Лiдiя Мокiєвська
Озеро бачу у снах
(Лидия Мокиевская. Мне снится озеро)
Вiнок сонетiв
Мадригал
Омана сну глибока i ясна, -
З небес менi сподiване послання,
Енергiї незнаної струна
Роз"ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється свiтання,
А десь там - гай i дiм мiй вирина, -
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часiв -
У цих мiсцях наш праотець ходив,
Собi вподобавши цю Бiлозерську землю.
Нуртують хвилi озера, мов дзвiн,
А берег лунко стримує розгiн.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.
1.
Омана сну глибока i ясна,
Незримо виникаючи iз ночi,
В той вiчний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналi веслами плюскоче,
Де ранньої зiрницi таїна
Передрiка бентежне i уроче...
Шаленство сну в душi моїй вита -
Їй до снаги безумна висота
Вiд досвiтку до пiзнього смеркання.
За мить вiдступить темiнь-темнота -
Хтось явиться i тихо прочита
З небес менi сподiване послання.
2.
З небес менi сподiване послання
Я тiльки в снi зумiю осягти,
Бо вдосвiта словес тих одiяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хiба що спогадання...
Настане день - i, щоб дiйти мети,
Новим тривогам i новим ваганням
Дозволю я у серцi прорости.
Ах, тiльки б знати, скiльки там ще вiку
Терпiтимуть поета-недорiку
Ця путь-дорога й рiдна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмiстить нашу пiсню смутку й крику
Енергiї незнаної струна?
3.
Енергiї незнаної струна
Вiщує сон - i де його загадки,
I смисл який у видивах зрина -
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутностi, до дна
Туман розсiявши i вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудiв моїх i в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видiннях тих, немов нiме кiно,
Та дивних букв мiстичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В менi дрiмало летаргiйним сном, -
Роз"ятрить душу струмом трепетання.
4.
Роз"ятрить душу струмом трепетання,
Вiдкриє код нечитаних письмен -
I десь за гранню свiтообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирiвнюючи крен
Своєї шхуни. Та новi страждання
Менi звiстує "Книга мельпомен".
I - вiр не вiр - немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заiскриться
Зiрок вервечка дзвiнко-неземна.
I спалахне мiж них моя зiрниця,
Моя розрада, втiха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.
5.
Озветься стоголосо далина -
Прийдуть у сон i вулиця знайома,
I озеро, й щемливi iмена,
Мов з аркушiв забутого альбому.
Бульвару ген вказiвка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древнiй вал - iсторiї луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Менi звiдсiль така виднiє даль,
Що тонуть в нiй i горе, i печаль,
В душi - непереборнi поривання.
"Й нiчого вже в минулому не жаль"...
Нехай пiтьми розвiється вуаль -
Багрянцем озера умиється свiтання.
6.
Багрянцем озера умиється свiтання -
I ночi нiби зовсiм не було.
А я - уся вагання, вся - благання:
А скiльки лiт, вiкiв уже спливло
Мого напiвдрiмотного блукання?
I скiльки рiк в озера затекло,
I скiльки доль, занесених в писання,
Зiбрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вiтрила.
На жаль, збагнуть здебiльшого несила,
Коли пiдстереже нас мiлина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там - гай i дiм мiй вирина.
7.
А десь там - гай i дiм мiй вирина...
Але сильнiшi бурi i знегоди,
I що крутiша дасться вишина,
Тим вниз стрiмкiшi стерегтимуть сходи.
I нас поглине час-трясовина.
Не вiр: "не буде роду переводу".
Тож марновiрнiсть наша i смiшна,
I жалюгiдна, як прогноз погоди.
Про що звiщає видиво зi сну,
Що зникло, наче сутiнь на стiну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, спiвмiрне знамену, -
Чудова мить осягнення за гранню.
8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишнiх днiв, уривкiв сновидiнь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не вiдповiдь - бодай химерну тiнь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрiнь,
Бо є таки жорстка межа пiзнання -
I недосяжна в неї височiнь.
Та доль ланцюг мiльйони лiт не рветься,
До ланки ланка з вiку в вiк кується,
А значить вiрю я, що й поготiв
В моєї долi, наче у фортецi,
Є свiй секрет, послання, пломiнець є
Утрачених язичницьких часiв.
9,
Утрачених язичницьких часiв
Не зберегли нам книги лiтописнi,
Тому не знаю, хто в менi ожив,
Чий голос озивається у пiснi.
Минали днi, такi, як сотнi днiв,
Минала доля, тиха i безвiсна.
Вони жили серед густих лiсiв,
Ще збереглася стежка їх первiсна.
Iмен нема. Але красивi лиця
I смуток, що таїться у зiницях,
В iконах бачу, наче диво з див.
В нiчних дощах i в спалахах зiрницi
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лiсах наш праотець ходив.
10.
У цих лiсах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота i рiки -
I тим про себе пам"ять заронив,
I не зiтреться карб оцей довiку.
Бурхливий час в вiночок доль заплiв
I мiй букетик квiту невеликий:
Це вже увiчнено - тут з"єднання шляхiв,
Якi зближали свiт багатоликий.
Iшли в пiвнiчний i в пiвденний бiк,
Добро й любов розносячи навiк.
Де шлях бiльш сутнiй, я й не вiдокремлю.
У фресках храму - той далекий вiк,
Коли якийсь незнаний чоловiк
Собi вподобав Бiлозерську землю.
11.
Собi вподобав Бiлозерську землю
Не вiн один. Бо тут така краса -
Тремка, мiнорна, чиста, позаземна...
Якi тут ранки i яка роса!
I як зiрки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибiнь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистiшають кроки -
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не зарiс кущами рiв широкий,
Сюди iз хащ бiжать струмкiв потоки,
Нуртують води озера, мов дзвiн.
12.
Нуртують води озера, мов дзвiн.
I є канал бiля старої лави.
О, як багато пам"ятає вiн!
Смолою пахне втомлена заплава.
Iдуть вiки - й взнаки дається тлiн,
Тополi лиш незмiнно величавi,
А також не швидкий до перемiн
Наш древнiй вал, величний в ратнiй славi.
Йому над свiтом довго панувати,
Хоча нiщо не вiчне, будуть втрати,
Адже життя нiхто не спинить плин.
А мiсто хай понад вiки i дати
Стоїть над озером, де хвиля рiзкувата,
А берег лунко стримує розгiн.
13.
А берег лунко стримує розгiн,
Лиш бiчевник наплив його ударiв
Вiдбити може в"яззю мотузин, -
На рубежi своїм стоїть недаром.
I пам"ятає шурхотiння линв,
Коли по озеру йшли баржi iз товаром,
I бурлаки - могутнi як один -
Iз злидарем дiлилися "наваром".
Та непомiтно сон свiй бiг спиня -
I я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня -
Й поблякнуть радiсть i принади дня.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.
14.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь -
Тут все таке бентежне i приємне,
А вдосвiта проляже iнша путь.
Радiю я вiдкрито, нiжно, щемно
Ударам хвиль - i осягаю суть
Летючих днiв i крапель недаремних
На листi верб, як обважнiла ртуть.
Вони для озера - нове життя й пiдмога,
А плескiт хвиль - про них немовби спогад,
Який повторить ранiшня луна.
А я забуду знову всi тривоги -
Й полину у незвiданi дороги -
Омана сну глибока i ясна.
Переклад Володимира Ящука.