Володимир ЯЩУК
Вибранi вiршi
***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вiтер гiлкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирiй землi
Дзьобає
I злились вже журавлi
З обрiєм.
***
Косуля рухами довiрливо-тремкими
Скубла пучечки променiв з гiлок...
А вже на неї вовчими очима
Iз-за кущiв видивлювалось зло.
Пила косуля, витягнувши шию,
Iз блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке i стосиле
В гарячi груди зуби уп"яло.
I люди так, безпечнi та наївнi,
Ще часто падають подоланi й безкрiвнi
Пiд кiгтями пiдступностi i зла.
Тож будьте пильнi - з зiркiстю орла,
Докiль у свiтi вiйни i катiвнi,
Докiль у крематорiях зола.
Провесiнь
Ще снiг бiснується, та вже зелений шал
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна - ростком з мiцного кореня,
I благодаттю повниться душа.
Стократ оспiвана, мов сповiдь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з розповнi вина...
Весна...
Снiжинка
Цнотлива i чиста, привабна й тендiтна,
Мов рiзьблена з крихiтки скла,
Тремтячим, блiдим i ярiючим тiлом
До нього в обiйми лягла.
Наповненi всi непорочнi клiтинки
Коханням, подiбним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала снiжинка
В пашiючих пестощах ґрунту.
Мiнорний мотив
Замело. Знавiснiвши, завiяло
Тужний поклик лiта рахманного...
Нерозгаднi краплинки пiд вiями, -
На повiках снiжинки тануть.
Закосичена травами стежечка
Сивим iнеєм попроростала.
У моєму серцi збентежено
Вгомонiлася юнiсть зухвала.
Серцем сприймати
В вагранку обрiю злилась
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де мiсяць заiскрився.
Струмок десь близько жебонiв,
Так нiжно, трепетно, уроче...
I ехолотами стернi
Земля ловила шепiт ночi.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навiк дала
Природа-мати.
Посiвна
Сiють. Сiють, в небi - грай,
Захлинувся обрiй спiвом,
Крiзь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сiвачем.
Вiн снагою аж буяє.
Каже: "Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!.."
Ґрунт важнiє семеном -
Прорiсть вдасться не обрiдна.
Ти возносиш, земле рiдна,
Спiв, зерно i труд - водно!
Дощ
Перебори пружних лiнiй
На оспраглiй шибцi синiй -
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагiдно змахнула
Зеленавими крильми.
Вечiрнiй мотив
Лука Горинi, вмаєна в багрянь.
Привиддя тiней чудно-легкокрилi -
То знову меркне день на небосхилi
I вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов менi звiряє таємницi...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучнi, замрiянi дива.
У Колодяжному
Лесi Українцi
Ларисо Петрiвно, я бачу вас скрiзь
На давнiх узлiсних стежинах Волинi,
Де срiбним дощем обсипається iнiй
З косичок мрiйливих дiвчаток-берiз.
I ви серед них, нiби Мавка з борiв,
Всмiхаєтесь поглядом дзвоникiв синiх.
Я бачу вас скрiзь... У квiтчастiй долинi
Ви сонце стрiчаєте в раннiй порi.
Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Писали ви вiршi палкi, як пожежi,
I в кожному словi - вогонь боротьби.
Ось тут наслухали ви людськi розмови,
Вслухалися в пiсню i гнiву, й журби.
I вiрили в силу вогнистого слова.
Сонет про Килину Хомич
Упала ницьма мiсячна трава,
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очi вирячив совино
I неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зiгрiва,
Що ти - Народний депутат, Килино?
Пролине нiч. I смерть твоя пролине.
I тим - мiж нас - жива, жива, жива...
Щебечуть днi у сонячнi кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
I орють лан, що нiмував вiками.
I ти iз нами твориш i дерзаєш,
Аж заздрять тi, узятi тлiном зграї,
Котрi тобi грозили хробаками.
Пробудження
Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Орошеними кiльчиками трав -
I барвами заграло все поснуле,
I в серцi пристрастей потiк заграв.
Замшiлий дiд, що думав умирати,
Вже й радий, що зi смертю не в ладах.
I навiть клен сухезний, каракатий
По-молодому бростi викида.
Межа
Нелегко людинi подолати в собi
одвiчно закладене в неї,
але ще важче людинi
подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтiс.
Живуть розжовуванням снiв
I потерть спогадiв плiсенних
Жують, смакуючи, щоденно;
I що їм той, котрий згорiв,
Палких викрешуючи слiв.
Вiн смiховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Новi свiти вiдкрить хотiв.
Вже так химерно повелося:
В одного сивiє волосся
Вiд поривань, шукань значних.
А другий - клоччяний батiг -
Од вiйн iзсохнувся хатнiх, -
Йому про мрiї i не йшлося.
Пам"ятаю
-Гiрка полуда, в лестощi сповита...
Навiщо, пам"яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мiй криштальний спокiй зруйнувать,
Щоб сон i смiх брутально осквернити!
Навiщо, пам"яте, скажи ти,
Навiщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душi щемиш?
Облиш мене, облиш!..
-Нi, голубе... Я бачу: ти гориш,
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний реєстратор, -
Зневiльна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.
-Хiба я пiдлий чи нещирий?
А що, як нi? Тодi усiм ти кум?
Усяк тобi нутра глибiнь довiрить?..
Не я ж вигадниця понурих дум -
Є в свiтi пiдступ, зрада, глум:
При совiстi, вiдкритi не допiру,
Притерлися лукавцi й лицемiри,
Мерщiй крiзь радiсть i крiзь сум
Їх розпiзнай очима вiри!
Про кохання
Я вперто гадав, що любов - маячня,
Знiчев"я надумана штука.
А вона капосна, нiби свиня,
I раптова, як в травах гадюка.
Без попередження серце спиня,
А то на всi груди стука.
Головне - напада серед бiлого дня,
Мов крадiй чи скажена сука.
Я маю з нею чимало морок:
Тиняюсь, як тiнь, неприкаяно
I ревно благаю: "Вiдстань, маро!
В дарунок - днi мої згаянi
I не один остаточний зарок,
Власним безволлям облаяний".
***
Облиш розiгрувати млосну згагу
I в поцiлунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне благо
Iз легковажних забаганок вироста.
Ще день - i ти введеш мене в оману,
I я нараз постану - неспроста! -
На перехрестi дiловитостi й туману,
Де хирява мета й комiчна суєта...
***
Закостенiли трепетнi слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогоднi я уперше вшанував
Стихiю вчинкiв наших нерозважних.
***
Безустанне безумство ночей незлiченних
I розкрилених рук найжаданiша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утiх невiдомих,
Незбагненних, солодких, палких i шалених.
Опiй щемних принад - найхимернiший трунок -
Лащить серце пiдступно вогнем благовiсним.
Ефемерний, я нехтую "праведним" вiче
Невибагних вагань, осторог i повiр"їв...
I тому лиш безвладно благаю цiлунок.
***
Коханий погляд твiй вiдкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланiти
I вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
"Лиш ти, лиш ти..." - уста, як листя.
Єство, зчароване й хмiльне,
Нуртує млостю i вогнем
I найнiжнiшими словами
(Банальними! Однак же й нас
Iмлистий обезбавить час...)
Лазурнi дивотворить храми...
Але вже в небi - сонця гра, -
Нам розлучатись знов пора.
Експромт
Ну, як оця казковiсть не насниться:
Глибокi жвавiстю, ледь-ледь насмiшкуватi,
Серпанковi, зачаєнi зiрницi;
Пiсеннi брови - трепетнi й крилатi,
I губи - соковитi полуницi,
I коси - наче легiт сiножатi,
I руки - мов з розпеченої крицi,
Бо в них - жага й знеможене завзяття.
Благоговiйно тiшусь не натiшусь,
I наслухаю божевiльну тишу,
I непритомно шепочу: "О Боже!
Уже в собi я не знайду зупину,
Ще мить єдину, тiльки мить єдину -
Й вiд щастя серце захлинутись може!.."
Про районку
Зло коридорне й метелик патетики
Злетять, зiткнуться - i сiра маса
Вивалює нудьгою на лоно газетки,
Вiдбутої, вiдпрацьованої i де-де обласканої.
По тому стрiчав її в рiзних халепах:
Зачитану, засиджену й просто забуту,
I корчилися на вiтрi слова-епiлептики,
I гноєм смердiли краплини рути.
А вранцi вставав я i серце розжарене
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всi зiтхали :"Мариш!"
I я знову брався за "дiло насущне".
***
Поцiлуй мене, кохана,
Так, щоб нiч зiтхнула палко,
Щоб хитнувся мiсяць п"яно.
Поцiлуй мене, кохана...
Я тремчу, вуста, мов рана, -
Угамуй той бiль, весталко,
Поцiлуй мене, кохана,
Так, щоб нiч зiтхнула палко.
Звернення
Замизкане слово не бгай у рядок
I не замiряйся ним серця вразити.
В нiм сила згрубiла. В руцi неофiта
Воно безперечне, неначе кiлок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повiнь)
Хай слово те кресне велично i важко,
Нехай буреломить само, без пiдважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у словi.
Злелiяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирiй, проросте й тугошкiрих.
Iнакше ж твоє копошiння при лiрi -
Безладне й даремне змагання зi сном.
***
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала вiзерункiв.
Коцюбне все. Лиш поцiлунки
Медвяно-нiжнi, як хурма.
Десь приховатися дарма -
Свистять провулки, мов форсунки, -
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала вiзерункiв.
Жартуй, та глянь, яка сама, -
У незвичайнiм дрантi клункiв...
