1

       

     «Що ж... малюнок непоганий. Зовсім непоганий... Я винен йому премію», – думав головний редактор науково-популярного, а радше фантастичного та фентезійного журналу «Дивовижний світ», звісно маючи на увазі під «ним» художника (оскільки це в усіх аспектах бездоганно правдива історія, нам доводиться передавати не лише всі промовлені слова, але й усі подумані). На столі перед редактором лежав препринт вересневого номеру, точніше його паперової версії. Головний читач, як і розглядувач малюнків, чекав на появу випуску у кіберпросторі.

       

     На обкладинці журналу, зображений з висоти пташиного зору, чи то пак зору пасажирів антигравільоту (що теж був на малюнку), дедалі зменшуючись у перспективі, вишикувався до горизонту ланцюг гігантських вітрових турбін. А там, біля підніжжя синіх гір, виблискували фіолетовим безкрайні поля сонячних панелей. Дивовижний світ майбутнього...

       

     Втім, редактора утримував на місці час теперішній. Залишалися ще години зо дві робочого дня, але рішення було прийняте і ніщо б не завадило редактору розписатися на копії журналу та піти додому, щоб наступного дня розпочати довгоочікувану відпустку, якби не дві обставини.

       

     Перша: його (і генеральна) секретарка Ліза відпросилася сьогодні з після-обіду, щоб забрати звідкись чи відвести кудись (можливо, і те, і те) свою дитину, чим дала редактору надто добру щоб її змарнувати можливість піднятися на п’єдестал героїчної (у таку спеку, атож!) відданості спільній справі, як у глобально-видавничому масштабі, так і в аспекті процвітання цього конкретного бізнесу... і так далі і тому подібне. Було зрозуміло, що така моральна стійкість заслуговувала певної компенсації у вигляді квитка на цю виставу для самого редактора, а отже сьогодні – від дзвінка до дзвінка.

       

     Незважаючи на те, що бувши людиною скромною, а тому здатною легко задовільнитися навіть єдиним глядачем, редактор, цілком природно, не пошкодував гарного прикладу для своїх співробітників, а тому й скликав відеоконференцію, яка завершилася з півгодини тому. Що й казати, це було не те саме що особиста присутність, але кожному доводиться жити в такі важкі часи, в які доводиться жити.

       

     Ні, було щось інше, що злегка гнітило редакторське відчуття досконалості, як це завжди буває, коли необхідність перетворюють на чесноту. Справжня причина перебування редактора на робочому місті полягала в тому, що та сама Ліза доповіла йому сьогодні, що їх офісний холодильник – на який Ліза вже якось скаржилася – остаточно відмовився працювати і що б вона йому не робила ("цікаво, що", – майнула у редактора думка), усе те було намарно. Тому вона подзвонила у сервіс, і там пообіцяли прислати ремонтника у другій половині дня, а оскільки редактор усе одно залишається, то чи не міг би він... гаразд? Важко було не помітити, що Ліза (яка називала себе розумною та винахідливою жінкою) дипломатично повідомила цю інформацію не раніше ніж отримала згоду редактора на її відгул, тож він не міг не відчувати себе трохи обдуреним і заведеним у пастку.

       

     Штаб-квартира видання на сьомому поверсі офісної будівлі складалася з невеликої приймальні та ще однієї, значно більшої кімнати. Ця остання, залита зараз сонячним світлом, поєднувала у собі функції кабінету редактора, кімнати для нарад і складу комп’ютерної техніки, що стояла на металевих полицях, і ще чогось у картонних коробках, нагромаджених по кутах і під столами. Були в кімнаті й такі необхідні речі як кавова машина, приладдя для чаювання і, звичайно, холодильник. Проте вільного місця залишалося достатньо, а вид з вікон, не загромаджений високими будівлями, спонукав до мрійливих роздумів. Єдиним відступом від найкращого другосортного офісного стилю була рушниця, що висіла на стіні за редакторським кріслом, у якому саме й сидить редактор на початку нашої історії.

       

     Він зітхнув, дістав з пачки вологу серветку і витер лисину та доволі витрішкуваті запалені очі. Не рятували становище ні відчинені навстіж вікна, ні великий вентилятор, що стояв на підлозі у трьох метрах від столу. Редактор наповнив склянку мінеральною водою, але й вона, виливаючись з пляшки, булькотіла якось безживно. «Тепла...»

      

     Редактор підтягнув ноутбук ближче.

       

     Робота головного редактора має свої переваги. Те, що для звичайного офісного працівника справедливо вважалося б прикрим порушенням дисципліни та крадіжкою робочого часу (як-от тиняння Інтернетом), те ж саме у випадку, коли це робить бос, набуває респектабельних кольорів пошуку нових ідей, розвитку редакційної стратегії і т. ін. Але стрічка новин на екрані навряд чи могла слугувати у будь-якій якості. Вона був сповнена повідомлень про аномально сильні дощі, що затопили Європу, про лісові пожежі в Якутії, тепловий купол над Північною Америкою, про зниження альбедо планети через танення арктичної криги… Чергове жахливе літо чергового коронавірусного року.

       

     «Якщо так піде далі, – подумав редактор, – то незабаром...»

       

     У його уяві постали безмежні і бездонні болота Канади та сибірські трясовини, поки що скуті вічною мерзлотою разом із трильйонами кубічних метрів метану, парникового газу у десятки разів небезпечнішого за сумнозвісний вуглекислий. Потрібен буде лише невеликий поштовх, щоб отримати критичну масу тепла в атмосфері, і тоді якась погодна випадковість спровокує нестримну ланцюгову реакцію. І буде рік, коли зима не прийде. І та мерзлота знову перетвориться на болота. Почнеться стрімке танення антарктичних і гренландських льодовиків та затоплення гігантських континентальних територій сімдесятиметровим шаром солонуватих океанських вод, і перетворення всіх найбільших міст на болота, непридатні для проживання людей.

       

     «І все закінчиться через сорок два місяці. Але спочатку з морської безодні підніметься дракон із сімома головами, і на кожній голові буде… корона», – згадував редактор. – «І дракон змусить кожного, хто вижив, отримати напис на руці чи лобі, без якого нікому не буде дозволено купувати чи продавати…»

       

     Стукіт у двері.

       

     Редактор здригнувся й розплющив очі. На порозі стояв вже немолодий чоловік у вицвілому комбінезоні, тримаючи в руці чималу валізку для інструментів, типову для сантехніків, електриків і тому подібних фахівців.

       

     — Хто викликав лікаря до хворого холодильника? — запитав він весело.

       

     — Так, так, це тут, — сказав редактор. — Ось він.

       

     Ремонтник не поспішаючи зайшов до кімнати, чомусь озирнувся і, підійшовши до холодильника, відкрив його дверцята. Промовивши до когось там пароль або заклинання "Ізобутан!", він звернувся до редактора.

       

     — Ви не помітили, перед тим, як зламатися, він булькотів?

       

     — Булькотів, — машинально кивнув редактор. — Тобто ні, я не пам’ятаю.

       

     — Подивимось...

       

     Ремонтник почав відсувати холодильник від стіни, потім дістав зі своєї валізи якийсь електричний прилад і наполовину сховався з ним в утвореній ущелині. Після кількох хвилин мовчання, бурмотіння та шаркання почулося коротке шипіння та «Ага!» Після чого ремонтник з'явився з-за холодильника цілком.

       

     — Добра новина і погана новина. Обмотки компресора цілі, треба просто змінити пігулку...

       

     — Пігулку?

       

     — Так, позистор у пусковому реле. Але в системі майже не залишилося тиску, і це погана новина. Мабуть, десь є витік. Чи не допоможете ви мені його пересунути?

       

     Разом з редактором вони повністю відсунули холодильник від стіни і розвернули його так, що тепер тильна сторона дивилася в кімнату.

       

     — То де та пігулка?

       

     — Ось.

       

     Редактор присів навпочіпки біля ремонтника. Підлещений його цікавістю, ремонтник додав:

       

     — А це заправний клапан. Через цей штуцер заливається охолоджувальна рідина – бачите? Приблизно така ж штука, як в автомобільних шинах. Зазвичай цю трубку на заводі запаюють наглухо, але, здається, ваш холодильник вже ремонтували і хтось впаяв клапан, щоб було легше його наповнювати та контролювати тиск. Нам це згодиться.

       

     — Вже ремонтували?.. — Редактор замислився. — Я не пам’ятаю, звідки тут взявся холодильник; швидше за все, він залишився в офісі, коли я його орендував. Але він виглядає досить новим, чи не так?

       

     — Так, зовсім не старий. Але... так їх зараз роблять. Планове зістарення. Чули про таке?

       

     — Авжеж. Вічні лампочки. Нам з цього приводу часто пишуть…

       

     — Лампочки чи ні, але ніхто краще за нас, майстрів, не бачить, як з року в рік змінюється якість побутової техніки, — дещо роздратовано зауважив ремонтник, дістаючи з валізи маленький компресор і якесь латунне приладдя з манометрами і різнокольоровими шлангами. — Ще років десять-п'ятнадцять тому робили набагато надійніші речі. А зараз вважається непоганим, якщо вони відпрацюють свій гарантійний термін...

       

     — Що ви збираєтеся робити?

       

     — Дам трохи тиску в систему і пошукаю витік. Добре, що конденсатор... оця решітка, що гріється... добре, що вона ззовні.

       

     — А де ж їй бути?

       

     — Зараз найчастіше ховають всередину. Бачите ви в цьому якусь логіку? Запхати гарячі трубки всередину холодильника, хе-хе. Кажуть, так красивіше, і можна поставити холодильник упритул до стіни. Неабияке досягнення, що тут скажеш. Ніби хто-небудь взагалі бачить цю сторону. У старіших моделях можна було викрутити кілька гвинтів і вийняти весь блок. І ремонт і розбирання були легкими. А тепер х... хто тепер може його справді відремонтувати від початку до кінця? Думаєте, це само по собі якось так сталося? Ні, інженерам навмисне дають такі завдання. Якщо раніше вимагалася ремонтопридатність, то тепер – НЕремонтопридатність (сильний наголос на "не"). Оце так перевзування у стрибку, тобто не припиняючи випуск продукції, та ще й у таких масштабах! І ніхто нічого, здається, не помітив. Лампочка, справді... Але навіть це ще не все. Класичне інженерне завдання – забезпечити рівноміцність, тобто зробити так, щоб усі основні частини машини мали приблизно однаковий термін служби, щоб вона довго працювала без проблем, а коли все-таки зламається, то не шкода було б все разом викинути на металобрухт. Якщо ж ремонт і технічне обслуговування все-таки потрібні, конструкція повинна дозволити зробити їх максимально простими та зручними. Ну а зараз завдання інженерів-диверсантів цілком інше, і теж, до речі, непросте. Тепер їх завдання – забезпечити максимальну НЕрівноміцність і саме в поєднанні з НЕремонтопридатністю, щоб речі залишалися новими, але їх все одно доводилося викидати. А для того треба знайти, у який елемент закласти конструктивну бомбу. Щоб неможливо було її знешкодити, і щоб наслідки вибуху були руйнівними, і щоб вибух відбувся саме тоді, коли необхідно.

       

     Ремонтник на кілька секунд ввімкнув, потім вимкнув компресор і закрив кран на латунному приладі.

       

     — Можна?.. — він потягнувся до пляшки з мінеральною водою на редакторському столі.

       

     — Пригощайтеся, але вона тепла…

       

     Ремонтник узяв пляшку і налив трохи води на віхтик, який він дістав з-поміж інструментів разом зі шматочком мила. Потім розвів піну і почав мазати нею підозрілі місця в холодильнику, спостерігаючи, чи не з'являться бульбашки. Редактор залишився стояти поруч.

       

     — Візьмемо, наприклад, компресор, — відновив свої розпатякування ремонтник. — Чи гарне це місце, щоб туди закласти "бомбу"? Ні, не гарне. По-перше, якщо ламається компресор, то ламається тільки компресор і це легко перевірити. По-друге, його неважко замінити. По-третє, це непередбачувано: якщо спробувати внести дефект у компресор, то він може вийти з ладу за тиждень або рік або й десять років, що неприпустимо, бо товар повинен працювати рівно три роки гарантії плюс один рік щонайбільше. Те ж саме стосується електронної панелі: її доводиться робити надійною, бо не знаєш, що там згорить і коли, окрім того, що її дуже легко замінити... Легко, але недешево, бо той самий блок керування у готовому холодильнику коштує десь вчетверо дешевше, ніж якщо купувати його окремо. Це, звичайно, та ж сама нахабна політика батога та пряника, щоб змусити клієнта викинути загалом придатний холодильник і купити новий. Хоча, відкрию вам таємницю, вся ця електроніка теж нікому не потрібна. А якість холоду однакова в будь-якому холодильнику, простому чи накрученому...

       

     — Куди ж тоді закладають «бомби»?

       

     — Трубки. Вони клеєм їх з’єднують. Клеєм! Ось тут ви бачите трубки паяні, а там всередині, подалі від очей, вони клеєні. Що за дурня, чи не правда? Якщо пайка гарна тут, то чим вона стала поганою там? До того ж уніфікація технології і все таке… Але ні. Бо, бачте, пайка теж дає надто ненадійну… гм, ненадійність. А герметик руйнується вчасно. Хімічний розпад. Ну і не тільки з'єднання. Самі трубки теж слабка ланка. Вона як запобіжник... чи то навпаки. Не спрацювало одне, то спрацює інше. Так би мовити, гарантія поломки. Знову ж таки, не можна використовувати просто неякісні трубки. Повинен бути точний фактор руйнування. Всі мої колеги добре знають, у яких місцях трубки ламаються в першу чергу, дев'яносто п'ять відсотків від усіх таких випадків. Ви думаєте, конструктори не знають? Знають і могли б їх захистити. А я вже не можу. Бо щоб дістатися тих місць, мені доведеться весь холодильник розвалити. Ось чому я сказав, що це добре, що у вас конденсатор саме такого типу. Його можна запаяти або замінити, та й знайти витік легко. Щоправда, саме такі конденсатори майже ніколи не ламаються, то чому б їх і не виставити назовні. Логіка, так? Але навіть такий дизайн зараз не так вже й часто зустрінеш. Замість того найчастіше зараз не просто склеюють трубки одну з одною, а й приклеюють сюди весь конденсатор зсередини (він поплескав холодильник по бічній стінці), а потім заповнюють поліуретаном простір між зовнішньою та внутрішньою стінками. Пінопласт. І на цьому кінець історії. Ніяк туди не потрапиш, нічого не зробиш. Те саме з випарником, тільки клеять його на пластикову внутрішню стінку, де лід намерзає. Його клеять, а він відклеюється. І ніби й холодильник працює, а морозу немає. Кумедно, так? Винайшли новий привід викинути холодильник на сміття. До речі, у вас теж такий випарник. Тому, — простогнав ремонтник, підводячись на ноги, — ми зробимо от що. Я перевірив усі з'єднання, до яких зміг дістатися, дірок не видно. Тепер потрібно почекати щонайменше півгодини. Якщо тиск на манометрі не падає, я міняю фільтр і заправляю систему. Якщо впаде, то я також пораджу вам купити новий холодильник. Такий витвір... дизайнерського мистецтва було б сенс ремонтувати тільки для якоїсь бабусі в селі, та й у такому разі майстри, що поважають себе, не намагаються патрати той пінопласт, так що тільки клапті летять (тут ремонтник хихикнув, мабуть щось чи радше когось згадуючи), а залишають заводські вигадки в спокої і роблять все по-новому... А може краще сказати по-старому, але так, як і треба було робити з самого початку. Свердлять ззаду два отвори і ставлять все окремо, всередині і зовні, і конденсатор, і випарник. І ніякого клею.

       

     Редактор повернувся до свого столу. Ремонтник також притягнув до холодильника вільний стілець і сів чекати на покази манометра.

       

     — Мені здається, що ви робите занадто глобальні висновки з неякісних з'єднань і, я цілком припускаю, невдалої конструкції, — сказав редактор. — На мою думку, немає підстав називати це свідомим саботажем. Крім того, на холодильниках світ клином не зійшовся, навіть якщо говорити лише про побутову техніку. Скажімо, ви ремонтуєте пральні машини?

       

     — Іноді буває.

       

     — І де ж там закладені бомби від конструкторів-диверсантів?

       

     — Ставлять пластикові підшипники на барабан.

       

     — Ну, не знаю...

       

     Минула хвилина.

       

     — Чому пластикові підшипники? — раптом спитав редактор.

       

     — Чому б і ні? Усіх умов дотримано. Катастрофічні наслідки, досить точний термін поломки, приховане розташування. Фактично, це єдине місце в пральній машині, яке я сам бачу придатним для цієї мети. Тож це знову навряд чи збіг. Інакше їм довелося б вмонтувати спеціальний чіп чи програму, який назавжди вимикає машину після певного часу використання або навіть невикористання, так само, як це робили в принтерах. Кілька років тому була скандальна історія з цього приводу... Напевно, зараз вони більш обережні, тому, якщо є важлива механічна частина, вони воліють використати радше її. Бо люди чи то пак клієнти зазвичай більш фаталістичні, коли йдеться про грубі матеріальні речі. Не забуваючи, звичайно, лаяти виробників за економію на них.

       

     — А хіба це не так? Не економлять?

       

     — На кожному окремому холодильнику – так. Але виробляючи п’ять холодильників, які працюють по чотири роки кожен, замість одного, який працює двадцять? Це схоже на жарт.

       

     Знову настала тиша. Потім редактор піднявся з крісла, підійшов до вентилятора і переставив його так, щоб частка повітряного потоку діставалася і ремонтнику.

       

       

       

       

     2

       

       

     — Та що там, я сам маю такий одноразовий холодильник, — сказав ремонтник. — Чотири роки пропрацював і все. Як по годиннику. Тож знаєте, що я зробив?

       

     — Ні, я не знаю, що ви зробили, — сказав редактор з ноткою іронії в голосі.

       

     — Ну... Спочатку я визначив, чи був витік на високій, чи на низькій стороні... Слава богу, хоч це ще можна зробити в сенсі ремонту. Виявилося, що витік був на високій...

       

     Помітивши нерозуміння в очах редактора, ремонтник пояснив:

       

     — Я маю на увазі, на стороні високого тиску, в конденсаторі. Стандартний витік в пінопласт. Тому я взяв шматок мідної трубки і припаяв його тут і тут, — ремонтник підвівся зі стільця й показав рукою. — Інакше кажучи, я зробив новий конденсатор. А потім я взяв пластикову бочку об’ємом сорок літрів, на зразок тих, що в них солять огірки, і поставив її прямо на холодильник (жест обома руками). Потім я вставив (плавний рух) частину тієї трубки туди всередину. І налив води. В результаті у мене тепер є багато безкоштовної гарячої води на кухні.

       

     — Так просто?

       

     — Так.

       

     — І вона гаряча?

       

     — Сорок – п'ятдесят градусів в середньому.

       

     — Це багато?

       

     — Достатньо, щоб мити посуд або руки. Ви коли-небудь вимірювали температуру води, якою зазвичай користуєтеся? Але температура то не суть питання, говорячи широко. Тут все залежить від того, який холодоагент використовується. Є такі, що можуть нагрівати воду майже до кипіння і при тому не гірше працювати для охолодження. Ізобутан з усіх популярних холодильних агентів дає найнижчу температуру конденсатора, а отже, і води. І вона все ще досить гаряча. А схожий на нього і теж дуже поширений пропан може додати ще градусів десять. Ну а якщо й цього недостатньо, скажімо з якихось санітарних міркувань, то можна отримати градуси, яких не вистачає до канонічних сімдесяти, за допомогою звичайного резистивного нагрівача, вбудованого в той же резервуар для води. Це не зробить усю цю історію менш економічно вигідною. Хоча насправді така висока температура нікому не потрібна, хіба що для дезінфекції баку раз на рік або й рідше, але й те є не більше ніж перестраховка, бо вода у водогоні й так дуже добре дезінфікована. Взагалі мій бойлер у ванній постійно налаштований на ті ж таки сорок – сорок п'ять градусів і ніхто того не забороняє, бо така можливість передбачена самим виробником. Зате мені не треба морочитися зі змішуванням чи боятися ошпаритися; просто є холодна вода і є гаряча вода, тієї самої температури, що можна взяти від будь-якого холодильника без примочок і заморочок. Суть у тому, що у кухні я бойлер більше не вмикаю і не маю платити відповідні гроші за електроенергію. Якби я зробив цей пристрій раніше, я б взагалі не купляв бойлера. Який ефект може бути більш прямим і очевидним? А тепер уявіть: якби всі холодильники в світі були зроблені так? Вуаля, проблема глобального потепління вирішена!

       

     Ремонтник закінчив жестикулювати й опустився на стілець із самовдоволеним виразом обличчя.

       

     Редактор усміхнувся.

       

     — На моїй роботі мені часто доводиться мати справу з фантастичними історіями, але... (він кивнув на пляшку із залишками мінеральної води), скільки в цьому може бути тепла, щоб мити тарілки і між ділом зупинити глобальне потепління?

       

     — Дуже поширена помилка, — повчально підняв палець ремонтник. — Звичайно, в їжі як такій мало тепла. Але навіть якщо холодильник активно використовується, тобто якщо ви часто кладете туди теплі продукти і виймаєте холодні, то на це витрачається не більше п’яти чи семи відсотків електроенергії, яку він споживає. Як вам така ефективність?

       

     — Ну, значить краще не виходить. Чи що ви маєте на увазі?

       

     — Я маю на увазі, що якщо ви, наприклад, ляжете ввечері спати, а вранці прийдете на кухню... Або ще краще: якщо ви поїдете в тижневу подорож, а потім повернетеся додому, ви почуєте, що ваш холодильник вмикається і вимикається так само, як завжди. Але все, що ви в нього поклали охололо чи замерзло тиждень тому, чи не так? Тоді чому він працює? Що охолоджує? Та повітря навколо нього. І водночас гріє те саме повітря цією самою решіткою, ось тут, у безпосередній близькості. Чи можна таке назвати розумним використанням електроенергії? Це як носити воду решетом. Згадайте тепер, що чверть всієї електроенергії, виробленої в світі, використовується саме для охолодження чи заморозки продуктів та кондиціонування повітря. Лише уявіть, як буде виглядати світ, якщо ми утилізуємо все це тепло і перестанемо витрачати чисту та корисну електроенергію на те, щоб гріти воду чи навіть повітря за вікном? Адже саме це роблять кондиціонери, безпосередньо викликаючи глобальне потепління. Але навіть це ще не суть. Найпікантніша деталь полягає в тому, що на кожну одиницю енергії, яку холодильник відбирає з розетки, він може видати в три рази більше тепла, ніж це робить простий резистивний елемент, також відомий як кип'ятильник, що використовується в звичайних бойлерах. Ось де прихований основний потенціал.

