Ящук Володимир : другие произведения.

Вибранi вiршi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Збiрка вiршiв керiвника лiтературної студiї лiцею (Радивилiв, 2009).

Володимир ЯЩУК



Вибранi вiршi
 
***
Стала сонячна яса 
Кволою. 
Вiтер гiлкою стряса 
Голою. 
Дощ ямки в сирiй землi 
Дзьобає 
I злились вже журавлi 
З обрiєм. 

*** 
Косуля рухами довiрливо-тремкими 
Скубла пучечки променiв з гiлок... 
А вже на неї вовчими очима 
Iз-за кущiв видивлювалось зло. 
Пила косуля, витягнувши шию, 
Iз блюдця неба сонячне тепло, 
Та раптом зло стооке i стосиле 
В гарячi груди зуби уп"яло. 
I люди так, безпечнi та наївнi, 
Ще часто падають подоланi й безкрiвнi 
Пiд кiгтями пiдступностi i зла. 
Тож будьте пильнi - з зiркiстю орла, 
Докiль у свiтi вiйни i катiвнi, 
Докiль у крематорiях зола. 


Провесiнь
 
Ще снiг бiснується, та вже зелений шал 
Його до сонця тисне, невпокорений, 
Бо йде весна - ростком з мiцного кореня, 
I благодаттю повниться душа. 
Стократ оспiвана, мов сповiдь, очисна, 
Вона тебе, кохана, так нагадує... 
Десь просяться у просинь перша райдуга, 
Десь бруньку млоїть з розповнi вина... 
Весна... 


Снiжинка
 
Цнотлива i чиста, привабна й тендiтна, 
Мов рiзьблена з крихiтки скла, 
Тремтячим, блiдим i ярiючим тiлом 
До нього в обiйми лягла. 
Наповненi всi непорочнi клiтинки 
Коханням, подiбним до бунту. 
Я бачив, як палко вмирала снiжинка 
В пашiючих пестощах ґрунту. 


Мiнорний мотив
 
Замело. Знавiснiвши, завiяло 
Тужний поклик лiта рахманного... 
Нерозгаднi краплинки пiд вiями, - 
На повiках снiжинки тануть. 
Закосичена травами стежечка 
Сивим iнеєм попроростала. 
У моєму серцi збентежено 
Вгомонiлася юнiсть зухвала. 
Серцем сприймати 
В вагранку обрiю злилась 
З ковша небес багряна криця, 
Я йшов од стихлого села 
Туди, де мiсяць заiскрився. 
Струмок десь близько жебонiв, 
Так нiжно, трепетно, уроче... 
I ехолотами стернi 
Земля ловила шепiт ночi. 
Я йшов од стихлого села, 
Щоб серцем слухати й сприймати 
Усе, що нам навiк дала 
Природа-мати.

 
Посiвна
 
Сiють. Сiють, в небi - грай, 
Захлинувся обрiй спiвом, 
Крiзь утому прозира 
Молоде жадання дива. 
Розмовляю з сiвачем. 
Вiн снагою аж буяє. 
Каже: "Бути урожаю! 
Бути всьому, що схочем!.." 
Ґрунт важнiє семеном - 
Прорiсть вдасться не обрiдна. 
Ти возносиш, земле рiдна, 
Спiв, зерно i труд - водно!

 
Дощ 

Перебори пружних лiнiй 
На оспраглiй шибцi синiй - 
Весняна мажорна мить. 
Розбростило серце чуле: 
Брунька лагiдно змахнула 
Зеленавими крильми.

 
Вечiрнiй мотив
 
Лука Горинi, вмаєна в багрянь. 
Привиддя тiней чудно-легкокрилi - 
То знову меркне день на небосхилi 
I вогнянисто вруниться зоря. 
Щось урочисте шепотить листва, 
Немов менi звiряє таємницi... 
Люблю тебе, годино смуглолиця, 
За негучнi, замрiянi дива.

 
У Колодяжному
 
Лесi Українцi
 
Ларисо Петрiвно, я бачу вас скрiзь 
На давнiх узлiсних стежинах Волинi, 
Де срiбним дощем обсипається iнiй 
З косичок мрiйливих дiвчаток-берiз. 
I ви серед них, нiби Мавка з борiв, 
Всмiхаєтесь поглядом дзвоникiв синiх. 
Я бачу вас скрiзь... У квiтчастiй долинi 
Ви сонце стрiчаєте в раннiй порi. 
Ось тут у хвилини натхненних збентежень 
Писали ви вiршi палкi, як пожежi, 
I в кожному словi - вогонь боротьби. 
Ось тут наслухали ви людськi розмови, 
Вслухалися в пiсню i гнiву, й журби. 
I вiрили в силу вогнистого слова.

 
Сонет про Килину Хомич
 
Упала ницьма мiсячна трава, 
Постинана осколками кровинок. 
Ой, хто там очi вирячив совино 
I неквапливо серце вирива 
За те, що душу Правда зiгрiва, 
Що ти - Народний депутат, Килино? 
Пролине нiч. I смерть твоя пролине. 
I тим - мiж нас - жива, жива, жива... 
Щебечуть днi у сонячнi кларнети, 
Твої ровесники освоюють ракети 
I орють лан, що нiмував вiками. 
I ти iз нами твориш i дерзаєш, 
Аж заздрять тi, узятi тлiном зграї, 
Котрi тобi грозили хробаками.

 
Пробудження
 
Весна-красна, нуртуючи, сяйнула 
Орошеними кiльчиками трав - 
I барвами заграло все поснуле, 
I в серцi пристрастей потiк заграв. 
Замшiлий дiд, що думав умирати, 
Вже й радий, що зi смертю не в ладах. 
I навiть клен сухезний, каракатий 
По-молодому бростi викида.

 
Межа
 
Нелегко людинi подолати в собi 
одвiчно закладене в неї, 
але ще важче людинi 
подолати межу самої себе, 
яка здається їй межею. 
Е.Межелайтiс.
 
Живуть розжовуванням снiв 
I потерть спогадiв плiсенних 
Жують, смакуючи, щоденно; 
I що їм той, котрий згорiв, 
Палких викрешуючи слiв. 
Вiн смiховинний, наче шпеник, 
Який зламався, бо, натхненний, 
Новi свiти вiдкрить хотiв. 
Вже так химерно повелося: 
В одного сивiє волосся 
Вiд поривань, шукань значних. 
А другий - клоччяний батiг - 
Од вiйн iзсохнувся хатнiх, - 
Йому про мрiї i не йшлося.

 
Пам"ятаю 

-Гiрка полуда, в лестощi сповита... 
Навiщо, пам"яте, вдираєшся, як тать, 
Щоб мiй криштальний спокiй зруйнувать, 
Щоб сон i смiх брутально осквернити! 
Навiщо, пам"яте, скажи ти, 
Навiщо, зранена, скажи ти, 
Настирливо в душi щемиш? 
Облиш мене, облиш!.. 
-Нi, голубе... Я бачу: ти гориш, 
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш, 
Аби примхливу мить завоювати. 
Облишити? Я не мара, а лиш 
Невтомний, невблаганний реєстратор, - 
Зневiльна клекочу я, наче кратер. 
Мене розпукою, овва, не притлумиш, 
Мене тонким розсудком не вблагати. 
-Хiба я пiдлий чи нещирий? 
А що, як нi? Тодi усiм ти кум? 
Усяк тобi нутра глибiнь довiрить?.. 
Не я ж вигадниця понурих дум - 
Є в свiтi пiдступ, зрада, глум: 
При совiстi, вiдкритi не допiру, 
Притерлися лукавцi й лицемiри, 
Мерщiй крiзь радiсть i крiзь сум 
Їх розпiзнай очима вiри!

 
Про кохання
 
Я вперто гадав, що любов - маячня, 
Знiчев"я надумана штука. 
А вона капосна, нiби свиня, 
I раптова, як в травах гадюка. 
Без попередження серце спиня, 
А то на всi груди стука. 
Головне - напада серед бiлого дня, 
Мов крадiй чи скажена сука. 
Я маю з нею чимало морок: 
Тиняюсь, як тiнь, неприкаяно 
I ревно благаю: "Вiдстань, маро! 
В дарунок - днi мої згаянi 
I не один остаточний зарок, 
Власним безволлям облаяний".

 
*** 
Облиш розiгрувати млосну згагу 
I в поцiлунках мляво корчити вуста. 
Таке пошляцьке, низькопробне благо 
Iз легковажних забаганок вироста. 
Ще день - i ти введеш мене в оману, 
I я нараз постану - неспроста! - 
На перехрестi дiловитостi й туману, 
Де хирява мета й комiчна суєта...

 
*** 
Закостенiли трепетнi слова, 
Лише серця ще ледве-ледве бражать. 
Сьогоднi я уперше вшанував 
Стихiю вчинкiв наших нерозважних.

 
*** 
Безустанне безумство ночей незлiченних 
I розкрилених рук найжаданiша втома 
Лихословам лукавим набили оскому; 
А для нас все таять жар утiх невiдомих, 
Незбагненних, солодких, палких i шалених. 
Опiй щемних принад - найхимернiший трунок - 
Лащить серце пiдступно вогнем благовiсним. 
Ефемерний, я нехтую "праведним" вiче 
Невибагних вагань, осторог i повiр"їв... 
I тому лиш безвладно благаю цiлунок.

 
*** 
Коханий погляд твiй вiдкритий 
Юнацьку згагу розпалив. 
Безмовно пестую ланiти 
I вже не стримаю порив, 
Й очима мов з тобою злився. 
"Лиш ти, лиш ти..." - уста, як листя. 
Єство, зчароване й хмiльне, 
Нуртує млостю i вогнем 
I найнiжнiшими словами 
(Банальними! Однак же й нас 
Iмлистий обезбавить час...) 
Лазурнi дивотворить храми... 
Але вже в небi - сонця гра, - 
Нам розлучатись знов пора.

 
Експромт 

Ну, як оця казковiсть не насниться: 
Глибокi жвавiстю, ледь-ледь насмiшкуватi, 
Серпанковi, зачаєнi зiрницi; 
Пiсеннi брови - трепетнi й крилатi, 
I губи - соковитi полуницi, 
I коси - наче легiт сiножатi, 
I руки - мов з розпеченої крицi, 
Бо в них - жага й знеможене завзяття. 
Благоговiйно тiшусь не натiшусь, 
I наслухаю божевiльну тишу, 
I непритомно шепочу: "О Боже! 
Уже в собi я не знайду зупину, 
Ще мить єдину, тiльки мить єдину - 
Й вiд щастя серце захлинутись може!.."

