Кейван Инга Илариевна. Тремтiння сфер

Кейван Iнґа

ТРЕМТIННЯ СФЕР

-- Пазли.

Iнтермедiя. Мамай.

-- Калi.

-- Тиша.

-- Час гiркого зiлля

Iнтермедiя. Iншi.

-- Уламки iншого

ПАЗЛИ

???

Туман рухається так,

Що я вiдчуваю себе на Солярисi.

Туман -

з усього злизує iнформацiю.

Тому так багато в менi голосiв,

Тому так багато запахiв.

Погано, коли нема сонця.

Але туман -

це теж стан.

Стан вiдсутностi сонця.

Стан присутностi сонця -

десь там...

???

Поклiтинно вмираю

Вiд порожнiх розмов,

Заповнюючись нуликами,

хрестиками,

Що iснують, лиш

взаємоперекреслюючись.

I тепер,

Наче "мирний атом",

Я не годна цим керувати.

Заштрихована вся,

перекреслена

Б'ю по хвилях не крилами -

веслами,

Щоб не чути клонiв розмов.

Та на хрестики-нулики знов

Я подiлена, перекреслена.

ДНК моє труситься пейсами

Вiд таких непланованих змiн.

I не всидить у лампi,

Знову вирветься джин.

Джин затертий, джин джинсовий -

З доетичними рисами,

Вишиваний у чорнi й червонi хрестики,

Розпадеться на поканцiв нулики,

I за це йому будуть плескати.

???

Мене потроху розмиває.

Камiння,

Пiсок,

Глина

Iдуть за водою.

I знаю, що буде,

А вiрю, що встою.

Руйнуються нори -

Риба тiкає.

А я просто вiчнiсть свою вiдбуваю.

просто

чекаю.

Хвиля за хвилею

Треться, мов кiшка,

Дивиться в очi,

нiжно фуркоче,

А суглоби мо§, валуни,

Один за одним гуркочуть.

Вся велич моя

Пiшла на катрання.

Обсмоктують хвилi

Кiстку останню.

I байдуже чайкам,

риб'ячим зграям,

Що я вкотре вiчнiсть свою вiдбуваю.

???

Фiолетове свiтло,

Як протяг -

Наскрiзь.

I я вже не знаю, де дiти

Тi хвилi прозрiння,

Якi нагадують менi про Сонце,

Що так багато в собi має,

Бо воно

Сонце.

I свiтло його,

Як протяг -

Наскрiзь,

Як вода - крiзь пальцi з долонi.

Я не знаю,

Де дiти тi хвилi,

Бо §х так багато в менi,

Що, де я, уже й не впiзнАю.

Скручу, мов килим,

сво§ думки,

Щоб розгорнутися скраю

Єдино§ Iстини

I з плеча §§

Павучком,

як з неба,

упасти,

Струсивши з себе крижинки,

Якi так виблискують

В сонячнiм свiтлi,

Що, наче протяг, -

наскрiзь.

???

Ми знаємося в iншому життi.

Але нiяк ми цього не згадаєм.

Мiж нами медом простiр золотий

Повiльно i розгублено стiкає.

Автограф залишає в небi птах.

На пнi посудина купає тихi вiршi.

Йдемо у сад - скрутився листопад

Калачиком.

Вiн залишив нам лишку

Ранкового туману мiж дерев:

Ми глядачi театру пантомiми -

Пiдкоренi законами нiмими

Йдемо теж нiмо,

Двоє мiмiв,

Що знаються у iншому життi,

Але змовчать...

Якщо це i згадають.

???

Змiя у високiй травi

Звивається тихим шелестом.

Себе на пiввдиху злови

Та уявися деревом,

Поскручуй руки в гiлки -

Наповниться соком стовбур,

В корiння вплетуться вiки,

Обсяде пташиний гомiн.

Почуєш усе, що мовчить,

В бурштин затвердiє живиця,

Пташиний гомiн злетить -

I знову тобi насниться

Змiя у високiй травi

Звивається тихим шелестом -

Себе у траву вiдпусти -

Вiдчуй землю жовтим черевом.

???

Годую з долонi пташку,

I вона перетворюється

На вовка.

Ми бо§мося подивитися

Одне одному в очi.

Це загибель.

Вiн ласо §сть,

Облизуючи парким язиком

Мо§ захололi пальцi.

I найбiльше хочеться

Заховати §х

У тепло то§ збито§ гриви.

Рука - вже частина морди,

Вовк - частина мене.

Ми стаємо одним запахом.

Та вiдводимо жадiбнi погляди.

Знову давнiй iнстинкт

Бере гору:

Самозбереження.

???

Мо§ вовки мене

Не зрадять.

I ми зриваємось

У нiч.

Вгризаємось у нiч

Зубами.

I розбiгаємося в нiч.

Але вовки мене

Не зрадять,

Бо я -

На вiстрi §хнiх вух.

I скрапуємо вглиб

Туманом.

Усi ми,

Наче хата взруб, -

Мiцнi та вiчнi.

Так заклично

Зустрiчний вiтер

Вiє нам.

I ми зливаємося

З нiччю -

Без слiду жодного,

Без плям.

Ми робимо, лиш так,

Як треба.

Як треба,

Вказує нам

Шлях.

I ми зливаємося

З небом.

Нiщо вже бiль,

Нiщо вже страх.

I вiтер на мо§х плечах,

Як во§н пiд плащем, притих.

I лиш одне тут має Владу:

Мо§ вовки

Мене

Не зрадять -

Вовки не зраджують сво§х.

???

Я така чужа, як мо§ вовки.

Ти пам'ятаєш? Це вже було -

У життi минулому

Заснулому,

Як це камiння,

Яке мене пам'ятає,

Як i всi минулi життя

Мене пам'ятають.

Та краще вдавати

З себе камiння,

Аби нiхто нiчого не питав,

Аби не проговоритися.

Краще злитися

У великий камiнний берег,

Повз який протiкає рiчка.

Камiння сiре, як хутро вовче.

Помовчимо

Про це,

Помовчимо,

Берiмо приклад з камiння.

Тс-с.

Давай пiдслухаємо

Їхнi думки.

???

Сiється,

засiвається

В просторi спорами час.

Мов старе русло, звивається

Тихий, облудний шанс.

Пам'ять, як цвяхи у голову,

Пам'ять стиска, як мiгрень.

Пам'ять плавиться оловом,

Нехтує формою жмень.

Пам'ять закриє долонями

Обличчя обвiтрене скель.

I вигнеться пам'ять стогоном,

Прорвавши заслону сфер.

Сон цей стече краплинами,

Шрами лишивши на склi.

Бiгають сЗроти шкiрою.

Не прокидайся.

Спи.

???

Закрий сво§м днем

Мо§ очi.

Закрий.

Потiм буде нiч -

На сни всю мене

Розторочить.

Ти тiльки мене не лови.

Хай грається братство котяче

Клубочками, плутає §х.

За любощi тiло невдячно

Вiддасть лише видих i вдих.

Скомандує Сонце: "Досить!"

I висмикне з ночi магнiт.

Клубочки наповнять кошик.

Вдих

Видих

Вдих.

???

