|
|
||
Философские и лирические размышления о жизни и о любви, о цене подвига и о самопожертвовании |
МЕЖА
Вибранi вiршi
***
***
Пила косуля, витягнувши шию,
I люди так, безпечнi та наївнi,
Тож будьте пильнi - з зiркiстю орла,
Провесiнь
Ще снiг бiснується, та вже зелений шал
Снiжинка
Цнотлива i чиста, привабна й тендiтна,
Мiнорний мотив
Замело. Знавiснiвши, завiяло
Закосичена травами стежечка
Серцем сприймати
В вагранку обрiю злилась
Посiвна
Сiють. Сiють, в небi - грай,
Дощ
Перебори пружних лiнiй
Вечiрнiй мотив
Лука Горинi, вмаєна в багрянь.
У Колодяжному
Ларисо Петрiвно, я бачу вас скрiзь
I ви серед них, нiби Мавка з борiв,
Ось тут у хвилини натхненних збентежень
Ось тут наслухали ви людськi розмови,
Сонет про Килину Хомич
Упала ницьма мiсячна трава,
Пробудження
Весна-красна, нуртуючи, сяйнула
Замшiлий дiд, що думав умирати,
Межа
Живуть розжовуванням снiв
Палких викрешуючи слiв.
Вже так химерно повелося:
А другий - клоччяний батiг -
Пам'ятаю
-Гiрка полуда, в лестощi сповита...
-Нi, голубе... Я бачу: ти гориш,
-Хiба я пiдлий чи нещирий?
Про кохання
Я вперто гадав, що любов - маячня,
Без попередження серце спиня,
Я маю з нею чимало морок:
***
Ще день - i ти введеш мене в оману,
***
***
Опiй щемних принад - найхимернiший трунок -
***
I найнiжнiшими словами
Експромт
Ну, як оця казковiсть не насниться:
Благоговiйно тiшусь не натiшусь,
Уже в собi я не знайду зупину,
Про районку
Зло коридорне й метелик патетики
По тому стрiчав її в рiзних халепах:
А вранцi вставав я i серце розжарене
***
Поцiлуй мене, кохана,
Я тремчу, вуста, мов рана, -
Звернення
Замизкане слово не бгай у рядок
Розважно (мов крига, скресаючи в повiнь)
Злелiяне лельом-полельом, воно,
***
Любуйся: ще одна зима
Десь приховатися дарма -
Жартуй, та глянь, яка сама, -
Зiзнання
Моя пора осяяння й трудiв -
Тодi я по-пуссенiвськи ясний
Нехай мiй стиль не зовсiм-то гладкий
Розгнiваний вiрш
Намножилося бiльше, нiж бацил,
Все нудне, що не на їх копил,
Слухай, дещо! Вилiз ти на диби -
Славлю розум
Я славлю розум, бо в облогу
Тут благоглупостi безсилi,
***
Де лiхтарiв лавина грає,
Одухотворенi зiрницi,
***
Ой угледжу, щойно гляну,
Заметiль гуля, мов пава,
***
Нi, я тебе очуднювать не стану,
З тобою я божественний, кохана;
Коли рiка бурунить безберего,
Прелюд
Пробач менi цей неприборкний шал,
Жадливо й спрагло п'ю твої вуста,
Упав листок. Снiжок зажебонiв
Пробач несамовиту мить життя,
Кохаю я. I все. Оцим живу.
Образок
Зима. Печально та убого.
Тьмянiють губи, мерхнуть очi,
Нам крижаний огидний генiй
Такi байдужi, мов примари,
Щось прохололе, осоружне...
А до весни - до бiса з гаком...
Зима... Печально... Та убого...
Де воювали...