З-пiд нiг бiжать химернi лунки,
За метрiв сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна зима...
Зiзнання
Моя пора осяяння й трудiв -
Це вечiр томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкi, неначе ланi,
Шукають жвавих та iгристих слiв.
Тодi я по-пуссенiвськи ясний
Та легковисний, нiби вальс Шопена,
I струменяться вiршi так натхненно,
Немовби запозиченi вони.
Нехай мiй стиль не зовсiм-то гладкий
(Я щойно ж у колодочки - iз пуху),
Нехай там хто за "простотою" трухне -
Вже не менi наївнi повзунки.
Розгнiваний вiрш
Намножилося бiльше, нiж бацил,
Бовдурiв пихатих i ослизлих,
Власним гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сiрих, наче пил.
Все нудне, що не на їх копил,
До Прокруста в виконавцi лiзуть.
Хоч самi не вивергнуть без клiзми
Навiть сурогатiв - мало сил...
Слухай, дещо! Вилiз ти на диби -
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-пiд тебе легко вибить -
Не щадить народ божкiв-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Вiн, гляди, сквитається коли-будь.
Славлю розум
Я славлю розум, бо в облогу
Його узяв мерзенний дур.
"Ми - мiць!" - кричать мiзками вбогi,
А розум гордий, наче мур.
Тут благоглупостi безсилi,
Срiбляник лестощiв - лузга...
У мудрiсть вхожi легкокрилi;
Її пiд круп не залигать.
Я славлю нiжний i високий,
Прямий i вiрний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квiтом - згубна бугила.
***
Де лiхтарiв лавина грає,
Йдемо ми, сповненi до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в"януть зустрiчi, мов квiт;
I тихо мжичить нам услiд
Глибоке небо оксамитне,
Досвiтнiм променем умите.
Одухотворенi зiрницi,
Й крилатi жарти, нiби птицi,
Й снiжок так радiсно iскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: "Володю, час..."
"Я знаю й сам, не згадуй лучче..."
Але яка ж бо нiч бiгуча!
***
Ой угледжу, щойно гляну,
шапочку бебряну,
А в очах твоїх - весняну,
Сонячну красу.
Заметiль гуля, мов пава,
Зла до нас, а то ласкава.
I оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.
***
Нi, я тебе очуднювать не стану,
Хоч ти земна й водночас неземна, -
З тобою я возношусь у нiрвану,
Журюся i сумую, мов струна.
З тобою я божественний, кохана;
I злий та мстивий, наче сатана,
I болiсний, як рана безнастанна,
Та в цьому - вiриш? - не моя вина.
Коли рiка бурунить безберего,
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвiчне alter ego,
Ми часто слiпуватi, мов кроти, -
Де справжностi i альфа, i омега,
Хто зможе нам на це вiдповiсти?
Прелюд
Пробач менi цей неприборкний шал,
I напiвдикi пестощi, й докучнi
Слова про тлiннiсть, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло п"ю твої вуста,
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечi маячить чорнота,
А я ж цю мить увiчнити бажаю.
Упав листок. Снiжок зажебонiв
Мiж пролiскiв. Меж квiтного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в снi:
Копiйчана мета й хистке кохання.
Пробач несамовиту мить життя,
Минає все, проймись моїм мiнором,
Минає вечiр, мисль, серцебиття,
Хирiє погляд, вчора ще бадьорий.
Кохаю я. I все. Оцим живу.
Ти у трудi й натхненнi - сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прiсний звук
Не передасть любов мою без мiри
.
Образок
Зима. Печально та убого.
Лиш снiг лелiє. I трiскочень
Окропом хлюпає у ноги.
Тьмянiють губи, мерхнуть очi,
I студенiє пал блаженний,
Сором"язкий, солодконочий.
Нам крижаний огидний генiй
Ввiлляв у жили свого жару -
I ми, безпомiчно-мерзеннi,
Такi байдужi, мов примари,
Такi мертвеннi, бо байдужi:
Вже й поцiлунки - не ошпара, -
Щось прохололе, осоружне...
Вже i в обiймах мало смаку -
Тiла не млiють i не пружать.
А до весни - до бiса з гаком...
До всього справжнього, земного,
Як Одiссею до Iтаки.
Зима... Печально... Та убого...
Де воювали...
Такi скрiзь картини природи-майстра,
Цю довершенiсть сам, якби мiг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенiм вiттi, як в порваних венах,
Вогнем обпалений, сiк висихав,
I мерхли вiд кiптяви злаки ядренi,
I хтось помирав на фонi заграв.
Але уставала умита сльозами,
I потом, i кров"ю - вiдплати зоря.
I оживали над ними - й над нами! -
Дерева i птахи, квiтки i поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буяннi дiбров,
Щоб день наш обмаяло щастя без лiку,
Щоб ворог довiку нас не зборов.
Трiолет
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
I вересень засяяв, нiби травень,
У серцi безмiр щастя, мов зiрок...
Сьогоднi їй вручив букет квiток.
У неї владний i звабливий крок,
I погляд нiжний, трiшечки лукавий.
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
I вересень засяяв, нiби травень.
Умiйте дорожить коханням
(за мотивами С.Щипачова)
Умiйте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристраснi зiтхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хлiб глевкий i прiсний,
I хмари, що тiснять блакить -
Кохання - то неначе пiсня,
Яка складається не вмить.
Коханням дорожити треба,
З роками вдвiчi дорожить...
Воно - не дар нiчного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: i тривога пiзня,
Й сльота затьмарить бiлий свiт.
Кохання - вистраждана пiсня,
Одна на двох до скону лiт.
Вiдлетiло листя
(за М.Рубцовим)
Опадання листя не карбуй
У душi зi смутком зав"ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе вiття у чеканнi злив,
Кожен з нас такий осамотiлий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки вiдлетiли?..
Мить
Я промiнь цей ловлю. Вiн пестить i слiпить,
Аж думка оживає, рвiйна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вiчностi явилась.
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
I словоблуддя лаштувало бал,
Ви гiднiсть берегли й потребу мiри,
Не товплячись пiд владний п'єдестал.
I мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пiзнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мiдяк.
I хоч лiта не зупиняють лету,
Й поважний вiк пiдкрався невпопад,
Та хто ж повiрить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шiстдесят?
До ста вам лiт радiти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришiв,
Бо вiк же наш - не в кольорi волосся,
А в ваговитiй сутi наших днiв.
***
Дощ безликий
Б"ється в скло.
Галок крики
За селом.
Ти ж бо, мрiє,
Оживай -
Вже веснiє
Небокрай.
Серця струни
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.
Дощ мiнорно
Вiдшумить, -
Неповторна
Прийде мить.
1651 рiк
(трiолет)
На Берестечком споночiло небо
Й литаври захлинулися в кровi.
Чи є, братове, серед вас живi?
Над Берестечком споночiло небо.
Козацька слава ще звiстить про себе
Крiзь осоружнi далi вiковi.
Над Берестечком споночiло небо
Й литаври захлинулися в кровi.
Про бiлий вiрш
(за В.Корнiловим)
Бiлий вiрш - не мiй виднокiл,
У роботi рвуся повище.
Бiлий вiрш iз грiхом навпiл
На переклади тихо нищу.
Бiлий вiрш менi в дивину:
I в баладi, i навiть в пiснi
Я його висот не збагнув,
Адже в ньому душi затiсно.
Пам'ятаю, в мiй розквiт життя,
Лiтредактор, готуючи змiну,
На показ менi гнав без пуття
Кiлометрами бiлу пiну.
Цих рядкiв величезний стiг,
Може, й бiльше - таки доволi, -
Я зжувати без рим не мiг,
Як жувати не годен без солi.
Римо, ти спокуса й наврок,
Незбагненно зчаровуєш зразу -
I вже вiршiв п'янкий ковток
Несемо в собi, мов заразу.
Римо, ти не символ хреста,
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч i мук спiзнаєш з тобою.
Гiмн Радивилiвського району
(Музика Вiталiя Колесника)
1.
Наш район - то душ палких порив,
Що давно порiднений iз тими,
Хто зiрницю волi запалив
Вiд козацьких iскор невгасимих.
Приспiв:
Район iз центром Радивилiв -
Маленька частко України,
Твої простори серцю милi,
До тебе думка всюди лине.
Пiснею залишиться для нас
Героїчна Берестецька битва, -
Подвиг козакiв, здолавши час,
Зазвучав, немов свята молитва.
Краю мiй, напоєний слiзьми,
Вбраний у веснянi оксамити,
Тут себе утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.
I нехай в далекiй сторонi
Понад снами край наш закурличе,
Забринить в душi тобi й менi,
Щемом нерозгаданим покличе.
2.
Мiй краю, добре звiданий, знайомий,
Щоразу ти береш у свiй полон,
Коли я повертаюся додому,
До тебе, Радивилiвський район.
Приспiв:
Люби свiй край, люби не для годиться,
В розлуцi вiн не раз тобi насниться.
В тобi є стiльки величi й звитяги
Ще з тих далеких i бентежних днiв,
Коли пiд мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава козакiв.
Козаччина в днi радостi i суму -
Неначе свiтла, провiдна зоря.
I недаремно берестецька дума
Озвалася у вiршах Кобзаря.
Твої сини i дочки, рiдний краю,
Не раз за волю вирушали в бiй,
Адже утiхи бiльшої немає,
Як Українi послужить своїй.
Усього свiту i мiста, i рiки,
Напевно, не зрiвняються iз тим,
Що iз дитинства увiйшло навiки
У наше серце, ставши нам святим.