 
Про районку
 
Зло коридорне й метелик патетики 
Злетять, зiткнуться - i сiра маса 
Вивалює нудьгою на лоно газетки, 
Вiдбутої, вiдпрацьованої i де-де обласканої. 
По тому стрiчав її в рiзних халепах: 
Зачитану, засиджену й просто забуту, 
I корчилися на вiтрi слова-епiлептики, 
I гноєм смердiли краплини рути. 
А вранцi вставав я i серце розжарене 
Вмокав у ту саму збовтану гущу, 
А коли виривав, всi зiтхали :"Мариш!" 
I я знову брався за "дiло насущне".

 
*** 
Поцiлуй мене, кохана, 
Так, щоб нiч зiтхнула палко, 
Щоб хитнувся мiсяць п"яно. 
Поцiлуй мене, кохана... 
Я тремчу, вуста, мов рана, - 
Угамуй той бiль, весталко, 
Поцiлуй мене, кохана, 
Так, щоб нiч зiтхнула палко.

 
Звернення 

Замизкане слово не бгай у рядок 
I не замiряйся ним серця вразити. 
В нiм сила згрубiла. В руцi неофiта 
Воно безперечне, неначе кiлок. 
Розважно (мов крига, скресаючи в повiнь) 
Хай слово те кресне велично i важко, 
Нехай буреломить само, без пiдважок, 
Бо вся твоя слава суєтна - у словi. 
Злелiяне лельом-полельом, воно, 
Немовби пирiй, проросте й тугошкiрих. 
Iнакше ж твоє копошiння при лiрi - 
Безладне й даремне змагання зi сном.

 
*** 
Любуйся: ще одна зима 
Намудрувала вiзерункiв. 
Коцюбне все. Лиш поцiлунки 
Медвяно-нiжнi, як хурма. 
Десь приховатися дарма - 
Свистять провулки, мов форсунки, - 
Любуйся: ще одна зима 
Намудрувала вiзерункiв. 
Жартуй, та глянь, яка сама, - 
У незвичайнiм дрантi клункiв... 
З-пiд нiг бiжать химернi лунки, 
За метрiв сто їх вже нема. 
Любуйся: ще одна зима...

 
Зiзнання 

Моя пора осяяння й трудiв - 
Це вечiр томний, тихий, мов кохання, 
Коли думки, прудкi, неначе ланi, 
Шукають жвавих та iгристих слiв. 
Тодi я по-пуссенiвськи ясний 
Та легковисний, нiби вальс Шопена, 
I струменяться вiршi так натхненно, 
Немовби запозиченi вони. 
Нехай мiй стиль не зовсiм-то гладкий 
(Я щойно ж у колодочки - iз пуху), 
Нехай там хто за "простотою" трухне - 
Вже не менi наївнi повзунки.

 
Розгнiваний вiрш 

Намножилося бiльше, нiж бацил, 
Бовдурiв пихатих i ослизлих, 
Власним гонором обпещено-прилизаних, 
Плоскодумих, сiрих, наче пил. 
Все нудне, що не на їх копил, 
До Прокруста в виконавцi лiзуть. 
Хоч самi не вивергнуть без клiзми 
Навiть сурогатiв - мало сил... 
Слухай, дещо! Вилiз ти на диби - 
Ще не значить, що сягнув небес. 
Ту мару з-пiд тебе легко вибить - 
Не щадить народ божкiв-нетес, 
Не пройма його лякливий стрес, 
Вiн, гляди, сквитається коли-будь.

 
Славлю розум 

Я славлю розум, бо в облогу 
Його узяв мерзенний дур. 
"Ми - мiць!" - кричать мiзками вбогi, 
А розум гордий, наче мур. 
Тут благоглупостi безсилi, 
Срiбляник лестощiв - лузга... 
У мудрiсть вхожi легкокрилi; 
Її пiд круп не залигать. 
Я славлю нiжний i високий, 
Прямий i вiрний, мов булат, 
Натхненний розум! Славлю! Поки 
Над квiтом - згубна бугила. 


*** 
Де лiхтарiв лавина грає, 
Йдемо ми, сповненi до краю 
Палкого, любого одчаю, 
Що в"януть зустрiчi, мов квiт; 
I тихо мжичить нам услiд 
Глибоке небо оксамитне, 
Досвiтнiм променем умите. 
Одухотворенi зiрницi, 
Й крилатi жарти, нiби птицi, 
Й снiжок так радiсно iскриться, 
Неначе розважає нас... 
Пора почуть: "Володю, час..." 
"Я знаю й сам, не згадуй лучче..." 
Але яка ж бо нiч бiгуча!

 
*** 
Ой угледжу, щойно гляну, 
шапочку бебряну, 
А в очах твоїх - весняну, 
Сонячну красу. 
Заметiль гуля, мов пава, 
Зла до нас, а то ласкава. 
I оббабрує лукаво, 
Наче бабський суд.

 
*** 
Нi, я тебе очуднювать не стану, 
Хоч ти земна й водночас неземна, - 
З тобою я возношусь у нiрвану, 
Журюся i сумую, мов струна. 
З тобою я божественний, кохана; 
I злий та мстивий, наче сатана, 
I болiсний, як рана безнастанна, 
Та в цьому - вiриш? - не моя вина. 
Коли рiка бурунить безберего, 
Її душею треба осягти. 
Шукаючи одвiчне alter ego, 
Ми часто слiпуватi, мов кроти, - 
Де справжностi i альфа, i омега, 
Хто зможе нам на це вiдповiсти? 


Прелюд 

Пробач менi цей неприборкний шал, 
I напiвдикi пестощi, й докучнi 
Слова про тлiннiсть, бо жахтить душа, 
Законом розвереджена ядучим. 
Жадливо й спрагло п"ю твої вуста, 
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю. 
У далечi маячить чорнота, 
А я ж цю мить увiчнити бажаю. 
Упав листок. Снiжок зажебонiв 
Мiж пролiскiв. Меж квiтного палання 
Знов жовтизна. Усе неначе в снi: 
Копiйчана мета й хистке кохання. 
Пробач несамовиту мить життя, 
Минає все, проймись моїм мiнором, 
Минає вечiр, мисль, серцебиття, 
Хирiє погляд, вчора ще бадьорий. 
Кохаю я. I все. Оцим живу. 
Ти у трудi й натхненнi - сяйво щире... 
Я не казав цього? Бо прiсний звук 
Не передасть любов мою без мiри

. 
Образок
 
Зима. Печально та убого. 
Лиш снiг лелiє. I трiскочень 
Окропом хлюпає у ноги. 
Тьмянiють губи, мерхнуть очi, 
I студенiє пал блаженний, 
Сором"язкий, солодконочий. 
Нам крижаний огидний генiй 
Ввiлляв у жили свого жару - 
I ми, безпомiчно-мерзеннi, 
Такi байдужi, мов примари, 
Такi мертвеннi, бо байдужi: 
Вже й поцiлунки - не ошпара, - 
Щось прохололе, осоружне... 
Вже i в обiймах мало смаку - 
Тiла не млiють i не пружать. 
А до весни - до бiса з гаком... 
До всього справжнього, земного, 
Як Одiссею до Iтаки. 
Зима... Печально... Та убого...

 
Де воювали...
 
Такi скрiзь картини природи-майстра, 
Цю довершенiсть сам, якби мiг, перейняв. 
А колись же тут журно ловили чугайстри 
Надломлений лемент своїх бусленят. 
В потрощенiм вiттi, як в порваних венах, 
Вогнем обпалений, сiк висихав, 
I мерхли вiд кiптяви злаки ядренi, 
I хтось помирав на фонi заграв. 
Але уставала умита сльозами, 
I потом, i кров"ю - вiдплати зоря. 
I оживали над ними - й над нами! - 
Дерева i птахи, квiтки i поля... 
То оживало життя сонцелике 
У барвах веселок, в буяннi дiбров, 
Щоб день наш обмаяло щастя без лiку, 
Щоб ворог довiку нас не зборов.

 
Трiолет 

Сьогоднi їй вручив букет квiток - 
I вересень засяяв, нiби травень, 
У серцi безмiр щастя, мов зiрок... 
Сьогоднi їй вручив букет квiток. 
У неї владний i звабливий крок, 
I погляд нiжний, трiшечки лукавий. 
Сьогоднi їй вручив букет квiток - 
I вересень засяяв, нiби травень.

 
Умiйте дорожить коханням 
(за мотивами С.Щипачова)
 
Умiйте дорожить коханням, 
Його плекайте повсякчас, 
Воно - не пристраснi зiтхання, 
Що так колись проймали вас. 
Все буде: хлiб глевкий i прiсний, 
I хмари, що тiснять блакить - 
Кохання - то неначе пiсня, 
Яка складається не вмить.
 
Коханням дорожити треба, 
З роками вдвiчi дорожить... 
Воно - не дар нiчного неба, 
Аби окрилити на мить. 
Все буде: i тривога пiзня, 
Й сльота затьмарить бiлий свiт. 
Кохання - вистраждана пiсня, 
Одна на двох до скону лiт.

 
Вiдлетiло листя 
(за М.Рубцовим)
 
Опадання листя не карбуй 
У душi зi смутком зав"ядання. 
Не шкодуй ти листу, не шкодуй, 
А шкодуй моє палке кохання. 
Голе вiття у чеканнi злив, 
Кожен з нас такий осамотiлий... 
Але хто ж у тому завинив, 
Що з дерев листочки вiдлетiли?..

 
Мить
 
Я промiнь цей ловлю. Вiн пестить i слiпить, 
Аж думка оживає, рвiйна й легкокрила... 
О, як минає все - мов не була ця мить, 
А сном химерним з вiчностi явилась. 
Посвята 
Коли всяк писар пнувся у кумири 
I словоблуддя лаштувало бал, 
Ви гiднiсть берегли й потребу мiри, 
Не товплячись пiд владний п'єдестал. 
I мов учитель мудрий, нелукавий, 
У словесах уже пiзнавши смак, 
Ви молодь надихали - не для слави, 
А щоб не продавалась за мiдяк. 
I хоч лiта не зупиняють лету, 
Й поважний вiк пiдкрався невпопад, 
Та хто ж повiрить, глянувши в анкету, 
Що вам уже давно не шiстдесят? 
До ста вам лiт радiти суголоссю 
Старих колег, друзяк-товаришiв, 
Бо вiк же наш - не в кольорi волосся, 
А в ваговитiй сутi наших днiв.
 
