Аннотация: I смiшно, i грiшно!.. З життя блондинок, їх собачок та "татусiв".
CH-VERISH
ОПОВIДАННЯ
(18 жовтня 2019 року)
Сьогоднi Борис вирiшив купити ту злощасну валiзу. "Краще вже пiзнiше, нiж нiколи" - думав вiн, дiстаючи з шухляди гламурного рожевого столика такий же рожевий аркуш паперу, складений навпiл. На аркушi було надруковано на комп'ютерi список "необхiдних речей", складений Кариною пiвтора мiсяцi тому. "Ну що менi варто було звозити її до магазину?! Нi, уперся, як баран: "Вiзьмемо тiльки одну валiзу!" От тепер i винен у всьому..." - Вже, мабуть, в тисячний раз картав себе Борис за той день. Сьогоднi вiн вирiшив купити i рожеву валiзу, i всi речi зi списку, щоб поставити її поруч майже з такою ж, наповненою одягом Карини, який вона зiбрала для поїздки на Мальдiви. З коридору почувся заливчастий собачий гавкiт, що вимагав негайного уваги. Борис вийшов i причинив дверi Карининої рожевої кiмнати.
З Кариною Борис познайомився зовсiм випадково. Просто проїжджав повз салон-магазин своєї колишньої однокласницi Клави i вирiшив зазирнути, привiтатися i трохи побалакати. З Клавою вiн кiлька рокiв просидiв за однiєю партою. Разом зi своєю молодшою на два роки сестрою Оленою вона вiдкрила перший у мiстi салон-магазин для гламурних собак. Всi цi шубки, комбiнезончики, сукенки, нашийнички та все таке iнше Бориса зовсiм не цiкавили, бо нiякої собаки, а тим бiльш гламурної, вiн не мав, i заводити поки не збирався. З Клавкою завжди було цiкаво поговорити i дiзнатися новини про колишнiх однокласникiв. I як тiльки вона встигала бути в курсi всiх їхнiх проблем, сердечних переживань, подiй?!
- Привiт, все ще сам живеш? - Привiтно розпливлася в усмiшцi Клавка, передаючи сестрi коробку з якимось собачим барахлом, щоб вона продовжила розвiшувати його на мiнiатюрнi вiшачки.
- Та коли менi амурами займатися! От збираюся нову фiрмочку вiдкрити - приватнi котеджi хочу будувати.
- У тебе ж вже цiлих двi! Не боїшся надiрватися?
- Та тi ж займаються багатоквартирними будинками, так би мовити, грошi гребуть. А це я вже для душi хочу, щоб i психологiя, i настрiй, i власнi архiтектурнi розробки, i свiй дизайн...
- Ну-ну... Каву будеш? - Запитала Клава через плече, знiмаючи з платформи чайник, який щойно закипiв.
- Давай. - Погодився Борис, спостерiгаючи за тим, як вона насипає в три чашки розчинну каву. - Менi одну ложечку цукру.
- Я пам'ятаю. Ти про Сашка Коротковського нiчого не чув?
- Нi, а що?
- Кажуть, чи то прогорiв, чи то дружина при розлученнi обчистила. Коротше, повернувся в квартиру до батькiв, добре хоч ремонт їм встиг зробити, тепер шукає роботу. Нiчого на прикметi немає?
- За його профiлем немає... Хоча... Я мiг би надати йому невелике примiщення для розкачки. Пiвроку навiть грошей за оренду брати не буду. Як думаєш, зможе розкрутитися?
- Я передам, а там нехай думає. - Клава сьорбала каву, стоячи поруч з Борисом бiля стiйки.
Лєна, майже одразу заливши в себе гарячий напiй, зникла у складському примiщеннi. I тут вiд входу продзеленчав дзвоник. У салон увiйшла дiвчина з бiленькою пухнастою грудочкою на руках. Клава миттєво сховала свою чашку на полицю пiд стiйкою i, надiвши на обличчя свою фiрмову посмiшку, повернулася до вiдвiдувачки. Борис, не бажаючи заважати, сiв у крiсло, що стояло в затишному куточку бiля низенького столика, i, прикрившись журналом "Зоодруг", став спостерiгати з-за нього за вiдвiдувачкою.
Це була молодесенька блондинка з прямим волоссям, забраним у "хвiст", i з величезними, наївно розкритими, блакитними очима.
- Добрий день! Менi сказали, що це самий гламурний магазин для собак. - Привiталася блондинка.
- Ось! - Дiвчина спустила з рук на стiйку свiй скарб.
- Що це за маленьке щастя з величезними очима?! - Заметушилася бiля неї Клава.
- Менi батьки подарували... За те, що я погодилася закiнчити школу. Ну, самi подумайте, навiщо менi був потрiбен цей одинадцятий клас?! Але заради собаки я зiбралася i закiнчила його! Ось яка я цiлеспрямована!
- А як же ви назвали цього блондинистого чихуахуа?
- Поки що нiяк. Ось пiдберу йому все, що треба, а потiм ввечерi вирiшу.
- А що вам треба?
- Все! Все, що належить гламурнiй собацi!
- З грошима, як я розумiю, проблем немає?
- Звiсно, у мене ж золота безлимитка! Тато дав.
- Ну, якщо безлимитка, то спробуємо пiдiбрати вам все найкраще... - I Клава повела дiвчину по своїх засiках, показуючи то те, то се.
