Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Дивна

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Знайомство з дивною дiвчиною, яка виявилася гостею на Землi, змiнило моє життя...
  
  ДИВНА
  ПОВIСТЬ
  (З 1976 по 2002 роки)
  
  Частина перша
  ДИВНА ДIВЧИНА
  
  * 1 *
   Вперше я побачив Її влiтку у горах Швейцарiї, куди приїхав на канiкулах разом зi своїм другом Генрiхом, з яким ми вчилися тодi в Технiчному Унiверситетi Мюнхена. Ми бродили по гiрських пiшохiдних дорiжках, милувалися краєвидами з оглядових майданчикiв, жартували, смiялися, фотографувалися - тобто, робили все те, що роблять зазвичай туристи, якi приїжджають у незнайомi мiсця. Вже порядком втомившись, ми повернули за черговий виступ скелi i побачили ЇЇ.
   Вона стояла перед шлагбаумом, що перегороджував прохiд до оплачуваної стежки-петлi. На шлагбаумi було написано, що з цiєї стежки вiдкриваються незабутнi краєвиди на гори Паровоз, П'ятерню Велетня, Горбатого Гнома, Нiмфу та iншi. Але... саме в цей час у працiвника, що бере плату за вхiд на стежку, була перерва на обiд. Вона стояла i оглядалася. З будки вийшов бiлетер i пiдiйшов до неї.
   - Вибачте, фроляйн, - Шанобливо звернувся вiн до неї. - Обiд закiнчиться через двадцять хвилин, i Ви все зможете подивитися.
   - Шкода. - Вiдповiла вона, посмiхнувшись i злегка схиливши голову набiк з якимись такими iнтонацiями, що бiлетер вiдкрив шлагбаум, пропускаючи її на стежку, i навiть забувши про плату.
   Ми теж було сунулися до стежки, але шлагбаум було знову опущено просто перед нашими носами.
   - Вибачте, майне херен, у нас перерва. - I бiлетер знову зник у своїй дерев'янiй будцi.
   Ми з Генрiхом перезирнулися, вiдiйшли у бiк i сiли на лаву неподалiк вiд шлагбаума. Знiчев'я стали спостерiгати за Нею. Це була невеличка, тендiтна дiвчина з довгим, хвилястим, золотистим волоссям, зiбраним у розкiшний хвiст. Вона була одягнена в коротку чорно-синю трикотажну сукню i ходила по гiрських стежках у чорних туфлях-човниках на високих тонких пiдборах. I як ходила! Здавалося, вона ледь торкається пiдошвами землi, нiби ширяючи над стежкою, i лише вдаючи, що ходить. У сонячних променях золотом спалахувало її волосся i якась прикраса на грудях. Вона то проходила трохи вперед, то зупинялася, щось розглядаючи, то знову поверталася до попередньої точки. Щось в нiй було притягуюче i дивне...
   - Ерiх, тобi не здається дивним, що у неї нiчого немає в руках - нi фотоапарата, нi сумочки, нi гаманця... - Генрiх навiть пiдвiвся з лави.
   - А може, у неї все необхiдне заховано у кишенях. - Припустив я, уважно придивляючись до її сукнi.
   - Якi кишенi?! Сукня абсолютно вiдверта, там нiчого сховати.
   - Еге ж, таке враження, що вона вийшла з офiсу на хвилиночку i вiдразу ж збирається повернутися назад.
   - Який офiс?! Ми добиралися сюди по стежках бiльше двох годин, аж ноги болять, i нiяких нi офiсiв, нi магазинчикiв, нi кафешок на шляху не зустрiчали.
   - А у неї ноги, здається, зовсiм не болять... та ще на пiдборах. Пурхає, як метелик... - I ми замовкли, милуючись її невагомiстю i грацiєю.
   Обiдня перерва закiнчилася i бiлетер, вiдкривши шлагбаум i взявши по двi марки за вхiд, пропустив нас на стежку. Дiйсно, краєвиди зi стежки, яка петлею огинала невисокий уступ, були фантастичними! I з кожної точки нашим поглядам вiдкривалися все новi i новi скелi самих рiзних форм i дивовижної краси, змiнюючи залежно вiд освiтлення колiр iз зеленого на коричневий, з сiрого на фiолетовий. Не змовляючись, ми майже бiгли, на пару секунд зупиняючись в деяких мiсцях, щоб сфотографуватися, i недалеко вiд виходу наздогнали-таки ЇЇ! Я попросив Генрiха сфотографувати мене так, щоб i Вона потрапила в кадр. Вона помiтила це, але не стала вiдвертатися, а спокiйно повернулася до нас, позуючи. Зробивши кiлька знiмкiв, ми пiдiйшли, щоб познайомитися.
   - Добрий день, дозвольте представитися. - Почав я. - Мене звуть Ерiх, а це мiй друг Генрiх.
   Вона посмiхнулася i простягла нам руку для потиску.
   - Ерiх, дуже приємно. Генрiх, дуже приємно. А я - Галина. - У неї був якийсь дивний акцент, який абсолютно не псував її мову, а навiть, начебто, пасував їй.
   - Правда, тут дуже красиво? - Пiдтримав розмову Генрiх. - А повiтря яке чудове!
   - Так, гарно. Повiтря хороше. А у мене повiтря можна пити.
   - Як це - пити? - Здивувався я.
   - Так, пити, як воду. Воно дуже смачне. Там, у мене, де я живу. - Вона показала вгору величезними синiми очима, кольору яких вторило i золоте кольє з трьома великими синiми каменями, надiте поверх сукнi.
   - А звiдки ти? - Запитав Генрiх.
   - Зараз з України. - Вiдповiла вона
   - Зараз? А ранiше? - Вирiшив пожартувати я, думаючи, що вона просто не правильно побудувала фразу.
  - А ранiше дуже далеко. - Вона пiдняла руку до рiвня голови i якось невизначено поворушив пальцями. - I навiть тут. - Вiдповiдь абсолютно не внiсла ясностi, але заглиблюватися у змiст сказаного я не наважився.
   - А ми приїхали з Нiмеччини, з Мюнхена. - Уточнив Генрiх.
   - Чим ви там займаєтеся?
   - Ми студенти. А зараз у нас канiкули. - Вiдповiв Генрiх.
   - А ти, напевно, ще у школi вчишся? - Запитав i я.
   - Я весь час учуся. - Вiдповiла вона. - Школа, iнститут, ще iнститут, вся Земля...
   - Ти приїхала сюди на канiкули або у вiдпустку? - Продовжував розпитувати Генрiх.
   - Зараз у мене вихiдний.
   - Ти що, сюди приїхала просто на вихiдний? - Здивувався я.
   - Я так можу. - З посмiшкою вiдповiла вона.
   - Два iнститути? - Вирiшив уточнити Генрiх. - А скiльки тобi рокiв?
   - На Землi тридцять. - Можливо, ця її дивна вiдповiдь була обумовлена не досконалим знанням мови? Я не став уточнювати. Це "тридцять" вибило у мене грунт з-пiд нiг - нам-то було всього по двадцять два!
   - Правда, тридцять? - Здивувався Генрiх. - Може, ти неправильно сказала?
   - Тридцять. - Вона нахилилася, взяла гiлочку пiд ногами i намалювала на землi двi цифри - 30.
   Подумати тiльки! Ця витончена дiвчинка, яка ростом ледь досягала мого плеча, а високому Генрiху ледь дiставала до грудей, була старше нас на вiсiм рокiв! Це просто не вкладалося в головi... Ми пiдiйшли до виходу зi стежки-петлi.
   - Велике спасибi, до побачення! - Сказала Галина бiлетеру, який так i не взяв з неї грошей.
   I ми пiшли далi вже втрьох, розмовляючи про те - про се, про все i нi про що. Iнодi ми зупинялися, щоб сфотографуватися. В одному мiсцi, для красивого кадру, я вирiшив взяти її на руки. Вона поставилася до цього абсолютно спокiйно, наче так i повинно було бути. Боже мiй! Якою вона виявилася легкою! Наче я пiдняв не дiвчину, а пухову подушку.
   - Скiльки ти важиш? - Здивувався я.
   - Тут сорок вiсiм кiлограмiв. - Знову якось незрозумiло вiдповiла вона.
   - Не може бути! Я думаю, що не бiльше п'ятнадцяти! - Я зовсiм не хотiв опускати її на землю, так i хотiлося нести її кудись нескiнченно довго.
   - А дай-но, я спробую! - Генрiх пiдiйшов до мене i рiшуче простягнув руки. Я передав Галину йому. - Не бiльше двадцяти. - Розгублено пробурмотiв Генрiх. Я сфотографував його з Галиною на руках. Вона виглядала так природно, нiби всi тiльки те й робили, що все життя носили її на руках.
   - Все, сфотографувалися. - Сказала Галина. - Постав униз. - I Генрiх обережно поставив її на землю.
   Через деякий час пiшохiдна стежка вивела нас до невеликого кафе, розташованого на уступi скелi, що нависав над рiчкою. Внизу пропливав маленький пароплав, уздовж берегiв проглядалися акуратнi будиночки, люди внизу здавалися мурахами. Ми сiли за столик пiд парасолькою i замовили по сосисцi з булочкою i по склянцi малинового лимонаду.
   - Менi теж сосиску i стакан молока. - Попросила Галина.
   - Вибачте, у нас немає молока. - Розгубився офiцiант.
   - Шкода. - Вона посмiхнулася, нахиливши голову на бiк i дивлячись прямо в очi офiцiантовi, а потiм повернулася до рiчки.
   А як нам було шкода! Всерединi мене просто вогнем розгоралося бажання схопитися i кинутися на пошуки цього молока! Але де його можна роздобути в горах?
   Офiцiант пiшов. Яке ж було наше здивування, коли хвилин через п'ятнадцять вiн пiдкотив до нашого столика на мопедi з пляшкою молока! Тут же пiдбiг другий офiцiант i принiс стакан.
   - Дуже дякую! - Посмiхнулася їм Галина.
   Офiцiанти просто розпливлися i щасливi пiшли за стiйку. Я теж вiдчув невимовне щастя. Судячи з виразу обличчя Генрiха, подiбне почуття вiдчував i вiн.
   Ми посидiли ще деякий час i, нарештi, зiбралися йти. Вже розплачуючись, я помiтив, що замовлення Галини у наш рахунок не було включене. Може, у неї тут уже було оплачено?
   Спускатися до входу в гiрський парк було набагато легше. Уже вечорiло, коли ми пiдiйшли до своєї машини на стоянцi.
   - Куди тебе пiдвезти? - Запитав я, вiдкриваючи дверцята.
   - А куди ви їдете?
   - Ми зупинилися в готелi "Елефант".
   - I я там. - Вона спокiйно сiла в машину на переднє сидiння. Я сiв за кермо, а Генрiху довелося сiсти ззаду.
  * 2 *
   Увiйшовши до готелю, ми пiдiйшли до стiйки за ключами. Галина стояла поруч. Ми вiдiйшли в сторону, щоб почекати її. Вона щось, посмiхаючись, вiдповiла адмiнiстратору i пiдiйшла до нас.
   - Йдемо? - Як нi в чому не бувало запитала вона.
   Розгубившись, ми не стали уточнювати, куди саме ми йдемо i попрямували до свого номеру. У нашому номерi було два лiжка, диван, два крiсла i стiл. Увiйшовши, Галина вiдразу ж попрямувала до дивана i сказала:
   - Я буду спати тут! - У нас не виникло жодних заперечень.
   Прийнявши по черзi душ, ми з Генрiхом влаштувалися на нiчлiг. Галина довго хлюпалася у душi, потiм свiтло згасло, i вона прослизнула у темрявi до дивану. Мабуть, ми дуже втомилися за день, тому що я зовсiм не пам'ятаю, як заснув.
   Прокинувся я вiд того, що хтось лоскотав менi нiс пiр'їнкою. Це була Галина.
   - Прокинувся?! Вставай! - Свiжа i радiсна, вона засмiялася i вiдiйшла до вiкна. На нiй була зелена сукня, великий зелений камiнь на золотому ланцюжку i така ж каблучка на пальцi доповнювали наряд. На ногах були темно-зеленi замшевi туфлi-човники. Як це?! Вчора вона була у синiй сукнi, з синiми каменями в кольє i в чорних туфлях. Де вона переодягнулася? Адже сумки у неї не було!..
   Я встав, загорнувшись у покривало. З душа вийшов вже вимитий i поголений Генрiх з голим торсом, але в джинсах. Вiн здивовано дивився на Галину:
   - Звiдки ти взялася? Коли я прокинувся, тебе не було у номерi.
   - Я на хвилинку виходила. Менi потрiбнi речi. - Вона показала очима в кут: там стояла невелика дорожня сумка.
   Клянуся чим завгодно - ще мить тому її там не було! - Я повинна їхати. Менi пора. Будемо прощатися?
   - Що, просто зараз? - Менi дуже не хотiлося, щоб наше знайомство так швидко закiнчилося.
   - Можна спочатку поснiдати. - Вiдповiла вона, явно вловивши мiй настрiй.
   Я помчав у душову, швидко привiв себе до ладу, i незабаром ми вже спустилися до готельного ресторану i, взявши тарiлки, почали вибирати снiданок на фуршетному столi.
   Їла Галина з апетитом i цiкавiстю, нiби куштуючи незнайомi страви. Як i вчора, жодному з офiцiантiв i в голову не прийшло вимагати з неї грошi. I хоча ми перебували поруч з нею, до нас офiцiант пiдiйшов i за себе нам платити довелося.
   Пiсля снiданку ми попрямували до виходу з готелю. Бiля дверей я раптом помiтив, що в руках у Галини з'явилася дорожня сумка. Але ж в ресторан ми заходили без нiчого!!!
   - Ти взяла з собою сумку? - Поцiкавився я.
   - Так, менi пора. - Як нi в чому не бувало вiдповiла вона.
   - Давай, ми тебе пiдвеземо. - Запропонував Генрiх.
   - Нi, не треба. Вже пiд'їхав мiй автобус.
   I правда, саме у цю мить до зупинки бiля готелю пiд'їхав автобус, що їхав до аеропорту. Галина ввiйшла у салон, дверi зачинилися i автобус рушив.
   Ми з Генрiхом прийшли до тями, кинулися до стоянки, сiли в свiй автомобiль i рушили за автобусом. На кожнiй зупинцi ми гальмували за ним, сподiваючись, що Галина помiтить нас i вийде, але вона так i не з'явилася до самого кiнця. Не вийшла вона i в аеропорту. Ми з Генрiхом почекали кiлька хвилин, потiм, не змовляючись, вийшли i пiшли до автобуса. Вiн виявився порожнiй - навiть водiй вийшов покурити. Куди зникла Галина? I як? Адже ми не спускали з автобуса очей!!!
  * 3 *
   У Мюнхенi ми з Генрiхом знiмали одну квартиру на двох - двi спальнi, вiтальня, кухня i санвузол. I машину - стару БМВшку - ми купили одну на двох. На нiй ми їздили i в унiверситет, i по мiсту, i на дискотеки - всюди разом. Взагалi, за чотири роки навчання ми стали, як брати.
   Спочатку Вона снилася менi кожен день. Просто в головi прокручувалися подiї нашої зустрiчi i все чiткiше вимальовувалися питання, пов'язанi з її дивною поведiнкою i дивними словами. Потiм цi сни стали приходити рiдше, але пiсля них я цiлий день ходив щасливий. Генрiх якось подiлився зi мною, i виявилося, що вiн теж бачив подiбнi сни i вiдчував такi ж вiдчуття. Зрозумiло, монахами пiсля тiєї зустрiчi ми не стали i в нашому життi траплялися одноразовi дiвчата, але спогади про Галину якось наповнювали душу тихим щастям...
   Приблизно через десять мiсяцiв, навеснi Галина прийшла до мене увi снi, сiла на край лiжка i сказала:
   - Ти ще не забув мене?
   Я тiльки заперечливо та розгублено похитав головою.
   - Я завтра приїду до вашого мiста, ми можемо зустрiтися.
   - А як я тебе знайду? - Я сiв на лiжку i взяв її за руку.
   - Воно саме зустрiнеться. - Пролунала незрозумiла вiдповiдь, i Галина, пiдiйшовши до вiдчиненого вiкна, розчинилася у темрявi.
   Я схопився, пiдбiг до вiкна, виглянув у нього - нiде нiкого. Тiльки свiтлi плями лiхтарiв на мокрому пiсля дощу асфальтi... I тут я прокинувся - у лiжку, як i лягав. Хоча я i розумiв, що це всього лише сон, половину дня я провiв в нервовому очiкуваннi. Пiсля лекцiй ми з Генрiхом вийшли до стоянки.
   - Ерiх, ти якийсь неуважний сьогоднi. - Почав вiн i чомусь озирнувся.
   - А ти чого озираєшся? - Питанням вiдповiв я. - Чекаєш когось?
   - Ну, як тобi сказати... - Генрiх явно вiдчував незручнiсть. - Менi сон наснився, що я повинен декого сьогоднi зустрiти.
   - Галину! - Вигукнув я. Генрiх здивовано на мене подивився i кивнув. - Менi теж наснився сон. - Пояснив я.
   - I де ж ми її можемо зустрiти? - Вiн знову розгублено озирнувся по сторонах.
   - Не знаю... Давай просто йти прямо... - I ми пiшли по тротуару в тiнi дерев.
   Вона йшла нам назустрiч по протилежнiй сторонi вулицi. Йшла так, нiби ходила тут кожного дня. Цього разу на нiй була картата синьо-зелена сукня, чорнi туфлi на шпильцi i маленька картата синьо-зелена сумочка з лакованими чорними вставками, на ремiнцi через плече. Волосся майорiло навколо голови величезною золотистою гривою, зiбране у хвiст заколкою з синiми каменями. Помiтивши нас, вона помахала нам рукою, нiби ми розлучилися тiльки вчора, i перебiгла через дорогу.
   - Доброго дня! - Радiсно посмiхаючись, вона протягнула нам руку.
   - Здрастуй! - Вiдповiли ми майже хором i одночасно потиснули її руку, так що в потиску сплелися одразу три руки.
   - Ти зовсiм не змiнилася! - Вигукнув Генрiх. - Наче пройшло всього кiлька днiв.
   - А скiльки у вас пройшло часу? - Це питання в її вустах звучало цiлком природно.
   - У нас пройшло майже десять мiсяцiв. - Вiдповiв я.
   - Якщо точнiше, то дев'ять мiсяцiв, три тижнi i два днi. - Уточнив Генрiх.
   - А у мене - один тиждень! - I вона посмiхнулася.
   Ну як було розумiти її вiдповiдь - як негаразди з нiмецькою мовою, як жарт чи ще якось?
   - Поясни. - Зупинився Генрiх.
   - Будь ласка. - Вона присiла прямо у пiсочницi дитячого майданчика, повз яку ми саме проходили, взяла паличку i стала креслити графiк. - В одновимiрному вимiрi вектор часу спрямований по прямiй вiд нуля до нескiнченностi, тодi час тече так... - Вона роздiлила вiсь Х на кiлька рiвних вiдрiзкiв. - Припустимо, що кожен вiдрiзок - це один день. У двовимiрних координатах, - Вона домалювала вертикальний вектор Y. - Час може йти пiд кутом до осi Х. - Вона провела вектор з точки 1 на осi Х пiд кутом приблизно 60 градусiв i зазначила на ньому такi ж рiвнi вiдрiзки. - Тодi, якщо на цьому векторi пройде чотири днi, - Вона опустила перпендикуляр на вiсь Х. - То на осi Х пройде всього два днi. А якщо кут нахилу збiльшити, то i рiк, проведений там, може виявитися кiлькома днями тут. I навпаки. А якщо взяти вектор перпендикулярно, то там можна прожити кiлька рокiв, i повернутися у ту ж мить, коли пiшов звiдси... - Вона встала, милуючись своїми кресленнями, i обтрусила руки. - А в багатовимiрних координатах можна користуватися цiлим вiялом рiзноспрямованих векторiв. - I вона ногою стерла свiй графiк.
  
   6
   5
   4
   3
   2
   1
   0 _____________________________________________________
   1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
  