*** 
Дощ безликий 
Б"ється в скло. 
Галок крики 
За селом.
Ти ж бо, мрiє, 
Оживай - 
Вже веснiє 
Небокрай. 
Серця струни 
Так бринять... 
Трепет юний. 
Благодать. 
Дощ мiнорно 
Вiдшумить, - 
Неповторна 
Прийде мить. 


1651 рiк 
(трiолет)
 
На Берестечком споночiло небо 
Й литаври захлинулися в кровi. 
Чи є, братове, серед вас живi? 
Над Берестечком споночiло небо. 
Козацька слава ще звiстить про себе 
Крiзь осоружнi далi вiковi. 
Над Берестечком споночiло небо 
Й литаври захлинулися в кровi.

 
Про бiлий вiрш 
(за В.Корнiловим)
 
Бiлий вiрш - не мiй виднокiл, 
У роботi рвуся повище. 
Бiлий вiрш iз грiхом навпiл 
На переклади тихо нищу. 
Бiлий вiрш менi в дивину: 
I в баладi, i навiть в пiснi 
Я його висот не збагнув, 
Адже в ньому душi затiсно. 
Пам'ятаю, в мiй розквiт життя, 
Лiтредактор, готуючи змiну, 
На показ менi гнав без пуття 
Кiлометрами бiлу пiну. 
Цих рядкiв величезний стiг, 
Може, й бiльше - таки доволi, - 
Я зжувати без рим не мiг, 
Як жувати не годен без солi. 
Римо, ти спокуса й наврок, 
Незбагненно зчаровуєш зразу - 
I вже вiршiв п'янкий ковток 
Несемо в собi, мов заразу. 
Римо, ти не символ хреста, 
Ти придумана сатаною, 
Та без тебе життя - пустота, 
Хоч i мук спiзнаєш з тобою.

 
Гiмн Радивилiвського району 
(Музика Вiталiя Колесника)
 
1. 
Наш район - то душ палких порив, 
Що давно порiднений iз тими, 
Хто зiрницю волi запалив 
Вiд козацьких iскор невгасимих.
 
Приспiв: 
Район iз центром Радивилiв - 
Маленька частко України, 
Твої простори серцю милi, 
До тебе думка всюди лине.
 
Пiснею залишиться для нас 
Героїчна Берестецька битва, - 
Подвиг козакiв, здолавши час, 
Зазвучав, немов свята молитва. 
Краю мiй, напоєний слiзьми, 
Вбраний у веснянi оксамити, 
Тут себе утверджуємо ми, 
Тут нам доля дарувала жити. 
I нехай в далекiй сторонi 
Понад снами край наш закурличе, 
Забринить в душi тобi й менi, 
Щемом нерозгаданим покличе.

 
2. 
Мiй краю, добре звiданий, знайомий, 
Щоразу ти береш у свiй полон, 
Коли я повертаюся додому, 
До тебе, Радивилiвський район.
 
Приспiв: 
Люби свiй край, люби не для годиться, 
В розлуцi вiн не раз тобi насниться.
 
В тобi є стiльки величi й звитяги 
Ще з тих далеких i бентежних днiв, 
Коли пiд мудрим Богуновим стягом 
Утвердилася слава козакiв. 
Козаччина в днi радостi i суму - 
Неначе свiтла, провiдна зоря. 
I недаремно берестецька дума 
Озвалася у вiршах Кобзаря. 
Твої сини i дочки, рiдний краю, 
Не раз за волю вирушали в бiй, 
Адже утiхи бiльшої немає, 
Як Українi послужить своїй. 
Усього свiту i мiста, i рiки, 
Напевно, не зрiвняються iз тим, 
Що iз дитинства увiйшло навiки 
У наше серце, ставши нам святим.

 
Усмiшки
 
Не впiзнали
 
-Якось я порушив мiру 
I хильнув чимало, 
Тож коли прийшов в квартиру, 
Дiти не впiзнали. 
-I що ж далi, небораче? 
-Коли вийшов з хмелю, 
То тодi лишень побачив: 
Сплю не в тiй оселi.

 
Неправда 

-Що ти, Грицю, за проказа? - 
Жiнку б"є нервовий шок, - 
Як приїду, то щоразу 
В хатi тьма пустих пляшок! 
-Жiнко, вийди iз екстазу, 
Годi зайвих балачок, 
Сам дивуюсь: я нi разу 
Не купив пустих пляшок.

 
Не стрiлась
 
Двоє п"яних у пивбарi 
Теревенять залюбки. 
-Ти ще досi не надумав 
Йти кудись у приймаки? 
-Стiльки лiт я в цiй пивницi, 
Будь вона неладна, 
А ще й разу тут не стрiлась 
Дiвчина порядна.

 
Я єсть школяр 
(Пародiя на мотив П.Тичини)
 
Я єсть школяр, якому упiвсили 
Вивчати все - то рiч цiлком свята. 
Яка бiда мене, яка чума косила! - 
А хитрiсть знову розцвiта. 
Байдикувати права не питаюсь, 
А зошит з двiйками визивно розiрву. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь - 
Я так живу. 
Перед уроком - спокiй олiмпiйський, 
Списати я не клянчу, не молю, 
Зневажу всiх нудних зубрил зубрiйських, 
Зневажу без жалю. 
Життям своїм вдоволений, не каюсь, 
Йду на урок - немов на рандеву. 
Ось так щодня спроквола утверждаюсь 
I так живу. 


Рубаї

Переспiви з Омара Хайяма

*** 
Весь вiчний рух у Всесвiтi - це ми. 
В очах пiзнання є зiниця - ми. 
Неначе перстень, цей яскравий свiт, 
Найбiльш коштовний в ньому камiнь - ми. 

*** 

Тримає землю Бик споконвiкiв, 
А угорi Тiлець всевладно сiв. 
Поглянь очима розуму - й побач: 
Мiж цих бикiв пасеться гурт ослiв. 

*** 

На долю - мачуху лиху - не нарiкай, 
А краще в келиху вина втопи вiдчай, 
Хай виноградна сила нас втiшає 
Й напiй струмує, як весни ручай. 

*** 

Усе минеться - i чудес не жди, 
Наш дух полишить тiло назавжди, 
А прах iз глиною згодиться гончарю - 
Й наллють у глечики новi меди. 

*** 

Багато друзiв гуртувать не смiй, 
Їх лестощi - отруйливий напiй. 
Отож тепер, їй-право, начувайся: 
Комусь довiрився - а вiн же ворог твiй. 

*** 

З усiх, хто вирушив в останню путь, 
Нiкого не вдалося повернуть. 
Отож в старому караван-сараї 
Чогось-бо на прощання не забудь. 

*** 

Краще будь ти злидар, зголоднiлий крадiй, 
Нiж лакуза iз блазнем навперебiй. 
Краще гризти маслак, нiж впиватись вином 
За столом, де панує владар-багатiй. 

*** 

Життя минуло - грiш йому цiна, 
Знiкчемнiв подих - i самотина 
Питає за вiдступництво й грiхи, 
За все ганебне: 'В тiм твоя вина?' 

*** 

То доля пестить - я немов емiр, 
То нидiю, обшарпаний, як звiр. 
Радiй намарне чи спивай журбу, 
Та долi не ставай наперекiр. 

*** 

Печалi квiт у серцi не плекай, 
Натомiсть насолодам потурай, 
Вино шануй, бажанням пiдкорись, 
Бо вже твiй день iде за небокрай. 

*** 

Ви, в мудростi явивши щедрий хист, 
До знань нових споруджували мiст, 
Однак i вам несила вийти з ночi 
Тих злих казок, яких збагнули змiст. 

*** 

Пощо страждання, сумнiви i гнiв? 
Щоб назбирати золота-скарбiв? 
Допоки подих твiй не скрижанiв, 
Потрать їх з друзями, не дай на ворогiв. 

*** 

Коли, коханням створений на свiт, 
Отримав я любовi первоцвiт, 
То вирiшив плекати думи серця - 
Й пiзнав я духу трепетний полiт. 

*** 

У судний день, либонь, не буде зла: 
Якщо твоя душа всякчас жила 
Високим, чистим, добрим i святим, 
Тобi воздасться слава й похвала. 

*** 

Скiнчилась книга юностi. Як жаль... 
Весна сповита у зими вуаль, 
А птаха радостi, що молодiстю звалась, 
Назавжди вiдлетiла в синю даль. 

*** 

Твою нiколи не збагну канву, 
В узори нитку виткавши нову. 
Однак роблю все з трепетом надiї, 
Бо в милосердi я твоїм живу. 

*** 

Бажань своїх осилить не зумiв, 
Страждав од вчинкiв, од порожнiх слiв. 
I навiть, може, ти менi пробачиш, 
Та соромно за все, що я чинив. 

*** 

Щоб ми високi здужали щаблi, 
До знань нас прилучали вчителi. 
Але кiнець цiй повiстi один: 
Прийшли з iмли й розтанемо в iмлi. 

*** 

Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз - 
Помовч, дозволь звершити нам намаз. 
Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво - 
Твої поради зовсiм не для нас. 

*** 

Живи сто лiт чи й сотню не одну, 
Не оминеш сумну трясовину: 
Чи ти емiр, чи ринковий бiдняк - 
Геть-чисто всiм складуть одну цiну. 

*** 

Не знiчуйся, як лає падишах, 
Бо все - минуще й перетлiє в прах. 
Нехай ця мить у радощах мине - 
I на душi не заклякає страх. 

*** 

Обачним бувши, навiть од забав 
Очiкуй пiдступiв i зла не без пiдстав... 
Не їж халву, що доля пiдсуває, - 
Твiй недруг в нiй отруту пiдмiшав. 

*** 

Ти бачив свiт, та все, що вздрiв, - нiщо. 
I все, що мовив i почув, - нiщо. 
I те, що свiт ти обiйшов, - нiщо. 
Якщо лиш дома сновигав, - нiщо. 

*** 

I трав, i квiтiв маєво густе, 
Немов вино, п'янить нас, а проте 
Цiкаво б знати, хто той квiт побачить, 
Що з твого й мого праху проросте. 

*** 

Нумо, випиймо всi! В мить розваг i утiх 
Хай звучать славослiв'я вину й щирий смiх, 
А до судного дня, як колись вiн настане, 
Вiрогiдно, забудуть маленький наш грiх. 

*** 

Грiх i прощення - мов нерозлучнi брати, 
Тож дарма од грiха так проймаєшся ти, 
Свою душу й сумлiння гнiтиш до розпуки. 
Якщо ти не згрiшив - хто й за вiщо простить? 

*** 

Бiля замку, який пiдпирав небозвiд 
I колись владарiв возвеличував рiд, 
Я побачив, як горлиця сумно кричала: 
"Де згубився ваш слiд? Де згубився ваш слiд?" 

