Радивилiвський Загальноосвiтнiй Лiцей : другие произведения.

Лiцею мiй!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Лiцею мiй!" - уже восьмий збiрник лiтературних творiв учнiв Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею i присвячується 10-й рiчницi з часу створення навчального закладу нового типу. Представленi в альманасi вiршi та етюди дають певне уявлення про багатоманiтний свiт поетичних iнтересiв лiцеїстiв, про їх наполегливу роботу над словом i пошук вiдповiдей на найбiльш важливi питання життя. Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями i призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Твори лiцеїстiв публiкуються у мiсцевiй пресi, на Iнтернет-сайтi лiтературної студiї "Провесiнь", у колективних збiрниках. Попереднi збiрки: "Провесiнь" (2002), "На свiтанку" (2003), "Здрастуй, юносте!" (2004), "Вiдкриття почуттiв" (2005), "Прорiст" (2006), "Проба голосу" (2007), "Твори у ваш альбом" (2008).
  Лiцею мiй
  
  Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею Рiвненської областi
  
  Радивилiв, 2009
  
  Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК
  
  "Лiцею мiй!" - уже восьмий збiрник лiтературних творiв учнiв Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею i присвячується 10-й рiчницi з часу створення навчального закладу нового типу. Представленi в альманасi вiршi та етюди дають певне уявлення про багатоманiтний свiт поетичних iнтересiв лiцеїстiв, про їх наполегливу роботу над словом i пошук вiдповiдей на найбiльш важливi питання життя. Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями i призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Твори лiцеїстiв публiкуються у мiсцевiй пресi, на Iнтернет-сайтi лiтературної студiї "Провесiнь", у колективних збiрниках.
  Попереднi збiрки: "Провесiнь" (2002), "На свiтанку" (2003), "Здрастуй, юносте!" (2004), "Вiдкриття почуттiв" (2005), "Прорiст" (2006), "Проба голосу" (2007), "Твори у ваш альбом" (2008).
  
  Визнання прийде!
  
  Творчiсть - поняття багатовимiрне. Творчi задатки наших лiцеїстiв проявляються в опрацюваннi фактiв при написаннi науково-дослiдницьких робiт Малої академiї наук, у пiдготовцi до предметних олiмпiад, у туристичних змаганнях i походах, спортивних поєдинках. Нашi лiцеїсти вiдомi в районi як гурткiвцi хореографiчних, вокальних студiй, майстри прикладного мистецтва, навчаються на музичних i художньому вiддiленнях школи мистецтв, переймають у старших навички вишивання, в"язання, плетiння з соломки i лози, рiзьблення, а ще поглиблено вивчають iноземнi мови, пробують сили в комп"ютерному програмуваннi, фотосправi, що теж засвiдчує нахили до творчостi.
  Лiтературна творчiсть у цьому ряду стоїть дещо окремо. Справа в тому, що прилучення старшокласникiв до написання вiршiв, етюдiв, оповiдань, навiть матерiалiв газетних жанрiв пробуджує додатковий iнтерес до вивчення творiв українських i зарубiжних письменникiв, допомагає краще зрозумiти складники їх майстерностi, вiдчути глибоке смислове навантаження кожного слова в художнiх творах класикiв. Пробуючи власнi сили в лiтературi, зокрема в поезiї, лiцеїсти мають достатньо пiдстав порозмiрковувати над поняттями добра i зла, духовностi i бездуховностi. I тим самим змiцнюють у своєму характерi кращi людськi риси.
  Цей збiрник художнiх творiв лiцеїстiв - уже восьмий. При пiдготовцi до друку всiх попереднiх менi випадало прочитувати учнiвськi вiршi, прозовi роздуми - i щоразу радiв, коли бачив народження зрiлої думки, цiкавого образу. Те, як складалася i складається подальша доля колишнiх наших лiтстудiйцiв, промовляє i на користь ось такого прилучення до мистецтва слова в юному вiцi. Серед наших випускникiв є журналiсти, перекладачi, фiлологи. Значить, уже в нашому навчальному закладi, на наших уроках, заняттях гурткiв, у позакласних заходах, вони зробили свiй життєвий вибiр.
  Вiрю, що й авторам цього альманаху, який виходить у 10 рiк вiд часу заснування лiцею, стане в пригодi теперiшня вдумлива робота над словом. Деякi вже виносили свої твори на суд широкого читацького загалу, оскiльки публiкувалися в районнiй газетi "Прапор перемоги". Iнших з їх напрацюваннями ще чекають у часописах. Користуючись нагодою, хочу побажати всiм творчої непогамовностi, вiри у власнi здiбностi й талант. Не заспокоюйтеся на досягнутому, наполегливо займайтеся самоосвiтою - i ви продовжите навчання в унiверситетах i коледжах, станете потрiбними для суспiльства спецiалiстами, а вiдтак - визнання прийде до вас, неодмiнно прийде.
  Юрiй Адамський,
  директор Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею, вiдмiнник освiти України.
  
  
  Iрина Масюк
  (11 клас)
  
  Українська мова
  
  О, рiдная мово! Яка ти чудова,
  Яка милозвучна й водночас проста.
  Я спрагло вслухаюсь до рiдного слова,
  Воно, наче спiв солов"я, долiта...
  
  А часом воно заяскрiє сльозою, -
  Й немовби затьмариться свiт навкруги,
  Коли я згадаю, з якою бiдою
  Не раз обступали тебе вороги.
  
  Та мову зламати - народ мiй зламати.
  Ми завжди умiли за честь воювать.
  Для мене ти, мово, як рiдная мати,
  Я також готова тебе захищать.
  
  Дiди нашi в битвах за волю вмирали,
  А воля - це й вiра, i мова, й звичАй.
  За слово, за думку в кайдани кували,
  Однак не скорили козацький наш край.
  
  Слова "Україна", "Шевченко" - на стязi,
  Що вiв i веде крiзь терни лихолiть.
  Ми з мовою сильнi й незборнi в звитязi,
  Iз нею - рости нам, мужнiти i жить!
  
  
  Мрiя
  
  Не важливо, що серце трiпоче
  I, охоплене жаром, болить.
  Я пiду за тобою крiзь ночi,
  На узгiр"ях мене не спинить.
  Я полину з тобою у небо,
  Понад хмари, де сонце блищить.
  Не боюся, що сили не стане,
  Мої крила поринуть увись,
  За тобою готова i в прiрву -
  Врятувати тебе вiд бiди.
  Коли треба - додам тобi сили,
  Тiльки крила хутчiше зведи.
  Стану зiркою в темному небi,
  Буду вiтром в засушливi днi.
  Й нiчогiсiнько бiльше не треба,
  Щоб щасливою бути менi.
  Берегтиму твiй сон я щоночi,
  Вiдганятиму думи сумнi,
  Щоб нiколи замрiянi очi
  Не давали погаснуть менi.
  