   - Зрозумiло... - Пробурмотiв Генрiх.
   - Залишається тiльки навчитися користуватися цими кутами i векторами. - пiдтакнув я.
   - Я вмiю. - Як нi в чому не бувало вiдповiла вона. - Куди ми пiдемо?
   Ми запропонували повернутися по вулицi назад, до нашого авто i покататися по мiсту. Вона погодилася.
   Щасливi вiд зустрiчi з нею, ми показували Мюнхен, його пам'ятки i милi нам мiсця, розповiдали, якi подiї вiдбувалися з нами у тому чи iншому мiсцi, жартували i смiялися. Величезний стометровий фасад неоготичної будiвлi Ратушi i двi готичнi вежi Фрауенкiрхе справили на неї дивне враження, нiби вона слухала музику. А бiло-золотий фасад Азамкiрхе, щедро прикрашений пiлястрами, лiпниною i всiм тим, що запас у своєму арсеналi стиль бароко привiв її в грайливий настрiй. У Баварському археологiчному музеї Галина раптом зупинилася бiля вiтрини з первiсними прикрасами i, дивлячись на кiстянi намиста первiсної людини, якось задумливо промовила:
   - То ось де ти знайшлося...
   - Ти що, колись це втратила? - Жартома запитав Генрiх.
   - Нi, я колись це подарувала... Тiльки тут не вистачає ще сонячного каменю.
   Пiсля її креслень часу ми вже не наважувалися ставити нiяких уточнюючих запитань. Непомiтно настав вечiр.
   - А чи не час нам чимось пiдкрiпитися? - Запитав Генрiх, коли ми порiвнялися з кафе, яке вже запалило рекламнi лiхтарi.
   - Давайте зайдемо сюди! - Вигукнув я, вiдчуваючи, як шлунок раптом заспiвав вiд голоду.
   - Час пiдкрiпитися! - Констатувала Галина i рiшуче штовхнула дверi кафе. Ми увiйшли за нею. I знову офiцiант, принiсши замовлення, з Галини грошей не взяв.
   - А чому ти нiколи не платиш? - Трохи соромлячись, запитав я.
   - У мене немає грошей. - Спокiйно вiдповiла вона.
   - А як же ти тодi сюди приїхала? - Здивувався Генрiх.
   - Просто так. - Галина знову зробила той незрозумiлий жест - пiдняла руку до рiвня голови i поворушила пальцями.
   - Ти приїхала поїздом чи на автомобiлем? А, може, прилетiла лiтаком? - Я хотiв внести трохи ясностi.
   - Нi. - I як розумiти таку однозначну вiдповiдь?
   - А, може, ти з Мiсяця звалилася? - Не вгамовувався Генрiх.
   - Майже. Тiльки не з Мiсяця.
   Ми перезирнулись i вирiшили поки припинити розпитування.
   - А якi в тебе плани на вечiр? - Запитав Генрiх, щоб заповнити виниклу паузу.
   - Давайте пiдемо на дискотеку! - Запропонував я, не даючи Галинi часу придумати якийсь привiд для вiдмови.
   - Давайте! - Погодилася вона i одразу ж пiднялася з-за столу.
   - Тобi не треба переодягнутися? Де ти зупинилася? Ми можемо тебе пiдвезти, тiльки скажи куди. - Я хотiв дiзнатися її адресу, щоб мати можливiсть зустрiтися з нею ще.
   - Переодягнутися... Добре, я зараз прийду. - Галина попрямувала у дамську кiмнату i за п'ять хвилин вийшла в довгiй чорнiй сукнi, струменюючiй бордовими iскрами, яка при ходьбi виявилася широкими брюками. Волосся вона встигла розпустити i воно широким водоспадом стiкали по її спинi нижче талiї. Сумочки в руках у неї вже не було. - Так менi зручно буде танцювати? - Запитала вона i покрутилася перед нами.
   - Дуже гарно!.. - Промовив я, навiть не намагаючись питати, як вона примудрилася знайти наряд у першому-лiпшому кафе.
   - Чудово!.. - Нарештi, ковтнувши, змiг закрити рота Генрiх.
   - Ну, поїхали! - I вона попрямувала до нашої машини.
   Коли ми з'явилися разом з Галиною на дискотецi, яка знаходилася неподалiк вiд унiверситету, всi знайомi i незнайомi студенти буквально застигли, розкривши роти. А коли вона стала танцювати, в переповненому залi поступово навколо неї стало розширюватися вiльне поле - бiльшiсть вiдходили в сторону i просто дивилися. Захоплення було в очах i в юнакiв, i в дiвчат - пiд звичайну, модну у цьому сезонi музику Галина танцювала зовсiм не так, як було прийнято у нас. Це було чарiвне видовище повне змiєподiбних вигинiв, потоку мерехтливої тканини, злiтаючого i опадаючого волосся, несподiваних поворотiв, чарiвних рухiв рук... Я почав вiдчувати, як мене все бiльше i бiльше захоплює любов... Галина у танцi пiдiйшла до мене, схрестила мої руки на своїй талiї i, прогинаючись над моїми руками, поклала свої менi на плечi... Таких вiдчуттiв вiд танцiв я ще нiколи не вiдчував.
   Музика закiнчилася, ми пiдiйшли до Генрiха.
   - Я з тобою теж потанцюю, - Сказала йому Галина, - Але не так, як з Ерiхом. Я буду танцювати, як всi.
   - Чому? - Розгублено запитав той.
   - Ерiх менi ближче.
   Такої вiдповiдi високий i красивий Генрiх, гроза всiх дiвчат, ще нiколи не отримував.
   Я перемiг!!! Я часто був у тiнi Генрiха i на побачення ходив найчастiше, коли дiвчата ходили парами. А Галина сама обрала мене! Я їй чомусь здався ближчим! Серце вiд щастя так i вискакувало. Пiсля одного танцю з Генрiхом, Галина всi iншi танцювала тiльки зi мною!..
   Генрiх не став втрачати часу даром i танцював з iншими, час вiд часу кидаючи погляди на нас. Коли в перервi мiж танцями ми сiли за столик, Галина раптом торкнулася його руки, нахилила голову набiк, посмiхнулася i сказала:
   - Не сердся, так треба.
   I я раптом зрозумiв, що нi заздростi, нi розчарування, нi тим бiльше злостi Генрiх не вiдчуває. Мiж нами все та ж дружба, яку зустрiч з Галиною не порушила. I хоча вона, як i ранiше викликала у нього захоплення, любов до неї в його серце не проросла.
   Пiсля дискотеки Генрiх поїхав додому на машинi. А ми з Галиною пiшли гуляти по нiчних вулицях Мюнхена. Виявляється, це дуже цiкаво - просто бродити, обiйнявшись, вулицями, заглядаючи у вiтрини магазинiв i придумуючи якiсь смiшнi iсторiї для вiтринних експозицiй. Нiчнi вулицi i пам'ятки мiста виглядають зовсiм по-iншому. Величезний фасад будiвлi Ратушi, пiдсвiчений прожекторами, здається ще бiльш величним. А вежi Фрауенкiрхе в темрявi здавалися двома скелями... Iнодi я пiдхоплював її на руки i переносив через дорогу або просто нiс, переповнюючись щастям вiд такої близькостi. I цiлувалися, цiлувалися, цiлувалися... Цi поцiлунки були як наркотик - чим бiльше я її цiлував, тим бiльше хотiлося ще...
   - Я тебе кохаю! - Повторював i повторював я, цiлуючи її. Я так хотiв почути у вiдповiдь те ж саме, але вона мовчала. - Скажи, що теж любиш мене!
   - Я не впевнена. Ми ще так мало знайомi.
   - Але ж я подобаюся тобi?
   - Так, подобаєшся. I менi добре з тобою. Але...
   - Ну тодi, хоча б, обмани мене i скажи, що любиш.
   - Я так не можу. - Як я не вмовляв, сказати цi простi три слова вона так i не захотiла.
   Близько четвертої години ранку ми, нарештi, дiйшли до будинку.
   - Отут ми з Генрiхом i живемо. - Сказав я, пiдводячи її до дверей пiд'їзду.
   - Менi час iти. - Вiдповiла Галина.
   - Куди ж ти пiдеш? Уже майже ранок, я сам вiдвезу тебе, куди ти скажеш. -Я повернувся до дверей, щоб вiдчинити їх, озирнувся - Галини нiде не було!
   У розгубленостi я пробiгся по вулицi в одну сторону, в iншу, заглядав за автомобiлi, припаркованi бiля будинку, пiд автомобiлi - нiкого... Галина знову зникла.
  * 4 *
   Закiнчивши унiверситет, ми з Генрiхом потрапили стажистами в четвертий за величиною аеропорт Європи - до Франкфурта-на-Майнi. Нам навiть вдалося влаштуватися працювати диспетчерами в одну змiну. Тепер ми були цiлком самостiйними, працюючими людьми, вiд яких залежала безпека пасажирiв Люфтганзе. Жити, як i ранiше, ми вирiшили разом, знявши невелику квартирку в мальовничому районi Франкфурта - Альт-Заксенхаузенi (Старi Саксонськi Будинки).
   Галина з'явилася приблизно через два роки...
   Ми саме закiнчили нiчну змiну i виходили через службовий вихiд диспетчерської. Було близько сьомої години ранку, площа та вулиця перед аеропортом ще не заповнилися людьми i машинами, тiльки в кiнцi площi з"явилася якась одинока постать. Я одразу її впiзнав.
   Галина бiгла до мене, розкинувши руки в сторони. Я з радiстю припустив їй назустрiч, i ми з розгону кинулися один одному в обiйми...
   - Ну, як у вас справи? - Запитала Галина, нарештi, знявши мої руки зi своєї талiї, i повернулася до Генрiха.
   - У нас все добре. - Розгублено вiдповiв той.
   - Куди ми пiдемо? - Як нi в чому не бувало запитала Галина.
   - Ми щойно зi змiни. - Прийшов до тями Генрiх. - Пропоную для початку поснiдати.
   I ми попрямували до найближчого кафе.
   Перекусивши, я запропонував з'їздити до нас додому, щоб привести себе в порядок пiсля нiчної змiни i трохи вiдпочити. Галина погодилася. Вже у машинi, я все-таки не втримався i задав їй питання, яке вже давно турбувало мене:
   - Галина... А як ти тодi зникла? Я всюди шукав тебе...
   - Просто стрибнула. - Спокiйно вiдповiла вона.
   - Як "стрибнула"? - У цей час Генрiх припаркувався неподалiк вiд нашого будинку i ми почали виходити з машини.
   - Стiйте. - Галина поставила нас поруч навпроти себе, потiм вiдiйшла назад на пару крокiв i сказала:
   - Стрибайте до мене!
   Ми зробили великий стрибок до неї.
   - Як ви стрибнули? - Запитала Галина.
   - Пiдiгнули ноги, вiдштовхнулися i стрибнули трохи вгору i вперед...
   - А чому ви стрибнули саме сюди, а не в сторону або не перелетiли через мене? - Продовжували сипатися дивнi питання.
   - Ну, ми ж бачимо, де ти стоїш...
   - Я теж бачу, куди менi треба. Я представляю напрямок i вiдстань, розраховую кут часу i стрибаю. Того разу я стрибнула до себе додому, в Україну, менi треба було збирати сина до школи.
   - У тебе є син? - Я не мiг собi такого навiть уявити. Ця дiвчинка... Хоча, тепер їй, мабуть, має бути вже рокiв тридцять три...
   - I вiн навiть ходить до школи? Скiльки йому рокiв? - Генрiх теж був ошелешений.
   - Йому одинадцять рокiв.
   - А чоловiк у тебе є? - Менi так хотiлося почути "нi"!
   - Є. У тому життi. - Її вiдповiдь знову виявилася дивною i незрозумiлою.
   Не ставлячи бiльше жодних питань, переварюючи почуту iнформацiю, ми пiднялися на третiй поверх i увiйшли до квартири. Галина сiла на диван i включила телевiзор, а ми вирушили кожен до своєї кiмнати, потiм у ванну i, приблизно через пiвгодини, приєдналися до неї.
   Перед нею стояв наш журнальний столик, вiдсунутий вiд камiна i сервiрований чимось незрозумiлим. Звiдки це все взялося?
   - Що це? - Запитав Генрiх, пiдходячи ближче.
   - Сiдайте, я зараз вам все розповiм...
   Ми сiли, пiдсунувши до столика крiсла i втупившись на величезнi, розмiром з диню, жовтi з рожевими прожилками жолудi.
   - Це пирiжки. Їх так називають, тому що їх можна пекти. - Галина взяла один з "жолудiв" (близько тридцяти сантиметрiв завдовжки i близько п'ятнадцяти в дiаметрi, тугий жовто-зелений капелюшок зверху з мiцним, коротким держаком, гострий пiвторасантиметровий шип на протилежному кiнцi) i акуратно зрiзала ножем капелюшок. - Капелюшок треба зрiзати неглибоко, всього на два сантиметри. - Продовжувала Галина. - Тепер потягнути за хвостик... - Вона, поклавши нiж на стiл, потягнула за держак i за капелюшком "жолудя" потягнулося з нього гроно червоних круглих ягiд, а по кiмнатi поширився дуже приємний запах, що був вiддалено схожий на сумiш запахiв динi, суницi, болгарської троянди i чогось незрозумiлого. Поклавши це гроно на тарiлку, Галина розлила по фужерах сiк з "жолудя".
   - Ну, давайте вип'ємо за зустрiч!
   Ми чокнулись i обережно спробували напiй - смак був незнайомим i дуже приємним, все та ж сумiш динi, суницi, троянди i ще чогось. Пiсля кiлькох ковткiв вся втома кудись зникла, ми були свiжi i бадьорi, нiби щойно виспалися. Галина розклала нам у розетки ягоди - солодкувато-кислуватий смак цих ягiд, що бадьорив i злегка п'янив, нi, навiть не п'янив, а скорiше викликав легку ейфорiю, був чудовим.
   - Тепер вам не треба вiдпочивати? - Запитала вона, вiдправляючи чергову ягоду в рот. Ми тiльки кивнули у вiдповiдь. - Тiльки не дуже захоплюйтеся - цi ягоди трiшки... як це сказати... афродизiак. Так, здається. - I вона почала розрiзати на скибочки сам плiд.
   Менi i без всяких афродизiакiв було... як би це сказати... дуже добре. Сам плiд по консистенцiї був схожий на соковите яблуко, тiльки у шкiрцi, схожiй на динну. I якщо у динi шкiрку викидають, то шкiрку "пирiжка" можна було їсти.
   - Її ще можна смажити, як чiпси. - Сказала Галина. - Тiльки вони солодкi. Я вам потiм посмажу.
   - Дивовижно! I сам плiд, i сiк, i ягоди! Звiдки ж взялися такi "пирiжки"?
   - З моєї планети. Якщо ось так проробити дiрочку, - Галина дiстала (з повiтря?) витончений чи то штопор, чи то нiж, схожий на тi, якими вирiзають серцевину яблука, тiльки значно меншого дiаметру, прикрашений якимись прозорими, багатогранними кристалами, i вирiзала тонкий отвiр майже пiд самим капелюшком нового "жолудя". - То можна злити з нього сiк. - Вона знову наповнила нашi фужери. - А коли соку в ньому вже немає, то його можна покласти в духовку i спекти. На смак буде, як пирiжок з варенням. А з висушеної м'якотi можна робити борошно. Тiльки воно теж буде солодким.
   - З якої "твоєї планети"? - Повернув її до головного питання Генрiх.
   - З моєї Блакитної Планети.
   - Земля - теж блакитна. - Вирiшив уточнити я.
   - Моя планета блакитнiша.
   - А де вона знаходиться?
   - Там. - Знову той невизначений жест рукою на рiвнi голови. - В iншому часi i просторi.
   Ми з Генрiхом перезирнулися. Ну не вкладалося в головi, що ми сидимо за одним столом з iншопланетянкою...
  * 5 *
   Потiм ми знову втрьох гуляли мiстом, цього разу Франкфуртом. Галинi дуже сподобалися живописнi будиночки нашого саксонського району, площа Ремер з її Ратушею в Старому Мiстi i Франкфуртський Собор, але найбiльше їй сподобалося у Пальменгартенi (сад Пальм).
   Нам дуже хотiлося бiльше дiзнатися про її планету, але Галина не надто прагнула розповiдати про неї. Всi вiдомостi доводилося як клiщами з неї витягати.
   Ми дiзналися, що навколо її Сонця кружляють кiлька планет: на першiй, найближчiй до Сонця орбiтi, знаходиться невелика напiвпустинна планета, що має цiлком нормальну атмосферу, але на якiй дуже мало води i та, переважно, пiд поверхнею. Рослиннiсть i тваринний свiт там представленi пустельними екземплярами, вiддалено схожими на земнi. Температура перевищує сiмдесят градусiв на екваторi, близько п'ятдесяти у середнiй смузi i близько двадцяти на полюсах.
   Потiм йде Блакитна Планета. Вона дуже схожа на Землю, хоча сила тяжiння на нiй менше, небо - синє-синє, а повiтря можна пити (Як? Це залишилося загадкою). Рослиннiсть там, переважно, зеленого, синьо-зеленого i блакитного вiдтiнкiв, - це дерева, чагарники, трави i квiти. Ще вона говорила про якiсь кактуси, але якось мимохiть. Вiсь Блакитної Планети розташована прямо перпендикулярно до Сонця, тому пiр року на нiй немає. Великих материкiв Планета не має, тiльки безлiч островiв, розташованих широким поясом навколо екватора. Мiж островами пролягають морськi протоки рiзної довжини i ширини, через деякi з них видно сусiднi острови, а деякi сягають аж за горизонт. Клiмат там дуже приємний.
   За поясом островiв - широка гладь океану, а на полюсах - прохолоднi землi, на яких часто йде снiг i середня температура тримається близько двох-трьох градусiв нижче нуля (за Цельсiєм).
   Навколо Блакитної Планети кружляє один самотнiй супутник i два у тандемi (всi назви Галина давала в перекладi на нашу мову). На супутниках теж є атмосфера i вода, клiмат схожий на клiмат самої Планети, але сила тяжiння там набагато менша, тому рослиннiсть досягає гiгантських розмiрiв. Там, за словами Галини, добре вiдпочивати пiсля важких хвороб i переломiв.
   Супутники Тандему обертаються навколо загального центру мас, i рухаються по однiй орбiтi.
   Ще далi обертається планета з двома супутниками. Там теж є атмосфера i можна жити, але тiльки тим, хто любить зиму. Сама Галина буває там вкрай рiдко, тому що любить тепло i море.
   От i все. Бiльше планет в її Сонячнiй системi немає. Ще вона розповiла про Новий Рiк. Вiн настає тодi, коли на нiчному небi супутники Тандему - Рут i Фут - стають горизонтально, а мiж ними розташовується самотнiй супутник Лут...
   Коли ми ближче до вечора проходили повз Стару Франкфуртську Оперу, Генрiх, нарештi, здогадався залишити нас самих. Уже не дотримуючись жодних правил пристойностi, я цiлував i цiлував її, повторюючи, як заклинання: "Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!"
   - Я теж тебе кохаю, Ерiх. - Раптом почув я ласкавий шепiт менi на вухо. Вiд несподiванки я мало не впустив Галину, яку тримав на руках, на тротуар.
   - А як же твiй чоловiк?
   - I чоловiка, i сина я дуже люблю. У тому життi.
   - Я не розумiю, яке "те життя"? - Я обережно поставив її на землю.
   У свiтлi вуличного лiхтаря, пiд яким ми саме зупинилися, Галина витягнула перед собою обидвi руки.
   - Це одне життя, - Вона показала головою на праву, а потiм на лiву руку, - а це iнше. Вони не перетинаються. У цьому життi я люблю чоловiка i сина, а в цьому - тебе.
   - Це паралельнi свiти?
   - Так. I вони нiколи не перетинаються. Тут я люблю тебе. - I вона знову мене поцiлувала.
   Я пiдхопив її на руки i не опускав вже до самого будинку...
   Поки я думав, як дiстати ключi, не вiдпускаючи Галини, вона сама просто штовхнула дверi рукою i тi вiдчинилися. Точно так же вiдчинялися i всi наступнi дверi, поки ми з нею не потрапили до моєї спальнi i я не поклав її на лiжко...
   Посеред ночi я прокинувся вiд якогось шурхоту - Галина одягалася у темрявi.
   - Ти знову зникаєш? - Я дуже не хотiв з нею розлучатися.
   - Так, менi вже час.
   - Але... - Я гарячково шукав вагому причину, з якої вона могла б залишитися. - У мене ж завтра день народження! - I як це я вчасно згадав. - Менi виповнюється двадцять п'ять рокiв! Ти просто не можеш кинути мене в такий день!
   - Правда? Тодi це все мiняє. Менi треба перерахувати стрибок... - Вона зникла просто передi мною: щойно була, i одразу ж не стало. Я схопився, розгублено озираючись, i раптом якийсь поштовх кинув мене назад на лiжко - це в кiмнатi знову з'явилася Галина.
   - Ой! Ерiх, я думала, що ти лежиш... Вибач, що стрибнула на тебе... Я можу залишитися.
   Я радiсно пiдхопився, судорожно стягнув з неї сукню i все iнше, кидаючи речi просто на пiдлогу, i потягнув її до лiжка...
  * 6 *
   - Вiтаю тебе з днем народження! - Розбудив нас вранцi крик Генрiха, який увiрвався до моєї кiмнати з великим згортком у руках. - Ой, а ти не сам?... А я тут з подарунком...
   - У мене вже є один подарунок! - Я поцiлував Галину, яка лежала на моїй руцi, у щоку. - Але й вiд твого вiдмовлятися не буду. Давай його сюди!
   Генрiх простягнув менi згорток i переминався з ноги на ногу бiля лiжка, поки я, сiвши на лiжку, його розгортав. Галина теж сiла, закутавшись у ковдру. У згортку виявився чудовий бритвений набiр брендової марки. Галина провела рукою по моїй щоцi:
   - Так, пора голитися. А мiй подарунок буде потiм.
   Пiсля легкого снiданку, який приготувала нам Галина з чогось смачного, але абсолютно незрозумiлого (можливо навiть, iншопланетного), ми розсталися з Генрiхом до вечора. Увечерi у нас вдома повинна була вiдбутися невелика вечiрка тiльки для друзiв, i Генрiх займався її органiзацiєю.
   - А зараз буде мiй подарунок. - Сказала Галина, коли ми залишилися однi. - Ерiх, ти бував в Єгиптi?
   - Бував, але зараз, здається, не курортний сезон. - I я подивився за вiкно. Там, як i вчора, був початок квiтня. Погода, хоча i сонячна, все-таки не була лiтньою.
   - А ми й не збираємося на курорт. - Вiдповiла Галина. - I хоча весна в Єгиптi - це дуже красиво, я покажу тобi щось незвичайне.
   Вона дiстала з сумки (у неї не було сумки!) якийсь згорток i подала його менi.
   - Нам треба переодягнутися. Давай швидше! - I вона сама почала переодягатися у довгу бавовняну бiлу арабську сорочку i такi ж штани. На голову вона надягла бiлу чоловiчу хустку - чи то шемаг, чи то куфiю з чорним обручем - егалiте i стала схожою на звичайного арабського хлопчика, от тiльки очi були надзвичайно синьо-блакитними. Я теж переодягнувся i подивився в дзеркало - араб арабом! Ще й вуса з бородою у мене темного кольору...
   - Приготуйся, зараз ми стрибнемо! - Вона мiцно обiйняла мене, притиснувши всiм тiлом до себе. - Закрий очi i затримай подих - з незвички стрибок може викликати запаморочення i нудоту.
   Я глибоко вдихнув i закрив очi. У ту ж мить мiй шлунок пiдскочив угору - кажуть таке буває у невагомостi або пiд час стрибка з парашутом. Менi ж це нагадало рiзке падiння на одному з атракцiонiв. Мало не впавши, я вiдкрив очi... i побачив перед собою пустелю. Такого рiзкого "стрибка" я не очiкував i в розгубленостi почав озиратися. I попереду, i праворуч, i лiворуч тягнулися неозорi пiски i пiщанi пагорби, бархани i каменi. Зате за своєю спиною, всього в якихось ста метрах, я побачив соковиту зелень оазису.
   - Ну як, - запитала Галина. - Можеш уже стояти? - Я кивнув i вона, розтиснувши обiйми, вiдпустила мене.
   Спочатку мене трохи хитнуло, але я тут же впорався i встановив рiвновагу.
   - Нам туди! - Галина показала в бiк оазису. Взяла мене за руку i ми пiшли до найближчих пальм.
   - Днями один з єгипетських археологiв пролiтав над пустелею. - Пояснювала менi Галина по дорозi. - Раптом почалася гроза i, що тут велика рiдкiсть, почалася злива. Археологу довелося посадити свiй лiтачок на околицi оазису i сховатися пiд навiсом скелi. Злива була такою сильною, що почала потоками змивати пiсок зi скелi. Археолог вчасно вiдскочив - потоками води змило великий пласт пiску i понесло уздовж русла мiсцевого струмка. А коли все стихло, вiн вирiшив оглянути вимиту вiд пiску скелю. Ось тодi-то йому i вiдкрився, звiльнений з пiд пiску, шматок кам'яної кладки. Вiн, звичайно ж, одразу ж полетiв до Каїра, повiдомив куди треба, зiбрав бригаду, i з учорашнього дня тут почалися розкопки. Нам дуже треба тут бути!
   - Чому?
   - Я так вiдчуваю.
   Ми вже йшли по березi русла до протилежного краю оази. З трьох сторiн довгастий оазис (приблизно 3 на 1,5 км) був захищений вiд пiскiв i вiтру невеликою скелею у формi лiтери Л, наполовину присипаної злежалим пiском. Вiстря цього "Л" було направлено на захiд, а вiдкрита частина - на схiд. По його вiсi, злегка звиваючись, протiкав неширокий, до пiвметра завглибшки, струмок з чистою i прохолодною водою, який витiкав з-пiд скелi i йшов у пiски на протилежному боцi оазису. По обох його берегах росли фiнiковi пальми, оливковi дерева i якiсь кущi. Усюди пурхали птахи i метелики i навiть не вiрилося, що буквально в декiлькох десятках метрiв знаходиться пустеля. У мiру нашого просування, все голоснiше чувся гуркiт машин i людський гомiн.
   - Там почалися розкопки. - Показала рукою у бiк гуркоту Галина. - Нам треба робити вигляд, що ми теж беремо участь у роботах.
   Пiдiйшовши до витоку струмка, ми, прикритi тiнню кущiв, зазирнули за скелястий бар'єр. У лiвому променi Л-подiбної скелi, тобто бiля пiвденного схилу, машини вже майже повнiстю розкопали П-подiбну виїмку, в якiй древнiми зодчими було зведено чи то храм, чи то якийсь комплекс. Вiн був схожий на триступеневу пiрамiду: нижнiй щабель, розкопаний лише на двi третини, був заввишки близько п'яти метрiв, квадратного перетину, приблизно 16 на 16 метрiв. На нього був поставлений другий паралелепiпед такої ж висоти, приблизно 10 на 10 метрiв у пiдставi. А зверху вже повнiстю звiльнили вiд наносiв куб - 5 на 5 на 5 метрiв.
   - Йдемо, нам треба до нижнього куба. - I Галина потягла мене за собою.
   Пiдiйшовши до пiднiжжя цiєї споруди, ми включилися у людський ланцюжок, який передавав вiдрами пiсок вiд входу до храму, який розкопували. Люди навколо про щось говорили, але я не знаю арабської мови, а тому нiчого не розумiв.
   - Кажуть, що храм був засипаний пiском, одразу ж пiсля будiвництва. Вiн зберiг всi свої фарби i не зазнав анi вiтрової, анi пiщаної ерозiї. Абсолютно свiженький, нiби щойно побудований. - Пояснювала менi Галина, передаючи важкi вiдра. - Головний археолог зараз знаходиться нагорi - там уже розкопали вхiд у верхню сходинку i вiн розбирає знахiдки. Кажуть, там знайшли багато золотих виробiв...
   Раптом на початку нашого ланцюжка пролунав хорової зойк - виявляється, вхiд вже розкопали i мiж двома чотирикутними напiвколонами раптом почали роз'їжджатися в сторони двi половини кам'яних дверей. Зi щiлини, яка почала утворюватися, потоком хлинув сухий пiсок. Всi з криками вiдскочили у рiзнi боки, а ми з Галиною, скориставшись деякою плутаниною, наблизилися до дверей збоку. Прибiг покликаний кимось археолог, заглянув у середину i щось почав швидко говорити.
   - Примiщення в серединi було засипано пiском ще в давнину. - Стала перекладати Галина. - Там щось хотiли заховати. Зараз будуть потихеньку змiтати пiсок лопатками i вiником, щоб нiчого пiд пiском не пропустити. I ми знову почали передавати повнi вiдра, але вже перебуваючи на початку ланцюжка.
   Давно не займаючись фiзичною працею, я, чесно кажучи, порядком втомився. I тут Галина простягнула менi флягу. Я вiдпив - це був сiк того самого "жолудя" або "пирiжка", як його називала Галина. Сили повернулися до мене, i я бадьоро продовжив незвичну роботу, сповнений радiсної ейфорiї вiд присутностi коханої.
   Через деякий час роботи були припиненi - археолог натрапив на якiсь обмазанi глиною i яскраво розфарбованi предмети у формi веретена, близько пiвметра в дiаметрi i близько двох метрiв у висоту, якi стояли вертикально у насипаному навколо них пiску. Їх було безлiч, яскравi фарби на глинi сяяли свiжiстю - червонi, синi, блакитнi, жовтi, бiлi, золотистi, чорнi... Оголосили перерву i всi працiвники попрямували до витоку струмка. Ми з Галиною теж пiшли до води, але трохи нижче за течiєю. Галина наче щось шукала. Нарештi, вона розсунула гiлки чагарникiв, i ми побачили невеликий водоспад - всього близько метра заввишки. Вода з нього весело падала, пiднiмаючи бризки, у вибитий в скелi овальний басейн - всього 3 на 4 метри, потiм знову збираючись на виходi у вузький струмок.
   - А! Ось воно! - Галина продерлася крiзь кущi до басейну i не роздягаючись увiйшла в воду. - Йди сюди! Освiжимося i вiдпочинемо!
   Ми поборсались у водi, а потiм лягли на травi, щоб обсохнути. Так i лежали, не рухаючись, взявшись за руки, i дивилися на зелене пальмове склепiння над нашими головами. Не знаю, скiльки минуло часу - чи то година, чи то двi, коли Галина сiла, озирнулася i, сказавши: "Вже час!", повела мене назад до розкопок храму.
   До цього часу майже всi веретеноподiбнi предмети були розкопанi зверху i стояли, тримаючись у пiску, залишеному приблизно на пiвметра знизу. Деякi з них, що були ближче до виходу, винесли назовнi i навiть розкрили. Пiд шаром глини знаходилися плетенi з лози кошики, а в них - загорнутi в стародавнi бинти мумiї.
   Головний археолог наказав робiтникам акуратно розгрiбати пiсок руками, виймати з нього законсервованi мумiї, виносити їх назовнi i складати бiля храму. Ми теж долучилися до робiт. Мумiї були досить легкими - кожну цiлком могла пiдняти одна людина - i працювати було легко. Через деякий час я помiтив, що Галина цiлеспрямовано наближається до центру цих поставлених вертикально мумiй.
   - Ерiх, допоможи менi. - Пошепки сказала вона, почавши вiдкопувати мумiю, розфарбовану не так яскраво, як iншi, а тiльки синiми, блакитними, бiлими i золотистими фарбами.
   Я став притримувати мумiю, а Галина розгрiбала пiсок руками. Ця мумiя чомусь була важче iнших. Ми ледве винесли її назовнi удвох. Нiчого не кажучи, Галина понесла її до нашого прихованого в кущах водоспаду. Менi нiчого не залишалося, як, допомагаючи їй, рухатися туди ж. Зсунувши за собою гiлки, Галина озирнулася - за нами нiхто не йшов i, мабуть, нiхто не помiтив, що ми забрали цю мумiю.
   - Треба покласти її у воду. - Сказала Галина i ми поклали мумiю в центрi басейну. - Пiшли, нам потрiбна ще одна. - Галина витерла руки об сорочку i попрямувала назад.
   Друга мумiя була забарвлена так само, як i перша. Галина виглядала її серед iнших близько п'яти хвилин, потiм ми так само обережно викопали її i вiднесли до свого басейну. Цю мумiю ми теж поклали у воду. А самi сiли на березi.
   - Бiльше працювати на розкопках нам не треба. - Сказала Галина. - Ми знайшли те, що шукали.
   Я не знав, що вiдповiсти i просто мовчав, дивлячись на замоченi у водi мумiї. Через деякий час Галина раптом встала:
   - Час! - I вона знову полiзла у воду.
   Ми повзали у водi, вiдколупуючи глину з кошикiв, потiм розламували i викидали на берег шматки самих кошикiв, поки повнiстю не звiльнили мумiї вiд упаковки.
   - Треба поставити їх вертикально. - Сказала Галина.
   Це виявилося досить непросто, адже просякнутi водою мумiї стали набагато важчими. Впоравшись, нарештi, з цим завданням, ми стали обережно розмотувати бинти... Пiд бинтами виявилися чоловiк i жiнка, скорiше навiть юнак i дiвчина - вони здавалися свiжими, а набряклi у водi шкiра i м'язи цих трьохтисячолiтньої небiжчикiв здавалися пружними i живими. Вся поверхня шкiри знайдених нами людей була, як пiрсингом, прикрашена дорогоцiнними каменями, вставленими у золото. Крiм прикрас на шкiрi i маленьких фартушкiв, сплетених з золотих ланцюжкiв з камiнцями, що прикривали верх стегон, браслетiв на руках i ногах та обручiв на головах, їх наготу нiщо не приховувало. I дурню було зрозумiло, що перед нами не якiсь там простi люди, а справжнi фараони або родичi фараона. Ми знову сiли на березi i стали чогось чекати. Чого саме? Напевно, Галина знала...
   Так ми просидiли досить довго, сонце вже почало заходити за верхiвку Л-подiбної скелi, в оазi згустилися сутiнки. I раптом я помiтив, що нашi мумiї ворушаться. Вони нiби потягувалися i розминалися пiсля довгого сну. Я схопився, а Галина повiльно пiднялася i вклонилася мумiям. Фараон (?) пiднiс палець до губ, даючи знак мовчати, взяв лiвою рукою за руку свою принцесу (?), вивiв її на берег, а правою зробив нам знак наблизитися.
   Ми пiдiйшли. Все так само мовчки, фараон i принцеса зняли зi своїх правих рук по браслету i простягнули нам. Ми прийняли подарунки та надiли їх на свої руки. Ожилi мумiї дивилися на нас мовчки i чогось чекали ще.
   - Роздягайся! - Наказала Галина i сама стала стягувати з себе одяг. Я зробив за її прикладом.
   Голi, у тропiчних сумерках, що швидко згущувалися, ми вiддали свої схiднi наряди фараонам. Тi одяглися, i, поклонившись нам лише головами, притиснувши праву руку до серця, повернулись на схiд i, взявшись за руки, пiшли у темряву зоряної ночi...
   Я стояв i дивився їм услiд, поки Галина не простягнула менi мiй звичний одяг.
   - Ну, Ерiх, як тобi така пригода? - Запитала вона, надягаючи довгу сукню, що пiдкреслювала її прекрасну фiгуру. - I подарунок дiстався непоганий, правда? - I вона доторкнулася до мого браслета. - Ми їх пiзнiше роздивимось. А зараз давай прогуляємося по вечiрньому Каїру.
   I ми "стрибнули"...
   Ми бродили освiтленими вулицями Каїра, повз його знаменитi мечетi i Єгипетський музей, повз Каїрську телевежу i вздовж набережної Нiлу, коптським (Старим) районом мiста та сучасними вулицями...
   Коли ми "стрибнули" до нашого дому у Франкфуртi, було всього без п'яти хвилин шоста година вечора. На шосту годину була призначена моя вечiрка. Обiйнявшись, ми пiднялися сходах й увiйшли до квартири - там уже зiбралося близько десятка наших з Генрiхом друзiв.
   Ми веселилися з друзями до пiвночi. Потiм всi розiйшлися, а ми пiшли спати. Вранцi Галини вже не було...
   Але браслет - подарунок фараона - залишився. Це був масивний i широкий золотий обруч iз застiбкою у виглядi скарабея, весь прикрашений дорогоцiнними каменями - i зеленими, i червоними, i фiолетовими, i майже чорними, i безбарвними... Якось, через пару мiсяцiв пiсля цiєї пригоди, я виколупав найменший камiнчик з вiзерунка на тильнiй сторонi браслета i вiднiс його у ломбард. Оцiнювач дав менi за нього п'ятдесят тисяч марок...
  
