Кривенко Дмитро. Принат i принатика

МIЖНАРОДНИЙ ФОНД "ВIДРОДЖЕННЯ"

Фундаментальна онтологiя
людини

i типологiя людей

ХАРКIВ

"ФОЛIО"

1996

ББК 87

К82

Це видання здiйснено за фiнансової пiдтримки Мiжна-родного фонду "Вiдродження".

Мiжнародний фонд "Вiдродження" є мiжнародним гро-мадським благодiйним фондом, що репрезентує в Українi всесвiтню мережу фондiв. заснованих вiдомим американсь-ким пiдприємцем та громадським дiячем Джорджем Соросом.

Головною метою дiяльностi Фонду є сприяння розбу-довi iнфраструктури вiдкритого суспiльства, пiдтримка про-цесiв вiдродження демократiї та iнтеграцiї України в свiтове спiвтовариство.

Серед багатьох благодiйних програм Фонду значне мiсце посiдає програма "Видавнича справа", що дає змогу українським авторам у цей скрутний час знайти свiй шлях до читача.

Бiльш докладно iнформацiю про дiяльнiсть Мiжнарод-ного фонду "Вiдродження" та, зокрема, його видавничої програми Ви зможете отримати за телефонами: в мiстi Києвi (044) 216-25-96, а також в регiональних вiддiленнях Фонду в мiстах: Днiпропетровську (0562) 44-81-76, До-нецьку (0622) 95-58-97, Сiмферополi (0652) 48-58-97, Львовi (0322) 79-70-86, Одесi (0482) 24-63-37, Харко-вi (0572) 47-01-55.

Науковий редактор та автор передмови
Микола Томснко

Художник-оформлювач
О. Є. Сидоркевич

0301020000-042

Без оголош.

ISBN 966-03-0041-7

No Д. Т. Кривенко. 1996 No М. Томснко. передмова, 1996

No О. Є. Сидоркевич, художнє оформлення, 1996

УКРАЇНСЬКИЙ МАНДРIВНИЙ ФIЛОСОФ
КIНЦЯ ДРУГОГО ТИСЯЧОЛIТТЯ

Коли ми хочемо вимiряти небо, землю i море, маємо наперед вимiряти себе самих -- власною нашою мiрою.

Григорiї! Сковорода

Певно, вже стає традицiєю те, що справжнє наукове визнан-ня можливе лише по смертi. Iсторiя життя i дiяльностi Дмитра Кривенка тому свiдчення.

Оригiнальний вчений, самобутня людина, власне справжнiй український манфiл (мандрiвний фiлософ) кiнця XX столiття.

Про природу таких сам Дмитро Кривенко писав: "Манфiли особливо необхiднi в критичнi часи iсторiї народу i людству. У нас вони одвiчно кобзарi Дум, спiвцi Почуття -- прагнення Правди i Волi. Однак необхiдно, щоб Дума ця була не так про минуле, як про майбутнє, не так про свою "неньку Україну", як про всю планету. Бо планета летить невiдомо куди..."

Маємо перед собою приклад Духу творця, що ставить за мету осягнути фiлософiю планети, здобувши статус фiлософа космогенiчного -- усього людства. Саме тому серед наукових планiв вченого виникла iдея фундаментального дослiдження "Iерархiка".

Загалом у його життi завжди були такi взаємовиключнi та водночас близькi поняття як дух i природа, генiальнiсть i про-стота. Може тому про себе Дмитро Кривенко якось лаконiчно написав: "Народився поруч з Миклухо-Маклаєм. Українець, не сiмейний, не партiйний, не антисемiт, не нацiоналiст (а патрiот). Вiку не визнаю".

Кривенко Дмитро Тарасович народився ЗО жовтня 1941 р. у селi Велика Рача Радомишльського району Житомирської областi. Пiсля закiнчення середньої школи працював два роки на шахтах Донбасу.

Глибокi знання математики та фiзики, якi вiн одержав у школi, спонукали його вступити до одного з технiчних вузiв Москви -- Московського лiсотехнiчного iнституту на факультет електронної технiки. Але пiдготовка спецiалiстiв у цьому досить авторитетному вузi його не задовольняє, i вiн, будучи студентом другого курсу, переводиться у Московський iнститут радiоелектронiки, який успiшно згодом i закiнчує. З метою поглиблення своїх знань у математицi незабаром вступає на механiко-математичний факультет КДУ (без вiдриву вiд роботи), який закiнчує з вiдзнакою у 1975 р.

На початку 70-х рокiв Дмитро Кривенко вiдчуває нагальну потребу у спецiальному вивченнi суспiльних наук. Вiн вступає до аспiрантури Iнституту фiлософiї АН СРСР, яку достроково закiнчує та блискуче захищає кандидатську дисертацiю у 1976 роцi.

Викладав фiзику в Донецькому унiверситетi, потiм у Київському автодорожньому iнститутi, працюдав декiлька рокiв в Iнститутi фiлософiї АН УРСР, де займався соцiологiєю та методологiєю фiзики, потiм у Київському унiверситетi iм Т.Г.Шевченка. Де б вiн не працював, завжди говорив, учив i писав тiльки українською мовою. Водночас вiдстоював свої погляди, якi були далекими вiд офiцiйної лiнiї партiї.

Працював над створенням багатомовної фiлософської працi "Iєрархiка" (1966-94 рр.). До середини 1994 року вiн встиг[ закiнчити i пiдготувати до друку сiм томiв: "Принат i принатика (Фундаментальна антологiя людини i типологiя людей)"; "Наука про владу"; "Досконала людина"; "Смисл життя"; "Сенс нацiї"; "Досконала держава"; "Iєрархiка". Крiм того, вiн написав i пiдготував до друку два томи (iз семи за власним задумом) "Трактату про кохання" та один том "Третє Вiдродження України".

Прижиттєво Дмитро Кривенко опублiкував двi монографiї: "Становлення вихiдних кiлькiсних понять у фiзицi" (Київ, Наукова думка, 1979), "Роз-iмперення i де-фашизацiя" (Київ: Наукова думка,1992), декiлька колективних монографiй та десятки наукових статей. Це становить, мабуть, лише 1/20 його наукового доробку. Тому публiкацiя його основних наукових робiт -- ще попереду.

За сприянням програми "Видавнича справа" Мiжнародного фонду "Вiдродження" вперше публiкуються фрагменти багатотомної фiлософської працi Дмитра Кривенка "Iєрархiка".

В основу даного видання покладенi ключовi роздiли першого тому "Принат i принатика (Фундаментальна антологiя людини i типологiя людей)". На нашу думку, даний фрагмент фiлософської концепцiї Дмитра Кривенка дозволить читачевi познайомитися з його науковими поглядами та методологiчним принципом розробки iдеологiї сучасного суспiльства. Вважаємо, що попри всi можливi науковi вади авторської концепцiї, вона прислужиться для сучасної дискусiї щодо можливих стратегiй соцiально-економiчного та полiтичного розвитку України i людства в цiлому. Оскiльки нинi конче необхiдно для України -- отримати захист "не лише матерiальний, а й концептуальний -- через непробивний iдейний мур, який захистив би її навiчно, ввiв у контекст життя планети як одвiчну цiннiсть" (Кривенко Д. Наше сонце ще засяє: Україна стане другою потугою в Європi //Народна газета. 1993. N 28).

Щиро вдячнi брату автора Костянтину Тарасовичу Кривенку, професору, доктору економiки за сприяння та безпосередню участь у пiдготовцi даного видання.

Всi, хто зацiкавлений у подальшому опублiкуваннi наукових праць Дмитра Кривенка, можуть звернутися до К.Т. Кривенка за телефоном 446-70-00.

Микола ТОМЕНКО, директор Iнституту посткомунiстичного суспiльства, вiце-президент фонду "Українська перспектива", кандидат iсторичних наук

' Д.Кривенко трактує термiн "При-Нат" як сполуку людської При-роди з Натурою.

ВСТУП

Мене завжди дивувало, чому люди так глибоко рiзнi, незважаючи на свою загальну подiбнiсть? Чому однi iдеалiсти, а iншi матерiалiсти не тiльки в фiлософському розумiннi цих термiнiв, а може, ще цiкавiше в повсякденному? Причому, це досить мало стосується глибини їхнього розуму! Чому однi стають спортсменами, хоч мають розумовi здiбностi, а другi -- вiйськовими, хоч теж бувають не без здiбностей, а третi присвячують себе науцi, хоч, буває, не мають нi здiбностей, нi серйозних перспектив? Чому однi працюють заради грошей, другi заради престижу, третi заради слави, четвертi заради цiкавого спiлкування, п'ятi заради влади, шостi заради iдей, а сьомi лише через примус? Чому багатьом цiлком байдужа поезiя, мистецтво, лiтература, тодi як вчаться вони тiльки на вiдмiнно? Чому однi живуть коханням, а другi не вiрять, що воно взагалi iснує на свiтi? Чому однi вражаюче сiмейнi, а другим це байдуже? Чому однi лояльнi до будь-якої влади, а iншi готовi пожертвувати своїм життям, якщо влада не така справедлива, як їм того хотiлося б? Чому переважна бiльшiсть мешканцiв сучасного мiста (i навiть села) така байдужа до природи, до її знищення технiкою i технократами, тодi як це безпосередньо загрожує людському iснуванню? Чому однi вiрують, а другi не вiрують? Чому однi стають запеклими атеїстами, тодi як iншi релiгiйними фанатами? Причому, i першi, i другi можуть бути людьми з винятковим розумом. I досягати видатних успiхiв в iнтелектуальнiй творчостi. Чому однi вiрують в одне, а другi в iнше? Яка тут роль виховання, а яка спадкоємностi? I взагалi, якi фактори становлення людини? Чому вона стає такою, а не iншою? Яка її сутнiсть? Чому однi живуть на один манер, а другi на

зовсiм iнший? Чому так мало людей живуть духом, тодi як моралiстика, педагогiка, iдеологiя, фiлософiя i релiгiя запевняють, що духовне життя -- "вище" життя? Нарештi, чому таке дурне наше спiльне життя?

Основною передумовою просвiтлення таких запитань є з'ясування того, якими взагалi бувають i можуть бути люди. Повсякчас ми користуємося словами "iнтелiгент", "аристократ", "буржуа", "обиватель", "конформiст", "бюрократ", "особистiсть", "iндивiдуальнiсть", "духовнiсть", "iдеальна людина", "супермен" тощо. (Iдеологiчна тенденцiя дiлити усiх тiльки на три категорiї:"робiтники", "селяни" i "iнтелiгенцiя". Якi, в свою чергу, дiляться на "партiйних" i "безпартiйних"). Але все це робиться iнтуїтивно, наближено i безвiдповiдально. Може, взагалi не цi слова потрiбнi для того, щоб виразити те, що нам хочеться сказати в подiбних випадках? Може, настала пора копати глибше? Мабуть-таки настала, раз вияв-ляється зовсiм незрозумiлим, що ж це за особа "iнтелiгент", раз iдуть нескiнченнi суперечки в пресi. Можливо, вся штука в тому, що вони бувають дуже вiдмiнними за своєю суттю. А ми шукаємо її на поверхнi. Так само можливо, що й "обивателi", "аристократи", "буржуа" та iншi бувають дуже вiдмiнними по сутi. Iнтуїтивно ми все це вiдчуваємо... I справа тут не в розмаїттi психологiчних типiв, як можна подумати, а значно глибше. Бажано докопатися до такого фундаменту особи, щоб можна було вiдносити рiзних осiб до одного й того ж типу незалежно, наприклад, вiд того, що один з них сангвiнiк, другий -- холерик, третiй -- флегматик, а четвертий -- меланхолiк.

I незалежно вiд комунiкабельностi чи замкненостi. I не-залежно вiд психiчних комплексiв. Та незалежно вiд рiзних психологiчних акцентуацiй: iстеричних, невроїдних, шизоїдних i т.iн.

Не iснує вчення, яке давало б i глибину, i чiткiсть, i доказовiсть в подiбних речах. Я сподiваюся знайти свої вiдповiдi в фундаментальних науках. Пройшов мало не усе, проникся усiм, продумав i написав багато сам, але вiдповiдей там я не вiднайшов -- нi прямо, нi посередньо. Величезна наша бiда, що ми порiвняно добре дослiдили природу, ми знаємо навiть Космос, але не знаємо самi себе -- Людину. (Посереднiм, але сильним пiдтверджен-ням цього є той факт, що на вивчення природи i космосу, на здобуття енергiї i виробництво технiки державами

витрачаються мiльярди, тодi як на Людину -- вiнець всього iснуючого на Землi -- копiйки. I тому ми майже нiчого по-справжньому не розумiємо: без знання самого центру пiзнання все iнше є випадковими гiлками без стовбура, спрямовується як завгодно i куди завгодно -- i на Добро, i на Зло людинi, нацiї, людству...

Використанi тут слова "знання", "пiзнання" i "знати" можуть ввести в оману, бо використовуються не в звич-ному науковому їх розумiннi, а в метафiзичному (онто-логiчному). Метою цiєї книги є не закони природи, суспiльства чи космосу, не iнформацiя, а основи буття самої Людини. Наука тут може стати в пригодi досить малою мiрою. Бо науки, навiть гуманiтарнi, дуже мало можуть знадобитися там, де потрiбне цiлiсне i глибинне розумiння людського iснування. Бiда наук в тому, що вони спроможнi розглядати Людину суб'єкта лише як рiч, об'єкт, тiльки зовнiшньо, а не внутрiшньо -- з врахуван-ням її волi i свавiлля iнстинктiв. Не тiльки воля, але й душа, серце i навiть людська плоть в своєму iснуваннi виходять далеко за межi рацiонального свiту науки. Нiяка наука не годна збагнути життя людського духу в його сутi*. Нiяка наука не спроможна вiдтворити страждання й ра-дощi душi.

Докази цьому лежать на поверхнi нашої культури. Це iснування i значення мистецтва, а особливо художньої лiтератури i кiно в життi кожної особи -- вiд найпростi-шої до найскладнiшої. Композитор, художник, режи-сер, письменник -- люди, досить далекi вiд науки. Вони, як правило, майже нiчого в нiй не розумiють. Але їхня творчiсть (i вони самi як особистостi) знаходять особли-вий вiдгук в людей, збурюють їхнi душi i серця, розум i волю... Бо вони вiдтворюють образи внутрiшнього iсну-вання i життя людей взагалi -- цiлiсно, а не частково, синтетично, а не аналiтично. I не холодним розумом, а палким серцем! Що. наприклад, може сказати наука про

* Зокрема, психологiя, iмiтуючи природознавчi науки, хоч i прино-сить певну користь, але плаває по поверхнi свого предмета, оскiльки прагне описати поведiнку людей i дати їхню типологiю на пiдставi зовнiшнього емпiрично даного, маючи слабке уявлення про тi глибиннi вулканiчнi дiї та структури, якi породжують феноменологiчне розмаїття людської поведiнки i вiдмiнностей реакцiй рiзних типiв на однi й тi ж подразники або життєвi ситуацiї. Це, певно, головна причина того, чому психологiя нiяк не може пiднятися над рiвнем фiзики часiв Галiлея...

двох великих мислителiв, з яких один вiруючий та iдеалiст, а другий атеїст i матерiалiст? Що вона може сказати про причини їхньої дружби або ворожди? (В життi можливi обидва варiанти). А ось велика лiтература, визначний письменник може здiйснити це цiлком переконливо. Чи не тому, зокрема, що основними поняттями мистецтва i лiтератури є "людська душа" i "людський дух" -- зовсiм чужi науцi категорiї, але близькi нашим повсякденним iнтуїтивним уявленням!?

Проте i мистецтво та лiтература не можуть дати нам достатньо систематичних i аргументованих вiдповiдей на питання основ нашого буття. Зокрема, душа i дух -- одне й те ж чи рiзне? Чому однакове або чому вiдмiнне? Якi ще можна вказати рiвнозначнi їм аспекти людського буття? Звiдки ми знаємо, що ми щось розумiємо? Наприклад, | коли можна напевне вважати, що один iндивiд розумiє iншого? Коли можна напевне вважати, що одна особа симпатизує, любить або кохає iншу? 1, певно, найго-ловнiше запитання над яким мучиться кожний: в чому сенс нашого короткого життя? Є вiн чи немає? Якщо є, то єдиний для усiх чи нi? Судячи з того, як люди по-рiзному будують своє життя, можна гадати, що вони далеко не однаково (i принципово!) розумiють його сенс. Це закла-дено в їхнiй фундаментальнiй основi, чи це гра випадкових обставин? Це наслiдок психогенетичних вiдмiнностей, чи основа тут глибша?

Така постановка питання потребує здiйснення глибин-них розкопок -- археологiї людського буття. I найперше, що необхiдно збагнути: чи iснує фундаментальна вiдмiннiсть мiж людьми, чи усi ми однаковi за своєю суттю? Головна моя теза: люди рiзнi також у своїх онто-логiчних коренях, а не лише на поверхнi -- психiчно. А якщо рiзнi, то якi типи бувають i як вони сприймають свiт i живуть? Як ставляться до природи, культури, до iнших людей i суспiльства взагалi? Якi їхнi смаки? Яку мораль вони схильнi пiдтримувати? Яку релiгiю вони сповiдують? (Або вiру). I як все це пов'язано з розмаїттям форм людської свiдомостi, з полiфонiєю нашого життя?

Чи можна утворити соцiум з iдеальними стосунками без ворожди? Чи обов'язково для цього єдине уявлення про Iстину, Добро, Красу?

Отже, ставлю питання про людську суть. Людина: якi головнi пiдземнi рiки її життя (називатиму їх фундамен-

талiями)? Якими способами вони можуть сполучатися мiж собою в рiзних особах? I як, зрештою, це визначає фор-мування систем цiнностей, свiтогляду i стратегiї вибору цiлей та поведiнки особи у свiтi? Необхiдно "прозрiти" своєрiдний модельно-онтологiчний образ людини. I нацiй основi провести фундаментальну типологiю людей. Хто i хто? -- ось в чому запитання!

ПРИРОДА ЛЮДИНИ

Фундаментальну онтологiю людини я розумiю як вчен-ня про суть людського буття: яке воно? якi його iнгредiєнти? якi бувають особистостi? чого вони прагнуть? чому у них розвивається той чи iнший свiтогляд? те чи iнше свiтосприйняття? Тип особистостi -- це її доля чи вона може щось змiнити? Чи iснують зразковi типи i чи можна розвинутися в напрямi свого чи загального iдеалу? Як взаємодiють однi типи особистостей з iншими? Коли вiрогiдна любов, а коли ворожда? Звiдки беруться обива-телi i якими вони бувають? Що таке обиватель в своїй сутi? I хто такi iнтелiгенти? Чому вони майже виродилися? Чи бувають аристократи .тодi, коли вiдсутня соцiальна ари-стократiя? Хто вони i якi вони?

Подiбних запитань, на якi здатна пролити свiтло фун-даментальна онтологiя, безлiч. Але головна вiсь, на яку вони всi намотуються, є те, що я називатиму Природою людини з великої букви. Вводячи цей термiн, я ловлю сучасних фiлософiв на словi: про "природу людини" гово-риться як про її суть*.

Якщо задатися питанням, в чому ж справдi полягає сутнiсть або, простiше, природа людини в кiлькох словах, то можна глибоко й навiчно зайти в тупик. Штудiювання свiтової фiлософiї, iсторiї, антропологiї, психологiї i соцiологiї тут майже нiчого не допоможе. Доведеться тiльки переконатися, що кожна епоха, кожна велика фiло-софська школа, кожна релiгiя i кожна гуманiтарна наука вiдповiдають на це питання по-рiзному. До того ж, роз-

Можна зрозумiти, що ця традицiя має свої коренi, по-перше, в ети-мологiї слова "природа" в романо-германських мовах, де воно означає також i "натуру" (певно, звiдси наше "нутро") i "характер" (вдачу). По- друге, говорити в термiнах "сутностi" тепер здається старомодним.

маїття поглядiв можна спостерiгати навiть в серединi однiєї й тої ж науки чи фiлософської, або культурної традицiї.

Проте, коли копати глибоко, то досить чiтко видiля-ються три головнi напрями уявлень. Перша характерна лiнiя -- прагнення видiлити людину з тваринного свiту як iстоту розумну ("свiдому"), моральну i соцiальну. А друга -- прирiвняти людину до Бога-Творця, що так властиво гуманiстам. Само собою, що вiчно полишається також думка про людину як звiра особливого роду. (При-наймнi, про декого iз своїх знайомих або iсторичних чи лiтературних типажiв кожен з нас має подiбну думку). 1 треба визнати, що гомо сапiєнс справдi дає серйоз-нi пiдстави для кожного з цих глибоко вiдмiнних уяв-лень. Недарма все це стократ зафiксоване в афоризмах типу:

-- Людина -- це звiр, наймогутнiший в природi хижак: "Цар природи".

-- Людина -- iстота соцiальна, своїм розумом, морал-лю, мовою i культурою вона пiдноситься над диким тваринним свiтом.

-- Людина -- подiбна самому Боговi. Вона несе в собi свiтовий Дух. Громадське життя i майже все наше iснування на цьому свiтi -- лише "марнота марнот". Духовнiсть -- ось в чому людська суть!

Як у всьому, iснує також дiалектичний пiдхiд до сутi людини. В такому разi визнається суперечливiсть при-роди людини i ведеться гра на протиставленнях бiологiчного i соцiального в людинi, або матерiального i духовного. Бiда такої логiки в тому, що вона дихо-томiчна (видiляється два полюси, якi "борються" мiж собою i тим самим ведуть до розвитку цiлого). I дуже швидко вироджується в схоластику. Мiй пiдхiд синте-тичний: людина є i звiр, i соцiальна iстота, i дух -- все їй властиве. Природа її потрiйна. Причому духовнiсть не менш фундаментальна, нiж бiологiчнiсть. Досить того, що вона постiйно вводиться в якостi альтернативи тваринному ("плотському", "матерiальному") в людинi як щось вище нижчому. Я ж наполягаю, що людина складає собою єднiсть трьох природ: бiологiчної, соцiальної i духовної. Все це разом називаю Природою людини з великої букви. Важливо, що даний конструкт дає змогу поєднати в одне цiле такi фундаменталiї, як:

"фiзика" i "фiзiологiя", "вихованiсть" i "моральнiсть", "культура" i "смак". "Природа" в даному разi -- цент-ральний проспект, який втiлює в собi сутнiсть людини "по вертикалi": вiд матерiї до духу...

Природою варто було б називати тiльки бiологiчну складову. Однак цей термiн давно вже вийшов за вказанi межi. Коли фiлософ пише або говорить "природа людини", то вiн має на увазi її суть взагалi метафiзично. Напри-клад, в пiдручниках з фiлософiї можна прочитати таке сакраментальне твердження: "природа людини

соцiальна". Себто, розумiється так: "сутнiсть людини соцiальна". В одному й тому ж текстi подiбнi вирази зустрiчаються як синонiмiчнi. Нерiдко мовиться про "другу природу" -- соцiальну: разом з усiм тим штучним свiтом, який створила людина*. Водночас багато пишеть-ся, особливо в педагогiчнiй i релiгiйнiй лiтературi (хоч останньої, як i фiлософської, у нас, можна сказати, не iснує, -- але годi вже нам вiдсахуватися вiд свiтової культури) про духовну сутнiсть людини, або, принаймнi, духовнi прагнення. Менi здається дивовижним, що усi речi нiхто не поєднав в одне цiле на рiвнi моделi. Напевно, окремi заяви бували не раз, але, очевидно, нiхто так i не створив систематичної i глибокої теорiї (свiто-гляду). Я це можу пояснити лише пануванням дихо-томiчного мислення, що пронизує мало не все i вся в Сиропi. Його аналог -- двозначна логiка. Наприклад, дiалектикам гегельянцям необхiдно всього два проти-лежних "полюси", для того щоб успiшно провадити свiй аналiз". Тому маємо факт, що нiким не розроблено i трьохступеневої теоретичної моделi онтологiї людини, котра вже крилом зачiпає сучасну думку, а корiння її iзiгнуться в стародавнi, зокрема, бiблiйнi, уявлення**. Соцiальний, гносеологiчний i, можна навiть сказати, он-

' Щоправда, iнодi це останнє видiляється окремо i називається " культурою" або "цивiлiзацiєю". Буває навiть, що тiльки це й називають другою природою". Але то вже трапляється тодi, коли людина розглядається як щось суто абстрактне -- iндивiдуум, що занурений в зовнiшнє середовище першої i другої природ. В такому разi вiдходять вiд нашої фундаментальної установки розглядати людину саму по собi, iз середини, гнiвлячи її буття в центр.

*' Подiбна думка в мене визрiла вперше в 1967 року. I тiльки через двананадцять рокiв я систематично виразив її на паперi. Це вже сьома її модифiкацiя.

тологiчний подiл людей на страти з'являється ще в анти-чностi: гностики в давнiй Грецiї та пiзнiш i, здається, замало не всi давньоiндiйськi вчення та їхнi китайськi i японськi варiацiї.

Гадаю, що дана iдея не набрала ранiш належної акту-альностi. Справа почасти в тому, що можливостi дихо-томiчного пiдходу здаються ще не вичерпаними. Далеко не просто винайти ту змiстовну логiку, яка могла б повести аналiз далi вiд простої констатацiї рiвнiв. Необхiдну логiку менi вдалося винайти i втiлити у своїх працях з методо-логiї. Вона називається iєрархiчною логiкою (i, вiдповiдно, методологiєю)*.

Але казав слiпий: "Побачимо". Суддя не я, а мiй дорогий спiвбесiдник читач, якому i сповiщаю тут свiй подальший план. Перше. Обмiркувати i викласти до-кладно змiст кожного рiвня Природи людини зокрема. Друге. Провести вiдповiдну фундаментальну типологiю людей в площинi Природи. Надалi введу в розгляд ор-тогональну площину. I покажу, що особа водночас спiвiснує у двох кардинально вiдмiнних свiтах. Цi свiти поєднаю в загальнiй моделi. Одним з важливих наслiдкiв цiєї останньої має бути загальна типологiя людей метафiзичного порядку (а не психологiчного). Це дасть змогу дуже й дуже багато збагнути в людських думках i почуттях. I в усьому життi. Це дасть змогу потiм кон-кретно ставити й вирiшувати питання Iдеальної Людини i суспiльства майбутнього. Це дасть можливiсть втiлити все те, про що йдеться в загальнiй передмовi. Зокрема, накинути абрис суспiльства iснуючого i суспiльства май-бутнього. При цьому я починаю з окремого iндивiдума -- саме з того, що так жорстоко було висмiяне творцями останньої атеїстичної релiгiї. Для мене людина є початком, причиною i центром усього iншого, що iс-нує. А не наслiдком i випадком "об'єктивних обставин", "законiв iсторiї" i т.iн.

` При цьому мене мало цiкавить формальний (символiчний) бiк справи. Головне, аби крига скресла. Один з моїх послiдовникiв на цiй основi написав серiю праць пiд загальною назвою "Iєрархiка". Двоє iнших методологiв успiшно працюють над виявом структури наукової теорiї. Стали лiдерами, докторами наук. I чи не першими в Українi (i в усiй "нєделiмой"!) вийшли на свiтовий рiвень. (Мої ж працi в шух-лядi, i мене наче не iснує. Неважко вгадати, чому...)

БIОЛОГIЧНА ПРИРОДА

Iнтуїтивно досить очевидно, що означає наша бiоприрода. Оскiльки подiбно всьому тваринному свiту ми, люди, -- дiти матерi природи в прямому розумiннi цього слова. Ми маємо, по сутi, все те, що й тварини: тiло з його органами, анатомiю i фiзiологiю, що пiдлягають бiологiчним законам функцiонування, розвитку i смертi "живої матерiї". Нам притаманна чуттєвiсть до певних характеристик середовища i внутрiшнього стану орга-нiзму. У нас є могутнi природнi iнстинкти виживання, iнстинкти продовження i полiпшення свого роду i вiд-повiдна їм сексуальнiсть, що забезпечується певними ор-ганами i органiчними системами. Ми маємо цiлу групу iнстинктiв себезахисту, себествердження i всього такого, що можна коротко назвати волею до життя. Ця воля стихiйна i властива всьому живому. Насамперед в нашiй бiологiчнiй природi закладений корiнь того, що ми найбiльше на свiтi боїмося смертi; не хочемо помирати, коли навiть очевидно, що померти значно краще, нiж гак жити. Це стоїть вище нас, вище нашої свiдомостi, мов наш фатум як вiчний i загадковий закон всiєї живої природи.

Як бiологiчна iстота людина має постiйно вдовольняти свої, так званi, "первиннi потреби": в їжi, в питвi, в захистi тiла вiд природних стихiй та хижакiв. (Серед цих останнiх тепер на першому мiстi сама ж людина). Зокрема, їй потрiбно вдовольняти свою iнстинктивну фiзiологiчну потребу в сексi та дiтонародженнi. Подiбно всьому живому людина, щоб вижити i вiдтворитися, мусить пристосову-ватися до середовища свого iснування, не тiльки до природних внутрiшнiх потреб свого тiла, а й до зовнiшнiх природних умов (якi теж можна назвати бiологiчною природою, або Природою 1). Вiдповiднi механiзми бiологiчної адаптацiї формувалися у нас протягом сотень i тисяч рокiв бiоеволюцiї. (Особливо за останнi сорок тисяч рокiв -- вiдколи iснує вид гомо сапiснс). Це, зокрема, способи вибору партнера i парування, фiзична конституцiя чоловiка i жiнки, термiн дозрiвання яйцеклiтинки у жiночої статi, i головне -- весь механiзм природного вiдбору.

Видатною установкою людини, що без сумнiву розви-нулася ще на її суто бiологiчному етапi еволюцiї, є его-

центризм, спочатку iнстинктивне, а потiм i свiдоме став-лення свого "Я" в центр всього iснуючого, розгляд себе як пупа землi. Звiдси йде таке характерне прагнення пiдкорити собi все довколишнє середовище, оволодiти ним i, в тому ж числi, домiнувати над собi подiбними*. Менi здається, що майже завжди яскравою iлюстрацiєю можуть служити мiжстатевi стосунки, характер людської сексуальностi. Так, добре зрозумiло, що самець прагне без перешкод володiти всiма тими самицями, яких вiн тiльки побажає. А самиця прагне ефективно опиратися небажа-ним домаганням i своєрiдним чином приваблювати тих, кого вона тiльки захоче. В кожному разi егоцентризм є своєрiдним виразом прагнення до влади. Матрiархату, на-приклад, не могло б виникнути, якби жiнка теж не бажала домiнувати. Егоцентризм вкорiнився в нашому нутрi на-певне тому, що напад, експансiя, i, вiдповiдно, досягнен-ня влади -- це часто найкращий спосiб себезахисту i адаптацiї (яку тут вiрнiше називати акомодацiєю, оскiльки йдеться про пiдкорення зовнiшнього середовища). Особа дивиться на середовище свого iснування суб'єктно** -- ось що означає бiологiчний егоцентризм фiлософською мовою.

Але як же будувати стосунки мiж двома особами, якщо обидва зараженi егоцентризмом i, вiдповiдно, волею до влади? Природа тут винайшла мудрий компромiс. В стосунках мiж партнерами вiн часто дося-гається у формi любовної гри. В грi кожен партнер ви-конує свою "законну" роль: самець -- нападника, а самиця -- оборонця, розпалюючи бажання один одного. 1 взагалi у людини, подiбно тваринi, гра є однiєю з головних форм i шляхiв її природнього iснування. При-чому, найкапiтальнiше оволодiння -- поїдання або сек-суальне злиття. Злитися найдужче хочеться з тим парт-нером, який несе в собi найбiльше свiжостi i новизни. Варто при тому пам'ятати, що навiть в дикому станi iснують певнi обмеження свободи iндивiда колективни-ми силами у виглядi табу i натуральний "смак" -- вiдбiр.

" Вiдомий iдеологiчний лозунг: "Ми не будемо чекати милостинi пiд природи Взяти її в нашi руки -- ось наше завдання!" -- так добре сприймається юрбою, тому що це вiдповiдає егоцентричному iнстинкту кожного, навiть альтруїстiв.

" Цс не одне й те ж, що суб'єктивно. (Див. згадану вже "Iєрархiку"),

Я недарма пишу "колективнi сили", бо досить вiдомо, що гомо сапiєнс -- стадний вид.

Продовжуючи тему сексуальностi, треба сказати, що в якостi бiологiчної iстоти людина полiгамна. Тобто, вона спроможна вступати в статевий акт не з одним єдиним партнером, а з деякою сукупнiстю. Хоч при тому в кож-ного своєю мiрою дiють i певнi обмеження фiзiологичного порядку, якi можна вважати аналогом "смаку". Так що невiрно було б гадати, начебто природа не накладає нiяких обмежень. Тому, зокрема, таке явище як проституцiя, з одного боку, свiдчить про людську полiгамнiсть, а з другого -- про можливi порушення не тiльки соцiальних норм, але i природних законiв. I якщо першi можна змiнювати в широких межах, то другi вiд нас мало зале-жать.

Птахи i тварини свiдчать про те, що парнiсть -- досить природне явище. Проте людина в своїй праiсторiї, можливо, нiколи не була парною iстотою. Тобто вона не жила окре-мими нуклеарними сiм'ями, де кожен мав всього одного постiйного партнера, як це є iдеалом зараз. Тi данi, якi нам приступнi, свiдчать, що сiм ї як такої спочатку не було, а б.ув рiд, де кожен чоловiк мiг спати з всякою жiнкою свого роду, аби тiльки не порушувалися деякi табу (до речi, табу на кровозмiшення, можливо, з'явилося не вiд самого початку появи неандертальця). Так що полiгамнiсть йде вiд нашої натуральної iсторiї. I тому досить невдячна справа нав'язувати тим культурам i народам (араби, му-сульмани, непальцi), в яких iснує полiгамiя (властиво, полiгамна сiм'я), європейсько-християнський тип парної сiм'ї. Тим бiльше, що ця остання сильно пiдточується i ростом подружньої невiрностi та розлученнями. Коли просвiтителi XVIII ст. висунули лозунг: "Назад до приро-ди!", то було б цiлком послiдовним при тому закликати до полiгамiї. Що стосується мене, то я кинув би гасло: Вперед до Природи!". Маючи на увазi, що Природа подини не лише бiологiчна, а потрiйна. Тому потрiбен рух вперед, рух до їхнього синтезу.

Егоцентризм -- не все одно що егоїзм. Важливий момент природного статусу людини полягає в тому, що вона має риси як егоїзму, так i альтруїзму. (Хоч, можли-во, останнє притаманне меншою мiрою). Альтруїзм проглядається, насамперед, у випадках мiжстатевої симпатiї i природного вибору (аналогу "смаку"). Це вже прообраз

людської любовi. Потiм, наявнiсть альтруїзму стає без-сумнiвною з логiчної точки зору, оскiльки гомо сапiєнс -- iстота стадна. А колективне життя -- яке б воно не було, навiть коли це життя мурашника або бджолиної сiм'ї -- необхiдно потребує долi альтруїзму хоча б вiд окремих його членiв: пожертувати iнтересами, а iнодi й життям окремого iндивiда заради всiєї популяцiї. Так що навiть в цьому моментi, яким ми так пишаємося як суто людським на противагу "тваринним iнстинктам", людина ще не дуже видiляється з природи. Свiдомiсть iндивiда сприяє розвит-ку його егоїстичних установок не меншою мiрою, нiж альтруїстичних. Так, наша цивiлiзацiя пишається своїми науково-технiчними досягненнями. Однак завдяки тим же самим досягненням над людством тяжiє смертельна небезпека себезнищення i виникнення та вдосконалення нових iнститутiв зла i нових способiв манiпуляцiї людини людиною.

Конституцiя людини, її зовнiшнiсть, фiгура, риси об-личчя, тембр i висота голосу, хода, врода, здоров'я i темперамент, її розум i творчi здiбностi, характер i навiть воля -- одним словом, її фенотип -- значною мiрою задаються її генами. Тобто людський тип є чималою мiрою розгорткою її генотипу, що закодований в струк-турi ДНК. А остання закладена в спермi батька та яй-цеклiтинi матерi i вiдтворюється в усiх клiтинках її на-щадкiв. Генотип людини є приблизно щось середнє мiж генотипами її батькiв. Брати i сестри подiбнi, але не тотожнi, бо iснує велика ймовiрнiсть рiзних вiдхилень вiд середньо-статистичної структури в бiк того чи iншого батька (досить змiни однiєї молекули (атому) серед сотнi тисяч в структурi ДНК -- i це вже дає очевидний ефект), або дальшого предка. Так що дитина може вродитися подiбнiшою до свого дiда (баби) чи прадiда (прабаби), або будь-якого пра-пра-пра-, нiж до власного батька чи матерi. Хоча ймовiрнiсть подiбностi спадає з вiдстанню до своїх предкiв (кiлькiсть промiжних колiн) досить рiзко (очевидно, за законом монотонно спадної степеневої функцiї).

Нещодавно лiкар розповiдав менi iсторiю одного подружжя. У них народилася чорна дитина -- i розгнiваний чоловiк подав на розлучення. Але на судi теща призналася, що то вона нагуляла свою доньку з негром, а не iз своїм "законним" чоловiком.

Щасливим для людства є факт генетичної мутацiї i народження мутантiв, якi рiзко розривають генетич-ну спадкоємнiсть. Так, серед простого народу народжу-ються Генiї. Iнакше суспiльству б загрожувала кастова прiрва.

Окрiм вiдкриття ролi генотипу, бiологiя найбiльше пишається своїм законом природного вiдбору. Генетична основа i механiзм природного вiдбору, можливо, най-краще поєднуються в наших статевих уподобаннях -- своєрiдному сексуальному смаку. Я, наприклад, не пере-ношу певного запаху шкiри, поту, кольору очей. I також у кожної людини iснує свiй найбажанiший фенотип (а отже i генотип!) партнера. Природа певною мiрою подбала про полiпшення роду. Вона взагалi заклала в нас "сексуальнiсть" i "смак" та саме прагнення жити, вижити i продовжити свiй рiд в найдоцiльнiших фор-мах. Недарма всi ми маємо нестримний потяг до вро-ди. Важливо, що смак на бiологiчному рiвнi є дiєю механiзму природного добору. Це потяг до фiзично до-сконалих, сильних, здорових, активних, кмiтливих i сен-сорно приємних. Природа виробляла подiбну "доцiль-нiсть" потягом сотень тисяч рокiв еволюцiї людського роду. I все те полишила нам у спадок довiку, якщо не враховувати можливi в майбутньому генохiрурхiчнi втру-чання.

Бiологiчна основа людська настiльки сильна, що деякi люди й досi живуть переважно своїми iнстинктами i тiлесними потребами. Весь їхнiй розум, воля i хитрiсть служать переважно одному -- бiологiчному себезбереженню i експансiї. Зокрема -- i частiш за все -- такi люди культивують свiй живiт i здоров'я, а потiм -- вiдтворення i продовження свого роду. При всьому тому такi люди можуть зовсiм не бути аморальними в повсякденному розумiннi цього слова. Тим бiльше, що на противагу бiологiчному егоцентризмовi i егоїзмовi в людинi також закладений природний альтруїзм -- почуття солiдарностi. Гак що моральнiсть не є надто сильним аргументом проти бiологiчного способу iснування. Бiльше того, можна бути аморальним, але не бiологiчним типом. А якi ж бувають типи? Викладений матерiал поки що дає резон говорити про типаж бiологiчного порядку серед розмаїття людсько-го роду.

2 6-193

БIОЛОГIЧНИЙ ТИП

Хоч людина є єднiстю трьох Природ, але ступiнь вияву кожної з них у конкретних осiб може бути рiзним. В разi, коли домiнує перша Природа, таких осiб варто квалiфiкувати як iстот бiологiчного кшталту.

Подiбне твердження може шокувати, оскiльки азбучна iстина говорить, що людина -- iстота соцiальна. Справдi, кожна особа мусить, як мiнiмум, володiти мовою, щоб називатися людиною. Iнакше вона бездумна тварина. Мова ж є явище соцiальне, що вироблене завдяки колек-тивному спiлкуванню i думанню. Друге є те, що будь-яка людина сьогоднi обов'язково є громадянином тої чи iншої держави з певними правами i обов'язками. Так що вона соцiальна -- хоче вона того чи не хоче. Тисячами ниток вона прямо та посередньо пов'язана з iншими людьми i державою.

Однак визначальна тонкiсть полягає в тому, що люди соцiальнi дуже рiзною мiрою кiлькiсно i по-рiзному якiсно. В разi, коли центр тяжiння знаходиться в бiологiчнiй, твариннiй галузi iнтересiв порiвняно з iншими можливими варiантами життя, тодi даний iндивiд заслу-говує на назву бiологiчної iстоти. I все, що було сказано досi про характер бiологiчної Природи, може слугувати також характеристикою бiологiчного типу. Властиво, це буває тодi, коли головне для людини живiт, харчi, здоро-в'я. Коли вона живе, щоб їсти i пити, а не їсть i п'є, щоб жити. Коли їй байдужi будь-якi досягнення цивiлiзацiї, культури, окрiм знарядь здобуття поживи i тiлесного ком-форту. їй байдужа будь-яка культура: лiтература, музика, живопис, кiно, театр (хiба що за винятком бульварного i детективного), не кажучи вже про науку, методологiю, фiлософiю i релiгiю. Вона глибоко аполiтична. В нiй вiдсутня навiть народна культура -- хiба що тiльки для виду. Вона просто iснує сама по собi. Iншi люди їй непотрiбнi. Вона вступає з ними в контакт лише тою мiрою, якою їй щось потрiбно, щоб прожити. Наприклад, обмiнятися товаром або купити харчiв.

Людей за межами своєї сiм'ї i кровного роду представ-ники бiологiчного типу розглядають подiбно речам -- утилiтарно. Корисних люблять, не корисних не люблять або байдужi. Кожна особа поза межами кровного роду, яка не приносить нiякої користi, -- чужинець. "Мiй дiм -- моя

фортеця!" -- цей лозунг чудово пiдходить бiологiчним. Iндивiдуалiзм бiологiчних не обов'язково антиморальний. Вони досить часто етично просто нiякi, оскiльки живуть, по сутi, поза соцiумом. Взагалi, iндивiдуалiзм з морального боку не є чимось негативним в абсолютному смислi. Оцiнка залежить вiд типу соцiуму, вiд його характерних норм i цiнностей. Так, в одному соцiумi на першому мiсцi може стояти iнтерес iндивiда, а в iншому -- колективний iнтерес. Це ще залежить вiд загальної зовнiшньої ситуацiї. Наприклад, в разi вiйни на перше мiсце обов'язково ставиться державно-колективний iнтерес. Дезертир -- гiрше ворога. Нарештi, моральна норма залежить вiд типу етносу. Те, що для iнших може здатися негативним iн-дивiдуалiзмом, для нас може бути позитивною нормою: незалежнiсть думки, самостiйнiсть, сила волi. Бувають також iндивiдуалiсти, якi просто переросли соцiальнi iнте-реси i культуру свого оточення. Але то вже стосується iншого типу.

Помилкою було б прирiвнювати бiологiчний тип до дикуна. Дикуни, тобто особи з первiсним ладом життя без сучасної науки, технiки i технологiї, якi живуть на землi i вiд землi, а в природi i вiд природних дарiв, скорiше соцiальнiшi вiд нас самих. Оскiльки не дуже можуть видiлити себе з колективних уявлень свого племенi. Рiвень цивiлiзацiї може навiть сприяти поширенню осiб бiологiчного типу, даючи їм "розвернутися". Цiкаво, що сучасна Захiдна цивiлiзацiя надає чималi можливостi для окремої особи обмежитися бiологiчним життям. Людина може пiти iз свiту людей або не попасти в нього. Наприклад, самотнiй фермер iз своїм родом, свiт якого не виходить за межi харчiв, здоров'я, грошей i працi заради них. Бiологiчнiсть особливо виразна, коли господарство натуральне -- i не потребує нiчого анi продавати, нi обмiнювати. Звичайно, суть не в характерi господарства, а у внутрiшньому свiтi особи i характерi її стосункiв з iншими людьми. Бiологiчний тип не прагне колективу, не розумiє його iнтересiв, йому чуже будь-яке групове життя, окрiм кревнородового. Його нiколи не мучить сумлiння з приводу своїх вчинкiв з "чужими". При тому всьому, стосунки бiологiчного типу з iншими людьми можуть бути дуже активнi ("пiд лежачий камiнь вода не тече"), але переважно дiловi i формальнi. Культурний iнтерес тут вiдсутнiй в планi споживання. Головне: хлiб, жiнка, дiти

i видовиська. Для мене найдивовижнiшим було те, що серед бiологiчних трапляються також особи з чималими здiбностями. Можливо, саме це й стало головним поштов-хом для розгадки таємницi типологiї людей.

Iз написаного можна зробити висновок, що бiологiчнi дуже сiмейнi. Це i так i нi. На завадi стає вiдсутнiсть моралi i сексуальна полiгамнiсть. Коли в бiологiчного вже є сiм 'я, дiти i чимало маєтностi, тодi йому тяжко всього цього позбутися. Тримають речi, дiти, грошi, квартира. Тому бiологiчного можна легко пiдчепити хатою i машиною в якостi приданого. Коли ж сiм 7 вчасно не заведено, коли вiдсутнi добробут i дiти, то бiологiчний легко рве стосунки. Тим бiльше, що в нього, як правило, пiдвищена сексуальнiсть i прагнення "свiжини".

Парадоксально, але можливо, що "дитя природи" Ж.Ж.Руссо є iдеалом якраз бiологiчного типу. Хотiло-ся б, щоб читач сам над цим задумався.

АТРИБУТИКА БIОЛОГIЧНОГО

(Бесiда)

Менi здається, що важкувато збагнути бiологiчний тип через його опис. Тому може бути корисною жива бесiда.

Ейк: Ти знаєш, що я все розумiю. Але скажи менi так, щоб я мiг визначити точно, що ось цей чоловiк -- бiологiчний тип i нiякий iнший!

Ор: Я не бачу тут особливої проблеми. Бiологiчний живе своїм тiлом i тiльки тiлом. Хоча може обiймати значне становище. Наприклад, один мiй знайомий -- директор фабрики з Фастова. Його дружина -- дирек-тор магазину. Мають пiд Фастовом двоповерховий палац. Живуть далеко не на зарплату. Навiть коридори викладено дорогою iмпортною плиткою. Дочка в де-в'ятому класi. Я щось там їм допомiг, так батько:"Бач як Орест пiдбивається в зятi!". У мене одразу пропав до неї iнтерес. Люди їх не цiкавлять, а тiльки матерiальне становище i здоров'я, яке все це забезпе-чує. Гарнi харчi, добре здоров'я, коштовностi, килими, телевiзор... Я нiколи не бачив когось з книгою!

Ус: Оскiльки бiологiчнi культивують здоров'я, яке у них асоцiюється з силою, то досить часто захоплю-

ються спортом. Цiкаве свiдчення одного музиканта про спортсменiв:"Вони живуть не головою, а iнстинк-тами. Коли в кiнцi вечора вони стали в коло i розiйшлися в шаленому темпi музики -- мiж ними виник якийсь дикий (тваринний) зв'язок. Я боявся, що вони рознесуть залу".

()р: Прагнення сили є лише окремим випадком праг-нення влади. Бiологiчнi борються за владу, бо вона ( силою в кубi.

Ус: I можливо, влада не самоцiль, а засiб для тiлесного комфорту. Посада твоїх знайомих директорiв з провiнцiї, певно, насамперед є засобом для їхнього матерiального благополуччя.

Ейк: Менi хотiлося, аби Ус висловився так, щоб у мене зникли всi запитання. Усе, я бажаю метафiзичної чiткостi: яка атрибутика, якi критерiї?

Ус: Я не метафiзик, а методолог. Але гаразд. Якщо Тобi це так потрiбно практично, по пiдходь ось як:

I по-перше. Треба визначити систему цiнностей i, особливо, понадцiнностей iндивiда. Цi останнi особливо важливi, бо на них, як на палях, тримається весь його свiтогляд, розумiння сенсу життя, вчинки в буденних i а вирiшальних ситуацiях. Так, оскiльки для бiологiчних понадцiннiстю є матерiальнi, а не духовнi блага, то вони розумiють матерiалiстичну фiлософiю не iнакше як примат первинних плотських потреб над духовними. Цi останнi їм здаються чимось подiбним до iлюзiй. "Взяв у руки -- маєш вещ!" -- ось що вони цiнують.

По-друге. Важливо знати характер взаємин з iншими людьми, з iншими типами. Наприклад, серед твоїх або моїх приятелiв не може бути бiологiчних. Бо дружать найскорiше iз собi подiбними, а до фундаментально контрастних почувають антипатiю. Бiологiчнi май-же автоматично стають у ворожо-агресивну позицiю до таких як ми. Властиво, я ще якось можу їх зрозумiти, але не ти. А Орест унiверсальний: вiн з усiма може вступати в контакт. Його всi можуть полюбити, якщо тiльки вiн захоче.

Нарештi, по-третє: з'ясувати характер його почуттiв i взаємин iз соцiумом. Зокрема, як вiн дивиться на iснуючу мораль i як чинить практично. Моральнi про-блеми, голос сумлiння для бiологiчного -- дурницi. Хоч

вони бувають досить добрими, але та їхня доброта стихiйна, бездумна -- закладена десь в генах, а не здобута себевихованням i гартуванням сили волi.

Ти хочеш атрибутики? Життя тiлом, його потребами i насолодами, культ фiзичної сили та iнших тiлесних спроможностей. Супермени в кiно якраз такi "спорт-смени". Розкутi iнстинкти, особливо iнстинкт "мати" i агресивностi. Винятковий страх втрати здоров'я, смертi i воля до життя на рiвнi майже iнстинкту. Гребуть все пiд себе, щоб збагатитися i посилитися. Ор: Ти забув про сексуальнiсть. Бiологiчний чоловiк може злягатися з будь-якою самицею, в будь-який час i в будь-яких умовах. Лiбiдо його сильне, але грубе. Йому майже все одно кого..."поiмєть". Жахливо боїться iмпотенцiї. Коли таке трапиться, може покiнчити самогубством.

Ейк: На мене все це наводить жах. Я не можу їхати в транспортi, дивитися на них, чути їхнi дурнуватi балачки про жiнок як про самиць, про футбол. Але як це iншi наче того не помiчають?

Ус: Звикли -- це раз. А по-друге, частка соцiальностi у бiологiчних дає їм змогу маскуватися на людях, грати роль "нормального" громадянина. Немале значення має й те, що їх досить багато. Вони можуть утворювати навiть своєрiднi престижнi клуби типу "Клубу 100". В цей новоутворений клуб мають право входити тiльки особи, вага яких не менша 100 кг. То не важливо, що в нього черево як дiжка, а ноги мов сiрнички. Вiн, бачите, має "вагу". Критерiй цього клубу суто бiологiчний. Активними його членами виступають навiть деякi доценти iнститутiв.

Ейк: Це духовний маразм!.. Такi при нагодi стають фашистами.

Ор: Не поспiшай з осудом, Ейку. Всi хочуть жити i живуть як можуть. Щоб народ не виродився фiзично, потрiбнi й такi, якi культивують своє тiло i здоров'я. "В здоровому тiлi -- здоровий дух" -- казали ще греки. Ейк: Воно то так. Але ти затiнюєш проблему. Я нiко-ли не погоджуся з тим, що необхiднi обивателi. Через них все зло на свiтi! Причому, я не вiдношу до обива-телiв справдi трудящий народ. А деяких трутнiв з дипломами, якi нi на що не придатнi, а тiльки гнобити iнших!

Ус: Менi твiй пафос, брате Ейку, дуже близький. Однак я боюся, що ти поспiшаєш ототожнювати бiологiчних осiб з обивателями. Серед милих твоєму серцю тру-дящих чимало бiологiчних. А серед ненависних тобi чиновникiв значна частина вiдноситься не до бiоло-гiчного, а до соцумального типу. Так що обивателi -- i важча i ширша категорiя осiб порiвняно з бiологiч-ними. Це окрема тема.

Ейк: А ти не мiг би змалювати менi образ такої людини? У тебе ж, мабуть, не один живий прототип?! Мене найкраще переконують образи.

Ус: Чому ж би не мiг? Менi заради Тебе, Ейку, й най-ближчого свого сусiду не жаль. Отже, який вiн iз себе? що вiн робить? якi його найбiльшi iнтереси? як вiн вiдноситься до соцiуму? який його сенс життя?..

Ор: I яка його сексуальнiсть -- лiбiдо?

Ус: Усе можу розповiсти, бо бачу його життя наче по телевiзору. Телевiзорiв я терпiти не можу, але вiн змушує своєю галасливiстю i своєю дiяльнiстю в квар-тирi все те бачити увiч.

Човнi вiн подiбний до бульдога. Нi краплi живої людя-ностi не можна спостерегти в його по-вовчому хижих очах i одутловатому обличчi з тяжким пiдборiддям. Вираз постiйного невдоволення тим, що роблять ближнi, i грубi команди та скандали. Руки непро-порцiйно великi наче раковi клешнi, загребущi. Весь вiн чорний мов земля.

Головнi його прагнення в життi -- це мати i тiлеснi втiхи. Серед цих останнiх на першому мiсцi -- секс. Має вiн двi великi квартири. Одну двокiмнатну в центрi мiста, а другу тут, жiнчину. Площi в нього на одного бiльше в кiлька разiв, нiж у мого брата на всю велику сiм'ю. Хоч брат був навiть ректором, а цей -- рядовий iнженер. Має вiн дачу i дiлянку землi тут у мiстi. Має моторного човна на Днiпрi. Мав би давно й машину, якби не боявся розбитися. Обидвi великi квартири вщерть забитi речами, шафами, поличками i рiзними прибудовами. На кухню вiн впер аж три столи -- щоб для мене не було нiякого простору, -- тумбочки, цiлий кухонний комплекс, великий холо-дильник. Всi стiни зайнятi шафами i всiлякими пiдвiсними вiшалками. Повернутися нiде. У мене лише сорок сантиметрiв пiдвiконня. Лоджiю, яка належить

до моєї кiмнати, вiн теж захопив через вiкно кухнi. Зробив i поставив там величезну дерев'яну шафу для всякого сiльськогосподарчого причандалля, поставив ще один холодильник. На тiй шафi висить величезний! сiрий замок. У сiнях теж шафи вiд стелi й до стелi. Сам поробив, бо в магазинах таких високих не продають.

А потiм, щоб мати право казати: "Моя шафа". Ванна й пiд ванною -- все забито. Навiть у туалетi над бачком пристосованi двi полички для взуття i порозвiшанi лижi. В кiмнатах вiд стiни до стiни -- шафи i полицi. В кожнiй -- по телевiзору, якi вимикають-ся iнодi тiльки з мiркувань економiї. На кожнiй кiмнатi -- кiлька замкiв. Вiн ходить з цiлою в'язанкою ключiв. Переходячи з одного примiщення в iнше, замикає дверi навiть серед бiлого дня i коли всi вдома. До такого порядку вiн привчив i свою жiнку та привчає пасинка. Квартира на нiч замикається на два замки i вiшається ще тяжкий металевий ланцюг. Силою вiн змушував робити це й мене, але нiчого не вийшло.! Тодi вiн встає посеред ночi й навiшує той ланцюг... сам.

До жiнки в нього не кохання, а тiльки любострастя. Причому сильне, бо вiн надмiру сексуальний. Ложе! стоїть перпендикулярно стiнi, i вiн його любить i вдень,! i вночi. Жiнка для нього -- об'єкт насолоди, а не I суб'єкт з душею. Цим вона його й стримує, заради | цього вiн i старається заслужити ласку. Пасинка свого I ненавидить, бо частина її ласки належить йому. Мене ненавидить, бо займаю деякий простiр.

Вiн гадає, що в стосунках головне сила й що майже I все можна вирiшити фiзичною силою. Особливо на ] своїй замкненiй територiї. Мене вiн спочатку хотiв I взяти прямим терором. Але виявилося -- заслабкий. 1 Тодi вiн зайнявся боксом i гирями. Нападав ззаду. | Однак навiть травми мене не зламали. Я не вiдповiв йому тим же. Тiльки захищався. Не мiг опуститися до I бiйки, хоча певен, що вiн спасував би, бо в душi I боягуз -- все той же страх смертi бiологiчних. Був ' випадок, коли я його теж вхопив за волосся, так вiн почав проситися, а сам при тому рвав моє волосся... , хоч зовсiм з iншої вагової категорiї. Такого толерант-ного сусiди як я йому й не снилося. I це йому додає ненавистi нижчого до вищого.

У вихiднi днi та при кожнiй нагодi вiн спить до обiду. Л потiм -- не природа, не театр, не виставки, а пило-сос, пилосос, пилосос i новi полички, полички, поли-чки. Великий гамiр вiд нього одного. Бiгає мов кiнь. Гавкає. Забемкують голову обидва телевизори i транзистор на кухнi. Той човен йому потрiбен не заради природи, а щоб вловити риби, якої у нас немає в магазинах. Любить все, що сприяє його iнстинкту мати", що оберiгає його маєтнiсть. Собака -- це той же замок.

Мати... Яке пуття з того, якщо не можеш ним по-всякчас скористуватися, якщо не знаєш, де воно зна-ходиться. Тому потрiбен порядок. Щоб все було на своєму мiсцi. "Чому цi тапочки лежать тут, а не там?" I такого факту йому досить, щоб пiдняти на доб-рих пiвдня скандал. Той гавкiт дурний як сто пудiв диму.

Нiколи не бачив його з книгою. Нiколи не чув, щоб щось його душевно чи духовно мучило. Нiяких абстрактних бесiд, властивих для iнтелiгенцiї, нi-яких пiсень, притаманних нашому народу, гумор тiльки на сексуальну тему, сальнi анекдоти. Нiяких друзiв i приятелiв. Тiльки формальна служба, пiд-робiток i дiм та секс. Я це не можу назвати навiть сiм'єю. Хоч чимало жiнок могли б характеризувати мого як "сiмейного" i "господаря". Я ж гадаю, що сiм'я передусiм тримається на душевнiй любовi i на вiдпо-вiдальностi.

Ейк: Менi здається, що це просто класичний приклад сучасного обивателя з дипломом. Таких я найбiльше ненавиджу.

Ус: Обиватель то обиватель. Але це бiологiчний оби-ватель. Класичний обиватель з дипломом у Києвi має претензiї щодо знання лiтератури, iсторiї, цiкавиться полiтикою, обстоює якусь свою, часто вбогу, думку, критикує владу i що "у нас значно гiрше, нiж у них"... Однак на дiлi пристосовується. Й нiчим не пiдтверд-жує пафосу своїх голослiвних переконань. Вiн тiльки сподiвається, що хтось йому дасть i добробут, i свободу У вiтрах iсторiї вiдсутнє його дихання. Духовнiсть i вища культура, якi вiн iнодi справдi любитель спожи-вати -- теж не його заслуга. Хiба що тiльки в якостi представника попиту. "Нехай iншi дурнi ризикують,

але не я. Ось коли я матиму певне становище, тодi я повною мiрою скористаюся плодами, яких вони навирощують", -- ось що є в пiдсвiдомостi класичного обивателя.

Ейк: Цiкаво, чи iснують у нас лiтературнi образи подiбних типiв.

Ус: Ця тема практично була пiд забороною, оскiльки головним героєм мiг бути лише позитивний тип. Однак пробивалося. Валерiй Шевчук просто зле висмiює кла-сичних обивателiв у своїх оповiданнях i повiстях.

Але, здається, з найбiльшою художньою силою бiологiчний тип змальований в повiстi Володимира Дрозда "Самотнiй вовк". Використовуючи нашi тра-дицiйнi засоби химерного роману, Дрозд дав перекон-ливий образ людини-вовка. Ночами той чоловiк ро-бився справжнiсiньким вовком. I письменник зобразив його вiдчуття, стимули i мотиви дiй iз самої середини натури. Раджу почитати.

Письменники нерiдко показують, як в жорстоких умо-вах боротьби за фiзичне виживання людина опус-кається до бiологiчностi. Класична в цьому планi "Любов до життя" Джека Лондона. Голодний, ви-снажений золотошукач повзе з глибин Аляски до моря, а поруч з ним ледве пересувається старий i немiчний вовк. Кожен чекає, коли другий втратить притомнiсть, щоб розiрвати зубами його горло й напи-тися кровi...

В кiно менi найбiльш запам'ятався з цього приводу образ старого злочинця (головний герой) у фiльмi! Iллєнка "Солом'янi дзвони" (за власним сценарiєм). 1 Двi думки, два iнстинкти спрямовували все його життя:! вижити i мати, мати i жити. I тому вiн пристосовується i до нiмцiв, i до "совєтiв". Продавав душу i душi людей ] i тим i тим. Грiб завжди й усе пiд себе, не гребуючи засобами. Вiн пройшов усе. I завжди виживав. Я роз-глядаю цей образ як символ вiчностi й незнищенностi Зла.

Зрозумiло, що бiологiчний тип i гранична антиморальнiсть -- не завжди обов'язково йдуть плiч-о-плiч. Лiтература й кiно -- i всi ми українцi (i я, мабуть) \ занадто поспiшаємо моралiзувати. Це не обов'язково хоча б тому, що в кожного є домiшка соцумальностi i навiть духовностi.

СОЦУМАЛЬНА ДУМКА
I СОЦУМАЛЬНИЙ ТИП ЛЮДИНИ

( поглядаючи сьогоднiшнiх людей, я не перестаю вражатись, наскiльки вони глибоко соцумальнi. Вони майже начисто забувають про свою матiр Природу i цiлком поглиненi стосунками з людьми, спiльною працею, спiлкуванням, сiм'єю та iншою марнотою марнот. Майже нiхто не годен обходитися без постiйного спiлкування з iншими людьми та його штучними замiнниками у виглядi телевiзора i газет, без комфорту, без рафiнованих насолод i цивiлiзованого життя, без людської симпатiї, без товариства, без боротьби за особистий статус, без кохання та i iм'ї... Або ж людинi щось не дає жити iнакше!? I тiльки великi диваки типу ченцiв, йогiв, окремих художникiв, здається живуть цiлком анахоретами. Але й то не зовсiм так. По-перше, у них, як правило, своя власна мiкрогромада iз власними цiнностями, традицiями i моральними нормами. По-друге, вони значною мiрою залежать вiд ставлення до них ширшого свiту. Держава може, наприклад, скасувати всi монастирi, заборонити мандрiвне i життя -- i бувай здорове чернецтво!.. Прощавай циганство! Але головне, що, живучи в суспiльствi i начебто цураючись його, особа так чи iнакше прагне утвердитися и ньому чи через нього: пiдняти свою вартiснiсть, зайняти високе мiсце, втiлити свої погляди i свою волю, реалiзувати творчий потенцiал, здобути славу, суспiльнi блага, завоювати Iм'я, пiдтримати здоров'я, досягти багатства, рiзкошi, влади -- i все таке iнше. Одне слово, кожна людина прагне тих чи iнших успiхiв. Це далеко не обов'яз-ково службова кар'єра. Байдужий до неї може бути зовсiм не байдужим до успiхiв в коханнi, у жiноцтва...

Так чи iнакше всi ми соцiальнi, принаймнi, зовнiшньо, бо надто тiсно взаємопов'язанi, взаємозалежнi. Ну, хоча б через продукти своєї працi. Хочемо ми того чи не хочемо, а мусимо користуватися спiльною мовою, дотри-муватися якихось норм у взаємостосунках, зануренi у спiльну культуру, зокрема у "другу природу". Технiка i технологiя стають все бiльше й бiльше умовою i способом нашого життя.

Теза про соцiальнiсть людської iстоти тривiальна. Фiлософи постiйно на цiй темi наголошують. Кажуть, що пилина, на вiдмiну вiд соцiалiзованих тварин, соцiальна

свiдомо. I тим вона вирвалася з тваринного свiту пануван-ня iнстинктiв. Завдяки своїй свiдомостi гомо сапiєнс вiдiрвався вiд своєї першої природи -- бiосоцуму -- ! створив поруч з ним i над ним нову установу -- соцiум Вiн має цiлий ряд установ самоорганiзацiї, самозбере-ження та саморозвитку, а також засоби володарювання над першою природою, включаючи всю флору i фауну! Перша природа виступає для соцiуму лише матерiалом i засобом iснування, а не цiллю. (Покорити природу! --I такою досi була основна мета соцiуму щодо своєї прародительки).

Моя нова тонкiсть полягає в диференцiацiї загально-людської соцiальностi i соцумальпостi. Ця остання не у всiх є домiнантою. Справдi, не важко помiтити, що внутрiшньо особи соцiальнi далеко не однаковою мiрою. Частина з нас скорiше бiосоцiальна, нiж соцiальна. Бо живе переважно природними iнстинктами, своїми елементарними хотiннями, фiзiологiєю, тiлом, нiж всiм iншим -- душею та розумом, наприклад. Це нiяк не дивно, якщо врахувати, що бiоцiнностi людського роду зберiгаються в кожному з нас, як би високо ми не пiдiймалися над "земним". Чоловiк недарма панiчно боїться кастрацiї, а жiнка безплiдностi. Нерiдкi випадки, коли чоловiки кiнчають життя самогубством через iмпотенцiю (хоч нiчого їм не болить!), а жiнки переживають тяжкий комплекс своєї неповноцiнностi в разi безплiдностi (хоч без того могло б i не бути бажання мати дiтей!). З подiбних парадоксiв добре видно, як бiоцiнностi переростають в соцiальнi цiнностi. Уже вiд одного падiння своєї вартостi в очах оточуючих, вiд втрати соцумальної цiнностi особа втрачає душевний спокiй. Властиво, трагедiєю це стає лише для соцумальних типiв осiб. Якi ж їхнi суттєвi риси?! яка, так би мовити, атрибутика?

I. "Моральнiсть", яку вiрнiше називати конформiзмом, хочеться вiдмiтити в першу чергу. Добре вiдомо, що ос-новним засобом самоорганiзацiї соцiуму є мораль. Там, де мiцна громада, не потрiбно мiлiцiї (як це було характерним колись в наших сiльських громадах). Мораль виступає як влада над бiологiчними iнстинктами i iндивiдуальними бажаннями на догоду колективним соцумальним вимогам i нормам. Вона виступає як громадська свiдомiсть в кожному iндивiдуумi. Завдяки цьому вiдбувається саморегуляцiя його стосункiв iз соцумом його проживання. Вихо-

дить так, що на боцi iнтересiв iнших людей (наших явних комунiкантiв або неявного "колективного") стоїть наше власне сумлiння, яке, по сутi, не наше особисте, а загаль-не. Звiдси зрозумiло, що для значної частини осiб "мо-раль"- є фокус їхнього свiтосприйняття i спосiб орiєнтацiї у свiтi, вона є критерiєм "належної поведiнки". Iнакше кажучи, соцумальнi в своєму життi орiєнтуються передусiм на норми i цiнностi соцiуму, на так звану "громадську думку", на те, щоб бути "як всi люди". Коли всi вiрують в Христа i ходять до церкви, соцумальний теж вiрує i ходить. Коли всi атеїсти i кричать "Ура!" Сталiну, соцумальний теж атеїст i кричить "Ура!". Коли всi вiрують в Гiтлера i записуються в СС, соцумальний теж вiрує в фюрера i ревно виконує всi вказiвки публiчного iдола. Коли всi досять -- соцумальнi теж доносять. Коли всi проститують -- соцiальнi обов'язково не вiдстають. Доходить до того, що соцумальнi тiльки тому пруться до вузiв, що цє престижно, а не тому, що вiн хоче щось знати i як-найбiльше здiйснити.

Звiдси неважко збагнути, що саме соцумальнi задають 'тон' як в позитивних, так i в негативних ефектах масової психологiї. Причому останнi переважають. Бо скутi кайда-нами соцумальної моралi iндивiди залюбки дають волю своїм iнстинктам в анонiмнiй ситуацiї серед великої юрби. Варто тiльки якомусь фюреру кинути гасло "Бий жидiв!", як така публiка накинеться з дубинами на євреїв не тiльки в анонiмнiй ситуацiї (як то в юрбi, що повертається з футболу), а й публiчно, коли є на те офiцiйне добро радiо, газет i телебачення... I полiтики вмiло використовують соцумиль-них в своїх iграх з людським добробутом, гiднiстю, щастям i життям... Бiологiчним не вистача або кiлькостi, або впливу...

Звичайно, всi ми певною мiрою конформiсти. Але с права якраз в тому й полягає, що для кожного фундаментального типу ця мiра суттєво рiзна. Так бiологiчний iндивiд дотримується певного мiнiмуму, що необхiдний йому лише заради зручностi й елементарної вигоди. Вiн обмежується зовнiшнiм, формальним, офiцiйним в стосунках i не дуже допускає "мораль" в свою душу. У духов-ного всi загальники проходять вогонь його критично-ре-волюцiйного духу, перевiрку на вiдповiднiсть його принципам та iдеалам. I якщо вже вiн стає моральним, то свiдомо i з великої букви. Соцумальний же порiвняно

з духовним несерйозний i бездумний. Його проблема -i правильно вловити загальний стиль, тенденцiю взаємин i вчинкiв як взагалi, так i в кожнiй конкретнiй ситуацiї зокрема. В цьому корiнь багатьох загальних явищ нашого життя, починаючи вiд курiння дiвчат i кiнчаючи на-цiональним нiгiлiзмом або русифiкацiєю. Подаю деякi характернi бесiди.

Одна мати приїхала в Крим провiдати дочку на практицi i помiтила, що та почала смалити наче труба. Дiвчата вiдверто палять, а викладач не звертає нiякої уваги. Жiнка накинулася на нього з претензiєю: "Ми дома боремося з цим, а Ви дозволяєте?!".

Викладач: А що я можу вчинити? На семеро дiвчат у мене троє хлопцiв. Так ось, всi дiвчата смалять, а хлопцi нi. А потiм, вони ж дорослi, а не "дiти"!

Ус (матерi): Це себествердження: вияв загального духу жiночої емансипацiї. Хлопцям немає в цьому потреби. Мати: Це дурiсть! Дочка каже: "А що ти хочеш, щоб я була бiлою вороною?! Всi палять, от я i приєднуюсь до гурту".

Ус: Кожен себестверджується на рiвнi свого розуму i культури: одна смалить, друга п'є, третя "гусарить", четверта -- кар'єристка, а п'ята -- поет. Iнодi всi цi п'ятеро поєднується в однiй особi. Це через соцумальнiсть жiнки. Вона легко пiддається будь-якiй модi. Властиво, подiбним соцконформiзмом страждає пере-важна бiльшiсть. Дочка -- в тому, що смалить завдяки | товариству, а хтось в тому, що говорить не по-нашо-му... -- бо всi тут тепер "цвенькають", як писав Шев-ченко в поемi "Сон". А скiльки доносило, скiльки ^!катувало свого ж таки брата тiльки тому, що всi так чинили...

Мати: Ви хочете сказати, що я теж така!?

Ус: Я не хочу того сказати -- Ви самi про себе свiдчите: 1 зi мною говорите українською, з усiма iншими -- росiйською. Всiм приємний ваш конформiзм. А вам -- пряма вигода!

Одне з найцiкавiших питань -- творчiсть соцумальних.] Треба сказати, що вони не тi, що зрушують гори, бо творчiсть -- нахабство, безсоромнiсть! Соцумальний може i цiлком припинити творити, Коли умови несприятливi, I навiть коли має безлiч глибоких iдей. Вiн може створити

щось унiкальне -- i викинути як таке, що не проходить внутрiшньої цензури (яка є просто iнтеризованою нинiшньою цензурою). Йому досить тiльки уявити, яке його продукт зустрiне ставлення, що з того може бути -- i капут. Мiй приятель К. не пише, бо "все одно не видрукують". Але особливо мене вразила одна гарна поетеса.

Поетеса: Я прочитаю вам свої три останнi вiршi перед тим, як їх викинути. (Читає).

Автор: Вiршi Вашi просто дивовижнi! Я й не здогаду-вався, що Ви такий славний поет. Чому ж Ви їх викидаєте?

Поетеса: Бо вони не пiдуть до друку. Я майже все життя пишу й викидаю... Одного вiрша люди знайшли в корзинi серед смiття -- i потiм вiн став першим вiршем нової збiрки!..

Автор: От бачите! То чому ж?.. Хiба обов'язково дру-куватися? Я, наприклад, навiть маю втiху, коли мене не друкують. Отже чогось вартий, отже йду попереду... Поетеса: Зрозумiйте, я друкуюся ще вiдтодi, коли ходила пiшки пiд стiл. I одразу був поставлений залiзний кордон: за однi вiршi -- грошi i слава, а за другi -- самi знаєте...

Автор: Певне, саме це i є суттю того, що називається "соцреалiзмом". Дякую, а то я нiяк не мiг второпати. Очевидно, саме тому у наших визнаних письменникiв i поетiв не знайшлося майже нiчого у шухлядах столiв, коли надiйшли трохи лiпшi часи. Всi писали "для друку", тобто задля грошей i почестей. Продаєтеся i продаєте нас! (Тут менi прийшла думка ввести нове слово -- "пiєт". Є поети, а є пiєти. Моя спiврозмовни-ця, виходить, пiєтеса).

Пiєтеса (вiдчувши, що вона перестає менi подобатись): Я не боюся смертi! Це для мене просто позбавлення вiд мук, що дiйснiсть не така...

Автор: Вам тяжко через власну соцумальнiсть: немає сил плисти проти загальної течiї, страшно думати не гак, як бiльшiсть, i говорити не тою мовою, що бiльшiсть... Але iскра Божа Вашого духу постiйно нагадує Вам, шо таке життя -- фальш...

Критику конформiзму соцумальних я ще продовжу пiзнiш. А зараз насамперед потрiбно розкрити атрибу--

тику i її змiст. Нi, не можу заспокоїтись, оскiльки мене можуть не так зрозумiти вiд самого початку! Необхiдно сказати, що в оцiнцi "моральностi" наявний момент вiдносностi. Так, бiологiчний тип теж по-своєму "моральний". Але те, що для духовного -- свiдомий мiнiмум; (це для того, який не помiщався на моралi), для бiологiчного виглядає максимумом, бо потребує надто великих зусиль самосвiдомостi. Вiн же зорiєнтований го-ловне на своє власне тiло, на його матерiальне забезпечення. "Ближнiй" для бiологiчного -- лише вигiдний партнер в здобуттi i споживаннi так званих "первинних" благ. Взяти навiть сiм'ю. Сiм'я для бiологiчного -- це в iдеалi добре збалансована команда для успiшної бо-ротьби за матерiальнi блага i природне виживання. Любовнi почуття в нього значною мiрою замiняються чуттєвiстю i почуттям власностi. Дружину любить як свою кревну власнiсть, як джерело сексуальних утiх..] любить за її здорове i гарне тiло... Дiтей люблять вони iнстинктивно, первинно, кревно... I нiхто дужче за бiологiчних не любить так звану матерiальну власнiсть. Для iнших типiв вона бiльшою мiрою вiдiграє роль сим-волу чогось iншого: престижу, влади. У бiологiчних же власнiсть ототожнюється з силою i життєздатнiстю*. Нас же виховують, соцiум прищеплює нам ставитися до цiнностей бiотипiв зневажливо, як до чогось нижчого Це тому, що атрибут "моральностi" найбiльше вiдповi-дає духу соцумальних, якi задають тон своєю вiдносною кiлькiстю. В якостi своїх зразкiв вони рекламують справжнiх гуманiстiв-моралiстiв, хоч далеко не на-

* До сказаного ранiш про бiологiчних хочу тут особливо наголоси-ти. що бiологiчнi зовсiм не обов'язково дурнiшi вiд iнших (в загально-вживаному поняттi розумностi). Серед них бувають навiть помiтнi фiло- софи. Ось, наприклад, доктор фiлософiї К. час вiд часу повторює менi такс:

-- Гадаєш, ти комусь потрiбен, окрiм самого себе i сiм'ї? Дарма! Треба думати лишень про себе i сiм'ю. До речi, заведи собi дружину... Так живуть тепер всi розумнi. Немає бiльше дурнiв серед розумних!

Я ж йому на те мовлю:

-- Непотрiбнi -- справдi не потрiбнi. Хто не потрiбен -- мусить стати погрiбним! I не обов'язково тут, i не обов'язково тепер...

-- Дивак ти -- iдеалiст. А з твоїми здiбностями та знайомствами неважко стати академiком i жити собi посвистуючи... Я б на твоєму мiсцi переїхав до Москви.

-- В Москвi i в академiках я був би не на своєму мiсцi, а на твоєму...

слiдують їх буквально. Iснують такi хитрi штуки як

"маска", "рацiоналiзацiя" (себевиправдання заднiм числом) i "конформiзм". Одне слово, не обов'язково мо-ральним бути, досить ним здаватися -- i можна жити серед людей. А що значить жити в сучасному розумiннi нього слова, в розумiннi соцумальних?

I а. Вихованiсть i соцiалiзацiя. В сьогоднiшньому цивiлiзованому суспiльствi звичайна особа потребує насамнеред того самого, що й її первiсний предок: хлiба, одягу, житла, жiнки, здоров'я, безпеки, розваг i дурману. Лис тепер все це в рафiнованому виглядi: вишуканi стра-ви, приправи i ласощi, модний i дорогий одяг в необ-меженiй кiлькостi, комфортабельне житло (i якнайбiль-ше площi!). Людина жадає власного найшвидшого транспорту, найчарiвнiшої дружини, найкращої медици-ни, дорогих цигарок або навiть наркотикiв, всiляких ви- довиськ, iгор, кiно, телевiзора, туристичних поїздок, вiдпочинку на морi. Окрiм того, ця особа хоче естетич-ною комфорту, тонкого сервiсу, косметики, цiкавих спiвбесiдникiв, розважальних книг, легкої музики, пiкантних картин та iншого "мистецтва"... В усьому такому людина виявляє свою дивовижну ненажерливiсть. Не-дарма її фундаментальне бажання -- мати тугий гаманець, бо завдяки грошам вдовольняється бiльшiсть за-тiнених людських потреб.

Але оскiльки ненажерних надто багато, а ресурсiв порiвняно мало (особливо якщо їх не створювати i не працювати), то одне з головних завдань соцiуму (i вiд-повiдно держави) -- виховати порiвняно скромного гро-мадянина, зробити, по можливостi, кожного соцумальним, "соцiалiзувати" iндивiда в процесi його зросту i навчання... Тонкiсть системи виховання полягає в тому, пiн особа повинна прагнути чесно заробити необхiднi їй кошти: любиш кататися -- люби й санки возити. IIотрiбна праця -- ось одне з великих досягнень цивiлiзацiї! Бо невихована, несоцiалiзована особа не хоче Нiчого робити, а бажає тiльки споживати i розважатися. I не цiлком можна зрозумiти, бо трудитися взагалi не-ма i о, Недарма це дiєслово походить вiд слова "трудно". Хоч i руд чималою мiрою полегшується, коли є iнтерес до нього. Тому проблема i прагнення кожного -- вибiр фаху на свiй смак. Особа шукає "спорiдненої" працi, тобто приємної для душi... або "легкої", або такої, за

I й |Ю

яку добре платять, або ж "престижної" в соцiумi. Цьому останньому засобами моралi, незручними умовами життя та через посереднiсть державної iдеологiї вдається до-сягти того, що скрiзь i всюди безробiття вважається ве-ликим горем. Цьому сприяє також одвiчна традицiя здо-бувати свiй хлiб насущний в потi чола...

Однак, якщо заглянути поглибше в суть, то вибiр фаху є вибором форми свого самообмеження -- професiйний iдiотизм. I одним з головних завдань соцiалiзацiї є вихо-вання подiбного iдiотизму*.

Гадаю, немає необхiдностi особливо пояснювати, що це одна iз розплат сучасної людини за свою "цивiлiзованiсть". Уявiть собi, що вам день у день доводиться займатися приготуванням пирiжкiв при планi 5000 щодня. Не можете! У вас диплом iнженера. На жаль, не дуже мiняє справу, коли день у день займатися процесом дублення шкури... Очевидно, ще про якусь всебiчну себереалiзацiю в такiй працi не може бути й мови. Iнша рiч, коли ви художник. Але й художник не iдiот тiльки тою мiрою, якою вiн не соиумальний. Як вiдомо, бiльшiсть художникiв -- просто заробiтчани. Осо-бисто для мене було б надто мало бути навiть прекрасним художником -- всього-на-всього художником. Але ж не можна вiд усiх вимагати подiбної несамовитостi. Потрiбно дивитися фактам в лице. А вони такi, що, слава Богу, багатьом людям подобається власна обмеженiсть... Я кажу тут слава Богу, пристаючи до обмеженої позицiї суто соцумальної особи або державного дiяча. Бо професiйний iдiотизм вигiдний соцiуму, оскiльки в такий спосiб дося-гається максимальна його продуктивнiсть... Нiкого не обходить, що в працi людина втрачає себе. Навiюється протилежне: тiльки у працi ти знайдеш себе**. Така соцумальна мораль...

Потреба працi пов'язана iз загальнiшим моментом життя: так само як i бiологiчна iстота, соцумальна особi

* Що ж я можу запропонувати як позитивну альтернативу? По перше, працю, в якiй продукт виготовляється людиною вiд його початку до самого кiнця. Так було у первiсних ремiсникiв. Тепер це може бутi завдяки робототехнiцi. По-друге, творчiсть, творчу працю митця, а н< фахiвця.

" Оскiльки це звучить як велика крамола, то мушу нагадати, що навiть Маркс близький до подiбних думок в тих мiсцях, де вiн пише про "вiдчуження працi" при спецiалiзацiї... А для екзистенцiального свiтосприйняття, як я його розумiю, то має бути безпосередньою iстиною.

прагне пристосуватися. Але тепер уже не просто до землi, до природи, не просто щоб вижити, а щоб жити в соцiумi "на належному рiвнi". Зайняти мiсце пiд сонцем i не згорiти. Жити в достатку, не надриваючись вiд працi i, по можливостi, одержувати втiху та схвалення громадськостi. Окремi "спортивнi" натури, щоправда, полюбляють працю на всю силу -- за таку ж саму платню. Дай Боже їм здоров'я!

Для кращих людей в соцiумi (передусiм з погляду самих i соцумальних) особлива привабливiсть сили труда полягає в тому, що це спосiб людини бути потрiбною iншим -- i їсти чесно свiй хлiб. Ця потреба -- явище характерно соцумальне. Бiда, коли праця вiдчужується настiльки, що стає лише засобом для прожиття. Тодi гине найкращий час i найбiльша творча енергiя. Горе тим людям, якi трудяться лише тому, що iншого способу користуватися суспiльними благами i займати в соцiумi належне мiсце практично не iснує. (Навiть розбiй -- знову ж таки труд, хоч i аморальний). Найлегше працювати соцумальним. I з економiчного боку вони є найбiльш корисною категорiєю.