Коли я §м оливки срiбнi,

Лежачи на камiннi

Берега рiчки,

Менi дуже добре.

Не хвилює хмарка

Похiтливого погляду:

Будь-яко§ митi

Я можу стати

Камiнням,

Оливкою,

Срiбним пилом на нiй,

Чи залишитись

Срiблом на пальцях.

Або просто злетiти

З парашутиками кульбаби,

Аби шепiт корiння почути.

???

Закрий очi i нiчого не питай -

Однаково, вiдповiдей не знаю.

Я хочу мовчати -

Усi думатимуть,

Що мовчу таємницями.

У життi §хньому буде смисл:

А раптом я заговорю?..

???

Вiтер розбурхує мiй генотип,

Моя генетична пам'ять,

Кожен мiй ген

Хвилясто стелиться

Довгою тонкою травою

На узбережжi моря.

Я вiдчуваю пiсок,

На прохолодному тiлi якого

Ще помiтнi слiди

Розпашiлих тiл тих,

Хто частиною став

Мо§х генiв.

???

Я приймаю море у себе -

Частоту i ритм його хвиль.

Цей первiсно-порожнiй берег,

Витi мушлi - пругкi, як соски.

I наповнює морем лоно -

Аж парує туманом свiт.

Обпiкає

i знову холоне,

Знов пульсує,

В переймах болить.

???

Стоунгендж танцює аркан,

Вгвинчуючись у Всесвiту воду,

Заспiралюючись у ДНК,

Вiдчиняє браму свободи.

Iнтермедiя

МАМАЙ

Вимiр I: Мама й Мамай

Без нього вона вже є,

Але §§ ще немає.

Мама чекає Мамая.

Мама Мамаєм зiтхає.

Вона того ще не знає,

На що пояро чекає.

Чекання - у нiй

i довкола,

Мама пожадна i квола.

Ще трохи - i рани жадання

Почнуть запiкатись у струпи,

Та бiльше до тiла §й - струни.

Чекання кида, нiби руни

...Мама...

Ще рано:

Повiльно й старанно

Готується перший злюб.

...Iмився когось з чуда блуд -

З нiчого летiло в нiкуди,

Маму побачило -

Зайшлося-заплакало,

Аж Дуба накрапало,

А потiм Небом зiтхнуло,

Скрипнуло,

аж трусонуло

Надиханим щойно склепiнням-

Лiтавиця з Неба впала -

Мама Мамая мала...

...Мама й Мамай

понароджують дiток,

Мама й Мамай

порозпустять §х свiтом...

...Плетивом плутаним

тягнеться нитка,

Смикають струни

Вузлики, вiчка...

...Мама зрадiє,

Мама заплаче,

Мама кричатиме,

Мамi стогнати,

Мамi собою дiтей накривати...

...Але Мама того ще не знає -

Мама Мамая має,

Мама Мамаю спiває...

Ой там пiд дубом, пiд дубиною

Сидiли голуб з голубиною.

Вони сидiли-любувалися,

Сивеньким крильцем накривалися...

Завмер попiд Дубом свiтлий Мамай.

Заснула в руках його

Мама налита,

Їй снилися радiсть, дiти, Мамай

...Це потiм

буде

вона

голосити...

Вимiр II: Народний герой Мамай

Мамай хотiв спокою,

Хотiв Мамай хати,

Було щоб зо п'ятеро дiток,

Хотiв у теплi бiля жiночки спати,

На люльцi сонну бджiлку гойдати,

Купаючи ноги в ранковiй росi,

Та мусiв Мамай одвiк воювати.

Iз року у рiк,

як вiд хати до хати,

Пiдковами кiнь об дорогу калатав.

I кiнь марив спокоєм:

як падав спати,

Рожевими нiздрями запах лошати

У серце вбирав,

наче землю в хустину,

Яку Мамай цiлував, мов дружину.

Обдерли §м спини епохи-ожини.

Нi мертвими, анi живими

Не згадувались давно.

По нiздрi - кров i лайно,

Ґедзi й мухи б'ються ув очi -

Сидять по деревах побожнi баби:

"...щоб гiрше не було,

аби не наврочити..."

Дуби

За Мамаєм - кора i порохнява,

Дiвчата кричать, як птахи наполоханi..

Греби!

Не пороги - трупи...

Греби!

Кiгтi видерли пупа...

Iржа -

Тво§ шаблi й пiстолi.

...Iрже

За спиною кiнь кволо...

Вслухайсь:

Мама вже не голосить.

Стемнiло -

Мама не носить.

Мамаю,

Де тво§ дiти?..

Мамаю,

Як будеш з цим жити?..

За що воював?

Куди плив ти?

Не знаєш

й не знав,

Що керує цим свiтом.

Як свiтло,

Летiв ти iз вiку у вiк:

Прорiк

Хтось безсмертя народним героям -

I ти медитуєш посеред могил...

...Що з того,

що чуєш себе гемороєм...

ВимiрIII: Могила й Мамай

Оце ж наснилося!..

Спiтнiв

Од снiв таких;

неначе брила -

У мо§й сивiй головi.

Не знав, гостинная могило,

Якi ховаєш ти казки.

Немовби Вiчнiсть пережив,

Так, наче стрiлами скропило

Моє старе i грiшне тiло.

...А де ж той кiнь?..

Вже час рушати:

Промiння миється в росi.

Собою кличе степ кошлатий,

Сво§ лiта ним протрусив.

Втрачав, вбивав, кричав, спiвав,

Мовчав од смутку, просто спав,

Але нiколи я не плакав.

Чому ж тепер

Щось в горлi тисне,

Немов скрутилася змiя?..

...Та що ж коняка той намислив?..

Чи не господар йому я?..

Чи не зi мною вiн з лошати?!.

Чи, може, iнший хтось по§в

Та, мовби псисько, був на чатах,

Коли вiн тяжко захворiв?!.

...Та що ж це я?!.

Вiн - мiй друзяка,

А я так, наче про раба...

Товариш мiй, родина, хата -

Усе це вiн..

Та що ж це я?..

Друзя-ако-о! Чуєш?!.

Час рушати!

...Та що ж це я?..

Чи розум втратив?..

Давно не маю вже коня...

Торбина й степ - ось моя хата...

Торбина й степ - моє життя...

...Усе було... Але не плакав.

А ось тепер... Коня згадав!..

Товариш мiй, родина, хата -

Усе це вiн...

Вже час рушати.

Бувай, могило, прощавай.

Даю тобi уклiнну дяку

За прихисток.

...Та й тяжко ж встати!..

Ще досi - брила в головi.

..."Дощу i смертi не проси"...

Та сили, Боже, маєш дати,

Аби дiйти... аби...дiйти...

Ти звiдки взявся, коню, брате?!.

Та що ж це я?..

Чи геть здурiв?..

Тебе ж я кликав -

Час рушати.

Ходiм.

КАЛI

???

Смерч у мiстi

Крутить долями,

Наче листям

Вiтер на вулицях.

I здiймаються порохи

З таємниць i з табу

В долонях пророкiв.

Вiчний Жид Нотрдам

Загортає сувiй -

Розгортаються знаки

Обважнiлi

З клубкiв вужиних.

Б'ю долонями в стiну.

