Аннотация: Вирок - кремацiя, термiн виконання - за тиждень. Можна провести його, втупившись поглядом у стiнку, а можна задуматися про втечу...
ЖИТТЯ ПIСЛЯ СМЕРТI
ОПОВIДАННЯ
(2 лютого 2019 року)
***
- ...засуджується до смертної кари через кремацiю! - Удар молотка по столу i перед очима все попливло.
Як у туманi вiдбулося прощання з родичами та друзями, двоє охоронцiв пiдхопили мене пiд руки i кудись повели. Життя закiнчилося...
Оп! Я перечепилася через сходинку i в головi прояснилося. Мене завели в якесь примiщення, де змусили переодягнутися. Замiсть мого одягу видали свiтло-зеленi штани i сорочку, як у медсестер чи лiкарiв, бiлi шкарпетки i бiлi капцi, сунули до рук свiтло-зелений флiзелiновий пакет з бiлим хрестом посерединi та повели кудись нагору по сходах. Зупинилися на майданчику другого поверху, вiдкрили решiтку дверей i ввели до коридору. Направо i налiво були ще двоє дверей-решiток, а за ними - броньованi дверi з замками, як у банкiвських сейфах. Над правими дверима жовтим свiтлом горiв напис: "Довiчнi", над лiвими - червонi вогнянi лiтери: "Кремацiя". Один з конвоїрiв вiдкрив грати налiво, другий конвоїр ввiв мене в цю частину коридору, i грати знову замкнули на ключ. Перший пiдiйшов до броньованих дверей i почав вводити якийсь код, а потiм повертати численнi запори. До наступного коридору виходило троє дверей праворуч i троє лiворуч, у його торцi були ще однi броньованi дверi.
- Сюди! - Конвоїр пiдштовхнув мене до дверей, на яких синьою фарбою було виведено: No3.
Я увiйшла i опинилася у звичайному готельному номерi на трьох. Два лiжка стояли узголiв'ями до стiни з вiкном, одне - праворуч уздовж протилежної стiни. На лiвому лiжку бiля вiкна сидiв, втупившись у стiну навпроти, худорлявий хлопець рокiв двадцяти восьми. У нього було довге, до плечей, засмальцьоване волосся i рiденька цапина борiдка.
- Ти - друга, у тебе ще є вибiр! - Сказав один з охоронцiв, вказуючи на вiльнi лiжка. - У вiкнi - броньоване скло, розбити не вийде.
Хлопець ковзнув по нас незрячим поглядом i знову втупився у стiну.
- Тут у вас телевiзор i ноутбук - можна дивитися телепередачi, можна спiлкуватися з родичами. Тут - душ, умивальник, унiтаз. Усе! Скоро приведемо третього. - I вони пiшли.
Я сiла на лiжко бiля входу i роззирнулася. Кiмната була приблизно три на чотири метри, таким чином, вiд мого лiжка до того, що стояло бiля вiкна, було близько метра. Мiж тими двома лiжками теж був метрової ширини прохiд. Нiяких тумбочок чи шафок. Впритул до лiжка, на якому сидiв вiдчужений хлопець - столик з ноутбуком, стiльця не було. Над телевiзором - електронний годинник ("13-20" - зазначила я), у кутку пiд стелею - вiдеокамера.
Я розкрила пакет i висипала його вмiст на лiжко: пара бiлих шкарпеток, нижня бiлизна, рушник, зубна щiтка, гребiнець i носова хустка - мої останнi речi в цьому життi. Пiдiйшла до вiкна i визирнула. Кiмната розташована на другому поверсi, внизу - асфальтований тюремний двiр, уздовж високих стiн, що огороджували двiр, на висотi двох з половиною поверхiв, - вузький прохiд, по якому походжали озброєнi охоронцi. Вгорi - яскраво-синє небо без жодної хмаринки.
У коридорi почулися кроки i я повернулася до свого лiжка. В кiмнату ввели ще одного засудженого. Це був чоловiк рокiв тридцяти п'яти, мiцний, тренований, з акуратною стрижкою на волоссi.
- У тебе вибору немає - лiжко бiля вiкна! - Сказав йому конвоїр. - У вiкнi - броньоване скло, розбити не вийде. Тут у вас телевiзор i ноутбук - можна дивитися, можна спiлкуватися з родичами. Тут - душ, умивальник, унiтаз. Жити вам тут цiлий тиждень. Винесення вирокiв у нас по вiвторках, а кремацiї - по середах. Усе! - I конвойнi пiшли.
Новенький приречено сiв на своє лiжко, розкрив пакет i висипав його вмiст - все те ж саме, що й у мене, тiльки без лiфчика.
"Ну от чому вони в однiй кiмнатi тримають i жiнок, i чоловiкiв? Це для чого?" - я лягла поверх ковдри i закинула руки за голову. В головi було порожньо, думки намагалися проскочити до свiдомостi, але вона вирiшила усамiтнитися.
У коридорi почувся якийсь гуркiт i крик:
- Обiд! Обiд!
Я кинула погляд на годинник - 15-00. "Якi вони пунктуальнi!" - промайнуло в головi i я встала.
- Пiдемо? - Повернулась я до русявого. - Робити все одно нiчого.