       

     — Гм... Потенціал – це одне, реалізація – інше, — знуджено протягнув редактор.

       

     — Щоб скоротити аргументацію щодо технологічної можливості та економічного аспекту...

       

     — Вибачте, що перебиваю. Ви завжди ремонтували холодильники?

       

     — У наші важкі часи багато людей, втративши свої професії, вдаються до ремесел, — ухильно відповів ремонтник. — Тож, щоб не сперечатися, чи можливо і вигідно це, я можу лише сказати, що ця ідея вже реалізована у мільйонах теплових насосів, що продаються щороку в усьому світі саме для нагрівання води теплом повітря. А холодильник, як і будь-яка теплова машина – це той самий тепловий насос. Єдина відмінність полягає в тому, що в теплових насосах, які називаються тепловими насосами, прагнуть забезпечити постачання тепла навколишнього середовища до випарників, а в теплових насосах, які називаються холодильниками, прагнуть запобігти цьому, але, як ми бачимо, не надто успішно. І ще одна невеличка відмінність: теплових насосів є мільйони, а холодильників мільярди. Не кажучи вже про таку дрібницю, що тепловий насос ще потрібно купити, а гроші за холодильник людство вже сплатило.

       

     — Звідки ви знаєте, що їх мільярди?

       

     — Попрацював зі статистикою. Взагалі-то вона не дає прямої відповіді на це запитання, але можна отримати комерційну інформацію про кількість одиниць, проданих у певній країні за певний рік. Отже, якщо ви розділите населення країни на це число, помножене на очікуваний термін служби пристрою, то, порівнявши середню кількість членів сімей в деяких найбільш густонаселених країнах, можна дійти висновку, що на кожні три людини загалом по Земній кулі припадає один домашній холодильник, хоча в деяких країнах може бути й два. З іншого боку, я міг би позбавити себе цих досліджень і розрахунків і дійти до тієї самої цифри інтуїтивно зрозумілим шляхом. Ну справді, скільки людей можуть зберігати свою їжу в одному холодильнику? Ось і все. І якщо, як кажуть, на тій-таки кулі вісім мільярдів люди, то це означає два цілих сім десятих мільярдів побутових холодильників. А якщо ж ми додамо всі домашні кондиціонери, яких теж більше мільярда...

      

     Ремонтник підвів брови і змахнув рукою.

       

     — Про що саме йдеться? Скільки енергії можна отримати з одного холодильника?

       

     — Це просто. Бачите цю наліпку? Клас енергоефективності вашого холодильника досить високий, "А" плюс. Виробник – і ви розумієте, що виробники не будуть перебільшувати цю цифру – пише тут, що він споживає 325 кіловат-годин електроенергії на рік. Ми множимо цю цифру принаймні на три, і бачимо, що можна отримати приблизно тисячу кіловат-годин теплової енергії від одного холодильника щороку. А ми ж пам'ятаємо, що у році 365 днів і що одним холодильником користуються три людини. Отже, цілком реально сказати, що кожна людина на планеті може отримати одну кіловат-годину безкоштовної або заощадженої електроенергії щодня. Вражає? Це змінює правила гри, чоловіче!

       

     — Але ж не всі гріють воду електрикою, — заперечив редактор. — У мене вдома, наприклад, гаряча вода просто тече з крану. Як я можу заощадити електроенергію, якщо я взагалі не використовую її для цього?

       

     — Та все ж гаряча вода у вас не безкоштовна? Тобто вона не за ціною холодної, правда? Тоді, можливо, все ж є сенс використовувати тепло від холодильника? У кінцевому рахунку, якщо ви не відкриваєте кран з гарячою водою – це те ж саме, що я не вмикаю свій електричний бойлер. Але справа не лише в грошах. Щоб у вас була гаряча вода у водопроводі, має бути спалений газ або вугілля. Зазвичай ККД котельних десь 85 відсотків, тобто п'ятнадцять вилітає лише на місці спалювання. А до того доведеться додати паливо для видобутку та доставки того ж палива до будинку чи комунальної котельні, потім додайте втрати тепла по дорозі до квартири, а це все означає викиди в атмосферу. Якщо ж ви грітимете воду за допомогою свого холодильника, хоча це звучить як жарт, тоді не виникне жодних нових або додаткових викидів, забруднень і витрат.

       

     — Однак ваша інсталяція також щось коштує?

       

     — Ну, давайте порахуємо. З вашого дозволу я не буду включати вартість металевої трубки. Бо я її вже купив і вона вже стоїть у мене в холодильнику. То що залишається? Пластмасова бочка та метрів п’ять пластикової труби, та один чи два крани? Особисто мені не потрібно платити навіть за бочку, тому що я вже купив свій бойлер і єдине, чого мені у тому бойлері бракує – це шматка металевої труби, яка б у ньому проходила крізь воду. А всередині тої труби, звичайно, був би фреон від холодильника. Але навіть якби ви мали купити все що потрібно для домашньої переробки, то при нинішній ціні на електрику воно окупиться щонайбільше за два чи три місяці. Після цього ви будете заощаджувати гроші десятиліттями. Яка ще ваша так звана стала енергетика може похизуватися такою економічною ефективністю?

       

     — Тим не менш, це занадто вузький підхід, — зауважив редактор. — Ви самі кажете, що холодильники це, мабуть, найбільш використовувана і продавана побутова техніка в світі. Тож як можна не враховувати точку зору споживача? І не тільки його, а й виробника, який хоче задовольнити попит покупця краще, ніж конкурент. Холодильник є холодильник. Він робить саме те, для чого я його купив. Чи, наприклад, я хочу купити його як подарунок, а не як проблему для когось. Не кажучи вже про те, що я хочу, щоб він був компактним і дозволяв мені його легко транспортувати, пересувати та ставити тут, там і де завгодно, не тягнучи за собою бочку з водою.

       

     Ремонтник спалахнув і почав навіть трохи затинатися:

     — Тоді... тоді навіщо лити крокодилячі сльози про глобальне потепління і таке інше? Якщо все екологічне майбутнє планети разом з усіма її видами, включно з людиною – це ніщо в порівнянні з гіпотетичною зручністю для споживача тягати холодильник по кухні. Це що, взагалі, якийсь стілець? Набога!

       

     — Але ваша пластикова бочка для маринування огірків на холодильнику – це ж смішно, хіба ви не розумієте? — сказав редактор, який у свою чергу почав трохи гарячкувати. — Що? Я маю її відром наповнювати, а воду звідти чашкою набрати?

       

     — Немає в тому потреби. Звичайно, я потім зробив все автоматичним, що не така вже й велика проблема. Деякий час я думав наповнювати бочку холодною водою так само, як це робиться в туалетних бачках з буйковим клапаном і зливом, а гарячу воду також зливати зверху через шланг із буйком, але потім мені спала на думку краща ідея. Бачите, після того, як мій експеримент дав блискучий результат, стало зрозуміло, що мені потрібен набагато більший бак, і ставити його на холодильник було б не найкращим рішенням, якщо взагалі можливо. Тому наступного разу я купив 80-літрову бочку і вмонтував все у її кришку (ремонтник знову почав жестикулювати), а саме вхід і вихід труби з фреоном, тобто конденсатор, а також вхід і вихід водопровідних труб. І щільно прикрутив її на бочку.

       

     — Як же ви крутили кришку з тими трубами, що з’єднані з холодильником і мийкою чи ще з чимось? — хитро запитав редактор.

       

     — У вас гарна просторова уява, — зробив комплімент своєму клієнту ремонтник.

       

     — Дякую, але це не я. Це ви своїми руками так добре все пояснюєте... Отже?

       

     — Взагалі-то я бочку закрутив у кришку. Коли вона була порожня, звісно, — засміявся ремонтник.

       

     — О, я бачу. І...

       

     — І в мене є додаткова трубка в кришці спеціально для дренажу.

       

     — То куди ви поділи бочку, як не на холодильник?

       

     — На підлогу поставив. Коли я відкриваю гарячий кран, я фактично відкриваю холодну воду, яка наповнює бочку знизу, а холодна вода витісняє гарячу воду з верхньої частини бочки, яка далі по трубі йде в раковину чи в душ. Фреон у конденсатору тече і нагріває воду в протилежному напрямку, зверху вниз. Таким чином гаряча вода і холодна вода є двома різними шарами, які не змішуються. Змінюється лише їх відносна товщина. І я не утеплював дно бочки про всяк випадок. Разом із відкритою частиною конденсатора після бочки це дає повну гарантію, що фреон не перегріється. Тож завдяки всім цим простим хитрощам я можу поставити бак у будь-якому зручному місці, не шукаючи високого. Все це працює під дуже невеликим тиском води, не більше двадцятої частини тиску стандартної сантехніки, але цілком достатньо для будь-якого душу, а вся система настільки невибаглива, що не вимагає ні міцних стінок бака, ні дуже хорошої герметичності, і взагалі їй можна давати гарантію сто років. До того ж, це додатково безпечно, оскільки навіть цей невеликий надлишковий тиск створюється лише тоді, коли ви фактично користуєтесь водою; тиск не залишається в бочці і ви не зальєте сусіда знизу. Не знаю, чому в стандартних електрокотлах не використовують цю схему. Занадто просто? Занадто дешево? І хто побіжить купляти новій бойлер бо старий проіржавів і потік, якщо тут навіть іржавіти нічому?

       

     Ремонтник знизав плечима і подивився на манометр.

       

     — Отже, максимум, що можна отримати з одного холодильника – три кіловат-години на добу? — запитав редактор. — Дайте уявити... Яка потужність цього чайника?

       

     Ремонтник підійшов до столу, де стояв чайник, підняв його і подивився на дно.

       

     — Два кіловати.

       

     — Отже, це стільки, скільки двокіловатний чайник може нагріти за півтори години... — сказав редактор, роздивляючись щось на стелі.

       

     — І це повинен бути не окріп, а градусів п’ятдесят, — допоміг уяві редактора ремонтник.

       

     — Так, не так вже й мало, — сказав редактор. — Але й не так багато. Для однієї людини, напевно, вистачить, якщо це буде, скажімо, душ, а не ванна. Але для сім’ї з трьох осіб, якщо вони, як ви кажете, ділять один холодильник між собою – навряд чи.

       

     — Тут я ловлю вас на слові, — ремонтник знову підняв палець. — Адже досі ми говорили про безкоштовну гарячу воду. Точніше, про безкоштовний підігрів води. Але зазвичай компресор працює лише двадцять хвилин на годину. Ніщо не заважає, якщо потрібно, змусити його працювати сорок хвилин, або навіть усі шістдесят. У звичайному холодильнику це залежить від притоку тепла до випарника, тобто від теплих продуктів, які ми хочемо охолодити чи заморозити, і від якості теплоізоляції холодильної камери. Тож це можна регулювати досить просто, наприклад, чимось на кшталт віконця, яке відкриває частину ізоляції в стінці або в дверцятах холодильника, або відкриваючи там якийсь вентиляційний отвір, або, можливо, просто напіввідчиненими дверцятами. І тоді крім безкоштовної води для одного члена сім’ї, для двох інших буде ще дві таких порції. Тільки цього разу не безкоштовно, а нагрітою з ефективністю теплового насоса, тобто в три рази дешевше, ніж якби вона нагрівалася традиційним шляхом. Ну а в крайньому випадку, якщо гарячої води все ж не вистачатиме, додатковий її об'єм знову ж таки можна підігріти ТЕНом, як в цьому чайнику, але вмонтованим у нашу бочку. Навіть з терморегулятором, який знадобиться нам разом із ТЕНом, це буде коштувати дуже небагато. І не варто боятися використовувати ресурс компресора: як ми з'ясували, це одна з найнадійніших частин холодильника, особливо сучасного. Отже, вигода очевидна і екологічний ефект теж, навіть якщо це не зовсім безкоштовно. Цілком можливо, що в загальному плані це навіть краще, ніж підігрів води в котельнях. Треба подумати... Принаймні, це не гірше за коефіцієнт корисної дії виробництва електроенергії... Слухайте, це класна штука. Передача енергії без втрат не по дротах, а через повітря, точнісінько як велике секретне відкриття Тесли. Передача через повітря у вигляді самого повітря, — розвеселився ремонтник. — Тобто на електростанції ми нагріваємо повітря, а тут охолоджуємо.

       

     — Почекайте, я згадав... — посміхнувся редактор, — як ви сказали? Залишити холодильник відкритим? Моїй дружині це б не сподобалось. Вона мене сварить, коли я вибираю щось занадто довго у холодильнику. А тепер мені було б що їй відповісти. У вашій ідеї точно щось є.

       

     — Звичайно. Оцініть непряму вигоду. Як психологічну, так і економічну. Адже самі холодильники можна було б робити дешевшими. Якщо не буде втрат, якщо всі втрати перетворюються на прибуток, то й стінки холодильника можна було б робити тоншими чи з дешевшого матеріалу, та й взагалі з будь-якого матеріалу, хоч із цегли. А тонші стінки – це менші габарити при тому ж корисному об'ємі. Звичайно, і компресор можна використати найпростіший. Дверцята прилягають недостатньо щільно? Гума на них порепалася чи розмагнітилася? - байдуже. І виходить, що за енергоспоживанням клас будь-якого, навіть неякісного, холодильника буде однаковий, найвищий. А це сам по собі внесок в екологію.

       

     — До речі, який може бути внесок в екологію? — запитав редактор.

       

     — Якщо коротко, то з урахуванням тепла від побутових кондиціонерів, яке так само легко можна додати до тієї ж бочкою з водою, і якщо рахувати лише пряму економію по паливу, тобто без можливого здешевлення виробництва самих холодильників і кондиціонерів – а це теж дуже немало – то по скромному розрахунку виходить, що ми могли б не спалювати три мільйони тон викопного палива кожного дня. Лише уявіть. Три мільйони тон кожного дня. Це дев'ять мільйонів тон вуглекислого газу не викидати щодня у нашу бідну атмосферу. Або це десята частина викидів всієї енергетики, промисловості, транспорту і всього, що людство спалює у будь-якому вигляді, починаючи від барбекю і закінчуючи турбореактивними двигунами. І це лише хатні холодильники і кондиціонери, які вже є і працюють. Хіба не смішно? Чи варто згадувати промисловий холод, комерційний холод? Думаю, ні. Але картина там така ж жалюгідна, далеко не зеленого кольору. До речі, те, про що я кажу – більше, ніж ефект від усіх існуючих сонячних панелей, вітряків та атомних реакторів разом узятих, про які стільки галасу. Саме така шалена кількість холодильників і кондиціонерів дозволяє говорити про них як про глобальне невідкрите джерело енергії. Як нова нафта чи що...

       

     — Ну, чудово, — сказав редактор. — Ви мене майже переконали. А можна мені все-таки мати холодильник без бочки з водою? Ну скажіть самі, що я з нею тут буду робити? Я в офісі ванну не приймаю.

       

     — Немає проблем. Фактично, холодильник і теплообмінник навіть повинні бути окремими блоками, хоча б через дуже різну довговічність кожного пристрою. Пам’ятаєте, ми говорили про рівноміцність?

       

     Редактор посміхнувся:

     — І мені потрібно буде дзвонити такій людині як ви кожного разу, коли треба буде їх підключити або відключити? Здається, ви забезпечуєте себе роботою на роки вперед, чи не так?

       

     — Але ж люди вже так роблять, — заперечив ремонтник, — коли підключають та від’єднують внутрішні та зовнішні блоки кондиціонерів, чи не так? І ніхто з цього приводу особливо не переймається. Це також не становить нездоланної технічної проблеми, як бачите. Все вже відпрацьовано. До речі, цих дорогих, громіздких і потворних наче бородавки зовнішніх блоків ми можемо взагалі позбутися, разом з дорогою послугою їх монтажу та обслуговування ззовні будівель. Якщо, звісно, вас не цікавить опалення кондиціонером взимку. Так, я знаю, що така опція існує, але це не привід не використовувати тепло, коли кондиціонер працює в режимі охолодження приміщень, для чого його й купили. З холодильниками всі ті ж роботи були б ще простішими, тому що, по-перше, обидва блоки залишаються всередині будинку, а по-друге взагалі не обов'язково було б з'єднувати фреонові трубки. Передачу тепла від холодильника до бойлера можна здійснювати сухим контактом, так само як і робиться в охолодженні комп'ютерних процесорів. Грубо кажучи, надіти на цю решітку каністру з водою. Так що в кінцевому підсумку я, здається, позбавляю себе роботи, а не забезпечую її, тим більше, що холодильники будуть ламатися рідше, бо з водяним охолодженням компресору працювати легше.

     Єдине, що справді потрібно – це щоб виробники побутових холодильників змінили конструкцію конденсаторів, щоб їх можна було використовувати в агрегаті з домашніми електричними бойлерами. А виробникам бойлерів – це часто ті самі компанії – треба змінити їх дизайн таким чином, щоб вони могли отримувати тепло від тих конденсаторів. Обидві зміни коштували б майже нічого, або й зовсім нічого, і я б зробив це обов'язковим за міжнародним законом. Чому б і ні? Адже таке вже було, коли заборонили фреони, шкідливі для озонового шару, і нікому від того не стало гірше, навіть якщо деякі виробники спочатку були проти. І теж мотив був у екології. Що ж до вас… ваше право купувати холодильник без утилізації тепла залишається священним. Питання в тому, хто порушив ваше і моє право купити холодильник з утилізацією тепла. І до того ж це зробили так, що ми навіть не можемо здогадатися, що це право порушуються. Ви можете сказати, що попиту споживачів на такий товар немає, але як взагалі цей попит може з'явитися, якщо такий товар навіть ніхто ніколи не пропонує? Думаєте, це випадково?

       

     — А ви вважаєте, що це змова?

       

     Ремонтник скривився.

       

     — Я вважаю, що якщо немає пропозиції зверху, то попит можна створити знизу. Навіть такими саморобними модифікаціями і показом результату.

       

     — Ну то зробіть це. Якщо все так гарно і вигідно, пропагуйте ці установки серед своїх клієнтів. Ви для цього в ідеальному становищі. Їм потрібен ремонт, користайтеся моментом. Ви пропонували?

       

     — Пропонував

       

     — І?

       

     — Кажуть «Робіть як було».

       

     — Бачите, ваша бочка нікому не потрібна.

       

     — Не бачу нічого подібного. Бачу лише те, що якби мене покликали відремонтувати холодильник із бочкою, клієнт теж попросив би зробити як було.

       

     Запала тиша. Редактор замислився.

       

     — Я все ще впевнений, що ви чогось не врахували, — сказав він нарешті. — Я просто не мав досить часу, щоб зрозуміти, що саме. Однак не потрібно шукати складних пояснень, якщо є прості. Бритва Оккама, знаєте? Найімовірніше, якщо виробники побутової техніки виготовляють ненадійні речі, то це не тому, що вони змовилися працювати на звалище, а тому, що вони підпорядковуються об’єктивним законам конкуренції, які змушують їх скорочувати витрати, випускати дешевші товари та швидше змінювати моделі у гонитві за грошима покупця.

       

     — А як ви поясните пластикові підшипники?

       

     — Так само. Якщо ніхто не виготовляє холодильники, що гріють воду, то в цьому немає сенсу. Ви просто десь помилилися. Я навіть начебто знаю, де. Дивіться: холодильник стоїть в якійсь кімнаті, скажімо на кухні. Але це ж закрита система. Якщо холодильник не грітиме повітря, то звідки візьметься тепло для води? А якщо він гріє повітря, то не буде чим гріти воду. Тобто ви винайшли вічний двигун, який нібито бере надлишок енергії з нізвідки.

       

     Обличчя редактора сяяло від задоволення.

       

     — Ну, якщо ваша кухня знаходиться в термосі, ви абсолютно праві, — відповів ремонтник. — Але в дійсності ви лише трохи охолодите повітря, яке все одно виходить через вентиляцію або вікно, точніше і туди і туди. Крім того, якщо ви поставили холодильник у термос, то не забудьте у той самий термос поставити і душ з гарячою водою від холодильника. Насправді не так вже й легко позбутися того тепла, особливо влітку, а стічні води складають мізерну частку в тепловому балансі будівлі. Найбільше впливають стіни, вікна, двері, дахи. Всі вони ще гірші з точки зору витоку тепла назовні чи всередину, ніж стінки холодильника, який продовжує працювати незалежно від того, відкриваєте ви його чи ні. От вам і «закрита система». І от вам «енергоефективність», до речі. Бо коли ці клоуни рекламують і спонукають платити додаткові гроші за неймовірно ефективний холодильник із розумним інверторним компресором та електронним приводом, вони не скажуть вам, а скоріш за все й самі не розуміють, що це повна нісенітниця. Уся енергоефективність сучасного холодильника в його нинішньому дизайні залежить виключно від товщини стінок. А ціна цієї ефективності – це ціна пінопласту. Але хіба ж пінопласт за такі гроші продаси? Цікаве питання: чому жодні науково-технічні вдосконалення такого технологічно зарядженого продукту не важать нічого в порівнянні з додатковим шаром пластику? Не відчуваєте чогось дуже підозрілого в цій ситуації? А це ж ви ще не бачили нормативи, за якими розраховують для холодильників показник енергоефективності…

       

     — Хвилинку, — сказав редактор. — Я ще не готовий з вами погодитись. Оскільки ви своєю... ідеєю все одно змінюєте тепловий баланс будинку. Каналізацією я вам ще подарую, але ж ви позбавляєтесь частини надходження тепла у вигляді гарячої води або електрики для її нагрівання.

