Аннотация: Вiд домашнього насильства можна позбавитися! Iнодi - за допомогою сокири...
ВЕСIЛЛЯ В ТЕРНIВЦI
ОПОВIДАННЯ
(24 вересня 2019 року)
...Я закричала вiд жаху i прокинулася.
- Знову наснилися кошмари? - Володя нiжно погладив мене по головi, заспокоюючи. - Все пройшло, я з тобою, вiн тебе не дiстане...
Я затишнiше влаштувалася в його обiймах, насолоджуючись спокоєм, любов'ю i безпекою. Головна дiйова особа всiх кошмарiв - мiй колишнiй чоловiк Борис. А починалося все так добре...
***
З Борисом я познайомилася, коли вчилася на третьому курсi унiверситету. Високий, стрункий, чорнявий п'ятикурсник з красивими карими очима i темними вусами звернув на мене увагу на однiй зi студентських дискотек. Те-се, п'яте-десяте, i ми почали зустрiчатися. Менi заздрили всi дiвчата нашого потоку i багато старшокурсниць. Квiти, невеликi подарунки, несподiванi сюрпризи, нiжнi залицяння, романтичнi зустрiчi, заздрiснi пересуди студенток... Все це настiльки закрутило менi голову, що вже до закiнчення навчального року я дала згоду на його пропозицiю.
Розписувалися ми скромно: всього шiсть чоловiк гостей з числа студентiв. Сукню менi купили в першому-лiпшому весiльному салонi, вечiрку влаштували в студентському кафе, зв'язавшись з нього ж по скайпу з моїми батьками i приголомшивши їх несподiваною новиною. Жити переїхали до нього у квартиру, залишену йому у спадок бабусею. Батькiв у нього не було.
На його випускний ми пiшли разом, вже як подружня пара. Кiлька разiв вiн йшов танцювати з однокурсницями, якi його запрошували. Я теж танцювала з якимись не знайомими менi випускниками.
- Не танцюй бiльше нi з ким! - Сердито блимнув Борис очима, коли мене пiдвiв до нього пiсля чергового танцю його однокурсник.
- Ти що, ревнуєш?! - Мене це навiть трохи розсмiшило. - Але ж ти сам пiшов танцювати з iншими! Що менi залишалося робити?
- Чекати на мене! - Рiзко вiдповiв вiн, i тут же пiдхопив мене в танцi, побачивши, що до нас наближається якийсь хлопець.
- Тодi не кидай мене i танцюй тiльки зi мною! - Розсмiялася я. - Щоб нiхто не змiг мене запросити.
До самого закiнчення вечiрки Борис танцював лише зi мною i сидiв поруч зi мною, але настрiй у нього помiтно зiпсувався.
Влiтку ми поїхали до моря i у нас був чудовий медовий мiсяць. Море, хвилi, молодiсть, кохання i пристрасть - що може бути прекраснiшим? А перед початком нового навчального року Борис раптом заявив, що менi треба кинути унiверситет.
- Вистачить з нас i одного диплома. Я спробую сам забезпечувати нашу сiм'ю, а ти будеш мене любити i створювати домашнiй затишок. - I вiн нiжно поцiлував мене.
- Але менi залишилося всього два роки... - Спробувала заперечити я.
- Навiщо витрачати цi два роки на навчання, якщо працювати ти все одно не будеш? Я хочу, щоб у нас було бiльше часу для нас двох...
Я була по вуха закохана, в його словах вчувалося безмежне кохання, що менi залишалося робити? Звичайно ж, я пiшла до унiверситету забирати документи.
- Я розумiю, що у вас голова зайнята любовної романтикою i ви не в змозi мислити тверезо. - Секретарка подивилася на мене спiвчутливо. - Тому не поспiшайте, давайте оформимо академ-вiдпустку на рiк, а там видно буде.
Я погодилась, але Борису нiчого не сказала.
- Ну що, забрала документи? - Прямо з порога запитав вiн, коли прийшов ввечерi додому з роботи.
- Так. - Вiдповiла я, потопаючи в його обiймах.
Пiсля цього у мене почалися звичайнi буднi домогосподарки: прибирання, готування, походи по магазинах... Звичним одягом стали спортивний костюм i халат. Пiсля одного з корпоративiв, на який спiвробiтники були запрошенi з другими половинками, з мого гардеробу почали зникати найгарнiшi сукнi.
- Здається, у нас завiвся Барабашка. - Обережно вирiшила я промацати грунт, коли ми сидiли, обнявшись, перед телевiзором.
- Та ну?! З чого ти це взяла?
- У мене пропало кiлька суконь. Мабуть, треба купити новi. Даси грошей?
- Нiчого я тобi не дам! - Борис схопився i почав нервово ходити по кiмнатi. - Я сам викинув твої сукнi! На тебе у них всi звертали увагу!
- Це не через сукнi. Це тому, що я у тебе така гарна.
I тут у мене посипалися iскри з очей. Я нiчого не зрозумiла: сиджу на пiдлозi, а з носа на халат капає кров.
- Вибач! - Кинувся Борис до мене, допомагаючи встати. - Я просто дуже рознервувався. Ти ж знаєш, як я тебе люблю! Я не хочу, щоб на тебе дивилися iншi.
Вiн допомiг менi вмитися, був дуже ласкавий i уважний, оточив мене турботою i увагою... Рiвно на три днi. Потiм почалися причiпки: то я не так прибрала у квартирi, то не туди поклала речi, то я погано приготувала вечерю, то я не з тiєю iнтонацiєю вiдповiла на його запитання, то я не досить пристрасна у лiжку... Претензiй ставало все бiльше, кохання все менше.
Навiть по телефону я не наважувалася розповiсти про це батькам. Кiлька разiв я намагалася поговорити з Борисом про нашi вiдносини, але спроби розмов викликали в ньому новi напади лютi, якi закiнчувалися рукоприкладством. При цьому я, як вiрна дружина (чи як вiддана собачка?) повинна була щовечора бiгти до дверей, зачувши звук у замку, що вiдкривався, i радiсно зустрiчати свого улюбленого чоловiка. Якщо я демонструвала образу або не зустрiчала його, отримувала "на горiхи".
Одного разу я вирiшила пiти з дому. Зiбрала валiзу, написала записку i викликала таксi. Вiн наздогнав мене на вокзалi. Казав, що любить мене, що не зможе без мене жити, що тепер все буде по-iншому... Я все ще кохала його i вирiшила дати йому останнiй шанс.
Дiйсно, тепер все стало по-iншому. У моїй шафi залишилися тiльки нижня бiлизна, халат, спортивний костюм та весiльна сукня. Все iнше Борис демонстративно порвав i спалив, покидавши в алюмiнiєве вiдро, просто на кухнi. Тепер моє обличчя прикрашали вiчнi синцi, в синцях i подряпинах були i руки, i ноги, i все тiло.
