Аннотация: Щось темне i незрозумiле викрадає людей. Куди? В iнший свiт. Необхiдно закрити прохiд, що утворився...
ТЕМНИЙ ЖАХ
ОПОВIДАННЯ
(13 жовтня 2017 року)
З самого ранку в нашiй конторi вiдчувалася якась напруга. Шеф прийшов не в дусi i "наїхав" на заступника. Той вiдiрвався на нас так, що вразлива Лєночка плакала в туалетi, а Вiра Iванiвна просочила весь приймальний зал запахом валерiанки. Не дивно, що вiдвiдувачiв ми обслуговували не надто радiсно i дорогих турiв продати не змогли. До обiду було укладено всього два контракти на поїздки до ближнього зарубiжжя: палаючий тижневий тур на двох до Чорногорiї i десятиденна сiмейна поїздка до Iзраїлю.
Ще не закiнчився обiд, як в офiс увiрвалася дуже збуджена i скуйовджена дама середнiх рокiв в розхристанiй шубi, накинутiй на домашнiй халат, i з криками стала носитися по залах i кабiнетах:
- Де мiй чоловiк?!! Що з ним сталося?!! Що ви з ним зробили?!!
- Заспокойтеся, мадам! - Вийшов до неї зам. - Спокiйно пояснiть, що сталося? - Вiн зробив непомiтний знак секретарцi Ксюшi. Та майже миттєво принесла чашку чаю з бубликами.
Дама шумно схлипнула, впала у крiсло i, єдиним махом вiдпивши пiвчашки, зосереджено захрумтiла сушками. Ми мовчки стовпилися в сторонцi, надавши заму можливiсть вести переговори.
- А тепер по порядку, з самого початку, розкажiть, що сталося. - Зам сiв навпроти неї i зобразив неймовiрне спiвчуття i повну увагу.
- Мiй чоловiк пiшов до вашої контори, щоб купити нам поїздку за кордон. У нас ювiлей - двадцять п'ять рокiв спiльного життя.
- Вiтаю! - Радiсно вигукнув зам. - Не багато пар доживають до такої дати! I куди ви хотiли поїхати?
- Хм! Нам було все одно, аби вирушити на цьому тижнi... Приблизно о пiв на дванадцяту чоловiк подзвонив менi i сказав, що взяв путiвку на двох до Чорногорiї.
Шеф зробив знак питання у наш бiк, i я, яка оформляла цю путiвку, вiдразу ж вiдкрила свiй планшет:
- Так, я укладала цю поїздку на прiзвище Андрущенко. Поїздка на двох. Угода остаточно була укладена об одинадцятiй вiсiмнадцять. Пiсля чого пан Андрущенко вийшов з нашого залу.
- От! - Вигукнула жiнка. - Вiн вийшов вiд вас i одразу ж менi подзвонив.
- Так чого ж ви турбуєтеся? - Зам зобразив на обличчi доброзичливе здивування.
- Коли вiн говорив зi мною по телефону, то раптом на пiвсловi якось захрипiв i телефон вiдключився. Я намагалася передзвонити, але постiйно отримую сигнал, що абонент поза зоною доступу... З ним щось трапилося! I саме у вашiй конторi!!! - Панi Андрущенко схлипнула i знову зiбралася впасти в iстерику.
- Спокiйно! - Зупинив її наш зам. - Зараз ми разом з вами обiйдемо всi примiщення i пошукаємо його. - Вiн узяв жiнку пiд руку i, кивнувши нам, щоб ми зайнялися справами, повiв її по офiсу.
Коли я вийшла в коридор, щоб набрати в чайник води з кулера, i зам, i шеф вже встигли провести панi Андрущенко по всiх залах i кабiнетах i зупинилися бiля рекламного стенду.
- Як бачите, його у нас немає. Думаю, вiн пiшов вiд нас, а телефон просто сiв. - Постарався позбутися її шеф.
- Нiкуди вiн не пiшов! - Вигукнула жiнка. - Його машина стоїть перед вашим офiсом! А його в нiй немає!!! - В її голосi знову зазвучали верескливi нотки.
- Ну, я не знаю... Хiба що в туалет заглянути... - Розвiв руками зам.
- Туалет!!! Де вiн? - I дама кинулася по коридору.
Зам наздогнав її майже в самому кiнцi i розгорнув в iншу сторону:
- Туалети у нас знаходяться он там.