Цеглини,

цеглини,

цеглини.

Ляскiт iнших

Наповнив вузькi

Лабiринту проходи:

Шал-шалений у черзi:

Черга до Бога.

Стiни цегли:

Цеглина в цеглину,

Вкритi вохрою.

Безупину

Стiни тягнуться.

Люди... Стiни...

Стало вохрою.

Замiсилося в глину.

Завертiвся

гончарний

круг

Усерединi лабiринту -

Глек мальований -

Свiтить зiрка,

А пiд нею

Вiтер на вулицях

Крутить листям.

I пишуться списки:

... хто за ким...

...хто за ким...

Лабiринт.

???

Хiба це грiх,

Що плавляться клiтини?

Хiба це грiх,

Що гола, як трава?..

Для вiтру я -

Безгрiшна, я невинна.

Вiн кличе,

Вiн кричить моє iм'я.

Несе мене

У той дзеркальний простiр,

Де слова "грiх",

як i грiха,

нема.

Там любощi

Простоволосi й босi,

Лише густi,

як мох,

думки й слова.

Несе мене

Вiд шибениць i вогнищ

До тих, хто є, -

Вiд тих, кого катма.

I трощать конi

Сморiд звичних стойбищ;

Їх пiт i м'язи -

Наймiцнiший сплав.

I що менi -

Гримаси хворих масок,

Якi бояться вiтру i дзеркал.

Ганчiр'я обгортає §х каркаси,

А святiсть §х -

Iсторiя грiха.

Я тут чужа -

Вiд цього дуже добре.

... Середньовiччя -

Скiльки не гортай...

Я тут чужа -

Тому iз вiтром гола

Несусь туди,

Де я завжди своя.

???

Я так довго дивилась на Мiсяць,

Що вiн в очах у мене поселився,

I стало два Мiсяцi.

Передавання Мiсяця

З очей в очi -

Єдиний шлях

Його розмноження,

Що закiнчується

Новолунням -

Для поновлення iнформацi§.

Мiсяць свiтить менi всередину.

А потiм, поселившись укогось в очах,

Щепить нас.

???

Мама сказала: "Тут рай" -

Я одразу ж вiдчула

Дихання змiя.

Змило

Усе навкруги,

А нас - нi,

Бо сюди

Грiх лише увiйшов.

Золота луска

На правiчних кедрах

Тремтить,

Бо так уже

Колись починалось.

???

Не кричiть так,

Бо у мене з вух тече кров

I виливається

У рiчку Криваву,

З яко§ встає Майра -

I рот чорний кричить.

Кричить до Мольфара.

В?ром

Рiчка Кривава,

Як г?рами Майрина слава.

Встала Майра -

Калi встала.

Калi хоче нинi §сти,

Калi дуже хоче жерти,

Чорним ротом хоче жертви.

Чорнi нiздрi смокчуть душi.

Калi тяжко

дуже-дуже.

Дощ iде - ростуть калюжi:

В рiчку,

В море,

В спогад сушi.

Калi плаче - голод душить.

Втамувати голод мусить.

Веретеном в небо - Бусол.

Крутить-крутить Мамай вуса.

Тишу кiнь на землю струсить.

З люльки дим впаде туманом.

Майра вмовкне i розтане.

Музика...

музика...

Вiтряки галактик крутяться...

???
Дiти, зачатi на цвинтарi,
Несуть забуття i смерть.
Дiти, зачатi на цвинтарi,
Наповненi трупами вщерть.

Дiти здiймаються сходами
З розпачу, страху, кiсток.
Для них одна насолода -
Стиснути нервiв моток.

Дiти змiнюють колiр -
Змiшують фарби у бруд.
Замiсть iменi - номер,
Замiсть душi - струп.

Димом гiрким в небо - крила -
Шрами свiжi й старi
На хижо згорблених спинах,
В очах - мовчазнi гробарi.

Дiти, зачатi на цвинтарi, -
Квiти корiнням з могил,
Вони не бувають ситими,
Вони не бувають живi.

???

Здригається,

Тремтить атмосфера.

Пульсує

У пророцтвах Земля.

Пророки,

Наче крем iз еклера,

Вичавлюють

Iз мозку слова.

Розхитуються

Зуби до болю,

До крику,

До кривавих плювкiв.

Млини

Втомились плавати кролем -

Летять у Вирiй

Хлiба, полiв.

А Всесвiт

Своє право - мовчати

Торочить

I мотає в клубок,

Кид?є

До притихло§ ватри -

Вистрибують

Iскринки зiрок.

Шкварчать болiди

Небом надгiрним,

А гори,

Наче конi з води.

Малюнки

На базальтових спинах

Розходяться

У хвилi кругiв.

Тремтiння

Лiхтарiв атмосфери -

Неонова

Спадає луска.

А приторнiсть

Начинки еклера

У спазми

М'язи горла стиска.

???

Лiсниця любить до смертi.

Вона, неначе в травi,

Топить в очах сво§х серце,

Натомiсть клубочок з вужiв

Вкладає в спустошенi груди.

Люди!

Людоньки!

Люди!

Не розкладайте вогнiв,

Бо нинi лiсниця любить,

Не може бути одна.

Вона не бо§ться суду,

Бо суду не знає вона.

I стелить мук? шлюбну постiль:

Побрались у храмi-млинi,

Звiнчав товстий мiсяць-панотець...

Ой, нi!

Людоньки!

Нi!

Лiсниця любить до смертi.

Лiсниця любить лиш раз.

На днi очей §§ - серце.

"Чугайстре! Нинi твiй час!"

???

Я розiрвана,

розiрвана,

роздерта,

Як вакханками, на ласi шматки.

Одним - мозок, а iншим - серце.

Душа.

Й душу - мiж пальцi липкi.

Незакiнченим вiршем згасаю -

Незакiнченим вiршем живу,

А ворiн зголоднiлi згра§

Все на смерть чекають мою.

???

Я сьогоднi зла,

Страшенно зла.

Б'ю хвостом,

I зовсiм не як риба.

Сентименти спiвiв солов'я

Не для мене,

Бо для мене - злива.

Приторнiсть у судженнях, словах,

Порожнеча венецiйських масок,

Кожен щось на чорне приховав

I летить лише можливим класом.

СХОДИ

Задимленi, загромленi очi -
В задимлений, загромлений звук.
I бродять трупним запахом площi.
Драконячою шкiрою брук
Вертається у мiста свiдомiсть:
Так криком закружлявлює крук,
Так ладан розпускає єгомость,
Так жорна, не спиняючись, труть.
Щоб тихо пiдкорятися Волi,
Зробити треба менше вогонь,
Скрутити ґнiт уже в ембрiонi,
Стиснути в дим пульсацiю скронь.
Здригаючись пророчими снами,
Стискаюсь у нейтронну зорю,
Хапаюся за Волю зубами.
I знову у покорi стою,
Випорпуючи снiв мiдний брязкiт
З космiчних мовчазних порохiв,
Читаю й домальовую знаки,
Як подих на вiкнi, нетривкi.
Драконом в небо мiсто здiйметься,
Ковтатиме веснянi громи.
Калатає бруковане серце,
Пульсари загусають в дими.

