Мороз Маря : другие произведения.

Помста i трохи магiї (1-12)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    ну пробую написати роман, стого не судiть, все таки перший... Марiя Полонська - молода вiдьма, яка має справу з малою нечистю. Ну i жила собi спокiйно зi своїми домовиками та лiсовиками, аж поки не почилися загадковi вбивства вiдьом i разом з тим вбита її подруга. I юна вiдьмочка не збирається це все так просто залишити.
  1
  
   Раптово задзвонив мобiльний i я мало не пiдскочила. Вмiла я вибирати музику i при тому ставити на всю гучнiсть. Руки тремтiли. Номер прихований, хоча я прекрасно знала звiдки телефонують Цiкаво скiльки в них там взагалi телефонiв. В мене записано номерiв п"ять, але тiльки один раз попало, що менi дзвонили з якогось одного з п"яти.
   Я пiдняла трубку.
   - Марiя? Ви завтра вiльнi? - звучав приємний, але трохи зiпсований телефонним зв"язком, жiночий голос.
   Так на побачення запрошують, а не на роботу. Завтра хотiлося посидiти вдома, почитати книжечку, попсувати очi комп"ютером, в загалом, робити те що я робила кожен день.. Ну добре один день на благо людства i на зло нечистi пiде менi на користь. Що знову полтергейсти комусь здалися?
   - Угу, - сказала я i кивнула, наче моя спiврозмовниця може побачити цей кивок.
   Вона менi продиктувала адресу за якою я маю явитися i все. I нiяких причин. Вiдьми вони всi.
   А вони й справдi всi вiдьми i я теж вiдьма. I працювала я також вiдьмою. Такий собi заробiток для обдарованих магiчним даром. Але для мене цiлком таємний. А галузь в мене особливо навiть у вiдьомському колi - мала нечисть. Я була чи не єдиною вiдьмою в Києвi, яка цим займалася, iншої я просто не знала. Хоча я мало чого знала, але в десятки разiв бiльше, нiж пересiчна дiвчина мого вiку. Так я могла гадати, знiмати порчу, а от любовнi чари в мене нiяк не йшли. Ну то й що в мене плутанина з приворотами, я ж найкраща, якщо треба позбутися нечистi.
   А ще в мене був вроджений дар. Схожий на ясновидiння, але трiшки навпаки. Я дотиком могла проникнути в свiдомiсть, як людини, так i предмета. Так я могла бачити їх минуле. Я могла дiзнатися кожну думку, яка була в них за все життя, але тiльки лише коли вона стосувалася того, чого я хочу дiзнатися. Я бачила картинки i чула голоси. Цей дар був досить корисним, хоча рiдко допомагав по роботi. Нечисть слiдiв не залишає в свiдомостi предметiв, а от у людей трохи є.
   Нiхто з сiм"ї не знав, чим я займаюся. I мої батьки, якi негативно ставилися навiть до езотерики, не могли уявити, що це передалося через них, причому вiд обох. По материнськiй лiнiї передався дар дивитися у свiдомiсть. Такий самий дар мала моя двоюрiдна бабця. I ще за розповiдями моєї бабусi її бабуся (виходить моя пра-пра-бабуся) вмiла щось подiбне. А от талант i тяга до нежитi вiд батька. Моя двоюрiдна сестра - мисливець на вовкулакiв, а ще ( я зрозумiла це з листiв якi я знайшла на горищу в старiй сiльськiй хатi, де жили мої предки) моя прабабуся була винищувач кою вампiрiв. В мене було двi сестри, але подiбних "дарiв" у них не виявилось. А я була навiть не старшою, i не меншою, як в казках вони найкращi, i середньою.
   Я ж сама не ризикувала йти на "велику" нежить, таких, як вампiри або вовкулаки. По-перше, вони розумнi, може навiть набагато розумнiшi за людей. По-друге, їх сила: їм навiть магiєю добре протистояти не можна, вони не побiжать вiд якоїсь рослинки, а про фiзичну силу, якої менi бракувало, я взагалi мовчу. По-третє, я їх вважала майже людьми, лиш з деякими вiдхиленнями. Виходить, я теж людинка з вiдхиленнями.
   - Ще одна жертва дивного i жорстокого вбивцi знайшли в Голосiївському парку, - говорила кореспондентка новин в телевiзорi, я прислухалась, - У мiлiцiї немає iнших сумнiвiв, що це один вбивця або банда. Як i в попереднiх двох випадках жертвами були молодi дiвчата, яких знаходили з вирваними язиками i вирiзаними серцями. При тому причину смертi не можна встановити. Вбита...
   Далi я не слухала, показали фотографiю вбитої дiвчини. Її я точно десь бачила. Симпатична брюнетка, але зi свiтлими очима. В неї вирвали серце i язик. Взагалi, це унiкальнi компоненти в чорнiй магiї, особливо людське серце. Менi її шкода.
   Але ми жалiємо незнайомих людей дуже короткий час. Вбили, так вбили, а в мене iнше життя i я ще живу.
   Деякi вважають, що вiдьмам чуже користування технiкою. Брехня!Я боготворю iнтернет. А що ще потрiбно для щастя? Почта, "контакт" i ася. Почтою, правда, користуюся рiдко, але регулярно перевiряю, така звичка.
   От я вiд скуки вирiшила посидiти в iнтернетi. Поки я читала оповiщення з сайтiв, ICQ видало голосне "О-оу!". А писала менi особа з нiком Yagotka. Цю особу я прекрасно знала. I я б не сказала, що в життi вона прям така ягiдка i звати її Аня. Вiдьма. Потрiбно їй щось, iнакше вона б не написала.
   Привiт! Як справи? - стандартний набiр. Наче їй справдi цiкаво, як у мене справи.
   Привiт. Що потрiбно? - грубо, але я не налаштована робити послуги, але Аня не образиться.
   Щоб ти прийшла завтра до мене.
   Я вже думала, що ж вiдповiсти. Може сказатi, що я завтра кудись їду?
   I не видумуй нiчого!!! Я знаю, в тебе завтра клiєнт. - ще одне повiдомлення вiд неї.
   Добре.... Прийду. Так що тобi потрiбно?
   Перевiрити клiєнтку.
   Приворот? - здогадалася я. Завжди тi, що хочуть когось приворожити чогось недокажуть та прибрешуть.
   Так. Завтра жду. Приходь пiсля двох годин. - наче вона менi начальник.
   У вiдьом немає начальникiв, не має головної вiдьми. Є тiльки Вiче. У ньому приймають участь усi вiдьми Києва. Така собi магiчна демократiя. Ми допомагаємо одна однiй. Головне правило для вступу в Вiче - маєш бути жiнкою. Чоловiки з магiчними здiбностями йшли в маги, де купа правил i єпархiй, або в вiдьмаки, якi були одиночками, самi по собi, нiхто не допоможе, але нiхто i не наказує.
   Але провести завтра вдома менi не судилося. Ввечерi дзвонила Настя, моя найкраща подруга. Теж вiдьма i досить сильна. Ми разом пришли в Вiче i були одного вiку. К зараз пам"ятаю тодi я була в дев"ятому класi i одягалася готом. Жах, навiть в лiтом ходила в чорному.
   - Менi треба тебе побачити, просто побачити. Давай зустрiнемося пiсля всiх твоїх справ, - вмовляла вона.
   Я не встояла. Якщо ж мене витягли з дому, то так тому i бути. Напевно, завтра буде цiкавим.
   А поки це завтра наступило я мучалась. Безсоння. (Insomnia - як менi подобається це слово!) Мене мучили тривожнi вiдчуття i як тiльки я заплющувала очi заявлялися картинки, схожi на кадри iз фiльму жахiв. Синє бридке схожий на труп людини, яка почала вже гнити створiння засовує руку в тiло дiвчини. Вона жива i ледве рухається. Але вона не кричить, вона не може кричати. I мене це найбiльше жахало. Краще б воно її вбило i розчленувало. Але нi, воно залишило її в живих i тепер вона страждала в страшних муках i не могла змоги про це заявити криком.
   Надворi було чутно, як моросить дощ. В цю нiч я проспала лише чотири години.
  