Це досягається шляхом їх виховання i соцiалiзацiї. Певна вихованiсть i певна соцiалiзованiсть властива навiть бiологiчному типу. Проте у нього то переважно є зовнiшня форма спiвiснування. По-справжньому соцумальний має внутрiшню моральнiсть -- власний голос сумлiння. Його починає мучити совiсть i сором в разi, коли вiн вчинить щось "не так", як належить. У нього стає погано на душi, коли його слова чи дiла зрозумiли в негарному смислi. Вiн мовби носить в собi, так би мовити, громадську душу. I тому досить гостро i чiтко вiдчуває в собi "пристойнiсть" чи "непристойнiсть", "праведнi" й "неправеднi" думки та поведiнку. Вiн носить в собi моральнi iдеали, соцумальну мiру "добра" i "зла". (Тодi як, наприклад, духовна людина сама вирощує в собi власну мiру "добра" i "зла", свої особливi цiнностi, свiй свiт).

Це випадок справжньої соцiалiзацiї, яка спiвпадає з моральнiстю. (Я її називаю соцумальнiстю iз знаком "+". На дiлi ж моральнiсть i соцiалiзацiя (вiдповiдно, соцумальнiсть) досить далеко розбiгаються. Соцiалiзацiя сьогоднi виступає як карикатура на моральнiсть. Головною метою виховання стала не моральнiсть, а соцiалiзацiя, соцумальнiсть. В такому разi досить не бути

(

моральним в душi, а знати правила i норми успiшної поведiнки i демонструвати їх при потребi. Така фiктивна моральнiсть, коли мораль розглядається як механiзм пристосування, є не чим iншим як конформiзмом -- навiть з погляду самих же соцумальних... Але як би там не було, а соцумальнi найбiльше цементують соцiум -- його цiнностi, норми, традицiї i установи незалежно вiд їх якостi...

З цiєї нагоди до речi буде вiдмiтити властивий со- цумальним глибинний консерватизм. Справа в тому, що загальнi норми i цiнностi не можуть бути гнучкими й швидкоплинними -- всi враз не можуть змiнитися, пере-будуватися. Соцумальним потрiбна чiтка традицiя, сталiсть. Це помiтити нелегко. Бо на поверхнi соцу-мальнi дiляться на категорiї порiвняно гнучких i про-гресивних. I порiвняно рутинних i консервативних. (Я ще зачеплю це питання в мiркуваннях про "диктатуру моди").

Глибинний консерватизм соцумальних можна вiдчути у вiльнiй дискусiї, коли ти стаєш на незвичайну позицiю, що не вписується у все бiльш-менш загальноприйняте -- хоча б в якостi його розвитку. Тодi "вiльнодумець" зустрiчається вiч-на-вiч з догматизмом в самому нутрi соцумального... Наприклад, вiн буде шпарити тобi "зако-ни" з пiдручника фiлософiї як вiчну i нетривiальну iстину... Вiдчувши догматичний якiр життя соцумального, духовний Творець перестає з ним всерйоз спiлкуватися -- незалежно вiд його iнтелекту, ерудицiї, становища в соцiумi, вчених ступенiв i звань...

Характерно, що смак у деяких соцумальних може бути неконсервативним. Вони бувають дуже модними. Але це не суперечить глибинному консерватизму їхньої природи, тому що консерватизм охоплює i таке явище як мода. Зокрема тому, що мода є всього-на-всього порiвняно новою загальною нормою (у деяких соцумальних просто лiпший нюх i бiльшi можливостi). А ще не менш важливо те, що моднiсть є фактором соцумального пристосування та, нарештi, снобiзму (про який я говоритиму окремо).

Консерватизм соцумальних -- це не завжди погано. Оскiльки завдяки йому пiдтримуються традицiї i стабiлiзується загальна культура. Бо такi особи насамперед прагнуть дотримуватися усталених соцiальних форм поведiнки i життя: вiрити (або не вiрити) в Бога, ходити

регулярно до церкви, тримати в зразковiй чистотi свiй одяг i хату... Саме тому, зокрема, майже кожний хлопець десь и у глибинi душi хотiв би, щоб його дiвчина не палила, не и i пiшла алкоголю, щоб вона була скромною i незайманою їй нього... Але нерiдко йому з болем доводиться миритися з жiночою "емансипацiєю"... Це не заважає нашiй прекраснiй статi надавати магiчного значення шлюбнiй "печатцi" i вимагати вiд чоловiка його традицiйних обов'язкiв на додачу до тих нових, що пов'язанi з еманси-пацiєю...

Соцумальнi консервативнi тому, що вони апелюють до уявного образу соцiуму у власнiй душi. Цей образ складається переважно в минулому, починаючи з першого дня i життя. Вiн також навiюється батьками i оточенням -- вiд школи до унiверситету. Формується поняття "люди", "народ", "мораль"... Розвивається певний стiйкий бар'єр проти нового. Культура соцумальних в цiлому консервативна (якщо не сказати, що завдяки їм вона консерватив-на взагалi). Навiть нова мода iнтерiоризується соцумальнпми з затримкою.

Апелюючи до "народу", носячи в душi його образ консервативну культуру, соцумальнi сприяють збереженню своєрiдностi нацiонального життя. Проте установка на пристосовництво до суперсоцуму, до сили може поступо- iiii привести до протилежного ефекту, подiбно тому як тчiм народи втратили свою рiдну мову i перейняли мову i вiнч колонiзаторiв. Для свiдомого збереження своєї нацiональної своєрiдностi "колективна душа" соцумаль- IIпч має бути заплiднена духом...

Пiнти для прикладу нашу сучасну ситуацiю. В столицi України Києвi майже не почуєш української мови. Хто iншої а,ше її цурається?Хто вiддає своїх дiтей до росiйських на111 ' Передусiм соцумальнi та ще й з найнижчою культу-рою (До речi, чим вища культура соцуму i окремої соцумаль- ноi особи, тим менш вiрогiдна "зрада" материнськiй мовi i и i т iсторiї свого народу). Зрозумiло, що робiтники -- ново- Припцi 11 села, погано володiючi росiйською i слабко присто- i iиiинi <)о мiської культури, найбiльше вiдчувають свою "не- Шкчтцiннiсть", невiдповiднiсть новим соцiальним умовам. їм i ороч по, i тому вони прагнуть, щоб їхнiм дiтям було легше при, тасуватися i жити. Зрештою, це явище веде до того, iцi < i пiномовнiсть не послаблюється, як можна було б сподiва-тись иiвдяки напливу простого народу в мiсто, а ще й по-

сшiюється. Бо якщо навiть батьки патрiоти, то дiти, вiдчуваючи свою сiльську i українську неповноцiннiсть, бун-тують. / тiїьки коли зусиллями духовних рiдна культура стане "престижною", тiльки коли набере свою силу рух за гiднiсть людини, тодi соцумальнi поступово змiниювати- муть свою орiєнтацiю...

II."Колективiзм". Пишучи про атрибут "моральностi" соцумальних, я з не меншим правом мiг би все те позна-чати термiном "колективiзм". Бо "моральнiсть" є орiєнтацiєю на громадськi норми i цiнностi, пристосуван-ня до колективних уявлень i життя. А загальна "мораль" є хребет життєдiяльностi громади. Закономiрно, що соцу-мальнi -- колективiсти. (Власне, i їхня назва походить звiдси). Це добре проглядається через сказане про їхню "вихованiсть" i "соцiалiзованiсть". Це гарно проглядається через їхню постiйну потребу приятельства. "Громадська душа" найлiпше почувається, коли люди живуть тiсним колективом. Iндивiдуалiзм бiологiчних шокує соцумаль-них. Однак вони самi схильнi нав'язувати всiм однаковi погляди, догматику, залишаючи мало мiсця iндивiду-альнiй свободi. Вони найбiльшi прихильники єдиної iстини i монокультури.

Колективiзм, при всiй його зовнiшнiй привабливостi i необхiдностi, веде до втрати особою свого iндивидуаль- ного "Я". Замiсть окремого цiлiсного "Я" iндивiд стає частиною бiльшого цiлого. Пiд захистом соцуму жити стає якщо не легше, то спокiйнiше. I створюється iлюзiя безсмертя, бо смерть одного елемента не веде до смертi всього великого цiлого. I тим надiйнiше, чим бiльша громада, часткою якої є ти сам, -- коли вона є весь твiй народ. Соцумальний тип може цiлком прийняти на свiй рахунок такi рядки Симоненка:

Немає смертi. I не ждiть --

не буде.

Хто хоче жить, нiколи

не помре.

I будуть вiчно веселитись

люди

I танцювать дiвчата

в кабаре.

I в сiру нiч, коли мене

не стане,

Коли востаннє римою

зiтхну,

Я не помру, лиш серце

в грудях стане,

Схолоне кров, а я навiк

засну.

Хоча поет має на увазi духовне безсмертя, але оскiльки пiн досить прозоро дає зрозумiти, що воно в пам'ятi народнiй, в земнiй громадi, а не десь на небесах, то це вiдходить вiдгук в "народнiй душi". Немале значення тут мають здавалося б зайвi рядки:

I будуть вiчно веселитись

люди

I танцювать дiвчата

в кабаре.

Виходить, що необхiдною умовою його власного без- " мсртя є безсмертя українського народу, який невмиру-щий... вiрить поет. Це тема i теза багатьох наших поетiв...

Оскiльки соцумальна особа має певну долю також ьiоногiчного i духовного, то втрату свого "Я" вона може i вiдомо переживати. Питаюся якось одного здiбного iсто-рики, який виявляв передi мною гнiвне "вiльнодумство":

Ви не могли б сказати, чому це люди маючи дома i в i-п н приятелiв однi переконання, "на службi" спокiйно гово- /iiнпь i живуть за iншими канонами?

А знаєте, це затягує. Стаєш таким, як твiй i шнпесiдник, як колектив, як всi. Потiм з подивом вiдзна- чиї нi змiщення i навiть втрату свого "Я". Тiльки цiпком вийшовши з того всього, можеш стати самим собою.

(Про себе я подумав): Соцумальний, входячи в контакт, перевтiлюється в той колективний образ, який вiн носить п i чиїй душi, iнодi як Маску.

Апробацiю своїх думок важливо провадити на архiкри- iичних особах з екзистенцiальним свiтосприйняттям.

Iмiк: Звiдси можна зробити висновок, що iдеологiя колектiвизму -- це iдеологiя передусiм соцумальних. А iдеологiя iндивiдуалiзму -- свiтогляд духовних. Отже, виходить той вражаючий парадокс, що iдеологiя ко-лективiзму в своїй основi бiльш обивательска, нiж

iдеологiя iндивiдуалiзму. (А нас же вчили iнакше!) Остання пiднiмає значення i гiднiсть, самостiйнiсть i волю кожної особи зокрема. Тодi як перша мiряє всi на один копил -- соцумальною мiркою. Iдеологiя iндивiдуалiзму i вiдповiдний спосiб (вiдповiднi можли-востi!) життя дають змогу виявити кожному, хто i що вiн є насправдi. Бiологiчнi в подiбних умовах включа-ються в погоню за iнтенсивне споживання (включаю-чи високотехнiчний секс). Соцумальнi шукають спiльних норм, спiльних друзiв i спiльних ворогiв. Вони групуються в тiснi мiкросоцуми, якi нерiдко обмежуються лише сiм'єю.

Ус: iдеологiя iндивiдуалiзму справдi шокує соцумаль- них. I вони мають такi вагомi аргументи, як релiгiя i церква, релiгiйне життя общини i особливо -- полiтичнi державнi iнтереси, яким можна сприяти, вступивши до якоїсь партiї чи органiзацiї. Вся держав-на машина пропагує соцумальнiсть, яку красиво нази-ває "iдейнiстю".

Цiлком вiрогiдно, шо в реальному життi соцумальнi перемагають за будь-якої iдеологiї i нав'язують свої норми i цiнностi всiм iншим. (Недарма духовнi постiйно вiдчувають на собi кайдани. Недарма їх постiйно вражає, що їхнi великi iдеї використовуються зовсiм не так, як їм уявляється). I вони змушують всiх iнших приймати їхнi стандартнi норми i цiнностi, а головне -- спосiб життя. Навiть коли, наприклад, на Заходi досить популярна iдеологiя iндивiдуальностi, органiзацiя життя така, що духовнi мусять заробляти грошi. Причому бiльше, нiж їм потрiбно для прожит-тя...

Ейк: Ти сказав "Iндивiдуальностi": що то означає?

Ус: Те, що важливо вiдрiзняти iдеологiю iндивi-дуалiзму, яка є виразом свiтогляду бiологiчних, i iдео-логiю Iндивiдуальностi духовних.

Ейк: Виходить, соцумальнi перемагають за будь-якої iдеологiї i нав'язують свої цiнностi i норми та спосiб життя всiм iншим -- навiть духовним. В реальному життi панує обиватель!

Ус: 3 певнiстю можна сказати лише те, що вони мають велику силу, створюючи загальну атмосферу. Зовнiшнi макросоцумальнi умови життя i загальна культура на-кладають вiдбиток на вияв усiх iнших типiв. Можна

навiть зробити припущення, що чимало осiб змiнюють свiй тип на соцумальний. Наприклад, знаменитий вiковий консерватизм значною мiрою є наслiдком "скисання" перед тиском соцумальних, перед тою силою, яку найбiльш реально втiлюють чиновники, i цього приводу Василь Симоненко написав:

ЩЕ ОДИН ПРОТЕСТ

До двадцяти бунтуємо

завзято.

Шукаєм правди, клянемо

брехню

I вiримо, що нашому огню Належить всяку нечисть

спопеляти.

Тодi ми все бажаємо

змiнити,

В життi своє покликання

знайти.

Яка хороша й нерозумна ти,

Наївна, мила юнiсть неумита.

Та пройдуть днi,

гарячi й безнадiйнi,

1 ми стаєм холоднi

та спокiйнi,

Такi собi чиновнички черствi.

Уже в душi нема святого болю,

I розум наш не рветься вже

на волю --

Ми радi тим, що ситi i живi.

Г ик: Коли тон задає обиватель в мундирi, -- шо може бути гiрше!

Ус: Слава Богу, це буває не скрiзь i не завжди. Одне можна сказати напевне: кiлькiсний розподiл типiв в суспiльствi залежить вiд загальних умов формування шн,ивiда i його дорослого життя.

I',Мк: Недарма однi народи бiльш колективiстськi, а iн-шi - iндивiдуалiстськi...

Ус: Чим менше культури i бiльше емоцiй, тим народ ичiсктивнiший. Наприклад, первiсно-общинне жит-нi Сподiваюсь, ти враховуєш рiзницю мiж iнди-

вiдуалiзмом i Iндивiдуальнiстю, яку зручно називати персоналiзмом. (Цей термiн уже зайнятий, але його можна використати й так).

-- ти не можеш поклавши руку на серце стверджувати, що, як ти кажеш, "iндивiдуалiстськi" народи кращi "колективiстських", хiба не так?

Ейк: Якщо прийняти твою поправку i говорити не про iндивiдуалiзм, а персоналiзм, коли культивується Iндивiдуальнiсть, то я за цю останню культуру. Люди i спосiб життя в нiй мають бути духовнiшими. А iндивiдуалiзм як iдеологiю i спосiб життя бiологiчних я сприймаю як егоїзм i бездушнiсть.

Ус: Ти занадто моралiст, щоб бути об'єктивним. Ступiнь моральностi не є єдиним критерiєм оцiнки значення того чи iншого типу Природи. Наприклад, ти молишся на духовних, тому що ототожнюєш їх з високою моральнiстю. Однак по сутi то не є їхньою характерною рисою. У кожному разi вони схильнi не шанувати соцумальну мораль...

Ейк: Це менi тяжко переварити. Продовжимо краще iншим разом.

Ус: То вже буде пiсля моєї подорожi.

Ейк: Я теж хочу мандрувати! Давай поїдемо разом в Карпати. Може, ти мене там одружиш...

Ус: А ти хiба хочеш одружитися?

Ейк: Дуже хочу!

Ус: Ну, ось... а кажеш -- духовний. Сiмейнi люди соцумальнi. Жiнка нерiдко є головною причиною, чому чоловiк не може уникнути соцуму з його цiннос-тями. Щоб вiднайти собi "пару" й "законно" з нею поєднатися, чоловiк мусить ввiйти в контакт з її роди-ною й родичами, iз ширшою громадськiстю -- разом з її мораллю i правом. Досить сказати, що всi ми грома-дяни тої чи iншої держави i пiдлягаємо її законам. Зокрема, правилам ЗАГСу. Так що в зреченнi Сково-родою жiнки (як i в чернечому зреченнi взагалi) є глибокий сенс. Але як би там не було iз Сковородою, говорячи про колективiзм соцумальних, не можна обiйти тему сiмейностi.

-- а. Сiмейнiсть. Вона виглядає як очевидна форма колективiзму. Тому є пiдстава вважати її за атрибут соцу- мальностi. Загалом же сiмейнiсть i соцумальнiсть не

синонiми. Справа в тому, яка саме форма сiмейностi. Тою мiрою, якою наша моногамна i нуклеарна сiм'я нав'я-зується окремiй людинi як зразок, сiмейнiсть соцумально- го є його фундаментальною рисою, бо вiн її перейняв i наслiдує. Однак по сутi своїй сучасна нуклеарна сiм'я з однiєю дитиною має не дуже вдовольняти соцумального. Якби вiн був розкутим, то його iдеалом мав би бути прадавнiй колективний шлюб i щонайтiснiшi родиннi зв'язки. I якщо цього насправдi немає, то це через вплив iнших типiв i релiгiї, що виробили новий зразок сiм'ї.

Зразок для соцумального -- зразок. Оскiльки нуклеар-на сiм'я визнається "законною" формою, то хоча вона й щербата, але влаштовує соцумального. Пiдземнi вулкани Єства соцумального дiють так, шо вони прагнуть утворити якнайтiснiший i якнайбiльший сiмейний клан. Передусiм, коли одружуються, прагнуть поєднати обидвi родини, дружити сiм'ями iз обопiльно набутими старими й новими друзями, працювати в однiй фiрмi (занурючись цiлковито у стосунки на роботi, живучи iнтересами колективу фiрми), сватати своїх приятелiв i друзiв мiж собою, "ку- муватися"... Але також i ворогувати всiм об'єданим кла-ном iз "ворожими таборами" обох спорiднених частин свого клану. Зрозумiло, що чим бiльша сiм'я, клан, -- тим бiльший дух соцумальностi. Кажуть: "Одиночки ростуть егоїстами. Чим бiльше в сiм'ї дiтей, тим вони кращi". Це, звичайно, оцiнка соцумальних.

Враховуючи суть соцумального, неважко дiйти до па-радоксального висновку, що мусульманська полiгамiя бiльше вiдповiдає нутру соцумальних, нiж наша сучасна нуклеарна сiм'я. Там бiльше родинне товариство, бiльше стосункiв i бiльше спiльних дiтей. Нашi ж соцумальнi ус-падковують традицiйну мораль i державний закон, якi проти полiгамiї. Але з'явись новий пророк Мухамед, i вiн їх переконає. Особливо, якщо цьому допоможе преса. Со- цумальному не вистача однiєї жiнки для вiдчуття повноти i широти життя. Звiдси внутрiшнiй мотив такого пошире-ного в суспiльствi ад'юльтеру. Причому найчастiше жiнок (чоловiкiв) обирають з кола близьких знайомих...

Нуклеарна сiм'я влаштовує також, певною мiрою, i бiо-логiчних. Оскiльки вона дає змогу будь-якому iндивiду без особливої конкуренцiї володiти i насолоджуватися тiлом сексуально привабливого для нього об'єкта -- жiнки (чоловiка) i розширювати свiй рiд -- плодити дiтей. Вод-

ночас iснуюча форма сiм'ї не дуже влаштовує тих бiо-логiчних, якi не можуть обмежитися одним об'єктом i потребують постiйної змiни тiлесних утiх. Доки соцумаль- на мораль i державний закон тримають жорстко справу сексуальних стосункiв в своїх руках, доти бiологiчнi му-сять миритися з такими нормами як "подружня вiрнiсть" i "вiдданнiсть", як "дiвоча честь" i "чистота". Коли ж мораль i закон стають толерантнiшими в сексуальних питаннях, тодi бiологiчнi дають собi цiлковиту волю. Бо в них немає внутрiшнього обов'язку i вiдповiдальностi, а тiльки страх i хiть. Сучасну "сексуальну революцiю", яка має певнi позитивнi риси, перетворюють в розпусту на-самперед бiологiчнi. Бо для любострастя, яке тiльки й можуть вiдчувати вони, чим частiша змiна "об'єктiв" i чим їх бiльше... чим свiжiший партнер, тим лiпше... Так вихо-дить, шо "сексуальна революцiя" найбiльше до смаку бiологiчним. I вони задають тон у формi її втiлення в су-спiльствi.

Що ж стосується духовних, то вони не потребують нiякої "сексуальної революцiї". Це люди вiльнi в коханнi у всi часи. Проте майже нiколи не бувають розпусними, бо мають Гiднiсть i по сутi не мають "грiха". (Зупинятися на духовних тут передчасно).

Сучасна сiм'я утворена спiльними зусiллями всiх типiв i тому виглядає як компромiс мiж всiма можливими запитами. Так шо практично всi одружуються, сподiваю-чись знайти в дружинi i сiм'ї кожен свос. Хоч по сутi духовним одруження рiдко потрiбно, а бiологiчним необхiднi просто великi гареми -- без вiдповiдальностi.

Моя правда про сiм'ю i типи людей пiдтверджується реальнiстю. Духовнi одружуються найрiдше i найменше мають дiтей. А бiологiчнi найчастiше "зраджують" i найбiльш плодовитi. Соцумальнi беруть своєю загальною масою, кiлькiстю. Так шо сучасна форма "сiм'ї" вибуду- вана в першу чергу ними i найбiльше влаштовує саме їх. Можливо, я перший висуну тут такий соцiологiчний принцип: всяка потреба втiлюється в життi, в формах i дiяльностi соцiальних iнститутiв пропорцiйно своїй соцiальнiй "вазi". I чим стародавнiшна, "вiчна" i за-гальнiша потреба, тим бiльшою мiрою форма i структура її втiлення вiдповiдає данiй "вазi". Ось так виходить, шо з абсолютної точки зору (це поняття я роз'ясню пiзнiш) сiмейнiсть найхарактернiша саме для соцумальних...

Ш. Комунiкабельнiсть. Як я вже писав, соцумальний -- колективiст. Причому не обов'язково зовнi, але в душi. Його "колективна душа" для успiшного свого функцiону- вання-пристосування потребує досить iнтенсивного пото-ку iнформацiї, постiйного живого занурення в громадське життя. Тому соцумальний тип в iдеалi прагне душевно- сердечного спiлкування i довiр'я, якi можна здобути лише в близькому приятельствi i дружбi. Або просто "вiдвести душу" з будь-ким, коли немає друзiв. (Пляшка вина i закуска в цьому контекстi вiдiграють роль символiчної мови зближення душ. Тому так дивовижно швидко можна заприятелювати iз соцумальним завдяки пляшцi розпитої горiлки. А той, хто її не вживає, викликає в соцумальних пiдозру як недобрий або непевний. У кожному разi -- "гордий" або "чужий"). Бо соцумальний постiйно потре-бує вiдчуття функцiонування як частка колективу, вiдчут-тя iснуючих норм та очищення свого сумлiння вiд "грiхiв" порушення загальних норм шляхом виливання комусь власної душi, наболiлого... Другим боком цiєї медалi є потреба участi в загальних поговорах i плiтках щодо поведiнки iнших. Та навiть iнодi знiчев'я з кимось побазiкати -- i то добре. Соцумальний не любить бути наодинцi i надто боїться самотностi. Йому необхiднi тривкi i частi зносини. I може, найбiльша для нього мука -- одиночна камера в добрi, коли абсолютно нiкому висловитися...

Нагадаю, шо корiнь комунiкабельностi подiбно всiм iншим атрибутам соцумального полягає в тому, що вiн фактично втратив своє iндивiдуальне "Я" i може iснувати лише як частка хоча б уявного соцуму.

Якось я розповiдав про соцумальних Орестовi. Запам 'я- талась його оригiнальна заява:

Ор: 3 усього тобою сказаного про соцумальних можна подумати, що усi вони добряки, доброзичливцi. На-справдi ж це далеко не так. Вони не добрi до тих, кого осуджує соцум. Всяке гонiння на "вiдьом" -- насампе-ред справа їхнiх рук. Потiм, вони мусять розплачува-тися за дружбу i всiлякi близькi стосунки, промiж всiм iншим, також ворожими почуттями, словами i дiями щодо "ворогiв" своїх приятелiв.

Ус: Менi постiйно пригадується, як одна моя при-ятелька казала: "Ви до кого? До неї чи до мене? Коли

хочете знатися зi мною, тодi не знайтеся з нею!". А що ти мiг би сказати про свiтогляд соцумальних?

Ор: У них порiвняно з духовними свiтогляд досить вузький. Тому їм легко навiяти зненависть до чужинцiв яко до "нелюдiв". Наприклад, до всiх iнаковiруючих, до євреїв, до негрiв, до "азiатiв". I навпаки, з подiбним же успiхом їм можна навiяти почуття симпатiї до осiб, груп, народiв i навiть держав, якi насправдi мають ворожi намiри щодо життя i процвiтання їхнього влас-ного соцуму. Соцумальнi найбiльше за всiх iнших читають газет, слухають радiо, дивляться телевiзор... Тому не тiльки їхнiй свiтогляд, а й їхнi почуття знач-ною мiрою запрограмованi. Споживання пропаган-дистської гумки, яка не потребує власного свiтогляду, утворює iстоту без власного свiтогляду, без власної мiри речей (особливо речей великого масштабу). Надто легка iнформацiя перетворюється в свою проти-лежнiсть -- дезинформацiю. Соцумальний нiчого не може сказати вiд себе самого. Вiн явно або неявно завжди посилається на якесь джерело: "кажуть", "пи-шуть", "показували по теле"... Всяке друковане слово йому здається словом самої iстини. Хоч коли стає модним критикувати "брехню" по радiо чи телебачен-ню, соцумальний легко може стати в позу "недовiрли-вого", критичного. Насправдi на подiбнi речi вiн прак-тично не здатен, оскiльки все своє життя живе iнакше -- з постiйно увiмкненим телевiзором, за про-грамою "Час" (не розумiй це буквально!). Обиватель- ске критиканство нiяк не дорiвнює конструктивнiй критицi. Коли, наприклад, кинути заклик до критики й самокритики на дiлi, соцумальний видаватиме за критику своє недолуге критиканство. Соцумальний не добряк, а конформiст. (Добре, що ти пiдкреслив цей момент). Для справжньої критики йому не вистачає твердого стрижня iндивiдуальностi.

Ус: Ти так гарно все розумiєш, що було б добре, якби ти за мене хоч би щось написав. А то життя таке коротке, що я сам не встигну...

Ус (до Ейка): Ти з усiм цим згоден, Ейку?

Ейк: Аякже!

Ус: Тодi давайте уточнимо принципово: нападаючи на соцумальних, ви маєте на увазi не радянських людей, а захiдного обивателя, чи не так?

Ейк: Так! Мова йде про захiдного обивателя i буржуа. Я ж читаю лiтературу лише по екзистенцiалiзму. А у нас це не характерно, мабуть. Зате є багато кри-тикiв екзистенцiалiзму. Хоч останнiм часом спос-терiгається, що критика стає все менш i менш рiзкою. Зокрема, визнається екзистенцiальний образ людини мен -- породження "масової культури", -- коли всi стають сiрими. Про нашу власну "масову культуру" i мен теж почали говорити...

Ор: Твоя типологiя людей (глибинна!) дає змогу знач-но чiткiше все сказати.

Ус: Нам важливо мати на увазi, що вся наша критика соцумальних -- є критикою переважно з духовних позицiй. З погляду ж самих соцумальних, вони най-кращi серед iнших типiв. I головне, чим вони пиша-ються -- колективiзм, моральнiсть i комунiкабель-нiсть. Ви мусите погодитися, що з певної точки зору це речi непоганi.

Ейк: Менi не подобається, що в твоєму свiтоглядi значне мiсце займає вiдноснiсть. Хiба може бути мораль вiднос-ною? Та через цих "мен" я скоро збожеволiю!!!

Ор: А мене найбiльше цiкавить моє кревне: "Як все це вiдноситься до Юнга? Я маю на увазi його знаменитий подiл всiх людей на два кардинально вiдмiннi типи: екстровертованi i iнтровертованi".

Ус: В термiнах iнтро-екстра можна сказати, що соцу-мальний -- екстравертний тип. Принаймнi, так виходить за критерiєм Айзенка, оскiльки екстравертованим при-писується передусiм комунiкабельнiсть, товаристськiсть. I, певно, для бiльшостi випадкiв це буде правильно з погляду дефiнiцiй Юнга. Проте не як закон. Справа в тому, що iнтровертний може бути водночас соцумаль- ним. Бо, наприклад, дуже сумлiнний i живе iнтенсивни-ми внутрiшнiми дiалогами з людьми. Просто вiн має меншу потребу безпосередньо бачитися i спiлкуватися з людьми, бо носить їхнi образи i мову всерединi власної душi. Iнодi як якусь центральну iдею. Зокрема, вiдлюд-ний письменик Айзенк -- iнтровертний напевне. Але його твори можуть бути насиченi живими дiалогами. Виходить, iнтровертиiсть не обов'язково корелює з не- соцумальнiстю. Вони не завжди взаємопов'язанi.

Я вже не кажу про те, що згiдно з визначенням самого Юнга "екстравертованiсть" полягає насамперед в без-

посередньому вiдношеннi до зовнiшнього свiту. А це не одне й те ж, що комунiкабельнiсть, хоча їй i сприяє. З iншого боку, опосередковане внутрiшньо (власною iдеєю, схемою чи моделлю) вiдношення до свiту "iнтровертованого типу" нiяк не обов'язково мусить означати його нелюбов до спiлкування. Наприклад, Гiтлер був iнтровертованим, але iнтенсивно взаємодiяв з людьми з метою свого iдейного впливу на них. Сталiн теж був iнтровертованим типом. Це видно хоча б з того, що вiн нiкому не довiряв, не вiрив навiть своїм найближчим -- рiдним i соратникам. Паранойїдальна "iдея", що довкола постiйно вороги i зрада, у нього брала гору над очевиднiстю i здоровим глуздом. Таке маловiрогiдне щодо екстравертного типу. Наполеон не боявся людей, бо вiн їх бачив безпосереднiм зором. Можна навiть бути диктатором як Муссолiнi, але без всякої паранойї. Наприклад, вiн посадив iдеолога "єврокомунiзму" Антонiо Грашмi в допр, але не стра-тив. I навiть дав змогу продовжувати писати. Бо знав, що це не загрожує нi його iснуванню, нi його "iдеї". Наостанок менi хочеться зробити три заяви:

-- Є все-таки рiзниця мiж дiйсною комунiкабельнiстю i елементарним базiканням. Зокрема, менi сьогоднi тому й не хочеться бiльше говорити на цю тему, щоб не вийти за межi корисної iнформативної комунiкацiї.

-- "Екстравертованiсть" за Юнгом не можна цiлком звести до "комунiкабельностi" за Айзенком. Бо iнтро-вертi бувають досить комунiкабельними.

-- Не можна ототожнювати "екстравертиiсть" i соцу- мальнiсть: дихотомiя Юнга стосується тiльки психо-логiї -- способу свiтосприйняття iндивiда. (Передусiм, чи розглядає вiн iнших людей як об'єкти чи як суб'єкти). У мене ж завдання iнше: Фундаментальна типологiя осiб, коли "психiка" є щось тiльки похiдне. Так, "мислячий тип" Юнга може бути i соцумальним, i бiологiчним, i навiть бездуховним. В цьому останньо-му випадку вiн користується своїми здiбностями для здобуття матерiальних благ -- не бiльше. Таких ми спостерiгаємо серед багатьох науковцiв...

IV. Снобiзм. Оскiльки соцумальнi акцентованi на за-гальнi груповi цiнностi, то "становище в суспiльствi", "Iм'я" i все таке iнше є метою їхнiх прагнень i мрiй.

Казала менi одна жiнка: "Ну и вкуси/iа я слави в полную меру! Представляєте: защита била в ЦК, поздравительние телеграмми от девяти союзних республик!! На банкете -- все ЦК!!!"

Звiдси: велика повага i/або заздрощi до тих, хто пере-буває на порiвняно вищiй соцiальнiй сходинцi, хто має бiльший престиж, багатство або владу. Активною формою снобiзму є кар'єризм. Вiн зростає на культi успiху. При тому становище, яке займає особа в соцумi, або формаль-на освiта та професiя, якi вона має, стають важливiшими її справжнього значення, реальних потенцiй, дiйсного внеску в справи, в усе життя... Соцумальному найго-ловнiше мати престиж. Вiн так рветься до високого мiсця, до вигiдної посади, бо воно, по-своєму, престижне для всiх типiв як реальний вплив на людей, подiї i життя, як влада -- хоч мотиви у них можуть бути дуже вiдмiнними.

Для бiологiчного "мiсце" має цiну як символ того, що особа може мати з нього матерiального, якi вигоди. Пере-дусiм -- платня. Тому бiологiчний швидше стане на все життя робiтником iз заробiтком в 300 крб. на мiсяць нiж iнженером з окладом 120 крб. Однак, коли вiн ледачий, а мiсце "не бий лежачих" "тепле" або таке, що приносить надурняк значнi премiї чи лiвi доходи (може, навiть хабарi), то вiн "не дурак вкальївать".

Забiгаючи наперед, скажу, що для духовного "мiсце" -- лише символ його духовних досягнень i можливостi се- бевтiлення. Наприклад, служiння Франка громадi в якостi духовного провiдника народу. Духовний ставить на терези вибору не матерiальнi, не соцумальнi, а духовнi цiнностi i здобутки. Так, коли вчений належить до категорiї духов-них, то порiвняно з соцумальним вiн може зовсiм не прагнути посади директора Iнституту в тому разi, коли аналiз ситуацiї пiдказуватиме йому, що його духовнi втра-ти при тому перевищать можливi здобутки його i всього колективу. Соцумальний же без всякого сумнiву схопить портфель, коли тiльки трапиться найменша нагода. Бо престиж, "авторитет", популярнiсть, влада i навiть слава очевиднi. На обрiї свiтлiє абрис академiка з довiчною стипендiєю в кiлька сот керебе. Байдуже, що йому при тому нiколи буде творити. Вiн випустить сотнi праць у "спiвавторствi". Посада i "творчий доробок" автоматично донесуть його в академiки... "I нiчого тут аморального немає, бо "всi так чинять". I всiм "за це" дають ака-

4 6-19.1

демiкiв" -- гадає собi соцумальний. (До речi, усiляка суєта не дуже заважає йому творити (на вiдмiну вiд духовного). Йому тiльки фiзично стає нiколи. А потiм i форма втра-чається. Тим бiльше, що творчiсть заради самої творчостi йому здається безглуздою. Цiкавiше стає "органiзовувати" творчiсть iнших i перебувати на осяйнiй вершинi гро-мадськостi...

На одмiну вiд соцумального бiологiчний при тому здо-буває значно менше -- тiльки грошi i владу. Але яку силу "турбот": за всiх i за все думай, вирiшуй, борися з тонкими iнтригами, в яких годi розiбратися, "коли менi до зарiзу необхiдно збудувати дачку -- i все треба десь i якось дi-стати" -- може пронестися в головi бiологiчного -- i вирi-шити всю справу. Iнша рiч, коли бiологiчний вiдчуває, що нiчого боятися карного кодексу: можна запросто на такiй посадi розбагатiти... Звичайно, необхiдна "своя" мафiя... Гадаю, однак, що бiологiчним не дуже загрожують порт-фелi директорiв наукових установ i звання академiкiв. Тут треба сильну iнтелектуальну команду i духовних. Але бiо-логiчнi так погано переносять духовних як собаки кiшок.

Значно сприятливiша галузь дiяльностi бiологiчних -- матерiальне виробництво i особливо постачання. Тут можна розвернутися на всю губу. А найкраще -- верховне управлiння всiм цим. I така можливiсть реальна. Бо iєрархiчна централiзована будова суспiльства разом iз внутрiшнiм снобiзмом соцумальних породжує касту чи- новникiв-бюрократiв. В подiбнiй ролi чудово почувається бiологiчний, оскiльки "душа" стає непотрiбною. Досить "сповняти" свої обов'язки мов розумна машина i ревно дотримуватися "вказiвок" зверху.

Тут можна поставити таке запитання: "Але як можли-вий снобiзм у поетi?" До мене приходив Джо скаржитися на свого старого приятеля-поета С:

-- У нього був творчий вечiр у спiлцi. Були ми наче рiвнi. Але вiн не знайшов i п'яти хвилин, щоб поговорити зi мною! -- з глибокою образою промовив Джо.

-- Не дивуйся, не моралiзуй -- то закон життя бiльшостi людей. Слава заслiплює. А головне, що кожен в своєму колi -- рiвний з рiвним.

-- Та я себе щодня рiзками б'ю, караю: "Ти, Джоне, пiхто, не задирай свого носа!" -- приказую...

-- То може, ти йдеш проти закону життя: рiвнi мають справу з рiвними. I ти ж сам тягнешься до вищих i по-

вище. I якби С. узнав, що ти, наприклад, лiдер "Клубу шанувальникiв рiдної мови", -- знайшов би тих п'ять хвилин.

-- То й ти мене колись забудеш?

-- Не забуду, якщо ти не вiдстанеш вiд "поїзда", якщо ти дiятимеш, а не базiкатимеш...

Закiнчуючи тему снобiзму, хочу зауважити, що снобiзм буває досить вiдмiнним за своїм внутрiшнiм змiстом. Я роздiляю чиновничо-бюрократичний снобiзм i культур-ний. Цьому вiдповiдає реальнiсть. Iснують кола за стано-вищем в бюрократичнiй iєрархiї. I iснують кола за тонкiстю i культурою. Цей другий -- вiчний мотив снобiзму соцумальних i навiть духовних. (Властиво, духов- но-соцумальних). Ось чому я кажу про "закон життя" i розумiю того поета С. I коли мене самого хтось колись звинуватить в снобiзмi цього останнього кшталту, то я тiльки посмiхнуся...

НАСЛIДКИ I НЮАНСИ СОЦУМАЛЬНОСТI

Кожен тип має цiлу низку своєрiдних рис. їх можна розглядати (i вивести) як наслiдки або нюанси. Так, я вже писав про консерватизм, догматизм i забобоннiсть соцу-мальних. Про властиву їм сiмейнiсть. Про снобiзм, який теж можна розглядати як наслiдок головної установки соцумальних. Але вiн займає таке велике мiсце в життi всього суспiльства, що я видiлив його окремо. (Це iдейний стрижень кар'єризму i бюрократiї).

У своїй працi я ще писав про тактовнiсть i гнучкiсть, про своєрiдне лукавство, про практичнiсть соцумальних i багато чого iншого. Тут менi хочеться спочатку наголо-сити на "заздремностi" (так говорить моя мати). А потiм зупинитися на диктатi моди.

Заздремнiсть, з усiєю очевиднiстю випливає з такої соцумальної риси як снобiзм. Кожен, хто має бiльше i перебуває вище, викликає натуральне почуття заздрощiв i поваги. Заздрощi випливають назовнi особливо тодi, коли хтось стоїть вище чи має вочевидь бiльше, нiж йому має належати "по справедливостi". В такому разi особа не приховує свого справедливого обурення, що так гарно маскує її елементарну заздрiснiсть. Особливо заздрiснi жiнки. Але ж вони i соцумальнiшi вiд чоловiкiв.

Диктатура моди. Всi прагнуть бути модними. Але со- цумальнi -- найбiльше. Така особа хоче одягнутися як-найкраще з погляду суто соцумального фактора, тобто не просто красиво, а модно. Але ж мода є суто соцу- мальним фактором. "Зустрiчають по одежi" -- то дуже вiрно пiдмiчено. Тим бiльш, що одяг не менше зов-нiшностi свiдчить про тип особи. Соцумальнi тягнуться до соцумальних, якi поводяться i одягаються так, "як належить".

Духовних вони не долюблюють, бо вони не перено-сять бути зодягненими як всi. Оригiнально одягаються також естетично витонченi аристократи. Орестовi, на-приклад, неприємно буває зустрiти чоловiка в саме такiй сорочцi як у нього. Тому робить неможливими подiбнi збiжностi... Сорочки, костюми i все iнше вiн не купує, а шиє в кравця за власним кроєм. Буває, що вiн навiть ходить обшарпаним через те, що не може придбати матерiал, який вiн хотiв би... Але взагалi йому байдуже, як бути одягненим...

А ось Князь (духовний тип) одягається суто консерва-тивно. Тут роль вiдiграють також його народницькi пере-конання... "Соцумальний " Ант намагається нiяк не вiдрiзня-тися вiд iнших людей. Почав, наприклад, носити джинси, хоч вони йому не до смаку... Навпаки, естет Ек не перено-сить подiбностi. Проте, оскiльки вiн не тiльки духовний, а й соцумальний, то завжди випраний i випрасуваний (причо-му, власними руками)... Ольч одягається дуже скромно. Аiе в тому є своєрiднiсть i внутрiшня краса художника (i соцу-мальний мотив також)... Для моєї сестри бути модно одягненою звучить як образа. Iнша рiч -- бути оригiнально одягненою, бути незвичайно ошатною. Подiбно Орестовi, вона нiколи не носила купованих джинсiв. Шиє все собi сама. Любить иiиконути серед "рiвного кола" i абсолютно недбала серед нижчої "публiки" та мiж своїми братами. Дома ходить в якомусь лахмiттi. Така манера в одязi свiдчить про її духовнiсть i певний мотив соцумальностi. Орест, за деякими винятками, одягнений з вишуканою елегантнiстю. Любить подобатися всiм i самому собi завжди. Це свiдчення унiверсальностi (п.iюс аристократизму естетичного).

Зрозумiло, що на вибiр зовнiшностi впливає не лише Природа, а й рiвень розвитку смаку -- естетична культура. К., наприклад, не має великого смаку i досить консерва-тивний. Вiн стрижеться i голиться все життя на один i той

же манер. По-народному любить дорогi, добротнi вовнянi костюми. Светрiв нiколи не носить...

А дама мого серця хоч i дуже соцумальна, проте не любить одягатися подiбно iншим. Бо має досить розвине-ний художнiй смак. Проте вона нiколи не вiдходить надто далеко вiд соцумальної норми "пристойностi". Нiщо в нiй i на нiй не кидається в очi. Так що не осудив би навiть архiконсервативний К. Норми i смак його орiєнтацiї -- колишнi норми i смак, що втiленi в нашiй матерi.

Одне слово, смак соцумальних може бути прогресив-ним, консервативним i середнiм -- але щоразу це є орiєнтацiя на певнi зразки, на моди, що виробленi iншими колись або щойно в загальнiй культурi. Виходить, дикта-тура моди.

Особливостi нашої ситуацiї такi, що наймоднiшi у нас переважно повiї. Моди йдуть iз Заходу. Iнтелiгентнi соцу- мальнi прагнуть триматися золотої середини. їх стримує культура...

Косметика. Найбiльш яскраво соцумальний мотив проглядається в жiночiй косметицi. Тут вони найменш оригiнальнi. Прийнято носити довгi вiї -- всi починають Носити "вiяла". Прийнято фарбуватися блондинками -- всi стають блондинками. Прийнято голити пiд пiх-вами -- всi пiдголюються. Прийнято фарбувати нiгтi на ногах -- знову всi. Нiхто не хоче нiкому поступитися в нових "досягненнях" на фронтi краси. Сьогоднi жiнки iмiтують панкiв, роблячи з себе кольрових ляльок з те-атру масок. Виходить загалом, що чим далi, тим бiльше жiнки мусять займатися власною зовнiшнiстю. Менi здається, що було б значно краще витрачати такi значнi сили на внутрiшнє життя, на духовну культуру! Але, може, менi тяжко збагнути жiнку i соцумальнiсть, оскiльки я сам не перше й не друге?..

Забобоннiсть i сiм'я. Чим соцумальнiша особа, тим вона забобоннiша. Докладно про це я писав у працi "Жiнка i чоловiк". Тут лише хочу зупинитися на одному парадоксi. Передовi люди борються проти забобонiв. Однак ломка забобонiв супроводжується нерiдко дегра-дацiєю моралi (особливо коли замiсть старих цiнностей ("забобонiв") не можуть дати переконливих нових). В моралi далеко не все рацiональне -- i не може бути таким! "Просвiтлення розумом" i вiдкидання якоїсь час-тини моралi легко може спричинити руйнацiю всiєї

моралi як певного цiлого i вiдповiдних конституцiй. Па-радоксальним чином це стосується також i тривкостi сiм'ї. Бо все, крiм кохання, запевнили народ новi про-свiтителi, є забобоном, путами, що тримають людей ра-зом. Зокрема, вiдкидаючи релiгiю як забобон, пiдiрвали один з наймiцнiших фундаментiв, що облагороджував сiм'ю...

Коренi соцумальностi. Але чому люди стають соцумаль- ними? Чому серед них так багато талановитих? Чому люди обмежуються таким малим? Я ще про це писатиму в "Становленнi типiв". Тут обмежусь лише тезою: В основi соцумальностi лежить слабкiсть i страх. Про слабкiсть варто говорити в двох рiзних смислах. По-перше, особа може бути порiвняно слабкою внаслiдок того, що я нази-ваю "вагою Принату". Поки що можна користуватися зрозумiлим, але не визначеним термiном "сила особис-тостi". Слабка iстота боїться загинути. Тому вона шукає пiдтримки через "колективiзацiю" свого "Я". Другий мо-мент слабкостi загальний: Одиниця, якою б великою вона не була, слабша органiзацiї. З цього приводу iснує при-мовка: "Один у полi -- не воїн". Цi слабшi змушують iндивiда "колективiзуватися": розмiняти своє "Я" на таке, яке могло б вписатися в громаду.

Те, що це так засвiдчують пiзнiшi страхи соцумального: постiйний "страх" перед "громадською думкою", страх втрати "авторитету", морального або соцiального "прести-жу". Такий тип надто боїться осуду, самотностi, iзгойст- ва... Тому вiн потребує постiйного себевиправдання, мо-ральної пiдтримки, ну i просто теплого слова.

Якщо тепер глянути на цю проблему iсторично, то корiнь соцумальностi можна вiднайти в стадному мину-лому людини. В стадi легше вижити: менше зовнiшнього опору, бiльше прихильностi, менше роздумiв, менше ви-падковостей... бiльше сили.

Нарештi, до великих жертв веде дружина i сiм'я...

Приклади соцумальних типiв. Все написане досi про соцумальних для певних категорiй осiб нiчого не дає, бо не дає змоги їм уявити цiлiсний образ. Як казав менi один психолог: "Менi було б краще, якби Ви написали роман".

Тому i вирiшив змалювати пару осiб -- жiночої i чоловiчої статi. Причому один малюнок суто описовий, а другий -- через бесiду. Сподiваюсь, що це буде ефектив-но для сприймана.

Ярися. Найбiльш яскраво зараз менi уявляється образ однiєї моєї студентки -- Ярисi. Зовнi вона свiтла, невелич-ка, зграбна. До навчання вiд природи ледача. Тим бiльш що її взагалi не цiкавить обрана професiя. До вузу вона пiшла заради батькiв. А ще через престиж вищої освiти. Нарештi, було велике бажання п 'ять рокiв просачкувати... Але при тому всьому вона дуже компанiйська, наполегли-во скрiзь заводить собi друзiв, особливо впливових, запанiбрата з викладачами, знає добре, хто чим живе, коли й кому можна стати в пригодi, а коли можна скористатися самiй... Весь її час поглинений стосунками з колом знайо-мих, яке постiйно розширюється... Поступово стає його душею, бо всiх знайомить, сприяє контактам, знаходить спiльнi iнтереси i справи -- i все таке iнше. Хоч всi добре розумiють, що наша "душа" не дуже обдарована (i вона про це сама запевняє), але якось так виходить, що саме вона цементує колектив... До речi, її зовсiм не цiкавить первiсна природа, мало цiкавить внутрiшнє життя твого духу, а насамперед -- наскiльки ти цiкавий i потрiбний для товариства. Словом: "Не май сто рублiв, а май сто друзiв". I добре, коли вони впливовi, коли мають статус i талант... Хоч все це порiвняно другорядне. Головне на цьому етапi для неї -- наскiльки ти цiкавий i який твiй престиж в соцумi... Ярися здатна що завгодно дiстати, не виявляючи при тому жадiбностi... Всiм потроху служить, i всi служать їй... Днi народження вона пам'ятає найлiпше i найбiльше думає, як би це дотепно догодити iмениннику... Може навiть виступити як актор. Здатна трiшки заздрити. Пiдшукує собi славного жениха: "Я не можу уявити, щоб я не вийшла замiж!" -- каже.

Соцумальнiсть Ярисi проглядається в цiлому рядi ха-рактерних деталей. Вона любить близьку дистанцiю мiж собою i приятелем, або просто комунiкантом. Особливо з тими, кому симпатизує. Так, коли наша "душка" гуляє по вулицi з кiлькома кавалерами, то невимушено бере по черзi попiд ручку i наче зливається з ним в Одне. А коли, буває, комусь нiде сiсти в кiмнатi. Ярися перша з го-товнiстю i приємнiстю пропонує мiсце на одному стiльцi з собою...

До кожного знайде пiдхiд. Вона не українка, а сумiш рiзних народiв. Такi, певне, легше перевтiлюються... Мене вона прихилила скаргами на своє здоров'я, на вiчнi тяжкi болi в головi -- успадкованi болi... А потiм, таким влучним

запитанням: "Ви знаєте, хто мiй iдеал?!". Я, звичайно, не вiдповiв. Але цього й не вимагалося. В свою чергу, коли я питаюся, однолюбка вона чи полiгамна, вiдповiдь своєрiдна: "Коли я маю одного, люблю одного, коли маю кiлькох -- люблю кiлькох". Велелюднiсть -- найяскравiше виражена саме в соцумальних. Це не сексуальна полi- гамнiсть, яка властива бiологiчним (хоча секс i тут може зайняти значне мiсце, але як наслiдок, а не причина), а саме полiгамна прихильнiсть до собi подiбних. Недарма iншого разу Ярися замiсть слова "маю" сказала "люблять". Тобто вона майже не може не вiдповiсти взаємнiстю, коли її хтось любить.

Ось тут у мене виникає цiкаве запитання: "Чи може соцумальний стати мiзантропом?". (А то я занадто розспiвався про любов). Гадаю, може. Наприклад, коли соцумальну згвалтують i обiкрадуть. Вiдношення до людей можна рiзко змiнити, але свiй сформований тип -- майже неможливо без якоїсь тривалої i особливої педагогiки. До речi, та дама, що випила таку велику "чашу слави", захищаючись в ЦК, є мiзантропкою. Однак великий снобiзм свiдчить про її сильний соцу-мальний струмiнь.

Характерне запитання Ярисi до мене: "Якщо Ви такий, то чому ж Вас не знає весь свiт?" Тобто соиумальне визнання для неї є головним критерiєм оцiнки чоловiка. Той же самий соцумальний ефект магiчно впливає на неї, коли вона бачить захоплене вiдношення до когось свого ближнього оточення... "Але чому не сумiщаються обидвi картинки?" -- гадає вона десь в душi. Тобто чому таке велике визнання ближнього соцуму не поширюється на дальнiй, на весь свiт.

А хiба це обов'язково?! -- вiдповiдаю їй з певнiстю. А це вже характерний погляд особи, що не орiєнтується на соцум...

Ант. За класифiкацiєю К.Леонгарда Ант є "педантом". У мене ж вiн зразковий соцумальний. Переконаний, шо все, що аргументовано може сказати Леонгард про пе-дантiв, значно бiднiше i поверховiше того, що можна збагнути на пiдставi "соцумальностi" особи. Iдея соцу- мальностi втiлена в Антовi до краю, як це нерiдко буває в iнтелiгентних українцiв. Особливо коли вони сiльского походження й на додачу -- дiти вчителiв. Це пов'язано з нашою традицiйною установкою на моральний iдеалiзм.

Передаю тут майже дослiвно одну нашу характерну бесiду з Антом.

Автор: О, привiт майбутня зiрко української медицини! Скiльки лiт, скiльки зим?! -- звертаюсь до нього радiсно, весело й трохи iронiчно.

Ант (червонiючи як дiвчина): Ну, ти й скажеш: "майбут-ня зiрка"...

Автор: Та досить вже тобi ламатися, "скромничати". Сам же в душi знаєш, що це воiстину так. Iнакше не насмiлювався б критикувати мене навiть за моїм напо-легливим проханням. Ох, цi менi соцумальнi!

Ант (ображеним тоном): "Со-цу-ма-а-ль-нi!" -- ото слiвце вигадав.

Автор: Так-так. В принципi ти маєш мене засудити, зненавидiти. Тому що я пiдриваю в коренi тi цiнностi, якими ти живеш i якi в тобi плекали все життя бать-ки -- моральнi iдеалiсти. Ти як син вчителя мусив усiм давати приклад зразкового хлопчика-паїньки...

Ант: У мене просто не вистача сил пiднятися вище того... Автор: Але збагни, я ж тебе не гвалтую. Просто менi жаль, що пропадає Божа iскра... Вона ж в тобi вочевидь є. Але соцум її придушив. I саме тому ти так мучишся... твiй дух не годен вирватися на волю, зламати стiни добровiльної в'язницi... Врахуй також, що можна зали-шитися соцумальним, але водночас стати духовним... Ант: Менi не вистача сил. Я не знаю, куди й навiщо йти. Менi потрiбно спочатку пiднятися на гору, щоб розширити свiй виднокiл...

Автор (з деякою прихованою iронiєю): Давай. Пiднiмайся. Розширюй... Шукай своєї Великої Мети. Ти тут цiлком маєш рацiю.

Ант (дивлючись на мене недовiрливо, начебто я iронiзую над ним):Знаєш, ти не думай, що я того разу приходив до тебе навмисне за листом (рекомендацiєю). Менi такого зовсiм не думалось...

Автор (посмiхаючись вiдповiдаю): Щодо тебе -- можеш бути спокiйним: в мене нiякого сумнiву. Iнакше ти нiяк не змiг би прийти -- щоб я часом чогось такого не подумав...

Ант: Отже, все ж таки подумав?!

Автор: Боже мiй! Та не вигадуй собi гризоту. Навiть якби ти навмисне прийшов за тим, -- та що ж в тому

такого... Хiба ми не повиннi допомагати один од-ному?!

Але Ант все одно пiшов знiченим. Його пiдтинала моя трохи лукава, трохи iронiчна посмiшка. Вона не була лукаво-iронiчною, але вiн iнакше не мiг уявити... Вигляд Анта наштовхнув мене на думку, що соцу- мальнiсть можна ще виражати як "жiночiсть". Тiльки соцумальний може вчинити щодо коханої дiвчини так, як Ант:"Я подумав: "Навiщо я потрiбен їй -- такий хво-рий!..". А вона ж прагнула взаємностi. I вiн далеко не такий вже й хворий...

Здiбностi Анта неординарнi. Вiн, наприклад, тонко розбирається в сутi моїх думок, в концепцiї цiєї книжки (хоч текстiв я не показую, але суть оповiдаю) i тим сприяє моєму авторському розвитку. Питаюся його якось: "Яка, на твiй погляд, головна риса соцумальностi?"

Ант (з осудом): Головна їхня мета -- кар'єра. Тобто все те, що забезпечує пiдвищення соцiального становища. Автор: А як же тодi мораль: скромнiсть, чеснiсть, сумлiння?

Ант (подумавши, що я вiдкину його претензiї на ду-ховнiсть): Соцумальнiсть буває iз знаком "+" i знаком "-", по-моєму.

Автор: Чудово! Але в твоїх вустах я дочув лише знак "-": кар'єризм же ти осуджуєш. До речi, подiл людей на позитивних i негативних на моральнiй пiдставi, осуд кар'єри здорово характеризує самого тебе як соцу- мального. 1 до того ж морального iдеалiста. Послухай! Та в цiй останнiй якостi ти стаєш уже на стезю духовностi! Ант (недовiрливим тоном, запiдозрюючи лукавий комплiмент): Ну, ти й скажеш!?

Автор: Так, скажу: соцумальнiсть зовсiм ще не означає "бездуховнiсть", а тiльки перевагу соцумальних мо-ментiв. Проте певний соцумальний може бути ду-ховнiшим деякого духовного, але слабака. У "слабака" духовнiсть може, наприклад, мати всього одне золоте яєчко, а в тебе -- аж цiлих десять(!).

Ант тут знову запiдозрив, що я його заспокоюю та, може, ще й iронiзую: "Я ж сам знаю, що я нiкчема. 1 саме тодi, коли я вперше так про себе подумав, -- менi стало легше жити".

Автор: Ну, знаєш! Та я б повiсився, якби повiрив коли-небудь всерйоз в свою нiкчемнiсть. Ти розумiєш, що звiдси можуть походити великi а-мо-раль-нi наслiдки! Людину стримує вiд багато дечого якраз почуття своєї висоти, гiдностi.

Ант: А в мене це стало стимулом морального служiння людям.

Автор: О, це прямо з шкiльного катехiзису. А вiн запозичений з Бiблiї: "Блаженнi нiкчемнi духом!", "Зламай свою гординю!". Добре. Якщо так, тодi краще починай свою "службу" з мене: давай розпочнемо маленький ремонт в моїй запудренiй хатi.

Омар Хайам, наскiльки менi пригадується, написав таке:

Краще бути голодним, нiж їсти що попало, Краще бути самому, нiж з ким попало.

На пiдставi думок цього великого авторитету ми утри-маємося вiд обiду. Бо в мене "що попало". Тут варто додати ще два рядки:

Краще мовчати, нiж говорити що попало.

Краще послужи менi, нiж кому попало!

Ант (протираючи велику купу книжок посеред кiмнати): Коли вже ти вiдносиш мене до соцумальних, тодi розкажи трохи бiльше, що то є. Мо' я не зовсiм розумiю?

Автор: Ти розумiєш краще за будь-кого. Особливо саме це. I навiть внiс нову думку: соцумальнiсть iз знаком "+" i знаком "-". Це, до речi, свiдчить, що тобi хотiлося б мати моральну пiдтримку за свої самопожертви, за свою "службу" соцуму. Пiдсвiдомо ти бажаєш визнан-ня позитивної моралi як найвищої духовностi. А я тобi пiдрiзаю крила... Але стривай! Моральний iдеалiзм справдi дуже пахне духовнiстю. Хоч це ще нiяк не духовнiсть в чистому виглядi, як iнтуїтивно здається людям. (В газетах часто повторюється такий стереотип: "А справжня духовнiсть невiд'ємна вiд високої мораль-ностi!". Те ж саме вбивають в нашi голови в школi. Закономiрно, що фiлософи вигадали фразеологiчний

блок: "морально-духовний". Наприклад: "морально- духовнi iнтереси", "морально-духовнi переконання", "морально-духовний свiт", "морально-духовне життя". Але все то тiльки слова! То не бiльше як духовна соцумальнiсть... Менi тут, нарештi, спала конструктив-на думка: моральнi iдеалiсти вiдносяться до типу ду- ховно-соцумальних, а не просто соцумальних. Ти ду-ховно соцумальний. (Обличчя Анта при цьому випогiднилося). Ти як народ! Через те, що народ наш український -- моральний iдеалiст. Iдеалiзм є атрибу-том духовностi, а мораль -- соцумальностi.

Ант: Превельми Вам вдячний за те, що "я є народ"! У кожному разi перечити бiльше не буду. А ти не мiг би докладнiше розповiсти з яких чинникiв складається ота сама соцумальнiсть?

Автор: Для соцумальних властивi такi риси, як колек-тивiзм, комунiкабельнiсть, конформiзм. (Останнє, зокрема, означає повагу до заслужених авторитетних осiб, шанування загальних стереотипiв способу життя (звичаї)). Для соцумальних характерне прагнення пiдвищення власного соцiального престижу, а лiпше сказати -- снобiзм. Нюанс моїх мiркувань в питаннi соцумальностi полягає в тому, що я можу повiрити тобi, що найголовнiшою цiннiстю соцумальних є кар'єра (оскiльки кар'єризм є другим боком снобiзму), проте не можу вважати кар'єризм головним атрибу-том соцумальностi. "Сумнiваюся" в цьому я тому, що iдеалом соцумальної особи iз знаком "+" є не супер-мен, а скромна, сумлiнна i сердечна людина, яка готова на самопожертву заради соцуму. I цей iдеал недарма дуже популяризується системою виховання i пресою... Ант: А чи не є часом любов до людей головним атрибу-том соцумальностi iз знаком "+"?

Автор: Можу з цим погодитися. Але не забувай, що атрибут мусить бути властивим усiм соцумальним, а не лише якiйсь особливiй групi. Любити можуть лише досить емоцiйнi. От коли людина не може жити без людей, коли прагне приятельства i громади, тодi це загальнiше. От чому я й кажу: "колективiзм", "ко-мунiкабельнiсть".

Ант: Мене муляє, що ти не видiляєш моральнiсть (?) Автор: Бачиш, моральнiсть соцумальних входить в "конформiзм" як ширшу категорiю. Можна сказати,

що конформiзм є саме формою соцумальної моралi. Той iдеальний абсолют, який ти пiдсвiдомо маєш на увазi, не реалiстичний: в кожному соцумi свої норми. Соцумальна мораль (властиво, конформiзм) порiвняно вiдносна.

Рiзного роду фашистськi режими прекрасно iлюстру-ють, чого варта мораль соцумальних. Загалом вона є конформiзмом -- пристосуванням до умов iснування, до сили, до дужчого (через страх), до вигоди, до людей, до будь-якої ситуацiї заради себезбереження... Цiлком закономiрно, що втрата свого "Я", своєї гiдностi "ком-пенсується" пригнiченням тих, хто не хоче так само впасти, хто має гiднiсть i не гне спини та не женеться за тими самими "вартостями", що й усi. Справжня мораль (iз знаком "+") у соцумальних може з'явити-ся тiльки в здоровому соцумi -- в тому, який заплiдне-ний iдеями добра, справедливостi, правди як най-вищими цiнностями, що втiленi у вiдповiднiй органiзацiї способу життя людей... Важливо те, що створення подiбного соцуму i пiдтримка його позитив-ного духу -- не є справою i заслугою соцумальних осiб, а духовно-соцумальних. Причому суто духовнi можуть давати їм iдеї, iмпульси i духовну енергiю для дiї. А головне -- належний свiтогляд, глибоке обгрунту-вання жити так, а не iнакше. Виходить, що моральнiсть особи може бути досить високою, але не залежною вiд її волi i вибору. Просто доля випадково закинула її у вiдповiдний соцум, а вона мусила пристосуватися. Так що навiть тут краще говорити не про моральнiсть, а про конформiзм. Або про iнший тип особи.

Ант: Хотiлося б ще прикладiв поведiнки соцумальних. Автор: Одна Орестова пацiєнтка завагiтнiла вiд това-риша по студенськiй групi. У неї є чоловiк. Але коли їх направили в колгосп на копання картоплi, вона вiддалася товаришу, бо "всi вважали", що так мусить бути.

У наших допрах гомосексуалiзм стає нормою. Активнi стають господарями. А тi, хто неактивнi, -- iзгоями. Соцумальнi зараз всi перейшли на росiйську мову. Однак в суто українському середовищi або коли з ними хтось (особливо вищестоячий) заговорить українсь-кою, вони, по змозi, намагаються вiдповiдати українською. В разi українiзацiї зверху або руху зни-

зу -- вони стають "патрiотами" рiдної мови та культу-ри. А поки -- нехтують.

Як на мене, то обмеженiсть є не менш принципо-вий недолiк соцумальних, нiж їхнiй конформiзм. Об-меженостi у них не вiдняти. Соцумальний обмежений водночас з двох бокiв: вiдiрваний вiд природи, вiд матерi-Землi -- з одного боку, i з другого -- вiд життя високого людського духу. Обмеженiсть соцумального типу знизу веде до хижацько-споживацького ставлен-ня до природи, яка нiкому не належить особисто, до браконьєрства, до знищення дерев i всього живого як чужого i дикого...

Обмеженiсть зверху стає наслiдком заздрощiв до людей вищого лету. Особливо, коли цi останнi не приховують свою вищiсть. В iсторiї майже скрiзь можновладцi користувалися подiбними настроями юрби, щоб при-боркати непокiрного поета, фiлософа, вченого... Па-радокс полягає в тому, що так звана "громадська мораль" стає на руку як заздрiсним обивателям, так i "слугам народу". Полiтики добре розумiють це i часто розiгрують "хлопця, як кожен з нас". I тим бiльше стараються в цьому, чим бiльше залежать вiд соцуму. Захiднi журнали ведуть навiть окремi рубрики подiбного кшталту, де висвiтлюється мало не приватне життя значних громадсько-державних дiячiв. Обива- тельска вимога "скромностi" -- це, зокрема, вимога грати роль скромного, прибiднюватися, не показувати насправдi, що твої iнтереси вищi, духовнi. Все це -- щоб зберегти спокiй обивателя, його пiдсвiдоме вiдчут-тя своєї неповноцiнностi. Дипломатичнi та нечеснi люди на цьому чудово грають: "Хочеш жить -- умiй крутитися!". А я гордий. Надто це вигiдно -- пливти за течiєю, можна навiть спокiйно лягти на спину... а течiя понесе тебе сама. Однак тодi ти стаєш не мужчиною, а киселем...

Ант: Гордих жорстоко б'ють!

Автор: Так. Розплата за гордiсть не примушує себе довго чекати... Але зате ти почуваєшся бiйцем i не втрачаєш форми! Смiшно i гiрко спостерiгати мало не на кожному кроцi, коли вiдчайнодушно смiливi чо-ловiки, коли треба битися з кимось кулаками, непере-можнi боксери i каратисти, стають наче телята пiд тиском анонiмної сили соцуму i макросоцуму. Вони

бояться навiть своїх власних думок! Куди вже там до

козацьких Вольностей!!

Залишається сказати своє останнє слово про соцу- мальних. Суто соцумальна особа працює, спiлкується i споживає завжди разом, завжди на виду або так, як це узвичаєно. Вона орiєнтується на загальнi стандарти i тому поступово нiвелюється, стає "як всi люди". Вона може цiлком втратити свою суть. Особливо тодi, коли одержує постiйно "кайф", коли має взаємнiсть i вдячнiсть. Але найбiльше -- коли досягає слави i любовi. Проте в разi невдач та, особливо, внаслiдок свого ду-ховного розвитку, вона може вiдчувати, що їй не вистача не просто соцумальних цiнностей i визнання, а чогось по-справжньому великого i вiчного, -- справжнього сенсу iснування. Тобто це можна розумiти як порив людського Єства вгору, у свiдомiсть, що вносить великий неспокiй у її душу.

В подiбних випадках соцумальна особа починає свої духовнi пошуки: шукає iнших зразкiв життя, пригля-дається до самотнiх "дивакiв", тягнеться до духовностi, .вiдкидаючи забобони...

I якщо нiчого не знаходить сама, то стає послiдо-вником якогось незвичайного свiтогляду, скорiш всього приєднується до якоїсь релiгiйної секти. Я пригадую один випадок в Тбiлiсi, в готелi. Моїм сусiдою був iнже-нер найвищого рангу, литовець з Вiльнюса. Якось я застав його серед ночi за пляшкою коньяку i в край-ньому станi депресiї... Поступово вiн розкрив менi свою душу:

"...Я досяг найвищого рiвня як фахiвець, як вчений... За мною щоранку приїздить машина... В мене завжди є стiльки грошей, скiльки менi потрiбно. У мене дружина, слава Богу... Але я постiйно вiдчуваю з деяких пiр перед собою глуху стiну: "Навiщо?". Навiщо менi ця кар'єра? Навiщо менi грошi? Навiщо я так стараюсь сподобатися людям i лукавити? навiщо? Навiщо?? Ти можеш менi вiдповiсти!??...".

Намагався йому роз'яснити, що вiн, погнавшись за соцумальними цiнностями, не знайшов власного духов-ного сенсу життя. Що вiн живе зовнiшнiм i чужим, а не внутрiшнiм i своїм. Що в нього немає великої мети -- i за це розплата... Що вiн дав зробити з себе рiч, а не

Персону... Але мiй спiвбесiдник не був готовий збагнути слова iншого словника. Тодi я дозволив собi iронiчно зауважити, що це в нього по п'янцi... що завтра вiн про це забуде... що про духовнiсть я не розмовляю з нетве-резими*.

ДУХОВНIСТЬ I ДУХ

"Не хлiбом єдиним живе людина!" -- казали ще старо-давнi мудрецi. I не тiльки взаєминами iз своїми ближнiми i дальнiми... I не тiльки пiзнанням добра i зла... I не тiльки "суспiльно корисною працею" -- додам я. А чим же ще? Духом! Бо третя Природа людини духовна -- принципово вiдмiнна вiд бiологiчної ("тваринної") та соцумальної Природ. Цi двi останнi порiвняно простi i зрозумiлi. Ми можемо спостерiгати їх навiть наочно в життi тварин i взаєминах людей. Духовнiсть -- єдине, що властиво тiльки людинi. Її прояви є такi рiдкiснi, такi витонченi i такi малозрозумiлi з погляду здорового глузду, а наслiдки такi великi, що Дух i Духовнiсть є одвiчною проблемою люд-ства: Божевiлля це? Iдеал? чи Норма?

Нехай нас не вводить в оману мода вживати цi слова ("духовнiсть" i "дух") по радiо i телебаченню, в газетах i книжках, у виступах полiтичних дiячiв. Це скорiше використання мiстичного чару чогось високого i незбаг-ненного, гра на потязi до того, чого нема, що є великим дефiцитом i пахне престижем як аристократичне по-ходження. Бо насправдi ж духовнiсть далека як вiд соцiального становища, так i вiд багатства. Вона навiть мало залежить вiд здiбностей, таланту... (В iсторiях же великих дiячiв i вчених майже обов'язково червоною ниткою проводиться iдея особливої духовностi. Сьогоднi це доводиться до смiшного, коли кожного видатного спортсмена намагаються подати як духовну iндивiду-альнiсть. Тодi як вiн може думати тiльки про славу, про грошi, про жiнок -- i не годен висловити жодної цiкавої думки **).

* Шкодую зараз, шо був таким суворим i не обмiнявся навiть адресами. Сказав: "Давай будемо мужчинами без сантиментiв". Вiн: "Я заздрю Вам -- Ви сильний".

*' Таке не раз менi оповiдали спортивнi журналiсти...

Чоловiк може досягти всього про що мрiяв, мати все. грошi i маєтностi, владу i славу, жiнок, зв'язки, чудову дружину i дiтей, пошану людей i багатьох друзiв, -- але в глибинi свого єства вiдчувати жах безглуздостi такого свого iснування. Вiдчувати те, що вiн проходить, -- може, вже зовсiм пройшов -- можливiсть вибору життя, визна-ченого значно глибшим сенсом.

Однак повз що вiн пройшов? якi можливостi в ньому закладенi? як вiн мiг би iнакше жити? проти чого вiн несвiдомо йде?

На всi цi питання -- годi вiдповiсти людинi в темних лабiринтах безмежних суперечностей життя, якщо не дати їй в руки провiдної свiчки. Ця свiчка є Духов-нiсть -- уявлення про неї, а її променi -- Дух. Ось чому однiєю з найважливiших тем цього Трактату є Ду-ховнiсть i Дух. Причому методологiчно важлива не аб-страктна мова про поняття, а конкретний образ духовної iндивiдуальностi -- в життi, в лiтературi, в iсторiї, в май-бутньому*.

В метафiзицi пiд духом розумiється активне творче начало. Пасивна i консервативна "матерiя" є матерiалом i наслiдком його творчої дiї. Поняття матерiї є фiлософсь-кою абстракцiєю вiд уявлень про речовину -- "матерiал", з якого будується все об'єктивно iснуюче поза людською свiдомiстю. Вiдповiдно дух -- щось нематерiальне, внутрiшнє, суб'єктне. Вiн не зовнi суб'єкта, не в мертвому об'єктi, а в самiй людинi. Дух живий, пристрасний, шу-каючий, творчий. Вiн нагадує саму Волю. Його творча сила здатна матерiалiзуватися в продуктi -- вiд машини до музики... їх творять не боги, а люди!

' (Наступний текст подаю як виноску, оскiльки вiдчуваю, наскiльки мої мiркування (не так змiст, як стиль) зараженi усiм тим, проти чого повстає мiй Дух).

Ситуацiя парадоксальна: сьогоднi "духовнiсть" вживається з усiєю фiлософською серйознiстю i пафосом, а "дух" -- корiнь духовностi -- тiльки в якостi метафори. Можна прочитати i почути скiльки завгодно таких фраз: "сила духу", "дух народу", "високий дух" (частiше всього "високий спортивний дух") тощо, але майже нiколи "дух" сам по собi. Однак це алегорично: по-перше, "духовнiсть" є властивiсть (атрибут!) Духу в силу самої граматики. Без його наявнiстi -- нiчого взагалi говорити про духовнiсть людини, культури, народу. По-друге, не визнаючи понят-тя Духу, ми грубо нехтуємо всiєю iсторiєю формування полярних понять Духу i Матерiї в метафiзицi i фiлософiї релiгiї, традицiйну двозначну логiку нашого мислення i навiть священну дiалектичну логiку.

5 6-193

Але хто ж тодi створив усю Природу, весь величний безмежний Космос? Нарештi, саму людину? Бог? Нове мислення, яке диктувалося не релiгiєю, не фiлософiєю, а наукою, неухильно пiдводило до думки, що Бог -- зайве припущення, яке не можна перевiрити експериментально. (Тим бiльше, що наукова картина свiту (механiстична, електромагнiтна та iн.) виходила, по сутi, не бiблiйною!). Оскiльки серед всього живого творчими здiбностями володiла лише людина, то вона й почала заступати мiсце Бога-творця. Людське "Я" бiльше не хотiло бути смирен-ним. Воно вiдчувало, що здатне пiзнати "закони природи", оволодiти ними i створити нову природу i навiть нову людину -- без допомоги релiгiї. На цьому грунтувалися також свiтогляднi засади гуманiстичної фiлософiї та науки до вольового i розумового себевдосконалення, завдяки просвiтленню (пiзнанню природи, логiки, етики, людини) i вихованню нової людини за допомогою педагогiки та прекрасних мистецтв. Наука розчищала дорогу до легшого життя i оптимiстичнiшого майбутнього -- але не без пожертв (наприклад, безсмертя душi). Логiка матерiа-лiстичної iдеологiї -- похiдна вiд наукового рацiоналiзму. Вiдкидаючи Дух, вона мусила вiдкинути i людську душу, як iндивiдуалiзований вираз цього останнього. На перше мiсце в нiй виходив людський Розум. Бо саме вiн був "матерiєю" (навiть в буквальному фiзiологiчному розу-мiннi) людського органiзму, яка сама в собi несе свiдомiсть свого "Я", яка мислить, пам'ятає минуле i творить. Душа -- просто метафора. То є не бiльше, нiж склад психiки (свiдомостi), характер особи. Мiстика тут зайва.

Таким чином,

Культ Духу заступив культ Матерiї,

Культ Бога-творця -- культ Людини-творця,

Культ душi -- культ просвiтленного Розуму.

Смирення пред вищими силами --

Богом i Природою

Змiнялося гордiстю "Я",

вiрою в безкiнечний Прогрес...

На мiсце вiри в Бога, в кiнець свiту, в спасiння атеїзм ставив вiру (i небезпiдставну) в науково-технiчний про-грес, в побудову кращого життя для своїх нащадкiв. Зреш-

тою, еквiвалентним замiнником Божого Раю став земний Комунiзм -- з тими самими молочними i медовими рiками та квiтучими садами. А труд -- "по можливостi" з iнтере-сом, творчий... Ну, просто таки мрiя! (Особливо обивате-ля). Помирати тiльки не хочеться. Але наука обiцяє навiть це владнати: до 2226 року проблема безсмертя нею фак-тично буде вирiшена. То що ж: зникнуть проблеми, болi, муки, страждання, нерiвнiсть?!

Нагадаю, що все це було ще в античних грекiв -- була подiбна iдеологiя. Але наука тодi ще не встигла стати реальною виробничою продуктивною силою, щоб грун-товно протиставити себе релiгiї. Бiльше того, християнсь-ка релiгiя разом iз своїм iнститутом Церкви могутнiм пресом причавила античне фiлософське вiльнодумство. Проте з Нового часу, який почався Вiдродженням анти-чних культурних цiнностей i фiлософiї i дав особливий iмпульс для розвитку нової картини свiту Коперника i Галiлея, наука стала розвиватися прискореними темпами. Та й сама релiгiя модифiкувалась так, що не суперечила науцi (передусiм протестантству).

Соцiальним наслiдком розвитку науки i, вiдповiдно, виробництва стало, зокрема, те, що поруч з духовенством, яке ранiш було майже єдиним носiєм просвiти, виросла iнтелiгенцiя -- прошарок людей суто розумової працi. Вона культивувала просвiту i розум вже в силу самого характеру своєї дiяльностi*. А iнiцiативна буржуазiя швид-ко втiлювала новi винаходи людського розуму у виробниц-тво, у життя, в товари, в новi види споживання. А держав-но-бюрократичний апарат -- в управлiння суспiльством. Скрiзь зростала потреба виявляти, якщо не теоретичну, то практичну iнiцiативу, що близько до творчостi.

Прогрес вiдчувався такий великий, що iдеологiя пере-будови життя всього суспiльства на засадах "просвiтленого розуму" ставала реальнiстю. Спочатку ця iдеологiя вiдкри-ла шлях до розвитку приватної iнiцiативи i до влади буржуазiї. Оскiльки життя досить швидко засвiдчило, що капiталiзм -- хоч i кращий всього попереднього, але не iдеал суспiльного ладу, бо через систему економiчної експлуатацiї людини людиною i власнiсть веде знову до

Прошарок iнтелiгенцiї вiд мистецтва, по-перше, порiвняно малий, а, по-друге, для нього просвiта i розум -- не культ.

людської нерiвностi, то iнтелiгенти-iдеалiсти почали роз-вивати соцiалiстичнi утопiї. Головними iдеями їх було знищення приватної власностi i встановлення свободи та економiчної рiвностi людей. Земля, фабрики i заводи -- тим, хто на них безпосередньо працює. "Хто не робить, той не їсть!". Люди народжуються рiвними. Людина на-роджується вiльною. Земля i Воля, Рiвнiсть i Труд -- ось пафос утопiчної iдеологiї.

Спочатку не проглядалося тiльки того прошарку людей, тої суспiльної сили, яка може зламати капi-талiстичний суспiльний лад (що пiдтримується армiєю, полiцiєю, судами, духовенством -- всiєю державною бю-рократiєю) i взяти владу в свої руки. Iнтелiгенцiя була малочисельною i не войовничою. Селянство пасивне i занадто любить свою землю, худобу та iншу приватну власнiсть. Йому притаманна схильнiсть до iндивiдуалiзму (що породжується його iндивiдуальною системою госпо-дарства).

Еврика! Робiтникам байдужа власнiсть. Вони колек-тивнi уже в силу колективного характеру виробництва, на якому вони вступають в загальнi стосунки. Живуть тiльки своїм трудом -- трудом в громадi. Однак темнi, малогра-мотнi. В такому разi суть соцiалiстичної програми зводить-ся до того, щоб iдеологiчно просвiтити "робiтничий клас", довести, що його нещадно експлуатують, що вiн "прогре-сивна сила суспiльства", згуртувати його в єдиний монолiт, який силою вiзьме владу в свої руки, знищить експлуататорiв, встановить справедливу диктатуру бiльшостi над меншiстю.

Для цього досить тiльки чiтко показати, хто його вороги. Це аристократiя, буржуазiя i духовенство -- не-роби, що користуються чесним трудом i п'ють з ро-бiтника кров. Держава -- знаряддя в їхнiх руках. Отже, знищити стару державу i встановити нову -- свою, про-летарську.

Тут важливо зафiксувати вiдношення до релiгiї i Цер-кви. Раз на першому мiсцi -- просвiтлений розум, то церква дурить чесний народ, служить несправедли-вiй державi, змушуючи шанувати "батюшку-царя" як бо-жого помазанника на престол. Необхiдно вiдкинути Бога, Святий Дух, церкву, духовенство i релiгiю взагалi як "опiум для народу". В матерiалiстичнiй картинi свiту, в атеїстичнiй державi не знаходиться мiсця нi Богу, нi

Духу -- нi всiм тим силам, якi вiд них походять або їм служать.

I вiдкинули. Соцiалiстична атеїстична iдеологiя дала iмпульс новим суспiльним рухам, що, зрештою, привели в XX ст. до iснування поруч з капiталiстичною дер-жавнiстю соцiалiстичної. Соцiалiстичнi держави -- атеїстичнi i матерiалiстичнi. На дух i душу накладенi суворi табу. Церкви i монастирi варварськи нищилися. Духовен-ство було переважно репресовано (бiля трьохсот тисяч чоловiк в Росiйськiй Iмперiї). "Свобода совiстi" -- так. Але цiною розвитку, кар'єри i становища.

Однак хто захопив владу? Яка воля, яка рiвнiсть i яка справедливiсть наступили? -- Тепер ясно навiть коню. Замiсть рiвностi -- зрiвнялiвка. Замiсть волi -- нове крiпосне право. Замiсть правди i справедливостi -- фальш i гнiт. Замiсть культу духовностi -- культ матерiального виробництва. (Навiть платня бiльша працiвникам матерiального виробництва, нiж працiвникам-творцям духовних галузей). Замiсть очiкуваної легкої перемоги свiтової революцiї, замiсть всеосяжного пiдвищення добробуту народу, замiсть комунiстичної свiдомостi -- корупцiя, мафiя, злодiйство, моральна деградацiя суспiльства.

Замiсть iнтернацiоналiзму -- великодержавний шовi-нiзм! *

Усiм керує i править войовничий i тупоголовий обива-тель. До того ж, в ролi керiвного чиновника -- гвинтика (а часом i цiлого гвинта в неосяжнiй бюрократичнiй машинi**).

Доводиться перебудовуватися (або принаймнi гратися в перебудову) -- вiдкидати старi догми, визнавати наново релiгiю, культивувати духовнiсть людської iндивiдуаль-ностi. Духовнiсть сьогоднi як слово -- це повернення духу в свою оселю не через дверi, а через вiкно. Сподiвання на силу людського розуму ("свiдомостi") провалилися.