Такi скрiзь картини природи-майстра,
Трiолет
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
У неї владний i звабливий крок,
Умiйте дорожить коханням
Умiйте дорожить коханням,
Коханням дорожити треба,
Вiдлетiло листя
Опадання листя не карбуй
Мить
Я промiнь цей ловлю. Вiн пестить i слiпить,
Посвята
Коли всяк писар пнувся у кумири
***
Дощ безликий
Серця струни
Дощ мiнорно
1651 рiк
Над Берестечком споночiло небо
Козацька слава ще звiстить про себе
Про бiлий вiрш
Бiлий вiрш - не мiй виднокiл,
Бiлий вiрш менi в дивину:
Пам'ятаю, в мiй розквiт життя,
Цих рядкiв величезний стiг,
Римо, ти спокуса й наврок,
Римо, ти не символ хреста,
Гiмн Радивилiвського району
1.
Наш район - то душ палких порив,
Приспiв:
Район iз центром Радивилiв -
I нехай в далекiй сторонi
2.
Мiй краю, добре звiданий, знайомий,
Приспiв:
Люби свiй край, люби не для годиться,
В тобi є стiльки величi й звитяги
Козаччина в днi радостi i суму -
Твої сини i дочки, рiдний краю,
Усього свiту i мiста, i рiки,
Усмiшки
Не впiзнали
-Якось я порушив мiру
Неправда
-Що ти, Грицю, за проказа? -
Не стрiлась
Двоє п'яних у пивбарi
Я єсть школяр
Я єсть школяр, якому упiвсили
Стала сонячна яса
Кволою.
Вiтер гiлкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирiй землi
Дзьобає
I злились вже журавлi
З обрiєм.
Косуля рухами довiрливо-тремкими
Скубла пучечки променiв з гiлок...
А вже на неї вовчими очима
Iз-за кущiв видивлювалось зло.
Iз блюдця неба сонячне тепло,
Та раптом зло стооке i стосиле
В гарячi груди зуби уп'яло.
Ще часто падають подоланi й безкрiвнi
Пiд кiгтями пiдступностi i зла.
Докiль у свiтi вiйни i катiвнi,
Докiль у крематорiях зола.
Його до сонця тисне, невпокорений,
Бо йде весна - ростком з мiцного кореня,
I благодаттю повниться душа.
Стократ оспiвана, мов сповiдь, очисна,
Вона тебе, кохана, так нагадує...
Десь просяться у просинь перша райдуга,
Десь бруньку млоїть з розповнi вина...
Весна...
Мов рiзьблена з крихiтки скла,
Тремтячим, блiдим i ярiючим тiлом
До нього в обiйми лягла.
Наповненi всi непорочнi клiтинки
Коханням, подiбним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала снiжинка
В пашiючих пестощах ґрунту.
Тужний поклик лiта рахманного...
Нерозгаднi краплинки пiд вiями, -
На повiках снiжинки тануть.
Сивим iнеєм попроростала.
У моєму серцi збентежено
Вгомонiлася юнiсть зухвала.
З ковша небес багряна криця,
Я йшов од стихлого села
Туди, де мiсяць заiскрився.
Струмок десь близько жебонiв,
Так нiжно, трепетно, уроче...
I ехолотами стернi
Земля ловила шепiт ночi.
Я йшов од стихлого села,
Щоб серцем слухати й сприймати
Усе, що нам навiк дала
Природа-мати.
Захлинувся обрiй спiвом,
Крiзь утому прозира
Молоде жадання дива.
Розмовляю з сiвачем.
Вiн снагою аж буяє.
Каже: "Бути урожаю!
Бути всьому, що схочем!.."
Ґрунт важнiє семеном -
Прорiсть вдасться не обрiдна.
Ти возносиш, земле рiдна,
Спiв, зерно i труд - водно!
На оспраглiй шибцi синiй -
Весняна мажорна мить.
Розбростило серце чуле:
Брунька лагiдно змахнула
Зеленавими крильми.
Привиддя тiней чудно-легкокрилi -
То знову меркне день на небосхилi
I вогнянисто вруниться зоря.
Щось урочисте шепотить листва,
Немов менi звiряє таємницi...
Люблю тебе, годино смуглолиця,
За негучнi, замрiянi дива.
Лесi Українцi
На давнiх узлiсних стежинах Волинi,
Де срiбним дощем обсипається iнiй
З косичок мрiйливих дiвчаток-берiз.