Лєна, яка вийшла до залу, пiдхопила на руки безiменного чихуахуа i, як тiнь, пiшла за ними, чухаючи його за вушком. Чомусь Борис не мiг вiдвести погляду вiд цiєї дiвчини, яка здалася йому юної богинею. Точена фiгурка в обтягуючому рожевому топiку, пiд яким зовсiм не ховалися груди третього розмiру; довге, пряме, бiле волосся, що струменiло по спинi; тонка талiя, охоплена пояском бiлих шортикiв; стрункi довгi нiжки в срiблястих босонiжках... "Що це я, як хлопчисько якийсь!" - схаменувся Борис, помiтивши багатозначний погляд Клави, кинутий в його бiк. - "Типова Барбi!" - Спробував звернутися Борис до свого здорового глузду, але незважаючи на це, продовжував спостерiгати за милою чарiвницею.
- А ось ще нашийнички! - Пiдморгнувши Борису, Клава пiдвела блондинку до стiйки i виклала перед нею кiлька нашийникiв зi стразами i якимись пiдвiсками.
- Менi цей подобається! - Вiдвiдувачка взяла в руки блакитний нашийник зi стразами i пiдвiскою у виглядi сердечка. - Ой, та тут i iм'я написано! "Сi Ейч, Вериш..." - Спробувала вона прочитати англiйськi букви. - Менi подобається таке iм'я - Вериш! А це його iнiцiали, так? Чи це скорочено "Чарльз"? Чарльз Вериш, Вериш... - Вона вже примiряла нашийник сонному песику.
- А де ви пiсля школи мрiєте працювати? - Роблячи Борису великi очi, почала розпитувати Клава.
- Я мрiю працювати?!.. - В очах спiврозмовницi вiдбилося безмежне здивування.
- Але ж якось ви збираєтеся жити?
- Ну, зараз я живу з батьками... А потiм обов'язково хтось знайдеться, хто буде про мене дбати!
"I санiтари тут не пiдходять!" - Пригадав Борис рядок з анекдоту. - "Хотiлося б менi про неї дбати..."
- Привабливi дiвчата вiдволiкають вiд справ! - Шепнула Клава, проходячи повз нього i нiби випадково нахиляючись. - Слину пiдiтри! Прогорiти не боїшся? - I вона почала запаковувати у пакети все, що вибрала блондиниста Барбi. - Ось, до речi, наша вiзитка, телефонуйте, якщо щось знадобиться! Мене Клавою звуть, а Вас? - I вона знову непомiтно пiдморгнула Борису.
- А мене Киця. Ой, це мене так мама i тато називають! А насправдi я Карина. - Взявши тепер уже названого Веришем пса на руки, покупниця спробувала зiбрати пакети, але у неї нiчого не виходило.
- Давайте, я вам допоможу! - Пiдскочив до неї Борис, збираючи пакети, що розсипалися. - Ви на машинi?
- Нi, на таксi... Менi тато, звичайно ж, права подарував, але їздити поки не дозволяє.
- Тодi давайте вiдпустимо таксиста, i я пiдвезу вас на своїй машинi!
- А менi мама з незнайомими їздити не дозволяє... - I в голосi, i в очах Карини плескався безмежний океан розгубленостi.
- Це мiй хороший друг! - Втрутилася Клава. - Я його добре знаю. Довезе в цiлостi й без проблем i Вас, i Вериша, i всi його обновки!
- Борис! - Представився Борис.
- Карина, дуже приємно...
Жила Карина з батьками в сталiнському будинку, займаючи два його поверхи. Ремонт у великiй квартирi був зроблений європейський, у всьому вiдчувалася наявнiсть грошей. Представившись батькам, якi вийшли зустрiчати доньку, Борис допомiг їй занести пакети з покупками до її кiмнати i погодився залишитися на обiд, не приховуючи своєї зацiкавленостi її особою.
Батько Карини, маючи власну фабрику, займався меблями. Мати тримала косметичний салон.
- А власний будинок побудувати не хочете? - Мiж iншим запитав Борис.
- Ви просто нашi думки читаєте! - Вигукнула мама.
- Ми саме купили дiлянку i пiдшукуємо хорошого архiтектора! - Пiдхопив тато.
- Тодi нас просто доля звела! - Зрадiв Борис. - Я займаюся будiвництвом, у мене три фiрми i цiлий вагон чудових архiтектурних iдей!
Ось так вiн i став частим гостем у родинi Кицюнi, як тепер називав Карину. Всього через рiк батьки Карини переїхали у новий триповерховий особняк, а сама Карина - у будинок Бориса. Батькiв вони вiдвiдували часто, бо не все ще було закiнчено, тому в будинку для них було видiлено кiлька кiмнат на другому поверсi. I хоча в iнтелектуальному планi у Бориса з Кариною не було нiчого спiльного, це не заважало йому обожнювати її i виконувати всi її бажання: чи то поїхати кудись за мiсто кататися на конях, чи то полетiти в Париж на тиждень моди, чи то вигуляти новий наряд у Мiланськiй оперi...
- Ну що ти витворяєш?! - Сплескувала долонями мама на чергову витiвку дочки. - Хiба ж так можна зловживати гарним вiдношенням до себе?
- Я людина творча! - Зi смiхом вiдказувала та. - Хочу - творю, хочу витворяю!