* Це докладно i статистично висвiтлено, зокрема, Iваном Дзюбою в працi "Iнтернацiоналiзм чи русiфiкацiя?". Важливо, що цей труд 1965 р. написаний цiлком в дусi ленiнських уявлень про нацiональне питання.

'* Як вiн стоїть за демократизацiю i гласнiсть, яскраво проiлюстру-вали результати голосувань на XIX партконференцiї. Тiльки 0,75% голо-сувало за демократичнi i гласнi реформи, якi зачiпали їхнi власнi iнтере-си.

Є щось дужче. Людська натура, а передусiм те, що пригнiчувалося -- Дух....

В людинi немає нiчого вищого й дужчого за її "дух, що тiло рве до бою...". Особливо,якщо його розумiти не релiгiйно, не антирелiгiйно, а в усiй його сутi. Для цього потрiбно з'ясувати його атрибутику.

В чому ж саме полягає людська духовнiсть? Якi її атрибути? Це, певно, якiсь глибиннi i унiверсальнi праг-нення. Оскiльки ж традицiйно духовне протиставляється матерiальному як протилежний полюс, то суто духовнi прагнення не можна пов'язувати нi з матерiальною ко-ристю, нi з соцумальною вигодою як, наприклад, ста-новище або слава. Вони нематерiальнi i понадсоцу- мальнi. Це не хлiб, не потреби тiла, не соцумальний комфорт, а абстрактнi iдеї, якi виступають як цiнностi самi по собi -- Iдеали. В тому разi, коли хтось шукає, вiрить i захищає такi абстрактнi цiнностi, коли вони для нього дорожчi понад усе, коли вiн їм присвячує своє життя. I коли, таким чином, вони виступають для нього як понадцiнностi, тодi така особа заслуговує називатися Духовною.

Так, любов до Бога, в християнському розумiннi, стає суто духовною, коли вона "доведена до презирства до самого себе" (св. Августин).

Духовнiсть виходить далеко за межi безпосереднього соцумального оточення iндивiда, вона поширюється на весь свiй народ, на всю Землю, прагне стати космiчною... Але передусiм вона стосується її безпосереднього носiя -- свiту певної особи: її цiнностей, її ставлення до свого тiла, до природи i до соцуму, її головної установки, її способу життя. Духовна iндивiдуальнiсть живе понадцiнностями. Вони спрямованi у вiчнiсть -- в глиб iсторiї i нескiнченне майбутнє. Вони "iноземнi". Тому дуже наївно чекати якоїсь матерiальної чи соцумальної користi вiд високої духовностi. Коли звичайна собi жiнка одружується з фа-натичним поетом, художником або вченим з "великими творчими перспективами", то досить часто їй доводиться розчаровуватися. Оскiльки шуму багато, а коштiв, ком-форту та всяких iнших можливостей мало... Чоловiк не живе нею, не живе сiм'єю... У нього фанатична творча лихоманка...

Нащадки потiм нiяк не можуть збагнути: "Як вона не могла оцiнити такого Генiя?!! Чому постiйно чинила йому

всiляки каверзи i перешкоди, а не вiддала всю себе свято-му служiнню Йому, його Великiй Справi?!*

Однак треба розумiти, що жiнка як жiнка, а сiм'я як сiм'я вимагають свого. I тiльки в дуже рiдких випадках трапляється, що жiнка живе передусiм духовним жит-тям свого чоловiка незалежно вiд вигоди, користi, успiху... Причому в коханнi i виборi дружини великi мудрецi такi ж безпораднi як i останнi дурнi...

Понадцiнностi -- ще не достатня пiдстава, щоб гово-рити про духовнiсть особи. Справа в тому, що кожен тип вважає найдорожчi йому цiнностi -- понадцiнностями. Тому можна говорити, що понадцiнностi у рiзних типiв рiзнi. Наприклад, для бiологiчного головною цiннiстю є власне тiло -- його здоров'я, сила i забезпечення. Для цього необхiднi грошi, добрий харч, гарна хата i чудова дружина -- як господиня i як партнер в постелi. Чим вiльнiше втiлення iнстинктiв -- тим краще. Дiти теж можуть бути понадцiннiстю бiологiчного, -- але на пiд-ставi переважно кревного iнстинкту.

У соцумальних на першому мiсцi становище. Успiх, кар'єра, приятельство -- його похiднi. Любов i мораль -- теж своєрiднi засоби i чинники соцумального комфорту. Бо любов може бути вигiдною установкою на становище, а мораль -- конформiстською. Властива риса соцумально-го: його цiнностi i понадцiнностi не власнi, а виробленi культурою середовища. Це цiнностi колективу, що його оточує, або того, який вiн вiдчуває на телеекранi. Порiвняно iз бiологiчним любов у нього вiдiграє бiльшу роль, нiж секс, а мораль -- переважає безпосереднi iнстинкти.

Характерно, що для соцумального колективнi цiнностi можуть бути дорожчими власного життя. У вся-кому разi напевно, що своєю Iндивiдуальнiстю вiн жер-твує фактично завжди. Частiше всього чинить це неусвiдомлено. Бiльше того, його так виховують змалеч-ку, що вiн уже майже нiчого не може подiяти iз фатумом власної соцiапiзованостi. Ось де глибока трагедiя iсну-вання людини у свiтi! З погляду духовних. (Докладний

' Одна з таких осiб -- сократiвська Ксантиппа -- стала, по-своєму, навiть вiдомою в iсторiї (як iм'я для сварливої недуховної жiнки). Добре, що iншi маловiдомi... Хоча цих дам можна по-людськи збагнути. ("По- людськи", тобто iз соцумальної позицiї).

опис див.: "Бiологiчний тип" та "Соцумальний тип При-роди"),

З огляду на подiбнi речi, можна заперечити, що наявнiсть у якоїсь особи понадцiнностей сама по собi ще не забезпечує її глибинну духовнiсть. Це трапляється лише тодi, коли вони є Iдеалами, що контраснi бiологiчним i далекi навiть вiд соцумальних. Одне слово, коли особу можна назвати людиною "не вiд свiту цього", iдеалiстом. Оскiльки ж слово "iдеалiзм" у нас викликає певнi асоцiацiї iз тим, що було втовкмачено в школi та вузi, то є потреба одразу розмежувати

ДВА IДЕАЛIЗМИ -
фiлософський i життєвий

Фiлософський iдеалiзм -- свiтоглядна теоретична сис-тема фiлософiї, в якiй доводиться, що так званi "матерiальнi" реальнi предмети є всього-навсього зруч-ною iдеєю, яка систематизує нашi вiдчуття (суб'єктивний iдеалiзм). Або, що рiзнi матерiальнi предмети iснують приблизно так само, як це здається натуральному спос-тереженню -- плюс науковi заточнення й заглиблення в їхню структуру, в закони їхнього iснування. Так, iсну-ють, але в тому всьому спочатку закладена певна Iдея, закони їхнього Творця, "закони iсторiї" (об'єктивний iдеалiзм). Для нашого питання цей старий фiлософський iдеалiзм не актуальний. Так само як i його антипод -- матерiалiзм. I вся та схоластична боротьба двохсотрiчної давностi навколо питання: що первинне -- дух (iдея) чи матерiя. Наша справа -- реальнiсть життя i глибинне розмаїття iснуючих людей. Те, що вони думають чи ка-жуть про себе, i те, як вони заробляють свiй хлiб i виборюють мiсце пiд сонцем, -- речi дуже вiдмiннi. Теоретично можна бути винятково послiдовним фiлосо-фом-iдеалiстом, але життєвим матерiалiстом (i просто обивателем, як Регель). А можна бути фiлософом- матерiалiстом, а в життi -- iдеалiстом (як Фейєрбах). Хоч це подiбно до парадокса, але факт, що пiонери фiлософiї матерiалiзму скорiше пiддаються трактовцi як iдеалiсти в життєвому розумiннi цього слова. Публiка рiдко це розумiє. I сумно буває, коли обдарованi особи

розумiють старi рацiональнi фiлософськi побудови бук-вально.

Кажу якось однiй гарнiй поетесi:

-- Навiщо ти днями просиджуєш в цiй конторi, пере-водиш свiй дорогий час! Адже ти член спiлки... книжки з'являються досить регулярно, а платня тут мiзерна. Навiщо ти жертвуєш своїм вiльним творчим часом?

-- Матерiальне буття первинне, а духовне -- вторин-не! Потрiбно десь працювати, -- заявляє вона догматично. (Менi якось i в голову не приходило, що цi фiлософськi абстракцiї високого рiвня можна трактувати так букваль-но -- щодо власної працi i творчостi... Все, що стосується працi, я називаю "пiдробiтками, щоб не померти з голо-ду" -- i нiколи не розмовляю на цю тему. А тут зовнi наче сама поезiя -- i що мовить?..).

Але найгiрше, що скiльки я її не переконував, що "там" говориться про первиннiсть соцiального буття, а не iндивiдуального матерiального, що життя поета належить передусiм поезiї, культурi i всьому народу шляхом розвит-ку духовностi, а не "конторi" -- наче коса об камiнь. Бачите, в унiверситетi у неї були бiльшi авторитети... I вона "сама це бачить"... А це ж була не якась там середня поетеса, а така, що й книжки її не дiстати. (Так ми розiйшлися навiки: пiсля певного вiку людину, особливо жiнку, що має диплом "з вiдзнакою" i славу -- нiзащо в чомусь не переконати!).

Життєвий же iдеалiзм виявляє себе в фанатичному прагненнi особи до надцiнностей як понадбiологiчного, так i понадсоцумального порядку. Треба одразу зауважи-ти, що духовнiсть майже невiдривна вiд всього роду фа-натичної пристрастi до високого, величного... Бо її iнте-гратором є Iдея, "Висока Мета". Зрозумiло, що той фанатизм, про який мовиться звичайно, є крайнiм вира-зом iдеалiзацiї. Вiра в iдеали стає безмежною. Погляди iнших не переносяться. Духовний же фанатизм може бути зовнi спокiйним, без експресiї i епатiї... Але внутрiшньо така особа завжди перебуває пiд напругою високовольт-них мереж понадцiнностей... В цьому розумiннi життя її стає подiбним до життя Сократа, Паскаля, Сковороди, Кiркегора, Нiцше, Шанкари, духовне тремтiння яких передається у вiки.

Таких Iндивiдуальностей турбує передусiм глибинний сенс життя -- i збереження та розвиток людської

суб'єктивностi i магiчної сили дiалектичного методу, необхiднiсть колективних дискусiй для подолання аб-сурдної розмежованостi людських уявлень i досягнення ними Мудростi i Добра. У Паскаля i Кiркегора -- це проникнення в трагiчнiсть людського буття, яке можна знести лише через прийняття Бога. У Сковороди -- iдея себецiнностi людини як своєрiдного мiкросвiту, що понад усе потребує волi. У Нiцше -- новий свiтогляд, нова етика, яка мала звiньнити сильну iндивiду-альнiсть -- її здоровi iнстинкти -- вiд кайданiв, що на-клало на неї засилля християнства i фiлiстерства в Європi XIX ст. (Бюргер все це зрозумiв i використав на свiй лад). Для людей подiбного кшталту духовнi iдеали -- понадцiнностi. Вони дорожчi здоров'я, дорожчi комфорту i насолод, дорожчi вiд надiйного пристосу-вання, дорожчi вiд шани i слави, дорожчi за дружбу i любов. Вони дорожчi навiть життя! Останнє i є головною мiрою i цiною духовностi. Духовнiсть тiльки там, де лю-дина готова на великi себепожертви. Де вона здатна вiддати всi свої бiологiчнi i соцумальнi цiнностi заради своїх iдей-переконань... Якщо це збагнути, то стає зро-зумiлим, чому Сократ свiдомо не захотiв уникати смертi. Паскаль вiдкинув славу генiального вченого, мучився i мордував свою плоть, але збагнув своє духовне покли-кання. Сковорода знехтував високою духовною кар'єрою, жiнкою i сiм'єю, добробутом i надiйним да-хом над головою -- i пiшов мандрувати по бiлому свiту... Кiркегор зрiкся юної прекрасної нареченої i прий-няв муку самотнього страждання буття у свiтi. Нiцше кинув виклик церквi, обивателям -- i скiнчив бо-жевiльнею.

Без своїх понадцiнностей Iндивiдуальнiсть почу-вається, що її життя пусте i безглузде. Ось чому, коли не можна залишитися у власному духовному свiтi (хоча б цiною iмiтацiї соцумальностi), духовна iндивiдуальнiсть перебуває в станi глибинного стресу й депресiї. Життям (i всiма соцумальними цiнностями) в такому разi можна пожертвувати, оскiльки воно саме по собi мало чого варте i приносить тiльки муки. Водночас i невимовно лячно лишитися його, не вiднайшовши сенсу i не поборовшись за духовне життя... (Звiдси масова депресiя старої iнтелiгенцiї в часи iдiотського культу i духовного мiщан-ства... Декого спасла релiгiя...)

Життєвий iдеалiзм духовних закономiрно веде до того, що вони схильнi ставити свою iдеологiю, свiй свiтогляд вище життя. Наприклад, християнство, по сутi, проти кохання i любощiв. Безгрiшна любов -- тiльки духовна. Шлюб -- мiстичне таїнство, яке може здiйснитися тiльки через посередництво священика. А новiтнi просвiтителi народу виступали проти релiгiї, проти аристократичної елiти, проти традицiй, проти сiм'ї, i навiть проти нацiї, але за "природнi права людини" та за "рацiональну крити-ку" всiх iснуючих установ i поглядiв. Тiльки один "просвiчений розум" мав бути критерiєм виправдання всього iснуючого: того, що мусить бути i чого не мусить. Вiдбитки цього виразно проглядаються i в нашi часи. Iдеологiя сталiнiзму, наприклад, зводилася до того, що потрiбно жертувати особистим життям i щастям зара-ди колективних i державних цiлей, задля побудови комунiзму, задля внукiв i правнукiв, що колись працюва-тимуть лише тiльки стiльки, скiльки буде охота, а спожи-ватимуть -- скiльки захочуть i зможуть. Нацiї i мови зникнуть як iсторичний пережиток капiталiстичних фор-мацiй. Сiм'я теж виродиться, оскiльки це суто економiчне явище, а економiчнi проблеми вiрiшаться просто блиску-че, в силу плановостi соцiалiстичного господарства, внаслiдок натхненної працi трудiвникiв i небаченої досi її продуктивностi. У всьому свiтi наступить один i той же лад -- комунiзм. Цю iсторичну мiсiю виконає органiзова-ний пролетарiат пiд мудрим керiвництвом власної партiї. (Iнтелiгенцiя -- всього-навсього якийсь пiдозрiлий класо-вий прошарок, якого, на жаль, нiяк не можна позбавитися цiлком). Хоч класи лiквiдуються, але класовi суперечностi посилюються, запеклiсть ворогiв зростає. Хоч держава вiдмирає i має вiдмирати, але її роль i роль партiї постiйно зростає... Якщо люди гинуть несправедливо, то що ж: "Лiс рубають -- трiски летять!". Взагалi, iндивiд як манi- пусiнький гвинтик у величезнiй машинi прогресу не му-сить i близько порiвнювати свою власну долю з iнтересами величi прийдешнього. Якщо вдуматися добре, то померти заради цього --велике щастя.

"Великий вождь" радянського народу з обмеженим мозком i примiтивною душею добре грав на духовному ентузiазмi мiльйонiв... А наслiдок -- полiцейська система терору i засилля державної бюрократiї. Перебудуватись сьогоднi означає: як перейти вiд новiтнього державного

феодалiзму до якоїсь сучасної форми демократiї. В цьому вiдношеннi ми рухалися не вперед, а назад -- пора чiтко i недвозначно це визнати. Головною альтернативою су-часному стану соцiально-полiтичного життя виступає ре-альний плюралiзм... Цього потребує передусiм людська духовнiсть. Бо плюралiзм дає певнi гарантiї можливостi вибору i свободи.

Духовними бувають далеко не тiльки iсторичнi знаме-нитостi. Вiдомi явища релiгiйного себезречення в iм'я Бога серед простих людей. Деякi чоловiки ставали, напри-клад, юродивими: ходили роками не митими, в лахмiттi... посипали попелом голову, ставали зумисне об'єктами злих i дошкульних насмiшок людей... I все це задля того, щоб показати свою цiлковиту байдужiсть, своє повне зре-чення вiд цiнностей земного життя порiвняно з безкiнечною цiннiстю вiчного життя в любовi до Бога i з Богом в серцi, порiвняно з вiчними духовними цiнностями гiшбоко вiруючого. Заради цього самого деякi люди ставали на все життя пустельниками, терпiли пекельнi муки вiд виразок, мучили свою плоть, закопуючи себе в зешю i не вживаючи нiчого, окрiм води i хлiба... Тiльки одиницi з них пiднесенi до сану святих, а тисячi тисяч залишилися невiдомими в iсторiї релiгiї... Все це траплялося переважно з духовного внутрiшнього вогню, для якого релiгiя i церква давали тiльки форму виразу...

Зрозумiло, шо не всi релiгiйнi духовнi. I навпаки: не всi духовнi -- релiгiйнi. Iснує величезне розмаїття духов-них цiнностей i духовних особистостей. Але є також дещо спiльне, дещо таке, що виступає в якостi необхiдної умови духовностi взагалi. Такi понадцiнностi я умовно називати-му атрибутами духовностi. Перша з них вже висловлена -- життєвий iдеалiзм. Це життєва установка, дiло, а не тiльки слово. Тому така загальна установка дає змогу розкрити духовну атрибутику Iндивiдуальностi. (На вiдмiну вiд iдеалiста без свого конкретного втiлення. Подiбно саркас-тичному "карасю-iдеалiсту" Салтикова-Щедрiна). Ду-ховнiсть без втiлення, Iндивiдуальнiсть без себестверд- ження є лише пустими словами.

Однiєю з головних духовних потреб людини є розвиток i втiлення власних потенцiй i здiбностей як умова руху до своїх понадцiнностей, оволодiння ними, злиття з ними i застовбичення ними свiту. Найважливiшою передумовою такого розвитку i працi є свобода.

СВОБОДА

(ВОЛЕЛЮБСТВО)

Сьогоднi далеко не випадково так багато мовиться про свободу думки, свободу дiла, свободу себевиразу, свободу себетворчостi тощо. Юридичною мовою це називається "свободою прав людини". Iдеологи нюхом чують, що коли є хлiб, наступає черга свободи. Не мовиться тiльки навiщо. Щоб мати свою Iндивiдуальнiсть -- вiдповiдаю я. Щоб можна було втiлитися разом iз своїми понадцiнностями, а не животiти одними надiями. I при цьому недостатньо так званої внутрiшньої свободи, яку людина може зберiгати майже за будь-яких умов. Бо всяке внутрiшнє повноцiнне лише тодi, коли має можливiсть свого зовнiшнього виразу. А особливо, коли вiднаходить своє фактичне втiлення. Так, можна бути потаємно закоханим... i мати таку ж потаємну взаємнiсть. Проте краще, коли є можливiсть це виразити явно -- в "законному" шлюбi. Так можна бути мовчазно не в згодi з технократичним винищенням при-роди i замороженням рiдної культури. Але краще, коли є можливiсть реального голосу i впливу на захист цих цiнностей. I якщо певна iдеологiчна перебудова суспiльства забезпечить iндивiду подiбну свободу дiї -- вiн стоятиме за неї горою...

Жадоба волi серед простих людей i конформiзм серед елiти постiйно свiдчать, що духовнiсть не є вродженою якiстю чи привiлеєм аристократiї та iнтелiгенцiї. (I це постiйно живить вiру в народ серед його духовних лiдерiв). Мене особливо вражає образ Панталахи в однойменнiй повiстi Iвана Франка (т.17).

Це був злодiй найвищого гатунку: не було на свiтi таких замкiв, яких би вiн не мiг вiдкрити. Водночас його мало хвилювали матерiальнi здобутки i безпека вiд полiцiї. Пан- талаха знаходив велику втiху в самому процесi подолання перешкод, в розкриттi секретiв рiзних кайданiв, у пев-ностi, що немає такого мiсця, звiдки вiн не мiг би втекти.

Хоч в тюрмi йому, як майстровi, жилося вiльнiше вiд iнших, але вiн постiйно з неї втiкав. Одинадцять разiв його ловили i катували. Останнiй раз вiн втiк вже в першу ж нiч пiсля, того як його було впiймано й принизливо покарано п'ятдесятьма киями... Заскочений на самому краю височенного даху тюрми, Панталаха навiдрiз вiдмо-вився здатися добровiльно охоронцям. Вiн обрав смерть,

а не неволю i приниження гiдностi, кинувшись iз стiни вниз головою на кам'яний брук...

-- Ну, що ж ти, старий пес! -- кричав вiн до ключни-ка. -- Не йдеш сам до мене, але думаєш зловити мене якимось пiдступом? Богом тобi присягаюся, що пуста твоя робота. Краще дайте менi спокiй i йдiть собi геть вiдси, коли не хочете дiйти зо мною до якого нещастя.

-- Але ж, Панталахо, -- вговорював його ключник, -- адже ж ти розумний чоловiк, не дитина, i знаєш, що се не може так бути, що ми не можемо вернути без тебе. Краще пiддайся добровiльно.

-- А коли менi не хочеться! Коли пiдете вiдси геть i там тим унизу велите вiддалитися, то, може, ще надумаюся й верну, а як нi, то й нi.

-- Чи ти збожеволiв, Панталахо! -- скрикнув ключник, не на жарт обурений безличнiстю (?) арештанта, що сам завинив, та ще й смiє ставити якiсь умови. Та в тiй хвилi вояк, убружений зашморгом, блискавичним рухом накинув на нього шнур... Панталаха щосили торгнув за шнур, вояк втратив рiвновагу i покотився по споховi даху. Рiвночасно стратив рiвновагу й Панталаха, i оба супiрники з одним поразливим окриком злетiли з даху i гримнули на подвiр 'я. Панталаха впав лицем до помосту i, розтрiскавиїи собi голову, вiдразу став небiжчиком. Натомiсть вояк, упавши боком на його тiло, крiм вивихнення лiвої руки та значного перестраху, не понiс нiякого ушкодження.

Во iм 'я Отця, i Сина, i Святого Духа, -- булькотiв вiн, устаючи та стогнучи, -- а то злодюга!

Досi я говорив про свободу не досить конкретно. Свобода є незалежнiстю вiд чогось, свободою "вiд". Не про абстрактну свободу варто сьогоднi говорити, а про свободу вiд трьох кайданiв.

Передусiм, це свобода вiд свого власного тiла, яке полонить наш високий дух. Тобто, вiд подолання духу його дикими первiсними iнстинктами, починаючи вiд агресивностi i заздрощiв i кiнчаючи любов'ю до розкошi, лiнощiв, сну;

вiд полону тiла первинними потребами, особливо вiд їхньої гiперболiзацiї у виглядi матерiально-споживацького гедонiзму. Поженешся за насолодами -- забудеш свої понадцiнностi;

вiд власностi, коли вона переростає в жадiбнiсть i за-бирає енергiю i час для духовного життя. Однак не треба

забувати, що в деяких умовах власнiсть сприяє свободi, а не шкодить. Потрiбно тiльки дивитися на неї як на засiб до свободи, а не як на самоцiль. Якби менi хоча б тисячу карбованцiв, то я мiг би бiльш творити або побачити трохи свiту;

берегтися треба також невiльного вимушеного труда в потi чола за єдине животiння, труда, наслiдки якого пожинає хтось, а не трудiвник. Взагалi, труд заради єди-ного хлiба -- навiть труд вiльний -- є неволя духу;

свобода вiд тiла це також незалежнiсть вiд зовнiшнiх стихiй, якi йому загрожують. Отже, одяг на кожен сезон i парасольку можна розглядати i як необхiднi умови тiлесної свободи, якщо не захоплюватися i не мати їх бiльше, нiж потрiбно для захисту тiла. Бо це потребує вiдповiдної кiлькостi труда, i здобувається не свобода вiд тiла, а залежнiсть вiд нього -- залежнiсть вiд речей i жертва вiльного часу. Параноїку може навiть здатися, що йому необхiдний особистий броньований автомобiль;

вiд жiнки воля потрiбна чи не найбiльше. Бо вона може вносити через вiкно все те, що ти винiс -- свою неволю -- через дверi. Тут є два головнi шляхи: подолання своєї сексуальностi, або -- подолання жiнки i панування над нею. Патрiархат i боротьба за емансипацiю жiноцтва скорiше всього виросли на другому теренi дiянь чоловiка...

Але може головний наш бич -- страх фiзичної смертi тiла. Дамоклiв меч смертi висить над кожним з нас... Звiдси культ здоров'я у народу. Навiть вiтання вигадали вiдповiдне: "Здрастуйте!"... Вiд цього страху не можна просто вiдмахнутися. У духовних вiн вiдсутнiй (або пiдсвiдомо дуже великий i гострий як у екзис-тенцiалiстiв)...

Важлива тонкiсть полягає в тому, що свобода потрiбна не тiльки вiд тiла, але й свобода самого тiла. Бо чи не найпростiше приневолити людський дух, приневолюючи тiло? Скажiмо, запорiзьких козакiв турки брали в полон i приковували ланцюгами до галер... Чого тодi варта свобо-да козацького духу, якщо йому доводилося до кiнця вiку залишатися прикутим галерником?! Сучаснiший приклад: жiнка, яку гвалтують. Гвалтiвник теж невiльник (своєї пристрастi). А сьогоднi кожен громадянин боїться фаши-зацiї свого тiла i нiяк не може перебудуватися на свободу i гласнiсть... Кожному чується над головою свист на-гайки...

СВОБОДА ВIД СОЦУМУ

Свобода вiд соцуму свого iснування -- значно тонша справа, нiж свобода вiд тiла. Тут потрiбно звiльнитися вiд того, чого не дуже видно: вiд соцумальних цiнностей i норм. Це означає поставити пiд сумнiв, пiд критику i традицiї, i мораль, i труд, i сумлiння, i спосiб життя -- i скинути їх iз себе мов кайдани. Iнакше кажучи, духов-ний -- нонконформiст того фундаментального гатунку, коли ставлять себе незалежно нi вiд "громадської думки", нi вiд узвичаєної моралi -- загальних стереотипiв поведiнки. Коли байдужi до вигiдних приятелiв i зв'язкiв як показник соцiального престижу i можливостей.

Звичайно, є певний сенс розрiзняти свободу вну-трiшню i зовнiшню. Так, моя знайома художниця Н. заявляє, що внутрiшньо вона вiльна вiд забобонiв свого оточення. Але мусить рахуватися з людьми, щоб її не скубли, щоб не заважали спокiйно жити... щоб була змога "чесно" одружитися. Однак не варто забувати, що зовнiшня свобода тiсно пов'язана з внутрiшньою. Без першої -- вiдсутня друга. Чи багато пуття з емансипова- ностi Н., коли вона чинить так як всi? Чи багато глузду у яскравих i гострих думках Ейка, коли їх не знає свiт? Тiльки й того, що вiдведе душу з кимось з рiдких приятелiв за чаркою... Чи багато пуття навiть з цього писання, якщо воно не побачить свiту?*

Свобода вiд соцуму не дається просто так. По-перше, це втрата цiлого ряду вигод колективного iснування. Ма-буть, найкращi iлюстрацiї до загальних положень -- ре-альнi дискусiї з обдарованими людьми. В даному разi моїми спiвбесiдниками були Орест i Князь.

Ор: Невже не можна бути духовним i мати соцумальну вигоду?

Автор: Оричку, в цьому запитаннi проглядається твоя власна установка: не втрачати контакту iз соцумом, не позбавлятися таких приємних насолод активного гро-мадського життя. Особливо бесiд i спiльного дозвiлля...

* А пiдстав для критикiв знайдеться бiльше, нiж можна сподiватися. Однi критикуватимуть за релiгiйнiсть, другi -- за антирелiгiйнiсть. Третi -- за цинiзм i аморальнiсть. Четвертi -- за вiдсутнiсть поси-лань. П'ятi --...

Зрозумiй же, йдеться про чисту духовнiсть. А вона -- за межами соцуму (властиво, -- за межами обивателiв навiть рафiнованих), вона заперечує конкретно iсную-чий соцум -- не визнає його й не хоче його знати разом з усiма його цiнностями... Вигода в такому разi може бути тiльки випадком. Взагалi, ти правильно намацав важливу жилу. Соцумальна невигiднiсть, звичайно, дуже сильний критерiй духовностi. Бути карним зло-чинцем -- теж, здається, соцумально невигiдно. Але, по-перше, вони переслiдують соцумальнi або, власти-во, бiологiчнi цiлi, а, по-друге, вони мають iлюзiю (чи "вiру") вигоди, хоч би й тимчасової... Звiдси можна збагнути, шо у духовної особистостi мас бути духовне цiлепокладання в її вчинках, прагнення понадцiннос- тей. А вже тодi можна говорити про соцумальну вигiднiсть чи невигiднiсть... Важливим дуже є те, що соцумально невигiдне з певного часу, особливо в разi успiху вiдповiдної iдеологiї, може стати соцумально вигiдним. Це означає, що суто духовне стане поступово "зклеюватися" iз соцумальним шляхом свого "зазем-лення" i водночас -- "пiднесення" соцумальної куль-тури та свiдомостi. Так, християнська релiгiя з певної митi (312 рiк н.е.) стала державною релiгiєю Римської Iмперiї. А до того християни смертельно переслiдува-лися (з рiдкими перервами). Це означає, що до того християни були носiями суто духовного початку, а пiсля -- почалося оте саме "зклеювання" релiгiї з реальними iнтересами соцумального життя. Тим бiльше, що воно стало на руку державi -- установi гноблення вiльного людського Духу. I недарма церкви i монастирi почали одержувати землi i привiлеї, а священики -- високий соцiальний статус, освiту, вплив на громадське i приватне життя людей i мали власне цiкаве i забезпечене життя.

Однак все таке (плюс явнi зловживання) почало ком-прометувати церкву, а заодно i релiгiйнiсть, яку вона проповiдує як свiт чистої духовностi. Природно, що суто духовнi Iндивiдуальностi в лонi самої релiгiї праг-нули вiддiлення вiд офiцiйної державної церкви. З'яв-ляються спочатку окремi єретики, а потiм -- мережа сект -- "iстинно християнської вiри". Та вже самi по собi мандрiвнi ченцi є виявом прихованої тенденцiї заперечення свiтської церковної органiзацiї. (Хоч ос-

6 6-19Д

тання це повертала на свою користь через недостатньо самостiйний свiтогляд бiльшостi ченцiв i їхню су-мирнiсть).

Зрештою, в Захiднiй Європi виникла цiла велика рево-люцiя в лонi християнтства -- протестапство. Цей рух можна зрозумiти як боротьбу проти засилля церкви над совiстю iндивiда, як виступ проти злиття церкви з державою, як заперечення iснуючої моральної дегра-дацiї церкви (передусiм католицької)... Перемога про- тестанської революцiї зняла з людини i соцуму зайвi кайдани: вона тепер самостiйно могла контактувати з Богом -- без посередностi церкви i папи. А релiгiйне життя i всi його громадськi iнституцiї поставало перед безжальною критикою розуму, який спирався також на наукову Iстину...

Наслiдком такого, здавалося, б суто релiгiйного про-цесу став розвиток вiльнодумства, наук, приватної iнiцiативи, що живила розвиток капiталiстичного ви-робництва, i нарештi, демократiї, культу гiдностi окре-мої особистостi. Ось чому iдеологи на Заходi дотриму-ються думки, що ми залишилися Азiєю, бо не здiйснили своєї реформацiї. (Зрозумiло, що "право- славiє" найбiльш реакцiйна з релiгiй).

В такий спосiб оновлена християнська релiгiя втри-мала свої позицiї на рацiоналiстичному Заходi. Але на свiй спосiб теж мало-помалу стала iєрархiчною органiзацiєю i злилася з державою... Тому майже одразу в її органiзмi почали виникати вiльнодумнi секти типу "Євангелiстiв християнської вiри". Цi ос-таннi "рiшуче стоять": 1) за вiддiлення церкви вiд держави; 2) за мир: проти служби в армiї та iнших органiзацiях державного гноблення; 3) за життя згiдно iстинним євангелiчним заповiдям. Зокрема, за "любов до ближнього" i справжнє братство своїх членiв i всiх людей. (Є ще чимало вiдмiнностей ритуального по-рядку).

Подiбнi секти тепер iснують майже в кожному вели-кому мiстi України. Iсторiя їхня дуже давня. Зрозумiло, що вони знаходять плодючий грунт в нашiй українськiй душi, домiнуючими мелодiями якої є щирiсть i моральний iдеалiзм. Менi здається, шо ця гiлка вiри перебуває найближче до духовностi на деревi християнства.

Кн: То може, це краще, нiж "чиста духовнiсть"?

Ор :Може й так. Але це окреме питання щодо iдеаль-ного типу людини взагалi. А нам тут важливо збагнути духовнiсть в чистому видi... Дух цурається соцумальних пут i вигоди.

Кн: То може, саме оце вона i є: свобода тiльки для збереження, для служiння своїм понадцiнностям? Коли вони знайденi, то настає пора обов'язкам i вiдповiдальностi за їх цiлiснiсть i поширення у свiтi... Ор (думаючи про своє, пропустив це глибоке зауваження Князя): Ми тут все говоримо "вигода", "невигода", але про яку таку вигоду чи невигоду йдеться? Гадаю, що iснує також духовна вигода.

Кн: Ти попав саме в точку, Оресте! Мова йде тiльки про соцумальну або бiологiчну вигоду чи користь, але не духовну. Ця остання нiяк не є критерiєм в тому самому смислi, що й перша, або нiхто, окрiм духовних, не сприйме виразу "духовна вигода". До речi, навiть у звичайному розумiннi "вигоди" є недоладностi: плута-ють матерiальну (бiологiчну) i соцумальну вигоду. Матерiальна невигiднiсть є вужчим поняттям порiвняно з соцумальною невигiднiстю. Матерiальна користь не завжди дорiвнює соцумальнiй. Бо, окрiм грошей i ганчiр'я, є ще марнославство, престиж, любов жiнок i навiть просто-напросто можливiсть неробства. Кому що бiльше подобається... Духовна ж вигода стосується передусiм Волi, успiхiв в Творчостi i бо-ротьбi за свою унiкальнiсть, прогресивного поступу чоловiка до свого духовного Iдеалу...

Кн (свiтячи своїми синьо-сивими очима згоду): Добре було б дати яскравi iсторичнi приклади вибору очевид-ної невигоди через духовнi мотиви. Наприклад, у на-шiй, лiтературi, у нашiй культурi таке бувало?

Ор: Кому-кому, Княже, а тобi добре вiдома наша iсторiя i особливо лiтературна iсторiя... Ти ж знаєш, що бути українським письменником в XIX ст. було дуже невигiдно. Особливо, якщо ти справдi талановитий, то можна було писати росiйською або польскою -- i, прошу пана, одержувати солiднi гонорари та мати всiлякi iншi переваги, якi дає людинi лiтературна слава. Свiдома вiдмова вiд подiбного шляху -- то справдi духовна справа. I недарма наша iсторiя вiдплачує тим iдеалiстам -- патрiотам рiдного слова, рiдної культу-

ри -- великою мiрою -- безсмертною славою... пам'ят-тю народною i славою. А ось Короленко, наприклад, з Полтавщини переселився до Петербургу i писав росiйською. Прожив у славi i добробутi. Але тепер майже забутий, бо втратив зв'язок iз своїми кореня-ми... Микола Гоголь вознiсся б значно вище, збагатив би нас значно бiльше, якби iншомовна освiта та дво-рянський стан не вiдiрвали його вiд мови (але не iсторiї та культури!) улюбленої ним Малоросiї...

Кн: Невже ж таки духовне завжди невигiдне? Я, на-приклад, був завше переконаний, що деякi вiдомi менi i знаменитi люди -- духовнi. Ну, наприклад, той же Карл Густав Юнг. Вiн мав власну клiнiку i всесвiтню славу!

Ор: Духовне справдi не завше невигiдне. По-перше, воно може їхати на конi соцумального iнтересу, соцу- мальної вигоди. (Як наука сьогоднi). По-друге, Юнг не суто духовний тип, а iнший. По-третє, чим бiльше розвинена культура цивiлiзацiї i чим бiльша демо-кратiя, тим бiльший попит на духовне. Бо то безпосе-редньо стосується культури. Так, на Заходi сьогоднi тiльки давай нове та оригiнальне... Але й там є свої проблеми. Наприклад, поспiшатимеш втiлитися, по-женешся за славою i грiшми -- i не створиш свого безсмертного шедевру. Тому дехто навiть криється до пори до часу вiд уваги свiту, вiд журналiстiв i мистец-твознавцiв -- щоб завершити на самотi задумане. Вони теж жертвують... Тим бiльше, що духовний зусiбiч зустрiчає опiр з боку реакцiйних сил. Головним його ворогом є обмежений обиватель. Буває досить одного нерозумiння юрбою, щоб творець не втiлився. Особ-ливо письменник. А ще бiльше режисер, попереднi видатки якого потребують мiльйонiв доларiв...

Кн: А як там з духовнiстю i вiрою?

Ор: Вiрити в Бога там соцумально i вигiдно. Навiть якщо ти вiруєш щиро й глибоко. Але оскiльки це все ж пов'язано з певними жертвами, то значно вигiднiше вiрити тiльки про людське око... Так буває завжди, коли вiра стає загальновизнаною в соцумi. Тому, коли вiра стає визнаною в соцумi (та ще й злипається з державою), -- то вже не чиста духовнiсть. I недарма пахне вигодою i мало пахне критично-перетворчою революцiйною дiяльнiстю.

Важливо добре засвоїти, шо велика духовнiсть потре-бує вiд людини значних самопожертв. Обдарованих у свiтi багато. Тiльки мало хто годен заради своєї духов-ної реалiзацiї пiти на значнi жертви. Духовнiсть здобу-вається у значних зусиллях -- в намаганнi скочити вище власної голови, вище своїх природних можли-востей. I в прагненнi злетiти вище рутини соцумальних установ. Парадокс в тому, що духовнi особи майже завжди вигiднi соцуму. Соцум, зрештою, одержує свої дивiденди майже з будь-якої унiкальностi i творчостi. (I мусить якось хоча б iз запiзненням розрахуватися). Просто духовнiсть, як закон, менш вигiдна порiвняно з iншою альтернативою дiяльного життя. Iндивiду-альнiсть робить свiй вибiр. (Це зовсiм не те, що невда-лий вибiр у дiловiй грi!).

Цей трохи ослаблений критерiй духовностi через уяв-лення про "меншу вигоду" реалiстичнiший вiд сильно-го критерiю, коли заперечується будь-яка вигода i догматизується себепожертва. При цьому враховується той життєвий факт, що чистої духовностi майже не iснує. Оскiльки людина є єднiстю трьох Природ -- i не може бути начисто чимось одним. Духовна природа у Iндивiдуальностей тiльки домiнує над бiологiчною i соцiальною її Природами. Але вони присутнi i впли-вають.

Духовнiсть -- напружене i дiйове прагнення особи до найвищого понадсоиумального сенсу життя, до духовних понадцiлей. Реально з цього випливає постiйна готовнiсть людини до матерiальних, комфортних i соцумальних се- бепожертв в iм'я свого вищого. Пожертви є справдi втiленням переваги духовностi над бiо- i соцумальнiстю. Можна навiть сказати афористично: духовнiсть потребує жертв. За свободу доводиться платити земними цiннос-тями.

Однак в душi кожен бажав би бути вiльним. Тому голос свободи -- це голос самого духу -- вiльного вiд соцумаль-них кайданiв обов'язкiв i необхiдностi. Недарма, коли ми знаходимо свiй iдеал, коли ми закохуємося, то таку особу майже обов'язково пiдносимо десь на небо. Найвища характеристика коханої -- "неземна", "богиня", "ангел". Саме через те, що її iдеалiзують як суто духовну. Духовна ж особистiсть переживає своєрiдний духовний стан. Вона

почувається немовби лiтаючою над соцумом, в якому духовно животiє, над всiма його повсякденними клопота-ми, якi для неї не бiльше, нiж марноти життя. Як сказано: "суєта суєт". Цей вислiв з Бiблiї недарма став таким популярним серед осiб з духовними прагненнями... До-сить нагадати Сковороду! А в поезiї i в пiснi часто повто-рюється образ "злетiлого до неба" або "лiтаючого на крилах", мов Iкар... Або "сокола в небi"... В українськiй народнiй пiснi спiвається:

Я б землю покинув I в небо злiтав...

Далеко-далеко Подалi вiд свiту,

До Сонця...

Все це -- велика метафора духовного стану, вираз прагнень його... Особа в такому станi звiльняється вiд усього дрiбного, вiд власних життєвих буднiв з їх малими необхiдностями, а живе вищими iнтересами... Тому її дуже важко вразити якими б то не було життєвими (матерiаль-ними та соцумальними) невдачами, окрiм тих, якi прямо стосуються її духовної свободи i творчостi... Iдеал духовної особистостi має бути твердим, наче кремiнь, до всiх зем-них ударiв. Бо вона звiльнилася вiд усiх земних кайданiв i перебуває у вiльному просторi життя з великим сенсом...

Однак тема наша далеко ще не завершена. Поняття соцуму досi визначено мною нечiтко, тому не ясно, вiд чого вiльна Iндивiдуальнiсть. Потрiбно поєднати питання духовної волi з соцумальною атрибутикою. Наприклад, невже духовнiсть означає свободу вiд моралi?! -- ось перший камiнь, який кине в наш город будь-хто. Але спершу про соцум.

СОЦУМИ

Уточнити питання про соцум, на мiй погляд, найкра-ще, вказавши на iснуючу iєрархiю соцумiв. I якщо вона вiдповiдає реальностi, тодi однiєї-двох визначальних ха-рактеристик буде достатньо, щоб читацька iнтуїцiя запра-цювала у вiрному напрямi. Бо iнакше не допоможуть найкращi в логiчному вiдношеннi визначення.

Я вважаю необхiдним видiлити таку iєрархiю соцумiв: сiм'я, мiкросоиум, соцум, макросоиум, суперсоцум.

Сiм'я. Вузьке коло осiб, що пов'язанi кревно, лю-бов'ю, взаємними обов'язками i вiдповiдальнiстю. Пiсля "Я" -- це мiнiмальна одиниця суспiльства. Роз'яснювати далi немає потреби. Мiнiмальна вiдстань мiж членами, максимальна щирiсть, а контакти бувають навiть фiзич-ними.

Мiкросоцум. Коло осiб, що контактують безпосеред-ньо з особою, з його сiм'єю. I мають тi чи iншi обов'язки i права один щодо iншого. Цi обов'язки i права не обо-в'язково формалiзованi, а скорiше традицiйнi, тримаються в серцi i пам'ятi. Це рiд, а також близькi приятелi i сусiди (якщо мати на увазi село). Тут всi знають один одного, проводять деякий час разом (особливо свята), радяться щодо iндивiдуальних i спiльних справ. I почуваються зобов'язаними приймати участь у спiльних заходах, таких, наприклад, як громадська толока. А про весiлля вже нiчого i казати... Фiзичнi контакти мiж членами мiкросоцуму практично стають вiдсутнiми (хоч в прадавнi часи це бувало не так).

Соцум. Головним об'єктом моїх теоретичних мiрку-вань є соцум. Це спiлка людей, що перебувають в пря-мих i непрямих зв'язках мiж собою, знають безпосеред-ньо один одного, або чують характернi оповiдi. Члени соцуму, як правило, зв'язанi однiєю територiєю, по-дiбними звичаями, мають те, що називається "громад-ською думкою", внутрiшнє управлiння. I сприймають будь-який iнший соцум як зовнiшнiй. В iдеалi це сiльська громада. Вона має свої внутрiшнi неписанi за-кони, свої стосунки з сусiднiми селами, свої зв'язки з мiстами, свiй спосiб виконання обов'язкiв перед держа-вою тощо. Стосунки мiж членами одного й того ж со-цуму переважно неформальнi. Тримаються на уснiй домовленостi, на словi. (Наприклад, позичена рiч або грошi). Визначну роль в життi соцуму вiдiграє його мо-раль.

Макросоцум. Це вже безлiч соцумiв, що поєднанi спiльним походженням, спiльною територiєю, мовою, за-гальними звичаями, культурою, iсторiєю. Психiка i мо-раль, або, як кажуть, душа народу тут дуже близькi в осiб, що, здавалося б, народилися цiлком випадково i зовсiм в рiзних мiсцях... Етнос i нацiя є найкращими прикладами

макросоцуму. В силу деяких iсторичних реалiй я майже не користуватимусь цим словом. А говоритиму про супер- соиум.

Суперсоцум для духовного нагадує величезного спрута, що мiрiадами щупальцiв прагне полонити його дух. Су-персоцум є етнос чи група етносiв, що поєднанi в одну державу. Специфiчно суперсоцумальними є писанi закони та весь апарат примусу, неволi. Iндивiда змушують бути таким, яким вiн запланований "правом" (i тими, хто його диктує, кому воно вигiдне), а не тим, яким би вiн хотiв бути сам по собi. Державно-бюрократичний апарат, армiя, полiцiя, органи безпеки, суди i тюрми, загальна iдеологiя, партiї i навiть церква -- все є атрибутами суперсоцуму. Стосунки людей тут тримаються не на спiльнiй моралi, не на спорiдненостi душ, не на однаковiй iсторiї, мовi чи культурi, а на формальних принципах. Людська душа зникає. Залишається її формалiзований сурогат -- "грома-дянин". Грошi i речi стають замiнниками спiльних вартос-тей i слiв...

Зрозумiло, що декларована мною свобода духовної Iндивiдуальностi вiд соцуму є свободою вiд усiх чотирьох його модифiкацiй. Найближча з них сiм'я. А вона почи-нається з жiнки. Тому свобода вiд сiм'ї починається з вiдповiдного ставлення духовного до жiнки.

Жiнка. Стоїть якраз на переходi вiд нашої залеж-ностi вiд свого тiла до прикутостi до сiм'ї. Тому в рiз-них духовних традицiях жiнку так чи iнакше нама-гаються вiдкинути або принизити. По-перше, боротьба iз самим собою є також боротьбою за звiльнення вiд бажання жiнки. Як казав менi один йог: "Коли ти не можеш постiйно не думати про жiнку -- ти ще не чоловiк: ти в її полонi". Перебуваючи в контрах зi своєю бiологiчною Природою людський дух виступає проти плотських утiх, проти жiнки i навiть проти кохання. Вислiв Нiцше: "Коли ти йдеш до жiнки -- не забудь батiг!" -- не випадково став таким знаменитим. Це позицiя духовного. Платонiчна тональнiсть усього хрис-тиянства далеко не примха Христа. I скiльки б менi сьогоднi не казали, що особисто Христос нiчого не мав проти фiзичної (плотської) любовi (мовляв, недар-ма його перше явлення -- на весiллi), що платонiзм -- це проникнення в християнство манiхейства, звiдки на-вернувся св. Августин, однак це нерозумiння сутi. Зокрема

того, що платонiчний мотив так мiцно прижився в християнствi, навiть в органiзацiї церковної iєрархiї (священики, особливо вищого рангу, не одружуються!), а це добре свiдчить, що iдея вищого життя як антитеза духовного плотському внутрiшньо властива християн-ськiй релiгiї.

Христос цурався жiнки не як людини, а саме як жiнки. Вiн нiкого не кохав i не одружувався. Хоч начебто у нього була мати, але ж вона "непорочна Дiва". Тобто це сим-волiзує, що чиста духовнiсть не сумiсна з любощами з жiнкою. А суть -- в самiй Природi жiнки. Як показано в цьому дослiдженнi, жiнка порiвняно соцумальнiша вiд чоловiка. А чоловiк порiвняно духовнiший. Досить мати на увазi хоча би те, що жiнка як мати i "слабка стать" має значно менше можливостей стати незалежною Iндивiду-альнiстю. Годiвля, опiка i виховання дiтей "заземлюють" її на соцум в силу природи самих речей. Тим бiльш, що в цьому виробилися такi вiковiчнi традицiї, якi вимагають саме соиумальної (передусiм), а не духовної ролi жiнки. Наприклад, чоловiки борються i гинуть, а жiнки вирощу-ють i виховують їм змiну...

Iнша справа, що соцумальна роль жiнки нiяк не оз-начає її меншої вартостi. Материнство не принижує жiнку, як гадають сьогоднi деякi провiдницi еманси- патського руху у свiтi, а таке її природне покликання i соцiальний обов'язок: жити з дiтьми i в дiтях, вiдтво-рювати бiологiчно i зберiгати людський рiд. Коли ж при тому всьому вона не тiльки оберiгатиме i вчитиме їх успiшної адаптацiї-соцiалiзацiї, а вкладатиме в них справжнi духовнi запити, прагнення, -- тодi її материн-ство можна буде вважати духовним, а не бiологiчним чи соцумальним*.

' Жiнка має також можливiсть ввiйти в духовнi простори життя через свого чоловiка. Обравши в подружжя духовну особистiсть, сприяючи їй, живучи її життям i дiлом та виховуючи належно спiльних дiтей, вона житиме в духовному свiтi. Найкраще, коли дружина стає першим учнем i послiдовником, як подружжя Жан Поля Сартра, мадам Боварi. Або, наприклад, дружина визначного українського художника В.Лось... (Вiн генiй, або, принаймi, з породи генiїв). Я вже не кажу про тi справдi унiкальнi випадки коли жiнка сама досягає духовних вершин (i вирощує чудових дiтей!). Боюсь навiть, що нашi рiднi спiввiтчизницi дають фору сильнiй статi. Таких iмен, як Леся Українка, Катерина Бiлокур, Лiна Костенко, важко вiднайти серед нашого чоловiцтва. (До речi, майже всi вони живуть самотнiми. А жiнцi -- це значно тяжче).

Все ж потрiбно враховувати суттєвi реалiї: на жiнцi дiти, в неї значно менше часу, для неї як для "слабкої статi" закрито чимало галузей вияву: полiтика, армiя, космiчнi подвиги, бiзнес i, що може найцiкавiше -- релiгiйна кар'єра (це особливо буде цiкаво збагнути тим, хто стверджує, що християнство за цiлковите визнання рiвностi жiнки i чоловiка. Але ж факт, що жiнка там походить з ребра Адама!). Вона слаба фiзично i соцумаль- но, залежнiша вiд чоловiка, сiм'ї, соцуму i суперсоцуму. I має менше змоги боротися за свободу i власну Iндивiду-альнiсть. Як не крути, а виходить, що жiнка порiвняно з чоловiком соцумальнiша. Мета її, як правило, соцумальна: кохання, сiм'я, гарне товариство, людська шана. Це слаб-ко сумiщається з чистою духовнiстю. Тому у духовних Iндивiдуальностей одвiчно стоїть велика проблема сто-сункiв з жiнками. Багато з них доходили i доходять до заперечення жiнки як антидуховного елементу. (Тим бiльше, що наша християнська мораль створює подiбну основу).

Навiть такий великий женолюб, як мiй Орест, i то... Автор: Тобi, Оричку, на перший погляд, вiдцурання жiнки нiяк не загрожує. Але я надто добре тебе знаю, щоб пiддаватися iлюзiї першого погляду: чому ж ти не одружуєшся, хоча найкращi жiнки Києва i його око-лиць, включаючи Львiв, Харкiв i Одесу, вiддають за-любки тобi своє серце навiть без твого кохання -- за одну лише київську прописку. (Ставлю платiвку улюб-леної нашої спiвачки Н... Слухаємо трошки разом з Князем). Кажу: "А вам не здається, що Н. трохи зупинилася?".

Кн: Здається! Але чому?

Автор: Гадаю, вона досягла жiночого щастя, в неї добрий коханий чоловiк, двiйко гарних дiток, дали "заслужену", є хата, добробут i слава, любов i шана людей... Чого й навiщо їй прагнути? Вона ж жiнка1\ Це ми божеволiємо в своєму вiчному пошуковi... Це нам нiколи не дає спокою Дух творчостi, вдосконален-ня зробити якнайбiльше, не чекаючи нi на яку вiдпла-ту... Але якби ми понароджували дiтей i досягли слави, то ще невiдомо, хто б з нас рiс, а хто б зупинився... Он, кажуть, на Заходi бiльше обивателiв, нiж тут. Мабуть тому, що надто жирують?! Так що скажiть спасибi

Радянськiй владi, яка тримає нас в добрiй гончiй формi, хоч i без втiлення, але з невинним прагненням. Ситiсть -- ворог духовностi. Тому потрiбен аскетичний гарт. Князь добре робить, що постiйно ходить голод-ним...

Ор: В такому разi невситимiсть людської породи треба вважати за добрий знак. Все досягнене тут же починає втрачати свою вартiсть. Хочеться бiльшого! Так, це явище тут позитивне. Але тiльки коли стосується пошукiв в духовних просторах. Розумiється, з погляду переважно духовних. Нi я, нi ти -- не суто духовнi типи. Тому можемо поставитися критично...

Ейк: Гаразд... Але щоб довести докладно свою тезу про вiдносну соцумальнiсть жiнки, необхiдно висвiтлити її (i його) стосунки з усiма соцумами в iєрархiї?

Автор: Справдi ставлення жiнки до соцумiв рiзного порядку не таке як в чоловiка, оскiльки вона соцумаль- на, а вiн порiвняно -- нi. Так що при потребi необхiдно говорити про чотири соцумальностi жiнки i два фак-тори, якi по-рiзному дiють на кожному з рiвнiв соцу-мальностi.

Перший фактор -- вiдстань до соиуму. Ступiнь безпо-середностi контактiв з ним особи. В цьому смислi, чим ближчий соцум, тим соцумальнiша жiнка. Тут дiє "кревнiсть" почуття i емоцiйна розкутiсть, що рiвно-значно можливостi бути щирою -- самою собою. Щодо iнших соцумiв, то доводиться бiльше маскуватися, коритися їхнiм установам i представникам. На основi цього фактору можна ще говорити про безпосереднiй ближнiй i дальнiй соцуми.

Ейк: Виходить, що жiнка найбiльш соцумальна вiднос-но безпосереднього i ближнього соцуму (мiкросоцуму). Вона -- душа сiм'ї. Вона живе безпосереднiми почут-тями -- конкретикою, а не "абстрактикою" понять, якщо можна так висловитися.

Автор: Коли б це я сам сказав таке, то може, на тому б й поставив крапку. Але коли чую це вiд iншого -- з'являються деякi сумнiви. Пiдстави ти висловив справдi серйознi. Тим бiльш, що ранiше я вже говорив про сiмейнiсть жiнки як знак її соцумальностi. Проте, очевидно, сiм'я не дуже варта назви соцумальностi, бо в нiй надто часто переважає бiологiзм: "кревнi" почуття i сексуальнiсть. Хоч сам потяг жiнок до сiмейного

життя є характерним виразом їхньої соцумальностi, бо шлюб для жiнки є обов'язковою формою, спосо-бом "щасливого" сiмейного життя, забезпечуючи їй внутрiшню рiвновагу i пошану оточення. Однак вказану норму задає для неї передусiм ближнiй со- цум! Так само як i бiльшiсть норм i цiнностей. Взя-ти, наприклад, дiвчину-гуцулку з Карпат, яка внаслi-док гри долi переїхала жити в сучасне iндустрiальне мiсто... Там вона починає жити за тими самими мо-ральними шаблонами, що й всi iншi дiвчата. Тим бiльше, що новi норми не такi суворi. Зокрема, ко-ли прийнято заводити собi любаса, -- вона з часом теж його заведе. Але якби вона лишилася вдома, то продовжувала б дотримуватися суворої моралi своїх предкiв (при лагiдностi людських стосункiв). Iнакше її нiхто не вiзьме за дружину. Тепер же вона веде подвiйне життя: приїздячи додому дотримується норм предкiв, повертаючись до мiста -- переходить до норм здеградованого урбанiстичного безкультур'я i "хао-су". Я кажу "хаосу", бо дiвчинi, що втрачає вродженi норми, стає майже неможливим внутрiшньо вжити-ся в новi норми -- так, щоб це не виглядало хаосом типу "невпорядкованого статевого життя". Вона ж лише iмiтатор, а не оригiнал! Корiнна ж iнтелiгенцiя мiста (якої дуже й дуже сьогоднi обмаль) має свої досить чiткi норми. Цi норми не дуже помiтнi для мiського "пролетарiату" i приїзної "публiки", що за-повнює цiлi райони i плутає сексуальну демократiю i анархiю.

Ейк: Але ж не все так просто! Не всi такi невдалi iмiтатори. Напевне є особи, якi прагнуть бути на рiвнi своїх батькiв -- i таким чином навiть пiднiмають мо-ральнi норми iндустрiального мiста.

Автор: Зрозумiло, -- я маю на увазi юрбу, а не окремi Iндивiдуальностi. До речi, цим останнiм вистояти дуже не просто. Наприклад, мене в Москвi вважали мало не дурнем (i навiть деякi дiвчата, якi мене любили) тiльки тому, що я не займаюся сексуальними розвагами без кохання i не любитель випити... Наша чоловiча сексу-альнiсть i жiнка як стать -- ворог духовностi в двох лицях!

Ейк: А хiба не краще було б, якби тут була в твоєму наметi дружина! I в моєму також!..

Автор: Краще. Але де вони. Доводиться жертвувати, доки не трапиться такої, щоб не шкодила духовностi, хiба не так?

(Ейк бiльше не зачiпав подiбної теми).

Безпосерднє вiдчуття сутi великими поетами нерiдко дає вiрну картину того, що фiлософи прагнуть досягти, протягуючи залiзнi ланцюги логiки... Хочу процитувати тут характерне мiсце з поезiї Уолта Уiтмена, в якому соцумальнiсть асоцiюється з любощами з жiнкою.

Я зрозумiв, що бути з тими, хто менi до вподоби --

це добре,

Що посидiти смерком серед iнших людей --

це добре,

Що бути оточеним прекрасною, усмiхненою,

трепетною плоттю -- це добре. Побути мiж них, когось доторкнутись, охопити злегка рукою його чи її шию на мить --

чи ж цього мало? Менi бiльшої насолоди не треба --

я плаваю в нiй, як у морi. Є щось в спiлкуваннi з людьми, в їх виглядi,

доторку, в пахощах, що радує душу, Рiзне радує душу, але це -- особливо сильно.

Ось тiло жiноче.

Божественне сяйво вiд нього струмує

з голови до нiг.

Воно притягає нестримно до себе тяжiнням

непереборним!

I я, мов безпорадна пара, втягнена в подих його,

i все навколо зникає,

Крiм мене i нього.

Всi книги, мистецтва, релiгiя, час i вiдчутно

тверда земля^,

нагорода небес, страх пекла -- також зникають . Його безумнi струми грають невтримно,

i вiдповiдь їх невтримна, Волосся, груди, стегна, вигини нiг, недбало

вiдкинутi руки -- її i мої -- злились воєдино. ^*

* В цих двох рядках особливо пiдкреслюється, шо жiнка викреслює духовнi цiнностi...

Вiдплив, припливом породжений, приплив, що iде на змiну вiдпливу, -- любовна плоть

у тремтiннi, в солодкому болю. Нестримний, прозорий струмiнь кохання, гарячий, спраглий трепет нестями,

бiлоцвiтний шалений сiк, Шлюбна нiч кохання переходить надiйно

i нiжно в розпростерте свiтання, Що переллється в покiрний жаданий день,

Згубившись в обiймах солодкої денної плотi...

(Переклад Наталi Кащук)

Сiм'я. Раз духовнiсть чоловiка несумiсна з жiнкою, то ще менше вона сумiсна з сiм'єю. До того, що сама жiнка порiвняно соцумальна, додається та реальнiсть, що сiм'я -- жива клiтинка соцуму. Вона значно тiснiше зами-кається на нього, нiж окремий iндивiд. Сiмейний не може бути мандрiвним ченцем. Зростають економiчнi потреби. Майже обов'язковою стає осiдлiсть. Дiтям потрiбно ходи-ти до школи. Необхiдно досить постiйно спiлкуватися з дружиною й дiтьми. Виникає безлiч великих i дрiбних обов'язков. Вiдповiдальнiсть чоловiка за життя i добробут. Все це вимагає зайвих зусиль, втрати дорогого часу, що могли б бути присвяченi понадцiнностям. Отже, замiсть сподiваної волi -- добровiльна неволя...

Недарма чимала частина духовних пiсля одруження випадає в осад. Той мiнiмум спiлкування, який потребує духовний i який ранiш ставав часом, проведеним з особа-ми такого ж високого гатунку, як вiн сам, тепер можуть цiлком заповнити дружина, дiти, сiм'я *. Саме так можна збагнути вiдхiд Князя вiд товариства перший час пiсля одруження. А Джо був начисто замкнувся в чотирьох стiнах... Герметизацiя загрожує Ейковi... К. начисто по-рвав усi контакти того гатунку, який не по мiрцi його простiй дружинi... Ольч мусить постiйно десь шукати

' Iнтенсивний контакт деяких духовних з людьми -- видимiсть. Суто духовним люди потрiбнi лише як матерiал пiзнання, досвiду i, головне, -- як засiб та поле втiлення своїх Iдей. Зрозумiло, шо для не суто духовних люди можуть бути потрiбнi самi по собi. I спiлкування з ними -- втiха просто так (як в наведенiй поезiї Уолта Уiтмена). З погляду нехiтi до спiлкування "просто так" духовнi нагадують iнтровертованих психо-логiчних типiв Т.Юнга в "модифiкацiї" Айзенка...

"полiтичного притулку" вiд своєї Сирени, щоб вона оста-точно не зжерла його як творця. Сковорода, чернечi монастирi. Педагогiчна Провiнцiя Г.Гессе -- свiти без жiнки*.

Взагалi, свобода вiд сiм'ї досягається, але жертвою сiмейним життям або вiльним коханням без неприємних обов'язкiв i вiдповiдальностi за партнера. (Це спосiб, який набуває все бiльшого поширення). Або з обов'язками i вiдповiдальнiстю, але з духовною спiлкою: коли i дружина, i дiти -- всi рухаються до єдиних Iдеалiв. (То є велика проблема для духовного -- поставити себе в сiм'ї так, щоб зберегти свiй духовний свiт. Iдеальна дружина для духов-ного -- така ж як вiн сам. Але, по-перше, хто ж тодi буде прибирати хату, варити, господарити? По-друге, таких жiнок дуже мало -- значно менше за чоловiкiв. Тим бiльше, що як "слабка стать" вони значно легше випада-ють в осад пiсля народження дитини... Особливо яскраво це спостерiгається на багатьох молодих поетесах: поезiя кiнчається пiсля початку материнства.

Чому ж люди так прагнуть сiм'ї? Це закладено глибоко в сутностi людини, стосується Iдеалу особи i способу життя в любовi, з коханою. З великою силою дiє родова сутнiсть чоловiка продовжити себе в дiтях. Духовний мрiє про дiтей як про своїх учнiв. Йому легше вiдмовитися вiд бiологiчного продовження роду, коли вiн бачить бiльш високу його гiлку -- передачу духовностi своїм учням. А ось бiологiчнi i соцумальнi тримаються за сiм'ю, за дiтей, за рiд -- як за своє єдине безсмертя.

Дiти i духовнiсть. Зачiпаючи проблему сiм'ї у зв'язку з духовнiстю, не можна обiйти проблеми дiтей. Деякi зауваження мною вже зробленi. Тут хочу вiдмiтити ось що: у духовних дуже слабкий голос кровi.

Художниця Яся про свого пiврiчного малюка: "Я не розумiю, навiщо вiн менi! Це чоловiк захотiв".

Вона почала любити свою першу дитину тiльки з того часу, коли мiж ними почалося духовне спiлкування. Та ж сама iсторiя тепер повторюється з другою дитиною. Вза-галi, духовнi люблять своїх дiтей переважно тодi, коли вбачають в них втiлення своїх понадцiнностей. Я був

' Цiкаво, що Гессе, як син свого вiку, дозволяє членам Пед. Провiнцiї мати коханок збоку. Але жiнка то лише втiха -- i випробування на духовнiсть.

свiдком як дуже iнтелiгентний iнтелектуал фiзично карав свого малого сина за те, що той не хоче молитися Богу. Хоч сам добре розумiв, що це не християнський метод переконання... Якщо духовним не вдається належно ви-ховати своїх дiтей -- вони вiдвертаються вiд них... знахо-дять розраду в учнях.

У духовних ослаблена сексуальнiсть. Власне, вона про-сто пiд сильним пресом духовного табу. Гадаю, що Пас-каль дуже вiд того мучився... Зовсiм не виключенi й муки пристрасного Сковороди (що вiдчувається в його вiршах i поезiях). Бiологiчне ослаблюється духовним. Така iстина. Воно пiд пресом. Тому дiтей люблять переважно як своїх духовних учнiв-соратникiв, а учнiв люблять не менше за своїх дiтей. Зрозумiло, що дiтей заводять якнайменше. Сократу вони були зовсiм байдужi. Буває i протилежне: духовнi заводять велику сiм'ю з iдейних мiркувань: праг-нуть утворити з неї громаду вiруючих. Але "громада" -- мотив соцумальний.

Таким чином, свобода вiд сiм'ї досягається або цiлко-витою жертвою жiнкою i сiмейним життям, або вiльним коханням без неприємних обов'язкiв i вiдповiдальностi за партнера. Або беруть на себе головнi обов'язки i вiдповiдальнiсть -- за умови духовної спiльностi, єдиної мети.

ДУХОВНIСТЬ КОХАННЯ

Ейк: Як? Вiдцуратися жiнки i сiм'ї?! Але ж кохання духов-не! Я сам вiдкрив: якраз кохан-ня зробило з мене iншого чоло-вiка!

Це здається безглуздим парадоксом: духовне запере-чення жiнки, сiм'ї, дiтей. Але ж без жiнки не було б кохання. А воно визнається станом духовним. (Однак спочатку варто зауважити хоча б те, що рiзнi люди пiд цим словом розумiють вiдмiннi речi. Бiологiчнi -- лю- бострастя. Соцумальнi -- кохання. Духовнi -- любов, зрiдненiсть*). Так, Потяг до жiнки розпалює напругу

* Цi поняття, як i вся тема, докладно висвiтленi мною в "Трактатi про кохання".

пристрастей, i духовна Iндивiдуальнiсть може пiддатися коханню i, навiть, любострастю, забуваючи чи вiдсовую-чи на заднiй план свої понадцiнностi. I тiльки тодi, коли духовнiсть чоловiка не руйнується пристрастю до жiнки, а зберiгається i навiть посилюється, можна й говорити про духовнiсть його почуттiв i любовних стосункiв з жiнкою. Недарма значна частина мистецтва i бiльша час-тина поезiї створенi пiд каталiзуючим впливом кохання. Важко повiрити, наприклад, що "Ромео i Джульєтта" В.Шекспiра створенi однiєю уявою автора. Без його ре-ального почуття до якоїсь жiнки або хоча б без його гострих спогадiв про свої невтiленi пристрастi. Кохана жiнка iдеалiзується, стає понадцiннiстю -- втiленням сформованих ранiш в Єствi чоловiка Iдеалiв. Чоловiки творять, чоловiки борються, чоловiки захоплюються мистецтвом i "високими матерiями" найбiльше тодi, коли вони закоханi. Саму творчiсть чималою мiрою можна розглядати як боротьбу чоловiка за визнання жiноцтва. Любов збурює всi потенцiї людини. I найкра-ще для змiцнення духовностi -- коли вона не має вiдповiдi. Злетiти у вишi простори Духу i довести свою Гiднiсть мужчини -- великий стимул творчої Iндивiду-альностi. Кохана жiнка виступає як iдеал, в якому втiлю-ються власнi понадцiнностi. Так, для Шевченка Лике- ра стала уособленням його коханої України. Розчарування наступило, коли вiн помiтив повну невiдповiднiсть. Наприклад, Україна чепурна, а Лике- ра -- неохайна...

Критерiєм соцумальностi скорiше є стосунки з ближнiм соцумом, а не в сiм'ї. I коли я заявляю про соцумальнiсть жiнки, то маю на увазi саме це. (Хоч сiмейнiсть теж своєю мiрою фактор соцумальностi). Причому у жiнки спостерiгається вочевидь бiльша, нiж в чоловiка, неформальна соцумальнiсть, яка трима-ється, вочевидь, на внутрiшнiх почуттях, на iнтерiо-ризацiї соцуму в душi, а не в серцi. Недарма вiн значно критичнiший i байдужiший порiвняно з жiнкою до iснуючих загальних приписiв. (Мiж iншим, велика тонкiсть полягає в тому, що рацiональнiсть i мудрiсть -- не одне й те ж. Ще невiдомо, хто мудрiший: жiнка чи чоловiк?)

Теоретично ми всi стоїмо горою за духовнiсть. Але практично її душимо -- соцум її душить i соцумальне

7 6Н9.Ч

в кожному з нас. Взяти хоча б те, що вiльна вiд соцуму особа не вiдчувас потреби труда. Бiльше того, вона скорiше вiдчуває потребу вiд нього звiльнитися. Не вiд усякої працi взагалi, а вiд тої, яку їй нав'язують її кон-кретнi умови життя. Цi останнi як правило несприятливi, щоб робити те, що хочеш. Тому здається кращим зовсiм нiчого не робити або вiдбувати години працi неначе ненавидну каторгу.

Iнакше у соцумальних: безробiтнi страждають не так через нестачу коштiв (держава їх часто непогано утри-мує), а внаслiдок вiдчуття своєї соцумальної не-потрiбностi i неповноцiнностi. Духовному ж -- це все байдуже. Вiн легко переносить самотнiсть i не страждає вiд морального та iншого iзгойства. У кожному разi йому лiпше страждати вiд самотностi, нiж вiд вимушеного спiлкування.

Хочу тут зауважити, що є незалежнiсть вiд соцуму, яка нагадує деградацiю (це у бiологiчних). А є така, яка пiдносить людину ввись. Уникнення пiдневiльної працi -- одне з таких пiднесень свободолюбних.

Одна з великих тем духовної свободи iндивiда -- це свобода всього соцуму його iснування. Пiдневiльний соцум поневолює своїх членiв. Панський крiпак волiв втекти в козаччину або на вiльнi Слобожанськi землi. Частка свободи досягалася втечею в iнший соцум. Але нiде й нiколи не буває цiлком вiльного соцуму. Бо соцум -- система зв'язкiв i залежностей вiд iнших осiб. Тим бiльше, коли вони керiвнi.

ДУХОВНIСТЬ I МОРАЛЬ

Свобода вiд соцуму -- це передусiм свобода вiд його моралi. На цьому необхiдно особливо зупинитися з двох серйозних причин. Перша. Мораль складає стрижень со- цумального життя. Саме вона, а не закон, не право регулює стосунки людей в громадi. Друге. Моральнiсть користується найбiльшим престижем серед соцумальних, якi створюють загальний фон суспiльства. З цiєї причини в атеїстичних соцумах легко ототожнюють духовнiсть i мораль. Нашi журналiсти, письменники i навiть фiлософи користуються повсякчас виразами: "духовно-моральний" та "духовний (моральний)". Тим хочуть одразу наголоси-

ти, що духовнiсть може бути тiльки моральною, що мо-ральнiсть -- те ж саме що й духовнiсть*. Тодi як за своєю суттю духовнiсть i моральнiсть -- рiзнi речi. (Незалежно вiд того, що про неї говорили Сократ, Кант, Гегель та iншi визначнi фiлософи). Моральнiсть стосується загальних норм поведiнки людини, характеру її почувань i навiть своєрiдних iдеалiв -- все це, однак, навiюється соцумом, iмiтується... Досить сказати, що високоморальною особою вважається та, яка жертвує своєю унiкальнiстю, своєю творчiстю i навiть своєю свободою заради iнтересiв (норм, цiнностей, традицiй i забобонiв) "колективу" з усiм його способом життя.

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь i матку,

Лети повиннiсть iсправлять!

Цей уривок з "Енеїди" недарма так люблять цитувати дiтям в школi. Гарно. А головне, що виховує в дусi соцумальностi. Однак духовна Iндивiдуальнiсть перед лицем своїх понадцiнностей забуває не тiльки "отця i матку", але те "общеє добро". Вона ж бо лiтає понад соцумом. Її головною цiннiстю є свобода. А отже, й незалежнiсть вiд соцуму разом з його мораллю. Така особа скорiше всього неморальна, -- бо критично-революцiйно настроєна до iснуючих соцумальних норм i цiнностей. Духовнiсть може здаватися i злою i жорстокою. Дух жорс-токий, бо безкомпромiсний**.

В печально знаменитiй конституцiї Ордена iєзуїтiв, заснованого Iгнатiєм Лойолою (приблизно 1553 р.) сказа-но: "Хто не возненавидить батька свого i матерi, а при тому i самого життя свого, той не може бути Моїм учнем". Тобто зречися себе, своїх рiдних i всього земного свiту -- живи тiльки заради Христа, любов'ю до єдиного Бога. Бог, вiра, церква, Орден i начальний в Орденi -- твої по- надцiнностi. Тому всiм iншим потрiбно рiшуче жертвува-

' 3 чим почасти можна погодитися.

'* Прошу дорогого читача менi дарувати -- але iнодi заради теоре-тичної ясностi я доводжу iдею духовностi до її логiчного кiнця. Тодi як iншого разу звертаю увагу на те. шо на землi "чистої духовностi" не бува... I в першому разi, i в другому -- це прагнення виробити в читача почуття мiри... реальностi.

ти. I можна все використовувати в якостi "засобiв" заради своїх Iдолiв. Якщо абстрагуватися вiд того, що Орден -- своєрiдний соцум, "скутий ланцюгом взаємної любовi", а розглянути тiльки Iндивiдуальнiсть I.Лойоли, то легко помiтити, що його принципи аморальнi. Вiн пропонував надто понадсоцумальнi норми життя для людей, що вза-галi є' соцумальними i дотримуються узвичаєної моралi... Чи не саме через те вiн, зрештою, поплатився власним життям?*

Дух, духовний тип може мати значнi моральнi недолiки... навiть стати антиморальним, як французький поет Франсуа Вiйон в якостi ватажка банди розбiйникiв. I якщо iдеалiзм, сила духу i волелюбство стоять понад усе, то особа є "аристократом духу", навiть коли вона "негiдник" з погляду ближнього соцуму.

Звичайно, краще для соцуму i особи, коли духовнiсть останньої сполучається з "вихованiстю". Але тим-то й цiкаво, що найбiльш могутнi духовнi Iндивiдуальностi виступають, як правило, проти iснуючих в соцумi поглядiв i моралi. В таких випадках найкраще проглядається рiзниця мiж соцумальним (моральним в загальному розумiннi цього слова) i духовним типами осiб. Джордано Бруно, Галiлей та багато iнших видатних вчених виступа-ли проти iснуючих в тодiшньому соцумi свiтоглядних уявлень. Вони носилися з своєю власною Iстиною, що сприймалася не iнакше як виступ проти iснуючої моралi, верховним поверхом якої була iдеологiя та свiтогляд релiгiї. Джордано спалили, Галiлея змусили вiдректися, робили вигляд, наче Копернiка й не було...

Тепер досить очевидно, що соцумальна мораль тут зачiпалася мало. Це був передусiм наступ одного духу на iнший: наукового на релiгiйний. Однак старому свiтогляду майже завжди вигiдно перенести боротьбу в площину моралi, яка консервативна внаслiдок того, що до неї звикла iнертна юрба, "масова культура".

Зразком духовностi досьогоднi офiцiйно пропагували-ся колишнi революцiонери. Справдi, вони виступали проти iснуючого порядку, який часто вже цiлком влашто-вував загал (соцум), що пристосовувався до нього. А от-

* Взагалi ж церква вбачає своє завдання в службi соцуму: в Моралi i Добрi -- шлях до Бога. Лойола -- крайнiсть. Спроба начисто зректися громадських iнтересiв задля Бога. Вийшла духовна фашизацiя...

100

же, -- виступали проти iснуючих порядкiв, норм моралi i, нарештi, релiгiї. Якщо проти iснуючої моралi, то за вiщо? Насамперед, вважалося, за вищi духовнi цiнностi, що виробленi в "летi" революцiйної iндивiдуальностi понад iснуючим соцумом. (Тим бiльш це справедливо, що iдеологiя була запозичена iз Захiдної Європи). Наприклад, за "Волю". Зрозумiло також, що соцiальний революцiо-нер пропагує (мусить пропагувати!) бiльш високу мо-ральнiсть -- таку життєву "справедливiсть", яка бу-ла б здатна повести за собою юрбу.

Оскiльки кiнцевою установкою тут є соцум, оскiльки сам революцiонер дiє не один, а є членом певної партiї (суперсоцуму), то звiдси видно, що соцiальний рево-люцiонер як тип -- не суто духовна особистiсть. (Вiн взагалi належить до iншого типу -- про що можна буде здогадатися з подальшого викладу)*.

Мораль -- явище колективне, а духовнiсть -- унiкаль-не. (Хоча в певних умовах i з часом має схильнiсть проростати зернами в рiзних соцумах). Духовнiсть означає насамперед примат духовного мотиву, волi, свiдомостi, прагнень, життєдiяльностi iндивiда над бiологiчними по-требами i соцумальними спонуками. З цього погляду, цiлком можливо, що такий великий злочинець ХХ-го сторiччя, як Гiтлер, був духовною Iндивiдуальнiстю. В мене недостатньо даних, щоб вiдповiсти напевне. Зате значно яснiш щодо фiлософа Фрiдрiха Нiцше, якого по-милково вважають iдейним предтечею фашизму**.

Його життя -- пекельна мука вiд фiлiстерського ото-чення, вiд здорового i ситого нiмецького бюргера. I немає нiякого сумнiву, що автор "Заратустри" прокляв би фа-шистський режим того самого войовничого обивателя!

Я сам маю претензiї до Нiцше як до теоретика. Але ж тут мова йде про тип особистостi, а не щось iнше. Смiшно було б вважати його бездуховним за "аморальну" етику. Тим бiльше, що сам "божевiльний Фрiдрiх" розвивав

* Революцiонери мають власний соцум, шо спаяний певним свiтог-лядом i єдиною метою -- змiнити iснуючий суперсоцум, захопивши або змiнивши верховну владу.

*' Хоч я свiдомо уникаю читати фiлософiв (а Ф.Нiцше особливо), шоб не попасти в чужу канаву, але слухами земля повниться. "Зарату- стру" менi таки довелося проглянути по дорозi в автобусi. Там була його бiографiя.

101

"новий вид людинолюбства" -- аристократичну етику (як гострий перець проти солодкого християнського єлею). Так розумiв її вiн. I так розумiли його прихильники i навiть духовнi суперники. Нiцше був творець, вiльнодумець, аскет i цiлком "порядний" в особистих стосунках... I чи вiн винний, що його могутнiй аристократичний дух був вульгарно використаний в iдеологiї нiмецького фашизму. Як це нерiдко буває в iсторiї, нову iдеологiю використо-вують насамперед тi люди, яких творець найбiльше нена-видiв. (Хiба, наприклад, пiдозрював М., що його свiтогляд вiзьмуть на озброєння чиновники-бюрократи i збудують небачену досi систему одурення, експлуатацiї, свавiлля i неправди?!!).

А мо', я сам аморальний, i тому пропагую такий своєрiдний погiїяд на духовнiсть, i тому захищаю аморалiзм ? Зрозумiйте ж, люди: таке велике страждання, як у Нiцше, вiднаходить вiдгук у кожного духовного. "Найбiльший гуманiст XX ст." Альберт Швейцер -- фiлософ, етик, музи-кант i лiкар, який добровiльно зрiкся усiх пiльг цивiлiзацiї i виїхав працювати в африканськi джунглi (лiкувати негрiв), дуже любив Нiцше. Любили його i Г?рман Гессе, i Хайдеггер, i Р.Вагнер... Треба гадати, iцо еони мали дуже серйознi на те пiдстави. I стiльки гуманiстiв на свiтi його любило i любить! можна сказати, що мало не кожен, хто почитав його працi. Я не знаю, чи я його люблю (бо мало знаю), але пiдстави для мови про його духовнiсть маю значнi. Вiн повстав проти фiлiстера, проти церкви (навiть протес- танської), проти самого Христа! Це може здiйснити лише духовна Iндивiдуальнiсть. Не варто тiльки плутати ду-ховнiсть i моральнiсть -- i все стає на своє мiсце.

Два боки моралi. З погляду соцумальної моралi ду-ховнiсть може бути позитивною i негативною. В першо-му випадку мораль розглядається (i втiлюється!) як понадцiнность сама по собi*.

В якостi духовностi iз знаком "+" можна вказати на популярних сьогоднi "лицарiв зла" -- магiв... Сiяти зло

' Ось де корiнь такого могутнього впливу на iсторiю Будди, Кон- фуцiя, Христа та iнших великих вчителiв людства. Особа присвячує себе служiнню людям. При цьому свiтогляд духовного має виходити за межi iснуючого соцуму i реального життя, виходити в суперсоцум (як держав-ний дiяч Мухаммед) i, нарештi, в Космос -- до вищого абсолютного критерiю Добра -- Святого Духа, Бога. Але ж це не суто духовнi! А духовно-соцумальнi або соцумально-духовнi.

102

мiж людьми, передавати його навiюванням, вскакувати в тролейбус i збирати сконденсовано духовну енергiю в якiйсь унiкальнiй особистостi, щоб спрямувати її потiм на Зло... Звiдки це i навiщо? Це прагнення духовностi. Раз в соцумi пiд виглядом доброчинностi культивується фальш, раз в ньому слабкi позитивнi цiнностi, то чому ж не дозволити собi таку оригiнальну розвагу i себестверджен- ня, як "Зло". Головне, що збирається досить своєрiдне товариство з оригiнальними iдеями i поведiнкою. Це втеча, насмiшка i розвага вiд буденної сiростi. Але найцiкавiше, що все це в дусi iснуючого суперсоцуму. Центральною фiгурою його є

ПОЛIТИК

Якщо не наполягати на iндиферентностi духовностi до моралi, тодi стає зрозумiлим, чому таким високим прести-жем користуються дипломати, полiтики. Хоч усiм досить добре вiдомо, що вони не перебирають засоби до успiху, що бiльшiсть з них працює на розвiдку, що полiтик, особливо в мiжнародних вiдносинах, дiє як крайнiй егоїст. Сьогоднi "полiтику" людина здатна побачити буквально на екранi телевiзора. Мiж словом i дiлом -- величезна прiрва. Це, можна сказати, норма поведiнки нацiй на державному рiвнi. Полiтики, а з ними i всi чиновники (навiть невеликого масштабу) виглядають, по сутi, асоцу- мальними. I при тому досить пристойно живуть i почува-ються. То невже вони теж духовнi? Загалом нi. По-перше, вони дуже тiсно замкненi на суперсоцум i служать його iнтересам. По-друге, духовнiсть окремого iндивiда потре-бує наявностi щонайменше чотирьох атрибутiв заразом. (Ще не всi вони мною викладенi). Вiдсутнiсть безпо-середнього почуття моральної (соцумальної) норми i вiдповiдальнiсть без всього iншого свiдчить скорiше всього про внутрiшню антисоцумальнiсть (або аморальнiсть), а не про духовнiсть.