- Подивися, яка ти красуня! - Люто кричав Борис, пiдтягаючи мене до дзеркала пiсля чергового спалаху гнiву. - Хто на тебе таку подивиться?! Хто ти взагалi така?! З тобою навiть поговорити нема про що!
Якби вiн хоча б намагався поговорити! "Дай те! Принеси це! Чому не так зробила?!" - ось всi його слова, якi вiн адресував менi. Спiлкуватися менi було нi з ким. З недавнього часу Борис вiдiбрав у мене мобiльник i видавав його два рази на тиждень, щоб я могла поговорити в його присутностi з батьками, що живуть в iншому мiстi.
- Тiльки спробуй ляпнути щось не те! - Попереджав вiн, сам набираючи мамин номер. - Приб'ю на смерть!
- Мамо, у мене все добре! - Ковтаючи сльози, радiсним голосом говорила я. - Ми дуже зайнятi, частiше дзвонити не можу!
Вийти на вулицю я нiяк не могла - Борис не лише знищив усi мої речi, а й замикав квартиру на замок, коли йшов на роботу.
Я старалася, як могла. Готувала вечерю з того, що було, вiдмовляючи собi в їжi цiлими днями. Але всi продукти колись закiнчуються. Настав день, коли я не змогла нiчого приготувати.
- Отак ти чекаєш свого чоловiка! - Закричав Борис, вимивши руки i увiйшовши до кухнi з абсолютно чистим столом. - Чому не приготувала вечерю?! Дуже була зайнята? - Борис вiдважив менi важкого ляпаса, вiд якої я ледве встояла на ногах.
- У нас всi продукти закiнчилися. - Утираючись, промовила я. - Я i так викручувалася, як могла, але з повiтря нiчого не вийде.
- Продукти?! - Борис кинувся вiдкривати всi шафки i холодильник. - Гм... Справдi, нiчого немає... - Все пожерла! - Окинув вiн ненависним поглядом мою помiтно схудлу вiд недоїдання фiгуру.
- Я б могла купити, якби ти дав грошей i випустив мене... - Погляд Бориса вдарив мене болючiше, нiж його вже звичнi ляпаси. - Або хоча б сам принось продукти... - Вже ледь чутно додала я, скоцюрбившись при його наближеннi.
- Щоб я ходив по магазинах, коли у мене є дружина?! - Борис зупинився i сiв на стiлець. - Гаразд, замовимо вечерю по телефону...
Хвилин за двадцять нам привезли пiцу. Борис навiть не дозволив менi пiдiйти до дверей, коли подзвонив посильний. Вiн заштовхав мене в ванну, кинувши:
- Сиди там, поки не дозволю вийти!
Сидiла я довго. Навiть трохи подрiмала на краєчку ванни, опустивши голову на раковину. В квартирi було тихо. Зiбравшись з духом, я прочинила дверi й визирнула у коридор. Скрiзь було темно, тiльки з кiмнати миготiли вiдблиски вiд включеного телевiзора. Борис спав, а по телевiзору про щось жартував "95-ий квартал". Я прокралася у кухню. На столi в коробцi залишився один надкушений шматочок пiци i трохи крихт. Я все це з'їла, запила чаєм i викинула коробку, ледь заштовхавши її в переповнене смiттям вiдро, яке я не виносила вже майже тиждень.
На ранок знову був скандал.
- Як я пiду на роботу без снiданку?! Я ж залишив собi кiлька шматкiв на ранок! Знову ти все пожерла! При живiй дружинi доводиться харчуватися фастфудом! Свинарник тут розвела! - Вiн штовхнув ногою переповнене вiдро i все смiття розсипалося по кухнi.
- Ти ж не дозволяєш менi виходити, як я винесу смiття? Може, сам забереш його?
Борис злiсно зашипiв, замахнувшись, але тут погляд його впав на годинник.
- Пощастило тобi, що я спiзнююся! Гаразд, ввечерi розберуся! - I вiн вискочив за дверi, старанно замкнувши їх ззовнi на два замки.
Я прибрала в квартирi, зiбрала смiття у два пакети i виставила їх у коридорi бiля дверей. За весь день випила три чашки чаю - добре, що коробка з пакетиками зеленого ще не закiнчилася, так й цукорниця була наполовину заповнена.
Увечерi Борис з'явився з великим пакунком.
- У мене для тебе є подарунок! - Радiсно повiдомив вiн. - Розгортай! Хоча ти це й не дуже заслужила.
Розгорнувши пакунок, я виявила в ньому гумовi чоботи й куртку.
- Як на тебе шили! - Кружляв Борис навколо мене, поки я примiряла обнови. - Сама подивись!
Я пiдiйшла до дзеркала. З нього на мене дивилася худорлява iстота з синюшним обличчям, на якiй, як на вiшалцi, бовталася синя куртка. Ноги з витягнутими на колiнах спортивними штанами по-бомжатськи стирчали з синiх гумових чобiт.
- Так... А колись тобi синiй колiр личив... До чого ж ти опустилася! Та, нiчого, в магазин сходити зможеш.
Вiн вiдрахував кiлька купюр зi свого гаманця i простягнув менi.
- Тримай, купиш продуктiв на тиждень. I смiття захопи!
Я взяла смiттєвi пакети i вийшла на сходовий майданчик. "От зараз викину смiття i побiжу, куди очi дивляться..." - подумала я, натискаючи кнопку лiфта. Поки я йшла до смiттєвих бакiв, мене не вiдпускало вiдчуття, що за мною хтось стежить. "Параноя розвивається" - думала я. - "Все це вiд самотностi i сидiння пiд замком". Я обережно озирнулася. Може менi привидiлося, але здається, я побачила якусь тiнь, що сховалася за рiг будинку. Я пiшла у бiк магазину, розташованого всього за два будинки вiд нашого. Почуття переслiдування нiкуди не дiлося. Я вирiшила зупинити першого зустрiчного перехожого i попросити допомоги. Але варто було менi заговорити з якимось лисим дядьком, що вискочив з маршрутки, як до нас пiдбiг Борис:
- То от який у тебе коханець! Ось на кого ти мене промiняла!
- Та що ви?! Я вперше її бачу! - Залепетав, виправдовуючись, дядько i почав вiдступати пiд натиском Бориса. - Самi розбирайтеся зi своєю дружиною, а мене не вплутуйте! - I вiн кинувся навтьоки.
- Який коханець? - Повернулася я до Бориса. - Ти ж знаєш, що я з дому не виходжу. Я просто хотiла запитати, котра зараз година.
