Гайдученко Галина Викторовна
Сиджу та згадую-3-1: Географiя Мого Дитинства - Польща

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Юридические услуги. Круглосуточно
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Головне, що можна сказати про моє дитинство, це постiйнi переїзди, поїзди, перони, новi мiста, новi люди, новi враження. У цiй частинi я розповiдаю про Польський перiод мого життя.
   Головне, що можна сказати про моє дитинство, це постiйнi переїзди, поїзди, перони, новi мiста, новi люди, новi враження. У цiй частинi я розповiдаю про Польський перiод мого життя.
  СИДЖУ ТА ЗГАДУЮ
  Частина 3-1.
  ГЕОГРАФIЯ МОГО ДИТИНСТВА - ПОЛЬЩА.
  
  ПIД ВИБОРГОМ
   Мама з татом одружилися 30 грудня 1956, перед Новим 1957 роком. Великого весiлля не було, вони тодi були не на часi. На весiлля з татових родичiв приїхала лише його мама. Тато тодi служив пiд Виборгом у Котлах, а мама жила з батьками у Виборзi, куди тато приїжджав на вихiдний.
   Вихiдний тодi був лише один, у недiлю, п'ятиденний робочий тиждень з'явився значно пiзнiше. Папа працював технiком лiтака, а мама навчалася на другому курсi фiзмату у Виборзькому педiнститутi. До кiнця весни вона завагiтнiла. Її мама, Нiна Фiлiпiвна сказала, що треба робити аборт, бо з дитиною вона не зможе вчитися. Мама нiколи нi з ким не сперечалася, але все робила по-своєму. Тому, нiкому нiчого не сказавши, вона зiбрала невелику валiзку i поїхала до тата в Котли.
   Якщо подивитися на картi, то селищ пiд назвою Котли в Ленiнградськiй областi кiлька, але всi вони розташованi майже бiля самої Естонiї. Пiд Виборгом таких селищ немає. Але Котлами тодi називали вiйськовi лiсовi аеродроми з ангарами, поряд з якими стояли казарми для солдатiв, будинок для сiмей офiцерiв та офiцерський готель. Такi Котли нумерувалися: Котли-1, Котли-2 i так далi.
   Вiд Котлiв до найближчого села через лiс було п'ять кiлометрiв. Мама з татом зняли кiмнатку в одному з сiльських будинкiв. Кiмнатка була вiдокремлена вiд хазяйської тонкою перегородкою, через яку було все чути. З господаркою стосунки не склалися, i через деякий час вона сама знайшла їм кiмнату в iншому будинку. З новою господаркою, жiнкою близько сорока рокiв, стосунки встановилися нормальнi, вона видiлила їм справжню кiмнату, а не кут за перегородкою. Вiктор зранку йшов на аеродром, а Нелла електричкою їздила у Виборг, до iнституту.
   Все було добре, якби не їжа. У сiльському магазинi продавалися лише банки з макаронами в жирi (як тушонка), печиво та варення з пелюсток троянд. Цим мама i харчувалася. Та ще збирала у лiсi гриби - їх можна було i смажити, i варити, i сушити.
   Одного разу, вже на лiтнiх канiкулах, господиня будинку зi своєю подругою запросили Неллу вирушити по гриби на сусiднiй острiв. Гриби там завжди водилися, а плисти на човнi всього близько трьох кiлометрiв.
   Грибiв назбирали багато - i бiлих, i пiдосиковикiв. З повними кошиками посiдали в човен, жiнки сiли на весла, а Нелла, в якої вже почав трохи округлятися живiт, - на корму. Не пропливли й третини шляху, як зчинився раптовий шторм. Хвилi були величезнi, вони пiднiмали човен майже до неба, а потiм з бризками кидали у глибоку прiрву мiж водяними валами. Жiнки в панiцi почали метатися по човну i кричати. I тут двадцятирiчна тихенька дiвчина крикнула на сорокарiчних жiнок:
   - Припинiть репетувати! Сядьте. А то човен перекинете! Вiзьмiться за весла i гребiть! I - раз! I - два! I - раз! I - два!
   Пiдкорившись Неллi, жiнки почали гребти i човен вирiвнявся. Раптовий шторм застав зненацька ще кiлька рибальських човнiв, якi теж прямували до берега. Там їх уже помiтили та приготувалися зустрiчати. Люди заходили у воду по пояс, щоб допомогти витягнути човни на сушу. Жоден гриб не постраждав.
   Батько харчувався в офiцерськiй їдальнi. На початку осенi в офiцерськiй їдальнi перестали годувати по вихiдних, натомiсть стали видавати добовий пайок. Мамi його вистачало на тиждень.
  ***
   Наприкiнцi листопада всiм офiцерам iз сiм'ями стали видавати кiмнати у Будинку Офiцерських Сiмей (БОС). Всiм вистачило по кiмнатi, i лише двом молодим парам Цимбалюкiв та Iванових дiсталася одна кiмната на двох. Пiд однiєю стiнкою на пiдлозi постелили матраци для Цимбалюкiв, пiд iншою - для Iванових. Iванови так лаялися, що до них у кiмнату навiть прийшов замполiт, щоб їх заспокоїти.
   Вже тодi вiйськовими частинами ходили вербувальники для рiзних спецслужб. Наприклад, одного разу прийшли агiтувати у космонавти. Тато тодi вважав космос дуже далекою фантастикою, тому дивився на них, як на дивакiв. До того ж за станом здоров'я вiн не змiг би перенести перенавантаження.
   Ще їх агiтували у розвiдку. Один iз агiтаторiв дуже довго не вiдставав вiд тата, говорячи, що саме такий їм потрiбен, але тато вiдмовився. Натомiсть Iванов дуже хотiв стати шпигуном, але, як вiн не рвався туди, його не взяли.
   Мама, яка тодi була на восьмому мiсяцi вагiтностi, жити в умовах постiйних скандалiв Iванових на сусiднiх матрацах вiдмовилася. За кiлька днiв вона зiбралася i поїхала до батькiв у Виборг. Папi вона запропонувала перейти до офiцерського гуртожитку, але Iванов попросив його залишитися:
   - При тобi дружина менше кричатиме.
   I тато погодився. Та ненадовго. З першого грудня вiн узяв вiдпустку та приїхав до мами. А оскiльки незабаром народилася я, то вiн узяв ще одну вiдпустку за наступний рiк. Жили у квартирi Неллиних батькiв.
   Перейми у мами почалися ввечерi 9 сiчня 1958 року. Була сильна хуртовина i транспорт не ходив, добиратися до пологового будинку довелося пiшки. За п'ять хвилин дванадцятої ночi на свiт з'явилася я. Звiдки я знаю? На новорiчнiй листiвцi, яку ми з сестрою вже значно пiзнiше пiдписували батькам, був намальований годинник, стрiлки якого показували без п'яти хвилин дванадцяту. Тато подивився i сказав:
   - Це час, коли народилася Галочка.
   Якщо бiльшiсть дiтей народжуються лисими, то я народилася з чорним, як воронове крило, волоссям до плечей. Саме тому мене назвали Галкою, хоч очi у мене були блакитними. Не минуло й пiвроку, як волосся у мене посвiтлiшало, i все життя я була свiтленькою, поки, посивiвши, не стала фарбуватися в темнiший колiр.
   З перших днiв життя я показала своїм рiдним, що у новонароджених також є iнтелект. Мамi та татовi я давала постiйнi приводи до розвiнчання всього того, що вони знали i вчили з психологiї дiтей.
   Наприклад, на лекцiях з психологiї їм казали, що новонародженi не одразу бачать i чують. У пологовому будинку йшов ремонт, i я щоразу здригалась i повертала голову на гуркiт, коли десь там стукали чи щось гучно падало. Вдома з перших днiв я вирiшила, що всi повиннi займатися тiльки мною. Тому коли на мене не звертали уваги, я починала голосно плакати. I батькам, i бабусi з дiдусем доводилося постiйно носити мене на руках. Поки тато не придумав просту хитрiсть: вони з мамою, гучно тупаючи, йшли до дверей, вiдчиняли їх, потiм зачиняли i тихесенько, навшпиньки поверталися до кiмнати. Я переставала плакати. Навiщо даремно надриватися, якщо в кiмнатi нiкого немає? Але варто було їм ворухнутися, скрипнути стiльцем або зашурхотiти паперами... Своїми криками я пiднiмала весь будинок.
   Вже тодi я знала, що я Галочка. Це слово я пам'ятаю з пiвтора мiсяця, хоча все iнше приховано туманом. Моє лiжечко було завiшане простирадлом, щоб мене нiщо не дратувало, а поряд зi мною в лiжечку лежала гумова надувна кiшка - коричнево-бежева зi смужками на спинi та головi.
   Iнодi я на неї просто дивилася, iнодi, коли мене перевертали на животик, дотягувалася до неї ручкою i кусала то за хвiст, то за вухо, то за нiс, то за лапу - що потрапить до мого рота, поки ще беззубого. А ще я з нею розмовляла. Я не говорила "мяу", але в мене дуже схоже на котяче нявкання виходило "баум!".
   Слiв я ще не розумiла, натомiсть у пам'ятi збереглися iнтонацiї. Пам'ятаю, як мама з татом кричали одне на одного, про щось сперечаючись. Цi iнтонацiї були неприємнi, їх треба було припинити - i я заплакала. Мама вiдразу ж схопила мене на руки i сказала:
   - Галочка, .... .... .... - Я це зрозумiла, як "Хороша, заспокойся, все буде добре..." i пам'ятала це все життя. Завжди, i в школi, i в iнститутi, i в дорослому життi, коли мене щось дратувало, в головi одразу ж починав звучати мамин голос iз заспокiйливими iнтонацiями, зрозумiлим у якому було лише слово "Галочка".
   Ще я пам'ятаю свiй вiзок ЗIМ - схожа на округлу коробочку низька коляска жовтого кольору. По снiгу вона проїхати не могла, тому батьки змушенi були її постiйно переносити через кучугури на руках.
   Iнодi, щоб дати мамi можливiсть вiдпочити i поспати, тато брав мене, як згорток, пiд пахву i йшов гуляти. Якось його зупинив вiйськовий патруль:
   - Товаришу лейтенанте! З пакунками ходити не можна!
   - Це не пакунок, це моя донька.
   - Все одно не можна! На перший раз ми вас вiдпускаємо, але надалi цього не повинно бути!
   Бiльше тато мене сам надвiр не виносив.
   Я не давала спати нiкому. Тому бабуся з дiдусем зрадiли путiвцi до Ялти i, не чекаючи лiта, на початку весни поїхали у вiдпустку. Вєтта тим часом вже була студенткою фiзмату Харкiвського педiнституту i жила у гуртожитку в Харковi. Вся квартира залишилася у розпорядженнi молодої сiм'ї.
   Незабаром батьковi двi вiдпустки закiнчилися, i ми вже втрьох знову поїхали у Котли, знову в ту кiмнату на двi родини. I тут мама почула, що якийсь позастроковик виїжджає та звiльняє кiмнату. Не чекаючи наказу командира, не сподiваючись, що тато пiде просити цю кiмнату, вона самовiльно зайняла її разом зi мною. Вона сiла в кiмнатi просто на пiдлогу, а я спала у валiзi - там був мiй матрацик, подушечка, а пелюшки складенi на кришку. У кiмнату кiлька разiв заглядали старшi офiцери, але нiчого мамi не казали.
   Тато ночував в офiцерському гуртожитку, а наступного дня, бачачи, що маму з дитиною не виганяють, перенiс їхнi матраци до цiєї кiмнати.
   Прослуживши в Котлах два роки, тато зарекомендував себе дуже добрим технiком лiтака. Усi льотчики казали:
   - Якщо лiтак обслуговував Цимбалюк, то летiти на ньому безпечно.
   У деяких технiкiв траплялися аварiї, iнодi навiть зi смертельними випадками.
   Довго нам жити у Котлах пiд Виборгом не довелося. Лише за кiлька мiсяцiв тата перевели на службу до Польщi, i знову до Котлiв, тiльки вже Польських.
  ПОЛЬЩА
  Старгард - Виборг
   На картi Польщi немає жодного селища пiд назвою Котли. Думаю, що аеродром iз казармами та офiцерським гуртожитком на околицi Старгарда, як i в Радянському Союзi, тут також назвали Котлами.
   Тато потрапив не до морського, а до авiацiйного полку. Якось на стройовiй командир побачив його в морськiй формi i вигукнув:
   - Це що за чорна ворона?
   - Лейтенант Цимбалюк! - Вiдповiв тато. - Закiнчив вище вiйськове авiацiйно-морське училище! Там нам видали таку форму.
   - Тепер Ви в авiацiйному полку, форму треба змiнити!
   I тато змiнив чорну морську форму на синю авiацiйну.
   Вiдгулявши минулого року двi вiдпустки поспiль, цього року тато працював без вiдпустки, а мама взяла академ-вiдпустку в iнститутi, тому влiтку нi до яких бабусь ми не поїхали. Спочатку ми жили в Котлах бiля аеродрому, а потiм нам дали кiмнату у вiйськовому мiстечку на околицi Старгарда, у спiльнiй квартирi на три сiм'ї на першому поверсi двоповерхового будинку. Нашими сусiдами по кухнi були Нiконови - чоловiк, дружина та двоє хлопцiв старших за мене та ще одна сiм'я, прiзвища яких я не пам'ятаю.
   А через рiк, 4 квiтня 1959 року, народилася моя сестричка Маринка. У Старгардському вiйськовому шпиталi пологового будинку не було, найближчий радянський шпиталь iз пологовим будинком був у мiстi Щецинi, довелося везти маму туди. Декiлька днiв я залишалася пiд наглядом сусiдки. Того вечора, коли тато привiз маму додому, я була у Нiконових. А потiм прийшов тато i забрав мене до нашої кiмнати. У моєму лiжечку лежало якесь дiвчисько. Я чомусь одразу ж зрозумiла, що це не хлопчик, а дiвчинка, i вiдразу запитала:
   - А що це за дiвчинка?
   - Тихiше, розбудиш! - Напiвпошепки сказала мама, але було вже пiзно, дiвчинка прокинулася i розплакалася. - Тихiше, Мариночко, тихiше... - Почала заспокоювати її мама. Це були тi ж iнтонацiї, якi ранiше стосувалися лише мене.
   Так я дiзналася, що в мене тепер є сестричка i що її звати Марина. Я завжди чiтко всiм говорила, що я старша на рiк i три мiсяцi. Маринка була зовсiм не такою, як я: смаглява, з темненьким рiдким волоссячком, з карими очима, вона пiшла в батькiв рiд. Ми з мамою виглядали серед них, як бiлi ворони - золотаво-русявi, свiтлошкiрi, з блакитними очима.
  ***
   У тi часи дiтей випускали гуляти на двiр самих i лише зрiдка поглядали на них iз вiкна. Мама виносила коляску (колишню мою) з Маринкою на двiр, сама поверталася займатися домашнiми справами, а я гралася поряд у пiсочницi. Варто було комусь пiдiйти до коляски, я бiгла до неї i на все горло репетувала:
   - Моя! Моя!
   До лiта нам купили лiтнiй вiзок салатного кольору. Вiн був напiвсидячим та майже без бортiв. Iнодi нас садили в нього обох, iнодi - лише Маринку. Мама казала, що на другий вiзок не вистачає грошей. Менi було прикро, що в мене немає власної коляски, i я казала:
   - Ось виросту велика, пiду працювати, зароблю багато грошей i куплю собi коляску! А ти мене в нiй кататимеш. - Мама i тато смiялися.
   За кiлька мiсяцiв настало лiто, i ми поїхали у вiдпустку. З новим салатним вiзком на двох. Маминi батьки жили у Виборзi, а батькова мама - у Тернополi. Щоб нiкого не ображати, спочатку поїхали до Тернополя, а потiм, вже з бабусею Танею, до Виборга - i до батькiв, i на сесiю.
   Вокзали, поїзди, перони до цього часу вже стали для мене звичними, а от тата я iнодi плутала з iншими вiйськовими. Варто менi було побачити чоловiка в авiацiйнiй формi, як я кричала:
   - Тато! Тато! - I бiгла назустрiч.
   Погода у Виборзi влiтку 1959 року була нестабiльною. Було то по лiтньому тепло, коли можна було йти на пляж, то доводилося одягати пальто.
   Я разом з мамою возила коляску з Маринкою, а коли втомлювалася, мене могли посадити поряд iз нею. Своєї власної коляски менi дуже не вистачало.
   Маринка була ще зовсiм маленькою, а я вже розповiдала короткi вiршики, виступала, балувалася, намагалася привернути до себе якнайбiльше уваги. Якщо я чула десь музику, навiть знаходячись на руках у дорослих, одразу ж починала танцювати, пiднiмала ручки вгору i крутила ними, роблячи "лiхтарики".
   До Польщi ми всi поверталися через Тернопiль. Бабуся Таня, аргументуючи тим, що мамi буде важко з двома маленькими дiтьми, запропонувала на якийсь час залишити мене в неї, тим бiльше, що всього через пiвроку мамi доведеться їхати на зимову сесiю. Так мене залишили у Тернополi.
  Тернопiль
   Залишившись без мами та тата, я не дуже засмучувалася - навколо було безлiч людей, якi мене любили: i бабуся, i Шурка з Юркою, якi поки що жили з нею, i тiтка Галя зi своїм чоловiком дядьком Петром, i Тамара зi своєю родиною... До того ж, вже у цей час я винайшла таку усмiшку, вiд якої усi хотiли взяти мене на ручки. А я цим успiшно користувалася, навiть iз незнайомими людьми.
   Бабусi Танi було п'ятдесят чотири роки, вона продовжувала працювати директором школи, але невдовзi збиралася на пенсiю. Усi старшi дiти вже з нею не жили. Тамара працювала медсестрою в однiй з Тернопiльських лiкарень, була замiжня i мала сина Євгена, який був на шiсть рокiв старший за мене i саме збирався до першого класу. Микола та Костя закiнчили технiкуми та поїхали: Костя - в Душанбе, а Коля - на Алтай. Петя вже закiнчив технiкум, i збирався вступати до технiчного iнституту, мрiючи стати iнженером. Здається, саме тодi вiн уперше одружився, а дружину його звали майже як мою маму - Неля. Вiн перейшов жити до неї - до сусiднього будинку на тiй же вулицi, що й бабуся. Надя навчалася у сiльськогосподарському iнститутi i жила у гуртожитку. З бабусею в цей час жили двоє молодших дiтей: дев'ятнадцятирiчний Шура, який уже навчався в технiкумi, та сiмнадцятирiчний Юра, який перейшов до десятого класу.
   Жили вони в єдиному двоповерховому будинку на всю одноповерхову вулицю Соломiї Крушельницької на другому поверсi. Вiд будинку пiсля вiйни залишилася лише частина, решта була зруйнована бомбардуванням, тому одну стiну просто заклали цеглою. У будинку було кiлька квартир - двi на першому поверсi, три на другому та одна у пiдвалi. У пiдвалi жили двi бабусi-сестри з онуком Ромкою, який був на один рiк старший за мене. Моя бабуся чомусь ставилася до них зневажливо.
   Бабусина квартира складалася з квадратного передпокою приблизно метр вiсiмдесят на метр вiсiмдесят, лiворуч - комора (1,8 х 2,5), прямо - прохiдна кухня (3,5 х 4,5) з одним вiкном, а праворуч - кiмната з паркетною пiдлогою (3,5 х 4,5) та двома вiкнами. У кухнi була велика плита, а в кiмнатi - висока пiч до стелi, обкладена кахлями, яку називали груба. У сараї на дворi зберiгалося вугiлля, яким цi печi палили.
   Дерев'яний туалет був на дворi, по воду треба було ходити до колонки мостом через канаву, що протiкала вулицею у бiк парку. У цю канаву всi мешканцi вулицi зливали помиї, а за смiттям приїжджала машина, водiй якої гучно дзвонив у дзвiн, щоб усi чули.
   Школа No4, в якiй працювала бабуся, була недалеко. Треба було пройти вулицею Соломiї Крушельницької всього повз три-чотири будинки до перехрестя, перейти канаву кам'яним мостом, пiднятися вулицею, що круто йшла вгору, до наступного перехрестя - i праворуч знаходилася школа. Пам'ятаю, вона була жовто-бiлого кольору.
   Трохи далi, якщо йти прямо, не звертаючи до школи, стояла висока кам'яна будiвля, а на даху - рекламне зображення автомобiля "Побєда", яке вечорами яскраво свiтилося. Ми з бабусею вирiшили, що то моя машина. Просто поки я ще маленька i не вмiю їздити, її, щоб нiхто не вкрав, поставили на дах. А коли я виросту, її знiмуть i вiддадуть менi.
   Ще трохи далi знаходилася Театральна площа та театр iз чудовими гранiтними кулями бiля входу. Менi дуже подобалося, щоб мене садили на одну з цих куль.
   Вiд Театральної площi до унiвермагу прямою лiнiєю простягалася алея з клумбами та прямокутними довгими фонтанами. Бiля другого фонтану рiс височенний кактус. Казали, що цьому кактусу 100 рокiв. Ми часто гуляли цiєю алеєю, де бабуся сидiла на лавцi, а я бiгала довкола, перегиналася через бордюр фонтану, опускаючи ручку у воду, розглядала квiти.
   Через те, що бабуся працювала останнiй рiк перед пенсiєю, я тодi "ходила по руках". Влiтку за мною доглядала вона, потiм - її сини Шура та Юра, iнодi бабусина сестра тiтка Галя або її дочка Раїса - Райка, студентка iнституту. Зрiдка мене брала до себе старша батькова сестра тiтка Тамара, а на деякий час мене навiть здали в цiлодобовi ясла.
   Шура i Юра, вже цiлком дорослi хлопцi, без бабусi часто бешкетували. Наприклад, одного разу, коли я чiплялася до них, щоб вони пограли зi мною, а їм треба було робити уроки, вони посадили мене на шафу. Юра був пiд два метри на зрiст, i йому нiчого не варто було дiстати навiть до стелi.. Шура, хоч i був старшим, але зростом був значно меншим, тому не бачив, що знаходиться на шафi. А я, сидячи там, чудово все роздивилася i зрозумiла, як можна змусити їх зняти мене звiдти.
   - Знiмiть мене! - Зажадала я.
   - Не знiмемо! - Вiдповiв Шура.
   - Я розповiм бабусi.
   - Вона тобi не повiрить.
   - Тодi я розiб'ю лампочку! - Я взяла в руки лампочку, що лежала на шафi, i приготувалася кинути її на пiдлогу.
   - Поклади на мiсце! - Закричав Шура, адже лампочка коштувала грошей, а тодi треба було на всьому заощаджувати. - Бабуся тебе покарає!
   - Не покарає. Вона покарає вас.
   - Чому? - Здивувався Юрко.
   - Тому що я маленька, на шафу сама залiзти не можу, отже, i лампочку дiстати не можу. А якщо лампочка розiб'ється, отже, виннi ви! А тут ще кiлька лампочок! - I я взяла до рук ще одну лампочку.
   - Знiмай її! - Сказав Юрковi Шура, бо й справдi нам дiстанеться...
   Мене зняли i бiльше нiколи на шафу не саджали. Ось що значить сила iнтелекту! Я вже могла думати, оцiнювати ситуацiю, робити прогнози та висновки, а менi тодi ще не було двох рокiв.
   Ще пам'ятаю, як високий Юрко, подавав мене Шурi у вiкно пiд'їзду прямо з ґанку. Вiкно було над входом на висотi, бiльше двох метрiв. Юрко пiднiмав мене над головою i всовував у нього, а Шура зi сходового майданчика тягнув мене за руки. Це було просто весело.
   Якось мене взяла до себе тiтка Тамара. Вони з чоловiком та сином жили в одноповерховому будиночку на околицi Тернополя.
   Будиночок складався з коридору-передпокою, невеликої прохiдної кiмнати, яка одночасно служила i кухнею, та спальнi, в якiй мiстилося лише одне лiжко. Де в цей час перебував їхнiй син Женя, я не знаю, може був у батькiв свого тата. Як звали Тамариного чоловiка, я не пам'ятаю, бо до наступного приїзду до Тернополя вони вже розлучилися. Мене поклали спати в кухнi-кiмнатi, але вранцi я пробралася до "спальнi" i лягла на лiжко мiж ними. Вони смiялися, i це менi дуже сподобалося. Чоловiк тiтки Тамари закинув руки за голову - я зробила так само. Вiн пiдняв одну руку догори - я теж.
   - Дивись, вона все повторює! - Веселився вiн i експериментував далi.
   Тiтка Тамара теж почала так пробувати i смiятися. Менi подобалося, що їм це здається кумедним, тому я продовжувала повторювати всi їхнi рухи.
  ***
   Коли я потрапила в ясла, я вирiшила, що мене i тут усi мають любити. Свiтленькi кучерики, величезнi блакитнi очi пiд чорними бровами, а найголовнiше - чарiвна усмiшка, нiколи нiкого не залишали байдужими i всi завжди хотiли взяти мене на руки, навiть виховательки i нянечки, якi бачили багато дiтей, не могли встояти. Тим бiльше що я єдина з усiх дiтей вмiла розмовляти.
   Пам'ятаю, як одного разу пiсля тихої години, один хлопчик пiдвiвся у своєму лiжечку з перилами i напiсяв iз нього просто на пiдлогу. Але ж вiн був вищий за мене майже на голову! Я знала, що так робити дуже соромно i сказала йому:
   - Аяяй! Не можна! Пiсяти треба на горщик!
   Ще пам'ятаю, як я намовила всiх дiтей нашої групи повернутись спинами до величезних дверей, що вели до їдальнi, i стукати в неї ногами. Гуркiт стояв чудовий! Вибiгли вихователька та нянечка та почали лаяти дiтей:
   - Як вам не соромно! Ось подивiться, яка Галочка чемна, стоїть осторонь i не стукає! А ви!.. - I мене взяли на руки. Якби дiти були трохи старшi, менi б це просто так не зiйшло, але ж вони говорити ще не вмiли! А я вже розмовляла майже як доросла.
   Незважаючи на директорський клопiт, бабуся часто вишивала чи в'язала, а одяг за звичкою шила вручну. Так, наприклад, до Нового 1960 вона пошила менi чудовий новорiчний костюм "Осiнь". Це були темнi, схожi на турецькi, шаровари, короткий турецький жилет iз заокругленими полами та кругла плоска шапочка, до якої була пришита прозора накидка вiд подушки, схожа на фату. I все це - i шаровари, i жилет, i шапочка з фатою були густо всiянi жовтими, помаранчевими та червоними листочками, вирiзаними з паперу та пришитими до тканини.
