Аннотация: Ви не повiрите, але iнодi через стару, нiкому не потрiбну рiч можна потрапити в таку халепу...
ЦИМБАЛИ
ОПОВIДАННЯ
(11 червня 2023 року)
"Дай тобi, Боже, що менi негоже!" - так, мабуть, подумав наш старий знайомий Антон Сергiйович, коли притяг до нас у квартиру величезну дерев'яну конструкцiю.
- Ось! Це вам! Може, знадобиться. - Вiдхекавшись, поставив вiн дерев'яну трапецiю в кутку коридору.
- I навiщо нам ця бандура? - Розгубилася я.
- Це не бандура, а цимбали. Народний музичний iнструмент. Клен, липа та ялина... Правда, струн i молоточкiв немає... Я цi цимбали на горищi в сiльському будиночку знайшов. Ви ж знаєте, що я дачу купив?
Я кивнула.
- Їм, мабуть, понад сто рокiв - раритет!
- Антикварiат. - Пiдтакнула я, просто, щоб не стояти мовчки.
- Отож! Тому викидати шкода, може вони якусь цiннiсть мають.
- А чому нам?
- Просто згадав, що твоє дiвоче прiзвище Цимбалюк.
- Логiчно. Тепер знатиму, що всiх бездомних кошенят, яких я знаходитиму на вулицi, треба тягти до Вас - Ви ж у нас Котенко.
- Нi, кошенят не треба, у мене на них алергiя. А от цимбали... Ну, якщо не знайдете їм застосування, викиньте на смiтник.
Мiй чоловiк Володимир Степанович у цей день був на роботi: пенсiї не вистачає, тож вiн пiдробляє сторожем добу через три. Вiн би, звичайно ж, мiг рiшуче i твердо сказати, щоб Антон Сергiйович сам забрав це кудись подалi, а я розгубилася i тiльки зiтхнула.
- Тож я побiг, менi ще в полiклiнiку... - I Антон Сергiйович поквапився вниз сходами.
Я повернулася, щоб пройти на кухню, i перечипилася об цимбали. Вони з гуркотом упали на пiдлогу. Мiй кiт, який вийшов обнюхати незнайому рiч, смiливо вiдскочив у ванну i
обережно визирав звiдти.
- Нiчого страшного. - Сказала я йому. - Просто дерев'янi цимбали.
Мрочек вийшов з ванни i на напiвзiгнутих лапах наблизився до одоробла, що перекрило собою весь коридор. Величезна трапецiя з розмiрами основ метр десять i сiмдесят сантиметрiв, наїжачилась дерев'яними кiлочками, на якi, мабуть, натягувалися струни. На сучасних цимбалах, якi я бачила на концертi, кiлочки були металевими. Та й дерево у цих виглядало дуже старим.
- Ох, i важкий же цей антикварiат! - Почала пiднiмати я цимбали, щоб знову встановити їх у куток. - Раритет, дiдько його забирай!
Цимбали стояти не хотiли, постiйно норовили впасти, та так, щоб обов"язково вдарити по нозi. Якось притуливши їх до стiнки, я пiшла снiдати. Кiт, провiвши свої дослiдження, незабаром приєднався до мене.
Цiлий день я зачiплялася за цi цимбали, набила кiлька синцiв, порвала майже новi колготки, здригалася вiд гучного гуркоту їхнього падiння, коли в процесi своїх дослiджень їх скидав кiт. Зрештою, вже надвечiр я не витримала i вирiшила не чекати повернення чоловiка з роботи, а самої їх винести. Виглянула у вiкно: похмурий листопадовий дощик, який мрячив увесь день, надвечiр, мабуть, втомився i припинився. "Мабуть, плащ одягати не варто" - подумала я - "Вiн заважатиме тягнути цi чортовi цимбали. Треба пошукати щось непотрiбне ... "
Непотрiбною виявилася куртка мого онука, з якої вiн уже вирiс, але яку мiй син принiс менi з тiєї ж причини, через яку Антон Сергiйович притягнув цимбали - шкода викидати.