- Пiв на сьому. - Вiдповiв, посмiхаючись, Борис. - Класно я його? Найдiєвiший метод! А ти не розслабляйся, шуруй до магазину! Я за тобою пригляну.
Тепер Борис йшов за мною на деякiй вiдстанi, не ховаючись, тiльки вдавав, що не має до мене нiякого вiдношення. У магазинi я набрала рiзних продуктiв на тиждень. Вийшло цiлих три пакети. Нести їх було неймовiрно важко. Я озирнулася, шукаючи очима Бориса, щоб попросити його допомогти менi, але вiн стояв трохи в вiддаленнi i допомагати менi зовсiм не збирався. Так, згинаючись пiд вагою пакетiв, з зупинками i перепочинками, я дотягла продукти до пiд'їзду i занесла їх у лiфт. Борис, який увiйшов до лiфту слiдом за мною, благодушно натиснув кнопку нашого поверху.
Кiлька днiв у домi панувала певна iдилiя. Моє iснування було вiдносно стерпним, якби не обов'язок виконання ще й подружнього обов'язку. Без кохання, в умовах все бiльш агресивного сексу, виконання цього обов'язку ставало справжнiми тортурами. Iнодi пiсля такого сексу Борис вiдправляв мене спати до ванни:
- Лiжко ти сьогоднi не заробила! - Кричав вiн, викидаючи менi в коридор подушку. - I ковдру теж!
Покидавши на дно ванни рушники i накрившись скатертиною з кухонного столу, я забувалася неспокiйним сном.
У мiру того, як продукти закiнчувалися, а мої кулiнарнi зусилля не могли заповнити їх вiдсутностi, знову почастiшали побої. Наступного разу я пiшла до магазину з величезним фiнгалом пiд оком i з розсiченою губою.
- Ну, вилита бомжиха! - Розсмiявся мiй чоловiк, взуваючи кросiвки i надягаючи куртку, поки я переминалася з ноги на ногу в своїх гумових чоботях бiля зачинених дверей. - Бракує тiльки деяких ароматiв... - Вiн дiстав зi своєї сумки чвертку горiлки i вилив менi на голову. - Тепер образ закiнчений! - Як художник, що милується своїм творiнням, Борис схилив голову на бiк. - Ну, пiшли! - I вiн пiдштовхнув мене до лiфта.
"От якби зустрiти полiцейського..." - по дорозi мрiяла я - "попрошу його допомогти..." Полiцейського я побачила, коли виходила з магазину з повними пакетами. Вiн стояв на протилежному боцi вулицi i розмовляв по телефону. Кинувши сумки просто на тротуар, я кинулася через дорогу, волаючи на все горло:
- Пане полiцейський! - Я пiдбiгла до правоохоронця i схопила його за рукав куртки. - Допоможiть! Мiй чоловiк б'є мене!
- Що за маячня! - Борис зупинився поруч i поставив пакети на землю. - Якась алкашка i я?! Ви чуєте, як вiд неї несе? Та вона, певно, нiколи не просихає!
- Вона у вас щось вкрала? - Запитав полiцейський, гидливо вiдсторонюючись вiд мене.
- Так, оцi пакети хотiла вкрасти. Але я вчасно помiтив.
- Якщо я злодiйка, то заберiть мене у вiддiлок! - Знову спробувала я схопити копа за руку.
- У вас є до неї претензiї? Будете справу порушувати? - Запитав полiцейський Бориса.
- Та що з неї вiзьмеш?! - Махнув той рукою. - Продукти я забрав, нехай котиться на всi чотири боки!
- Пане полiцейський! Заберiть мене у тюрму! - Все ще сподiвалася я на вартового.
Але той тiльки гидливо поморщився i, поспiшивши сiсти у припарковану поряд автiвку, поїхав.
На всi чотири боки менi "покотитися" не вдалося. Щойно полiцейська машина зникла за рогом, Борис сунув менi до рук пакети i, боляче стусонувши кулаком по ребрах, змусив йти додому. Сам вiн цього разу йшов просто за мною, не вiдстаючи анi на крок, а вдома побив мене так, що я до ранку валялася на пiдлозi коридору...
Прийшла до тями я вiд того, що Борис, стоячи просто надi мною, говорив по телефону:
- Вона зараз у ваннi... У нас зовсiм мало часу! Вже таксi пiд'їхало, лiтак чекати не буде!.. Так, будемо жити в Парижi, зовсiм недалеко вiд Ейфелевої вежi... Дзвонити тепер будемо рiдше... Свєта, чуєш? Тобi привiт вiд мами! I вiд тата!... Вам теж привiт... Добре, все передам... До побачення, вже бiжимо!...
Вiн перевiрив носаком черевика, чи я жива, переступив через мене i пiшов на роботу. Я сяк-так доповзла до ванни та вмилася. Долаючи нудоту, з'їла невеликий бутерброд i, влаштувавшись на диванi, проспала до самого вечора. Нi прибирати, нi готувати сил у мене не було. Цього разу Борису довелося самому готувати собi вечерю. Менi вiн нiчого не запропонував. Я вирiшила лежати, будь хоч потоп, хоч кiнець свiту. "Ну й нехай б'є!" - приречено думала я - "Вб'є - менi легше стане". Але цього вечора Борис мене бити не став. Вiн щось говорив, сiвши поруч зi мною на диван, а я не слухала i не вiдповiдала. Я навiть очi не вiдкривала. Лежала i розглядала вiзерунки, якi виливалися один з iншого у моєму мозку. Переважали червонi i чорнi кольори та вiдтiнки.
Вночi я встала з дивана, зайшла до спальнi i подивилася на сплячого Бориса. Нiяких почуттiв до нього я в собi не знайшла. Тiльки якийсь тягар на душi. Я пройшла на кухню, взяла великого ножа i повернулася до кiмнати. "Ось сюди, в саме серце!" - примiрилася я, пiднiмаючи руку з ножем для удару. Але вдарити я не змогла. Рука розслабилася, нiж упав поруч з лiжком. Постоявши так кiлька секунд, я нахилилася, пiдiбрала свою зброю i знову вiднесла її на кухню. Лежачi на диванi, я у подробицях домалювала собi вбивство Бориса. Потiм було слiдство, суд i в'язниця. Опинившись у в'язницi, я вiдчула величезне полегшення, камiнь з душi звалився i кудись зник...
Наступного дня я встала, перекусила тим, що знайшла у холодильнику, випила чашку чаю i сiла перед телевiзором. Стежити за екраном менi не вдавалося, заважали абстрактнi картини у багряних тонах, якi одна за одною змiнювалися у мене перед очима. Але раптом мене як струмом вдарило: на екранi великими лiтерами виступили кiлька рядкiв:
Ви терпите домашнє насильство?