   Такого чудового костюма в яслах бiльше нiхто не мав. I вихователi з нянями, i дiти, i їхнi батьки були у захватi. Менi дуже сподобалося бути не такою, як всi, вiдрiзнятися вiд iнших навiть одягом.
  ***
   У той час, ще до двох рокiв, бабуся навчила мене носити носову хустку за рукавом i ретельно стежити за своїм зовнiшнiм виглядом. Серед сопливих та замурзаних дiтей я, маленька, бiленька, кучерявенька, була завжди чистенькою та акуратненькою, вмiючи непомiтно дiстати хустинку з-за рукава i витерти мокрий нiс чи рот пiсля їжi.
   Коли бабуся вела мене за руку вулицею, ми з нею розмовляли. Зазвичай ми кудись йшли у справах, або мене вiдводили на вихiднi до тiтки Галi, або на кiлька днiв до тiтки Тамари або... У транспортi ми не їздили, скрiзь ходили пiшки. Бабуся навчила мене бути витривалою i на руки не проситись. Пiд час таких прогулянок, крiм розмов про навколишнє, у нас була жартiвлива гра. Бабуся, тримаючи мене за руку, засовувала свiй мiзинець пiд рукав мого пальта. Це було дуже лоскiтно, я смiялася i казала:
   - Забери!
   - Не можу, - Вiдповiдала бабуся. - Вiн там застряг.
   - Ось! - Iншою рукою я витягала її палець зi свого рукава. - Не вiдпускай його.
   Але палець знову опинявся у моєму рукавi. I знову:
   - Забери!
   - Не можу. Вiн застряг.
   - Ось! - I так багато разiв.
   Я чудово знала, що бабуся зi мною бавиться, що сам палець у рукав не залiзе i там не застрягне. Ми з бабусею смiялися i дорога ставала набагато коротшою. Ще була гра "Ой! Бона, бона, бона!"
   Я була дуже вразливою, могла уявити собi бiль мурахи, на яку випадково наступила. Так само я могла уявити, як боляче клаптику тканини, що валяється на пiдлозi, якщо на нього наступити, як боляче моїй або чиїйсь тiнi, якщо стати на неї. Слово "боляче" (больно) я тодi ще повнiстю не вимовляла, у мене виходило "бона". I ось, наступаючи пiд час прогулянки на бабусину тiнь, я скрикувала:
   - Ой, бона, бона, бона!
   Бабуся намагалася вивести свою тiнь з-пiд моїх нiг:
   - Все, не боляче!
   Я знову наганяла її i, наступаючи, казала:
   - Ой, бона, бона, бона! - I так багато разiв.
  ***
   А ще я пам'ятаю дiдуся Сергiя - бабусиного батька, мого прадiдуся, якого пiсля переїзду з Полонного Хмельницької областi до Тернополя тiтка Галя взяла з собою.
   Йти до тiтки Галi треба було вулицею Крушельницької до самого парку Шевченка, пройтися центральною алеєю, вздовж якої були дитячi майданчики з рiзними гiрками, гойдалками, пiсочницями, драбинками. Ще там стояла величезна й височенна клiтка з павичами, яких випускали погуляти. Вони ходили по дорiжках i iнодi злiтали високо на дерева. Звiдти, з дерев вони голосно кричали: "А-а-а!!! А-а-а!!!" Потiм треба було пройти вздовж берега Тернопiльського озера та пiднятися на гору. На горi треба було пройти через двори нових п'ятиповерхiвок до будинку тiтки Галi. Вони з чоловiком жили в новому п'ятиповерховому будинку по вулицi Ленiна. Двокiмнатна хрущовка на тi часи була просто царськими хоромами, хоча складалася з малесенької кухонки, на якiй i однiй людинi було тiсно, поєднаного санвузла, цiлком пристойної прохiдної кiмнати i маленької кiмнатки, шириною не бiльше двох метрiв. У тiй кiмнатцi мiстилося вузьке лiжко з проходом близько метра до стiни з вiкном. У торцi кiмнати - шафа, поруч iз лiжком - тумбочка.
   Дочка тiтки Галi та дядька Петра Рая на той час уже вступила до iнституту i жила в студентському гуртожитку, а в кiмнатцi жив дiдусь Сергiй. Цього дiдуся я чудово пам'ятаю. Менi вже було два роки, i я часто бувала в квартирi у тiтки Галi. У мене там була навiть своя улюблена подушечка - на чорному тлi гладдю тiтка Галя вишила величезний червоний мак, за ним - менший мак i бутон.
   Тiтка Галя працювала друкаркою, дядько Петя - водiєм швидкої допомоги, тому вони iнодi залишали нас iз дiдусем одних. Вiн був дуже старий i майже не ходив. Цiлими днями вiн лежав на лiжку в маленькiй кiмнатi, встаючи тiльки щоб поїсти i сходити до туалету. Менi вiн запам'ятався як дуже високий i худий, трохи сутулий, з човгаючими ногами.
   - Це моя подушечка! - Заявила я, побачивши, що дiдусь пiдклав її собi пiд голову.
   - Правда? Вона така гарна i на нiй так зручно лежати.
   - Гаразд, я тобi її подарую! - Виявила дворiчна я милосердя. - А чому ти весь час лежиш?
   - Я такий старий, що зовсiм розучився ходити. Забув, як це робити.
   - Вставай, я тебе навчу! - Рiшуче потягла я його за руку.
   Дiдусь пiдвiвся i, тримаючись за стiни та меблi, уважно дивився на мене.
   - Ось так пiднiмаєш одну нiжку i ставиш її трохи попереду! - Пояснювала i показувала я. - Потiм пiдiймаєш iншу i ставиш...
   Дiдусь, вдаючи, що це для нього зовсiм нове заняття, старанно виконував мої вказiвки i таким чином дiйшов до кухнi. Там вiн попив води i вирушив назад, знову ж таки пiд моїм керiвництвом. Дiдусь був дуже високий, я ледве дотяглася ручкою до його пальця i вхопилася за нього - цього разу я вела його за руку.
  ***
   Пiсля зимової сесiї тато мене не забрав. Вiн приїхав, я показала йому свої iграшки, похвалилася своїм костюмчиком Осенi, вiн сфотографував мене в цьому костюмчику, поставивши на бабусине лiжко. Але бабуся мене не вiддала, а сперечатися з нею тато не вмiв. Так i поїхав у Виборг до мами та Маринки сам.
   Коли почалася лiтня сесiя, Райка, донька тiтки Галi, почала тягати мене з собою на iспити. Таким чином вона сподiвалася отримати кращi оцiнки. Пам'ятаю, як ми пiднiмалися широкими мармуровими сходами, Райка послизнулася i впала, до кровi розбивши колiно.
   А одного разу ми поїхали до лiсу за грибами. У дядькову "швидку допомогу" посiдали бабуся Таня та її сестра тiтка Галя, Тамара, Шура та я. У лiсi всi розбрелися в пошуках грибiв, а Шурi наказали доглядати за мною. Я гриби не шукала, я просто гуляла лiсом, а Шура на деякому вiддаленнi, збираючи гриби, йшов за мною.
   - Галю! - Покликав мене Шура.
   Я зупинилася пiд величезним деревом. Шура бiг до мене, на бiгу горлаючи i кидаючи в дерево камiнням та палицями. Я звикла до його хулiганських витiвок i спокiйно чекала, чим це закiнчиться.
   - Рись! Рись на деревi! - Кричав Шура.
   Звiдусiль до нас почали наближатися iншi. Шура схопив мене на руки i вiдбiг убiк.
   - Он там! Дивiться! Вона хотiла стрибнути на Галку! -Пригортаючи мене до себе, кричав Шура.
   Я подивилась на дерево. На товстiй гiлцi стояла велика плямиста кiшка. Сердито махаючи хвостом на Шурини крики i людей, що з'явилися, кiшка розвернулась i перейшла гiлкою на iнше дерево, а потiм зникла з поля зору.
   - Кiшка. - Сказала я.
   - Нi, не кiшка. - Заперечив, опускаючи мене на землю, Шура. - Це рись. Вона бiльше, нiж кiшка i в неї китицi на вухах. Вона могла напасти на тебе i з'їсти.
   Так я i запам"ятала, що рись - це дика кiшка з китицями на вухах.
   Бiльше Шурi мене не довiрили, бабуся взяла мене за руку i так ми з нею й ходили далi. Та й iншi розходитися лiсом бiльше не стали, так i збирали гриби всiм гуртом.
  Викрадення дитини.
   Якщо поєднувати велику закордонну вiдпустку та сесiю, то можна вiдпочивати до трьох мiсяцiв. Так вийшло, що мама з Маринкою поїхала у вiдпустку ранiше за тата, ще навеснi, i заїхала за мною до Тернополя, збираючись забрати i мене. До лiта вони прожили разом зi мною у бабусi Танi, чекаючи таткової вiдпустки. Ми всi гуляли мiстом i фотографувалися.
   У тi часи, коли всюди велося будiвництво, серед iграшок у моду увiйшли тачки. Тачки були майже такими ж, як на будiвництвi, лише маленькi - з одним колесом та двома ручками, тримаючись за якi можна було цi тачки штовхати перед собою. Нам iз Маринкою купили двi однаковi тачки зеленого кольору. Тепер, граючи в пiсочницi, ми совочками навантажували тачки пiском, везли їх довкола пiсочницi, а потiм перекидали, висипаючи з них пiсок - як справжнi будiвельники.
  ***
   Коли приїхав тато, щоб забрати нас у Виборг, мене знову не вiддали. Бабуся сказала:
   - Вам i з однiєю дитиною клопоту буде багато, тож за Маринкою комусь доведеться доглядати, то нехай уже доглядають за однiєю, а не за двома. Тим бiльше, що Галка вже тут звикла i нема чого її смикати туди-сюди.
   I вони поїхали без мене.
   У Виборзi й справдi клопоту виявилося дуже багато. Мамин педiнститут переводили до Пскова. Треба було або переоформляти документи туди, або переходити до Ленiнградського. Мама обрала Ленiнград - адже це недалеко вiд Виборга, тож можна буде жити у батькiв. Поки мама бiгала у своїх справах, тато, щоб не марнувати часу, теж вирiшив поступати. Практично без пiдготовки, спираючись на свої широкi знання, вiн вiльно вступив на заочне вiддiлення фiлософського факультету Ленiнградського унiверситету. Таким чином, вiн на п'ять рокiв забезпечував собi законнi вiдпустки влiтку та додатковi вiдпустки на сесiї. Вєтта на той час також була студенткою фiзико-математичного факультету Харкiвського педiнституту i приїхала у Виборг на канiкули.
   Поки батьки були зайнятi, з Маринкою бавилися бабуся i дiдусь, а Вєттка iнодi брала її з собою на побачення.
   Маринцi було майже пiвтора роки, але вже тодi вона примудрялася втекти. Наприклад, везуть її в колясцi парком, розмовляють мiж собою, дивляться - а Маринки немає. Озираються, а вона, виявляється, виповзла з коляски i стоїть посеред дорiжки. (Нагадаю, коляски тодi були дуже низькими, колеса маленькими, дно було бiля самої землi).
  ***
   Коли з бiганиною по iнститутах закiнчили, настало справжнє лiто. Усi ходили на пляж Фiнської затоки, купалися та засмагали. I все це без мене, наче у них була лише одна дитина...
   А я в цей час гуляла з бабусею та її родичами у Тернополi.
   Мама сильно картала себе за те, що вже рiк я живу окремо вiд них. Тому, коли зiбралися їхати до Польщi, мама розробила план мого викрадення у бабусi Танi.
   Мама з Маринкою з Виборга поїхала прямо до Бреста, а тато - до Тернополя. Мама сказала йому:
   - Ти не питай, просто збери її речi, i одразу ж на поїзд.
   Тато так i вчинив. Заскочив у квартиру, сказав, що дуже поспiшає, що немає часу, поскидав у маленьку валiзку дещо з моїх речей, причому питав про них не в бабусi, а в мене, i ми побiгли сходами. Бабуся розгубилася i не змогла нас зупинити.
   Був уже вечiр. Ми дiйшли до площi перед тернопiльським вокзалом. Тодi посеред неї був великий фонтан. I в цьому фонтанi хлюпався якийсь п'яний.
   - Неподобство! - Сказав тато. - У фонтанах не можна купатися. Дядько поганий, п'яний.
   Мене так вразило це видовище, що потiм, приїхавши до Бреста, я захлинаючись розповiла про це мамi:
   - Дядько поганий! Дядько п'яний! Вiн купався у фонтанi! У фонтанi купатися не можна!
   А бабуся сама не залишилася. По-перше, на той час народився син Петя у татової молодшої сестри Надi, а по-друге, вийшовши на пенсiю, бабуся довго на одному мiсцi не сидiла. Часто могла зовсiм несподiвано зiрватися з мiсця i поїхати в будь-який куточок Радянського Союзу, по усiх просторах якого були розкиданi її дiти зi своїми сiм'ями. Вона багато разiв їздила в Душанбе до Колi, на Алтай до Костi, у Ригу до Юри i куди завгодно до нас - то у Виборг, то в Iвано-Франкiвськ, то до Сибiру, то у Сочi, то до Сiмферополя...
   Тамара, Надя, Петя та Шура весь час жили в Тернополi, неподалiк вiд неї. Лише за кiлька рокiв до її смертi Тамара переїхала до Запорiжжя, а Петя вже пiсля її смертi - до Надима, а потiм до Ленiнградської областi.
  Знову Старгард.
   Старгард знаходиться за тридцять шiсть кiлометрiв вiд Щецина, а радянськi вiйськовi частини завжди розташовувалися на околицях польських мiст. Так i наша вiйськова частина була на околицi Старгарда. Щоб потрапити до мiста, треба було їхати автобусом чи вантажною машиною з прибитими лавами.
   I ось я повернулася до нашої кiмнати. Менi вже було два з половиною роки, Маринцi - трохи менше пiвтора. Все було знайомим, нiби я й не виїжджала. Я дуже добре пам"ятаю наг пiд"їзд зi сходами на другий поверх. Мама випускала нас гуляти, а сама залишалася займатися хатнiми справами.
   Маринка вже ходила, але трималася на ногах не зовсiм упевнено. Виходячи на вулицю, я могла стати в дверях i штовхнути її животом. Маринка падала, але майже нiколи не плакала. Розмовляла вона ще погано, своє iм'я вимовити не могла, тому ми всi називали її Мiська. (Марiшка - Маїська - Мiська). Коли вона робила щось хороше, завжди питала:
   - Мiська умпа? (Марiшка розумниця?)
   А ми всi пiдтверджували:
   - Мiська умпа!
  ***
   Тато з дитинства мрiяв про власний велосипед. I ось тут, у Польщi, йому випала можливiсть його купити. Тепер тато скрiзь їздив велосипедом - i по гарнiзону, i на аеродром, i в лiс, i в Старгард. Для того, щоб нам не давила рама, коли вiн нас катав, вiн прив"язав до неї вишиту подушечку. Всi дiти у дворi знали, що на велосипедi їздить наш тато i, коли бачили його, кричали:
  - Ваш тато на велосипедi!
   I ми бiгли йому назустрiч. Iнодi вiн нас катав у дворi, мiг покатати й когось iншого.
   Восени тато, приходячи з аеродрому, розповiдав, що вночi аеродромом бiгають зайцi. Їх так багато, що вони навiть заважають зльоту лiтакiв. Їх намагалися вiдстрiлювати, та це
  не допомагало.
   А одного разу тато принiс iз чергування зайця додому.
   - Я чергував, оглядав лiтак, а зайцi довкола так i гасають! - Розповiдав тато. - Тодi я скочив на велосипед i помчав за зайцем. Вiн лiворуч - i я лiворуч, вiн праворуч - i я праворуч! А потiм я набрав таку швидкiсть, що аж вiтер свистiв у вухах, їду поруч iз зайцем на такiй же, як вiн, швидкостi, нахилився i, як джигiт, схопив зайця за вуха! На здобич! - Вручив вiн мамi вже мертвого зайця.
   Мама цього зайця засмажила i ми всi його з'їли.
  ***
   Тепер тато був не лише технiком лiтака, а й студентом-заочником Ленiнградського унiверситету, який вивчає фiлософiю - одну з головних наук соцiалiстичного суспiльства. Доводилося конспектувати та вивчати дуже багато робiт Ленiна. I тут стала в нагодi ще одна наша спадкова особливiсть - чудова пам'ять: один раз щось прочитавши, тато мiг i через кiлька рокiв процитувати це. У будь-який момент, тато мiг дiстати з пам'ятi i процитувати потрiбний вислiв з будь-якого приводу. Причому на спiр називав полку в бiблiотецi, номер тому i сторiнку. Командування це помiтило. Як iз такими знаннями робiт Ленiна пропадати на аеродромi? Старшого лейтенанта Вiктора Цимбалюка призначили комсоргом та перевели на капiтанську посаду - начальником клубу авiа гарнiзону.
   Мама вчилася, коли ми спали, а як вчився тато, я пам'ятаю, бо поки мама готувала, прибирала, прала, вiн нам читав. Читав i iсторiю фiлософiї, i iсторiю, i роботи Ленiна, i мiфи Стародавньої Грецiї.
   - Їм це не цiкаво! - Казала мама. - Краще розкажи якусь казку!
   - Цiкаво! - За обох вiдповiдала я. - Читай далi! - I тато читав.
   Iнодi вiн розповiдав i казки. Пам'ятаю казки про Кирила-
  Кожум'яка, про Котигорошка, про Данко... До речi, iсторiю я тодi сприймала за своєю шкалою. Все, що було "до вiйни" - це були давнi часи, а те, що "до революцiї" - взагалi доiсторичнi, коли люди ходили голi або в шкурах i з палицями. У моєму уявленнi Данко вже був схожий на цiлком нормальну людину, але ще в пов'язцi на стегнах. I вiв вiн зарослих шерстю, довговолосих, голих людей через темний безлистий лiс, коли на Землi ще не було нiчого, крiм лiсiв та болiт.
   Усi герої Стародавньої Грецiї здавалися менi просто казковими героями, особливо Медуза Горгона, Цербер, Мiнотавр та iншi. Трохи пiзнiше я вже знала й iмена всiх давньогрецьких фiлософiв, яких тато запам'ятовував за мнемофразами (Мнемофраза - це коротке речення, що запам'ятовується, або фраза, яка допомагає запам'ятати послiдовнiсть, правило або iнформацiю за допомогою асоцiацiй. Фалес основою всього вважав воду, а Демокрiт - вогонь): "Фалес у воду залiз", "Демокрiт у вогнi горить" тощо.
   Маринка ще була маленька, тому частiше була вдома з мамою, а я вже велика i самостiйна, тому гуляла сама. Якось у дворi на пеньку я знайшла якiсь фiолетово-сiрi гриби. Мама дуже добре зналася на грибах i часто готувала щось з них, тому я зiрвала їх i з'їла. Коли я прийшла додому, мама вже саджала Маринку обiдати.
   - А я вже наїлася. - Заявила я. - Я знайшла гриби.
   Мама перелякалася:
   - Якi гриби?
   - Маленькi, сiренькi з фiолетовим, вони росли на пеньку.
   Мама була нажахана. Сусiдка по квартирi - Нiконова вiдразу вирiшила напувати мене какао - мама саме зварила велику каструлю какао, i це було перше, що трапилося пiд руку.
   Ми з Маринкою дуже любили какао, але випити кiлька лiтрiв, щоб викликати блювоту!... Та ще Нiконова засовувала менi далеко в горло пальцi, поки з мене не вийшло все, що тiльки могло. Тодi я не отруїлася. А вже всього кiлька рокiв тому я бачила, як такi ж гриби у нашому спальному мiкрорайонi Половки у Полтавi збирала якась жiнка. Вона сказала, що цi гриби i смажить, i варить, i маринує, i сушить.
  ***
   Взимку 1961 року, коли менi було майже три роки, мене вперше повели на новорiчний ранок. Я вивчила вiрш українською мовою:
   У лiсi, ой у темному, де бродить хитрий лис,
   Росла собi ялиночка, i зайчик з нею рiс... I так далi.
   Взагалi, у тi часи я не розрiзняла росiйську, українську та польську мови, всi вони для мене були однiєю людською мовою, я переходила непомiтно навiть для самої себе з одної на iншу, залежно вiд того, якою з них зi мною розмовляли. Шурка та Юрка казали, що я розмовляю росiйсько-польсько-украйонською.
   А ще у Старгардi у тата з"явився гарний фотоапарат та всi приналежностi для фотографiї. Коли вiн проявляв плiвку i друкував фотографiї, вiн викручував звичайну лампочку у ваннiй i встромляв у патрон червону, встановлював поперек ванни широку дошку, а на неї - ванночки з реактивами та зачинявся. Нам заходити до нього заборонялося. Лише якщо вiн нас запрошував, ми могли зайти до таємничого червоного примiщення i побачити, як на бiлому паперi, покладеному у ванночку, поступово проявляється зображення. Мокрi фотографiї тато дiставав i розвiшував на мотузцi, прикрiплюючи їх прищепками.
   У липнi тато готував у клубi заходи з приводу восьмої рiчницi початку Кубинської революцiї (Кубинська революцiя - почалася 26 липня 1953 року, а закiнчилася 1 сiчня 1959 року). Були i лекцiя, i виступи командування, i концерт.
   Пiсля концерту ми пiшли додому. Вiд клубу до Будинкiв Офiцерських Сiмей - БОСiв - вела дорога через майже пустинну мiсцевiсть. Тодi вона менi здавалася дуже довгою. Ми з Маринкою, тримаючись за ручки, йшли попереду, а мама з татом - за нами. Тато дiлився враженнями про заходи та висловлював свої мiркування. На все життя менi запам'яталася одна фраза:
   - Уявляєш, подiї на Кубi - це вже iсторiя. Здається, це сталося нещодавно, вже Галка була i майже Маринка, а вже iсторiя! Ми живемо в iсторичну епоху. Ми творимо iсторiю.
   Чому менi це тодi запам'яталося? Не знаю. Але все своє
  життя я при численних переїздах дивилася на подiї нiби збоку: що нового сталося в цьому мiстi для мене i для iсторiї?
  ***
   А у Радянському Союзi теж робилася iсторiя. По-перше, вiдбулася грошова реформа. Старi грошi просто подiлили на десять: було сто карбованцiв, стало десять. Але при цьому жити стало дорожче. Те, що ранiше можна було купити за 10 копiйок, тепер за одну копiйку купити було неможна. Одну копiйку коштував стакан газованої води з автомату без сиропу або коробок сiрникiв. Мiнiмальна зарплатня становила близько 40 карбованцiв. Ще дуже довго люди у Радянському Союзi перераховували з нових грошей на старi та зi старих на новi. Коли казали про вартiсть чогось, то обов"язково уточнювали: "Старими чи новими?" Навiть у кiнофiльмi "Дiамантова рука" можна почути таке уточнення.
   А ще 1961 року звiльнили в запас 1 мiльйон офiцерiв. Пiд звiльнення потрапив i чоловiк маминої мами, наш дiдусь - пiдполковник Гапонов Вiталiй Семенович. У якостi компенсацiї їм дозволялося вибрати для подальшого проживання будь-яке мiсто Радянського Союзу, бабуся з дiдусем обрали Сочi.
   Влiтку 1961 року ми востаннє приїхали до них у Виборг. Пiсля нашого вiд'їзду до Польщi, бабуся та дiдусь поїхали у Сочi, Вєттка залишилася у Ленiнградi, у студентському гуртожитку свого iнституту.
   Одразу квартиру в Сочi бабуся i дiдусь не отримали, будинок, в якому вона мала бути, ще будувався. Молодим пенсiонерам довелося брати участь у безкоштовних будiвельно-прибиральних роботах. Проте вони отримали нову однокiмнатну квартиру на п'ятому поверсi п'ятиповерхiвки за адресою Вулиця Новоселiв, 5. У квартирi була маленька кухонка i сумiсний санвузол, проте була величезна (на наш погляд) лоджiя - 2 х 2 метри, в якiй мiстився диван i на нiч поряд з ним можна було поставити розкладачку - майже друга кiмната!
   З лоджiї було видно рiчку Сочi та залiзничний мiст через неї, яким до вокзалу їхали пасажирськi i товарнi потяги. Ми завжди рахували, скiльки вагонiв у потязi. У пасажирських було не бiльше нiж по 6-7 вагонiв, а у товарних - iнодi до сорока. Попереду обов"язково димив чорним димом паровоз.
   Колишнiй начальник кафедри фiзичної пiдготовки Вiталiй Семенович та тренер з гiмнастики Нiна Фiлiпiвна почали працювати в санаторiї "Родiна" iнструкторами з лiкувальної фiзкультури, отримавши у своє розпорядження спортивний зал у корпусi санаторiю та спортивний майданчик на свiжому повiтрi.
  ***
   Перед вiдпусткою Нiконова вмовила маму пiдстригтися.
   Мама поїхала до Старгарду, де в мiськiй перукарнi її пiдстриг лiтнiй поляк. Мамi дуже сподобалася зачiска, в дзеркалi, що злегка розпливалося, вона виглядала добре. Мама навiть не здогадалася забрати iз собою свою вiдрiзану косу. Але вдома, у нашому дзеркалi, все виявилося набагато гiршим. Прийшов тато, глянув на маму i, анi слова не сказавши, пiшов. Повернувся додому вiн уже пiзно ввечерi поголений наголо - таким був його знак протесту.
   Та ж Нiконова, знаючи про нашу скруту з грошима, пора-
  дила мамi продати полякам швейну машинку.
   - У тебе вiдразу з"являться грошi, а потiм, у Союзi купиш собi нову, там вони дешевшi, тож приїдеш з новою.
   Мама так i зробила, тож перед вiдпусткою тато вперше у життi купив справжнiй костюм - сiрий, вовняний, гарний.
   На сесiю тато та мама поїхали до Ленiнграда, виборзької квартири вже не було, тому ми жили в готелi. Iспити та консультацiї у батькiв були у рiзний час, але iнодi доводилося когось iз нас брати з собою. Так, наприклад, коли тато пiшов складати iспит з iсторiї фiлософiї, вiн узяв мене з собою. Його викладач, а потiм i керiвник дисертацiї професор Паригiн не встояв проти моєї усмiшки i взяв мене на руки. Так я й сидiла в нього на руках, доки тато вiдповiдав.
   А у вiльний час ми ходили на пляж. Цього року був останнiй раз, коли ми купалися у Балтiйському морi.
  ***
   Поверталися до Польщi ми, як завжди, через Тернопiль. Щоб побачитися з нами, прийшла до бабусi i Тамара iз сином Женею - вiн уже перейшов у третiй клас i був зовсiм дорослим.
