Едгар Аллан По

Ворон

Одного разу в пiвнiч тиху, коли я був сповитий лихом
Й дрiмав над книгами товстими знань давно забутих,
Я прокинувся вiд того, у дверi дому мого
Лунав гуркiт чогось злого.
Лунав гуркiт ледве чутний.

Ах, не забути менi того, грудня темного i злого,
Коли лягали на пiдлогу тiньовi потiки.
Я чекав лiтератури, щоб врятувати серце хмуре,
Що стало тихе i понуре, коли втратило Ленор-
Дiвчину мою чудесну, яку ангели небеснi звуть Ленор.
Її ж повiки тут зiмкунлися навiки.

I повiльно, нiби в змовi, мої гардини пурпуровi
У гнiтючiй кровлi ночi рухались передi мною.
I окутий гiрким жахом, щоб боротися зi страхом
Серце стиснув я рукою i вторив собi пiд нiс:
"Якийсь гiсть бiля дверей будинку мого.
Пiзнiй гiсть i бiльш нiчого".

I зiбравши сили в собi, у холодному ознобi
Вiдчинив я вхiднi дверi i сказав: "Сер чи ледi,
Прошу вибачення в Вас. У цей досить пiзнiй час
Моє тiло геть змарнiло й Ви так тихо стукотiли,
Ледве ледве почув Вас бiля дому мого.
Вiдчинив я дверi враз - темрява i бiльш нiчого.

Глибоко в нiчнiй пiтьмi щось ввижалося менi,
Те, що жоднiй ще людинi не ввижалося донинi.
Та не було там нiкого, анi знаку потайного,
Лиш лунало одне слово з уст моїх - Ленор!
Ленор! - повторило ехо у глибинi серця мого.
Тiльки це i бiльш нiчого.

Повернувшись назад в дiм, жар палав в серцi моїм.
Знов почув я дивний дзвiн, що тепер гучнiш лунав.
"То просто вiтер за вiкном щось шепоче."- я промовляв.
"То просто вiтер мою душу лоскоче." - я запевняв.
"Цiєї ночi таємничiсть не таїть лихого. 
Це просто вiтер й бiльш нiчого."

Я вiдчинив вiкно рукою i залетiв в мої покої
Чорний ворон бiлиї днiв минулого мого.
Поважно, величаво, гордо ходив вiн iз обличчям лорда.
Облетiв мене iз-заду i приземливсь на бюст Паллади,
Що стояв бiля дверей будинку мого.
Приземливсь i бiльш нiчого.

Посмiхнувшись невiльно, оглянув птаха я повiльно.
Намагався я спокiйно внього запитати.I тiльки розтулив уста
Мовив я:"Порiддя зла! Навiщо з берега нiчного
До мене прилетiв? Для чого? Скажи менi своє iм'я!"
Учень Плутонiвської школи
Ворон вiдповiв: Нiколи!

Здивувався я чимало - не щодня таке бувало,
Щоб ясною менi стала мова птаха iз пiтьми. 
Уявити хто б посмiв того, хто з мороку злетiв
I чий би голос так примарно розмовляв з людьми.
Того, хто так кошмарно сiв над дверима, зробивши коло.
I iм'я йому - Нiколи.

Сидiв на бюстi одинокий птах, наводячи на мене жах.
Нерухомо сидiв так, промовляючи те слово. 
Запитав його я знову:"Чи полишиш ти мене,
Коли нiч глуха мине, як полишили сподiвання 
Й колишнiх друзiв повiряння?" Запала тиша нiма довкола
I мовив птах тодi: Нiколи!

Це слово вiдповiддю стало й мене до смертi налякало.
"То єдине,що вiн знає.Єдине!"-сказав я.
"Володар Смутку про це спiває. Пiсня ця
Про втраченi надiї i розбитi мрiї.
Лунає вона довкола.
I назва їй - "Нiколи".

Обернувся в менi жах посмiшкою на устах.
"Хто вiн, цей злостивий птах?" - почав я мiркувати.
"Для чого прилетiв до мене, ввiйшов в моє життя шалане?
Може хоче мою душу забрати
До пекла дев'ятого кола?
I все повторює - Нiколи!

