Мурашкин Михаил Георгиевич. Основа НенауковоT Картини Свiту (Релiгiйно-Мiстичне Та Естетичне)

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ ТА НАУКИ УКРАНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
"ПРИДНIПРОВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМIЯ
БУДIВНИЦТВА ТА АРХIТЕКТУРИ"

М.Г. МУРАШКIН

ОСНОВА НЕНАУКОВОT КАРТИНИ СВIТУ

(РЕЛIГIЙНО-МIСТИЧНЕ ТА ЕСТЕТИЧНЕ)

Монографiя

Днiпропетровськ - 2010

ББК 86.4

М 91

УДК 248.2:111.852

Друкугться по рiшенню Вчено ради ДВНЗ "Приднiпроська державна академiя будiвництва та архiтектури",
протокол N 10 вiд 27 квiтня 2010 року.

Мурашкiн М.Г. Основа ненауково картини свiту (релiгiйно-мiстичне та естетичне): Монографiя. - Дн-вськ: ПДАБА, 2010. - 148 с.

ISBN 978-966-323-068-9

В монографi розкрита основа ненауково картини свiту - релiгiя, мiстика, естетика, а також художня дiяльнiсть людини, яка формуг цю картину свiту. Монографiя розглядаг такi питання: як буття релiгiйно-мiстичного та естетичного в ненауковiй картинi свiту; ненаукова картина свiту в зiткненнi з наукам; ненаукова картина свiту в рiзноманiтностi спрямованостей. Розглянутi онтологiчний, гносеологiчний, аксiологiчний та соцiальний аспекти.

Монографiя призначена для наукових робiтникiв якi мають iнтерес до проблеми ненауково картини свiту, тобто, проблемами релiгi, мiстики, естетики.

Рецензенти:

Ю.О. Шабанова	Доктор фiлософських наук, професор, завiдуюча кафедри фiлософi Нацiонального гiрничого унiверситету.
В.А. Жадько	Доктор фiлософських наук, професор, завiдуючий кафедри суспiльних дисциплiн Запорожського державного медичного унiверситету.
ISBN 978-966-323-068-9		No М.Г. Мурашкiн, 2010 No ПДАБА, 2010

ВСТУП

аукова картина свiту фiксуг повторюваностi, установлюючи тим самим закономiрностi цих повторюваностей, перетворюючи х у сталостi як закони, об'гктивнi закони, не залежнi вiд людини, волi. Спираючись на цi повторюванi закономiрностi, що мають характер сталостi закону, людина може далi передбачати. Iз всiх наукових теорiй, присвячених якiйсь однiй проблемi, та теорiя бiльш iстинна, яка далi передбачаг. Теорiя, що увiбрала бiльше iстинностi про свiт, краще передбачаг [Ньютон-Смит В. Рациональность науки // Современная философия науки: знание, рациональность ценности в трудах мыслителей Запада. - М., 1996. - С. 279]. А це необхiдно людинi за самою природою. Адже людина за свогю природою - iстота завбачлива [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 166-187]. Вiд цього вся поведiнка людини згодом стала передбачливою, спрямованою на майбутнг [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 187]. У цьому першим помiчником людини г наука i наукова картина свiту, що оперуг об'гктивними закономiрностями, якi не залежать вiд само людини, але дають й можливiсть виживати в суворихнелюдських умовах природи. Однак ця можливiсть пов'язана з теперiшнiм моментом, коли людина використовуг вiдкритi нею закони природи для переулаштування навколишнього середовища. Ця можливiсть виживати може мало стосуватися майбутнього. Адже наука вiдкриваг такi закономiрностi, якi не дають можливостi для виживання, а вселяють у людину фактично абсолютний песимiзм. Наприклад, закономiрнiсть щодо розвитку Сонця й Сонячно системи. П'ять мiльярдiв рокiв тому виникло Сонце. Зараз воно на серединi часу свого iснування. Через наступнi п'ять мiльярдiв рокiв воно, вiддавши свою енергiю випромiнювання в космiчний простiр, згасне й зникне зовсiм. Конструюючи ж наукову картину свiту, стаг зрозумiло, що зi зникненням Сонця зникне все живе на Землi, у тому числi й людина як жива iстота. Адже все живе, включаючи людину, iснуг за рахунок енергi Сонця. Наприклад, енергiя Сонця, потрапляючи на зеленi листки рослин, за рахунок хлорофiлу, що мiститься в листках цих рослин, вiд чого листки мають зелений колiр, перетворюгться в сахари - складнi органiчнi речовини. Саме сахари й акумулюють у собi цю енергiю Сонця. Людина, з'даючи цi сахари рослин, одержуг дозу енергi, за рахунок яко вона живе. Тому, якщо не буде енергi Сонця, то не буде зелених рослин, а значить, не буде й людини, що живиться х енергiгю. Без енергi Сонця всяке життя припиниться. Це досить песимiстична ситуацiя, яку своми передбаченнями малюг наукова картина свiту, однозначними передбаченнями, що спираються на вiдкритi об'гктивнi закономiрностi.

Наукова картина свiту не надихаг. Навпаки, вона давить людину своми об'гктивними законами, якi людина не може обiйти, змiнити, якi вiд не не залежать. Цi бездушнi закони природи нависають над людиною споконвiчно як домоклiв меч, i найчастiше вона впадаг у вiдчай через безвихiднiсть ситуацiй. Однак людина - завбачлива iстота. Вона iнтутивно вiдчуваг, чим може закiнчитися песимiстичне положення, що нагнiтаг стресову ситуацiю. Тому людина, перекручуючи закономiрностi об'гктивно реальностi, малюг собi ненаукову, казкову, фантастичну картину свiту, яка вiдкриваг й конструюг додатковi можливостi вижити й процвiтати в майбутньому. Цим людина надихагться й одухотворягться, знiмаючи крайностi свого стресового положення i нормалiзуючи тим самим свiй гомеостаз. Це стресове положення по сутi г невiд'гмною частиною iснування людини. Адже свiт бiльший за не, у мiльярди мiльярдiв раз бiльший, у нескiнченнi мiльярди раз бiльший i потужнiший. Людина - iстота, залежна вiд усiляких об'гктивностей. Протягом усього iснування вона жила пiд загрозою природних катаклiзмiв ( землетруси, виверження вулканiв, морськi бурi, цунамi, лiсовi пожежi, повенi). У ХХI столiттi все яскравiше постаг реальнiсть космiчно загрози. Це метеорити, астероди, комети, здатнi стерти з лиця Землi все, здатнi знищити Землю як планету.

Перекручуючи й перевертаючи об'гктивну реальнiсть, людина конструюг й вiдкриваг для себе додатковi можливостi, якi надихають , одухотворяють або просто пiднiмають настрiй, тому що в цьому процесi реконструкцi об'гктивно реальностi виникаг свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб, 2001. - С. 136], i навiть печаль свiтла (О. С. Пушкiн). "Печаль моя свiтла", - говорить О. С. Пушкiн. Така просвiтленiсть духу, таке його перетворення, що в остаточному пiдсумку одухотворяг й надихаг людину, - результат ненауково картини свiту; картини, створенням яко зайнятi релiгiя, мiстика, езотерика, естетика, художнiй свiт мистецтва.

Ненаукова картина свiту - релiгiйно-мiстична, естетична, художня, - оперуючи чуттгвим рiвнем людини, вiдкриваг можливостi для опису тих станiв, якi дiйсно виникли й пережитi нею як переживання неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], що також людину надихаг. Адже людина усвiдомлюг свою смертнiсть як об'гктивну реальнiсть. Це усвiдомлення як страх смертi з'являгться в людини разом з виникненням у не самосвiдомостi, десь до п'ятнадцяти рокiв [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406]. Це результат i опосередкування людського життя. Адже сфера безпосередностi зруйнована в людинi [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 187]. Крiм цього людина надiлена надлишком спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], якi часто ставлять в ситуацiю неузгодженостi "треба" i "хочеться", через що людина втрачаг цiлiснiсть. А це додатково погiршуг положення: людина вiдчуваг страх смертi, поринаг в атмосферу безвихiдностi через те, що не володiг собою, не може знайти себе, знайти свою справжню природу, де "треба" i "хочеться" злитi вогдино, а не розузгодженi. Однак у людинi закладенi природою й компенсаторнi реакцi на страх смертi й на надлишок спонукань, i проявляються вони в переживаннi неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], переживаннi стану НЕМРИ (або АМРI). Адже в станi НЕМРИ в людинi вiдмираг все наносне, незначне, застарiле, вiджиле, те, що сковуг, заважаг, вiдмираг настiльки, що людина переживаг зникнення свог особистостi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Ненаукова картина свiту, оперуючи образно-символiчними засобами, здатна описувати подiбнi стани [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306; Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250; Кен Уилбер. Никаких границ. - М., 1998. - С. 148; Бекк Р.М. Космическое сознание // Космическое сознание. - М., 1995. - С. 273; Рассел П. ТМ техника // Высшее сознание. - М., К., 1995. - С. 116; Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 508; Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти. - М., 1996.- С. 237-238; Меррелл-Вольф Франклин. Пути в иные измерения. - К., 1993. - С. 106; Налимов В.В. Спонтанность сознания: Вероятностная теория смыслов и смысловая архитектоника личности. - М., 1989. - С. 240; Кришнамурти Д. Записные книжки. - М., 1999. - С. 87-91, 237], якi також одухотворяють людину.

У ненауковiй картинi свiту крiм релiгi й мiстики (а також мiфологi й езотерики) важливе положення займаг естетика, художня дiяльнiсть людини. Естетика - це фiлософська дисциплiна, що вивчаг природу виражальних форм реальностi, виражальних форм, що одухотворяють можливостями майбутнiх становлень [Мурашкин М.Г. Записи 2002 года. - Днепропетровск, 2008. - С. 6]. Виражальнi форми вiддзеркалюють головне й руйнують у людинi другорядне, руйнують свогю багатозначнiстю.

Необхiдно вiдзначити, що якщо наукова картина свiту однозначна, постiйно з'ясовуг iстину, наближаючись до справжностi об'гктивно реальностi, то ненаукова картина свiту багатозначна. Людина як особистiсть губиться в цих багатозначностях, втрачаючи тим самим упередженностi, застарiлi установки, що вiджили внаслiдок життгво ситуацi, що змiнилася, нiвелюючи особистi суб'гктивнi iстини як помилкове, другорядне, незначне, несуттгве, що заважаг по-новому дивитися на змiнений свiт.

1. БУТТЯ РЕЛIГIЙНО-МIСТИЧНОГО Й ЕСТЕТИЧНОГО В НЕНАУКОВIЙ КАРТИНI СВIТУ.

Якщо залишити осторонь практичну сторону життя, то у свой повсякденностi людина споконвiчно релiгiйно-мiстична й естетична iстота, через що вона злита з об'гктивною реальнiстю (точнiше, злита тимчасово, у певнi моменти свого iснування), злита з навколишнiм свiтом. У цi моменти людина вiдчуваг спорiдненiсть з оточенням (вона i безпосередня, i опосередкована свом образом-переживанням одночасно). Цей навколишнiй свiт у людинi спонтанно й випадково розкриваг себе, розкриваг свою сутнiсть у багатозначних символах i образах. Вони спонукують людину концентрувати х у розумовi схеми й структури, тим самим абстрагуючись у науковiй дiяльностi, а потiм уже й у безпосереднiй практичнiй дiяльностi, втiлюючись у реалiях перевлаштування свiту.

Людина споконвiчно злита з навколишнiми речами зовнiшнього свiту, як з природним. Це природне в людинi г точкою вiдлiку для наукового абстрагування й перетворення в мовнi форми. Природне в людинi творить саму людину, одухотворяг , запалюг й надихаг своми випадковостями як можливостями, що закiнчугться в людинi орiгнтиром на розумне, тобто на необхiднiсть зберiгатися, залишатися, зберiгаючи свiй гомеостаз як сталiсть свого внутрiшнього середовища, i в остаточному пiдсумку втiлювати цi тенденцi в практичних орiгнтацiях з перетворення навколишнього свiту.

Релiгiйно-мiстичне й естетичне, що в цьому випадку г синонiмами, у людинi споконвiчнi як випадковостi. Не споконвiчна особистiсна сфера, де царюг iндивiдуальнiсть, створена соцiальними установками й тiлесними потребами. Але одвiчна надособистiсна сфера, коли проявляються iдеальнi стани людського духу, стани, якi фiксуг релiгiйно-мiстична, езотерична й естетична (тобто художня) культура.

Звичайно людина йде на компромiс, проявляг слабостi й не виконуг того, що встановила як розумне свом розумом, через сво тiлеснi потреби або пристосувальнi соцiальнi установки. Але людина переживаг й iдеальнi стани свого духу, коли все намiчене реалiзугться в реальностi. Цi стани супроводжуються переживанням неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308] i йменуються як НЕМРИ (або АМРI). Це надособистiснi стани. Тому релiгiйно-мiстичне, езотеричне й естетичне начала говорять не про автора твору мистецтва або релiгiйного священнодiйства з його тiлесними потребами й соцiальними пристосувальними установками, а про надособистiснi стани автора. Тому у творах мистецтва, а також творах видатних мiстикiв говориться про якусь силу, силу, яка рухаг сам творчий процес, про якусь анонiмну силу, що мiстики йменують як "ЦЕ", "ВОНО". Перед цiгю силою особиста творча воля мiстика й художника залишагться осторонь. Сам же мiстик або художник опинягться пiд владою випадку, коли невiдома сила, якийсь примус [Парандовский Я. Алхимия слова. - М., 1972. - С. 245] творить. Сам твiр мистецтва як релiгiйно-мiстичне й художнг священнодiйство нав'язугться авторовi, примушуг його творити, водить його рукою, коли вiн пише [Парандовский Я. Алхимия слова. - М., 1972. - С. 245], "вручагться" авторовi звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Автор же в такiй ситуацi лише споглядаг й дивугться тому, що з ним вiдбувагться. Адже священнодiйство автора несе в собi те, чому вiн сам пручагться. Виникаг священнодiйство всупереч тому, чого хоче сам автор як особистiсть зi своми тiлесними потребами й соцiально-пристосувальними установками конформiстського характеру. У такому випадку автор безвладний. Ним керуг тагмний потiк думок i образiв, що прийшли всупереч його особистим намiрам. Цей тагмний потiк думок i образiв випливаг зi стану, що м передуг, стану спокою й безмовностi, який супроводжугться переживанням неможливостi смертi й iменугться НЕМРИ (або АМРI). Автор у такому випадку лише кориться й наслiдуг далекi йому думки й образи, але думки й образи, якi вище нього, якi володiють ним [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Юнг К. Собрание сочинений. Т. 15. Феномен духа в искусстве и науке. - М., 1992. - С. 103] i виникають iз сакрального спокою й безмовностi пережитого як неможливiсть смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Цей сакральний спокiй i безмовнiсть не просто несвiдоме й пiдсвiдоме людини. Це надсвiдоме, що несе надособисте, сакрально-священне, у якому зливаються вогдино релiгiйно-мiстична й естетична культури, що до кiнця не усвiдомлюгться самим автором релiгiйно-мiстичного й естетичного священнодiйства. Цей сакральний спокiй i безмовнiсть як надособисте вказують на вiдсутнiсть значущостi особистого змiсту творчостi. Особистiсне регресуг в релiгiйно-мiстичнiй i художнiй творчостi. Разом з ним регресуг багато свiдомого, але не значного. З регресом свiдомих функцiй у людинi спливаг iнфантильне й архачне, спливаг та архака, яка несе в собi якраз значуще як надособисте. Iнфантильне й архачне [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Юнг К. Собрание сочинений. Т. 15. Фе6номен духа в искусстве и науке. - М., 1992. - С. 114] може бути значущим у людинi, оскiльки воно зберiгаг можливiсть уявляти тi чи iншi феномени. Можливiсть уявляти сама собою вже ставить певнi межi тим чи iншим "разючим фантазiям". Тим самим можливiсть уявляти нiвелюг дiяльнiсть уяви, уяви зайво, не життгво, не значущо й незначно, чим i цiнна сама собою як релiгiйно-мiстичне й естетичне в культурi людини, допомагаючи цiй людинi вижити, позбавивши вiд деструктивних зайвих навантажень. Та що людинi? Допомагаючи вижити цiлим людським колективам, якi вiдкидають усе незначне. Одного разу релiгiйний мiстик або художник вiдкриваг в загальновизнаних принципах х незначнiсть i другоряднiсть. Тi чи iншi принципи й культурнi канони стають неважливими й вiдбувагться вiдхилення вiд них. Надалi сама сутнiсть дiяльностi мiстика або художника - це передати своми дiяннями позитивну сторону вiдхилень вiд культурного канону, вiдхилень, якi приносять вищi духовнi стани. Адже крiм об'гктивного мiстик i художник своми дiяннями передають i свiй по-справжньому не передаваний суб'гктивний свiт, свiт, який супроводжуг творчий процес своми екстатично позитивними емоцiями, що мають теж свiй змiст, змiст, що зливаг мiстика й художника з унiверсумом свiту, а не вiдторгаг його, як це вiдбувагться в абстракцiях науки. При цьому злиття вiдбувагться стихiйно, що будить життгву енергiю, кличе жити, спонукаг до життя. Рацiональне в людинi стаг в рiвноважне вiдношення до безпосереднього. I це життгво, цiннiсно саме по собi. Тому це коректуг культурнi канони, прийнятi соцiумом, канони, що навiть здатнi правильно вiдбивати об'гктивну реальнiсть, але вiдсторонюються вiд не, вiдчужуються, втрачаючи при цьому позитивнi емоцiйнi вливання, що пробуджують у людинi енергi, виходячи за рамки вже вiдомого, наждженого. Незацiкавленiсть i неутилiтарнiсть (I. Кант) ламають це нажджене свом уливанням у людину нових сил, вiд чого й вiдбувагться потрясiння серця [Дильтей В. Собрание сочинений: В 6т. Т.4. - М., 2001. - С. 269]. Захоплюючi ефекти мистецтва зворушують, викликають у людинi значнi змiни, що г невiд'гмною частиною релiгiйного, мiстичного, езотеричного й естетичного. Без зворушення, а точнiше, без зворушення, що очищаг, тобто без катарсису, що змiнюг стан свiдомостi людини, релiгiйного, мiстичного, езотеричного й естетичного не iснуг. Цього зворушення домагаються шляхом трансформування об'гктивно реальностi, деформацi, перекручування, шляхом перебiльшення або зменшення, у процесi створення багатозначних символiчних образiв, якi й впливають на психiку людини, викликаючи тi чи iншi ефекти, а точнiше викликаючи ефект заспокiйливо таблетки, знiмаючи положення крайностi. Наприклад, iдея переселення душ. Ця iдея й релiгiйна, i мiстична, i езотерична, i естетична. Це не помилкова iдея, це iдея-символ, iдея-заспокiйлива таблетка. Перекрученi уявлення г заспокiйливим. З них виткано все естетичне, все казкове. Мiркуючи так, можна дiйти висновку про те, що взагалi не iснуг помилкових iдей. Просто iде, якi перестають вiдбивати дiйсно об'гктивну реальнiсть, стають будiвельним матерiалом для нових побудов, стають багатозначними символами, що хвилюють душу, зворушують, очищають. Наприклад, iде про те, що Земля не кругла, а квадратна, що вже порушуг наукову картину свiту, або що вона плоска, про що говорить донаукова картина свiту. Наукова картина свiту не даг влади над об'гктивною реальнiстю. Вона вимагаг прийняти реалi. А ненаукова картина свiту, тобто релiгiйна, мiстична, езотерична, естетична, демонструг владу безмежно вiльно особистостi над свiтом об'гктивно реальностi [Гаузенштейн В. Искусство и общество. - М., 1923. - С. 8], що надихаг, одухотворяг, вливаг в людину додатковi сили шляхом зворушення, яке очищаг, тобто катарсису. Це вiдбувагться за рахунок очищення вiд усяко життгво залежностi [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 470], викристалiзовування людиною в собi станiв, пережитих як надприроднi, надтiлеснi, станiв неможливостi смертi, або стану НЕМРИ (або АМРI) як абсолютно цiнностi. Тому мiстик i художник не зображують зовнiшнiй свiт образiв по-справжньому, не просто захоплюються навколишнiм, а беруть лише окремi прояви зовнiшнього свiту, концентруючи зовнiшнi образи у свого роду абстрактнi форми. Особливо яскраво подiбнi технологi проявляються в безпредметному живописi, коли спостерiгагться на перший погляд розмазанiсть. Але це не розмазанiсть. Це концентрацiя образiв. Адже тут ми бачимо не просто розмазанiсть, а розмазанiсть за формою людини або предмета [Малевич К. Собрание сочинений. В 5т. Т.2. - М., 1998. - С. 55]. Тому повнiстю образ не зникаг з очей, не переходить у повну абстракцiю. Не вiдбувагться повного вiдходу вiд живих форм, не пускагться в непам'ять принцип мiмесису, особливо характерний для пластичних мистецтв. Передаючи свiй внутрiшнiй стан душi за допомогою концентрацi вихоплених з реальностi образiв, мiстик i художник не поривають iз живим життям, не умертвляють пульсуюче життя. Адже в мiметичних образах наслiдування живе навнiсть, так необхiдна для вiдторгнення тих станiв людини, якi орiгнтуються на реалi свiту, вiдходячи вiд станiв "не вiд свiту цього", вiд станiв, де порушена реальнiсть часу й воскресаг вiчнiсть, почуття безсмертя, стан НЕМРИ (або АМРI).

Стан НЕМРИ приходить до людини спонтанно, без будь-якого стимулювання, приходить через механiзми компенсаторних реакцiй на смерть, на страх смертi. Але при стимулюваннi можуть виникати стани, подiбнi зi станом НЕМРИ. Це було помiчено ще древнiми. Так, iз сомою набувагться властивiсть амрiти (Ригведа. IV, 58.1.) [Ригведа. Мандалы I-IV. - М., 1989. - С. 421]. Тобто зi стимулюванням набуваються властивостi амрiти, або властивостi безсмертя, стану безсмертя. Але лише деякi властивостi (або подiбностi), а не саме безсмертя, не сам цей стан. Тут мова йде про безсмертя як стан людини, що переживаг неможливiсть смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Подiбнiсть iз цим станом безсмертя можна знайти, стимулюючи себе сомою (Ригведа. IV, 58.1.) [Ригведа. Мандалы I-IV. - М., 1989. - С. 421], тобто стимулюючими речовинами, наприклад наркотиками, або ж ритуалами, молитвами, медитацiями, тобто психiчними стимуляторами. Аскеза, тобто позбавлення й обмеження, як протилежнiсть стимулюванню також г стимулюючим фактором. Позбавлення й обмеження можуть закiнчуватися ефектом протилежного характеру, за принципом "плачучi утiшаться" (Мт. 5:4), або "не смiйся багато, а то будеш плакати", або "Блаженнi нищi духом, тому що вони знайдуть Царство Небесне" (Мт. 5:3). Але будь-яке штучне стимулювання, навiть аскетичного характеру, даг стани, лише подiбнi до стану безсмертя, стану, коли людина переживаг неможливiсть свог смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308], стану, iменованого НЕМРИ (або АМРI). Справжнiй стан НЕМРИ в складi натхнення приходить як компенсацiя за зусилля при звичайному життi людини в соцiумi, коли людина вiдволiкагться перешкодами, але й повертагться до творчого процесу [Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей // Избранные труды. В 2т. Т. 1. - М., 1985. - С. 47]. Тобто необхiдне вольове зусилля, щоб прийшло те натхнення [Ильин Е.П. Психология воли. - СПб., 2002. - С. 31] до складу якого входить стан НЕМРИ. Адже людинi властивий надлишок спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], i вона вiдволiкагться вiд намiченого шляху, проявляючи слабiсть волi. Тому найкращий спосiб знаходження справжнього стану НЕМРИ - це рушити в намiчену дорогу. У протоукранськiй релiгi - це "в ирiй". Враження вiд цього шляху потiм передаються в символiчних формах, як це було вiдзначено в Ригведах. При цьому, незважаючи на суб'гктивнiсть переживань, образи конкретного навколишнього свiту не зникають. У самих символiчних формах мiстицизму й мистецтва все ж жеврiг образ предметного свiту, що особливо проявлягться в пластичних мистецтвах. Це свiдчить про те, що повного зникнення принципу мiмесису не вiдбувагться. Предметний свiт, а з ним i предметнiсть людського образу, хня видимiсть, з iсторичним рухом мистецтва вiд античностi через ренесанс до сучасностi насичуються змiстовнiстю, розташовуючись ближче до мови поглядiв i жестiв [Деррида Ж. О грамматологии. - М., 2000. - С. 408] людини. Насичення змiстовнiстю вiдбувагться в процесi виникнення нового ставлення до дiйсностi, де крiм буття набираг силу суверенiтет [Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. - М., 2003. - С. 110] цього буття, вичленовуючись iз буттгво невизначеностi.

Живi форми нiколи не залишали релiгiйну, мiстичну, езотеричну й естетичну картини свiту. У них завжди був присутнiй предметний свiт. Але це був не просто реальний предметний свiт. Тут свiт предметiв г свiтом iдей. Пiд предметами малися на увазi iде. Зображений предметний свiт -- це зображений свiт iдей, iдей, що передають найпотагмнiше в людинi. Зображугться не просто зовнiшнiй свiт, а у формах зовнiшнього свiту описугться внутрiшнiй свiт людини, зображугться суб'гктивний ландшафт [Отрега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства // Отрега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 248]. У цьому ландшафтi присутня навнiсть як вiдсутнiсть традицi [Отрега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства // Отрега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 252]. Звiльнення вiд застарiлих традицiй одухотворяг людину, даруг й насолоду, чим i живе релiгiйно-мiстична, езотерико-естетична, а також релiгiйна свiдомiсть у цiлому; хоча самiй релiгiйностi i притаманна традицiйнiсть.

Звiльнення вiд застарiлих i вiджилих традицiй даруг людинi оптимiзм, поселяг в нiй вiдчуття свiту, яке хоче втiлити художник i мiстик. Цей свiт комфортний. Художник i мiстик вiдбивають у свох творах комфортнiсть i життгвiсть цього свiту, втiлюючи х у символiчних образах. Але ця комфортнiсть i життгвiсть лише в окремих проявах. У цiлому ж, у реалiях життя людина конфлiктуг зi свiтом. Свiт турбуг, напружуг, поселяг в нiй почуття страху перед безмежнiстю. Це також передаг й мистецтво. Адже все це (всi цi реалi) даг людинi розгубленiсть, на тлi яко й висвiчуються елементи, що одухотворяють, увiчнюють окремi прояви зовнiшнього свiту, за допомогою яких художник i мiстик передають потагмнi стани свог душi, стани, у яких час перетворюгться у вiчнiсть i вiдчувагться безсмертя.

Якщо в мистецтвi з'являгться бiльше форм, позбавлених ознак предметностi, i предметний свiт стаг фактично безпредметним, то це лише вiд того, що сам соцiальний свiт i свiт людсько душi ускладнюгться й потребуг для свог передачi не безпосереднього копiювання зовнiшнього, зовнiшньо-предметного, а винаходу синтетичного образу, який вмiщуг багато предметiв, що й розмиваг конкретну предметнiсть. Така тенденцiя, як винахiд синтетичного образу орiгнтована й спрямована на звiльнення вiд зовнiшньо оболонки речей. Це звiльнення iснуг через те, що естетичне саме по собi, чим воно й подiбне з мiстичним i релiгiйним, це не просто евокацiя (або заклик) як елемент спiлкування, це й "пробудження" вiд евокацiйних впливiв конкретики, помилково конкретики, як х зняття [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33]. "Пробудження" вiд евокацiйних впливiв, тобто вiд закликiв, закликiв помилкових, застарiлих i неiстотних, вiдбивагться в людинi також звiльненням вiд усього дрiб'язкового й незначного. Для такого пробудження потрiбне закреслення застарiлих iдей, усунення конкретних застарiлих образiв. Мистецтво, i взагалi естетичне, - це не просто мiмесис як копiювання або просте вiдтворення навколишнього свiту. Мистецтво - це пробудження вiд закликiв, що копiюють i вiдтворюють навколишнiй свiт, що вiдтворюють застарiле навколишнього свiту. Мистецтво - це не копiя, а зразок, що орiгнтуг на мiстичне й релiгiйне як внутрiшнiй свiт особливих станiв людини, станiв зразкiв, станiв незмiнних iдей-образiв, а не мiнливих iдей про об'гктивний свiт. Мистецтво як естетичне вмiщаг в себе й релiгiйно-мiстичне, i езотеричне, де присутнiй не просто образ, а прототип-першообраз, який як релiгiйно-мiстичне начало до кiнця не може бути виражений, як у цьому випадку виражений конкретний образ об'гктивного свiту. В мистецтвi ми зiштовхугмося не просто з образом, а з образом-символом, де вiдбувагться збiг невираженостi й вираженостi прототипу-першообразу [Лосев А. Диалектика художественной формы // Лосев А. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 98]. Ось цей збiг i мобiлiзуг сили людини, що в остаточному пiдсумку г метою естетичного, езотеричного, мiстичного й релiгiйного, та й взагалi метою всякого високого мистецтва. Тому прототип-першообраз як зразок - це не просто образ зовнiшнього свiту, а саме звiльнення вiд зовнiшнього свiту, звiльнення вiд зовнiшньо оболонки речей у свiт релiгiйно-мiстичного й трансцендентного. Там не мiнливi iде об'гктивного свiту, якi науково вiдбитi, а незмiннi iде-образи, що вiддзеркалюють iдеальнi стани людсько душi, стани, що одухотворяють, надихають, мобiлiзують сили людини. Тут мобiлiзацiя сили i г iгiгiгiг метою естетичного, езотеричного, мiстичного, релiгiйного, метою всякого високого мистецтва. Тут мистецтво не просто вiдбиваг предметний свiт видимостей, а виражаг незмiнностi iдей (Платон), тобто iдей-станiв людсько душi, а не iдей-концептiв. Художник, в остаточному пiдсумку, вiдбиваг те, що за видимостями. Але в той же час це вiдбиття не зводиться до суто суб'гктивного свiту, чим часто грiшить релiгiйно-мiстичне. Тут присутня iдея як стан людини, повторювана й в iнших людях, тобто iдея-стан, об'гктивна, очищена вiд змiнностей, якi нагромаджуг об'гктивна реальнiсть i науковi iде, що вiдбивають цю реальнiсть, науковi iде, якi змiнюються, тобто уточнюються, i спрямованi до мiркувань про цi уточнення. Науковi iде вiдбитi в поняттях. Тодi як релiгiйно-мiстичне й естетичне вiддзеркаленi не в поняттях, а в символах, де змiст не особисте й не об'гктивно-узагальнено-соцiальне, а надособисте, що вмiщаг в себе особливi, вищi переживання людини, у яких присутнi й переживання неможливостi смертi, тобто присутнiй стан НЕМРИ (або АМРI) як стан змiненого сприйняття часу, що надихаг й одухотворяг людину. Це надособисте вбираг в себе вже змiст, не тiльки свiдомо вкладений людиною, а змiст, що приходить до людини без свiдомих зусиль i цiлеспрямовано дiяльностi, без утилiтарного як такого, але прийнятого людиною без попереднього зважування, а значить без свiдомо-цiлеспрямованого, як альтернатива всього свiдомо-завбачливого життя, яка може мiстити в собi помилкове, не iстинне у свогму неврахуваннi змiн у навколишньому свiтi, тих змiн, якi ще не може помiтити рацiональне начало в людинi й узагальнити це пiдмiчене. Хоча iнтутивний розум чуттгво сфери на несвiдомому рiвнi це вже помiтив. Помiтив i вiдбив у символах, символах багатозначних, що не дають зациклитися на чомусь одному, що не мають заповзятливостi й пiдпригмницько сугти, а мiстять справдi релiгiйно-мiстичне й естетичне як iстинно художнг, тобто альтернативне всякiй сугтностi духу, усякiй сугтностi, за якою тiльки й проглядагться цiлеспрямовано пiдпригмницьке, що шукаг вигоди будь-якими шляхами. Таке позасугтне даруг людинi особливу насолоду, насолоду позачасовим, де перекручене реальне сприйняття часу, але вiдчувагться й вiдсутнiсть упередженого ставлення до свiту. Упередженостей у людинi нагромаджугться маса через те, що свiт рацiоналiзугться, людина маг розробленi системнi уявлення про об'гктивну реальнiсть, реальнiсть, що змiнюгться й вимагаг нових пiдходiв рацiонального. Але тут на переднiй план виходить рацiональна потреба, потреба в рацiональному як необхiдному для виживання й процвiтання, що в соцiальному життi вiдбито потребою в науцi. А мистецтво, у свою чергу, а також релiгiйно-мiстичне як рiзновид мистецтва перестають бути вищою потребою духу [Гегель Г.В.Ф. Эстетика. В 4 т. Т.1. - М., 1968. - С. 11]. Але це ще не означаг, що мистецтво, а також релiгiя, езотерика й мiстика як рiзновиди практичного мистецтва, комерцiалiзуючись i поринаючи в сугтнiсть заповзятливостi й пiдпригмницького духу, зникають. Сучаснi священики забули, що Iсус Христос вигнав мiняйл iз храму. Але в людинi г потреба мати альтернативу всякого рацiонально-пiдпригмницького життя, того пiдпригмницького життя, яке забуваг найчастiше про бiльш широку проблему, що стосугться всiх, усього свiту, свiту за межами конкретно часового, а значить зверненого до вiчного.

Естетичне, художнг, а значить i релiгiйно-мiстичне, оскiльки художнiй досвiд за свогю суттю досвiд релiгiйний [Вейдле В. Умирание искусства. Размышление о судьбе литературного и художественного творчества. - СПб., 1996. - С. 158], несе в остаточному пiдсумку катарсис. Катарсис як очищення потрясiнням, зворушенням - це не просте очищення вiд зайвих, застарiлих, нежиттгвих i непотрiбних закликiв, сугтних евокацiй, вiд упередженостей, не вiдповiдних реалiям. Катарсис - це в цiлому пробудження вiд евокацiйних впливiв, х зняття [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33]. Катарсичне переживання взагалi - це результат впливу iстинного релiгiйно-мiстичного ритуалу й iстинного твору мистецтва [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.2. - М., 1986. - С. 428]. При цьому знiмаються всякi заклики (евокацi) при спiлкуваннi, i людина "пробуджугться" вiд закличних (евокацiйних) впливiв оточуючих людей i соцiуму в цiлому. Досягагться якесь розсiювання смислiв [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417] або "пробудження" [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33] через потрясiння, що очищуг (катарсис), коли вiдбувагться вибух [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417] вiд множинностi смислiв. I не просто вiд множинностi смислiв при впливi релiгiйно-мiстичного ритуалу або твору мистецтва, а коли в людинi при подiбних впливах здiйснюгться сама множиннiсть смислiв [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417]. Множиннiсть смислiв, здiйснена в людинi, породжуг потрясiння, що очищаг, або катарсис. I людина оновлюгться. У цьому випадку вiдновлення - це вiдчуження в людинi всього незначного, сугтного, вiдчуження й умирання в людськiй душi всього зайвого. При цьому людина вiдокремлюг в собi персонажiв, яких вона граг, i якi г тимчасовi. Тобто, повнiстю людина не перевтiлюгться. У нiй залишагться сакральне, незмiнне, не перевтiлюване, що не пiдкорягться iдеологi персонажiв, яких граг людина. Вiдчужуючись, людина нiвелюг в собi iде, iдеологi, системи застарiлi для поведiнки. Вiдчужуючись людина руйнуг в собi все, навiяне культурою, але вже застарiле й таке, що потребуг перегляду. Адже регулювати себе ефективно людина може, якщо сприймаг новий стан речей, а не тiльки наслiдуг найчастiше застарiлi традицi, що навiюють i гiпнотизують людину старими зразками, вiджившими свог. Вiдчужуючи щось у собi, людина не вiдчуваг повного емоцiйного занурення у власнi образи, не вiдчуваг повного вживання й розчинення в собi сприйманого. Вiдчужуючись, людина руйнуг всякi iдеологi, якi вторгаються в не через сприйняття творiв мистецтва. Iдеологi мають сугестивну силу й навiюють певнi культурнi установки. У мистецтвi ж сугестивнiсть може знижатись, тому що там присутнг смiхове начало i гра. Iгрова й смiхова гднiсть як певний комплекс не даг поринати й уживатися в образи, втрачаючи критичну свiдомiсть. При цьому iгровий i смiховий комплекс всi звичнi речi, вiдомi нам як освогнi, перетворюг в якiсь особливi для сприйняття, несподiванi речi, що кидаються в очi. Людина рве вiдносини зi своми звичними уявленнями. Загальновiдоме стаг незвичайним [Шкловский В.Б. Гамбургский отчет. - М., 1990. - С. 63]. Iгрове й смiхове "вiдсторонюг" [Шкловский В.Б. Гамбургский отчет. - М., 1990. - С. 63], продовжуг довготу сприйняття речей, тому що людиною сприймаються не зробленi речi, а процес роблення речей. У процесi сприйняття роблення речей вiдновлюгться iстинний стан речей. Людина звикаг до речей i перестаг х бачити. Iгрове й смiхове в комплексi оновлюють людину, повертають й справжнг бачення речей, свiту, виводять з автоматизму i обновляють й сприйняття, створюючи його новi способи. В остаточному пiдсумку сприйняття людини виходить iз автоматизму. Щоб передчувати бiльш правильно, бiльш iстинно, необхiдно увесь час звiльняти свог сприйняття, свiй чуттгвий свiт вiд автоматизму, вiд упередженостей. Цим звiльненням i займагться релiгiя, мiстика, мистецтво. Це хнг iстинне завдання. Воно досягагться дiалогом, дiалогiчнiстю, суперечкою, пародiгю, всiм тим, що несе множиннiсть поглядiв, занурюючи людину в невизначенiсть, закреслюючи монологiчнiсть як певну iдеологiю шляхом переклику точок зору, шляхом гри й комiзму, через символи. Адже останнг, тобто символи, "пiдривають" реальнiсть, що безпосередньо сприймагться, а також всякi окремi ситуацi в життi людини [Элиаде М. Мефистофель и андрогин. - СПб., 1998. - С. 362], ведуть до домiнанти емоцiйно-чуттгво сфери й вiдторгають практичнi цiлi людини. Притому, це особлива емоцiйно-чуттгва сфера, що наповнюгться пiднесеним i сприяг тому, щоб людина глибше пiзнавала саму себе у свой неповторностi й училася розумiти, зрештою, свог призначення. Ця емоцiйно-чуттгва височина, натхненнiсть як обов'язкове мiстить у собi чистоту й строгiсть як вiдторгнення всього незначного. У цьому процесi вiдторгнення незначного, на якому б неусвiдомленому рiвнi воно не перебувало в людинi, обов'язково, певною мiрою присутнг рацiональне. Це проглядагться й у релiгi, i в мiстицi, i в мистецтвi, на якому б надiррацiональному рiвнi вони не були. Символiчнiсть релiгi, мiстики й мистецтва присутня при передачi й демонструваннi найбiльш живих форм i образiв. Притому передача й демонстрацiя цього обов'язково маг елемент гри, iронi. Iронiю можна побачити навiть у найсерйознiшому релiгiйному ритуалiзмi. Ритуалiзм i влаштовугться для здiйснення перепаду серйозностi й несерйозностi як шокування. Релiгiйний ритуалiзм, мiстика, мистецтво уникають фальшi, але не позбавленi iронi, найчастiше в часовому оточеннi ритуалiзму (до й пiсля ритуального дiйства, наприклад) при перепадах.