I скрiзь їх супроводжував бiленький, як i сама Кицюня, Вериш. Борис настiльки прив'язався до Кицюнi i до Вериша, що вже навiть не уявляв собi життя без них. Тепер, коли вiн приходив з роботи, його завжди чекали та радiсно зустрiчали бiля порога.
Iдея з оформленням басейну прийшла в голову Каринi, коли та дивилася телевiзор. Йшла передача про пiдводний свiт Тихого океану.
- Ось! Борчик! Ось, подивись!!! - Раптом закричала вона, лежачи ввечерi на лiжку i так налякавши Вериша, що той несамовито зайшовся гавкотом. - Я хочу, щоб у нашому басейнi замiсть драбинок, вишок i гiрок було це! - На екранi красувався, перебираючи щупальцями, величезний восьминiг. - По його щупальцях можна буде i в басейн спускатися, i стрибати з них, i навiть скочуватися в воду!
- I як тобi така думка в голову прийшла? Ти моя Кицюня! - Здивувався Борис нестандартному рiшенню.
- На те моя голова i свiтла, щоб у неї розумнi думки приходили! - Потiшена схваленням її iдеї, вiдповiла Кицюня.
- Розумниця!
- Правильно, я розумниця, а кажуть, що розумних блондинок не буває! То що, виходить, що я не iсную?
- Iснуєш, iснуєш! - Цiлуючи її, Борис влаштувався поруч, вiдганяючи Вериша, який гарчав та гавкав, намагаючись захистити свою господиню вiд зайвого, на його погляд, прояву любовi. - Ай! Вiн мене за палець вкусив! I чому це всi маленькi собачки такi злi?
- Бо вони сильно концентрованi! - Смiялася Карина.
Зрозумiло, не завжди все в їх вiдносинах йшло гладко. Багато чого в нiй його навiть дратувало. Ну як можна було залишатися спокiйним, коли Кицюня вранцi питала:
- Ти бачив сон про маленьких тигро-свинок? Класний, подивися...
Або сердито надувала пiдкачанi силiконом губки, коли вiн пiдловлював її на брехнi:
- А ти не питай! Хто багато питає, тому багато брешуть!
А коли Борис намагався вмовити її зайнятися чимось корисним, щоб йти вперед, вона заявляла:
- Лише дурнi весь час йдуть уперед. Розумнi йдуть туди, куди їм треба!
- А куди тобi треба?
- Не твоє дiло!
Борис мирився з усiм цим, як мантру повторюючи про себе: "У жiнок немає недолiкiв! У них є тiльки особливостi!"
Нарештi, зваживши всi "за" та "проти", Борис вирiшив зайнятися власним життєвим укладом. Для початку вiн взявся за перебудову другого поверху в своєму будинку, перетворюючи його на сiмейне гнiздечко. А поки йшов ремонт, переїхав до майбутньої дружини. Каринi про свої задуми вiн поки не говорив, збираючись зробити романтичну пропозицiю на Мальдiвах.
- Ура! Ми їдемо на Мальдiви!!! - Закричала обрадувана повiдомленням Кицюня. - Це так гламурно в цьому сезонi! Вериш, бiжимо збирати речi!
За два днi Кицюнi вдалося зiбрати величезну валiзу одягу, але все необхiдне у неї не вмiстилося.
- Менi потрiбна ще одна валiза! - Вийшла вона ввечерi у передпокiй зустрiчати Бориса з роботи. - Ось, я тут списочок склала... Намиста, кiльця, браслети, сережки та iншi прикраси я склала в спецiальну сумочку, але вона в цю валiзу не влазить. А ще менi потрiбнi туфлi червонi, блакитнi, бежевi... i ще золотистi босонiжки! I сумочки пiд всi туфлi! I капелюхи, i парасольки... А ще чотири пари сонцезахисних окулярiв... I кошик з плетеної соломки, щоб ходити з ним на пляж...
Цього дня Борис прийшов з роботи ранiше, нiж завжди. Передавши кермо правлiння виконавчому директору, який працював на зарплату, вiн трохи турбувався, а тому був роздратований.
- Досить! - Рiзко перервав вiн Карину. - Вiзьмемо лише одну валiзу!
- Але ж...
- Нiяких "але"! Одна валiза у мене - одна валiза у тебе. Ну, й сумка для Вериша.
- Якщо риба мовчить, то це не значить, що їй нема чого сказати! - Надула Кицюня губки i вiдвернулася. - Тодi я нiкуди не поїду!
- Куди ти подiнешся... - Борис навiть трохи пошкодував, що перегнув палицю. Вiн зовсiм не хотiв сваритися перед поїздкою, в якiй збирався освiдчитися.
- А от вiзьму та втоплюся!
- Киця, а це вже шантаж! - Втрутилася у розмову мама, визирнувши з кухнi. - Ми ж всi знаємо, що ти чудово i плаваєш, i пiрнаєш!
- Все одно втоплюся! - Сердито вигукнула Карина i вискочила у двiр, вiдразу ж попрямувавши до басейну.
- Нiчого, заспокоїться. - Пiдбадьорила Бориса мама. - Каву будеш? Я щойно заварила.
- Давайте... Ну, от чому вона така? - Борис сьорбнув кiлька ковткiв. - Я їй пропозицiю зiбрався зробити, ось, каблучки купив... - Вiн поставив на стiл оксамитову коробочку.
- Можна? - Мама простягнула до коробочки руку. - Я тiльки подивлюся.
- Дивiться, звiсно... Як ви думаєте, Каринi сподобається?
