Гайдученко Галина Викторовна. Квiти

КВIТИ

ОПОВIДАННЯ

(7 травня 2023 року)

- А може, вони просто отак створенi. Як бiороботи, але рослиннi.

- Для чого?

- Ну... Для передачi iнформацiї... Для контакту...

- Рослинна, хай тобi грець, цивiлiзацiя!

0x01 graphic

- Слава Українi! Дозвольте представитися - рядовий Гайдук!

Так я представляюсь останнiм часом. Майже всi мої однокласники кудись поступили, а я так i не змiг визначитися, отож i пiшов до вiйська. Навчався я так собi, з шiсток на сiмки, але одинадцять класiв все ж таки закiнчив. У музичнiй школi довчився до сьомого класу та кинув. Пробував малювати, але обов'язковi завдання наганяли на мене тугу, а на те, що менi було цiкаво, через них не вистачало часу. Кiлька мiсяцiв навiть ходив на бальнi танцi, потiм перейшов на брейк, але вже через три тижнi покинув i його. Я нi на чому не мiг серйозно зосередитися, мене постiйно вiдволiкали то кiшки та собаки на вулицi, то якiсь комахи, що повзли по травинцi, то хмари у небi.

- Нiчого, послужиш, подорослiшаєш, порозумнiшаєш, тодi й визначишся! - Пiдбадьорював мене тато, коли ми прощалися бiля вiйськкомату.

- Сашко, ну можна ж було поступити хоч кудись. Потiм би визначився i перевiвся... - Схлипувала мама. - Зараз би вчився, а не...

- Ми всi навчалися потроху... - Спробував я згадати якогось класика. - От побачите, про мене ще весь свiт говоритиме!

Яким чином про мене заговорить увесь свiт, я навiть не замислювався, просто хотiв заспокоїти маму.

Зараз менi залишилося лише пiвроку до дембелю, тобто, якщо виражатися культурною мовою, до демобiлiзацiї. Стою я на ранковому шикуваннi, як i всi, вдаю, що спостерiгаю за пiдняттям полкового прапора, а сам уявляю, що замiсть барабана i вiйськового горна пiд флагштоком встановлена справжня ударна установка, а поряд з нею на трубi з сурдиною грає сам Луї Армстронг, надаючи зовсiм iнше звучання музицi. Та й на прапор я не дивлюся, а спостерiгаю, як пiд музику, що звучить у моїй головi, на небi бадьоро бi-

жуть бiлi пухкi хмари, кожну секунду змiнюючи свою форму.

- Вiльно! Розiйдись! - Як крiзь вату доноситься до моєї свiдомостi, i я автоматично мiняю стiйку "струнко" на вiльну, опускаючи плечi i згинаючи праву ногу. Озираюся - всi розходяться на вiльнi десять хвилин перед ранковою пробiжкою. I тут я вiдчуваю, як пiд носком моєї правої ноги щось починає вiбрувати. Забираю ногу вбiк - бачу невеликий камiнь, що помiтно вiбрує серед iнших нерухомих каменiв гравiйної дорiжки плацу. Носком ноги вiдсовую камiнь i нахиляюся, щоб подивитися, що там таке. Майже миттєво з-пiд гравiю виростає квiтка. Машинально простягаю до неї руку, i вона опиняється у моїй руцi.

Дивна, взагалi-то, квiтка: загальна нiжка, акуратно зрiзана по косiй чимось дуже гострим, роздвоюється i на кожнiй стеблинi красуються двi практично однаковi квiтки блiдо-червоного кольору i два довгастi зеленi листки. Великi квiтки, дiаметром не менше, нiж по шiсть сантиметрiв, мають по вiсiм пелюсток, схожих формою на пелюстки дрiбних квiтiв гусячої цибулi. Не наша якась квiтка... Це я нутром вiдчуваю... З-пiд землi в моє тiло пiднiмаються якiсь вiбрацiї - начебто з глибин величезного iнфразвукового океану на його поверхнi з'являються брижi чутних нами звукiв. Цi звуки поступово стають все бiльш чутними, i вишиковуються у безмежну мелодiю, яка чимось нагадує мелодiї Баха, нiби створювану величезним симфонiчним оркестром та органом. По мiрi виринання мелодiї з глибин iнфразвуку, квiтка пiдсилює й свiй аромат - щось схоже на сумiш запахiв ялинки та лимона.