Телефон гарячої лiнiї - 116-123!
Тепер цiлий день на рiзнi мелодiї всерединi мене звучало: "116-123! 116-123! 116-123!"
Борис прийшов пiзно ввечерi. Вiд нього несло жiночими парфумами i дорогим коньяком. Я сидiла в крiслi перед телевiзором i навiть не подумала встати, зачувши звук ключа, що повертався у дверях.
- Чому не зустрiчаєш? - Загарчав вiн. - Зовсiм страх забула?! То я нагадаю! - I вiн, поваливши мене на пiдлогу, став копати ногами, куди мiг потрапити.
Я, згорнувшись калачиком i мiцно стиснувши зуби, мовчала. Крiзь веселу мелодiю, що голосно звучала у головi зi словами "116-123! 116-123!", з мене лише зрiдка виривались стогони.
Прокинулася я вранцi на пiдлозi коридору вiд голосу Бориса. Мiй чоловiк кудись збирався, складаючи речi у валiзу, i водночас весело балакав:
- Поживемо три днi у кемпiнгу на природi! Сосновий лiс, мальовничi замети, зимове полювання!... У нас вийде казковий Новий рiк!.. А романтичний вечiр бiля багаття?!.. А ще на тебе чекає подарунок... Нi, не скажу! Сама побачиш!...
"Ура! Вiн їде на три днi! Чудовий подарунок до Нового року!" - промайнуло у моєму мозку. Мене навiть не обурило те, що чоловiк проведе свято з якоюсь iншою жiнкою. Лише б мене залишив у спокої... Я так зрадiла, що знову вiдключилася. Коли я прийшла до тями, в квартирi нiкого не було. Я пройшла на кухню. Всi шафки i холодильник були демонстративно вiдчиненi, продуктiв у них не було. Спромоглася знайти лише шматочок хлiба в пакетi, два розколотих яйця в холодильнику, половину банки гiрчицi, не почату пляшку оцту i чотири пакетики зеленого чаю. У порожнiй цукорницi на днi прилипло трохи цукру. Як не дивно, їсти не хотiлося. Я вирiшила навести порядок у кухнi. Вимила всi шафки, посуд у них склала рiвними стосами i залишила дверцята вiдкритими. Вимила холодильник, стiл, стiльцi, пiдлогу. Прибирання перетекло у коридор, потiм до ванни. У тумбочцi пiд раковиною я виявила вiдро, на кришцi якого щось було написано нiмецькою. "Farbe" (фарба) - вдалося знайти менi знайоме слово. Я зняла кришку i на мене глянула непроглядна чорнота. Не знаю чому, але я взяла i вилила все вiдро фарби у ванну, попередньо заткнувши злив, а потiм пустила у неї воду. Взявши пляшку оцту, його теж вилила у ванну. "Чорне озеро, чорна гладь, чорнi хвилi мирно шумлять..." - Подумки промайнули слова. - "Мабуть, я сходжу з розуму. То й нехай, проте хоч чимось займаюся цiкавим..." Я вийняла з вази у передпокої велику штучну лiлiю i занурила її в чорнi води свого "Озера". "Чорна лiлiя в чорнiй водi..." - Продовжували пропливати меланхолiйнi думки.
Прибиратися бiльше не хотiлося. Я увiйшла до спальнi i роззирнулася. По обидвi сторони вiд лiжка стояли двi шафи - одна моя, а друга - Бориса. Дверцята обох шаф були розкритi. В моїй порожнiй шафi висiла лише одна яскраво-бiла весiльна сукня. У шафi чоловiка лежали акуратними стосами футболки, светри, труси, висiли костюми. На лiжку валялася пара його сорочок, на пiдлозi - кiлька пар шкарпеток i краватка. "Та нехай все так i валяється" - подумала я, збираючись вийти, але щось мене зупинило. "Ця бiла сукня вибивається з настрою..." Я зняла її з вiшалки i повернулася до ванни. Вода наповнила її вже до країв. Я вимкнула воду i занурила у неї сукню. Потiм пройшлася по всiй квартирi, знiмаючи штори i тюль з вiкон. Всi вони вiдправилися у ванну слiдом за сукнею. Я розмiшувала вмiст ванни великими щипцями для бiлизни, знайденими на антресолях. Руки бруднити не хотiлося, тому я знайшла у шафi гумовi рукавички, надягла їх i почала виймати чорну бiлизну у раковину. Потiм замочила у фарбi скатертину, покривало з лiжка, наволочки i простирадла...
Вiд всiх цих дiй я страшенно втомилася. Їсти все ще не хотiлося, але я змусила себе пiдсмажити одне яйце з хлiбом, заварила пакетик чаю просто в цукорницi i пообiдала. Очi злипалися. Перемагаючи сонливiсть, я повернулася до ванни, спустила "чорне озеро" в каналiзацiю i кiлька разiв виполоскавши пофарбовану бiлизну у проточнiй водi, засунула її в сушарку.
Отямилася я на порозi мiж ванною i коридором. Сушарка вже не працювала, тому я вийняла з неї всю бiлизну. Злегка вологi штори я розвiсила по мiсцях, застелила лiжко, постелила скатертину, надягла весiльну сукню... Квартира змiнилася: чорнi штори i чорна тюль, чорне лiжко i чорна скатертина, чорна сукня i чорна фата, чорна лiлiя i чорнi думки... "От тепер все стало гармонiйним ..." - Я лягла на лiжко просто у сукнi i заснула. Снилися менi цiєї ночi бiлi хмари на синьому небi...
Весь другий день я ходила по квартирi, наспiвуючи на рiзнi лади: "116-123, 116-123, 116-123..." Ввечерi, сидячи бiля телевiзора, доїла останнє яйце з хлiбом, намазаним гiрчицею. Чай був вже без цукру. На третiй день менi залишився тiльки чай... "Досить!" - вирiшила я, розкриваючи аптечку. Я зiбрала всi лiки, порозкривала їх, викинула упаковки у вiдро i акуратним вiзерунком розсипала пiгулки по чорному покривалу. "Яскравi зiрочки в чорнiй ночi..." - проспiвала я собi. Я лягла, прихопивши з собою пляшку води, набраної з крана, i почала ковтати по однiй пiгулцi, не розбираючись, де яка...
Вранцi я прокинулася вiд звуку дверi, що вiдчинялася. Очi розплющувати не хотiлося, тому я так i залишилася лежати.
- О, господи! - Почула я зойк Бориса. - Свiтланка, кохана, що ж ти наробила!!!...
Вiн схопив мене за плечi i почав трясти. Я бовталася в його руках, як лялька, не вiдкриваючи очей i не вимовляючи нi звуку. Борис щось кричав, потiм кинув мене на лiжко i вискочив з кiмнати. До мене долинув шум лiфта.