Всмiхаєтесь поглядом дзвоникiв синiх.
Я бачу вас скрiзь... У квiтчастiй долинi
Ви сонце стрiчаєте в раннiй порi.
Писали ви вiршi палкi, як пожежi,
I в кожному словi - вогонь боротьби.
Вслухалися в пiсню i гнiву, й журби.
I вiрили в силу вогнистого слова.
Постинана осколками кровинок.
Ой, хто там очi вирячив совино
I неквапливо серце вирива
За те, що душу Правда зiгрiва,
Що ти - Народний депутат, Килино?
Пролине нiч. I смерть твоя пролине.
I тим - мiж нас - жива, жива, жива...
Щебечуть днi у сонячнi кларнети,
Твої ровесники освоюють ракети
I орють лан, що нiмував вiками.
I ти iз нами твориш i дерзаєш,
Аж заздрять тi, узятi тлiном зграї,
Котрi тобi грозили хробаками.
Орошеними кiльчиками трав -
I барвами заграло все поснуле,
I в серцi пристрастей потiк заграв.
Вже й радий, що зi смертю не в ладах.
I навiть клен сухезний, каракатий
По-молодому бростi викида.
Нелегко людинi подолати в собi одвiчно закладене в неї,
але ще важче людинi подолати межу самої себе,
яка здається їй межею.
Е.Межелайтiс.
I потерть спогадiв плiсенних
Жують, смакуючи, щоденно;
I що їм той, котрий згорiв,
Вiн смiховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Новi свiти вiдкрить хотiв.
В одного сивiє волосся
Вiд поривань, шукань значних.
Од вiйн iзсохнувся хатнiх, -
Йому про мрiї i не йшлося.
Навiщо, пам'яте, вдираєшся, як тать,
Щоб мiй криштальний спокiй зруйнувать,
Щоб сон i смiх брутально осквернити!
Навiщо, пам'яте, скажи ти,
Навiщо, зранена, скажи ти,
Настирливо в душi щемиш?
Облиш мене, облиш!..
Пожухло стелячись, мов стоптаний спориш,
Аби примхливу мить завоювати.
Облишити? Я не мара, а лиш
Невтомний, невблаганний реєстратор, -
Зневiльна клекочу я, наче кратер.
Мене розпукою, овва, не притлумиш,
Мене тонким розсудком не вблагати.
А що, як нi? Тодi усiм ти кум?
Усяк тобi нутра глибiнь довiрить?..
Не я ж вигадниця понурих дум -
Є в свiтi пiдступ, зрада, глум:
При совiстi, вiдкритi не допiру,
Притерлися лукавцi й лицемiри,
Мерщiй крiзь радiсть i крiзь сум
Їх розпiзнай очима вiри!
Знiчев'я надумана штука.
А вона капосна, нiби свиня,
I раптова, як в травах гадюка.
А то на всi груди стука.
Головне - напада серед бiлого дня,
Мов крадiй чи скажена сука.
Тиняюсь, як тiнь, неприкаяно
I ревно благаю: "Вiдстань, маро!
В дарунок - днi мої згаянi
I не один остаточний зарок,
Власним безволлям облаяний".
Облиш розiгрувати млосну згагу
I в поцiлунках мляво корчити вуста.
Таке пошляцьке, низькопробне благо
Iз легковажних забаганок вироста.
I я нараз постану - неспроста! -
На перехрестi дiловитостi й туману,
Де хирява мета й комiчна суєта...
Закостенiли трепетнi слова,
Лише серця ще ледве-ледве бражать.
Сьогоднi я уперше вшанував
Стихiю вчинкiв наших нерозважних.
Безустанне безумство ночей незлiченних
I розкрилених рук найжаданiша втома
Лихословам лукавим набили оскому;
А для нас все таять жар утiх невiдомих,
Незбагненних, солодких, палких i шалених.
Лащить серце пiдступно вогнем благовiсним.
Ефемерний, я нехтую "праведним" вiче
Невибагних вагань, осторог i повiр'їв...
I тому лиш безвладно благаю цiлунок.