*** 

Чом, Хайяме, картаєш себе за грiхи? 
Благочин на показ - це природа пихи. 
I спокути не буде, якщо безгрiховний, 
Тож наповнюй вином спорожнiлi мiхи. 

*** 

Чи користь є, що ми в цей свiт прийшли? 
Чи вслiд хтось скаже слово похвали? 
О, як багато люду спопелiло, 
Та чи знайдеш хоч пригорщу золи. 

*** 

Шейх блудницi сказав: "Ти сп'янiла й авжеж 
У тенета ще бiльших спокус попадеш". 
Та згодилась: "Це правда. Та чесно зiзнайся, 
Чи такий ти, якого iз себе вдаєш?" 

*** 

Якщо славу здобув - ти смiшний славолюб. 
А в тiнi - пiдозрiлий, немов душогуб. 
Хто б не був, тобi краще нiкого не знати - 
I пiзнати себе не давай навiдруб. 

*** 

Знов квiтує весна. Принеси-но вина! 
Що нам самотина? Принеси-но вина! 
Смерть лаштує засаду - всiм знана вона. 
Лиш в коханнi й винi нас чека таїна. 

*** 

Сотнi пасток ти ставиш менi на путi, 
Хоч нiкуди не йди i сиди взапертi. 
Все погрози звучать: покараєш, уб'єш... 
Та чи варто боятись чогось у життi? 

*** 

Слава зробить iз тебе пихате цабе, 
А вiдлюдька в кутку - тiнь пiдозр погребе. 
Хто ти? Хизр чи Iльяс - буде краще для тебе, 
Щоб не знав ти нiкого й не знали тебе. 

*** 

Я жадав би, щоб Бог перейнакшив цi днi 
I з безвиходi вихiд вказав в далинi, 
У пророцьких писаннях iм'я моє витер 
I змiнив своїм таїнством долю менi. 

*** 

Нащо, келих наливши, тримаєш Коран? 
Ти ж змiняв благочестя на луду й обман 
I пiд цим небозводом величним та свiтлим 
Лиш ганьбиш непорочне iм'я мусульман. 

*** 

Веселись, бо не видно стражданням кiнця. 
Що ти змiниш, як смуток припнеш до лиця? 
Тi цеглини, що вилiплять з праху твойого, 
Стануть домом, щоб iншим зiгрiти серця. 

*** 

Не тремти в павутиннi невдач i знегод, 
А нектари спивай iз квiток насолод. 
Потурай потаємним жаданням своїм, 
Бо страшенно короткий оцей епiзод. 

*** 

Ти спогорда пiшов - повернувся повзком. 
Вже й наймення твоє призабули кругом. 
Нiгтi схожими стали на справжнi копита, 
А сiдницi твої ознаймились хвостом. 

*** 

Ми пiд зводом небес мовчазнi блукачi, 
Потамуймо, Хайяме, жалi i плачi, 
Нас, мов бульки вина, iз барила життя 
Виночерпiй предвiчний забрав тисячi. 

*** 

Хай сп'янiлим назвуть - я до того мастак, 
Хай верзуть, що фiгляр, баламут i лайдак. 
Я - це я. I базiкайте, що вам завгодно. 
Я зостанусь Хайямом. Воiстину так. 

*** 

Кажуть: гурiї будуть, i мед, i вино, - 
Так принадами раю нас ваблять давно. 
Тож зi мною всякчас i кохана, i келих, 
Бо до цього прийти нам дано все одно. 

*** 

Коли втрапиш до мудрого гурту ослiв, 
Стати схожим на них постарайся без слiв. 
Адже, хто не осел, того цi недотепи 
Звинуватять у тому, що чинить пiдрив. 

*** 

Заповiт мiй - кохання, нiяк не Коран, 
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман, 
Ви знайдете в менi тiльки щоки зблiднiлi 
I сорочку просту - не шовки й не сап'ян. 

*** 

Годi ревно молитись. Неси-но вино, 
Добру славу забудь, зажбурни у багно, 
Свою долю однак за подiл не спiймаєш, 
Хоч красуню, сп'янiвши, торкни за стегно. 

*** 

Чашу цю мудрецi не втомились хвалить. 
I закоханi з нею вщасливлюють мить. 
А гончар незбагненний цю чашу чудову 
Лiпить тiльки для того, щоб знову розбить. 

*** 

З обертання гончарного круга часiв 
Щось збагнув тiльки той, хто ученiсть посiв, 
Або п'яний, що звичний до обертiв свiту, 
Заверткого як для нетверезих голiв. 

*** 

Пекла й раю немає, о серце моє! 
З небуття не повернешся, серце моє! 
I не треба надiятись, серце моє! 
I не варто боятися, серце моє! 

*** 

За кохання хай лають мене надовкруг. 
Але що менi всi? Ти - кохана i друг! 
Чистий трунок кохання лиш мужа зцiляє, 
А ханжi вiн приносить стражденний недуг. 

*** 

Джерело ми розваги i смутку копна, 
В нас - всевишнiй живе i живе сатана, 
Бо людина, як свiт цей, багатоманiтна, 
Ми - провалля i ми ж таки - височина! 

*** 

Не молiльником-грiшником будь на землi, 
А радiючим грiшником будь на землi. 
I оскiльки життя наше сплине миттєво, 
Балакучим дотепником будь на землi. 

*** 

П'ю я в мiру, тож розумом завжди сповна. 
П'ю жагуче вiд досвiтку i дотемна. 
Ти, святеннику, втiшений тiльки собою, 
Я ж себе забуваю, напившись вина. 

*** 

Всi держави скоривши, великi й малi, 
Всi народи знеславивши у кабалi, 
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним - 
Твiй набуток дрiбний: три аршини землi. 

*** 

Вчений муж, що мудрiший самого мулли, 
За обман заслуговує тiльки хули. 
Той же, слово у кого мiцнiше скали, 
Гiдний - бiльш як за мудрiсть - i честi, й хвали. 

*** 

Весь оцей небозвiд видається менi 
Мов великий лiхтар iз вогнем в вишинi, 
Той вогонь - наше сонце, а свiт - нiби сцена, 
Ми - немовби танцюючi тiнi смiшнi. 

*** 

Крайка синiх небес, яку час обмина, 
Перекинута, буцiмто чаша вина. 
Кружеляє по колу, вдiляючи вiку, 
I тебе не мине, не забуде вона. 

*** 

Твою просьбу "не пий!" я втямки не беру, 
Здавна добре засвоїв я мудрiсть стару: 
Жодний засiб не зцiлить од прикрощiв свiту, 
Тiльки кров винограду лiкує хандру. 

*** 

Сад, кохана i добре вино про запас - 
Ось мiй рай, без яскравих принад i окрас. 
Та й хто зна, яка буде небесна країна? 
Рай земний якнайдовше хай радує нас. 

*** 

Вiд красунi своєї очей не вiдводь, 
Сад кохання й розваг дарував вам господь. 
Адже доля безжальна - в потрiбну годину, 
Мов сорочку, iз тебе зiрве твою плоть. 

*** 

Це бiда, якщо пристрасть iз серця пiшла 
I жадання кохати згорiло дотла. 
День без мрiї про щастя - тьмянiший, сiрiший, 
Нiж цей день, що його огорнула iмла. 

*** 

Передвiсник усього на свiтi - любов, 
Перше слово, що юнiсть промовить, - любов. 
Бiдолахо, що тонкощiв цього не звiдав, 
Знай, що сутнiсть усього живого - любов. 

*** 

Таємницю ввiряю я волi твоїй, 
В нiй розгледiти нiжнiсть i смуток зумiй: 
Я у прах перейду iз любов'ю до тебе 
I постану iз праху в любовi святiй. 

*** 

Я кохаю тебе до напiвзабуття, 
Свiтло зору мого, квiт мого почуття... 
Чи бува над життя щось дорожче на свiтi? 
Ти для мене дорожча самого життя. 

*** 

Ще в кишенях достатньо бряжчить дрiбнякiв, 
Та не лий бiльш вина i вмовляючих слiв, 
Я впивався вином, щоби серце хмелiло, 
А тепер я не п'ю, бо вiд тебе сп'янiв. 

*** 

Як зцiлити недугу, завжди знаєш Ти, 
Якi лiки рятунок несуть, знаєш Ти. 
Я повiдав би чесно про рани сердечнi, 
Але, знавши про все, i про це знаєш Ти. 

*** 

Хто ти - грiшник? брехун? - все одно повернись. 
Чи безбожник, чи iдолiв жрець - повернись, 
Не давай опосiсти себе безнадiї, 
А, покаявшись щиро, таки повернись. 

*** 

Ти, красу увiбравши ланiв золотих, 
За мiхраба гарнiша iз храму святих, 
Тебе матiнка змалечку амброю мила, 
Домiшавши до неї кровинок моїх. 

*** 

Чорне пасмо волосся затьмарило свiт, 
А вуста в тебе нiжнi, як персика цвiт, 
А твiй точений стан я зрiвняв з кипарисом. 
Кипарис запишався на тисячу лiт. 

*** 

Серцем свiтла в коханих очах зачерпнем. 
Цього сяйва позбавлений став би слiпцем. 
Ви йому повiдомте, що є таке свiтло, - 
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем. 

*** 

Я все зло моїх днiв обiйду-обмину, 
Бо кохану я маю - єдину-одну... 
Хоча п'яний - до слiв мудрецiв глухуватий, 
Але цi словеса я, звичайно, збагну! 

*** 

Вiсть Аллаха в наш свiт суєти - це ж бо ти! 
I взiрець доброчесностi та красоти - це ж бо ти! 
Свiт без тебе для серця не вартий нiчого. 
Вiщий знак, як до мрiї дiйти, - це ж бо ти! 

*** 

Ти, хто свiт цей створив, - небувалу з споруд, 
I в людинi, i в тварi увiчнив свiй труд. 
Тож правитель i раб, випивака й тверезий - 
Всi ми - в правдi Твоїй. Ти - єдиний наш Суд. 

*** 

У ваганнях пiдтримай мене i порадь, 
Сколупни з недолугого слова печать. 
Якщо в силi ослабну i в мовi поблякну, 
То мене надихає Твоя благодать. 

*** 

Я пиячив, гуляв - не грiшити не мiг, 
Хоч страждав, але праглося iнших утiх... 
Та вiдомо: нiкчема прийде з покаянням - 
I всевишнiй вiдпустить увесь його грiх. 