"Пiшов?" - запитала я сама себе i обережно розплющила одне око. Майже всi таблетки так i валялися навколо мене. Певно, я встигла проковтнути не бiльше трьох, та й то не дуже шкiдливих, бо нiякого дискомфорту у своєму самопочуттi не помiтила. Кiмната була порожньою, бiля дверей лежала кинута валiза. Я обережно обiйшла її i вийшла у коридор. Дверi з квартири були вiдчиненi, заманливо закликаючи у великий свiт. Я, як була у чорнiй весiльнiй сукнi з чорною фатою, так i вийшла на сходи. Знизу гудiв, пiднiмаючись, лiфт, тому я стала спускатися по сходинках. У самому низу я помiтила шпаринку прочинених дверей до пiдвалу. "Менi туди" - подумала я i, щiльно зачинивши за собою дверi, спустилася в напiвтемряву. Знайшовши стояк опалення, я сiла на пiдлогу i притулилася до нього...
Прокинулася я у повнiй темрявi. На дотик стала пробиратися до виходу, вiдкрила дверi i вийшла на вулицю. Все навколо було бiлим-бiлесеньке вiд освiтлюваного мiсяцем снiгу. Чiткi чорнi тiнi лягали на бiлий снiг, створюючи абстрактнi картини. Я вся у чорному, з чорною лiлiєю у руках, рушила розчищеним бiлим тротуаром. Перехожих не було, мабуть, було вже занадто пiзно. Дiйшовши до цiлодобового магазину, я увiйшла до нього i пiдiйшла до вартового.
- Ви б не могли дати менi телефон? Менi дуже треба зателефонувати.
В охоронця вiдвисла щелепа i вiн мовчки простягнув менi свiй мобiльник.
- 116-123... - Набрала я заповiтний номер...
***
У реабiлiтацiйному центрi нас було сiм-вiсiм жiнок, деякi з дiтьми. Мене оселили в двомiсному номерi. Моєю сусiдкою виявилася темноволоса з сивиною жiнка рокiв чи то сорока, чи то п'ятдесяти. Її Звали Надя. Надя розповiла, що терпiла знущання чоловiка, поки не пiдросли дiти. Саме старший син i сказав їй:
- Або ми всi йдемо вiд тата, або ми з сестрою йдемо з дому! - I тiльки тодi вона зважилася пiти.
Я думала, що я така одна, але виявилося, що майже у всiх тут були схожi ситуацiї. Щоб вивести нас з депресiї i навчити заново жити у суспiльствi, з нами працювали психологи та волонтери. Одного з волонтерiв звали Володя...
Вiн звернув на мене увагу з перших днiв. I хоча я тодi ще не могла звертати уваги на чоловiкiв, я постiйно вiдчувала його теплу опiку. Невисокий, спокiйний, неяскравої зовнiшностi хлопець то пiдсовував менi в їдальнi ароматну булочку, то приносив у номер букетик квiтiв, то допомагав при прибираннi снiгу в саду Центру, то показував, як сортувати одяг для онкохворих дiтей... У волонтерських поїздках по лiкарнях чи у притулки для тварин, при приготуваннi їжi для бездомних - всюди вiн був поруч i допомагав менi i словами, i порадами, i прикладом у роботi.
До весни, коли земля вiдтанула, вiдтанула й моя душа. Реабiлiтацiйний Центр допомiг менi виграти суд та оформити розлучення, яке мiй колишнiй чоловiк нiяк не хотiв давати. Тепер я була вiльною, а вiн не мав на мене нiяких прав, хоча й продовжував переслiдувати мене. Щоб бути повнiстю незалежною, менi потрiбна була робота. Володя допомiг менi влаштуватися санiтаркою до лiкарнi, де сам працював невропатологом. Тепер ми з ним бачилися i на роботi.
Коли до Центру потрапили ще кiлька жiнок, вiн допомiг менi з квартирою. Виявилося, що його сусiдка, вiсiмдесятитрирiчна старенька, пiдшукувала жiнку, яка могла б з нею жити, допомагаючи прибирати у будинку.
- Квартиру я вам не залишу. З вас - допомога, з мене - безкоштовна кiмната. - Пояснила вона. - Квартиру я заповiла правнуку. I дiти, i онуки, i правнук у мене чудовi, але вони постiйно зайнятi. А менi i поговорити нi з ким, i прибирати вже важко. Проте я чудово готую i люблю це робити! Ось, пригощайтеся пирiжками, щойно спекла.
Вiд пирiжкiв йшов такий аромат, що вiдмовитися було просто неможливо. Так, за пирiжками з чаєм, ми й домовилися про мiй переїзд до неї. Працювала я добу через троє, тому у мене залишалося багато вiльного часу. Нiна Григорiвна запропонувала менi пiдтягнути мої знання, щоб до осенi вiдновитися в унiверситетi. Сама вона виявилася колишньою вчителькою математики, тому в дечому менi навiть допомагала. Вона iз задоволенням готувала, але терпiти не могла миття посуду i прибирання в квартирi. Цим займалася я.
Вечорами iнодi до нас заходив Володя. До його приходу Нiна Григорiвна пекла чудовi бiсквiти зi сметанним кремом. Цi вечiрнi посиденьки зблизили нас настiльки, що вже у вереснi ми розписалися i я переїхала до Володiної квартири навпроти. Вiд весiлля я категорично вiдмовилася, навiть весiльного плаття не вдягла. Ми просто пiшли до РАЦСу з двома приятелями-волонтерами в якостi свiдкiв, а потiм прийшли додому, де Нiна Григорiвна приготувала святковий обiд.
Тепер я вчилася заочно, продовжуючи працювати санiтаркою. Володя влаштував так, що нашi чергування збiгалися, i ми могли бути поруч i вдома, i на роботi. У вiльнi вечори ми приходили до Нiни Григорiвни, яку сприймали як рiдну бабусю. Я продовжувала допомагати їй з прибиранням, а вона постiйно приносила нам щось смачненьке.
- Ви ж весь час зайнятi, коли вам готувати! - Усмiхалась вона, вручаючи менi чергову каструльку з ароматною стравою. - А менi однiй стiльки не з'їсти.
Поступово я приходила до норми, лише iнколи ночами менi снилися кошмари з Борисом у головнiй ролi. Тодi я кричала увi снi, прокидалася в холодному поту, а Володя мене заспокоював. Стосунки з Володею були зовсiм не такими, як iз Борисом. Вiн любив мене по-справжньому, не самостверджуючись за мiй рахунок, а я вiдповiдала йому взаємнiстю.