  2
  
   Було холодно. Зараз лiто, але холодно. Дощ ще з ночi не припинявся. Маленький дощик, якого майже не помiтно, але противно. Виглядала я теж не дуже, заспана, одягнута в те що пiд руку попалося, щоб не замерзнути та нiякої косметики. Я вважала себе симпатичною, хоча розумiла, що моя зовнiшнiсть на любителя. Однi вважала мене красунею, iншi нiчого особливого в менi не знаходили. Зовнi я виглядала слабкою. Це враження створювали низький зрiст та невелика худощавiсть. Як говорив мiй знайомий, коли бачих таких як я, то виникає бажання пригорнути, погладити по голiвцi та захистити вiд злого свiту. Я могла i любила виглядати ефектно та видiляючись, але сьогоднi було лiнь. Тому поряд з гламурними дiвчатами я зi своїми джинсами та балахоном виглядала тускло. Волосся я заплела в косу. По-перше воно було не першої свiжостi,а по-друге коли дощ воно сильно завивалося, а я ненавидiла його пiсля цього розчiсувати та й колiр потускнiв. А в зазвичай це довге хвилясте свiтло-русе волос i гарно виблискує на сонцi золотим. Я нiколи не ношу парасольки, тому я трошки пiдмокла.
   Здурiти можна, поки я найшла будинок, який потрiбно. Це був приватний будинок. А осередки, де приватнi будинки можна порiвняти з лабiринтами. Я сама жила в такому, але там я все знала. Звичайна схема: двi-три великi вулицi, а вiд них вiддiляються багато маленьких i всi цi вулицi пересiкаються, як можуть.
   Будинок виявився шикарним. Високий кам"яний паркан i три поверхи вражали. Сам же будинок був блiдо-жовтий, але з темними вiкнами i дахом. До вiдьом зверталися багатi частiше, чим середнiй клас чи бiднi, але не в моїй справi. Так, багатiї мене викликали, але безпосередньо я рiдко з ними спiлкувалася.
   Я натиснула маленьку кнопочку бiля входу. Там точно є камера i зараз хтось вiзьме слухавку того апарату схожого на телефон i побачить мене в чорно-булому зображеннi i заговорить до мене.
   - Дiвчино, що тобi? - спитав мене голос дорослої жiнки.
   - Ну взагалi то ви мене викликали, - сказала я i для впевненостi назвала її ж адресу. Хоча яка тут впевненiсть, я ж її адресу можу на домi прочитати.
   Вона кинула трубку, але встигла швидко промовити: "я зараз". Я простояла десь хвилинку, поки вона не вийшла вiдкрити менi. Вона явно не довiряла менi. В таких системах можна вiдкривати з дому, але ж вона не впустить мене в свою фортецю без нагляду. Але я звикла до недовiри. А хто ж нормальний буде довiряти вiдьмi.
   Жiнка виявилася з рокiв сорок, трохи повну вата з коротким темно-рудим волоссям, що було так налаковано, аж блистiло.
   - Менi сказали, що пришлють, найкращу, - сказала вона.
   - А ви в менi сумнiваєтесь? Я i є найкраща.
   - Ти...тобто ви хоча б школу закiнчили?
   Нiхто нiколи не вгадував правильно мiй вiк. Я виглядала молодше, рокiв на п'ятнадцять, якщо не менше. Бувало i таке, що давали й старше, але не через зовнiшнiсть i не вiрили, що менi сiмнадцять, а не бiльше.
   - Закiнчила, - фиркнула я. Те що це сталося зовсiм недавно їй знати необов"язково.
   Вона впустила мене. Прогрес. Гарненький садочок тут. Рiвно скошена трава, декоративнi валуни i маленькi квiточки. Могла поклястися, що в них є садiвник.
   Iнтер"єр всерединi мене особливо не вразив, бачила i шикарнiше. Але навiть iть такий я не проти мати. Все було у свiтло-бежевих тонах. А меблi, якi косили пiд деревянi, ну чиста охра. От мене всадила в шкiряне жовто-бежеве крiсло, поряд с таким же диваном навпроти великого плазмового телевiзора. Ми були в вiтальнi.
   Через дверi заглядувало кучеряве мале. Я навiть не могла зрозумiти, хлопчик то чи дiвчинка. Русявi локони сяяли на сонцi, а великi оченятка розглядали мене з не абиякою цiкавiстю. Мабуть саме так виглядають херувими. Я усмiхнулася йому, а дитинча вiдповiло менi тим же i сховалося за дверi.
   - Вибачте менi, - говорила хазяйка дому. - Ви розумiєте, я представляла вiдьом якось iнакше.
   - Ну треба було попередити. Я б прийшла тодi вся в амулетах i з чорною помадою.
   - Ой, краще вже так. Розумiєте в чiм рiч. В нас часто бувало таке, що на верхньому поверсi щось б"ється або предмети не своїх мiсцях. Я навiть експерименти робила. Звiдки навiть чутно звуки вночi, схожу на невеличкi кроки.
   - Кроки маленьких нiжок? - пiдсказала я.
   - Так, - вона згодилась.
   Домовик, якому нема чого робити, випадок частий, я це одразу i пiдозрювала. Вигнати - я його не вигоню, та i не бажано. А ублажнити легко. Точнiше господарiв треба навчити це робити. I заради цього я вийшла з дому!
   - Ми з цим змирилися, - продовжувала розказувати жiнка. - Але щось напало на мою доньку.
   - Тобто напало?
   - Прийшло вночi i почало душити. Вона так кричала. Коли я прибiгла в її кiмнату, вона аж задихалася. Вона говорить, що не бачила що її душило, але вiдчувала.
   Iснувала в древнi часи прикмета6 якщо домовик душить молоду дiвчину, то скоро їй судилося покинути батькiвську хату, тобто замiж вийти. Напевно i зараз домовики таке роблять, але тiльки в них нiхто не вiрить. Насправдi я бачила лише одного домовика, того що в моєму домi. Виглядає, як трьохрiчна дитина, але зростом в немовля. Вiн мав заплутане русяве волоссячко на головi та носив старi подертi штанцi i рубашечку зеленого кольору. I нерiвно дихає до молочних продуктiв. Молочко, сметанка, хлiб з маслом чи кефiр - це для нього рай. От тiльки як я не допитувалася, як його звати, вiн менi так i не сказав.
   - А скiльки рокiв вашiй донцi? - запитала я.
   - Дев"ятнадцять. Ой зачекайте, я її зараз покличу.
   Я хотiла заперечити, бо я i так все зрозумiла, але жiнка випередила мене i швидко вискочила з вiтальнi.
   - Таня! Таня! - пролунало наче вiдлунням по всьому будинку.
   Через короткий час в вiтальню зайшла та сама Таня. Досить симпатична брюнетка в спортивному одязi. Я окинула мене дивним поглядом i сiла на диван. Я не образилась, я вже звикла до таких поглядiв. Виглядала вона досить спокiйно, не схоже на те що її щось нещодавно душило. Напевно це сама спокiйна потерпiла, яка менi траплялася.
   - Коли на вас напали ви вiдчували тиск в грудях? - порушила я тишу, яка з"явилась.
   - Був, - вiдповiла, наче запрограмована.
   - А чим душили, як ви дочули: руками чи стрiчкою чи ще може якимось предметом? - я прямо схожа на детектива на допитi.
   - Руками.
   - Маленькими чи великими?
   - Так, маленькими руками.
   - Це домовик, - сказала я її матерi. _ просто ставте на верхньому поверсi ввечерi молоко з булочкою i все буде добре. Я правда з таким вибалком не стикалась, але iснує давня прикмета, що домовик душить дiвчину, коли їй судилося скоро вийти замiж. Пояснити чому вони так роблять я не можу. Тож вiтаю.
   - Але Таня не збирається замiж, - вiдповiла менi жiнка.
   - Взагалi, мам, менi треба тобi дещо сказати, - озвалася Таня.
   - Шо?!
   - Ну я тодi пiду, - сказала я, вiдчуваючи, що треба залишити сiм"ю для розмови.
   - Пiдождiть - сказала жiнка i провела мене в хол перед виходом, поспiшаючи взяти гаманець.
   - Нi, - заперечила я. - Я грошей нiколи не беру.
   - А що берете?
   - Що дасте. Нам часто дорогоцiнностями платять, але ж у вас був домовик, легке дiло, багато з вас взяти в мене совiсть не дозволить.
   Совiсть не дозволяла, а чорт на лiвому плечi все злився, що треба ж взяти компенсацiю за те, що витягли мене з дому в таку противну погоду. От вiчно вони сперечалися, цей чорт i совiсть.
   - А ви точно впевненi, що то домовик? Може то якась нечиста сила.
   - Точно, - запевнила я. - Я вмiю вiдчувати нечисту силу.
   - Тодi трохи зачекайте - сказала вона i залишила мене одну.
   Поки я взувалась, то помiтила, що за мною стежать. Я пiдняла голову , на мене споглядала великi мигдальнi оченятка янголятка. Я посмiхнулась.
   - Ти - добра, - сказав вiн. Все таки це хлопчик. - А Таня - зла.
   - Ой, Мiтєчка, що ти тут робиш? - З"явилася хазяйка з коробкою в руцi, яку одразу ж дала менi. - Ось, вiзьмiть. Тiстечка смачнi. Сподiваюсь ви любите солодке.
   О так, солодке я люблю, тим бiльше, коли на коробцi виднiється логотип дорогої кондитерської. Бери, коли дають, бо можуть i не дати.
   Я пiшла, але тривожнi вiдчуття залишились. Що ж мав на увазi хлопчик. Мабуть, ця Таня не дуже добре ставиться до свого брата чи племiнника, чи ще ким вiн їй приходиться. А дiти такi вразливi. Але як можна не любити таке янголятко?
   Яка ж я дурепа, могла попросити викликати таксi, а то знову бродiння по цим вуличкам. Нiчого, я люблю ходити. Я дуже люблю ходити.
  Коли я добралась до житла Анi було три години. Аня жила в двухкiмнатнiй квартирi в хрущовцi, де на кухнi приймала клiєнтiв. Стандартний набiр для чаклунського бiзнесу6 замовляння, зняття порчi, привороти i т.д. Не люблю цi пiд"їзди, особливо цей, вiн тхне.
   Навiть бiля дверей висiла така собi реклама "Анна, Зняття порчi, привороти, гадання" Я подзвонила. Ой, бiсить мене цей звук папуги.
   Аня мало не вдарила мене дверима, коли вiдкрила.
   - Полонська! Пiвтори години! Пiвтори години, розумiєш? - кричала вона.
   - I тобi добрий день, - спокiйно вiдповiла я. - Що дiстала питаннями типу "Ну коли вона вже прийде"?
   - Гiрше, розказувала про свої проблеми.
  Зовнiшнє Аня нiчим не вирiзнялася, все середнє. Середнiй зрiст, середня фiгура, маленькi темнi очi, рiдке волосся тiєї ж середньої довжини пофарбоване в рудий. I як людина вона була середньою. Симпатiї такої сильної я не вiдчувала, але антипатiї теж не було. Вона мене не цiкавила. I постає питання6 чому я їй допомагаю. Та тому що я вiдмовляти не можу i ще роблю добре дiло, може спасаю чиюсь долю вiд впливу магiї.
  ЇЇ клiєнтка сидiла на кухнi. Коли я її побачила, то не здивувалась. З такими, як вона i я, або стають заклятими ворогами або дуже гарними подругами, сер нього бути не могла, навiть така прихована ворожiсть повинна бути хоча б з однiєї сторони. Це була шатенка з акуратною стрижкою, шкiра загорiла рiвномiрно, щойно з солярiю. I весь її вигляд говорив, що любить вона дороге, а погляд - що вона натуральна стерва.
  - Це i є моя колега, яка має допомогти, - представила мене Аня.
  - Я - Вiка, - посмiхнулася до мене клiєнтка.
  - Маша, - ледве промовила я i сiла навпроти.
  Здається, у iмен є своя карма i я в цьому переконувалась не раз. I чомусь про Вiк, якi траплялися менi на малому життєвому шляху я нiчого хорошого сказати не могла. Iм"я безперечно красивi, але його носительки, вибачте, менi не по душi. Хоча мене мама спочатку хотiла назвати саме Вiкторiєю.
  - Дайте руку, - скомандувала я.
  Вона послухалась i протягнула менi свою руку. Як тiльки я її взяла, то закрила очi i почалися видiння.
  Коли я розплющила очi, то перед ними було її лице, по якому так захотiлося залiпити. Якби ми були чоловiками я б точно її вдарила, гарно кулаком, а так я намагалася подавити бажання повиривати цi гарно укладенi патли.
  - То ви менi допоможе? - вона корчила такий невинний погляд.
  - Допоможу?! Я?! - напевно я вже кричала. - Та я зроблю так, що жодна справжня вiдьма тобi не допоможе.
  - Шарлатанка! Чого тут розкричалася?! - вона встала. - Я що тобi абихто, щоб якась шмаркачка на мене кричала! Скiльки тобi рокiв, дитинко? В лiкарню тебе...
  Я сплела заклинання, на п"ять хвилин я зробила її нiмою. Вона металась, як в агонiї, то бралась за горло, то за рот.
  - Що ти твориш?! - закричала Аня i штовхнула мене, що я впала на стiлець.
  Вiка поспiшила вибiгти, але я встигла поставити мiтку. Тепер люба вiдьма, яка їй допоможе, буде моїм ворогом i Вiче буде на моїй сторонi.
  - Полонська, ти здурiла! - кричала на мене Аня.
  - Знаєш, а вона навiть не через кохання прийшла, - спокiйно сказала я.
  - Що?!
  - Грошi, - говорила я. - У того чоловiка багато грошей.
  - Ну захотiлось їй приворожити багатенького, а кому не хочеться...А можна було менi перед цим сказати?
  - У нього дружина вагiтна. Вона хотiла їх розвести i примусити його її вбити, а коли той потрапить у в"язницю, то забрати всi грошi. Тварюка!
  Я взялась за голову. Пiсля видiнь стiльки емоцiй, треба краще їх контролювати. Я вiдчувала її ненависть i жадiбнiсть. Якщо Бог є, то чому вiн дозволяє таким людям iснувати?
  - Ну так тому i бути. Не дарма, я пiдозрювала, що ця Вiка явно щось не договорює i конкретно бреше. Не йдеш на похорон Алiни сьогоднi?
  - Якої Алiни? - здивувалась я, яка ж там Алiна померла i я її мала знати?
  - Ну яку вбили? Я ж зовсiм забула, що ти нiчого зазвичай не знаєш. ЇЇ по новинам показували. Рiк назад вона займалась опитуванням вiх вiдьом. Наша "журналiстка".
  - I що її вбили?
  - I не тiльки її, а й Олю i Катю. Нам стало ходити по вулицям небезпечно. Вiдчуваєш себе простим смертним. Не проти, якщо я закурю?
  В мене мурашки пробiгли по шкiрi. Тепер я згадала, де бачила ту дiвчину з фотографiї з новин. Приємна допитлива Алiна, багато чого знала в вiдьомських колах. Не можу повiрити, що її могли вбити.
  
  3
  
  Ми сидiли на набережнiй i поїдали тi самi тiстечка, якi менi дала моя клiєнтка.
  - Рiчка брудна, - замiтила я. Я це знала завжди, але чомусь зараз так помiтний цей коричний вiдтiнок. - Як i свiт. Може вона була i чистою, але хтось влив в неї трiшки бруду i вiн розповсюдився. Ти знаєш, з того мосту стiльки людей стрибало.
  - В тебе сильно багато емоцiй. Вже фiлософствувати починеш, - вiдповiла менi Настя i взяла мене за руку.
  Через дотик вона менi передала щось схожа на прилив енергiї або адреналiну. Я вiдчула тiлом щось хороше, тепле i позитивне, так приємно всерединi.
  - Ну от, моє сонечко, вже краще? Може зайдемо кудись?
  - Куди?
  - Та куди завгодно. Згодна навiть на твої сушi.
  Моє слабке мiсце - схiдна кухня, особливо японська i китайська, а Настя це прекрасно знала, хоча сама не дуже любила. Я не могла не погодитись. Ми пiшли в японський ресторан, в мене було достатньо грошей, щоб собi це дозволити.
  - Чай чи коктейлi? - запитала Настя, поки я роздивлялась меню.
  Любила я сушi. А Калiфорнiя i Фiладельфiя - це не тiльки американськi штати, а й чудовi роли i чому так я не розумiла, це ж японська страва..
  - Чай, зелений, - вiдповiла я.
  - Ти завжди його п"єш, фанатка. Але тiльки заради тебе.
  - Я тебе люблю.
  - I я тебе теж. Ти, навiть, не представляєш, як я тебе люблю. Знай, якщо зi мною щось станеться. Навiть, на тому свiтi я буду любити тебе.
  Останнi слова мене занепокоїли, особливо зараз, коли цi вбивства.
  - Настя, не лякай мене, - промовила я.
  - Як же добре, що ми знайшли одна одну. Ти i я. Хлопцi приходять i так же само йдуть, а дружба завжди є. Це навiть свiтлiше за кохання. I ще я тобi заздрю. Не представляєш, як нудно вести хронологiю, бiгати за чортиками цiкавiше, я впевнена. Але я люблю тебе, - я її такою нiколи не бачила. Це був стан вiдчаю.
  - Прошу тебе! - менi було нестерпно це бачити. - Ти так говориш через вбивства?
  - Ти вже знаєш? Вони сильно багато знали, тому їм вирвали язик, щоб нiкому не змогли розповiсти нiчого. Мертвi теж можуть говорити.
  - Настя... - тихо промовила я ї взяла її руки в свої.
  - Сонечко, бережи себе, - сказала вона. Сонце - це життя, а може й смерть.
  - До чого це?
  - Та так. Вiльнi роздуми. Я вже стала фiлософствувати, як ти. Iнодi гадаю, чому я не вампiр, а iнодi - слава Богу, що я не вампiр. До речi, як на особистому фронтi?
  - Хiба вiн є? Мабуть, я сильно перебiрлива. А в тебе?
  - Та як завжди. Зв"язалась i жалiю. А ти вже до фанатизму перебiрлива. Ти хоч реальних помiчаєш? Бо ти знаходиш якусь маловiдому в нашiй країнi знаменитiсть i мрiєш. Хто ж на цей раз?
  - Не має значення. Все одно я його нiколи не зустрiну.
  - Ох, Маша...все фантазiї... Бажаю тобi закохатися, але по справжньому.
  - В кого?
  - Та в кого завгодно. Але якщо вiн тебе образить, то йому буде дуже погано. Передай йому обов"язкову. Передаш?
  - Передам, - посмiхнулась я.
  Передай, що я навiть з того свiту його дiстану. А цiкаво хто там? Ми такi прям чаклунки, а що там не знаємо.
  - Рай i пекло, - вiдповiла я.
  - Ти так говориш, бо тобi це сказали. Ти таки вiриш в Бога. Хоч церква проклинає, таких, як ми.
  - Я вiрю в того Бога, який був завжди i в кожнiй релiгiї. Якщо ж поглянути на мiфологiю рiзних народiв, то багато є спiльних рис i спiльних. Навiть язичество i християнство схожi. Є Бог i святi, так само в язичествi є верховний бог i боги. Людинi треба в щось вiрити. Без вiри, то вдже не людина. I менi все одно, як ставиться до мене церква, але не все одно, як ставиться Бог.
  - Але ти туди ходиш, бо там в старовинних храмах така енергетика, а ти її любиш.
  - Ти права. Священики вважають, що вiдьму, яка насмiлиться ввiйти в храм нагряне кара в виглядi блискавки. Нажаль, це для них єдиний спосiб вiдрiзнити нас. I ще один корiнь з язичеством - бог-громовержець.
  - Сходи якось туди i постав свiчку за себе i за мене.
  - Тiльки заради тебе.
  - А може там не рай i не пекло. Може там Аїд чи Хель.
  - Якщо ми потрапимо в Аїд, то будемо жити лише на Єлисейських полях. А в Хель ми не потрапимо, лише в Вальхалу. Бо ми впадемо в бою, в бою зi смертю. I будемо ми там пиячити до самого Рагнареку.
  - ех, повторю, ще, що я тебе люблю.
  - I я тебе теж.
  