Коти, змi§, дракони, вовки,

Сови й ворони.

У траву - перестиглi сливки -

Трава без оборони.

Потягнулося м'яко лiто,

Мов красуня Шiта.

В яку голку себе просилити?

В чому душу зiгрiти?

Мiти

Вiзерунками на вiкнi i на стiнах,

В кiльканадцяти скринях

Їхнє вiно -

Чи то благодать, чи провина.

Iз залоз так вибризкує слина,

Як я iз кожно§ скринi.

Корiння

Затято обплутує-проростає,

Кiнця-краю немає,

Нема кiнця-краю.

Здiймаю

З поличок нескоренi речi,

Прогортаючи порохи...

Так,

хвороби

роблять усiх сильнiшими,

I Час - головна чорна дiра.

Пора!

Хапаємо все, що взяти встигли.

Достигло

Розбiгаємось, розлiтаємось, розповзаємось

По скринях - по сво§х залозах i порах.

Скринi кличуть,

Як запах хлiба та кровi.

Тихо,

мовчать навiть скронi.

Вони сильнi, впертi, стiйкi -

Коти, змi§, дракони, вовки,

Сови й ворони.

III

Романтичне опудало

Танцює

з вiтром.

Розквiтло,

Як торiшнiй будяк

До бджоли ще лiниво§.

А уже пахне сливами.

Так все швидко -

Запахи швидше за цвiт прилiтають.

Ворiн згра§

Над полем голодно кружляють,

Ще не засiяним.

Звивини

Антенного ультра-iнфра шерхоту

Мiмiкрують, як паразити

Пiд хвилi частотнi

Всесвiту.

Лепту

Лепоту

Маразматичного

Вивчено.

Трикутники розлiтаються

в блискавки.

"Салют", -

подумають,

Звично, шампанським зап'ють.

Все ж так феєрично.

Проростає свiдомiсть в три гички.

Звички,

Такi звичнi

Звички.

На недопалок поля

Нога м'яко стане,

До опудала мовить:

"Вiтаю, земляни!"

У рослин порушено

Пам'ять зiлля.

Однi знають, що вони бур'яни,

Iншi - с/г культури.

Квiти на клумбах

I в парниках

Знають

Про фiнал

У вазах.

Стрази,

Що колись називались лелiтками,

Виблискують в небi джинсовiм.

Сфiнксами

Дивиться дрiбноголове камiння.

Змiни

Чорними псами

Стрибають в калюжi.

Лужний

Запах

Застiбнутих

В блискавки тiл.

Самострiл -

Пам'ять людська

Стрибками з моста

В око каньйону.

Свiтло гелiю чи неону

Кличе в свiт

лелiтко-стразiв.

Сон. Сон.

Одразу.

Однаково -

Клумба, парник чи ваза.

Так боляче,

Коли прорiзується

Третє око.

Наскоком.

I кокон

Здається трiсне метеликом -

Ось-ось.

Почалось.

Здалось.

Муха б'ється у скло.

Затягло.

Холодець.

Рубець.

   Коли лiнi§
Об'єднаються у трикутник,
Я вже буду iншою.
Запам'ятайте
Те, що ви бачите,
Бо потiм буде -
Лиш морозом по шкiрi
I тремтiнням у пальцях.
Багнюка липне
До капцiв,
Як спостережливе око.
Колючим дротом
Заспiралюється життя.
Нема покриття -
I зв'язку немає:
Поновлює Всесвiт пам'ять.
                            Зникає
У кошиках чорних дiр
Вiдпрацьований пил.
                        Вiр -
                        Не вiр
В те, що стало мiтом.
              Хоча лiтом
Стаються дива.
Переджнив'я й жнива -
Ледь вловимий пiвтон
Ледь вловимого ритму.
I хто знає,
Що справдi пiд титлом.
У нотах, зiллi та цифрах
Стиснуте все.
               Все.
Кукурудза росте
Гостро,
Як дiти,
Як мечi
Хлiборобiв-во§нiв,
Як
     мiжпланетнi мрi§,
Затягнутi вузлом на потилицi.
Брукiвкою Всесвiту милицi
Стукотять старих демiургiв.
Навколо храму - спiви й хоругви.
Спiви й хоругви - навколо храму.
Коли вiдчиняєш пiд титлом браму,
Зникає страх -
Як у пса скаженого слина,
Здригається пуповина.
Нема покриття -
I зв'язку немає:
Поновлює Всесвiт пам'ять.
Галактик хоругви - навколо жорен.
Обпаде з черевикiв глина -
Тодi лише дiри чорнi
Дивитимуться з мiжрам'я портретiв родинних,
Як i я,
Коли, мов крапельки ртутi,
Об'єднаються лiнi§ у трикутник.

???

За що б святився Мiсяць?..

А вiн чорний.

Вiн чорний,

Як на пiвнiч

Тiнi вдень.

Вiн чорний

До дзеркальностi зiницi.

Вiн чорний,

Вiн рiлля,

Вiн чорнозем.

Щоночi

Розмовляє з цвiркунами

Про свiй полон

Корпускула нiма.

Та розгорнеться Всесвiту органом.

Нехай святиться Мiсяця iм'я!

???

Я кiстками за вiщi сни плачу -

Не беру нiчого задарма.

Я не знаю i знаю. Мовчу - не кричу,

Бо кричати, однаково, марно.

М'ясорубку проходжу (i не одну),

Коли рiжуться знову антени.

I здається, що все - на утиль здають,

Мимохiть вмикаю сирени.

Так немовби в акварiумi хом'ячок

В перетертих шматках газети.

На горошинках репнув скафандр-стручок,

I горошинки стали планетами.

???

Прийшла по тебе.

Задовго до всього

Прийшла по тебе.

Нi я, нi ти

Про це не знали.

Пив з джерела зi спрагою Орфея.

Та танець ритуальний танцювали

З твоєю тiнню.

Ти i не помiтив,

Що тiнь твоя давно сама по собi?

I ювелiрним витонченим дзьобом

Смоктав нектар iз екзотичних квiтiв.

Чекали на жнива i я, i лiто.

Вже розлiталися намиста дробом

Крутилося все швидше й швидше коло.

Вистрiл -

Соло

Свистом.

Вихор крутить листям.

Танець ритуальний -

Вперше i востаннє.

Замовляльно-примiтивно-дiєслiвний

Сито котиться -

Свiтом сiється,

Висiвається,

Не зупиниться.

Не зупиниться,

Не закiнчиться

Те, що з сита того

Висiвається.

Звуки сита того

Залишаються,

Звуком сито те

Залишається,

Звуком сита того

Все вгортається,

I з тих звукiв

Усе починається,

З того руху

Все починається -

Замовляннями

Залишається,

Замовляннями

Розгортається,

Замовляннями

Обвивається,

Проростає,

Не зупиняється.

Просiвається,

Висiвається.

Сито котиться.

Сито грається.

ТИША

???

Коли прийде час

Зимових борщiв,

Я вiзьму лижi

I по§ду в кра§ну

Туве Янсон

Шукати снiгу -

На самiсiньку пiвнiч,

Бо закони людськi

Походять iз пiвдня*,

З усiм сво§м еґо§змом.

