"Сага про Рагнара Шкiрянi Штани та синiв його" ("Ragnars saga loðbrókar ok sona hans") вважагться частиною "Саги про Вольсунгiв" ("Völsunga saga"), i, власне, ¬¬ продовженням. Обидва тексти вiдносяться до корпусу так званих "Саг про давнi часи" ("Fornaldarsögur"), ще вiдомих як "фантастичнi", "легендарнi" чи й "брехливi саги". Фахiвцi вважають часом ¬¬ запису XIII столiття, втiм, як i переважно¬ бiльшостi iсландських саг. Але розповiдаг вона про значно давнiшi подi¬, принаймнi частина з яких мала мiсце за т.зв. "доби вiкiнгiв".
Отже, що то за Рагнар i сини його? Чим привернули вони увагу сучасникiв i нащадкiв? Що сто¬ть за гучними йменнями й прiзвиськами?
Спробугмо коли не розiбратися, то принаймнi покопирсатися у цьому мотлоху.
Iсторичний вимiр саги
Романтично налаштованi науковцi ХIХ столiття (зокрема й такий знаменитий вiкiнгознавець, як Андерс Стрiнгольм, автор хрестоматiйно¬ монографi¬ "Виправи вiкiнгiв") були ладнi вважати iсландськi саги вичерпним i абсолютно правдивим джерелом з цього питання. Вiдтак у них не виникало пiдозр ув iсторичностi таких персон, як той-таки Рагнар. Але, на щастя, тi на¬внi часи давно минули. Сучаснi дослiдники вважають Рагнара (i синiв його) фiгурами переважно легендарними, такими, що краще виглядають на тiй поличцi, де стоять Сiгурд Вольсунг та iншi Нiбелунги, анiж на тiй, де височiють постатi Харальда Сурового Правителя чи Кнуда Великого. Iстина ж, як завше, десь поруч.
"Сага про Рагнара..." - як i всякий епiчний наратив, яким i г сага - iснуг принаймнi в трьох вимiрах: iсторичному, мiфопоетичному й лiтературному. Iсландська сага не г iсторичним романом, анi романом у стилiстицi фентезi, хоч i виконуг притаманнi ним функцi¬ та вiдповiдаг притаманним ним критерiям. Iсландська сага - це iсландська сага. Це, даруйте на словi, роман як такий, це артефакт т.зв. "велико¬ лiтератури", хоча, звичайно, не годиться мiряти його тим же аршином, "яким ви постмодерн у банi мiряли, й тепер вiн правильно¬ цифри не покаже" (с). Iсландська сага використовуг iсторичну й мiфопоетичну складову задля загострення конфлiкту будь-якого порядного роману - "Людина проти Долi". Друга справа, що, може, скриптори, якi записували саги, про те геть i не думали.
Не стала винятком i "Сага про Рагнара". Тепер ми розглянемо ¬¬ iсторичну i мiфопоетичну складовi, а тодi подивимось, як це все погднугться i працюг на конфлiкт.
Отже, що ми знагмо про "iсторичного" Рагнара? Не так уже багато. Крiм наведеного тексту, цей персонаж згадугться у "Сталцi1 про синiв Рагнара" ("Ragnarssona þáttr"), у величальнiй пiснi Брагi Старого сина Боддi (т.зв. "Щитова драпа2 про Рагнара", "Ragnarsdrápa"), у шотландськiй скальдичнiй поемi ХII ст. "Промови Краки" ("Krákumál"), яка являг собою передсмертну пiсню Рагнара, а також ув "Англосаксонськiй хронiцi" та у дев'ятiй книзi "Дiянь данiв" Саксона Граматика (там вiн вiдомий як Regnerus). Iз цих джерел суто iсторичними можна вважати хiба два останнi.
Так, Саксон Граматик вiдзначаг, що першою дружиною Рагнара була така собi во¬телька ("щитова дiва") Латгерта (лат. Lathgertha), аж потiм вiн побрався iз Торою та Аслауг. Вiн же розповiдаг про нефортунний похiд Хвiтсерка Схiдним Шляхом (iмовiрно, таки на Русь, бо в текстi Саксона фiгуруг такий собi Daxon, Rutenorum rex (Даксон, король Рутенський). Звiдти ж подибугмо вiдомостi про синiв Рагнара й про ¬хнi виправи до Британi¬ та прилеглих кра¬в, а також про похiд Рагнара до Фiнляндi¬ та Кра¬ни Бьярмiв (акваторiя Бiлого моря). В числi синiв Рагнара Саксон називаг, крiм Iвара, Бьорна, Хвiтсерка, Сiгурда, Ерiка та Агнара, вiдомих iз саги, ще Харальда, Хальфдана, Фрiдлейфа та Уббе (чи Уве). Самого ж Рагнара Саксон iменуг правителем - до речi, не зовсiм ясно¬ титулатури: то вiн король (rex), то "лише" граф/герцог (duc) - спочатку не всiг¬ Данi¬, а тiльки острову Зеландiя. Втiм, вiн пiдтверджуг, що Рагнар г сином легендарного Сiгурда Персня (лат. Siwardus Ring). Сам же Сiгурд Перстень був сином сумновiдомого Iнг'яльда Лихого Правителя (iсл. Ingjaldr illrádi), останнього шведського конунга з роду Iнглiнгiв (себто нащадкiв самого Фрейра, але це вже стосугться не так iсторично¬, як мiфопоетично¬ складово¬ саги).
"Англосаксонська хронiка" не мiстить згадок про Рагнара як такого, проте знаг iмена язичницьких данських вождiв Iвара (Hingwar), Хальфдана (Healfdene) та Уббе (Hubba). Фабула тих подiй загальновiдома, тому не бачу потреби спинятися на подробицях, лише нагадаю, що з 865 року в Англi¬ точилася чергова серiя кривавих вiйн, спричинена нападом величезного вiйська вiкiнгiв3, якi цього разу прийшли не просто пограбувати, а взяти землю й осiсти на новому мiсцi. Це ¬м вдалося: була завойована Схiдна Англiя, Мерсiя та Нортумбрiя (по самiсiньку рiку Хамбер!), де i правив на¬вний i дурний Еллг конунг (Еллг Другий, дав-англ. Ælle II, брат i спiвправитель Осберта). В цих же роках вiкiнги осiли в Еофорвiку, який з того часу стали звати Йорвiком, а тепер це мiсто вiдоме як Йорк. Понад десять рокiв нормани тероризували Британiю, аж поки король Альфред Великий не влаштував ¬м АТО i не примусив сидiти тихо-мирно на загарбаних землях, якi, правду мовити, дещо скоротилися не на ¬хню користь. Наслiдком цього вторгнення стало утворення "Дансько¬ Народно¬ Республiки", себто так звано¬ областi Данелаг (норв. Danelagen, дав-англ. Dena lagu, англ. Danelaw), територi¬ на пiвнiчному сходi Англi¬, де мешкали переселенцi з Данi¬ та Норвегi¬ та ¬хнi нащадки, i на яке поширювалося звичагве пiвнiчне право (звiдти й назва). Можна припустити, що Hingwar, Healfdene та Hubba - це тi самi персони, яких Саксон знаг як Iвара, Хальфдана та Уббе.