Усмiшки
Не впiзнали
-Якось я порушив мiру
I хильнув чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Дiти не впiзнали.
-I що ж далi, небораче?
-Коли вийшов з хмелю,
То тодi лишень побачив:
Сплю не в тiй оселi.
Неправда
-Що ти, Грицю, за проказа? -
Жiнку б"є нервовий шок, -
Як приїду, то щоразу
В хатi тьма пустих пляшок!
-Жiнко, вийди iз екстазу,
Годi зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я нi разу
Не купив пустих пляшок.
Не стрiлась
Двоє п"яних у пивбарi
Теревенять залюбки.
-Ти ще досi не надумав
Йти кудись у приймаки?
-Стiльки лiт я в цiй пивницi,
Будь вона неладна,
А ще й разу тут не стрiлась
Дiвчина порядна.
Я єсть школяр
(Пародiя на мотив П.Тичини)
Я єсть школяр, якому упiвсили
Вивчати все - то рiч цiлком свята.
Яка бiда мене, яка чума косила! -
А хитрiсть знову розцвiта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двiйками визивно розiрву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь -
Я так живу.
Перед уроком - спокiй олiмпiйський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всiх нудних зубрил зубрiйських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок - немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
I так живу.
Рубаї
Переспiви з Омара Хайяма
***
Весь вiчний рух у Всесвiтi - це ми.
В очах пiзнання є зiниця - ми.
Неначе перстень, цей яскравий свiт,
Найбiльш коштовний в ньому камiнь - ми.
***
Тримає землю Бик споконвiкiв,
А угорi Тiлець всевладно сiв.
Поглянь очима розуму - й побач:
Мiж цих бикiв пасеться гурт ослiв.
***
На долю - мачуху лиху - не нарiкай,
А краще в келиху вина втопи вiдчай,
Хай виноградна сила нас втiшає
Й напiй струмує, як весни ручай.
***
Усе минеться - i чудес не жди,
Наш дух полишить тiло назавжди,
А прах iз глиною згодиться гончарю -
Й наллють у глечики новi меди.
***
Багато друзiв гуртувать не смiй,
Їх лестощi - отруйливий напiй.
Отож тепер, їй-право, начувайся:
Комусь довiрився - а вiн же ворог твiй.
***
З усiх, хто вирушив в останню путь,
Нiкого не вдалося повернуть.
Отож в старому караван-сараї
Чогось-бо на прощання не забудь.
***
Краще будь ти злидар, зголоднiлий крадiй,
Нiж лакуза iз блазнем навперебiй.
Краще гризти маслак, нiж впиватись вином
За столом, де панує владар-багатiй.
***
Життя минуло - грiш йому цiна,
Знiкчемнiв подих - i самотина
Питає за вiдступництво й грiхи,
За все ганебне: 'В тiм твоя вина?'
***
То доля пестить - я немов емiр,
То нидiю, обшарпаний, як звiр.
Радiй намарне чи спивай журбу,
Та долi не ставай наперекiр.
***
Печалi квiт у серцi не плекай,
Натомiсть насолодам потурай,
Вино шануй, бажанням пiдкорись,
Бо вже твiй день iде за небокрай.
***
Ви, в мудростi явивши щедрий хист,
До знань нових споруджували мiст,
Однак i вам несила вийти з ночi
Тих злих казок, яких збагнули змiст.
***
Пощо страждання, сумнiви i гнiв?
Щоб назбирати золота-скарбiв?
Допоки подих твiй не скрижанiв,
Потрать їх з друзями, не дай на ворогiв.
***
Коли, коханням створений на свiт,
Отримав я любовi первоцвiт,
То вирiшив плекати думи серця -
Й пiзнав я духу трепетний полiт.
***
У судний день, либонь, не буде зла:
Якщо твоя душа всякчас жила
Високим, чистим, добрим i святим,
Тобi воздасться слава й похвала.
***
Скiнчилась книга юностi. Як жаль...
Весна сповита у зими вуаль,
А птаха радостi, що молодiстю звалась,
Назавжди вiдлетiла в синю даль.
***
Твою нiколи не збагну канву,
В узори нитку виткавши нову.
Однак роблю все з трепетом надiї,
Бо в милосердi я твоїм живу.
***
Бажань своїх осилить не зумiв,
Страждав од вчинкiв, од порожнiх слiв.
I навiть, може, ти менi пробачиш,
Та соромно за все, що я чинив.
***
Щоб ми високi здужали щаблi,
До знань нас прилучали вчителi.
Але кiнець цiй повiстi один:
Прийшли з iмли й розтанемо в iмлi.
***
Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз -
Помовч, дозволь звершити нам намаз.
Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво -
Твої поради зовсiм не для нас.
***
Живи сто лiт чи й сотню не одну,
Не оминеш сумну трясовину:
Чи ти емiр, чи ринковий бiдняк -
Геть-чисто всiм складуть одну цiну.
***
Не знiчуйся, як лає падишах,
Бо все - минуще й перетлiє в прах.
Нехай ця мить у радощах мине -
I на душi не заклякає страх.
***
Обачним бувши, навiть од забав
Очiкуй пiдступiв i зла не без пiдстав...
Не їж халву, що доля пiдсуває, -
Твiй недруг в нiй отруту пiдмiшав.
***
Ти бачив свiт, та все, що вздрiв, - нiщо.
I все, що мовив i почув, - нiщо.
I те, що свiт ти обiйшов, - нiщо.
Якщо лиш дома сновигав, - нiщо.
***
I трав, i квiтiв маєво густе,
Немов вино, п'янить нас, а проте
Цiкаво б знати, хто той квiт побачить,
Що з твого й мого праху проросте.
***
Нумо, випиймо всi! В мить розваг i утiх
Хай звучать славослiв'я вину й щирий смiх,
А до судного дня, як колись вiн настане,
Вiрогiдно, забудуть маленький наш грiх.
***
Грiх i прощення - мов нерозлучнi брати,
Тож дарма од грiха так проймаєшся ти,
Свою душу й сумлiння гнiтиш до розпуки.
Якщо ти не згрiшив - хто й за вiщо простить?
***
Бiля замку, який пiдпирав небозвiд
I колись владарiв возвеличував рiд,
Я побачив, як горлиця сумно кричала:
"Де згубився ваш слiд? Де згубився ваш слiд?"
***
Чом, Хайяме, картаєш себе за грiхи?
Благочин на показ - це природа пихи.
I спокути не буде, якщо безгрiховний,
Тож наповнюй вином спорожнiлi мiхи.
***
Чи користь є, що ми в цей свiт прийшли?
Чи вслiд хтось скаже слово похвали?
О, як багато люду спопелiло,
Та чи знайдеш хоч пригорщу золи.
***
Шейх блудницi сказав: "Ти сп'янiла й авжеж
У тенета ще бiльших спокус попадеш".
Та згодилась: "Це правда. Та чесно зiзнайся,
Чи такий ти, якого iз себе вдаєш?"
***
Якщо славу здобув - ти смiшний славолюб.
А в тiнi - пiдозрiлий, немов душогуб.
Хто б не був, тобi краще нiкого не знати -
I пiзнати себе не давай навiдруб.
***
Знов квiтує весна. Принеси-но вина!
Що нам самотина? Принеси-но вина!
Смерть лаштує засаду - всiм знана вона.
Лиш в коханнi й винi нас чека таїна.
***
Сотнi пасток ти ставиш менi на путi,
Хоч нiкуди не йди i сиди взапертi.
Все погрози звучать: покараєш, уб'єш...
Та чи варто боятись чогось у життi?
***
Слава зробить iз тебе пихате цабе,
А вiдлюдька в кутку - тiнь пiдозр погребе.
Хто ти? Хизр чи Iльяс - буде краще для тебе,
Щоб не знав ти нiкого й не знали тебе.
***
Я жадав би, щоб Бог перейнакшив цi днi
I з безвиходi вихiд вказав в далинi,
У пророцьких писаннях iм'я моє витер
I змiнив своїм таїнством долю менi.
***
Нащо, келих наливши, тримаєш Коран?
Ти ж змiняв благочестя на луду й обман
I пiд цим небозводом величним та свiтлим
Лиш ганьбиш непорочне iм'я мусульман.
***
Веселись, бо не видно стражданням кiнця.
Що ти змiниш, як смуток припнеш до лиця?
Тi цеглини, що вилiплять з праху твойого,
Стануть домом, щоб iншим зiгрiти серця.
***
Не тремти в павутиннi невдач i знегод,
А нектари спивай iз квiток насолод.
Потурай потаємним жаданням своїм,
Бо страшенно короткий оцей епiзод.
***
Ти спогорда пiшов - повернувся повзком.
Вже й наймення твоє призабули кругом.
Нiгтi схожими стали на справжнi копита,
А сiдницi твої ознаймились хвостом.
***
Ми пiд зводом небес мовчазнi блукачi,
Потамуймо, Хайяме, жалi i плачi,
Нас, мов бульки вина, iз барила життя
Виночерпiй предвiчний забрав тисячi.
***
Хай сп'янiлим назвуть - я до того мастак,
Хай верзуть, що фiгляр, баламут i лайдак.
Я - це я. I базiкайте, що вам завгодно.
Я зостанусь Хайямом. Воiстину так.
***
Кажуть: гурiї будуть, i мед, i вино, -
Так принадами раю нас ваблять давно.
Тож зi мною всякчас i кохана, i келих,
Бо до цього прийти нам дано все одно.
***
Коли втрапиш до мудрого гурту ослiв,
Стати схожим на них постарайся без слiв.