Обов'язковим компонентом релiгi, мiстики й мистецтва г трансценденцiя. Вона може бути прихованою, але обов'язково г присутньою. Тому художник i вiдхилягться вiд "натури", коли малюг. Адже вiн не збирагться передати у свогму живописi те, що г в дiйсностi, справдi документально копiюючи цю дiйснiсть. Художник передаг трансцендентне, те, що за дiйснiстю, переступаючи цю дiйснiсть i привносячи вищi стани свого духу, коли цей дух вiдчуваг себе безсмертним при трансформацiях вiдчуття часу. Передаючи трансцендентне, художник не тiльки наближагться до реальностi, але антагонiстично вiддалягться вiд не, iде проти не, деформуг й спотворюг . Художник зухвалий стосовно реально дiйсностi. Адже вiн зображуг iнше ставлення до речей. Вимога передачi iншого взагмовiдношення з речами пiдштовхуг художника iмпровiзувати з реальною дiйснiстю, деформуючи й наближаючись у свогму уявленнi до передачi трансцендентних станiв духу. Цi трансцендентнi стани духу особливi, вищi, тимчасовi на тлi повсякденного пильнування людини, вiдторгнуто вiд безпосереднього. I щоб передати цi стани, художник у свогму зображеннi речей вiдхилягться вiд опису нашого звичайного життя. Вiн показуг, те що за ним стоть, за цим життям. Вiн показуг справжнг. А точнiше, показуг приблизно справжнг, не до кiнця пiзнаване, винаходячи тi ж сконструйованi абстрактно-вiдверненi образи. Але i художник до кiнця не вловлюг реальнiсть, винаходячи образи й iмпровiзуючи ними. По-справжньому й вiн не передаг той стан реальностi, який вiн пережив у свогму мiстичному перетвореннi духу. Але своми творами вiн все-таки наближагться до передачi тiг реальностi духу, яка прирiвнюгться до об'гктивно реальностi, тiг об'гктивно реальностi, яка завжди самодостатня, надлишкова в порiвняннi з почуттям, винайденим й iмпровiзованим образом, а тим бiльше поняттям. Образи й поняття обмежують i не дають злитися зi справжньою реальнiстю, на яку орiгнтують релiгiя, мiстика, мистецтво. Точнiше, на яку вони намагаються вказати, на яку вони лише натякають. Релiгiйний дiяч, мiстик, художник малюють лише схему, iдею в образах, винаходять iрреальне, наближаючи нас до реальностi, наближаючи нас до того, що г насправдi, насправдi в наших вищих переживаннях i станах, а не в нижчих.

Малюючи перед глядачем i слухачем об'гктивний зовнiшнiй ландшафт, релiгiйний дiяч, мiстик, художник, музикант зображають внутрiшнiй, суб'гктивний ландшафт. Намагаючись передати вище за допомогою схем, образних iдей i символiв, особливо мiстик удагться в екскурси власно душi, найчастiше глибоко суб'гктивнi, iндивiдуально неповторнi. Подiбне може не переживатися iншою людиною, а значить, бути далеким iншiй людинi. Але, що б не переживалося людиною, саме переживання починагться й вiдштовхугться вiд бачень реальних речей. Спочатку давнiй мiстик бачив сонце, яке реально сходить i заходить. I лише потiм це сонце трансформувалося в символ свастики як суб'гктивне вiдображення, що включаг й особистi переживання, особистi й неповторнi у свой одиничностi.

Жива форма сонця, як об'гкта, ще не несе на собi особливих, вищих станiв людського духу, у якi включенi переживання неможливостi смертi. Але символiчне зображення сонця у виглядi свастики г орнаментом, що вказуг на iснування вищого, ¦диного, особливого стану духу, стану, який пережитий релiгiйною людиною, мiстиком, художником, музикантом одного разу, i, яке г його iдеалом. Цi iдеали згодом, як традицiя, можуть придушувати живе натхнення й одухотворенiсть. Адже люди iнших поколiнь мають iншi вищi стани духу. Традицiя в символах лише частково передаг цей вищий стан духу. Усталенi й укорiненi традицi гальмують безпосередню живу комунiкацiю людей. Тому виникають оновлювальнi рухи. Будда свогю нiрваною фактично говорив про той же атман iндузму, у той же час заперечуючи цей атмана як неiснуюче. Тобто життя вимагаг вiдходу вiд старого, традицiйного в напрямку майбутнього. Життя потребуг оновлення.

Релiгiя, мiстика, мистецтво говорять про людянiсть; не iронiчно, а серйозно ставляться до життя. Тут мова йде про священне, сакральне, йдеться про порятунок. А що може бути священнiше й сакральнiше того, щоб урятуватися? Притому часто мова йде не тiльки про порятунок людсько душi, а про порятунок людства. Один iз важливих шляхiв до цього -- людянiсть, коли нема борьтьби мiж людьми, коли люди солiдарнi. Однак у мистецтвi, причому в найсерйознiшому мистецтвi, присутнiй i елемент iронi, iронiчного пiдморгування [Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 218-2160]. Звичайно ж, ця iронiя не доходить до клоунади. Однак iронiчнiсть присутня навiть у найсерйознiших релiгiйних ритуалах. Тут, у цих ритуалах, здавалося б, повинна бути абсолютна серйознiсть, i нi крапельки iронi. Проте не тiльки мистецтво, але й мiстика, i навiть релiгiя мають елемент iронiчно гри. Особливо ця гра, грайливiсть, вираженi, звичайно ж, у мистецтвi. Мистецтво -- це фактично гра. Причому не просто гра, а iгрове глузування людини над собою. Мистецтво -- це гра в процесi глузування над самим собою, щоб нiвелювати помилковi шляхи порятунку людини (i людства), щоб людина могла нiвелювати помилкову особистiсть у собi, розчинити , анулювати, хоча б на деякий час звiльнитися вiд не, щоб людина могла знищити себе як помилкову. Для цього i iснуг мистецтво як глузування людини над собою. Цей елемент глузування iснуг й у мiстицi, i навiть у серйознiй ритуалiстицi релiгi. Адже тiльки насмiхаючись над собою, людина доторкагться до iрреального. Вiдроджугться iрреальне в процесi заперечення реальностi. Мистецтво заперечуг реальнiсть, у якiй живе людина, реальнiсть застарiлу, не життгву. Воно розвiнчуг цю реальнiсть, створювану наукою, особливо соцiальними науками. Заперечуючи реальнiсть, у якiй живе людина, мистецтво пiднiмагться над нею, над цiгю реальнiстю. Але мета не просто пiднятися над реальнiстю. Мета мистецтва - пiдняти людський дух над реальнiстю, надихнути, одухотворити.

Розмова про порятунок, чим зайнятi мистецтво, езотерика, мiстика й релiгiя, про порятунок як змiстовну сторону, серйозна i не пiдлягаг критицi. Але й хибнiсть цих розмов безмiрна. Ученi - серйознi люди. Вони висувають концепцi порятунку. Справа ж художника, музиканта й поета не приймати всерйоз всiх цих серйозних людей вiд науки. Концепцi вчених можуть бути вiдiрванi вiд життя. Тому в серйозних темах про порятунок простежугться iронiчна гра, яку даруг глядачевi й слухачевi людина мистецтва. Мистецтво говорить про порятунок людства, що несе в собi серйознi смисли. Але мистецтво постiйно закреслюг помилковi шляхи до цього порятунку у свой iронiчнiй грi, коли людина, в остаточному пiдсумку, починаг насмiхатися над собою. Поет, як i священик, стаг в урочисту позу пророка, патетично вiщаг серйознi пророцтва про свiт, про долю свiту й про порятунок. Але в цих вiщаннях присутнi не тiльки серйознiсть i патетика, але й iронiя, легкiсть танцю. Звичайно ж, тут немаг пориву пуститися в танок. Для цього г окремо розважальне мистецтво. Але тут г тенденцiя розбудити юнацький запал, надихнути й одухотворити. Адже всi шляхи до порятунку так ефемернi. Тому святковiсть i елемент розваги вiдволiкаг й розважаг, даг можливiсть хоч на хвилину забутися. Але мистецтво, а за ним мiстика й релiгiя лише на хвилину стають iронiчними, породжуючи iгрове глузування. Потiм настаг черга патетики, серйозних роздумiв про можливостi порятунку. Хоча сама ця можливiсть порятунку для релiгiйного дiяча, мiстика, художника й музиканта в принципi теж гра. Адже серйозно цей шлях вироблягться в науцi. Мистецтво ж, а так само мiстика, езотерика й релiгiя, займаються лише нiвелюванням домагань свiдомостi, щоб вiдторгнути в людинi зайвi спонукання щодо цього, повернути людину до свiту, до самих речей, повернути людину до того свiту, який г самодостатнiм, який iснував до появи якихось знань про нього. Тому, лише застосовуючи символiку, художник передаг самодостатню речовиннiсть свiту, iснуючого поза всякою символiкою. Художник передаг самодостатнiсть речей свiту барвисто, соковито, виражаючи свою прихильнiсть до само сутностi життя. Виражаючи прихильнiсть до життя, художник тим самим надихаг й одухотворяг глядача. Коли художник малюг сво картини, то вiн сподiвагться через цей процес виникнути, вiдродитися. Це передагться й глядачевi, який одухотворягться можливiстю й надiгю виникнути й вiдродитися, тобто врятуватися.

Урятуватися значить знайти свободу. Хоч якось, хоч якусь свободу. Свобода - невiд'гмний елемент мистецтва. Цей елемент пронизуг не тiльки мистецтво, але й мiстику, релiгiю. Ця свобода людини - бути поза самою собою, хоч на мить у свох станах звiльнитися вiд усього наносного, зайвого i пригднатися до самодостатньо речовинностi свiту. Цю самодостатню речовиннiсть i зображуг у свох творах художник, музикант, поет, а також мiстик i релiгiйний пророк. Адже самодостатня речовиннiсть пронизуг й саму людину. Речi свiту, х елементи, iнкрустованi в тiло людське; i через уявлення також. Адже це тiло складагться з тих же елементiв, що й навколишнiй свiт. Воно просто певним чином органiзувалося випадковостями часу, органiзувалося так, що вiдчуваг себе як жива нiжна плоть. Якби наше тiло не було чутливим (що вiдчуваг бiль), живим, нiжною плоттю, то воно б i не мало нетваринного начала, яке вiдбивагться в психiчних якостях як чуттгвiсть до болю iншого, людянiсть. Якби ми були кам'яними, байдужими, то навряд чи ми, вiдчуваючи бiль iншо людини, були б людяними. Ми, доторкаючись до себе з великою силою, вiдчувагмо бiль. Те ж ми знагмо й про iншу людину, доторкаючись до не. Доторкаючись до навколишнього свiту, ми вiдчувагмо цей свiт свом тiлом. Навiть не доторкаючись до свiту, ми його вiдчувагмо. Через зiр потрапляг колiр, через слух - звуки. Колiр, його глибина, iнтенсивнiсть освiтлення, сприймаються нами. Звук, його рiзкiсть, ритмiчнiсть ми чугмо. Кольори й звуки вiдгукуються в нашому тiлi. Художники пiдбирають пригмнi погднання кольорiв, музиканти - пригмнi сполучення звукiв, не рiзких, не рiжучих. Але iнодi й рiжучих, та колючих, що рiжуть i колють наше тiло, передаючи тим самим реальну дiйснiсть, дiйснiсть, що рiже й коле, передаючи тим самим реалi життя.

Кольори й звуки релiгiйно ритуалiстики й мистецтв вiдгукуються в нашому тiлi, сприймаються нашим тiлом, але не як речовинне свiту. Релiгiйна ритуалiстика й мистецтво лише наштовхують на сакральне, сутнiсне. Колiр i звук при цьому, потрапляючи в наше тiло, губляться в ньому, а зiр i слух, блукаючи зовнi, губляться десь в глибинах iснуючого. За допомогою релiгiйно ритуалiстики й мистецтва людина натрапляг на саму себе, переборюг себе, вiдкидаючи в собi все незначне й неiстотне. Згiдно з релiгiйною ритуалiстикою й сприйняттям мистецтва людина протвережугться вiд життгвих дрiбниць i сугтностi. Це протвереження виникаг, коли ми бачимо речi нiби заново. Колiр, рiзнi вiдблиски тiней, рiзне освiтлення в певнiй спрямованостi, певнi ритми з'гднуються релiгiйним вiщуном, художником, i перед нами виникаг щось суще, i видимi речi висвiчуються, через що проступаг тагмниче. I тодi ми бачимо видиме заново. Ритми й свiтлотiнi вiдкривають нам бачення речей заново, вiдкривають нам бачення часу й простору заново, а точнiше, по-новому, незвичайно. Звичайний хiд часу припинягться. Час зникаг. I людина вiдчуваг вiчнiсть як неможливiсть часу. Ця неможливiсть часу даруг нам вiдчуття безсмертя, вiдчуття неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI). Те ж саме вiдбувагться iз простором, коли вiн вiдчувагться як нескiнченний. Час i простiр стають вiчним i нескiнченним, i ми переживагмо неможливiсть смертi, що нас одухотворяг. Це (тобто натхненнiсть) i г результат впливу на нас релiгiйного ритуалу, мiстичного священнодiйства, впливу мелодики, ритмiв музики й свiтлотiней живопису. Причому все це не виконугться релiгiйним дiячем, мiстиком, музикантом або художником. Все це не виконугться ними, а виконугться в них; вiдбувагться неусвiдомлено. Художник i поет пишуть пiд диктовку тих сил, якi в них творять, вiдбиваючи в них те, що м випадково бачиться. У розумнiй iстотi релiгiйного дiяча, мiстика, художника раптом випадково певне бачиться, бачиться як вiдгук на стан внутрiшнього затоплення [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228], певне бачиться, бачиться й пишеться, малюгться, музичиться лише для того, щоб виникнути [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228], народитися, народжуватися знову й знову, безупинно народжуватися [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228]. Причини цього народження полягають у тому, що в людинi вiдбивагться iнша людина, сутнiсна сторона, значуща сторона, сторона, де в людинi вiдбито все самг живе вiд цих вiдбиттiв. Вiд цих вiдбиттiв, i зримi уявлення речей у художнику, музикантi, поетi, у релiгiйному дiячi, мiстику. Однак цi зримi уявлення не однозначнi, як в науцi. Адже iнша людина (iншi люди) незбагненна до кiнця. Тому релiгiйнi, мiстичнi й художнi тексти мають незавершену побудову, що несе не повну визначенiсть, а значить, багатозначне. Споживач, читач, глядач, слухач зi свогю iндивiдуальнiстю, добудовують, домислюють, додумують релiгiйне священнодiйство, мiстичне збагнення й художнг уявлення, знаходячи синтоннiсть свого внутрiшнього свiту й внутрiшнього свiту iнших людей. Цей внутрiшнiй свiт дуже складний i неповторний. Люди переживають у ньому неповторнi, особливi почуття, якi неможливо нiяк назвати конкретно. У релiгiйному священнодiйствi, мiстичному збагненнi й музично-художньому вiдображеннi особливi почуття часто нiяк i не називаються [Ингарден Р. Двумерность структуры литературного произведения // Исследования по эстетике. - М., 1962. - С. 21-39]. Але як тiльки г спроба виразити цi почуття, додати м об'гктивностi, змiшати х з об'гктивними проблемами, одухотворивши цi проблеми, указавши на можливе, можливий вихiд з положення, так вiдразу ж з'являгться й твiр мистецтва. Тут твiр мистецтва не тiльки безпосередня чуттгвiсть, що вiдбиваг суб'гктивнi неповторнi стани душi й об'гктивно наболiлi почуття, тут твiр мистецтва й iдейна спрямованiсть думки, що закликаг людину свогю правотою, що вiдкриваг людинi можливостi, чим i одухотворяг . Але при цьому вiдкриваються лише iдеалiзованi можливостi, вiдстороненi, усунутi вiд прагматично дiяльностi, створено людиною для одержання користi. Тут вiдкриваються можливостi без свог протилежностi, як неможливостi, без суперечностей, якими насичена наука. Тут немаг науки логiки з аналогiями, конкретними послiдовними аналiтичними висновками, якi випливають iз реалiй, упередженнями (упередженнями в силу швидких змiн в реальному свiтi). Тут пануг самодостатня й самостiйна, вiльна неупередженiсть, що вiдриваг людину вiд прагматичних проблем свом польотом фантазi, фантазi, усунуто вiд конкретних предметiв дiйсностi, дiйсностi, що потребуг вiд людини прагматизму в iм'я реального, конкретного виживання. Тут пануг усунуте iснування, яке необхiдне щоб набратися сил, усунуте iснування, вiдсторонене вiд реалiй дiйсностi своми фантазiями, якi виражають через процедури наслiдування, виражають можливе в цьому свiтi, виражають одухотворяюче можливе. Це одухотворяюче можливе, по сутi, г нашими мрiями про можливий вихiд зi складного становища в майбутньому. Це нашi мрi й фантазi, що конструюють необхiднi й украй потрiбнi нам стани речей, створюють прихильнi обставини, чим творять i свою протилежнiсть, тобто стани вiдсутностi мрiй i мрiянь, стан руйнування всього цього при хнiй надмiрностi, що ми й називагмо естетичним. Усе це, породжене в людинi, ми вiдносимо до соцiально-культурно дiйсностi на противагу навколишнiй природнiй дiйсностi (гори, хмари, океани, небеснi свiтила). Усе це, породжене в людинi, значуще для не, маг сенс i надiлягться знаками, позначагться. Воно не г самодостатнiм, як навколишнiй природний свiт, але маг момент самодостатностi як певний стан людського духу, стан iдеальний, як зразок, який ми називагмо естетичне. Це невиражене, глибинно-внутрiшнг естетичне (i мiстичне) ми хочемо виразити, передати iншим, для чого займагмося наслiдуванням, застосовугмо знаки. У цьому ми бачимо сенс, виражагмо це як змiст, виражагмо експресивно. Експресивне й самодостатнг в певнiй мiрi, обов'язково мiстяться в нашому вираженнi. Мiститься в ньому й iррацiональне, що погднуг й зливаг нас iз безпосередньо-природним, що даруг вiдпочинок. Тому естетичне не тiльки внутрiшнг, але й зовнiшнг. Воно, стикаючись, а точнiше, зливаючись iз зовнiшнiм, служить виправданням дiйсностi, чим i одухотворяг нас. Мистецтво, як прояв естетичного, виправдовуг зовнiшню природу, i це надаг нам сили, тому що без не ми все-таки нiщо. У цих виправданнях мистецтво, як вже здiйсненний продукт, г зовнiшнг, гранично здiйснене людиною. Причому в цих здiйсненнях вiдображена гранично осягнута дiйснiсть як найближча реальнiсть до зовнiшнього свiту. Через цей зовнiшнiй свiт людина знову й знову знаходить свою власну цiлiснiсть, повертаючись до пiдвалин власного буття, знаходячи власне iснування, вiдмiнне вiд природного, тваринного, i знаходячи цим свiдомiсть свого приватного життя. Тут немаг практичностi, нi iнструментально, нi комунiкативно, тут немаг вiдiрвано умоглядностi, що теоретизуг об'гктивну реальнiсть, наближаючись до не. Але тут г натхненнiсть як основа, натхненнiсть, що очищаг, перебуваг осторонь вiд практики iнструментально й комунiкативно, вiд теорiй науки, але яка суть релiгiйно-мiстичне й естетичне, яке спонтанно породжуг твiр мистецтва. Тут релiгiя й мистецтво -- одне. Релiгiя й мистецтво розходяться досить пiзно [Дюфрен М. Вклад эстетики в философию // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 152] в iсторi людства. Споконвiчно ж вони -- одне. Корiнь i сутнiсть релiгi й мистецтва злитi як одне-гдине, а у свой спонтанностi прояву й релiгiя, i мистецтво виражають злитiсть людсько iстоти iз природним як самодостатнiм, самодостатнiм джерелом усього. Це джерело г постiйно виникаюча новизна. У релiгi й мистецтвi потрiбний новий погляд на речi, потрiбнi новi форми вираження. Iнакше й релiгiя, i мистецтво перестають iснувати як такi. Новизна природна. Вона позбавлена якихось протистоянь у свогму проявi, тому що позбавлена конструювати застарiлi схеми в людський психiцi. Новизна сама по собi як присутнiсть, як абсолютна повнота, виявлена на почуттгвому рiвнi, новизна споконвiчно безпричинна, що не припускаг нiчого у свох практичних устремлiннях до користi. Через цю новизну людина i виражаг найдужчу прихильнiсть до свiту, вiдчуваючи власну повноту себе у свiтi. Ця новизна посутi i г виразнiсть. Вона щось виражаг, вiщуг майбутнг, вимагаг залишатися, продовжувати життя, не припиняти життя; вимагаг як це не парадоксально, "голосом безмовностi". Голос не припускаг тишi. Тут же голос г безмовнiсть, а точнiше "голос безмовностi". Значить, "голос безмовностi" - особливе сприйняття, незвичайне, мiстичне й естетичне. Естетичне значить таке, що вiдкриваг можливiсть сприймати нове, новизну, чим мобiлiзуг душу людську, надихаючи новим змiстом. При мiстичному й естетичному сприйняттi людина зливагться з навколишнiми речами, вiдчуваючи гднiсть iз хньою нескiнченною рiзноманiтнiстю, вiдчуваючи себе родинною душею усьому свiту речей, речей як природних окремостей, що одухотворяють людину. Адже через цi природнi речi говорить сама природа у свой цiлiсностi, повертаючи людину до само себе через загрози, пiдштовхуючи людину додержуватися свого розуму, задуматися. Втрачаючи визначеностi й конкретностi, мiстичнi й естетичнi переживання перетворюються в трансцендентне переживання. Тодi людина, звертаючись до зовнiшнього свiту речей, чiткiше вгадуг саму себе як незмiнну й неповторну iстоту, вiддаливши, а точнiше, повнiстю скасувавши в собi рефлексивне начало. Точнiше, рефлексiя сама зникаг при таких станах. Поза рефлексiгю людина повертагться на рiвень сприйняття. Але сприйняття трансцендентного характеру, або естетичного сприйняття, що маг сво особливостi. Цi особливостi полягають у тому, що сприйняття залишагться певною мiрою незмiнним, не маючи тенденцi продовжуватися як у рацiональному розумiннi, що оперуг поняттями, так i в iррацiональнiй уявi, постiйно залучаючись об'гктами свiту. У такому положеннi сприйняття, а точнiше естетичне сприйняття, вiдчужено. Тут нiвелюгться як реальне рацiонального, так i деякою мiрою iрреальне iррацiонального. А повнiстю нiвелювання вiдбувагться при трансцендентному. При естетичному присутнiй змiст, що одухотворяг, на рiвнi сприйняття, сприйняття естетичного, що вiдроджуг людину знову й знову, що переробляг всякий iнстинкт, тим самим унеможливлюючи прояв якогось варварського пориву. Потенцi для прояву цього варварського прориву накопичуються, коли людина веде максимально автоматизоване життя, перетворившись на машину. Таке життя г людський iнстинкт. У цьому життi людина вiдчужена вiд новизни, вiд безпосередностi культурного життя. I якщо тут i присутнi феномени культури, то вони вiдчуженi вiд безпосередностей самого життя. У зв'язку з цим людина втрачаг свою цiлiснiсть, цiлiснiсть, у якiй злитi духовне й тiлесне, злитi релiгiйно-мiстичнi й художнi начала людини. Коли наявна ця злитiсть, то мистецтво в людинi проявлягться як храмове, лiтургiчне, сакральне, проявлягться як результат вiльно гри людських сил навiть у ситуацi нового катастрофiчного свiтовiдчування. Це катастрофiчне свiтовiдчування проникаг й пронизуг виражальне, виражальнi форми мистецтва. Просто "така погода надворi", таке переживання свiту в сучасно людини, просто такий свiт ХХI столiття, свiт космiчних катастроф, свiт вiдчуття кiнця iсторi й кiнця свiту. Але якщо в людини жеврiють можливостi, то мистецтво лiтургiчне й сакральне, мистецтво релiгiйно-мiстичне, у мистецтвi проглядагться можливiсть завоювання нових сфер, якi дозволяють життю встояти й процвiтати, а не тiльки вiдчувати на собi космiчний процес розпаду, розкладання й розпилення людського життя, що веде до смертi.

У ХХI столiттi людство маг iнше свiтовiдчування, нiж в античному свiтi чи середньовiччi. Це свiтовiдчування накладагться на релiгiйне й мiстичне священнодiйство, на театр, кiно, на релiгiйно-естетичну картину свiту в цiлому. У цьому свiтовiдчуваннi вже немаг сонячного життя. Сонце тут уже не божество, а сукупнiсть ядерних реакцiй, що несе загрозу життю. У релiгiйному священнодiйствi й мистецтвi уже не проявлягться радiсть втiлення свiтлого сонячного життя. Людина просто живе пiд загрозою космiчного урагану, що в будь-яку хвилину може здерти з людини шкiру. Опали квiти колишнiх свiтовiдчувань людини. Нетлiнна краса колишнiх релiгiйних священнодiйств i мистецтва в цiлому вже не пророкуг зелень листя i космiчну весну. Нетлiнна краса проявлягться, пробивагться на свiт божий, коли знайдена можливiсть, можливiсть вижити, можливiсть виживати й процвiтати для життя взагалi, й для людського життя, зокрема. Релiгiйно-художнг сприйняття й творчiсть цiлiснi уже по-iншому. До складу цiг цiлiсностi входить багато аналiтичного, знань вiд наук.

Релiгiйно-естетичне начало людини шукаг твердиню, тверду субстанцiю для можливостi врятуватися, урятувати життя. Релiгiйно-естетичне начало фiксуг у свох описах також i протилежний стан людсько душi, стан, коли рятуватися не треба, коли переживагться неможливiсть смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), коли людина i г Божественне, Бог у свой самодостатностi. Але це лише момент у конгломератi душевних станiв людини. Повсякденне життя людини насичуг iншими станами, станами, пройнятими науковими реалiями, що вiдбивають справжнi реалi об'гктивно дiйсностi, у якiй велика можливiсть розпаду пiд натиском космiчного вихру. Це даг нове вiдчуття свiтового життя. У ХХI столiттi воно переважаг. Вiк постмодернiзму змiнюгться вiком космiзму, або космомодернiзму, де царюють чорнi дiри Всесвiту, iснуючи як справжня об'гктивна реальнiсть, а Царство Боже виявлягться лише усерединi нас [Библия.- СПб., 1908. - С. 1313 (Лк 17:21)], i не маг сенсу мiркувати про Вищого Бога як про зовнiшнг [Пахомов С.В. Рамана Махариши // Религиоведение: энциклопедический словарь. М., 2006. - С. 846]. Бог перетворюгться в стан Божественного в людському дусi. Цей стан Божественного маг чiтку визначенiсть. В його рисах вгадугться Явлення Господа, Царство Боже, Преображення, Знамення Аллаха, Фана, Дао, Ву, Нiрвана, Саторi, Сяяння Благого Помислу, Турiя, Мокша, Самадхi, Ирiй. Вiн переживагться як неможливiсть смертi, i тому його називають станом НЕМРИ (або АМРI).

Пережити стан неможливостi смертi -- це пережити стан компенсацi усвiдомлення свог смертностi, усвiдомлення, що поселягться в людинi при формуваннi особистостi, при виникненнi самосвiдомостi. Людина як особистiсть -- це урахування й свог смертностi. Переживання неможливостi смертi -- це вiдсутнiсть несправжньо i подвiйно особистостi, нiвелювання всього зайвого аж до зникнення особистостi, якщо в нiй немаг чогось значущого, життгвого. Подiбнi переживання, iменованi як Божественнi, трансцендентнi, трансгресивнi, нумiнознi, пронизують релiгiйно-художню свiдомiсть сучасно людини. При х переживаннi людський образ зникаг як конкретика. У сучасному мистецтвi цей образ зникаг при впливi багатьох факторiв людсько особистостi, факторiв якi треба урахувати, вiд чого образ символiзугться. У сучасному мистецтвi цей образ зникаг також й при впливi деяких об'гктивних факторiв, таких як космiчний ураган, що розпиляг геть усе. Цей космiчний ураган спопеляг людину, а в релiгiйно-художнiй свiдомостi спопеляг образ людини. Людина вiдходить на заднiй план. Уперед висуваються космiчнi сили. Людина ж розчинягться, розрiджугться в цьому космiчному хаосi. Сучасна релiгiйно-естетична картина свiту виражена в лiричнiй марi космосу й у можливостi людини вижити, вижити для життя, вижити для майбутнiх становлень. Iз цим лише й пов'язана радiсть i сльози людини як тепле на тлi холодного Всесвiту. Життгва стiйкiсть зникла. Новiтнi факти науки постiйно поселяють цю нестiйкiсть у людинi. Людина винаходить машини для свог стiйкостi, художню культуру, щоб надихнутися й одухотворитися на новi звершення. Аби тiльки образи цiг культури не вiдiрвалися вiд життя, вiд його органiчного корiння. Машини не можуть замiнити цю органiку життя. I про це говорить мистецтво. З якого б творчого нiщо людський дух не творив мистецтво, все одно в цьому нiщо г налiт життгвостi. Нiщо у творчостi художника -- це руйнування старого, вiджилого. Коли це нiщо розцвiтаг, то зникають всi твердо встановленi людством межi. Але цi межi не стосуються живого життя. Воно присутнг завжди. Можуть бути наявнi всякi фантазi, створенi з нiчого. У цих фантазiях, як би площини в них не змiщалися, все-таки присутнг життгве, цiлюще завдяки органiчним, а не машинним образам. Саме органiчнi, живi образи одухотворяють i зцiляють людину, яка протистоть космiчним вихрам i бурям, нескiнченно безмiрним i згубним. Але ця згубнiсть не лякаг одухотворено людини, що герочними зусиллями переборюг перешкоди. Людина вiльна перед лицем грiзного космосу. З духовно глибини вiльно людини народжугться мистецтво як вiльний плiд, що надихаг й одухотворяг саму людину, людину цiлiсну, яка об'гднуг у свогму мистецтвi всi протилежностi. Ця цiлiснiсть i г теургiя мистецтва. Смисл цiг цiлiсностi -- служити вищому творчому життю, його розквiту, його продовженню. Тому ця цiлiснiсть не допускаг краси зiв'янення й вiдцвiтання, не допускаг краси осенi, у якiй зникаг сама цiлiснiсть i можливiсть вiдродження. Хоча пiсля осенi (i зими) вiдродження г. I це закладено в образах само осенi. Тому осiнь приймагться. Тут цiлiснiсть, як i безпосереднiсть, все одно мiстить у собi свiтло, вiд якого й печаль свiтла (О. С. Пушкiн), свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], свiтло, вiд якого, так чи iнакше, не доходиш до розщепленостi й роздвогностi, а залишагшся витонченим, вишуканим, хоч це свiтло лише мерехтливе. Але це мерехтiння вiдкриваг невiдомi можливостi, чим живе i мистецтво, i цiлiснiсть людини, яка виробляг це мистецтво, що даруг людинi катарсис як очищення й зцiлення для нових подвигiв на шляху порятунку й виживання. Тут свiтло - завжди одкровення, вiд якого печаль свiтла (О. С. Пушкiн) i свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], вiд якого вiдкриваються глибини буття, що витончують людину, позбавляють роздвогностi, дають людинi можливiсть перетворити в культуру усе глибшi й глибшi шари буття. У цiй цiлiсностi немаг варварського. Хоча й варвар цiлiсний. Але вiн ще й грубий, вiн ще в невiданнi. Вiд того й цiлiснiсть. Неварварська цiлiснiсть iнша. Варвар не знаг iншу людину, не знаг космiчнi процеси. Його груба цiлiснiсть i невiдання виникають вiд iнстинктiв. Вiн ще не знаг внутрiшнiх катастроф. Але вiн маг про це ще довiдатися. I тодi цiлiснiсть його перетвориться на роздвогнiсть. Почнеться криза. Сучасне мистецтво й людина, створююча це мистецтво, вже переступили, цю кризу, але увiбрали . I тому музичнi симфонi, картини, погзi ХХ-ХХI столiття мiстять у собi внутрiшню кризу, пронизанi цiгю кризою, дарують печаль. Але ця печаль все-таки свiтла (О. С. Пушкiн), свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], кличе до нового духовного переродження людини й даг внутрiшнг просвiтлiння у творчих актах i у всяких справах людських.

Релiгiйно-мiстична ритуалiстика й правила перспективи в мистецтвi повиннi бути порушенi, щоб у людинi, що бере участь у подiбних релiгiйних священнодiйствах i творчих актах художника, зажеврiлася реальнiсть. Правильно виконаний ритуал вiруючого, правильно виконаний малюнок художника копiюють i позбавленi життгво основи. У них не побачиш теплоти людсько реальностi; лише просте копiювання i бездушнiсть. Порушення правила - це необхiднiсть. Iнакше можна вважати, що релiгiйно-мiстичне й художнг дiяння не вiдбулося. Тi правила, яким учать, повиннi бути зрештою порушенi у творчому актi iнновацiйного процесу. Не правильнiсть, а суперечливiсть у рухах, що порушують те, чому вчили, не позбавленi все-таки розрахунку й розумностi. Тут ми бачимо просто нову розумнiсть на новому етапi, розумнiсть, що перекреслюг старе, вiджиле. Якщо в релiгiйно-мiстичному дiяннi (дiяннi на мiкрорiвнi) i в мистецтвi не здiйснюгться вiдступ вiд правил, то там пануг невиразнiсть i безживнiсть, там тодi пряма перспектива, не змiнена, а значить, немаг правдивостi [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264]. У той же час порушена перспектива (або безперспективнiсть за П.О. Флоренським), -- показник правди. Особливо це характерно для релiгiйного мистецтва, для церковного, де панують високi почуття, а не просто розважальнiсть, мета яко лише вiдволiкти увагу глядача й слухача. Процес порушення перспективи (або безперспективнiсть за П. О. Флоренським [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264]) мiстить компонент, що передаг мiстичний стан людського духу, складником якого г переживання неможливостi смертi (стан НЕМРИ або АМРI). Порушення перспективи, а точнiше звiльнення вiд старо перспективи, -- це й звiльнення людини вiд упереджено застарiло свог окремо точки зору, звiльнення людини вiд свог старо (застарiло) особистостi. У такi моменти життя людина переживаг зникнення свог особистостi й смерть здагться й неможливою [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Людина переживаг стан НЕМРИ (або АМРI). Це результуюче релiгiйно-мiстичного дiяння, релiгiйного мистецтва, та й взагалi будь-якого високого мистецтва, що надихаг й одухотворяг. Тiльки в русi людини до свог ново особистостi вiдбувагться збагнення смислiв дiйсностi, а не дублювання цiг дiйсностi, фотографування без розсуду й спецiального наведення об'гктива фотоапарата або копiювання малювальником на полотнi, наприклад, дерев i будiвель якi вони г в реалi без змiн.

Релiгiйний дiяч i художник у свогму символiчному дiяннi знаменуг iснування особливо, найглибшо реальностi, зникнення в собi застарiло особистостi й пробудження до нового життя (вiдновлення), а не просто замiняг дiйснiсть лише видимiстю, зовнiшньою подобою, позбавленою життгво правди. Адже мета -- це перетворити, оновити, очистити, надихнути, одухотворити, а не повторити точно так само, як було колись в реальностi. Iлюзi й повторювано iмiтацi життя, що привертаг увагу й паралiзуг волю сценiчними трюками, недостатньо, щоб вiдторгнулася застарiла особистiсть, щоб людина пережила стан неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), що одухотворяг. Необхiдний ще й досвiд загальнолюдського життя, щоб заперечення застарiло особистостi набрало правильного напрямку. Просто безвольного споглядання релiгiйного священнодiйства або театрально сцени недостатньо. Людина в результатi може одержувати iлюзi й обман i бути далекою вiд одухотворюючих переживань вищого плану. Людина може загрузнути в iлюзiонiзмi й у сприйняттi подоб, що творяться релiгiями й мистецтвами, подоб, позбавлених символiстики. Це не торкагться релiгi i мистецтва, що пробуджують високе. Високе, пiднесене пробуджугться в людинi не просто вiд iлюзiонiзму й створених подоб, а вiд символiв реальностi, реальностi пережитого вищого стану духу, при якому вiдчувагться неможливiсть смертi, реальностi, безпосередньо вiдчуто як переживання, а потiм втiлено в символи, реальностi як ново природностi, що одухотворяг й надихаг людину, реальностi, яка спонтанно осягнута людиною, а не наперед приготовлена. Тому й перспектива художника, заздалегiдь розподiлена [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264], не передаг справжньо мiстично реальностi духу як вищо реальностi. Необхiдна змiнена перспектива, завчасно не розподiлена.

У справжнiй релiгi й у високому мистецтвi iлюзiонiстське створення подоб i всяке зображення взагалi служить лише натяком на реальностi вищих станiв людського духу. Такi релiгi й мистецтва наводять на уявлення, на справжню реальнiсть людського духу як Божественного, як Святого. Але такi релiгi й мистецтва не копiюють образи. Адже те, про що говорять такi релiгi й мистецтва, - священно, сакрально, Божественно. Воно i г Бог. Тому в деяких релiгiях, наприклад в iсламi, навiть заборонена образотворча дiяльнiсть. Адже те сакральне, до якого прагне релiгiйний дiяч або художник, настiльки самодостатнг, цiлiсно гдине, що не вмiщагться в конкретику образу. Потрiбнi додатковi образи-символи. Символи гднають в напрямку абстрактного гднання. При сприйняттi людиною такi символи узагальнюють всi уявлення про свiт до ануляцi всiх зайвих, застарiлих уявлень. Процес ануляцi всiх застарiлих уявлень i зайвих спонукань робить людське "Я" тимчасово бездiяльним, але в той же час i таким, що вiддзеркалюг злитiсть вогдино всього iстотного в людинi. Це людське "Я" з'являгться все-таки як мнимий фокус злитих вогдино уявлень суб'гктивного свiту, свiту самого по собi, позбавленого реальностi як конкретики при вiдторгненнi не значущого, тому й не переданого. А який мiстичний досвiд переданий по-справжньому? Нiякий! А мова йде саме про мiстичний як про релiгiйно-художнiй.