   I мама, i Тамара обидвi цього року пiдстриглися. Бабуся, як тiльки їх побачила, одразу ж схопила обох за руки i, як маленьких дiвчат, повела до перукарнi. Мамi тодi було майже двадцять п'ять рокiв, а Тамарi - тридцять один, але не послухатися вони не могли.
   - Пiдберiть цим двом дурепам коси! - Прямо з порога звернулася вона до перукарок.
   Коси їм пiдiбрали, мамi - русяву, а Тамарi - чорну, як воронове крило. Це були не шиньйони, а саме коси з маленькою петелькою на верхньому кiнцi, щоб їх можна було вплiтати у своє волосся. Ми з Маринкою потiм потай вiд мами грали з її косою, намагаючись прикрiпити її шпилькою до свого волосся, зав'язаного у бантики.
   А своя коса у мами потiм знову виросла, волосся у неї ро-
  сло швидко i за п'ять-шiсть рокiв коса була вже до стегон.
   Щоб не псувати свiй костюм, тато вирiшив залишити його у бабусi, все одно в Польщi в цивiльному йому ходити було не можна, а наступного року вiн саме стане у нагодi.
   Забiгаючи наперед, скажу, що наступного року костюмом скористатися не довелося. Татiв брат Шурка, послiдовник стиляг (Стиляги - молодiжна субкультура в СРСР, яка мала за зразок переважно американський спосiб життя), знайшов цей костюм у бабусинiй шафi i, нiкому не сказавши анi слова, вкоротив його пiд себе i звузив штани, зробивши з них "дудочки".
  ***
   Моря в Старгардi не було, а лiто ще не закiнчилося, тому купатися ходили на озеро, до якого треба було йти пiшки 10 кiлометрiв вiд гарнiзону. Так багато ми пройти ще не могли i тато носив нас на плечах, одну на одному, а iншу - на iншому. Тато плавав, а ми сидiли на березi, iнодi хлюпаючись бiля самого берега. Тато довго вмовляв маму йти купатися, але вона боялася, казала, що може плавати тiльки, якщо за нею спостерiгати. Нарештi вона все-таки зважилася i пiшла плавати. Тато подивився, що вона пливе цiлком нормально, i вiдвернувся, маминi ноги вiдразу ж опустилися вниз, i вона почала тонути. Тато витяг її за волосся.
   З узбережжям того озера у мене пов'язанi спогади й про деякi цукерки. По-перше, барбарис. Це були не тi льодяники барбариски, якi є у нас. Тi барбариски були у невеликiй картоннiй коробочцi розмiром iз сигаретну. Вони були схожi на овальнi червонi ягiдки, розкусивши якi можна було насолодитися смачним фруктовим сиропом. Ще майже такими ж були кавовi цукерки - коричнева коробочка з намальованими кавовими зернами, в якiй були цукерки-драже, схожi на зерна кави. Якщо їх розкусити - витiкав кавовий сироп. Ще були цукерки в жерстяних коробках, на яких були намальованi дрiбнi блакитнi квiточки. Такi самi квiточки росли в травi на березi озера. Але найчастiше нам купували лизачки - плоскi льодяниковi кружечки на паличцi з рiзними смаками та рiзних кольорiв. У Радянському Союзi таких льодяникiв не було, були лише звичайнi пiвники на паличцi iз паленого цукру без будь-яких смакових додаткiв.
  ***
   Наш двiр утворювало кiлька двоповерхових будинкiв. Поки дiти гуляли, за ними доглядали двi-три чиїсь мами, а решта займалася домашнiми справами. Пам'ятаю, одне дiвчисько каталося на саморобнiй гойдалцi (двi мотузки, пiдвiшенi на турнiку, до яких була прив'язана дощечка) з кошеням на руках. Кошеня обкакалося прямо їй на сукню, а чиясь мама сказала, що з кошенятами кататися не можна. Я це теж запам'ятала на все життя, хоча потiм не раз переконувалась, що деякi коти дуже люблять кататися.
   Ми з Маринкою з дитинства не любили їсти, а для мами, яка пережила голод, нагодувати нас було дуже важливо. Що вона тiльки не робила: i вигадувала новi страви, щоб у нас була рiзноманiтна їжа, i пекла торти, щоб заохотити нас. Я страшенно не любила макарони по-флотськи, найголовнiшу страву тогочасних морякiв, до якої в училищi звик тато. Мене просто вивертало вiд них. А коли я виросла, виявилося, що макарони по-флотськи можуть бути дуже смачними, якщо в м'ясi для них немає жодних жилок та жиру. Мене вивертало саме вiд жилок, хоч вони й були перекрученi на м'ясорубцi. Але тодi я цього не могла зрозумiти i не могла пояснити мамi.
   А одного разу мама на тиждень потрапила до лiкарнi. Тато вирiшив нас перевиховати. Вiн зварив на снiданок гороховий суп. Ми сiли, поколупалися ложками в тарiлках, а тато не став нас умовляти, змушувати сидiти над тарiлками годину чи двi, а спокiйно встав i сказав:
   - Не хочете їсти - то й не треба. - Вiн вилив вмiст тарiлок в унiтаз. - Але майте на увазi, до обiду ви нiчого не отримаєте.
   - Ура! - Зрадiли ми i побiгли гуляти.
   Вже до обiду ми дуже зголоднiли. Сусiдка по кухнi Нiконова зазвичай давала нам бутерброди - коли з ковбасою, коли з олiєю, коли просто зi смальцем чи з цукром. Ми прийшли до сусiдки i сказали, що хочемо їсти. Але вона, на наш подив, нiчого нам не дала. Нiчим нас не почастувала й iнша сусiдка.
   Виявляється, тато попередив усiх сусiдiв, щоби нiчого нам не давали:
   - Їм женуть глисти. - Сказав вiн. - Лiкар прописав таблетки та строгу дiєту.
   I сусiди повiрили. Адже тодi глисти у дiтей були звичайною справою.
   А в обiд тато знову дав нам гороховий суп. Ми трохи поїли, але залишили по пiв тарiлки. Тато знову вилив залишки в унiтаз. Увечерi ми вже уплiтали цей суп за обидвi щоки. Так вiн i варив нам щодня гороховий суп.
   А потiм повернулася мама.
   - Мамо! Кинулися ми їй назустрiч. - Тато нас годував гороховим супом!
   - Зате вони все з'їдали! - Вiдказав тато.
   Мама знову почала готувати рiзнi делiкатеси, i ми знову перестали їсти. Аякже, якщо можна пiдiйти до будь-якої сусiдки i попросити щось перекусити. Так на перекусах ми й жили, а їсти за столом уже не хотiлося. Сидiти за столом з тарiлками не цiкаво, а ось гуляти з якимось бутербродом...
   Поки я гуляла та слухала, про що говорять старшi, Маринка подорожувала. Втiкши якось у Виборзi з коляски, вона, навчившись ходити, почала ходити, куди очi дивляться.
  Майже щодня її в гарнiзон приводили поляки i запитували:
   - Ваше дєтско?
   - Наше. - Вiдповiдали батьки. Розповiдали Маринцi, що з двору йти не можна, а за кiлька днiв її знову приводили поляки.
  ***
   У нас нiколи не було своїх меблiв, користувалися казенними, якi були в тих квартирах, куди нас поселяли. Так, у цiй спiльнiй квартирi в нашiй кiмнатi були два солдатськi лiжка - одне для мами з татом, а iнше для нас iз Маринкою, ящик замiсть шафи, стiл та чотири стiльцi. На спiльнiй кухнi у нас теж був окремий стiл.
   Наша кiмната виглядала так: солдатське лiжко, заслане китайським покривалом. Покривало було iз щiльного жовтого шовку з вишитими гладдю гiлочками з листочками та квiточками, на яких сидiли пташки. На стiнi - старенький гобелен, прикрашений в'язаними серветками. У кутку - великий фанерний ящик, у якому пiд час переїздiв перевозилися речi, а в iнший час встановлювалися полички для посуду та речей. Ящик завiшувався фiранкою замiсть дверей. Посерединi - стiл, за яким ми всi їли, мама та тато вчилися, ми з Маринкою малювали, а мама шила. Друге лiжко - для нас iз Маринкою, стояло по iншу стiнку. Мамина швейна машинка у футлярчику зазвичай стояла пiд лiжком, поруч iз валiзами. Ще була етажерка, зроблена з поставлених одна на одну солдатських тумбочок. Там знаходилися книги та пiдручники.
   Мама, яка вже мала двох доньок, виглядала як дiвчисько, тому завжди намагалася здаватися старшою. Для цього вона зi своєї коси робила високi "дорослi" зачiски i намагалася на фотографiях не посмiхатися, а бути серйозною.
   Тiльки коли ми залишалися самi, вона могла з нами побалуватись i посмiятися. Нам це дуже подобалося, але мама
  робила це дуже рiдко - треба було, на її думку, бути серйозною дорослою жiнкою.
   До кiнця зими 1962 року я дуже сильно перехворiла на кашлюк. Надривний кашель вивертав мене навиворiт. Сусiдка Нiконова стрибала i кривлялася передi мною, щоб якось вiдволiкти i щоб я перестала кашляти хоч на деякий час.
   Взагалi, цю Нiконову мама вважала поганою сусiдкою. Вона могла забрати собi маминi ложки або виделки, крала в обох сусiдок гас для керосинки, забрала нашу вишиту подушечку. Коли сусiдки дорiкали їй за крадiжку, вона божилася:
   - Нi, я нiчого не брала! Дiтьми присягаюся!
   Даремно вона це робила. Цi її клятви дiтьми нi до чого хорошого не призвели. Якось її хлопчики знайшли патрони, яких пiсля вiйни ще було багато розкидано i по полях, i по лiсах, i пiдiрвалися на них. Одному з них вибило око та вiдiрвало пальцi.
   Коли Нiконови виїжджали у вiдпустку, вона вiддавала ключi мамi. Мама тодi вiдчиняла її кiмнату i забирала всi свої речi. Нiконова не обурювалася, але потiм знову щось забирала собi.
   Газових плит у будинку не було, готували на керосинках. Гас iз аеродрому приносили тата. Нiконова теж могла сказати своєму чоловiковi, щоб вiн принiс гас, але навiщо, якщо у сусiдок вiн завжди є?
   До речi, прiзвище другої, доброї сусiдки, мама не пам'ятає, та й взагалi нiчого, пов'язаного з нею теж. А ось Нiконова... З вiдстанi в кiлька десятилiть стало видно, що не така вже вона була погана: i стрибала, кривляючись, намагаючись врятувати мене вiд кашлюку, i доглядала за нами, коли мами не було, i вiд отруєння грибами рятувала, i в евакуацiї намагалася допомогти. Але про це згодом.
   Вiд кашлю у мене утворилася пупкова грижа. Оперувати мене не стали, лiкарi сказали, що, можливо, я її переросту, просто треба поменше бiгати i не пiднiмати нiчого важкого.
  ***
   На початку осенi нам дали окрему квартиру у сусiдньому двоповерховому будинку. Квартира була двокiмнатною i знаходилася на другому поверсi. Нам iз Маринкою дiсталася велика кiмната, а мамi з татом - менша. Ще там були ванна кiмната з туалетом, i кухня з водопроводом i газовою плитою. А ще там були меблi. У кiмнатi батькiв був розкладний диван, стiл та шафа, а в нашiй - два солдатськi лiжка. Тепер ми з Маринкою спали окремо, у нас навiть з'явилися окремi горщики - у мене емальований, а у Маринки - скляний. Такого бiльше нiде нiколи не було. Напевно, саме з того часу Маринка завжди хотiла, щоб вона мала речi не такi, як в iнших.
   Вечорами ми всiєю сiм'єю у щось грали, наприклад, у хованки. Мама з татом ховали одну з нас, а iнша мала шукати, i так по черзi. Ховали нас i пiд лiжками, i у шафi, i пiд столом, i у ваннiй, i в кухнi, i у валiзi, i пiд вiзком. А одного разу тато спробував сховати мене в диванi. Я чудово там помiстилася, але коли диван закрили, у мене почалася панiка. Виявилося, що в мене клаустрофобiя - я боюся таких замкнених маленьких просторiв. Довелося мене термiново виймати та заспокоювати. Чим? Звичайно ж, черговим оповiданням чи мiфом.
   У цiй квартирi нас уже купали не в тазику, а у ваннi. Обох одразу. А щоб в очi не попадало мило, на голови одягали гумовi плоскi кола, схожi на тi надувнi, з якими ми плавали в морi, тiльки меншi.
   Для опалення у кiмнатах стояли кахельнi печi. Ми помiтили, що мама дуже радiла, коли ми просили їсти. I ось, щоб порадувати її, ми з Маринкою стали просити варенi яйця. Мама давала нам їх, але ж їсти ми не хотiли! Тому ми ховали їх за грубкою. Коли вони засмердiли, наша хитрiсть була розкрита. Мама дуже образилася. Але ж ми хотiли, щоб вона радiла! Тодi я зрозумiла, що не всi засоби хорошi.
   Якось до нас прийшов пiчник-поляк. Поки вiн чистив грубку в нашiй кiмнатi, вчив нас з Маринкою рахувати польською. Чомусь менi дуже сподобалося, що "вiсiм" польською "ощем", "щ" вимовлялася з присвистом, майже як "с" - це було схоже на восьминога, я так i уявляла, як з намальованої вiсiмки вивертаються щупальця i вона перетворюється на восьминога, що лежить на днi моря.
   З вiдпустки мама привезла з собою нову подiльську швейну машинку i тепер все i собi, i нам шила сама. До осенi менi вже було бiльше, нiж три з половиною роки, а Маринцi - два з половиною, але мама завжди одягала нас однаково, як близнючок.
   Пошивши нам чудовi жовтi з чорним узором костюмчики, вона не змогла знайти для них пiдходящi ґудзики, тому взяла монетки в 1 грош i обшила їх чорним пан-оксамитом, таким самим, як комiрцi та манжети.
   Якось перед сном я почула, як мама з татом розмовляли
  про те, що нi на що не вистачає грошей. Вранцi я пiдговорила Маринку i ми з нею порiзали ножничками ґудзички, дiстали з них грошi i вiднесли мамi:
   - Мамо, ось грошi! Нам не шкода! - Це був наш внесок у сiмейний бюджет. А мамi довелося знову робити ґудзики i пришивати їх до костюмiв, але тепер вона не казала нам, що зробила їх iз грошей.
   Пам'ятаю, як на початку весни ми гуляли у дворi. У той час у нас ще була та сама салатна коляска - одна на двох. Мама пошила нам з Маринкою однаковi пальта, шапочки та муфточки з бiлого плюшу, тож виглядали ми дуже нарядно.
  
   Двiр нашої нової квартири та старого будинку iз спiльною кухнею на три родини був один, тому всi сусiди були тими ж, що й ранiше, могли, коли треба було, наглядати i за своїми дiтьми, i за сусiдськими.
   Того дня мама вийшла надвiр у новому демiсезонному фiолетовому пальтi з величезною брошкою - золотиста муха iз зеленими очима. Нам дуже подобалася та брошка, але потiм її у мами хтось украв. Мама зiбрала своє волосся, яке вже почало вiдростати в хвiст, прикрiпила до нього косу i зробила з неї високу зачiску.
   Всi дiти гралися i бiгали, мами прогулювалися поруч, розмовляючи мiж собою i спостерiгаючи за нами. Я теж спробувала бiгати, але мама мене зупинила:
   - Галю, не бiгай! Тобi ж лiкар сказав, що бiгати треба якнайменше!
   - Лiкар сказав, що бiгати треба якнайменше, отже, трiшки бiгати можна! - Резонно заперечила я i все-таки трохи побiгала.
   Цю розмову я запам"ятала на все життя i завжди, коли мама казала, що менi чогось не можна, вiдповiдала:
  - Але трохи все ж таки можна!
   Ще згадую, що менi з дитинства треба було час вiд часу переливати кров. Найчастiше переливали вiд тата. Пiд час переливання вiн зазвичай розповiдав щось цiкаве. А от як переливали кров вiд мами, я не пам'ятаю, хоч мама казала, що й вiд неї це робили. Може тому, що тато все одно сидiв поруч i щось розповiдав?
  ***
   Тато, приходячи з роботи, завжди розповiдав мамi, що вiдбувалося нового, чим вiн займався, тож ми були в курсi всiх його справ. Якось вiн виступав перед поляками, розповiдаючи про переваги соцiалiстичного устрою. Говорив вiн польською мовою, не заглядаючи нi в якi папiрцi. Полякам його виступ сподобався лише через те, що росiйський офiцер вiльно розмовляє польською. А от змiст...
   Хтось iз натовпу запитав:
   - А як нам жити далi?
   Папа вiдповiв:
   - Польща - суверенна держава. Як ви захочете, так i можете жити, не питаючи нi в кого поради.
   Пролунали бурхливi оплески. Слава Богу, нiхто з наших цiєї татової вiдповiдi не зрозумiв.
   Пiзно ввечерi, коли ми вже лягли спати, тато потихеньку дiлився з мамою враженнями:
   - Уявляєш, у нас iз ними зовсiм рiзнi погляди на життя. Ми всi виховувалися на книзi Островського "Як гартувалася сталь" та вважали життя Павки Корчагiна героїчним. А поляки менi сказали, що їх лякали цiєю книгою. Говорили, що якщо вони пiдуть соцiалiстичним шляхом, їх теж змусять працювати задарма, доки вони не перетворяться на iнвалiдiв. А й справдi...
   Потiм, коли я вивчала цей роман у школi, я оцiнювала подiї, описанi в ньому, вже враховуючи цей коментар.
   А одного дня тато прийшов з роботи дуже засмучений.
   - Уявляєш! - Казав вiн мамi за обiдом. - Сьогоднi ремонт у клубi закiнчили. Менi вiдрядили пару солдатiв, щоб вимити пiдлогу вiд побiлки. Все зробили чудово. Я прийняв роботу i, щоб заохотити солдатiв, сказав: "Оголошую вам подяку!" I тут один солдат як закричить: "Ура!!!" - I пiдкинув полову ганчiрку вгору. Ганчiрка шльопнулася об стелю i впала на пiдлогу. На стелi залишилася велика брудна пляма. Тепер доведеться перебiлювати...
  ***
   Часто ми з мамою приходили до батька в клуб на репетицiї концертiв. Дорога до клубу була пустельною i здавалася нам дуже довгою, але ми все одно завжди ходили пiшки, нiякого транспорту в гарнiзонi не було, тiльки у тата був велосипед та вiйськовi машини бiля аеродрому.
   Взагалi, ми майже з народження багато ходили пiшки i
  майже нiколи не скаржилися. У тi часи нам i в голову не могло прийти, що можна їздити. Тiльки iнодi, коли ми втомлювалися, тато брав нас на руки i садовив собi на плечi: мене - на одне, Маринку - на iнше.
   По дорозi до клубу чи до дому ми з Маринкою завжди йшли, взявшись за руки, трохи попереду, а мама з татом - позаду.
   У клубi нас саджали в залi, i ми могли спостерiгати за тим, що вiдбувається на сценi. Усi дружини офiцерiв мали спiвати у хорi. Спiвала i наша мама. Всi жiнки мали довгi чорнi спiдницi в пiдлогу i бiлi капроновi блузки. Не знаю, чи всi вони були однаковi, але на маминiй було бiле жабо, вiдстрочене чорними шовковими нитками по краю, i з малесенькими чорними ґудзичками. Коли блузка закiнчила своє iснування, жабо вiд неї вiдрiзали i мама прикрiплювала його то до iнших блуз, то до чорної сукнi. Потiм, уже в пiдлiтковому вiцi, я вiдрiзала цi ґудзички, i вони досi зберiгаються у мене в банцi з ґудзиками.
   Жiнок на сценi було дуже багато, вони стояли рядком по ширинi всiєї сцени. Ми з Маринкою забиралися на балкон i звiдти намагалися серед усiх видивитися нашу маму. Вона стояла майже посерединi лiвого флангу.
   Пам'ятаю, як хор репетирував пiсню "Тече рiка Волга", i мама обурювалася, що там є слова "А менi вже тридцять рокiв", а потiм "А менi вже сорок рокiв", адже їй тодi було лише 24 з половиною!
   У перервах мiж репетицiями солдати ставили платiвки. Серед них були i забороненi в Радянському Союзi. Батько кудись вийшов, i вони поставили "Твiст". Ми бачили, як танцюють твiст ранiше. I ось двi доньки начальника клубу старшого лейтенанта Цимбалюка вилiзли на сцену, обидвi в однакових брючних костюмчиках цегляного кольору, i почали пересуватися нею з одного кiнця в iнший з рухами твiсту. Солдати смiялися i плескали нам, казали:
   - Справжнi стиляги!
   I тут на сцену увiрвався тато. Вiн накричав на нас за те, що ми танцюємо непристойнi танцi, на солдатiв, за те, що поставили таку платiвку i змусив її викинути. Було нам тодi 4 та 3 роки. Пам'ятаю змiну емоцiй: спочатку весело, потiм страшно, потiм соромно... Нас посадили у першому ряду та продовжили репетицiю.
   Якийсь позастроковик репетирував пiсню шофера:
   Не страшны ему ни дождь, ни слякоть,
   Резкий поворот и косогор.
   Чтобы не пришлось любимой плакать,
   Крепче за баранку держись, шофёр!
   Я завжди все уявляла в картинах, менi пiд цю пiсню уявилася нiч, злива, ґрунтова розмита дорога, слизька глина. Машина мчить цiєю дорогою, повертає на крутому поворотi i у спалахах блискавок перевертається. Шофер вилазить на дощ, з високого косогору за допомогою якихось довгих палиць якось перевертає машину на колеса, сiдає за кермо i, мiцно тримаючись за нього, їде далi вже не так швидко i обережнiше... Я наче дивилася кiно, менi всього вистачало. Але я вже тодi знала, що iншi люди так не бачать. Тож не здивувалася, коли всi почала казати, що артист виглядає не переконливо. На спiвака вдягли льотну куртку, але все одно на шофера вiн не був схожий. Тодi хтось запропонував йому взяти в руки зв'язку ключiв та крутити її в руках пiд час спiву. Цей варiант i було затверджено для концерту.
   Тато свої номери у клубi не репетирував. Вiн готував їх вдома, перед нами. Ми знали всi таємницi його фокусiв, а для глядачiв вони були загадковими, незрозумiлими та магiчними.
   I ось на концертi оголосили татовi фокуси. Ми з Маринкою сидiли в задньому ряду - там можна було залiзти з ногами на сидiння та сiсти на спинку, нiкому не заважаючи. Попереду нас сидiли солдати, а офiцери та їхнi дружини - у переднiх лавах. Мама також була десь попереду.
   Тато дiставав iз нiзвiдки тенiснi кульки, потiм кульки, накритi на столi серветками, кудись зникали, а серветки тато кидав на пiдлогу. З рота вiн витягав цiлу гiрлянду гострих лез, перед великою носовою хусткою, яку тато тримав обома руками, лiтала чарiвна паличка та одна з кульок. Потiм вiн викликав бажаючого iз зали потримати сковорiдку. Це була наша улюблена маленька сковорiдка, на якiй мама смажила нам яєчню на снiданок. Помiщалося на нiй лише два яйця. Ручка у сковорiдки була порожня, i тато для фокусу вставив у неї палицю, щоб вийшла довга ручка. На пiдлогу вiн поставив свiчку, а добровольця попросив тримати сковорiдку над свiчкою на висотi близько метра.
   - Вище, вище, щоб не пiдгорiло! - Примовляв вiн.
   Потiм вiн пiдходив ближче, стукав по дну сковорiдки чарiвною паличкою, i на сковорiдцi починало спочатку шкворчати вершкове масло, а потiм з нiзвiдки з'являлося два яйця. Смаженi яйця вiн перекладав на тарiлку i давав спробувати глядачам у першому ряду (там сидiли генерал, полковники та пiдполковники з дружинами).
   Ми з Маринкою знали, що сковорiдку тато за лаштунками
  розiгрiвав на електроплитцi, а чарiвна паличка була металевою трубочкою, в яку тато дуже обережно, так щоб не зiпсувати жовтки, вливав яйця. Щоб вони не вилилися, iнший кiнець трубочки затикався замороженим вершковим маслом. Пiд дiєю температури масло тануло, i яйця виливались на сковорiдку. Перекладаючи яйця на тарiлку, вiн мiняв паличку i теж вiддавав її до зали для огляду. Ця паличка не була порожнистою i не мала жодних отворiв.
   Наприкiнцi був фокус iз вогнем. Тато цей вогонь i ковтав, i видмухував цiлим смолоскипом з рота... Для цього фокусу вiн попросив у сусiда кiлька цигарок, а на сценi спочатку запалив цигарку, вдаючи, що курить, а потiм видмухав з рота величезний смолоскип.
   Найбiльше солдатiв вразили не самi фокуси, а те, що тато вийшов iз сигаретою:
   - Вiн же не палить! Вiн же не палить! - Понеслося над рядами солдатiв.
   Тодi я зробила для себе висновок, що навiть найяскравiший виступ може не так вразити, як якась несподiвана i, здавалося б, незначна деталь. Тому я завжди придiляла увагу деталям.
  ***
   Пам'ятаю, як мама пошила нам темно-синi сукнi, а спереду зробила аплiкацiю ялинок: велика ялинка в центрi, а двi меншi - з обох бокiв.
   Незабаром прийшов тато i сказав, що треба помiняти фотографiю у маминому закордонному паспортi. Ми сфотографувалися, як тi ялинки: у центрi мама, а з обох бокiв - ми з Маринкою. Тодi маленькi дiти вписувалися до закордонних паспортiв мам i на фотографiї мали бути разом.
  ***
   Виявилося, що життя в окремiй квартирi мало свої мiнуси - без мами за нами не було кому наглядати. Залишаючись самi, ми зазвичай малювали або писали лiтери (у чотири роки я вже вмiла читати, а Маринка у три лише вчила абетку). Мама залишала нам папiр i олiвцi, казала, щоб ми не бешкетували, i кудись йшла (зазвичай до магазину, єдиного на всю частину).
   Пригадую, як кiлька олiвцiв скотилися зi столу на пiдлогу. Менi було лiньки за ними лiзти пiд стiл, тому я обдурила Маринку:
   - Скорiше пiдiймай їх, а то вони зламаються! - Закричала я, i Маринка полiзла пiд стiл. Вона ще не розумiла, що грифелi ламаються вiд удару, а не вiд того, що лежать на пiдлозi. - Скорiше, швидше! А то не встигнеш! - Квапила я.
   Коли нам набридло малювати, ми, сидячи на пiдвiконнi i дивлячись на вулицю, починали мiркувати, що робитимемо, коли станемо дорослими.