- Безумовно...
- Щось її довго немає.
- Ну, ти ж знаєш, побiситься-перебiситься i прийде з ультиматумом. Дуже добре, що є хоч хтось, хто може перед нею встояти. Ми з батьком її зовсiм розбалували.
- Та що там, валiзою бiльше, валiзою менше... Пiду, подивлюся, як вона... - Борис поклав коробочку з каблучками до кишенi i вийшов у двiр.
Карина дiйсно потонула. Щоб не спливти одразу, вирiшила закрiпитися пiд одним зi щупалець восьминiга i заплуталася волоссям за гачки, що утримували капроновi водоростi... Дурний нещасний випадок. Винен в якому був саме вiн...
***
Андрiю вже давно набридла його Киця-Лєра. Симпатична блондинка вже просто дiстала його своїми дурними питаннями типу: "А якщо мазохiст потрапить у пекло, то це для нього буде рай?", або "Ось в Англiї, виявляється, узаконено лiвостороннiй рух. Це що, всiм чоловiкам офiцiйно дозволено ходити налiво?", або "Як ти думаєш, кабачкова iкра стане смачнiшою, якщо її замiнити на чорну або червону?" А це постiйне: "Гламурненько?"... Спочатку вся ця блондинистiсть Андрiя заводила, потiм смiшила, тепер стала дратувати. А цей її йоркширський тер'єр - кишеньковий песик з вiчними бантиками на головi?! I iм'я яке придумала - Вериш!.. Тягається скрiзь з ним, як з писаною торбою, i на корпоративи, i в театри, i на курорти... Хоча, звiсно ж, йому було приємно ловити заздрiснi погляди iнших мужикiв, коли вiн з'являвся десь з нею разом. Таку Барбi будь-хто хотiв би мати! "Ось звожу її в останнiй раз на Кариби, а до себе вже не привезу. Нехай одразу ж їде до своєї мами в Полтаву! В моєму вiцi i при моєму статусi вже пора мати щось бiльш серйозне" - думав Андрiй, вирулюючи зi стоянки своїх автомобiлiв. До тридцяти п'яти рокiв вiн вже керував автоперевiзною фiрмою, на балансi якої значилося дванадцять фур та десять маршруток, а в наступному мiсяцi збирався вiдкрити туристичний напрямок по країнi i за кордон, закупивши для початку три комфортабельнi автобуси.
З ранку Лєра вивела свого йоркширського тер'єра на прогулянку. Спочатку кошлатий рудо-коричневий песик з пiдстриженою чупринкою, рожевими бантиками на головi i з таким же рожевим нашийничком зi стразами чинно йшов на повiдку, але потiм побачив сусiдського кота. Чорний з бiлими лапками i бiлою "манiшкою" кiт був справжнiм аристократом. Досить часто вiн забирався на Лєрин балкон i дражнив Вериша, походжаючи по перилах над його головою. Вериш аж захлинався вiд гавкоту, а кiт тiльки презирливо помахував хвостом. I ось вони зустрiлися на тротуарi... Обидва просто оторопiли i завмерли вiд несподiванки. Потiм Вериш з гучним гавкотом кинувся на свого кривдника, а той смiливо втiк на дерево. Чим бiльше гавкав пес, тим вище забирався кiт. Коли Лєра пiдбiгла i взяла песика на руки, заспокоюючи його, кiт зрозумiв, що злiзти назад вже не може i почав жалiбно нявкати. Як не вмовляла Лєра його спуститися, той тiльки мiцнiше притискався до гiлки, вчепившись у неї кiгтями i хрипко кричав вiд страху.
- Котик, ну годi плакати! - Вмовляла його Лєра. - Я тебе не ображу, адже я теж Киця... - Нiякої реакцiї. - Ну, тодi не кричи! - Нарештi набридло Лєрi. - Звий собi гнiздо i лягай спати! - I вона пiшла у будинок.
Весь день Лєра була зайнята зборами. У валiзу були вiдправленi сукнi вечiрнi, повсякденнi i пляжнi; комбiнезони, шорти i штани; блузи, майки i топи... Косметика, прикраси, взуття, засоби для завивки та випрямлення волосся i ще купа всякої потрiбностi у валiзу не помiстилися.
- Вериш, що ти думаєш з цього приводу? - Запитала Киця-Лєра свого улюбленця. - Мабуть, нам потрiбна ще одна валiза?
Вериш дiловито обнюхав стоси "потрiбних" речей, що не помiстилися у валiзу, i тяфкнул, повнiстю погоджуючись з думкою господинi.
- А ще треба дещо докупити. Давай напишемо список.
Коли список був готовий, до дерева навпроти будинку пiд'їхала пожежна машина з величезною драбиною, i пожежник зняв зовсiм захриплого кота з гiлки, повернувши його господарям-сусiдам, якi були змушенi викликати МНС...
"Тiльки б не посваритися до виїзду!" - думав Андрiй, звертаючи до гаражу бiля свого будинку. - "Покрасуюсь в останнiй раз з блондинкою, а потiм пiдшукаю собi брюнетку..." - Про те, що думає про жiнок, як про престижнi аксесуари, Андрiй навiть не здогадувався.
Ворота були вiдкритi, Киця-Лєра з Веришем на руках радiсно зустрiчала його бiля входу.