- Якщо тобi не пiдiйде, то викинеш! - Сказав вiн.
Куртка за розмiром менi пiдходила, але за стилем... Я, пiдтримуючи iмiдж iнтелiгентної дами, ходила в довгих плащах або пальтах з рiзними капелюшками, а куртка в мiй образ нiяк не вписувалася. Поки викинути її якось руки не доходили, вона висiла в коридорi на вiшалцi якраз над притуленими до стiни цимбалами.
- Ось ти i знадобилася! - Сказала я куртцi, знiмаючи її з гачка. - А завтра й тебе викину!
Куртка була брудно-червоного кольору i цiлком пiдходила до сiрих домашнiх штанiв. Коли я просунула руку до правого рукава, з нього випала шапочка. Звичайна чорна шапочка, якi носять усi пiдлiтки. "Ну не капелюха ж менi до куртки надягати!" - вирiшила я i почала укладати своє довге волосся пiд шапку, щоб воно не заважало.
Дякувати Богу, у мене знайшлися навiть кросiвки! Я їх купила зовсiм новими у секондхендi вже бiльше року тому, але носити їх не було з чим, а до цього образу вони цiлком пiдходили.
- Ну, не пенсiонерка, а просто пацанка! - Повiдомила я Мрочеку, розглянувши себе з усiх бокiв у дзеркалi. - А якщо у темрявi...
Мрочек, як завжди, коли до нього зверталися, ствердно сказав "Няв!". Я взялася за цимбали i вiдразу ж засадила в руку скалку. Довелося вдягати рукавички. "Важкi! Може, одразу на смiтник?" - думала я, спускаючись з громiздкими цимбалами сходами. - "Шкода, а раптом i справдi, вони являють собою якусь цiннiсть? Спробую дотягнути їх до кафе, розташованого далi по вулицi. Може, там їх у своєму iнтер'єрi використають?"
***
Триста метрiв до кафе з важкими цимбалами в руках здалися менi кiлометром. Притуливши їх до стiни бiля входу, я пiднялася на три сходинки i тут побачила, що кафе, виявляється, зачинене на ремонт. За склом, вимазаним вапном, можна було вгадати козли, вiдра, якiсь дошки та будiвельне смiття...
"Так... Є, здається, ще одне кафе далi вулицею, але тягну-
ти це туди... Все! Бiльше не можу! Зараз донесу до найближчого смiтника та поставлю бiля бака. Якщо комусь вони знадобляться, нехай забирають звiдти!"
Найближчий смiтник був розташований за недобудовою. Фундамент та майже два поверхи будинку стояли занедбаними вже бiльше трьох рокiв i в деяких мiсцях навiть поросли кущами. Пробираючись iз важким вантажем повз неї, я почула дитячi голоси, якi про щось сперечалися. Щойно я наблизилася до чорного провалу входу в недобудований пiд'їзд, з нього вискочили троє хлопчикiв рокiв вiд восьми до одинадцяти. У сутiнках, що згущалися, я побачила в їхнiх руках рушницi. Взагалi-то, колись у молодостi у мене був юнацький розряд iз кульової стрiльби, тому я трохи знаюся на зброї. На мене були спрямованi дула трьох мисливських двостволок.
- Гаманець чи життя! - Намагаючись наслiдувати кiношних розбiйникiв i надаючи басовитостi своєму дитячому голосу, вигукнув старший iз хлопчакiв.
- Гаманця у мене немає. Хто ж ходить iз гаманцем на смiтник? - Обережно наближалася я до них збоку. - А ви б отак рушницi не тримали, а то раптом вистрiлить... - У цей час я пiдiйшла ближче до хлопчикiв i, напружившись, кинула в них цимбали.
Хлопчаки вiд несподiванки випустили рушницi, а один ненароком натиснув на курок i вистрiлив. Поки вони розгубилися, я вирвала з рук рушницю, що вистрiлила, i направила її на пацанiв.