   - Коли я виросту, у мене буде багато котiв та собак. - Якось розмрiялася я. - Одна кiмната для мене, одна - для котiв та одна - для собак.
   - А для дiтей?
   - Гаразд, i ще одна для дiтей. - Погодилася я.
   Ми з Маринкою знали, що дiтей обов'язково має бути двоє, так було у всiх знайомих нам сiм'ях.
   - А якщо у нас будуть не дiвчата, а хлопцi?
   У нас був поганий досвiд спiлкування з хлопцями. У Нiконових їх було двоє, i вони були на пару рокiв старшi за нас. З нами вони не грали, тiльки дражнились i задиралися,
  тому хлопцiв ми не любили.
   - Якщо в мене будуть хлопцi, я їх битиму, каратиму, ставитиму в кут...
   - А ще нехай ходять роздягненi! - Додала Маринка. - Я не купуватиму їм одяг. - Сидiтимуть у кутку голi й голоднi, а я битиму їх ременем.
   Звiдки беруться дiти, ми тодi ще не замислювалися. А от про ремiнь вже знали. Тато якось намалював на альбомному аркушi ремiнь iз пряжкою i повiсив малюнок у нас над лiжком:
   - Це, щоб ви пам'ятали, що коли будете бешкетувати, я поб'ю вас цим ременем! Будете слухатися?
   - Будемо! - Вiдповiдали ми. I знову балувались. Але ми не знали, що ми бешкетуємо, ми думали, що ми просто граємося. Це потiм, коли батьки нас лаяли, ми здогадувалися, що балувалися. А iнодi й пiсля покарання не знали, за що. Мама думала, що це i так зрозумiло, i нiчого нам не пояснювала. Ми, нiчого не зрозумiвши, наступного разу знову робили те саме, i нас знову карали.
   Тому, коли у мене з'явився син, я завжди все йому пояснювала. Карати його майже нiколи не треба було, бо, отримавши пояснення, вiн усе розумiв.
   А над моїм лiжком висiв гобелен, на якому був зображений кiт у чоботях. Ноги у цього кота були намальованi якось невдало, здавалося, що вiн стоїть схрестивши ноги хоча стояв прямо. Одного разу тато поставив мене бiля цього гобелена i став уважно придивлятися:
  - Ну-мо, зiгни колiна... А тепер схрести ноги... А тепер стань прямо... Еге ж...
   Вiн не знав, що робити, але менi бiльше нiчого не сказав. Виявилося, що мої ноги виглядали майже так, як у кота. Рiвними та не схрещеними вони виглядали тодi, коли я ходила з ледь розставленими у боки стопами. Так я потiм все життя i ходила, уявляючи, що я балерина.
  ***
   Iнодi у вихiднi, коли мама затiвала велике прання, тато мiг узяти нас на прогулянку до лiсу. Ми йшли, тримаючись за його руки, а коли втомлювалися, вiн садив мене на одне плече, Маринку - на iнше, i так йшов далi. У лiсi було темно, тато голосно спiвав чи розповiдав нам "казки" - щось iз iсторiї чи мiфологiї.
   Пiсля вiйни в лiсi залишилося багато вирв вiд вибухiв, деякi з них наповнювалися водою, утворюючи невеликi лiсовi озерця з крутими берегами. В одне з таких озер впала моя лялька. Я почала плакати, бо уявила, як ляльцi страшно у темнiй, холоднiй водi.
   Тато спустився до води крутим берегом, тримаючись за гiлки, i намагався дiстати ляльку рукою, але вона вiдпливла далi. Вiн зламав гiлку i намагався пiдтягнути ляльку до себе гiлкою. Я плакала, бо вiдчувала страх ляльки. А тато думав, що я боюся, що моя iграшка втопиться:
   - Ось дивись, вона пластмасова, вона у водi не тоне! - Казав вiн, опускаючи ляльку пiд воду i показуючи, як вона сама спливає.
   Але ж для мене це була не iграшка! Це була жива iстота, якiй ставало ще страшнiше, тому, що її топлять - i я плакала ще сильнiше. Тато так i не зрозумiв чому. Коли вiн вiддав менi ляльку, я притиснула її до себе i почала заспокоювати так само, як мама заспокоювала мене.
   Якось у лiсi ми зустрiли цивiльного дядька. Дядько вже був старим, вiн привiтався українською, сказав, що колись мешкав в Українi i теж служив у вiйську. Тато поговорив з ним, а потiм розповiдав мамi, як злякався, що раптом цей дядько згадає, що воював проти Рад, i вирiшить нас вбити. Виявилося, що вiн служив в УПА (Українська Повстанська Армiя, воювала як з нiмецькими, так i з росiйськими окупантами за незалежнiсть України). За себе тато не боявся, але ж з ним були двi маленькi доньки...
  Сочi-1962.
   Влiтку 1962 я раптом помiтила, що перед вiдпусткою менi завжди сниться один й той самий сон: стоїть ясна, сонячна погода, ми засмагаємо на пляжi, море ледь хлюпається поряд.
  I раптом з горизонту насувається величезна хвиля. Наближаючись до берега, вона стає все вищою i вищою, закриваючи собою пiвнеба. Ми кидаємось бiгти, але хвиля обрушується на берег i всiх топить пiд собою...
   Тодi, стоячи в коридорi i згадуючи цей сон, я сама собi сказала: "Чомусь цей сон сниться щороку. Може, ми втопимося в морi? А може, я вже колись потонула?"
   Як цей сон менi снився ранiше, я не пам'ятаю, але те, що я вiдзначила, що вiн сниться менi щороку, я чудово пам'ятаю. I щороку їхати до моря було страшно. Але потiм, коли ми починали купатися, страх проходив.
   Вирушивши у вiдпустку, ми, як завжди, спочатку заїхали до Тернополя, де нас з Маринкою залишили на два-три тижнi, поки мама з татом були в Ленiнградi на сесiї.
   Зазвичай бабуся Таня водила нас гуляти у центр, до театру. Це було зовсiм недалеко вiд дому, треба було лише пiднятися крутою вулицею, а потiм пройти повз бабусину школу та вийти на Театральну площу. На площi ми пiднiмалися сходами до театру, нас саджали на великi гранiтнi кулi, що знаходилися бiля входу, а потiм пригощали вафельними трубочками, якi продавалися лише в одному магазинi - у великому гастрономi збоку вiд театру.
   У чотири роки я вже навчилася сама собi зав"язувати бантик на волоссi, а Маринка цього поки робити не вмiла.
   - Навчи її. - Лежачi на своєму лiжку i в"яжучi якогось светра, сказала бабуся.
   - Отак береш копну волосся... - Стала показувати я.
   - У неї нема копни. - Зауважила бабуся.
   Лише тодi я вперше звернула увагу на те, що волосся у Маринки зовсiм не таке, як у мене. Воно вiдрiзнялося не лише кольором, а й було тонким, як пушок, i було його значно менше.
   -Тодi береш жмуток, просуваєш однiєю рукою стрiчку пiд кулаком, у якому тримаєш жмуток, один кiнець затискаєш зубами, iнший зав"язуєш рукою i затягуєш. Тепер можна вiдпустити волосся i вже двома руками в"язати бантик...
  ***
   Коли повернулися батьки, ми поїхали до моря, але вже не у Виборг, а в Сочi. Цiлi днi ми проводили на пляжi в санаторiї, де працювали бабуся та дiдусь, а додому поверталися лише ввечерi. Вечеряли i лягали спати. Нам стелили в лоджiї на диванi, а мама з татом надували собi матрац i лягали в кiмнатi на пiдлозi. В однокiмнатнiй квартирi помiщалися бабуся з дiдусем, прабабуся Вiра, мама з татом, ми з Маринкою та мамина двоюрiдна сестра Юлька, яка приїхала з Харкова - всього восьмеро людей.
   Щолiта в санаторiї для вiдпочиваючих влаштовувався день Нептуна, i дiдусь завжди був Нептуном.
   А ще бабуся з дiдусем водили пiшi походи в гори, до Горiхових водоспадiв, на гору Ахун. Всi люди йшли з невеликими рюкзаками, а наш тато, крiм рюкзака, нiс ще й нас - на одному плечi мене, на iншому Маринку.
   В одному мiсцi через ущелину було перекинуто хисткий пiдвiсний мiсток. Всi по ньому проходили дуже обережно, тримаючись за канати, а тато - з нами на плечах. Ми, сидячи верхи обличчям одна до одної, повиннi були мiцно триматися за його голову, але так, щоб не закривати йому очi.
   На пiвдорозi до водоспадiв влаштували привал. Всi розташувалися на галявинi неподалiк вiд крутого урвища, дном якого протiкала стрiмка гiрська рiчечка. Батьковi захотiлося спуститися вниз разом iз нами.
   - Тримайтеся мiцнiше! - Сказав вiн нам i полiз униз.
   Коли мама це помiтила, ми були вже на пiвдорозi до дна. Кричати було не можна, адже тато мiг оступитися. Тож мама переживала за нас мовчки. Внизу ми доторкнулися до холодної води, тато сфотографував нас, сфотографував i маму, що стояла на краю урвища високо над нами. А потiм тато полiз разом iз нами назад. Вже там мама влаштувала йому прочухана:
   - Про себе не думаєш, то подумав би про дiтей!
   Потiм щоразу, коли ми розглядали тi фотографiї, тато казав:
   - Ось яка наша мама смiлива! Ми стоїмо внизу, а вона сама залiзла на таку висоту!
   На жаль, за шiстдесят п'ять рокiв тi фотографiї втратили якiсть i на них важко щось роздивитися.
  ***
   Менi було чотири з половиною роки, а Маринцi - три, плавати ми ще не вмiли, тому нам ще у Польщi купили гумовi надувнi кола у виглядi великих зелених крокодилiв. У Радянському Союзi таких ще нiхто не мав.
   Гума - це не той легкий пластик, з якого круги роблять тепер. У спущеному станi вони були для нас дуже важкими, але тато змушував нас носити їх на пляж i з пляжу самим. У цих колах ми теж боялися плавати, але тато затягував нас у море силою. Уявляю, як обурювалися навколишнi вiдпочивальники, коли ми з вереском тiкали по пляжу вiд тата, а вiн гасав за нами, поки не зловить обох. Вже в його руках ми продовжували верещати i махати ногами, поки вiн не кидав нас у воду. Вода не доходила нам i до пояса, але поки ми в нiй не опинялися, було страшно. Проте потiм ставало так весело, що виходити з води ми не хотiли, доки у нас не синiли губи i не починали цокотiти зуби.
   Страх води ми перейняли вiд мами. Вперше вона тонула ще в дитинствi, на рiчцi у Новоград-Волинському, потiм вже у Фiнськiй затоцi у Виборзi, а ще на озерi у Старгардi. Плавати вона вмiла, але пiсля тих випадкiв без нагляду боялася. А ще на початку кожної вiдпустки я згадувала той сон, де ми всi тонули пiд величезною хвилею, яка раптово накочувала на берег...
   Ще хотiлося б пригадати пляжну моду початку шiстдесятих. Як бачите, навiть я у чотири роки, а Маринка у три, сидимо бiля води у вовняних купальниках. Купальники могли бути i ситцевими, але при намоканнi такi купальники облiплювали тiло, що не завжди виглядало добре. Плавати треба було обов'язково у гумових шапочках - i дiтям, i жiнкам, i чоловiкам. Але нам мама дозволяла плавати без шапочок.
   На сочинському сонцi такi шапочки сильно нагрiвалися i припiкали голову. Слава Богу, за кiлька рокiв мода на шапочки пройшла, а в текстильнiй промисловостi з'явилися новi, легшi матерiали i для купальникiв, i для суконь.
   Лiто було спекотне i Юлька пошила собi яскравий сарафан на вузьких бретелях, що залишали повнiстю вiдкритими плечi. Пильна й доблесна радянська мiлiцiя вважала такий одяг непристойним для радянської дiвчини i забрала її просто з вулицi до мiлiцiї. Дiдусевi довелося надягти пiдполковницьку морську форму i йти визволяти Юльку. Щоб бiльше не попадатися, Юлька змушена була носити поверх сарафана легкий шалик.
  ***
   Як завжди, пiсля вiдпустки ми повернулися додому, у Старгард i поринули у звичне життя.
   Якось мама стояла в черзi за продуктами, коли до магазину прибiгли польськi дiвчата i почали кричати:
   - Там! Ваше дєтско! Там! - Вони показували у бiк будинку.
   Мама вискочила з крамницi i побiгла додому. А ми з Маринкою висунулися з вiкна так, що ось-ось могли випасти з другого поверху. Нас стягнули з пiдвiконня, покарали i сказали, що на вiкнах сидiти не можна.
   Тепер, крiм iграшок, нам дарували й книжки-розкладачки, якi можна було не лише читати, а й зводити з них паркани, будинки i навiть замки. Я вивчила вiрш про їжачка (навожу його у перекладi по рядках):
   Їжак йшов додому з важкою ношею
   I зустрiв на шляху калошу.
   Калошi вiн сказав: Пусти! Менi важко свiй вантаж нести!
   Калоша їжачку у вiдповiдь Не каже нi так, нi нi.
   Їжак запихкав, зафиркав їжак:
   "Нi, вiд мене ти не втечеш!"
   Пiддiв калошу вiн голкою I потяг до себе додому.
   Тепер їжачиха, кажуть, купає в нiй своїх їжачат.
   Варто було мамi попросити мене щось принести, наприклад, совок або вiник, я починала пихкати i, прикидаючись, що менi дуже важко, казала:
   - Менi важко мiй вантаж нести!
   Мама мого гумору не розумiла, i чомусь, замiсть посмiятися, дуже сердилася.
   А сердитись на нас було за що й окрiм цього.
   Наприклад, ми нiколи не чiпали татовi книги, а маминi могли розмалювати кольоровими каракулями. Якось, коли мама вийшла у двiр, ми вирiшили пограти у хованки. Але мами з татом не було, ховати нас не було кому, тому ми вирiшили ховати купленi вранцi оселедцi. Ховали i пiд столом, i пiд подушками, i пiд матрацами.
   Коли мама прийшла, вона чомусь не стала нас лаяти, а впала на лiжко i почала плакати. Виявляється, вона тiльки-но постелила чисту постiль i випрала брудну. Вона виходила на вулицю повiсити бiлизну, а ми за цей час встигли все забруднити смердючими оселедцями. Мама дуже втомлювалася, адже їй було лише 25 рокiв, а в неї такi непосидючi доньки. Нам було дуже шкода маму, вона плакала, а ми гладили її по голiвцi...
  ***
   А ще ми влаштували з нашої лiтньої свiтло-салатної коляски гiрку. Ставили до стiни стiлець, об стiлець спирали спинку коляски, а сидiння випрямляли до пiдлоги. Треба було залiзти на стiлець, сiсти на край спинки коляски та з'їхати на пiдлогу. Пiсля цього вiзок вже був непридатним для експлуатацiї, i нам надалi довелося ходити пiшки. Але це було не страшно, адже менi тодi вже було 4 роки i дев"ять мiсяцiв, а Маринцi - 3 з половиною роки!
   Якось мама з татом поїхали в Старгард на ярмарок i сказали, що якщо ми будемо добре поводитися, то нам привезуть подарунки.
   Ми поводилися добре. Спочатку малювали, потiм будували будиночки iз книжок-розкладачок. Потiм втомилися, i я лягла на лiжко почитати книжку. Коли я читала, я завжди любила щось гризти: то олiвець, то паличку вiд лизачки, то скоринку хлiба. На цей раз менi в руки якимось чином потрапив градусник. Я читала i гризла його, доки не розкусила. Швиденько зiбрала уламки i викинула у вiдро.
   Незабаром прийшли мама з татом. Як подарунки за гарну поведiнку вони привезли нам пряниковi будиночки в гарних картонних коробках, теж у виглядi будиночкiв. I тут Маринка поскаржилася:
   - А Галка розкусила градусник!
   Мама побiгла до кiмнати, у тому, що залишилося вiд градусника, ртутi не було, у лiжку теж. Я її ненароком проковтнула. Мама змусила тата термiново везти мене до шпиталю. Тато скочив на велосипед, посадив мене перед собою на подушечку, i ми поїхали. Сильний вiтер вiяв нам назустрiч.
   - Який поганий вiтер! - Казав менi тато. - Не пускає Галочку до шпиталю! - I щосили крутив педалi.
   У шпиталi мене знову змусили пити. Але тепер це було не какао, а три лiтри води з марганцiвкою. Тепер тато засовував менi пальцi в рот, викликаючи блювоту.
   Потiм нiчого не пам'ятаю. Що зi мною робили ще, я не знаю. Прокинулася вже вранцi. У палату зайшла медсестра i зробила менi укол. Я його зовсiм не вiдчула, але медсестра сказала про себе:
   - Ай, яка погана тьотя! Вколола дiвчинку! Ну-ну-ну, тьотю! Я бiльше не робитиму боляче.
   А менi боляче зовсiм i не було. Лiкар сказав, що якби в мене на обличчi на ранок виступили чорнi плями, врятувати мене не вдалося б, але в мене виступили тiльки крапочки. Дякую полякам, якi робили градусники з меншим вмiстом ртутi, нiж у радянських!
   За кiлька днiв у шпиталь лягли й мама з Маринкою. Виявляється, Маринка того дня злегка застудилася i їй мiряли температуру - ось чому менi трапився градусник. Тодi температури не було, але невдовзi вона пiдскочила. Тепер у шпиталi лежали ми всi, крiм тата. А пряничний будиночок я так i не спробувала! Досi (менi вже 68 рокiв) шкодую...
   Тодi ж iз ярмарку мама з татом привезли для мене листiвки за казкою "Синя борода". Це були чудовi малюнки з текстом на зворотi. Читати такi казки-листiвки я дуже любила i мама принесла їх менi до лiкарнi. Пам'ятаю, на однiй з листiвок Синя Борода вiдвернувся вiд своєї дружини у пiвоберта, вiдсторонюючись вiд неї лiктем. Я захотiла примiряти на себе цей жест i кiлька разiв повторила його, уявляючи, що вiдсторонюю когось. Потiм прорепетирувала його на Маринцi. З того часу я помiтила, що часто повторюю цiкавi жести з малюнкiв, з кiно чи з мультикiв, деякi привласнюючи й собi.
  ***
   Бiля клубу, де працював тато, росли кущi шипшини з дуже великими помаранчевими плодами. Вони були такi м"ясистi, такi соковитi! Мама з Маринкою зривали їх, розкушували навпiл, вишкрiбали нiгтем колючу середину i з задоволенням їли ягоди, а у мене пiсля них починалася чухавка. Мабуть, так проявлялася алергiя, але тодi про неї нiхто нiчого не знав.
   Алергiя проявилася i у Маринки. Коли я ще жила у Терно-
  полi, мама з татом пiшли у кiно, а Маринку залишили на Нiконову. Та її викупала, причесала i трохи напахтила своїми парфумами. До вечора у Маринки пiднялася температура пiд сорок градусiв. З тих пiр мама нiколи не користувалася парфумами.
  Невже буде вiйна?
   А в жовтнi 1962 року у свiтi сталася iсторична подiя - Карибська криза. Пiд її впливом польськi патрiоти почали пiднiматися проти радянських окупантiв. Напруженi подiї розпочалися й у Старгардi. Усiх офiцерiв зiбрали на аеродромi, а їхнiм дружинам з дiтьми наказали готуватися до евакуацiї, дозволили брати лише по однiй невеликiй валiзцi.
   - Нiчого, впораємося! - Пiдбадьорювала на подвiр'ї Нiконова нашу маму. - Мої дiти вже великi, самi бiгтимуть, в одну руку я вiзьму свою валiзу, а на iншу - Маринку. А ти вiзьмеш Галку за руку, а в iншу вiзьмеш свою валiзу - так i побiжимо.
   Я дуже яскраво собi це уявила: ми бiжимо ґрунтовою дорогою через поле, навколо дуже голосно вибухають снаряди, груди землi падають нам на голови, я плачу, але бiжу за мамою, тримаючись за ручку валiзи. Маринка на руках у Нiконової трохи попереду, за нею бiжать її хлопчики. Навколо кричать iншi жiнки з дiтьми... Потiм ми сидимо на пiдлозi у великiй будiвлi на аеродромi. Я вже не плачу, Маринка заснула. Чекаємо на лiтаки, на якi нас садять групами, щоб вiдправити до Радянського Союзу. Але нам лiтака не дiсталося - командир полку завантажив один лiтак своїми килимами, кришталем, меблями, речами та вiдправив на ньому лише свою родину...
   Довгий час я вважала, що все так було й насправдi. Але нещодавно мама сказала, що бiгти через поле нам не довелося. За жiнками з дiтьми вiдправили кiлька вантажiвок iз встановленими в них лавками. Солдати допомогли всiм всiстися i повезли нас на вокзал. Як ми їхали цими машинами, я пам'ятаю, але думала, що це було пiсля аеродрому, коли нам не вистачило лiтака. А лiтак iз речами командир i справдi вiдправив. Мабуть, я чула розмови про це.
   На вокзалi солдати розсаджували нас по загальних вагонах. Нам iз мамою дiсталася одна нижня полиця, їхати довелося сидячи, без матрацiв, без подушок, без бiлизни. Незадовго до цього мама купила нам маленьких пластмасових Буратинок, розмiром всього з пiв-долонi, тому вони чудово вмiщалися у кишеньках. Вона дозволила нам взяти їх iз собою, щоб ми в дорозi могли хоч чимось грати. Ми сидiли по обидва боки вiд мами i "ходили" цими Буратинами по мамi, як по горах. Я спiвала:
   - По горах iде ковбаска! - Чому ковбаска? Сама не знаю. Може, я хотiла їсти?
   Потiм мама поклала нас спати, а сама спала сидячи. У Брестi нас уже зустрiчала бабуся Таня, якiй тато встиг надiслати телеграму. Вона забрала нас до Тернополя.
  Тернопiль - 1962
   Цього разу до Тернополя ми приїхали у жовтнi. Менi було чотири роки та дев'ять мiсяцiв, а Маринцi - три з половиною роки. Приїхали майже без речей, з однiєю маленькою валiзкою. У бабусi в цей час жила її дочка Надя iз сином Петею, якому незадовго до цього виповнилося два роки.
   Шафу з кiмнати перенесли на кухню, на її мiсце поставили ще одне лiжко - для нас iз Маринкою. Мама спала в кухнi на розкладачцi, Надя разом iз Петею на диванi, а бабуся - на своєму окремому лiжку.
   Мама почувалася дуже стисло, тим паче, що Надя заявила, що вона всiх годує. Дiйсно, закiнчивши сiльськогосподарський iнститут, вона залишилася працювати у мiстi у якiйсь конторi, але часто їздила по селах з перевiрками. За роботу з колгоспами i радгоспами їй давали талони на м"ясо, а бабуся робила з нього котлети. Якось за вечерею Маринка з'їла свою котлетку i потяглася за другою, а
  Надька розкричалася:
   - Бач, ти яка! Ти вже свою з'їла! Iншим теж треба!
   Щоб не стирчати весь час перед бабусею, мама майже вiдразу ж влаштувалася на роботу - тiтка Галя, сестра бабусi влаштувала її до своєї контори копiрувальницею. Там мама навчилася копiювати креслення ресфедером з тушшю на кальку - ксероксiв тодi ще не було, все робилося вручну. Тодi вона навчилася дуже красиво писати креслярським шрифтом та друкувати на машинцi.
   Мама цiлими днями була на роботi, додому приходила лише ввечерi. Зрозумiло, ми дуже сумували за нею, тому, щойно вона сiдала на наше лiжко, ми одразу ж залазили до неї, щоб вона нас обiйняла та приголубила. Надя засуджуюче казала:
   - Ой, мазунчики! Примазалися до мамки! Дорослi вже!
   Мама чомусь не могла їй вiдповiсти; "А сама? Он, твiй Петько теж до тебе лащиться!" Вона нас вiдсувала, а нам було дуже прикро.
   Якось повз бабусин будинок проходила рота солдатiв. У строю опинився i Петькiв батько. Вiн вiдпросився у командира на двi години i залишився з нами обiдати. Пiсля обiду Надька переодяглася в його форму i зображала з себе солдата. Було дуже кумедно - Надька у гiмнастерцi та в галiфе, у чоботах та з намальованими вугiллям вусами. Петько сидiв на руках у тата. Бiльше його тата я нiколи не бачила, наступного нашого приїзду Надька з ним розлучилася.
   Ви помiтили, що я всiх називаю Маринкою, Петькою, Надькою, Шуркою? Так було заведено в нашiй сiм'ї i це не було образливим.
   Вже була глибока осiнь, ставало холодно. У Польщi ми ходили у колготках, а у Радянському Союзi колготок ще не було. Всi дiти, i хлопчики, i дiвчатка ходили в лiфчиках - довгих, на все тiло жилетках, якi застiбалися ззаду на ґудзики i до яких пришивали гумки iз застiбками. На цих гумках трималися бавовнянi панчохи. Ми приїхали без речей, тож мамi довелося з фланелi в зелено-коричневу клiтинку пошити нам такi лiфчики та навчити пристiбати панчохи. Ходити в них було дуже незручно, вони постiйно намагалися спуститися, а в щiлину мiж панчохою i штанами завiвав вiтер. Але так ходили всi дiти в Радянському Союзi, тож i нам треба було звикати.
  ***
   Якось Надька пiшла до театру. Тодi дорослi i в кiно, i в театр чи на концерт часто ходили зi своїми дiтьми. Як правило, дiти засинали та не заважали дивитися. Але якщо вони починали плакати, дорослим доводилося виходити iз зали. Надька пiшла в театр iз дворiчним сином. Давали "Катерину" за твором Шевченка. Петько майже вiдразу заснув i спокiйно проспав до самого кiнця. А коли Надя з дитиною на руках i з довгою чорною косою, перекинутою на груди, йшла по проходу на вихiд, всi люди розступалися i казали їй услiд:
   - Катерина! Катерина!
   Надi це дуже лестило, вона потiм розповiдала про це вдома i сказала, що нiколи не вiдрiже свою косу, не те, що Нелла та Тамара. Свою косу вона вiдрiзала значно пiзнiше, коли Петько вже закiнчував школу.
   Тої осенi татiв брат Петро збирався одружитися вдруге. Його наречену звали Зiна. Всi готувалися до весiлля, мама теж повинна була на нього йти, але за пару днiв до весiлля вiд тата надiйшов лист, що в Польщi все заспокоїлося, i вiн за нами скучив. Мама, нiчого не говорячи бабусi, побiгла на вокзал, купила квитки до Бреста i вже з ними прийшла додому. Як її не вмовляли їхати пiсля весiлля, вона вiдповiдала:
   - Вiктор сказав їхати!