  
  Краса
  
  Краса - одвiчна iстина в життi.
  Це смiх дзвiнкий i чистi ручаї,
  Це синє небо i густа трава,
  Це соловейко, що в саду спiва,
  Це щирi очi немовляти,
  Це бiлi вишнi коло хати
  I квiти, вбранi у росу, -
  В усiм оцiм вiдчуй красу.
  
  
  Нiна Музика
  (11 клас)
  
  ***
  Скажи, скажи, навiщо покохала,
  Навiщо я довiрилась тобi?
  Коли б не ти, то смутку б я не знала,
  Не побивалася б, заплакана, в журбi.
  Без тебе, наче цвiт без сонця, в"яну,
  Без тебе ох як важко в свiтi жить.
  О, де, скажи, я чарiв тих дiстану,
  Щоби тебе забуть i розлюбить.
  Забуть, бо сил терпiння вже немає,
  Забуть, адже я змучилася вкрай.
  Якби ти знав, як я переживаю,
  Який, бува, охоплює вiдчай...
  Якби ти знав мою журбу та муку,
  Якби вiдчув, що я пережила.
  Не раз, не два, пiднявши вгору руки,
  Тебе, i свiт, i долю я кляла.
  Кляла я все: i мрiї тi дiвочi,
  Що рано, ой як рано одцвiли,
  Кляла твої веселi, яснi очi,
  Що, бач, мене до чого довели...
  I ту весну з бентежними квiтками,
  Той день i ту щемку щасливу мить,
  Коли менi, закоханiй до краю,
  Ти клявся бути вiрним i любить...
  Твоїм словам не вiрить неможливо,
  Вони були, як пiсня ручая,
  Тепер же лиш зосталася надiя,
  Надiя, що вернусь до тебе я.
  
  
  Життя
  Етюд
  
  Життя - це щастя, адже дається воно лиш раз. Можливо, не кожен задумується над цим, сприймає все як належне, так, нiби життя буде завжди або принаймнi при потребi його можна буде помiняти чи взяти ще раз.
  Менi здається, що ми, дiвчата, набагато повнiше сприймаємо цей дар, адже в майбутньому зможемо подарувати життя iншiй людинi - своїй дитинi. Справжня мiра щастя - не отримати життя, а прожити його довго й гiдно. На Землi мiльйони людей, i доля багатьох трагiчна, адже вони в молодому i навiть дитячому вiцi помирають вiд голоду, стихiйних лих, вiйн i терористичних актiв. Чому так склалося, що люди, знаючи про свою скороминущiсть у цьому свiтi, намагаються вкоротити вiку iншим? А деякi вкорочують його собi самi, прилучаючись до алкоголю, наркотикiв. Це ж так безглуздо - вмирати живучи, через свої згубнi звички закопувати власне щастя.
  На щастя, людство зберегло себе, бо в ньому завжди переважали тi, котрi цiнують життя, бережуть суспiльну злагоду задля обдуманого вирiшення спiльних проблем. Такi люди здатнi знайти друзiв, спiзнати справжнє кохання, здобути повагу i визнання. Вони не пiддаються впливовi огидного, мало того, своїм життя витiсняють з iснування мислячих iстот те, що не достойне призначення людини як Божого творiння. Адже усвiдомлюють: з ганебним потрiбно боротися, через це пролягає шлях до насолодження прекрасним.
  Я багато розмiрковувала: що для мене в цьому життi означає щастя, який його рецепт... Якось натрапила на книжку, в якiй прочитала думку, що вiдповiдала моєму внутрiшньому вiдчуттю: ми повиннi цiнувати те, що маємо, але й не мусимо боятися взяти вiд життя те, чого прагнемо. Життя - щастя, але, по сутi, лише передмова, прожити його слiд у гармонiї iз собою i свiтом, - це справжня i найголовнiша мрiя про щастя.
  
  
  Тетяна Лемещук
  (11 клас)
  
  
  ***
  Осiнь усе надовкола
  В золото розмалювала -
  Яблунi, грушi, каштани
  Й берiзок рядок понад ставом.
  
  Колiр i сонця, i щастя
  Щедро у душу приносить.
  Але ж i крапелька смутку
  Є у красi тiй яскравiй.
  
  Сумно: птахи вiдлiтають
  В далеку заморську чужину.
  Не чути вже їхнього спiву,
  Лиш посвистом вiтру повiє...
  
  Журба захолоджує серце,
  Й розвiється тiльки весною,
  Як пiсня полине пташина,
  Вряди-годи, може, й тужлива,
  
  Бо й птахи нудьгують за домом,
  Оплакують втрачених в летi..
  ...А осiнь вiщує негоду
  Й для мрiйникiв та поетiв.
  
  
  Лiцею наш!
  
  Чудовий заклад маєм ми,
  I зветься вiн лiцеєм.
  Тут дiти вчаться непростi -
  З талантом i з душею.
  Дружнiшi, мабуть, вiд усiх,
  Бо повсякчасу разом.
  В перервах - жарти, щирий смiх.
  Уроки - для покАзу.
  В навчаннi впертi, копiткi,
  У творчостi крилатi,
  У КВК такi меткi -
  Нiкому не здолати.
  Уже для завтрашнiх дорiг
  Тут дверi нам вiдкрили.
  Лiцею, нам ти допомiг
  Розкрити власнi сили.
  
  
  Навчатись ми не проти
  
  Концерти, танцi напiдскоки -
  Оце таки життя для нас.
  А то щодня готуй уроки,
  Щоб не пiдвести рiдний клас.
  А в класi, лиш дзвiнок iзрання,
  За парти скличе, - тут i там
  Розмови тихi про кохання
  Наперебивку вчителям.
  Утiм, навчатись ми не проти,
  Нам всi науки до снаги.
  Ми можем лiнощi збороти
  I недоречне "ги-ги-ги".
  
  
  Марiанна Герзун
  (11 клас)
  
  Краса
  
  Краса... А що несе це слово?
  I чи спасе безумний свiт?
  Ми в добре вiрити готовi,
  А звiдки ж зло плекає цвiт?
  
  Пiд милим ликом все руйнує,
  Вселяє тiнi безнадiй...
  Чому це так? Нi, не збагну я...
  Це не сприймає розум мiй.
  
  Краса дає поету крила
  I пiдiймає в небеса.
  Однак полiт його знесилить -
  I вже душа його згаса...
  
  З КРАСОЮ бог до мене лине,
  А чи крадеться сатана?
  Все ж для життя вогню жарину
  Дарує нам лише вона.
  