Друга тонкiсть полягає в тому, що великi полiтики живуть справдi суперсоцумальними iдеями i цiнностями, а не просто соцумальними. Тобто широко, з розмахом. Тому серед них можуть траплятися особи з дуже сильним духовним струменем. Це тi, для яких власна вигода i навiть влада третьоряднi порiвняно з iдеями розвитку i посилен-

103

ня свого народу... Владу вони беруть як величезну вiдповiдальнiсть i виконують її як каторжну, але необхiдну i благородну службу. (Однак влада має ту властивiсть, що легко стає самоцiллю, засобом пригноблення вiльного людського духу... Воля одного прагне стати абсолютною.) Гарантiї вiд сваволi з'являються тодi, коли народ має засоби виразити через своїх представникiв власну волю i вiдiбрати владу, позбавити "мiсiї" тих, хто заривається... Шлях демократичних виборiв i регулярних перевиборiв -- саме i є подiбним механiзмом. Вiн був одним з тих китiв, на якому трималися Вольностi "Козацької республiки" Запорозької Сiчi в Українi за часiв Польщi i Гетьманату. (До речi, славнозвiснi княжi вiча Київської Русi засвiдчу-ють, що демократична традицiя одвiку iснувала у вiдноси-нах мiж українським народом i його полiтичними вож-дями).

Сьогоднi наш народ постiйно зустрiчається iз свавiл-лям влади. То чому б цiй заразi не поширитися в ньому самому? Оскiльки духовне зло має такий великий пре-стиж -- i нiякої кари. Гарнi слова настiльки спаплюженi, що краще стати "панком" (нечистю) або "лицарем зла" (чорним магом).

Духовний, вочевидь, кожен, хто вiрить в понадцiн- ностi, якi виходять за межi рацiонального (з погляду соцуму), якi нiяк не вдається обгрунтувати розумом i логiкою типу наукового глузду, якi виходять за межi нормального соцумального життя... Тому мiстики, астро-логи, маги, йоги i все таке подiбне -- теж свiти духовностi. I можливо цiлком, що навiть Сатана -- дух, революцiонер. В якостi антиподу духовностi його сприймають лише в системi християнського поняття духу, коли його ототож-нюють з Добром ("благiстю"). Але досить уважнiше гля-нути в Бiблiю, як знайдемо там визначення Сатани -- "злий дух". Отже, все-таки, дух, хоч i злий.

Добро i Зло. Моральнiсть, аморальнiсть i антимо- ральнiсть. Треба уважно дивитися з позицiї якого фунда-ментального типу дається етична оцiнка ситуацiї i тво-риться сама етика. Кiркегор, наприклад, -- антипод Гегеля. У етицi Гегеля окрема iндивiдуальнiсть роз-чинилася в необхiдностi абсолютних законiв. У Кiркего- ра -- в центрi розгляду саме iндивiдуальнiсть. I ще Бог...

Загалом же для соцуму будь-який вихiд за межi його власних норм є аморальним. Асоцумальнiсть

104

прирiвнюється до аморальностi i навiть до антимораль- ностi. Тодi як насправдi -- люди живуть в рiзних свiтах. Наприклад, для нашого грубо атеїстичного виховання кожен священик за своєю суттю -- аморальний. На порозi 1000-рiччя хрещення Київської Русi варто сказати, що це не так*.

Це не так, бо священик, подiбно духовнiй особис-тостi, живе нематерiальними i понадсоцумальними цiнностями: Бог, благо, душевна чистота, особисте спасiння, безсмертя... А головне, що вiн прагне спасати всiх через вiру i любити всiх ближнiх. Тобто вiн на-справдi не суто духовний тип, а духовно-соцумальний. Аморальним вiн стає тодi, коли служить не так Боговi, i не так людям, як державно-бюрократичному апарату пригнiчення людської волi. Церква, коли зрощується з абсолютистським режимом влади, стає "опiумом для на-роду". I священики з усiма своїми добрими намiрами ведуть народ до пекла... Так буває не тiльки з церквою i священиками, а й з революцiонерами -- борцями за свободу духу, коли вони надовго досягають своєї мети... У них i у духовних розбiгаються цiнностi. Понадсоцу- мальнi цiнностi духовного є: розвиток, воля (головне, свобода вiд соцуму з його конформiстською мораллю), творчiсть i власна самобутнiсть. Цi iдеали пережива-ються психо-духовно як "вищi" i "вiчнi". Як щось значнiше навiть вiд здоров'я i фiзичного життя власного тiла...

З усього мовленого ранiш видно, наскiльки помил-ково плутати моральнiсть i духовнiсть. Моральнiсть (а ширше, "вихованiсть", "соцiалiзованiсть") -- основна мета i загальна цiннiсть соцумального рiвня Природи i, вiдповiдно, соцумальних типiв. Тодi як духовнiсть -- ду-ховного i духовних типiв. Оскiльки для Iндивiдуальностi соцум досить байдужий, оскiльки вона дивиться кри- тично-iронiчно-революцiйно на його цiнностi i норми, то, з погляду соцуму, може виглядати аморальною (хоч це тiльки асоцумальнiсть). Буває, що це справдi анти-

* Прошу читача мати на увазi, що коли я кажу "церква", то це далеко не те, що уявляється наївному обивателю у нас. Я маю на увазi всю її iсторичну i свiтову могуть, а не той миршавий апендикс, який ми зримо перед свої очi. Вiдповiдно, i слово "священик" виповнене значно бiльшим змiстом i силою, нiж це може здатися...

105

соцумальнiсть, -- але на пiдставi вищих моральних зразкiв, порiвняно з iснуючими в соцумi. Нагадаю тут знову знаменитий приклад духовної аморальностi -- iсторiя цiлого Ордену в католицькiй церквi. Для iєзуїтiв придатнi будь-якi засоби, якщо вони на користь хрис-тиянськiй вiрi. Бо iєзуїт мав незрiвнянну, порiвняно з усiм земним, мету i понадцiннiсть -- Бога. Однак немає необхiдностi ходити так далеко: майже вся полiтика, майже кожен полiтик "порядному" обивателю має зда-тися грубо аморальним, якби вiн колись узнав про таємнi засоби, що ними користується цей останнiй. (Недарма полiтики так люблять державну секретнiсть). Хоч полiтик чинить так не лише заради власних амбi-цiй i кар'єри, а також -- заради добробуту i спокою того ж самого обивателя*.

На соцумальну мораль не варто догматично молитися. Сьогоднi в колгоспi (i скрiзь) морально чинить не той, хто має совiсть, а хто зумiв урвати. Жiнки -- а жiнка безпо-милковий критерiй соцумальностi -- люблять бiльше саме таких "пробивних"....

СВОБОДА ВIД СУПЕРСОЦУМУ

Це саме те, що найбiльш зовнi помiтно: нехтування бюрократичними цiнностями, такими, як кар'єра, чин, вигоди високого становища. Вiдсутнiсть подiбного марно-славства легко прощається оточуючими, бо вiльнiше хи-жакам i немає причини для "пролетарських" заздрощiв "невдах". Однак справа обертається для iндивiда значно гiрше, по-перше, з боку жiнок i сiм'ї. По-друге, з боку вiдповiдних служб того ж суперсоцуму, коли вiн не хоче коритися "законним" обов'язкам "громадянина", а визнає лише свої понадцiнностi. Серед яких чи не перше мiсце обiймає "вiльная воля".

В зв'язку з цим кожен духовний прагне уникнути громадсько-державної працi. За цим одразу йдуть санкцiї. Моральна: "хто не робить, той не їсть". Матерiальна:

* 3 цього приводу доречно буде на майбутнє зауважити, що обиватель стоїть в основi свiтового Зла значно бiльшою мiрою, нiж звичайно пiдозрюють моралiсти... вiд гонки озброєнь до гонки споживання -- за всiм цим його невидима тiнь...

106

позбавлення продуктових картонок або платнi -- без якої майже нiкому не прожити. Юридична: особу зобов'язує трудитися закон. А обиватель тiльки тому й радий, що "всi рiвнi перед законом". Фiзична: волелюбного iндивiда сад-жають в допр на основi певних статей закону як "тунеяд- ця" -- i там уже змушують працювати фiзичними ме-тодами.

Звичайно, в рiзних суперсоцумах досить рiзнi мож-ливостi стати вiльним вiд труда. Але тi чи iншi принуки iснують скрiзь. Бо суперсоцум багатiє i розвивається на-самперед завдяки працi його окремих членiв*. Iснують соломоновi рiшення: обирається труд найлегший або найкоротший. Або такий, який не здається трудним, а викликає навiть натхнення. Знайти свою "спорiднену працю" -- формула Сковороди -- є мотивом вибору про-фесiї майже кожного волелюбця. А для духовного -- це одна з головних проблем. Але найкращий вихiд для ду-ховної Iндивiдуальностi -- залишаю вгадати самому чи-тачевi.

В широкому розумiннi свобода вiд труда є частковим випадком прагнення визволитися вiд якої б то не було суперсоцумальної "служби". В найбуквальнiшому розумiннi -- це служба в армiї. Чого тiльки не вiддав би духовний, щоб уникнути її. Особливо, якщо це служба в такому суперсоцумi, установка якого в принципi ворожа свободi iндивiдуальностi. Буває, вiдрубують собi пальцi, буває -- тiкають. А буває навiть божеволiють вiд службової муки. Жах її не в дисциплiнi, а в знущаннi над людською гiднiстю, в прагненнi зробити з живої людини мертвий механiзм для бездумного послуху, включаючи вбивство...

Але i без армiї соцум має мiрiади щупальцiв, щоб привабити особу до себе на "службу". Наприклад, держав-на посада, можливiсть легкого здобування чинiв i змiцнення свого становища. Кар'єра тiшить марнославст-во, яке властиве майже кожному з нас. Найлукавiший хiд суперсоцуму -- змусити добровiльно служити собi талант. Бо, нерiдко здається, що тiльки завдяки творчiй посадi, помiчникам i великим грошам можна здiйснити свої

* Такi способи уникнення працi як утриманство, рента, азартнi iгри, кража, бандитизм, мафiя тощо здебiльшого або суперечать сутi духовного (наприклад, бандитизм -- бiологiчний), або ж є своєрiдними формами неформальної працi, що веде знову до залежностi вiд труда.

107

творчi задуми. Так, людина продається. I спочатку, буває, справдi досягає певного духовного прогресу, але зрештою стає закiнченим службовцем i кар'єристом. Така сила влади.

Вiзьмiть нашi унiверситети. Посади ректорiв, прорек-торiв, деканiв, завiдуючих кафедр нiколи не бувають по-рожнiми. Друге дiло, що частiше всього вони бувають пустими (особливо духовно). Вiзьмiть нашу науку i куль-туру. Посади директорiв наукових iнститутiв та творчих спiлок -- теж завжди дефiцитнi. Хоч кожному вiдомо, що посада -- це творча втрата. А тут на жаль, десятилiттями створювалася ситуацiя, коли головну роль у призначеннi на певну посаду вiдiграє не творчий потенцiал, а "партiйна" анкета. Так суперсоцум пiдрубує той сук, на якому сидить i розвивається сам. "Досягнення" суперсо- цуму такi великi, що бюрократично-чиновниче мислення (свiтогляд!) проникло в усi його галузi; туди ж проникла вiдповiдна органiзацiя i "пiдбiр" кадрiв. "Чиновно-бюро-кратичний клас" загрожує сьогоднi стати найчисельнiшим в суспiльствi. В усякому разi -- вiн наймогутнiший. А корiнь в тому, що суперсоцум вiд самого початку був поставлений вище за окрему людину, за її свободу, за її духовнiсть...

Свобода вiд законiв. Нарештi, головний пункт до якого зводяться також всi попереднi: незалежнiсть вiд суперсо- цуму -- це свобода вiд його законiв. Права, особливо "права людини", дуже гостро вiдчувають i вiдстоюють духовнi.

При переходi вiд соцуму до суперсоцуму кiнчається мораль -- починається право. Якщо частину моралi ми всотуємо з молоком матерi, то "право" -- це наслiдок здебiльшого нашого досвiду життя. Якщо мораль значною частиною жива -- має серце i душу, -- то право мертве, формальне. Ось чому духовний має огиду до законiв ще бiльшу нiж до загальної моралi. Навiщо йому чужi припи-си, коли вiн має або годен створити свої -- значно кращi?! Навiщо йому дiяти наче машина, наче вiвця, наче безго-ловий солдат, коли вiн живий, коли вiн розумний, коли вiн вiдчуває в собi могутнiй дух!? Навiщо, щоб його оцiнювали за мертвою анкетою, коли вiн живий i змiнний?! Навiщо йому жити в клiтцi чужих йому законiв, коли вiн прагне волi?!

108

Звiдси вiдчувається як тяжко духовному жити на свiтi. Реальнiсть -- соцум i суперсоцум -- дуже рiзко розбiга-ються з його iдеалами. Хоч життя iдiотське, хоч зако-ни -- пута, але люди чомусь волiють жити стриноже-ними, нiж чути його заклики до свободи. А тим бiльше люди, якi на "службi". Ось чому духовний так часто опиняється ще в бiльшiй неволi, нiж йому дає "нор-мальне" життя. Звiсно, здоровий глузд змушує миритися з тими законами, якi мають сенс або яких нiяк не обiйти й не об'їхати. Духовна Iндивiдуальнiсть з гумором i з дипломатичними здiбностями (чому не сприяє велика їхня серйознiсть) заграє з суперсоцумом: робить вигляд, що вона визнає його закони. Але кожного разу шукає свiй шанс їх обiйти. В крайньому разi перебивається iронiєю, сатирою, гумором... А iнодi вiднаходить свою духовну нiшу. Наприклад, чернечий монастир. Але для того потрiбно бути, по-перше, вiруючим, по-друге, не забувати, що ченцi складають теж соцум, а монастир -- своєрiдний суперсоцум в мiнiатюрi... Так що духовний стоїть перед прiрвою безвиходi. Звiдси можна добре збаг-нути трагiчний пафос екзистенцiальної фiлософiї i лiте-ратури.

А може, кинутися в суперсоцум, забратися в ньому повище i тим компенсувати свою рабську залежнiсть вiд законiв?! Справдi, зловживання владою i непiдлягання законам "власть iмущих" спостерiгається у всi часи i дає певнi iмпульси для подiбних думок i дiй. Мною вже говорилося, що життя дуже суперечливе. (Хоча б тим, що прагнення бути вiльним за будь-яку цiну приводить до ще бiльшої неволi). Талант не може втiлити навiть меншої частини того, що має, якщо вiн не подiлиться iнтелiгентно (спiвавторством) з вищим за чином в науцi. Обдарована актриса не може вибитися на головнi ролi, доки не ляже в постiль до головного режисера. Нерiдко в такий спосiб поступають до вузу, до аспiрантури, за-хищають дисертацiї, обiймають вигiднi посади i навiть (в спортi) попадають в збiрнi команди для зарубiжного турне.

Люди, якi люто виступають проти хабарництва у ву-зах, -- з легкою душею дають хабарi за своїх власних дiтей i т.д. i т.д. аж до сексотства...

Але тут я хотiв би сказати про проблему "служби" i свободи. Суть її в тому, що без "служби" не досягнеш

109

становища. А без чину особа має в багатьох вiдношеннях обмеженi можливостi свого духовного втiлення. Напри-клад, поїздок по свiту, спiлкування, умов для творчостi, успiхiв у коханнi. Однак платня за становище частiше всього йде чистоганом -- свободою. Так, директор Iнстит-уту фiлософiї (про фiлософiю думають як про квiнте-сенцiю людського духу) має багатi можливостi се- бевтiлення. Але не має часу для головного -- для творчостi. А коли щось творить, то мусить дуже зважати, чи не приведе це до втрати такого високого i дорогого станови-ща -- втрати абсолютної влади на фiлософському теренi. У всякому разi, переробляти й довершувати нiколи, а ризикувати смiливими поглядами -- теж. Тож хай згине фiлософiя! Аби був я у фiлософiї! А для цього головне вчасно вiдчути, куди вiє вiтер. Тодi можна заслужити i похвалу (орденок!) наверху i захоплення (за смiливiсть думок) знизу. Так i тримати курс...

То що ж, духовнi безкомпромiснi? У всякому разi його сила переконань i його понадцiнностi такi великi, що йому майже неможливо йти на компромiси. Зокрема, релiгiя одержавлюється саме через компромiси. Але за-вжди вiднаходяться "єретики", якi зiрко стоять на таких пунктах:

-- Вiддiлення держави вiд церкви, а головне -- церкви вiд держави.

-- Рiшучий антимiлiтаризм, а отже вiдмова вiд служби в армiї, навiть цiною цивiльної свободи.

-- Сповiдати iстинний дух Євангелiя: любов i Правду.

Менi вдавалося зустрiчати таких вiруючих, якi вже

по кiлька разiв вiдсидiли термiни, яких покинули коханi, якi втратили своє становище в науцi, якi займаються тяжким фiзичним трудом, -- але очi їхнi свiтяться вогнем щасливої людини. Ось що означає знайти свiй духовний свiт!

"Свобода як усвiдомлена необхiднiсть" -- це тiльки стосується понадцiнностей. Дух не жертвує нiчим заради тiла, соцуму чи суперсоцуму. Вiн безкомпромiсний. Сама ж ця формула лукава: вона дає iдеологiчну зброю в руки соцуму i суперсоцуму, щоб залигати вiльний дух.

Голос свободи -- є завжди голосом духу. Особливо, коли це справдi вiльная воля людського духу, а не обо-в'язкiв. Тодi дух добровiльно бере на себе вiдповiдальнiсть i вiдповiднi обов'язки (бо це ж його власний свiт, його

ПО

власнi понадцiнностi!). Той голос душi, який змушує нас йти проти суспiльних уявлень i норм як заскорузлих, негарних, примiтивних i навiть аморальних -- це голос нашої третьої природи, голос духовного генiя в нас. Ду-ховний стан -- вiльний полiт. Тож щасти вам лiтати!

"Так що ж це виходить!" -- обуряться люди, обтяженi духовним статусом. "Чиста духовнiсть цурається тiлесної природи, нехтує мораллю, iгнорує закони, глузує з церкви. Вона навiть проти сiм'ї i дiтей, проти продовження роду людського! Як? -- вигукнуть тут духовнi дiячi, поети, письменники (про редакторiв я вже мовчу). -- То ми бездуховнi, бо любим i вирощуємо своїх кревних дiтей, кохаємо жiнку, обстоюємо в своїх творах високу мо-раль!!?" -- Ах, заспокойтеся, панове! Ви духовнi, але тiльки почасти. Заспокойтеся -- бо зовсiм чистої духовностi не iснує! Заспокойтеся, бо суто духовна iндивiдуальнiсть, може, не є Iдеалом людини. Принаймi, це не Ваш iдеал. Думайте не про слово, а про суть, прошу!

БОРОТЬБА: ТРИ ГОЛОВНI БОРОТЬБИ

Кожен духовний веде свою боротьбу. Бо свобода не дається, а здобувається. Життя i смерть Панталахи -- лише один з випадкiв того закону, що свобода Iндивiдуальностi постiйно перебуває пiд загрозою бiологiчних спонук i соцумальних сил. Соцум має свою органiзацiю i правила життя, не питаючися згоди кожного окремого iндивiда, який в ньому народився як унiкальний випадок, iз своїми своєрiдними рисами i незвичною долею. Виховання по-лягає в тому, щоб зробити кожного новонародженого таким як усi. А той, хто хоче бути окремим свiтом духов-ностi, мусить повставати. Отже, Свобода невiд'ємна вiд боротьби за свої власнi понадцiнностi-Iдеали, свою Волю i Долю, свою Iндивiдуальнiсть. Цю боротьбу доводиться вести одразу в кiлькох напрямках.

Найпершою боротьбою духовного є герць iз самим собою: проти бiологiчних спонук, якi з великою силою тягнуть його в бiк вiд духовних Iдеалiв, заважають йому присвятити життя своїм понадцiнностям. Наприклад, оте постiйне бажання добре попоїсти. (А для цього треба багато працювати або прагнути влади, маєтностей)... Добре одягнутися... Видiлитися зовнi... Тим бiльше, що

111

щоразу може з'являтися природне бажання оволодiти звабливою жiнкою. I взагалi, чудово присвятити своє життя прекраснiй статi, любовним утiхам. В тому стiльки романтики!.. Або це може бути бажання грошей, багатст-ва -- як засiб до всiх iнших тiлесних бажань. Або це, нарештi, така слабкiсть, як алкоголь та наркотики... А можна втекти вiд боротьби в мiзантропiю, невроз, рафiнований снобiзм... Або просто бездiяльнiсть... Або... -- нiчого такого "або", що пов'язане з "Я-тiлом", яке прагне комфорту i насолод, з його страхами смертi i вiковою деградацiєю -- не може дозволити собi духовний. Оскiльки вiн шукає великого сенсу життя i живе по- надцiнностями. Духовну свободу може мати тiльки люди-на, яка володiє своїми пристрастями. Так, Князя з неви-мовною силою тягне до жiночої статi. Однак вiн зовсiм не бiгає за спiдницями. Вiн любить добре попоїсти, -- але не їсть м'ясного i влаштовує собi пости й тривалi голодуван-ня -- тiльки заради духовного гарту. Над своїм духовним розвитком Князь працює по чотирнадцять годин що-днини.

Ейк, хоч i не належить до суто духовного типу, але працює над собою мов каторжний -- з раннього ранку до пiзньої ночi. Щодня бiгає двi-три години за прин-ципом "В здоровому тiлi -- здоровий дух!". Спить не бiльше шести годин. Просинається до свiта: боїться не встигнути побачити красу Сонця, що сходить, не встиг-нути щось прочитати, не встигнути написати... Вiн не менше Князя любить жiноцтво, але також його зрiкаєть-ся -- вiдчуває пряму загрозу своєму духовному життю. Хоч теоретично прагне дружини, але практично кожна конкретна дама -- не та.

Отже, перемога над своїм тiлом -- необхiдна умова шляху до духовностi. Вона дається внаслiдок постiйного гартування сили волi i наполегливої працi над собою. Потреби тiла зводяться до мiнiмуму, а сила волi -- до максимуму. Джо, наприклад, може голодувати по сорок днiв -- i при тому чудово мислити. Духовному доводиться повсякденно гартувати свою волю, перевершуючи самого себе. Духовним може стати тiльки той, хто перемiг своє тiло, подолав в собi обивателя i злетiв вище повсякденних марнот. При цьому не треба забувати, що доводиться боротися також iз соцумальними i суперсоцумальними кайданами, якi увiйшли в плоть i кров генетично та

112

внаслiдок виховання. Тут рiдко коли можна обiйтися без мудрого наставника типу видатних йогiв.

Опанувавши саму себе, особа може опанувати багато що у свiтi. Зокрема, стихiї, в яких доводиться терпiти її тiлу, оволодiти середовищем свого iснування... доведен-ням до мiнiмуму труда заради матерiального. Гасло опа-нувати природу, взяти її в свої руки пiшло вiд гасла опанувати самого себе -- з духовних потреб людини. Найвразливiшi форми свободи вiд тiла -- цiлковитий аскетизм i подолання страху смертi -- мужнiм прийняттям її неминучостi...

Проте перемога над своїм тiлом -- це лише перша необхiдна умова виходу в духовний свiт, але недостатня. Багато iснує людей, якi досягають чудес в цiй справi, але рiдко вони стають бiльше, нiж циркачами в життєвiй комедiї... Необхiдна друга боротьба. Це боротьба iз соцу- мом свого iснування. А вiрнiше -- боротьба з обивателя-ми. Для духовного в такiй ролi виступають не тiльки всi бiологiчнi, але й соцумальнi. Бо суто соцумальний тип в своїй основi -- теж обиватель*.

Причому незначну роль тут має навiть те, що певний обиватель дуже добрий. Бо в принципi навiть найкращий обиватель ворожий духовi i духовним Iндивiдуальностям. Бо в силу свого Єства, вiн перебуває на сторожi iнтересiв зовсiм iншого свiту. Тому духовнiй особi властива при-страсна ненависть (а скорiше глибоке презирство, що змiшане з гiрким жалем) до обивательства як сили, воро-жої духу. Iнтуїтивно вiдраза в нього з'являється навiть скорiше тодi, коли обиватель є зразком добропорядностi. Бо саме цi привабливi сторони обивательського найбiльше дошкуляють духовному в його власному нутрi, бо саме такi особи найбiльше цементують соцум, пiдтримуючи вiру в його норми i порядок. Бо такi "спокiйнi" i "добрi" обива-телi найкраще пристосованi до соцуму i суперсоцуму, ду-маючи про хлiб, про марноту марнот, а не про дух. Недар-ма в схiднiй мудростi мовиться: "Не бiйся ворога -- в гiршому випадку вiн тебе уб'є. Не бiйся друга -- в гiршому

* Хто такi обивателi i якими вони бувають, буде роз'яснено пiзнiш. Тут важливо мати на увазi, шо навiть значнi здiбностi i висока самосвiдомiсть та "моральнiсть" -- без високих Iдеалiв та боротьби за них -- достатнє свiдоцтво обивательської натури. Наприклад, визначнi кар'єристи на стезi науки та мистецтва...

8 6-193

113

випадку вiн тебе зрадить. Бiйся байдужого: через них дiються вбивства, зради i все зло на свiтi". Саме соцумаль- ний обиватель -- байдужий до високих речей за межами цiнностей його соцуму i норм елементарної моралi.

"Спокiй" соиумального рiдко очевидний. Бо соцумальна особа зовнi рiдко спокiйна. По-перше, тому, що має краплю духовностi. А головне тому, що ревно дбає про "громадське добро". Проте разом з тим вона явно чи неявно вимагає вiд духовного подiляти тi уявлення i норми, якi вона так активно вiдстоює*. А це саме соцумальнi уявлення i норми. Вони чужi духовнiй Iндивiдуальностi, -- неначе з поганого свiту. Так що навiть тi з соцумальних, якi воюють за доброту один до одного, -- ще не є духовнi. Це може бути суто соцумальна позицiя: "Щоб нам усiм було легше жити, давайте всяко допомагати один одному. Ну, хоча б рiдня i куми нашi!" -- чував не раз я подiбнi заклики... Отже, соцумальний протистоїть духовному з двох сторiн: пасивна байдужiсть до його понадцiнностей i, водночас, -- ак-тивнiсть в пропагандi (не без зловживання службовим становищем в боротьбi за свою "мораль") соцумальних (антидуховних!) цiнностей. По сутi, то є примусовою соцiа-лiзацiєю духовного...

Третьою важливою лiнiєю боротьби духовного є бо-ротьба iз суперсоцумом. Гнiт суперсоцуму зручно роз-класти на такi чинники:

-- Закон i тi органи, якi стоять за ним i понад ним. Це органи залякування: безпека, мiлiцiя, прокурори, суди i тюрми.

-- Армiя i обов'язкова служба в нiй.

-- Це також всi суперструктури, якi зливаються з дер-жавою: адмiнiстративно-бюрократичнi, партiйно-дер-жавнi. Адмiнiстрацiя пронизує все. Кожна партiя як су- перструктура -- теж пригнiчує. Недарма вона функцiонує як потенцiйна держава. Це особливо добре видно тодi, коли вона бере кермо в свої руки. I найбiльше це вiдчува-ють представники опозицiйних партiй.

-- Парадокс полягає в тому, що навiть релiгiя стає засобом гнiту Iндивiдуальностi. I найбiльше тодi, коли

' Справедливо буде зауважити, що духовнi чинять те ж саме -- ще з бiльшою запеклiстю. Така суть людська -- стояти на сторожi своїх цiнностей, пропагувати їх... (Iнакше це в мене називається розвитком, експансiєю "Я-свiту"),

114

вона стає державною i зливається з органами влади. Тому питання про вiддiлення церкви вiд держави є питання про свободу совiстi фактично. Але навiть в такому випадку релiгiйна iєрархiя, влада i примус залишаються. Iнша справа, що вiруючий кориться церквi добровiльно i свiдомо... як святiй Божiй установi, що стоїть в оборонi його понадцiнностей. (Однак навiть тут виникає лукавий сумнiв: чи не церква часом вклала в нього подiбну свiдомiсть i цiнностi?).

Найочевиднiший факт суперсоцумального гнiту -- примусова праця. (Навiть тих i тодi, яким i коли вона не потрiбна для себезабезпечення). Закон про обов'яз-кову працю на державному пiдприємствi в наш час зву-чить вульгарно, наче рабство. Причому в особи нiхто не запитує, скiльки вона згодна вiддати свого труда дер-жавi. "Експлуатацiя цiлком вiдсутня, коли все стає дер-жавним" -- вiдповiдає їй закон i теорiя. Але навiть коли подiбного закону нема, коли свободи бiльше, тодi все одно суперсоцум дiє через посереднiй примус: засоби на проживання можна здобути тiльки шляхом "служби". А про високе становище -- i говорити нiчого. Що ж робити? Боротися iз законами про примусову працю -- це один вихiд. Окрiм того. Сковорода бачив вихiд в тому, щоб кожен вiднайшов собi "спорiднену працю". Насолода вiд такої працi, яка в людинi близька до твор-чостi, має компенсувати вiдчуття її труднощiв. Однак iз крайнiм звуженням спецiалiзацiї та через велику конку-ренцiю на престижнi (рiдкiснi, високооплатнi, роман-тичнi та творчi) професiї... людина змушена обирати не те, чого вона прагне в душi. Спробуй, наприклад, по-ступити в художнiй Iнститут! Або на тi унiверситетськi факультети, де вимагається рекомендацiя обкому партiї, а нинi шаленi грошi. Спробуй взагалi куди-небудь сьо-годнi поступити, навiть туди, куди невеликий конкурс -- так здеградував наш суперсоцум, а за ним i соцум та, нарештi, душа людська!..

А як боротися iз законом про обов'язкову вiйськову службу? Виступати за розброєння країни? Особисто вiдмовитися вiд служби? Як я вже писав, другий випадок веде безпосередньо до неволi, а до пацифiзму на дiлi ми ще зовсiм не доросли. Про це багато й не скажеш...

Бюрократизм. Найкраще зупинитися на основi основ -- бюрократизмi. В соцумi такою основою є "мо-

115

раль", а вiрнiше сказати, конформiзм. Тому боротьбу духовного iз соцумом значною мiрою можна виразити як боротьбу його проти соцумальної моралi конформiзму. Головною ж вiссю суперсоцумальностi є бюрократизм. Це механiзм повального знищення людського духу, омертвiння життя, що постiйно генерується велетенським суперсоцумом як основний його закон. Суперсоцум є такою силою, яка прагне все формалiзувати, стандартизу-вати. Тобто поробити з людей машини -- механiчнi гвин-тики в своєму величезному механiзмовi. Причому чим краще люди на деперсоналiзується, уподiбнюючись такому гвинтику, тим вона ефективнiша одиниця з погляду су- персоцуму.

В певних умовах суперсоцум стає не тiльки дужчим окремих iндивiдiв, а й рiзних соцумiв i навiть цiлих нацiй, з яких вiн складається. Цiле має тендеццiю посилюватися за рахунок унiфiкацiї своїх частин. Особа почувається безсилою перед велетенською машиною держави. Кожен прагне адаптуватися -- iндивiдуально i через "колектив". Тому в бiологiчних i соцумальних домiнує тенденцiя служити якнайкраще суперсоцуму, а отже -- обюрокрачуватися. У бюрократа дух начисто вiдсутнiй. У нього лише догма, циркуляр, параграф, буква. Головна його цiннiсть -- чин, становище в бю-рократичнiй iєрархiї. Тим бiльше, що це автоматично дає i владу, i добробут, i навiть певного роду шану серед обивателiв (насамперед блюдолизiв). I буває, що в такого бюрократа i його найближчого оточення створюється iлюзiя "iдейностi". Але там, де надто пахне вигодою i потрiбна лояльнiсть, -- там не пахне духовнiстю.

Все це змушує духовного повставати, вiльнодумству-вати, опиратися, бути не в згодi. Вiн в принципi не може стати "таким, як усi", бо це веде до сталiнiзму, до фаши-зацiї особи державою, адмiнiстрацiєю тощо. Однак далеко не завжди духовний годен стати революцiонером в повно-му розумiннi цього слова. Занадто вiн вiдiрваний вiд народу. Його фатум -- своєрiдне дисиденство. (При-наймнi, так менi здається поки що).

Оскiльки у бiологiчного i соцумального типiв вiдсутнi духовнi понадцiнностi, то його проблема -- не як бороти-ся, а як пристосуватися до суперсоцуму. Насамперед, вiн працює i "служить". Оскiльки таких осiб переважна бiльшiсть в суперсоцумi, то наслiдком типового способу

116

життя є таке: просинається недоспаною за будильником... готує нашвидкоруч їжу... сперечається з чоловiком та дiтьми... годує i їсть похапцем... бiжить до трамваю... годину їде в товкучцi i задусi до працi... крутиться-вертить-ся там дев'ять годин, чекаючи кiнця дня... черги в мага-зинах за продуктами... знову трамвай... знову кухня i гризня з чоловiком та дiтьми... телевiзор... телевiзор... телевiзор. Нарештi, остаточно змореною вона засинає, щоб назавтра все повторилося спочатку. I так безкiнечно... в черзi на квартиру... чекаючи пенсiї... Таке життя справдi заслуговує назви "марноти марнот"... Сенсу в ньому не видно нiяк. Людина його не вiдчуває. Тому шукає втiхи у видовиськах, у горiлцi i наркотиках, у коханках i ко-ханцях...

Але й це ще здається вiльним життям порiвняно iз службою в армiї! Там не тiльки вибивають з Єства ду-ховнiсть, там позбавляють навiть здатностi думати... Сол-дат стає не людиною, а рабом: маленькою деталлю в часо-вому механiзмовi вiйни. Парадокс полягає в тому, що подiбнi жертви бувають необхiднi, щоб не втратити iсную-чу мiнiмальну свободу i права громадянина. Без армiї нацiя легко може попасти в рабство до iншої, яка її екс-плуатуватиме i доведе, зрештою, до повної деградацiї. Тепер стоїть кардинальне питання, щоб армiй у свiтi не iснувало взагалi. А тiльки загальнолюдська армiя (яку я за-пропонував би назвати "армiєю справедливостi i спасiння" при Верховному судi ООН). Деякi нацiї уже сьогоднi жи-вуть фактично без армiй. Потрiбно добре усвiдомити, що армiя не тiльки захищає свободу членiв суперсоцуму, а ще бiльшою мiрою вона стає фактором суперсоцумального гноблення не тiльки "чужих", але i своїх.

В чому ж коренi подiбної ролi суперсоцуму? Чому вiн стає велетенським фактором духовного гнiту? Передусiм це лежить в сутi людини. Особливо важливо, що кожен можновладець в суперструктурi має нахили: а) трактувати будь-який закон чи процедуру своєї органiзацiї на свою власну користь; б) будь-якою цiною посилювати свою владу, так щоб "Я-воля" стала законом для всiх; в) з цiєю метою, виходити за межi закону, де тiльки можна й не можна. Iдеалом можновладцiв є вислiв: "Закони не для нас писанi!".

Це можна назвати суб'єктивними коренями. Вони доповнюються тим об'єктивним фактором, що iндивiд

117

прагне свободи, а суперсоцум -- сили: цiлi їхнi майже протилежнi. Суперсоцум прагне ствердитися за рахунок окремої iндивiдуальностi, цiною її унiфiкацiї, неволi. Цiлi iндивiда найменше спiвпадають iз суперсоцумом, коли його понадцiнностi -- духовнi. Загальний же "порядок" складається за рахунок себепожертв на користь цiлей органiзацiї -- вiд соцуму до суперсоцуму. Духовний прагне абсолютної свободи себерозвитку i втiлення. А соцум i суперсоцум намагаються внести протилежнi корективи в напрямi своїх власних iнтересiв -- влади над iндивiдом, експлуатацiї його можливостей. Наприклад, в якостi все тої ж "суспiльно-корисної працi". З цього останнього при-кладу добре видно, що суперсоцум має в своїх претензiях певний резон. Свобода iндивiда коштом суспiльства, сво-бода частини коштом цiлого має присмак анархiї i навiть несправедливостi. Вона може вести до рiшучої нерiвностi або до руйнацiї суперсоцуму -- його традицiй i "правiчних порядкiв". Ось на чому грають iдеологи "загального по-рядку".

Духовний не може зносити такої наруги над своєю гiднiстю, над своїми понадцiнностями. Боротьба є про-цесом втiлення своєї свободи, своїх понадцiнностей, самого себе. Але, ще раз, чому доводиться боротися? Бо iндивiдуальна воля не вигiдна нi сiм'ї, нi соцуму, нi суперсоцуму. Тому претензiї iндивiда на сободу стають вагомими, коли його воля супроводжується такою дiяльнiстю, вiд якої очевидно виграє суперсоцум i всi люди. (А сам дiяч нехай навiть програє). Звiдси випливає загальний закон: свобода визнається тiльки тодi, коли вона на руку добробуту i щастю суперсоиумальної органiзацiї i/або народу. (Тодi це називається духовним, як наприклад, мораль). Передусiм визнається жертовна боротьба за звiльнення i розвиток всього народу. Не-дарма так шануються революцiонери (особливо заднiм числом). Революцiйною може називатися лише боротьба з консервативними цiнностями, силами i структурами суперсоцуму, що занижують можливий рiвень свободи iндивiда, спосiб його життя, зневажають його гiднiсть i честь. I якi, зрештою, ведуть до деградацiї всього народу або вiдставання його вiд iнших -- передусiм в дусi i культурi.

Кожен духовний веде свою боротьбу. I не тiльки за себе, а й, прямо чи посередньо, за соцум i суперсоцум.

118

(Але коли вiн прямо веде боротьбу за соцум i суперсоцум, тодi маловiрогiдно, що його тип суто духовний. (Щодо цього ще буде аналiз.)).

Хто не бореться, хто духовно неоружний, той стає рабом i гине. Це мало не бiблiйна iстина. I тому в народi одвiчно оспiвується боротьба за волю як висока духовна дiя. В українських пiснях найбiльше уславляються ко-зацькi часи, "козацькая воленька", козацтво -- як символ вiльного чоловiка -- i наша Запорозька Сiч -- як символ вiльної республiки. "Козак" став синонiмом вiльного слав-ного чоловiка *.

Отже, якщо свобода є атрибутом духовностi, то ним з необхiднiстю стає також боротьба. Причому, подiбно тому як свобода "вiд" доповнюється свободою "за", так i бо-ротьба "з" (соцумом i суперсоцумом) доповнюється бо-ротьбою "за" його бiльшу волю. Бо лише свобода соцуму й суперсоцуму дає iндивiду певнi гарантiї власної свободи: свободи вiд внутрiшнього страху втрати волi нi за що нi про що, свободи себевтiлення i розвитку. Свобода свого "Я-свiту", який у духовних схильний поширюватися на весь свiй народ: загальна свобода -- необхiдна умова свободи самого себе. Боротьба ведеться за всi необхiднi умови свободи: за так званi "права людини"... за гiднiсть i честь... За свою Iндивiдуальнiсть. За можливiсть жити, де хочеш, i їхати, куди хочеш... Нерiдко, необхiдною умовою всього цього є загальна свобода соцуму й супер-соцуму... Тому така боротьба закономiрно може вилитися в соцiальну й полiтичну. Зокрема, боротьба жiнок за свою емансипацiю -- це також боротьба за визнання своєї Iндивiдуальностi i за духовний вияв себе у свiтi... (Не варто тiльки вульгаризувати: добиватися механiчної зрiвнялiвки статей).

БЕСIДИ ПРО ДУХОВНIСТЬ 1 БОРОТЬБУ

Кн: Чи не може духовний просто втекти вiд соцуму i боротьби? Взяти iсторiю релiгiї: монастирi, ченцi, юродивi i просто люди, якi все своє суттєве життя

* Зрозумiло, шо то була воля вiд пана, вiд жiнки, вiд сiм'ї, -- але ше не повна духовна воля. "Славне козацьке товариство" -- тiсний вiйськово-господарчий соцум. Щоправда, з такою спiльною по- надцiннiстю, як Воля...

119

присвятили думкам про Бога, спiлкуванню з Ним i любовi до Нього...

Ейк: На жаль, це iлюзiя: втекти нiкуди. Нiцше кричав: "Ще є на свiтi мiсця, куди можна втекти!". Але ж то було сто рокiв тому. Тепер -- немає. Окрiм того, за своєю суттю духовнiсть стверджується саме в бо-ротьбi -- не бiльше, нiж пасивна духовнiсть. А можна висловитися i гострiше: це теж обиватель. Духовний обиватель, духовний мiщанин -- досить поширена у нас категорiя. Тихесенько ховаються в нiшу якогось тихого науково-дослiдного iнституту або влаштову-ються на тихеньке мiстечко з комфортом через батькiвськi i власнi зв'язки... Або ж випадають в осад: в сторожi, в полотери, в "духовний люмпен"... Сидять там i бурчать, шо не дають. Трохи пишуть "в стiл"... Загалом це пасивний протест i поразка... Поразка, коли духовнiсть обмежується тiльки самим собою!

Ус (пiдтримуючи Ейка, але i захищаючи також думку Князя): Правильно, Ейку. Але в усьому бувають винят-ки. Якщо врахувати, що людина бореться за те, щоб себевиявитися як Iндивiдуальнiсть, розвинутися i втiлитися, якщо вона внутрiшньо вiльна вiд соцуму i суперсоцуму, то чому б "втеча" iнодi не ставала засо-бом до свободи -- до духовного життя. Iсторiя свiдчить, що "втеча" з даного соцуму в iнший, вiльнiший, буває виявом духовного акту. Сполученi Штати Америки i Канада були заселенi європейцями в пошуках не тiльки добробуту, але й свободи. Чимало революцiонерiв (а заодно i авантюристiв) з рiзних країн Старого Свiту склали основу цих двох iнтернацiональних нацiй.

Але нам немає необхiдностi ходити за прикладами за море-окiян. Наш український люд протягом сторiч тiкав з-пiд гнiту польскої шляхти на вiльнi Слобо-жанськi землi. Це з одного боку. А з другого: на кордонах днiпровського Пониззя була створена унiкальна в свiтi Запорозька Козацька республiка для оборони своєї i народної волi.

Ейк: Менi значно бiльше iмпонує Запорозька Сiч, нiж Америка. Втеча вiд боротьби туди, де воля здобута коштом iнших або де ще вiдсутня неволя -- такий акт важко назвати боротьбою. Тим бiльше, коли це супро-воджується бiо-соцумальною вигодою. Наприклад, безземельний селянин тiкає з України в Канаду. Для

120

нього головне не свобода, а земля, яку вiн там одер-жить...

Ус: Ти, Ейку, маєш певний резон: духовний не дуже прикутий до конкретного соцуму. I за всiм тим, що ти кажеш, непомiтно стоїть iдеал iншого типу людини. Сподiваюсь, ми ще з цим розберемося. У всякому разi, я не збираюся нi на Захiд, нi навiть до Москви, куди мене весь час заманюють. А треба сказати, що демо-кратiї в Росiї значно бiльше, нiж в Українi. Особливо в Москвi й Ленiнградi.

Якщо вiдкинути такий соцумальний випадок, як втеча, то духовнiсть без боротьби нагадує кастрата перед прекрасною голою жiнкою...

Якось я мав бесiду з одним редактором. Гарний такий чоловiк, неначе боєць, але каже:

-- Мене вже стiльки разiв лупили нижче пояса, що тепер я друкуватиму тiльки сiре, сiре i сiре!..

-- Але ж обiйнявши посаду директора -- ви вийшли на вiйну. Бо духовний свiт -- це вiйна за Правду i талант, за талант i Правду. Тiльки така вiйна сприяє розвитку культури i свiдомостi народу. Тiльки така вiйна робить Вас Iндивiдуальнiстю на рiвнi громадського станови-ща, а не сiрим, нiкчемним бюрократом. Коли ж ви почуваєтесь не в силi перемагати -- вiдступiться. Вiддайте гетьманськi клейноди й булаву iншому! Тому, хто хоче i здатен боротися.

-- Однак iншого "поставлять" зовсiм нiкчемного. А так я хоч щось, але робитиму. У всякому разi не дам перевести журнал на росiйську мову.

-- На цiй слизькiй дорiжцi послизнувся не один. Тому всi ми тепер в багнi! Мова -- то лише один бiк духовної боротьби. Головне -- змiст писання. Коли вiн був таким, що письменника починала переслiдувати влада, як Шевченка та Франка, тодi в тому вже є справжня духовнiсть... Недарма на вершинi нашої безсмертної слави перебувають саме вони... На жаль, слава прихо-дить тiльки тодi, коли творець чи борець встиг втiлити свою духовнiсть: посiяти в людях, в культурi зерна нового слова чи дiла. Бiльшiсть не встигає або не може пробити мурiв нерозумiння i заборон...

Ейк: Складнiсть проблеми в тому, що iндивiдуальну свободу можна розширити, прислуговуючись суперсо- цуму проти народу. Зокрема, поїздки за кордон,

121

мандрiвки по свiту... Та й грошi певною мiрою можуть стати засобом до свободи. Наприклад, позбавити вiд тяжкої i нудної працi (а це ж неволя!)... вiд поїздок у тiсному й душному загальному транспортi, вiд стояння в чергах за продуктами... вiд принижень, яких мiрiадами породжує бiднiсть, неспроможнiсть. Напри-клад, необхiднiсть пiдробiткiв серед культурно недо-розвиненої публiки, збирання i здача порожнiх пля-шок -- зверхнi погляди дам через твiй дешевий, старий i негарний одяг (хоч сам ти може гарний як Бог). I взагалi, нечемне ставлення публiки на вулицi та особливо в офiцiозах. Тут корiнь того, чому прагнення духовностi частiш всього дозволяє суперсоцуму себе загнуздати. Становище, грошi, слава i жiнка -- головнi спокуси на шляху боротьби за свободу. Це тому, що вони почасти дають бажану волю...

Ус: Закономiрнiсть така: коли якесь явище суперечли-ве, тодi особа схильна пiддаватися компромiсному рiшенню -- вибору самого себе.

Кн: Буває навiть так, що заради власної волi продавали в рабство iнших, свiй народ. Досить взяти позорну деградацiю українського Гетьманства пiсля Богдана Хмельницького. Та й сам Богдан ще невiдомо, чи не продав народну волю... Знав же добре, що там крiпосне право!

Ейк: Вiн сподiвався на вiчну автономiю -- раз. Вiн вважав це тимчасовим полiтичним союзом -- два. Недарма уклав таємний договiр з Турецьким султа-натом...

Ус: Залишимо iстину iсторикам. Тут нам досить зафiксувати, що грошi, становище (i влада) можуть бути засобами до певної свободи Iндивiдуальностi коштом iнших. Наприклад, свобода пересування, сво-бода вiд загального закону, свобода вiд черг тощо. Ось чому можновладцi -- найкращi виразники суперсоцу-му в його функцiї пригнiчення духу...

Кн: А чи можливо духовно побороти смерть?

Ус: Страх смертi долається трьома шляхами: 1) мужнiм прийняттям її в себе, її неминучостi; 2) шляхом вiри в ту чи iншу релiгiю, яка переконує в безсмертностi вiчного найсуттєвiшого в людинi -- її душi. Солiдним авторитетом i гарантом тут виступає церква (але чи не попадаєш ти тодi в полон до неї?); 3) а найкраще --

122

створення безсмертних цiнностей i виховання своїх духовних учнiв. Таке духовне безсмертя пропагували великi давньогрецькi фiлософи. Сучасний екзис-тенцiалiзм i персоналiзм визнає весь жах трагiчностi людського "буття у свiтi", необхiдностi i неминучостi смертi. Тому радить мужньо прийняття її в себе...

Я знаю, Княже, що нiякi аргументи тебе не вiдхилять вiд релiгiйного шляху. Цiкаво було б збагнути до кiнця загадку людського вибору самого себе, свого виду духовностi!

Ейк: Пiдведи, будь ласка, красиву риску нашiй сьо-годнiшнiй бесiдi!

Ус: Дух є постiйна й запекла боротьба за високе. Той, хто не бореться -- негайно випадає в осад.

Три смертi чатують на людину щодня...

Але смерть духу лише одна.

Сильнi духом перемагають її!

ТВОРЧIСТЬ

Iдеалiзм ще не є гарантом духовностi: вiн може бути пасивним. Свобода теж не дає гарантiй: вона може бути лише внутрiшньою. Боротьба може бути безплiдною як для самого себе, так i для культури середовища.

Найлiпшим засобом духовного розвитку i духовної боротьби є творчiсть. Я писав про волю як атрибут духовностi. Воля -- яке прекрасне слово! Але не для всiх однаково. Воля дорога найбiльше тим, в кого є iдея, є свiй унiкальний i великий свiт, в кого є що втiлювати. Вона дорога найбiльше тим, хто настроєний критично-творчо щодо самого себе, до iснуючого довкола життя соцуму i гiгантського механiзму суперсоцуму. Насамперед, звичай-но, -- творення самого себе як Iндивiдуальностi. Одне слово, воля найдорожча Творцям з великої букви. Для них творчiсть i духовнiсть нерозривнi. Творець не може уник-нути боротьби, якщо вiн хоче бути вiльним -- Iндивiду-альнiстю. I якщо йому не байдуже, в яких цiлях будуть використанi продукти його творчостi: може, для того, щоб уярмити його самого?!

Творець має установку на свої понадцiнностi, що не є загальними. А його тiло, соцум i суперсоцум прагнуть

123

використати його духовне Єство i творчу могуть насампе-ред з утилiтарною метою. Наприклад, задля збiльшення продуктивностi виробництва, задля нового виду енергiї, задля нових засобiв ведення вiйни, задля модернiзованих форм манiпуляцiї людьми, -- включно аж до використан-ня лексикону його власної iдеологiї... Зокрема, задля манiпуляцiї i самим творцем!

Тому духовний прагне тримати контроль над продук-тами своєї ж творчостi i над цiлями їхнього використання. В такому разi вiн борець подвiйно: як власне творець i як охоронець-спрямовувач власної творчостi. Вiльний твори-ти вiн лише доти, доки творить свiй свiт незалежно, доки не помiчає тиску природної або соцумальної необхiд-ностi -- того, що соцум починає диктувати йому, так званого, "соцiального замовлення", яке суттєвою мiрою визначає напрям i навiть форму його творчостi. (Напри-клад, праця на замовника). Подiбне зовнiшнє втручання заважає творцевi бути самим собою -- Iндивiдуальнiстю. Бо вбиває його натхнення, збиває його з властивого шляху, заважає безмежно розширити й безмежно погли-бити свiй свiт...

Але не такий страшний соцум як суперсоцум. Цей останнiй має реальну владу i засоби, щоб всiх i все поставити собi на службу. В його системi є люди, якi знають "точнi" допуски на творчiсть i спецiалiзуються на її контролi. Парадокс: тi, хто не здатнi творити, знають що творити i якi Тому сьогоднiшнi творцi в своїй переважнiй масi подiбнi до чиновникiв, нiж до вчених i iнтелiгентiв. Вони не вiддаються вiльно своєму натхненню, а ходять регулярно на "науково-дослiдницьку" та iншi "служби". Тому, власне, вони не є Творцями з великої букви. Для теми духовностi надзвичайно важливо розрiзняти, де творцi, а де таланти.

Творець i талант. Соцум не може не вiдноситися з по-шаною до творчостi (i талантiв), бо її продукти -- завжди новi матерiальнi, культурнi i духовнi цiнностi суспiльства, якi розширюють можливостi його себевтiлення (переваж-но через комфорт i насолоди). (Ну, хоча б в нових незвiданих враженнях i насолодах, або просто в новому сервiсi i комфортi). Все створене так чи iнакше розвиває, збiльшує здатнiсть до виживання, полегшує життя, робить його цiкавiшим, iнформативнiшим -- всього такого соцум не може не вiтати. Показовим прикладом щодо цього

124

можуть бути вiдкриття в медицинi, що дають змогу про-довжити наш короткий людський вiк. Тiльки за останнє сторiччя в Європi середня тривалiсть життя як мiнiмум подвоїлася.

Звичайно, ця шана творцям вiддається скорiше аб-страктно. Бо, з iншого боку, в планi приватних стосункiв, обивателю дуже важко не заздрити талантовi: перевага принижує. А найбiльше принижує творча перевага. Бо кожному хотiлося б почуватися пупом землi! (Особливо в очах коханої особи, яка завжди присутня в нашiй душi). Творча особистiсть має дуже серйознi пiдстави ставити себе вище за всiх. По-перше, у неї особливi здiбностi, що прикрашають нiмбом винятковостi. По-друге, коли твор-чий щось винаходить таке, на що не здатнi iншi -- всiм вiд того користь. На нього повиннi молитися, а часто винагороджують якимись там копiйками... По-третє, вiн певен, що є звiтом суспiльства, що розбирається не тiльки в своїй галузi, а й взагалi має найглибший i найширший свiтогляд... I в усьому цьому для творця -- загроза. Вона не тiльки з боку заздремно-бездарного обивателя. Нерiдко буває, що й державнi органи недальновидно грають на руку обивателю, понижуючи творцiв. "Люди довгої волi" вбачають в них суперникiв -- тих, якi чомусь нiяк не хочуть скорятися бездумно їм... Творцi мають власне уявлення про необхiднiсть -- значно вище за ту силу, яка змушує їх коритися.

Ось чому доля генiїв нерiдко трагiчна, незважаючи на всю величезну користь суспiльству (духовну, куль-турну, матерiальну!), яку вони приносять. Найпершими неприятелями нерiдко бувають власнi "колеги", якi мають вищий чин, але менше пiдстав... (Особливо, коли пiдлеглий не хоче йти на такий компромiс як "спiвав-торство").

Отже, творчiсть, окрiм внутрiшньої боротьби iз про-блемою i матерiалом, в якому все вирiшується, змушена втягуватися в боротьбу з суспiльними зовнiшнiми силами, що ворожi її вiльному лету. Виходить, що творчiсть так само невiд'ємна вiд боротьби, як i воля. Творець почу-вається винятково цiнною Iндивiдуальнiстю. А це веде до розвитку почуття Гiдностi, ця остання потребує поваги i захисту: боротьба за творчiсть доповнюється боротьбою за Iндивiдуальнiсть. На знаменi духовностi мають бути напи-санi слова: Iдеалiзм, Воля, Творчiсть i Боротьба!.

125

Продовжу тепер тему творцiв i талантiв. Це важливо хоча б тому, що через престиж творчостi подiбнiй дiяль-ностi майже механiчно приписують атрибут духовностi. Але це далеко не так.

Виголошуючи свiй панегiрик творчостi як одному з атрибутiв духовностi, я нiяк не забуваю, що творчiсть буває дуже рiзною: духовною i бездуховною. Звичайно, творцiв i талантiв можна розрiзняти за силою здiбностей. Але це тут не суттєве. Тут важлива передусiм внутрiшня установка творця, її змiст i його мета. Установка -- саме якiсний змiст творчостi -- визначає її духовний статус. Отже, характер духовної творчостi i її мета. Є творчiсть як експлуатацiя своїх природних (iнтелектуальних, художнiх чи музикальних) здiбностей на службу соцуму чи супер- соцуму. Ще своєрiдне уречевлення прагнень соцуму i збирання в нього вiдповiдної данини у виглядi грошей, слави, популярностi, жiнок, комфорту... Це талант. А є творчiсть як боротьба за понадцiнностi, за свободу, за розвиток, за "Я-свiт", за визнання Гiдностi i Честi власної Iндивiдуальностi (яка може поширюватися на весь народ!)*.

Тiльки ця остання креативнiсть може вважатися духов-ною. Бо духовнiсть i рабство, духовнiсть i "служба" несумiснi. Навiть тодi, коли вона є "усвiдомленою необхiднiстю" (див. ранiш). Духовна особа "служить" тiльки понадцiнностям -- Iдеалам, якi протилежнi матерiальному i усякiй "суєтi суєт". Таких я називаю Творцями.

Творець мусить мати талант. Себе можна перестриб-нути, лише створивши новий свiт -- той простiр, куди маєш стрибати. Або хоча б прорубати вiкна i розширити старий свiт. Творчiсть тут виступає як засiб себерозвитку i втiлення. Це також розчистка свiту вiд завалiв старого мотлоху. Це також пробиття шляху для iнших (хоч рiдко -- свiдомо). I -- це вiдкриття нових просторiв дiяльностi людини (в разi великої творчостi). Хоч творцю заздрять

* Але багатьом талантам наплювати не тiльки на свободу народу, але й на свою власну. Жити як усi, бути залежним навiть подобається. На це можна вiдповiсти, шо з подiбною людиною скоїлося щось ненормаль-не. (Особливо певнi в цьому духовнi!). Ось яскравий приклад негатив-ностi крiпосної неволi: стояти все життя в черзi на квартиру, "не рипатися" нi з роботи, нi з начальством, нi взагалi... А буває люди не борються за гiднiсть, щоб "не заважали творити".

126

i заважають, але поза всiм цим його Iндивiдуальнiсть уподiбнюється Боговi. Недарма основний атрибут Бога -- Творець!).

Однак талант -- не обов'язково Творець. Останнiй творить не просто новi цiнностi, а новий "Я-свiт". Вiн бореться за цi цiнностi як за саме своє життя -- за визнання своєї Iндивiдуальностi в цiлому. Талант може мати не менше здiбностей, але бути страхопудом. Так що творець вiд таланту вiдрiзняється iдеалiзмом, цi-лiснiстю iндивiдуальностi, волелюбством, запеклiстю в творчостi i боротьбi за свої понадцiнностi i, мабуть, най-важливiше про що ще йтиме мова -- Мужнiстю з великої букви. Тобто прагненням повноцiнного буття своєї iнди-вiдуальностi.

Головна проблема для оцiнки духовностi творця полягає в тому, щоб визначити його мету: чи то є творчiсть заради втiлення сильного духу, чи вона заради чогось iншого. Напри-клад, просто заради пiзнання незалежно вiд його подальшого використання, для створення матерiального продукту, за-ради марнославства, чи для чину. Гадаю, що навiть неза-лежно вiд мети, творчiсть розвиває i не може не тiшити дух творця. Тому суб'єктивно вона переживається як ду-ховна (особливо в митi натхнення та при згадках про них). Об'єктивно ж вона буває духовною значно рiдше. Це буває лише тодi, коли вона свiдомо спрямована на свободу i себе- розвиток, на творчiсть краси, на новий цiлiсний свiт. Поезiя, лiтература, мистецтво, а найбiльше кохання -- найближчi до творчостi прекрасного... Але чи цього досить для духовностi?

Талант цiлком вмiщується в професiю. Це просто здiбний професiонал. А Творець -- передусiм людина... Iндивiдуальнiсть! Наукова творчiсть i навiть "життя, вiддане музицi", потребують певної обмеженостi, одно-бокостi, фанатизму, часткової смертi потенцiй свого "Я-свiту" *. Дуже розумнi почуваються не здатними так вузьколобо творити. Тим бiльше часто знають, що "немає

* Забiгаючи наперед, хочу зауважити, що не наука (i тим бiльше не науковцi!) є променем свiтла в духовне майбутнє людства: не може вона пiзнати того, чого ще нема. Бути широкою дорогою в майбутнє науцi заважає професiйний iдiотизм. Так що наука використовується переваж-но як засiб свiтоглядними творцями, а також полiтиками. Вона легко може бути використана проти духу i духовностi. Наука як свiт духовностi сьогоднi вмерла!

127

нiчого нового пiд небесами". Тому вони iнодi можуть чудово виступати в якостi критикiв, цензорiв, редакторiв i, звичайно, елiтарних споживачiв -- своєрiдних духовних аристократiв в межах свого кабiнету i вузького товарист-ва -- генiїв критики, оцiнки i риторики... В своїх приват-них бесiдах вони нерiдко рубають пiд самий корiнь всi творчi потуги iнших "фанатiв". В кращому разi такi осо-би втiлюються в творчостi художньо-метафоричного кшталту.

Значно глибший варiант -- екзистенцiальне свiтос-приймання. Iндивiдуальностi цього свiту не переносять нiякого вiдчуження чогось вiд цiлого, "об'єктивацiю" чо-гось внутрiшнього, духовного, переживають його як до-рогу до смертi -- як саму смерть! I борються з цим всiєю силою свого Духу. (Але парадокс, що в душi їм прагнеться винятково чiткої логiчної доказовостi, гносеологiї i мето-дологiї. Це видно вже з того, як вони iнтуїтивно i непо- легливо намацують шляхи до метафiзики... Сартр, Кафка, Камю -- здається, найяскравiшi творцi екзистенцiального напрямку в лiтературi).

Творець насамперед опiкується розвитком свого внутрiшнього свiту, мов самоцiллю. Талант -- оречевлен- ням своїх здiбностей i своїх iдей. Вiн може бути також фанатом творчостi, але за ту високу платню, яку вона може дати, а не за творення "Я-свiту", власної Iндивiдуальностi тощо. Його мотив скорiше всього утилiтарний або своєрiдна "хвороба" мозку -- пiзнавати, дослiджувати...

Спiльним моментом мiж талановитим професiоналом i Творцем є те, що творець може теж виступати як професiонал. Але то для нього -- лише спосiб вияву Iндивiдуальностi, аргумент в боротьбi за свiй Свiт, за Гiднiсть, а не самоцiль. Звiдси можна збагнути глибину заяв таких людей, як Бор та Ейнштейн, що вони всього- навсього любителi. Принагiдно, я хочу запевнити читача, що я не фiлософ.

РЕФЛЕКСИВНIСТЬ

Це вiльний полiт над реальним свiтом у можливi свiти, з тим, щоб знайти якусь нову комбiнацiю вiдомих реалiй або утворити досi невiдомi реалiї i замкнути їх в одну систему з уже вiдомими. Коли в такому летi абстрагуються

128

вiд свого внутрiшнього "Я", а шукають об'єктивну i зовнiшню "iстину" -- об'єкти i факти, то це ще не та рефлексiя, що стимулюється духом. Це просто думка типу традицiйно наукової. Коли ж при цьому в центрi постає власна дiяльнiсть, "Я-свiт", i метою є розвиток (творення!) i ствердження цього свiту i його унiкальностi (хоча б шляхом перетворення всього середовища свого буття) як рух до iдеалiзованих понадцiнностей... Тодi це вже повно-кровний духовний процес.

Рефлексивнiсть виглядає як необхiдна умова духов-ностi. Важливо просто уточнити, що це стосується пере-важно усвiдомленої духовностi. А буває ще духовнiсть безпосередня, природна. Коли iндивiд безпомильно -- усiм своїм Єством -- вiдчуває цiннiсть своєї особи i обраних ним понадцiнностей: безмежну вартiсть свободи i Гiдностi, критично-революцiйної Творчостi. I коли при тому вiн ставить на карту все iнше для ствердження себе не як економiчної чи соцумальної iстоти, а як ду-ховної -- з цiнностями, дорожчими вiд успiшного при-стосування, здоров'я i навiть вiд самого фiзичного життя... I досить чiтко вiдчуває, коли, проти чого i за вiщо потрiбно боротися. Це теж -- вiн! Це його вiрна iнтуiцiя, вiра в пiдсвiдомо обранi понадцiнностi (якi, можливо, закладенi якщо не в генах, то ще в дуже малолiтньому вiцi вихованням i досвiдом). Так що ду-ховнiсть не обов'язково замикається на рефлекси на-укового типу.

Якщо тепер знову повернутися до рацiональної реф-лексiї, то вона має вигляд особливої установки iндивiда. Вiн стає в небезпосердню рефлектуючу позицiю до всьо-го iснуючого. I подiбно метафiзику цiкавиться бiльше, чому (який сенс?) щось iснує (чи вiдбувається), а не тiльки як. В такий по сутi фiлософський спосiб особа прагне вiдмести (i частково вiдмiтає) безпосереднi вра-ження (феномени, факти, змiст) та норми i цiнностi, що закладенi в неї зовнi, i йде до осягнення сенсу (сутi, ноуменiв).

Зрозумiло, що духовнiсть полягає не так в рефлексiї i здатностi вiльно думати, як в прагненнi вiдiрватися вiд матерiальних iнтересiв i стати визначною Iндивiду-альнiстю -- через себетворчiсть i боротьбу за свободу i гiднiсть... проте без сильної здатностi до рефлексiї все це занадто утопiчно. Потрiбно ж вмiти абстрагуватися вiд

9 6-193

129

iснуючих цiнностей i догматiв соцуму i вчиняти їх пере-гляд. Iнакше важко уявити можливiсть творчостi духовно-го порядку. Причому можна створити новi цiнностi i норми i стати їхнiм фанатом, а можна розглядати їх релятивно -- як творчу гру. Останнє значною мiрою веде до втрати безкомпромiсностi i Мужностi. Без них особа може бути i вiльною i навiть духовною, але не бiльше як "всерединi" -- в своїх думках, почуттях, словом, не у дiях. У всякому разi їй не вистачатиме послiдовностi, системи. Сумнiвно, що мають бути виробленi понадцiнностi, шо вони можуть бути збереженими. Скорiше всього можна дiйти до нiгiлiзму i навiть цинiзму, "все -- абсолютно все на Землi i на Небi -- суєта суєт!". Оскiльки це надто тяжко морально i невигiдно в багатьох вiдношеннях, то подiбна особа скорiше всього попаде в обiйми соцуму та/або суперсоцуму. Тодi здається головним -- покраще влашту-ватися i жити. А все iнше -- трин-трава!

Отже, з одного боку мною було заявлено, що ду-ховнiсть незалежна вiд iнтелекту, а з другого боку ви-пливає, що без сильного iнтелекту духовнiсть мало що важить. Ключем до розв'язання цього парадоксу є те, що iнтелект (в даному випадку здатнiсть до вiльної реф-лексiї) є знаряддя для духовностi. Без потужної рефлексiї духовнiсть нагадує чисту iдею. А мiж iдеєю i її прак-тичним втiленням лежить прiрва. Три головнi параметри її: вiдстань, вмiння, воля. Тут поки що про вмiння, яке стосується рефлексiї.

Рефлексивнiсть? Якщо за аналог соцумальної при-роди людини взяти формулу: "Людина -- iстота свiдома", то аналогом її духовної Природи буде формула: "Люди-на -- iстота понадсвiдома!". I ключем до цього остан-нього випадку є не тiльки вiдома мiстична iнтуїцiя, а саме явище (i поняття!) рефлексiї. Духовна особистiсть недарма почувається неначе лiтаючою над конкретним соцумом з його марнотами життя. Це саме тому, що вона знаходиться в рефлексивнiй позицiї щодо соцуму i суперсоцуму свого iснування. Тобто для неї всяка со- иумодiяльнiсть оточуючих людей є лише матерiалом кри-тично-творчої думки. Вона не переживає безпосередньо всього того, що дiється навколо в соцумi. Норми, цiнностi i iдеали соцуму живуть в нiй не на рiвнi внутрiшнього автоматизму, -- а тiльки як зовнiшнi, ки-мось вигаданi, створенi, або, найчастiш, як утворенi

130

стихiйно традицiї чи iнструментарiї (регулятори) колек-тивних взаємодiй. Ось чому її вiдношення до соцуму "революцiйно-критичне" в самiй своїй основi. Iндивiд рефлексує...

Тiльки в рефлексивнiй позицiї можна творити фун-даментально новi цiнностi, новi свiти. Бо лише в такому разi особа стає порiвняно незалежнiшою вiд конкретних власних iнтересiв першої i другої Природи i вiд соцу- мальних марнот, лише тодi вона здатна критично все переоцiнити, тiльки тодi вона стає здатною зконструю- вати все по-новому -- свої "десять заповiдей". Бо в такiй позицiї на неї не тисне тягар традицiй, упереджень i окремих iнтересiв. I тому час вiд часу можливе фун-даментальне розумiння нею всього iснуючого лише як одного з варiантiв можливого, неперехiдного, iсторич-ного, як такого, що в принципi може бути здiйснене зовсiм iнакше. Бiльше того, тiльки там, в абсолютнiй рефлексiї iндивiдуум оглядає не тiльки життя свiдомого i несвiдомого -- бiосоцум над яким вiн подумки злетiв, але i входить в нове духовне життя поруч з ним: кон-такти з подiбними собi Iндивiдуальностями (як безпо-середнi, так i посереднi завдяки книгам, картинам, музицi -- все, що переживається як спiвтворчiсть i дає можливiсть споглядати вершини людського духу, якi ще потрiбно здолати або спорудити самому ще вищi вiд досi iснуючих). Тiльки духовно-рефлектуюча особистiсть несамовито працює заради самої чистої Iдеї, а не для того, щоб добитися, подiбно обивателю, приємного ком-форту. (Хоч одне одному часом не заважає: коли вини-кає загроза дискомфорту, рефлексiя встигає прогнозу-вати небажанi змiни i ставить проблему для втiлення бажаних змiн. Проте духовна особистiсть на те й духов-на, що вона може знехтувати всiма iншими проблемами за винятком суто духовних). Якщо думати так, то наявнiсть католицьких священикiв i вищого православ-ного духовенства -- глибоко продумана справа. (I неза-лежно вiд того, чи iснує Бог чи нi. Бо сама установка i акт духовнi. Тут, зрештою, важливо не те, чи iснує Бог (заради наближення до Нього i любовi до Нього жертвують коханням, радощами сiмейного життя, "щас-тям"), а стан глибокої вiри в те, що iснує щось "вище" над особою i сама установка на вiчнi цiнностi, вiчнiсть i прагнення створити в самому собi Бога.

131

Я тут навмисне зачепив вiру, бо, здається, нiщо iнше не лежить далi вiд рефлексiї, нiж релiгiя. Проте сучасна теологiя, особливо протестантська, досить рацiональна. А якщо духовна рефлексiя є необхiдним моментом вiри, то що вже говорити про духовнiсть взагалi?! Питання духовностi i релiгiї мною вже розглядалися. А до рефлексiї доведеться ще раз повернутися у зв'язку з людською натурою.

МУЖНIСТЬ БУТИ IНДИВIДУАЛЬНIСТЮ

Досi мною чимало сказано про любов духовних до свободи, про їхнє прагнення себерозвитку, творчостi, про iснування власних понадцiнностей. Але навiщо все це? До чого прагнуть духовнi? Де фокус їхньої боротьби? Невже в понадцiнностях самих по собi?! Чому тодi вони важ-ливiшi жiнки, сiм'ї, добробуту, комфорту, людей, стано-вища, моралi, релiгiї, культури? Справа в тому, що по- надцiнностi -- лише зовнiшнiй вираз внутрiшнього свiту Iндивiдуальностi. Фокус саме в нiй. Свобода, боротьба i творчiсть -- це акти її становлення: прагнення бути Iндивiдуальнiстю. Тобто людиною, яка має Гiднiсть сiяти високо i Мужнiсть виборювати свою унiкальнiсть у свiтi. Така особа жертвує багатьма звичайними цiнностями за-ради своїх iдеальних понадцiнностей. В мужнiй незлам-ностi стояти там i на тому, де i на чому Iндивiдуальнiсть вважає потрiбним стояти, є богоподiбна велич. Велич, бо боротьба за Iндивiдуальнiсть -- є битвою за великий сенс буття, за безмежнi прагнення i розвиток. Бiльше того, коли сенсу життя не проглядається, коли безсмертя здається iлюзорним, коли помирають боги -- велич Iндивiдуальностi полягає в мужностi прийняття своєї долi: як боротьбу з її безглудiстю за глузд. Так тримається i культивується духовнiсть...

Мужнiсть -- це саме той змiст, що веде вiд слова до дiла. Вона нас надихає бути тим, ким можеш, i вище того. Але сьогоднi буває достатнiм навiть мужностi бути самим собою -- не iмiтувати когось i не носити постiйно маски. В пику всiм снобам, якi надто пишаються своєю духовнiстю (плутаючи її з ерудицiєю i творчою про-дукцiєю), я кидаю: "А чи є у вас справжня мужнiсть?!". Вiдповiдають менi: "Ми ж не будь-хто, а творцi!". "Цього

132

одного не досить. Духовнiсть не просто творчiсть, а твор-ча боротьба найвищої проби, яка вимiрюється цiною життя, коли "дух... тiло рве до бою!". Творчiсть потребує волi. А ви чиновники на службi. Вiльна ж творчiсть неможлива без мужностi бути Iндивiдуальнiстю: без бо-ротьби за свободу свого творчого втiлення -- незалежно нi вiд чого, окрiм своєї волi, уяви i натхнення. Збагнiть же нарештi самокритично: Мужiсть* є тим цементом, який злiплює воєдино наше прагнення чогось високого, наш життєвий iдеалiзм, нашу волелюбнiсть, нашу творчiсть. Без неї ми не Персони, не Iндивiдуальностi, а марiонетки в руках власних стихiй або соцумальних та суперсоцумальних сил. Тодi ми вмираємо як Одиницi, як єдинi на свiтi!".

Мене дивує бiльшiсть гуманiстiв. Наприклад, Тейяр де Шарден вiрить в "безмежно привабливий центр осо-бистостi" i навiть в "єднiсть" особистостей. Вiн чомусь забуває фундаментальне i вiчне: себествердження Пер-сони в соцумi всiляко ним обмежується... у власних iнте-ресах (тобто в iнтересах сiрої посередностi). Себе-ствердження як боротьба за свою унiкальнiсть, як протиставлення себе соцуму i суперсоцуму запекло вик-лючається. Тому привабливiсть Iндивiдуальностi (якщо я правильно зрозумiв де Шардена) є передусiм справою самої iндивiдуальностi, а не соцуму. А для протистав-лення себе соцуму та iн. у всi епохи потрiбна була i буде необхiдною незвичайна Мужiсть i жертви. Так шо його вiра наївна.

Найвразливiше мiсце духовного -- тiло. То велика бiда, що духовнiсть iснує в кожнiй клiтинцi нашого тiла! А воно, як правило, не згартоване до вульгарностi бiологiчного кшталту. Фашизуючи тiло -- фашизують духовнiсть. Гiднiсть Iндивiдуальностi принижують до стану плазуна... Саме пекучий жах фашизацiї тiла вик-ликає зради своїй духовностi -- ще до того. Саме так можна зрозумiти сталiнський, а потiм бюрократичний терор духу. Його "успiхи" -- це зламана людська Мужiсть.

' Внаслiдок того, що етимологiчно слово Мужнiсть походить вiд Хоробростi -- поняття суто вiйськового, менi хочеться ввести новий синонiм -- "Мужiсть". що добре асоцiюється з уявленням про справж-нього мужчину.

133

Щоб не злякатися, щоб витримати, щоб вiдстояти свою Iндивiдуальнiсть, потрiбна неабияка сила духу або iнакше, Мужiсть. (I це далеко не тiльки в крайнiх випадках фашизацiї тiла, а звiдусiль). Загальна формула така: коли людинi бракує мужостi, тодi страх фашизацiї тiла веде до комплексу зради духовностi -- до духовної зради пере-дусiм самого себе.

Без Мужостi неможлива Iндивiдуальнiсть i її Свобода (незалежнiсть). Нашу iнтелiгенцiю нерiдко зневажають саме за брак її. Вона заслужено користується характе-ристикою "гнила iнтелiгенцiя". Метафiзичний страх бiльшої частини iнтелiгенцiї щодо грубого насильства над тiлом скидає її в болото бездуховностi, -- коли не вистача Мужостi, щоб подолати цей жах... Подiбна без-духовнiсть висвiчується навiть тодi, коли людина досягає значних творчих висот. (Добре ще, коли це музика чи поезiя, тодi свої поразки в духовному життi, свої "зра-ди" вона може якоюсь мiрою компенсувати в мелодiях i словах).

Сьогоднi Мужiсть серед переляканих творить з чо-ловiка гору на одноманiтнiй рiвнинi. Бо страх загнаний в людськi гени. Народ наляканий i переляканий. Так що уже одна Мужiсть може забезпечити певну Велич. Особ-ливо, коли це мужнiсть проти суперсоцумального гнiту -- за свободу соцуму, -- тодi вона стає основою духовностi в загальнокультурному розумiннi цього слова*.

Головною гiднiстю чоловiка сьогоднi є не iнтелект, як продовжують гадати за iнерцiєю, а духовнiсть. А в цiй останнiй на першому мiсцi постає Мужiсть. Без неї немає справжнього мужчини. Саме вона робить чоловiка му-жем -- полярним до жiнки. Якраз за мужiсть жiнки на-самперед люблять нашого брата. Це вiдомо одвiку: мужнiсть недарма звучить як синонiм до "мужчини".

Про мужнiсть, звичайно, можна говорити на всiх трьох рiвнях Природи. Проте на перших двох вона виражається адекватнiше такими словами, як: "смиивiсть", "вiдвага", "незворушнiсть пiд ударами долi", "терплячiсть до болю"

" Валять переважно все на Сталiна. Революцiйна Мужiсть була вбита спочатку вiйськовим комунiзмом, потiм експроприацiєю, сталiнiзмом, вiйськовою диктатурою, волюнтаризмом, чиновно-бюрократичною ма-шиною, всiма суперсоцумальними службами "порядку"... А шо тепер далi? Починати iз самого себе, з гарту власної Мужостi...

134

тощо... Але на цiкавому зараз для нас рiвнi це, передусiм, "сила духу". Вона свiдчить про високий духовний потенцiал чоловiка. Це й приваблює до нього жiнок "високого лету", мов метеликiв до свiтла.

Завдяки такому погляду менi, наприклад, вдалося роз-гадати, чому жiнки так шалено закохуються в мого при-ятеля Iва. Притому чим ближче й довше вони його знають, чим довше поруч, тим дужче тягнуться. А штука тут передусiм в його Мужостi. Величезна сила волi Iва вiдчувається навiть в дрiбницях. Мало того, що вiн нiколи не вiдступає вiд своїх принципiв... I здiйснює все, що задумав. Буває, що нiчого не їсть по 40 днiв задля випро-бування своєї волi або через якусь покуту. Коли ж вiн щось скаже жiнцi -- то закон. Його воля не деспотична, а мужня, владна, тверда i водночас добра добротою сильно-го. Весь його вираз свiдчить про незламну духовнiсть. Вiн думає про безсмертя, а не про смерть... А ось його подру- га-поетеса вбачає в смертi полегшення, позбавлення вiд мук. В неї не вистачає мужостi терпiти розбiжностi мiж своїми духовними iдеалами i дiйснiстю -- мiж iдеальним i реальним свiтом. Таку щербату духовнiсть може зцiлити тiльки чоловiча Мужiсть. Це головне, що їй потрiбно i чому вона так глибоко кохає Iва...

Про духовну мужiсть своїх знайомих можна судити досить певно. Але як збагнути наявнiсть належної Му-жостi в чоловiка малознайомого? До недавнього часу чудовим критерiєм була офiцiйна трибуна*. За мовою виступаючого можна було досить недвозначно збагнути, чи вiн Iндивiдуальнiсть, чи "трiпло". Головна прикмета: наскiльки вiн прагне пiдкрiпити кожне своє слово поси-ланням на офiцiйне "добро" i авторитети. Обережнiсть промовця пропорцiйна його страховi i обернено про-порцiйна його Мужостi. (Розумiється, особливо тодi, коли промовець нiчого такого, що потребує мужостi, не чинить в життi).

Словом, за словами легко проглядається конфор-мiзм -- чи не головна характеристика соцумальних. Вiн

* Тепер кар'єристи можуть демонструвати "смiливiсть" на трибунах, прекрасно вiдчуваючи, куди вiє сьогоднiшний вiтер... i прагнучи перши-ми стригти купони: вiд спецпайкiв до орденкiв... То знову не мужiсть, а краща поiнформованiсть, добрий нюх. нахабство i випереджаючий конформiзм. Нехай хоч так служать!

135

пропорцiйний прагненню зберегти своє становище, зро-бити кар'єру, -- щоб споживати все краще... I обернено пропорцiйний свободi духу (яку не досить правильно називають вiльнодумством). Чим дужча, чим мужнiша Iндивiдуальнiсть, тим схильнiша вона говорити правду -- те, що думає i вiдчуває... Легко зрозумiти, що подiбнi неконформiстськi особи дуже муляють очi соцумальним, насамперед вищестоячим бюрократам i особливо фа-шистам.

Духовним не дозволяє плазувати Гiднiсть. В творчих установах таких людей до пори до часу терплять за талант (якщо вдається, так чи iнакше, ним користуватися -- вiд прямого "спiвавторства" до престижу фiрми). А частiш всього -- їх виживають органiзованим цькуванням... (Причому, боротьба за збереження мiсця нерiдко дає той ефект, що духовний випадає в осад -- в категорiю соцу- мальних). А той соцiальний "осад", в який, зрештою, попадають принциповi, терпить їх за те, що їм пiдрiзано крила. I можна собi гадати, що "раз поруч зi мною такi люди працюють, то i я i моя робота чогось-таки вартi!". Одне слово, соцумальнi здатнi на краплю спiвчуття до тих, хто впав з висоти. Однак знову ж тi самi бюрократи i фашисти можуть з'їсти останнiх своєю брутальнiстю, коли вiдчують, що ця людина нiяк не хоче втрачати своєї Гiдностi...

Але якою б дорогою не була платня за Мужiсть -- вона є неодмiнною умовою духовностi. Без неї не може бути й мови про боротьбу за свободу духу, за Iндивiдуальнiсть. I то дуже справедливо, що жiнки найбiльше тягнуться до мужнiх. Цю любов до них треба розумiти як любов до i за справжню духовнiсть. Справжня... бо насамперед йдеться про мужiсть як опiр пригнiченню волi i гiдностi... за справжню, а не приховану духовнiсть*. Христос, Лютер, Будда i Мухаммед без особливої мужостi не мали б такого великого духовного впливу на майбутнi вiки. Христос, передає легенда, прийняв смерть за свої духовнi переко-

* Частина так званих iнтелiгентiв не зраджують надто вочевидь свою мiсiю перед собою i своїм народом, а приховуються через страх фаши-зацiї тiла. Але знову ж таки: про яку духовнiсть може йтися без боротьби?! "Премудрi пiчкурi" давно висмiянi в лiтературi... Мати духовнi по-тенцiї -- i жити як обиватель -- ось шо трапляється з особою, коли в неї вiдсутня достатня Мужiсть!