- А ми вже одну валiзу зiбрали! Але всi речi в неї не помiстилися. Давай з'їздимо у "Все для блондинок" i купимо ось це! - I вона показала рукою на стiну, де на цвяшок був акуратно прикрiплений рожевий аркуш з надрукованим на комп'ютерi списком "необхiдних речей".
Пiд списком стояли вже упакованi рожева валiза i сумка з собачими речами. До вильоту лiтака було ще бiльше шести годин, цiлком достатньо, щоб вiдвiдати магазин, але чомусь саме зараз Андрiй вирiшив проявити твердiсть:
- Нi! Вiзьмемо лише одну валiзу! Одну - тобi, одну - менi, ну i, хай йому грець, сумку для Вериша.
- Але в цiй валiзi тiльки одяг...
- Отже, викинь половину одягу i замiни його на все необхiдне!
- Але...
- Нiяких але! Я пiшов збиратися, а ти, якщо не будеш готова, залишишся вдома! I заткни свого Вериша! - Огризнувся вiн на люто гавкаючого пiд ногами песика, який, вiдчувши, що його господиню ображають, смiливо кинувся на її захист.
Вериш, який не очiкував вiд господаря такої реакцiї, вискочив за ворота i помчав вулицею. Киця-Лєра кинулася за ним з тiєю швидкiстю, яку дозволили туфлi на височенних пiдборах з платформою...
***
Я валялася з книжкою на диванi, коли подзвонив Максим.
- Танюшка, чим займаєшся?
- Намагаюся читати, але в головi нiчого не вiдкладається. - Чесно зiзналася я, позiхаючи.
- Тодi кидай книжку, збирайся та ходiмо погуляймо! Погода так i кличе!
- Куди кличе?
- Та куди очi дивляться!
Я визирнула у вiкно. Погода й справдi була чудовою: початок лiта, синє безхмарне небо, сонце, що почало вже рухатися до заходу i яскраво-зелене листя, що колихається пiд легким вiтерцем.
- Мої очi зараз дивляться на сквер. - Повiдомила я.
- От i чудово! Чекаю тебе за пiвгодини бiля нашої лавки! - I Максим вiдключився.
"Наша лавка" була п'ятою, якщо рахувати вiд мого будинку. А нашою вона стала пiсля того, як я цiєї осенi три днi поспiль чомусь спотикалася саме бiля неї i норовила збити носом тротуарну плитку. I кожного разу менi не давав цього зробити якийсь хлопець, який грав з телефоном саме на нiй. Вiн встигав пiдхопити мене за плечi, коли вiд мого носа до плитки залишалося всього сантиметри три-чотири. Потримавши мене так на вазi кiлька секунд, вiн обережно перемiщував мене на лавку, де я, вже цiлком оговтавшись, сiдала, поправляла капелюшок, що сповз на лоб, казала: "Дякую!" i з гордо пiднятою головою йшла додому. Пiсля третього разу ми й познайомилися. Максим, як i я, навчався на четвертому курсi унiверситету. Вiн збирався стати архiтектором, а я - дизайнером.
- Доведеться менi тебе проводжати до будинку. - Саджаючи мене на лавку, сказав Максим. - А то ти, колись таки доб'єшся свого: виб'єш носом плитку з тротуару. А люди ж старалися, укладали...
Так ми i стали зустрiчатися. Непомiтно промайнув навчальний рiк, ми благополучно перейшли на останнiй курс i поки не знали, чим зайнятися влiтку.
- Куди пiдемо? - Звично пiдхопив мене пiд руку Максим, щойно я спiткнулася бiля лавки. - I як ти примудряєшся спотикатися на абсолютно рiвному мiсцi?!
- Все у свiтi вiдносно! Для когось тут рiвно, а для когось - просто гори якiсь. Давай просто пiдемо прямо.
Ми повiльно пiшли вздовж скверу, розмовляючи про те - про се, пройшли до його кiнця i вирiшили посидiти за столиком вiдкритого кафе майже бiля самого перехрестя. Хоча сонце вже сховалося за розлогими кронами лип, було ще зовсiм свiтло. Ми, взявши по склянцi безалкогольного "Мохiто" з льодом i по порцiї морозива, продовжували про щось базiкати, як раптом на перехрестi почувся виск гальм i вiдчайдушний гавкiт.
- Ой, собачка! - Я схопилася i кинулася до перехрестя.
- Дивитися треба за своєю собакою! - Сердито кинув менi водiй, вiд'їжджаючи.
На моїх руках, тремтячи i заливаючись гавкотом, залишився пiдхоплений мною з дороги переляканий, але не потерпiлий йоркширський тер'єр.
- Танюха, ти як? - Пiдбiг до мене Максим.
- Зi мною все гаразд, а от у песика стрес. - Я гладила його по голiвцi, намагаючись заспокоїти. - Може, дати йому морозива?
Ми повернулися до столика. Кошлата рудо-коричнева iстота з пiдстриженим волоссям i рожевими бантиками на головi, поступово заспокоїлася, перестала тремтiти i почала злизувати морозиво з мого пальця.
- Доглянутий... - Зауважив Максим. - Мабуть, загубився. Треба буде написати оголошення, що ми його знайшли.
- А що це тут написано? - Я помiтила кулончик у виглядi сердечка, прикрiпленого до нашийника собаки. - CH-Verish... Як ти думаєш, це iм'я?
- Вериш! Вериш! - Долинуло з протилежного боку перехрестя.