Адже, хто не осел, того цi недотепи
Звинуватять у тому, що чинить пiдрив.
***
Заповiт мiй - кохання, нiяк не Коран,
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман,
Ви знайдете в менi тiльки щоки зблiднiлi
I сорочку просту - не шовки й не сап'ян.
***
Годi ревно молитись. Неси-но вино,
Добру славу забудь, зажбурни у багно,
Свою долю однак за подiл не спiймаєш,
Хоч красуню, сп'янiвши, торкни за стегно.
***
Чашу цю мудрецi не втомились хвалить.
I закоханi з нею вщасливлюють мить.
А гончар незбагненний цю чашу чудову
Лiпить тiльки для того, щоб знову розбить.
***
З обертання гончарного круга часiв
Щось збагнув тiльки той, хто ученiсть посiв,
Або п'яний, що звичний до обертiв свiту,
Заверткого як для нетверезих голiв.
***
Пекла й раю немає, о серце моє!
З небуття не повернешся, серце моє!
I не треба надiятись, серце моє!
I не варто боятися, серце моє!
***
За кохання хай лають мене надовкруг.
Але що менi всi? Ти - кохана i друг!
Чистий трунок кохання лиш мужа зцiляє,
А ханжi вiн приносить стражденний недуг.
***
Джерело ми розваги i смутку копна,
В нас - всевишнiй живе i живе сатана,
Бо людина, як свiт цей, багатоманiтна,
Ми - провалля i ми ж таки - височина!
***
Не молiльником-грiшником будь на землi,
А радiючим грiшником будь на землi.
I оскiльки життя наше сплине миттєво,
Балакучим дотепником будь на землi.
***
П'ю я в мiру, тож розумом завжди сповна.
П'ю жагуче вiд досвiтку i дотемна.
Ти, святеннику, втiшений тiльки собою,
Я ж себе забуваю, напившись вина.
***
Всi держави скоривши, великi й малi,
Всi народи знеславивши у кабалi,
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним -
Твiй набуток дрiбний: три аршини землi.
***
Вчений муж, що мудрiший самого мулли,
За обман заслуговує тiльки хули.
Той же, слово у кого мiцнiше скали,
Гiдний - бiльш як за мудрiсть - i честi, й хвали.
***
Весь оцей небозвiд видається менi
Мов великий лiхтар iз вогнем в вишинi,
Той вогонь - наше сонце, а свiт - нiби сцена,
Ми - немовби танцюючi тiнi смiшнi.
***
Крайка синiх небес, яку час обмина,
Перекинута, буцiмто чаша вина.
Кружеляє по колу, вдiляючи вiку,
I тебе не мине, не забуде вона.
***
Твою просьбу "не пий!" я втямки не беру,
Здавна добре засвоїв я мудрiсть стару:
Жодний засiб не зцiлить од прикрощiв свiту,
Тiльки кров винограду лiкує хандру.
***
Сад, кохана i добре вино про запас -
Ось мiй рай, без яскравих принад i окрас.
Та й хто зна, яка буде небесна країна?
Рай земний якнайдовше хай радує нас.
***
Вiд красунi своєї очей не вiдводь,
Сад кохання й розваг дарував вам господь.
Адже доля безжальна - в потрiбну годину,
Мов сорочку, iз тебе зiрве твою плоть.
***
Це бiда, якщо пристрасть iз серця пiшла
I жадання кохати згорiло дотла.
День без мрiї про щастя - тьмянiший, сiрiший,
Нiж цей день, що його огорнула iмла.
***
Передвiсник усього на свiтi - любов,
Перше слово, що юнiсть промовить, - любов.
Бiдолахо, що тонкощiв цього не звiдав,
Знай, що сутнiсть усього живого - любов.
***
Таємницю ввiряю я волi твоїй,
В нiй розгледiти нiжнiсть i смуток зумiй:
Я у прах перейду iз любов'ю до тебе
I постану iз праху в любовi святiй.
***
Я кохаю тебе до напiвзабуття,
Свiтло зору мого, квiт мого почуття...
Чи бува над життя щось дорожче на свiтi?
Ти для мене дорожча самого життя.
***
Ще в кишенях достатньо бряжчить дрiбнякiв,
Та не лий бiльш вина i вмовляючих слiв,
Я впивався вином, щоби серце хмелiло,
А тепер я не п'ю, бо вiд тебе сп'янiв.
***
Як зцiлити недугу, завжди знаєш Ти,
Якi лiки рятунок несуть, знаєш Ти.
Я повiдав би чесно про рани сердечнi,
Але, знавши про все, i про це знаєш Ти.
***
Хто ти - грiшник? брехун? - все одно повернись.
Чи безбожник, чи iдолiв жрець - повернись,
Не давай опосiсти себе безнадiї,
А, покаявшись щиро, таки повернись.
***
Ти, красу увiбравши ланiв золотих,
За мiхраба гарнiша iз храму святих,
Тебе матiнка змалечку амброю мила,
Домiшавши до неї кровинок моїх.
***
Чорне пасмо волосся затьмарило свiт,
А вуста в тебе нiжнi, як персика цвiт,
А твiй точений стан я зрiвняв з кипарисом.
Кипарис запишався на тисячу лiт.
***
Серцем свiтла в коханих очах зачерпнем.
Цього сяйва позбавлений став би слiпцем.
Ви йому повiдомте, що є таке свiтло, -
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем.
***
Я все зло моїх днiв обiйду-обмину,
Бо кохану я маю - єдину-одну...
Хоча п'яний - до слiв мудрецiв глухуватий,
Але цi словеса я, звичайно, збагну!
***
Вiсть Аллаха в наш свiт суєти - це ж бо ти!
I взiрець доброчесностi та красоти - це ж бо ти!
Свiт без тебе для серця не вартий нiчого.
Вiщий знак, як до мрiї дiйти, - це ж бо ти!
***
Ти, хто свiт цей створив, - небувалу з споруд,
I в людинi, i в тварi увiчнив свiй труд.
Тож правитель i раб, випивака й тверезий -
Всi ми - в правдi Твоїй. Ти - єдиний наш Суд.
***
У ваганнях пiдтримай мене i порадь,
Сколупни з недолугого слова печать.
Якщо в силi ослабну i в мовi поблякну,
То мене надихає Твоя благодать.
***
Я пиячив, гуляв - не грiшити не мiг,
Хоч страждав, але праглося iнших утiх...
Та вiдомо: нiкчема прийде з покаянням -
I всевишнiй вiдпустить увесь його грiх.
***
Кохання - бiда, та бiда неспроста -
з волi Аллаха.
Навiщо ж ганьбити все те, що зроста -
з волi Аллаха.
I зло невiдмивне, й свята чистота -
з волi Аллаха.
За що ж нам до Суду вiдкритi врата -
з волi Аллаха?
***
Дню новий! Пiалу дай з iскристим вином,
Келих доброї слави вiдкину притьмом...
Що нам мрiя-химера? Я прагну вже зараз
Кiс дiвочих, мов струн, доторкатись перстом.
***
Навеснi переддосвiта йди до струмка
Iз тiєю, котра твому серцю близька.
Трунком ранку впивайся - i серце звiльни
Вiд примар i всього, чим життя нас ляка.
***
Пелюстками троянда знадливо ряхтить,
Ця краса в солов'їному спiвi бринить.
Не проходь неуважно, - троянда квiтує
Й нас чарує, на жаль, тiльки мить, тiльки мить.
***
Нiч - i бризки зiрок, що летять невпопад
Вогнеликими квiтами в стишений сад.
I на подив - прямiсiнько в келих менi.
Я тим бризкам iскристим нечувано рад.
***
Хай зцiляє вино вiд сердечних недуг,
Добрий радник в печалi i в смутковi - друг.
Лiпше - мрiї впiдпитку i п'янi омани,
Нiж журливо-зловiсний оцей небокруг.
***
Я в тенета кохання попав залюбки -
Не вiд вин захмелiв, а вiд нього ж таки...
Глузд тверезий покроїв халат благочестя,
Тiльки ж доля порвала його на шматки.
***
Ми забули i клятви, й слова каяття -
Їх згадати не годен нiхто до пуття.
Але нас не картай: ми нестямнi й сп'янiлi
Не вином, а коханням, жагою життя.
***
Ти - неначе троянда i сонячна рань,
Ти - порадник, i друг, i повiрник жадань.
Лиш вино, лиш вино пересилити може
I ядуху печалi, й отруту ридань.
***
В сподiваннях - пiдтримка i в скрутi - заслон,
Ти цiннiше вiдзнак всiх, скарбiв i корон,
Як же можна, їй-право, цi лiки чудовi
Закупорити корком смiшних заборон.
***
I старому, й малому вготовлено час
Вiдiйти в небуття - так бува раз у раз.
Що тут вдiєш, нам свiт цей дають ненадовго, -
Й нас не стане, i тих, хто прийдуть пiсля нас.
***
Все на свiтi хистке - лiт на сто чи на мить.
Ще до того ж багато i ганджу таїть!
Чи не краще вже сущим вважати незриме,
А примарним усе, що довкола стоїть?
***
Вуст твоїх незрiвнянний, жаданий кармiн.
Ти пiшла - i мене прирекла на загин.
Хто в ковчезi сховався, як Ной вiд потопу,
Той у вирi кохання вцiлiє один.
***
Чи потвора, чи красень - а пристрасть одна,
Аж до пекла спровадити здатна вона.
Тож закоханим байдуже, що в них за одяг
I яке небеса їм шатро напина.
