Ще вчора тебе було забагато, бiльше, нiж треба,
я просто не мiг зрозумiти твiй стан.
Ти була неосяжною, мов цiле небо,
i була навiть глибшою за океан.
Я бачив тi обрiї, якi ти вiдкрила,
як ти летiла крiзь зiрковий струм,
i я даремно напружував крила,
неспроможний на таку висоту.
Потiм пирнала в глибиннi милi,
озираючись - наздогнав я тебе, чи нi?
А я наче човник гойдався по хвилях,
залишаючись на мiлинi.
   
Скажи, що з тобою сталось сьогоднi?
Невже ти стомилась вiд власних втеч?
Я дивлюсь в твої очi, i бачу безодню,
найсамотнiшу з порожнеч,
можу просто в долонях тримати твiй вiдчай.
Що трапилось? Хiба ти не бачиш сама?
Хiба ти не чуєш - це я тебе кличу,
крiзь твiй сум продираючись, мов крiзь туман.
   
Добре... добре... я згоден чекати,
неначе повiтря вдихаючи страх - 
навiщо життя менi цього строкатiсть,
якщо в тобi знов не прокинеться птах?
I знову, як завжди, завис розiп'ятий
мiж двома складивими твого iм`я - 
мiж очiкуванням та спробою наздогнати...
I на цьому хрестi я сам себе розiп'яв.