*** 

Кохання - бiда, та бiда неспроста - 
з волi Аллаха. 
Навiщо ж ганьбити все те, що зроста - 
з волi Аллаха. 
I зло невiдмивне, й свята чистота - 
з волi Аллаха. 
За що ж нам до Суду вiдкритi врата - 
з волi Аллаха? 

*** 

Дню новий! Пiалу дай з iскристим вином, 
Келих доброї слави вiдкину притьмом... 
Що нам мрiя-химера? Я прагну вже зараз 
Кiс дiвочих, мов струн, доторкатись перстом. 

*** 

Навеснi переддосвiта йди до струмка 
Iз тiєю, котра твому серцю близька. 
Трунком ранку впивайся - i серце звiльни 
Вiд примар i всього, чим життя нас ляка. 

*** 

Пелюстками троянда знадливо ряхтить, 
Ця краса в солов'їному спiвi бринить. 
Не проходь неуважно, - троянда квiтує 
Й нас чарує, на жаль, тiльки мить, тiльки мить. 

*** 

Нiч - i бризки зiрок, що летять невпопад 
Вогнеликими квiтами в стишений сад. 
I на подив - прямiсiнько в келих менi. 
Я тим бризкам iскристим нечувано рад. 

*** 

Хай зцiляє вино вiд сердечних недуг, 
Добрий радник в печалi i в смутковi - друг. 
Лiпше - мрiї впiдпитку i п'янi омани, 
Нiж журливо-зловiсний оцей небокруг. 

*** 

Я в тенета кохання попав залюбки - 
Не вiд вин захмелiв, а вiд нього ж таки... 
Глузд тверезий покроїв халат благочестя, 
Тiльки ж доля порвала його на шматки. 

*** 

Ми забули i клятви, й слова каяття - 
Їх згадати не годен нiхто до пуття. 
Але нас не картай: ми нестямнi й сп'янiлi 
Не вином, а коханням, жагою життя. 

*** 

Ти - неначе троянда i сонячна рань, 
Ти - порадник, i друг, i повiрник жадань. 
Лиш вино, лиш вино пересилити може 
I ядуху печалi, й отруту ридань. 

*** 

В сподiваннях - пiдтримка i в скрутi - заслон, 
Ти цiннiше вiдзнак всiх, скарбiв i корон, 
Як же можна, їй-право, цi лiки чудовi 
Закупорити корком смiшних заборон. 

*** 

I старому, й малому вготовлено час 
Вiдiйти в небуття - так бува раз у раз. 
Що тут вдiєш, нам свiт цей дають ненадовго, - 
Й нас не стане, i тих, хто прийдуть пiсля нас. 

*** 

Все на свiтi хистке - лiт на сто чи на мить. 
Ще до того ж багато i ганджу таїть! 
Чи не краще вже сущим вважати незриме, 
А примарним усе, що довкола стоїть? 

*** 

Вуст твоїх незрiвнянний, жаданий кармiн. 
Ти пiшла - i мене прирекла на загин. 
Хто в ковчезi сховався, як Ной вiд потопу, 
Той у вирi кохання вцiлiє один. 

*** 

Чи потвора, чи красень - а пристрасть одна, 
Аж до пекла спровадити здатна вона. 
Тож закоханим байдуже, що в них за одяг 
I яке небеса їм шатро напина. 

*** 

Я дрiмав, хтось схилився до вуха менi: 
"Годi спати, не стрiнеш удачу ввi снi. 
Що валятися - наче на смертному одрi, 
Прийде час - i своє ще вiдлежиш в трунi". 

*** 

У коханої очi, вуста i чоло - 
Зроду-вiку нi в кого таких не було... 
Я i слова не вимовлю, скутий жагою, 
А ось поруч цiлюще, живе джерело. 

*** 

Вiдлунає iм'я твоє, нiби зурна. 
Не сумуй, хай утiшить горнятко вина, 
I до того, як тiло твоє стане тлiном, 
Втiха з милою буде як вiчна весна. 

*** 

О всевишнiй, несила терпiти життя, 
Бо вiд злиднiв та горя нема укриття. 
Ти з буття небуття учиняєш умiло, 
То й мене увiльни вiд такого буття. 

*** 

Де ви дiлись, шанованi мною дядьки? 
Лиш вино - мiй товариш, один на вiки. 
Тож тримайся за ручку, пiдносячи глека, 
Як нiкому не треба твiй потиск руки. 

*** 

В день, коли загнуздали небес скакуна 
I сузiр'ям та зорям дали iмена, 
Коли долi людськi записали в скрижалi, 
Ми впокоренi стали. Не наша вина. 

*** 

Я на схилi рокiв зажадав каяття, 
Та не хочу пощади анi спiвчуття, 
Бо грiховних спокус i вiдступництва всього 
Мене вчило дароване звище життя. 

*** 

Торував я до мудростi сотнi дорiг, 
Мiркував про незвiдане - й спати не мiг. 
Сiмдесят я прожив. I що встигнув збагнути? 
Що нiчого збагнути я, власне, й не встиг. 

*** 

Свiт не знає кiнця i початку не зна. 
Нас не стане, зiтруться в вiках iмена. 
Буде сонце вставати i зiрка зорiти 
Сотнi тисячi лiт. Пiсля нас i без нас. 

*** 

В цьому свiтi, сповитому пiдлiстю й злом, 
Нас життя пригощає отруйним вином. 
Хочу я, щоб отрута не мучила довго - 
Свою чашу одним випиваю ковтком. 

*** 

Свiт наш сiтi спокус i розбещення сплiв, 
А земля - мавзолей i юдоль вiчних снiв. 
Тут покояться воїни й сонми царiв. 
I красунi потрапили до хробакiв. 

*** 

Скiльки в свiтiт чудес, скiльки всюди принад. 
Рай земний - весняний наш квiтуючий сад. 
Попiд райським кущем, бiля нiжної дiви 
Ти до щастя й блаженства iди навдогад. 

*** 

Встаньмо вдосвiта, ранок дарує свiй шал. 
Що нам смуток, i сварка, й огидний скандал? 
З насолодою пиймо цей вранiшнiй подих 
I хмелiймо, допоки ще повен бокал. 

*** 

Ти до зла не хились, а роби лиш добро! 
Бо не зло тобi друг, а добро, лиш добро. 
Якщо зло i добро тобi в друзi прибились, 
Вибирай однозначно - добро, лиш добро! 

*** 

Тiльки сутнє, як варте того, говори, 
Тiльки будучи вартим того, говори. 
Двоє вух, та язик тобi даний один - 
Двiчi слухай, єдиний лиш раз говори. 

*** 

Марнославцем, для влади придатним, не будь. 
Будь бальзамом. Отрутi подiбним не будь. 
Якщо прагнеш життя не прожить як нiкчема, 
Не збивай на дурне i злостивим не будь. 

*** 

У колисцi - дитина, покiйник - в трунi. 
Ось i все, що про долю вiдомо менi. 
Скiльки вiз не наповнюй пожитком-скарбами, 
Все одно до межi добредеш впорожнi. 

*** 

Для достойних немає достойних вiдзнак, 
Я достойному дам свiй останнiй мiдяк. 
Хочеш знати, чи пекло iснує насправдi? 
Суще пекло - це жити в гуртi вовкулак. 

*** 

Сотнi лiт я готовий палати в огнi. 
То не пекло, що сниться менi увi снi. 
Я боюся нiкчем; розмовляти iз ними - 
Ще страшнiшим вiд смертi здається менi. 

*** 

Не годиться вдаватись до лайки й образ, 
А люб'язнiсть тримати лише про запас. 
Не розумно хвалитись нажитим багатством, 
Не годиться знання виставлять напоказ. 

*** 

В цьому свiтi пiдступних i пiдлих людей 
Вуха щiльно заткни, рот надiйно заклей 
I повiки зажмур, - хоч би трохи подумай 
Про збереження вух, язика i очей. 

*** 

Той блажен, хто в наш час не зробився рабом 
У ганебнiй гонитвi за жирним шматком, 
Хто свiй вiк не потринькав на пiст i молiння, 
А втiшався життям i втiшався вином. 

*** 

Прожену я вiд себе святош, далебi, 
Скiльки будуть сидiти на нашiм горбi... 
То заманюють раєм, то пеклом лякають, 
Не спроможнi зарадити навiть собi. 

*** 

Прокидайся, красуне, - i пiсню заводь, 
Спозаранку в застiлля нас кличе Господь, 
Бо за нiч сотнi тисяч царiв i героїв 
Помiняли на рай свою трепетну плоть. 

*** 

Де спочинок тривожним думкам вiднайти? 
Де той шлях, що вiнчає кiнець суєти? 
О, нехай хоч надiя була б: мов стеблина, 
Через тисячу лiт з-пiд землi прорости. 

*** 

Що ти вартий на свiтi без волi небес? 
Ти помреш - i не станеться жодних чудес. 
Краще жити сьогоднiшнiм щастям химерним, 
Нiж чекати бiди, як зiщулений пес. 

*** 

Поруч мене - красуня, а в серцi - весна. 
Вволю хлiба Всевишнiй послав i вина, 
М'яса добрий кавалок i дах вiд негоди... 
То навiщо нам розкiш, навiщо вона? 

*** 

Я в пригнiченнi духу. Надiї нема. 
Свiт до скону триматиме, нiби тюрма. 
Тож наповни-но келих, хай серце вiдтане, - 
I закови ослабнуть, i зникне пiтьма... 

*** 

Покохавши, забув про свою сивину, - 
Демонструю прихильнiсть, неначе вину, 
Всi зароки вiдкинув заради кохання, 
Навiть розум впокорив, вiдчувши весну. 

*** 

О нiкчеми! Наш образ тiлесний - нiщо. 
Власне, й свiт пiднебесний, по сутi, - нiщо. 
Розважайтеся ж, тлiннi невiльники митi, 
Бо вона не воскресне, - вона - це нiщо. 

*** 

О, якби я причину життя мiг збагнути, 
Я зумiв би i нашу кончину збагнути. 
Те, чого не збагнув я, на свiтi поживши, 
Не надiюсь, зi свiту пiшовши, збагнути. 

*** 

Не тужи - майбуття не змiнить все одно. 
Краще думай про щастя, про дiв i вино... 
Каяття менi Бог не дарує нiколи. 
А якщо й подарує - навiщо воно? 

*** 

Гордовитiсть у серцi зника вiд вина. 
Сутнiсть свiту виразна стає i ясна. 
Захмелiвши, змiнився б i сам сатана 
I Адаму доземно вклонився б притьма. 