Батьки Володi жили у селi Тернiвка й дуже просили нас приїхати в гостi. Володя пообiцяв, що наприкiнцi вересня - початку жовтня ми обов'язково вiзьмемо невелику вiдпустку i поїдемо знайомитися.
***
Вiдпустку на два тижнi вдалося викроїти наприкiнцi жовтня. Осiнь була в самому розпалi, йшли затяжнi дощi, калюжi пiд ногами були вистеленi опалим листям, але настрiй все одно був радiсним. У Тернiвку ми поїхали на Володiнiй машинi. Пiд'їжджаючи до рiдного села, Володя показував менi околицi, розповiдав цiкавi або смiшнi випадки, пов'язанi з тим чи iншим мiсцем. На пiд'їздах до Тернiвки все частiше стали попадатися заростi терну, за якими ховалися iншi дерева.
- А оце наш лiс. - Вiн показав на великий масив дерев, охоплених поясом тернових кущiв по лiву руку вiд дороги. - Самiй ходити туди не варто. Ми ж бо знаємо, що там i як, а ти можеш потонути - там є невелике, але дуже пiдступне болото.
- Нiколи не бачила справжнього болота! - Вигукнула я. - Тiльки у кiно. А це правда, що можна просто стати на траву, й тебе затягне?
- Правда. Ходiмо, я тобi його покажу.
Ми з'їхали на узбiччя i Володя, пробравшись крiзь заростi терну абсолютно непомiтними стежками, повiв мене у лiс. Саме в цей час яскраве сонце визирнуло з-за чорних хмар i в лiсi стало свiтло i якось дзвiнко. Пiд ногами стелився килим з опалого листя, вперед бiгла неширока стежка, яка дозволяла нам йти, мiцно обiйнявшись.
- Он, дивись, три берези, одна з яких зламана! Це примiтка. Прямо за ними знаходиться болото.
Ми стали на пагорбi бiля берiз. За березами розляглася галявина, вкрита таким же листям, як i весь лiс. По галявинi були розкиданi рiдкiснi кущики.
- Оця галявина - болото? - Не повiрила я. - А якщо я на неї стану? - Я, тримаючись за березу, спробувала поставити ногу на рiвний килим галявини.
- Стiй! Не можна! - Володя смикнув мене за руку i поставив поряд з собою. - Стiй i не рухайся! Зараз я тобi покажу...
Вiн вiдiйшов на кiлька метрiв, знайшов якусь довгу мiцну палицю i повернувся до мене.
- Дивись!
Тримаючись за гiлки, вiн спустився як можна нижче з пагорба i ткнув палицею у листя на галявинi. Палиця увiйшла вглиб майже до середини.
- Бачиш, тут трясовина, а глибина - бiльше двох метрiв вiд самого берега. - Вiн присiв i опустив палицю ще глибше. - Бачиш? Варто сюди стати, як тебе вiдразу ж затягне.
- Страшно... - Прошепотiла я. А мiсцевi тут часто тонуть?
- Мiсцевi не тонуть, вони з дитинства знають про цi мiсця. А от приїжджi пару разiв пропадали... Поїдемо далi? - Володя вже пiдводив мене до машини.
- Володя одружується! Володя одружується! - З-за машини до нас вискочив молодий симпатичний хлопець з радiсною посмiшкою на все обличчя.
- Це Льоша. - Шепнув менi Володя на вухо i теж посмiхнувся. - Вiн не зовсiм нормальний, але нешкiдливий i життєрадiсний. I вiн завжди усмiхається.
- Здрастуйте! - Привiталася я з Льошею i теж посмiхнулася.
- Гарна! - Схвально оцiнив мене той i, здавалося, засвiтився посмiшкою ще яскравiше.
- Це Свєта, моя наречена! - Пояснив йому Володя.
- Свєта наречена! - Радiсть так i переливала через краї Льошиної посмiшки.
- Ти йому сподобалася. - Прошепотiв Володя, вiдкриваючи дверцята. - Льоша, поїдеш з нами?
- Так! - Льоша, все так же посмiхаючись, полiз на заднє сидiння.
- Льоша дуже слухняний. - Повiдомив Володя. - Якщо йому хтось подобається, вiн буде робити все, про що його попросиш. Якось я сказав йому: "Забудь!", вже й не пам'ятаю про що, так, уявляєш, вiн начисто те забув!
Батьки Володi виявилися дуже милими людьми. Вони привiтно нас зустрiли, нагодували наваристим борщем i почали розпитувати про мене. Льоша уминав борщ, не прибираючи з обличчя посмiшку навiть пiд час їжi.
- Негарно якось... - Розглядаючи наше свiдоцтво про шлюб, сумно промовила Тетяна Сергiївна, Володiна мама. - Валi, твоїй сестрi, ми весiлля зiграли, а Володi нi. Не по-людськи якось... А що сусiди скажуть?
- Яке весiлля! - Здивувався Володя. - Ми ж розписалися вже пiвтора мiсяцi тому!
- Ви як хочете, а ми весiлля справимо! - Пiднявся Степан Леонiдович, його батько. - Сьогоднi що, четвер? Тож на недiлю i приготуємось! Завтра почнемо, а сьогоднi всiм спати! - I вiн вийшов з вiтальнi, яку видiлили пiд нашу спальню, виводячи за собою дружину i Льошу.
З самого ранку почалися весiльнi приготування. Дощ припинився, настало справжнє бабине лiто з яскравим сонцем i зовсiм безхмарним синiм небом. На двiр прийшло багато народу. Хтось рiзав свиню i курей, хтось їх обробляв, хтось щось готував, i всiм намагався допомагати Льоша, вносячи бiльше метушнi. Потiм я допомагала на кухнi, а Володя мотався машиною за рiзними продуктами i матерiалами. До вечора привезли якiсь колоди i дошки.
- Будемо будувати навiс i ставити пiд ним столи. - Пояснив менi Степан Леонiдович. - Гостей буде багато.
До темряви чоловiкам вдалося вкопати кiлька колод на городi. Поки вони з'єднували їх дошками, я повернулася до кiмнати. Серце почала стискати якась незрозумiла тривога. Я ввiмкнула свiтло i застигла на мiсцi - у кутку на стiльцi сидiв мiй колишнiй чоловiк.
- То що? Думала, я тебе не знайду? - Зловiсно почав вiн пiднiматися менi назустрiч.
- Як ти сюди потрапив? Що ти тут робиш? - Розгублено пробелькотiла я.
- Зроблю все можливе, щоб ти не накоїла дурниць! - Впевнено вiдповiв Борис.
- Але ми ж розлучились, ти менi тепер нiхто. - Заперечила я.
- Це ти так думаєш. Я не дам тобi вийти замiж нi за того, нi за жодного iншого! Ти тiльки моя! - Борис схопив мене за руку, боляче стиснувши її своїми пальцями.