       

     — Тим ліпше, — відповів ремонтник. — Хіба ми не прагнемо зменшити споживання енергії, особливо електричної? Ви ж не протестуєте проти світлодіодних ламп замість старих добрих ламп розжарювання, чи не так? Але ж вони теж змінюють тепловий баланс будинку. Зрештою, якщо вас так хвилює тепловий баланс, дозвольте мені зауважити, що кухня – це кімната, яка найменше потребує опалення, але найбільше потребує вентиляції. Особливо в тропічних країнах, де живе більшість населення світу, а отже й холодильників з кондиціонерами. Ні, справжнє питання в тому, чи дозволяємо ми енергії рухатися по короткому й марному колу, чи може нарешті схаменемось та спрямуємо її на щось корисне. Знаєте, іноді мені хочеться, щоб існували чарівні окуляри, крізь які люди могли бачити речі так, як бачу їх я. Оцей ваш стандартний холодильник я сприймаю як чийсь дурний жарт, одну з тих карикатур на безглузді машини.

       

     — Не ображайте мій холодильник, — пожартував редактор.

       

     — Більше не буду. Насправді я навіть не розумію, чому ми взагалі говоримо про якусь закриту систему в таку спекотну погоду. Я вже зрозумів, що не продам вам свій теплообмінник, але думаю, що навіть ви не відмовилися б охолоджувати цю кімнату на три-чотири кіловат-години у день. Дивно, що у вас тут немає кондиціонера.

       

     — Кондиціонери сушать повітря. Це шкідливо.

       

     — Ааа ... Ну, воно й добре, що у вас його немає. Скрізь плачуть про глобальне потепління, але подивіться на ті будівлі різного роду, обвішані блоками кондиціонерів, кожен з яких нагнітає тепло в і без того перегріту атмосферу. У кожному такому блоці я бачу докази екологічного злочину...

       

     — Через ваші чарівні окуляри?

       

     — ...і в той же час вони знову ж таки зайвий раз нагрівають атмосферу, спалюючи вугілля та інше паливо та додаючи парникові гази в атмосферу, щоб нагріти воду в тих самих будівлях, з яких вони одночасно те тепло викидають, замість того, щоб узяти те, що йде до них у руки. Ви можете щось зрозуміти? Уявімо, що насправді – як випливає з їхніх справ – вони хочуть зробити те глобальне потепління, але навіщо ж тоді про це плакати? Чому не робити цього мовчки?

       

     — Може, вони брешуть про глобальне потепління? — припустив редактор.

       

     — Тобто його немає? Я так не думаю... Забагато доказів. І хіба це не очевидно? Якщо ми нагріваємо атмосферу, вона стає теплішою. Але навіть якщо глобальне потепління – маячня, то це ще не пояснює суцільну дурість такої економіки.

       

     — Що для одного дурість, для іншого сувора логіка, — глузливо проказав редактор.

       

       

       

       

     3

       

       

     — Ніби тиск не падає. Будемо ремонтувати.

       

     До вже існуючого обладнання додався пальник, балон з фреоном, палички припою тощо. Загуділо, загорілось, засмерділо… Редактор тим часом розважався читанням. Хвилин через двадцять ремонтник підвівся з ніг.

       

     — Зараз я ще раз перевірю його під тиском, потім відкачаю повітря та заправлю. Скоро буде готово.

       

     — Дякую за вашу роботу. І за розмову теж. Для мене як для представника ЗМІ це було корисно. Хоча в тому, що ви сказали, все ж нема перспективи. Людство прагне споживати енергію, а не економити її.

       

     — Це не людство не хоче економити енергію, а ті, хто продає її людству, не хочуть, щоб її економили, — пробурчав ремонтник.

       

     — Не зовсім так. Людство в масі теж не стоїть осторонь. Кожен хоче жити у більшому будинку, їздити на більшій машині, подорожувати частіше та далі, не обмежуватися місцевими товарами чи сезонними продуктами. Зрештою, хоче їсти м’ясо, а не зерно. Цього не зміниш. Можна змусити людей споживати менше енергії, але який сенс у такому фанатизмі? Без свободи нема сенсу ні в чому. Ми повинні виробляти більше енергії, ось так. А парадигма нашого технологічного розвитку – це концентрація енергії, а не утилізація низькопотенційного тепла.

       

     — Ну, можливо... І до чого дійшло? До цього? (Ремонтник показав у бік вікна.)

       

     — Нема чого панікувати. Альтернативна енергетика розвивається небувалими темпами. Скоро ми взагалі припинимо спалювати викопне паливо...

       

     Ремонтник знову почав процедуру накачування та намилювання холодильника, але цього разу лише тих місць, де він працював. Нудьгуючий редактор підійшов знову.

       

     — Альтернативна енергетика... — бурмотів ремонтник. — Це ви про ті вітряки, з якими ще Дон Кіхот воював? Так, справжня альтернатива. Неабиякий прогрес, справді... І зрештою, хіба вони не збирають ту саму низькопотенційну енергію?»

       

     — А? Здається, так. Тут ви мене підловили.

       

     — Крім того, у якому сенсі це може бути кращим за мій пристрій? Адже що, за їхніми ж словами, є найбільшою проблемою тих усім відомих відновлюваних джерел? Це їхня нестабільність. Іноді вітер дме, іноді ні. І сонце світить чи ні світить на фотоелектричні панелі, які є ще одним низькопотенційним збирачем енергії. Тоді треба акумулятори, які ще дорожчі за те приладдя. А холодильники працюють цілодобово, їм не потрібне місце на даху чи в полі, не треба нічого будувати… взагалі ніяких турбот. Вони вже тут, і завжди будуть потрібні... просто простягніть руку та візьміть енергію. Чисту енергію. А потім використовуйте її поруч з місцем, де вона виробляється. Унікально комфортне поєднання. Звичайно, мій холодильник енергію не виробляє, але ж економить. То яка різниця?..

       

     На цей час грандіозні розпатякування ремонтника вже втомили редактора, як, певне, й читача цієї історії, якщо навіть припустити, що він чи вона ще не закрили її та не пішли блукати інтернетом далі. Але у редактора такої можливості, звичайно, не було. Тому він просто показав пальцем і запитав:

       

     — Це вакуумний насос?

       

     — Точно так.

       

     — А це?

       

     — Це манометричний колектор, він же маніфолд. Певно, щоб складати мані. Червоний манометр – для високого тиску, червоний шланг теж. Синій – для низького тиску. Хоч шланги всі однакові, але їх краще не плутати. До червоної сторони у нас підключений насос. Синій шланг піде до холодильника. А тут до жовтого я прикручу патрубка з краном, а потім балон з фреоном. Коли повітря буде відкачано, я закрию червоний вентиль на маніфолді і відкрию краник на балоні. Потім увімкну компресор холодильника і буду стежити за показаннями синього манометра. Щойно тиск підніметься до нуль чотирьох атмосфер, заправку потрібно буде припинити.

       

     Вакуумний насос загудів, а ремонтник підійшов до вікна. Виглянувши, він почав рахувати впівголоса:

       

     — Раз, два, три... Тільки звідси я бачу дев’ять дахів з сонячними панелями. А чи знаєте ви, скільки вони повинні працювати, перш ніж відіб'ють енергію, потрібну для її виробництва? Не кажучи вже про екологію того виробництва та утилізації. З вітроенергетикою, до речі, справи не кращі. Ви ніде не знайдете повного розрахунку вартості звичайного вітряка. Комерційна таємниця, мабуть. Вони навіть соромляться сказати, скільки енергії така установка вироблятиме на рік, воліючи розповідати простакам, які ніяк не второпають різниці між кіловатами та кіловат-годинами, про встановлену потужність і про те, на скільки «будинків» цього б вистачило або не вистачило. Тож оцінка періоду до того моменту, коли вітряк дійсно почне виробляти енергію, коливається від кількох років до ніколи, а його вуглецевий слід – то взагалі темний ліс. Але коли вже на те пішло, дозвольте запитати, чому саме так? Чому схема Дон Кіхота? На висотах від трьохсот метрів, приблизно як Ейфелева вежа, і саме в середніх широтах, де живе основний споживач, дмуть постійні вітри з максимальною щільністю енергії, в кілька разів більшою, ніж у вітру ближче до землі. Чому б не скористатися цим?

       

     — Але ж такі проекти є, — сказав редактор. — На жаль, вони не мали успіху.

       

     — Я точно знаю, про які проекти ви кажете. Тому що я їх теж бачив, навіть по телевізору – що саме по собі диво. Один з них – гігантська гелієва куля у формі пончика з вітрогенератором в отворі. Все це вони запускали в небо та передавати електроенергію по кабелю на землю. Боже милий! Інший – справжній літак на прив’язі. Він навіть може злітати, як літак, але його гвинти призначені для роботи як вітрові турбіни, а двигуни як генератори. Це ті самі проекти, які ви мали на увазі?

       

     Редактор кивнув.

       

     — Чудово. Але чому ви кажете, що вони не були успішними? Вони знайшли фінансування, їх показали по телевізору. Якщо це не успіх, то що таке успіх? Звичайно, жодна парова машина не може генерувати електроенергію дорожчу та бруднішу, ніж ці екологічно дружні альтернативи, але кого це хвилює?

       

     — У вас є кращі ідеї?

       

     — Не тільки ідеї. Я створив справжню річ. Якось з дітьми я запускав повітряного змія і запитав себе як використати його чималеньку тягу. Спочатку я думав про використання горизонтального руху. З механічної точки зору це, мабуть, найпростіша конструкція. Нижній кінець тросу прив'язаний до довгого важеля. Коли повітряний змій відлітає вбік, він тягне за важіль (тут ремонтник знову почав допомагати собі руками). Потім він робить петлю в небі і тягне важіль назад. Туди – сюди, туди – сюди. Решта – справа техніки. Але тут є два недоліки. По-перше, було б неможливо або надзвичайно важко синхронізувати такі рухи для кількох повітряних зміїв. Шнури дуже скоро сплуталися б. Тому поставити кілька таких генераторів один поруч з іншим і створити велику електростанцію було б неможливо. Окрім того, мені довелося б спроектувати та зшити великого повітряного змія зі складною аеродинамікою, а я не був готовий вкладати в це багато часу та грошей. До того ж це б суперечило головній ідеї, низькій ціни енергії. Тому я вирішив використати вертикальну тягу і звичайні дитячі повітряні змії. Я купив їх шість. Вони прості, дешеві, стійкі в польоті і готові до використання. Довелося лише зробити додаткову петлю в кожному, як для гудзиків. А для наземної частини я використав старого ровера, знявши з нього переднє колесо і шину з заднього. Перевернув його, звичайно, і замість сідла посадив на вбиту в землю трубу, щоб все крутилося за вітром. Обід заднього колеса підійшов як шків, а на вилці переднього я зробив просту механічну автоматику…

       

     Редактор стримав позіхання й дістав із пачки чергову серветку. Ремонтник натяк зрозумів і заговорив швидше.

       

     — У кількох словах, моя ідея полягала в тому, щоб створити збірку повітряних зміїв, які б певною мірою були незалежними один від одного, але працювали б на єдиний силовий агрегат на землі. Запускати їх усі так само легко, як і один, і, безумовно, набагато легше, ніж запускати великого повітряного змія. Крім того, якщо шнур одного великого змія порветься, то усю процедуру потрібно починати спочатку. Натомість моя конструкція дозволяє запускати збірку лише один раз за весь час. Якщо один такий маленький змій розірветься чи відірветься, нічого страшного не станеться. Ну, одна ганчірка кудись полетить, інші залишаться в небі. На тій висоті, до речі, вони залишатимуться постійно, навіть якщо тягнути будуть не достатньо сильно, щоб виробляти багато енергії. Звичайно, моя конструкція дозволяє піднімати іншого повітряного змія замість відірваного, а також оглядати, ремонтувати, додавати або видаляти повітряних зміїв одного за іншим, зтягуючи їх на землю. Все добре масштабується і загалом непогана схема, справді... В інтернеті можна знайти й інші на власний смак. У мене використовуються коротші рухи, тобто цикли, ніж у більшості схожих конструкцій. Але спільна риса всіх – не потрібно тягнути в небо лопаті, генератори та електрокабелі з повітряними кулями чи літаками. Все акуратно, зручно та доступно стоїть на землі, де кожний кілограм на користь, а не на підвищення ціни. Немає потреби і в фундаменті, оскільки немає ні лопатей, ні вежі, ні сил, які намагаються ту вежу повалити. Достатньо встановити все на важкий бетонний блок, чи зачепити за камінь або вбиту в землю палю. Крім того, немає необхідності виділяти великі зони безпеки, як у випадку з величезними обертовими лопатями. А оскільки лопатей немає, ніщо не загрожує птахам, не створює шуму і не псує ландшафт... Найголовніше, кожна частина справи максимально дешева. Але в цьому і заковика. Дешева енергія – погана енергія.

       

     Ремонтник сів на стілець найближчий до вікна. Він продовжив:

       

     — Та що там, навіть вітер незначних висот можна використовувати набагато краще. Зрештою, ми вже маємо лопаті та вежі, які не потрібно будувати. Знаєте, що це таке? Дерева. Дерева! Смішно? Зовсім ні. Ви коли-небудь замислювалися, скільки енергії у високих деревах, що хитаються від вітру? Залізьте на верхівку дерева у вітряну погоду і відчуйте самі. Ми рубаємо дерево на дрова, але насправді за його життя ми можемо отримати від нього у багато разів більше енергії, ніж від його деревини завдяки простому факту, що воно хитається від вітру. І як же дешево цю енергію можна зібрати! Це ще одне моє ноу-хау. Вам навіть не потрібно лізти на дерево, щоб зачепити мотузку. Зараз це ідеальна робота для коптерів. Усі ці мотузки з сусідніх дерев надходять на пристрій типу йо-йо з генератором, який потім підтягують вище між деревами, щоб нікому не заважав, і все! Кожне окреме дерево має свою частоту хитання і це створює крутний момент для генератора. Хочете, я намалюю ескіз?

       

     — Ні, — сказав редактор.

       

     — І знову ж таки, з точки зору окупності, ніякі вітряки й панелі близько не стояли. На дачах і тому подібне таке буде ідеально. Нікому не муляє очі, жодної шкоди чи небезпеки, навіть сусід не поскаржиться, що його щось турбує. Ніхто навіть не помітить. Тільки, звичайно, поблизу мають бути великі дерева. Навіть одне дерево підійде, якщо закріпити інший кінець до чогось нерухомого, як-от стіни чи стовпа. За моїм досвідом, максимальна практична кількість дерев на один генератор – п’ять. Але це якщо вони самі ростуть як хочуть. Не те, щоб це мало значення, бо генераторний блок такий маленький, простий і дешевий, реально для масового виробництва. І хто знає, можливо колись люди почали б умисно висаджувати дерева в формаціях для збору від них енергії вітру. Знову ж таки, є різні дерева. Мабуть сосни були б найкращими: високі чисті стовбури... Можливо, пальми... І взагалі, намагаються ж використати енергію морських хвиль, а хіба ліс не хвилюється на вітрі…

       

     Щось мрійливе з'явилося в очах ремонтника.

       

     Редактор, однак, повернув його на землю:

      

     — Усе ж, якби те, про що ви розповідаєте, справді працювало…

       

     — Це справді працює, — знизав плечима ремонтник. — Що там може не працювати? Все просте, як кувалда. Шкільної науки вистачить.

       

     — Якби все це було таким ефективним, як ви розказуєте, — продовжив редактор із м’якою наполегливістю, — хтось би давно почав виробляти такі системи. Дивна річ: я часто чую про різні проекти, але самі винахідники чомусь ніколи не доходять до практики. Чому, наприклад, якщо ви кажете, що все так просто і дешево, ви самі не почали б таке виробництво? Заробили б на цьому великі гроші.

       

     — Заробив би великі проблеми.

       

     — Від кого? Хто вас зупинить? Нафтова мафія? Рептилоїди з планети Нібіру?

       

     — Нема ніяких рептилоїдів . Навіть нафтової мафії немає. Завжди є та сама мафія влади, тому що будь-яка влада – це мафія, яка роз’єднує людей і пробуджує в них собачі інстинкти, вигадуючи кумедні дражнилки та обзивання, на кшталт теорії змови, вічного двигуна, невизнаних геніїв, рептилоїдів, масонів тощо. Але це не більше ніж слова і навчений рефлекс, як у собак до виконання команд. Якщо замість зневажливих термінів назвати те саме політикою, то всі одразу почнуть поважати.

       

     — Але політика – це щось інше?

       

     — Ні, політика це є змова як така. Я навіть не буду говорити про спецслужби будь-якої держави, які цілком офіційно отримують гроші за те, що займаються змовами, своїми й чужими. Або про всілякі Більдербергські клуби, які відкрито збираються на таємні зустрічі і запрошують туди, до речі, міністрів енергетики деяких країн. Але що це означає, коли ЗМІ повідомляють про зустрічі президентів без преси? Що це, як не змова, узаконена і прийнята суспільством за належне? Які секрети можуть мати президенти від своїх народів? Це варварство і щеплення собачих рефлексів: одна мораль для господарів, інша для собак. Якщо ж хтось із їхніх хвостатих побратимів скаже, що це ненормально, почнеться гавкіт: «рептилоїди», «теорія змови»... Теорія, авжеж!

       

     — Однак я бачу, що якусь теорію змови мені все ж доведеться вислухати, — підморгнув ремонтнику редактор. — То не могли б ви додати до неї хоча б трохи прибульців і літаючих тарілок?

       

     — Агов! Хто це каже? — засміявся ремонтник. — Та сама людина, яка закликала мене не множити сутності без потреби?.. Мушу сказати, що бритва Оккама – це штука гостра з усіх сторін. Коли когось ріжеш, будь обережний, щоб самому не порізатися. Зрештою, хіба не конспірологи рубають бритвою Оккама праворуч і ліворуч, як самурай катаною? – в тому сенсі, що вони шукають найпростіших пояснень. А чого ще чекати від цих обмежених, некомпетентних людей? Коли вони бачать двох старих жінок, які продають на ринку помідори за однаковою ціною, вони вирішують, що старенькі нещодавно мали зустріч без преси. Наївні теоретики змови, що вони можуть знати про вплив економічних факторів, які чим складніші та різноманітніші для цих стареньких із помідорами, тим більше зводяться до того самого цінника.

       

     — Можливо, старенькі не вирощують помідори самі, а просто працюють на одного власника?

       

     — Гарна ідея. Але до чого її віднести? До природніх причин чи вже до теорій змови? І як пояснити, що помідори є у кількох бабусь на базарі, а огірків нема ні в кого? Бачите, те, що ви називаєте бритвою Оккама – це зовсім не вона. Це – просто ваше бажання будь за що знайти об'єктивні пояснення. Поважна річ, науковий підхід. Але чи завжди він розумний? Може, тут якраз ви почали множити сутності? І не забувайте, що перший клопіт диявола – це переконати нас, що його не існує. Не потрібно при цьому уявляти його кимось хитрим та витонченим. Володар мух – оце про нього та його методи, нудні та наполегливі, як дзижчання. От завдяки цій нав'язливій тупості, в якій дійсно є щось нелюдське, його служки змусили нас повірити, буцімто вони розумні. Бо легше повірити в якийсь інший розум, ніж в таку тупість. Ми просто капітулювали перед такою затятістю і дійсно дійшли до собачих рефлексів і безпечного визнання, що змови можуть існувати лише як теорія. Чи є вони у реальності? – ні, ні, то теорія змови. Водночас, за винятком упередженої об’єктивності, я погоджуюсь, що потрібно шукати спільні причини, особливо якщо є спільні ознаки… Ви помітили, що спільного в цій альтернативній енергетиці – тій що нав'язується, звичайно? Це висока вартість.

       

     — Ви не праві. Ціна на альтернативку досить різко знизилась за останні роки.

       

     — Чудове доповнення! Ми як діти радіємо цьому факту, але чи замислюємся, з якого дива? Що саме могло так здешевшати у вітрогенераторах та сонячих панелях?

       

     — Може, технології?

       

     — Які технології? І яка їх реальна доля в ціні? Що ті технології додали, два відсотка за двадцять років? Чи ви про технологію виробництва? Тут ніби теж нічого карколомного не трапилось. Сонячні панелі повинні витримувати погані погодні умови, це основна вимога. Ну добре, тепер пиляють кремній у півтора рази тонше. А ціна впала в десяток разів? Це, знаєте, не має ні технічного, ні економічного пояснення. Уявіть, якби комп'ютери додали ті самі два відсотка продуктивності, ви б помітили зміну у вартості обчислень чи самих комп'ютерів? Або вітрові турбіни? Там же не змінилося взагалі нічого. Це усе той же старий добрий метал, скло, пластик, бетон, не кажучи вже про електроенергію для виробництва всього цього, ціна на яку таки не падає, а зростає через ті самі альтернативки. То як же трапилось, що більш ніде й ні в чому все це не здешевшало, а у вітряках та панелях здешевшало, та ще й у рази? Хочете знати, що це таке? Перша доза у наркоділера завжди безкоштовна, ось що це таке. Хто сказав, що неможливо все людство зробити наркоманом? Цікаво яка розплата. Хоча й це відомо. Як завжди, висмоктування життя. А взагалі, вартість і ціна – це, як відомо, різні речі, але коли вони починають аж так відрізнятися – шукайте щось фальшиве.

       

     — Ну, не секрет, що все це стало можливим здебільшого завдяки державному фінансуванню, — зауважив редактор.

       

     — Отже, ніякої змови не могло бути, так? — скривився ремонтник. — Тому що це політика?

       

     — Принаймні, секретності немає.

       

     — Принаймні, фокус громадської уваги на даний момент дуже розмитий. А той факт, що, витягуючи гроші з наших кишень, вони знижують ціну на щось невиправно дороге, але для дешевих за своєю суттю альтернатив двері закриті – тут теж нема секретності? Ну гаразд, легко сміятися над невизнаними геніями з їхніми дріб'язковими генераторами від повітряних зміїв та теплообмінниками для холодильників, але як щодо програми термоядерної енергії? Хіба ці визнані генії, офіційні фізики та найвищі політики – хіба вони не пошили себе у клоунів?