- А з цим що? - Вiн кивнув на хлопця з борiдкою.
- Треба б його витягти. - Трохи подумавши, вирiшила я. - Бери його зправа, а я злiва.
Ми пiдхопили хлопця пiд руки i пiдняли. Вiн не чинив опору, просто переставляв за нами ноги. Ми вийшли в коридор. Посеред нього стояв металевий столик на колесах, на ньому - три каструлi. Кiлька людей вийшли з iнших камер i отримували їжу. В пластиковi миски нам налили по ополовнику супу (цiлком пристойного), а пiсля того, як ми, стоячи, його з'їли, в тi ж тарiлки поклали по ложцi пюре, по однiй котлетi та по солоному огiрку. Коли ми повернули миски i пластиковi ложки, в одноразовi стаканчики налили компот.
Менi довелося мало не силою влити в козлобородого суп i впихнути йому до рота котлету, компот для нього я взяла в камеру. Ми повернулися до себе i знову розсiлися по лiжках. Це мовчання менi вже зовсiм набридло.
- Гей, як тебе? Давай знайомитися! - Я сiла на лiжку i покликала русявого.
- Артем. - Той теж сiв.
- А я Галина. Як ти думаєш, цей вiдповiсть? - Я вказала на третього.
- А хто його знає, якийсь вiн дивний. Гей! Тебе як звуть? - Голосно, як до глухого звернувся Артем до сусiда, смикаючи його за рукав.
Той спочатку спробував вiдмахнутися, але Артем не вiдпускав i продовжував смикати його за руку.
- Єгор. - Нарештi, вiдповiв той, щоб його залишили в спокої.
- За що сюди потрапив? - Запитала я Артема.
- За пiдробку документiв. Паспорти, дипломи, посвiдчення...
- А хiба за це дають "вишку"? - Здивувалася я.
- Взагалi-то, не дають. Але моїми документами скористався один кент, причому скористався якось аж надто по крупному. На найвищому рiвнi. Його на мiсцi пришили, а мене вирахували - i сюди. А ти?
- А я письменниця. Оповiданнячка пишу. В iнтернетi.
- Що це за оповiданнячка, за якi "вишку" дають?
- Просто писала про те, що смертну кару треба би скасувати. Фантазувала, як би змiнилося наше суспiльство, якби в'язниць взагалi не було.
- А злочинцi?
- Хай би жили собi вдома, з браслетами, за якими їх можна вiдстежувати, а в якостi покарання - роботи по дванадцять годин на день, без зарплати, стiльки рокiв, скiльки потягне покарання. I на в'язницi грошей не треба витрачати, i на охоронну систему, i користь економiцi, працюючи, приносять...
- Непогана iдея.
- Це тiльки одна, у мене їх багато було. Ну, а деякi читачi стали використовувати мої оповiданнячка в якостi листiвок. Розпечатували окремi витяги i розклеювали по мiсту. А суд вирiшив, що я пiдриваю пiдвалини держави.
- Та пiдвалини такої держави!... - Артем брудно вилаявся. - Вибач, по-iншому сказати не мiг.
- Та хай. Як би нам цього розбуркати? - Я пiдiйшла до лiжка Єгора.
- Гей, Єгор! Тебе за що сюди? - Знову почав торсати того Артем.
- Вiдчепiться! - Нарештi, прийшов до тями вiн. - Що ви до мене причепилися?
- Послухай, Єгор, у нас попереду ще цiлий тиждень. - На скiльки було можливо, бадьоро почала я. - Можна, звичайно, просидiти весь цей час, тупо втупившись у стiну, а можна провести останнi днi життя якось цiкавiше.
- Але ж життя закiнчилося!
- Ну, ще не закiнчилося, ще цiлих вiсiм днiв! I ти хочеш їх отак просидiти? От, подумай, навiть падаючи з великої висоти можна або шкодувати, що життя закiнчилося, або останнi кiлька миттєвостей насолоджуватися вiльним падiнням i милуватися видами!
- Що? Отакий поворот?... А що ж робити?
- Ну, хоча би поговорити. От ти за що тут опинився?
- Я хакер. Найкрутiший! Просто так, заради спортивного iнтересу зламав урядовi файли. Навiть толком нiчого в них не зрозумiв. I викладати нiкуди не збирався... А вони мене вирахували i сюди.
- Давайте познайомимося бiльш докладно. - Запропонувала я. - От я, наприклад, Галина, менi двадцять дев'ять рокiв, я вчителька лiтератури i письменниця. Поки, правда, не друкуюсь, лише в iнтернетi викладаю...
- Чому "поки"? - Реготнув Артем. - Тут бiльше пiдходить "нiколи".
- Поки це "нiколи" не прийшло, у мене буде "поки"! - Вiдрiзала я йому. - Давай, представляйся.
- Ну, я бiзнесмен. Тридцять три роки.
- Вiк Христа. - Вставив Єгор.
- Так. Освiта вища, економiчна. У мене власна мiнi-друкарня... була. Книг ми не друкували, а так - плакати, вiзитки, афiшi, реклама... - по дрiбницях. Але це, в основному, для прикриття. Бiльше грошей я отримував вiд фальшивих документiв.
