсчя молодший, - сам варив, усю душу вкладав. На тисячу верст вiдсiля такого пива не знайти! Хоч спробуйте!

- Не п'ю, - зовсiм вже холодно повторив Лаврин. - Молока дай.

Корчмарi спохмурнiли. Лаврин звик до такого прийому: як же ж це - щоб здоровий мужик i не пив? Але вiн знав, як важливо лiтописцю зберiгати яснiсть розуму i твердiсть руки - не менш важливо, нiж воїну. А то так напишешь щось на хмiльну голову, а потiм виявиться, що все це тобi зп"яну вбачилося - перед людьми соромно, а ще, бувало, i повiрять... У глибинi душi Лаврин пiдозрював, що своєю появою в народних пересудах мавки та iнша погань зобов'язанi саме лiтописцям, якi у корчмi лишку хапанули...

Посидiв вiн ще, молока теплого попив, i вже зовсiм темно стало, коли дверi навстiж розчинилися, i в корчму ввалився той самий мужик - тiльки тепер вiн розтрiпався, розчервонiвся, комiр в нього розв"язався, а очi були божевiльнi.

- Корчмар! - заволав вiн з порога. - Корчма-ар! Пива!!!

Повторювати не довелося. Заметушилися, забiгали. Пiдсунули лавку, але мужик не присiв - вихопив iз протягнених рук повний кухоль, випив залпом.

- Чудове пиво в тебе... чудове! - промовив вiн i, валандаючись, побрiв назад.

- Эй, пане! - крикнув йому вслiд молодший. - Так що, був ти в оболонi? Мавку бачив?

Мужик зупинився в дверях, обернувся через плече, так, що видно було лише одне хитре око, хихикнув. I - зник за дверима.

Корчмарi красномовно помовчали. Лаврин чесав потилицю.

- Отакої... - простягнув старший i прийнявся протирати спустiлий кухоль.

Лаврин кинув погляд за вiкно. Пiтьма стала непроглядною - хоч око виколи.

- А що, далеко до оболонi? - запитав нарештi.

- На захiд зо двi версти.

Лаврин промовчав. Спокуса була сильною. Принаймнi вiн на власнi очi бачив, що з оболонi таки дiйсно повертаються. Хоча й божевiльними. Правда, не можна було твердити з упевненiстю, що той мужик до неї добрався. Може, весь цей час у десятьох кроках вiд корчми пролежав пикою в багнюцi. Хоча нi, багнюки на його фiзiї Лаврин не помiтив, та й на одязi теж...

Лаврин пiдвiвся, навмисне рiшуче, щоб самому не передумати.

- Пивця, - вiдразу запропонував молодший корчмар. Лаврин вiдмахнувся.

- А нiчка сьогоднi мiсячна, - багатозначно проговорив старший.

- Бачу, - сказав Лаврин i вийшов геть.

Нiчка видалася не тiльки мiсячна, але i дуже прохолодна - довелося пощiльнiше запахнути кожух. Йшло до осенi, жвавий вiтерець гнав по небу дрiбнi чубатi хмари, гнув верхiвки дерев. А ще - тяг iз заходу тухлуватим запашком болот. Тiльки зараз з мавками знайомитися - вони такi нiчки особливо полюбляють...

Дорога на захiд була широка, але покинута - певшно, ранiше, поки рiчка не заболотилась, тут проходив торговий тракт. Лаврин крокував швидко, щось про себе насвистуючи. Навколо анi душi, навiть звiрi нiчнi сидiли тихо - ще не настала їх пора, до пiвночi справа тiльки йшла. Лише вiтер балувався в гiлках та кроки Лаврина шарудiли у сухiй травi.

Пройшовши крокiв двiстi i вийшовши на освiтлену дiлянку, де дерев поменше, Лаврин зупинився i закурив трубку. Повернути назад було ще не пiзно. Утiм, траплялося йому i не в таких мiсцях ночами гуляти. От, наприклад, коли про ходячих мерцiв писав, довелося переночувати на цвинтарi, коло свiжих могил. I правда, ходили там - ледачi i недалекi, репетували дурними голосами, усе як в народi кажуть. Тiльки потiм виявилося, що це мiсцевi селяни надерлися з нагоди чийогось весiлля та вiд загальної юрби вiдбилися. А був би п'яний тодi Лаврин - мабуть, i правда би написав: як є, бачив ходячих мерцiв.