Схвильована жiнка кинулася шукати зниклого чоловiка в туалетах - i в жiночому, i в чоловiчому. Зам бiгав за нею, а шеф стомлено опустився в крiсло бiля столика з рекламними буклетами. Я з наповненим чайником стояла поруч, притулившись до стiнки, щоб мене не збили з нiг.
Скуйовджена дама якось приречено вийшла з чоловiчого туалету i впала у вiльне крiсло. За нею вийшов зам i розвiв руками, показуючи шефу, що їх пошуки не увiнчалися успiхом.
Деякий час всi стояли i сидiли непорушно, не знаючи що робити далi. I тут потихеньку почали вiдкриватися дверi в комору. В нiй у нас зберiгаються вiдра, швабри, ганчiрки, туалетний папiр, миючi засоби, старi газети i всяке необхiдне кожному офiсу начиння. З дверей з"явилася чоловiча фiгура, в якiй я впiзнала пана Андрущенко. Вiн вийшов на середину коридору i зупинився. Всi його рухи були якимись уповiльненими i... непевними, чи що? В очах застигла якась густа темрява.
- Михайлику! Де ж ти був?! Що з тобою трапилося?!! - Дама кинулася до чоловiка i стала його торсати i обмацувати.
Чоловiк стояв, нi на що не реагуючи i не вiдповiдаючи на питання. Вiд його абсолютно спокiйного обличчя вiяло якимось холодком.
- У тебе щось болить? Що ти вiдчуваєш? - Турбувалася дама.
- Страх. Темрява. Жах. - Якось беземоцiйно сказав Андрущенко i знову замовк.
Менi чомусь теж стало страшно, я озирнулася на прочиненi дверi комори i вiдчула, як звiдти тонкою цiвкою сочиться незрозумiле моторошне вiдчуття. Навiть не страх, а чорний жах... У коморi було темно. Не просто темно, а непроглядно темно, як у чорнiй дiрi... Долаючи жах, я штовхнула дверi ногою i прикрила щiлину. Стало трохи легше, але напруга залишилася.
- То що ж це?! - Голосила бiля свого чоловiка панi. - Ти захворiв? Тобi погано?
Чоловiк не реагував.
- Викличте швидку! - Вигукнула вся у сльозах жiнка i спробувала посадити свого благовiрного в крiсло. Той слухняно сiв, дивлячись у стiну навпроти себе.
Я викликала по мобiлцi швидку, вiднесла чайник у наш зал i сiла за свiй стiл. Вiдвiдувачiв не було. Чоловiки грали на комп'ютерi в танчики, а дiвчата, якi спостерiгали за подiями в коридорi через прочинену в дверях щiлинку, обговорювали незвичайну подiю:
- А може вiн там сховався зi своєю коханкою i займався сексом?
- Яким сексом?! Там же мiсця зовсiм немає!
- А ти що, пробувала?
- Причому тут?.. Я пару раз заглядала у справах, менi щось потрiбно було. Там все заставлено i завалено, двоє нiяк не вмiстяться.
- А може його хтось огрiв по головi, пограбував, а непритомне тiло втягнув у комору?!
- Схоже на те - он вiн до сих пiр у себе прийти не може.
Я вийшла в коридор i запропонувала оглянути, чи всi речi, документи та грошi знаходяться при потерпiлому. Пiсля нетривалого огляду дружина сказала, що все на мiсцi, за винятком тих грошей, якi вiн заплатив за путiвки. Путiвки теж були при ньому.
- Як же ми тепер поїдемо?! - Знову заплакала дама.
- Не турбуйтеся, якщо до пiслязавтра вашому чоловiковi не стане краще, то до обiду ви зможете здати путiвки i ми повернемо вам всi грошi. - Поспiшила я її заспокоїти, взявши на себе смiливiсть не згадувати про неустойку.
Тут в офiс увiйшли доктор i медсестра.
- Хто швидку викликав? - Грiзно обвiвши нас усiх поглядом, запитала медсестра.
- Ми, ми викликали! - Пiдхопилася панi Андрущенко. - Ось, з чоловiком щось...
- Так-с, подивимося... - Доктор почав оглядати пацiєнта.
- Може, його хтось оглушив i затягнув у комору. - Вставила я своїх п'ять копiйок. - Вiн був у вiдключцi близько години.