   Ми швидко зiбралися i поїхали до тата. Речей з нами май-
  же не було.
   З Бреста до Познанi довелося знову їхати у загальному вагонi, сидячи втрьох на однiй полицi. Коли приїхали до Старгарду, поляки побачили, як мама сильно з нами замучилася, i запропонували їй пiти до польської кiмнати вiдпочинку на вокзалi, але мама вiдмовилася, знайшла росiйського вiйськового, який допомiг влаштуватися до росiйської кiмнати вiдпочинку. Звiдти надiслали повiдомлення татовi. Тато так зрадiв нашому приїзду, що скочив на свiй велосипед i помчав нас зустрiчати. Що вiн тiльки думав? Як вiн збирався забрати нас трьох на велосипедi? Довелося брати до гарнiзону польське таксi.
   А до кiнця осенi тата перевели у Ключево. Ми зiбралися i поїхали на нове мiсце.
  Ключево.
   Авiацiйний гарнiзон Ключево знаходився просто в лiсi, неподалiк польського селища Ключево. Окрiм аеродрому та ангарiв з лiтаками там було вiйськове мiстечко з дитячим садком та школою, клуб, магазин, склад, можливо i ще щось. У центрi мiстечка була велика площа, на якiй проводились усi урочистi заходи та стройовi. З усiх бокiв височiли сосни, до найближчого мiста раз на тиждень пускали автобус. Уздовж дороги, якою автобус їхав у мiсто, тягнувся довгий бетонний паркан, обплетений зверху колючим дротом. Що було за тим парканом? Я думала, що Освенцим, але потiм дiзналася, що вiн був зовсiм в iншiй частинi Польщi.
   Приїхали ми до Ключова наприкiнцi осенi. Нам дали кiмнату на другому поверсi двоповерхового будинку у величезнiй комунальнiй квартирi. По обидва боки довгого широкого коридору були дверi - по кiмнатi на кожну родину. На самому початку коридору, бiля сходiв була велика загальна кухня i туалет, чи була там ванна або душ, я не знаю, тому що в туалет ми ходили на горщики, що стояли пiд лiжком, а купали нас у тазi.
   Мешкало у цiй квартирi сiмей вiсiм. Усi дiти вечорами висипали у коридор i там грали. Ми i бiгали один за одним, i виносили якiсь iграшки, i стрибали з пiдвiконня на пiдлогу.
   Поруч iз нашою кiмнатою жила родина Кондитерових. Я не пам'ятаю, як звали їхню дiвчинку, але у неї була чудова лялька - велика, зi "справжнiм" волоссям i з напiввiдкритим ротом. У цей рот ми її "годували" - засовували шматочки хлiба чи котлет. Цiкаво, це все там колись завонялося?
   У цiй кiмнатi у нас теж були меблi, але їх треба було обробити вiд клопiв. Два солдатськi лiжка мама з татом спочатку на вулицi облили гасом, а потiм пiдпалили. Коли вони обгорiли, мама їх вимила i батьки занесли їх до кiмнати. У кiмнатi нiжки лiжок поставили в невеликi склянi банки, до половини наповненi гасом. Таким чином, клопи по лiжках заповзти до нас не могли.
   А ще у нас вперше з'явилася справжня тристулкова шафа. Вона була стара, фанерна, ще довоєнна, проте чудово слугувала перегородкою, яка вiддiляла наше з Маринкою лiжко вiд решти кiмнати. На задню стiнку шафи повiсили гобелен, а до неї впритул поставили наше лiжко. У кiмнатi було батькiвське лiжко, стiл, чотири стiльцi та ящик-шафка для посуду та книг.
   Пiсля спроби польського перевороту командуванням було ухвалено рiшення забезпечити усi сiм'ї офiцерiв протигазами. Якось увечерi, прийшовши з роботи, тато сказав:
   - А у мене для вас подарунки! Це протигази. Давайте вчитися їх одягати.
   Протигазiв було чотири - два дорослi та два дитячi. Тато одразу ж надiв свiй, показав, як це робити i загудiв у довгу гофровану трубку, що звисала попереду. Нам спочатку було цiкаво, але мама раптом заплакала i стало страшно. Вiдчувши мамин страх за нас, я нiзащо не хотiла надягати цей протигаз. А мамi було дуже болiсно, що її дiти повиннi готуватися до вiйни i вчитися ходити у протигазах. Як тато не вмовляв мене, показуючи на Маринку, яка вже сидiла у протигазi, я не могла погодитися i тiльки плакала.
   - Залиш її у спокої! - Сказала мама. - Потiм навчиться.
   I справдi, вже на другий день я разом з усiма дiтьми бiгала довгим коридором у протигазi, ми всi грали в "слоникiв", махаючи один на одного довгими гофрованими "хоботами", та робили вигляд, що нiчого не розумiємо, коли хтось намагався щось сказати у трубку.
  ***
   Поки iншi дiти були хтось у садочку, хтось у школi, ми з Маринкою гуляли самостiйно. Якось забрели у двiр дитячого садка, що знаходився всього за два будинки вiд нашого. Дiти вже збиралися на обiд, а ми, подивившись, як вони грали, вирiшили теж пограти. На дерев'яному столi залишилось кiлька алюмiнiєвих лялькових тарiлочок, у яких лежали бутони жоржин. Я зiрвала поруч iз куща ще кiлька бутонiв i засунула парочку до рота.
   - А я мамi скажу, що ти квiти їла! - Скрикнула Маринка.
   - Не треба, я всього двi штучки з'їла! - Сказала я i виплюнула третiй бутон.
   Тато знову був начальником клубу, а мама змогла влаштуватися облiковцем на склад аеродрому. I тодi нас вперше вiддали до садка. Маринка спочатку боялася, але я розповiла їй, що вже колись була в яслах, i там немає нiчого страшного. У садку була одна велика кiмната, подiлена квадратними колонами на двi частини - iгрову та їдальню, а ще спальня, коридор-роздягальня та туалет iз горщиками. Мабуть, десь була й кухня, та iншi примiщення, але у поле нашого зору вони не потрапляли.
   У нас була група для дiтей чотирьох-п'яти рокiв - саме для мого вiку. Здається, була ще одна така сама група, в якiй були трирiчнi дiти, але нашi батьки домовилися, щоб нас не розлучали i взяли в одну групу, тому трирiчна Маринка була зi мною.
   У садку ми вперше побачили справжнi iграшки. До цього в нас було по однiй голiй ляльцi, маленькi Буратинки, набори кубикiв з картинками, якi треба було збирати, книжки-розкладачки, олiвцi та ще й у Брестi, перед поверненням iз Тернополя мама купила нам по Матрьошцi. А тут були i рiзнi ляльки в одязi, i глиняний ляльковий посуд, деякий навiть iз зробленими прямо в ньому стравами, i лiжечка для ляльок з постiлями, i шафки... Але в той час, коли всi дiти грали, нас з Маринкою залишали за столами, поки ми не з'їмо те, що нам дали. Але й у садочку ми їсти не хотiли. Сидiли, засунувши за щоку шматок м'яса i дивилися, як дiти граються. Iнодi нам вдавалося непомiтно виплюнути щось пережоване в руку i засунути в кишеню. Тодi ми казали:
   - Ми з'їли! I розкривали роти, показуючи, що вони вже порожнi.
   Тодi нам також дозволяли грати. А ми непомiтно дiставали з кишень те, що так i не змогли проковтнути, i ховали серед iграшок чи виносили на прогулянку i вже там викидали десь пiд кущами.
   У тиху годину всiх укладали спати. Кожен мав окреме лiжко!
   - Так! Усi лягли на правий бiк та заплющили очi! - Казала вихователька.
   Тодi я вирiшила з'їхидничати:
   -А можна на лiвий?
   - Можна.
   - А я не хочу!
   Але вихователька не зрозумiла, що я єхидничала.
  ***
   Першого грудня у мами був день народження, їй виповнилося двадцять шiсть рокiв. Тато подарував мамi кiлька великих товстих книжок - два томи "Домашньої енциклопедiї" та "Книгу про смачну та здорову їжу".
   - Куди їх сховати? - Замислилася мама. - Адже дiти їх обов"язково або розмалюють, або порвуть.
   Тодi тато взяв книги, всадив нас за стiл i показав кiлька малюнкiв. У цих книгах були чудовi кольоровi малюнки-фотографiї. Тато запитав:
  - Вам подобаються цi книги?
   - Так!!! - У захватi загорлали ми.
   - Якщо ви не будете їх розмальовувати i рвати, мама буде дозволяти вам їх дивитися. Маминi книжки теж не можна псувати!
   - Не будемо псувати! - Закричали ми. - Покажи малюнки!
   - Це маминi книжки, вона буде показувати. - Сказав тато.
   I мама почала показувати нам малюнки, обережно перегортаючи сторiнки, i розказувати нам про них. Там були i чудово сервiрованi страви (бiльшiсть з яких мама потiм для нас готувала), i дуже гарнi торти, i моделi одягу з викройками, i кiлька сторiнок з iграшками. Цi iграшки ми не лише роздивлялися, а й робили вигляд, що беремо їх звiдти i уявляли, що граємо ними.
   Бiльше маминi книги ми нiколи не псували тай взагалi не псували нiяких.
  ***
   Якось тато, забравши нас iз садка, сказав:
   - Пiдемо на аеродром, до мами.
   Якщо ранiше мама завжди була поруч, а татова робота була далеко, то тепер навпаки, татова робота була тут, у гарнiзонi, а мамина далеко, бiля аеродрому. Якщо гарнiзон стояв у лiсi, то i йти треба було через лiс. Був грудень, снiгу ще не було, але рано темнiло. Ми йшли темним лiсом пiд татовi пiснi, якi вiн завжди через брак слуху спiвав на одну мелодiю, поки попереду не з'явилися вогнi. Забравши маму зi складу, тато вирiшив показати нам аеродром. Нас пустили на другий поверх службового примiщення з величезним вiкном, яке виходило на злiтнi смуги. Там, у свiтлi прожекторiв, стояло кiлька лiтакiв, а тато, показуючи на них, розповiдав, як вiн такi ж ремонтував. Тож аеродром та вiйськовi лiтаки ми теж бачили з дитинства.
  ***
   А потiм Маринка захворiла на вiтрянку, заразилася в садку. Мама не дозволяла їй чухатися, щодня голеньку ставила на стiл, щоб було краще видно, i мазала кожен прищик зеленкою. Ми спали в одному лiжку, тож думали, що i я захворiю, але я чомусь не захворiла. У мене не було жодного прищика. Чи то в мене виявився iмунiтет на вiтрянку, чи то я у легкiй формi перехворiла на неї ще у Тернополi, коли була в яслах. Взагалi, всi дiти в нашому коридорi майже до самого Нового року ходили в зелених плямах i тiльки я залишалася не розфарбованою.
   До Нового року всi готувалися по-рiзному. Через те, що в кiмнатах у всiх мiсця було мало, ялинку для дiтей вирiшили поставити в коридорi, а прикрашали хто чим мiг. У когось були справжнi склянi ялинковi iграшки, у когось - гiрлянди з рiзнобарвними прапорцями, багато хто робили iграшки самi.
   Мама i тато робили iграшки за вказiвками та малюнками "Домашньої енциклопедiї" з горiхової шкаралупи, iз шкаралупи вiд яєць, iз паперу. А нас iз Маринкою навчили робити гiрлянди. Тато нарiзав тонкi смужки кольорового паперу, а ми смужки склеювали кiльцями, з'єднуючи в довгi ланцюжки. Ялинка у загальному коридорi вийшла чудова, але головне свято вiдбувалося у клубi.
   На Новий рiк мама пошила собi чудову сукню. Викрiйку вона зробила за "Домашньою енциклопедiєю", перенесла її на газету та розклала на тканинi. Це був рожевий капрон з пан-оксамитовим чорним вiзерунком - двi вигнутi смужки, що перетинаються, широкi бiля основи i загостренi до кiнця. Мама у цiй сукнi була як справжня принцеса.
   Увечерi батьки поклали нас спати, а самi пiшли до клубу на Новорiчний Вогник. Вранцi, коли ми прокинулися i полiзли до батькiв у лiжко, ми побачили в маминому волоссi, яке вже помiтно вiдросло, якiсь рiзнокольоровi кружечки.
   - Що це таке? - Здивувалися ми.
   - Це конфеттi. - Сказала мама. - Такi маленькi паперовi кружечки вистрiлюють iз хлопавок i вони розсипаються довкола. Ось i менi на голову потрапили.
   - А ще там був серпантин. - Додав тато. - Це такi довгi
  смужки паперу, якi кидають, i вони, як пружини, летять i падають на все поспiль.
   I конфеттi, i серпантин ми невдовзi побачили на ранку у клубi.
  ***
   Завжди пiсля Нового року, коли ще скрiзь стояли ялинки, у мене наставав День народження. Цього Нового року менi виповнилося п'ять рокiв. На день народження нам з Маринкою подарували плюшевих ведмедикiв i кiлька книг-розкладачок. Мама, як завжди, спекла великий торт.
   Ще влiтку батьки привезли з Союзу електричну пiч "Чудо", в якiй мама готувала рiзнi страви прямо у кiмнатi, не виходячи на спiльну кухню. Найчастiше вона пекла торти. Цi торти вона, як у "Книзi про смачну та здорову їжу" прикрашала трояндочками та рiзними вiзерунками. Жодних кухонних комбайнiв, блендерiв тощо ще не було i близько. Все робилося вручну. Вручну пружинною збивалкою на дерев'янiй ручцi мама збивала бiсквiтне тiсто. Коли вона виливала його в Чудо, залишки з каструлi та зi збивалки давала нам облизувати.
   Нам вона доручала робити крем: вершкове масло перетирати зi згущеним молоком до однорiдної маси. А потiм цей крем мама фарбувала. Щоб здобути рожевий колiр, спочатку додавала трохи марганцiвки, але потiм перейшла на буряковий сiк. Для зеленого кольору в крем треба було крапнути трохи зеленки, для коричневого - додати порошок какао, для жовтого - лимонну цедру. Мама робила кульок з паперу, зрiзала його кiнчик так, щоб виходив потрiбний отвiр i продавлювала крем крiзь нього на торт, створюючи потрiбнi вiзерунки. Потiм мама купила у мiстi справжнiй кондитерський шприц iз фiгурними насадками, тож робити прикраси з крему стало набагато простiше. Трояндочки мама робила на основi шматочка хлiба - його вона наколювала на виделку, а потiм бiлими, рожевими або жовтими плоскими смужками крему робила пелюстки. Якщо така трояндочка не вдавалася, падала чи "пелюстки" опадали, її нам давали з"їсти
  чи злизати крем з хлiба.
   А одного разу хтось iз сусiдiв принiс iз полювання двох зайцiв. Холодильникiв нi в кого не було, тож одного зайця дали нам. Чудо поставили на пiдлогу бiля нашого лiжка, встромили штепсель у розетку i крiзь скло кришки ми могли бачити, як кролик запiкається. Вiн виявився так само смачним, як той заєць, якого тато спiймав на аеродромi в Старгардi.
  ***
   Тато часто їздив у вiдрядження. Одного разу вiн приїхав з Освенцима i розповiдав мамi про жахiття концентрацiйного табору. Я, певна рiч, теж слухала. Пiсля цiєї поїздки тато майже тиждень нiчого не мiг їсти, так сильно вiн переживав. А я подумала, що цей табiр знаходиться за тим бетонним парканом з колючим дротом, повз який ми їздили до мiста.
   Гуляючи з дiтьми по гарнiзону, на околицi його ми виявили напiвзруйнований занедбаний будинок.
   - Це ще з вiйни лишилося. - Сказала я Маринцi i ще двом-трьом подружкам, з якими ми гуляли. - Людей забрали до концентрацiйного табору (цi слова у нас у гарнiзонi могли вимовити майже всi дiти), а будинок зруйнували.
   - Погляньмо, що там? - Запропонувала якась дiвчинка.
   - Не можна! - Вiдповiла я. - Усерединi могли залишитись снаряди, ми можемо пiдiрватись.
   I всi мене послухалися, хоча ми з Маринкою були наймолодшими серед них. Нiхто до будинку не заходив, тiльки кiлька разiв спускалися i пiднiмалися сходами, що вели до пiдвалу, не проходячи у дверний прорiз, хоч дверей там не було.
   До речi, через частi переїзди я зробила собi звичку не запам"ятовувати iмена дiтей та вчителiв. Поки ми тут - пам"ятаю, тiльки но сiли у потяг - забула. Вже у дорослому життi це стало створювати деякi труднощi - менi досi важко запам"ятовувати iмена людей, навiть тих, з якими я зустрiчаюся кожного дня. Бо не звик мiй мозок їх запам"ятовувати, не тренувався з цим! Часто я звертаюся до людей без звернення:
  - Не пiдкажете, чим ми сьогоднi будемо займатися?
  - Скажiть, будь ласка, куди нам тепер йти?
  I так далi.
  ***
   Весна того року видалася рання та тепла. На початку квiтня вже можна було ходити у лiтнiх сукнях. У день Маринчиного народження, 4 квiтня ми великою ватагою пiшли гуляти до лiсу (а куди ж ще, якщо вiн був з усiх бокiв?). Нас було осiб з шiсть, старшiй дiвчинцi було сiм рокiв, менi п'ять, а Маринцi з ранку виповнилося чотири роки, вона була наймолодшою.
   Перед тим, як ми пiшли в лiс, тато старшої дiвчинки нас навiть сфотографував, на цiй фотографiї я стою в центрi, решта дiтей товпиться бiля того тата.
   По дорозi назад Маринка вже втомилася i почала спотикатися об корiння дерев, що проступали на дорiжках на поверхню. В одному мiсцi вона навiть упала, але старша дiвчинка її пiдняла та обтрусила.
   - Давайте йти повiльнiше. - Запропонувала вона. - Бо Маринка маленька.
   - Мiське три роки! - Сказала Маринка.
   - Не три, а чотири! - Поправила я. - Сьогоднi тобi виповнилося чотири роки. Запам'ятай!
   Маринка, вiдчувши себе старшою, пiшла знову так само швидко, як решта.
   А вдома на нас чекало справжнє свято. Мама спекла великий торт з рiзнокольоровими трояндочками, зеленими листочками, бiлим мереживом та коричневими шишечками, а посерединi торта стояв маленький цукровий баранець. Цей баранець був лише для Маринки! Вперше щось було не для нас обох, а лише для неї однiєї! I вона його з'їла сама, спочатку вiдкусивши голову, а потiм все iнше.
   Виявляється, у тому роцi Великдень у Польщi припав саме на цi днi, i в мiських магазинах продавалися рiзнi великоднi атрибути - зайчики, курчата, баранчики. Великдень радянськi люди не святкували i ми нiчого про нього не знали. Але пасхальний баранчик непогано пiдiйшов до Маринчиного дня народження. Про гороскопи тодi теж нiхто навiть не чув, але якщо подивитися назад iз нашого часу, то Маринка - овен, а отже, баранець був її символом.
   На день народження Маринцi вперше подарували iндивiдуальний подарунок - великого пластмасового Буратiно у зеленому костюмi з червоним оздобленням. До цього нам iз Маринкою завжди дарували однаковi подарунки. Менi цього разу нiчого не подарували, але мама пояснила, що подарунки дарують лише тим, хто має день народження, i я не образилася. Маринка цього Буратiно вiдразу назвала Хiмiки. Чому? Нiхто не знає.
  ***
   Одного разу я гуляла сама i якiйсь солдат запропонував менi показати котельню. Центрального опалення у тi часи не було, котельнi були в кожному будинку i топилися вугiллям.
  Цей солдат був опалювачем, тобто топив величезну пiч, щоб та нагрiвала воду, яка йшла трубами в батареї всього будинку. Хоча вже було тепло, той солдат перевiряв труби системи опалення. Вiн показав менi, куди подається вугiлля, де нагрiвається вода, якими трубами вона бiжить далi. Було дуже цiкаво. А потiм, коли ми вийшли iз пiдвалу, вiн мене сфотографував.
   я вдома розповiла про свою екскурсiю до пiдвалу, мама та тато дуже стурбувалися. Вони сказали, що самiй з солдатами нiкуди ходити не можна, бо хтось може менi зробити щось погане. Вони не сказали, що саме, але я чомусь i сама все зрозумiла. Слава богу, солдат не був збоченцем i наступного дня передав батьковi фотографiї.
  ***
   Лiто того року видалося дуже спекотним, дощiв довго не було. Одного разу нас iз садка повели гуляти до лiсу - лише за пару сотень метрiв. Серед високих сосен була дуже гарна галявина, на якiй ми завжди грали. Повели нас вихователька та її донька, якiй виповнилося сiм рокiв i яка вже почувала себе школяркою. Для нас вона здавалася цiлком дорослою.
   Я завжди опiкувалася Маринкою, тому i в строю ми з нею йшли в однiй парi, i на галявинi грали разом, та й взагалi завжди i скрiзь ми були разом, завжди ходили, взявшись за ручки. До того ж, ми завжди були однаково одягненi i всi знали, що ми сестрички. Нас так i називали - "сестрички".
   Того лiта мама пошила нам помаранчевi атласнi сукнi i обробила їх бiлою зигзагоподiбною тасьмою. Iграшок того дня вихователька не взяла, зате вони з донькою навчали нас плести вiнки з лiсових квiтiв та трави. Пам'ятаю, там росли дзвiночки та лютики.
   I раптом потягнуло димом. У лiсi почалася пожежа. Вона поширювався дуже швидко, i майже миттєво наша галявина була оточена вогняною стiною. Вогонь, охопивши верхiвки висохлих сосен, стояв аж до неба, все навкруги трiщало i гуло. Стежка до садка була вiдрiзана. Вихователька з донькою зiбрали нас у купку i повели у протилежний вiд садка бiк. Як не дивно, нiхто iз дiтей не плакав. Окрiм мене. Я плакала навзрид i мене нiяк не могли заспокоїти. Вони намагалися пояснити менi, що небезпеки немає, що нас виведуть далекою дорiжкою в гарнiзон, що солдати вже, мабуть, приступили до гасiння пожежi i нам нiщо не загрожує. Але я плакала не вiд страху за себе. За себе я не турбувалася. Менi було страшно за маму - вогняна стiна рухалася з боку аеродрому, отже, пожежа там почалася ранiше. Як там мама? Чи встигла вона втекти? Ось що мене непокоїло, але я тiльки плакала i не могла нiчого пояснити. Тiльки мiцнiше тримала Маринку за руку, щоб вона не загубилася.
  ***
   Якось весь гарнiзон зiбрали на плацу. Навколо площi стояли не лише солдати та офiцери, а й офiцерськi дружини з дiтьми. Була урочиста жалобна стройова щодо загибелi одного з льотчикiв. Льотчики розбивалися й ранiше, але на траурнiй церемонiї з опусканням прапора та бойовим салютом ми з Маринкою були вперше.
   Полковник виступив з промовою, яку я не слухала, а пропускала повз вуха. Я лише сприйняла iнформацiю, що льотчик розбився, виконуючи експериментальний полiт. Коли опустили прапор, я сказала мамi:
   - Ну, от, не встигли Ленiна поховати, як тепер i цей помер.
   - Не можна так казати! - Обсмикнула мене мама.
   - Чому? - Не зрозумiла я.
   Але мама нiчого не пояснювала. Довелося додумувати самiй, але в самої нiчого не виходило. Увечерi тато пояснив, що Ленiн помер дуже давно, пiсля нього, окрiм цього льотчика, померло дуже багато людей. Усiх їх, звичайно, шкода. А Ленiн, хоч i помер, вважається вiчно живим, бо вiн наш вождь.
   - Вiн не живий, але ми його пам'ятаємо, як живого, бо вiн виборював наше щастя.
   Про те, що Ленiн вiчно живий, повiдомляли численнi плакати, гасла, транспоранти, розвiшанi по всьому гарнiзону. Окрiм його портретiв, скрiзь були i портрети Карла Маркса та Фрiдрiха Енгельса, а також написи "Слава КПРС". Все це червоним тлом супроводжувало життя будь-якої людини вiд народження i вже не вiдволiкало уваги вiд навколишнього життя.
  
  ***
   Вечорами, коли дiтей укладали спати, батьки ходили до клубу дивитися кiно. Зазвичай перед кiно показували якийсь полiтичний журнал. Цього разу пiсля журналу показали мультфiльм "Хто сказав мяу"? Всiм мамам нашого будинку цей мультфiльм так сподобався, що вони попросили показати його дiтям.
   Вранцi мама сказала, що якщо ми добре поїмо, нас вдень поведуть дивитися мультфiльми та покажуть новий мультик "Хто сказав мяу"?
   - Це дуже цiкавий мультик, менi вiн дуже сподобався. - Казала мама.
   - А хто там сказав мяу? - Запитала я.
   - А ось подивiться, тодi й дiзнаєтесь! - Не розкривала iнтригу мама.
   Мультики ми дивилися не раз, але щоб їх показували спецiально для дiтей нашого будинку на прохання мам - таке було вперше. Тому той мультик так запам'ятався, хоча крiм нього нам показали ще кiлька iнших.
   А ще того ж року в татовому клубi ми вперше подивилися "доросле кiно". Називалося воно "Каїн вiсiмнадцятий" - кольорова казка про короля, принцесу та придворних у бальних сукнях, про заразного комара, про те, що у принцеси, виявляється, теж була червона кров, за що кат мав вiдрубати їй голову... Це кiно запам'яталося на все життя не тiльки менi, а й чотирирiчнiй Маринцi. Вона часто згадувала не так його, як свої враження вiд нього навiть у дорослому життi.
  Тернопiль - 1963
   Як завжди, влiтку ми поїхали у вiдпустку, спочатку до Тернополя, де нас залишили на пару тижнiв, а потiм до Сочi.
  Тернопiль цього року запам'ятався кiлькома незначними епiзодами. Якось ми з Петькою гуляли спочатку у дворi, а потiм вийшли на вулицю. Перейшли мiстком через канаву i гуляли по той бiк. Повз проходив якийсь чоловiк, покликав Петьку. Ми з Маринкою залишились чекати. За кiлька хвилин Петько повернувся до нас i сказав:
   - Ходiмо додому!
   - Навiщо?
   - Треба, швидко!
   Вдома Петько вiдразу ж кинувся до бабусi:
   - Бабуся! А дiдусь - це мiй дiдусь?
   - Звiсно! -Вiдповiла бабуся. - А що сталося?
   - Вiн дав менi яблуко. Я сказав: "А Галцi-Маринцi?". А вiн сказав: "Я цих дiтей не знаю". Якщо вiн для них не дiдусь, то й для мене також? А якщо вiн дiдусь, то чому не знає Галку-Маринку?