Релiгiйно-мiстична й художня картини свiту -- це не тiльки вигадана сфера, але й реальнiсть особливого стану людського духу, вищий стан цього духу, стан, який може пiзнавати наука своми методами, включаючи його надалi у наукову картину свiту. Наука може пiзнавати подiбнi стани людського духу, але через свою абстрагованiсть не може передавати цi стани безпосередньо. Для передачi й донесення до глядача й слухача особливостей подiбних станiв духу iснують релiгiя й мистецтво, що формують чуттгве в людинi. Мистецтво й релiгiя нерозривнi. Тут художнiй досвiд за свогю суттю г досвiд релiгiйний. Цей досвiд передаг властивiсть гдностi, характерну для вищого стану людського духу. Усе гдине в цьому станi - i чуттгве, i розумне, i вольове. Ця гднiсть г темою мистецтва. Хоча сучасне мистецтво все частiше у свох описах душевних станiв людини передаг розрив, роздвогння, розлад. Але мистецтво, пiдключаючи до цього релiгiю, мiстику, прагне вiдновити втрачену гднiсть. Це маг прояв в стилi як формi душi, у якiй жеврiг ця гднiсть, тому що стиль завжди стосугться надособистого. Надособисте завжди змiстовне. Воно визначаг наперед. Своми визначеннями надособисте як стиль, як особлива форма гднання в людинi всього, що iстотне, i вiдторгнення неiстотного пов'язугться iз сутнiстю само людини як iстоти завбачливо. Але щоб правильно передбачати, вiд людини повинно вiдпасти все неiстотне, зайве, незначне. Цим вiдторгненням незначного i зайнятi мистецтво, релiгiя, мiстика. Це практична основа для релiгiйно-мiстично й художньо картин свiту, результуючою яко г внутрiшня погодженiсть i гармонiя людських душ у хньому духовному гднаннi як соборностi. Коли ця результуюча втiлена, то розiрванiсть на протилежностi, такi як спогад i передчуття в людинi злитi в цiлiсну спрямованiсть, де доцiльнiсть вiдходить на другий план. Адже точний розрахунок, доцiльнiсть i утилiтарнiсть у людинi, у розумi, не творять самi по собi, у процесi чого виникають у душi вищi стани свiдомостi як стиль, що гднаг всi начала людсько сутностi. Для цього потрiбна сама душа, а не тiльки розум, розсуд, рацiональнiсть, що стандартизуг, роботизуг й механiзуг, а не одухотворяг людяне начало в людинi. Для натхненностi потрiбний стиль, виразнiсть, прагнення виразити, жага, яка веде до умиротворення у вищих станах свiдомостi як Божественних, самодостатнiх, що дарують вiдчуття безсмертя. Виразнiсть як обов'язковiсть (зображальнiсть не обов'язкова; образотворчi мистецтва обов'язково щось виражають) обiймаг вже втiлене людиною, обiймаг не тiльки мистецтва з х втiленою художньою свiдомiстю краси й височини, але й релiгi, релiгiйне, мiстичне, -- все те, що не являг собою наукову картину свiту, але одухотворяг людину, даруг й можливостi, якi необхiднi в стискаючому людину свiтi необхiдностей, свiтi законiв природи.

Натхненнiсть там, де виразнiсть. Виразнiсть вiдкриваг; вiдкриваг людську душу iншим. Виразнiсть людяна. У нiй присутнг людяне у свой внутрiшнiй гармонi. Тут гармонiя i г тiгю красою, яка г за свогю суттю, виражальним, якому притаманна цiлiснiсть. Цiлiснiсть, яка крiм того, що позбавлено практично доцiльностi, позбавлена зробленостi за наперед пiдготовленими, мертвими механiчними прийомами, позбавлена механiчностi, механiзацi мислення, але повна живого життя, одухотворена.

Центр i смисл всiг релiгiйно-мiстично й художньо картини свiту не просто цiлiснiсть i одухотворенiсть, а людянiсть. Людянiсть г сутнiсно-змiстовна сторона цiг картини свiту, сторона, яка вiдсутня в науковiй картинi свiту, яка по сутностi позаморальна. Людянiсть релiгiйно-мiстично й естетично (художньо) картин свiту розкривагться через вираження людського життя, людсько душi, людського тепла, а не через розрахунок i логiку голого розуму. Розрахунок, логiка розуму i в цiлому рацiональнiсть властивi науковiй картинi свiту.

Цiлiсне споглядання й одухотворенiсть у ненауковiй картинi свiту (або, iнакше кажучи, релiгiйно-мiстичнiй i естетичнiй) -- г суб'гктивно результуюче людянiсть як сутнiсного начала, а значить, у цiлому людське сприйняття всiг природи, бездушно природи як предмета для науково картини свiту. У релiгiйно-мiстико-естетичнiй картинi свiту важливi не розрахунок, а випадковiсть i духовнiсть, коли людина раптом вiддаг останню жу (вiтамiни) iншому, а сама умираг (страждаг тiлесно). У цьому сутнiсть плотi, а не тiльки в абстрагованiй механiзацi, так властивiй науковiй картинi свiту, через що й позбавленi живо повноти.

Як вже вказувалось вище, людянiсть виражена через стиль. I цей стиль властивий не тiльки мистецтвам, але й релiгiям, мiстицизму. Скрiзь, де присутнiй стиль, присутнi одухотворенi форми, а не просто пригмнi вiдчуття, що лоскочуть слух, пригмностi ритмiв замiсть глибини почуттiв. Необхiдно розрiзняти поверхневi гармонi вiд гармонi глибинно людяностi почуттiв, де в способi комунiкативно передачi немаг механiчностi, немаг розважальностi в гаяннi часу. Мистецтва й релiгi для марнування часу мають iнший колорит й iншi завдання. Вони не входять у картину свiту, що маг значеннгвий компонент. Вони не пов'язанi з визначальною гднiстю стилю й соборнiстю як iстотним. Вони не пов'язанi з доцiльнiстю абстрактного розуму, що властиво науковiй картинi свiту. Вони поза картинами свiту, як механiчна тварина. Всi картини свiту виникають тодi, коли людина звернена не тiльки до себе, а до природи для всiх, що спостерiгагться в науковiй картинi свiту, або до того вищого, чим живе людина в можливостях свох майбутнiх становлень, як це бачимо в ненауковiй картинi свiту (тобто релiгiйнiй, мiстичнiй, естетичнiй, художнiй). Якщо ж людина замкнута на себе, то в нiй говорить тваринне начало. Людське ж вiдкрито до iншого. Тiльки тим воно й людське. Але навiть залишаючись на одному мiсцi у вiдбиттi реалiй своми постiйними законами (що властиво науковiй картинi свiту), людина з'жджаг також до тваринного начала. Тому й iснуг рух до надособисто цiлiсностi, до надособистого, до надособистiсного, до надприродного, що спостерiгагться в релiгiях. Тому й iснуг ненаукова картина свiту, тобто релiгiйна, мiстична, естетична, художня, де рух вiдбувагться вiд душi до душi, i немаг вiдношення тiльки або до чуттгвостi або до розуму, немаг розваги певними мозковими ходами подiбно до шахових операцiй i немаг ударiв по нервах з метою шокування й часткового виконання психотерапевтичного завдання у випадках глибоко патологi, що притаманне деяким видам мистецтва. Але масове маг якраз подiбне. Там iде змiшання всього з усiм, аби тiльки вiдволiкти. Там i розумнiсть у погднаннi з безплiднiстю, там i видима, прикрашена свiтлiсть, там i розум, що вираховуг до дрiбниць. Там насамперед втрата цiлiсностi, втрата руху до втiлення цiг цiлiсностi. Там повна втрата вiри у всегднiсть, а лише iнтерес до себе, до власних вигод. Там особистостi роз'гднанi, кожна сама по собi, вони не мають гдностi, яка одухотворяг, даг життя, а лише розважаються й вiдволiкаються.

Релiгiйно-мiстична й художня картини свiту -- це, по сутi, iстинна вираженiсть (або адекватне вираження), тобто ситуацiя, коли всi абстрагованостi (абстракцi) у людинi iнтегруються в чуттгве, здатне одухотворити й надихнути можливостями майбутнiх становлень. Така виразнiсть умiщаг в себе адекватне сполучення реалiй життя з тим свiтом людини, який несвiдомий, поза смислами. Таке сполучення вирiвнюг перекручену людину, органiзуг в гднiсть, очищаг й тим самим даруг й натхнення й вiдпочинок, одухотворяючи дух.

Коли мова йде про iстинну вираженiсть, то в людинi передбачагться цiлiснiсть, яку вона знаходить за рахунок очищувальних процесiв свог душi, що очищають вiд усього застарiлого, вiджилого, наносного, несуттгвого, зайвого. Iстинна вираженiсть iснуг в певнiй формi, що являг собою певний образ. I все тут тотожне, рiвне, злите в гдину цiлiснiсть. Релiгiйний подвижник, мiстик i художник своми дiяннями творять форму, а результатом цього процесу г iстинна виразнiсть. Фактично через форму твориться iстинна виразнiсть. Вона мiстить у собi образ абсолютного характеру, вже не вiдбиваний нi в чому, а iснуючий сам по собi, тому що тут чуттгвiсть i розумнiсть адекватнi й злитi в гдину цiлiснiсть, що даг людинi справжнiй стан душi, що надихаг й одухотворяг, що вiдкриваг людинi можливостi для процвiтання в життi.

Через релiгiйного подвижника, мiстика й художника проходить стихiя свiту як неусвiдомлене, що належить до сфери несвiдомих структур людсько психiки. Це неусвiдомлене й надихаг свогю глибиною. Воно й спонукаг релiгiйного подвижника, мiстика й художника своми стихiйними поривами, надихаючи свогю безпосереднiстю, для прояву несвiдомо волi до створення нового.

Релiгiйний подвижник, мiстик, художник, постiйно творячи не наукову, а релiгiйно-художню картину свiту, роблять все тотожним, зливаючи вогдино стихiю несвiдомого i свiдомого. Несвiдоме стаг свiдомим, i навпаки. При цьому стихiя людини, що не знаг себе, i воля, що не знаг свох намiрiв, раптом обрамляються свiтлом образiв, перетворюючись у форму як згусток iстинно вираженостi; з хаотичного руху виникаг лад i мiра. Глибини хаосу й свiдома впорядкованiсть мiрностi зливаються в гармонiю, що зрештою народжуг символ. Несвiдомо-темнi глибини хаосу, в остаточному пiдсумку, розкриваються ясними символами. Несвiдоме стаг свiдомим, i навпаки - свiдоме несвiдомим.

Релiгiйний подвижник, мiстик, художник, г подвижниками тих сил, якi м далекi, якi вiд них не залежать, але, якi виникають, внаслiдок можливостей, можливостей, що стають в нас вiд художностi сприйняттiв, i вражень, що народжуються як художня форма, де цi сили переживаються як щось таке, що творить самих себе, як начало, не залежне нi вiд чого, начало, позбавлене керування згори, де пануг самообумовленiсть, яка не пiдкорягться нiчому часовому, як безчасовiсть i вiчнiсть, а значить i безсмертнiсть. Тобто переживагться стан безсмертя, стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Краса й височина, що таять у собi можливостi вiдроджуватися, г сутнiстю цього стану. Ця краса й височина проходять через релiгiйного подвижника, мiстика, художника й проявляються у свiтi через хнiй рух. Але цей рух неусвiдомлений. Тобто пануг пасивнiсть. Релiгiйний подвижник, мiстик, художник г лише провiдниками. Вони нi при чому; i не розумiють, звiдки з'являються в них, у хнiх душах тi або iншi образи. Тобто, у них вiдбувагться творчий процес, пiд час якого вони не належать собi й не вiдповiдають за сво вчинки. Iнакше кажучи, вони пасивнi, внаслiдок чого г провiдниками iстинно виразностi, що мiстить можливостi, можливостi майбутнiх становлень, можливостi, що одухотворяють i зцiляють. Пасивнiсть даг можливiсть мiнiмально спотворити тi можливостi, якi зберiгаг художнiй образ iстинно виразностi. Але крiм пасивностi присутня й самовiддача, що передбачаг напруження волi як необхiднiсть. Ця необхiднiсть перемiшугться з волею й випадковiстю в людському дусi, у проявах цього духу. Iстинна виразнiсть вiльна в проявi, але сама людина як особистiсть, як соцiальна iстота необхiдно обумовлена. Тому художня форма, що твориться людиною, сплавляг вогдино волю й необхiднiсть. Цей сплав маг властивiсть невимушеностi й блаженно самодостатностi, що чаруг й одухотворяг саму людину й оточення. Вiд цього сплаву людинi "легко дихагться", що г в цiлому результуючою всяко ненауково картини свiту.

Натхненнiсть i "легкiсть подиху" можливi через те, що в людському почуттi г повернення на себе, обмеження себе собою ж [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99], тобто вiдкидання несуттгвого, незначного, застарiлого, вiджилого, умирання будь-яких зайвих спонукань, скасування надлишку спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], а значить вiдторгнення застарiло особистостi, аж до зникнення цiг особистостi в переживаннi неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308], коли час, пов'язаний з особистими проявами, зникаг й людина переживаг вiчне, вiчнiсть. Надлишок спонукань, як гра i як смисл, перетворюгться в художню форму, повертаючись до себе, коли стихiйнiсть людсько самосвiдомостi крутиться сама в собi, постiйно повертаючись у вихiдне положення, концентруючись i конденсуючись вiд цього обертання-повернення. Результуючою цього процесу г така форма людських проявiв, яка одночасно вiдчуваг й не вiдчуваг свою iстинну вираженiсть. Це вiдбувагться вiд абсолютно рiвноваги всього (чуттгвого й нечуттгвого), вiд гармонi. Це свого роду самовiдчутна надчутливiсть [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Це та форма (форма проявiв релiгiйного подвижництва або художня форма), коли ми вiдчувагмо те, що вище за почуття [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Це не просто результат гри. Це результат гри людини iз самою собою, де не спостерiгагться такого надлишку спонукань, який можна було б назвати надмiрним. Вiдсутнiсть надмiрностi, та й взагалi зайвого, породжуг радiсть i насолоду вiд подiбно художностi форми. Гра iз самою собою даруг людинi радiсть i блаженство, даруг яснiсть почуттям, що вiдбивають атмосферу суспiльних вiдносин, що саме по собi вже виходить за межi особистiсного обертання.

Художня форма стикагться з атмосферою суспiльних вiдносин. Ця атмосфера вбираг в себе як логiчне, так i алогiчне, як буття, так i iнобуття. Iстинна виразнiсть об'еднуг х у гдине своми можливостями, даруючи людинi стан натхнення й одухотвореностi.

Художня форма являг собою iстинну вираженiсть. Вона розкриваг цю вираженiсть через демонстрацiю людинi можливостей, тим самим одухотворяючи й взагалi надихаючи на життя, на його продовження. Художня форма не просто демонструг можливостi, являючи собою iстинну вираженiсть, але й вiдкидаг всi зайвi можливостi, що приносить людинi гднiсть духу, залишаючи один варiант смислу, неподiльного i гдиного. Неподiльнiсть у смисловому вiдношеннi г нерозрiзненiсть [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Нерозрiзненостi притаманна невираженiсть. Не можна виразити те, чого не розрiзнягш [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99].

Невираженiсть властива не тiльки художнiй формi, але й мiстичному, релiгiйному. Але тут справжня невираженiсть пiднесеного стану людського духу все-таки якось виражена, перетворена в iстинну вираженiсть, у художню форму як розкриття цiг iстинно вираженостi. Простiше кажучи, дiйсно невиражений стан людсько душi (духу) перетворено в символ. Символ являг собою вираження, i iз всiх наявних виражень це iстинна вираженiсть як цiлковита виявленiсть, у всякому разi максимально наближена виявленiсть, наближена до того дiйсно невираженого пiднесеного стану свiдомостi людини, який можна розумiти як Божественне, трансцендентне, трансгресивне або просто пiднесено-одухотворене. Символ передбачаг невираженiсть. Але в той же час символ виражений: виражений сам для себе як цiлковита виявленiсть, або просте вираження. Хоча символ - це не просте вираження. Символ - це акцентоване вираження, яке звертаг увагу на адекватнiсть вiддзеркалення об'гктивно ситуацi. Об'гктивнiсть ситуацi вимагаг вiд людини певно активностi й iнтенсивностi дiй, що обов'язково повинно враховувати справжню невираженiсть пiднесених станiв душi, за яких пануг краса й гармонiя.

Мистецтво служить ритуальному дiянню. Творам мистецтва поклонялися, оскiльки це були стату богiв. Однак боги змiнювалися. I в середнi вiки в статуях язичницьких богiв уже не бачили краси й вищостi. Це були вже не боги, а iдоли. Вони могли лише вселяти страх i наганяти жах. Тобто до статуй богiв як до творiв мистецтва було упереджене ставлення. Установки людини накладають вiдбиток на сприйняття творiв мистецтва, на сприйняття природи, з яко народжуються цi твори. Цi установки як частина ненауково картини свiту в людинi - слiд вiд ритуально основи. Ритуальна основа за свогю суттю г практичною дiяльнiстю. Якщо це практична дiяльнiсть вiдносно богiв, то ритуальною основою г релiгiя. Якщо ця практична дiяльнiсть стосугться якихсь соцiальних установок, то ритуальною основою г полiтика. Тодi мистецтво служить полiтичнiй ритуалiстицi й супутнiм й культам.

Мистецтво й релiгiя мають один корiнь, певним чином, у вiдношенi вищих станiв людини, злитi вогдино. До епохи Вiдродження розходжень в них не спостерiгалося. Лише в епоху Вiдродження сакральний культ i профанний культ перестали бути гдиним. Крiм сакрального релiгiйного культу виник профанний культ служiння пiднесеному й прекрасному. Однак профанне було також сакральним, але без богiв, без релiгi. Сакральне залишилося як необхiдне для мистецтва. Профанний культ служiння прекрасному й пiднесеному виник на певний час як артефакт. Творчiсть художника стоть на службi культу (релiгiйного, полiтичного). Свiт перероблягться людиною в речi, належнi якiйсь релiгi або полiтичному угрупованню. Вони (цi речi) г iнструментами магi, як у давнi часи, або засобами впливу й перевиховання громадян, як при полiтичнiй пропагандi. Твори мистецтва самi по собi мали культову цiннiсть: вони переробляли людину, примушуючи свогю значущiстю (цiннiстю) до бiльш важливого прояву. Iкони в церквi можуть бути завiшенi. Але вони впливають, вони цiннi. Вони - частина ритуального життя. Якщо художня творчiсть вивiльнягться з-пiд ритуальностi, то виникаг необхiднiсть демонструвати продукти творчостi, виставляти х напоказ, представляти публiцi. Божество усерединi храму не потребуг виставляння напоказ. Це божество - частина ритуального життя. Воно пов'язане з тагмничими моментами переживання найвищо досконалостi в людинi. Тому культовiсть не потребуг експозицiйностi, зазивання подивитися. Культовiсть мистецтва не просто демонструг розумiння неминучостей, якi керують нашим свiтом, культовiсть, через переживання досконалостi вiдкриваг все-таки вiльне поле дiяльностi для людини, суб'гктивно розсовуг простори в нiй, змiнюг психологiчний час, сповiльнюючи або прискорюючи його.

Деякi сво потреби людина не може задовольнити з огляду на певний розвиток соцiального життя. Мистецтво ж породжуг саме тi потреби, для задоволення яких час ще не прийшов [Беньямин В. Произведение искусства в эпоху его технической воспроизводимости. - М,. 1996. - С. 3-30]. Навiщо такi породження? Щоб переборювати час, заглядаючи в майбутнг, долаючи можливостями постiйнi кризовi стани душi. Людина в такому випадку сама перетворюгться на творця, винаходячи можливостi для живого життя. Людина прагне до ефектiв, якi можуть бути досягнутi лише в майбутньому, з виникненням нових форм мистецтва. У такiй ситуацi людина живе можливостями й не старiг душею. Так, за допомогою живопису були спроби знайти ефекти, якi були застосованi в кiно. Живопис i кiно мають рiзнi можливостi. Живопис запрошуг споглядати, даг можливiсть глядачевi занурюватися в потiк власних асоцiацiй. Кiно таких можливостей не даг. Тут рiзка змiна кадрiв шокуг.

Споглядаючи, глядач концентругться на творi мистецтва, який розглядаг. При цьому розважальний момент протилежний цьому процесу: вiн розслаблюг, а не концентруг. При розвагах глядач занурюг твiр мистецтва в себе. Наростання розважально функцi мистецтва знижуг його ритуальний змiст. Коли ритуальний змiст вгасаг i його мiсце повнiстю займаг розважальнiсть, розважальна тенденцiя, то в такому випадку вже не можна говорити про мистецтво взагалi. Абсолютна розвага поза ритуальним началом. Ця розвага - просто вiдволiкаюча гра як один з психотерапевтичних методiв, що не несуть змiстовностi.

Релiгiйним подвижником або художником, що несе сакральне, може бути не тiльки людина, але й природа. Наприклад, мороз, що малюг на склi вiзерунки, або водоспад, що виявляг свою мiць як всесильне начало (Бог - це значить всесильний), чим i несе елемент сакрального. Тiльки б все це було кимось сприйняте. Мистецтво, якщо воно не сприймагться й не розумiгться людиною, як таке не iснуг, якщо воно не перетворюг людський дух, не просвiтлюг й не одухотворяг його, то воно iснуг в природi речей як немистецький витвiр. Наприклад, краса малюнка морозу на шибцi або симетрiя снiжинок. Але якщо ця краса й симетрiя не здатнi празити i перетворити людський дух, то вони не г естетичним, художнiм. Правда, вони можуть змiнити не кожну людину. I тому критерiй все-таки людина, велич, значеннгва велич як перетворювача й натхненника життя. Критерiй - це змiнений i перетворений погляд людини пiд впливом мистецтва, i взагалi естетичного (зоряне небо, водоспад, океанiчна хвиля), i наслiдок цього змiненого погляду: наскiльки людина вiд цього одухотворена для втiлення загальнолюдського начала у Всесвiтi. Причому внаслiдок впливу релiгiйного й естетичного в людини виникаг змiнений погляд стосовно самих звичайних речей; це цiлiсне перетворення людини, перетворення, що охоплюг навiть найдрiбнiше, дрiб'язкове, повсякденне.

Людина як релiгiйно-естетична iстота бачить у людському дусi природне. I навпаки - бачить у природi людське. У хмарах бачить бiлокрилих конячок як в пiснях, або бiлокрилих коней з мiфiв. У шматку дерева, витягнутого з води, - силует, прекрасний приклад скульптури [Дики Дж. Определяя искусство // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 243-252].

Людина бачить у собi природне, а в природi людське, Божественне вiд людини. Це основа для знаходження одухотвореностi, натхненностi релiгiйним i естетичним; це основа для iснування ненауково картини свiту, що надихаг й одухотворяг. Змiшавши геть усе й переставивши все мiсцями в процесi порушення науково картини свiту, людина маг можливiсть знайти "атмосферу", що скидаг навантаження розумових конструкцiй. Водночас розумовими конструкцiями вiдсторонюються помилковi й застарiлi думки, якi до людини назад не повертаються, тому що вона потiм все просiваг й повертаг тiльки значуще, iстинне, важливе.

Живучи в соцiумi, людина iснуг в ситуацi впливiв, коли деякi речi вже позначенi iншими людьми як твори мистецтва. Але цi твори мистецтва можуть зовсiм не зачiпати конкретно людини, не перетворювати дух. Тому для не цi речi (речi, якi соцiум оцiнив як твори мистецтва) не г красивими й пiднесеними. Вона х не вiдносить до мистецтва. Нехай навiть цi речi несуть у собi атмосферу чогось нереального, нехай вони г продуктами наслiдування чого-небудь, нехай вони мають ще багато характеристик, якi змушують iнституцiонально оформити х i помiстити в клас творiв мистецтва, але якщо цi характеристики не впливають на людину, перетворюючи дух, перетворюючи цей дух убiк натхнення й знаходження можливостей для процвiтання в майбутньому людського життя, то цi речi не iснують як пiднесене, високе мистецтво.

Говорять, що сучасне мистецтво творить за допомогою iдей. Але не можна стверджувати, що тiльки сучасне мистецтво творить iдеями, творить за допомогою iдей [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], що тiльки мистецтво в ХХ i ХХI столiттi - це фiлософськi iде, переданi образно-символiчними засобами. Це не так. Наприклад, посмiшка Мони Лiзи Леонардо да Вiнчi - це не звичайна посмiшка. Це посмiшка загадкова, що тать у собi певнi смисли, тагмностi. Це посмiшка, що виражаг певнi пiднесенi стани духу, посмiшка символiчна, багатозначна. Подiбнiсть цiг посмiшки можна знайти в iнших культурах. Наприклад, загадкова посмiшка Будди, посмiшка, що передаг стан Нiрвани, а значить, i всi подiбнi пiднесенi стани душi, такi як стан Знамень Аллаха, стан Царства Божого, стан Мокшi, стан Самадхi, стан Саторi, стан Дао, стан Турiя, стан Ирiй.

Посмiшка Мони Лiзи - це не проста посмiшка. За нею стоять глибиннi далечiнi людських життiв i особливого досвiду людини з переживанням сакрального. За цiгю посмiшкою стоть iдея й iдеал, певнi смисли й фiлософi, знову-таки в сполученнi з передачею особливого досвiду людини. Тому не можна сказати, що до ХХ i ХХI столiть iснувало лише мистецтво видимого, i лише потiм виникло мистецтво iдей, виражених видимостями. Мистецтво передаг не просто iдею, яка не потребуг досвiду особливого почування людини. В основi мистецтва лежить саме особливий досвiд, досвiд, пережитий людиною, а потiм нею вiдтворений образно-символiчними формами. Цей досвiд для людини сакральний, мiстичний. Бiльше того, саме до ХХ - ХХI столiть релiгiя й мистецтво рухалися в напрямку передачi своми проявами й творами особливих станiв людини, станiв пiднесених, мiстичних. Наприклад, лiрика стаг все витонченiшою в передачi, на перший погляд, суперечливих i одиничних психiчних станiв [Гинзбург Л. О лирике. - М., 1997. - С. 226]. Тому не просто естетика шукаг видиме [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], а вся ненаукова картина свiту, що включаг в себе, крiм естетичного, ще й релiгiйне, мiстичне, шукаг видиме як можливостi для майбутнiх становлень людського життя, всупереч жорстоким законам природи, яка рухагться хаотично. У цю ненаукову картину свiту включене й чуттгво-iндивiдуальне людини, чуттгво-iндивiдуальне, що компенсуг промахи в процесi використання людиною законiв природи на благо само людини, компенсуг факт смертностi вiдповiдно до законiв природи перiодичними переживаннями неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], станами НЕМРИ (або АМРI). Цi переживання яскраво описанi образно-символiчною мовою мистецтва, де образи ближче до видимостей, а символи - до iдей. Тут видимостi (або iлюзi) як властивiсть естетичного переживання, переживання як реальностi незацiкавленого сприйняття вiдiрванi вiд реальностi практичного iнтересу. Тобто речi, якi виражаг мистецтво, не можуть бути використанi з практично корисною метою. Вони видимостi. Вони iлюзорнi. Але вони мають властивiсть краси. Хоча не тiльки вони мають властивiсть краси. Краса як властивiсть лежить в основi мистецтва й природи [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318]. Мистецтво й природа вливають у людину красу як цiлiснiсть, що народжуг в самiй людинi цю цiлiснiсть, цiлiснiсть духу, нероздвогнiсть, що вiдкриваг людинi можливостi перетворюватися заради життя, перетворюватися для себе як особистостi й для оточуючих як для спiльникiв у загальнiй справi. Але це уливання краси може коректуватися соцiальною атмосферою, що сприймаг або вiдкидаг, тим самим впливаючи на силу й швидкiсть цього уливання. Деякi твори мистецтва в соцiальному середовищi, у якому цей твiр i створювався, шокували глядачiв. Наприклад, картина Мане "Олiмпiя". В iншому середовищi, наприклад у сучасному, Олiмпiя свом оголеним видом нiкого не дивуг. Хоча все зводиться до особистостi. Тобто для одного це шок, а для iншого - нi, з огляду на тi або iншi етичнi установки. Правда, цi етичнi установки особистiсть отримуг в умовах, у яких вона перебуваг, в озвученостi при комунiкацi як умовi соцiально атмосфери, у якiй г можливiсть для твору мистецтва реалiзовувати свою красу. Краса - це результат не тiльки людсько творчостi, але й артикуляцi за допомогою комунiкацi [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318]. Художник у процесi творчостi вселяг красу у свiй твiр, просто видiляючи щось. Видiляючи якийсь об'гкт або деяку iдею, художник акцентуг увагу на х значущостi, тим самим надiляючи цей об'гкт красою. Потiм художник наголошуг на певнiй зробленiй речi, говорячи, що це твiр мистецтва. Тим самим художник вносить в атмосферу соцiально комунiкацi цю рiч, тоб то свог творення, як твiр мистецтв, виносить його на суд соцiальних iнституцiй. Твiр мистецтва - це щось придумане художником i запропоноване увазi глядача й слухача. Якщо це щось, запропоноване увазi оточення, буде входити в мережу взагмозалежних iнтересiв, то воно буде констатуватися як твiр мистецтва. Для людських взагмозалежних iнтересiв важливi iде. Рiзнi художнi твори несуть у собi рiзноманiтнi iде, поданi в образно-символiчнiй формi, чим вони й цiкавi. Вони цiкавi, тому що викликають iнтерес.

У контекстi людсько культури об'гкти надiляються особливим значенням внаслiдок того, що для них створенi новi iде, якi викликають iнтерес i входять у мережу взагмозалежних iнтересiв людей. Тут важливi взагмозалежнi iнтереси людей. Саме взагмозв'язок породжуг красу, що властива i мистецтву, i природi. Саме взагмозв'язок несе естетичне начало. Естетичне народжугться у вiдносинах [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], вiдносинах людей. Вiдносини потребують iдей. Тому тi твори мистецтва, якi мають глибоке значення, стоять ближче до естетичного. Хоча естетичне в природi, найчастiше, не маг глибини смислiв. Це естетичне елементарне, тобто пригмне для очей як колiрна гама, пригмне для слуху як звукова гармонiя. Прекрасне iснуг й у мистецтвi, й у природi. Але в мистецтвi передбачагться глибина iдей i смислiв, i естетичне вiдтворюгться ширше.

Ненаукова картина свiту, що змальовугться релiгiгю, мiстикою, мистецтвом, створюг груповi фантазми об'гднуючих людей. Так, мистецтво, створюючи фантазми, погднуг людей навiть у творчому актi божевiлля, що даг силу тому, що було лише можливим. Тобто вiдбувагться переступання навiть через можливе.

Мистецтво даг силу мати те, що було лише можливим. Ця сила додагться з кожним разом при вивiльненнi гдиного, гдиного виходу з положення. Ця одиничнiсть розвиваг в собi цiле, що утворюгться при вiдтвореннi, наприклад, мистецтва.

Вiртуоз перетворюг музичнi точки в лiнi, виявляючи цiле [Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома // Корневище О.В. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 250-258]. Цiле саме по собi зберiгаг в собi гднiсть. ¦днiсть же завжди дiг усерединi порожнього вимiру [Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома // Корневище О.В. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 250-258]. Вимiр вiдсутнiй, тому що значуще вже прийняте людиною. Тому залишагться наслiдувати що-небудь i значуще вiдтворювати образ того гдиного прийнятого iдеалу, котрий вiдкриваг додатковi можливостi. Не наслiдувати, не iмiтувати, не вiдтворювати - виходить, не видiлятися, культивувати непомiтнiсть, незначущiсть. Нема значущостi, немаг й предмета ненауково картини свiту, предмета, вiд якого пiднiмаються сили, пiднiмаються з порожнечi, яка заперечуг все iнше, предмета, що даг можливiсть зрiвноважити мiжособистiснi стосунки, оскiльки цей предмет чiпляг всiх, маг загальнолюдське значення, стосугться загальнолюдських цiнностей.

Ненаукова картина свiту - це розмова про важливе, коли не можеш про це не сказати. Це розмова, що допомагаг iншому, i тому приваблюг iншого. У мистецтвi - це бажання сказати щось, що буде почуте [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. А почута буде правда. Вона стосугться всiх. Вона дiг на всiх. Вона важлива. Правда в живописi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249], правда в музицi, правда на сценiчних пiдмостках, у кiно. Але правда й у релiгiйно-мiстичних польотах, коли розшифровуються казковi, мiфiчнi сюжети й перед нами з'являгться Божественне, коли в багатозначностi ми втрачагмо застарiле в собi й переживагмо образ i подобу Бога. Усе це закiнчугться бажанням сказати щось, що буде почуте [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249], буде почуте, тому що воно iстотне й для iнших. Хоча правда ненауково картини свiту найчастiше у свогму мальовничому вiдтвореннi виявлягться не рiвною собi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Вона лише двiйник. Але цей двiйник маг цiннiсть адекватностi; цiннiсть зняття вуалi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Це зняття вуалi, що г рисою мистецтва, а ширше - усього естетичного, розкриваг безодню перед людиною. Тут форми й лiнi розкривають безоднi, але й з'гднують протилежнi кра [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Колiр далекий лiнi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Але в процесi злиття вже проглядагться гднiсть. Результуюче - це переживання людиною ¦диного у всiй повнотi, аж до переживання неподiльностi, переживання неможливостi смертi.

Ненаукова картина свiту - це не просто марнi видимостi, спрямованi до iнтенсивностi насолоди через аскезу в релiгi або через порожнiсть розваг у мистецтвi. Ненаукова картина свiту у свой глибинi насичена закликом людей до гдностi й до безпеки, закликом там, де не вистачаг достатньо системи аргументацi, сформовано до певного iсторичного часу, з приводу тих чи iнших проблем, що стосуються всiх людей, що живуть на планетi Земля. Ненаукова картина свiту виявляг правду, тут неприпустимi засоби обману, а спокуса або заспокогння застосовуються лише як допомiжнi засоби, як форми, але не як основний змiст. Основний змiст все одно стосугться дiйсностi, що одухотворяг можливостями, можливостями не тiг об'гктивно реальностi, яку виявляг наука i, яка може бути досить гнiтючою для людських свобод, а реальностi, яка несе в собi вiдчуття гдностi. Людинi бракуг гдино гдностi об'гктивно реальностi, дiйснiсть яко будугться на виявлених причинностях i наслiдках, з яких випливають певнi можливостi. Людина в побудовi ненауково картини свiту винаходить iншi реальностi, вiдкриваючи для себе додатковi можливостi свох майбутнiх становлень, додатково одухотворяючи себе.

Недолiк дiйсностi, яку малюг наукова картина свiту, - в приземленостi. Тому ненаукова картина свiту, суцiльно пронизана мистецтвами, базугться на пiднесеному.

Для повноти людськiй iстотi необхiднi пiднесенi почуття. Вони несуть як задоволення, так i страждання (I. Кант), якi у свогму одночасному проявi наповнюють людину, насичуючи повнотою як закiнченiстю. Тут задоволення виникаг зi страждання [Лиотар Ж.-Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Корневище О.Б. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 259-270], надiляючи людину здатнiстю розумiти ще щось, крiм установлено дiйсно об'гктивно реальностi, розумiти й уявляти скороминущi пiднесенi стани досконалостi людського духу, стани, короткочаснiсть яких не даг можливостi по-справжньому встановити хньо причинностi, щоб знайти м мiсце в структурах науково картини свiту. Через цi пiднесенi стани, такi як стани досконалостi, стани цiлiсностi духу, людина гднаг себе й з iдеями про свiт як про цiлiснiсть iснуючого, i з iдеями про простоту як про неподiльнiсть усього у свох взагмозв'язках. Через цi пiднесенi стани людина розмiрковуг про свiт як про абсолютно велике й могутнг. Пiднесене, де людина оперуг абсолютним, нескiнченним, вiчним, саме по собi - неуявне. Подiбнi iде-символи неможливо описати, уявити, наблизити в поданнях якимсь поняттям, продемонструвати комусь, показати на прикладах. Для цього не вистачаг уяви. Уява тут фрагментарна, часткова, допомiжна, лише iнколи застосовна в передачi пiднесеного. Пiднесене, те, що передаг абсолют, неуявне до кiнця. Тут пануг лише натяк, що не дозволяг пiзнати дiйснiсть подiбного, пiзнати свом розумом. Тут - особливий досвiд, особлива дiйснiсть, мiстична, тобто неуявна. Це неуявне не можна побачити. Воно безформне як порожня абстракцiя (I. Кант), коли уява не зображуг, а лише шукаг зображення, зображення абсолютного, нескiнченного, вiчного, шукаг те, що неможливо зобразити, шукаг зображення абсолюту. Ненаукова картина свiту тут видимими поданнями лише натякаг на неуявне. Про це неуявне говорить весь мiстицизм, весь сучасний авангард i модерн. Воно неуявне тому, що тут немаг якихсь спiвмiрностей мiж дiйснiстю, поняттями, уявленнями й особливими станами духу, у яких пануг досконалiсть, яка не допускаг якихось особистих уявлень, якi пiдданi розладу й можуть передаватися шляхом демонстрацi, але проявляють дереалiзацi.

Мiстицизм релiгiйного й модернiзм естетичного зайнятi спробою передати пiднесене переживання абсолютного характеру, коли людиною переживагться неможливiсть смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), коли пiдкреслюгться слабiсть здатностi уявити подiбнi переживання, а також передагться ностальгiя за вiдчуттям присутностi цього переживання, що зникло, тому що воно тимчасове, навiть короткочасне у свох особливостях. На подiбнi стани духу можна лише натякнути як на щось таке, що не можна охопити справжнiм проявом духу, проявом духу в справжньому свiдомому повсякденному пильнуваннi; а тим бiльше пам'яттю минулого й мрiгю майбутнього. Можна лише фiксувати iдентичнiстю власно свiдомостi, коли вiдсутнiй подiл, який не усувагться ритуалами культу.

Пiднесене погднуг в собi задоволення й страждання. Задоволення вiд того, що iснуг неуявне, вiд того, що розум не замикагться в уявленнях, а перевершуг х, не залишагться в них "копатися по замкнутому колу". Страждання ж тут через те, що понятiйного рiвня не можуть досягти людськi почуття, або уявлення, уявлене, уявлюване, уява.

Необхiдно вiдзначити, що наука описуг реальнiсть у дiйсностi, такою як вона г. Ненаукове ж (мiстичне) винаходить алюзi, щоб наблизитися до неуявного, до того унiкального досвiду, що переживагться людським духом як вища досконалiсть, що мiстить у собi й переживання неможливостi смертi, щоб надихнути й одухотворити тим самим i iнших, оточуючих навколо людей.

