Калиновська Олександра. Замок на пiску

Олександра Калиновська

Замок на пiску

Безперечно, бувають сiм'ї, де брати й сестри жити один без одного не можуть. Та Марина у захватi вiд свого брата не була. Особливо тодi, коли мала лишитися з ним на цiлий день. Нiби й однi батьки їх виховували, а Миколка виявився чорною вороною в зграї бiлих. Звичайним. Усе в нього було "в нормi", та Маринi на цю норму було байдужки. Як вона сама розвивалася - ото i є норма! Ну що це за брат, який к п'яти рокам ледь-ледь читати навчився! Марина в цьому вiцi вже таскала у батькiв книги, якi однiєю рукою пiдняти не могла, й самi батьки, якщо їм вiрити, були такими ж розумними.

А ще Марину, скажiмо вiдверто, бiсило, що брат досi хникав з найменшого приводу i навiть без нього. Й iнодi батьки, не в змозi виносити це виття, давали Миколцi те, що вiн хотiв. Марина потiм шипiла: "Ну будь ти хлопцем, сказали "нi", значить, "нi"", та Миколка лише сяяв, як нова копiйка.

Одного разу - наступного дня пiсля закiнчення шкiльної практики, коли нiбито можна було спочивати досхочу - Маринi снився яскравий сон: вона читала товсту книгу i радiла, що до кiнця ще далеко. Аж тут у сон врiзався пронизливий виск i розтрощив його на тисячу скалок.

- Не пiду! Не пiду! Не пiду! - волав Миколка.

- Сонечко, вибач, я вже запiзнився! - благально крикнув тато. - Ну зроби з ним щось!

Миттю Марина глянула на годинник - о пiв на дев'яту. Бамкнули дверi, i Миколка вдерся до її кiмнати, вчепився у лiжко i верескнув особливо голосно:

- Не пiду!

Слiдом заскочила мама, зрозумiла, що сина вiд лiжка не вiддере, дотягнути до дитячого садочка Миколку i лiжко разом з Мариною одна не зможе, i жалiбно склала руки, як, певне, тiльки-но робив тато.

- Сонечко, посидь з ним сьогоднi. Тiльки сьогоднi, добре? - i щезла.

За двi секунди клацнув ключ. Миколка застрибав по кiмнатi так, що аж луна пiшла. Марина вибрала найлегшу подушку зi своєї колекцiї i жбурнула в брата.

- Ну ти й причепа!

Попри звичай, Миколка не образився. Бiльш того, вiн вiдскочив в сторону, а потiм запустив подушку назад. На вiдмiну вiд брата, у Марини свободи маневру не було; подушка врiзалася у стiну над її головою i впала дiвчинцi на обличчя.

- Ах, ти!..

Марина, одна за одною, почала кидати в Миколку усi декоративнi подушечки, якi прикрашали її лiжко. Брат смiявся i шпурляв їх власницi. Десь на третiй хвилинi Марина зрозумiла: вiн думає, що це гра така! О-о, зс-сдоровенькi були. Вона ж сподiвалася, що це рюмсало на цiлий день образиться i не буде їй докучати.

Марина вирiшила вигадати нову тактику, а заразом i поснiдати. Миколка не чiплявся, але i з кухнi не йшов - попросив дати йому попоїсти, бо вiн чогось дуже втомився. ("Ще б пак, так ревiти", - гмикнула про себе старша сестра.) Лише наприкiнцi, коли Марина вже перемивала посуд, хлопчик попросив:

- А можна ми пiдемо на море?

Марина аж задихнулася. Сидiти вдома - не вихiд, до вечора вони неодмiнно один одного повбивають i квартиру розтрощать. Гуляти у дворi теж не хочеться - з однолiтками не побiгаєш, у неї ж така собi... гирька на нозi. Постiйно дивитися треба. Марина уявила компанiю на лавочцi - бабусi-плетухи, матусi, котрих нiщо, окрiм власних колясок, не цiкавить, i вона сама - одразу моторошно стало. А на пляж Марину з дев'яти рокiв одну вiдпускають, може, i з братом вiдпустять...