Ще одну ймовiрну згадку про Рагнара мiстять "Бертинськi аннали" ("Аннали монастиря Сен-Бертен"). Йдеться про запис щодо подiй 845 року - епiчно¬ та легендарно¬ облоги Парижу вiйськом норманiв. Тодi на острiвцi на рiцi Сена було принесено в жертву Одiну сто одинадцять невинних християн, Париж було пограбовано, а король франкiв Карл Лисий ще й приплатив норманам сiм тисяч фунтiв срiбла й золота, щоб тi забралися геть. Серед очiльникiв походу нiбито названий такий собi Reginherus. Я кажу "нiбито", бо в оригiнальному текстi жодного Reginherus'а не знайшов, але, може, погано дивився. Десятки дослiдникiв не можуть помилятися!
Крiм того, Рагнара iнодi ототожнюють з Хорiком Першим (король Данi¬ 827-854) або з якимсь iншим супротивником Харальда Клака (одного з претендентiв на Данське Королiвство), iз Регiнфрiдом (король Данi¬ межi VIII-IX столiть) або ще казна з ким. Але скiльки правди у подiбних ототожненнях, наразi сказати важко.
+рунтуючись на вищесказаному, можна наважитися зробити обережне припущення (варто зауважити, що це не може бути чимось бiльшим, нiж припущення). Нема причин вважати, що Рагнар Шкiрянi Штани не був самостiйною iсторичною фiгурою, яку нема потреби ототожнювати з Хорiком, Регiнфрiдом тощо. Рагнар цiлком мiг походити зi шведського (чи гаутського) правлячого роду, що втратив владу i частково поновив ¬¬ пiсля перемоги пiд Бравелем, або перебрався на пiвдень i завоював Зеландiю. Можна припустити, що Рагнар пiдтримував Хорiка в боротьбi за Ютландiю, а сам натомiсть правив Зеландiгю i ходив у виправи. Вiдтак титул Рагнара мав би звучати не "конунг", а радше "сма-конунг" (iсл. smá-konungr), "малий король", тобто володар не всiг¬ кра¬ни, а лише яко¬сь невеличко¬ територi¬. Також нема причин вважати, що Рагнар не мiг очолити похiд на Париж 845 року, а його сини - вторгнення до Англi¬ двадцять рокiв потому. Iнша справа, що цi подi¬ сильно таки заросли фантастичними та епiчними подробицями. Але ще Якоб Грим заохочував "шукати не iсторичне у "Нiбелунгах", а нiбелунгове в iсторi¬". Коротше сказати, менi здагться, що Рагнар Шкiрянi Штани, якого ми знагмо за пiвнiчними переказами, фiгура суто лiтературна, проте за нею безперечно кригться людина, що колись жила, вершила дiяння рiзного ступеню епiчностi та померла за нез'ясованих обставин.
Найближча рима з вiтчизняно¬ iсторi¬ - князi Iгор Рюрикович i Вiщiй Олег.
Мiфопоетичний вимiр саги
Тому-то "Сага про Рагнара..." й вiдноситься до корпусу "Fornaldarsögur", а не, скажiмо, до "Konungasögur" ("Саги про конунгiв" aka "Королiвськi саги"). Хоч i в них, варто зауважити, не бракуг фантастичних подробиць. Але там вони не впливають суттгво на сюжет анi на характери геро¬в. Iнакше у сагах про давнину. Фантастичнi елементи створюють особливий хронотоп, так званий "Прачас", "Ur-Zeit" (термiн, введений в обiг, здагться, Бауманом), себто занурюють реципiгнта в особливий, священний, мiфологiчний простiр i час (рудиментарно збереглося у тому казковому "За давнiх-давен" тощо), надаючи таким чином творовi додаткового смислового вiдтiнку. Через те геро¬ сприймаються не лише як iсторичнi персони, а й як особи непересiчно¬ природи, такi собi, даруйте, Übermenschen, вносяться до "пантеону". Так сприймагться Сiгурд Убивця Фафнiра та iншi геро¬ вольсунго-нiбелунгiвсько¬ традицi¬, так сприймаються Беовульф, Хельгi син Хьорварда та його тезка, Убивця Хундiнга, Велунд Коваль i легендарнi королi з родiв Iнглiнгiв та Скьольдунгiв. Це такi ж люди з плотi й кровi, як i решта, та водночас вони вiдзначенi благословенням, тим, що в нордичнiй традицi¬ позначагться термiнами hamingja, gæfa, heill, auðna тощо (щастя, доля, талан, здоров'я, статок), а в культурнiй антропологi¬ та мiфознавствi використовугться також iранський термiн "фарн" - магiчна субстанцiя, втiлення особистого чи спiльного (родового, державного тощо) щастя, багатства, здоров'я, сили, слави, мудростi, перемоги тощо. Мiфологiчний герой обтяжений цим "щастям" бiльше за пересiчну людину, проте водночас нерiдко несе на собi прокляття, що г зворотнiм боком "щастя", чи не може - будучи маргiналом - вписатися у статуснi стосунки, i через те зрештою гине.
Втiм, можна заперечити: тема "щастя" взагалi дуже притаманна нордичнiй традицi¬, до не¬ апелюють i "Королiвськi...", i "Родовi саги", i взагалi епос. Але. У мiфологiчному полi "щастя" реалiзугться нетривiальним способом - i коли здобувагться, i коли проявлягться. Фантастичнi, надлюдськi дiяння мiфологiчного героя стають можливими саме через "фарн" i його вплив на життя (судьба, доля). Таким чином мiфологiчний герой вивищугться навiть над iсторичним. Адже щоб убити iншого конунга i загарбати його кра¬ну, достатньо бути талановитим i рiшучим полководцем, але щоб убити дракона (троля, велета, злого чаклуна, бойову корову - додати за смаком), ба просто стати гiдним цього замiру, - тут уже треба бути справжнiм суперменом i взагалi кiборгом.
Вiд мiфологiчного героя чекають бiльшого, нiж вiд iсторичного. Вiд нього чекають чудесного. Небувалого. Неможливого.
Чи вiдповiдають Рагнар i його сини таким вимогам?
Роздiл 3, "Рагнар перемагаг змiя".