- Влада змiнилася! - Радiсно вигукнула я. - Усiм руки вгору!
- Гей, чувихо, а нiчого, що це нашi рушницi? - Старший
спробував пiдняти одну з рушниць, що впали на землю.
- А нiчого, що в мене юнацький розряд зi стрiльби? Даю застережливий! - I я вистрiлила в землю мiж його рукою та рушницею.
Двоє пацанiв кинулися навтьоки, а третiй у шоцi застиг на мiсцi.
- Рушницi конфiскованi на мою користь! - Стала я на одну з них ногою. - Якщо хочеш жити, бiжи!
- Я Дiмону скажу! ... - Закричав пацан i теж зник у темрявi за рогом.
Я озирнулася. Ви думаєте, хоч хтось у спальному районi вiдреагував на два пострiли? А дзуськи! Усi настiльки звикли до гучних звукiв, коли по дворах пiд вiкнами гасають мотоцикли та автомобiлi без глушникiв, коли iз сотень телевiзорiв лунають звуки пострiлiв, коли мало не щодня бiля пiд'їздiв вибухають петарди... Отже, нiхто в полi мого зору не з'явився.
"Помiняла шило на мило" - подумала я, збираючи рушницi в оберемок. - "Тепер менi тi цимбали по цимбалах, насамперед треба позбавитися зброї". Однiєю ногою я посунула цимбали, що впали, пiд кущ, зручнiше перехопила оберемок рушниць, що виявилися ще важчими, нiж цимбали, i почимчикувала по тротуару в бiк свого будинку. За кiлька метрiв, коли я вже майже видихнулася пiд вагою нового вантажу, я мало не спiткнулася об трохи зсунуту кришку каналiзацiйного люка. "Слава богу, не наступила! бо полетiла б униз, а зверху би ще й рушницями присипало... О! Нумо поскидаю я їх туди!" Я спробувала засунути рушницю в щiлину люка, але вона туди не пролiзла. Довелося скористатися рушницею, як важелем, i трохи бiльше зрушити кришку. Спочатку скинула одну рушницю, потiм другу. Тiльки-но зiбралася викинути третю, як з-за рогу з'явився старший з пацанiв у супроводi дорослого:
- Он вона!
- Стiй, падла! - Закричав дорослий i побiг до мене.
- Дiмон, у неї розряд зi стрiльби! - Крикнув йому в спину хлопчик i знову зник за рогом будинку.
- Стояти! Стрiлятиму по ногах! - Направила я рушницю на
Дiмона, вiдступаючи при цьому в бiк вiд люка, щоб вiн у темрявi його не помiтив i не здогадався, куди я скинула решту.
Але Дiмон не зупинився. Брудно лаючись, вiн продовжував рухатися на мене. Коли до мене залишалося якихось пiвтора метри, я вирiшила вистрiлити. Нi, не в нього, а повз. Заряд пролетiв за кiлька сантиметрiв вiд його вуха. Вiд несподiванки Дiмон присiв, схопившись обома руками за голову, я перехопила рушницю, прикладом стукнула його по головi i кинулася бiгти.
Взагалi-то я вже не бiгала рокiв з десять. Вiк, здоров'я... А тут припустила майже як у молодостi. Так я думала, поки не почула за спиною тупiт, що мене наздоганяв. Пiрнула за рiг дев'ятиповерхiвки i опинилася у дворi приватного одноповерхового будиночка. Дивно у нас забудовуються мiста: висотки, висотки, висотки, а поруч iз ними ще не знесенi з якоїсь причини старi приватнi одноповерхiвки. Поряд iз будинком рiс кущ. Я кинулася за нього i присiла в чорнiй тiнi вiд виступаючої вперед прибудови ґанку.
Дiмон зупинився на тротуарi пiд лiхтарем, i я почула уривок телефонної розмови:
- Якась, бл..., гнида, вiдiбрала у пацанiв!... У мене вистрiлила, а потiм по головi огрiла, с...! Та нi х...! Молода чувиха у червонiй куртцi! Бiгає слабо, я її майже наздогнав... Десь тут ховається, далi крокiв не було чути...