- Доотримувався. - Констатувала я.
- А ти дописалася! - Огризнувся вiн.
- А я поки нiде не працюю, закiнчив полiтех. Менi двадцять шiсть рокiв. Розробив кiлька класних програм, збирався виїхати в Америку, там таких цiнують. А поки пiдробляю налаштуванням комп'ютерiв. Ну, i хакаю потроху...
- Отже, зiбралися одного разу в однiй камерi Хакер, Письменниця i Шахрай... - Я присiла на лiжко до Артема. - Бачать, що не вибратися їм звiдти, скоро смерть прийде, i стали вирiшувати: що би такого зробити, щоб останнi днi не були марними?
- Може, в "мiста" пограти? - Запропонував Єгор.
- Або в карти, я в коридорi колоду бачив! - Схопився Артем. - Зараз збiгаю.
Поки вiн збiгав у коридор, я вирiшила сходити в туалет. Вiдкрита душова кабiна, умивальник, на якому лежить шматок мила i тюбик зубної пасти, унiтаз з рулоном паперу на кришцi i камера спостереження пiд стелею. "Вiд цих нiде не сховаєшся." - подумала я - "I слухають, мабуть, теж. Треба би це перевiрити".
Артем уже повернувся з картами:
- Ось, майже нова колода. Там ще журнал якийсь i коробка з крейдою.
- Добре... - Задумливо промовила я, а потiм повернулася до камери i закричала: - Гей, ви мене чуєте? У мене голова болить, таблетка потрiбна!
Я стрибала перед камерою i махала руками, вимагаючи таблетку, кiлька хвилин. Нарештi, дверi вiдчинилися i в них зазирнув охоронець:
- Чого тобi?
- Як чого, хiба ви не чули! Я тут вже хвилин п'ять кричу!
- Дуже нам треба слухати, як ви тут сльози ллєте i розповiдаєте, що не виннi! З нас i спостереження досить.
- А менi таблетка потрiбна! Голова розболiлася.
- Це нервове. Пiсля вироку у багатьох буває. Зараз принесу.
Хвилин за десять я отримала пачку цитрамона i, про всяк випадок, випила одну таблетку.
- Що, справдi, так погано? - Поспiвчував менi Артем.
- Нi, це просто була перевiрка.
- Яка перевiрка?
- Виявляється, охоронцi за нами тiльки спостерiгають, але не пiдслуховують. Отже, ми можемо дещо обговорювати.
- Ну, ти артистка! А я й справдi подумав, що у тебе дах зносить.
- Та про що таке таємне ми можемо тут говорити? Про втечу, чи що? - Обурено знизав плечима Єгор. - То звiдси не вибратися. Он скiльки охоронцiв з автоматами! - Вiн кивнув на вiкно. - I скло броньоване.
- Але помрiяти ж можна? - Не здавалася я. - Якiсь кроки зробити, якiсь плани побудувати. Все краще, нiж просто так сидiти i чекати.
- Згоден! - Пiдтримав мене Артем.
- Просто гра якась! - Не мiг заспокоїтися Єгор.
- А навiть якщо гра?! Ти щось ще можеш запропонувати?
- Можу!... Скiльки завгодно... Ну, наприклад, можна зв'язатися з рiдними i поговорити... - I вiн, пiднявшись, узяв зi столика ноутбук i поклав собi на колiна. - Так... Працює... Скайп... У мережi!... Привiт, мама!
- Ой, Єгорчик! Як ти там? - Старенька вiдразу ж заголосила, заливаючись сльозами. - I що тобi в тому комп'ютерi було треба? Працював би, як всi... Адже ж такий розумний, такий здiбний...
- Жiночка! Припинiть ридання, нам тут i так не солодко! - Вклинилася я в їх розмову. - Ви що, хочете, щоб ваш син всi останнi днi проплакав? Нi, щоб пiдтримати, заспокоїти якось...
- А хто це там? Здивувалася бабуся, але все ж почала витирати сльози. - Ти там не один? З убивцями?...
- Нас тут троє. - Вiдповiв син. - I нiяких убивць серед нас немає. Ось ця дiвчина - письменниця. - Я зробила напiвуклiн головою. - Це - бiзнесмен, на документах погорiв.
- Ну, а як... Ти вже їв? Вас там хоч годують?
Кому що, а мамi, аби дитина поїла! Навiть перед стратою!
Поговоривши кiлька хвилин з матiр'ю, Єгор вiдключився. I тут же пiшли сигнали нового зв'язку.
- У кого є знайома Нiна? - Запитав Єгор.
- У мене маму так звуть. - Вiдповiла я.
- Пiдiйди, подивися, твоя? - Єгор повернув до мене екран.
Це й справдi була моя мама.
- Як це ти до мене додзвонилася? - Здивувалася я.
- А нам в залi суду дали адресу. - Вiдповiла мама. - Як ти там?
- А як може бути? Поки цiла i неушкоджена. Нас тут в номерi троє, всi такi ж злочинцi, як i я, нi вбивць, нi гвалтiвникiв. У нас вже був обiд, цiлком пристойний. Готуємося до вечiрнiх розваг - тут є рiзнi iгри, телевiзор.
- Як ти себе почуваєш?