  
  Наталiя Коваль
  (11 клас)
  
  Калина
  
  Для кожної людини є на землi щось найголовнiше, найдорожче, найсвятiше, щось таке, до чого вона ставиться з особливою шанобливiстю. Для нас це Україна. А символи України для нас - це герб, прапор, народна пiсня, чарiвна українська мова, що полонить кожне серце, а ще - верба i калина.
  Верба i калина - важливi атрибути українського народу. Верба ќ- символ краси, неперервностi життя, вона дуже живуча. Здавна її вважають святим деревом. Калина - це також дерево-символ. Оскiльки ягоди калини червонi, то й стали вони метафорою на позначення пролитої за волю кровi та невмирущостi роду. Не обходиться без калини й такий важливий народний обряд, як весiлля.
  Дiвчата прикрашали калиною весiльний коровай, у багатьох весiльних пiснях є про неї образнi слова. Калиновим цвiтом або ягодами вбирали гiльце, а пiд час вбирання молодої дiвчата-дружки спiвали пiснi, якi ставали мовби вiддзеркаленням того цвiту. На весiльних сорочках дiвчат i хлопцiв, а також на рушниках вишивали кетяги калини. Отож вона стала нiби синонiмом краси, кохання, щастя. Навеснi вкривається бiлим цвiтом i стоїть, як наречена, в бiлому вбраннi, а восени палахкотить гронами плодiв. Нею уквiтчують оселю, лiкуються. Народ склав про неї багато легенд, пiсень. Важко уявити сiльське подвiр'я в Українi, де б не рiс цей чудовий кущ. За повiр"ям, садили кущi бiля криниць, щоб вода була холодна i смачна.
  Майже в усiх народiв є улюбленi дерева-символи.У канадцiв, скажiмо, це клен, у росiян - берiзка i горобиќна, а в нас - верба i калина. "Без верби i калини нема України", - говориться в прислiв'ї. На всiй планетi росте понад 200 видiв калини, а в Українi - лише вiсiм, але, як нiде, в нас вона по-особливому шанована - оспiвана, оповита легендами, вплетена в казки та вiршi.
   Калину менi випадало бачити в лiсi, на луках, на берегах рiчок, на гоќродах високими кущами. Зацвiтає бiлими суцвiттями, а ягодами наливається пiзньої осенi. Навiть коли вже випаде снiг, вони навiть у нашому мiстечку Радивиловi деiнде ще виграють на гiлках яскравими вогниками.
  Калина з давнiх-давен увiйшла в наш побут не лише як їстiвний продукт, а й як окраса. Як уже сказано, на весiллях. До того ж узимку нею прикраќшають будь-який святковий зал. Здавна дiвчина i калина поєднуваќлися в поетичних образах. Калина була уособленням дiвочої краќси.. Дiвчата довiряли їй свої найпотаємнiшi мрiї. Образ калини входить у нашу свiдомiсть з раннього дитинства разом з маминою колисковою, розќповiдями про лiкувальнi властивостi цих ягiд.
  Не було в народнiй медицинi колись, та, мабуть, i теќпер нема такого помiчника вiд застуди, як калиновий чай. Свiжi ягоди з медом та водою не раз i менi допомагали при кашлi, а ще їх вживали при серќцевих захворюваннях, для регулювання травлення, тиску кровi. Соком калини дiвчата та жiнки очищали обличчя, щоб рум'янилося. Одне слово, цiнуємо калину за її цiлющi влаќстивостi. З ягiд варять кисiль, джеми, варення.
  За традицiєю, на могилах загиблих садили калиќну. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвиваќли її цвiтом або кетягами плодiв.
  Коли син чи дочка вирушали в дорогу, мати напувала калиновим чаєм i давала з собою хлiб iз калиною, щоб нагадувала домiвку, матiр, рiдну мову. Як жаль, що багато чого з народних звичаїв, пов"язаних iз калиною, у переважної бiльшостi людей втратило своє значення, забувається... А мiж тим червона калина, як i верба, - це символи отчого краю, наќшої рiдної України.
  
  
  Вiкторiя Маркович
  (11 клас)
  
  Щастя жити
  
  Життя - найбiльший скарб, даний Богом. Другого разу нiколи не буде. I прожити життя треба так, щоб пiсля тебе залишився добрий слiд на землi, щоб пам"ять про тебе не згасла вiдразу пiсля смертi. "Можливо, в цьому свiтi ти всього лиш людина, але ля когось ти - цiлий свiт" (Габрiель Гарсiа Маркес).
  Життя щасливе тодi, коли бiля тебе є кохана людина, яка може пiдтримати в горi i в радостi. I з цiєю людиною тобi легко, вона завжди зрозумiє, пiдбадьорить, ти дивишся на неї - i тобi хочеться жити вiчно.
  На жаль, життя наповнене не тiльки хорошим. I коли трапляється "чорна смуга", головне - не розчаруватися в собi, знайти сили здолати всi негаразди, жити далi. Тим паче, якщо є для кого жити: кохана людина, дiти, батьки, друзi
  Прикро, що iнодi людина сама знищує це найбiльше щастя - життя. Йдеться про пияцтво, наркоманiю, врештi-решт - самогубство. Хiба це вихiд? Душевнi муки, начебто нездоланнi проблеми не йдуть у жодне порiвняння з можливостями життя, яке пропонує безлiч варiантiв подолання психологiчної кризи. Не опускати руки у вiдчаї, не розчаровуватися у життi - це так важливо, адже щастя ще бiльш солодке пiсля невдачi, нещастя. Це так важко переступити через грань болю, однак вкрай необхiдно, така реальнiсть. Немає такої людини, в якої все складалося б так, як вона хоче i як задумала. "Щоб дiстатися до джерела, треба пливти проти течiї" (Станiслав Єжи Лец).
  Для жiнки найбiльше щастя - коли вона народила дитя, дала нове життя. Пiклування про дитину, турбота про її здоров"я, прагнення уберегти вiд негараздiв додають сил, наповнюють життя особливим змiстом. Ця турбота - на всi подальшi роки, нею перейнята жiнка й тодi, коли син чи донька вже дорослi i мають власну сiм"ю, сво\х дiтей. Любов вiд матерi передається дитинi - i вже не згасає все життя.
  Щоб жити щасливо, не обов"язково мати багато грошей i розуму, просто потрiбно жити за правилами моралi. Людина щаслива, коли в неї чисте сумлiння, чиста душа. Отож причиною душевних надломiв часто стають грiхи, вони мучать iзсередини, затьмарюють свiт. Щастя - не матерiальнi блага, а в духовнi.
  
  
  Лiлiя Трашкова
  (10 клас)
  
   ***
  Ось так збулися потайнi бажання -
  Душi невинної томлiння i страждання.
  Забути все, простити, далi жити,
  Тайком кохати й погляд твiй ловити.
  
  
  Вчителю
  
  Нехай в цей день вам сонце сяє
  Не так, як свiтить зазвичай.
  В цей день нехай бiда минає
  I буде щастя коровай.
  Усмiшок зичу, радостi, тепла,
  Обiймiв щирих, квiтiв, подарункiв...
  Зоря удачi хай несе добро
  I кожен день минає гарно й лунко.
  Для нас ви промiнь свiтла в тьмi наук,
  Цiнуємо й за добру, щедру вдачу.
  Хай птаха щастя вам летить до рук,
  Хай серце втiха сповнює гаряча.
  
  Мiй тату...
  
  Мiй тату, моя ти опора...
  Чому ти так рано пiшов?
  Лиш вiтер зiтхає суворо
  I сум не пускає з заков.
  