Кiлька секунд стою ось так, заплющивши очi i занурившись у мелодiю, пахощi та вiбрацiю, а потiм струшую головою i оглядаюся. Усi солдати вже розiйшлися, на плацу залишився тiльки я, бiля будiвлi штабу стоять наш взводний лейтенант Козуб та ротний капiтан Репало. Iду з квiткою до них.

- Рядовий Гайдук! Дозвольте звернутися? - Чiтко вiддаю честь правою рукою, опустивши лiву з квiткою донизу.

- Що там у тебе? - Неохоче обертається лейтенант.

- Квiтка! Незвичайна... Несподiвано ось у такому виглядi вилiзла з-пiд гравiю на плацу... -- Показую квiтку.

- Нiчого розумнiшого вигадати не мiг, як квiточки збирати? - Глузливо посмiхнувся Козуб.

- Що незвичайного? - Зацiкавився капiтан.

Раптом квiтка зазвучала голоснiше i запахла сильнiше. Здавалося, я в руках тримав цiлий симфонiчний оркестр. Музику почули й офiцери.

- Ось. Це вона так... - Вiд хвилювання я ковтнув. - Вiбрацiї йдуть звiдкись з-пiд землi, нiби виринають iз океану нечутних звукiв.

- Та кинь ти її! - Вiдмахнувся лейтенант Козуб.

Звикнувши за час служби виконувати команди автоматично, я вiдпустив квiтку, i вона зависла прямо в повiтрi перед нами.

- Левiтує... - Видихнув я.

Вiдпущена квiтка зазвучала так голосно, нiби оркестр був у примiщеннi за вiкном першого поверху, пiд яким ми стояли.

- Тихiше! - Скрикнув капiтан Репало.

Я знову схопив квiтку. Звук знизився до рiвня рiнгтону у мобiльному телефонi.

- Де знайшов? - Капiтан придивився до квiтки уважнiше i, здавалося, теж вiдчув її чужорiднiсть.

- Он там... - Я повiв офiцерiв до того мiсця на плацу, де стояв. - Я стояв ось на цьому мiсцi, ось на асфальт викотив той камiнчик, який спочатку завiбрував пiд моєю ногою...

Ми уважно оглянули гравiй - жодних слiдiв кореня чи того, з чого можна було зрiзати квiтку.

- Треба йти до пiдполковника! - Вирiшив капiтан.

- Старшина Семенюк! -- Гукнув лейтенант взводного, що маячив неподалiк. - Починайте пробiжку без мене! А ми - до штабу!

Утрьох ми пiднялися на другий поверх, капiтан постукав у дверi кабiнету пiдполковника Литвинова.

- Дозвольте?

- Щось термiнове?

- Не знаю... Щось незвичайне. Тому й прийшли.

- Заходьте!

Ми ввiйшли i стали по стiйцi струнко навпроти столу.

-- Ну?

Я простягнув руку з квiткою вперед i вiдпустив її. Квiтка зависла на рiвнi наших очей i зазвучала з гучнiстю включеного наполовину радiо. Пiдполковник скочив iз-за столу й обiйшов її довкола.

- Не наша?

- Нiяк нi! - Випалив я. - У нас такi не зростають! Це чи з iншої планети, чи з iншого вимiру!

- Фантаст! - Хмикнув пiдполковник. - Де зрiзали?

- Нiхто не зрiзав, пане пiдполковнику! - Вiдповiв капiтан Репало. - I корiння не виявлено.

- Копали?

- Нi, тiльки гравiй розгрiбали.

- То покопайте! Мусив же вiн був на чомусь вирости. Он, i зрiз свiжий.

- А її куди? -- Кивнув лейтенант на квiтку, що висiла у повiтрi.

- Куди... Давайте ось цiєю банкою накриємо, щоби нiкуди не полетiла! - Пiдполковник узяв з пiдвiконня трилiтрову порожню банку i перевернув її догори дном.

- Пане пiдполковнику! Не можна банкою - їй же дихати та харчуватися повiтрям треба! Вона пiд банкою загине! - Вигукнув я, вiдчувши тривожнiсть у вiбрацiях iнфпазвуково-

го океану.

- Ти звiдки знаєш?

- Вiдчуваю.

- Гаразд... Тодi... Ось! Засовуй її сюди! - Пiдполковник дiстав iз шафи кошик-переноску для кота. - Тут не задихнеться!

Помiстивши квiтку в переноску, я вийшов за офiцерами в коридор. Вони вже послали чергового за лопатами i разом зi мною попрямували до плацу. Дорогою нас наздогнав черговий, несучи в обох руках по лопатi.