  Частина друга
  БЛАКИТНА ПЛАНЕТА
  
  * 1 *
   Одного разу, коли менi вже було тридцять рокiв, я тяжко захворiв. Генрiх на той час уже одружився, переїхав до iншої квартири, i вони з дружиною чекали за пару мiсяцiв народження дитини. Я лежав один у квартирi, i у мене ледь вистачало сил, щоб дiстатися до туалету i назад. Можливо, якби було кому мене нагодувати, сил трохи додалося б, але... Я лежав, заплющивши очi. Раптом хтось взяв мене за руку:
   - То от як ти мене зустрiчаєш! - Це була Галина. Все така ж молода, як i пiд час першої зустрiчi.
   - Галина, кохана! Вибач, я не можу встати... - Я був такий радий, що неможливо описати.
   - Так... - Галина озирнулася, взяла в руки таблетки, що лежали на тумбочцi бiля лiжка, прочитала назви на упаковках. - Це все дурницi! Почекай трохи, зараз я буду тебе лiкувати... - Вона вийшла з кiмнати, але за кiлька хвилин повернулася з тацею, заставленою склянками, фужерами, тарiлочками i розеточками. Вона посадила мене у лiжку, пiдклавши вище подушки, i стала поїти i годувати мене чимось неймовiрно смачним i бадьорячим. Через три години я мiг уже не тiльки сидiти, а й ходити по квартирi.
   - Тобi коли треба йти на роботу? - Запитала Галина, коли я запропонував їй пiти прогулятися.
   - Менi дали звiльнення до кiнця тижня, отже, у мене цiлих чотири днi вiльнi. Давай проведемо їх разом? Тiльки не щезай, бо я знову захворiю i помру!
   - А це вже шантаж! - Вона погрозила менi пальцем. - Але ти й справдi потребуєш догляду, тому я нiкуди не зникну.
   - Ура! - Застрибав я. - Отже, ми йдемо гуляти?
   - Так, йдемо. Тiльки не туди, - Вона вказала за вiкно. - А на мою планету. Там ти одужаєш швидше.
   - А що нам для цього треба? - Я озирнувся навколо, вирiшуючи, що ж може менi знадобитися на чужiй планетi.
   - Нiчого. Просто обiйми мене i поцiлуй мiцнiше.
   Я так i зробив... I знову шлунок пiдскочив догори, голова закрутилася, а ноги пiдкосилися. Втрачаючи рiвновагу, я вiдпустив одну руку i спробував за щось ухопитися - пiд руку попалося щось тверде. Я вiдкрив очi - ми стояли в печерi, на стiни якої, покритiй зростаючими з неї кристалами, вiдкидала вiдблиски невелика кришталева ваза з кришкою, всерединi якої щось ворушилося.
   - Почнемо екскурсiю просто звiдси. - Сказала Галина, беручи до рук вазу. - Познайомся - це свiтлячки. Їх помiщають у кришталевi вази, i вони свiтять блакитним свiтлом. Чим бiльше свiтлячкiв, тим яскравiше свiтло. Їх треба годувати травою i квiтами. - Вона знову поставила вазу-лампу на уступ скелi.
   - Зараз ми знаходимося в шлюзовiй печерi - тут влаштований такий коридор-лабiринт, проходячи по якому ми очистимося вiд усiх земних бактерiй i отримаємо блакитнопланетнi щеплення. Але спочатку нам треба переодягнутися у мiсцевий одяг. - I вона вiдчинила прямо у скелi двоє дверцят - там знаходився одяг i якiсь предмети.
   - Це тобi,- Вона простягла менi невеличкий згорток,- А це менi. Переодягайся!
   Знявши весь свiй одяг, я став розбиратися зi згортком. Там виявилися невеликi шовковi шорти блакитного кольору з широким шкiряним ременем, до якого були прикрiпленi шкiряна сумка та пiхви, коротка шовкова майка, якiсь прикраси i iнструменти.
   - Кришталеву лупу можна покласти в сумку, - Галина коментувала свої дiї, я став повторювати за нею. - Все iнше теж. Алмазний нiж - у пiхви. На майку треба надiти кольє.
   Це було золоте кольє з величезними дорогоцiнними каменями синьо-блакитної гами.
   - На голову - обруч.
   Обруч виявився золотою прикрасою найтоншої роботи у виглядi виноградної лози, а ягодами служили дорогоцiннi каменi темно-синiх i зелених вiдтiнкiв.
   - На ноги - капцi.
   "Капцi" виявилися шкiряними з iнкрустованим камiнням верхом. Взагалi-то дорогоцiнних каменiв, як на мене, виявилося занадто багато. Невже це повсякденний одяг?
   - Тут що, всi так ходять? - Запитав я, розглядаючи себе у дзеркало. - Чи не будемо ми викликати до себе зайву увагу?
   - Це звичайний одяг. - Вiдповiла Галина. - А увагу нiчию ми не викличемо - це мiй острiв, тут бiльше нiкого немає.
   - Маленький безлюдний острiв?
   - Так, маленький, по площi i по формi... приблизно як Мадагаскар, тiльки покладений на бiк. I людний, я тут живу.
   Одяг, взагалi-то, був зручним, тiльки от золото i камiння...
   - Тобi що, не подобаються прикраси? - Запитала Галина, помiтивши мiй скептичний погляд у дзеркальному вiдображеннi.
   - Нi, вони дуже красивi, такої тонкої роботи я навiть нiколи й не бачив, але...
   - Тут, на Блакитнiй Планетi, дорогоцiннi каменi валяються всюди. Це не повинно тебе турбувати. Он бачиш цi кристали на стiнах печери? Це сапфiри. Найцiннiше в прикрасах - це обробка, виготовлення - тобто, робота майстрiв. А майстри з Острова Творцiв найкращi у Всесвiтi. Я тебе колись з ними познайомлю.
   Я зовсiм по-iншому подивився на стiни печери - сапфiри... Їх було безлiч. Деякi кристали валялися просто пiд ногами, як звичайнi булижники в земних печерах. Нахилившись, я взяв жменю каменiв i пiднiс руку до вази з свiтлячками - в руцi була пригорща сапфiрiв розмiром з волоський горiх кожен.
   - Можеш взяти їх собi, як сувенiр. - Сказала Галина. - А тепер пiдемо! - I вона потягнула мене за руку до якогось темного коридору в протилежному кiнцi печери.
   - Це шлюзовий лабiринт. Поки ми будемо по ньому йти, повiтря буде поступово змiнюватися i гравiтацiя теж. Лабiринт побудований з радiоактивних каменiв, але ця радiацiя не є небезпечною для людей, вона тiльки вбиває шкiдливих бактерiй.
   I ми пiшли. Ми постiйно кудись повертали: то влiво, то вправо, то майже на сто вiсiмдесят градусiв. Я зовсiм втратив орiєнтацiю. I з кожним кроком йти ставало все легше, а дихати приємнiше. Раптом Галина зупинилася.
   - Зараз ти вийдеш на мою Планету. - Сказала вона якось урочисто i легенько пiдштовхнула мене до туманної мембрани, яка перлинно переливалася попереду. Я зробив крок крiзь неї i завмер - передi мною вiдкрився неймовiрно синiй простiр - синє небо переходило в синяву лiсу, звiдси, з гори, схожого на море. А повiтря!.. Його дiйсно можна було пити! Воно було таким смачним! Я вдихав його носом i ковтав, як воду, ротом... Я дихав широко i вiльно i вiдчував неймовiрну свiжiсть, бадьорiсть i радiсть, що заповнювали через легенi всього мене...
   Надихавшись, я озирнувся. Галина стояла бiля темного входу до печери, а над нею височiла поросла синьо-зеленим, чи, навiть, скорiше бiрюзовим, чагарником i травою гора. У деяких мiсцях оголювалася скельна порода - сапфiри всiх вiдтiнкiв синього, фiолетового i блакитного виблискували на сонцi i нiби служили обрамленням моєї дивної знайомої.
   Вона була одягнена у мiсцевий костюм: короткi блакитнi шовковi шорти-спiдниця, блакитний лiф, шкiряний ремiнь з сумкою i пiхвами, шкiрянi туфлi i прикраси... Обруч на головi був виконаний iз золота у виглядi вiнка з рiзьбленого листя якоїсь незнайомої рослини, а по ним наче стiкали краплi роси - блакитнi каменi були так майстерно обробленi, що здавалися справжньою водою. Я не втримався i спробував змахнути одну з крапель, але вона мiцно трималася на своєму мiсцi. На грудях у Галини було... це було не кольє. Перекинутi ззаду через шию золотi джгути, розгалужуючись i вигинаючись, охоплювали i пiднiмали груди знизу, як кiсточки бюстгальтера, а каменi синьо-блакитної гами росою стiкали по цим джгутам i шовковому лiфу. I вся ця пишнiсть виглядала легко, природно i просто на тлi незнайомого пейзажу, який раптом став таким рiдним...
   Я стояв i дивився, як заворожений, поки Галина не зрушила з мiсця i пiд її ногами не посипалися камiнцi. Камiнцi! Весь майданчик бiля входу в печеру був усипаний цими синiми "камiнчиками".
   - Ну що, пiдемо далi? - Напiвствердно запитала Галина i взяла мене за руку.
   - З тобою - хоч на край свiту! - I це були не просто слова. Я дiйсно був готовий йти з нею куди завгодно!
  * 2 *
   Печера, з якої ми вийшли, розташовувалася не у пiднiжжя гори, а на деякiй висотi. Вiд майданчика перед нею вниз спускалася, роблячи кiлька серпантинових вигинiв, стежка, по обидва боки поросла високою, майже по пояс, бiрюзовою травою i рiдким синiм чагарником з блакитними квiтами. Поступово пiд ногами ставало все менше "камiнчикiв" i стежка ставала звичною, грунтовою. А йти по нiй було надзвичайно легко - сила тяжiння тут була набагато менша. Захотiлося навiть не просто йти, а бiгти. Так, взявшись за руки i смiючись, ми вдвох i побiгли до самого пiднiжжя.
   Тут на змiну чагарнику прийшли рiдкiснi дерева. Одне з них - височезне, напевно, до п'ятдесяти метрiв, росло бiля самої стежки. Пiд ним був встановлений дерев'яний стiл i двi лави.
   - Це пирiжкове дерево. - Сказала Галина. - Бачиш, на ньому ростуть пирiжки?
   Я придивився i на висотi понад двадцять метрiв побачив звисаючi з гiлок вже знайомi менi "жолудi".
   - А як же їх дiстати? - Запитав я.
   - А ось так! - Галина раптом пiдскочила i, злетiвши до середини дерева, зiрвала плiд i приземлилася поруч зi мною.
   - Ого! - Я був вражений. - Нiчого собi стрибок!
   - Ти теж так зможеш. - Пiдбадьорила мене Галина. - Спробуй!
   - Я нiколи не вiдрiзнявся особливою стрибучiстю... - Бурмотiв я, озираючись для кращого розбiгу. - Але спробувати можна. - Я пiдстрибнув i одразу ж долетiв до нижнiх гiлок.
   - От бачиш! Тут же сила тяжiння набагато менша. Спробуй ще раз i зiрви пирiжок!
   З четвертої спроби менi це таки вдалося! Ми сiли за стiл. Галина пiдсунула до мене один з "жолудiв", а другий взяла сама.
   - Я завжди, коли повертаюся додому, зупиняюся пiд цим деревом i з'їдаю один плiд. Дивись, як я роблю, i повторюй. - I вона почала обробляти свiй "жолудь".
   З'ївши по грону ягiд з серцевини плода, ми запили їх соком, закусили кiлькома скибочками пирiжка, а решту поклали до сумок. Стоячи на майданчику бiля шлюзової печери i вдихаючи тутешнє повiтря, я думав, що бiльшого щастя i ейфорiї вiдчути просто не можливо. Але я помилявся. Пiсля ягiд i соку з "пирiжка" всi цi вiдчуття посилилися ще в кiлька разiв.
   - Як ти думаєш, з чого зробленi нашi сумки i капцi? - Запитала мене Галина.
   - Зi шкiри. Чи нi?
   - З кори пирiжкового дерева.
   - Не може бути! - Я обмацав сумку, подивився на капцi - ну натуральна, м'яка, добре вироблена шкiра!
   Вставши з лавки, я пiдiйшов до стовбура дерева. Кора на ньому була твердою i шорсткою, як у будь-якого земного. Тiльки колiр кори тут був не землисто-коричневим, а фiолетово-сiрим. Кора спадала з дерева, i великi її шматки валялися навколо. Я пiдняв один з них i повернувся до столу.
   - Тверда кора. - Я постукав принесеним шматком по столу. - Зовсiм не гнеться. - Я вдарив сильнiше, i шматок розколовся на кiлька уламкiв.
   - Щоб вийшла шкiра, треба кору зварити. - Пояснила Галина. - Он там, у кущах у мене є дещо... - Вона потягнула мене за собою.
   - У кущах у тебе є рояль. - Пожартував я.
   Але це був не рояль. Це була пiч-мангал з величезним котлом. Поруч стояв великий, два на два з половиною метри, стiл.
   Галина вийняла з-пiд столу шкiряне (чи все-таки дерев'яне?) вiдро i сказала.
   - Будь-який процес найлегше зрозумiти, коли приймаєш у ньому участь. Зараз ми з тобою зробимо шматок шкiри. Спочатку треба принести води. Струмок он там. - Вона вказала рукою напрямок i я побiг за водою.
   Всього в десяти метрах вiд мангала дiйсно протiкав струмок з синьою водою. Синьою вона здавалася у струмку, але коли я зачерпнув її руками, вона виявилася звичайнiсiнькою - мабуть синяву їй надавало вiдображення неба i синьо-зеленої рослинностi по берегах.
   Я принiс воду i вилив її в казан. Галина показала, як розводити вогонь за допомогою кришталевої лупи.
   - А якщо буде дощ i не буде сонця? - Запитав я.
   - Дощ буває тiльки вночi. - Вiдповiла Галина. - А вночi зазвичай люди сплять.
   - А чому дощ буває тiльки вночi?
   - Тому що так влаштована планета. Давай збирати кору.
   Ми повернулися до дерева i стали збирати опалу з нього кору. Назбиравши повнi оберемки, ми стали розбивати їх на дрiбнi шматки за допомогою великих каменiв (звичайних, не дорогоцiнних - виявляється, такi тут теж водяться) i наповнювати казан, вода в якому вже почала закипати.
   У закипiлiй водi кора стала швидко розварюватися. Галина доручила менi рiвномiрно помiшувати її великою дерев'яною лопаткою. Вариво в казанi поступово стало перетворюватися на однорiдну масу, схожу на манну кашу сiро-фiолетового кольору.
   - Ну, як у тебе справи? - Запитала, пiдiйшовши, Галина i зазирнула до котла. - О, та тут вже майже все готово! Треба додати фарбу... - I вона висипала у котел велику порцiю якихось бiлих ягiд, принесених у великому листi, згорнутому кульком.
   Вiд цих ягiд вариво стало свiтлiшати i набуло свiтло-блакитного кольору.
   - Все, готово! - Вигукнула Галина. - Тепер треба перенести котел до столу i вилити це на стiл!
   Ми удвох пiдняли котел за допомогою дерев'яних палиць. Виявилося, що в мiсцевих умовах вiн важив не так вже й багато. Ми легко пiднесли його до столу i вивалили вариво прямо на нього. "Манна каша" почала повiльно розповзатися. Тут я помiтив, що стiл має невисокi бортики, якi не дають "кашi" злитися на землю. Все тiєї ж дерев'яною лопаткою Галина стала розрiвнювати вариво по поверхнi столу.
   - Бачиш, поверхня стола не гладка, а з вирiзаними прожилками, як у шкiри. Коли кора застигне, вийде вiдрiз м'якої шкiри з характерною поверхнею, з якої можна буде шити що завгодно.
   Неподалiк вiд столу, пiд розлогим деревом я побачив людину! Спочатку я пiдскочив вiд несподiванки, адже Галина казала, що тут нiкого, крiм нас немає. Але потiм, придивившись, зрозумiв, що це манекен. Причому не цiлий, а лише торс з руками.
   - Для чого тут манекен? - Запитав я.
   - Це щоб робити шкiряний одяг. Зараз покажу.
   Галина вiдрiзала ножем шматок ще не зовсiм застиглої, теплою "шкiри" i понесла його до манекену.
   - Поки шкiра не охолола, їй можна надати будь-яку форму. - Пояснювала вона, накладаючи вiдрiз на манекен i обминаючи його за формою. Вийшла така собi шкiряна майка. - Тепер приклеїмо рукава... Комiр... Кишенi... Так, потрiбно вставити кiлька застiбок. Почекай, я швиденько! - Вона "стрибнула" i зникла, але майже миттєво з'явилася знову, тримаючи в руках кiлька "блискавок" для одягу. - Так... Це буде основна застiбка, це - на кишенi, це - на рукава...
   Всi блискавки вставлялися в пiдготовленi розрiзи, приминалися пальцями i опинялися просто влитими у вирiб.
   - Тепер все це повинно остаточно охолонути. - Сказала Галина, а ми пiдемо, подивимося на годинник.
  * 3 *
   Ми пройшли назад повз пирiжкового дерева i, пройшовши по дорiжцi вперед кiлька десяткiв метрiв, опинилися на невеликому круглому майданчику, викладеному обсидiановими плитами восьмикутної форми. У центрi майданчика було встановлено обсидiановий гранований обелiск заввишки до трьох метрiв, а сам майданчик був розмiчений по колу майже кулястими многогранниками з напiвпрозорих каменiв рiзних кольорiв.
   - Це сонячний годинник. - Пояснила Галина. Доба у нас має всього двадцять годин, але за тривалiстю це бiльше, нiж на Землi.
   - Чому? - Здивувався я.
   - Тому, що там у годинi 60 хвилин, а тут - 100. Зараз я все поясню. На Землi час вимiрюється, переважно, секундами, хвилинами i годинами. Тут, крiм секунд, є ще митi. - I вона стала креслити на землi поруч з обсидiановим майданчиком таблицю:
   10 Мигiв = 1 секундi на Планетi = 2 секундам на Землi;
   100 секунд Планети = 1 хвилинi Планети = 200 секунд Землi (3 хв., 2 сек.);
   100 хв. Планети = 1 годинi планети = 5 годин 56 хвилин Землi;
   20 годин Планети = 1 доба Планети = 111часов 12 хвилин Землi (чотири доби i ще близько п'ятнадцяти години).
   - Тобто, за одну тутешню добу на Землi проходить бiльше чотирьох з половиною дiб. - Пiдвела вона пiдсумок своїм поясненням. - А тепер повернемося до годинника.
   - Сонце рухається справа налiво, а тiнь вiд обелiска рухається по циферблату злiва на право, як i на земних годинниках. Нижнє пiвколо не має вiдмiток - це нiч, Час Дощу, обелiск вночi вiдкидати тiнь не може. Нiч триває десять годин. Якщо дуже треба, час можна визначати за зiрками. Але це дуже складно, та й не потрiбно. День теж триває десять годин, кожна година на циферблатi вiдзначена каменем вiдповiдного кольору: ранок - рожевий камiнь, вечiр - фiолетовий, день - вiсiм каменiв рiзних вiдтiнкiв синьої гами. Найяскравiший синiй камiнь - п'ята година, опiвднi, вiн ще й вказує на пiвнiч. Все зрозумiло? Яка зараз година?
   Я подивився на тiнь обелiска, вiдрахував каменi, починаючи вiд рожевого ранкового - тiнь наближалася до третього блакитного каменя.
   - А рожевий треба рахувати? - Уточнив я.
   - Рожевий - це нуль, фiолетовий - десять.
   - Тодi зараз майже три години дня.
   - Правильно, тiльки не треба казати "дня", просто три години. Вночi ми годин зазвичай не рахуємо.
   - А скiльки у вас тривають мiсяцi, роки?
   - Мiсяцiв у нас немає, тому що тут немає пiр року - Планета не має нахилу осi по вiдношенню до орбiти i крутиться завжди однаково по вiдношенню до Сонця. А рiк триває у нас рiвно триста наших дiб - тобто, приблизно 1387,5 земних дiб або три роки i майже десять земних мiсяцiв.
  * 4 *
   Розiбравшись з часом, ми повернулися до "шкiряної фабрики". Шкiра на столi вже зовсiм охолола i вiдстала вiд його поверхнi. Я легко пiдняв її i обмацав - шкiра, як шкiра, якби я не брав участi в її виготовленнi, нiколи б не подумав, що вона зварена з кори дерева. От тiльки блакитний колiр був не зовсiм звичним для шкiри.
   - Шкiру можна фарбувати у будь-який колiр. - Пояснила Галина. - Треба тiльки знайти пiдходящi барвники: ягоди, квiти, листя, корiння. Тут поруч були тiльки цi ягоди, тому й вийшов такий колiр. Пiдемо, подивимося на куртку!
   Куртка на манекенi теж вже була готова. Галина розстебнула "блискавку" i зняла вирiб з манекена.
   - Тут стоїть тiльки мiй манекен, тому куртка вийшла на мене. - Вибачаючись говорила Галина, примiряючи на себе обновку. - Та й колiр, за земними мiрками, жiночий... Все! Як менi, красиво?
   - Дуже! - Куртка i справдi вийшла дуже елегантною i виблискувала металевими "блискавками". - За таку куртку на Землi цiлком можна було б заплатити доларiв п'ятсот.
   - Якщо захочеш, ми можемо i для тебе зробити.
   - Добре, домовились. А тепер пiдемо далi?
   Ми пiшли далi по стежцi, яка йшла полого, хоча i з постiйним ухилом вниз, серед рiдкiсного лiсу. Невисокi, приблизно з яблуню, дерева в деяких мiсцях виявилися пов'язаними шовковими смугами блакитної тканини.
   - А для чого розвiшенi мiж деревами цi тканини? - Запитав я.
   - Давай пiдiйдемо i подивимося. - Запропонувала у вiдповiдь Галина.
   Ми пiдiйшли до найближчих дерев i я побачив, що мiж ними в землю вкопана прямокутна конструкцiя з планок. Вiд двох дерев до неї тягнулися нитки, а сама конструкцiя виявилася затягнутою вiдрiзком тканини приблизно пiвтора на два метри.
   - Що це? - Запитав я.
   - А ти торкнися. - Посмiхаючись вiдповiла Галина.
   Я торкнувся рукою тканини i... Рука прилипла. Намагаючись вiдiрвати її, я приклеївся i другою рукою. Я почав битися i вивертатися, але це призвело до того, що весь я опинився намертво захоплений цiєю липкою тканиною. У розпачi я глянув на Галину. Вона спокiйно стояла осторонь i, посмiхаючись, спостерiгала за моїми потугами. Потiм вона очима показала кудись в сторону i вгору. Я подивився туди i холодний пiт потiк по менi з голови до нiг: вiд одного з дерев по нитяному тросу повз до мене величезний, сiро-синiй, розмiром з собаку, павук!!! Я потрапив у павутину, як звичайна муха! Страх змусив мене засмикатися, але павук вiд цього тiльки прискорив своє просування.
   - А-а-а-а!!! - Кричав я услiд Галинi, яка не поспiшаючи вiдiйшла в сторону i схилилася над рожевим кактусом, що виглядав з трави.
   Вона вийняла з пiхов алмазний нiж, зрiзала кактус, стягнула з нього шкiрку з голками та повернулася до мене у ту мить, коли павук вже досяг рами з вiдрiзом нi, не тканини - павутини! Шматок кактуса, очищений вiд рожевої шкiрки, виглядав як великий червоний шматок м'яса, а сiк, що капав з мiсця вiдрiзу, здавався кров'ю. Галина наколола цей шматок на шип у верхньому кутку рами, до якої вже наблизився страшний павук, i той, муркнувши вiд задоволення, вп'явся своїм хоботком у цю соковиту м'якоть. На мене павук бiльше не звертав нiякої уваги.
   - Я що, так i буду висiти у цiй павутинi? - Вже заспокоївшись, але ще ображено запитав я.
   - Зараз я тебе звiльню. - Галина, посмiхаючись як нi в чому не бувало, провела ножем по краю тканини, вiдрiзаючи її вiд рами. - Ну, от i все! - Вона вiдступила на два кроки назад.
   А я стояв, хоча вже й не прив'язаний до рами, але все ж весь замотаний липкою тканиною.
   - I що далi? - Я був сердитий, бо все ще не мiг поворухнути руками.
   - Пiдемо до струмка! - Галина повернула в сторону вiд стежки i поманила мене рукою за собою. Я не те щоб пiшов, - швидше поскакав за нею, бо тканина-павутина облiпила i мої ноги.
   Невеликий струмок, який супроводжував нас трохи вiддалiк вiд стежки, в цьому мiсцi був шириною до метра i глибиною приблизно по колiно. Смiючись, Галина штовхнула мене з берега просто у воду - я впав i став там борсатися. Намокнувши, павутина втратила свою липкiсть i я звiльнився. Скинувши ненависну тканину у воду, я вилiз iз струмка i мовчки, не приховуючи своєї образи, сiв на траву.
   - Не сердься Я ж була поруч i не дала би тебе на поталу Хомку.
   - То у цього павука ще й iм'я є?!
   - Авжеж, вiн завжди мене тут зустрiчає, а я завжди пригощаю його м'ясним кактусом.
   - Могла б i попередити! - Продовжував сердитися я.
   - Так було б нецiкаво. Ти краще пiзнаєш мою планету, якщо вiдчуєш все на собi. От, давай я тобi все покажу! - I вона, схопившись, потягнула мене за собою.
   Я не мiг вже на неї сердитися. Ми пiдiйшли до наступної рами мiж дерев, але тепер я не чiпав тканину руками, а став трохи осторонь.
   - Цi павуки створенi спецiально, щоб робити шовковi тканини. - Пояснювала Галина. - Наш одяг зшито саме з неї.
   Я мимоволi провiв долонями по своїх шортах - шовк був дуже приємним на дотик.
   - Павуки дуже люблять м'яснi кактуси, але через шипи не можуть ними ласувати, а тому задовольняються падальниками i птахами. Але якщо побудувати раму i помiстити на неї шматок очищеного кактуса, то павук буде плести свою павутину на цiй рамi - так виходять вiдрiзи тканини. - З цими словами Галина знайшла серед трави новий кактус i вiдрiзала шматок, кiлограма на пiвтора. Очистивши його вiд шкiрки з колючками, вона одягла "м'ясо" на шип рами i лiвою рукою торкнула тканину.
   - Ага, прилипла! - Злорадно подумав я, але вголос нiчого не сказав.
   - Треба торкнутися тканини рукою i посмикати її, щоб павук вловив сигнал. - Продовжувала Галина, злегка повернувши голову до мене.
   У цей час вiд одного з дерев по ниткам побiг павук. Ну, може i не з собаку за розмiрами, але аж нiяк не менше кота. Добiгши до шматка кактуса, вiн сiв на двi заднi лапи, а переднiми почав обмацувати здобич. Потiм, задоволено муркнувши, взявся за трапезу. Галина, приклеєна до тканини лiвою рукою, правою спокiйно вiдрiзала її по периметру рами i намотала опадаючу тканину на лiву руку.
   - Щоб тканина перестала клеїтися, її треба намочити. - Продовжувала пояснювати Галина, прямуючи назад, до струмка.
   Бiля струмка вона почала полоскати замотану руку у водi. Через пару хвилин тканина опала на дно, туди, де покоївся i мiй вiдрiз. Потiм, вийнявши обидва полотнища з води, вона розстелила їх на травi.
   - Коли тканина висохне, з неї можна робити що завгодно. Наприклад, це у нас будуть рушники. А поки вони сохнуть, може, ми перекусимо?
   - Мабуть. - Погодився я. - А то вiд пережитого хвилювання у мене розiгрався апетит.
   - Тодi розпали багаття.
   Згадавши, як це робила Галина, я назбирав сухої трави та опалих гiлок пiд деревами, склав усе на купу i, дiставши зi своєї поясної сумки лупу, почав ловити промiнь сонця. Це менi вдалося, i незабаром на березi струмка весело потрiскувало звичайнiсiньке багаття.
   - А що ми будемо смажити? - Поцiкавився я.
   - М'ясо. - Вiдповiла Галина i повела мене до кiлькох кактусiв, що росли у травi. - Кактуси бувають рiзного виду: рожевi - м'яснi, за смаком як телятина; жовтi - птиця, за смаком схожа на iндичину; зеленi - риба, майже як лосось; а бiлi - гриби, щось середнє мiж трюфелем i бiлим.
   Ми знайшли рожевий кактус i Галина запропонувала менi самому його "оббiлувати". Я обережно торкнув колючку - гостра!
   - З цих колючок можна робити голки для шиття. - Сказала Галина. - Але якщо такий шип з шматком шкуринки увiткнути в землю, виросте новий кактус.
   Обережно, притримуючи кактус за шип, я вiдрiзав його вiд кореня майже бiля основи i почав знiмати шкiрку, намагаючись вивертати її так, щоб всi шипи опинялися всерединi цiєї "шкарпетки", яку я знiмав з кактуса. Кiлька разiв вколовшись, я все-таки отримав шматок м'яса!
   - Нiчого, скоро навчишся! - Втiшила мене Галина, змащуючи мiсця уколiв соком якоїсь трави. - Тепер ми його розрiжемо на шматки i нанизаємо на палички.
   Незабаром над вугiллям нашого багаття смажився чудовий шашлик i м'ясний аромат понiсся над високою травою. Окрiм шашлику, ми злегка обсмажили i шматочки плода пирiжкового дерева - дiйсно, вийшли злегка солодкуватi м'якi булочки з хрусткою скоринкою.
  