***
Я дрiмав, хтось схилився до вуха менi:
"Годi спати, не стрiнеш удачу ввi снi.
Що валятися - наче на смертному одрi,
Прийде час - i своє ще вiдлежиш в трунi".
***
У коханої очi, вуста i чоло -
Зроду-вiку нi в кого таких не було...
Я i слова не вимовлю, скутий жагою,
А ось поруч цiлюще, живе джерело.
***
Вiдлунає iм'я твоє, нiби зурна.
Не сумуй, хай утiшить горнятко вина,
I до того, як тiло твоє стане тлiном,
Втiха з милою буде як вiчна весна.
***
О всевишнiй, несила терпiти життя,
Бо вiд злиднiв та горя нема укриття.
Ти з буття небуття учиняєш умiло,
То й мене увiльни вiд такого буття.
***
Де ви дiлись, шанованi мною дядьки?
Лиш вино - мiй товариш, один на вiки.
Тож тримайся за ручку, пiдносячи глека,
Як нiкому не треба твiй потиск руки.
***
В день, коли загнуздали небес скакуна
I сузiр'ям та зорям дали iмена,
Коли долi людськi записали в скрижалi,
Ми впокоренi стали. Не наша вина.
***
Я на схилi рокiв зажадав каяття,
Та не хочу пощади анi спiвчуття,
Бо грiховних спокус i вiдступництва всього
Мене вчило дароване звище життя.
***
Торував я до мудростi сотнi дорiг,
Мiркував про незвiдане - й спати не мiг.
Сiмдесят я прожив. I що встигнув збагнути?
Що нiчого збагнути я, власне, й не встиг.
***
Свiт не знає кiнця i початку не зна.
Нас не стане, зiтруться в вiках iмена.
Буде сонце вставати i зiрка зорiти
Сотнi тисячi лiт. Пiсля нас i без нас.
***
В цьому свiтi, сповитому пiдлiстю й злом,
Нас життя пригощає отруйним вином.
Хочу я, щоб отрута не мучила довго -
Свою чашу одним випиваю ковтком.
***
Свiт наш сiтi спокус i розбещення сплiв,
А земля - мавзолей i юдоль вiчних снiв.
Тут покояться воїни й сонми царiв.
I красунi потрапили до хробакiв.
***
Скiльки в свiтiт чудес, скiльки всюди принад.
Рай земний - весняний наш квiтуючий сад.
Попiд райським кущем, бiля нiжної дiви
Ти до щастя й блаженства iди навдогад.
***
Встаньмо вдосвiта, ранок дарує свiй шал.
Що нам смуток, i сварка, й огидний скандал?
З насолодою пиймо цей вранiшнiй подих
I хмелiймо, допоки ще повен бокал.
***
Ти до зла не хились, а роби лиш добро!
Бо не зло тобi друг, а добро, лиш добро.
Якщо зло i добро тобi в друзi прибились,
Вибирай однозначно - добро, лиш добро!
***
Тiльки сутнє, як варте того, говори,
Тiльки будучи вартим того, говори.
Двоє вух, та язик тобi даний один -
Двiчi слухай, єдиний лиш раз говори.
***
Марнославцем, для влади придатним, не будь.
Будь бальзамом. Отрутi подiбним не будь.
Якщо прагнеш життя не прожить як нiкчема,
Не збивай на дурне i злостивим не будь.
***
У колисцi - дитина, покiйник - в трунi.
Ось i все, що про долю вiдомо менi.
Скiльки вiз не наповнюй пожитком-скарбами,
Все одно до межi добредеш впорожнi.
***
Для достойних немає достойних вiдзнак,
Я достойному дам свiй останнiй мiдяк.
Хочеш знати, чи пекло iснує насправдi?
Суще пекло - це жити в гуртi вовкулак.
***
Сотнi лiт я готовий палати в огнi.
То не пекло, що сниться менi увi снi.
Я боюся нiкчем; розмовляти iз ними -
Ще страшнiшим вiд смертi здається менi.
***
Не годиться вдаватись до лайки й образ,
А люб'язнiсть тримати лише про запас.
Не розумно хвалитись нажитим багатством,
Не годиться знання виставлять напоказ.
***
В цьому свiтi пiдступних i пiдлих людей
Вуха щiльно заткни, рот надiйно заклей
I повiки зажмур, - хоч би трохи подумай
Про збереження вух, язика i очей.
***
Той блажен, хто в наш час не зробився рабом
У ганебнiй гонитвi за жирним шматком,
Хто свiй вiк не потринькав на пiст i молiння,
А втiшався життям i втiшався вином.
***
Прожену я вiд себе святош, далебi,
Скiльки будуть сидiти на нашiм горбi...
То заманюють раєм, то пеклом лякають,
Не спроможнi зарадити навiть собi.
***
Прокидайся, красуне, - i пiсню заводь,
Спозаранку в застiлля нас кличе Господь,
Бо за нiч сотнi тисяч царiв i героїв
Помiняли на рай свою трепетну плоть.
***
Де спочинок тривожним думкам вiднайти?
Де той шлях, що вiнчає кiнець суєти?
О, нехай хоч надiя була б: мов стеблина,
Через тисячу лiт з-пiд землi прорости.
***
Що ти вартий на свiтi без волi небес?
Ти помреш - i не станеться жодних чудес.
Краще жити сьогоднiшнiм щастям химерним,
Нiж чекати бiди, як зiщулений пес.
***
Поруч мене - красуня, а в серцi - весна.
Вволю хлiба Всевишнiй послав i вина,
М'яса добрий кавалок i дах вiд негоди...
То навiщо нам розкiш, навiщо вона?
***
Я в пригнiченнi духу. Надiї нема.
Свiт до скону триматиме, нiби тюрма.
Тож наповни-но келих, хай серце вiдтане, -
I закови ослабнуть, i зникне пiтьма...
***
Покохавши, забув про свою сивину, -
Демонструю прихильнiсть, неначе вину,
Всi зароки вiдкинув заради кохання,
Навiть розум впокорив, вiдчувши весну.
***
О нiкчеми! Наш образ тiлесний - нiщо.
Власне, й свiт пiднебесний, по сутi, - нiщо.
Розважайтеся ж, тлiннi невiльники митi,
Бо вона не воскресне, - вона - це нiщо.
***
О, якби я причину життя мiг збагнути,
Я зумiв би i нашу кончину збагнути.
Те, чого не збагнув я, на свiтi поживши,
Не надiюсь, зi свiту пiшовши, збагнути.
***
Не тужи - майбуття не змiнить все одно.
Краще думай про щастя, про дiв i вино...
Каяття менi Бог не дарує нiколи.
А якщо й подарує - навiщо воно?
***
Гордовитiсть у серцi зника вiд вина.
Сутнiсть свiту виразна стає i ясна.
Захмелiвши, змiнився б i сам сатана
I Адаму доземно вклонився б притьма.
***
Ми чалму iз найтонших шовкiв продамо
I корону султана також продамо,
Навiть чотки, важливий набуток святошi,
На додачу за чарку вина вiддамо.
***
Пий вино, насолода тiлесна - у нiм.
Слухай чанг, мелодiйнiсть небесна - у нiм.
Помiняй i скорботу, i сум - на гуляння,
Бо мета, що найбiльш доброчесна, - у нiм.
***
Скiльки тих, хто намарне розтринькують час,
Скiльки тих, хто злобою пригнiчують нас,
Скiльки тих, хто ганьбили подобу людини
В золотому i срiбному сяйвi прикрас.
***
В життi так мало добрих, свiтлих днiв,
Втопи в винi знервованiсть i гнiв.
Творцю однаковi i грiх, i послушання,
Тому живи, не боячись грiхiв.
***
Добро i зло воюють, свiт в огнi.
А небо що ж? А небо - в сторонi.
Прокляття i розкiшнi славослiв'я
Незрозумiлi там, в височинi.
***
Все багатство не в золотi i не в шовках.
Нас на iнше багатство покликав Аллах:
Залишайся собою за всякої скрути,
Залишайся царем i в старих лахманах.
***
Свiт прекрасний - i що йому ця похвала?
Його зваба в полон моє серце взяла...
Як по правдi - чудова ця наша обитель,
Тiльки жаль, що багато в нiй пiдлостi й зла.
***
Квiти в лузi зачахнуть, що вдiєш? Гай-гай...
I струмок врештi-решт обмiлiє, гай-гай.
Веселись, все одно тебе завтра забудуть,
Прах розвiють вiтри-вiтрюгани, гай-гай.
***
Дивовижний цей свiт iз жагою сприймай,
То Всевишнiй нам щедро дарує цей рай.
За бездомнiсть, якою душа оповита,
Ти словами гiркими мене не картай.
***
Знов напровеснi дощ нашу землю омив,
Знов у серцi бентежний, юнацький порив.
Пий iз милою вина в зеленому лузi,
Розбуди у землi всiх, хто досi тут жив.
***
Замiсть вин - менi вкотре холодна вода,
Замiсть страв i приправ - лиш якась баланда.
I при тому ще хочуть, щоб кланявся в ноги...
Нi, за все це - i спину згинати шкода.
***
Що ж, ти збився зi шляху i йдеш навманцi.
Та хiба ж не однакова путь ця в кiнцi?
Ти силач чи калiка? Мудрець? Недорiка?
Не тужи - в цьому свiтi ми всi не жильцi.
***
Тчу тканину життя, та зривається нить,
Йду я сонцю навстрiч, та тьмянiє блакить.
Вiтер жаром пекельним мене обвiває,
П'ю вино, але в горлi землею гiрчить.
***
Наш творець повсякчасу вдається до див.