- Чудово! Тiльки не треба менi бiльше дзвонити. Краще я сама, коли захочу. Може, у мене настрою не буде, може, менi щось обмiркувати треба... Ну, все, бувай! Тут вже черга на розмови. - I я вiдключилася. Неможливо було дивитися, як мама переживає.
Я би, може, навiть розплакалася, та раптом у коридорi прокричали:
- Останнi костюми!
Я, змахнувши зi щоки сльозинку, щоб не бачили мої сусiди по камерi, вискочила в коридор.
- Що за останнi костюми? - Запитала я охоронця.
- Це не вам. Це тим, кого завтра кремують. - Пояснив той, направляючи повний вiзок до камер, якi розташовувалися праворуч по коридору.
З камер злiва повизирали такi ж цiкавi, як i я. Ми побачили, як засудженi правих камер з номерами 4, 5 i 6 вийшли, отримали з рук в руки вiд жiнки, яка супроводжувала охоронця, вiшаки з одягом i пiшли примiряти. Жiнка, все роздавши, пiшла в камеру No1. Охоронець вiдвiз вiзок, коридор спорожнiв.
Я повернулася в номер (ну от нiяк не хочеться називати цю кiмнату камерою, нехай для мене це буде готельний номер), сiла на лiжко i замислилась. В головi миготiли кадри втечi у вiзку з одягом.
- А я до вас! - До кiмнати увiйшла та жiнка. - Мене звуть Зоя, я модельєр.
- А що модельєр робить у такому мiсцi? - Галантно встав їй назустрiч Артем i запросив присiсти на своє лiжко.
- Я сиджу в "довiчному". А тут працюю - готую "останнi костюми".
- А це ще навiщо? - Не зрозумiв Єгор.
- Та я вам зараз все поясню. Розумiєте, тут такi порядки...
I Зоя розповiла, що всi засудженi до кремацiї мають можливiсть, вiрнiше навiть обов'язок, виконати три бажання: замовити останню вечерю - будь-якi продукти, якi тiльки захочуть, останнiй костюм - все, що завгодно, але тiльки однакове для всiх спiвкамерникiв, i останню пiсню.
- Ви можете замовити будь-якого артиста або групу, i вони виконають одну пiсню перед самою кремацiєю. Тiльки не можна дiтей до вiсiмнадцяти рокiв замовляти, щоб не травмувати їх психiку.
- А якщо я хочу Майкла Джексона? - Поцiкавилася я.
- Та будь ласка! Тiльки замiсть нього буде виступати пародист. Дуже хороший пародист: i за голосом, i за зовнiшнiм виглядом не вiдрiзнити! I замiсть дiтей можуть виступати пародисти. Отже, вам сподобається!
- Цiкавенькi тут порядки! Просто шоу якесь... - Вхопилися мої думки за новi можливостi для втечi.
- Так, це начальник в'язницi придумав. Але вiн не один такий збоченець - i з мiнiстерства приходять, i з оточення президента. Просто, концерт якийсь щотижня! Ну, ви самi завтра побачите.
- Це коли нас будуть... того? - Уточнив Артем.
- Нi, ви завтра будете поки лише глядачами, а за тиждень вже учасниками. I ось для цiєї участi я й повинна з вами поговорити. Сьогоднi - вiвторок, вже закiнчується. У п'ятницю, до вечора, ви менi повиннi будете описати, якi хочете надiти костюми для останнього шляху, яку пiсню хочете почути i в чиєму виконаннi, якi страви хочете замовити на останню вечерю. Ви все це повиннi вирiшити разом. Щоб домовитися вам i дається три днi, до вечора п'ятницi. А потiм я зi своїми майстрами все пошиємо або купимо, адмiнiстрацiя запросить спiвакiв i замовить їжу з ресторану, i у вiвторок ви все отримаєте. Крiм спiвакiв, звичайно. Спiвакiв ви побачите вже там. - Вона махнула рукою кудись убiк. - Все зрозумiло?
- Здається, все. - Задумливо промимрила я.
- Та що тут незрозумiлого?! Правда, Єгор? - Вигукнув Артем.
Єгор тiльки знизав плечима.
- Ну, тодi я пiду. - Зоя встала i вийшла з камери. - Ой, iдiть, подивiться, завтрашнi вже переодяглися! - Знову просунула вона голову в дверi.
Ми вийшли i встали бiля своїх дверей. Так само вчинили i всi з лiвих камер. Дверi камер навпроти були розкритi, а їх мешканцi прогулювалися по коридору не в тюремних костюмах, а... Потiм розповiм.
Загримiли засуви броньованих дверей i два охоронцi ввезли в коридор багато сервiрований стiл.
- Остання вечеря! - Оголосив один з них.
- Це не вам! Ваша черга ще не дiйшла! По камерах! - Закричав на нас iнший.
Ми одразу же сховалися за дверима. З коридору лунали голоси, але про що там говорили, не було чутно. За вiкном туди-сюди перебiгало свiтло прожектора. Єгор втупився в комп i ганяв по екрану танчики. Артем залiз пiд душ i, здавалося, збирався провести там вiчнiсть. Я лягла на лiжко. Мiй мозок показував якiсь незв'язнi картинки. Я знала, що квапити його або вимагати якоїсь конкретики поки не можна. Вiн зараз лише збирає факти i будує гiпотези. Коли буде готовий, вiн сам почне видавати менi рiшення. Треба тiльки почекати i нiчим йому не заважати.