2. НЕНАУКОВА КАРТИНА СВIТУ В ЗIТКНЕННI З НАУКАМИ.

Узагальнення й синтез значущого за допомогою образу й символу, узагальнення й синтез як ненаукова модель свiту зi своми додатковими можливостями наповнюг людину емоцiями, що одухотворяють. Узагальнення реальностi на чуттгвому рiвнi, узагальнення, доведене до чуттгвого образно-символiчним способом, вiдкриваг додатковi можливостi для людини жити й процвiтати. Тут можливiсть - це результат узагальнення, що анулюг все зайве. Цей результат узагальнення iснуг через те, що iснуг фантазiя. Фантазiя чiтко вiддiлена вiд дiйсностi [Фрейд З. Художник и фантазирование // Художник и фантазирование. - М., 1995. - С. 129-134]. Хоча елементи фантазiй пов'язанi з дiйсностю. Процес фантазування маг елемент насолоди, оскiльки г вiльною грою. Ця свобода гри як насолода передагться глядачам, слухачам. Нею не володiг статична реальнiсть як така, дiйснiсть у свогму застиглому положеннi. Вiд вiльно ж гри ми одержугмо задоволення.

¦ гра уяви. У вiльнiй грi уяви творяться фантазi. У фантазiях людина будуг повiтрянi замки через так званi "сни наяву", мрi. Причиною х г бажання. Бажання, перетворенi у вiльну гру, а потiм, як результат гри уяви, - в повiтрянi замки "снiв наяву", у мрi, вiдривають людину вiд безпосереднiх дiй у реальному свiтi.

Що ж штовхаг людину до фантазування? Звичайно ж, незадоволенi бажання. У свох фантазiях людина здiйснюг сво бажання; мрi збуваються. Але здiйснюються лише в психiчному життi як корекцiя реальностi, яка не може задовольнити людину. Ця корекцiя може бути значуща й для iнших, тобто мати цiннiсть для соцiуму. Ця корекцiя може накидати у свох зображеннях ескiзи майбутнього, передчуваючи це майбутнг, i тим самим, вiдкривати дорогу дiям у майбутньому. Адже якщо немаг майбутнього, то немаг й можливостей для життя. Майбутнг ж може бути вгадане як правильне, як можливе для життя. Тому мрi як "повiтрянi замки", вигаданi твори не обов'язково бувають порожнiми. Вони можуть бути значущими, цiнними.

Значущими i цiнними мрiяннями у виглядi "сновидiнь наяву", як особливими мрiями людська культура пронизувалася зi стародавностi. Прикладом можуть бути мiфи. Tх можна розумiти як мрiгподiбнi бажання людей, як хнi мрiяння, мрiяння давнiх часiв. Хоча цi мрiяння прадавнiх людей часто були для них i справжнью реальнiстю.

Крiм того, що мрiяння окреслюють ескiз майбутнього [Фрейд З. Художник и фантазирование // Художник и фантазирование. - М., 1995. - С. 129-134], чим i можуть виявитися цiнними, вони ще й знiмають напруги нашо душi тим, що дарують насолоду процесом гри фантазiй. Але головне тут те, що людина у свох фантазiях розширюг сво можливостi й одухотворягться. Фантазi, навiть помилковi, що не вiдбивають об'гктивно реальностi, можуть надихати, вкидати в невизначенiсть свогю невiдповiднiстю реалiям, тим самим очищаючи людину вiд iстин, правильних, але неiстотних i другорядних для життя, створеного в певнiй ситуацi.

Iстини як науковi положення звужують i знижують варiанти можливостей. Тому всi застарiлi науковi положення не вiдмирають, а перекочовують у сферу багатозначностi ненауково картини свiту. Цi багатозначностi помилкових знань розширюють можливостi для людини, тим самим надихаючи i спонукаючи до подальших дiй, на подальшi перемоги. Розширенi можливостi, що вiдбивають вiдносини мiж людьми, постiйно вiдкидають неiстинне у самiй людинi, несправжнг в спонуканнях, вiдкидають сферу зайвих спонукань, навiть якщо цi спонукання викликаються науковими положеннями, що вiдбивають реалi, але не затребуванi реальною ситуацiгю.

Установлення навiть об'гктивних законiв, що тяжiють над нами, вкидаг нас у депресiю. Але це сфера науки. I тут з пiзнанням глибин реальностi можливiсть песимiстичного кiнця людства вiд випадкових процесiв у об'гктивному свiтi зростаг. Наприклад, погасне сонце - зникне життя на планетi, людство припинить свог iснування. Тому так затребувана ненаукова картина свiту, що надихаг, одухотворяг або просто пiднiмаг настрiй.

Говорячи про ненаукову картину свiту, вiдзначимо, що ще давня людина жила в моторошних умовах страху. Над нею тяжiли природнi закони необхiдностi. Науковi догадки про невiдворотнi закони природи з одного боку звiльняли людину, але водночас i погiршували становище. Встановлення об'гктивних iстин усувало почуття страху стосовно певних явищ природи, давало волю, почуття звiльненостi, але лише образно-символiчна багатозначнiсть в значнiй мiрi знiмала необхiдностi законiв, якi були часто не значущими, щоб на них звертати увагу в певних соцiальних умовах iснування коли були беспосереднi завдання по перетворенню навколишнього свiту.

Наукова картина свiту вiдбиваг реальнiсть як таку, вiдбиваг по-справжньому. Релiгiйно-художня картина свiту вiддзеркалюг реальнiсть людських вiдносин у свогму iдеалi, iдеалi розширювально можливостi для людини й людства в цiлому, iдеалi, що знiмаг всi застарiлi хитросплетення людсько думки, якi роздвоювали людську душу. У результатi цього людина знаходить цiлiснiсть.

Цiлiснiсть людини виникаг в наслiдок iндивiдуацi, коли переборена неузгодженiсть несвiдомих i свiдомих процесiв, коли людина набуваг досвiду нумiнозного, що маг символiчну форму й знiмаг зайву рацiоналiзованiсть, рацiоналiзованiсть, що мiстить в собi небезпеку вилитися в колективне божевiлля, позбавлене загальнолюдських прототипiв, прототипiв людських душ, що зберiгаються в глибинних шарах i несуть у собi також i трансперсональне начало на чуттгвому рiвнi.

Набувши досвiду нумiнозного, людина отримуг переживання, яке перевершуг його самого. У свой повсякденностi людина звичайно вiдчуваг в собi або тiлесне, коли й чогось хочеться, або соцiальне, коли вона знаг тiльки слово "треба". Але iснуг ще нумiнозний стан Божественного, коли "треба" i "хочеться" зливаються вогдино, коли вже немаг нi "треба", нi "хочеться", коли вони одне й мiж ними немаг нiяких розходжень. Цей стан маг iншу природу, природу, у якiй компенсуються недолiки як "треба", так i "хочеться". Розрив у людинi мiж "треба" i "хочеться", вiдрив х одне вiд одного г наслiдком вiдриву людини вiд природи. Ритуали й обряди певною мiрою зменшують цей вiдрив. Це вiдбувагться за рахунок того, що ритуали й обряди мiстять у собi компоненти вiд мистецтва, яке, проникаючи в людину, коректуг однобiчнiсть свiдомих установок, чим i знижуг в цiлому вiдрив людини вiд природи.

Мистецтво за свогю суттю вiдрiзнягться вiд науки. Мистецтво - це не пiзнання, що виливагться в практичне життя, що очевидно для науки, особливо коли мова йде про прикладнi науки. Мистецтво - це насамперед евокацiя (або заклик) як елемент спiлкування людей один з одним, а також пробудження вiд евокацiйних впливiв [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т. 3. - М., 1986. - С. 33]. Пробудження й просвiтлiння людини вiд евокацiйних впливiв г результатом зняття. Знiмаються помилковi моменти спiлкування, помилковi впливи одних людей на iнших. У результатi людина перетворюгться, стаг вiльною, вiдчуваг свободу вiд усього наносного, наносного вiд непотрiбних спiлкувань, що несуть помилкове. Однак у реальному життi спiлкування людей один з одним (пробудження вiд впливiв спiлкування як хнг зняття) i пiзнання (практичне застосування пiзнання), тобто засади мистецтва й науки, тiсно пов'язанi. У давньо людини вони нероздiльнi. Магiя первiсно людини мiстить у собi як наукове, так i релiгiйно-естетичне, художнг у свох хаотичних сплетеннях. Ментальнiсть давньо людини вмiщаг в себе цi протилежностi через присутнiсть катарсичного моменту, моменту зцiлювального впливу на людину.

Однак надалi, з розвитком культури, наукова об'гктивнiсть стоть окремо. Релiгiйно-художнг ж посилюг акцент на одиничних, неповторних переживаннях людини, а також на особистому, iнтимному. Цi неповторностi виникають в умовах крайностей, у тих умовах, у яких у людини виникаг й патологiя, невроз, психоз. Релiгiйно-художнг начало вбираг в себе як особисте життя, так i все те, що пiднiмагться над усiм особистим, над всiгю оманною фантазiгю iстерика, над несвiдомими потягами надлишкового характеру. Релiгiйно-художнг начало втiлюгться також i як вищий стан духу, стан, який не можна передати словами. Цей стан в iндузмi позначагться як Турiя, Мокша, Самадхi, в зороастризмi - як Сяяння Благого Помислу, у буддизмi - як Нiрвана, Саторi, у даосизмi - як Дао, Ву, у iудазмi - як Явлення Господа, у християнствi - як Царство Боже, Преображення, в iсламi - як Знамення Аллаха, Фана, в укранськiй релiгi - як Ирiй. Iсус Христос говорить про Царство Боже притчами, якi самi по собi г символами. За допомогою цих символiв, багатозначних символiв, Iсус Христос намагагться виразити тi речi, а точнiше, тi стани душi, для яких ще не iснуг словесного поняття [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Однак цi стани вираженi, а значить, оточенi загальнолюдськими обставинами. Оточений загальнолюдськими обставинами невиражений стан людини як надособисте, де немаг особистостi, де особистiсть не критерiй, тому що вiдсутня безвихiдь особистiсно сфери, вiдсутнг все тимчасове й недовговiчне обмежено iндивiдуальностi [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Якщо тут вiдсутнг все тимчасове, то значить у людинi присутнiй стан, або переживання, неможливостi смертi. Тут смерть здагться неможливою, майже смiшною через те, що зникаг особистiсть [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Смерть тодi не знищення, а гдине справжнг життя [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Подiбнi стани як основа ненауково картини свiту, або релiгiйно-мiстично, художньо картини свiту, описанi у всiх релiгiях - як давнiх (наприклад, Ирiй протоарiв, або протоукранцiв), так i сучасних (наприклад, "Записнi книжки" Джидду Кришнамуртi). У даосизмi - це Ву або Дао. В iндузмi - це Турiя, Мокша, Самадхi. У буддизмi - це Нiрвана або Саторi. В iудазмi й християнствi - це Явлення Гспода або Царство Боже, Преображення. В iсламi - це Фана або Знамення Аллаха. Передаються подiбнi неуявнi стани людини символами й позначаються як стан НЕМРИ (або АМРI). Приклад яскравого злиття символу, або багатозначностi, що позначаг особливий стан свiдомостi людини у зв'язку iз загальною картиною походження свiту, можна знайти в укранському релiгiйному фольклорi, насамперед в етимологi слiв, якi г священнi, сакральнi. Перше iз цих слiв Вирiй, а точнiше Ирiй. Укранська форма цього слова з початковою буквою "в" виникла внаслiдок злиття "В" i "Ирiй". Спочатку говорили: "Куди?", - i вiдповiдали: "В Ирiй!". Потiм "В" i "Ирiй" злилися в одне слово. Ирiй - це фактично пiвдень. В укранськiй фольклористицi ириця - це пташка, що повернулася з Вирiю, тобто повернулася з пiвдня, куди вона лiтала зимувати. Одного чудового дня i самi протоарi (або протоукранцi) рушили на цей самий пiвдень. У результатi протоарi прийшли в Iран i Iндiю, i стали арiями, зафiксувавши в Ригведах свою подорож. Протоарi асимiлювали, змiшалися з мiсцевим населенням, заклавши корiнь ведично релiгi i надалi продовжуючи розвивати мiфологiчний лад цiг релiгi в iнших Ведах, таких як Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа. Цi Веди написанi на санскритi, мовi, яка вже значно вiдрiзнялася вiд тiг мови, якою було написано Ригведи, першi Веди арiв. Але справа навiть не в мовi. Справа в дусi, що передаг певний стан свiдомостi людини. З ведично традицi брахманiзму виник буддизм, що заперечував iснування iндустських богiв i Атмана (Турi) як вищого стану духу. Але, в сутностi, буддизм продовжував передавати той дух iндузму (брахманiзму), який описував певний стан свiдомостi людини, стан НЕМРИ (або АМРI, вiд божества АМРIТА), стан неможливостi смертi, стан безсмертя. Цей дух стану безсмертя продовжуг жити й у даосизмi, перекочувавши в зовсiм iнше середовище, зовсiм iншу культуру - китайську. Цей дух стану безсмертя став фактично iншою культурою, не iндiйською (арiйською) i не укранською (протоарiйською), а китайською.

Ирiй - це символ багатозначний. Ирiй означаг й море (iз прус. iuriay "море"). Але, це не просто море. Адже як виник свiт? Коли ще не було свiту, або свiтла, не було неба й землi (а точнiше, "небесного" й "земного"), було лише широке море [Украiнська народна обрядова поезiя. - К., 2006. - С. 7]. Тобто море (або Ирiй), а точнiше широке море, - це насамперед багатозначний символ, що означаг стан духу давнього протоарiя (або протоукранця). Вирiй - це не просто пiвдень, iз якого прилiтають птахи, це вищий свiт, чарiвний сад [Миколаев Б.Д. (Волхв Богумир). Родная вера. Источник счастья. - Хмельницкий, 2007. - С. 95], це рай, райське свiтове дерево. Бiля вершини цього дерева живуть душi померлих i птахи. З Ирiю прилiтають птахи. Але знову-таки не треба сприймати Ирiй як райський пiвдень реально. Ирiй - це символ райського пiвдня людського духу, це певний стан людського духу, стан "широкого моря", вiд якого виник свiт (внутрiшнiй свiт створено людиною конкретики як Небо й Земля, а точнiше Небесне й Земне) [Украiнська народна обрядова поезiя. - К., 2006. - С. 7], це той остаточний стан духу, який починагться з дивного, iз чудового, тобто з Дива, з Божества Дива. Адже Див пов'язаний з верхом дерева [Иванов В.В., Топоров В.Н. Див // Мифы народов мира. Энциклопедия. В 2т. Т.1. - М., 1991. - С. 377]. Хоча це не просто дерево. Це райське свiтове дерево, тобто Ирiй як стан людського бессмертного духу, коли людина переживаг неможливiсть свог власно смертi, переживаг стан НЕМРИ (або АМРI). Переживши подiбний стан, людина знаходить натхнення й творить (творить у свой уявi свiти, такi як Небо й Земля, тоб то Небесне й Земне). У перiоди вищого стану надхнення ноти й слова так i течуть iз-пiд пера творця, органiзовуючись у щось цiльне й готове. Ноти й слова, формуючись у твори, буквально нав'язують себе авторовi, нiби водять його рукою. I рука пише речi (твори), якi розум сприймаг в здивуваннi [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285], здивуваннi вiд випадкового й спонтанного х вияву. Цi речi (твори) з'являються як потiк думок i образiв. Вони виникають не за нашим намiром, викликаються до свого iснування не нашою волею, а мимоволi. Це натхнення. При натхненнi, ми мимо свог волi, пiдкорюгмося i йдемо за своми iмпульсами й почуттями, навiть тими, якi нам чужi. У момент натхнення цi iмпульси й почуття панують над нами, пiдкоряють собi нашу особистiсть. Цi iмпульси й почуття панують над нами як чужа воля. Значить, натхнення як творчий iмпульс не збiгагться з нашою волею; але ми захопленi цим iмпульсом так, що не бажагмо нiчого iншого.

Натхнення до нас приходить нiби ззовнi. Це натхнення як неусвiдомлений iмпульс не просто впливаг на нашу свiдомiсть. Воно управляг нашою свiдомiстю. Воно прокладаг собi шлях до мети як це вiдбувагться в природi, тобто стихiйно. Натхнення - це стихiйна сила. Вона проривагться в людинi навiть тодi, коли вона утримугться вiд творчо дiяльностi, утримугться довiльно, свiдомо. Усе одно думки й образи з'являються на свiт навiть без участi людсько свiдомостi, всупереч свiдомостi, протаскуючи так чи iнакше до iснування сво форми [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Цi форми як певний рiвень свiдомостi вiдкриваються тому, хто маг той же рiвень свiдомостi. До цього рiвня свiдомостi треба дорости, постiйно обновляючи свiй дух, постiйно дивлячись на свiт новими очами, не привченими очами, а очами оновленими, не призвичагними до старого, а вiдкритими до нового.

В образах, якi входять до ненауково картини свiту, прихованi символи. Бiлий мiсяць - символ одного, чорний мiсяць - iншого. Ми розпiзнагмо цi символи. Вони нам несуть можливостi, що вiдкривають додатковi можливостi в нас як щось уроджене, що протистоть навiть найвитонченiшiй нашiй фантазi. Тут цi символи г не особистисними фантазiями, а як дiяльна уява, що не будуг нiяких повiтряних замкiв, а лежить в основi як якась апрiорна iдея, як щось, що залишилося пiсля вiдкидання всього зайвого, усього, що затемнюг. Ця дiяльна уява, iншими словами типова ситуацiя, i вiдчувагться нами як звiльнення. Знаходячи це звiльнення, ми стагмо всесильними й летимо немов на крилах. I це все на початку створення, тобто на початку творчого процесу. На початку всiх стадiй творчого процесу ми Боги, ми Всесильнi. I не випадково Священне Писання починагться словами "На початку створення Всесильним...". Однак докладнiше зупинимося на самому початку Тори як свiтоглядному моментi. Перше слово Тори, як i Бiблi, - це "На початку" [Тора; Библия: Быт 1:1]. Потiм iде пояснення на початку чого. Ясно, що на початку створення (Тора). Тобто мова йде про процес творчостi, процес, властивий людському духу. Момент творчостi, або створення нового, вiдбувагться на стадi натхнення. Але в Торi йдеться про попередню стадiю, тобто стадiю, яка на початку. Мова йде про стадiю, яка стоть перед натхненням. Перед перiодом натхнення вклинюгться перiод вiдсутностi уваги до проблеми [Вудвортс Р. Этапы творческого мышления // Хрестоматия по общей психологии. - М., 1981. - С. 255-257], проблеми, яка вирiшугться в процесi творчостi. Ось цей самий перiод вiдсутностi уваги до проблеми, перiод, який стоть на початку створення, i розглядаг Тора. У цей перiод, або в момент творчого процесу, людина вiдчуваг себе Всесильною, або Богом. Це момент трансподiбного стану [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т.2. - М., 1985. - С. 268], переживання неможливостi смертi [Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], екстазу [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 14], стану НЕМРИ (або АМРI).

Можна сказати, що мова йде про Бога, тобто про людину в цьому станi. Бог, або Всесильний, - це людина в станi, коли переживагться неможливостi смертi як компенсацiя виникнення в людинi самосвiдомостi, а з нею i усвiдомлення смертностi.

Тора починагться зi слiв "На початку створення Богом..." (Тора). Далi йде пояснення того, що створювалося. А створювалося Небесне й Земне. Тора говорить про те, що "На початку створення Богом Небесного й Земного" (Тора) - це створення двох символiв, якi розкривають технологiю збагнення того ж стану, коли людина переживаг момент неможливостi смертi i г Богом, або Всесильним. Зауважимо, що Бог, або людина в станi, коли нею переживагться неможливiсть смертi (коли людина Всесильна), творить не Небо й Землю як зовнiшню об'гктивну реальнiсть, а творить Небесне й Земне як два символи, що розкривають технологiю збагнення, або знаходження людиною стану Божественностi, або стану Бога, коли людина Всесильна й переживаг вiчне життя.

Небесне й Земне - це два багатозначнi символи. Вони стосуються насамперед внутрiшнього життя людського духу, а не об'гктивно реальностi. Адже Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). Небесне в людинi - це все пiднесене, ширяюче, це надсвiдомiсть, життя духу, натхненнiсть. Земне в людинi - це все тiлесне, пiдсвiдоме в психiчнiй сферi, де маг мiсце прояв цього тiлесного, iнстинктивного. Отож на початку створення як створення способу (технологi) знаходження Божественного Земне, тобто тiлесне, було неуявним хаосом i тьма покривала безодню (Тора). Тут мова йде про Земне, або тiлесне, як неупорядковане, хаотичне, покрите тьмою (Тора). Але тут все ж присутнг i Небесне, коли Дух Бога витав над поверхнею вод (Тора). Тут Тора в символiчнiй формi описуг момент створення Богом Небесного й Земного, коли Небесне ще мало переважало. Потiм iде опис у символiчнiй, багатозначнiй формi способу (технологi) практичного знаходження Божественного, у процесi чого наростаг сила Небесного. Вона наростаг, починаючи з того моменту, коли Бог говорить: "Хай буде свiтло!" (Тора).

I далi ми бачимо, що протягом всiх Священних Писань -Тори, а також Бiблi, Корана, Вед, Упанiшад, Бхагавадгiти, Трипитаки, Авести, Дао де цзин, у символiчнiй формi описанi рiзнi варiанти знаходження стану Божественностi, знаходження того стану, коли людина переживаг неможливiсть смертi. Iнше питання, що ми не завжди можемо розшифрувати символiчну мову збагнення Божественного. Але це вiд того, що ми самi мало осягли. Однак кожного разу збагнення Божественного, його знаходження вiдбувагться через певний уклад, спосiб життя. Тому в Торi Бог, або Всесильний, розкриваючи сво тагмницi, створюг день i нiч як певний порядок i спосiб життя, за якого людина маг можливiсть осягти Божественне. Далi Бог створюг свiй внутрiшнiй свiт працею, а на сьомий день вiн вiдпочиваг [Библия: Быт 2:2]. Тобто ми стикагмося з демонстрацiгю укладу життя, за якого з'являгться можливiсть осягти Божественне. Для цього людина повинна мати певний ритм змiни працi й вiдпочинку, шiсть днiв трудитися, а на сьомий вiдпочивати. Звичайно, у рiзних Священних Писаннях ми бачимо розбiжнiсть у проповiдуваних укладах життя, ми бачимо рiзну ритуалiстику й специфiчнi способи збагнення Божественного. Однак люди рiзнi. I рiзним людям рiзне пiдходить. Тому й повинна бути релiгiйна свобода, щоб людина мала можливiсть вибрати для себе найефективнiше й наблизити себе до Божественного. Навiть в одному i тому же Священному Писаннi г рiзнi способи збагнення Божественного.

Iснують два писемнi значущi начала релiгiйних культур двох древнiх народностей - арiв i семiтiв. Арiйське начало - це Ригведа, семiтське - Тора. Можна стверджувати, що Ригведи у свой основi малюють матерiалiстичну картину свiту. Адже в Ригведах немаг моменту творення. Свiт речей був споконвiчно, як самодостатнiй. Бог Iндра народився потiм [Кейпер Ф.Б.Я. Труды по ведийской мифологии. - М., 1986. - С. 29]. Але можна нетрадицiйно стверджувати, що Тора, а значить i Бiблiя, також матерiалiстична книга, тому що творяться символи Небесного i Земного, а не Небо й Земля в реалiях. А якщо людина шукаг ворогiв собi, шукаг образ ворога в особi матерiалiстiв, атестiв або нацiоналiстiв, то це його особистi проблеми. Адже Бог у Торi як Людина-Всесильна створив не небо й землю як об'гктивну реальнiсть, а Небесне й Земне як символи, створив у свой уявi. Вiн створив Небесне й Земне як два символи, що передають способи (технологi) знаходження стану, у якому людина Всесильна, позбавлена страху смертi. Тут можна розумiти Бога як людину, яка знайшла стан неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), стан безсмертя.

Символ, схований в образi, надiляг цей образ значеннгвою перспективою. Угаданий образ - це образ, що перейшов у символ i вiдкрив людинi перспективу iснування, вiдкрив людинi смисл в життi. Образ являг собою ту цеглинку, з яко будугться ненаукова, не абстрактна картина свiту. Образ обов'язково щось означаг й мiстить у собi символiчно вираженi смисли. Але образ також розумiгться як чуттгва реалiя. Ця чуттгва реалiя не вiддiлена вiд змiстовно-символiчно структури, рiзнi смисли яко виражають зв'язок людей як цiлокупнiсть, i не говорять про людину без зв'язку з iншими людьми. Ця цiлокупнiсть виражаг i тим самим надаг повноту людському духу. Тим i значуща ненаукова картина свiту як образно-символiчна у свогму виконаннi за формою й одухотворяюча свогю повнотою за свом значенням. Бiльше того, це натхнення як суще множить можливостi, усе бiльше й бiльше окриляючи людину. Цi можливостi конкретного iндивiда (людини) не вiдiрванi вiд загальнолюдських можливостей. Тому вiд них вiг теплотою, тому вони об'гднують, породжують почуття згуртованостi. Адже в символi обов'язковою г теплота гуртуючо тагмницi [Аверинцев С.С. Символ // КЛЭ. Т.7. - М., 1972. - С. 827] теплота любовi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373] на противагу холоду вiдчуження. I якщо це вiдчуження визнагться як наявнiсть, то воно вже свiтить, даг тепло. Даг тепло, а значить входить у ненаукову картину свiту; вiдриваючись вiд холодного розрахунку науково картини, що холодить, несучи iстину й обливаючи людину холодним потом, залишаючи мiнiмальнi можливостi для виживання й процвiтання. Ненаукова картина свiту, сплiтаючи вогдино релiгiйнi, езотеричнi, мiстичнi, естетичнi начала, даруг передбачуванi можливостi, тим самим хоч якось одухотворяючи людину.

Позитивний погляд у майбутнг надихаг людину. Навiть спогади, сповнюючи людину, спрямовують до передбачених можливостей майбутнього. Спогади, так чи iнакше, враховують подальшi подi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373]. Тому в основi людини в цiлому лежить спрямованiсть у майбутнг. Символ, як складова ненауково картини свiту, або iнонауково форми знання [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373; Аверинцев С.С. Символ // КЛЭ. Т.7. - М., 1972. - С. 828], стикаючись зi смислами iнших символiв, витлумачуючись i перетворюючись в iншi символiчнi структури, не зводиться до поняття й не перетворюгться в наукову картину свiту, що за свогю суттю маг перед собою як предмет творчостi безмовну об'гктивну рiч. Ненаукова картина свiту як предмет творчостi маг голос iншо людини, а не безголосу рiч. Тут присутнiй дiалог i оцiнювання рiзних смислiв, смислiв, що прийшли як з науково картини свiту, так i з ненауково.

Iнонауковiсть [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373], або ненаукова картина свiту, починагться вже у фiлософi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373] як тiльки вона втрачаг свою суворiсть, суворiсть iнтегруючи науковi iстини, перевiренi експериментально. Але iз втратою суворостi у фiлософi зменшугться присутнiсть догматичних думок. Адже свiт змiнюгться й установленi строгою наукою iде частково старiють. I якщо цi застарiлi iде присутнi у фiлософських системах, орiгнтованих на науковi знання, перевiренi експериментом, то тодi такi фiлософськi системи у свой логiцi мiркувань розвивають найчастiше застарiлi знання. Беззастережнiсть цих знань так чи iнакше переводить сувору науковiсть фiлософських мiркувань у ненауковiсть, пригднуючи х до ненауково картини свiту, перетворюючи фiлософський текст у свого роду роман, якому властива застережна мова. Хоча застережна мова не г достатньою ознакою, щоб вписатися в ненаукову картину свiту. Чистий епос i чиста лiрика не знають застережень [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373], але вони належать ненауковiй картинi свiту. Роман знаг застережну мову. Але вiн теж належить ненауковiй картинi свiту. ¦ бiльше -рунтовнi ознаки, властивi ненауковiй картинi свiту. У науковiй картинi свiту об'гктивна рiч так i залишагться безмовною. Вона пiддана як бездушне начало манiпуляцiям ученого, експерименту. Ненаукова картина свiту одухотворяг бездушнi речi, аж до того, що змушуг х говорити, вплiтаг в смисловий контекст натхненнiсть особистостi, особистостi, яка говорить, мислить, дiг згiдно з тим або iншим принципом. Тобто в ненауковiй картинi свiту все живе, все оживаг, усе одухотворено. Речi заряджаються смисловим потенцiалом, щоб впливати на людей, на хнiй духовний свiт. Речi не просто механiчно дiють на особистiсть, а перетворюються в смисловий контекст цiг особистостi, починають говорити. Так, у лiрицi говорять гори, моря, долини (якщо вони не говорять, вони все одно з'являються як ландшафти людсько душi). Дiйсна об'гктивна реальнiсть, що оточуг людину й впливаг на не, перетворюгться в смисловий контекст людини, контекст вчинкiв i переживань, контекст учинкiв i переживань геров, придуманих людиною.

Ненаукова картина свiту своми символами змiнюг найбiльш загальний смисл реальностi в уявленнi людини, не мiняючи нiчого практично, не впливаючи на реальнiсть суто фiзично. Людина спостерiгаг смислове перетворення буття. Хоча нiчого в дiйсностi не помiнялося.

Символи стосуються форми, а не змiсту, якщо змiст належить науковiй картинi свiту. Символи - це вiдображенi емоцi. У науковiй картинi свiту емоцi лише допомiжний елемент, що вплiтагться в процес творчостi. У ненауковiй картинi свiту емоцi - це емоцiйно-цiннiснi вигуки й заклики, спрямованi в майбутнг. Цi емоцiйно-цiннiснi вигуки й заклики передбачають майбутнг у свох побажаннях, страхах, надiях. Вони творять i творяться. I тому безсмертнi, поки живуть люди, що х сприймають. Вони - передбачене майбутнг, бажане майбутнг. Вони - смисли. I якщо вони коли-небудь забуваються як смисли, то через певний час воскресають, обновившись i оживши. У ненауковiй картинi свiту нiякi смисли не можуть бути забутi зовсiм. Навiть найбезглуздiшi. Вони все-таки вiдроджуються, коли настаг х час. Навiть застарiлi помилковi смисли, хоч i в головах людей, час вiд часу набувають сили, розбурхуючи й шокуючи собою людськi душi, вiдроджуючи i просвiтлюючи х. Джайнiстське незаподiяння шкоди навiть комахам, наявне, при всiй свой безглуздостi, якщо комахи шкiдливi, трансформуючи людський дух свогю безглуздiстю, перетворюючи, вилiковуючи вiд "правильностi на перший погляд", яка може не спрацювати в мiнливому свiтi реалiй.

Ненаукова картина свiту в людинi сама по собi самоцiнна, тому що супроводжугться станами свiдомостi незрiвнянного характеру, вищими, неповторними, непоясненими, Божественними. У порiвняннi iз цими станами практичнi цiлi людини стають другорядними. "Самоцiннiсть" проявлягться в станах екстатичного натхнення з подальшими проявами. Наприклад, такими як "заумна мова" поетiв-футуристiв або глосарi релiгiйних сектантiв. Через подiбне дуже яскраво проявлягться "самоцiннiсть" як стрижень ненауково картини свiту у тiг чи iншо конкретно особистостi, "самоцiннiсть" через те, що в цьому випадку вiдбувагться неповторний i свогрiдний танець органiв мовлення [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148] шляхом вимови, що даг насолоду [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148].

Прояв ненауково картини свiту в людинi в остаточному пiдсумку приносе насолоду. Через насолоду й iснуг в людини потреба в ненауковiй картинi свiту. Насолода тут кiнцевий результат. До цього ж був стан Божественного, пiсля якого йде потiк виражень, проявлень. У цьому випадку звуками "заумно мови" або глосалалiями виражагться щось особисте, що за ними стоть, тобто виражагться Божественне; за ним стоть Божественне. У вираженнi важливе значення мають звуковi повтори, якi за змiстом передають "трагедiю протверезiння" [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Повторення як естетичне результуюче по сутi г сполученням, що гармонiзуг всi начала в людинi, скасовуючи крайностi свогю повторюваною в часi тривалiстю. У такiй тривалостi час швидше лiкуг. В остаточному пiдсумку все закiнчугться й зводиться до гармонi, гармонi всього в людинi. Провокуючим же агентом у цьому процесi г переживання форми. Переживання форми г результатом художнього сприйняття, сприйняття, що мiстить повноту. Вiд цiг повноти й гармонiя в людинi. Виникаг питання, що ж таке повнота? Повнота там, де руйнугться автоматизм у людському сприйняттi. Тодi й виникаг повнота. Вона вiд того, що зруйновано автоматизм. Вiд руйнування автоматизму виникаг й особливе сприйняття тих чи iнших предметiв, сприйняття художнг, сприйняття, що мiстить повноту; або ж простiше - при якому руйнугться автоматизм людини. Нивiлюванням автоматизму руйнують певнi образи. Цi образи пов'язанi з вiдстороненням. Вони мiстять повторення як однорiднi явища, через якi й розбивагться автоматизм, розбивагться через подiбне: клин клином вибивають; автоматизм вибивають подiбним, тобто повтореннями як однорiдними явищами. Це явно проглядагться в музицi й лiрицi. Повторення характернi i для казкового сюжету, i для епосу який оснований на реальних подiях. Так, у "Пiснi про Роланда" три удари Роланда по каменю можна розумiти як потрiйне повторення [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Цi повторення в творах мистецтва, в релiгiйних священнодiйства г паралелi й протилежностi якому-небудь зразку [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Цi повторення як форми замiняють старi форми, якi не так чiтко знiмають у людини автоматизм, не так значно обновляють , а значить не так художнi, не так чiпляють за живе, не так могутньо перевертають , не так сильно перетворюють , що може бути бiльш значуще через iншi форми, порушуючи в уявленнях вже створенi канони форм, замiнюючи в ментальнiй сферi старi форми новими, в реалiях не порушуючи, а вiдстороняючи як бiльш дрiб'язковi, але рухаючись далi в творчому процесi.

Новi форми заперечують старi. I тому з'являються зовсiм новi жанри. Наприклад, виникаг новий тип роману, у якому немаг мотивування, яке б зв'язувало частини цього роману. Прикладом може служити письмо Розанова [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Тобто виникають новi форми. Форми самi себе створюють.

На прикладi музичних i лiричних творiв можна побачити, як ненаукова картина свiту що притаманна особистому в людинi, в вiдчуттях, фiльтруг й органiзуг переживаний свiт само людини [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]. При чому музичнi й лiричнi твори, фiльтруючи й органiзовуючи переживаний досвiд, в остаточному пiдсумку замiщають його пробудженням у людинi благотворно iлюзi, iлюзi того, що суперечностi в людинi можуть бути розв'язанi й труднощi переборенi [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]. Тобто вселягться якась надiя на бiльш пiднесене, бiльш свiтле, вiд чого в людини змiнюгться стан душi, пiднiмагться настрiй. Адже продукти ненауково картини свiту, будь то музичнi твори або релiгiйнi священнодiйства, розкривають проблеми й прагнуть вирiшити х. Вони iз завзятою спрямованiстю розкривають межi проблем, за якi ми якщо й виходимо, то все одно повертагмося назад. Щоб продовжувати в даному напрямку, треба однаково повернутися назад [Pousseur H. Fragments theoretique sur la musique experimentale, Bruxelles, 1970, p. 246]. У цьому допомагаг ритм. Ритм прямуг не просто до симетричних, а до багаторазово помножених бiнарних опозицiй [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]: людина губиться, слухаючи цi ритми, i вiд не, як лузга, вiдскакуг все неiстотне. Людина концентруючись слухаг ритми, втягугться, поринаг в них, потiм розчинягться i зливагться з ними. Людини нема. Вона злилась. Нема i незначного, дрiб'язкового. I тут мелодiйне в протиборчiй грi з ритмiчним, вiдлущуючи вiд людини незначуще, пiдкрiплюг очiкування, передбачаг iстотне в людинi, пробуджуючи тим самим натхненнiсть. Мелодiйне й ритмiчне як опозицi мiж симетрiгю й асиметрiгю зводять у людинi "iнше", якесь одухотворено пiднесене у свой гармонi. У цiй гармонi не випинагться нi мелодiйне, нi ритмiчне, нi симетричне, нi асиметричне. Мелодiя як тотальнiсть i ритм як подвiйнiсть, балансуючи мiж симетрiгю й асиметрiгю, породжують "iнше", породжують цiннiсть всiг ненауково картини свiту в людинi, добавляючи нову сутнiсть. У цьому "iншому" примиряються протилежностi, а символiчне й уявне (уявнi образи) сполучаються й, нiвелюючись, вивiльняють духовний свiт людини для нового як бiльш значущого. Тут переборюються суперечностi мiж симетричним i асиметричним.

Ненаукова картина свiту широка, багатокомпонентна. Однак мiж компонентами легко встановлюються зв'язки. I перший зв'язок, що проходить червоною лiнiгю через всю ненаукову картину свiту, - це естетичнi емоцi. Естетичнi емоцi викликаються як мiфом, так i певним твором мистецтва [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255]. У цьому зв'язку мiфи також г творами мистецтва. Мiфи i прадавнг мистецтво - це одне i те саме. Мiфи не просто зближаються iз творами мистецтва, а точнiше з поетичними творами. Мiфи збiгаються з поетичними творами стосовно певного рiвня [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255], допускаються iнтерпретацi, стиснення, а також розширення простору й часу, що збiльшуг можливостi для людини, яка в цiлому сприймаг й бере в розрахунок ненаукову картину свiту, вiд яко сама ж стаг iншою. Тодi в ньому, як i в ненауковiй картинi свiту, жiночнiсть i надмужнiсть перестають виключати один одного [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255]. Там можна повнiстю вiддаватися будь-якiй несподiванцi, що з'явилася, i як поет, у якому живе одночасно поезiя й милосердя, бути за власним бажанням i самим собою, i кимсь iншим.