- Так-с, так-с... Все може бути... Синьцiв i гематом не видно... Але могли i хлороформом... Давайте-но його в машину... - Доктор встав i потягнув хворого за руку. Той слухняно пiдвiвся i вiдчужено, як зомбi, пiшов за ним. Медсестра рушила вперед, вiдкриваючи i притримуючи дверi. Замикалала процесiю дружина, яка постiйно схлипувала.
- Ну все! Всiм працювати! Не забувайте, що шеф сьогоднi не в дусi. -Нагадав нам зам. - А я пiду до шефа...
Ми розiйшлися по робочих мiсцях. Протягом пiвгодини до нас завiтало декiлька клiєнтiв, з якими розбиралися iншi спiвробiтники. А я дивилася у вiкно.
Моє вiкно виходило на стоянку перед офiсом, i через нього було прекрасно видно вхiд у будiвлю. Знiчев'я я бездумно рахувала всiх, хто входив i виходив, автоматично записуючи на паперi рахунок. Один-один, два-один, три-два, чотири-два...
- Ви нiде не бачили шефа? - Розгублений зам стояв у дверях i заклопотано протирав окуляри. - Вiн кудись пропав...
- Як у Бермудському трикутнику. - Пожартував Борис, не вiдриваючись вiд танчикiв на екранi.
Я повернулася вiд вiкна i з подивом подивилася на папiр перед собою. Що це за рахунок? Чому чотири-два? Виходить, двоє з тих, що входили, не вийшли? Я вийшла в коридор i обiйшла всi примiщення. Стороннiх нiде не було, шефа теж. Увiйшов ще один вiдвiдувач i сiв у крiсло, розглядаючи буклети. "П'ять - два" - подумки продовжила я рахунок i втупилася у дверi комори. Вона були прочиненi i з них витiкав темний жах... Насправдi нiчого з них не витiкало, просто було таке вiдчуття. У коморi було дуже темно. Я клацнула вимикачем на стiнi, але свiтлiше всерединi не стало. "Напевно, лампочка перегорiла" - подумала я i пiшла до електрика.
- I навiщо тобi знадобилося лiзти в комору? - Бурчав електрик дядя Женя, вiн же рiзноробочий нашого офiсу. - Тiтка Мiла i без свiтла знаходить все, що потрiбно, на дотик...
Тiтка Мiла - наша прибиральниця, так само, як i дядько Женя - пенсiонерка. Щось я її сьогоднi не бачила. Дивно... Ми саме пiдiйшли до комори, дядько Женя потягнув за дверну ручку i зупинився.
- Щось менi не по собi... Моторошно якось... Нiколи такого не було, може, з серцем щось... - I вiн сiв у крiсло, обмацуючи рукою груди.
I тут з комори вийшов наш шеф. У такому ж станi, як i пан Андрущенко ранiше. Вiн встав посерединi коридору i нi на що не реагував.
- Як ви? Що там? - Питала я шефа, намагаючись вивести його iз зацiпенiння.
- От що! - Вирiшив вiн пiсля огляду шефа i моєї плутаної розповiдi про рахунок вiдвiдувачiв. - На сьогоднi прийом закiнчено! Закривайте-но контору.
- У нас ще один вiдвiдувач оформляється. - Повiдомила я.
- Невже? Ну, щойно оформиться, проведiть його особисто до виходу, переконайтеся, що з ним усе в порядку i закривайте дверi на ключ. Дядя Женя, сядьте поки, будь ласка, бiля входу i нiкого бiльше не впускайте.
- А що я їм скажу?
- Скажiть, що надiйшов дзвiнок, що наш офiс замiнований, що у нас працюють сапери... Ну, щось у цьому дусi. - Зам взяв шефа за руку i повiв у його кабiнет. Там вiн посадив шефа за стiл, помахав рукою перед його очима, знизав плечима i вийшов до нас. Останнього клiєнта я сама проводила до виходу i закрила дверi на ключ, поклавши його в кишеню брюк. Дядя Женя полегшено зiтхнув i повернувся до своєї пiдсобки.
- Дивнi дверi... - Зам зупинився напроти дверей у комору. - Нiколи за ними нiчого подiбного не спостерiгав... Моторошне якесь вiдчуття... Може, закрити їх на ключ вiд грiха подалi? - Вiн озирнувся на мене.
- У кого ще є ключ?
- У тiтки Мiли. Тiльки я її сьогоднi не бачила.
- Вранцi вона прийшла на роботу разом зi мною. Я їй ще дверi притримав. Куди ж вона могла подiтися?
- Може, теж туди? - Я обережно кивнула на комору.