У цей час поряд iз Дiмоном рiзко загальмувала якась автiвка, i з неї вийшов чоловiк у полiцейськiй формi.
- Де?
- Там!
- Ходiмо!
Обидва обережно пройшли на подвiр'я, нишпорячи дорогою по всiх кущах. "Ну все! Гаплик менi... " - подумала я. I в ту ж мить дверi будинку вiдчинилися i, осяявши яскравим свiтлом простiр перед будинком, на ганок вийшла стара бабу-
ся рокiв пiд дев"яносто в широкому домашньому халатi до п'ят.
- Барсику, Барсику! Киць-киць-киць! Йди до дому! Барсику! Киць-киць!
- Няв! - Почулося у вiдповiдь i до ганку, задерши догори розкiшного хвоста, важно пiдiйшов сiрий смугастий кiт.
- Барсичеку, пiшли їсти! - Погладила бабуся кота по головi.
Я поклала рушницю пiд кущ, не встаючи, навпочiпки заповзла на ганок i, ховаючись за широким халатом бабусi, проповзла до хати. Бабуся взяла кота на руки i повернулася до будинку, зачиняючи вхiднi дверi на засув.
- Ай! - Скрикнула бабуся, побачивши мене на пiдлозi у коридорi, i випустила кота з рук.
- Не турбуйтесь, я не грабiжник i не вбивця! - Поспiшила я її заспокоїти. - Ви мене, напевно, знаєте - ми з мамою тут щодня ходимо. Двi жiнки у капелюхах. - Я стягнула з себе пiдлiткову шапочку i розпустила волосся. - Просто у мене сьогоднi вигляд не такий, як завжди... - Я почала вставати з пiдлоги.
- А! Я вас знаю! Я завжди милуюсь вашим вбранням! У вас такi капелюшки! I все завжди так пiдiбрано...
Барсик по-господарськи пiдiйшов до мене, обнюхав i дозволив погладити себе.
- I Барсик вас приймає! Вiн нiколи до чужих не йде!
Я взяла муркочучого Барсика на руки i в цей час у дверi голосно загупали.
- Хто там? - Повернулася до дверей бабуся.
- Не вiдчиняйте! - Пошепки вигукнула я. - Це бандити, вони хочуть мене вбити!
- За що?
- Потiм поясню!
- Вiдчиняйте негайно! До вас у будинок, можливо, проник убивця!
- Нiкого в мене нема! - Прокричала бабуся.
- Вiдчиняйте!
- Отож, розбiглися! - Закричала я. - Вночi, невiдомо кому так i вiдкриємо! Якщо не перестанете стукати, ми викличемо полiцiю!
- А ми i є полiцiя! Вiдчиняйте!
- А якщо ви полiцiя, то у вас має бути ордер! - Маючи досвiд перегляду детективних фiльмiв, вiдрiзала я.
- Добре, буде вам ордер! - За дверима почулися демонстративно гучнi кроки.
- Треба би десь сховати мою куртку. - Озирнулася я.
- Туди, у ванну! - Бабуся замахала рукою всередину будинку.
Я замкнулася у ваннiй i роззирнулася. Це був сумiщений санвузол, обладнаний усiм необхiдним. У пральнiй машинi лежала купа рiзнобарвної бiлизни. Я зняла куртку, вивернула її блакитною пiдкладкою назовнi, загорнула в неї свої кросiвки, шапку та рукавички i засунула цей згорток у машинку, обклавши його бабусиними речами. Всипала в контейнер порошок, що стояв на полицi, зачинила дверцята i натиснула кнопку, запустивши програму прання.
У цей час у дверi знову затарабанили:
- Вiдчинiть! Полiцiя! Ми маємо ордер!
- Ну, якщо ордер... - Бабуся вiдчинила дверi.
- Де дiвчисько? - Увiрвався до будинку чоловiк у формi.
- Жодних дiвчат тут немає. А я вже давно пенсiонерка.