Людина маг в собi як наукову картину свiту, так i ненаукову. Якщо наукова картина свiту - це сталий досвiд як текст вiдстороненого характеру, що водночас вiдбиваг справдi об'гктивну реальнiсть, то ненаукова картина свiту - це текст, який завжди включаг в себе деякий "сумiжний досвiд" [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132], це сумiжнi твори, що граничать iз правилами, правилами, якi висловлюються, проговорюються в здоровому глуздi, станi повсякденного пильнування, що граничать iз правилами, за якими живе людина, живе людство. Границя проходить iз правилами висловлення. Але "сумiжний досвiд" не належить цим правилам висловлення. Цей досвiд поза правилами. Тому його треба розгадувати. На те iснуг герменевтика, яка займагться iнтерпретацiгю цього "сумiжного досвiду". Ми можемо iнтерпретувати "сумiжний досвiд" з абстрактно, науково точки зору, наприклад, з погляду марксизму або фрейдизму. Але ми можемо iнтерпретувати цей "сумiжний досвiд", спираючись на свiй власний "слiд" вiд переживань подiбного характеру. Так, мiстики iнтерпретують Священнi Писання (Тору, Бiблiю, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiту, Трипитаку, Дхаммападу, Авесту, Дао де цзин), спираючись на власний досвiд осягнення Божественного, тобто спираючись на власний "сумiжний досвiд". I тут набираг сили текст, висловлюваний мiстиком як парадоксальний, текст, що порушуг традицi, що розкриваг багатозначнiсть, а не однозначнiсть самих священних текстiв. Багатозначнiсть Священних Писань - це значить хня символiчнiсть. Бiльше того, Священнi Писання - це один суцiльний символ. Хоча х символiка швидко вичерпугться, тобто застигаг [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132]. I людину, яка вiдкрила в собi Божественне, його ж одноплемiнники не розумiють. Так, iуде з оточення Iсуса Христа, не розумiли його як людину, що вiдкрила в собi Бога. Хоча Христос говорив про того ж Бога, що й iуде, про Бога Авраама, Iсака, Iакова. Але iуде не розумiли Бога так, як про нього говорив Iсус Христос, не розумiли, тому що розумiли сво Священнi Писання, тобто Тору, як щось застигле. Вони не мали в собi свiжого мiстичного досвiду, для якого Священнi Писання лише натяк. Священнi Писання лише натякають на Божественне, на особливий вищий стан свiдомостi людини. А так крiм Священних Писань людина осягаг Бога як щось живе, реальне, реально iснуючий стан духу. Бог г Дух (Iн 4:24). Тому тексти Священного Писання як символiчнi й багатозначнi пiддаються подiлу за своми смисловими основами. Вони пiддаються подiлу смислiв у них i тому можуть переходити вiд ситуацi приналежностi теологi й мiстицизму до матерiалiзму, i навпаки. Тобто Священнi Писання можуть пiддаватися як теологiчному й мiстичному прочитанню, так i матерiалiстичному [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132].

Читати тексти Священних Писань - це споживати. Споживагться певною мiрою тут i "сумiжний досвiд". Але, на "сумiжний досвiд" Священнi Писання лише натякають. Для набуття "сумiжного досвiду" необхiдний насамперед власний досвiд. Вiн може вiдкрити людинi в деталях як наукову картину свiту, так i ненаукову. Для ненауково картини свiту голос людини повинен вiдiрватися вiд свого джерела. Тобто для людини як особистостi й творця далi ненауково картини свiту, наприклад, у виглядi письма, повинна наступити смерть. З настанням смертi особистостi (або автора) починагться творення ненауково картини свiту (або письма, або "сумiжного досвiду"), а також i науково картини свiту в моменти осяяння, коли людину осяюють якiсь iде. Тут письмо г споконвiчно знеособленою дiяльнiстю [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391], i автор замiнягться письмом [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391], процесом письма; причому письма з рiзким порушенням смислових очiкувань, як це яскраво передано в автоматичному письмi сюрреалiстiв, тобто "перебиви смислу" [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Тут рука записувала якомога швидше те, про що навiть не пiдозрювала голова; тобто автоматичне письмо [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. I тут висловлення г порожнiм процесом, що вiдбувагться сам собою. Виходить, акцент ставиться на неусвiдомленiй дiяльностi людини. У такому випадку людина (автор) народжугться одночасно з текстом, вiн iснуг в момент письма, у момент мовного акту, де цей акт як акт висловлення не маг змiсту, не приналежного самому акту, самому висловленню. Тодi рука автора не встигаг за думкою або пристрастю [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Рука втрачаг зв'язок з голосом [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391] i креслить текст як багатовимiрний простiр, а не просто ланцюжок слiв [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Усi Священнi Писання являють собою цi багатовимiрнi простори. У той же час логiчнi, науковi тексти, де ми бачимо вибудуванi ланцюжки слiв, не мають багатовимiрностi й багатозначностi. Цим текстам передувало осяяння, а потiм вони свiдомо вибудовувалися. Це - кiнцевий продукт науково картини свiту, що вiдбиваг об'гктивну реальнiсть. Вiдбиваг, але не наслiдуг. Ненаукова ж картина свiту наслiдуг. Наслiдуг життя, наслiдуг тексти (книги), наслiдуг фiльми, наслiдуг, щоб вирiвняти спiлкування мiж людьми, щоб вiд цього спiлкування виникла натхненнiсть i людина одержала очищення (катарсис), очищення й можливiсть. Адже за передчуттями людини, можливостi - це можливостi насамперед для життя, для розвитку й процвiтання. Тобто в ненауковiй картинi свiту ми бачимо не просто наслiдування як копiювання, а наслiдування кращого, iдеального, збiрного образу-символу, наслiдування життгво, вiдкриваючо можливостi для життя. I тому в цих наслiдуваннях присутнiй смисл. Життгвi ситуацi породжують смисл. Ненаукова картина свiту породжуг смисл; письмо, як один iз проявiв ненауково картини свiту, присутнiй в людинi, породжуг смисл. Якщо цей смисл остаточний, то, звичайно, свобода людсько дiяльностi обмежугться. Остаточнi смисли даг наукова картина свiту, обмежуючи людськi свободи й можливостi якоюсь певною спрямованiстю. Ненаукова картина свiту не даг остаточних смислiв. Релiгiйнi iстини як iстини в останнiй iнстанцi не остаточнi. Адже вони багатозначнi. Священнi Писання (Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiта, Авеста, Трiпiтака, Дхаммапада, Дао де цзин) символiчнi. Священнi Писання витканi з двозначних слiв. Ця двозначнiсть рiзними типами людей (шизодами або епiлептодами) розумiгться односторонньо й по-рiзному. Звiдси й трагiзм. Трагедiя, полягаг в тому, що люди не розумiють один одного. Якщо ж людина набуваг ново якостi у свой особистостi крiм свох природних схильностей (тобто шизод у певнiй мiрi набуваг якостей епiлептода, а епiлептод - шизода), то стаг особистiстю багатогранною й цiльною, то вона розумiг й iнший смисл двозначного слова, розумiг його подвiйнiсть. Подвiйнiсть розумiтися i тодi, коли людина пережила "iнший" стан душi. Людина стаг багатшою, стаг цiлiснiшою i бiльш адаптованою до складного й багатогранного свiту людей. Вiд цiг багатогранностi й змiстовнiсть, i означальне, i сама природа означального. Вiд цiг природи означального залежить форма й змiст упорядкованостi тiг гри, яку веде людина, щоб придбати можливiсть вижити, урятуватися, жити й процвiтати у свох життгвих проявах. Людина може вести найрiзноманiтнiшу гру. У письмi, у музиченнi, у iнженерному конструюваннi мостiв людина граг, упорядковуючись певним способом. Цей спосiб залежить вiд само природи того чи iншого означального [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. У свой грi людина порушуг уже iснуючу регулярнiсть, породжуючи нове, вiдкриваючи тим самим тi простори, у яких людина як суб'гкт "не перестаг зникати" [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Зникнення - це фактично смерть. Але це й безсмертя, якщо маг мiсце герозм, тобто рiшуча настрогнiсть на змiну ситуацi, а не рух уторованою стежкою. Герочне - тематика епопе. Вона створюеться для того, щоб обезсмертити героя [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Тут мова нейде про будь-якого героя, будь-якого епiчного твору. Але епiчне сказання г викупом за прийняту смерть у молодостi, смерть, на яку погоджугться герой, щоб прославлена його смерть перейшла в безсмертя [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Герозм творить нове. I творiння приносить безсмертя. Хоча дiяння й безсмертя в пам'ятi людей можуть бути й зi знаком мiнус. Може бути й злий генiй. Але й у злого генiя стираються iндивiдуальнi характеристики його суб'гкта-творця у процесi само творчостi. Це значить, що змiст колективного характеру виходить на переднiй план. Адже iндивiдуальнi характеристики стираються, а стверджуються загальнi, для всiх. Але i колектив у свох бажаннях може нести зло, може бути спрямований проти життя, проти людського життя. Залишаючи мову про епiчний герозм, скажеми, що, тут прикладом може бути Адольф Гiтлер як зло, i нiмецький соцiум того часу вiдносно iнших народiв. Повертаючись до епiчного герозму вiдмiтемо, що в епосi, щоб пiдкреслити герочте застосовугться система противаги, щоб ще бiльше випинити героя. Наприклад, Макбет - втiлення злодiя. I колектив тут нi до чого.

Коли генiй творить, музичить, пише, то вiн вiдсутнiй. Тобто вiн виконуг роль мертвого в грi письма [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38], у грi звукiв пiд час музичення. Бере участь якесь alter ego, а не особистiсть, що творить. При чому мiж особистiстю, що творить, i цим самим alter ego може бути досить велика вiдстань. Вона може бути величезною навiть у лiричних романах, що викладаються вiд першо особи теперiшнього часу дiйсного способу.

Продукти ненауково картини свiту мають недоцiльнi властивостi, тобто властивостi, що не мають i не несуть в собi безпосереднi матерiальнi вигоди. Цi властивостi можна виявити вже в давнiх народiв. Наприклад, на хнiх знаряддях працi, на хньому озброгннi, виявити у орнаментальних прикрасах, якi одягала на себе давня людина. Не можна сказати, що продукти ненауково картини свiту, маючи недоцiльнiсть, у свою чергу, винятково ненавмиснi, продукти пiдсвiдомого життя людини, що ненавмисно вторгаються в свiдоме життя й потiм запам'ятовуються в продуктах творчостi. Нi. Адже й пiдсвiдоме маг навмиснiсть [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Паралельно з метрикою свiдомих правил г не метричне. Адже абсолютна метрика даг ритмiчну одноманiтнiсть. Ця одноманiтнiсть не дозволяг повнiстю розкрити властивостi комунiкативно дiяльностi. Адже значущiсть i цiннiсть ненауково картини людського свiту - в комунiкативних можливостях, призначених для бiльш повного посередництва мiж iндивiдами. I тут повноту посередництва мiж iндивiдами пiдсилюг неоднозначнiсть, неоднозначнiсть ставлення до дiйсностi, тобто багатозначнiсть, що вбираг багатоликiсть чуттгвого свiту людини при контактi з iншими людьми i з природою. Без однозначного ставлення до дiйсностi [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244] залишаються всi Священнi Писання (Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiта, Трипитака, Дхаммапада, Авеста, Дао де цзин) гiгiгiг), мiстичнi твори дзен-буддистiв, суфiв, даосiв, художнi твори. Тобто, без однозначного предметного зв'язку iснуг знак релiгiйний, езотеричний, мiстичний, художнiй, але не науковий. Науковий знак однозначний. Ненауковий же - багатозначний i не вступаг в обов'язковий зв'язок з дiйснiстю, що цей знак зображуг [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Однак незважаючи на свою багатозначнiсть, твiр ненауково картини свiту, будь то релiгiйний, езотеричний, мiстичний або художнiй, вимагаг смислово гдностi. ¦днiсть релiгiйно-мiстичного або художнього твору полягаг у його силi, яка переборюг суперечностi й складностi. Напруга ж боротьби, зображено в цьому творi, вплiтаг гднiсть у смисловий контекст цього твору. Тобто смислова гднiсть творiв, що виробляють ненаукову картину свiту, лежить у хнiй енергi. Енергiйна сила й сприяг смисловiй гдностi. Ця енергiйна сила спрямована на мету й вселяг в людину, що сприймаг цей твiр, сили до подолання перешкод. Цi сили надихають i одухотворяють людину, яка сприймаг, чим, втiм, i цiннi твори ненауково картини свiту, такi як релiгiйнi, езотеричнi, мiстичнi або художнi. Натхнення й одухотворенiсть знаходить людина, яка сприймаг той чи iнший твiр; також i через жвавiсть впливу цього твору. I чим жвавiше впливаг релiгiйний або художнiй твiр на людину, тим бiльше рiзноманiтних можливостей сприйняття цей твiр несе [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Причому розширення можливостей сприйняття не затуляг й не нiвелюг навмиснiсть релiгiйного або художнього твору. Навмиснiсть видно в поглинаннi дiйсностi гднiстю форми. Але акцент на формi в остаточному пiдсумку деформуг формотворний канон з його навмисними установками. Врештi-решт, стара форма переборюгться й виникаг новий спосiб утворення форм. Це вiдчувагться як динамiка в перетвореннi форм. Це життгво. Це заряджено енергiгю i це заряджаг енергiгю. Але це не означаг, що прадавня форма застарiла. Вона мiстить в собi змiст, життгве. I тому вона потрiбна. Маг попит.

Релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр маг знаковiсть i смислову гднiсть як якусь навмиснiсть. Усе, що виявляг смислову гднiсть, вiдчувагться людиною, яка сприймаг, як ненавмисне [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244], вiдчувагться як природне. Знаковiсть твору самоцiльна й позбавлена однозначного ставлення до дiйсностi. Крiм знаковостi релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр сприймагться як рiч зi свогю ненавмиснiстю i вiдсутнiстю смислово гдностi, як факт природи. Така природнiсть несе в собi силу безпосередностi. Тобто твiр сполучаг у собi, з одного боку, внутрiшню гднiсть i навмиснiсть як знак, а, з другого, вiдсутнiсть гдностi в смисловiй спрямованостi, тобто ненавмиснiсть, що i маг глибокий вплив на людину, яка сприймаг цей твiр, значно впливаг на переживання, на потоки свiдомостi, впливаг свогю саме ненавмиснiстю. Релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр не просто знак, а рiч, що перевертаг внутрiшнiй свiт людини, викликаг в нiй незгладимий iнтерес. Навмиснiсть як знак не може замiстити й скасувати необхiднiсть ненавмисностi твору як речi, що хвилюг духовний свiт людини, в наслiдок порушення смислово гдностi. Ненавмиснiсть i немотивованiсть руйнують канони й активiзують сприйняття людини. Ненавмиснiсть руйнуг автоматизм i народжуг в людинi новизну, поселяючи небачене й незвичне, чим i захоплюючи повнiстю людську душу, народжуючи заново, а значить, очищаючи вiд застарiлого, вiджилого змiсту.

Релiгiйно-мiстичний i художнiй твiр, крiм свог загальзначущостi ( як загальнозначуща система знакiв i як об'гкт культури, що несе в собi загальнолюдськi цiнностi), являг собою також вираження психiчних станiв автора як вищих станiв, у яких прихований якийсь трансцендентальний змiст [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. У цих вищих станах немаг розщеплення. Але цi вищi стани тривають не довго в людинi. А звичайний, повсякденний стан свiдомостi людини, стан пильнування якраз припускаг розщеплення, розщеплення суб'гкта. Розщеплення властиве природному, звичайному стану суб'гкта. Адже людина в процесi свого спiлкування з оточуючими людьми повинна чути голоси iнших людей у собi, повинна вибирати. Людина перебуваг в дискурсi. I тому вона розщеплена, роздвогна. Суб'гкт розщеплений, вiн розколюгться, тому що дуже часто стаг конституйований "iншим" [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. В остаточному пiдсумку вiн цiлком розколотий, тому що зрештою стаг "iншим" стосовно самого себе. Через свою розколотiсть вiн набуваг множинностi, полiфонiчностi у свогму комунiкативному дiяннi. Так, врештi-решт, вiдбувагться роздроблення "я". У цiй роздробленостi губиться стiйкiсть, губиться й стiйкiсть смислiв. ¦днiсть дробиться пiд натиском, пiд нестримним напором безлiчi голосiв рiзних людей, пiд хньою неповторнiстю акцентiв. Усе це належить "iншим" i мiститься в однiй людськiй душi, що прагне цiлiсностi, iз мрiгю належати собi.

Рiзноспрямоване багатоголосся в самiй людинi й у соцiумi довкола не породжуг нестiйкiсть суб'гкта. Нестiйкий суб'гкт виявлягться носiгм нестiйкого смислу. Ця нестiйкiсть пiдсилюгться, тому що суб'гкт г суб'гктом бажання, спонукання. Причому максимальну нестiйкiсть даг надлишок спонукань, що г у самiй природi людини. Цей надлишок спонукань iде ще вiд тварин, у яких ми спостерiгагмо надлишковi iгровi рухи [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196]. Цей надлишок спонукань г одна iз причин дискурсiв, у процесi яких, суб'гкт мовець i слухач, або людина як гднiсть, не тiльки розщеплюгться, але й розсiюгться. Людина нiколи не збiгагться iз самою собою [Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 112-113; Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Вона веде дiалог мiж собою й свом двiйником, тобто мiж "я" i персонажем. Вона неуважна. I якщо ми вiдправлягмося в пошуках "я", то зрештою можна буде констатувати його вiдсутнiсть. В остаточному пiдсумку, у продуктах ненауково картини свiту, у продуктах релiгi, мiстики, у художнiх картинах немаг суб'гкта як осi, осi, що органiзовуг зображення [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Суб'гкт позбавлений гдностi. А значить, вiн позбавлений гдностi смислу. Суб'гкт мiстить у собi множиннiсть, розщеплену й розсiяну множиннiсть, нетоталiтарнiсть. У такому суб'гктi сполучаються такi суперечностi, як закон i його порушення, священне й профанне. I одна з важливих причин всього - цей дискурс. У ньому, у дискурсi, суб'гкт розчиняг власну об'гктивнiсть [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. У свогму дiалогiзмi дискурсивних та iдеологiчних iнтенцiй суб'гкт фантазуг, проявляючи свог "ониричне", "сексуальне" [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Тут присутнi тiльки множиннiсть i полiфонiчнiсть, якi не мають завершеностi, не синтезуються для набуття бiльш-менш стiйкого стану. Тут наявна лише серiя нестiйких станiв. Тут людина перебуваг в боротьбi iз самою собою, з iншими. Однак, якщо вiдкинути все низьке, очиститися вiд скверни, тим самим зм'якшуючи свог розщеплене й розсiяне "над-я", применшуючи його до норми, то в остаточному пiдсумку можна на якийсь час знайти у свой душi гднiсть, що зрiвноважить надалi всякi прояви у свiтi, допоможе адаптуватися в такому нерiвноважному оточеннi людей. Для цього й iснують релiгiя й мистецтво, що дають катарсис через уявлення прекрасного i огидного, й подальше вiдкидання огидного шляхом гри, гри, що сплавляг вогдино все розрiзнене в людському "я", у множинному й пихатому "над-я". Для цього набирають сили перетрансформацi душi. Наприклад, смiх все жахливе, страхiтливе, огидне перетворюг й трансформуг в бiльш високi форми. Для цього сама висота, височина, пiднесене як суто суб'гктивне начало особистостi огортаг й поглинаг все те низьке-жахливе, яке тероризувало й розщеплювало людину. Пiднесене вкриваг й розчиняг все жахливе свогю неповторною суб'гктивнiстю, в коренi позбавленою об'гкта розчиненого в безмежностi. Релiгiйний i художнiй досвiд як такий, що очищаг (катарсичний), - г одне. Що стосугться релiгi, то необхiдно сказати, що як би не трансформувалися в iсторi релiгiйнi форми культiв, свiй час переживають тi культи, за яких людина зживаг в собi все незначуще, вiдкидаючи його. Значущим остагться та релiгiйна свiдомiсть, яка мiстить у собi красу й пiднесенiсть i маг технологi очищення (катарсису) вiд низького. Красою й пiднесенiстю як релiгiйними (i художнiми) способами освоюгться й приручагться все низько-демонiчне в людинi. При цьому iнтерпретуються всiлякi людськi фантазми жахливого характеру, а також прищеплюються довiра й любов до людини, спочатку до вчителя (гуру). Такi технологi дають людинi опору в самiй собi, сприяють знаходженню ясностi розуму, коли людина вже не протиставляг себе запекло навколишньому свiту. В остаточному пiдсумку можна говорити, що ненаукова картина свiту очищаг. I тут виявлягться разюча подiбнiсть очисних (катарсичних) процедур релiгiйно сповiдi, психоаналiтично iгрово iнтерпретацi, iгрового огортання пiднесеним, огортання всього низького в художньому свiтi й свiтi взагалi.

3. НЕНАУКОВА КАРТИНА СВIТУ В РIЗНОМАНIТНОСТI СПРЯМОВАНОСТЕЙ

Новi поколiння людей ставлять перед собою новi цiлi. Переслiдування нових цiлей пов'язане з тим, що науками отримана нова картина свiту. I необхiдно враховувати, щоб пристосуватися й адекватно реагувати на реалi, що змiнюються. Поколiння людей, що пересягнуло в ХХI столiття, незважаючи на пiдкорення космосу, мiць iнформацiйних систем та iншi завоювання науково думки, вiдчуваг ще бiльшу слабкiсть свого положення перед лицем випадковостей Всесвiту у виглядi, наприклад, комет, астеродiв, метеоритiв, здатних за досить короткий момент часу нiвелювати людську цивiлiзацiю, цивiлiзацiю, що так важко тривалими тисячолiттями пробиваг собi дорогу.

Висновки науково картини свiту позначаються на ненауковiй картинi свiту в людинi. Тому вiдбуваються рiзкi трансформацi в релiгi, мiстицi, у художньому свiтi людини. Останнiй, тоб то художнiй свiт людини, уже не подаг нескiнченний гдиний навколишнiй свiт у "площинi", як це описували в античнi часи. Художнiй свiт людини в ХХI столiттi проникаг в глибини простору, а не задовольнягться "площинними образами". Мистецтво прогресуг. Воно вже не вiдокремлюг одиничнi явища одне вiд одного, а зливаг все в загальне свiтоуявлення, перед яким iндивiд, як щось окреме, несамостiйний i нестiйкий. Безпосередня очевиднiсть речовинно явленостi одиничних форм [Ригль А. Позднеримская художественная промышленность // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 526] стушовугться злиттям у загальнi явища, що чiтко видно в мистецтвi ХХ i ХХI столiть.

Ненаукова картина свiту й естетичне або мистецтво як основа, фундамент проявлягться, коли звучить музика Моцарта або Бетховена, коли з'являються перед нами шедеври живопису, картини Леонардо да Вiнчi, Ван Гога. Тодi прокидагться в нас вiдчуття iдеально повного й вiльного життя, що одухотворяг нас i вливаг в нас сили для подальших дiй, щоб запобiгти небезпекам i врятуватися, урятувати себе й свiй рiд вiд негод Всесвiту, що рухагться випадково. Випадковий рух Всесвiту, що продовжугться в нас iррацiональними силами й зароджуг страх, даг нам поштовхи також i для подолання цього страху, поштовхи через мистецтво, яке даруг нам об'гктивовану насолоду. Особливо яскравий прояв об'гктивовано насолоди ми знаходимо в давньому мистецтвi. Давня людина ховалася вiд випадково виникаючих катастроф за свог мистецтво, постiйно виготовляючи амулети як запобiжнi речi, якi заспокоюють i приводять нервовi сили у рiвновагу, що допомагало впоратися зi стихiями, якi намагалися поглинути людину. Сучасна людина вже не ховагться вiд всепоглинаючого Всесвiту, вiд того ворожого космосу, який усюди. Сучасна людина дивиться правдi в очi й усвiдомлюг тi небезпеки, якi тать в собi непередбачений рух у глибини космiчних просторiв. Сучасна людина, створюючи те ж мистецтво об'гктивовано насолоди, що й давня людина, усвiдомлено бачить, що маленький теплий свiт, насамперед тiлесний, фактично чудом утримугться на самому кра безкрайньо прiрви всепоглинаючих мегагалактик i чорних дiр, що всмоктують у себе безповоротно все, розчиняють у собi життя, перетворюючи його в нiщо. Правда, це усвiдомлення робить мистецтво об'гктивовано насолоди до певно мiри iншим, додаючи до нього символiзм. Символiзм сучасного мистецтва робить його бiльш абстрактним, але водночас i бiльш глибоким, надаючи йому варiанти бiльших можливостей щодо виходу зi скрутних становищ, що в остаточному пiдсумку приносить те ж вiдчуття iдеально повного й вiльного життя, надихаючи й одухотворяючи людину.

На перший погляд мистецтво явно i прямо не пов'язане зi спасiнням, Всесвiтом. Але це лише на перший погляд. Корiння же саме там. Спасiння вiд Всесвiту у майбутньому. У сучасному мистецтвi бiльше песимiстичностi, тому що вiдкривагться бiльше варiантiв до згубного кiнця, чiткiше усвiдомлюгться неминучiсть цього згубного кiнця. Але цей песимiзм зм'якшений як переживанням трансцендентного, так i герочним поривом. Бiльше того, опис трансцендентного як суб'гктивних станiв людини, просвiтлiнь i перетворень душi, причини чого лежать у компенсаторних реакцiях на надлишок спонукань, в остаточному пiдсумку нiвелюг нотки песимiзму в сучасному мистецтвi. Адже вiд позитивних перетворень людсько душi навiть печаль свiтлiшаг. I як тут не згадати переживання Олександра Сергiйовича Пушкiна, коли вiн говорить, що "печаль моя свiтла". I як тут не згадати роботи психологiв про естетичнi емоцi в яких "сум свiтлий" [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136]. При цьому песимiзм сучасного мистецтва допомагаг нiвелювати присутнiсть герочних ноток, нiвелювати присутнiсть герочно поведiнки споглядача там де цей герозм не потрiбен. У сучасному мистецтвi красивi форми об'гкта обов'язково доповнюються поведiнкою суб'гкта, що споглядаг цi об'гкти, що надаг глибину мистецтву, розкриваючи богатство внутрiшнього свiту людини. Сучасне мистецтво припускаг насолоду красою як насолоду самим собою в чуттгвих формах предмета, а не проста насолоду формами предмета. Причому людина реально вiдчуваг себе в предметi, у його формах. Краса форм - це не зовнiшнг. Це наше iдеально вiльне й повне життя в цих формах; життя поза насильством. Краса робить людину щасливою [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 459-475]. У красi закладене почуття свiту, тобто свогрiднiсть, видима у всьому. Краса властива як мистецтву, так i релiгi. Тому про "почуття свiту" говорить взагалi вся ненаукова картина свiту, у якiй людина насолоджугться самою собою, протиставляючи себе космосу, явищам зовнiшнього свiту [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 459-475] як бездушним утворенням. Душа пiдсвiдомо завжди припускаг урахування життя як цiнностi. Цiннiсть форми, якою оперуг естетичне й релiгiйне, припускаг й цiннiсть життя. Форми й лiнi передають своми проявами життя, життгве, життгве як цiннiсть. Цiннiсть - це змiст. Передбачагться присутнiсть символiчностi, абстрагованостi. Тенденцiя до символiзацi й абстрагування не г виключною протилежнiстю потреби натхнення, оскiльки в противному випадку натхнення перетворюгться у тваринне задоволення вiд бiологiчно необхiдних речей. Але натхнення - це бiльше, нiж задоволення вiд власного шлунка. Натхнення зумовлене не тiльки щастям особистим, але й щастям оточення. Прагнення до натхнення зумовлене щасливими стосунками щиростi не просто мiж людиною i явищами зовнiшнього свiту, а мiж людьми i явищами зовнiшнього свiту. Тут тiльки через серце, милосердя або просто поступливiсть з'являгться можливiсть i прокладагться дорога до злиття з явищами зовнiшнього свiту в якiсь моменти життя як компенсацi за ту ж поступливiсть. Абстракцiя ж - вiд конфлiктно ситуацi мiж людиною й навколишнiм зовнiшнiм свiтом, але не вiд конфлiктно ситуацi мiж людьми й навколишнiм зовнiшнiм свiтом. Бог породжуг вiдчуття страху, коли цей Бог являг собою якусь зовнiшню силу, що тяжiг над людиною, коли iснуг помилкове розумiння Бога. Але Бог не породжуг страх, коли Царство Боже г усерединi нас (Лк 17:21). Зовнiшнiй же Бог стаг страшилкою, яку треба боятися, яка призначена для карного елемента, щоб приструнити й пристрахати його фразами типу "Побiйся Бога", щоб кримiнальник мiг задуматися про те, що буде пiсля смертi. Адже якщо фiзична сила г, а совiстi немаг, то немаг заборон перед самим собою i така людина небезпечна для оточення. Культура починагться iз заборон. Дикiсть - це коли х нема. Якщо заборон немаг, то така дикiсть не те що не будить у людинi Божественне, вона небезпечна для оточуючих людей.

Людина видобувала якусь рiч iз зовнiшнього свiту (проектуючи тим самим певнi зв'язки соцiальних вiдносин), очищаючи цю рiч вiд випадковостей i дико сваволi вируючих стихiй, увiчнюючи як найнеобхiднiше й нiвелюючи iнше як незначне, тим самим символiзуючи , а значить певною мiрою абстрагуючи. I тодi ця рiч уже була точкою опори серед стихiйних явищ випадкового свiту, що саме по собi задовольняло потребу в споко, давало можливiсть бути щасливим. Ця рiч була релiгiйним iдеалом або твором мистецтва. Вона була вилучена iз плутаних зв'язкiв граючого стихiями зовнiшнього свiту, очищена вiд залежностей дико сваволi, але залишилася приналежнiстю природи як необхiднiсть, а значить, певною мiрою розумнiсть (розум в пошуках необхiдностi); тобто показ людиною розумностi у свободi природних випадковостей. Але це не тi природнi випадковостi дико природи, "дикого космосу". Це певнi, особливi природнi випадковостi, переломленi через призму соцiальних вiдносин, через якi людина маг можливiсть наблизитися до природного, а то й злитися з ним.

Рiч, вихвачена з природи й перетворена в символiчнi форми, втрачаг сво точнi позначення, вiдповiднi зовнiшнiм об'гктам, тому що через символiчне вона надiлягться ще переживаннями вищих станiв свiдомостi як станiв всесильностi (або Божественностi), набуваючи тим самим могутностi тако динамiчно сили, з яко й виходить вища символiчна (або абстрактна) краса, або Божественнiсть, переживана людиною як неможливiсть смертi.

Людина свом релiгiйним ритуалом i формами мистецтва творить те, що можна назвати iдеально стiйким i надiйним, надаючи йому тим самим важливiсть, значущiсть i необхiднiсть як головне, пiдкреслюючи значення необхiдностi життя серед розпаду, у грi мiнливих проявiв природи, повних сваволi, яка даг неяснiсть подальшого iснування. Це одухотворяг. У цю натхненнiсть вплетагться символiчне й абстрактне як гдино неповторне, що вiдбиваг вище в людинi, у якому вона й може знайти спочинок або просто вiдпочити вiд безпросвiтно плутаностi навколишнього свiту. Вiд цiг безпросвiтно плутаностi вiг неяснiстю, що викликаг стан занепокогння, стан, який вiддаляг можливiсть бути щасливим.

Символiчне, котрим надiляються предмети зовнiшнього свiту у зв'язку з х цiннiстю для людини, робить х ще цiннiшими. Тут символiчне (або абстрактне) звiльняг той чи iнший предмет оточення вiд його залежностей i зв'язкiв з iншими предметами, роблячи його самодостатнiм i абсолютним. Ця абсолютнiсть набувагться через те, що улюблений або важливий предмет виривагться iз загального ходу дiй з перетворення його в iншi предмети. При цьому придушугться зображення реального простору й виступаг на переднiй план iндивiдуальна форма, форма як абсолют i самодостатнiсть, форма, через яку людина може бiльш повно розкрити сво суб'гктивнi стани, якi пов'язанi з переживаннями неможливостi смертi.

Ненаукова картина свiту, в основi яко лежить досвiд натхнення, зводиться до об'гктивовано самонасолоди людини, коли до натхненностi додагться символiчнiсть (або абстракцiя), де натхненнiсть i абстракцiя не поданi порiзно як протилежностi.

Рiвноважно-гармонiйне сполучення натхненностi й символiстики (абстрактностi) задовольняг, в остаточному пiдсумку, потребу в самовiдчуженнi людини, коли надлишок спонукань нiвелюгться за рахунок компенсаторних процесiв психiки й людина одержуг стан, протилежний тому, коли царюг надлишок спонукання, одержуг стан ряду катарсисiв, одержуг вищий катарсис, тобто переживання неможливостi смертi, або стан НЕМРИ (або АМРI).

Прагнення до самовiдчуження проглядагться в тенденцiях до символiзацi, до абстрагування, в потребi до абстрагування, тому що максимально символiзована (абстрагована) ситуацiя народжуг компенсаторну реакцiю - самовiдчуження.

Прагнення до iндивiдуалiзацi (до видiлення людиною свог власно, неповторно iндивiдуальностi) бачимо в тенденцiях до натхнення, у тенденцiях до задоволення потреби в натхненнi, тому що максимальна натхненнiсть народжуг компенсаторну реакцiю як нiвелювання iндивiдуальностi, нiвелювання неповторною натхненнiстю. Тому натхнення як основа - це теж iмпульс до самовiдчуження. Але натхнення як процес - це поки що самоствердження, затвердження свох дiй шляхом одухотворення тих чи iнших об'гктiв (предметiв). Одухотворяючи iнше, ми iснугмо в ньому, поринувши в цей iнший зовнiшнiй об'гкт, у його зовнiшню форму, тим самим звiльнившись вiд свого власного iндивiдуального iснування. Наша iндивiдуальнiсть уливагться в iнший свiт, бiльш стабiльний, нiж хиткий свiт потоку нашо iндивiдуально свiдомостi. Тим самим ми вiдчужугмося, одержугмо вiдпочинок, хоч i прагнемо при цьому до якось дiяльностi.

Людина своми тенденцiями до символiзацi й абстрагування прагне позбутися випадковостей свого iснування, сваволi випадкiв.

Життя як таке порушуг самонасолоду. Ми втрачагмо свог "я", споглядаючи релiгiйне священнодiйство або твiр мистецтва. Прагнення до насолоди й щастя як до чогось пiднесеного диктугться потребою до самовiдчуження, до того, що вище життя, до того, що наджиття.

Абстрагуючись аж до символу, ненаукова картина свiту несе у собi й практичний момент. Момент краси ж - це не технiчний фокус, це утруднення сприйняття, виведення людини з режиму автоматичних дiй. Тобто краса перетворюг людину, компенсуг в нiй усi недолiки й тим самим окриляг, звертаючись безпосередньо до людських емоцiй. При цьому спогади образiв у людини орiгнтують в остаточному пiдсумку на майбутнг. Це чiтко видно в музично-лiричних началах мистецтва як безобразних началах, але якi звертаються безпосередньо до емоцiй [Шкловский В.Б. Искусство как прем // Гамбургский счет. Статьи-воспоминания-эссе (1914-1933). - М., 1990. - С. 58-72], емоцiй, якi посилюють враження, справляють найбiльше враження, посилюють труднощi й тривалiсть сприйняття. Мета - подовжити сприйняття, що виявить i вiдiб'г сам процес неусвiдомленого повстання в людинi свiту, що твориться в нiй, через що прийде вiдчуття речi, обрано релiгiйним дiячем i художником як бачення; речi обрано, значущо й цiнно, воскресло в людинi як бачення, бачення нове, оновлене, а значить очищене вiд усього застарiлого, тобто перенесене в суб'гктивнi простори нового сприйняття. Переносити предмети зовнiшнього навколишнього свiту зi звичайного, повсякденного сприйняття у сферу нового, або оновленого, сприйняття допомагаг крiм звертання людини безпосередньо до емоцiй ще й сама образнiсть. Образнiсть супроводжуг звертання людини безпосередньо до емоцiй, щоб вивести з автоматизму сприйняття. Iз автоматизму сприйняття виводить таке бачення, яке одночасно г й метою, на чому сприйняття й затримугться, досягаючи сили й високого ступеня тривалостi, а значить, високого ступеня безперервностi. Для цього звук у музицi, слово в поезi, сакральне в релiгi повинне мати характер дивного. Дивне створюг труднощi для всього застарiлого в людинi. Тому потрiбнi утрудненi форми для знищення всього вiджилого в людськiй душi. Утрудненi форми загальмованi, припустимi трудношi при вiдтвореннi в поезi, наприклад, криються в окремому випадку повторення однакових звукiв [Шкловский В.Б. Искусство как прем // Гамбургский счет. Статьи-воспоминания-эссе (1914-1933). - М., 1990. - С. 58-72]. Повторення однакових звукiв народжуг загальмованiсть, кривизну. Гальмування й затримка г законом не тiльки мистецтва або сакрального релiгi й мiстики, але й усiг ненауково картини свiту в людинi. Але повторення однакових звукiв - це ритм. Окремий випадок повторення однакових звукiв - це ритм порушений. Порушений ритм не може бути передбаченим. Така непередбаченiсть i створюг утруднення й загальмованостi як способи виявлення й розкриття (розквiту) художнього в естетичнiй картинi свiту й сакрального в релiгiйно-мiстичнiй картинi свiту, що втiлюгться в кiнцевому свогму проявi як катарсис. У противному випадку, коли немаг порушень у ритмi, а все йде за правилами й входить у предписаний канон, у передбаченi закони й закономiрностi, то прояви художньо-сакрального начала зникають.

Наукова картина свiту ХХI столiття, перевернувши й затвердивши нову космологiю про далекi галактики, змушуг дивитися на ближнг земне очами iншого художника, нового художника. Художник дивиться на свiт вже пiд кутом широких i гмних уявлень, враховуючи ворожiсть i стороннiсть холодного космiчного свiту, свiту, що не бере в розрахунок теплих живих iстот. Сучасний художник, створюючи об'гмностi й глибини зображуваного, сягаг космiчного у свох уявленнях про просторово-часовi свiти. Художнi форми, стаючи космiчним символом, не забувають про простоту, строгiсть i яснiсть, чим не забувають i про живе, людське, те, що змiнюг нескiнченну природу свом творчим поривом.

Наукова картина свiту й ненаукова картина свiту, точнiше релiгiйно-художня, а ще точнiше релiгiйна, мiстична, естетична, художня, музична, поетична й так далi, мають дiаметральну й змiстовну протилежнiсть стосовно можливостей. Якщо наукова картина свiту маг невеликий ступiнь врахованих можливостей, то ненаукова, або релiгiйно-художня, реалiзуг у свой безпосереднiй емоцiйностi (а точнiше, у сферi тонких почуттiв) максимум можливостей, максимум можливих можливостей становлення людини в майбутньому, що надихаг й одухотворяг. Наукова картина свiту не маг достатньо повноти всiх закладених i врахованих ученим можливостей. З розвитком науки цi можливостi додаються. I наука маг певний рiвень розвитку, розвитку, який у майбутньому може закреслити багато чого як ненаукове. Релiгiйний дiяч i художник творять естетичнi цiнностi вiдразу на всi часи. Пiдставою для цього служить дружнiй зв'язок i взагмодопомога людей для того, щоб забезпечити собi життя, усуваючи катастрофу [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189]. Релiгiйно-художнiй свiт - це вiкно, через яке ми виявлягмо життя [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189] споглядагмо його. Релiгiйний свiт i свiт мистецтва змiнюгться в тому напрямку, щоб давати людинi реальне уявлення про нескiнченне [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189], щоб затверджувати знак чистоти людського творчого життя [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189], життя, яке завжди маг якусь можливiсть для становлення в майбутньому, якщо це не проти самого життя. Роби будь-що вiд душi, i це вже творче життя, уже привнесення твог неповторно душi, уже мистецтво, твiр мистецтва. Питання в iншому. Питання, наскiльки затребуване саме таке творче життя, наскiльки таке мистецтво потрiбно iншим, потрiбно сучасностi, наскiльки правильно обраний об'гкт для творчостi, щоб мистецтво, яке ти створюгш, було змiстовним. Треба наповнити свою справу загальнолюдським змiстом.