136

нання. Не вiдомо все ж, якою мiрою це легенда, а якою правда. Зате життя Лютера, його погляди, переконання i дiяльнiсть -- незаперечна iсторична реальнiсть. "Я стою, -- тому що повинен стояти!" -- сказав Лютер, виступивши проти загниваючої католицької церкви, за життя згiдно духу Євангелiя. Ось молитва Лютера:

МУЖIСТЬ

О, Мужосте моя, -- посестро Волi моєї!

Ти даєш менi сили ставити високi цiлi...

Ти гартуєш крицеву твердiсть мого духу...

Ти зрошуєш бавовняну м'якiсть серця мого...

Ти даєш менi змогу терпiти й прощати братiв

моїх ослiплених...

Ти вчиш мене любовi до ближнього

й до дальнього...

Ти дозволяєш менi стояти там, де повинен

(й на чому стою!)...

Тобi лише завдячую своєю чоловiчою

справжнiстю...

Ти повiз, що вивезе мiй дух в майбутнє

(й розсiє його по свiту)...

На тобi тримаються мої жертви, зречення мною

свого земного щастя...

Однiй тобi молюсь, моя Мужосте! Амiнь.

З БЕСIД ПРО ДУХОВНIСТЬ

Ус: Ми так багато з вами говоримо про духовнiсть, що пора б уже чiтко уявити образ духовної Iндивiдуаль-ностi.

Ор: Це досить поширений тип. Вiн трапляється особ-ливо там i тодi, де i коли особа працює в духовнiй галузi i її розвиває або хоча б зберiгає: педагогiка, мистецтво, гуманiтарнi науки... Але насамперед фiлософiя (недип- ломована!), iсторiя, лiтература, методологiя i теологiя та ще зрiдка iдеологiя. Як Ус мене колись навчав, завдяки iсторiї iндивiд зливається з духом свого народу, а через нього i з людством... проникає в глибини часу... Завдяки фiлософiї вiн засвоює квiнтесенцiю людського духу... Завдяки методологiї i теологiї вiн проектується

137

в нескiнченне майбутнє. Завдяки лiтературi i поезiї, iноземним мовам та всьому мистецтву вiн вживається в душу свого народу i життя iнших народiв -- разгор- тається вшир... Завдяки теологiї вiн спрямовується до вiчних духовних цiнностей.

Ус (перебиваючи): я про це тобi колись казав. Але, здається, ти трохи переплутав теми. То була мова про справжню освiченiсть як шлях до iнтелiгентностi. Проте нi така прекрасна освiченiсть, нi iдеал iнтелiгентностi не є типом суто духовної Iндивiдуаль-ностi. Може, це навiть щось краще, але не те, розумiєш! Кн: Краще нам перейти вiд дефiнiцiй до живих образiв. Для мене, наприклад, взiрцем духовностi є Григорiй Сковорода (1722-1794). I фiлософ, i поет, i спiвак, i вчений, вiн в тi тяжкi часи зумiв прожити згiдно своєму вiльнолюбчому креду: "Свiт ловив мене, але не спiймав!". Саме цi слова викарбуванi на його поста-ментi на Подолi...

Ус: Взагалi iз Сковородою я маю деякi свої рахунки, але те, шо вiн попав тут в точку -- факт. В мене зараз виникла цiкава думка: "Може, для безсмертя, для всiєї культури часом досить принести в неї всього одну велику фразу". Точнiше, таке буває, коли ти стаєш символом народного духу всiма своїми дiлами. А фраза вiднайдеться.

Ор: Цiкаво, а як з духовними Iндивiдуальностями на Заходi: там вони зустрiчаються частiш чи рiдше? Я чув не раз вiд захiдних туристiв, що у нас значно бiльше цiкавих людей. Це звучить парадоксально при тих мiнiмальних можливостях себевияву, якi ми маємо. Культуру ж недарма запозичуємо звiдти? Вони розкутi, а ми скутi по руках i ногах...

Ус: Частота залежить вiд нацiї i вiд конкретної iсторич-ної епохи. У мене зараз пiд рукою чудовий приклад Iндивiдуальностi -- нiмецький письменник Оскар Марiя Граф (1894-1967). В першу свiтову вiйну вiн навiдрiз вiдмовився йти на фронт, об'явивши себе пацифiстом. А це означало -- суд i розстрiл: вибiр страти. Замiсть розстрiлу -- будинок для божевiльних (пiсля голодiвки протесту). Потiм участь у рево-люцiйних боях в Мюнхенi. Згодом прийшла слава письменника. Але коли нацисти в 1933 роцi включили його до списку письменникiв, яких рекомендовано до

138

читання -- вiн заявив на весь свiт: "Спалiте мене!". Це вже третiй вибiр. Нацисти, звичайно, не стали чека-ти -- спалили його книги. А Графу довелося термiново емiгрувати до США (спробував би вiн це здiйснити за сталiнiзму!). I там вiн невтомно трудився над своїми книгами до самої своєї смертi, тримаючи тiсний кон-такт з Батькiвщиною.

Кн: I все ж можливо, що вiн був не суто духовним типом, а якимось iншим. Може, вiн не був релiгiйним... Може, вiн був великим бабiєм -- хто його знає? У нас як творець -- так i духовний...

Ус: Ти маєш рацiю. Княже: не всi творцi духовнi. Жiнка випробовується золотом, а духовнiсть творця -- жiнкою. Отже, розповiм дещо на тему

ТВОРЕЦЬ I ЖIНКА

Кажу я якось своєму тезцi -- художнику з народу М.:

-- А знаєш, циганка недавно сказала менi, що я щас-ливий. I мабуть, в тому щось є.

М: Як ти гадаєш: а я -- щасливий?

-- Думаю, що не менш, нiж на 50%.

М: Чому?

-- Бо ти живеш там, де хочеш... безмежно любиш свiй край, його справдi незвичайно прекрасну при-роду, не менш, нiж наполовину, робиш те, що бажаєш, а жiнку поставив на своє мiсце. Матерiальний доб-робут тебе не хвилює (в кожному разi голодна смерть тобi не загрожує), а шанувальникiв i друзiв ти ма-єш яких тiльки хочеш i скiльки хочеш. Звiсно, що слави тобi дозволяють замало, але ж i слава -- велика повiя.

На таку мою мову М. вiдповiв притчею в дусi Езопа: М: Йшов Геркулес згори, а йому на дорозi стрiлися двi жiнки. Перша була гладкою i розкiшною наче паляни-ця (варто зауважити, що той М. любить тiльки дуже огрядних жiнок: хвалився, що в нього така жiнка, шо коли ляже боком, то потрiбно ослона, щоб перелiзти), а друга -- худа як трiска. Перша й каже: "Ходи, Геркулесику, до мене -- матимеш все найкраще, шо є на землi! Матимеш таку жiнку як я -- i мою невимовну нiжнiсть!" Геркулес: "А в кiнцi що?" Жiнка: "Смерть,

139

звичайно". Тодi Геркулес вiдвернувся вiд неї з словами: "Якщо я зроблю те, що ти хочеш, спокуснице, тодi зникне моя мудрiсть, -- i я стану таким, як усi!" Опiсля до нього звернулася друга жiнка: "Ходи зi мною, Геркулесе. Ти вiк трудитимешся мов каторжний i нiчого за те не матимеш..." Геркулес: "А в кiнцi що?" Жiнка: "Вiчне безсмертя!" Геркулес: "Тодi ти саме та, яку я шукаю!"

Звернiть увагу: фанатичний Творець (а як можна бути не фанатичним Творцем?) i нормальна жiнка -- несумiснi. Геркулес -- iдеал чоловiка для М. -- найбiльше боїться стати "таким як усi". I прагне без-смертя. Це установка Iндивiдуальностi. Фiгура ж Геркулеса обрана пiдсвiдомо: сила i мужнiсть -- го-ловнi ознаки справжнього чоловiка в народнiй свiдо-мостi.

Чиста духовнiсть i жiнка майже несумiснi. Недарма релiгiя, так чи iнакше, проти жiнки, коли хтось має намiр осягнути духовнi вершини...

Кн: Давай випробуємо жiнкою духовнiсть Ейка!

Ус: Ейк, звичайно, самого себе переживає як духовну iндивiдуальнiсть. А свої муки -- як страждання духов-ної особистостi серед бездуховної мертвої матерiї. Справдi, його не цiкавить нi зарплата, нi кар'єра, нi пiдробiтки, нi звичайнi контакти i розмови, а тiльки все прекрасне i метафiзика... Найбiльше його прагнен-ня -- мат?*, поруч подiбних друзiв i кохану жiнку... Але поруч нiчого того в нього немає...

I все ж це ще далеко не обов'язково духовнiсть. При-наймнi, -- не чиста духовнiсть. Так, коли я поставив Ейка перед вибором мiж творчiстю i сiм'єю, то вiн обурився.

-- А навiщо тобi одружуватися? -- спитав я здиво-вано.

-- Ти хочеш мене живцем закопати, чи що? -- вибухнув Ейк.

-- Ти прийшов до мене як духовна Iндивiдуальнiсть, як борець з омертвляючою "об'єктивацiєю". Я просто поставив тебе перед високим храмом духовностi (про яку чую вiд тебе повсякчас). Слово i дiло: вiд слова до дiла -- прiрва. Як тiльки ти заводиш сiм'ю, як тiльки ти захочеш пристойної платнi i добробуту, як тiльки ти спробуєш стати кандидатом наук -- ти стаєш на шлях

140

об'єктивацiї, проти якої так люто виступаєш на сло-вах...

Ейк: Але ж духовнiсть мусить на чомусь базуватися.

-- Тобто на компромiсi з "об'єктивацiєю" -- з її стого-ловою гiдрою проти духовностi. Згадай Сковороду: свiт ловив його, але духовнiсть його була вищою понад усе на свiтi!

До речi сказати, тобi загрожує сiмейна герметизацiя. Досить тiльки, щоб знайшлася "така, як потрiбна", дружина. Тодi вона замiнить тобi будь-якого друга, а кохання з нею -- усяке на свiтi спiлкування... Любов до дiтей -- усяку на свiтi любов... Одне слово, дружина, сiм'я дадуть тобi необхiдний мiнiмум спiлкування... I заберуть майже весь вiльний час на увагу, любов i господарювання. Така перспектива тебе зовсiм не лякає. Оскiльки нiякого сенсу в творчостi i боротьбi ти не бачиш. Тiльки менi робиш "замовлення": "Ти знаєш, як було б здорово, якби ти написав ось таку-то статтю або таку-то книгу для гуманiтарiїв. Розумiєш, багато з них вiдчувають, що щось не так в їхньому свiтоглядi, але нiяк не можуть вийти з лабiринту супе-речностей власними силами... Наприклад, оцiнка лiте-ратурних творiв, виховання, педагогiка... В основi всього цього повинна лежати реальнiсть духовної сутi нашої епохи. А вона -- нiч темна для сьогоднiшньо-го iнтелiгента". Якщо тобi це по-справжньому болить, то вiзьмеш, розберешся i напишеш сам. Сам -- розумiєш?!

Ор: Я бачу, важко вiднайти Iндивiдуальнiсть, бо майже кожен не хоче втратити звабливих сторiн життя, особ-ливо жiнки. Окрiм того, майже всi попадають в нетрi якщо не конкретної моралi, то загальної або релiгiйної...

Ус: Краще говорити тут не про "мораль", а кон-формiзм.

Ми ще не раз повернемося до розгляду духовностi i, вiдповiдно, характерних рис та свiтогляду духовних Iндивiдуальностей, оскiльки головною теоретичною (метафiзичною i методологiчною) проблемою сьогоднi є духовна сутнiсть нашої епохи. Хто такi духовнi? якi їхнi атрибутивнi риси? як їм живеться на нашiй землi? -- хiба

141

це чималою мiрою не вiдповiдь на кардинальне питання сутi епохи...

Але для бiльшої ґрунтовностi наших уявлень необхiдно мати перед своїм зором загальну модель людини -- всi типи особистостей, що iснують у суспiльствi. I специфiку їхнього функцiонування в культурi... Передусiм потрiбно нагадати, що три розглянутi мною фундаментальнi ти-пи -- бiологiчнi, соцумальнi i духовнi -- теоретична аб-стракцiя вiд того, щоб якнайменше давати роз'яснень щодо iнших iснуючих комбiнацiй людських Природ. Бо якщо людина є єднiстю трьох розглянутих Природ в рiзних пропорцiях, то, знаючи головнi складовi, можна уявити (або дослiдити), що буде, коли в людинi вiдсутня домiнацiя якоїсь однiєї Природи, а рiвноправнi будь-якi двi з них, а то й усi три.

КОМПЛЕКСНI ТИПИ ЛЮДСЬКИХ ПРИРОД

Минуло бiльше восьми рокiв пiсля того, як iдея Принату була вперше розроблена

З усього викладеного досi про Природу людини можна подумати, що iснують тiльки три типи осiб: насправдi всiх типiв сiм. Спочатку я коротко нагадаю сенс тих трьох типiв, на якi спирається теорiя методологiчно як на "чистi", або "простi". Власне, я тут обмежусь пiдбором для кожного з них вiдповiдних синонiмiв.

[.Бiологiчний тип. Внаслiдок того, що в людей цього типу перемагає бiологiчне начало (природне, а ще лiпше сказати -- тваринне) цей тип є сенс називати також людипою-твариною. (Або, iнтелiгентнiше, людиною-природою). Менi особливо подобається вираз "природна люди-на". Неважко збагнути, що тi фiлософсько-антропо-соцiологiчнi концепцiї людини, якi наголошують на тваринному началi, на перевазi його у людинi взагалi над людським началом, насправдi зосереджують свою увагу лише на бiологiчних типах осiб i на бiологiчнiй Природi в людинi. Дивно, як можна нехтувати її соцумальним (свiдомим i моральним), а також духовним началами, якi нерiдко беруть гору над бiологiчним. (Гадаю, що пiсля всього написаного ранiш тут немає потреби на цьому зупинятися).

142

-- Соцумальний тип. Зручна назва для цього типу є також "людина-соцум". Я користуватимуся в якостi синонiму також термiном "соцумальна особа (людина)". Це має вужче значення порiвняно з тим, що закладене у формулi: "Людина -- iстота суспiльна". Бо "соцум" вужчий "суспiльства".

-- Духовний тип. Цей тип найбiльше заслуговує на термiн "Iндивiдуальнiсть", оскiльки потребує особливої сили духу i виступає як унiкальна Одиниця. Можна гово-рити "духовна Iндивiдуальнiсть" або просто "духовна лю-дина". Зрозумiло, що це все означає "людипа-дух". I хоч їй мною придiлено найбiльше уваги, але то ще далеко не все важливе, що хотiлося б про неї сказати. Тому в подальшому я ще буду розвивати свої думки. Зрозумiло, що це тою чи iншою мiрою стосуватиметься i iнших типiв...

Оскiльки ми виходимо з аксiоми, що в кожнiй людинi наявнi всi три зазначенi Природи: "людина-тварина", "людина-соцум" i "людина-дух", тiльки що в рiзних про-порцiях, то неважко здогадатися, що бiологiчний, соцу-мальний i духовний типи осiб -- не єдино можливi в реальностi. На щастя, дiйснiсть багатша. (Нагадую, що я на них зупинився найбiльше тiльки заради логiки роз-гортання даної теорiї.)

Реально люди бувають не тiльки такими "одноцентровими" (однопалими, однокореневими), а склад-нiшими. Iндивiдуум може рiвною мiрою обiймати будь-якi двi або навiть всi три Природи. Так, жителi сiльської мiсцевостi, багатої довколишньою природою, настiльки близькi до Першої Природи просторово i способом свого життя, що є чимала вiрогiднiсть переваги її над їх соцумальнiстю. I, навпаки, мiщук (житель сучасного великого урбанiзованого мiста) настiльки близький до багатств ду-ховної культури i до можливостей духовного розвитку, що є чимала ймовiрнiсть включення духовного елементу в його повсякденне буття нарiвнi iз соцумальним. З цих прикидок видно, що соцумальний тип, можливо, й не переважає за кiлькiстю будь-який з бiнарних варiантiв. Але я забiгаю наперед. Спочатку необхiдно дати всiм "комплексним" типам формальну назву i модельне уяв-лення...

143

IV. Бiо-соцумальний тип. Iндивiди цього типу не втратили свого зв'язку з першою природою (внутрiшньо i зовнiшньо). Вiн у них приблизно однакової сили буття, як i соцiум. Життя i свiтосприйняття подiбних людей походить немовби з двох коренiв: заданi бiологiчною еволюцiєю закони життя i норми та цiнностi цивiлiзо-ваного соцiуму. В своїх стосунках з природою цi особи частiше всього виявляються грубими матерiалiстами (утилiтаристами). Але не так, як "людина-звiр"*: добре попоїсти, напитися, вволю поспати, задовольнити свою сексуальну хiть... Бiосоцумальна особа вiдрiзняється вiд останньої передусiм тим, що мусить враховувати iнте-реси (своєрiднi моральнi табу) соцiуму та засоби i спо-соби досягнення своїх переважно примiтивних цiлей внутрiшньо. Зокрема, вони змушенi рахуватися з тим, що багатства природи належать не тiльки їм... Хоча, якщо соцiум настiльки безкультурний, що користується природою, мов браконьєр, -- вони чинять так перши-ми... (На жаль, мушу констатувати, що й досi в наших рiках i рiчках, озерах i озерцях хто чим хоче, тим i ловить (або глушить i навiть труїть!) рибу та пухнасту звiрину. Державний i громадський контроль виконує свої функцiї лише на паперi. Оскiльки про радiоактивне за-раження риби i води мовчать, то це прискорює вирод-ження народу).

Досить часто бiо-соцумальнi чесно трудяться, оскiльки не бачать iншої альтернативи здобувати певний хлiб. Але як тiльки трапляється сприятлива нагода, вони досить легко стають корсарами, злодiями, ґвалтiвниками, гангстерами тощо -- аби було вiдповiдне товариство та сила...

Найсвiдомiшi серед них вiдносяться до природи як до своєї матерi-годувальницi. Вони люблять вирощувати щось своє i плодити дiтей, хоч i слабко усвiдомлюють, наскiльки це люблять...

Уявити цей тип можна в образi селянина з його вiчним турботами про хлiб насущний, який вiн здобуває у безпосереднiй взаємодiї з природою переважно iиди-

' Мушу одразу поправитися, що "людина-звiр" кращий синонiм для iстот бiологiчного типу, нiж "людина-тварина". Оскiльки кожна тварина знає свою мiру споживання, а бiологiчний тип -- все гребе пiд себе без усякої мiри: харчi, питво, маєтностi, жiнок, аж до влади включно.

144

вiдуальпо, але водночас має досить тiсне соцумальне се-редовище -- сiльську громаду, з її не менш суворими традицiями i мораллю, нiж природнi стихiї, що накла-дають свої умови на поведiнку, свiдомiсть i спосiб життя своїх членiв.

V. Соцумально-духовний тип -- особа, в якої рiвною мiрою вираженi i соцумальнi i духовнi мотиви життя, дiяльностi, свiтосприймання, мислення. Творчiсть тут переважно орiєнтується на соцiальний успiх i користь для соцiуму... Якщо цього не досягається, то така особа обирає iншу творчiсть або скромнiшу справу для кар'єри з метою соцумальної поваги (або влади) i досягнення своїх духов-них понадцiнностей. Вона має досить потужнi мотиви духовного порядку: iнтереси в сприяннi чи просто в споживаннi культурних i будь-яких творчих здобуткiв людства. Як правило, серед такого типу зростають не-пересiчнi ерудити... Не знати чогось -- недолiк. Ненор-мально не мати власної бiблiотеки. Здорово, коли є власнi рiдкiснi книги...

Соцумально-духовнi думають про державнi i загально-людськi проблеми майже так, як про свої власнi. Люблять культурне товариство однодумцiв, радi усiм подiлитися, прагнуть мати пiдтримку в думках i поглядах... Найгiрше для них -- вiдсутнiсть духовного спiлкування... В такому спiлкуваннi виробляються спiльнi iдеї i Iдеали, заради яких варто жити... Самотнiсть i творчiсть безглуздi, якщо це не заради людей, якщо цього нiхто не знає i не спiвпереживає...

До цього типу найбiльше подiбний рафiнований iнтелiгент... iдеали якого досить тiсно замикаються на соцiум... Гарячi бесiди про полiтику за склянкою чаю... Критерiєм типу є не слово, а дiло. Краще полiтик, iдеолог, патрiот... про яких майбутнi поколiння будуть говорити як про великих громадян... Але знову, оскiльки критерiєм є дiло, то такi люди скорiше заслуговують на титул духовно- соцумальиих. Бо їхня дiяльнiсть, її результати передусiм спрямованi в соцiум, а не в духовний Космос. Отже, варто помiняти акценти. (I подiбну iнтроверсiю можна чинити щодо кожного "двоцентрового" типу. Але тут я не буду зупинятися на нюансах).

Уявiть собi вченого, який рветься в академiки не меншою мiрою, нiж до Iстини... I цiнує грошi не гiрше

10 6-193

145

буржуа. 1 творить з насолодою, що переживається повно-кровно лише тодi, коли це пов'язано з успiхом, iз славою, iз захопленням ближнiх, iз коханням жiнок...

Оскiльки центр тяжiння духовно-соцумальних пере-буває десь в промiжку мiж соцумальною i духовною Природами, то можна легко прийняти цей тип за духов-ний. Для iлюстрацiї вiдмiнностi уявимо двох рiвних за силою художникiв, наприклад, в Парижi. Проте в одно-го установка на успiх та грошi, а другий думає лише про Творчiсть, про творче безсмертя, а не соцумальне повсякдення, i майже не думає про грошi. Внаслiдок вiдмiнностi установок перший художник має 500000 франкiв щорiчного прибутку, а другий -- стократ менше. Другий, певне, духовний, а перший -- духовно- соцумальний... особливо в тому разi, коли вiн визнає свого бiдного колегу за рiвню, за брата. Коли ж вiн нiяк не хоче з ним знатися тiльки тому, що той не корис-тується успiхом i бiдний, тодi вiн скорiше суто соцумаль- на особа, для якої творчiсть є просто праця (може, навiть проклята праця) заради заробiтку i становища, а не святе дiло...

Добре вiдомо, скiльки сьогоднi здiбних наших худож-никiв стають "заробiтчанами"! (Навiть ось цей термiн виник). Навряд чи варто приписувати їм духовнiсть: надто очевидно, що перемагає в них соцумальне начало. Бiльше того, не виключена перевага бiологiчного. А для публiки одна професiя художника звучить як синонiм духовностi його природи.

Показовим варiантом соцумально-духовного типу може служити та частина творчої iнтелiгенцiї, яка живе пiд девiзом "служiння людям". Ну, зараз подiбнi iдеали пiдупали (хоча б тому, що не дуже зрозумiло, яким людям служити, хто тепер народ... i чи потребує вiн моєї "служби"). Тому буду мати на увазi людей, якi про-сто дотримуються установки на творчiсть i на працю в культурних галузях, але так, щоб i самому було непогано жити в суто соцумальному розумiннi цього слова. Така особистiсть заводить сiм'ю i прагне сумлiнно виконувати свої сiмейнi обов'язки. А це в наших умовах вимагає чималих компромiсiв в духовнiй галузi. Ну, хоча б вит-рати часу на турботу про дружину i дiтей замiсть твор-чостi i боротьби. (Це ще не обов'язково означає, що

146

духовна Iндивiдуальнiсть мусить обов'язково ставати ас-кетом. Iнодi бувають такi вдалi шлюби, якi не шкодять духовностi. Але то така рiдкiсть, що духовний вимуше-ний, принаймнi, бути найбiльш вимогливим при виборi собi подружжя).

Показовим моментом даного типу людей є установка на творчу кар'єру, яка є водночас i соцумальною кар'єрою. Наприклад, письменник, який ревно дбає про те, щоб стати головою спiлки письменникiв, -- не менш ревно, нiж про створення свого шедевру. (Це не дає iндульгенцiї тим, хто не чинить цього через лiнощi або невмiння). А взагалi письменник та режисер як тип найбiльше пiдхо-дять саме сюди. Бо вони повиннi творити i боротися. I водночас дбати про народ, про соцiум, про його душу, про його розвиток. Зрозумiло, що це тiльки за iдеєю. В реальностi i письменник, i режисер стають частiше всього "заробiтчанами". Творчiсть на замовлення зверху або заради потiхи недорозвиненої публiки займає пере-важну частину всього того, що робиться в лiтературi i театрi. Доводиться ще дякувати, коли рiч зроблена так, щоб догодити "i нашим, i вашим".

Одне слово, власний творчий потенцiал i культура для людей цього типу є однаковою мiрою i самоцiль духов-ностi, i засiб для досягнення соцумального становища та комфорту... Якби всi творцi чи всi люди культури були б водночас i суто духовними, то нiкому було б вступати в так званi "творчi спiлки", в яких головне не духовнiсть i навiть не творчiсть, а визнання певних шаблонiв i їх вiдтво-рення...

Соцумально-духовних осiб на вiдмiну вiд суто духов-них варто називати не Iндивiдуальностями, а особис-тостями. Вони не стоять самотньо, мов скелi, а дiють серед людей i за допомогою людей. В силу своєї соцумальностi вони здатнi краще переконувати, закликати i вести людей на боротьбу i стають вчителями й трибу-нами народу, революцiонерами, соцiальними фiлософа-ми. Менi зараз найбiльше з цього приводу пригадується особистiсть Iвана Франка. Духовна ситуацiя його епохи була подiбна до сьогоднiшньої в тому розумiннi, що вимагала громадської вiддачi всiх своїх сил. I можливо, що Великий Каменяр сьогоднi не подав би багатьом з нас руки!

ю*

147

Характерною прикметою духовно-соцумальних є велика їхня стурбованiсть любов'ю до людей. Це одна з цент-ральних проблем їхнього життя. Тому так легко вони переймаються християнською або буддiйською релiгiйною iдеологiєю. "Справжнiй християнин" звучить у них пози-тивно навiть для атеїстiв, бо ототожнюється з "любов'ю до ближнього".

-- Чому ти не любиш людей? -- запитує, докоряючи, Князь у Ейка.

-- У мене немає такого поняття "люди". Бо люди надто рiзнi. Деяких я люблю i залюбки з ними спiлкуюсь, а деяких зневажаю або ненавиджу -- i їх доводиться тiльки терпiти...

-- Ти не розумiєш, що це таке: "любов до людей"! -- по-християнськи зауважив Князь.

А я повинен сказати, що Ейк бiльшою мiрою соцумально-духовний, нiж Князь. Останнiй скорiше суто ду-ховний. Але вiра накладає на нього такий вiдбиток, що можна легко помилитися... Ейк конкретно тягнеться до людей i до любовi, а не абстрактно, як Князь. Тiльки надто витончений аристократизм (тонкiсть, культура, ес-тетика) заважають Ейковi втiлитися. З цiєї ж причини вiн прагне одружитися, але не може, бо "все не те". Де бiльш серйозний наслiдок аристократизму -- розчару-вання в простому народi. У Ейка пiд впливом унiвер-ситету склався стереотип народу XIX ст. i, вiдповiдно, iдея служiння йому. Коли ж вiн, помандрувавши по Українi, помiтив, що народ опiкується здебiльшого заробiтком, господарством i маєтнiстю -- i нехтує навiть рiдною мовою та народними пiснями, вiн сказав (а ми сидiли в той час на головнiй площi Києва, де розважався вже мiський люд):

-- Чорта з два я служитиму народу! Йому давай як на Заходi: сiм годин працi, а пiсля того комфорт i розваги, а не iдеали. Та плював вiн на твiй iдеалiзм!

-- У тебе хоч i класичне, але застарiле поняття про народ та про сенс життя iнтелiгента... -- вiдповiв я йому багатозначно. -- Треба перебудовуватися, -- додав я в дусi часу, пом'якшуючи жартом...

VI. Бiо-духовний тип. Виходячи iз самої iдеї, за якою даються назви типам, не важко збагнути, що до цього типу належать Iндивiдуальностi, якi явно або приховано (в глибинi душi) не приймають норм, за якими живе

148

їхнє соцiальне оточення, соцiум. i тому фактично не пiдтримують з ним неформальних зв'язкiв. Подiбно духовним типам вони вiдриваються вiд соцiуму, але не так в Космос, як до Землi. Внаслiдок чого нерiдко ви-ходить своєрiдна гармонiя Духу i Природи. Це, напри-клад, фермер i великий письменник водночас, як то був Вiльям Фолкнер. (Хоч, щиро кажучи, в кожному кон-кретному випадку потрiбен не зовнiшнiй побiжний по-гляд, а докладний аналiз життя, психiки i творчостi особи).

Бiо-духовнi почуваються незатишно серед людей -. їх вiдштовхує вiд них обмаль духовностi i вiдчуження вiд природи. Тому вони або уникають соцiуму, або стають соцiальними революцiонерами особливого роду: щоб спрямувати суспiльство до Природи i жити за законами, якi вiдповiдають гармонiї людини i природи... Подiбна iдеологiя в iсторiї нерiдко мала велике прогресивне зна-чення, оскiльки соцiум ще в античностi мав схильнiсть до захоплення усякими нездоровими вiдхиленнями. Зокре-ма, вразливою мiшенню для дiячiв подiбного типу стає насамперед урбанiзоване мiсто -- з його необхiдно штуч-ними i часто дуже обтяжливими правилами спiвжиття в соцiумi -- за межами природи. При тому цiкаво, що цi iндивiди поєднують в собi водночас дивовижну проник-ливiсть i надзвичайне розумiння соцумального життя... А тому їхнi погляди подiбнi до утопiй... Варто хоча б згадати величну фiгуру Жан-Жака Руссо, який могутнiм голосом закликав народ "назад, до Природи!"...

Зрозумiло, що деяким представникам даного типу прагнеться перетворити суспiльство: вони ж виходять з нього не тому, що дуже того хочуть (хто не хоче дружби i любовi!), а тому, що не приймають реальнiсть -- спосiб iснування, -- яка надто розбiгається з їхнiми iдеалами життя людей*. I їм не важко уявити iншi закони iсну-вання суспiльства, внаслiдок того, що як духовнi вони злiтають над соцiумом, а отже, перебувають в рефлек-сивнiй щодо нього позицiї... I водночас, iншим боком своєї натури, вони перебувають пiд соцiумом -- i скла-дають його природний фундамент... Завдяки такому

* Причому, якщо головною турботою духовно-соцумальних є мораль у традицiйному розумiннi, то бiо-духовнi не схильнi до моралiзаторства...

149

особливому своєму становищу, духовно-бiологiчнi мають надзвичайно розкуте мислення (яке, проте, легше зами-кається на реальнiсть, нiж у суто духовних типiв через бiологiзм) i водночас iнстинктивне та iнтуїтивне вiдчуття Єством всього того, що стосується Гармонiї людського Духу i Природи...

В наш час глобальної екологiчної кризи подiбнi типи стають в першу колону спасiння Природи вiд людини i її технологiї... I тим самим стають iдеологами спасiння самої людини... Соцумальнi особи не можуть виконувати дану функцiю з належною ефективнiстю, внаслiдок своєї свiтоглядної обмеженостi -- нерозумiння i вiдсутностi глибокого потягу до природи. Хоч, правду сказати, вони найбiльше переживають за життя соцiуму...

Отже, парадоксальним чином виходить, що бiо-духовнi типи теж, по-своєму, соцумальнi... тiльки їм трохи не повезло: вони живуть немов не у свiй час. I хоч свою позитивну соцумальну функцiю вони виконують навiть ненароком, але їм самим вiд того не дуже легко. Оскiльки власнi критерiї способу життя у них перебу-вають за межами даного конкретного соцiуму. Тому з погляду соцумальних такi типи -- великi диваки... вони незрозумiлi i здаються химерними... Хоча б тому, що могли б жити "припєваючи", могли б чудово влашту-ватися iз своїми талантами; а замiсть красивого жит-тя носяться iз своїми iдеями "фiкс", за якi нiхто нiчого i нiколи не платить... Цi диваки не люблять гучних мiст, телевiзорiв, радiо, шуму, цивiлiзацiї. Живуть, наче якiсь там штунди, сектанти... В походи ходять самi... Жiнок люблять, але не сiмейнi... "Ну й ну!" -- "Та то ж є ненормально!" -- робить висновок соцумальний чоловiк.

Бiодуховна Iндивiдуальнiсть iгнорує соцiум, його цiнностi i моральнi зразки, некомунiкабельна. Проте має могутнi бiологiчнi iнстинкти, пристосованi до життя серед природи. Надзвичайно розвинене чуття i прекрас-ний апетит. Вiдчуває кожен орган i кожен м'яз свого тiла... I може зробити його досконалим. Турботи про тiло -- оскiльки цей тип також духовний -- можуть бути дуже витонченими: гiмнастика, танок, спорт, гурманст-во... Природа здається невимовно гармонiйною i краси-вою... Дружити бiодуховнi майже не здатнi. Але кохати можуть сильно. Проте тiльки тих, хто поєднує в собi

150

естетичний момент (вроду, елегантнiсть, чарiвнiсть) i ду-ховний -- вродливих i водночас духовних... глибоких. Соцумальнiсть партнера може iмпонувати як контраст до себе самого. Але тiльки в тому разi, коли вона не виявляє подiбних соцумальних вимог до нього самого. Iндивiдуальнiсть не терпить, коли її починають переви-ховувати, читати мораль, непомiтно тиснути через обо-в'язки i вiдповiдальнiсть... Тодi краще вирвати iз свого серця кохання, бо Свобода дорожча.

Бути незалежним цей тип придатнiший за будь-якого iншого. Може жити самотньо в природi на пiднiжному кормi. Може жити й серед людей, але обмежуючись фор-мальними стосунками. Чудово може вести iндивiдуальне господарство. А може цiлком вiддатися творчостi. Сек-суальнiсть сильна i глибока... Дiтей може любити iнстинктом i водночас -- через призму якогось духовного Iдеалу. Тому прагне дати дiтям духовне виховання, яке може йти поруч з парадоксальним сполученням культу їжi i питва... Це досить характерно для українських та-лантiв iз села -- особливо художникiв. Хоч це можуть бути i вченi, i навiть поети... Журналiсти аж нiяк не належать до категорiї природно-духовних, бо у них все тримається на тiсному спiлкуваннi з людьми. Щоб мати успiх, iдеї i iнформацiю, журналiст прагне завести без-лiч друзiв-приятелiв. Особливо таких, якi можуть по-тенцiйно виступити авторами якогось унiкального ма-терiалу. Отже, в його Природi має бути закладений потужний соцумальний струмiнь... Це дає змогу йому пристосуватися до будь-кого, вживатися в його Єство iз середини -- i здобувати "матерiал" душi... Все це не означає, що журналiст обов'язково належить до соцумального типу. У всякому разi видатний журналiст по-винен бути соцумально- духовним (принаймнi, "духовно-соцумальним"), А найкраще -- унiверсумальним.

На завершення короткого нарису цього типу хочу вiдзначити один, на перший погляд, парадоксальний факт: краса i самоцiннiсть природи найбiльше цiнується не суто природним типом (бiологiчними), а саме на ду-ховно-бiологiчному рiвнi. Людинi-тваринi не вистачає рефлексiї: вона синкретично поєднана з природою i цiнує її передусiм як свою годувальницю. Якщо знай-деться iнша годувальниця, наприклад, соцiум (чи просто деспот), то такi iстоти часто без жалю кидають свою

151

прекрасну природу -- подiбно переважнiй бiльшостi туземного населення в умовах американського iндустрiаль-ного суспiльства, що влилося в цивiлiзований потiк життя. Естетика i космiчний погляд у бiологiчного типу недорозвиненi. Так що бiологiчна Природа -- це ще далеко не означає найвищої оцiнки природи як цiнностi в собi*. А ось одночасне переживання природних про-цесiв i перебування на рефлективнiй вiдстанi вiд при-родної безпосередностi бiо-духовних сприяє розвитковi в них духовно-естетичного i навiть етичного вiдношення до Природи i взаємодiї з нею. Здається, якраз таким був фiлософ-етик, культуролог, лiкар i великий гуманiст XX ст. Альберт Швейцер...

Таким чином, iснує двi єдностi з Природою. З одного боку, це безпосередня природнiсть бiологiчних типiв. У них просто злиття, синкретизм з природою. В такому разi єднiсть ця тим бiльше, чим пантеїстичнiше сприй-мається Природа, чим вiтуалiстичнiше, чим мiфо- логiчнiше... чим бiльш вона вiдчувається нутром, iнстинк-тивно, чуттями... Подiбно тому як це бувало у первiсних провiсникiв погоди. I другий випадок: те ж саме безпосе-реднє злиття з природою органiзмiв i на додачу -- аб-страктна духовна рефлексiя: полiт у свiтi iдеалiв. Тут виходить глибше переживання природи -- бiль за неї, за її беззахиснiсть проти людини-хижака. I пристрасне вiдчуття її Краси. Така особа здатна творити невимовно прекраснi гiмни Природi, подiбнi до поезiї перуанської поетеси Габрiель Мiстраль...

Сам себе я вiдношу до бiо-духовних. Але не вважаю, що це iдеальний тип людини. Звiдси постає моя певна установка щодо себерозвитку...

VII. Унiверсумальний тип. До цього типу я вiдношу людей, в яких однаковою мiрою мають вагу всi три При-роди: бiологiчна, соцумальна i духовна. Про таких ка-жуть, як про "широкi натури". Цi щасливцi розкутi, легкi i гнучкi. Особа цього типу вiльно почувається серед

' Хоч тут виникає сумнiв на тiй пiдставi, що первiснi цивiлiзацiї були природними: жили в природi, мали суворий регламент щодо стосункiв з природними стихiями i споживання дарiв природи. Сумнiви швидко зникають, якщо збагнути, що член первiсного племенi -- iстота колек-тивна (взяти хоча б чiткi норми спiвжиття i багату мiфологiю) Настiльки, що майже не уявляла свого окремого "Я". Отже, це нiяк не могли бути суто бiологiчнi iстоти.

152

публiки, яку цiкавить лише спорт, жiнки i алкоголь. Вона також запросто може перебувати серед пропадаю-чих п'яничок та наркоманiв. I розумiти їхню нещасливу долю (як наслiдок слабкостi людської i жорстокостi соцiуму)... спiвчувати... Для неї також натурально перебу-вати на самотi серед природи. При тому вона може як Творити, так i навпаки -- жити єдиною думкою, аби прохарчуватися, аби не пропасти з голоду... Вона може жити бездумно, немов рослина... Вона може бути гли-бокодумною... Вона може дивитися на свiт, як на тра-гедiю... Вона може сприймати його як комедiю... Вона може бути дуже серйозною -- i веселою... Вона може пiдтримувати досить регулярнi зв'язки з мiськими оби-вателями, розумiти їхнi обмеженi iнтереси i знаходити з ними спiльну мову*.

А найважливiше для мене те, що унiверсальна осо-бистiсть говорить однiєю мовою з людьми чистого духу. 1 є Творець, якщо те джерело сильне. У всякому разi має свої духовнi понадцiнностi, але живе не тiльки в просторi людського духу, а в усiй реальностi життя -- з усiма людьми i серед усiх цiнностей... Такi прикмети унiверсу- мальної людини.

Якщо вже мова зайшла про прикмети типу, то нага-даю, що тип особи визначається не тiльки характером потенцiй i способом свого життя, а й своєю головною установкою в життi (метою, сенсом, iдеалом життя), яка може бути й не усвiдомленою. Наприклад, установкою одного скульптора ("Творця") може бути "тiло", уста-новкою другого -- соцiальне визнання, рiзнi соцiальнi можливостi (не в останню чергу завдяки грошам), уста-новкою третього -- сам процес творення (за всяку цiну!) шедевру... думи про культуру, народ i безсмертя. Всi цi скульптори належать до рiзних типiв. Ось чому установка стає основою разючої вiдмiнностi в кiнцевих результатах однаково обдарованих творчих людей. Духовний живе ре-зультатом i одержує його, -- але не досить повнокровний

' До речi буде тут сказати, що сучасний мiський обиватель у нас страшнiший сiльського. Бо втратив зв'язок з матiр'ю-Землею, з Приро-дою... Вiн одержує все як товар, а не працю в потi чола свого... Найстрашнiшi з них дипломованi, але без освiченостi... з претензiєю керувати, але без вмiння -- без тонкостi, без iнтелiгентностi... без людяностi... без гумору...

153

i далекий вiд конкретного соцiуму. Надiя на майбутнє... Бiо-духовний живе в двох ортогональних площинах i час-то втрачає сили i час на подолання внутрiшнiх супереч-ливих установок... Проте, коли є результат, то вiн "життєвiший", нiж у духовного. (У всякому разi, його можуть позитивно оцiнити не тiльки духовнi, але й бiо-логiчнi типи). Духовно-соцумальнi живуть успiхом своєї творчостi, дiяльностi, не просто працi в даному соцiумi, вони порiвняно легко одержують необхiдну винагороду при своєму життi, -- але рiдко пробивають стiну у вiч-нiсть...

Зовнi унiверсумальнi найбiльше й найчастiше нага-дують соцумальних. Це тому, що центр тяжiння у них в одному й тому ж мiсцi -- на соцумальному рiвнi При-роди. Тiльки унiверсумальний має значно ширший роз-мах... Це те, що найбiльш потрiбне режисеру, драматур-гу, письменнику: уявити i зобразити всiх i вся неможливо переконливо, якщо ти не годен внутрiшньо вжитися в Єство кожного типу. Тим бiльш, що пись-менник має переконливо передати свої образи читачевi, драматург -- режисеровi, а режисер -- акторам. I зда-ється, найтяжче режисеру, бо вiн виступає ще й в якостi тренера акторiв на ролi...

Я не буду тут бiльше зупинятися на описi унiверсу- мального типу -- хоч про нього можна говорити найбiльше, -- бо маю докладнiше зупинитися на ньому в роздiлi про iдеальну людину (властиво, про iдеальний тип людини).

Чи iснують всi цi типи Природи? Ейк, наприклад, рiшуче менi заявив, що вiн не вiрить, що iснують бiологiчнi типи. Але досить поставити пiд сумнiв iснуван-ня одного якогось типу, як ставиться пiд сумнiв вся типологiя. Вона просто мусить розвалитися... Тому поста-вимо фундаментальнi запитання кантiвського типу:"Чи справдi iснують в життi названi типи? Якi пiдстави у них на iснування i якi мої докази? Нарештi, якщо вони iсну-ють, то якою мiрою, в яких пропорцiях вони поширенi в суспiльствi?".

Причина семи варiантiв людських типiв Природи в коренi та, що кожна особа носить в собi всi три При-роди -- i вже тим самим є можливiстю рiзних їх "сил" та комбiнацiй "сил". В кожному конкретному випадку залишається тiльки з'ясувати, яка (i що?) з трьох Природ

154

знаходить переважне втiлення в життi того чи iншого iндивiда. При цьому важливо методологiчно охопити всi реалiї життя -- так, щоб кожна людина (якою б вона оригiнальною не була!) кудись попадала. Первiсна мо-дель трьох Природ уже давно живе в нашiй культурi (хоч, здається, нiхто з фiлософiв i методологiв не створив на цьому ґрунтi вiдповiдної теорiї -- з фундаментальним обґрунтуванням, подiбним до того, яке Маркс вчинив стосовно класiв). Але ж в мовi, в лiтературi, в кiно весь час говориться i демонструється як "тваринне" в людинi, так i її "соцiальне" та "духовне" тiло. Можна сказати, що iснує прихована домовленiсть про три Природи. Не-дарма час вiд часу бувають вiдповiднi висловлювання - iдеї. Особливо пiд впливом рiзних схiдних вчень. Я лов-лю культуру на словi -- i фiксую три Природи на методологiчному рiвнi. Причому так, щоб було зами-кання на життєвi реалiї.

Якщо є згода про "однопалих" типiв, то досить зро-зумiло, чому в життi вiднаходять втiлення часто пари Природ, а не якась одна. Це переважно через прагнення повноти i рух в напрямi змiцнення, пристосування. Таким людям просто легше жити i вижити. Наприклад, суто духовним важко жити без соцiуму. Недарма вони нерiдко стають релiгiйними (в широкому розумiннi цього слова -- як вiра в спiльнi понадцiнностi), утворюючи при цьому свiй особливий соцiум. А при змозi йдуть на службу в "мирський" соцiум, щоб почуватися комусь потрiбними... I навiть стають елементом -- надiйним елементом держав-ностi*... Духовним також тяжко без природи... Тому дехто вiднаходить (або просто не втрачає) свою пiдпору в спо-гляданнi її Краси i Величi, в працi й життi серед природи. Так, по сутi, вони стають бiодуховними... їм тяжко, коли не можна уникнути людей, але вони вiднаходять розраду в творчостi свого Духу та в органiчному злиттi з природою. Природа пiдтримує сили. Природа надихає, Природа за-спокоює при невдачах духовних злетiв до неба...

* Це передусiм стосується церковникiв. Християнську релiгiю спо-конвiку роздирає кардинальна суперечнiсть: з одного боку, духовнiсть кличе подалi вiд свiтського в духовний Космос, до Бога. З iншого боку, iдеї любовi до ближнього, спасiння всiх людей вiд грiховностi i духовного проводу їх в царство вiчної благодатi, змушує їх ставати мирськими: служити соцiуму та/або суперсоцiуму...

155

Уявiть собi вимушений вечiрнiй раут художника зара-ди дружини... Якесь безглузде спiлкування... пафос тостiв... алкоголь до одурiння... втома... але десь жеврiє втiха вiд того, що завтра вiн вирветься на пленер i намалює чудову картину весняної повенi...

У суто соцумальних -- свої труднощi. їм важко без людей довкола, без телевiзора, без базiкання з приятелями за горнятком кави... Вони почуваються чужими й не-потрiбними природi... їх особливо боляче жалять комарi, кусають зловреднi ґедзi й мухи... ("Скрiзь якiсь непролазнi хащi... якiсь засмоктуючi болота... кропива жалюча вище голови... жаби (i напевне скрiзь кишить змiями!... Жах!!!) -- дорога на картi зображена чортзна як... весь цей похiд безглуздий як сто пудiв диму вiд цього смердячого вогню... вночi буде холоднеча i обов'язково дощ... а намет благенький i тiсний (нiяких тобi простирадл!!)... Нi, бiльше мене бульдозером нiхто з дому не витягне... Ну й дурепа я!... Ось, нарештi, дорога, асфальт, лiнiя електро-передач, транспорт. Ура! -- здихалася нарештi цього по-ходу... У мене ж є гiтара!!").

Зрозумiло, що в глибинi душi вони почуваються не-повноцiнними на природi i в контактах з рiзними ти-пами з бiологiчною складовою... Наприклад, з духовно-бiологiчними, якi з природою на ти. Навiть краще нiж суто бiологiчнi, бо цi останнi мають тiльки безпосередню спiлку з природою, але не мають ще безмежного свiту Природи як духовної цiнностi. Тому не здатнi так гостро i сильно переживати її Красу i Гармонiю. Але соцумальнi не дуже хотiли б бути духовно-бiологiчними через вiдсутнiсть (вiдносну, звичайно) у них соцумальної ком-поненти, товаристськостi. Значно бiльше вони хотiли б бути соцумально-бiологiчними. Цi останнi не гiрше ду-ховно-бiологiчних почуваються на Природi, хоч i по iншому щодо змiсту. Природа для них гарна тiльки в доброму товариствi. А самому або з кимось неприєм-ним -- нi. "Яка там краса природи, коли нiкому її по-казати i нi з ким подiлитися. Ну, в крайньому разi нароблю кольорових слайдiв, а коли приїду додому, все всiм покажу й докладно розповiм. Почну ось з цього кадра... Скажу так...". I соцумальний-бiологiчний може кiлька мiсяцiв показувати слайди приятелям i знайомим i творити мiф про свою останню мандрiвку, скажiмо, в Пiвденну Африку.

156

Бiо-соцумальним з природою добре. Однак їм стає неприємно в ситуацiях тiсного контакту з духовними. (Та й будь-яким iншим типом з духовною компонентою)... їх, наприклад, гризуть заздрощi до духовних, якi, вiдчувається, люди порiвняно вищого з ними ґатунку. Хоч би тому, що живуть в неприступному для бiосоцумальних свiтi духовностi (i соцумальних та бiологiчних також гризе неприступне!). До нього нерiдко приходить спасенна iдея, що духовнi "ненормальнi" або що вони "паразити", яких було б, може, непогано видушити, як блiх... "Сiль землi -- це ми!"

Але серед "недуховних" бувають i такi, яким просто жаль духовних: через те, що тi задарма носяться iз своїми iдеями, на якi не проживеш... через те, що мучаться в пошуках якогось вищого сенсу життя... через те, що погано влашто-ванi. .. через те, що кволi фiзично... через те, що по-дурному розумiють своє добро... через те, що блаженнi... Але хто кого мусить жалiти ?!

Суто соцумальний теж заздрить (хоч iнодi й спiвчуває) духовному. Його втiшає те, що, напевне, таких, як вiн, переважна бiльшiсть... "Ага, духовнi (власне, духовно-бiологiчнi) пiднiмають шум на всю планету, що людство своєю нечистою iндустрiєю та технологiєю, своїми вiдхо-дами споживання так спаскудило планету, що скоро всiм нам прийде каюк -- i без всякої термоядерної... Ну, що ж: поговоримо про природу. Справдi, чому нiчого не робить-ся для охорони середовища, для чистоти повiтря, для гарантiї комфортностi нашого буття? Так не повинно бути далi! Ось вiзьмемо й не проголосуємо!.."

Що стосується духовних, то хоч їм найтяжче живеться, але здорово втiшає почуття своєї вищостi. Гiдностi. Але головне -- наявнiсть в життi великого сенсу, як, напри-клад, у релiгiйних. Тому духовнi мають серйознi пiдстави як зневажати, так i жалiти всiх тих, хто не досяг їхнiх висот. Проте часом вони стають перед фактом iснування людей, якi не менш духовнi, нiж вони самi, i водночас прекрасно почуваються в соцiумi, або на Природi, або i там, i там. То хiба, якщо подумати, не краще бути рiзноманiтнiшим, повнокровнiшим, багатшим? Кожен, хто добре подумає, справдi дiйде до подiбного висновку.

Але й без особливих роздумiв, а просто iнтуїтивно i навiть iнстинктивно всi шукають додаткову точку опори: "чистi" типи (яких в даному контекстi зручно називати

157

"однопалими") шукають хоча б ще одну точку опори. Так, суто соцумальнi прагнуть стати також духовними або "скисають" в напрямi бiологiчностi. Iнакше кажучи, як пiдйом, так i спуск соцумального робить його "двопалим". В свою чергу всi "двопалi" прагнуть стати "трьохпалими", тобто унiверсумальними. Одне слово, кожен тип прагне позбавитися своєї Природної обмеженостi, свого фунда-ментального комплексу неповноцiнностi. Це означає, що кожен прагне рухатися по сходах в напрямку унiверсумального типу. Психiчно, це означає прагнення досягти кращого самопочуття щодо своєї стiйкостi, повнокров-ностi, повноцiнностi... Можна все це виразити в термiнах полiпшення адаптацiї...

Найкраще, здається, унiверсумальним: у них три точки опори водночас. Зате у них виникає проблема себевтiлення. Спробуйте реалiзуватися повноцiнно водно-час на трьох рiвнях, коли життя таке коротке i так мало засобiв, коли ця проклята професiоналiзацiя, коли тиснуть рiзнi соцумальнi й суперсоцумальнi обов'язки, коли не вистачає на все сил!!!

"Легко" тiльки тим, в кого є достатня Воля й по-слiдовнiсть у створеннi своєї долi. Бiда людини (i наше загальне щастя), що вона майже завжди ставить завдання на межi своїх можливостей... Так що унiверсумальнi про-сто внутрiшньо мусять втiлювати свої "трьохпалi" по-тенцiї. Тим бiльш, що це в їхнiх адаптивних iнтересах: дужча та особа, яка має бiльше пiдпор. Унiверсумальний -- найсильнiший як тип. Вiн, як трьохпалий, найлег-ше адаптується в широкому дiапазонi умов iснування. А при потребi, ну хоча б заради психiчного перепочинку, задля розваги, така особистiсть може легко перейти в будь-яку iншу роль (="тип*!) -- може навiть стати "нелю-дом". Звичайно, довге перебування в якомусь одному станi, наприклад, в "тваринному" (бiологiчному, "анiму- сi") нагнiтає для неї дискомфорт. Але коли в мiру -- сприймається як перепочинок. Бо для унiверсумального легше бути "двопалим" i, тим бiльше, "однопалим", нiж в своєму власному "нормальному" станi. Однак найлiпше бути самим собою...

"Двопалi", в свою чергу, дужчi (повнокровнiшi) "одно-палих", бо мають двi точки опори. В своїй потенцiї вони можуть користуватися будь-якою однiєю з них. (I може бути щось подiбне до того, як пiвень стоїть по черзi на

158

однiй нозi, доки зiгрiває iншу). Дiапазон можливостей "двопалих" дорiвнює двом проти семи в унiверсумальних типiв...

А найслабша позицiя в "однопалих": один проти двох у "двопалих" i проти семи в унiверсумальних. Тому, щоб вистояти, навiть "нелюди" (бiологiчнi) шукають i створю-ють свiй мiкросоцiум. Це може бути навiть злодiйська ватага. Щоправда, ватаги бiологiчних нестiйкi (за винят-ком сiмейних, де утримує кревний зв'язок). їх утримує разом спiльний зовнiшнiй iнтерес, а не внутрiшнi мiжособовi почуття... Так, тi ж самi злодiйськi чи бандитськi ватаги легко розколюються, як тiльки iнтереси починають трохи розбiгатися мiж окремими ватагами... (Я маю тут на увазi лише бiологiчних, а не бiо-соцумальних. Цi останнi можуть досягати високого ступеня iнтеграцiї).

Всi "несоцумальнi" (бiологiчнi, духовнi i бiодуховнi) схильнi жити за принципом: "Мiй дiм -- моя фортеця!". А бiологiчним до того ж iмпонує погляд, що "людина людинi -- ворог!"... Очевидно, що принципи вiдповiдають напрямку сили, а не слабкостi. I треба сказати, що кожен тип має як свою слабку, так i сильну сторону. В чому, наприклад, сильна сторона однопалих? Загалом, в кон-центрацiї сили Єства. (Це поняття буде розглянуте пiзнiш). А конкретно, в кожного своя перевага.

Соцумальнi сильнi своїм колективiзмом, розумiнням душевного життя i iнтересiв iнших людей. Вони прагнуть порятунку в тiсному об'єднаннi з iншими людьми, в авторитетi громадської думки, у "зв'язках", в налагод-женнi корисних стосункiв з "потрiбними людьми" або просто iз симпатичними заради приятельства... їхня сила в знаннi законiв людських стосункiв, в гнучкiй манiпуляцiї почуттями iнших людей на свою користь... Однак, внаслiдок того, що вони слабко вiдмежованi (майже злитi) iз соцумом, у них, як правило, слабка iндивiдуальнiсть. Така платня за силу, яка почерпується не в самому собi, а по нитцi з миру людського... Це єдиний тип однопалих, який може з успiхом замкнутися в межах свого рiвня Природи -- але тiльки до того часу, коли є хтось поруч... Бо найстрашнiша їм самотнiсть. Горе не мати друзiв, жити без дружини, залишитися одному в старостi! Особливо, коли ти жiнка...

Духовнi ж навпаки -- почуваються сильними на-одинцi, тiкають в самоту, в споглядання величi

159

безмежного Космосу, в iндивiдуальну Творчiсть... незалежно вiд її користi для iнших i для себе сьогоднi... Головне -- вiчнiсть... Вони знаходять втiху в книжках, в духовнiй любовi до всього людства або до унiверсального Духу, частку вогню якого почувають в своєму Єствi... Свою слабкiсть в якостi "однопалих", особливо свою соцумальну слабкiсть, вони компенсують сильною iндивiду-альною волею i гартом, що цементується постановкою значних творчих цiлей i/або боротьбою... Духовним потрiбна найбiльша сила волi. I вона у них є, бо як же iнакше стати духовним? Як же iнакше можна пiти на значнi себепожертви? Звiдки ж тодi вiзьметься мужнiсть бути Iндивiдуальнiстю?! Сильна iндивiдуальна воля i мужнiсть -- то є велич Духу!

Воля потрiбна також у зв'язку iз слабкою захищенiстю вiд соцiуму, щоб витримувати його удари... Духовних надто часто б'ють ногами i нижче пояса... Мучать адмiнiстрато-ри i бюрократи... Знущаються сусiди... Але, наприклад, захищає церква. Так що, окрiм внутрiшнiх мотивiв, ду-ховнi особистостi мають серйознi зовнiшнi причини, щоб стати релiгiйними... (До речi, дуже популярна у нас думка, що релiгiйними стають вiд слабкостi... Але ж це лише один бiк медалi: релiгiйними стають також внаслiдок власної духовної сили!).

Проте, як всякi "несоцумальнi", однопалi духовнi ("ду- хуси" -- ось ще один синонiм!) соцумально слабкi, адап-тивно слабкi, тому мають схильнiсть до створення езо-теричних груп -- своєрiдних духовних понадсоцумiв... з певними iнтересами. Це можуть бути общини подiбнi до монастирiв, це може бути релiгiйна секта, яка не визнається нi соцiумом, нi суперсоцумом, це може бути езотерична спiлка осiб, що зайнятi використанням окультних сил... це може бути масонська ложа... В уся-ких подiбних випадках духуси стають немовби двопали-ми. I проте залишаються "асоцумальними" в тому розумiннi, що перебувають понад соцумальним морем суєти...

Соцумальнi, будучи тiсно об'єднаними мiж собою, iнтуїтивно прагнуть поєднання з духусами, -- щоб спожи-вати повнiше вершки духовної культури, перетворюючи її на "масову культуру"... I тим самим пiдвищити власнi потенцiї, свiй внутрiшнiй i зовнiшнiй престиж. Це з одно-го боку. З iншого боку, соцумальних особливо приваблю-ють

160

духовно-бiологiчнi, -- щоб через них знайти свiй сенс в Природi i шлях до неї, тобто до нових способiв її споживання -- нехай навiть "дикунських". Так виникає туризм... Це часто спотворена фiгура любителя природи i мандрiвника...

Але причому всi цi мої мiркування до поставлених спочатку проблем iснування типiв? Кожен тип має свої переваги i свою головну силу. Тому i iснує в натурi. Причому головна iстина в тому, що всi (внаслiдок непо-вноти адаптацiї) прагнуть стати унiверсумальними, хоча й не кожен це пiдозрює свiдомо. Бо тiльки вони цiлком адаптованi i досить багатi природно, щоб стати зразком прагнень. Тiльки вони не мають очевидних слабкостей як тип. Зокрема, унiверсумальнiй особистостi не страшно бути самотньою... i їй легко живеться в будь-якому соцiумi. Але чим бiльш рiзноманiтний цей останнiй "по вертикалi", тим повнокровнiше i цiкавiше його життя... В разi значної сили Єства унiверсумальний має всi шанси досягти iде-альної гармонiї тiла, духу i душi.

Ось чому iснує загальна тенденцiя до "двопалостi" i унiверсумальностi. I подiбнi прагнення втiлюються тою мiрою, якою їм сприяє iсторична епоха i конкретнi обста-вини певного часу i етносу... Всi типи Природи iснують сьогоднi. В цьому можна переконатися емпiрично. Почну iз своєї Принцеси Смутку.

ПРИНЦЕСА СМУТКУ

(Iз листа автора вiд 25-го травня 1980 р.)

"Тебе, звичайно, цiкавить насамперед, хто ж така ти? До якого типу належиш?

Ти? Принцесо Смутку, Ви глибоко соцумальна iстота, бо в усiй своїй поведiнцi думаєте передусiм про те, що скажуть люди. (Я тому й написав Ви, бо твоя душа розпорошена мiж людей). I тому Ти така вразлива стосов-но того, що хтось може щось погане про Тебе подумати... I тому, не дивлячись на Твою горду i вперту натуру, Тобою можна досить легко управляти вiд iменi її величностi "громадської думки". А вона може зводитися до чогось сказаного всього-на-всього одним чоловiком... А коли це ще брат або мати, -- то пиши пропало...

11 6-1Ч.I

161

Про твою соцумальнiсть свiдчить також багато подiбних речей. Наприклад, осуд мого артистизму... Особливо Ти боялась, щоб я не показував свiй "театр" на людях, перед Твоїми батьками... "Боже мiй, -- ска-жеш Ти подумки, на цьому мiсцi гордо випрямивши свiй тонкий стан, -- як вiн смiє вiдмовляти менi в ду-ховностi!!? А ще казав, що любить мене!!? Нi, це не безумна любов!"

I справдi, в своїх гордощах Ти лiтаєш високо... духов-на... смертельно переживаєш вражене самолюбство -- Принцеса Ти по праву!.. I тому свiй власний, в глибинi душi матерiалiзм (меркантилiзм або просто практичнiсть майбутньої жiнки-дружини-господинi) викликає в Тебе внутрiшнє духовне заперечення -- осуд самої себе. Особ-ливо, коли Ти поруч з такими, як Твiй Ольч або я. Ти щедрiша вiд iнших... щоб показати їм i довести собi, що Ти "не така": не соцумальна, а духовна (не бидло, а аристократка, можеш ти мiркувати своєю мовою)... В гли-бинi душi Ти себе добре розумiєш, тому борешся з своїм матерiалiзмом (поки що борешся)... I це ще чiткiше вияв-ляє Твою соцумальнiсть, яка хотiла б злетiти вище, але заслабка... Пригадай, як колись Ти показувала маєток свого дiда, пишаючись, що Твiй рiд "був багатий"... Мене тодi це дуже вразило. Бо в цьому -- щира соцумальнiсть, а не духовнiсть..."

АНТ

Але завi що ж я кохаю Принцесу Смутку? Хiба я можу кохати дiвчину не духовного типу? Може, я сам бездухов-ний -- i тому таке можливо. Щоб позбавитися суб'єктив-ної себеоцiнки, я провiв кiлька бесiд iз психологiчно тонкими приятелями. Один з них -- Ант. Сам вiн "соцумальний" (i "педант" за класифiкацiєю Леонгарда). Спо-чатку я розповiв йому досить докладно про свою типо-логiю людських Природ... Перевiрив його на спiльних знайомих. Талановитий хлопець, одразу все розумiє. Все у наших оцiнках спiвпало! "Ну, гаразд, думаю, зали-шається ще провести його через очисний вогонь".

-- То як ти гадаєш, до якого типу належиш сам? -- запитав я його нарештi.

162

-- До соцумального, -- вiдповiв вiн з винуватим виг-лядом.

-- А де ж Твої духовнi поривання, якi призвели до нашого знайомства?

Ант: Заслабкий я... Боюся попасти у дурдом... Якось я осмiлився сказати собi: "Ти нiкчема! Куди ти лi-зеш?" -- i одразу з душi спав тягар, стало легше жити...

-- Виходить, ти скис -- i бачиш в цьому досягнення!? Ант: Здоров'я дорожче... Я не можу тратити стiльки психiчної енергiї...

-- Але ж тобi тiльки за 20! Невже ти не годен зрозумiти, що є речi дорожчi здоров'я, що звичайне життя нiчого не варте з високої точки зору -- з тої башти, на якiй ти вже перебував?

Ант: Глянути ще годен, а жити так не в силi...

-- Через це, певно, й заходиш до мене?

Ант: Так, я став для тебе чужим...

-- Ну, не буду сьогоднi тебе бiльше мучити... Да-вай тодi про мене... Скажи, який же тип, на твiй по-гляд, я?

Ант: Тут навряд чи може бути двi думки: ти "духовно- бiологiчний". ("Жаль, що я не роз'яснив йому вiдмiннiсть мiж духовно-бiологiчними i бiо-духовними", -- подумалося менi).

-- Але ж, якщо це правда, то я не можу збагнути, як я можу кохати одну соцумальну дiвчину? З iншого боку, це, може, тiльки на фонi твоєї рiзкої соцумальностi (Ант, все ж таки, скривився на цьому словi) i слабких iнших двох компонент у мене вирiзняються духовне i бiологiчне? Мiй аскетизм ти можеш прийня-ти за несоцумальнiсть... А то, може, просто iнтровертовнiсть або навмисна iзоляцiя заради працi... Так що я ставлю пiд сумнiв твою оцiнку (хоч i визнаю її певну рацiю). I найбiльше тому, що претендую на унiверсу- мальнiсть, бо як я мiг би створити дану типологiю i говорити при тому про обмеженiсть кожного типу, за винятком одного?! Як я взагалi взявся б за Трактат про кохання, який спрямований на соцiум i присвячений соцумальнiй особi!?

м*

163

Ант: Шляхи Господнi незвiданi: ти все можеш!

-- А тепер вiзьми до уваги такий суттєвий момент: всi мої приятелi, якщо хтось таким стає, вiдзначаються винятковою моральнiстю, а тобто i соцумальнiстю. Причому, мабуть, бiльше, нiж духовнiстю i при-роднiстю. Бiльше!

Ант: Це скорiше доводить твою слабку соцумальнiсть. Ти ж контактуєш не тiльки з подiбними собi, шукаєш не тiльки те, що є в тобi, а також того, чого в тобi нема, -- але ти десь до нього прагнеш. Так що "високу моральнiсть" i соцумальнiсть твоїх приятелiв можна пояснити як твою потребу компенсацiї в собi самому соцумального моменту... Я вже мовчу i про те, що з моральними взагалi приємно мати справу.

-- Доки вони не починають сподiватися вiд тебе всiляких обов'язкiв щодо себе...

Ант: Зрештою, не варто забувати про те, що твої приятелi (за винятком, мабуть, одного мене) насампе-ред духовнi... З iншими ти всерйоз нiколи не спiлкуєшся, а тiльки їх вивчаєш наче кроликiв. Най-краще ти розумiєшся саме з духовно-бiологiчними... Наприклад, з тими, з ким ти можеш залiзти в лiсi на високу дику черешню, їсти до одуру солодко-гiркуватi ягоди i вести запальнi дискусiї про великi проблеми, про сенс життя... (легко, проте, перескакуючи до теми черешень i всiляких жартiв)... Я за тобою добре набiгався i налазився по деревах... Теж хотiв стати таким, але кишка затонка... Учительський синочок за-лишився учительським синком. Нiчого, мене запрошу-ють до аспiрантури... i любить мене дехто...

-- Тлумачення можуть бути рiзнi. Але в цьому разi парадом логiки керую я! I як добрий керiвник мушу визнати твiй резон... Проте з однiєю суттєвою для мене поправкою: я бiо-духовний, а не духовно-бiологiчний. Бо установка на духовне втiлення переважає установку на природу i тiло. I шле одне: я в дорозi до унiверсумального. Та сила i цiлiснiсть, якi я вiдчуваю в собi i, напевне, майже всi люди -- серйознi пiдстави для оптимiзму. Те, що я жертвую коханням, сiм'єю i кар'єрою, те, що я веду майже цiлком аскетичне духовне (i природне!) життя, -- то чималою мiрою вимушене наявними обставинами. Воно може доповнитися третiм момен-том: громадською активнiстю (як тiльки в нiй настане

164

сенс). До речi, якось я з подивом переконався, що прекрасно можу почуватися обивателем: два мiсяцi жив звичайними буднями життя простих собi людей в Карпатах, робив усе, що робили вони, їв те, що їдять вони, спав так, як сплять вони... I менi те зовсiм не обридло. Просто почало гризти сумлiння, що мене чекають Великi Справи, а таке життя -- тiльки чудовий спочинок... Колись, може, коли заслужу перед собою, я його продовжу. А зараз -- це розкiш... Як бачиш, я не збираюся помирати вiд скромностi, -- закiнчив я, посмiхаючись.

Ант: О, нi! Тому й не станеш соцумальним. Хоч "дай Боже нашому телятцi вовка з'їсти!"

-- Як не стану, то принаймнi зiграю цю роль. I повiр -- не гiрше, нiж Рейган грає Президента! Головне ж, вчинки особи, а не думки. У мене це йтиме вiд iдеї бути унiверсумальним...

Iз листа до Принцеси Смутку

Якщо я бiо-духовний, а Ти соцумальна, то виходить так: чого не вистачає Тобi, те з лишком маю я. Природнiсть моя -- це вiчнi мандри, це життя на "пiднiжному кормi", це вовчий апетит, це "всенощнi" шашлики на природi, це безмежна органiчна єднiсть свого Єства з Природою, це любов до неї, це мої гострi чуття: зiр, як у сови, нюх, наче в собаки, передчуття погоди, немов у комахи, чуттєвiсть...

Про духовнiсть говорити не варто... Коли приятелi, або залюбленi жiнки кажуть: "Тобi Природа i Бог дали все! А чого не додали -- Ти створив сам!", -- то треба гадати, що пiд цим розумiється все ж таки унiверсумальнiсть. (Вони тут лише перебiльшують мою соцумальнiсть).

Зрозумiло, що всякi окремi зовнiшнi оцiнки досить вiдноснi. Щоб їх правильно розумiти, треба враховувати щоразу конкретний типаж "експерта". Ось, наприклад, уривок моєї бесiди з художником М. -- унiверсумальним емоцiоналом. ("Емоцiонал" -- це поки що новий термiн. Справа в тому, що Природою не все вичерпується. А отже, модель людини i мiй аналiз досi не повнi. М. -- той художник, який розповiдав про Геркулеса i жiнку).

Худ: Я не вiдчуваю, хто Ви є й що Ви є. Я вiдчуваю тiльки один Дух. Але ж я не винен, що Вам не вистачає

165

проникливостi. На слова Ви не реагуєте, а тiльки на емоцiї! А я не можу на Вашому емоцiйному фонi виявляти свої, оскiльки це просто Ваше соло. Така тема. Вам необхiдно виговоритись. I я просто слухаю iсторiї, якi мене мало хвилюють, але Ви весь в них занурений... Для мене ж все це не досить важливе -- майже все... Iнша справа, коли Ви про Красу i свою Любов до неї -- хiба Ви не бачите того ж самого в моїх очах?!

(Отже, М. вiдчував в менi тiльки Дух. Але коли увечерi я прочитав йому уривки своєї нової повiстi про речi, якi мене справдi хвилюють, -- вiн почав дивитися на мене iншими очима).

Куди рухаюся я -- те з лишком наявне в тобi: соцу- мальнiсть. В тобi я вiдчуваю втiлення нашої зболеної народної душi... Повертаюся лицем до народу... входжу в живий з ним зв'язок... В моїх мандрах мене цiкавить насамперед життя, людська душа... Я рухаюся до унiверсумальностi... I поки найслабше моє мiсце -- соцiум... Люди... стосунки з ними заважають менi працювати... Але це ж народ!.. Моя вразливiсть порiвняно з Твоєю захищена вiд людей двома потужними бар'єрами: духовнiстю i бiологiчнiстю (Духом i Природою!)... I взагалi -- силою... У Тебе ж як соцумальної особи є, проте, великий мiнус -- не вистачає любовi до людей (i до мене!)... Виходить, що можна бути цiлком соцумальним без любовi?! Це для мене вiдкриття.

ЕЙК I КНЯЗЬ

Чому Ейк гудить Князя за погане виконання сiмей-них обов'язкiв? Тому, що вiн духовно-соцумальний, а не духовний, як гадає про себе сам. I тiльки дуже висока тонкiсть, винятковi естетичнi те етичнi вимоги до людей i особливо до майбутньої дружини змушують його бути самотнiм. А Князь же -- духовний. I тiльки грається в соцумальнiсть, бо його духовнiсть виливається в тра-дицiйний потiк християнства. Отже, мусить одружува-тися i опiкуватися дружиною... Непорозумiння мiж ними, що iнодi виникають -- це непорозумiння мiж двома вiдмiнними типами (хоч i не рiзко вiдмiнними).

166

I я розумiю позiрну непослiдовнiсть Ейка, коли вiн як надто тонкий i прагнучий духовного спiлкування гудить Князя за те, що той не вiддається цiлком спiлкуванню, як ранiш, а думає, що його чекає дружина. Тут знову: оскiльки Князь суто духовний, то для нього спiлкування має невелику вагу: досить перекинутися парою слiв, вiдчути фiзично, порозумiтися... А ось обов'язок хрис-тиянина як людина iдеї вiн пам'ятає добре. (I зокрема, любити свою дружину!) I чим далi вiн вiд неї, тим краще пам'ятає...

Ейк... Тонкiсть, аристократизм, iнтелiгентнiсть, есте-тизм, страждання вiд грубого соцiуму -- ще не роблять людину суто духовною. Для цього йому не вистачає свiтог-лядної цiлiсностi: в якiй би були чiтко окресленi понадцiнностi i духовна мета життя. Вiн думає багато про свободу, але не хоче боротьби i творчостi. Для Ейка головне спiлкування, а не писання твору. Коли вiн почи-нає щось писати, його захлинають негативнi емоцiї абсур-ду. Йому краще читати когось iншого про те саме, що вiн мiг би написати -- бо це ж для нього спосiб спiлкування. В селi, наприклад, вiн спiлкується з природою: чистотою її повiтря, росою трави, досвiтнiм туманом над рiкою, серпанком понад лiсом -- усiм вiн любується. Спiлкується через книжку з Мартеном дю Гаром, спiлкується навiть з простими дядьками... А писати твiр самому? Який сенс? (Коли життя -- абсурд!)

То що ж це за тип? Духовно-соцумальний -- i на додачу аристократ, бо надто тонкий. I тому самотнiй... Вiн би служив людям (як iнтелiгент), якби чiтко знав яким i навiщо... Ейк у процесi становлення...

СКОВОРОДА

Для багатьох читачiв може бути нецiкавим (або недо-казовим), коли я змальовую образи своїх героїв. Тому корисно звертатися до загальновiдомого i класичного. Наприклад, який тип Сковорода? Немає сумнiву, що це класичний зразок духовностi. Його бунт проти церкви, проти соцiуму, зречення жiнки -- за звiльнення свого Духу вiд усяких кайданiв свiту мирського (тобто соцiуму i супер - соцiуму), окрiм тих, якi людина сприймає залюбки як своє покликання, що "спорiднене" з її натурою... Сковорода --

167

кобзар, спiвець суто духовного (етико-фiлософсько- релiгiйного) життя. Людину ("мiкрокосм") вiн поставив нарiвнi з Всесвiтом ("макрокосмом") i, певне, нарiвнi з Богом. Це доведення до логiчного кiнця iдеї величi духов-ної Iндивiдуальностi.

Далi менi хотiлося б розповiсти про духовнiсть Пас-каля. Але вiдкладу це до зручнiшого моменту (для iлю-страцiї спiввiдношення Природи i Натури). А тут знову спустимося на землю. Iснує кiлька факторiв ускладнення вияву справжнього типу особи. Так, на перший погляд, найлегше визначити соцумальних. Але досить звернути увагу на ефект змiщення акцентуацiї соцумального типу пiд впливом оточення або всього-на-всього однiєї особи. (Внаслiдок прагнення наслiдувати i подобатися). Напри-клад, пiд впливом духовного середовища соцумальний набуває духовної акцентуацiї або, iнакше, духовного за-барвлення (через навiювання i пристосування до Iндивiдуальностi). Гарний приклад Ант. Його здорово зачiпає критика соцумальних (власне, вiдношення його самого до цього розряду). Був дуже потiшений, коли я вiдмiтив, що вiн уже став духовно-соцумальним типом. "Ти багато чого мене навчив!" -- сказав вiн. (I справдi, в нього вiдчувається духовне збурення. Особливо у зв'яз-ку з рухом за українiзацiю. Сюди може включитися також i Ейк. Але коли рух затухне -- вони стануть збоку. Так чинять духовно-соцумальнi i соцумальнi. Бо їм потрiбен загальний рух, вiдчуття громади, а не само-тнього духовного творення незалежно вiд людей i кон-кретних умов).

Взагалi типи рiдко бувають самими собою. Вони нама-гаються маскуватися й тому грають i пiдiгрують. Так, мати Ейка, яка живе на iншiй квартирi, бiгає по людях, шукає його -- плаче, коли вiн десь пропадає, не тому, що її хвилює його доля. А щоб продемонструвати людям, що вона добра мати, переживає за сина, хоч i змiнила сiм'ю... В цьому разi гра не заперечує, а ще бiльше пiдкреслює її соцумальнiсть. (Можливо, маскується зайва доля бiологiчностi).

Хто ж кого прагне грати? Бiологiчнi практично завше пiдiгрують соцумальним. (Або самi об'єднуються в соцiуми мафiї). Самi по собi вони схильнi до фашизму, або утри-мати їх в розумних рамках гуртожитку можна тiльки пал-кою i страхом. (На чому й грають фашистськi режими,

168

захоплюючи владу). Хоч не варто забувати, що серед бiологiчних бувають генетично альтруїстичнi. Але цi, коли їм вистачає здiбностей засвоїти норми, пiднiмаються до рiвня соцумальних. Так що в колi бiологiчних можна спостерiгати альтруїстичних дебiлiв -- з одного боку, i духовних мiсiонерiв -- з iншого боку (релiгiя все-таки значно кращий спосiб органiзацiї життя, нiж фашизм). Сильнi, енергiйнi i розумнi бiологiчнi, пiдiгруючи соцiуму i суперсоцуму, утворюють свiй соцiум. Найбiльше таких сьогоднi серед бюрократiв...

В талановитому американському фiльмi "Амадеус" (Моцарт) образ Сальєрi є, по сутi, типом духовно-бiологiчного, що пiшов на конформiзм iз соцiумом i дав перемогти в собi "людинi-звiровi": твариннi заздрощi до генiя, негiдне супер-ництво, вiдсутнiсть духовної Гiдностi. I якщо там ще була гординя, то я не можу виступати проти неї. Оскiльки гординя духу -- важливий фактор становлення i утримання духовностi. "Я" веде своєрiдну боротьбу за свою Iндивiду-альнiсть.

Я хочу продовжити тему того, наскiльки не просто буває в життi визначити тип тої чи iншої людини. По- перше, вже названi мною пристосування i гра. По-друге, експерт може заплутатися концептуально, оскiльки будь-який релiгiйний чоловiк нагадує духовного. I хочеться вважати духовним кожного високоморального iнте-лiгента (i може, не тiльки iнтелiгента). Я сам мав чималi труднощi з Iвом. Спочатку прийняв його за суто духов-ного -- такий у нього пристрасний iдеалiзм. Згодом, помiтивши, яке велике значення вiн надає зв'язкам i соцiальному становищу, вiднiс його до соцумально-ду- ховних. Переконавшись же, що iдеалiзм Iва немає майже нiякого втiлення в його практичному життi, я зробив ще одну поправку -- духовно-соцумальний. Нарештi, за-уваживши, який великий культ у нього здоров'я, як вiн любить господарювати... маєток... що селянська праце-любнiсть i господарнiсть -- його iдеал дружини та щоб була дуже "мiцна баба!"... (лишив iнтелiгентну дружину тому, що виявилася нi в чому не така), я почав схиля-тися до унiверсумальностi, але проте дещо щербатої на кожному з рiвнiв.

Ось його стисла характеристика: високий, стрункий i мiцний чоловiк з мужнiм i водночас iнтелiгентним облич-чям. Свiтло-сива грива. Тонкий чоловiчий нiс. Гiднiсть.

169

Блакитнi очi випромiнюють силу i владнiсть. Голос спiвучо-чарiвний... враження вiд його бархатно-мужньої краси по-силюється особливою тактовнiстю, дипломатичнiстю i ґречнiстю. То є карпатський орел, який випадково опинився у мiстi. Жiнки закохуються одразу. Але справжня сила його не на рiвнинi, а в горах. Бо тут вiн виглядає трохи iграш-ковим з своїм пiдкресленим почуттям власної гiдностi, iз словесними зливами патрiотизму, що поєднується з бездiяльнiстю i страхом. Так, при такiй великiй волi (по сорок днiв голодує) цiлодобово може їхати стоячи в поїздi!), вiн чогось боїться i не дiє. Становище, зарплата, престиж виявляються вищими iдеалiзму *.

Мораль усього цього та, що для чiткого визначення типу Природи якогось конкретного чоловiка потрiб-но його дуже добре знати. I здається менi, що розробка унiверсальної анкети не дуже доцiльна, бо даватиме значнi похибки. Яка, наприклад, анкета може розкрити менi характер батькiвського почуття до своєї дитини. А це може бути важливим, коли знаєш. Бо у соцумального майже одразу пробуджується батькiвське почуття: вiн знає, що любити свою дитину -- абсолютна соцумапьна норма. I тому вiн навiть може хотiти i любити свою майбутню дитину ще до одруження i до пологiв дружини. (Один мiй знайомий журналiст три роки зби-рав значки для свого майбутнього сина). Бiологiчний же любить як своє "кревне", iнстинктивно та почуттям iндивiдуалiста i власника. Духовний любить тiльки по-середньо: як втiлення своїх iдеалiв, прагнень, вiри в своєму "природному" учневi. У бiосоцумальних поєдну-ється перше i друге. Вiн може втратити своє почуття, коли переконається, що його дитина -- не є спад-коємцем його духу, його Iндивiдуальностi. Сини духов-них -- їхнi учнi. Соцумальнi теж люблять своїх учнiв. Але у них то безпосереднiше i внаслiдково колективiзму, як зразка...

Жiнки iнтуїтивно вiдчувають проблему любовi у чо-ловiкiв. Тому майже всi пробуджують батькiвськi почуття

' До речi. Тбiлiський драматург К.Марджанiшвiлi дає блискучу iнтер-претацiю п'єси О.Афiногенова "Страх" (режисура М.Кучухiдзе). Головна iдея та, що людьми так само, як i кроликами, рухає насамперед iнстинкт страху (втрати опори, волi, життя). Звiдси i успiх "сталiнських iдей" i всього життя "порядку", закладеного на страховi суспiльства.

170

в такий спосiб: дають його чоловiку в руки i примовляють: "Дивися -- це твiй син! Ну, просто вилита копiя татуся!". I батько хоч сам нiчого такого не бачить, але починає приглядатися, дивуватися, перейматися ним мов частиною самого себе -- тiла, душi чи духу -- це все залежить вiд його конкретного типу. (Менi найбiльше сподобалася на виставцi американського фото у Києвi "Сiм'я". Там наче свята трiйця: мати, батько, немовлятко. Саме в цю мить "кворi" дала йому своє найдорожче. Вiн ще не знає до пуття, як його тримати. Лiе вже вiдчуває свою вiдповiдальнiсть перед цим крихiтним життям, яке вiн породив. Хоча б заради своєї коханої. Iнакше йому сором дивитися їй в очi, паплюжити її вiру в нього як в чоловiка, батька).