  Коли ми прощались, я непокоїлась. Ми прощались наче назавжди. Хоча так i треба. Треба прощатися завжди, як назавжди, бо нiколи не знаєш, що трапиться i чи побачиш ти цю людину знов, i чи побаче вона тебе.
  Остаточне наше розтавання було в метро. Поїзд мене вiдвозив вiд неї, а я наче прилипла до скла i дивилася на її вiддаляючу фiгуру, яка махає менi рукою. I чому в мене вiдчуття, що я її бачу в останнiй раз? Але в цей момент вона була така прекрасна, як тiльки може бути прекрасною для мене дiвчина. Її каштанове волосся розвивав протяг i вона посмiхалась, хоча очi виражали смуток.
  Всю дорогу в я булла в тривозi. Щоб вiдволiктись, я проникала в свiдомiсть людей, якi сидiли поруч зi мною. Мобiльний не ловив i я не змогла витерпiти i вибiгла на якiсь станцiї. Я пiднялась трохи вище i навiть не виходячи змогла набрати номер Настi.
  Моє серце здавалося вiдбувалося в такт гудкам, але скоро гудки змiнилися рiзко на короткi, повiдомляючись що зайнято. Я набрала ще раз, але тепер замiсть гудкiв "Абонент не може вiдповiсти на ваш..." ну i т.д. I скiльки ще раз я не дзвонила, знову ця фраза.
  Я кинулась назад i стала ждати поїзд вже щоб повернутися назад i доїхати аж до її дому. Хай це буде по дурному заявитися прямо до неї на дiм, коли ми тiльки-но зустрiчалися, але я буду спокiйнiша.
  Я любили метро, бо любила поїзди. Любила слухати той шум i здавалося, коли трохи закладає вуха, що тебе воно зараз винесе в щось невiдоме. Але в той момент я проклинала метро, бо воно здавалася менi надто повiльним. Вагон на диво був майже пустим, але я стояла прямо перед дверима. Я боялась пропустити потрiбну станцiю, хоча це було неможливо.
  Нарештi цей поїзд довiз мене до тiєї жаданої станцiї. З неї я бiгла дуже швидко, збиваючи людей. Менi було все одно. Бачу цiль - не бачу перешкод. Вийшовши з пiдземелля я помчалась до Настiнного дому.
  Але коли я побачила машину швидкої, мiлiцiю та багато людей. Я невiльно зупинилась. I побiгла туди.
  Через людей я почала пробиратися до тiєї межi до якої пускають цивiльних. I чому цi люди тут? Наче смерть - це вистава, всiм цiкаво Менi все одно зараз на цi рiзнi крики i образи, викликанi моєю поведiнкою.
  Якраз вносили тiло в машину швидкої. Воно було накрите, але трошки виднiлося довге каштанове волосся. Це мiг бути збiг обставин. Але щось пiдказувало, що мої найгiршi сподiвання справдились i там тiло Настi.
  Я наче загубила вiдчуття. Хотiла кричати, але не могла; хотiла плакати, але очi вперто залишалися сухими; хотiла бiгти геть, але ноги наче паралiзувало.
  А дощ все моросив.
  
  4
  
  Вона все знала. Знала, що її вб"ють, але нiчого не сказала. Ця думка мене не полишала. Мiй стан був близький до iстерики. В погодi сталася рiзка змiна. Замiсть дощу стояла рiзка спека i сонце аж притягувалось до людей в чорному. Лише Настя була в бiлому. Їй можна, адже це її похорон.
  Я глянула на її батькiв. Мати була в iстерицi, а батько намагався її пiдтримати, але видно, що в самого на очах сльози. Настя була єдиною в сiм"ї.
  А її вбивця ще гуляе десь i вишукую слiдующу вiдьму. Можливо це егоїстично, але я боялась зараз i за себе. Скiлькох iще буде вбито таким способом?
  - Я тебе люблю, - сказала я тихо про себе.
  Я вiрю, що вона мене чує. До цього я була лише один раз на похоронах, ще дитиною. Менi пощастило, що нiхто iз рiднi не вмирав, а якщо i вмирали, то тi, якi живуть далеко i я їх нiколи не бачила. То перший раз ховали молодого хлопця, я навiть його не знала, бабуся взяла с собою. Тодi вона жила на хуторi, який вже розпався, i коли хтось вмирав всi жителi просто повиннi явитись. Тодi я так боялася дивитися на покiйника, бо думала, що вiн може встати. Але бiльше всього я боялась рiвно викопаної ями. Охопив страх, що я можу впасти i мене закопають разом iз покiйником. Але коли труну опускали в цю сама яму, менi стало шкода покiйника. Я не розумiла своїм розумом п"ятилiтньої дитини, як людина може лежати в дерев"янiй коробцi пiд землею.
  Я запитала, як це людина лежить там пiд землею. Така собi рання цiкавiсть загробним життям. Бабуся менi пояснювала, що насправдi пiд землею лише тiло, а душа виривається i блукає землею сорок днiв, а потiм потрапляє в рай чи пекло. Я представляля, що над нами лiтають, як птахт, люди, душi щойно вмерших, а потiм отримують великi бiлi крила i потрапляють в рай. В дитинствi не хочеться думати про погане, про пекло. Я любила вдивлятися в хмаринки, щоб побачити янголiв, якi на них спочивають.
  А куди потрапляє душа вiдьми? В рай чи пекло? Настя, цей бiй зi смертю ти програла.
  Але тiло її буде розлягатися, його будуть їсти червяки, поки воно не перетвориться на купу почорнiлих кiсток. Таке гарне тiло перетвориться на щось потворне. I через пару столiть могили її зовсiм не буде. Хоча могили не потрiбнi мертвим, вони потрiбнi живим.
  - Я знаю, ви з нею дуже дружили, - до мене пiдiйшла одна вiдьма. Тут зiбралися всi вiдьми, якi знали Настю. - Нам всiм важко, але постарайся змиритися.
  - Ми були найкращими подругами. Її вбивцю вб"ють?
  - Якщо знайдуть, але... Кому це потрiбно? Серед нас немає детективiв.
  Отже, за сметь моєї найкращої подруги нiхто не вiдповiсть. Та я сама знищу того, хто вбив її. Я - винищувача нечистi i не може не справиться з цим. Мене бояться всi чорти. Я витягну її вбивцю хоч iз пекла i вирву серце.
  - Полонська! - ч побачила Аню. I чому я її так часто бачу останнiм часом? - Ти така заплакана.
  - Аня!- викрикнула якась дiвчина, що пiдiйшла до нас. - напевно важко вже на четвертому похоронi.
  - Що ж поробиш, якщо я їх всiх знала, - вона розвела руками i посмiхнулась.
  Менi захотiлось її вдарити. Якби в мене померло чотири знайомих за такий короткий час, я б не була такою пофiгiсткою. А вона стояла так наче нiчого не сталося i ще й посмiхалась.
  Поряд з кладовищем мене ждав батько на машинi. Добре, що вiн не любить задавати лишнiх питань i багато говорити, тому всю дорогу додому ми промовчали, лиш перед самим домом вiн спитав чи не страшно менi. А менi дiйсно було страшно, але я зла я була ще бiльше.
  
  5
  
  Ще одна безсонна нiч. На цей раз мене тривожило, хото б мiг вбивати вiдьом. Самим вiдьмам це не потрiбно, та й це не так просто. Якби я хотiла когось вбити я б напустила якусь нечисть, але це її може лише покалiчити. Так, нечисть мене боялась, тому виконувала мої прохання. Якби дiйсно це вбивала нечисть, то бездумно i будь-кого, надто мiзки малi.
  Настю, як вiдьму я могла охарактеризувати, як сильну, досить чудово в неї виходив транс, працювала хронологом Вiче. Алiна - журналiстка. Про iнших я не знала нiчого. Та й нiхто менi не скаже. Настя в день смертi говорила, що вони багато знали... Дiйсно, хронолог i журналiстка багато знали.
  Маги? Такий варiант одразу вiдпадав. Вони не стануть таємно вбивати, тим бiльше виривати язик чи серце, хоча це унiкальнi iнгредiєнти. Якщо вiдьмак або чорнокнижник, то всiх чотирьох вони не могли б вбити, от тiльки група, але вони одиночки.
  Вампiри? Можливо. Хоча кров на мiсцi i, по слухам, вони естети i тому якщо вбивати, то красиво, а не так.
  Це точно не перевертнi. Вони бi повиривали б бiльше плотi, нiж серце i це в кращому разi. В гiршому тобою повечеряють повнiстю. Хоч перевертнi бувають рiзними хижаками, i це найчастiше вовки, в мене вони асоцiювались зi зграєю гiєн. Жорстокi i ржуть противно.
  Зв"язкiв у мене мало, але все таки якiсь є. Я намагалась роздзвонити до одного знайомого менi мага, але вiн довго не вiдповiдав. Нарештi вдалося спiймати його дiвчину на домашньому. Вiн весь час працює. Є в нього щось схоже на хобi: по вечорам, а лiтом цiлий день вiн працює в ремонтi машин, не заради грошей, а заради душi. Цей маг марив машинами, як абсурдно це не звучало. Треба навiдатись до нього, бо як не як, я вважала його своїм другом.
  Та сама СТО знаходилась недалеко вiд мого дому. Ну вiдносно недалеко, ближче до школi, яку я закiнчила, тобто десь два кiлометри. Можна пройтись, я виходжувала i бiльше.
  Коли я зайшла до приймальнi, там сидiв мужик (саме мужик, а не чоловiк), який пив пиво i дивився футбол по маленькому телевiзору.
  - Вибачте, - сказала я i вiн лiниво вiдвiв очi в мою сторону. - Менi потрiбен Антон.
  - Йди туди, - грубо вiдповiв вiн i вказав на дверi, якi напевно вели в майстерню.
  Коли я зайшла, то стояв приємний гул. Коли я була маленькою, то любила спостерiгати, як тато ремонтує машину. I навiть зараз я заходила в наш гараж i роздивлялась всякi де тальки i пляшечки. Там завжди можна знайти щось цiкаве, непов"язане з автомобiлями. Наприклад, старий годинник з зозулею, який дзенькав, якщо покрутити велику стрiлку, або радянський магнiтофон "Маяк" (просто прикольний).
  - Де можна знайти Антона? - спитала я хлопця, який якраз йшов повз мене.
  - Антона? - перепитав вiн, а потiм крикнув на все примiщення. - Антон!
  - Вже нова? - до мене пiдiйшов зовсiм не Антон. - Гарненька.
  - А дiйсно навiщо тобi той Антон, - iще один з"явився. - Краще пiди погуляй зi мною.
  Вони на мене так таранились, що менi стало нiяково. Це менi нагадувало первiсне плем"я чоловiкiв, якi побачили особу протилежної статi. Добре, що вони ще не викрикували "О, у нас тепер є жiнка!"
  - Розбiглися! - це вже був Антон i видихнула з полегшенням.
  Вiн пiдiйшов до мене i схватив за руку, виводячи мене з цього осередку в якусь комiрчину.
  - Машка! - викрикнув вiн, коли ми залишились однi в цiй комiрчинi, де стояв лиш столик з комп"ютером. - Скiльки часу? Як випускний? В який унiверситет поступила? Та взагалi, як ти? Так радий тебе бачити! Я б обняв, але брудний.
  Вiн, судячи по реакцiї, дiйсно дуже радий мене бачити. А цей бруд йому йшов, придавав мужностi. Шкiра виглядала якоюсь смуглою, що пiдходило до його чорного волосся середньої довжини, яке вiн зав"язував в смiшний маленький хвостик, коли працював. I зараз важко було сказати, що цей хлопець збирається стати доктором iсторичних наук та ще являється магом третього рангу. В тих рангах, вибачте, я погано розбираюсь.
  Прийшлось розмовляти з ним про буденнi проблеми та вислухати, як вiн сам зiбрав мотоцикл i зараз знайшов якусь стару машину i тюнiнгував її. Я говорила, що це у нього, як хобi, грошей у нього було достатньо, вiн любив машини i жив ними.
  - Знаєш, чого я пришла до тебе? - я вирiшила, що вже пора переходити до того, за чим я прийшла. - Пам"ятаєш Настю?
  - Настю? Ну...це досить часте iм"я.
  - Моя подруга. Вона у нас хронолог... була.
  - Згадав. Ну? - вiн провiв рукою по своєму волоссю i при тому прийняв задумливий вигляд.
  - Її вбили.
  - Тобто? Як вбили? Я чув у вас серiйнi вбивства, але не думав, що зайшло до таких молодих. Спiвчуваю.
  - Антон, менi потрiбна твоя допомога.
  - В чому? Стоп! Що ти збираєшся робити?
  - Знайти, хто її вбив, - рiшуче вiдповiла я.
  - Маша, та ти сама повинна тiкати вiд цього. Воно може тебе так легко вбити, як i iнших, ти цього не розумiєш.
  - Але маю когось покарати за її смерть.
  - Що ти говориш? - в його голосi почалась вiдчуватись нотка гнiву. - Ти навiть не знаєш, що воно таке. Ну знайдеш ти цю тварюку, а далi що?
  - Я її вб"ю.
  - Вб"єш? Ти розумiєш, що це не якийсь там лiсовичок чи барабашка. А якщо це людина, ти теж вб"єш?
  - Вб"ю.
  - Говорити завжди легше. I ти зможеш позбавити когось життя?
  - Антон, навiть, якщо ти менi не допоможеш я знайду iнший спосiб, ти можеш це зрозумiти? Я не буду сидiти i чекати поки воно десь гуляє. Хай воно i мене вб"є, але я не можу спокiйно сидiти дома. Я не можу спокiйно спати, ти розумiєш? Я хочу...
  - Добре! - вiн мене перебив, - Що тобi вiд мене потрiбно?
  - Твої зв"язки i... Я мало чого знаю. Скажи, хто насправдi керує мiстом i як можна добратися до верховного мага.
  - Навряд чи наш верховний маг захоче говорити з якоюсь малолiтньою вiдьмою, вибач що так тебе назвав, але в його очах ти будеш виглядати саме так. Та i вiн насправдi не може зрiвнятися з Темним Князем i вожаком перевертнiв. Темний Князь навiть охоче з тобою зустрiнеться, вiн любить маленьких дiвчат.
  - Хто такий Темний Князь?
  - Голова правлячого вампiрського клану, - сказав вiн i, напевне, по моєму погляду зрозумiв, що нiчого не розумiю. - Пояснюю. Вампiри входять в клани i звичайно у них є найголовнiший, найчастiше це найсильнiший i найстарший, їхнiй ватажок. А владу у мiстi має найсильнiший клан i головний в мiстi саме цей ватажок. В рiзних мiсцях ця посада називається по рiзному. У нас назва пiшла з часiв Київської Русi. Теперiшнiй Темний Князь дуже сильний i досить старий, таких вампiрiв вже мало в свiтi, iноземець. Київ - старе мiсце, тай до того ж столиця. Найстаршi вампiри свiту керують столицями, осередок енергiї особливий, запах влади. Навiть, якщо це столиця маленької бiдної країни - керувати в такому мiсцi все одно почесно.
  - Ти його знаєш?
  - Нi, я його особисто не знаю. Знаю того, хто може органiзувати тобi зустрiч з ним. Темний Князь не порушить установ i нiчого тобi не зробить, тому я на це згодний.
  - Той, хто його знає теж вампiр?
  - Частково i частково їх винищувач.
  - Боже, як в Голiвудi, вампiр, який повстав проти своїх же чи... дампiр. Дампiри - це ж легенда!
  - Не легенда, - розсмiявся Антон. - Вiн дiйсно дампiр. Але буть iз ним теж обережною, навiть обережнiшою, нiж з Темний Князем. Але вiн багато знає, розпитай якомога бiльше. Але ж ти не думаєш, що вампiри - причина цих вбивств?
  - Не думаю, але вони точно знають, хто це робить.
  - Правда...вони все знають, - Антон задумався. - Хочеш кави?
  - Нi. А тепер розкажи про вожака перевертнiв.
  - З ним ти контактувати не будеш, - вiн сказав це голосом, наче яким батько не дозволяє своїй дочцi зустрiчатися з молодиком.
  - Але чому?
  - Бо вiн не такий iнтелiгент. Хiба твоя двоюрiдна сестра тобi не розповiдала про нього? Iще причина в нiй. Можеш уявити, як вони її ненавидять. А родиннi зв"язки вони вiдчувають. Думаєш вони не захочуть розiрвати родичку їхнього нiчного кошмару.
  Насправдi нiчний кошмар перевертнiв була трохи сором"язливою i завжди про щось переживала. Здебiльшого причиною цих переживань був унiверситет, а перевертнi лише iнодi їй снились. А зi слiв iнших вона представлялась зовсiм iншою, нiж була насправдi.
  - Ну, я з нею поговорю, - сказала я.
  - Говори з ким хочеш, але до перевертнiв не лiзь. I ще одне... В нас дещо сталося, але не знаю чи це може стосуватися вбивств.
  - Що саме?
  - Один маг другого рангу зник.
  - А другий ранг це вище твого?
  - Так. Найвищий перший. То вже архiмаги.
  - Значить другий ранг - це серйозно?
  - Дуже серйозно. Господи, не збивай мене.
  - Добре, ну цей маг зник, - пiдказала я.
  - Зник без вiстей. Навiть тiло не знайшли. Офiцiйно вважають, що сталося самоспалення, але що сталося насправдi нiхто не знає. Ходять слухи, що вiн займався некромантiєю.
  - Ого! Некромантiя i тiла не має. Пiдозрiло.
  - Ось i я про те.
  - Лiч? - в мене почали зявлятися якiсь догадки, але здебiльшого фантастичнi. - Хiба це можливо?
  - Все можливо. Ти навiть не уявляєш, якi конклав ставить експерименти.
  - Ну, якщо це лiч, то все пояснюється. Його важко вбити i вони розумнi, але чому його нiхто не помiтив - це неясно.
  - Та помiтили його всi, окрiм людей. А якщо то справдi лiч, то держись подалi, бо для нього тебе вбити - це, як прибити муху муху.
  - Муху треба спочатку зловити. Ти домовся з тим дампiром. До речi, як його звати?
  - Олександр.
  - Ти точно органiзуєш менi з ним зустрiч?
  - Обiцяю.
  