Цей епiзод - пряма апеляцiя до чiльного iндогвропейського мiфу: перемоги свiтосяйного Громовержця над хтонiчним Змiгм (докладнiше хоча би тут: Хаген Альварсон. Бой со змеем: к теории "основного мифа", i ще незле перечитати Iванова i Топорова). Це, звичайно, вчинок не такого масштабу, як двобiй Сiгурда й Фафнiра чи Беовульфа i безiменного дракона, проте сенс той же. Можна припустити, що укладачi саги приписали iсторичному Рагнаровi дiяння легендарних геро¬в, щоб одразу стало ясно: цей персонаж маг не лише силу духу, вiдвагу i кмiтливiсть, а й неабиякий запас талану i незвичайну долю. Слава Сiгурда починагться, в принципi, з перемоги над Фафнiром, а слава Рагнара - з перемоги над змiгм, який окупував поко¬ Тори Ланi. Обидва дракони стерегли скарби, та г вiдмiннiсть: золото Фафнiра було прокляте, а золото зажерливого змiя - нi. Вiдмiннiсть ще i в тому, що головним призом Сiгурда г скарб як такий, а призом Рагнара - Тора, дочка ярла Херруда (класика жанру - лицар визволяг принцесу). Взагалi скандинавськi дракони бiльше любили золото, нiж принцес, але тут бачимо виняток. Iнша справа, що i мотив вочевидь редуковано (адже принцеса спочатку сприймалася як сексуальний об'гкт хтивого змiя), i сам цей змiй - просто дурна тварюка, мудрих промов, на вiдмiну вiд Фафнiра, не виголошуг, а просто корчиться i здихаг. Та в принципi, маю повторити, модель та сама. Здолавши чудовисько, Рагнар отримуг красуню Тору (жениться на високородiй дiвчинi, пiдтверджуг таким чином власний статус, власне шляхетство), золото, на якому вилежувався гад, у якостi посагу (золото в iндогвропейськiй традицi¬ г втiленням фарну, передусiм вiйськового), i, зрештою, славу (що також працюг на збiльшення фарну).
Iвар як мiфологем
Iнший герой саги, що вiдзначився на нивi боротьби з чудовиськами, - старший син Аслауг вiд Рагнара, Iвар Позбавлений Кiсток/Безногий. Iдеться про знищення ним бойових корiв у роздiлах 8, "Сини Рагнара взяли Хвiтабер" i 12, "Загибель Ейстейна конунга". Можна провести паралель iз коридою та мiфом про Мiнотавра, при всiй позiрнiй комiчностi, не позбавлену сенсу.
Чому корова? Чому не троль, дракон, велетенський орел чи там вовкулака? Та тому, що на вiдмiну вiд троля, дракона, вовка чи орла, корiвка г хатньою твариною, i, як така, мiцно пов'язана з прокреативним (виробничо-накопичувальним, "хазяйським") магiчним полем. Про роль корови, ¬¬ символiзм тощо читайте докладнiше хоча б у другому томi хрестоматiйно¬ книги В'ячеслава Iванова i Томаза Гамкрелiдзе "Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-топологический анализ праязыка и прото-культуры" (Тбилиси. Издательство Тбилисского университета. 1984). Цей символ успадкований iндогвропейцями вiд носi¬в культур балкано-дунайського неолiту i Близького Сходу, а вiдтодi розвивався у кожнiй iндогвропейськiй локальнiй культурi окремо. Корова також втiлюг фарн, але - хазяйський, мирний. Вона народжуг телят и даг молоко, вона - годiвниця, божество родючостi. Вiд не¬ залежить добробут спiльноти.
То якого дiдька ця симпатична i корисна тварина робить на полi бою?!
Захищаг рiдну землю. Тому що, варто зауважити, це вiкiнги прибули до Ейстейна, а не Ейстейн - до вiкiнгiв. I корова Сiбiлья, i телицi з Хвiтаберу, на мiй погляд, виникли в результатi розвитку давнього (либонь iще матрiархального) божества-корови. Так само, як Мiнотавр г результатом розвитку образу бика давньо¬ балкансько¬ чи малоазiйсько¬ традицi¬, а бик iз Куальнге - iрландсько¬. Олександр Рогожин у коментарi до росiйського перекладу саги Тимофiя ¦рмолагва, аналiзуючи образ "бойово¬ корови", проводить аналогiю з ведичним обрядом "ашвамедха" ("принесення коня"), а також з кельтськими обрядами, що супроводжували коронацiю тамтешнiх вождiв. Але ця гiпотеза, хоч i заслуговуг на увагу, не г вичерпною: адже ритуал "ашвамедха" починали пiд час вiйни, коли вiйська раджi йшли за конем, i привертали ту землю, куди ступило коняче копито. Iрландський же "шлюб iз кобилицею" верховного короля маг на увазi розчленування жертовно¬ тварини для вiдправки ¬¬ частин по провiнцiях Iрландi¬ - так вдача (i влада) верховного короля розповсюджувалася на весь острiв. I все ж г спiльний знаменник: прокреативного характеру божество (тотем?), яке опинягться в магiчнiй зонi хтоносу й виконуг не притаманну йому вiйськову функцiю. Притому виконуг у специфiчний спосiб: адже головна зброя "бойових корiв" - не рога i копита, а чаклунське ревiння, що деморалiзуг ворога. Дракони, хижi звiрi та рiзнi чудовиська - натуральна фауна хтоносу, апрiорно ворожа до людини, корова ж - iстота культурного, статусного, людського простору, i тому виступаг у ролi захисника. Здавалося б, пес чи хоч би кiнь були б доречнiшими, але магiчна природа коня i пса - амбiвалентна (кiнь - це i цiлком хтонiчне створiння, бо перевозить вершника мiж полюсами буття за маршрутом "Центр-Чужина", а пес до того ж у низцi випадкiв г "двiйником" вовка), навiть бик маг хтонiчний, дикий магiчний вiдповiдник (тур, зубр, лось, олень), натомiсть корова - тваринка цiлком хатня, проте займаг в iгрархi¬ чи не верхню щаблину. Через те у статусному просторi вона г наймогутнiшою, маг найбiльший запас фарну.
Вiдповiдно, король Ейстейн i мешканцi Хвiтаберу мають розглядатися як носi¬ не во¬нсько-маргiнально¬, а господарчо-статусно¬ культури, культури -азд i жерцiв/чаклунiв (якщо вам г ближчими ведичнi аналогi¬, то Ейстейн конунг i хвiтаберцi не кшатрi¬, а брахмани та вайш'¬). Вони г "людьми миру", а не "псами вiйни"; це, користуючись пiвнiчним термiнами, годi та бонди, а не адалiнги4 (хоч Ейстейн i зветься конунгом).