Коханий погляд твiй вiдкритий
Юнацьку згагу розпалив.
Безмовно пестую ланiти
I вже не стримаю порив,
Й очима мов з тобою злився.
"Лиш ти, лиш ти..." - уста, як листя.
Єство, зчароване й хмiльне,
Нуртує млостю i вогнем
(Банальними! Однак же й нас
Iмлистий обезбавить час...)
Лазурнi дивотворить храми...
Але вже в небi - сонця гра, -
Нам розлучатись знов пора.
Глибокi жвавiстю, ледь-ледь насмiшкуватi,
Серпанковi, зачаєнi зiрницi;
Пiсеннi брови - трепетнi й крилатi,
I губи - соковитi полуницi,
I коси - наче легiт сiножатi,
I руки - мов з розпеченої крицi,
Бо в них - жага й знеможене завзяття.
I наслухаю божевiльну тишу,
I непритомно шепочу: "О Боже!
Ще мить єдину, тiльки мить єдину -
Й вiд щастя серце захлинутись може!.."
Злетять, зiткнуться - i сiра маса
Вивалює нудьгою на лоно газетки,
Вiдбутої, вiдпрацьованої i де-де обласканої.
Зачитану, засиджену й просто забуту,
I корчилися на вiтрi слова-епiлептики,
I гноєм смердiли краплини рути.
Вмокав у ту саму збовтану гущу,
А коли виривав, всi зiтхали :"Мариш!"
I я знову брався за "дiло насущне".
Так, щоб нiч зiтхнула палко,
Щоб хитнувся мiсяць п'яно.
Поцiлуй мене, кохана...
Угамуй той бiль, весталко,
Поцiлуй мене, кохана,
Так, щоб нiч зiтхнула палко.
I не замiряйся ним серця вразити.
В нiм сила згрубiла. В руцi неофiта
Воно безперечне, неначе кiлок.
Хай слово те кресне велично i важко,
Нехай буреломить само, без пiдважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у словi.
Немовби пирiй, проросте й тугошкiрих.
Iнакше ж твоє копошiння при лiрi -
Безладне й даремне змагання зi сном.
Намудрувала вiзерункiв.
Коцюбне все. Лиш поцiлунки
Медвяно-нiжнi, як хурма.
Свистять провулки, мов форсунки, -
Любуйся: ще одна зима
Намудрувала вiзерункiв.
У незвичайнiм дрантi клункiв...
З-пiд нiг бiжать химернi лунки,
За метрiв сто їх вже нема.
Любуйся: ще одна зима...
Це вечiр томний, тихий, мов кохання,
Коли думки, прудкi, неначе ланi,
Шукають жвавих та iгристих слiв.
Та легковисний, нiби вальс Шопена,
I струменяться вiршi так натхненно,
Немовби запозиченi вони.
(Я щойно ж у колодочки - iз пуху),
Нехай там хто за "простотою" трухне -
Вже не менi наївнi повзунки.
Бовдурiв пихатих i ослизлих,
Власним гонором обпещено-прилизаних,
Плоскодумих, сiрих, наче пил.
До Прокруста в виконавцi лiзуть.
Хоч самi не вивергнуть без клiзми
Навiть сурогатiв - мало сил...
Ще не значить, що сягнув небес.
Ту мару з-пiд тебе легко вибить -
Не щадить народ божкiв-нетес,
Не пройма його лякливий стрес,
Вiн, гляди, сквитається коли-будь.
Його узяв мерзенний дур.
"Ми - мiць!" - кричать мiзками вбогi,
А розум гордий, наче мур.
Срiбляник лестощiв - лузга...
У мудрiсть вхожi легкокрилi;
Її пiд круп не залигать.
Я славлю нiжний i високий,
Прямий i вiрний, мов булат,
Натхненний розум! Славлю! Поки
Над квiтом - згубна бугила.
Йдемо ми, сповненi до краю
Палкого, любого одчаю,
Що в'януть зустрiчi, мов квiт;
I тихо мжичить нам услiд
Глибоке небо оксамитне,
Досвiтнiм променем умите.