  Не змiг зберегти своє небо
  I сяйво прийдешнiх рокiв.
  Як важко, як важко без тебе.
  Ти ж стiльки здiйснити хотiв...
  
  Мiй тату, навiщо ж так рано?..
  I хто пiдведе до вiнця?
  На серцi - роз"ятрена рана.
  Й не сходить журба iз лиця.
  
  Проплакавши нiч у подушку,
  Прошу, щоб наснився менi,
  Щось лагiдне мовив на вушко.
  Явися на мить хоч би в снi!
  
  Мiй тату, моя ти опора,
  Чому ти пiшов за межу?
  Мiй тату, моя ти опора,
  Твiй образ у серцi ношу.
  
  
  Оксана Бормова
  (10 клас)
  
  ***
  Давно вже забулось i минулось,
  Снiгами вкрилось - жодного слiда...
  Та нi, не все... Я серцем те вiдчула.
  I те чуття - мов повенi вода.
  
  I знов неквапно дверi прочинились,
  В духмяний вечiр знову ми зустрiлись.
  В зрадливiй пристрастi збентежено ми грiлись.
  Виходить, почуття ще не скiнчились?..
  
  ***
  Кохання не бiйтесь, воно дуже рiзне.
  Як сонця промiнчик. Немов буревiй...
  У когось - свiтанок, у когось - мов захiд,
  Комусь - нiби човен у морi стихiй.
  
  Не бiйтесь завзято шукати - й втрачати...
  I знову шукати, iти до мети.
  Кохання - мов свiтло палке й недосяжне,
  До нього потрiбно нескорено йти.
  
  ***
  Життям пливи, пливи - i не корись
  Буденностi, поразкам i невдачам.
  Майбутнє, як свiтанок, зустрiчай
  I серцем випромiнюйся гарячим.
  
  
  Тарас Костюк
  (10 клас)
  
  ***
  I в нас були славетнi лицарi.
  Можливо, не такi шляхетнi.
  Можливо, не такi ошатнi.
  Вони були iнакшi,
  Адже в бiдi зростали,
  Отож не дивно: з горем
  Дiлили все навпiл.
  А ще, звитяги повнi,
  Своїм допомагали.
  А ворогам у битвах
  Давали стусанiв.
  А як вони на бiй iшли, рубались,
  Не через те, що вмiнням хизувались,
  А через те, що серденько стискалось
  За матерiв i за синiв,
  Зневажених у панському ярмi.
  
  Минулись тi часи.
  Бо в лицарiв сучасних
  Є небо вiльне, ясне,
  Та їм вже мало бути вiльними людьми.
  Їм грошi дай. Дали! Все мало...
  В гетьмани пнуться,
  Зраджуючи всiх.
  Забули псевдолицарi чомусь,
  Як їм дiди дорогу прокладали.
  Овва! Вони в бiдi ще не бували,
  Не чули палиць по спинi.
  Тому так легко гiднiстю торгують
  I люд простий обдурюють, грабують.
  А славу, безсоромники, купили,
  Хоча її не вартi i на грiш.
  Ви - недостойнi внуки козакiв,
  Ганьба вам, а не слава й не козацька.
  Бо козаки не скривдять, хоч могли б.
  А ви? Ганьба! Ганьба! Ганьба!
  
  
  Олександр Чаплiй
  (10 клас)
  
  ***
  Як у душi в менi кричить
  Непогамовний бiль...
  Вона ж не чує i не зна
  Про голос той в менi.
  
  Я вчора з нею розмовляв,
  А голос той кричав...
  Вона ж не чула - i пiшла,
  Не знавши: я кохав!
  
  
  Богдана Резнiк
  (10 клас)
  
  ***
  Зустрiну, щоб урештi розпрощатись,
  Скажу, щоб з серця скинути облуду,
  Й нiколи правду не замкну за грати,
  Не поведу кохання я до суду.
  
  Загляну в очi, щоби в них втонути,
  Змовчу про те, що вдосвiта наснилось,
  Зруйную щастя лицемiрнi пута
  I полечу, забравши в тебе крила...
  
  ***
  Ангеле, де ти? Скажи, вiдгукнись,
  Немає вже сили безмовно кричати,
  Нiгтi в долонi так пiдло вп"ялись,
  А вуста твої знишкли - чому їм мовчати?
  
  Хочеш, я стану осiннiм дощем?
  Може, ти хочеш весняного сонця?
  Знаю: холодним зимовим плачем
  Не проникну у серце до самого денця...
  
  Ангеле, де ти? Невже я сама
  Тебе зрозумiти сьогоднi не в силi?
  I знов огорта мою душу зима -
  I я мимохiть завмираю щохвилi...
  
  Повiрю в кохання, якщо воно є,
  Тебе я зiгрiю, якщо ти прилинеш.
  I завжди чекатиму тiльки тебе,
  Якщо ти дозволиш, якщо не зупиниш...
  
  ***
  Десь iнодi замре душа на злетi -
  I, нiби птах з пiдрiзаним крилом,
  Закрутиться iз вiтром в пiруетi -
  А в тебе в серцi все догори дном.
  
  А птах-душа все квилить, наче просить,
  Щоб ти лиш простягнув долоню їй.
  Та, мабуть, вже тобi "по горло" - досить -
  Забрав останнi сили буревiй.
  
  А вiтер твою душу знов жбурляє,
  Безжально так об скали розбива.
  Та спiвчуття в тобi, на жаль, немає.
  Куди душа замучена сплива?
  
  
  Iрина Мартинюк
  (10 клас)
  
  ***
  Дитинства неповторний, дивний свiт.
  Всi грають м"ячиком, радiють i стрибають,
  Немовби зайчики, кумеднi i смiшнi.
  Всi дiти ну неначе завiднi.
  А я ось непомiтно виросла, атож,
  Менi стає i сумно, i тривожно,
  Що вже дитячих днiв не повернуть.
  Бо стала я доросла. Я доросла,
  Але живе, живе в душi дитячий щем.
  
  ***
  Менi так кепсько, бiль не полиша -
  I я не знаю, що менi робити.
  I я не знаю, як же далi жити,
  Лише кричить знеможена душа.
  Ну чим же я iнакша, "не така"?
  I хто мої страждання геть розвiє?
  Авжеж, я все прекрасно розумiю -
  I розчиняюсь в болiсних думках.
  
  ***
  А може, i не треба цих вiдвертих,
  Шалених, пристрасних, гарячих слiв?
  Чи зможу i без них я добре жити?
  А в них надiя всiх прийдешнiх днiв...
  "Самозакоханий, - скажу тобi, - i впертий!"
  А в серцi бiль, немов раптовий грiм.
  I все одно залишишся моїм ти.
  Моїм, моїм, залишишся моїм!
  
  ***
  Схiд сонця так близько вже!
  Опiвнiчний мiсяць сховався
  За вiття бiлої пальми.
  А море нещадно викидає з себе
  Морських зiрок,
  Примушуючи їх помирати
  На бiлому холодному пiску.
  