  * 5 *
   Не встигли ми розпочати трапезу, як у травi за моєю спиною щось зашарудiло.
   - Тут водяться змiї? - Запитав я, намагаючись не ворушитися.
   - Нi. - Сказала Галина. - А, Морiмар! Iди швидше сюди, я тебе пригощу м'ясцем... - Це вже вiдносилося до когось за моєю спиною.
   Я озирнувся - з трави до нас вийшов величезний, розмiрами з нiмецьку вiвчарку, сiрувато-блакитний пухнастий кiт. Вiн зиркнув на мене яскраво синiми очима i, муркотячи, розвалився бiля Галини, пiдставляючи їй свiй живiт.
   - Вiн любить, щоб його ось так чесали. - Коментувала Галина, чухаючи гiгантського кота по животу i за вухами.
   Нарештi, кiт, отримавши необхiдну порцiю пестощiв, встав i сiв мiж нами, явно приготувавшись до частування. Так ми i їли, по черзi пiдкладаючи перед його мордою ароматнi шматочки смаженого м'яса.
   - Взагалi-то вiн ловить падальникiв i може прогодуватися сам. - Говорила Галина. - Але i вiд дармового пригощання нiколи не вiдмовляється.
   - Хто такi цi падальники? - Запитав я, згадавши, що i павуки теж їх люблять.
   - Це такi дрiбнi нiчнi тварини, розмiрами приблизно з щура. Вони живуть у пiдземних норах, а вночi виходять i з'їдають все, що валяється на землi: опалi плоди дерев, померлих комах i птахiв, яких не встигли з'їсти коти чи павуки, вiдходи життєдiяльностi будь-яких живих органiзмiв. До речi, каналiзацiйнi очиснi споруди нам будувати не доводиться - стоки вiдводяться у канави подалi вiд житла i падальники все знищують.
   - Добре б i нам таких падальникiв завезти на Землю! А то у нас забруднення природи скоро призведе до катастрофи... Взагалi-то, цiкаво тут у вас все пристосовано: павуки, якi роблять тканини; дерева, що дають пирiжки i шкiру; падальники, якi знищують вiдходи...
   - Це все виведено штучно. - Пояснила Галина.
   - Генна iнженерiя, чи що?
   - Приблизно. Робиться проект, знаходяться вiдповiднi рослини чи тварини, здiйснюються змiни i виходить нове поколiння з необхiдними властивостями. Тiльки це роблять не тут, а в iншiй Системi.
   - Якiй iншiй?
   - У тiй, iнженери якої створили цю курортну Сонячну Систему.
   - То це все - i Сонце, i планети, i все живе - це все створено штучно?
   - Так.
   - А ти? У тебе є батьки?
   - Є батько. Як би тобi пояснити...
   - Поясни хоч якось.
   - Гаразд. Для цього нам доведеться трохи вiдхилитися вiд нашого шляху. Йдемо! - Вона рiшуче встала i простягнула менi руку. - Я покажу тобi, де я народилася.
   Ситий кiт, що дрiмав пiд боком Галини, несхвально подивився на нас, встав i, махнувши розкiшним блакитно-бiлим хвостом, чинно пiшов у заростi трави.
  * 6 *
   Ми йшли просто крiзь заростi бiрюзової трави, розводячи її руками i притоптуючи ногами, трохи в сторону i вгору вiд первiсного напрямку. Дерев ставало все бiльше, i незабаром над нами розкинувся тiнистий лiс. Тропiчне сонце перестало припiкати, повiяло прохолодою, а трава пiд ногами стала не такою високою, всього приблизно по щиколотку.
   Чим далi ми просувалися, тим менше траплялося комах i птахiв.
   - Ерiх, котра зараз година? - Раптом запитала Галина.
   - Не знаю, адже тут немає сонячного годинника. - Розгубився я.
   - Сонячний годинник у тебе в сумцi. Дiставай. Я покажу, як ним користуватися.
   Я полiз у сумку i, перебравши кiлька предметiв, дiстав круглу срiбну коробочку.
   - Може, це годинник?
   - Так, вiдкривай!
   Я покрутив кришку i вiдкрив коробочку - всерединi виявився циферблат з такими ж рожевим, блакитними i фiолетовим камiнцями у верхньому пiвколi, як i на великому годиннику. Нижня частина циферблату була вiдокремлена вiд верхньої золотою вiссю i iнкрустована чорним агатом. Перпендикулярно до золотої вiсi була прокладена менша - срiбна, а в центрi їх перетину - невелика вiдкидна золота смужка-стрiлка.
   - Пiднiми стрiлку вгору.
   Я пiдняв i виявив пiд золотою стрiлкою ще одну - темну, яка вiльно оберталася.
   - Тепер знайди пiвнiч - для цього повернись так, щоб плаваюча стрiлка встала точно на синiй камiнь. А тепер дивись, куди падає тiнь вiд золотої стрiлки.
   - Приблизно половина четвертої. - Вiдповiв я. - Дивно, пройшло трохи бiльше пiвгодини з тих пiр, як ми дивилися час на великому сонячному годиннику, а менi здається, що набагато бiльше.
   - За земними мiрками минуло майже три години. Ти забув про рiзницю у часовому обчисленнi. - Нагадала менi Галина.
   - А довго нам ще йти? - Поцiкавився я.
   - Нi, ще кiлька хвилин. Ми вже майже прийшли.
   Скоро перед нами вiдкрилася велика галявина посеред лiсу. У центрi галявини росло велике i товсте дерево, вся кора якого була утикана колючими шипами, а навколо нього прямо на густому i м'якому килимi з мохоподiбної трави лежали величезнi, до метра в дiаметрi, блакитнi та рожевi квiти.
   - Отут я народилася... - Галина зупинилася на краю галявини.
   - Де тут? - Не зрозумiв я.
   - В однiй з квiток. Розумiєш, щоб народитися, не обов'язково, щоб мучилась якась жiнка. Будь-яка людина - хоч чоловiк, хоч жiнка, - якщо вiн хоче дитину, може прийти до спецiальної пологової квiтки i капнути у неї краплю своєї кровi. Якщо хочеш дiвчинку, обираєш рожеву квiтку, якщо хочеш хлопчика - блакитну. Кров потрапляє у квiтку, вона заплiднюється i закриває свої пелюстки - виходить пологова капсула, яка наповнюється живильним соком. З кровi у квiтцi починає розвиватися людський ембрiон.
   - А якщо капнути iншу кров, наприклад, собачу?
   - Квiтка реагує лише на людину. Всi iншi тварини або комахи не запускають процес розвитку.
   - Це теж вашi геннi технологiї?
   - Так. Так ось, коли ембрiон повнiстю розвивається, виходить людське немовля.
   - I скiльки часу це триває?
   - Пiвроку, рiвно сто п'ятдесят наших дiб.
   - Але це ж майже два наших роки!
   - Так, у нас трохи бiльше здiбностей, а для їх розвитку треба бiльше часу.
   - А хто ж приймає немовля?
   - Коли пелюстки квiтки знову розкриваються, немовля спочатку просто лежить у нiй, як у колисцi i вчиться дивитися.
   - А хто його годує?
   - Бачиш ось цi тичинки? Це не тичинки, а соски - по них надходить поживний сiк. Щойно дитина починає вiдчувати голод, тичинки реагують на його ворушiння, нахиляються по черзi до його рота, i вiн смокче.
   - А мами, а няньки?
   - Нiкого немає. Через кiлька днiв у немовляти спрацьовує iнстинкт - це така запрограмована поведiнка, i воно вибирається з квiтки. Спочатку воно вчиться повзати навколо квiтки, а потiм повзе до Дерева Знань.
   - Це як у Бiблiї - дерево пiзнання Добра i Зла?
   - Майже. Щоб отримати знання вiд цього дерева, не треба їсти нiяких яблук - треба просто вколотися одним з його шипiв. Це як щеплення: уколовся - i в кров надходить концентрований сiк, в якому плавають бiологiчнi наночiпи з певними знаннями. Чим нижче шипи, тим елементарнiшi знання - як сидiти, як ходити, що їсти, що пити. Чим вище розташованi шипи, тим складнiше знання - як влаштована Планета, як влаштований Всесвiт i все таке iнше.
   - А я можу отримати знання з цього дерева?
   - Будь-яка людина може.
   - Якщо я уколюсь тут. - Я показав на стовбур на рiвнi своїх очей, якi знання я зможу отримати?
   - На цiй висотi ти зможеш навчитися лiтати. Але тiльки при нашiй силi тяжiння, на Землi це не спрацює.
   - Можна?
   - Спробуй.
   Я обережно пiднiс руку до шипу i натиснув на нього пальцем. Вiдчувся укол i я вiдсмикнув руку, але бiль майже миттєво пройшов.
   - Я занадто швидко вiдскочив, нiчого не вийде? - Запитав я.
   - Вийде. Щеплення впорскується миттєво, iнакше малюки не змогли б отримувати необхiднi знання. А так вони поступово, протягом тридцяти днiв їх отримують.
   - А де ж вони весь цей час живуть?
   - У квiтцi. На нiч вона закриває свої пелюстки i оберiгає дитину вiд дощу та холоду. А потiм дитина, коли трохи пiдросте, йде шукати собi будинок в однiй з печер i живе собi далi.
   - Зовсiм одна?
   - Хто як. Якщо батьки хочуть виховувати дитину самi, вони живуть разом з нею. А якщо вона потрiбна для якихось iнших цiлей, вона може жити сама.
   - А як же ти?
   - Мене створив чоловiк. Я росла сама. Потiм вiн прийшов i сказав, що я повинна вiдправитися на Землю, щоб там стати його матiр'ю, коли вiн помре на своїй планетi.
   - То вiн не з цiєї планети?
   - Нi, з iншої.
   - Тобто виходить, що твiй батько заплiднив кров'ю квiтку, щоб народилася ти i допомогла йому народитися на Землi?
   - Так.
   - Виходить, вiн одночасно i твiй батько, i твiй син?
   - Так, але тiльки не одночасно. Спочатку батько, а потiм син.
   - А чоловiк у тебе хто?
   - А чоловiк звичайна земна людина.
   - А як же вiн з тобою живе?
   - Вiн прийняв мене такою, яка я є. Вiн мене любить.
   - Так, тебе неможливо не любити... - Я обняв її за плечi i, притягнувши до себе, поцiлував.
   Деякий час ми так i стояли, злившись у поцiлунку. Потiм Галина вiдсторонилася зi словами:
   - Нам час йти далi, треба встигнути до мого дому до ночi.
   I ми знову рушили в путь.
  