Стану на кругле,

Мов породiллi,

Колiно пагорба,

Аби подивитись

На завзяте змагання

Димарiв

Улофа та Гадара.

Остаточно переконавшись,

Що нi хмари, нi сонце

Зовсiм не дбають

Про зменшення чи збiльшення

Контрастностi

Задля людських очей,

Подумаю,

Куди йтиму далi.

???
Утомлюся i ляжу спати,
А навколо буде зима,
А навколо - смiх i санчата,
I вiд хати у лiс - лижня.

Смакуватиму яблучний запах,
Як старе повне сонця вино,
На старiй згорнувшись канапi
Пiд стареньким ковдрокрилом.

Я насню собi сни про себе,
Про усе, що стало мо§м.
А в яру забурштиненi верби
Будуть снами моє§ зими.

???

У мо§х венах тече чай

Кольору води

В тектонiчних озерах.

Змiшаний з чорним гiрким шоколадом

Не визнає

нi лимону,

нi молока,

нi цукру,

А тiльки запах ялицi, мурах

I трави, що вгортається вечором,

Видивляючись в межi галактики -

Такi темнi, густi та незвiданi,

Як i чай, що тече в мо§х венах.

???

Шепочу замовляння у сторiнки

Кольору бiлого шоколаду:

Злiтаються кунжутом

На пульсацiю тепло§ маси,

Яка загусає,

Надаючи химерно§ форми

Їхньому поєднанню.

А далi - причастя.

Мiжсторiнкове причастя

Для тих,

Кому до снаги гiрчинка.

???

Ранковий чай пахне Потойбiччям.

Вершки свiтла в нього вливаються,

Змiшуючись iз деревiєм ночi.

Настояний i свiжий

Знiмає захриплiсть з голосу смислу.

Чаєве дихання осiдає

На словах у ранкових книжках.

Мiй чоловiк любить ножi

Я один iз ножiв

Твоє§ колекцi§.

Ти в §хнiй сталi

Бачиш своє вiдображення,

Як у мо§х очах.

Перебираєш ножi,

Гладиш, милуєшся ними.

Їхнi форми такi досконалi.

У холодних клинках застиг вогонь,

Як у базальтi - Вiчнiсть.

До ножiв ревнувати?..

Смiшно...

Вони ж лише мо§ клони,

А я колекцiйний,

Ручно§ роботи.

???

Такий надокучливий стан,

Як мухи перед дощем.

"Сон" Коцюбинського

Вростає

У Стрiндберґа "Осiнь".

Здалося...

Це тiльки здалося,

Що нiч заколисує день.

В макiтрi розкручує Всесвiт

Баба кривим рогачем.

Здалося.

Все тiльки здалося.

Все ж осiнь.

Вже осiнь.

???

Прошепочи одне слово -

Бiльше не треба.

Тiльки одне...

Не мовчи.

Мовчання вигнулось,

Як у туманi стебла,

Мовчиш?..

Мовчи.

???

Стрiндберґа давно не читали,

Тому вiн знайшов мене:

Тихо гукнув з полицi

Та зiтхнув полегшено,

Що не поклала назад -

в порохи.

"Все-таки добре,

Що вмiють жiнки читати", -

Стрiндберґ подумав.

Акварель

Вздовж шляхiв робiтники,

Мов кришна§ти -

Харi Крiшна, Харi Ха...

Саджають квiти.

Акварель

Скидають засмагу сосни

Шматками гарячого бронзового лiта

У траву,

Яка пахне так,

Як востаннє.

I тче лiто

На осiнь саван.

Несподiванiсть осенi

Стане звиканням

До очiкування зими,

Яка прийде тремтiнням вiкон

Старо§ хати

I запахом зiлля

Пiд сволоками.

???

Розмовлятимемо у темрявi,

Аби не видно було,

Як мiниться

Вираз

Мого обличчя.

Я буду брехати,

I нам буде солодко.

Так правдиво

Пахне

Полин

У верандi.

Акварель

Графiка осенi контурно зманює
Холодом, спокоєм, чайним теплом.
Вулиць прозорiсть, лiтом захламлених, -
Сни про сецесiю, готика крон.

Осiннє з димком

Закручується листя в папiроси -

Осiнь...

Акварель

Закiнчився перiод лiтнiх кольорiв -

Осiнь потребує яскравiшого гриму.

Шепiт осiдає провулками старими.

Рими

У щiлини павуками ховаються,

Аби розлетiтись у Бабине Лiто

верлiбрами.

???

Погано,

Коли немає вiдповiдей.

Гiрше,

Коли питань вже немає.

???

Надворi йде дощ,

Тому ти не йдеш

На вечiрню прогулянку.

Значить,

Розмови не буде.

А я люблю, коли дощ,

Гуляти -

Мовчки.

Значить, у нас

Все ж гармонiя.

???

Чайна церемонiя -

Це пити чай,

Читаючи хорошi вiршi.

Акварель

Дитинство - це смак Золотого Ранету,

Який залишився на мiсцi

Зрубано§ Яблунi,

Охороняючи межу

Мiж садом i дорогою.

Смак так i не зрозумiв,

Що вiн - все, що залишилось.

???

Густину неминучостi Ночi

Роблять спробу розрiдити

Вiкна будинкiв

Млявим свiтлом сво§м,

Немов початкiвець алхiмiк

Вкидає криштали

У колбу з венозною кров'ю -

Вони зникають,

А кровi в пробiрцi бiльшає.

Та ось,

Нарештi,

Знайшов!

Гемоглобiн випадає в осад,

Вiдкриваючи вiкон криштали,

Якими сповзають

Залишки ночi.

ЧАС ГIРКОГО ЗIЛЛЯ

???

На тонкiй гiлляцi горобини

Гойдається Чорний Дог -

На рiвнi вiдчуття присутностi.

Та лише на нього зважають,

Вiн зiстрибує -

ледь дотикнувшись землi,

зникає.

Услiд

лiниво хитається

горобинова гiлка.

Чути, як в усьому щось мiниться.

А той, хто не може втримати маску,

За спину мою ховається,

Та я врештi навчилася

спиною вiдчувати

I ловити антенами погляди.

Здiймається вiтер

голосами пророкiв.

Уже все, що було, по-iншому.

Навiть я

звикла

настiльки

До тривоги електрозапаху,

Що сама

тим запахом

стала.

...Нарештi зовсiм не страшно...

I я можу почути зiтхання

рослин,

Яким сняться часи,

Коли були вони зiллям.

???

Коли тебе я побачила

вчора,

То згадала свiй давнiй сон

I збагнула, що ти - во§н.

I збагнула, що ти - в тон

Тiй палiтрi, де лиш чорне -

Чорнозем та запечена кров,

Де обсмаленi, голi крони,

Де свобода - вiчний полон.

Я збагнула вiд вчора - на зовсiм:

Те, що зараз, - це просто привал,

I, що ти - це чекання горну,

Просто зараз прилiг -

на кулак...

???

Стискаю зуби,

Щоби не викрикнути

Забороненого,

Бо воно зруйнує мене

I все довкола.

А язик пiдступно,

Немов змiя,

Звивається

Вiд ультрапульсацi§ звукiв.