  Кольори життя
  Етюд
  
  Гострий бiль чорний, вiд нього навертається на очi пелена слiз, а на душу - страждання.
  Кожен iз з нас знає, що вiн iнколи лiнивий i що лiнощi - погана риса характеру. Тому й лiнь темного кольору. Коричневого.
  В учня є обов"язок вчитися (вчитися i ще раз вчитися!), але раз у раз огортають лiнощi, почуття необов"язковостi, збайдужiння. Отож школу я поєдную з зеленою барвою. Зелений колiр - це уособлення надiї. Думка про школу допомагає зосередитися, зiбратися з силами. Думаю, зелений пiдходить.
  А сiрий - аж нiяк не вiдображення нудьги та безнадiї, по-моєму, вiн зрiднi логiчному мисленню, вмiнню розв"язувати найскладнiшi проблеми. Вважаю, що вiн iдеально пiдходить до працi, адже саме в роботi нам необхiднi цi якостi.
  Коли зробиш добрий вчинок, хочеться розповiсти про нього всiм, тому вiднесу його до рожевого, адже це - колiр яскравий, обнадiйливий.
  Смiх та посмiшку варто позначити одним кольором, наприклад бiлим. Вiн символiзує й чесноту, незаплямованiсть, радiсть.
  А щастя розфарбую жовтим - як-не-як, то колiр сонця, щасливий i бентежний.
  Ось такi мої головнi кольори життя.
  
  
  Надiя Ковальчук
  (10 клас)
  
  Українська мова
  
  Виплекана у говiрках, викохана у пiснях, вдосконалена в обрядах. У кожному словi української мови чується дух народу, його гостиннiсть i привiтнiсть. Це - тепло, яке зiгрiває у далекiй мандрiвцi, i промiнчик лагiдного сонця, який притягує до рiдної домiвки.
  Сьогоднi багато українцiв за кордоном можуть вiдчувати тепло в душi, коли чують рiдну мову, i не в одного навертається сльоза при згадцi про землю дитинства, батькiвську домiвку. Рiдна мова звучить з раннього дитинства, через неї нам вiдкривається великий i загадковий свiт. Немов лагiдний вiтерець, мамина колискова обвiває дитину, приносячи в душу комфорт i задоволення. Немовби ширяться пахощi прекрасної лiлеї, коли дитя вимовляє першi слова, навiть першi невмiло скомпонованi склади, в яких уже вчувається мелодiйнiсть мови. Наскiльки ж дорогоцiнними стають першi слова, самостiйно написанi на паперi. Немов на крилах пiдiймається до небесних висот молода людина, коли чує освiдчення рiдною мовою, найбiльш зрозумiлою у вираженнi почуттiв. Ласкою, нiжнiстю зiгрiваються душi стареньких батькiв, коли чують зверненi до них теплi слова, змiст яких i суспiльне значення колись тлумачили своїм тепер уже дорослим дiтям.
  "Хто її забуває, той щастя не має", - так писав про нашу мову Тарас Шевченко. Адже немов прокляття нависає над такою людиною, i чужина не приймає, i рiдна земля байдужа стає...
  Дуже добре, коли людина володiє кiлькома мовами, це сприяє розширенню свiтогляду, вiдкриває простiр для важливих дiлових i творчих контактiв, врештi-решт, через призму iнших мов краще бачиш красу й своєрiднiсть рiдної української. Для якомога кращого її опанування, по-моєму, немає меж - мало хто може похвалитися в своєму мовленнi великим запасом синонiмiв, колоритними епiтетами, влучними порiвняннями, рiдко хто здатен потлумачити дiалектизми, архаїзми, на якi натрапляємо в творах класикiв... Удосконалювати знання рiдної мови необхiдно все життя. До того ж довiдалася про факт, який обґрунтовують ученi: розмовляючи українською мовою в Українi, людина оздоровлюється i молодiє.
  Так хочеться, щоб рiдну мову не засмiчували грубими словами, невиправданими запозиченнями з iнших мов. Сьогоднi частина молодi, не маючи в своєму запасi достатньої кiлькостi слiв для точного висловлення мiркувань, вдається до лайливих замiнникiв "на всi випадки життя", послуговується мiшаниною росiйських слiв з українською вимовою. Не прагнучи змiнити ситуацiю, такi люди, по сутi, засвiдчують власну обмеженiсть, духовну вбогiсть.
  Є гарна настанова: "Щоб перше слово було добре, щоб друге слово було правдиве, щоб третє слово було справедливе, щоб четверте слово було щире, щоб п"яте слово було вiдважне, щоб шосте слово було делiкатне, щоб сьоме слово несло втiху, щоб восьме слово було ласкавим, щоб дев"яте слово було сповнене поваги, щоб десяте слово було мудре. Далi мовчи".
  Вдосконалюймо знання рiдної мови, любiмо її, через неї краще зрозумiємо i свiй народ, i його iсторiю, i своє призначення в цьому свiтi. Тiльки через мову спроможнi визначитися, ким ми є, якими є i чи ми iстиннi.
  
  
  
  
  Любов Мельничук
  (10 клас)
  
  Душа народу
  
  Найповнiше вона проявляється через мову. Мова - характер народу. Мова закрiпила й передає з роду в рiд нашi звичаї, вона визначає особливостi побуту, зберiгає iсторiю. У мовi оживають увiбранi нею з найдавнiших часiв думки та почуття предкiв. Багатство, могутнiсть мови - це могутнiсть народу. Тому так важливо для нас оберiгати мову вiд засмiчування iншомовними запозиченнями та нецензурщиною, боротися проти витiснення її з полiтичного та наукового обiгу.
  У свiтi багато мов, є мови, якi своїм чарiвним звучанням здобули всезагальне визнання. А для мене найдорожча - українська мова. У нiй - свiтлi спогади, пульсування думки, мiстки мiж людськими серцями. У нiй чується голос предкiв, вiдлунює наша трагiчна й героїчна iсторiя. Мова - нерозривний зв"язок поколiнь, поєднує їх в одне велике живе iсторичне цiле.
  Що означає для нас цiнувати мову? Необхiдно багато читати, щоб добре володiти словом, слiд цiкавитися творчiстю українських письменникiв, i не тiльки класикiв, вiддавати перевагу україномовним пiсням, телепередачам, газетам i журналам. Нас поважатимуть iншi народи, якщо поважатимемо себе, свою мову.
  
  Марта Пукас
  (9 клас)
  
  ***
  Iди, iди, iди тихесенько - i не озирайся,
  Спокiйно задуши в собi кохання...
  Терпи той бiль, що в серцi заховався,
  Без нього ти - нiхто!..
  А хто ж ти з ним?
  Вiд свiчки розчинився дим...
  Як менi тебе шкода.
  Ти ходиш нi мертва нi жива...
  Душа спустошена, думок нема,
  I стало нiби маренням життя.
  Ти кров"ю плачеш, начебто слiзьми,
  Ти мовби проклята, зневажена дитина...
  Без тебе в цьому свiтi - темнота,
  Без тебе - вiдчай, сiра самота...
  Доля над тобою посмiялась...
  I ти, розплакавшись, пiшла -
  Заснула й, непомiчена, померла...
  