  * 7 *
   Вибравшись на стежку, ми йшли не зупиняючись до самого озера, яке виглядало як доглянутий садовий ставок iз золотими рибками. Рибки, правда, були не золотими, а жовтими, помаранчевими i червоними. Вони зовсiм нас не боялися, i пiдпливали, з цiкавiстю обнюхуючи нашi руки. Ми плавали оголеними, залишивши на березi всi свої речi, а рибки ганялися за нами. Пiдпливши до протилежного берега, я побачив червонi ягоди якi висiли на гiлках прибережного чагарнику, що звисали до самої води.
   - Цi ягоди можна їсти? - Запитав я у Галини, яка пiдпливла за мною.
   - Можна, тiльки... Ти не зможеш себе стримувати, тому що це ягоди любовi. Планета створювалася як курорт, i зокрема для молодят, тому тут дуже багато афродизiакiв.
   - А навiщо нам стримуватися? - Запитав я, вiдправляючи жменю ягiд до рота.
   - I правда, навiщо? - I вона почала зривати ягоди з гiлки просто губами.
   Ми, обнявшись, висiли у водi, зривали ягоди губами, цiлувалися i вiддавалися один одному...
   Коли любовний угар пройшов, ми вибралися на берег абсолютно голодними.
   - Я б зараз слона з'їв! Або хоча б десяток цих рибок.
   - Слони тут не водяться, а рибки нехай собi плавають. Ми засмажимо рибний кактус!
   I ми почали нишпорити у високiй, по груди, травi у пошуках кактусiв. Менi попався спочатку рожевий.
   - Нi, його ми вже куштували. Шукай зелений!.. Ой, вже не шукай, я сама знайшла! - I Галина спритним рухом зрiзала великий зелений кактус.
   Спiльними зусиллями ми розпалили багаття, порiзали кактус i засмажили його скибки на великих аркушах латаття, схожих на сковорiдки. При смаженнi листя видiляло маслянистий сiк, так що "риба" виявилася навiть приправлена олiєю, яка за смаком нагадувала сумiш вершкового масла, оливкової та конопляної олiї. У якостi гарнiру до риби Галина вирвала з дна озера довгi синьо-зеленi пагони з бiлими бульбами. Бульби ми теж обсмажили, а пагони порiзали на салат. За смаком цi водянi бульби були схожi на щось середнє мiж картоплею, селерою i топiнамбуром. Запивши весь цей обiд солодкувато-кислим нектаром, що збирався в чашоподiбних квiтках-латаття, ми зiбралися у подальшу путь.
  * 8 *
   - Ми дуже сильно запiзнюємося. - Засмутилася Галина. - Доведеться далi летiти i ти багато чого не побачиш.
   - Зате я побачу твiй острiв з висоти! - Зрадiв я. - На чому ми полетимо?
   - Нi на чому, просто так. - Вiдповiла Галина i тут же, злегка пiдстрибнувши вгору, стала плавати у повiтрi на висотi близько тридцяти метрiв надi мною. - Давай, стрибай!
   - Але ж я не вмiю лiтати!
   - Ти отримав щеплення. Спробуй! \ - Пiдбадьорила вона мене.
   Я спробував пiдстрибнути, як це тiльки що зробила Галина, i на кiлька секунд завис на висотi метрiв двадцяти, а потiм опустився (не впав!) на землю.
   - От бачиш, треба тiльки сильнiше пiдстрибнути! Перший, самий повiльний шар знаходиться на висотi тридцяти метрiв вiд поверхнi.
   Я зiбрався з силами i пiдстрибнув сильнiше. Тут в моїй свiдомостi щось спрацювало i я "згадав", як треба лiтати. Вже у стрибку я ще трохи зiбрався, вiдштовхнувся ногами вiд повiтря, як вiд води, коли пiрнаєш, i досяг тридцятиметрового шару!
   - Спробуй задавати напрямок, пiдгортаючи руками, як у водi. - Радила Галина. А ногами вiдштовхуйся, якщо вiдчуваєш, що починаєш знижуватися.
   Я спробував i в мене вийшло! Ми полiтали трохи над озером, що виглядало з висоти ще бiльш мальовничо, а потiм полетiли прямо, на тутешнiй схiд, вже не дотримуючись стежки, а навпрямки. Швидкiсть нашого польоту не перевищувала двадцяти метрiв на годину (в земному вимiрi), i з висоти я мiг милуватися синьо-зеленим океаном тутешнього лiсу.
   - Ну як, - Запитала Галина. - Додамо швидкостi?
   - Мабуть, можна. А як?
   - А ти згадай!
   I я "згадав"! Чим вище шар атмосфери - тим бiльше швидкiсть горизонтального польоту. Швидкiснi шари мають товщину тридцять метрiв. Найповiльнiший - вiд двадцяти до п'ятдесяти. Значить, щоб потрапити в наступний шар, треба просто вiдштовхнутися вiд повiтря вгору. Я спробував i слiдом за Галиною вистрибнув на висоту ще сорока метрiв. Швидкiсть польоту в цьому шарi сягала шiстдесяти кiлометрiв на годину.
   - А яка може бути максимальна швидкiсть? - Поцiкавився я.
   - Спочатку - вiд двадцяти до п'ятдесяти кiлометрiв на земну годину. - Вiдповiла Галина. - Потiм шiстдесят, далi сiмдесят, сто, сто двадцять, сто п'ятдесят i двiстi. В екстремальних випадках на короткий час можна стрибнути ще вище - там швидкiсть до трьохсот кiлометрiв, але це вже небезпечно.
   Ми летiли на схiд, то знижуючись i вповiльнюючись, то вистрибуючи вище i прискорюючись. Сонце вже обiгнало нас i рухалося попереду, коли Галина, показавши рукою вниз, сказала:
   - Спускаємося до тiєї горi - там мiй будинок!
   I ми почали плавне зниження, переходячи з шару в шар.
  * 9 *
   Гора, в якiй Галина влаштувала свiй будинок, виявилася засипаною грунтом i порослою дрiбним чагарником кришталевої скелею, всерединi якої струмок вимив простору печеру. Все необхiдне в будинку було вирiзано з кришталю - i стiл, i стiльцi, i полицi-нiшi в стiнах, i навiть просторе лiжко-поглиблення в дальньому кiнцi свiтлої, напiвпрозорої печери. Вiдблиски сонця iскрилися на стiнах цього незвичайного будинку i висвiтлювали його таємничим свiтлом.
   - Ерiх, я буду збирати свiтлячкiв для лампи, а ти назбирай отих квiтiв для лiжка. - Розпорядилася Галина i втекла кудись за виступ гори.
   Я взяв нашi "рушники" i пiдiйшов до найближчого куща. Нiжно-блакитнi квiти на ньому виявилися схожими на кульбаби - м'який пух, одержуваний мною з гiлок, не розлiтався, а збирався разом у великiй хмарний ком.
   Скiльки пуху треба для лiжка? Напевно, чим бiльше, тим краще...
   Коли я повернувся до печери, Галина вже встигла розвiсити кiлька ламп з свiтлячками i всерединi, i ззовнi примiщення i навiть розвести вогонь у печi, складеної з якихось темних каменiв, що стояла пiд навiсом скелi на майданчику перед входом.
   - Зараз будемо вечеряти! - Повiдомила вона, ставлячи на плиту велику глиняну посудину з водою i лист-сковороду. - Це буде смажена iндичатина з грибами.
   Я анiтрохи не здивувався, побачивши замiсть птицi i кошика з грибами два свiжозрiзаних кактуса - жовтий i бiлий, а спокiйно почав знiмати з них шкiрку з шипами. До речi, на цей раз менi вдалося жодного разу не вколотися!
   Коли ми повечеряли, Галина потягла мене на верх своєї гори.
   - Тут тропiки. - Пояснювала вона на ходу. - I нiч настає майже миттєво, щойно сонце сховається за горизонт. Я хочу встигнути до дощу показати тобi нiчне небо!
   Коли ми пiднялися на вершину, вже були сутiнки. Сонце наполовину пiшло в землю, а на небi проявилися три мiсяцi. Один великий i блакитний, бiльше нашого Мiсяця в два рази. Вiн виглядав, як Земля з космосу з її океанами i материками, i розташовувався майже над самою головою, злегка вiдхилившись на захiд сонця. Два iншi розташовувалися поруч один з одним правiше i нижче великого диска. Розмiрами вони були трохи менше нашого Мiсяця i розрiзнялися за кольором - один жовтий, а другий зелений.
   - Це ближчий супутник, вiн називається Лут. - Сказала Галина, вказуючи на великий диск. - А це - мiсячний тандем Рут i Фут. Рут - зелена, а Фут - жовта. Коли сонце зовсiм сяде, вони будуть свiтити набагато яскравiше... Ой, швидше повернись до сонця! Он там, дивись, трохи правiше вiд верхiвки сонця, що виглядає над горизонтом, з'явилася яскрава зiрочка, бачиш?
   - Так, бачу.
   - Це найперша планета нашої системи - Нута. Там дуже жарко. Її можна побачити тiльки тодi, коли сонце сiдає або встає, - вранцi або ввечерi.
   Поки вона пояснювала, сонце остаточно сховалося за горизонтом i тiльки Нута продовжувала яскраво свiтитися. Зате у всiй пишностi проявилися мiсяцi - Лут, Рут i Фут. На темно-фiолетовому небi вони свiтили, як великi яскравi свiтильники на стелi, засiянiй незнайомими зiрками-лампочками.
   - А он та найяскравiша зiрка - це третя планета. Вона називається Бута. Там весь час зима i дуже холодно, як у вас на Землi у Сибiру. Навколо неї обертаються два крижанi мiсяця - Зут i Жут.
   - У вас всi планети i мiсяцi закiнчуються або на "УТА", або на "УТ". - Вiдзначив я. - Чому?
   - "Та" означає "планета", а "Т" - її супутник. У Нути супутникiв немає, вона крутиться одна. У Бути два супутники - Зут i Жут, а у Блакитної Планети три супутника - Лут, Фут i Рут.
   - А чому твоя планета називається Блакитна, а не аналогiчно iншим? -Поцiкавився я.
   - Блакитна - це переклад на твою мову. Насправдi вона називається Тута - "Ту" - "Блакитна", "Та" - "Планета", дослiвно Ту Та - Блакитна Планета.
   В цей час зiрки i планети почали ховатися за якимось серпанком i почав накрапати дощик.
   - Швидше! Нам треба сховатися - настає час дощу! - I ми кинулися вниз по схилу.
   Тiльки-но ми встигли пiрнути пiд навiс бiля входу, як дощик перетворився на зливу. Будинок Галини освiтлювався лише свiтлячковими лампами та вiдблисками вогню з уже згасаючої плити бiля входу. Вiдчуваючи неймовiрну втому вiд незвично довгого, повного нових вражень дня (ще б пак! За земним часом цей день тривав бiльше двох дiб!), я ловив себе на тому, що починав просто, сидячи за столом, клювати носом. Галина наповнила великi шовковi мiшки зiбраним мною пухом, заварила розпеченим ножем краї тканини i вийшли чудовi пуховi матрац i подушки. Постеливши постiль в кришталевому поглибленнi, вона провела мене туди i уклала, накривши шовковою ковдрою. Я заснув моментально, як тiльки голова торкнулася подушки...
  * 10 *
   Прокинувся я абсолютно бадьорим, нiби проспав бiльше доби, але була ще нiч i крiзь прозорий кришталевий дах над головою було видно незнайомi зiрки. Скiльки ж я проспав? Якщо десятигодинна нiч на цiй планетi триває бiльше двох земних дiб, а я, втомившись за минулий день, проспав приблизно добу в земному обчисленнi, то зараз цiлком могла бути пiвнiч. Галина безтурботно спала поруч i я, вирiшивши її не будити, потихеньку встав, щоб роздивитися.
   Вибравшись з нiшi-лiжка, я опинився у прямокутному примiщеннi приблизно 4 на 6 метрiв iз закругленими кутами, i склепiнчастою стелею висотою приблизно до трьох метрiв. У деяких мiсцях через гладко вiдшлiфовану стелю було видно зiрки, в деяких - крiзь майстерно вирiзаний в кришталi вiзерунок можна було бачити грунт i корiння рослин, якi в ньому росли.
   Посерединi кiмнати стояв круглий кришталевий стiл на однiй ажурнiй, фiгурнiй нiжцi i два кришталевих крiсла з м'якими пуховими подушками. На столi свiтила слабким блакитним свiтлом свiтлячкова лампа. У крiслах лежав наш одяг, а на полицях-нiшах у протилежнiй стiнi - нашi сумки i прикраси. Я не став одягатися i продовжив свої дослiдження голим.
   Нiша, в якiй розмiщувалося лiжко, мала розмiри 3 на 2 метри, до неї пiдступала одна сходинка, потiм подiум, в якому зроблено поглиблення - саме лiжко, вистелене пуховим матрацом i шовковими ковдрами. З бокiв вiд лiжка - полки-поглиблення у кришталi. З того боку, де я спав, на полицi стояв кришталевий стакан з якоюсь рiдиною. Я спробував - це був дуже приємний сiк незнайомої менi рослини.
   Трохи далi по тiй же стiнi, де розташовувалася нiша лiжка, майже у кутку вгадувався коридор. У коридорi ламп не було, тiльки кiлька вiльних свiтлячкiв на стiнах пiд стелею давали можливiсть побачити русло струмка, вiдокремлене вiд коридору напiвпрозорою майже необробленою кришталевої стiнкою. Я доторкнувся рукою до стiнки - вона була тепла. Значить, цей струмок - термальний! Здорово: у печерi - гаряча вода! Я зрозумiв, що стiнка потрiбна для того, щоб пара не наповнювала примiщення. Через три метри коридор закiнчувався тупиком. Я повернув назад i вирiшив подивитися, куди приведе мене струмок. Стiна, перпендикулярна нiшi з лiжком, була завiшана шовковими шторами. Саме за цi штори i звертало русло струмка.
   Вiдсунувши штори, я побачив ще одне примiщення. У центрi його, на невеликому пiдвищеннi в кришталi була висiчена прямокутна ванна-басейн розмiрами 2 на 3 метри з округленими кутами. Струмок, забраний кришталем, огинав цю ванну трохи вище її рiвня. Прямо над ванною у стiнцi струмка була встановлена кришталева ж заслiнка, через яку, мабуть, вода потрапляла у ванну. Я спробував її вiдкрити i ванна одразу ж почала заповнюватися водою. Я влiз у теплу воду i лiг. Глибина ванни виявилася всього до пiвметра, а температура води близько тридцяти шести градусiв. Трохи полежавши у ваннi, я вилiз, витерся шовковим рушником, який висiв поруч, i заглянув за ще одну штору.
   Тут була зовсiм крихiтна нiша - 1,5 на 1,5 метра, пiд стелею якої висiла ваза-лампа, а весь простiр займав чудовий кришталевий трон. Придивившись, я зрозумiв, що це не трон, а туалет - в центрi сидiння було вирiзано характерне поглиблення з отвором. Виникло бажання випробувати цю споруду. Я сiв - руки на пiдлокiтниках, внизу - зручне сидiння з глибоким поглибленням, ззаду - спинка. I м'яке блакитне свiтло розсiюється навколо. Дуже зручно. Збираючись вставати, я обiперся об пiдлокiтники, у них щось клацнуло i з поглиблення в сидiннi на мене полився фонтан гарячої води. Здорово! I паперу, виявляється, не потрiбно. Через пару хвилин фонтан почав слабшати i припинився. Я встав. Поруч висiв рушник - витерся. Заглянув в отвiр: вiн йшов униз i в стiну пiд крутим кутом, а форсунки фонтану, вирiзанi все з того ж кришталю, розташовувалися пiд ободом крiсла. Струмок тут так само проходив по заднiй стiнi, а до спинки трону вода надходила через заслiнку з поплавком. Поки я розглядав, спинка трону знову наповнилася водою.
   Вийшовши з-за фiранки в спальню, я подивився на сплячу Галину i попрямував до виходу, зробленому в прозорiй кришталевiй стiнi. Тут печера мала теж прямокутну форму iз закругленими кутами, приблизно шiсть метрiв в ширину i близько трьох до вiльного простору. Тобто, по боках - двi непрозорi, покритi зовнi дерном, стiни. Ззаду кришталева стiна з метровим входом до кiмнати, зверху - навiс, а попереду - суцiльна стiна дощу. Пiдлога, як i в усьому "будинку" була кришталевою, хоча i рiвною, але не гладко вiдполiрованою, а злегка шорсткою, приблизно на двадцять сантиметрiв пiднесеною над рiвнем землi, тому вода у печеру не затiкала.
   Злiва в цьому вiдкритому примiщеннi розташовувалася пiч, невеликий стiл i майже звичайна, якби не кришталь, раковина, вода в яку лилася безперервним водоспадом, а от куди виливалася, видно не було. Праворуч - кришталевий диван з пуховою периною, круглий стiл i два крiсла.
   - Мр-р-р-р! - Пролунало з дивана.
   Я придивився i побачив сiро-блакитного кота. Як же його звати? Здається, Морiмар! Кот подивився на мене одним оком i, знову муркнувши, повернувся догори животом, щоб я його погладив. Я опустив руку в глибоку шерсть на його пузi i став погладжувати. Нiчого собi котик - витягнувши всi лапи, вiн зайняв повнiстю двометровий диван, а по ширинi його пузо було нiяк не менше сантиметрiв сiмдесяти! Вiн задоволено потягався i муркотiв пiд моєю рукою, як якийсь електричний моторчик.
   - Ну, досить! - Сказав я коту i пiдiйшов до стiни дощу, яка вiддiляла теплий затишок печери вiд мокрого простору нiчної планети.
   - Правда, красиво? - Пiдiйшла до мене ззаду Галина. - Ти колись купався пiд таким дощем? - I вона легко виштовхнула мене назовнi.
   - Що ти робиш?! - Обурився було я, але Галина весело стрибала навколо мене пiд струменями дощу i смiялася.
   Дощ був теплим, його тугi струменi масажували все тiло пружними батогами i це було дуже весело. Крiзь хмари над головою проглядали зiрки i вгадувався овал планет тандему - Рут виходила з-за Фут.
   Пострибавши i побiгавши один за одним пiд цим тропiчним дощем, ми, нарештi, повернулися пiд навiс печери. Галина розпалила вогонь в печi з тлiючих вугiллячок, пiдкинувши нову порцiю хмизу, ми присунули до вогню два кришталевих крiсла i, зручно вмостившись, почали доїдати залишки вечерi. Морiмар, зiстрибнувши з дивана i потягнувшись, лiниво пiдiйшов до нас.
   - Що, теж хочеш їсти? - Запитала його Галина i простягнула шматок смаженої "iндичатини".
   Кiт задоволено муркнув, взяв шматок у зуби (ви б бачили цi зуби!) i вiдiйшов у бiк.
   - До речi, - Раптом почала Галина. - А чому я не помiтила у твоїй квартирi Генрiха?
   - Генрiх бiльше не живе зi мною. Вiн одружився, купив собi iншу квартиру i у них скоро буде дитина.
   - Здорово! А ти чому не одружився?
   - Я чекав тебе.
   - Не варто. Я - це паралельне життя. Це як сон. Не будеш же ти вiчно жити тiльки снами?! У реальному життi ти повинен закохуватися, одружуватися, заводити дiтей...
   - I нiколи бiльше не бачити тебе?
   - Чому ж, я буду iнодi приходити. Як увi снi.
   - Але як же...
   - Сни сняться всiм. Ти ж не станеш через сни менше любити того, хто тобi дорогий. Ти навiть можеш розповiсти дружинi про цей сон, i твої пригоди не будуть таємницею.
   - Ну, де я знайду таку, яку зможу полюбити, пiсля тебе...
   - Знайдеш, якщо захочеш! Треба тiльки уважнiше роздивитися навколо.
  * 11 *
   Вранцi дощ припинився раптово з першими променями сонця. Я вирiшив оглянути околицi, бо вчора через свою втому толком нiчого i не побачив. Морiмар супроводжував нас i заглядав у всi куточки, нiби теж бачив все це вперше.
   Просто бiля входу в печеру була мальовнича галявина з м'якою, як килим, травою, в якiй ноги тонули по щиколотку, i кiлька кущiв з пуховими квiтами. Зi схилу гори поруч зi входом печери витiкав струмок з теплою водою. Трохи далi, метрiв за двадцять п'ять, вiн розтiкався невеликим озерцем, а потiм знову струмком бiг у своїх справах. Неподалiк вiд струмка розташовувався циферблат сонячного годинника. Навколо - рiдкiсний лiс з уже бiльш високою травою, нiж бiля печери.
   На схилах гори росли кущi, але таких я ще не бачив: темно-синє з зеленими прожилками листя на них було дуже рiзьбленим, нiби хтось вправлявся у вирiзаннi вiзерункiв манiкюрними ножицями. А просто на гiлках, без черешкiв, дуже густо росли яскраво помаранчевi та коричневi ягоди.
   - Це цукерковий кущ. - Пояснила Галина. - Ягоди - як цукерки. Помаранчевi ще трохи не дозрiли, але все одно дуже смачнi, а коричневi - вже стиглi. У стиглих ягодах бiльше жирiв, а в недозрiлих - соку.
   Я спробував кiлька помаранчевих ягiд. Якщо закрити очi, то смак їх нагадував шоколад з соковитим апельсиновим джемом. А коричневi були справжнiсiньким чорним шоколадом: трохи з гiрчинкою, але солодкi й ароматнi.
   - З листя можна робити чай. - Продовжувала Галина. - Вiн виходить трохи солодкуватим, трохи гiркуватим i, наче, з апельсиновими корочками.
   Майже на самому верху гори росли дивнi, покрученi кущi з товстими коричнево-фiолетовими гiлками, листя на яких росло синiми у бiлу смужку пучками.
   - Це картопляний кущ. Якщо ось так вiдрiзати гiлку. - Галина полоснула по гiлцi ножем i показала менi зрiз. - То побачиш блiдо фiолетову м'якоть. Вона за смаком i за консистенцiєю така ж, як у земної картоплi. Береш гiлку, очищаєш вiд листя, рiжеш шматочками або тонкими пластинами i можеш хоч варити, хоч смажити. I чистити цю картоплю не треба, достатньо просто помити. А з листя можна робити салат, у них злегка сельдереїстий смак.
   Ми почали спускатися вниз по протилежному схилу гори. Морiмар раптом зупинився, нагострив вуха i витягнув хвiст горизонтально.
   - Вiдчув здобич. - Шепнула Галина, жестом зупиняючи мене.
   Ми застигли, а Морiмар, крадучись, почав наближатися до якогось зелено-жовтого куща. Стриб! I ось вiн виходить з-пiд куща з якимось щуром у зубах.
   - Молодець, Морiмарчик! Зловив такого великого падальника! - Похвалила його Галина.
   Гордий Морiмар поклав перед нами убитого падальника. За розмiром вiн був трохи бiльше щура, без хвоста, шкура покрита синiм коротким хутром, вушка маленькi, як у мишеняти, очi закритi. В принципi, цiлком симпатичний звiрок.
   - Мррав! - Рикнув Морiмар i схилився над своєю здобиччю.
   - Не будемо заважати йому снiдати! - Сказала Галина, вiдводячи мене далi.
   Зелено-жовтi кущi виявилися полуничними. Чи бачили ви колись, щоб полуниця росла на кущах вищих людського зросту? За розмiром кожна ягода була з середнє яблуко жовтого кольору. Проте смак i запах - цiлком полуничнi. Я з'їв всього двi ягоди i цiлком наївся. А за кущами виявився крутий обрив. Тримаючись за гiлки кущiв, ми зазирнули вниз. Зi стрiмкого схилу гори вибiгав вузький потiк води.
   - Це моя каналiзацiя. - Пояснила Галина. - З ванни, з туалету i з раковини бiля печi вода вiдводиться по спецiальних каналах до цього схилу i просто зливається вниз. Там, внизу, вона вибила невеликий каналiзацiйний басейн, на берегах якого в пiдземних норах живуть падальники. Вони будують з гiлок фiльтрувальну греблю i харчуються вiдходами, що затримується нею, а далi вода тече вже чиста.
   - Гарне рiшення! - Схвалив я. - Як тут все екологiчно продумано...
   - Так, люди намагалися зробити все рацiонально i зручно.
   Ми повернулися трохи назад за кущi. Морiмар, вже поснiдавши, сидiв у позi очiкування.
   - Мрреу! - Сказав вiн i повiв нас униз.
   - Що ти хочеш їсти? - Запитала Галина.
   - А який у мене вибiр? - Запитав я.
   - М'ясо, риба, iндичатина, гриби, картопля, салат, суп, фрукти...
   - Нiчого собi! - Вигукнув я. - Не гiрше, нiж у ресторанi! Тодi давай посмажимо картоплю з м'ясом i зробимо салат.
   - Ну, пiшли за продуктами!
   - А де у вас тут супермаркет?
   - Та просто навколо i пiд ногами!
   I ми вирушили за продуктами. Гiлка картоплi у нас вже була. Я став розшукувати серед високої трави рожевий кактус i знайшов його майже бiля самого озера. Галина нарвала якихось трав для салату, витягла кiлька бульб озерної трави, зiрвала два листа латаття - новi сковорiдки, кiлька листкiв з якихось дерев i кущiв, i ми повернулися до печери.
   Морiмар вже лежав бiля плити i тiльки ледь пiдняв голову, почувши нашi голоси. Я за допомогою лупи розпалив нове багаття i поставив на плиту два листа-сковорiдки. Вони одразу ж зашипiли, видiляючи маслянистий сiк. Я почав нарiзати на один з листiв гiлку картоплi, а Галина, знявши шкiрку з кактуса, почала нарiзати на iнший м'ясо.
   Поки я все це обсмажував, вона нарiзала салат в кришталеву вазу i розставила на столi кришталевi тарiлки. У високi, рiзьбленi, кришталевi склянки налила соку, вичавленого з полуничних ягiд. Виделки у неї теж були кришталевi - дуже тонкi i красиво вирiзьбленi, з геометричним вiзерунком. Взагалi весь посуд був дуже майстерно прикрашений рiзьбленням i виглядав краще, нiж у будь-якому найдорожчому ресторанi.
   Як тiльки їжа майже приготувалася i вiд неї пiшов апетитний аромат, Морiмар пiднявся i почав тертися об мене. Об вас коли-небудь терлася пiвтораметрова кiшка, висотою в холцi бiльше метра? Тодi ви не можете уявити собi цих вiдчуттiв! Я ледве утримувався на ногах, мужньо продовжуючи помiшувати картоплю на сковородi.
   - Морiмар! Вiдiйди вiд Ерiха! - Покликала Галина. - Я зараз покладу тобi м'яса на тарiлочку.
   Вона взяла тарiлочку (у Морiмара, звичайно ж, вона теж була кришталевою i рiзьбленою) i поклала на неї кiлька шматкiв смаженого соковитого м'яса.
   - Мррав - Вiдгукнувся Морiмар i чинно взявся за трапезу.
   Поснiдавши, ми пiшли скупатися до озера. Вода в ньому була вже не такою теплою, як у печерi, градусiв близько двадцяти дев'яти. Плавати в озерi було дуже приємно. I знову всюди нас супроводжували золотi рибки, граючи з нами у наввипередки.
   - А холодна вода тут десь є? - Запитав я. - Наприклад, якщо захочеться попити чогось холодного?
   - Можна просто набрати води зi струмка у глечик i поставити його в глибинi печери. Вода охолоне до кiмнатної температури. А якщо ти дiйсно хочеш освiжитися, то можна полетiти до океану.
   - Далеко?
   - Нi, вiн тут у мене зовсiм близько! - I вона схопилася.
   - А ми полетимо туди голими чи все ж таки треба одягнутися? - Поцiкавився я, милуючись її фiгуркою.
   - Як хочеш, нас все одно нiхто не побачить. Але сумки взяти доведеться.
   - Тодi давай полетимо голими! - Зрадiв я.
   Ми повернулися до печери, надiли свої пояси з сумками i пiхвами i вийшли на галявину.
  * 12 *
   Спочатку ми летiли майже над верхiвками дерев уздовж русла струмка, який злегка звиваючись, наближався до ще одного, майже такого ж струмка. Потiм струмки злилися у невелику рiчечку, по берегах якої вже замiсть лiсу тягнулися луки з рiдким чагарником. I раптом я побачив, як ця рiчка падає з величезного обриву. Обрив був заввишки бiльше двохсот метрiв. Пiд обривом простягався широкий пiщаний пляж, який грав на сонцi всiма кольорами веселки, а за ним - океан. Зверху було видно, що океан утворює тут пiдковоподiбну бухту, облямовану пологим пiщаним пляжем, над яким з усiх бокiв нависає крутий двохсотметровий обрив. Далi, за пiдковоподiбним пляжем, острiв простягався на схiд i на пiвнiчний захiд.
   - Пiрнай з обриву прямо над водоспадом! - Крикнула крiзь гуркiт води Галина i сама тут же спiкiрувала вниз.
   Я спробував пiрнути у повiтрi, як у водi, i в мене вийшло пролетiти майже паралельно стрiмкому водоспаду.
   - А тепер вирiвнюйся! - Попередила Галина, коли до землi залишалося метрiв сорок.
   Я вирiвнявся i повiльно опустився на пiсок, де вже чекала мене Галина. Загрiбаючи пiсок босими ногами, ми попрямували уздовж рiчки до краю океану. Вiн був величезним i величним, а яскраво синя вода так i манила прохолодою. Хвилi сьогоднi були невеликими, приблизно пiвтора-два бали.
   - Тут часто бувають шторми? - Поцiкавився я.
   - Нi, не часто. Хвилям тут нiде розгулятися - по всiй ширинi субтропiкiв, тропiкiв i екватора тягнеться великий архiпелаг, що складається з рiзних островiв. А от у середнiх широтах - там бувають хвилi висотою до сорока метрiв i навiть вище.
   - А ми де - в тропiках чи на екваторi?
   - Ми в тропiках. Он там, на пiвнiчному сходi, де океан зливається з горизонтом, знаходиться Острiв Творцiв. Вони виготовляють з мiсцевих матерiалiв будь-якi предмети.
   - I всi речi в твоєму домi теж?
   - Так.
   - А що там? - Я вказав на пiвнiч.
   - Там Острiв, схожий на мiй. Там теж живе хтось один.
   - Ти не знаєш хто?
   - А навiщо? Людина купує острiв, щоб побути на самотi, навiщо ж їй нав'язувати своє знайомство? До мене теж нiхто не прилiтає i не припливає.
   - А як вони знають, що острiв зайнятий?
   - Ну, це таке вiдчуття... Загалом, пiдлiтаєш до острова i вiдчуваєш: тут вже зайнято. А є острова, якi вiдкритi для всiх, як, наприклад, Острiв Творцiв. Вони завжди радi новим людям, розмови з незнайомцями наштовхують їх на новi iдеї, сприяють творчостi.
   - Цiкаво. Хотiлося б на них подивитися.
   - Ми колись злiтаємо туди. Не сьогоднi.
   - А як називається твiй острiв?
   - Так i називається - Мiй острiв.
   - А як його називають iншi, наприклад, Творцi?
   - Ну, напевно, Її Острiв. А може, i нiяк не називають. Я не знаю.
   - Отже, треба їх запитати. - Запропонував я.
   - Отже, запитаємо. - Погодилася Галина. - А тепер пiшли плавати!
  * 13 *
   Ми увiйшли в прохолоднi води океану i пiрнули. Зiзнаюся, я не дуже гарний пiрнальник. Бiльше п'ятдесяти секунд я зазвичай пiд водою затриматися не можу, але тут... Я плив i плив за Галиною, не вiдчуваючи браку кисню, кiлька хвилин, поки не злякався. Подавши сигнал, що спливаю, я став вигрiбати наверх. Виринувши на поверхню, я вдихнув на повнi груди. Галина, яка виринула поруч, запитала:
   - Щось трапилося?
   - Нi. Але дивно, я нiби дихав пiд водою.
   - Нiчого дивного. Ти отримав щеплення i можеш тепер не тiльки лiтати, а й пiрнати. На твоїй шкiрi вiдбувається реакцiя розщеплення води на водень, кисень i розчиненi в нiй солi. Водень бульбашками пiднiмається нагору, солi розчиняються в рештi водi, а кисень моментально всмоктується шкiрою i направляється у кров. Тому ти можеш тут перебувати пiд водою хоч кiлька годин.
   - А на Землi? На Землi цi здiбностi пропадуть?
   - Нi, не пропадуть. Вода i тут, i там має однаковий склад.
   - Здорово! Ну що, пливемо далi? - I я знову пiрнув.
   Пiд водою було дуже красиво. То тут, то там траплялися уламки скель, що складаються з рiзних дорогоцiнних i напiвкоштовних каменiв. На цих уламках всiма кольорами веселки розцвiтали корали, чи щось схоже на них. Вони ворушили своїми щупальцями-пелюстками i були схожi на прекраснi квiти. Серед коралових квiтiв, як метелики, пурхали всiлякi рибки з долоню величиною. Якi у них були хвости i плавники! Просто неможливо описати!.. Ганяючись за цими рiзнобарвними рибками, я не одразу помiтив, як раптом потемнiло. Величезна тiнь закрила вiд мене сонце. Галини поруч не було. Пiднявши голову, я побачив, що надi мною нависла темно-синя овальна ковдра з краями, що ворушаться, i дивиться на мене сiм'ю очима, розташованими в центрi по колу... величезного зубастого рота!..
   Завмерши на мiсцi, я в панiцi тасував думки: Куди плисти? Вгорi це незрозумiле морське чудовисько, внизу - дно океану. Чи встигну я втекти вiд нього в сторону?.. А може, краще залягти на дно i прикинутися каменем?..
   Тут вiд "ковдри" витягнувся невеликий клапоть i попрямував до мене. Нi про що бiльше не думаючи, я, вiдчайдушно борсаючись, кинувся у бiк. Клаптик якось повiльно i нiби лiниво перемiстився менi навперейми. Я розвернувся в iнший бiк - iнший клапоть перегородив менi шлях. Тодi я пiрнув глибше, збираючись сховатися пiд якимось уламком корала. Але тут перший клапоть виявився пiдi мною i злегка пiдштовхнув мене вгору. Потiм перекинув до другого клаптя, i "Ковдра" стала грати мною, як м'ячиком, перекидаючи з одного клаптя на iнший.
   - Ну от, - Приречено подумав я. - Тепер зi мною грають, як кiшка з мишкою перед тим, як пообiдати...
   I тут я побачив Галину. Вона спокiйно пiдпливла i погладила "ковдру" по опуклостям навколо рота. "Ковдра" пiдставила їй не зайнятий мною клапоть i Галина спокiйно на нього сiла. Потiм "Ковдра" стало жонглювати нами, перекидаючи з одного клаптя на iнший. Галина посмiхалася i була абсолютно щаслива. Зрозумiвши, що чудовисько не є небезпечним, я теж розслабився i став отримувати задоволення вiд цiєї незвичайної гри. Це виявилося дуже навiть весело. Перелiтаючи з одного щупальця на iнше, Галина робила то сальто, то якiсь гiмнастичнi фiгури, то переверталася. Я теж вирiшив спробувати - вийшов чудовий атракцiон! Награвшись з нами, "Ковдра" увiбрала в себе клаптi i, повiльно ворушачи своїми краями, попливла кудись далi.
   - Це був Морсiр! - Весело смiючись i пофиркуючи, повiдомила Галина. - Вiн любить грати з людьми.
   - А їсти людей вiн не любить?
   - Нi, вiн харчується тiльки рибою.
   - Я б теж був не проти чимось похарчуватися.
   - Ой, та тут же повно їжi! - Вигукнула Галина i запросила мене знову пiрнути.
  * 14 *
   Там вона показала, як треба збирати з каменiв якiсь чорнi, пружнi, злегка приплюснутi кульки. Коли я спробував вiдiрвати точно таку ж, але синю, вона вiдчайдушно замахала руками i змусила її кинути. Тут же її пiдхопила своїми пелюстками квiтка, що росла поруч, i моментально проковтнула. Назбиравши по цiлiй жменi чорних кульок, ми виринули i попливли до берега.
   - Цi кульки називаються плюшками. - Галина пiдiйшла до рiчки i ополоснула свої кульки.
   Я почав наслiдувати її прикладу.
   - Плюшки можна смажити, можна варити, а можна їсти i так. - I вона поклала одну плюшку собi до рота.
   З побоюванням я теж спробував плюшку язиком: злегка солонуватий смак. Перекотив плюшку у ротi: пружна, як маринований гриб. Розкусив - i в мене вилилася цiла палiтра смакiв: тут i маринованi гриби, i сирокопчена ковбаса, i якiсь пирiжки з м'ясом чи рибою... Неможливо описати! Всього жменя таких "плюшок" - i я наївся. Я вiдчував себе абсолютно ситим.
   - А чому не можна було брати синi кульки? - Поцiкавився я.
   - Тому що вони отруйнi. Їх можуть їсти тiльки кораловi квiти, вiд цього вони стають ще яскравiшими.
   Ситий, розслаблений, я сидiв на березi рiчки бiля океану i лiниво перебирав пiсок рукою. Пересипаючи його з руки в руку, я просто, щоб не мовчати, запитав:
   - А чому пiсок такий рiзнокольоровий?
   - Що таке пiсок? - Питанням на питання вiдповiла Галина.
   - Ну, це перемеленi водою каменi...
   - Правильно. А якщо цi каменi - дорогоцiннi? Яким повинен вийти пiсок?
   - То це все - дорогоцiнний пiсок?! - Здивувався я i аж пiдскочив.
   - Ну, так. Серед нього можна i камiнчики вiдшукати.
   Я став розгрiбати рукою пiсок i вишукувати згладженi водою округлi рiзнокольоровi камiнцi. Ви коли-небудь збирали на березi моря обкатанi шматочки скла? У дитинствi я думав, що це коштовне камiння. А тут i справдi були саме таке.
   - Це що?
   - Це смарагд.
   - А це?
   - Хризопраз.
   - А це?
   - Гранат... Халцедон... Алмаз... Сапфiр... Сердолiк... Рубiн...
   Я назбирав цiлу купу рiзних дорогоцiнних камiнчикiв i виклав з них на своїй сумцi якусь мозаїку.
   - Ти можеш забрати їх з собою, як сувенiр. - Сказала Галина. - Там у тебе в сумцi є невеликi шовковi мiшечки - поклади в один з них.
   Я так i зробив.
   Потiм ми знову купалися в океанi, а вже ближче до полудня, коли сонце стояло майже в зенiтi, полетiли назад, до кришталевої печери.
  * 15 *
   На обiд у нас був курячий бульйон з локшиною i горiхами. У якостi курки, звичайно ж, виступала м'якоть жовтого кактуса, за локшину - товстi, м'ясистi стебла високої трави у бiлу та блакитну смужку, а замiсть горiхiв - боби зi стручкiв, якi ми нарвали з якогось дерева на висотi п'ятнадцяти-двадцяти метрiв. Цi боби ми теж вiдварили у бульйонi, хоча їх можна їсти i сирими, i смаженими. За смаком вони нагадували щось середнє мiж фундуком та арахiсом.
   Пiсля обiду я задумався - скiльки це часу я вже перебуваю на Галинiнiй планетi?
   - Одна доба минула о другiй годинi. Зараз - пiвдень, тобто п"ята година. Отже, ми знаходимося тут уже двадцять три години. - Пiдрахувала Галина.
   - Двадцять три мiсцевих години. - Уточнив я. - А скiльки часу пройшло на Землi?
   - Виходить... Сто тридцять шiсть з половиною земних годин... Це п'ять дiб i шiстнадцять з половиною годин.
   - Боже мiй! - Вигукнув я. - Менi ж треба було через чотири днi на роботу! Тепер мене звiльнять...
   - Не хвилюйся, я розрахую стрибок так, що ми повернемося ранiше, i у тебе ще навiть залишиться час.
   Але я вже турбувався i хотiв повернутися назад. Ми одяглися, зiбрали свої речi - я вклав у сумку мiшечок з дорогоцiнними камiнцями, зiбраними на березi океану, залишили Морiмару їжу на тарiлочцi i вiдправилися у зворотнiй шлях. Я йшов дуже швидко, майже не звертаючи уваги на незвичайну природу Планети.
   - Ти так сильно поспiшаєш? - Запитала ледве встигаючi за мною Галина.
   - Так, менi неспокiйно на душi. - Зiзнався я.
   - Тодi ми можемо прискоритися. Можна полетiти на великiй висотi, а можна просто стрибнути до печери. Що ти вибираєш?
   - Давай стрибнемо! - Попросив я.
   Галина обняла мене i ми стрибнули... Майже у ту ж мить ми опинилися на майданчику перед сапфiровою печерою.
   - Треба обов'язково пройти через шлюзовий коридор. - Пояснила Галина. - Там з нас викачається мiсцеве повiтря i замiниться на земне.
   Пройшовши по коридору, ми знову зупинилися бiля нiш-шафок. Я став квапливо переодягатися, складаючи весь мiсцевий наряд на полицю.
   - Залиш собi пояс з пiхвами, алмазний нiж, сумку i головний обруч. - Сказала Галина, яка з сумом спостерiгала за мною. - Це тобi на пам'ять про мою Планету.
   Сумку я взяв, а обруч вирiшив залишити - занадто багато золота i каменiв. Ми стрибнули назад, до моєї франкфуртської квартири. Галина попрощалася зi мною поцiлунком i зникла. На тумбочцi залишився мiй головний обруч.
   Я включив телевiзор. Був ранок п'ятницi, до виходу на роботу залишалося три днi...
  
