У Зу цього дня нiчого не "кле§лося" (власне, як i ранку, та вечора). Вона сварилася з усiма: з дощем, кiшкою, волоссям, блискавкою на куртцi. Iдучи на зупинку, вона стискала кулаки, уявляючи, як хтось зачiпає §§, i вона тому комусь - нi, не зриваючись на крик, - стримано, але з притиском, дивлячись прямо в очi, вiдповiдає, переможно ставлячи того когось на мiсце...
Зу мирно до§хала до себе на роботу, та, якби хтось наважився запитати, чому у не§ такий поганий настрiй, вона, безперечно, вiдповiла би, що посварилася з кимось на зупинцi чи в автобусi (i при цьому не брехала б).
Замок на ролетi крамнички вперто не пiддавався ключевi. Зу, сидячи навприсядки, дзвенiла масивною зв'язкою. Вона вiдчула погляд на своєму поперековi - рiзко озирнувшись побачила чоловiка, який повiльно проходив повз не§, лижучи поглядом простiр мiж курткою та джинсами. Нервово блиснувши на нього, Зу продовжила свою справу - замок пiддався, i ролет з гучним, рiзким шурхотом пiднявся. Поки вона вiдчиняла дверi, зиркнула (чи то мимохiдь, чи то мимохiть) на постать не молодого, але пiдтягнутого чоловiка, який вiддалявся вiд не§, рухаючись занадто самовпевнено, навiть зверхньо, а, може, самозакохано: усе в його зовнiшньому виглядi було занадто iдеально - настiльки, що Зу з усього дуру шпурила в нього важкою зв'язкою ключiв - чоловiк здивовано крекнув i розпався незлiченною кiлькiстю тенiсних м'ячiв, що, пiдстрибнувши кiлька разiв, розколювалися, i з них випадали маленькi круглi дзвоники, якi котилися, несподiвано iржавiли i розпадалися на порох... Зу вiдчула, що у не§ дуже болить долоня й пальцi: вона судомно стискала ключi. Чоловiк саме сiдав у таксi. Дiвчина швидко зайшла до тiсного примiщення крамнички, наповнено§ всiляким китайським мотлохом, зачепила головою дзвоники, iндiанських "ловцiв снiв", зроблених у Кита§; коли знiмала з плеча сумку, скинула зi скляного столу-вiтрини фарфорову фiгурку. Зу пiдняла розбитi залишки, з iнтересом зазирнула всередину вцiлiло§ голови: фарби, якi просвiчували на внутрiшнiй сторонi обличчя видалися §й подiбними до трупних плям, але цей внутрiшнiй вигляд здавався бiльш правдивим. Вона згадала казку про Курочку Рябу, ще трохи покрутила голову у пальцях, а потiм байдуже кинула черепки у корзину для смiття.
Протягом дня Зу з впертiстю гусеницi створювала навколо себе кокон iз диму ароматичних паличок. Судячи з усього, це допомагало, бо до самiсiнького вечора в крамницi не з'явилося жодно§ людини. Лише приблизно за годину до закриття до крамницi увiйшла молода жiнка. Вона розгублено роздивлялася навколо, нiби шукала когось, хто втiк сюди вiд не§. Пiд §§ ногою хрупнув залишок вiд фiгурки, непомiчений Зу. Жiнка перелякано завмерла. У Зу з'явилася не властива §й цього дня поблажливiсть: "Можливо, вам щось пiдказати?" Винувато посмiхнувшись, та запитала, чи є у них щось вiд нехороших людей. "Молоток", - ледь не вирвалось у Зу, та натомiсть вона, несподiвано для само§ себе, вiдповiла: "Усе залежить вiд того, у що ви вiрите". Мiмiка жiнки свiдчила про те, що вона панiчно намагалася пригадати, у що ж вона вiрить. Вона пiдвела очi на Зу: в них разом зi слiзьми крутився дитячий страх. Зу взяла перше, що намацала на поличцi. "Вiзьмiть. Це приносить удачу. Я точно знаю. Вiзьмiть." Жiнка мiцно затиснула у кулацi щось дрiбненьке, але таке надiйне. Виходячи, вона почула, як приємно i заспокiйливо прошурхотiли за спиною мило§ дiвчини крила...