  6
  
  Антон свої обiцянки виконував. I цю вiн виконав, навiть надто швидко. Вже через день я мала зустрiтися з дампiром. Я чесно хвилювалась. Перший раз я зустрiчаю "вищу" нечисть, ну пiвнечисть. Як тiльки я дiзналася, що вампiри насправдi iснують, я боялась. Менi навiть снилося спочатку кошмари про них.
  Я багато читала с тих пiр, як я дiзналась про свої можливостi i в мене з"явилася така робота. Менi потрiбно було читати. Здебiльшого це були працi по нижчiй слов"янськiй мiфологiї та легенди. Дещо виявлялося правдою, дещо вигадкою. Але нашi предки добре знали, як уберегтися вiд нечистi i я переймала їх досвiд. З привидами набагато важчее, але з ними я працювала лише три рази.
  Також читала я художню лiтературу. В кожнiй вигадцi є доля правди. I до того ж це набагато цiкавiше i легше читається, нiж науковi працi. А iнодi описувалась майже все, як насправдi. Це в траплялось у письменникiв якi кiнчила явно мiстичною i загадковою смертю.
  Бiльше всього потрапляли до мене вампiрськi романи. З книжок вони здавалися менi притягуючи, а справжнiх я реально боялась. Боялась знати, що вони серед нас. I краще живеться, коли не знаєш, коли хлопець, який пройшов повз тебе ввечерi, може виявитись звичайним вампiром.
  Вампiри асоцiюються з еротикою майже завзди, бо вони зваблювали своїх жертв i в кровi отримували таку ейфорiю схожу на оргазм.Тодi що для них секс? I як вони їм займаються? Ранiше я задавала питання: а чи взагалi займаються, але iснування дампiрiв давало вiдповiдь на це питання.
  Щодо потомства вампiрiв погляди в легендах розбiгалися. Десь писали, що вампiри розмножуються так само, як люди, а в iнших джерелах, що вони всi безплiднi i потомства їм мати не дано. Була ще одна версiя, яка зустрiчалась здебiльшого в циганських легендах. Лише вампiрки безслiднi, а вампiри можуть зробити смертнiй жiнцi дитинку так само, як i звичайний смертний. I дiтки в них виходили дампiрами. Вони вважались найкращими винищувачами самих же вампiрiв. Парадокс: вампiрiв винищує напiввампiр. Напевно, не дуже хороший вплив на дитячу психiку, коли твiй iкластий батько п"є кров.
  От такого дива природи я чекала. Антон нам назначив зустрiч в людному мiсцi. Прямо, як побачення вслiпу. Один раз я була на такому побаченнi i нi до чого хорошого воно не призвело.
  Я прийшла на п'ятнадцять хвилин ранiше. Хотiла проявити пунктуальнiсть, але час я не вмiла розраховувати, тому вийшло, що прийшла ранiше.. От стояла, слухала музику в навушниках i втикала в рiзнi боки. Музика чомусь здавалась недоречною, тому я все переключала пiснi. Зупинилась на Malice Mizer. Готика на японському - майже в тему.
  До мого плеча хтось доторкнувся, пiдiйшовши ззаду. Я трохи злякалась i швидко зняла навушники.
  - Маша? - запитав мене той хто доторкнувся. - Я - Олександр.
  От нiколи б не подумала, що це дампiр. Це якийсь студент активiст i спортсмен, ще до того ж загорiлий. Хоча на винищувача дуже схожий i нiчого вампiрського в ньому не було. Вiн був високий, десь метр дев"яносто. Вiдчуваю себе мурашкою якоюсь поряд с такими. Шатен. Вiн був в темних окулярах, а майка вiдкривала сильнi мускулистi руки. Добре, що вiн користувався повним iм"ям, бо цих Саш зараз дуже багато, а от Олександр - йому дуже пiдходило.
  - Розслабся, я тобi нiчого не зроблю.
  А я дiйсно наче в ступор впала.
  - Нi, я...- почала виправдовуватись я.
  - Ти нервуєш, в тебе прискорилось серцебиття. А ти дiйсно така, як тебе описав Антон, точнiсiнько такою. Навiть не думав...
  - I як вiн мене описав?
  Неважливо, але ти дiйсно не схожа на iнших людей. Може кудись зайдемо? Сонце пече, а в мене шкiра погано на нього реагує. Спадкове.
  - Куди? Не хочу нiкуди заходидити!
  - Не панiкуй. Тодi просто в тiнь зайдемо. Твоя шкiра теж не любить сонце.
  Невже моя шкiра це видавала, що вiн дiзнався. В мене дiйсно шкiра чутлива i майже не загоряє. Але вона в мене бiла, а Олександр був смуглим. На тiнь я згодилась.
  - А можна задати питання? - сказала я ще нервуючи.
  - Задай скiльки хочеш, - вiн посмiхнувся i я помiтила, що клики в нього розмiром такi ж як i мої, але виглядять гострими.
  - Про вампiрiв. Їх сонце вбиває?
  - Так. Самих молодих одразу. Чим бiльше вампiру рокiв, тим вiн витривалiший. Але довго проводити на сонцi шкiдливо i для самих старих. Воно повiльно нагрiваю їх, дуже болюча смерть. Столiття з того часу як перетворився на вампiра дає годину витривалостi. Вамрiра можна вбити лише спалюючи. Сонцем або вогнем. Можна також розчленити або вколоти срiбний предмет в серце. Але не надiйно, вони можуть зiбратись знов i оживляться, як тiльки вирвати з серця срiбло.
  - Отже, про кiлок - то легенда?
  - Як сказати... На молодих все дiє, а на дуже старих навiть срiбло не пiдходить. Ще є питання?
  - Людина стає вампiром вiд одного укусу?
  - Як би це було так, то навкруги було б бiльше вампiрiв, нiж людей. А вампiри можуть пити кров, так що людина не вiдчуває. Наприклад, у вi снi. Вампiрами стають пiсля особливого ритуалу обмiну кров"ю, пiсля якого навiть не всi виживають. Зараз вони бiльше п"ють кров тварин. Трупи важче ховати.
  - А священних предметiв бояться?
  - А ти в церкву вiльно можеш зайти?
  - Ну так?
  - Вони так само.
  - А часник? Вiн проти нежитi дуже дiєвий.
  - О нi, - Олександр посмiхнувся, - Цього вони точно не бояться.
  - Про Темного Князя розказати можеш? Антон сказав, лише що вiн iноземець.
  - Не знаю якої вiн нацiональностi. Схожий то на скандинава, то на германця, ну i щось французьке є. Скiльки рокiв не знаю, але точно багато. Звiть Харольд. Прiзвища мати у них не прийнято. Порiвняно з iншими цими тварюками спокiйний, але розмовляє, наче спокушає до смертного грiха. Ну ти сама побачиш.
  - Побачу, - повторила я. - I коли я його побачу?
  Олександр зняв свої окуляри i я зрозумiла, чому вiн їх носив. Його очi були червоними. Просто такий колiр радужної оболочки - яскраво червоний. Аж моторошно.
  - Сьогоднi, - вiдповiв вiн.
  - Як сьогоднi?!
  - Темний Князь дуже зацiкавився.
  - А вiн знає чого я хочу?
  - Поясниш. Але будь обережно. Я всiм нутром чую твiй запах невинностi, хоча кров мене не цiкавить, а от для справжнього вампiра ти делiкатес, - вiн наклонився до мене по звiрячому шмигнув носом, наче обнюхував. - Не бiйся, я людську кров не пив нiколи.
  - А взагалi, значить, п"єш?
  - I тобi, до речi, вже треба додому.
  - А як же Темний Князь?
  - Зараз же тiльки полудень, вiн спочиває. Зустрiнешся з ним пiзнiше. Десь в годин вiсiм пiд"їдеш до цього ресторану, - вiн дав менi вiзитку. Вiн чув про тебе i дiйсно зацiкавлений, тому будь обережною. I одягнися стильно, вампiри це люблять. Щось одночасно елегантне, гламурне, готичне i звичайно ж сексуальне.
  
  7
  
  От я i парилась, як тiльки прийшла додому над тим, що менi одягти. Я зазвичай одягаю те, що пiд руку попадеться, навiть коли йду на зустрiч. Але я сьогоднi йду на зустрiч з вампiром.
  Я зупинилась на чорному. Вiн поєднував тi поняття, що назвав Олександр (ну крiм гламуру мабуть, але пiд чорний все йде) i я почувалась в ньому впевнено. Я вибрала чорну мiнi, в мене стрункi ноги i високi для низькорослої, тож менi короткi спiдницi йдуть. Ще чорна атласна блуза, яка гарно обтягує тiло i вiдкриває на показ мою талiю. З аксесуарiв срiбна пiдвiска i менi все одно, що вампiри не люблять срiбло, а я не люблю золото. I каблучки. Я завжди носила каблучки. Якщо виходиш з дому без каблучки в мене виникало вiдчуття, що менi вiдрубали палець.
  Я старанно причесала хвилясте волосся i залакувала деякi локони.
  - Побачення? - Голос застиг мене зненацька.
  Дашка!
  - Зовсiм нi, - я почала виправдовуватись. - Випроводиш перед мамою?
  - Випроводжу, але коли ти скажеш, хто вiн, - вiдповiла моя старша сестра. - Не переживай, тобi давно пора мати хлопця.
  - Це не хлопець!
  - Так я i повiрила. Ну скажи, я ж нiкому нi-нi.
  Їй легше збрехати, що це хлопець. Може вiдчепиться.
  - Добре, це хлопець, - сказала я.
  - Вiн красень?
  Вампiри прекраснi i сексуальнi. О, так!
  - Звичайно.
  - Блондин? Брюнет?
  Як там говорив Олександр, схожий то на скандинава, то на германця...
  - Блондин.
  - Як його iм"я? Де познайомились? Скiльки йому рокiв? - Дашка видала шквалт питань.
  - Секретна iнформацiя.
  - Напевно, вiн тебе старший, з малявками ти не станеш зустрiчатися. Ммм, досвiдчений...
  О, сестричко моя люба, ти навiть не уявляєш наскiльки вiн старше, чи точнiше сказати у скiльки.
   - Так, старше.
  - А де ви йдете?
  Цi дурнi питання не дають менi нафарбуватися. Та й щось яскраве я передумала робити. Трiшки пудри, туш i блиск. Буду грати роль маленької дiвчинки перед хижаком.
  Я дала Дашi вiзитку ресторану.
  - О, так вiн ще й багатий!
  Звичайно, вiн - голова всiх вампiрiв Києва.
  - Його батько - крупний бiзнесмен, - збрехала я.
  - Машка! Ти - молодець!
  