- Спочатку сумнiвався, але тепер думаю, що iм'я. Он, напевно, його господиня. - Показав Максим на блондинку в рожевих коротких шортиках i такому ж топiку, що розгублено оглядаючись тупцялась на перехрестi. - Пiду, приведу її сюди.
- Ой, ви знайшли Вериша?! - Зрадiла блондинка, сiдаючи за наш столик.
Вериш пiдняв до неї голову, кiлька разiв вильнув хвостиком i знову повернувся до морозива.
- Ви знаєте, вiн за морозиво душу готовий вiддати! - Блондинка, як само собою зрозумiле, пiдсунула до себе недопиту склянку Максима i почала смоктати "Мохiто" через трубочку.
- Дивитися треба за своєю собакою! - Майже таким же тоном, як водiй машини, сказав Максим, з жалем дивлячись на свiй "Мохiто", що зникав у чужому горлi.
- Ой, та я завжди дивлюся! Я його майже не спускаю з рук! Це ж не просто собака, а самий гламурний пес у мiстi! Менi його подарували на конкурсi "Мiс мiста".
- Якого мiста? - Поцiкавилася я.
- Полтави. На Всесвiта мене не пустили. Взагалi, я не розумiю, як обирають мiс Всесвiта, якщо з iнших планет нiхто участi не приймає?!
- То як же ваш пес опинився на вулицi сам? - Повернув розмову з блондинки на собаку Максим.
- Це все Андрiй! Ми з Веришем збирали валiзу на Кариби, а Андрiй вiдмовився їхати в магазин за другою. Вериш мене пiдтримав, а вiн на нього замахнувся! А Вериш не звик до такого поводження... - Заторохтiла пухкими губками лялька Барбi, вiдкидаючи за спину довге бiляве волосся. - Бiднесенький, Киця тебе любить i нiкому не дасть образити... - Засюсюкала вона, нахиляючись до собачки, яка вже повнiстю заволодiла моєю вазочкою з морозивом.
- Киця - це ви? - Обережно запитала я.
- Так. Взагалi-то я Лєра, але всi називають мене Кицею.
- Дуже приємно, Таня. - Ввiчливо представилася я.
- А я Максим. А хто у нас Андрiй? - Поцiкавився Максим.
- Це наш татусь.
- I часто вiн на вас замахується? - Вирiшила уточнити я.
- А давайте на "ти"? А то якось незручно... Ранiше було не часто, а зараз... Вiн постiйно з мене знущається!
- Як саме?
- Ну... Так от одразу й не згадаю... Ображає мене на людях... А, от нещодавно на корпоративi...
На корпоративi все йшло чудово. Лєра виглядала настiльки чарiвно, що майже всi чоловiки навколо неї почали укладатися у штабелi. Вона жартувала, смiялася i навiть була досить дотепною. На одну з реплiк чоловiкiв, що оточили її колом, вона, розсмiявшись, вiдповiла:
- Так хочеться сказати щось розумне - просто слiв немає!
- Це не мiй! - Вiдповiла Лєра i на всяк випадок подивилася пiд ноги.
Всi навколо так i покотилися вiд смiху. Iншого разу на цiлком нормальнi слова: "У мене в головi просто каша якась!", Андрiй при купi свiдкiв заявив: "Мила, це мозок!" I знову всi над нею смiялися.
- А ще цi жарти про блондинок! "Чому японцi така розумна нацiя? - Тому що у них немає блондинок!"... Я десь чула, що блондинка - це не колiр волосся, а стан душi. Ось у мене, наприклад, на душi завжди свiтло i ясно. А вiн постiйно анекдоти про блондинок розповiдає! I хто їх тiльки вигадує?!
- Розумнi мужики сплять з блондинками, а дурнi складають про них анекдоти, щоб хоч якось помститися за те, що їм вiдмовили. - Цитатою з анекдоту вiдповiв Андрiй.
- От-от! Але ж менi прикро! - Дiлилася Лєра-Киця своїми переживаннями з нами. - Ви мене розумiєте?
- Розумiємо. - Кивнула я.
- Ну, тодi i менi пояснiть! - Попросила Лєра, але тут у неї в сумочцi задзвонив телефон.
Вона почала копирсатися, розшукуючи його серед всякого мотлоху.
- У моїй сумцi можна знайти все, що завгодно. - Викладала вона речi на стiл. - Шоколадку... Прокладки... Жуйки... Серветки... Помада... Гребiнець... Набридло! Все, що завгодно, є, але тiльки не телефон, коли вiн дзвонить!.. А! Я, мабуть, його вдома забула! - Покидавши все викладене назад, Лєра заспокоїлася i пiдтягла до себе мiй стакан.
Морозиво доїдав Вериш, "Мохiто" допивала блондинка, а ми з Максимом тiльки перезиралися.
- Ну... - Продовжила я розмову, якщо вже десерт вiд мене вислизнув. - Може, ти сама в чомусь винна?
- Я?! - Здивувалася Лєра i вiдставила порожнiй стакан. - Ну як я можу бути винуватою?! Кажуть, навiть Кримiнальний Кодекс на блондинок не поширюється. Особливо, якщо ти няшка i ненавмисно! - Вона цiлком серйозно заклiпала довгими нарощеними вiями.
- А як же ти виплутуєшся зi скрутних ситуацiй? - Запитала я, погладжуючи Вериша, який вже вмостився спати на моїх колiнах. - Не подумай, що я хочу тебе образити, але я завжди дивувалася, як блондинки виходять сухими з води. У тебе, мабуть, є якийсь особливий секрет?
