Лисневская Алена Владимировна :
другие произведения.
Старая- старая сказка..
Самиздат:
[
Регистрация
] [
Найти
] [
Рейтинги
] [
Обсуждения
] [
Новинки
] [
Обзоры
] [
Помощь
|
Техвопросы
]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оставить комментарий
© Copyright
Лисневская Алена Владимировна
(
sokrovische68@mail.ru
)
Размещен: 16/02/2006, изменен: 17/02/2009. 14k.
Статистика.
Сборник стихов
:
Поэзия
Ваша оценка:
не читать
очень плохо
плохо
посредственно
терпимо
не читал
нормально
хорошая книга
отличная книга
великолепно
шедевр
Снег в окно ложиться мелом..
Это было или нет...
То, что нас с тобою грело,
Даст совет или ответ....
Знает он, чего хотела
Вера солнца в зное лет
Холодом согреет тело
Лучик даст от ветра свет.
Я все ищу в бессонной ночи
Глаза души, ее шаги.
И, разрывая себя в клочья,
Шепчу бесстрастное "Прости"
.Рисует снег осколком лета
Мотив осенний у весны.
Мы за пределом тела где-то...
Но все же фразы снов слышны.
Он все крадет, лишая пульса,
Желанья думать о себе.
Он властелин...Знаком он с грустью,
Оставил чувство на стекле...
Пытаюсь снова отрицать я,
Но вы соперники в огне.
Он ,как и ты, в годах блуждая,
Поближе хочет быть ко мне.
Его ладонь стекла касаясь
Ласкает вечностью дождя,
Слова как солнце улыбаюсь,
Обнимешь нежностью творца.
И есть ли разница меж вами??
Конечно, есть - лучей гроза..
Лишь для тебя ее цепями
Я приковала снег цветка.
Все быстротечно в мире этом
И может, где-то не права.
Я благодарна только свету,
Что подарил снег и тебя...
Стиха поскрипує снiг на долонi
Все ще мандрує у вирi морiв.
Лише довкола мандрiвкою дзвони
Нам сповiщають чуттєвостi спiв.
Все ще повернеться примхою долi
Будуть летiти снiжинки до снiв.
Все ще повернеться знову i знову,
Тiльки залишаться думи з полiв.
Дивною стежкою снiг лiг на скронi,
Вiн не байдужий до моїх думок.
Лише вiдчую - i я у полонi
Його пестливостi, вiрностi крок.
Три думи переплетенi в одну
В годину розквiту душi
Ми наче з крилами лiтаєм.
Та тiльки ввечерi, в тишi,
Тiкаємо з думками плаєм.
Три квiтки сплелися в одну,
Три стежки стрiлися в садку,
Три ноти зводили струну,
Три чайки падали в рiку.
Думки потрапили в вогонь,
Казковий, нiжний, дивний сон.
В його очах - п'янкий полон,
Кохання батькiвського тон.
Незламне, братове плече
Опорою було менi.
Та час рiкою все тече
I подорослiшали ми.
Iз друга вiрного ти став
Ваганням цiлого життя.
Зусиль багато все ж доклав,
Аби не зникнуть в небуття.
Та час iде й далеко ти
Стосунки iншi i не тi.
Незнанi, схованi свiти
Руйнують створенi стiбки.
Пройшли роки, з'явивсь обман,
Сповивши тiсно на вiки.
Неначе сон, земний дурман
Зайняв потiк думок стрiмкий.
Амур поцiлив прямо в душу,
Забравши травневi дощi.
Тепер його кохати мушу:
Його слова ключi знайшли.
Вогонь - стихiя притаманна
Лиш серцю нiжному тому.
Напевно вiтром йому звана -
За ним нiкуди не пiду.
Та зникло раптом, є лиш храм,
А в ньому мiсячний корал.
I помiж милих, званих дам
Його величнiсть кардинал.
На нього дивляться, кохають,
Та тiльки вiн їх, мабуть, нi.
До нього горнуться й не знають,
Що душу втратив, лиш менi
Вдалося трiшки пил роздмухать
Вагання смак разом iспить.
Три серця, що менi були,
Три долi, що в одну сплелись...
А зараз поруч мене - днi,
Що в вiчнiсть цiлу все ж злились...
Забула їх: з'явився ти
З глибин дитячої безоднi.
Змогла вiд себе вiдвести
Усi серця менi холоднi.
З тобою поруч геть нестрашно,
Бо ти - мiй друг, мiцне плече.
На допомогу наше щастя
Все сповиває й час тече
До нас невпинною рiкою
Вiдводить владною рукою
Нерозумiння i розлуки.