       

     — Що не так з термоядерною програмою?

       

     — У програмі немає нічого поганого. За винятком того, що з середини минулого століття нам втовкмачували, що термоядерна енергетика є святим Граалем дешевої, нескінченної та чистої енергії для всього людства, але коли це нарешті стало можливим і вони навіть почали будувати першу повномасштабну термоядерну електростанцію, вони раптом змінили свою думку. Хіба це не смішно? І тепер порятунок людства від глобальної екокатастрофи залежить від вітряків Дон Кіхота, кумедія.

       

     — ІТЕР будується, — показав свою обізнаність редактор.

       

     — Звісно, що так. Якщо офіційно припинять будувати, то може виникнути питання «чому». Насправді вони навіть не можуть цього зробити, щоб уникнути незручного питання, як їм вдалося поховати двадцять — чи на сьогоднішній день вже тридцять, сорок? мільярдів народних грошей замість початкових двох. Так, двох! Проект існує вже ледве не сорок років, з яких понад двадцять — це фактичне будівництво, і тут, як бачите, на відміну від вітряків, за ті ж двадцять років нічого не здешевшало. До речі, якось так співпало, що до моменту великої непомітної революції, про яку я вам розказував, тобто років п'ятнадцять назад, коли вони почали випускати мотлох замість побутової техніки – до того часу вітряки чесно дорожчали, разом з матеріалами. А потім щось трапилося. Ну а щодо ІТЕРу трапилося протилежне, і якщо питання «де гроші» досі поставлене не було, то чому б не продовжити той ІТЕР будувати ще два чи три десятиліття, аж допоки він взагалі не матиме жодного практичного значення. А буде ж іще стільки вагомих причин тягнути гуму навіть після того, як він нарешті буде введений в експлуатацію, дай боже дожити... Людство, здається, не поспішає випити зі святого Граалю, так? З іншого боку, хіба це вже не справжній святий Грааль для всіх учасників? Попри це, нещодавно почув в одному подкасті інтерв’ю з фізиком, який працює в проекті з дев’яностих. Він каже: «Як же це так, що тоді я був молодий, а тепер старий, і все одно нічого. П'ять років відтермінування, десять років відтермінування...»

       

     — Міжнародна бюрократія відома зволіканнями та нецільовим використанням державних коштів, — сказав редактор.

       

     — Можливо. Але був ще один подібний проект, розпочатий, завершений, прославлений і навіть значною мірою забутий – і все це в межах того самого періоду. І ні міжнародна співпраця, ні фінансування за рахунок державних коштів не завадили успішно його реалізувати. Незважаючи на те, що цей проект був уп'ятеро більшим, ніж термоядерна електростанція. Ви здогадалися, про що я говорю?

       

     — Я не впевнений...

       

     — Великий адронний колайдер.

       

     — І він у п'ять разів більший? Як ви це порахували?

       

     — Не за грошима, звичайно, — іронічно посміхнувся ремонтник. — Мій непрямий метод набагато пряміший. Справа в тому, що колайдер і реактор – це, по суті, та сама машина, надпровідний магніт, виготовлений за тою ж таки технологією. Технічні подробиці зазвичай вважаються нецікавими для загальної публіки, ну або під цим соусом вони приховуються, як і багато де ще, та й порівнювати проекти нікому чомусь на думку не спадає, але якщо вам все ж вдасться добути якусь специфічну інформацію для того й того проектів, це зможе багато чого прояснити. Здається, це вже рівень розвідки, чи не так? Тож якщо ви, наприклад, порівняєте масу рідкого гелію, який використовується для охолодження магнітів в обох проектах, у вас буде досить точне порівняння цих проектів загалом. Так от, колайдер використовує 130 тон, а реактор розрахований на використання лише 25 тон. Це, до речі, добре відповідає початковій, чесній вартості проекту ITER, бо колайдер таки будували всерйоз, щоб збудувати. Спитаєте, чому долі цих двох проектів такі різні? Чому колайдер — це історія успіху, а реактор — провалу? Відповідь проста: тому що з колайдеру нема користі. Він ніколи не мав на меті дати людям дешеву енергію, то чому б його й не збудувати.

     Ви бачите, як скрупульозно дотримуються того самого принципу, у всьому ряді від мільярдних проектів до проектів, які коштують пару тисяч або навіть сотень доларів? Їх усі природно пов’язує сама енергія як універсальна валюта. Енергія з будь-якого джерела – це та сама енергія, подібно принципу, що гроші не пахнуть. А енергія це і є гроші, так само як гроші в нашій цивілізації – це енергія, і обидві – це влада. Тому принцип ясний: будь що, енергія не має бути дешевою. Дивіться, найбагатша людина в світі купує за сорок чотири мільярди доларів паршиву соціальну мережу, хоча за ті ж гроші він міг би купити практично безкоштовну і чисту енергію для всіх і назавжди. Думаєте, він того не знає? Ще й як знає, тому до проектів, які хоч якось натякають на дешеву енергію він і на кілометр не підходить, розумний чолов'яга. Бо як енергія втратить ціну… хм, це як у Біблії: якщо сіль втратить свою дію, то чим ви зробите її соленою? Отже, якщо енергія втратить ціну, то він втратить гроші, а разом з ними свої проекти, і на Марс ніхто не полетить, а він же ж хоче. Але цей один хоча б більш-менш чесний, хоч і любить прибрехати. А інший, котрий майкрософт, взагалі фінансує й рекламує очевидно ідіотськи проекти, щоб скомпрометувати та замилити дешеву енергетику взагалі. Як побачите його у спонсорах – то це точно дурня…

       

     Розмовляючи так, ремонтник підійшов до холодильника і закрив червоний кран на колекторі. Потім увімкнув електричний шнур холодильника в розетку і на кілька секунд відкрив патрубок на балоні з холодоагентом. Балон зашипів і враз вкрився інеєм. Потім ремонтник повторив свої дії у зворотному порядку.

       

     — Не всі так роблять, але корисно впустити невелику порцію фреону, щоб разом з ним вийшли останні молекули повітря й води, — пояснив він, повертаючись на своє місце біля вікна.

       

     — Отже, ви вважаєте, що енергія має бути безкоштовною? — запитав його редактор.

       

     — Я вважаю, що вона вже безкоштовна. Але це найбільша таємниця у світі. І найбільша змова.

       

     — Оце маєш!

       

     — Енергія нічого не коштує, але для тих, хто володіє світом, вона коштує всього. Вона коштує їм їхньої влади, принаймні зараз і, можливо, на найближче десятиліття. Але як така, як матеріальна річ, вона для них означає так само мало, як і гроші. Це для нас вона реальна річ, а для них лише функція. Але що б вони робили без цієї функції? Якщо функція втратить свою функціональність, то чим зробиш її функціональною, хе-хе, У нашому житті ми мали всі можливості бачити, що енергія та енергоносії зазвичай і постійно використовуються як замінник грошей або, радше, димова завіса для підстільних оборудок, коли вони купують і продають... що? Владу, звичайно. Тільки влада є справжньою цінністю і справжнім товаром у їхньому світі. Цей фальшивий характер енергії, до речі, досить наївно виявляли ті, хто робив ці оборудки. Я пам’ятаю часи, коли вони намагалися хоча б дати якісь природні пояснення на кшталт «світові запаси нафти обмежені», і в ті часи навіть зореліт "Ностромо" тягнув на Землю через усю Галактику не що інше, як нафту, разом із хижаками-інопланетянами, звісно. Смішна сторона цього пояснення полягає в тому, що вони намагалися застосувати його до універсально вироблюваного та використовуваного товару, а також у випадках подвійних і навіть потрійних підвищень ціни на нього протягом однісінького року. Чи підняли б ви ціну на товар – і то так синхронно – у два рази в цьому році, якби навіть раптово дізналися про можливий дефіцит років через п'ятдесят? Не кажучи вже про те, що такі пояснення бували належним чином забуті, коли ціна падала. Або хто, до речі, зараз пам'ятає нещодавній бум біодизелю чи сланцевої нафти, які становили лише пару відсотків світового видобутку, але в той час робили такі помітні хвилі на поверхні? Нажаль, той наївний період будь-яких поступок суспільному розуму, здається, закінчився. Зараз найчастіше просто кажуть «політична ціна», і все. Надресирували. Це ж не змова, це ж політика, так?

     Отже, енергія використовується як валюта, але давайте розглянемо: що робить валюту хорошою? По-перше, це повсюдність. Чим ширше її обіг, тим краще. Як у цьому аспекті виглядає енергія у вузькому сенсі, тобто електрика та нафтопродукти? Ця валюта однакова скрізь, і все населення світу її приймає. Яким жалюгідним було б життя людини, якби вона не мала цієї валюти чи доступу до неї в сучасному світі! Я не впевнений, що навіть меноніти погодилися б жити так або, принаймні, з таким світом за межами їхньої спільноти.

     Друга вимога: валюта має бути захищена. Це означає жорсткий контроль над енергетичними технологіями та світовими нафтогазовими ресурсами. Ми це добре бачимо, чи не так? Знову ж таки, бачимо на всіх щаблях, від рівня держав з їхніми збройними силами аж рівня кожної приватної особи, до життя якої встромляють носа державні контролери. Якщо ви хочете жити поза мережею, вам доведеться використовувати лише затверджені засоби виробництва електроенергії, що означає сплачувати за неї ще більше, прямо і опосередковано, у вигляді податків. Усе інше вважається крадіжкою, чи радше виготовленням фальшивих грошей. Вам навіть не дозволено виробляти трохи тепла, щоб зігріти власне тіло у будь-який несхвалений та неконтрольований спосіб. Про деякі можливості у вас навіть не буде уявлення, особливо якщо ці можливості за природою є практично доступними, як-от – повертаючись до наших баранів – нагрівання води холодильниками та кондиціонерами. Ба більше. Нам заборонено не лише виробляти власну енергію, бо така незалежність може викликати здешевлення світової валюти і, як наслідок, зменшення влади тих, хто править світом. Нам навіть не дозволено будь-яке помітне поза їх контролем енергозбереження, тому що це призведе до того ж ефекту. Зауважте, що людство порівняно з минулими часами буквально плещеться в енергії, але інфляції її не було ніколи. Ерліх із Саймоном забилися не на те. Ви щойно казали, що людство хоче споживати усе більше і більше енергії, але ціна матеріалів, з яких виготовляються більш потужні машини, завжди відстає від ціни енергії, яка для цього потрібна та яку вони використовують.

     Ну й нарешті ми підходимо до третього критерію хорошої валюти та найцікавішої причини, чому енергію було обрано як таку і чому саме вона залишилась в якості єдиної світової валюти, бо тут же була своя історія. Щоб якнайкраще служити своїй меті, щоб виключити будь-який бартер, гроші самі не повинні мати матеріальної цінності, а лише бути знаками матеріальних цінностей. Лише простодушні люди ну або нумізмати бачать цінність монети в самій монеті. З іншого боку, це споконвічний і незнищенний психологічний феномен – те, що ми бачимо вартість у представниках вартості. Хоча б тому, що ми намагаємося зберегти наші монети в безпеці, як власних дітей. Як же тут позбутися переносу між раціональним та ірраціональним? То чому ж так сталося, що енергія потрапила в ту ж категорію, що й намальовані папірці чи віртуальні біткоїни або – мабуть, найбільш показовий приклад – золото, майже ні нащо не потрібний і не вартий видобування, принаймні в такій кількості, метал? Тому, до речі, він і лежить мертвим вантажем у сховищах, але й це не відкриває очей і не змушує обивателя замислитися про справжні цінності (зіронізував ремонтник). Великий-великий секрет. Секрет від нас, але не від них. І згадана вище психологія лише допомагає їм дурити нас.

       

     — Однак це працює, — сказав редактор. — Працює і забезпечує сталий розвиток цивілізації та умов життя. Саме тому, що гроші все ще мають свою цінність, і тому, що все базується на людській психології.

       

     — Я б не надто покладався на людську психологію, — відказав ремонтник. — Крім того, сталий розвиток – це лише ілюзія. Цей факт поки що прихований, але перехід неминучий, саме через технології та психологію.

       

     — Перехід до чого? Нового світового порядку? — скептично запитав редактор.

       

     — Не дуже нового, і не те, щоб такий перехід сам по собі був чимось новим. Адже ці зміни відбувалися завжди. Рабовласництво, феодалізм, капіталізм... Тепер, схоже, повертаємось до рабовласництва. Чому б і ні? Адже рабовласницький лад існував найдовше в історії. Здається, це дуже міцна конструкція. І не потрібно панікувати. Це просто форма влади, але сутність влади однакова в кожному столітті. Енергія – це вже наше рабство і їхня влада. Але нові технології роблять можливим ще більш тотальний і прямий контроль. Це занадто спокусливо, щоб не скористатися. З іншого боку, енергія як інструмент примусу неминуче має закінчитися, причому зовсім скоро, і правителі готуються переступити через неї. Питання лише в тому, як це буде насправді або як це вже відбувається, бо тут є нюанси та обставини...

     Але загалом усі відповіді можна отримати, щойно ми наважимося ставити запитання. Наприклад, таке: що б ви зробили на їхньому місці? Або: яка нинішня форма влади? Або що є влада як така? Навіть коли ми говоримо про владу, ми майже ніколи не замислюємося, що це насправді означає. Ніби ми підсвідомо розуміємо, що це таке, але воно надто розпливчасте або складне. Або ми дуже не хочемо визнавати, що влада в будь-якій формі означає волю, спрямовану на плоть і кров людей. Такі люди як ви чи я, можливо, не розуміють, що в цьому такого приємного або важливого, але, мабуть, саме тому у нас влади й немає. Так само ми не завжди розуміємо, що капіталізм – це не лише гроші. Влада грошей – навіть окремо від влади багатства та власності – існували з моменту їх, грошей, винаходу, за всіх форм влади. Якісь гроші завжди існуватимуть, тому що завжди буде необхідно перерозподіляти владу. Але зараз, за капіталізму, гроші капіталізовано, інакше кажучи вкладено в матеріальні речі і в сировину, з якої ці речі зроблені і робляться, в енергію для їх виготовлення та в технології їх виробництва, щоб знову заробляти гроші та купувати владу. Ви не можете вилучити нічого з перерахованого і не зруйнувати всю конструкцію. Але саме й сталося. Капіталізм зазнав краху того дня, коли енергія від’єдналася від матерії.

       

     — Що?!

       

     — Ні, це ще не про вічний двигун, не лякайтеся. Але подумайте, наскільки зв’язок між енергією та матерією відповідає природі влади. Ще якийсь середньовічний лорд мав і використовував владу, щоб заборонити збирати дрова в своєму лісі. Краще нехай зігниє, чи купляй або замерзнеш. Тут енергія була пов'язана з матеріальним носієм "дровами". А влада над цією зв'язкою означала життя чи смерть для васалів. І чи багато що змінилося в сучасному світі? Навіть зараз ви не можете піти в будь-який ліс, щоб назбирати гілля. Ні, ніхто ніколи не випустить цих поводів.

       

     — Яких поводів?

       

     — Ну, тих самих, енергетичних. І керують вони парою коней, ім'я яких голод і холод. Або спека, якщо на те пішло. І привезуть наші правителі людство куди заманеться у тому візку. Вони можуть відмовитися від тих поводів, але лише для того, щоб взятися за інші, ще міцніші. Але ось у чому заковика. Старі поводи зносилися хоч викидай, а нові ще не зовсім готові. У цьому особливість нинішнього історичного моменту. І тому ми – або ті з нас, хто взагалі щось бачить – так часто перебуваємо в розгубленості щодо того як застосувати ту бритву Оккама. Можна запитати, наприклад, що це за історія з термоядерною енергією. Якщо вони так відверто зволікають і фактично безсоромно закрили проект, чому вони його взагалі розпочали?  

      

     — І чому ж?

     — Ну, тут також історичний аспект. Не забувайте, що проект ITER був розпочатий ще за часів холодної війни, чим би ця війна насправді не була. У термоядерці тривала довга гонитва, і обидві сторони були впевнені, що інша може досягти мети самостійно. Але загалом це виглядало досить безпечно в тому сенсі, що хоча це і мало б дати в результаті багато дешевої чистої енергії, сама технологія дуже добре контролювалася капіталом, тобто великими грошима та політичною владою. Так само, як це було і є з енергією ділення ядер. З історичної та технологічної точки зору поява термоядерної енергії була добре спланована та йшла згідно з очікуваннями. Дотепер ми б давно вже забули про традиційні атомні електростанції, витіснивши їхні реактори термоядерними. Трагедії на Фукусімі, можливо, ніколи б не сталося. І, звичайно, ми б зовсім забули про спалювання вугілля на електростанціях. Відмова від видобутку вугілля та урану не призвела б до надто масштабних змін. Ця перспектива була логічною та зрозумілою для кожного, хто був близько до справи. Той фізик з подкасту, який сказав, що мав роботу мрії довжиною в життя над проектом ITER, скаржився, до речі, не лише на постійні затримки, але й дивувався, чому це єдиний такий проект. Це не має сенсу, сказав він. Але невже це справді може не мати сенсу? Невже такі великі речі можуть бути випадковими? Досить великі та дивні, щоб вчений їх помітив, навіть якщо він насправді не розуміє їхнього значення. Якщо ця давно розроблена та добре підготовлена стратегія термояду зробила такий різкий розворот, що навіть якийсь ремонтник побутової техніки може її помітити, то це означає, що таке рішення прийняли великі боси. Ядерна енергетика – це не та галузь, на яку можуть впливати будь-які інші люди, окрім великих босів. Це як космічні програми, чи не так?

     Хіба не цікаво, що всі ми – не лише той фізик з подкасту – завжди готові вирішити, що щось не має сенсу, але чомусь нам занадто складно запитати себе, у чому тут сенс, чому це щось все ж таки відбувається чи існує. Ніби є якась загальноприйнята презумпція абсурду і ніхто не вірить, що «все існуюче є розумним». Чи просто так легше жити, транслюючи власний абсурд у зовнішній світ? Чи тут просто різниця між недуманням і думанням, а думати боляче? Той самий диявол, який прикидається ніби його немає, підкинув нам цей популярний вислів, що не треба шукати злу волю – читай будувати теорію змови – там, де все можна пояснити дурістю. Але це і є теорія дурнів чи для дурнів.

     Втім, лише вірного питання «чому» – теж замало. Якби той фізик справді хотів повернути собі відчуття «сенсу», він мав би також спитати «коли». Так, знову історичний аспект. Як сказав Шерлок Холмс, «Дорогий Вотсоне, якщо нам відомо, що сталося, то щоб зрозуміти, чому це сталося, треба проаналізувати, коли це сталося». Ну, або він міг би таке сказати. Отже: що б не сталося між підписанням угоди про будівництво ІТЕР – яка сама по собі була кроком до контролю над ситуацією, подібно до угод про ядерне роззброєння – та початком зволікання, тобто десь у період близько тридцяти-сорока років тому, мало статися щось настільки сильне, що перевернуло з ніг на голову нормальний розвиток людської цивілізації та скасувало існуючі плани щодо неї. Логічно?

      

     — І що це було?

      

     — Давайте краще запитаємо, що це мало бути. Бо тут я хотів би, щоб ми міцно тримали бритву логіки. З цієї точки зору схоже, що такий ефект міг бути досягнутий лише через відкриття якоїсь революційної технології з потенціалом колосального впливу на капіталізацію енергії. За винятком винаходу диво-машини, здатної виробляти все з нічого, я можу тут уявити лише машину, яка виробляє енергію з нічого, тобто вічний двигун, у котрий я й сам не вірю. Або щось подібне. Бо якщо у вас є необмежена енергія, ви можете зробити все що завгодно, наприклад, золото зі свинцю або сад з пустелі. Крім того, у нас є прямий зв'язок між цим гіпотетичним винаходом чи відкриттям і програмою термоядерного синтезу, бо навіть приховуючи нове відкриття – для чого було переривати програму? Навпаки, продовження було б найкращим прикриттям існування якоїсь нової енергії, ніби нічого не трапилося. Для чого привертати увагу? І вони зробили все, що б її не привертати, але ж і продовжувати не могли. Цікаво, так? В результаті могло вийти тільки те, що й вийшло – безкінечне і безсоромне затягування. Але таке величезне затягування само по собі повинно були б впадати у очі, якби люди не були ідіотами майже суціль. І то вже тягнеться років двадцять або й тридцять. Це – феномен величезної довіри ідіотам самим вигадувати ідіотські пояснення і вірити їм. Дивно, як цьому проекту ще не приклеїли ярлик політичного, для захисту від питань. Жодної парламентської комісії, жодних слухань в жодній державі-учаснику проекту щодо нецільового використання коштів платників податків. Хто ж таких могутній вище всіх, хто дозволяє або не дозволяє навіть говорити і питання завдавати? Але те все було б для простого люду, який і так вже не дуже питає. Інша справа, що це закриття ITERу було зроблено таємно і незрозуміло для маси тих самих людей, які працювали над проектом. Чому? Бо саме їм, вченим, у першу чергу не можна було того розказати, адже якраз вони б зрозуміли, про що, про які наслідки йдеться.

     З усього цього ми можемо зробити ще дві висновки. По-перше, нова технологія була такою ж безпечною та чистою, як і термоядерний синтез, інакше у босів могли бути підстави відкрито заборонити її, навіть натягнувши на цей глобус сову пропаганди, що вони завжди добре вміли. По-друге, вона відрізнялася від ядерної енергії в тому сенсі, що погано контролювалася великими грошима. Іншими словами, впровадження цієї технології було дешевим. Тут маємо парадокс. Щоб мати великий вплив на всю нашу цивілізацію, саме таке відкриття мало стати широковідомим, тому що організація чи організації, що керують світом, мають свою власну ієрархію та інерцію. Їх би не привело в рух відкриття, відоме лише друзям винахідника. Навіть припускаючи жорсткий контроль над усіма випадковими винаходами, що навряд чи було практично можливо в доінтернетному світі, було б набагато легше прищипнути бруньку і жити далі, ніби нічого не сталося, з термоядерними планами та всім іншим. Що ж говорити про наш час, зауважу, коли кожна маленька рибка з будь-якою новою ідеєю перш за все поспішає в Інтернет, щоб розрекламувати її в надії отримати фінансування? Ну а інтернет це теж нет, тобто сітка, дуже корисна, якщо ви знаєте, яка риба може з'явитися в морі. Пам'ятаєте, ви запитали, чому б мені не налагодити виробництво дрібномасштабних альтернативних генераторів? Я б не був першим. У кращому випадку мої попередники, замість фінансування, були викуплені за дуже невеликі гроші, втративши всі подальші права, включно з правом говорити. Але я відхилився від теми. Отже, якщо тоді той винахід став широко відомим... і якщо взяти до уваги його істотну якість, а саме його дешевизну та, як наслідок, повсюдність, то це означає, що винахід набирав власної швидкості та інерції. Чи можливо було тоді зробити плавний, а не різкий розворот? Здається, ні. Що ми й побачили, або побачив той, хто може бачити.