  Я одяглася досить ефектно i пiдкреслила найгарнiше в моїй зовнiшностi. На мене оглядалися. Як не як, а приємно. Я не прям така красуня, але виглядаю гарно.
  Ресторан був майже в центрi мiста. Нiколи про такий не чула, але Даша сказала, що вiн для "обраних". В Темного Князя дiйсно i має бути дуже багато грошей. Так сказати накопив за декiлька столiть.
  - Панi Полонська? - запитав мене швейцар, коли я розгублено увiйшла до примiщення.
  I звiдки їм вiдомо, хто я? Я змогла лиш кивнути i мене повели до столику для мене. Вiдвiдувачiв було мало. Я б хотiла зустрiтися з вампiром в бiльш людному мiсцi, але коли ж випаде нагода побувати в такому мiсцi. З любих ситуацiй треба витягувати плюси.
  Великий столик з бiлоснiжною скатертиною, накритий всього на двi персони, якi повиннi сидiти навпроти один одного. I цi персони - я i Темний Князь.
  Як же все iдеально. Вiдчуття,наче я Попелюшка. Хоча це була моя улюблена казка, я лише середня лiнива сестра-вiдьма, а казковi принци не п"ють кров.
  Я сiла i стала чекати. Меню менi так i не принесли. Може той хто мене запросив розпорядився, що менi нiчого не давали, бо вiн сам навряд щось їсть, якщо вiрити тим же легендам. Колись мене мама вчила, де яка виделка, але в них я плуталась. Бiля мене лежала одна звичайна виделка, друга з трьома зубцями, здається для салату чи що. А от бокали я точно пам"ятаю. На столi стояли бокали для води, вина i кон"яку. Чомусь менi здається. Що Темний Князь замовить для театральностi червоне вино. Не люблю вино. Краще коктейль.
  А я його все чекала i чекала. Проходили рiзнi люди, але не один з них не був вампiром. Але, коли з"явився один молодий хлопець вiдчуття сказало, що це саме вiн.
  Який прекрасний образ. Люди такими прекрасними не буваютьВiн менi безперечно подобається. Рокiв з двадцять, а може i менше, з довгим майже бiлим волоссям, яке красиво обрамляло лице i хвилею лягало на плечi. Навiть здалеку видно, що очi свiтлi. Найбiльше, що менi подобалось в зовнiшностi хлопцiв - це волосся, очi i торс. Волосся в нього гарне i менi подобалось, коли воно довге.. А очi любила i свiтлi i темнi, дивлячись, як вони пiдходять. Йому точно пiдходили. Не мiг же вiн з"явитися напiвголим в ресторан, тому третiй пункт вiдпадав. А одягнутий вiн був в бiлу сорочку з кружев ним комiром старомодного покрою i чорний плащ. Цi деталi одежу так вiдволiкали на себе увагу, що не помiчаєш iнших. Я не запам"ятала, наприклад, в яких вiн був брюках.
  Як я i очiкувала вiн направився до мого столика. Ось вiн, Темний Князь, який схожий на янгола. Iдеальний хижак.
  Вiн зупинився бiля мене i подивився оцiнюючим поглядом.
  - Давно тут мене чекаєте? - спитав вiн.
  Вiд цього голосу в мене мурашки пiд шкiрою поповзли. Наче вiн i тебе торкається i не торкається. Як так пишуть в романах, оксамитовий голос.
  Я лиш заклiпала очима. Тепер я розумiла, чому боялась вампiрiв. В цей момент я сама була готова пiдставити свою шию.
  - Марiя, а ви навiть гарнiша, нiж на фотографiях, - сказав вiн i взяв мою праву руку.
  Вiн, як за старою традицiєю, поцiлував її. Ще одна легенда стала правдою. Вiн був холодний.
  - Фото...фотографiї? - ледве вимовила я, коли вiн вже сiдав на всоє мiсце.
  Я розглядувала його лице. Блiдий колiр i чiткi лiнiї. В англiйськiй мовi є пiдходяще слово elflike, тобто схожий на ельфа. Очi яскраво голубого кольору, губи тонкi та блiдi, що майже зливалися з лицем. Свiтлий бог Бальдр.
  - Так, фотографiї. Їх було не важко знайти. Архiв Вiче i ви любите виставлятися в iнтернетi. До цього всього я доступ маю.
  До нього пiдiйшов офiцiант i подав йому меню. Вiн швидко його проглянув i щось шепнув на вухо офiцiанту, який пiсля цього негайно пiшов.
  - Я знаю, ви не дуже в захватi вiд європейської кухнi, - звернувся вiн до мене. - Але я знаю, що ви у захватi вiд морепродуктiв.
  - Звiдки вми знаєте? В Вiче такого не знають, а в iнтернетi я про таке не пишу.
  - Я багато, чого знаю, прекрасна Марi.
  Якщо той, хто прожив кiлька столiть i до того ж дуже красивий, називає тебе прекрасною - це щось значить. I все одно приємно, якщо навiть вiн це говорить кожнiй дiвчинi.
  - Отже, перейдемо до дiла, - вирвалось у мене. - Я...
  - Потiм, - перебив вiн. - Дайте менi вас спокусити.
  - Спо...спокусити? - здається я краснiю.
  - Саме так. А чому б нi? Ви менi подобаєтесь, я - вам.
  - Чому ви вирiшили, що менi подобаєтесь?
  - Вашi очi свiтяться.
  Треба менi навчитися не виражати емоцiї на лицi. Уявляю, як я зараз виглядаю. Червоне лице i очi, як у алкоголiка. I це лише вампiр, ну головний вампiр мiста. Не можна давати задурити себе вампiру. Вiдьма я чи хто.
  - У вас зовсiм не сучасна зовнiшнiсть, - сказав вiн.
   - Можна це вважати комплiментом? - грубо вiдповiла я, намагаючись найти в ньому щось огидне.
  - Ще яким. Ви схожi менi на древньоруську принцесу. Незвичайна маленька вiдмочка, яка полює на нечисть. У вас я вiдчуваю древнiсть. - вiн посмiхнувся. - Через тяги до древностi я обрав це мiсто.
  - I як ви стали...Темним Князем?
  - Прийшов i завойовав. Навiщо вам знати тi iсторiї, де пролито багато кровi.
  - I як менi вас називати треба? Ваша Темрявiсть?
  - О, нi, - вiн знову посмiхнувся спокусливою посмiшкою. - Мене так нiхто не називає i до того ж ви - не вампiра i не моя пiддана. Маєте право звати мене по iменi, Марi. Мене звати Харольд.
  Я не знала, що сказати. Бо "рада познайомитись" тут якось недоречно.
  - Добре, Харольд, - вимовила я.
  Здається чари трохи почали зникати. Я вже не дивилася на Темного Князя, як на божество. Але все одно я нiяковiла, як перед дуже гарним хлопцем.
  До мене пiдiйшов офiцiант i поставив передi мною тарiлку зi смаженими тигровими креветками. Потiм налив в мiй бокал вина. Як я вгадала, це було червоне вино. Вампiру лише налили воду.
  Харольд взяв i перелив воду в бокал для вина.
  - Марi, хочете я вам покажу до чого дiйшли сучаснi технологiї в вампiрському свiтi, - сказав вiн i щось сипнув в бокал.
  Вода почала згущуватись i приймати червоний колiр. Через пiв хвили здавалося, що в бокалi кров.
  - За вiс, - вiн пiдняв бокал i почав пити.
  Повинно бути противно, але противно зовсiм не було. Ну п"є вампiр кров, хоча не справжню, а я з ним вина вип"ю. Я зробила ковток вина.
  - Гидота рiдка, - сказав вiн, коли допив. - Але голод вгамовує iдеально.
  Як я помiтила, його голубi очi стали ще яскравiшими i мали такий ефект, що вiн надiв лiнзи, бо такого кольору в природi не iснує.
  - А...- я розкрила рот.
  - Їжте, Марi. Потiм порозмовляємо, а я спробує через вас вiдчути смак їжу.
  I таке вони можуть? Ну добре, нiчого поганого буде в тому, що я поїм. З ним мовчати. Таке рiдко буває, коли я поряд з хлопцями, менi завжди заважає мовчанка. А креветки дуже були смачнi.
  - А ви знаєте, хто вбиває вiдьом? - спитала я, коли все з"їла.
  - Знаю, - зiтхнув вiн.
  - Хто?
  - Пiдождiть, а як же спокуса? Випийте ще вина.
  - Не хочу! Хто вбиває вiдьом?
  - Якi ви впертi, Марi. Їх вбиває ходячий гниючий мертвяк. Вiн зажитво вириває язик i серце i забираю з собою.
  - Це лiч?
  - Вибачте, але в вашiй термiнологiї нижчої нечистi я погано розбираюсь.
  - Лiч - це некромант, який сам себе умертвив i пiдняв з могили, тм отримав бiльше сили.
  - Можливо i лiч. Але скорiш зомбi, зараз вже багато, хто практикує вуду. Ним точно хтось керує.
  - А чому ви нiчого не робите.
  - А чому я маю щось робити? Вибачте, якщо ображаю вас. Вiче саме нiчого не робить. Якби ця тварюка напала хоч на одного вампiри, то негайно була б знищена.
  Менi стало образливо, але не на вампiра, а на iнших вiдьом. Чому тi хто мають великi сили нiчого не робить, хоча всi знають, що то таке.
  - Харольд, у вас є людина...тобто особа, якiй ви довiряєте бiльше всього i без якої здається не зможете прожити.
  - Ммм, здається є.
  - А в мене була така особа, але її вбили.
  - Жага помсти, - сказав вiн напiвшепотом. - Ви менi подобаєтесь ще бiльше.
  - Якщо я вам подобаюсь, то допоможiть менi.
  - Я вам допоможу, але є одне "але".
  - Яке?
  - Ви ж не думаєте, що я роблю щось задарма.
  - Що ви хочити? Я зроблю будь-чку вiдьомську послугу, ну окрiм любовних чар.
  - Вiдьомську послугу? - повторив вiн i розсмiявся. - Нi, менi це точно не потрiбно.
  - А що потрiбно?
  - Я хочу вас скуштувати, - сказав вiн i згинув менi прямо в очi.
  - Скуштувати? - я трохи перелякалась. - Тобто випити кров чи...
  - Кров. Однин ковток. У вас я вiдчуваю солодкiсть незайманої, гiркота вiдьом, терпкiсть i той самий запах древностi. Ви пахнете, як польовi трави i цвiтiння дерев. Першокласне вино. Я жадаю вас. Хоча те що ви подумали окрiм кровi теж можна потiм, як що ви готовi звiсно.
  - Я вам не вино i нi до чого я не готова!
  - Марi, ви ж самi цього хочете.
  - Чого я хочу я сама буду вирiшувати.
  - Марi, дозвольте лиш один маленький ковточок i я особисто буду тримати цього трупа, поки ви його будете вбивати.
  Перше враження пройшло, але все ж таки хотiлося, щоб цi губи доторкнулися до шиї. Але я всою кров не вiддам, нi одного мiлiграма.
  - Нi!
  - Я б мiг попросити вас стати моею слугою, персональною вiдьмою, але я прошу лиш краплю кровi.
  Краще просив би стати персональною вiдьмою.
  - Нi.
  - Це ваша остаточна вiдповiдь?
  - Ну так.
  - Ну так? - вiн розмiявся. - Ви не впевненi. А ще вам пора додому. Модим дiвчатам не годиться ходити по вулицi в такий час, бо з любого рогу може вискочити вампiр. Може вас вiдвести?
  - Нi, дякую, я сама.
  - Не треба мене боятись, будь ласка.
  - Я вас, не боюсь. Проста обережнiсть, - сказала я i встала. - ну що ж, прощавайте.
  - Пiдождiть, - сказав Харольд i дiстав невiдомо звiдки ручку.
  Вiн почав щось шкрябати на серветцi, а потiм подав менi. На серветцi чорним чорнилом були написанi цифри.
  - Коли будете згоднi - зателефонуйте. Цi телефони - це так зручно, - останнє вiн додав скорiш про себе.
  Не мiг собi вiзитку зробити. Але серветку я все таки взяла. Знати, як зв"язатися з головним вампiром Києва нiколи не завадить. Менi в голову прийшла iще одна iдея.
  - Дайте менi руку, - попросила я.
  Харольд виконав моє прохання. Вiн вже не був таким холодним, лише трiшки холоднiшим, нiж моя шкiра. Я закрила очi i спробувала проникнути в його свiдомiсть. Але нiчого. Я намагалась задавати рiзнi питання, але перед очима лише темрява. Вiдчуваю себе простою смертною. Чорт би пробрав цих вампiрiв.
  - I не намагайтеся нiчого побачити, - сказав вiн.
  - Але чому?
  - Тому що я вмiю закривати свою свiдомiсть.
  - Тобто на iнших вампiрiв мiй дар дiє?
  - Звичайно, у них є свiдомiсть i пам'ять.
  Щось я тут затрималась.
  - Добре, я ...це...пiду, - сказала я. - Прощавайте.
  - Ви ще прийдете до мене. Допобачення!
  Я пiшла не обертаючись. Чи зможу я сьогоднi заснути? Я не могла зрозумiти, що вiдчуваю до Темного Князя. Точно не страх i не закоханiсть. От так цей вампiр ввiйшов в моє життя.
  Правду говорила мама, коли казала, що чоловiкам потрiбно лише одне. От тiльки цьому було потрiбно дещо iнше, нiж секс.
  