Радикальнiший спосiб зародження батькiвської лю-бовi -- прийняття пологiв у своєї власної дружини. Тодi батько теж "роженик".

Типи людської природи i класи. Це рiзнi речi. Було б дуже помилково плутати типи Природи з класами. В будь-якому класi може бути будь-який тип i не вiдчу-ватися, що вiн "не там". Характер типу мало залежить вiд вiдношення до знарядь виробництва i вiд типу дiяль-ностi (хоч це буває наслiдком). Хоча б тому, що критерiй не той. У всi епохи були всi типи Природи. А їх завжди бiльше, нiж класiв. Проте у нашу свiдомiсть настiльки в'ївся класовий подiл, образ класiв, що є певний резон звернутися до асоцiацiй. В даному разi нас цiкавить, який тип громади чи способу життя найбiльш асо-цiюється iз соцумальним типом? Селянин хоч буває й живе тiсною громадою, як це бувало в Українi до не-давнього часу, хоч i дотримується дуже ригористичної моралi, але вiн не може вiдiрватися вiд природи внаслiдок своєї працi i способу життя. I в цьому ро-зумiннi вiн менш обмежений, нiж значна частина су-часної мiської iнтелiгенцiї. I це ще не зовсiм зникло. Недарма селяни такi поетичнi -- не пiдозрюючи того самi -- в своїх казках, легендах, природному язичництвi, тотемiзмi, анiмiзмi -- i всьому такому. Вони, i насам-перед вони, створили вiчнi пiсеннi образи: "орел сизо-крилий", "сяючi очi", "жива вода", "дiвчина мила", "козак молоденький", "кiнь вороненький", "сокiл яс-ний", "кохана дiвчина", "червона калина", "солов'їнi лiта", "щирая мова", "срiбнеє вiдерце", "глибокий жаль", "тополi у полi", "кiнь на волi", -- i тисячi подiбних

171

коштовних камiнцiв (боюсь, що я далеко не найкращi зразки подав тут одразу). Серед них велика частка асоцiюється якраз iз картинами i явищами природи. На-приклад, "буйний вiтер", "блакитнiє небо", "сонячний спiв", "дуб зелененький", "вечiр тихенький". Одне слово, житель села як дитя природи не пiдходить за зразок суто соцумального типу. А тим бiльше не пiдходить фер-мер, якому найкраще пасує бiологiчний, або духовно- бiологiчний типи.

Найбiльше пiдходить як соцумапьний робiтник вели-кого мiста, який мешкає бiля свого заводу в робiтничому районi або просто в гуртожитку. Вiн вiдiрваний вiд при-роди i тiсно замкнений на свiй виробничий соцiум плюс телевiзор в якостi супер-псевдосоцiуму. Вiн вiдiрваний також вiд культури. Бiльшiсть свого часу вiн живе ко-лективним виробничим процесом... виробничими сто-сунками... I навiть дружить здебiльшого з тими, з ким його звела химерна доля на заводi чи фабрицi... Пiсля працi -- вiдпочити, побiльше i "покраще" споживати. Коли холостяк -- дiвчата i танцi та кiно. Коли одружений -- телевiзор i тахта... А найкраще -- добра чарочка iз своїми хлопцями... традицiї i мову забуто... Хiба що iнодi згадається якась гарна українська пiсня по п'янцi... "Важливо, що про мене думають у бригадi i в цеху... А то не дадуть нi жити, нi заробiтку... Треба декому поставить пляшку... майстру найперше..." -- подiбнi уривки найчастiше виникають в його свiдомостi. "Коли ж у бiса дiйде моя черга на квартиру!.. О, то баба моцна!.. Як би це її... Недотрогою прикидається... А добре всi знають, що майстер її "поїмєл"... То чому б i менi не?!"... "Ну, наше "Динамо" дає! -- пiвсезону без поразок. Європа тепер знає наших. Обов'язково будуть чемпiонами! -- таку його... Ех, жаль, що завтра рано вставати! Такого детектива не побачу!.. I чого те вовченя не хоче до школи ходити?! Вивчилося б, то, може, мало би якусь чистiшу роботу... А то дихаю днями пилюкою i газами... Але ж i сам таким був... "робоча династiя" полупається... Та Бог з ним -- бiльше зароблятиме... О, вже десята!., пора на бочок, а то завтра буду як... Хр-р-р-р-р..." "Ляж на бiк! -- штовхає його посеред ночi жiнка. -- А то хропеш як кнур!"

Робота йде весело з грубими жартами i матюками через слово... А слова -- суржик... "Якби ще заробiток був

172

нормальний -- ну, хоча б "пiв куска"... то можна було б жити. Хоч кажуть, що краще мати сто друзiв, нiж сто рублiв, але п'ятсот рублiв, певно, лучче... Може, податися кудись за довгим рубльом?.. Он нашi на ВАМ збирають-ся... Треба узнати та може й собi..."

Де може жити цей чоловiк? Уявiмо собi такий собi Кривий Рiг, який перебуває в поясi суцiльного гуркоту, вогню i диму... Але соцiум тут може розриватися через iзольованiсть людей в приватному життi. Так що мале робiтниче мiстечко, де всi разом працюють, живуть i один одного знають, бiльш характерне... Життя на виду, життя вкупi сприяє соцумальностi. Але втрата одвiчних традицiй -- вiдрив вiд землi, вiд села, культури i мови -- їх руйнує...

Соцiум загниває, коли вiн не пiдпертий природою i духом, коли в ньому вiдсутнi (або їх недостатнє число) бiологiчнi та духовнi типи. Першi несуть йому здоров'я. А другi -- культуру i сенс життя. Тому-то особливо по-гано, коли в такому мiстечку люди зовсiм не мають власної земельки, а природа бiдна: немає нi гiр, нi моря, нi рiчки, нi лiсу... Немає тiєї рiзноманiтностi, яка будить фантазiю... Немає тої краси, яка пiдносить людину вгору, до духу...

Але все це досить вiльнi асоцiацiї. Бо суть та, що класи i "природнi типи" -- це зовсiм рiзнi речi. Появ-люся я, наприклад, в тому ж Кривому Розi або в тому ж Днiпродзержинську -- i робiтники мене шануватимуть (якщо я навмисне не дертиму кирпу). Iснують тiльки передумови для заздрощiв внаслiдок самого статусу, але цього ще недосить, щоб заздрiсть стала обов'язковою... (Я пишу про заздрощi, тому що соцумальнi i люди нижчої культури схильнi до неї в силу очевидної нерiвностi. Неприємно, коли хтось стоїть вище тебе. Особливо, коли вiн тобою гордує). Так само й з iншими характерними почуттями одного типу до iншого. Тим бiльше, що в тому ж "обивательскому", по iдеї, середо-вищi можуть породжуватися чудовi поети або художники i навiть дипломати. Головне, що людина така складна iстота, що здатна на однi й тi ж умови життя реагувати дiаметрально протилежним чином. Так, син професора, у якого чудова домашня бiблiотека, нiяк не хоче навча-тися, а син робiтника всiма силами може рватися "до свiтла"...

173

Характерний був у мене випадок. Запросили якось мене за Москву в одне мiстечко суто академiчної iнтелiгенцiї, яке за двадцять рокiв свого iснування настiльки прогнило, настiльки стало обивательським, що його необхiдно було спасати вiд повної деградацiї... З цього приводу був влаштований "мозковий штурм", який тiльки те й показав, наскiльки проблема була без-надiйною... Звiдси видно, що iнтелiгент може не меншою мiрою бути соцумальним, нiж робiтник, якщо його поста-вили в певнi "виробничi умови". Вiдомо взагалi, яка велика загроза виродження iснує для iнтелiгента, почи-наючи з третього поколiння... Проте не будемо поспiшати з висновком, що соцумальний тип тотожний поняттю обивателя... Просто проглядається багато спiльного... Прекрасну духовну людину не хочеться називати обивателем *. В даному разi це слово набуває особистого -- багатозначного смислу... Важливо, що тип складає не тiльки Природа. Тому тим бiльше аналогiя розглянутих типiв з соцiальними класами (основа яких економiчна, а не фундаментально онтологiчна!) не проходить.

Далi пропоную розглянутий другий фундаментальний зрiз особистостi -- її Натуру.

НАУКА ПРО ВЛАДУ

У великому знаннi -- велика скорбота. (Незалежно вiд Еклiзiаста)

Нутро людське можна виразити одним реченням -- воля до життя.

Передусiм це видно iз могутнього iнстинкту i прагнен-ня жити i вижити. Iз свiдомого та пiдсвiдомого страху за свiй живiт i за "Я-свiт".

Чого ж людина найбiльше боїться? Вищих природних i надприродних сил, втрати здоров'я, слiпого нещасливого випадку, соцiуму, державної машини i державних законiв, неволi. А десь в глибинi -- пекельний жах смертi. На цьому стресi i на цьому жасi тримається усякий гнiт i проростає

' Про обивателiв вже писалося i буде шле продовжено в окремому параграфi "Хто такi обивателi i типи обивателiв".

174

та чи iнша форма фашизму*. В людинi закладений приро-дою iнстинкт себезбереження, який переростає у свiдомi форми самоохорони.

Себеохорона. Воля до життя виразно проглядається в прагненнi людини бути захищеною. Iснують рiзнi за-соби себезахисту. Захищається особа як безпосередньо -- самозахист, так i посередньо -- через своїх ближнiх, соцiальнi установи та закони. Причому, чим слабша особа i чим глибше вона проникається iнтуїцiєю жаху смертi, тим бiльшого захисту вона потребує. Так, жiнка слабша вiд чоловiка, тому бiльше потребує захисту. I найперше -- вiд свого чоловiка. Екзистенцiальна особа перебуває ближче до мороку смертi, тому їй потрiбне таке велике почуття захищеностi, яке дорiвнювало б її жаху смертi...

Найелементарнiша й найочевиднiша форма захис-ту -- оберiгання свого тiла. Ми їмо, п'ємо й одягаємося передусiм задля цього, а не для насолоди, яка є супро-воджуючим фактором. Порiвняно з цим iснують знач-но багатоманiтнiшi й прихованiшi форми захисту свого "Я-свiту".

Спробуйте поспiлкуватися, наприклад, з будь-яким справжнiм художником. Вiн обов'язково переконаний, що малювання -- головне дiло на свiтi. Але це добре можна збагнути як спосiб захисту "Я-свiту" шляхом рек-лами своєї творчостi i всiєї дiяльностi. (Позитивний мо-мент тут той, що Iндивiдуальнiсть змiцнює свою гiднiсть). Обов'язково доходить до своєрiдного па-трiотизму. Менi в цьому доводиться постiйно переко-нуватися, ведучи бесiди з художниками, поетами та iн. про творчiсть їхнiх колег. Наприклад, щодо особливо популярної фiгури на небосхилi українського живопису Iвана Марчука можна почути майже тiльки суворi суд-ження типу "декоратор". Але навiть називаючи Марчука декоратором, художник, оповiдаючи комусь про сьо-годнiшнi художнi виставки, обов'язково вкаже i на вис-авку

* В п'єсi О.Афiногенова "Страх", яка була написана на початку 30-х рокiв i ставиться тепер грузинським театром iм. К. Марджаншiвiлi пере-конливо показується, що майже всi втрачають людську подобу в атмо-сферi загального страху. Отже, воля до життя дужча вiд прагнення мати людське обличчя, гiднiсть. Коли становиться питання ребром -- негiдне життя чи вiдсутнiсть всякого життя, тiльки духовнi Одиницi здатнi стати на смертний бiй.

175

Iвана, якщо вона десь є. (Його прихильники за-стосовують часом мало не партизанськi методи, щоб по-знайомити з його творчiстю людей: не член спiлки ху-дожникiв i надто талановитий, щоб дати дорогу офiцiйно)*. Психологiя тут така. Спочатку, критикуючи Марчука, його колеги захищають свiй iндивiдуальний "Я-свiт": явно чи неявно стаючи в позу кращого май-стра. А потiм, iнформуючи про виставку того ж самого "декоратора" та "сентименталiста, що засмiчує свої кар-тини зайвими деталями", вони починають захищати ширший свiт всiєї галузi свого буття ("Я-соцум"). Там iснують всiлякi "партачi", "ремiсники" i навiть зовсiм "негiдники". Але об'єктивно сама галузь їхньої дiяль-ностi благородна, виняткова. Тож нехай чоловiк пiде на виставку конкурента -- аби тiльки вiн залишився у свiтi малярства.

Подiбну операцiю експансiї здiйснюють не тiльки кожен зокрема, не тiльки полiтики, не тiльки держави, але й всi галузi життя i культури. Йде велике змагання iндивiдiв, соцумов, суперсоцумiв, нацiй i держав. Всiх перемагають сьогоднi технократи. Перебираючи мiру, по-рушують загальну суспiльну гармонiю мiж людиною i природою. I всiм тим, зрештою, пiдрiзають сук, на якому сидять самi... Екологiчна катастрофа -- тiльки один з наслiдкiв дiяльностi технократiї... Технократи схопили свiт залiзними обценьками.

Але, незважаючи на всi негативнi наслiдки цього, їх можна зрозумiти через Нутро. Бо мертва хватка за "Я-свiт" (що включає i "Я-соцум") властива кожному. То є фор-ма себезахисту, охорони головних цiнностей власного "Я-свiту", способу i сенсу свого iснування. Недарма, втра-та частини "Я-свiту" супроводжується негативною реак-цiєю i боротьбою за його збереження або повернення. Буває з цього приводу гнiв, агресiя i помста. Припустимо, з якимось хлопцем кокетувала приємна йому знайома дiвчина. I вiн "прописав" її у своєму "Я-свiтi": звик

'Текст писаний в 1980-1981 рр. В мене немає бажання вилучати сьогоднi такi характернi ознаки нашої Iсторiї. Тим бiльше, що сьо-годнiшня ситуацiя здається нехарактерною, перехiдною, випадковою... 1 дай тiльки Боже, щоб я помилявся!.. До речi, Iван Марчук i зараз не член спiлки. А мiж тим, здається, завоював перший приз на виставцi в СI1IА шле десь в семидесятих роках.

176

вважати її своєю, у власнiй "волi". Але тут її хтось засватав або просто почав -- не без деякого успiху -- упадати. Тодi почуття нашого героя збуряться. Вiн може навiть всерйоз закохатися i одружитися на нiй. В народi давно помiчено: "найкраща дiвка засватана".

Захист "Я-свiту" є також основою консерватизму. Майже кожен чинить опiр, коли вiн зустрiчається з новим i широким свiтом, якого не годен поглинути чи засвоїти, але який здатен поглинути його самого i зро-бити безглуздим i архаїчним. Це страх великих го-ризонтiв i перебудови звичного i затишного вузького "Я-свiту". Тому нищать революцiонерiв духу! Тому Генiї так рiдко виживають!

Позитивне в цьому те, що зберiгаються гарнi тра-дицiї, неперервнiсть Iсторiї. Позитивним також є те, що все нове повинне довести свою життєздатнiсть в бо-ротьбi iз старим, а не просто падати людям на голови каменем з неба...

Охорона нових зв'язкiв i знайомих -- теж прихована форма себезахисту. Особливо, коли є якiсь натяки на новi можливостi. Ми прагнемо мiцно утримувати все ранiше здобуте i, по можливостi, засвоїти i зберегти нове. Тому та чи iнша форма приватної власностi -- первiсна людська потреба. Бо все це є захист. Найвитонченiшої форми вiн набуває у вiдповiднiй iдеологiї. Iдеолог вiдчуває, що най-краща оборона -- наступ.

Ор (колезi)-. Я в принципi проти ваших груп психорегуляцiї для широкого населення. Сни, iлюзiї, медитацiї замiсть дiяльностi -- то варто лише справдi деяким хворим одиницям, але ж не всiм. Люди повиннi дiяти, боротися, повнокровно жити! Колега: Дiяльнiсть?.. Знаємо ми це. То якраз втеча вiд життя. (Мовляв, справжнє життя тiльки в його псих, групах). Тобi теж не завадило б до нас походити. ("Яке нахабство!" -- подумав собi Орест).

Конформiзм. Через призму "волi до життя" можна збагнути таке поширене явище, як конформiзм. Нагадаю, що кожен тою чи iншою мiрою соцумальний. Одним же з головних атрибутiв соцумальностi є саме таке огидне духовним iндивiдуальностям явище як пристосовництво. Однак вiд того нiкуди не подiтися. Це треба розумiти як один iз головних засобiв "схрону" "Я-свiту". Причому рiзний характер пристосовництва свiдчить, що "Я-свiт" особи не однаково важливий у всiх його частинах i еле-

12 6-19.1

177

ментах. Iснує, так би мовити, непорушний "центр", i є своєрiдна "периферiя". Подiбно до того, як в нашому гарнiтурi iснують дуже нам цiннi i улюбленi речi, а є бiльш-менш байдужi. Пристосовуючись до iншої особи ("сильнiшого кореню", як мiг би сказати буддист) чи до соцiуму з його загальною мораллю, iндивiд жертвує друго-рядним, "периферiйним" в його "Я-свiтi" заради збере-ження основного. Це себезбереження цiною втрати. При-чому втрати бувають такими значними, що те, що залишається вiд особи, не можна назвати нi особистiстю, нi iндивiдуальнiстю. Воля до життя в такому разi дуже нагадує безвiлля. Iснує просто собi обиватель, якому го-ловне влаштуватися, вижити фiзично i наплодити собi подiбних... А хто не такий, хто гордий -- викликає за-здрощi, ненависть i помсту. Друге дiло, коли вiн "добрий" i бере обивателiв пiд своє орлине крило. Однак то є шлях, який часто обертає гуманiзм в свою протилежнiсть. Дай безликому абсолютну владу -- i вiн всiх i вся зробить безликими!

До речi сказати, особи духовнi i талановитi найменш конформнi i найзапеклiше тримаються свого "Я-свiту" (Талант без духовностi стає звичайнiсiньким пристосуван-цем, кон'юнктурником). Спробуйте надто критично оцiнити творчiсть свого друга. Це найкоротший спосiб його втратити. Орест, наприклад, недолюблює дипломатiї, хоча досконало володiє цим мистецтвом. Вiн гадає, що гiрка, але конструктивна критика значно кориснiша со-лодкої хвали. Але рiдко хто витримує подiбну допомогу! Отож i Орестовi непотрiбнi такi приятелi, з якими немож-ливо бути самим собою.

Зате пiдлабузники на цьому полi збирають багатi врожаї. Нерiдко досить одного захоплення чиєюсь творчiстю, щоб ввiйти в коло його довiрених приятелiв...

I тому так часто буває, що якась посереднiсть стає фаво-ритом Генiя. А скiльки з них одружуються на посереднiй! А потiм все життя мучаться вiд того, що дружина його не поцiновує, забирає дорогий час i постiйно змушує йти на компромiси та шукати пiдробiтку. Вiн прагне на крилах творчостi пiднятися в небо, а вона каменем висить у нього на ногах i тягне до землi. Мораль звiдси така: чим дужчим почуваєшся духовно i чим бiльший маєш талант, тим прискiпливiше маєш обирати собi дружину -- таку, яка б справдi подiляла твої понадцiнностi, а не просто жадала

178

затишно влаштуватися, або ж не одружуйся зовсiм.

(Однак не забувай, що подiбного роду людей повинно бути якнайбiльше).

Зауваживши успiх пiдлабузникiв, я торкнувся, певно, найяскравiшого виразу волi до життя, це --

СЕБЕЛЮБСТВО

Яким би очевидним не було чиєсь лице i тiло, а все ж вiн їх любить. Любить навiть тодi, коли добре усвiдомлює цю неприємну iстину. Бо якою б не була його зовнiшнiсть, його тiло, а все ж вони його власнi i йому служать фундаментальним засобом для життя i мають якесь своє лице. I з їхньою смертю настане i смерть його свiдомостi, його "Я" i всього його свiту. Менi щось зовсiм не прига-дується випадку, щоб хтось кiнчав самогубством тому, що негарний. Iнша рiч -- через те, що не люблять, через нещасливе кохання. (I то це належить переважно минулiй iсторiї).

Егоцентризм, егоїзм, нарцисизм -- досить звичайнi явища. Настiльки, що навiть релiгiя "любовi до ближньо-го" змушена визнати це за очевиднiсть. Бiльше того, виявляється, що без любовi до самого себе не може бути любовi й до свого ближнього. Центр же любовi в самому собi. Однак вона поширюється на весь свiт особи. Скажiмо, на дитину, на дружину, на майно, на домашню тварину -- i на все зроблене своїми руками або створене своєю уявою*.

Через себелюбство ми схильнi найбiльше любити того свого ближнього, хто любить нас. Тому прихильнiсть до пiдлиз властива всiм. Тiльки що однi тоншi й вимогливiшi щодо мистецтва пiдлабузництва, а iншi грубшi. Так що одного бажання ввiйти в довiр'я мало. Потрiбно ще вмiти. Наприклад, видавати чужi погляди, цiнностi i свiтогляд як свої власнi установки й переконання. З цiєю метою необхiдно проникнутися чужим "Я-свiтом" i вмiти його зiграти. Знати, яка вiд того користь. Так, в нашiй автори-

* У духовних "Я-свiт" такий широкий, що центр його може змiсти-тися. Наприклад, коли Бог i Вiра стають дорожчими власного життя. I бiльшiсть людей можуть це сприймати як патологiю. Однак конструкт "Я-свiту" дає змогу збагнути подiбнi явища як духовну норму.

12*

179

тарнiй за своєю суттю науцi найделiкатнiша форма "спiвавторства" з шефом -- коли з ним разом "задумують" i "обговорюють" iдеї спiльного дослiдження, яке насправдi вже давно здiйснене й письмово оформлене пiдшефним пiдлизою. Обидва втрачають на гiдностi. Шеф, розумiючи, що йому iнтелiгентно пiдсовують хабаря, але не подаючи виду заради престижної публiкацiї. А пiдлабузник шле бiльше. Бо шеф може й не знати, що його "охмуряють", а молодший спiвавтор не має в тому нiякого сумнiву. Проте продає свою душу чортовi заради лiпшого пристосу-вання...

Оскiльки це явище загальне, то ми маємо те, що маємо: деградацiю кодексу наукової честi, перетворення вченого - iнтелiгента у вузькоутилiтарного "спецiалiста". А вза-галi -- дегуманiзацiю науки*.

Чому таке трапилося? Бо здiбний науковець, ставши в науцi "начальником", мусить займатися управлiнням i постiйно функцiонувати на рiзних радах та "заходах" (переважно непотрiбних), так що не залишається часу на науковi студiї i втрачається квалiфiкацiя. Однак го-ловним критерiєм його авторитету вченого полишається кiлькiсть (кiлькiсть у нас навiть в науцi важливiша якостi) i якiсть публiкацiй... Отже, вiн змушений йти на компромiс i пригортати пiдлиз... А пiдлабузник вбачає в цьому надiйний засiб "вибитися в люди" i закрiпитися. А потiм в свою чергу "збирати врожаї", що вирощенi iншими. При цьому характерно, що чим менш обдаро-ваний "начальник", тим бiльша й грубiша експлуатацiя, тим бiльше палок ставиться в колеса талантам, тим суворiше цих останнiх змушують вибирати, "бути чи не бути": платити "оброк" своїми творами чи сидiти на самому днi з мiнiмальною оплатою i постiйним ризиком пiдпасти пiд "скорочення штатiв"... Начальству потрiбнi не таланти, а раби. Iнститут нi з ким не конкурує, а iснує на державнiй дотацiї. Головне -- бути вгодним вишестоячим... Публiкацiї Iнституту (скажiмо, Iнституту суспiльних наук АН УРСР у Львовi) гарантованi планом центрального академiчного видавництва -- незалежно вiд

* Як було вже почасти показано i буде продовжено далi, явище дегуманiзацiї сучасної науки має причину далеко не тiльки в цьому. Але i в цьому також!

180

якостi публiкацiй-рукописiв. Головне, щоб усе було зовнi пристойно оформлене. (Попередня заявка до плану, ре-комендацiя Вченої Ради iнституту, позитивнi рецензiї -- i все таке). А те, що дирекцiя вимете всi таланти вiником, щоб не заважали спокiйно працювати, i може розiгнати щойно народжену нову школу, припусти-мо, психолiнгвiстики, так то "дiло хазяйське". В госпо-даря ж один аргумент: "iзм", "єресь". Це у нас невiдпор-ний аргумент творити будь-яке свавiлля -- i мiцно сидiти у "вченому" крiслi. Можна навiть одержати орденок "за пiдготовку кадрiв". Але є й вища мета -- хочеться попасти в академiки. Воно i почесно, i будеш застрахований на все життя посадами i щедрою допла-тою до зарплати. Посада ж хоч i необхiдна (чому?), але недостатня для цього пiдстава... Отже, потрiбна своя ка-федра i свої "раби". Один фiзик, член-кореспондент АН УРСР так цинiчно й висловлюється: "Раби потрiбнi, раби!".

Пiдлабузники грають на себелюбнiй струнi Нутра. I ця гра, по сутi, безпрограшна. (Особливо, коли знех-тувати мораллю та гiднiстю). Бо в цiй струнi -- корiнь людської потреби симпатiї та любовi iнших людей. Або користi. Якщо хтось нас не любить, -- ми це оцiнюємо як його власний гандж i проникаємося взаємно непри-язню.

Ми любимо своє iм'я. Почувши iм'я свого тезки -- здригаємося вiд несподiваного вдоволення. Любов до йме-ння -- любов до самого себе i iлюзiя взаємностi та екс-пансiї свого "Я-свiту" ще на одну особу.

Ми любимо своїх батькiв i свою рiдню не стiльки за рiдну кров, як за те, що вони самовiддано люблять нас. Байдужiсть чи нелюбов батькiв веде до байдужостi й неприязнi до них дiтей. А хто не має материнської та батькiвської любовi, нерiдко проникається злобою на весь бiлий свiт...

Ми любимо свого собаку за те, що вiн несамовито любить нас... Собака нерiдко грає роль дитини -- своєю чутливiстю, безпосереднiстю i любов'ю... Символ iдеаль-ної дитини...

Ми закохуємося, коли нам подають надiю на взаємнiсть... Хоч буває, що нас не люблять, а ми все одно любимо. Бо ж iснують ще iншi чинники почуттiв. Зокрема, наш "Я-свiт" може поширюватися на весь свiй народ, --

181

хоч народ нас прогнав iз своєї батькiвщини. Патрiотизм iзгоя!

Ми любимо своїх дiтей не тiльки за те, що вони люблять нас, а скорiше -- як самi себе. Бо ми включили їх у свiй "Я-свiт", а вiн значно ширший "Я-тiла". Найкра-ще це видно з безумовної любовi матерi до дитини. Зовнi -- повна себепожертва, вовчиця. В глибинi -- служiння самiй собi, створеному собою (породженому!) новому свiту -- своєму бiологiчному безсмертю. Вiдповiдно й дитина любить своїх батькiв не тiльки й не просто за їхню жертовну любов, а i як власний "Я-свiт". Хоч буває, уточнюю, нелюбов батькiв може привести до того, що дитина виключає їх iз свого "Я-свiту". За все доводиться платити...

Ми сексуально прагнемо передусiм того i ту, хто найбiльше асоцiюється з нашим "Я-свiтом". Тому нерiдко дружина подiбна до матерi..."

Ми любимо свою стареньку трухляву бабусю за її любов до нас. Але найбiльше тодi, коли вона пере-буває в нашому "Я-свiтi" вiд самої колиски. I в тому почуттi немає нiчого сексуального. (Це свiдчить проти Фрейда).

Навiть свого Бога ми любимо за його безумовну любов до нас. А ще бiльше, коли ми з ним народилися. На любовi Бога, на його всемилостi i всеблагостi недарма наголошу-ють святi писання...

I витоки всього цього -- в нашому Нутрi*...

Себелюбство -- лише один з проявiв волi до життя, що починається з могутнього природного iнстинкту збере-ження свого тiла. Однак "воля до життя" така велика, що охоплює навiть антипод себелюбства -- альтруїзм. В ньому ця воля виступає як прагнення збереження i полiпшення життя своїм ближнiм, всьому роду, усьому своєму народу, усiй людськiй фiлiї. I це буває не тiльки вихованим мораллю та релiгiєю, а в самому Нутрi. Недар-ма серед комах, плазунiв та вищих тварин теж спос-

' Особисто я пiдпадаю пiд це правило не зовсiм. Якщо я когось цiную або люблю, то мене не дуже турбують його почуття до мене. Як i взагалi мало цiкавить, що думають про мене люди. Але "в нутрях" -- не без того всього... Те ж саме можу заявити щодо реакцiї на ймення. Негативне враження глушить позитивне, бо прагнення iндивiдуалiзацiї, унiкаль-ностi перемагає цей симпатичний знак самого себе...

182

терiгається своєрiдний "альтруїзм". Такi особи сприяють виживанню всiєї популяцiї...

Отже, "воля до життя" зовнi виглядає як воля до буття i збереження "Я-свiту", є любов'ю до нього i захистом його. А "Я-свiт" може поширюватися як завгодно далеко, навiть на весь народ i на Всесвiт...

Людина прагне безсмертя -- звучить синонiмом "волi до життя" -- її вражаючий вираз i її наслiдок. Надто очевидно, що iндивiди найдужче бояться смертi i хочуть жити вiчно. Момент цей виявляється по-рiзному на кож-ному з трьох рiвнiв Природи.

Бiологiчно iндивiд прагне абсолютного здоров'я, сили, вправностi, спритностi... Одне слово, цiлковитої адаптацiї до природних умов свого iснування. Життєва необхiднiсть боротися з iншими особами за краще мiсце пiд сонцем веде до того, що кожен хтiв би стати дужчим вiд усiх -- Царем Природи. Якраз через цю фундамен-тальну причину -- прагнення виняткової сили i фiзичної вправностi -- проста публiка, особливо дiти, так захоп-люються фiльмами про суперменiв в кiно i по телеба-ченню. Такi фiльми, як "Тарзан", "Агент-007" i тому подiбнi, для багатьох -- прекрасний свiт їхнiх мрiй... Дивлячись подiбнi фiльми, дивлячись спортивнi пере-дачi, ми ототожнюємо себе з головним героєм чи ви-датним атлетом -- i втiшаємося. Бо догоджаємо глибин-ному прагненню свого Нутра...

Реальний шлях бiологiчного безсмертя -- дiти. Нас втiшають не тiльки власнi, але й чужi дiти. Бо вони символiзують наше родове безсмертя. I тому дiти -- один з головних каналiв входження "Я-соцуму" у приватний "Я-свiт"...

На соцумальному рiвнi безсмертя досягається через "великi дiла", якi залишаються в пам'ятi нащадкiв. Це може бути вiдкриття нової Землi, геройство на вiйнi, створення великого бiзнесу, науково-технiчне вiдкриття, мистецький шедевр, звання академiка, Нобелiвська премiя, досягнення президентства з новим прогресивним курсом, заснування видатної династiї i та. iн. Необхiдною умовою для цього є абсолютне психiчне здоров'я, здiбностi, потенцiї лiдерства. Достатня умова -- стати Особистiстю, Дiячем, Царем над людьми -- i надiйно ввiйти в Iсторiю як видатний дiяч... I якщо вже людина бачить, що не спроможна на Великi Дiла, то хоче про-

183

довжити своє iснування через пам'ятнi добрi вчинки... Часом, велике марнославство i вiдчай здiйснити щось значуще на шляху добра породжує геростратiв... Але як би там не було, соцумального безсмертя шукають зовнi, в соцiумi, а не в собi.

На духовному рiвнi безсмертя означає -- стати вище людської марноти марнот, злетiти понад плинним часом, жити вiчним i творити вiчне. Уподiбнитися чомусь космiчному -- подiбному до християнської душi... Реалiстично ж на духовному шляху до безсмертя стати Демiургом -- Творцем Нового свiту. Безсмертя наступає, коли власний "Я-свiт" стає вiчним.

Але коли особистий "Я-свiт" стає вiчним? Тодi, коли Iндивiдуальнiсть вiдкриває новi широкi простори людсь-кого життя, глибокi рiки його буття. Коли все це стає традицiєю дiяльностi в системi певних понадцiнностей. Отже, потрiбно створити новий свiт i передати його як традицiю. Тому духовнi учнi можуть важити бiльше, нiж кревнi дiти. I тi, хто певен свого духовного безсмертя, не дуже прагнуть мати дiтей. Найкращий тому доказ -- зречення вiд жiнки i вiд усього "мирського" тих, якi присвятили себе суто духовному життю. Будда, Христос, Паскаль, Сковорода, Кiркегор, Шопенгауер, Нiцше i ба-гато релiгiйних святих, єпископiв та звичайних фанатiв -- зрiкалися жiнки, сiм'ї, дiтей i навiть штучно вбивали свою плоть заради вiчного духу...

Вiра. Коли ж особi не дiстає власного Генiю, щоб створити новий свiт, вона йде до тої чи iншої вiри. Кожна вiра по-своєму -- iдеологiчно -- забезпечує без-смертя. Наприклад, в християнствi це вчення про "нетлiннiсть" людської душi, про вiчне життя в по-тойбiчному свiтi, про пекельнi муки або про щасливий Рай -- в залежностi вiд вчинкiв на цьому свiтi. У буд-дизмi iдея безсмертя проводиться тонше i складнi-ше. Наприклад, у махаянi (схiдний варiант буддизму) потрiбно пройти десять ступенiв себевдосконалення. Зрештою, коли вiруючий шануватиме вчення i "пере-творюватиме здiйснену дхарму (тобто внутрiшньо засвоєну) в дiяннях своїх, то (вiн) обов'язково стане Буддою"... цебто -- "просвiтленим", пiзнавшим "первiс-ний дух" i, звичайно, вiчним. Для цього, як i в хрис-тиянствi, необхiдно вiдмовитися вiд земного щастя. "Дурний чоловiк прагне до здiйснення щастя, а не

184

здiйснює iстинний шлях". Цей шлях -- не лише тiльки вдосконалення технiки медитацiй, як здебiльшого гада-ють у нас, а, подiбно християнству, є шляхом пiзнання i здiйснення добра. I також -- шляхом покути. "Серце позбавляється вiд грiха через покуту".

Релiгiя така важлива i має таку силу, бо в нiй зачiпа-ються основнi iррацiональнi прагнення людини. Зокрема, вiра вiдповiдає глибинним джерелам нашої волi до життя, до вiчностi. I через те цiлком зрiлий iнтелiгент може за одну нiч духовно оновитися i навiчно увiрувати -- пожер-твувати великою частиною свого попереднього "Я-свiту" як iлюзiєю... Причому переживає свiй новий стан як звiльнення вiд усього фальшивого i суєтного, як "про-свiтлення"... Далi йому жити не страшно, бо вiн поселився у вiчностi, бо з ним Бог, бо вiн у братськiй громадi одновiрцiв... Вiн певен, що вiра, що громада подолає все i вся... що смерть не є справжньою смертю, бо зали-шається вiчна душа*...

Культ предкiв. Кожен зокрема i ми всi заразом прагне-мо безсмертя не тiльки майбутнього, але й минулого. Тому такий важливий нам свiй родовiд i свiй нарiд -- його Iсторiя, в колисцi якої ми виникли... I певно, найви-разнiше це виявляється в iррацiональному культi предкiв i пошанi до померлих у всiх цивiлiзованих народiв. Цей культ можна збагнути в контекстi волi до життя i без-смертя. В своєму Нутрi кожен прагне якнайдовше зберег-ти цiлiснiсть i забезпечити вiчнiсть передусiм тiй частинi власного "Я-свiту", яка наповнена почуттями симпатiї, любовi, краси, гармонiї -- де нас не роздирають супереч-ностi, а з'являється почуття затишку i комфорту. Саме тому й культивуємо своїх улюблених предкiв -- рiдних чи близьких, нацiональних героїв, визначних творцiв. Ми пам'ятаємо їх, iдеалiзуємо, виконуємо певнi ритуали -- i в такий спосiб продовжуємо їхнє iснування в нашому "Я-свiтi"...

' Мене подiбнi факти особливо вражали, оскiльки сотнi раз доводи-лося переконуватися, що перевиховати зрiлу людину неможливо. Д тут iнтелектуали i таланти навiть всупереч продажнiй церквi навертаються у вiру... Було над чим задуматись, доки не дiйшов до уявлення про людське Нутро. До того менi здавалося, що все, що виходить за межi рацiональ-ного, -- дурний забобон. Однак людина значно складнiша...

185

Оскiльки ж подiбнi почуття властивi всiм, то виникає традицiя iдеалiзацiї померлих. їх "негарно гудити". В такий спосiб ми забезпечуємо гарантiї доброї пам'ятi про нас самих. Дуже опiкуємося про докладне виконання посмертної волi, заповiту. I на сторожi поставили вiдповiднi закони. Так, ми вбезпечуємо iснування (довiчне!) власної Волi, ядра "Я-свiту", пiсля того, як тiло наше перетвориться в прах. Це прагнення настiльки за-гальне, настiльки глибоке, що навiть атеїсти i крайнi рацiоналiсти видають належнi закони. (Але ж по сутi "посмертна воля" цiлком iррацiональна. Якщо Бога немає, якщо душi не iснує, то кожен померлий -- чисте Нiщо. А у "Нiщо" не може бути нiякої волi. I не можна культивувати те, чого не iснує. Матерiалiсти-атеїсти тут виявляють цiлковиту непослiдовнiсть. I слава Богу! (Хоч iнодi дух знищення "старого свiту", давньої культури заходить аж занадто далеко).

Одним з важливих наслiдкiв культу предкiв є iдеа-лiзацiя свого минулого. У кожного народу минула iсторiя героїчна -- "золотий вiк" порiвняно з тим, в якому вiн перебуває зараз. Хоч це дуже часто суперечить i фактам, i рацiональному глуздовi...

Ми культивуємо своїх предкiв не без потаємної надiї, що традицiя продовжиться в культi нас самих. Письмен-ники, наприклад, ревно дбають про пам'ятники та меморiальнi дошки навiть тим "братам по перу", яких, бувало, самi ж заганяли в могилу.

Кожен небiжчик добрий -- давня iстина. В неї ми вкладаємо власний iнтерес. Шанобливе ставлення до покiйних -- то є не тiльки жаль за втратою дорогої частини "Я-свiту". То може бути також iнстинктивною вдячнiстю за звiльнення простору для власної експансiї. (Буває, що покiйник за життя заважає комусь розвернутися). Але останнє -- виняток. Закон тут один. 1 вiн доходить навiть до того парадоксу, що навiть ворог стає дорогою втраче-ною частинкою нашого "Я-свiту". Тим бiльше, що анти-патiя та симпатiя рiдко бувають в чистому виглядi, а майже завжди переплiтаються. (Досить тiльки згадати почуття до друзiв або коханих)... Отож, один радiє, розширюючи або посилюючи свiй "Я-свiт" коштом небiжчика, а другий плаче. Але для обох вiн дорогий. Хто радiє, може цього не усвiдомлювати...

186

Найгострiшi переживання, коли смерть небiжчика оз-начає втрату любовi (своєї чи до себе), потрiбностi (тобi чи тебе), захисту. Останнiй особливо глибоко вiдчувається в разi смертi батькiв. Це тому, що знiмається бiологiчне прикриття вiд небуття. Усiм своїм Нутром ми вiдчуваємо, що черга тепер за нами... I взагалi, нагла смерть когось близького iз нашого "Я-свiту" ставить нас в екзис-тенцiальну пограничну ситуацiю, вириває iз свiту iлюзiй i ставить перед бездонною прiрвою таємницi Смертi. Тодi саме Буття i саме Нiщо постають перед нашим зором i всiм Нутром. Тодi все iнше з усiєю гостротою пережи-вається як "марнота марнот"... Навiщо чоловiк жив, коли так нагло помер??! Навiщо ми живемо, коли безжально зникнемо в Нiщо??!!...

Такi ситуацiї особливо пробуджують наше прагнення безсмертя. Воля до життя скрiзь. На всiх рiвнях Природи, у всiх просторах Натури особа прагне абсолютної адаптацiї тут i тепер, сьогоднi, в минулому i майбутньому -- вижити за будь-яких умов, у всi лихi часи. Одним словом, людина прагне безсмертя -- по-тваринному i по-людському. I це важливий момент її сутi. I така велика сила, що рухає людей до Великих Справ: видатної творчостi, виняткової героїки, синтезу традицiй або зламу традицiй... Доходить до того парадоксу, що особа йде на значнi себепожертви -- а це стає на користь всiм... На жаль, соцiум найбiльше стимулює i культивує тих осiб, якi приносять йому оче-видну матерiальну користь або втiху. Оскiльки майже всi вiрять, що найбiльшу користь дають вченi, то їх вшанову-ють Нобелiвськими та безлiччю iнших премiй i вiдзнак. Втiху ж приносять спортсмени, письменники, музиканти, художники, спiваки -- знову слава, премiї, багатство, жiнки... Фiлософи винагороджуються найменше. Але вплив їхнiй на життя i культуру, на майбутню Iсторiю, на спосiб думання i життя найбiльший. Тiльки ще далеко не кожен дипломований фiлософ -- фiлософ. Бо мудростi не дуже можна навчитися. А ще менше -- Мужностi. Муд-рець як i поет -- Божий дар. А потiм -- величезна каторжна праця.

Воля до життя, прагнення безсмертя втiлюється i в ма-лому, i великому, i на землi -- в повсякденнi, i на небесах -- в духовному злетi. З волi до життя походить турбота i охорона свого тiла: їжа, питво, одяг, хата,

187

жiнка..., страх поранитися i, нарештi, гiмнастичнi вправи та спорт. Але ця воля штовхає нас далi i вище -- до великої слави або хоча б до популярностi. Звiдси й турбота про надiйне оточення, про його любов та/або залежнiсть вiд нашої волi. Звiдси лiдерство. Звiдси творчi iмпульси i запекла творчiсть. Бо в iдеалi ми прагнемо збудувати собi вiчний пам'ятник ще за свого життя. Помирати тiлом, але з гарантiєю невмирущостi свого "Я-свiту". (Це неваж-ко збагнути особливо тодi, коли людина поширює свiй "Я-свiт" на весь свiй народ!) Нагадую, що рiзниця мiж егоїзмом i альтруїзмом вiдносна: залежить вiд широти особистого "Я-свiту" порiвняно з соцумальною нормою). Звiдси, нарештi, витоки духовностi.

Чим бiльше ми здiйснили, чим бiльша наша цiн-нiсть в культурi, тим бiльша гарантiя безсмертя. Тому ми прагнемо змiнити свiт таким чином, щоб власна цiннiсть у ньому стала якнайбiльшою. Найлегше такi речi роби-ти язиком. Звiдси повсякденна професiйна iдеологiя: не-мовби те, чим займаюся я сам, -- найважливiша справа у свiтi. "Немає благороднiшої справи на свiтi, як вирощу-вати хлiб!" -- заявив дуже переконано менi один селянин. А сам я сторiнку назад переконував читачiв в особ-ливiй мiсiї фiлософа. (Нiхто не йме вiри, що самого се-бе я не вiдношу до метафiзикiв?!) "Живопис -- це дуже й дуже важливо!" -- висловив менi один художник. I так -- всi...

Кожен прагне безсмертя у всьому просторi Принату. Тому, наприклад, народження дiтей i їх виховання -- один iз найпростiших (в розумiннi доступностi) i водно-час найпевнiших шляхiв. I це веде до того, що майже всi, навiть суто духовнi, пiклуються щодо бiологiчної га-рантiї...

Надалi майже кожен висловлений досi мотив так чи iнакше повторюватиметься. Бо всi елементи люд-ської сутi (Нутра) просвiчуються через кожну з його гра-ней. Причому мої докази ґрунтуються на тому, що вул-канiчна дiя Нутра мусить давати застиглi гори лави на поверхнi життя -- в його великих традицiях, в його вiчних формах...

З погляду суто логiчного розгляд Нутра доцiльно про-довжувати на стезi взятого курсу: переходити до сусiднiх його граней поряд з волею до життя i прагнення безсмер-

188

тя. Однак емоцiйна розрядка потребує чогось протилеж-ного. Тому пора звернути увагу на той фундаментальний факт, що людина прагне не тiльки безсмертя, не тiльки жити вiчно, але не меншою мiрою жадає земного щастя -- i не хоче ним жертвувати. Iндивiд жадає земного щастя. I тим бiльше, чим вiн молодший i дужчий, а до смертi, здається, ще так далеко, як до безкiнечностi. Людинi важлива не так тривалiсть життя, не так кiлькiсть, як його якiсть. Тобто, вона прагне не якого-небудь життя, а повнокровного -- з усiма його пристрастями, яких, певно, не має сам Господь Бог. Одне слово, їй хочеться щастя на землi. А це означає:

-- мати все, чого тiльки прагнеш i, здається, заслуго-вуєш (або напевне заслужиш), мати все, що тiльки буде потрiбно, i навiть бiльше того,

-- здiйснити все, чого тiльки хочеш i, здається, можеш, а можеш ти стiльки, скiльки хочеш, i значно бiльше, так, ти можеш досягнути генiальностi,

-- пiзнати, пережити i вiдчути все, що хочеш на землi -- все нескiнченне розмаїття людського буття, i якщо вже не все пережити, то принаймнi жити так, щоб кожна мить була насичена багатствами цього буття. (Ось звiдки коренi того, що люди не можуть тепер жити без телевiзiйної коробки -- пiдмiняють корiннi потреби суро-гатами),

-- мати таку оцiнку себе людьми i таку їхню приязнь, якої хочеш i напевне заслуговуєш, цю певнiсть в собi породжують твої дiла, твоя душа, твоя зовнiшнiсть, багат-ства твоєї Iндивiдуальностi,

-- вiдчувати, що тебе люблять всi, чиєї любовi ти прагнеш i, певно, заслуговуєш, -- щоб вони става-ли твоїми друзями, щоб ти мiг з ними спiлкуватися, коли хочеш i можеш -- i щоб нiхто iнший тому не заважав,

-- вiдчувати свою виняткову потрiбнiсть ближнiм, всiм людям, країнi i може навiть цiлому свiту, знати, що ти їм багато даєш самим своїм iснуванням i дiяннями, що вiд тебе залежить багатство їхнього життя, їхнє почуття щастя,

-- Не знати нi страху, нi самотностi...

Мати молодiсть, романтику, здоров'я. Красу...

Розумiти себе, людей i своє призначення у свiтi...

189

Знати сенс свого життя... свої цiлi...

Не зазнавати нi вiд кого приниження...

Не знати болю й страждання...

Боротися i завжди перемагати...

Кохати i бути закоханим в найкращу жiнку

(чоловiка) на Землi...

Вирощувати i виховувати чудових нащадкiв,

учнiв...

Мати молодiсть, романтику, здоров'я, Красу --

повторюю ще раз...

Бути всiм i вся -- все охопити i все пережити

на свiтi...

Жити вiльно, мов орел на високiй скелi.

Всього не висловити. Усi сутностi прагнення входять сюди. Однак деякi з них особливо значнi щодо розумiн-ня "щастя", мають окремi слова i потребують окремої уваги. Серед них, серед звичайних уявлень про Щастя насамперед стоїть Насолода. Диво дивне, але здається, що її не має сам Бог! Отже, наголошую -- Людина жадає насолоди.

Чим далi, тим бiльше людина нагадує iстоту, яка жадає Насолоди.

Людська невситимiсть всiм i одвiку добре вiдома. Це стало "притчею во язицех". Наскiльки ми боїмося страж-дання i болю -- настiльки ж прагнемо протилежного: насолоди. Життя нам здається особливо повнокровним, коли зазнаємо гострих i рiзноманiтних життєвих утiх. Особливо, коли це без особливої шкоди для здоров'я i репутацiї... Однак потяг до насолод такий могутнiй, що в бiльшостi вiн ламає стримуючу волю до себезбереження. Люди виявляють своєрiдну волю до насолоди, навiть цiною здоров'я, як-то, наприклад, алкоголь i наркоманiя. Подiбна "воля" нерiдко свiдчить, що у людини вiдсутнє справжнє -- варте чогось -- життя.

Я не маю на увазi тут тiльки однi примiтивнi тiлеснi насолоди. Втiх iснує безлiч -- вiд низьких до високих, вiд бiологiчних до духовних... Є такi високi, як втiха вiд мистецтва, вiд пiзнання, вiд заслуженої влади, вiд твор-чостi... I є такi низькi, як ненажерливiсть, знущання над слабшими, канiбалiзм... Однак коли працi по горло -- як то у селян -- не до розваг. Хiба що тiльки добре попоїсти,

190

випити та поспiвати у рiдкiснi свята. Зовсiм iнша ситуацiя в сьогоднiшнього мiшука. Розвиток технiки, скорочення необхiдного часу на самообслуговання i подальше скоро-чення робочого дня (як це вiдбувається на Заходi) пород-жує дозвiлля, збiльшує кiлькiсть вiльного часу. А дозвiлля iз залiзною необхiднiстю породжує культ насолоди. (Який у нас в Нутрi!) Чим бiльше дозвiлля, тим бiльше хочеться i вигадується розкошi, щоб його заповнити. I нова техно-логiя ступає цiлком в ногу з подiбними запитами "трудя-щих", створюючи все новi й новi потреби-насолоди (зок-рема, рiзноманiтнi сурогати знання i влади над природою). Творчiсть виправдовується переважно насолодою. "Я получила удовольствие от...". "Вьi получите удовольствие от...". Такi сьогоднi найпопулярнiшi фрази -- вiд тролей-бусу до телебачення.

Люди мiста все це одержують, переважно не виходячи iз своєї коробки, в якiй стоїть iнша коробка -- телевiзор, що пiдключений до iншої коробки, де невеличка група людей вигадує видовиська для мiльйонiв... Селянин рветь-ся в мiсто, щоб чинити те ж саме -- i не думати, що в нього не попорано в господарствi... Середнiй iнженер, медик, "начальник" мало не 9/10 свого вiльного часу перебуває у тiй же самiй коробцi. Так чинить бiльшiсть так званої "iнтелiгенцiї". А що вже говорити про проле-тарiат, у якого ця штука працює навiть тодi, коли вiн п'є чи спить в iншiй кiмнатi. Народ сподiвається, що в недалекому майбутньому у нас буде так само добре, як на Заходi: цiлодобове телебачення, вiдеокасети, десятки рiзноманiтних передач. У кожнiй кiмнатi буде телевiзор, у кожного члена сiм'ї буде персональний телевiзор. Екрани стануть такими великими, як в кiно, i вiшатимуться на стiнки, мов картини. "Это будєт сплошноє удовольствiє!" -- заявила менi одна дамочка, коли я її "просвiтив" щодо майбутнiх перспектив... "А який там буде секс!!!" -- поставив крапку я в цьому експериментi. 1 побачив те, що й сподiвався: очi дамочки стали мрiйними... Розумiєте, яка тут цiкава iлюзiя: убиваєш час (тобто час свого життя!), а враження таке, наче просвiщаєшся i дiєш на всiй Землi i навiть у Космосi. Телебачення спасає обивателя вiд нудоти його iснування. Але воно в такий спосiб плодить таких ще бiльше. Властиво, не таких самих, а "телевiзiйних нарко-манiв" -- як називаю їх я.

191

Ор: Ти так запекло виступаєш проти телебачення, не маєш тої "коробки" (щоправда, в тебе й коштiв на неї немає) i принципово не дивишся. Проте ж не вiдмо-вився б по ньому виступити i, може, навiть вести цiлу програму. Я добре пам'ятаю, як ти захоплено говорив про iдею передачi "недiльних зустрiчей". В цiй про-грамi ти хотiв би збирати найцiкавiших й найглибших людей з рiзних галузей -- i нехай би вони експромтом вели бесiди-диспути на рiзнi теми. Цiлком вiльно i розкуто. Основного "забiйника" i початкову тему здебiльшого вони мали б визначати по ходу поперед-ньої дискусiї. Тож.

Ус: То справдi розвивало б народ i нашу культуру. Я виступаю не так проти телебачення взагалi, як проти телевiзiйної "iндустрiї розваг" i "промивання мiзкiв". Погане поки що начисто душить добре. Ти ж не можеш заперечувати, що телевiзор втягує в себе людину, як удав бiдного кролика... i переварює його поступово цiлком... робить "наркоманом"... Iстота, яка живе в те-левiзорi, його рабиня...

Ор: В такому разi ти все ж таки мусиш погодитися, що чим бiльше програм, чим бiльше телевiзорiв "на душу", тим бiльша свобода вибору -- i менше рабства. Напри-клад, в США, окрiм десяткiв рiзних комерцiйних про-грам, iснує особлива некомерцiйна. В нiй пропагується велике мистецтво, фiлософiя -- i все, що тобi дороге. Дивитися i слухати -- це ж хоч якоюсь мiрою бути спiвучасником. Окрiм того, iснують спецiально-на-вчальнi програми. Вiд глибоких питань теоретичної фiзики до iноземних мов. Це ж велика економiя часу. На тi речi, на якi ти сам його витрачаєш. Не треба їздити в тролейбусi зайцем i психувати, гробити здо-ров'я...

Ус: Зайцем я їжджу, щоб бути постiйно в формi i не старiти. Матерiально зараз це дуже дорого. Кожен штраф дорiвнює мiсяцю їзди. До речi, стоячи я прин-ципово не їжджу. То принизливо. А потiм, пропадає час -- немає змоги працювати. Жаль тiльки, що, про-пускаючи переповненi тролейбуси i автобуси, я часто не встигаю на свої курси або пiдробiтки... Однак, повертаючись до наших баранiв, мушу визнати твiй резон. Але з такою поправкою: телебачення мас духов-ну користь тiльки для одиниць. Це особи з великими

192

цiнностями i силою волi. Загалом же телевiзор є злом. Вiн є популярний, поверховий. Особа через телевiзор нiколи не пiднiметься вище дерев'яної коробки... Тим бiльше, що сьогоднi ми маємо один телевiзор на всю сiм'ю... I одне й те ж дивляться всi. А "найцiкавiшi" програми розважливi: "мультики", "детективи", "секс". Окрiм того, центральнi програми душать рес-публiканськi. Так що людина перебуває переважно не в своєму життi i культурi, а -- гостює в iншого народу. I поступово уподiбнюється йому. Зокрема, втрачає навiть свою рiдну мову... З'являється комплекс нацiональної неповноцiнностi. А це вже i моральна, i духовна деградацiя...

Ор: То який же ти бачиш вихiд? Ти ж, гадаю, розумiєш, що люди нiзащо не вiдмовляться вiд телевiзiйних роз-ваг.

Ус: Певно, кожному своє. Отой майбутнiй вели-кий вибiр i некомерцiйна, а в наших умовах шле й "недержавна" програма деякою мiрою може стати альтернативою iснуючiй програмi "Час" для всiх програм. Наступний крок -- вiдеобачення за допомо-гою комп'ютерiв, коли можна буде вiдбирати все найлiпше, що є чи було у свiтi, -- i навiть користува-тися книгами з рiзних бiблiотек. В iдеалi, можливiсть вiдеоспiлкування майже з кожним, хто тобi близький на бiлому свiтi. А це виходить за межi телевiзора як такого.

На перший план сьогоднi випинається така потреба людського Нутра, як пошуки рiзноманiтних i сильних вра-жень, глибоких i гострих переживань. Людина хоче багато побачити, почути i пережити, хоче, щоб її життя було насичене багатоманiтними i гострими емоцiями (насоло-ди i втiхи, а не страждань!)... Без цього їй здається, що вона скнiє, а не живе...

В наш час свiтогляд i етика стоїкiв засунутi десь в найдальший кут людських поглядiв на життя... Алко-голiзм i наркоманiя розквiтають, незважаючи нi на що. "Сексуальна революцiя", чому найкраще свiдчення вихiд сексу на кiноекрани, йде також в цьому планi... Пiд її маркою, загалом благородною, легко проникає й живе також розпуста... Розпуста -- коли кохання пiдмiнюється сексом. (Про порнографiю я вже мовчу).

IЗ 6-мм

193

Немале значення в сучасному культi насолоди (гедонiзмi) вiдiграють, з одного боку, технологiчний бум, а з другого -- апокалiпсична ситуацiя в зв'язку iз надто очевидною загрозою всепланетної ядерної вiйни. Ця вiйна напевне знищить всiх i вся! Проте в основi гедонiзму все ж таки лежить чуттєва ненаситнiсть людини, її прагнення все нових i нових вражень, все нових i нових змiн. Так, наприклад, -- i це дуже показово -- мода змiнюється все частiш i частiш. До речi, на прикладi моди неважко збагнути, що технологiчнi можливостi сприяють розвитку психологiчних потреб. А цi останнi закладенi в глибинi нашого Нутра.

Якщо тепер глянути на все це через призму Принату, а передусiм з точки зору рiвнiв Природи i розвиненостi смаку, то можна сказати, що iснують насолоди нижчого i вищого порядку, -- навiть поза межами моралi -- естетич-но. Проте з погляду сили насолоди, це все не має значен-ня. Вiд рiвня розвиненостi залежить тонкiсть i культура. А сила -- вiд природних даних, вiд стихiї нашої пiдсвiдо-мостi, вiд особливостей нашого Нутра. Одним словом, вiд того, що в повсякденнi називають темпераментом, не задумуючись, де його коренi...

Ор: Ти неправильно чиниш щодо стилю викладу. В бюрократичному суспiльствi головне -- чiткий спи-сок насолод, яких воно прагне. Не погано б почати iз сексу.

Ус: Бухгалтерiя менi настiльки огидна, що я скорiше подам це як вiрш, що має читатися речитативом:

О, Насолодо, моя Жар-птице!

Як приємно злитися з Тобою первинно бiологiчно: споживати твої вишуканi страви, розмаїття твоїх

напоїв,

екзотичнi ласощi. А потiм -- здоровий сон

i дозвiлля.

Як чудово! -- пережити все, що збiльшує й демонструє фiзичну могутнiсть i вправнiсть тiла: спорт, гра, їзда, польоти, плавання...

Як гарно! -- одержувати втiху вiд вроди, грацiї

i ошатного вбрання...

194

Вiд мандрiвок по свiту: романтики, краси

i багатства культурних пам'яток. Вiд екзотики й розмаїття людського життя...

Як то незвичайно! -- переживати винятковий

стан перенесення свiдомостi (особливо, коли того досягаєш власною волею, без вживання наркотикiв, завдяки медитацiї)... Складаю подяку тобi, Богине, за насолоди щонайгострiших переживань у рiзних видовиськах

та небезпечних пригодах (особливо найгострiша насолода, коли авантюрно ризикуєш своїм життям, нехай то навiть буде

вiйна, Насолодо!)

За телевiзор, що є твоїм Храмом i моїм Хрестом... За комфорт, якого маю все бiльше й бiльше --

без кiнця i краю!..

О Жар-птице! -- Але чи iсную Я сам, коли

постiйно женуся за Тобою?!..

Ор (аплодуючи): жаль тiльки, що ти забув головне -- кохання.

Ус: Не забув, а говоритиму про нього окремо: не варто змiшувати найкращий трунок з усiма iншими. Отже, заявляю:

Людина прагне кохання. I це глибинне. Недарма во-но є однiєю з наймогутнiших форм чоловiчого (i жi-ночого) себе ствердження. У чоловiка досить часто всi iншi види устремлiнь i успiхiв спрямованi на те, щоб завоювати прихильнiсть певної жiнки або жiнок взагалi. Бо коли жiнку кохає принц Уельський, -- вона не може не вiдчувати глибокої втiхи, i не може не бажати з ним шлюбу. Скiльки тодi буде розмов, скiльки переживань, скiльки загадок, скiльки думок, скiльки дiвочих мрiй? -- Незлiченно! Вистачить на все життя... немовби то був свiтлий промiнь Сонця в темному царствi...

Ор: Ну, а як чоловiки?

Ус: Донжуан, наприклад, зваблює жiнок не так тому, що йому дуже хочеться свiжих вражень (про якiсь серйознi почуття не може бути й мови), хоч i не без того, -- як тому, що вiчно прагне себествердження. Бо в глибинi душi (правильно казати, в Нутрi!) його гризе вiдчуття своєї неповноцiнностi: усi успiхи i в кар'єрi,

195

i в жiнках якiсь несправжнi, бездуховнi, аморальнi навiть... Досягненi фiзичними даними, бiологiчною активнiстю, пробивнiстю, багатством, а не розумом, трудом i честю. I тим бiльше не своїм Генiєм, не силою своєї Iндивiдуальностi, яку кожен вiдчуває досить без-помилково (незалежно вiд становища, влади, рiвня доходiв). Вiн прагне загасити пiдсвiдомий комплекс неповноцiнностi своїми iлюзорними успiхами в здо-буттi влади i жiнок... Вiд того, що вони в нього досить яскравi, не гаситься ота "нутряна" неповноцiннiсть. Власне, й кохання вiн не досягає, а тiльки любострастя. Немає того в ньому, що здатне створити таке високе почуття до жiнки, як кохання*...

Кохання -- великий простiр себествердження i се- бевтiлення. Але й без всього того, iманентно воно є глибинною нашою потребою. Бо то -- квiнтесенцiя життя. То постiйна вершина почуттiв i думок. То ней-мовiрне духовне збурення. То творчiсть на всiх просторах Принату... Один навiть секс люди називають "життям". (Без сексу, то вже не життя?!) А що вже казати про кохання! Коли закохана i кохана людина почувається щасливою на землi i на небi. I чого ще потрiбно для доказу того, що кохання захоплює глибини нашого Нутра?!

Певно, тiльки в коханнi можливий iдеальний симбiоз -- злиття двох "Я-свiтiв". "Злитися в одне" -- в тому родова сутнiсть людини, яка задана природою. Бо по-ходимо з Одного. Бо людина -- iстота парна. Це є не менш фундаментально, нiж iдея Iндивiдуалiзацiї -- по-чуття своєї окремостi i унiкальностi у свiтi. Тому в коханнi так дивовижно переплiтаються Єднiсть, Спiльнiсть i Боротьба. (Боротьба... Навiть при духовнiй спiльностi особи можуть дуже вiдрiзнятися вдачами (пси-хологiчно) та темпераментами. Але коренi боротьби за-

' Можливо, мої мiркування нагадують фрейдистськi. Але, по-перше, не можна вiдкидати того, що Фрейд був талантом. Отже, мав певну рацiю. Тiльки от занадто помiщався на сексуалiзмi -- i все до нього зводив i з нього виводив. Його ж сучасники (i досi вся наша педагогiка!) i наше суспiльство робили i роблять вигляд, що сексу зовсiм не iснує або що вiн не має нiякого суттєвого значення в людському життi. По-друге, Фрейду й не снилося благородне уявлення про кохання. "Сексуальна революцiя", що ним спровокована -- перегин палки в протилежний бiк вiд ханжества...

196

галом ще глибшi -- прагнення Iндивiдуальностi. I тiльки взаємне кохання робить подiбну боротьбу або немож-ливою, або плiдною).

Кохання -- не тiльки i не просто згусток живого життя. Воно -- найяскравiше явище людських стосункiв, iррацiональне диво. Через що i є вiссю, довкола якої обертається лiтература, кiно i все мистецтво. Що там казати, коли кохання -- свiт найпрекраснiшого. Проза i логiка тут недоречнi. Про нього треба говорити вiршами i спiвати гiмни. Кохання як сторону нутра я зумисне видiлив окремо, бо воно є i те i се, i, i, i, i, i, -- все. Немає жодного суттєвого мiсця, в якому б кохання не вiдiгравало б своєї чудодiйної сили. Тiльки завдяки коханню я збагнув свою суть! Я став тим, ким я є. Одну тiльки смерть можна порiвняти з коханням! Тому я склав свiй

ГIМН КОХАННЮ

О, Кохання -- пристрасте моя й насолодо... найбiльша потребо... найтiснiша взаємнiсть...

мiй найглибший iнтим... моя романтика i краса... мої крила...

сенс мого життя...

Ти викликаєш найглибший мiй потяг...

розквiт усiх моїх здiбностей... даєш незбагненну радiсть... надихаєш мене на

Велике й Величне -- Самопожертву, Творчiсть, Героїзм...

Будиш в менi Гiднiсть i Честь... спрагу до Волi... Даруєш могутнi сили... енергiю життя i дiї...

Ведеш мене до Розвитку... Досконалостi... Iдеалу... Опромiнюєш мiй погляд... уласкавлюєш

мiй дотик...

Робиш мене Творцем нового Життя Пiднiмаєш до безсмертя продовжуєш мiй рiд Ведеш до глибин Пiзнання й Переживання

всього людського Буття Ти навчаєш мене Терпiнню Любовi

Стражданню Прощенню Змiцнюєш мою Волю Цiлiснiсть Дух Моє життя з Тобою -- цiле море Багатства

197

Я не вiдаю з Тобою Самотностi Закинутостi

Непотрiбностi

То будь же навiк моєю Зiркою моєю Мрiєю

моєю Принцесою!!!

Але чому ми мрiємо про Кохання, чому це потреба нашого Нутра? Запитувати "чому?" тут не дуже годиться. Бо це вже йде глибше нашого Нутра. А залишаючись в його межах, ми можемо тiльки фiксувати його зв'язок з iншими сторонами нашого глибинного Буття. Так, досить очевидно, що це є виявом "волi до життя". Принаймнi, сексуальнiсть закладена у нас природою як засiб продо-вження роду. Однак людина пiднiмається над сексу-альнiстю. Тому кохання в неї звучить скорiше як вираз духовностi, прояв її духу.

ПРАГНЕННЯ СЕБЕВТIЛЕННЯ

Кожен хоче здiйснити всi свої потенцiї, всi елементи свого "Я-свiту": i тiло, i серце, i душу, i розум, i дух. Щоб, так би мовити, залишити свiй вiдбиток на всьому, чого сягає його длань i уява. Стати самому усiм, вижати з свого життя все!.. То шлях до безсмертя. А цей шлях втiлення лежить через вiдповiдну дiяльнiсть. Хоч iнодi Слово є теж дiяльнiстю, але частiше всього воно -- iлюзiя дiяльностi. У кожному разi слова теж є свiдченням цього прагнення. Себевтiлитися -- пiдвищити власну самооцiнку i оцiнку себе людьми. Рiвнем себеоцiнки є не меншою мiрою громадська думка, нiж я сам. Люди ж цiнують не мертвi скарби, а соцумально корисне Дiло. Ерудит, який знає геть усе на свiтi, але нiкому того не передає -- важить мало. Краще нехай би менш знав, а бiльш робив. А шле краще, якби вiн створив щось нове i добре... Так що i внутрiшнi iмпульси i зовнiшнi стимули ведуть до того, що чоловiк бажає втiлити майже все те, в чому вiн прагне розвитку. I насамперед:

-- в своєму власному життi: навести порядок в своїй душi i в стосунках з iншими людьми,

-- в своїй працi: передусiм вiдшукати таку працю, що вiдповiдала б власним уподобанням i здiбностям, потiм

198

досягти визначних результатiв на цьому полi дiяль-ностi,

-- в своїй творчостi: навести лад в своєму мисленнi, в своїй уявi i вiдкрити ще незнанi людям обрiї пережи-вань i дум або ж винайти щось унiкальне -- раз, двiчi, тричi -- постiйно i успiшно,

-- в своєму дозвiллi: i вiдпустка, i хобi, i друзi, i любов -- все це продовження себереалiзацiї, тодi, коли то вiдбувається органiчно цiкаво, захоплююче, а не як данина модi, впливу чи випадку,

-- в коханнi: найвища оцiнка свого Нутра -- коли Тебе кохає найкраща у свiтi людина... коли ти її вiднайшов... коли ти її досяг!

Жадоба себевтiлення -- другий бiк медалi смертi: страх застою, страх "закопати своє життя", "свої таланти", не "знайти себе". Кожен же в глибинi душi (Нутра!) вiрить, що вiн в чомусь такому особливий i дуже потрiбний. Людина хоче, щоб її втiлення мало сенс, щоб було дуже потрiбним. От вона й шукає своєї вiдповiдної Дiяль-ностi -- спорiдненої працi, або Творчостi.

При тому всьому цiкаво, що людинi хочеться тратити щонайменше зусиль i труда, -- але одержувати максимум ефекту. Проте коли є постiйне i вiдповiдне затраченим зусиллям позитивне пiдкрiплення, то людина не боїться працi. Творцi, наприклад, дуже часто працюють задарма. Бо там є насолода вiд самого процесу! Там є вiра в свiй Генiй, в мету, а це окрилює! Себевтiлення -- атрибут нашого Нутра, бо почуття Сенсу i Щастя найчастiше виникає в процесi успiшної дiяльностi. Тодi, коли особа справдi реалiзується...

Мною сказано, що передусiм iндивiд прагне втiлити в своїй дiяльностi, але нiчого не сказано, як це вiн здiйснює? Справа в тому, що загальних шляхiв тут майже не iснує: унiкальне потребує унiкальної стежки чи до-роги. Мало хто має певну систему, мало хто вiднаходить сенс свого життя. Тому мало хто почувається щасливим. Але кожен того хоче. Найлегше -- знайти певну вiру, традицiю i систему. Припустимо, махаяну. Тодi особа включається в процес певної школи. Проходження Бодхiсатвою "десяти ступенiв" є рухом до себевтiлення через цiлеспрямований розвиток особи до її власних гра-

199

ниць. (Далеко не кожен може стати Буддою!) Припус-тимо тепер, що iндивiд живе поза якоюсь певною тра-дицiєю самоактуалiзацiї. Тодi йому треба насамперед з'ясувати свої понадцiнностi та/або суттєвi потреби - прагнення. Вони якраз i є кiнцевими цiлями його себевтiлення. Для буддиста такими цiнностями передусiм є позбавлення вiд страждань, вiд страху смертi i досяг-нення блаженного стану нiрвани -- стати самим Буддою. Цього буддист досягає на шляху доброчесних дiянь i продуманої до деталей технiки медитацiї, яку система-тично вдосконалює*.

Для психологiв досить характерно ставити в се- бевтiленнi на перше мiсце переживання. а не дiяння. Але кому, спитав би я, потрiбне оте "викриття власної па-топсихологiї", коли людина почувається здоровою i не хоче миритися нi з якими хворобами. А тим бiльше -- з "патопсихологiчними" вiдхиленнями. Тут виявляється професiйна карикатуризацiя реальностi психологами. (Кожен професiонал дивиться на свiт через свої власнi окуляри). Iнша рiч, що себепiзнання є засобом для себепосилення. (Але iнодi може розчарувати й викликати розпач. Ось чому цей роздiл моєї книги -- i далеко не тiльки цей! -- багато декому не сподобається. Кому хо-четься раптом побачити своє Нутро в дзеркалi без Маски, яку вiн так старанно вдосконалював все своє життя?!)

Коли тут мовиться про себевтiлення, то мається на увазi суттєве, а не поверхове. В махаянi на це звертається особлива увага. Навiть коли ти "людина сильного ко-реня", пiзнав прану i став людиною великого знання -- все одно нiчим не будеш вiдрiзнятися вiд "людини слаб-кого кореню", якщо залишишся "непросвiтленим"**.

* Сучасний європейський психолог, рухаючись руслом iдей буддиз-му, переводить їх на свою мову, говорячи про "самоактуалiзацiю". Вона є головною метою так званої "гуманiстичної психологiї". Наприклад, видiляються вiсiм шляхiв самоактуалiзацiї: 1 )повне, живе i нескiнчене переживання з цiлковитим зосередженням i поглиннiстю, 2) уявлення про життя як про процес постiйного вибору, 3) прослуховування до голосу iмпульсу, надання можливостi вияву свого "Я", 4) прийняття на себе вiдповiдальностi, 5) нонконформiзм: "бути смiливим замiсть того, щоб боятися, 6) процес актуалiзацiї своїх можливостей, 7) вищi переживання, 8) викриття своєї власної патопсихологiї.

Iз "Книги повчань шостого патрiарха Хой-псна" ("Лю-цзу тань- цзин").

200

Тобто коли не вiдчуєте свою "первiсну природу" i не станете на шлях Будди. Гадаю, що Нутро вiдрiзняється вiд "первiсної природи" буддизму тим, що ця "первiснiсть" є наслiдком цiлком певного свiтогляду. А я хочу знайти щось незалежне вiд будь-якого свiт-огляду. 1 хоч добре розумiю, наскiльки все занурене у свiтогляд, однак недарма ж дотримуюсь особливої логiки мислення -- iєрархiки, -- щоб справлятися з подiбними проблемами. Отож, вперед!

Вiдмiннiсть мiж фундаментальним себевтiленням i iлюзорним можна проiлюструвати в термiнах "мати" i "бути". Себевтiлення -- це бути, а не мати. Прошу звернути увагу на пiдтекст моєї недавньої бесiди iз одною вчителькою:

Ус: Вивчаю ще одну мову. Союз для мене вже давно став затiсний. Пора мандрувати по закордонах...

Вч: Я б виїхала зовсiм. Наш один вчитель їздив на тиждень по путiвцi до Швецiї, так казав, що такого життя нам не може приснитися навiть в найкращому снi (!). Але нам -- українцям -- нiкуди неможливо виїхати...

Ус: Якщо Ви маєте на увазi зовнiшнi причини, то для мене не iснує таких сил i таких мурiв, яких би я не подолав. Аби я того тiльки захотiв. Мiй малограмотний батько -- i то долав усi неволi.

Вч: Тодi на вашому мiсцi я напевне б виїхала. Уявляю як гарно жили б Ви там...

Ус: Не хочу. Цiкаво, що б я там робив? Ну, все видрукував би, ну, став би знаменитим професором, ну, мiльйонером -- все мав би.

Вч (раптом): Та не дуже мiльйонером.

Ус: Чому ж би то нi? Мiльйонерами я називаю не тих, хто має мiльйон, а тих, хто заробляє i витрачає кошти, не рахуючи їх. Хто купує i має все, що хоче, що йому потрiбно. Отже, я мав би все те, навiть не ставлячи такої мети. Але ж менi майже байдужi всi блага. Про-довжую, -- була б слава.

Вч (знову дивуючи)' Та не дуже слава.

Ус: Слава -- така повiя, яка всюди мене переслiдує. Варто тiльки розкрити рота. Бачу, що Ви навiть близь-ко не уявляєте про якiсть i кiлькiсть мною створено-го -- i про саму мою Iндивiдуальнiсть.

201

Продовжую: мав би студентiв i аспiрантiв, скiльки i яких хотiв би. Але навiщо все те? Заради власної втiхи?.. Хiба той свiт не обiйдеться без мене?.. Iнша рiч, помандрувати, повчитися досвiду життя i/або за-разом рiк-два попрацювати -- так, щоб до кiнця вiку не думати про хлiб насущний, про всiлякi пiдробiтки. А ще потрiбно було б трохи пiдлiкуватися, щоб пiдви-щити працездатнiсть...

Вч (пристосовуючись): Мабуть, важно нам українцям жити тут. Я б поїхала, але так, щоб повернутися...

Ус: Бо мати -- ще не означає бути. (I подумав собi: у цiєї вчительки була б просто елементарна тваринна i соцумальна ностальгiя за рiдним краєм, яку неважко продати розкошами. А в мене -- то в самому Нутрi, то суть бути Iндивiдуальнiстю чи просто жити у славi i розкошi, але без мети -- не бути).

З прагнення щонайповнiшого себевтiлення випливає всiм добре знана потреба рiзноманiтностi. Це прагнення мати "все на свiтi" хоча б у полi свого зору i своїх вiдчуттiв. Iнакше, потреба рiзноманiтних вражень, охопити бiльше свiту своїм зором та iншими вiдчуттями. Телевiзор тут вiдiграє роль каталiзатора. Сiльськi дiвчатка чотирнадцяти лiт кидають батькiв i все, полите кров'ю i потом сотень поколiнь своїх предкiв, i будь-що, на будь-яких рабських умовах влаштовуються працювати в мiстi.

Запитав я одних таких в примiськiй електричцi: "Чому так рветеся до мiста ?"

-- В селє скучно. В городi хоть на дискотеку сходишь, по магазинам полазишь и... (по очах зрозумiв: все для тебе i можна безкарно грiшити).

-- А де ж ви живете? -- питаюся далi.

-- В общежитiї. В комнатi живе ще двi дiвчини. Одна замужня -- з чоловiком i дитиною...

-- I коли ж ви отримаєте квартиру?

-- Не знаю. До пенсiї якось получу... Головне, що через п'ять год матиму київську прописку.

-- А що у батькiв?

-- Усьо є: хата на чотири комнати, лiтня кухня, кри-ниця, ванна, город, сад, корова, кури, поросята -- все робота та робота. Нiколи й погулять! Поїдеш отдохнути -- кажуть: "помагай!"...

202

(Тут я собi задумався: "З'явився вiльний час i, головне, усвiдомлення потреби вiльного часу, дозвiлля. Це своєрiдний вияв прагнення емансипацiї задля свiжих вра-жень i насолод. Але, звiсно, в кожного на своєму рiвнi здiбностей i культури. Один може любити природу i знаходити найбiльшу втiху саме в нiй (наприклад, десь в тихому й романтичному селi в горах), а другий -- її просто не бачить. Це обиватель в прямому розумiннi -- вiдiрваний вiд природи i Бога мiщанин. Вiн тiльки бачить штучно створене -- "другу культуру""...).

Тепер втiлення рiзноманiтностi посилюється зростом добробуту i швидкостi пересування. Iндивiд має мож-ливiсть легко позбуватися того, що приїлося й стало непотрiбним. Я не мав жодної купованої iграшки. Тепер у дитини їх десятки й сотнi. Дорослi подiбнi дiтям. Тiльки граються вони iншими цяцьками. На жаль, закон рiзно-манiтностi поширюється не тiльки на речi, не тiльки на працю i дiловi стосунки, а й на людськi дружнi та любовнi почуття.

Так, сучасна людина сексуально полiгамна не тiльки в Нутрi, але й на дiлi. Переважна бiльшiсть живе з двома партнерами водночас (якщо не помиляється статистика). Але навiть i та, певно краща, однолюбна чи чесна меншiсть дотримує вiрнiсть здебiльшого в силу "кодексу подружньої честi", а не Нутра. Бо навiть в такому випадку вона просто вимушена грiшити в своїй уявi: вiдеокасети, кiноекрани i лiтература постiйно надають можливiсть уявно пережити сексуальний акт де завгодно i з ким завгодно...

Шлюби нетривкi, бо кохання стало вiльним. Бiльше того, вiльним стало не тiльки кохання (що можна тiльки вiтати!), а вiльним стає елементарний секс. Його культ має тверду основу: потреба рiзноманiтностi себевтiлення, по-треба насолоди. Власне, насолоду вiд чогось люди одер-жують не тiльки внаслiдок своєї зiпсованостi чи дуростi, а здебiльшого через якийсь фундаментальний закон (Ос-нову) її iснування...

Потреба рiзноманiтностi може довести нас до краю, як це видно в постiйнiй змiнi моди та зростi споживання (що веде за собою розширення промислового вироб-ництва i екологiчну кризу). Однак себевтiлення має також i такi благороднi форми як Творчiсть, Кохання

203

i потреба бути потрiбним. Але цю тему менi зручно вiдкласти на пiзнiш. Оскiльки не тiльки ця потреба, а й щойно викладена тема прагнення себевтiлення чудово вкладаються в досить знайому педагогам на практицi формулу себествердження -- навiть дитина прагне будь- що себествердитися.

Себествердження є рiкою, в яку впадає багато мен-ших рiк. Зокрема, рiка себепосиленпя. Бо негативним сти-мулом цього прагнення є страх. Людина боїться смертi... боїться слабкостi... боїться скнiння... боїться дуростi... боїться iмпотенцiї... боїться соцумального провалу, на-приклад, в кар'єрi... боїться неповаги... боїться розчару-ватися в собi... боїться опинитися нижче iнших... боїться бездуховностi... Вона боїться ненавистi й ворожнечi. Вона прагне уникнути всiляких неприємностей, болю, страждань... Вона боїться фiзичної непридатностi, соцумальної непристосованостi, духовної недосконалостi... Вона боїться слабкостi свого розуму, мiзерностi своїх знань i здатностi розумiння... Вона соромиться примiтив-ностi своїх почуттiв, недосконалостi свого тiла i зовнiшностi, "щербатостi" розуму, "грiшностi" душi, не-здатностi любити "по-людськи", боїться свого поганого смаку, боїться слабкостi темпераменту, пасивностi, iнертностi. Вона боїться кардинальних помилок -- прой-ти повз справжнi цiлi i цiнностi i не знайти сенсу свого життя... Вона боїться манiпуляцiї собою iншими особами i соцiальними групами... Вона боїться комплексiв непо-вноцiнностi... Вона боїться чогось не мати i кимось не стати... -- Ось чому кожна особа так прагне позитив-ного себествердження!

Цiлiсним виразом жадоби людського себестверджен-ня є атеїзм -- заперечення Бога як заявка на те, що всi свої страхи людина подолає своїми власними сила-ми. В атеїзмi Духу протиставляється природа-Матерiя -- той матерiал, з якого складається власне тiло люди-ни. I начебто цей матерiал здатен сам себе створити в образi вищої iстоти -- яка i є нашою вселенською сут-тю (!?). В атеїзмi особистiсть скидає маску смирення i гордо заявляє свої права на божественнiсть. Причому iснує не тiльки матерiалiстичний атеїзм, а також волюн-таристський. В ньому "Я-воля" найочевиднiшим чином заявляє свої права. Еквiвалентом вiри в даному разi слу-жить мiстика або навiть магiя. Одне слово, атеїзм,

204

волюнтаризм i -- як буде показано пiзнiше -- вiра в Бога -- всi є крайнiм iдеологiчним виразом жадоби себестверд-ження.

В своєму прагненнi себествердження особа часто втра-чає почуття мiри. Надто їй хочеться у всьому гарному i цiнному здаватися значнiшою, нiж вона є. Ми схильнi пере-оцiнювати свої чесноти: заслуги, розум, талант, доброту, працю i, звичайно, свої добрi справи, намiри, гарнi почуття, любов. Суб 'єктивний iнтерес, егоцентризм, пробиває, зреш-тою, всiлякi контр-застереження реальностi. Або оминає їх. Причому розум однаково винахiдливо як виявляє реалiї, так i заслiплює наш "Я-свiт". Менi ще не доводилося зустрiчати нормальної особи, яка б недооцiнювала себе. Хоч зовнi бувають дуже скромнi... Самовпевненi часом в Нутрi переоцiнюють себе менше, нiж "скромнi". (Досить сказати, що "скромнi" пiдкреслюють свою скромнiсть, а самовпев-ненi -- нескромнiсть)... Особливо схильнi переоцiнювати себе люди обдарованi...