   Виявляється, це був колишнiй бабусин чоловiк, батько нашого тата, який нас не визнав. А ми його навiть не роздивилися! Петько був такий приголомшений тим, що його дiдусь для нас не дiдусь, що повернув йому яблуко i поспiшив до бабусi. Бабуся почала пояснювати йому, що дiдусь просто про нас нiчого не знає, бо ми весь час живемо у Польщi, а до Тернополя приїжджаємо рiдко. Але коли вiн матиме час, вiн з нами обов'язково познайомиться.
   Не познайомився. Ми його нiколи так i не бачили.
  ***
   Наш старший двоюрiдний брат Женька, син Тамари, вже навчався у бабусинiй школi. Йому було одинадцять рокiв, вiн був дуже високим i займався у музичнiй школi, навчаючись грi на баянi. У тi днi, коли йому треба було йти на музику, вiн приходив на обiд до бабусi. Бабусин будинок знаходився неподалiк школи, музична школа теж, а до його будинку треба було їхати кiлька зупинок автобусом. Пiсля обiду Женька сiдав за баян, а ми iнодi слухали, як вiн грає, а iнодi, щоб не заважати йому, йшли надвiр.
   Якось Женька, закiнчивши пiдготовку до уроку, вийшов надвiр i сказав, що запросто перестрибне через канаву. Ширина канави, береги якої були викладенi каменем, була близько чотирьох метрiв, а для нас вона взагалi була широчезною. Внизу мiж гiр смiття i калюж помиїв у бiк парку бiг брудний струмок. Впасти в таку канаву було б дуже неприємно.
   Женька розбiгся i... перестрибнув через канаву! Потiм назад - i так кiлька разiв. Все це бачили ще двоє трьох-чотирьох рiчних друзiв Петьки по вулицi. Всi були у захватi, а ми дуже пишалися тим, що у нас такий брат.
   По суботах Женька мав натирати у квартирi паркет. Бабуся збирала з пiдлоги дорiжки, i вiдправляла нас надвiр витрушувати їх, а сама йшла до магазину. Женька вдягав на ноги щiтки i, вичавивши з тюбика мастику на пiдлогу, починав кататися по нiй, як на ковзанах. Нам теж дуже хотiлося спробувати, тому одного разу Женька вдягнув по однiй щiтцi нам iз Маринкою. Ми пробували ковзати ними паркетом, але в нас нiчого не виходило: щiтки не ковзали, застрягали на купках мастики, весь час норовили звалитися з нiг. Довелося Женьцi самому закiнчити прибирання.
   Взагалi-то Женька не любив бабусю, вважав, що вона його експлуатує, i терпiв тiльки тому, що подiтися було нiкуди. Вiн навчив нас звалювати на бабусю все, що траплялося поганого. Наприклад, пукне хтось iз нас, ми одразу ж кричимо:
   - Фу! Хто це зробив?
   - Бабуся! - Вiдповiдає винуватець, хоча бабусi й поблизу немає.
   I так й у всьому iншому.
  ***
   Мама та тато, як завжди, приїхали пiсля сесiї, щоб забрати нас до Сочi. Кiлька днiв залишалися у Тернополi. Одного разу ми пiшли з ними до парку, з нами були також Петька з його мамою Надею. На центральнiй алеї парку стояла величезна клiтка з павичами. Павлини не тiльки розправляли свої чудовi хвости, а й дуже голосно перегукувались:
   -А-а! А-а! а-а!
   Маринка навчилася кричати дуже схоже. Варто нам було наблизитися до клiтки, як вона починала кричати по пав"ячому:
  - А-а! А-а! А-а!
   Коли ми озирнулися на батькiв, то їх нiде не виявилося. Зникли, щезли, ми залишилися самi.
   - Що робитимемо? - Запитав Петько.
   - Плакати! - Тут же вiдповiла Маринка i вiдразу ж заревiла на все горло.
   Не встигли ми з Петькою пiдключитися до її ревiння, як з-за дерев вийшли батьки i побiгли нас заспокоювати, бо до нас на допомогу вже поспiшили перехожi.
   - Ми тут! Ми нiкуди не подiлися, ми просто сховалися за деревами. - Заспокоювали вони нас, хоча ми одразу ж перестали ревти i спокiйно взялися за їхнi руки.
   - А навiщо ви ховалися? - Запитала я.
   - Хотiли подивитися, що ви робитимете.
   Вони потiм ще довго обговорювали Маринчин засiб вирiшення проблеми та смiялися.
  ***
   Сочi того року нiчим особливим не запам'ятався. Як завжди, перед вiдпусткою менi снився страшний сон про величезну хвилю, пiд якою ми всi тонемо. як завжди прабабуся Вiра, побачивши мене, казала:
   - Ой, красуня! Брови вугiллям пiдвела!
   - Я не пiдводила! - Як завжди, вiдповiла я. - Вони самi такi!
   Як завжди, щоранку ми, перейшовши через рiчку Сочi залiзничним мостом, виходили до вокзалу, сiдали на автобус i їхали на море, до санаторiю "Родина". Як завжди, дiдусь у серединi мiсяця грав Нептуна. Як завжди, ми з Маринкою з гучним вереском тiкали вiд тата, який ловив нас по всьому пляжу, щоб затягнути у воду. Як завжди, ми потiм не хотiли
  виходити з води до посинiння.
   Перед поверненням до Польщi нам купили бiлi та чорнi валянки. Чорнi були звичними, такi носили всi, надiвши поверх них чорнi блискучi гумовi калошi. А ось бiлi... Це були святковi валянки. А ще нам купили темно-червонi зимовi пальта з хутряними комiрами (цегейка). Мама знову купила швейну машинку, бо свою продала перед вiдпусткою.
  Знову Ключево.
   Лiто ще не закiнчилося, i ми з мамою ходили "на промисли" - збирали в лiсi гриби, дикий часник, квасець. Пам'ятаю, як ми збирали в лiсi поруч iз гарнiзоном гриби. Тодi видався великий урожай рижикiв, вони були великi, м'ясистi, жовтогарячого кольору з синюватими кiльцями. У гарнiзонi репродуктором передавали естраднi пiснi. Саме тодi, коли я нахилялася за рижиками, звучала пiсня Гелени Великанової "Рула-те":
   Рула-те, рула-те, рула-те, рула,
   Рула-те, рула-те, рула-ла-ла!
   З того часу ця пiсня в мене завжди асоцiювалася з рижиками. Хоча я замiсть "те" спiвала "ти". I навiть зараз, коли менi далеко за шiстдесят, як тiльки я згадую про рижики, я починаю спiвати цю пiсеньку. Мама цi рижики солила i вони були дуже смачними.
   Квасець ми збирали не лише в лiсi, а й на луках уздовж залiзницi. З нього варили зелений борщ та робили засолювання на зиму. Лiсовий часник з'їдали вприкуску до борщу або м'ясних страв.
   А ще я дуже добре пам'ятаю червоно-синi пшеничнi поля. Це зараз пшеничнi поля жовтi, а в тi часи вони були червоно-синiми через маки та волошки, їх на полях було стiльки ж, скiльки й колоскiв. Навiть з вiкна вагона поля виглядали червоно-синiми не лише у Польщi, а й у нас у Союзi. А ходити таким полем було, як по клумбi.
  
  ***
   Татовi надали чергове звання - капiтан, тепер на його погонах було цiлих чотири зiрочки. Пришиваючи новi погони, батько навчив нас розрiзняти офiцерськi звання. Вiн казав, що капiтанськi погони - найкрасивiшi, бо на них найбiльше зiрочок.
   Коли тато їздив до Освенцима, вiн познайомився там зi старшим лейтенантом Колодком. Кiлька разiв зустрiчався з ним по службi у польських вiдрядженнях, а потiм, зовсiм несподiвано, вони закiнчували вiйськову службу в одному мiстi - в Одесi, де стали вже справжнiми друзями. А його дружина Галина стала маминою подругою. Вони дружать i зараз, хоч i на вiдстанi, постiйно спiлкуються по мобiльниках.
   Зазвичай тато ходив у щоденнiй вiйськовiй формi: штани навипуск, черевики, сорочка з краваткою та пiджак. Але коли йшов у наряд (на чергування), одягався в польову: чоботи, штани галiфе, поверх форми - портупея з кобурою, у якiй був заряджений пiстолет.
   Усi дiти вiйськових iз раннiх рокiв знають, що чiпати кобуру та пiстолет не можна. Тому ми нiколи не чiпали татовi речi, ця заборона автоматично перейшла навiть на його книги. А от iз маминими речами можна було навiть пограти. Ми могли примiряти її косу, що лежала у мiшечку, одягти туфлi чи сукню...
   У гарнiзонi було дуже багато щурiв. Їх намагалися травити, ставили на них пастки та крисобiйки - нiчого не допомагало, щурiв менше не ставало. Якось вони навiть вiдгризли сплячому офiцеру нiс. Пам'ятаю, коли ми вже лягли спати, тато розмовляв iз мамою:
   - Це як треба було напитися, щоб не вiдчути, як тобi вiдгризають нiс!
   Нашi батьки не пили. Навiть у свята надавали перевагу лимонаду. I лише на Новий рiк могли випити трохи шамансь-
  кого. А в буднi днi для тата кращим за все було молоко. Вiн мiг вiдразу випити лiтрову банку. Вечорами вiн пив чай, у нього була найбiльша чашка (на 250 грам) i вiн сипав до неї шiсть чайних ложок цукру.
   Якось тато збирався у наряд - добове чергування по гарнiзону. Як завжди, одягнув польову форму, перевiрив пiстолет, одягнув портупею з кобурою, начистив гуталiном чоботи.
   А вранцi були розбiрки. Вночi, пiд час татового чергування до нього на КПП заскочив щур. Батько вмить вихопив пiстолет i застрелив його. Усi патрони строго обчислювалися, за кожен пострiл треба було звiтувати. Довелося звiтувати i батьковi.
   - Чому стрiляв? - Запитав командир.
   - Пацюк бiг. - Вiдповiв тато.
   - Влучив?
   - Влучив. Ось труп.
   - Ну, гаразд, якщо влучив, то стягнення не буде.
   I татовi нiчого не було, так дiстали всiх тi щури.
  ***
   У Маринки почав проявлятися агресивний характер. Поки ми грали разом, все було в порядку, але варто менi було на хвилинку вiдлучитися, як Маринка могла когось стукнути або штовхнути. Одного разу в садку, коли ми збиралися на прогулянку, вона так штовхнула одну дiвчинку, що та перелетiла через лаву, впала пiдборiддям на цементну пiдлогу, розбила пiдборiддя до кiстки i в неї випав зуб. Маринку покарали та гуляти не пустили, залишивши одну в iгровiй кiмнатi. Пiсля цього ми ходити до садка бiльше не хотiли i намагалися прогуляти його.
   Вдома ми так само спали на одному лiжку, тому хворiли завжди разом (крiм того випадку з вiтрянкою), i кiлька разiв нам вдалося перехворiти.
   Та коли випав снiг i мама одягла на нас новi пальта та бiлi валянки, ми знову радiсно пiшли до садка - треба ж було похвалитися!
   Поки ми були вiдсутнi, у садочку почалася пiдготовка до Нового року, дiти розучували вiршики, пiсеньки та хороводи. Вперше, окрiм давно вiдомої та звичної пiсеньки "У лiсi народилася ялиночка", ми почули нову, з iншою мелодiєю, з iншими словами - це була пiсня "Маленькiй ялинцi холодно взимку": (переклад по рядках)
   Маленькiй ялинцi холодно взимку,
   З лiсу ялинку взяли ми додому.
   Скiльки на ялинцi кульок кольорових,
   Рожевих пряникiв, шишок золотих!
   Намиста повiсили, стали в хоровод,
   Весело, весело зустрiнемо Новий рiк!
   Ця пiсня була веселiшою, нiж стара, i виглядала в моїй головi яскравiшою, рiзнобарвнiшою i красивiшою, на вiдмiну вiд старої, зеленої.
   Цього року я вже самостiйно писала вiтання на Новорiчних листiвках для бабусь та дiдуся. Маринка тiльки пiдписувалася: "Марина". Незважаючи на те, що всi слова вона вже вимовляла, у сiм'ї її, як i ранiше, називали Мiська. Ця звичка збереглася аж до її дев'ятирiччя.
   Наш спiльний коридор, у якому вечорами грали всi дiти нашого поверху, закiнчувався великим вiкном, з якого ми любили стрибати. I ось перед Новим роком однi з сусiдiв, що жили у кiнцi коридору, почали будувати перегородку, прибудовуючи до своєї кiмнати частину коридору з вiкном. У них мала вийти друга кiмната. Вони швидко поставили дерев'яний каркас i почали обшивати його дошками. Коридор укоротився на три метри, а вiкно опинилося за перегородкою - тепер у коридор денне свiтло не надходило i в ньому стало темно i незатишно. Всi обурювалися, але нiчого вдiяти не могли, мабуть, тi сусiди отримали дозвiл вiд командування. Тепер i спiльної ялинки в коридорi не ставили.
   Зустрiти Новий 1964 анi в садку, анi в клубi нам не довелося. Тато вже навчався на четвертому курсi i хотiв викладати. У тi часи при Будинках Офiцерiв були Вечiрнi Унiверситети марксизму-ленiнiзму, в яких викладали i iсторiю фiлософiї, i фiлософiю загалом. А у гарнiзонних клубах таких унiверситетiв не було. Тому коли з'явилося мiсце викладача фiлософiї при Вечiрньому Унiверситетi в мiстi Бжезi, тато вiдразу ж погодився туди їхати.
  Бжег.
   Якщо дивитися на картi, то Бжег (Brzeg) знаходиться на пiвдень вiд Ключево, майже по прямiй пiд Познанню, ближче до кордону Чехiї. Це iсторичне мiсто Сiлезiї iз замком.
   На Балтiйському узбережжi, значно пiвнiчнiше, iснує мiсто зi схожою назвою - Колобжег, яке є морським курортом. Але нам треба було не до моря, а набагато далi вiд нього.
   Спочатку ми їхали поїздом, увечерi пересiли до кабiни вантажної армiйської машини, в кузов якої завантажили нашi речi, вивантаживши їх iз багажного вагона. Речей вже було багато - двi величезнi валiзи, якi називали "смерть носiям", але якi тато переносив обидвi одразу; два баули з постiлями та ящик, який зазвичай служив шафкою. Тепер полички з нього вийняли i поклали на дно, посуд i тендiтнi речi мама загортала в рушники, простирадла, наволочки, одяг i акуратно укладала в ящик. Приїхавши на мiсце, ми могли вiдразу ж його розкрити i мати все необхiдне на початок.
   У квартиру на другому поверсi потрапили вже коли було зовсiм темно. Ця квартира була схожа на квартиру в Старгардi - двi кiмнати, кухня та ванна з туалетом, тiльки розташування було трохи iншим. Але найголовнiше - у великiй кiмнатi була сцена! Її ми помiтили вiдразу ж, як тiльки розпочали обхiд квартири.
   Це був невеликий еркер, що виступав назовнi, з трьома вiкнами, в якому могли помiститися стiл i два стiльцi, але пiдлога в ньому була пiднята на двадцять сантиметрiв над рiвнем пiдлоги кiмнати. Ми з Маринкою вiдразу ж стали на "свою сцену" i заспiвали кiлька новорiчних пiсеньок.
   За цей час тато встиг внести у квартиру всi нашi речi та розтопити пiч, а мама приготувала нашвидкуруч вечерю i, розкривши баули, розстелила на пiдлозi великої кiмнати матраци з постiлями.
   Цi баули мама пошила сама iз мiцної темно-синьої тканини. У кожному мiстився матрац iз двома подушками, ковдрою та бiлизною. Застiбалися баули на мiцнi металевi офiцерськi ґудзики. При переїздi такий баул здавався в багажний вагон, а пiсля приїзду на мiсце ми вiдразу ж мали спальнi мiсця.
   Мама нагодувала нас, i ми лягли на постiль. Обидва матраци - i мамин з татом, i наш лежали впритул один до одного, так що у нас вийшла одна велика спiльна постiль.
   I тут тато притяг до кiмнати ялинку. Виявляється, вона приїхала разом iз нами на машинi. Звичайно ж, нi про який сон не могло бути й мови, ми всi почали вбирати ялинку. Тепер у нас були справжнi склянi ялинковi прикраси, але одна з них впала та розбилася. Я ненароком наступила на уламок, i вiн встромився менi в босу ногу. Потекла кров.
   - Це скляна скалка. - Проголосив тато, оглянувши мою ногу. - Треба її витягнути.
   Витягувати звичайнi, дерев'янi скалки завжди було боляче. Але ця скляна скалка була зовсiм не болiсною, незважаючи на те, що текла кров. Мене вiдразу перебинтували i сказали не вставати. Маринка теж лягла поруч. Було вже за пiвнiч, тому ми дуже швидко заснули. Батьки самi закiнчили прикрашати ялинку, а тато навiть змайстрував з нашого плюшевого ведмедика та вати Дiда Мороза.
   Вранцi, коли ми прокинулися, у вiкно свiтило яскраве сонце, за вiкном лежав снiг, а в кiмнатi стояла ялинка з Дiдом Морозом пiд нею.
   Маринка ходила навколо ялинки, щось уважно роздивлялася i, нарештi, сказала:
   - А носик як у ведмедика! - Це про Дiда Мороза.
   Я нiякого носика не помiтила, для мене це був справжнiй Дiд Мороз. У нього була шуба, шапка, рукавицi, вуса та борода, а в руках - червоний лантух iз якогось клаптика.
   Поки ми снiдали на кухнi, Маринка пiшла до кiмнати. Через кiлька хвилин вона вбiгла на кухню, несучи в руках розпорошеного Дiда Мороза i радiсно горлаючи:
   - Вiн весь ведмедик! Вiн весь ведмедик!
   Вдень ми з мамою пiшли гуляти та оглядати нове подвiр'я. Ми вийшли у своїх нових темно-червоних зимових пальтах.
  Будинок виявився чотириповерховим, на два пiд'їзди, пофарбованим у жовтувато-охристий колiр. Пiд'їзди були наскрiзними, через них можна було потрапити i на переднiй, i заднiй двори. Перед будинком уздовж тротуару стояли двi лави та ще стiл iз двома лавами пiд деревом. Такий самий будинок був вiдразу ж за нашим трохи далi вулицею. Наш будинок був для росiян, сусiднiй - для полякiв. Ми мали спiльну прибудинкову територiю та загальний вуличний тротуар, а заднi двори роздiлялися парканом-сiткою. Торець нашого будинку виходив на невелике замерзле озерце, по льоду якого на ковзанах каталися старшi дiти. Молодшi на санчатах з'їжджали з берега на лiд. У нас санок поки не було, але нам дали покататись iншi дiти.
   Польський будинок торцем виходив на Т-подiбне перехрестя, перпендикулярна дорога з якого вела до центру мiста. Далi нашою вулицею було ще два такi ж будинки, в одному з яких знаходився продовольчий магазин. Перпендикулярна вулиця була забудована приватними одноповерховими будинками з палiсадниками, у яких жили лише поляки. Таким чином, серед польського населення був один будинок для росiян.
   Зазвичай Будинки Офiцерiв розташовувалися не у закритих гарнiзонах, а у мiстах, серед будинкiв мiсцевого населення. Тому й квартири для тих, хто там працював, давали у мiських будинках, а не у гарнiзонах. Таким чином, ми повнiстю поринули у польське життя. Ми могли вiльно спiлкуватися з поляками, ходили вулицями мiста та по польських магазинах.
   Поки ми гуляли, тато привiз казеннi меблi i встиг їх розставити. Велику кiмнату зi "сценою" видiлили нам, поставивши в нiй два солдатськi лiжка, стiл та стiльцi. Менша стала батькiвською спальнею та кабiнетом. Кухня тепер була навпроти нашої кiмнати, а ванна - навпроти батькiвської спальнi. У них було два лiжка, поставленi поруч, стiл зi стiльцем та шафа. На кухнi теж був стiл зi стiльцями, титан у ваннiй розтоплювався, як i всi грубки в квартирi, вугiллям.
   У Бжезi тато був дуже зайнятий - треба було i готуватися до лекцiй, якi вiн читав у Вечiрньому Унiверситетi, i готуватися до сесiї в Ленiнградському Унiверситетi, тому займатися фотографiєю йому було нiколи. Валiза з апаратом так i стояла не розпакована на шафi, а фотоапарат - на полицi в тумбочцi. Тому фотографiй з Бжега у нас було дуже мало.
  ***
   За кiлька днiв менi виповнилося шiсть рокiв. Я вже знала, що 9 сiчня в iсторiї називається "Кровава Недiля", коли пiп Гапон (запам'ятати легко, тому що прiзвище сочинських дiдуся та бабусi - Гапонови) у 1905 роцi повiв робiтникiв на демонстрацiю та її розстрiляли. Я завжди говорила; "У мене день народження 9 сiчня, у Криваву Недiлю!"
   На день народження менi подарували мої першi "товстi" книжки! Батьки вже давно помiтили, що грати з iграшками менi нецiкаво, я вiд сили могла пороздивлятися їх пару годин, а от книги... Читати я дуже любила. Моїми першими особистими книгами стали збiрка оповiдань, вiршiв, прикмет, приказок "Круглий рiк" (1964) та велика книга у супер-обкладинцi "А. С. Пушкiн. Казки", на кожному розворотi якої була кольорова картинка на всю сторiнку. Маринку цi подарунки не вразили. А я ними просто зачитувалась. Завдяки тим казкам, все життя Пушкiна я подумки називала АС Пушкiн.
  ***
   У квартирi завжди було тепло, тому вдома ми ходили в лiтнiх сукнях iз короткими рукавами, у шкарпетках та капцях. А на прогулянку доводилося вдягатися. Якось за снiданком ми з Маринкою почали балуватися:
   - Дивись, як на вулицi свiтить сонце, як улiтку.
   - Отож, сонечко припiкає, травка зеленiє.
   - Травка зеленiє, сонечко блищить, ластiвка з весною в сiни до нас летить!
   - I квiточки розпускаються. Це вже не весна, а лiто!
   - Тому гуляти треба не в пальтах, а в лiтнiх сукнях!
   - Так, мамо можна ми пiдемо гуляти у сукнях?
   - Iдiть! - Несподiвано вiдповiла мама.
   - Що, правда, можна йти у сукнях? - Не повiрили ми.
   - Правда.
   - Ось так, без пальта, з короткими рукавами та в шкарпетках?
   - Так.
   Ще не вiрячи, що мама вiдпускає нас надвiр роздягненими, ми, озираючись, пiдiйшли до дверей.
   - Ми йдемо?
   - Iдiть.
   Ми вiдчинили дверi i вийшли на сходи.
   - Побiгли? - Перезирнулися ми з Маринкою i подивилися на маму. Мама спокiйно стояла i дивилася на нас.
   I тут ми з Маринкою помчали вниз. Вискочили на заднє подвiр'я i, не змовляючись, помчали по снiгу навколо будинку, горлаючи на все горло:
   - А-а-а-а-а!!!!
   Оббiгли будинок з боку замерзлого озера, перебiгли на зовнiшнiй двiр, що виходив на вулицю, i помчали далi.
   - А-а-а-а-а!!! - Мчали ми по пустельному, заваленому снiгом дворi.
   Ранок був раннiй, анi дiтей, анi дорослих у дворi ще не було, окрiм одного хлопчика у шубi.
   - Ви куди роздягненi бiжите? - Здивувався вiн.
   - Нам мама дозволила! - Припинившись, хором вiдповiли ми i помчали далi. - А-а-а-а-а!!!!
   Бiля дверей нашого пiд'їзду вже стояла мама, ми кинулися
  до неї, промчали сходами i заскочили до квартири.
   За цi кiлька хвилин пробiжки по снiгу ми навiть не вiдчули холоду. Було весело через те, що ми вчинили не так, як завжди, що нiхто до нас цього не робив, що мама дозволила нам таку пригоду.
   Мама одразу ж поклала нас у свою постiль, закутала ковдрами, вдягла на нас вовнянi светри та дала по чашцi чаю з малиною. Увечерi перед приходом тата мама вимiряла нам температуру - вона виявилася нормальною, застудитися ми не встигли. Зате як ми захлинаючись розповiдали татовi про цю пригоду!
   - А чому ви кричали? - Запитав тато.
   - Не знаємо. - Переглянулися ми.
   А кричали ми, мабуть, вiд захоплення i того незрозумiлого почуття свободи, коли чиниш не так, як завжди, не так, як усi.
  ***
   Мама вчила нас шити. Ми вже вмiли втягувати нитку в голку, пришивати ґудзики i знали два види швiв - простий "змiтаточний" та "зворотнiй", який зшивав тканини мiцно. До цього ляльки у нас були голi, а того року я пошила своїй ляльцi довгу рожеву сукню. З маминого клаптика я вирiзала верх - квадратик з дiрками для рук, а потiм довгу спiдницю - квадратик побiльше, зшитий по одному краю в трубочку. Спiдницю я пiдiбрала складочками i пришила до верху. Все це зав'язувалося ззаду поясом на бантик. Маринка пошити сукню ще не могла.
   А четвертого квiтня був Маринчин день народження. Їй подарували iграшкову газову плиту з чотирма конфорками, духовкою, що вiдкривається, i ручками, що повертаються... Я спершу навiть образилася, що менi таких iграшок не дарували. Але потiм, погравши з Маринкою близько пiвгодини, я зрозумiла, що це менi бiльше не цiкаво i пiшла читати. Читала я завжди лежачи, менi так було зручнiше. А Маринка залишилася грати. Вона насипала почищене насiння в алюмiнiєву лялькову тарiлочку i ставила його у духовку, а потiм виймала та їла.
   Маринка ставала дедалi агресивнiшою. Граємо ми з дiтьми у дворi, все йде нормально, але варто менi вiдлучитися, наприклад, побiгти додому в туалет, як Маринцi весь двiр оголошує бойкот. Це нове слово "бойкот" означало, що з людиною не тiльки не грають, а й не розмовляють, вдаючи, що її не iснує.
   - Що ти зробила? - Дивувалась я, але Маринка мовчала.
   Зi мною всi продовжували грати та спiлкуватися, а вiд Маринки мовчки вiдверталися. Побродивши по двору на самотi, Маринка поверталася додому. Домашнi бiйки з вереском та криками теж почастiшали, але незважаючи на них, ми продовжували бути "сестричками" - не могли обходитися одна без одної.