У кожнiй iсторичнiй епосi мистецтво було спiвзвучно певному предметному свiту. Сучаснi свiти, що фiксуються мистецтвом, спрямованi до Космосу, виражають спiвзвучнiсть з Космосом. Космос i людина в космiчних просторах проглядаються навiть там, де про це безпосередньо не говориться, де це безпосередньо не демонстругться. Але все одно помiтна спрямованiсть вгору, у Космос. I це властиво сучасностi, сучасному мистецтву, а також сучаснiй релiгiйно-мiстичнiй ритуалiстицi, хоча Бога шукають усерединi себе, вiруючi поверненi в себе, мiстичнi. Виникаг питання: так що все це (мистецтво, релiгiя) до сучасностi, до теперiшнього моменту (сучасного стану мистецтва й релiгi) було суцiльним неуцтвом? Нi. У мистецтвi i релiгi завжди було присутнг до певно мiри прагнення вгору, до вищого. Неуцтва немаг. Мова не йде про неуцтво. Просто антинауковi уявлення вплiтаються в ненаукову картину свiту, щоб пiдтримати психiчну рiвновагу вiд кризового свiтовiдчування. Неуцтво з'являгться тодi, коли антинауковi уявлення реалiзуються в практичному життi, у неадекватнiй поведiнцi. Або, коли це неуцтво повторюгться в промовах з наполегливiстю й завзятiстю, не бажаючи перетворитися в символiчну гру або просто в гру, що вiдвертаг людину вiд помилково серйозностi або ж просто вiд серйозностi щодо неправильних уявлень, помилкових iдей.

Мистецтво, релiгiйна сакральнiсть, мiстичний досвiд та iншi феномени ненауково картини свiту у свой вираженостi мiстять конкретне й абстрактне одночасно, або ж, точнiше, утворенi з конкретних форм (або образiв) i абстрактних форм (або символiв). Останнi, тобто абстрактнi форми, не точнi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Тому не можна обмежитися тiльки ними (символами, абстракцiями), тому що при цьому людина позбавляг саму себе можливостей. Адже можливостi збiльшуються й розширюються з наближенням до образностi. Обмежитися лише неточним - значить виключати суто людське [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138].

Наближаючись до чисто образностi й до чистого протоколювання матерiального предмета, ми перестагмо його виражати. Якщо ж ми не задовольнягмося протоколюванням матерiального предмета, то в такому випадку ми прагнемо надати зображуваному предмету вираження, iдеалiзугмо його, стилiзугмо [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Копiювання предмета, протоколювання його матерiального образу, запозичуг в предмета його виразнiсть, звучнiсть [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Змiстовнiсть же предмета - у самому предметi. Вибiр реального предмета наповнений значеннями [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Людина говорить про значущiсть, зосереджуючи увагу на конкретному предметi, видiленому нею з мiльйонiв предметiв, виключаючи всi iншi предмети як незначнi, менш значущi. У самому виборi предмета уже присутнг абстрактне начало, абстрактна форма. Елемент абстрактно форми чистий i примiтивний [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Вiн присутнiй у вибраному предметi як сакральному поряд iз самою його предметнiстю. Тобто у формi мiстяться два його елементи: предметнiсть i абстрактнiсть, предметнiсть i предметна iнтерпретацiя, оголенiсть i завуальованiсть. Наявнiсть цих двох елементiв форми вiдкриваг новi можливостi, можливостi в основних мотивах композицiй форм [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Тут основнi мотиви з'являються як сама художнiсть. Адже принцип суто художнiй, а це значить вiльний вiд другорядностей [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Другорядностi вiдпадають i залишагться iстотне, причому виражене iстотне, як художня мета, як можливiсть зсування форм, зсування оголеного й завуальованого, аритмiчного й ритмiчного, асиметричного й симетричного, з метою впливу на почуття. Саме через протилежностi й вiдбувагться вплив на почуття. Ритм просить аритмi, симетрiя - асиметрi. Тепло - холода, а холод - теплого. Гармонiзацiя пропорцi всього цього й пробуджують у людинi натхнення й закликають до життя. Так, прохолодне (блакитне) i тепле (жовте), якi в русi, у пошуку умов для життя, у пошуку необхiдно температури для тiла (для гомеостазу), зупиняються в рiвноважному станi, в абсолютному споко (зелене). Цей спокiй (зелене) уже нiкуди не рухагться. У цьому споко (зелене) уже не проявляються нi радiсть, нi сум, нi пристрастi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138], якi були необхiднi в ситуацi пошуку умов для життя. Коли цi умови перебувають у рiвновазi (як необхiдний гомеостаз для тiла), приходить спокiй (зелене), що уже нiчого не хоче, нiкуди не кличе [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Спокiй, вiдсутнiсть руху в зеленому, що погасив протилежностi блакитного й жовтого, що прагнуть до нас (коли ми дивимося на жовте) i вiд нас (коли ми дивимося на блакитне), заспокiйливо дiг на людину. Але спокiй зеленого як пасивнiсть може викликати нудьгу. Жовте й блакитне такого не викликають. Жовте випускаг променi тепла, молодостi, веселостi. Блакитне - прохолоду, серйознiсть, вдумливiсть, глибину. У них рух, активнiсть. У них немаг самовдоволеного спокою лiтньо зеленi, коли зелене бушуг, коли воно в розквiтi. I там немаг бiлого. Бiле ж стоть високо над нами. Бiле в наших картинах свiту, картинах релiгiйних, художнiх, мiстичних, символiзуг мир i велике мовчання (голос безмовностi). Велике мовчання бiлого - як музична пауза (як звук, "подiбний мовчанню"), наповнена можливостями [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Цей розквiт можливостей у бiлому охоплюг i занурюг в нього всю ненаукову картину свiту, релiгiйну, мiстичну й художню складовi. Адже розширення можливостей - це той вiдмiтний компонент ненауково картини свiту, який i даг привiд людинi одухотворитися, не закреслити, не знищити або нiвелювати . Розширюючи можливостi на шкоду науковiй картинi свiту, людина може хоча б просто пiдняти собi настрiй, так стушований тиском об'гктивних законiв i закономiрностей, якi пригинають i приземляють людину. Саме бiле (бiлий колiр) тут переповняг людину можливостями й вiдкриваг перспективи для життя в майбутньому, забираючи всяку депресiю в надi майбутнiх становлень. На противагу бiлому чорне (чорний колiр) надаг людинi "нiщо" без усяких можливостей, без усякого виходу зi становища. У чорному "нiщо" просто мертве, коли сонце згасне, а вiчне мовчання iснуватиме без майбутнього, без надi на майбутнг [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Якщо бiле уявлягться нам як музична пауза, що лише на якийсь час перериваг розвиток нашого свiту, то чорне г пауза абсолютно остаточна, за яко немаг продовження для нашого свiту, а г iнше продовження, а точнiше, початок зовсiм нового свiту, не нашого свiту, свiту, у якому, можливо, зовсiм не знайдеться мiсця для життя, а тим бiльше людського життя, яке потребуг додатково залежностi вiд оточення.

У чорному вже вiдсутнг i звучне, вiдсутнiй рух. Чорне постаг як нерухомий труп, як мовчання тiла пiсля смертi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Чорне - це погасле багаття, що згорiло до кiнця, воно лежить уже за межами людського сприйняття. Це символ глибокого суму, символ смертi. На противагу глибокому суму чорного виступаг радiсть бiлого (бiлого кольору), радiсть чиста, непорочна. Рiвноважний стан цих двох крайностей кригться в сiрому, беззвучному й нерухомому, що породжуг невтiшнiсть кiнця свiту й людини при наростаннi темного. Але якщо в сiрому переважаг свiтле начало (бiле), то в людинi, що сприймаг подiбне, пiдсилюгться й надiя, надiя на життя, на виживання в цьому свiтi, свiтi темному, свiтлому, середньому (сiрому), свiтi рiзноманiття й розматостi. Особливо це стосугться сучасного свiту, свiту ускладненого, а точнiше вже достатньою мiрою складного, свiту високого рiвня складностi й пiвтонiв. Тому виявити гармонiю в сучасному свiтi, спираючись на один колiр або на кiлька кольорiв, неможливо. Гармонiя сучасного свiту проявлягться в гамi кольорiв, у гамi пiвтонiв, у гамi звукiв, найчастiше рiжучих, гучних, але таких, що несуть правду життя, правду навколишнього свiту, правду, вiдбиту в нашiй сучаснiй суб'гктивнiй ненауковiй картинi свiту, що так рiзко вiдрiзнягться вiд картин свiту Античностi, Середньовiччя, Вiдродження. Тодi, у тi далекi часи, музика, живопис, релiгiйна проповiдь несли розраду, заспокогння. I якщо ми звертагмося до творiв тих епох, то одержугмо таке ж заспокiйливе переривання нашого бурхливого й нервового життя, у нас розцвiтають розрада й надiя на краще. Але якщо ми припинягмо слухати музику тих часiв, то вiдразу ж повертагмося в катастрофи нашого сучасного свiту. Той минулий свiт у коренi iнший. Вiн далекий нам, тим, хто живе у свiтi, де немаг розради, де неможливо утiшитися пiд вагою знань тiг науково картини свiту, яка розкрила глибини Всесвiту, катастрофiчного Всесвiту, Всесвiту, що у майбутньому поглине нас. Ми живемо у свiтi, вiдкритому до синiх глибин Космосу, свiтi без розради, де рiвновага втрачена, де чугться раптовий стукiт барабанiв по головi як музика столiття. Гармонiя прокидагться лише епiзодично, коли перериваються безцiльнi устремлiння, розiрванi зв'язки, розрiзненi шукання iстини й правди. А так пануг битва кольорiв, тонiв i пiвтонiв у живописi, високих i низьких звукiв у музицi. Схрестили шпаги всi кольори й звуки, всi протиборчi рухи людсько душi, всi релiгiйно-мiстичнi символи у виявленнi свог гдностi. Усе з'гднано в один конгломерат, усi протилежностi сплелися. Це i г гармонiя нашо сучасно ненауково картини свiту з такими складовими, як релiгiя, мiстика, естетика. Гармонiя, що вiддзеркалюг сучасний свiт, - це сплетенi суперечностi, у яких починаг переважати синiй колiр, що вказуг на глибини Всесвiту, колiр, якого ми не можемо позбутися просто так, закривши його iншими, не холодними кольорами втiшливого характеру; колiр, що несе холод, заморожуг життя i, зрештою, нiвелюг його.

Колiр, звук, рух у ненауковiй картинi свiту релiгiйних доктрин, мiстичних прозрiнь, езотеричних вчень i естетичних вражень - це багатозначнi символи, що намагаються закодувати вiчнi сутностi iснування, звертаючись в остаточному пiдсумку до проблем суб'гктивного свiту людини й пошуку в ньому первозданностi, справжностi, до вiчностi в людинi. Цi символи стосуються й об'гктивного зовнiшнього майбутнього, затверджуючи вольове перетворення реального свiту, за яким майбутнг, намагаючись прогнозувати хiд iсторi. У такий спосiб символiчна, ненаукова картина свiту, так само (як i наукова) прогнозуючи майбутнг, роблячи прорив до цього майбутнього, з огляду на катаклiзми буття, катастрофи в iснуючiй реальностi намагагться створити пiдбадьорливу мрiю, що надихаг й одухотворяг сучасну людину науки, людину, яка розумiг весь песимiзм вiд тяжiючих над людьми об'гктивних закономiрностей, людину, яка усвiдомлюг свою власну малiсть у порiвняннi з безмiрнiстю Всесвiту. Того Всесвiту, де Сонце г порошиною, як i всi iншi зiрки [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632].

За допомогою символiв, за допомогою заклинань i заумно мови змовлянь людина намагагться возз'гднати людей, створюючи ненаукову картину свiту поруч з розумним свiтом науки, що фiксуг об'гктивнi закономiрностi. ¦ надiя, що ненаукова картина свiту релiгiй, мiстики, краси, пiднесеностi свогю заумною мовою возз'гднаг людей. Розумнi мови вже зараз роз'гднують [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Але так необхiдна гднiсть людей для звершень у перебудовi свiту i, в остаточному пiдсумку, для виживання, для порятунку всiх. Тому не вiдкидагться й не скидагться з постаментiв ненаукова картина свiту, де звучить заклик до гдностi, звучить музика, що одухотворяг людський дух. Адже навiть звучання однiг струни викликаг зрушення людства [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Наука, вивчаючи той чи iнший феномен, наприклад, хвилi свiтла, даг можливiсть керувати ходом променiв [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Але наука найчастiше не може самих же керiвникiв, якi управляють ходом цих променiв, у тому числi й ходом iсторi, об'гднати, возз'гднати, спрямувати в одному напрямку, у напрямку власного порятунку, в iм'я спасiння всiх. Наука найчастiше не може надихнути х, влити в них сили для того ж керування ходом променiв. Це дають пророки й оракули, що вiщають своми ораторськими промовами передбачення майбутнього. Хоча це, за великим рахунком, не передбачення, а передчуття майбутнього у випадку роз'гднаностi людей. В цих пророцтвах пануг емоцiйнiсть, чуттева сфера людини, сфера, що безпосередньо реагуг на свiт, сфера, що вiдтворюг ненаукову картину свiту. Передбачають же майбутнг вченi за допомогою холодного розумового розрахунку, а не за допомогою символiв, образiв i емоцiйних сплескiв закличного характеру. Для передбачення майбутнього iснуг наукова картина свiту, яку припускаг людство, вiруюче в людство, людство, що розумiг вплив космiчних тiл, а значить, що маг iстинну свободу. Хоча iснуг й об'гктивна випадковiсть, яку не скувати вченому. T враховуг лише ненаукова картина свiту релiгiйного дiяча й подвижника, мiстика, музиканта, художника, поета; поета, що застосовуг автоматичне письмо, письмо, що вiдбиваг цю об'гктивну випадковiсть. Об'гктивна випадковiсть сама по собi в людинi стаг суб'гктивною випадковiстю. Ця суб'гктивна випадковiсть проявлягться як у вiльних асоцiацiях здорових людей, так i у зорових i слухових галюцинацiях душевнохворих. Суб'гктивна випадковiсть вiльних асоцiацiй виходить за межi вузьких рамок розуму людини. При цьому пiдсвiдома сфера звiльнягться. Марення як процес цiг пiдсвiдомо сфери звiльняг вiд нагромаджених i зiм'ятих смислiв, що виходять назовнi у виглядi галюцинаторно-сновидчого як чудесного цього творчого процесу. Тут душа вiльна. Над нею не пануг закон i правило. Вона до певно мiри сама по собi прекрасна, прекрасна хоча б у свой природнiй конвульсивностi й динамiцi. Це "найпрекраснiше" вже як продукт, як деякi згустки, точнiше, деякi сторони людського духу в цьому продуктi згусткiв, що трансформують бажання у творчому процесi через спонтанне створення мрiй, прагнуть вийти зi скрутного положення, що створилося, до свободи, що влаштовуг усiх. При цьому використовугться iгрова сутнiсть буття, iгрова натура буття людини. I нарештi, досягагться якась точка духу, деякий стан душi, у якому життя й смерть, реальне й уявлюване не сприймаються як суперечностi [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342], де мислення вирване з рабства до споконвiчно свог чистоти.

Споконвiчна чистота - суть прекрасне. Шлях до цього прекрасного починагться з важкого, непригмного, вiдразливого клекотання позбавлених смислу уявлень, якi мурмочуться в наших душах i розумiються як важка праця з невiдомим результатом. Але тiльки цей процес важко працi народжуг в нас бажання вийти за межi такого збиткового, абсурдного розходження мiж прекрасним i потворним. Ступiнь опору всiй цiй абсурдностi народжуг в нас злiт духу. Цей ступiнь повинен бути досить високим, щоб виник крик духу, який повертагться до самого себе, творячи прекрасне, а також пiднесене як таке. При цьому поверненнi зауважугться, що все це була лише чергова роль. У цiй ролi брала участь i рефлексiя, i раптове спонукання людини. Але все закiнчугться вираженням, виразнiстю. Через вираження ми пригднугмося до iнших i втрачагмо сувереннiсть свого мислення. Людське мислення одночасно маг сувереннiсть i не маг [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342]. I там ще присутнг життя для себе. У вираженнi ж вiд цього багато чого губиться. I тодi вже наявна спрямованiсть на iнших людей (пiсля гiркого досвiду); спрямованiсть на перетворення й полiпшення Всесвiту (за словами А. Бретона) [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342].

Потреба у вираженнi викликаг натхнення. I навпаки. Але натхнення викликаг не просто потребу у вираженнi. Натхнення викликаг особливу, вищу потребу у вираженнi, потребу одухотвореного духу. Одухотворений дух всеосяжний. Тому й натхнення вiд нього повнiстю охоплюг наш розум. Тодi людина захоплена тим, що сильнiше за не. Тодi людина перестаг належати самiй собi. Вона починаг належати всiм нам. Вона творить для всiх, маючи стан душi тако напруги, яка рiвна iстинному божевiллю. I вона вже тодi не демонструг себе, а тотально впливаг, вкидаючи оточуючих у стан повно розгубленостi, проявляючи абсолютну внутрiшню цiлiснiсть як наслiдок перетворення свого власного мислення. Вона бачить свiтло, яке перестаг згасати. I вона всiх веде до цього свiтла, залишаючись хазяном свог волi. Вона пiднялася над своми минущими почуттями й уже не вiдчуваг поряд небезпек, рухаючись уперед i вперед до порятунку.

Ненаукова картина свiту у свогму релiгiйному, мiстичному й естетичному розматтi зливагться у виразностi, найчастiше виразностi, яка шокуг. У самiй же виразностi завжди можна побачити двi складовi: образну й символiчну. Образнi форми виражають iсторичну специфiку. Символiчнi форми (або символiстика форми) виражають умогляднi конструкцi як значуще. Значуще виноситься на поверхню виразним. Воно вимагаг вчуття (вимагаг високого рiвня чутливостi), а не просто iдентифiкацi, як це вiдбувагться найчастiше з образом, що нiяк не змiнився, документальним.

Ненаукова картина свiту завжди маг змiстовний момент, який можна представити i як предметнiсть, i як виразнiсть. Тобто, i предметнiсть змiстовна, i виразнiсть змiстовна. Предметна змiстовнiсть у тому, який предмет обраний для демонстрацi, для показу. Виразна змiстовнiсть у тому, яку емоцiйно-чуттгву атмосферу несе вибраний предмет. При цьому використовуються засоби завдяки яким порушуються фiзичнi закони свiту. Порушугться наукова картина свiту. Наприклад, порушугться закон тяжiння, коли люди, тварини або якiсь предмети зображуються в живописi висячими в повiтрi. У живописi сполучаються в одному зображеннi рiзнi лiтературнi сюжети й iсторi. Наприклад, зображення Соломе [Panofsky E. Studies in iconology. N.Y., 1939. - P. 3-30; Панофски Э. Иконография и иконология // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 650-651]. У цьому випадку ми магмо справу не просто з образами або предметними зображеннями, а iз символами, з образними символами, що надають особливого змiсту виразним зображенням. Для розумiння символiв уже необхiдний певний рiвень культури, що мiстить у собi знання конкретних iсторичних процесiв, конкретних епох, конкретних традицiй. Адже не тiльки символ, але й образ обумовленi iсторичними умовностями й умовами, а не просто тiлесними схильностями людини до сприйняття того чи iншого досвiду. Стосовно символу можна додати, що вiн походить звичайно вiд тiг чи iншо iде. Наприклад, вiд iде гармонi протилежностей, х узгодженостi й контрасту, тобто непогодженостi. Такi iде несуть у собi багатовимiрнiсть i багатозначнiсть; вiд чого й символи мають багато значень.

Образи займають промiжне положення мiж мовними висловленнями як кiнцевими продуктами людсько життгдiяльностi й об'гктами природи, об'гктами, яким ми самi надагмо певного значення [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Це значення уже намiчагться в самому виборi об'гкта природи. Потiм iде процес образотворення й символотворення, аж до кiнцевого продукту. Iде процес, коли уява вiльно пiдказуг, що творити i як творити в образах; коли символам приписуються значення (наприклад, фенiкс означаг безсмертя). При цьому образи мiстяться в контекстi, а за символами закрiплюгться множиннiсть значень. Останнг, тобто символи iз множиннiстю значень, орiгнтують нас на мiстичне. ¦ мiстична iнтерпретацiя символiв [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Тобто символ розглядагться як мова божества, а значить i мова для передачi особливих, вищих станiв духу, коли людина переживаг неможливiсть смертi [Джемс. В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], коли людиною переживагться стан НЕМРИ (або АМРI). Адже Царство Боже усерединi нас (Лук 17:21). З огляду на мiстичнiсть символу Священнi Писання мiстять двояку iстину. Мiстять iстину в речах й iстину про те, як речi стають образами iнших речей [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Тобто, тут присутнi два значення - i от уже багатозначнiсть, багатозначнiсть, яка виконуг завдання мiстичного характеру, коли людина розпорошугться в цих багатозначностях, применшугться гординею й вiд не вiдпадаг незначуще, пиха. Вiдкидагться наносне, типу надмiрно гординi. У цьому процесi вiдторгнення вiд людини всього незначного, вiджилого свог, застарiлого й упередженого проявлягться справжнг, справжнiй стан духу, проявлягться переживання неможливостi смертi, стан НЕМРИ, стан Божественного.

Символ розкриваг перед людиною безлiч значень [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. I людина вiдправлягться в дорогу, залучаючись до процесу знаходження смислiв цих значень. У цьому процесi вона постiйно втрачаг й розсiюг незначнi, другоряднi смисли, смисли упередженi, застарiлi. Залишагться одне, значне. Це значне i г справжнiй стан духу й тiльки один-гдиний смисл. Тобто вiдбулося очищення вiд другорядного, очищення духу. Очищення (очищення потрясiнням, або катарсис) - це результуюче не тiльки мистецтва. Це результуюче всiг ненауково картини свiту. Тобто, i релiгi, i мiстики, i езотерики, i мистецтва.

Вiзьмемо документальний образ. Деформугмо його, надiляючи символiчними багатозначностями, виразнiстю. Ми губимося в цих багатозначностях, пiсля чого як головне виступаг (проступаг) назовнi наша справжня природа, що супроводжугться переживанням неможливостi смертi, станом НЕМРИ, Божественним. Правда, деформацiя образу не повинна доходити до абсолютно абстракцi, тому що губиться зв'язок з людськими реалiями, вiд чого може не проступити головне, а лише стан НЕМРИ. Чiльне значення ми магмо в собi. Це додаткове значення, вiдсутнг насправдi у творi [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305] мистецтва або в релiгiйному ритуалi, вiдсутнг в хнiх образах. Але образнiсть зберiгаг натяк на це чiльне значення людини. Тому образ (предметнiсть образу) не слiд доводити до абсолютно абстракцi, де смисли розсiюються у свох кiлькiсних нескiнченостях, у безпредметностi почуттiв.

Багатозначнiсть мiстичного включаг й протилежностi, рiвновагу протилежностей, хню гармонiю. Тобто включаються й переживання особливих станiв свiдомостi, рiвноважних, гармонiйних станiв, у яких гасяться й одночасно присутнi протилежнi емоцi й почуття, що яскраво описано при переживаннi неможливостi смертi, стану НЕМРИ (АМРI), стану Божественного. Так, у посмiшцi Мони Лiзи (Джаконди) можна побачити й момент гiркоти. Те ж можна побачити й у посмiшцi Будди. Те ж можна побачити й у собi, переживаючи подiбнi стани.

Вiдзначимо, що символ завжди вiдкритий. Двозначнiсть (багатозначнiсть) образу теж указуг на його вiдкритiсть. I тому пiдлягаг переосмисленню всяка ненаукова картина свiту: переосмислюють релiгi, переосмислюють мiстику, переосмислюють твори мистецтва. Переосмислюють, щоб знайти рiвноважний стан мiж серйознiстю, й несерйознiстю гротеску, що проявлягться у вiльнiй грi форм, знайти стан, де гасяться як серйознiсть, так i несерйознiсть, анулюються в процесi творення нових серйозних смислiв i в новому процесi руйнування цих смислiв несерйознiстю вiльно гри форм, що наближають людину до безпосередностi життя. Про безпосередностi життя ведуть промови усi Священнi Писання. Для прикладу зробимо екскурс в Евангелii, чим покажемо водночас додатково ненаукову картину свiту в рiзноманiтностi спрямованостей, продемонструвавши спрямованiсть на релiгiю i мiстику.

¦вангелiг. Народження Христа вiд Святого Духа (Мф 1:20)-символiчна вказiвка на нетiлесне, iдеальне. Йосип не вiрив, що Марiя народила вiд Святого Духа, але не хотiв ганьбити (Мф 1:19). Вiн виконував те, що говорив йому ангел увi снi. Пiдкрес-люгться, що подружньо близькостi мiж Марiгю i Йосипом не було, доки вона не народила. Тобто акцентугться, що народжений Хрис-тос не тiлесного походження, не матерiального, а iдеального, плiд Духа. Народження вiд Святого Духа г символом важливостi в лю-динi iдеального, духовного.

Духовному належить особливе мiсце у Святому Письмi. Це, насамперед, порятунок вiд вiдплати, що насувагться (Мф 3:7). I тому г потреба жити духовним, iдеальним. Адже не тiльки хлiбом живе людина, а й Божественним (Мф 4:4), щоправда, не слiд спо-кушати (Мф 4:7), якщо воно й вiдкрилося в людинi. Щоб не було спокуси, людинi необхiдно схилятися тiльки перед Божественним у собi (Мф 4:10). Але для цього людинi спочатку необхiдно вiдкри-ти в собi це Божественне.

Iсус Христос робив свох учнiв ловцями людей (Мф 4:19) за до-помогою проповiдi радiсно звiстки про Царство (Мф 4:23). Сам же Iсус Христос як великий учитель зцiляв вiд усiх хвороб (Мф 4:23). Зцiленню подiбного роду легко пiддаються iстероднi типи людей. У цьому випадку зникають слiпота, паралiч i багато недуг. Однак онкологiчнi захворювання, тобто рак, злоякiснi пухлини, навряд чи вилiковуються, хiба що на раннiх стадiях. Але на цих стадiях лю-дина звичайно ще не помiчаг свог хвороби.

Пiддаються зцiленню багато психiчних захворювань. Але Iсус Христос не тiльки зцiляв, але й своми проповiдями нiс психологiчнi й профiлактичнi знання. Своми промовами Христос закладав у людях запобiжнi заходи стосовно психiчних захворювань, фактич-но розкриваючи механiзми вирiвнювання психiчно неврiвноваженостi й вiдновлення духу. Примiром, вiдомi фрази про те, що щасливi убогi духом, тому що м належить Небесне Царство (Мф 5:3), щасливi тi, що плачуть, тому що утiшаться (Мф 5:4), щасливi чистi серцем, тому що побачать Бога (Мф 5:8), фактично розкривають механiзм компенсаторного зрiвноважування психiки. На додаток до цього можна згадати народне прислiв'я: "Не смiйся багато, а то плакати будеш". В Iсуса Христа рекомендацiя щодо компенсатор-них механiзмiв протилежно спрямованостi така: горюй, плач, страж-дай сильнiше, i ти одержиш як компенсацiю психiчну рiвновагу, коли буде радiсний настрiй, розрада, Царство Небесне, бачення Бога. Тi, що плачуть, будуть утiшенi (Мф 5:4): плач змiниться свогю протилежнiстю у виглядi розради. Щасливi милосерднi, адже з ними теж обiйдуться милосердно (Мф 5:7). Така компенсацiя не спрацьовуг, тому що вона виходить за межi суб'гктивного людсь-кого духу. Адже в життi не так. З милосердною людиною можуть вчинити зовсiм немилосердно. Але у ¦вангелi вiд Матвiя гово-риться, що поставляться все-таки милосердно. Тому з об'гктив-ностi цей випадок можна повернути у свiт суб'гктивного. До свiту суб'гктивного можна вiднести й те, що щасливi чистi серцем, тому що вони побачать Бога (Мф 5:8). Тут Бог це Божественний стан людини. Цей Божественний стан настаг в людинi, коли вона чиста серцем, тобто на серцi нiчого немаг: нi помислiв про помсту, нiчо-го задуманого стосовно свох статкiв, нiяких думок i помислiв пiдступного характеру. Це компенсацiя за те, що вона всього цього не мала, а самовiддано жила для всiх.

¦вангелiг говорить, що спокусi необхiдно протистояти. I тому якщо твоя права рука тягне тебе до грiха, то вiдсiчи (Мф 5:30). Але спокуса г, коли г мета, вiд яко вiдхилягшся. Вiдхилення i г спокусою. Вiдхилення i г грiхом. Питання в iншому. В тому, вiд чого вiдхилятися. Який змiст того, вiд чого ми будемо постiйно вiдхилятися, роблячи грiхи, спокушаючись? Метою г порятунок май-бутнього людства. Заради цього ми живемо. Вiдхилення вiд цього г грiхом, егозмом, спокусою. Спокуси будуть. Сьогоднi ви заприсяглися не робити щось, а завтра вже порушили свою клятву. Тому й говориться про те, щоб людина не клялася (Мф 5:34). Людина не повинна клястися, витрачаючи марно час, а повинна постiйно роби-ти зусилля й, постiйно порушуючи сво клятви, все-таки поверта-тися до колишньо мети врятувати майбутнг людства. "Так" повинне бути дiйсно "так" (Мф 5:37). Щоб не було нiяких вилянь. Мета одна. Вiдхилень вiд не безлiч. Фiлософiя Iсуса Христа це фiлософiя в дусi японських коанiв, коли йдуть суцiльнi супереч-ностi здоровому глузду. Тебе вдарили по щоцi пiдстав iншу (Мф 5:39). З тобою судяться за щось вiддай усе, що г, i не пручайся (Мф 5:40). Якщо хтось примушуг тебе, то пiдкоряйся, пiдкоряйся як раб, не маючи себе (Мф 5:41). Такий стан речей просто шокуг, але вiн веде до просвiтлiння, тобто до Царства Божого. Дiйсно, сприймаючи такi парадоксальнi вирази, де передагться дух пропа-що людини, людина втрачаг свою особистiсть, свiй дух, втрачаг всi гарантi i просвiтлюгться, знаходить Царство Боже. Тому хри-стиянство у свой основi не маг нiяких особливих вiдмiнностей вiд дзен-буддизму. Та ж технологiя нiвелювання особистостi. Дзенськими парадоксами засiяне все ¦вангелiг. Любiть ваших ворогiв (Мф 5:44). Шокуг? Шокуг! Просвiтлюг? Просвiтлюг! Знайдете Царство Боже? Знайдете!

Правда, таке шокування перетворюгться в певну позицiю. На-городи не буде, якщо ви любите тiльки тих, хто любить вас (Мф 5:46). Любити ворогiв свох на сьогоднi це зникнути як особистiсть. Це не мати вибору й вiдбору, як у дзен-буддизмi. Не май вибору й вiдбору, i ти знайдеш нiрвану. Яка тут рiзниця, яка вiдмiннiсть вiд дзен-буддизму? Нiяко! Усе це г втратою себе як шокуюча духовна практика перевороту душi.

Не виставляй сво праведнi справи (Мф 6:1), вказуг ¦вангелiг. Адже роблячи щось спецiально, ти не дагш безпосередностi заво-лодiти тобою. Тим самим ти вiдсувагш вiд себе Божественне, Царство Боже.

Молiться, щоб нiхто не бачив (Мф 6:5). Не слiд показувати свом виглядом, що ви молитеся або поститеся (Мф 6:16). Нiчого не тре-ба показувати, станьте простiшими, i ви знайдете Божественне. Служiть чомусь одному. Якщо служити Божественному i прагну-ти розбагатiти (Мф 6:24), то нiчого не вийде. Служити двом панам не можна (Мф 6:25). Вiддайте себе чомусь одному. I тодi не пiклуй-теся про те, що вам сти й що вам пити, у що одягатися (Мф 6:25). Турбота, праця. Невже це не потрiбне? Для осягнення Божествен-ного не потрiбне! Для життя потрiбне. Тому Бiблiя й пропонуг не трудитися й нi про що не пiклуватися. Польовi лiлi не трудяться й не прядуть (Мф 6:28), а як прекрасно одягненi (Мф 6:30)! Усе в точностi як у дзен-буддизмi, брахманiзмi, даосизмi. У дзен-буд-дизмi теж не май вибору й вiдбору, i ти осягнеш природу Будди. Тут же через Бiблiю ти осягагш природу Христа. Тобто мова йде про одне, про осягнення стану Божественного. Божественного Хри-ста, Божественного Будди.

Нормальна людина трудиться й пiклугться, маг вибiр i вiдбiр. Людина ж, що осягаг Божественне, повинна мати парадоксально-шокуючу ситуацiю у життi, ситуацiю, що суперечить самому жит-тю. Адже життя пiклугться. Нормальна людина пiклугться про жу, про питво, про одяг, тому що й треба пiдтримувати свiй гоме-остаз, сталiсть внутрiшнього середовища свого органiзму. Нормаль-на людина постiйно про це думаг. Язичник, якого критикуг Бiблiя, теж постiйно про це думаг (Мф 6:32). Але це язичник у побутi. Якщо язичник звертагться до свого сакрального, то вiн як Христос i як Будда. Те, що говорив Iсус Христос, i те, що говорив Будда, одне. Це рекомендацi зi знаходження того самого стану, стану Божественностi. Якщо ти знайшов його, то ти вже не розрiзнягш слова Христа й слова Будди. Для тебе все це одне. Для тебе слова матерiалiста й iдеалiста одне i те ж. Якщо ж ти бачиш рiзницю, розрiзнягш, то ти ще в дорозi. Ти ще не знайшов стану Божественностi. Ти перебувагш у станi пошуку, розрiзнення. На тебе поширюгться не пiклуватися нi про що, а шукати Божественне, або Царство Боже (Мф 6:33).Тому не судiть, щоб i вас не судили (Мф 7:1). Точно як у дзен-буддизмi не судiть, тобто не майте вибору й вiдбору. Адже судити це вибирати. Але це розмова про процеси суб'гктивного свiту. Тобто у життi часто не так. Насправдi якщо ви нiкого не будете судити, то iншi люди, однак, можуть вас засудити. Так г у життi. Але для осягнення Божественного потрiбна парадоксально-шокуюча ситуацiя. Тодi у людини припиня-ються розрiзнення. Якщо ви розрiзнягте буддизм i християнство, то ви ще не знайшли Божественного. Ви шукагте. Ви в пошуку вищого. Ви зважугте, вимiрюгте, щось вишукугте. Хоча iудазм, християнство, магометанство, даосизм, буддизм, брахманiзм одне i те ж. Коли ви за словами бачите розходження, то це теж нор-мально. Коли ж розходжень уже немаг, то це Божественне.

Щоб вiдкрити в собi Божественне, необхiднi зусилля для його пошуку. Хто стукаг, тому вiдкриють (Мф 7:8). Батько Небесний даг тим, хто в нього просить (Мф 7:11). Але якщо не будеш прагнути вiдкрити Божественне в собi, а будеш життя берегти, то втра-тиш його (Мф 10:39). Якщо втратиш життя свог через пошук Бо-жественного стану свог душi, то знайдеш його знову (Мф 10:39). Чому знайдеш? А хоча б через те, що Божественне заспокоюг. Знайшовши Божественне, знаходиш спокiй душi (Мф 11:29).

Людина знаходить Божественне. Однак воно вже й i дане. Вона нiби вiдкриваг його, розумiючи, що повернулася до самого почат-ку. Знання тагмниць Царства вже дане (Мф 13:11). Люди цього просто ще нiяк не можуть зрозумiти (Мф 13:11). Зрозумiг лише той, у кого мудрiсть (Мф 13:12). Зрозумiг, кому дано зрозумiти (Мф 13:12). А в кого серце огрубiг, той нiчого не зрозумiг й не побачить. Необхiдно мати неогрубiле серце (Мф 13:15). Огрубiлий чуг про Царство Небесне, але не розумiг. I диявол вiдразу ж краде те, що вже посiяно в серцi (Мф 13:19).

Так що огрубiлий у складному становищi. Йому важко зрозу-мiти. Неогрубiлий же зрозумiг, що г Царство Небесне. Вiдкривши Царство Небесне в собi, Iсус Христос намагагться цей стан переда-тиiншим, розповiдаючи притчi.

З ¦вангелiя видно, що там, де люди не вiрили Христу, вiн чу-дес не творив (Мф 13:58). Значить, мова йде про те, що чудеса вiдбуваються вiд вiри, навiювання, самонавiювання, гiпнозу. Так, дiйсно iстероднi особистостi, у яких слiпота вiд зробленого м на-вiювання, а значить, i вiд хньо вiри, могли прозрiвати. З вiрою людина може багато чого робити. У ¦вангелi вiд Матвiя описано, як Петро йшов по водi з вiрою (Мф 14:29). Але як тiльки Петро став сумнiватися, то почав тонути (Мф 14:31).

Iсус Христос говорив, що те, що виходить у людини з вуст, робить нечистою (Мф 15:18). Тим самим Iсус указував на мов-чання як джерело Божественного. Та й саме Божественне разом з людською вiрою Iсус Христос пов'язував насамперед iз жалiстю, з тим, наскiльки людина здатна жалiти не тiльки людей, але й со-бак (Мф 15:27). Якщо людинi шкода людей i звiрiв, якщо вона здатна жалiти iнших, то вона маг певний рiвень чутливостi й здат-на переживати стан Божественностi.

За ¦вангелiгм видно - якщо в людини сильна вiра, то вона зцiлюгться (Мф 15:28). Через вiру, навiюючи собi, людина може звiльнитися вiд багатьох хвороб, але не вiд усiх. Зцiлюються нiмi й слiпi, особливо якщо в них нiмота й слiпота iстеродного походження. Таких Христос зцiлюг з легкiстю (Мф 15:30). Але калiки й кульгавi (Мф 15:30) пiд сумнiвом. Тут необхiдно розглядати конк-ретний випадок. Адже якщо в людини немаг ноги, то за тих часiв тим бiльше ногу не приставиш. Але коли нiмi говорять, а слiпi бачать (Мф 15:30), це теж постаг як чудо.