Рагнар i його сини - не з таких. Вони - вiкiнги, во¬ни й геро¬ до мозку кiсток. Це вони, а не ¬хнi супротивники - хтонiчнi чудовиська, зарiзяки, "люди-вовки", з них принаймнi двог вiдповiдно маркованi - Сiгурд Змiй-в-Оцi та Бьорн (досл. "Ведмiдь") Залiзний Бiк (натяк на його невразливiсть, характерну для легендарних берсеркiв, а також для низки "металевих" геро¬в iндогвропейсько¬ традицi¬ - Ахiлл, Кухулiн, Карна, деякi персонажi осетинського епосу тощо). Та i вроджене калiцтво самого Iвара можна розглядати як хтонiчний маркер (аналогi¬ - однорукий Тюр, одноокий Одiн, чаклуни iрландського епосу тощо).
Вiдтак будь-яке вторгнення на корiннi землi - а й Уппсала, i Хвiтабер г корiнними землями, не якоюсь периферiгю, яко¬ не шкода - в мiфопоетичному аспектi являг собою протистояння космосу i хаосу, зiткнення двох свiтiв - маргiнально-вiйськового й господарсько-жрецького. Вбивство ж "священних корiв" г аналогом полювання, терзання хижаком здобичi, а для синiв Рагнара й Iвара щонайперше - здобуття слави, фарну, пiдвищення статусу. Корова (а також бик, олень, лось, словом, усяка велика копитна звiрина) г королiвською здобиччю; вiдтак той, хто ¬¬ здобув, маг право на королiвськi почестi, на мiсце у вищому щаблi iгрархi¬.
Зауважу окремо, що нема змоги розглядати вбивство корiв як акт офiри, скерований на пiдвищення родючостi, вiдтворення космогенезу, вшанування богiв тощо. Дiя вiдбувагться на чужинi (для Iвара), де не працюють закони статусного простору. Та й що йому до родючостi, оновлення космiчних циклiв i рiзно¬ жрецько¬ дурнi? Вiн не г жерцем анi -аздою, хоча його образ i можна розглядати як чаклунський (чи радше чаклунсько-мисливський). Адже вiн убиваг корiв луком i стрiлами, себто не "бiлою", статусною зброгю, а знаряддям полювання, приналежним до зони полювання, диких хащ, маргiнесу, хтоносу. Далебi, коли Iвар мав справу з Сiбiльгю, то користався не простим луком i стрiлами, а, вiрогiдно, якимсь чаклунським iнструментом. Тодi ж вiн у невiдомий спосiб контролюг вагу власного тiла - коли його жбурляли, то вiн став легким, а коли впав на корову, то раптом зробився важким, як гора. Цi його властивостi можна розглядати як чарiвнi, як особливi засоби "бойово¬/мисливсько¬" магi¬. Вкупi з його вродженим калiцтвом й непересiчними iнтелектуальними здiбностями, якi вiн демонструг протягом саги, сей образ можна розглядати як хтонiчний, але радше чаклунський, нiж во¬нський, з елементами трiкстера (мiфологiчного штукаря, хитруна).
До речi, в цьому аспектi прикметною г страта, яку вiн обрав для Еллг конунга. "Кривавий орел" (blóðrn) вважагться частиною дослiдникiв ритуалом офiри на честь Одiна. Попри те, що Iвар виконуг ритуал не власноруч, я вважаю це проявом його, Iвара, хтонiчно¬ натури.
На цю ж мiфологему працюг легенда про його смерть. Вiн помер не в битвi, а вiд хвороби, але i пiсля смертi допомагав захищати завойовану ним землю. Вiн не долучився до небесного во¬нства Вальхали, але й не розпорошив свого фарну, залишився у Середньому свiтi в якостi "закладного мерця", духу-захисника. Це не зовсiм притаманна посмертна доля для звичайного во¬на, хай би яким герогм вiн не був за життя, проте цiлком нормальна для легендарного вiйськового вождя: король Артур, що маг повернутися з Авалону; Хольгер Данський, що спить пiд пагорбом, чекаючи на пробудження, коли з Данiгю стане геть кепсько; богатирi т. н. "Ки¬вського" циклу билин; отаман Сiрко, чи¬ рештки козаки нiбито возили з собою, вважаючи, що вони дають перемогу тощо.
Вiдтак принаймнi двог геро¬в саги заслуговують на мiсце в "пантеонi" - Рагнар та Iвар. Але коли батько перебрав свiй лiмiт щастя, намагаючись зробити неможливе (з двома кораблями завоювати всю Англiю), то син, хай би як не мучила його жага слави, поводиться вкрай обережно i не квапиться випробувати долю, та зрештою теж творить свого роду дива.
Смерть героя.
Проте не здобуття багатства й слави i не знищення чудовиськ г вершиною долi героя. Життя героя вiнчаг його смерть. Лише зустрiвши смерть, герой може бути певен, що, користуючись формулою iсландсько¬ саги, "виростив долю". Про смерть (i посмертнi пригоди) Iвара щойно сказано, тепер глянемо, як стрiли свою загибель iншi персонажi сказання.
Рагнара, Ейрека й Хвiтсерка було захоплено в полон i страчено. Tхня смерть вiдома в подробицях. Ейрек i Хвiтсерк, до того ж, самi обрали собi страту, i це не легка смерть: першого пiдняли над землею на списах (10. "Про загибель Ейрека й Агнара та про пiдбурювання Аслауг"), а другого спалили живцем (ще й на багаттi з людських голiв! - 18. "Кiнець життя синiв Рагнара"). Ейрек, до того ж, вiдмовився вiд пощади i викупу. Рагнара, правда, нiхто не питав, чи хоче вiн жити, але вiн, безумовно, вижив би, коли назвався б, адже Еллг конунг, боячись помсти, хотiв зберегти йому життя (15. "Смерть Рагнара конунга в Англi¬"). Всi три смертi, в принципi, можна розглядати як добровiльну жертву (байдуже чи то Одiну, чи комусь iще). Проте - яка ж мета такого, на перший погляд, безглуздого жертвопринесення? Кому вiд того стало легше? Хто або що г об'гктом тако¬ офiри?
Честь i слава.
Лише й того.
Готовнiсть рушити на таку болючу i страшну загибель - це демонстрацiя людям i богам, а першочергово, ймовiрно, самим собi, - сили духу, незламно¬ волi та байдужостi до оспiваного прокреативним дискурсом happy end, до оптимуму, до отого на¬вного "все буде добре", "жили вони довго i щасливо" тощо. Ще один спосiб, останнiй i радикальний, довести свою вищiсть, врятувати честь за рахунок життя (зауважте, як обурилися брати Iвара, коли той висловив бажання прийняти вiд Еллг конунга плату за ¬хнього батька! - 16. "Про синiв Рагнара й Еллг конунга"), i зажити тако¬ слави, що тривала б ще довго.