Переоцiнка особою себе, її суб'єктивнiсть -- факт настiльки загальний, що соцiологи обов'язково врахо-вують подiбний фактор в своїх методах дослiдження людських груп, зокрема -- морально-психологiчного клiмату в них. При цьому типовим моментом соцiологiчної анкети є вимога до респондента оцiнити себе самого i всiх iнших членiв групи (колективу) ок-ремо. I фактично завжди виходить, що самооцiнка iндивiда вища середньої оцiнки його групою, в якiй вiн функцiонує. Особливо переоцiнює себе особа в голов-ному для неї -- в тому, що складає внутрiшнiй сенс її життя, чого вона найбiльше прагне. (Причому нерiдко головним буває щось не зовсiм усвiдомлене i навiть цiлком протилежне тому, чим особа особливо пишається i чому присвячує своє життя). Норма така, що музикант переоцiнює свої музикальнi здiбностi, актор -- ак-торськi, вчений -- аналiтичнi тощо. Ясно, що без Подiбного суб'єктивiзму творча (i будь-яка) особа втра-чала б потужнi стимули дiї -- i нiколи б не змогла вiдважитися "переступити саму себе". Вона втрачала б вiру в себе i надiю на визнання, на справжнiсть того авторитету, який вона вже має. Так що себепереоцiнка -- мовби той рятувальний пояс, коли плаваєш в штормо-вому океанi... Без нього у мене самого нiколи не стало б нахабства написати цей труд!

205

Що стосується жiнок (а у нас, чоловiкiв, все їх стосується), то для бiльшостi з них головне -- подобатися "сильнiй статi". Досить тiльки глянути, скiльки часу вони проводять бiля дзеркала, скiльки малюються та прибира-ються, скiльки коштiв витрачають на косметику i вбрання. I тiльки одиницi претендують на щось бiльше... Це при тому, що вищу освiту тепер одержують бiльше жiнки, нiж чоловiки...

Навiщо жiнки так стараються? Щоб пiдвищити собi цiну, бiльше подобатися чоловiкам i через дзеркало чоловiчої уваги -- себествердитися як жiнка. Косметич-ний обряд перед люстерком є ритуалом навiювання собi впевненостi в чарiвностi -- якщо не абсолютнiй, то при-наймнi бiльшiй, нiж вона є.

Загальна картина така. У талантiв -- комплекс генiаль-ностi. У всiх iнших -- переоцiнка себе в напрямку влас-ного або сучасного iдеалу.

(Деякi соцiологи (але тiльки одиницi!) тут можуть заперечити. Непорозумiння може виникнути на тiй основi, що соцiологiчний метод анкетування насправдi приводить до зниження справжньої себеоцiнки iндивiда (респондента). Бо кожного разу, коли особа оцiнює себе публiчно, входить в роль хибна скромнiсть -- Маска. Навiть коли самооцiнка вiдбувається начебто цiлком анонiмно. Людина завжди вiдчуває за плечима анонiмне недремне око громадськостi (контроль же соцiуму перебу-ває у її власнiй душi -- "Я-соцумi"!) у виглядi моральних приписiв, головним з яких є скоромнiсть. "Усмири гор-диню свою!" -- диктує "Я-соцум"... Тому хоч кожен справжнiй Творець, особливо метафiзик, в душi вважає себе Генiєм -- вiн же творець нових свiтiв! -- але майже нiхто з них не може написати таке в своїй анкетi, навiть коли вона цiлком анонiмна! Правда, це дуже залежить вiд характеру соцiуму. В США, де культивується особиста iнiцiатива, розкутiсть, таке може траплятися з бiльшою вiрогiднiстю, нiж деiнде. Єврей це зробить скорiше, нiж будь-хто, бо сiмейне виховання у них ґрунтується на стимуляцiї талановитостi, на вiрi в себе i весь свiй народ. Досить сказати, що iудейська вiра вважає євреїв "обраним народом"...

В Українi властивий моральний iдеалiзм i культи-вується скромнiсть. Тому таке майже неможливе вголос.

206

Тим бiльше, що вiками колонiзатори заганяли в душу народу комплекс неповноцiнностi, грабуючи його культурнi цiнностi i таланти... Скажи хтось про свою генiальнiсть -- цього йому не простять! Звичайно, це крайнiй приклад. А взагалi соцiологам прекрасно вiдомо, що, заповнюючи анонiмну соцiологiчну анкету, респондент чинить це так, немовби вiн пiд наглядом. (Ми взагалi живемо наче пiд постiйним стеженням). I може навiть використати подiбний випадок, щоб офiцiйно засвiдчити свою скромнiсть. (Але, як вiдомо, всiм можна похвалитися, окрiм скромностi!) Тому соцiологи вигадують рiзнi хитромудрi способи непрямого опиту (запитують про одне, щоб одержати вiрогiдну вiдповiдь про зовсiм iнше), ведуть спостереження типу зйомок "прихованою камерою", провадять витонченi ма-тематичнi способи аналiзу посереднiх факторiв по-ведiнки (завдяки "коефiцiєнтам кореляцiї" обчислюють вплив одного фактора на iнший) або "вiльних тентiв" -- наш респондент говорить про що завгодно, розкуто тощо.

(При тому всьому, нiяка емпiрiя, нiяка математика не можуть до кiнця проявити Нутро конкретної особи -- без власної проникаючої iнтуїцiї душi i потенцiй iндивiда соцiологом-психологом. Йому ж для експерименту, для анкети спочатку потрiбна власна версiя, гiпотеза (!). Iнакше весь його дослiд безглуздий. Так, у слiдчого або суддi iнтуїтивне знання правди стає "ниткою Арiадни" для успiшного ведення процесу. Це основа всiх їхнiх розумових побудов i ходу справи. Подiбно до того i я керуюсь тут насамперед iнтуїтивним розумiнням сутi. I якщо при тому вдається створити послiдовну логiч-ну систему -- ланцюг думки, якщо вiдбувається до-сить чiтке замикання на реальнiсть -- пояснення її, якщо виникають багатi наслiдки -- прогнози, тодi про-никаюча iнтуїцiя справдi виконує свою конструктивну роль).

Чому ж iндивiд такий обережний? -- запитуюся ще раз. Бо вiн живе у соцiумi i мусить рахуватися з iншими силами себествердження. Громадська мораль, iншi люди, словом, соцiум є саме тим контрольним органом, який не дає iндивiдууму зарватися. Постiйно ставить його на мiсце. Занижуючи власну самооцiнку або вимагаючи її знижен-ня. Соцiум перегинає палку в протилежний бiк -- недооцiнки.-

207

Горе, коли особа досягає такого стану чи високого становища, що стає поза критикою соцiуму. Тодi вона все далi й далi вiдриватиметься вiд реальностi... Тим бiльше, що слизькi пiдлабузники всiма способами спотворювати-мусь її власну самооцiнку. Так, можна мати абсолютну владу i бути смiшним опудалом... Але то ще менше зло. Бо подiбним шляхом виникають в iсторiї такi зловiснi фiгури, як Нерон, Сталiн, Гiтлер, Пол Пот... Одне слово, безконтрольна влада розбещує. Ось де корiнь зла всякої тиранiї, монархiї, диктатури! Звiдси видно, що соцiум виконує не тiльки негативну, але й позитивну роль, коли це йому вдається. I коли я виступив з критикою соцумального типу Принату, то не треба при тому думати, що я не розумiю його позитивних сторiн.

Якщо вже я зачепив соцумальних, то варто сказати про них докладнiше. Характерно, що дiапазон себествердження соцумальної особи з морального боку може сягати обох протилежних полюсiв: альтруїзму, коли лю-дина себестверджується в моралi, добрi, любовi. I мiза-нтропiї, коли себестверджуються у злi, людиноненавис-ництвi. Це так об'єктивно. А суб'єктивно навiть мiзантроп (соцумальний) полишається iстотою мораль-ною, якщо вiн не хворий психiчно. Мiзантроп нiяк не вважає себе аморальним чоловiком (жiнкою). (Хоч, звiсно, що це себепереоцiнка i виправдання). Навпаки, вiн ставить себе справедливим суддею аморального соцiуму! "Ну, буває, iнодi заносить, але ж то тiльки реакцiя на людську ницiсть, якiй нiяк не можна давати спус-ку!..." -- гадає собi вiн. I його неважко зрозумiти, особ-ливо в нашу епоху падiння моралi i якщо добре збагнути, наскiльки було б тяжко йому бути аморальним свiдомо -- без самовиправдання. Вiн же соцумальний! Тисячi впливiв i сил оточуючих людей та держорганiв заганяють особу в її соцумальну норму. Виходить так, зокрема, що, скривджуючи iнших, вiн наносить кривду передусiм сам собi. Головне, що десь там тисне власне сумлiння -- нечиста совiсть не дає спокою i сну. Можновладним, звiсно, легше. Хоч i в них є своє "але". Бо чим вище становище, тим бiльше воно зобов'язує показувати гар-ний приклад. Iнакше трухлявiє п'єдестал, на якому стоїш. Вiн обов'язково трухлявiє, коли вiдсутнiй реаль-ний контроль i критика знизу та збоку. Власний его-центризм та тьма лакуз до решти спотворять реальне

208

уявлення про самого себе i всю свою дiяльнiсть... Тому недарма одним з головних принципiв демократичної влади є розподiл влади. Абсолютна влада розбещує абсо-лютно!..*

Одне слово, для соцумальної особи характерна мо-ральнiсть -- нехай навiть у виглядi конформiзму. Але суб'єктивнiсть i, вiдповiдно, егоцентризм заломлюють це дiло так, що об'єктивно, за певних умов, вона може досягати навiть протилежного полюсу -- мiзантропiї. I на цьому шляху утворити навколо себе вiдповiдний власний мiкросоцум. Це може бути своя сiм'я, в якiй тiльки мiзантроп є мiрою всiх речей у свiтi. Це може бути банда, яка не вважає себе бандою, а борцями за справедливiсть. Це може бути навiть багатомiльйонна партiя офiцiйних однодумцiв, яка вважає себе прогресивною силою, борцем за рiвнiсть i високу мораль, будiвником нового типу суспiльства, в якому всi люди будуть абсолютно рiвними. Хоч довести людей до подiбної рiвностi можна тiльки насильством... "Залiзною рукою ми змусимо людей бути щасливими" -- виголошували сталiнiсти. (Так що "мо-ральнiстю" потрiбно користуватися дуже обережно в якостi критерiю соцумальностi особи. Тут є деяка аси-метрiя: моральнiсть з великою вiрогiднiстю свiдчить про соцумальнiсть, -- а мiзантропiя ще далеко не є остаточним гарантом асоцумальностi. Ось чому значно краще пiдхо-дить ширше поняття -- "конформiзм". Моральнiсть можна розумiти як частковий випадок конформiзму).

Загалом же соцумальне себествердження полягає в пiд-вищеннi свого статусу (звiдки таке прагнення влади!), або престижу (звiдки жадоба багатства, слави, титулiв), в досягненнi всiляких рiдкiсних цiнностей (зокрема, успiхiв в коханнi!), здобуттi морального авторитету... I треба ще додати таке важливе в себествердженнi, як потреба чiткого себевизначення. Наприклад, Франкiв "Каменяр" та "Вiчний революцiонер", Тичинине: "Я єсть народ, якого

' Ненароком я торкнувся полiтики. Але чесно -- я в нiй мало розбираюся, бо в мене начисто вiдсутня iнформацiя, що i як чиниться у них там за щiльно причиненими дверима й пiд великою охороною. Може, саме тому у нас стiльки говориться й пишеться про полiтику, що це майже для всiх є "потаємне царство". Право на iнформацiю, гово-риться в Гельсiнськiй Декларацiї про прав людини, є невiд'ємним правом кожної особи. Бо без неї вона є не людиною, а рiччю, якою манiпулюють безчеснi полiтикани...

14 6-193

209

правди сила нiким звойована ще не була!". Цi приклади для суто соцумального -- занадто високий полiт духу. Вiн визначається простiше i "скромнiше". Як правило, на запитання: "Хто Ви є?" соцумальна особа називає свою професiю i посаду. Отже, її особистiсть, її себествердження зводиться до професiї i посади (??). Так. Недарма той, хто рiшуче виступає проти подiбного "анкетування", вик-ликає в соцумальних неприязнь. Бо пiдриває основу їхнього власного себествердження, їхнього "Я-свiту". Хто дипломат, той намагається не руйнувати iлюзiй, якi лю-дина вибудовує все своє життя. Я ж дипломат поганий i в життi, i в теорiї. Хто-небудь iнший так пiдсолодив би пiлюлю, а менi хочеться говорити людям правду, якою б гiркою вона не була... Бо коли не знаєш реальностi, нiколи не знайдеш вiрної дороги...

Потягнувши за корiнь себествердження, ми можемо витягнути багато дивних явищ. Наприклад, чому началь-ник прихильний до лакузи -- навiть розумiючи його "полiтику"!? Справа не тiльки в егоцентризмi i себе-любствi, не тiльки в iнтересi посилення влади, а також в себествердженнi -- гранiтнiй гранi Нутра. Особа себестверджується, манiпулюючи свiдомiстю iнших. А найлегше це здiйснювати передусiм над лакузами й за їхньою допо-могою. Коли поставити керiвника перед подiбними фак-тами, то вiн, зрештою, визнає, що "неможливо не симпа-тизувати людинi, яка вгадує кожне бажання, яка тобi ревно служить, яка дивиться на тебе як на благодiйника, або навiть як на самого Бога".

Важливо розумiти таку деталь: не тiльки пiдлеглий залежить вiд волi й дiй начальника, але й начальник залежить вiд пiдлеглого, хоч i меншою мiрою. Тому го-резвiсна "манiпуляцiя свiдомiстю" вiдбувається не тiльки i не завжди в напрямку згори до низу соцiальних сходiв, але, чого можливо ще нiхто не вiдмiтив з погляду се-бествердження, i в протилежному напрямку -- знизу вгору. Так, фаворит королеви може мати вирiшальний вплив на спосiб її правлiння i на життя країни, поси-люючи тi чи iншi бажання королеви або видаючи їй свої iдеї i проекти реформ, немовби то розвиток її влас-ної думки i волi. А iншi громадяни й правителi королiвства пiдлещуються до фаворита. Так що вiн себестверджується подвiйно. Перше, коли "манiпулює свiдомiстю" королеви. Друге, коли збирає данину лес-тощiв

210

iз пiдлеглих королiвства, включаючи елiту. В свою чергу у нього теж можуть бути подiбнi архiдипломатичнi фаворити-лакузи. I т. д. Тому питання, хто ж насправдi правив країною в той чи iнший час, значно складнiше, нiж звикли гадати iсторики.

Зокрема, вiрно було б говорити не "правлiння Л. Брежнєва", а "за правлiння Л. Брежнєва". Бо ж вiн робив все, що хотiв, але тiльки не управляв. Не годен був до того нi iнтелектуально, нi духовно. Все, що вiн мав, коли був молодший -- це "вовчу хватку" i вмiння подобатися началь-ству. Пiдлестившись до Микити Хрущова, ставши його "другом", вiн у вирiшальний момент зрадив i Микиту, i всю його демократичну лiнiю. За спиною в нього стояв сталiнiст Суслов i вся бюрократична клiка. Хто ж це такi? Iснує поняття "правлячi кола". Але менi ще жодного разу не доводилося бачити теоретичної "розшифровки" дiї цих "кiл", їхнiх способiв впливу на життя країни не тiльки у нас (що зовсiм не дивно через повну секретнiсть державної дiяль-ностi), але й на Заходi. Говорять i пишуть недоказово, непереконливо, упереджено. Наприклад, у нас є догмою, що "править партiя", що вона "авангард робiтничого класу" i, отже, по сутi, править "пролетарiат". Дуже своєрiдний у нас "пролетарiат" з персональними чорними (!) "Волгами", персональними дачами i курортами, спецмагазинами i навiть iз особливим карбованцем. За той карбованець можна купи-ти значно бiльше i якiснiше, нiж за народний. Можна обмiняти його на валюту й поїхати на захiдноєвропейськi курорти. Можна, все можна!

Запитуєш робiтника: "Отi, що роз'їжджають в чорних "Волгах", -- то ваш авангард, живуть вашими iнтереса-ми?". -- "Та нi, -- вiдповiдає iз злiстю. -- Гусак свинi не товариш". Запитую партiйного фiлософа з унiверситету: "Ви правите?" "Смiєтеся, -- каже. -- У нас видiлилася так звана "партiйна елiта", яка нiкого не допускає до держав-ної кормушки. Спробуй-но тiльки когось критикнути, виявити хоч краплю сумнiву -- як тебе вмить викинуть з роботи й фiлософiї. Якщо не опинишся в тюрмi, то в чорних списках i пiд "скляною колбою" неодмiнно... як вiльнодумець. Вам же мусить бути вiдомо, що поступити на фiлософський факультет (та iншi суспiльнi) можна тiльки маючи рекомендацiю обкому партiї. А пiсля закiнчення -- не одержиш допуску до фiлософської дiяль-ностi без партiйного квитка!" -- "Але у Вас же все гаразд.

14*

211

Ви архiправовiрний марксист, маєте партквиток, викла-даєте в унiверситетi..." -- "А їм наплювати на мою пра-вовiрнiсть! Потрiбно бути не переконаним марксистом, а лояльним -- Ви мене розумiєте. Оскiльки ж я справдi хочу правди i добра, хочу чогось навчити, щось змiнити -- то на мене накинулася зграя хортiв як на чужого. Не дають нi захиститися, нi читати лекцiї... От тому i п'ю "по-чорному". А на горiлку заробляю, пишучи iншим людям докторськi дисертацiї". -- "Це тим самим, якi Вас потiм їстимуть живцем як чужака?!" -- I подивився я на нього жалiючи i зневажаючи водночас*.

Повертаючись до лакуз i фаворитiв, справедливо буде сказати, що без впливу знизу вгору неможлива була нiяка кар'єра i нiякий поступ в грубо iєрархiчному i централiзованому суспiльствi (суперсоцумi). Вона й так здебiльшого нагадує кар'єру внаслiдок смертi начальни-ка. Iнша рiч, що подiбна влада обов'язково дегенерує, оскiльки лакузи мають перевагу перед людьми честi i та-ланту...

Через призму себествердження ми можемо збагнути джерело дiяльностi й боротьби не тiльки начальникiв i лакуз, але й порiвняно незалежних знаменитих дiячiв. Чому, наприклад, професор Микола Амосов в свої 65 (а тепер уже 75!) рокiв робить щоденно по двi складнi й надскладнi операцiї на серцi? Скажуть, бо вiн добрий, бо вiн це любить. А чому любить? -- запитую я. Бо втiлює якусь глибинну потребу себествердження -- через бороть-бу, волю, творчiсть i любов! Все заразом або щось одне -- таємниця. Головне, що нутро його випромiнює такий дух дуже владно. Через випробування i гарт, через працю i громадську дiяльнiсть -- до зiрок, до слави, до себестверд-ження. Це останнє у нього просто несамовите. Виступає наш хiрург i як письменник та публiцист, i як громадський дiяч та лектор, i як популяризатор гiгiєни працi та харчу-вання. Нарештi, вiн прагне охопити кiбернетику, щоб пiзнати мозок i органiзм людини, її здоров'я всебiчно. "У мене, -- заявив вiн нещодавно по телебаченню, -- не марксистсько-ленiнський свiтогляд, а природничо-науко-

Цє було, кажуть тепер, в часи "застою". Тепер нове керiвництво, але партiйнi кадри -- тi ж самi. Iсторичний експеримент полягає в тому, чи можуть тi ж люди "перебудуватися" й керувати розумно, справедливо, вiдкрито й демократично. Гадаю, без допомоги знизу -- не зможуть...

вий... На базi бiологiї i кiбернетики... Людина -- iстота не просто соцiальна, а бiо-соцiальна...". Хоч в цiй думцi оригiнальностi мало* (певно, Амосову вiдомо, що за роз-робку "Соцiобiологiї" американець Уорт (здається) ще 1975 року одержав Нобелiвську премiю), але сама заява по телебаченню людини про свiй "немарксистський свiт-огляд", очевидно, перша за всю iсторiю "диктатури про-летарiату". I в цьому -- неабияке себествердження. На щастя, воно потребує не тiльки волi, а й Мужностi. Гадаю, що волю i мужнiсть себествердження в Амосова стимулює повсякденне заглядання в очi смертi... Але скажуть, чому ж тодi iншi хiрурги не такi вiдомi, не так прагнуть себествердження? Прагнення прагненням, але здiйсни-тися воно може тiльки пропорцiйно "Я-волi", що закла-дена у нас генетично та вигартувана життям, i величинi та широтi здiбностей. Потiм, "заглядання в очi смертi" вiдбувається не тодi, коли хiрург рiже пацiєнта, як чужого собаку, а коли вiн перевтiлюється в нього, коли вiн його любить, як самого себе, коли кожен його бiль є своїм власним болем, коли його смерть дорiвнює власнiй Смертi. В такому разi хiрург перебуває в "пограничнiй ситуацiї" -- перед жахом самого Нiщо. Себествердження є ключем до багатьох проблем. Наприклад, рiдна мова. Чому науковцi, навiть в столицi української культури -- Львовi так легко зрiкаються рiдної мови в своїх публiкацiях? Зрозумiло, що заради експансiї свого "Я-свiту". Це себествердження вшир. "Мене, мовляв, чи-татиме весь Союз!" А п'ятдесяти мiльйонiв народу тiльки в однiй Українi йому, бачите, замало?! "I кар'єра буде легшою i бiльшою", -- думає вiн собi. Але тодi чому письменники проти? Бо в них навпаки: з втратою мови втрачається i читач -- тi душi, в яких можна себестверд- жуватися. Вiйна за збереження мови глибока. Передусiм оновлення запущеного поля, розпушення i збiльшення рiллi, в яку можна сiяти зерна свого Слова i стверджувати свiй "Я-свiт". Потiм, це себествердження вглиб, в ко-рiнь -- через духовнiсть народу. На iншому полi, в iншiй мовi, серед iншої культури письменник перестає бути

* Хочу зауважити, що Амосов далеко не є для мене авторитетом, особливо як метафiзик. Я навiть нiколи не чув його власними вухами i не бачив своїми очима. (Хоч таких можливостей скiльки завгодно). Знаю, бо слухами земля повниться. 1 це вже моє себествердження...

213

"народною душею". Нутро письменника промовляє сло-вом. А слово його -- вся рiдна мова. I це вже не просто засiб спiлкування, а вираз глибинного iснування.

Мiщанство. Мiських обивателiв ще називають мiщана-ми. Скiльки вiкiв фiлософи i публiцисти не кричать про те, яка це страшна гадина, а мiщанин живий i успiшно розвивається. Суть його можна ще виразити так: мати, але не бути. Бо мати безпечно, а бути ризиковано i потребує особливих додаткових зусиль. "Мати" -- то лише мати захист i забезпечення "первинними потребами" (по сутi, тваринними, що на додачу спотворюються розбе-щенiстю людської уваги). А "бути" потребує справжнього себерозвитку, великої працi над собою, творчостi, муж-ностi i боротьби... Причому боротьба ведеться не за оче-виднi для мiщанина реалiї, а здебiльшого за абстрактнi iдеали й принципи. Мiщанин же погано вiдчуває конкре-тику абстрактного. Наприклад, якщо йде боротьба за суспiльну справедливiсть, за людськi права, -- то вона йому байдужа. Вiн не годен доперти, навiщо ризикувати, коли це його не зачiпає особисто, коли вiн захищений i забезпечений... щодо "мати".

I все ж таки мiщанин своїм Нутром десь вiдчуває, що тi, хто Є -- iснують на вищому i глибшому рiвнi. Тому їм заздрить i ненавидить; або в кращому разi примазується до їхнього товариства -- товариства внутрiшньо дужчих i багатших свiтом...

Тут один чоловiк, коли зустрiчається зi мною, такий патрiот, так йому болить, такий вiн вояк за рiдну мову i культуру, що ну. "Але, -- кажу йому, -- критерiєм того, хто Ви є -- Вашi дiла. А дiла такi. Один син вчиться на росiйськiй фiлологiї й зневажає українську -- рiдну. Другу дочку Ви самi вiдвели до росiйської школи, хоч поруч українська. Тепер вона не здатна написати твiр українською мовою. Але почався рух, -- i вона вже хоче оволодiти. Так Ви їй наймаєте вчителя з того, що вона знає, -- росiйської, а не того, чого вона не вiдає й про що Ви так галасуєте!" Щоб переконати його пошукати вчителя української мови й лiтератури, довелося доводити, що це зараз їй вигiдно. I це було огидно...

Припустимо, цей чоловiк дурнуватий. Тому в нього не сходяться кiнцi з кiнцями. "Що з того, що Ви є, коли у вас нiчого немає?'." -- заявив вiн якось менi. Припустимо, вiн не може мати якихось претензiй на буття, на

214

iндивiдуальнiсть, тому як може, так i пристосовується. Однак, життя повсякчас свiдчить, що можна мати всi здiбностi -- i не мати себе самого -- не бути. Такi люди без глибоких i мiцних коренiв. Вони -- зайвi у цьому свiтi. Тому й ставлять головним завданням -- пристосуватися тут i тепер. Задля цього робиться все: налагоджуються вигiднi зв'язки, демонструється лояльнiсть -- аж до сексотства! -- ведеться боротьба за становище, зокрема, через шлюб з розрахунком, колективнi випивони й iншi непри-стойнi розваги, коханки, зловживання владою, хабарi, злочиннiсть. Особливо безпечно бути прикритим високою посадою та писаним чи неписаним законом. А коли посада i закон прикривають злочиннiсть, то до неї всiма силами рвуться обивателi-злочинцi. Ми тепер знаємо, якi у нас бувають не тiльки мiнiстри, а навiть генеральнi секретарi партiї! Бiльшого свiдчення проти державного беззаконня важко навiть вигадати*.

Цим людям необхiдно вiдчувати своє "майно", свої зв'язки, своє становище, свою владу, -- бо iснують вони зовнiшньо. Тому їм страшно перебувати на самотi. А ось таким, як мiй Орест, зовсiм не страшно бути самому. I навiть дуже приємно. Бо у нього великий внутрiшнiй свiт -- з великими i абстрактними понадцiнностями. Так само й у Князя. Самотнiсть у них не самотня, це твор-чий стан... Складнiша справа з їхнiм товаришем Ейком. У нього є i здiбностi, i духовнiсть, але немає поки вiсi, стрижня, значної iдеї, довкола якої все оберталося б чи крiпилося. У нього вiдсутнє поле, на якому можна було б посiяти духовнiсть i талант. Потрiбнi Любов i Нена-висть, Вiра i Надiя, Помста i шалене прагнення себествердження...

Себествердження вихлюпується на всi простори "Я-свiту", на всiх рiвнях Природи. У кожного Принату -- своє себествердження. Так, для духовно-соцумального

* Доречно тут поставити запитання, яким чином може бути створена "правова держава", коли виключаються в принципi опозицiйнi сили i реальний контроль знизу -- вiд народу. Кооперативний фiльм "ЧП районного масштабу", який у Києвi показували лише кiлька днiв в кiнотеатрi "Київ", дає яскраву картину того, як робиться комсомольсь-ко-партiйна кар'єра. "Дорога, -- заявляє перший секретар комсомолу своїй дружинi, -- я працюю не тiльки головою, але й печiнкою". Вшанування його стрибка в другi секретарi обкому бюро комсомолу проводить в саунi з лукулловим випивоном i голими бабами...

215

(властиво, для соцумального iз знаком "+") ствердитися означає насамперед -- завоювати громадський авторитет, пошану i вдячнiсть та, головне, любов. А цього можна досягти лише завдяки моральному себевдосконаленню, сумлiннiй "службi" та, нарештi, соцiальним успiхом. Але заслуженим успiхом, а не "липою": коли без тебе нiяк не можуть, коли тебе просять, коли ти повинен зайняти високу посаду заради загального добра. Наприклад, ти не повинен палець об палець вдарити для того, щоб тебе обрали доцентом, окрiм сумлiнної працi. В тому розумiн-нi -- щоб не чинити собi нiякої самореклами, не корис-туватися зв'язками, не бути лакизою... "Нехай тебе люди самi оцiнять!" -- наполягають моральнi iдеалiсти.

Дуже важливим є вiдношення до безсмертя. Духовно- соцумально-гармональний прагне безсмертя через "добрi дiла" i людську пам'ять про них. Через релiгiю морального себевдосконалення в громадi. Будь-яке iнше самозвели-чення -- грiх. Подiбно до того, як незаробленi чесним трудом грошi*.

Найвиразнiше себествердження проявляється в духов-них. Особливо яскраве воно серед творцiв. Кожен з них прагне бути визначною Iндивiдуальнiстю, визначною лю-диною i поширити свiй вплив на весь духовний свiт. Тому, наприклад, Аристотель зрiкся свого вчителя Платона, Христос нищив морально "книжникiв i фарисеїв", тобто вчену елiту свого часу, Лютер -- католицьку та атеїстичну iдеологiю, Гегель дiалектично "заперечив" усiх своїх по-передникiв, Шопенгауер i Кiркегор -- кожен по-своєму -- Гегеля.

Маркс -- i Христа (як неiснуючого), i Гегеля, i навiть своїх попередникiв-однодумцiв (але скориставшись гегелiвським "дiалектичним" способом). Для Нiцше акту-альним був не Маркс, а Христос. I вiн не просто його

' До речi, духовно-соцумальнi нiколи не приймуть абстрактно (апрiорi) капiталiзму, якщо теоретично мають бiльш комуналiстську альтернативу: "Нехай в бiдностi -- але в рiвностi!". Цє, по сутi, основний догмат соцумальних iз знаком "+". Пролетарiй "за" колективiзм не так тому що вiн колективiстський за своєю природою, як тому, що заслабкий для себествердження в якостi промисловця або iнтелiгента. В свою чергу iнтелiгент прагне тiсної громади. I тому готовий чималим жертвувати "для загального добра". Добре. Тiльки це може втiлитися лише внаслiдок насильства однiєї частини населення над iншою -- iншими Принадами. А потiм усi заразом попадають в лапи бездушної, бездуховної i безталан-ної бюрократiї...

216

нiгiлiстично вiдкинув, як Маркс, а, визнавши його iсто-ричне iснування, вдарив пiд самий корiнь -- конструктив-но: створивши свою "антихристиянську" етику i водночас поетичний шедевр "Заратустру", в якiй з погляду мистец-тва сперечається з самою Бiблiєю.

В галузi психологiї Фрейд створює iнше "антихристи- янство", розчищающи дорогу для сексуальної емансипацiї i водночас -- анархiї. А Юнг зпротестовує Фрейда, дово-дячи, що сутнiсть людини не зводиться до сексуального, що лiбiдо далеко не тiльки одна сексуальна енергiя. I вза-галi, вибудовує значно "культурнiшу" теоретичну систему i програму психотерапiї. Адлер зводить до мiнiмуму значен-ня сексуального i розглядає особу через призму, близьку до Нiцше -- "воля до влади".

У мене особисто в свою чергу є бажання зробити з усiх них "трупи". Але, збагнувши демона себествердження, утримуюсь вiд критики. Моя справа -- первiсно глянути на людину i життя, неупереджено (а для цього найкраще щонайменше знати!) -- i будувати па новому мiсцi, а не руйнувати творчi здобутки своїх iсторичних попередникiв, розчищаючи вiд них будiвельний майданчик для себе. Тобто менi хочеться вiдкрити нову незвiдану землю i не бути таким упередженим i однобiчним, як це трапляється, коли себестверджуєшся коштом iнших, борючися з ними. У мене стiльки власних почуттiв i думок, що немає нiякої потреби засмiчувати голову чужими. I нехай читач не думає, що я "вивчав", що я "знаю" усiх тих людей, про яких, буває, висловлююсь. Просто, коли копаєш глибоко, то розумiєш з найменшого натяку, яким шляхом рухався гой чи iнший творець. Бо перебуваю у першоджерелi всього -- в життi.

Можна сказати: "Коли хтось не знає чогось i не посилається на iнших -- тодi то не наука'.". Згоден. В "Iєрархiцi" -- чiтко показано, що методологiя, а тим бiльше метафiзика -- не є наукою. То є образ свiту визначної Iндивiдуальностi. I коли в якомусь творi постiйно посилаються на авторитети -- це вже свiдчить проти духовної Iндивiдуальностi автора, як пристосуван-ня його до сильнiших, до соцiуму або, висловлюючись iнтелiгентно, -- до культурної традицiї. В свою чергу, це iмпонує читачевi-споживачевi. Бо вiн же стверджується бiльше тодi, коли автор скромнiший. Тим бiльше, що в його позицiї є об'єктивний резон: не один чоловiк мудрий

217

на свiтi, не один вiн знає правду -- i не один вiн може вмiстити всю Iстину. Тисячi особистостей думають i пра-цюють сьогоднi водночас над подiбним i тисячi творили в iсторичному минулому людства. Таким чином, посилан-ня стало обов'язковою нормою i навiть критерiєм науко-востi. Але скажiть на милiсть: глибина думки i твору хiба доводиться тим, кого ти там начитався?! I яка широта твоєї ерудицiї?! Переконаний, що нi. Соцiологи вiрно пiдмi-тили, що коли посилань надто багато -- праця не має жодновартостi. Є тiльки один серйозний резон тих за-нудних цитувань i посилань -- страховка вiд плагiату. Однак, духовному себествердитися через плагiат немож-ливо. Навпаки, то є свiдченням його неунiкальностi, приниження його Гiдностi, його творчої сили. "Я-свiт" -- це країна. Можна визначити її зовнiшнi кордони (то є посилання, солiдаризацiя i/або критика). А можна просто викласти її внутрiшнiй змiст; вiдобразити її суть, а не межi. Тодi немає потреби нi накреслювати кордони, нi оповiдати про те, що робиться та робилося за тими кордонами. Про все те читач, при бажаннi, може узнати з довiдникiв...

Себествердження потребує боротьби. I навпаки: майже всяка боротьба є себествердженням. А найбiльше -- бо-ротьба творча, "iдейна" -- серед духовних. Звiдси походить те, що я називаю парадоксом себествердження.

Парадокс себествердження. Суть його в тому, що навiть у тих виключних випадках, коли Iндивiдуальнiсть зрiкається "свiту" -- це теж себествердження. Стверд-ження своєї сутнiсної вартостi, свого безсмертя. 1 навiть в тих випадках, коли жертвують власним життям заради Правди чи Iстини. Через те так звана iстина чималою мiрою залежить вiд iндивiдуальної волi творця, вiд його прагнень.

Для мене особливо вражаючим було вiдкриття, що навiть у релiгiйному актi себезречення особа себестверджується! Так, церква євангелiстських християн-баптистiв майже первiсно демократична. Але ж люди там далеко не рiвнi -- нi за своєю духовною силою, нi за своїми

' Нерiдко я навмисне обираю дiалектичнi слова, бо вони найкраще передають смак думки i почуття. З тої ж самої причини -- не дотримуюся граматичних правил, особливо -- пунктуацiї. Новi горизонти потребують i нових слiв, i нових знакiв.

218

здiбностями, нi за "вагою" Принатiв. Так ось, завдяки братству вiруючої громади тi, хто нижчий i слабший, стверджують-ся через пiдйом, посилання i розвиток. А тi, хто стоїть вище (саме вони поводяться парадоксально) -- через зречення своїх переваг над iншими, альтруїстично дарую-чи їх на громадське добро. Iнодi це останнє нагадує мазохiзм, а також себезнищення. Особливо, коли зрiка-ються творчостi... Мотив тут духовно-соцумальний. У менш розвинених соцумально-духовний... Терези врiвноважуються... Iндивiдуальнiсть кладеться на жертву вiвтаревi рiвностi... Завдяки подiбнiй себепожертвi утво-рюється мiцна як кремiнь громада. Зрозумiло, що без фанатичної вiри в Бога, який дарує безсмертя i вiчне блаженство, особа не змогла б пiти на жертву своєї Iндивiдуальностi. Отже, жертвуємо меншим заради бiль-шого...

Тим бiльше, що iснує досить сильний земний поштовх: себествердження кожного зокрема веде до вiдчуження людей внаслiдок несумiсностi їхнiх iнтересiв. (А себест-вердження, до речi, це i любов людей до тебе i твоя потреба iншим. Але про це буде далi). 1 навiть бiльше того -- до вiдчуження людини вiд природи -- умови її власного життя. Це вiдчуження знiмається лише в особистостей, якi по-ширюють свiй "Я-свiт" на весь народ -- через свою любов до нього, до землi i природи, до мови i культури... через болiння його болями... Любов як до самого себе, бiль як свiй власний бiль... Таких називають духовними*.

А чим бiльше вiдчуження, тим бiльше виявляється потреба бути потрiбним. Вона теж є гранню єдиного Нутра. Що досить очевидно уже з нашої потреби лю-бовi...

Потреба релiгiї. Себествердження веде як до єднання, так i до вiдчуження. Причому спочатку бiльше вiдчужен-ня, а єднiсть людей -- як реакцiя на нього. Неважко помiтити, що поштовхи до релiгiї йдуть як зверху, вiд наших iдеалiв, так i знизу. Релiгiя прагне виправити згубнi

' Досить очевидно проглядається зв'язок духовностi iз внутрiшньою суперсоцумальнiстю. Тому здається, що не тiльки патрiоти, але навiть i шовiнiсти можуть бути вiднесеними до духовних типiв. Рiзниця в моралi чи глибша? Гадаю, глибша. Фiлософи свободи давно зрозумiли, що воля пригнiчувати є теж неволею. Гнобитель -- теж раб. У кожної медалi є лицевий i зворотний бiк.

219

наслiдки людського Нутра в соцiальному життi. Тому головною вiссю її є моральнi заповiдi, етика. Абсолютна етика може бути побудованою лише на незаперечному абсолютному авторитетi -- Бозi. Такою цiною релiгiя протистоїть свавiллю себествердження. Але сама досить легко попадає у тi ж самi тенета кружним шляхом. Бо Церква, як усяка органiзацiя, прагне експансiї i влади... Релiгiя, звичайно, переважно для слабких. Але деякi сильнi теж спiвчувають слабким, теж хотiли б подiлитися своєю силою "з братами". I хотiли б мати вiдповiдну iдеологiю виправдання для цього. Щоб їхнє благородство винагороджувалось якщо не на цьому, то на тому свiтi. I тим бiльше, чим бiльший "+" у їхнiй соцумальностi. Не треба тiльки забувати, що Природа -- вже далi вiд Нутра: наслiдок виховання, iснуючої моралi i тої ж самої релiгiї (в атмосферi якої багато людей майже буквально народ-жуються).

Найпоширений тип соцумального себествердження -- прагнення попасти в елiтарний соцiум, у групу виняткових людей. Якщо не за своїми здiбностями, то за своїми поглядами i, може навiть, фiзичними даними (як-то група спортсменiв-рекордсменiв) або за становищем у структурi влади. Для iнтелiгента (i можливо, для всiх) найпрестижнiший елiтарний соцiум на ґрунтi культури. Проте, чим елiтарнiший соцiум, тим бiльше жадоба i тим тяжче ствер-дитися й конкурувати. Досить тiльки глянути на Спiлку письменникiв та на акторськi групи театрiв, щоб не зали-шилось нiяких сумнiвiв. На цьому легко грають полiтика-ни, встановлюючи рiзноманiтнi конкурси та премiї... званнячка i орденочки, якi зовнi забезпечують (стверджують!) становище митця i його матерiальнi умови життя... На-приклад, лауреатiв Сталiнської премiї друкували позачер-гово...

Усi мої приятелi люблять народ, але не менше прагнуть бути серед культурно-духовної елiти.

Ор: У свiтi кожен живе в своєму товариствi. Великий художник слова менi не товариш: погано переношу такий глибокий й розпачливий песимiзм. Я хоч i аристократичний, але ж здорового селянського коре-ня. Потiм, завелика вiддаленiсть вiд того, що я сам приймаю за реалiї. Тому ж i Стефаника не дуже люблю...

220

-- Отже, нехай їх навiть не буде!?.. Це теж себестверд-ження, i теж влада: свавiльне iгнорування неприємної реальностi. Нехай то буде навiть велике мистец-тво (!) -- наголосив я. Сталiн в таких випадках чинив просто по-монгольскому: "сєкiр башка".

Ор (незворушно)'. Ти менi скажи краще ось що: людське Нутро, по-твоєму, iндивiдуальне чи унiверсальне?

-- Доречнiше тут запитувати, чи його силу виражено у великих прагненнях та установках унiкально, чи у всiх подiбно. Вiдповiдаю: i перше, i друге. Якби пiдвалина людської "Я-волi" була одноманiтна, то неможливе було б таке суттєве розмаїття людських свiтiв. Неважко показати, що вiдмiнних зовнiшнiх умов розвитку й iснування та випадкового шляху iндивiдуального досвiду для цього недосить. (Показати чи самому можна пересвiдчитись, спостерiгаючи за близнюками. Вони нерiдко ростуть надто вiдмiнними). Як тiльки я кажу чи пишу "Я-суть" або "принатне Нутро", -- то тим роблю наголос на iндивiдуалiзацiї. Тобто на гли-бинному гласi iндивiда -- стати Iндивiдуальнiстю. Це дух творчостi, боротьби i свободи... За унiкальнiсть, за позбавлення своєї анонiмностi у свiтi i вiдчуття своєї неповторностi в життi i iсторiї...

Ор: А як все це виглядає з релiгiйної точки зору?

-- Наприклад, буддiйська традицiя веде до погляду, що суть людини унiверсальна. Це Будда. В мить просвiтлiння кожен стає суттю свiту -- самим Буддою. Iудео-християнська традицiя дещо суперечлива. З од-ного боку, людина водночас є часткою єдиного "свя-того духу" -- Христа. (Якщо я правильно розумiю Бiблiю та релiгiйну фiлософiю). Гадаю, що iстина -- в композицiї iдеї розчину iндивiдуального "Я" в Унiверсумi -- Буддi i європейськiй гуманiстичнiй традицiї себествердження iндивiдуального "Я".

ПОТРЕБА ПОТРIБНОСТI

Тепер я продовжу тему прагнення себевтiлення. В цiй потребi корiнь того явища, що хоч людина всiма фiбрами свого Нутра прагне Волi, вона також i тiкає вiд неї. Тому що боїться стати самотньою, тому що хоче бути потрiбною людям, соцiуму, народу -- i в них та через

221

них втiлитися як Особистiсть. Iстота соцiальна не може не боятися своєї непотрiбностi оточуючим людям, iнсти-туцiям, суперсоцуму, культурi. I прагне, щоб про неї думали й не могли жити спокiйно. Вона хоче бути потрiбною своїми руками, своїм вмiнням, своїм духом, своєю працею... А найкраще, коли вона необхiдна своєю видатною унiкальнiстю, талантом.

Причому навiть тодi, коли певна Iндивiдуальнiсть уникає людей i стає на шлях аскези, -- вона нiяк не покидає їх в своєму дусi, в своїй творчостi, в своїй працi на культуру... Як чудово, коли, працюючи немовби тiль-ки для людей, ми вбиваємо водночас другого зайця: одержуємо iнтимну насолоду вiд труда. Вважається са-мо собою, що коли праця творча, то i насолода при-сутня. Тому кожен шукає i викохує свiй талант, спорiднену своєму Нутру своєму талантовi працю... Коли ж людину запрошують до працi i платять за неї гарну платню, створюють належнi умови та дбають про мо-ральну винагороду, тодi вона чималою мiрою втiшаєть-ся своєю трудовою потрiбнiстю, своїм вмiнням, своїм талантом. Втiшається тим, що вона не якась там нiкче-ма, iзгой, а людина особливо потрiбна... I як то кажуть: "чесно заробляє свiй хлiб". Така своєрiдна гордiсть на-вiть простого трудiвника. А що вже казати про видат-ного творця!.. Жаль тiльки, що на цiй потребi i на цiй гордостi дуже легко грають рiзної мастi "вождi". Буває, що так звану "творчу iнтелiгенцiю" купують оптом. I служить вона Сатанi в благороднiй Масцi, доки вiн живий...

Праця обiймає таке велике мiсця в життi людини, займає основний час її активного життя, тому необхiдно бiльше зупинитися на цiй основi iндивiдуального i загаль-ного добробуту. Тим бiльше, що ми кидаємо свiй погляд з глибини людського Нутра i висвiтлюємо поверхню на-шого життя.

Праця. Як писалося мною ранiш, деяка частина людей в соцiумi трудиться лише тому, що iншого способу "законно" обiйняти в ньому належне мiсце або просто користуватися певними благами немає. При цьому дехто з них надривається понад норму... Трудовi стосунки, i особливо добровiльна праця понад норму, пов'язанi iз загальною i фундаментальною особливiстю людини -- несамовитим прагненням себестверджеппя. Це поєднує-ться

222

також iз снобiзмом. Кожен хоче забратися повище в суспiльнiй iєрархiї або просто в системi суспiльних оцiнок -- i таким чином почуватися важливiшим, потрiбнiшим. I не лише з Нутра, але й звiдусiль iз се-редовища йдуть вiдповiднi пiдштовхуючи мотиви й сти-мули. Формами себествердження є не тiльки так званi "трудовi успiхи", а й спортивнi досягнення, соцiальний статус, багатство, влада, сила, слава, авторитет, престиж професiї, моральна досконалiсть (зокрема, своєрiдна чеснiсть бiзнесмена) i, нарештi, творчий генiй. Але в кожному разi незвичайнi досягнення потребують труда бiльше, нiж таланту.

Головне, на чому я наполягаю, те, що людина по-требує працi як виразу своєї потрiбностi. Людина почу-вається потрiбного, почувається втiленою тою мiрою, якою вона здатна щось робити, трудитися. Звiдси можна збагнути, чому жiнки пов'язують свою емансипацiю iз можливiстю працювати нарiвнi з чоловiками. I готовi жертвувати при тому навiть своїми дiтьми... -- їхнiм вихованням i розвитком. Для експерименту варто за-пропонувати одруженим i сiмейним жiнкам не працю-вати, а їхнiм чоловiкам зробити вiдповiдну добавку в сумi їхньої зарплати. Дивовижно, але не захочуть. У Києвi соцiологи подiбний експеримент ставили на одному з великих заводiв.

Але, скажуть, чимало жiнок мрiє позбавитися вiд ка-торги i знайти чоловiка, який би утримував. Це справдi так. Але не тiльки тому, що вони працюють заради шматка хлiба, -- i нiяк не втiлюються. Не на будь-якiй працi людина почуває глибинне вдоволення, а на спорiдненiй своєму Нутру або з чимось таким супро-воджуючим працю, що переживається як себевтiлення, як себествердження... Завдяки потребi потрiбностi як своєрiдному способу себевтiлення й себествердження, ми можемо зрозумiти, чому бiзнесмен-мiльйонер ка-торжно працює, керуючи заводами, тодi як мiг би спокiйно жити на ренту. Скажуть, вiн жадiбний, вiн любить владу. Однак бувають випадки, що власнiсть вiн одержав у спадок, що жадiбнiсть йому не властива, а влади вiн мiг би досягти ще бiльшої, скажiмо, на полiтичнiй нивi. Тодi можуть сказати, що вiн пiдтримує сiмейну традицiю... Це може бути правильно, але то тiльки крапля правди. Частiше всього головну роль

223

вiдiграє саме ота потрiбнiсть. В поглядах працiвникiв фiрми вiн постiйно вiдчуває надiю на нього -- що вiн годен забезпечити успiшний розвиток фiрми (i працею та добробутом усiх своїх працiвникiв); що вiн гiдно несе вiдповiдальнiсть, що вiн забезпечує багатьох людей шматком хлiба з маслом i солiдною чековою книжкою про чорний день на додачу. Що вiн в будь-якiй ситуацiї годен вигадати щось таке, щоб усiм була праця i всiм було цiкаво. Що вiн наче батько великої сiм'ї... Якщо все це уявити i додати до того, що у бiзнесмена сила творчих проблем (це ж постiйна й iнтенсивна конку-ренцiя!), то можна цiлком його зрозумiти: утримує його в "каторзi" потрiбнiсть, себевтiлення, себествердження*. Менi доводилося спостерiгати подiбного типу "бiзнес-менiв" у нас -- ще задовго до iдеї перебудови i приватних фiрм...

Через цю призму можна успiшно оглянути й проти-лежний полюс -- безробiття. Безробiтнi почуваються неповноцiнними навiть тодi, коли у них є все для прожит-тя i коли вони одержують таку солiдну допомогу, яка й не снилася нашому працюючому iнженеровi або педагогу... Вiн прагне працювати... будь-що. I його соцумальний мотив закладений в самому Нутрi, а не тiльки вихований. Безробiтному доводиться перебувати мало не в пограничнiй ситуацiї: що його руки i розум не мають нiякого сенсу, бо нiкому не потрiбнi. А всi iншi руки й голови мають, бо необхiднi, бо цiнуються. В такому разi його неповноцiннiсть оче-видна. Це майже те саме, що й iм-потенцiя. Звiдси й людська мораль.

Скажу бiльше: особу далеко не так жахає експлуатацiя, як ми звикли бачити через окуляри кабiнетного iнтелiгента-гуманiста. Головне, щоб їй дiставалася порiвняно достатня частка. I щоб було "людське ставлення". Пара-докс полягає в тому, що особа може навiть тiшитися тим, що вона потрiбна як об'єкт експлуатацiї!.. Дехто, напри-

' У мене таке вiдчуття, що в Радянському Союзi вперше звучить позитивне розумiння людей бiзнесу. Нам мало не з колиски вбивали в голову, що цє експлуататори, кровопивцi, людожери. Хоч доля правди в тому є, але уявлення надто застарiло. Успiх фiрми в жорстокiй конку-ренцiї неможливий, коли робiтники не шануватимуть свого "хазяїна", не буде натхнення. А потiм, експлуатувати людей можна значно жорстокiше i бездушнiше -- без будь-якого ризику i вiдповiдальностi, а завдяки бюрократичнiй владi...

224

клад, чiтко розумiє, що йому виплачують на руки лише десяту частину заробленого -- i мириться. Особливо, коли тi 9/10 одержує не хтось конкретно, а анонiмна держава. В такий спосiб буржуазна експлуатацiя досить легко й непомiтно може змiнитися значно бiльшою й без-глуздiшою бюрократичною експлуатацiєю. Бо бюрократ не несе вiдповiдальностi. Бо вiн нi з ким не конкурує. Бо вiн нiчим не ризикує. Йому досить тiльки виявити "лояльнiсть" до вищого начальства... Наслiдок цього -- моральна деградацiя суспiльства.

Ми можемо збагнути американського фермера. Ви-являється, що вiн працює значно бiльше, нiж робiтник мiської фiрми, а одержує за годину вдвiчi-втричi менше. Себеексплуатацiя\ 1 що ж: фермер цього не лякається. Бо вiн знає, що його руки й розум потрiбнi землi, потрiбнi господарству, потрiбнi всiм американцям. Його гiднiсть трудiвника полягає в тому, що вiн годує сам 50 чоловiк американцiв -- i ще бiльше з тих 17% насе-лення всього iншого свiту, яких забезпечують амери-канськi фермери ( а їх всього 2% вiд усього населення США!). Скiльки народу вiн годує! I скiльки може по-мерти, якщо вiн -- американський фермер -- стане не-спроможним!

Нарештi, не будемо забувати, що перед ним постiйно стоять творчi проблеми: коли посiяти? коли i якого додати добрива? коли жати? кому i як продати? Що, скiльки i як зберегти? Йому постiйно дорогий Час. А що ще потрiбно простому чоловiку для щастя?! Потреба працi нерiдко робить життя людини парадоксальним.

Безробiтна (i бездiтна) журналiстка: "Якби Ви тiльки знали, який це жах, коли не потрiбно вставати рано й поспiшати до працi!"

Ус: Жах, сподiваюсь, не через втрату звички, а вiд почуття своєї непотрiбностi суспiльству, людям...

Ор: Але ж Ваша журналiстська праця була суцiльним безглуздям -- проти Ваших переконань... таких, до речi, сильних... Ви ж ходили на панель?!

Ж: Зате я допомагала людям...

Ус: Ось до чого ж iнодi доводить потреба потрiбностi!.. А втiшитися завжди можна, наприклад, тим, що ти допомагаєш людям друкуватися... Тим часом Ваша допомога дружинi тисячократ вартiша!(?) Нiхто сер-

15 б-iчд

225

йозний i нiчого серйозного не стане друкувати в таких газетах...*

Ор (менi по дорозi вiд): Жiнки легко звикають до панелi -- i вже без того не можуть жити.

Ус: Воно то так, але справа взагалi серйознiша. Потре-ба працi -- вираз волi до своєї особливої мiсiї у свiтi. А не випадкової в ньому появи. Праця -- засiб втiлення цiєї мiсiї -- i то є духовний мотив, та бути потрiбною людям вiдчутно -- i то є соцумальний мотив. Жiнка в цьому вiдрiзняється вiд чоловiка бiльшою долею соцумального, порiвняно з духовним та безпосереднiм ви-разом потрiбностi, а не абстрактним. Iдеї великого Творця хоч i можуть захоплювати його дружину, i вона може бути його помiчницею, але бiльшу втiху вона одержує, коли то не iдеї, а живi люди, яким, так чи iнакше, вона необхiдна. Виходить справдi грандiозний парадокс: на панелi вона почувається людиною, а на духовних барикадах -- "рабинею"...

Ор: Щоб привести до почуття, треба брати батога!

Дiти. Величезне значення для почуття потрiбностi мають дiти. Особливо для жiнки. Люди одружуються i заводять дiтей через потребу потрiбностi. Хоч добре ба-чать, наскiльки сьогоднiшнiй шлюб iлюзорний. В своїх дiтях ми втiлюємось. Насамперед це бiологiчне безсмер-тя -- продовження роду. Потiм, через дiтей ми гострiше вiдчуваємо розширення свого "Я-свiту", злиття його з дитячим. Живучи їхнiм життям, ми немовби заново про-довжуємо своє дитинство, юнiсть i зрiлiсть -- молодiємо! Нарештi, найголовнiшим є вiдчуття своєї потрiбностi як цiлiсної особистостi, а не тiльки як певної функцiї у працi. Зокрема, то необхiднiсть нашої любовi... З дитиною ми не самотнi. В нiй ми можемо знаходити продовження свого давнього кохання... А потiм, виховання дитини -- процес творчий i особливо вiдповiдальний. Своєрiдне себествердження. Недарма ми так радiємо успiхам своїх дiтей. Нерiдко бiльше, нiж своїм власним. Дитина -- взаємолюблячий друг на все життя. Це, власне, одна з головних

* Зрозумiло, що тепер журналiстська праця починає мати певний сенс. Журналiсти або йдуть позаду всього суспiльства, виконуючи роль сторожових собак, або попереду -- коли дiстають можливiсть очолити прогресивний суспiльний рух. На жаль, варто тiльки шикнути -- i нашi герої часу знову поховаються в свої будки...

226

частин нашого "Я-свiту". Жiнка-мати готова йти на смерть за свою рiдну дитину. I в цьому її особлива велич, не дивлячись нi на що.

Однак навiть жiнцi дiтей не досить для себевтiлення. I вона рветься до працi. I не тiльки тому, що сьо-годнi навiть на двi зарплати важко звести кiнцi з кiн-цями. А головне -- щоб себествердитися у свiтi, завдяки експансiї своєї потрiбностi вшир. Дружина хоче рiв-ностi з чоловiком у всьому. Це "Я-воля". Це себествердження.

Доходить до того, що жiнка жертвує дiтьми i сiм'єю зради працi. Хоч її праця нерiдко буває безглуздою. У нас же наплодилося стiльки непотрiбних функцiй, що робочих мiсць, напевно, удвiчi бiльше, нiж їх необхiдно для вироб-лення тої самої кiлькостi продукцiї. Особливо вражають шикарнi "проектнi iнститути" та рiзноманiтнi контори типу "роги i копита"*.

Як iстотi соцумальнiй жiнцi особливо важить збiльшення соцумальної ваги, розширення контактiв (тобто експансiя "Я-свiту") та, зрештою, можливостi за-водити полюбовникiв. I головний шлях тут -- праця. (Хоч щодо останнього пункту, то iнодi цi можливостi бувають бiльшими, коли не працюєш). Сьогоднi жiнки й дiвчата запросто лягають пiд начальника, пiд свого проректора -- i пiд будь-кого, якщо вiд нього щось залежить у навчаннi та трудовлаштуваннi. Чоловiки, як це не дивно, поводять-ся з бiльшою гiднiстю.

Яскравим прикладом є гарем письменника N. Як друг Щербицького -- одвiчного першого секретаря ЦК Ком-партiї України i довiчного члена полiтбюро ЦК КПРС -- вiн завiв таку систему, щоб будь-яка поетеса могла попас-ти в члени Спiлки i друкуватися тiльки через постiль. I що ж? Такого типу гарем пройшла значна кiлькiсть найнiжнiшої i найвразливiшої частини нашого жiноцтва. Прийом "спокушання" у N досить примiтивний, як для письменника. Вiн каже: "Взагалi я визнаю тiльки до 20-ти рокiв. Але Ви така своєрiдна, що зроблю виняток...". А якщо майбутня "зiрка" опирається, то N засилає до неї

* Нiде в лiтературi немає гострiшого i реалiстичнiшого зображення дiяльностi подiбних "контор", як в романi Олега Чорногуза "Аристократ з Вапнярки". I гумор, i художня сила, i iнтелектуалiзм в ньому значно переважає вiдому дилогiю про Остапа Бандера Iльфа i Петрова.

15*

227

спец. секретаря -- звiдника в його амурних справах. А той уже починає викладати на стiл всi "аргументи"*. Зокрема, дає змогу деяким вiдомим поетесам похвалитися в тiм публiчно.

О часи! О звичаї! О жiнки! О бiдна Музо!

Куди ж витекла кров наших гордих i цнотливих українок-козачок?!

Отож, коли якусь поетесу (чи якусь балерину) раптом наче по командi пiднiмає на щит преса i телебачення, доводиться гадати, чиєю коханкою, родичкою або в кра-щому разi дружиною вона стала... Справжнiм поетом, великим поетом може стати лише особа iз запеклим принципом, з болем, а не продажна!

Дружба i любов. Але не тiльки праця i не тiльки дiти є шляхами потреби потрiбностi. Чи не найважливiшими є дружба i любов. Потреба любовi, то не тiльки себелюб-ство i не тiльки насолода безпосередньо, а й процес себевтiлення. (Передусiм, свого сердечного, душевного i духовного свiтiв). Нiхто не наважиться заперечувати, що людина боїться самотностi, прагне спiлкувань, глибокого iнтересу до себе i хоче бути потрiбною як суб'єкт сердеч-них стосункiв, любовi. Вона хоче взаємної сердечностi. Виступати в якостi рiднi, товариша, колеги, друга... Iсну-ючи в соцiумi, будучи егоцентричним (навiть альтруїст егоцентричний!), iндивiд цiлком природно прагне iдеаль-ного оточення, найкращих стосункiв з людьми. Це саме i є любов -- в чому ми рiдко зiзнаємося навiть самi собi. Бо прийнято соромитися сентиментiв. Такого дивного ефек-ту досяг авторитет рацiоналiзму науки i бiзнесу. Але релiгiя недарма взяла своїм центральним пунктом саме любов. Вона зачепила якраз суть... Людина прагне бути по-трiбною i улюбленою: як працiвник у спiльному дiлi, як мати i батько, як рiдний товариш i друг, як суб'єкт захоплення i натхнення, як втiшник у горi i радощах... Але не тiльки в соцумальному смислi, айв духовному i, можна

' Справедливо сказати, що N досить цiкавий письменник iсторич-ного плану, яскрава особистiсть, тривалий час в лiдерах. Особливо гарно йому вдається опис цнотливих жiнок (наприклад, королеви Францiї). I чоловiчу снагу має неабияку. Тому не тiльки прикриття Щербицького, але й особистi якостi N є причиною того, що все обходиться без скандалiв. Але що я кажу?! Хiба у нас бувають скандали з приводу моральної поведiнки великих "членiв"?! Можуть тiльки раз-два щось подiбне зробити для показухи. Мовляв, "гора" у нас на висотi...

228

сказати, космiчному. Бо без вищого призначення втрачає сенс саме життя... Недарма вiруючi почуваються краще невiруючих: самотнього християнина завжди може втiшити те, що вiн потрiбен Боговi, що Бог його особисто любить...

Все це тому, що закладено в самому людському Нут-рi -- як потреба всебiчного себевтiлення, як себествердження, як воля до життя, як безсмертя або забуття смертi...

Що там казати про дружбу i любов людей чи дiтей, коли одна свiдомiсть того, що дома нас чекає собака (кiт, пташка, корова або навiть хом'ячок), що вiн нескiнченно радiтиме, так тiшить душу, що зовсiм не тяжко готувати йому їжу. Сам би, може, й перебився без вечерi, але ж не залишиш "худобу" голодною*.

Iнтим. Чи не найвищої точки дружба i любов досягають в iнтимi. Коли зливаєшся з iншою iстотою i духом, i тiлом. Це повертає нас знову до теми кохання. Воно -- насолода. Воно -- переживання щастя. Але не так саме по собi, як завдяки процесу нашого iнтенсивного себевтiлення, що доходить до самих глибин Нутра. Бiльше тут я не хочу писати про це, оскiльки написав багато. А кiлькадесят сторiнок ранiш був мiй "Гiмн Коханню"... Важливо мати на увазi те, що, себевтiлюючись в коханнi, особа творчо розвивається. Взагалi, себевтiлення i себествердження, воля до життя i прагнення щастя потребують перспективи розвитку. Тому в людському Нутрi закладене.

Прагнення розвитку. Цьому суперечать факти людсь-кої консервативностi. Однак консерватизм людини вiдносний, а прагнення розвитку абсолютне. Бо розви-ток -- експансiя нашого "Я-свiту", без чого начисто втрачає сенс саме життя iндивiда. А консерватизм -- тiльки захисна реакцiя перед порiвняно великою дозою нового "Я-свiту", поглинути який одразу ми не в силах без втрати точки опори. Так, старше поколiння зустрiчає "в штики" новi молодiжнi моди. Проте з Нутра будь-кого живого постiйно б'ють вулкани розвитку. А зовнi це виглядає як розбiжнiсть мiж тим, що є, i тим, чого хочеться, мiж реальнiстю i iдеалом, мiж Цiлiснiстю та

' У наших селян, наприклад, твердий принцип: спочатку нагодувати й напоїти скотину, а вже потiм думати про себе. I в тому далеко не тiльки економiчно-господарськi мiркування. Це звучить як мораль i як служба своїм друзям...

229

Гармонiєю Нутра i психiки i тим, що особа мало не щомитi стає фокусом роздратування, напруги, душевної муки. Лише коли є стала Надiя, коли вона пiдкрiп-люється реальним життям, тодi ми живемо в постiйному передчуттi блаженного щастя i вiримо в цю прекрасну країну невiдомого. Вiримо навiть тодi, коли вже скоро має надiйти наша Смерть...

Глибинною пiдставою для оптимiзму є справжнiй розвиток особи в напрямку її власного Iдеалу. Якщо ми розвиваємося, якщо ми iнтенсивно розвиваємося -- отже справдi живемо; отже попереду нас чекає незвiдане чудо... Розвиватися чи розвинутися -- все одно, що втiлю-вати i втiлити свої потенцiї. А за цим стоїть дуже багато важливих аспектiв розвою життя: Людина прагне розви-ватися:

Прогресувати в межах кожної Природи зокрема, рухатися в напрямi вiд бiологiчної Природи до духовної i далi...

рухатися до знання i себепiзнання... розвивати iнте-лект...

йти до цiлiсностi i гармонiї...

рухатися до цiлковитого самоконтролю; до самоспря- мування своїх глибинних процесiв в необхiдному для головних цiлей напрямку...

розвиватися в напрямку тонкостi своїх почуттiв та смакiв...

викликати все симпатичнiшi почуття до себе в людей... в протилежної статi...

пiднiматися до Добра, до Любовi до свого ближнього... вдосконалюватися в любовi до всього iснуючого, а на-самперед до дами свого серця...

досягати все бiльшого значення в своїх власних очах, в очах своїх ближнiх, в очах усiх... змiцнюватися в мужностi i терпiннi... позбавлятися страху i комплексiв неповноцiнностi... брати все бiльшу й бiльшу на себе вiдповiдальнiсть... i так розвиватися, розвиватися, розвиватися!

Подiбний список можна продовжувати до нескiнчен-ностi. Особливо, коли почати моралiзувати, як це тра-пилося тут зi мною. Головне -- збагнути, що потреба розвитку закладена в нашому Нутрi. Недарма всi релiгiї

230

накреслюють шлях розвитку (морального та духовного себевдосконалення) iндивiда. Всi держави розробляють програми розвитку своїх громадян -- i не тiльки задля державного прогресу. Основа ж всього того та, що всi ми хочемо уявляти себе в маршi по дорозi кудись... У кожному разi в напрямку розвитку -- i не обов'язково морального. Мораль легко може стати лише засобом до цiлей, як то було: у Сталiна, у Гiтлера, у сусло-брежнєва та в багатьох iнших катiв людей i народiв. Кожен фашист вiрить, iдо вiн якщо не благородний, то принаймнi по-рядний. Його ж виправдовує всемогутня тоталiтарна iде-ологiя!..

Кожен хоче вiрити в себе (воля до життя i себестверд- ження). Бiльше того, кожен вiрить у свiй особливий талант навiть тодi, коли нiхто того й не пiдозрює. I кожен працює над розвитком свого явного чи уявного таланту. Якщо ми не можемо цього самi, то вчимося в iнших. Якщо ми не гiднi того самi, то приєднуємося до своїх розвиненiших ближнiх i шукаємо навчителiв. Приєднавшись до розвиненiшого, особа розширює свiй "Я-свiт", збiльшує його потенцiї, пiдвищує його престиж i, зрештою, набли-жається до вiчностi. Подiбна прихована експансiя "Я-свiту" -- вираз волi до життя, до бiльшого себевтiлення через розвиток. Ось в чому корiнь того, що особа, праг-нучи унiкальностi, може пiдпадати також пiд чийсь карди-нальний вплив... Звiдси явища кумирiв, iдолопоклонiння, апологетики...

З потреби розвитку випливає потреба знання i ро-зумiння iнформацiї. Це очевидно уже у безпосереднiй дитячiй допитливостi. Та що там дiти, коли навiть тварини допитливi! Це первiсна i глибинна потреба, яка в суспiльствi стає невiд'ємним людським правом. I чим далi, тим важливiша ця потреба i це право. Бо свiт складнi-шає -- i в ньому треба правильно орiєнтуватися, правиль-но обирати -- щоб не вiдстати, щоб не скнiти, щоб не згинути... Це тiсно пов'язане з нашою людською Гiднiстю. Бо без такого Права людина почувається рiччю, якою манiпулюють залiзнi роботи. Гуманiстам i демократам все це ясно, як Божий день. Тому гласнiсть є одним з основних пунктiв Гельсiнської Декларацiї про людськi права 1976 року. Люди повиннi знати про все, що робиться знизу доверху, i мати доступ до будь-якої iнформацiї. Реально це можливо за свободи слова, свободи преси,

231

свободи друку, свободи контролю будь-яких органiв управлiння чи органiзацiй... Знищення цензури, вiдкриття кордонiв, вiльний потiк свiтового знання через засоби радiо, телебачення i книжки. Без цього всього кожен зокрема i все наше суспiльство буде недорозвиненим i неповноцiнним. Рано чи пiзно ми прийдемо до цього, як прийшли до визнання генетики i кiбернетики. Але краще рано. Краще бути центром свiтової культури, нiж вар-варською периферiєю... Ми люди i хочемо знати правду i бачити свiт своїми власними очима!..

Прагнення iдеалу. Але куди розвиватися? До якого зразка? У кожного є якесь уявлення про справжнього чоловiка, про справжню жiнку, про справжню людину. Все це можна назвати "Я-iдеалом". Мається на увазi довершений зразок такої особи, якою iндивiд її для себе уявляє та iнтуїтивно вiдчуває. Нерiдко це буває якийсь лiтературний образ. Але насамперед -- iдеал самого себе. Навiть якщо це мрiя бандита, -- вiн не перестає бути iдеалом. Зразок для iндивiда не обов'язково є офiцiйним суспiльним iдеалом. То не має бути обов'язково моральна особа. Тут, як i скрiзь, варто глянути на проблему через призму рiзних рiвнiв Природи.

На першому рiвнi то є цар Природи -- щось подiбне до рекордсмена свiту у вiдношеннi здоров'я, сили, муж-ностi i вправностi. Це iдеальна будова тiла, помножена на вроду та кмiтливiсть. Виразне i видатне в такому усьому є зразком для бiологiчних типiв... Зрозумiло, що емоцiонали бiльше схильнi поважати один бiк, а рацiонали -- iнший. Першi, наприклад, бокс, а другi -- шахи.

На другому рiвнi "Я-iдеал" -- втiлення громадських доброчинств i чеснот. Передусiм це Доброта, Мужнiсть i душевна Краса. Потiм, визначна Дiяльнiсть, оскiльки тiльки через неї можуть реально втiлитися людськi чесно-ти: Iдеал стає тодi не просто гарним словом, а Добрим Дiлом. Одне слово, тут Iдеалом є Дiяч, Видатна Осо-бистiсть, Генiй практичного дiла. Найвища точка -- заслу-жений i обраний "Цар людства". То щось наближене до Генерального секретаря ООН в тi часи, коли його значен-ня i авторитет стануть бiльшими вiд значення i авторитету голови наймогутнiшої держави на Землi. Бандит, якщо вiн не цiлком виродок, якщо вiн годен пiднятися вище бiологiчного рiвня, -- десь в глибинах Нутра прагне

232

того ж. Якщо вiн лише або не зневiрився в своїх силах, або остаточно не обрав "асоцiальний" шлях...

На третьому, духовному рiвнi чоловiк прагне позбутися всiєї мирської суєти, жити вищими iнтересами: пiзнанням сутi i сенсу життя, створенням великих духовних цiннос-тей -- можливо, цiлого Нового Свiту, осягненням всього Космосу. Так що в довершенiй формi це Демiург, Духов-ний Вождь, Вселенський Папа, Бог-Дух i Бог-Син. Прак-тично ж в нашiй культурi зразковою особою вважається iнтелiгент вищого порядку.

Все це залишається гарними словами i добрими намiрами -- без вирiшення методологiчного питання особливої ваги --

ЯК РОЗВИНУТИСЯ?

ЯК РОЗВИНУТИСЯ? ЯК РОЗВИНУТИСЯ?

Питання "iдеальної людини" i її формування таке важливе, що йому буде присвячена окрема книга. Тут обмежусь лише лаконiчною тезою. Практично для того, щоб розвинутися до вищого рiвня iнтелiгентностi i iнтелекто-емоцiоналiзму, потрiбно осягнути свiтове мiстетво -- передусiм найдосконалiшу поезiю i лiтературу. Тобто Генiїв свого ХХ-го i ХХI-го сторiччя. Фiлософiю -- як квiнтесенцiю духовної культури людства, фундамен-тальнi науки -- як вираз гнучкостi, винахiдливостi i технiчної озброєностi людського розуму, методологiю -- як те, що робить будь-яку людську дiяльнiсть, включаючи мислення, конструктивною, передову педагогiку, iсто-рiю -- як те, що єднає нас iз нашими предками в Єдине Безперервне Цiле, розширюючи часовi межi, психологiю, яка веде до пiзнання та розумiння внутрiшнього життя i зовнiшньої поведiнки iнших людей, iноземнi мови, що разом з лiтературою та iсторiєю розширюють нашi обрiї -- стають вiкном в широкий свiт, в iншi культури, iнше свiтосприймання... Нарештi, мистецтво кохання -- як культуру любовних стосункiв.

Все тут сказане доводить повсякденне наше життя, так би мовити, програма життя людей, що йдуть попереду. Вони, зокрема, вивчають i знають iноземнi мови. (Тодi як майже нiхто пiсля закiнчення вузу не володiє жодною).

233

Полiглотство -- один iз засобiв розширення свого "Я-свiту", засвоєння незвiданих свiтiв. Бо кожна мова, окрiм того, що за нею стоїть певна культура i лiтература, є iнформативною системою сама по собi. На поверхнi ми очевидцi полiглотства як соцiального феномену -- потягу до розширення спiлкування -- i також духовного -- розвою свого свiтогляду. За всiм цим стоїть глибинна потреба розвитку -- i для сили, i для повнокровного життя, i для себествердження, i для себевтiлення. Починати, звичай-но, необхiдно iз самого себе -- з рiдної мови, культури i iсторiї.

Однак весь такий розвиток може бути пустим дiлом, якщо особа водночас не формується як iндивiду-альнiсть -- не виховує в собi Гiдностi i Мужностi її вiдсто-ювати. Без того можна все засвоїти, все осягнути, всього досягнути, прекрасно влаштуватися -- але не iснувати. I це не перебiльшення. На кожному кроцi менi доводиться зустрiчатися з мерцями. Вiдповiдно й реагую я на них неначе на привидiв. У моїх приятелiв -- вiдчуття подiбнi. Сiльський майстер майже завжди значно живiший вiд мiського ерудита-iнтелектуала, який не вилазить з бiблiотеки. Хто бажає уявити проблему iснування образ-но, в життєвих ситуацiях, прошу подивитися американсь-кий фiльм "Полiт над гнiздом зозулi". Головний герой там справдi iснує! I за такий шедевр варто винести глибоку подяку режисеровi Форману.

Хто не вiрить в iснування живих мерцiв -- нехай подивиться також фiльм польського режисера Адама Костерського "Внутрiшнє життя". (Цiкаво, чи сам ре-жисер прагнув того, чи його передусiм цiкавила сексу-альна проблема в свiтi Фрейда, а все iнше вийшло нена-роком?) I мертвi люди -- в 93% фiльмiв нашого виробництва (то вже точно ненароком). Цi поради для тих, хто не вмiє бачити життя безпосередньо, а тiльки через кiно, телебачення, лiтературу. Наостанок ще раз наголошую: дiлю я людей на мертвих i живих не так на пiдставi культури i розвиненостi у вищеназваних мною планах, як за принципом їхнього буття як iндивiдуаль-ностi. Тому, наприклад, цього лiта в горах вiддав перевагу старому малограмотному дiдовi перед вiдомим народним артистом.

234

ВИХОВАННЯ i ШКОЛА

"Iдеальна людина" -- супермен, особистiсть чи Iндивiдуальнiсть -- мета розвитку людини. Без неї розви-ток стихiйний. Ось чому так необхiдне фундаментальне виховання. I на першому мiсцi тут стоїть проблема нової школи. Чого не вистачає учням? Справжнiх вчителiв-вихователiв. Чого не вистачає вчителям? Гiдностi, захищеностi цiєї гiдностi законом та матерiальними умовами, свобо-дою. Необхiдна умова Гiдностi i Особистостi вчителя є його боротьба. Наших вчителiв так затуркали, що вони не об'єднуються i не борються. Ось нещодавно був з'їзд вчителiв -- але вiд того навiть легенький вiтерець не повiяв. З'їзду представникiв сотень тисяч "педагогiв" як культурно-iсторичного явища просто не було*.

Але i я, i всi ми в тому виннi! Школi, педагогам i, нарештi, нашим дiтям потрiбно допомагати стати i бути. Школа не може стати вiльною, педагог не може стати вiльним i гiдним, коли весь соцiум невiльний i не гiдний... Загальна боротьба за демократiю є також бороть-бою за школу i виховання живих людей. Усяким вiтром, а тим бiльше попутнiм, потрiбно користуватися, щоб пiдняти паруси...

Проте з якої такої речi я виходжу за рамки окремої особи? Справа в тому, що iдеалiзацiя не замикається лише на власнiй особi, а поширюється на все оточення i далi. Кожен прагне не тiльки iдеалу самого себе, а також:

-- iдеальної Цiлi життя для всiх, загального Сенсу життя людей,

-- iдеальних стосункiв мiж людьми й з людьми -- довершеної моралi,

-- iдеальної Дружини, вiдповiдної собi на всiх рiвнях i здатної до гармонiйного подружнього життя,

-- iдеального суспiльства.

Сенс творчостi. Людина прагне творити, бо це найширша дорога розвитку "Я-свiту"... i його втiлення. Най-

' Тут я розвиваю тему iснування: не тiльки окремих людей-обивателiв не iснує, але й цiлих органiзацiй та помпезних представницьких зiбрань вiд (?) багатьох мiльйонiв осiб. Залишається тепер тiльки поста-вити питання, а чи iснують насправдi деякi народи i нацiї? Гадаю, що така постановка проблеми дуже була б продуктивною. Полишу її для етнографiв i полiтикiв: "не можна охопити неосяжного"!

235

престижнiшi в суспiльствi творчi iндивiдуальностi. (Iснує навiть така офiцiйна категорiя, як "творча iнтелiгенцiя". Хоч в тому багато фальшi, але напрям спекуляцiї свiдчить, хто є iдеалом). Iдеал -- Творець. Варто нага-дати, що головний атрибут Бога -- Творець. Так i пи-шуть: Бог-Творець. Творчiсть -- i розвиток, i насолода, i себевтiлення, i шлях до Iдеалу. Це, зокрема, чудовий засiб для втiлення не тiльки духовних та соцумальних потреб, але й бiологiчних. Створивши щось, особа має його як свою унiкальну власнiсть (недарма так шану-ються "авторськi права"), розширює свiй "Я-свiт", по-силює свою могуть, i на додачу себестверджується: має визнання i авторитет в соцiумi. Нарештi, вона перетво-рює саму себе, переживаючи постiйне становлення, постiйне оновлення. Творцi духовно молодi. Недарма так часто вони безпосереднi як дiти. (Але рiдко це тi, що днями сохнуть в бiблiотеках. То може, серед таких рiдко бувають творцi?)

Хочу тут звернути увагу, що "творчiсть" у звичайному розумiннi цього слова не завше є Творчiстю, яку я вважаю за атрибут духовностi. Важливi її глибиннi мотиви. Деякi релiгiйнi особи, як то колись Паскаль, навiть зрiкаються творчостi звичайного виду, вгадуючи в нiй щось демонiчне. Ось показова ситуацiя:

Пресвiтер (вислухавши мiй монолог про сенс творчостi): Свiдомо чи позасвiдомо мета творчої дiяльностi є не бажання вiдкрити новi горизонти Iстини (тут я заува-жив собi, що пiд "iстиною" вiн розумiє Євангелiє i висвiтлення всього пiд релiгiйно-моралiстичним кутом зору), а прагнення зробити собi iм'я, стати вiдомим. Це симбiоз егоцентризму i конформiзму. Це засiб!

I пресвiтер, взагалi, має певний резон, оскiльки за творчiстю стоять амбiцiї Iндивiдуальностi -- гординя, якщо вже висловлюватися церковною термiнологiєю. Але вiн не хоче i, можливо, не може бачити того, що людина повинна ставати Iндивiдуальнiстю, а не бути безликим гноєм iсторiї. Без Iндивiдуальностей, без їхньої творчостi гине народ. Вiн не бачить i того, що духовнiсть має справжню силу, стає культурним надбанням народу, його життєвою силою, його себествердженням тiльки тодi, коли вона сполучена з творчiстю -- незалежно вiд внутрiшнiх мотивiв останньої!

236

Пресвiтер має свiй резон, бо вiд творчої могутi похо-дить "зiркова хвороба" талантiв (я не боюсь повторюва-тись: деякi речi мусять звучати постiйно, як рефрен у пiснi). Зрозумiло, що у них властива всiм людям себепереоцiнка фiксується надто виразно*. Ось сценка (здається, теж повторна):

Ор: Я написав би про технологiю краще за Ясперса! Вiн не дуже розумiється на технiцi i технократiї. От у Хайдеггера, на мiй погляд, глибше...

Сирена III: Ти хворiєш зiрковою хворобою. Автор же -- один з найбiльших стовпiв екзистенцiалiзму. Окрiм своїх суто фiлософських творiв, вiн одразу по вiйнi написав книгу "Куди рухається ФРН?", яскраво показуючи, що знову до фашизму. I тим вплинув на змiну курсу державної полiтики. Потiм також книгу "Нiцше" -- за пiвтисячi сторiнок! Нiхто у свiтi так глибоко того не зробив. I кожен фiлософ його сили не хоче писати про iнших. Але вiн виступив як громадя-нин! А ти таке дозволяєш собi казати.

Ус: Всi зiрки хворiють "зiрковою хворобою". На те вони й зiрки. Тiльки що однi дипломатично промов-чують або лукаво скромнi, а iншi поводяться з викли-ком, мовляв: "Iду на Ви!". Ваша аргументацiя не по сутi, а моралiзаторська. Так ось, я теж написав би краще. Щоб написати досконало i глибоко про метафiзичне значення технiки, потрiбно "пройти" через неї, поборсатися там -- i вийти за її межi. Екзистенцiалiсти, природно, нiколи її всерйоз не про-ходять. Лише тiльки трохи в школi та через власну машину i технiку господарства. Те, чого не розумiєш, викликає або жах, або ж мiстичний захват. Те, що розумiєш i над чим працюєш, викликає симпатiю. Технiка людину посилює, дає їй наочно вiдчути свою могуть. Але це не тiльки сприяє, а також i заважає. Бо потрiбна глибока метафiзична абстракцiя, щоб збаг-нути, наскiльки ця могуть обертається проти самої

* Хто ще сумнiвається в цiй правдi, нехай пильнiше придивиться, як люблячi батьки оцiнюють своїх дiтей. Завжди завищують оцiнку, щоб можна було виправдати навiть очевидний гандж. Отже, й пере-оцiнити та виправдати самого себе. Бо дiти -- суттєва частина "Я-свiту" батькiв.

237

людини; пригнiчує її як зовнiшня, велика i грiзна сила...

"Зiркова хвороба" -- то вiдчуття вулканiчних по-штовхiв свого Нутра. Без них, без цiєї "хвороби" iндивiд не мiг би вийти за межi самого себе, за межi досi створе-ного...

Творчiсть -- шлях до слави. А слава -- теж феномен себествердження i себевтiлення. Однак суспiльству вона обходиться дуже дешево. Тож нехай хоч це залишиться творцям, якi часто всiм жертвують i ведуть аскетичне життя... Демонiчних наслiдкiв творення можна уникнути тiльки в по-справжньому плюралiстичному суспiльствi... Не на паперi, а на дiлi!