Сирена у мозку -

Ознака пожежi,

хвороби,

злочину.

Що ж,

краще бути ночвами,

В якi стiкає вода, -

Наповнюватись,

вихлюпувати,

Аби не засмердiлось,

аби не зогнити.

Пiдi мною - трава,

Надi мною - сонце,

А навколо смiються дiти,

Їм пiдхлюпую:

"... куди вас подiти?..

покласти в корабушку,

мите шкряботiти..."

А вони не мають нiгтiв,

А вони крила мають

I до сонця летять,

Як промiнчики,

краєм

неба

(Там таких треба -

Там такi звича§).

Залишають рiллю вiдчаю

Тi, у кого

прорiзались пальцi кiгтями,

У нiмiй - вiд крику - травi:

Вони з нею на "Ви"

(З велико§ лiтери).

Їй однаково,

Бо §й

боляче -

Нескiнченно-титрово.

У не§ в мозку -

сирена,

Вона - ультра-,

iнфравiдчай.

З неба падають крила

У свiжу рiллю -

Там такi звича§.

???

Випадково я тут сьогоднi,

Випадково вчора i завтра,

Випадково змушена йти

I вдихати зрадливi запахи

(Вiд §х наглих поривiв густих

Облiтають

добропоряднi маски

На скоромне ласих облич).

А у тiлi пульсують засiдки,

А за мною тягнуться днi,

Наче хвiст;

пораненi лапи

Залишають липкi слiди

На вугрях пiдлiткових асфальту.

Та я мушу далi йти -

I сьогоднi,

i вчора,

i завтра.

Облiтають спiдницi,

штани,

пальта...

Занадто рiзко,

Занадто

чужi

запахи

Звiдусiль падають,

ставши звуками...

Я прищулюю бiлi вуха.

Серед iнфраiстот,

як серед вiкiв,

Я вислухувала, винюхувала -

шукала сво§х.

Серед iнфраiстот,

серед вiкiв

Билась носом в

пе-

ре-

вiд-

кiв.

Але все-таки йду

За тим,

Що, не випадком, сниться.

А в липкi блакитнi слiди

Стає вовк мiдно-рудий,

Що шукає

Бiлу Вовчицю.

Кульбабова молитва

Святi кульбаби

У своєму срiблi

Моляться за те,

Аби мирно дожити вiку,

Доносити сво§х дiток,

Перелити гiрку пам'ять

I, забувши себе,

Облетiти - хто ближче,

хто далi -

Збовванiти потiм

Вiд безмолоччя,

Немов степовi баби.

Але голос гiркий

Успадкують

Деревiй,

Материнка,

Пижмо,

А за ними - самотнiй Полин,

Яким видихне

В осiнь

Серпень.

... Терпко в ротi

Вiд то§ пам'ятi...

Облiтають спогади клаптями.

Лишень всядуться,

лиш уляжуться -

А над ними - Вiтру Батiг,

Бо приреченi плечi терти:

Як Проклятий Марко, -

Безсмертнi.

Три...

Тридцять три -

У мiшку за плечима.

Тиснуть у спину

Хрест

Зерно

Кiстки

I гiрке корiння,

Яким видихне

В осiнь

Серпень.

Розпадеться на порох Безсмертник.

Буде терпко:

Вже стануть кульбаби

Зi святих - степовими бовванами.

I вже будуть §х дiти

Лiтати

клаптями.

Ну а поки,

Вони тремтять-потерпають

(Це так в §хнiй

молочно-кульбабовiй пам'ятi).

Iнтермедiя

IНШI

Вовчиця

Мiсяць магнiтом завис над Землею,

Закарбувавши слова Вiчностi.

I у мене, немов трава,

Пробиваються знов бiлi вуха.

... Я не можу без них i з ними...

Карстова порожнина

Загортається в бiлу шерсть,

На виття переходить вмовчання,

Прориває заслону сфер.

Я роздерта лежу на катрання,

ПрСстiр, наче обдертий, завмер

У рожевих покручених м'язах -

Я клiтиною в них проросла,

I шукаю мiсця, як пазли,

А на пам'ять спадає роса,

Обважнiла в чужих стражданнях.

Я - не-я,

Я - не-я.

Вже не буде так, як ранiше.

По шматочках зшиваю себе.

I заповнює карстову нiшу

Вовченятко бiло-руде -

Обережно беру зубами,

Загортаємось в ночi плед...

Я з тобою.

З тобою - мама.

Терпко радiсть щипає, мов мед...

А на Мiсяцi почерк нервовий

Залишає сво§ слiди,

Розростаючись, мов меланома...

Спи, моє вовченятко,

спи...

Вовченя

Я прийшов на цю Землю вовком -

Як не всi, бiло-рудим.

У чеканнi все стихло, замовкло,

Лиш блакитнi мами слiди

Похiтливо облизував вiтер.

Я дивився останнi сни,

Що менi вiдкривали долю.

I дiзнавшись, знехотя, кволо

Я iшов на притихлий свiт.

Наче тiнi, покручений глiд

Приховав мою грiшну появу -

"Я з тобою. З тобою мама," -

Шепотiло усе навкруги.

Вже тотi, ще не мавши боргiв,

Я платив.

У мiй перший свiтанок

Я смоктав задубiлий сосок

I заскiмлив уперше й востаннє.

Мiсяць-привид промовив: "Ти - вовк".

"Я з тобою. З тобою мама..." -

Шепотiло усе навкруги -

Я ж вгризався в замерзлий глiд

Й проростав, наче глiд, шипами.

Iнший

Мамай забрiв у глупий лiс.

Вiн перевiрив лук i стрiли.

Немов веретою накрило:

Упав у яму, нiби врiс.

Вiдчув, що дихає хтось поряд.

Вiдчув, що вивернувся свiт,

I вже не руки й ноги - лапи

В землi лишають кiгтiв слiд.

Якби вiн мiг, то, певно, б зблiд.

Вiн землю гриз, немовби хлiб,

Вiн проклинав увесь свiй рiд,

Той час, коли вiн народився.

Вiн в землю врiс, iз нею злився.

Коли ж нарештi вiн втомився,

То тихо голос замигтiв:

"Щоразу, коли я вмирав,

То обростав твоєю шерстю.

Я забував себе i був

Лише тобою.

Мо§ лапи

Швидкi та сильнi вiльно й гордо

Мене несли у простiр вовчий.

Та ледь живий

вiд сiроманцiв

Тодi я бiг...

Брешу -

я повз -

I слiд кривавий

Був ледь помiтним на снiгу:

Блакитна кров моє§ Мами

Зникала швидко у рiллi...

Ця кров мене порятувала...

Та краще б згинув я тодi!

Бо вiд народження один

Приречений самим зостатись:

Довiку - я й мо§ слiди.

I знову, щоби не заплакать,

Вгризався у замерзлий глiд.

Кресав од сорому зубами

(Бо краще б згинув, нiж утiк)...

Чи це здалось?..

Вовчицi-Мами

Почув я недалеко стогiн -

Схопився! -

А то Бiлий Олень

На бiлому снiгу лежав:

Як я, вiн загнаний вовками,

У прихистку мо§м конав.