Не збагнеш: чи то ласку являє, чи гнiв.
Ти безгрiшний - жбурляє тебе у спокуси.
А як грiшник - хiба в тому вiн завинив?
***
Вiд пиятики так я просякну вином,
Що й з могили нестиме вином, не лайном,
Тож якщо ти за день не спромiгся хильнути,
Хоч дихнуть до могили приходь перед сном.
***
Добрiв до обрiю наш весен караван,
Та є ще в нас вином налитий жбан.
Сказав же мудрий: лиш вино iзцiлить
I стишить болi невигойних ран.
***
Навiть землю напоїш - квiтує вона.
Тiльки дурень, їй-право, живе без вина.
Бо воно - вихователь. Лиш келих осушиш -
Зразу сутнiсть твою кожен бачить сповна.
***
Так, я тямлюсь на винах, вони - не дурман.
Я впиваюсь настiльки, що знаю свiй стан.
Краще вже перед чаркою гнути колiна,
Нiж вiтально вклонятись тобi, критикан.
***
Пий вино, безтурботна гульба - не порок.
Ще впаде i недоля на твiй жеребок -
Небеса повернуться примхливо над нами -
Вiдберуть навiть хлiба останнiй шматок.
***
Я, нiкчема нещасний, пiддався грiхам
I пожертв не збираюсь носити богам,
Вiд похмiлля у мене в мiзках тарарам,
Вiрний келих лiкує мене, а не храм.
***
Я полишив пиття. Та немає пуття.
Вiд нудьги, мабуть, мову змiню на виття.
Жоднi лiки полегкостi в душу не вселять,
Тiльки чара вина - для Хайяма життя.
***
В дiм молитви не кличте мене й на порiг,
Я - в грiхах. Чи не бог менi в цьому помiг?
Я - немовби повiя, що вiрить у грiх,
А до раю не йде, бо не знає дорiг.
***
Я, тверезий, шукав i розваг, i вина,
Та побачив зчорнiлу троянду, - вона
Ледве чутно менi промовляла: "Я гину.
Я весела й п'янка - а вина це страшна".
***
У життi цiм сп'янiння - цiннiше за все.
I коханої слово - цiннiше за все.
Й вiльнодумства кипiння - цiннiше за все.
Й заборони забути - цiннiше за все.
***
Може здатись, що iстина - суща брехня,
А наука - нездарних голiв маячня.
Та, сп'янiвши, у сумнiви ти не вдавайся,
Свiтлiсть думки й чуття не втрачай анi дня.
***
Ти небесних свiтил вираховував рух -
Я вином частував чарiвних щебетух.
Не турботи дрiбнi, не посади й вiдзнаки,
А кохання й вино - моя суть i мiй дух.
***
Серед вчених мужiв благородства не бачу.
Та не здумай комусь ти вiдкритись, бiдаче,
Бо твоя голова пiде псам на поживу -
Й за тобою лиш вiтер у полi заплаче.
***
Все, що знаєм про свiт, - тiльки здогад ума.
Все, що суще, навiки поглине пiтьма.
Бо iснує не те, що здається нам сущим,
Достеменного в свiтi - по сутi - нема.
***
У шаленствi кохання холодним слiд бути,
На сановних бенкетах тверезим слiд бути.
Щоб i вуха, i очi, й язик були цiлi,
I глухим, i нiмим, i незрячим слiд бути.
***
Щоб долi догодити, ховай хандру i сум,
Щоб догодити людям, у мову всип iзюм,
Лукавство й хитрощi я часто брав у друзi,
Та пiдiймала доля мене всякчас на глум.
***
У страждання сповитi усi мої днi,
Ну, а в тебе вони - у гульнi i винi.
Тiльки ж знай, що на долю надiя даремна,
З нею ти - як дитя у хиткому човнi.
***
Замiсть золота й перлiв, що тiшать усiх,
Ми вбрання собi iнше знайдемо для втiх.
Скинь прикраси й наряди, лишись у лахмiттi -
Ти й у дрантi царем залишитися змiг.
***
Всi пророцтва - полова, брехливi слова?
Хибнi сумнiви серце гризуть, як черва.
Випий чашу - i серце нехай веселиться.
Та щоб завжди твереза була голова.
***
По життєвiй пустинi йдемо навмання,
Тож пиха твоя, смертнику, - це маячня.
Ти для кожного кроку знаходиш пiдставу,
Хоч без волi Творця не минає i дня.
***
Ти одна в моє серце кохання несла,
Горем серце моє твоя смерть обпекла.
Лиш з тобою терпiв я всi прикрощi свiту.
Що вартують без тебе мирськi всi дiла?
***
Чи лiпив мене раю, чи пекла владар,
Цих загадок лантух - не для мене тягар.
Маю лютню, вино - i мiй ангел зi мною,
А тобi це - надiйся - вiдкриє грабар.
***
Жоднiй жiнцi нiколи не лiзь пiд каблук,
Розлучайся iз кожною легко, без мук.
Бо життя пролiтає - й краса швидкоплинна,
Мов примара, ураз вислизає iз рук.
***
Ти для мене була - як зоря золота.
Ти померла - й обсiла мене самота.
Тiльки разом ми знали, як жити на свiтi.
Що без тебе цей свiт i його суєта?
***
У неволю кохання - я серце вiддам
I в молитвi змалiю: кохана - мiй храм.
Ти за примхи дiвочi не гнiвайся дуже.
Бо ж - коханий, i дякуй за те небесам.
***
По розлуцi - до тебе лечу з усiх сил,
Тiльки б вiтер нещадний не збив моїх крил.
Я слiди твої, наче святиню, шукаю,
Ти яскрава красою, мов сотнi свiтил.
***
Бачив: п'яний дiдок перекинувся в рiв
I, блаженно дрiмаючи, щось белькотiв.
Я, проходячи мимо, почув кiлька слiв:
'Бог прощає своїх легковажних синiв'.
***
В каяття мене кличуть похилi роки.
Лиш тепер вiд полуди звiльнились думки.
Я, нiкчема, до Божих велiнь не вслухався -
Намагався чинити усе навпаки.
***
Чесноти занедбав я. Вiд ранку й дотемна
Затягує пiдступно мене трясовина.
Я справдi п'яний нинi, пробач менi, Аллах, -
То - вiд вина кохання. Й нiяк не вiд вина.
***
Iз усього, що Бог менi вибрати дав,
Взяв я хлiба шматок i постелю iз трав.
Для рятунку душi я постив i страждав -
Хоч злидар, - за вiзира багатшим я став.
***
Думав, наше життя, то Аллаха вiнець,
Та сказав менi з болем учений-мудрець:
'Наймудрiше, до чого дiйшов я: померти
Ув обiймах коханки. нехай йому грець!'
***
Таємницi буття огортає iмла,
Через те вiдкриттям нi одна не була.
Так хотiлося морок жаский розiгнати...
Але тануть у нiм нашi думи й тiла.
***
Чи направду цей свiт мав початок-зачин?
Як творець налаштовував колесо-млин?
Мудрецi мiркували про це, мiзкували,
Та пояснень добути не змiг нi один.
***
Я жагою палав i впивався грiхом,
Я вставав для покути i падав ничком,
Не спроможний спокусу i хiть подолати.
Чом ведеш ти, Всевишнiй, грiховним шляхом?
***
Якщо грiх на менi, то не з власної волi.
I дорогу долаю не з власної волi,
В напiвтемрявi йду я, здiйсняючи ревно
Все, що визначив Вiн, а не з власної волi.
***
Суть буття - то горiх не для кепських зубiв,
Не збагнеш незбагненне, хоч як би хотiв.
Краще пий-випивай i тупiй непомiтно.
Що те змiнить, що неук ученiсть посiв?
***
Справ земних осягаючи втрачену суть,
Серед люду безумцем i дурнем не будь.
Мудрецi в насолодах тамують тривогу.
Ти її у замрiях сп'янiння забудь.
***
Де вiн, той, хто вино помiняє на квас?
I невiр'я на вiру оберне для нас.
Чи вдалося комусь вiдректися вiд свiту?
Де ж вiн, той, хто лиш iстину бачить всякчас?
***
О Всевишнiй, означив Ти всi мої днi:
Тi - веселощiв повнi, а цi ось - сумнi,
Та й грiшу я з Твоєї всевишньої волi -
I настiльки, наскiльки дозволиш менi.
***
Дав красуням звабливi обличчя Господь
I вуста чарiвнi, й похiтливую плоть.
Як тут можна думок про спокусу зректися?
Хай би спробував Сам тi принади збороть.
***
Коли люба Тобi й недотепи клятьба, -
То не можна й мене полюбити хiба?
Я й пiвкроку не годен ступити без Тебе,
Вiдпусти - не годжусь я Тобi за раба.
***
Я, просяклий вином з голови i до п'ят,
Звинувачений в тiм, що п'яничка й вар'ят.
Та коли б же грiхи тiльки винами пахли,
Звiдусiль би незгiрший летiв аромат.
***
Твою логiку я зрозумiти не вмiв -
I свавiлля Твоє, i розгнузданий гнiв.
Благородство цькуєш, а пiдлоту голубиш,
Потураєш порокам i славиш ослiв.
***
Йди з добром до людей - i воздасться тобi.
Скромним будь - i не згубишся ти у юрбi.
Iз маленьким муравликом краще зрiднися,
Анiж з тим, хто в гординi погруз i чваньбi.
***
Захмелiлi думки огорта очмана,
До знетями розчулює чанга струна.
Є ще досить вина. I наповнили келих, -
Не мели язиком - не розхлюпуй вина.