  8
  
  На вулицi смеркалось i мої рiднi здивувалися, чому мене так раптово потягнуло гуляти в лiсi. Вони звикли до таких дивних порив, не пiдозрюючи iстини причини, того що я гуляла сама по мiсту або по лiсу. Нiколи в мене не знайдеться смiливостi сказати правду. Та й навряд чи вони повiрять в неї.
  Моя сестра iстинно бажала, щоб в мене з"явився хлопець, навiть безуспiшно займалась сватанням. Менi рiдко хто подобався, а якщо подобався, то виходило, що симпатiя невзаємна або навпаки менi не подобались тi, кому подобалась я. Але гормони робили своє дiло i менi, як i всiм дiвчатам, хотiлось кохання, ласки i сексу, тiльки сестрi про це знати необов"язково.
  Але повернемося до лiсу. Я намагалась зайти, туди де людям, якi вмостилися на пiкнiку, нiколи не прийде в голову забрести, але в мiру, що я змогла потiв вибрести. I ось я побачила iдеальне мiсце, маленьку полянку i зупинилася.
  - Лiсний володарю, призиваю тебе!- сказала я вище звичайного тону.
  Хвилину я стояла i оглядалась по сторонам в нетерпiннi.
  - Дух лiсу, прийди до мене! - прокричала я.
  I знову без вiдповiдi. Я що дарма перлася в таку глиб лiсу.
  - Лiсовик, щоб тебе, з"явися! Це я!
  Крикнула ворона. Я глянула в ту сторону. Старий великий пень, наче по вiзуальному ефекту почав приймати людськi риси. Вже через хвилину передi мною стояв дiдок з довгою бородою з задерев"янiлою шкiрою зеленого вiдтiнку i в деяких мiсцях його облiплював мох, а на плечi навiть маленькi гриби.
  - Вiдьма! - заговорив дiдок i пiдняв свiй посох вверх - То не я, клянуся! Вiн сам заблукав, я нiчого не морочив.
  - А я гостинцiв принесла, - сказала я i дала пакет з булкою та з десятком яєць.
  - Гостинцi! - зрадiв лiсовик. Дякую, вiдьмо. Давно ти до нас не заходжала.
  - Зайнята була. Як справи в лiсi? Нiякий дивний звiр не з"явився, а, може, i не звiр?
  - Ой, все знаєш, вiдьмо.
  - Та, значить, посилився. А часом не упир якийсь чи мертвяк ходячий?
  - Йой, цi вiдьми! Все знають! Срашаться його духи лiснi, та мавки з болота не виходять. Звiрi i птицi жалiються. Ранiше упирi бiльш чемнi були, та й люди в нас вiрили.
  - А де вiн ходить?
  - На схiд вiд лiсу.
  - А ти його бачив?
  - Нi.
  - А хто бачив?
  - Горпина бачила.
  Горпина була мавкою, а точнiше головною серед тих небагатьох мавок, що зараз залишились. Зараз їх мало, бо мало вже дiвчат, якi топляться в озераз через нещасне кохання, точнiше взагалi немає, вони винайшли вишуканiше способи самогубства. Ранiше вони заманювали людей в озера i топили, зараз завдяки менi, вони цим не займаються.
  - Добре... - сказала я. - Скоро Купала,треба договiр заключати.
  - Треба, вiдьмо. Заключай.
  В тi часи, коли вiрили в лiсовикiв, договори заключали звичайнi люди, але зараз окрiм нас, вiдьом, нiхто в нiщо не вiрить. Договiр потрiбен для того, щоб лiсовик нiкого не плутав i не наводив морок. Звичайно, якщо вiн таке зробить, то буде мати справу зi мною, але традицiя - є традицiя. I до того ж добре ставлення лiсовика на краще.
  Через добу я пiшла до озера Горпини. Ну скорiш це було забруднене болото. Воно знаходилось в парку, де кожен день гуляли люди з дiтьми, навiть не уявляючи, що в ньому живе. Водяника в озерi не було, пiдозрюю, що в цьому винна саме Горпина.
  Менi довелось зачекати, поки всi вiдвiдувачi пiдуть i не залишиться жодного свiдка. Коли парк покинула остання людина, а молодь ще не думали тут збиратися, я пiдiйшла впритул до озера i присiла.
  - Горпина! - позвала я i поторгала воду руками.
  Мавка чекати не примусила i одразу з"явилася на поверхнi. Вода навкруги її тiла стала чистою. Вона лежала на спинi, пiдняв лиш голову. В неї довге бiляве волосся i спокусливi сiрi очi, одягнена в напiвпрозорi одежi. Її краса створена, щоб заманювати чоловiк у воду, але ззаду вона була гнила, навiть органи просвiчувалися. Мабуть тому вона лежала, щоб не показувати, щоб не показувати свою потворну сторону.
  - Марiя, - сказала вона. - Яка зустрiч! Не знаю чи приємна...
  Поряд з Горпиною почали з"являтися голiвки iнших мавок, а точнiше на поверхнi виднiлися лише оченята. Але було чутно, як вони хiхiкають пiд водою.
   - Неприємною вона може стати лише для тебе, - сказала я. Хай знає, хто тут крутiший.
   - Що потрiбно тобi? Я i мої сестри нiкому не завдали шкоди.
   - Я знаю, що вам хтось завдає шкоду, так?
   - Яке тобi дiло до нас? - прошипiла мавка.
   - А дiло таке, що менi треба найти деяку iстоту, - чорт з ними, не люблю тонких пiдходiв, але з ними по iншому не можна. Нiчого з себе мавки не представляють, а корчать з себе могутню нечисть.
   - Ти вже знищуєш упирiв?
   - Та одна ви нечисть. Упирi, мавки... Мертвяки одним словом. Краще скажи де його знайти? Я знищу його i вам буде легше жити.
   - Чи чули ви, мої сестри, ця вiдьма вважає, що нам цiкаво де вiн спочиває! - крикнула вона своїм мавкам, але дивитися продовжувала на мене.
   Зi всiх сторiн почулося хiхiкання. Так смiються лише дурепи, iншi б сказали блондинки, але ж я сама мала такий колiр волосся, скажу фарбованi блондинки. Схоже дурепи i старi часи були. Хоча яка розумна дiвчина пiде топитися в болото.
  - Ну я не думала, що ви знаете. Може є якась частина? Ви ж любите та щити в болото всяке барахло.
   - Якась його частина? - Горпина розсмiялась. - Якась його частина...
   Так с посмiшкою вона швидко пiшла пiд воду i я не встигла нiчого сказати. На тому мiсцi знову стала каламутною вода. Лише пару оченят iнших мавок дивилися на мене i хiхiкали.
   - Горпина! Чого витрiщилися?! - крикнула я на мавок. - Позвiть її! Негайно позвiть її! Горпина!
   А цi дурепи лише хiхiкали. Мене цей смiх уже бiсить конкретно.
   На поверхнi з"явилася бiлокура голiвка, а потiм очi, лице... Так поволi з води до мене виходила Горпина. На цей раз вона вирiшила вийти до мене. Вона щось тримала в руцi. I коли я приглянулась, то мене ледве не стоншило. Вона тримала мокре трiшки гниле людське вухо.
   - Ти ж просило якусь частинку. А воно вiдвалилося вiд упиря якось, ми i забрали.
   Ну знала що мавки що попало тянуть до себе в озеро, але не знала, що це може бути частина людського тiла. Але зараз це було навiть менi корисно. Людей зазвичай шукають по нiгтям чи волоссям i нiхто не говорив, що не можна знайти по вiдiрваному вусi.
   Я вирвала з найблищого дерева листок, бо якось не хотiлось торкатися руками цiєї гиготи. Я постаралась взяти у Горпини вухо, але воно виявилось слизьким. А мавка пiдсмiювалась над моїми спробами. Добре хоч вона смiється не так, як iншу.
   - Дякую хоч за це, - сказала я i скривилась, коли нарештi взяла вухо.
  
  
  9
  
  Наступною особою з якою я хотiла сустрiтися була моя двоюрiдна сестра, та сама , що полювала на перевертнiв. Але зустрiтися умов не було, тож я їй подзвонила. Десь до обiду, бо в цей час її мобiльний точно мiг бути при нiй.
  - А Маша? - простогнала вона в трубку. - Привiт.
  - Ти що спала? - запитала я i одразу подивилася на годинник. Пiв дванадцятої!
  - Ну я ж не рання пташка як ти, - вiдповiла вона.
  - Коли ти в мене, то стаєш ранiше.
  - Пiд те, як ти ходиш спати неможливо. По виду така маленька i наче мало важиш, а звук як вiд стада слонiв.
  - Ну перестань, - менi якось неприємно було слухати, що я не вмiю тихо ходити. - А може ти чимось займаєшся ночами, або i кимось. Ммм?
  - Ага, звичайно. Тут головний плейбой це - кролик Вася.
  - Кролик? Знаєш, справи з перевертнi до хорошого, бачу, не доводять, - пожартувала я.
  - Ой, цi перевертнi...
  - Невже полювала?
  - Краще полювала. Цi вовкулаки менi постiйно сняться, я спати спокiйно не можу.
  - Ловець снiв вiзьми. Стара iндiанська штука.
  - Маш, тут iзотеричних крамниць немає.
  - Так його легко самому зробити, не такий гарний, як в крамницях, але все ж таки навiть бiльш дiєвий.
  - Ти знаєш, як в мене з магiєю, все наперекiр.
  - Це може зробити навiть людина без каплi навiть екстрасенсорних здiбностей.
  - Коли ти будеш в Києвi? - спитала я зробивши жалiсний голос.
  - Щось потрiбно, так?
  - Так. Настя померла, - вимовила я.
  - Настя...як?! - сказала вона пiсля паузи.
  - Її i iще двох вiдьом вбив ходячий труп. Не знаєш, як треба вбивати ходячих трупiв?
  - Не думай! А якщо воно i тебе вб"є?
  - Постараюсь, щоб не вбило. Яку зброю краще взяти?
  - Маша, тобi не можна йти на нього.
  - А хто менi заборонить?
  - Маша! - прокричала вона. - А що Вiче?
  - Їм все одно. Всi знають, що воно таке, а вони i пальцем не поворухнуть. Нiкому це не потрiбно. Ти точно не знаєш, як вбити того мертвяка?
  - Точно. I я тобi забороняю...
  - Бувай, - рiзко перебила я i кинула трубку.
  Пiсля цього я поспiшила зайти в iнтернет i вводити в Google все, що менi потрiбно було знайти. Але пошут видимих результатiв не даваЯ перепробувала рiзнi ключовi слова, але здебiльшого менi потрапляли сайти та форуми комп"ютерних iгор. Якщо випадали легенди чи ще щось схоже на справжнє, то без описи, як вбивати. Але спосiб один вибрала - вогонь. Його вампiри бояться, то чому ж його не мали бояться iншi живi мерцi.
  Вогонь - це очищення. Вся нечисть боїться вогню. Та i я його боюся, а в дитинствi в мене взагалi був панiчний страх. Недавма в середньовiччi вiдьом спалювали. В мене найблища стихiя вода, - а вогонь - протилежна, тому магiчним способом я викликати не могла i нiколи не використовувала його проти нечистi.
  Але крiм магiчного способу, вогонь можна викликати i механiчним, як звичайнi смертнi. В нас в сiмї двi машина. На мою удачу мама залишила свою вдома. Я знайла в гаражi шланг i вiдлила з баку бензину в пiвлiтрову пляшечку. Сподiваюсь цього буде достатньо.
  