  
  
  частина третя
  ОСТРIВ ТВОРЦIВ
  
  * 1 *
   Приблизно через два роки я одружився. Спочатку я дивився на дiвчат i порiвнював їх з Галиною, але потiм перестав. З Хеленою я познайомився у нас в аеропорту. Просто одного ранку вийшов пiсля нiчного чергування в зал аеровокзалу i побачив її. Вона йшла у формi стюардеси, яка їй дуже личила, по напiвпорожньому в цю годину залу i котила за собою невеликий чемоданчик.
   - Можна вам допомогти, Хелена? - Запропонував я, прочитавши її iм'я на бейджi.
   - Якщо вам не важко, Ерiх. - Погодилася вона, теж прочитавши моє iм'я.
   - От i познайомились! - Вигукнув я i запропонував пiдвезти її до будинку на своїй машинi.
   Ми стали зустрiчатися... Одного разу я вирiшив розповiсти їй про Галину.
   - Знаєш, Хелена. - Почав я. - Менi iнодi сняться фантастичнi сни. У них я зустрiчаюся з дiвчиною на iншiй планетi.
   - А як її звуть, яка вона?
   - Вона невелика i струнка, у неї яскравi блакитнi очi i довге золотисте волосся. А звуть її Галина.
   - Майже як я. - Хелена провела рукою по своєму золотисто-русявому волоссю, яке легкими локонами спускалося на плечi i широко розкрила свої блакитнi очi. - I iм'я схоже. Може, у снах ти мрiєш про мене?
   Я придивився до неї i раптом зрозумiв, що вона дiйсно трохи схожа на Галину. I як я цього не помiтив ранiше?! I тут я зрозумiв, що дуже б не хотiв її втратити.
   - Ти вийдеш за мене замiж? - Запитав я i вона погодилася.
   Замiсть весiльного вiнка фату на головi моєї нареченої притримував золотий обруч з камiнцями синьої гами...
   Галина з'явилася абсолютно несподiвано рокiв через п'ять пiсля нашої останньої зустрiчi. Хелена в цей час була в рейсi - Франкфурт - Нью-Йорк - Франкфурт. Наш маленький син Вальтер гостював у її батькiв у Кельнi. А у мене був просто вихiдний.
   - Привiт! - Пролунало у мене за спиною, коли я стояв на балконi i роздумував, чим би зайнятися.
   - О! Ти все така ж молода! - Вигукнув я, озирнувшись.
   - Менi нiколи старiти. - Вiдповiла вона. - Ти готовий познайомитися з людьми Острова Творцiв?
   - Я вже одружений. - Попередив я.
   - Чудово! Сподiваюся, ти любиш свою дружину? - Я кивнув. - I вона тебе?
   - Так. I у нас вже є син.
   - Здорово! Як його звати? Скiльки йому рокiв? - Радiсть Галини була непiдробною.
   - Його звуть Вальтер i йому вже майже три роки - З гордiстю повiдомив я.
   - А де ж вiн? Так хотiлося б його побачити!
   - Його на тиждень забрали до себе батьки Хелени. А Хелена - в рейсi, вона стюардеса.
   - Отже, ти зараз зовсiм самотнiй i нещасний... - З удаваним спiвчуттям Галина погладила мене по спинi. - Бiдолашний... Доведеться менi тебе розважити. Полетiли?!
   - Просто зараз?
   - Тебе щось зупиняє?
   - Нi...
   - Ну, тодi поцiлуй мене! - Галина обiйняла мене i пiдставила свої губи. Я поцiлував її, а коли вiдсторонився, ми вже були у сапфiровiй печерi.
   Переодягнувшись i пройшовши шлюзовим лабiринтом, ми вийшли назовнi. Як же я скучив за цим повiтрям, яке можна було пити i пити нескiнченно!!!
   Галина стояла поруч i теж ковтала повiтря великими ковтками.
   - Як смачно! Як добре!!! Ну що, побiгли?
   I ми, взявшись за руки, побiгли по схилу вниз. Добiгши до пирiжкового дерева, ми зiрвали по одному плоду, випили за зустрiч i закусили ягодами. А потiм полетiли до її дому.
   Летiли ми на невеликiй висотi i я впiзнавав вже знайомi мiсця: i лiс з павутинням, i сонячний годинник, i Дерево Знань з гiгантськими квiтами навколо нього, i кота Морiмара, який полював серед чагарникiв, але задер морду вгору i щось нам м"явкнув, i кришталеву гору зi струмком, озером, каналiзацiйним водоспадом на протилежному схилi, i обрив до океану... Придивившись, я побачив на обрiї обриси якихось островiв.
   - Ми одразу полетимо до творцiв? - Запитав я.
   - Нi, спочатку треба поснiдати. - Вiдповiла Галина i жестом запросила знижуватися на галявину.
   Пiдсмаживши чiпси з м'якотi пирiжкового дерева, зробивши збiрний шашлик з усiх видiв кактусiв i вичавивши жовтого соку з полуницi, ми сiли за стiл пiд навiсом печери. Одразу ж з кущiв виринув Морiмар, несучи щось у зубах. Поклавши на траву бiля печери спiйманого падальника, Морiмар пiдiйшов до столу i, не встаючи на заднi лапи, просто зi свого росту заглянув до наших тарiлок.
   - Чого ти хочеш? - Запитала його Галина. - М'яса або iндички?
   - Мрр-ррав! - Вiдповiв гiгантський кiт.
   - Всього i побiльше? - Уточнила Галина i стала накладати в миску шматки, знiмаючи їх з шампурiв.
   Кiт задоволено муркнув i з гiднiстю взявся за трапезу.
   Трохи вiдпочивши пiсля снiданку на березi озера (кiт, зрозумiло, розвалився поруч з нами), ми почали збиратися у гостi.
   - Творцi - це звичайнi люди. - Пояснювала Галина. - Фiлософiєю їх iснування є творчiсть. З самого раннього дитинства батьки i всi навколишнi шукають у дiтях якiсь таланти, а потiм починають їх розвивати. Вважається, що не талановитих людей не буває, треба просто вiдкрити той чи iнший талант. I вони постiйно щось творять: чи то прикраси, чи то посуд або меблi, чи то скульптури або картини, чи то музику або пiснi... Та що завгодно! От сам побачиш.
   Спочатку ми полiтали трохи над ближнiм берегом Острова Творцiв. Пiсля вузької смужки пляжу, далi простягалися нескiнченнi лiси, кiнця яким не було видно.
   - Це великий острiв? - Поцiкавився я.
   - Так, вiн набагато бiльше мого - за площею майже, як Англiя, а за формою... Уяви собi бумеранг, який прогином звернений на пiвдень, а одним з кiнцiв - до мого острова.
   - Виходить, ми зараз знаходимося над кiнцем бумеранга?
   - Так. А приземлимося ми в невеликому селi, он там! - Вона показала напрямок на пiвнiчний схiд i ми почали поступово знижуватися.
   Опустилися ми прямо серед лiсу, який складався з величезних дерев, з дiаметром стовбурiв по три-чотири метри, а може i бiльше.
   - Оце i є село творцiв. - Сказала Галина i показала на дерева.
   - Де? - Почав я крутити головою на всi боки. - Я не бачу жодного будинку!
   - Дерева i є будинки. - Вiдповiла Галина. - Давай подивимося! - I вона повела мене до найближчого дерева.
   У величезного широчезного стовбура внизу виявилося кiлька широких гiлок-сходинок, якi вели до овального отвору шириною близько сiмдесяти сантиметрiв i висотою до двох метрiв, завiшенi водоспадом тонких, гнучких, як у верби, гiлок з м'якими, довгими листями-голочками темно бiрюзового кольору. Розтуливши живу завiсу, ми увiйшли до "будинку". Це виявилася велика округла кiмната дiаметром близько трьох з половиною метрiв. Усерединi стовбура стiни кiмнати складалися нiби з вiдполiрованих до блиску стовбурiв, тiсно пiдiгнаних один до одного, i вiдображали сонячне свiтло, що надходило звiдкись зверху. Пiд стiнами кiмнати стояло кiлька вирiзаних зi свiтлих порiд дерева крiсел, в центрi - круглий стiл на однiй нiжцi, вирiзаної у формi кучерявої виноградної лози (або майже виноградної). На пiдлогу ця нiжка спиралася трьома гронами дерев'яних ягiд з ажурними листками.
   Праворуч вiд входу розташовувалися сходи з майстерно зiгнутих гiлок, якi вели наверх. Стеля була дерев'яною, але часто усiяною невеликими отворами, що складалися у хитромудрий узор, через який надходило вниз свiтло.
   - Гей, господарi! - Закричала Галина. - До вас гостi!
   - Ми завжди радi гостям! - Почулося зверху (нiмецькою!), i до нас по сходах спустилася молода жiнка.
   Одягнена вона була майже так само, як ми: коротка спiдниця-шорти з блакитного шовку, такий же лiф i безлiч прикрас - i кольє, i обруч на головi, i браслети на руках i ногах, i сережки, i каблучки... У порiвняннi з нею ми були навiть занадто скромно прикрашенi. Крiм того, весь її наряд був розшитий темно-синьою вишивкою, в яку були майстерно iнкрустованi синi, голубi i зеленi каменi. Ноги жiнки були босими, але спустившись, вона одразу ж дiстала з-пiд одного з крiсел шкiрянi капцi, рясно прикрашенi дорогоцiнними каменями, i взула їх.
   - Ми до вас з подарунками! - Галина почала висипати зi своєї сумки рiзнi необробленi каменi, а я - якiсь обрубки коренiв i гiлок, якi вона напхала в мою сумку.
   Ковзнувши майже байдужим поглядом по камiнцям, жiнка раптом спалахнула радiстю i схопила один з моїх коренiв:
   - Ов-ва! Такий рiдкiсний екземпляр! - Вигукнула вона. - Де ви дiстали крендостор?
   - Його прибило до мого берега хвилями. - З гордiстю вiдповiла Галина. - I я одразу ж подумала, що ви створите з нього щось путнє.
   - Так! Путнє... - Жiнка заглибилася у вивчення всiх западинок i трiщинок якогось покрученого кореня i на кiлька хвилин вся пiшла у споглядання. - Ой, вибачте, а що ви хочете натомiсть? - Нарештi, вiдволiклася вона вiд кореня i поклала його на стiл.
   - Екскурсiю по вашому селi. - Вiдповiла Галина. - Ерiх у нас вперше.
   Жiнка уважно придивилася до мене.
   - З Землi? - Запитала вона. Я кивнув. - До нас не часто заходять земляни. Вони ще не вмiють стрибати.
   - Ерiх теж не вмiє. Вiн стрибнув зi мною. То ви покажете нам своє село?
   - Iз задоволенням, от тiльки поставлю крендостор на стiл, для натхнення... Вона встановила корiнь сторчма в центрi столу, розклала навколо нього в одному їй вiдомому порядку iншi коренi i гiлки, пересипала їх камiнцями. Помилувалася, нахиливши голову спочатку в одну, потiм в iншу сторону, щось переставила, щось переклала. Нарештi, композицiя з наших дарiв її задовольнила i вона повернулася до нас.
   - Мене звуть Руфiна! Ну, все, я готова. Давайте для початку роздивимося мiй будинок!
   I ми полiзли по сходах наверх. Будинок всерединi дерева виявився п'ятиповерховим. Кожен поверх вiдокремлювався живими гiлками, переплетеними мiж собою так, що на них легко лягала пiдлога-стеля, зроблена з полiрованого зрiзу якогось iншого дерева i прикрашена вiзерунком з наскрiзних отворiв. Всi iншi поверхи представляли собою спальнi - в них гiлки росли так, що виходили зручнi лiжка-гамаки. На кожному поверсi було по одному вiкну - овальний отвiр у стовбурi, завiшаний тонкими нитками гiлок з голочками. Деякi "фiранки" були зiбранi в пучок i вiдсунутi убiк, пропускаючи в примiщення денне свiтло. На кожному поверсi була вiдокремлена завiсою з гнучких гiлок невелика кабiна - санвузол, вода з якого дерев'яними трубами вiдводилася кудись за село, а надходила з чашi-воронки, встановленої на даху для збору дощової води. I всюди - i на столах, i над лiжками, i пiд стелею, - скрiзь було безлiч предметiв мистецтва з дерева, кришталю, дорогоцiнних i напiвкоштовних каменiв, глини, металу... Це були i предмети побуту, i декоративнi вази, i одяг, i прикраси , i статуетки, i картини...
   - Скiльки людей живе в цьому будинку? - Поцiкавився я.
   - Я з чоловiком i п'ятеро наших дiтей: двоє квiткових, а трьох я сама народила! - Гордо вiдповiла Руфiна. - Зараз ми пiдемо до творцiв, якi займаються будiвництвом будинкiв.
  * 2 *
   Ми спустилися вниз i пiшли через незвичайне дерев'яне село. Часом мiж дерев-будинкiв нам траплялися плетенi з гнучких гiлок крiсла, диванчики, альтанки, качалки - все настiльки майстерно виплетене, з такими неймовiрними ажурними вiзерунками, що не вiрилося, нiби це можна зробити просто з гiлок.
   По дорозi нам траплялися рiзнi майстри, якi займалися творчiстю. Бiля багатьох я зупинявся, не в силах вiдiрвати погляду вiд їх творiнь. Так, наприклад, мене дуже зацiкавив рiзьбяр по кришталю. Вiн саме займався прикрасою великої вази. Всi вiзерунки вiн вирiзав вручну алмазними рiзаками, стамесочками, голочками... I якщо на Землi вiзерунки на кришталi мають прямолiнiйний характер, у цього майстра виходили i плавнi, i округлi лiнiї, виїмки, горбки. Ось на кришталевiй пелюстцi з'явилася крапля роси, зблиснула на сонцi, i менi здалося, що вона ось-ось зiрветься вниз. Але крапля застигла на мiсцi.
   - Подобається? - Запитала Галина. - Все, що тобi сподобається, ти можеш купити в подарунок своїй дружинi - не зустрiчати ж її з порожнiми руками!
   - А якi тут ходять грошi?
   - З тебе буде достатньо розповiдi про Землю i про земнi твори мистецтва. Давай на вечiр призначимо зустрiч з тобою - i ти можеш брати все, що захочеш.
   Я став розглядати твори цього майстра i вибрав два великих кришталевих кубка, вирiзаних у виглядi якихось екзотичних квiтiв. Кожну пелюстку кубкiв, здавалося, можна було вiдiрвати, але все це трималося разом. Стебло квiтки злегка вигиналося, по ньому були розкиданi кiлька листочкiв, сидiв якийсь жучок з агату з золотими вкрапленнями, спускалися краплi роси. Маленька смарагдова ящiрка, що згорнулася кiльцем навколо стебла i вiдблискувала усiма своїми гранями-лусочками, служила пiдставою кубка. Усерединi квiткової чашi лежав багатогранник сапфiра, а навколо нього - тоненькi срiбнi тичинки з золотими кульками на кiнцях.
   - Я б хотiв взяти ось цi два однакових кубка. - Нерiшуче звернувся я до майстра.
   - Вони не однаковi. - Вiдповiв той знову ж нiмецькою. - У свiтi немає нiчого однакового. Придивись уважнiше!
   Я придивився i побачив, що схожими ящiрки були тiльки з першого погляду: у них по-рiзному були загнутi хвостики, роздвоєний язичок однiєї був коротший, нiж у iншої. Один жучок був агатовим, а iнший - з чорного сапфiра. Та й краплi роси, i положення пелюсток ледь помiтно вiдрiзнялися. I все ж складалося враження, що вони однаковi.
   - Менi вони дуже подобаються. - Зiтхнув я, не вiдриваючи погляду вiд кубкiв i тримаючи їх в руках.
   - Якщо подобаються - бери! - Пiдбурила мене Галина. - Це буде прекрасний подарунок!
   Руфiна зробила знак рукою, до нас пiдбiг якийсь чотирирiчний малюк, взяв мої кубки i знову кудись втiк.
   - Вiн вiднесе подарунки у мiй будинок. - Пояснила Руфiна, вiдповiдаючи на мiй розгублений погляд.
   Ми проходили i повз рiзьбярiв по дереву, i повз гончарiв, i повз поетiв, музикантiв, художникiв, i повз в'язальниць i вишивальниць. Бiля великого намету, утвореного сплетеними гiлками дерева ми зупинилися, щоб помилуватися на кулiнарне мистецтво одного жилавого чоловiка, довге волосся якого було сколоте хитромудрою срiбною шпилькою у виглядi кота, який несе в зубах спiйманого птаха з рiзнокольоровим пiр'ям. Йому допомагали троє дiтлахiв вiком вiд п'яти до семи рокiв. А запах вiд столу поширювався такий, що неможливо було втримати слину.
   - Он та шестирiчна дiвчинка - моя дочка. - Показала Руфiна. - У неї вже визначили кулiнарний талант. Але, поки вона виросте, ще невiдомо, ким стане.
   Ковтнувши слину, я озирнувся. Галина вже сiдала за довгий обсидiановий стiл, заставлений рiзним високохудожнiм посудом. Ми з Руфiною сiли поруч i, не зводячи очей з творця-кулiнара i його помiчникiв, насолоджувалися симфонiєю запахiв i магiєю рухiв. Поступово всi мiсця за нашим столом i ще трьома такими ж заповнилися людьми, що сходилися звiдусiль на чарiвнi запахи.
   Смаку страв, запропонованих нам, я описати не можу. Це було щось настiльки чудове i незвичайне, що я не тiльки втратив дар мови, а й дар думки...
   Натхненi обiдом музиканти тут же влаштували чудовий концерт, в якому звучали як незнайомi менi iнструменти, так i чимось вiддалено схожi на земнi. Однi люди стали пiдспiвувати, iншi - танцювати. Галина i мене витягла в загальне коло, а я навiть спробував повторити кiлька найпростiших танцювальних елементiв тутешнiх майстрiв хореографiї.
  
  * 3 *
   Нарештi, ми, перейшовши вбрiд пiвтораметровий струмок, вибралися до великої галявини, в деяких мiсцях порослої невеликими чагарниковими гайками.
   - Тут творять будинки. - Пояснила Руфiна. - Пiдемо он туди i поспостерiгаємо весь процес вiд початку до кiнця.
   Ми пiдiйшли до кiлькох чоловiкiв i жiнок, якi маленькими залiзними лопатками викопували неглибокi лунки по накресленому на землi колi чотириметрового дiаметра. Вони перемовлялися мiж собою якоюсь незрозумiлою але дуже мелодiйною мовою, та щойно побачили нас, одразу ж перейшли на нiмецьку.
   - Звiдки тут всi знають мою мову? - Нарештi поставив я питання, яке вже давно цiкавило мене.
   - Руфiна почула, як я привiталася, увiйшовши до її будинку, i одразу ж переключилася. - Вiдповiла Галина. - Решта вловили хвилю i теж переключилися на твою мову.
   - Як це "переключилися"? Вони що, бували на Землi?
   - Щоб переключитися на будь-яку мову не треба десь бувати i щось вивчати. - Як маленькiй дитинi почала пояснювати Руфiна. - Досить почути кiлька слiв i налаштуватися на хвилю спiврозмовника. Весь його словниковий запас стає нашим надбанням. Мовна хвиля вiд мене передалася iншим жителям села i вони теж перейшли на, як ти її називаєш, нiмецьку.
   - Здорово! - Позаздрив я. - От би й нам на Землi так навчитися! Не треба було б витрачати цiлi роки на вивчення iноземних мов.
   - Я думаю, що це цiлком можливо. - Задумливо промовила Галина. - Треба лише навчитися розумiти один одного душею, стати всiм ближчими... Мозок землян влаштований так само, як наш, тiльки... трохи недорозвинений. У вас поки немає хвильового зв'язку мiж собою. Хоча, я спостерiгала його у дуже близьких людей... От ти, наприклад, можеш вiдчувати, чого хоче твоя Хелена?
   - Так, iнодi я вгадую її бажання без слiв. А вона - мої.
   - От бачиш, це зачатки хвильового зв'язку. Чим ближче люди будуть ставати, тим сильнiше буде цей зв'язок.
   - Щось на зразок телепатiї?
   - Не зовсiм. Читати думки, якщо цього не захоче спiврозмовник, ми не можемо. Передаємо тiльки те, що хочемо, наче при розмовi. - Вiдповiла Руфiна i повернулася до працюючих людей.
   - Приєднуйтеся! - Посмiхаючись запропонувала одна з жiнок i кивнула у бiк, де лежало кiлька лопаток.
   Ми взяли по лопатцi i теж стали копати лунки. Всi разом ми закiнчили роботу за кiлька хвилин.
   - А тепер будемо саджати паростки! - Розпорядився чоловiк, борода якого, скручена в ажурнi джгути, була прикрашена кiлькома намистинами-камiнцями.
   I ми почали вставляти в лунки якiсь живцi, прикопувати їх землею i поливати водою.
   - Усе! - Оглянувши iдеальне коло з посаджених живцiв, констатував чоловiк з бородою, якого я подумки назвав "бригадиром". - За два мiсяцi стiни виростуть настiльки, що можна буде приступати до влаштування пiдлоги. А зараз йдемо на наступний об'єкт! - I вiн повiв нас до бiрюзового частоколу, встановленого метрах у двадцяти вiд нашого мiсця роботи.
   - Тут живцi вже прийнялися i трохи пiдросли, навiть стали випускати гiлки. - Пояснював спецiально для мене "бригадир".
   Пiдiйшовши ближче, я помiтив, що частокiл росте iдеальним колом, дiаметр якого становив близько п'ятнадцяти метрiв.
   - Ми будуємо великий будинок, в якому передбачається проводити збори i невеликi концерти. - Пояснила менi усмiхнена жiнка з величезною кiлькiстю химерних каблучок i браслетiв на руках. - Тому зробили такий великий дiаметр. Звичайнi будинки зводяться дiаметром три-чотири метри.
   - А який максимальний? - Поцiкавився я.
   - Максимально широкий будинок, який я бачив, - Втрутився юнак з безлiччю довгих кiсок, прикрашених рiзьбленими дерев'яними шпильками, - Це Будинок Поезiї, його дiаметр - тридцять два метри. Всерединi, як два концентричнi кола, розташованi арена для читцiв i амфiтеатром - мiсця для слухачiв. Його творив мiй дiд! - Додав вiн з гордiстю.
   - Зараз я окреслю мiсця для вiкон i дверей... Ось тут треба почати формування сходiв. - Розпорядився "бригадир".
   Усмiхнена жiнка, взявши мене за руку, повела до дiлянки частоколу, на яку вказав "бригадир".
   - Щоб вийшли сходи, треба гiлки прив'язати мотузочками горизонтально - вони так i будуть рости. - I вона показала, як це робити.
   Я теж спробував прив'язати горизонтально тонку гiлочку з м'якими голочками, але вона зупинила мене.
   - Це не та гiлка. Для стiн, перекриттiв, сходiв i всього мiцного треба використовувати ось цi, коричневi гiлки без листя. Яку форму їм надати, яке положення задати - так вони i будуть рости. А цi тонкi гiлки годяться тiльки на фiранки. Ми їх зазвичай обриваємо, залишаємо тiльки при входi, над вiкнами i на верху - для формування стоку дощової води. Ну i для краси, звичайно, як дизайнерський елемент.
   Закiнчивши формувати з гiлок сходи, ми пiшли подивитися, як iншi, аналогiчним чином прив'язуючи гiлки, формували вiконнi прорiзи i гiлки для настилу пiдлогового перекриття.
   - А з чого ви робите саму пiдлогу? - Запитав я.
   - Для цього з Великого острова привозять розпилянi кругляки гiгантських дерев. - Пояснив юнак з косичками. - Їх дiаметр iнодi досягає п'ятдесяти метрiв. Їх зрiзи - iдеальнi готовi плити перекриттiв. З них також роблять арени, сцени, майданчики - все, що завгодно!
   - А чим же їх розпилюють? - Здивувався я, не уявляючи, який iз земних iнструментiв мiг би з цим впоратися.
   - Рукою. - Дав незрозумiлу вiдповiдь "бригадир" i зробив горизонтальний жест рукою з випрямленою долонею, нiби щось розсiкаючи.
   Як рукою можна розрiзати на пластини дерево дiаметром п'ятдесят метрiв, я так i не зрозумiв. Можливо, на кiнцях пальцiв мiсцевих жителiв теж виробляється якийсь спрямований хвильовий чи енергетичний пучок, який i розрiзає те, що їм треба? Тодi вони так можуть рiзати i камiння, i скелi...
   Вiд роздумiв мене вiдiрвала сором'язлива дiвчина, з головного обруча якої, як парик, спускалася довга бахрома iз золотих ниток з нанизаними на них дорогоцiнними каменями рожевої i бузкової гами. Виявляється, всi вже перейшли до наступної будiвлi. У цьому зростаючому будинку вже була покладена плита другого поверху. Тут "бригадир", намалювавши крейдою немислимий вiзерунок з завиткiв, квiтiв i листя на величезному, вiдполiрованому зрiзi гiгантського дерева, покладеному на гiлки-основу, запропонував нам вирiзати наскрiзнi отвори.
   - Цi отвори потрiбнi для вентиляцiї, для проникнення свiтла i для естетичного задоволення. - Майже напiвпошепки пояснила менi сором'язлива дiвчина i, простягнувши напiвкруглий рiзець з набраною з рiзних сортiв деревини гладко вiдполiрованою ручкою, показала, як це робити.
   На намальовану лiнiю вона вертикально встановлювала рiзець, стукала по ньому невеличким молоточком - i рiзець проколював товсту, п'яти сантиметрову дерев'яну плиту наскрiзь. Потiм рiзець провертався i вирiзав отвiр дiаметром близько двох сантиметрiв. Тонким металевим стрижнем, вставленим в ручку молотка, серцевина видушувалася i падала вниз. Так, отвiр за отвором, виходив дiрчастий вiзерунок на суцiльнiй плитi. Я теж трохи попрацював над оформленням пiдлоги, але незабаром менi це набридло. Руфiна, помiтивши, що робота не приносить менi задоволення, запропонувала йти далi.
   - Ось так i будуються нашi будинки. - Вирiшила пiдвести вона пiдсумок. - Кiлькiсть поверхiв може бути п'ять або шiсть. Вище цi дерева не ростуть. У процесi росту стовбури розширюються i зливаються один з одним у суцiльну стiну. Нагорi з гiлок формується склепiння i встановлюється чаша для збору води. Все це переплiтається тонкими гiлками, i вони шатром спускаються донизу. Готовий будинок ти вже бачив.
  * 4 *
   Поки вона розповiдала ми пiдiйшли до городу. Звичайний такий город, на якому серед великого листя просто на землi лежали величезнi жовто-коричневi довгi гарбузи. У довжину вони були по сантиметрiв п'ятдесят-шiстдесят, в дiаметрi по двадцять п'ять - тридцять сантиметрiв. Двоє людей збирали врожай i складали гарбузи на невеликий ажурний вiзок, сплетений з тонких гiлок. Колеса у нього були теж плетеними, але по обiду взутi в шини. Я пiдiйшов розглянути колеса ближче.
   - У вас є гума? - Вирiшив уточнити я, обмацуючи колеса.
   - Це не зовсiм гума. - Вiдповiла Руфiна. - У нас неподалiк росте чагарник з дуже в'язким соком. Його можна використовувати, як клей для ран i переломiв, а можна занурювати рiзнi вироби i отримувати навколо них пружну оболонку. Плетенi колеса обертаються над ємнiстю з соком, злегка поринаючи у нього i поступово, шар за шаром, на них налипає сiк.
   - Давай спробуємо один гарбуз. - Запропонувала Галина. - Вибирай!
   Я вибрав не найбiльший, схожий на величезний жолудь, гарбуз. Його оболонка виявилася досить м'якою, навiть прогиналася пiд пальцями. Боячись прорвати її, я спробував пiдняти гарбуз за хвостик желудевого капелюшка, але капелюшок раптом вiдiрвався i, якби Галина не встигла пiдхопити, гарбуз би розбився вщент.
   Удвох ми донесли потерпiлий гарбуз до столу, що стояв поруч з грядкою. Тут, скориставшись наявним посудом, стали розбирати свою здобич. За капелюшком з цього "жолудя" витягнулося гроно коричневої, м'ясистої i соковитою бахроми, в якiй заплуталося безлiч насiння - горiшки розмiром з кедровi, але без шкаралупи. Взявши срiбну виделку з п'ятьма зубцями i ажурною ручкою, Галина стала стягувати з "бахроми" горiшки у пiдставлену Руфiною миску з рожевого кварцу. Я спробував горiшок - на смак вiн був схожий на кедровий, фундук та арахiсовий, з нотками ванiлi i ще чогось незрозумiлого. Вiдрiзавши вiд капелюшка бахрому, Руфiна стала нарiзати її в iншiй мисцi, з вигляду аметистовiй.
   - Цю кашу, - Сказала вона. - Можна їсти ложкою. - I вона подала менi срiбну ложку, з одним зеленим смарагдом в їй ажурнiй ручцi.
   Я спробував "кашу" - сумiш смакiв персика, динi, шоколадної хурми з ванiльними нотками i чимось незрозумiлим наповнили мiй рот. I при цьому якась неймовiрна свiжiсть, бадьорiсть i наснага... Неможливо пояснити. Сiк з гарбуза - майже пiввiдра! - Галина з Руфiною удвох злили у глибоку кришталеву миску. Вiн виявився абсолютно прозорим i безбарвним, як вода, тiльки бiльш густим, майже як не зовсiм застигле желе. На смак - все та ж сумiш динi, хурми, персика з ванiллю i чогось незрозумiлого. Переспiла м'якоть самого гарбуза на смак теж була, як i м'якоть бахроми, тiльки ще бiльш насиченою. Кiлька шматкiв - i я вже зовсiм ситий.
  * 5 *
   Ми трохи допомогли збирачам врожаю, i я покотив повний вiзок назад, у село. Залишивши гарбузи бiля кулiнарного навiсу, ми пiшли далi. Яких тiльки творцiв з їх творiннями я не побачив сьогоднi! А якi об'ємнi картини та мiнiатюри вони вмiють викладати з дорогоцiнних каменiв! Менi дуже сподобався невеликий пейзаж: на тонкому овальному зрiзi мiсячного каменю з дiаметрами двадцять п'ять i п'ятнадцять сантиметрiв був зображений морський берег. Камiнцi пляжу були висипанi дрiбної крихтою, хвилi океану - сапфiрами рiзних вiдтiнкiв, лiс на березi - смарагдами, нефритами, бiрюзою. У небi були тонко виробленi бурштинове призахiдне сонце, мiсяцi з котячого ока рiзних вiдтiнкiв. Я, напевно, стояв перед цiєю картиною занадто довго. Нарештi, Руфiна зробила знак комусь рукою i пейзаж кудись забрали.
   Але найбiльше мене вразила робота ювелiра. Вiн сидiв за великим обсидiанових столом в ажурнiй дерев'янiй альтанцi бiля свого дерева-будинку. Перед ним у рiзних мисочках, чашечках, фужерчиках i так далi були розкладенi рiзнi дорогоцiннi каменi i шматки металiв - золото, срiбло, мiдь, платина, а також всiлякi сплави. Позаду нього, тут же в альтанцi, була встановлена невелика пiч, в якiй вiн розплавляв, сплавляв або просто розм'якшував потрiбнi йому метали. Цiлий арсенал рiзних дрiбних iнструментiв був розкладений на настiльному нефритовому стелажику. А творив вiн каблучки, браслети, головнi обручi, шпильки, пiдвiски, кольє i тому подiбнi вироби. Готовi вироби були виставленi на вiтриннiй агатовiй етажерцi праворуч вiд входу в альтанку. Я помiтив, як одна з дiвчаток-пiдлiткiв пiдiйшла до цiєї вiтринi, вибрала для себе якийсь браслет, показала його майстру i, отримавши вiд нього схвальний кивок, взяла його собi i пiшла далi у своїх справах.
   Я увiйшов в альтанку i сiв поруч з творцем. Вiн подивився на мене, посунув до мене кiлька iнструментiв, шматочок золота i, сам взявши такий же, став показувати, як робити каблучку.
   Я уявив витончену руку Хелени i захотiв, щоб каблучка, гiлочкою огинаючи її палець, розгалуджувалася потiм на зап'ястi. Творець показав менi, як розм"ягчувати метал (я вибрав золото) i викочувати з нього тонку проволоку. Потiм вiн допомiг менi надати проволоцi потрiбної форми, десь сплюснути, десь витягнути утримувачi для каменiв...
   В кiнцевому пiдсумку у мене вийшла каблучка - гiлочка з листочками i квiтами, якi самоцвiтами зеленої i червоної гами розпускалися на зап'ястi.
   - У тебе ювелiрний талант, Ерiх. - Сказав творець. - Треба його розвивати.
   Я, взявши виготовлену мною для Хелени каблучку, подякував творцю за допомогу i навчання, i ми пiшли до великого дерева-дому, бiля якого збиралася юрба людей.
   - Вони чекають твоєї розповiдi про Землю. - Пояснила Галина.
   Спочатку я розгубився - про що говорити? Що їм може бути цiкаво? Але коли на мене посипалися запитання, заспокоївся i просто вiдповiдав на них. Цiкавили Творцiв, переважно, питання мистецтва...
   Свою розповiдь я закiнчив, коли Сонце вже наполовину сховалося за горизонтом. Творець, який навчав мене ювелiрному мистецтву, пiдiйшов до мене, коли всi вже почали розходитися i сказав:
   - У тебе є талант. Розвивай його. Це тобi допоможе. - I простягнув менi невеликий аметистовий футляр, в якому лежали ювелiрнi iнструменти i набiр каменiв.
   Галина вирiшила одразу ж стрибати разом зi мною у шлюзову печеру, а звiдти - на Землю.
   Вдома я опинився вранцi того ж дня, коли й вiдправився на Блакитну Планету, всього двома годинами пiзнiше свого пробудження, нiби так i стояв на балконi. Якби не кришталевi фужери, прекрасна картина, зроблена мною каблучка i футлярчик з iнструментами...
  частина четверта
  СИСТЕМА УРТЕ
  