- Та ладно!.. - Зам махнув рукою. - Що там, безодня бездонна? Там же мiсця зовсiм немає!
- А як же вони туди потрапляють? - Пошепки запитала я i злегка позадкувала вiд дверей.
- Гм, гм.. постережiть-но поки, щоб нiхто туди не входив.
- Тiльки якщо не довго. Я боюсь. Нехай краще хтось з чоловiкiв...
- Добре, почекай, поки я когось попрошу... - I зам пiшов в один з трьох наших залiв.
Я сiла в крiсло i втупилася у дверi... Через пару хвилин вони прочинилися i в супроводi чорного страху з них вийшов один зi зниклих вiдвiдувачiв. "П'ять - три" - включився рахунок у моїй головi. Я намагалася не ворушитися, щоб вiн мене не помiтив. Клiєнт постояв деякий час нерухомо посеред коридору, а потiм пiшов у наш зал. Я сидiла, не рухаючись i майже не дихаючи, i не зводила очей з прочинених дверей. У коморi стояла така давляча темрява, що вiд неї навiть почало згасати свiтло коридорних лампочок. Моторошне вiдчуття зводило м'язи холодом. I в той же час мене нiби щось тягнуло заглянути всередину...
Я вже почала було пiднiматися з крiсла, але тут недавно з'явившийся клiєнт вийшов з нашого залу i рушив по коридору спиною вперед, рукою запрошуючи за собою Оленку. Лєночка з широко вiдкритими, повними жаху очима йшла за ним. Ось вiн розкрив дверi в моторошну темiнь, переступив порiг всередину i поманив Оленку за собою. Лєночка якось приречено занесла ногу над порогом... i тут я схопилася i миттєво висмикнула її на себе. Ми впали на пiдлогу, а клiєнт зник у темрявi.
В очах Оленки з'явився живий вираз, її затрясло i вона заплакала. На її ридання в коридор вийшло кiлька спiвробiтникiв.
- Що трапилося? З якого приводу потоп? - Запитав дотепник Борис, допомагаючи нам з Оленкою пiднятися.
- Один iз зниклих клiєнтiв... - Я не знала, як пояснити те, що сталося. - Той, якого обслуговував Саша... Вiн не виходив з офiсу, а потiм вiн вийшов з комори...
- I повiв туди мене. - Схлипнув Лєночка.
- Вiн вiв її начебто пiд гiпнозом...
- Менi було страшно, але я все одно йшла.
- А я сидiла тут. Вiн мене не бачив... А коли вiн мало не потягнув Оленку в темряву, я раптом схопилася i вiдтягла її.
- Ми впали, я дуже сильно вдарилася - ось, синець на колiнi! - Лєночка пiдняла спiдницю, показуючи забите колiно.
- А вiн пропав! Там... - Я вказала на комору.
I тут в коридор вийшов наш шеф. Наче нiкого не помiчаючи, вiн пiшов прямо на заступника, поклав руки йому на плечi i заглянув в очi. Зам якось знiтився й придбав злякано-покiрного виразу обличчя. Взявши зама за обидвi руки, задкуючи спиною, шеф повiв його до комори.
- Ну точнiсенько, як той Оленку... - Прошепотiла я в страшнiй тишi.
- Вiдбивай! - Гукнув Сашко Борису i кинувся на шефа, зваливши його на пiдлогу.
Борис кинувся на заступника i перекинув його на спину. Так вони i сидiли на пiдлозi, пiдiм'явши пiд себе наше начальство.
- I що далi? - Поцiкавився вийшовши зi своєї пiдсобки дядько Женя.
- Давайте зв'яжемо їх скотчем, щоб не рухалися. - Запропонувала я.
- Хто-небудь, принесiть швидше скотч, а то мiй вже приходить до тями! - Закричав Борис, притискаючи зама сильнiше до пiдлоги.
Вiра Iванiвна кинулася за скотчем. Зам почав вириватися i кричати:
- Та вiдпустiть ви мене! Я ж нормальний! Вiдбили - i спасибi!
- Нi вже! - Заламуючи йому руки за спину, заперечив Борис. - Вiд грiха подалi...
- А що ж ви Оленку не в'яжете? Її ж теж намагалися вiдвести! - Пручався зам.
- Н-да, напевно, ми переборщили. Боря, вiдпускай зама! - Вирiшив Сашко, вiдрiзаючи скотч вiд уже змотаного по руках i ногах шефа.