  10
  
  За допомогою того смердючого вуха я зумiла сплести заклинання пошуку. Вийшло воно достатньо сильне, що пiдпала пiд повний потяг.
  Куди я йшла i як добиралась я не пам"ятала, моя пам'ять повернулась до мене лише тодi, коли я опинилась в якомусь лiсi, хоча в лiсi рiдко бувають асфальтнi дорiжки, по якiй я якраз йшла.
  Серце колотило, як скажене, а мене все тягнуло невiдомо куди. Потiм я трохи з неї звернула. Я майже нiчого не розумiла. Це як транс. Коли я знайду, кого шукала, то мене вiн вiдпустить, але я не пам"ятатиму дорогу, якою я йшла. Великий недолiк пошукового закляття. Шкода, що я не можу заглянути у власну свiдомiсть.
  Якщо я виживу, то прийдеться шукати, дорогу додому. Але сьогоднi я не збираюся вмирати. А навiть, якщо це станеться, то значить це так треба. У свiтi не має випадковостей, все передбачено.
  Я вийняла з рюкзака пляшку з бензином та запальничку. Я не люблю сумки, бо вони для мене незручнi, а от з рюкзаками краще. Вага хоч невеличка та розподiляється на два плеча. А в мене був симпатичний червоний шкiряний рюкзачок.
  Запальничку я засунула в карман джинсiв, а пляшечку понесла в руках. Все ближче я наближалась до цiлi, але i з"являлося неприємне вiдчуття, що за мною хтось стежить. Я декiлька раз оглядалась, але нiкого не побачила, але ясно вiдчувала запах магiї, такий вiдходить зазвичай вiд магiв.
  Я зупинилась, коли побачила якусь халабуду. Точнiше це був маленький будиночок з гнилого дерева, який ледь-ледь тримався. По площi ця будiвля займала менше, нiж моя кiмната.
  Я пожалкувала, що не змогла з собою взяти цiлу канiстру бензину, облила б цю халупу i спалила в попiл. А так в мене нещаснi пiвлiтра. Не знаю чи хватить на людину. Ой прорахувалась я!
  Але все одно вiдступатись я не думала. Я впевнено йшла до халупи i вже вiдкрила пляшку.
  Як тiльки я наблизилась близько до халупи, на мене щось навалилось ззаду i повалило мене на землю. Я боляче плюхнулась i до того ж мене придавило масою нападника. Це людина i вона жива. Недарма я чула чиюсь присутнiсть. Невже маг?
  Половина бензину вилилась на мене i забруднила волосся i футболку. Але поки мене це не турбувало, я намагалась визволитись, брикалась ще й як. Мiй нападник був явно з бiльшою фiзичною силою, нiж я тай ще вбивав мене в ту землю сильнi зустрiвши моє протиставлення. Можна тiльки представити, як збочено це виглядало зi сторони.
  Я проникла в свiдомiсть нападника. Точно маг. Потiм почалися видiння з двома однаковими хлопчиками, близнюками, а от вони трохи старшi.
  Маг намагався скрутити менi руки i я хотiла закричати вiд болi, але вiн встиг зажати менi рот руками. Я сплела заклинання, яке згадала. Воно вiдштовхнуло його вiд мене.
  Я почала повзти геть, бо не могла встати. Я обернулася. Досить молодий, не бiльше двадцяти рокiв.
  Вiдповзти далеко я не зумiла, вiн швидко оговтався вiд заклинання. Вiн пiдбiг i схватив мене за шкiрки i повернув до себе задом. Тепер вiн держав мене ззаду за плечi. Я встигла заблокувати його магiю на деякий час.
  Я вiдчула дотик чогось холодного до горла, наче сталь. Нiж. Магiю я то заблокувала, але зовсiм забула, що є така штука, як зброя i тут не потрiбно нiякої магiї. Але я нiяк не могла зрозумiти, чому менi зараз перерiжуть горлянку.
  - Вiдпусти, - простогнала я i зробила спробу вирватись.
  - А ти його вiдпусти, - гаркнув мiй нападник у вiдповiдь.
  - Кого? - здивувалась я.
  - Не корчи, що ти нiчого не знаєш, вiдьмо!
  Так треба взяти себе в руки i повернути ситуацiю в свою сторону. Я впевнена, маг не хоче насправдi мене вбивати.
  - Я не знаю про що ти говориш. Кого там вiдпустити?
  - Його! Тiльки не говорила, що тут просто мимо гуляла.
  - Нi. Я прийшла вбити ходячого мерця, - сказала я правду.
  - Награлася з чужим тiлом i знищуєш?
  - Я не некромант, а звичайна вiдьма. I забери нiж.
  - Тодi хто його контролює? - гаркнув маг.
  - Будь ласка, забери нiж.
  Дивно, але вiн мене послухав. Я миттю вирвалась з його обiймiв i вiдiйшла на пару крокiв. Тепер я могла його добре розгледiти.
  Його навiть можна назвати симпатичним. Якби вiн йшов десь повз мене, я б помiтила, але не задивлялась. Плавнi риси обличчя i шкiра рiвномiрного бежевого кольору. Волосся каштанове i пiдстрижене в рiзних мiсцях мало рiзну довжину, тому гарно обрамляли лице, а найдовшi локони з потилицi спадали нижче плечей.
  Вiн пiдiйшов до мене на крок, але я одразу вiдiйшла. Я помiтила, як пасмурно стало, хмари зовсiм загородили сонце. Можливо i дощ буде.
  А лице мага, яке виражало спочатку гнiв, змiнило вираження скорiш iнтересу. Але коли я вiдiйшла досить далеко заднiм ходом, щоб бачити його, я змогла помiтити, як його очi розширились i вiн застиг. Поперек запаху бензину, я вiдчула зовсiм iнший вiд якого затошнило.
  Я закрила нiс i обернулась. Краще б я не оберталось. Бо те що стояло позаду мене було жахливе. Важко назвати, що колись це було людиною, це був напiвзгнивший труп. Одного ока не було, а в ньому лазило щось буле. На пiдборiддi не було шкiри i видно було череп i зуби.
  В мене був ступор. Я просто стояла i дивилась. Коли труп видав якийсь звук, я вiдчула що можу рухатись i стала тiкати.
  Напевно ще в життi я так швидко не бiгла. Я вiдчула пiлд ногами асфальт. Щоб дивитися пiд ноги я не думала, тому i не помiтила палицю добрих розмiрiв поперек дорiжки.
  Я перечепилась, а потiм був несамовитий бiль. Я зчесала руки i розбила колiно, добре, хоч лице не ушкодила. Я намагалась встати, але бiль не давав цього зробити. Буде класно, якщо я ще зламала ногу.
  Я оглянулась: труп йшов за мною. Хоч вiн шкандибав, але скоро вiн має бути бiля мене. Я оглянула себе: джинси порванi i в кровi, руки теж в кровi. Я ледве втрималась, щоб не заплакати, але сльози i так вже котились мимоволi. Я не хочу вмирати!
  А вiн все ближче i ближче. Я вiдчуваю запах гнилої плотi i чула, як жужать мухи, що над ним кружляють.
  В цей момент вiдчаю мене хтось вiдхватив. Це був той самий маг, що менi погрожував. Ну краще смерть вiд нього, нiж вiд тої смердючої гадини.
  Вiн бiг, тримаючи мене на руках. Ще хвилину назад хотiв вбити, а зараз врятував. Приємно коли тебе носять на руках симпатичнi хлопцi, навiть в такiй ситуацiї. Видно мало в мене досвiду. З нечистю все набагато простiше.
  Цiкаво, а магiчний конклав знає, що їх пiдопiчний тут i вислiджує, того хто керує мертвяком. Навряд. Але мене точно нiс на руках маг, а не вiдьмак, в цьому я точно впевнена.
  Вiн зупинився i опустив мене помаленьку на землю.
  - Стояти зможеш? - запитав вiн.
  - Спробую, - я витерла лице вiд слiз, а бiль в колiнi знову дав про себе знати.
  Вiн придержував мене однiєю рукою. На його футболцi зеленого кольору виднiлись коричневi пятна вiд кровi. Який же вiн гарячий. Тобто руки в нього гарячi, але може це через те, що в мене тiло холодне i зараз не дуже тепло на дворi. Хоча з хмарок от-от почало пробиватись сонце.
  Я оглянулась. Ми були десь бiля траси, а позаду був той самий лiс. В декiлькох метрах вiд нас стояв мотоцикл. Шикарний чорний блискучий мотоцикл. Я б вигукнула "вау!" в трошечки iншiй ситуацiї. Невже мага? Я б на такий дивилась i дивилась, але не проїхалась би. Просто якось побачила аварiю i те що сталося з мотоциклiстом, який в неї потрапив.
  - Дивний ти, - сказала я магу. - То менi погрожував, то врятував. Ти вирiши, що ж ти проти мене чи за.
  - За, - вiдповiв вiн. - Я шукаю того хто управляє ним, а ти слабка для цього.
  - Слабка?! - я обурилась. - Я - слабка?! Якщо я не некромант, то це не значить, що я слабка! Мене, мiж iншим, вся нечисть боїться!
  - Ага, не сумнiваюсь, - несмiшливим тоном вiдповiв вiн.
  - Вiдпусти! - я вiдгорнулась вiд нього, щоб вiн перестав мене тримати i пiшла вперед подалi вiд нього.
  - I куди ти в такому станi зiбралась?
  А вiн все стояв i дивився, як я шкандибаю. Нi щоб, просити повернутися або вибачитись. Чому в нас час лише вампiри джентльмени?
  Я пройшла той мотоцикл. Напевно, кожен день його полiрує. На передньому бамперi був бiлий дракончик. Як вiн тримає на ньому рiвновагу. Я вмiю їздити на спортивних мопедах, але цей такий здоровило, що сiдати страшно. Якщо упаде, то точно мене придавить.
  А тому гаду було все смiшно дивитися на мої спроби нормально йти Бiльше я не оберталась. Пройшовши деяку вiдстань я вирiшила, що непогано б менi зупинити машину. Сподiваюсь водiї сжалiються над бiдною дiвчинкою з розбитим колiном. Ну якщо не допоможуть, то хоч хай додому завезуть. Я мала грошi при собi, так що могла i заплатити. Таксi тут навряд чи ходить, але ж деякi не проти пiдзаробити.
  Я пiдняла руку. Навiть бiль проходить, коли її обдуває вiтерець. От якби зупинилась якась гарна машинки. Я люблю джипи, але не проти гарненьких iномарок.
  Але ж нi, почала зупинятися зовсiм не iномарка, а стара бiла "дев"ятка". А з вiкна пасажирського сидiння визирнув хлопець з дуже коротко стриженими волоссям i маленькими очима, геть схожий на головастика. Коли машина пiд"їхала ближче то я помiтила ще двоє таких голова стикiв, водiй i ще один на задньому сидiннi i всi майже лисi, загорiлi i на одне лице. Ще менi гопникiв не сьогоднi не хватало.
  Я пожалкувала про iдею зупинити машину. А тим часом цi уроди почали сигналити.
  - Кицю, куди поїдемо? - вигукнув той з переднього сидiння. - О, ти поранена.
  - Йди до на i залiчимо всi рани, - сказав водiй i показав всi свої зуби, яких у нього було не тридцять два, а двадцять два.
  - Вибачте, я краще пiду, - сказала я i повернулась.
  Той, що сидiв на передньому сидiннi вийшов з машини i пiшов до мене з розлюченою мордою.
  - Так чому машину зупиняла, га?
  - Я... Аптечка. Аптечка у вас є?
  - Я зараз покажу тобi аптечка, - гаркнув вiн.
  Краще манiяк б напав на мене в темну нiч, його хоча б вiдбити можна. Хоч що вiн не розказував потiм, але йому нiхто не повiрить. А тут свiдки i купа машин проїдають мимо. Не можна себе вiдкривати людям, якщо ти офiцiйно не заробляєш на чаклунствi.
  - Лiзь в машину, киця! - вигукнув водiй.
  - Нi!
  - Лiзь! - крикнув той надi мною.
  - В мене там хлопець чекає за поворотом.
  - Iще скажи, що вiн боксер i нас всiх вiдлупцює.
  - Нi, не боксер. Але вiн чесно там.
  Просто класна ситуацiя, я спаслась вiд ходячого трупа, а буду зґвалтована цими уродами. Краще одразу застрелитися стрелитись вранцi, хоча чхала я на тi вiдьомськi зобов"язання, коли дiло стосується моєї честi.
  Хлопець зробив спробу мене схопити, а я активiзувала слабке заклинання i вiн рiзко схопився за ногу. Образливо ще те, що заклинання такого роду вiдбиваються, як в дзеркалi. I через це менi буде погано пiзнiше.
  Менi нiчого не залишилось, як тiкати. Знову тiкати. Зустрiлась я б з цими гопниками в iншому мiсцi їм би не посчастило. Я побачила, що прямо до нас їде маг на своєму мотоциклi. I я з полегшенням видохнула, коли вiн зупиняється, а не проїдає мимо. Краще маг. Той мене не зґвалтує, i вiн хоча б симпатичний.
  - Якiсь проблеми? - спитав вiн злiзаючи з мотоциклу. Як не як, а це виглядало круто.
  Ось i докази, що моя брехня - правда.
  - Любий, вони не дають менi аптечку, - кинулась я до нього i обвила руками його шию. - Ти вже полагодив мотоцикл?
  Голiвуд по менi плаче, сподiваюсь маг пiдхопить мою гру. Хоча чому я граю перед якимось смертними? Натомiсть маг забрав мої руки з його шиї.
  - Так ти кавалер нашої кицi? - спитав водiй.
  - Ну вона не ваша, - вiдповiв маг i двинувся вперед.
   - А ми заберемо, - сказав хлопець i пiдiйшовши впритул, показуючи, що вiн вище.
  - А ти спробуй, - сказав маг i вдарив колiном в пах.
  Напевно вдарив вiн добряче, бо той скорчився i так несамовите держався за дороге всiх чоловiкам мiсце, наче з нього євнуха зробили.
  - Козел! - вигукнув той, що нахабно називав мене кицею.
  Вiн поспiшив вистрибнути з машини. Маг кинув важкий погляд на нього. А нiчого не зрозумiла, але здається вiн застосував гiпноз. Той гопник пiдiйшов до свого друга, що корчився.
  - В машину, швидко!
  - Але...
  - Я сказав в машину!
  Вони швидко забiгли в свою захудалу машину i поїхали геть розганяючи велику швидкiсть. Коли "дев"ятка" зникла з мого поля зору я подивилась на мага. Вiн десь на голову вище мене.
  - Дякую, - сказала я, але вiн нiяк не вiдреагував. - Ти гiпноз застосував?
  - Ну не зовсiм. Викликав слабку болячку. Тепер йому на протязi доби дуже часто буде потрiбен туалет. Заклинання дiє, як звичайне снодiйне.
  Я хiхiкнула i вiдвернулась. Так ми далi стояли мовчки. В мене це викликало лиш напряг.
  - Ну i що далi робити будемо? - спитала я, коли мене мовчанка остаточно вивела.
  - Ти як? - спитав вiн.
  - Погано.
  - Менi совiсть не дозволяє тебе тут залишити. Ще на когось нарвешся.
  - Дивна в тебе совiсть, - вiдказала я. - Спочатку приставляєш нiж до горла, а потiм рятуєш вiд ходячих трупiв i гопникiв.
  - Ну така, як є...Зможеш залiзти? - вiн вказав на свiй мотоцикл.
  - Ти хочеш, щоб я їхала на цьому?!
  - Так, а що?
  - Що?! Нi, вiн класний. Але я не хочу, щоб менi вiдтяло голову.
  - Вiдтяти голову? Я не так швидко їжджу.
  - Ну, а машини їздять i не помiчають мотоциклiв.
  - Ти права, зовсiм нас не поважають. Але не хвилюйся, пасажири зазвичай виживають, бiльше водiї страждають.
  Вiн безцеремонно пiдняв мене i усадив на мотоцикл. Ну що поробиш. Що ж виходу немає i я всiлась щоб менi було зручно. Вiн сiв спереду.
  - А де держатись? - спитала я.
  - Нiде, просто обiйми мене.
  - Обiйняти? - я здається трiшки покраснiла.
  Добре, що вiн мене не бачить. Я нi з ким не зустрiчалась, цiлувалась лише з двома i нiколи не обнiмала незнайомця.
  - Навiть, якщо було б де держатися, ти б своїми руками не змогла б добре втриматись.
  А дiйсно, в руках я зараз не могла нiчого держати. Я пiдкинулась ближче i обняла його за талiю обома руками.
  