     Тим не менш, я думаю, що босам зійшов би з рук навіть цей маневр, якби не екологічна проблема. Це більш ніж реально і це більше ніж проблема. Для сотень мільйонів людей це потенційно означає просту смерть, але боси також від того не в захваті. Вони не хочуть ризикувати насильницькими заворушеннями – бо люди не прийматимуть свої смертельні пігулки так покірно, як це показали у фільмі «Тиха ніч» – якщо, звичайно, їм не вдасться дати людям цю пігулку заздалегідь під виглядом, наприклад, вакцини від нової хвороби. А засоби евакуації для обраних кудись на орбіту чи іншу планету – це й на випадок якогось астероїда чи іншого планетарного лиха було б доречно – також ще не готові технічно, хоча й активно готуються. До того ж боси просто не хочуть втрачати свою капіталізовану владу, простіше кажучи щоб їхній Манхеттен пішов під воду, хоча, цілком вірогідно, це важливо для них лише на даний момент та на певний час. Все, про що вони піклуються, це плавний і безболісний для них – суворо за Оккамом – перехід від капіталізму до… Я не знаю, яку назву буде прийнято для наступної форми. Щоб замінити зношені енергетичні поводи на нові компьютерно-біологічні, все, що їм потрібно – це час, але саме його їм і не вистачає, через ту саме глобальне потепління. Я впевнений, що вони вже не встигнуть, навіть якщо вирішать відродити програму термоядерного синтезу, а такі ознаки є. Занадто пізно для цього і занадто сильним був їхній страх тоді, тридцять років тому, бо таке не забувається. Але й до остаточного переходу вони також ще не готові. Звідси ця метушня з вітряками та фотопанелями, а з іншого боку така ж метушня в іншій технологічній крайнощі, оте просування ШІ та 5G. Я не знаю, яку наступну чуму, війну чи голод вони вигадають на цьому шляху, але якщо їм і всім нам пощастить, ми уникнемо екокатастрофи майже на межі. Все за рахунок людей, звичайно, а не за їхній, як це й завжди було. Бачите, чого вони прагнуть? Замість того, щоб використовувати ту революційну технологію, справді революційну, яка відірвала енергію від матерії і через це завдала їм стільки страху, але водночас технологію, яка може дати нам свободу від енергетичного та економічного рабства на цьому рівні технологічної цивілізації, вони вирішили здійснити мабуть наймасштабніший і найзухваліший орвеллівський переворот в історії людства. Залякуванням, підкупом та пограбуванням хочуть загнати нас назад у в'язницю капіталізму, який давно вже не має права на існування. Але й того, що природнім шляхом повинно було виникнути замість капіталізму ще тридцять років тому, вони нам теж не дозволять, бо це було б не на їх умовах. То вони вигадали, щоб замість застарілих та багато разів оплачених нами енергетичних технологій, ми купили такі ж застарілі, але трохи чистіші в довгостроковій перспективі. Іншими словами, людство має купити у них своє власне право жити і не бунтувати, рабськи прив'язуючи себе до того ж заліза, пластику, бетону, машин і дорогої енергії, в які боси вже капіталізували свою владу. Бажано назавжди, або принаймні доки не будуть готові нові повідці. Одночасно вони вкрадуть чи вже крадуть екологічний порядок денний. Вони скажуть: «Ось у нас є вітрові турбіни, сонячні панелі, все вже екологічно чисте, планета врятована, і, найголовніше, у все це вже вкладено гроші, і, крім того, це багато робочих місць, оскільки все це потрібно постійно виробляти, використовувати, обслуговувати, замінювати… Ви хочете безробіття? Ви хочете революції? Навіщо вам ця термоядерна енергія?» Ось про що вони мріють.

      

     — Але ми не дозволимо їм цього зробити, — сказав редактор.

      

     — Ми повинні зламати їх плани, — відгукнувся ремонтник.

      

      

      

     4

      

      

     Він уже почав заправляти холодоагент і тепер стежив за синьою стрілкою манометра, то закриваючи, то знову відкриваючи кран. Прийшов подивитися й редактор.

      

     — Це можна робити і за допомогою вагів, — сказав ремонтник. — Ставлять на них балон і дивляться. Коли балон стає легшим на кількість грамів, зазначену як масу фреону виробником холодильника, тоді заправку припиняють. Але я використовую манометр. Колектор потрібний у будь-якому разі, то навіщо ще брати ваги...

      

     — Яким має бути тиск?"

      

     — Нуль чотири. Тобто, на вході в компресор і у випарнику тиск становить мінус нуль чотири атмосфери.

      

     — Нижче атмосферного?

      

     — Але вихід все одно приблизно плюс чотири атмосфери. Загалом, тиск залежить від типу холодоагенту, а Їх існують десятки. Теоретично, це може бути будь-яка рідина або газ. А цей холодоагент, ізобутан – це майже те саме, що скраплений газ для плит або запальничок, що добре відомо майстрам-шахраям, що економлять за рахунок клієнтів, хоча ізобутан і так один з найдешевших. Хоча й вибухонебезпечний, через що він заборонений у деяких країнах. Але цей газ зазвичай кипить при мінус десяти градусах Цельсія, що в наші дні вважається для морозилок недостатнім. Тому треба підтримувати тиск у випарнику нижче атмосферного, тоді він випаровуватиметься при мінус двадцяти або навіть нижче. Недоліком цього є те, що коли десь з боку випарника відбувається витік, зовнішнє повітря всмоктується. А в повітрі є волога, яка конденсується у тому ж випарнику та змішується з газом. Це поки працює компресор. А коли він вимикається, тиск у всій системі підвищується, і ця суміш виходить назовні через дефектне місце. Потім настає новий цикл, і повітря знову всмоктується, суміш ще більше розбавляється водою і псує компресор. В результаті через певний час в системі може залишитися сама вода. А вода булькотить. Тому я й питав. Якщо булькотить – дірка у випарнику.

      

     — Він справді вибухонебезпечний?

      

     — Присягаюся. Уявіть собі витік прямо всередину холодильника… До того ж майте на увазі, що цей газ не має запаху, і ви не зможете його виявити. Тож після того, як ви не відчиняли холодильник принаймні цілу ніч, до ранку там утворюється вибухонебезпечна суміш. Потім ви підходите до нього із запаленою сигаретою, щоб дістати пляшку молока, відчиняєте дверцята... Ка-бум!

      

     — Я не палю.

      

     — Ну то іскра може бути в ланцюзі лампочки, яка вмикається саме тоді, коли відчиняють двері. Тобто, не хвилюйтеся, без вас поряд нічого не вибухне.

      

     — Навіщо ви мені це сказали? Тепер я боятимуся відкривати холодильники.

      

     — Ну, це могло б допомогти багатьом людям. Майже кожному другому.

      

     — Так багато нещасних випадків?

      

     — Ні, так багато товстих.

      

     Редактор присів і почав пильно розглядати балончик з холодоагентом.

      

     — Чому тут не написано «займистий»? — підозріло запитав він.

      

     — Хмм, вони багато чого не пишуть…

      

     Минула хвилина. Потім редактор сказав:

      

     — Ця революційна технологія...

      

     — Так?

      

     — Ви знову мали на увазі свій холодильник з підігрівом, чи то було про якийсь інший вічний двигун?

      

     — Ні, про реальний факт.

      

     — Але в якомусь паралельному всесвіті? — спитав редактор фентезійного журналу.

      

     Ремонтник засміявся:

     — Схоже на те. Там, у тому паралельному всесвіті, видавався серед інших цікавий журнал під назвою «Наука і життя». Тиражом, зауважте, три з половиною мільйони, все, звичайно, на папері, бо тоді інакшого й не було. І там, у п'ятому випуску за 1985 рік – який, за збігом обставин, є роком підписання угоди про будівництво ІТЕР – була досить велика стаття про неіснуючу тоді високотемпературну надпровідність. З цієї статті було, по-перше, зрозуміло, що на той час абсолютно ніхто не знав, у якому напрямку шукати цю надпровідність. По-друге, було також зрозуміло, що ніхто насправді не сподівався її знайти. По-третє, було очевидно, що тим не менш ці паралельні люди дуже хотіли її знайти, бо перспективи були ясними та готовими, оскільки звичайна низькотемпературна надпровідність була відкрита вже давно і вони вміли її використовувати. Все питання було – увага! – у ціні, у грошах. Бо охолодження надпровідників рідким гелієм – це велика, велика проблема, а дешевшого варіанту на той час не було. І в статті була така фраза… щось на кшталт: «О, якби ж тільки нам пощастило відкрити такі надпровідники, які можна було б охолоджувати рідким азотом! Це зробило б справжню революцію в усій людській цивілізації!» То що ви думаєте, не минуло й року, як – бам! – оголосили про відкриття саме таких надпровідників. За чистим збігом обставин і поза будь-якою існуючою теорією надпровідності. У тому паралельному світі, а може і в нашому також, це була глобальна сенсація, про яку говорили та показували з кожного телевізора.

      

     — Цікава історія, — сказав редактор.

      

     — Безперечно, — відповів ремонтник. — Або з цього можна було б зробити цікаву історію. Я гадаю, ось як воно сталося: якісь доброзичливі інопланетяни прочитали ту статтю, порадилися та вирішили допомогти людству. Звичайно, галактичні закони не схвалюють втручання в природний хід розвитку інших цивілізацій загалом і на цій планеті мавп також. Але з іншого боку, – думали інопланетяни, – ці примати справді забруднили планету як тільки могли, і в майбутньому, очевидно, стане тільки гірше. Крім того, якщо вони мріють про таку чисту енергію, це означає, що вони морально готові до неї, тож дамо цим дурням, які ще не відкрили такої елементарної речі, саме це відкриття. На тому й постановили. І… я не знаю, як саме вони це зробили, я не дуже добре розуміюся на фантастичних історіях. Чи то вони залізли в голови потрібних вчених і надихнули їх правильною ідеєю, або, можливо, вони прокралися до їхньої лабораторії і підкинули зразки для перевірки на надпровідність… У будь-якому разі, це спрацювало. Сенсація була дуже гучною, все було підтверджено в тисячах лабораторій по всьому світу, Нобелівська премія була присуджена миттєво, чого, до речі, ніколи не трапляється для відкриттів того ж року…

     Ну от, минув рік, і два, а може й три, і прибульці, які продовжували переглядати ті самі журнали, почали помічати щось незрозуміле для своїх рептильних умів. Або людство втратило інтерес до відкриття, або просто забуло, чого так недавно жадало... Одним словом, повне затишшя. «Які ж ці земляни тупі, — казали прибульці, здивовано чухаючи зябра, а потім докинули нам ще й холодний ядерний синтез. Згорів сарай – гори й хата! Що зроблено те зроблено і, зрештою, це все та ж чиста та нескінченна енергія, то чому б і ні?

     Але наші боси знали, чому ні. Цього разу вони були готові та повністю озброєні. Небезпека була чітко зрозуміла, стратегія поводження з цивільним населенням, потрібні наративи – все це було вже розроблене й відпрацьоване, а наукова громадськість вже була відібрана та навчена. Вчених, знаєте, досить легко муштрувати, не складніше, ніж будь-яких інших користувачів холодильників. У деяких випадках це, звичайно, було зроблено у жорсткий спосіб, але що було робити? Обставини вимагали. Швидкість і локалізація були вирішальними факторами, як-от у гасінні пожежі чи лові тарганів. У результаті, до кінця третього року їм дійсно вдалося приховати відкриття високотемпературної надпровідності. Але це була справжня битва, яка залишила незгладимі сліди війни. І, звичайно, після неї переможна армія була на піку сили та пильності. Тому, коли з'явилося нове подібне за характером та наслідками відкриття, тобто холодний синтез – вони просто скрутили йому шию, як курчаті.

      

     — Жахливі речі ви говорите.

      

     — О, жах наших правителів був ще гіршим. Їх ніби грубо розбудили і вони опинилися голими з петлею на шиї, табуретка під ногами вже хиталася. Тотальна катастрофа, позбавлення влади і самого сенсу їхнього існування. Вони якось виявилися до цього зовсім неготовими. Бо сценарій появи джерела безкоштовної або дуже дешевої енергії, не контрольованого владою, існував і раніше, але був суто спекулятивним. Ніхто не сприймав його серйозно. Ніби якесь фантастичне чтиво. А потім фантастика стала реальністю. Вважайте це першою сингулярністю за нашої пам'яті. Якщо б тільки дати відкриттю розвиватися природнім шляхом, то дуже швидко виявилося б, що світове виробництво електроенергії в кілька разів перевищує споживання. І не тільки електроенергії. Було очевидно, що ми видобуваємо стільки ж зайвої нафти та руди, плавимо метали... Лише металобрухту від непотрібних промислових машин та обладнання вистачило б, щоб зупинити забруднення планети на наступні півстоліття. Коротше кажучи, все, що передбачалося в тій статті 85-го року щодо технологічної та соціальної революції, ставало реальністю. Ви тільки уявіть їхню паніку!..

      

     Поки ремонтник так просторікував, редактор клацав на своєму ноутбуці.

      

     — Ну і що ж то за великий секрет? — сказав він. — Ось, високотемпературна надпровідність. Приблизно шість мільйонів посилань.

      

     — Лише? — здивувався ремонтник. — Звичайно, я знав, що вони будуть чистити, але не очікував, що зайдуть так далеко. Всесвітня сенсація опинилася нижче за згадуваннями ніж… я не знаю, рецептами смаженої летючої риби? Шість мільонів? Але ж повинні бути мільярди посилань, цитувань… Справді, паралельний світ.

      

     — Летюча риба, двадцять два мільйони посилань, — повідомив йому редактор, перевіривши і це в Інтернеті.

      

     — От бачте. З іншого боку, — сказав ремонтник, — минуло вже тридцять років… Та війна залишила сліди, як я й сказав, але скільки слідів справжніх війн залишилося через тридцять років?

      

     Ремонтник подумав кілька секунд і сказав:

      

     — Знаєте, ця аналогія багатша, ніж здається на перший погляд, у всіх аспектах. Шкода, що сам факт цієї війни довелося приховувати. Тут немає місця для всіляких істориків, пропагандистів, патріотів, ніхто кіно не зніме і книжку не напише... Здається, я один залишився.

      

     І засміявся.

     — Уявіть собі ситуацію правителів, коли ця штука вперлася в їхні володіння без жодного попередження. Розвідка вщент провалена, жодного плану оборони, і найголовніше – невразливість до звичайної та найгрізнішої зброї, грошей. Тому що відкриття було дешевим у всіх аспектах. Дешевим було не лише охолодження, але й матеріали надпровідників та технологія їх виготовлення. Пам’ятаю, не минуло й двох місяців з моменту оголошення про відкриття, як у деяких країнах почали роздавати набори для виготовлення високотемпературних надпровідників у шкільних лабораторіях та демонстрації ефекту у класах. Окрім дешевизни та простоти, це показує ступінь захоплення новинами. Тож вони не могли як зазвичай висміяти вчених, що зробили своє відкриття не за офіційною теорією і сказати, що результати не були підтверджені, як вони зробили у випадку з холодним синтезом. Щодо останнього вони говорять це й донині, незважаючи на те, що експерименти з холодним синтезом проводилися незалежно, хоча й в більшості випадків напівофіційно в сотнях лабораторій, а непояснюваний надлишок тепла з комерційно вигідним співвідношенням, подібним до того, що очікується від реакції синтезу ITER, було відкрито і підтверджено десятками видатних вчених, які не злякалися ризикнути своєю кар'єрою та репутацією. А коли вже неможливо більше примішувати до фактів ідіотство, оббріхувати, травити та насміхатися, то кажуть із начебто об'єктивними інтонаціями, що «це на знайшло незалежного підтвердження», хоча мають на увазі саме залежне підтвердження. Коли я зустрічаю таку фразу щодо холодного синтезу та й багатьох інших речей, мені завжди хочеться запитати: а хто, власне має це підтвердити, щоб бути встановленим як факт? Це як за привидом ганятися. Здається, ніякої кількості вчених не вистачить для підтвердження факту, якщо хтось – цікаво, хто саме – не хоче, щоб це було визнане фактом. Чи знаєте ви, що зі страху бути висміяними та вигнаними, і щоб мати хоча б якусь свободу, всі ці ефекти та сама галузь досліджень навіть були перейменовані з холодного синтезу на низькоенергетичні ядерні реакції? Як вам така інквізиція?

     Але ж не так було з високотемпературною надпровідністю. Для того було вже надто пізно. Додайте до картини п'яту колону, або, краще сказати, орду корисних ідіотів з науковими ступенями, які продовжували писати, що – цитую – це відкриття не лише зробило революцію в сучасній фізиці, але й має потенціал революційно змінити всі соціальні аспекти людства. Я склав приватну колекцію таких статей. Ті дурні в рожевих окулярах навіть не думали, що соціальна структура людства не є річчю, яка існує сама по собі незалежно від людської волі, і що правлячі класи будуть далеко не в захваті від перспективи соціальної революції, а радше влаштують контрреволюцією. Але тут боси самі потрапили в яму, яку викопали для простодушного людства. Згодом і в цю політику вони внесли корективи. Менше наївності, більше залякування.

      

     — То як їм вдалося це придушити? — запитав редактор.

      

     — Ну… здебільшого знову ж таки грошима. Відкриття було нездоланним для грошей, але не люди. У будь-якому разі, це був веселий час. За ці кілька років після відкриття лабораторії та великі компанії встигли створити повністю функціональні, а в деяких випадках і донині працюючі надпровідні двигуни, трансформатори, генератори, лінії електропередачі… Більшість із цього, звичайно, було експериментальним, інакше й бути не могло, коли все так швидко змінювалося та вдосконалювалося. Пам’ятаю, був такий бум, що брали стандартні електродвигуни – стандартні, Карл! – розреготався ремонтник, – і міняли в них ротори на надпровідні, і навіть у такому разі отримували в кілька разів більшу потужність за тієї ж маси та об’єму.

      

     — Що такого смішного у стандартних двигунах?

      

     — Але ж увесь сенс в тому, що з такими електричними струмами можна взагалі обійтися без феромагнітної сталі, що в роторі, що в статорі, точніше її доведеться позбавитися, бо вона дуже швидко насичується і користі з неї вже немає, тож до чого тут стандартні двигуни? Просто поспішали, хотіли спробувати все прямо зараз, не розробляючи нових конструкцій спеціально для надпровідності. І з усього того залишилося лише шість мільйонів посилань у всьому Інтернеті? Добре хлопці працюють… — ремонтник похитав головою.

      

     — Мотори без сталі?

      

     — Не тільки мотори. Трансформатори також. Я маю на увазі силові трансформатори. Ви, мабуть, знаєте, що на електростанціях виробляють енергію тієї ж напруги, яку ми використовуємо в наших домівках. Але щоб мати змогу передавати її на великі відстані економічно прийнятним чином, напругу потрібно підвищити – зазвичай у два, рідше в три етапи – скажімо, до трьохсот тисяч вольт, а часом навіть до мільйона, а потім знову знизити. Багато людей не мають уявлення, яка жахлива напруга на цих стовпах і скільки вся ця історія коштує. Якось я порахував, що лише силових трансформаторів на кожного припадає 25 кілограмів сталі плюс кілограм міді чи алюмінію.

      

     — Це багато?

      

     — Залежить. Якщо 25 кілограмів – це пара чималеньких гантелей, що тихо іржавіють під вашим ліжком, то виглядає, що небагато. Але якби в квартирі кожної сім'ї з трьох осіб стояла така 75-кілограмова шафа, ніби ще один холодильник або телевізор зразка п'ятдесятих, але така шафа, що нічого для нас не робить, лише гуде, споживає електрику, смердить гарячою олією, вимагає, щоб її купили, а потім полагодили, поміняли та обслужили, то позбутися її було б щастям для родини. Але ж її й так немає в їхній квартирі. Вона десь там далеко гудить, смердить і вимагає наших грошей. Геть з очей, геть з серця. Так само, як решітка позаду холодильника та тепло, яке вона виробляє. Однак, з використанням надпровідності ці трансформатори взагалі не потрібні, бо не потрібно підвищувати напругу. Так само не потрібні були б і ці гігантські стовпи ліній електропередачі. І ніхто б більше не загинув від високовольтного електричного струму, якщо когось це взагалі хвилює. Уявляєте собі ту купу залізного брухту, яка б утворилася чекаючи кращого використання? А скільки землі звільнилося б? Та навіть немає потреби змінювати все одразу. Ми могли б продовжувати використовувати нинішню мережу, просто замінивши старі трансформатори на нові, які також не потребуватимуть заліза і будуть у кілька разів компактнішими та незрівнянно чистішими екологічно. Азот для таких машин скраплюється з повітря прямо на місці, а у разі витоку повертається назад в атмосферу. Хоча насправді в більшості випадків потрібне лише переохолоджене повітря.

      

     — А як щодо ціни?

      

     — Ціна? Як зараз пам'ятаю: рідкий гелій одинадцять карбованців за літр, рідкий азот – п'ять копійок. Те саме й за сучасними цінами: двадцять доларів за гелій і десять центів за азот. У двісті разів дешевше. Відчуваєте різницю? От і вони відчули. Для влади, побудованій на ціні енергії та матеріалів це просто крах. Як там по Марксу, немає того злочину, на який не підуть капіталісти заради прибутку. А як щодо таких збитків, га?