- Нi, я не твоя. I я вийду замiж! - Про те, що я вже замiжня, я чомусь вирiшила не говорити.
- Тiльки спробуй! Я тебе...
- Що, вб'єш мене? То я тебе бiльше не боюся!
- Нi, вбивати тебе я не стану, ти менi потрiбна жива. А от твого нареченого... - На його обличчi вiдбився такий злiсний вираз, що я перелякалась за життя Володi.
З двору у вiдчинене вiкно всунулася радiсна посмiшка, а за нею i все обличчя Льошi.
- Що за придурок? - Озирнувся на нього Борис.
- Льоша не придурок! - Все так же посмiхаючись, вiдповiв той. - Льоша друг!
- Слухай, друже, йшов би ти звiдси, нам зi Свєтою поговорити треба.
- Льоша не пiде, Льоша зараз усiх покличе! - Усмiшка на обличчi Льошi стала якоюсь незрозумiлою. Радiсть у нiй точно не читалася.
- Гаразд, я пiду, ґвалту пiднiмати не хочу. - Борис вiдпустив мою руку. - Буду чекати тебе тут неподалiк. Даю тобi строк до завтрашнього вечора. Не повернешся до мене - готуйся до похорону свого нареченого! - I вiн вийшов з кiмнати.
Я вискочила майже слiдом за ним i в супроводi Льошi побiгла на город. Було вже зовсiм темно. Чоловiки у свiтлi прожектора, протягнутого вiд будинку, закiнчували настилати навiс, закрiплюючи на дошках клейонку з прокладеною мiж її шарами соломою.
- Про всяк випадок, раптом дощ пiде. - Пояснив менi Степан Леонiдович, який керував всiм процесом.
Володя вже звiльнився. До вечерi вiн запропонував трохи погуляти. Льоша ув'язався за нами на деякiй вiдстанi позаду.
- Льоша заважати не буде. Льоша буде охороняти. - Пояснив вiн.
Я кивнула йому iз вдячнiстю. У всякому разi, Борис не наважиться до нас пiдiйти, бачачи супровiд. А якщо й наважиться, то Льоша приведе допомогу. Гуляли ми по околицях Тернiвки близько години, милуючись зiрками i вiдображенням Мiсяця у мiсцевому ставку. Коли стало помiтно холоднiшати, повернулися до дому. Саме вчасно: жiнки накривали на стiл пiд навiсом. Всi, хто допомагав у пiдготовцi до весiлля, розсiлися за столом i весело обговорювали все, що сталося за день.
Пiсля вечерi ми лягли спати i мене знову мучили кошмари. Борис з"явився у РАЦСi з пiстолетом i стрiляв у Володю прямо бiля вiвтаря (вiвтар у РАЦСi?). Потiм, виглядаючи з люка танка, чавив гусеницями побудований вчора на городi навiс, а згодом ганявся за Володею, стрiляючи по ньому з кулемета. А коли на розпластане у багнюцi тiло Володi з неба полився кривавий дощ, я, закричавши, прокинулась i сiла на лiжку.
- Знову сняться кошмари? - Володя нiжно погладив мене по головi, заспокоюючи. - Все пройшло, я з тобою, вiн тебе не дiстане...
Вранцi приїхали Володiна сестра Валя з чоловiком i двома дiтьми. Погода стала ще кращою - тепло, майже як влiтку, сухо, сонячно i радiсно.
- А де твоя сукня? - Запитала Валя, коли ми випадково залишилися наодинцi.
- У мене немає весiльної сукнi. - Вiдповiла я. - Ми ж вже давно розписалися, бiльше мiсяця.
- Сукня має бути обов'язково. Зараз же поїдемо в Район i купимо!
Зiбравши майже всю молодь, ми на декiлькох машинах поїхали у Район - так тут називали районний центр. Виявилося, що весiльний салон з магазином, прокатом i перукарнею знаходився в однiй будiвлi з мiсцевим РАЦСом. Всi нашi машини зайняли площу перед будiвлею i навiть припаркувалися на тротуарi. Поки ми з Валею вибирали сукню та фату, Володя з її чоловiком Валерою пiшли вибирати костюм. Вийшовши з примiрочних, ми зустрiлися з ним у вестибюлi.
- Ух, ти! - Здивувався Володя, побачивши мене у ледь голубуватiй сукнi з такою ж фатою. - Твої очi стали ще блакитнiшими!
Сам вiн був у прекрасному сiрому костюмi теж з голубуватим вiдтiнком.
- А я хотiв запитати, яку менi вибрати краватку? - У руках вiн тримав двi краватки: одну сiру, а iншу блакитну. - Але тепер бачу, що пiдiйде блакитна.
- Не переодягайтесь! - Забiгала коло нас Валя. - Поїдемо у весiльних вбраннях! I на ґанку РАЦСу сфотографуємося!
Поки всi стояли на ґанку РАЦСу, Валiн чоловiк розплатився за вбрання i приєднався до нас.
- Всi дивимося сюди! - Перекрикуючи загальний гамiр, вигукнув хтось з фотоапаратом. - Посмiхаємося!
I тут я помiтила за деревом на протилежнiй сторонi невеликої площi Бориса! Вiн спостерiгав за нашими веселощами з таким злiсним виразом обличчя, що у мене мороз пробiг по шкiрi. Зiбравши всю свою волю в кулак, я вирiшила не показувати виду, що помiтила його. Я посмiхалася, смiялася, вiдповiдала на чиїсь жарти i тiльки краєм ока стежила за своїм колишнiм. Вiн перестав ховатися i вийшов з-за дерева. Я продовжувала його "не помiчати".
- Гiрко! - Закричало кiлька голосiв, i ми з Володею почали цiлуватися пiд прицiлом фотокамер.
- По машинах! - Весело закричала я i потягла Володю до його авто, щойно помiтила, як Борис рiшуче попрямував до нас.
Висунувшись у вiкно i махаючи тим, хто ще не встиг зайняти мiсця в транспортi, я помiтила, як Борис спробував бiгти за нашою машиною, але вiдстав.
- Не наздожене! - Володя заспокiйливо стиснув мою руку. - Не бiйся. Все буде добре!
- Ти теж його помiтив? - Здивувалася я. - А чому...
- Ти вирiшила його не помiчати, я теж так зробив. Нехай не думає, що хтось його боїться. Вiн для нас не iснує. - Вiдповiв Володя.
Похизувавшись у весiльних нарядах на подвiр'ї перед батьками, ми з Володею пiшли переодягатися, бо роботи ще було багато.
Володя переодягнувся дуже швидко, а я ще деякий час крутилася перед дзеркалом, вiдзначаючи, що нiяких негативних вiдчуттiв це плаття у мене не викликає.