Прагнення волi. Людське Нутро чи не найбезпосереднiшим чином виявляється в прагненнi Волi. "Я-воля" насамперед потребує Волi! Мати все, бути всiм, розвива-тися, творити i себевтiлюватися -- жити щасливо щось i хтось постiйно заважає. Тому людина прагне волi. Iндивiд бажає позбавитися усього, що заважає йому розвиватися i втiлюватися, жити так, як йому хочеться. Заважають претензiї своїх ближнiх та оточення, суперсоцумальнi iнститути, сваволя, експлуатацiя, несправедливiсть, соцiальнi бар'єри, моральнi забобони, утиски та прини-ження, загроза безробiття, голоду, фашизацiї тiла та ост-ракiзму... Одним словом, неволя. Неволя особи -- всяка манiпуляцiя нею, її волею iншими людьми чи установами в своїх власних цiлях, -- без її добровiльної згоди i на шкоду розвитку i втiленню її як особистостi або Iндивiду-альностi.

До пори до часу можна терпiти. Але не втiлюватися -- означає скнiти. Звiдси в людей таке сильне прагнення Волi, що вони часом жертвують своїм здоров'ям i навiть життям задля неї. Коли в людинi пробуджується Самосвiдомiсть, Гiднiсть i Честь -- вона готова на все, щоб стати господарем своєї Долi. Це означає:

забезпечити свободу своїх дiй, свободу себевияву, не-залежнiсть вибору своїх вчинкiв i дiяльностi вiд тиску стороннiх осiб i iнституцiй,

гарантувати свободу своєї совiстi -- вибору поглядiв, Вiри,

238

забезпечити собi вiльний i рiвноправний вибiр дiяль-ностi, способу життя, мiсця проживання, перемiщення, фаху i мiсця та характеру працi,

гарантувати свободу своїх почуттiв: любов i ненависть, дружба i кохання, вибiр дружини i шлюбного життя -- все мати змогу тримати у своїй власнiй волi,

мати змогу i спроможнiсть виявляти себе публiчно у всьому -- без страху переслiдування,

мати можливiсть вiльно все обирати -- вiд вчителiв до керiвникiв,

мати свобода слова, творчостi, друку, мати святе право бути людиною, а не рiччю, якою манiпулюють...

В iдеалi це означає: жити так, як хочеться, робити те, що хочеться, любити того, кого хочеться, ставити тi цiлi, яких жадаєш: все дозволено!!! Iнша рiч, що кожен мусить рахува-тися також з iнтересами iнших людей -- вiд мiкросоцумальних до макросоцумальних. Головне, що iншi люди та органiзацiї, включаючи державу, -- теж хочуть робити без обмежень все, чого тiльки вони хочуть. З цим доводиться рахуватися i робити необхiднi самообмеження. Але навiть подiбнi самообмеження людина бажає чинити вiльно -- як усвiдомлену необхiднiсть, а не через насильство над нею...

Чому це неодмiнно щось чи хтось чинить насильство над особистiстю? Суть в тому, що одна воля наштов-хується на тисячi iнших -- йде постiйна i нерiдко жорстока конкуренцiя. Причому люди подiляються на порiвняно сильних i слабких. (Я абстрагуюсь тут вiд того, що особа може бути в одному вiдношеннi сильною, а в iншому -- слабкою. Наприклад, жiнки де в чому сильнiшi вiд чоловiкiв). Слабка змушена пристосовуватися (асимiлю-ватися) до iншого "Я-свiту", до iншої "Я-волi". Сильна ж пристосовує (акомодує) оточення пiд себе. Вона бореться i перемагає. Або терпить поразку, пiднiмається з попелу -- i знову стає до бою, доки на силi. Парадокс, але цю силу найлiпше називати саме Волею ("Я-волею")*. В обох ви-

' Уточнення можна вiднайти у введених мною поняттях "вага Принату" та "ступiнь iнтегрованостi" або "ступiнь цiлiсностi". Нагадаю ще свої уявлення про iндивiда, особу i Особистiсть, та Iндивiдуальнiсть, якi пов'язанi з типом людської Природи. Цiлiснiсть особи цементується "Я-волею". I чим химернiша вона, тим бiльша сила волi їй необхiдна, щоб перемагати i себестверджуватись...

239

падках -- асимiляцiя i акомодацiя -- то способи експансiї "Я-свiту". Пристосовуючись, особа хоче посилитися шля-хом об'єднання з бiльшим "Я-свiтом" (чи просто з бiльшою "Я-волею"), I в такий спосiб мати бiльше волi, нiж сама по собi. Саме тому слабкi, об'єднавшись, iнодi створюють такi сильнi суперсоцуми, що душать всiх i вся (як це, наприклад, бувало в iсторiї церкви).

Збагнувши, що прагнення волi є глибинним (iз самого Нутра), ми можемо зрозумiти багато суспiльних явищ, вiдповiсти на безлiч запитань -- аж до характеру майбут-нього розвитку людства. Наприклад:

Чому жiнки борються за емансипацiю?

Тому, що їх спонукає до того Нутро.

Чому деякi жiнки не мають дiтей?

Щоб вiльнiше розвиватися i втiлюватися. Соцiум це називає егоїзмом.

Чому чоловiки (i навiть деякi жiнки) хотiли б жити разом, народжувати людей, -- але не узаконювати шлюб?

Щоб мати хоч iлюзiю свободи шлюбу i кохання.

Чому герої йдуть на смерть за свободу?

Тому що їхня Воля, їхнiй "Я-свiт" поширюється також на iнших людей, на всю Батькiвщину -- i на весь май-бутнiй час. Почесна смерть -- дорога в безсмертя.

Чому люди так прагнуть проникнути в найiнтимнiшi куточки життя iнших? Про це свiдчить показ сексуального життя у кiно.

Бо це теж один з найглибиннiших виявiв людської волi. Про це мова йтиме окремо. Тут тiльки зауважу, що наше Нутро волiє розширювати "Я-свiт"... Прагнення проник-нути в iнтимне життя -- це поширити себе в саме серце iншої особи...

Свобода -- архiважлива для людини. Бо це необхiдна умова її розвитку i втiлення, її виживання, її щасливого життя. Частiше всього вона потребує мужностi й боротьби. I нерiдко необхiдною умовою для свободи особистостi є свобода рiдного племенi, народу, всiєї країни. Тому в декого прагнення свободи стає боротьбою за звiльнення всього народу. Ця боротьба може стати головною метою життя не тiльки окремої людини, а й всiєї нацiї -- коли вона доростає до усвiдомлення особистої i загальної Волi i Гiдностi... Все це завдяки не так рацiональним мiркуван-ням, як духовним мiркуванням, як духовним прагненням. Психологiка така, що чим бiльше особа духовна, чим

240

значнiша вона Iндивiдуальнiсть, чим бiльше вона Демiург -- тим важливiша для неї Воля як умова себереалiзацiї. (I знову ж таки -- тим бiльше подiбнi Iндивiду-альностi уособлюють в собi дух народу). Ось чому нерiдко видатнi особистостi, якi досягли багато i могли б жити на всю губу, стають на шлях революцiйної боротьби. Вони борються за всiх -- отже i за себе!

Чому ж так часто людина бiжить вiд свободи?

-- через страх за життя i комфорт, за спокiй...

-- вiд бiльшої неволi до меншої...

-- через потребу потрiбностi, хоч би в якостi раба!

Але якраз рабство й спростовує оту саму "волю до

волi"?!

Нi. Воно тiльки доводить, що люди дiляться на дужчих i слабших, що одна воля згинає iншу, що iндивiд слабший органiзацiї... В своєму Нутрi будь-яка особа прагне життя вiльного...

"Я-IМПЕРIАЛIЗМ"

Колись мене фiлософи попроси-ли дати найкоротшу формулу людської сутностi. I я сказав: "Я-iмперiалiзм".

Справдi, все, сказане дотепер, найкраще просвiт-люється саме через цю призму. Так, "воля до життя" є не просто волею до животiння, а до всього най-най -- найповнокровнiшого, найглибшого, найвищого, найвитонченiшого. Або, iнакше, найкращого i найщасливiшого: мати все i скрiзь, i бути всiм i завжди. Все вiдчути, все збагнути, все пережити, все охопити -- все створити. Стати i бути "пупом землi" i розширити свiй "Я-свiт" до безмежностi й до останнiх глибин буття. I наше себествердження, i наше себевтiлення, i наш розвиток, i наша творчiсть, i навiть оте запекле прагнення до волi -- все є своєрiдним iмперiалiзмом.

А для цього передусiм необхiдно бути сильним. Звiд-си -- прагнення себепосилення.

Якось Орест зустрiв свого колегу в метро i почали згадувати спiльних знайомих.

-- А де Обе? -- спитав зацiкавлено той.

-- Десь подався на Сахалiн, -- вiдповiв Ор.

16 6-193

241

-- А навiщо? -- допитувався приятель.

-- Щоб побiльше охопити, -- сказав Ор, посмiхаючись своєму розумiнню сутi.

-- Мiнiгiтлер! -- осуджуючи мовив товариш. -- Ство-рює свою Iмперiю.

Орест же зробив про себе висновок, що то були водночас i заздрощi, i вiдраза (але спочатку за-здрощi): заздрощi до вмiння стати сильним i створити свою "iмперiю", вiдраза ж як iнтелiгента до кожної "людини довгої волi". Бо їхня воля пригноблює волю iнших...

Другого разу з того ж самого приводу Ант взяв на прицiл уже самого Ореста:

Ант (моралiзаторськi): Ти хочеш влади!

Ор (спокiйно): Хоче влади кожен. Справа тiльки в тому, якої влади? Якщо духовної -- заради розвою всiх -- то це зовсiм не грiх.

(I менi подумалось, що Орест має резон).

Одного разу Орест, Ейк i я обговорювали фiльм "Полiт над гнiздом зозулi". В найбiльшому захопленнi був Ейк. Вiн розумiв головного героя мало не як Христа. Хоч той звабив неповнолiтню, водився з повiями i мало не задушив своїми руками настоятельку "дурдому" (за дiло!). Орест збагнув, певно, що Ейк в тому герої по-бачив iдеал самого себе. I сказав вiн розважливо: "Для кожного iндивiда "сильна особистiсть" -- це себездiйснення... Герой певною мiрою дзеркально вiдображає Нутро суспiльства. Також i технiка, -- раптом зробив узагальнення Орест. -- Вона стає апологiєю нашої сили. Але це iлюзiя..."

"Все це стає легко зрозумiлим через "Я-свiт," -- осiдлав я одного iз своїх коникiв. -- Коли заслабкий -- хочу стати сильним. Тому виношую iдею свого сильного "Я", свiй Iдеал. На мiсце уяви може стати реальна особа, якщо вона вiдповiдає моїм прагненням, робить мене сильнiшим, пристосованiшим -- якщо хочете. Якщо вона чiтко вис-ловлює мiй безмовний потяг i iнтерес, мiй свiтогляд, а властиво -- розширює простiр мого "Я-свiту", -- тодi я йду за нею. А Сталiн то чи Гiтлер -- байдуже. Я вже слiпо вiрю всiм їхнiм "аргументам i фактам". Особливо, коли

242

спочатку аргументи, а потiм факти... Експансiя "Я-свiту" -- ось де суть!*"

Ор: Для мене це чудово просвiтлює установку "слабкої статi" щодо шлюбного партнера. За мене згодна вiдда-тися майже кожна -- навiть не будучи закоханою. Тому доводиться остерiгатися, щоб не виступати засобом. Ейк: Усiм нам це загрожує. Мене мало не ґвалтують... Ус гарно сказав... Тому обиватель за кожної нагоди може стати фашистом! Ота настоятелька -- кровопив-ця, фашистка. I весь режим -- фашистський! Але все те кодло нiкчем оселилося в тому дурдомi добровiль-но -- ви уявляєте! Генiальний фiльм! Це ж проти життя, проти "я-експансiї", проти розвитку -- це смерть. Один погляд актора на ту вампiрку, коли вiн зробив свiй вибiр (боротьби проти живої смертi) для мене вартий усiх фiльмiв "Мосфiльму" за цiлу п'ятирiчку! Я це можу порiвняти тiльки з поглядом Iвана Миколайчука в "Тiнях забутих предкiв". Пригадуєте, як вiн оглянувся, коли його баби вели до шлюбу, щось примовляючи... В тому поглядi було все: екзистенцiальна безглуздiсть його весiлля, вiдчуженiсть вiд обряду, жiнки, людей -- весь жах його iснування пiсля смертi своєї другої половини душi -- Марiчки.

Найочевиднiшим i найближчим по сутi виразом "Я-Iмперiалiзму" є воля-до-влади, воля до влади, воля до влади.

Воля-до-влади. Цей великий принцип пов'язують з iменем Нiцше. Але насправдi кожна людина її в собi вiдчуває. I кожен володар це добре знає. Християни недарма заповзято взялися "усмиряти людську гординю", бо добре вiдали, що то є. I менi немає нiякої потреби читати Нiцше, щоб дiйти i розвинути цю iдею.

Гадаю, що по сутi цей принцип закладений в усiй системi фiлософiї Шопенгауера. Коли сутнiсть не тiльки людей, а навiть усiх речей є Воля, як наполягав Шопенгауер (а не, наприклад, "Абсолютний розум" Гегеля), то звiдси лише один крок до "волi-до-влади". Тим бiльше,

' В такому разi мораль є похiдною, засобом. Наївно гадати, що переконанi фашисти цинiчно вважають себе аморальними. Iсторiя нам дала прекрасну (хоч i огидну) iлюстрацiю до того: "iдейнiсть" сталiнiстiв i гiтлерiвцiв.

16*

243

що це вiдповiдає повсякденним спостереженням i прямо-му смислу цих слiв (слова). Люди справдi прагнуть влади. I дуже й дуже змiнюються, коли спробують великої влади. Як казав мiй колись скромний кузен: "Я тепер не уявляю життя без влади!". Бiльше того, вiн прагне якнайшвидше стати мiнiстром. Все свiдчить за те, що воля до влади йде з самого нашого Нутра.

Менi невiдомо напевне, що мав на увазi Нiцше пiд гаслом "воля до влади". Скорiше всього -- владу над людьми*. Щодо мене, то я розумiю це щонайширше, пiд кутом зору "Я-iмперiалiзму" i так, як воля-до-влади iснує в життi. I "бачу" такi основнi категорiї влади:

а) над речами i тваринами. Це просто бажання їх мати у своєму володiннi. Починається з iнстинкту жити, про-довжується в пристосуваннi до середовища i завершується оволодiнням ним. В полi тяжiння i експансiї "Я-свiту" речi втягуються туди все бiльше й бiльше, ототожнюючись з "Я-свiтом". Людина сьогоднi оречевлюється настiльки, що зрештою заплутується в цьому своєрiдному лабiринтi царя Мiноса. Особливо жiнки.

У жiнки власницький iнстинкт могутнiший через ма-теринство. Чоловiк як самець -- переважно здобутчик, що звик вiддавати, дiлитися й обмiнювати здобуте заради iнших речей, iншої влади. А жiнка приростає до майна кревно, бо вона слабка, бо вона пiклується про забезпе-чення дитини. Слабша iстота i мати потребує надiйнiшого матерiального забезпечення. Потяг i пошана до багатства є вираз "Я-iмперiалiзму", воля-до-влади над речами i всiм iншим. Наприклад, мати власного собаку i володiти ним. Це вираз не тiльки потреби потрiбностi й любовi. До-машнiй собака в мiстi є водночас виразом волi-до-влади. Що тiльки хочеш, те йому й накажеш. I його любов теж є твоєю владою. Через тварину людина себестверджується значно краще, нiж через рiч. Бо у тварини є почуття, є розум, є сила i є воля. А ми втiшаємося, що все те до решти пiдкоряється й належить нам. Так, i кожен начальник в своєму Нутрi десь хотiв би заволодiти не тiльки працею, але й душею (i всiм "Я-свiтом") пiдлеглого. Начальники тому й найбiльше люблять (власне, "цiнують") рабiв

` Я принципово майже нiчого не читаю, доки сам не напишу, -- щоб ненароком не опинитися в канавi чужих почувань i думок. Уточнення й посилання можна робити в останнiй редакцiї...

244

i холуїв. Щоб все суспiльство не стало державою гноби-телiв i рабiв, пiдлеглi повиннi мати й боротися за свої людськi права. Влада начальника не може поширюватися на людськi переконання, душу i совiсть. (Написати це значно легше, нiж втiлити в реальному життi). Особливо там, де монархiчна i жандармська практика має вiкову "традицiю" i досвiд. Людина боїться говорити навiть у вузькому колi, а не те що писати поштою. Та ще, не приведи Господи, за кордон.

Власне, я уже перейшов до iншого пункту:

б) влада над iншими людьми. Усi бажають подiб-ної влади. ("Я-воля" недарма стоїть в центрi "Я-свiту"), Навiть тi, хто не має про це нi найменшої пiдозри. Не мають вони її через те, що завдяки вихованню та само-навiюванню задалеко вiдриваються вiд свого Нутра. I див-ляться на все через призму надбудованого ними "Я-свiту". Iнша рiч, що вiд типу Принату, його розвиненостi i соцiальної культури залежить, якої влади найбiльше праг-не особа. I якою цiною?* Тому й виходить, що в забюро-кратизованому суперсоцумi за владу в прямому розумiннi цього слова бореться мало iнтелiгентних людей. Причини поважнi:

-- занадто багато дурної суєти, особливо на нижчих щаблях,

-- просування до влади потребує чималого себезречення, працювати "печiнкою" (тобто необмеженi й дурнуватi п'янки) i "йти через трупи",

-- вища влада -- не те, чого хотiлося б в iдеалi: наприклад, бути заслужено обраним усiм чесним народом, а не висунутим керiвною мафiєю, управляти на пiдставi авторитету й компетенцiї, а не свавiльно командувати, -- головне ж, що особа може прагнути не так прямої влади над людьми, як iншого типу влади над ними -- духовної, наприклад. А може, навiть через народну любов. "Коли мене усi люблять -- вони мої: я володiю ними, як самим собою". Iдейний вплив є також особливим, витонченим видом влади. Тому в iсторiї не раз бувало, що фактичнi володарi людських душ i iмперiй не виходили на трибуну, а дiяли через пiдставних осiб. Головне -- мати владу по

` Це подiбно до того, що коли в людини багато болячок, то вона може не помiчати менших, а сконцентруватися на найбiльшiй.

сутi, а не по формi. (Чим правитель дурнiший, тим бiльше вiн захоплюється формою. Буває, що весь обвiшується "цяцьками" -- символами свого становища (але не свого дiла). Тим бiльше, що фактичний управитель має визнан-ня в своєму вузькому компетентному колi -- i до нього передусiм всi звертаються...).

Варто абстрагуватися вiд уявлення про владу над людь-ми як про соцiальну, економiчну, полiтичну, адмiнiстра-тивну. Тодi стане ясним, що кожен сильний твiр -- є своєрiдною владою. Найвитонченiша вона, коли то мис-тецький шедевр, особливо музика. Найглибша вона, коли то є небачена за силою метафiзика. Влада творцiв втiлюється у використаннi їхнiй iдей в життi людей, в змiнi їхнього свiтогляду i життя i, нарештi, виражається прямо як слава. Слава, навiть ненароком, є виразом i втiленням "Я-iмперiапiзму". Коли особистiсть має визначну славу, вiн може репродукувати свiй "Я-свiт" через телебачення, радiо, пресу, лiтературу. Володiти умами, серцями, душа-ми i духом людським. А це нерiдко значно суттєвiше, нiж влада посереднього керiвника держави.

I навiть дисиденти хочуть влади. Тiльки не такої, а справедливої -- вiдповiдно до їхнього свiтогляду. Але без вiдьом, без того, щоб когось топити, ми не можемо. Хто ж на черзi? Здається, "екстремiсти" та "нацiоналiсти". Але цi останнi завжди були "жупелом" шовiнiзму. На дiлi ж нацiоналiстiв давно не iснує, а є шовiнiсти i патрiоти. До речi, це ленiнське розумiння сутi ситуацiї. Заодно зауважу, що дисидентами називали також революцiонерiв. Диси-дент -- той, хто тiльки проти, хто не згоден. А рево-люцiонер -- борець за позитивну програму... Можна ска-зати, що дисидент є революцiонером тiльки наполовину. Дай йому свободу творити -- i вiн уже буде "за"... . По-перше, для iнтелiгентної людини не так уже й важливо самому перебувати у керма. По-друге, як люди творчi вони матимуть достатню компенсацiю у виглядi слави (за умови свободи творчостi). Важливо ввести поняття

ВЛАДА ТВОРЧОСТI

Творчi поштовхи йдуть з нашого Нутра. Можна сказа-ти, що творчiсть володiє нами подiбно Богу. Про цю першу владу добре вiдомо. Однак я тут наголошую на

246

iншому. Поширюючись в якостi створеного продукту на iнших людей, творчiсть уже стає виявом нашої влади над ними. Заслужена слава -- найблагороднiша влада. I мо-рально, i духовно. Коли ж хтось здобуває славу не у вiдкритому полi здорової творчої конкуренцiї, а через привiлеї на втiлення свого продукту i паралельного свавiльного знищення конкурентiв -- то слава дута й гнила. Називається вона "популярнiстю". Недарма нiхто з наших лояльних "офiцiйних" письменникiв не заслужив Нобелiвської премiї*.

Треба сказати, що навiть наше прагнення розвитку, гарне прагнення вищої культури є прихованим виразом "Я-iмперiалiзму", вол i-до-влади. Розвинувшись, розши-рившись, ми маємо чим оперувати i що втiлювати в iнших людях. Друге дiло, що все це йде на користь усiм i пiднiмає народ з варварства i темряви...

Прагнення влади властиве не тiльки окремим людям, а ще бiльшою мiрою органiзацiям. 1 це при найкращих намiрах нерiдко стає "шляхом до пекла". Суспiльство демократичне це добре розумiє. Тому, наприклад, захiднi журналiсти недовiрливо i критично вiдносяться до соцiально-полiтичної влади.

Воля до влади закономiрно веде до прагнення пану-вання над усiм свiтом взагалi. I, можливо, найкращий вираз того -- потяг до магiчного i захоплення магiєю. Навiть науковцi, що помiшанi на рацiональних процеду-рах перевiрки i доказу, -- й тi не можуть обiйтися без елементiв мiфологiї, магiї та мiстики. Постiйно шукають нових сил i енергiй, -- щоб можна було мiнiмальними зусиллями волi управляти свiтом. I вiднаходять, бо магiчний погляд на свiт має неабияку евристичну силу* **... Сьогоднi кожен обиватель втiшається тим, що вiн має бiльшу владу, нiж володарi країн минулого сторiччя. На-тиснув кнопку -- i вже в Пiвденнiй Америцi плює на

' Серед всiєї "багатонацiональної i найпередовiшої у свiтi лiтератури" був вiдзначений один "Тихий Дон" М.Шолохова. Та й то пiд сумнiвом: I) Хто є справжнiм автором? 2) Чому другий i третiй томи такi художньо недовершенi? 3) Чи часом не було тиску дипломатичними засобами? А серед фiлософiв так взагалi темна нiч...

** Успiх польського фiльму "Медiум" (перший приз на Мiжнародному фестивалi в Трiєстi 1986 року) зайвий раз доводить глибинне прагнення людини до влади. Найпривабливiша влада магiчна, влада чуда. Тому й художня слабкiсть картини не завадила "визнанню"...

247

крокодилiв. Натиснув кнопку -- i дивиться футбольний матч в Японiї. Натиснув кнопку -- i велетенський екска-ватор бере своїми "клешнями" цiлу гору, яка стояла на певному мiсцi одвiку. Натиснув кнопку -- i на екранi твiй знайомий, з яким ти можеш вести бесiду, не виходячи iз своєї кiмнати. Може, скоро (або хтось уже й сьогоднi) натиснеш кнопку -- i на екранi приватне життя, почуття i думки будь-якої особи на планетi. Сьогоднi всi ми пiд дамоклевим мечем того, що хтось натисне кнопку -- i вся Земля перетвориться у прах... Влада людини, могуть особи в одному напрямку прискорено зростає, а в другому -- катастрофiчно падає. Ми можемо щось запустити, але не можемо потiм його зупинити. Боротьба за мир i роз-зброєння -- значно бiльше слiв i паперу, нiж успiхiв. Доки зростають арсенали зброї, доти людство рухатиметься до прiрви. Подiбна ситуацiя виникла передусiм як наслiдок прагнення людини до панування над свiтом. Зокрема, над природою. Сьогоднi нiяка опозицiя не може збройно змагатися з танковим державним беззаконням. На планетi постiйно виникають вiйськовi диктатури, фашистськi ре-жими -- i не дають народу вiльно дихати. Хiба що дово-диться чекати смертi самозваних "фюрерiв". Парадокс полягає в тому, що не можна силою запровадити демо-кратiю, тодi як фашизм -- тiльки силою... Тому технiка працює на фашизм!

Настав час сказати, що будь-яка влада, будь-яка воля починається з влади над самим собою. Доки не поставиш її тривко в центрi свого "Я-свiту", доти нею i не володiтимеш... Доки не володiтимеш собою, доти не во-лодарюватимеш над iншим i iншими. Шлях до цього -- непохитна цiлеспрямованiсть i щоденний гарт. Людина без волi -- нiщо. Волею досягається все. Насамперед -- змiна власного способу життя. Рацiоналiсти ж тут одразу скажуть, що насамперед необхiдне самопiзнання. Згоден. Але лише за умови визнання, що себепiзнання є наслiдком вулканiчної дiї волi нашого Нутра, а не причиною. Одне слово,

Пiзнання та себепiзнання i є таким виразом "Я-iмперiалiзму", волею до влади. (I не лише над приро-дою, а й над усiм). Всi ми волiємо влади не тiльки кожен поокремо, але й разом... Щоб чимось оволодiти, його потрiбно знати або хоча б якось впорядкувати. Через те й шанують Науку, мов богиню. "Що може бути дорожчим

248

вiд життя?" -- спитав я колись свою вчительку. "Iсти-на!" -- вiдповiла вона переконано. "Але "iстина" -- вiдповiв я їй, коли пiдрiс, -- то тiльки гарна пiдмiна слiв: замiсть цiлi говоримо про засiб i культивуємо його. (Якби Ви тодi хоч казали про Правду, то може б я й не спере-чався)." Унiверситети називають "храмами Науки". I нiхто не вiдає, що викладачi наших вузiв -- найобмеженiшi люди серед освiчених. (Посилаюсь на соцiально-психологiчнi дослiдження Iнституту психологiї АН УРСР.) Недарма студенти нашого столичного унiверситету не знають навiть найкращих рiдних письменникiв, не кажучи вже про свiтових. I не володiють нi рiдною, нi iноземними мовами. (Хоч i "проходять"). Культура здобувається поза стiнами унiверситетiв -- ось вам i "храми"*.

Прагнення влади властиве не тiльки окремим людям, а ще бiльшою мiрою органiзацiям. Бiльшою мiрою, бо одна особа може якось себе стримувати, але не велика кiлькiсть взаємопов'язаних осiб. Нутро дiє як неусвiдомлена демонiчна сила. I це при найкращих намiрах i цiлях стає шляхом до пекла. Навiть найдоброчеснiша Церква... Досить згадати рiзноманiтнi релiгiйнi "Ордени" з їхнiми власними "генералами Ордену". Усiх перевершив своїм iмперiалiзмом Орден iєзуїтiв. Його засновник Iгнатiй Лойола ставив питання так: що то дужче: воля чи розум? I вiдповiдав: воля значною мiрою може пiдкорити не тiльки почуття, але й розум... Я згоден поки що. Але який далi лукавий висновок: "I не може iснувати покори i послуху, якщо воля i думка пiдлеглого не спiвпадає з волею i думкою начальника" (?). Так само, якщо не думає, то дiє начальник в будь-якiй централiзованiй тоталiтарнiй державi. Лойола посилається на Священне Писання: "Не покладайся на розум твiй". Але ж особа може покластися на свiй Дух Свободи, на почуття Гiдностi. "Присмири гординю свою" -- знову зупиняє Лойола Священним Писанням. -- I додає католицьке кредо: "Начальник -- намiсник Бога i тлумачник Божої волi". "В начальнику, -- розвиває вiн думку, -- потрiбно вбачати самого Христа --

' Власнi соцiологiчнi дослiдження 1980-1982 рр. на чотирьох природ-ничих факультетах Київського унiверситету. Але гуманiтарнi -- ще обмеженiшi. I особливо -- "фiлософи*. Фiлологи i iсторики, наприклад, називають їх просто "дубами". О часи! Оце вам наша сьогоднiшня "мудрiсть"...

249

вишу мудрiсть, нескiнченну благiсть, необмежену благо-дать. Якого не можна пiдманути i який сам не обманює. "А якби навiть здавалося, що обманює, то все одно сказано: "I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людчикiв, знаючи, що в воздояннi вiд Господа одержите спадщину, бо ж ви служите Господу Христу". I взагалi, потрiбно "не зовнiшнiм зором бачити людину (начальника тобто), а внутрiшнiм -- Бога". I пройнятися захопленням i любов'ю до нього й до всього, що вiн накаже. (Така "iдеологiя" цiлком влаштовувала i Сталiна, i Гiтлера, i Пол Пота). Тим бiльше, що все це необхiдно задля великої i благородної мети: "Заради ближнього, заради сердечної згоди, яка пов'язує будь-яке суспiльство, треба, -- закликає Лойола, -- щоб усi одне й те ж почували й говорили" (Пiдкреслено цю унiкальну тоталiтарну думку мною. Кожен диктатор того добивається).

Так через "послух розуму" здiйснюється спалення своєї плотi, жертвоприношення живого й благодатного "боже-ственнiй Владi". "Немає нiчого неприступного для сми-ренних i нiчого тяжкого для кротких", -- пише св. Лев. А в народi кажуть: "Смиренне телятко двi матки ссе".

Тут я не моралiзую, а фiксую глибинну реалiю: Я-iмперiалiзмом зараженi усi. I тому вiн досить легко стає "Ми-iмперiалiзмом" -- як тiльки усi стануть "одне й те ж почувати й говорити". Тобто дотримуватися єдиної iдео-логiї, а не плюралiзму iдеологiй. Реальний, а не паперовий плюралiзм iснує тiльки тодi, коли вiн забезпечений дер-жавним законом i незалежним судом та реальними органiзацiями, що конкурують мiж собою iдеологiчно i програмно за полiтичну владу. Воля-до-влади повинна бути вiльною i мати рiвноправну можливiсть на себевтiлення. Тодi i життя стає повнокровним, i держава стає конкурентоспроможною на зовнiшнiй аренi.

"Я-iмперiалiзм", прагнення влади над людьми є гли-бинною основою прихильностi до лакуз, звiдки повстає несправедливiсть. Якщо влада начальника не залежить вiд волi його пiдлеглих, якщо вiн ними не обирається як визнаний лiдер, -- тодi наступає свавiлля...

Ми звикли гадати, що iмперiалiстичнi нахили властивi тiльки державам. Виявляється, що вони притаманнi i органiзацiям i закладенi, зрештою, в кожнiй особi зокрема. Бо навiть безталанний -- патрiот своєї справи: прагне пiдвищити її вартiсть i тим самим -- цiннiсть самого себе

250

задля подальшого розширення галузi дiяльностi i впливу. Бiльше того, кожен свiй убогий свiтогляд (властиво, "Я-свiт") сприймає як абсолютний, нав'язує його оточу-ючим, а при можливостi -- i всьому людству. Чим особа талановитiша i дужча, тим наполегливiший вона iмперiа-лiст. Бо в неї бiльше можливостi, потреби себевтiлення, розвиненiша уява i ширший "Я-свiт". На цьому всiм вiдомому, але метафiзично не продуманому суб'єктивiз-мовi окремої особи постiйно наживає полiтичний капiтал наука. Претендує на об'єктивнiсть. Але ж i вона -- iмперiалiст. Iмперiалiст без людини, а з "спецiалiстами".

Людське Нутро таке, що якби не опiр i не конкуренцiя iнших, то людина стала б iмператором всесвiтньої абсо-лютно тоталiтарної iмперiї. Або, принаймнi, диктатором над своїм народом. Реальнiсть же така, що окремiй особi через конкуренцiю "волi-до-влади" досягнути цього майже неможливо. Ось чому люди шукають подiбних собi i об'єднуються в суперсоцуми з єдиною iдеологiєю i лiдером. I борються за владу -- не обов'язково полiтичну.

Зауважимо собi особливо таке: державний iмперiалiзм i шовiнiзм є не початок, не причина, а наслiдок iндивiду-ального "Я-iмперiалiзму". В демократичних суспiльствах це добре розумiють. Особливо очевидно це стосовно "людей довгої волi", якi рвуться до полiтичної влади. Тому, наприклад, американськi журналiсти недовiрливо i критично вiдносяться до уряду, до всiх посадових осiб i провадять систематичнi розслiдування зловживання вла-дою. Iснує величезна органiзацiя кореспондентiв i редак-торiв ("Iнвестигейтiд рiпортерс енд едiторс"), що нарахо-вує бiльше 3000 членiв, яка переважно працює в напрямку обстеження дiяльностi державних чиновникiв i полiтикiв, пiднiмаючи галас на всю Америку з найменшого приводу. Так, демократiя i гласнiсть страхують самi себе. Нагадую, що президента Нiксона усунули вiд влади за пiдслухову-вання. Iронiя або, якщо хочете, парадокс тут в тому, що, ставлячи офiцiйну владу пiд свiй контроль, журналiсти втiлюють власну волю-до-влади. Але вiд того велика ко-ристь для всього народу. Полiтичний баланс i соцiальна справедливiсть у суспiльствi можуть наступати лише за умови, коли однiй волi-до-влади завше протистоїть iнша воля-до-влади. Генiальне втiлення цiєї iдеї: "тiньовий кабiнет" опозицiї в Англiї. Вовки тодi не пожирають до решти овець -- i продовжується живе життя на всiх рiвнях,

251

а не стагнацiя, а не смерть. Хочемо ми того чи не хочемо, а доведеться вчитися розуму у Захiдної цивiлiзацiї i наздо-ганяти її*. Iнша рiч, що всi ми заразом летимо у прiрву на шляху так званого "науково-технiчного прогресу"... i по-в'язаної з ним гонки озброєнь.

Пiдсумок. Людина у своєму Нутрi -- iмперiалiст. З цим потрiбно рахуватися у всiляких фiлософських теорiях та соцiальних програмах, включаючи характер полiтичного керiвництва державою.

Християнська етика, протиставляючи людську волю i свiдомiсть тому, що закладено в її Нутрi, виконує пози-тивну пом'якшуючу функцiю. "Духовна людина (тобто християнин) за своєю природою добра" -- догмат, обо-в'язково необхiдний для пом'якшення жорстокостi соцiального життя. Гуманiсти-iнтелiгенти так намагають-ся спасти свiт добротою. Це добре. Тiльки що однiєю внутрiшньою мораллю, моралiзаторством свiт не спасти. Можна лише продовжити його агонiю, можна лише навiювати iлюзiї...

"Я-iмперiалiзм", волю-до-влади i все таке не потрiбно розумiти надто буквально. Це -- мати все, чого не маємо, але бажаємо (чи можемо побажати), i бути всiм i всiма водночас (чим i ким ми не є). Все це можна вважати i "волею до життя", i "себествердженням", i "себевтiленням", i прагненням волi, творчої могутi, i Iдеалу; на-рештi -- жадобою безсмертя. Все це, зрештою, можна збагнути як те, що

ЛЮДИНА ХОЧЕ СТАТИ БОГОМ

"їй-богу, Бога нема!"
(Клятва атеїста)

Так, з волi до життя, з жадоби безсмертя i всього iншого видно, що людина, в своєму Нутрi, прагне стати

* Безперечно, там iснують свої проблеми. Моя критичнiсть може збiльшитися, коли я там побуваю й переконаюся увiч. Критики офiцiйних фiлософiв у нас гори. Але кожен з них хоче там побувати. Але iдеї i культура переймаються звiдти... Отже, лiпше один раз побачити, анiж сто разiв почути... При тому не треба плутати ностальгiю з реалiями...

252

Богом: над Природою, над Людьми, над усiм Космосом з його законами життя i смертi. Досить вочевидь це вира-жається в характерних потугах її волi.

Воля до оволодiння всiм i вся. Це бажання добре зрозумiле. Бо коли все належить цiлком менi, то все є мiй "Я-свiт". Тому я не вмираю нiколи, -- а лише одна частина в менi перетворюється в iншу... в нескiнченному ланцюгу метаморфоз... Я стою над законами iснування кожної окремої речi, над простором, понад часом...

Воля до всемогутностi. Тобто всесильнiсть над Приро-дою, всевладнiсть над Людьми i невразливiсть вiд них... Абсолютний Авторитет... Абсолютна самовладнiсть -- Воля над своїми пристрастями... I водночас -- Абсолютне свавiлля. -- Такий мiй Абсолют.

Прагнення премудростi. Хочеться розумiння всього i вся, проникнення до самих глибин сенсу життя. Тому таке прагнення Абсолютного Розуму... Це видно також iз протилежного кiнця: людина боїться помилитися, боїться пiти не тим шляхом, боїться недоцiльних вчинкiв -- за все те розплата... Прагнення премудростi є почасти виявом волi до всемогутi...

Прагнення всеблагостi. Нутро особи жадає поклонiння i любовi всiх i вся... Визнання свого Верховного Автори-тету як суб'єкта людських почуттiв i заздрощiв, неприятелiв i ворогiв. Вона лякається пустельної самотностi... Вона хоче впокоряти не тiльки людськi волi й тiла, а й душi та серця... Отже, не тiльки силою, а й добром... їй необхiднi вiрнi людськi душi й серця, їй прагнеться при-ручити вiльний людський Дух...

Жадання бути Творцем. Бо коли Генiй створить Новий Свiт, тодi всiм i вся в ньому володiтиме на правах його Творця... I все i вся в ньому розумiтиме... I всiм i вся керуватиме... I все i вся буде його любити як свого рiдного батька... I все там буде так, як Творець задумає, забагне чи помрiє!.. Тодi наступить повна Могуть, цiлко-вита Безпека i абсолютна Любов-Генiй-Бог-Вiчнiсть- Космос -- все Єдине... Можна там буде дiяти i боротися, але дiло те завжди буде приємне (бо того хочу!), а бо-ротьба успiшна -- бо то є творча перебудова Генiя, його розвага, його гра...

Бог -- щасливе уникнення всiх неприємностей, марнот нашого земного iснування i досягнення всього -- аж до безсмертя...

253

Але звiдки я взяв, звiдки я знаю, що людина хоче стати Богом? Насамперед, займаючись археологiєю свого влас-ного Нутра. Далi, спостерiгаючи звiдусiль пекельну волю до життя, до безсмертя. Потiм, це видно iз прагнення людини будь-що себествердитися, стати великим Твор-цем, Генiєм.

Мною проведено безлiч опитiв людей на тему, чи хотiли б вони стати Богом. Всi вiдповiдають позитивно. Коли хтось намагався бути оригiнальним, демонструвати своє богоненависництво, тодi я запитував: "А чого на свiтi найбiльше прагнете Ви особисто?". Що б людина не сказала, виходило, що таке можна мати чи таким можна бути, тiльки ставиш Богом. Отже, вона пiдсвiдомо прагне ним стати. I вiд того не змiг вiдкрутитися нiякий атеїст-професiонал -- незалежно вiд його ступеня i звання, вiд кiлькостi його публiкацiй. Я тiльки давав йому гiдно вийти iз незручного становища заявою: "Але Ваше прагнення стати Богом, свiдомiсть цього нiяк не суперечать тому, що Бога не iснує". Ота сакраментальна атеїстична формула "Бога не iснує" дiє на них магiчно. Пiсля того вони готовi пiдпи-сатися пiд усiм, чим завгодно... Однак насправдi iдею Бога породжує iндивiдуальне прагнення стати Богом...

I може, найбiльшим аргументом є саме iснування вiри в Бога, iснування багатьох релiгiй -- але з Богом чи богами. Бог, релiгiя, спасiння, потойбiчне життя, вiчний Рай -- все це проекцiї найглибших людських прагнень, вираз її Нутра, що поєднується спiльним мо-тивом з iншими "Я-волями". Зокрема, прагнення стати Богом є граничним виразом себествердження. I навiть, як я писав ранiш докладнiше, атеїзм є виразом праг-нення стати Богом, знiмаючи корону iз символу i на-лягаючи її безпосередньо на земну людину, на себе. Я є Бог -- ось в чому остання правда антирелiгiйного гуманiзму. Звiдси походить досить легкий успiх атеїзму взагалi. Тiльки що людинi необхiдний замiнник не меншої сили. Вiра може долатися тiльки iншою вiрою. Iнакше людина стає цивiлiзованим дикуном. Але чи можливий в принципi рiвноцiнний замiнник того сим-волу, який об'єднує в єдине цiле одвiчнi й глибиннi людськi прагнення? Досi не винайдено. Про комунiстич-ний рай уже навiть сама пропаганда перестала говорити, настiльки це неясно, утопiчно i непереконливо. Де там, наприклад, безсмертя?!

254

Люди здебiльшого неглибокi. Тому досить легко мiняють щось цiнне на сурогати. Вiчнiсть релiгiї доводить прагнення людини стати Богом. Але ще краще це дово-дить масове зречення народом релiгiї, коли йому заявля-ють, що вiн сам є Бог, або, принаймнi, скоро ним стане. Атеїстична пропаганда пiд час революцiї i пiсля легко пожала свої плоди. Тепер, коли на вид золотий обрiй прийдешнього Раю на Землi поржавiв, народ навертається до своєї традицiйної вiри... I навiть держава мусила усту-пити дещо силi обставин...

Людина прагне стати Богом або, принаймнi, рухатися, наближатися до нього. Тому релiгiя -- є iдеологiчним виразом iснування в Бозi. У нас справжнiм християнином вважається той, хто живе за Христовими заповiдями. Досягаючи своєю вiрою i своїм доброчесним життям вiчного Життя-в-Раї, людина наближається до Бога. Релiгiя постiйно живить таку Надiю. Якщо хтось согрiшив, то вiн має можливiсть спокути. I знову стати безгрiшним... знову на шляху до вiчностi, до блаженства, до Бога. У схiдних релiгiях йдуть далi: iснують витонченi практики себевдосконалення, розвитку i дiянь, -- щоб стати Бодхiсатвою чи Буддою. Кожен вiруючий має можливiсть наочно переконатися в iєрархiї людської досконалостi -- в живих сходах до Бога. Але i в атеїзм вiрять. Головне в атеїстичнiй пропагандi не те, що не iснує Бога, а що людина сама по собi є Богом. Вiрять, бо це вдовольняє iррацiональне прагнення Нутра кожного. Тим бiльше, що атеїстом бути значно легше, нiж релiгiйним в тра-дицiйному розумiннi цього слова. Не вимагається нiяких себепожертв, нiяких утримань i постiв, нiяких обов'язко-вих вiдвiдувань церковних ритуалiв, нiяких благодiянь тощо. Достатньо просто не вiрити i завчити "моральний кодекс". Але ж людина без вiри й без якоїсь церкви не може вiдчувати свого божественного себевтiлення. Тому вона культивує скорiше всього саму себе i свою дiяльнiсть... Однак досить часто це непереконливо для iррацiонального Нутра. Тодi вiднаходиться хтось -- Iдеал, Вождь, Iдол. Психологiка атеїстичної особи веде її до своєрiдного iдолопоклонiння...

Здається менi, що традицiйна релiгiя краща вiд iдоло-поклонства, яке нерiдко веде до диктатури особи над всiма i вся. Тiльки ще залежить, яка у нього релiгiя i церква: тоталiтарна, владна, пригнiчуюча чи звiльнююча на Добро

255

i Справедливiсть. Характер Церкви, подiбно характеру будь-якої органiзацiї, залежить вiд конкуренцiї, вiд сили зовнiшнього опору проти iмперiалiстичних нахилiв, якi властивi кожнiй тiснiй органiзацiї однодумцiв... В наших умовах Церква сама по собi безпечна, бо вся влада нале-жить державi. Але оскiльки офiцiйна Церква опор-тунiстична, служить державi i зливається з нею, то справж-ньою духовною церквою може бути тiльки якась її альтернатива. Наприклад, Євангелiстська церква Христи-ян Баптистiв рiшуче проти служби державi, проти вiйни, проти армiї i служби в армiї... В разi ж, коли офiцiйна православна церква почне боротьбу за свою автоке-фальнiсть (незалежнiсть вiд Московського Синоду) i стане виразником народних iнтересiв (подiбно Польськiй Като-лицькiй Церквi), вестиме службу i проповiдi українською мовою, -- вона ще має шанс навернути до себе народ. Iнакше протестанти i католики поступово витiснять її з життя як анахронiзм...

Кажуть, що вiру i Бога породив страх. Так. Але то тiльки мала частина правди. Вiра iррацiональна, походить iз самого людського Нутра. Вона тримається тися-чолiттями i буде вiчно. Навiть, вражаючi науково-технiчнi революцiї не можуть її вбити. Людина прагне стати Богом. Звiдси таке велике захоплення Технiкою, її пекельною могуттю. Однак технiка поки що нам не гарантує безсмер-тя. А ще менше вона дає любовi. Бог є любов -- ось найдiйовiша сьогоднi формула релiгiї. Себестверджуючись, люди вiдчужуються. їх вiдчужує також вузька спецiалiзацiя. їх вiдчужує занадто велика тiснота на Землi, їх вiдчужує приналежнiсть до рiзних органiзацiй, до рiзних соцiумiв, до рiзних суперсоцумiв. їх вiдчужують великi технiчнi досягнення, -- коли для того, щоб поспiлкувати-ся, не треба реально бачитися (i нiколи!). Або через неможливiсть поспiлкуватися у зв'язку з могутнiми засо-бами стеження за всiм i вся. Нас безмiрно втiшає, що Бог любить нас... безумовно. Вiн не може не любити свої живi творiння, як мати не може не любити породженої нею дитини. Вiруючий не може не любити свого Бога iз вдячностi за його безумовну вiру в нього i любов. Вiн не може не любити Бога як витвiр своїх сподiвань. Вiн не може не любити Бога, бо любов до Бога є любов'ю до самого себе через дзеркало свого Iдеалу. Нарештi, вiн не може не любити своєї розради в найтяжчi години i не може

256

не любити того, хто є поводирем його земної любовi до людей... Жити значно легше й цiкавiше в громадi й любовi, чим самотнiм ненавидником...

I все то є Бог. Бог -- символ всетворення, символ могутностi, вiчностi, символ безмежностi й понадчасовостi iснування всього, символ абсолютної волi. А одним словом, цей символ є проекцiєю прагнень нашого Нутра назовнi. Кажуть, вiру породив страх. Далеко не тiльки вiн. Хiба страх породжує вiру у знаки Зодiаку!? Очевидно -- нi. Коренi в людськiй сутi, в глибинних прагненнях, в безмежнiй таємницi дива. "Мене найбiльше вражає зоряне небо надi мною i моральний закон в менi!". I цi вражаючi дива постiйно стимулювали творчiсть (i саму вiру!) без-смертного автора цих слiв -- I.Канта.

Прагнення Нутра i Бог. Не меншою мiрою, нiж страх, вiру породжує любов до життя i вдячнiсть за нього. Не-дарма люди на старiсть бiльше вiрують... Iсторично голов-ним мiг бути колись страх*, але тепер це далеко не один страх, а прагнення любовi, iдеального спiлкування, iнтим-ної бесiди-сповiдi... спокути i прощення... Бог виступає як символ сенсу життя. Причому -- безсмертного життя. Людина вдячна вже за те, що вона живе, що вона унiкаль-на на цьому свiтi. Вона хотiла б жити вiчно. I цю вдячнiсть, i цю надiю дуже хочеться персоналiзувати в неземнiй iстотi Бога. А чому б i нi?! Головний мотив -- безсмертя у вiчному блаженствi й любовi. Таке наше сутнiсне праг-нення.

Отже, не тiльки страх перед величчю природи (сьогоднi нам майже нiчого її боятися), не тiльки наша пiзнавальна обмеженiсть (хоч ми, напевне, нiколи не збагнемо, як утворився Всесвiт i яка його будова, але наука постiйно подає на це надiю своїм прогресом) породили Бога i релiгiю. Бог перебуває в нашому Нутрi -- i з нього народжується Бог. Бог на небесi -- це вже екстерiоризацiя внутрiшнього свiту фiлософiв-мiстикiв в цiлiсний свiт-огляд.

' Цє питання найкраще можна прослiдкувати на процесi становлен-ня релiгiї. Були фетишi-охоронцi i були фетишi-агресори. Цє мотив страху за своє життя. Водночас людина приписувала душу всьому живому й неживому. Кожна стихiя, зрештою, ставала Богом. I серед божествен-ного Олiмпу iснували не однi лише "громовержцi", а й узагальненi символи того, що люди найбiльше любили й шанували. Наприклад, Землю, Плiднiсть, Красу i Любов. Силу i Мудрiсть...

17 6-193

257

Могильщиком вiри i богом атеїзму стала Наука. Але чим бiльшi її успiхи сьогоднi, тим очевиднiше, що вона слабка альтернатива релiгiї. Могуть науки веде до вiдчу-ження людей. Могуть науки веде до культу насолоди. Могуть технiки руйнує iсторичнi цiнностi, умови людсь-кого iснування. Наука i Технiка ведуть до загрози знищен-ня людства. Наука i технiка сприяють насильству, фашиз-му. Наука i технiка виступають сьогоднi скорiше в демонiчнiй ролi, нiж божественної благостi. Обивателю, можливо, досить Науки. Але духовна особа жадає вiри. Особливо коли заслабка, щоб створити власну. Увiрував-ши, наприклад, в Христа, вона вступає у велику христи-янську традицiю, у особливу громаду, i їй стає значно легше жити. Там вона вiднаходить i потрiбнiсть, i сенс, i любов, i безсмертя. Там, вона, нарештi, не вiдчужена вiд iнших людських душ, а зливається в одне Боже Єство...

Людина сама хоче стати Богом. I тому створює вiру в неземну iстоту, створює загальний символ своїх прагнень. Ось де корiнь людської вiри! Ось де її одвiчна суть!

З листа до Принцеси Смутку

До тебе всього одна нiч!

До Тебе -- цiла вiчнiсть!..

"На кiльканадцяти попереднiх сторiнках записано, можна сказати, десяток аксiом. Але всi вони замикаються на одне, на цiле, на Нутро. Тому все головне можна вивести з (або звести до) одного-двох пунктiв, висловлю-ючись мовою логiки, яку Ти так не любиш. Спробую сказати образнiше. Видiленi мною атрибути людського Нутра -- є гранями одного й того ж цiлого. В кожнiй з них вiдображаються всi iншi. Тому через кожну з цих граней можна просвiтити мало не всю поведiнку людини. Так, ми можемо збагнути все суттєве через призму "себествердження". До речi сказати, це досить характерно для вдумливих педагогiв. Але можемо зайти зовсiм з iншого краю -- i побачити майже все найважливiше через призму "кохання". А можна через "Я-iмперiалiзм". Або через прагнення стати Богом. Для мене особисто це останнє було найбiльш вражаючим вiдкриттям. I, певно, найбiльш плiдним. Це не так очевидно, як жадоба земного Щастя. Але зв'язок їх незаперечний. Так, Щастя напевне полягає

в себествердженнi, в себевдосконаленнi i себевтiленнi, у вiльнiй волi, в насолодi, в коханнi, в генiальнiй твор-чостi, в абсолютнiй могутностi, в безкiнечнiй мудростi, в потрiбностi людям i в їхнiй любовi... Але ж Бог i є виразом майже всього того, чого прагне смертна, слабка i недоско-нала людина. Отже, можна говорити що бути Богом -- Щастя. I навпаки: Щастя бути Богом'... Звiдси яскраво видно, що одна грань Нутра тiсно взаємопов'язана з усiма iншими в єдине цiле. Так що, розгортаючи внутрiшнiй змiст якоїсь форми життя через призму однiєї гранi, ми, так чи iнакше, мусимо вiдобразити всi iншi моменти цiлого. Тодi буде повнота висвiтлення...

Важливою галуззю форм життя є характернi власти-востi моделi Принату. Наприклад, прагнення духовностi вимальовується як бажання пiднятися вгору, розвинутися по лiнiї Природи... Прагнення насолоди i кохання -- спрага заповнити емоцiйний простiр повнокровним жит-тям. Прагнення Цiлiсностi, Гармонiї i Досконалостi зро-зумiле як потреба рiвноваги почуття i розуму, матерiї i духу, як iдеальне функцiонування всiєї структури Прина-ту... Одне слово, суть життя людини через Принат можна розумiти i зобразити як прагнення заповнити всi його форми життям. Але навiщо? i чому? Для цього доводиться опуститися в криницю джерел Нутра. Тодi можна уздрiти, що це "воля до життя" в найзагальнiшому розумiннi цих слiв... Iнакше це можна назвати прагненням втiлити всi свої потенцiї. Виходить загалом, що сенс життя -- втiлити свої суттєвi прагнення, свою "Я-волю" i тим самим себествердитися.

Методологiчний урок, до якого я веду, той, що пояс-нити "Я-свiт" можна не через нього самого, а через глибинне Нутро. Однак записане в аксiомах є тiльки загальним виявом, зовнiшньою формою Нутра. У кожного ж iндивiда зокрема головним прагненням-виявом буває переважно щось одне. Ось чому й етики бувають такi рiзнi. Майже кожен з висловлених атрибутiв Нутра фiгурує в тiй чи iншiй етичнiй традицiї в якостi головної аксiоми, формули сенсу життя та щастя. Так, утилiтаризм на перше мiсце ставить кориснiсть, потрiбнiсть, гедонiзм -- насо-лоду, евдемонiзм -- щастя, теологiчнi етики -- бого- подiбнiсть, моральну досконалiсть, любов, безсмертя, ек-зистенцiальнi етики пропагують свободу i творчiсть ("буття" проти "Нiщо", проти безликого "мен"), стої-

17*

259

цизм -- мужнiсть i довершену твердiсть iндивiда i т.д. Причому будь-яка етика (за якою стоїть певна грань людського Нутра) дає можливiсть "пояснити" все. Однак тонкiсть в тому, що з рiзною яснiстю i переконливiстю. Так, те, що в культурнiй столицi сприймається як жарт, на забимканiй провiнцiї може розумiтися цiлком всерйоз. (Звiдси, до речi, постiйнi курйози нашого й без того дурдомного життя). Обивателю байдужi метафiзичнi гли-бини етики, її всеосяжнiсть. Вiн може так-сяк схопити лише один-два центральнi принципи. Тому нерiдко гора породжує мишу (як Нiцше жалюгiдне нiцшеанство)*.

Ранiше я писав про розмаїття етик зовнiшнiм чином як про явище, як про логiчнi наслiдки типiв Принатiв або як наслiдки рiзних центрацiй "Я-свiтiв". Тепер є мож-ливiсть глянути на цей процес iз середини суб'єкта. Сис-теми етики виникають так. Творча iндивiдуальнiсть, як правило, вiдчуває в собi не всi напруги Нутра водночас, а найгострiше якусь одну з його сторiн (яку в повсякденнi називають просто схильнiстю, нахилом)... Це подiбне до того, коли серед багатьох своїх болячок ми вiдчуваємо лише ту, яка породжує сильнiший бiль. Тим самим об-межується свiтогляд особи: вона зациклюється на тому, що їй найбiльше болить. I тим бiльше, чим особа має бiльшу схильнiсть до моралiзаторства. Коли це етик-теоретик, то вiн ставить свою болячку або iнодi свою радiсть в якостi нарiжного каменя всiєї теоретичної системи. З неї вiн все виводить i до неї все приводить. Якщо така етика висловлена яскраво, вона обов'язково стає популярною в тому чи iншому соцiумi: вона ж справдi схоплює певну грань людського Нутра -- одне з найсуттєвiших людських прагнень... Важливо мати на увазi, що навiть найдоско-налiше втiлена етика не обов'язково визнається тим соцумом, в якому мешкає даний теоретик, i навiть не обов'язково в межах його епохи. Але де-небудь i коли-не-будь вона визнається i може навiть стати нарiжним каме-нем державної iдеологiї. (Звичайно, наголошую, тут вiдiграє неабияку роль прiоритет, глибина i широта вик-

' Коли поминаєш це усвiдомлювати i думати над можливими наслiдками перекручень, то можна здурiти. Думаєш бiльше не як метафiзик, а як письменник. Тобто над сприйняттям тексту, а не тiльки над його змiстом. При цьому доводиться iнодi жертвувати лаконiзмом i динамiкою та стилiстикою...

260

ладу теми, сила аргументацiї та лiтературний талант автора(!)). Це тим бiльше має пiдстав, що Нутро цiлiсне. I тому кожен з його виявiв пов'язаний з усiма iншими. Тому, виходячи з якогось одного центрального пункту, етик має потенцiйнi можливостi висвiтлити всi основнi моменти внутрiшнього життя особи i соцiальних форм життя через призму свого обмеженого свiтосприйняття, своєї власної iєрархiї цiнностей, своїх метафiзичних i психологiчних болячок. Найлегше це сприймається тодi, коли, на щастя, вiдповiдає духу даного соцiуму, його звичаям i його епосу... I найгiрше -- коли їм дiаметрально є протилежне. Так, сьогоднi у нас культ насолоди, споживання i сексу. Тому смiшним здається етик-ригорист, що виступає за цнот-ливiсть, або стоїк, що пропагує аскетичне життя... Проте той чи iнший дух, та чи iнша епоха можуть вiдроджуватися навiть в одному й тому ж суперсоцумi через той чи iнший час.

Припустимо, якась видатна Iндивiдуальнiсть найбiль-ше всього на свiтi любить жiнок, прагне кохання... Тодi для неї жiнки й кохання цiлком природно асоцiюються iз щастям взагалi. Тому в разi її виступу в якостi етика- теоретика, мотив кохання майже неодмiнно виступить на центральне мiсце. Причому тут не обов'язково вис-тупати в ролi фiлософа-професiонала. Фiлософ може не осмiлитися (вони у нас взагалi на таке нездатнi!) на дуже оригiнальний в данiй культурi погляд -- культурi, де, наприклад, панує християнська аскетична етика. Зате це може бути поет! В своїх вiршах справжнiй поет не може не бути щирим, не може не нести того, що йому болить, вiн не може не пропагувати своїх найбiльших цiнностей... Тим самим вiн несе у свiт свiй свiтогляд, свою етику... Так Петрарка в часи панування христи-янської догматики у всьому i вся прославляв своє ко-хання до замiжньої жiнки.

В часи бiльш-менш сприятливi на арену обов'язково виступають фiлософи. В даному разi в ролi етика-рево- люцiонера на початку XX сторiччя виступив Зiгмунд Фрейд. Його пансексуалiзм був реакцiєю на пануючу блюзнiрську мораль, коли не тiльки плоть, а навiть i саме кохання до жiнки (чоловiка) вважалося грiхом. Кохати було можна, але тiльки з дозволу церкви, соцiуму i держа-ви -- тiльки "з печаткою". Позицiя Фрейда була сильною, бо вiн виступав вiд iменi науки -- фiзiологiї, психологiї,

261

медицини. Позицiя його була слабкою, бо вiн впав у крайнiсть: кохання зводилося до сексу. I це друге супе-речило "науковостi". В коханнi стiльки iдеалiзму, що його нiяк не можна обмежити матерiалiзмом! Однак секс не є фундаментальним прагненням людини як людини, не є цiлiсною гранню її Нутра. Хоча б тому, що вiн так само властивий тваринi. Тому справдi глибокою етикою щодо цього може виступити етика кохання*.

Ти спитаєш: "Як же це може бути, коли обмеженiсть має бути очевидною?" В тому-то й справа, що вона далеко не очевидна для обмежених, для бiльшостi. В теорiї iсну-ють такi широкi можливостi не бачити того, чого не хочеться, вводити рiзнi поправки ед хок i пост хок, що тiльки Одиницi здатнi все це розумiти... зважувати кри-тично. На додачу до цього на iндивiда може дiяти держав-на машина, зацiкавленi авторитети, аби "навiяти" йому подiбну теорiю як iдеологiю, як вiру.... Менi здається, що досi нiхто не обґрунтував можливiсть подiбної етики -- свiдомий культ кохання... як найвищої цiнностi життя. Така етика має право на iснування не меншою мiрою вiд iнших. Передусiм, вона виступає як вияв однiєї з граней людського Нутра. Потiм, є безлiч людей, для яких головне в життi, його сенс -- кохання. Нарештi взагалi, наступає епоха культу кохання в життi людей... Секс -- то тiльки iдол для недорозвинених **.

Ти спитаєш: "То що ж, виходить, що може бути лише дванадцять чи скiльки там у тебе граней Нутра, етик?"

* До речi сказати, якраз приклад Фрейда є чудовою iлюстрацiєю того, наскiльки далеко можна провести свiй обмежений свiтогляд, свою кон-цепцiю для пояснення всього i вся, коли розум твiй гострий i гнучкий... Чим обмеженiша концепцiя, тим легше послiдовно провести її стрижень системи переконань. Чим бiльш вона оригiнальна, тим легше вона здобуває популярнiсть. Внаслiдок чого слави i почестей навiть в науцi добиваються частiше всього обмеженi особистостi, а не глибокi Iндивiдуальностi, що здатнi всебiчно уявляти величезну складнiсть вiчних проблем. Особливо це справедливо в умовах диктату ортодоксiї. А також, коли грають на моментi i на слабких струнах обивателя...

** I хотiв я того чи не хотiв, але пропагував, помiж iншим, саме етику кохання на свiтоглядному рiвнi. Я не моралiст у вузькому значеннi цього слова. Навiть зовсiм не моралiст, бо несоцумальний. Тим бiльш можна сподiватись на широту й об'єктивнiсть даної етики. Досить того, що я бачу її лише як одну сторону певного цiлого, я передбачаю її як потребу найближчого майбутнього, яке має джерела в сьогоднiшньому днi, досить того, що я нiяк не абсолютизую її в якостi єдиної iстинної етики!..

262

Вiдповiм: це не так. Нема гарантiї, що я висловив усi головнi прагнення Нутра. Потiм, мiж зазначеними праг-неннями можлива певна субординацiя, вхiд змiсту одного в iнше, логiчне пiдпорядкування. Так, прагнення iнтиму (особливо сексуального) є складовим моментом жадоби кохання. А цю останню можна розглядати як один з виразiв прагнення насолоди або щастя. Тому етику кохан-ня можна розвивати лише в якостi похiдної вiд гедонiстич-ної (або евдемонiстичної) етики. Далi. Варто мати на увазi, що кожна з видiлених граней Нутра наповнена змiстом з розмаїтими елементами. Так що можливi рiзнi трактовки навiть в межах одного й того ж загального напрямку думки (як це особливо яскраво видно на прикладi рiзних розга-лужень християнства, тодi як Священне Писання у них одне!). Бувають досить суттєвi вiдмiнностi. Так, утилiта-ризм, з одного боку, породив етику "розумного егоїзму", а з другого боку -- соцiологiчну етику себезречення iндивiда заради соцiуму, заради "найбiльшого щастя для найбiльшої кiлькостi людей" (Бентам). З цього останнього прикладу проглядається, нарештi, також i те, що можливi етичнi системи, якi вiдбивають суттєвi сторони людини не прямо, а дзеркально. Прямi проекцiї аспектiв Нутра я називаю позитивними етиками (незалежно вiд їхнього морального змiсту). Це етики себествердження. Iснують, проте, етики себезречення, якi я називаю негативними етиками. Вони -- дзеркальнi антиподи позитивних етик. I їх не менше, нiж позитивних. Так, вони проповiдуються ригоризмом, стоїцизмом, аскетизмом, рядом напрямкiв християнства (а, по сутi, всiм) i схiдних релiгiй. I, як не дивно, вони навiть властивi утилiтаризму (який, таким чином, далеко не утилiтарний в повсякденному розумiннi цього слова)... Негативнi етики виникають за принципом контрастної реакцiї на екзистенцiальнi жадання i страхи: страх болю, страждання, жах смертi. Вони породжуються зневiрою людини в можливостi досягнути Щастя, або стати Богом прямим чином... Вони породжуються страхом вiдплати... нетривкiстю всього земного... В своєму край-ньому виразi негативна етика мусить трактувати Смерть як вихiд, як сенс, як мету... (Тому ще раз резонний термiн "негативна етика"). Звiдси можна збагнути, чому так дивно в християнствi поєднується оптимiзм з Апокалiп-сисом...

263

Ти дуже критична. А критикiв я цiную значно бiльше, нiж тих, хто спiває менi осанну, називаючи Генiєм. Кри-тики допомагають менi триматися реальностi. Тому й товариство в мене переважно таке, яке бере мене прин-ципово "в штики". Передаю тому уривок характерної бесiди щодо мого "людського Нутра".

З БЕСIД ПРО НУТРО

Ус: Отаке людське Нутро.

Яс: Ти погано думаєш про людину. Ти не любиш людей! I не знаєш, що таке любити їх...

Ус: Любити свiй народ -- цього не треба мене вчити. Але "любити людей" взагалi, конкретних людей, з якими доводиться мати справу повсякденно -- безглуз-до. Одних ми любимо, до iнших байдужi, а третiх -- ненавидимо. Причому ненависть менi мало властива, бо надто багато розумiю, а тому й прощаю. I дуже мало менi потрiбно з усього того, за вiщо гризуться люди... Яс: Люди не тiльки гризуться, але й багато чого зрiка-ються заради своїх ближнiх!

Ус: Себезречення в широкому розумiннi цього слова не буває. Те, що зовнi здається себезреченням, на-справдi є iдентифiкацiєю себе iз ширшим "Я-свiтом", нiж своє егоцентричне "Я"... з сiм'єю, групою або рiдним народом. Ти добре сказав: "заради своїх ближнiх". До речi, i Бiблiя говорить не про людей взагалi, а про "ближнiх". Потiм, не забувай, що я маю на увазi Нутро, а не поверхню, якою є "Я-свiт".

Ор: А як розумiти тодi апологетiв? Як розумiти, на-рештi, тих, що йдуть на себеспалення заради високої iдеї?

Ус: Так само. Своїх кумирiв люди включають у "Я-свiт" i спiвають їм (самому собi!) осанну. А той кумир -- образ власного "Я-iдеалу" на шляху до Бога або до Сатани. Спалюють же своє тiло, бо iдентифiку-вали себе з усiм народом: з його Долею, з його Волею. В такому разi тiлесна смерть є торжество духовного життя i безсмертя!..

(Звертаючись до Яса): То кажеш -- "любити людей" без розбору? Але уяви собi, що ваш будинок зносять i всiх людей переселяють в рiзнi райони мiста i в рiзнi за

264

якiстю i розмiрами квартири. Припустимо, що кого й куди переселити, яку квартиру кому надати вирiшує переважно Будинковий Комiтет, що складається з де-мократично обраних добропорядних обивателiв. Це особи без портфелiв, але з важливою iнiцiативою. Гадаєш, чим вони переважно займаються, про що мiркують? Рiзноманiтними комбiнацiями за щiльно зачиненими дверима. Мета: як насамперед задоволь-нити самих себе та "своїх людей" (хто пiдлещується) i при нагодi нашкодити неприятелям. З цiєю метою: 1) мiнiмум гласностi, 2) навмисне спотворення правди в iнтересах "Комiтету".

Важлива характернiсть: навiть коли цi особи нiколи не мали реальної влади в життi -- дiятимуть за зразками всевладних фюрерiв. Вочевидь, це закладено в людсь-кому Нутрi. I чим менше особа вихована, чим менш вона iнтелiгентна, тим бiльшу "ролю" вiдграє оте саме Нутро. В даному разi особливо очевиднi егоцентризм i воля до влади.

Ор: Фiлософи кажуть: "окремою особою рухає суб'єктивний матерiальний iнтерес". Правильно. Однак сюди варто внести два доповнення. Перше. Ця "iстина" стосується насамперед неiнтелiгентних i малодуховних осiб (а iнтелiгентних i духовних сьогоднi днем з вогнем не знайдеш!). Друге. За вiдсутностi контролю знизу.

Яс: I зверху.

Ус: Так, i зверху, -- якщо верхи теж контролюються знизу народом... Взагалi, нiщо краще не доводить сутнiсть людини як державна органiзацiя в демокра-тичних країнах: вибори, гласнiсть, законнiсть, подiл влади, конкуренцiя партiй. А все чому? Через людсь-кий матерiал. Кожен прагне себествердитися. Кожен прагне влади в широкому розумiннi цього слова. Той, хто думає "добре" про людей, в розумiннi цього слова Ясом, ставши керiвником держави, починає мати справу з iншою реальнiстю. Тодi вiн стинає голови тим, якi не пiдпадають пiд його iдею "доброї людини". Краще думати про людей так, якими вони є -- добри-ми, поганими i злими. I копати глибоко.

Ор: Твої "фундаментальнi прагнення" чимось нагаду-ють "установки первiсного природного життя" Гуссерля. Нема сумнiву, що цивiлiзацiя їх шлiфує, а культура

265

перетворює -- iнодi навiть на свої протилежностi. Так "любов до ближнього", певно, не є первiсною установ-кою. Тому пояснити всю людину через призму атри-бутiв "Нутра" навряд чи можна.

Ус: А я й не збираюсь цим пояснити все. Але це коренi життя i, можливо, також i стовбур дерева iндивiдуаль-ного та суспiльного життя i культури. Без цього -- нiчого й братися щось глибоко збагнути. До речi, "любов до ближнього" звiдси стає досить зрозумiлим принципом...

Яс: А що таке установка?

Ор: Гуссерль пише так: "Установка, загалом, означає звично закрiплений стиль вольового життя, що спря-мовує напрям волi i iнтереси, якi зумовленi цим сти-лем, що поєднує кiнцевi цiлi, культурнi досягнення, загальний стиль яких сформований нею". Перепро-шую, але я цитую буквально це довжелезне нiмецьке речення.

Яс: Якщо первiсна установка є "стиль життя", що поєднує кiнцевi цiлi i культурнi досягнення, то Гус-серль простiше намагається пояснити через складнiше. Це щось кабiнетне. Гадаю, в Уса значно яснiше i, попри моє незадоволення, реалiстичнiше -- "фунда-ментальнi прагнення", що називаються коротко i всiм зрозумiлими словами. Є Нутро, i є фундаментальнi прагнення. В цьому вiдчувається велика рiзниця змiсту. "Любов до ближнього", оскiльки Гуссерль включає культуру, може також вважатися "первiсною установкою". Але не може бути атрибутом Нутра без любовi до самого себе i прагнення взаємностi. Ось чому Ус значно переконливiший.

Ус: Як на мене, то найважливiше там оте "стиль вольового життя". Отже, Гуссерль шукав у правильно-му напрямку -- шукав "Я-волю" як ядро особистостi. Мої кiльканадцять фундаментальних прагнень особи, гадаю, i є тими установками, якi хотiв знайти Гуссерль. Тiльки йому, як не дивно, заважала власна велика культура, ерудицiя. "Первiсне" можна вiднайти лише нiчим не спотвореним первiсним "варварським" по-глядом (!). Якi, до речi, установки вiн називає?

Ор: Менi щось погано пригадується...

Ус: Здогадуюсь, через те, що Гуссерль не попадає в точку. Не мiг би ти забути того, що стосується тебе

266

повсякчас на практицi. Цiкаво, а що взагалi застосо-вується в психотерапевтичнiй практицi? Якщо, при-пустимо, психотерапевт не має концепцiї фундамен-тальної онтологiї людини, то що i як вiн береться лiкувати i лiкує?

Ор: Нi. Онтологiї є. В психотерапiї можна видiлити три головнi пiдходи:

Психоаналiтичний. Все пояснюється через функцiону-вання iнстинктiв. Особливо сексуального. Вважається, що сексуальна напруга, невтiленi бажання ведуть до психологiчних комплексiв i патологiй.

Вилiкувати -- висвiтлити пацiєнту його минуле, позба-вити вiд неправильних пiдсвiдомих фiксацiй i ком-плексiв. Лiкар виступає в ролi батька чи улюбленої особи, на яку переносяться неправильно зафiксованi почуття пацiєнта.

Яс: Сумнiваюсь, що цим спричиняються всi психо-логiчнi збочення i що все можна в такий спосiб вилiку-вати.

Ор: Напевне. Тому й популярний також бiхевiористський пiдхiд. Все пояснюється через стереотипи поведiнки, якi засвоєнi iз оточення. Наприклад, почут-тя тривоги. Вилiкувати -- навчити адекватної поведiнки. В даному разi -- щоб зникла основа для тривоги. Лiкар тут виступає як навчитель життя. Вiн його демонструє й хворому...

Ус: Боюсь, що тут дивляться не в корiнь, а в наслiдки. Це може допомогти адаптуватися, соцiалiзуватися, але нiяк не зробить людину особистiстю, лiдером. Боюсь, що це спосiб "допомогти" стати звичайним обивате-лем...

Ор: В такому разi тобi має iмпонувати третiй пiдхiд -- гуманiстично-екзистенцiальний. Пояснення при цьому ведеться через екзистенцiальнi вияви внутрiшнього життя: самотнiсть, страх, вiдсутнiсть сенсу, прагнення справжнього спiлкування...

Метод лiкування вiдповiдний: зустрiч людей як друзiв (на глибиннiй основi) без фальшi. Справжнi стосунки i почуття, справжнє життя у групi дає чудовi цiлющi наслiдки.

Ус: Це справдi зачiпає суть: ти потрiбний людям, i тебе люблять таким, яким ти є... розумiють... прощають -- i радiють зустрiчам з тобою. Тiльки от що: лiкар в та-

267

кому разi має бути теж екзистенцiальним. А це дуже рiдкiсне явище. "Наштампувати" потрiбних лiкарiв у вузi напевне неможливо. Боюсь, що навiть виховати вiд самого дитинства мало кого можна. У всякому разi, для цього необхiднi такi "прийоми", на якi не пого-дяться добросердечнi батьки. Отже, екзистенцiальних iндивiдуальностей породжує досi одна лише Доля. Здається менi, що подiбну психотерапевтичну роль успiшно виконує тiсна релiгiйна громада з природними лiдерами. Там же закладена iдея зустрiчi люблячих братiв. Там є i спiльний iдеал прагнень та спiлкуван-ня -- святий Бог...

Ор: Тебе, мабуть, нiхто не збагне: релiгiйний ти чи нi? Яс (не даючи Усовi вiдповiсти): Менi в твоїй теорiї незрозумiле ось що: якщо сутнiсть людей подiбна, тодi яким чином стає можливою Iндивiдуальнiсть?

Ус: Я просто видiлив гранi, з яких складається Нутро. Але акценти (вважай, установки) в кожного свої. Вони залежать вiд генiв, вiд родiв, вiд середовища, вiд вихо-вання, вiд комплексiв, вiд культури, вiд випадку та особистого унiкального досвiду i, можна сказати, осо-бистої Долi. Збагнути кожного зокрема -- вiднайти той акцент, те ядро його вчинкiв. Наприклад, головне прагнення "герцога" А. -- буди лiдером в будь-якому товариствi. Цей факт багато чого дає в ньому збагнути. Досить тiльки поставити питання: навiщо вiн так чи-нить? Моя вiдповiдь така. То є iнтелiгентний, аристо-кратичний його вираз "волi до влади" шляхом розши-рення свого впливу, викликання людської любовi до дорогого "Я-свiту", головними "фарбами" якого є ду-ховнi та моральнi переконання. А найвiрнiший спосiб переконувати й виховувати -- викликати любов до себе. Шопенгауер, Нiцше, Адлер -- гiганти. Вони не могли б без глибоких на те резонiв культивувати iдею "волi до влади". Очевидно, що саме така воля в деяких типiв -- наймогутнiший струмiнь життя.

Ор: Що ж в такому разi ти можеш сказати про сутнiсть такого визначного й рiзнопланового актора як Богдан Ступка? В його репертуарi поєднується запеклий зло-чинець Рiчард III i Божий чоловiк Михайло з "Укра-деного щастя" Iвана Франка, iнтелiгентний "майстер" з "Майстра i Маргарити" М.Булгакова i рiшучий ватаг партизан у фiльмi "Бiлий птах з чорною ознакою"...

268

Перелiк всiх його розмаїтих ролей зайняв би тут заба-гато мiсця й часу.

Ус: Актор, коли вiн справдi має свою Iндивiдуальнiсть, свiй духовний "Я-свiт" не мас права брати якi завгодно ролi, особливо духовно йому протилежнi. Менi здається, що наш Ступка витримує цей критерiй. Коли вiн грає антигероя, то так розвiнчує його iз середини, як нiякий письменник, а тим бiльше публiцист не в змозi. Так само й сер Олiв'є в трагедiях Шекспiра... Вибiр актором ролi залежить вiд його стратегiчної мети. Коли воля режисера цьому суперечить, його гiднiсть -- вiдмовитися!

Ор: Не забувай тiльки, що актори в становищi рабiв. Ус: Я не забуваю. Якраз виступ проти рабства i є виявом Iндивiдуальностi. У переважної бiльшостi акторiв вiдсутнє власне "Я", а є тiльки рiзноманiтнi ролi. Такi нiколи не стають визначними митцями.

Ор: Ти забув, що може бути i кiлька "Я" в одному "Я-свiтi".

Ус: Нехай i кiлька, але щоб то було щось, а не лише безлика iнерцiя житiя i виживання обивателiв. Добре чинять буддисти, подiляючи осiб на двi категорiї: "люди слабкого кореня" i "люди сильного кореня". Отож i актори: є просвiтленi Божою iскрою до самого Нутра, а є поверховi.

Яс: Прошу не говорити про акторiв. Вони такi нiкчемнi своїм комедiантством, своєю богемою i пiдлою бороть-бою за ролi, що бридко. Давайте краще про сенс життя. Я думаю так: якщо Ус збагнув людське Нутро, то звiдти прямий вихiд до сенсу життя? А саме це мучить людей найбiльше серед усiх метафiзичних проблем.

Ус: Сенс життя справдi зав'язаний на Нутро. Але не так все просто. Є ще соцiум, є ще людська культура. I тому сенс -- штука значно складнiша. I як мною написано, залежить вiд конкретного Принату i того, що виходить за його межi.

Яс: Сподiваюсь, що ти не моралiзуєш?!

Ус: Зовсiм вiд того втекти неможливо. Хоча б сказати те, що людське Нутро таке, що людина стає ворогом сама собi, нарощуючи i вiдчужуючи свої соцiальнi i технiчнi сили... Жадоба мати комфорт, сервiс, умови, владу, славу, грошi, насолоди i навiть любов задарма. Жадоба постiйних змiн, збiльшення споживання, ком-

269

форту, сили -- все це стимулює промисловiсть, науку, сервiс, енергетику, озброєння (армiю!), технiку -- сили, якi зрештою стають понад окремою людиною, пригнiчують її i нищать Природу -- середовище її iснування. Екологiчна криза -- закономiрний наслiдок глибинних людських прагнень. Все має двi сторони медалi.

Ор: Тебе, повторюю, нiхто не збагне: релiгiйний ти чи нi?

Ус: Релiгiйний, але в такому широкому розумiннi цього слова, яке не вмiщається в межi жодної iснуючої релiгiї. Я є мiст мiж атеїзмом (передусiм, гуманiстич-ним) i релiгiєю.

Ор: Здається, я тебе правильно зрозумiв. Ти духовний. А духовнiсть -- уже є певна вiра.

&"йi*иваИ0Я}*й*|! Тодi я теж за таку релiгiю.

Яс: Пояснити типи етик -- чудово. Хоч менi здається, що повинна б бути єдина для всiх етика.

А ще краще буде, коли ти поясниш, чому коли всi "Я-iмперiалiсти" -- життя таке, наче того не iснує? Або якщо й iснує, то чимось компенсується?! Принаймнi, може компенсуватися.

Ус: Всьому свiй час. Зараз зроблю тiльки два зауважен-ня. Перше. Є Нутро, i є поверхня ("Я-свiт"). Коли людинi дати повну волю, її Нутро виходить на поверх-ню. Коли їй не дати волю, то це означає чиєсь насиль-ство, що легко може перейти в свавiлля, у тиранiю. Рiвновага досягається десь посерединi мiж тим i тим. Зокрема, принцип соцумальний ("єдиної етики") не повинен придушувати принцип iндивiдуальний. I на-впаки: iндивiдуальний принцип не повинен взяти цiлковиту гору над соцумальним. Бо тодi розпадається людська Громада i наступає розгул iндивiдуалiзму... Зауваження друге полягає в тому, що Нутро -- то ще не дно криницi людського життя. Пiд ним перебуває щось невловиме, щось трансцендентальне, до чого нiколи не доходить наша свiдомiсть в нормальному станi. Його я називаю "Я-суттю" або просто Єством. Наступного разу, якщо буде бажання, я розповiм вам про нього. А ви, будь ласка, критикуйте. Чим гострiша критика, тим бiльше стимулiв для вдосконалення.

КРИВЕНКО
Дмитро Тарасович

ПРИНАТ I ПРИНАТИКА

(Фундаментальна онтологiя людини
i типологiя людей)

Головний редактор В. I. Галiй
Вiдповiдальний за випуск В. В. Глагiшюиа
Художнiй редактор Б. Ф Бублик
Технiчний редактор О. В. Трiска
Коректор О. В. Ковалевський

Здано до набору 13.06.96. Пiдписано до друку 23.08.96. Формат 84x108 1/32. Папiр офсет. Гарнiтура тип Тайме. Друк офсетний. Умов, друк арк. 14,28.

Умов, фарбовiдб. 14,44. Облiк-вид. арк. 14,87. Тираж 1000 прим. Замовлення N 6-193.

"Фолiо",

310002, Харкiв, вул. Чсрнишевського. 34

Вiддруковано з готових дiапозитивiв
на книжковiй фабрицi iм. М. В. Фрунзе,

310057, Харкiв, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.

Кривенко Д. Т.

К82 Принат i принатика: (Фундаментальна онтологiя людини i типологiя людей) /За ред. М. Томенка; Худож.-оформлювач О. Є. Сидоркевич. -- Харкiв: Фолiо, 1996. -- 270 с.

I8Е^ 966-03-0041-7.

Дмитро Кривенко -- оригiнальний вчений, самобутня люди-на, справжнiй український мандрiвний фiлософ кiнця XX сто-лiття.

Вiдомий фiзик й математик, вiн все своє життя присвятив створенню фундаментальної працi "Iєрархiка", фрагмент якої "Принат i принатика" публiкується вперше.

0301020000-042

Без шоломi.

ББК 87

Комментарии: 1, последний от 01/10/2018. © Copyright Кривенко Дмитро Размещен: 01/10/2018, изменен: 01/10/2018. 718k. Статистика. Глава: Философия		Ваша оценка:
Аннотация: Публiкацiя книжки мого батька, Дмитра Кривенка - "Принат i принатика"(Фундаментальна онтологiя людини i типологiя людей).

Кривенко Дмитро : другие произведения.

Принат i принатика