     І то лише теплоносій. Додайте той фактор, що рідкий гелій – надлетючий і потребує постійного поповнення, а азот ні. До того ж треба розуміти, що рідкий гелій має лише чотири градуси вище абсолютного нуля, тоді як рідкий азот має сімдесят сім градусів, а це означає зовсім, зовсім інший клас криогенного обладнання, теплоізоляції, та й машин, що будуть рідкий азот використовувати. Як би загалом різниця не вийшла у тисячу разів. Звичайно, проект ITER теж треба було б зупинити та переробити під нові надпровідники, адже з інженерної точки зору технологія ядерного синтезу – це ніщо інше, як технологія надпровідних магнітів, які з новими надпровідниками були б у рази сильнішими і дешевшими, і це було відомо зразу ж. Пам'ятаєте, я казав, що нове відкриття в галузі енергетики за логікою подій повинно було мати пряме відношення до ITERу? Так оце воно. Але така переробка проекту була б нічим іншим як шаленою рекламою нових надпровідників, і тоді прощавай контроль, прощавай влада грошей і політики. І це якраз найбільш викриваючий момент – те, що час для такої переробки був, бо ITER тоді ще не почали будувати фізично. І з того моменту ITER – це суцільна фальшивка. Він став фальшивкою ще на стадії проекту, розумієте? Ось що було найбільш зухвалим. Тобто з самого початку було прийнято рішення пустити всі ті гроші на будівництво фальшивки. Не тому навіть, що вони так хотіли, а тому, що ризик випустити нову технологію на волю не дозволив їм навіть відмінити проект ще до початку будівництва. Ну а якщо це була завідома фальшивка, то чого дивуватися зволіканням і тому, що такий проект був лише один, і всьому іншому, чого той фізик у подкасті не розумів, хіба що прикидався.

     А загалом, якщо повернутися до питання ціни, варто згадати, що мільйони тон природного газу щороку зріджуються при температурі не набагато вищій за азот з єдиною метою – відправити його на інший берег океану та спалити там у кухонних плитах, і це вважається економічно виправданим. Одне це має зняти всі питання щодо можливостей та ціни нової – чи вже не такої й нової, але давно покладеної під сукно технології.

      

     — Усі питання?

     — Чесно кажучи, так. Але очевидно, що правителі також просто не могли випустити з рук аргумент чи інструмент ціни, яким би смішним і застарілим він тут не виглядав. Для них це багатосотлітній інстинкт. Так само, як печерна людина не випустить і палиці, навіть якщо їй запропонувати кращу зброю. Тож поряд з єдиним і надзвичайно дорогим, тобто зробленим надзвичайно дорогим довгобудом ITER, як антирекламою термояду, бо така ціль у них також була, – таким самим чином і з тією ж метою вони утримують кілька компаній у світі, які виробляють надзвичайно дорогий високотемпературний надпровідний дріт. Достатньо сказати, що вони використовують дорогоцінні метали як стабілізатор для надпровідного покриття. Повна нісенітниця.

      

     — Чому ж вони зовсім не закриють цю надпровідність?

      

     — Це було б надто помітно. Так само помітно, як було б повне закриття проекту ITER, про що ми щойно говорили. І це означало б насправді втрату або принаймні ускладнення контролю. Мається на увазі, звичайно, контроль над людьми, які мають або можуть мати якесь відношення до цих технологій, як-от той фізик з нероботою мрії всього свого життя, повною розваг за непогану зарплатню. Краще платити йому ту зарплатню, але мати його на очах. Не те щоб їм не довелося вбити кількох занадто галасливих та непокірних на шляху до нинішньої стабільності, але то таке… До того ж, хоч відкриття й відбулося, але воно залишилося на рівні пальця в стелю. Завжди є можливість – чи небезпека, якщо дивитись з точки зору хазяїв світу – появи несподіваних речовин з надпровідністю, що час від часу дійсно трапляється. Тож після того, як паніка правителів трохи вщухла і все почало складатися на їхню користь, вони вирішили залишити все у стані напівзаморожених недомовленостей. А вся ця, так би мовити, обмежена серія, працює як запобіжний вимикач. Якщо хтось серйозно зацікавиться цією темою, перше, на що він натрапить, буде інформація про надмірно дорогий надпровідний дріт, або, скажімо, він потрапить до повного оптимізму офіційного сайту проекту ITER, і це має його заспокоїти, адже люди працюють, будують. Він би просто викрив себе як людину з підозрілими інтересами.

      

     — Треба було попередити мене раніше, — посміхнувся редактор.

      

     — Можливо, варто було б, — посміхнувся у відповідь ремонтник, — але я не хотів виглядати конспірологом. У будь-якому разі, я можу позбавити вас подальшого ризику, бо скільки б ви не шукали в Інтернеті, ви не знайдете відповіді на єдине питання, яке цікавить пересічну людину: чому це практично не використовується. Щонайбільше ви можете зустріти коротке нерозбірливе бурмотіння, що складається з двох пунктів: ці надпровідники занадто крихкі, щоб робити з них дроти, і, по-друге, вони не можуть витримувати щільні магнітні поля, не втрачаючи своєї надпровідності.

      

     — А це правда?

      

     — Ні, це омана. Звичайно, ви не зробите гнучкий дріт з масивної кераміки зразка 1986 року. Але цей аргумент — типове відволікання уваги на хибну ціль. Чому саме дроти, для чого вони потрібні? Ви можете зробити двигун або трансформатор, не використовуючи жодного міліметра дроту. Традиційні електричні машини виготовляються саме так, як вони виготовляються, тому що мідь чи алюміній є гнучкими металами, а отже їх намотування було і є просто дешевшим і зручнішим. Але ніщо не заважає нам виготовляти котушки цілком, без намотування. Пресуючи їх у форми або осаждуючи на циліндричні ізолятори. Або є ще структуризація та спікання тої кераміки у мідних трубках з вальцюванням чи протяжкою. Ось де треба розвивати технологію. Але ж ми знаємо, що щось починає відбуватися не раніше ніж коли в це вкладають великі гроші, а хто ж буде вкладати гроші в те, щоб позбутися грошей? То чому б не дозволити їм, вченим, копирсатися під наглядом ще довго-довго, аж поки не побудують усі на світі ветряки та панелі? До того ж, якщо, незважаючи на вбогі фінансування та поповнення новими кадрами, ще якісь надпровідники будуть відкриті, то це буде саме в тих лабораторіях, а не у гаражі якогось Джона. Тобто це ще й питання безпеки, бо вдруге буди захопленими зненацька вони не хочуть аж тремтять. То й виходить, що баланс все ж бути потрібен, хоча на якому рівні – це вже інше питання. І дійсно, уже в цьому сторіччі були відкриті надпровідники з диборіду магнию, а також на основі заліза. З цих можна вже робити круглий дріт і зкручувати його як звичайний.

     Окрім того, є й досить гнучкі ленти з тієї ж таки першої кераміки, осадженої на структуровану основу. Це чудова штука, працює де завгодно і якщо вже міняти дріт у ITERівських магнітах, то саме на неї, хоча саме в цьому випадку це буде не азот, а, наприклад, рідкий водень, який не шкода спалювати у ракетах. Тобто разів у десять буде дешевше сам охолоджувач, порівняно з гелієм, і разів у десять уся кріосистема, всього сто. А магніти, як я й казав, вийдуть при цій температурі у кілька разів сильнішими, тобто все можна зробити компактнішим. Тому й нові реактори проектують саме під цю ленту. Але якщо за тридцять років, що вона виробляється, ціна за таку ленту шириною чотири міліметри і товщиною саме надпровідного слою всього один-два мікрони тримається на рівні триста доларів за метр, то ми розуміємо, де вона буде застосовуватися, а де ні. Оце і є аргумент ціни, цілком штучний на моє переконання, тобто та сама палиця в руках дикуна. За ті ж гроші, до речі, тобто за триста доларів, можна купити кілограма зо три, а то й п'ять власне надпровідника. А чому? Бо там немає на чому наварювати і нема на чому зробити монополію.

     Щодо аргументу крихкості можу сказати, що порцелянові чашки, умивальники або навіть цегла — це також кераміка, але це не означає, що ми не можемо їх використовувати тому що вони недостатньо міцні. Крім того, ще до відкриття, не кажучи про зараз, кераміка була добре розвиненою технологією, готовою до застосування також і для цього свого різновиду, надпровідного. Я пам’ятаю, наприклад, були зразки цілковито керамічних автомобільних двигунів, що не потребували охолодження і тому були дуже ефективними. Більш того, комп’ютери також можна визначити як керамічну технологію. Що таке мікрочіпи, власне? Вже одне це має викликати великі питання: чому ці технології у компьютерах досягли такого величезного прогресу і такого здешевлення за останні 30 років, але здаються такими безпорадними в застосуванні до надпровідності? Взагалі-то, уся задача тут зводиться до того, щоб вишикувати кристали надпровідника в одному напрямку. І що то, місія нездійснена за розумну ціну?

     Що стосується граничних магнітних полів, то це, як і крихкість, просто слова. Вони не покажуть вам цифр. Хіба це не смішно? За тієї ж логіки можна було б сказати, що кожний канат має свою межу напруження, і це було б правдою, але це не аргумент на користь того, щоб взагалі не використовувати канати. Бачите, якщо брехати описово, це працює для більшості людей і водночас не накладає жодної відповідальності. Вся публічна політика базується на цьому. Але брехати фактично, у цифрах – це інша справа. Тож усі серйозні статті про високотемпературну надпровідність складаються з історії відкриття, з різних теорій у повному обсязі, діаграм, формул, молекулярних структур і таке інше, у контраст із фактом, що ці статті є першим, що очі допитливого неспеціаліста побачать на першій сторінці його пошукової системи. Поживи для обивателя, яка лізе в очі на будь-яку тему, тут якось зовсім-таки немає, а те що є – це саме те, що потрібно, щоб відлякнути його і одночасно залишити з повною впевненістю, що дослідження тривають, що все відверто і гаразд. Лише один зі сотні – мабуть переконаній конспіролог – продовжив би свої годинні пошуки, щоб знайти ці дві прості цифри, які єдині мають практичне значення і відповідають на питання про величини магнітного полю та електричного струму. Знайти та спитати, що ж це все в біса означає, бо ці параметри – у поєднанні з цілком доступними матеріалами – закривають усі можливі, або в усякому разі будь-які масові практичні реалізації.

     Бачите, що вони роблять? Вони просіюють людей дедалі дрібнішою сіткою. Але спочатку вони побудували, або, краще сказати, увесь час продовжують будувати стіну, що розділяє два абсолютно різні пули інформації. Перший вид – це інформація, яку можна справедливо назвати дезінформацією. Вона приходить до вас сама, нав'язана вам. Кожен, прокинувшись зранку, одразу потрапляє у це болото інформаційного шуму, щоб бовтатися там до знемоги. Другий вид інформації ви повинні шукати, докладаючи власних зусиль.

     Дивно, але для більшості людей ідея такого бар'єру така ж нездоланна, як і сам бар'єр. Він працює як односторонній пастковий люк. Ви не можете забути, що знаєте те, що знаєте. І ви можете помітити лише щось, а не відсутність чогось, за винятком того випадку, якщо те щось таки було, та ще й недавно, щоб ви не встигли забути. А забути дуже легко, якщо ви цього не бачите постійно і якщо це не зачіпає вас у побутовому сенсі. Так і сталося з високотемпературною надпровідністю. Ось чому навіть натяки неї у відкритих джерелах – мізерні, як оте коротке нерозбірливе бурмотіння про вади теплих надпровідників. І це з точки зору правителів, що будують перед нами ці інформаційні бар'єри – друга найкраща річ після повного замовчування.

     Те саме стосується й минулого. Ви не можете пам'ятати, що чогось не знали. Ви не можете пам'ятати порожній простір, який навіть не був для вас порожнім простором, бо ви не знали нічого навколо нього. Тому роки або все життя незнання здаються зовсім незначними порівняно з хвилиною знання. Але це пастка. Ваше незнання таке ж важливе, як і ваше знання, особливо для тих, хто маніпулює вами, тому має бути таким же значним і для вас, якщо ви не хочете, щоб вами маніпулювали. Але ж ні, ви завжди можете розраховувати на те, що натрапите на когось, хто ніколи в житті не чув про щось, що могло бути дуже впливовим для нього, але якщо ви вкажете йому на це, то для нього ви є дурень і конспіролог на підставі його хвилинного знання, отриманого завдяки пошуку в Google, ініційованому ніким іншим, як вами ж. Це відчуття бар'єру, який розділяє інформацію, що надходить до тебе, і інформацію, до якої приходиш ти – то, мабуть, одне з найтяжчих розумових зусиль. А допомагати людям долати цей бар'єр – це, мабуть, одна з найневдячніших робіт у світі.

      

     Ремонтник перевів подих і продовжив:

     — Не те щоб навіть з цим другим видом інформації, тобто тією, яку ви шукаєте самі, можна бути в чомусь впевненим. Там теж ви швидше за все натрапите на дезінформацію, але тут вже бар'єр, бо вона вам на очі не лізе. Загалом, так було завжди, з початку будь-якої політичної влади, у повному макіавеллівському спектрі пропаганди, обману, секретності та придушення, зокрема «чого немає по телевізору, того взагалі не існує», але цікаво, що навіть з появою Інтернету, який формує ваш інформаційний вхід більш-менш відповідно до ваших інтересів і таким чином робить пропаганду більш засвоюваною, навіть зараз ви не знайдете обговорюваних тем у своїх рекомендаціях, скільки б ви її не гуглили ябо не шукали в ютюбі. Навіщо, справді, потурати таким небезпечним інтересам навіть окремих осіб? Все одне ж і того ніхто не помітить. Що ж до тієї дуже обмеженої кількості статей про високотемпературну надпровідність, які досі з'являються, то з них викреслили будь-яку згадку про практичне використання. Як на мене, все це дорівнює визнанню провини.

      

     — То її тепер ніде не використовують? — запитав редактор.

      

     — У промислових серіях, здається, тільки у томографах. Мабуть, тому цей вид діагностики так пішов угору. І перш ніж ви скажете «от бачите!», я зауважу, що можливість так сказати – це одна з причин того, що її дозволили. А чому саме у томографах? По-перше, це не має нічого спільного з енергетичним сектором економіки, а отже, і з дешевою електрикою для народу. По-друге, це не передбачало нічого надто помітного, бо надпровідність завжди використовувалась у цьому обладнанні. Вони лише змінили низькотемпературну надпровідність на високотемпературну. По-третє, це обладнання має обмежене застосування. Ви не натрапите на нього щодня, воно не впаде вам в око, і, напевно, у людей навколо нього і особливо в ньому є більш нагальні проблеми. Потім врахуйте, що індустрія медичного обладнання – це, м’яко кажучи, дуже закрита міжнародна корпорація, і ціни там такі ж незрозумілі, як і у виробників зброї. Підсумовуючи, томографи можуть грати таку ж роль запобіжника, як ITER та виробники золотого дроту. Але, звісно, тут знову має бути виконана умова відсутності реклами. Або хтось може запитати, що такого особливого в магнітах МРТ, що високотемпературна надпровідність може використовуватися тільки там, а не в електроенергетичному обладнанні з набагато менш серйозними вимогами. І після цього питання, боронь боже, почати шукати такі реалізації та знайти їх. Бо, як я вже казав, за ті кілька років після відкриття було виготовлено чимало генераторів, магнитних накопичувачів, двигунів, трансформаторів, з обмоткою та без неї, і навіть кілька високотемпературних надпровідних ліній електропередачі. Зрештою, щось же мало залишитися навіть на друкованому папері, минуло 30 років з тієї «священної війни» чи ні. В крайньому випадку, це також можна використовувати як заспокійливі пігулки, але краще уникати того, бо можуть виникнути безглузді думки про те, чому все це залишилось у минулому і як воно сталося, що це було можливо тоді – і ні крихкість цьому не завадила, ні магнітні поля не були надто сильними – але вже за тридцять років науково-технічного прогресу ми чомусь забули цю мудрість пращурів.

      

     — Таке часто кажуть про висадку людей на Місяць — зауважив редактор. — Ніби як це ми могли тоді, а тепер не можемо. Але якими були б найцікавіші застосування надпровідності, на вашу думку?

      

     — Я думаю, двигуни.

      

     — Ті, що без сталі?

      

     — Зі сталлю лише для конструктивних елементів. Але навіть це не дуже цікаво. Сталь занадто тепло- та електропровідна. Та й важка, особливо якщо думати про двигуни у транспортних засобах. Отут надпровідність різко вискакує вперед за ефективністю, бо якщо двигун треба возити з собою, прискорювати, гальмувати, тут вже кожний кілограм важливий. Тому нові двигуни будуть – і власне, їх почали робити такими ще в ті давні часи – з композитів, з пластику.

      

     — Як підшипники в пральних машинах?

      

     — Підшипники також будуть надпровідними. Це ідеальний діамагнетик.

      

     — Звучить надто ідеально.

      

     — А куди ж шлях ідеальним, легким і потужним двигунам? До авіації, до неба! Хоча в паралельному всесвіті, з якого нас так грубо виключили, літають не літаками, а... знаєте чим?

      

     — Літаючі тарілки?

      

     Ремонтник посміхнувся і жестом показав «ну так!»:

      

     — Ви ж просили літаючих тарілок, ось і вони.

      

     — І… ви знаєте як вони влаштовані?

      

     — На загал так.

      

     — Слухайте, а чому б нам не випити чаю? — сказав редактор.

      

      

     5

      

      

     — Чаю?

      

     — Я поки що не можу запропонувати вам холодні напої, — посміхнувся редактор, — але чай – то наше все. Зрештою, вже п’ята година. І є печиво. Ви вже закінчили з холодильником?

      

     Двокіловатний чайник увімкнули, печиво витягли з шухляди. Після першої чашки ремонтник глянув на дробовик, що висів над столом редактора:

      

     — Гарна у вас рушниця. Вона справжня?

      

     — Так, але не в робочому стані. Розкажіть мені більше про ці літаючі тарілки. Нашим авторам потрібне свіже натхнення, можливо, ви могли б їм допомогти.

      

     — Гаразд. Як ви думаєте, чому класична літаюча тарілка саме така, чому вона схожа на диск? Тому що це форма магнітного поля надпровідного накопичувача енергії, хоч соленоїдного, хоч нашого старого доброго ITERівського бублику. Зразу скажу, що для решітчастих накопичувачів форма може бути будь-якою, наприклад кубічною, прямокутною. Тож такі фантазії уфологів теж мають сенс. Так чи інакше енергія накопичується у вигляді магнітного поля, що створюється током у надпровідний котушці. З цієї котушки електричній струм також і знімається, коли потрібно.

     Ця машина відома вже сто років і могла б бути ідеальним акумулятором, що зберігає енергію без втрат, з миттєвим зарядом і практично безмежною потужністю, якби не вартість гелієвого охолодження та обмеження на силу магнітного поля. Або, краще сказати, якби не обмеження міцності конструкції, оскільки так звана сила Лоренца намагається розірвати її на шматки. Тож цей пристрій можна порівняти з балоном для підводного плавання під високим тиском. Ми не використовуємо повітряні балони для накопичення енергії лише тому, що не можемо зробити їх достатньо міцними і при тому не безглуздо важкими і дорогими. Ця ж проблема обмежувала б використання надпровідних магнітних систем накопичення навіть у дешевому високотемпературному варіанті. Найкраща спроба в цьому сенсі, наскільки мені відомо, була зроблена колись – у ті таки часи – на електровозі з метою розгону та рекуперації енергії гальмування, але загалом вони надто великі для звичайного транспорту. У перші роки після відкриття існували проекти таких великих підземних сховищ для балансування добових піків для цілих країн, але вони, зрозуміло, так і залишилися проектами. Трохи кумедно згадувати про це зараз, коли волають про акумулювання енергії від вітряків та сонячних панелей, але такому акумулятору, звичайно, зась. У набагато менших масштабах цей пристрій використовувався десь для захисту електромережі, але все це, звичайно, стаціонарно. На дорогах для нього недостатньо місця.

     Але для нього є місце в повітрі і ще більше місця… де? Ну звичайно, в космосі! В альтернативному, відверто кажучи вкраденому в нас сьогоденні, вже не літають на винаходах братів Райт чи Сікорського. А на чому? Щоб це уявити, треба розуміти, що хоча за фізичними принципами накопичувач подібний до плазменої камери ІТЕРy, та тут нам плазма непотрібна, нічого такого гарячого. Навпаки, цього треба уникати. У токамаку ми навмисне створюємо дуже щільні магнітні поля, щоб запустити та підтримувати реакцію синтезу, а це значить що ми повинні мати справу з дуже великими силами. Натомість у накопичувачі, при умові, що для нього достатньо місця, працює інша концепція. Ніхто не марнуватиме того місця понад потребу, але уявіть величезну ажурну конструкцію, виготовлену з приблизно такого ж кабелю, який вже десятиліття тому використовувався для надпровідних ліній електропередачі. Тобто це гнучка труба, якою циркулює і охолоджує надпровідник всередині рідкий азот або його пари. Завдяки тій самій силі Лоренца конструкція тримає форму сама, а завдяки величезному об'єму щільність поля може бути досить помірною. Через цю концепцію розміру – тобто чим більший об'єм, тим краще його співвідношення з площиної поверхні – там, у паралельному всесвіті люди навіть жартують, що це реінкарнація дирижаблів. Але я б не сказав, що справа лише в розмірі. Як і в багатьох інших способах життя, відкриття високотемпературної надпровідності зробило авіацію набагато простішою та доступнішою.

     Та навіть це ще дитяча забавка. Уявіть космічний варіант цієї штуки. Усе монтується зразу там, у невагомості. Не потрібні ні труби, ні охлоджувач... О, до речі! Ви можете написати у своєму журналі, що таємницю Тунгуського метеорита розгадано.

      

     — Вами?