Приблизно через годину нам принесли вечерю в камеру: по два бутерброди з вареною ковбасою, по булцi i по стаканчику злегка теплого чаю. До цього часу Артем уже вийшов з душу, а Єгор втомився вiд танчикiв.
Повечерявши, я взяла з пiдвiконня карти, сiла на лiжко Артема i сказала:
- Сiдайте сюди, я вам поворожу.
- А чого ворожити?! - Вигукнув Єгор. - Нам уже вирок винесено! Вже все! Кiнець!
- Нiякого кiнця я поки не бачу. - Спокiйно розкладала я карти. - За тиждень ще стiльки всього може статися! О, оце я! - Я показала їм червову даму. - А що ж мене чекає?... Несподiванка... Далека дорога... Допомога друзiв! Ось, бачите: цей король схожий на тебе, Артем, а цей валет - на Єгора... Що тут ще?... Велике випробування, а потiм довге життя!
Я розкладала карти i трактувала їх, як сама хотiла. Менi просто треба було вселити в товаришiв по нещастю хоч якусь надiю. Адже так, у думках про кiнець, провести останнi днi життя зовсiм не хотiлося.
- Хочете перевiрити на собi? - Я, перемiшуючи карти, шукала червового короля i хрестового валета. - Ось, Артем, це - ти. Хочеш дiзнатися?
- Та хай! - Махнув той рукою.
Я почала розкладати карти i коментувати їх так само, як для себе: i про далеку дорогу, i про несподiванку, i про друзiв, i про довге життя. Причому, потрiбнi карти, коли вони траплялися, я показувала їм обом, пояснюючи, що пiковий туз - це несподiванка, бубновий - довге життя, все шiстки поспiль - далека дорога, а червова дама i хрестовий король на дорозi - це допомога друзiв.
- А ну, спробуй i менi! - Вирiшив перевiрити Єгор.
Я стала розкладати карти для нього. Зрозумiло нi тузи, нi шiстки, нi всi iншi карти з колоди нiкуди не подiлися, а тому, як тiльки вони менi траплялися, я викладала їх навколо хрестового валета i казала, що вони йому випадають.
- Нiчого собi! - Не розкусив мого фокуса Артем. - Треба ж, всiм випали однаковi карти! Може, i справдi не все ще втрачено?
- А що ж треба робити? - Засовався на своєму мiсцi Єгор.
- Ось ця карта показує, що завтра нам стане набагато яснiше. - Я показала бубнову сiмку. - Отже, до завтра нiчого робити не будемо. Пропоную лягати спати.
Пацани слухняно почали розстеляти свої лiжка...
***
Вночi в коридорi почулися якiсь крики. Я висунулася в дверi i вiд сусiдiв з No2 дiзналася, що один з "завтрашнiх" спробував повiситися в туалетi. Охоронцi вчасно помiтили це по вiдеокамерi, прибiгли i врятували горе-самогубця. Померти йому не дали.
- Звичайно, повiситися було би значно легше, нiж живцем згорiти. - Почула я збоку. - Але не варто навiть намагатися, не дадуть...
А я про це i не думала. Менi снилося, як я ховаюся у вiзку з бiлизною або пiд столиком з обiдом, як бiжу по сходах, вiдбиваючись вiд охоронцiв за допомогою рiзних прийомiв, як я лечу в полум'я, але вчасно ухиляюся i падаю в холодну воду...
Снiданок оголосили о дев'ятiй, а о десятiй нас, "правих", вишикували перед камерами. Броньованi дверi в торцi коридору були вiдчиненi.
- Право-руч! - Скомандував один з охоронцiв. - На вихiд кроком руш!
I ми пiшли до дверей. Наша камера виявилася останньою, а серед наших я була другою. Таким чином, за мною йшов тiльки один Єгор. Ми увiйшли в зал, побудований амфiтеатром, тобто, ряди в ньому були сходинками, як в iнститутськiй аудиторiї, тiльки без стiльниць. Останнiй, верхнiй ряд, до якого ми вийшли, був вiдгороджений вiд решти простору залiзними гратами. Посерединi, прямо навпроти дверей був прохiд. Злiва в останньому ряду вже сидiли "сьогоднiшнi", праворуч сiдали ми. Перед нами, за гратами вниз спускалися рядiв сiм-вiсiм. Внизу був великий майданчик, а в його кiнцi - три постаменти з залiзними ящиками. Навпроти них в стiнi були вiдкритi три темних вiкна.
У нас, за гратами, поруч з рядами встали охоронцi. "Вихопити б у одного пiстолет, перестрiляти кого треба, i втекти!" - миттєво промайнула думка. Я придивилася, але нiяких пiстолетiв у охоронцiв не було, лише кийки. "Гаразд, цей номер не пройде, пошукаємо iнший!" - оптимiстично подумала я i стала спостерiгати, як в нижнi дверцята злiва почали входити родичi i друзi "сьогоднiшнiх". Вони входили якось розгублено i приречено, з надiєю вiдшукували очима "своїх" на гальорцi, кивали їм, намагалися щось сказати, але їм наполегливо пропонували сiсти. З правих дверей в зал поважно потяглося начальство. Цi по сторонам не дивилися, збуджено перемовлялися, потирали руки i навiть смiялися. "У, гади! Влаштували собi розвагу!" - подумала я - "Зачекайте, от, я поспостерiгаю..."