   Врештi, якось так непомiтно i поступово, Маринка ставала моєю тiнню, з дiтьми розмовляла я, а вона просто була поруч, у магазинi з продавцями теж розмовляла я, а Маринка була поряд. Здавалося, ми все робимо разом, але Маринка просто була поряд.
  ***
   Коли весна повнiстю вступила у свої права, у нашому дворi почався скакалковий бум - усi старшi дiвчата стрибали на скакалках. Вони могли стрибати i на двох ногах разом, i на однiй, i по черзi то на однiй, то на iншiй, i на мiсцi, i в бiгу, i ставлячи ноги навхрест.
   Мама теж зробила нам скакалки - вiдрiзала два шматки мотузки для бiлизни, зав'язала на кiнцях вузли, щоб мотузок не розтрiпувався i щоб не вислизав з рук. Але виявилося, що стрибати на скакалцi не так просто. Мотузка постiйно заплутувалася, ноги на неї наступали, нiчого не виходило. Маринка, кiлька разiв спробувавши стрибнути, закинула це заняття, а я наполегливо пробувала та пробувала. Нарештi, у мене це стало виходити в бiгу.
   Мама вийшла кликати нас на обiд. Маринка сама грала в пiсочницi, а я бiгала, перестрибуючи через мотузку.
   - Мамо, дивися, у мене вже виходить! - Кричала я, пробiгаючи повз неї, i боячись зупинитися, щоб не наступити на мотузку.
   - А на одному мiсцi можеш? - Запитала мама.
   - Поки що не можу. - Зупинилася я. - Зараз навчатимуся.
   - Повчишся пiсля обiду.
   А пiсля обiду я вже не тiльки стрибала на одному мiсцi, а й могла крутити скакалку в зворотний бiк, i стрибати по черзi то на однiй нозi, то на iншiй, i на будь-якiй нозi разiв по десять. Старшi дiвчата стрибали по сто разiв. Я цього досягла лише наступного дня. А Маринка бiльше намагатися не стала. Стрибати на скакалцi вона навчилася вже роки за два.
  ***
   Надворi ми грали i з росiянами, i з поляками, не розрiзняючи нацiональностей. Говорили змiшаною росiйсько-польською мовою, дружили, обмiнювалися iграшками, але варто нам було зайти у свої внутрiшнi двори...
   Я вже казала, що внутрiшнi двори були роздiленi сiткою-рабiцею, укрiпленою на металевих стовпах. Цей паркан не доходив до вулицi, i в кожен двiр можна було вiльно потрапити з неї. Але у внутрiшнi двори одне до одного ми не заходили, поляки йшли на своє подвiр'я, ми - на своє. Бiльше того, опинившись по рiзнi боки паркану, всi забували про свою дружбу, починали обзиватись, показувати язики i навiть плюватися. Пiддавшись загальному настрою ненавистi, я теж, взявшись за сiтку руками, прокричала кiлька росiйсько-польських обзивалок, показала язик i кiлька разiв плюнула. При цьому колишнiх друзiв я не впiзнавала, тепер це були зовсiм чужi, незнайомi дiти.
   Але потiм я вiдiйшла вбiк i подивилася на все це збоку. Це були тi самi дiти, з якими ми лише годину тому грали. Якби паркана не було, ми так само продовжували б грати разом. Саме паркани роблять людей ворогами. Зробивши в шiсть рокiв такий висновок, бiльше я нiколи не пiддавалася на колективнi прояви ворожнечi. А другого дня на вулицi та на зовнiшнiх дворах ми знову грали разом, знову були друзями, поки ввечерi не розходилися по дворах, роздiлених парканом. I знову починалася нiчим не мотивована ворожнеча. Менi це було гидко i я йшла додому.
  ***
   У мене почали випадати зуби. На подвiр'ї багато дiтей вже були беззубi. Це було так дивно: вiдкушуєш шматок хлiба, а зуб раптом випадає. До цього часу я страшенно боялася стоматологiв з їхнiми бормашинами - менi вже кiлька разiв пломбували зуби. Тато сказав, що коли цi, поганi зуби випадуть, у мене виростуть новi, добрi.
   Пам'ятаю, випав у мене зуб, я його розглядаю на долонi, а в цей час по радiо розповiдають про "дядерну" бомбу та "дядерну" зброю, якими американцi загрожують усьому свiту. Взагалi, розмови про ядерну загрозу по радiо вiдбувалися щодня, вони навiть стали звичайним звуковим тлом для всього нашого життя, хоч i трохи лякали. Папа пояснив, що бомба та зброя не вiд слова "дядько", а вiд слова "ядро", тому треба говорити "ядерна бомба", "ядерна зброя". А мама сказала:
   - Краще взагалi про це не казати. Вiйни нам тiльки не вистачає.
   Ми все бiльше дiзнавалися про вiйну, про ту, що вже пройшла. З дуже стародавньої iсторiї вона у моїй свiдомостi посунулася ближче до нас. Минуло лише 20 рокiв пiсля звiльнення України вiд фашистiв, деякi татовi товаришi по службi навiть воювали на тiй вiйнi. Старшi хлопцi десь знаходили патрони та гранати, кидали їх у багаття, а дехто навiть пiдривався. Дiвчатка були слухнянiшими i, слухаючись
  батькiв, патрони чи снаряди не пiдбирали.
   Те озеро, яким зимою каталися на ковзанах, тепер звiльнилося вiд льоду, на його берегах розпустили листя плакучi верби i ми часто гуляли на березi. Я не бачила, щоб хтось у ньому купався. Можливо, було ще зарано, а можливо, всi боялися. Казали, що це озеро, хоч i маленьке, але дуже глибоке. Пiд час вiйни в нього впав росiйський лiтак, льотчик навiть не встиг вистрибнути з парашутом i залишився у лiтаку.
   - Вiн i зараз там, у кабiнi. - Роблячи страшнi очi, розповiдала старша дiвчинка. - Вiд нього залишився лише кiстяк, так i сидить, вчепившись кiстлявими пальцями в штурвал...
  ***
   А зараз я розповiм вам про найсмачнiший суп у моєму життi! Старшi дiвчата, якi завжди iз задоволенням приймали мене у свої iгри, зiбралися невеликою купкою i покликали мене до себе:
   - Галю, хочеш разом iз нами варити суп?
   - Справжнiй чи iграшковий?
   - Справжнiй, на багаттi!
   - Хочу.
   - Тодi збiгай додому i принеси трохи солi.
   Я пiднялася на другий поверх та попросила у мами солi.
   - А навiщо? - Запитала мама.
   - Ми з дiвчатами варитимемо суп!
   Мама насипала менi трохи солi в порожню сiрникову коробку, i я побiгла до дiвчаток. Вони вже приготували велику алюмiнiєву лялькову каструльку, в якiй могло помiститися з пiвсклянки води, маленьку картоплинку, цибулинку, ножик, газету i навiть кiлька сiрникiв.
   До нас пiдiйшла Маринка:
   - А можна i я з вами?
   Я запитливо подивилася на дiвчаток.
   - Нi, ти ще маленька. - Вiдповiла старша. - Ми будемо займатися дорослими справами.
   - Ходiмо на подвiр'я! - Запропонувала iнша дiвчинка. - Щоби нiхто не побачив.
   I ми пiшли на заднє подвiр'я. Маринка на деякому вiддаленнi пiшла за нами. Поки ми знайшли шматок цегли, щоб поставити на нього каструльку, розводили бiля нього з трiсок i газети вогонь, дiвчата почистили картоплинку та цибулинку, порiзали їх на малесенькi шматочки, кинули у воду, посолили i стали чекати, коли вода закипить. Я шукала сухi палички, якi можна було пiдкладати в багаття, менi допомагали iншi, Маринка спостерiгала за нами збоку.
   - Закипає! - Раптом оголосила старша дiвчинка.
   У каструльцi з'явилися бульбашки i вода забулькала.
   - А скоро можна буде їсти? - Запитала я.
   - Потрiбно почекати, поки звариться картопля.
   Поки картопля варилася, ми всi сидiли навпочiпки навколо каструльки i не зводили з неї очей. Нiхто навiть не помiтив, як до нас пiдiйшла Маринка i стала за нашими спинами.
   - Готово! - Сказала старша. - Будемо куштувати!
   Вона дiстала з кишенi чайну ложечку i зачерпнула суп, подула, скуштувала.
   - Ну?
   - Смачно.
   - Дай менi!
   - По черзi! Ставайте в коло, я вам даватиму.
   I вона по черзi, нiкого не ображаючи, почала набирати ложкою суп i вiдправляти до наших розкритих ротiв. Суп був чудовим! Його навiть не можна було порiвнювати iз тими делiкатесами, якi готувала мама. Цей смак я пам'ятаю все життя - трохи пiдсолена вода з маленькими шматочками картоплi та цибулi. Але який аромат! Пахло i багаттям, i картоплею, i цибулею i чимось таким, що неможливо описати. Почуттям самостiйностi! Нiхто навiть не звернув уваги, що у спiльному колi з розкритим ротом стоїть i Маринка. Усi були в якомусь гастрономiчному трансi.
  ***
   Я ще не казала, що тим, хто жив за кордоном, не обов'язково було приїжджати i на зимову, i на лiтню сесiї. Тому батьки їздили на сесiю наприкiнцi весни - на початку лiта, складаючи iспити за весь рiк. Наприкiнцi квiтня ми почали збиратися до Союзу.
   Зазвичай мама нам все шила сама, але тут вона побачила в магазинi неймовiрно гарнi спiдницi. Це був розрив шаблону, збiй стереотипу, щось таке, що й уявити було неможливо. Уявiть: бордовi оксамитовi спiдницi, низ яких оздоблений блакитним оксамитом. Неймовiрне поєднання кольорiв - бордовий та блакитний! Але це було так надзвичайно красиво! Мало того, вiд талiї до середини спiдницi спускалися двi пристроченi до неї блакитнi тасьми, до яких були пришитi два блакитнi оксамитовi трикутнi кульочки, майже такi ж за формою, як газетнi кульочки, в яких бабусi продавали насiння! Коли ми вийшли в цих спiдницях на подвiр'я, всi так i ахнули - i дiвчата, i їхнi мами, i навiть хлопчаки, якi грали з танками пiд деревом,порозкривали роти. Мами почали розпитувати нашу маму, де вона купила таку красу, мама розповiла, але бiльше нiхто таких спiдниць не знайшов - їх було лише двi, тiльки нашого розмiру, тiльки для нас!
   Навiть у польських дiвчат нiчого такого не було. Мама сказала, що такi спiдницi дуже легко пошити i вона збирається продавати свою машинку. Одна полячка вiдразу виявила бажання її купити, i ми пiшли додому.
   Мама показувала полячцi машинку, як на нiй шити, куди встромляти нитку, як змiнювати розмiр строчки i переходити на зигзаг... А ми показували її доньцi (приблизно Маринчиного вiку) свої книжки. Точнiше, показувала я, а Маринка була поруч. У нас була книга про зайцiв. Зайцi там були на кожнiй сторiнцi.
  - Зайонц! - Показала пальцем дiвчинка на одного зайця.
  - Заєць! - кивнула я, перегортаючи сторiнку.
  - Зайонц! - Знову тицяла пальцем дiвчинка.
  - Заєць! - Знову пiдтверджувала я.
   А потiм ми разом стали повторювати i росiйською, i польською: "Зайонц - заєць! Зайоць - заєць! Зайоць - заєць!..."
   Не лише ми розмовляли на сумiшi польської та росiйської мов, польськi дiти, спiлкуючись iз нами, також вживали i росiйськi слова, i навiть цiлi висловлювання. Пам'ятаю, якось ми з мамою йшли до мiста повз одноповерховi польськi будинки. У палiсаднику за парканом три дiвчинки грали у дочки-матерi.
  - Я тобi росiйською мовою кажу! - Лаялася "мама" на своїх "дочок".
   - Смiшно! - Зауважила я мамi. - Вони ж поляки, навiщо їм говорити росiйською?
   - Так вони почули вiд наших. - Вiдповiла мама.
  ***
   Тут, у Бжезi, коли батько став викладачем Вечiрнього Унiверситету, а не начальником клубу, до нього на роботу ми бiльше не ходили. Та й часу у тата стало набагато менше - тепер йому вдома вечорами треба було не лише вчитися, готуючись до сесiї, а й готуватися до лекцiй для офiцерiв. Тепер з нами бiльше часу проводила мама, яка знайти роботу не змогла, а садка в мiстi не було. Садок, звичайно ж, був у росiйському гарнiзонi за мiстом, але до нього було надто далеко.
   Собi мама завжди шила одяг сама, а чоловiчий одяг шити не вмiла та й боялася пробувати. Тож для тата довелося купити новий костюм, новi сорочки, новi туфлi. Навiть продавши швейну машинку, грошей було обмаль. А в Ленiнградi треба було жити в готелi, та й квитки на поїзд коштували чимало, а їхати треба було i до Тернополя, i до Ленiнграда, i до Сочi, а потiм назад, до Польщi...
   Мама постiйно на всьому заощаджувала. У той час, як iншi купували сервiзи, кришталь, килими, меблi, у нас ледве вистачало на їжу та одяг. Якби не офiцерський пайок, взагалi було б туго. Проте мама щотижня давала нам кiлька грошей, щоб ми могли сходити в магазин за цукерками. Найчастiше їх вистачало лише на лизачки, але iнодi ми купували й тi смачнi коробочки з драже-барбарисками та драже каво-мокко.
  Радянський Союз - 1964.
   А потiм ми поїхали у вiдпустку.
   У Брестi нас зустрiчала бабуся Таня. Зазвичай у Брестi, чекаючи на свої поїзди, ми обiдали в привокзальному ресторанi. Найулюбленiшими стравами у нас тут були солянка збiрна м'ясна та котлети по-київськi. Вже давно батьки навчили нас пристойно поводитися в ресторанi, правильно користуватися столовими приладами та серветками, не вередувати та з'їдати все, що там подають. Як не дивно, в ресторанi ми з'їдали все i вмовляти нас не доводилося, хоча мама готувала не гiрше.
   Потiм ми гуляли мiстом, але не дуже далеко вiд вокзалу. А потiм нас iз бабусею посадили у потяг та вiдправили до Тернополя. Батьки мали їхати до Ленiнграда ввечерi.
   У Тернополi, у бабусинiй квартирi в цей час жили Надя з сином Петею, якому цiєї осенi мало виповнитися чотири роки. Надя майже весь час була на роботi, а з нами трьома поралася бабуся Таня.
   Ми приїхали до Тернополя напередоднi першого травня. Погода ще була не лiтня, тому ми були в нових плюшевих бiлих пальтечках i таких же шапочках. Вони були майже такими, як тi, що мама пошила для нас у Старгардi i з яких ми давно виросли. Убравшись у цi пальтечка, ми всi - бабуся, Надя, Петя i ми з Маринкою вирушили до мiста.
   Iшли звичайним маршрутом: спочатку вздовж канави до перехрестя, потiм кам'яним мостом перейшли на перпендикулярну вулицю, пiднялися цiєю крутою вулицею вгору до бабусиної школи, а потiм уже рiвною дорогою пiшли до Театральної площi.
   Дорогою до нас приєднався татiв брат дядько Петя зi своєю новою дружиною Зiною та трирiчною донькою Ларисою. Лариса теж була в бiлому плюшевому пальтечку i шапочцi - вони їй дiсталися вiд нас. Ось такi всi однаковi, бiлi й пухнастi ми йшли тротуаром, тiльки Петько був у сiрому пальтi та сiрiй кепцi. Тодi вiн був повненьким i круглолицим, тому жартома його називали головою колгоспу.
   Дорогою до театру я показала малечi свою "Побєду" (рекламне зображення машини, яке в темний час доби свiтилося), що стояла на даху великої сiрої кам'яної будiвлi.
   - А он моя машина! Коли я виросту, менi її знiмуть, i я на нiй їздитиму! - Похвалилася я.
   - А чому не зараз? - Запитала тiтка Надя.
   - Тому що зараз я маленька i часто хворiю. - Вiдповiла я.
   - А я теж хворiла! - Звернула на себе увагу Маринка. - Якось менi навiть вiдрiзали голову, а потiм пришили. Ось навiть ниточка залишилася! - Витягла вона з-пiд шапочки якусь ниточку.
   Перехожi, якi почули цю розмову, навiть обiгнали нас i озирнулися на Маринку, щоб подивитися на ту ниточку. Насправдi голову Маринцi нiхто не вiдрiзав, просто якось вона застудилася i їй робили компрес на горло, перебинтувавши його. Але в Маринчинiй уявi все виглядало саме так.
   На площi ми, як завжди, полiзли на гранiтнi кулi бiля входу до театру, дядько Петя пiдсаджував нас i притримував, щоб ми не зiсковзували. Стало дуже жарко i нам дозволили розстебнути пальто. Дядько Петя вiдiйшов убiк i купив усiм чотирьом по повiтрянiй кульцi, прикрiпленiй до палички, далi
  ми йшли, розмахуючи ними.
   Святкова демонстрацiя давно закiнчилася, але людей у мiстi було багато, дiти гуляли з кульками та прапорцями. Нам на честь свята купили тi чудовi вафельнi трубочки, якi бiльше нiде не продавалися, та взяли квитки у кiно-автобус на мультики.
   У тi часи у святковi та вихiднi днi на Театральну площу приїжджав кiно-автобус, розмальований зовнi героями мультфiльмiв. В автобусi були встановленi дитячi крiсла, кабiна вiдокремлювалася вiд салону екраном, а ззаду стояв кiноапарат, на якому водiй крутив мультфiльми. Квиток на сеанс коштував лише десять копiйок, а показували за сеанс по три-чотири мультики. Завжди, коли ми приїжджали до Тернополя, нас водили до цього автобуса та брали квитки на сеанс. Якщо всi мiсця були зайнятими, можна було взяти квитки на наступний сеанс, трохи погуляти, а потiм дивитися кiно. Поки ми були зайнятi, дорослi могли посидiти на лавцi центральної алеї або сходити в магазин, а до кiнця сеансу пiдходили, щоб нас забрати.
   На обiд треба було повертатися додому. Перейшовши кам'яним мостом через канаву на вулицю Крушельницької, ми зупинилися бiля будинку, що стояв на розi. Це був одноповерховий будинок зi зрiзаним кутом, дверi в нього були саме на цьому зрiзi. Тiтка Надя з Петькою, який вже засинав, пiшла далi, а бабуся постукала i нам вiдкрили. Виявляється, тут мешкала родина бабусиного брата Сергiя.
   - Познайомтеся - це вашi троюрiднi сестри. - Сказала бабуся, киваючи на двох дiвчаток, що вийшли в коридор. - Живемо поруч, тож, може, й грати будете разом.
   Старша дiвчинка була приблизно на два роки старша за мене, молодша - на рiк. Бабуся разом iз дорослими пiшла до кiмнати, про що вони там розмовляли, я не знаю. А ми залишилися в напiвтемному коридорi. Ми з Маринкою трималися за руки, обидвi такi бiлi та пухнастi, з кульками в руках. Тi дiвчатка - у домашнiх сукнях. Обидвi дивилися на нас зневажливо i зверхньо. Нi говорити, нi представлятися вони не стали. Я спробувала посмiхнутися i сказала, як нас звуть. Але тi дiвчатка тiльки хмикнули i промовчали. Так ми й стояли мовчки навпроти одне одного, поки бабуся не вийшла i не повела нас додому. Бiльше ми з ними нiколи не
  зустрiчалися.
  ***
   Вдома пiсля обiду, коли Петьку поклали спати, а ми допомагали бабусi прибирати зi столу, я почала розпитувати її:
   - Бабуся, ось у нас є брат Петько, сьогоднi ми познайомилися з сестричкою Ларисою, ще є Женька. А ще тi двi сестрички у кутовому будинку. А ще братики та сестрички у нас є?
   - Є, тiльки вони живуть далеко. В Душанбе у дядька Колi два сини - Вова та Саша.
   - Великi?
   - Вовi стiльки ж рокiв, як Маринцi, а Сашко на рiк молодший.
   - А ще?
   - На Алтаї у дядька Костi син Какачка.
   - Що це за iм'я таке - Какачка? - Засмiялися ми.
   - Насправдi його звати Акакiй, але вдома ласкаво-зменшувально його називають Какачка.
   Ми з Маринкою посмiялися i вирiшили, що це дуже добре, що вiн живе далеко - грати з хлопчиськом на iм'я
  Какачка ми би не стали.
   Усього разом з нами у бабусi на той час було вiсiм онукiв - вiд Тамари, Колi, Костi, Вiктора, Надi та Петi. У Шури та Юри дiтей поки не було, вони навiть ще не були одруженi. Спати нас уже вдень не клали, натомiсть бабуся лягала на своє лiжко, брала в руки якесь рукодiлля - в'язання чи вишивання, а нам пропонувала почитати вголос. Я читала iз задоволенням i те, що вже знала, i новi вiршi, оповiдання чи казки. Зачитавшись, я навiть не хотiла зупинятися. Хоча бабуся говорила читати тiльки по однiй сторiнцi, я могла прочитати i двi, i три, доки бабуся наполегливо не вимагала передати Маринцi книжку. А Маринка не любила читати. Вона перегортала книгу на те мiсце, з якого починала я i, водячи пальцем по рядках, читала рiвно одну сторiнку. Читання вона сприймала як покарання, хоча їй було вже п'ять рокiв.
  ***
   Наступного дня стало зовсiм тепло i ходити в пальто вже не можна було. Ми з Маринкою дiстали з валiзи свої бордовi спiдницi з блакитним оздобленням i з самого ранку вдягли їх. Петько вiдразу ж закричав:
   - I я хочу таку спiдницю, як у Галки-Маринки!
   - Ти ж хлопчик, хлопчики спiдницi не носять, вони ходять у штанах! - Надягаючи на Петьку штани, говорила тiтка Надя.
   - Не хочу штани! Хочу спiдницю! - вiдбивався вiд неї Петько.
   - Галка-Маринка! Сiдайте снiдати! - Покликала бабуся нас iз кухнi до кiмнати, де завжди накривався круглий стiл. - Тiльки спiдницi знiмiть, щоб не забруднити, потiм одягнете.
   Петько поїв дуже швидко, а ми, як завжди, сидiли над тарiлками досить довго. Нарештi ми пiшли одягатися, щоб iти гуляти.
   - Моєї спiдницi немає! - Вигукнула Маринка.
   - Не могла ж вона втекти! - Заперечила тiтка Надя. - Шукай як слiд!
   Але спiдницi нiде не було. Петько теж зник. Виявляється, скориставшись тим, що всi сидiли за столом i не звертали на нього уваги, Петько одягнув першу спiдницю, що потрапила пiд руки, i вибiг у нiй на подвiр'я. Ми в домашнiх сукнях помчали слiдом за Надею ловити його.
   Петько бiгав у нашiй спiдницi i хвалився перед своїм другом Iгорем Кiлькiтiним. Iгоревi було стiльки ж рокiв, як i Петьковi, i вiн у цей день вибiг з дому без штанiв. Свiтячи голою дупою, що виглядала з-пiд сорочки, вiн бiгав за Петькою i, розмазуючи по обличчю соплi, захоплено репетував.
   Побачивши нас, Петько побiг до мiстка через канаву, але
  Надька його наздогнала i схопила сина, що вiдбивався та вимахував ногами, на руки. Вдома спiдницю нам вiддали, а Петьку нарядили у звичайнi сiрi штани, як у всiх. Так ми й пiшли гуляти до мiста - ми в гарних спiдницях, а Петька у сiрих штанях.
  ***
   А взагалi, там, у Тернополi, без мами та тата з нас знущалися. Наприклад, ми не хочемо їсти, сидимо над тарiлками вже пiвгодини, i тут Шурка, який прийшов до бабусi в гостi, вирiшує нас покарати. Вiн бере нашi тарiлки i вiдводить нас у комору, в яку вчора посадили купленого на базарi гусака. Ми цього гусака дуже боїмося, вiн витягує шию i голосно шипить.
   - Поки не з'їсте, не випущу! - Заявляє Шурка та зачиняє дверi на засувку.
   Як можна їсти, коли все тiло зводить вiд жаху? Ми не те що ковтати не могли, ми навiть поворухнутися боялися, навiть дихати намагалися якомога тихiше, притискалися до дверей i так стояли, витрiщивши очi вiд страху, поки нас не випускали. Це вже зараз, коли менi майже сiмдесят, я розумiю, що можна було згодувати цьому гусаку нашу їжу - i їсти не довелося б, i гусак нас покохав би...
   Iншим разом нас вiдвели їсти до пiдвалу. Сам пiдвал був не страшний, але проросла картопля... Цi її блiдо-бузковi щупальця, що пiднiмалися догори... Звичайно ж, i там їсти ми не могли. I теж не могли здогадатися закопати їжу пiд картоплею та сказати, що все з'їли. Так i сидiли в напiвтемрявi при тьмяному свiтлi недогарка свiчки i боялися.
   Вже тодi я розповiдала дорослим казку про те, як чоловiк прив'язав козу до дерева, а навпроти неї - вовка. Вiн давав козi капусту, але та вiд страху не могла їсти. Але дорослi моїх натякiв не розумiли.
  ***
   Ще минулого року у пiдвалi жили двi бабусi-сестрички з
  онуком Ромою. Цей Рома був на два роки старший за мене i з нами не грав. Вiн приходив зi школи, спускався у свiй пiдвал i сiдав за уроки. Гуляв вiн лише з бабусями, з iншими дiтьми не спiлкувався. Коли ми, гуляючи, заглядали в пiдвальне вiконце, бачили його. Вiн сидiв за столом пiд цим вiконцем, пiднiмав вiд книги очi на нас, але вiдразу знову опускав.
   Розповiдали, що цi бабусi-сестри ранiше, до вiйни жили у нормальнiй квартирi цього великого двоповерхового будинку. Коли почалося бомбардування, вони спустилися до пiдвалу i там його пересидiли. А коли вийшли, вiд будинку залишився лише один пiд'їзд. Так вони й залишились жити у пiдвалi, туди до них i потрапив онук Рома, а де були його батьки, нам було невiдомо.
   Залишки будинку пiсля вiйни вiдремонтували, але п'ять квартир дiсталися колишнiм мешканцям, якi ранiше жили в уцiлiлому пiд'їздi, та нашiй бабусi. Двi квартири були на першому поверсi та три - на другому.
   I от через двадцять рокiв пiсля звiльнення України вiд нiмцiв цим бабулькам нарештi дали кiмнату на другому поверсi в бабусиному пiд'їздi. Хтось iз квартири поруч iз бабусиною чи то помер, чи то виїхав, i її дали тим бабусям. Вся квартира була розмiрами з одну бабусину кiмнату, частину її перегородили, зробивши коридорчик, в якому мiстився столик iз примусом i вiшалка, а частину зробили житловою. Але ця кiмнатка пiсля пiдвалу була для них справжнiми хоромами.