*** 

Ми чалму iз найтонших шовкiв продамо 
I корону султана також продамо, 
Навiть чотки, важливий набуток святошi, 
На додачу за чарку вина вiддамо. 

*** 

Пий вино, насолода тiлесна - у нiм. 
Слухай чанг, мелодiйнiсть небесна - у нiм. 
Помiняй i скорботу, i сум - на гуляння, 
Бо мета, що найбiльш доброчесна, - у нiм. 

*** 

Скiльки тих, хто намарне розтринькують час, 
Скiльки тих, хто злобою пригнiчують нас, 
Скiльки тих, хто ганьбили подобу людини 
В золотому i срiбному сяйвi прикрас. 

*** 

В життi так мало добрих, свiтлих днiв, 
Втопи в винi знервованiсть i гнiв. 
Творцю однаковi i грiх, i послушання, 
Тому живи, не боячись грiхiв. 

*** 

Добро i зло воюють, свiт в огнi. 
А небо що ж? А небо - в сторонi. 
Прокляття i розкiшнi славослiв'я 
Незрозумiлi там, в височинi. 

*** 

Все багатство не в золотi i не в шовках. 
Нас на iнше багатство покликав Аллах: 
Залишайся собою за всякої скрути, 
Залишайся царем i в старих лахманах. 

*** 

Свiт прекрасний - i що йому ця похвала? 
Його зваба в полон моє серце взяла... 
Як по правдi - чудова ця наша обитель, 
Тiльки жаль, що багато в нiй пiдлостi й зла. 

*** 

Квiти в лузi зачахнуть, що вдiєш? Гай-гай... 
I струмок врештi-решт обмiлiє, гай-гай. 
Веселись, все одно тебе завтра забудуть, 
Прах розвiють вiтри-вiтрюгани, гай-гай. 

*** 

Дивовижний цей свiт iз жагою сприймай, 
То Всевишнiй нам щедро дарує цей рай. 
За бездомнiсть, якою душа оповита, 
Ти словами гiркими мене не картай. 

*** 

Знов напровеснi дощ нашу землю омив, 
Знов у серцi бентежний, юнацький порив. 
Пий iз милою вина в зеленому лузi, 
Розбуди у землi всiх, хто досi тут жив. 

*** 

Замiсть вин - менi вкотре холодна вода, 
Замiсть страв i приправ - лиш якась баланда. 
I при тому ще хочуть, щоб кланявся в ноги... 
Нi, за все це - i спину згинати шкода. 

*** 

Що ж, ти збився зi шляху i йдеш навманцi. 
Та хiба ж не однакова путь ця в кiнцi? 
Ти силач чи калiка? Мудрець? Недорiка? 
Не тужи - в цьому свiтi ми всi не жильцi. 

*** 

Тчу тканину життя, та зривається нить, 
Йду я сонцю навстрiч, та тьмянiє блакить. 
Вiтер жаром пекельним мене обвiває, 
П'ю вино, але в горлi землею гiрчить. 

*** 

Наш творець повсякчасу вдається до див. 
Не збагнеш: чи то ласку являє, чи гнiв. 
Ти безгрiшний - жбурляє тебе у спокуси. 
А як грiшник - хiба в тому вiн завинив? 

*** 

Вiд пиятики так я просякну вином, 
Що й з могили нестиме вином, не лайном, 
Тож якщо ти за день не спромiгся хильнути, 
Хоч дихнуть до могили приходь перед сном. 

*** 

Добрiв до обрiю наш весен караван, 
Та є ще в нас вином налитий жбан. 
Сказав же мудрий: лиш вино iзцiлить 
I стишить болi невигойних ран. 

*** 

Навiть землю напоїш - квiтує вона. 
Тiльки дурень, їй-право, живе без вина. 
Бо воно - вихователь. Лиш келих осушиш - 
Зразу сутнiсть твою кожен бачить сповна. 

*** 

Так, я тямлюсь на винах, вони - не дурман. 
Я впиваюсь настiльки, що знаю свiй стан. 
Краще вже перед чаркою гнути колiна, 
Нiж вiтально вклонятись тобi, критикан. 

*** 

Пий вино, безтурботна гульба - не порок. 
Ще впаде i недоля на твiй жеребок - 
Небеса повернуться примхливо над нами - 
Вiдберуть навiть хлiба останнiй шматок. 

*** 

Я, нiкчема нещасний, пiддався грiхам 
I пожертв не збираюсь носити богам, 
Вiд похмiлля у мене в мiзках тарарам, 
Вiрний келих лiкує мене, а не храм. 

*** 

Я полишив пиття. Та немає пуття. 
Вiд нудьги, мабуть, мову змiню на виття. 
Жоднi лiки полегкостi в душу не вселять, 
Тiльки чара вина - для Хайяма життя. 

*** 

В дiм молитви не кличте мене й на порiг, 
Я - в грiхах. Чи не бог менi в цьому помiг? 
Я - немовби повiя, що вiрить у грiх, 
А до раю не йде, бо не знає дорiг. 

*** 

Я, тверезий, шукав i розваг, i вина, 
Та побачив зчорнiлу троянду, - вона 
Ледве чутно менi промовляла: "Я гину. 
Я весела й п'янка - а вина це страшна". 

*** 

У життi цiм сп'янiння - цiннiше за все. 
I коханої слово - цiннiше за все. 
Й вiльнодумства кипiння - цiннiше за все. 
Й заборони забути - цiннiше за все. 

*** 

Може здатись, що iстина - суща брехня, 
А наука - нездарних голiв маячня. 
Та, сп'янiвши, у сумнiви ти не вдавайся, 
Свiтлiсть думки й чуття не втрачай анi дня. 

*** 

Ти небесних свiтил вираховував рух - 
Я вином частував чарiвних щебетух. 
Не турботи дрiбнi, не посади й вiдзнаки, 
А кохання й вино - моя суть i мiй дух. 

*** 

Серед вчених мужiв благородства не бачу. 
Та не здумай комусь ти вiдкритись, бiдаче, 
Бо твоя голова пiде псам на поживу - 
Й за тобою лиш вiтер у полi заплаче. 

*** 

Все, що знаєм про свiт, - тiльки здогад ума. 
Все, що суще, навiки поглине пiтьма. 
Бо iснує не те, що здається нам сущим, 
Достеменного в свiтi - по сутi - нема. 

*** 

У шаленствi кохання холодним слiд бути, 
На сановних бенкетах тверезим слiд бути. 
Щоб i вуха, i очi, й язик були цiлi, 
I глухим, i нiмим, i незрячим слiд бути. 

*** 

Щоб долi догодити, ховай хандру i сум, 
Щоб догодити людям, у мову всип iзюм, 
Лукавство й хитрощi я часто брав у друзi, 
Та пiдiймала доля мене всякчас на глум. 

*** 

У страждання сповитi усi мої днi, 
Ну, а в тебе вони - у гульнi i винi. 
Тiльки ж знай, що на долю надiя даремна, 
З нею ти - як дитя у хиткому човнi. 

*** 

Замiсть золота й перлiв, що тiшать усiх, 
Ми вбрання собi iнше знайдемо для втiх. 
Скинь прикраси й наряди, лишись у лахмiттi - 
Ти й у дрантi царем залишитися змiг. 

*** 

Всi пророцтва - полова, брехливi слова? 
Хибнi сумнiви серце гризуть, як черва. 
Випий чашу - i серце нехай веселиться. 
Та щоб завжди твереза була голова. 

*** 

По життєвiй пустинi йдемо навмання, 
Тож пиха твоя, смертнику, - це маячня. 
Ти для кожного кроку знаходиш пiдставу, 
Хоч без волi Творця не минає i дня. 

*** 

Ти одна в моє серце кохання несла, 
Горем серце моє твоя смерть обпекла. 
Лиш з тобою терпiв я всi прикрощi свiту. 
Що вартують без тебе мирськi всi дiла? 

*** 

Чи лiпив мене раю, чи пекла владар, 
Цих загадок лантух - не для мене тягар. 
Маю лютню, вино - i мiй ангел зi мною, 
А тобi це - надiйся - вiдкриє грабар. 

*** 

Жоднiй жiнцi нiколи не лiзь пiд каблук, 
Розлучайся iз кожною легко, без мук. 
Бо життя пролiтає - й краса швидкоплинна, 
Мов примара, ураз вислизає iз рук. 

*** 

Ти для мене була - як зоря золота. 
Ти померла - й обсiла мене самота. 
Тiльки разом ми знали, як жити на свiтi. 
Що без тебе цей свiт i його суєта? 

*** 

У неволю кохання - я серце вiддам 
I в молитвi змалiю: кохана - мiй храм. 
Ти за примхи дiвочi не гнiвайся дуже. 
Бо ж - коханий, i дякуй за те небесам. 

*** 

По розлуцi - до тебе лечу з усiх сил, 
Тiльки б вiтер нещадний не збив моїх крил. 
Я слiди твої, наче святиню, шукаю, 
Ти яскрава красою, мов сотнi свiтил. 

*** 

Бачив: п'яний дiдок перекинувся в рiв 
I, блаженно дрiмаючи, щось белькотiв. 
Я, проходячи мимо, почув кiлька слiв: 
'Бог прощає своїх легковажних синiв'. 

*** 

В каяття мене кличуть похилi роки. 
Лиш тепер вiд полуди звiльнились думки. 
Я, нiкчема, до Божих велiнь не вслухався - 
Намагався чинити усе навпаки. 

*** 

Чесноти занедбав я. Вiд ранку й дотемна 
Затягує пiдступно мене трясовина. 
Я справдi п'яний нинi, пробач менi, Аллах, - 
То - вiд вина кохання. Й нiяк не вiд вина. 

*** 

Iз усього, що Бог менi вибрати дав, 
Взяв я хлiба шматок i постелю iз трав. 
Для рятунку душi я постив i страждав - 
Хоч злидар, - за вiзира багатшим я став. 

*** 

Думав, наше життя, то Аллаха вiнець, 
Та сказав менi з болем учений-мудрець: 
'Наймудрiше, до чого дiйшов я: померти 
Ув обiймах коханки. нехай йому грець!' 

*** 

Таємницi буття огортає iмла, 
Через те вiдкриттям нi одна не була. 
Так хотiлося морок жаский розiгнати... 
Але тануть у нiм нашi думи й тiла. 

*** 

Чи направду цей свiт мав початок-зачин? 
Як творець налаштовував колесо-млин? 
Мудрецi мiркували про це, мiзкували, 
Та пояснень добути не змiг нi один. 

*** 

Я жагою палав i впивався грiхом, 
Я вставав для покути i падав ничком, 
Не спроможний спокусу i хiть подолати. 
Чом ведеш ти, Всевишнiй, грiховним шляхом? 