- А хто зi мною ще розмовляв?
- Знайома у гостi зайшла, у туалет пiшла. Мiж iншим, також пенсiонерка.
На гачку, прибитому прямо до ванної дверi, висiв строкатий фланелевий халат. Я надягла його, зав'язала пояс на талiї i, трохи згорбившись, вийшла з ванної. Поки чоловiк бiгав по кухнi та трьох кiмнатах будинку, я побачила в коридорi пiд вiшалкою домашнi капцi. Щойно встигла взути
їх, як "полiцейський" повернувся до коридору.
- А де вашi документи? Покажiть ордер! - Кинулася я у наступ, згадавши, що найкращий захист - це напад.
Перед "полiцейським" стояли двi розгублено-розлюченi пенсiонерки в халатах i голосно шипiв кiт, який навiть вигнув спину.
- Нiчого я вам показувати не буду! А ви покриваєте вбивцю, яка майже не вбила дитину! - Кинувши на нас зневажливий погляд, вiдрiзав "полiцейський" i почав обшукувати спальню, заглядаючи пiд лiжко та пiднiмаючи матрац.
- Треба дзвонити до полiцiї! - Сказала я, швидко набрала "102" i одразу ж закричала в мобiльник: - Алло! Полiцiя! Записуйте адресу: вулиця ..., будинок ..., приватний, у дворi серед висоток. До нас увiрвався чоловiк у формi, не представився, ордер не пред'явив i обшукує весь будинок! Крiм того, вiн звинувачує нас у вбивствi якоїсь дитини!... Тож розберiться! Якщо ми вбивцi, то ви повиннi розiбратися, поки вiн нас сам не повбивав! - Я вимкнула телефон. - Зараз справжня полiцiя приїде! - Урочисто потрясла я телефоном перед носом "полiцейського", що пробiгав повз, i ми з бабусею сiли на диван. Кiт улаштувався у мене на колiнах.
- Гаразд, зачекаю їх надворi. - Принишк "полiцейський" i вийшов за дверi.
Ми замкнулися на засув, i я швидко, але докладно переказала бабусi все, що зi мною сталося.
- Там уже темно було, вiн мене не розгледiв, думає, що це було якесь дiвчисько. - Закiнчила я. - А хлопчакiв, якщо вони щось i змогли розгледiти в сутiнках, вони не покличуть, адже тодi доведеться розповiдати про рушницi.
"Полiцейський" далеко не пiшов, вештався навколо будинку, спостерiгаючи за дверима та вiкнами, i з кимось розмовляв.
Не минуло й пiвгодини, як пiд'їхала полiцейська машина i
з неї вийшли справжнi полiцейськi - молодий чоловiк та дiвчина.
- Вiдчинiть, ми з полiцiї! - Вони приклали до вiкна над ганком свої посвiдчення. - Ми за викликом!
- Заходьте! - Вiдчинила дверi бабуся. - А он той нам посвiдчення не показував!
- I ордер також! - Додала я. - А сам тут усе обшукував! Шукав когось!
- Вашi документи?! - Повернувся до "полiцейського" хлопець. - Так... Дорожнiй патруль.
- Кого ви шукали? - Запитала дiвчина.
- Дiвчисько з рушницею. Вона мого сина мало не вбила.
- Тут є ще хтось? - Повернулися до нас полiцейськi.
- Нi! - Дружно вiдповiли ми з бабусею.
- А чи можна вашi документи? - Попросив хлопець.
- Будь ласка... - Бабуся вийшла в iншу кiмнату i невдовзi повернулася з блакитною косметичкою. - Ось паспорт, пенсiйне посвiдчення, довiдка про субсидiю, договiр iз дiльничним лiкарем...
- Понтюх Марiя Кирилiвна... Так... Прописка... А ви теж тут мешкаєте? - Запитала мене дiвчина.
