Вона жила самотньо, не мала нiкого з рiднi, та й узагалi жодної близької людини. В неї була одна коричнева сукня, що давно перетворилась на лахмiття та пара старих черевикiв, котрi виглядали на свiт Божий тiльки взимку, а лiтом вони припадали пилом.
Лiто взагалi чудова пора: можна збирати лiсовi ягоди чи гриби, можна їсти солодкi вишнi, а пiзнiше навiть грушi та яблука. Тiльки треба пильнувати, щоб господарi дерев не помiтили i не висiкли рiзками за крадiжку. Влiтку добре, можна спати просто неба, на запашнiй травi, а не в душнiй халупi, повнiй мишей та тарганiв. Влiтку вода в рiчцi тепла: можна купатися хоч щодня i навiть сяк-так прати свою благеньку одежину. О так! Лiто найкращий час.
Але лiто не триває вiчно - рано чи пiзно надходить зима. Взимку погано. Холодно. Вона перебирається в свою напiврозвалену халупу, але та майже не захищає вiд снiгу й холодного вiтру. Залишається тiльки кутатися в те, що залишилося вiд ковдри i чекати. Перечiкувати ночi з їх крижаним вiтром i морозом, перечiкувати днi, з їх голодом та знову ж таки морозом.
Взимку їсти було нiчого, хiба що сусiди зжаляться i кинуть їй шматок хлiба. Як собачатi... Проте вона жадiбно хапала той хлiб, забуваючи про всяку гордiсть. Та й про яку гордiсть може йтися перед загрозою голодної смертi?!
Якось вона спробувала просити милостиню - мiсто було зовсiм неподалiк, - але нiчого не вийшло. Не було в її очах того принизливого благання, за яке багатi панi кидають жебракам дрiб"язок, щоб вiдчути себе благодiйницями. Певно це передалося їй вiд матерi, котра теж нiколи не просила милостинi, навiть коли вони ледь животiли.
Тiльки одного разу, посеред лютої зими, коли вона, зовсiм мале дiвчатко, плакала вiд голоду й холоду, мати не витримала, мовчки пiдвелася i пiшла кудись. Вернулася пiзно вночi, несучи буханець хлiба i теплу ковдру - ту саму, залишками якої вона тепер грiлася взимку. Мати так i не зiзналася звiдки взялися хлiб i ковдра. На запитання доньки жiнка вiдповiдала мовчанкою.
Наступного ранку мати померла. Померла зi сльозами на очах пошепки благаючи когось простити її. Кого простити? За що? Її мама була найкраща. Вона нiколи нiкому не чинила зла.
Перед смертю мати покликала її до себе:
- Доню, не треба плакати, я нiколи тебе не покину... Дивись на небо i побачиш там мою зiрку поруч iз татовою... Живи, дiвчинко моя, живи довго i щасливо... Дай я тебе поцiлую, донечко. - жiнка торкнулась її чола холодними вустами i померла.
Тата вона зовсiм не пам"ятала. Мати говорила, що той загинув ще до народження донечки i показувала на нiчному небi батькову зiрку. Вона добре запам"ятала ту зiрку i дивилася на неї щоночi. Наступної ночi пiсля маминої смертi вона й справдi угледiла бiля батькової зiрки ще одну.
Тi двi зiрки зiгрiвали її холодними ночами, проганяли самотнiсть, але не могли нi втамувати голод, нi розвiяти вiдчай, що з кожним днем все бiльше вгризався в її серце. Тi двi зiрки єдинi в цiлому свiтi любили її i тiльки з ними двома вона розмовляла.
Минав час. Вiд дня маминої смертi минуло дев"ять зим. Дев"ять холодних i голодних зим, у якi хотiлося вити вiд самотностi, а нутрощi зводило вiд голоду. Дев"ять весен, у якi не було сили повiрити, але юнiсть брала своє i вона жила. Жила наперекiр жорстокому свiту, наперекiр власнiй волi, згадуючи останнi маминi слова, мов наказ.
Доля повернулася до неї спиною ще до народження. Та й що ще могло чекати на доньку зубожiлої селянки та розбiйника? Проте мати нiколи не називала батька розбiйником. Вона завжди твердила дочцi, що той був найгарнiшим, найхоробрiшим, найдобрiшим у свiтi. I хай там що мелять злi язики, вiн був справжнiм лицарем, на вiдмiну вiд тих вбраних у золото вершникiв, що проїжджаючи селом, не проминуть нагоди вдарити батогом зустрiчного i винищити посiви копитами свого коня.
Вона справдi вiдчувала татову любов щоразу, коли вдивлялася у нiчне небо i бачила там його зiрку. I хоч було зрозумiло, саме через батька їх з матiр"ю зневажали й сторонилися, вона не злилася нi на батька, нi на маму. Вона просто не могла злитися на тих, хто єдинi у цiлому свiтi любили її...
Батька вона знала виключно з маминих слiв, жiнка любила про нього розповiдати, та семирiчна дiвчинка мало що пам"ятала. Пам"ятала тiльки iсторiю їх зустрiчi: однiєї грозової ночi до будинку, у якому жила її мама, постукали. Її дiд, а мамин батько з тихою лайкою вiдчинив i одразу налякано вiдскочив убiк.
До хатини зайшов чоловiк у чорнiй масцi з воронового пiр"я i ввiчливо поклонився господарям. "Ворон" - налякано прошепотiв господар, а його єдина донька iз завмиранням серця дивилася на того, про кого складали легенди ще за життя.
Ворон був нiчним кошмаром всiх, хто мав нечисту совiсть. Вiн був караючим бичем для злочинцiв, що їх захищали несправедливi закони. Його обожнювали i ненавидiли, але байдужим не був нiхто. Казали, що Ворон грабує багатiїв i допомагає бiдним. Це була правда, однак не вся. Бо нападаючи Ворон обирав не стiльки багатiїв, скiльки тих, що мали лиху славу, були жорстокi та несправедливi.
Всi цi думки пронеслися в голiвцi сiмнадцятирiчної красунi-селяночки М"єтти, до чиєї хати разом iз вiтром та дощем завiтала жива легенда. I щаслива, хоч i трохи недовiрлива посмiшка розцвiла на її обличчi. Та батьки не зрадiли нiчному вiзитеру:
- Чого вам треба? - намагався додати своєму голосу суворостi селянин, хоч вiн весь тремтiв пiд поглядом чоловiка у масцi. - Ми чеснi люди, в нас нема чим поживитися. Iдiть геть!
- О, я всього лиш хочу заночувати в цьому гостинному домi. - насмiшкувато, хоча й з притиском вiдповiв чоловiк у масцi. - Ви ж не вiдмовите у прихистку самотньому мандрiвниковi?
- Самотньому мандрiвниковi - нi. Та ви не самотнiй мандрiвник. Ви розбiйник. I якщо хтось дiзнається, що ви у нас ночували, що нам тодi робити?
- Якщо справа тiльки у цьому - знову посмiхнувся Ворон, - То ви можете розповiсти, що я погрожував убити вашу доньку. Тим бiльше, що це буде правдою.
Не встигли господарi й оком змигнути, як розбiйник опинився бiля М"єтти i обхопивши стан дiвчини однiєю рукою, iншою приклав до її горла мисливського ножа.