- Якщо пообiцяєш менi дещо, - сказала Марина.

- Слухаю! - так i пiдскочив Миколка.

- Не нити. Бо одразу ж повернемося додому, i я з тобою нiкуди бiльше не пiду.

- Обiцяю!

- Не просити нiяких iграшок чи солоденького. Грошей в нас тiльки на дорогу.

- То давай з дому вiзьмемо, - висунув пропозицiю Миколка.

Марина кивнула. Раптом її погляд впав за вiкно. Сонце сяяло, але дерева пiд вiтром аж вигиналися. Тут Марина зрозумiла, що усi вiкна зачиненi, незважаючи на жарку погоду - мабуть, щоб шибки не вилетiли.

- I третє. Навiть якщо нас вiдпустять, купатися ми не зможемо.

- Чому-у?

- Бо на морi шторм. Слухай! - Марина на палець вiдчинила вiкно. У кухнi одразу ж засвистiло, Миколка аж притиснув долонi до вух. - Отож! Якщо почнеш тонути, я i тебе не витягну, i сама втоплюся. Зрозумiв?

- Зрозумiв!

- А тепер, - Марина набрала матусин номер i протягнула слухавку братовi, - розповiдай мамi, що ти хочеш на пляж. Кажи що завгодно, аби вiдпустила. I можеш навiть трохи поскиглити, як ти це вмiєш робити.

Миколка захихотiв. Маринi раптом спало на думку, що в брата несподiвано прорiзалося почуття гумору.

На море приїхали з двома рюкзаками: iграшки склали Миколцi, решту Маринi. Там, де вони зазвичай розмiщувалися усiєю сiм'єю, зараз не було майже нiкого. Певне, мама не бачила, що за нiч скоїлося на пляжi, бо iнакше не вiдпустила би. Половину пляжу - мов корова язиком злизнула, за очеретянi парасольки зачепилися пасма водоростей, хоча зараз море дещо вiдступило, i пiсок на тому мiсцi вже висохнув. Вiтер виє ще дужче, анiж удома.

Незатишно стало навiть Миколцi. Вiн стиха попросив:

- А можна менi рятувальний жилет?

- Нащо? - нашорошила вуха Марина.

- Боюся, що мене хвилею змиє... - зiзнався брат.

- А ти за лiнiю шторму не заходь, - порадила Марина, проте жилет дiстала i сама надула.

Вiдчувши себе "в безпецi", Миколка трохи повеселiшав. Чого не скажеш про його сестру: рушник згодився лежати тiльки тодi, коли на кутки навалили купу цегляних уламкiв, а сторiнки в книзi трiпотiли, мов крила у скаженого метелика. Роздратована, Марина запхала книгу в рюкзак, i тут її покликав брат. Солодким голоском, мов лисиця колобка.

- Марино, набери менi води. Будь ласка, - миттю виправився Миколка.

Марина кинула погляд на море. Вода бiля берегу була каламутною вiд голочок зелених водоростей, чаїних пiр'їв, глею та пiску, та й дiвчинка сама побоювалась, що її зiб'є хвилею. А фонтанчик для миття нiг чомусь не працював. Повернувшись iз порожнiм цеберком, Марина твердо сказала:

- Давай краще вириємо колодязь.

- Обвалиться, - засперечався Миколка.

- Не обвалиться, - вiдказала Марина. - Неси гiлки й камiння.

Удвох вони зiбрали цiлу купу того й iншого. I почали обкопувати ровик, сидячи спина к спинi. Вирити колодязь у пiску, щоб вiн не обвалився - справа марудна, тому Миколка швидко занудьгував. А Маринi конче було необхiдно, щоб брат нi на що, крiм пiщаного замка, не вiдволiкався, а найбiльше - щоб не пiдходив до води.

- Хочеш, я тобi розповiм казку?

- Хочу! - одразу погодився Миколка. - Тiльки кажи голоснiше, бо я тебе не чую!

- Жив собi... - почала Марина i зрозумiла: якщо вона й далi кричатиме при такому вiтрi, завтра в неї болiтиме горло. - От що. Розвернися до лiсу задом, до мене передом.