*** 

Якщо грiх на менi, то не з власної волi. 
I дорогу долаю не з власної волi, 
В напiвтемрявi йду я, здiйсняючи ревно 
Все, що визначив Вiн, а не з власної волi. 

*** 

Суть буття - то горiх не для кепських зубiв, 
Не збагнеш незбагненне, хоч як би хотiв. 
Краще пий-випивай i тупiй непомiтно. 
Що те змiнить, що неук ученiсть посiв? 

*** 

Справ земних осягаючи втрачену суть, 
Серед люду безумцем i дурнем не будь. 
Мудрецi в насолодах тамують тривогу. 
Ти її у замрiях сп'янiння забудь. 

*** 

Де вiн, той, хто вино помiняє на квас? 
I невiр'я на вiру оберне для нас. 
Чи вдалося комусь вiдректися вiд свiту? 
Де ж вiн, той, хто лиш iстину бачить всякчас? 

*** 

О Всевишнiй, означив Ти всi мої днi: 
Тi - веселощiв повнi, а цi ось - сумнi, 
Та й грiшу я з Твоєї всевишньої волi - 
I настiльки, наскiльки дозволиш менi. 

*** 

Дав красуням звабливi обличчя Господь 
I вуста чарiвнi, й похiтливую плоть. 
Як тут можна думок про спокусу зректися? 
Хай би спробував Сам тi принади збороть. 

*** 

Коли люба Тобi й недотепи клятьба, - 
То не можна й мене полюбити хiба? 
Я й пiвкроку не годен ступити без Тебе, 
Вiдпусти - не годжусь я Тобi за раба. 

*** 

Я, просяклий вином з голови i до п'ят, 
Звинувачений в тiм, що п'яничка й вар'ят. 
Та коли б же грiхи тiльки винами пахли, 
Звiдусiль би незгiрший летiв аромат. 

*** 

Твою логiку я зрозумiти не вмiв - 
I свавiлля Твоє, i розгнузданий гнiв. 
Благородство цькуєш, а пiдлоту голубиш, 
Потураєш порокам i славиш ослiв. 

*** 

Йди з добром до людей - i воздасться тобi. 
Скромним будь - i не згубишся ти у юрбi. 
Iз маленьким муравликом краще зрiднися, 
Анiж з тим, хто в гординi погруз i чваньбi. 

*** 

Захмелiлi думки огорта очмана, 
До знетями розчулює чанга струна. 
Є ще досить вина. I наповнили келих, - 
Не мели язиком - не розхлюпуй вина. 

*** 

Час розваг бережи вiд набридлих турбот, - 
Недоглянутий лан обсiдає осот, 
Тож плекай насолоди i втiхи бездумнi 
I хмелiй вiд вина та любовних щедрот. 

*** 

Щастя прагне багатий i прагне бiдняк. 
Та кмiтливець його здобува - не вахлак. 
Ти щоденно за щастя борись вiдчайдушно - 
Вислиза воно з рук недотеп i зiвак. 

*** 

На стежинах кохання не втрать чистоти, 
Бо дороги в прожитi роки не знайти. 
Що журбою ми здатнi змiнити на свiтi? 
Порятуймось вином - од життя марноти. 

*** 

Коли примхи i хтивiсть тобi на умi, 
Ти бредеш манiвцями у глупiй пiтьмi. 
Ти ж явився в цей свiт як людина, їй-богу, 
То невже з перепою сконаєш в корчмi? 

*** 

Не цурайся скарби наживати горбом. 
Навiть впавши з коня, залишайся верхом. 
У бiдняцькiм лахмiттi ти гiднiсть не страчуй, 
У багатствi не стань рiзним модам рабом. 



Бабине лiто

Павутинка бабиного лiта -
Iєроглiф сонячного скрику:
"Прощавай, iще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика".
Стiльки в тобi стоптаної вiри,
Iз пожухлим листом вперемiшку. 
Заголосять сонячнi клавiри
Над твоїм, о дню, вмирущим лiжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагiнцем постукає зеленим
У моє вiкно зоря свiтання,
Але ти на дальнiм перегонi,
Як прийде пора лiта збирати, -
Спомином торкнеш менi долоню,
Мов рука того, кого я втратив.



***
Смiялося сум"яття самоти.
"Пробач-прости".
Слова твої нещаднi, мов кати.
"Не ти..."
Химера-нявка в маревi пiвсну.
"I не благай".
Заплiв у мрiяння тебе одну.
"Прощай".
Я раболiпству кинуся до нiг.
"Їй-бо, дивак".
Лелiтки сонця оберну на снiг.
"Овва".
Я розчинюсь в етерi, як сльоза.
"Ти насмiшив".
Я був, я жив, я все тобi сказав.
"Ти жив?"


***
На незнанiй дорозi, за вигоном днiв
Я згадаю цю мить, нiби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотiв,
Чи хоч трiшки до твого долинуло слуху?

Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого свiту.
Скрижанiє душа - й навiть потиск руки
За полiттям не зможе її вiдiгрiти.

Наволоком розпушений лан по стернi
Недорiдним, убогим вiддячує жнивом.
Загадковi й всуцiль нерозгаданi днi
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зiрки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Менi те невтямки,
Тiльки душу надсадно стискає вiд суму.


Хутiр

За рiкою тiльки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптанi високi споришi.
А мене у рiднiм краї вже нiхто не зустрiчає,
Бо на хуторi не стало нi душi.

Перехнябленi ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Вiдкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинствi, ось у цьому домi отчiм
Не було затiсно радостi й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
Й загнiздилася в верхiв"ї лип старих.
А щемлива нота лугу i в розлуцi не забута,
Цього хутора забути я не змiг.




***
Розгойдує човен почвари старих комишiв,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночi,
Вiдлуння стихає в задумi русалки-душi -
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичнiсть святу,
Ймовiрно, смiшну, коли око примружити зизо.
Мрiйлива, тендiтна русалка в клечаннi-цвiту -
Це й ваша душа, що скорузне пiд глицею й хмизом.
Невпомiрки глузд i незмiнний тягар простоти
Коромислом часу обчiмхують пагiння росту.
I ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
Й наївнiсть виводиш iз себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишiв,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночi,
Вiдлуння стихає в задумi русалки-душi -
Її таїну необачно воно не зурочить.



***
Ти менi передвiч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка i зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вiтрах, - не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
I надiя улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у курявi сплюнутих слiв,
Затуманює душу сльотава зневiра.
Я прошкую туди, куди Вiн повелiв,
Я на цих перепуттях - Господня офiра.

Ти менi передвiч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка i зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вiтрах, - не пройма бурелом.



***
Я iду як повiрник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарi обступають стирловано - в прагненнi див,
I кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Нiби смертним грiхом - та й не тiльки оден - завинив.
Крижанiє душа i все тiло в голодному зморi,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рiд?
Ти - творитель достатку, розрадник у бiдах та горi...
Врештi, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порiд...
А скотарськi престоли жадають свавiльної долi,
Що сумiрна шаленству таких недосяжних зiрок
I не здатна змiняти намистину власної волi
На земнi-преземнi крем"яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, i Дажбог, i Перун навiщують сприяння...
Тiльки, Велесе, ти над усе, над усе - на вiки,
Пiд небесним оцим ненадiйним, хистким одiянням
Ми з тобою в молитвi назавше йдемо напрямки.
Я iду як повiрник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарi обступають стирловано - в прагненнi див,
I кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Нiби смертним грiхом - та й не тiльки оден - завинив.



Шаткую капусту

Капустини сiчу, наче вiдчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клаптi болючих зневiр i образ.
Заяскрiло кармiном на дальньому-дальньому прузi,
Повернись, моє сонце, до мене iще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз сiчу, аж на зрiзах сочиться в менi...
Жилкуватi листки, котрi стьожками ляжуть безживно, -
То мої, грiховодника, всує розтриньканi днi.
Капустини сiчу, наче днi переводжу нiнащо,
Розпатловую митi - куйовджу лапату листву.
Засвiти, моє сонце, мене зрозумiєш найкраще,
Засвiти, засвiти, я в надiї й чеканнi живу.
Капустини сiчу, наче вiдчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клаптi болючих зневiр i образ.
Заяскрiло кармiном на дальньому-дальньому прузi,
Повернись, моє сонце, до мене iще хоч би раз.


***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вiчностi секрет...
Не вартий шеляга душi порив -
Нiхто з-за рiчки Лети не приплив.
Вижебруй срiбнякiв у майбуття,
Пиндючся, чванься - це i є життя...
Цурайся мрiй, корись лихiй рахубi -
Що вдiяти, ми свiтовi нелюбi.
...Судомне тiло опанує шал -
Вiддаленiє в безвiсти душа.
I тiльки зорi на мiльйони лiт
Вкарбують в небо наш незримий слiд.



***
Мiй виднокiл сум"яттям захурделило...
На рунах мрiї - ожеледь зневiр. 
В три нитки чисниця - НАДIЯ. Тiльки де вона?
Безкрая путь весь час пiд косогiр.

Обшарпана душа i рам"я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пiшла вiд мене, осене,
Повiрнице розпачливих жадань.

В моєму возi - дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанiлий лан розорює,
Пройдеш на плуг - i жодного слiда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвiстi слiдiв -
З чиїмись сподiваннями i втомами...
Хiба такої долi я хотiв?

Хiба - з колиски - вiру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хiба рокований я був пiд волю Молоха,
Якому i жертовника нема?

Мiй виднокiл сум"яттям захурделило...
На рунах мрiї - ожеледь зневiр. 
В три нитки чисниця - НАДIЯ. Тiльки де вона?
Безкрая путь весь час пiд косогiр.



***
Загубилася у вiхолi дорога
Антських i склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега рiчка бiлою сагОю,
Пiдступила до зарiнку - до хрестiв.
Значить, шлях страждання був лише маною -
Бо ж рiку нiхто не переплив...

Благовiст надiї змiнять передзвони
Обважнiлих оберегiв - кладовищ.
I предвiчна тиша з неземних амвонiв
Осiнить божественним: "Облиш..."

Я iшов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся - курява i мла...
Загубилася у вiхолi дорога,
Не знайти... А чи вона була?



У лiкарнi

Лiкарняна журба. У вiкнi -
Забинтованi рамою хмари.
Тiнь далеких дерев на стiнi,
Мов у безвiсть спорядженi мари.

Вже розвиднiлось. Нiч - як роса:
По шибках зiсковзнули краплинки.
Не менi, не менi ця краса...
Задрiмати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумнiй холодницi палати,
Де недуг i страждань каламуть,
А надiй i жадань - анi цяти.