Й крилатi жарти, нiби птицi,
Й снiжок так радiсно iскриться,
Неначе розважає нас...
Пора почуть: "Володю, час..."
"Я знаю й сам, не згадуй лучче..."
Але яка ж бо нiч бiгуча!
шапочку бебряну,
А в очах твоїх - весняну,
Сонячну красу.
Зла до нас, а то ласкава.
I оббабрує лукаво,
Наче бабський суд.
Хоч ти земна й водночас неземна, -
З тобою я возношусь у нiрвану,
Журюся i сумую, мов струна.
I злий та мстивий, наче сатана,
I болiсний, як рана безнастанна,
Та в цьому - вiриш? - не моя вина.
Її душею треба осягти.
Шукаючи одвiчне alter ego,
Ми часто слiпуватi, мов кроти, -
Де справжностi i альфа, i омега,
Хто зможе нам на це вiдповiсти?
I напiвдикi пестощi, й докучнi
Слова про тлiннiсть, бо жахтить душа,
Законом розвереджена ядучим.
Жадливо й спрагло тисну-пригортаю.
У далечi маячить чорнота,
А я ж цю мить увiчнити бажаю.
Мiж пролiскiв. Меж квiтного палання
Знов жовтизна. Усе неначе в снi:
Копiйчана мета й хистке кохання.
Минає все, проймись моїм мiнором,
Минає вечiр, мисль, серцебиття,
Хирiє погляд, вчора ще бадьорий.
Ти у трудi й натхненнi - сяйво щире...
Я не казав цього? Бо прiсний звук
Не передасть любов мою без мiри.
Лиш снiг лелiє. I трiскочень
Окропом хлюпає у ноги.
I студенiє пал блаженний,
Сором'язкий, солодконочий.
Ввiлляв у жили свого жару -
I ми, безпомiчно-мерзеннi,
Такi мертвеннi, бо байдужi:
Вже й поцiлунки - не ошпара, -
Вже i в обiймах мало смаку -
Тiла не млiють i не пружать.
До всього справжнього, земного,
Як Одiссею до Iтаки.
Цю довершенiсть сам, якби мiг, перейняв.
А колись же тут журно ловили чугайстри
Надломлений лемент своїх бусленят.
В потрощенiм вiттi, як в порваних венах,
Вогнем обпалений, сiк висихав,
I мерхли вiд кiптяви злаки ядренi,
I хтось помирав на фонi заграв.
Але уставала умита сльозами,
I потом, i кров'ю - вiдплати зоря.
I оживали над ними - й над нами! -
Дерева i птахи, квiтки i поля...
То оживало життя сонцелике
У барвах веселок, в буяннi дiбров,
Щоб день наш обмаяло щастя без лiку,
Щоб ворог довiку нас не зборов.
I вересень засяяв, нiби травень,
У серцi безмiр щастя, мов зiрок...
Сьогоднi їй вручив букет квiток.
I погляд нiжний, трiшечки лукавий.
Сьогоднi їй вручив букет квiток -
I вересень засяяв, нiби травень.
(за мотивами С.Щипачова)
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристраснi зiтхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хлiб глевкий i прiсний,
I хмари, що тiснять блакить -
Кохання - то неначе пiсня,
Яка складається не вмить.
З роками вдвiчi дорожить...
Воно - не дар нiчного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: i тривога пiзня,
Й сльота затьмарить бiлий свiт.
Кохання - вистраждана пiсня,
Одна на двох до скону лiт.
(за М.Рубцовим)
У душi зi смутком зав'ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе вiття у чеканнi злив,
Кожен з нас такий осамотiлий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки вiдлетiли?..
Аж думка оживає, рвiйна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вiчностi явилась.
I словоблуддя лаштувало бал,
Ви гiднiсть берегли й потребу мiри,
Не товплячись пiд владний п'єдестал.
I мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пiзнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мiдяк.
I хоч лiта не зупиняють лету,
Й поважний вiк пiдкрався невпопад,
Та хто ж повiрить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шiстдесят?
До ста вам лiт радiти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришiв,
Бо вiк же наш - не в кольорi волосся,
А в ваговитiй сутi наших днiв.