Однак у ¦вангелi все-таки чудеса наявнi. Сiмома коржами й декiлькома рибами Iсус Христос нагодував бiльше чотирьох тисяч чоловiк: чотири тисячi тiльки чоловiкiв, не враховуючи жiнок i дiтей (Мф 15:38). Але навiть у такому випадку у Священних писаннях чудеса поданi символiчно, просто показуючи вiруючому читачевi, що важливо дякувати Боговi, тобто показуючи iснуючий в людинi стан Божественностi, осягнувши який, людина зможе багато дечо-го здiйснити. Наголошугться, що важлива вiра (Мф 16:8). У Свя-тому Письмi Iсус Христос так i говорить: невже ви ще не зрозумi-ли? Мова взагалi не про хлiб, а про фарисейське ставлення до жит-тя (Мф 16:11), про фарисейське навчання (Мф 16:12). Адже тут i скрiзь йдеться про живого Бога (Мф 16:16), про зречення людиною само себе (Мф 16:24), втрату життя заради чогось святого (Мф 16:25). Прикладом цього г Iсус Христос. Вiд цього i його перетво-рення. У ¦вангелi так i написано, що на горi вiн раптом перетво-рився i лице його засяяло (Мф 17:2). Тут так само важлива вiра. Образно говорячи, вiра може й гори переставляти (Мф 17:20). Од-нак необхiдно ще змiнитися й стати таким, як маленькi дiти (Мф 18:3). Багато негараздiв через жорстокiсть людського серця (Мф 19:8). Але все це необхiдно розумiти, щоб знайти Царство Боже. Не всi люди це розумiють. Розумiють лише тi, кому дано (Мф 19:11). Заради Небесного Царства люди вiдмовляються навiть вiд шлюбу. Слова Iсуса Христа сприймаються по-рiзному (Мф 19:11). Хоча в них г й визначенiсть. Наприклад, визначенiсть, що таким, як дiти, належить Небесне Царство (Мф 19:14). Значить, люди з такими якостями, як у дiтей, люди з характеристиками дитячостi, тобто з характеристикою безпосередностi, будуть урятованi. I ця дитячiсть i г Бог у людинi. Адже вiдомо, що людинi врятуватися неможливо (Мф 19:26). Але врятуватися можливо Боговi, Бог усе може (Мф 19:26). Тобто може все людина, яка вiдкрила в собi Бога, людина, у якiй вiдкрився Бог, вiдкрився стан Божественностi, стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Це стан, коли людина не купуг й не продаг. Вiн (цей стан) позбавлений подiбних операцiй. Це символiчно вiдбито в Бiблi, коли Iсус Христос вигнав iз храму (храму душi, хоча в ¦вангелiях це показано на життгвих iсторiях) торговцiв (Мф 21:12). Людинi необхiднi не тiльки торговельнi опе-рацi, здiйсненi нею в головi. Людинi потрiбно, без сумнiву, вiри-ти (Мф 21:21). Свогю вiрою людина може одержати все, що й потрiбно. Головне - повiрити (Мф 21:32). А вiра глибока внутрiшнiм свiтом людини, тому що людина вiрить, що г стан Божественно-го, стан НЕМРИ, вiрить, не вiдчувши цей стан у собi. Ця вiра людини - суть внутрiшнiй свiт i до соцiального свiту влади й пiдпорядкувань не маг нiякого вiдношення. Тому людина повинна вiддавати кесареве кесаревi, а Боже Боговi (Мф 22:21). Тобто вона повинна крiм свох суспiльних функцiй прагнути знайти стан досконалостi, у якому компенсуються страхи, привнесенi в не вiд людей, вiд соцiуму, царiв, влади, вiд кесарiв. Це стан, що компен-суг будь-якi страхи, переживагться як стан повно вiдсутностi стра-ху, як воскресiння вiд смертельних страхiв, як неможливiсть смертi. Його можна означити як стан НЕМРИ (або AMPI), або Божествен-ний стан, або Бог. Пiсля справжньо смертi людина воскресаг в такiй формi, яка якимось чином стосугться стану неможливостi смертi НЕМРИ (або AMPI), пережитого людиною за життя. У Бiблi ця форма описугться символiчно, коли людина як ангел на небi (Мф 22:30). Але в Бiблi чiтко говориться, що воскресiння людей буде в такiй формi, яка зовсiм не вiдповiдаг земному життю, жит-тю реальному. Тому в Бiблi зазначено, що, воскреснувши, люди не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Мф 22:30). Тобто люди воскреснуть не в тiлеснiй формi зi своми дiтородними орга-нами. Про ту форму, у якiй воскреснуть люди, Бiблiя говорить ба-гатозначно, символiчно. Форма ангела в небi (Мф 22:30), яку опи-суг Бiблiя, це символ, що маг багато значень. Пiд це значення пiдходить i форма натхненностi, про яку говорять атести як про людськi слiди на землi за життя й пiсля смертi. Що ж стосугться воскресiння з мертвих (Мф 22:31), то мова йде про воскресiння людини за життя, воскресiння з мертовного стану. Посереднiсть i упередженiсть людину мертвить, руйнуючи сферу безпосередностi, яко багато в дiтей. Бог саме i г тим безпосереднiм станом люди-ни, станом, який був колись у Авраама, Iсаака. Iакова. Бог це певного роду безпосереднiй стан, стан, який позначений як Бог Авраама, Бог Iсаака, Бог Iакова (Мф 22:32). Тобто, коли мова йде про Бога, то не йдеться про мертвих. Бог це певний стан живих, живих людей, таких як Авраам, Iсаак, Iаков. Тобто Бог не мертвих, а живих (Мф 22:32). Людина вiдкриваг Бога усерединi себе й для себе. Тому й зовсiм не треба виставляти напоказ сво довгi молит-ви (Мф 23:14). Дiя напоказ вiдносно Бога говорить про лжепророцтво. З'явиться безлiч лжепророкiв i багато людей будуть обманутi (Мф 24:11). Вони будуть робити знамення й здiйснювати чудеса, щоб обдурити (Мф 24:24). Бiблiя пророкуг, що буде час, коли сонце померкне, вiд того мiсяць не дасть свiтла i зiрки впадуть iз неба (Мф 24:29). Люди не думали про майбутнг (Мф 24:39). I катастро-фи почалися. У зв'язку в цим Бiблiя говорить, щоб людина пиль-нувала (Мф 24:42). Вона повинна пильнувати не тiльки вiдносно зовнiшнього свiту, чекаючи катастроф, але й стосовно свого внут-рiшнього свiту, очiкуючи приходу Сина Людського (Мф 24:44), Хри-ста як стану душi, стану Царства Божого. Адже людина не знаг нi дня, нi години, коли прийде Син Людський (Мф 25:13), тобто на-стане стан НЕМРИ, стан Царства Божого, коли людина пережи-ваг неможливiсть смертi. Христос як стан душi зникаг в людинi. Повсякденнiсть залишагться, повсякденнiсть, де убогi завжди з нами (Мф 26:11). А от Христа як стану душi незабаром уже не буде (Мф 26:11).

Бог як стан душi може залишати людину. Бог залишив i Iсуса Христа. Тодi Iсус запитував, чому Бог його залишив (Мф 27:46). Христос г i Богом, i людиною. Як Бог вiн з'являгться, коли маг стан НЕМРИ, пережитий як неможливiсть смертi. Як людина Хри-стос з'являгться, коли маг звичайний, повсякденний стан пильну-вання. У цей час вiн молиться в безлюдних мiсцях (Мк 1:35). Мо-литвою очищагться вiн i потiм очищаг iнших (Мк 1:41). Iсус очи-щаг й лiкуг людей. Iсус бачить хню вiру (Мк 2:5) i лiкуг. Тобто мова йде про лiкування вiрою. Iншими словами, мова йде про лiку-вання навiюванням, самонавiюванням, гiпнозом. Iсус зцiлюг й про-щаг грiхи iм'ям Бога. Деякi зауважують, що це богохульство. Адже прощати грiхи маг право тiльки Бог (Мк 2:7). Так само було по-мiчено, що учнi Христа не постяться (Мк 2:18). Адже з ними Хри-стос, Хрисгос в хнiх душах як стан Божественностi. От коли вони будуть розлученi з цим станом Божественностi, отодi й виникне необхiднiсть поститися (Мк 2: 19-20). Адже практика релiгiйна й мiстична виникаг тодi, коли людину залишаг стан Божественного, стан НЕМРИ. У противному випадку немаг необхiдностi в прак-тицi. Коли присутнг Божественне, не виникаг потреби в яких-небудь надуманих правилах. Тодi можна сти жертовний хлiб, який маг право сти тiльки священик (Мк 2:26), тодi можна порушувати правила вiдносно суботи (Мк 2:27, 28). Адже субота, як правило, для людини (Мк 2: 27-28), а не людина для суботи. Людина може порушувати правила, аби тiльки серце не черствiло (Мк 3:5). Якщо буде так, то не буде подiлу царства усерединi людини, не буде суперечок усерединi людини: у людинi буде все разом, як у сiм', у якiй немаг суперечок (Мк 3:25).

¦днiсть у людинi творить Дух Святий. I тому огуда Духа Свято-го не прощагться (Мк 3:29). У свой гдностi людина вже стоть на шляху вiдкриття тагмниць Божественного Царства. Але цi тагм-ницi доступнi не всiм (Мк 4: 11-12). При цьому виникають ще й перешкоди. Наприклад, сугта, сугтнi бажання (Мк 4: 18-19). Але в людинi повинна споконвiчно перебувати тагмниця Божественного Царства. I в кого г, тому ще буде дано (Мк 4:25). Царство Боже саме в людинi проростаг. Вона i не знаг, як це вiдбувагться (Мк 4: 26-27). Царства Божого в людинi спочатку найменше. Але коли воно виростаг, то затьмарюг в людинi все (Мк 4: 30-32). Однак, крiм цього, потрiбна й вiра (Мк 4:40). Той, хто вiрив у свог виду-жання, одужував (Мк 5:28). Вiра рятувала його (Мк 5:34). Якщо люди не вiрили, то Iсус Христос чудеса сво й не творив (Мк 6:5). Значить, усi зцiлення вiд гiпнозу й навiювання, а точнiше, вiд са-монавiювання або вiри в себе. Не вiрили Iсусу Христу тi, хто знав, що вiн просто тесля (Мк 6:2). Тобто упереджене ставлення до Iсуса Христа й невiр'я не давали людям зцiлюватися. Але багато хто дивувався, звiдки в Христа така мудрiсть (Мк 6:2). Будучи теслею, Iсус робив чудеса (Мк 6:2). Вiн додержувався велiнь Божих, а не людських звичав (Мк 7:8). Люди ж велiння Божi пiдмiнювали власними правилами (Мк 7:9). Велiння Божi йдуть зсередини лю-дини несвiдомо, а правила насаджуг соцiум, i людина свiдомо х виконуг. Людина часто замiнюг слово Боже (Мк 7:13), що г новим i йде з несвiдомо сфери, своми власними звичаями (Мк 7:13), якi г сталими соцiальними установками, що найчастiше вiджили свог. Тодi людина думаг про людське, а не про Боже (Мк 8:33), не думаг про смерть i воскресiння (Мк 8:31). Божественне ж припускаг зре-чення себе (Мк 8: 34-35), наслiдування Божественного, Христа (Мк 8:34-35). Якщо хочеш зберегти свог життя (Мк 8: 34-35), то втра-чагш Божественне. Необхiдно вiддати життя за Божественне, за Христа, за ¦вангелiг (Мк 8:35). Така повинне бути запопадливiсть. Але вiддати життя за правильне розумiння ¦вангелiя. Бо ¦ван-гелiг - символiчнi тексти, а значить, багатозначнi.

Яке ж значення правильне? Те, яке не суперечить нiякому свiтог-лядуй свiтоспогляданню, не суперечить свiтогляду iнших релiгiй, свiтогляду науковому, матерiалiстичному. Адже Бог г Бог живих! Деякi й не вмруть, не побачивши пришестя Божого Царства (Мк 9:1), пришестя усерединi себе, звичайно. Адже Царство Боже усе-рединi нас! Коли приходить Царство Боже до людини, то вона зовсiм змiнюгться. Iсус Христос теж на очах свох учнiв раптом повнiстю змiнився (Мк 9:2). Про це символiчно говорить ¦вангелiг, дефор-муючи реальний свiт, указуючи, що одяг Iсуса Христа при цьому став слiпуче бiлим (Мк 9:3). Коли до людини приходить Царство Боже, або iншими словами, стан НЕМРИ, то це лякаг. Петро, один з учнiв Iсуса Христа, також злякався, коли побачив Христа в станi Царства Небесного. Вiд переляку вiн не знав, що говорити (Мк 9:6).

Деформуючи об'гктивну реальнiсть, ¦вангелi передають особ-ливий свiт Царства Небесного як процес людського духу, у якому присутнг i Божественне як складова. Тому з'являгться хмара, iз хмари звучить голос (Мк 9:7). Це все процеси Духа Святого, а не об'гктивна реальнiсть. Лише на Духа Святого не повинно бути огу-ди. Дух Святий чистий. Вiн виганяг нечистий дух. I вiн вiрить. Хто вiрить, той усе може (Мк 9:23). Для вигнання г певнi способи. Це молитва й пiст (Мк 9:29). Вони перешкоджають, коли людину тяг-не до грiха. Але людина повинна дiяти й радикальнiше. Вiдрубува-ти руку собi, якщо вона вводить людину в грiх (Мк 9:43), вiдрубува-ти ногу, якщо вона тягне людину до грiха (Мк 9: 45-46), виколюва-ти око, якщо воно веде до грiха (Мк 9: 47-48). Адже головне -берегти в собi сiль (Мк 9:50). Сiль - це дитяча безпосереднiсть людини. Дитячiй безпосередностi належить Небесне Царство (Мк 10:14). Адже споконвiчно необхiдно прийняти Царство Боже як ди-тина (Мк 10:15). Тобто не мiркувати й не вибирати, а, ще не вiдчув-ши на собi Царства Божого, тобто стану неможливостi смертi, ста-ну НЕМРИ, прийняти його за достовiрне, що воно г. Повiрити, що г стан Царства Божого в людинi, стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi; повiрити й рухатися до його осягнення. Тодi з'явить-ся можливiсть урятуватися. Адже Бог сильний зробити все (Мк 10:27). Бог як надсвiдома сфера людини i г стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi, стан життя вiчного. Людина свом надсвiдомим як безпосереднiм зливагться з усiм свiтом, з буттям, буттям i небуттям. Але його, цей стан Божественностi, треба ще знайти. Заради цього стану людина повинна залишити все: i будинок свiй, i братiв, i сестер, i батька, i матiр, i дiтей, i поля сво (Мк 10:29). Людина повинна вiддати все заради цього. Тiльки тодi г надiя знайти стан НЕМРИ. Заради ¦вангелiя (Мк 10:29) повинно бути вiддане все. Але заради ¦вангелiя, яке розумiють правильно. Тiльки в такому випадку в майбутньому людина одержить життя вiчне (Мк 10:30). Життя заради ¦вангелiг - це служити iншим людям i вiддати за багатьох свог життя (Мк 10:45). Однак тут г небезпека, щоб тебе не використовували iншi люди для свох корисливих цiлей. Тому служити й вiддавати свог життя не просто комусь, а всiм людям, заради всiх людей. Тому дiм iстинного Бога - це дiм мо-литви всiх народiв (Мк 11:16). У ньому немаг мiсця гендлярству (Мк 11:16), вигодi. Людина повинна, не маючи у свогму досвiдi стану Царства Божого, стану НЕМРИ, ризикнути й повiрити, що такий стан г, що г стан iстинного Бога. Вiрити необхiдно без най-меншого сумнiву в серцi свогму (Мк 11:23). Вiрити й прощати, благати себе. Адже благаючи себе, зникагш, i в тобi починаг про-цвiтати надсвiдома сфера, сфера не вiд свiту цього, не вiд свiту свiдомого. Прощаючи, благаючи себе, вiдкривагш шлях Небесно-го Батька НЕМРИ у свогму серцi. Небесний Батько прощаг тобi й твiй опiр, твог бажання вижити й затвердитися, перетворюючись у кесаря. Адже кесареве кесаревi, а Боже Боговi (Мк 12:17). Як кесар ти нiчого нiкому не прощагш i спуску не дагш. Але у свогму прагненнi до стану Божественностi ти прощагш. Тодi Небесний Батько у твогму серцi простить всi тво грiхи (Мк 11:26). I ти воскреснеш iз мертвих. Адже ти мертвий, доки не знайшов у свой душi стан Небесного Батька, стан НЕМРИ. Воскреслi з мертвих у цьому свiтi або в якомусь iншому, говорячи образно, як ангели на небесах (Мк 12:25), тобто не вiдповiдають цьому свiту з його потребами, i тому не одружуються й не виходять замiж (Мк 12:25). Однак коли мова йде про воскресiння з мертвих, то це воскресiння стосугться цього свiту, воскресiння стосугться трансформацiй у людськiй душi. Адже Бог не г Богом мертвих (Мк 12:27). Вiн Бог живих (Мк 12:27), жи-вого Авраама, живого Iсаака, живого Iакова (Мк 12:26) як х транс-формований, перероджений i перетворений стан душi. Людина вiдкриваг цей стан у собi як Бога. I людина повинна любити його всiм серцем i всiгю душею (Мк 12:30). Так само вона повинна любити ближнього свого (Мк 12:31), тому що без iншо людини вона нiщо. Можна, звичайно, напоказ довго молитися (Мк 12:40). Але тодi буде покарання (Мк 12:40); напевно, вiд втраченого часу. Адже все буде зруйновано (Мк 13:2). А ти не берiг. Гаяв час. Кла-дуть пожертвування на храм. Багатi жертвують бiльшi суми (Мк 12:41). Але все буде зруйноване (Мк 13:2). Необхiдно витримати всi розрухи. Хто витримаг до кiнця, врятугться (Мк 13:13). Адже сонце померкне (Мк 13:24), мiсяць перестане свiтити (Мк 13:24), зiрки впадуть iз неба (Мк 13:25). Це не тiльки поза, але й у душi люди-ни. Коли ми побачимо все, що збувагться, то значить, кiнець (Мк 13:29). Таке передбачагться. I тому все залишагться в силi. Пiдне-бесся й землi може не бути (Мк 13:31). Трапитися це може завж-ди. ¦ можливiсть загибелi неба й землi як в об'гктивнiй реаль-ностi, так i в суб'гктивнiй. Реальна загибель неба й землi, тобто свiдомого й несвiдомого, у суб'гктивнiй реальностi людини. Страш-на картина можливо катастрофи вимагаг вiд людини бути пиль-ною (Мк 13:33). Адже до людини повинен прийти стан НЕМРИ, стан Царства Небесного. Цей стан не повинен застати людину спля-чою (Мк 13:36). Тому необхiдно бути завжди на сторожi (Мк 13:37). Пильнувати необхiдно, щоб не пiддатися спокусi (Мк 14:38). Тодi Бог як стан НЕМРИ буде з нами. Правда, людину в сильних муках стан Бога може залишати. Розп'ятий Iсус кричав про те, що Бог його покинув (Мк 15: 33-34). Бог залишаг Христа, коли вiн у силь-них муках. Священики засудили Iсуса через свою заздрiсть (Мк 15:10). I Iсуса Христа розiпнули. Вiн кричав, що Бог його покинув (Мк 15:34). Потiм, голосно крикнувши, Iсусумер(Мк 15:37). Бог покинув Iсуса Христа, тому що допускався надмiрний бiль i муки. I це вже як розлад тiла. Однак стiйкiсть i байдужiсть до болю свiдчать про силу духу. Таку силу духу ми спостерiгагмо в багать-ох видатних мiстикiв. Шрi Рамана Махарши байдуже переносив страждання [Осборн А. Махарши Рамана и путь самопознания. - К., М., 2004. - С. 13-167]. Для цього в людинi повинен бути Дух Святий. Вiн може бути вiд народження (Лк 1:15). Коли говориться, що Дух Святий в людини вiд народження, то мова йде все ж про природну схильнiсть цiг людини мати стан Царства Божого, або стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi. Насправдi ж людина за життя знаходить Святий Дух. У людину входить Дух Святий i охоплюг сила Всевишнього (Лк 1:35). Але Господь як схильнiсть людини переживати стан Царства Божого може бути вiд самого початку життя, як це було в Iоанна, породженого з Духом Святим (Лк 1:66). Тому Дух Святий i вiд народження як схильнiсть, i за життя сходить на людину. Так, на Iсуса зiйшов Дух Святий (Лк 3:22). Iсус був переповнений Духом Святим (Лк 4:1). Вiн iз владою й силою наказував нечистим духам виходить iз людей (Лк 4:36), забороняв проявлятися хворобам (Лк 4:39) i зцiляв людей. Однак Iсус робив це, коли бачив вiру людей (Лк 5:20). Значить, моменти навiювання й гiпнозу були присутнi в його зцiленнях. Iсус Христос iм'ям Бога прощав людям грiхи, чим обурював деяких. Адже нiхто, крiм Бога, не може прощати грiхи (Лк 5:21). Але Христос у собi вiдкрив Бога. I деяким це було незрозумiло. Христос займався хво-рими як лiкар (Лк 5:31). Вiн не займався праведниками, а займався грiшниками як хворими (Лк 5:32). Вiн закликав х каятися (Лк 5:32), применшувати свою гординю, свою помилкову личину. Грiшни-камнеобхiдно поститися. Але коли в грiшнику з'являгться Боже-ственне, з'являгться стан вiчного життя, стан НЕМРИ, то пiст нео-бов'язковий. Коли Iсус Христос як Божественне г присутнiм у лю-динi, коли вiн серед людей, учнiв, то пiст необов'язковий. Коли ж Божественне буде взято вiд людей, отодi вони й будуть поститися (Лк 5:35). Люди самi роблять собi закони постiв, молитов, субот, роблять собi закони, за якими тiльки священикам дозволено брати освячений хлiб у домi Божому (Лк 6:4).

Але люди самi й скасовують закони. Тодi можна брати в Домi Божому освячений хлiб, який законом дозволено сти тiльки свя-щеникам (Лк 6:4). Людина сама установлюг суботу, але й порушуг . Людина Божественна г владикою, що вiдкрив у собi суботу (Лк 6:5). Життя вище суботи й тому заради нього суботу можна пору-шити (Лк 6:9). I Iсус Христос порушував суботу. З нього виходила сила, яка зцiляла людей (Лк 6:19). I вiн зцiляв i в суботу. Iсус Христос проповiдував знаходження певного стану, стану життя вiчного, стану НЕМРИ, стану Царства Божого. Цей стан прихо-дить до людини, компенсуючи протилежний стан, стан, коли лю-дина "не у свой тарiлцi". Тому Iсус Христос i говорив, що будуть щасливi убогi, голоднi, плачучi, гнанi, приниженi (Лк 6: 20-22), тому що знайдуть Царство Боже (Лк 6:20), тобто стан Духа, проти-лежний всьому цьому. Багатi, ситi, що веселяться (Лк 6: 24-26) не знайдуть Царства Божого, тому що компенсацiя м не призначена. Вони не терпiли й не жертвували собою. Необхiдно применшити себе у свой жертовностi до нiщо, аж до того, щоб любити всiх, що ненавидять (Лк 6:28), благословляти всiх, що проклинають (Лк 6:29), i всiх, що ображають (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Якщо у вас забирають верхнiй одяг, то вiддайте й сорочку (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Просять? Давайте (Лк 6:30). Забирають у вас, не вимагайте назад (Лк 6:30). Любiть ворогiв. Адже Бог Не-бесний добрий i до неблагородного, i до недоброго (Лк 6:35). Необ-хiдно бути милосердним, наслiдувати той стан, який iменугться Бог, Божественне, Царство Боже, НЕМРИ, наслiдувати стан не-можливостi смертi. Будьте милосерднi, як Батько милосердний (Лк 6:36), як ви милосерднi, коли перебувагте в станi Царства Божого. Правда, цим можуть користуватися егости, що оточують вас. Але необхiдна пильнiсть. Адже ви милосерднi не тiльки до кожно кон-кретно людини, а до усiх у справах свох.

Не судiть, прощайте, подавайте (Лк 6: 37-38), говорить ¦ван-гелiг, i тодi вас не засудять, простять, дадуть. Часто це дiйсно так. Але буваг, що ти не судиш, але тебе судять, як у випадку з Iсусом Христом. Буваг, що ти прощагш, але тебе не прощають. Буваг, що ти дагш, але тобi не дають. Усяке буваг. Але чому ж тодi необхiдно обов'язково не судити, прощати, давати? Мова йде про те, щоб звернутися до себе, до бачення свого внутрiшнього свiту, як ти не судиш, прощагш, подагш милостиню. Мова йде про те, щоб не розглядати смiтинки в чужому оцi (Лк 6:41), а заг-лянути в себе, i у сво очах шукати колоди - як ти судив, як ти не прощав, як ти не давав. Не судити не можна. Ми судимо щохвили-ни. Судження - це наше свiдоме життя. Але, воно може бути теж застарiле, вiджиле; коли судити не варто, коли засудження зайве. Адже Божественне в людинi позбавлене судження. Лише людсь-ке в людинi судить. Несудження й сумнiви - там, де вiра. А вiра - необхiдний елемент цiлющо практики Iсуса Христа. Якщо г вiра, то людина видужуг (Лк 7:10). Тут вiра рятуг (Лк 7:50). Але до вiри людинi потрiбно чисте й добре серце (Лк 8:15). Адже просто вiрити й закликати мало. Необхiдна ще й спрямованiсть. У ¦вангелi символiчно описано, як Iсус Христос наказував вiтру й водi (Лк 8:25). Iсус Христос наказував нечистому духу, i вiн залишав людину (Лк 8:29). Тут уже не символiчно, а реально переданi подi зцiлень Iсуса Христа. Цi реальнi подi пiдсилюються символiчними описами, коли Iсус Христос воскрешав мертвих. Такi деформацi об'гктивно реальностi показують силу й мiць Iсуса Христа. Що стосугться об'гктивно реальностi, то по сутi вiра самих людей зцiляла х (Лк 8:48). ¦вангелiг, передаючи чудеса, зробленi Iсусом Христом, по-казувало його мiць i силу. Це символи сили. Сили, коли Iсус Хри-стос нагодував п'ятьома хлiбами й двома рибинами велику кiлькiсть людей (Лк 9: 16-17). Щоб знайти подiбнi сили, необхiдно нести свiй хрест (Лк 9:23), втрачати свог життя заради вищого, заради Бога (Лк 9:24). Тiльки тодi людина врятугться. Тiльки тодi буде осяяння яскравим сяйвом (Лк 9:31), тiльки тодi буде хмара й голос Божественного у вас (Лк 9:34). Треба нести свiй хрест i бути ма-лим. Тому що хто зараз найменший, той буде найбiльшим (Лк 9:48). Адже мале, затримане в розвитку, потiм значно компенсуг свою затримку й стаг великим. Шляхи Господнi недовiдомi. Од-нак бездомнiсть - перша ознака Божественностi. Це символiчна бездомнiсть. Вона стосугться не тiльки того, щоб не мати будинку. Хоча в ¦вангелiях символ бездомностi розкритий на життгвiй кон-кретицi. Лиси мають нори, а птахи - гнiзда. Але тiльки Боже-ственному нiде навiть голову прихилити (Лк 9:58). Божественне не мертве. Людина, що вiдкрила в собi стан Божественного, стан НЕМРИ, справдi жива. Вона несе це людям, проголошуг Боже Цар-ство (Лк 9:60). У той же час мертвi, що не вiдкрили в собi за життя Божественного, займаються повсякденнiстю. Мертвi ховають свох мерцiв (Лк 9:60). Але мертвi ще мають вiдкрити в собi життя вiчне, Божественне. Просто не настав час. Усе вiдкривагться в процесi життя. I мертвi за життя знаходять життя вiчне. Хоча для цього не можна обертатися назад (Лк 9:62). Необхiдно увесь час iти вперед. Уперед до осягнення все бiльших глибин Божественного. Для цьо-го необхiдно увесь час дiяти милосердно, щоб спрацьовував ме-ханiзм компенсацi в людинi й людина знаходила стан життя вiчно-го. I початок всьому - це звичайна людська жалiсть, коли людинi шкода (Лк 10:33) бiдного, бiдолаху (Лк 10:33). У людинi повинна бути жалiсть, милосердя. Це ознаки чутливостi. Але повинна бути й завзятiсть. Необхiдно домагатися, просити (Лк 11:9), шукати (Лк 11:10), стукати (Лк 11:9). Стукайте й вам вiдкриють (Лк 11:9), вiдкригться Божественне. Коли у вас вiдкригться Божественне, то Царство внутрiшнього свiту вашо душi перестане бути роздiле-ним саме в собi (Л к 11:17). Усерединi вас припиняться сварки (Лк 11:17). Дух Святий прийде. Дух Святий у нас - як основа Царства Божого, як Божественний стан НЕМРИ. Тому усе людинi прощагть-ся, але огуда Духа Святого не проститься (Л к 12:10). Дух Святий - це надсвiдома сфера людини. Вiн говорить сам, не замислюючись (Лк 12:11). I людина говорить, не замислюючись, тому що дiючи, Дух Святий говорить замiсть не. Дух Святий дiг замiсть людини. Тодi людина стаг подiбною до ворони, що не сiг, не жне (Лк 12:24). Бог, або Дух Святий, налаштовуг людину дiяти певним чином (Лк 12:24). Людина не клопочеться про це свiдомо (Лк 12:26). Все вiдбу-вагться саме собою, не завбачливо з гарантiями на майбутнг. Тодi людина подiбно лiлi, яка не трудиться, не пряде (Лк 12:27). Дух Святий, Божественне штовхаг людину на працю. Тому й не треба нi про що пiклуватися (Лк 12:29). Батько Небесний усерединi людсь-кого серця й так знаг, у чому людина бiдуг (Лк 12:30). й треба лише постiйно шукати Царства Божого (Лк 12:30), перебуваючи в станi пильнування (Лк 12:37). Необхiдно так само постiйно каятися (Лк 13:5) про вчинене, направляючи себе до необхiдного. Необхiд-не ж - це допомога iншим, зцiлення iнших. Для цього можна по-рушувати будь-якi правила й закони. Навiть найбiльш священнi, на зразок суботи (Лк 13:14). Закон не дозволяг що-небудь робити, у тому числi й зцiляти, у суботу (Лк 14: 3-6). Але заради того, щоб допомогти людинi, цей закон можна порушити. Допомогою iншим ми пiдсилюгмо свою чутливiсть, за яку потрiбна компенсацiя у виглядi Царства Божого. Царство Боже, життя вiчне, стан немож-ливостi смертi, де немаг страху смертi, - це компенсацiя за появу в людинi усвiдомлення свог смертностi, що з'являгться разом з виникненням самосвiдомостi при формуваннi особистостi. Але ком-пенсацiя можлива за певного рiвня чутливостi. Чутливiсть пород-жуг страх смертi при усвiдомленнi, але вона й компенсуг Цар-ством Божим.

Праведнi воскресають i за життя свом духом, i, можливо, пiсля смертi. Воскресiння праведних (Лк 14:14) - це воскресiння тих, хто допомагав бiдним, калiкам, слiпим, кульгавим (Лк 14:13). Воскре-сiння - це знаходження стану НЕМРИ, стану Божественностi. Це повинне бути найважливiшою справою в життi людини, важливi-шою за життя (Лк 14:26). Людина повинна нести свiй хрест через життя, тобто нести й переносити всi тяготи, якi перешкоджають просуванню вперед (Лк 14:27), i наслiдувати тих, хто маг стан НЕМРИ, наприклад, Христа (Лк 14:27). Необхiдно вiдректися вiд усього (Лк 14:33) у прагненнi до стану НЕМРИ. Каяття - це один зi способiв знаходження стану НЕМРИ, стану життя вiчного. Адже до цього людина мертва, а пiсля каяття знову жива (Лк 15:24). До цього людина пропаща, пропаща для само себе, а пiсля знаходить себе (Лк 15:24). Все вiдбувагться усерединi людини. Вона там зна-ходить i Царство Боже. Адже Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21). Там ми його виявлягмо як стан НЕМРИ, тобто життя вiчно-го. Бiблiйнi притчi на життгвих прикладах показують рух внутрiшнiх станiв людського духу, розкриваючи Царство Боже, котре усере-динi нас (Лк 17:21). Це Царство вiдкривагться тому, хто цiлком i повнiстю служить йому. Людина може служити ще й вигодi, ба-гатству. Але людина не може служити одночасно Боговi й багат-ству (Лк 16:13). Практичнi люди, люди цього свiту кмiтливi в прак-тичних справах (Лк 16:8). Споглядальнi люди, дiти свiтла, менш кмiтливi в практичних справах (Лк 16:8) i вигодах. Але й тi, й iншi повиннi орiгнтуватися на вiчнi цiнностi, щоб бути прийнятими у вiчнiй обителi (Лк 16:9). Нехай ця орiгнтацiя супроводжугться му-ками й стражданнями. Адже за законами компенсацi муки й страж-дання змiняться на розраду, райську розраду (Лк 16:25). Але для того, щоб спрацювали компенсаторнi процеси, необхiдно бути пиль-ним (Лк 17:3) i не пiддаватися спокусi (Лк 17:1). Для цього, по-трiбна вiра, хоч маленька. Добре, якщо вона хоч iз гiрчичне зерно (Лк 17:6). Вiра допомагаг виконати обов'язок (Лк 17:10). Вiра зцiляг (Лк 17:19). Але кiнцева мета - це друге народження людини, коли вона стаг особистiстю, знаходить самосвiдомiсть i усвiдомлення свог смертностi. Вона перероджугться. Це вiдбувагться десь у 15 рокiв. Хоча це може статися в будь-якому вiцi. 15 рокiв - це поча-ток. Пройшовши через багато страждань (Лк 17:25), усвiдомивши свою смертнiсть, людина як компенсацiю за страх смертi знахо-дить стан НЕМРИ, знаходить Царство Боже. Царство Боже г особ-ливим станом людини, тому що воно всерединi вас (Лк 17:21). Це стан особливий. У цьому станi людина безпосередня, вона зли-вагться зi свiтом. Тому людина не може сказати про цей стан нiчого. Вiн тут, або вiн там (Лк 17:21). I це лише тому, що Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). Але в Бiблi Царство Боже опи-сугться на фонi природних катастроф, на фонi потопу. Потоп, за-ливнi дощi, вогонь i сiрка (Лк 17:29) символiчнi. Усе це знищуг внутрiшнiй свiт колишньо людини. Але на мiсце цього свiту при-ходить Царство Боже. Це Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). I не треба зберiгати життя, зберiгати в собi колишню людину. Хто намагагться зберегти свог життя, той втратить його (Лк 17:33). Але хто втратить свог життя, той збереже його (Лк 17:33). Царство Боже прийде як неминучiсть. I не слiд триматися за свог колишнг життя, за свiй колишнiй внутрiшнiй свiт. Але Царство Боже прий-де не до всiх у хньому внутрiшньому свiтi. Одна людина буде взята у Царство Боже, а iнша залишена (Лк 17: 34-36). Коли лю-дина буде трупом для свого колишнього життя, то прийде Боже-ственне, стан НЕМРИ, стан Добродi (Лк 17:37). Людина повинна стати трупом для свого опосередкованого життя, знайшовши без-посереднiсть, дитячу безпосереднiсть, не обтяжену упередженостями. Людинi необхiдна дитяча безпосереднiсть. Царство Боже належить таким, як вони (Лк 18:16) - людям з дитячою безпосе-реднiстю. Та й саме Царство Боже повинне бути прийняте люди-ною безпосередньо, як це приймають дiти (Лк 18:17). Навiть якщо людина не вiдчула це Царство Боже на собi. Хоча врятуватися людина може, лише вiдчувши стан Царства Божого, знайшовши стан НЕМРИ, стан життя вiчного. Вiдчувши стан Царства Божого, людина стаг Богом. Адже ми по сутi створенi за подобою Божою, коли компенсугться страх смертi. Людинi врятуватися неможли-во. Але можливо Боговi (Лк 18:27). Але для цього треба залишити все (Лк 18:29) у пошуках Божественного. Лише тодi з'явиться мож-ливiсть мати життя вiчне в майбутньому (Лк 18:30) тому що люди-на шукаг власну неповторнiсть. Ця неповторнiсть може служити життям вiчним у майбутньому. Але ця неповторнiсть може супере-чити можновладцям, суперечити нинiшнiй владi, суперечити кеса-ревi. Тому кесаревi кесареве, а Боговi - Боже (Лк 20:25). Необхiдно вiддати й продовжувати вiрити у воскресiння мертвих (Лк 20:27). Адже люди стануть безсмертнi як ангели (Лк 20:36). Ангел - це символ, що маг багато значень i розумiнь безсмертя. Адже люди, ставши ангелами, не будуть людьми напевно. Вони не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Лк 20:35). Вони будуть не люди, а як ангели (Лк 20:36). Вони будуть дiти Бога й дiти воскресiння (Лк 20:36). Дiти Бога й дiти воскресiння - це теж багатозначнi символи. Tх можна розумiти i як продукти людських дiй. Бог же у свой сутностi пiзнагться за життя людини як особливий стан НЕМРИ. Тому Бог не г Богом мертвих (Лк 20:38). Вiн Бог живих (Лк 20:38). У Бiблi описугться безсмертя, яке знаходить людина усерединi само себе, i руйнування в собi колишньо людини з па-ралельним описом руйнування свiту й великих знамень на небi (Лк 21:11). Усi руйнування людинi необхiдно витримати. Тодi вона вря-туг свою душу (Лк 21:19). Руйнування ж будуть великими, навiть небеснi тiла похитнуться (Лк 21:26). Але руйнування цi пов'язанi з наближенням Царства Божого (Лк 21:31) усерединi людини. Тут руйнування - це руйнування в людинi колишнього свiту. Щоб вiдбулося це руйнування й виникло Царство Боже в людськiй душi, людина повинна бути завжди на сторожi (Лк 21:35), повинна бути пильною. Бiльше того, Царство дагться в труднощах (Лк 22: 28-29). Життя за правилами - вже праця, уже подолання руйнiвних тенденцiй. Субота - одне iз правил. T необхiдно проводити в споко (Лк 23:56). Тобто спокiй i той регламентований. Усе являг собою правила - i праця, i труднощi. Вiд цього зневiра. Але до людини може спонтанно з небес прийти ангел i пiдбадьорити, як це трап-лялося з Iсусом Христом (Лк 22:43), пiдбадьорити й пожвавити. Тодi не треба шукати живого серед мертвих (Лк 24:5). Тодi воскре-сагш (Лк 24:6). Ангели повiдомляють, що людина жива (Лк 24:23), що Христос живий (Лк 24:23), живий у людинi. Ангели - це бага-тозначнi символи. Пiсля воскресiння й переродження людина стаг iншою. Вона невидима для iнших. Христос став для них невиди-мим (Лк 24:31). Але Христос i реальний як символ, реальний i тiлом, i костями, як символ можливостi вiдродження в майбутньо-му. У духiв не буваг нi тiла, нi костей, а в Христа г (Лк 24:39), тому що це символ можливого вiдродження з мертвих, справжнг вiдрод-ження в можливому майбутньому. Хто постраждав (Лк 24:46), у того з'являгться можливiсть воскреснути з мертвих у майбутньо-му, воскреснути й пiднестися на небеса (Лк 24:51).