Одне лишень скажу... Шепочу.
Одне лишень скажу... О ноче!
Усе я вiддаю... Кохання...
Усе я вiддаю... Я знаю,
Що ти обiймеш мiцно i тендiтно.
У хмарах двi зорi... Лоскоче.
У хмарах двi зорi...О наче!
У листянiм дощi нас двоє
У листянiм дощi з тобою.
* * *
Как же это все-таки прекрасно:
С листьями назначить дежавю.
Шли с тобою точно не напрасно,
Чтоб сказать друг другу: "Я люблю".
Все вокруг сверкало и струило
Теплоту, согласье и мечты.
Стало явью то, что очень мило
Разожгло свет - пламя рай- свечи.
Мы вдвоем... мы рядом... ветер тело,
Обжигая, нас унес на трон - рассвет.
Я ждала, ты грезил, вмести смело
Подарили счастью из любви букет.
* * *
Вiки розкрили дверi свiту--
А ми замкнулись у зорi.
Ставки зловили мить розбиту--
А я вiдкинула в вiтри.
Усе спиняє, та даремно:
З тобою поруч знову я.
Минулим дати шанс--нiкчемно:
Забрали волю з вiвтаря.
Частина дотиком палала--
Її у серцi збережи.
Вона зростала на Купала,
То ж це родзинка у душi.
Частина ж - полум'я святеє -
Її тримаю у руцi.
Так обережно, навiть в стелi
Смарагд виблискує в вiнцi.
Ось доля дасть той день - сонети,
Яким сповиє смак тебе.
Й не вiритимеш, що в дуетi
Кохання - полум'я цвiте.
Той заднiй план за все дорожчий,
Бо ми замкнулись там однi.
Наш шлях просторий, геть не вужчий,
Гойдають зорi на гiллi.
Ну що для крил нерозумiння?
Вони однаково летять.
Сердець золотавого промiння,
Тепло уст меду передать.
Набридли як менi всi сльози,
Що проливали ми до нас.
Затьмарюючи знову прозу,
Не шлiфували квiт - алмаз.
Це вперше хочеться стрибнути
Далеко, знаєш, до небес!!!
Минулого тримають пута -
Допоможи, аби той трунок щез!!!
За руки, вгору, до свiтання -
Нас там чекає велет чар.
Природних чар, а це - кохання.
Думки замкнули розбиту
У передпокої свiчi.
Не стомлюватисю лиш твердити,
Щоб все погане в далечi.
В мелодiї нема iдеї
Чи роз"єднати чи звести.
Та серце, млiючи вiд неї,
Змiцняє, скрiплює мости.
Даремне лiлiї п"янкучi
Приймають вiчнiсть самоти.
Заради щастя велич кручi
Здолаєм в парi, я i ти.
Тепер на вiвтарi долонi
Блищить жадане, та... не те.
Пульсує вiчнiсть знов у скронi,
А я не знаю, що святе.
Якби припасти до зiрницi
Невiдворотне зберегти.
Забрати крил у птицi,
Аби потечiї на йти.
Усе звивається в кiмнатi
Алегоричностi вiстей.
Якби у безвiсти пропасти
До антгонiї iдей ...
Я, вiдвертаючись, благаю 6
Допоможи збагнути все.
Долаю гордостi мiф-стаю,
Та проти течiї тряси.
Вiками все те подолаю,
Що точить каменю у вiвтарю.
Й не вип'ю келиху вiдчаю,
Бо не для того розум-цар.
Усе крежля, дає куплети,
Якi спiватиме однiй.
I спокiй у владарки Лето
Не вiзмем гордосщi сумнi.
Запаморочення майнуло
I знову бачу в барвах я.
Не щастя ноткою, так, було,
Та забрала рiк течiя
* * *
Вино пролилось прямо в сердце,
Оно струилось, словно кровь.
Ты не увидишь меня вновь,
Ведь исчезает тонко дверца.
Чего ты хочешь? Утешенья ?
Да ведь не нужно для тебя
Ласкать, любить, смотреть любя
И обнимать ? Мечтай, мальчишка, на мгновенье!
Чего добился? Оскорбленья?
А это, знаешь, мрак души.
Ты только, мальчик, не греши,
Ведь доведу я шепот до моленья!
Зачем ты смотришь в душу прямо?
Она тебе ведь не нужна,
А чтобы плюнуть, нестрашна.
Тебе на горло, нет, не скажу.
Зачем, зачем сижу, морочу
Я эти стертые листы???
И следа не осталось от мечты,
Себя я больше точно не забочу.