Скуйовджений зам пiднявся на ноги i сердито замахнувся на Бориса.
- Слухайте всi! - Сашко пiднявся, обтрушуючи колiна. - Нiкому не залишатися на самотi. Ходити тiльки по троє або по двоє.
- А навiщо? - Не зрозумiла Iра.
- Щоб у разi чого вiдбити наших вiд цих... - Сашко кивнув на шефа.
- А шеф що, вже не наш? - Широко розплющивши очi, запитала Оленка.
- Як бачиш... - Саша штовхнув ногою абсолютно байдужого шефа, що великим пакунком лежав на пiдлозi.
- А якщо цi... ну, зниклi клiєнти... хто-небудь з них знову з'явиться? - Висловила я побоювання.
- Якщо хтось з'явиться, будемо зв'язувати! - Гепнув кулаком об кулак Борис. - I в штабелi укладати!
- Де? - Запитала Вiра Iванiвна.
- Що де? - Перепитав Борис.
- Де будемо укладати штабелi? - Незворушно уточнила питання Вiра Iванiвна.
- Штабелi будемо укладати в другому залi. У першому влаштуємо свiй штаб. Дiвчатка, приготуйте-но всiм чаю та бутербродiв. А бiля комори влаштуємо чергування!
- Непогано було б i полiцiю викликати. - Вставила я.
- Полiцiю? Якось я про це не подумав... Гаразд, викликайте полiцiю. - I Сашко разом з Борисом потягли шефа в другiй зал.
Зам з Оленкою пiшли в перший зал: їх морозило i вони хотiли якомога швидше пiти подалi вiд комори. Iра з Вiрою Iванiвною стали нарiзати бутерброди. Дядя Женя знову сiв бiля вхiдних дверей. У крiслах бiля комори влаштувалися на чергування Наташа i закоханий у неї Кирило. А я почала набирати номер полiцiї.
- Полiцiя? Ой, у нас тут таке! - Закричала я в трубку. - У нас люди пропадають! Їх викрадають i тягнуть до якогось темного жаху!... Та нiчого я не пила! Я серйозно! Приїжджайте скорiше, у нас вже постраждало чотири людини, а можливо i бiльше... Чотири - це яких я сама бачила. А всього пропало... здається п'ять чоловiк!.. Так, записуйте адресу... - Я продиктувала адресу i вiдключила телефон.
Сiвши за стiл, я задумалася: "Треба б скласти список зниклих i повернувшихся ..." - i я стала писати:
Пропали: прибиральниця тiтка Мiла.
Пропали, а потiм повернулися: - клiєнти: Андрущенко, Решетняк,
- шеф.
- Сидоренко, який повернувся, але потiм знову пропав.
Всього п'ять чоловiк, якщо не брати до уваги мало не зниклих Оленки та зама. Хоча, може i ще хтось до обiду пропав, ми ж тодi не звертали уваги...
Прибiг дядько Женя i повiдомив, що приїхала полiцiя:
- Треба б їм дверi вiдкрити, а ключ у тебе.
Я пiшла вiдчиняти дверi. У коридор увiйшли капiтан полiцiї в супроводi молоденького лейтенанта, дiльничий i шофер, якому не хотiлося сидiти в холоднiй машинi. Впустивши представникiв закону, я знову замкнула дверi на ключ.
- Ну, де тут у вас всi пропадають? - З нотками єхидства запитав капiтан, нi до кого конкретно не звертаючись.
- Ось за цими дверима. - Повiдомив їм зам, вказуючи на комору рукою.
- Самi так самi. - Капiтан вловив наш стан страху i вже з деяким побоюванням пiдiйшов до дверей.
Взявшись за ручку дверей, вiн раптом зблiд i напружився. Весь його скепсис i недовiра стерлися з обличчя, як крейда з дошки ганчiркою. Обережно потягнувши дверi, вiн вiдкрив вузьку щiлину.
- Темно... Нiчого не видно... агов, лейтенант, дай-но запальничку.
Лейтенант блискавично вийняв запальничку з кишенi, клацнув i пiднiс вогонь до дверної щiлини. Вогонь якось скукожився i втягнувся у темряву. Тих кiлькох секунд, поки вiн горiв, вистачило, щоб побачити, що в коморi нiчого не видно - суцiльна темiнь, якась густа i в'язка.
- А якi розмiри цiєї комори? - Поцiкавився капiтан.
- Пiвтора на два метри. - Повiдомила Наташа. - Але з бокiв влаштованi стелажi i все завалено рiзним мотлохом.