- Це мiсце? - Уточнив у мене лейтенант. - Тодi копайте!

Ми з черговим почали обережно викопувати гравiй з дорiжки, вiдсипаючи його на асфальтове покриття поруч. Докопали до пiщаної пiдкладки - нiчого. Прокопали до землi - жодних слiдiв анi стебла, анi кореня, анi чогось схожого.

- А може, вони просто такими створенi. - Припустив я. - Як бiороботи, але рослиннi.

- Для чого? - Вичiкувально глянув на мене Репало.

- Ну... Для передачi iнформацiї... Для контакту...

- Рослинна, хай тобi грець, цивiлiзацiя! - Розсмiявся Козуб, але тут же осiкся i закашлявся.

- Акуратно все закопайте, розрiвняйте та повертайтеся до штабу! - Наказав капiтан i попрямував до будiвлi.

Лейтенант пiшов за ним. Ми з черговим привели все до ладу i теж рушили до штабу. Солдати, вже здiйснивши пробiжку, вiльним строєм прямували до їдальнi.

"Отакої, так i без снiданку залишусь..." - подумав я, почувши незадоволене бурчання свого шлунка.

- Дозвольте? - Обережно просунув я голову до кабiнету пiдполковника.

- А от i вiн! - Пiдняв голову Литвинов. - Кажуть, у тебе в руках вона стихає? Вiзьми її, бо голова вже вiд цiєї музики розколюється!

Я вийняв квiтку з переноски, i вона зазвучала зовсiм тихо.

- Нiкому анi слова! - Почав командувати пiдполковник. - Рядового - до окремої кiмнати в офiцерськiй казармi! Квiтку - у лекцiйну! Я - до полковника! Сувора секретнiсть!

Я вiднiс квiтку до лекцiйної зали i помiстив її над ораторською трибуною, капiтан зачинив дверi на ключ. Потiм ми спустилися сходами, вийшли надвiр i попрямували втрьох до будiвлi офiцерських казарм.

- Пане лейтенант, дозвольте звернутися? - У пiвголос промовив я за спиною лейтенанта.

- Що таке?

- Я снiданок пропустив...

- Гаразд, розпоряджуся, щоби тобi його принесли.

***

Мене розмiстили у порожнiй кiмнатi на другому поверсi. В офiцерських казармах кiмнати були на двох - два лiжка, двi тумбочки та шафа iз двома вiшалками. Душ i туалет - наприкiнцi коридору, посерединi якого стояв стiл чергового з телефоном. Телефон - внутрiшнiй, тiльки для нашої частини, вихiд на мiсто - через спецiальний код, який змiнюється щодня.

Поснiдавши, я знiчев'я лiг на лiжко, закинув руки за голову, втупився у стелю i, розглядаючи трiщинки та плями, що складалися в хитромудрi квiти, замислився...

З напiвдрiмоти мене вивiв черговий:

- Рядовий Гайдук! Сашко! Тебе термiново викликають до пiдполковника! Та прокинься ж ти!

Я схопився, оговтався i помчав до штабу.

- Рядовий Гайдук за вашим наказом прибув! - Козирнув я, увiйшовши до кабiнету.

За столом сидiли пiдполковник Литвинов, полковник Гризь, капiтан Репало та лейтенант Козуб.

- Сiдай поки! Ми на генерала чекаємо.

"Ов-ва! Сам генерал має приїхати! Невже моя квiточка виявилася такою особливою?!" - Я обережно вмостився на стiльцi бiля вiкна. Генерала я бачив лише одного разу, коли вiн приймав у нас, новобранцiв, присягу. У нашiй частинi вiн з'являвся рiдко, а коли з'являвся, на очi менi нiколи не траплявся.

Хвилин через п'ятнадцять за вiкном пролунав вереск гальм, по коридору почувся тупiт, дверi до кабiнету послужливо прочинив черговий, i генерал швидко пройшов до столу, на ходу махаючи рукою офiцерам, що схопилися, щоб тi сiдали.

- Ну, показуйте!

Капiтан Репало зробив менi знак, i ми з ним пiшли до лекцiйної зали. Квiтка тихенько звучала, так само зависнувши над лекторською трибуною. З нашою появою вона додала гучностi i нiби стрепенулася. Я взяв її в руку i понiс до кабiнету начальства.