У цей час зазвучали фанфари. Охоронцi пiдняли першу трiйку "сьогоднiшнiх" i повели їх вниз, до залiзних ящикiв. Кожен з трiйки встав бiля свого ящика. Фанфари змiнилися на українську народну музику i я змогла бiльш детально роздивитися наряди засуджених. Дiвчина, жiнка i чоловiк похилого вiку були одягненi в українськi вишиванки. Жiнки - в довгi, до п'ят, бiлi сорочки з чорно-червоною вишивкою, чоловiк - в сорочку до колiн i бiлi штани. Ноги їх були босими, на головах - вiнки з ромашок.
В лiвi дверi увiйшло троє музикантiв в народних українських костюмах i заспiвали пiсню: "Горiла сосна, палала, Горiла сосна, палала, пiд ней дiвчина стояла..." Пiсля першого куплета трiйця засуджених почала укладатися в ящики. Пiсля другого включилися транспортернi стрiчки i ящики поїхали до вiдкритих вiкон. На третьому куплетi вiкна зачинилися i за ними спалахнув вогонь. Музиканти закiнчили пiсню, стоячи спинами до цих вогненних вiкон i пiшли в лiвi дверi. У залi стояла мертва тиша. Лише за кiлька хвилин почулися тихi схлипи з лав родичiв.
Хвилин через десять вiкна знову розкрилися i в зал повернулися ящики. Знову зазвучали фанфари i охоронцi спустили вниз другу трiйку. Цi були в бiлих з зеленими розводами довгих шатах, схожих на мантiї привидiв. Я навiть не вiдразу зрозумiла, що перед нами двi молодi дiвчини, майже дiвчинки, i одна дорослiша. "А цi що могли такого зробити, щоб їх спалювати?" - губилася я в здогадах. - "Напевно, просто декому щотижня потрiбно шоу".
Не слухаючи музику, не вникаючи в слова пiснi, я подумки пiдраховувала: "дев'ять чоловiк на тиждень -тридцять шiсть чоловiк на мiсяць, виходить чотири сотнi тридцять два на рiк..."
"Привиди" полiзли в ящики i тут я помiтила, що ящики мокрi: одна з дiвчат махнула полою сукнi i вона виявилася мокрою i в сажi. "Ага, отже, пiсля кремацiї ящики миють, а потiм знову подають в зал. Спочатку ж ящики були сухими..."
Третя трiйка була одягнена, як учасники бразильського карнавалу: кольорове пiр'я, боа, високi пiдбори i стринги у всiх. Стало зрозумiло, що всi троє хлопцiв були блакитними. Цих вiдправили у вогонь пiд запальнi звуки "Румби". Спiваки-танцюристи так вимахували пiр'ям, що за ним нiчого не було видно. "Ну навiщо вони надiли все таке велике? Нiчого ж не видно! Хоча..." - думка махнула хвостиком i сховалася в нiрку.
Все шоу закiнчилося до пiв на дванадцяту. Охоронцi допомагали вийти зовсiм розгубленим родичам. Веселе i задоволене начальство виходило само.
Пiсля обiду я зiбрала своїх спiвкамерникiв за картами i, роблячи вигляд, що гадаю, запитала:
- Єгор, а ти мiг би зробити так, щоб все, що ми будемо передавати або отримувати по компу, було бiльше нiкому не доступно?
- Запросто!
- I це все можна буде безслiдно знищити?
- Так.
- I не можна буде вiдновити? I не можна вiдстежити?
- Та будь ласка!
- Добре. Тодi для тебе є завдання...
- Ну?
- Треба влiзти в мiсцевi файли i знайти креслення крематорiю. Ну, i дiзнатися, як там все працює.
- Зараз... - Єгор потягнувся до комп'ютера.
- Стривай. Не зараз! Потiм, ляжеш на лiжко, вiдвернувши екран вiд вiдеокамери, i будеш робити вигляд, що граєш у танчики.
- О'кей!
- А я що буду робити? - Не схотiв залишатися без дiла Артем.
- У тебе теж буде завдання за фахом. Нам потрiбнi будуть паспорти. У тебе там зв'язки залишилися? Можна буде пiдготувати?
- Звичайно, залишилися. Я своїх не здавав! А у тебе є план? Розкажи!
- Поки все розповiдати не буду. Менше знаєш - краще спиш! - Ну не казати ж їм, що я й сама ще нiчого не знаю, дiю просто iнтуїтивно.
- А якi паспорти? Нашi чи закордоннi? Якi iмена?
- Так... Давай подумаємо... Я би не хотiла їхати за кордон, хочу до своїх...
- Та ти що?! Якщо ми втечемо, їм же теж буде непереливки! Хочеш, щоб їх теж "того"? Навiть не думай! Треба валити за кордон i носа сюди не показувати! Все, фенiта ля комедiя, тут життя скiнчилося! Вважай, що ти померла, i починається життя пiсля смертi!