I сама перелягла на живiт. А брат лiг до Марини, голова к головi. I дiвчина почала розказувати казку, навiяну вранiшнiм сном.

- Ну, слухай. Жив собi один хлопець. Не старий, не бридкий, не дурний, а звичайний. От тiльки звiдусiль його проганяли, навiть брати його, бо вiн був слабший та не такий смiливий, як вони. Й пiшов вiн шукати, може, десь будуть радi його бачити. А з ним пiшов пес, єдиний на свiтi, хто його любив.

Марина розповiдала повiльно, деякi подробицi вигадуючи на ходу, а ще - вiдволiкаючись на колодязь.

- Дiйшов хлопець до синього моря. Сiм штормiв пережив, до другого берега доплив - а й там йому не радi. Навiть смiялися над пригодами, що йому довелося пережити. Лише одна дiвчина покохала його. I гарна вона була, й талановита, але все ж не така, як її старшi сестри. Рiднi її не зрозумiли того кохання, i довелося їм покинути мiсто, тепер вже утрьох. Удвiчi бiльше вони пройшли, анiж один хлопець до того, але не затримувались нiде надовго.

Марина i Миколка викладали стiнки камiнням - чим далi вони заглиблювалися, тим бiльшими ставали каменi.

- За сороковим мiстом зустрiлася на їх шляху велика пустеля... I вирiшили вони, що пустеля не страшнiша за море, i що утрьох вони неодмiнно подолають її. Першого дня пили вони ту воду, що в них була. На другий день води не стало. Склали вони купу камiння, щоб зiбрати трохи вранiшньої роси, та на ранок каменi були такими ж сухими, як i ввечерi. Що ж робити? Вперед iти - невiдомо, де та пустеля закiнчується. Назад вертатися - сенсу не має, бо їх там нiхто не чекає. I хлопець тодi сказав...

Лопатки зашкребли по камiнню та уламкам черепашок.

- Ну, все! - зрадiла Марина. - Вода вже близько.

- А що хлопець сказав? - настирно поцiкавився Миколка.

- Вiн сказав: "Треба йти вперед. Якби я море не перейшов, то не зустрiв би тебе. З тобою разом ми пройшли бiльше, анiж змiг би я один. Що б там не було, треба йти вперед". Ще пiвдня вони йшли, а далi дiвчина впала i бiльше йти не могла. Трохи тiнi давали лише дюни...

- Що?

- Дюни - це великi пiщанi гори. I от, хлопець посадив свою дружину там, де падала тiнь вiд дюни. Аж раптом пес почав копати ямку. Хлопець схопив жменю пiску i вiдчув, що вiн вологий, i заходився копати разом iз собакою. I невдовзi вiн вирив справжнiй колодязь! I всi троє пили з нього, i думали, що нiколи в життi не зустрiчали солодшої води...

- Як у нас! - Миколка аж перекинувся назад вiд задоволення.

Марина iз трiумфом подивилася на брата.

- Ну що, обвалюється колодязь?

- Нi... Я б один так не змiг.

- I я б не змогла, - зiзналася Марина. Правду кажучи, її брат працював незгiрш вiд екскаватора.

- А той хлопець був правий... Ну, коли казав, що разом можна зробити бiльше.

- Я далi розповiдатиму. Ну ось, напилися вони, перейшли пустелю - до краю вже недовго залишалося. I потрапили вони в країну, багатшу й красивiшу за тi, що бачили ранiше, i навiть за тi, де вони народились. Але за пустелею їх зустрiли так само, як i за морем. I вирiшили вони повернутися до свого колодязю. Посадили сад i город, а щоб їх не заносило пiском, вiдгородилися вiд пустелi високою стiною...

Стiну брат iз сестрою зводили за всiма правилами будiвництва фортець. Iз бiйницями, високими - Маринi по пояс - вежами, мiцними широкими зубцями. Миколка старався з усiх сил, i невдовзi в нього стало виходити майже так, як у Марини.