  * 1 *
   Наступного разу все така ж молода, як i в першу нашу зустрiч, Галина з'явилася через десять рокiв. Менi вже було сорок п'ять i я почав сивiти. Помiтив я це, коли випадково опинився поруч з Галиною навпроти дзеркала. Солiдний, зрiлий, злегка сивуватий чоловiк i поруч - сiмнадцятирiчна дiвчинка з величезними синiми очима i золотистим волоссям, яке струменить по спинi нижче талiї.
   Хелена полетiла в останнiй рейс, пiсля якого думала зайнятися розведенням квiтiв i складанням букетiв. Ми вже придбали для цього невеликий студiю-магазинчик на першому поверсi нашого будинку i кiлька теплиць за мiстом.
   Моя ювелiрна майстерня, яку я вiдкрив через два роки пiсля подорожi до Творцiв, перебувала тут же. Майстерня i магазинчик мали рiзнi входи з вулицi, але з'єднувалися мiж собою всерединi. Продовжуючи працювати диспетчером аеропорту, я по кiлька годин на тиждень придiляв новому хобi, поки друзi не запропонували почати продавати свої вироби. Мої твори вiдрiзнялися вiд робiт iнших ювелiрiв тим, що я вiдображав у них свої спогади про iнший свiт.
   Тринадцятирiчний Вальтер на канiкулах вiдправився до спортивного табору, а я знову опинився зовсiм один в нашiй квартирi, що займала весь другий поверх чотириповерхового будинку.
   - Як ти ставишся до нової подорожi? - Запитала мене Галина.
   - Дуже позитивно. - Вiдповiв я i ми стрибнули на Туту...
   Боже, як я скучив за цим повiтрям! Я його пив, пив, i пив... Здавалося, пройшла вiчнiсть, перш нiж я, нарештi, надихався i озирнувся на Галину. Тут нiщо не змiнилося. I яскраво синє небо з ледь проступаючими контурами Рут i Фут, i бiрюзове море лiсу, i блискучi розсипи синiх i блакитних каменцiв бiля входу у печеру, i злегка звивиста стежка, що збiгає донизу, i невелика сила тяжiння... Я знову повернувся у свою молодiсть, нiби пройшов всього тиждень пiсля нашої зустрiчi у Франкфуртi, коли я полюбив цю дивну i таку близьку дiвчину - Галину.
   Так само, як колись, Галина взяла мене за руку i, смiючись, запропонувала:
   - Бiжимо?!
   I знову ми бiгли вниз стежкою майже до самого пирiжкового дерева, пили його чудовий, пiдбадьорливий сiк i їли ягоди з серцевини. Потiм ми вiдвiдали павукiв, нагодували їх м'ясними кактусами i зрiзали пару рушникiв. Знову ми смажили шашлик з кактусiв i чiпси з м'якотi пирiжкового "жолудя" i знову до нас прийшов Морiмар... Дивно, за п'ятнадцять рокiв кiт нiтрохи не змiнився, причому одразу ж мене впiзнав i пiдставив своє пузо, щоб я його почухав.
   - Тут все так само. - Подiлився я своєю розгубленiстю з Галиною. - Нiби й не минуло стiльки рокiв.
   - А тут i не минуло. - Вiдповiла вона. - Поки на Землi текли роки, тут пройшло кiлька тижнiв.
   - Як же так? Адже навiть у перерахунку на мiсцевий час, повинно було пройти кiлька рокiв.
   - Ти забуваєш про вектор часу. Я сюди стрибаю так, нiби й не шла.
   I знову ми плавали в озерi наввипередки з золотими рибками i зривали губами ягоди з нависаючих над водою гiлок, i знову займалися любов'ю у водi i на березi... I знову, як колись летiли над островом до кришталевої гори.
   - Сьогоднi Новий Рiк. - Повiдомила Галина, коли ми вже кружляли над Кришталевою горою. - Всю нiч ми проведемо на вершинi. Я вже все приготувала.
   - А як же дощ?
   - На Новий Рiк дощу не буває.
   Ми спустилися на галявину на самiй вершинi гори. Тут вже був приготовлений мангал, стiл i стiльцi, двi тахти з пуховими перинами i, звичайно ж, на однiй з них вже лежав Морiмар. Поки сонце не торкнулося обрiю, ми назбирали жовтої полуницi i ягiд з цукеркових кущiв, зрiзали кiлька кактусiв i засмажили м'ясо, рибу, iндичку i гриби - справжнiй Новорiчний банкет! Морiмар весь час плутався пiд ногами, вiрнiше пiд ногами у Морiмара плутався я, поки не поклав йому здоровенний шматок обсмаженого кактуса на велику тарiлку в сторонцi. Кiт дiловито зайнявся святковою вечерею i залишив мене у спокої. Ми сiли за стiл з останнiм променем сонця.
   - Новий Рiк настає для всiх планет цiєї системи одночасно. - Розповiдала Галина, показуючи на небо. - Бачиш, який у нас Новорiчний Парад Планет!
   Видовище i справдi було чудовим. Майже в самому зенiтi стояла яскрава зiрка-планета Бута в оточеннi кiльцеподiбного семизiркового сузiр'я. Пiд ними в один ряд розташувалися зеленувата Рут i жовтувата Фут, що перекривалися по центру великим блакитним диском Лут.
   - Сьогоднi всi мiсяцi, навiть навколо далекої Бути, розташованi прямо по орбiтi i їх добре видно в телескоп. - Галина вийняла з-пiд своєї тахти невелику трубу-телекоп. - Хочеш подивитися?
   Я направив трубу на Буту i заглянув у вiчко. У телескоп Бут iз зiрочки перетворилася на невелику бiлу кульку, а з бокiв вiд неї, майже симетрично, стали помiтнi двi крапочки - її супутники Жут i Зут. Опустивши трубу трохи нижче, я став розглядати мiсяцi Блакитної Планети, всi три рiзнокольорових диски було видно дуже чiтко.
   - Розкажи менi докладнiше про вашу сонячну систему, як її робили, що означають назви. - Попросив я, лежачи на тахтi з пiднятим до неба обличчям i потягуючи сiк з фужера.
   - Спочатку конструктори з Техно-Планети вибрали серед безлiчi зiрок цю. У неї виявилися вiдповiднi параметри за величиною, iнтенсивностi випромiнювання, вiком i ще багатьма iншими показниками. Її назвали Урте - "ур" - "центральна", "те" - "зiрка". А потiм з космiчного матерiалу стали формувати планети. Спочатку система замислювалася як екологiчний курорт з планетами рiзного призначення. Зовсiм випадково з однiєї з орбiт Урте було помiчено кругле сузiр'я. Його так i назвали Оршитей - "ор" - "коло", "ши" - "сiм", "тей" - зiрки.
   - Значить, "те" - це "зiрка", а "тей" - "зiрки"? - Уточнив я.
   - Так, "й" додається до слова у множинi. Насправдi зiрки Оршитей знаходяться на рiзних вiдстанях вiд Урте i з iншого ракурсу нiякого сузiр'я не утворюють, але звiдси здаються зiбраними в iдеальне коло. Саме вiд Оршитей i почали вести розрахунки орбiт створюваних планет. Адже справдi красиво, коли раз на рiк Бута опиняється в самому центрi зоряного кiльця!
   - Так, гарно. А що означає Бута?
   - "Бу" - "снiг", "та" - "планета".
   - Виходить Снiгова Планета?
   - Так.
   - А Зут i Жут, її супутники?
   - Ну, "т" - це "мiсяць", це ти вже знаєш. "Зу" - це лiд, присипаний снiгом, а "жу" - гладкий лiд. Виходять два Крижанi Мiсяця, але один гладкий, а iнший заснiжений. Як це перекласти дослiвно?
   - Нехай будуть Снiжок i Льодок? - Запропонував я.
   - Цiлком пiдходить. - Погодилася Галина. - Є ще одна планета - Нута, вона розташована ближче всiх iнших до Урте. "Ну" в перекладi з нашої мови означає "спека". Як перевести "Нута"?
   - Якщо Тута - Блакитна Планета, Бута - Снiгова Планета, то Нута - Спекотна Планета! А як ви називаєте Космос, Всесвiт?
   - Космос i Всесвiт - це одне слово. Звучить воно так - Тейтайтийал. Спробуй перекласти!
   - Тей - зiрки, тай - планети. - Почав мiркувати я. - А що таке тий i ал я не знаю.
   - Тий - це космiчна речовина. В Космосi немає вакууму, в ньому розпорошено i космiчний пил, i темна речовина, i рiзнi енергiї, плавають уламки планет, комет, метеоритiв i багато всього рiзного. Все це i називається "тий". А "ал" - це "простiр".
   - Виходить, "Всесвiт" - це простiр зiрок, планет i космiчної речовини?
   - Абсолютно вiрно! - Вигукнула, схопившись зi своєю тахти, Галина i стрибнула на мене. - Який ти в мене розумний! - I вона почала мене цiлувати... Заснули ми, обiйнявшись, на м'якому пуховику моєї тахти...
  * 2 *
   Пiсля снiданку Галина запропонувала менi показати iншi планети цiєї системи. Спочатку ми вирiшили вiдправитися на Нуту.
   - Там сильна спека. - Попередила Галина. - Тому нам треба взяти з собою води i надiти балахони.
   Вона подала менi простору довгу шовкову сорочку, майже таку ж, як носять на Сходi, тiльки з капюшоном, що прикриває обличчя. Крiзь тканину капюшона все було прекрасно видно. Сумки i фляги з водою ми повiсили на пояснi ременi пiд капюшонами, обнялися i стрибнули...
   Перше, що я побачив, коли Галина вiдпустила мене - безмежна кам'яна пустеля сiрувато-жовтуватого кольору з буро-червоними домiшками. Вона тягнулася до самого горизонту i тiльки невеликi пагорби i западини та якiсь трiщини розбавляли цей одноманiтний пейзаж. Повiтря було нерухоме i абсолютно прозоре, на густо-синьому небi яскраво, до болю в очах, свiтило тутешнє Сонце...
   - Пiдемо? - Запропонувала Галина, коли споглядання цiєї пустелi менi набридло.
   - А куди? - Озирнувся я на всi боки, вiдчуваючи крiзь шовк сорочки спекотне повiтря мiсцевої атмосфери. Температура була мiнiмум градусiв п'ятдесят.
   - А чи не все одно, куди йти у такiй мертвiй пустелi? - Лукаво посмiхаючись запитала Галина. - Але ми пiдемо на пiвнiчний захiд! - I вона, показавши рукою напрям, бадьоро пiшла вперед.
   Я рушив за нею. Йти було досить легко - менша сила тяжiння i кам'яна поверхня, майже як асфальтована дорога, дозволяли вiльно йти швидким кроком. Виявилося, що пустеля не така вже й мертва. Раз у раз нам траплялися якiсь, схожi на ящiрок, тварини, якi при нашiй появi намагалися скорiше сховатися у норах, що робили кам'янисту поверхню планети дiрчатою. У поглибленнях i за пагорбами росли якiсь колючi чагарники, а в їх тiнi повзали великi жуки, покритi дуже мiцними панцирами.
   Приблизно через п'ятнадцять хвилин мiсцевiсть набула явного ухилу вниз i ми вже майже бiгли до якоїсь чорної трiщинi. Поблизу трiщина виявилася величезною. Стоячи на краю обриву я прикинув вiдстань до наступного краю - приблизно з кiлометр! Вправо i влiво цей Нутiвський каньйон простягався, то злегка звиваючись, то рiзко зламуючись на невизначену вiдстань. А глибина... Десь там, далеко внизу було зовсiм темно.
   - Вся поверхня планети порiзана такими каньйонами. - Сказала Галина. - Їх глибина варiюється вiд одного до трьох кiлометрiв, тому внизу не так пече сонце i є тiнь. Каньйони, перетинаючись один з одним, покривають всю Нуту, як сiткою. А на днi каньйонiв протiкають рiчки i там живуть люди. Вони рiдко пiднiмаються на поверхню. Зараз ми стрибнемо вниз.
   Галина обiйняла мене за талiю, я зробив те ж саме i ми стрибнули прямо з обриву вниз. Летiли ми не дуже швидко: чи то через меншу силу тяжiння, чи то Галина вмiла гальмувати падiння, тому менi вдавалося дещо роздивитися у вертикальних стiнах каньйону. А в стiнах були вирубанi крутi сходи, влаштованi майданчики з лавками, в глибоких нiшах, схожих на декоративнi гроти, були встановленi кам'янi чашi з водою. Бiля однiєї з таких чаш я побачив вiдпочиваючу ящiрку, розмiром з варана, яка засичала, повернувши до нас голову i розкривши яскраво червону пащу.
   Стало помiтно сутенiти - стiнка каньйону вiдкидала тiнь, не пропускаючи сонячних променiв. Почувся якийсь гул. Наше падiння ще бiльш уповiльнилося i я помiтив унизу, нiби у вечiрнiх сутiнках, верхiвки дерев, а мiж ними - стрiчку рiчки. Ми спустилися на пляж. Пiднявши голову, я побачив, що звiдкись зверху до нас надходить слабке розсiяне свiтло, а по стiнках каньйону наче розсипалися тисячi свiтлячкiв.
   Рiчка протiкала посерединi дна каньйону i повторювала всi його вигини i злами. По берегах рiчки росли кущi i дерева, посипанi мiрiадами свiтлячкiв, пiд ними - якiсь рослини, що нагадували городнi культури. Ширина нашого берега до скелi становила близько семисот метрiв. Сама скеля нависала над берегом з негативним кутом. Якщо протилежний берег влаштований так само, то ми опинилися нiби у перевернутiй воронцi. Було досить прохолодно - приблизно як на Блакитнiй Планетi.
   - Променi сонця потрапляють сюди, вниз, тiльки коли воно знаходиться в зенiтi. - Сказала Галина. - Тому тут днем сутiнки, а вночi - темiнь. Але люди користуються електрикою: там, на поверхнi встановленi сонячнi батареї - вони i освiтлюють каньйонний свiт Нути.
   - То всi цi свiтлячки - звичайнi електричнi лампочки? - Здогадався я.
   Ми вийшли за густi прибережнi кущi i побачили яскраво освiтленi майданчики i стiнки каньйону, в яких було вирiзано безлiч отворiв: дверi, вiкна, балкони, сходовi прольоти, оглядовi майданчики, мiстки, переходи - цiле мiсто, побудоване у скелi! Багато ходiв тягнулися на десятки i навiть сотнi метрiв углиб, утворюючи цiлi вулицi i анфiлади залiв. Мiсцева скельна архiтектура виявилася не примiтивною архiтектурою стародавнiх печерних жителiв, а цiлком комфортною, рацiональною i з художнiми елементами: рiзьбленi фризи, колони, скульптури, якiсь декоративнi деталi всюди прикрашали як невеликi "квартири", так i громадськi примiщення, "вулицi" i "площi". Вгору це мiсто йшло метрiв на сто, але далi до поверхнi вели лише сходи з майданчиками для вiдпочинку.
   Час вiд часу нам траплялися нечисленнi мiсцевi жителi. Вони були одягненi в такi ж, як у нас, довгi сорочки з капюшонами. Шкiра у них була фiолетово-коричневою. Я поцiкавився, наскiльки розвинена їхня цивiлiзацiя i Галина пояснила, що мiсцевi жителi - це вихiдцi з iнших планет, якi або назовсiм, або на деякий час вирiшили тут оселитися. Зрозумiло, якщо вони захочуть, їм доступнi всi досягнення цивiлiзацiї, але сюди прилiтають саме для того, щоб вiдпочити вiд технiки. Адже система Урте створювалася саме як екологiчний курорт з рiзними клiматичними умовами.
   - У вас, на Землi, деякi люди теж iнодi йдуть вiд цивiлiзацiї i оселяються десь у Гiмалаях, або в Африцi, або де-небудь ще серед дикої природи.
   - А як же тут пiднiмаються наверх i спускаються вниз? Невже по сходах, якi ми бачили?
   - Там, усерединi, у нас є лiфти. - Пояснив один з жителiв Нути, якi йшли нам назустрiч. - На них ми пiднiмаємося, щоб обслуговувати сонячнi батареї, зустрiчати космiчнi кораблi i милуватися нiчним небом.
   - А є чим милуватися? - Недовiрливо запитав я.
   - О! Наше небо - це найкрасивiше видовище у Всесвiтi. Помилуватися їм прилiтають з рiзних галактик! У нас постiйно проводяться рiзнi астрономiчнi свята. Та ти сам побачиш! Сьогоднi у нас буде одне з таких свят - Нiч Всiх Планет.
   - Вони теж переключилися на нiмецьку? - Пошепки запитав я у Галини.
   - Так, для нас це цiлком природно. До речi, всi iншi iншопланетяни, навiть з iнших галактик, теж будуть говорити твоєю мовою - такi правила нашого етикету.
   - А чому вони не вимагають того ж вiд мене?
   - Але ж ти не вмiєш перемикатися! - Знизала плечима Галина. - Вони про це знають.
   Побродивши деякий час по внутрiшнiх примiщеннях мiста. Ми з Галиною вийшли на один з балкончикiв, що мереживною стрiчкою оперiзував цей верхнiй рiвень мiста. Внизу протiкала рiчка, береги якої освiтлювалися рiзнокольоровими електро-гiрляндами. Свiтло незлiченних лiхтарiв вiдбивалося в темнiй водi i надавало їй казкового вигляду. Крони всiх дерев теж були оповитi гiрляндами - здавалося, що скоро настане Рiздво. Далеко вправо, майже бiля повороту через рiчку пролягало кiлька електро-дорiжок.
   - Що це? - Запитав я.
   - Це мiст. Вiн з'єднує два береги рiчки.
   - А можна перейти туди? - Менi дуже хотiлося пройтися по цьому казковому, як з дитинства, мосту.
   - Звичайно! Стрибай! - I Галина, перемахнувши через перила, стрибнула вниз з висоти близько дев'яноста метрiв.
   Трохи повагавшись, я стрибнув за нею. Виявилося, що умови гравiтацiї дозволяють менi лiтати на жовтiй Нутi, так само, як на блакитнiй Тутi. Зробивши вiраж над майданчиком головного входу у мiсто, ми полетiли до мосту. Широкий кам'яний мiст був прикрашений рiзьбленими колонами, на верхiвках яких були встановленi великi свiтильники. Мiж колонами по обидва боки мосту в кiлька рядiв були натягнутi електро-гiрлянди. Сама рiчка виявилася шириною всього близько сорока метрiв. Зупинившись на серединi мосту, я замилувався виглядом рiчки i обох берегiв. Все це - ажурне кам'яне мiсто у скелях, безлiч гiрлянд, що вiдбиваються у рiчковiй гладi, якась незвична тиша, супроводжувана звуком течiї рiчки, - було схоже на Рiздвяну листiвку, тiльки без снiгу...
  * 3 *
   Мiсто на iншiй сторонi нiчим не вiдрiзнявся вiд першого. Це було все те ж ажурне кам'яне мiсто, яке так само йшло вглиб скелi. Тiльки тут для iншопланетних гостей (а їх виявилося разом з нами всього п'ятеро) приготували святковi столи. Праворуч вiд нас з Галиною за стiл сiв високий, близько двох з половиною метрiв, але дуже тонкий, у порiвняннi зi звичайними землянами, чоловiк з якоїсь далекої галактики. У нього була сiра шкiра, довгi руки з чотирма тонкими пальцями, прикрашенi браслетами, а загорнутий вiн був у велике сарi, схоже на iндiйське, iз зображенням зiрок i планет його галактики на темно-фiолетовому тлi. Ще двоє гостей - парочка закоханих з Техно-Планети, що прилетiла на медовий мiсяць на екологiчнi курорти Тути i вiдвiдувала всi навколишнi природнi пам'ятки. Вони практично нiчим не вiдрiзнялися вiд землян, хiба що бiльш рiзкими рисами облич.
   Розпорядник свята, вiн же наш гiд, влаштував цiле шоу з дегустацiї мiсцевих страв. Всього розповiдати я не буду, зупинюся лише на однiй екзотичнiй штуковини. Це були великi раковини, розмiром з диню, схожi на соняшникове насiннячко, якi в дiйсностi виявилися плодами. Їх винесли закритими при дуже яскравому освiтленнi.
   - Спробуйте розкрити цi насiння! - Запропонував наш гiд - фiолетовошкiрий молодий хлопець з довгими, близько п'ятнадцяти сантиметрiв, пальцями на руках, який назвався Нерефом. - Можете користуватися для цього будь-якими iнструментами!
   Ми стали пробувати вiдкрити пiв кiлограмовi "насiння" i виделками, i ножами, i розбивати камiнням - нiчого не виходило.
   - Дiд бив-бив, не розбив. - Сказав я, припинивши всi спроби.
   - Баба била-била, не розбила! - Пiдхопила Галина.
   Парочка закоханих технарiв спробувала застосувати кишеньковi електропили, але теж не домоглася успiху. Високий iнопланетянин, пiднiсши "насiннячко" до яскравого свiтла, намагався вивiдати якийсь секрет.
   - А тепер - увага! - Вигукнув Нереф. - Сезам, вiдкрийся! - I вiн натиснув якусь кнопку.
   Яскраве свiтло почало поступово згасати. У мiру його згасання, стулки "насiння" почали повiльно розкриватися. Коли освiтленiсть над столом зрiвнялася з вечiрнiми сутiнками, насiння розкрилися повнiстю. Усерединi виявилася двох пелюсткова квiтка. Двi бiлих пелюстки, якi повторювали формою стулки насiння, були м'ясистим i пахли лiсовими квiтами. Я почув нотки фiалок, конвалiй, медунки... А в серединi, як перлина у раковинi, лежала свiтло жовта напiвпрозора кулька - соковитий плiд з двома горошинками-насiнням всерединi.
   Нереф пояснив, що це "насiння" росте навiть на поверхнi Нути i, щоб уберегтися вiд палючого сонця, виробило у себе захист - твердi, що не пропускають свiтла i спеки, стулки. Iз заходом сонця стулки вiдкриваються i рослина встигає отримати необхiдну енергiю, поки воно повнiстю не сховається. Вночi, коли вже не так жарко, рослина залишається вiдкритою, але коли сонце знову показується над горизонтом, ховається у своїй "раковинi".
   Потiм вiн показав, як треба їсти цю незвичайну рослину. Спецiальною ложечкою з зазубреним краєм треба акуратно вийняти м'який напiвпрозорий плiд з "раковини" i вiдправити собi до рота. Розкусивши цю желеподiбну кульку, отримуєш вишуканий квiтково-фруктовий, солодкувато-кислувато-перцевий смак, який я не можу порiвняти нi з чим. Потiм треба вирвати з "насiння" пелюстки i теж їх з'їсти. М'ясиста м'якоть квiтки по консистенцiї нагадує м'якоть сливи, але має зовсiм iнший смак - це щось солодке i гiрке, кисле i солоне одночасно, причому смаки так тонко перемiшанi, що нiби перетiкають один в iнший, створюючи цiлу симфонiю приємних вiдчуттiв у ротi. Ми з'їли по кiлька цих незвичайних фруктiв-квiток, причому я помiтив, що iншопланетяни так само намагаються розiбратися у своїх смакових вiдчуттях, як i я.
   - А тепер всi швиденько прямуємо до лiфта! - Вигукнув наш гiд, коли ми задовольнили свою кулiнарну цiкавiсть. - Ми їдемо на поверхню!
  * 4 *
   Ми вийшли з кабiни лiфта прямо посеред пустелi. У сутiнках не було видно, де знаходиться каньйон - тiльки безкрає, нерiвне, сiро-жовте кам'яне поле. I таке ж безкрає фiолетово-синє небо. Позаду щось зашарудiло i я озирнувся. Наш лiфт зник, не було видно навiть слiдiв вiд люка - все той же камiнь, що i у нас пiд ногами. Якщо не знати, де вiн повинен бути, нi за що не здогадаєшся його тут шукати.
   Я пiдняв голову до неба. Сонце вже зовсiм зникло за обрiєм, залишилося тiльки невелике свiтiння там, куди воно сховалося. А на небi яскраво проступили всi планети системи Урте. Прямо в зенiтi - схожа на зiрочку Бута в оточеннi кiльця Оршитей. Пiд нею - маленька блакитна кулька Тути, а поруч з нею, праворуч трiйця її супутникiв. Звiдси, з Нути вони здавалися зовсiм маленькими: яскравiша зiрочка у вершинi трикутника - Лут, i двi зовсiм маленькi у кутах пiдстави - Рут i Фут. Зате якi зiрки i сузiр'я були розсипанi по тутешньому небосхилу! Величезнi, яскравi, не миготливi i рiзних вiдтiнкiв!...Видовище i справдi було захоплюючим. Всiх сузiр'їв я, звичайно, не запам'ятав, але деякi можу назвати.
   Наприклад сузiр'я Рука - Лiтей. Виглядало воно, як злегка вигнута лiнiя з чотирьох зiрок, вiд останньої з яких вiялом розходилися п'ять лiнiй по двi зiрки. Якщо придивитися, схоже на кисть руки.
   Сузiр'я Кота - Мартей - було схоже на сплячого кота з настороженими вухами, який огорнув себе хвостом.
   Сузiр'я Хвиля - Шутей було схоже на хвилю з пiнливим гребенем безлiчi дрiбних зiрочок i туманностей.
   А ще там було сузiр'я Любовi - Аахтей. Якщо у нас на День Святого Валентина всюди малюють сердечка, то у iншопланетян символом любовi були два напiврозкритих пташиних крила, з'єднаних разом. Це сузiр'я виявилося найбiльшим на небi.
   - А з Тути його видно? - Запитав я у Галини.
   - Видно - Вiдповiла вона. - Просто я не звернула твою увагу на нього. Можемо потiм подивитися з моєї гори...
   Пiв ночi ми милувалися незвичайним небом Нути, а потiм стрибнули назад, на Туту. Тут починався ранок i трава, на яку ми приземлилися, була ще мокрою.
   - А чому тут ми стрибаємо з планети на планету без шлюзової камери?
   - Тому що в цiй системi всi бактерiї однаковi. Шлюзи потрiбнi, коли прилiтаєш з якоїсь дуже далекої планети, наприклад, як твоя Земля.
   Пiсля безсонної ночi на Нутi, ми, поснiдавши i нагодувавши Морiмара, лягли спати просто на галявинi бiля озера.