- Так, так, так... Ну... Гм... А так?... - Генерал ходив навколо квiтки, що зависла в повiтрi, оглядав її з усiх бокiв, принюхувався, прислухався, обережно торкався пальцем... - Якi думки?

- Квiтка явно не наша, на Землi такi не ростуть. - Почав Полковник Гризь. - Та й з'явилася досить дивно.

- Ще й не в'яне! - Додав капiтан Репало. -- Вона вже пiвдня без води висить.

- А пробували воду давати?

- Нiяк нi!

- То спробуйте!

Пiдполковник пiдняв трубку телефону i наказав черговому принести банку води. За п'ять хвилин трилiтрова банка з чистою водою вже стояла на столi.

- Давай! - Кивнув менi пiдполковник Литвинов.

"А самi що, бояться?" - подумав я, опускаючи стебло квiтки у банку. Квiтцi у банцi не сподобалося. Мабуть, вода їй була зовсiм не потрiбна. Вона злетiла над банкою, пiдлетiла ближче до мене i зависла поряд.

- Рядовий! Як там тебе?... - Звернувся до мене генерал. - Кажуть, у тебе з нею якийсь особливий зв'язок? Ти щось там вiдчуваєш? Якi мiркування?

- Рядовий Гайдук! - Вiдповiв я. - Вiдчуваю вiбрацiї, наче вiд iнфразвукового океану. Те, що чуєте ви, це тiльки брижi на його поверхнi.

- Хтось ще це вiдчуває? - Обвiв генерал поглядом усiх присутнiх.

- Нiяк нi! - Майже в один голос вiдгукнулися тi.

- Давай, хлопче, далi! - Знову глянув на мене генерал.

- Таке вiдчуття, що квiтка є частиною чогось бiльшого... Здається, вона хоче щось сказати, тiльки не словами, а своїми засобами... На мою думку, це спроба контакту якоїсь iншої цивiлiзацiї. А ще менi здається, що це не просто квiтка, а бiоробот. Точнiше, фiторобот...

- Фантастику полюбляєш? - Запитав генерал.

- Так точно!

- Гаразд. Тут у нас не фантастика, а дiйснiсть... Будемо вирiшувати... Капiтане, лейтенанте, ви вiльнi! Рядового поставити на окреме забезпечення та обмежити вiд контактiв з особовим складом! Зберiгаємо повну секретнiсть!

- Товаришу генерал! - Заблагав пiдполковник. - А можна й квiтку iзолювати? Я вiд її спiву вже мiсця собi не знаходжу!

- Квiтка нехай поки що залишається у цьому кабiнетi. Тим бiльше що пiсля закiнчення робочого дня ви пiдете до дому. Завтра приїдуть фахiвцi та розберуться! Все, по конях! - Генерал пiдвiвся й швидко вийшов.

Ми з Репало та Козубом вийшли за ним. Вийшовши надвiр, побачили, як вiн сiв у свою машину, i водiй помчав його до мiста.

***

Обiд принесли за розкладом. Робити було нiчого. Я трохи полежав на лiжку, походив коридором з кiнця в кiнець, спробував увiмкнути телевiзор у холi. Але дивитися його не змiг - заважало вiдчуття постiйної вiбрацiї в тiлi та "бахiвськi" мелодiї симфонiчного оркестру з органом у моєму мозку. Замiсть кадрiв телепередач перед очима миготiло червоним зображення чужої квiтки.

Увi снi я гойдався на хвилях iнфразвуку i до ранку почував себе розбитим. На ранкове шикування мене не пустили, зате я майже пiвгодини нiжився пiд струменями гарячого душу в абсолютно порожнiй душовiй! До пiдполковника мене викликали вiдразу пiсля снiданку.

Кабiнет був сповнений народу - приїхали якiсь жахливо секретнi вiйськовi спецiалiсти: бiологи, психологи, криптологи i навiть уфологiї! Виявляється, у нашiй армiї є й такi!

Подивившись, як поводиться квiтка у моїй присутностi, зробивши якiсь вимiри, взявши в мене аналiзи кровi та показання датчикiв, прикрiплених до моєї голови, мене нарештi вiдпустили.