***
Час розваг бережи вiд набридлих турбот, -
Недоглянутий лан обсiдає осот,
Тож плекай насолоди i втiхи бездумнi
I хмелiй вiд вина та любовних щедрот.
***
Щастя прагне багатий i прагне бiдняк.
Та кмiтливець його здобува - не вахлак.
Ти щоденно за щастя борись вiдчайдушно -
Вислиза воно з рук недотеп i зiвак.
***
На стежинах кохання не втрать чистоти,
Бо дороги в прожитi роки не знайти.
Що журбою ми здатнi змiнити на свiтi?
Порятуймось вином - од життя марноти.
***
Коли примхи i хтивiсть тобi на умi,
Ти бредеш манiвцями у глупiй пiтьмi.
Ти ж явився в цей свiт як людина, їй-богу,
То невже з перепою сконаєш в корчмi?
***
Не цурайся скарби наживати горбом.
Навiть впавши з коня, залишайся верхом.
У бiдняцькiм лахмiттi ти гiднiсть не страчуй,
У багатствi не стань рiзним модам рабом.
Бабине лiто
Павутинка бабиного лiта -
Iєроглiф сонячного скрику:
"Прощавай, iще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика".
Стiльки в тобi стоптаної вiри,
Iз пожухлим листом вперемiшку.
Заголосять сонячнi клавiри
Над твоїм, о дню, вмирущим лiжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагiнцем постукає зеленим
У моє вiкно зоря свiтання,
Але ти на дальнiм перегонi,
Як прийде пора лiта збирати, -
Спомином торкнеш менi долоню,
Мов рука того, кого я втратив.
***
Смiялося сум"яття самоти.
"Пробач-прости".
Слова твої нещаднi, мов кати.
"Не ти..."
Химера-нявка в маревi пiвсну.
"I не благай".
Заплiв у мрiяння тебе одну.
"Прощай".
Я раболiпству кинуся до нiг.
"Їй-бо, дивак".
Лелiтки сонця оберну на снiг.
"Овва".
Я розчинюсь в етерi, як сльоза.
"Ти насмiшив".
Я був, я жив, я все тобi сказав.
"Ти жив?"
***
На незнанiй дорозi, за вигоном днiв
Я згадаю цю мить, нiби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотiв,
Чи хоч трiшки до твого долинуло слуху?
Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого свiту.
Скрижанiє душа - й навiть потиск руки
За полiттям не зможе її вiдiгрiти.
Наволоком розпушений лан по стернi
Недорiдним, убогим вiддячує жнивом.
Загадковi й всуцiль нерозгаданi днi
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.
Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зiрки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Менi те невтямки,
Тiльки душу надсадно стискає вiд суму.
Хутiр
За рiкою тiльки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптанi високi споришi.
А мене у рiднiм краї вже нiхто не зустрiчає,
Бо на хуторi не стало нi душi.
Перехнябленi ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Вiдкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинствi, ось у цьому домi отчiм
Не було затiсно радостi й добру...
З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
Й загнiздилася в верхiв"ї лип старих.
А щемлива нота лугу i в розлуцi не забута,
Цього хутора забути я не змiг.
***
Розгойдує човен почвари старих комишiв,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночi,
Вiдлуння стихає в задумi русалки-душi -
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичнiсть святу,
Ймовiрно, смiшну, коли око примружити зизо.
Мрiйлива, тендiтна русалка в клечаннi-цвiту -
Це й ваша душа, що скорузне пiд глицею й хмизом.
Невпомiрки глузд i незмiнний тягар простоти
Коромислом часу обчiмхують пагiння росту.
I ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
Й наївнiсть виводиш iз себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишiв,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночi,
Вiдлуння стихає в задумi русалки-душi -
Її таїну необачно воно не зурочить.
***
Ти менi передвiч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка i зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вiтрах, - не пройма бурелом.
Запопадлива втома стирає розпуку
I надiя улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
Вирушаю навспак, хоч би як не було.
Не дихнути у курявi сплюнутих слiв,
Затуманює душу сльотава зневiра.
Я прошкую туди, куди Вiн повелiв,
Я на цих перепуттях - Господня офiра.
Ти менi передвiч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка i зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вiтрах, - не пройма бурелом.
***
Я iду як повiрник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарi обступають стирловано - в прагненнi див,
I кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Нiби смертним грiхом - та й не тiльки оден - завинив.
Крижанiє душа i все тiло в голодному зморi,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рiд?
Ти - творитель достатку, розрадник у бiдах та горi...
Врештi, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порiд...
А скотарськi престоли жадають свавiльної долi,
Що сумiрна шаленству таких недосяжних зiрок
I не здатна змiняти намистину власної волi
На земнi-преземнi крем"яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, i Дажбог, i Перун навiщують сприяння...
Тiльки, Велесе, ти над усе, над усе - на вiки,
Пiд небесним оцим ненадiйним, хистким одiянням
Ми з тобою в молитвi назавше йдемо напрямки.
Я iду як повiрник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарi обступають стирловано - в прагненнi див,
I кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Нiби смертним грiхом - та й не тiльки оден - завинив.
Шаткую капусту
Капустини сiчу, наче вiдчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клаптi болючих зневiр i образ.
Заяскрiло кармiном на дальньому-дальньому прузi,
Повернись, моє сонце, до мене iще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз сiчу, аж на зрiзах сочиться в менi...
Жилкуватi листки, котрi стьожками ляжуть безживно, -
То мої, грiховодника, всує розтриньканi днi.
Капустини сiчу, наче днi переводжу нiнащо,
Розпатловую митi - куйовджу лапату листву.
Засвiти, моє сонце, мене зрозумiєш найкраще,
Засвiти, засвiти, я в надiї й чеканнi живу.
Капустини сiчу, наче вiдчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клаптi болючих зневiр i образ.
Заяскрiло кармiном на дальньому-дальньому прузi,
Повернись, моє сонце, до мене iще хоч би раз.
***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вiчностi секрет...
Не вартий шеляга душi порив -
Нiхто з-за рiчки Лети не приплив.
Вижебруй срiбнякiв у майбуття,
Пиндючся, чванься - це i є життя...
Цурайся мрiй, корись лихiй рахубi -
Що вдiяти, ми свiтовi нелюбi.
...Судомне тiло опанує шал -
Вiддаленiє в безвiсти душа.
I тiльки зорi на мiльйони лiт
Вкарбують в небо наш незримий слiд.
***
Мiй виднокiл сум"яттям захурделило...
На рунах мрiї - ожеледь зневiр.
В три нитки чисниця - НАДIЯ. Тiльки де вона?
Безкрая путь весь час пiд косогiр.
Обшарпана душа i рам"я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пiшла вiд мене, осене,
Повiрнице розпачливих жадань.
В моєму возi - дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанiлий лан розорює,
Пройдеш на плуг - i жодного слiда...
Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвiстi слiдiв -
З чиїмись сподiваннями i втомами...
Хiба такої долi я хотiв?
Хiба - з колиски - вiру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хiба рокований я був пiд волю Молоха,
Якому i жертовника нема?
Мiй виднокiл сум"яттям захурделило...
На рунах мрiї - ожеледь зневiр.
В три нитки чисниця - НАДIЯ. Тiльки де вона?
Безкрая путь весь час пiд косогiр.
***
Загубилася у вiхолi дорога
Антських i склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...
Безберега рiчка бiлою сагОю,
Пiдступила до зарiнку - до хрестiв.
Значить, шлях страждання був лише маною -
Бо ж рiку нiхто не переплив...
Благовiст надiї змiнять передзвони
Обважнiлих оберегiв - кладовищ.
I предвiчна тиша з неземних амвонiв
Осiнить божественним: "Облиш..."
Я iшов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся - курява i мла...
Загубилася у вiхолi дорога,
Не знайти... А чи вона була?
У лiкарнi
Лiкарняна журба. У вiкнi -
Забинтованi рамою хмари.
Тiнь далеких дерев на стiнi,
Мов у безвiсть спорядженi мари.
Вже розвиднiлось. Нiч - як роса:
По шибках зiсковзнули краплинки.
Не менi, не менi ця краса...
Задрiмати хоча б на часинку...
А ковалики тишу кують
У сумнiй холодницi палати,
Де недуг i страждань каламуть,
А надiй i жадань - анi цяти.
Лiкарняна журба. У вiкнi -
Забинтованi рамою хмари.
Тiнь далеких дерев на стiнi,
Мов у безвiсть спорядженi мари.
***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей i втоми
I навiть виднокола мого свiту
Затьмарити стараються свiдомо.
А вже нiкчемний промах чи невдачу
Завважать миттю - i вiзьмуть на кпини...
Спасибi вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.
Бо знаю протидiю вiд отрути -
Сильнiшу вiд хандри i вiд зневiри.
I вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна трiска - мов клеймо сокири.
Це ви вселили в мене силу духу -
Покаменований, пiдводжуся певнiше.
Кайданник долi, зневажаю скруху -
Й вiд того на душi стає свiтлiше.
Якби менi не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хiба сповна я щастя б мiг спiзнати
Вiд iскор доброти людського тлуму.
Якби менi не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хiба навчився б не коритись болю
I мав би я достойнi iдеали?
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей i втоми
I навiть виднокола мого свiту
Затьмарити стараються свiдомо.
***
Коли безликi многолюддя свiту
Затьмарить заморозь на сiрому вiкнi,
Останнi вiдсвiти i сонця, i блакиту
Ще довго нуртуватимуть в менi.