  
  ***
  Смiху вишивки втрачаю,
  Смутком серце наливаю.
  Може, я чогось не знаю...
  Чом же мрiю сповиваю?..
  Хоч тебе я проклинаю,
  Обiйняти все ж жадаю...
  Я кохаю i страждаю...
  А що вдiяти, не знаю...
  
  
  ***
  Осiнь понура, листя над нами...
  Тобi не дiзнатись, чим сню я ночами.
  Музику чути безтямну й незрячу...
  У вальсi лiтаючи, кров"ю заплачу.
  Тобi не збагнути, чому я кричу...
  Тобi не збагнути, куди я лечу...
  Тобi не збагнути єдину-одну...
  Полину в нiкуди й спокiйно засну.
  
  
  ***
  "Атож, звичайно, нас нема, -
  Сказав журливо привид тьмяний, -
  Я маячня твоя нiма,
  Надiй помилка чи омана.
  Чи сон п"янливо-недопитий...
  Як жаль, що ми прокляття дiти
  Й немає мiсця нашим душам.
  Зневажив Бог, тяжка офiра...
  Бiль невiдступно й тихо душить,
  Та все частiш бентежить вiра".
  
  
  Ангелiна Ткачук
  (9 клас)
  
   Перше кохання
  
  Чому без тебе так нелегко?
  Цього не знаю я сама.
  Менi до тебе так далеко
  I у душi моїй зима.
  Менi так сумно з кимось спiлкуватись,
  Iз друзями кудись iти,
  Менi так важко мамi посмiхатись,
  Бо в мене в головi лиш ТИ!
  Тебе одразу покохала,
  Ти ж вiдповiсти не зумiв,
  Чомусь тобi я це сказала,
  А ти лиш погляд свiй вiдвiв.
  Менi так страшно вiрити у себе,
  У те, що будем разом ми колись,
  Я так хотiла пригорнутися до тебе,
  А ти промовив: "Вибач, помиливсь".
  Чому повiвся так зi мною?
  Оце питання задаю собi.
  Навiки я залишуся одною,
  А ти смiєшся, байдуже тобi.
  Цей сильний бiль не стихне вже нiколи,
  Цей сильний бiль тримає почуття.
  Вiн наче море, посеред пустелi,
  А в ньому тону, захлинаюсь я.
  Чому лише тебе я так кохаю,
  Невже нема нiкого бiльше на землi?..
  Понад усе я так собi бажаю
  Не впасти, встояти на зло тобi!
  Нiчого не повернеш - це я знаю -
  У цьому темному буттi,
  Але ж я так тебе кохаю,
  КОХАЮ перший раз в життi!
  
  
  Мої космiчнi фантазiї
  Етюд
  
   Всесвiт... Матерiальний свiт, безмежний у просторi i в часi. Вiн безперервно змiнюється. Це все, що iснує: вiд найдрiбнiших земних мiкробiв до величезних i далеких космiчних утворень.
   Космос...У самому словi є якась родзинка, яка приводить у зацiпенiння досить багатьох людей. Кожен iз нас сприймає його по-рiзному. Для мене - це щось загадкове i досi не вiдоме, яке щоразу хочеться пiзнати бiльше.
   Люди пов"язанi iз космосом, адже кожна особа має свою зiрочку, планету, якi нiби пiдтримують нас у нашому життi. Ще зовсiм не пiзно побувати в космосi, але ж це нездiйсненна мрiя, хоча, можливо, лише для мене.
   Наскiльки менi вiдомо, у космосi побували як люди, так i тварини. Першими мандрiвниками були собаки, мавпи, якi вiдчули умови космiчного польоту та невагомiсть. Їх польоти передували польотам людей. I СРСР, i США, змагаючись мiж собою, готувались запустити у космос першу людину в 1961 роцi. Перший полiт, який тривав 108 хвилин, здiйснив Юрiй Гагарiн. Це стало початком космiчної гонки...
   Для подорожей у космос був створений спецiальний скафандр, який захищає людину вiд радiацiї або надто високих чи низьких температур вiдкритого космосу. Щодня астронавти всього свiту вiдкривають новi космiчнi об"єкти i дiзнаються новi подробицi про вже вiдомi.
   Все, що я знаю про космос, для мене дуже цiкаво. Менi не потрiбно летiти в космос, я можу поспостерiгати за зiрками, метеорами, використовуючи звичайний телескоп (на жаль, що такої можливостi у мене ще не було). Я не раз уявляла себе в невагомостi, уявляла, як роблю перший крок на якусь невiдому планету. Частинка планети закарбується у моїй пам"ятi, а iнша залишатиметься зi мною, оберiгаючи вiд злих задумiв недругiв.
   Вiзьмiмо Сонце i Мiсяць. Обидва космiчнi тiла мають позитивний i негативний бiк. Сонце дарує людям радiсть, тепло, як не радiти, дивлячись на променi, що нагадують золотi колоски пшеницi в полi. Для всiх - чудовий привiд вийти на прогулянку у сонячний, ясний день. Мiсяць - це романтичне космiчне свiтило для закоханих. Саме пiд вiдблисками мiсяця дiти, пiдлiтки чи й дорослi переживають особливi почуття, закоханi зiзнаються у своїх почуттях. Люди частiше вiдчувають лiричний настрiй у тихий вечiр, дивлячись на зiрки. Але мало хто з нас задумувався, що зiрка, яка впала тобi в очi, можливо, i є та сама твоя, та, яка допомагає обирати правильний шлях у життi.
   Отже, давайте не зневажати, а сприймати знаки, якi подає нам космос, i тодi все у нашому життi буде добре. Давайте у зоряний теплий вечiр пiднiмемо свої очi до зiрок i з надiєю та захопленням подивимось на них!
  
  
  Марiя Возна
  (9 клас)
  
  Осiнь
  Етюд
  
  Непомiтно пiдкралася осiнь. Дерева змiнилися соковите вбрання на яскраво-жовте й червонясте. А квiти наче вибухнули розмаїттям барв: їхнi грайливi вiдтiнки переливаються з промiнчиками яскравого сонця.
  Перед нами - чудове зiбрання пейзажiв, якi закарбовуються в душi, визначаючи повнiше розумiння нами прекрасного. Осiнь нiби малює золотистими акварелями портрет чудесної дiвчини з пишним волоссям та рум"яними щiчками. Ця незрiвнянна красуня кружляє у веселих хороводах, нiби приєднуючись до великих християнських торжеств з нагоди Покрови, Чесного Хреста i iнших. Особливо колоритнi картини з-пiд пензля художникiв народжуються саме в цю чарiвну пору року.
  Осiнь минає швидко. Промайнув вересень вереском птахiв, вiдбагрянiв жовтень, а скiльки гарних спогадiв залишили цi мiсяцi. У листопадi, вже доволi похмурому i неприязному, а можливо, в груднi постукає у вiкна снiгопадами зима.
  