Б'ється в скло.
Галок крики
За селом.
Ти ж бо, мрiє,
Оживай -
Вже веснiє
Небокрай.
Так бринять...
Трепет юний.
Благодать.
Вiдшумить, -
Неповторна
Прийде мить.
(трiолет)
Й литаври захлинулися в кровi.
Чи є, братове, серед вас живi?
Над Берестечком споночiло небо.
Крiзь осоружнi далi вiковi.
Над Берестечком споночiло небо
Й литаври захлинулися в кровi.
(за В.Корнiловим)
У роботi рвуся повище.
Бiлий вiрш iз грiхом навпiл
На переклади тихо нищу.
I в баладi, i навiть в пiснi
Я його висот не збагнув,
Адже в ньому душi затiсно.
Лiтредактор, готуючи змiну,
На показ менi гнав без пуття
Кiлометрами бiлу пiну.
Може, й бiльше - таки доволi, -
Я зжувати без рим не мiг,
Як жувати не годен без солi.
Незбагненно зчаровуєш зразу -
I вже вiршiв п'янкий ковток
Несемо в собi, мов заразу.
Ти придумана сатаною,
Та без тебе життя - пустота,
Хоч i мук спiзнаєш з тобою.
(Музика Вiталiя Колесника)
Що давно порiднений iз тими,
Хто зiрницю волi запалив
Вiд козацьких iскор невгасимих.
Маленька частко України,
Твої простори серцю милi,
До тебе думка всюди лине.
Пiснею залишиться для нас
Героїчна Берестецька битва, -
Подвиг козакiв, здолавши час,
Зазвучав, немов свята молитва.
Краю мiй, напоєний слiзьми,
Вбраний у веснянi оксамити,
Тут себе утверджуємо ми,
Тут нам доля дарувала жити.
Понад снами край наш закурличе,
Забринить в душi тобi й менi,
Щемом нерозгаданим покличе.
Щоразу ти береш у свiй полон,
Коли я повертаюся додому,
До тебе, Радивилiвський район.
В розлуцi вiн не раз тобi насниться.
Ще з тих далеких i бентежних днiв,
Коли пiд мудрим Богуновим стягом
Утвердилася слава козакiв.
Неначе свiтла, провiдна зоря.
I недаремно берестецька дума
Озвалася у вiршах Кобзаря.
Не раз за волю вирушали в бiй,
Адже утiхи бiльшої немає,
Як Українi послужить своїй.
Напевно, не зрiвняються iз тим,
Що iз дитинства увiйшло навiки
У наше серце, ставши нам святим.
I хильнув чимало,
Тож коли прийшов в квартиру,
Дiти не впiзнали.
-I що ж далi, небораче?
-Коли вийшов з хмелю,
То тодi лишень побачив:
Сплю не в тiй оселi.
Жiнку б'є нервовий шок, -
Як приїду, то щоразу
В хатi тьма пустих пляшок!
-Жiнко, вийди iз екстазу,
Годi зайвих балачок,
Сам дивуюсь: я нi разу
Не купив пустих пляшок.
Теревенять залюбки.
-Ти ще досi не надумав
Йти кудись у приймаки?
-Стiльки лiт я в цiй пивницi,
Будь вона неладна,
А ще й разу тут не стрiлась
Дiвчина порядна.
(Пародiя на мотив П.Тичини)
Вивчати все - то рiч цiлком свята.
Яка бiда мене, яка чума косила! -
А хитрiсть знову розцвiта.
Байдикувати права не питаюсь,
А зошит з двiйками визивно розiрву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь -
Я так живу.
Перед уроком - спокiй олiмпiйський,
Списати я не клянчу, не молю,
Зневажу всiх нудних зубрил зубрiйських,
Зневажу без жалю.
Життям своїм вдоволений, не каюсь,
Йду на урок - немов на рандеву.
Ось так щодня спроквола утверждаюсь
I так живу.
(С) Володимир Ящук. Межа. 2004.
|
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души"
М.Николаев "Вторжение на Землю"