   На цьому сходовому майданчику, в квартирi навпроти бабусиної, була ще одна майже така сама, в нiй жили чоловiк i дружина без дiтей. Бабуся казала, що та сусiдка крала у неї бiлизну, яка сушилася на горищi. Коли ми, гуляючи у дворi, бачили цю сусiдку, ми всi втрьох починали кричати:
   - Райка злодiйка! Райка злодiйка!
   Сусiдка втягувала голову в плечi i намагалася якнайшвидше сховатися в пiд'їздi.
   ***
   Думаю, треба ще трохи розповiсти про побут у Радянському Союзi шiстдесятих рокiв.
   Дерев'яний туалет був у глибинi двору, що пiднiмався на гiрку. Нам туди ходити не дозволялося, для нас у коморi стояв горщик. До туалету можна було пройти вузенькою стежкою, що пролягала мiж грядками дворових городiв - по двi невеликi грядки на квартиру. На цих городах вирощували зелень. Ще у дворi були сараї, де зберiгалися дрова та вугiлля.
   У кiмнатi стояла велика кахельна пiч, а на кухнi - плита, на якiй готувалася їжа. Влiтку, коли було жарко i топити плиту було не можна, їжу готували на примусi чи керосинцi. За гасом ходили у спецiальний кiоск. А ще на цiй плитi розiгрiвали праску. Вона була чавунною i дуже важкою, ми її могли ледве пiдняти двома руками. Бабуся плювала на палець, визначаючи, чи достатньо вiн нагрiвся, i прасувала бiлизну на кухонному столi, який для прасування застилався старою байковою ковдрою. Ми нагрiвали там же свої iграшковi залiзнi праски, i бабуся дозволяла нам гладити ними носовички.
   По воду треба було ходити до колонки. Колонка була на iншому боцi канави, у неї була довга вигнута ручка, якою треба було качати воду. Бабуся носила по два вiдра, а ми, коли ходили з нею, ледве могли накачати воду, вiшаючись на ручцi всiм тiлом i бовтаючи ногами. Одне вiдро бабуся заносила до комiрчини, а друге ставила на кухнi, на табурет бiля столу.
   За допомогою цiєї води робився найпоширенiший делiкатес того часу - ми брали шматок хлiба, обережно занурювали його однiєю стороною у воду, а потiм посипали цукром. Цукор прилипав до мокрого хлiба i не обсипався, коли їли такий бутерброд. Iнодi дуже рiдко хлiб намазували маслом, а цукор насипали на нього.
   Щодня вулицею проїжджала смiттєва машина, водiй дзво-
  нив у мiдний дзвiночок, такий же, як тi, що дзвонять на "першому" та "останньому" дзвiнку в школi, i зупинявся бiля кожного будинку. Люди виносили смiття у вiдрах, висипали його у спецiальний кузов i з порожнiми вiдрами поверталися додому. Смiттєвих пакетiв тодi ще не було. Помиї люди виливали в канаву. А помиїв було багато - i вiд миття овочiв, i вiд миття посуду, i пiсля вмивання в тазi чи купання, i залишки недоїдених рiдких страв.
  ***
   Коли по нас приїхали батьки, бабуся раптом оголосила, що вона з Петькою теж їде до Сочi. Батьковi довелося брати квитки у двох купе - одне для нас, а двi полицi другого - для бабусi з Петькою.
   У тi часи дорога вiд Тернополя до Сочi тривала майже три доби. Вдень ми всi знаходилися в нашому купе, а на нiч бабуся та тато переходили в iнше - бабуся на нижню полицю, тато - на верхню. Мама залишалася iз трьома дiтьми. Я, як i мама, спала на верхнiй полицi, а Маринка та Петька, якi й удома могли впасти з лiжка - на нижнiх. У поїздках я завжди лежала, читаючи, а Маринка з Петькою могли балуватись i навiть виходити побiгати в коридорi.
   Петько їхав у поїздi вперше, тож ми з Маринкою йому все пояснювали. I те, що коли поїзд рушає, здається, що вiн стоїть, а їде вокзал. I те, що подушки робляться чорними, тому що вiд паровоза у вагон залiтає вугiльний дим, а потiм кiлька днiв доведеться ще й вiдсморкуватися чорним. I що поля пшеницi виглядають червоно-синiми, бо в них ростуть маки та волошки. I що коли раптом серед дня стає темно, то ми в'їхали в тунель, проритий для поїзда в горах, i що тунелiв буде багато i їх треба рахувати. I що їсти треба ходити у вагон-ресторан, де дають i перше, i друге, i третє. Коли я могла, я теж ходила разом з усiма до ресторану, але частiше лишалася лежати на полицi i їжу менi приносили.
   А потiм ми побачили море... Ми завжди дуже радiли, ко-
  ли бачили море, а Петько побачив його вперше. Море з вiкон вагона можна було iнодi бачити цiлий день. У тi часи в деяких мiсцях була лише одна колiя, i поїзду доводилося вiдстоюватись на якихось дрiбних станцiях, чекаючи поки проїде зустрiчний. Iнодi таких стоянок могло бути до п'яти-шести, а стояти доводилося вiд пiвгодини до двох. Багато пасажирiв, особливо чоловiки, виходили та купалися в морi. Жiнки зазвичай залишалися у вагонi з дiтьми. Я дуже переживала, що тi, хто купаються, не встигнуть у поїзд, коли вiн рушить. Але поїзд їхав дуже повiльно, багато хто заскакував на ходу, дехто не в свої вагони, а потiм вагонами йшов до свого. Ну, а тi, хто не встигав, могли потiм доїхати до Сочi електричкою чи автобусом. Потяг стояв у Сочi до наступного дня, тож свої речi можна було отримати.
   Вiд вокзалу до бабусиного будинку можна було проїхати черiз мiсто на таксi, але швидше було пройти колiями трохи назад, перейти рiчку залiзничним мостом, спуститися з нього на дорогу i ось вiн - будинок! Дивиться лоджiєю на рiчку i мiст з поїздами, що проїжджають по ньому.
   Ми одразу почали вчити Петьку рахувати вагони поїздiв, поки старшi розбирали речi i думали, як усiм помiститися в однокiмнатнiй квартирi. До нашого приїзду бабуся та дiдусь купили розкладнi лiжка iз дерев'яними спинками. Коли вони були складенi та поставленi разом, то виглядали, як велика тумбочка, а коли розкладалися, виходили повноцiннi пружиннi лiжка. Лоджiю вiддали нам: ми з Маринкою мали спати на диванi, а для Петьки на нiч розкладали лiжко. Друге лiжко ставили для бабусi Танi, бабуся Нiна з дiдусем Вiталiєм спали на своєму диванi, а прабабуся Вiра - на своєму лiжку. Мама i тато на нiч надували матраци i лягали на пiдлозi.
   Цього року бабуся та дiдусь перейшли працювати до санаторiю Кавказька Рiв'єра. Вiн був ближче до будинку, тож туди можна було ходити пiшки. Ми виходили з дому, переходили через дорогу до рiчки Сочi та вздовж неї йшли приблизно з кiлометр до пiшохiдного мосту вже бiля моря. Пiднiмалися сходами до центрального входу парку Кавказька Рiв'єра, перед яким росла величезна юкка, схожа на гiгантського восьминога, i майже вiдразу ж потрапляли на територiю санаторiю.
   Тут, серед алей з квiтами, у бабусi з дiдусем був спортивний зал i кабiнет в окремому одноповерховому будиночку. Пройшовши мiж двома корпусами санаторiю, ми виходили до пропускних сходiв, якi вели на санаторний пляж. На пляж можна було потрапити тiльки за санаторними книжками, але бабуся з дiдусем виписали для нас перепустки.
  Ми завжди йшли в кiнець пляжу, до бетонної стiни, що вiдокремлювала пляж санаторiю вiд урядової територiї. Iнодi на тiй стiнi можна було побачити озброєних охоронцiв - отже, туди приїхав хтось iз уряду. Але найчастiше там було порожньо.
   Якось дiдусь сказав, що туди, на урядову територiю, приїхав Гагарiн. Ми дуже хотiли його побачити, тому час вiд часу поглядали на море, навпроти того пляжу. I одного чудового дня побачили, як там хтось мчить на водних лижах за катером. Ми вирiшили, що це був Гагарiн.
   Наприкiнцi пляжу було влаштовано спортивний куточок: тенiснi столи, баскетбольний майданчик, турнiки та бруси, а також лiтнiй фiзкультурний павiльйон, у якому бабуся та дiдусь теж проводили заняття. Iнодi дiдусь пiдмiняв рятувальникiв i мiг сидiти пiд парасолькою рятувальникiв, спостерiгаючи за тими, що купаються.
   Пляж у Сочi покритий великим круглим камiнням, лежати на якому не дуже приємно, тому треба було брати лежаки. Лежаки в тi часи були дерев'яними i без нiжок, вони лягали просто на камiння. Майже такi ж лежаки, але на нiжках називалися тапчанами i були встановленi в тiнi солярiїв - дерев'яних двоповерхових павiльйонiв з дахом. Цi мiсця, як правило, призначалися для пенсiонерiв, але ми iнодi розташовувалися там на другому поверсi.
   Навпроти солярiїв розташовувався туалет iз душами, а за кущами на його територiї - пляжi для любителiв позасмагати голими, на жiночiй територiї туалету - жiночий, на чоловiчiй - чоловiчий. Любителi пiдглядати знаходили можливiсть спостерiгати за цими пляжами з дерев або з дахiв солярiїв.
  ***
   Щоранку ми всi по черзi пiднiмалися, вмивалися та снiдали. Першими йшли з дому бабуся з дiдусем - їм треба було бути на роботi до сьомої години ранку. Потiм йшли на пляж ми - мама з татом, Маринка, я та Петька. Бабуся iнодi ходила з нами, але частiше залишалася вдома з прабабусею Вiрою. Разом вони могли пiти по магазинах та приготувати їжу. Надвечiр усi поверталися додому, вечеряли i лягали спати.
   Обiдати можна було в кiлькох їдальнях бiля санаторiю чи парку, але там були дуже великi черги. Найчастiше мама брала їжу iз собою з дому. Це були якiсь бутерброди, котлети, варенi яйця, огiрки, помiдори та фрукти. Пити можна було з питних фонтанчикiв, встановлених по всьому мiсту, i на пляжi, i на паркових алеях.
   Я страшенно не любила їсти на пляжi. Як правило, при розкушуваннi помiдорiв, з них бризкав сiк. Їли всi, сидячи на лежаках навколо розстеленого рушника, на якому мама розкладала їжу. Менi це не подобалося. Вже потiм, ставши дорослою, я змогла зрозумiти чому: мене не влаштовувало вiдсутнiсть естетики. Але тодi я навiть такого слова не знала, тому нiчого не могла пояснити. Коли все було красиво, наприклад, у їдальнi чи ресторанi я їла iз задоволенням.
   Цього лiта ми вперше звернули увагу на те, що засмагаємо зовсiм по-рiзному. Ми з мамою були свiтлошкiрими, тому нам доводилося ховатися в тiнi, але й там ми примудрялися обгорiти. Маринка та тато сонця не боялися, вже першого дня вони ставали чорними, а до кiнця вiдпустки взагалi перетворювалися на негрiв. Ось прийшли ми першого дня на пляж, розташувалися, покупалися, побiгали i лягли на лежаках вiдпочити.
   - Дивiться! - Покликала нас iз Петькою мама. - Дивiться, як засмагає Маринка!
   Ми, накрившись рушниками, вийшли з тiнi i пiдiйшли до Маринчиного лежака. Вона лежала на сонцi, а її спина прямо на очах ставала все темнiшою i темнiшою. Причому ця засмага не просто повiльно i поступово проступала на її шкiрi, а йшла якимись хвилями. Ра-а-а-аз - пройшла хвиля i спина стала темнiшою, два-а-а-а-а - ще одна хвиля i Маринка стала ще темнiшою. Через пiвгодини виходило негреня, якому нiяке сонце не було страшне. Так само засмагав i тато. А в нас через день починала злазити шкiра, що обгорiла.
  ***
   Як завжди, щоб почати купатися, тато мусив затягти нас туди силою. Як завжди, ми тiкали вiд нього по всьому пляжу, але цього разу до нас приєднався й Петько.
   До речi, круги-крокодили ми зазвичай залишали у Сочi до наступного сезону, так само, як i купальники. Тож коли приїхали, лише достали їх з антресолi. Виявилося, що з купальникiв ми виросли, тож довелося купатися та загорати в трусиках. Проте Петько зажадав плавати в одному з наших купальниках. I хоча ми запевняли його, що у купальниках ходять лише дiвчата, вiн стояв на своєму. Тож йому дозволили бути на пляжi у купальнику.
   Коли тато затягував нас у море, далi ми вже не хотiли з нього вилазити й купалися до посинiння. Петько дiяв за нашою схемою, хоча довго не мiг звикнути, що вода у морi солона. Всi дорослi продовжували дiяти за правилами й плавали у гумових шапочках, а нам, дiтям, мама дозволяла купатися без них.
   Поверталися додому ми зазвичай через парк. Там були i атракцiони i ляльковий театр просто неба. За сезон ми рази три-чотири вiдвiдували якусь лялькову виставу. А ще дiдусь обов'язково купував квитки до цирку. Втiкши колись iз дому з цирком i освоївши в ньому майже всi професiї, дiдусь без цирку не уявляв життя. У той час знаменитий Сочинський цирк ще не був побудований (вiн з'явився в 1971), на його мiсцi розташовувався цирк-шапiто. У цирк ми ходили всi разом, всiєю великою сiм"єю, це було особливо урочистою традицiєю.
   А за цирком величезну територiю займав парк Дендрарiй. У Верхнiй Дендрарiй треба було весь час пiднiматися крутими дорiжками i сходами. Майже у верхiвцi розташовувався чудовий фонтан "Казка" - на колонi, навколо якої були зображення тридцяти трьох богатирiв, стояла царiвна-лебiдь, з неї стiкали потоки води, а навколо з дзьобiв бiлих лебедiв витiкали струменi фонтанiв. Ще в парку були влаштованi галереї з колонами, альтанки, ставки з рибками, лави та фонтанчики.
   Бабуся i дiдусь ходили в Дендрарiй у недiлю, коли вони мали вихiдний. Там, на вершинi, вже на дикiй територiї можна було збирати гриби. Але iнодi на дорiжки виповзали погрiтись змiї. Сочинськi, вiрнiше Кавказькi змiї були дуже довгими, товстими та чорними. Вони виглядали як великi палицi, i я їх дуже боялася. Тато казав, що не можна робити рiзких рухiв, тому я завжди, коли бачила змiй, зупинялася i не могла зробити жодного кроку.
   Нижнiй Дендрарiй менi не дуже подобався, ну, що там було цiкавого? Безлiч рiзних сортiв троянд, альтанки з троянд, заростi бамбука та ставки з рибками та лебедями.
   Ще однiєю обов'язковою традицiєю у Сочi була поїздка на шашлики. М'ясо маринувалося ще з вечора, готувалося похiдне спорядження, але цим займалися дорослi. Ми, дiти, сидiли на лоджiї та грали у свої iгри. А рано-вранцi всi, крiм прабабусi Вiри, через залiзничний мiст колiєю йшли на вокзал, сiдали в електричку i їхали кудись за мiсто. На маленькiй станцiї ми виходили, колiєю йшли подалi вiд неї, знаходили мiсце, де можна було розташуватися в тiнi гiрського лiсу, але щоб був зручний вихiд до пляжу. Найчастiше такi мiсця були на березi якоїсь гiрської рiчечки. У лiсi ставився намет, розводилося багаття, створювалися елементарнi зручностi, а купатися спускалися до моря вздовж берега рiчечки.
  ***
   Особливих iграшок у нас на той час не було. Грали з дитячими вiдерцями i совочками, збирали черепашки, вiдшлiфованi хвилями рiзнокольоровi склянi камiнцi, переводили картинки на бiльшi плоскi каменi. У тi часи переводнi картинки були зовсiм не такими, як зараз. Таку картинку треба було замочувати у водi, потiм класти на якусь плоску поверхню i терти пальцем, стираючи верхнiй шар паперу. Якщо вдавалося зробити все правильно, на каменi залишалася кольорова картинка.
   Коли ми йшли додому з пляжу Кавказької Рiв'єри, ми проходили повз дитячий магазин на вулицi Чайковського. Там були чудовi вiтрини. Кожна вiтрина була оформлена по-своєму. На однiй розташовувався парк атракцiонiв з гойдалками, що гойдаються, i з чортовим колесом, що крутиться, на яких сидiли ляльки, ведмедики i зайчики. Деякi ляльки могли повертати голови або пiднiмати та опускати руки. На iншiй вiтринi сидiла лялька-рибалка i ловила рибу в маленькому озерцi. Рибалка закидав вудку, кiлька секунд сидiв нерухомо, а потiм пiднiмав вудку, на кiнцi якої бовталася золота рибка. Ще була вiтрина з машинками, що рухаються, i з потягами.
   Ми дуже любили розглядати цi вiтрини. Зазвичай тут ми зупинялися приблизно на пiвгодини. Ми нiколи не просили, щоб нам щось купили, з раннього дитинства знали, що грошей у нас мало. Розгляд вiтрин ми сприймали як атракцiон - помилувалися, позахоплювалися, помрiяли - i пiшли далi. Але якось бабуся Таня сказала, що треба нам купити по ляльцi. Вперше нам купили ляльок у одязi! Петько почав капризувати:
   - I я хочу ляльку, як у Галки-Маринки!
   - Але ж хлопчики не граються з ляльками! - Казали йому. - Давай, ми купимо тобi машинку. Вибирай будь-яку!
   Але Петько навiть заплакав:
   - Не хочу машинку! Хочу ляльку, як у Галки-Маринки!
   Довелося купити йому ляльку. Всi ляльки були однаковими, тiльки одяг у них був рiзного кольору, щоб ми могли вiдрiзняти, де чия. Цього вечора на своїй лоджiї ми грали з ляльками. А потiм, як i ранiше, надавали перевагу камiнцям, черепашкам та малюванню. Малювали ми завжди i скрiзь, для цього нам не потрiбен був стiл, ми могли малювати на колiнах, пiдклавши пiд аркуш паперу книжку, лежачи на пiдлозi чи на диванi. У нас завжди були кольоровi олiвцi.
   Усi називали нас Галка-Маринка, як одне цiле, бо ми завжди були разом. Того лiта я придумала називати батькiв мама-тато, але це менi здалося надто довгим, тому я скоротила їх до "ма-па", а потiм i до одного слова "мапи". З того часу до найдорослiшого життя ми називали батькiв мапи: "Мапи сказали щось зробити. Мапи пiшли у кiно. Мапи купили новi книжки. Мапи пiшли на роботу..."
  Останнi днi у Польщi.
   Мапи вже перейшли на п'ятий курс i тато все частiше говорив з мамою про те, що настав час задуматися про життя в Союзi, вiн мрiяв стати викладачем у якомусь ВНЗ, а мама вчителькою бути не хотiла:
   - Тут з двома не можу впоратися, як же там справлятимуся з тридцятьма?!
   А що з нами було поратися? Ми ж були хорошими! Ну, балувалися iнодi, ну билися одна з одною, верещали на все горло, ну... ще щось по дрiбницях. Але найчастiше ми малювали i читали. Iншi дiти вчилися читати лише у школi, а ми з чотирьох рокiв були грамотними. Ми вже трохи знали iсторiю та фiлософiю, орiєнтувалися в географiї, трохи зналися на мистецтвi... I це була заслуга мами та тата.
   У той час, як у Радянському Союзi люди займали цiлодобовi черги по книги, за кордоном будь-якi радянськi книги можна було купити вiльно. Цiєї осенi тато купив великий альбом "Третьякiвська галерея". Показуючи нам картинки, тато розповiдав про кожного художника, пояснював сюжети картин та подiї, з ними пов'язанi.
   Мама та тато, живучи стiльки рокiв у Польщi, намагалися якнайбiльше побачити та зберегти спогадiв. I в Старгардi, i в Ключево, i в Бжезi, вони не лише оглядали мiсцевi визначнi пам'ятки, ходили на екскурсiї до замкiв та музеїв, а й здiйснювали поїздки вихiдного дня до iнших мiст, наприклад, до Варшави, до Кракова та iнших. З усiх поїздок вони привозили чудовi враження та фотографiї. Нас вони з собою не брали - квитки на екскурсiї коштували дорого, а ми, як вони тодi вважали, все одно не зрозумiємо i не запам'ятаємо. У днi поїздок нас залишали з кимось iз сусiдiв, зате потiм показували фотографiї та розповiдали, що бачили цiкавого.
   Усi грошi йшли на екскурсiї, книги та вiдпустку. Якось маму з татом навiть викликали на Жiночу Раду гарнiзону, де лаяли за те, що вони не вмiють користуватися грошима i нiчого не купують. Усi "нормальнi" люди в кожну вiдпустку везли з собою i килими, i меблi, i сервiзи, i кришталь, i ще якiсь цiннi речi, а ми нiчого.
   - Зате ми заберемо iз собою враження! - Заперечував тато.
   А мама, яка дуже залежала вiд думки iнших людей, все ж таки зважилася на великi покупки. Вона купила столовий сервiз на дванадцять персон i два килими - один коричневий на пiдлогу (3 на 2 метри) та один синьо-зелений на стiнку (1,5 на 2 метри). Зараз, коли з того часу минуло вже 62 роки, коричневий килим уже три роки перебуває в гаражi, а синьо-зелений зi стiни перейшов на пiдлогу у маминiй квартирi. А сервiз у дрiбну квiточку майже повнiстю зберiгся, незважаючи на нашi частi переїзди. Довгi роки вiн служив мамi та татовi, а зараз знаходиться у мене.
   ***
   У жовтнi 1964 року Микиту Хрущова зняли з посад Першого Секретаря ЦК КПРС i Голови Ради Мiнiстрiв СРСР. Його мiсце зайняв Леонiд Брежнєв. У дорослих тiльки й розмов було, що про це. А у нас, дiтей, з'явилися новi загадки:
   - У якiй кишенi Хрущов носив гребiнець?
   - Не знаю... Може, у нагруднiй?
   - Нi! Вiн же лисий був! У нього не було гребiнця!
   Чомусь про Хрущова вiдразу ж почали говорити в минулому часi, хоча вiн був ще живий.
   У сусiдiв у квартирi пiд нами з'явився телевiзор. Вiн був чорно-бiлим i показував польськi телевiзiйнi програми. Нас, кiлькох дiтей iз пiд'їзду, запрошували до цiєї квартири на мультфiльми, а дорослi, уклавши дiтей спати, могли дивитися фiльми. Менi чомусь запам'ятався один мультфiльм. Вiн був без слiв, тiльки з музикою, але розповiдав про складну долю не такої, як усi, iстоти.
   У мультяшному мiстi жили чоловiчки, зробленi з кульок - двi кульки, поставленi одна на одну, як у снiговика, з ручками та нiжками. I ось серед них з'явився чоловiчок, що складався iз чотирьох кульок. Вiн був у два рази вищим за iнших, йому треба було згинатися, щоб увiйти в автобус, щоб пройти у дверi, у нього траплялися конфлiкти з оточуючими, з ним нiхто не хотiв дружити... Втомившись вiд такого життя, цей чоловiчок зважився на операцiю. У кульковiй лiкарнi його розрiзали навпiл, i вийшло двi звичайнi чоловiчки. Спочатку вони дуже радiли, що стали такими ж, як решта, але потiм засумували - вони втратили свою iндивiдуальнiсть, втратили себе...
   На той час я вже розумiла, що дещо вiдрiзняюся вiд iнших. Пiсля цього мультфiльму я зрозумiла, що менi й не треба бути такою, як усi. Я - особлива, я можу спостерiгати, думати та аналiзувати, я вмiю читати та писати, я вмiю малювати, у мене чудова пам'ять - в iнших цього немає. Може, вони навiть менi заздрять. Я не втрачатиму себе, я не буду пiдлаштовуватися пiд iнших!
   Та ми нiколи й не були, як решта. Наприклад, всiх дiтей мами лаяли, коли тi взимку поверталися пiсля прогулянки додому мокрi вiд снiгу, що потрапляв i у валянки, i за комiр i в найнеймовiрнiшi мiсця. А нам мама пошила спецiальний "снiговий" одяг.
   Всiм офiцерам видаються тканини на пошиття форми, а також для онуч. Онучi потрiбнi були тiльки для польової форми, коли замiсть черевикiв одягалися чоботи. Онучi робилися повсякденними - з темно-синьої щiльної фланелi, i парадними - з бiлої. Тато вдягав польову форму дуже рiдко, тому цi тканини залишалися цiлими. I ось мама пошила нам iз темної фланелi шаровари на гумках унизу, в яких можна було валятися в снiгу, кататися з гiрки на попi, обсипатися снiгом. Шароваров було по двi пари, тож, промочивши однi, їх можна було повiсити сушити i надiти iншi.
  ***
   Дiти у дворi, якi приїхали до Польщi нещодавно, розповiдали про свої рiднi мiста, де в них залишилися квартири та куди вони поверталися у вiдпустку. Туди їхнi батьки й привозили речi, якi купували у Польщi. А в нас не було рiдного мiста, у Союзi у нас нiде не було квартири, везти щось нам не було куди. Та й у вiдпустку ми могли їздити тiльки до бабусь та дiдуся. Ще й Маринка народилася тут, у Щецинi, тож вважалася полячкою.
   - Мапи, а чому в нас немає в Союзi квартири? - Питали ми.
   - Тому що ми весь час переїжджаємо. - Вiдповiдала мама.
   - Нiчого, ось скоро поїдемо з Польщi, i бiльше переїжджати не будемо, житимемо в одному мiстi все життя. - Казав тато.
   Хоча нас до Союзу ще вiдправляти не збиралися, тато почав переглядати можливi варiанти. I ось коли з'явилася вакансiя в Iвано-Франкiвську, тато одразу ж за неї схопився:
   - Iвано-Франкiвськ! Прикарпаття! I недалеко вiд Тернополя! Ось там i можна буде осiсти на все життя!
   Одразу нас не вiдпустили. Папi довелося попрацювати у Вечiрньому Унiверситетi до кiнця листопада. Мама за цей час постаралася хоч щось купити з одягу, тож до Союзу ми вперше поїхали не лише з двома баулами та парою валiз, а й iз двома ящиками, в яких, окрiм звичайних речей, тепер були два килими та сервiз. Проживши у Польщi шiсть iз половиною рокiв, ми поїхали в Україну.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"