Тут, одначе, треба чiткiше окреслити дефiнiцi¬. В даному випадку доречнiшим г вжити не наш вiдповiдник "слава", а iсландський термiн dómr. Ним позначагться "слава" в сенсi "суд людського поголосу", "репутацiя". Саме цей термiн вжито в еддичних "Промовах Високого" у строфi 77 ("Гине худоба, / родичi гинуть, / i смертний ти сам, / та знаю одне, / що смертi не звiдаг: / вмерлого слава"; варiант перекладу - "суд людей про померлого", iсл. "dómr um dauðan hvern"). Тобто йдеться передусiм про вiдомiсть, популярнiсть, щонайширший розголос оповiдей про те, як герой зустрiв смерть, i щонайдовший термiн актуальностi цього сюжету. Страшна i незвичайна смерть - майже гарантiя, що забудуть тебе нескоро, а вiдтак, може, i про твог життя збережеться трохи спогадiв.
Коротше сказати, пiти на таку кару - значить дати людям привiд ще не одне столiття плескати язиками. Чого ще треба справжньому вiкiнговi?!
Важко сказати, чи можливо в цьому ж аспектi розглядати двадцятий роздiл саги "Про Егмунда Данського". Радше за все, цю мiстичну iсторiю притулили до основного корпусу саги лише з то¬ причини, що там згадано синiв Рагнара. Не зовсiм ясно, хто принiс в жертву господаря селища на Самсе¬ - його люди або ж Рагнарсони; геть не ясно, нащо вони поставили iдол на честь убитого, хто йому клав треби, та й чи клав узагалi. Нефортунного дерев'яного чолов'ягу можна сприймати в контекстi саги як пам'ятник синам Рагнара. Щось на кшталт здоровенного пiдпису: "ТУТ БУЛИ РАГНАРСОНИ".
Аслауг-Крака-Аслауг-Рандалiн.
Окремо варто сказати про дружину Рагнара й матiр Iвара i К. Дуже вже колоритна жiнка.
Будучи дочкою славетних батькiв, геро¬в "Саги про Вольсунгiв" Сiгурда i Брюнхiльд, Аслауг г ланкою мiж цими двома творами. Протягом саги вона долаг шлях вiд убого¬ сироти до шляхетно¬ панни, королеви Данi¬, Гуталанду та прилеглих кра¬в, матерi геро¬в. На початку Аслауг втрачаг зв'язок зi сво¬м родом, власне iм'я й опинягться, за великим рахунком, у неволi. Тепе𠬬 звуть Крака, себто "Ворона", вона мусить займатися найбруднiшою роботою, i ставлення до не¬ вiдповiдне. Така собi скандинавська Попелюшка? В жодному разi. Чарiвна фея не квапиться на допомогу. Навiть коли в полi зору геро¬нi з'являгться герой-рятiвник, вона не тратить розуму вiд несподiваного щастя, не спiшить злягатися з таким суперменом, навпаки, тримаг себе високо, поводиться гiдно, хоч i без погорди. Навiть прийомним батькам не мститься за вбивство ¬¬ вихователя Хеймiра, хоч i могла б. Рабиня так себе не поводить.
Але, з iншого боку, Крака не розкриваг тагмницi свого походження, аж поки Рагнар не ставить пiд сумнiв ¬¬ шляхетство, замисливши взяти шлюб iз дочкою Ейстейна конунга (9. "Правда про рiд Аслауг"). Тут варто зауважити двi речi. По-перше, спосiб, у який вона дiзнагться про цю оборудку: "пташки в дзьобику принесли". Вказiвка на надприроднi здiбностi, успадкованi нею вiд батькiв? Чи власна мудрiсть вiдьомського характеру? По-друге, сам Рагнар тримагться iз нею в цiй справi досить обережно, навiть пригрозив сво¬м людям, аби не патякали. Хоча мiг би погнати дочку поселян геть копняками. Нi - вiн ¬¬ поважаг, якщо не сказати - побоюгться. I хоч не дуже вiрить у розповiдь про ¬¬ походження, все ж, побачивши дивну позначку в оцi немовляти Сiгурда, розриваг заручини з дочкою конунга. Цим вiн пiдтверджуг благородне походження свог¬ чинно¬ дружини, пiдвищуг вартiсть ¬¬ честi до свог¬. Перший крок до цього вiн зробив, коли подарував ¬й коштовну сорочку Тори, проте остаточно визнав шляхетство Аслауг лише згодом.
Проте ролi жiнки конунга, хоч би якого високого роду, ¬й замало. Дiзнавшись про смерть власного сина, вона зворушилася менше, нiж коли дiзналася про загибель пасинкiв. I тепер вона перевтiлюгться втретг. Королева Аслауг перетворюгться на во¬тельку Рандалiн (11. "Аслауг i сини Рагнара вирушають у виправу"). Байдуже, що сама вона не чвалаг на прудкому бахматi, тiшачись грою списiв, як ¬¬ матiр, валькiрiя Брюнхiльд - для не¬ достатньо пiдбурити на помсту власних синiв i взяти посильну участь у пiдготовцi вiйська. Вiдтак вона не просто коштовний додаток до чоловiка - вона матiр во¬нiв i пiклугться про ¬хню честь бiльше, нiж про ¬хнi життя, допомагаг ¬м вилюднiти. Для не¬ важливiшим г гучне iм'я ¬¬ синiв, анiж ¬хнiй добробут. Навiть упертий Iвар не може пручатися ¬¬ волi, коли чуг вiсу з вуст свого молодшого братика Сiгурда. Вiдтодi вона носить iм'я Рандалiн до само¬ смертi.
Проте варто зауважити: за свого чоловiка вона хвилюгться, бо, ймовiрно, вiдчуваг разючу невiдповiднiсть мiж його королiвським статусом i тою майже хлопчачою витiвкою, яку йому замакiтрилося встругнути (15. "Смерть Рагнара конунга в Англi¬"). Дуже показово, що нiц не сказано в сазi про те, як вона сприйняла звiстку про його смерть.
Ну що тут сказати - всiм би таку матiр i дружину!