      

     — Звичайно, я не знаю деталей усієї історії, але суть така. Магнітний накопичувач інопланетного зорельота перейшов з надпровідного стану в нормальний. Ймовірно, просто тому, що через якусь помилку чи аварію він увійшов в атмосферу Землі, для чого не був призначений. Бачите, справжні космічні кораблі не потребують охолодження своїх надпровідників і не потребують підтримки вакууму в своїх плазмових камерах, бо в космосі і так вакуум, а тонкий та блискучий провідник то взагалі ідеальна штука для охолодження інфрачервоним випромінюванням у космічному холоді навіть у зоряних системах, не те що у межзоряному просторі. З іншого боку, вони не можуть літати в атмосферах планет, для чого використовують більш традиційні літаючі тарілки. Тож коли ця аварія трапилася, стався величезний вибух, який буквально випарував весь космічний корабель… Сподіваємося, екіпаж встиг якось катапультуватися, перш ніж це сталося. Цікаво, що через три роки після цієї катастрофи, а саме в 1911 році, як раз і було зроблено відкриття надпровідності, тоді холодної. Але холодна чи тепла – то відносно, особливо коли це стосується позаземних цивілізацій. І то вже другий раз така зв'язка надпровідності та прибульців. Цікаво, чи не так? Що то було після тунгуської катастрофи – витік технології або вимушена її передача з метою збудувати засіб повернутися із Землі? Невідомо. Але що було далі? Прибульцям це вдалося, або щось знову пішло не так, або плани чомусь змінилися і вони вирішили чи були змушені залишитися? Це вже нехай ваші автори допишуть.

      

      — Може підкажете їм хоча б щодо джерело енергії? Бо накопичувач то добре, але ж від чогось його треба

     зарядити?

      

     — Це ж зорельот, — засміявся ремонтник. — Підлетів до зірки, зарядився, полетів до наступної зірки. А взагалі тут варіантів більше. Бо якщо подумати, він і на Землі б згодився, як літак або, скажімо, космічний пором. Йому ж не треба буде кружляти по орбіті. Може спуститися на висоту десять-двадцять кілометрів над поверхнею, скинути кабеля та й підзарядитися. Ну чи по радіохвилі... Але мабуть все ж таки кабель. Бо йому ж все одно треба брати вантажі та пасажирів, отже знадобиться якийсь ліфт…

      

     Ремонтник задумався.

      

     — Скажіть, а ваша гіпотеза про тунгуський метеорит якось… ну, відповідає фактам? — повернув його до теми редактор.

      

     — Принаймні не протирічить. Колись у п’ятдесятих роках, коли атомна енергія була в моді, а інопланетяни також входили в моду… Хвилиночку, — зупинився ремонтник, — а розуельське НЛО – воно не з того зорельоту? Тримайте ще одну ідею для ваших письменників.

     Отже, в п'ятдесятих існувала подібна гіпотеза, ніби «Тунгуска» — це корабель інопланетян з ядерним двигуном, тому вони шукали на місці залишки радіоактивних опадів урану та подібних важких елементів, але, звичайно, не знайшли нічого такого. Якщо на борту й було ядерне джерело енергії, то це був синтез, а не ділення, а шансу знайти шматки надпровідника не було жодного, бо він мав випаруватися в усьому об’ємі одночасно, не кажучи вже про те, що він не обов’язково мав складатися з якихось екзотичних елементів чи бути дуже громіздким. З іншого боку, ця аварія, якщо це дійсно був магнітний накопичувач, повинна була пекельно іонізувати атмосферу, що нарешті пояснює таємницю кількох північних сяйв аж у Європі, про що повідомляли тамтешні газети одразу після інциденту. Тож ці експедиції повинні шукати сліди електромагнітного імпульсу, якщо їх ще можна знайти або відрізнити від інших руйнівних факторів.

      

     — Навіщо їх шукати, якщо ви й так усе знаєте? — посміхнувся редактор.

      

     — О, слухайте, — надумався ремонтник. — А чи справді то була аварія? Можливо, на борту зорельоту таки щось трапилося, наприклад там з яйця вилупився Чужий або Хижак, хоча другий раз ви своїм читачам цю історію не продасте. Так чи інакше щось трапилось і не було іншого виходу як екіпажу катапультуватися на блюдечках, а зорельот спалити. Під руку чи що там у них попалася планета Земля, але місце катастрофи вибрали дуже непомітне, і справді того метеориту у лапках ніхто не бачив. Тут самий характер місцини наводить на думку про те, що це могла бути не випадковість. Навіть у океанах могло знайтись більше спостерігачів, ніж у Сибіру. Це ж був 1908 рік, зрештою. А якщо вибух зробити над полюсом, навіть над Південним, а не Північним, то це ж не тільки незаселені частини Земної поверхні, але одночасно і магнітні полюси Землі. До чого таке втручання могло призвести?

      

     — Не перебільшуйте, — заперечив редактор. — Ну, був вибух у кілька мегатон, то й що?

      

     — Дивлячись, з чого ті мегатони складались. Якщо це водородна бомба – то одна справа. А якщо уся вибухова сила – то магнітне поле? Тут треба було б порахувати…

      

     — До речі, ви взагалі рахували? — спитав редактор. — Чи ви не перебільшуєте енергію накопичувачів, а головне її концентрацію? Бо розмазана енергія, навіть якщо її багато – то ще не Тунгуський вибух.

      

     — Я інопланетних технологій не знаю, — образився ремонтник. — Але певно, що вони кращі за наші, раз вони до нас, а не ми до них. Тож хто їх знає, яка в них концентрація. Але те, що маємо ми, земляне, на цей час – це можливість накопичувати еквівалент приблизно п'ятдесяти тон ракетного палива у кожній тисячі кубічних метрів.

      

     — У палива концентрація вища, — зауважив редактор.

      

     — Вища, — погодився ремонтник. — Але п'ятдесят тон – це п'ятдесят тон. А скільки важить магнітне поле? Та ніскільки. Тягай його туди-сюди як хочеш. Та й що таке концентрація, якщо у вас нема тої концентраціі у часі, тобто якщо ви не можете використати енергію так швидко, як вам треба? Конструктори ракет саме цю проблему вирішують: спалити усе паливо якнайшвидше і при тому не розвалити ракету. Звідси всі ті стовпи полум'я та десятки реактивних двигунів на одній ракеті. Нас привчили захоплюватися цим, але ж це є неміч технології. Адже ті двигуни штовхають угору не ракету, а паливо для самих себе. Хіба це не кумедно? Уся система Старшипа, разом з кораблем, бустером та всіма двигунами важить усього триста тон. А палива в ній п'ять тисяч тон. Тобто по суті справи це не ракета, не космічний корабель, це бак з обвісами. Це те ж саме, що малолітражка повинна була б тягнути за собою цистерну з пальним та й ще й мати двигун як у великої вантажівки саме для того, щоб тягнути ту цистерну. І все одно палива, тобто концентрації енергії на одиницю маси, в тій цистерні не вистачає, тому й доводиться, наприклад, йти на небезпечне полум'яне гальмування в атмосфері, від якого загинуло вже стільки людей, замість того, щоб спокійно приземлитися чи злетіти. І це теж нам продають як велике досягнення сучасних технологій. Які вони в біса сучасні? Сучасні – саме сучасні, а не якісь майбутні – дозволяють у одному кубічному кілометрі порожнечі накопичувати та вільно розпоряджатись нею стільки ж енергії, як у більше ніж десяти тисячах Старшипів з бустерами. Уявляете одночасний зліт? Ото було б видовище! Та й на рахунок концентрації: якби ті ракети ставити майже одну на іншу у тому ж кубічному кілометрі, то від ракети до ракети було б десь метрів двадцять, а діаметр кожної взагалі-то дев'ять метрів і висота більше ста двадцяти. Якщо на той куб подивитися зі сторони, то виглядатиме дуже щільно. І важити усе це буде 53 мільони тон, які треба штовхати. Навіть сухі ракети будуть важити більше трьох мільйонів тон. А сухий накопичувач тої ж енергії навіть за сучасних технологій важив би усього сто чи сто пятдесят тисяч тон. І він завжди сухий, навіть коли так би мовити заправлений. То розділимо 53 мільони на 150 тисяч. Вийде десь разів триста п'ятдесят. Це якби в когось було ракетне паливо у 350 разів потужніше від нинішнього. Непогана концентрація, га? З таким уже можна було б дуже комфортно злітати з будь-якої планети чи сідати на неї, без шуму і пилу. А це у свою чергу полегшує та спрощує і здешевлює всю конструкцію.

     Ну або, якщо бажаєте інше порівняння, то в такий кілометровий накопичувач влізе 180 терават-годин, а це рівно стільки, скільки треба людству на рік. Або це 150 мегатон. Тобто тунгуський вибух міг відбутися на залишках бензину, так би мовити. Кубічний кілометр – це багато, але навіть на Земній орбіті це пісчинка. До того ж, повторю, сама енергія не буде важити нічого, не мати ніякої інерції. То де її концентрація справді більша, якщо рахувати її у співвідношенні до корисної маси та потужності двигуна?

      

     — До речі, якого двигуна? — запитав редактор. — Ви змалювали накопичувач енергії, але як літаючі тарілки насправді літають? Не кажіть мені, що ви не винайшли нічого кращого за старий добрий фотонний двигун.

      

     — Навіщо фотонний? Ви бачили, які вони громіздкі? Е ж іонні, а ще краще плазмові. Широкий вибір тяги, питомий імпульс аж до ста разів краще, ніж у водню-кисню, сорок діб і ви вже на Марсі. Доведеться, звичайно, взяти з собою чималенько води як робочого тіла, зате можна не економити: уся каналізація піде в плазму. До того ж це шикарно – басейн на зорельоті. От які старшипи треба будувати замість тієї піротехніки з претензією і вічним переливанням палива на орбіті. Головне, що уся технологія для цього готова. Хіба що фотонний двигун треба буде ще допрацювати, якщо ви на ньому наполягатимете.

     Але насправді виглядає так, що навіть плазмовий двигун буде лише допоміжним. Це трохи парадоксально для звичної логіки, але накопичувач енергії та двигун – це не такі вже й різні речі. Справа в тому, що після 1986 року було ще одне відкриття, чи радше продовження того самого. Невідома історія свідчить, що все почалося в одній з периферійних європейських країн, ще в той період великого ажіотажу, коли вчені отримали дешеві надпровідники та жадібно експериментували з ними всіма можливими способами. Як, власне, це робив і один пересічний кандидат наук, чи як тепер це називають доктор філософії, в лабораторії не надто відомого університету. Дисципліна в таких лабораторіях ніколи не буває занадто суворою, тож сталося так, що колега доктора філософії, який допомагав під час експерименту або просто зайшов для невеликої розмови саме в потрібний час, палив на робочому місті. Я вже не пам'ятаю, що доктор філософії збирався тоді вимірювати і яке припущення він хотів підтвердити, але б'юся об заклад, що він і сам забув про це там таки і тоді ж таки. Бо він або його друг – історія знову замовчує, хто був першим, і я думаю, ми можемо розділити пріоритет між ними – помітили, що дим від його сигарети – чи то, мабуть, варто назвати її люлькою, щоб зробити історію більш мальовничою – поводився якось дивно. Потрапивши в простір над експериментальною установкою, яка, природно, була дуже охолодженою, дим йшов не вниз, як мало б бути, якби хтось взагалі про це думав, а вгору, як у димарі. Тобто це дійсно треба було мати гострий розум та спостережливість, щоб помітити, що звична поведінка диму була незвичною за даних обставин. Отак тривіально були відкриті гравітомагнітні поля або, простіше кажучи, антигравітація. Однак це не можна назвати абсолютно чистою випадковістю, як це було з високотемпературною надпровідністю, бо теорія таких полів вже випадково існувала кілька років до того моменту. Ніхто просто не звертав на неї уваги. Але існування теорії не могло, звичайно, врятувати таке відкриття, навіть у часи, коли офіційні вчені не бачать фактів, якщо вони не погоджуються з теорією, бо вони також не бачать жодної теорії, яка не узгоджується з офіційною теорією.

     Такий спосіб ведення бізнесу не міг призвести до іншого результату, ніж той, що тоді як у паралельному світі люди вже забули про жахливі хімічні двигуни, у цьому світі антигравітацію «неможливо було підтвердити чи спростувати» протягом наступних за її відкриттям восьми років, а потім я загубив її слід повністю. Чи можете ви зрозуміти цю єзуїтську формулу, якщо застосовувати її до природознавства? Це ж калька шахрайського "чого немає в телевізорі, того немає взагалі", але тут "чого немає в офіційній теорії". Так і виходить, що в них за що не вхопишся – нічого не має: ні холодного синтезу, ні ЕмДрайва, ні, мабуть, навіть ефекту Мпемби. Як там цитата з Оруела, "Партія наказала тобі відкинути свідчення власних очей та вух".

      

     — Ви так і не сказали, що то був за експеримент цього доктора філософії, — сказав редактор.

      

     — О, він просто обертав диск надпровідника в магнітному полі. Дякую за печиво.

      

     Ремонтник почав вставати зі стільця, але запитання редактора зупинило його:

      

     — А як же вчені? Чому вони не протестують? Хіба вони не розуміють?

      

     — Наука надто велика щоб усі розбиралися у всьому чи приділяли всьому увагу. Фахівці повинні розуміти, я думаю. Хоча, щоб бути справедливим хоча б до деяких із них, така хаш-хаш операція у світовому масштабі, як зробили з теплою надпровідністю, була чимось справді безпрецедентним. Усім відомо, що немає нічого таємного, що не стане явним, але зробити так, щоб явне стало таємним? – це трохи поза межами досвіду та навіть уяви. З іншого боку, тільки дурень може думати, що такі, та й взагалі майже будь-які технології можуть коли-небудь залишитися без найсуворішого контролю. А контроль означає заборону і нічого іншого. Хай і не тотальну заборону, але принаймні заморозку. Вважати інакше було б ніби кинути стодоларову купюру на тротуар і сподіватися знайти її там наступного дня. Тут навіть об'єктивна упередженість, яка має бути властива вченим, не виглядає достатнім виправданням.

     Ми кажемо про інтелект, але з вульгарно-психологічної точки зору все ще зрозуміліше. Зарплатня, гранти, кар'єри, авторитет, сім'ї, повага... Для науковців, як і для тих, для правителів, також завжди на кону сенс життя. І завжди є так багато спокуси підозрювати, коли все абсолютно зрозуміло. Не потрібно уявляти вчених борцями за правду будь-якою ціною. Це як ідеалізувати спортсменів, лікарів, священиків чи якусь іншу професію. Чи ви гадаєте, що всі були раді, коли надпровідність виявилася без теорії, за яку, до речі, одні вже отримали звання, премії та написали підручники, а інші десятиліттями викладали її в університетах? До речі, загальної теорії, щоб пояснювала високотемпературну надпровідність, і зараз нема, хоча про це воліють мовчати. Але було вже пізно і це, мабуть, на теперішній час унікальний випадок коли об'єктивний факт визнаний таким без теорії. Зараз же наука знає все, дожилися. А якщо і є щось, що викликає якісь дебати, то це теорії щодо теорій. Та й те, навіть серед теоретичних теорій вже з'явилися канонічні та еретичні.

     То хто, зрештою, був тоді у захваті від нових можливостей? Та лише ті, хто не мав старих можливостей. Науковий світ сам цілком здатний проковтнути будь-яке відкриття разом з відкривачем, можливо, з невеликою зовнішньою допомогою або хоча б просто без заперечень. І це не просто розмови чи конспірологія. Тут цілком реальний і повсякденний, я б сказав, м'ясний аспект. Один нині покійний академік, фактично найбільший у своїй країні та у цій галузі, один з батьків теорії надпровідності, тої самої, що не змогла передбачити появу нових надпровідників, і за яку він колись отримав премію ще з рук Сталіна, – той самий академік через півстоліття після того – і вже коли відкриття високотемпературних надпровідників було фактично поховане, отримує вже Нобелівську премію з фізики за ту саму роботу. Ба більше, формулювання номінації було "за новаторський внесок у теорію надпровідників". Повідомлення досить зрозуміле? "Забудьте, що тут взагалі щось було". Я пам'ятаю, як у того академіка брали тоді інтерв'ю, де його підступно запитали, чи не занадто він старий, щоб насолоджуватися Нобелівською премією. Він відповів: «Ні, чому ж? Було добре згадати це приємне відчуття від нагородження. Просто сума не така вже й велика. Я не можу купити за ці гроші нічого вартісного, чого б у мене ще не було». Ви розумієте це? Я – ні.

     А ще він також колись писав популярні статті, де розповідав, як чудово було б мати азотно-охолоджувані надпровідники, але невдовзі після того, як їх без нього, так би мовити, відкрили, змінив підхід і почав засуджувати «психоз» з цього приводу та наполягав на тому, що лише надпровідність за кімнатної температури буде справді корисною надпровідністю. Знову, бачите відволікання на підставну ціль? Не робити можливе в надії на неможливе.

     На завершення, це той самий академік, який заснував у своїй країні наукову інквізицію під назвою комісія з псевдонауки, до якої псевдонауки був включений і холодний синтез. Не тому, що це насправді неможливо було ні підтвердити, ні спростувати, а тому, що її існування суперечило канонічній, тобто дозволеній вірі. І це за лічені роки після такого несподіваного відкриття нової надпровідності. Це вже занадто смердить.

     Що стосується вчених, які не були керівниками, то тим з них, хто був у темі з самого початку, ще якийсь час дозволяли продовжувати теоретичні дослідження, і вони тим задовільнилися. Та сама історія, що з ІТЕРом. Природньо, всі ті науковці за цей час вийшли на пенсію і до сьогодні здебільшого вимерли. А молоді були фактично відсторонені від галузі ще з часів університету простим способом не виділяти кошти на такі дослідження та не включати цей предмет до навчальних програм. Просто не схвалювати, цього достатньо. Насправді, це дуже централізована система. Приховуванню правди сприяє те, що це не масова професія чи спеціальність, без жодного шансу стати масовою на тлі того, що виросло покоління 40-річних бородатих чоловіків, які ніколи навіть не чули про цю світову сенсацію. Бачите, все це сплановано дуже послідовно, наполегливо та довгостроково, через що виглядає як «м’яка сила». Але це та сама політика випаленої землі, яка застосовувалася з такою силою в перші роки після відкриття. Випалена з дійсності та з пам'яті. Власне, всі природничі науки вважаються правителями небезпечними для їх влади, і цілком слушно. З цієї причини у простих людей весь здоровий інтерес до науки тоне в каламутній воді штучно створених та спонсорованих ідіотських теорій і загадок з одного боку та глузування з них з іншого. Тобто їхні фішки стоять і на чорному, і на червоному, і на зеро. Так виглядає контроль щодо пересічних, але й для наукової громадськості все працює майже так само. Якщо ви живете зі дня у день, зміни є надто повільними, поступовими, їх важко помітити, але в мене є архів кількох наукових періодичних видань, і якщо ви прослідкуєте хоча б вибірково за їх мутаціями… Повірте, це гнетюча картина.

     — Можете назвати деякі? — спитав редактор.

      

     — Ну, буквально вчора я прочитав новий випуск досі живого журналу під назвою «Перспективні технології». Не зовсім журнал, оскільки його називають «інформаційним бюлетенем», і виглядає на те. Спочатку двотижневий, тепер щомісячний, він був заснований на початку дев'яностих саме для того, щоб впоратися з хвилею новин про високотемпературну надпровідність, але містив також новини про наноструктури та інші розумні слова. Спеціалізоване саме у фізиці твердого тіла, до якої й відносяться теплі надпровідники, це видання академії наук багато років було навіть чорно-білим. Що є безцінним, навіть зараз воно доступне безкоштовно в Інтернеті, включно з архівами. Там ви можете чітко побачити всю еволюцію, чи радше деволюцію предмета, та загальний стан цієї галузі науки. Там вся історія перед очима, особливо якщо вмієте читати між рядків, починаючи з випусків, майже кожен з яких протягом кількох років містив те, що вони називали проривними новинами про надпровідність, що супроводжувалися такими дивними на вустах вчених виразами, як «з волі провидіння». Їй-бо, саме так і надрукували. Що то був за час! Пізніше з'явилися здивування та спроби знайти раціональні пояснення, чому промисловість не хоче впроваджувати такі вигідні та готові до використання технологічні рішення і радість, коли це траплялося в окремих випадках. Потім можна було прочитати роздратування через закриття того чи іншого, пов'язаного з надпровідністю, перспективного напрямку досліджень та недостатнє фінансування. Потім про практичний аспект вже навіть не згадували. Удосталь було лише теорії та описів експериментальних ефектів. Потім інформацію про надпровідність перенесли з першої частини бюлетеня в кінець. Потім – досить шокуюче – почали з'являтися випуски взагалі без будь-якої інформації про надпровідність. Тепер це кольорова газета, яка має рубрику, цілком влучно названу «Для незайнятого розуму», де з наукової точки зору розглядають крила комах і таємниці єгипетських пірамід. Але ви навряд чи знайдете там навіть слово про надпровідність, хіба що в підзаголовку, який чомусь зберегли з минулих часів, можливо, як виклик, а можливо, як чергове чітке повідомлення. Не здивуюсь, якщо через півроку чи рік згадка про надпровідність зникне навіть з підзаголовка. А може зникне й сам бюлетень, бо сенсу в ньому, власне, вже немає. Все, з відкриттям покінчено. Справа закрита.

      

     — Але ж не можна заперечувати прогрес, досягнутий за всі роки, що минули з того, що ви називаєте відкриттям, — сказав редактор.

      

     — Ну, щось важливе справді було таємно перенесено з того паралельного світу до цього у момент біфуркації.

      

     — Що саме?

      

     — Вгадайте. Використайте знову історичний аспект. Рік відкриття плюс ще кілька для підготовки матеріальної бази. Що ми отримаємо? – щось починаючи з першої половини дев'яностих. Що нового з'явилося тоді?

      

     — Інтернет?

      

     — Мобільний інтернет, — засміявся ремонтник. Він встав, підключив холодильника до розетки та почав збирати інструменти. Редактор залишився сидіти за чайним столом.