- Нi, я живу в дев'ятиповерхiвцi поряд. До Марiї Кирилiвни прийшла, щоб допомогти дати коту лiки вiд глистiв. Сама вона впоратися з ним не може. - Кiт, наче на пiдтвердження моїх слiв, потерся об мої ноги. - Мене звуть Гайдученко Галина Вiкторiвна, шiстдесят два роки, пенсiонерка.
- Ви подивiться, вони точно ховають у себе те дiвчисько! - Схопився представник дорожнього патруля, який, як виявилося, нi на якi обшуки права взагалi не мав.
- Чи можна пройтися по дому? - Чемно запитав справжнiй полiцейський.
- Будь ласка! - Дозволила Марiя Кирилiвна.
- А може, у них льох є?! - Припустив шляховик, коли
полiцейський повернувся до першої кiмнати i заперечливо похитав головою.
- Звичайно ж є, як же без погреба? Ви на ньому стоїте. - Поставила руки в боки бабуся.
Шляховик вiдiйшов убiк i вiдвернув килимову дорiжку. Пiд нею виявився люк льоху. Хлопець спустився вниз, оглянув полицi з консервацiєю та ящики з овочами i знову пiднявся до кiмнати.
- Нiкого там немає.
- А вiн нам ще й вбивство якоїсь дитини пред'являв! - Нагадала я.
- Яке вбивство? - Насторожився хлопець.
- Та жодного вбивства не було. Те дiвчисько загрожувало моєму синовi рушницею i вдарило його прикладом по головi.
- А де ваш син?
- Тут, поряд.
- Дзвонiть, хай пiдiйде сюди.
Дiмон зайшов у будинок вiдразу пiсля дзвiнка, мабуть вештався поблизу.
- Опишiть нападницю. - Попросили полiцейськi.
- Ну, така приблизно на зрiст. - Показав Дiмон рукою вiд пiдлоги.
Я одразу ж пiдiйшла i встала пiд його руку:
- Приблизно як я - виходить метр шiстдесят.
- Середньої повноти.
- Як я. - Я демонстративно поставила руки в боки i опустила куточки губ вниз, щоб здаватися ще старшою.
- I бiгла якось незграбно.
- Я вже давно не бiгаю, а в молодостi була ого-го! Втекло ваше дiвчисько. - Пiдсумувала я. - А ви до нас причепилися, пiвночi тероризуєте беззахисних пенсiонерок! А менi ще й додому треба повертатися!
- Ну, не будемо вас затримувати. - Пiдвелася дiвчина. -
Давайте на вихiд. - Подивилася вона на тата з сином.
- Зачекайте! - Вигукнула я. - Я боюся сама додому повертатися. Тим бiльше, коли оцi тут поряд будуть. - Я виразно подивилася на своїх переслiдувачiв. - Проведете мене додому?
- Звiсно, проведемо! - Закивали водночас i хлопець, i дiвчина.
- Тiльки зачекайте, ми ж кота ще лiками не напоїли! Посидьте тут, Барсик при стороннiх нiзащо не погодиться. - I ми з Марiєю Кирилiвною та Барсиком вийшли до iншої кiмнати.
- Марiє Кирилiвно, я там у вас пральну машину включила. Ви мої речi не розвiшуйте, прямо мокрими складiть у пакет, я завтра за ними зайду. А ще у вас пiд кущем бiля ганку рушниця лежить... Ну, я потiм теж щось придумаю... Ви не турбуйтеся, щойно щось помiтите, одразу ж телефонуйте у полiцiю... Навiть якщо цей шляховик чи його синуля просто поруч опиняться.
З дому Марiї Кирилiвни я вийшла в її халатi та капцях, сказавши, що вискочила так зi своєї квартири, бо не збиралася сидiти тут довго. Полiцейськi провели мене додому. По дорозi я кiлька разiв зупинялася, щоб перепочити, адже я пенсiонерка i так швидко, як вони, ходити не можу. Мрочек. Який як завжди вийшов у коридор мене зустрiчати, побачивши цiлу купу незнайомих людей, вигнув спину дугою й смiливо чкурнув у своє сховище пiд ванною. Про всяк випадок полiцейськi перевiрили мої документи та записали номер телефону. Шляховик, що заглядав через їхнi голови, переконався, що я пенсiонерка та що в моїй квартирi теж немає жодних дiвчат, i вони разом iз сином, нарештi, пiшли.