Спробугмо пiдбити промiжний пiдсумок. Рагнар i його сини (чи власне Iвар як "колективний Рагнарсон") г епiчними героями, вписаними в нордичний маргiнально-во¬нський етос. Tхнi пригоди починаються з перемоги над чудовиськом (контактом iз надприродним), хоч i рiзно¬ магiчно¬ сутностi: змiй - елемент хтоносу, а "священнi корови" - космосу (обжитого, впорядкованого, людського простору). Рагнар тяжiг до ролi класичного патрiарха на кшталт короля Артура - батька родини, правителя кра¬ни, господаря певного впорядкованого топосу - проте його безпiдставний конфлiкт iз Еллг конунгом (таким же, по сутi, патрiархом) ставить на цiй амбiцi¬ могильну плиту. Його програш i подальша страта - це не те щоб розплата за злочини/грiхи, це радше закономiрний пiдсумок невiдповiдностi ролей патрiарха i атакуючого авантюриста-хижака, ну i - доля така, запасу щастя не вистачило. То г загальне мiсце у сагах: г люди хоробрi, а г - удачливi, фортуннi, i це не конче збiгагться. Страта Рагнара може розглядатися як спуск у безодню, до Нижнього свiту. Варто нагадати, що подiбною локацiгю в нордичнiй мiфологi¬ г Нiфльхейм, "Дiм туману", де мерцi, що негiдно прожили життя, вiдчувають страшнi тортури; зокрема, ¬х гризе i смокче з них кров дракон Нiдхьогг. Можливо, сюжет зi змi¬ною ямою, де помираг Рагнар, г натяком на цю мiфологему.
На статус патрiарха мiг би претендувати Iвар, "але г одне але" (с). Навiть не одне. По-перше, Iвар - калiка, а калiка на престолi - це вже моветон. По-друге, вiн "роздав усе майно ханигам рiзним" (с) (17. "Вбивство Еллг конунга"), вiдтак позбавився значно¬ частки фарну, накопиченого щастя. По-третг, вiн сiв правити не на успадкованiй чи отриманiй у подарунок, а на загарбанiй територi¬, на чужинi (заснування мiста не рахугться: мiсто г огородженим стiною лiгвищем хижака серед хащ). По-четверте, вiн не мав дiтей. У "Сталцi про синiв Рагнара" сказано: "Вiн не мав дiтей, бо був такий суворий, що не стрiв пристрастi анi кохання; проте не бракувало йому жорстокостi й мудростi" ("Þáttr af Ragnarssonum", 4). Так, Iвар зробив нечуване (захопив Англiю фактично чужими руками), вiдновив честь роду, заснував поселення... проте цього замало. Навряд чи Iвар мiг сказати про себе - я, мовляв, легiтимний! Легенду про його посмертнi пертурбацi¬ також можна розглядати як взагмодiю з Нижнiм свiтом, проте з умовно-продуктивним фiналом: вiн перетворюгться на щось типу тотему, священного пращура чи такий собi land-véttr (дух-охоронець мiсцевостi). Тут можливо провести паралель мiж Iваром, похованим пiд курганом i нетлiннiм, iз дерев'яним чолов'ягою на пiвднi острову Самсей.
На загал же "Сага про Рагнара..." мiстить аж двi структурно-семiотичнi моделi: есхатологiчну (варiацiя: "смерть героя", тут - самого Рагнара) й квестову (йдеться не так про численнi подорожi геро¬в, як про фiнальну ¬хню виправу до Англi¬, призом у якiй стаг помста). Також сага апелюг до мiфологеми космогенезу, проте досить уривчасто (перемога над змiгм, заснування мiста, встановлення дерев'яного iдола на Самсе¬). Загалом же Рагнар i його сини несли розруху i смерть всюди, куди прибували; вони - руйнiвники свiту.
Лiтературний вимiр саги
Але за всiм тим не можна твердити, що "Сага про Рагнара..." - це оповiдь про те, як гине свiт. Зрештою, Данiя лишагться Данiгю, Англiя - Англiгю, рiд Рагнара не урвався, ба бiльше - вiд нього пiшли такi видатнi люди, як Торд з Хофдастронду5 й сам Харальд Гарне Волосся (18. "Кiнець життя синiв Рагнара"). То про що ж вона?
Центральною подiгю твору г помста синiв Рагнара за батька. Це - кульмiнацiя. Структурно подiбною г промiжна кульмiнацiя у роздiлi 10. "Про загибель Ейрека й Агнара та про пiдбурювання Аслауг" (битва у роздiлi про загибель Ейстейна конунга не г кульмiнацiгю, це радше фiнал однiг¬ з сюжетних лiнiй). Загалом сага складагться з фрагментiв, якi пiдводять до неминущо¬ загибелi Рагнара та до помсти його синiв: 1) роздiли 1-6 (експозицiя та розвиток подiй); 2) роздiли 7-8 (початок лiнi¬ синiв Рагнара); 3) роздiли 9-14 (експозицiя i розвиток лiнi¬, пов'язано¬ з Ейстейном конунгом, кульмiнацiя, фiнал i свогрiдний епiлог); 4) роздiли 15-19 (розвиток лiнi¬ Рагнара, тодi лiнi¬ його синiв, кульмiнацiя, фiнал i також епiлог); i, зрештою, роздiл 20, чиг мiсце в структурi твору важко визначити однозначно. Фрагмент 3) готуг нас до фрагменту 4), одна кревна помста - до iншо¬. Цi два фрагменти - стовпи, на яких тримагться сага, нiби довгий будинок скандинавських поселян.
Вендета переслiдуг двi мети: вiдновлення родово¬ честi та примноження власно¬ слави. Прикметно, що Iвар в обох випадках спочатку вiдмовлягться вiд участi у цьому, але, менi здагться, що щирим у сво¬х сумнiвах вiн був лише коли йшлося про помсту за братiв. Аслауг каже на це: "Подумай над тим, що ти не зможеш назватися великим мужем, не виборовши цього". Але остаточно Iвар наважугться, лише коли його трирiчний братик Сiгурд виголошуг вiдповiдну вiсу, а решта братiв стаг на його бiк. Але от батька свого вiн вiдкрито критикуг, ще й не проти взяти за нього вергельд. Я гадаю, що це така вiйськова хитрiсть. Iмовiрно, до старших братiв, синiв Тори Ланi, вiн вiдчував ревнощi та заздрiсть, але батько - то справа геть iнша. Хай би яким неправим не був Рагнар, починаючи вiйну проти Еллг, але - вiн старший родич, вiн голова клану, вiн, зрештою, конунг i нащадок самого бога Фрейра! Коротше сказати, вiн - свiй, вожак згра¬. Родоплемiнна мораль помножугться на маргiнальнi вiйськовi культурнi коди, не лишаючи Iваровi вибору.
I в даному випадку етика повнiстю на його боцi. Проте це етика не всього тогочасного суспiльства. Це - етика специфiчного соцiального прошарку. Етика вiкiнгiв, геро¬в, во¬нiв.
Мораль вовчо¬ згра¬.