  11
  
  - I куди ти мене привiз?! - вигукнула я злiзаючи з того громадного мотоцикла.
  - До себе додому, - вiдповiв маг.
  Соромно, але поки їхали я над цим питанням задумалась лише зараз. Думала лише про те, який в нього твердий рельєфний живiт, який я вiдчувала частинами пальцiв. Якби я хотiла побачити його без одягу...Вже говорила: менi соромно. Але що поробиш з гормонами, якi досi не мали виходу. Так, волосся i торс гарнi, залишилось роздивитись очi.
  А очi в нього були якогось дивного кольору, близького до фiолетового. Я чула, що фiолетовий колiр очей буває, але нiколи до цих пiр не бачила. Гарнi очi, нiчого не скажеш.
  Ми були в дворi, який окутували новi багатоповерхiвки. Шумiли дiти i бiгали туди сюди, а вiд їхнього крику дзвенiло в вухах. Маг закочував мотоцикл в гараж. Звичайний гараж для машини. Потiм повiв до пiд"їзду, щось там понаклацував бiля дверi, приставив магнiт i дверi вiдчинились i ми пiшли до лiфту. Пiд"їзди нових будинкiв я теж не люблю, хоча вони не тхнуть.
  Прикольно було вiдчувати, як в лiфтi набираєш вагу чи массу. Я пам"ятала з урокiв фiзики що щось тiло збiльшує коли пiднiмається з прискоренням вверх. Через цi коливання в мене заложило вуха, прям як в метро чи лiтаку.
  Вiн жив на п"ятому поверсi. Маленький коридор i чорнi дверi i золотистi "53".
  Всерединi квартира виявилась аж нiяк не бiдною, хоча я не знала скiльки кiмнат. Я роздивлялась.
  - Треба обробити твої рани.
  - Можна спочатку помитись? - спитала я. - Бо цей запах бензину...
  - Звичайно, можна, - вiдповiв вiн i провiв мене до ванної.
  Тiснувата, але вся в блискучiй чорнiй плитцi. Замiсть ванни була душова кабiна.
  - Тут є шампунь, правда чоловiчий i всякi iншi засоби. Думаю, ти розберешся, - сказав вiн i вийшов, закривши дверi.
  Я почала роздивлятися пляшечки та тюбiки, що були на полицях навпроти умивальника з дзеркалом. Нi одного признаку жiнки. Якщо маг i жив с кимось, то це був чоловiк. Я взяла лосьйон пiсля бриття i понюхала його. Люблю чоловiчi запахи. Потiм понюхала пляшечку з парфумами. Блаженство для мого носа. Я ну потiм я все таки побачила шампунь i гель для душа. Шампунь пахнув, як шампунь, а от гель вiддавав парфумами.
  Десь в глибинi полицi стояла лабораторна колба. Я її взяла i закрила очi, викликаючи видiння. Я бачила мага, але з коротким волоссям, хоча було вiдчуття, що це не зовсiм вiн. Враз i я побачила живого трупа.
  Я випустила колбу i вона розбилася. Добре, що в нiй нiчого не було. Я кинулась пiдбирати скло. Коли на мене напав маг, то в мене було видiння з двома однаковими хлопчиками.
  Я згадала, що в карманi в мене знаходився мобiльний. Я миттю його вийняла i набрала номер Антона.
  - Алло, - вiдповiв вiн досить швидко для нього. Просто вiн зазвичай чує, коли йому дзвониш разiв три.
  - Антон, у того мага, що зник був брат-близнюк?
  - Так, а що...
  - Спасибi, бувай! Вибач! - швидко перебила я i кинула трубку.
  Мобiльний я поклала на полицю i почала роздягатись. Джинси на одному колiнi порвались, футболка i лiфчик в бензинi, добре хоч трусики чистi.
  Я включила воду i залiзла пiд душ. Добрий початок: я приймаю душ в квартирi хлопця, iм"я якого навiть не знаю. Рани пекли, але кров йти перестала. Я старалась добре вимити голову, але шампунь менi явно не пiдходив, бо вiд нього моє волосся стало якимось жорстким.
  Пiд душем я стояла довго,, бо менi все здавалось, що бензин ще залишився в моєму волоссi. Дiтям ранiше вiд вошей мили голови керосином, так якось його змивали. Треба менi прийти до дому i зварити якесь зiлля або прополоскати голову трав"яним вiдваром.
  Коли я закiнчила, то ванну заповнила пара, а її конденсацiя осiла на дзеркалi. Я провела по ньому рукою, щоб чiтко побачити своє вiдображення. Рожева шкiра, а волосся стало темнiм i ще бiльш хвилястим. Я зняла з крючка на дверях рушник. Виглядав вiн свiжим, а коли понюхала, то вiдчула запах прального порошку змiшаного з запахом чоловiчого лосьйону. Значить його використовували десь один два рази.
  Я обтерлась, вдягла трусики, укуталась в той рушник i вийшла з ванни.
  - Ей! - я позвала хазяїна дому. - Я взяла твiй рушник! Ти не проти?
  - Нi! - вигукнув вiн i вмить прибiг до мене. - Не подумав про рушник. Я тобi одягнути щось знайшов, бо твоя одежа геть брудна.
  Вiн вручив менi жовтий комок. Я взяла i розгорнула. Це була довга футболка з намальованим зеленим листям коноплi.
  - Дякую, а що на низ одягнути?
  - Воно на тобi буде як плаття. I дай менi свою брудну одежу. Я її в пральну машину закину. Десь через години пiвтори навiть висушиться.
  Я подала свою одежу йому, але одразу ж покраснiла.
  - Там же...
  - Нiчого з твої лiфчиком не станеться, я не збоченець-фетишист. А якщо ти соромишся, то другий розмiр для твоєї статури - це нормально.
  - Я ж в тебе не питаю, скiльки сантиметрiв в тебе... - я покраснiла ще бiльше i вмить забiгла в ванну.
  Футболка дiйсно дiйсно приходилась менi, як плаття, але коротеньке плаття. Цiкаво, це футболка мага чи його мертвого близнюка. Краще ж перше, бо носити одежу покiйника якось... Видiння я викликати не стала, бо мало що хто робив в цiй футболцi, а знати що саме я не хотiла.
  - Як рани? - спитав вiн, коли я вийшла.
  - Їх треба обробити. Є пероксид водню? До речi, я розбила якусь колбу.
  - Нiчого, ними все одно вже нiхто не користується.
  - Ними користувався твiй брат?
  Вiн подивився на мене, але промовчав.
  - Вибач, в мене я дар. Я дiзналась, що той ходячий мертвяк був твоїм братом. Ви схожi.
  - Ми близнюки, - вiдповiв вiн сухо. - Пiшли, ранi потрiбно обробити.
  Вiн повiв мене на кухню, всю в чорно-бiлих тонах. Що мене здивувало - це iдеальний порядок, як картинка з каталогу, все на своїх мiсцях, все чисто i блистить, нi одної жирної каплi. Сама ж я нiколи не привчалась до порядку i не любила його, тому в моїй кiмнатi було повне безладдя через яке так сварилась мама. Ще бiльше я ненавидiла прибирати.
  Маг витяг з одного з верхнiх шаф коробку. Як я зрозумiла, то була домашня аптечка.
  - Вибач, магiчно лiкувати не вмiю i не хочу за це братись, - сказав вiн i поставив коробку на стiл.
  - Я теж, - чесно призналась я. - Лише лiкувальнi зiлля, але вони складнi i боюся впливу на органiзм.
  - Вiдьми ж всi зiлля вмiють.
  - Нi. От приворотне зiлля - це для мене жах. Любовнi чари - це єдине, що я не вмiю.
  - А я за них навiть не брався, - вiн дiстав з коробки коричневу пляшку i став уважно читати етикетку.
  - Я тебе звати? - запитала я, бо це питання дуже мене цiкавило.
  - Дан. Прiзвище - Голицинський, якщо це тобi про щось говорить, - вiдповiв маг i вмокнув вату в рiдину з пляшки, а потiм взяв мою руку.
  - Дан - це скорочено вiд Денис?
  - Нi. Це окреме iм"я, в честь богинi Дану. Може чула таку?
  - Є ще термiн такий - Туанта де Данаан, або народ богинi Дану...
  - Або просто ельфи, - закiнчив за мене вiн. - В Київськiй Русi теж було таке iм"я, але з моїм нiчого спiльного.
  - Все таки дивно тебе батьки назвали.
  - Згоден. Вони хотiли, щоб я вирiс справжнiм магом, а брата назвали Святославом в честь войовничого київського князя. Вийшли не так, як вони хотiли. Брат став сильним магом, а я - нiким.
  - Яка самокритика! - вигукнула я. - Я ж вiдчула, що ти не слабкий. Якого ти там рангу?
  - Третього.
  - Так це серйозний ранг.
  - Мiй батько в шiстнадцять був вже архiмагом, магом першого рангу.
  - Господи! - викрикнула я. - Знаеш, чим ми вiдьми кращi за магiв?В нас немає цих нiкому не потрiбних рангiв.
  - Можливо ти й права. Моя матiр - вiдьма. До речi, як тебе звати?
  - Маша. Тобто Марiя Полонська.
  Вiн з подивом подивився на мене.
  - Ти - Марiя Полонська?! - запитав маг.
  - А ти чув моє iм"я?
  - Звичайно.
  Виходить, я знаменитiсть в магiчному колi. Навiть не пiдозрювала. Як не крути, а менi приємно.
  - Звiдки? - спитала я. Треба ж знати, чому люди знають моє iм"я.
  - Дуже мало хто з магiчним даром має справу з нечистю. А ти як вiдомо єдина винищувача на мiсто, а не екзорцист якийсь там.
  - Екзорцисти працюють з одержимiстю, - поправила я. - Я знищую злих духiв, а не виганяю з тiла. А з добрими я навiть дружу i провожу ритуали наших предкiв. Я борюся тiльки з нечистю.
  - От нiколи б не подував. Ти така... маленька.
  - А ти думав, що я буду великою грудою, яка вбиває нечисть лише одним своїм видом, а магiчними здубностi докiнчую?
  Ще трохи слiв про маленьку хрупку дiвчинку i в мене розвинеться комплекс. Нiчого, краще бути маленькою, чим зростом, як вежа. А особливо смiх, коли цi вежi знаходять собi хлопцiв, якi навiть нижче мене. До того ж, багато визначних людей були маленького зросту. А ще бiльше геями. Визначнi люди люблять чоловiкiв...
  - Ну нi, - вiдповiв вiн i пiдняв моє колiно.
  Я вiдчула себе нiяково. Коли так задерте колiно, то йому вiдкривається прекрасний вид, але схоже вiн цього навiть не помiтив i був зосереджений лише на ранi, яку протирав.
  - А чим ти вбиваєш нечисть? - спитав вiн.
  - По-перше: я її не вбиваю, бо вбити нечисть - це ще нiчого не значить, а усмиряю i знищую. А по-друге: для кожного виду свої методи.
  - Ясно.
  - Дан, а ти сам живеш?
  - Зараз так. Мої батьки подорожують по свiту. Я їх бачив останнiй раз три роки тому. А так жив з братом.
  - Вибач, але як сталося таке з твоїм братом?
  - Вибач i ти менi, але я тобi не дуже довiряю.
  - Та нiчого,- сказала я посмiхаючись, але про себе трохи образилась.
  - А ти сама як там опинилась?
  - Чи я вже говорила, я його хотiла вбити. Твiй брат... Тобто той труп вбив мою найкращу подругу i ще двох вiдьом.
  - А як ти його знайшла?
  - Мавки дали менi його вухо, яке вiдвалилися. А вони ж такi, що все тащать в своє болото...
  - Вухо?! Мавки?! А ти з нечистю...
  - Ага, з нечистю, - повторила я за ним. - В тебе є щось випити?
  - Що хочеш?
  - Зелений чай.
  - А я думав, щось мiцнiше, але навряд чи вiн у мене є.
  Вiн став iще з одної шафи пляшку заповнену коричньової рiдиною. Що, цiкаво, iще є в цих шафах?
  - Кон"як? Це ж алкоголь!
  - Брендi. Тобi краще випити, - сказав i подав менi пляшку.
  - А ти? - запитала я, але пляшку з його рук все таки взяла.
  - А менi потрiбно тебе додому довести. Чи ти хочеш екстремальної їзди? Але це не до мене.
  Я промовчала i вiдкрутила пробку. Зробила один ковток i вiдчула теплоту горлi, а потiм ця теплота пiшла по стравоходу i так по всьому шляху рiдини, поки вона не опинилась у шлунку. Одного ковтка менi було достатньо, бо я легко п"янiла. Я закрила пляшку.
  - Дякую, - сказала я i подала йому пляшку.
  В моїй одежi все одно зостався запах бензину. Не те що це був улюблений одяг, але шкода викидати. За той час до поки одяг висохнув, ми з Даном розмовляли. Вiн здебiльшого розпитував мене про мою роботу.В однiй психологiчний книзi я читала що найкращий спосiб сподобатись людинi це говорити про неї. Схоже на мене це дiє, вiн менi подобається.
  
  12
  
  Сiм"я вечеряла, але чомусь всiм так хотiлось хоч один раз скоса i з посмiшкою глянути на мене. Пiд столом сидiв кiт. I я не здивуюсь, якщо мухи сюди злiтаються, бо дiзнались, що Машу додому привiз хлопець.
  - Може розкажеш? - спитала мама i пустила пiдозрiлий погляд.
  - Що розказати? - я вдала, наче не розумiють мого питання.
  - Хто вiн?! - з нетерпiння вигукнула Даша. Ой, дивiться, вона покраснiла!
  - Та не покраснiла, - заперечила я.
  - У Маши є хлопець! - вигукнула Христина. - Нарештi.
  - Замовкни, мала. - огризнулась я на молодшу сестру. - Вiн менi не хлопець. Вiн просто менi допомiг i все.
  - Не все, - сказала Даша. - Я бачила, як вiн на тебе дивився, коли ви прощались. До того ж вiн симпатичний, чи не так?
  - Даша, чому ти до неї пристала, - озвався тато. - Коли їй допомiг якийсь хлопець, то це не означає...
  - Вона така ж скромна, як i ти, - перебила його мама. - Менi здається, але я чую запах бензину.
  - Здається, - одразу вiдповiла я. - Де ж тут бензину взятися....
  Я почала нервувати. Просто не могла придумати логiчного пояснення, чому я пропхалась бензином.
  - Нi, точно десь бензин. Ти ремонтував машину сьогоднi? - звернулась мама до тата.
  - Яка машина? Я тiльки з роботи...
  - Мама! - вигукнула Даша. - Ти вiдходиш вiд теми. Ну, Маш, давай розказуй, як все було.
  - Що було? В мене розбите колiно, зчесанi руки...
  - Для такого красеня я б пiшла на такi жертви.
  - А вiн ще красень, - за хiхiкала Христя.
  - Мовчи, мала! - гаркнула я на молодшу сестру, а потiм обiзвалась до старшої. - От заради своїх красенiв i жертвуй.
  - Менi вже одинадцять рокiв! I мене вже є хлопець.
  - В тебе вони ще з дитсадка є.
  - Ну, Маш, як його хоч звати? - несчасним просяним поглядом окинула мене Даша.
  - Хiба це важливо? Ми навiть телефонами не обмiнювались.
  - Але вiн знає, де ти живеш.
  - Його проблеми, - сказала i встала беручу пусту тарiлку. - Дякую.
  Поставивши тарiлку в мийку, я пiшла в свою кiмнату. Одразу включила комп"ютер, посиджу в iнтернетi. Там не задають цих дурних питань, i багатьох осiб чоловiчої статi радує, що в мене немає хлопця.
  Через деякий час зайшла Даша i поставила передi мною чашку з якої вiдходив приємний аромат.
  - Ммм...чай, - заключила я.
  - Зеленiй, заварений приблизно водою восьмидесяти градусiв при малiй кiлькостi заварки, настояний рiвно сiм хвилин, - вiдчиталась вона.
  - Нарештi навчилась його робити...Стоп! Китайський чи цейлонський?
  - А є рiзниця?
  У рослин для зiлля важливий навiть час коли вони вирванi, не кажучи вже про мiсце, де вони росли. Я люблю бiльше китайський чай, в нього м"якiший смак.
  - Звичайно, в них смак рiзний, - вiдповiла я i спробувала на смак. - Цейлонський.
  - Ну я рада, що тобi...
  - Що тобi потрiбно? - перервала її промову я.
  - Маш, розкажи, що с тобою коїться. Ти поводиш себе дивнiше, нiж звичайно. Це всi помiтили.
  - В мене померла дорога людина, як я маю поводитись?
  - Нi, це не те. Не те... А ще бiля тебе почали вештатись хлопцi. Я не проти, але рiзкий порив - це не добре. Розкажи менi, я ж все ж таки твоя сестра. До речi, що сталося с тим багатим хлопцем?
  - Вiн - справжнiй кровопивця.
  - Тобто козел?
  - Нi, кровопивця. Це ще гiрше козла.
  - Ммм. Ясно. А той, що сьогоднi привiз тебе менi сподобався, викликає довiру.
  - Вiн просто допо...
  Мене перебив телефонний дзвiнок. Я збиралася його взяти, але Даша я його перехопила.
  - Хто такий Антон? - спитала вона дивлячись на єкран.
  - Друг, - вiдповiла я i вихопила телефон.
  Я перебiгла в iншу кiмнату, щоб спокiйно поговорити i сховатися вiд старшої сестри.
  - Алло, - пiдняла я трубку.
  - Маша, що означає твiй сьогоднiшнiй дзвiнок. Ти як?
  - Нормально. Антон, вiдьом дiйсно вбиває труп некроманта, але ним хтось керує.
  - Як ти дiзналась. Ти зустрiчалась з Темним Князем?
  - То падло, а не князь.
  - Зустрiч пройшла настiльки погано?
  - Вiн згоден менi допомогати, але якщо я дам йому випити трохи своєї кровi.
  - Ну вампiр одним словом, - зiтхнув Антон.- А як ти дiзналась, що в того мага є близнюк?
  - Цей самий близнюк i врятував мене вiд нього.
  - Що?! А вiн...Що ти там робила?! Де ти його бачила i що було, щоб тебе треба було рятувати?
  - Проходила мимо i тут воно напало на мене i прийшов супермен i врятував мене.
  - А якщо серйозно?
  - А якщо серйозно, то дуже довго розказувати. До речi, лiч контрольований. Одне питання залишається: ким? Оце наш маг-близнюк i вирiшував.
  - Хм. Навряд конклав це йому доручив. Вiн мого рангу.
  - Ти його знаєш?
  - Ну так... В нього мотоцикл класний.
  Я навiть не здивуюсь, коли менi скажуть, що Антон знає технiчнi засоби пересування всього конклаву.
  - Я якось не про мотоцикл питала.
  - Та зрозумiв. Ми з ним стикалися пару раз. Звуть Дан Голiцинський. З магiчної сiм"ї, вчиться в унiверситетi, на кого i де не знаю. Грав на гiтарi в аматорському рок-гуртi, - виклав Антон, наче в досье. - Бiльше нiчого не знаю.
  Завжди менi подобались музиканти. Ще один плюс. В iнший ситуацiї в мене вiд нього б дах поїхав.
  - В мене є ще одне питання.
  - Не про нього, про мене. Правда, що я вiдома в магiчних колах?
  - Ну...як сказати, багато, хто знає твоє iм"я. Нечисть - це як брудна робота i мало, хто її виконує.
  - Брудна робота?! Вони навiть iнтелект мають на рiвнi нашого, а то й вище i бувають хорошими.
  - Я не заперечую, але про нечисть є багато стереотипiв i мало з них хорошi, ти сама це знаєш. Знаєш, деякi звуть тебе Принцесою нечистi.
  А що ж непогано звучить: Принцеса нечистi. Тепер ми з Темним Князем можемо скласти чудову пару.
  - А чому не Королева?
  - Бо ти ще замолода для королеви, вiдповiв Антон,але в голосi чувся смiшок.
  - А якщо чесно?
  - Це звання має iнша жiнка, - останнє слово вiн виговорив дуже чiтко, пiдкреслюючи його .- Вона не вiдьма.
  Отже, є якась стара, що справляється з нечитю краще за мене. Треба розiбратись.
  
  
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"