      

     — Я завжди дивувався, чому люди ніколи не ставлять запитань, — сказав ремонтник. — Це як сімейне прокляття всього людства. Щось зникає, щось з'являється, але ми готові прийняти все без питань, будь-які умови, як це властиво тваринам чи дітям. Взагалі-то порівняно з нами навіть баран з приказки, що дивиться на нові ворота, виглядає генієм. Він хоча б помітив. Можливо, ми як раса справді перебуваємо на такому етапі розвитку? Це сумна думка. І я гадаю, що в цьому є щось більше: не просто слабоумство чи слабодухість, а якась вада. Іноді, однак, це виглядає як проста відсутність цікавості. Поява мобільних телефонів фактично вирішила проблему зв'язку всього людства лише за кілька років, і ніхто не спитав, а як так вийшло, чому не раніше. Невже не було чому дивуватися? Невже люди тоді забули фізику, яку щойно вчили в школі, про розповсюдження радіохвиль та чому доводиться будувати всі ті радіо та телевежі? Що чим коротші радіохвилі, тим менша відстань, на яку можна передати сигнал, та тільки за умови прямої видимості приймача?

      

     — Вишки стільникового зв’язку не так далеко.

      

     — Не так далеко, щоб через них дзвонили та качали різні тіктоки одночасно тисячі абонентів з будинків, зі сталевих машин з зачиненими дверима? З-за будівель, пагорбів та дерев? І не робити з усіх цих сигналів безладу?

      

     — Цифровий формат, — зазначив редактор.

      

     — Азбука Морзе – це теж цифровий формат. До того ж чому мікрохвилі з найбільшим успіхом використовуються саме у мікрохвильовках, тобто у печах, а не в радіопередачі? А якраз тому, що вони чудово поглинаються будь-якими органічними речовинами та відскакують від будь-яких металевих і не тільки металевих поверхонь. То хіба це може бути найкращим діапазоном для зв'язку? Звичайно, ще до Другої світової війни були довгі та не дуже успішні спроби створити якісь стільникові мережі та використовувати для цього саме цей діапазон, бо тільки там залишалися невикористані частоти, але саме це і мало викликати питання «що сталося» коли це нарешті сталося. Достатньо мати уявлення про те, як виглядали ці мережі до дев'яностих років, навіть буквально у вісімдесятих, і скільки тодішніх мобільних телефонів – як би вони не виглядали – взагалі можна було до них підключити, і як густо вежі повинні були стирчати уздовж доріг, щоб можна було дзвонити з машин з антенами, до речі, ззовні. А таке, щоб дати мобільний телефон кожному, та ще й з відеодзвінками? Це було понад уяву навіть письменників-фантастів аж до того моменту, коли воно з'явилося в реальності. Навіть дивно, між іншим, як письменники-фантасти не можуть і ніколи не могли нічого передбачити. Це робить їхні футуристичні описи смішно застарілими ще за їхнього життя. У них не тільки зорельоти нафту возять, але й компьютери у тих зорельотах працюють на перфокартах. Жодної нової технічної ідеї не зустрічав в їхніх романах.

      

     — Вони ж письменники, а не винахідники, – заступився редактор.

      

     — Так, але жанр, який вони обрали, зобов’язує їх тримати носа за вітром і бачити трохи далі, ніж їхні читачі, які, втім, також не дивувалися, коли такі фантастичні речі з’явилися в їхніх руках, хоч як сильно вони змінили їхнє повсякденне життя. Ба більше, письменники не тільки не передбачають щось у майбутньому, а й навпаки, ригідніші від самого життя. Подивіться на сценарії сучасних трилерів, детективів та навіть мелодрам. Половина з них розсипалася б, якби у персонажів були мобільні телефони, тобто можливість подзвонити чи зафільмувати. Але ж вони таки в них є, вже років зо двадцять чи навіть тридцять! Доводиться того не помічати, бо інакше ж у сценариста сюжет не зклеїться. Ну, у найбільш сумлінних сценаристів герої все ж піднімають телефони догори і кажуть: "Не ловить!". І чого воно в них не ловить…

     До речі! Мій домашній роутер вже в третій кімнаті сигналу від мого мобільного не ловить. А базова станція мій відеодзвінок чомусь ловить, хоча я навіть не бачу, де вона. Та й на відкритій місцевості відстань до роутера може бути ну метрів тридцять. А до станцій, скажімо, кілометрів зо три. І формат ніби і там і там цифровий, і діапазон хвиль, і потужність сигналу, бо це ж, зрештою, той самий телефон у мене в руці. Чому так, хіба не цікаво? Зверніть увагу, що станція у сто разів далі від роутера, але це не значить, що станція отримує мій сигнал слабше у сто разів. Сигнал слабше у десять тисяч разів! Що відбувається, чоловіче? Що там таке, у тих станціях, чого ми не бачимо? Що, нарешті, відкрило двері до всієї цієї катавасії на початку дев'яностих? Невже не цікаво? Жодних питань у "незайнятого розуму". Та що там станцій ми не бачимо! Ми навіть власного холодильника не бачимо як він є! От тобі й "прогрес"!

      

     — Але ж це прогрес таки є! — заперечив редактор. — Ви ж самі сказали, що проблема комунікації для людства вирішена.

      

     — Це просто крихти, що впали зі столу. Але навіть ці крихти отруєні, інакше ми б й їх не мали.

      

     — Ви, звісно, маєте на увазі 5G, — посміхнувся редактор.

      

     — І 5G, звісно. Давайте поставимо його на місце.

      

     Разом з редактором вони почали розвертати холодильник і підштовхувати його до стіни. Коли робота була майже завершена, ремонтник сказав: «Ой» і вчепився в холодильник. Потім сказав: «Вибачте, мені потрібно посидіти хвилинку». Він прокрався до найближчого стільця і обережно сів на нього.

      

     — Люмбаго? — співчутливо запитав редактор. — Не поспішайте. Випийте ще чаю.

      

     — Ні, дякую, — відповів ремонтник і пояснив: — Дуже важливо кинути все при першому ж нападі та дати собі хвильку відпочити, інакше все стане набагато гірше та довше. На жаль, у нашій роботі повно незручних поз, шкідливих для хребта.

      

     Редактор вирішив, що його хребет також заслуговує на відпочинок, і повернувся за свій стіл, у своє зручне крісло.

      

     — То що там про 5G? — нагадав він.

      

     — 5G, так… Цікаво, чого загалом більше в цій стільниковій історії: забезпечення існуючих потреб чи створення нових, тобто нового рабства? Не кажучи вже, що це створення справді нових інструментів спостереження за громадянами, звісно.

      

     — Великий Брат слідкує за нами?

      

     — Невже і це смішно? Тоді давайте посміємося над урядами держав, які ведуть зараз міжнародну війну мессенджерів, сотових телефонів та соціальних мереж, відкрито говорячи, що це саме через стеження та маніпулювання свідомістю. Ви не вірите владі, чи вважаєте, що бути конспірологами – це її привілей? Так само як стежити? Це вже якесь продовження Оруела про недовіру власним очам. Типу новий рівень відданості чи як вже це назвати. Партія наказала не вірити партії? Тотальне підкорення. До речі, історія з так званою пандемією – саме про це. А ви знаєте, між іншим, що Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила пандемію, але ніякої пандемії в словнику офіційних термінів тієї ж ВОЗ немає. Це була особисто моя ідея перевірити, а всі й так проковтнули. Але якщо і терміну такого немає, то що вони оголосили, та ще й так нахабно, з викликом, з втовкмачуванням? Чому, власне антиковідні заходи є такими очевидно абсурдними? Бо як інакше перевірити людей на готовність прийняти рабство? Прийняти його в самій сутності, дати комусь безпосередню владу над власною плоттю та кров’ю. Поставити на себе клеймо.

     — Або чіп?

      

     — Або чіп. Нові часи – нові клейма. Тим більше, що принцип такого чипу, дистанцийно контролюючого фізіологічні функції людини, вже навіть запатентований. Вгадайте номер патентної заявки.

      

     — Шістсот шістдесят шість?

       

     — Нуль шість нуль шість нуль шість. Цікаво, чи це легко зробити такий трюк, замовити реєстровий номер? Або ви думаєте, що це само так сталося?

       

     — Може, це просто тролінг?

      

     — Принаймні патент справжній. Бачите, якщо вони заради веселого жарту відпиляють вам ногу, то ви все одно залишитеся без ноги. Готові приєднатися до сміху? Бо це випробування на справжнє рабство, а не на свободу в рабстві, як вони задурюють нам голови. Ця фактична влада над плоттю та кров’ю на новому цифровому рівні, яку вони нам підготували, – то є основа, але їм потрібна також повна влада над нашим розумом. Тобто свідоме прийняття. І це теж важлива ціль тої ковідної історіі. Не тільки перевірити, але й привчити, довести до відома. Що таке, зрештою, рабство, якщо раб не знає, що він раб? Таке навіть не дасть рабовласнику повного задоволення, не кажучи вже про те, яке воно буде хитке та ненадійне. Знання правди потрібне для легітимації, а рабство, мабуть, найбільше залежить від неї, тому його можна назвати найлегітимнішою формою влади, якщо вам подобається шибеничний гумор. З іншого боку, якщо нами дійсно править якийсь чужий, най і місцевий розум, можливо, що свідоме прийняття рабства є вимогою якогось незрозумілого морального кодексу. Хто знає? А може, це необхідна частина ритуального жертвопринесення? Одне безсумнівно: це тест на IQ для людства. Остаточний. І я б сказав, ми його провалюємо. Третина століття вже пропала, цього цілком достатньо. Я сказав, що, можливо, енергетичні відкриття були подаровані нам інопланетянами, але в кожному жарті є лише доля жарту. Що, як це наш останній шанс? Що, як моя місія – відкрити очі найдурнішим? І якщо виявиться, що навіть помістити мідну трубу в бочку з водою – це занадто складно для розуміння та виконання, щоб врятувати планету... Можливо, ми справді заслуговуємо на підкорення вищім інтелектом.

      

     — Отже, я правильно здогадався, що ви пророк прибульців?

      

     Ремонтник розвів руками:

     — Хто знає. Шляхи прибульців несповідимі. Але не бентежьтеся. Принаймні, зі мною вони поки що не розмовляють.

      

     — Ви впевнені? Це справді заспокоює, — пожартував редактор. — Але все ж таки до чого тут 5G?

      

     — Ну як же? Треба ж буде збирати всю цю масу даних з чипів. Але то на перспективу. На сучасному етапі їхнього розвитку чіпи мають лише одну перевагу перед смартфонами, а саме: ви не можете залишити їх удома. З іншого боку, з таким чіпом ви не розмовлятимете як зі своїм близьким другом, а саме це ви робите тепер, коли розмовляєте з ними обома. Безсумнівно, найкращий чіп буде підключений до нервової системи людини, типу нейралінку, і зможе викликати біль, непритомність або навіть смерть. Тим часом, вигадавши чергову "пандемію", тобто будь-яку загрозу людству, хоч від роботів чи тих самих прибульців, можна змусити носити смартфони або якісь інші аналоги зовнішнього чіпа у вигляді документа, або просто штрих-коду на аркуші паперу, який можна прочитати торгівельним пристроєм, підключеним до бази даних, і яка різниця, що їх не імплантують у ваше тіло, якщо без них так легко обмежити ваше життєво важливе функціонування. Та й взагалі історія документів або ж і номерів на тілі не вчора почалась.

     Але одне діло – сканувати штрих-код, призначений саме для ідентифікації, а інше – сканувати чиєсь обличчя, ходу, голос та відрізняти їх від мільйонів інших, сканованих одночасно, особливо якщо людина цього не хоче. Тут роздільна здатність ніколи не буде зайвою, як і кількість точок спостереження, бо треба ж вести людину безперервно. От для того й потрібен 5G, хоча я впевнений, що для чогось іще, чого я не знаю. Але є й бонус: оскільки люди вже звикли до відеоспостереження, то це не вимагатиме нового травматичного досвіду, натомість це так легко пояснити звичними міркуваннями безпеки. Хіба ж кожен баран, який шукає безпеки в кількості, не вважає, що його законослухняність робить його особисте життя «нецікавим» для влади, поки не настане його черга бути шашликом? Як вони там люблять казати, "кому я потрібен", чи то пак – "кому ти потрібен". Чи ж з ковідом вони не показали, як саме кожен стає потрібним або у готовності пожертвувати своєю гідністю та правами людини або, ще гірше, допомогати цьому фашизму. Нічого нового, нічого нового… Нічого, крім технологій, звісно, але яких і як застосованих? Правителі готові використовувати будь-який винахід, щоб створювати для людей нові потреби і ніколи не знімати з них істотний тягар. Звідси цей односторонній прогрес, цей абсурд ІТ-буму на тлі штучного гальмування і навіть зворотнього розвитку в енергетичному секторі. І це триватиме доти, доки не буде досягнуто кінцевої мети – повного та миттєвого контролю над життям і смертю кожної окремої людини.

      

     — І це зробить 5G? Ви серйозно?

     — Я не шпигун і не інсайдер. Я бачу лише те, що можуть бачити усі, — відповів ремонтник. — Одне можна сказати точно: ніхто б не почав будувати цю нову мережу, якби не мав плану її застосування. Але ви помітили, що вони навіть не намагаються нічого пояснити громадськості?

      

     — Чому вони повинні? Що пояснювати? Чесно кажучи, я не розумію всієї цієї метушні навколо 5G.

      

     — Чесно кажучи, я теж. Навіть за наявних засобів нагляду і контролю, коли кожен носить майже ідеальний пристрій для шпіонажу за собою та користується безготівковими грошима, влада і зараз може ліквідувати будь-кого старим способом. Тобто поспішати нікуди. Однак факт залишається фактом. Нова мережа будується без жодної правдоподібної причини.

     — Телекомунікаційні компанії модернізують своє обладнання. Хіба це не достатня причина? Хіба це не їхня внутрішня справа?

      

     — Не зовсім. Хоча б тому, що це стосується зовнішнього, громадського простору. Тому я вважаю, що пояснення потрібні. Але їх немає. Або не хочуть їх давати, знову ж таки випробовуючи людей на добровільність рабства або, можливо, просто не можуть таких пояснень вигадати. Ця метушня, як ви сказали – через те, що люди бояться, бо відчувають щось нове та незрозуміле. Хтось платить мільярди, але хто й чому? Де ще ви бачили таку «модернізацію», коли і в якій іншій галузі? Телекомунікаційні компанії витрачають мільярди, щоб замінити щось, що вже чудово працює на перенасиченому ринку, і вони не кажуть своїм користувачам нічого на кшталт «ми збираємося надавати нові послуги та заробляти на цьому більше грошей». До такої логіки люди звикли при благословенному капіталізмі, але очевидно що таким чином це не окупиться. Мої інформаційні потреби повністю задоволені, бо вони обмежені параметрами мого фізичного єства. Людина – міра всіх речей, чи не так? У мене будуть ті самі очі, ті самі пальці, ті самі вуха, та ж швидкість мови, та ж реакція тіла, та ж швидкість мислення, і в мене не буде інших, навіть якщо вони зроблять свою сітку швидшою. Тож їхній 5G не для людей. Для кого ж тоді? Хто ці реальні користувачі, які готові платити мільярди і не очікують повернення інвестицій? Хіба я вам не казав, що капіталізм закінчився? Ось що викликає занепокоєння у звичайних людей. І "не дивись угору", так? Але можливо це й є визначення простих людей – вічно стирчати у минулому, а коли майбутнє пхають вже їм у писок, швиденько та без питань звикати до нього, не дивлячись угору, а дивлячись у мобілки. Одного разу в історії їм дали шанс обдурити систему, і що вони з цим зробили? – дозволили системі вихопити його з-під власного носа, з-під своїх незрячих очей. Для простих людей капіталізм все ще реальний, вони все ще мають дозвіл насолоджуватися його трагедіями на рівні тріщин у підлозі, не маючи змоги бачити горизонт найближчого майбутнього, але для правителів цього світу то все вже в минулому. Старі гроші для них вже нічого не варті і можна їх хоч усі викинути на те, щоб ми за ці гроші наробили собі ж кайданів. Це не питання десятиліть чи наступного покоління. Ми всі це побачимо.

      

     — Скажіть мені от що, — спитав редактор. — Якби у вас була можливість розповісти всім те саме, що ви розповіли мені… Не просто розповісти, а бути почутим і зрозумілим. Чи зробили б ви це?

      

     Ремонтник опустив погляд і замовк. Його губи неприємно скривилися.

      

     — Знаєте, дивне питання ви поставили, — нарешті сказав він. — Я думав про це. Хіба це не було б сприянням їхнім планам? Це ж має бути включено до їхнього плану, знаєте... Можливо, вже надто пізно для правди. Можливо, так було завжди. Цього я теж не знаю. Можливо, тоді, тридцять років тому, наш єдиний шанс був у нашій неусвідомленості. У нашій невинності, так би мовити.

      

     — Як для Адама та Єви?

      

     — Якось так. Але в обох випадках це не спрацювало, як ми знаємо. У будь-якому разі, я б не хотів грати роль Змія.

      

     — Яку роль ви б воліли грати? Пророка чи Месії?

      

     — Христос сказав: «Ви пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними», — сказав ремонтник після паузи. — Але ті вчені, мабуть, знали істину. Чи зробила вона їх вільними? Чи зробила вона вільним мене? Тепер черга кожного знати істину. Але не я їм її скажу. І я не хочу чути, що рабство – це свобода, що б там не казали з цього приводу християнство чи Оруел. Мені набридла ця пропаганда.

      

     — Що таке істина? — долучився до цитування редактор. — Ви щойно сказали, що лише неусвідомлення або невинність можуть дати нам шанс. Але хіба це не те саме, що брехня?

      

     — Але я також сказав, що це не спрацювало. У будь-якому разі, кого я зроблю щасливим своїми одкровеннями? Хто практично отримає користь від тих відкриттів чи від холодильника з теплообмінником? Тільки бідолахи, для яких тисяча кіловат-годин на рік – це значна економія. Неважливо, що вони становлять більшість населення світу. Тому що проти цього – всі гроші світу. Не лише гроші тих, хто має дев'ять десятих грошей у світі, а й справді всі гроші разом з усім, що вони означають і репрезентують, з усіма не такими вже й поганими, принаймні не протиприродними речами, такими як цілеспрямованість, виховання, самоповага, традиції, навіть гламур... Уявляєте, яка це сила? Чи був взагалі якийсь шанс? Не всі бідняки, м'яко кажучи, мріють про рівність. Що, звичайно, не заважає їм бути кормовою базою. Тож, можливо, не відбирати в людей мрії, га? Навіть якби можна було знову відкрити це відкриття. Ні, це вже без мене. Я просто не хочу всього того бачити.

      

     Закінчуючи свою промову, ремонтник заповнив рахунок-фактуру, потім встав і передав його редактору.

      

     — Заміна фільтра та позистора, плюс заправка, загалом сто десять. Якщо немає претензій, будь ласка, розпишіться нижче, де «Підпис клієнта».

      

     Редактор підписав рахунок-фактуру та передав його ремонтнику, а потім заплатив гроші.

      

     Ремонтник віддав один примірник рахунку редактору, а інший, разом з аркушем копіювального паперу та грошима, поклав у нагрудну кишеню свого комбінезона. Потім узяв свою валізу.

      

     — Зачекайте... То що ж насправді сталося з холодильником? — запитав редактор.

      

     — Ніхто цього зараз не дізнається. Можливо, мікровитік , який не вдалося відстежити. Але заправки вистачить на кілька років. І ні, не хвилюйтеся щодо вибуху. Можливо, шток клапана розхитався. А може, якийсь мстивий диверсант навмисно його відкрутив. Це питання секунд. До вас часто приходять незадоволені автори? — пожартував ремонтник. — У будь-якому разі, компанія дає гарантію на шість місяців. Якщо знову щось піде не так, телефонуйте.

      

     Він вийняв з кишені візитівку й поклав її на стіл перед редактором, поруч із новим випуском журналу «Дивовижний світ», на обкладинці якого довгий ряд елегантних вітрових турбін тягнувся до полів сонячних панелей. Ремонтник відвів погляд.

      

     Редактор взяв картку. На ній було написано: «S. L. Kenski , Холодильники та кондиціонери», далі номер телефону, що починався на 555, та адреса вебсайту: http://budclub.ru/k/kskij_s_l/

      

     — Це сайт вашої компанії?

      

     Але ремонтник був зайнятий, перевіряючи свій смартфон.

      

     — Вибачте, у мене ще виклик. До побачення.

      

     — Всього найкращого.

      

     Біля дверей ремонтник обернувся:

     — А де тут вбиральня?

      

     — Четверті двері далі по коридору.

      

     Ремонтник кивнув і пішов.

      

      

      

      

     Епілог

      

      

     Редактор провів поглядом ремонтника, потім перевів очі на препринт свого журналу. «Гарна ілюстрація», – знову подумав він і підписав випуск до друку.

      

     Потім він відкинувся на спинку крісла і цілу хвилину дивився на протилежну стіну.

      

     Зрештою він знизав плечима, взяв зі столу візитку ремонтника та, притуливши її до екрана ноутбука, ввів адресу вебсайту. Після кількох клацань мишею на обличчі редактора з'явилася довга посмішка.

      

     Потім він встав і підійшов до відчиненого вікна. Нерухомий, спекотний серпанок закривав панораму міста. Сірий наліт на вицвілому небі, знайомий з минулих років, був вірною ознакою того, що неподалік від міста горять торфовища. Сонце було ще високе і гаряче, але тьмяного, як при заході, відтінку.

      

     Рух унизу привернув увагу редактора. Це був ремонтник, який виходив з будівлі. Через кілька кроків він зупинився й озирнувся. З-під стіни, де редактор раніше не міг її бачити, до ремонтника підійшла його секретарка Ліза. Її легко було впізнати по тій самій сукні, в якій вона сьогодні була на роботі. Переклавши свою валізу з інструментами в іншу руку, ремонтник взяв Лізу за лікоть і пара швидко зникла за рогом.

      

     «Отже, це і є та дитина, яку ти мала звідкись забрати... чи відвести», — стомлено подумав редактор і, заплющивши очі, прихилив голову до віконної рами. Десь у глибині свідомості він почув заспокійливе, приглушене булькотіння рідних боліт. Його риси обличчя, випуклі очі та лисина нагадували в ту мить щось рептильне. «Шахраї… Усі вони шахраї. Що за планета…»