- I в цьому крихiтному просторi пропали п'ять чоловiк? - Продовжував уточнювати капiтан.
- Зараз уже їх там троє, напевно. - Я простягнула йому пiдготовлений список. - Двоє повернулися.
- I де вони?
- Шеф лежить зв'язаний у другому залi, а клiєнта вiдвезла дружина на швидкiй допомозi. Ще один виходив, хотiв забрати нашу Оленку... Але ми її вiдбили i вiн знову пропав.
- Отже, загалом у коморi розмiрами пiвтора на два метри, заставленiй полицями i заваленiй мотлохом, зараз знаходяться три людини?..
- Може i бiльше. - Зiтхнула я.
- Як це?
- До обiду ми не рахували. Це вже потiм, коли панi Андрущенко пiдняла тривогу...
- Андрущенко - це дружина першого зниклого?
- Так.
- Звiдки, телефон, якiсь контакти?
- Так, ось, будь ласка... - I я вивела на екран планшета контакти подружжя Андрущенко.
- Костюченко! - Повернувся капiтан до дiльничого. - Бери Потапа i зганяй-но за цiєю адресою. Розпитай там все...
Шофер Потап, який влаштувався бiля теплої батареї з чашкою чаю, знехотя поставив її на пiдвiконня, встав, насунув на голову шапку i, зiтхнувши, як засуджений на смерть, поплентався до дверей за дiльничим Костюченко, який вже вискочив.
Капiтан знову повернувся до комори. Деякий час вiн стояв у глибокiй задумi, потiм походив туди-сюди по коридору, поглядаючи на нас, що розташувалися уздовж стiн, i, нарештi, зупинився перед лейтенантом.
- От що, лейтенант. - Задумливо почав вiн. - Доведеться тобi зiграти наживку.
- А як? - Охоче витягнувся лейтенант.
- Так, як черв'як на волосiнi! - Ляснув його по плечу капiтан. - Ми прив'яжемо тебе до мотузки i впустимо туди! А ти там понишпориш трошки... Ну, сам розумiєш, потрiбна розвiдка.
Лейтенант ковтнув i кивнув, погоджуючись, що розвiдка дiйсно необхiдна.
- Якась мотузка у вас знайдеться? - Запитав капiтан, обертаючись i обводячи нас всiх чiпким поглядом.
- Цiлий рулон мотузки! - Радiсно вiдiрвалася вiд стiни Iра, але тут же поникла i зробила крок назад. - Але вiн там, у коморi...
- У нас у всiх є шарфи! - Подала iдею Вiра Iванiвна. - Якщо їх зв'язати, то вийде досить довга i мiцна мотузка.
- Не знаю, чи потрiбна така довга мотузка на два метри комори... - Засумнiвався капiтан. - Гаразд, тягнiть свої шарфи! Чим чорт не жартує...
Ми кинулися до своїх шаф, поприносили шарфи i почали зв'язувати їх в одну мотузку.
- Я сам ходжу без шарфа, але ось у тiтки Мiли знайшовся... - Дядя Женя принiс мохеровий синiй шарф нашої прибиральницi.
В результатi у нас вийшов строкатий канат довжиною близько дванадцяти метрiв. Капiтан перевiрив i затягнув тугiше кожен вузол, потiм обв'язав цим канатом лейтенанта i сказав:
- Ну, з Богом!
Лейтенант рiшуче попрямував до комори, але в мiру наближення до дверей, ця його рiшучiсть стала змiнюватися спочатку побоюванням, а потiм i страхом. Коли вiн узявся за ручку дверей, обличчя його набуло мертвотної блiдостi, а на лобi з"явилися крапельки поту. I все ж, зiбравши всю свою волю, лейтенант вiдкрив дверi навстiж i ступив у густу темряву...
Ми стояли вiддалiк, тримаючись за канат i, зацiпенiвши вiд жаху, дивилися в цю непроглядну темiнь... Мотузка натяглася - вiсiм її метрiв вже зникли в темрявi.
- Чорна дiра якась!.. - Вигукнув капiтан i потягнув шарфи назад. Спочатку вони не пiддавалися, а потiм раптом обiрвалися. У нас в руках залишилася мотузка, що складалася з трьох зi шматком шарфiв довжиною три метри сiмдесят два сантиметри. Лейтенанта на кiнцi нашого обривку не було.
- Гей, лейтенант! - Закричав капiтан у темряву.