  
  Руслана Кошельник
  (8 клас)
  
  ***
  Перше кохання - чисте, як свiтання,
  Як промiнчик сонця в небi голубiм,
  Як весняне сонце, як журавлик в небi,
  I дзвiнке - як трави у вранiшнiй зорi.
  Перше кохання - як теплий вiтер,
  Що твоїм подихом зiгрiтий,
  Це бажання твiй голос щохвилини чути
  I з тобою разом бути.
  Перше кохання - це сонце i вiтер,
  З якого черпають цiлющу снагу.
  I першi твої подарованi квiти
  Я назавжди збережу.
  I як було б добре кохання це мати
  I в синьому небi умiти лiтати,
  А ще, мабуть, краще принцесою бути,
  Принцесою бути й кохання вiдчути.
  
  
  
  Колективна творчiсть
  
  Переспiв iз Степана Щипачова
  
  У снiгах ялiвець пiд вiкном,
  Хуртовина вляглась на хвилинку...
  Ти, мов ковдрою, вкутайся сном -
  Хай нiщо не затьмарить спочинку.
  
  Хай нiщо не затьмарює снiв,
  А тривога розтане в туманах.
  Бiлим пилом з далеких ланiв
  Все мете i мете за парканом.
  
  Стiльки дум осяйних, дорогих
  У дзвiнке нанизались намисто.
  У розкiшних вбраннях снiгових
  Мов закутане спить моє мiсто.
  
  
  Мотив Едуарда Асадова
  
  Як ти далеко, доленько моя.
  I пишеш про кохання невгомонне
  I про журбу-розлучницю безсонну
  Точнiсiнько те саме, що i я.
  
  О, ми в конфлiктах чуємо щоразу,
  Що в сiрих буднях почуття зника.
  I без розлуки й зустрiч - не тремка,
  А є лиш спомини про гнiвання-образи.
  
  Можливо, в цьому й мудрiсть многолика,
  Та я мiркую все ж таки навспак
  I, всупереч всьому, скажу ось так:
  - Давай не розлучатися довiку!
  
  Нехай вiдступлять прикрощiв примари,
  Нехай буяє на душi розмай.
  Ну, а коли посваримось - нехай,
  Розлука - все одно жахлива кара.
  
  
  З Марини Хлєбникової (Дьомiної)
  
  ***
  Скотилося дитинство по перилах,
  Хустини змах прощальний вдалинi...
  Чи ластiвкою в небо полетiло.
  Чи квiткою лишилося менi...
  
  
  Лiцейний вальс
  За мотивами Олексiя Дiдурова
  
  
  А ми йдемо з лiцею назавжди
  Пiд звуки нестарiючого вальсу,
  Нас, вчителю, до хвiртки проведи,
  Застережи вiд лиха i бiди.
  I знов навчай, i знову розставайся,
  А ми йдемо з лiцею назавжди.
  
  Для нас лiцей вiдкритий повсякчас,
  Тому слова прощання не для нього.
  Ну як забути свiй веселий клас
  Й кохання перше, що прийшло до нас.
  Хоча життя - лише вперед дорога,
  Для нас лiцей вiдкритий повсякчас.
  
  Лiцей - вiдгомiн юних почуттiв,
  Якi забути i вiдкинути несила.
  Твiй голос надривався i тремтiв,
  Та з перемогою додому ти летiв...
  Якщо ж удача раптом полишила, -
  Лiцей - вiдгомiн юних почуттiв.
  
  Закiнчення урокiв не бува,
  I кожний з них для нас дорогоцiнний.
  Утверджуй на життя свої права,
  Воно питає й з iстини збива...
  Та рiшення знайди ти неодмiнно -
  Закiнчення урокiв не бува.
  
  А ми йдемо з лiцею назавжди
  Пiд звуки нестарiючого вальсу,
  Нас, вчителю, до хвiртки проведи,
  Застережи вiд лиха i бiди.
  I знов навчай, i знову розставайся,
  А ми йдемо з лiцею назавжди.
  
  
  ***
  А зима в Радивиловi
  Дощова й малоснiжна.
  А зима в Радивиловi
  Й непоступлива, й нiжна.
  А зима в Радивиловi -
  Й вiхола, й злива...
  А зима в Радивиловi -
  Наче жiнка примхлива.
  
  ***
  Ми радi вiтати гостей у лiцеї,
  Де щиро промiниться умiх дiтей,
  Де стiльки (готуючись до ювiлею)
  Ми втiлити встигли важливих iдей.
  
  Комп"ютери в класах i євроремонти,
  А ще - найсучаснiший фiзкабiнет,
  А ще вiдкриває новi горизонти
  Проект добудови, "забитий" в бюджет.
  
  Непросто, непросто щодня розгрiбати
  Директору школи завали проблем...
  А нам у пiдмогу стають меценати,
  Пiдтримують грiшми i дружнiм плечем.
  
  У нас вчителi незрiвнянного гарту,
  Завзяттям, натхненням окрилюють нас,
  Тому й спiшимо ми щоднини за парти,
  Що разом усi - наче здружений клас.
  
  В навчаннi, дозвiллi, веселощах свята,
  В походах, азартi козацьких змагань
  Учительська мудрiсть i юнiсть крилата -
  В єдиному ритмi палких поривань.
  
  Лiцей вiдкриває простори для лету
  Фанату навчання, дослiднику МАН,
  Любителю спiву i танцю, поету,
  Художнику й кожному, в кому талант.
  
  I в тому дирекцiї слово вагоме,
  I влади пiдтримка, i досвiду вплив,
  I учнiв бажання, не знаючи втоми,
  Щоднини крiпити весь наш позитив.
  
  За десять стрiмких i напружених рокiв
  Лiцей, безумовно, себе сотворив
  Як заклад, де творчий панує неспокiй,
  Де думки крилатiсть i серця порив.
  
  
  
  Володимир Ящук
  (вчитель; книга "Радивилiв", добiрки вiршiв у журналi "Погорина", газетах)
  
  Мої рубаї
  
  Кажуть, я мовчазний, вiдсторонений тип.
  Дорiкають отi, хто вiд крику охрип.
  Кажуть, був би базiка й молов без розбору,
  То мене вже давно в депутати взяли б.
  
  Слово мовлю - i чую зневажливе: "Цить!"
  Обступив частокiл кожен крок мiй i мить.
  То найбiльш безпардонний брехун i падлюка
  Все повчає мене, як по совiстi жить.
  
  Я, можливо, простак, та не дегенерат.
  Це не я лиходiю довiрив мандат.
  То чому ж вiн, подавши улесливо руку,
  У гноярку мене зiштовхнув, супостат?
  
  Я у потi чола свiй виорюю лан,
  Не безрiдний ховрах, не iван-покиван...
  Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
  Будь-кому: президент вiн, прем"єр чи "пахан".
  
  
  ***
  Не незнанiй дорозi, за вигоном днiв
  Я згадаю цю мить, нiби напад ядухи.
  Що я, трепетом повен, сказати хотiв,
  Чи хоч трiшки до твого долинуло слуху?
  