- А як же мама?
- А що мама? Думаєш, їй легко буде пережити, що ти померла? Це ж такий стрес, дай бог вижити! А якщо ти знову живою з"явишся - знову стрес. Вона може такого i не витримати. А з-за кордону ти зможеш за всiма своїми спостерiгати...
- Гаразд, умовив, робимо закордоннi. Куди ти можеш нас вiдправити?
- Куди-небудь подалi... Наприклад, в Аргентину.
- Тодi було би непогано, щоб ми були громадянами Аргентини.
- Не питання!
- От i подумай над iменами, над дипломами i все таке рiзне...
Ми ще деякий час обговорювали, ким би хотiли "там" працювати, що вмiємо, якi дипломи нам можна було би зробити.
- Добре було б на новому мiсцi не з нуля починати, а якесь житло мати, стартовий капiтал... Єгор, ти мiг би нам завантажити "туди" трохи грошей? I купити через iнтернет будиночок?
- Клас! Оце робота! А з кого бабки качати?
- Та хоч... з начальника в'язницi, з суддiв, з уряду - з тих, хто нас сюди запроторив...
- О'кей, а багато качати?
- Нам дуже багато не можна, щоб не помiтили i не вирахували. - Втрутився Артем. - Причому треба провести через декiлька адрес, щоб не вирахували останнiй пункт.
- Та запросто! Тiльки у мене аж руки сверблять, так хочеться обiбрати їх до нитки.
- То й оббирай! - Дозволила я. - А всi зайвi грошi вiялом розiшли на рахунки пенсiонерiв, у яких низькi пенсiї.
- Низькi - це скiльки?
- Ну, нехай буде менше мiнiмальної зарплати. Тiльки зроби так, щоб грошi знiмалися поступово пiсля нашого зникнення.
- Кажи час.
- Кремацiя починається о десятiй. Отже, наступної середи, о десятiй годинi тридцять хвилин початок. Програма повинна працювати так, щоб протягом днiв трьох-чотирьох всi грошi знiмалися вiялом i пенсiонерам, i нам. Пенсiонерам - по одному разу, нам - кожного дня, при кожному вiялi.
- Клас!
Чоловiки зайнялися своїми справами. Артем за допомогою Єгора зв'язувався зi своїми секретними агентами, даючи їм завдання по пiдготовцi необхiдних документiв. Ми привели себе в порядок i ТАМ зi скайпу "зняли" нашi портрети. Трохи фотошопу, трохи гриму - i нас приведуть у вiдповiднiсть. Наступного дня Єгор купив на нашi новi iмена невеликий будиночок в передмiстi Буенос-Айреса i вiдкрив рахунки, для початку знявши трохи з рахунку прем'єр-мiнiстра.
- Вiн i не помiтить, я зовсiм трошки зняв! Просто рахунок треба було вiдкрити вже зараз. - Виправдовувався вiн.
А я лежала i думала: "Це ж яку аферу я затiяла? Адже ще не ясно, вийде втекти, чи не вийде, а я таке закрутила!.. Ну то й що? Проте люди справою зайнятi, а не киснуть. Та й кривдникам своїм помстимося, i пенсiонерам допоможемо, навiть якщо i посмертно..." Нiякого плану у мене поки не було. Було тiльки ясно, що через коридори, якi по обидва боки затискають мiж собою зал кремацiї, втекти не вдасться - там були охоронцi з автоматами.
- Ось, є план крематорiю! - Покликав мене Єгор.
Я пiдiйшла i лягла поруч з ним, щоб зручнiше було заглядати в комп.
Прямо з демонстрацiйного залу залiзнi ящики по транспортернiй стрiчцi потрапляли до крематорiю. Через форсунки подавалася горюча сумiш, i всього протягом десяти хвилин вмiст ящикiв повнiстю вигорав, пiсля чого ящики їхали далi - до мийки. Водою пiд тиском з ящикiв вимивалася зола i твердi залишки, якi одразу ж через решiтку потрапляли в каналiзацiю. Каналiзацiя представляла собою арочний тунель шириною i висотою по пiвтора метри. Тунель виходив до каналiзацiйному люку на дорозi, далеко за межами в'язницi. Бiгти можна було тiльки через крематорiй. Але як подолати вогонь? Я повинна була вирiшити цю проблему.
Єгор з Артемом, щоб не заважати менi думати, вийшли прогулятися по коридору. "Скiльки часу знадобиться, щоб температура пiднялася до вiсiмдесяти градусiв? Всього двадцять секунд. За цей час треба вискочити з ящикiв..."
Я вийшла в коридор. Пацани стояли бiля No1 i розмовляли з трьома чоловiками.
- Агов, хлопцi! Пропоную зайнятися спортом! - Гукнула їм я.
- На нiч? Не буду! - Вiдгукнувся Єгор.
- Треба. - Значуще проказала я.
- Треба, так треба! - Вiдразу зрозумiв мене Артем. - Пiшли, Єгорка, позаймаємося. - Хочете з нами? - Повернувся вiн до своїх спiврозмовникiв.