Ще одна тема, яку важко оминути, коли йдеться про сагу взагалi, - тема зустрiчi героя з власною Долею, що г передусiм зустрiччю зi смертю. Чому це важливо? Тому, що конфлiкт Героя i Долi (згуби, фатуму) г, взагалi-то, чiльним рушiгм такого жанру, як роман. Сага, при всiй специфiчностi (й вiдсутностi генетичного зв'язку з римським романом), також належить до цього жанру. Як сумно жартував Борхес - iсландцi вiдкрили Америку i роман, але нiхто не дiзнався нi про те, нi про iнше. Як Рагнар i його сини зустрiли загибель - ми бачили протягом саги; казали i про семантику добровiльно¬ насильницько¬ смертi. Тепер варто спробувати зрозумiти, чому було так важливо залишитися у пам'ятi нащадкiв?
Часто доводиться стикатися з тезою про так званий нордичний фаталiзм. I майже завжди в цю тезу вкладають сенс покiрностi власнiй долi. Це в коренi невiрно. Ще видатний медiгвiст i скандинавiст Арон Гуревич розвiнчав цю глупоту (див. його статтi "Эдда и сага" тощо). У стислому виглядi його висновки можна окреслити так:
- фаталiзм пiвнiчно-германсько¬ культури раннього Середньовiччя передбачаг невiдворотнiсть долi iндивiда (людинi не пiд силу змiнити те, що спряли норни), але не передбачаг пасивного очiкування свого вироку. Долю належить "виростити", до не¬ треба йти назустрiч, а тим паче, коли iндивiд заздалегiдь знаг, що йому суджено (через пророцтва, вiщi сни, знаки тощо). Якщо людина не знаг свог¬ долi, то гдиний шлях дiзнатися - випробувати себе справою (для носiя во¬нсько¬ культури такою справою лишагться, звичайно, вiйна, похiд, погдинок, битва, та екзотичнi варiанти: полювання, бiй iз чудовиськом, участь у жертвопринесеннi чи семантично схожому ритуалi). На шляху випробування себе iндивiд маг докласти термiнальних зусиль, дiйти до останньо¬ межi, виявляючи певну байдужiсть як до власного добробуту, здоров'я i життя, так i до питань трансцендентного характеру. Лише про того, хто "виклався на повну", а це передбачаг, поза рештою, вмiти гiдно зустрiти смерть, можна сказати, що вiн "виростив долю", себто реалiзував себе як особистiсть.
Також часто доводиться стикатися iз тезою, що вiкiнги були такi войовничi, бо знали, що, наклавши в битвi головою, потраплять пiсля смертi у Вальхалу, "Палати Полеглих", тож помирати ¬м було не страшно, бо не було що втрачати (це десь так, як сучаснi юнi шахiди, терористи-самогубцi, яким на тому свiтi обiцяно 72 гурi¬). Насправдi така картина не зовсiм вiдповiдаг дiйсностi. Ми насправдi досить небагато знагмо про посмертнi уявлення дохристиянських жителiв Пiвночi. Ми не знагмо, яке мiсце займали трансцендентнi знання у системi ¬х прiоритетiв. Ми можемо припустити, що вони вiрили у Вальхалу, проте менi вважагться не зовсiм вiрним уявлення про бодай якусь релiгiйнiсть скандинавських язичникiв. Адже вони не сформували анi потужно¬ жрецько¬ касти, анi хоч якогось систематизованого вчення, та i храми ¬хнi являли собою переважно хатнi "каплицi" - закутки з iдолами. Словом, я не брався би твердити, що боги займали таке ж мiсце у ¬хньому життi, як гдиний Господь Бог - у життi християн (чи мусульман, чи юде¬в).
Тема посмертно¬ винагороди, трансцендентного оптимуму, Вальхали, не сазi взагалi не звучить. Або це г для геро¬в загальним мiсцем, i тодi про це не варто i згадувати, або героям це байдуже i вони не сильно вiрять у гарне (чи у будь-яке) посмертя. Ну ще г варiант - напартачив хрещений iсландець, який записав сагу, але тодi виходить, що цей же самий iсландець записав також усi iншi саги: вiдсутнiсть надi¬ на посмертне спасiння, на життя пiсля життя притаманне переважнiй бiльшостi саг.
Пояснити це досить нескладно.
На момент запису саг (а це, нагадую, ХIII столiття) Iсландiя вже двiстi рокiв як стала християнсько¬ кра¬ною. Та взагалi, свiт дещо змiнився з "доби вiкiнгiв". Деякi меми, архетипи, культурнi коди перестали бути актуальними, редукувалися, видозмiнилися чи взагалi зникли. Деякi могли деактуалiзуватися ще на момент, коли власне i вiдбувалися записанi подi¬. Так чи iнакше: не думка про свiтосяйнi чертоги, бучнi бенкети з богами i валькiрiями та рiзнi добра, що чекають на полеглого на тому свiтi, визначали вектор прикладення сил, побудову життгво¬ стратегi¬, розташування прiоритетiв. Нордичний герой - так само, як i весь нордичний свiт - приречений на загибель. Тема минущостi всього сущого - провiдна тема германсько¬ традицi¬. Бачте, не важливо, чи буде Вальхала, важливо - що залишиться по тобi у свiтi живих. За таких умов слава - гдине, що лишагться по людинi. Зажити якнайбiльшо¬ слави - гдиний спосiб якщо не обезсмертити себе (адже свiт все одно загине в Рагнарьок), то пролонгувати свою присутнiсть на землi якомога довше.
Слава - це гдине, що людина може протиставити Смертi.
Лiтература - як i iсторiя - росте з мiфу. Головна ж функцiя мiфу - iнiцiальна (даруйте, та на тому сто¬мо!). Базовою ж структурою мiфу (а вiдтак i лiтератури, i почасти iсторi¬) г наратив - сюжетний епiзод, який характеризугться меметичним переходом, себто такий, що викликаг у реципiгнта емпатiю, спiвчуття, емоцiйну реакцiю на долю персонажа, водночас допомагаючи реципiгнтовi засво¬ти певну суму соцiально й особистiсно значущого досвiду. Iндивiдуально-особистiсна взагмодiя читача з наративом i г iнiцiацiгю (посвятою). Через наратив людина вчиться реагувати на зовнiшнi подразники, змiну обставин тощо, засвоюг актуальнi поведiнковi патерни, а також пiдвищуг власний особистiсний рiвень.