На початку було слово (Iн 1:1). I слово було Бог (Iн 1:1). Воно було на початку всяких проявiв особистостi, тому що перед тим як особистiсть проявлягться, вона переживаг стан Божественностi, стан НЕМРИ. Усе, що iснуг, було створено через слово Бог (Iн 1:3). Магться на увазi все, що iснуг у внутрiшньому свiтi людини. Адже внутрiшнiй свiт людсько особистостi починагться з другого на-родження пiсля переживання стану Божественностi, стану НЕМРИ. Без стану НЕМРИ нiчого не починало iснувати (Iн 1:3) у людськiй особистостi. Тут мова йде про внутрiшнiй свiт людсько особис-тостi, тому що слово належить внутрiшньому свiту, свiту у якому г мiсце й Царству Божому, тому що Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21).

Христос як Бог, як людина, що мала стан Божественностi, була у свiтi, що ним же самим i був створений (Iн 1:10). Це його внутрiшнiй свiт духу, душi. Але свiт не пiзнав його (Iн 1:10). На-вколишнiй свiт людей не побачив у Христi Божественне. Адже Бога нiхто нiколи не бачив (Iн 1:18). Щоб пiзнати, треба вже мати в собi Божественний стан духу. Бог - це певний стан духу. Але цей стан абсолютно безпосереднiй, а значить його не можна визначати опосередкованими способами. Людина в цьому станi - Бог. Хрис-тос був у цьому станi. Вiн сам Бог (Iн 1:18).

Стан Бога не припускаг в людинi опосередкованi процеси роз-рахунку й торгiвлi. Символом цього г те, що Iсус Христос виганяг торговцiв iз храму (Iн 2:15). Тобто подi, що об'гктивно вiдбувають-ся й описанi в ¦вангелiях, г символами певних станiв людського духу. Серед цих станiв г й стан Бога, або Божественного, стан НЕМРИ, стан Царства Божого. Вiн виникаг в людини не з самого народження, а з моменту формування особистостi, самосвiдо-мостi й усвiдомлення смертi. Стан Царства Божого виникаг при другому народженнi людини, коли формугться особистiсть. Це вiдбувагться починаючи з 15 рокiв. У кожного по-рiзному - через прискорений або сповiльнений розвиток. Кожна нормальна люди-на повинна бути заново народжена. Спочатку вона народжугться як бiологiчна iстота i лише потiм - як соцiальна iстота, як особистiсть. I нiхто не побачить Божого Царства, якщо не буде заново народже-ний (Iн 3:3); тобто народжений як соцiальна особистiсть. Звичайно, деяких дивуг як це людина може бути народжена ще раз, коли вона вже стара (Iн3:4)? Звичайно ж, людина не входить знову в утробу свог матерi (Iн 3:4). Удруге вона народжугться не фiзично, не тiлесно, а духовно, як особистiсть. Друге народження - ця умова входу в Царство Боже як певний стан духу. I нiхто не зможе ввiйти в Царство Боже, якщо не буде народжений вiд води й Духа (Iн 3:5). Виникаг питання, чому вiд води? Що за символ - вода? Протилеж-нiстю води г вогонь. Люди вогню - це витривалi люди, iз сильною нервовою системою. Люди води - це чутливi люди, зi слабкою нервовою системою, меланхолiйного темпераменту. Люди води - це люди, схильнi до мiстичних станiв вiд народження. Вода - сим-вол, що пронизуг всi мiстичнi системи свiту. Наприклад, китайсь-кий даосизм. Дао - шлях води [Уотс А. Дао - путь воды. - К., 1996. - С. 195-212], шлях чутливо людини, а не просто витривало. Витривала повинна релiгiйно-мiстичною прак-тикою пiдвищити свою чутливiсть. Однак у цьому випадку мова йде не про властивостi людини вiд народження, а про властивостi вiд другого народження, народження заново. Ми повиннi бути за-ново народженi (Iн 3:7), тодi припиняються зайвi потреби. Символ-iчно ¦вангелi передають це, констатуючи такий стан речей: хто п'г воду, той знову захоче пити (Iн 4:13). Але хто п'г воду, що даг стан Божественного, того нiколи бiльше не буде мучити спрага (Iн 4:14). Вода (про що говориться в ¦вангелiях), яку в цьому випадку даг Iсус Христос, стаг в людинi джерелом, що веде до вiчного життя (Iн 4:14). Тобто мова йде про Божественне як самодостатнг, самодостатнiй Дух, коли вiдмирають зайвi спонукання.

Бог г Дух (Iн 4:24). Цей Дух маг стан НЕМРИ, стан життя вiчного (Iн 4:36). Стан життя вiчного з'являгться в людини спонтанно. Людина, на перший погляд, просто пожинаг плоди. Жне те, над чим не трудилася (Iн 4:38). Стан життя вiчного мав Iсус Христос. Вiн прирiвнював себе до Бога (Iн 5:18), чим обурював деяких iудев. Iсус Христос бачив у собi Бога як окреме начало, i робив усе, що робив у ньому Бог (Iн 5:19). Бог маг джерело життя в самому собi (Iн 5:26). Тобто вiн самодостатнiй. Вiд того й Iсус Христос самодо-статнiй (Iн 5:26). Iсус Христос виконуг волю Бога, яка г в ньому (Iн 5:30) як внутрiшнiй голос. Цей внутрiшнiй голос i г Бог усерединi людини Iсуса Христа. Нiхто нiколи не чув голосу Бога (Iн 5:37), тому що це не просто голос, а внутрiшнiй голос. Нiхто нiколи не бачив Бога (Iн 5:37), тому що вiн не маг образу. Але людина вiдчу-ваг в собi стан Бога, коли вiдчуваг стан НЕМРИ. Цей стан розум-iгться як життя вiчне. Людина повинна робити все, щоб знайти цей стан вiчного життя (Iн 6:27), щоб воскреснути за життя, воскреснути зi стану невiчного життя в стан життя вiчного.

Iсус Христос промовляг в ¦вангелiях мовою символiв. Мова символiв багатозначна. Той, хто не переживав стани Бога, може не зрозумiти того, про що говорив Iсус Христос. Тому й виникаг нерозумiння. Нерозумiння виникло мiж Iсусом Христом i iудеями. Iсус Христос говорив, що прийшов з небес. Небеса тут г символом небесно, тобто вищо сфери духу людського, духу в станi НЕМРИ, тобто в станi життя вiчного. Цей Дух Божественний, тому що Бог г Дух (Iн 4:24). Iуде ж розумiли слова Iсуса Христа про те, що вiн прийшов з неба, у буквальному значеннi, а не в переносному. Вони говорили, що знають Iсуса як сина Йосипа (Iн 6:42). У такому ви-падку як може Iсус говорити, що вiн прийшов з небес (Iн 6:42)? Вони розумiли небеса безпосередньо як те, що над х головами. Iсус Христос же образно розумiв пiд небесами вищу сферу духу. Небеса тут символ. Тому iуде були здивованi, як Iсус син Йосипа прийшов з небес (Iн 6:42), як це вiн з них спустився. Розумiючи дослiвно слова Iсуса, iуде одержали оману, тому що Iсус Христос спустився з небес як з вищих сфер свого власного духу, духу, що маг стан НЕМРИ, Божественного Духа, тому що Бог г дух (Iн 4:24).

Iсус Христос не приходив з небес (Iн 6:42), якi в людей над головами. Вiн прийшов з небес як вищих сфер власного духу, а не нижчих сфер пiдсвiдомого. Вiн прийшов, воскресши вiд сфер ниж-чих (Iн 6:43), пiдсвiдомих. Воскреснути - значить знайти стан НЕ-МРИ, стан вiчного життя. Тодi людина вiдчуваг, що вона не вмре (Iн 6:50).

Iсус Христос постiйно говорить багатозначними символами. I його не розумiють навколишнi iуде. Вони розумiють все дослiвно. Iуде сперечаються, як Iсус Христос може дати м свог тiло, щоб вони його ли (Iн 6:52)? У них пряме розумiння слiв Iсуса Христа. Але Iсус Христос продовжуг м говорити символiчними формами, тобто багатозначними формами, тим самим пiдсилюючи нерозум-iння. Вiн говорить, щоб iуде ли тiло Сина Людського й пили його кров, щоб знайти життя (Iн 6:53). Якщо сти тiло Христа й пити його кров, то знайдеш життя вiчне (Iн 6:54) i воскреснеш (Iн 6:54). Але мова йде про подання тiла як про духовну жу (Iн 6:55) i про питво кровi як про духовне питво (Iн 6:55). Тобто мова йде про ду-ховне, а не про те, щоб сти й пити реально iснуюче тiло й кров.

Усi слова Iсуса Христа в ¦вангелiях - суцiльний символ, що розкриваг стан НЕМРИ, внутрiшньо пережитий Христом. Мова йде про те, щоб харчуватися тiлом i кров'юяк сутнiстю духу Iсуса Христа (Iн 6:57), i знайти Життя вiчне (Iн 6:58) як стан НЕМРИ, боже-ственний стан духу. Однак Iсус Христос сам зауважуг, що нiхто не прийде до нього, якщо йому це не буде дано Батьком (Iн 6:65), тобто якщо не буде в людини споконвiчно високо чутливостi, щоб вiдчути те, про що говорить Iсус. Вiдчути, а не, почувши, спереча-тися, розумiючи мовлення дослiвно, розумiючи не в переносному значеннi, а в прямому. Людинi повинна бути споконвiчно дана здатнiсть або хоча б схильнiсть, яку надалi можна розвити, пере-живати стан Божественностi. I цьому не вчаться. Просто мають вiд народження, або набувають, високий ступiнь чутливостi. Iуде ж, що оточують Iсуса Христа, не маючи достатньо чутливостi, щоб вiдчути переносне значення слiв, обурюються, звiдки в нього такi знання, якщо вiн нiколи не вчився (Iн 7:15)? Iсус Христос вiдпо-вiдаг, що навчання його не вiд нього (Iн 7:16). Значить, навчання його прийшло зi сфери надсвiдомого через натхнення. Коли таким шляхом до людини приходять думки, то й здагться, що цi думки не належать й (К. Ясперс). Людинi здагться, що думки "вруча-ються" й якоюсь зовнiшньою силою, приходять звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Адже вони не мають нiчого спiльного з тими думка-ми, якi звичайно в людини в головi. Це подiбно натхненню [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Натхнення г певним станом. Людина, що пережила нат-хнення, знаг його як певний стан. Цей стан може мати момент екстатичностi як найвищий ступiнь позитивного емоцiйного реагу-вання [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. СПб., 2001. - С. 14]. При екстазах же людину може охоплювати вiдчуття чисто нескiнченностi [Ламон К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250]), вiдчуття неможливостi смертi [Джемс В. многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Iсус Христос переживав подiбного роду натх-нення й знав його як Бога. Вiн постiйно говорив, що знаг Його (Iн 7:29). При цьому Iсус Христос у свох проповiдях завжди мав на увазi Дух (Iн 7:39), коли говорив про Бога. Бог г Дух (Iн 4:24). Бог i Дух г свiтлом свiту. Адже свiтле у свiтi таке ж, як i темне. I тiльки Дух людський як Божественне г свiтлом душевним. Христос, не-сучи в собi стан НЕМРИ, нiс свiтло. Iсус Христос говорив, що вiн свiтло свiту (Iн 8:12), що вiн прийшов згори (Iн 8:23). Згори - це не свiт повсякденного пильнування, не свiт свiдомостi, яка оцiнюг, судить, виносячи тi або iншi судження. Згори - це не свiдомiсть, а надсвiдомiсть. Свiдомiсть людини належить цьому свiту. Вона в здоровому розумi, усвiдомлюг, що вiдбувагться навколо. Iсус Хри-стос говорив, що люди, якi його оточують, належать цьому свiту, свiту здорового розуму й оцiнки, оцiнки й суджень. Вiн указував, що ви належите цьому свiту (Iн 8:23). Себе ж Iсус Христос вiдно-сив до iншого свiту, до свiту надсвiдомого. Христос говорив, що вiн не належить цьому свiту (Iн 8:23). У свой сутi вiн належить свiту надсвiдомого, Божественного, де проявлягться стан НЕМРИ. Багато хто з його оточення туди не зможуть прийти. Туди, куди Я йду, ви не зможете прийти (Iн 8:21) - говорив Iсус Христос. Iуде ж не розумiли його й уважали в цьому випадку, що вiн хоче покiнчи-ти з собою (Iн 8:22).

Iсус Христос проявляв себе, образно, алегорично, символiчно, а значить, багатозначно. Тi iуде, якi не пережили в собi стану Боже-ственного, розумiли Христа дослiвно, орiгнтуючись на тi змiсти й значення, якi вiдбивають закони об'гктивно реальностi. Вони не розумiли Христа, деформуючого своми словами об'гктивну ре-альнiсть, перебiльшуючи або применшуючи, вдаючись до символ-iстики й алегоричностi виразiв, що б виразити той стан Божествен-ностi, який був у ньому, щоб досягти виразностi, а значить, краси, краси справжньо, що мiстить у собi й добро. Краса Iсуса Христа вмiщувала не тiльки добро, але й iстину. Ця iстина була не науко-ва, що вiдбиваг напевне закономiрностi об'гктивно реальностi. Ця iстина була вираженням усього життгвого, вираженням життгво мудростi у всьому рiзноманiттi й концентрацi, як витонченого, що робить людини вiльною у проявах. Iсус Христос стверджував, що iстина зробить людей вiльними (Iн 8:32) у всiх вiдношеннях. Така iстина г елементом краси й вищостi, а не опосередкованим викладом структурного й системного знання об'гктивно реальностi.

Виражену красу й вищiсть Iсуса Христа передаг його особливий стан духу, що позначагться як життя вiчне й переживагться як неможливiсть смертi. При цьому, переживши подiбнi стани i на-буваючи певно поведiнки, у людини виникаг можливiсть нiколи не побачити смерть (Iн 8:51). Це символiчне вираження Iсуса Хри-ста, вираження багатозначне й багатообiцяюче, шокуг iудев. Вони реально розумiють життя й смерть усiх, хто осяг Бога. Вони гово-рять, що Авраам умер, i всi пророки вмерли (Iн 8:52). Але Iсус Христос стверджуг те, що людина при певнiй свой поведiнцi нiко-ли не вмре (Iн 8:52). Пiд цими словами можна багато чого розумi-ти. Вони вимагають додаткових пояснень. Адже слова Христа ба-гатозначнi. I в кожному столiттi х розумiння змiнюгться залежно вiд можливостей, що розвиваються, i iнтересiв само людини. Але Iсус Христос не вдагться в пояснення, розкриваючи варiанти мож-ливостi не вмерти. Не вмерти у свох справах, якi будуть жити пiсля смертi? Не вмерти у свох дiтях? Як не вмерти? Iсус Христос не уточнюг, не фiлософствуг щодо цього, а постiйно повертагться до свого особливого внутрiшнього стану духу, стану, якого вiн iме-нуг Богом, що вiн пережив i маг знання цього переживання. Iсус Христос постiйно вказуг, що вiн його знаг (Iн 8:55). Тобто вiн знаг певний стан духу, що називагться Богом i переживагться як не-можливiсть смертi, як вiчне життя, переживагться як стан НЕМРИ.

Стан НЕМРИ виникаг у хлопчикiв, починаючи з 15-лiтнього вiку [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406-408], з того моменту, коли в людини виникаг самосвiдомiсть, а з нею усвiдомлення смертi й страх смертi [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406-408]. Тобто стан Божественностi, або НЕМРИ як стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308] г компенсацiгю страху смертi, що з'явився. Про це говорять всi Священнi писання - i Тора, i Бiблiя, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Трипитака, i Бхагавадгiта, i Дао де цзин. Вони опи-сують це все в символiчнiй формi, що деформуг об'гктивну ре-альнiсть, змiщуг всi часовi конкретностi дiйсностi. Тодi всi геро, типу Авраама, що осягли стан НЕМРИ, або стан Бога, i померли колись, присутнi цим свом станом в iнших людях. Наприклад, в Iсусовi Христi. Тобто хронологiчний, iсторичний, реальний час тут нi до чого. Мова йде про суб'гктивне переживання стану Бога. Цього символiзму не розумiють деякi iуде, коли звинувачують Iсуса Хри-ста. Для Iсуса Христа Авраам, що жив задовго до нього, г симво-лом, носiгм стану Бога, людиною, що знайшла стан Бога, стан, який присутнiй у самому Iсусовi Христi. Тому символiчнi промови Iсуса Христа деформують реальнiсть, конкретний хронологiчний час. Iуде ж, що оточують Iсуса Христа, розумiють все напевне. Iсус Христос говорить, що Авраам побачив десь Iсуса Христа й був щасливий (Iн 8:56). Iуде ж обурюються й говорять Iсусу, що йому немаг й п'ятдесяти рокiв, а вiн стверджуг, що бачив Авраама (Iн 8:57). Адже хронологiчно Авраам жив задовго до народження Iсуса Христа. Тому iуде обуренi, як Iсус Христос мiг бачити Авраама. Але Iсус Христос, продовжуючи сво промову, стверджуг, що вiн був ще до того як Авраам народився (Iн 8:57). Тут, звичайно ж, порушугться часова хронологiя. Але чи в нiй справа? Iсус Христос свогю мовою передаг стан свого духу, Духа Божественного. При цьому вiн деформуг всi часовi рамки, порушуючи iсторичний час, i взагалi всяку наукову картину свiту. Адже вiн передаг стан свого духу шляхом побудови естетично картини свiту, тобто виразно картини свiту. Для бiльшо виразностi потрiбно спотворювати ре-алi, деформувати, применшувати або перебiльшувати. Тобто по-трiбно створювати багатозначнi символи, щоб людина не зацик-лювалася на свох суб'гктивних значеннях, що найчастiше вiджи-ли свог, застарiлi, але ще г в людинi як упередженостi.

Оточуючi Iсуса Христа iуде упереджено ставилися до нього. Вони знали, що з Мойсегм говорив Бог (Iн 9:29). Але вони не мог-ли допустити думка, що з Iсусом Христом теж мiг говорити Бог i що вiн теж мiг осягнути стан Божественностi, стан НЕМРИ. Для iудев Iсус Христос був звичайною людиною, одним з них. Вони говорили йому, що вiн звичайна людина, а видаг себе за Бога (Iн 10:33). Iсус Христос же вказував м, що в х же Священних писан-нях сказано, що ви боги (Iн 10:34). Правда, необхiдно, щоб людинi вiдкрилася Божественнiсть, щоб вона пережила стан Божествен-ностi хоч раз у свогму життi. Священнi писання перебiльшують можливостi людини, яка осягаг Бога, Божественне. Начебто така людина може воскрешати тих, хто вже чотири днi в могилi (Iн 11:17). Якщо такi вiдродження можливi, то смерть була не справж-ньою. Не справжня, примiром, клiнiчна смерть. Спостерiгагться багато випадкiв, коли людина пробуджугться пiсля клiнiчно смертi. Однак усi чудеса Священних писань не потребують докопування до iстинного стану речей. Священнi писання своми чудесами праг-нуть до виразностi, тобто до вiдображення естетично картини свiту, а не до науково. Естетична картина свiту припускаг перебiльшен-ня й применшення факту життя, тобто передбачагться деформацiя об'гктивно картини свiту з метою розкриття з максимальною ви-разнiстю найвищого стану духу, Божественного стану НЕМРИ, коли людина вiдчуваг вiчне життя й неможливiсть смертi як компенса-торну реакцiю на страх смертi, який з'являгться в людинi з виник-ненням у нiй самосвiдомостi.

У ¦вангелiях перебiльшенi можливостi вiри людсько. Вiрою як самонавiюванням можна змiнити багато чого в собi й у навко-лишньому свiтi. Образно говорячи бiблiйною мовою, вiрою можна й гори переставляти. Але вiрою не можна пiдняти померлого, вiд якого вже сморiд розкладу (Iн 11:38). Однак ¦вангелiг спотворюг факт життя, переслiдуючи естетичнi цiлi перебiльшення й при-меншення, щоб виразити мiць людського духу, а не встановити науковi iстини об'гктивно реальностi.

У ¦вангелiях ми постiйно зустрiчагмо перекручування й дефор-мацiю реальностi. Хоча б те, що Iсус дивиться на небо, звертаю-чись до Бога (Iн 11:41), хоча Бог у ньому. Але це може бути й символом. Дивлячись на небо, Iсус показуг в собi прояв вищого, надсвiдомого, а не нижчого, пiдсвiдомо-тiлесного й iнстинктивно-го.

Символами засiянi всi Священнi писання. Символи багатоз-начнi. Свогю багатозначнiстю вони закреслюють значення, якi вже установилися в людинi як упередженостi, що заважають пробуд-женню безпосередностi, безпосередностi духу людського. Симво-ли закреслюють помилковi опосередкування свогю багатозначнi-стю. Ця багатозначнiсть доводить людину до шокуючо парадок-сальностi, що вбираг в себе й погднуг такi протилежностi, як уми-рання й життя. За рахунок умирання вироблягться життя (Iн 12:24). I хто любить свог життя, той втратить його (Iн 12:25). Отже, необ-хiдно зненавидiти свог життя в цьому свiтi, щоб зберегти його для вiчного життя (Iн 12:25). Такi вислови ¦вангелiг символiчнi й бага-тозначнi. Пояснень ¦вангелiя щодо цього не даг, щоб цi слова були прийнятнi й у далекому майбутньому при розвитку науково, об'гктивно картини свiту, щоб людина не бачила суперечностей iз цiгю картиною свiту, продукованою наукою.

Iсус Христос говорить про те, що туди, куди вiн iде, його учнi не зможуть прийти (Iн 13:33). Куди ж вiн iшов? Начебто нiкуди особливо не йшов. Просто це символ. Христос iшов углиб себе й говорив про вищий стан свого духу, який кожна людина повинна вiдкрити в собi. Це стан духу не уявний, це руйнування уявного. Уявне в людинi даг свiт, уявний свiт. Христос же даг зовсiм не те, що пропонуг цей свiт (Iн 14:27). Щоб це зрозумiти, людина повин-на бути в Христi (Iн 15:5), тобто пережити те, що пережив Христос. Результатом буде те, що людина буде вiддавати свог життя за друзiв (Iн 15:15). Друзям вiдкривагться те, що вiдкрито Христу (Iн 15:15). До них приходить Учитель - Дух iстини (Iн 15:26), iстини не науково, що не вiдбиваг об'гктивну реальнiсть, а iстини виразно, прекрасно, що вiдбиваг естетичну реальнiсть пiднесеного суб'гктивного свiту Духа, або Бога. Але на початку в людини буде бiль. I тiльки потiм народиться дитина (Iн 16:21) i забудеться бiль (Iн 16:21).

Щоб знайти Божественне в собi, знайти вiчне життя, необхiдно перемогти свiт, тобто перемогти в собi зайвi спонукання. Христос перемiг свiт (Iн 16:33). Вiн знайшов вiчне життя. Вiчне життя по-лягаг в пiзнаннi iстинного Бога (Iн 17:3) як стану душi, за якого людина вiдчуваг неможливiсть смертi. При цьому людина гдина в собi (Iн 17:11), але вона не вiд свiту цього. Коли Христос перебував у станi Божественного, то заявляв, що вiн не вiд цього свiту (Iн 17:14), не вiд свiту упереджень i зайвих спонукань як реакцiй на реальний навколишнiй свiт. У станi Божественного людина пере-буваг в повнiй гдностi (Iн 17:23) iз собою. У такому станi людина не вiд цього свiту, свiту зайвих спонукань як реакцiй на навко-лишнi спокуси. Людина не вiдчуваг нiякого страху й готова випи-ти чашу лиха, приготовану й (Iн 18:11). Царство тако людини не вiд цього свiту. I Царство Iсуса - Бога, що осяг стан, не вiд цього свiту (Iн 18:36). Тому Iсус Христос i беззахисний. Його Царство не вiд цього свiту (Iн 18:36). Цей свiт - свiт мертвих. Iсус Христос воскрес iз мертвих (Iн 20:9). Воскресiння з мертвих (Iн 21:14) г сим-волом другого, нового народження людини. Це воскресiння, цей символ яскраво описаний у ¦вангелiях як iсторiя життя Iсуса Хри-ста. Тут цiла iсторiя життя багатозначний символ.

ВИСНОВКИ

Дослiдження ненауково картини свiту показують, що релiгiя й мистецтво через катарсис очищають людини вiд скверни, вiдкидають низьке в людинi, залишаючи вищий стан духу. При цьому в людини викликаються "спазми", вона шокугться, що применшуг , гординю, зм'якшуг "над-я". Для викликання "спазмiв", шоку, тобто для очищення потрясiнням (катарсисом), людина уявляг огидне, жахливе й через гру вiдкидаг це огидне й жахливе, очищагться вiд усього цього. Результат - це сплавлення вогдино всього в людинi. Огидне й жахливе огортаються пiднесеним у процесi гри. Пiднесене - це вищий стан духу в суб'гктi, переживаний як неможливiсть смертi, що позбавлений об'гкта, але в потенцi маг можливiсть майбутнiх становлень.

Коли присутнiй мiстико-естетичний досвiд, то в людинi проявлягться суще, суть (сутнiсне), цiннiсть (цiннiсне), а сугтне, дрiб'язкове, безглузде зникаг, залишаючи смисл. У такому станi в людинi хоч i виникають iмпульси й бажання вiд потреб, але вiдразу зникають як дрiб'язково-сугтне. Iмпульси й бажання розчиняються, тому що людина не вiдволiкагться вiд головного дiяння, вiд свог дiяльностi, у якiй вбачать цiннiсть, тому що вона не захоплена дрiб'язково-сугтним у свох iнтересах, а робить необхiдне. Вона вчиняг за необхiднiстю. При цьому в людини повнiстю вiдсутнiй страх, а свiдомiсть стае чиста, очищена вiд дрiб'язково-сугтного, вiд другорядного. Людина переживаг стан чистоти. У цьому станi вона безкомпромiсна, не вступаг в згоду з iншими людьми. Вона непоступлива до людей, iз твердою волею, без зайвих рухiв, без зайвих дрiб'язково-сугтних думок, без мислення дрiб'язково-сугтного характеру. Це одиничний психiчний стан.

Iснують одиничнi психiчнi стани. Про подiбнi стани наука говорить як про суб'гктивно-неповторнi. Наукова картина свiту не припускаг нi Божественного, нi трансцендентного, нi самодостатнього, нi трансгресивного, нi вiдчуття безсмертя [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250], нi почуття неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Усе це зв'язугться з iндивiдуально-неповторними станами, або одиничними психiчними станами. Але про це говорить художня картина свiту. Вона це припускаг як бажане, спочатку пережите як особливий суб'гктивний свiт, а потiм як можливе для всiх.

Художня картина свiту припускаг Божественне i трансцендентне як бажаний iдеал у реалiях життя, бажаний iдеал, узятий iз суб'гктивних переживань особистостi. У цьому бажаному iдеалi присутня i можливiсть для майбутнiх становлень як виражальна форма. Тому все це можна вiднести до естетично картини свiту, а значить деформовано картини, перебiльшено i применшено для бiльшо виразностi iдеальних станiв людського духу.

Релiгiйно-мiстичне й художнг було гдиним у синкретизмi первiсно культури. Ця гднiсть зберiгалася аж до епохи Вiдродження. Культура, у якiй було сполучене релiгiйно-мiстичне й художнг, певною мiрою була спробою вiдбити особливi, вищi стани людсько душi. Цим вона зберiгаг мiфопоетичне почуття свiту душi, що обов'язково вiдбиваг свiт зовнiшнiй, об'гктивний, соцiальний, спадково-традицiйний, що маг у свой сутi колективну творчiсть при повторi, варiацi в процесi створення образiв i символiв. Однак споконвiчний образ при повторах i варiацiях мiстив i суб'гктивнi уявлення про пережитий особистiстю стан досконалостi. Ця досконалiсть мала цiлiснiсть свiдомостi особистостi, з яко виникав синтез як спосiб у творчих процесах людини.

Синтез лежить у основi образностi при формотвореннi, що допускаг родову сутнiсть як невiд'гмний елемент людського. При цьому канонiчнi системи й традицi в релiгiйного мiстика й художника перемежовувалися з хнiм руйнуванням i вiдчуттям досвiду безсмертя в процесi творчостi. Релiгiйний мiстик i художник зберiгають канон i традицiю як iсторичну пам'ять, що г соцiально-iсторичною передумовою для творчостi й змiни того самого канону й традицi.

Канон i традицiя мiстять у собi iнтереси людей i визначають життгву й творчу позицiю релiгiйного мiстика й художника, склад хнього мислення. Цей склад маг властивiсть погднувати почуття й думки людей. При змiнi канону й традицi в процесi творчостi властивiсть погднувати залишагться. Наскiльки вона змiнена, залишагться загадкою. Але ця властивiсть погднувати надихаг, пiднiмаг й окриляг людину при сприйняттi творiнь релiгiйного мiстика i художника. Ця властивiсть робить мiстику й естетику суспiльними явищами, породженими багатоликiстю й суперечливiстю соцiально дiйсностi, де немаг фатально приреченостi до певного свiтогляду, але г властивiсть погднувати почуття й думки, властивiсть, якiй притаманний елемент безкорисливостi, що походить вiд материнського iнстинкту "давати", давати iншому, i при соцiалiзацi людини стаг елементом гуманностi в людськiй iстотi.

Наука не заперечуг релiгiю, а релiгiя не заперечуг науку, якщо Бога розумiти як стан Духа, Святого Духа. Адже Бог г Дух (наш справжнiй Дух), а Царство Боже усерединi нас, i треба його тiльки побачити, i тодi ми стагмо могутнiми, володiгмо собою. Коли у Священних Писаннях Бог рухаг хмарами й насилаг дощi, то це можна розумiти символiчно й алегорично, можна розумiти i як вираження нашо могутностi. Адже Бог усерединi нас. Вiн г Дух. Бог - це просто певний стан людини, Божественний стан нашого духу. Бог г. Але люди розумiють його по рiзному. Говорити про Бога поза людиною не маг смислу, i це позбавлено iстинностi. Адже перетворення й одкровення вiдбувагться в людинi.

Завдання фiлософi - це лiквiдувати суперечностi мiж рiзними картинами свiту, мiж науковою, релiгiйно-естетичною картинами свiту i етико-практичним життям. Цьому допомагають iнтеграцiйнi процеси сучасностi.

Особливiстю сучасно цивiлiзацi г те, що вона живе в умовах масово комунiкацi. Засоби масово комунiкацi iнтегрують цивiлiзацi й культури рiзних континентiв. Африканська культура iнтегругться в азiатську культуру, азiатська - в американську, американська - у гвропейську, i навпаки.

Стосовно релiгiй iде той же процес. Iсус Христос християн уже не може залишатися сам по собi, як у давнi часи. Iсус Христос зараз знаходиться в оточеннi Аллаха, Будди, Кришни; Аллах - в оточеннi Христа, Будди, Кришни; Будда - в оточеннi Христа, Аллаха, Кришни; Кришна - в оточеннi Христа, Аллаха, Будди. Ми магмо факт iнтеграцiйних процесiв релiгiйних культiв. У цих умовах накреслюгться пошук подiбностей рiзних релiгiй, намiчагться виявлення внутрiшнiх подiбностей, наприклад, подiбнiсть сакрального, оскiльки зовнi ритуали мають багато розходжень. Адже Богiв породили цивiлiзацi, якi мало спiлкувалися одна з одною, живучи на рiзних континентах. Щодо цього в сучасному православ', як i в усiх iнших релiгiях i культах, на поверхню виходить мiстична сторона. Адже саме в мiстичнiй релiгiйностi ми бачимо подiбнiсть. Тут релiгiйно-мiстичний екстаз переживагться християнином так само, як i мусульманином, а мусульманином - так само, як i буддистом, i навпаки.

У православ' на переднiй план виходить процес прилучення людсько природи до Божественного. Особливу роль починаг вiдiгравати iдеал обожнення. У соцiальному планi, рухаючись до мiстицизму, сучасне православ'я висуваг на переднiй план iндивiдуально-особистiснi вiдносини. Щодо цього сучасний православний християнин спрямовуг свiй пошук Бога усередину себе. Бог стаг не якоюсь зовнiшньою силою, що тяжiг над людиною. Бог стаг особливим станом людського духу, станом, коли людина переживаг неможливiсть смертi, переживаг стан безсмертя. Тодi вся суть православ'я й християнства в цiлому зводиться до того, що iдеальний стан духу як Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21). Той же процес спостерiгагться й в iнших релiгiях. Усе зводиться до того, що перетворення й усяке просвiтлiння в людини вiдбувагться зсередини, а значить не маг смислу мiркувати про Бога як про щось зовнiшнг стосовно внутрiшнього свiту людини [Пахомов С.В. Рамана Махариши // Религиоведение. Энциклопедический словарь. - М., 2006. - С. 846]. Як у православ', так i в iнших релiгiях мова йде про внутрiшнiй свiт людини, про збагнення особливих станiв свiдомостi як Божественних, про екстатичнi стани, коли людина перебуваг поза часом [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 14], про подiбнi стани, якi однаковi й у православного, i в католика, i в протестанта, i в iудея, i в мусульманина, i в буддиста, i в кришната.

Деякi вченi й атести ополчаються на релiгiйнi тексти. Але нiяких суперечностей мiж наукою й релiгiгю немаг, якщо розумiти релiгiйнi тексти як символiчнi, багатозначнi. Iнше питання, що цi тексти (Священнi Писання) треба розумiти, побачити хнг правильне значення вiдповiдно до особистого досвiду збагнення Божественного.

Правильне розумiння повинне возз'гднувати наукову картину свiту з релiгiйно-естетичною, а також з етико-практичним життям людини. Якщо це возз'гднання вiдбувагться, то мета фiлософi досягнута.

Релiгiйно-мiстичнi промови - це не логiчнi промови вченого; це музичнi промови. У них треба шукати спiвзвуччя iз власними подiбними переживаннями, де царюють суперечностi ("голоси безмовностi"), що вiдкидають незначне й другорядне. Але в цих промовах не можна шукати логiки, яка приводить до умовиводiв, що верифiкованi. Вони перевiряються на практицi й набувають статус об'гктивних. Нi, це суб'гктивний свiт, свiт мiстико-музичний, де ми зустрiчагмо суперечливi вирази як то "голоси безмовностi" або "слiпучий морок", вирази багатозначнi, розчинюючi особистiсть, а точнiше розчинюючi в особистостi все наносне, пихате, упереджене, звiльняючi людину для нового, нового життя, а значить, i для нових можливостей, можливостей майбутнiх становлень. I тут г мiсце для безсмертя, мiсце для тих екстатичних спалахiв, коли наявне переживання безсмертя, вiдчуття безсмертя, досвiд безсмертя [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250], тих екстазiв, де г почуття, коли смерть уявлягться неможливою, переживагться стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Подiбнний стан необхiдний людинi разом з об'гктивними iстинами науки, що допомагають передбачати небезпеки майбутнього. Цi свiти, цi картини свiту фiлософ об'гднуг, облагороджуючи людську душу спокогм, заспокогнiстю вiд надривних конфлiктiв про сенс життя.

Причини направляючi до життя у всього живого, якi рушуть з мiсця живе уперед - це життя i смерть особини, боротьба проти смертi. Вiдхилення вiд правила намiчаються лише в стадних високоорганiзованих тварин. Причини ж усього в людини - це життя й смерть усiх; спочатку всiх вiдносно окремо групи, а потiм i всiх взагалi. Фiлософ же говорить про все це загалом. У його промовах наявнi i його власнi компенсаторнi реакцi. Компенсаторна реакцiя - це цiннiсть для себе, що вказуг, що людина змiнюгться вiдповiдно до змiн у навколишньому свiтi, що вона не зациклюгться, не дивиться упереджено.

ЗМIСТ

ВСТУП........................................................................

Роздiл 1. БУТТЯ РЕЛIГIЙНО-МIСТИЧНОГО Й ЕСТЕТИЧНОГО В НЕНАУКОВIЙ КАРТИНI СВIТУ...........

Роздiл 2. НЕНАУКОВА КАРТИНА СВIТУ В ЗIТКНЕННI З НАУКАМИ..................................................

Роздiл 3. НЕНАУКОВА КАРТИНА СВIТУ В РIЗНОМАНIТНОСТI СПРЯМОВАНОСТЕЙ..............................

ВИСНОВКИ.....................................................................

141

ББК 86.4

М 91

УДК 248.2:111.852

Мурашкiн Михайло Георгiйович

ОСНОВА НЕНАУКОВО КАРТИНИ СВIТУ

(РЕЛIГIИНО-МIСТИЧНА ТА ЕСТЕТИЧНА)

Монографiя

Редактори Г.М. Гарченко

Коректор Г.М. Гарченко

Пiдписано до друку: 28.04.2010, згiд. рiш. Вчено ради академi (протокол N 10 вiд 27.04.2010) Формат 60х84 1/16, Друк RISO. Умов. друк. арк. 8,71. Наклад 300 прим. Зам. N 147

0x08 graphic
Видавничий Вiддiл ДВНЗ ПДАБА Свiдотство про внесення до Державного регстру серiя ДК N 2947 вiд 28.08. 2007 р.

Оставить комментарий © Copyright Мурашкин Михаил Георгиевич (smeu1@rambler.ru ; smotrytskyy@gmx.de) Размещен: 30/06/2012, изменен: 30/06/2012. 307k. Статистика. Монография: Философия КНИГИ		Ваша оценка:
Аннотация: В монографi§ розкрита основа ненауково§ картини свiту - релiгiя, мiстика, естетика, а також художня дiяльнiсть людини, яка формуг цю картину свiту. Монографiя розглядаг такi питання: як буття релiгiйно-мiстичного та естетичного в ненауковiй картинi свiту; ненаукова картина свiту в зiткненнi з наукам; ненаукова картина свiту в рiзноманiтностi спрямованостей. Розглянутi онтологiчний, гносеологiчний, аксiологiчний та соцiальний аспекти. Монографiя призначена для наукових робiтникiв якi мають iнтерес до проблеми ненауково§ картини свiту, тобто, проблемами релiгi§, мiстики, естетики.

Мурашкин Михаил Георгиевич : другие произведения.

Основа НенауковоT Картини Свiту (Релiгiйно-Мiстичне Та Естетичне)