***
Вранцi з чергування прийшов мiй чоловiк, поснiдав i лiг вiдсипатися. Про свої вечiрнi пригоди я йому поки не стала розповiдати, щоб не перебити сон.
Як завжди, пiсля снiданку я зателефонувала мамi, яка жи-
жила в сусiдньому будинку, i ми пiшли гуляти. Погода була сонячною та по-осiнньому теплою. Як завжди, всi зустрiчнi, якi знали нас уже багато рокiв, нам усмiхалися i робили комплiменти - ми щодня одягали то одне, то iнше пальто, то один чи iнший плащ, пiдбираючи до них рiзнi капелюшки, шарфики, рукавички i сумочки та створюючи за їх допомогою новi образи. Мама, як завжди, йшла, спираючись на паличку, я повiльно крокувала поряд, ми часто сiдали на лавки, щоб вiдпочити.
I всю прогулянку я вiдчувала за собою стеження - то тато шляховик, то його син Дiмон час вiд часу попадали в поле мого зору. Прогулюючись, ми, як завжди, здiйснювали необхiднi покупки, залишаючи їх у продавцiв, щоб захопити по дорозi назад - не гуляти ж з повними сумками! Проходячи повз недобудову, я зазначила, що мої цимбали так i лежать пiд кущем поруч iз нею. Неподалiк маячили i троє вчорашнiх хлопчакiв. Дiмон пiдiйшов до них i щось спитав, кивнувши на мене. Пацани заперечливо замотали головами.
Сидячи на черговiй лавi, я зателефонувала до полiцiї i поскаржилася, що тато з сином переслiдують мене бiля будинку Марiї Кирилiвни. Полiцейська машина з учорашнiми хлопцем та дiвчиною пiд'їхала, коли Марiя Кирилiвна впускала нас до свого будинку. Я вийняла з пакета купленi для неї капусту, моркву, буряк, зелень, пакет молока та батон хлiба. Поклала на дно пакета, що звiльнився, згорток зi своїми мокрими речами, прикрила його зверху своїми батоном та зеленню, i ми з мамою пiшли додому. Батько з сином, якi отримали серйозне попередження, проходячи повз нас, зиркнули в нашi пакети, але нiчого пiдозрiлого не помiтили.
Пiсля обiду я розповiла Володi про свої вчорашнi пригоди. Ми довго смiялися з того, як я героїчно билася з "озброєними бандитами", як бадьоро бiгла стометрiвку i як натхненно брехала переслiдувачам, граючи немiчну стареньку.
Потiм я зателефонувала до водоканалу i поскаржилася, що мало не впала у напiввiдкритий каналiзацiйний люк. За двi години iз завиванням та мигалками у тому напрямку пролетiла полiцейська машина - мабуть, каналiзацiйники виявили рушницi та викликали полiцiю.
Кросiвки я висушила, а куртку, шапочку та рукавички Володя через пару днiв вивiз на машинi на смiтник у якомусь дальньому районi. Третю рушницю вiн забрав з-пiд куща Марiї Кирилiвни наступного вечора, коли пiсля її дзвiнка полiцейськi повезли кудись Дiмона, що хитається пiд вiкнами будинку. Загорнувши рушницю у старий килим, Володя вiдвiз її до замiської лiсопосадки.
I я, i Марiя Кирилiвна ще два днi по черзi дзвонили в полiцiю, скаржачись на Дiмона i його татуся, що вешталися поблизу. Потiм вони кудись зникли i бiльше нам на очi не потрапляли.
А нещодавно я побачила, як мiсцевi пенсiонери "забивали козла" у домiно на перевернутих цимбалах, покладених на вкопанi стовпчики та перетворених на дворовий столик. Тепер стародавнiй раритет приносить користь хоч би й так.