Увiйшовши до своє§ квартири, жiнка мляво кинула сумку на пiдлогу. Увiмкнувши свiтло в кiмнатi, вона нарештi розтиснула кулак - з долонi на не§ дивилася зеленими очима руда дiвчинка, вдягнута по-хлопчачому; вона сидiла у крiслi, пiдiбравши пiд себе ноги, на колiнах у не§ вмостилася чорна кицька з такими ж зеленими очима. Жiнка посмiхнулася, поставила фiгурку на журнальний столик, а потiм, перевдягнувшись у махровий халат, поклала до кишенi.
Хвилин за сорок жiнка готувала каву своєму гостю - не молодому, але пiдтягнутому чоловiковi, занадто пригладженому. Чоловiк увiйшов на кухню i, всiвшись, обмацував поглядом струнку постать жiнки.
-Вибач, що вiдволiкаю тебе вiд тво§х справ.
-Нiчого, - вiдповiла жiнка, не озираючись.
-Ти повинна мене зрозумiти. Менi потрiбнi грошi. Та, зрештою, прийшов час вiддавати борг.
-У мене немає грошей. Ви ж знаєте.
-А на що ж твiй чоловiк розраховував, коли зичив?..
-Я не знала... Вiн утiк... Я так само не знаю, де вiн.
-Та-ак. Але ти повинна розумiти... Борги треба вiддавати, - сказав чоловiк менторсько-зверхнiм тоном, ковзнувши поглядом по волоссю, зав'язаному у вузол на потилицi.
-Я не знаю, що менi робити, - сказала жiнка, з вiдчаєм трусонувши головою - вузол розв'язався, i каштанове волосся зрадницькою змiєю сповзло на спину.
-У тебе гарне волосся, - сказав чоловiк тоном, вiд якого жiнка ледь помiтно зiщулилася. - Взагалi, ти гарна. Слабо вiриться, що вiд таких тiкають. А, може, ти переховуєш свого чоловiка?.. - просичав вiн, пiдходячи до жiнки. Вона блиснула на нього перелякано-обуреними очима. - Не бiйся. Ми можемо все вирiшити по-iншому - за найвищими розцiнками, - говорив вiн тоном повноправного власника жiнцi, що задкуючи, вперлася у стiну навпроти вiкна. Чоловiк пiдiйшов до не§ впритул. Коли вiн зривав халат з §§ плечей, вона не дихала, аби не ковтати його дихання. Вона вiдчувала себе твариною, з яко§ зривають шкiру. Їй хотiлося його штовхнути, вдарити, вкусити, вбити, та вона мусила вiддати борг, аби §§ лишили у споко§. Жiнка затиснула у кишенi фiгурку дiвчинки з кiшкою - почула шелепотiння крил, потiм, крiзь дзвiн у вухах, - як здивовано крекнув чоловiк, тягнучи за собою на пiдлогу §§ халат.
Жiнка, висмикуючи iз рук нерухомого чоловiка свiй халат, побачила бiля нього уламок цеглини. Шумiв дощ...
Зу, йдучи додому звичною дорогою (з роботи вона, як правило ходила пiшки, насолоджуючись тим, що не треба поспiшати), згадала жiнку, що приходила до крамницi: §й чомусь дуже захотiлося пригорнути §§ до себе, як кiшку, захистити (жiнка видавалася §й якоюсь незахищеною - нi, не слабкою, а саме незахищеною, чи зрадженою...). Зу iз §§ позитивних вiдчуттiв вирвав стук каменя об асфальт. Вона нахилилася i побачила уламок цеглини, яку хтось, певно кинув з вiкна одного iз верхнiх поверхiв, i яка дивом не втрапила у голову Зу: повiтря бiля §§ вуха досi вiбрувало, вказуючи траєкторiю польоту цеглини. Зу вхопила цеглину i з люттю шпурила §§. Брязкiт розбитого скла змiшався з шумом дощу, що вперто сунув з темного неба.
Зу бiгла пiд дощем i реготала. Їй було надзвичайно легко i добре, §й дуже хотiлося додому.
Чекаючи, поки закипить вода для чаю, Зу сидiла у крiслi, звично пiдiбравши пiд себе ноги; на колiнах у не§ сидiла §§ чорна кицька, час вiд часу невдоволено смикаючи хвостом, коли на не§ падали краплi, що сповзали з рудого волосся Зу.