Вiн докурив трубку, потiм ще одну, потiм пугач заухав. Ну, пора, вирiшив Лаврин i пiшов далi.

Заболочена рiчкова пройма була вузенькою i звивистою, берега суцiльно поросли осокою. Дерева по сторонах рiки марнiли i пiдгнивали - ще рiк-iнший, i буде отут непролазна драговина. Лаврин спробував землю перед собою, потупав чоботом, боячись загрузнути. Начебто твердо, та й купин багато, i недалеко вони - як щось, то i перескочити можна. Бiлий, як гнiй, мiсяць стирчав просто над головою, заливаючи оболонь нездоровим рiвним свiтлом. Лаврин пощулився i в ту саму мить почув тихе, низьке завивання.

"Вона", - подумав вiн, хоча не знав навiть, на кого подумав - на мавку, русалку чи просто погань. Завивання повторилося - повiльно, тужливо, нiби-то питально. Вила жiнка, причому не сказати що зовсiм вже неприємно - начебто колискову дитинчатовi вела. Тiльки дитинча нечисте i колискова бесiвська, а так навiть майже красиво, душевно.

- Уууу-уу-у-умммм... - задумливо простягнула погань, i тодi тiльки Лаврин її побачив. Побачив - i не пошкодував, що поперся вночi на оболонь.

Мавка стояла в осоцi, як є гола, у травi по стегна, але усе було видно i так. Довге, перевите водоростями волосся облiплювале мокре тiло, утiм, не дуже це саме тiло вкриваючи. Груди налитi, талiя - нiби голочка, уся з себе дiвка струнка, як тополя, личко - ясне сонечко, вiд посмiшки серце пече. Може, i правда зi спини кишки стирчать, але спереду-то, спереду... Дивовижжя, одне слово. I чого топитися пiшла, дурепа, незрозумiло.

- Уууууу, - повторила мавка i посмiхнулася заклично. - А хто отут заблукав у мою оболонь, а-а-а?

"Зараз гребiнець попросить, волосся чесати, - перелякано пригадав Лаврин. - Треба їй гребiнець вiддати. Дам - i бiгти. Усе, бачив. Легедну напишу. Або навiсть цiлу повiсть! Зараз попросить i..."

- А йди ти до мене, славний парубок, - посмiюючись, сказала мавка i потягнула до Лаврина бiлi руки. Славний парубок розгубився - гребiнець дiвку явно не цiкавив.

- Так це... - як усi лiтописцi, Лаврин, особливо у вiдповiдальнi моменти, був дещо недорiкуватий. - Так я ж...

- А йди ти до мене i потiш дiвчинку, - проспiвала мавка i рушила ближче. Лаврин тiкав би, але ноги начебто в землю вросли, а мороз шкiру здирав живцем. Мавка плила до нього над осокою, здається, не ступаючи навiть ногою на грiшну землю, i до того вона була гарна, i так посмiхалася Лаврину, що йому навiть майже перехотiлося тiкати вiд неї за тридев'ять земель, хоча вiн знав, що треба.

- Згинь, - прошипiв вiн. - Чур мене, нечиста, згинь... пiшла... хочеш гребiнець?

- Уу, - проспiвала мавка. - Ой розв'яжи ж завязочки на штанцях так покажи ж менi свiй гребiнець, люби-ий...

Бiлi руки торкнулися лавриновихих плечей, i пропасти б отут лiтописцю Лаврину з кiнцями, якби мавка раптом не змiнилася в красивому обличчi i не вiдскочила назад, якось незграбно для нечистої сили.

- Ай! - заверещала вона - верещати, виявляється, умiла не гiрше, нiж вити. - Це що?!

- Де? - розважливо запитав Лаврин, приходячи в себе.

- От! Ти! Ти хто такий?!