Я бачив: парувала рана,

I бачив, як блакитна кров

На снiг, немов моя стiкала.

Дививсь на мене бiлий красень.

Я зрозумiв, що я - не вовк,

Бо не хотiв чужого м'яса.

I Мiсяць зганьблений замовк,

Бо так нiкчемно помилився...

"Нi, брате, треба так було,

Щоб ти тiй думцi пiдкорився, -

До мене Олень промовляв

I трохи, скiльки мiг, пiдвiвся. -

На все свiй час - i ось прийшло

На твою правду твоє врем'я.

Не звинувачуй Мiсяць, плем'я

Своє нiколи не кляни,

Бо кожен лиш робив, що мусiв,

I ти робитимеш завжди

Те, що призначено тобi."

"Призначена менi самотнiсть,

Бо як не всi - бiло-рудий."

"Не гнiвайся, на мить примовкни,

Бо зовсiм трохи вже менi.

Твiй колiр шерстi - лиш ознака,

А всi причини - у тобi

Й поза тобою, любий брате.

Душею, сутнiстю збагни -

Не все лиш вуха мають слухать,

Не все лиш очi бачать, нi.

Не довiряй лиш лапам, нюху -

Поза тобою i в тобi

Багато iншого, i взяти

Ти маєш не одне й... вiддати.

Збагни й прийми це, любий брате.

Довiку не один й один:

Нi люди, нi вовки, собаки

Тебе до себе не приймуть,

Бо й не могли б тебе прийняти.

Тебе усюди проженуть,

Хоч не одного врятувати

Примчиш,

та будеш ти без дяки."

"Але ж чому? Скажи менi..."

"Так було у тво§х батькiв,

Але тобi ще важче буде,

Бо мусиш вище ти пiднятись.

Тому привчись собi кориться.

Син Ярчука й вовкiв Царицi -

Завжди один i не один,

Так має бути, Вовкулако.

Ти гриз свiй глiд, аби не плакать?..

Повiр, ще не було причин.

... Нестримний, незворушний плин ...

Усi у нiм - без ви-нят-кiв...

Я чую дихання вовкiв!

Голоднi, змерзлi та безсилi...

Для них я - лиш зручна пожива...

Змiнитись мусить все колись...

Менi однаково вмирати.

Мо§й ти волi пiдкорись -

Дорiж мене, мiй любий брате.

Тобi вся сила перейде."

"Не можу, нi! Тебе не вб'ю!"

"Хiба я вимовив "вбивати"?..

Так треба. Знову оживу

В тобi.

Однаково вмирати.

Собi коритися навчись,

Навчися вчасно вибирати.

Так треба. Ти збагнеш колись.

... Усi ми в нiм без виняткiв.

Я чую дихання вовкiв...

Однаково менi вмирати..."

Тодi я вибрав i вчинив

За словом вчителя i брата...

Старi вовки, мов цуценята,

Тiкали, хоч не гнав -

волiв

Я з ними в глиб старих лiсiв.

Та встояв я - i сильнi лапи

Несли у простiр

Вовкулаки".

УЛАМКИ IНШОГО

???

Мене прикололи до цього свiту,

Як метелика

До стiни шпилькою.

Живою мене прикололи,

Аби, коли вмру,

Нагадувала

Про неповторну красу

I миттєвiсть

Життя.

А поки жива -

Усi поривання

У свiт мiй -

Бiль.

А я ще лялечкою думала,

Що все закiнчилось.

???

Я на нiч зашиваю собi рот,

Щоби не викрикнути iм'я,

Яке менi не належить.

Хочеться злизувати з нього вологу,

Як росу з каменя,

Але вночi у мене зашитий рот,

I я його стогну.

Стогну iм'я, як склодув,

Доки воно не стає кулею -

Я смокчу §§,

Поступово до ранку

Ним наповнюючись.

Я вже викро§ла гамiвну сорочку,

Але поки

Вистачає

Зашивати

На нiч

Рот.

???

Я не можу бути iншою,

Бо менi погано вiд материнки,

Хоча дуже люблю цю квiтку,

Та вiд зiлля менi погано:

Як молочнi зуби, молекули

Розхитуються -

Натягаються

Ниточки -

I знову - чолом у дверi,

Бо страшно свiдомо вирвати.

Марiонетки рухаються,

Тому що на §хнiх шиях

Вправно затягнутi петлi -

Ляльковод диригує пiд

"Muster of Puppets",

Смикаються молекули -

Материнка ось-ось закипить.

Цить,

Коти,

Цить.

???

Боюся сполохати те, що є,

Тому даю обiтницю мовчання.

Так Сонце нiмо для усiх встає

I застигає в мить сонцестояння.

???

Не стiй за спЗною -

Надто г?ряче.

Свiдомiсть - губою заячою,

Новолуння - пащею вовчою,

Сумлiння - гамiвною сорочкою.

Та розмариновий запах кличе,

Як i належиться - тричi.

Новолуння роздерло на клоччя

Цю стару гамiвну сорочку.

???
У нас очi однакового кольору.
Липовий мед твого погляду -
На мо§й спинi.
Це так, нiби я сама
Дивлюся на себе.
Ти приходиш,
Коли я читаю,
Бо лише мо§ми очима
Тепер
Читати вмiєш.

???
Спати навпроти дзеркала -
Однаково, що навпроти
Дверей вiдчинених.
Не знаєш,
Чи зайде хто,
Чи вийде.
Поверхня дзеркала
Переливається пам'яттю,
Як срiбло на сонцi.

???
Таємниця така крихка,
Як цукерка "Рачки".
Пiду з'§м.

???

Так тривожно,

Як перед змiнами.

Перед змiнами всього на все.

Дощ вхопив мене -

I несусь ринвою.

Невiдоме, як пам'ять, густе.

А судини здригаються гуркотом,

Щоб принишкло стиснутись в клубки

I розстрiльно в калюжу хлюпнутись,

Покрутитись та й далi пливти.

Крап...

Скрапує

Пiсля дощу.

Хляп...

Лапою

Тривогу вiдчув.

Грiм...

Потягом

Вiдтарахтiв.

Змi-

ряв

Кроками

Вiтер мости.

???

Розкриленим видихом
Зникну
У Задзеркаллi,
Залишивши рими
Й не-рими,
Як жало
Приносить у жертву укусу
Бджолу.

???

Молекулярний склад

Змiнюється

Знову.

Зно-ову-у

Ву-у

У-у

Простору криву

Малюю.

Тихше -

Не всує...

Жива

Крива.

Свiтла

М'язи

Скорочуються й витягаються -

Морзе азбука:

Всесвiт транслює джаз.

???

Вiтер.

Цей вiтер зводить з розуму.

Кущi, трава, дерева -

Те, що уже було.

Дерева дивляться

Однi на одних

I знають,

До кого швидше

Пiдiйдуть з сокирою чи пилою,

До кого летить буря.

У подвiр'ях i садках

Свiтиться -

Аура трави тремтить.

У вiкно б'ється

Смислу метелик.

За вiкном втрачається смисл -

Там лише очевиднiсть.

У чайнiй гiркотi

Меж Всесвiту

Пливуть ча§нки галактик.

Диригент знає,

Хто коли вступить,

I чия закiнчиться партiя.