- Дивлячись, що робити. Поки подивимося.
- Подивiться, нам приховувати нiчого. - Вiдповiла я i повела своїх пацанiв до броньованих дверей. - Хлопчики, не сперечайтеся, виконуйте точно, що я буду казати, я все потiм поясню. Завдання таке: треба лягти головою до дверей, ногами до коридору. За моїм сигналом схоплюєтеся i бiжите в кiнець коридору.
Кiлька разiв пацани лягали, схоплювалися i мчали. Я подумки рахувала секунди. Час мене поки не влаштовував.
- Чого ти хочеш? - Пiсля п'ятого разу запитав Артем.
- Тут всього десять метрiв - рiвно стiльки, скiльки вiд палаючих ящикiв до води.
- Так це вже план? Здорово!
- Ще не дуже, треба тренуватися. Давай, рахуй ти. А я з Єгором побiгаю.
Вночi я думала навiть увi снi. Я уявляла, як ми заїжджаємо в камеру, як запалюється вогонь, як ми намагаємося вискочити з ящикiв i... згораємо. Я знову i знову уявляла собi цю картину, поки увi снi не звалилася прямо пiд ящик. Тут полум'я, перекритого дном ящика, майже не було. Якщо проскочити пiд ящиком, то обгорiти можна менше. А якщо мати захиснi костюми...
На ранок в четвер я вже представляла нашi "останнi костюми".
- Пацани, в останню путь ми пiдемо в костюмах рокерiв - шкiрянки i таке iнше.
- Чого це? - Запитав Єгор. - Я, наприклад, рок не люблю. Уявляв себе в костюмi вампiра.
- I цей вампiрський плащ одразу ж запалає. - Зупинила його я. - А шкiра деякий час може стримувати вогонь. А якщо пiд шкiру надiти мокру бiлизну...
- Ух, ти, голова! - Похвалив мене Артем. - Розповiдай!
I я не тiльки розповiла, але й намалювала крейдою на пiдлозi коридору нашi майбутнi костюми. Шкiрянi штани повиннi бути вiльними, щоб мiж ними i тiлом був повiтряний прошарок. Шкiрянi черевики на залiзних блискавках - пластмасовi розплав"ляться, а шнурки згорять. Шкiряна куртка з великим комiром, який можна перетворити на стоячий, i теж на металевих блискавках. Шкiрянi кепки з великими козирками, якi можна насунути на обличчя. Шкiрянi рукавички, щоб руки теж не обгорiли. А пiд цю всю шкiру - байковi штани та байковi футболки з довгими рукавами i комiром-стiйкою.
- А навiщо нам така бiлизна? - Не зрозумiв Єгор.
- Щоб її намочити. - Вiдповiла я.
Тепер ми тренувалися не тiльки бiгати, а й падати з лiжка, моментально перекачуючись пiд нього, виповзати i бiгти в коридор. Робити це доводилося так, щоб було схоже на гру. Тому я наробила лiтачкiв зi знайденого в коридорi журналу, розкидала їх пiд лiжками, в душi, в туалетi, в коридорi - скрiзь. Нашi вправи стали схожi на гру "Хто збере бiльше i швидше лiтачки". Подивившись на нас, в гру включилися i дехто з наших сусiдiв. Тепер це дiйсно було схоже на змагання i не повинно було викликати пiдозр.
У п'ятницю ввечерi прийшла Зоя, щоб скласти ескiзи костюмiв.
- Давай я тобi накидаю i все розповiм! - Сказала я, беручи у неї блокнот i ручку.
Я все намалювала, докладно описала деталi, висловила побажання щодо матерiалiв.
- Ти так в цьому розумiєшся. - Здивувалася Зоя. - Дизайнером, випадково не працювала?
- Не довелося. Поки тiльки писала. - Вiдповiла я.
- Шкода. Тепер вже i не доведеться... А музика у вас буде теж рок?
- Нi, музика у нас буде Оля Полякова.
- Як Оля Полякова?! - В один голос вигукнули мої хлопцi.
- Хлопчики, ви ж учора погодилися, що на контрастi буде цiкавiше! - Витрiщивши на них очi i грюкнувши кулаком по пiдлозi, на якiй сидiла, вигукнула я.
- А! Так, я згадав! - Почав вiдтягати Єгора в сторону коридору Артем. - Пiшли, я тобi нагадаю!
- А яку саме пiсню Полякової? - Розгублено подивилася на мене Зоя.
- "Королева ночi". I щоб з нею були ще хоча б двi дiвчинки, i щоб костюми шикарнi, i кокошники, i пiр'я, все яскраво i святково.
- Гаразд... Такого точно ще нiхто не замовляв...
- А чим Оля гiрше, нiж бразильська "Румба" минулого тижня?! - Пiдскочила я.
- А, ну так, було... А що на вечерю?
- А на вечерю - шашлик, багато овочiв i червоне вино! Ой, ще й червону iкру в кошиках з пiсочного тiста!
- Усе?
- Усе.
У суботу пiсля обiду охоронцi викликали нас усiх в коридор i сказали:
- Треба вирiшити, яка камера буде першою, яка другою, а яка третьою.
- Де першою, другою i третьою? - Запитав хтось iз сусiдiв.