Лiкарняна журба. У вiкнi -
Забинтованi рамою хмари.
Тiнь далеких дерев на стiнi,
Мов у безвiсть спорядженi мари.



***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей i втоми
I навiть виднокола мого свiту
Затьмарити стараються свiдомо.

А вже нiкчемний промах чи невдачу
Завважать миттю - i вiзьмуть на кпини...
Спасибi вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидiю вiд отрути -
Сильнiшу вiд хандри i вiд зневiри.
I вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна трiска - мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу -
Покаменований, пiдводжуся певнiше.
Кайданник долi, зневажаю скруху -
Й вiд того на душi стає свiтлiше.

Якби менi не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хiба сповна я щастя б мiг спiзнати
Вiд iскор доброти людського тлуму.

Якби менi не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хiба навчився б не коритись болю
I мав би я достойнi iдеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей i втоми
I навiть виднокола мого свiту
Затьмарити стараються свiдомо.



***
Коли безликi многолюддя свiту
Затьмарить заморозь на сiрому вiкнi,
Останнi вiдсвiти i сонця, i блакиту
Ще довго нуртуватимуть в менi.

I вклякну я в притворi свого вiку,
Передчуваючи потребу вiвтаря...
Яка нас вiзьме пiд свою опiку
Далека загасаюча зоря?

Якi футболи, моди й пiснеспiви
Спроможнi вгамувати цей мiнор?
Як журно жить в очiкуваннi дива,
Коли гнiтять руїна i розор.

I, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобiлки й Iнтернет,
Над краєм вiчностi вернуся я до тями,
Осмiяний фiлософ i поет.

Коли безликi многолюддя свiту
Затьмарить заморозь на сiрому вiкнi,
Останнi вiдсвiти i сонця, i блакиту
Ще довго нуртуватимуть в менi.



***
На високих вiтрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмянiло на вiчну розлуку,
Зневиразнивши вiру - забуту дорогу у рай,
А натомiсть на вiдпуст лишивши знетямлену муку.

Цiлу нiч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемiтка в вiкнi - наче драми остання заслона,
А за нею - пустир, нескiнченний холодний пустир,
I свiча скрижанiла, i тьмава подоба iкони.

За незнанi поля, де схрестились останнi путi, -
Завiрюхи, дощi й буревiї скликатиме тризна...
Ти нiколи вже бiльше не стрiнешся в цьому життi.
Та й хiба то життя? Затамована смiхом трутизна.

На високих вiтрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмянiло на вiчну розлуку,
Зневиразнивши вiру - забуту дорогу у рай,
А натомiсть на вiдпуст лишивши знетямлену муку.



***
Любострастя вiри i покори,
Пронижи мене палким промiнням,
Душу занехаяну i хвору
Вбережи од мли грiхопадiння.

Бо химери успiху i слави
Тьмарять видноколо, нечестивi.
Поверни мiй всесвiт нелукавий,
Днi мої простi й неметушливi.

Не менi цi заздрощi i кпини,
Здатнi почуття закам"янити...
На душi рубцi i шкарубини
Довго будуть ще менi ятритись.

Найчистiша чистота чесноти -
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далi вiд пишноти,
Од фальшивих слiв i величання.

Любострастя вiри i покори,
Пронижи мене палким промiнням,
Душу занехаяну i хвору
Вбережи од мли грiхопадiння.


Дзвонар

Вже днiє. Закрадається надбiлок...
Ось-ось у храмi гряне: "Слава в вишнiх!.."
А третiй дзвiн всеношнi мов роздiлить
Весь вiк на час прийдешнiй i колишнiй.

I небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
I рокотанням янгольського хору
Розiрвуть нечестивостi запону.

Як хороше стояти на дзвiницi, 
Душею ловлячи тремкi здригання мiдi,
I бачити, як люди милолицi
Стають ураз просвiтлено-погiднi.

Ген галайда, що збився iз дороги, 
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни i знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись менi служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вiчностi взивало,
Як шемрiт листопадового листу.

А потiм я озвучив благовiстом
I церкву, й благовiрних на притворi,
Наповнивши служiння вищим змiстом,
Себе збагнувши в дзвонiв переборi.

Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в полiт лаштую крила
Чи впевнююсь: лемiш достатньо гострий?

Бо хлiборобського я єсьм придiлу,
Дзвонарствую не в славу i не в плату.
Ось чересло крiплю я до грядiля -
I нумо плугом скиби батувати.

Ось мiй удар - збудися од дрiмоти...
Ось перебiр - не оминути скону...
Вiд смутку, безнадiї i скорботи -
До євхаристiї високого канону.

Ось ще удар - i дiйство почалося...
Ось перебiр - i знову все до скону...
То майстер-дзвiнник це многоголосся
З металу вивiв - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступiв мерзоти,
На зламi Боговiри й самострати, -
I дух Щезун пощезнув без звороту,
Анi душi не владен подолати.

Вже днiє. Закрадається надбiлок...
Ось-ось у храмi гряне: "Слава в вишнiх!.."
А третiй дзвiн всеношнi мов роздiлить
Весь вiк на час прийдешнiй i колишнiй.



***
У цiм свiточку ницостi i глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепi й тугодуму,
'Не знавшим разницi' - де лицар, де харциз...

Козиряться чванливi бузувiри,
Гнуздають ошелешених сiром -
I вже, немовби справжнi машталiри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П'янiють од кальяну i 'шампанi',
Зневаживши медiвку й сирiвець.
Безчинствують, бо впевненi заранi -
Напевно послугує повiдець.

А з нас авжеж не пiна - кiнви кровi -
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже - новi хрести тесовi
I заготовленi на провiд глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудрецiв не вирядиш нiкчем.
Прийдешнiй час, надiюсь, буде з нами -
Хорошим свiтлим справедливим днем.



***
З таким розмахом, римоплети,
Злетiти вам авжеж несила.
Жiнки прилащують поетiв,
Аби пiдрiзувати крила...

Ну, а Лаури й Беатрiче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекраснi Дами вас покличуть,
Бо наготовленi вольєри.

Ви мастаки боготворити,
Тож першу-лiпшу - у богинi...
Слова обраниць: 'Ми вже квити.
А ви були такi неспиннi'.

З таким розмахом, римоплети,
Злетiти вам авжеж несила.
Жiнки прилащують поетiв,
Аби пiдрiзувати крила...



***
На розкопi зотлiлих печалей
Освiжаємо душi розрадою:
Свiт минулий - тривкий i тривалий,
Коли досi про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навiть в черепа зглядi мiстичному,
А чи в поруху кiстки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились вiки i народи...
Запiщанились снами тривожними.
Стлiли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За вiками вiки, за вiками...
З буревiями свiт i з завiями
Археологом стане над нами -
Над розкопом iз нашими мрiями.



Бовван

Ти ладуєш свiт на свiй копил.
На розпадках - розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавiльний пращур-голоштан,
Усмиривши напiвдику волю,
По тобi звiряє свiй талан -
Недомисну лиходiйку-долю.

Ти йому надiй не пантелич
На рипких котурнах провидiння...
Хай твiй гнiв пом'якшує терлич, -
Наче заводь, заволiкши рiнню.

Ти ладнаєш вiк на свiй олтар,
Звiдусiль - суцiльна заволока.
Може б, десь подiтись, та чагар
Виднокруг стискає за пiвкроку...

Ти ладуєш свiт на свiй копил
На розпадках - розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тiльки пил
При останнiх гуках парастасу.



Слова

Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
Що буцiмто до мови не дотичнi.
Але ж таких я вигадать не вмiв,
Були б вони кощавi й рахiтичнi.

На лузi споглядаєш квiточки,
Не знавши, що стокротки то - їй-право!
А на ставку - тобi це невтямки -
Не зiлля, а клечається купава.

Й вiльшанка - це ж таки не горобець,
I гаїчки - лиш на загал синицi.
Й трава - не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар i є мiтлиця...

I вiхола, завiя, заметiль
З метелицею й хугою слiпою -
В поезiї таки не самоцiль,
Бо є ще хуртовина iз курою,

I хвища, й завiрюха, i пурга,
Зав'юга, шквиря, курява зi снiгу,
Оруга i буран, як пилюга,
Поземок, хурiя, охиза i хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, - прецiнь
Є втiха навертати в дiалекти.
Без слiв таких життя було б мов тiнь -
I не спасли б 'гламури' та 'респекти'.

Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
Що буцiмто до мови не дотичнi.
Але ж таких я вигадать не вмiв,
Слова це всi народнi й поетичнi.



***
Стою на березi ослизлої сльоти,
Каправе око лiхтаря з надлому...
Не перейти i не перепливти
Цей безвiдрадний морок невiдомий.

Вiдсiль немає знаку вороття,
На денцi серця тенькнув жаху шеляг.
Навiщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолiтного пришельця?

Навiщо карбував я тут слiди,
Слiзьми омитi, кров'ю i потами?
Дорого, ти прихiд мiй пережди,
Тодi й вiдхiд вiдбудеться не з нами...

Стою на березi ослизлої сльоти,
Каправе око лiхтаря з надлому...
Не перейти i не перепливти
Цей безвiдрадний морок невiдомий.



***
Подiлений свiт i на стани, й на касти,
Як важко на гiднiсть проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У тванi зневаги не втратити честь.

Ми ходимо - наче зачумленi вiком,
Смiшнi у манерах i правилах гри,
Над нами базiки й нуднi недорiки -
Ще й закамуфльованi пiд прапори.

Де думка - не думка, - сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собi доведи, що ти, врештi, - людина,
Не збавлена глузду, завзяття i сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свiнути зiркам,
Свiти-озоряйся крiзь тьму i почвари,
Адже непотьмарений промiнь - ти сам.

Подiлений свiт i на стани, й на касти,
Як важко на гiднiсть проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У тванi зневаги не втратити честь.




Мої рубаї (не Хайям)

Кажуть, я мовчазний, вiдсторонений тип.
Дорiкають отi, хто вiд крику охрип.
Кажуть, був би базiка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

Слово мовлю - i чую зневажливе: "Цить!"
Обступив частокiл кожен крок мiй i мить.
То найбiльш безпардонний брехун i падлюка
Все повчає мене, як по совiстi жить.

Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходiю довiрив мандат.
То чому ж вiн, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зiштовхнув, супостат?

Я у потi чола свiй виорюю лан,
Не безрiдний ховрах, не iван-покиван...
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент вiн, прем"єр чи "пахан".

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"