Iнодi з оркестром

Стається

Експромт чи анархiя,

А простiше -

Дифузiя -

Свободи iлюзiя.

... Манежик,

В якому

Грається

Бог...

???

Пiдказки.

Усюди пiдказки -

Видуваються iз товщi мовчання

Бульбашками.

Не встигнеш наблизитись -

Лускають.

???

Лети, Свiтло, лети

До Галактики меж,

За тi межi

I у Замежжя.

У вiконце постукай

До Баби Яги.

Посмiхнися, ковзни.

Лиш не щезни.

???

Вiршi старого Мольфара

Пахнуть мiцним тютюном

I травою - щойно скосили,

Бо коли вже писати несила,

Вiн обкурює сторiнки,

Мов у пасiцi вулики пасiчник.

З-за копиць визирають облесницi,

Як прихованi назви з полиць.

I так хочеться впасти ниць,

Щоб до соку трави припасти,

Як до запаху жiнки кохано§,

Але пам'ять стала пiдвалами,

Стала цвiллю цементних пiдлог

I повзе, наче тiлом мло,

Потiм битиметься у пропасницi.

То§ кровi мiра кварцяна

Застигатиме потiм в лiд.

Потiм - берег. До берега - брiд.

З ним летiтимуть вiршi клаптями.

???

   Замкнений на ключ подих.
Стаєш курсивом -
Ненадiйним, прозорим, тремтливим.
Вчитавшись у Всесвiт,
Розумiєш, що текст цей
Читає кожен по-своєму.
                   ...Творення...
Так вiдбувається Творення.
Мовчання вiнiлу
Чекає дотику голки.
                     Спокiй.
Густий i вiдносний спокiй.

???

Нас стискають до розмiрiв

Нейтронних зiрок -

Крок,

Крок за кроком.

Крок

До вибуху.

Вгвинчуватись у вихори,

Бути чиєюсь примхою

Чи нав'язливою iдеєю.

Рухатись хвилями або нервами,

Стрибати по кiнчиках пальцiв

Рук органiста.

Бути речовиною невiдомого вмiсту.

Потiм скажуть стисло,

У тире стиснуть

Вiдблиск нейтронних зiрок.

Крок.

Лише крок.

???

ТЕБЕ ПЕРЕХОПИЛИ У МЕНЕ,

Тому я не народила дочки у двадцять.

Я нiколи нiкуди не встигаю -

Така моя, c'est la vie, вчаснiсть.

А ти поспiшаєш

I намагаєшся все вхопити

Сво§ми тонкими, прозорими пальцями:

Булiмiя духовного росту,

Булiмiя життєвого досвiду.

Мiж водяним i небесним простором

Вигнулось життя спЗною дельфiна.

(Ти живеш i навiть не знаєш,

Що розмовляєш дельфiнячою мовою).

Ти дельфiн,

Тому не можеш чекати на днi,

А мусиш вистрибувати...

вистрибувати...

???

Уламки дзеркал

На кремових стiнах,

Як тiнi.

Iншого тiнi...

Дивляться на мене,

Наче на пiвнiч.

Повiльно змiнюються полюси.

Так повiльно,

Що я й не помiчу,

Як стану Iншою.

ВIРШ З ХВОСТОМ

Шпарки у стiнах

Iнодi бiльше вартують,

Нiж дверi.

Все завмерло.

В iржавих завiсах завмерло.

Тому треба запахом

Або звуком,

Чи намистинкою -

У шпари,

Що кiмнати об'єднують,

Мов коридори.

Панування срiбла

Книжковi порохи,

Як зоряний пил,

Олiйним срiблом

Зафарбовують пальцi,

Наповнюючи §х

Вiдчуттями Мiсяця,

Що, гортаючи

Сторiнки Всесвiту,

Вкрився срiблом

Зiркового пилу,

Мов старий

Бiблiотекар.

???

Подумки розмовляю i чую

Найдавнiшою мовою.

I самiй видається це

Малоймовiрним.

Читаю листи, написанi

На метеоритах:

Мене давно чекають

Додому -

Блакитне свiтло

Горить у вiкнi,

Рiже спогади,

Мов око вiя.

I сильнiшає,

Розгортається

Ностальгiя.

???

Знову лiнi§ змiнюються,

Тому що все навкруги змiнюється.

Проростають квiти новi -

Трiскотять оболонки спор,

Вистрiлюючи в космос фотони.

Буква - за буквою,

Слово - за словом

Поспiшають за звуками,

Здiймають пилюку.

Учепившись, мов Кей,

До хвоста комети,

Крижанiють

На слово

"Вiчнiсть".

???

Хочу, аби ожили

Мо§ вiнiловi платiвки,

Аби завертiлися

Їхнi галактики,

Як на сценi

Джиммi Моррiсон.

Обплели б затойбiчним голосом

Вiтрякiв i млинiв водяних

В спiльний видих

I спiльний вдих

З лоскiтливим, хрипким

Прокашлюванням

I старечо-пантофлевим шарканням

або шамканням,

Адже вже далеко за тридцять

Мо§м вiнiловим платiвкам.

???

Прозорiсть мокрого паперу -

Передчуття трiщини.

Навiть дотик легкого подиху,

Навiть коливання вiд

Помаху вiй

Чи нечутних крокiв...

Трiщина.

Або

Застигло-покорчений лист

В обiймах води.

???

Вони приходять i дивляться

Та, мружачись на корону,

Йдуть.

Наодинцi змащую

Синцi заздростi

Цiлющою дiдовою маззю.

Вчитуюсь у старi-старезнi написи

На пiдлозi помiж колон.

Дракон гранатового кольору

Тицяється писком у дверi -

Виходжу.

Летимо!

???

Колись i ти прийдеш i будеш серед тих,

Що мене спалюватимуть.

З вiдчуттям

Полегшення i законностi

Ти стоятимеш.

I дзвенiтиме в горлi мораль,

Пульсуватимуть скронi арфами.

I коли єдиний

Горлянково-скроневий нерв

Заспоко§ться,

Дочекаєшся до вiдсутностi

Коливання повiтря

I запахiв -

Упадеш на колiна

I попiл вдихнеш,

Аби фенiксiв

Повикашлювати.

???

Тихо скрадаюся

Мiж рядками вiршiв,

Навпомацки скрадаюся.

По потилицi ковзає дихання,

Дихання

Мiнотавра.

Головне -

Не зiрватись у втечу,

Бо, якби не навпомацки,

Я б побачила

Безлiч плям кров'яних на стiнах,

Слiдiв нiгтiв, зубiв, мозку.

Хрупання пiд ногами.

Втеча - це навiть не смерть.

Втеча далека вiд шалу.

Вихiд iз лабiринту - тупик.

Стiна

Озираюся

I впиваюся

Поцiлунком

У Мiнотавра.

* Торґнi Лiндґрен "Джмелиний мед".

Оставить комментарий © Copyright Кейван Инга Илариевна (ikeyvan76@gmail.com) Размещен: 07/08/2010, изменен: 07/08/2010. 91k. Статистика. Статья: Поэзия		Ваша оценка:

Кейван Инга Илариевна : другие произведения.

Тремтiння сфер