  Наче листя в саду, розметає стежки,
  Захурделить на вулицях нашого свiту.
  Скрижанiє душа - й навiть потиск руки
  За полiттям не зможе її вiдiгрiти.
  
  Наволоком розпушений лан по стернi
  Недорiдним, убогим вiддячує жнивом.
  Загадковi й всуцiль нерозгаданi днi
  Ми, на жаль, не змогли ознайомити як диво.
  
  Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зiрки?
  Не дали нам у жили небесного струму?
  Поясни ж, поясни. Менi те невтямки,
  Тiльки душу надсадно стискає вiд суму.
  
  
   Розповiдь танкiста
  (З Олександра Твардовського)
  
  Був бiй важкий, нещадний, до загину,
  I це вже потiм я iз прикрiстю збагнув:
  Зi ста облич впiзнав би я хлопчину,
  А звати як, спитати i забув.
  
  Лiт iз дванадцять. Видно, що бiдовий,
  Iз тих, що верховодять у дiтей,
  Iз тих, що у мiстечках прифронтОвих
  Стрiчають нас, як дорогих гостей.
  
  Машину обступають на стоянках,
  Тягають воду - вiд душi порив.
  Приносять мило з рушником до танка
  I пригорщi нестиглих, кислих слив.
  
  Йшов бiй за вулицю. Стрiляє ворог люто,
  Заслали все кругом густi дими.
  А вiн перiщить - з башти не зирнути
  I звiдки той вогонь - збагни вiзьми.
  
  Адже навкруг така стоїть руїна,
  Стрiляти може будь-яка iз дiр.
  I раптом де не взявся той хлопчина:
  "Я знаю, де гармата, командир!
  
  Я пiдповзав, вони там, серед саду".
  "То де ж таки сховались, на бiду?"
  "А дайте й я ось там на танку сяду
  I дуже швидко й точно проведу".
  
  Що ж, бiй не жде. "Залазь сюди, дружище!"
  I ось уже ми четверо - у бiй.
  Стоїть хлопчина - мiни, кулi свищуть,
  Немовби лиховiсний буревiй.
  
  "Ось тут". Заходимо по кругу,
  Iз тилу набираємо розгiн -
  I цю гармату, заодно й обслугу
  Втоптали ми у землю, наче тлiн.
  
  Вiн витер пiт. "А танк ваш добре топче!" -
  Усмiшка промайнула по лицю.
  I, знаю, я сказав: "Спасибi, хлопче!" -
  Й потиснув руку так, немов бiйцю.
  
  Був бiй важкий, нещадний, до загину,
  I це вже потiм я iз прикрiстю збагнув:
  Зi ста облич впiзнав би я хлопчину,
  А звати як, спитати i забув.
  
  
  Слова
  
  Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
  Що буцiмто до мови не дотичнi.
  Але ж таких я вигадать не вмiв,
  Були б вони кощавi й рахiтичнi.
  
  На лузi споглядаєш квiточки,
  Не знавши, що стокротки то - їй-право!
  А на ставку - тобi це невтямки -
  Не зiлля, а клечається купава.
  
  Й вiльшанка - це ж таки не горобець,
  I гаїчки - лиш на загал синицi.
  Й трава - не все трава, бо є щирець,
  Є череда, могар i є мiтлиця...
  
  I вiхола, завiя, заметiль
  З метелицею й хугою слiпою -
  В поезiї таки не самоцiль,
  Бо є ще хуртовина iз курою,
  
  I хвища, й завiрюха, i пурга,
  Зав'юга, шквиря, курява зi снiгу,
  Оруга i буран, як пилюга,
  Поземок, хурiя, охиза i хурдига...
  
  Здавалося б, то зайве нам, - прецiнь
  Є втiха навертати в дiалекти.
  Без слiв таких життя було б мов тiнь -
  I не спасли б "гламури" та "респекти".
  
  Ганьбиш мене за шумовиння слiв,
  Що буцiмто до мови не дотичнi.
  Але ж таких я вигадать не вмiв,
  Слова це всi народнi й поетичнi.
  
  
  Ганнi Михайлiвнi Горопасi - з ювiлеєм!
  
  Своє покликання вона знайшла в освiтi,
  Найбiльше до душi таки лiцей припав...
  Бо тут вона ще й за колег в одвiтi,
  За посування невiдкладних справ.
  
  Аби вливався струмiнь iнновацiй
  У наш навчально-виховний канон,
  Щоб старшокласники тягнулися до працi
  I на уроках не дiймав їх сон.
  
  Щоб методичнi нашi "ноухау"
  Були не просто знищений папiр,
  А несли Божу iскру для загалу
  Всiм кризовим вiтрам наперекiр.
  
  А також щоб проведенi уроки
  Лишали в юних душах добрий слiд.
  I свiт - нещадний, часом i жорстокий -
  Не стримував їх трепетний полiт.
  
  Шануємо ми Ганну Горопаху
  За дивовижну просторiнь чуття.
  I за життя, котре живе з розмахом,
  Бо iншого й не уявля життя.
  
  Нехай же Вашi сонячнi дороги
  Не заслоняють тiнi i жура.
  Творiть, дерзайте - з благодаттю Бога.
  Ми пiдбадьоримо схвильованим "УРА"!
  
  
  Пам"ятi наших лiцеїстiв,
  якi юними злетiли у вiчнiсть
  
  Вiчна пам"ять вам, колишнi випускники лiцею
  Ольга Башинська (загинула),
  Алла Шарун i Сергiй Пiдпалюк (померли).
  
  Заячали прощально ключi журавлiв
  Над безоднями всесвiту й свiту.
  Чи з далеких вiтрiв, чи з незнаних штормiв
  На цю землю, сльозами омиту,
  На небесностi душ, на нестерпностi мрiй
  Принесе над роками й вiками
  Ваш сердечний порив, ваших дум буревiй
  Неземними надривними снами?..
  В коридорах лiцею ще плаче ваш смiх,
  Не збагнувши химерностi митi.
  I вiдлунює розпачем з дальнiх дорiг,
  Що лишились для вас не вiдкритi.
  
  
  
  Змiст
  
  Юрiй Адамський. Визнання прийде!
  Iрина Масюк
  Нiна Музика
  Тетяна Лемещук
  Марiанна Герзун
  Наталiя Коваль
  Вiкторiя Маркович
  Лiлiя Трашкова
  Оксана Бормова
  Тарас Костюк
  Олександр Чаплiй
  Богдана Резнiк
  Iрина Мартинюк
  Надiя Ковальчук
  Любов Мельничук
  Марта Пукас
  Ангелiна Ткачук
  Марiя Возна
  Руслана Кошельник
  Колективна творчiсть
  Володимир Ящук
  
  
  
  
  
  Лiцею мiй!
  Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею Рiвненської областi
  Упорядник i редактор Володимир ЯЩУК.
  jasc51@mail.ru
  Тираж 100 прим.
  Пiдписано до друку 10.04.2009.
  Вiддруковано в комп"ютерному центрi лiцею
  (директор Ю.В.Адамський).
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"