Так я у роздумах сидiв, а його колючий взiр
Немов докiр впивався у груди вогнем.
До подушки шовку пурпурового щокою я торкнувся
I вiд остраху здригнувся, зрозумiвши, що удень,
Коли сонце зiйде, я до неї знову 
Не торкнуся вже нiколи.

Повiтря стало злим, млосним i тiсним.
Я почув далекий дзвiн i запах неприродний.
То серафима були кроки, немов мої лiчили роки.
Закричав щосили я:"Ангели прийшли сьогоднi
Щоб врятувать мене вiд суму по Ленор!Але пробiг по шкiрi холод.
Каркнув мстивий птах - Нiколи!

Хто велiв тобi, мерзенний?! Ти - суще зло!Птах пекельний!
Прилетiти в свiт буденний i забрати мою душу?
Чи Спокуснику лихому я тепер вклонятись мушу,
Тому, що вселяє страх на зачарованiй землi?
Чи залишивсь бальзам в Галаадi? Скажи менi!
Та ворон знову вiдповiв менi - Нiколи!

Суще зло! Пекельний птах! Ти навiв на мене жах!
Та скажи менi чи зможу я зустрiть на небi Божому
Кохану свою пречудесну, яку ангели небеснi звуть Ленор?
Найпрекраснiшу i чисту, яку ангели там звуть Ленор?
Але мов прокляття знову
Каркнув ворон злий - Нiколи!

Скрикнув я:"Лети далеко в нiч глуху! Лети у пекло!
I залиш мене в покої вiд своєї кари злої!
Ти розвiйся нiби порох i полинь далеко в морок
До Плутону в царство темне. Як найдалi линь вiд мене!
Та пролунав ураз довкола
Зловiсний чорний крик - Нiколи!

I сидить все над дверима птах iз чорними очима.
З бюсту темного Паллади не злiтає нi на мить.
Нiби демон вiн за мною вiн слiдить. 
А мою душа прикута, сонцем й бiлим днем забута,
Не залишить бiльше морок, 
Не залишить вже нiколи.



THE RAVEN

   Once upon a midnight dreary, while I pondered, weak and weary, 
   Over many a quaint and curious volume of forgotten lore-- 
   While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping, 
   As of some one gently rapping, rapping at my chamber door. 
   "'Tis some visitor," I muttered, "tapping at my chamber door-- 
   Only this, and nothing more." 
   
   Ah, distinctly I remember it was in the bleak December; 
   And each separate dying ember wrought its ghost upon the floor. 
   Eagerly I wished the morrow;-- vainly I had sought to borrow 
   From my books surcease of sorrow-- sorrow for the lost Lenore-- 
   For the rare and radiant maiden whom the angels name Lenore-- 
   Nameless here for evermore. 
   
   And the silken, sad, uncertain rustling of each purple curtain 
   Thrilled me-- filled me with fantastic terrors never felt before; 
   So that now, to still the beating of my heart, I stood repeating, 
   "'Tis some visitor entreating entrance at my chamber door-- 
   Some late visitor entreating entrance at my chamber door;-- 
   This it is, and nothing more." 
   
   Presently my soul grew stronger; hesitating then no longer, 
   "Sir," said I, "or Madam, truly your forgiveness I implore; 
   But the fact is I was napping, and so gently you came rapping, 
   And so faintly you came tapping, tapping at my chamber door, 
   That I scarce was sure I heard you"-- here I opened wide the door;-- 
   Darkness there, and nothing more. 
   
   Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing, 
   Doubting, dreaming dreams no mortals ever dared to dream before; 
   But the silence was unbroken, and the stillness gave no token, 
   And the only word there spoken was the whispered word, "Lenore!" 
   This I whispered, and an echo murmured back the word, "Lenore!"-- 
   Merely this, and nothing more. 
   
   Back into the chamber turning, all my soul within me burning, 
   Soon again I heard a tapping somewhat louder than before. 
   "Surely," said I, "surely that is something at my window lattice: 
   Let me see, then, what thereat is, and this mystery explore-- 
   Let my heart be still a moment and this mystery explore;-- 
   'Tis the wind and nothing more." 
   
   Open here I flung the shutter, when, with many a flirt and flutter, 
   In there stepped a stately raven of the saintly days of yore; 
   Not the least obeisance made he; not a minute stopped or stayed he; 
   But, with mien of lord or lady, perched above my chamber door-- 
   Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door-- 
   Perched, and sat, and nothing more. 
   