"Сага про Рагнара та синiв його" г результатом нашарування мiфопоетичних елементiв на iсторичнi подi¬, а також переосмислення давнiших мiфологем. На матерiалi подiй IХ столiття i мiфологiчно-фольклорних сюжетiв утворився лiтературний наратив, що закладаг певнi поведiнковi патерни, взiрцi для наслiдування (або - в залежностi вiд аудиторi¬ - для НЕ наслiдування). Соцiально значущий досвiд саги - вiрнiсть спiльнотi (тут - родовiй, але це також може бути актуальним для будь-якого "ми"), передусiм через обов'язок помсти. Навiть якщо член "твого" колективу в данiй конкретнiй ситуацi¬ неправий - ти мусиш за нього заступитися чи помститися: лише так ти змусиш свiт рахуватися з iнтересами твог¬ спiльноти (а це, зрештою, i тво¬ iнтереси). Iндивiдуально значущий досвiд саги полягаг у необхiдностi випробування долi задля здобуття репутацi¬. Сага даг приклади, як треба зустрiчати смерть: не сподiваючись на спасiння, не думаючи про пощаду, не жалкуючи нi за чим, не зважаючи на бiль анi на скорботу рiдних, не шкодуючи i не каючись, i йти на страту, нiби на свято - найбiльше i найважливiше свято всього твого життя.
Наскiльки актуальними г цi iде¬ на день сьогоднiшнiй - хай кожен вирiшуг сам.
На свiй захист окремо хотiв би сказати кiлька слiв про переклад прiзвиська головного героя. Проблема полягаг в тому, що достеменно невiдомо, як слiд iнтерпретувати оригiнальне loðbrók. За однiгю з версiй, lod означаг "доля", а brog - "прапор" (як у словi Dannebrog - вiйськовий прапор Данi¬), вiдтак прiзвисько Рагнара звучить "Лодброг" i означаг "Долезнаменний" чи "Стяг Долi". Здагться, в Саксона Граматика г згадка про дочок Рагнара, якi виткали йому червоного стяга з вишитим круком, на якому вiн ворожив перед битвою: коли крук розправляв крила, Рагнар почитав битву, а коли крила висiли, як в мокро¬ курки, то вiдступав. Про стяг язичникiв пiд назвою "Ворон" сповiщаг i "Англосаксонська хронiка". Втiм, не факт, що слово brog у будь-якiй формi побутувало в данськiй мовi IХ столiття. Давньоiсландський словник мiстить це слово у формi brók, одним зi значень якого г не прапор як такий, а шмат картато¬ тканини (тартану), i в цьому значеннi потрапило туди з гельського breac - "барвистий". Та й щодо lod в сенсi "доля" теж певностi нема.
Iнше значення термiну brók (тепер - суто германське) - якраз "штани". Якийсь любитель сортирного гумору висловив свого часу iдею, що тут це слово вжито в якостi хейтi на позначення дупи, а позаяк iсландське loð у головному значеннi - "хутро", "вовна" чи "волосся", то прiзвисько Рагнара - Волохата Дупа. Не маю нiчого проти сортирного гумору, проте змiст саги жодним чином цю гiпотезу не пiдтверджуг.
Серед перекладачiв iснуг консенсус щодо вжитку brók у значеннi "штани". Проте - якi саме штани? Хутрянi, шкiрянi чи й волохатi? Тимофiй ¦рмолагв у коментарi до свого перекладу саги росiйською зазначаг: "Традиционно прозвище Рагнара - loðbrók - переводилось как "Кожаные Штаны", но в данном переводе я решил взять более близкий к оригинальному смыслу вариант "Меховые Штаны". Встречается также вариант "Мохнатые штаны", но он представляется мне не слишком благозвучным". I справдi, з точки зору суто iсландсько¬ лексики це оптимальний варiант. Але. На захист свого вибору - "Шкiрянi Штани" - можу вказати на спорiдненiсть iсл. loð i низки германських слiв, якi перекладаються саме як "шкiра".
Отже:
- leðr (давньоiсландська);
- leather (англiйська);
- Leder (нiмецька);
- lær (норвезька; ще leder, але це може бути калька з нiмецько¬);
- läder (шведська; та сама форма в данськiй);
- leþro (така форма зустрiчагться в рунiчних написах);
- leþer (давньоанглiйська);
- lether (давньофризька);
- lethar (давньосаксонська)
- leder, leer (голландська);
- leder (середньонижньонiмецька; ще ledder, ladder);
- ledar (давньоверхньонiмецька);
- leder (середньоверхньонiмецька).
Всi цi форми утворюються вiд гiпотетично¬ прагермансько¬ *liþra-n i мають аналоги у кельтських мовах: iрландське lethar, вельське lledr i бретонське llezr. А вихiдною для всього цього розма¬ття г праiндогвропейська основа *letr iз тим же значенням - "шкiра".
Будучи цiлком свiдомим того, що апеляцi¬ до реконструйованих форм i значень у порiвняннi з конкретною семантичною позицiгю слова, зафiксованою в словниковiй статтi й пiдкрiпленою численними прикладами вжитку в текстах, виглядають не надто переконливо, я не наполягаю на вiрностi варiанту "Шкiрянi Штани" у порiвняннi з "Хутряними". Тим паче що на Пiвночi носили й тi, й iншi. Проте мушу зазначити: з огляду на походження сюжету саги, iснуг певна ймовiрнiсть, що в даному конкретному випадку loð могло i може вживатися в контекстi генетичного зв'язку цього слова з iншими германськими формами, зокрема й з давньоiсландським leðr. Докази спорiдненостi цих слiв ви можете самостiйно в етимологiчнiй базi германських мов, зведенiй С.Л. Нiколагвим.
Прiзвисько Рагнара походить вiд чудернацького вбрання, яке вiн собi замовив i одяг, iдучи на бiй зi змiгм у роздiлi 3. Я так собi гадаю, що воно було радше шкiряне, нiж хутряне, бо шкiра краще тримаг рiдину, нiж хутро, а ми пам'ятагмо, що отруйна гадюча кров йому геть не зашкодила. Втiм, це вже "матерiальна частина", а я ¬¬ знаю кепсько...
Наприкiнцi зазначу, що автор англiйського перекладу "Саги про Рагнара..." Крiс Ван Дайк узагалi не обтяжував себе iнтерпретацiгю цього прiзвиська. Лодброк собi й Лодброк!
1) "Сталка", "пасмо" - рiзновид iсландсько¬ прози, оповiдання (iсл. þáttr); окремий твiр або частина саги. Велика сага нiби прялася з таких фрагментiв, нiби з пасом прядива, або скручених сталок мотузки.
3) Про чисельнiсть навiть не питайте, вченi й досi не знають до пуття, як те можна порахувати; у всякому разi, може йтися про сотнi кораблiв i кiлька тисяч бiйцiв.
4) Годi (goði) - посада в Iсландi¬, наглядач за поганським храмом (а згодом за церквою) i прилеглими територiями; в принципi, жрець; бонд (bóndi) - представник заможного селянства, -азда хутору, скандинавський куркуль; адалiнг (aðalingr) - аристократ, шляхтич.
5) Хоч менi особисто i не вiдомо, що то за один i чим прославився.