- Минали роки. Хлопець перетворився на мiцного, сильного, смiливого чоловiка, а дiвчина - на прекрасну жiнку, незважаючи на те, що їй довелося багато працювати. У них народилися дiти, а сад їх квiтнув та зростав. Взнавши, що перехiд через пустелю можливий, люди потягнулися з заходу на схiд i зi сходу на захiд, i неодмiнно проходили повз того колодязя, що викопав чоловiк. I нарештi на подружжя стали дивитися з повагою i любов'ю. А в той самий час король країни, де народилася дiвчина, вирiшив перевiрити давнi байки. Перейшов вiн море й усi країни на тому березi завоював. А далi зажадав перейти пустелю. Для цього треба було, щоб подружжя пустило армiю напитися. Але старий пес здiйняв галас, i чоловiк зачинив ворота перед завойовником...

Марина ще хотiла розповiсти про перемогу над королем i про зустрiч хлопця i дiвчини iз їхнiми братами та сестрами, та не встигла. Над головою промайнула чорна тiнь. А наступної митi одна з кутових веж - найкрасивiша, бо її робили останньою, враховуючи усi помилки, - розсипалася в порох.

Марина з розпачем подумала, що тепер декiлька днiв Миколка пригадуватиме зруйнований замок. Встигла побачити: вежу збив хлопець, який радо мчався до води. Русявий i бiлий, мов сметана - ще б пак, в таку погоду мiстяни в море не полiзуть, в них море цiлий рiк пiд боком, можна нiкуди не поспiшати. Роки на три старший за Миколку, роки на три менше за його сестру. Хлопець на мить затримався бiля лiнiї шторму, озирнувся... Марина подивилася у тому ж напрямку - позаду крокували батьки цього нахаби. I тут вiд берега долинув вiдчайдушний вереск.

Миколка якимсь чином збив свого кривдника з нiг - просто на гострi уламки черепашок! - i заходився товкти, немов шматок тiста. Щипався, бив головою, навiть вкусити намагався. Щось нерозбiрливо кричав, але без слiз. Той самий Миколка, якого усi, кому не лiньки, називали "дiвчиськом"!

Марина метнулася до них - розтягнути, поки русявий оторопiв, бо коли опритомнiє, вiд Миколки мокрого мiсця не лишиться, а, може, ще й цi батьки втрутяться. Та, перш нiж дiвчинка добiгла, хлопцi перекотилися - i впали на мокрий пiсок, до краю води. Їх обох одразу ж накрило хвилею, не даючи пiднятися на ноги. Марина цопнула брата за ремiнець жилета, хвиля вдарила ще раз - i вони обидва впали на чотири точки. I ще раз. I ще!

Врештi-решт, брату з сестрою вдалося здiйнятися на ноги - там, куди море не дiставало. Не слухаючи, що їм кричали, вони попленталися до свого рушника. Марина зiпхнула з нього каменi, накинула братовi на плечi.

- Ну чого ти до нього полiз? - з подивом, але без докору спитала вона. - Вiн на голову тебе вищий.

Миколка ткнувся обличчям сестрi в живiт.

- Я злякався, що ти зi мною нiкуди бiльше не пiдеш... I казку не будеш розповiдати далi.

Обличчя в Миколки було мокрим - та вже не розiбрати, вiд слiз чи вiд води. Марина подумки схопилася за голову. Потiм подивилася вниз, уникаючи братового погляду, - на уламки замку на пiску.

- Пiду, - пообiцяла вона. - Обов'язково.

27.09.2014 р., Днiпропетровськ

Оставить комментарий © Copyright Калиновська Олександра (horasast@qip.ru) Размещен: 22/12/2015, изменен: 22/12/2015. 14k. Статистика. Рассказ: Детская		Ваша оценка:
Аннотация: Iсторiя про "нормальних" людей, якi прагнуть стати бiльшим, анiж норма. Iсторiя про незвичайних людей, якi схиляють голову перед мужнiстю звичайних. Iсторiя примирення les uns et les autres.

Калиновська Олександра : другие произведения.

Замок на пiску