- Звiсно, є! - Вигукнула Лєра i нахилилася до мене. - Мене ще мама навчила: "Не знаєш, що сказати - посмiхнися i поправ лiфчик". Це завжди допомагає! - Голосно прошепотiла вона менi у саме вухо.
Шепiт був настiльки гучним, що Максим навiть зморщився.
Я збиралася повернути Вериша Лєрi, але той загарчав крiзь сон i ще затишнiше влаштувався на моїх руках.
- Ой, як вiн спить! - Умилилась господиня. - Не хочеться його будити. Може, ви понесете його до дому? Тут недалеко, всього кiлька метрiв!
I ми пiшли за нею до будинку. Метрiв через триста ми пiдiйшли до розкритих ворiт гаража. Вже спустилися досить густi сутiнки, гараж був яскраво освiтлений, а в його центрi, бiля столу стояли велика рожева валiзу i рожева сумка.
Бiля краю тротуару був припаркований "Лексус" кольору мокрого асфальту, а бiля нього нервово курив, як ми зрозумiли, Андрiй.
- Де тебе носить?! - Вiн кинувся назустрiч Лєрi.
- Я Вериша шукала! Ти ж його налякав. - Надула та силiконовi губки.
- Нам пора в аеропорт, ти зiбрала речi?
- Нi, менi нiколи було. - Лєра подивилася на годинник. - Ой, до вильоту ще цiлих чотири години! Ми ще в магазин встигнемо!
- Нiяких магазинiв! Ми їдемо з двома валiзами i однiєю сумкою!
- Ах, так! Тодi я... Тодi я...
Нiхто й не помiтив, як бiля "Лексуса" зупинився чорний "Iнфiнiтi", з нього вийшов Борис з бiлим Веришем на руках i, притулившись до машини, з цiкавiстю став спостерiгати за подiями. Киця-Лєра була дуже схожа на Кицюню-Карину: майже такий же рiст, тi ж пропорцiї фiгури, такi ж величезнi блакитнi очi i накачанi силiконом губи, той же колiр волосся. Тiльки у Карини волосся майже завжди були зiбране у "хвостик", а у Лєри вiльно струменiло по спинi. Лiва рука Бориса намацала у кишенi оксамитову коробочку з каблучками...
- Тодi я... Закриюся в гаражi i пiдпалю його! - Нарештi придумала Лєра.
Вона забiгла у гараж i закрила за собою ворота.
- Як менi все це набридло! - Закричав Андрiй, викидаючи у бiк недопалок.
З щiлини пiд воротами гаража потягнувся димок. Борис пiдiйшов ближче.
- Як би i справдi вона там не згорiла. - Стурбовано пробурмотiв вiн.
- Та що з нею станеться?! - Сердито вигукнув Андрiй. - Як завжди, шантажує!
- Не кажи! - Все бiльше хвилювався Борис. - Моя ось так шантажувала, а потiм i справдi втопилася. А все через якусь валiзу!.. На ось, потримай Вериша! - I вiн тицьнув менi у руки бiлого, пiдстриженого пiд пуделя чихуахуа.
Вериш на правiй руцi вишкiрив було зубки на Вериша злiва, але той завиляв хвостиком i "посмiхнувся". Обидва Вериша обнюхали один одного i з цiкавiстю продовжили стежити за тим, що вiдбувається, як нi в чому не бувало розташувавшись на моїх руках.
З пiд дверей вже щосили валив чорний дим.
- Вiдчиняй дверi! - Вигукнув Борис. - Вона ж там просто вчадить!
Андрiй спробував вiдкрити, але дверi були замкненi зсередини.
- Треба ламати! - Закричав, озираючись у пошуках пiдручних засобiв, Борис.
- Ви тiстечка замовляли? - Поруч зi мною зупинився скутер, i хлопець-посильний простягнув менi коробку.
- Що? Якi тiстечка? - Розгубилася я.
- Тут ваша адреса, за все вже заплачено з телефону. Просто розпишiться!
- У мене руки зайнятi...
- Давайте, я розпишусь. - Максим розписався i взяв у руки рожеву коробку.
Борис з розгону кидався на ворота гаража, але тi стояли на смерть.
Тримаючи пiд пахвою рожеву коробку, Максим почав озиратися, шукаючи щось пiдходяще. Пiдходящою йому здалася сокира, яка була просто приперта до стiнки гаража.
- Ось! - Простягнув вiн сокиру Борису. - Рубай!
- Який "рубай"?! - Закричав Андрiй. - Це ж мiй гараж! Знаєте, скiльки коштують цi ворота?! Це ж справжнiй дуб!!!
- Тобi ворота дорожче людського життя?! - Борис уже завдав серiю ударiв сокирою по воротах. - Якщо вона там задихнеться, тебе ж i посадять!.. За ненадання... - Пiд його натиском ворота трiснули i розкрилися...
Лєра сидiла на столi i плакала. Пожежi в гаражi не було. З усього, що можна було пiдпалити, Лєрi вдалося знайти лише замаслений робочий комбiнезон, пару газет та кiлька засмальцьованих ганчiрок. Вона склала все це перед воротами i пiдпалила запальничкою, а сама влаштувалася на столi i ридала, жалiючи себе i нарiкаючи на важку долю. Весь дим йшов у щiлину пiд воротами, тому в самому гаражi повiтря було цiлком чистим.