I вклякну я в притворi свого вiку,
Передчуваючи потребу вiвтаря...
Яка нас вiзьме пiд свою опiку
Далека загасаюча зоря?
Якi футболи, моди й пiснеспiви
Спроможнi вгамувати цей мiнор?
Як журно жить в очiкуваннi дива,
Коли гнiтять руїна i розор.
I, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобiлки й Iнтернет,
Над краєм вiчностi вернуся я до тями,
Осмiяний фiлософ i поет.
Коли безликi многолюддя свiту
Затьмарить заморозь на сiрому вiкнi,
Останнi вiдсвiти i сонця, i блакиту
Ще довго нуртуватимуть в менi.
***
На високих вiтрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмянiло на вiчну розлуку,
Зневиразнивши вiру - забуту дорогу у рай,
А натомiсть на вiдпуст лишивши знетямлену муку.
Цiлу нiч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемiтка в вiкнi - наче драми остання заслона,
А за нею - пустир, нескiнченний холодний пустир,
I свiча скрижанiла, i тьмава подоба iкони.
За незнанi поля, де схрестились останнi путi, -
Завiрюхи, дощi й буревiї скликатиме тризна...
Ти нiколи вже бiльше не стрiнешся в цьому життi.
Та й хiба то життя? Затамована смiхом трутизна.
На високих вiтрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмянiло на вiчну розлуку,
Зневиразнивши вiру - забуту дорогу у рай,
А натомiсть на вiдпуст лишивши знетямлену муку.
***
Любострастя вiри i покори,
Пронижи мене палким промiнням,
Душу занехаяну i хвору
Вбережи од мли грiхопадiння.
Бо химери успiху i слави
Тьмарять видноколо, нечестивi.
Поверни мiй всесвiт нелукавий,
Днi мої простi й неметушливi.
Не менi цi заздрощi i кпини,
Здатнi почуття закам"янити...
На душi рубцi i шкарубини
Довго будуть ще менi ятритись.
Найчистiша чистота чесноти -
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далi вiд пишноти,
Од фальшивих слiв i величання.
Любострастя вiри i покори,
Пронижи мене палким промiнням,
Душу занехаяну i хвору
Вбережи од мли грiхопадiння.
Дзвонар
Вже днiє. Закрадається надбiлок...
Ось-ось у храмi гряне: "Слава в вишнiх!.."
А третiй дзвiн всеношнi мов роздiлить
Весь вiк на час прийдешнiй i колишнiй.
I небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
I рокотанням янгольського хору
Розiрвуть нечестивостi запону.
Як хороше стояти на дзвiницi,
Душею ловлячи тремкi здригання мiдi,
I бачити, як люди милолицi
Стають ураз просвiтлено-погiднi.
Ген галайда, що збився iз дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни i знемоги,
Наповниться небесними дарами.
Колись менi служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вiчностi взивало,
Як шемрiт листопадового листу.
А потiм я озвучив благовiстом
I церкву, й благовiрних на притворi,
Наповнивши служiння вищим змiстом,
Себе збагнувши в дзвонiв переборi.
Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в полiт лаштую крила
Чи впевнююсь: лемiш достатньо гострий?
Бо хлiборобського я єсьм придiлу,
Дзвонарствую не в славу i не в плату.
Ось чересло крiплю я до грядiля -
I нумо плугом скиби батувати.
Ось мiй удар - збудися од дрiмоти...
Ось перебiр - не оминути скону...
Вiд смутку, безнадiї i скорботи -
До євхаристiї високого канону.
Ось ще удар - i дiйство почалося...
Ось перебiр - i знову все до скону...
То майстер-дзвiнник це многоголосся
З металу вивiв - з мертвого полону.
Щоб рятувало з приступiв мерзоти,
На зламi Боговiри й самострати, -
I дух Щезун пощезнув без звороту,
Анi душi не владен подолати.
Вже днiє. Закрадається надбiлок...
Ось-ось у храмi гряне: "Слава в вишнiх!.."
А третiй дзвiн всеношнi мов роздiлить
Весь вiк на час прийдешнiй i колишнiй.
***
У цiм свiточку ницостi i глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепi й тугодуму,
'Не знавшим разницi' - де лицар, де харциз...
Козиряться чванливi бузувiри,
Гнуздають ошелешених сiром -
I вже, немовби справжнi машталiри,
Поцьвохкують над нами батогом.
П'янiють од кальяну i 'шампанi',
Зневаживши медiвку й сирiвець.
Безчинствують, бо впевненi заранi -
Напевно послугує повiдець.
А з нас авжеж не пiна - кiнви кровi -
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже - новi хрести тесовi
I заготовленi на провiд глевтяки.
Нахабство не личкується словами,
На мудрецiв не вирядиш нiкчем.
Прийдешнiй час, надiюсь, буде з нами -
Хорошим свiтлим справедливим днем.
***
З таким розмахом, римоплети,
Злетiти вам авжеж несила.
Жiнки прилащують поетiв,
Аби пiдрiзувати крила...
Ну, а Лаури й Беатрiче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекраснi Дами вас покличуть,
Бо наготовленi вольєри.
Ви мастаки боготворити,
Тож першу-лiпшу - у богинi...
Слова обраниць: 'Ми вже квити.
А ви були такi неспиннi'.
З таким розмахом, римоплети,
Злетiти вам авжеж несила.
Жiнки прилащують поетiв,
Аби пiдрiзувати крила...
***
На розкопi зотлiлих печалей
Освiжаємо душi розрадою:
Свiт минулий - тривкий i тривалий,
Коли досi про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навiть в черепа зглядi мiстичному,
А чи в поруху кiстки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились вiки i народи...
Запiщанились снами тривожними.
Стлiли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За вiками вiки, за вiками...
З буревiями свiт i з завiями
Археологом стане над нами -
Над розкопом iз нашими мрiями.
Бовван
Ти ладуєш свiт на свiй копил.
На розпадках - розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.
А свавiльний пращур-голоштан,
Усмиривши напiвдику волю,
По тобi звiряє свiй талан -
Недомисну лиходiйку-долю.
Ти йому надiй не пантелич
На рипких котурнах провидiння...
Хай твiй гнiв пом'якшує терлич, -
Наче заводь, заволiкши рiнню.
Ти ладнаєш вiк на свiй олтар,
Звiдусiль - суцiльна заволока.
Може б, десь подiтись, та чагар
Виднокруг стискає за пiвкроку...
Ти ладуєш свiт на свiй копил
На розпадках - розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тiльки пил
При останнiх гуках парастасу.
Слова
Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
Що буцiмто до мови не дотичнi.
Але ж таких я вигадать не вмiв,
Були б вони кощавi й рахiтичнi.
На лузi споглядаєш квiточки,
Не знавши, що стокротки то - їй-право!
А на ставку - тобi це невтямки -
Не зiлля, а клечається купава.
Й вiльшанка - це ж таки не горобець,
I гаїчки - лиш на загал синицi.
Й трава - не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар i є мiтлиця...
I вiхола, завiя, заметiль
З метелицею й хугою слiпою -
В поезiї таки не самоцiль,
Бо є ще хуртовина iз курою,
I хвища, й завiрюха, i пурга,
Зав'юга, шквиря, курява зi снiгу,
Оруга i буран, як пилюга,
Поземок, хурiя, охиза i хурдига...
Здавалося б, то зайве нам, - прецiнь
Є втiха навертати в дiалекти.
Без слiв таких життя було б мов тiнь -
I не спасли б 'гламури' та 'респекти'.
Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
Що буцiмто до мови не дотичнi.
Але ж таких я вигадать не вмiв,
Слова це всi народнi й поетичнi.
***
Стою на березi ослизлої сльоти,
Каправе око лiхтаря з надлому...
Не перейти i не перепливти
Цей безвiдрадний морок невiдомий.
Вiдсiль немає знаку вороття,
На денцi серця тенькнув жаху шеляг.
Навiщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолiтного пришельця?
Навiщо карбував я тут слiди,
Слiзьми омитi, кров'ю i потами?
Дорого, ти прихiд мiй пережди,
Тодi й вiдхiд вiдбудеться не з нами...
Стою на березi ослизлої сльоти,
Каправе око лiхтаря з надлому...
Не перейти i не перепливти
Цей безвiдрадний морок невiдомий.
***
Подiлений свiт i на стани, й на касти,
Як важко на гiднiсть проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У тванi зневаги не втратити честь.
Ми ходимо - наче зачумленi вiком,
Смiшнi у манерах i правилах гри,
Над нами базiки й нуднi недорiки -
Ще й закамуфльованi пiд прапори.
Де думка - не думка, - сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собi доведи, що ти, врештi, - людина,
Не збавлена глузду, завзяття i сил.
Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свiнути зiркам,
Свiти-озоряйся крiзь тьму i почвари,
Адже непотьмарений промiнь - ти сам.
Подiлений свiт i на стани, й на касти,
Як важко на гiднiсть проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У тванi зневаги не втратити честь.
Мої рубаї (не Хайям)
Кажуть, я мовчазний, вiдсторонений тип.
Дорiкають отi, хто вiд крику охрип.
Кажуть, був би базiка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.
Слово мовлю - i чую зневажливе: "Цить!"
Обступив частокiл кожен крок мiй i мить.
То найбiльш безпардонний брехун i падлюка
Все повчає мене, як по совiстi жить.
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходiю довiрив мандат.
То чому ж вiн, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зiштовхнув, супостат?
Я у потi чола свiй виорюю лан,
Не безрiдний ховрах, не iван-покиван...
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент вiн, прем"єр чи "пахан".