Цiлий день я ледарював. Увечерi квiтку принесли до моєї кiмнати. Я розташував її над сусiднiм лiжком, i вона там так i висiла. Вночi знову гойдався на хвилях iнфразвуку. Пiсля снiданку ходив туди-сюди коридором, як зацькований звiр. Хотiлося вити. Коли черговий, залишивши на мене пост, вийшов, щоб принести менi обiд, я взявся за телефонну трубку. Думав зателефонувати до чергового у штабi та запитати, що там думають з мого приводу. Тiльки я пiднiс трубку до вуха, навiть не намагаючись ще набрати номер, як хвилi iнфразвуку, промчавши по кабелю, принесли менi прямо в мозок наступну розмову:

- ...пояснити неможливо. Пропоную взiрець просто знищити. Нема квiтки - немає проблеми.

- А солдат?

- А що солдат?

- Можуть поповзти чутки.

- Солдата теж доведеться прибрати.

- А...

- Нещасний випадок. Потонув у болотi. У вас тут прямо за частиною болото? Отож...

Я кинув слухавку. "Нi фiга собi поворот! Їм для дотримання таємностi й людину вбити нiчого не варто! I втекти не можна - розстрiляють, як дезертира. Ну, я вам на прощання влаштую!" Я знову взявся за слухавку i, не набираючи анi коду, який менi, звiсно, не був вiдомий, анi мiського номера, уявив собi пiцерiю на околицi мiста, в яку ми заходили, буваючи у звiльненнi.

- Пiцерiя! - Одразу пролунало в трубцi.

- Приймiть замовлення: сто великих пiц з грибами, ананасами та сиром у вiйськову частину! Розрахунок при отриманнi!

Не встиг я покласти слухавку, як повернувся черговий з обiдом. Я подався до своєї кiмнати.

Пообiдати менi дали. Капiтан Репало та лейтенант Козуб прийшли за мною, як тiльки черговий винiс посуд.

- А може не треба? - Запитав я, поглядаючи на кишеню пiджака лейтенанта, в якому вгадувався пiстолет.

- Наказ. - Зiтхнув капiтан.

- Пiшов! Не рви душу! - Пiдштовхнув мене до виходу лейтенант. - Самим гидко.

Ми пiшли до болота, що знаходилося одразу ж за парканом частини. Симфонiчний оркестр iз органом звучали так голосно, що було чути й на вулицi. У цей час до КПП пiд'їхала вантажiвка з написом "Пiца".

- Приймiть замовлення - рiвно сто пiц! - Пiдiйшов до чергового кур'єр.

- Хвилинку, зараз уточню у командування! - Черговий зник у будцi.

- Це я наостанок замовив! - Похвалився я офiцерам.

- Дай слухавку! - Пiдскочив до чергового капiтан, вирвав

у нього з рук телефон i швидко заговорив, роз'яснюючи ситуацiю.

Деякий час йому довелося чекати на вiдповiдь, мабуть, на тому кiнцi радилися. Нарештi вiн поклав слухавку i передав черговому:

- Наказано прийняти та розплатитися з вiйськової каси. - А потiм уже тихiше повiдомив Козубу: - Там вирiшили, що вiдмова вiд замовлення викличе небажанi роздуми. А тут музика, пiца - отже, якесь свято.

Музика й справдi вже розносилася над усiєю частиною.

- А менi пiцу, як останнє побажання? - Спробував я вiдтягнути неминучий кiнець.

- Ти щойно пообiдав, у тебе бiльше не влiзе! - Зло процiдив крiзь зуби лейтенант.

- Йди вже! - Пiдштовхнув мене капiтан.

Ми пiдiйшли до болота. Я зупинився бiля кромки в'язкого бруду.

- Йди далi! - Наказав капiтан.

- Хлопцi, вiдпустiть мене! Я нiкому нiчого не скажу! - Вже заглибившись по колiно в болотi, повернувся я до них.

- Йди далi! Не бiйся, коли зайдеш по горло, я вистрiлю тобi в голову. Помреш швидко, тонути не будеш.

- Хлопцi, ви ж люди! -- Задкуючи, я намагався звернутися до їхньої людяностi.

Лейтенант мовчки дiстав пiстолет i направив на мене дуло. Я спiткнувся i впав прямо в багнюку. Над поверхнею залишилася лише голова. I тут пiд моєю правою рукою щось завiбрувало. Рука почала пiднiматися з болота, мене наче хтось витягнув за неї з грязюки i я встав на ноги. Я стояв весь у багнюцi, з мене капала чорна рiдина i тiльки права рука, в якiй у мене виявилася квiтка (!) була чистою.