Жодної вiдповiдi звiдти не було. Гробова тиша заповнила весь коридор...
I тут пролунав неймовiрно гучний стукiт. Це стукали в дверi дiльничий з шофером. Я струсила моторошне зацiпенiння i кинулася вiдкривати. У коридор увiйшли спочатку дiльничий, потiм подружжя Андрущенко i, нарештi, шофер Потап, який вiдразу ж направився до пiдвiконня за своєю недопитою чашкою.
- Ось, знайшов їх у такому незрозумiлому станi. - Почав звiтувати Костюченко. - Головне, дверi в квартиру не замкненi, а вони стоять посеред передпокою i не рухаються. Вiн тримає її за руку i в очi дивиться так, нiби не бачить. А в її очах страх. Ну, я його попросив... Тобто, вiдтiснив вiд неї... Вона вже у машинi почала до тями приходити. А вiн отакий...
Поки ми слухали розповiдь дiльничого i заспокоювали тихенько схлипуючу панi Андрущенко, її чоловiк якось непомiтно наблизився до все ще прочинених дверей комори i раптом рибкою пiрнув у темiнь...
- Тримай йо... - Спробував було зупинити його капiтан, але було вже пiзно.
"Чотири" - якось байдуже пiдбився пiдсумок у моїй головi. Приречено схлипуючу даму Вiра Iванiвна повела з собою, i незабаром по офiсу знов рознiсся запах валер'янки.
- Палка якась є? - Запитав нi до кого не звертаючись капiтан.
- Я тут швабру лагодив... - Промимрив дядько Женя.
- Тягнiть. - Капiтан не зводив очей з чорного отвору.
Коли в його руках опинилася швабра, капiтан пiдкрався до комори збоку i сунув швабру всередину. Покрутивши там пару секунд, вiн вийняв в коридор обрубок древка. Дерев'яна палиця була оплавлена як пластмаса.
- Що ж це там може бути таке?... - З виразом здивування на обличчi капiтан, обiйшовши комору по далекiй стiнцi коридору, штовхнув дверi залишившимся обрубком древка i зачинив їх.
Всiм вiдразу ж стало легше, i ми розбрелися по залах. В коридорi не залишилося нiкого.
З кабiнету шефа доносився голос капiтана. Вiн доповiдав комусь по телефону про ситуацiю i питав, що робити далi. Я сiла за комп'ютер i стала бездумно ганяти кульки, намагаючись збирати їх в лiнiї. Кульки перед очима розпливалися i в лiнiї будуватися не хотiли. "Щось або Хтось ховається в темрявi ..." - текли в моїй головi думки. - "Щось або Хтось заманює в темряву людей... Щось або Хтось випускає людей змiненими... Змiненi люди заманюють в темряву iнших людей... Для чого Комусь потрiбнi люди?.. Воно вiд них щось отримує... Що?.. Що в них змiнюється?.. Вони стають... беземоцiйними. Емоцiї кудись зникають. Хтось забирає емоцiї..."
Мої думки перервав якийсь шум з другого залу. Я пiшла на звуки боротьби. Наш шеф, змотаний скотчем, звиваючись як гусiнь, намагався повзти до коридору, а всi чоловiки спiльними зусиллями не давали йому цього зробити. "Що ж це його так потягнуло в коридор?" - подумала я i вийшла подивитися.
У порожньому коридорi було напiвтемно, незважаючи на яскраво палаючi лампочки. Темрява, замiшана на страху, переливалася з комори i широкими щупальцями просувалася до другого залу. Час вiд часу в цiй темрявi на частки секунди з"являлися обличчя, чи навiть не обличчя, а смутнi образи тiтки Мiли, лейтенанта, Андрущенко та iнших клiєнтiв, якi зливалися в єдиний образ. Цей образ був чорним i жахливим. Наче сам Сатана вийшов з Пекла разом зi своєю темною атмосферою i намагався захопити Свiтло. "Так, це Вiн" - промайнуло в головi. Ноги мої вже не могли рухатися. Пiти чи втекти я вже нiяк не могла. А темно-моторошнi щупальця вже добралися до моїх нiг.
"Жах. Страх. Темрява... " - почали спливати в моєму мозку слова, витiсняючи всi iншi думки i вiдчуття. "Але ж Йому тiльки цього i треба" - пропливла серед безмiрностi чорного страху жовтувата трiсочка живої думки. Вхопившись за цю трiсочку, як потопаючий за соломинку, я спробувала на неї видертися i зосередитися на її жовтизнi, iгноруючи чорноту, що намагалася поглинути все навколо.