   Then this ebony bird beguiling my sad fancy into smiling, 
   By the grave and stern decorum of the countenance it wore, 
   "Though thy crest be shorn and shaven, thou," I said, "art sure no craven, 
   Ghastly grim and ancient Raven wandering from the Nightly shore-- 
   Tell me what thy lordly name is on the Night's Plutonian shore!" 
   Quoth the Raven, "Nevermore." 





   
   Much I marvelled this ungainly fowl to hear discourse so plainly, 
   Though its answer little meaning-- little relevancy bore; 
   For we cannot help agreeing that no living human being 
   Ever yet was blest with seeing bird above his chamber door-- 
   Bird or beast upon the sculptured bust above his chamber door, 
   With such name as "Nevermore." 
   
   But the Raven, sitting lonely on the placid bust, spoke only 
   That one word, as if his soul in that one word he did outpour. 
   Nothing further then he uttered-- not a feather then he fluttered-- 
   Till I scarcely more than muttered, "Other friends have flown before-- 
   On the morrow he will leave me, as my Hopes have flown before." 
   Then the bird said, "Nevermore." 
   
   Startled at the stillness broken by reply so aptly spoken, 
   "Doubtless," said I, "what it utters is its only stock and store, 
   Caught from some unhappy master whom unmerciful Disaster 
   Followed fast and followed faster till his songs one burden bore-- 
   Till the dirges of his Hope that melancholy burden bore 
   Of 'Never-- nevermore'." 
   
   But the Raven still beguiling my sad fancy into smiling, 
   Straight I wheeled a cushioned seat in front of bird, and bust and door; 
   Then upon the velvet sinking, I betook myself to linking 
   Fancy unto fancy, thinking what this ominous bird of yore-- 
   What this grim, ungainly, ghastly, gaunt and ominous bird of yore 
   Meant in croaking "Nevermore." 
   
   This I sat engaged in guessing, but no syllable expressing 
   To the fowl whose fiery eyes now burned into my bosom's core; 
   This and more I sat divining, with my head at ease reclining 
   On the cushion's velvet lining that the lamplight gloated o'er, 
   But whose velvet-violet lining with the lamplight gloating o'er, 
   She shall press, ah, nevermore! 
   
   Then, methought, the air grew denser, perfumed from an unseen censer 
   Swung by seraphim whose footfalls tinkled on the tufted floor. 
   "Wretch," I cried, "thy God hath lent thee-- by these angels he hath sent thee 
   Respite-- respite and nepenthe, from thy memories of Lenore; 
   Quaff, oh quaff this kind nepenthe and forget this lost Lenore!" 
   Quoth the Raven, "Nevermore." 
   
   "Prophet!" said I, "thing of evil!-- prophet still, if bird or devil!-- 
   Whether Tempter sent, or whether tempest tossed thee here ashore, 
   Desolate yet all undaunted, on this desert land enchanted-- 
   On this home by Horror haunted-- tell me truly, I implore-- 
   Is there-- is there balm in Gilead?-- tell me-- tell me, I implore!" 
   Quoth the Raven, "Nevermore." 
   
   "Prophet!" said I, "thing of evil-- prophet still, if bird or devil! 
   By that Heaven that bends above us-- by that God we both adore-- 
   Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn, 
   It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore-- 
   Clasp a rare and radiant maiden whom the angels name Lenore." 
   Quoth the Raven, "Nevermore." 
   
   





  "Be that word our sign in parting, bird or fiend," I shrieked, upstarting-- 
   "Get thee back into the tempest and the Night's Plutonian shore! 
   Leave no black plume as a token of that lie thy soul hath spoken! 
   Leave my loneliness unbroken!-- quit the bust above my door! 
   Take thy beak from out my heart, and take thy form from off my door!" 
   Quoth the Raven, "Nevermore." 
   
   And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting 
   On the pallid bust of Pallas just above my chamber door; 
   And his eyes have all the seeming of a demon's that is dreaming, 
   And the lamp-light o'er him streaming throws his shadow on the floor; 
   And my soul from out that shadow that lies floating on the floor 
   Shall be lifted-- nevermore!