- Я?.. Лаврин-лiтописець... легенди збираю... прийшов глянути на мавку...

- Я питаю - ти хто такий?! Чиїх рук творiння?!

- Божих, - зовсiм вже розгубився Лаврин.

- Брешеш! - зойкнула мавка. - Не людина ти! Людського духу вiд тебе не чую! Кажи, хто такий!

- Як не людина?! - сторопiв лiтописець. - А хто ж я, по-твоєму?!

- Як менi знати? Може, ти погань якась!

- Сама ти погань! - образився Лаврин. - Чого ти мене боїшся тодi, ти ж сама вiд чорта?

- А раптом ти упир якийсь! Ай! Не пiдходь! - мавка шмигнула назад в осоку i присiла, тiльки зляканi очi блищали серед трави. Ларвину стало нiяково - ну ось, взяв i за милу душу налякав дiвчину.

- Та живий я, - заспокоююче сказав вiн.

- Як живий, якщо духу людського немає? Не буду я любитися з поганню!

- Що значить - духу людського немає?

- А немає! Усi людськi мужики, що до мене приходять, однаково пахнуть. Пряно так, духмяно, хмiльно... А ти нi! Ти невiдомо як пахнеш. Не пiдходь!

- Так я ж... - Лаврин ледь не плакав. Гарна ж дiвка, як макiвка, i гребiнець не просила, i любити хотiла - бач, запах їй не сподобався! Панночка яка!

Хоча... щось кольнуло Лаврина зсередини - так завжди бувало, коли йому на згадку особливо гарна думка спадала.

- Чекай! - ойкнув вiн. - Дух, кажешь, людський та вiд всiх однаковий? Пряний так хмiльний?

- Кисло-солодкий, - жалiсно уточнила мавка з осоки.

- Та це ж пиво! - ляснув себе по чолу Лаврин. - Вони ж усi надираються для смiливостi, перш нiж до мавое тягтися! А ти, бiдолаха, мабуть далi своєї оболонi нiде i не бувала?

- Не бувала, - соромяз"ливо пiдтвердила мавка. Лаврин зiтхнув.

- Ну а що, коли запахло б вiд мене людським духом, узяла б мiй гребiнець? - посмiхнувшись, запитав вiн. Мавка зовсiм забентежилася, навiть оченятка потупила - блищати перестали. Мовила тихенько:

- Узяла б... тiльки ти ж погань... чур мене...

- Сама погань, - радiсно повторив Лаврин. - Чекай мене, дiвчино, незабаром повернуся.

I, насвистуючи, бадьоро покрокував до тракту.

- Сто дев'яносто п'ять, сто дев'яносто шiсть, сто дев'яносто сiм, - пiдвiв риску Федот-корчмар. - Трьох монет для рiвного рахунку не вистачає.

- I то непогано, - сказав Яшка-пивовар, любовно згрiбаючи свою частку в кошель. - Прибутковий видався мiсяць. Хоч i народу було мало.

- Це правда. А все пиво твоє, Яшка. Ох i славне пиво...

- Не тiльки воно, не тiльки, - посмiюючись, вiдповiв той. - Мавцi подякуй - пили б вони, коли б не вона...

- А хто його знає, - корчмар знизав плечима. - Може, i пили б, а може, i не пили. Тут справа така - може, просте пиво гарне, а може, дiє...

- Нiяк же не довiдатися, - зiтхнув Яшка i, заспокоюючись, потряс монетами. - Звук який сладiсний...

- Авжеж... - посмiхнувся Федот, i отут в корчму ввiйшов лiтописець. Очi в нього блищали так, як звичайно блищали очi в тих, хто забiгав у корчму з оболонi.

- Пива! - гаркнув вiн.

- Ах, господи! - сплеснув руками Федот. - Дозрiли, вельмишановний пан? А ми вже i не сподiвалися! Ну як, бачили мавку?

- Пива! - загрозливо повторив лiтописець, i Яшка сунув йому повний кухоль. Мужик видув залпом, змахнув з вуст пiну, ригнув.