Квiтка була чистою, але не такою, як перша. Акуратно зрiзане по косiй стебло так само роздвоювалося, а на стеблинках гойдалися двi великi синi квiтки, схожi на тюльпани, але не з шiстьма, а з вiсьмома пелюстками. У неї теж було два листочки, але значно товщi й темнiшi. Пахла ця квiтка дивною сумiшшю, в якiй переважали запахи фiалки та кульбаби, а звучала як варiацiї, близькi до аргентинського танго, що виконується на гiтарах, скрипках, акордеонi, фортепiано i, як не дивно, на арфi. Цi звуки теж пiднiмалися на поверхню iз глибин iнфразвукового океану i якимось незбагненним чином гармонiйно вплiталися у звучання "бахiвської" мелодiї симфонiчного оркестру та органу.

"Мої" офiцери остовпiли. Я почав виходити з болота, а мокрий бруд стiкав по менi, залишаючи мене чистим й сухим. Я ще не повнiстю вийшов з болота, коли до мене пiдпливла та перша, червона квiтка. Я взяв її в ту саму руку, що й синю. Мелодiя стала такою гармонiйною, що захоплювало дух.

- Моя смерть проблему вже не вирiшить. - Сказав я. - Якщо з'явилася ще одна квiтка, можуть з'явитися й iншi. Страусина тактика ховання голови в пiсок вже не спрацює. Йдемо до полковника!

***

Вiйськовi фахiвцi ще не роз'їхалися. Спочатку вони тупо дивилися на букет у моїй руцi, а потiм почалися новi вимiри, аналiзи, тестування. I все - у моїй присутностi, тому що квiти без мене анi звучати, анi пахнути, анi вiбрувати не хотiли. Вони навiть нiби блiдли та втрачали кольори.

Цi вiйськовi специ навiть прислухалися до моїх висловлювань, якi я озвучував, фантазуючи пiд впливом вiбрацiй та набиваючи собi цiну:

- Думаю, що це контакт. Фiтороботи невiдомої цивiлiзацiї вибрали мене як контактера, тому що я увiйшов з ними в резонанс i сприймаю їхнє iнфразвукове звучання. Ми з вами можемо передавати iнформацiю за допомогою телеекрану, використовуючи вiдео, колiр, звук. А у них для цього - квiти. Може, кожна квiтка - це окрема фраза. Видiв квiтiв може бути безлiч, кiлькiсть квiток на стеблi також. Кольоровi варiацiї теж можуть бути рiзноманiтними - уявляєте, наскiльки багатою може бути їхня мова?

Фахiвцi уявляли та починали прораховувати все на комп'ютерах. Криптологи на пiдставi двох квiток поки що розшифрувати послання не могли, але вносили до своїх розшифрувальних схем те, що вже вiд них отримали.

Увечерi в лабораторiю, обладнану на другому поверсi офiцерських казарм, там, де поселили мене та мiй "букет", надiйшло повiдомлення вiд генерала про те, що в iнтернетi з'явився ролик про появу незрозумiлої лiтаючої квiтки в Iталiї. Її знайшов якийсь мiсцевий рибалка i зняв на свiй мобiльник. Вона виявилася такою самою, як моя перша. Секретностi дотримуватися вже не мало сенсу. Потрiбно було розпочинати мiжнародне спiвробiтництво...

***

Цiєї ночi я спав спокiйно. "Тепер вченi розбиратимуться. Тепер вiд мене нiчого не залежить. Нехай працюють!" - думав я, засинаючи. Увi снi я вступив до Психологiчного унiверситету, в якому були факультети людської психологiї, зоо- та фiтопсихологiї та навiть космопсихологiї. Там, увi снi, в оточеннi рiзних квiтiв й пiд звучання неймовiрної музики я, нарештi, визначився зi своїм майбутнiм. Я вирiшив стати психологом широкого профiлю, щоб мати можливiсть вступати в контакти з рiзними формами розумного життя не тiльки на Землi, а й у всьому Всесвiтi.

0x01 graphic

Оставить комментарий © Copyright Гайдученко Галина Викторовна (psycho2007@i.ua) Размещен: 14/05/2023, изменен: 14/05/2023. 24k. Статистика. Рассказ: Фантастика ДАЛЕКI МАНДРИ Иллюстрации/приложения: 2 шт.		Ваша оценка:
Аннотация: - А може, вони просто отак створенi. Як бiороботи, але рослиннi. - Для чого? - Ну... Для передачi iнформацiї... Для контакту... - Рослинна, хай тобi грець, цивiлiзацiя!

Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Квiти