  * 5 *
   Потiм ми купалися, готували обiд, лазили по схилах гори, грали в доганялки з Морiмаром - вели себе, як дiти. Увечерi, перед дощем, ми знову пiднялися на вершину гори i Галина показала менi знайомi вже сузiр'я. А потiм ми стрибнули на Лут.
   - Якби ми стрибнули прямо навпроти того мiсця, де знаходиться моя гора. - Почала Галина. - То тут був би день i ми нiчого цiкавого не побачили б. Я стрибнула нас трохи в сторону - зараз тут буде вечiр. Це дуже зручно.
   - Чим же це зручно? - Поцiкавився я.
   - По-перше, ми встигнемо розглянути Лут при денному свiтлi; по-друге, ми подивимося захiд i початок вечора; по-третє, ми побачимо нiчне небо Лут з найгарнiшою планетою на небi - Тутою.
   Хто б заперечував! Отже, Лут. Спочатку менi здалося, що вона нiчим не вiдрiзняється вiд Тути - такий же тропiчний клiмат, синє небо, ну хiба ще трохи менша сила тяжiння. А потiм став помiчати i вiдмiнностi: трава на Лут була набагато вищою, майже у людський зрiст i не настiльки бiрюзовою, а скорiше сиво-синьою. Кущi досягали у висоту п'ятдесяти метрiв, а дерев не було. Проте тут було безлiч метеликiв. Вони сидiли рiзнокольоровими квiтами у травi i спурхували при нашому наближеннi. Величезнi рiзнокольоровi зграї пролiтали над нашими головами, перетворюючи небо на шовковий намет з розгорнутими полотнищами. Деякi метелики були розмiром з мою долоню, деякi - з нормальне простирадло. I форма у метеликiв була неземна - майже кругле тiло з чотирма лапками i чотирма вусиками пiдтримувалося чотирма подвiйними крильцями, що переливалися всiма кольорами веселки. Очей у цих метеликiв теж було чотири, а харчувалися вони соком ягiд, що ростуть i на кущах, i в травi, який висмоктували тонкими хоботками. Я теж спробував безлiч рiзних Лутських ягiд, але їх було так багато, що щось конкретно пригадати не можу.
   Та ось почався вечiр. Лут, обертаючись навколо Тути, на вiдмiну вiд нашого Мiсяця, ще й крутиться навколо своєї осi. Тому вечiр настає тут так само, як на Землi, з заходом сонця. Зараз орбiта Лут проходила мiж Ортей i Тутой i на нiчному небi, займаючи майже його третину, з'явився величезний блакитний диск Тути. Звiдси Тута виглядала як Земля з космосу - така ж блакитна, з полярними шапками i поясом островiв, який звiдси виглядав суцiльним материком. А лiворуч вiд неї з'явилася нерозлучна парочка - Рут i Фут, причому зеленувата Рут сьогоднi вийшла на переднiй план i своїм диском наполовину перекривала жовтувату Фут.
   Щоб побачити Бут у кiльцi зiрок, довелося вiдвернутися на 180 градусiв вiд Тути. I тут я помiтив, як у примарному свiтлi Тути i її лун до нас хтось пiдкрадається серед трави.
   - Там хтось є. - Пошепки звернув я увагу Галини на траву, що колихалася.
   - Цiкаво, хто це може бути? - Теж пошепки запитала Галина. - Давай теж пiдкрадемося i подивимося! - I вона, злегка пригнувшись, стала пробиратися до того мiсця, де я когось помiтив.
   Я так само крадькома пiшов за нею... Спочатку я побачив великi кролячi вуха, потiм - два ока, що блищали у блакитному свiтлi Тути, а пiд ними... Нi, це був не кролик. По-перше, звiр був заввишки з людину; по-друге, вiн ходив на двох лапах з м'якими подушечками; по-третє, у переднiх лапах вiн тримав (!) плетену з трави сумку, наповнену ягодами. Мордочка його була вiддалено схожа i на кролячу, i на котячу, а хвiст - як у бiлки, яким його зображують у мультфiльмах - великий i пухнастий.
   - А, це Шуршунчик! - Вигукнула Галина. - Вiн не небезпечний. Його навiть можна погладити - I вона простягнула до Шуршунчика руку.
   Величезний пухнастий звiр нахилився i зовсiм по-котячому понюхав простягнуту руку. Я теж дав йому свою. Так само дiловито, звiр обнюхав i мене. Потiм вiн опустив вниз свої вуха i ми стали їх чесати: я - праве, Галина - лiве. Отримавши порцiю вухо-масажу, Шуршунчик простягнув нам свою корзину.
   - Це вiн нас пригощає. - Пояснила Галина. - Треба взяти по жменьцi, бо образиться.
   Ми взяли по кiлька ягiд з кошика доброзичливого звiрка i вiн пiшов далi, так само обережно ступаючи у травi на своїх м'яких лапах.
   - А хто йому дав кошик? - Поцiкавився я.
   - Вiн сам сплiв.
   - Вiн що, розумний? - Здивувався я.
   - Всi тварини, всi комахи, всi рослини розумнi. Вiдрiзняються вони вiд людини тiльки методами застосування свого розуму. З точки зору людини, вiн просто тварина.
   - А як же кошик?
   - Земнi птахи теж плетуть свої гнiзда. - Знизавши плечима вiдповiла Галина.
   Всi метелики вночi кудись зникли. На змiну їм з"явилися... навiть не знаю, як їх назвати. Не птахи, не метелики, не якiсь ще комахи... Це були округлi клаптi темно-синьої бархатистої тканини з численними блискучими срiблястими крапочками-оченятами. Вони плавно пурхали на висотi пiвтора-два метри i збирали пилок з пензликiв трави. Чим збирали? Та всiм своїм тiлом, усiма своїми ворсинками! Нi ротiв, нi хоботкiв, нi вусикiв, нi лапок, нi пiр'я, нi хвостiв у них не було. I звукiв вони нiяких не видавали. Просто якiсь привиди...
   А потiм ми вийшли до водоспаду. Ви бачили, як падає вода при силi тяжiння в п'ять разiв меншiй, нiж на Землi? Це було чарiвне видовище - струменi повiльно звиваються, бризки плавно злiтають i абсолютно не водоспадний звук. I купатися в цьому водоспадi теж було дивно i незвично. Ми не плавали, а пурхали, то поринаючи у воду мiсячної рiчки, то злiтаючи над нею, то стаючи пiд струменi водоспаду, то виринаючи з них. I займатися любов'ю тут було так само незвично...
  * 6 *
   Наступного дня ми злiтали на Рут i Фут. В екваторiально-тропiчному поясi цих лун клiмат був майже таким, як на островах Тути, а сила тяжiння трохи меншою. Зеленою Рут виявилася через те, що вся її поверхня, покрита водою, зарослою густою водною рослиннiстю. На невеликих острiвцях, якi по площi не перевищують маленьких мiстечок або навiть сiл, росли низькi чагарники i були влаштованi кемпiнговi мiстечка для курортникiв. Тiльки на острiвцях, у спецiально влаштованих i очищуваних вiд водоростей водоймах можна було побачити чисту воду з численними екзотичними рибками. По всiй водно-водоростевiй поверхнi Рути влаштовувалися прогулянки на спецiальних лижах-поплавцях, але це було цiкаво тiльки першi п'ятнадцять хвилин.
   Проте пiдводна прогулянка була цiкавiшою. Почалася вона з того, що нам запропонували зiйти з лиж на суцiльний водоростевий килим. Майже одразу ж водоростi почали прогинатися пiд нами, i ми поступово занурилися вниз. Глибина цього всепланетного моря виявилася невеликою - вiд п'яти метрiв поблизу островiв, до тридцяти метрiв далеко вiд них. Штормiв на Рутi не буває, лише легке коливання тугої зеленої поверхнi. А пiд цiєю поверхнею виявився густий, в деяких мiсцях майже непролазний пiдводний лiс. Плавати в цьому лiсi було неможливо, i ми ходили по дну, продираючись крiзь звивистi заростi.
   По дорозi нам траплялися рiзнi багатобарвнi i багато-плавниковi рибки, водянi ящiрки, що свiтяться в напiвтемрявi, живi квiти зi щупальцями i всiлякi амфiбiї, розмiрами вiд мiзинця до середньої кiшки.
   До обiду ми стрибнули на Фут. Її поверхня вся складалася з сушi, покритої сiткою рiчок i каналiв, якi у мiсцях перетину утворювали озера. Грунт на планетi був вохристо-коричневим, а рослиннiсть переважно жовтого кольору всiх його вiдтiнкiв. З Тути цi неширокi воднi артерiї було не видно, тому Фут i виглядала на небi жовтуватою кулькою.
   Населяли Фут справжнiсiнькi динозаври! Їх було безлiч: i травоїднi диплодоки, i хижi тиранозаври, i рiчковi iхтiозаври, i летючi птеродактилi - зовсiм такi ж, як на малюнках у пiдручнику, але... всi - не бiльше домашньої собаки чи кролика! Було дуже цiкаво спостерiгати з висоти свого зросту, як серед заростей хвощiв i папоротей, що досягають iнодi у висоту менi до поясу, тиранозавр розмiром з щура полює на диплодока розмiром з кролика. Як птеродактиль з розмахом крил не бiльше нiж у чайки, пiкiрує на iхтiозавра розмiром з морську свинку, який зазiвався у водi.
   Вибравши у стадi найбiльшого диплодока, ми витягли його з трави за шию, а потiм засмажили на вогнищi. За смаком вiн нагадував звичайну земну курку. На десерт у нас були дiплодоковi яйця, збитi у шкаралупi горiха, що росте не на деревi або кущi, а прямо на грунтi. Горiх був розмiром iз страусине яйце, тiльки яскраво жовтого кольору. Усерединi нього виявилася м'яка, сирної консистенцiї, жовта, розсипчаста м'якоть солодко-горiхового смаку. Саме з нею ми збили вмiст яйця, яке за видом i розмiрами нiчим не вiдрiзнялося вiд курячого. Запили ми цей обiд просто рiчковою водою, яка на смак виявилася трохи кислуватою, нiби в неї капнули кiлька крапель апельсинового соку.
   Залишки нашого обiду тут же розхапали дрiбнi зубастi динозаврики, якi прибiгли звiдкись на заднiх лапах. Я спробував вiдiбрати невелику кiсточку у особливо нахабного динозаврика, що пробiг за здобиччю прямо по моїй нозi, але вiн грiзно зашипiв i хапнув мене своїми зубастими щелепами за палець. Я вiдсмикнув руку - на пальцi проступила крапелька кровi, як вiд уколу голкою. Бiльше загравати з цими дрiбними, але вiдважними хижаками я не наважувався.
   Ми купалися в невеликому округлому озерцi дiаметром метрiв шiстдесят на перетинi двох каналiв, ширина яких була не бiльше двадцяти п'яти метрiв. Поруч з нами хлюпалося кiлька фiолетово-сiрих плезiозаврiв, ганялися за зграйкою якихось срiблясто-золотистих рибок. Нас вони не чiпали - аж надто великими для них ми виглядали.
   Увечерi ми знову дивилися на небо. Звiдси воно виглядало зовсiм по iншому. Сонце освiтлювало повний диск Лут i лише три чвертi Тути - тiнь вiд Лут "вiдкусила" чималий шмат планети, проте зовсiм в iншiй сторонi вiд них, майже на горизонтi зiйшов величезний зеленуватий диск Рут - звiдси, з Фут вона виглядала набагато бiльшою, розмiром майже з Туту. Оршитей сьогоднi позбулася своєї центральної прикраси - Бута вiдiйшла в сторону i злилася з однiєю з зiрок сузiр'я. Але два напiв-розгорнутих крила Аахтей знову нагадали нам про кохання, чинити опiр якому ми не могли i не хотiли...
  * 7 *
   Наступний день ми провели на Тутi. Галина, хоча i не любила холодiв, вирiшила показати менi пiвнiчну частину Блакитної Планети. Для цього нам знадобилося злiтати до шлюзовий печери за спецiальним одягом. Ми летiли через високий свiтлий лiс, коли Галина раптом зависла над одним з дерев i запитала:
   - Ти чуєш, яка тут чудова музика?
   - Нiякої музики я не чую. Тiльки... здається, якийсь наспiв вiтру...
   - А ти прислухайся краще. - I Галина почала знижуватися пiд крони дерев.
   Тут, пiд кронами, на висотi сорока-п'ятдесяти метрiв вiд землi, я i справдi почув музику. Вона була такою ж свiтлою i високою, як i дерева, що нас оточували. Спочатку ледь чутно зазвучав фагот, потiм до нього пiдключилися сопiлки. Звук посилився i в ньому проступили скрипки, потiм арфа i якiсь ще незнайомi менi iнструменти. Душа наповнилася свiтлом i щастям i ми з Галиною стали ганятися один за одним у повiтряному, веселому i свiтлому танцi навколо велетенських дерев.
   - Це мелодiя вiтру! - Захоплено вигукнула Галина. - Кожного разу вона рiзна, в нiй нiколи не буває повторень!
   - Тепер я буду ходити на концерти до фiлармонiї, коли захочу знову випробувати цi вiдчуття! - З натхненням вигукнув я.
   Полiтавши ще трохи зi спiваючим вiтром, ми опустилися вiдпочити на галявину бiля Дерева Знань, над якою саме опинилися.
   Ми лежали у м'якiй травi, схожiй одночасно i на мох, i на килим, розкинувши руки i дивлячись на тремтливе листя високо над головами.
   - Цiкаво. - Прийшла менi в голову думка. - Якщо я зараз уколюсь рiзними голками дерева на рiзнiй висотi, я зможу отримати всi знання?
   - Зможеш.
   - Навiть якщо це буде сотня "щеплень"?
   - Навiть якщо тисяча. Просто, коли знання отримують поступово, вони проявляються у той же день, а якщо всi одразу - то невiдомо коли i в якiй послiдовностi. До того ж, можливо, не всi вони стануть у нагодi тобi там, на Землi.
   - Навiть якщо не знадобляться, все одно - це знання! - Рiшуче встав я. - Знання марними бути не можуть. - I я попрямував до дерева.
   Галина з цiкавiстю пiшла за мною.
   - Найкраще починати ось звiдси. - Сказала вона, показавши на висоту близько сiмдесяти сантиметрiв. - I поступово рухатися вгору, до вершини, з iнтервалом приблизно у пiвметра.
   Я так i зробив. Протягом декiлькох земних годин я коловся i коловся, поки не досяг верхiвки на висотi близько ста метрiв. Спочатку я колов долонi, потiм зап'ястя. Потiм всю поверхню рук, нiг, грудей, живота, спини i того, що нижче. Втомлений, весь сколотий я, нарештi, спустився вниз i зовсiм знесилений лiг на мох. Напевно, я на деякий час вiдключився, тому що не помiтив, як i коли Галина сходила до величезної блакитної квiтки, набрала соку з її сосок-тичинок, вiдсмоктуючи його i випускаючи з рота у флягу, повернулася до мого несвiдомого тiла i, нарвавши жмут мохо-трави, стала омивати тим соком розпухлi мiсця уколiв.
   Отямився я, коли сонце пiдбиралось до зенiту. Страшний голод скрутив мiй шлунок так, що я не мiг рухатися вiд болю. Галинi довелося самiй шукати кактус, обробляти його i готувати менi обiд. Пообiдавши шматками "м'яса" i "риби", я вiдчув себе значно краще, а коли запив обiд соком з "жолудя" пирiжкового дерева, то знову став сильним, бадьорим i молодим.
   - Ти мене налякав. - Зiзналася Галина. - Я ще нiколи не бачила реакцiї на таку кiлькiсть "щеплень". Напевно, треба було робити це все ж бiльш дозовано.
   - Нiчого, головне, щоб знання все-таки з"явилися! - Я знову був готовий до подорожi i ми полетiли до сапфiрової Гори.
   В шлюзовiй печерi Галина знайшла у шафках хутрянi комбiнезони i ми почали їх примiряти. Комбiнезони були зшитi з хутра якоїсь блакитно-бiлої тварини, хутро було густим, довгим i теплим. Сам костюм був єдиним: i м'якi чоботи, i штани, i куртка, i капюшон - все було зшито разом i становило суцiльне, без щiлин i зазорiв вбрання. Знявши всi прикраси, ми стали влазити в цi хутра i застiбати невидимi блискавки. Хутрянi пояснi сумки з необхiдним приладдям ми надiли прямо поверх комбiнезонiв. Ви коли-небудь пробували надягати шубу у спекотному клiматi тропiкiв? Через кiлька хвилин я вже був зовсiм мокрим, пiт струмками стiкав у мене по тiлу i калюжами накопичувався у районi стоп. Нарештi ми одягалися i Галина запропонувала одразу ж злетiти вище, де було набагато прохолоднiше.
   Ми пiднялися майже до стратосфери. Звiдси весь острiв Галини було видно, як на долонi. Дiйсно, якщо дивитися на нього, повернувшись обличчям на пiвнiч, то вiн виглядав як Мадагаскар, повернений на 180 градусiв. У пiвденно-захiднiй його частинi знаходилася Сапфiрова гора, а в пiвнiчно-схiднiй - Кришталева. Загалом високий скелястий острiв був рiвнинним i тiльки у пiвнiчно-захiднiй своїй частинi обривався до пiдковоподiбного пляжу. З такої висоти було видно, що майже весь вiн покритий лiсами, i тiльки невеликi дiлянки залишаються безлiсими з рiдкiсними чагарниками.
   Ми полетiли на пiвнiч. Поступово острови, схожi на Галинин, стали змiнюватися iншими - на них з'явилися дiлянки саван або степiв зi стадами якихось крихiтних звiдси травоїдних тварин. Ми стали знижуватися до гряди скель-островiв, розташованих у три ряди в шаховому порядку вiдносно один одного.
   - Це Хвилерiзнi Скелi. - Пояснила Галина, вказуючи вниз. - Вони захищають острови поясного архiпелагу вiд хвиль Пiвнiчного океану. Так само влаштовано i в пiвденнiй пiвкулi.
   Ми спустилися до шiстдесяти метрiв. Скелi-хвилерiзи були заввишки по триста-п'ятсот метрiв, на пiвночi о них билися височеннi тридцятиметровi хвилi, а на пiвдень море було майже спокiйним - не бiльше трьох балiв за земними мiрками. Зате мiж ними крутилися такi вири, вихлюпувалися такi бризки, що страшно було навiть уявити, що б могло статися з людиною або човном, якби їх туди занесло.
   Температура повiтря помiтно знизилася i жарко нам уже не було. Покружлявши над Хвилерiзними Скелями, ми полетiли далi на пiвнiч. У безкрайньому океанi хвилi розгулялися не на жарт - у висоту вони вже досягали близько сорока метрiв. Ми летiли i летiли над безкрайнiми морськими просторами, поки я не почав стукати зубами вiд холоду.
   - Смикни за пiдвiску бiля шиї! - Крикнула крiзь вiтер Галина i показала, як це треба зробити.
   Я зробив, як вона радила, i одразу ж вiдчув тепло - комбiнезони виявилися з пiдiгрiвом. Через деякий час на горизонтi показався бiлий iскристий берег - ми досягли полярної областi i почали знижуватися.
   Коли ми опустилися, пiшов легкий пухнастий снiг. Великi снiжинки кружляли у потоках не надто сильного вiтру i були дуже красивими.
   - Чому вони такi великi? - Здивувався я.
   - Через меншу сили тяжiння. Вони встигають вирости бiльше, нiж на Землi, поки впадуть.
   Температура повiтря тут була не дуже низькою, близько п'яти градусiв морозу. Звичайна земна зима. Ходити по пiвметровим наносам пухкого снiгу було не дуже зручно, i ми час вiд часу злiтали, долаючи найважчi дiлянки шляху. На узбережжi нам зустрiлося кiлька великих звiрiв з блакитно-бiлим хутром, якi пiрнали з невисокого обриву у воду i полювали на рибу. Це були великi коти, рази в три бiльшi, нiж наш Морiмар, i зовсiм без хвостiв. Вушка у них були меншими i нiби притиснутими до голови.
   - Це з них пошитi нашi комбiнезони? - Здогадався я.
   - Так, це мурлони, вони дуже добре плавають i так само, як ми, можуть перебувати пiд водою скiльки завгодно часу.
   Приблизно в кiлометрi вiд берега ми натрапили на iскристий у променях сонця палац, побудований з брускiв льоду спецiально для туристiв. Усерединi палацу виявилося теплiше, нiж ззовнi. Нас напоїли гарячим чаєм з якихось трав i смаженою (справжньою!) рибою. У спецiальних розеточка подали морозиво - кульки напiвзамороженої iкри жовтого, блакитного, рожевого i зеленого кольорiв, приправлених якимось пряним гострим соусом. Потiм ми взяли участь у змаганнях по парному спуску з гори на санях, пограли у снiжки з якимись, упакованими в такi ж комбiнезони, як у нас, iншопланетянами, зовнiшностi яких менi розгледiти не вдалося через насунутi на все обличчя капюшони з отворами тiльки для очей, i почали збиратися додому.
   - Бiльше тут дивитися нiчого. - Повiдомила Галина. - А я дуже не люблю морози.
   Як приємно було засипати в теплiй перинi кришталевого дому, оточеного ароматами тропiчної рослинностi!..
  * 8 *
   - Ну що ж, - Почала Галина пiсля снiданку. - Щоб ти мав повне уявлення про Систему Урте, нам залишилося вiдвiдати лише Буту з її мiсяцями Зут i Жут. Але для цього доведеться одягнутися ще теплiше - там температури досягають бiльше ста градусiв нижче нуля.
   Спочатку ми надiли тонкi шовковi стьобанi комбiнезони, наповненi квiтковим пухом, потiм - уже знайомi менi хутрянi комбiнезони з пiдiгрiвом i одразу ж стрибнули на Буту.
   Тут валом валив снiг, бушувала хуртовина, у вечiрньому небi не було видно жодної зiрки. Тримаючись за руки i пригинаючись пiд поривами вiтру ми рушили до якихось вогникiв попереду. Приблизно через пiвгодини ми досягли яскраво освiтленого крижаного палацу, практично такого ж, як i на пiвнiчному полюсi Тути. З розваг нам запропонували те саме, що i там, але Галина виходити на мороз вiдмовилася. Вийшла вона тiльки тодi, коли вiтер, розiгнавши снiговi хмари, затих i на небi стало видно зiрки.
   Звiдси, з нiчного боку Бути нiяких планет видно не було. Проте зiрки i сузiр'я засяяли ще яскравiше, а на небi з'явилися в рiзних кiнцях небосхилу, майже на обрiї двi бiлi мiсяця - Зут i Жут.
   - То що, стрибнемо додому, чи вiдвiдаємо ще й їх? - Запитала притискаючись до мене Галина. - Там ти не побачиш нiчого нового - все той же снiг i лiд. Хiба що на небi - диск Бути.
   Бачачи, що Галина вже зовсiм занедужала, я вирiшив, що нiчого не втрачу, якщо не подивлюся на Бут з її супутникiв, i погодився летiти назад.
   Ми стрибнули на Туту в її опiвднi. Було тепло i затишно, озерце манило своїми теплими водами, i ми одразу ж, скинувши свої комбiнезони, пiрнули в нього, розбiгшись вiд самої печери.
   Сьогоднi я любив Галину з особливою нiжнiстю i нiяк не мiг надивитися в її величезнi синi очi...
   А потiм ми знову летiли до шлюзової печери i, попрощавшись довгим поцiлунком, стрибнули на Землю. Тут все ще тривав той самий день.
   - Ну все, бувай! - Змахнула Галина на прощання. - Я тут приготувала подарунок для твоєї дружини i сина... - I вона вказала очима на великий мiшок, що якимось чином опинився у кутку кiмнати. - Нашi фрукти не псуються у вашiй атмосферi, тому що вони не знайомi вашим бактерiям, а вiд своїх вони очистилися у шлюзовiй камерi. Ви можете зберiгати їх скiльки завгодно.
   Коли вона зникла, я виявив у мiшку i "жолудi", i "полуницю", i кактуси, i плоди цукеркового дерева, i ягоди-афродизiаки з кущiв над озером, i "гарбузи" i "насiння" з Нути i багато-багато iнших плодiв, ягiд, рослин, горiхiв...
   Через кiлька рокiв ми з Генрiхом сидiли у нашiй теплицi, заповненiй рослинами з Тути, Нути, Фут i Рут, запивали напiвпрозорi желеподiбнi зернятковi кульки желудевим соком i згадували тi днi, коли ми щойно познайомилися з дивною дiвчиною з iншої планети.
   - Здорово тут у вас. - Блаженно потягуючись i озираючись навколо, промовив Генрiх. - I як вам вдалося все це виростити?
   - Це все Хелена! - З гордiстю вiдповiв я. - Вона виявилася напрочуд талановитим садiвником i зумiла не тiльки зберегти насiння, а й значно їх розмножити.
   - Так, я бачив в садах у деяких своїх знайомих деякi з ваших рослин, але такого рiзноманiття немає нi в кого.
   - Ще б пак! Ми ще не все адаптували для земних умов. Деякi з рослин доводиться схрещувати з земними, щоб вони могли пристосуватися до наших пiр року. Добре, що у мене проявилися знання про це пiсля тих щеплень.
   - А що ще у тебе проявилося? - Поцiкавився Генрiх.
   - Я можу перемикатися на iншi мови i ми з Хеленою i Вальтером вже об'їздили пiвсвiту. Дуже багато знань стосується iнших планет i систем далеких галактик i не несуть нiякої практичної користi. Але... - Я довiрливо нахилився до Генрiха. - Сьогоднi вранцi я прокинувся з упевненiстю, що знаю, як розраховувати вектори просторово-часових стрибкiв...
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"