- Дивовижне пиво, - промурмотав вiн, здається, про щось своє, - чудове пиво... гех, мавка... подумати тiльки...

- Ще? - послужливо довiдався Яшка.

- Ще!

Було потiм "ще" i "ще", разiв зо три.

- Вистачить, - раптово протверезiв лiтописець. - Скiльки з мене?

- Три монетки всього тiлькие, вельмишановний пан.

- Шкуродери. Дорога ти, мавчина милiсть... - ппробуркотiв той, вiдраховуючи необхiдне. Його вже похитувало - з незвички, певно. До дверей вiн якось добрався, ну а далi - тiльки молитися за нього.

- Сто дев'яносто вiсiм, сто дев'яносто дев'ять, двiстi, - задоволено перерахував Федот i кинув одну монету Яшцi. - Лови.

- А чого одна тiльки?..

- Про Ксеньку не забудь.

- А-а...

- От тобi i "а-а". Йди краще, грошi сховай, а то знову зп"яну загубиш.

- Та коли це я зпьяну грошi губив?

- Минулою весною. Забув уже?

Корчма була порожня, кишеня - повна, а корчмар iз броварником - задоволенi надмiру. Тому коли через чверть години в закритi на нiч дверi наполегливо постукали, не покрили запiзнiлого лайкою, а люб'язно вiдчинили.

- Заходь, Ксенька, обiгрiйся, - радо сказав Федот. - Я вже i турбуватися почав.

Гола дiвка неземної краси заскочила в хату, тремтячи вiд холоду, брязнула зубами.

- Холодно! - поскаржилася вона. - Дайте хоч сором прикрити, iроди! А ви теж молодцi - двох пiдряд посилати!

- Ось, Оксаночко, тримай, - пiдоспiлий Яшка, посмiхаючись, накинув на гострi дiвочi плечi кожух. Дiвчина пiдбiгла до вогню, плюхнулася на лаву, пiдiбрала пiд себе босi ноги i прийнялася енергiйно витрушувати водоростi з розпущеного волосся.

- Що, замучив тебе лiтописець? - учасливо запитав Федот.

- Яке там? - фиркнула Ксенька. - Я чекала, чекала, в осоцi сидiла, змерзла, як цуцик. А вiн приперся, посмiхнувся нерозумно - i пикою у твань. Спить лежить! Ну, я його на спину перевернула, щоб не задихнувся, i додому.

- Добра душа, - реготнув Яшка.

- Воно i краще - прокинеться, вирiшить, що я хворобу сонну на нього напустила.

- Ну то як завжди...

- А ти не посмiхайся, Яшка, налий краще дiвчинцi, - суворо сказав Федот. - Працює, неборака, не покладаючи... нiчого не покладаючи. I все на холодi, поки ми з тобою пивцем вiдiгрiваємося.

- Що хочете робiть, а бiльше не пiду, - стукаючи зубами i кутаючись в кожух, сказала мавка. У теплi гарненьке дiвоче личко розрум'янилося, i за утопленицю її тепер можна було прийняти хiба що з сильного перепою, як воно, утiм, найчастiше i трапляється. - Осiнь надворi! Вас би змусити голими в оболонi по ночах сидiти.

- I не треба, вистачить уже, - примирливо сказав Федот.

- Багато хоч щуплий цей пива вашого взяв?

- Як раз для рiвного рахунка вистачило. Так, оце тобi...

- Ну i куди менi це покласть накажеш? У твiй кожух, чи що? Завтра вiддаси...

Тут приспiв Яшка з пивом. Усi троє лунко цокнулись келихами.

- Ну, за вдалий мiсяць! - проголосив Федот.

- За Ксеньку! - пiдтримав Яшка.

- I за оболонь! - хохотнула Ксенька у вiдповiдь, i вони випили залпом, галасливо i весело.

Потiм посидiли, помовчали, насолоджуючись моментом i життям загалом. I в цiй милостивiй тишi майже урочисто пролунав голос Федота:

- Доречi, а назви для Яшкiного пива ми так i не придумали...

(с) Юлiя Остапенко, 2004

janeparting@narod.ru