- Так, щаслива. От тiльки, якби не Борис... Гаразд, iди, менi треба переодягнутися.
Вже пiсля шостої вечора всi приготування до завтрашнього весiлля були закiнченi. Гостi-помiчники розiйшлися по домiвках. I тут Тетяна Сергiївна згадала, що якихось її родичiв з сусiднього села треба привезти на машинi, бо самi вони не зможуть дiстатися. Довелося Володi їхати за ними.
- Я з тобою! - Вигукнула я, прямуючи до машини.
- Нi, там мiсця не буде, треба буде забрати чотирьох осiб.
- А я? - До нас пiдiйшов Льоша.
- А ти охороняй Свєту, щоб її нiхто не образив! - Сказав Володя, сiдаючи за кермо.
За деякий час вiн зателефонував i сказав, що йому доведеться заночувати в Березiвцi, бо у тiтки Зої пiднявся тиск i їхати вона не може.
- Виїдемо завтра вранцi, до снiданку буду вдома!
Всi розiйшлися до сну. Я усамiтнилася в нашiй кiмнатi i прилягла на диван. Хвилин через десять до мене в кiмнату, постукавши, увiрвався Льоша з радiсною посмiшкою, несучи у витягнутiй руцi якусь дерматинову торбу.
- Вiн бiльше не завадить! - Весело прямо вiд дверей закричав вiн. - Ось! - I простягнув менi свою торбу, виймаючи щось з неї.
Це була голова Бориса... Без тiла i з заплющеними очима вона виглядала якось безглуздо. З шиї прямо в торбу капала кров.
- Що ти зробив?! - Злякалася я.
- Вiн там ховався, а я його знайшов! - Радiсно почав пояснювати Льоша. - Вiн поганий! Вiн хотiв тобi завадити!
- Сховай це! - Сказала я, i Льоша з готовнiстю сховав голову в торбу. - Покажи, де це було.
Льоша повiв мене до хлiву, де вiн рiзав забиту свиню на шматки, складаючи їх у великi каструлi.
- А де тiло Бориса? - Запитала я, озираючись i боячись, що вiн склав шматки Бориса разом зi свининою у каструлю.
- Тут! - Радiсно показав Льоша, знiмаючи ряднину з якоїсь купи в кутку. - Погана людина.
В кутку, поряд з загорожею для поросят акуратним стосом були складенi руки, ноги i кiлька шматкiв того, що залишилося вiд Бориса. Менi було не страшно, навпаки, наче величезний тягар впав з моїх плечей. I тут я подумала про Льошу. Вiн намагався зробити мене щасливою, а про те, що скоїв злочин, навiть не здогадується. Вiн рiзав свиню, так само спокiйно порiзав i "погану людину"... А раптом полiцiя?! Треба було рятувати мого заступника i позбавлятися вiд тiла.
- Льоша, а тут є якась велика тачка? - Запитала я.
- Є, за сараєм! На нiй гнiй вивозять! - Через пару секунд радiсно усмiхнений Льоша вкотив тачку у хлiв.
- Давай складемо все це в тачку.
Ми склали всi частини тiла в тачку, кинувши туди ж торбу з головою i сокиру, якою Льоша вiдрубав цю голову. Весь Льошiн одяг був у бурих плямах. Поки це не викликало нiякого занепокоєння, адже вiн цiлий день возився зi свiжої свининою та рiзав курей, але перестрахуватися все ж було треба.
- У тебе такий брудний одяг. - Сказала я Льошi. - Треба тобi перевдягнутися, щоб ти був на весiллi красивим. Ти поки роздягайся, а я принесу тобi щось чисте.
Я побiгла у будинок. Всi вже спали. Обережно, щоб нiкого не розбудити, вiдкрила шафу i знайшла ще шкiльний одяг Володi. Розмiр був вiдповiдним. Я знайшла штани, сорочку, куртку, шкарпетки i навiть старi, але ще цiлi кросiвки.
Льоша стояв посеред хлiва в самих трусах.
- Це теж? - Показав вiн на труси, збираючись їх знiмати.
- Нi, це можеш залишити. - Я подала йому чистий одяг, i поки вiн перевдягався, весь брудний теж поклала в тачку.
Коли Льоша почав взуватися, я раптом помiтила бiля входу у хлiв великi гумовi чоботи.
- Льоша, давай кросiвки ти взуєш пiзнiше, а зараз вдягни чоботи, адже нам треба вивезти тачку.
Льоша слухняно сунув ноги у чоботи.
- Давай-но накидаємо в тачку гнiй, щоб тут було чисто. - Сказала я i сама взялася за лопату.
Льоша другою лопатою почав навантажувати гнiй з iншого боку. Потiм ми викотили тачку з хлiва i покотили її по дорозi до лiсу. Льоша в усьому мене слухався i не задавав зайвих питань. При свiтлi лiхтарика ми, долаючи калюжi i вибоїни, грузнучи в болотi, добралися, нарештi, до трьох берiз на пагорбi. Мiсяць то ховався за хмарами, то знову виринав з-за них, створюючи якусь дивну й зловiсну атмосферу. Допомагаючи один одному, ми вивалили вмiст тачки в болото. З глухим бульканням i плямканням все це повiльно пiшло на дно...
Котити вiзок назад було значно легше. На душi теж вiдчувалася абсолютна невагомiсть. Коли ми йшли сiльською вулицею, почав накрапати дощик, а вже у дворi вiн значно посилився. "От i добре!" - подумала я - "Дощ змиє всi слiди". Льоша поставив тачку на мiсце i з готовнiстю подивився на мене, чекаючи подальших вказiвок.
- Льоша, забудь, все те, що ми сьогоднi робили! - Дивлячись йому в очi, сказала я. - А завтра прибери бiля свиней. Нехай у них теж буде свято, помий їх i вимий пiдлогу у хлiвi зi шланга.
- Гаразд! - Радiсно посмiхаючись, кивнув Льоша.
- А тепер йди спати!
Вже пiд сильною зливою я забiгла до будинку, роздяглася i, впавши на лiжко, одразу ж заснула. Кошмари менi цiєї ночi не снилися...
***
На свiтанку мене розбудила Валя:
- Соня, прокидайся! Власне весiлля проспиш! Я вже лазню розтопила, пiшли митися!
- А Володя?
- Володя вже виїхав, скоро буде.
Ми з Валею виходили з лазнi, коли Володя з гостями з Березiвки в'їхав у двiр.
- Ти як? - Запитав вiн у мене.
- Все добре! - Вiдповiла я, краєм ока спостерiгаючи, як Льоша поливає зi шланга пiдлогу хлiва i асфальт перед ним.