- Все! Забирай свої валiзи, i щоб духу твого в моєму будинку бiльш не було! - В серцях кинув Андрiй. - Набридло!
- А як же Кариби? - Схлипуючи, пiдняла на нього заплаканi очi Лєра.
- Якi, до бiса, Кариби?!!! Я зараз просто порву квитки!!!... - Андрiй полiз в кишеню за гаманцем.
- Не кип'ятися! - Вiдвiв його вбiк Борис. - Вона тобi точно бiльше не потрiбна?
- Хто, Лєрка?! Та на кой...
- I ти не будеш проти, якщо я її заберу?
- Та будь ласка! - Андрiй зiбрався порвати квитки.
- О-кей! Стiй! Не рви! Я їх в тебе викуплю!
Поки вони там щось погоджували по телефону, переводячи квитки i путiвки з одного прiзвища на iнше, ми з Максимом увiйшли до гаражу. Максим поставив перед Лєрою рожеву коробку, а я сiла на iншому кiнцi столу. Обидвi собаки тут же затишно згорнулися на моїх колiнах. Погладжуючи їх, я помiтила, що нашийники у них були абсолютно однаковi, тiльки один блакитний, а iнший рожевий. I в обох висiли сердечка-кулончики з вигравiруваними написами: "CH-Verish".
Лєра сидiла перед вiдкритою коробкою з тiстечками. Всього їх було дванадцять, i виглядали вони дуже апетитно: на зеленуватих рiзьблених листочках з безе лежали рожево-бiлi зефiрнi трояндочки з бiлими "фiтильками" у центрi. Цi фiтильки з безе Лєра задумливо намагалася пiдпалити запальничкою, як свiчки. Фiтильки загорятися не бажали, лише злегка оплавлялися. Я простягнула руку i взяла одне з тiстечок. Максим теж. Ух, яка це була смакота! Вiдчувши солодощi, собаки стрепенулися i сповзли з моїх рук на стiл. Я взяла третє тiстечко i, розламавши його навпiл, поклала перед їх мордочками. Почулося дружнє плямкання.
Чоловiки потисли один одному руки i Андрiй пiшов. Борис пiдiйшов до Лєри:
- Кицюня, ти ще не передумала летiти на Кариби?
- А друга валiза? - Пiдняла на нього очi Лєра.
- Вже зiбраниа i лежить у моєму багажнику. Подивися, я все правильно купив? - Борис дiстав з кишенi рожевий список "потрiбних речей", складений Кариною.
Побоюючись, що такими темпами з тiстечками буде покiнчено дуже скоро, я схопила ще одне. Максим зробив за моїм прикладом.
- А як же Вериш? - Схаменулася Лєра, помiтивши, як до коробки з тiстечками пiдкрадаються двi собаки однакових розмiрiв, але рiзних порiд i забарвлень.
- У тебе що, теж Вериш? - Здивувався Борис.
- Так, у нього iм'я на кулонi написано, бачиш?
- У мого також написано...
- Який збiг! Два гламурних пса i обидва - Вериши! - Вигукнула Лєра. - На її слова обидвi собаки дружно пiдняли забрудненi зефiром мордочки. - Здорово! Вони обидва вiдгукуються!
Я взяла ще одне тiстечко, Максим теж.
- Ну що, Кицюня, поїдемо? - Запитав Борис, беручи в руки чемодан i сумку. - До вильоту залишилося трохи бiльше двох годин.
- Поїхали! - Лєра, яка перетворилася з Кицi на Кицюню, зiтхнула i зiстрибнула зi столу, прихопивши коробку з трьома тiстечками, що залишилися. Собаки дружно метнулися до мене i видерлися на руки.
- Ну все, Танька, тепер тобi доведеться нести їх до машини! - Засмiявся Максим.
Вiдкривши багажник чорного "Iнфiнiтi", Борис показав Кицюнi-Лєрi щойно куплену валiзу й поклав туди другу.
- Лише заїдемо за моїми речами - i вiдразу в аеропорт! - Метушився вiн, допомагаючи Лєрi сiсти в машину.
Я спробувала перекласти собак зi своїх рук на колiна Лєри, але тi загарчали, не бажаючи зi мною розлучатися.
- Поїхали з нами! - Засмiялася Лєра. - Проведете нас до лiтака.
Ми з Максимом сiли в машину.
Посадка на лiтак ще не почалася, тому ми зайняли столик у кафе аеропорту. Поки Лєра побiгла "припудрити носик", ми з'їли останнi три тiстечка i я, нарештi, зважилася задати Борису питання, яке вже давно мене мучило:
- Борис, скажiть будь ласка, ось це "CH-Verish" - що воно означає?
- Та це просто фiрмовий знак моєї шкiльної подруги, яка тримає магазин-салон для собак! Її звуть Клава, по-англiйськи вона писала Clava. А її сестра - Олена, по-англiйськи Helena. Ось i вийшло СН. А прiзвище у них - Вериш. Ми ще дражнили у школi: "Вiриш - чи не вiриш!"
- А чому ж i Лєра i Карина вирiшили, що це iмена?
- Ну, вирiшили, то й вирiшили! Не переконувати ж їх! Тим бiльше, що iмена i справдi вийшли незвичайнi, тобто "гламурнi".
Не встигла повернутися Лєра, як оголосили початок реєстрацiї.
- Ну, нам вже час! Приємно було познайомитись! - Встав Борис.