- Жовтий колiр - Сонця свiтло! У свiтi бiльше нема лиха! - Почала я римувати свою трiсочку.
Вiд цих рим трiсочка почала збiльшуватися, а темрява навколо неї трохи вiдступила.
- Назавжди прийде це свiтло, принесе нам радiсть смiху! - Темний Образ почав корчитися i розпадатися на окремi обличчя людей. - Щастя, Радiсть, Життя й Смiх з темряви повернуть всiх! - Темний жах став вiдповзати до комори, по дорозi втрачаючи своїх ув'язнених.
Спочатку на килимi коридору залишилося лежати тiло лейтенанта, потiм з темряви проявилася тiтка Мiла. Я продовжувала i продовжувала повторювати свої нехитрi рими, як замовляння, все голоснiше i голоснiше, рiшучiше i радiснiше, навiть наспiвуючи на якийсь бадьорий мотив. Переступаючи через нерухомi тiла, я гнала Жах до комори. Бiля самого її порога з темряви знову проявився моторошний Образ i заговорив:
- Зупинись!
- Жовтий колiр - Сонця свiтло!
- Зупинись хоч на мить!
- У свiтi бiльше нема лиха!
- Ти ж хочеш дiзнатися!...
Я на мить зупинилася. Дiйсно, менi б дуже хотiлося дiзнатися, що це за Образ i звiдки вiн з'явився в нашiй коморi. З пекла? З iншого вимiру? З паралельного свiту?... I тут мої ноги охопило холодом. Цiєї митi Жаху вистачило, щоб перелитися через порiг i знову виплеснутися в коридор.
- Назавжди прийде це свiтло, принесе нам радiсть смiху!
- Навiщо тобi людськi емоцiї? - Не стримала я цiкавостi.
- Завдяки їм я можу втiлитися в цьому свiтi. - Образ осмiлiв i знову потягнувся до мене щупальцями темряви.
- Щастя, Радiсть, Життя й Смiх...
Тьма знову вiдступила i згустилася в кутку комори, мiж полицею, заставленою миючими засобами i вiдром з пiском.
- З темряви повернуть всiх!
Маленька чорна цяточка в кутку ледве вгадувалася на бруднiй побiленiй стiнi.
- З темряви повернуть всiх! - Добила я її.
Цятка лопнула i пропала. Постоявши в коморi кiлька хвилин i про всяк випадок ще кiлька разiв проспiвавши своє заклинання, я, нарештi, вийшла в коридор.
Там, привабленi моїм гучним спiвом, вже зiбралися всi нашi спiвробiтники i полiцейськi. Вони допомагали вставати з пiдлоги людям, якi поступово приходили до тями, звiльненi мною з Темного Жаху.
- Як тобi це вдалося? - Стрибала навколо мене Оленка. - Звiдки ти дiзналася заклинання?
- Спокiйно! - Втрутився капiтан. - Лейтенант, Костюченко! Нiкого не випускайте з офiсу, поки не запишуть свiдчення! Потап - до виходу! Випускати тiльки пiсля узгодження зi мною!
I ми розсiлися за столами, описуючи свої враження вiд сьогоднiшньої подiї. Зiбравши нашi опуси, переписавши контакти, капiтан, нарештi, дозволив розходитися по домiвках.
Подружжя Андрущенкiв благополучно з'їздило в свою ювiлейну подорож. Ритм роботи в нашому офiсi налагодився, клiєнтiв навiть стало набагато бiльше. Хоча, може, просто настав сезон? У коморi провели ремонт, причому замiшувати фарбу для стiн доручили менi. Розмiшуючи фарбу i наносячи першi мазки на стiну, я про себе наспiвувала придумане мною заклинання. Так, про всяк випадок. Тепер у нашiй коморi панує зразковий порядок: нiчого зайвого, все на своїх мiсцях - чисто i красиво.
Капiтан став майором. Йому вдалося розкрити кiлька справ про зникнення людей в рiзних точках нашого мiста i навiть областi. Одного разу вiн прийшов до нас в офiс з величезним букетом троянд i по секрету шепнув менi, що в розкриттi цих справ йому допомогло моє заклинання.
А мене нагородили сiмейною навколосвiтньою подорожжю на цiле лiто! Ми з чоловiком i дiтьми вже збираємо речi.