Настiж зачиненi вiкна i дверi, до цих пiр не розумiю чому. Невже калiка в iнвалiдному вiзочку може звiдси втекти?! Пошарпанi стiни, стеля пiшла трiщинами. А я лежу у своєму зiгнутому лiжечку. Вже восьмий мiсяць я вiдмовляюся жити, а вони примушують, їсти, а вони колять, дихати, а вони зв'язують. Невже ви не можете лишити мене наодинцi?!
Я так мрiю лiтати...Останнiм часом менi чомусь сниться як я перетворююсь на сiру птаху i лечу, вiльна...Шкода, що це лише сон. Але кажуть, що полiт увi снi пророкує змiну життя. Але що я у своєму життi можу змiнити? Стiни однiєї палати на стiни iншої?! Нi, не хочу, втомилася. Втомилася комусь щось пояснювати, задля чогось жити, до чогось iти. Я бiльше не зможу ходити! Нiколи! Чуєте мене чи нi?
Ви безсоромнi, хочете розумiти тiльки себе, i навiть не намагаєтеся когось iншого. Напевно так легше жити. Напевно...
Я втомилася бути безпомiчною, я занадто довго була вiльною, а тодi хтось просто взяв i обрiзав менi крила. I я стала обшарпаною i нiкому непотрiбною. Була лебедем, а стала гидким каченям. Ось така ось казочка навпаки.
Вони ще намагаються переконати мене жити. Навiщо? Смiшнi...Я лiтала, а тепер ви мене хочете посадити на сиру землю, та ще й притрусити пiсочком. Нi, не дам. Не дам себе закопати. Я хочу лiтати.
Сердяться на мене. Кумедно. Я ж лише посмiхаюся у вiдповiдь. Невже вони не розумiють мене?! Нi, мабуть не розумiють.
Заходила дiвчинка з медiнституту, говорила, щоб я не здавалася. Я нiчого не вiдповiла, просто посмiхнулася у вiдповiдь. Обiцяла прийти ще, хоч вона намагається мене зрозумiти.
Наступного дня прийшла i принесла iз собою книжку, сiла i читала поки не звечорiло. Сказала що прийде завтра.
Настало завтра. Чекаю не дочекаюся її приходу. Потрiбно запитати автора книжки.
-Дiвчино, дiвчино, як зветься ця книжка. А вона менi у вiдповiдь, - "Як гартувалася сталь". Я лиш посмiхаюся, а сама думаю, чи то й собi написати щось на кшталт "Як я вчилася лiтати"